Книга - Етюд у багряних тонах

Етюд у багряних тонах
Артур Конан Дойл


Істини
До книжки вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) увiйшли двi повiстi – «Етюд у багряних тонах» (1887) та «Знак чотирьох» (1890). Перша з них вiдкривае цикл творiв про знаменитого сищика Шерлока Голмса та його компаньйона доктора Ватсона, – це жалiслива iсторiя кохання i помсти, що завершилася кiлькома вбивствами у Лондонi, якi завели у глухий кут полiцiю. У повiстi «Знак чотирьох» Голмс i Ватсон займаються розслiдуванням справи бiдноi дiвчини Мерi Морстон, яка раптом виявилася багатою спадкоемицею, однак ненадовго.





Артур Конан Дойл

Етюд у багряних тонах





Етюд у багрових тонах





Частина I

Зi спогадiв доктора Джона Г. Ватсона, вiдставного вiйськового хiрурга





Роздiл I

Мiстер Шерлок Голмс


1878 року я закiнчив Лондонський унiверситет, отримав ступiнь доктора й одразу ж подався в Нетлi, де пройшов спецiальний курс вiйськових хiрургiв. Пiсля завершення навчання мене призначили асистентом хiрурга в П’ятий Нортумберлендський стрiлецький полк. У той час вiн перебував у Індii, i не встиг я до нього дiстатися, як вибухнула Друга англо-афганська вiйна. Прибувши до Бомбея, я дiзнався, що мiй полк форсував перевал i просунувся далеко в глиб ворожоi територii. Разом з iншими офiцерами, котрi потрапили у таке ж становище, я вирушив услiд за своiм пiдроздiлом. Менi вдалося щасливо дiстатися в Кандагар, де я нарештi виявив свiй полк i негайно ж узявся до виконання нових обов’язкiв.

Багатьом ця кампанiя принесла славу та пiдвищення звання, менi ж не дiсталося нiчого, окрiм невдач i нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, iз яким я брав участь у злощаснiй битвi при Майвандi. Рушнична куля влучила в мое плече, роздробила кiстку та зачепила артерiю пiд ключицею. Найiмовiрнiше я потрапив би в руки нещадних газi[1 - Газi – фанатик-мусульманин], якби не вiдданiсть i мужнiсть мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довiз до англiйського вiйська.

Стомленого вiд болю та знесиленого через тривалi поневiряння, мене разом iз безлiччю iнших поранених мученикiв вiдправили потягом у головний шпиталь у Пешаварi. Там я почав поступово одужувати й уже настiльки змiцнiв, що мiг пересуватися палатою та навiть виходити на веранду, щоб трошки погрiтися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших iндiйських колонiй. Кiлька мiсяцiв мене вважали майже безнадiйним, i, нарештi одужавши, я ледве тримався на ногах вiд ослаблення та виснаження, отож лiкарi вирiшили, що мене треба негайно вiдправити до Англii. Я вiдплив на вiйськовому кораблi «Оронтес» i через мiсяць зiйшов на пристанi в Плiмутi з украй пiдiрваним здоров’ям i дозволом по-батькiвськи турботливого уряду вiдновити його впродовж дев’яти мiсяцiв.

В Англii у мене не було нi близьких друзiв, нi родини, й я був вiльний, як вiтер, точнiше, як людина, котрiй доведеться жити на одинадцять шилiнгiв i шiсть пенсiв на день. За таких обставин я, зрозумiло, прагнув до Лондона, цiеi величезноi стiчноi канави, куди неодмiнно потрапляють ледарi та лiнюхи з усiеi iмперii. У Лондонi я певний час жив у готелi на Стрендi й вiв незатишне та безглузде iснування, витрачаючи значно бiльше грошей, нiж годилося б. Нарештi мое фiнансове становище стало настiльки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втiкати зi столицi та вiддалитися в сiльську мiсцину, або негайно змiнити спосiб життя. Обравши останне, для початку я вирiшив залишити готель i знайти собi якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирiшивши зробити це, я стояв у барi «Критерiон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу.

Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонськiй лiкарнi. Як приемно самотнiй людинi раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишнi часи ми iз Стемфордом нiколи особливо не товаришували, але зараз я вiтав його майже захоплено, та й вiн також, мабуть, був радий мене бачити. Вiд надмiру почуттiв я запросив його поснiдати зi мною, i ми вiдразу ж узяли кеб i поiхали в Голборн.

– Що ви зробили з собою, Ватсоне? – з неприхованою цiкавiстю спитав вiн, коли кеб застукотiв колесами залюдненими лондонськими вулицями. – Ви схудли, наче трiска, та засмагли, мов горiх!

Я коротко оповiв йому про своi пригоди та ледве встиг закiнчити розповiдь, коли ми прибули на мiсце.

– Який бiдолаха! – поспiвчував вiн, дiзнавшись про моi бiди. – Ну, i що ж поробляете тепер?

– Шукаю помешкання, – вiдповiв я. – Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишнi кiмнати за помiрною цiною.

– Дивина, – зауважив мiй супутник, – ви вже другий чоловiк, вiд якого я сьогоднi чую цю фразу.

– А хто ж перший? – поцiкавився я.

– Є один такий, працюе в хiмiчнiй лабораторii при нашiй лiкарнi. Сьогоднi вранцi вiн нарiкав, що вiдшукав дуже милу квартирку, але нiяк не знайде собi компаньйона, адже платити за неi повнiстю йому не по кишенi.

– Отакоi! – вигукнув я. – Якщо вiн справдi хоче роздiлити квартиру та витрати, то я до його послуг! Менi також приемнiше оселитися з кимось, анiж мешкати одному!

Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.

– Ви ж не знаете, хто такий цей Шерлок Голмс, – сказав вiн. – Можливо, вам i не захочеться жити з ним у постiйному сусiдствi.

– Чому? Що в ньому поганого?

– Я не кажу, що вiн погана людина. Просто трохи дивак – ентузiаст певних царин науки. Та загалом, наскiльки я знаю, вiн людина порядна.

– Мабуть, хоче стати медиком? – перепитав я.

– Та нi, не маю уявлення, чого вiн прагне. Здаеться, вiн чудово знае анатомiю, i хiмiк першокласний, але, вочевидь, медицину нiколи не вивчав систематично. Займаеться наукою зовсiм безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрiбних для справи знань, якi неабияк здивували б професорiв.

– А ви нiколи не питали, чого вiн намагаеться досягнути? – поцiкавився я.

– Нi, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо вiн чимось захопиться, бувае, що його й не зупиниш.

– Я б хотiв iз ним познайомитися, – зауважив я. – Якщо вже мати сусiда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своiй справi. Я ще не достатньо змiцнiв, щоб витримувати гамiр й усiлякi сильнi враження. Менi не бракувало цього в Афганiстанi, i з мене годi до кiнця мого земного буття. А як менi зустрiтися з вашим приятелем?

– Зараз вiн, мабуть, сидить у лабораторii, – вiдповiв мiй супутник. – Вiн або не зазирае туди тижнями, або перебувае там iз ранку до ночi. Якщо хочете, поiдемо до нього пiсля снiданку.

– Звiсно, хочу, – сказав я, i розмова перейшла в iнше русло.

Поки ми iхали з Голборна до лiкарнi, Стамфорд устиг розповiсти менi ще деякi особливостi джентльмена, iз котрим я мав намiр оселитися разом.

– Не гнiвайтеся на мене, якщо не поладнаете з ним, – зронив вiн. – Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрiчам у лабораторii. Ви самi зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене вiдповiдальним за те, що станеться потiм.

– Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’iхатися – стенув я плечима. – Але менi здаеться, Стемфорде, – додав я, поглянувши на свого супутника, – що з якихось мiркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!

– Спробуй-но пояснити незбагненне, – засмiявся Стемфорд. – На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межуе з бездушнiстю. Легко можу собi уявити, що вiн вколе своему приятелю якогось нововiдкритого рослинного алкалоiду, не зi зла, певна рiч, а просто з цiкавостi, щоб мати наочне уявлення про його дiю. Втiм, треба вiддати йому належне, я впевнений, що вiн так само охоче зробить такий заштрик i собi. У нього пристрасть до точних i достовiрних знань.

– Що ж, це непогано.

– Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощi. Якщо справа доходить до того, що вiн б’е палицею трупи в анатомцi, погодьтеся, що це виглядае достатньо дивно.

– Вiн гамселить трупи?

– Атож, аби з’ясувати, чи можуть синцi з’явитися пiсля смертi. Я бачив це на власнi очi.

– І кажете, що вiн не мае намiру стати медиком?

– Начебто, нi. Лише Бог знае, для чого вiн усе це вивчае. Але ось ми й приiхали, тепер уже самi сформуете про нього думку.

Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькi дверi ввiйшли у флiгель, що прилягав до величезноi лiкарняноi будiвлi. Тут усе було знайоме, i менi не треба було вказувати дорогу, коли ми пiднялися темнуватими кам’яними сходами та пiшли довгим коридором уздовж нескiнченних вибiлених стiн iз брунатними дверима обабiч. Майже в самому кiнцi вбiк вiдходив низенький арочний коридорчик – вiн вiв у хiмiчну лабораторiю.

У цiй високiй кiмнатi на полицях виблискували незлiченнi бутлi та пляшечки. Усюди стояли низькi широкi столи, густо заставленi ретортами, пробiрками та пальниками Бунзена[2 - Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена.], що трiпотiли язичками синього полум’я. Лабораторiя була порожня, i лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши нашi кроки, вiн озирнувся та схопився з мiсця.

– Знайшов! Знайшов! – радiсно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас iз колбою в руках. – Я нарештi знайшов реактив, який осiдае лише гемоглобiном i нiчим iншим!

Якби вiн вiдшукав золотi розсипи, i то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.

– Доктор Ватсон, мiстер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.

– Вiтаю! – привiтно сказав Голмс, тиснучи менi руку з силою, яку я навiть не мiг у ньому запiдозрити. – Бачу, ви побували в Афганiстанi.

– Як ви здогадалися? – здивувався я.

– Ну, це дрiбницi, – кинув вiн, усмiхнувшись. – От гемоглобiн – зовсiм iнша рiч. Ви, звiсно, розумiете важливiсть мого вiдкриття?

– Як хiмiчна реакцiя – це, певна рiч, цiкаво, – вiдповiв я, – але практично…

– Боже милий, та це ж найважливiше практичне вiдкриття для судовоi медицини за десятки рокiв. Хiба не розумiете, що це дае можливiсть безпомилково визначати кров’янi плями? Ходiть-но сюди!

У запалi нетерпiння вiн схопив мене за рукав i потягнув до свого столу.

– Вiзьмiмо дещицю свiжоi кровi, – запропонував вiн i вколов довгою голкою свiй палець, витягнувши пiпеткою краплину кровi. – Тепер розчиню цю краплю в лiтрi води. Дивiться, вода здаеться абсолютно чистою. Спiввiдношення кiлькостi кровi до води не бiльше, нiж один до мiльйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаемо характерну реакцiю.

Вiн кинув у склянку кiлька бiлих кристаликiв i накрапав туди якоiсь безбарвноi рiдини. Вмiст миттево забарвився в каламутно-червоний колiр, а на днi з’явився коричневий осад.

– Ха-ха! – вiн заплескав у долонi, радiючи, як малюк, який отримав нову iграшку. – Що про це скажете?

– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.

– Чудовий! Чудовий! Колишнiй метод iз гваяковою смолою[3 - Гваякова смола мiститься в деревинi ядра гваякового дерева (Guaiacum ofifcinale), ii використовували як реактив на гемоглобiн.] дуже громiздкий i ненадiйний, як i дослiдження кров’яних кульок пiд мiкроскопом. Це взагалi марно, якщо кров пролили кiлька годин тому. А цей реактив дiе однаково добре, свiжа кров, чи нi. Якби його вiдкрили ранiше, то сотнi людей, котрi зараз розгулюють на волi, давно б уже заплатили за своi злочини.

– Он як! – пробурмотiв я.

– Розкриття злочинiв завжди залежить вiд цього питання. Людину починають пiдозрювати в убивствi, можливо, через кiлька мiсяцiв пiсля того, як його скоiли. Переглядають ii бiлизну й одяг, знаходять бурi плями. Що це: кров, бруд, iржа, фруктовий сiк чи ще щось? Ось питання, яке заганяло в глухий кут багатьох експертiв, а чому? Бо не було надiйного реактиву. А тепер у нас е реактив Шерлока Голмса, i всiм ускладненням настав край!

Очi його виблискували, чоловiк притиснув руку до грудей i вклонився, немов вiдповiдаючи на оплески уявноi аудиторii.

– Вас можна привiтати, – сказав я, неабияк здивований його ентузiазмом.

– Торiк у Франкфуртi слухали заплутану справу фон Бiшофа. Його, звiсно, повiсили б, якби тодi знали мiй метод. А справа Мезона з Брадфорда, i знаменитого Мюллера, i Лефевра з Монпелье, i Семсона з Нью-Орлеана? Можу назвати десятки справ, в яких мiй реактив зiграв би вирiшальну роль.

– Ви просто жива хронiка злочинiв, – засмiявся Стемфорд. – Маете видавати спецiальну газету. Назвiть ii «Полiцiйнi новини минулого».

– І це була б дуже захоплююча рiч – пiдхопив Шерлок Голмс, заклеюючи крихiтну ранку на пальцi шматочком пластиру. – Доводиться бути обережним, – продовжував вiн, iз посмiшкою обернувшись до мене, – я часто чаклую з усiлякими отруйними речовинами.

Вiн простягнув руку, й я побачив, що його пальцi вкритi такими ж шматочками пластиру та плямами вiд iдких кислот.

– Ми прийшли в справi, – заявив Стемфорд, сiдаючи на високий триногий ослiнчик i кiнчиком черевика пiдсовуючи до мене iнший. – Мiй приятель шукае собi житло, а позаяк ви скаржилися, що не можете знайти компаньйона, я вирiшив, що вас потрiбно познайомити.

Шерлоку Голмсу, либонь, сподобалася перспектива роздiлити зi мною помешкання.

– Знаете, менi приглянулася одна квартирка на Бейкер-стрит, – повiдомив вiн, – яка нам iз вами пiдiйде в будьякому разi. Сподiваюся, ви не проти запаху мiцного тютюну?

– Я й сам палю «корабельний», – пiдхопив я.

– Чудово. Я зазвичай тримаю вдома хiмiкати та час вiд часу проводжу дослiди. Це не буде вам заважати?

– Анiтрохи.

– Стривайте, а якi ж iще в мене недолiки? Так, iнодi я впадаю в нудьгу й цiлими днями не розтуляю рота. Не треба думати, що я на вас ображений. Просто не звертайте на мене уваги, i це скоро минеться. Ну, а ви в чому можете покаятись? Поки ми ще не оселилися разом, добре б дiзнатися один про одного найгiрше.

Мене розсмiшив цей взаемний допит.

