Книга - Загальний аналіз

Загальний аналiз
Олександр В. Ірванець


«З-за спини лiворуч, вiд рiчки вiяв легкий прохолодний вiтерець. Федiр Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою i прискорив крок. До платформи лишалося метрiв зо двiстi, а електричка мала ось-ось пiдiйти. Пiд новими черевиками шурхотiла жорства, червонясте квiтневе сонце над кiлькома дев’ятиповерхiвками праворуч пiдбивалось дедалi вище…»





Олександр Ірванець

Загальний аналiз





* * *


З-за спини лiворуч, вiд рiчки вiяв легкий прохолодний вiтерець. Федiр Іванович проминув котельну з невисокою темною трубою i прискорив крок. До платформи лишалося метрiв зо двiстi, а електричка мала ось-ось пiдiйти. Пiд новими черевиками шурхотiла жорства, червонясте квiтневе сонце над кiлькома дев’ятиповерхiвками праворуч пiдбивалось дедалi вище. Пiднiмаючись по насипу, Федiр Іванович механiчно помацав пiд плащем праву кишеню пiджака, та збiг сходами на платформу.

Людей було чимало. «може, це попередня електричка спiзнюеться? – Майнула думка в головi. – От i добре, що не поспiшав. Спокiйно з’iв снiданок, поголився. Так i мае починатися день у письменника – Без метушнi, розважливо, статечно».

Снiданок у iдальнi будинку творчостi йому дiйсно приготували завчасно. Було приемно споживати яечню, а потiм ще й молочну вiвсянку з мiцним брунатним чаем, водночас насолоджуючись тишею та благословенною самотнiстю. Нi прикрий критик Рибчук, нi криклива фемiнiстка Зубринська, анi тi товстi графомани зi схiдних областей, котрi вечорами в будцi мiжмiського телефону голосно кричали своiм чи то дружинам, чи онучкам (а може, i коханкам): «Харашо, Светочка! В Кiеве ето ещьо можна купiть! прiвезу непременно! Целую тебя!», а потiм, звертаючись до Федора Івановича, переходили на страшенно штучну, проте бездоганну украiнську: «Оце телефонував додому, зi своiми побалакав трохи…» – нiхто з них своею нiкчемною присутнiстю не заважав спокiйному прийому iжi та подальшому ii травленню.

Через це й думки тепер шикувалися собi слухняною, дисциплiнованою шеренгою. «Вони всi про себе бозна-якоi високоi думки. А що вони, по сутi, зробили для лiтератури, для народу? За великим рахунком – нiчогiсiнько. Книжки iхнi пилюжаться в магазинах, нiкому не потрiбнi. А самi вони проживають своi нiкчемнi життя приспiшникiв старого режиму. Та iхнiй час минае. Тривають, можна сказати, останнi iхнi днi…»

Свiтляне рило електрички прорiзало сiрувату ранкову iмлу водночас ревом i променем прожектора. Натовп на платформi заворушився, потiм раптом швидко й рацiонально сконденсувався саме в тих мiсцях, де мали б опинитися дверi вагонiв. Федiр Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потiм у другий мiнi-натовп, але його вiдтерли, тож не лишалось нiчого iншого, як бiгти у хвiст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урештi (поки вiн бiг, пасажири собi заходили) Федiр Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У нiздрi одразу вдарив гострий запах – Вагон був iз туалетом. Люди поспiшно проходили з тамбура до салону, iззаду набiгали iншi, пiдштовхуючи в спину попереднiх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всiм iхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповiльнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидiнь. Робив вiн це лiвою рукою, правою водночас захищаючи кишеню пiджака пiд плащем: «Обережнiше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережнiше. Дякую…»

Урештi тиск у спину послабшав, i вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкiрянiй куртцi, Федiр Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собi самому й усiм iншим: iз цього мiсця вiн уже не зрушить.

З-пiд стелi пролунало хрипке оголошення: «Обережно, дверi зачиняються!», потiм шипiння i ще двiчi те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло лiворуч-праворуч – i за вiкном, пульсуючи, ривками поповз перон iз нечисленними невдахами, яким не пощастило ввiпхатись до вагонiв. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрiчну електричку кудись до Тетерева чи, скажiмо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкiсть. Лiворуч, за кварталом приватних будинкiв, майнув господарчий двiр будинку творчостi з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали росiйськомовнi дiти киiвських лiтераторiв, пхаючи тваринi до пащi недоiденi бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчостi, цей притулок, прихисток для всiх нас, хто служить народовi своiм словом… Можна приiхати, усамiтнитись, вирватися з тiеi щоденноi марудноi суети. Спокiйно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспiлкуватись iз духовно близькими собi. Хоча iх насправдi так мало… Також i столиця пiд боком, що теж важливо. Лiтфондiвська полiклiнiка, медичне обслуговування. А що, хiба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаемо не на абищо, кладемо iх на вiвтар розбудови рiдноi держави. То й нам за це мае бути хоча б якась вiддяка. Хiба нi? Запевне, що так…»

Потяг заклав поворот, прогуркотiв мостом над рiчкою (хтось iз ерудованих знайомих розповiдав Федоровi Івановичу, нiби цей мiст виникае в кадрах якогось фiльму довженка) i заглибився в лiсову гущавiнь. «Наступна станцiя – Бiличi!» – iз запiзненням пролунала хрипка iнформацiя з-пiд стелi.

