Книга - Собака Баскервілів

Собака Баскервiлiв
Артур Конан Дойл


Істини
«Собака Баскервiлiв» – одна з найвiдомiших iсторiй про генiального сищика Шерлока Голмса, героя багатьох детективних повiстей та оповiдань англiйського письменника Артура Конан Дойля (1859–1930). Цього разу Голмс розв’язуе загадкову, майже мiстичну справу: за жахливих обставин вмирае власник Баскервiль-холу сер Чарлз. Усе сходиться на тому, що його смерть спричинила поява якогось чудовиська, адського створiння, яке переслiдуе Баскервiлiв уже не одне столiття. Та Голмс доводить, що це цiлком реальний злочин. Вiн розкривае давню таемницю i звiльняе Баскервiлiв вiд родового прокляття.





Артур Конан Дойл

Собака Баскервiлiв





Роздiл I

Пан Шерлок Голмс


Пан Шерлок Голмс сидiв за столом i снiдав. Зазвичай вiн пiдiймався достатньо пiзно, якщо не брати до уваги тих частих випадкiв, коли йому й зовсiм не доводилося лягати. Я стояв на килимку бiля камiна i вертiв у руках цiпок, забутий нашим учорашнiм вiдвiдувачем, хорошу товсту палицю з рукiв’ям – з тих, якi називають «вагомим доказом». Трохи нижче пiд рукiв’ям було врiзане срiбне колечко шириною близько дюйма. На ньому було викарбовано: «Джеймсу Мортiмеру, Ч. К. X. О., вiд його друзiв по ЧКЛ» i дата: «тисяча вiсiмсот вiсiмдесят чотири». У старi часи з такими цiпками – солiдними, важкими, надiйними – ходили поважнi домашнi лiкарi.

– Отже, Ватсоне, що ви думаете про нього?

Голмс сидiв спиною до мене, й я гадав, що моi манiпуляцii залишаються для нього непомiченими.

– Звiдки ви знаете, що я роблю? Можна подумати, що у вас очi на потилицi!

– Чого нема, того нема, зате перед собою маю начищений до блиску срiбний кавник, – вiдповiв вiн. – Нi, справдi, Ватсоне, що ви скажете про цiпок нашого вiдвiдувача? Ми з вами прогавили його i не знаемо, навiщо приходив. А якщо вже нам так не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенiр. Обстежте палицю та спробуйте вiдтворити по нiй образ ii власника, а я вас послухаю.

– Менi здаеться, – почав я, намагаючись у мiру своiх сил наслiдувати метод мого приятеля, – цей лiкар Мортiмер – успiшний медик середнiх рокiв, до того ж усiма шанований, оскiльки друзi нагороджують його такими знаками уваги.

– Слушно! – сказав Голмс. – Чудово!

– Крiм цього, я схильний думати, що вiн сiльський лiкар, отже, йому доводиться долати значнi вiдстанi пiшки.

– І чому ж?

– Тому що його цiпок, колись доволi непоганий, так збитий, що я не уявляю собi його в руках мiського медика. Товстий залiзний наконечник зовсiм стерся, мабуть, доктор Мортiмер пройшов iз ним купу миль.

– Дуже доречна думка, – погодився Шерлок.

– Знову ж напис: «Вiд друзiв по ЧКЛ». Я вважаю, що лiтери «КЛ» означають клуб, найiмовiрнiше мисливський, членам якого вiн надавав медичну допомогу, за що йому i зробили цей невеликий дарунок.

– Ватсоне, ви перевершили самого себе! – зауважив Голмс, вiдкидаючись на спинку крiсла та пiдкурюючи цигарку. – Не можу не визнати, що, описуючи з властивою вам люб’язнiстю моi скромнi заслуги, ви зазвичай применшуете своi власнi можливостi. Якщо й вiд вас самого не надходить яскраве сяйво, то ви, у будь-якому випадку, е провiдником свiтла. Хiба мало таких людей, котрi, не маючи власного таланту, все ж володiють незвичайною здатнiстю запалювати його в iнших! Я вам дуже заборгував, друже мiй.

Я вперше почув вiд Шерлока таке визнання i маю сказати, що його слова принесли менi величезне задоволення, бо байдужiсть цього чоловiка до мого захоплення ним i до всiх моiх спроб описати методи його роботи не раз обмежувала мое самолюбство. Крiм цього, я пишався тим, що менi вдалося не тiльки опанувати метод Голмса, а й застосувати його на практицi та заслужити цим похвалу мого товариша.

Шерлок узяв цiпок у мене з рук i кiлька хвилин розглядав його неозброеним оком. Потiм, явно зацiкавившись чимось, вiдклав цигарку набiк, пiдiйшов до вiкна i знову став оглядати палицю, але вже через збiльшувальне скло.

– Не бозна-що, та все ж цiкаво, – сказав вiн, повертаючись на свое улюблене мiсце в кутку тапчана. – Певна iнформацiя тут, безумовно, е, вона й стане основою для деяких висновкiв.

– Невже вiд мене щось вислизнуло? – перепитав я не без почуття самовдоволення. – Сподiваюся, я нiчого серйозного не оминув?

– На жаль, любий мiй Ватсоне, бiльша частина ваших висновкiв помилкова. Коли я сказав, що ви служите для мене хорошим стимулом, то це, щиро кажучи, треба було розумiти так: вашi хиби iнодi допомагають менi вийти на правильний шлях. Але зараз ви не дуже помиляетеся. Цей чоловiк, безумовно, практикуе не в мiстi, i йому доводиться здiйснювати великi прогулянки пiшки.

– Отже, я мав рацiю.

– Щодо цього – так.

– Але ж це все?

– Нi, нi, любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лiкар найiмовiрнiше може отримати вiд якоiсь лiкарнi, а не вiд мисливського клубу, а коли перед лiкарнею стоять лiтери «ЧК», назва «Черiнг-кроська» напрошуеться сама собою.

– Можливо, ви маете рацiю.

– Все наводить на саме таке тлумачення. Й якщо ми приймемо мiй здогад за робочу гiпотезу, то у нас будуть додатковi данi для вiдтворення особи нашого невiдомого вiдвiдувача.

– Гаразд. Припустимо, що лiтери «ЧКЛ» означають «Черiнг-кроська лiкарня». Якi ж iншi висновки можна звiдси зробити?

– А вам нiчого не спадае на гадку? Ви ж вивчали мiй метод. Спробуйте його застосувати.

– Висновок очевидний: перш нiж поiхати в село, цей чоловiк практикував у Лондонi.

– А що, якщо посунутися трохи далi? Погляньте на це ось пiд яким кутом зору: з якоi нагоди цей дарунок? Коли його друзi вважали за потрiбне подарувати спiльно йому цей цiпок, аби показати свое шанування? Вочевидь, тодi, коли доктор Мортiмер звiльнився з лiкарнi, вирiшивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаемо. Припустiмо, що роботу в лiкарнi вiн змiнив на сiльську практику. Чи будуть нашi висновки занадто смiливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звiльнення?

– Таке цiлком можливе.

– Тепер зазначте, що вiн не мiг перебувати в штатi консультантiв лiкарнi, бо це дозволено тiльки лiкарям iз солiдною лондонською практикою, а такий лiкар навряд чи поiхав би з мiста. Тодi ким вiн був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора[1 - Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клiнiцi.], котрий живе при лiкарнi, тобто трохи бiльша, нiж роль практиканта. І вiн звiльнився звiдти п’ять рокiв тому – гляньте на дату на цiпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солiдний лiтнiй домашнiй лiкар випарувався, а замiсть нього перед нами вирiс вельми симпатичний чоловiк вiком близько тридцяти рокiв, не марнославний, неуважний, котрий нiжно любить свого собаку, який дещо бiльший за тер’ера, але менший за мастифа.

Я недовiрливо реготнув, а Шерлок Голмс вiдкинувся на спинку тапчана i випустив у стелю маленькi колечка диму, якi плавно похитувалися в повiтрi.

– Що стосуеться останнього пункту, то його нереально перевiрити, – сказав я, – однак певну iнформацiю про вiк цього чоловiка i його кар’еру знайти можна.

Я зняв зi своеi маленькоi книжковоi полички медичний довiдник i знайшов потрiбне прiзвище. Там виявилося кiлька Мортимерiв, але я вiдразу ж вiдшукав нашого вiдвiдувача i прочитав уголос все, що його стосувалося:

«Мортiмер Джеймс, iз 1882 року член Королiвського хiрургiчного товариства. Грiмпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рiк – куратор Черiнг-кроськоi лiкарнi. Нагороджений премiею Джексона з порiвняльноi патологii за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавiстичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологiчного товариства. Автор статей «Аномальнi явища атавiзму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуемо ми?» («Вiсник психологii», березень 1883). Сiльський лiкар парафiй Грiмпен, Торслi та Гай-Берроу».

– І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмiшкою зауважив Голмс, – зате вiн справдi сiльський лiкар, як ви доречно зазначили. А моi висновки правильнi. Що ж стосуеться означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такi: симпатичний, не марнославний i неуважний. Це вже я знаю з досвiду – тiльки симпатичнi люди отримують прощальнi подарунки, лише не марнославнi змiнюють лондонську практику на сiльську i тiльки неуважнi здатнi залишити свiй цiпок замiсть вiзитiвки, прочекавши бiльше години у вашiй вiтальнi.

– А собака?

– Був привчений носити цiпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав ii посерединi та мiцно стискав зубами, слiди яких видно дуже чiтко. Судячи з вiдстанi мiж мiтками, для тер’ера такi щелепи занадто широкi, а для мастифа – завузькi. Може, хiба… Боже милий! Ну, звiсно ж, кокер-спанiель!

Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кiмнатi, а потiм зупинився бiля вiконноi нiшi. В його останнiх словах прозвучала така тверда впевненiсть, що я зачудовано глипнув на нього:

– Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевненi?

– З тiеi простоi причини, що бачу собаку бiля наших дверей, а ось i дзвiнок ii господаря. Не йдiть, Ватсоне, благаю. Ви ж iз ним колеги, тому ваша присутнiсть допоможе менi. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуете кроки на сходах, цi кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невiдомо. Що ж знадобилося людинi науки, доктору Джеймсу Мортiмеру, вiд детектива Шерлока Голмса?.. Увiйдiть.