– У мене е щеня, бульдог, – сказав я, – i менi заважае гамiр, бо маю розхитанi нерви, можу валятися в лiжку пiвдня й узагалi неймовiрно ледачий. Коли я здоровий, у мене з’являеться ще ряд вад, але зараз цi – найголовнiшi.

– А гру на скрипцi також вважаете гамором? – стурбовано поцiкавився вiн.

– Залежить вiд того, як грати, – вiдповiв я. – Хороша гра – це дар богiв, а кепська…

– Ну, тодi все гаразд, – весело зареготав вiн. – Здаеться, можна вважати, що справу залагоджено, якщо лишень вам сподобаються кiмнати.

– Коли ми iх побачимо?

– Зайдiть за мною завтра опiвднi, поiдемо звiдси разом i про все домовимося.

– Чудово, отже, рiвно опiвднi, – сказав я, тиснучи йому руку.

Чоловiк знову зайнявся своiми хiмiкатами, а ми зi Стемфордом пiшли до мого готелю.

– Мiж iншим, – раптом зупинився я, повернувшись до супутника, – як вiн дiзнався, що я приiхав iз Афганiстану?

Той загадково посмiхнувся.

– Це його головна особливiсть, – сказав мiй компаньйон. – Багато людей не поскупилися би, щоб дiзнатися, як вiн усе це вгадуе.

– Тут е якась таемниця? – вигукнув я, потираючи руки. – Дуже цiкаво! Дякую за те, що нас познайомили. Знаете, щоб пiзнати людство, треба вивчити людину.

– То ви мусите вивчати Голмса, – зазначив Стемфорд, прощаючись. – Утiм, ви скоро переконаетеся, що це мiцний горiшок. Можу закластися, що вiн розкусить вас швидше, нiж ви його. До побачення!

– Бувайте, – вiдповiв я й попрямував до готелю, дуже зацiкавлений своiм новим знайомим.




Роздiл II

Мистецтво робити висновки


Наступного дня ми зустрiлися в домовлений час i поiхали дивитися квартиру на Бейкер-стрит, № 221-б, про яку Голмс розповiдав напередоднi. У помешканнi були двi зручнi спальнi та простора, свiтла, затишно обставлена вiтальня з двома великими вiкнами. Кiмнати нам сподобалися, i платня, подiлена на двох, виявилася такою невисокою, що ми вiдразу ж домовилися й вступили у володiння квартирою. Того ж вечора я перевiз iз готелю своi речi, а на ранок прибув i Шерлок Голмс iз кiлькома скринями та валiзами. День-два ми займалися розпакуванням i розкладанням нашого майна, намагаючись знайти для кожноi речi найкраще мiсце, а потiм поступово влаштувалися та пристосувалися до нових умов.

Голмс, безумовно, був не з тих, iз ким важко вжитися. Вiн вiв спокiйний, розмiрений спосiб життя й зазвичай залишався вiрним своiм звичкам. Рiдко коли лягав спати пiсля десятоi вечора, а вранцi здебiльшого встигав поснiдати та пiти, поки я ще лежав у лiжку. Інодi вiн просиджував весь день у лабораторii, iнколи – в анатомцi, а часом надовго йшов гуляти, причому цi прогулянки, мабуть, заводили його в найглухiшi закутки Лондона. Енергiя мого знайомого не мала меж, коли на нього нападав робочий темп, та час вiд часу наставала нудьга, i тодi вiн цiлими днями майже непорушно лежав на диванi у вiтальнi, не промовляючи жодного слова. У цi днi я помiчав такий мрiйливий, вiдсутнiй вираз у його очах, що запiдозрив би його в пристрастi до наркотикiв, якби розмiренiсть i цнотливiсть його способу життя не спростовувала таких думок.

Минали тижнi, i мене все дужче та глибше цiкавила його особистiсть, i все бiльше розбирала цiкавiсть щодо мети його життя. Навiть зовнiшнiсть цього чоловiка могла вразити уяву не надто уважного спостерiгача. Зросту вiн був бiльше шести футiв, але при своiй надзвичайнiй худобi здавався ще вищим. Погляд у нього був гострий, пронизливий, якщо не брати до уваги тих перiодiв зацiпенiння, про якi я згадував. Тонкий орлиний нiс надавав його обличчю виразу жвавоi енергii та рiшучостi. Квадратне пiдборiддя, що трохи виступало вперед, також свiдчило про рiшучий характер. Його руки постiйно були в чорнилi та плямах вiд рiзних хiмiкатiв, однак вiн був схильним до на диво делiкатноi поведiнки з предметами. Я не раз помiчав це, коли при менi вiн бавився зi своiм тендiтним алхiмiчним приладдям.

Читач, мабуть, вважатиме мене надокучливим, якщо я зiзнаюся, яку цiкавiсть збуджував у менi цей дивак i як часто я намагався пробити стiну стриманостi, якою вiн огороджував усе, що стосувалося його особисто. Але перш нiж засуджувати, згадайте, наскiльки безцiльним було тодi мое життя i як мало було навколо такого, що могло б заполонити мiй допитливий розум. Здоров’я не дозволяло менi виходити пiд час похмуроi або прохолодноi погоди, у мене не було друзiв, якi б вiдвiдали мене й урiзноманiтнили мое буденне життя. Тому я навiть радiв певнiй таемничостi, що оточувала мого компаньйона, i жадiбно прагнув розвiяти ii, витрачаючи на це чимало часу.

Голмс не займався медициною. Вiн сам якось вiдповiв на це запитання негативно, пiдтвердивши в такий спосiб думку Стемфорда. Я не бачив також, аби вiн систематично читав якусь наукову лiтературу, що знадобилася б для отримання вченого звання та вiдкрила б чоловiковi шлях у свiт науки. Однак деякi предмети вiн вивчав iз вражаючим завзяттям i в якихось доволi дивних царинах мав настiльки грунтовнi та точнi знання, що часом мене просто приголомшувало. Людина, котра читае поспiль усе, нечасто може похвалитися глибиною своiх знань. Нiхто не стане обтяжувати пам’ять дрiбними подробицями, якщо на те немае достатньо вагомих пiдстав.

Невiгластво Голмса було настiльки ж разючим, як i його знання. Здавалося, що вiн практично нiчого не знав про сучасну лiтературу, полiтику та фiлософiю. Я мав нагоду згадати iм’я Томаса Карлейля, i Голмс наiвно перепитав, хто вiн такий i чим знаменитий. Але коли виявилося, що вiн зовсiм нiчого не знае нi про теорiю Коперника, нi про будову Сонячноi системи, мое здивування досягнуло апогею. Щоб цивiлiзована люди-на, котра живе в дев’ятнадцятому столiттi, не знала, що Земля крутиться навколо Сонця, – у це я просто не мiг повiрити!

– Ви, здаеться, здивованi, – вiн всмiхнувся, дивлячись на мое розгублене обличчя. – Дякую, що мене просвiтили, але тепер я спробую якомога швидше все це забути.

– Забути?!

– Бачите, – сказав вiн, – менi здаеться, що людський мозок схожий на маленьке порожне горище, яке можна обставити всiм, чим заманеться. Дурень тягне туди всiлякий мотлох, який трапиться пiд руку, а кориснi, потрiбнi речi вже нiкуди буде запхати, або, у кращому випадку, до них серед усього цього безладу й не дiстанеш. Розумна ж людина ретельно вiдбирае те, що помiстить у свое мозкове горище. Вiзьме лише iнструменти, якi знадобляться для роботи, зате iх буде безлiч, i всi розкладенi в зразковому порядку. Даремно люди гадають, що в цiй маленькiй кiмнатцi еластичнi стiни та що iх можна розтягувати скiльки завгодно. Запевняю, прийде час, коли, набуваючи нове, ви забуватимете щось iз колишнього. Тому страшенно важливо, щоб непотрiбна iнформацiя не витiсняла собою потрiбну.

– Так, але не знати про Сонячну систему!.. – вигукнув я.

– На якого бiса вона менi потрiбна? – перебив спiвбесiдник нетерпляче. – Ну гаразд, нехай, як ви кажете, ми обертаемося навколо Сонця. А якби я дiзнався, що ми обертаемося навколо Мiсяця, це дуже допомогло б менi чи моiй роботi?

Я хотiв було спитати, що ж це за робота така, але вiдчув, що вiн буде невдоволений. Тому задумався над нашою короткою бесiдою та спробував зробити певнi висновки. Вiн не хоче засмiчувати голову знаннями, якi не потрiбнi для його мети.

Отже, усi накопиченi знання вiн мае намiр так чи iнакше використати. Я подумки перелiчив усi галузi знань, в яких вiн виявив бездоганну обiзнанiсть. Я навiть узяв олiвець i записав усе це на паперi. Перечитавши список, не змiг утриматися вiд усмiшки. «Атестат» виглядав так:




Шерлок Голмс – його можливостi

1. Знання в галузi лiтератури – жодних.

2. … фiлософii – жодних.

3. … астрономii – жодних.

4. … полiтики – слабкi.

5. … ботанiки – нерiвномiрнi. Знае властивостi беладони, опiуму й отрути загалом. Немае уявлення про садiвництво.

6. … геологii – практичнi, але обмеженi. З першого погляду визначае зразки рiзних грунтiв. Пiсля прогулянок показуе менi грязюку на штанах i за ii кольором та консистенцiею визначае, iз якоi вона частини Лондона.

7. … хiмii – глибокi.

8. … анатомii – точнi, але безсистемнi.

9. … кримiнальноi хронiки – величезнi. Знае, здаеться, усi подробицi кожного злочину, скоеного в ХІХ столiттi.

10. Добре грае на скрипцi.

11. Дуже добре фехтуе на шпагах й еспадронах, прекрасний боксер.

12. Грунтовнi практичнi знання англiйських законiв.


Дiйшовши до цього пункту, я в розпачi кинув «атестат» у вогонь.

– Скiльки не перелiчуй усе те, що вiн знае, – сказав я собi, – неможливо здогадатися, навiщо йому це потрiбно й який фах вимагае такого поеднання! Нi, краще вiдразу облишити даремнi спроби!

Я знав, що мiй сусiд може виконувати скрипковi п’еси, i досить важкi: неодноразово на мое прохання вiн грав «Пiснi» Мендельсона й iншi твори, якi менi подобалися. Але коли вiн залишався сам, рiдко можна було почути п’есу або взагалi щось схоже на мелодiю. Вечорами, поклавши скрипку на колiна, вiн вiдкидався на спинку крiсла, заплющував очi й недбало водив смичком по струнах. Інодi лунали гучнi, сумнi акорди. Іншого разу Голмс видобував звуки, в яких чулися несамовитi веселощi. Вочевидь, вони вiдповiдали його настрою, але чи то звуки народжували той настрiй, чи вони самi були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я нiяк не мiг визначити. І, ймовiрно, я б протестував проти цих дратуючих «концертiв», якби пiсля них, нiби винагороджуючи мене за терпiння, вiн не програвав цiлу низку моiх улюблених речей.

Першого тижня нас нiхто не вiдвiдував, i я вже починав думати, що мiй компаньйон так само самотнiй у цьому мiстi, як i я. Але незабаром я переконався, що в нього е безлiч знайомих, причому з рiзних верств суспiльства. Якось три чи навiть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловiчок iз жовтувато-блiдим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його вiдрекомендували менi як мiстера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дiвчина та просидiла в Голмса пiвгодини, а може й бiльше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний вiдвiдувач, схожий на еврея-лахмiтника, менi здалося, що вiн був дуже схвильований. Майже слiдом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось iз моiм спiвмешканцем довго балакав лiтнiй джентльмен iз сивою чуприною, потiм – вокзальний носiй у вельветовiй куртцi. Щоразу, коли з’являвся хтось iз цих незрозумiлих вiдвiдувачiв, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вiтальню, отож я йшов до себе в спальню.

– Доводиться використовувати цю кiмнату для дiлових зустрiчей, – пояснив вiн якось, звично вибачаючись за створенi незручностi, – а цi люди – моi клiенти.

І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делiкатнiсть я не захотiв насильно дiзнаватися чужi таемницi.

Тодi менi здавалося, що в компаньйона е якiсь вагомi причини приховувати свою професiю, але незабаром вiн довiв, що я не мав рацii, заговоривши про це з власноi волi.

Чотирнадцятого березня – я добре запам’ятав цю дату – я прокинувся ранiше, нiж зазвичай, i застав Шерлока Голмса за снiданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я пiдiймаюся пiзно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити менi кави. Образившись на все людство, я подзвонив i вельми зухвалим тоном повiдомив, що чекаю на снiданок. Схопивши зi столу якийсь журнал, я вирiшив погортати сторiнки, щоб згаяти час, поки мiй спiвмешканець мовчки хрустiв грiнками. Заголовок однiеi зi статей був окреслений олiвцем, i, цiлком природно, я пробiг ii очима.

Стаття називалася дещо претензiйно – «Книга життя». Автор намагався довести, як багато може дiзнатися людина, систематично та докладно спостерiгаючи за всiм, що вiдбуваеться перед ii очима. На мiй погляд, це була вражаюча сумiш розумних i божевiльних думок. Якщо в мiркуваннях i була якась логiка й навiть переконливiсть, то висновки здалися менi зовсiм уже надуманими й, як кажуть, висмоктаними з пальця. Автор стверджував, що за короткочасним виразом обличчя, за мимовiльним рухом якогось м’яза або за поглядом можна вгадати найпотаемнiшi думки спiврозмовника. Із його слiв випливало, що людину, котра вмiе спостерiгати й аналiзувати, обдурити просто неможливо. Їi висновки будуть безпомилковi, як теореми Евклiда. І результати виявляться настiльки вражаючими, що необiзнанi люди вважатимуть його мало не чаклуном, поки не збагнуть, який процес мислення цьому передував.



«З однiеi краплини води, – писав автор, – людина, котра вмiе мислити логiчно, може зробити висновок про можливiсть iснування Атлантичного океану або Нiагарського водоспаду, навiть якщо вона не бачила нi того, нi iншого й нiколи про них не чула. Будь-яке життя – це величезний ланцюг причин i наслiдкiв, i природу його можливо пiзнати за однiею ланкою. Мистецтву робити висновки й аналiзувати, як i всiм iншим видам мистецтва, можна навчитися завдяки довгiй та стараннiй працi, але життя занадто коротке, i тому жоден смертний не може досягнути повноi досконалостi в цiй галузi. Перш нiж звернутися до моральних та iнтелектуальних сторiн справи, якi й е найбiльш складними, дослiднику краще почати з вирiшення простiших завдань. Нехай вiн, поглянувши на першого зустрiчного, навчиться вiдразу ж визначати його минуле та фах. Спочатку це може видатися дитячiстю, але такi вправи загострюють спостережливiсть i вчать, як правильно дивитися й що саме слiд шукати. За нiгтем людини, за ii рукавами, взуттям i згином штанiв на колiнах, за потовщенням на великому та вказiвному пальцях, за виразом обличчя та вилогами сорочки – за такими дрiбницями неважко вгадати професiю. І можна не сумнiватися, що все це, разом узяте, пiдкаже досвiдченому спостерiгачевi правильнi висновки».


