Книга - Сатирикон-XXI (збірник)

Сатирикон-XXI (збiрник)
Олександр В. Ірванець


Книжку «Сатирикон-XXI», яка охопила основний масив прозового й поетичного доробку Олександра Ірванця 50-рiчнний поет, прозаiк, перекладач та есеiст подарував собi до ювiлею. До збiрки увiйшли вже вiдомi читачевi два романи Олександра Ірванця: «Рiвне/Ровно» та «Хвороба Лiбенкрафта», оповiдання, якi ранiше вийшли друком у книжцi «Загальний аналiз», та вiршi, що iх можна прочитати на сторiнках збiрки «Мiй хрест».

Окрiм виданих ранiше творiв, книжка приваблюе i новими творами: поемою «Бiлорусь» та оповiданням «Play the game». Вiдтак «Сатирикон-XXI» став своерiдним пiдсумком трьох десятилiть творчоi дiяльностi автора.





Олександр Ірванець

Сатирикон-XXI (збiрник)





Рiвно/Ровно (Стiна): нiбито роман


РОВНО – обласний центр Соцiалiстичноi Республiки Украiни. Кiлькiсть населення – 120 тис. чол. за переписом 2001 р. Розвинуте сiльськогосподарське машинобудування, льонопереробна промисловiсть.

При пiдтримцi та потураннi реакцiйних сил ЗУР i ряду держав Європи захiдна частина мiста насильницьким шляхом вiдторгнута зi складу СРУ i являе собою окреме полiтичне утворення пiд юрисдикцiею ООН. Населення Захiдного сектора Ровно – 150 тис. чол. на вересень 2001 р. Економiцi Захiдного сектора Ровно притаманнi всi хиби та недолiки капiталiстичноi системи господарювання: високий рiвень безробiття, iнфляцiя, корупцiя. Грошова одиниця Захiдного сектора Ровно – гривня ЗУР. Соц. – демократична партiя Захiдного сектора Ровно – 2,4 тис. чол. Давнi демократичнi та нацiонально-визвольнi традицii.

    Короткий довiдник з економiчноi географii Соцiалiстичноi Республiки Украiни.
    Киiв: Полiтвидав, 2002

Нема на свiтi Украiни,

Немае другого Днiпра…

    Т. Шевченко

Олафовi Мюнцберговi, чоловiковi

з-потойбiч Стiни присвячую





* * *


Не такого вже й раннього ранку погожого вересневого дня письменник Шлойма Ецiрван прокинувся з якимсь дивним передчуттям. Щось йому наснилось, якiсь тьмянi образи, химери iще клубочились десь у сонному мозку, все глибше поринаючи у пiдсвiдомiсть i не даючи себе висмикнути чи бодай доторкнутися до себе. Письменник Шлойма Ецiрван рвучко сiв на лiжку й обсмикнув пiжамну куртку, яка задерлася аж пiд пахви. Жовта каракатиця каштанового листка, прилипнувши до шибки iззовнi, повiльно сповзала-спускалась донизу. У вiдчинену кватирку хрипкувато придихав вiтерець. Письменник вишпортався з ковдри й босонiж почалапав до пiдвiконня, похапливими жестами слiпця намацав пачку сигарет i запальничку. Головне тепер – це припалити не фiльтра, а тютюн. От уже й очi розплющуватись починають потрохи. Так, i що воно тут? Туманець в головi, туманець i за вiкном. Ох, не треба було вчора з тим Маульвюрфом по третю пляшку iхати… Та й по другу не обов’язково було. Ну та вже що сталося, те сталося. Десь там, у шафi, був ефералган. В кухнi щось гупнулось об пiдлогу. Це Бонiфацiй стрибнув зi столу. Що там можна робити, на столi?.. Пiсля вчо… Ох, як же воно важко. Ось вони, наслiдки безпутства й невлаштованого життя. Два тижнi минуло, звiдколи Оксана, залишивши йому на столi роздратовану записку: «Як тобi така важлива твоя творчiсть, то можемо пожити певний час окремо», вiдбула Клеванським коридором до батькiв, у тихе село на Волинi. Шлойма лише плечима знизав – окремо, то й окремо…

Японський будик в узголiв’i лiжка дрiбно заверещав. Так i е – 7:49. Сiмка й сiмка у квадратi. Забобонний ти чоловiк, Шлоймо. І то усе життя, вiд самого дитинства.

Зашкварчала у склянцi мiнералки зелена пiлюля ефералгану. Зашверготiла, застрибала вгору-вниз мiж бульбашками. Засичала змiею кава, пiдступаючи джезвi пiд горло. Ззаду Бонiфацiй ткнувся головою десь пiд колiно. Голодний, звiрюко? Зараз, зараз, тiльки каву знiму з плити. Десь там ще «Вiскас» лишався для тебе. Трохи бiльше як пiвбанки. Вiд запаху м’ясива тiлом пересмикнув блювотний спазм. Ось тобi вчорашнiй «Джонi Вокер»!.. Ху, вiдпустило. Це вже, напевно, ефералган почав дiяти. Тепер можна й кави.

Розкришуючи крекера, письменник Ецiрван визирнув у кухонне вiкно. Туман потроху розвiювався, проступали жовтi обриси каштанiв у внутрiшньому дворi. Дальша половина двору була вiдгороджена пiд автостоянку готелю «Європейський-Гоф», i там помiж чорними та срiблястими лiмузинами походжав довготелесий охоронець у сiрому френчi. Ближче сюди, до будинку, помiж каштанами було вкопано кiлька металевих лавок, вкритих зараз ранковою росою, а помiж лавками – пiсочниця з пiдвологлим пiском, у якому забуто синiло пластмасове дитяче вiдерце. Всього шiсть п’ятиповерхових будинкiв, стулившись у каре, оточували двiр. Праворуч, у глухому кутку подвiр’я, запiтнiлими вiд роси корпусами сивiли трiйко автомобiлiв з мiсцевими номерами, певно, власнiсть когось iз заможнiших мешканцiв будинку. «Ночi стали вже холодними, – промайнула думка. – Оце б до лiсу вирватися, по гриби, десь на Волинь. Треба буде пiсля прем’ери запросити Георга з Ізабеллою…»

І раптово якось повернулась навколо уся дiйснiсть велетенським циферблатом, i всi опуклостi й виступи увiйшли у вiдповiднi пази. «Це ж сьогоднi! Сьогоднi прем’ера. О пiв на дев’яту зустрiч з Маульвюрфом у театрi. А зараз уже п’ять, нi, шiсть хвилин на дев’яту. Саме залишилось чверть години на голiння. І то, якщо швидко. Добре, хоч театр пiд боком, лише вулицю перейти…»

Письменник Шлойма Ецiрван, зробивши останнiй ковток кави, брязнув фiлiжанкою у дзеркальну мушлю мийки, де вже громадилося чимало скляного, металевого й порцелянового посуду. «Пiсля прем’ери, все пiсля прем’ери…» – пробурмотiв вiн сам собi пiд нiс i вже твердим, не шаркаючим кроком попрямував до ванноi кiмнати.

Вийшов звiдти вiн хвилин за десять, ще прикладаючи до обличчя рушника й розливаючи навколо мiцнi пахощi доброго колонiального одеколону «Олд Спайс». У шифоньерi вибрав бiло-синю смугасту сорочку та сiрi вельветовi штани. Трохи повагавшись, узяв з вiшалки ще й новеньку джинсову куртку. «А смокiнга й метелика ми увечерi одягнемо…» Іще одну-двi хвилини Шлойма в роздумах тупцяв помешканням, то тут, то там знаходячи й запихаючи до кишень гаманця, сигарети, ключi, носовичка, запальничку та iнший дрiб’язок. Потiм, уже в передпокоi, вiн знову повиймав усi цi речi з кишень, перевiряючи, чи чогось не забув. Урештi там же, у передпокоi, перемкнув телефон на автовiдповiдач i, гукнувши котовi: «Бонi, ти тут за старшого!», захряснув дверi й вийшов на сходи.

Припалюючи сигарету, боковим зором зауважив, що у бляшанiй поштовiй скриньцi на стiнi лiворуч щось бiлiе крiзь круглi дiрочки в ii металевих дверцятах. Це вже, значить, i ранковою поштою обнесли. Чи, може, нехай лежить, зачекае до вечора? Але нi, треба подивитися, що воно там. Поштовий ключик, ось вiн, пристебнутий на менше кiльце до ключа вiд квартири. Так, ну i що там? У глибинi скриньки – кiлька газет i листiвок-рекламок iз сезонних розпродажiв у мiсцевих супермаркетах. Але спереду, просто за дверцятами, якi щиро вiдвисли на скособоченiй петлi, – бiлий конверт з марками СРУ i штемпелем «Ровно. Почтамт». На мiсцi адреси отримувача – «Тов. (закреслено) Ецiрван Ш. В., Зах. сектор Ровно, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45».

Так. Адреса вiдправника: Ровенське обласне управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii населення СРУ Ровенськоi обл. Дата на штемпелi вiдправлення – двотижневоi давностi, 2 вересня, точнiше – «2 сентября», ледь прочитуеться по бляклому чорнильному штамповi. Ну, так, у межах одного мiста, звiдти, з-за Стiни, лист мусив добиратися два тижнi. Авжеж, захiднорiвненський штемпель сьогоднiшнiй, нiчний, усе правильно. І над ранок лист уже тут. Все вiрно. Отож… Та що це таке…

Конверт був заклеений грубо i густо чимось схожим на свiтлий сургуч, щоб не шукати неприемнiшого порiвняння. Шлойма мусив просто надiрвати його по короткому краю. Вмiст конверта – складений удвое аркушик бурого канцелярського паперу, ще й прилiпився iзсередини. Шарпнувши сильно, але обережно, письменник Ецiрван таки вiддiлив внутрiшне вiд зовнiшнього й розгорнув надiрваного аркуша, на якому пiд шапкою управлiння зовнiшньоi та внутрiшньоi мiграцii, одразу пiсля вiдбитого друкарським способом i закресленого скорочення «Ув. тов.» йшов текст, надрукований на машинцi з росiйським шрифтом, тож лiтера «е» означала саму себе, а також i «е», а цифра 1 виконувала функцii лiтер «i» та «i».



«Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма,

проживаючий у м. Ровно, зах1дний сектор, вул. Полуботка, буд. 8, кв. 45. Ровенське обласне управл1ння зовн1шньо1 та внутр1шньо1 м1грац11 населення повiдомляе Вам, що, зг1дно з тристоронн1 м договором про статус Зах1дного сектора м. Ровно та вiдпов1дно до граф1ка роботи пропускних пункт1в, Ви маете право на 1-денне (одноденне) в1дв1дання м. Ровно у четвер 17 вересня з 10 год. до 19 год. Пропускний пункт № 1 на вул. Лен1на працюе з 10 год.

Старший 1нспектор

Ровенського ОУЗВМН

Нерозбiрлива закорючка

(Колтунець)».



Перебiгши листа очима, Шлойма похапливо зиркнув на годинника з календарем на циферблатi: Sept. 17 Turs. Так, це сьогоднi. До всього ще бракувало лише цiеi поiздки. Але iхати треба.

Запихаючи листа з конвертом до кишенi, письменник Шлойма Ецiрван майже бiгцем вискочив з пiд’iзду, скрунув лiворуч i, перетнувши проiжджу частину вулицi Полуботка в тому мiсцi, де вона з’еднувалась з коротюсiнькою вулицею Правди (при тому, що вулиця Свободи залишилась у схiднiй частинi мiста), перед тупим носом тролейбуса третього маршруту, обминувши каналiзацiйного люка з яскравою оранжевою кришкою, збiг асфальтованим пандусом до службових дверей мiського театру. Там вiн привiтався з черговим i, пройшовши через коридор, службовим лiфтом пiднiсся на третiй поверх, де одразу напроти лiфта знаходились приймальня i кабiнет головного режисера. У кабiнетi на Ецiрвана чекав гостьовий (запрошений) режисер, свiтило захiдноевропейськоi сцени Георг Маульвюрф, схиливши свою лисо-розпатлану голову на руки.

Коли Шлойма увiйшов, гостьовий (запрошений) режисер пiдвiв йому назустрiч обличчя з очима, повними страждання.

– Морген! – гукнув йому з порога Шлойма.

– Тобрий… ранок! – з паузою помiж словами озвався Маульвюрф. – Ми з тобою тобре посидiли фчора… Туже тобре…

– Я трохи захопився, вибач. – Шлойма хотiв одразу скiнчити з «розбором польотiв». – Може, й не треба було тiеi… третьоi пляшки…

– О-о-о! – Маульвюрф закотив очi пiд лоба й знову опустив голову на стiл. За кiлька секунд вiн пiдвiв обличчя, вже дещо спокiйнiше. – Сарас мае прийти Ісабелла. У нас остання консультацiя. Ти хотофий?

– Я хотофий… – Шлойма не хотiв тягнути, вiн вирiшив одразу й остаточно прояснити ситуацiю. – Георгу, я оце щойно отримав дозвiл з того боку. Ну, з Ровно, розумiеш? Дозвiл на вiдвiдання моеi родини. І це мае бути сьогоднi. Георгу, якщо я тобi… якщо я не конче мушу бути присутнiм…

– Ти нiтшого менi не мусиш, – так само з натугою в голосi вiдказав йому гостьовий (запрошений) режисер. – От тiльки… Гаст ду альказельцер?..

В цю мить дверi кабiнету протяжно рипнули i в них з’явилася Ізабелла Штольц – прима пiвденнонiмецькоi сцени, молода зiрка театрiв Баварii та Баден-Вюртембергу.

– Гальо-о! – проспiвала вона, широко всмiхаючись i водночас сторожко позираючи на Шлойму й Маульвюрфа.

– Привiт, – поспiшно вiдповiв iй Шлойма й переадресував до неi питання-прохання Маульвюрфа. – Може, ти маеш алказельцер?

– О, йа, йа, натюрлiх. – Ізабелла з розмаху шваркнула об стiл своею сумочкою, вiд чого та розкрилася навстiж. «Скiльки-то всякоi всячини вмiщаеться у жiночих торбинках», – подумав Шлойма, споглядаючи, як Ізабелла мiж ключiв, пудреницi, кiлькох тюбикiв губноi помади, пачки серветок, якихось квитанцiй та iншого мотлоху знаходить нарештi таблетки у срiблястiй обгортцi. – Бiтте, – простягла вона iх Шлоймi.

– Це для Георга, – кивнув Шлойма, й актриса простягла лiки режисеровi. Той поклав iх перед собою, сторожко налив у склянку води з графина. Потiм пiдвiв погляд на Ізабеллу й Ецiрвана:

– Сiтайте, чого стоiте?..

Ізабелла присунула собi стiльця, сiла на нього й почала згрiбати назад, до сумочки витрушенi на стiл скарби. Шлойма, залишившися стояти в неi за спиною, видобув з пачки сигарету. «Вже третя сьогоднi», – вiдзначив собi подумки.

– Я фчора виставиф остаточно лiхт… топто свiтло. – Маульвюрф надпив десь зо чверть склянки i тепер, дивлячись на вмiст посудини, повiльно ворушив губами. Потiм залпом вихилив усе до решти i втупився своiми свiтлими очима кудись у далечiнь, за вiкно. – Отше, ти хочеш iхати туди?.. – вказав вiн кивком голови в напрямку свого погляду, за дахи готелю «Театральний-Редiссон».

– О! Вас iст льос? Що дiеться? – жваво закрутила Ізабелла своею гарною голiвкою. – Хто iде туди?

Украiнську вона опанувала лiпше вiд Маульвюрфа, бо мусила грати тiею мовою на сценi. Тому вiдмiнки в неi майже завжди збiгались, а нiмецький акцент був ледь-ледь вiдчутним.

– Вiн хотче iхати туди… – Маульвюрф уже трохи живiше ворушив язиком. – Вiн отримаф дозвiл на ф’iзд. На фiтфiтання своеi ротини…

– О! Прiма!.. – радiсно зблиснула очима Ізабелла, та одразу ж налякано iх округлила. – Але ж… але ж там… ти можеш не повернути… ся звiдти…

– Ну нi-i… – протягнув Шлойма, виймаючи з рота сигарету. – Я iм нiчим не насолив, та й взагалi. Навiщо я iм там потрiбен?

Маульвюрф раптом прикрив рота пухкою долонею i випустив (таки ротом) зайве повiтря. Шлойма подивився на нього розумiюче – самого щойно попустило.

– Тодi ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфiтло i пiтiгнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») – я снайшов отин цiкавий хiт… я мушу с фами потiлитися…

Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цiкавий хiд» у день прем’ери, коли все вже пiдготовано, багато разiв перевiрено, пiдiгнано й вiдшлiфовано. Тодi це мае бути i справдi щось надзвичайне або незвичайне. Тим часом Маульвюрф пiдвiвся з-за столу.

– Тож мусите йти сi мною! – прорiк вiн досить велично й попрямував до дверей.

Ізабелла пiдвелась, i, трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повiсивши ii на спинку стiльця. Шлойма пiшов останнiм. Маульвюрф котився попереду й, натиснувши кнопку лiфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли дверi лiфта зiйшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дiстав з кишенi маленького ключика i встромив його в одну з кнопок на панелi, знайшовши вiдповiдну шпарину. «Дивно, я нiколи не звертав уваги на те, що у лiфтi театру е ще й така кнопка», – подумав Ецiрван, спостерiгаючи цi манiпуляцii. Тим часом кабiна лiфта рушила униз, та рухалась трохи довше, нiж звичайно, iдучи до першого поверху.

– Ми iдемо у пiдвал… – чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очi пiд лоба й перебiгаючи поглядом зi Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. – Навiщо?

– Так! – Маульвюрф усмiхнувся. – Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе i е мiй неспотiваний хiт. Закольотники у тругiй стсенi с’являтимуться не з-за лаштункiф, а с-пiт семлi, с-пiт сцени. Я тсе притумав уночi… – Режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. – Пiсля того, як пiшоф вiд тебе.

– Ти ще мiг думати про постановку? – Шлойма не прикидався, вiн був щиро здивований.

– Я уфесь час тумаю про тсе. – Маульвюрф прибрав посмiшку з обличчя, а лiфт зупинився i вiдчинився.

Перед ними лежав пiдвальний коридор, давненько i брудненько штукатурений, iз запилюженою цементною пiдлогою. Режисер впевнено пiшов уперед, звернув за рiг, у довше колiно пiдземелля, i пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бiгти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементнiй долiвцi, роззираючись то пiд ноги, то навкруги. Праворуч у стiнi виявились металевi дверi з непрозорим вiконцем i номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не дверi, – встиг подумати Шлойма та ще вхопити краем ока англомовну табличку, що починалась великими лiтерами „ATTENTION!“. – Ото вже европеiзацiя, чорти ii хапай, через присутнiсть у мiстi двох сотень чужоземних – ха-ха, переважно польських – солдатiв навiть у пiдвалах театру вже з’являються написи iхньою лiнгва-франка…»

Тим часом вони вже досягли кiнця коридору. Маульвюрф потягнув на себе ще однi залiзнi дверi, й усi трое опинились у великому кубi майже порожньоi зали, де лише попiд стiнами стояло кiлька дерев’яних лав, а металевi сходи вели кудись пiд стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й, показавши очима на люк угорi, урочисто прорiк:

– Ми пiт самою стсеною. То е хiт до оркестровоi ями!..

– І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж менi – знахiдка… – Шлойма вже починав мерзнути i згадав, що зранку з’iв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснiдати. Всерединi легенько смоктало.

А Маульвюрф, перейшовши на рiдну нiмецьку, заходився пояснювати Ізабеллi, як саме вискочать на сцену озброенi заколотники, коли ii героiня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефiрi iнтерв’ю з ватажком терористiв. Георг вимахував руками, як вiтряк, Шлойма вирiзняв з його скоромовки лише «лiнкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпiль». Ізабелла покiрно кивала головою й пiдсипала своiх запитань швабським дiалектом. «Яка вона дошниплива, ця нiмецька порцелянова лялька», – з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собi здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-пiд споду випливла згадка про дозвiл на в’iзд туди, за Стiну, про клопоти, з усiм тим пов’язанi, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»

Дратуватися й нервувати i справдi було вiд чого. В’iзд i виiзд поза межi Стiни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виiзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Захiдний сектор i був украй складним. Через кожен з двох пропускникiв на схiд, а мiстилися вони в мiсцях перетину Стiни й вулиць Соборноi-Ленiнськоi та Бандери-Московськоi, дозволявся необмежений i безперешкодний проiзд як громадян СРУ, так i громадян Захiдноi Украiни. Вважалося, що вони проiздять транзитом, i це полегшувало всi процедури. Але для мешканцiв самого Захiдного Рiвного iснувала величезна кiлькiсть обмежень та заборон, – мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямiшому значеннi цього слова, СРУ якось покарати цих запроданцiв-вiдступникiв, котрi окопалися прямо у них пiд носом, пiд прикриттям ворожого вiйська. Щоправда, вiйсько було переважно польським (одна рота десантникiв) i зовсiм ледь-ледь нiмецьким (взвод технiчного обслуговування i кiлька офiцерiв-консультантiв), що, втiм, не заважало компартiйнiй ровенськiй газетi «Червоний прапор» називати Захiдний сектор мiста не iнакше, як «окупованою територiею».

Саме цiлком випадковiй iнспекцiйнiй поiздцi спостерiгачiв НАТО на Тучинський вiйськовий полiгон, котра спiвпала з наступом украiнсько-росiйського альянсу зi сходу, й завдячувало Захiдне Рiвне своiм iснуванням. Наляканi европейськi офiцери встигли на своiх джипах дiстатись до обласного центру i з офiцерського мiстечка вже за мостом через Устю зв’язатися зi своiм керiвництвом у Брюсселi. Брюссельськi генерали, порадившись i з’ясувавши, що уряд Украiни вже вилетiв з Киева до Львова, потрактували ситуацiю аж надмiру серйозно. Чотири термiново висланi вiйськово-транспортнi пузатi «Боiнги», переповненi вояками в камуфляжi, за пiвтори години пiсля вильоту важко приземлялися один за одним на бетонцi Рiвненського аеропорту, який, за щасливим збiгом обставин, також знаходився у захiднiй (точнiше – пiвденно-захiднiй) частинi мiста, обiч вiд Дубенського шосе. Вiйська щойно утвореноi СРУ, увiйшовши до мiста, зупинились у його центрi, спостерiгши антени рацiй бельгiйських i французьких десантникiв за акуратно вкладеними лантухами з пiском по той бiк площi Незалежностi. А за кiлька мiсяцiв Рiвне перетнула Стiна.

З боку Схiдного Рiвного, чи то пак Ровно, як знову офiцiйно iменувалося мiсто, в’iзд до «Захiдного сектора», за твердженням все того ж обкомiвського друкованого органу «Червоний прапор», був «вiльним i практично необмеженим», чим доволi часто – двiчi-тричi на мiсяць – могли користуватися вищi посадовцi обкому партii з дружинами, а також спiвробiтники спецслужб – по двое, але без дружин. Вони щедро оформляли собi вiдрядження до ЦК Соцiалiстичноi партii Захiдного Рiвного й потiм витрачали добовi на розваги та подарунки, пiдхарчовуючись у готельних номерах привезеними з собою рибними i м’ясними консервами. Отоварювались вони в дешевих супермаркетах навколо стадiону, скуповуючи одяг, взуття, парфуми й магнiтофони для автомобiлiв. Якоiсь помiтноi, суттевоi шкоди вони не чинили, тож мiсцева влада теж не надто переймалась цими вiзитерами, сприймаючи iх як неминуче лихо й зосереджуючи свою увагу в першу чергу на захiдних туристах, котрi прибували й прибували, прагнучи на власнi очi побачити, сфотографувати й помацати нову стiну, яка знову перегородила Європу. Свiтовi туристичнi агенцii розробляли новi маршрути, якi пролягали навпростець з Берлiна в Рiвне, а вже потiм – до Львова, Франкiвська, Чернiвцiв чи iнших мiстечок ЗУР. «Вперед у минуле!» – закликали рекламнi проспекти.

«Потрiбно купити джинси», – чомусь подумав Шлойма й аж пересмикнувся вiд недоречностi: якi джинси? Ти п’ять рокiв не бачив рiдних, випадково заночувавши тiеi фатальноi лiтньоi ночi в гостях на Ювiлейному. На ранок мiсто роздiлилося, i тролейбуси вже не ходили. Жоден транспорт не ходив, не тiльки тролейбуси. Блокада тривала понад два роки, а потiм потрохи вас, «захiдних», почали пускати туди, в схiдну половину вашого мiста. За весь цей час ти отримав два коротких листи вiд матерi, здвоенi аркушi зошита в клiтинку, поплямленi чорними штемпелями цензури. Ти й приблизно не можеш тепер уявити собi, як вони там живуть, що роблять i чого потребують.

Тим часом Ізабелла й Маульвюрф, усе ще жваво шпрехаючи помiж собою, нарештi почали крок по кроку посуватись до виходу iз пiдземноi зали. У iхнiй розмовi раптом виникали украiномовнi фрагменти – слова й цiлi речення. Та це був лише текст п’еси – п’еси Шлойми Ецiрвана «Програма передач на пiслязавтра», яку сьогоднi увечерi творчий генiй Георга Маульвюрфа мае нарештi явити на сценi театру, отут, у них над головами, i де Ізабелла мала головну роль – теледикторки Олесi. Цю п’есу Шлойма несподiвано для себе створив торiк, коли три його комедii, якi вiн сам iнакше як «п’есами для читання» не називав, з несподiваним успiхом навiть не пройшли – прокотилися сценами Нiмеччини, Францii i Нiдерландiв. Маульвюрф був постановником однiеi з тих комедiй у мюнхенському Каммершпiле, вони познайомились, коли Шлойма приiхав на прем’еру, першого ж вечора напилися й заприятелювали. Георг жваво цiкавився ситуацiею в обох частинах Украiни й особливо – в роздiленому мiстi Рiвному, а коли з’явилася найперша нагода, негайно приiхав, справив у мiськiй радi якнайкраще враження й пiд свое гучне iм’я отримав можливiсть постановки у Вiльному театрi мiста Рiвного, як вже офiцiйно iменувався на той час колишнiй облмуздрамтеатр.

Отримавши кошти на постановку вiд департаменту розвитку культури в Захiдному Рiвному, Маульвюрф, на загальний подив, обiйшовся мiсцевими акторами, жорстоко з ними, щоправда, воюючи i сварячись. Лише виконавицю головноi ролi вiн запросив з-за кордону. Ізабелла у своi неповнi тридцять була вже знана в Європi й трохи поза ii межами, бо встигла до того часу знятись у двох-трьох голлiвудських мелодрамах. Бульварнi видання типу газет «Вечiрне Рiвне» доволi гучно коментували ii прибуття до Захiдного сектора, але на час пiдготовки до вистави преса дала актрисi спокiй, бо Ізабелла не вешталась нiчними клубами, не робила гучних заяв i не заводила коханцiв. Вона грунтовно й ретельно взялась опановувати украiнську мову i вже за мiсяць говорила доволi пристойно, навiть з легким полiщуцьким акцентом. Зателефонувавши до Шлойми й почувши вiд Оксани, що чоловiка немае вдома, вона могла шокувати Шлоймину дружину запитанням типу «А куди вун пушов?» або «А кули вун прийде?», аж поки Шлойма остаточно втратив терпець i наказав Ізабеллi не мавпувати жiнок, що продавали чорницi на базарi, а слухати радiо й телевiзiйних дикторiв.

Майбутню прем’еру Маульвюрф розкручував з притаманною йому помпою. На сьогоднiшнiй вечiр було запрошено журналiстiв з багатьох свiтових пресових органiв та iнформагенцiй, величезнi рекламнi щити – бiгборди – з кучерявою голiвкою Ізабелли стрiляли по очах обивателя ледь не на кожному перехрестi Захiдного Рiвного, кабельне телебачення на всiх своiх каналах щопiвгодини крутило тридцятисекунднi ролики довгоочiкуваного шедевра. Для Маульвюрфа це був його шанс, його крок – постановка спектаклю мiсцевого автора у географiчнiй точцi на самому вiстрi «буферноi зони». Бо ж його такий гучний i скандальний iмiдж, ретельно плеканий упродовж рокiв, останнiм часом починав пiдупадати.

Й ось зараз цей анфан терiбль захiдноевропейського театру голосно сопiв, пробираючись пiдвальним коридором у напрямку лiфта. На серединi коридору, бiля металевих дверей зi скляними вiконцями вiн раптом зупинився i повернув до Шлойми свое червонясте обличчя:

– Чи ти мошеш дати менi сигарету?

Шлойма сягнув до кишенi, витяг звiдти пачку й, вiдкривши ii, простягнув гостьовому (запрошеному) режисеровi. Той полiз до пачки своiми оцупкуватими пальцями i, пом’явши кiлька сигарет, таки витяг одну з них, розправив i встромив собi мiж губiв. Ізабелла, яка цього разу йшла попереду всiх, уже встигла повернути за рiг, до лiфта. У ту мить, коли Шлойма клацнув запальничкою перед носом у Маульвюрфа, звiдти, з-за рогу, з’явились i попрямували до них двi цибатi постатi у сiро-зелених строях. Шлойма через плече Маульвюрфа розрiзнив у них червоно-бiлi нашивки на рукавах. Це були польськi вояки обмеженого контингенту ООН у Захiдному Рiвному, якi разом з нiмецьким взводом невiдь для чого перебували в «обгородженому мiстi» згiдно з Тристоронньою угодою. Тяжко було собi уявити, кого й вiд чого здатнi були захистити цi двi неповнi сотнi двадцятилiтнiх юнакiв, очолюванi десятком не набагато старших офiцерiв, у разi нападу зi сходу чи звiдкись iще. Та, схоже, хлопцi у мундирах i самi не вельми переймалися цим питанням, проводячи вiльнi вечори в численних пивничках i кав’ярнях вздовж набережноi Устi, залицяючись до мiсцевих дiвок i подеколи зчиняючи бiйки з мiсцевими полiщуками-полiцiянтами. Їхнi офiцери у той самий час проводили дозвiлля на дещо вищому рiвнi – в ресторанах та на прийняттях, що iх час вiд часу влаштовувала мiська адмiнiстрацiя. Саме на такому прийняттi, куди вiн був запрошений з Маульвюрфом та Ізабеллою, Шлойма познайомився з майором Петером Зоммером, русявим, аж бiлим, нiмцем, шанувальником нiмецькоi поезii недавно проминулого двадцятого сторiччя. Добре прийнявши на груди, майор декламував на балконi «Die sh?ne Stadt» – «Гарне мiсто» Георга Тракля, декламував нi для кого, у вечiрнiй простiр. Ецiрван знав цього вiрша в перекладi Тимофiя Гаврилiва й пiдхопив нетверезим голосом:

І дiвочий острах в брамах
Зрить життя шовки розлогi.
Трiпотять уста вологi,
І дiвчата ждуть у брамах…

Потiм на двох з майором було випито ще кiлька лiтрiв пива i довго, трохи не до ранку, тривало розвiтання на лавцi пiд вiкнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закiнчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звiдтодi Зоммер часто телефонував, призначав зустрiч у якiйсь кав’ярнi, щоб похвалитися свiжим номером того чи iншого нiмецького поетичного журнальчика тиражем 200 або щонайбiльше 500 примiрникiв, щойно надiсланим йому з дому, з Нового Ульму матiнкою-пенсiонеркою, колишньою вчителькою нiмецькоi лiтератури.

– Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф… – потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руцi нагрiлась i припiкала у пальцi. Замислився, гальмо ти наше. Пардон, Еншульдiгунг.

Двi постатi в мундирах уже наблизилися впритул i тепер тактовно чекали, вiдступивши до стiни, щоб дати режисеровi з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма пiдвiв погляд в обличчя одному з них, i раптом вояк, зустрiвшися з ним очима, весело пiдморгнув Шлоймi, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось оптичним обманом у тьмяно освiтленому просторi пiдземного коридору.

Вже у лiфтi, дивлячись на свiтлянi кнопки, якi вертикально згасали одна по однiй на панелi, Шлойма знову жахнувся, упiймавши в головi думку, що застрягла i крутилася там, мов рефрен: «Потрiбно купити джинси».

І поки кабiна лiфта повзла угору, внизу, у пiдвалi, постатi в сiро-зелених мундирах, неначе зробивши кiлька статутно-танцювальних па, крутонулись на пiдборах i завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомiтними у сiрiй бетоннiй стiнi. Скляне вiконечко на дверцятах у тьмяному пiдвальному освiтленнi вiдбивало сфери iхнiх шоломiв.


* * *

Три пари джинсiв рiзних розмiрiв i кольорiв було вже куплено й разом з кiлькома пластиковими торбами iнших непотрiбних речей вкладено до багажника винайнятоi в орендному бюрi на Замковiй зелененькоi «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженнi кредитних карток – банкомати у Рiвному бiльше п’ятисот гривень за один раз не видавали. На автовiдповiдач свого домашнього телефону Шлойма наговорив свiжу й пiднесену тираду: «Мене зараз немае, я поiхав до Схiдного сектора. Повернуся пiзно й одразу ж прослухаю ваше повiдомлення. Говорiть або стартуйте факс пiсля звукового сигналу». Прокрутивши самому собi тасьму, вiн знову ввiмкнув магнiтофона на запис i для чогось iще додав: «Сiмнадцяте вересня двi тисячi…ого року». Щось пiдказувало йому, що дата буде важливою.

Витрусивши для Бонiфацiя з коробки величезну порцiю «Вiскасу», щойно придбаного зi знижкою в тих самих крамничках бiля Стадiону, де купувалися джинси та iншi гостинцi, Шлойма долив котовi у миску свiжоi води з крана i навiть замiнив поролонову пiдстилку у кошику-будиночку. Бонiфацiй весь цей час сидiв на холодильнику й широко витрiщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присiв на табурет посеред кухнi, припалив цигарку.

– Мене сьогоднi не буде до вечора, – сказав, пускаючи вузькою цiвкою дим у зеленi котовi очi. – Нiкого не бiйся. Але нiкому й не пiддавайся.

Кiт якось нiби зневажливо примружився.

Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди – у коробцi з-пiд взуття на верхнiй полицi шафи. Взявши його до рук, Шлойма цiлком машинально перегорнув сторiнки – пiсля двох десяткiв шенгенських вiз i штемпелiв мiсцевих европейських влад про iх подовження iще зо три сторiнки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в’iзд i виiзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприемна думка-передчуття знову застримiла в головi, не даючи, проте, себе конкретизувати. «Що ж то менi снилося цiеi ночi?» – спробував зосередитися Шлойма, та свiдомiсть знову розпливлася.

Замикаючи дверi на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» – чорнi кристали показували 9:32. Є ще пiвгодини на легкий снiданок у якомусь iз поближнiх кафе, а тодi – на пропускник.

Але вже виiхавши з двору, Шлойма раптово змiнив своi намiри, пригальмував бiля вуличного прилавка, купив шматок макiвника i каву в одноразовiй фiлiжанцi й усе це спожив прямо в автi, повiльно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми мiцний напiй. Подумки вiн був уже там, по той бiк Стiни, щодня баченоi, такоi близькоi, наявноi в життi мiста й – неподоланноi. Там, у рiдному i вже кiлька рокiв – чужому мiстi. Невже – чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хiба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодостi? Але ж нi, наiвно думати, що там усе повторилося, повернулось точнiсiнько так, як було. Повного вiдтворення, здаеться, досягти все ж таки неможливо… Принаймнi багато хто навiть у недавнiй iсторii намагався, але ефект був близький до нульового.

З такими думками Шлойма повiльно, на першiй швидкостi пiд’iхав ззаду до кiлькох авт, якi вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, вiн витяг з пачки iще одну сигарету й, вiдкинувшись на спинку сидiння, задивився уперед, туди, де за кiлькадесят метрiв рiвненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стiна.

Вона постала в ту коротку лiтню нiч, коли командуванню вiйськ СРУ нарештi обридло протистояння з натовськими пiдроздiлами, якi до того часу змiцнили своi лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускнi пости вже iснували, iснувала й колюча загорожа по периметру теперiшньоi Стiни. Мешканцi оточеного Захiдного сектора (а вiйська СРУ, обiйшовши мiсто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) нiяк не квапилися вiтати хлiбом-сiллю визволителiв, якi так прикро встрягли просто у центрi мiста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину мiста вiд Басового Кута й аж до звивини Устi неподалiк залiзничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишнiх колгоспних полях де-не-де iще зберiгалися шанцi, з яких поблискували один супроти одного скельцями бiноклiв бельгiйськi солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на пiдтримку бельгiйцям, та – з-за «лiнii фронту» – солдатики Армii СРУ, хлопчаки, «реб’ята» з Луганщини й Днiпропетровщини, Чернiгiвщини й Херсонщини.

Як, одначе, повiльно посуваеться ця черга. Вже хвилин з двадцять тому за дротяну браму в’iхав порожнiсiнький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками, на вигляд – iноземцями. А попереду ж iще джип, автобус з дiтьми й поважна стара пара в старенькому «Мерседесi». Пропускний пункт явно не квапиться виконувати свое пряме призначення, себто – пропускати. Там, за брамою, час вiд часу з’являються постатi у трав’янистого кольору кашкетах, лiниво проходять вiдтинком видимого простору i знову ховаються у тiнi Стiни…

Стiна… Їi зводили уночi, при свiтлi прожекторiв солдатики будiвельних частин Армii СРУ, монтуючи-припасовуючи бетоннi блоки просто попiд бордюром хiдника вулицi 17 Вересня, тодi ще Тополевоi, ставлячи iх впритул, цi сiрi бетоннi панелi виробництва мiсцевого домобудiвельного комбiнату, залишаючи вiдтепер недосяжними для мешканцiв Захiдного сектора центральний унiвермаг, Будинок природи, парк iменi Шевченка (якому невдовзi присвоiли iм’я Валентини Шевченко, так що й табличок переробляти не довелося – «парк им. Шевченко», й усе тобi), учбове мiстечко академii водного господарства, стару головпошту, будинок-прасочку, перший пологовий будинок, готель «Мир». Одразу за готелем Стiна робила кiлька закрутiв, спершу праворуч, в бiк вулицi Мiцкевича, чомусь нiколи й нiким не перейменовуваноi, а потiм круте колiно лiворуч, по вул. Тольяттi, не мiста на Волзi, а iталiйського революцiонера, про що вже мало хто i пам’ятав, майже попiд самими вiкнами вiдновленого обкому КПУ повертала на пiвнiчний захiд, перетинала рiчку Устю (пiд мостом було встановлено потрiйнi грати, вбитi у дно рiки) i, ще раз повертаючи вже на млинiвсько-луцькому перехрестi, тяглася далi, оточуючи летовище Рiвне-Тинне, частково перегороджуючи Тинне-село, поза яким, перетнувши ще й Дубенську трасу, замикалась у кiльце в районi Басового Кута, вже попiд самим озером, вiддiляючи i його на користь Схiдного Ровно. Через це Рiвне захiдне мусило розбудовувати систему насипних пляжiв упродовж болотистого вiдтинка русла Устi, який дiстався вiдрiзаному анклавовi й простягався вiд басiвкутськоi греблi попiд Стадiоном аж до вже згадуваного колiна-перехрестя поза вокзалом. Власне, пляжi понад Устею i мiсточки Гiдропарку – мiсцевого, рiвненського, а не славетного киiвського – разом з незчисленними терасами кафе, барiв та ресторанчикiв – i зробилися в Захiдному Рiвному улюбленим мiсцем вiдпочинку городян та прибульцiв, заiжджих бiзнесменiв, туристiв, спраглих сенсацiй «буферноi зони» журналiстiв й усяких iнших шукачiв романтики, любителiв полоскотати нерви. Саме там, понад Устею, в ресторанi «Лебiдь» учора й почали «вiдтяжку» Шлойма з Маульвюрфом i вже звiдти, гарно пiдiгрiтi, перенеслися до холостяцького помешкання Ецiрвана.

У цей час старенький «Фольксваген-пассат» з двома молодиками, поблискуючи рубiновими заднiми габаритами, потрохи виповз крiзь вiдхилену дротяну браму назад i боком прилаштувався перед самим носом у джипа. Водiй з пасажиром, хряпнувши дверцятами, вийшли назовнi й, зiпершись на капот, запалили. Шлойма опустив скло на дверцятах i висунув голову, дослухаючись.

– У них там саме одинадцята, за iхнiм часом, а з одинадцятоi – планiрка. Сказали, що вона годину триватиме. Або пiвтори.

Ах, так, схiдне мiсто живе ж за тим, попереднiм, часом, киiвським, або ж московським, на годину пiзнiше. Отже, у них уже давно не десята.

Раптом з-за дротяноi брами, зсередини пiдбiгли двi постатi у трав’яних кашкетах i бiльше жестами, анiж словами, динамiчно довели до молодикiв якусь iнформацiю, причому настiльки дiеву й ефективну, що один з них, притоптавши недопалка, помiж автами швидко наблизився до Шлойминоi «Мазди» i, нахилившись до вiдчиненого вiкна, разом з тютюновим смородом видихнув йому в обличчя:

– Вони… там… Кажуть, що прямо зараз можуть пропустити… – Вiн зробив паузу, вдивляючись письменниковi Ецiрвановi просто в очi. – Можуть пропустити саме вас…

«Мерседес» i джип тим часом уже здали у рiзнi боки, звiльнивши помiж собою смужку простору. «Фольксваген» i так стояв боком, а половина дротяноi брами прочинилась досередини, i постать у трав’янистому кашкетi, пiднiсши правицю, завмерла у вiдчиненiй брамi, поволi вiдступаючи назад.


* * *

– Това… гражда… громадянин Ецiрван! – запитально-стверджувальним тоном промовив вугруватий молодший сержант, повертаючи Шлоймi паспорта в розгорнутому виглядi.

Отримавши документа до рук, Шлойма механiчно перегорнув сторiнки зi штемпелями, але якоiсь новоi вiдмiтки про перетин кордону не зауважив. Проте роздивлятися пильнiше часу не було, й атмосфера не виглядала сприятливою, тож вiн, похапцем запхавши паспорта до зовнiшньоi кишенi куртки, швиденько пiдгазував до наступноi будки, на якiй за склом трiшки навскоси виднiлась табличка «Таможенный контроль». У цiй будочцi сидiв iнший молодик, уже не у трав’янистiй формi, а в сiруватiй, з незрозумiлими знаками у петлицях.

– Скоко грiвень при себе маете? – запитав вiн Шлойму крiзь вiконечко, ще й руку простягнув: – Декларацiю пред’явiть, пожалуста.

Декларацiя! Шлойма згадав, що на в’iздi до брами хтось упхав йому до рук бiлого папiрця, якого вiн, не заповнюючи, поклав у вiдкритий бардачок. Нашвидкуруч надряпавши iм’я-прiзвище, номер та серiю паспорта, вiн сягнув по гаманця, щоб порахувати грошi, якi мав при собi.

Тип у сiрiй унiформi пожвавiшав, навiть вийшов з будочки й, спинившись бiля «Мазди», нахилився до вiконця:

– Можу купiть грiвни по вигодному курсу… – довiрливим тоном протуркотiв Шлоймi у саме вухо, водночас зазираючи до портмоне. – О, а це що такое? – Вiн елегантним жестом iлюзiонiста витяг двома пальцями з гаманця складену вчетверо банкноту сто евро, яку (Шлойма згадав це тiеi ж митi) Маульвюрф учора силомiць вручив йому пiсля першоi пляшки, бажаючи неодмiнно впасти в долю. – Ви що, не знаете, шо ввоз валюти капстран до нас заборонений? Подлежить конфiскацii! Ілi, або… знаете, дуже довго заповнять акт iз’ятiя, я можу просто цi деньги у вас купить по вигодному курсу в частному порядку. Ось, возьмiть, пожалуста. Проiзжайте, до свiданiя. Щасливого пребиванiя в Ровно!..

Кiлька нехитрих манiпуляцiй, якi супроводжували цей монолог, потривали якихось пару секунд, i ось вже Шлойма, здивовано стискаючи мiж пальцiв папiрця у сто рублiв СРУ (що ж це за курс такий вигiдний 1:1?), вилетiв за ворота пропускного пункту й рiзко загальмував, чим уник трохи не лобового зiткнення з тролейбусом, який саме розвертався на кiльцi перед унiвермагом. Стоп, а куди ж тепер?


* * *

А тепер угору, довгим пологим схилом, ген туди, до початку Соборноi, яка звiдси вже iменуеться Ленiнською, повз центральний, найцентральнiший у свiтi унiвермаг, на кiльцi перед яким завмерло кiлька побитих життям тролейбусiв «Шкода», оточених юрбою потенцiйних пасажирiв, повз кафе «Супутник» (враз пригадався смак тiстечка «Лимонне» по п’ятнадцять копiйок, з бiлим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцiею, смак, звичайно, зовсiм не лимонний, якийсь пiсно-солодкий, борошнистий, смак нiкелевоi монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танцi у клуб будiвельникiв, бiйками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осiнь» за карбованець двадцять сiм, ну а вже лимонним тiстечком частувалося дiвчинку, з якою класi в сьомому вибирався в кiно у недiлю, та досить вже спогадiв!), вище за «Супутником» починався парк, цiлий ненаписаний роман, три чвертi, п’ять шостих, нi, дев’ять десятих юностi твоеi, за гранiтним метровим бордюром. Пiсля парку, там, де вiн вiдступаеться вглиб вiд вулицi, – головний корпус гiдромелiоративноi академii, у давнiшi часи «водний iнститут», в якому навчалась переважна, аж подавляюча бiльшiсть твоiх друзiв дитинства й однокласникiв, далi п’ятиповерховi будинки чи то сталiнськоi, чи хрущовськоi забудови, помешкання з високими стелями й пiд’iзди з широкими сходами, якими зручно зносити мерцiв у трунах, колишнiх завiдуючих вiддiлами обкому, мiськкому чи райкому, облвиконкому, райвиконкому або, у крайньому випадку, якогось управлiня ДТСААФ, лiворуч – цвинтар Грабник, але вже не для них, не для цих мерцiв. Для них – Колоденка, колись перейменована на селище Молодiжне, так що й цвинтар у селищi отримав назву «Кладовище Молодiжне», що часом викликало недоречнi усмiшки у приiжджих, а на Грабнику вже рокiв сорок нiкого не ховають. Далi схил закiнчуеться, i вже на рiвнинi, на узвишшi – будинки новiшого планування, перехрестя бiля друкарнi, власне, друкарня так i лишаеться праворуч, а тобi повернути лiворуч, на вулицю Артема – i вперед, повз двоповерхову лазню з табличкою «Бани», ряди довгих, критих шифером одноповерхових будиночкiв, називанi «лiнiями», потiм праворуч за спорудою дитячоi полiклiнiки, навпроти понуроi залiзобетонноi огорожi овочесушильноi фабрики – й туди, у самий майже кiнець вулицi Струтинськоi, у хвiст витягненого з заходу на схiд (саме так, ззаду наперед iде нумерацiя помешкань) неймовiрно довжелезного, аж на дев’ять пiд’iздiв, сiрого панельного чудовиська, будинку, що наприкiнцi сiмдесятих певний час був найдовшим у мiстi, будинку, з якого кiлька рокiв тому ти вийшов до мiста, загостював допiзна i заночував на Ювiлейному, щоб прокинутись в iншому мiстi, в мiстi з особливим статусом, там, по той бiк Стiни. З дев’ятого поверху, з-за оббитих фальшивою шкiрою дверей iз тризначним числом на них ступив ти в невiдомiсть, – i на довгi днi, мiсяцi опинився за Стiною. Щоб зараз пiд’iздити до «свого дому», як давно вже прийнято в нас говорити, хоча у цьому домi тобi належать якихось тридцять п’ять-сорок квадратiв, укритих вичовганим блiдо-вишневим лiнолеумом…

«Home, sweet home…» – приспiвують в кiно америкоси у таких от випадках. Цiкаво, чи ж батьки знають про твiй приiзд? Та, напевно, знають, мусили б iм повiдомити. Чекай, хто б це мусив iм повiдомити? Ну, як це хто – та ж сама iнстанцiя, котра надiслала тобi дозвiл на приiзд. «ОУзмивон» якийсь, чи як його там. Старший iнспектор Колтунець, чия монограма стоiть пiд друкованим текстом запрошення-дозволу. Або його заступник, заступниця, секретарка яка-небудь. Вони ж на те й iснують, цi компетентнi органи. Ач, як ти швидко, щойно опинившись по цей бiк Стiни, почав думати по-тутешньому. А може, й нема тут нiяких «компетентних органiв»? Та нi, де ж iх нема… Швидше можна припустити, що той старший iнспектор, або його заступник, або секретарка просто не потрудились передзвонити твоiм батькам. Бо що йому/iй, бiльше за всiх треба? Добре, цю свою думку додумаеш пiзнiш. Краще поглянь навкруг – оце ж твоя вулиця, якоi ти не бачив бозна-скiльки. Як попiдростали горобини вздовж хiдникiв… І ще – хтось вирвав мальви попiд вiкнами аптеки. А от вибоiни на асфальтi нiде не подiлися.

Крутонувши кермо лiворуч-праворуч, Шлойма пригальмував навпроти останнього пiд’iзду й заглушив двигуна. Береза, яка стоiть впритул до лiхтаря, теж розрослася за цi роки. Шлойма вийшов з авта i через заднi дверцята вийняв торбинки з подарунками. Озирнувся на рiдну двадцять четверту школу, яка бовванiла в легкому туманцi навпроти за дротяною огорожею, – там кiлька довгих рокiв довелось викладати мову й лiтературу в рiзних класах, вiд шостого й вище. Аж поки та сама лiтература не забрала його вже назовсiм вiд суспiльно корисноi працi.

Три пакети зi шматтям не були важкими i вмiстилися в одну руку, якраз щоб другою потягти на себе важеннi дверi на пружинi. Дверi, помальованi олiйною, якогось пластилiново-вохристого кольору фарбою десь у незапам’ятнi часи, найшвидше – iще до перевороту, до подiлу двох Украiн. За дверима мусили б стояти наступнi дверi, внутрiшнi, але iх нема, вони вiдсутнi, вибитi разом з одвiрком, i далi – темна прiрва пiд’iзду, сходи, стiни у брудно-зелених патьоках. Кнопка лiфта на спроби натиснення не вiдреагувала нiяк. Ну що ж, вiн, цей лiфт, i в тi давнi часи працював переважно на великi свята, а тепер, видно, – й поготiв. Отож пiшечки, степ бай степ, сто п’ятдесят вiсiм сходинок, колись, iще замолоду, ти порахував iх знiчев’я. Прольоти по дев’ять сходинок, а також п’ять сходинок вiд вхiдних дверей до першого поверху – це ж усього сто сорок дев’ять, а де ж iще шiсть? Не складаеться… Перерахувати, чи що?

Тим часом вже й четвертий поверх. Наступний пролiт – рiвно середина шляху, «чотири i пiвповерху», як ти колись для себе це називав. Половина вiд дев’яти. За час твоеi вiдсутностi в пiд’iздi вже вiд другого поверху з’явилися добудови – додатковi зовнiшнi дверi, щоправда, без замкiв, лише з клямками, сiльськими металевими клямками: натискаеш пальцем гачечка – i дверi вiдчиняються. Як у тому давньому й дещо рогульському анекдотi: заходьте, люди, берiть, що хочете!.. Запилюженi вiкна в пiд’iздi скерованi в пiвнiчний бiк, тож свiтла впускають мало, а прямi сонячнi променi взагалi потрапляють сюди лише кiлька разiв на рiк, у тi найдовшi днi червня, коли день тривае вiсiмнадцять годин.

Ну ось нарештi й дев’ятий поверх. Вище – лише вiчно вибитi дверi на горище й зеленi металевi сходи на дах. Плаский дах, вкритий руберойдом, завбiльшки з футбольне поле, звiдки, напевно, мае бути видно дахи й телеантени Захiдного сектора, вежi готелiв i ген аж там, далеко, на обрii – будiвлi району Ювiлейний, уже не за, а – перед зовнiшнiм закрутом Стiни.

Доторкування пальцем до кнопки дзвiнка не дало жодного аудiорезультату, як i у випадку з лiфтом. Або дзвiнок працюе ледь чутно, або ж не працюе взагалi. А твоi ключi, вони так i залишилися висiти на цвяшку в передпокоi, там, по той бiк Стiни.

– Заходь, сину, – тихо сказала мати, вiдчинивши перед ним дверi навстiж i вiдступивши на крок, замiсть кинутись назустрiч. – Тебе вже чекають.

З-за материноi спини, з вiтальнi в коридор виступили двi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi.

– Шлойма Васильович? – У запитаннi бринiло водночас ствердiле ствердження. – Це хара… добре, що ми заздалегiдь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномоченi пригла… запросити вас на одкрите заседанiе мiсцевоi Спiлки письменникiв!

Тон висловленоi пропозицii заперечень не допускав навiть гiпотетично.

Шлойма з торбинками пройшов до кiмнати, розсунувши квадратноплечих. Поставив подарунки на стiл, сiв на канапу.

– Я приiхав побачитися з рiдними. – Намагаючись бути спокiйним, подивився знизу вгору на гостей. На свiтлi вже було видно, що вбранi вони у не вельми зграбно пошитi костюми-двiйки та сорочки з краватками. – Так що лишiть мене у спокоi, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?

Мати вiдiйшла вiд одвiрка, з-за спин квадратноплечих, присiла на край канапи. На протилежний край.

– Вона хотiла прийти, синку. Але у них у школi захворiла вчителька, росiйський мовник, i Уляну попросили вийти на замiну. А батько поiхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?

– Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обiйми ж мене! – вже майже наказав Шлойма, i мати, пiдсунувшися ближче, пригорнулася до нього. – Мамо, хто це такi? Навiщо ти iх впустила?

– Сину! – Мати зазирнула йому в очi. – Так треба. Поiдь на тi iхнi збори. Вони ж не вiдчепляться.


* * *

– Якi збори, мамо? Я що, чекав усi цi роки, щоб приiхати сюди i йти на збори? Ти краще розкажи…

Тим часом один з квадратноплечих, той, якого iнший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кiмнатою i, вiдхиливши штору на вiкнi, визирнув униз, у двiр.

– Слабенька у вас машина, Шлойма Васильович, – з простодушною iронiею в голосi зауважив вiн. – От у iюлi приiжджав од вас, оттуда один… деятель, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахеро», з переднiм i заднiм приводом. Зверь-машина.

– Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, – майже прохальним тоном протягнув вiд дверей другий квадратноплечий. – Потом, пiсля окончанiя заседанiя у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.

– Синку, iдь. Я чекатиму. – У материному голосi теж чулися нотки прохання. – Може ж, там не буде довго.

Неназваний досi квадратноплечий бiля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апаратi.

– Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до последнього под’езда.

І лiфта включи, бо шо нам, пешком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, iз Западного сектора, вiн ще подумае, шо в нас, у Ровно, лiфти не работають. Давай! Через п’ять мiнут виходим.

Микола Іванович вiдчинив дверi на балкон i вийшов. Шлойма взяв зi столу пакети й поставив перед матiр’ю.

– Мамо, я ось тут подарункiв купив. Джинси для Уляни, для Ілька, i ще…

– Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе е. Дякую, сину, вона буде рада. – Зазирнувши до пакетiв, мати вiдставила iх на пiдлогу. – Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бiдуете?

– Прийшла «волжана», – повiдомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.

– Нi, мамо, у нас все в порядку. – Розповiдати подробицi не хотiлось анiтрохи. Шлойма рвучко пiдвiвся з канапи й попрямував на балкон. Микола Іванович хотiв було перехопити його, але чи то не встиг, чи то не наважився. Шлойма переступив порiг балкона, витягаючи з пачки сигарету. Рука з запальничкою тремтiла.

– О, у вас харошi сiгарети! – Микола Іванович всiею своею квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. – Може, вгостите? А то вiд цього «Космосу» так у горлi дере…

Шлойма простяг йому вiдкриту пачку, але Микола Іванович, замiсть узяти з неi сигарету, забрав усю пачку до рук i заходився ii розглядати.


* * *

– Га-у-ло-i-сес… І шо то воно таке? – Потiм вiн нарештi таки вийняв сигарету, припалив i схилився поряд зi Шлоймою на бетонне опертя.

Сонце десь за будинком добивалося до зенiту. У двiр падала довжелезна прямокутна тiнь, немов величезне темне вiтрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярi. Старшi дiловито курили бiля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадiону зiграти мiнi-тайм футбольного мiнi-матчу. Праворуч бовванiла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхiв на п’ятнадцять, зяючи дiрками незасклених вiкон.

– Кооператив. Нiяк його не достроять. – Микола Іванович упiймав Шлоймин погляд i поспiшив пояснити, видихаючи тютюновий дим. – Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.

Вдалинi, за полем чадiло iдучим димом мiське смiттезвалище – як i роки, й десятилiття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багрянiли осиковi гайки мiж полiв. По об’iзнiй трасi повзли на Сарни якiсь вантажiвки й цистерни, фарбованi в понурi вiйськовi кольори.

– Пора iхать, Шлойма Васильович. – Микола Іванович затягнувся востанне i шпурнув недопалка униз.

– Мамо, я ще повернусь! – промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очi, своiми карими в його сiрi, заперечливо похитала головою.

Лiфт зi скреготом роззявив своi дверi, й усi трое увiйшли до запльованоi, а колись лакованоi кабiни, де на плити ДВП мiсцями були грубо набитi несиметричнi квадрати фанери. Доки кабiна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далi? Вочевидь, повернутися до матерi вже не вдасться. Тодi – що? Вiдбути це «вiдкрите засiдання» Спiлки письменникiв i вiд’iздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б iм тебе затримувати? Та чи мало, з якоi причини? Наприклад… Необхiдну кiлькiсть прикладiв можна легко напридумувати просто зараз.

Лiфт востанне смикнувся i зупинився. Дверi розлiзлися, й Шлойму пiдштовхнули назовнi, у пiд’iзд. Знадвору, перед самими сходами, пiдiгнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» свiтло-сiрого кольору з вiдкритими обома заднiми дверцятами.

– За машину свою не беспокойтеся. Вам ii возвратять, – оптимiстично заспокоiв Шлойму Микола Іванович. – Сiдайте. – Вiн першим полiз на задне сидiння. Другий квадратноплечий, Самчук, сiв останнiм, рвучко причинив дверцята наглухо. Кiлька разiв смикнувшись i пчихнувши, «Волга» рушила.


* * *

Горобини по обидва боки вулицi вже багрянiли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й бувае в серединi вересня, ближче до полудня роз’яснилося. Рiдко траплялися перехожi, автомобiлiв не було взагалi. Праворуч промайнув кiоск з рекламою сигарет «Верховина» без фiльтра.

– А пока доiдем, – повернув до нього з усмiшкою обличчя Микола Іванович, – можна у вас iще одну сигарету хорошу? І ще ето… – вiн нiяково затнувся, – ви случайно, там журналiв разних не привезли? Ну, з девчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, еслi б недорого.

– Нi, не привiз. – Шлойма простягнув йому вже напiвпорожню пачку.

– Ну, я просто так поiнтересувався.

«Волга» вже минала Палац культури текстильникiв зi скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жiноча постать сидiла на постаментi, неприродно викрутнувшись, вiдставивши убiк стуленi разом ноги. «Вона усе така сама страшненька», – подумалось. Нiби зустрiв давно знайому, живу людину пiсля довгоi розлуки. А вона така ж сама.

На перехрестi з Млинiвською авто пригальмувало, об’iжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред брукiвки.

– Блiн, да коли вже вони цi ями позасипають! Довбають по всьому городу, он i прямо на дорозi вже!.. – Сiрники в Миколи Івановича не загорялися, димилися й гасли, i вiн сердито запихав iх пiд денце коробки. Шлойма нахилився вперед i клацнув йому перед носом своiм «зiппо».

– Ето я понiмаю, западна технiка, – випустив дим вiд першоi затяжки Микола Іванович, але, зиркнувши поза Шлойму на Самчука, поспiшно докинув: – Хотя i у нас не хужi випускають, на радiозаводi. Тiко iх на експорт гонять, у Бiлорусiю…

– Ти би помовчав про радiозавод перед iностранцем. Це ж секретний об’ект, стратегiческiй, – зронив крiзь зуби Самчук.

Микола Іванович хотiв щось вiдповiсти, але тiльки частiше задихав тютюновим димом.

«Волга» на мiнiмальнiй швидкостi котилась останнiм вiдтинком вулицi Мiцкевича перед Стiною. З довгого крутого спуску Стiна унизу, ii закрут вiд готелю «Мир» до сiрого бетонного паралелепiпеда обкому КПУ видавався у крайньому разi добротним бетонним парканом навколо будiвництва, але аж нiяк не фрагментом мiждержавного (украiнсько-украiнського) кордону.