Зовнiшнiсть нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сiльського лiкаря. Доктор Мортiмер виявився дуже високим, худорлявим чоловiком iз довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, мiж сiрими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярiв. Одягнений вiн був, як i личить людинi його фаху, але з певною неохайнiстю: дуже затерта маринарка, обшарпанi штани. Вiн уже сутулився, незважаючи на молодi роки, i дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тiльки наш гiсть увiйшов до кiмнати, його погляд одразу ж упав на цiпок у руках Голмса, i вiн iз радiсним вигуком потягнувся за ним.

– Яке щастя! А я нiяк не мiг згадати, де його залишив, тут чи в пароплавноi компанii. Втратити таку рiч! Це було б просто жахливо!

– Презент? – спитав Шерлок.

– Атож, сер.

– Вiд Черiнг-кроськоi лiкарнi?

– Так, вiд тамтешнiх друзiв на день мого весiлля.

– Ох, як це кепсько! – зронив Голмс, хитаючи головою.

Доктор Мортiмер здивовано заклiпав очима:

– А що ж тут поганого?

– Тiльки те, що ви порушили хiд наших мiркувань. Отже, подарунок був весiльний?

– Авжеж, сер. Я одружився i звiльнився з лiкарнi, а разом iз тим позбувся й надii отримати посаду консультанта. Треба було шукати собi власний будинок.

– Ну, ось бачите, ми не так уже й помилилися, – сказав Голмс. – А тепер, докторе Джеймс Мортiмер…

– Що ви, що ви! У мене немае докторського ступеня, я всього лиш скромний член Королiвського хiрургiчного товариства.

– І, мабуть, людина наукового складу розуму?

– Я маю тiльки певний стосунок до науки, пане Голмс: так би мовити, збираю мушлi на березi неосяжного океану знань. Якщо не помиляюся, маю честь балакати з паном Шерлоком Голмсом, а не з…

– Нi, доктор Ватсон ось – перед вами.

– Дуже радий познайомитися, сер. Ваше iм’я часто згадуеться поряд iз iменем вашого приятеля. Ви мене дуже зацiкавили, пане Голмс. Я нiяк не очiкував, що у вас такий подовжений череп i так сильно розвиненi надбрiвнi дуги. Дозвольте менi помацати ваш тiм’яний шов. Злiпок iз вашого черепа, сер, мiг би слугувати прикрасою для будь-якого антропологiчного музею доти, доки не вдасться отримати сам оригiнал. Не вважайте це за лестощi, та я просто заздрю такому черепу.

Шерлок посадив нашого дивного гостя в крiсло.

– Ми з вами, либонь, обое ентузiасти своеi справи, сер, – сказав вiн. – Судячи з вашого вказiвного пальця, ви вiддаете перевагу самi набивати цигарки. Не соромтеся, запалюйте.

Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi тютюн i з вражаючою спритнiстю набив собi цигарку. Його довгi, трохи тремтячi пальцi рухалися швидко та неспокiйно, як нiжки комахи.

Голмс сидiв мовчки, але швидкi, миттевi погляди, якi вiн кидав на нашого цiкавого спiврозмовника, ясно свiдчили про те, що цей чоловiк неабияк його зацiкавив.

– Дозволю собi припустити, сер, – почав вiн нарештi, – що ви надали менi честь своiми вчорашнiми та сьогоднiшнiми вiдвiдинами не лише заради обстеження мого черепа?

– Нi, сер, певна рiч, нi! Правда, я щасливий, що менi випала така нагода, але мене привело до вас зовсiм не це, пане Голмс. Я людина аж нiяк не практичного штибу, а тим часом передi мною раптово постала одна надзвичайно серйозна та напрочуд дивна загадка. Вважаючи вас другим за величиною европейським експертом…

– Он як, сер! Дозвольте поцiкавитися, хто мае честь бути першим? – досить рiзким тоном поцiкавився Шерлок.

– Працi пана Бертильона[2 - Бертильон А. (1853–1914) – французький вчений-антрополог.] вселяють велику повагу людям iз науковим складом мислення.

– То чому б вам не звернутися до нього?

– Я ж сказав, сер, про «науковий склад мислення», але як практик ви не знаете собi рiвних – це визнають усi. Сподiваюся, сер, що я не дозволив собi зайвого…

– Хiба дещицю, – просвiтлiв Голмс. – Однак, докторе Мортiмер, гадаю, що ви зробите цiлком слушно, якщо негайно, без подальших вiдступiв, розповiсте менi, в чому полягае справа, для вирiшення якоi вам знадобилася моя допомога.




Роздiл II

Прокляття роду Баскервiлiв


– У мене в кишенi лежить один манускрипт, – почав Джеймс Мортiмер.

– Я помiтив це, як тiльки ви увiйшли, – сказав Голмс.

– Манускрипт дуже давнiй.

– Початок вiсiмнадцятого столiття, якщо тiльки не пiдробка.

– Як ви дiзналися, сер?

– У бесiдi зi мною ви весь час показуете менi краечок цього манускрипту дюймiв у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точнiстю до одного-двох десятилiть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сiмсот тридцятим роком.

– Точна дата тисяча сiмсот сорок другий, – доктор Мортiмер вийняв рукопис iз боковоi кишенi маринарки. – Цю родинну релiквiю вiддав менi на зберiгання сер Чарльз Баскервiль, раптова i трагiчна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три мiсяцi тому. Я вважав себе не тiльки лiкарем сера Чарльза, але i його особистим приятелем. Це був чоловiк владний, тямущий, дуже практичний i аж нiяк не фантазер, як ваш покiрний слуга. І все ж вiн ставився до цього документа дуже серйозно i був готовий до того кiнця, який його спiткав.

Голмс простягнув руку, взяв манускрипт i розправив його на колiнах.

– Ватсоне, придивiться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, якi допомогли менi встановити дату документа.

Я зиркнув через його плече на пожовклi аркушi з напiвстертими рядками. Вгорi сторiнки було написано: «Баскервiль-хол», а нижче стояли великi, розхристанi цифри: «один, сiм, чотири, два».

– Це, мабуть, якась хронiка.

– Так, хронiка одного переказу, який живе в родинi Баскервiлiв.

– Але, наскiльки я збагнув, ви прийшли порадитися зi мною з питання бiльш практичного i ближчого до нас за часом.

– Так, дуже близького! І справа не може чекати, ii треба вирiшити впродовж доби. Рукопис зовсiм короткий, i вiн мае безпосереднiй стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст.

Вiдкинувшись на спинку крiсла, Голмс сполучив кiнчики своiх пальцiв i з виглядом повноi покiрностi долi заплющив очi. Доктор Мортiмер обернувся до свiтла i високим скрипучим голосом став читати нам таку цiкаву повiсть iз давнiх часiв:

«Багато е свiдчень про собаку Баскервiлiв, але, будучи прямим нащадком Г’юго Баскервiля та наслухавшись про цього собаку вiд батька свого, а вiн – вiд мого дiда, я вирiшив записати цю iсторiю, в автентичностi якоi не може бути жодних сумнiвiв. І хочу, дiти моi, щоб ви увiрували, що Вищий Суддя, котрий карае нас за грiхи нашi, може i вiдпустити iх нам iз властивим йому милосердям i що немае такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому вiддайте ж забуттю страшнi плоди минулого, але остерiгайтесь грiшити в майбутньому, щоб знову всiм нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподiяли стiльки зла всьому нашому роду.

Знайте ж, що за часiв Великого повстання (iсторiю його, написану лордом Кларендоном, чоловiком великоi вченостi, я настiйно раджу вам прочитати) володарем маетку Баскервiль був Г’юго, нашого роду, i того Г’юго можна цiлком справедливо назвати чоловiком свавiльним, нечестивим i безбожним. Сусiди пробачили б йому всi його грiхи, бо святi нiколи не жили в нашiй мiсцинi, але в характерi Г’юго була схильнiсть до безрозсудних i жорстоких жартiв, що i зробило iм’я його притчею во язицех в усьому Девонi. Сталося так, що цей Г’юго покохав (якщо тiльки можна назвати його темну пристрасть настiльки чистим словом) доньку одного фермера, землi котрого сусiдували з маетком Баскервiлiв. Але юнка, вiдома своею скромнiстю та чеснотою, боялася навiть його iменi й усiляко уникала сусiди. Якось, а це було в день архiстратига Михаiла, Г’юго Баскервiль вибрав серед своiх товаришiв шiстьох, найвiдчайдушнiших i розбещених, прокрався до ферми i, знаючи, що батька i братiв дiвчини немае вдома, викрав ii. Повернувшись у Баскервiль-хол, вiн сховав полонянку в одному з горiшнiх покоiв, а сам, як зазвичай, став бенкетувати з товаришами. Нещасна ледь не втратила розуму, чуючи спiви, крики й огидну лайку, що долiтали знизу, бо, за свiдченням тих, хто знав Г’юго Баскервiля, вiн був настiльки нестриманий на язик захмелiвши, що, здавалося, такi безбожнi слова можуть спопелити людину, котра осквернила ними уста своi. Наприкiнцi страх довiв дiвчину до того, що вона зважилася на вчинок, вiд якого вiдмовився б i навiть дуже спритнiший i вiдважний чоловiк, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю плющем, що обплiтав (i досi обплiтае) пiвденну стiну замку, i побiгла через болото в рiдну домiвку, яка була розташована вiд маетку Баскервiлiв за три милi.

Через якийсь час Г’юго покинув гостей, маючи намiр вiднести своiй полонянцi iжу та питво, а може, в його думках було i щось гiрше, але побачив, що клiтка порожня, а пташка випурхнула на волю. Тодi ним опанував нечистий, бо вiн збiг униз сходами до бенкетноi зали, вистрибнув на стiл, розкидав фляги та страви, та присягнув привселюдно вiддати тiло свое i душу силам зла, якщо зумiе наздогнати втiкачку. Бенкетувальники стояли, враженi люттю, що закипала в ньому. Один iз присутнiх, найбезсердечнiший i п’яний, як чiп, гукнув, що треба пустити собак по слiду. Почувши такi слова, Г’юго вибiг зi замку, наказав конюхам осiдлати його коня вороного, спустити собак i, давши iм понюхати хустинку, загублену дiвчиною, поскакав слiдом за зграею, що заливалася гавкотом, по залитому мiсячним свiтлом болоту.