– Яка дика нiсенiтниця! – вигукнув я, кидаючи журнал на стiл. – У життi не читав такоi дурнi.

– Про що це ви? – поцiкавився Шерлок Голмс.

– Та ось про цю статейку, – я вказав на неi чайною ложечкою й узявся за свiй снiданок. – Бачу, ви ii вже читали, якщо вона позначена олiвцем. Не сперечаюся, написано спритно, але мене все це просто злить. Добре йому, цьому неробi, розвалившись у м’якому фотелi в тишi свого кабiнету, складати такi витонченi дивовижi! Втиснути б його у вагон третього класу пiдземки та змусити вгадувати професii пасажирiв! Ставлю тисячу проти одного, що в нього нiчого не вийде!

– І програете, – спокiйно зауважив Голмс. – А статтю написав я.

– Ви?!

– Атож. У мене е здiбнiсть i до спостереження, i до аналiзу. Теорiя, яку я тут виклав й яка здаеться вам такою фантастичною, насправдi дуже життева, настiльки життева, що iй я зобов’язаний своiм куснем хлiба.

– Але яким же чином? – вирвалося у мене.

– Розумiете, у мене достатньо рiдкiсна професiя. Мабуть, я единий такий. Я детектив-консультант, якщо тiльки ви уявляете собi, що це таке. У Лондонi е безлiч детективiв, i державних, i приватних. Коли цi хлопцi потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, i менi вдаеться скерувати iх у вiрному напрямку. Вони знайомлять мене з усiма обставинами справи, а я, добре знаючи iсторiю кримiналiстики, майже завжди можу вказати iм, у чому полягае помилка. Усi злочини мають багато спiльних рис, i якщо ви знаете подробицi тисячi справ, як своi п’ять пальцiв, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд – дуже вiдомий детектив. Але нещодавно вiн не зумiв розiбратися в однiй справi про фальсифiкацiю та прийшов до мене.

– А iншi?

– Найчастiше iх посилають до мене приватнi агентства. Усi цi люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю iхнi iсторii, вони вислуховують мое тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.

– Невже ви хочете сказати, – не втерпiв я, – що, не виходячи з кiмнати, можете розплутати справу, яку не вдаеться розв’язати тим, кому всi подробицi вiдомi краще за вас?

– Саме так. У мене така собi iнтуiцiя. Правда, час вiд часу трапляеться якась складнiша справа. Ну, тодi доводиться трошки побiгати, щоб дещо побачити на власнi очi. Розумiете, у мене е спецiальнi знання, якi я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукцii, викладенi в статтi, про яку ви вiдгукнулися так презирливо, просто безцiннi для моеi практичноi роботи. Спостережливiсть – моя друга сутнiсть. Ви, здаеться, здивувалися, коли пiд час першоi зустрiчi я сказав, що ви приiхали з Афганiстану?

– Вам, без сумнiву, хтось про це повiдомив.

– Аж нiяк. Я вiдразу здогадався, що ви приiхали з Афганiстану. Завдяки давнiй звичцi ланцюг думок виникае в мене так швидко, що я дiйшов висновку, навiть не помiчаючи промiжних ланок. Однак вони були, цi ланки. Хiд моiх думок такий: «Ця людина – начебто лiкар, але вигляд у неi, немов у вiйськовика. Отже, вiйськовий лiкар. Вiн тiльки-но приiхав iз тропiкiв – обличчя в нього смагляве, але це не природний вiдтiнок його шкiри, бо зап’ястя в нього набагато бiлiшi. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпiвся й перенiс хворобу. Був поранений у лiву руку – тримае ii нерухомо та дещо неприродно. А де пiд тропiками вiйськовий лiкар-англiець мiг натерпiтися поневiрянь i отримати поранення? Звiсно ж, в Афганiстанi». Весь хiд думок не зайняв i секунди. Тому я сказав, що ви приiхали з Афганiстану, а ви здивувалися.

– Якщо послухати вас, то це видаеться дуже простим, – всмiхнувся я. – Ви нагадуете менi Дюпена Едгара Алана По. Я гадав, що такi люди iснують лише в романах.

Шерлок Голмс пiднявся й почав розпалювати люльку.

– Ви, певна рiч, гадаете, що, порiвнюючи мене з Дюпеном, робите менi комплiмент, – зауважив вiн. – Але, на мою думку, ваш Дюпен – дуже недалекий чоловiк. Цей прийом – збивати з думок свого спiврозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речi» пiсля п’ятнадцятихвилинноi мовчанки – надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнiвом, були певнi аналiтичнi здiбностi, але його аж нiяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.

– Ви читали Габорiо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжнiй детектив?

Шерлок Голмс iронiчно гмикнув.

– Лекок – жалюгiдний шмаркач, – сердито сказав вiн. – У нього тiльки й е, що енергiя. Вiд цiеi книжки мене просто нудить. Подумаеш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачае на це майже пiвроку. За допомогою цiеi книжки можна вчити детективiв, як не треба працювати.

Вiн так зарозумiло розвiнчав моiх улюблених лiтературних героiв, що я знову почав злитися. Вiдiйшов до вiкна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суету. «Нехай вiн i розумний, – я промовив сам собi, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»

– Тепер уже не бувае нi справжнiх злочинiв, нi справжнiх злочинцiв, – невдоволено продовжив Голмс. – Яка ж тодi користь вiд розуму в нашiй професii? Я знаю, що мiг би прославитися. На свiтi немае й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинiв стiльки вродженого таланту й наполегливоi працi, як я. І що ж? Розслiдувати нiчого, злочинiв немае, у кращому випадку якесь невмiле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навiть полiцiя зi Скотленд-Ярду бачить усе наскрiзь.

Мене досi нервував цей хвалькуватий тон. Я вирiшив змiнити тему розмови.

– Цiкаво, що вiн там виглядае? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повiльно крокував iншим боком вулицi, вдивляючись в номери будинкiв. У руцi вiн тримав великий синiй конверт. Вочевидь, це був посильний.

– Хто, цей вiдставний флотський сержант? – поцiкавився Шерлок Голмс.

«Хизуеться, хвалько! – обiзвав я його про себе. – Знае ж, що його не перевiриш!»

Заледве я встиг це подумати, як чоловiк, за котрим ми спостерiгали, побачив номер на наших дверях i квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукiт, густий бас унизу, а згодом – важкi кроки людини, що пiдiймалася догори сходами.

– Мiстеру Шерлоку Голмсу, – повiдомив кур’ер, входячи до покою, i простягнув листа моему приятелю.

Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного вiн визначив навмання i, звiсно, не чекав, що той з’явиться в нашiй кiмнатi.

– Скажiть, шановний, – вкрадливим голосом спитав я, – а чим ви займаетеся?

– Служу посильним, – похмуро кинув вiн. – Форму вiддав пiдлатати.

– А ким були ранiше? – продовжував я, не без зловтiхи зиркаючи на Голмса.

– Сержантом королiвськоi морськоi пiхоти, сер. Вiдповiдi не чекати? Так, сер.

Вiн клацнув пiдборами, вiдсалютував i вийшов.




Роздiл III

Таемниця Лористон-Гарденсу


Мушу зiзнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорiя мого компаньйона. Моя повага до його здiбностей одразу ж зросла. І все ж я не мiг позбутися пiдозри, що все це пiдлаштували заздалегiдь, аби приголомшити мене, хоча навiщо, цього нiяк не мiг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руцi прочитану записку, i погляд його був неуважним i тьмяним, що свiдчило про напружену роботу думки.

– Як же ви здогадалися? – спитав я.

– Про що? – похмуро вiдповiв вiн.

– Та про те, що вiн вiдставний сержант флоту?

– У мене немае часу на дрiбницi, – вiдрубав чоловiк, але вiдразу ж, схаменувшись, поквапився додати. – Даруйте за рiзкiсть. Ви перервали хiд моiх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозумiти, що вiн був флотським сержантом у минулому?

– Нi, певна рiч.

– Менi було легше зрозумiти це, нiж пояснити, як я здогадався. Уявiть собi, що вам треба довести, що двiчi по два – чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевненi. Навiть через вулицю я помiтив на його руцi татуювання – великий синiй якiр. Тут уже запахло морем. Виправка в нього вiйськова й вiн носить бакенбарди вiйськового взiрця. Отже, перед нами флотський. Тримаеться вiн iз гiднiстю, можливо, навiть як командир. Ви мали б помiтити, як високо вiн тримае голову й як розмахуе своiм цiпком. А на вигляд вiн статечний чоловiк середнiх рокiв – ось i всi прикмети, за якими я дiзнався, що вiн був сержантом.

– Дивовижно! – вигукнув я.

– Дурницi, – вiдмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що вiн задоволений моiм захопленим здивуванням. – Ось я тiльки-но говорив, що тепер бiльше немае злочинцiв. Здаеться, я помилився. Погляньте!

Вiн простягнув менi записку, яку принiс кур’ер.

– Послухайте, але ж це жахливо! – викрикнув я, пробiгши ii очима.

– Авжеж, щось, мабуть, не зовсiм пересiчне, – спокiйно зауважив вiн. – Будьте ласкавi, прочитайте менi це вголос.

Ось лист, який я прочитав:



«Любий мiстере Шерлок Голмс!

Сьогоднi вночi в будинку номер три в Лористон-Гарденс на Брикстон-роуд сталася лиха iсторiя. Близько другоi години ночi наш полiсмен, котрий робив обхiд, помiтив свiтло в будинку, а оскiльки там нiхто не мешкае, вiн запiдозрив щось недобре. Дверi виявилися незамкненими, i в першiй кiмнатi, зовсiм порожнiй, вiн побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишенi полiсмен знайшов вiзитiвки: «Єнох Дж. Дреббер, Клiвленд, Огайо, Сполученi Штати». І жодних слiдiв грабунку, нiяких ознак насильницькоi смертi. На пiдлозi е плями кровi, але на тiлi ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як вiн опинився в порожньому будинку, i взагалi ця справа – суцiльна загадка. Якщо ви приiдете в будь-який час до дванадцятоi, то зможете мене тут зустрiти. Залишаю все, як було, поки не отримаю вiд вас звiстки. Якщо не зможете приiхати, повiдомлю вам усi подробицi та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно подiлитеся зi мною вашою думкою.

    З повагою до вас,
    Тобiас Грегсон».

– Грегсон – найрозумнiший детектив Скотленд-Ярду, – зауважив мiй приятель. – Вiн i Лестрейд видiляються серед iнших нiкчем. Обое меткi й енергiйнi, хоча й на диво банальнi. Один iз одним вони ворогують, як кiшка iз собакою. Ревнивi до слави, мов професiйнi красунi. Буде втiха, якщо обое натраплять на слiд.

Я був вражений спокiйним тоном його вiдповiдi.

– Але ж, мабуть, не можна гаяти нi секунди, – стривожився я. – Пiти покликати кеб?

– Я ще не впевнений, чи поiду. Я ж ледар, яких свiт не бачив, тобто, певна рiч, коли мене здолае лiнь, а загалом можу бути й спритним.

– Ви ж мрiяли про такий випадок!

– Любий друже, та яка менi радiсть? Припустiмо, я розплутаю цю справу. Однаково Грегсон, Лестрейд i компанiя привласнять собi всю славу. Така доля неофiцiйноi особи.

– Але ж вiн просить вас про допомогу.

– Аякже. Вiн знае, що до мене йому далеко, i сам менi про це казав, але швидше вiдрiже собi язик, нiж зiзнаеться комусь третьому. Втiм, мабуть, слiд поiхати та поглянути. Вiзьмуся за справу на власний ризик. Принаймнi, посмiюся над ними, якщо нiчого iншого менi не залишиться. Гайда!

Вiн заметушився та кинувся за своiм плащем: вибух енергii змiнив апатiю.

– Берiть капелюха, – звелiв мiй приятель.

– Хочете, щоб я поiхав iз вами?

– Авжеж, якщо вам бiльше нiчого робити.

За хвилину ми обое сидiли в кебi й з неймовiрною швидкiстю iхали до Брикстон-роуд.

Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева iмла, яка здавалася вiдображенням брудно-сiрих вулиць унизу. Мiй супутник перебував у чудовому настроi, базiкаючи про кремонськi скрипки та про рiзницю мiж скрипками Страдiварi й Аматi. Я мовчав. Похмура погода та майбутне сумне видовище пригнiчували мiй настрiй.

– Ви, здаеться, зовсiм не думаете про цю справу, – перервав я нарештi його музичнi теревенi.

– У мене ще немае фактiв, – вiдповiв вiн. – Будувати припущення, не знаючи всiх обставин справи, – найбiльша помилка. Це може вплинути на подальший хiд мiркувань.

– Скоро ви отримаете вашi факти, – буркнув я, вказуючи пальцем. – Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.

– Правильно. Стiйте, кебмене, зупинiться!

Ми не доiхали ярдiв сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пiшки.

Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Гарденс, виглядав зловiсно й загрозливо. Це був один iз чотирьох будинкiв, що стояли трохи вiддалiк вiд вулицi; два були заселенi, а два – порожнi. Останнiй дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вiкон. То тут, то там на каламутному темному склi, як бiльмо на оцi, видiлявся напис «Здаеться в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що вiддiляв його вiд вулицi, – кiлька дерев над рiдкiсними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата дорiжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та пiску. Вночi пройшов дощ, i скрiзь були калюжi. Уздовж вулицi тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними гратами нагорi; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрi тягнули шиi в марнiй надii хоч мигцем побачити, що вiдбуваеться за парканом.

Менi здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увiйти в будинок i вiдразу ж займеться розслiдуванням. Нiчого такого. Здавалося, це зовсiм не входило в його намiри. З безпечнiстю, яка за таких обставин межувала з хвальковитiстю, вiн пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решiтку паркана. Закiнчивши огляд, Голмс повiльно пiшов дорiжкою, точнiше, травою збоку дорiжки, i став пильно розглядати землю. Двiчi зупинявся; одного разу я помiтив на його обличчi усмiшку та почув задоволене хмикання. На мокрiй глинястiй землi було багато слiдiв, але ж ii вже добряче потоптали правоохоронцi, й я дивувався, що ще сподiваеться знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайнiй проникливостi й не сумнiвався, що вiн може побачити багато такого, що недоступне менi.

У дверях будинку нас зустрiв високий, бiлолиций чоловiк iз волоссям кольору соломи й нотатником у руцi. Вiн кинувся до нас i чуттево потиснув руку моему супутнику.

– Як добре, що ви приiхали!.. – зрадiв вiн. – Нiхто нiчого не чiпав, я все залишив, як було.

– Крiм цього, – вiдповiв Голмс, вказуючи на дорiжку. – Зграя буйволiв i то не залишила б пiсля себе таке мiсиво. Але, певна рiч, ви обстежили дорiжку, перш нiж дали ii так потоптати?