Сповзши до самого пiднiжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося бiля кубiчноi, дещо свiтлiшоi на колiр, але теж бетонноi прибудови, що ii Шлойма iще з часiв единого мiста пам’ятав як Будинок полiтосвiти. Пiзнiше, вже пiсля 91-го року, це примiщення зайняв педагогiчний iнститут, але тепер…

«Дiм iдейноi роботи Ровенського обласного комiтету Комунiстичноi партii СРУ», – прочитав вiн напис на великiй чорно-дзеркальнiй таблицi праворуч вiд вхiдних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору i стилiстики прикрашав стiну будови лiворуч вiд дверей.

Самчук вiдчинив дверцята авта й визирнув назовнi.

– Приiхали, – неголосно вимовив вiн.


* * *

Шлойма, вийшовши з авта услiд за неговiрким Самчуком, розiм’яв закоцюблi ноги. Його супутники про щось перемовлялися з водiем. Погляд письменника Ецiрвана впав на «свердловину» – короткий вiдрiзок труби, що стирчав посеред брукiвки, залiплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони е…» – майнула думка. Такими свердловинами було всiяне всеньке Захiдне Рiвне. Кiлька рокiв тому геологорозвiдувальнi знiмки земноi кулi з супутника остаточно засвiдчили, що найбiльше у свiтi родовище урану залягае строго пiд роздiленим украiнським мiстом. Звiдтодi пiд одностайний лемент зелених усього свiту в Рiвне (у Захiдне Рiвне) й потекли iнвестицii, якi значною мiрою й зумовлювали теперiшнiй розквiт мiста. «Розквiт цiною загибелi» – такими заголовками коментувала чергове економiчне диво радикальна лiва преса. Що ж до газет у схiднiй частинi, то вони всi про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.

Шлойма вiдвiв погляд вiд свердловини й подивився понад Стiною, яка пролягала лiворуч. Звiдси, з боку схiдного, вона справляла значно серйознiше враження. Не було на ii сiрiй площинi зухвалих графiтi анархiстiв i тiнейджерiв-реперiв, натомiсть колючий дрiт, який щiльно йшов ii гребенем, нахилений сюди, досередини, на схiдний бiк, виглядав переконливо i загрозливо. Пiд Стiною й побiля неi не було помiтно жодноi живоi душi, та зиркнувши праворуч-лiворуч, Шлойма зауважив у затiнку муру виструнченi постатi в просторих плащах кольору хакi, метрiв за сто одна вiд одноi.

За скляними дверима «Дому iдейноi роботи» на них уже хтось чекав. Коли Самчук вiдчинив перед ним дверi з полiрованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холi цiлий гурт людей, здебiльшого чоловiкiв у пiджаках, свiтлих сорочках i краватках. Поза iхнiми спинами у два ряди стояли столи – не столи, а звичайнi шкiльнi парти зi стiльцями по два за кожною. На партах лежали розгорнутi загальнi зошити й кульковi ручки, дешевенькi, одноразовi, деякi вже потрiсканi й перев’язанi нитками чи обклеенi iзоляцiйною стрiчкою, а ще деякi – погризенi з тупого кiнця в пристрасному шалi творчого натхнення.


* * *

Тим часом вiд гурту чоловiкiв у пiджаках i краватках вiддiлився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем i простим сiльським обличчям. Озирнувшись на свiй колектив, вiн коротким поглядом встановив тишу i непорушнiсть у лавах, пiсля чого, кашлянувши, проголосив:

– Увага всiм!.. Сьогоднi у нас вiдбудеться зустрiч з нашим… як би сказати… колегою… захiдноровенським автором… лiтератором… письменником… Ецiрваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживае… i працюе… у Захiдному… окупованому… секторi нашого мiста…

Три крапки у його прямiй мовi були твердi й об’емнi. Було навiть чути, як вони, повисiвши мить у повiтрi, осипаються на пiдлогу, поцокуючи, немов вiдстрiлянi гiльзи.

– Ми зараз… по черзi…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим захiдноровенським колегою… i потiм… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюемо… вже тривалий час. Крiм того… у нас сьогоднi… е й iншi гостi… iнший гiсть… – По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустрiч Шлоймi й тицьнув йому свою правицю. – Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв.

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Вiн знав Зубчука iще з часiв единого мiста, але не був знайомий особисто, нiколи не був йому вiдрекомендований, тож подумав, що той просто не пам’ятае його. Та вже наступний письменник, який услiд за Зубчуком простягнув Шлоймi руку й вiдрекомендувався: «Петро Тимчук», був у тому, попередньому життi коли не близьким товаришем, то принаймнi добрим знайомцем. Рокiв десять тому Тимчук вiв вiддiл культури в обласнiй молодiжцi, писав доволi дотепнi фейлетони, i в киiвському видавництвi «Молодь» готувалася до друку збiрка його гуморесок. Чи побачила вона свiт, Шлойма не пам’ятав.

– Та ми ж начебто знайомi, Петре… – про всяк випадок неголосно й конфiденцiйно промовив Шлойма до гумориста.

– Ми не можемо бути з вами знайомi, бо наше вiддiлення СП СРУ веде свое нове лiточислення тiльки пiсля недавньоi перереестрацii членiв! – вiдбарабанив у вiдповiдь Тимчук, не клiпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши прямий, наче багнет, погляд кудись у Шлойми над головою.

– Ну нi, то й нi. Можливо, я обiзнався, – так само голосно, в унiсон гумористовi пiдхопив i Шлойма. Видно, зараз лiпше i справдi першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такi.

Наступнi письменники, якi пiдiйшли знайомитись, виявилися братами або однофамiльцями. Коли перший з них назвав свое прiзвище, Шлоймi здалося, що вiн не дочув. Та коли один за одним усi трое по черзi назвалися: «Гiмнюк Василь, Гiмнюк Андрiй, Гiмнюк Микола», Шлойма, затримавши у своiй долонi мiцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може – Гуменюк? Вибачте…»

– У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавнiх витокiв нашому прiзвищу повернено його первiсне значення, вимову i написання, – вiдрапортував просто Шлоймi в обличчя Гiмнюк Вiктор. – Наше прiзвище «Гiмнюк» е одним з найпоширенiших у волинсько-полiському регiонi. Може, тiльки Полiщуки можуть зрiвнятися з нами своею кiлькiстю. Або ми – з ними.

Полiщукiв, якi пiдiйшли знайомитись услiд за Гiмнюками, було двое – Юхим i Никифор. Обое писали прозу, що й пiдкреслили, потискаючи Шлоймовi руку.

– А зараз, – оголосив Трохим Зубчук пiсля завершення процедури потискання рук, – ми пояснимо нашому захiдноровенському гостевi, чим ми тут сьогоднi займаемося. Вже досить тривалий час колектив Ровенського вiддiлення СП СРУ працюе над великим спiльним художньо-документальним твором пiд назвою «Тарас Григорович Шевченко на Ровенщинi». Нами ретельно вивченi й проаналiзованi у свiтлi останнiх партiйних рiшень всi документальнi згадки про перебування Великого Кобзаря у нашому краi в складi етнографiчноi експедицii 1846 року, складено детальнi хронологiчну й географiчну таблицi його перемiщень територiею сучасноi Ровенщини. До теми цiеi всi ми ставимось якомога бiльш вiдповiдально. І слiд вiдзначити, маемо вже непоганi напрацювання. Зараз ми ознайомимо нашого гостя… наших гостей з найбiльш вдалими фрагментами цього нашого спiльного, колективного твору. Хто почне?.. – Зубчук окинув поглядом ряди ввiрених йому письменникiв. – Полiщук Юхим Якович?

Бiльшiсть присутнiх дружно повернула голови у глиб зали.

– Нехай вам читае той, хто у вас квартiри получае! – раптом рiзко й гостро вiдповiв Юхим Полiщук, не пiдводячись з мiсця.

– Ну, як не хочете, Юхиме Яковичу, то ми когось iншого попросимо, – роздратовано-примирливо промимрив Зубчук. – А на ваш закид я вже ранiше пояснював вам усiм, що через наявнiсть певних тимчасових проблем у житловому будiвництвi обком партii видав розпорядження, згiдно з яким до особливого розпорядження про скасування цього розпорядження квартири членам нашоi спiлки будуть надаватися лише посмертно i… i в iнших надзвичайних ситуацiях. Але хто ж прочитае нам своi роздуми про перебування Тараса Григоровича Шевченка у нашому краi? Хоче… хоче це зробити… Гiмнюк Микола хоче!.. – майже полегшено оголосив Трохим Зубчук.

Микола Гiмнюк взяв з далекоi парти зошита з обвислими краями i, повернувшись обличчям до аудиторii, гугнявим одноманiтним голосом зачитав: «Дорогою з Корця у Межирiч Тарасовi Григоровичу довелося заночувати в селi Синiв, тепер Гощанського району. Швидко опускалися на землю сутiнки. Яскраво освiтленi стояли хати мiсцевих попiв, куркулiв i багатiiв. „Нi, не пiду я до них проситися на нiч, – вирiшив Тарас Григорович, – пiду до простих людей“. Вiн постукав у вiкно бiдноi хатинки на краю села, понад дорогою. Дверi вiдчинилися, й на порозi з’явився Омелько Стецюк, господар цiеi бiдноi хатинки. Тарас Григорович назвався й попросився переночувати. Омелько Стецюк з радiстю впустив такого дорогого гостя. („Го-го-го“, – подумки вiдзначив для себе Шлойма збiг трьох однакових складiв.) Хоча дiти вже й спали, Омелько Стецюк звелiв жiнцi накривати вечерю на стiл. Жiнка Омелькова, Параска Стецюк, з радiстю накрила на стiл, що вже мала до вечерi – молока, хлiба та вареноi картоплi…»

– Ану стоп! Ви це молоко викреслiть! – сердито втрутився у його читання Зубчук. – Звiдки в тих нещасних трударiв молоко, якщо першi тваринницькi ферми в нашiй областi з’явилися тiльки з приходом Радянськоi влади!

– Як ви до мене таким тоном говорите, то я взагалi не буду далi читати. Я вам не наймався!.. – плаксиво продудонiв у нiс Микола Гiмнюк i сiв на мiсце, уткнувшися обличчям у розгорнутого зошита.

– Ну що ви справдi! Що за колектив!!! – Зубчук, зауваживши, що припустився помилки, намагався виправити ситуацiю. – Добре, тут у нас iще поети есть. Он там, у самому кiнцi сидить, виходь-виходь, не ховайся, оце у нас Олесь Фiалко, це псевдонiм, його справжне прiзвище – Баранюк, студент педучилища, дуже перспективний молодий поет, учасник республiканськоi наради, давай-но, прочитай щось для гостей, отого свого вiршика… того вiрша, ну, про юрбу!

Веснянкуватий худорлявий юнак з вiдстовбурченими вухами й крупними переднiми зубами, що робили його схожим на виснаженого ховраха зi шкiльного зоокуточка, не примусив себе довго впрошувати й, виступивши убiк вiд парти, задекламував:

Невже це так довiку буде?
В наш час утвердження добра
Є люди.
Є чудовi люди!
А е юрба!..

Багаторука i столика, —
Хiба вiд неi е пуття?
Бо ж скiльки генiiв великих
Вона цькувала за життя!

Зате нездар, цей людський пил вона
Понад собою вознесла,
Натiшилась, награлась – кинула,
В своiй байдужостi страшна…

«Як би оце звiдси вийти непомiтно… – майнула у Шлойми думка, яку вiн квапливо вiд себе вiдiгнав, проте вона негайно повернулась. – Бо скiльки тут лiтературою катуватимуть? Годин зо три, не менше…»

Олесь Фiалко-Баранюк у цей час саме дочитував своi вiршованi мiнiатюри про весну, яка в молодого поета символiзувала вiдродження й пробудження всього нового, свiжого, чистого i прогресивного:

І незабаром вже проллються
Дощi великi i малi.
Неначе вiчна революцiя,
Весна крокуе по землi!..

– Добре, Олесю! – благословив його вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення в однiй особi. – Ростеш. Скоро будемо вже думати про якiсь публiкацii в мiсцевiй перiодицi. Рiвень твiй вже дозволяе.

– А ще я хотiв би закiнчити свiй виступ… – перебив його зненацька юний поет своiм високим надтрiснутим голосом, – зверненням до нашого шановного гостя!

Вся письменницька аудиторiя, нiби не вiрячи вухам своiм, приголомшено пiдвела голови i спрямувала погляди хто на Шлойму, хто на Фiалка.

– Шлоймо Васильовичу! У старих ровенських газетах, в обласному архiвi я розшукав вашi першi поетичнi публiкацii! Повертайтеся в поезiю, Шлоймо Васильовичу! Ви ж так прекрасно починали. Я читав вашi раннi вiршi своiм однокурсницям… i однокурсникам. Їм усiм дуже подобалося. Ваша iнтимна лiрика, ваш «Вальс для Наталки» – я його напам’ять знаю:

Я не спецiалiст в словеснiм камуфляжi.
Любов за грати слiв сховати я не змiг.
В запльованiм пiску на басiвкутськiм пляжi
Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг.
Так, як цiлують снiг, так, як цiлують смiх,
Я поцiлую слiд твоiх, Наталко, нiг!..

«От мерзотник малий, моiми давнiми вiршами дiвок у кущi заманюе!» – незлостиво констатував Шлойма подумки. А молодий поет, видно забувши останню строфу, знову заговорив прозою, близькою до публiцистики:


* * *

– У мене його, цього вiрша, навiть дiвчата нашi просили переписати у дневнiк пожеланiй, тобто у щоденник побажань. Бачите, як ви ранiше писали! А те, чим ви займаетеся зараз, Шлоймо Васильовичу, воно ж зовсiм не те, воно ж незрозумiле широким читацьким масам. Отi всi бубабiсти, лугосади, новi дегенерацii – це ж усе таке, вибачте, непотрiбне. Вони ж усi у своiх творах вживають нецензурнi вислови, пишуть незрозумiлою простим трудящим мовою, вони… вони… – Молодий поет раптово вмовк, знiяковiв i, сiвши на свое мiсце, виснажено зiтхнув.

– Що то воно молоде! – чи то з осудом, чи то схвально пiдсумував його виступ Зубчук. – А ми тим часом продовжимо нашу роботу. Якщо нiхто бiльше не хоче прочитати нам своi роздiли з нашоi спiльноi працi… нема бажаючих?.. – Зубчук обвiв поглядом присутнiх зi Шлоймою включно. – …тодi я хотiв би зараз надати слово!.. (Шлойма внутрiшньо напружився: ще тiльки виступати тут зараз бракувало! що казати? про що розповiдати? про що тут можна говорити, а про що – нi? Ой, як би гарно було б зараз чкурнути звiдси якнайдалi!..)

Та його страх був цiлком даремним. Бо Зубчук, витримавши досить тривалу паузу, переможно оголосив, що тепер вiн хотiв би надати слово iншому гостевi, гостевi столичному, вченому i знаному, а саме – професоровi, завiдувачевi кафедри лiтературознавства Киiвського державного унiверситету Юрiевi Павловичу Чмоневi.

З-за останньоi парти пiдвелась невисока кремезна постать у яскравому синьому светрi з малиновими рукавами, взяла пiд пахву шкiряну течку i поважно попрямувала до дерев’яноi кафедри-трибуни у кутку. Зустрiвшися iз Шлоймою очима, професор Чмонь ледь помiтно кивнув своею масивною головою, наче привiтався, а може, й нi. Зубчук делiкатно узяв Шлойму за лiкоть i легенько потягнув до передньоi парти, яка залишалася порожньою, в той час коли всi iншi парти пообсiдали письменники. Уся аудиторiя, притамувавши подих, звернула погляди до Чмоня, який, схилившися грудьми на кафедру, попiдтягав рукава светра i розщiпнув на комiрi сорочки верхнього гудзика.

– Про Шевченка говорити нелегко! А нелегко про Шевченка говорити тому, що важко!.. – Чмонь вочевидь шукав точку опори, вiдштовхнувшися вiд якоi, вiн мiг би пожбурити свою промову слухачам, немов античний дискобол. – І водночас про Шевченка говорити можна безкiнечно! Бо вiн – це той монолiт! На якому! Стоiть i стоятиме! Украiнська! Лiтература!

Шлойма вже нарештi потрохи починав усвiдомлювати, чому вiн нiколи не розумiв творiв Чмоня, як вони потрапляли йому до рук у нечасто читаних киiвських часописах – «Вiтчизнi», «Киевi» й нещодавно знову вiдродженому «Радянському лiтературознавствi», тепер пiд назвою «Украiнське соцiалiстичне лiтературознавство». Тим часом професор Чмонь дедалi ширше розкручував над головами присутнiх письменникiв обласного центру спiраль порожнечi свого виступу.

– Шевченко – вiн же всеосяжний! Вiн охопив усе!.. І саме тому! Саме тому нашi iдеологiчнi супротивники… —

Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, нiби давньоримський дротик-фашiо. – …всiлякi там Грабовичi, а також iхнi доморощенi пiдспiвувачi, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собi iнтерпретувати творчiсть Великого Кобзаря, як iм заманеться. Доходять до… Самi знаете, до чого доходять цi так званi дослiдники!.. Я вам з усiею вiдповiдальнiстю заявляю, усiм тут присутнiм, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечiй у Каневi… – Чмонь молитовно звiв очi д’горi й завмер.

Шлойма скосив очi на Зубчука, що сидiв праворуч. Той благоговiйно i заворожено намагався вiдшукати на стелi ту саму точку, в яку дивився зараз киiвський професор.

– …вiн одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослiдникам! – Голос Чмоня твердiв i вищав (з наголосом у словi «вищав» на обох складах). – А декому вiн стягнув би штани й добряче вiдходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тiпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т. Г. Шевченко самозваних дослiдникiв своеi творчостi.

«Якоi бiди я тут сиджу? – майже з розпачем, рiзко й зненацька подумав Шлойма. – Надворi такий чудовий осiннiй день, може, один з останнiх погожих днiв у роцi. Мiг би пройтися мiстом, парком, у якому не був уже стiльки лiт». Бажання було настiльки непереборним, що вiн аж смикнувся звестися з-за столу, i лише спiйманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стiльчика з надламаною спинкою.

Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, пiдвiв голову, наче хотiв ухопити якнайбiльше повiтря у своi широкi груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипiв i почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницькоi аудиторii. Зубчук i ще хтось iз письменникiв пiсля митi-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, нiде не знаходилося, хтось вибiг у коридор, хтось iще пiдставляв стiльця пiд обважнiле професорове тiло, – i тут Шлойма цiлком несподiвано для себе самого пiдвiвся й, не особливо навiть криючись, вийшов за межi холу, не до вхiдних дверей, а в протилежний бiк, у глибину будiвлi. Широкий коридор з вiкнами праворуч i дверима по лiвому боцi тягнувся у глибину Дому iдейноi роботи. Останнi дверi в кiнцi коридору мали на собi лiтеру «М», набиту пiд трафарет. Шлойма прослизнув досередини i роззирнувся. Вiкно було одне, на протилежнiй вiд дверей стiнi, височенько над двома пiсуарами. Аби лиш нiхто сюди не зайшов – i можна спробувати…

Раптом в однiй з кабiнок чмихнув двiчi чи тричi зливний бачок, дзеленькнула пряжка на пасковi, й за мить з кабiнки виринула квадратноплеча постать Самчука. Пiдiйшовши до крана, вiн тицьнув долонi пiд тоненьку цiвку води й, зиркнувши через плече на письменника Ецiрвана, котрий укляк над пiсуаром, запитав з усмiшкою в голосi:

– Що, Шлоймо Васильович? Пiдсадити?

І рвiйно обтрiпуючи долонi, швидко вийшов з туалету, притримавши дверi, щоб не хряпнули.

І що ви цим хотiли сказати? Що за пiдколки такi? До чого вони? Шлойма вiдпровадив його поглядом, для виду посовав туди-сюди зiпера на штанях (хоч би не забути, що ривкiв «туди-сюди» мае бути парна кiлькiсть, бо ходитимеш потiм з душею, вiдкритою всiм незгодам свiту), прислухався. У коридорi панувала цiлковита тиша. Ось цього вони вiд мене зараз точно не чекають!..

Обтiчнi боки порцеляновоi туалетноi посудини були слизькими, та все ж якось вдалося спертися на них ногою, другою вiдштовхнутися вiд пiдлоги, вiкно виявилось навiть на шпiнгалет не зачиненим – легко вiдiйшла убiк квадратна рама зi склом, заляпаним вапном у час останнього ремонту, – й ось ти вже по той бiк, зiстрибуеш у траву на схилi, сорокалiтнiй мудацюго, знаний рiвненський письменнику, що ти собi думаеш, нiби хлопчак з урокiв, утiкаеш з такого важливого заходу, який тут неодмiнно назвали б мiроприемством. Та нехай собi, нехай вже якось там без мене, вiдвик уже вiд таких посиденьок. Треба трохи прогулятись, ноги розiм’яти.

За спиною Дому iдейноi роботи круто здiймався угору пагорб з тополями потойбiч вершини. Коли ця споруда лише будувалася, бульдозерами зрили частину узвишшя, на якому лежав старий еврейський цвинтар. Навiть у протилежному кутку мiста, на Московськiй (тепер Степана Бандери, хоча нi, зараз тут, по цей бiк Стiни, знову на Московськiй), де минало твое дитинство, мiж однолiткiв переказувалось, нiби пацани з п’ятоi школи у футбол черепами грають на цьому будiвельному майданчику.

Але щоб зостатись непомiченим, зараз найкраще буде пiти саме тут, угору, по схилу.

Видряпавшись на пласку вершину пагорба, вiн обтрiпав штанину, до якоi причепилось кiлька сухих реп’яшкiв. Англiйськi лакованi мешти запилюжились i вже не вiдбивали сонячного сяйва своiми тупими носаками. Ну й нехай – на жодне прийняття тебе тут сьогоднi не запрошено. Вiдщипнувши двома пальцями останнього реп’яха вiд вельвету, Шлойма побрiв схилом праворуч, до сiро-червоних стiн п’ятоi школи, якi просвiчували неподалiк, за тополями. Школу цю, пам’ятаеться, збудовано у формi не зовсiм симетричноi лiтери «Н», за однаковим проектом iз твоею рiдною вiсiмнадцятою. Вниз, до загостреного викруту стiни вели широкi бетоннi сходи, обсадженi невисокими вербами, якi вже трохи покоричневiли пiд вересневим сонячним промiнням. Самотня жiноча постать пiдiймалася сходами угору. Коли вони порiвнялися й зустрiлися поглядами, обличчям жiнки перебiг подив, змiшаний з переляком, який за мить змiнився розгублено радiсною посмiшкою:

– Шлоймику!

Сестра Уляна широко розвела руки в зеленкуватих бананових рукавах демiсезонноi куртки й застигла, все ще трохи вагаючись. Та це таки був вiн. Уляна лизнула брата у щоку й знову повторила: «Шлоймику!..»

– А мати сказала, що ти на роботi.

– Я… Я й була на роботi. Звiдки ти? Надовго?

– Дозвiл на вiдвiдання маю, на один день. Сьогоднi, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, i тобi, й Миколi, й Ільковi.

– А Ілько у школi, друга змiна. Вже шостий клас. Вiн так вирiс… – Уляна показала долонею десь на рiвнi своiх очей. – Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у пiдручнику з укрлiтератури за 10-й клас, там у самому кiнцi е роздiл коротенький про сучасну лiтературу. – Сестрi явно кортiло поговорити про все одразу. – Так там i тебе, i Андруховича згадують, i того, Неборака… Шлоймику, може, ходiмо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподiваюся…

Шлойма озирнувся. З-за сiрого куба Дому iдейноi роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися двi квадратноплечi постатi, метушливо роззираючись навсiбiч i притримуючись руками за хвости вже пiдсохлого бур’яну.

– А ходiмо! – не роздумуючи, вхопив сестру пiд руку. Йому прийшла до голови iдея, що здавалась майже рятiвною. – Вiд вас таксi викликати можна?

– Можна, звiсно, можна, – зрадiла Уляна. – Ми тобi й талона дамо.

– Якого талона? – сторопiв Шлойма.

– Ой, та ти ж не знаеш. На таксi талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними нiколи не користуемось. А Миколi на роботi, в його бюрi талони видають. То у нас iх цiла купа.

Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилi й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попiд облупленими стiнами школи. До пiд’iзду ii дому вони майже вбiгли, вiдсапуючись, натисли обгорiлу пластмасову кнопку лiфта й остаточно отямилися вже у помешканнi на сьомому поверсi. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксi по телефону. Шлойма пiдiйшов до вiкна у вiтальнi i, не вiдхиляючи тюлевоi запони, просто крiзь неi подивився вниз, у двiр. Ззаду пiдiйшла Уляна, також визирнула вниз. Двое квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потiм, присiвши на зелену лавку просто перед входом у пiд’iзд, почали про щось радитися.

– Я викликала таксi до першого пiд’iзду, – зловтiшно прошепотiла сестра, – а це в нас третiй. Перейдеш через дах i в першому пiд’iздi спустишся. Ходiмо, iще чаю нап’емося, таксi буде хвилин за двадцять.

Пiсля чаю Уляна, ще раз визирнувши у вiкно, потиху пiднялася з братом сходами зi свого сьомого на дев’ятий поверх i вже звiдти – на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Захiдного сектора, всiянi сателiтними антенами-тарiлками, понад ними де-не-де випиналися вежi готелiв: «Хiлтон», «Марiотт», «Європейський-Гоф».

Уляна перехопила його погляд.

– Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бiк. – Уляна сумно всмiхнулася. – А квартири з вiкнами на захiд у нашому будинку отримують тiльки спiвробiтники обкому. І ще – дехто з органiв. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тiльки «Радiо-еф-ем». До речi, ми тебе по радiо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’есу розказував. У тебе ж десь прем’ера незабаром…

Та слiд було поспiшати. Вони пiрнули з даху в люк першого пiд’iзду, збiгли до лiфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, лiфт, який саме стояв на дев’ятому поверсi, виявився у робочому станi. З’iхавши донизу, Шлойма залишився в пiд’iздi, а Уляна визирнула з вхiдних дверей.

– Давай швиденько, таксi оно стоiть. – Вона всунула братовi в руку якогось папiрця i поцiлувала у щоку.

Шлойма виступив на пiвкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в пiд’iзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабiни. По лампочцi були помальованi шашечки, певно, гуашшю – не олiйною ж фарбою вони могли бути помальованi. Хоча, якщо лампочку нiколи не вмикати…

Вiн швиденько гепнувся на продавлене сидiння поруч з водiем i видихнув «Поiхали». «Куди „поiхали“? – перепитав водiй, носатий i лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах i картатiй тенiсцi. – І ви ще свого талона не пред’явили».

Шлойма зиркнув лiворуч. Крутоплечi постатi на лавцi бiля третього пiд’iзду, щось запiдозривши, позирали в iхнiй бiк.

– Поiхали-поiхали, – вже майже благально зашепотiв Шлойма до водiя, простягаючи йому папiрця, отриманого вiд сестри. – Виiдемо з двору, а там я скажу, куди iхати. Їдемо… Їдемо… – Вся рiдна географiя разом з топонiмiкою вмить вискочила кудись iз голови. – Їдемо… на Кузнецова! – сяйнула нарештi назва бодай однiеi з вулиць у рiдному мiстi, по сей бiк Стiни. Крутоплечi постатi коло третього пiд’iзду вже потрохи рушили в iхнiй бiк, про щось мiж собою перемовляючись.

Водiй нарештi увiмкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кiлькома ривками, з чахканням виiхав з двору.

Випiрнувши мiж будинкiв поза магазином «Електронiка», вони звернули на Млинiвську i, лишивши лiворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленiнськоi й Кузнецова, яке сьогоднi вранцi Шлойма вже проiздив, хоча i в iншому керунку, перпендикулярно теперiшньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’iхавши ще метрiв сто донизу, спинився. Шлойма полiз до кишенi. Раптова думка про те, що вiн не мае тутешнiх грошей, полоснула по свiдомостi, але за секунду змiнилася згадкою про банкноту в сто карбованцiв, отриману вранцi вiд митника в обмiн на стоеврову.

– Е не, в мене з таких денег здачi не буде, – роздратовано протягнув водiй, та потiм, перевiривши купюру на свiтло, все ж вiдрахував цiлих вiсiмдесят карбованцiв здачi, хоча на лiчильнику свiтилася цифра 05.00. – Все, шо в кошельку було, ви в мене вибрали.

Шлойма не хотiв сперечатися. Вийшовши з авта, вiн найперш глибоко зiтхнув, намагаючись ввiбрати до легень якнайбiльше повiтря, та вiдчувши замiсть свiжостi лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збiг сходами у парк.

Цi каштани, цi тополi, цi верби й липи пам’ятають тебе рокiв так iз тридцять п’ять. Ну так, до Рiвного ви переiхали у шiстдесят шостому. Чи у шiстдесят сьомому? Тодi, до п’ятдесятилiття Жовтневоi революцii, мiськi властi кардинально змiнили центр мiста. Зруйнувавши кiлька двоповерхових кварталiв староi, ще польськоi забудови, заклали площу Ленiна з пам’ятником Ленiновi ж посерединi. За спиною вождя звели кiнотеатр «Жовтень», кiнотеатр широкоформатний, чим страшенно пишалися й тiльки так iменували його в пресi й службовiй документацii. Зараз це все – потойбiч, за Cтiною. Десь у серединi дев’яностих мiсце вождя зайняв Тарас Григорович, а кiнотеатр переназвали «Украiною». Але тодi, ще за часiв единого мiста, безпосередне й близьке сусiдство двох великих площ – Театральноi та майдану Ленiна-Незалежностi – змалку дивувало i дратувало тебе, як щось погано задумане i ще гiрше втiлене.