Бенкетувальники на якийсь час сторопiли, не втямивши вiдразу, з чого б це пiднялася така метушня. Але ось до iхнiх затуманених винними парами мiзкiв дiйшло, яку чорну справу замислили на просторах торф’яних болiт. Тут усi зарепетували: хтось вимагав коня, хтось пiстолет, хтось ще одну флягу вина. Потiм, трохи отямившись, вони всiею компанiею, а було iх тринадцятеро, пострибали на коней i приедналися до погонi. Мiсяць сяяв яскраво, переслiдувачi скакали всi в ряд тим шляхом, яким, за iхнiми розрахунками, мала б утiкати панночка, якщо вона мала намiр дiстатися до рiдноi домiвки.

Промчавши милю чи двi, вони зустрiли пастуха з отарою та спитали його, чи не бачив вiн погоню. А той, як розповiдають, спочатку не мiг вимовити нi слова вiд страху, та все ж спромiгся зiзнатися, що бачив нещасну дiвчину, слiдами котроi мчали собаки. «Але я бачив i дещо iнше, – додав вiн. – Г’юго Баскервiль проскакав повз мене на вороному конi, а за ним мовчки гнався собака, i не дай менi Боже побачити ще колись такий виплодок пекла у себе за спиною!»

П’янi сквайри насварили пастуха та поскакали собi далi. Але незабаром сироти заметушилися у них на шкiрi, бо вони почули тупiт копит, i слiдом за тим ворона коняка, вся в пiнi, пролетiла повз них без вершника i з кинутим повiддям. Безпутнi гульвiси збилися в купу, оскаженiвши вiд страху, але все ж продовжили свiй шлях, хоча кожен iз них, якби був тут сам-один, без товаришiв, з радiстю повернув би свого коня назад. Вони повiльно просувалися вперед i нарештi побачили собак. Вся зграя, що здавна славилася чистотою породи та своею лютiстю, жалiбно верещала, продираючись униз у глибокий яр, деякi собаки крадькома вiдбiгали убiк, а iншi, наiжившись i виблискуючи очима, намагалися пролiзти у вузький видолинок, що вiдкривався перед ними.

Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезiшi, нiж були, коли подалися у дорогу. Бiльшiсть iз них не вiдважувалися ступити вперед навiть крок, але трое найсмiливiших або все ще п’янючих спрямували конi в глиб яру. І там iхнiм поглядам вiдкрилася широка галявина, а на нiй виднiлися два великих кам’яних стовпчики, встановленi тут ще в доiсторичнi часи. Такi стовпи трапляються на болотах i зараз. Мiсяць яскраво освiтлював галявину, посеред якоi лежала нещасна панночка, котра померла вiд страху й утрати сил. Але не встигли трое вiдчайдушних гультяiв побачити ii бездиханне тiло i тiло Г’юго Баскервiля, що лежало поруч, як вiдчули, що волосся заворушилося у них на головах. Жах! Над чоловiком схилилося мерзенне чудовисько – величезна, чорноi мастi тварюка, схожа своiм виглядом на пса, але вища i крупнiша за всiх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. І це страховисько у них на очах роздерло горло Г’юго Баскервiлю й, обернувши до них свою закривавлену морду, глипнуло палаючими очима. Тодi мисливцi заверещали, зцiпенiвши вiд страху, але очуняли та репетуючи помчали щодуху по болотах. Один iз них, подейкують, помер тiеi ж ночi, не витримавши того, чому довелося бути свiдком, а двое iнших до кiнця днiв своiх не могли оговтатися вiд такого важкого потрясiння.

Такий от, дiти моi, переказ про собаку, що заподiяв з того часу стiльки бiд нашому роду. Й якщо я вирiшив записати його, то лише в надii на те, що знане менше терзае нас жахом, нiж недомовки та домисли.

Чи е сенс заперечувати, що багато наших родичiв умирали смертю раптовою, страшною та таемничою? То ж нехай же не залишить нас доля своеi невимовною милiстю, бо вона не стане вражати невинних, народжених пiсля третього та четвертого колiна, котрим загрожуе помста, як сказано в Євангелii. І саме цiй долi доручаю вас, дiти моi, i заклинаю: остерiгайтеся виходити на болото в нiчний час, коли сили зла панують безроздiльно.



    (Написано рукою Г’юго Баскервiля для синiв Роджера та Джона, наказую iм тримати все це в таемницi вiд сестри iхньоi Елiзабет)».

Прочитавши цю дивовижну оповiдку, доктор Мортiмер зсунув окуляри на чоло та втупився в пана Шерлока Голмса. Той позiхнув i кинув недопалок у камiн.

– Ну, то що? – сказав вiн.

– Вважаете, що це не цiкаво?

– Цiкаво для тих, хто кохаеться в казках.

Доктор Мортiмер вийняв iз кишенi складену вчетверо газету:

– Гаразд, пане Голмс. Тепер ознайомлю вас iз сучаснiшим матерiалом. Ось номер «Девонширськоi хронiки» вiд чотирнадцятого червня цього року. У ньому вмiщено короткий звiт про факти, встановленi в зв’язку зi смертю сера Чарльза Баскервiля, що спiткала його за кiлька днiв до цього.

Мiй приятель трохи посунувся вперед, i погляд у нього вiдразу став уважним. Поправивши окуляри, доктор Мортiмер почав читати:

«Раптова смерть сера Чарльза Баскервiля, можливого кандидата вiд партii лiбералiв на майбутнiх виборах, справила дуже глибоке враження на весь Середнiй Девоншир. Хоча сер Чарльз порiвняно нещодавно облаштувався в Баскервiль-холi, своею привiтнiстю та щедрiстю вiн встиг здобути собi любов i повагу всiх, кому доводилося мати з ним справу.

У нашi днi панування нуворишiв[3 - Нувориш – людина, що швидко розбагатiла, заробивши статки на спекуляцiях] приемно знати, що нащадок стародавнього роду, котрий знав i кращi часи, змiг власними руками нажити собi статки й обернути iх на вiдновлення колишньоi величi свого iменi. Як вiдомо, сер Чарльз здiйснював досить прибутковi операцii в Пiвденнiй Африцi. На противагу тим людям, котрi не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, вiн, iз властивою йому тверезiстю розуму, реалiзував своi прибутки та повернувся в Англiю зi солiдним капiталом. У Баскервiль-холi сер Чарльз оселився всього лише два роки тому, але чутки про рiзнi вдосконалення та плани розбудови маетку, перерванi його смертю, встигли поширитися повсюдно. Будучи бездiтним, вiн не раз висловлював намiр ще за життя винагородити своiх землякiв, й у багатьох тутешнiх жителiв е особиста причина оплакувати його передчасну кончину. Про щедрi пожертви сера Чарльза на потреби доброчинностi як у мiсцевому обсязi, так i в масштабi всього графства неодноразово згадувалося на сторiнках нашого часопису.

Не можна сказати, щоб слiдству вдалося повнiстю з’ясувати обставини смертi сера Чарльза Баскервiля, хоча вони все ж поклали край чуткам, народженим мiсцевими забобонними мiзками. У нас немае жодних пiдстав пiдозрювати, що смерть настала не з природних причин. Сер Чарльз був удiвцем i, якщо можна так сказати, трохи диваком. Незважаючи на своi великi статки, вiн жив дуже скромно, i весь штат домашньоi прислуги в Баскервiль-холi складався з подружжя Беррiморiв. Чоловiк виконував обов’язки дворецького, а дружина – економки. У своiх свiдченнях, якi збiгаються з показами близьких друзiв покiйного, Беррiмори зазначають, що здоров’я сера Чарльза останнiм часом помiтно погiршилося. За iхнiми словами, вiн страждав на ваду серця, про що свiдчили рiзкi змiни кольору обличчя, задишка та пригнiчений стан душi. Доктор Джеймс Мортiмер, близький приятель i домашнiй лiкар покiйного, пiдтвердив це своiми свiдченнями.

З формального боку все сталося дуже просто. Сер Чарльз Баскервiль мав звичку гуляти перед сном по знаменитiй тисовiй алеi Баскервiль-холу. Подружжя Беррiморiв засвiдчило, що вiн нiколи не зраджував цiй звичцi. Четвертого червня сер Чарльз оголосив про свiй намiр поiхати наступного дня до Лондона та наказав Беррiмору приготувати йому речi для вiд’iзду, а ввечерi, як завжди, вирушив на прогулянку, пiд час якоi завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз бiльше не повернувся. Опiвночi, побачивши, що дверi в хол все ще не замкненi, Беррiмор стривожився, засвiтив лiхтар i подався на пошуки свого господаря. Того дня було вогко, i слiди сера Чарльза ясно виднiлися на алеi. Посеред цiеi алеi е хвiртка, яка веде на торф’янi болота. За певними ознаками сер Чарльз стояв бiля неi кiлька хвилин, а потiм пiшов далi… i в самому кiнцi алеi був виявлений його труп.