– У мене було багато справ у будинку, – ухильно вiдповiв детектив. – Мiй колега, мiстер Лестрейд, також тут. Я сподiвався, що вiн простежить за цим.

Голмс зиркнув на мене та саркастично звiв брови.

– Ну, пiсля таких майстрiв своеi справи, як ви й Лестрейд, менi, мабуть, тут нiчого робити, – зронив вiн.

Грегсон самовдоволено потер руки.

– Та вже, здаеться, зробили все, що можна. Втiм, справа дивна, а я знаю, що ви такi любите.

– Ви сюди пiд’iхали в кебi?

– Нi, дiбрався пiшки, сер.

– А Лестрейд?

– Також, сер.

– Ну, тодi ходiмо, подивимося кiмнату, – зовсiм уже непослiдовно резюмував Голмс й увiйшов у будинок. Грегсон, здивовано звiвши брови, поспiшив за ним.

Невеликий коридор iз запилюженою дощаною пiдлогою вiв до кухнi й iнших примiщень. Праворуч i лiворуч знаходилося двое дверей. Однi, мабуть, вже кiлька мiсяцiв не вiдчиняли; другi вели до iдальнi, де й скоiли загадкове вбивство. Голмс увiйшов до неi, я пiшов за ним iз тим гнiтючим вiдчуттям, яке вселяе в нас присутнiсть смертi.

Велика квадратна кiмната здавалася ще бiльшою вiд того, що в нiй не було нiяких меблiв. Яскравi шпалери, позбавленi смаку, були вкритi плямами цвiлi, а де-не-де вiдстали та звисали лахмiттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камiн iз полицею, обробленою пiд бiлий мармур; на ii краю було прилiплено недогарок червоноi восковоi свiчки. У нечiткому, тьмяному свiтлi, що пробивалося крiзь бруднi шибки единого вiкна, усе навколо здавалося тьмяно-сiрим, чому значною мiрою сприяв товстий шар пилу на пiдлозi.

Усi цi подробицi я помiтив уже пiзнiше. У першi ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фiгуру, розпростерту на голiй пiдлозi, на порожнi, незрячi очi, виряченi на стелю. Це був чоловiк рокiв сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, iз жорстким, кучерявим чорним волоссям i коротенькою борiдкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зi щiльноi матерii, свiтлi штани й бiла сорочка. Поруч лежав цилiндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинутi, пальцi стиснутi в кулаки, ноги скорченi, немов у болiснiй агонii. На обличчi застиг вираз жаху i, як менi здалося, ненавистi – такого виразу я ще нiколи не бачив на людському обличчi. Страшна, злiсна гримаса, низьке чоло, плаский нiс i щелепа, що виступала вперед, надавали покiйнику схожостi з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у рiзних ii проявах, але нiколи ще вона не здавалася менi такою страшною, як зараз, у цiй напiвтемнiй, похмурiй кiмнатi бiля однiеi з головних магiстралей лондонського передмiстя.

Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв бiля дверей. Вiн привiтався з Голмсом та зi мною.

– Цей випадок наробить галасу, сер, – зауважив вiн. – Такого менi ще не траплялося, а я багато бачив.

– І немае жодного ключа до цiеi таемницi, – додав Грегсон.

– Нiякого, – пiдхопив i Лестрейд.

Шерлок Голмс пiдiйшов до трупа, та, опустившись на колiна, почав ретельно його розглядати.

– Ви впевненi, що на ньому немае ран? – спитав вiн, вказуючи на бризки кровi навколо тiла.

– Цiлком! – вiдповiли обое.

– Отже, це кров когось iншого, ймовiрно, вбивцi, якщо тут було вбивство. Це нагадуе менi обставини смертi Ван Янсена в Утрехтi, тридцять четвертого року. Пам’ятаете цю справу, Грегсоне?

– Нi, сер.

– Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже нiщо не нове пiд мiсяцем. Усе вже ставалося ранiше.

Його спритнi пальцi в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстiбали, дослiджували, а в очах застиг такий самий вiдсутнiй вираз, який я бачив вже не раз. Огляд вiдбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскiльки ретельно його провели. Нарештi Голмс понюхав губи трупа, потiм поглянув на пiдошви його лакованих черевикiв.

– Його не пересували? – перепитав вiн.

– Нi, лише оглядали.

– Можна вiдправляти в морг, – дозволив Голмс. – Бiльше ми тут нiчого не дiзнаемося.

Четверо чоловiкiв iз ношами стояли напоготовi. Грегсон покликав iх, тi поклали труп на ношi та понесли. Коли його пiдiймали, на пiдлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.

– Тут була жiнка! – здивовано вигукнув вiн. – Це жiноча обручка…

Вiн поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витрiщилися на каблучку. Без сумнiву, цей гладкий золотий обiдок колись прикрашав палець нареченоi.

– Справа ускладнюеться, – почухав потилицю Грегсон. – А вона, присягаюся, i без цього непроста.

– А ви впевненi, що це ii не спрощуе? – заперечив Голмс. – Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?

– Усе тут, – Грегсон, вийшов у передпокiй i вказав на купку предметiв, розкладених на нижнiй сходинцi. – Золотий годинник фiрми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий i масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка – голова бульдога з рубiновими очима. Футляр iз росiйськоi шкiри для вiзитiвок i картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клiвленд – це вiдповiдае мiткам на бiлизнi «Є. Д. Д.». Гаманця немае, але в кишенях знайшли сiм фунтiв тринадцять шилiнгiв. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзацi. Два листи – один адресований Є. Дж. Дребберу, другий – Джозефу Стенджерсону.

– Яка адреса?

– Стренд, американська бiржа, до запитання. Обидва листи – вiд пароплавноi компанii «Гiйон» i стосуються вiдплиття iхнiх пароплавiв iз Лiверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намiр повернутися до Нью-Йорка.

– Ви вже шукаете цього Стенджерсона?

– Аякже, сер. Я розiслав оголошення в усi газети, а один iз моiх людей поiхав на американську бiржу, та ще не повернувся.

– А до Клiвленда зверталися?

– Вранцi надiслали телеграму.

– Яку?

– Ми просто повiдомили, що сталося, i просили надати данi.

– А ви не просили про докладнiшу iнформацiю з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?

– Я спитав про Стенджерсона.

– І бiльше нi про що? Чи немае тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у життi Дреббера, якi необхiдно з’ясувати?

– Я спитав про все, що вважав за потрiбне, – ображеним тоном вiдказав Грегсон.

Шерлок Голмс усмiхнувся й хотiв було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кiмнатi, коли ми вийшли в передпокiй. Вiн самовдоволено потирав руки.

– Мiстере Грегсон, я тiльки-но зробив найважливiше вiдкриття! – оголосив вiн. – Якби я не здогадався ретельно оглянути стiни, ми нiчого не дiзналися б!

Очi маленького чоловiчка блищали, вiн, мабуть, ледь стримував радiсть вiд того, що перевершив свого колегу на одне очко.

– Прошу сюди, – сказав вiн метушливо, ведучи нас назад у кiмнату, де, здавалося, стало трохи свiтлiше пiсля того, як забрали ii страшного мешканця. – Ось, станьте сюди!

Вiн чиркнув сiрником об пiдошву черевика й пiднiс його до стiни.

– Погляньте! – переможно заявив детектив.

Я вже казав, що в багатьох мiсцях шпалери висiли клаптями. У цьому кутку вiд стiни вiдстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На нiй кров’ю було виведено:


Rache

– Бачили? – хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансье, який представляе публiцi атракцiон. – Це найтемнiший куток, i нiкому не спало на гадку сюди глянути. Убивця – вiн або вона – написав це власною кров’ю. Дивiться, ось кров стекла зi стiни, i тут на пiдлозi е пляма. У будь-якому разi, самогубство виключаеться. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на камiнi? Коли вiн горiв, цей кут був найсвiтлiший, а не найтемнiший.

– Ну, гаразд, ви помiтили напис, а як ви його розтлумачите? – зневажливим тоном спитав Грегсон.

– Як? А ось як. Вбивця – чоловiк чи жiнка – хотiв написати жiноче iм’я Рейчел, але не встиг докiнчити, мабуть, щось завадило. Згадаете моi слова: рано чи пiзно з’ясуеться, що ця справа пов’язана з жiнкою на iм’я Рейчел. Смiйтеся скiльки завгодно, мiстере Шерлок Голмс. Ви, звiсно, людина начитана та розумна, але, врештi-решт, i старий пес здатний на успiх!

– Даруйте, – сказав мiй приятель, розсердивши маленького чоловiчка своiм смiхом. – Певна рiч, честь цього вiдкриття належить вам, i напис, без сумнiву, зробив другий учасник нiчноi драми. Я не встиг iще оглянути кiмнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.

Вiн вийняв iз кишенi рулетку, велику круглу лупу та без-шумно закрокував кiмнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на колiна; одного разу навiть лiг на пiдлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсiм забув про наше iснування – ми весь час чули то бурмотiння, то стогiн, то легкий присвист, то схвальнi та радiснi вигуки. Я витрiщився на нього, i менi мимоволi спало на гадку, що мiй товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лiсом, скавулячи вiд нетерпiння, поки не натрапить на втрачений слiд. Хвилин двадцять, а то й бiльше, вiн продовжував своi пошуки, ретельно вимiрюючи вiдстань мiж якимись зовсiм непомiтними для мене слiдами, i, час вiд часу, так само незбагненно для мене, щось вимiрював рулеткою на стiнах. В одному мiсцi обережно зiбрав дрiбку сiрого пилу з пiдлоги й поклав у конверт. Нарештi став розглядати через лупу напис на стiнi, уважно дослiджуючи кожну лiтеру. Мабуть, Холмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишенi.

– Кажуть, нiби генiй – це нескiнченна витривалiсть, – iз усмiшкою зауважив вiн. – Доволi невдале визначення, але до роботи детектива пасуе повнiстю.

Грегсон i Лестрейд спостерiгали за маневрами свого колеги-дилетанта з неприхованою цiкавiстю й не без зневаги. Либонь, вони не могли оцiнити те, що я вже почав усвiдомлювати: все, що робив Голмс, аж до незначних на перший погляд дрiбниць, слугувало якiйсь цiлком визначенiй i практичнiй метi.

– Ну, що скажете, сер? – спитали обое хором.

– Не хочу забирати у вас пальму першостi в розкриттi злочину, – видихнув мiй приятель, – i тому не дозволю собi нав’язувати поради. Ви обое так добре впоралися, що грiх було би втрутитися.

У його голосi звучав явний сарказм.

– Якщо ви повiдомите про хiд розслiдування, – продовжував приватний детектив, – я буду щасливий допомогти вам, якщо зможу. А поки що я хотiв би поспiлкуватися з констеблем, який знайшов труп. Будьте ласкавi назвати менi його iм’я й адресу.

Лестрейд глянув у нотатник.

– Джон Ренс, – поiнформував вiн. – Зараз вiн вiльний. Його адреса: Одлi-корт, 46, Кеннiнгтон-парк-гейт.

Голмс записав адресу.

– Ходiмо, докторе, – сказав вiн менi. – Ми негайно вирушимо до нього. А вам хочу дещо повiдомити, – звернувся вiн до детективiв, – можливо, це допоможе слiдству. Це, звiсно, вбивство, а вбивця – чоловiк. Зрiст у нього трохи бiльше шести футiв, вiн у розквiтi рокiв, ноги в нього дуже невеликi, як для такого зросту, взутий у важкi черевики з квадратними носаками й курить трихiнопольськi сигари[4 - Трихiнопольськi сигари – сорт сигар, якi виготовляли неподалiк мiста Тiруччiраппаллi в Пiвденнiй Індii.]. Вiн i його жертва приiхали сюди разом у чотириколiсному екiпажi, запряженому конем iз трьома старими й однiею новоi пiдковою на правому передньому копитi. Цiлком iмовiрно, що у вбивцi червоне обличчя й дуже довгi нiгтi на правiй руцi. Це, звiсно, дрiбницi, але вони можуть вам допомогти.

Лестрейд i Грегсон, недовiрливо всмiхаючись, перезирнулися.

– Якщо цього чоловiка вбили, то яким чином?

– Отрута, – коротко кинув Шерлок Голмс i попрямував до дверей. – І ось ще що, Лестрейде, – додав вiн, обернувшись. – Rache нiмецькою – «помста», тому не гайте часу на розшуки мiс Рейчел.

Випустивши цю парфянську стрiлу, вiн пiшов, а обидва суперники дивилися йому вслiд, роззявивши роти.




Роздiл IV

Що розповiв Джон Ренс


Ми вийшли з будинку номер три, Лористон-Гарденс, близько першоi години дня. Шерлок Голмс потягнув мене в найближчу телеграфну контору, звiдки надiслав якусь довгу телеграму. Потiм закликав кеб i велiв вiзнику iхати за адресою, яку нам дав Лестрейд.

– Найцiннiше – це свiдчення очевидцiв, – сказав менi Голмс. – Щиро кажучи, у мене склалося достатньо чiтке бачення цiеi справи, однак, треба дiзнатися все, що вдасться.

– Знаете, Голмсе, ви мене просто вражаете, – буркнув я. – Ви дуже впевнено описали подробицi злочину, але скажiть, невже ви в душi нiтрохи не сумнiваетеся, що все було саме так?

– Тут важко помилитися, – пояснив Голмс. – Перше, що я побачив, пiд’iхавши до будинку, були слiди кеба бiля самого узбiччя дороги. Зауважте, що до минулоi ночi дощу не було цiлий тиждень. Отже, кеб, який залишив двi глибокi колii, вочевидь, проiхав там цiеi ночi. Потiм я помiтив слiди кiнських копит, причому один вiдбиток був чiткiшим, нiж три iнших, а це означае, що пiдкова була нова. Кеб прибув пiсля того, як почався дощ, а вранцi, за словами Грегсона, нiхто не приiжджав, отже, цей кеб пiд’iхав вночi, i, певна рiч, саме вiн привiз туди тих двох.

– Усе це цiлком подiбне на правду, – погодився я, – але як ви вгадали зрiст убивцi?

– Та дуже просто: зрiст людини в дев’яти випадках з десяти можна визначити за шириною ii кроку. Це зовсiм не важко, але я не хочу втомлювати вас обчисленнями. Я вимiряв кроки вбивцi i на глинистiй дорiжцi, i на запилюженiй пiдлозi в кiмнатi. А потiм менi випала нагода перевiрити своi обчислення. Коли людина пише на стiнi, то iнстинктивно робить це на рiвнi своiх очей. Вiд пiдлоги до напису на стiнi – шiсть футiв. Одним словом, завдання для дiтей!

– А як дiзналися його вiк?

– Ну, навряд чи дiдуган може вiдразу перестрибнути чотири з половиною фути. А це якраз ширина калюжi на дорiжцi, яку вiн, судячи з усього, перескочив. Лакованi черевики обiйшли ii боком, а квадратнi носаки перестрибнули. Нiяких таемниць, як бачите. Просто я застосовую на практицi деякi правила спостережливостi дедуктивного мислення, якi вiдстоював у своiй статтi… Ну, що ще вам незрозумiло?