А парк все той самий – великий, загадковий, притишений. Вiн вже давно пребувае таким. У сiмдесятi-вiсiмдесятi парк був для тебе багато чим, майже усiм: домом – не домом, але – приватним свiтом. Тебе не можна було назвати «неблагополучною дитиною», з дому ти не втiкав, та все ж кожну вiльну мить намагався провести тут, у парку. Нормальна реакцiя дитини лiсового краю на вiдсутнiсть лiсу в безпосереднiй близькостi. Парк розпочинався за кiлька кварталiв вiд п’ятиповерховоi хрущовки, в якiй тодi мешкала ваша родина. Шлях до центру мiста – якщо не користуватися транспортом – лежав через парк. У парку знаходився каскад фонтанiв, танцмайданчик, кiнотеатр, атракцiони – всiлякi гойдалки з каруселями й чортовим колесом. Та перш за все парк був живим органiзмом, велетенським, зеленим, рухомим. Вiн дихав на пагорбах понад старим центром, вбираючи в себе щоденну втому мiста, вiн огортав кожного, хто вступав пiд гiллясте склепiння. Перша сигарета, перша пляшка портвейну, перша серйозна бiйка, перший дiвочий поцiлунок – скiльки тих iнiцiацiй пройшло в бiльшостi мешканцiв мiста (i в тебе особисто) у затiнку цих кущiв, на цих нерiвно асфальтованих алейках. Повiльно крокуючи однiею з таких алейок паралельно гранiтному парапетовi, Шлойма пригадав своi нiчнi повернення парком додому, на Московську, десь у першiй половинi сiмдесятих. Вiн тодi ще не писав вiршiв, але вже декламував, i перемiгши на шкiльному конкурсi читцiв, потрапив до «сiмки». Четверо хлопцiв i трое дiвчат у традицiйних тодi строях «бiлий верх, чорний низ» були неодмiнною складовою всiх загальномiських урочистих вечорiв: 8 Березня, 1 та 9 Травня, 7 Листопада i 2 лютого, локальне свято, день визволення Ровно вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Час виходу «сiмки» на сцену завжди припадав аж на кiнець урочистих засiдань, пiсля довжелезноi доповiдi першого секретаря обкому з перелiком досягнень трудящих мiста й областi, вже аж перед самим початком урочистого концерту. Пiонери своiми дзвiнкими голосами тарабанили холерично-хореiчнi рядки величальних вiршикiв, попередньо накурившись у туалетi. Тексти вiршикiв створювались здебiльшого мiсцевим автором з дивним прiзвищем Можаенко, до якого вiн сам чи хтось iз його предкiв приточив у кiнцi лiтерку «в». Товариш Можаенков i сам часом впадав за лаштунки, аби проконтролювати, чи випадково не перекрутив хтось iз декламаторiв його рядкiв, не змiстив наголоса, не спотворив змiсту. Масними й нiжними очима позирав вiн на молодих актрис, котрi обсмикували спiднички перед виходом на сцену, а також i на молодих акторiв, особливо – на танцюристiв, у яких трико щiльно обтягали всi принаднi вигини та опуклостi iхнiх мускулястих тiл. Як усякий справжнiй поет, товариш Можаенков повнився любов’ю до усього свiту, а в тiм, що ця любов була надмiру плотською, тiлесною, його вини не було, бо все це були вже прошуки науки фiзiологii, яку лише помилково, через недогляд не внесли свого часу до реестру лженаук. «Дивно, чому це Можаенкова не було сьогоднi на письменницькому зiбраннi? – майнула думка. – Померти вiн iще б не мусив, зараз йому десь коло сiмдесятки… Чи, може, його до Спiлки не прийняли?..»

Переважна бiльшiсть «урочистих засiдань» вiдбувалася в театрi. Так, саме в театрi, там, де сьогоднi увечерi накрученi Маульвюрфом актори проговорюватимуть твiй вар’ятський текст, твiй генiальний текст, твiй вистражданий, виболений, твiй постмодерний, приховано стьобний, твiй сякий-перетакий i ще якийсь там текст. Споруда театру сьогоднi не зовсiм та сама, бо вiн, театр, горiв десь у другiй половинi сiмдесятих, а потiм довго вiдбудовувався. Та все ж – це театр, i тодi вiн час вiд часу робився вмiстилищем кращих представникiв народу, який населяе мiсто та околицi. Кiлька разiв на рiк «ровенчани», вони ж «рiвняни», вбиралися у святковий одяг, видобувши його у надрах шаф, вiдчистивши й вiдпрасувавши. В iнтервалах мiж урочистими зборами театр досить регулярно повнив своi безпосереднi функцii, ставлячи п’еси й граючи iх перед повним залом петеушникiв або ткаль з льонокомбiнату, яким квитки задурно забезпечувала профспiлка. Пiсля завершення iхнього виступу «сiмку» заводили в котрусь iз кiмнат чи гримерних за сценою i вручали кожному по коробцi дорогих цукерок виробництва мiсцевоi кондфабрики «Червона зiрка» – «Червоний мак», «Каракум» або навiть «З лiкером». Автобус № 22 вiд театру в бiк Московськоi у вечiрнiй час ходив погано, i тому худенька постать тонкошийого вухатого пiдлiтка з коробкою цукерок, затиснутою пiд пахвою, здебiльшого чимчикувала швидким кроком пiзньовечiрнiм парком, майже пiдбiгаючи вiд одного лiхтаря до iншого. Уляна, яка мала тодi рочкiв 3—4, вже просiкла, що з таких пiзнiх вiдсутностей брат зазвичай повертаеться з гарною здобиччю, i всiляко намагалася не заснути, дочекатися Шлоймика, всупереч наполегливим спробам батькiв приспати молодшу дочку.

За чахлими, приземкуватими каштанами у видолинку розпласталися понад землею розкаряченi верби – по них було так зручно лазити, граючися в iндiанцiв пiсля перегляду чергового дедеерiвсько-югославського вестерну з Гойко Мiтичем, замiнником чи, швидше, – предтечею Арнольда Шварценеггера для радянських дiтей сiмдесятих рокiв. Цi захоплюючi забави тривали, аж поки товстий Ігор Юрковський не зламав собi руку, перестрибуючи з дерева на дерево. «Не долетiв, бiдака», – пiдсумувала Шлоймина мати, довiдавшись цю новину.

Але не щоразу Шлойма повертався нiчним парком в самотинi. Інколи поруч iз ним iшла Обля.

Обля, Олена Бляшана, вчилась у «росiйськiй» одинадцятiй школi й була на рiк старшою вiд Шлойми. Вона мала дзвiнкий, чистий голос i також входила до «сiмки». Невисока, проте рано й гарно розвинута дiвчина, виходячи на сцену, не без певного задоволення ловила на собi захопленi погляди молодших членiв президii. Їi трiшки приземкувата постать на мiцних повнуватих ногах, увiнчана русявою голiвкою з кирпатим носиком, вочевидь, будила в партiйцях якiсь приемнi асоцiацii, навiвала iм спогади з буремноi комсомольськоi юностi.

Батьки в Облi розлучилися, коли дiвчинка йшла до першого класу. Мати, вчителька початкових класiв, iще рiк-два попрацювала за iнерцiею в школi, а потiм, втомившись iснувати з пiдростаючою дочкою на 120 карбованцiв у мiсяць, влаштувалась провiдницею на поiзд Ковель – Москва. Батько, перспективний лiкар-нейрохiрург i фанатичний бiтломан, вiддавши щедру данину зеленому змiевi, врештi знайшов душевний спокiй на посадi патологоанатома Ровенського мiського моргу. Роз’iхавшися з дружиною, Ігор Бляшаний виписав iз села стареньку матiр i замешкав з нею в двокiмнатнiй хрущовцi на другому поверсi, просто над аптекою, поряд з магазином «Бiлий лебiдь». Тож коли Оленчина мати вiд’iздила у бiльш як сорокавосьмигодинний рейс, дiвчина ночувала в батька й бабусi. Таке траплялося практично щотижня, й саме тому час вiд часу Шлойма перетинав парк пiзнього вечора удвох з Оленою, несучи пiд пахвою не одну, а двi коробки цукерок. Якоiсь весни, пiсля урочистих зборiв до 1-го, а за тиждень – i до 9 травня цi вечiрнi прогулянки раптом набули нового, незнаного доти для Шлойми забарвлення. Вiн тодi закiнчував сьомий, а Олена вiдповiдно – восьмий клас. Тридцятого квiтня збори таки добряче затягнулися, а вже пiсля iхнього закiнчення «сiмку» ще добряче помаринували в передбаннику банкетного залу, доки вручили традицiйнi коробки «Червоного маку». Шлойма з кiлькома приятелями встиг покурити, замкнувшись у кабiнцi чоловiчого туалету, а до Облi у цей час не без успiху залицявся другий секретар мiськкому комсомолу – слизький на вигляд чорнявий парубок, який саме перебував у «критичному» для комсомольця вiцi двадцяти восьми рокiв. Йому без особливих труднощiв вдалося затягнути товстоногу пiонерку-комсомолку до театрального буфету й там почастувати ii пивом i сухим вином з шоколадкою. І за годину по тому, вже йдучи парком, Шлойма здивовано позирав на розпашiле Облине обличчя, слухав ii хихотiння з його простеньких дотепiв, яке поступово переросло у хихотiння й зовсiм без причини. Вже дiйшовши до свого будинку, Обля затягла Шлойму в пiд’iзд i там, одразу за вхiдними дверима, на сходах, вхопивши за голову, раптом смачно поцiлувала губи в губи, потiм вiдсторонившись, кiлька секунд задоволено вдивлялась у його ошелешене обличчя, пiсля чого, вихопивши у Шлойми з-пiд пахви належну iй коробку цукерок, зi словами «Хороший мальчiк» швидко вознеслася сходами на свiй другий поверх, залишивши майбутнього письменника у вирi розбурханих почуттiв.

Пiсля того, повiльно бредучи останнi два квартали до свого будинку, Шлойма аналiзував пережитi почуття: ну проникла вона тобi язиком у рота (словосполучення «ротова порожнина» вiн тодi ще не вживав), ну щось там покопирсалась. Зуби волого цокнулись об зуби. Але вiд чого тут кайф i до чого тут кайф?.. Та й чи вiдчув ти кайф хоч якийсь? Слiд зiзнатися – таки вiдчув. Хоча у чому саме вiн полягав, пояснити собi ти не мiг. Явно – не у контактi слизових оболонок, – цього, останнього термiна вiн ще теж тодi не вiдав.

Спинившись посеред алейки, Шлойма дiстав з кишенi пачку «Галуазу» й зазирнув досередини – iще з десяток сигарет стримiло звiдти жовтими фiльтрами догори. Взявши одну до вуст, Шлойма почав шукати по кишенях запальничку, а поглядом – мiсця, де можна було би присiсти.

Онде, метрiв за тридцять, край алейки вкопана лавочка, ще й дошки не всi у нiй повиламуванi. Тiльки спершу слiд ii помацати, обдивитися, бо паркова мебля, схоже, нещодавно пофарбована. Он i цiла шпальта газетна прилипла, постелена зверху на фарбу, вже порядно вижовкла на сонцi – «Украiна оновлена», киiвська газетка, в Захiдному Рiвному ii ще попошукати по кiосках. Заголовки стрiляли в очi своею переконливою недоречнiстю – «Пiднiмемо престиж вiтчизняного виробника», «Переговори в Криму – ще один крок до змiцнення украiнсько-росiйських взаемовiдносин», «Хронiка жнив», а у правому нижньому кутi – ти бач! – оголошення, чи й не рекламне: «Мимська фабрика молочних i кондитерських кремiв проводить конкурс романiв i п’ес „Кремацiя слова“. Конкурс проходить пiд патронатом ЦК КП СРУ. До розгляду приймаються рукописи художнiх творiв, що ранiше не друкувались i не ставилися. Переможцi отримають достойнi грошовi винагороди (500– 1000 крб.), а iхнi твори будуть опублiкованi великими тиражами й поставленi у провiдних театрах СРУ. До участi в конкурсi запрошуються домогосподарки, учнi шкiл та ПТУ, особи, що вiдбувають покарання в мiсцях позбавлення волi. Професiйнi письменники та особи з вищою освiтою до участi в конкурсi не допускаються…» Далi текст оголошення уривався – мiж дошками лави зяяла трiщина. «Бувають же ж, блiн, моменти у життi. От iй-бо, взяв би участь у цьому конкурсi, хоч би й пiд псевдонiмом, вiд iменi якоiсь домогосподарки…»

Сигарета догорiла вже до середини, обвиснувши довгим сiрим хоботком неструшеного попелу. Шлойма вiдвiв погляд вiд газети, на якiй сидiв, подивився понад деревами у бiк вулицi Кузнецова, в бiк будинку, де колись мешкала Обля. Облин батько, Ігор Бляшаний, знайшовши спокiй душевний на посадi патологоанатома мiського моргу, мусив вiдбувати там цiлодобовi чергування – двiчi або й тричi на тиждень. Олена, живучи здебiльшого у батька, в такi днi носила йому обiди або вечерi – лiтровi слоiки з гречаною кашею, вермiшеллю чи картопляним пюре, придавленим згори кiлькома котлетами. Якогось дня, все тiеi ж самоi весни, у сьомому класi Шлойма спускався донизу вулицею Белiнського, телiпаючи в руцi сiтку-авоську з двома сифонами, що iх можна й потрiбно було заправити у вiконечку з тилу вiд магазину «Бiлий лебiдь». З балкона другого поверху, що виходив у внутрiшнiй двiр, хтось махнув йому закличним жестом. Примружившись проти сонця, Шлойма розрiзнив Облину постать у свiтлому халатику, яка, перехилившись через мотузки з бiлизною, щось намагалась комунiкувати йому. Пiдiйшовши пiд самий балкон, Шлойма запитально задер голову прямо пiд сонячний зайчик, що бив з вiдхиленоi кватирки. Облi вiн майже не бачив, чув лише ii голос зi слiпучого пучка свiтла:

– Хоч пiти зi мной в больницю? – в ii запитаннi-пропозицii бринiла загадковiсть.

– А нашо? – тупо вiдповiв Шлойма запитанням на запитання.

– На мертвякiв подивитися! – переможно припечатала Обля, розумiючи невiдпорнiсть такоi своеi пропозицii.

Заправивши сифони – один скляний i один металевий, Шлойма бiгцем вiдтарабанив iх додому й успiшно втаiши вiд батькiв тридцять вiсiм копiйок здачi, за чверть години знову стояв пiд балконом у внутрiшньому дворi будинку по вул. Кузнецова. Обля махнула йому, вiдхиливши фiранку з кухонного вiкна, мовляв, зачекай iще трохи.

Вони звернули вiд аптеки униз i лiворуч й у самому кiнцi (який насправдi був початком) вулицi Кузнецова поза корпусами водного iнституту, лабораторiями, стадiоном, гуртожитками, перебiгши вулицю Мiрющенка навпроти медучилища, до якого наступного року, вже пiсля дев’ятого класу, не без певних проблем таки вступить Олена Бляшана, пiднялися схилом пагорба до крайнього корпусу мiськоi лiкарнi. Обля йшла вiльно, сiтку з банкою i термосом вона вручила Шлоймi, i той усю дорогу пiдбiгав ривками, перекидаючи авоську з руки в руку й позираючи на своi подряпанi сiткою колiна.

Одразу за дверима медкорпусу iх огорнуло прохолодою, яка щомить робилась усе пронизливiшою, глибшою, конкретнiшою. Нарештi, штовхнувши чи смикнувши кiлька важких дверей, Обля через кiлька коридорiв ввела Шлойму до бiльшоi зали, заставленоi довгими бiлими столами. Бiля одного з таких столiв саме вiдробляв свiй гiркий щоденний хлiб Ігор Бляшаний. З касетного магнiтофона «Весна», притуленого на тумбочцi бiля розетки в кутку, в несвiже проморожене повiтря саме линула мелодiя «All you need is love», останнi ii такти. А на брудно-срiблястiй блясi стола, застеленiй праною-перепраною цератою майже тiлесного кольору, дивовижною рибою лежало тiло дiвчини рокiв двадцяти, приготоване до розтину. Воно зблиснуло Шлоймi просто в очi своею безборонною наготою iще з порога, на якусь коротку мить, всього кiлька секунд. Затим Ігор Бляшаний, озирнувшись на дверi, якi гупнули за спинами Шлойми й Облi, вимкнув магнiтофона, прикрив тiло простирадлом вiд нiг до голови i, стягуючи з рук гумовi рукавички, з посмiшкою попрямував назустрiч дочцi.

Вiн прийняв вiд Шлойми сiтку з обiдом, недбало кивнувши хлопчаковi, й, перемовляючися з Облею, пiшов у глиб зали, до якихось iще одних металевих дверей у стiнi. Певно, десь там, за тими дверима мiстилось iще одне примiщення, в якому Ігор Бляшаний волiв споживати iжу i спiлкуватися з рiдними та близькими. Шлойма явно не входив до цього перелiку, тож залишився посеред зали з металевими столами. Батько й дочка Бляшанi, навiть не озирнувшись на нього, зникли за металевими дверима.

Лишившися у самотi й трохи оговтавшись, Шлойма, переборюючи страх, пiдiйшов до крайнього столу, саме того, на якому лежало тiло молодоi самогубцi. (Про те, що це було самогубство, вiн довiдався пiзнiше.) Неначе чужими руками, не зовсiм тямлячи себе, вiн повiльно вiдгорнув простирадло назад, вiд голови до нiг. Їi ступнi були маленькими, з правильними пальцями й овальними нiгтями, вкритими безколiрним лаком. Тонкi в кiсточках, ноги переходили в литки, порослi коротеньким прозорим волоссям, мабуть що пiдголеним. Вище колiн ноги ледь-ледь потовщувались, все ж залишаючись музично грацiозними. Русявий пушок густого невисокого волосся на лобку задерикувато стовбурчився правильним трикутником. Нижче лiнii пупка пролягала смужечка вiд резинки, нiби вiдпечатана спiраль. Круглi правильнi груди невеликого розмiру, свiтлi, незасмаглi, все ще зберiгали пружнiсть, аж Шлоймi захотiлось доторкнутись до них. Тiло дiвчини iще не набуло смертельноi задубiлостi, воно лише холодило пальцi сухим i шерехуватим доторком. Висока шия й маленька голова з пишним волоссям завершували видовище, вiд якого у хлопця мурашки побiгли поза шкiрою, моторошнi й солодкi водночас. Спокiйне обличчя померлоi з блiдими губами й заплющеними очима не справляло нiякого враження, воно не було нi гарним, анi бридким. Дiвчина лежала, простягнувши руки вздовж тiла, всi ii м’язи були розслабленими й вiльними. Певно, саме в такiй позi, тiльки вертикально, вона й мала постати на Страшному судi.

Це було перше оголене дiвоче тiло, яке вiн побачив у своему життi. І водночас це було перше мертве людське тiло, побачене ним у життi. Перше за всi прожитi п’ятнадцять хлопчачих рокiв.

Гайдар в цьому вiцi командував ескадроном. Олександр Македонський гуртував свое вiйсько у похiд на Малу Азiю. Шампольйон вгризався у египетськi iероглiфи. А Шлойма Ецiрван уперше побачив оголене й мертве дiвоче тiло.


* * *

Сигарета догорiла й уже не курiла. Погаслi недопалки завжди так бридко пахнуть, – Шлойма шпурнув бичка в кущ по той бiк алейки й несвiдомо понюхав пальцi на руцi. Фе… Звiддалiк через видолинок понад деревами долiтала якась музика, найбiльше схожа на духову, – тiльки зараз Шлойма ii почув, осмислив, усвiдомив, i разом з цим усвiдомленням прийшла думка про те, що пройтись мiсцями бойовоi юностi у тишi й самотинi не вдасться. «Город Ровно, город Ровно, мне сегодня не до сна! – захлинався словами того ж самого Можаенкова не вельми глибокий баритончик. – Город Ровно, город Ровно, расскажи мне, кто она? Пам-пам-пам-парам-пам-пам!..» Окремо вiд музики чулись якiсь ритмiчнi команди, що iх, мабуть, подавали певному колективу людей, i тi люди, мабуть, одночасно виконували якiсь вiдповiднi дii у ритмi почутих команд. «Що ж там за гуляння народнi?» – Зиркнувши на годинника, письменник Ецiрван аж внутрiшньо смикнувся: окрiм часу (14:17), «Casio» показував i дату: Sept.17. Turs. – сiмнадцяте вересня. Сiмнадцяте вересня! Як можна було забути таке сполучення мiсяця й числа! Зовсiм ти вже там зажерся, у тому своему Захiдному секторi!.. Забути про таку дату. Ось що значить – довго не дивитися державного схiдноровенського ТБ. За тiею пiдготовкою вистави й пиятиками з Зоммером i Маульвюрфом ти зовсiм випав iз суспiльного життя. Сiмнадцяте вересня! Золотий вересень… Це вам не гомiн золотий…

Онде, на шестигранному, як олiвець, стовпi й оголошення розпливлося, блiдими рожевими лiтерами по сiрому промокальному паперу: «19—20 сентября в городском парке культуры и отдыха им. Шевченко состоится празднование Дня города Ровно и городская выставка цветов. Вход свободный. Приглашаются все желающие». Але ж сьогоднi лише сiмнадцяте… Вiрно, сьогоднi день робочий, вони вiдгуляють свято у наступнi вихiднi. Тодi… тодi це мусить бути якась генеральна репетицiя, тренування, прогiн, чи як воно там називаеться? Приблизно те саме, що у цей же час проробляе на сценi театру, отам, недалечко, лише метрiв чотириста за Стiною, божевiлець Маульвюрф.

Шлойма вже дiйшов до широкоi алеi, роздвоеноi, наче бульвар посеред квiтникiв. Праворуч на узгiрку стовбичила скульптура «До зiрок» – срiблястий мозолястий чоловiчисько замахувався у небо супутником, затиснутим у долонi неприродно викрученоi руки, неначе Микола Джеря серпом на розлютованого урядника. Саме так, дослiвно подумав Шлойма й одразу ж засоромився своiх думок: «Ну що це за порiвняння?.. Суцiльна лiтературщина…» Шлойма не мiг бачити, як за пiвкiлометра позаду, там, де вiн увiйшов до периметра парку, знову зупинився червоний «Москвич» i шофер у тенiсцi, прикладаючи правицею носовичка до розбитого обличчя, лiвою рукою вказав двом крутоплечим пасажирам напрямок iмовiрного руху свого останнього клiента. Пасажири вийшли з авта не розплатившись i непоквапно спустились на алейку, де недавно Шлойма читав прилiплену до лавки газету. Один з них пройшовся кущами i гидливо, двома пальцями винiс з куща й показав колезi недопалка, який згорiв майже по самий фiльтр. Майже, та не по самий. Другий крутоплечий, пiднiсши недопалка до очей, уголос прочитав по складах: «Га-у-ло-i-сес». Чоловiки перезирнулись i подались на звуки музики, туди, куди зо чверть години тому пiшов письменник Шлойма Ецiрван.

Розрив мiж ним i переслiдувачами складав не бiльше кiлометра, але крутоплечi не знали докладно, куди iм рухатись, тож iшли повiльнiше, прочiсуючи парк, широкими дугами, звертаючи у бiчнi й паралельнi алейки. Тому й наздогнати Шлойму iм вдалось далеко не одразу.

Повз танцмайданчик, називаний «пательнею», на якому вiн колись вперше вийшов повихилятися у колi друзiв-шмаркачiв пiд безсмертну «Шизгару» у виконаннi вже призабутоi сьогоднi голландськоi групи «Шокiнг блу», повз кiлька дерев’яних кафе, в глибинi яких бовванiли похилi постатi вiдвiдувачiв, повз «зелену естраду» з обмурованою кiнобудкою, яка на Шлойминiй пам’ятi не прокрутила жодного кiнофiльму, повз Шевченкове погруддя, яке довгий час було единим (а скiльки iх потрiбно?) монументом поетовi, письменниковi, революцiонеровi й демократовi в обласному центрi, Шлойма врештi вийшов на центральний майданчик парку. Посеред майданчика на купi камiння невiдомий кам’яний давньоруський богатир (Попович? Микитич? Муромець?) обрубочком меча катував поверженого змiя, якого Вiтька Красинський, перед тим як iти до вiйська десь наприкiнцi сiмдесятих, напившись на власних випровадинах, уночi пофарбував зеленою фарбою, чим i увiчнив себе в пам’ятi, якщо не народнiй, то принаймнi свого поколiння, на два роки своеi вiдсутностi. У вiйську Красинському вiдбили нирки, вiн повернувся на дембель одутлим i синюшним, одружився зi своею колишньою однокласницею i за кiлька рокiв помер. Зелена фарба з рептилii теж за кiлька рокiв злiзла. Sic transit gloria mundi.

На сценi «зеленоi естради» кiлька дiток у бiлих сорочках i червоних пiонерських краватках читали вiршi в мiкрофон, який страшенно «фонив» i вiдлунював. У виляску й присвистуваннi вдалося розчути величальну строфу на адресу будiвельникiв, яка стилiстично й iдеологiчно не могла належати нiкому iншому, окрiм спiвця цього краю Можаенкова:

Ровно выше! Ровно шире!
С каждым годом, с каждым днём!
Мастера из СМУ-4,
Есть заслуга ваша в том!

Якихось iнших доказiв приготувань до пiслязавтрашнього свята неозброеним оком помiтно не було, коли не брати до уваги паркових робiтниць з мiтлами, а також невизначеноi зовнiшностi чоловiчка, котрий на скопаному й вискородженому квадратику землi викладав з чорнобривцiв свiтлого й темного тону якусь картинку-мозаiку. Придивившися пильнiше, Шлойма розгледiв на квадратi бурого полiського грунту контури двох постатей, якi злилися в екстазi поцiлунку: червонозоряного воiна-визволителя в касцi й захiдноукраiнського селянина-незаможника в полотнянiй сорочинi. Контури потрохи обростали плоттю квiткових пелюсток, обiцяючи за кiлька годин стати повноцiнним квiтковим панно i, прив’янувши до суботи, тiшити око глядача стриманою шляхетнiстю кольорiв.

Навколо порожнього фонтана, посеред якого, власне, й змагався богатир iз земноводним, колись полюбляли збиратися рiвненськi колекцiонери: фiлателiсти, фiлуменiсти, фалеристи i чого тiльки не фiли. Повертаючись у недiлю пополуднi з кiносеансу, переглянутого в «Юностi» (вузькi свiтло-зеленi смужечки бiлетiв цiною в 10 копiйок майорять в уявi перед очима…), Шлойма любив затриматись бiля iхнiх альбомiв i клясерiв. Випросивши пiд чесне слово, не вкрасти й не втекти, колекцiйного американського кводера, взявши монету до рук, вiн вперше уявив собi, що десь за горами-за морями iснуе краiна, де цi грошi буденно ходять в обiгу й не становлять такоi великоi цiнностi. Хоча вiн у цьому й не був аж зовсiм близький до iстини: колекцiйнi кводери не так то й часто трапляються на здачу в американських крамницях, не кажучи вже про металевi долари й про хафи з профiлем безневинно убiенного Джи Еф Кей. Але тодi, сонячного недiльного пополудня, здаеться, також на початку осенi, його чи не вперше пронизало усвiдомлення безмежностi свiту, яке супроводилося миттевою розпачливою думкою, що майнула в головi й щезла, як щось несуттеве, як не найстрашнiша з можливих життевих трагедiй: я нiколи того не побачу, я нiколи туди не потраплю…

Зараз навколо фонтана з богатирем-змiеборцем колекцiонерiв не було – день робочий, та ще й у розпалi. Зграйка школярiв пробiгла повз Шлойму до службового входу мiського Будинку культури, певно, на заняття якогось гуртка, може, й драматургiчного мистецтва. Пенсiонер у джинсовому пiджаку з елегантними латочками на лiктях вигулював неподалiк старого сiрого пуделя, час вiд часу пiдгукуючи до нього «Тьопа! Тьопа!» рiзким сильним голосом колишнього вiйськовика. Пенсiонер мав високе чоло й несподiвано чорнi вуса, з-пiд брiв пронизливо роздивлялися навколо колючi чорнi очi. Пудель наклав купку посеред клумби, заднiми лапами недбало дряпонув на неi дерну й на черговий поклик господаря подався до нього, емфiземно пiдкашлюючи. Озирнувшись кiлька разiв на Шлойму своiми колючими очима, пенсiонер повiльно почимчикував за пуделем у каштанову алею, яка вела в бiк кiнотеатру. Кiнотеатр носив iм’я Шевченка, як i парк, в якому вiн стояв.

Шлойма обiйшов фонтан довкiл. Внизу праворуч, метрiв за сто, парк закiнчувався, впираючись у Стiну. Попiд Стiною можна було зауважити темнi постатi в унiформi, нерухомо розставленi на однаковiй вiдстанi одна вiд одноi. Вздовж Стiни по територii парку був ще й прокопаний рiв, який вiддiляв чагарники у видолинку вiд кам’яного бордюру. З-за гребеня Стiни визирали дахи особнякiв по вулицi Драгоманова, десь там далi, в глибинi ii, знаходилась редакцiя «Вечiрнього Рiвного» й дирекцiя фiлармонii, що розмiстилася в колишньому двоповерховому котеджi першого секретаря обкому. Ця вулиця вела до мiського музею й далi, до Стадiону й набережноi Устi. Хвилин десять-п’ятнадцять пiшого ходу. Але здiйснити зараз таку прогулянку було не легше, нiж пройтися краем мiсячного кратера чи бережком марсiанського каналу.

Розташувавшись на пагорбах, Схiдне Ровно заздрiсно й захланно десятками й сотнями тисяч рiзних очей позирало з-за Стiни на тихе, сите, вмиротворене Захiдне Рiвне, яке розляглось перед ним на площинi аж до самого обрiю, й безжурно дивилося собi не на схiд i не на захiд, а в безмежне блiде полiське небо. Небо тiльки й було спiльним для двох частин одного мiста, i дехто це розумiв.

Це ж десь тут, неподалiк, нещодавньоi темноi ночi майстер спорту з дельтапланеризму, отримавши напередоднi дельтаплан зi складу для участi в республiканськiй спартакiадi, стартував зi схилу вулицi Ленiнськоi i навiть спромiгся пролетiти метрiв чотириста. Вже на пiдльотi до Стiни його зауважив наряд мiлiцii i випустив у нього кiлька обойм зi своiх табельних «макарових». Тiло спортсмена поважчало на якихось 100—200 грамiв, що не було таким аж серйозним баластом, i тому дельтаплан спокiйно продовжував свiй полiт через Стiну, на доволi пристойнiй висотi. Перетнувши за iнерцiею майдан Незалежностi, безмоторний лiтальний апарат повiльно опустився, забираючи лiворуч по досить гострiй глiсадi прямо пiд розлогими деревами бiля Воскресенського собору. Пiзнiше тiло спортсмена, разом з простреленим у кiлькох мiсцях лiтальним апаратом було передане назад, у схiдну частину мiста, але звiдтодi Ровенська область вже не отримувала нiяких нагород на республiканських змаганнях з дельтапланеризму. Здаеться, ще за якийсь час цей вид спорту занепав, чи, можливо, був навiть заборонений, як контактне карате в далекi сiмдесятi.