Тут залишаеться нез’ясованою одна обставина. Беррiмор переконуе, що як тiльки сер Чарльз вiдiйшов вiд хвiртки, характер його слiдiв змiнився, мабуть, далi вiн ступав навшпиньки. У той час по болоту, неподалiк вiд алеi, проходив один циган, такий собi Мерфi. Вiн чув верески, але не мiг визначити, звiдкiля вони лунали, бо, за власними зiзнаннями, був дуже п’яний. Жодних слiдiв насильства на тiлi сера Чарльза виявлено не було. Правда, медична експертиза зазначае, як до невпiзнання змiнилося обличчя покiйного – доктор Мортiмер навiть вiдмовився спочатку вiрити, що перед ним лежить його приятель i пацiент, але таке явище нерiдко супроводжуе смерть вiд задухи та припинення серцевоi дiяльностi. Дiагноз пiдтвердився в результатi розтину, що дало повну картину застарiлоi органiчноi вади серця. Грунтуючись на даних медичноi експертизи, слiдство дiйшло висновку про раптову смерть, що значно полегшуе стан справ, адже бажано, щоб спадкоемець сера Чарльза оселився в Баскервiль-холi та продовжив втiлювати в життя чудовi плани свого попередника, обiрванi таким трагiчним кiнцем. Якщо б прозаiчно точнi висновки слiдчого не поклали край романтичним домислам у зв’язку зi смертю сера Чарльза, якi передавалися по всьому графству з вуст в уста, то Баскервiль-холу важко було б знайти господаря. Подейкують, що найближчим родичем сера Чарльза е пан Генрi Баскервiль (якщо вiн живий), син середнього брата покiйного. За останньою доступною iнформацiею, цей молодик живе в Америцi. Зараз вжитi заходи для того, щоб розшукати його та повiдомити про отримання солiдноi спадщини».

Доктор Мортiмер склав газету i засунув ii до кишенi.

– Ось усе, що повiдомлялося про смерть сера Чарльза Баскервiля, пане Голмс.

– Ви ознайомили мене зi справою, безумовно не позбавленою деякого iнтересу, й я вам дуже вдячний за це, – сказав Шерлок Голмс. – Свого часу менi доводилося читати про нього в пресi, але тодi я був настiльки зайнятий iсторiею з ватиканськими камеями[4 - Камеi – невеликi, вирiзанi на коштовному каменi рельефнi зображення осiб або предметiв.] i так намагався прислужитися понтифiку, що прогавив кiлька цiкавих справ в Англii. Отже, це все, що повiдомлялося про смерть сера Чарльза?

– Атож.

– Тодi познайомте мене з тими фактами, якi не були опублiкованi.

Детектив вiдкинувся на спинку крiсла, зiмкнув кiнчики пальцiв i набрав вигляду суворого та неупередженого суддi.

– Менi ще нi з ким не доводилося балакати про це, – почав доктор Мортiмер, явно хвилюючись. – Я багато про що промовчав на слiдствi з тiеi простоi причини, що людинi науки незручно пiдтримувати чутки, породженi марновiрством. І вважаю, що часопис мае рацiю: посилювати i без того похмуру репутацiю Баскервiль-холу – означае прирiкати його на животiння без господаря. Керуючись такими мiркуваннями, я вважав за краще про щось замовчати, бо зайва вiдвертiсть все одно не допомогла б. Але з вами можу говорити навпростець. Торф’янi болота – мiсце достатньо безлюдне, тому бiльш-менш близькi сусiди намагаються частiше зустрiчатися один iз одним. Що стосуеться мене, то я чимало часу спiлкувався iз сером Чарльзом Баскервiлем. Якщо не брати до уваги пана Френкленда з Лефтер-холу та ще натуралiста пана Степлтона, в наших мiсцях на багато миль не вдасться зустрiти жодноi освiченоi людини. Сер Чарльз любив самотнiсть, але його недуга зблизила нас, а спiльнi iнтереси ще бiльше змiцнили нашi стосунки. Вiн привiз дуже цiннi науковi матерiали з Пiвденноi Африки, i ми з ним згаяли багато приемних вечорiв, обговорюючи порiвняльну анатомiю бушменiв i готтентотiв[5 - Бушмени та готтентоти – африканськi племена.].

Останнiм часом менi з кожним мiсяцем ставало все зрозумiлiше, що нерви сера Чарльза напруженi до межi. Вiн вiрив у легенду, яку я вам тут прочитав, i, мандруючи власними володiннями, не наважувався виходити на болото вночi. Вам це видасться нiсенiтницею, пане Голмс, але сер Чарльз був твердо переконаний, що над його родом тяжiе страшне прокляття, i, справдi, приклади, якi вiн згадував iз минулого своеi родини, були невтiшними. Йому не давала спокою нав’язлива iдея про якусь химерну iстоту, i вiн раз по раз перепитував мене, чи не бачив я чогось дивного, коли навiдував хворих, i чи не чув собачого гавкоту. Останне запитання сер Чарльз задавав менi надто часто, i його голос тремтiв при цьому вiд хвилювання.

Пам’ятаю, як зараз, десь за три тижнi до трагiчноi подii я пiд’iхав увечерi до Баскервiль-холу. Сер Чарльз стояв у дверях будинку. Я вилiз iз шарабану i, пiдiйшовши до нього, раптом помiтив, що вiн дивиться кудись через мое плече з виразом безмежного жаху в очах. Я круто обернувся й устиг лише мигцем побачити в самому кiнцi алеi якусь тварину, подiбну на велике чорне теля. Сер Чарльз був таким схвильованим i наляканим, що менi довелося пiти туди, де це створiння промайнуло, i поглянути, куди воно подiлося. Але там нiчого не було.

Ця подiя справила дуже важке враження на мого приятеля. Я залишався з ним весь той вечiр, i ось тодi, зважившись пояснити менi причину своеi тривоги, вiн i попросив мене взяти на збереження цей рукопис, iз яким я вважав за потрiбне ознайомити вас передусiм. Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що вiн набув певного значення в подальшiй трагедii, але тодi все це здалося менi справжнiсiнькою дурнею, що не виправдовуе хвилювання мого товариша.

Сер Чарльз, за моею порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й митi спокою, явно позначався на його здоров’i, хоча причини цього страху були, на мiй погляд, просто вигаданi. Я розраховував, що кiлька мiсяцiв мiського життя подiють на сера Чарльза освiжаюче i вiн повернеться назад новою людиною. Тiеi ж думки дотримувався i пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спiльного приятеля. Тiеi останньоi митi й сталося це страшне нещастя.

Дворецький Беррiмор, котрий знайшов уночi тiло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкiнса. Я допiзна засидiвся за роботою i тому встиг у Баскервiль-хол хутко, щонайбiльше за годину. Всi факти, про якi згадувалося на слiдствi, я перевiрив i зiставив мiж собою. Я пройшов слiдами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те мiсце бiля хвiртки, де вiн, iмовiрно, зупинявся, звернув увагу, як змiнився характер його слiдiв, переконався, що, крiм них, на м’якiй гальцi виднiються лише слiди Беррiмора, i, нарештi, ретельно обстежив тiло, якого до мого приiзду нiхто не торкався. Сер Чарльз лежав долiлиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, i судома так спотворила його обличчя, що я не вiдразу зумiв впiзнати труп. Фiзичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррiмор дав помилковi свiдчення на слiдствi. За його словами, на землi бiля тiла не було жодних слiдiв. Та вiн просто не помiтив iх, а я помiтив. На невеликiй вiдстанi вiд сера Чарльза виднiлися зовсiм свiжi та чiткi…

– Слiди?

– Слiди.

– Чоловiчi чи жiночi?

Доктор Мортiмер якось дивно зиркнув на нас i вiдповiв майже пошепки:

– Пане Голмс, це були вiдбитки лап величезного собаки!




Роздiл III

Загадка


Зiзнаюся, що при цих словах мороз пробiг у мене по шкiрi. Судячи з того, як тремтiв голос у лiкаря, вiн сам був глибоко схвильований власною розповiддю. Голмс подався всiм тiлом уперед, i в його очах спалахнули сухi, колючi iскорки – вiрна ознака того, що цiкавiсть узяла-таки гору.

– Ви самi iх бачили?

– Точно так само, як бачу вас.

– І нiчого про це не сказали!

– А навiщо?

– Невже, крiм вас, iх нiхто не бачив?

– Вони були крокiв за тридцять вiд тiла, i на них, мабуть, просто не звернули уваги. Я б сам нiчого не помiтив, якби не згадав легенду.

– На болотах мае бути багато вiвчурiв?

– Природно. Але це був не вiвчур.

– Кажете, що слiди дуже великi?

– Величезнi.

– Але до тiла сера Чарльза вони не наближалися?

– Аж нiяк.

– Яка тодi була погода?

– Вогка, прохолодна.

– Але дощу не було?

– Нi.

– А як виглядае та алея?

– З бокiв висока зелена огорожа з тiсно зрощених старих тисiв. Посерединi – дорiжка футiв вiсiм у ширину.

– А мiж кущами та дорiжкою е щось?

– Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футiв у ширину.

– Якщо я правильно вас зрозумiв, в алеi е хвiртка?

– Так, i ця хвiртка провадить на болото.

– А iнших виходiв туди немае?

– Немае.

– Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосередньо з будинку, або через хвiртку, яка провадить на болото?

– Є ще один вихiд – через альтанку в дальньому кiнцi.

– Сер Чарльз дiйшов туди?

– Нi, вiн лежав крокiв за п’ятдесят вiд неi.

– Тепер, докторе Мортiмер, будьте ласкавi вiдповiсти менi на одне дуже важливе запитання: помiченi вами слiди були не на травi, а на дорiжцi?

– На травi слiдiв зазвичай не видно.

– Вони були на тому ж боцi дорiжки, де хвiртка?

– Так, на самому краечку, ближче до хвiртки.

– Дуже цiкаво! Ще одне запитання: хвiртка була зачинена?

– Не тiльки зачинена, але i замкнена на висячий замок.

– Якоi вона висоти?

– Футiв iз чотири.

– Отже, через неi можна перелiзти?

– Ще й як.

– А бiля самоi хвiртки вдалося щось виявити?

– Нi, нiчого особливого.

– Боже милий! Невже там не подивилися?

– Нi, я дивився.

– І нiчого не знайшли?

– Там важко було щось розiбрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв бiля хвiртки хвилин iз п’ять-десять.

– Чому ви так гадаете?

– Тому що попiл двiчi впав iз його сигари.

– Чудово! Ось такий помiчник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а слiди?

– Галька була поцяткована собачими слiдами. Інших я не помiтив.

Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по колiну.

– Ах, якщо б я сам там був! – вигукнув вiн. – Це, мабуть, надзвичайно цiкава справа. Якi багатi можливостi для серйозного наукового розслiдування! Галька – це така сторiнка, на якiй я мiг би стiльки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерiв… Ах, докторе Мортiмер, докторе Мортiмер! Чому ж ви мене вiдразу не покликали? Який грiх на вашiй совiстi!