– Нiгтi та трихiнопольська сигара, – вiдповiв я.

– Напис на стiнi зроблено вказiвним пальцем, умоченим у кров. Я побачив крiзь лупу, що, виводячи букви, вбивця легко дряпав штукатурку, чого не сталося б, якби нiготь на пальцi був коротко пiдстриженим. Попiл, який я зiбрав iз пiдлоги, виявився темним i шаруватим – такий попiл залишаеться лише вiд трихiнопольських сигар. Я зумисне вивчав попiл вiд рiзних сортiв тютюну. Якщо хочете знати, я написав про це цiле дослiдження. Можу похизуватися, що з першого ж погляду визначу вам за попелом сорт сигари або тютюну. Мiж iншим, знання таких дрiбничок i вирiзняе вправного детектива вiд якихось там Грегсона та Лестрейда.

– Ну, а червоне обличчя? – не вгавав я.

– А це вже смiливiша гiпотеза, хоча не сумнiваюся, що й тут маю рацiю. Але про це поки що не питайте.

Я провiв рукою по чолi.

– У мене просто голова обертом, – зауважив я, – чим бiльше думаю про цей злочин, тим загадковiшим вiн стае. Як могли потрапити тi двое – якщо iх було двое – у порожнiй будинок? Куди подiвся кебмен, який iх привiз? Яким чином один мiг змусити iншого прийняти отруту? Звiдки взялася кров? Яку мету переслiдував убивця, якщо вiн навiть не пограбував свою жертву? Як потрапив туди жiночий перстень? А головне, навiщо другий чоловiк, перш нiж сховатися, написав нiмецьке слово Rache? Мушу зiзнатися, нiяк не зрозумiю, як пов’язати цi факти мiж собою.

Мiй супутник схвально всмiхнувся.

– Ви коротко та дуже гарно пiдсумували всi складнощi цiеi справи, – кивнув вiн. – Тут iще багато незрозумiлого, хоча за допомогою головних фактiв я вже знайшов розгадку. А щодо вiдкриття бiдолахи Лестрейда, то це просто спонтанна витiвка вбивцi, щоб спрямувати полiцiю помилковим слiдом, переконуючи, нiби справа пов’язана з соцiалiстами й якимись таемними товариствами. Це писав не нiмець. Букву «А», якщо ви помiтили, вiн намагався вивести готичним шрифтом, а справжнiй нiмець завжди пише друкованими латинськими лiтерами, тому можемо стверджувати, що писав не нiмець, а невмiлий iмiтатор, який перестарався. Зрозумiло, це хитрiсть iз метою заплутати слiдство. Поки що я вам бiльше нiчого не скажу, докторе. Знаете, варто фокуснику пояснити хоч один свiй фокус, i в очах глядачiв вiдразу ж тьмянiе ореол його слави. Й якщо я вiдкрию вам метод своеi роботи, ви, мабуть, дiйдете висновку, що я звичайнiсiнька посереднiсть!

– А це вже нiколи! – заперечив я. – Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинiв опинилося на межi точноi науки.

Моi слова та серйозна iнтонацiя, либонь, дали моему супутнику чимало задоволення, бо вiн навiть зашарiвся. Я вже казав, що товариш любив похвалу свого мистецтва не менше, нiж дiвчина – своеi вроди.

– Я скажу вам ще дещо, – продовжував вiн. – Лакованi черевики та квадратнi носаки приiхали в одному кебi й разом, по-дружньому, мало не пiд руку, пiшли дорiжкою до будинку. У кiмнатi вони ходили туди-сюди, а точнiше, лакованi черевики стояли, а квадратнi носаки – крокували. Це я побачив завдяки слiдам на пiдлозi, помiтив також, що чоловiка, який мiряв кроками кiмнату, охоплювало все бiльше збудження. Вiн постiйно базiкав, поки не накрутив себе до стану лютi. І тодi сталася трагедiя. Ну ось, я виклав вам усе, що знаю напевно, iнше – лише здогади та гiпотези. Утiм, фундамент для них мiцний. Але слiд поквапитися, я ще хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.

Тим часом наш кеб пробирався нескiнченними убогими вуличками та похмурими провулками. Раптом наш кебмен зупинився в найбiльш похмурому й гнiтючому з них.

– Ось вам i Одлi-корт, – сказав вiн, вказуючи на вузьку щiлину в рядi тьмяних цегляних будинкiв. – Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлi-корт був не особливо привабливим мiсцем. Тiсний прохiд привiв нас у чотирикутний, вимощений плиткою двiр, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крiзь натовп замурзаних дiтлахiв i, пiрнаючи пiд мотузки з вилинялою бiлизною, дiсталися до номера 46. Дверi оздоблювала маленька мiдна дощечка, на якiй було викарбуване iм’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, i запропонували зачекати в крихiтнiй вiтальнi.

Незабаром з’явився й сам господар. Вiн, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.

– Я вже дав свiдчення у вiддiлку, – пробурчав вiн.

Голмс вийняв iз кишенi пiвсоверена та задумливо повертiв його в пальцях.

– Нам було б набагато приемнiше послухати вас особисто, – пояснив вiн.

– Що ж, я не проти розповiсти все, що знаю, – вiдповiв констебль, не зводячи очей з золотоi монети.

– Просто розкажiть нам усе, як воно сталося.

Ренс сiв на диван, набитий кiнським волоссям, i стурбовано насупив брови, нiби намагаючись вiдновити в пам’ятi кожну дрiбницю.

– Почну з самого початку, – сказав вiн. – Я чергував уночi, з десятоi до шостоi ранку. Близько одинадцятоi в «Бiлому оленi» трохи побилися, але загалом у моему районi було тихо. О першiй годинi ночi почався дощ, я зустрiвся з Гаррi Мерчером – тим, хто чергуе в дiльницi Голланд-Грув. Ми постояли на розi Генрiетт-стрит, погомонiли про те, про се, а потiм, о годинi, мабуть, другiй або трохи пiзнiше, я вирiшив пройтися Брикстон-роуд, перевiрити, чи все гаразд. Болото там було непрохiдне, i я нiкого не побачив, хiба що один-два кеби проiхали. Іду собi й мiркую, мiж нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вiкнi того самого будинку блиснуло свiтло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Гарденсi – порожнi, а все тому, що господар не бажае чистити каналiзацiйнi труби, хоча, мiж iншим, останнiй мешканець помер там вiд черевного тифу… Так от, як тiльки я побачив у вiкнi свiтло, то навiть сторопiв i, звiсно, запiдозрив щось недобре. Коли ж пiдiйшов до дверей…

– Ви зупинилися, потiм пiшли назад до хвiртки, – перебив його мiй приятель. – Чому ви повернулися?

Ренс аж пiдстрибнув на мiсцi та здивовано вилупився на Голмса.

– Це правда, сер! – сказав вiн. – Хоча звiдки ви знаете, лише Бог вiдае! Розумiете, коли я пiдiйшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирiшив: краще вiзьму когось iз собою. Загалом я не боюся нiкого, хто ходить по землi. Але тi, хто лежить пiд землею, звiсно, то iнша рiч… Я й подумав: а раптом це той, хто помер вiд черевного тифу, прийшов оглянути каналiзацiйнi труби, якi його довели до могили?.. Менi, зiзнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвiртки, гадав, може, побачу лiхтар Мерчера, та тiльки нiкого навколо не виявилося.

– І на вулицi нiкого не було?

– Жодноi душi, сер, навiть собака не пробiгла. Тодi я опанував себе, повернувся назад i вiдчинив дверi. У будинку було тихо, i я увiйшов до кiмнати, де свiтилося. Там, на камiнi, стояла свiчка, червона, воскова, i при ii свiтлi я побачив…

– Знаю, що ви побачили. Ви кiлька разiв обiйшли кiмнату, стали на колiна бiля трупа, потiм пiшли та розчахнули дверi в кухню, а згодом…

Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та пiдозрiло витрiщаючись на Голмса.

– Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? – заверещав вiн. – Щось ви забагато знаете!

Голмс засмiявся та кинув на стiл перед констеблем свою вiзитiвку.

– Будь ласка, не арештовуйте мене за пiдозрою в убивствi, – сказав вiн. – Я не вовк, а один iз гончакiв; мiстер Грегсон або мiстер Лестрейд це пiдтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далi?

Ренс знову сiв, але вигляд у нього був, як i ранiше, спантеличений.

– Я пiшов до хвiртки та засвистiв у свисток. Прибiг Мерчер, а з ним – iще двое.

– А на вулицi так нiкого й не було?

– Так, загалом, можна сказати, нiкого.

– Тобто?

Обличчям констебля розпливлася посмiшка.

– Знаете, сер, я бачив пиякiв за свое життя, але щоб уже так нализатися, як той, – такi менi ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, вiн прихилився до огорожi бiля хвiртки, але нiяк не мiг встояти, а сам щосили горланив якусь пiсню. А ноги його так i роз’iжджалися в рiзнi боки.

– Який вiн був на вигляд? – швидко спитав Шерлок Голмс.

Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосуеться справи.

– П’яний, як чiп, ось який вiн був на вигляд, – вiдповiв вiн. – Якщо б ми не були зайнятi, звiсно, то запроторили б його до вiддiлку.

– Яке у нього обличчя, одяг, не помiтили? – нетерпляче домагався Голмс.

– Як не помiтити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Пiдборiддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.

– Та годi! – вигукнув Голмс. – Куди ж вiн подiвся?

– Нам нiколи було возитися з п’яничкою, iнших турбот вистачало, – ображено заявив полiсмен. – Вже якось сам доплентався додому, будьте певнi.

– Як вiн був одягнений?

– Плащ у нього був брунатний.

– А в руцi не тримав батiг?

– Батiг? Нi.

– Отже, кинув його десь поблизу, – пробурмотiв мiй приятель. – Можливо, ви бачили або чули, чи не проiхав потiм кеб?

– Нi.

– Ось вам пiвсоверена, – зронив Голмс, пiдводячись i беручись за капелюха. – Боюся, Ренсе, що ви нiколи не отримаете службове пiдвищення. Головою треба iнодi думати, а не носити ii, як прикрасу. Вчора вночi ви могли б заробити сержантськi нашивки. У чоловiка, якому ви допомогли пiднятися, ключ до цiеi таемницi, його ми й шукаемо. Зараз нiчого про це балакати, але можете менi повiрити, що це так. Ходiмо, докторе!

Залишивши нашого констебля в щирому здивуваннi, ми попрямували до кеба.

– Нечуваний бовдур! – сердито гмикнув Голмс, коли ми iхали додому. – Подумати тiльки: прогавити таку рiдкiсну удачу!

– Я все ж багато що тут не розумiю. Справдi, прикмети цього чоловiка збiгаються з вашим портретом другоi особи, причетноi до цiеi таемницi. Але навiщо ж було знову повертатися в будинок? Вбивцi так не чинять.

– Перстень, друже мiй, перстень – ось навiщо вiн повернувся. Якщо не вдасться спiймати його iнакше, ми закинемо вудку з каблучкою. Я його впiймаю на цю наживку, ставлю два проти одного, що схоплю. Я вам дуже вдячний, докторе. Якби не ви, я, мабуть, не поiхав i пропустив би те, що назвав би цiкавим етюдом. Справдi, чому б не скористатися жаргоном художникiв? Хiба це не етюд, що допомагае вивченню життя? Етюд у багряних тонах, га? Вбивство багряною ниткою проходить крiзь безбарвну пряжу життя, i наш обов’язок – розплутати цю нитку, виокремити ii й оголити дюйм за дюймом. А тепер пообiдаемо та поiдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володiе смичком, i тон у неi дивовижно чистий. Як звучить ця шопенiвська п’еска, яку вона так чарiвно грае? Тра-ля-ля, лiраля!..

Вiдкинувшись на спинку сидiння, цей детектив-аматор виспiвував, як жайворонок, а я мiркував про те, яким рiзнобiчним бувае людський розум.




Роздiл V

Вiзит за оголошенням


Ранковi хвилювання цiлковито виснажили мене, i до кiнця дня я почувався зовсiм розбитим. Коли Голмс поiхав на концерт, я лiг на диван, сподiваючись, що зумiю заснути години на двi. Але де там! Мiй мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнiшiми образами та здогадами. Варто було менi заплющити очi, як передi мною виринало спотворене, подiбне на морду горили обличчя вбитого – пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволi переймався вдячнiстю до того, хто вiдправив ii власника на той свiт. Мабуть, ще жодне людське обличчя не вiддзеркалювало настiльки явно негативнi риси, як фiзiя Єноха Дж. Дреббера з Клiвленда. Але правосуддя е правосуддям, i ницiсть жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.

Чим бiльше я розмiрковував про цей злочин, тим неймовiрнiшим здавалися менi твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруiли. Я згадав, як вiн обнюхував його губи, без сумнiву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крiм цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смертi, якщо на мерцi не виявили нi ран, нi слiдiв задушення? Але, з iншого боку, чиею ж кров’ю так густо заляпана пiдлога? У кiмнатi не було жодних ознак боротьби, а на жертвi не знайшли нiякоi зброi, якою вiн мiг би поранити свого супротивника. І менi здавалося, що, поки всi цi питання не будуть вирiшенi, анi я, анi Голмс не спатимемо ночами. Мiй приятель тримався спокiйно й упевнено, вочевидь, вiн уже склав якусь теорiю, що пояснювала всi факти, але яку – я не мiг навiть припустити.

Менi довелося чекати Голмса довго, настiльки довго, що не залишилось сумнiвiв: пiсля концерту в нього знайшлися й iншi справи. Коли вiн повернувся, обiд уже був на столi.

– Це було чудово, – сказав товариш, сiдаючи за стiл. – Пам’ятаете, що казав Дарвiн про музику? Вiн стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато ранiше, нiж набуло здатностi розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилюе настiльки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про тi туманнi вiки, коли свiт переживав свое ранне дитинство.

– Смiлива теорiя, – зауважив я.

– Усi теорii, що пояснюють явища природи, мусять бути смiливими, як i сама природа, – зазначив Голмс. – Але що це з вами? Та ви блiдi, як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця iсторiя на Брикстон-роуд.

– Зiзнаюся, це правда, – зiтхнув я. – Хоча моi афганськi поневiряння мали б додати менi гарту. Коли в Майвандi порубали на шматки моiх товаришiв, я й тодi краще володiв собою.

– Розумiю. У цьому злочинi е таемничiсть, яка впливае на уяву. А де немае поживи для уяви, там немае й страху. Ви переглядали вечiрню газету?

– Ще нi.

– Там доволi непоганий звiт про це вбивство. Правда, нiчого не кажуть про те, що, коли пiдняли труп, на пiдлогу впала обручка, але тим краще для нас!

– Чому?

– Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розiслав його в усi газети вранцi, коли ми заiжджали на пошту.