«Онде бач як мiцнiша украiнське в Украiнi, – Вдоволено ковзнула думка внутрiшнiм куполом черепа. – Бо ж iще наприкiнцi сiмдесятих, коли ти молодим поетом приiздив сюди на творчi семiнари, тодi навiть у iдальнi будинку творчостi офiцiантки – ну, хiба крiм Валентини Іванiвни й старенькоi Люби з полiсся – усi говорили до тебе росiйською. Чи, точнiш, навiть не росiйською, а тим осоружним суржиком: «Ви на перве борщик будете кушать iлi супчик гороховий?» Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за цi роки незалежностi, ситуацiя таки змiнилася, кардинально змiнилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбi за цi змiни вiдiграли письменники! Ну, не всi, звичайно, але та краща, вiчно бунтiвна частина лiтературного середовища, до якоi ти маеш честь зарахувати й себе.

Трохи зухвало звучить? Та нi, чому ж зухвало? правда завжди залишаеться правдою. І те, що ти ось уже котрий рiк е незмiнною другою особою (а коли говорити про творчiсть – то й першою!) у вашiй обласнiй органiзацii НСпУ, i лише затята амбiцiйнiсть старого Зубчука не дае йому збагнути дiйсний стан справ та й нарештi пiти на заслужений вiдпочинок, а тобi – реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну лiтературну студiю в обласному педiнститутi, iздиш iз виступами по районах – а хiба це не доказ твоеi потрiбностi? Варто лише пригадати тi уважнi, захопленi очi простих жiнок – робiтниць льонокомбiнату чи овочесушильноi фабрики, коли вони вслухаються у твоi карбованi вiршованi рядки? Чи розмови про сокровенне зi студентками фiлологiчного факультету, якi приносять на твiй суд своi першi, ще невмiлi, проте такi щирi поетичнi спроби! О, це вартуе тих безсонних ночей, що iх ти провiв, добираючи слово до слова, шлiфуючи образи, виважуючи риму…»

Та що це таке? Здоровань у шкiрянцi, який стояв позаду, раптом вiдхилився i сперся, майже лiг на плечi Федора Івановича. Посунувшись на пiвкроку й притримуючи правицею кишеню пiджака пiд плащем, Федiр Іванович сердито озирнувся. Уже хотiв був зробити зауваження типовi у шкiрянцi, проте той випередив – упiвоберта схиливши свою стрижену голову, вiн процiдив через плече, утiм доволi миролюбно: «я бабушку пропускаю…»

І справдi, в тиснявi мiж людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-пiд хустки. В однiй руцi в неi була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет i тоненьких iлюстрованих журналiв.

– «Єдiнственная»! Єсть кросворди! «Севодня» з телепрограмой! Імеетца также кiровоградская «Бабушка»! – старечий надтрiснутий голос не лунав, а тiльки сунувся поперед бабцi, неначе iще один ii вантаж.

«Ну, нiчого, нiчого. Це також явище тимчасове. За рокiв три-чотири вона “Лiтературну Украiну” тут продаватиме i “Слово просвiти”. Не все одразу. Поступово налагодиться».

Зрештою, i ти сам свого теперiшнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своiм тернистим шляхом, упевнено i вперто, не зважаючи на прошуки рiзних недоброзичливцiв. А iх на твоему шляху не бракувало. Не бракуе й дотепер…

Ну й що iм до того, що називалась твоя перша поетична збiрка «Жовтневi зорi»? Хiба вони знають, якi насправдi прекраснi зорi в жовтнi у твоiх рiдних краях? Адже не було в тiй збiрочцi вiршiв-паровозiв, оспiвування партii чи Ленiна! Лише слова «жовтень» i «вересень» скрiзь писали з великоi лiтери – ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомовi тобi тодi вдалося приспати пильнiсть обласних i республiканських цензорiв та й випустити у свiт книжку «сповнених молодечого азарту рядкiв», як висловився про неi один знайомий критик, щоправда, не одразу пiсля ii виходу, а рокiв за п’ятнадцять, у статтi до твого сорокалiття. Мiг би, звiсно, i ранiше, ну та вже Бог йому суддя, коли забракло в чоловiка мужностi, активноi життевоi позицii в тi скрутнi, важкi для справжнього патрiота часи.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-rvanec/zagalniy-anal-z/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.