Ця спроба втечi за Стiну не була единою з вiдомих навiть Шлоймi, хоча спецiально вiн нiколи цiею темою не цiкавився. Десь у приватному секторi по Млинiвськiй була спроба пiдкопу пiд Стiну з територii садиби, яка до Стiни впритул прилягала. Доведений до вiдчаю господар, якому напередоднi повiдомили, що його з родиною переселяють «у точнiсiнько таку саму» хату в Антополi (20 км на схiд вiд обласного центру по киiвськiй трасi), цiлу нiч разом з родиною вергав землю, висипаючи ii за хлiвцем, щоб з вулицi часом не побачили. Пiд ранок тунель, який становив уже понад два метри довжини, завалився, трохи не поховавши землекопа-аматора назавжди. Дружина здiйняла лемент, сусiди потелефонували куди слiд, й оперативна спецiальна команда досить-таки швидко визволила господаря землi з ii, землi, гостинних i мiцних обiймiв. Довелось господаревi разом з родиною таки переiздити до Антополя державним коштом i вже там залiковувати поламанi цими прощальними обiймами три ребра з лiвого боку.

З боку Захiдного сектора також була спроба перетину Стiни. Мiсцевий рок-музикант Нiл Трепета (Neal Trepeta для клiпiв МТV, якi, втiм, так нiколи й не були знятi) запланував i широко розрекламував музично-соцiальну акцiю «Переведiть мене через Майдан», обравши мiсцем для ii проведення майдан Незалежностi в Захiдному Рiвному, зi схiдного боку огороджений Стiною. Сам Нiл Трепета, як i Шлойма, опинився в Захiдному секторi випадково – проводив репетицiю рок-групи в Палацi культури хiмiкiв на Ювiлейному й, прийнявши добряче на груди, залишився ночувати просто в репетицiйному залi. Родина (дружина й двi дочки в гуртожитку-малосiмейцi на Вiдiнськiй) не дочекалась татка-годувальника, бо наступного ранку мiсто вже роздiлилося. В обложеному мiстi Трепета якийсь час втiшався славою найкрутiшого рокера, вмiло використовуючи ситуацiю рака на безриб’i. До участi в рок-акцii вiн зумiв залучити мексиканського гiтариста украiнського походження Рамона Сiгаласа. Маленький мексиканчик в окулярах i з борiдкою клинцем акомпанував Трепетi пiд час виконання перших двох пiсень (музика й слова яких належали виконавцевi), а коли, завiвши третьоi пiснi, тiеi самоi, що дала назву всiй акцii, Нiл Трепета раптом рушив з дерев’яного помосту естради бiля пам’ятника Шевченковi в бiк Стiни, мексиканець трохи збоку й позаду рушив услiд за ним, прищипуючи струни витонченими пальцями з довжелезними нiгтями. На подив натовпу глядачiв, коли Трепета наблизився до Стiни, брама пропускного пункту поволi вiдхилилась на якийсь неповний метр, i спiвак, розгублено озирнувшись, увiйшов у неi. Сiгалас, зiбравши всю волю i мужнiсть у зiщулений щупленький кулачок, рвонув було за ним, та брама зачинилася швидше, а за якийсь недовгий час через Стiну бумерангом вилетiла й гепнулась посеред майдану, розсипавшись на друзки, дорога i рiдкiсна Нiлова електрогiтара «Фендер». Про його долю марно намагались довiдатись журналiсти таблоiдiв та поодинокi шанувальники його творчостi, яких, на жаль, все ж було недостатньо, аби зчинити належний галас у засобах масовоi iнформацii. Приголомшений Сiгалас того ж вечора без жодних iнтерв’ю вилетiв до рiдноi Мексики чартерним рейсом через Куала-Лумпур i Нову Гвiнею.

Шлойма врештi вiдвiв погляд вiд Стiни й перевiв його туди, звiдки щойно прийшов. Хотiлося iсти й пити, склянка чаю, випита в Уляни, лише спровокувала голод. Чи можна десь тут пообiдати? Стривай, а ота «дерев’яшка», кафе-гадючничок, в напiвтемному просторi якого виднiлось кiлька постатей, ти його поминув, одразу за каскадом фонтанiв, побiля танцмайданчика… Аби ж там лише не перерва. Котра година? 14:30. Час непевний. Так i е – табличка на дверях повiдомляе про «обiднiй перерив з 15 до 16 год.». За каламутним склом проглядаеться постать прибиральницi з вiдром, яка шматою протирае високi столики i збирае з них склянки по п’ять у кожну руку.

– А може, пашлi в комерчеський оддел! – раптово виникають поряд трое молодикiв у запилюженому вбогому вбраннi, немов робочi з будови, якi вийшли на обiдню перерву.

Їхня перерва, схоже, збiглась з «переривом» у кафешцi, iхнi нутрощi прагнуть пива, й вони iдуть за рiг «дерев’яшки», кудись за чахлi молоденькi липки, ще раз за рiг, ти прямуеш слiдом за ними, вони заходять у якiсь дверi без жодних табличок, простi дверi службового входу. Ти заходиш слiдом i опиняешся в невеликiй кiмнатi, перегородженiй навпiл прилавком, на якому зiгнута удвое картонка повiдомляе написом, зробленим вiд руки, що це «комерцiйний вiддiл» i торгiвля в ньому «проiзводиться за СКВ i грiвнi ЗУР». Молодики, не озираючись на тебе, назбирують по кишенях якусь конкретну суму. А ти оглядаеш асортимент комерцiйного вiддiлу, у всiй повнотi представлений на кришцi великого холодильника пiд вiкном. Баночне пиво «Львiвське-премiум» (тут воно – iмпортне!) по чотири гривнi за баночку, удвiчi дорожче, нiж у барах Захiдного сектора, якiсь крекери не першоi свiжостi, iще щось пiдозрiле, у яскравих пакетиках з фольги. Добре, нехай буде хоч пиво з крекерами, як нiчого iншого роздобути не можна.

Знову промайнула думка про грошi, та по хвилинi цiлком безглуздих i безладних пошукiв у заднiй кишенi штанiв раптом знайшлися три учетверо зiгнутi, вкладенi одна в одну банкноти по десять гривень. Цiлий скарб, як на такий випадок! («Нiколи в цiй хатi грошi не триматимуться, коли ти так ставишся до них!» – картала його Оксана, знайшовши в нагруднiй кишенi пiджака, який збиралась занести в хiмчистку, двi забутi там стогривневi банкноти з якогось випадкового гонорару.)

– Ви не купуете? – На це його запитання трое «роботяг», як вiн уже подумки встиг iх пойменувати, промимривши щось нерозбiрливе й не вельми доброзичливе, вiдступили назад, до дверей, усе ще продовжуючи пошуки якоiсь певноi суми по всiх своiх кишенях, зовнiшнiх i внутрiшнiх.

Розмiнявши десятку (копiйок на здачу в продавщицi не виявилось, тож вона округлила суму до семи гривень), Шлойма вийшов назовнi, притискаючи до грудей пиво й хрусткого пакетика. Поблизу, пiд чахлою липкою гостинно розкарячилась лавочка з усього лиш однiею виламаною дошкою. Вiн встиг нерiвно роздерти крекерного пакетика, з пшиком вiдкрити пиво, яке пустило легеньку пару (точнiсiнько, як у вiршi Неборака, вiдзначив подумки), й навiть зробити той найсмачнiший перший, великий ковток, як з дверей комерцiйного вiддiлу всi утрьох висипали «роботяги» i без нiяких церемонiй попрямували до нього. Всiлися поруч, на лавочцi, всi рядком, трохи ще й потiснивши його до самого краю. Ну та вже…

– Раньше ж, Вася, нащот разного железа як було? – продовжував котрийсь iз них почату ранiше тему. – Його всюду лежало скiко хоч. Нащот железа був повний комунiзм. От, допустiм, приходиш ти до мене й говориш, мол, менi нада та железяка. А я тобi говорю – бери, пожалуста, нема проблем! А щас, канешно, вже не то… Он вчора сосед мой, дивлюся, тащить новеньку розкладушку. Говорить, нада похмелиться, вот i несу здавать.

Низенький русявий щокань у куфайцi, заляпанiй чимось бiлим, енергiйно жестикулював перед носом у спiврозмовника. Той дивився на щоканя свiтлими, майже бiлими, безтямними очима, думаючи про щось далеке i свое. Потiм вiн повернувся до Шлойми, по-змовницьки нахилився впритул i з бiчноi кишенi пiджака вийняв гарного ножа з набiрним рукiв’ям усiх кольорiв райдуги:

– Слиш, мужик. Вот такi ножички делаем, на заводi металоiзделiй. Купи, недорого… Десять ваших етiх… грiвень. – Бiлi безбарвнi очi дивились Шлоймi в обличчя суворо й невмолимо. Лiвою рукою бiлоокий нiжно, але мiцно обiйняв Шлойму за плече. – Понiмаеш, нада випить з мужиками, а нема за шо…

Шлоймi пригадався давнiй польський фiльм «Єва хоче спати», у якому таким самiсiньким робом самотньому перехожому пропонувалось у вечiрнiй час придбати у власнiсть цеглину. А бiлоокий, чи по щиростi, чи ретельно граючи завчену роль, кiлька разiв клацнув кнопкою, то вбираючи, то випускаючи лезо, i на пiдтвердження його високоi якостi, легенько, единим рухом, самим тiльки кiнчиком вiстря без особливого зусилля розрiзав пакетика з крекерами, що його Шлойма стискав у правiй руцi. Кiлька печивок випали на траву пiд ноги. Шлойма поклав пакетика на колiна, а щокань у куфайцi пiдiбрав розсипанi з землi й майже непомiтно запхав собi до кишенi.

– Десять гривень, кажете? – Шлойма, вiдчувши у розмовi елемент гри, вирiшив трохи зiграти й собi. – А чого так дорого?

– Да вещ же хароша, ти шо, не понiмаеш? – Роботяга не вiдступався, вiн усе щiльнiше обхоплював Шлойму, нiби й не однiею рукою, а двома-трьома, окрiм тiеi, у якiй стискав ножа. Його дихання зробилось переривистим i спраглим, неначе у коханця, котрий вiдчувае наближення еротичного моменту. – Ти хоть знаеш, скiко така вещ у нас на базарi стоiть? А у вас там, в западной частi, iй вобще цiни нема!.. – З рота в бiлоокого разом зi звуками струменiли якiсь дивнi випари, сумiш чогось кислого з чимось спиртовим.

«Звiдки вiн знае, що я з Захiдного сектора? Ах, так, я ж гривнями розплачувався…» – Шлойма полiз до задньоi кишенi вельветок i вийняв звiдти двi десятки. Одна з них, ледве встиг вiн iх роз’еднати, щезла в лiвицi громила, хоч вiн i продовжував нею обiймати Шлойму за плечi. Своею правою Шлойма не без зусилля видер ножа, який тепер уже належав йому, з долонi бiлоокого. Вся трiйця, немов по командi, пiдскочила з лавки й майже полетiла до дверей комерцiйного вiддiлу.

Шлойма покрутив у руцi ножа, кiлька разiв клацнув кнопкою. Лезо вискакувало досить повiльно, неохоче, з кiлькасекундною затримкою в держалнi, зовсiм не так, як у хвацьких руках бiлоокого. Сховавши ножа до внутрiшньоi кишенi джинсiвки, письменник Ецiрван повернувся до свого пива. Та ледве вiн устиг зробити другий великий ковток i захрупати його крекером, як трiйця у куфайках радiсно викотилася з дверей. Прожовуючи солоне сухе тiсто, Шлойма внутрiшньо напружився. Мало чого ще чекати вiд цих хлопцiв, он яку оборудку вони з ним щойно провернули…

Двое з трьох (а третiм в компанii був невиразний тип середнього зросту й статури) тримали в руках по банцi такого самого пива «Львiвське-премiум», як i в нього, третiй ховав щось пiд пахвою, найшвидше – пляшку. Всi вони знову прямували до Шлойми. Інших лавочок у парку для них, вочевидь, не iснувало.

– О, мужик, ти ще тут, не уйшов… – голос щокатого начебто повниться здивуванням, але здивуванням байдужим, – iм нема до тебе справи, от тiльки на лавцi вчотирьох тiснiше, нiж утрьох.

Вони знову сiдають рядком, посуваючи тебе аж на край, пожадливо вiдкривають пиво, третiй-безликий дiстае з-пiд пахви – ага, зовсiм i не пляшку, а балон якоiсь хiмiчноi речовини, здаеться, дихлофосу. Бiлоокий пiдставляе пiд цiвку пива зрiзану до половини пластикову пляшку, набирае в неi рiдини десь на три чвертi, простягае третьому-безликому-невиразному. Той густо й щедро пшикае з балона просто у пивну пiну, аж вона стае бiлим вiтрилом над посудиною, повертае цей дивний коктейль бiлоокому. Бiлоокий обертаеться до тебе, ловить твiй здивований погляд, усмiхаеться, пiдморгуе i залпом випивае. Очi його соловiють просто за мить, плечем вiн валиться на тебе, iншi двое вже й уваги на нього не звертають, вони зайнятi своiми хiмiчними дослiдами з пивом i дихлофосом, поступово (але дуже швидко) iхня й без того не вельми логiчна балачка переходить у вiдверте варнякання, саме час тобi швидше допити свiй «премiум» i йти звiдси, струсивши з себе бiлоокого, вiд бiди подалi. Якщо це твое лихе передчуття не занадто спiзнилося, бо…

– А с-слиш, му-мужик… – вже з натугою повертае в ротi язиком щокатий. Вiн розчервонiвся, час вiд часу вiдригуе пряним пахом вiтчизняноi хiмпромисловостi. – Ти знаеш, той нож, шо ми його тобi п-продали, вiн гораздо б-больше стоiть… Двадцять грiвень, а то й двадцать п’ять… Гик… – Вiн очiкувально дивиться на тебе, i двое його друзiв також повертають нетверезi погляди у твiй бiк, пiдпускаючи в цi погляди погрози. Значить, це було не просто iнформацiйне повiдомлення, не просто рекламний текст. Це – вимога. Отож, вони хочуть з тебе iще десять-п’ятнадцять гривень. І ти опиняешся перед дилемою (навiть – перед трилемою): дати iм цю суму й пiти собi; просто встати й пiти собi або залишитися й переконувати цих трьох, що вони не мають рацii, що чинять вони негарно, не по-людськи i т. п. Дуже доречною буде зараз для них ця iмпровiзована лекцiя з основ мiжлюдських взаемин. Може, процитувати iм оте, як його, «не чини iншому того, чого б ти не хотiв, щоб iншi вчинили з тобою…»

– Ти шо, мужик, не поняв? – уже кривувато нависае над тобою бiлоокий, що раптово збудився у всiх можливих значеннях цього слова. – З тебя iще п’ятнадцать грiвень!

І поки ти збираешся щось вiдповiсти, зберiгаючи позiрний спокiй, повiльно ставиш на лавку недопиту банку з пивом, з-за його правого плеча вилiтае щокань у куфайцi i з розмаху б’е тебе в обличчя. Не можна сказати, нiби ти не був готовий до цiеi атаки, та все ж удар ти пропустив, вiн потрапив просто в око, й тепер ти вiдчуваеш, як воно, око твое лiве, дуже швидко, просто миттево запливае, звужуючи сектор обзору. Ти машинально вiдмахнув лiвою iще декiлька випадiв щоканя, а бiлоокий у цей час немов роздумував: чи то вiдтягти вiд тебе товариша й таки дочекатись бажаних i жаданих гривень, чи то втрутитися й собi, – i врештi другий варiант у ньому перемагае, i вiн з усiеi сили валить тебе ногою в пах. Ти встигаеш вивернутись, чобiт попадае у стегно, теж боляче, хоча i не смертельно, не так страшно, як було б, досягни вiн дiйсноi цiлi, – та вивертаючись, вiдсахнувшись, ти перечiпляешся об лавку, яка у тебе позаду, пiд колiньми, i падаеш навзнак, спиною, обличчям догори, очима у безмежне блiде полiське небо!.. І ось тебе вже навiть не б’ють – тебе банально пиздять ногами усi трое, й доводиться пригадати давнiй-предавнiй армiйський досвiд, коли пiд натиском переважаючих сил супротивника, вже не встоявши, доводилося «закриватися». Наука це нехитра – швиденько скрутитися бубликом, колiна до обличчя, голову прикрити лiктями, хоча таким чином ти залишаеш вiдкритою спину, нирки i хребет, мiсця досить-таки болючi. Усi трое негайно з цього користуються, по декiлька разiв прикладаються до твоеi спини, хоча ти й намагаешся в цей час крутитись на землi за годинниковою стрiлкою i таким чином уникнути прямих попадань, перетворивши iх на ковзаючi. Але хтось iз них завдае тобi удару мiж нiг, гострим носаком, вiн потрапляе саме куди слiд, тобто куди, звичайно ж, не слiд, i вiд дикого болю ти розпрямляешся, витягаешся струною, i вони вже не рахуючи (так, нiби спершу вони рахували удари) мiсять тебе i молотять по ногах, по головi, в живiт, i ззаду, по нирках, по хребту, i червона iмла звiдусiль заволiкае твiй зiр…

Але повнiстю вiдрубатися, втратити свiдомiсть Шлоймi не вдалось. Не вийшло йому вiдiйти в забуття. Не судилось йому того дня спокою анi на хвилину, що зайвий раз пiдтверджуе iстину про вiдсутнiсть права на спокiй для справжнього письменника. Удари раптом припинилися, i згори, з червоного туману випливли знайомi обличчя Самчука й Миколи Івановича. Обличчя цi спершу схилились над письменником Ецiрваном, а потiм швидко перейшли у нормальний вертикальний ракурс, з чого Шлойма зрозумiв, що його пiднято з землi й посаджено на ту ж саму лавку, навiть баночка недопитого пива все ще стояла на нiй. Нiкого з трiйцi «роботяг» не було видно нi поблизу, нi навiть на обрii. Хоча на обрiй дивитися запухлим оком було нелегко, Шлойма все ж таки спробував роззирнутись довкола. Потiм схилив голову на колiна i сплюнув пiд ноги просто на розсипанi по травi крекери пiнисту кров, у якiй сiрiв уламок зуба. В головi гуло й дзвенiло.

– Що ж це ви, Шлойма Васильович, так неосторожно по парку гуляете? – трохи докiрливо й нiби аж ласкаво торснув його за плече Микола Іванович, зазираючи в обличчя. – Тут у нас всяке случаеться. Ми цих негодяiв споймаем, ви не беспокойтеся. Зараз Самчук пiшов позвонить, визвать наряд i «скору помощ». А ви посидiть спокойно, не шевелiться, бо, може, у вас е якi-то внутреннi поврежденiя…

Червоний туман в головi потрохи розступився до певних меж, але не остаточно. Спина нила, i в паху теж тупо ворушився бiль. Обмацавши голову, Шлойма подивився на своi долонi – на пальцях була кров i видерте волосся. Червоний туман знову напливав, особливо над лiвим оком. Самчук простягнув йому носовичка. Приклавши його до брови, Шлойма аж засичав вiд болю – брова була глибоко розбита й пульсувала липким слабеньким джерельцем.

«Швидка» чомусь довго не iхала. «Чи в них там бензину нема?» – помiркував уголос Самчук. Зате мiлiцiйний уазик з’iхав з асфальту й криво-косо пришвартувався пiд липкою обiч лавки. Звiдти вийшло двое сержантiв i Самчук, перемовляючись явно по темi недавнього iнциденту. «Вони десь тут недалеко должни буть!» – пiсля цiеi фрази Миколи Івановича обое сержантiв подались кудись вгору пагорбом, до фасаду кафешки, позираючи туди-сюди й бурмочучи щось в одну на двох рацiю. Самчук же пiдiйшов до Миколи Івановича.

– Ну, шо з ним? – питання звучало доволi байдуже.

– Вродi сильно получив… – Микола Іванович теж не випромiнював надмiрних емоцiй.

– Ну то шо будем делать? Везем на обследованiе? Бачиш, шо «скороi» нема до сих пiр. Ідiть сюда, як то вас, Шлойма Васильович…

Письменник Ецiрван, не зовсiм тямлячи себе, був пiдсаджений до уазика, й Самчук, обiйшовши тупориле авто, сiв на мiсце водiя. Крекнувши, витис зчеплення, i машина, жбурнувши заднiм колесом кiлька грудомах пiд ноги Миколi Івановичу, вирвалась на асфальтовану алейку й покотила праворуч, у бiк чортового колеса й виiзду на Московську-Степана Бандери.

Виiхавши з парку попiд колишньою станцiею переливання кровi, авто звернуло лiворуч, подалi вiд Стiни, й кiлькома вiражами у проiжджi двори подолало ще пару великих кварталiв, вискочивши мiж дитсадком i котельнею просто перед масивом корпусiв водного iнституту. Територiя iнституту охоронялась, тож Самчук мусив показати червоненьку книжечку, й брами перед ними розчинилися. За спинами гуртожиткiв, навчальних i дослiдницьких корпусiв уазик повз стадiончик пролетiв аж до фасаду медучилища, частково повторивши тридцятилiтньоi давностi шлях Шлойми й Облi в мiський морг. «Ну, зараз менi у морг ще рано…» – подумав Ецiрван, прикладаючи до брови знайденого в кишенi джинсiвки носовичка. Немов прочитавши його думки, Самчук не став повертати в той бiк, а перетнувши автотрасу, погнав пiд гору, лишаючи середнiй спецiальний учбовий заклад лiворуч. Шлойма ще встиг зауважити постатi студенток на лавках пiд вербами навколо навчального закладу. «На „девочок“ задивляешся!» – любила примовляти в таких випадках Оксана. Вiд згадки про дружину клубок тривожних вiдчуттiв-передчуттiв знову заворушився десь пiд дихалом, у яке, на диво, пiд час бiйки так нiхто й не потрапив.

Ще одна брама, яка закривала в’iзд до симпатичного яблуневого садочка, чекала на них уже вiдчиненою. Вартовий в унiформi, але без погонiв i жодних розпiзнавальних знакiв чи емблем, лише махнув Самчуковi – проiзди! Мiж яблуньками пролягала пряма й рiвнiсiнька, як струнка, асфальтована дорога в один ряд без жодноi колдобини-вибоiни, з акуратно пiдведеними вапном бордюрами. «Що це? Якась лiкарня? Судячи з охайних корпусiв i сходiв, оснащених пандусами для iнвалiдних возикiв, це й справдi мiг бути якийсь медичний заклад… Дивно, тут, за цим парканом я нiколи не бував, хоч i прожив у мiстi практично все свое життя… Там далi, понад здолбунiвською трасою – станцiя юних натуралiстiв, ще далi вже й мiсто кiнчаеться, переходить у Новий Двiр, а тут…»

Уазик спинився перед одним з пандусiв, не з фасаду, а з тилу. Вхiд був службовий, але маленька табличка, прикрiплена коло дверей, повiдомляла: «Ровенский обллеч-санупр. Корп. 1. Приёмное отделение. Посторонним вход вопрещён». Двое медикiв чоловiчоi статi з довгим вiзком-каталкою на колiщатах чекали на них одразу за дверима, в глибинi просторого холу.

Самчук допомiг Шлоймi вийти з уазика й увiйти в хол.

– Лягайте, лягайте, так нада. – Вiн пiдштовхнув Шлойму до каталки й мало не силомiць вклав його, щоправда, ногами вперед. Тому санiтари, перш нiж везти хворого, мусили розвернути каталку, вiд чого стеля з бiлими казенними плафонами крутонулась на 180 градусiв i в животi в письменника легенько замлоiло. Його м’яко повезли коридором, застеленим лiнолеумом. Ззаду i зверху пропливали плафони, якiсь одвiрки, розчиненi навстiж дверi, вiкна… Шлойма раптом вiдчув, що вiн кудись вiдпливае…

– У нього сотрясенiе… – почув вiн над собою i, розплющивши очi, побачив, що похило напiвсидить на бiлому тапчанi з закасаним правим рукавом. Лiкар в окулярах саме наготував шприца i нахилився до хворого. Передплiччя пронизав легкий, але пекучий бiль. Проте вiн швидко вщух, а разом з ним i всi iншi болi – в головi, в животi, у спинi.

– Потрiбна томограма мозку. Зараз я подзвоню на томограф. – Лiкар за столом бiля вiкна почав накручувати номер. Самчук, який теж сидiв бiля столу, навпроти лiкаря, дивився на Шлойму майже спiвчутливо. На столi перед ним лежали речi з кишень Шлойминоi джинсiвки – паспорт, гаманець, пачка сигарет, запальничка, закривавлений носовичок i складаний кнопочний нiж з гарною набiрною ручкою, куплений у трьох мешканцiв мiста Ровно, обласного центру СРУ, за десять гривень з додатком тiлесних пошкоджень середнього ступеня тяжкостi. Сама джинсiвка висiла на спинцi стiльця.

– Ало, Лена! Щас тобi привезуть потерпевшого. Мужчина, сорок два повних года. Там може буть перелом основанiя черепа, то ти подивись внiмательно. Несколько раз прокрути його. Харашо? – Лiкар, не дочекавшися вiдповiдi на свое доволi риторичне запитання-твердження, трохи потримав перед обличчям слухавку, з якоi тоненько сочилися короткi гудки, й поклав ii на важелi. – Ви будете сопровождать чи тут пiдождете?

Останне запитання стосувалось Самчука, i що той вiдповiв, Шлоймi розчути не вдалося. Солодка дрiмота розливалася тiлом, усi предмети навколо набули приемних, милих обрисiв та забарвлень. Ось чудовим дивним тьмяним смарагдом сяють лапатi листки похиленого фiкуса у кутку на поворотi коридору, яким його везуть. Яка приемна, яка нiжна ця свiтло-блакитна побiлка на стелi, з ледь помiтними трiщинками, схожими на письмо, якийсь неземний алфавiт… Цi пiдведенi олiйною фарбою панелi, потрiсканi одвiрки – один, за ним невдовзi другий, третiй. Дверi за вами зачиняються, коридор уже скiнчився, пiшли якiсь переходи, зали, кiмнати. Над одвiрком промайнуло перевернуте табло «Не входить!» Нарештi каталка спинилась. Обличчя санiтара схилилось над ним.

– Злiзайте, зараз прийде оператор томографа. Ідiть, ложiться сюда.

Металевий стiл, вкритий цератою майже тiлесного кольору, своiм узголiв’ям спрямовувався в центр великого подвiйного металевого кiльця, з якого в певних мiсцях виходили дроти й губились десь пiд стелею. Невисока табуреточка-пiднiжка стояла пiд столом, i в кутку тулився бiлий тапчан, точна копiя того, на якому вiн сидiв у попередньому кабiнетi. Заточуючись, виставивши руки наперед, письменник Ецiрван ходою сомнамбули пiдiйшов до тапчана i прилiг. Санiтар вийшов, чути було, як за ним гупнули дверi. Крiзь напiврозплющенi повiки Шлойма бачив, як оператор томографа увiйшов (чи, може, увiйшла?) в тi ж самi дверi. Заскреготiв засув (який тут ще засув? це ж не рентген-кабiнет! хоча – хто зна…), потiм по пiдлозi захляпали капцi-шльопанцi. Ну так, видно, жiнка перевзуваеться на роботi, щоб не кутуляти на високих пiдборах. Постать у бiлому пiдiйшла зовсiм близько i спинилась, нахилившись над ним.

– Ну що, больной? Шо у вас проiзошло? Шлойма сукупнiстю зусилля фiзичного i зусилля волi розплющив очi якнайширше. Над ним, короткозоро примружившись, нахилялось обличчя черговоi операторки комп’ютерного томографа Бляшаноi Олени Ігорiвни.

– Привiт, Обля! – всмiхнувся Шлойма, спираючись на лiктi у спробi сiсти. – Скiльки ж це ми не бачились?


* * *

– А ти повiриш, я знала, що ми колись-таки ще зустрiнемося. – Обля дiстала з кишенi халата окуляри в тонкiй оправi й одягла iх, вiд чого зробилась не старшою, а навпаки. – Ти як себе взагалi почуваеш? – Вона знову нахилилась i зазирнула Шлоймi в очi. – Тебе одразу дивитися, чи, може, я чай поставлю? – Вона ще сильнiше примружилась, i ii обличчя набуло виразу лаборантки, яка розглядае аналiз у мiкроскоп.

– Давай чай. – Шлойма пiдвiвся похитуючись i пошкутильгав услiд за нею до сусiдньоi кiмнатки-передпокою, в якiй на столi з надбитого широкого горла лiтровоi колби стирчав солiдного розмiру кип’ятильник. Вiн сiв на оббитого картатою тканиною стiльця, спробував закинути ногу на ногу й скривився вiд болю – по колiну й нижче колiна йому таки добряче влучили. Подивився праворуч, у вiкно, але всi три скла були забiленi олiйною фарбою десь на метр вiд пiдвiконня, тож тiльки верхiвки яблунь у садку можна було в це вiкно роздивитися. Листя з них ще не опало, воно сухо шурхотiло на легкому вересневому вiтерцi.

Олена вiдкрутила кран над раковиною в кутку, дочекалася свiжiшоi води й, наповнивши колбу, поставила ii на пiдвiконня. Всунула до колби кип’ятильник, увiмкнула його в розетку. Сiла по той бiк столу i пiдперла голову руками:

– Ну, розповiдай. Шлойма зам’явся:

– Та що розповiдати… Розповiдати довго. Давай краще ти. У тебе, напевно, коротше.

– Та ти ж, мабуть, пам’ятаеш, ото, коли ми востанне бачилися…

Так, тобто нi. Останньоi зустрiчi (останнiх зустрiчей) Шлойма, по правдi кажучи, не пам’ятав. Роки спливли i принагiдно змили чимало того, що варто було б пам’ятати.