Вiн поклав на стiл передi мною часопис. Я поглянув на вказане мiсце. У першому оголошеннi пiд рубрикою «Знахiдки» йшлося:



«Сьогоднi вранцi на Брикстон-роуд, мiж шинком «Бiлий олень» i Голланд-грув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, iз восьмоi до десятоi вечора».


– Даруйте, що скористався вашим iм’ям, – вибачився Голмс. – Якби я назвав свое, хтось iз цих бовдурiв здогадався б, у чому рiч, i вважав би своiм обов’язком втрутитися.

– О, заради Бога, – замахав руками я. – Але раптом хтось прийде, а в мене немае персня.

– Ось вiн, – показав Голмс, простягаючи менi якусь каблучку. – Згодиться: вiн майже такий самий.

– І хто ж, як ви гадаете, прийде за ним?

– Як це хто, звiсно, чоловiк у плащi брунатного кольору, наш червонопикий iз квадратними носаками. А якщо не вiн сам, то його спiльник.

– Невже вiн не злякаеться ризику?

– Анiтрохи. Якщо я правильно зрозумiв усю суть цiеi справи, а в мене е пiдстави вважати, що так, то цей чоловiк пiде на все, аби повернути перстень. Менi здаеться, що вiн упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумiв, що його немае й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася полiцiя, адже вiн забув загасити свiчку. Тодi, щоб вiдвести пiдозри, чоловiковi довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявiть себе на його мiсцi. Подумавши, вiн припускае, що мiг загубити каблучку на вулицi вже пiсля того, як вийшов iз дому. Що ж вiн зробить? Обов’язково вхопиться за вечiрнi газети, сподiваючись побачити оголошення про знахiдку. І, от радiсть! – бачить наше оголошення. Гадаете, вiн запiдозрить пастку? Нiколи. Бо впевнений, що нiкому й на гадку не спаде, що мiж знайденим перснем i вбивством е якийсь зв’язок. І вiн прийде. Побачите його впродовж години.

– А потiм що? – перепитав я.

– О, залиште це менi. У вас е якась зброя?

– Є старий револьвер i кiлька набоiв.

– Почистiть його й зарядiть. Вiн, звiсно, вiдчайдух, i, хоч я спiймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.

Я пiшов до своеi кiмнати та зробив усе, як порадив менi приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стiл уже прибрали, а Голмс зайнявся своiм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.

– Сюжет ускладнюеться, – повiдомив вiн. – Тiльки-но я отримав iз Америки вiдповiдь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

– А що таке? – жадiбно поцiкавився я.

– Варто купити новi струни для скрипки, – зронив мiй товариш. – Сховайте револьвер до кишенi. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, нiби нiчого не сталося. Решту я беру на себе. І не витрiщайтеся на нього, iнакше злякаете.

– Уже восьма, – зауважив я, зиркнувши на годинник.

– Атож. Вiн, мабуть, з’явиться за кiлька хвилин. Ледь вiдчинiть дверi. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини… Дякую. Вчора на ятцi я купив цiкаву старовинну книжку – De Jure inter Gentes, видану латиною в Льежi 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще мiцно сидiла на плечах.

– Хто видавець?

– Якийсь Фiлiп де Круа. На титульному аркушi дуже вицвiлим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цiкаво, хто такий цей Вiльям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сiмнадцятого столiття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здаеться, i наш гiсть!

Почувся рiзкий дзвiнок. Шерлок Голмс пiднявся й тихцем пiдсунув свое крiсло ближче до дверей. Ми почули кроки служницi в передпокоi та клацання замка.

– Тут живе доктор Ватсон? – долинув до нас чiткий, доволi брутальний голос.

Ми не чули вiдповiдi служницi, але дверi зачинилися, i хтось став пiдiйматися сходами. Кроки були човгаючi та невпевненi. Голмс прислухався й здивовано звiв брови. Кроки повiльно наближалися коридором, вiдтак пролунав боязкий стукiт у дверi.

– Заходьте, – сказав я.

Замiсть дужого грубiяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася вiд яскравого свiтла. Зробивши реверанс, зупинилася бiля дверей i, клiпаючи пiдслiпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишенi тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса – на його обличчi був такий нещасний вираз, що я ледве втримався вiд смiху.

Стара карга витягла вечiрню газету та тицьнула в неi пальцем.

– Я ось навiщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присiдаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллi загубила, вона лише рiк, як замiжня, а чоловiк ii плавае буфетником на пароплавi, ото був би галас, якщо б вiн повернувся, а персня немае! Вiн i так лихоi вдачi, а вже коли вип’е, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пiшла в цирк разом iз…

– Це ii перстень? – спитав я.

– Слава тобi, Господи! – вигукнула стара. – От уже Саллi зрадiе! Це вiн, точно!

– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олiвець.

– Гаундс-дiтч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

– Брикстон-роуд зовсiм не по дорозi вiд Гаундс-дiтч до цирку, – рiзко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своiми маленькими червоними очицями.

– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллi живе в Пекгемi, Мейсфiлд-плейс, будинок номер три.

– Як ваше прiзвище?

– Мое – Сойер, а ii – Деннiс, бо вона вийшла за Тома Деннiса, – вiн загалом акуратний, тихий, поки в морi, а пароплавна компанiя ним не нахвалиться, але коли зiйде на берег, тут вам i жiнки, i пиятика, i…

– Ось ваш перстень, мiсiс Сойер, – перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. – Вiн, я впевнений, належить вашiй доньцi, i я радий, що можу повернути його законнiй власницi.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишенi та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за дверi, як Шерлок Голмс схопився з крiсла та кинувся до своеi кiмнати. Через кiлька секунд вiн з’явився в плащi та шалику.

– Я йду за нею, – квапливо кинув вiн. – Вона, звiсно, спiльниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися дверi за нашою гостею, Голмс уже збiгав сходами вниз. Я визирнув у вiкно: стара пленталася iншим боком вулицi, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи вiддалiк.

«Або вся його теорiя нiчого не варта, – подумав я, – або зараз вiн ухопиться за нитку, що веде до розгадки цiеi таемницi».

Прохання дочекатися його було зовсiм зайвим: хiба я змiг би заснути, не дiзнавшись, чим закiнчилася його пригода? Приятель пiшов десь близько дев’ятоi. Я, звiсно, й гадки не мав, коли вiн повернеться, отож флегматично сидiв в iдальнi, пихкаючи люлькою та гортаючи сторiнки «Життя богеми» Анрi Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служницi, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, i знову кроки; я впiзнав величну ходу нашоi домовласницi, котра також збиралася лягати до лiжка. Близько дванадцятоi внизу рiзко клацнув замок. Як тiльки Голмс увiйшов, я вiдразу ж збагнув, що вiн не мiг похвалитися успiхом. На обличчi чоловiка боролися смiх i розчарування, нарештi, почуття гумору взяло гору, i вiн весело зареготав.

– Що завгодно, лише б моi «колеги» зi Скотленд-Ярду не пронюхали про це! – вигукнув вiн, падаючи в крiсло. – Я стiльки разiв знущався над ними, що вони менi цього нi за що не пробачать! А посмiятися над собою маю право, бо знаю, що врештi-решт таки вiзьму реванш!

– То що ж сталося? – спитав я.

– Я й не уявляв, що зi мною таке трапиться. Так от. Стара йшла вулицею, потiм раптом почала накульгувати, i з усього було видно, що в неi розболiлася нога. Нарештi, вона зупинилася та закликала кеб, що проiжджав повз. Я намагався пiдiйти якомога ближче, щоб почути, куди вона накаже iхати, але мiг би й не напружуватися: стара залементувала на всю вулицю: «Дункан-стрит, номер тринадцять!» Невже ж тут немае обману, скривився я, але коли вона сiла в кеб, я на всякий випадок причепився ззаду – цим мистецтвом мае бездоганно володiти кожен детектив. Так ми й iхали без зупинок аж до Дункан-стрит. Я зiстрибнув ранiше, нiж ми пiд’iхали до будинку, i, геть не поспiшаючи, пiшов тротуаром. Кеб зупинився. Кебмен зiстрибнув та вiдчинив дверцята – нiкого! Коли я пiдiйшов, вiн скажено обмацував порожнiй кеб, i мушу сказати, що такою добiрноi лайки я ще за свое життя не чув! Староi i слiду не було, i, боюся, кебмену довго доведеться чекати своiх грошей. Ми спитали в будинку номер тринадцять – власником виявився поважний шпалерник на iм’я Кесупк, а про Сойерiв i Деннiсiв там нiхто навiть не чув.

– Невже ви хочете сказати, – здивувався я, – що ця немiчна кульгаюча стара вистрибнула з кеба на ходу, та так, що нi ви, нi кебмен цього не помiтили?

– Яка там, до бiса, стара! – сердито вигукнув Шерлок Голмс. – Це ми з вами старi баби, i нас обвели навколо пальця! То був, звiсно, юнак, дуже спритний, i до того ж надзвичайний актор. Грим у нього був чудовий. Вiн, певна рiч, помiтив, що за ним стежать, i виконав цей трюк, аби втекти. Це доводить, що чоловiк, якого ми шукаемо, дiе не сам, як менi здавалося. У нього е друзi, готовi пiти на ризик заради нього. Однак, докторе, з вами, як бачу, зовсiм справи кепськi! Ідiть-но спати, ось що я вам скажу!

Я й справдi дуже втомився й охоче послухався його поради. Голмс сiв бiля тлiючого камiна, й я ще довго чув тихi, тужливi звуки його скрипки. Я вже знав, що це означае: Голмс обмiрковував дивну таемницю, яку вирiшив розплутати всупереч усiм.




Роздiл VI

Тобiас Грегсон доводить, на що вiн здатен


Наступного дня всi газети сповнилися повiдомленнями про так звану «Брикстонську таемницю». Кожна розмiстила докладний звiт про те, що сталося, а деякi навiть надрукували статтi. Із них я дiзнався дещо нове. У мене досi зберiгаеться безлiч газетних вирiзок, а в нотатнику е виписка зi статей про загадкове вбивство. Ось змiст кiлькох iз них:

«Дейлi телеграф» писала, що в iсторii злочинiв навряд чи можна знайти вбивство, яке супроводжували б настiльки дивнi обставини. Нiмецьке прiзвище жертви, вiдсутнiсть будь-яких явних мотивiв i зловiсний напис на стiнi – усе свiдчить про те, що злочин скоiли полiтичнi емiгранти та революцiонери. В Америцi е багато соцiалiстичних органiзацiй; мабуть, мрець порушив якiсь iхнi неписанi закони, отож його вистежили. Побiжно згадавши нiмецький фемгерiхт[5 - Фемгерiхт – таемний суд у середньовiчнiй Нiмеччинi, що засiдав уночi.], aqua tofana[6 - Aqua tofana – отрута, названа в честь Теофанii дi Адамопо, котру стратили в Палермо 1633 року.], карбонарiiв, маркiзу де Бренвiль[7 - Марiя Мадлен Бренвiль заради вигоди отруiла свого батька та двох братiв. Страчена в Парижi 1670 року.], теорiю Дарвiна, теорiю Мальтуса й убивства на Ретклiфськiй дорозi[8 - Убивства на Ретклiфськiй дорозi – один iз найзнаменитiших злочинiв в iсторii англiйськоi кримiналiстики.], автор статтi наприкiнцi закликав уряд бути напоготовi й вимагав посилення нагляду за iноземцями в Англii.

«Стандард» пiдкреслювала, що такi порушення закону зазвичай вiдбуваються за лiберального уряду. Причина цього – нестiйкий настрiй мас, що породжуе неповагу до закону. Убитий за походженням був американцем, який прожив у нашiй столицi кiлька тижнiв. Вiн зупинився в пансiонi мадам Шарпантье на Торкi-Террас, у Камбервiлi. У поiздках його супроводжував особистий секретар, мiстер Джозеф Стенджерсон. У вiвторок, четвертого числа цього мiсяця, обое попрощалися з господинею та поiхали на Юстонський вокзал до лiверпульського експресу. На перонi iх бачили разом. Пiсля цього про них нiхто нiчого не знав, поки, вiдповiдно до поданого вище звiту, тiло мiстера Дреббера не виявили в порожньому будинку на Брикстон-роуд, за кiлька миль вiд вокзалу.

Як вiн туди потрапив й яким чином загинув – усе це поки оповите мороком невiдомостi.



«Ми радi чути, що розслiдування ведуть мiстер Лестрейд i мiстер Грегсон iз Скотленд-Ярду; можна з упевненiстю сказати, що цi вiдомi детективи незабаром проллють свiтло на цю справу».


Газета «Дейлi ньюс» не сумнiвалася, що це – вбивство на полiтичному грунтi. Деспотизм континентальних урядiв та iхня ненависть до лiбералiзму пригнали до наших берегiв безлiч емiгрантiв, котрi стали б чудовими громадянами Англii, якби iх не отруювали спогади про те, що iм довелося пережити. У цих людей iснуе суворий кодекс честi, а найменше його порушення караеться смертю. Потрiбно докласти всiх зусиль, аби розшукати секретаря покiйного, такого собi Стенджерсона, i дiзнатися про особливостi та звички його шефа. Надзвичайно важливим е те, що вдалося встановити адресу будинку, де вiн жив, – це варто цiлком приписати енергiйностi та проникливостi мiстера Грегсона зi Скотленд-Ярду.

Ми прочитали цi статтi за снiданком. Шерлок Голмс кепкував над ними щодуху.

– Я ж казав, – що б не трапилося, Лестрейд i Грегсон завжди залишаться у виграшi!

– Це залежить вiд того, куди обернеться ця справа.

– Ну що ви, це зовсiм нiчого не означае. Якщо вбивцю спiймають, то винятково завдяки iхнiм старанням; якщо вiн утече, то незважаючи на iхнi зусилля. Одним словом, «менi вершки, тобi корiнцi», i вони завжди виграють. Що б вони не накоiли, у них завжди знайдуться шанувальники. Un sot trouve toujours un plus sot qui I’admire[9 - Дурного всюди мова найде дурнiшого за себе славослова (фр.).Нiкола Буало. «Поетичне мистецтво». Пер. Максима Рильського.].

– Боже, та що там таке? – вигукнув я, почувши в передпокоi та на сходах тупiт безлiчi нiг i гнiвнi вигуки нашоi домовласницi.

– Це загiн кримiнальноi полiцii Бейкер-стрит, – серйозно повiдомив Шерлок Голмс.

У кiмнату увiрвалася цiла орда винятково брудних й обiрваних вуличних хлопчакiв.

– Струнко! – строго гукнув Голмс, i шестеро голодранцiв, вишикувавшись у ряд, застигли нерухомо, як маленькi, i, мушу сказати, доволi потворнi статуi. – Надалi з доповiддю буде приходити лише Вiггiнс, iншi нехай чекають на вулицi. Ну що, Вiггiнсе, знайшли?

– Не знайшли, сер, – випалив один iз пiдлiткiв.

– Я так i знав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня, – Голмс дав кожному по шилiнгу. – А тепер геть звiдсiля, i наступного разу приходьте з хорошими новинами!