– Я не мiг звернутися до вас, пане Голмс: адже тодi менi б довелося оприлюднити всi цi факти, а я вже пояснив, що мене стримувало вiд такого кроку. Крiм цього…

– Що ж ви вагаетесь?

– Є певна галузь, де безсилий навiть проникливий i найдосвiдченiший детектив.

– Ви натякаете, що ми маемо справу з надприродною силою?

– Я цього не сказав.

– Не «сказав», але «думаю»?

– З того часу, як сталося це нещастя, пане Голмс, менi розповiли про кiлька випадкiв, якi важко пов’язати з природним станом речей.

– Наприклад?

– Я з’ясував, що дехто з мiсцевих мешканцiв ще до трагiчноi смертi сера Чарльза бачив на болотах якусь дивну iстоту, що точно вiдповiдае описам Баскервiльського демона i не схожа на жодну iншу тварину, вiдому науцi. Всi, хто бачив ii, стверджували, як один: це страховисько свiтиться, як привид неймовiрних розмiрiв. Я опитав цих людей. Їх було трое: наш сусiда, чоловiк вельми тверезих поглядiв на речi, тутешнiй коваль i один фермер. Усi вони розповiдають про жахливого привида, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого йдеться в легендi. Вiрте менi, пане Голмс: у всiй нашiй окрузi пануе жах, виходити на болото вночi нiхто не наважуеться, хiба тiльки найвiдчайдушнiшi смiливцi.

– І ви, людина науки, вiрите, що це явище надприродне?

– Я вже й сам не знаю, чому вiрити.

Голмс стенув плечима.

– Досi моя розшукова дiяльнiсть проходила в межах цього свiту, – зронив вiн. – Я борюся зi злом у мiру своiх скромних сил i можливостей, але повставати проти самого прабатька зла буде, мабуть, занадто самовпевнено з мого боку. Однак, ви не станете заперечувати, що слiди на гравii – рiч цiлком реальна?

– Собацi, про якого йдеться в переказi, не можна вiдмовити в реальностi, якщо вiн змiг загризти чоловiка. І все ж в ньому було щось демонiчне.

– Бачу, що ви остаточно перекинулися на бiк мiстикiв, докторе Мортiмер. Тодi скажiть менi ось що. Якщо ви вже стали на таку точку зору, навiщо вам знадобився я? Ви кажете менi, що розслiдувати обставини смертi сера Чарльза марна рiч, i водночас просите мене взятися за це.

– Я нi про що таке вас не просив.

– Тодi чим я можу допомогти вам?

– Порадою. Скажiть менi, як менi поводитися з сером Генрi Баскервiлем, котрий приiздить на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортiмер зиркнув на годинник, – рiвно через годину i п’ятнадцять хвилин.

– Це й е спадкоемець?

– Атож. Пiсля смертi сера Чарльза ми все про нього розвiдали та з’ясували, що чоловiк господарюе у себе на фермi, в Канадi. Судячи з вiдгукiв, це чудовий, дуже достойний молодик. Я зараз виступаю не як лiкар, а як довiрена особа та розпорядник заповiту сера Чарльза.

– Інших претендентiв на спадщину немае?

– Нi. Єдиний iнший родич, про котрого нам вдалося дещо дiзнатися, це Роджер Баскервiль, молодший брат нещасного сера Чарльза. Всiх братiв було трое. Середнiй, котрий помер замолоду, – батько цього Генрi. Молодший, Роджер, вважався в сiм’i бiлою вороною. Вiн успадкував баскервiльську деспотичнiсть i був як двi краплi води схожий на родинний портрет того самого Г’юго Баскервiля. В Англii Роджер накоiв дурниць, тому був змушений сховатися в Центральнiй Америцi, де i помер 1876 року вiд жовтоi пропасницi. Генрi – останнiй нащадок роду Баскервiлiв. Через годину i п’ять хвилин я маю зустрiти його на вокзалi Ватерлоо. Вiн надiслав менi телеграму, що сьогоднi вранцi приiжджае в Саутгемптон. Так ось, пане Голмс, порадьте, як менi з ним бути?

– А чому б йому не поiхати вiдразу в свiй родовий маеток?

– Природно, що таке рiшення напрошуеться само собою. Але згадайте, що всi Баскервiлi, котрi жили там, закiнчували трагiчно. Я впевнений, якби в сера Чарльза була можливiсть побалакати зi мною перед смертю, вiн заборонив би менi привозити останнього нащадка стародавнього роду в це страшне мiсце. І водночас не можна заперечувати, що добробут усiеi нашоi сумноi, злиденноi округи залежить вiд того, чи погодиться сер Генрi жити в своему маетку, чи нi. Якщо Баскервiль-хол буде пустувати, всi плани сера Чарльза зазнають краху. Я боюся, як би моя особиста зацiкавленiсть у наших мiсцевих справах не взяла гору, тому й звертаюся за порадою до вас.

Шерлок задумався.

– У двох словах справа виглядае так, – сказав вiн нарештi. – Ви вважаете, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервiлiв. Чи правильно я вас зрозумiв?

– У будь-якому разi, пiдстави для таких застережень е.

– Гм. Але якщо ваша теорiя про надприроднi сили правильна, то вони можуть дiстатися до цього молодика не тiльки в Девонширi, але й у Лондонi. Важко уявити собi нечистого з такою мiстечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафiяльноi управи.

– Якщо б вам довелося зiткнутися з усiм цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаете, що спадкоемцевi байдуже, де бути – в Лондонi чи Девонширi? Вiн приiжджае через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити?

– Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанiеля, який шкребеться бiля вхiдних дверей, i iхати на вокзал зустрiчати сера Генрi Баскервiля.

– А потiм?

– Потiм ви будете чекати, поки я обмiркую подальший план дiй, а до того часу нiчого йому не кажiть.

– Скiльки вам знадобиться часу на це?

– Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мортiмер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятiй годинi ранку та приведете iз собою сера Генрi Баскервiля. Менi треба познайомитися з ним.

– Домовилися, пане Голмс.

Вiн записав дату та годину побачення на манжетi i, так само неуважно озираючись на всi боки, швидко вийшов з кiмнати.

Шерлок гукнув його зi сходiв:

– Ще одне запитання, докторе Мортiмер. Ви кажете, що привида на болотах бачили i ранiше?

– Авжеж, про це розповiдають аж трое.

– А пiсля смертi сера Чарльза нiчого такого не було?

– Не знаю. Не чув.

– Дякую вам. На все добре.

Голмс сiв на свое мiсце в кутку тапчана й усмiхнувся тiею спокiйною, задоволеною посмiшкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчi, коли перед сищиком поставало гiдне його завдання.

– Вже йдете, Ватсоне?

– Так, якщо нiчим не можу вам допомогти.

– Нi, друже мiй, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дiй. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлi, завернiть до нього i попросiть надiслати менi фунт наймiцнiшого тютюну. Дякую заздалегiдь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тодi я з радiстю обмiняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цiкавоi загадки, яку нам загадали сьогоднi вранцi.

Самота i спокiй були потрiбнi моему приятелю в години напруженоi розумовоi роботи, коли вiн зважував усi найдрiбнiшi подробицi справи, будував одну за одною кiлька гiпотез, порiвнював iх мiж собою i вирiшував, яка iнформацiя iстотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубi i повернувся на Бейкер-стрит тiльки ввечерi, близько дев’ятоi години.

Я вiдчинив дверi у вiтальню i перелякався – чи не пожежа у нас? Бо в кiмнатi стояв такий дим, що крiзь нього ледве виднiлося свiтло лампи. Але моi побоювання були марними: менi вдарило в нiс iдким запахом мiцного дешевого тютюну, вiд чого у мене негайно почало дерти в горлi. Крiзь димову завiсу я ледве розгледiв Голмса, котрий зручно вмостився в крiслi. Вiн був у халатi i тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якiсь паперовi рулони.

– Застудилися, Ватсоне? – спитав вiн.

– Нi, просто дух захопило вiд цього отруйного ладану.

– Так, ви, здаеться, маете рацiю: тут трохи накурено.

– Яке там «трохи»! Дихати нiчим!

– Тодi вiдчинiть вiкно. Я бачу, ви просидiли весь день у клубi?

– Голмсе, друже!..

– Правильно?

– Звiсно, що правильно, але як ви…

Вiн засмiявся, роздивляючись мою розгублену фiзiю.

– Ваша наiвнiсть, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви знали, як менi приемно перевiряти на вас своi скромнi вмiння! Джентльмен iде з дому в дощову негоду. Увечерi вiн повертаеться чистенький, без жодноi плямочки. Цилiндр i черевики на ньому виблискують, як i ранiше. Отже, вiн десь просидiв весь день. Близьких друзiв у нього немае. Де ж вiн був? Хiба це не очевидно?

– Так, цiлком очевидно.

– Свiт наповнений такими очевидностями, але iх нiхто не помiчае. Як гадаете, а де був я?

– Також весь день просидiли на одному мiсцi?

– А от i нi, я встиг побувати в Девонширi.

– Подумки?

– Саме так. Мое тiло залишалося тут, у крiслi, i, як це не сумно, встигло випити за день двi великих кавоварки i викурити неймовiрну кiлькiсть тютюну. Як тiльки ви пiшли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських болiт, i мiй дух блукав ними весь день. Тiшу себе надiею, що тепер освоiвся з цими мiсцями як слiд.

– Мапа дрiбного масштабу?

– Так, дуже дрiбного, – сищик розгорнув одну секцiю цiеi мапи i поклав ii на колiна. – Ось та сама дiлянка, що нас цiкавить. Усерединi стоiть Баскервiль-хол.

– Оточений лiсом?

– Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але менi здаеться, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд – та саме селище Грiмпен, де мiститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортiмера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрiчаеться вкрай рiдко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лiкар. Тут, мабуть, стоiть будинок натуралiста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прiзвище. Ось це – двi ферми: «Кам’янi стовпи» та «Гниле болото». За чотирнадцять миль вiд них – прiнстаунська в’язниця суворого режиму. А мiж цими окремими точками i навколо них стеляться похмурi, позбавленi ознак життя болота. Ось вам сцена, на якiй сталася ця трагедiя i, можливо, розiграеться ще раз на наших очах.

– Так, мiсця дикi.

– Сцена обставлена, краще не вигадаеш. Якщо чортяка справдi захотiв втрутитися в людськi справи…

– Отже, ви також схильнi бачити в усьому цьому щось надприродне?

– А хiба слуги диявола не можуть бути одягненi в плоть i кров? Для початку нам доведеться вирiшити два питання. Перше: чи було тут скоено злочин? Друге: в чому полягае цей злочин i як вiн був скоений? Певна рiч, якщо доктор Мортiмер мае слушнiсть у своiх здогадах i ми маемо тут справу iз силами, якi перебувають над законами природи, то нам доведеться скласти зброю. Але перш нiж заспокоюватися на цьому, треба перевiрити до кiнця всi iншi гiпотези. Нумо зачинимо вiкно, якщо ви не заперечуете. Як це не дивно, але, менi здаеться, що концентрацiя тютюнового диму сприяе концентрацii думки. Я ще не дiйшов до того, щоб ховатися в скриню пiд час своiх роздумiв, але логiчний висновок iз моеi теорii саме такий. Ну як, ви вже встигли помiркувати над цiею справою?

– Вона не виходила у мене з голови весь день.

– І до чого ж ви дiйшли?

– Заплутана iсторiя.

– Так, iсторiя вельми своерiдна. Особливо в певних деталях. Наприклад, як змiнився характер слiдiв. Як ви це пояснюете?

– Мортiмер казав, нiбито сер Чарльз пройшов ту частину алеi навшпиньки.

– Вiн тiльки повторив слова якогось iдiота, сказанi пiд час слiдства. Навiщо ж людинi ходити алеею навшпиньки?

– Тодi в чому ж тут рiч?

– Вiн бiг, Ватсоне. Рятувався, втiкав щодуху. Так бiг, що серце у нього не витримало i вiн на ходу впав мертвим.

– Рятувався? Але вiд кого?

– У тому й заковика. Судячи з деяких даних, Чарльз Баскервiль втратив голову вiд страху, перш нiж кинутися навтьоки.

– Чому ви так гадаете?

– Те, що його так налякало, рухалося до нього з болiт. Якщо не помиляюся, а мабуть, все було так, як я припускаю, то тiкати не додому, а вiд оселi мiг тiльки знавiснiлий чоловiк. Циган засвiдчив на слiдствi, що сер Чарльз волав про допомогу, але втiкав вiн у тому напрямку, де найменше можна було на неi сподiватися. Потiм ще одна загадка: кого вiн чекав того вечора i чому побачення мало вiдбутися в тисовiй алеi, а не в будинку?

– Гадаете, що вiн на когось чекав?

– Самi погляньте: хворий лiтнiй чоловiк вирушае ввечерi на прогулянку – нiчого дивного в цьому немае. Але ж того дня було вогко та холодно. Навiщо ж йому знадобилося без причини стояти бiля хвiртки п’ять, а то й десять хвилин, як стверджуе доктор Мортiмер, котрий звернув увагу на сигарний попiл? Мiж iншим, як це не дивно, але йому не можна вiдмовити в спостережливостi.

– Сер Чарльз так гуляв щовечора.

– І щовечора зупинявся бiля хвiртки? Навряд чи. Навпаки, е iнформацiя, що сер Чарльз намагався триматися подалi вiд болiт. А тiеi ночi вiн когось чекав там. І це було напередоднi його передбачуваного вiд’iзду в Лондон. Розумiете, Ватсоне, як усе складаеться – ланка до ланки! А тепер будьте люб’язнi дати менi скрипку, i ми вiдкладемо всi турботи про цю справу в надii на те, що завтрашнiй вiзит доктора Мортiмера та сера Генрi Баскервiля дасть нам нову поживу для роздумiв.




Роздiл IV

Сер Генрi Баскервiль


Ми поснiдали рано, i Голмс, одягнений у халат, приготувався приймати вiдвiдувачiв. Нашi клiенти не спiзнилися нi на секунду – як тiльки годинник пробив десяту, доктор Мортiмер увiйшов до кабiнету в супроводi молодого баронета. Останньому було рокiв iз тридцять. Невеликого зросту, кремезний, мiцний, вiн справляв враження дуже жвавого, здорового чоловiка. Вираз його обличчя здався менi впертим; карi очi смiливо зиркали на нас з-пiд густих чорних брiв. Брунатний костюм спортивного крою та смаглява обвiтрена шкiра свiдчили про те, що цей чоловiк не засиджуеться вдома i не цураеться фiзичноi працi, та водночас спокiйна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.

– Сер Генрi Баскервiль, – репрезентував супутника доктор Мортiмер.

– Так, це я, – пiдтвердив баронет. – І найцiкавiше те, пане Голмс, що якщо б мiй приятель не запропонував менi вiдвiдати вас, я прийшов би до вас iз власноi волi. Ви, кажуть, вмiете розгадувати рiзнi ребуси, а я якраз сьогоднi вранцi зiткнувся з одним, який менi не розкусити.

– Сiдайте, сер Генрi. Якщо я правильно вас зрозумiв, то пiсля приiзду до Лондона з вами сталося щось не зовсiм звичайне?

– Я не надаю цьому особливого значення, пане Голмс. Мабуть, надi мною хтось пожартував. Але сьогоднi вранцi я отримав ось цей лист, якщо тiльки вiн заслуговуе такоi уваги.

Гiсть поклав на стiл конверт, i ми стали розглядати його. Конверт виявився звичайнiсiньким, iз сiрого паперу. Адреса – «Готель «Нортумберленд», серу Генрi Баскервiлю» – була написана великими друкованими лiтерами; на поштовому штемпелi стояли: «Черiнг-крос» i час вiдправлення – вечiр попереднього дня.

– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелi «Нортумберленд»? – поцiкавився Голмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя.

– Нiхто не знав. Я вирiшив, де зупинитися, тiльки пiсля зустрiчi з доктором Мортiмером.

– Але доктор Мортiмер, вочевидь, сам там зупинився?

– Нi, я живу у знайомих, – сказав медик. – Нiхто не мiг знати, що ми поiдемо саме в цей готель.

– Гм! Отже, вашими пересуваннями хтось дуже цiкавиться. Шерлок вийняв iз конверта складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його i поклав на стiл. Посерединi сторiнки була написана одна-едина фраза, складена з пiдклеених одне до iншого друкованих слiв. Там було зазначено наступне: «Якщо розум i життя вам дорогi, тримайтеся подалi вiд торф’яних болiт». Слова «торф’яних болiт» були написанi вiд руки, чорнилом.

– Так ось, пане Голмс, – сказав сер Генрi Баскервiль, – може, поясните менi, що все це означае i хто так зацiкавився моiми справами?

– А що скажете ви, докторе Мортiмер? Цього разу тут начебто немае нiчого надприродного?

– Авжеж, сер, але, можливо, лист надiслала людина, переконана в тому, що вся ця iсторiя надприродна.

– Яка iсторiя? – рiзко спитав сер Генрi. – Ви, джентльмени, мабуть, обiзнанi про моi справи набагато краще, нiж я сам!

– Ми розповiмо вам усе, сер Генрi. Без цього ви не пiдете звiдси, повiрте в те, що я кажу, – запевнив Шерлок Голмс. – А зараз давайте займемося цим вельми цiкавим документом, який був складений та опущений у поштову скриньку вчора ввечерi. Ватсоне, у нас е вчорашнiй «Таймс»?

– Он там, у кутку.

– Будьте ласкавi подати менi сторiнку з передовицею, – вiн швидко пробiг ii очима. – «Свобода торгiвлi»… Чудова передовиця! Дозвольте прочитати вголос один абзац. «Якщо хтось намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловостi, в якiй ви особисто зацiкавленi, перебувае пiд захистом протекцiйних тарифiв, тримайтеся подалi вiд таких людей, бо розум повинен вам пiдказати, що така система врештi-решт пiдiрве наш iмпорт i порушить нормальне життя нашого острова, iнтереси якого дорогi всiм нам». Що ви на це скажете, Ватсоне? – вигукнув Голмс, радiсно потираючи руки. – Блискуча iдея, чи не так?

Доктор Мортiмер поглянув на Голмса, як дивляться турботливi лiкарi на безнадiйних пацiентiв, а сер Генрi Баскервiль звiв на мене здивований погляд своiх карих очей.

– Я не дуже тямлю в таких питаннях, як тарифна полiтика, – сказав вiн, – але менi здаеться, що ми трохи вiдхилилися вiд нашоi теми.

– Навпаки! Ми сунемо гарячими слiдами, сер Генрi. Ватсон знайомий iз моiм методом краще за вас, але боюся, що змiст прочитаного уривка вислизнув навiть вiд нього.

– Так, зiзнаюся, я не бачу жодного зв’язку мiж ним i листом.

– А зв’язок, любий мiй Ватсоне, настiльки тiсний, що, по сутi справи, одне випливае з iншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалi вiд», «розум», «життя», «дороги». Невже не здогадуетеся, звiдки взятi цi слова?

– Ах, хай йому грець! Звiсно, ви маете рацiю, який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрi.

– Якщо ви все ще сумнiваетеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалi вiд» – вони вирiзанi вкупi.

– Ну ж бо… Так, справдi!

– Знаете, пане Голмс, я навiть не уявляв собi, що такi речi можливi! – зауважив доктор Мортiмер, iз подивом споглядаючи на мого товариша. – Здогадатися, що слова вирiзанi з газетного тексту, це ще куди не йшло. Але безпомилково назвати газету, i мало того – вказати статтю, з якоi вони взятi, це перевершуе будь-яку уяву! Як ви здогадалися?

– Впевнений, лiкарю, що ви можете вiдрiзнити череп негра вiд черепа ескiмоса?

– Звiсно, можу.

– Яким чином?