Коли вiн пiшов до дев’ятого класу, Олена таки вступила до медучилища, як i намiрялася попередньо. Вона швидко оформилася в функцiональну розвинуту дiвчину. Шлойма, в якого дитинство на той час iще не скiнчилося, зрiдка бачив ii вечорами, коли вона бiгла парком на танцi в напрямку «пательнi» у неймовiрно короткiй спiдничцi мiнi, визивно демонструючи своi повнуватi стрункi ноги пенсiонерам, котрi грали в шахи на лавках. Десь на другому-третьому курсi медучилища Обля проходила практику в хiрургiчному вiддiленнi обласноi лiкарнi й там познайомилася з лiкарем-iнтерном зi Львова Стефком Оробецьким. Бородатий галичанин з великими ласкавими руками швидко пiдкорив дiвоче серце, й молодi люди нетерпляче очiкували, коли знову спiвпадуть iхнi нiчнi чергування. Наступного року вони одружилися, а за кiлька мiсяцiв Обля народила дочку Наталочку. Ще за кiлька мiсяцiв Стефко поiхав до батькiв у Львiв i, потелефонувавши звiдти наступного дня, повiдомив, що не збираеться повертатися «в те кугутське Рiвне». У свою чергу Олена затялась не iхати до галицькоi столицi, наiвно шантажувала Оробецького забороною на зустрiчi з дочкою, на що Стефцьо в черговiй телефоннiй розмовi сказав, що мае серйознi сумнiви щодо свого батькiвства. Олена розплакалась i нерозважливо прокричала в слухавку, що не (!) бажае (!!) бiльше (!!!) його (!!!!) бачити (!!!!!) нiколи (!!!!!!). Здаеться, Оробецькому саме цього й було потрiбно, бо невдовзi вiн уже опинився за океаном, на Американському континентi, звiдки жодних звiсток про нього не надходило. Принаймнi, до Олени вони не доходили. Розвiдного листа чи якихось алiментiв вона не дочекалась анi в близькому, нi в далекому майбутньому.

Шлойма на той час вже був доволi посереднiм студентом фiлологiчного факультету Ровенського педiнституту, а також молодим перспективним поетом, тож iхнi з Облею шляхи не мали точок перетину. На танцюльках у будинках культури залiзничникiв чи будiвельникiв вона вже не з’являлася, лiтстудiю при молодiжнiй газетi «Змiна» не вiдвiдувала зроду, до педiнституту не мала жодного стосунку. Та все ж мешкати в двохсоттисячному мiстi й не зустрiчатися нiколи – неможливо, тому якiсь короткi спiткання все-таки траплялися, цiлком випадково, у штовханинi тролейбуса першого маршруту, або на вечiрнiх вулицях, – отямившись вже в статусi розлученоi жiнки, Обля жила iнтенсивним особистим життям, поряд з нею виникали, щезали i знову з’являлися чоловiки рiзних класiв i гатункiв – вiйськовi й цивiльнi, грубуватi й iнтелiгентнi, високi й низенькi, товстi й худорлявi. За кiлька рокiв Шлойма, запустивши навчання, був вiдрахований з педiнституту, загримiв до вiйська, а пiсля дембеля вступив до iншого iнституту – Лiтературного, в тодiшнiй столицi тодiшньоi батькiвщини мiстi-героi Москвi. Звiдтодi десь пiвтора десятка довгих рокiв вiн рiдко навiдувався до рiдного мiста, аж доки не повернувся остаточно, вже доволi знаним автором («широко знаний у вузьких колах», як твердив колись засмальцьований дотеп), з чорнявою волинянкою Оксаною, повернувся, щоб жити й писати тут, вдома, в тодi ще единому Рiвному, в серединi дев’яностих. Вiн повернувся пiсля iнтенсивноi (можливо, навiть – найiнтенсивнiшоi) частини життя, прожитоi по столицях – Росii, Украiни, Польщi, повернувся в рiдну провiнцiю, аби бути першим на селi, бо другим (а частiше навiть третiм-четвертим) в Римi бути вже набридло. На той час батьки мешкали вже в новому трикiмнатному помешканнi на Струтинськiй, сестра вийшла замiж, тож вони з Оксаною поселились в однiй з трьох кiмнат, у тiй, де вiкно виходило на Бармацьку гiрку, мiське смiттезвалище вдалинi й на вулицю Гагарiна з тролейбусами через поле.

З Облею звiдтодi вiн i справдi не бачився, часом вона передавала цiлком позбавленi пiдтексту, прозорi привiти через нечисленних спiльних знайомих, тож вiн тримав ii десь на маргiнесi свiдомостi як особу, з котрою пов’язано шматок попереднього, дуже-дуже давнього життя, якийсь глибоко iнтимний фрагмент, що ним вiн нiколи нi з ким не дiлився. Найшвидше, це була та оголена дiвчина, що лежала на анатомiчному столi, прикрита цератою блiдого тiлесного кольору. Й ось тепер ця жива сторiнка його бiографii, не найважливiша, та все ще актуальна, вже добряче пожмакана бiографiею власною, сидiла перед ним, помiшуючи чай скляною паличкою, що нею в лiкарнi, здаеться, беруть якiсь аналiзи. Вона всмiхалась через стiл, час вiд часу опускаючи очi, неначе знала про нього щось кумедне, можливо, навiть непристойне… Чай вона заварила з пачки, на якiй була етикетка зi слоником i напис «Чай цейлонский», але бурий колiр напою в склянках викликав обгрунтованi пiдозри стосовно походження i якостi дрiбноi порохнявоi заварки. І ще ця райдужна бензинова плiвочка, яка зафiксувалась на поверхнi рiдини нерiвними пласкими острiвцями.

– А ти як тут опинився? І що сталося з тобою?

– Я на один день. Отримав дозвiл на вiдвiдання, приiхав з батьками побачитися, з Уляною. А це в парку якiсь ублюдки причепилися… Сама онде бачиш, як я отримав. – Шлойма торкнувся пальцями запухлого лiвого ока, котре, щоправда, вже починало потрохи стухати.

– Зараз у нас по парку краще самому не гуляти. Особливо надвечiр. Такi часи настали. Я Наташку зустрiчаю з танцiв i прошу хлопцiв, щоб ii додому проводжали.

Шлойма взяв до рук склянку й вiдсьорбнув коричневоi рiдини. Чай пахнув рибою, пилом, ще чимось, тiльки не чаем. Зробивши над собою зусилля й проковтнувши те, що вже було у ротi, Шлойма обережно поставив склянку на стiл. Тепер би не заговоритись i не надпити випадково цього напою знову. Бо наслiдки можуть бути непередбачуванi.

А говорити хотiлося про все одразу. Сотнi запитань гули у втомленiй головi, як незаперечна ознака легкого струсу мозку. Ось, наприклад: чому вiн сьогоднi приiхав сюди? Що вабить його в цьому свiтi? Чому вiн так поривався сюди? Може, Олена знае вiдповiдь на це запитання. Та спитав вiн зовсiм iнше:

– Як ви живете тут?

Обля вiдповiла не одразу. Вона помовчала, бовтаючи паличкою в своiй склянцi. Потiм пiдвела погляд. В очах читався сум.

– Ти таке питаеш. Як би то сказати… Тьмяно… Тьмяно, як отi фiкуси в дiжках, розставленi по коридору. Нiби все е, а чогось не вистачае.

– Чого? Свободи?

– Я не знаю, не знаю, як це сказати… Ми хочемо цього i боiмось. Так, мабуть, свободи. Якщо це так називаеться…

Шлойма подумав, що варто змiнити тему розмови. Вiн не любив патетики i складних мисленних наворотiв. І в життi взагалi, i в лiтературi зокрема. Чи швидше – в лiтературi передусiм. Саме за це значна частина критикiв вважала його неглибоким попсовиком i кон’юнктурником. Сам вiн до цих закидiв ставився спокiйно, не вельми надаючи iм значення. Писав, як писалося, радiв вiд успiху, сумував вiд невдач, та нiколи не ставив реальне життя нижче за вигаданий свiт на бiлих паперових сторiнках.

– А ти увесь цей час працювала в медицинi?

– Так. Один час навiть разом з батьком, в патанатомii.

– А що тепер твiй батько?

– Спиваеться потрохи на пенсii. Сидить удома, слухае своiх бiтлiв. Інодi проводжае Наташку на танцi, туди, в парк, у концертний зал. Займаеться з нею англiйською. Вона ж, дитя наiвне, вчить мову, мрiе виiхати до вас, у Захiдний сектор, а звiдти ще десь далi, до Європи, стати фотомоделлю. Чи манекенницею, я точно не пригадую.

Ецiрван спробував уявити собi сьогоднiшне життя в мiстi, по цей бiк Стiни, звичайне повсякденне життя, його нудьгу i плiснявий туск. Торiк на Рiздво в Захiдному Рiвному, в конгрес-холi готелю «Європейський-Гоф» дiйсно проходив схiдноевропейський пiвфiнал одного з численних конкурсiв краси, конкретноi назви Шлойма вже не пригадував. Дiвчина з Березнiвського району, випускниця ПТУ, яка працювала в об’еднаннi «Азот», пробралась до самоi колючоi огорожi Клеванського коридору, якимсь дивом перетнула дроти, скориставшися для цього двометровим шаром снiгу, що його понамiтало завiрюхою, i вискочила на проiжджу частину, не помiчена камерами стеження, просто перед автобусом з польськими телевiзiйниками, котрi iхали знiмати пiвфiнал. Тi пiдiбрали полiську красуню, вiдпоiли гарячою кавою й довезли до мiста. Там вона взяла участь у позаконкурснiй програмi, отримала приз глядацьких симпатiй, стала героiнею кiлькох репортажiв мiсцевого й закордонного ТБ i залишилась працювати на рецепцii готелю, хоча одразу пiсля конкурсу й отримала кiлька пропозицiй вiд польських i захiдноукраiнських модельних агенцiй. Та вирушати в подорож на Захiд тим самим Клеванським коридором вона не ризикувала. Тим часом ii родину з Березнiвського району швиденько переселили десь на безводдя Миколаiвщини, про що вiдчайдушна втiкачка довiдалась зi зловтiшноi статтi в «Червоному прапорi» – «Виховали зрадницю». Газету цiлком випадково залишив на столику в холi готелю хтось iз вiдряджених у Захiдний сектор спiвробiтникiв обкому КП СРУ.

Шлойма раптом зауважив, що вже кiлька хвилин вони з Облею сидять мовчки, невiдривно дивлячись одне одному в обличчя. Думок i запитань в головi вже не було жодних, лише розслабленiсть i вiдчуття затишноi тишi навкруги. Обля зняла окуляри i через це мружилась, нiби всмiхалася до нього.

– Менi так гарно! Чому менi так гарно?

– Тобi вкололи морфiн. Це вiн так дiе. Щоб тобi не болiло. Он, бач, i брову тобi зашили.

Справдi? Шлойма помацав брову й вiдчув пiд пальцями шорстку смужечку пластиря, а пiд нею – шов, короткий i твердий. А вiн i не пригадував, коли над ним проробили таку операцiю. Тим часом Обля встала з-за столу.

– Ну що, давай я тебе подивлюся. Потрiбно перевдягтися. Знiми з себе усе й одягни на голе тiло цей халат. – Вона простягла йому халат, знявши його з плiчок, якi висiли на дверях. – Знiмай усе, усе. – Обля помiтила, що Шлойма завагався, дiйшовши до трусiв. – Ецiрван, нам же не по дванадцять рокiв!

Вона вiдiйшла до вiкна й засмикнула бiлi казеннi штори. Потiм узяла Шлойму за лiкоть i повела у внутрiшню кiмнату, до металевого столу, застеленого запраною цератою тiлесного кольору. Усе ще притримуючи за лiкоть, пiдсадила, допомогла лягти на стiл. Шлойма випростався горiлиць i витягнув руки уздовж тiла.

– Слухай, Обля! Я давно хотiв тебе запитати…

Обля, яка вже нахилилась над пультом i встигла натиснути кiлька клавiш чи кнопок, напружено повернула голову в його бiк, показуючи, що чуе i слухае.

– Ти, можливо, пам’ятаеш… Ти мусиш пам’ятати, коли ми… одного разу ходили з тобою до твого батька в морг. Носили йому обiд. І поки ти годувала батька, я залишався в залi. Там на столi лежала дiвчина. Рокiв двадцяти.

Обля слухала його мовчки, завмерши, ii руки нерухомо зависли над пультом томографа.

Шлойма пiднявся на лiктях, голос чомусь зробився хрипким:

– Ким вона була? Та дiвчина? Ти не знаеш?

– Знаю. Вона – самогубця. Я потiм запитала в батька. Не думай, я ii також одразу зауважила. Вона випила пляшку оцтовоi есенцii. Здаеться, через нещасне кохання. У неi всерединi все було чорне, так батько казав. Все згорiло.

– Як дивно. Така гарна… Зовнi вона була така гарна… Обля не вiдповiла, знову схилившись над пультом.

Шлойма лiг, випростався i втупився у стелю. Стеля легенько пульсувала й коливалася, то вiддаляючись, то наближаючись. Дiя уколу ще не минула, всьому тiлу було легко i приемно, легке лоскiтне поколювання в пальцях рук i нiг то посилювалось, то вщухало – тiло неначе бринiло. Крiм алкоголю й нiкотину Шлойма намагався не впускати в себе iнших штучних збудникiв (випаленi ще в армii кiлька сигарет з коноплею не рахуються), тож зараз вiн здивовано й недовiрливо прислухався до незнайомих вiдчуттiв.

Але що це, чому, навiщо?.. Обля, впоравшись нарештi з тими кнопками на пультi, пiдiйшовши впритул i пiдтягнувшись на руках, спершу сiла у тебе в ногах, розгорнула на тобi халат, на якому немае жодного гудзика, тiльки тоненький поясок, ти ним замотався навколо стегон, але не зав’язав його анi на вузол, нi на бантик, просто запхав кiнчика до кишенi. Облине обличчя (яке цiкаве алiтерацiйне сполучення!) схиляеться над твоiми грудьми, ти вiдчуваеш животом лоскiт ii подиху, вiн змiщуеться вгору-вниз. Тобi тепло i приемно, ii вуста мандрують по тобi, а ти обома руками гладиш ii русяве волосся. Вона вдихае тебе, вона смакуе тебе, пiд порухами ii вуст ти хвилясто пiдiймаешся й опадаеш знову.

Врештi вона сiдае на тебе, як вершниця, наiзниця, як амазонка на зляканого й напруженого огиря, стискае колiнами твоi боки, i ви мчите кудись у безкрай, не лише по горизонталi, але й по вертикалi також – он як зарухалася стеля, вона то вiдштовхуе, то притягуе вас, уся кiмната обертаеться навколо вас, обертаеться величезне колесо томографа. Вона поглинае, поглинае тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий, вузький простiр, з якого ти колись прийшов у цей великий, широкий i незатишний свiт, ритмiчно коливаеться на тобi, потрохи нарощуючи швидкiсть цих коливань, iхнi оберти – бо ви таки обертаетесь у просторi якимсь незрозумiлим чином, чи то вiн обертаеться навколо вас: стiни, вiкна, пiдлога, стеля, яка iще недавно пульсувала, тепер летить навколо вас, мiняючись мiсцем з пiдлогою! Та водночас ти вже нарештi кудись вiдпливаеш, той напiвсонний стан, у якому ти перебував кiлька останнiх годин, переходить в остаточний вiдрубон, ти лише вiдкидаеш голову й робиш глибокий видих, i встигаеш помiтити у свiтлому прямокутнику вiдкритих дверей двi нечiтко означенi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi…

Дiвчина з розпущеним волоссям, яка встала з сусiднього металевого столу, нахилилась над тобою i зi словами «хороший мальчiк» мiцно-мiцно, холодно-пекуче поцiлувала тебе у вуста.


* * *

Ти повiльно прокидаешся, важко, наче з тяжкого бодуна, точнiсiнько, як сьогоднi вранцi, там, далеко, по той бiк Стiни. Ривком пiдводиш голову з чогось такого незручного, твердого, чому й назви нема. Взагалi-то воно мало б називатися стiною, «стiною» з малоi лiтери, внутрiшньою стiною одного з примiщень лiксанупру, бiля якоi ти зараз напiвсидиш на бiлому тапчанi, вкритому целофаном i приблизно бiлим простирадлом. Ти цiлком голий, тiльки дiрявий халат без гудзикiв обвивае твоi чересла, а твiй одяг – вельветки, пом’ятi й закривавленi сорочка та джинсiвка, шкарпетки i взуття – все це валяеться поряд, на тапчанi й частково пiд ногами на пiдлозi.

– Ну все, Шлойма Васильович, врем’я вийшло, одiвайтесь потроху. Все прiятне, шо для вас було запланiровано, вже закончилось. Тепер начинаеться серйозна робота, – лунае десь над головою глухий, неначе з-за стiни, монотонний голос Самчука.

Руки не слухались. Натягнувши вельветки до колiн i сорочку на плечi, Шлойма спинився перепочити. Розслабленi пальцi не одразу пригадали мистецтво застiбання гудзикiв. Дiя уколу нарештi вже минула, i в головi тепер гуло, брова болiла, а лiве око знову починало запливати. Самчук на мить опустився на протилежний край тапчана, недовго подивився на потерпiлого письменника Ецiрвана байдужим спокiйним поглядом. Потiм повернувся до дверей. Звiдти долинуло:

– Я думаю, вiн уже соображае… Давай, читай. Шлойма з натугою пiдвiв голову, водночас вiдкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями. У дверях стояв ще й Микола Іванович в мiлiцейському бушлатi старшого сержанта поверх цивiльного пiджака. По словах Самчука вiн витяг з внутрiшньоi кишенi бушлата кiлька аркушiв паперу формату А4, складених учетверо, делiкатно iх розгорнув-розправив i зачитав:

– «Гражданiн Ецiрван Ше Ве, проживающий в Западному секторi города Ровно. Експертиза, проведена в лабораторii горотдела ЕмВеДе в присутствii понятих, засвiдетельствовала, шо на iз’ятому у вас самодельному ножi присутствують слiди человечеськоi кровi. До виясненiя лiчностi… обладателя цiеi кровi…» Ну вони тут i написали… вобщем, ви понiмаете, а в протоколi ми потом iсправимо… тож до виясненiя лiчностi ви задержанi спецiальним постановленiем прокуратури як iностранний гражданiн на територii СРУ! Ви можете буть задержанi до трьох суток включiтельно.

– Послухайте… – Свiй власний голос Ецiрван також чув неначе з-за стiни. – Пояснiть менi, в яку гру ми граемо. Ви ж прекрасно знаете, що це – не мiй нiж. Я його купив у тих трьох… ублюдкiв, якi мене потiм побили. Спiймайте iх i в них з’ясовуйте все, що стосуеться цього ножа. А я сьогоднi увечерi мушу бути вдома, на сьому годину в мене прем’ера в театрi. – Аж враз до нього дiйшло все безглуздя щойно вимовленоi фрази. Чи ж цi двое хоч розумiють значення слова «прем’ера»?

– Ви должнi ось тут пiдписаться. – Микола Іванович нагнувся над ним з паперами i ручкою в руцi, тицькаючи пальцем у якусь порожню графу в самому низу аркуша.

– Я нiчого не пiдписуватиму! – пригадавши давнiй досвiд «спiвбесiд» з органами, вiдрубав Шлойма i для певностi сховав долонi за спину.

Микола Іванович пiсля секундного роздуму промимрив: «Ну, харашо…» – й запитально подивився на Самчука. Той, усе ще стоячи бiля дверей, гмикнув, змiряв Миколу Івановича нищiвним поглядом i примирливо, майже благально проказав, ласкаво вимовляючи кожне слово:

– Ладно, Шлойма Васильович. Не хочете, то й не хочете. Але ви одiвайтесь, бо в нас з вами ще тут, у лечсан-упрi одне коротеньке дело есть.

– Яке ще… яка ще справа? – Шлойма вже впорався з рукавами й майже всiма iншими гудзиками на сорочцi. Вiн пiдвiвся з тапчана, похитнувшись, ривком пiдтягнув i застебнув штани. – Чого ви ще вiд мене хочете?

– Не беспокойтесь, справа не опасна. Кроме того, вам даже iнтересно должно буть. Бо це касаеться лiтератури. Вас хоче бачити Степанида Добромолець.

«Степанида Добромолець? А хто це така?» – вже майже запитав Шлойма, та в останню мить пам’ять таки викинула необхiдну iнформацiю. Степанида Порфирiвна Добромолець, якби вона була народилась чоловiком, могла б сьогоднi називатись патрiархом ровенськоi лiтератури. Іще школярем Шлойма вiдсиджував у актовому залi рiдноi вiсiмнадцятоi школи довгi, об’еднанi з двох урокiв пiвторагодиннi зустрiчi зi старою сивою письменницею, авторкою трилогii «Шлях до волi», що ii складали три романи: перший, власне, «Шлях до волi», а також «На волi краще, як в неволi» i «З волi в неволю не хоче нiхто», у яких детально й розлого розповiдалося про становлення Радянськоi влади на Ровенщинi – короткочасний прихiд червоних кiннотникiв ще до пiдписання Брестського миру, два десятилiття «пiд Польщею», коли члени КПЗУ на конспiративних квартирах читали «Правду», нелегально привезену «з того боку», про золотий вересень 1939-го, першi колгоспи, боротьбу селян з нiмецько-фашистськими загарбниками, а заодно i з оунiвськими зарiзяками-сокирниками, про щасливий День Перемоги 9 травня, про повоенне становлення, вiдбудову та розбудову народногосподарського комплексу областi. Авторка трилогii мирно дрiмала за столом на сценi, поки вчительки мови та лiтератури зачитували школярам фрагменти з ii творiв. Твори цi приблизно раз на десять рокiв перевидавалися «Полiтвидавом» чи якимись iншими видавництвами i розповсюджувались винятково по книгарнях Рiвного та областi, певно, що мало користуючись попитом поза ii межами. І ось зараз його хоче бачити Степанида Добромолець…

– А вона що… вона iще жива? – питання прозвучало цiлком недоречно. Якщо «хоче бачити», то, певно, таки жива, в переносному значеннi такоi фрази не кажуть навiть спiвробiтники органiв.

– Вона зараз тут, в лечсанупрi, на другому поверсi, в двадцять другiй палатi, на спецобследованii. У неi був сердечний припадок, десь мiсяця три назад. І з тих пор вона лежить в лечсанупрi. Сьогоднi вона позвонила в обком i попросила по возможностi з вами зустрiтися. Їй пiшли навстречу. Так шо – пройдьомте, Шлойма Васильович…

Плентаючи мiж Самчуком i Миколою Івановичем уже знайомим лiнолеумним коридором повз тьмянi запилюженi фiкуси, Шлойма, про всяк випадок i щоб розiгнати туман в головi, пригадав собi головних персонажiв i загальну сюжетну канву трилогii Степаниди Добромолець.

Молодий пастух-напiвсирота з Полiсся Микола Музичук пiсля фронтiв Першоi свiтовоi i Громадянськоi воен повертаеться в рiдне село Ремчицi. Його кохана Галя по волi змучених тяжкою працею батькiв (i супроти волi власноi) вийшла замiж за мiсцевого багатiя-жмикрута. Зустрiвшися з коханим Миколою, Галя присягаеться, що вони будуть разом, навiть якщо задля цiеi мети вона муситиме отруiти нелюбого мужа Григорiя. Та до цього не доходить – Григорiй сам замерзае в лiсi, повертаючись напiдпитку з ярмарку. Микола й Галя поеднують своi долi, хоча пiдступний сiльський пiп отець Герасим i не хоче iх вiнчати. Микола з Галею «живуть у грiху», а все село, науськане попом, засуджуе молоду пару. Темнi, затурканi селяни не розумiють щирих i чистих почуттiв молодят. Їх пiдтримуе лише сiльський дивак, бiдняк Онисим, який iще на початку сторiччя був кур’ером ленiнськоi «Іскри» по територii Волинi i якось навiть iздив на конспiративну зустрiч у Поронiно. Саме Онисим вперше розповiдае Миколi про можливiсть побудови справедливого суспiльного ладу без попiв i багатiiв, крадькома приносить йому почитати Карлiв Марксiв «Капiтал», iншу заборонену прогресивну лiтературу. Потiм Онисим з Миколою пiд зшитим Галею червоним прапором виводять сiльську бiдноту Ремчиць на першу в iсторii села першотравневу демонстрацiю. Викликана попом Герасимом полiцiя розганяе демонстрацiю, заарештовуе Миколу й Онисима. Та у в’язницi Микола налагоджуе новi, ще ширшi зв’язки з мiськими революцiонерами й за кiлька рокiв повертаеться в рiдне село вже переконаним борцем за свiтле майбуття трудящих всього свiту. Наступного дня нападом вiйськ гiтлерiвськоi Нiмеччини на Польщу розпочинаеться Друга свiтова вiйна.

Другий роман – «На волi краще, як в неволi» – розпочинався, згiдно iз законами серiалу, з того самого мiсця, в якому скiнчився попереднiй: на узлiссi край села пiзнього вечора, чи раннього ранку, Галя, зовсiм випадково вийшовши по воду, чи там коноплi тiпати, розпiзнае в ледь помiтнiй постатi ген далеко в кiнцi шляху свого судженого. Покинувши посеред дороги вiдра, чи там коноплi, вона бiжить з усiеi сили, як американська супержiнка Марiон Джонс, щоб, припавши до грудей коханому й вiдсапавшись, повiдомити, що за час його вiдсутностi в них знайшовся хлопчик Василько. Дитинцi вже майже рочок, росте здоровеньке, та вищезгаданий зловредний пiп Герасим не хоче хрестити хлопчика. «Ну, нехай, i так людиною виросте!» – вiдповiдае Микола i, взявши кохану дружину за бiлi руки, йде додому, пiдiбравши по дорозi покинутi Галею вiдра, чи там коноплi. Вдома вiн виймае з колиски й цiлуе сина, сiдае до столу поснiдати, а потiм з головою занурюеться в революцiйну дiяльнiсть. Трохи бiльше як за два тижнi все село пiд проводом Миколи виходить зустрiчати хлiбом-сiллю червонозорянi танки й воiнiв-визволителiв, единокровних братiв зi Сходу. З-за клунi на селян позирають з ненавистю мiсцевi жмикрути-багатii пiд проводом отця Герасима. Та щасливi трударi не надають великого значення iхнiй безсилiй лютi. Нове щасливе життя розквiтае у Ремчицях. Люди з радiстю записуються до колгоспу, щоб у спiльнiй працi жити-поживати i лиха не знати. Всi без винятку сiльськi дiти йдуть до школи, де молода й гарна вчителька, що прибула разом з визволителями, навчае iх читати i писати. Миколу Музичука селяни-трударi одноголосно обирають головою колгоспу. Їхнiй вибiр схвалюють i на бюро райкому, де Миколу одразу впiзнають колишнi товаришi по в’язничнiй камерi i без кандидатського термiну приймають до лав партii. Головуе на бюро райкому колишнiй сiльський дивак Онисим, i орден Бойового Червоного Прапора краплею кровi (саме так, «краплею», а не плямою, цей образ добряче здивував Шлойму iще пiд час прочитання роману й, певно, тому так мiцно закарбувався у пам’ятi) горить у нього на лацканi пiджака. Саме Онисим першим i вiтае Миколу, обiймае його й шепоче на вухо: «Знаю – ти гiдний. Ти вистоiш. І ти – не зрадиш. Вiрю в тебе, Миколо!»

Неповних два роки проiснував у Ремчицях колгосп, яким керував Микола Музичук. І другий роман Степаниди Добромолець закiнчувався напередоднi 22 червня 1941 року, напередоднi початку страшного военного лихолiття. В суботу, 21 червня вiдповiдальний партпрацiвник Онисим приiхав з району у рiдне село i заночував у хатi в голови колгоспу М. Музичука. Сидячи за столом, при чарцi вiн встиг упiвголоса розповiсти друговi-побратимовi Миколi про напружене мiжнародне становище, про незлiченнi гiтлерiвськi полчища за Бугом, «ось тут же, недалечко, там, де Волинь…» А прокинулись Микола з Онисимом i перелякана Галя з трирiчним Васильком уже вiд реву фашистських лiтакiв у чистому небi Батькiвщини. Онисим негайно вiд’iхав до райцентру, щоб там керувати евакуацiею, а Миколi звелiв збирати всiх колгоспникiв на загальнi збори й на тих зборах оголосити про вiроломний напад фашистськоi Нiмеччини на Краiну Рад та про необхiднiсть збройноi боротьби.

Вже подолавши увесь довжелезний лiксанупрiвський коридор i пiднiмаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайникiв пам’ятi ще й фабулу третього, заключного роману трилогii. Саме цей роман викликав свого часу у критикiв найбiльше зауважень та нарiкань, оскiльки в ньому на сторiнках першого варiанта авторка з симпатiею вивела образ молодого зв’язкiвця-оунiвця Юрка. Згiдно з приватними переказами, сама Степанида Добромолець в роки вiйни вже доволi зрiлою жiнкою пережила бурхливий роман з юним нацiоналiстом, що й намагалась завуальовано (та, видно, все ж недостатньо завуальовано) увiчнити у своiй прозi. Перепрацьований другий варiант роману було подано до видавництва iз запiзненням, а свiт вiн побачив з iще бiльшим запiзненням, пiсля аж чотирьох внутрiшнiх рецензувань. Двое з рецензентiв мали високi вченi ступенi, ну а двое iнших – високi вiйськовi звання. У доповненому, змiненому й перепрацьованому текстi Микола Музичук вже за кiлька днiв пiсля початку вiйни й приходу окупантiв на землю Ровенщини береться за органiзацiю партизанського загону «Месники» в лiсах навколо рiдного села. Галя з Васильком переховуються у сусiдньому селi, в далеких родичiв. Онисим, провiвши евакуацiю в райцентрi, переходить на нелегальне становище i прибувае в рiдне село, змiнивши зовнiшнiсть. Та все ж пiдступний пiп Герасим впiзнае колишнього односельчанина й негайно видае його фашистським прихвосням – оунiвцям i полiцаям. Незламний Онисим гине пiд тортурами, так i не виказавши мiсцезнаходження партизанського загону «Месники». За це партизани вночi здiйснюють зухвалий налiт на село, карають попа i його пiдспiвувачiв, а потiм продовжують свою збройну боротьбу, пускаючи пiд укiс гiтлерiвськi ешелони на вiдтинках залiзницi Ровно – Сарни та Ровно – Кiверцi. Загiн Миколи Музичука мiцнiшае i розростаеться. Мiсцевi фашистськi прихвоснi – оунiвцi й полiцаi – покриваються холодним потом, почувши саму тiльки його назву – «Месники». Та коли одного разу командир загону поночi пробираеться в сусiдне село, щоб там побачитися з дружиною Галею i сином Васильком, вiн потрапляе в засаду, пiдлаштовану оунiвцями та полiцаями з iнiцiативи того самого, згадуваного вище молодого нацiоналiста Юрка, який був з такою симпатiею зображений авторкою у першiй редакцii роману. У другiй редакцii Юрко, хоча вiн i бiдняцький син, спiвае в церковному хорi, де й потрапляе пiд згубний вплив отця Герасима.