Шерлок махнув iм рукою, i хлопчаки, як зграйка пацюкiв, помчали вниз сходами. Через хвилину iхнi пронизливi голоси долинули уже з вулицi.

– Вiд цих маленьких жебракiв бiльше користi, нiж вiд десятка полiсменiв, – зауважив Голмс. – Лише вiд вигляду одно-строю в людей дерев’янiе язик, а цi шибеники всюди пролiзуть i все почують. Кмiтливi хлопцi, iм лише бракуе органiзованостi.

– Ви найняли iх для Брикстонськоi справи? – спитав я.

– Аякже, менi треба встановити один факт. Але це лише питання часу. Ага! Зараз ми почуемо щось новеньке про вбивство з помсти. До нас прямуе сам Грегсон, i кожна риса його обличчя випромiнюе блаженство. Ось вiн i прийшов.

Нетерпляче задзеленчав дзвiнок; через кiлька секунд бiлявий детектив пiднявся сходами, перестрибуючи через три сходинки за раз, i влетiв у нашу вiтальню.

– Любий колего, привiтайте мене! – закричав вiн, щосили трясучи покiрну руку Голмса. – Я розгадав головоломку, i тепер усе ясно, як божий день!

Менi здалося, що на виразному обличчi мого приятеля промайнула тiнь неспокою.

– Хочете сказати, що натрапили на слiд? – поцiкавився вiн.

– Та що там слiд! Ха-ха! Злочинець сидить у нас пiд замком!

– Хто ж вiн такий?

– Артур Шарпантье, молодший лейтенант флоту Їi величностi! – вигукнув Грегсон, пихато випнувши груди та потираючи пухкi руки.

Шерлок Голмс iз полегшенням зiтхнув, i його трохи стиснутi губи розпливлися в посмiшцi.

– Сiдайте й спробуйте ось цi сигари, – сказав вiн. – Ми надзвичайно хочемо дiзнатися, як це вам вдалося. Хочете вiскi з водою?

– Не вiдмовлюся, – вiдповiв детектив. – Останнi два днi забрали в мене стiльки сил, що я просто валюся з нiг – не стiльки вiд фiзичноi втоми, звiсно, скiльки вiд розумового перенапруження. Ви таке знаете, мiстере Голмс, ми ж iз вами однаково працюемо головою.

– О, ви менi лестите, – iз серйозним виглядом заперечив Голмс. – Отже, яким же чином ви досягнули такого блискучого результату?

Детектив зручно вмостився в крiслi та задимiв сигарою. Аж раптом ляснув себе по стегну та зареготав.

– Нi, ось що цiкаво! – вигукнув вiн. – Цей бовдур Лестрейд, котрий вважае себе найрозумнiшим iз усiх, пiшов зовсiм хибним слiдом! Вiн шукае секретаря Стенджерсона, а той Стенджерсон так само причетний до вбивства, як ще не народжене дитя. Вiн уже, мабуть, його й заарештував!

Ця думка здалася Грегсону настiльки кумедною, що вiн розсмiявся до слiз.

– Й як же ви натрапили на слiд?

– Зараз усе розповiм. Докторе Ватсон, це, безумовно, строго мiж нами. Перша проблема полягала в тому, як дiзнатися про життя Дреббера в Америцi. Інша людина чекала б, поки хтось вiдгукнеться на оголошення або сам зголоситься дати iнформацiю про вбитого. Але Тобiас Грегсон працюе iнакше. Пам’ятаете цилiндр, що знайшли бiля трупа?

– Пам’ятаю, – пiдтвердив Голмс. – На ньому була марка: «Джон Ундервуд i сини, Камбервiл-роуд, сто двадцять дев’ять.

Грегсон помiтно спохмурнiв.

– Ось уже нiяк не мiг подумати, що ви це помiтили, – сказав вiн. – Ви були в крамницi?

– Нi.

– Ха! – з полегшенням усмiхнувся Грегсон. – У нашiй справi не можна нехтувати жодною нагодою, навiть найменшою.

– Для великого розуму дрiбниць не iснуе, – пiдмiтив Голмс.

– Ще б пак, я пiшов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от цилiндр вiдповiдного розмiру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Вiн послав цилiндр мiстеру Дребберу в пансiон Шарпантье на Торкi-Террас. Ось таким чином я й дiзнався його адресу.

– Спритно, нiчого не скажеш, – пробурмотiв Шерлок.

– Потiм я вирушив до мадам Шарпантье, – продовжував детектив. – Вона була блiда i, либонь, дуже засмучена. При нiй перебувала донька – дивовижно гарненька, мiж iншим; очi в неi були червонi, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтiли. Я, певна рiч, одразу вiдчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це вiдчуття якогось особливого холодку всерединi, коли натрапляеш на правильний слiд, мiстере Голмс? Я спитав:

«Ви знаете про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, мiстера Єноха Дреббера з Клiвленда?»

Мати кивнула. У неi, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут менi вже стало ясно: цi жiнки щось знають.

«О котрiй годинi мiстер Дреббер поiхав на вокзал?» – цiкавлюся я.

Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повiтря.

«О восьмiй, – вiдповiла вона. – Його секретар, мiстер Стенджерсон, сказав, що е два потяги: один – о дев’ятiй п’ятнадцять, другий – об одинадцятiй. Вiн хотiв iхати першим».

«І бiльше ви його не бачили?»

Жiнка раптом дуже змiнилася на обличчi. Вона стала бiлою, наче крейда, i хрипко, через силу вимовила:

«Нi».

Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокiйним голосом:

«Брехня нiколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили мiстера Дреббера ще раз».

«Хай даруе тобi Всевишнiй! – залементувала мадам Шарпантье, заламавши лiктi, й упала в крiсло. – Ти знищила свого брата!»

«Артур сам звелiв би нам казати лише правду», – твердо сказала дiвчина.

«Раджу вам розповiсти все, не приховуючи, – наказав я. – Напiвзiзнання навiть гiрше, нiж нiчого. Крiм цього, ми й самi вже дещо знаемо».

«Нехай уже це буде на твоiй совiстi, Алiсо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповiм усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мiй син причетний до цього жахливого вбивства. Вiн нi в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах i, можливо, в очах iнших вiн буде несамохiть скомпрометований. Утiм, це також неможливо. Свiдченням цього е його кришталева чеснiсть, його переконання, все його життя!»

«Ви краще розкажiть, як усе було, – спонукав я. – І можете повiрити, якщо ваш син нi до чого не причетний, нiчого лихого з ним не станеться».

«Алiсо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, i дiвчина вийшла з кiмнати. – Я вирiшила мовчати, але якщо вже моя бiдолашна донечка згадала про це, то робити нiчого. Й оскiльки я зважилася, то розповiм усе докладно».

«Оце розумно!» – погодився я.

«Мiстер Дреббер жив у нас майже три тижнi. Вiн i його секретар, мiстер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожнiй валiзi була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звiдти. Стенджерсон – чоловiк спокiйний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсiм iншого характеру. У нього були кепськi звички, i поводився вiн вельми свавiльно. Коли вони приiхали, вiн першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, пiсля полудня нiколи не бував тверезим. Загравав iз покоiвками й поводився з ними нахабно. Найжахливiше, що незабаром вiн зачепив i мою доньку Алiсу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинностi навiть не могла зрозумiти.

Якось вiн дiйшов до крайнощiв – схопив ii i почав цiлувати. Навiть його особистий секретар не витерпiв i дорiкнув господарю за настiльки непристойну поведiнку».

«А ви з якого дива це терпiли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканцiв будь-якоi митi».

Запитання, як бачите, цiлком природне, проте мiсiс Шарпантье дуже знiтилася.

«Бог свiдок, я вiдмовила б iм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтiв на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканцiв! Я вдова, мiй син служить на флотi, а це коштуе чималих грошей. Не хотiлося втрачати прибуткiв, ну, й терпiла, скiльки могла. Але остання його витiвка мене вже зовсiм обурила, i я негайно попросила його звiльнити кiмнати. Тому вiн i поiхав».

«А далi?»

«Менi вiдлягло вiд серця, коли вони поiхали. Мiй син зараз удома, у вiдпустцi, але я боялася розповiсти йому, бо мiй хлопчик дуже запальний i нiжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними дверi, у мене немов камiнь iз душi впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник i менi повiдомили, що мiстер Дреббер повернувся. Вiн поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кiмнату, де сидiли ми з донькою, i буркнув менi щось незрозумiле про те, що вiн, мовляв, спiзнився на потяг. Потiм повернувся до Алiси й прямо при менi запропонував iй втiкати з ним. «Ви вже доросла, – промовив вiн, – i за законом нiхто вам нiчого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару вiдьму, iдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бiдна Алiса перелякалася й кинулася геть, та негiдник схопив ii за руку й потягнув до дверей.

Я закричала, i тут увiйшов мiй син, Артур. Що було потiм, не знаю. Я чула лише злiснi прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не смiла розплющити очi. Нарештi пiдняла голову й побачила, що Артур стоiть на порозi з палицею в руках i регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець бiльше нас не потурбуе, – зауважив вiн. – Пiду на вулицю, погляну, що вiн там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дiзналися, що мiстер Дреббер мертвий».

Розповiдаючи, мiсiс Шарпантье то зiтхала, то схлипувала. Часом вона навiть не говорила, а шепотiла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потiм не виникало непорозумiнь.

– Дуже цiкаво, – зронив Голмс, позiхаючи. – Ну, i що було потiм?

– Мiсiс Шарпантье замовкла, – продовжував детектив, – i тут я збагнув, що все залежить вiд однiеi-единоi обставини. Я кинув на неi пильний погляд – не раз переконувався, як потужно вiн дiе на жiнок, – i спитав, коли ii син повернувся додому.

«Не знаю», – вiдповiла жiнка.

«Не знаете?»

«Нi, у нього е ключ, вiн сам вiдмикае дверi».

«Але ви вже спали, коли вiн прийшов?»

«Атож».

«А коли ви лягли спати?»

«Близько одинадцятоi».

«Отже, вашого сина не було години двi, не менше?»

«Авжеж».

«А може, чотири чи й п’ять годин?»

«Можливо».

«Що ж вiн робив увесь цей час?»

«Не знаю», – сказала вона й зблiдла так, що навiть губи побiлiли.

Звiсно, пiсля цього вже не було про що балакати.

Я дiзнався, де перебувае лейтенант Шарпантье, взяв iз собою двох полiсменiв i заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелiв спокiйно йти з нами, вiн нахабно поцiкавився: «Ви, можливо, пiдозрюете, що я вбив того негiдника Дреббера?» А оскiльки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже пiдозрiло.

– Дуже, – пiдтвердив Голмс.

– При ньому була палиця, iз якою вiн, за словами матерi, кинувся слiдом за Дреббером. Товстий, важкий кий, сер.

– Як же, на вашу думку, сталося вбивство?

– А ось як. Вiн iшов за Дреббером до самоi Брикстон-роуд. Там знову почалася бiйка. Шарпантье вдарив цiею палицею Дреббера, iмовiрнiше за все, у живiт, i той одразу ж вiддав Боговi душу, а на тiлi жодних слiдiв не залишилося. Лив дощ, навкруги не було жодноi душi, i Шарпантье вiдтягнув свою жертву в порожнiй будинок. А свiчка, кров на пiдлозi, напис на стiнi й перстень – це всього лише хитрощi, щоб заплутати слiдство.

– Молодець! – схвально вигукнув Голмс. – Здаеться, Грегсоне, ви досягли неабияких успiхiв. У вас велике майбутне.

– Я також задоволений собою, здаеться, непогано впорався зi справою, – хвалькувато вiдповiв детектив. – Хлопчина в своiх свiдченнях стверджуе, що таки пiшов за Дреббером, але той незабаром помiтив його i, закликавши кеб, поiхав. Шарпантье доводить, що, повертаючись додому, нiбито зустрiв свого товариша по флоту, i вони довго прогулювалися вулицями. Однак вiн не змiг сказати, де живе той його приятель. Менi здаеться, тут усе збiгаеться одне до одного напрочуд точно. Але Лестрейд, ото вже цей Лестрейд! Як подумаю, що вiн зараз нишпорить помилковим слiдом, то аж смiх розпирае! Погляньте, а ось i вiн сам!

І справдi в дверях стояв Лестрейд – за розмовою ми й не почули його крокiв на сходах. Але куди подiлася його самовпевненiсть, його звичайна жвавiсть? На обличчi було видно розгубленiсть i тривогу, зiм’ятий одяг забризкало грязюкою. Вочевидь, вiн прийшов про щось порадитися з Шерлоком Голмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився та засмутився. Стояв посеред кiмнати, нервово мнучи капелюха, i, здавалося, не знав, що робити.

– Абсолютно небувалий випадок, – сказав вiн нарештi, – незбагненно заплутана справа!

– Невже, мiстере Лестрейд! – переможно вигукнув Грегсон. – Я не сумнiвався, що ви дiйдете такого висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, мiстера Джозефа Стенджерсона?

– Мiстер Джозеф Стенджерсон, – серйозним тоном видихнув Лестрейд, – був убитий у готелi «Голлiдей» сьогоднi близько шостоi години ранку.




Роздiл VII

Свiтло в темрявi


Несподiвана та важлива звiстка, яку принiс нам Лестрейд, приголомшила всiх. Грегсон схопився з крiсла, проливши на пiдлогу залишки вiскi з водою. Шерлок Голмс насупив брови та мiцно стиснув губи, а я мовчки втупився в нього.

– І Стенджерсон також… – пробурмотiв Голмс. – Справа ускладнюеться.

– Вона й без того достатньо непроста, – пробурчав Лестрейд, беручись за крiсло. – Але я, здаеться, потрапив на вiйськову нараду?

– А ви… ви точно знаете, що його вбили? – затинаючись, спитав Грегсон.

– Я тiльки-но був у його кiмнатi, – вiдказав Лестрейд. – І першим виявив цей злочин.

– А ми тут слухали точку зору Грегсона, – зауважив Голмс. – Будьте ласкавi, розкажiть нам, що бачили й що зробили.

– Будь ласка, – погодився Лестрейд, сiдаючи в крiсло. – Не приховую, я притримувався тiеi думки, що Стенджерсон причетний до вбивства Дреббера. Та нове вiдкриття показало, що я помилявся. Одержимий думкою про його спiвучасть, я вирiшив з’ясувати, де вiн i що з ним. Третього числа ввечерi, приблизно о пiв на дев’яту, iх бачили разом на Юстонському вокзалi. О другiй годинi ночi труп Дреббера знайшли на Брикстон-роуд. Отже, я мав дiзнатися, що робив Стенджерсон мiж пiв на дев’яту й тiею годиною, коли було скоено злочин, i куди вiн подiвся пiсля цього. Я надiслав телеграму в Лiверпуль, повiдомив прикмети Стенджерсона та просив простежити за пароплавами, що вiдпливають до Америки. Потiм об’iхав усi готелi та мебльованi кiмнати неподалiк вiд Юстонського вокзалу. Бачте, я мiркував так: якщо вони з Дреббером розлучилися бiля вокзалу, то швидше за все секретар переночуе десь поблизу, а вранцi знову з’явиться на вокзал.