– Але ж це мiй коник! Рiзниця мiж тим та iншим цiлком очевидна. Надбрiвнi дуги, лицьовий кут, будова щелепи…

– А в мене е свiй коник. На мiй погляд, рiзниця мiж боргесом на шпонах[6 - Боргес – один iз видiв друкарського шрифту. Шпон – тонкi металевi пластинки, якi використовувалися в друкарнях для збiльшення вiдстанi мiж рядками набору.], яким набираються передовицi «Таймс», i слiпим шрифтом дешевих вечiрнiх газеток не менш очевидна, нiж рiзниця мiж вашими неграми й ескiмосами. Знання шрифтiв – одна з найелементарнiших вимог до детектива, хоча мушу зiзнатися, що у днi своеi юностi я якось сплутав «Лiдський Меркурiй» iз «Вранiшнiми вiдомостями». Але передовицю «Таймс» нi з чим не сплутаеш, i цi слова могли бути вирiзанi тiльки звiдти. А позаяк лист вiдправили вчора, все свiдчило про те, що нам слiд було перш за все зазирнути в учорашнiй номер.

– Отже, пане Голмс, – сказав сер Генрi Баскервiль, – хтось склав цей лист, вирiзавши ножицями…

– Манiкюрними ножицями, – перебив його детектив. – Ви звернули увагу, якi у них короткi кiнцi? Для того щоб вирiзати слова «тримайтеся подалi вiд», довелося зробити два надрiзи.

– Згоден. Хтось вирiзав цi слова ножицями з короткими кiнцями i наклеiв iх…

– Гумiарабiком, – пiдказав Шерлок.

– …i наклеiв iх гумiарабiком на папiр. Але чому ж тодi слова «торф’яних болiт» написанi вiд руки?

– Бо автор листа не знайшов iх у газетi. Всi iншi слова досить простi, iх можна зустрiти в будь-якому текстi, а цi трапляються порiвняно рiдко.

– Дуже вичерпне пояснення. А що ще вам вдалося тут вичитати, пане Голмс?

– Дещо вдалося, хоча автор докладав усiх зусиль до того, щоб знищити всi докази. Як ви самi можете переконатися, адреса написана великими друкованими лiтерами. Але така газета, як «Таймс», рiдко потрапляе в руки простих людей. Отже, звiдси можна зробити висновок, що лист склала освiчена людина, котра намагалася видати себе за неосвiчену i навмисне змiнила почерк, мабуть, побоюючись, аби ви не розпiзнали автора, якщо не зараз, то пiзнiше. Крiм цього, звернiть увагу, що слова наклеенi нерiвно, деякi з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсiм не на мiсцi. Це вказуе на недбалiсть автора листа, а може, i на хвилювання чи поспiх. Я схильний вважати, що у всьому винне саме хвилювання та поспiх, бо навряд чи ця людина проявила б недбалiсть у такiй, мабуть, серйознiй справi. Якщо хтось справдi квапився, то цiкаво знати чому. Адже лист, опущений вчора, все одно мав би застати сера Генрi в готелi. Може, його автор боявся якоiсь завади. Але з чийого боку?

– Ми, так виглядае, подалися в царину припущень, – зауважив доктор Мортiмер.

– Скажiть краще – в царину, де зважуються всi можливостi, з тим, щоб вибрати з них найiмовiрнiшу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працюе у фахiвцiв на твердiй матерiальнiй основi. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелi.

– Чому ви так вирiшили?

– Огляньте конверт уважнiше, i ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двiчi запнулося на одному словi, i його довелося тричi вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денцi. Власне перо i каламар рiдко доводять до такого стану, а щоб i те, i iнше вiдмовлялося служити – це вже виняткова ситуацiя. Але, як ви знаете, в деяких готелях iз письмовим причандаллям i чорнильницями зовсiм кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що якщо б нам вдалося обстежити всi кошики для паперiв у всiх готелях поблизу Черiнг-кросу та виявити там залишки порiзаноi передовицi «Таймс», ми вiдразу знайшли б автора цього дивного послання… Стiйте! Стiйте! Що це?

Вiн став уважно вдивлятися в сторiнку, на якiй були наклеенi слова, тримаючи ii на вiдстанi одного-двох дюймiв вiд очей.

– Ну, що?

– Нi, нiчого, – сказав Голмс i поклав лист на стiл.

– Папiр цiлком гладкий, навiть без водяних знакiв. Нi, ми вичавили з цього цiкавого листа все, що було можна. А тепер, сер Генрi, розкажiть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приiхали до Лондона.

– Та нi, пане Голмс, нiби нiчого такого не сталося.

– Нiхто на вас не чатував, не вистежував?

– Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, – задумався гiсть. – Кому може спасти на гадку стежити за мною?

– Дайте час, поговоримо i про це. А наразi зважте: невже вам немае про що розповiсти нам?

– Це залежить вiд того, що ви вважаете гiдним вашоi уваги.

– Все, що так чи iнакше виходить за рамки традицiйного укладу життя.

Сер Генрi всмiхнувся:

– Майже все мое дитинство i юнiсть пройшли в Сполучених Штатах i Канадi, тому англiйський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважаеться буденнiстю, коли у людини раптом зникае один черевик.

– Ви загубили один черевик?

– Друже мiй, – вигукнув доктор Мортiмер, – та ваш черевик просто кудись засунули! Вiн знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такi дрiбницi!

– Але ж вiн питае, чи не сталося зi мною чогось незвичайного.

– Саме так, – погодився Голмс. – Мене цiкавить будь-яка дрiбниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик?

– Так, але, може, його справдi кудись засунули. Вчора ввечерi я виставив черевики за дверi, а вранцi там залишився лише один. Вiд коридорного менi так i не вдалося домогтися зрозумiлоi вiдповiдi. Найприкрiше, що я купив цю пару всього лише напередоднi, на Стрендi, i навiть не встиг оновити ii.

– Ви вiддали чистити новi черевики? Навiщо ж?

– Вони були свiтло-коричневi. Тому я велiв почистити iх темною ваксою.

– Отже, пiсля приiзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?

– Та я взагалi ходив по крамницях. Доктор Мортiмер склав менi компанiю. Справа в тому, що якщо вже людинi судилося стати власником великого маетку, то й одягатися треба вiдповiдно, а я дещо нехтував своiм виглядом, живучи на Заходi. У числi iнших речей були купленi i цi черевики – за шiсть доларiв! А ось одягти iх так i не вдалося.

– Якщо це крадiжка, то доволi безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортiмером: ваш черевик скоро знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рiшуче озвався баронет, – нумо розтлумачити менi те, про що я досi не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова i пояснити менi, до чого хиляться всi цi балачки.

– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортiмер, гадаю, ви маете самi все пояснити серу Генрi, як розповiли нам.

Пiдбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв iз кишенi рукопис i часопис, i повторив слово в слово свою вчорашню розповiдь. Сер Генрi слухав дуже уважно, час вiд часу перериваючи медика здивованими вигуками.

– Оце так, гарненька ж менi дiсталася спадщина! – сказав вiн, коли довге оповiдання добiгло кiнця. – Про собаку я, звiсно, чув ще з дитячих рокiв. Цю легенду любили розповiдати в нашiй родинi, хоча досi я не надавав iй жодного значення. А що стосуеться смертi дядька, то у мене так усе переплуталося в головi, що я ще нiчого не можу второпати. Гадаю, що ви самi не знаете, до кого тут треба звертатися – до священика чи полiсмена.

– Пiдтверджую.

– А тепер ще цей лист, який я отримав. Вiн, мабуть, якось пов’язаний зi загальним ходом подiй.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знае про те, що вiдбуваеться на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортiмер.

– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджае вас про небезпеку.

– А може, навпаки: комусь вигiдно вiдлякати мене вiд Баскервiль-холу?

– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортiмер, що запропонували менi таку цiкаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрi, треба вирiшувати по сутi: можна вам iхати в Баскервiль-хол чи нi?

– А чому б менi туди не поiхати?

– Либонь, це небезпечно.

– Звiдки ж ця небезпека надходить – вiд нашого родинного страховиська чи вiд людей?

– Ось це й доведеться з’ясувати.

– Як би там не було, але вiдповiдь моя буде така: нi пекельнi сили, нi людськi пiдступи не втримають мене тут. Я поiду в будинок своiх пращурiв. Це вирiшено остаточно.

Його темнi брови зiйшлися в одну лiнiю, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервiльська свавiльнiсть явно давалася взнаки i в цьому останньому нащадку iхнього роду.

– Я ще не встиг обмiркувати те, що менi довелося почути вiд вас. Не так легко вiдразу допетрати й одразу вирiшити, як бути далi. Менi б хотiлося побути годинку наодинцi та зважити все на дозвiллi. Знаете що, пане Голмс? Зараз пiв на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви i ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснiдати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовуе, Ватсоне?

– Цiлком.

– Тодi ми приiдемо. Викликати вам кеб?

– Нi, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями пiсля нашоi розмови.

– Я iз задоволенням приеднаюся до вас, – сказав його супутник.

– Отже, о другiй годинi ми побачимося. До скороi зустрiчi, бувайте здоровi.

Ми чули, як нашi вiдвiдувачi спустилися вниз сходами i зачинили за собою вхiднi дверi. Шерлок миттево перемiнився – вiд його млосностi не залишилося i слiду, вiн знову став людиною дii.

– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодноi секунди.

Знiмаючи на ходу халат, вiн швидко пiшов до себе i через двi-три хвилини повернувся вже в костюмi.

Ми збiгли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортiмер i Баскервiль ще виднiлися попереду, крокiв за двiстi вiд нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

– Наздогнати iх?

– У жодному разi, друже мiй! Якщо ви зi мною не нудьгуватимете, то я з вами i поготiв. Нашi друзi мають рацiю: пройтися такого ранку – одне задоволення.

Вiн додав кроку, i вiдстань мiж нами i нашими нещодавнiми вiдвiдувачами знiчев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберiгати цю дистанцiю, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потiм на Рiджент-стрит. Бiля однiеi з крамниць сер Генрi та доктор Мортiмер зупинилися, розглядаючи вiтрину, i Голмс зупинився також. За мить вiн раптом задоволено гмикнув, i, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бiк вулицi, й у вiкнi якого виднiвся пасажир, повiльно рушив уперед.