Пiднявшись на другий поверх, Шлойма з супроводжуючими iшли таким самим коридором, застеленим лiнолеумом, тiльки замiсть табличок з назвами кабiнетiв тут на дверях були номери: 2, 4, 6, 8 i далi згiдно з рядом парних чисел. Вiдповiдно палата номер 22 мала бути аж ген десь в кiнцi коридору. І ще фiкусiв по кутках не стояло.

У фашистських застiнках Микола Музичук лежить поранений, зв’язаний i кинутий у пiдземелля, без iжi й води декiлька днiв. Коли його, вже майже непритомного, чиiсь руки таки звiльняють вiд кайданiв i приводять до тями, вiн спершу думае, що це прийшли його розстрiлювати. Тим бiльше що все вiдбуваеться на свiтанку, ще лише ледь сiрiе. Аж нi, насправдi це партизани, несподiвано зухвало напавши на райцентр, захопили будинок комендатури, в пiдземеллi якого й утримували iхнього командира. Ледь живого, Миколу Музичука попiд руки виводять на волю його бойовi побратими. Наляканi фашисти втекли з мiстечка, тим бiльше що зi сходу вже потужно наступае Червона армiя, i не за горами той день, коли ненависних загарбникiв назавжди проженуть з мiст i сiл Ровенщини – а сталося це, як усi ми добре пам’ятаемо… ну, коли це сталося? хто хоче сказати? Ну звичайно ж, у лютому 1944 року…

Перед самими дверима палати номер 22 хтось iз супроводжувачiв – чи то Самчук, чи Микола Іванович – притримав Шлойму за плече.

– Тут нада пiдождать. Бо старша женщина може буть в безпам’ятствi або просто спать. І ще одна просьба до вас, Шлойма Васильович, – не нада iй нi в чом перечить, соглашайтесь з усим, шо вона скаже. А то, самi понiмаете, може розстроiться пiсательнiца, серце знову схватить…

Самчук, тихенько вiдхиливши дверi у вузьку шпаринку, спершу зазирнув до палати номер 22, а потiм i зовсiм дивно нечутно прослизнув своiм великим тiлом досередини. Шлойма й Микола Іванович залишились iззовнi. Шлойма поторкав пальцями зашиту й залiплену пластирем брову.

Пiсля визволення Ровенщини вiд нiмецько-фашистських загарбникiв i остаточного встановлення Радянськоi влади Микола Музичук повертаеться в рiднi Ремчицi й береться за вiдбудову рiдного колгоспу. Галя й Василько теж повертаються, i возз’еднана родина втiшаеться своею возз’еднанiстю. Повертаються з вiйни спершу пораненi, а потiм просто демобiлiзованi червоноармiйцi. Багато кого не дочекались жiнки-удовицi й дiти-сироти. Але час iде, i треба продовжувати будувати нове життя. Та будувати його в повному обсязi перешкоджають клятi сокирники-нацiоналiсти й колишнi полiцаi, якi, зачаiвшись у навколишнiх лiсах, залякують довiрливих селян, забороняючи iм записуватись до колгоспу, й навiть убивають молоду вчительку, ту саму, яка приiхала до села у золотому вереснi 1939-го. Микола Музичук на чолi загону «яструбкiв», до якого записались усi демобiлiзованi воiни й декiлька пiдлiткiв, таки вступае в герць з оунiвськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поединку Миколу смертельно ранять, i вже привезений товаришами додому, вiн встигае, вiдсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синовi Васильковi слова свого заповiту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очi затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.

До шкiльних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультетi украiнськоi фiлологii педiнституту вони вивчалися, i штудiювалися ретельно, навiть проходили окремим бiлетом на iспитах з укррадлiтератури. Сам Шлойма на другому курсi писав курсову роботу з теми «Художнi особливостi зображення характерiв полiських селян у романi-трилогii Степаниди Добромолець». Саме звiдтодi вiн так гарно й закарбував у собi перебiг подiй всiх трьох романiв. Молода, свiжа, тренована пам’ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всi цi колiзii та перипетii. Через це в майбутньому Шлойма часом не мiг пригадати деталей з короткоi новелки Борхеса чи невеликоi повiстi Грабала, прочитаних набагато пiзнiше, але сюжети всiх трьох романiв Степаниди Добромолець засiли в ньому назавжди.

Дверi палати номер 22 рипнули, i з-за них з’явився Самчук. Вся його службова зовнiшнiсть, з обличчям включно, променилась непiдробною турботою, повагою й шанобливiстю.

– Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, i ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут пiдождем. Це другий етаж, вiкна там в палатi зарешоченi, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у цi дверi, у вас нема. Пробудете, скiльки потребуеться, тiльки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нервiровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встае, так шо ви коло неi сядьте, на близькому расстоянii, шоб вона вас харашо чула й бачила. Все, давайте, заходьте. Помнiть, ми тут, рядом, за дверима.

Шлойма потягнув на себе дверi й увiйшов у напiвтемний зашторений простiр палати. Примiщення було вузьким i довгим. Якась квiтка – чи й не фiкус – похилилась у горщику на застеленiй газетою табуретцi бiля стiни, видiляючи кисень згiдно зi своiм рослинним призначенням. А далi, бiля вiкна, у глибинi палати, на високому ортопедичному лiжку лежала, виклавши руки поверх товстоi пуховоi ковдри й пiдвiвши йому назустрiч розкошлану голову, сама помираюча й вiчно жива Украiнська Радянська Лiтература. Повiльними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутiнку палати Шлойма пiдiйшов до узголiв’я лiжка.


* * *

Це була величезна жiнка, вагою, без сумнiву, далеко понад центнер. «Нiколи не думав, що вона така велика… – майнуло у Шлойми в головi. – Але ж i бачив я ii всього кiлька разiв у життi, й тiльки з вiдстанi. Та i рокiв звiдтодi минуло щонайменше тридцять». Туша в лiжку правильною куполоподiбною горою здiймалась пiд ковдрою, ногами до заштореного вiкна. Лiжко тоненько й жалiбно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на головi Степаниди Добромолець ще зберiгало слiди завивки, карi очi з-пiд сивуватих брiв дивилися серйозно, тверезо й цiлком осмислено.

Шлойма нерiшуче спинився бiля самого лiжка, шукаючи очима, де б тут можна було присiсти.

– Сiдайте ось тут. Петре, дай стiльця людинi, – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбiрливо. І тiльки зараз Шлойма помiтив, що в палатi е iще хтось. В ногах лiжка, скулившись i злившись зi шторами, сидiв i неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловiчок з борiдкою на вилицюватому обличчi психiатра-невропатолога. Почувши зверненi до нього слова староi письменницi, чоловiк метушливо пiдхопився й, витягнувши з-пiд лiжка бiле судно, в якому щось плюскотiло, перехопив його шийкою вперед i прожогом вилетiв за дверi палати.

– Ось, тепер ми самi. – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лiвий бiк, обличчям до Шлойми, вiд чого лiжко протяжно верескнуло. – Тепер можемо спокiйно поговорити. Як ви доiхали? Яка там у вас погода?

– Дякую, нормально. – Фраза вискочила зi Шлойми без жодного осмислення, як стандартна вiдповiдь на стандартне запитання. – Погода… як зазвичай погода у вереснi.

– Ви iхали сюди автобусом чи потягом? – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумiлим.

– Я приiхав автом. Автомобiлем, Степанидо Порфирiвно. – Шлойма пiдiйшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на лiжко в ногах у письменницi, саме на те мiсце, де нещодавно сидiв чоловiк, називаний Петром, який щось довго не нiс обiцяного стiльця.

– Автомобiлем… Ви маете свiй автомобiль? У вас там письменник може дозволити собi мати власний автомобiль… – У голосi староi письменницi бринiв чи то смуток, чи то погано прихована заздрiсть.

Шлойма вирiшив обережно прояснити все до кiнця. Степанида Добромолець пiдтяглась за бильце лiжка i пiдбила сама собi подушку пiд головою, щоб краще бачити спiврозмовника.

– Нi, це не мое авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.

– У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цiкаво…

– Можна… як усяку iншу рiч. – Розмова котилась якимсь незрозумiлим, непередбачуваним руслом, але направляти ii Шлоймi не хотiлося.

– Отож-бо й воно – як усяку рiч! У вас там i людина стае рiччю! І людину можна взяти напрокат! А особливо – жiнку! Жiнка у вас стае предметом торгу! Вона змушена продавати свое тiло, потоптувати власну гiднiсть, жiночу честь! – Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала цi фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вiкно, так що Шлойма навiть подумав про можливу наявнiсть якихось прослуховуючих пристроiв у палатi номер 22. Вiн не мав що вiдповiсти на гнiвнi iнвективи староi письменницi, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймнi якоiсь своеi власноi вини за пригноблене становище жiнок у свiтi вiн не почував. До жiнок вiн ставився з помiрною приязню та симпатiею, зрештою й вони вiдповiдали тим самим.

Та за мить напад лютi в Степаниди Порфирiвни минувся так само раптово, як i накотився. Вона iще кiлька разiв гойднулась у лiжку i втихла, нiби коротка лiтня буря на пiку власноi активностi. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-вiдповiдей:

– А скажiть менi, молодий чоловiче… Там у вас начебто був колись, за часiв моеi молодостi… якийсь молодий перспективний прозаiк. Прiзвище його… прiзвище на «а» закiнчувалося. Причина… Плачина… Дiброва… Мерега… Якесь таке прiзвище. То я хотiла б у вас поцiкавитись – вiн живий iще? Нiчого з ним не трапилося? Що вiн пише тепер?

«Нiчого не зрозумiв. Де це – „там у вас“? І коли були часи ii молодостi? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прiзвище таке нiчогiсiнько менi не каже – Кручина, Дрючина…» – Усi цi думки безпорадно пролетiли в головi у Шлойми, i вiн, аби хоч щось вiдповiсти, пробурмотiв пiсля паузи:

– Вiн… вiн працюе. Пише, видаеться. Критика його хвалить. – Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотiлося, згiдно з вказiвками Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здаеться, вже забула свое попередне запитання, бо на кiлька хвилин знову зосереджено замовкла, потiм довгим зусиллям-рухом дiстала звiдкись iз-за спини прозору пластикову кисневу маску зi шлангом i, пiднiсши ii до обличчя, зробила кiлька тяжких, хрипких, глибоких вдихiв.

– Розумiете, я тут уже давно… – Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймi в очi, вiдвiвши маску вiд рота. – І, напевно, вже тут i залишуся. Тому я сьогоднi подзвонила в обком, зв’язалася особисто з товаришем Манасенком, i вiн дав добро на цю нашу зустрiч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постiйно перебувае в опалi, в опа… опозицii… Але й тут, у нас вмiють прислухатись до думки письменника… iнколи. Коли бувають змушенi до цього. Й навiть роблять вiдповiднi кроки назустрiч. Якщо виявити характер i на цьому наполягти. Якщо твердо настояти.

– Так, я це помiтив. – Шлойма подумав, що таки треба щось вiдповiдати, i влiпив це свое речення, вiдверто недоречне. Степанида Добромолець на цi його слова покривилась, нiби вiд зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило ii.

– Так ось, слухайте мене й не перебивайте… – Верескнувши цiлком непритаманним iй високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уiдливу паузу, в якiй Шлойма внутрiшньо зiщулився й вiд вiдчуття незручностi аж пiдiбгав пальцi в черевиках. – Я вас запросила сюди не просто так. Не теревенi з вами правити. Зараз я вам передам одну рiч. Це мiй твiр. Мiй останнiй твiр. Мiй головний твiр. Твiр усього мого життя. – Степанида Добромолець, знову крекнувши, повернулась у лiжку i з-за спини, з-пiд ковдри, iз бездонних надрiв свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку iз зав’язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Бiлий картонний квадратик, наклеений на папку, був у два рядки змережений крупними, друкованими вiд руки чорнильними лiтерами: «С. ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА». Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь пiдвiвшись у лiжку, простягла ii Шлоймi: – Ось. Вручаю вам цю працю. Ввiряю i довiряю ii вам! – Голос ii звучав досить-таки урочисто. – Вiзьмiть. Збережiть цей мiй твiр. Перевезiть його туди, у ваш свiт… – Понизивши голос до шепотiння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила iз себе продовження своеi урочистоi промови: – У вiльний свiт… У той, що ви його називаете вiльним!.. Можливо, там у вас вдасться опублiкувати… цей мiй твiр, головний твiр мого життя. Хочу, дуже хочу, щоб вiн дiйшов до людей, для яких я його сотворила!

Шлойма прийняв папку до рук – вона тягла не менше як на пiвтора кiло, а то й на всi два. Неначе всерединi був не папiр, а якась значно важча речовина. Та вiдкривати папку просто при авторцi було незручно. Хоча й цiкавiсть вже точила його – що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирiвна? Чи не е цей твiр продовженням трилогii «Шлях до волi»? Бо жодних iнших творiв, окрiм трилогii, стара письменниця нiколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало iй на користь, бо дозволяло критикам порiвнювати ii з класиком росiйськоi прози Михайлом Шолоховим.

– Я закiнчувала його вже тут, у лiкарнi… – Письменниця невiдривно, не клiпаючи дивилась на папку в руках у Шлойми. – Писала навiть не в шухляду, а сюди, в лiжко. Творила буквально пiд себе… – останнi слова вона вимовила з гiднiстю й гордiстю.

Шлойма мовчав, надалi боячись ляпнути якусь недоречнiсть.

– Іще я хотiла б вам сказати… – Пiсля свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знiтилась, тон ii мови став нерiшучим, у голосi забринiли нотки чи то сумнiву, чи прохання: – Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар… – Стара письменниця замовкла i втупилась уже дещо осклiлим поглядом Шлоймi в перенiсся. Вiн мовчав, не знаючи, що вiдповiсти, не розумiючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець далi незадоволено, але вже не так нерiшуче (трепетний тон в голосi щез) продовжила свою думку:

– Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар – а я не сумнiваюсь, що мiй твiр, коли його видати, безперечно користуватиметься популярнiстю й збере неабиякi тиражi, – я хотiла б, аби всю суму гонорару ви… – вона зробила чiткий i виразний наголос на останньому займенниковi, – пiсля вiдрахування собi належних комiсiйних… ну, я гадаю, десять вiдсоткiв вас повинно цiлком влаштувати? – в голосi письменницi знову забринiв прохальний сумнiв, – …бо вже бiльше п’ятнадцяти, ну нехай двадцяти вiдсоткiв я вам запропонувати аж нiяк не можу… Шлойма й далi зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова, й все одно нiчого не розумiючи в ii сутi й кiнцевiй метi. Лiжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усiм своiм великим тiлом пiд ковдрою, вмощуючися зручнiше. Шлоймине мовчання ii також нервувало, але вона з усiеi сили намагалась цього не показувати. Тож далi вона повiльно заговорила знову тихим, тверезим i врiвноваженим голосом:

– Ну добре, якщо хочете, можете взяти собi половину… П’ятдесят вiдсоткiв я вам нiколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихiдному становищi… Ви повиннi розумiти, що це мiй единий, це мiй останнiй шанс на…

– Зачекайте, Степанидо Порфирiвно!.. – спробував було втрутитися Шлойма в ii монолог. – Я вас не зовсiм… зовсiм не… я вас погано розумiю…

– Нi! – майже верескнула стара письменниця. – Не перебивайте мене! П’ятдесят вiдсоткiв – це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати!

Бо iнакше це вже буде просто грабiжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свiй твiр. Тож, будьте ласкавi, за половину гонорару взятись i прилаштувати його в котресь iз ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуете – мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську мiську ощадну касу номер… у центрi, на Ленiнськiй, бiля швейноi фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, вiн вам усе скаже… отож – перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на iм’я Добромольця… Петра Степанидовича.

Степанида Добромолець замовкла, вiддихуючись. Шлойма також мовчав. Вiн i далi все ще нiчого не розумiв, окрiм того, що стара хоче десь опублiкувати свiй роман i сподiваеться отримати за це якусь певну суму грошовоi винагороди. Заперечувати не хотiлося, щоб не розчаровувати ii й не нервувати не тiльки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядiв теж.

– Петро… Це мiй… Це мiй син. – Степанида Добромолець, видно, вирiшила все прояснити до кiнця, не лишати жодних недомовок. – Отримавши цю суму, вiн зможе… вiн займеться органiзацiею облаштування експозицii моеi квартири-музею. І це буде перша меморiальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами мiстi, Шлоймо Васильовичу… – Голос староi письменницi потроху тихшав, темп мови уповiльнювався, сама вона неначе непомiтно поринала в сон чи в якийсь iнший трансовий стан.

Ззаду хтось торкнув Шлойму за плече. Вiд несподiванки Ецiрван здригнувся й пiдхопився з краечка лiжка, ледь не впустивши при цьому зеленоi папки, яку був поклав на колiна. За спиною в нього стояв Петро. «Як нечутно вiн пiдiйшов. Навiть дверi не рипнули, i крокiв чути не було», – встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за гудзика на джинсiвцi:

– Давайте вiдiйдемо… Треба поговорити…

Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обiцяного стiльця, й вiд рук у нього пахло суничним милом. Шлойма вiдiйшов з ним вiд лiжка, всього на кiлька крокiв у бiк дверей, iще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч iще ворушила губами, нечутно промовляючи якiсь слова йому навздогiн, та вже поволi закотила очi пiд лоба й одноманiтно, ритмiчно захропла, простягаючись горiлиць на подушцi, що повiльно осiдала, i випростуючи ноги пiд ковдрою.

– Розумiете… – Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. – Розумiете… для матерi… не так для матерi, як для мене це единий шанс вирватися звiдси. Повiдомлю вам по секрету – я науковець. І моi напрацювання… моi дослiдження в галузi порiвняльноi психiатрii, якщо я зможу виiхати звiдси, безперечно зацiкавлять моiх колег, фахiвцiв у захiдному свiтi… Але для цього… для цього я мушу виiхати безперешкодно, як син знаноi письменницi, щоб менi дали вивезти весь мiй архiв, десятки папок з дослiдженнями… Сподiваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такi великi… величезнi надii на цю зустрiч з вами…

Петро Степанидович натужно дихав, вiдпрацьоване повiтря з глибин його бороди виривалось затхлим i несвiжим, очi свiтились неприхованим хвилюванням. Шлойма пригадав невiдь-коли прочитану в якiйсь книжцi думку, що лiкарi-психiатри потрохи набираються хворобливого стану вiд своiх пацiентiв. Не без зусилля вiдiрвавши сильну руку Петра Степанидовича вiд свого гудзика, вiн про всяк випадок вiдступив на крок i з цiеi дистанцii вiдказав у широке бородате обличчя з усiею можливою серйознiстю:

– Я спробую зробити все, що в моiх силах… Обличчя Петра Степанидовича зрадiло просяяло, з-пiд бороди навiть вистромилась несвiжа, сiрувата усмiшка:

– Ой, я дякую, дякую вам наперед! – Вiн раптом посерйознiшав, неначе пригадавши щось. – А про форму оплати, я сподiваюсь, мати з вами не забула домовитися?..

Шлойма, мiцнiше притиснувши до грудей зелену папку, перевiв на неi погляд i пiдморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотiв було знову вхопити його за гудзика, та в останню мить, вже пiднiсши руку, стримав себе i взяв Ецiрвана пiд лiкоть. Взяв мiцно, трiшки розвернув i повiльно-повiльно повiв до виходу, конфiденцiйно бурмочучи:

– А якщо у вас раптом, не приведи Господи, що трапиться тут у нас, у нашому мiстi, то ви тiльки знайдiть спосiб зв’язатися зi мною, i я також маю змогу надати вам якнайширшу допомогу… Я можу, наприклад, якщо виникне така потреба… провести вам обстеження… експертизу вашого психiчного стану, й визнати вас непiдсудним за будь-яких обставин… Майте це на увазi, будь ласка.

Шлойма, якому вдалось-таки нарештi звiльнити свiй лiкоть з пальцiв психiатра й сина староi письменницi, саме пригадав неначе ввi снi прослуханий божевiльний текст протоколу, зачитаного йому Миколою Івановичем кiлька хвилин тому в передбаннику томографа, вiдсторонився i, трохи нахилившися вперед, вiдказав секретним пiвголосом:

– Я безперечно матиму це на увазi. Це й справдi може менi знадобитись, навiть найближчим часом. Самi розумiете, життя таке складне. Всяке в ньому трапляеться, слiд бути готовим до всього.

Петро Степанидович подивився на Шлойму знизу вгору дослiдницько-випробовуючим поглядом, як справжнiй експерт-психiатр на пацiента, котрий косить пiд дурочку. По обличчю було помiтно, що вiн не до кiнця вiрить Ецiрвановим словам, вбачаючи (або, швидше, вчуваючи) у них якусь приховану чи то пастку, чи то частку iронii, цiлком безпiдставно, що слiд зазначити окремо. Але сказати щось у вiдповiдь Петро Добромолець не спромiгся, бо вони повiльним-повiльним кроком уже пiдiйшли пiд самi дверi палати, й з-за тих дверей було виразно чути шурхотiння – це Самчук з Миколою Івановичем там, у коридорi, нетерпляче переступали з ноги на ногу. Петро Степанидович вхопив Шлойму за долоню правоi руки i стис ii з такою силою, що в письменника аж пальцi злиплися. Обое чоловiкiв мовчки подивились один одному в очi й так само мовчки на прощання кивнули один одному. Вийшов наче взаемний уклiн, японський самурайський ритуал. Пiсля поклонiв Петро Степанидович так само без жодного слова видобув з кишенi штанiв квадратову картонну картку, точнiсiнько таку, як та, що була наклеена поверх зеленоi папки, й пiднiс ii Шлоймi перед очi. На картцi квадратовими друкованими лiтерами акуратно було виведено два номери – ощадноi каси й ощадноi книжки у нiй. Надалi, не промовивши нi слова, Петро Степанидович елегантно запхав картку до нагрудноi кишенi Шлойминоi джинсiвки.

Немов на прощання стара письменниця на лiжку пiд вiкном, iще раз потягнувшись, протяжно й неголосно пукнула, але Шлойма, котрий був уже бiля дверей, сприйняв це лиш як благословення. Петро кинувся в глибину палати, бiля лiжка заметушився, пiдтикаючи ковдру й поправляючи подушку пiд головою хвороi. А Шлойма Ецiрван штовхнув дверi й виступив за них, притискаючи до живота зелену папку, стягнуту резинкою. Вiн вiдбув важливу зустрiч, вiн вийшов назустрiч своiм квадратноплечим провожатим. Самчук i Микола Іванович, обое з майже радiсними виразами облич, повернулись до письменника. В поглядах читалася вдячнiсть за те, що вiн таки вийшов сам, без примусу, не намагаючись втекти через вiкно, яке не було загратованим усупереч попереджувальному Самчуковому твердженню, й навiть кватирка в ньому була вiдчинена, хоча повiтря в палатi таки було порядно затхлим, тобто користi вiд кватирки було нуль.

Шлойма вiдiтхнув з легень останнiй ковток цього затхлого повiтря й запитально подивився на Самчука й Миколу Івановича.

– Ну, куди тепер?


* * *

А тепер знову назад, туди, звiдки тебе й привезли, поза дворами, якимись партизанськими вулицями Мiрющенка-Остафова-Приходька-Бегми, що в них iзроду не було попереднiх назв, бо вони постали вже по вiйнi, забудувались i заселилися людьми, прийшлими з навколишнiх сiл, i через це зберегли й сiльську мораль, i сiльський характер взаемин, хоча тепер ними пролягають маршрути автобусiв i навiть тролейбусiв. Але мiсцевi господинi ще й сьогоднi можуть собi дозволити просто в капцях перебiгти перед носом у тролейбуса до сусiдки через дорогу позичити солi чи перепитати рецепта квашення огiркiв. Везуть тебе вже не мiлiцейським уазиком, а тiею самою сiрою «волжаною», якою забирали i зi Струтинськоi, з помешкання батькiв. Коли ви залишали лiксанупр, авто вже стояло перед входом до корпусу, в затiнку яблуньки, й водiя у ньому не було. На колiнах у тебе лежить, пiдстрибуючи, папка, стягнута резинкою, а за вiкном легковика пропливае спершу одноповерховий приватний сектор, а далi й п’ятиповерховi цеглянi хрущовки, верхня забудова по вулицi Московськiй, забудова другоi половини шiстдесятих. Тут також минала твоя юнiсть, не все ж було парком валандатися. Сюдою пролягав твiй шлях до школи, з Остафова ще слiд було звернути на коротеньку вуличку, що носила iм’я прогресивного дослiдника природи Дарвiна. Саме так, «Дарвiна», без iменi, й тебе страшенно здивувало i насмiшило, коли в дев’ятому класi Колька Пелех, який мешкав саме на цiй вулицi, не знав, як звали сера Чарлза на iм’я. Це з’ясувалось пiд час вiдкритого уроку з бiологii, де були присутнiми вчителi з сiльських шкiл Ровенського району, а також iнспектори райвно i мiськвно. Пелех, потенцiйний золотий медалiст, застуканий зненацька, хвацько шпарив бiля дошки вiдповiдь про еволюцiйний розвиток бiологiчних видiв, непомiтно пiдглядаючи в шпаргалку i вживаючи тiльки прiзвище вченого, а коли роздратована такою неповагою вчителька попросила його таки називати дослiдника на iм’я, зам’явся. Вирiшивши допомогти учневi виплутатись, щоб i самiй не потрапляти в незручне становище, бiологiчка наважилась на пiдказку: «Його звали так само, як кiноартиста Чаплiна. Знаеш Чаплiна? То як його звали?» Пелех, не вагаючись, випалив у вiдповiдь: «Чарлi!» Вiдкритий урок вчительцi бiологii оцiнили на «вiдмiнно».

Микола Іванович, сидячи поряд Самчука, який кермуе «Волгою», раптом обернувся до тебе на задне сидiння й, усмiхаючись, попросив ще одну сигарету iностранну, якшо остались, канешно ж. Ти помацав по кишенях джинсiвки, але пачка «Галуазу» виявилась чомусь у лiвiй кишенi, хоча ти завжди мав звичку класти ii в праву. Та й сигарет у нiй вiдчутно поменшало. Лишилося iх там п’ять чи шiсть, одну з них ти простягнув Миколi Івановичу, другу запалив сам. Курилося смачно, але потiм швидко почало пiднуджувати – чи то вiд голоду, чи тому, що довго не палив.

Погода, про яку нещодавно запитувала Степанида Добромолець, почала змiнюватись. Замiсть сонячно-туманного ранкового сфумато, яке тривало й до пообiдньоi пори, зараз небо вже затяглося серйознiше, й навiть дрiбнi, мiкроскопiчнi краплi мжички росою осiдають онде на вiтровому склi «волжани».

З Московськоi на останньому перехрестi, за квартал вiд Стiни, бiля гуртожитку медучилища ви звернули праворуч, на Кузнецова, промчали вгору просто попiд вiкнами нарiжноi квартири Бляшаних на другому поверсi, над аптекою, ти ще встиг озирнутись: ану, чи не палить там на балконi, схилившись на поруччя, пенсiонер-патологоанатом І. Бляшаний? Лiворуч, за гранiтним парапетом простилаеться парк, ти там уже був сьогоднi, власне, саме звiдси, вiд цього парапету ти й почав сьогоднiшню свою прогулянку, таку бажану, довго очiкувану й таку невдалу. Але ж тебе немарно тягло сюди. Ти справдi потребував, справдi мусив побувати тут. Мусив вдихнути цього повiтря, пройтися затiнком цих дерев, нерiвним асфальтом цих алейок. Бо хоч бував ти i в тихому берлiнському Тiргартенi, i на залюднених кракiвських Плантах, i в мюнхенському Енглiше-Гартенi переступав через тiла нудистiв понад вузенькою притокою рiчечки Ізар, i Люксембурзький сад в Парижi, й Лiтнiй сад у Петербурзi, i Лазенки у Варшавi простеляли перед тобою жорству своiх дорiжок, та саме цей парк живе у тобi, зринае в свiдомостi при односкладовому словi з чотирьох лiтер «п. а. р. к.». Чотири лiтери, з них три глухих приголосних… «Пха-р-рк!» – неначе звук розриву, роздирання тканини, i в продерту високу вузьку щiлину видно той iнший, затишний, безповоротно втрачений, спокiйний милий свiт, в якому все погане перебувало десь далеко, там, за океаном, у тому страшному, чужому, продажному свiтi, де правив бал Жовтий Диявол, де пентагонiвськi яструби висиджували атомну бомбу, де трудящi вишиковувались у довжелезнi черги на бiржу працi, щоб знайти хоча б якусь роботу i хоч якось прогодувати свою родину. А тут синовi-другокласниковi давали десять копiйок на дитячий сеанс – i вiн чимчикував собi парком до найближчого кiнотеатру iм. Шевченка чи до «Юностi», трохи далi, в центрi, i нiчого з ним не траплялося – це ж вам не Сентрел Парк в Нью-Йорку!.. Й назад повертався надвечiр, добряче потинявшись мiстом, також через парк. Нехай гуляе дитина, надворi ж така гарна пора, а по телевiзору зовсiм нiчого дивитися: по першiй програмi «Сельский час», а по другiй «Таланти твоi, Украiно!» Ну а ввечерi, пiсля програми «Час» ще фiльм якийсь покажуть, чи то молдавський, про лаутарiв, чи кiностудii «Узбекфiльм», а потiм, уже зовсiм пiзно – «Документальный экран», що веде отой вiдомий росiйський поет, який затинаеться, або «Камера смотрит в мир» – там такi страхи показують, про демонстрацii безробiтних, i як iх полiцiя лупцюе, а в Ізраiлi знову жиди з арабами чубляться, i чого вони всi там хочуть? А от Мiна Бенционiвна з другого пiд’iзду, та, що в списку мешканцiв на першому поверсi пишеться як Нiна Борисiвна, з Ізраiлю посилку отримала. Там i шуба нова з натурального хутра, й хустка, i двi шапки, i всякоi легкоi одежi повно. Але в листi, який був до посилки вкладений, родичi пишуть, що все в них дуже дорого, й вони собi не дуже багато можуть дозволити купити… А ще в них жiнок в армiю забирають, хай бог милуе, в казармi жити, онучi прати, з автомата стрiляти, мабуть, теж заставляють!.. Тут i так живеш, як на вiйнi…

«Волга» закладае поворот лiворуч, повз кооперативний технiкум та мiськраду, повз кiноафiшу на стiнi швейноi фабрики, а тепер i праворуч, на вулицю Пушкiна, тут ще сьогоднi ти не був. За металевою огорожею праворуч виднiе мiськвiддiл внутрiшнiх справ, навряд чи твоi супроводжувачi пiдлягають саме цьому управлiнню, вони з iншого вiдомства. На розi за мiлiцiйним управлiнням тулиться штукатурений на рожево одноповерховий старенький «ввiр», тепер ти встигаеш розгледiти на табличцi ту дивовижну абревiатуру ОУЗВМН, чи не звiдси прийшов тобi сьогоднi вранцi лист, пiдписаний iнспектором Колтунцем, який (не iнспектор, а лист) два тижнi перед тим лежав на головпоштi, просто пiд Стiною, чекаючи, доки «по мiрi накопичення» збереться повний контейнер кореспонденцii до Захiдного сектора.