– Вони, ймовiрно, заздалегiдь домовилися про мiсце зустрiчi, – втрутився Голмс.

– Так i виявилося. Вчорашнiй вечiр я витратив на пошуки Стенджерсона, але марно. Сьогоднi почав шукати його ще вдосвiта й до восьмоi години нарештi дiстався до готелю «Голлiдей» на Литл-Джордж-стрит. На запитання, чи не живе тут мiстер Стенджерсон, менi вiдразу вiдповiли ствердно.

«Ви, мабуть, той джентльмен, на котрого вiн чекае, – сказали менi. – І чекае вас уже два днi».

«А де вiн зараз?» – поцiкавився я.

«У себе нагорi, ще спить. Просив розбудити його о дев’ятiй».

«Я сам його розбуджу», – сказав я.

Я подумав, що мiй раптовий прихiд застане його зненацька й вiд несподiванки вiн вибовкае щось про вбивство. Коридорний запропонував провести мене до його кiмнати, вона була на другому поверсi й вела у вузенький коридорчик. Показавши менi його дверi, коридорний пiшов униз, аж раптом я побачив таке, вiд чого, незважаючи на мiй двадцятирiчний досвiд, мене ледь не знудило. З-пiд дверей тягнувся тоненький червоний потiчок кровi, вiн перетинав пiдлогу коридора й утворив калюжу бiля протилежноi стiни. Я мимоволi зойкнув; коридорний одразу ж повернувся назад. Побачивши кров, вiн мало не знепритомнiв. Дверi виявилися замкненими зсередини, але ми висадили iх плечима й увiрвалися в кiмнату. Вiкно було розчахнуте, а бiля нього на пiдлозi, скоцюрбившись, лежав чоловiк у нiчнiй сорочцi. Вiн був мертвий, i, либонь, уже давно: труп встиг задубiти. Ми перевернули його на спину, i коридорний пiдтвердив, що це той самий чоловiк, який жив у них у готелi пiд iм’ям Джозефа Стенджерсона. Смерть настала вiд глибокого удару ножем у лiвий бiк; далебi, нiж зачепив серце. І тут виявилося найдивнiше. Як гадаете, що ми побачили над трупом?

Перш нiж Голмс устиг вiдповiсти, я вiдчув, що зараз почую щось страшне, й у мене шкiрою забiгали сироти.

– Слово Rache, написане кров’ю, – видихнув Голмс.

– Так отож.

У голосi Лестрейда звучав забобонний страх.

Ми помовчали. У дiях невiдомого вбивцi була якась зловiсна методичнiсть, i вiд цього його злочини видавалися iще жахливiшими. Моi нерви, якi жодного разу не пiдводили на полях баталiй, зараз затрiпотiли.

– Вбивцю бачили, – продовжував Лестрейд. – Хлопчик, який приносив молоко, йшов назад до молочника через провулок, куди виходить стайня, що позаду готелю. Вiн зауважив, що драбина, яка завжди лежала на землi, приставлена до вiкна другого поверху готелю, а вiкно вiдчинене навстiж. Вiдiйшовши трохи, вiн озирнувся та побачив, що драбиною спускаеться якийсь чоловiк. І спускався так спокiйно, не криючись, що хлопчик сприйняв його за теслю або столяра, котрий працював у готелi. Хлопець не звернув особливоi уваги на цього чоловiка, хоча у нього й промайнула думка, що так рано зазвичай ще не працюють. Вiн пригадуе, що чоловiк був високий на зрiст, з червоною пикою та в довгому брунатному плащi. Вiн, мабуть, пiшов iз кiмнати не вiдразу пiсля вбивства, сполоснув руки в мийницi з водою та ретельно витер нiж об простирадло, на якому залишилися плями кровi.

Я поглянув на Голмса – опис вбивцi точнiсiнько збiгався з його гiпотезою. Однак обличчя мого приятеля не показувало нi радощiв, нi задоволення.

– Ви не знайшли в кiмнатi нiчого такого, що могло б навести на слiд убивцi? – спитав вiн.

– Нiчого. У Стенджерсона в кишенi був гаманець Дреббера, але тут немае нiчого дивного: Стенджерсон завжди за нього платив. У гаманцi вiсiмдесят фунтiв iз дрiб’язком, i, вочевидь, звiдти нiчого не взяли. Не знаю, якi мотиви цих дивних злочинiв, лишень не грабунок. У кишенях убитого не виявили нiяких документiв або записок, крiм телеграми з Клiвленда, отриманоi з мiсяць тому. Їi текст – «Дж. Г. в Європi». Пiдпису в телеграмi не було.

– І бiльше нiчого? – поцiкавився Голмс.

– Нiчого iстотного. На лiжку лежав покинутий роман, який Стенджерсон читав на нiч замiсть снодiйного, а на крiслi поруч – люлька мерця. На столi стояла склянка з водою, на пiдвiконнi – коробочка для лiкiв, а в нiй – двi пiгулки.

З радiсним вигуком Шерлок Голмс схопився на ноги.

– Остання ланка! – вигукнув вiн. – Тепер усе зрозумiло! Обидва детективи витрiщилися на нього.

– Зараз у моiх руках усi нитки цього заплутаного клубочка, – впевнено заявив мiй приятель. – Звiсно, ще бракуе певних деталей, але ланцюг подiй, починаючи з тiеi митi, як Дреббер розiйшовся зi Стенджерсоном на вокзалi, й аж до того, як ви знайшли труп самого Стенджерсона, менi зрозумiлий так, нiби все вiдбувалося на моiх очах. І я вам це доведу. Ви не могли б узяти звiдти пiгулки?

– Вони в мене, – поiнформував Лестрейд, витягуючи маленьку бiлу коробку. – Я взяв i пiгулки, i гаманець, i телеграму, щоб здати у вiддiл полiцii. Щиро кажучи, пiгулки я прихопив випадково, бо не надав iм жодного значення.

– Дайте сюди, – сказав Голмс i обернувся до мене. – Докторе, як гадаете, це звичайнi пiгулки?

Нi, пiгулки, певна рiч, не можна було назвати звичайними. Маленькi, круглi, перлинно-сiрого кольору, вони були майже прозорi, якщо дивитися на них при свiтлi.

– Судячи з легкостi та прозоростi, вважаю, що вони розчиняються у водi, – зауважив я.

– Цiлком слушно, – кивнув Голмс. – Будьте ласкавi, зiйдiть униз i принесiть того нещасного паралiзованого тер’е-ра, – домовласниця вчора просила приспати його, щоб вiн бiльше не мучився.

Я зiйшов униз i принiс собаку. Важке дихання та склянi очi свiдчили про те, що тваринi недовго залишилося жити. Судячи з побiлiлого носа, вона вже майже переступила межу собачого iснування. Я поклав тер’ера на килимок бiля камiна.

– Зараз я розрiжу одну пiгулку навпiл, – сказав Голмс, виймаючи складаний нiж. – Одну половинку покладемо назад – вона ще може бути потрiбною. Іншу кладу в цей келих i наливаю чайну ложку води. Бачите, наш лiкар мав рацiю – пiгулка швидко розчиняеться.

– Так, дуже цiкаво, – ображеним тоном вимовив Лестрейд, либонь, запiдозривши, що над ним насмiхаються, – але я все ж не можу зрозумiти, як це стосуеться смертi Джозефа Стенджерсона?

– Будьте терплячi, друже, дещицю терпiння! Скоро ви переконаетеся, що пiгулки мають iз нею безпосереднiй зв’язок. Тепер додам трохи молока, щоб було смачнiше, й собака вихлебче все вiдразу ж.

Виливши вмiст келиха на блюдце, мiй товариш поставив його перед собакою. Той вихлебтав все до краплi. Серйознiсть Голмса настiльки подiяла на нас, що ми мовчки, як завороженi, стежили за собакою, чекаючи на щось надзвичайне. Нiчого, проте, не сталося. Тер’ер лежав на килимку, так само важко дихаючи, але вiд пiгулки йому не стало нi краще, нi гiрше.

Голмс вийняв годинника; минула хвилина, ще одна, собака дихав, як i ранiше, а Шерлок сидiв iз глибоко засмученим i розчарованим виглядом. Вiн прикусив губу, потiм затарабанив пальцями по столу – словом, виявляв усi ознаки гострого нетерпiння. Так хвилювався, що менi стало його щиро шкода, а обидва детективи iронiчно всмiхалися, явно радiючи провалу колеги.

– Невже це просто збiг? – вигукнув той нарештi. Схопившись iз крiсла, вiн люто заметушився по кiмнатi. – Нi, не може бути! Тi самi пiгулки, якi, як я припускав, вбили Дреббера, знайденi бiля мертвого Стенджерсона. Й ось вони не дiють! Що ж це означае? Не вiрю, щоб весь хiд моiх мiркувань виявився неправильним. Це неможливо! І все ж бiдний песик живий… Ага! Тепер я знаю! Знаю!

З цим радiсним вигуком вiн схопив коробочку, розрiзав другу пiгулку навпiл, розчинив у водi, долив молока й поставив перед тер’ером. Заледве нещасний пес лизнув язиком цю сумiш, як його тiлом пробiгли судоми, вiн витягнувся та застиг, немов уражений блискавкою.

Шерлок Голмс глибоко зiтхнув i витер пiт iз чола.

– Треба бiльше довiряти собi, – зауважив вiн. – Пора усвiдомити, що якщо якийсь факт iде врозрiз iз довгим ланцюгом логiчних висновкiв, його можна витлумачити iнакше. У коробочцi було двi пiгулки – в однiй мiстилася смертельна отрута, друга – зовсiм нешкiдлива. Як це я не здогадався, перш нiж узагалi побачив коробку!

Остання фраза здалася менi настiльки дивною, що я засумнiвався, чи при здоровому вiн глуздi. Однак труп собаки служив доказом правильностi його мiркувань. Я вiдчув, що туман у моiй головi поступово розсiюеться i я починаю смутно розрiзняти правду.

– Вам усiм це здаеться надзвичайно дивним, – продовжував Голмс, – адже на самому початку розслiдування ви не звернули увагу на едину обставину, яка й була справжнiм ключем до розгадки. Менi пощастило вхопитися за неi, й надалi усе лише пiдтверджувало мiй здогад i, по сутi, було ii логiчним наслiдком. Тому все те, що заганяло вас у глухий кут i, як вам здавалося, ще бiльше заплутувало справу, менi, навпаки, багато пояснювало й лише пiдтверджувало моi висновки. Не можна змiшувати дивне з таемничим. Часто навiть банальний злочин виявляеться найзагадковiшим, бо його не супроводжують якiсь особливi обставини, що могли б послужити основою для висновкiв. Це вбивство було б набагато важче розгадати, якби труп просто знайшли на дорозi, без всяких outre[10 - Явнi ознаки (фр.).] i сенсацiйних подробиць, якi надали йому характеру незвичайностi. Дивнi подробицi зовсiм не ускладнюють розслiдування, а, навпаки, полегшують його.

Грегсон аж усидiти не мiг вiд нетерпiння пiд час цiеi промови, а тепер не витримав.

– Послухайте, мiстере Шерлок Голмс, – сказав вiн, – ми охоче визнаемо, що ви – людина кмiтлива та винайшли свiй особливий метод роботи. Але зараз нам нi до чого вислуховувати лекцiю з теорii. Зараз треба ловити вбивцю. У мене було свое тлумачення справи, але, здаеться, я помилився. Молодий Шарпантье не може бути причетним до другого вбивства. Лестрейд пiдозрював Стенджерсона i, вочевидь, також дав маху. Ви весь час сиплете натяками та робите вигляд, нiби знаете набагато бiльше за нас, але тепер ми маемо право спитати прямо: що ви знаете про злочин? Можете назвати вбивцю?

– Не можу не погодитися з Грегсоном, сер, – зауважив Лестрейд. – Ми обое намагалися знайти розгадку, й обое помилилися. З тiеi митi, як я прийшов, ви вже кiлька разiв повторили, що у вас е всi необхiднi докази. Сподiваюся, що тепер ви не станете iх приховувати?

– Якщо зволiкати з арештом убивцi, – додав я, – то вiн може вчинити ще якийсь злочин.

Ми так тиснули на Голмса, що вiн явно завагався. Насупивши брови й опустивши голову, мiряв кроками кiмнату, як завжди, коли щось напружено обмiрковував.

– Убивств бiльше не буде, – сказав вiн, раптово зупинившись. – Про це можете не турбуватися. Питаете, чи знаю я iм’я вбивцi. Атож, знаю. Але знати iм’я – це ще занадто мало, треба зумiти спiймати злочинця. Я дуже сподiваюся, що заходи, яких я вжив, полегшать це важке завдання, але тут треба дiяти дуже обережно, бо нам доведеться мати справу з чоловiком хитрим i готовим на все, i до того ж, як я вже мав нагоду довести, у нього е спiльник, не менш розумний, нiж вiн сам. Поки вбивця не знае, що злочин розгадали, у нас ще е можливiсть схопити його; але якщо в нього промайне хоча б найменша пiдозра, вiн негайно ж змiнить iм’я та загубиться серед чотирьох мiльйонiв жителiв нашого величезного мiста. Не хочу нiкого образити, але маю все ж сказати, що такi злочинцi не по зубах карному розшуку, тому я й не звертався до вас за допомогою. Якщо я зазнаю невдачi, вся вина за недогляд впаде на мене, i я готовий за це вiдповiсти. Наразi ж можу пообiцяти, що негайно розкажу вам усе, як тiльки буду впевнений, що моiм планам нiщо не загрожуе.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/arthur-konan-doyle/etud-u-bagryanih-tonah/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Газi – фанатик-мусульманин




2


Пальник Бунзена – газовий пальник iз вiдкритим полум’ям спецiальноi конструкцii, названий на честь вiдомого нiмецького хiмiка Роберта Вiльгельма Бунзена.




3


Гваякова смола мiститься в деревинi ядра гваякового дерева (Guaiacum ofifcinale), ii використовували як реактив на гемоглобiн.




4


Трихiнопольськi сигари – сорт сигар, якi виготовляли неподалiк мiста Тiруччiраппаллi в Пiвденнiй Індii.




5


Фемгерiхт – таемний суд у середньовiчнiй Нiмеччинi, що засiдав уночi.




6


Aqua tofana – отрута, названа в честь Теофанii дi Адамопо, котру стратили в Палермо 1633 року.




7


Марiя Мадлен Бренвiль заради вигоди отруiла свого батька та двох братiв. Страчена в Парижi 1670 року.




8


Убивства на Ретклiфськiй дорозi – один iз найзнаменитiших злочинiв в iсторii англiйськоi кримiналiстики.




9


Дурного всюди мова найде дурнiшого за себе славослова (фр.).

Нiкола Буало. «Поетичне мистецтво». Пер. Максима Рильського.




10


Явнi ознаки (фр.).