– Ось його нам i треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледiти цього чоловiка.

Тiеi ж митi передi мною в бiчному вiкнi кеба майнула густа чорна борода, i чиiсь очi змiряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слiдом за цим прочинилося горiшне вiконечко, пасажир щось гукнув вiзнику, i кеб стрiмко полетiв по Рiджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вiльний екiпаж, але марно – таких не було. Тодi вiн кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

– Ах, дiдько! – блiдий вiд досади, ледве вимовив вiн, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас е хоч краплина порядностi, ви занесете в своi аннали цю мою помилку нарiвнi з моiми успiхами.

– Що це за чоловiк?

– Гадки не маю.

– Спостерiгач?

– Так, вочевидь, за Баскервiлем хтось стежить iз самого його приiзду до Лондона. Інакше звiдки стало вiдомо, що вiн зупинився в готелi «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати i надалi. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двiчi пiдходив до вiкна, поки доктор Мортiмер читав свою легенду?

– Пригадую це.

– Менi було цiкаво, чи не вештаеться хтось бiля будинку, але жодних пiдозрiлих персонажiв не помiтив. Ми маемо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, i хоча менi досi ще не зрозумiло, якi тут дiють сили – добрi чи злi, проте я невпинно вiдчуваю чиесь сторонне втручання, чийсь точний розрахунок. Коли нашi новi друзi пiшли, я негайно ж кинувся за ними навздогiн, сподiваючись, що ось тут менi i попадеться iхня невловима тiнь. А цей хитрун не наважився йти пiшки й узяв кеб, щоб у мiру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти iх, залишаючись при цьому непомiченим. Його прийом мае ще й ту перевагу, що, якби вони також сiли в кеб, то шпик не випустив би iх iз поля зору. Але все ж одне вразливе мiсце в цьому прийомi е.

– Кебмен?

– Аякже.

– Шкода, що ми не помiтили його номера!

– Любий мiй Ватсоне! Менi справдi немае чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаете хоч на одну мить, що я не помiтив номера? Будь ласка: двi тисячi сiмсот чотири. Втiм, зараз це нам нi до чого.

– Не збагну, що ще ви могли вдiяти.

– Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бiк, без поспiху взяти кеб i на чималiй вiдстанi слiдувати за ним. А ще краще було б поiхати прямо до готелю та чекати подальших подiй там. Цей таемничий незнайомець провiв би Баскервiля до дверей, i ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди вiн потiм подiнеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моею недоречною квапливiстю, яка видала нас iз головою i збила мене зi слiду.

Пiд час цiеi бесiди ми повiльно рухалися по Рiджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортiмера та його супутника.

– Тепер не мае жодного сенсу спостерiгати за ними, – спохмурнiв Голмс. – Їхня тiнь зникла i бiльше не з’явиться. Треба перевiрити, якi козирi у нас на руках, i смiливо бити ними. Ви добре розгледiли обличчя цього чоловiка в кебi?

– Обличчя нi, а бороду розгледiв.

– Я також… а це означае, що борода була, ймовiрно, фальшива. Коли розумна людина подаеться в таку ризиковану, що вимагае особливоi обережностi, авантюру, потрiбна борода для маскування. Зайдiмо сюди, Ватсоне.

Голмс завернув в одну з розсильних контор цiеi дiльницi, начальник якоi зустрiв його з розпростертими обiймами.

– Ага, Вiлсоне, бачу, ви не забули, як менi пощастило допомогти вам у тiй маленькiй справi!

– Що ви, сер, хiба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своiм чесним iменем, а може, i життям.

– Ви перебiльшуете, друже мiй. До речi, Вiлсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на iм’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмiтливiсть пiд час розслiдування вашоi справи.

– Так, сер, вiн i зараз у мене працюе.

– Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язнi розмiняти менi ось цi п’ять фунтiв.

На заклик начальника з’явився чотирнадцятирiчний пiдлiток iз жвавим, розумним обличчям. Вiн став перед нами, iз захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.

– Дайте менi «Путiвник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелiв бiля Черiнг-кросу. Бачиш?

– Так, сер.

– Ти обiйдеш iх усi по черзi.

– Слухаюсь, сер.

– І для початку будеш давати швейцарам по шилiнгу. Ось тобi двадцять три шилiнги.

– Слухаюсь, сер.

– Ти скажеш, що тобi потрiбно подивитися смiття, викинуте вчора з кошикiв. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, i тобi наказали ii розшукати. Тямиш?

– Так, сер.

– Але насправдi ти будеш шукати сторiнку газети «Таймс», порiзану в кiлькох мiсцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторiнка потрiбна ось ця. Ти зможеш вiдрiзнити ii вiд iнших?

– Звiсно, сер.

– Швейцари будуть, певна рiч, вiдсилати тебе до коридорних, ти й iм даси по шилiнгу. Ось тобi ще двадцять три шилiнги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, iмовiрно, виявиться, що смiття з кошикiв викинули або спалили. Але в трьох iнших готелях тобi покажуть купу паперiв, серед яких ти i шукатимеш цю сторiнку. Шансiв на успiх дуже мало. Про всяк випадок даю тобi ще десять шилiнгiв. До вечора телеграфуй менi, на Бейкер-стрит, як у тебе справи… А тепер, Ватсоне, нам iз вами залишилося тiльки дiзнатися телеграфом про кебмена номер двi тисячi сiмсот чотири, пiсля чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит i провештаемося там аж до снiданку.




Роздiл V

Три обiрванi нитки


Шерлок Голмс мав дивовижну здатнiсть уникати балачок про справи. Вiн увесь занурився в споглядання полотен сучасних бельгiйських художникiв i за двi години, мабуть, жодного разу не згадав про дивну iсторiю, в яку обставини втягнули й нас. Всю дорогу вiд картинноi галереi до готелю «Нортумберленд» вiн теревенив тiльки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цiй царинi вирiзнялися крайньою примiтивнiстю.

– Сер Генрi Баскервiль чекае вас нагорi, – сказав нам черговий по вестибюлi. – Вiн просив одразу ж провести гостей до нього.

– Ви не дозволите менi переглянути списки ваших клiентiв? – спитав Голмс.

– Прошу, сер.

Пiсля прiзвища «Баскервiль» в книзi були ще два записи: «Теофiлiус Джонсон iз сiм’ею, з Ньюкасла» i «панi Олдмор iз покоiвкою, з Елтона».

– Чи не той це Джонсон, котрого я колись знав? – спитав Шерлок чергового. – Вiн адвокат, сивий i трохи накульгуе?

– Нi, сер, пан Джонсон – власник вугiльних копалень, ще не старий джентльмен, ваших рокiв.

– Ви впевненi, що вiн не адвокат?

– Упевнений, сер. Пан Джонсон наш частий гiсть, ми його знаемо не перший рiк.

– Справдi? Ну, не буду сперечатися. Панi Олдмор… Десь я чув це прiзвище. Даруйте за цiкавiсть, але iнодi бувае так, що шукаеш одного знайомого, а знаходиш iншого.

– Панi Олдмор жiнка слабкого здоров’я, сер. Їi чоловiк був колись мером Глостера. Вона зупиняеться тiльки у нас, коли приiжджае в мiсто.

– Красно дякую. Ймовiрно, я сплутав ii з iншою ледi… Цi запитання допомогли нам встановити один дуже важливий факт, Ватсоне, – продовжував Голмс тихо, поки ми пiдiймалися сходами. – Тепер нам ясно, що люди, котрi так цiкавляться нашим приятелем, зупинилися не тут. Отже, старанно спостерiгаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потрапляти йому на очi. А це свiдчить багато про що.

– Наприклад, про що?

– Ну, хоча б про те… Привiт! Друже, що трапилося?

Ми вийшли на горiшнiй майданчик i зiткнулися там iз сером Генрi Баскервiлем. Вiн вибiг на сходи весь розпашiлий вiд гнiву, тримаючи в руках старий, запорошений черевик. У нього навiть язик заплiтався вiд лютi, i коли вiн нарештi повернув собi дар слова, то вiдразу збився на явний американський акцент, чого ми вранцi за ним не помiтили.

– За кого мене мають у цьому готелi – за бевзя, чи що? – кричав сер Генрi. – Я не дозволю над собою жартувати! Якщо цей бовдур не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також е почуття гумору, пане Голмс, але цього разу тутешнi жартiвники передали кутi меду.

– Все ще шукаете свою пропажу?

– Так, шукаю, i не вгамуюся, поки не знайду.

– Але, менi здаеться, ви говорили про новий свiтло-коричневий черевик?

– Власне, сер. А тепер така ж iсторiя з чорним.

– Як! Невже ви похопилися i…

– Саме так! У мене всього лише три пари взуття – нова свiтло-коричнева, стара чорна та лакованi мешти, якi зараз на менi. Вчора ввечерi зник один коричневий черевик, а сьогоднi вкрали ще й чорний… Ну, знайшли? Кажiть негайно! Що ви на мене так витрiщилися?

На майданчику з’явився схвильований коридорний-нiмець:

– Нi, сер. Я в усiх питав, нiхто нiчого не знае.

– Так от, слухайте: або ви вiдшукаете до вечора мiй черевик, або я пiду до керуючого та заявлю йому, що негайно забираюся звiдси.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/arthur-konan-doyle/sobaka-baskerviliv-36621582/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Куратор – молодший медик, що наглядав за хворими в клiнiцi.




2


Бертильон А. (1853–1914) – французький вчений-антрополог.




3


Нувориш – людина, що швидко розбагатiла, заробивши статки на спекуляцiях




4


Камеi – невеликi, вирiзанi на коштовному каменi рельефнi зображення осiб або предметiв.




5


Бушмени та готтентоти – африканськi племена.




6


Боргес – один iз видiв друкарського шрифту. Шпон – тонкi металевi пластинки, якi використовувалися в друкарнях для збiльшення вiдстанi мiж рядками набору.