Лiворуч промайнула облицьована свiтлою плиткою сумнiвно престижна п’ятнадцята школа, тут, колись писала Уляна, навчаеться Ілько. Ти не бачив племiнника невiдь-скiльки, вiн уже в третьому, чи, може, й у четвертому класi. Лишаеться тiльки сподiватись, що йому пiдiйдуть джинси, купленi сьогоднi вранцi абсолютно наослiп, ти так i сказав продавцевi: «На хлопчика десяти рокiв». Чи вiн високий, чи низенький, ти знати вже не мiг. А колись, за часiв единого мiста, ти завiв собi звичку привозити племiнниковi майки з малюнком на грудях – з Афiн i Праги, з Берлiна й Бонна. Тодi ти постiйно мав хлопця перед очима, то й проблем з розмiром не виникало.

Колись ти й мiсто свое постiйно мав перед очима, все, в цiлостi, воно було спiвмiрним тобi, а ти – йому, який iхав, таке й здибав, ти щиро хотiв бути спiвцем цього краю, цього мiста, достатньо безликого, достатньо байдужого, та все ж таки рiдного, свого, якому вибачаеш усе тiльки з причини порiдненостi. Ти намагався писати про нього вiршi й прозу, можливо, виходило не дуже, бо не дуже було про що писати. Дрiбнi теми й дрiбненькi-дрiбнюсiнькi варiацii на них. Потiм ти написав кiлька п’ес, у яких взагалi не було реального антуражу, – i тобi вдалося. Тi п’еси переклали, поставили, i далi ти писав уже тiльки так – вимислюючи свiт з його деталями, пiдробицями, заселяючи його так само вимисленими, штучними персонажами. Створити уявний свiт виявилось легше, нiж давати ради свiтовi реальному. Але тебе такий стан справ влаштовував. Бо ж письменник-реалiст – це така сумна постать в сьогоднiшнiй час…

Праворуч, в оточеннi ялинок, ялiвцю i ще якоiсь яловоi зеленi – Управлiння лiсiв. Чи – лiсами, хто його зна, як правильно. Чи, може, господарства, також лiсового. Адже Ровенщина – край лiсовий, як, до речi, й Волинь, куди ти сьогоднi вранцi збирався запросити Ізабеллу й Маульвюрфа на гриби. Скiльки ж це часу минуло з того сонячно-туманного ранку, в який, здаеться, нiщо не вiщувало… Ось i знов лiтературщина поперла з тебе, письменнику Ецiрване…

Лiворуч, у глибинi вулички з похиленою серед тротуатру вербою – готель «Мир», огороджений колючим дротом. Напевно, правду розповiдають, що в цей готель, який нависае над Стiною своiми дев’ятьма поверхами, не поселяють нiкого, крiм спiвробiтникiв органiв, переважно приiжджих з Киева, i що вони, цi спiвробiтники, ведуть з готелю спостереження й прослуховування Захiдного сектора. А он попереду вже й викрут Стiни, попiд ним постатi в плащах кольору хакi. Вони бачать ваше авто й вiдступають пiд саму Стiну, на крок назад, кивають Самчуковi, який пригальмовуе i, ледь вiдчинивши дверцята, про щось перемовляеться з одним плащем. У цей час Микола Іванович вiдкручуе праве вiконечко й викидае за нього недопалка, якого вже давно досмоктав, загасив делiкатним плювком, але тримав у долонi, бо у «Волзi» немае попiльнички. Ти свого бичка просто непомiтно притоптав на гумовому килимку пiд ногами. Некультурно, але ж твоеi вини у вiдсутностi попiльнички немае нiякоi. Цiкаво, чи вчинив би ти так само там, у себе, по той бiк Стiни? Чи це вже тутешня атмосфера так на тебе вплинула?.. Шлойма подумав, що не може вiдповiсти на це питання з певнiстю. Самчук зачинив дверцята, пiдгазував i, повiльно вивертаючи лiворуч, пiд’iхав уздовж Стiни до сходiв перед розчиненими навстiж, на обидвi своi половини, дверима Дому полiтичноi роботи. Тут ти вже був сьогоднi, десь в обiдню пору. Коло замкнулося.


* * *

Хоча до вечора було iще далеко, хол Дому полiтичноi роботи вже свiтився зсередини всiма своiми лампами й лiхтарями. Парти, за якими сьогоднi вдень сидiли письменники, зараз були в три поверхи складенi одна на одну пiд глухою стiною, а вiльний простiр заповнювала публiка. Одягнутi в однаковi костюми-двiйки, контролери в дверях перевiряли наявнiсть запрошень. Шлойму i його почет вони пропустили безперешкодно, багатозначно перезирнувшись. Із глибини холу iм назустрiч з’явився Трохим Зубчук, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв СРУ. Зi щирою силуваною усмiшкою вiн жестом, не ручкаючись, запросив Шлойму йти за ним. («Немов заразного…» – промайнула думка в головi). Самчук i Микола Іванович одразу ж вiдстали, немов розчинились у юрбi. Та iхнi погляди на своiй потилицi Шлойма вiдчував безперестанку впродовж усього вечора.

Зубчук, все ще всмiхаючись, провiв письменника Ецiрвана не дуже довгим бiчним коридором до «Актовоi зали» («Цiкаво, що ж це за „акти“ тут вiдбуваються?» – промайнула думка в головi.) Високе й просторе примiщення, досить-таки слабенько освiтлене люмiнесцентними лампами, було майже ущерть заповнене трудящими. Про те, що це таки й справдi трудящi, свiдчили орденськi колодочки на лiвiй сторонi грудей у багатьох з них, а також сам стан iхнього одягу – злежаного в шафах i скринях, а сьогоднi просто вийнятого й розправленого, через що складки в мiсцях згинiв чiтко видiлялись на брюках i пiджаках. Деякi з цих костюмiв, iмовiрно, перед одяганням вiдвисали певний час на спинках стiльцiв i бильцях лiжок, вiд чого складки в мiсцях згинiв дещо розпросталися. Втiм, у пiджаки й брюки були вбранi лише чоловiки, а поодинокi жiнки, яких було загалом не бiльше 1/10 вiд списочного складу присутнiх, були одягнутi трохи охайнiше i яскравiше – а кожна четверта з них замiсть дiлового костюма (спiдниця, жакет i бiла блузка, оздоблена угорi мереживним комiрцем-жабо) навiть мала на собi ошатне плаття синього, зеленого або й червоного кольору. ПИТАННЯ ПЕРШЕ: скiльки всього жiнок у залi було в платтях, якщо вiдомо, що загальна кiлькiсть учасникiв вiдкритого засiдання обкому становила 640 чоловiк, а одна з жiнок, доярка-ланкова з села Старе Село Рокитнiвського району Кибукевич Уляна Йосипiвна, мала на собi чорно-коричневого плюшевого пiджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома рiзними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скiльки чоловiкiв було вбрано в пiджаки, якщо лише один присутнiй чоловiк (окрiм Шлойми, котрий, як вiдомо, був одягнений у джинсiвку) мав на собi яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?

– Що це за збори? – Шлойма якомога серйознiше подивився на Зубчука.

– А вам що, досi не сказали? Зараз мае вiдбутись розгорнуте обговорення вашого роману.

Роману? Роман «Стiна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися вiд драматургii, i львiвське видавництво «Касталiя» невдовзi випустило його пробним накладом одна тисяча примiрникiв. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправдi значить – Львова й передмiсть) книга особливого успiху не мала, хоча й здобулась на кiлька прихильних рецензiй. А в нечисленних книгарнях Захiдного Рiвного i взагалi було продано примiрникiв п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражi вся справа й закiнчилася. А тут раптом на тобi – розгорнуте обговорення.

– Це що ж – учасники цього обговорення прочитали мiй роман? – Шлойма не йняв вiри, такого бути не могло.

Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу i зважено-зважено протягнув:

– Ну-у, може, й не всi… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймнi, прочитали всi, кому це положено… в чиi це входить обов’язки…

Було помiтно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болiсною i вiдверто неприемною. Тому Ецiрван вирiшив, що довiдався вже достатньо, i всi iншi запитання вирiшив тримати при собi до зручнiшоi нагоди, якоi, втiм, йому так i не трапилося.

Пройшовши попiд обшитою фанерою стiною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крiсел у ньому, Зубчук зi Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше мiсце…» – Шлойма подумки всмiхнувся, саме на цьому мiсцi вiн полюбляв сидiти у Вiльному театрi мiста Рiвного пiд час репетицiй, якi проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надмiру прискiпливих авторiв, та все ж декiлька прогонiв вiдвiдав, просто з цiкавостi – чи ж режисер так само бачить подii у текстi його п’еси, як бачить iх вiн, автор. Звiсно ж, режисер бачив усе цiлком iнакше, вiн вискакував на сцену, миттево перевтiлюючись, показував акторам, кого вони насправдi повиннi в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторiв i кiлька разiв навiть доволi гостро (хоча й по-нiмецьки) вiдгукнувся про автора п’еси, над якою працював.

Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумiлим. Залу заповняли не тiльки трудящi. Он, рядi в четвертому-п’ятому, зовсiм недалечко сидiв таксист у тенiсцi й з пiдбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сiрого пуделя, позирав у бiк сцени з-пiд брiв пенсiонер, який гуляв сьогоднi парком. Трiйка «роботяг» у засмальцьованих пiджаках про щось голосно перемовлялася просто в серединi зали, десь на рiвнi дванадцятого ряду. Сестра Уляна з Миколою й Ільком, якого навiть не перевдягла з коричневого шкiльного костюмчика, саме пробиралась до своiх мiсць, проминаючи у вузькому дев’ятому рядi пенсiонера І. Б. Бляшаного, котрий зухвало прийшов на таке урочисте зiбрання з плеером (передбачливо знявши навушники при проходженнi контролю в дверях) i зараз повiльно похитував головою в такт лише йому чутноi музики. За кiлька крiсел вiд нього Петро Степанидович Добромолець щось шукав по кишенях свого пiджака, напевно, окуляри. Проходячи повз сина знаноi письменницi, Уляна, озирнувшись, зустрiлася очима з Шлоймою i швидко примружила одне око – майже що пiдморгнула. Десь мусила бути й мати, i Обля з дочкою, i митник, який змiняв сто марок по вигiдному курсу, i – хто iще ввiйшов у цi 640 осiб, якi могли сiсти в «Актовiй залi», а ще чоловiк 25—26 могли, нiкому не заважаючи, стояти бiля дверей у проходах, що вони й робили.

Над сценою, прямо у залу свiтився величезний транспарант з електричних лампочок: «Позор i ганьба вiдступнику Ецiрвану!» Кiлька лампочок не горiло, зокрема слово «позор» виглядало, як «позог», а «ганьба», як «iаньба».

У глибинi сцени, просто над столом президii опускався зi стелi якийсь незрозумiлий пристрiй – двi великi металевi пiвкулi, до яких звисали й пiдiймалися металевi, гумовi й пластиковi кабелi та трубки.

Зубчук з другоi спроби перехопив питальний погляд письменника Ецiрвана i, хвильку подумавши, вирiшив, що мусить якось прокоментувати дивне явище пiд стелею.

– Це Де У Пе А, – пояснив вiн скоромовкою. – Секретна розробка нашого радiозаводу. Я, мабуть, не маю права цього розповiдати, але ви вже майже свiй («Нiчого собi!» – отетерiло вiдзначив про себе Шлойма), тож знайте, що «Д.У.П.А.» розшифровуеться як «Думально-унiфiкуючий променевий агрегат». Випромiнення, що йде вiд нього, робить думку колективу одностайною. Над цим винаходом тривалий час трудилися кращi фiзики й бiологи всiеi Украiни… Соцiалiстичноi Украiни, як ви розумiете. Поки що випущено два експериментальнi зразки – один висить перед нами, а другий забрали у Киiв, здаеться, у Верховну Раду. Але на цю секретну розробку радiозаводу вже е купа замовлень, я чув, що з Росii, з Бiлорусii, з iнших госу… держав СНГ. До речi, операцiю по вашому затриманню… тобто – по вашому залученню до спiвпрацi бюро обкому також розробляло пiд дiею «Д.У.П.А.». І, як бачите, все пройшло вiдносно вдало, чи не правда?.. – Вiн зумисне скiнчив мову запитальною фразою i зазирнув Шлоймi просто в очi. Шлойма вирiшив, що мае право не вiдповiдати. Та Зубчук не дуже й прагнув вiдповiдi, бо через кiлька секунд, тихенько пiднявшись бiчними сходами на сцену, пiрнув лiворуч, за лаштунки. Шлойма побачив, як вiн, все ще пригинаючись i скрадаючись, пiшов у глибину простору сцени.

В цю мить щось десь клацнуло, прилад пiд стелею легенько, майже по-комариному забринiв i на сцену до столу президii з-за лаштункiв пiд оплески зали потяглись керiвники мiста та областi. Вони непоквапно йшли один за одним, вервечкою, оплески все наростали, аж доки не переросли в суцiльний шум, громоподiбне шелестiння крил тисячi або мiнiмум пiвтисячi кажанiв, а керiвництво у два ряди, за якимсь певним ранжиром розсiлося уздовж столу президii, i головуючий, не сiдаючи, поправив мiкрофона й пiдняв руку заспокiйливим жестом. Оплески швидко опали, як припиняеться раптовий лiтнiй дощ.

– Розпочинаемо!.. – Звук вiд мiкрофона шурхотливими вилясками розсипався притихлою залою. – Розпочинаемо засiдання позачергового вiдкритого пленуму обкому Комунiстичноi партii СРУ! Воно буде присвячене викриттю й засудженню вiдступника… (головуючий на мить зазирнув у папiрця, якого тримав двома пальцями) – Ецiрвана Шлойми Васильовича… письменника, мешканця Захiдного, окупованого сектора мiста Ровно. Слово для доповiдi надаеться… першому секретарю обкому КП СРУ товаришу Манасенковi!!!

Попереднi бурхливi оплески тепер здавались несмiливим шепотiнням у порiвняннi з тим шквалом, який струсонув залу. Перший секретар встав з-за столу, де скромно сидiв серед товаришiв, i попрямував до трибуни з гербом. Тепер можна було роздивитися, що товариш Манасенко мае добре вiдкрите обличчя старого робiтника зi складочками-зморщечками в кутиках вуст. Його бездоганний сiрий костюм облягав фiгуру iдеально, краватка цiлком з ним гармонiювала, а сорочка тiшила око слiпучим бiлим кольором. Зайшовши за трибуну, товариш Манасенко непомiтним жестом обсмикнув рукава, в яких зблиснули крихiтнi золотi запонки, й поклав перед собою текст доповiдi на кiлькох аркушах порядно бiлого паперу. Вiн витримав паузу, не довгу й не закоротку, саме стiльки, як потрiбно, i подивився у залу, мудро й лукаво примружившись. Публiка стишено й зачаровано дивилась на нього всiма своiми очима. Письменник Шлойма Ецiрван, крайнiй у першому рядi, поклав пiд крiсло папку з рукописом С. Добромолець, закинув ногу на ногу й несподiвано навiть для себе самого ввiбрав голову в плечi.



СКОРОЧЕНА СТЕНОГРАМА ВІДКРИТОГО

ПОЗАЧЕРГОВОГО ПЛЕНУМУ РОВЕНСЬКОГО

ОБЛАСНОГО КОМІТЕТУ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ СРУ

ЗА УЧАСТЮ ПРЕДСТАВНИКІВ ТРУДЯЩИХ

ТА ПРОГРЕСИВНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ МІСТА І ОБЛАСТІ

17 вересня 200* року

Робота пленуму вiдкривалася доповiддю першого секретаря Ровенського обласного комiтету КП СРУ, члена ЦК КП СРУ товариша Манасенка Тараса Панасовича. «Мусимо особливо вiдзначити, – наголосив вже у перших рядках своеi доповiдi тов. Манасенко, – що останнiм часом, незважаючи на успiхи в економiчному розвитку села, суттеве полiпшення постачання продовольства в обласному центрi та кроки назустрiч у нормалiзацii вiдносин мiж Соцiалiстичною Республiкою Украiни i ЗУР, до яких з повним правом можна вiднести й нещодавне придбання комп’ютерного томографа для Ровенського лiкувально-санiтарного управлiння, з боку певних кiл Захiдноi Украiни, й зокрема окупованого Захiдного сектора мiста Ровно, чиняться незрозумiлi, часом i вiдверто провокацiйнi кроки в зовсiм протилежному напрямку. Яскравим свiдченням цього була поява торiк в одному з реакцiйних львiвських видавництв книги авторства Шлойми Ецiрвана „Стiна“. Цей, з дозволу сказати, „роман“ аж цвиркае злобою та домислами, направленими на зруйнування атмосфери стабiльностi й добросусiдства, досягнутоi мiж двома сусiднiми державами». (Вигуки «Ганьба!», загальне обурення в залi.) «Тож сьогоднi усi ми повиннi з усiею вiдповiдальнiстю сказати наше рiшуче „нi“ подiбним ворожим проявам та спробам звести нанiвець тi нашi спроби нормалiзацii наших стосункiв, якi безперечно й беззаперечно залишаються нашою внутрiшньою справою, рiвно ж як i права людини та свобода слова, про яку так багато полюбляють побалакати псевдозахисники прав людини з Заходу, водночас навмисно не помiчаючи у себе пiд носом грубого нехтування правами трудящого народу, – зазначив далi товариш Т. П. Манасенко. – Ми, трудящi соцiалiстичного Ровно, повиннi з усiею вiдповiдальнiстю дати гiдну гнiвну вiдсiч будь-яким спробам вбити клин мiж двома частинами роздiленого украiнського народу. Таким, як Ецiрван, та iхнiм опусам знайдеться належне мiсце на смiтнику iсторii, котра, як вiдомо, всiх розсудить i кожному дасть належну оцiнку згiдно iз справедливими законами дiалектики й матерiалiзму. Ецiрвани минущi, а народ Соцiалiстичноi Украiни, який будуе свое свiтле майбуття, – цей народ вiчний», – такими словами закiнчив свою доповiдь перший секретар обласного комiтету КП СРУ. Доповiдь неодноразово переривалась i супроводжувалася бурхливими оплесками аудиторii, вигуками схвалення й цiлковитоi пiдтримки.



Думки, висловленi в доповiдi товариша Т. П. Манасенка, продовжив i розвинув у своему виступi Правчук Микола Павлович, секретар обкому КП СРУ з iдеологiчних питань, кандидат фiлософських наук. Вiн, зокрема, сказав: «Сьогодення несе нам чимало випробувань, передусiм у галузях економiки, змiцнення й розбудови народногосподарського комплексу, пiдвищення якостi забезпечення трудящих продуктами й товарами першоi необхiдностi, скорочення термiнiв житлового та промислового будiвництва. За пiдсумками третього кварталу цього року Ровенська область мае впевнено ввiйти у двадцятку провiдних економiчних регiонiв СРУ. На жаль, у цей складний час не обходиться i без певних ексцесiв, зокрема на фронтi iдеологiчному. Так, наприклад, останнiм часом в обласному центрi й рядi райцентрiв областi незначна кiлькiсть несвiдомих громадян, переважно з числа незрiлоi молодi та iнтелiгенцii, потрапивши пiд вплив опусiв Ецiрвана i йому подiбних „лiтераторiв“, втрачають будiвничий ентузiазм i натхнення, починають ставити пiд сумнiв ряд наших досягнень, заражаються хворобою нездорового скептицизму. Тому ми всi повиннi ще бiльше працювати в напрямку якнайретельнiшого донесення наших iдеологiчних норм i вимог до кожного ровенчанина, грунтовно проробляючи на партiйних зборах i зборах трудових колективiв матерiали останнього партiйного з’iзду, теоретично-методичнi працi керiвникiв партii та уряду й зокрема – книгу Т. П. Панасенка „Ровенщина: шлях у майбуття“, в якiй у стислому, сконцентрованому виглядi викладено плани й накреслено шляхи нашого подальшого розвитку, шляхи до розбудови й процвiтання нашого древнього полiського краю».



Кибукевич Уляна Йосипiвна, доярка-ланкова колгоспу iм. Джамбула, с. Старе Село Рокитнiвського району, розпочала свiй виступ словами: «Я мати. У мене пiдростають четверо дiтей – двое хлопчикiв i двое дiвчаток. І тому менi страшно навiть подумати, що колись iм до рук можуть потрапити опуси псевдописьменника Ецiрвана iз Захiдного сектора мiста Ровно. Такi книги можуть тiльки нести зло, сiяти ворожнечу, розпалювати мiж людьми найстрашнiшi вiдносини, сповненi злоби i кривавого людиноненависництва. Я не читала цих книг, але закликаю всiх присутнiх зробити все можливе, все, що у iхнiх силах, щоб оборонити пiдростаюче поколiння вiд „шедеврiв“ подiбного роду. Описанi в таких книгах вимисленi подii, викривленi взаемини мiж людьми нiчому хорошому не вчать. Вони лише штовхають людину на слизьку дорiжку легкоi наживи, на шлях виродження й повноi деградацii особистостi. Та Ецiрвани лютяться даремно, i марними е iхнi жалюгiднi спроби посiяти мiж нами зерна ворожнечi – народ Соцiалiстичноi Украiни впевнено торуе шлях у свiтле майбуття. Як говорять мудрi люди, собака бреше, вiтер носить. А нам свое робить, як писав поет трудящих i пригноблених Максим Тадейович Рильський,» – такими словами закiнчила свiй виступ доярка-ланкова У. Й. Кибукевич.



Янтарьов-Бернштейн Самiйло Авраамович, викладач кафедри прикладноi астрономii Ровенського iнституту iнженерiв водного господарства, вiдзначив, що прогресивна трудова iнтелiгенцiя обласного центру одностайно пiдтримуе боротьбу з аморальними проявами в сучаснiй лiтературi. «Роман Ецiрвана „Стiна“ – це виклик усiм нам, це ляпас, це плювок у найсвятiше. Ецiрван зробив предметом свого роману наше мiсто, показавши його у викривленому i спотвореному виглядi, одягнувши собi на очi щонайчорнiшi окуляри. Але що найгiрше – вiн намагаеться такi самi окуляри одягти й на очi читачевi, примусити його дивитися на рiдне мiсто його, Ецiрвановими очима. Ецiрван – безбатченко, який вилив вiдро помиiв на найсвятiше, що е в серцi кожного ровенчанина, на рiдне мiсто. А це наше мiсто, мiсто орденоносне, мiсто, овiяне легендами партизанських часiв, мiсто, яке навiть у роздiленому станi, з вини агресивних кiл Заходу, все ж залишаеться мiстом будiвничих i трударiв, мiстом молодi i студентiв, мiстом весни. Ецiрван же змалював його мiстом бруду й непотребу. Що ж, кожен бачить те, чого вартий сам. І ця його жалюгiдна книжечка припаде пилюкою на смiтнику, куди ii вiднесуть грядущi поколiння ровенчан. Без слiду кане в минуле, як i жалюгiднi намагання деяких псевдодiячiв спродати наше мiсто оптом i вроздрiб захiдним урановим магнатам та iншим грошовим мiшкам за жалюгiдну жменьку срiбнякiв-доларiв».



Васькевич Василь Васильович, слюсар-наладчик гарячого селiтряного цеху виробничого об’еднання «Азот», делегат ХХХІ з’iзду КП СРУ: «Пiд час робочих засiдань останнього партiйного з’iзду в Киевi багато говорилося про той вплив, який намагаються закорiнити, змiцнити й закрiпити „панове“ iз Захiдноi Украiни на територii Украiни соцiалiстичноi. Роздiлений силомiць, украiнський народ прагне нового возз’еднання, нового Переяслава. Але не всi на Заходi хочуть цього возз’еднання. Знаходяться там i людцi, якi його панiчно бояться, запродавшись з потрохами й бебехами фiнансовим магнатам Уолл-стриту. Саме до таких людцiв i належить „письменник“ Шлойма Ецiрван, який, народившись у нашому мiстi, вигодований хлiбом, вирощеним трударями Ровенщини, вчинив не просто аморальний вчинок, а сягнув глибин аморальностi, надряпавши й випустивши у свiт свою книгу „Стiна“. Ецiрван вчинив гiрше за свиню. Вiн у прямому й переносному значеннi цих слiв нагидив там, де iсть i живе, в рiдних стiнах, у рiдному мiстi. Його опус недаремно заборонений до розповсюдження в Ровно й на усiй територii СРУ. Ця книга злочинна, а злочиннi книги, так само, як i злочинних людей, слiд iзолювати вiд суспiльства, аби вони не завдали йому iще бiльшоi шкоди».



Зубчук Трохим Дормидонтович, вiдповiдальний секретар i голова Ровенського вiддiлення Спiлки письменникiв СРУ, в своему виступi вiдзначив, що завданням лiтератора у наш час повинна бути безперервна, безперестанна боротьба за мир, чого аж нiяк не видно у творах так званого письменника Ш. Ецiрвана, що проживае в Захiдному, окупованому, секторi м. Ровно. Його раннi вiршi та п’еси створювали помилкове враження, нiбито в лiтературу прийшов новий, непересiчний автор з власним стилем, власним голосом. Але поступово це враження змiнилося iншим – в лiтературу прийшов професiйний очорнювач, цинiчний висмiювач найсвятiших для нашоi людини понять. Його справжне, хиже, звiряче обличчя ми зумiли розгледiти лише пiсля насильницького роздiлення нашого мiста. Оселившись у Захiдному, окупованому секторi, Ецiрван неначе зумисно помiчае в нашому життi лише прикрi, недостойнi змальовування моменти й насолоджуеться, фiксуючи iх на сторiнках своiх творiнь, смакуючи iх. Вiн також робить псевдофiлософськi узагальнення, хитро пересмикуючи та жонглюючи етичними поняттями й моральними цiнностями, оспiвуючи примарнi свободи буржуазного суспiльства, якi наяву е лише ефемерними мiражами, витвореними продажними писаками-кухарчуками на iдеологiчнiй кухнi дядька Сема. Тому завданням кожного члена оновленоi Спiлки письменникiв СРУ е створення таких вiршiв, романiв та повiстей, якi були б належною вiдповiддю творiнням Ецiрвана та йому подiбних, якi б переконливо та аргументовано доводили читачевi переваги соцiалiстичного способу життя над капiталiстичними псевдоцiнностями на кшталт «вiльного пiдприемництва» й «свободи сексу». В битвi за читача нам, письменникам Ровенщини, вiдступати нiкуди. Але ми неодмiнно переможемо в цiй битвi, бо на нашому боцi правда, а вона, як вiдомо, – запорука перемоги.



Комсомолець Олесь Фiалко (Баранюк), студент педагогiчного училища, початкуючий поет, сказав з трибуни партiйного пленуму: «Сьогоднi вдень я цiлком випадково ознайомився зi Шлоймою Ецiрваном особисто. Не стану приховувати, що до цього я помилково перебував пiд враженням його попередньоi творчостi й навiть почасти пропагував ii в колi своiх однолiткiв, що зараз мушу визнати як прикру й неприпустиму помилку. Та пiсля того, як старшi товаришi пояснили менi глибоко згубну неприпустимiсть такого знайомства й такого ставлення до творчостi Ш. Ецiрвана, я створив вiрша, якого зараз хотiв би зачитати з цiеi високоi трибуни. Епiграфом до цього свого вiрша я взяв поетичнi рядки вiдомого росiйського поета „Моцарт отечества не выбирает“, якi гранично яскраво вiдображають iдею, котру я хотiв висловити у своему вiршi:

Ми, молодi, ми думали – ви Моцарт.
Ми, молодi, ми думали – ви можете.
Ми думали про вас, що ви…
А ви…
Тепер дивуюсь я – як ваш холодний мозок
Не витече крiзь вуха з голови?» (Оплески в залi.)

Виступом молодого поета закiнчилась офiцiйна частина вiдкритого пленуму обласного комiтету КП СРУ.


* * *

«Взагалi-то мозок, щоб витекти з голови, та ще й крiзь вуха, мусить бути гарячим, розплавленим… – подумки вiдзначив Шлойма, вже краем вуха дослуховуючи виступ молодого поета i переповнюючись до нього незрозумiлою сумiшшю двох почуттiв – вiдрази та симпатii. – Далеко пiде, скурвий син, якщо за пару годин i вiршика склепав, i орiентацiю помiняв!..» У цей час Самчук, який з’явився з бокових дверей зовсiм поряд з першим рядом, самими тiльки очима виразно показав письменниковi, що слiд iти за ним, i то без жодних фокусiв…

Навздогiн йому в залi пролунало оголошення, яке зробив головуючий, схилившися до мiкрофона на столi президii:

– Прохання не розходитися! Зараз оголошуеться перерва на десять-п’ятнадцять хвилин, пiд час якоi ви можете вiдвiдати буфет на другому поверсi, де у продаж поступила вода «Пепсiкола-Байкал» виробництва Здолбунiвськоi фабрики продтоварiв. По запрошеннях ви можете отоваритися з розрахунку один лiтр на одне лице. Потiм прохання до всiх повернутися до зали. Другим вiддiленням нашого засiдання буде урочистий концерт, на якому перед вами виступить капела слiпих бандуристiв музично-педагогiчного факультету Ровенського педiнституту, танцювальний ансамбль «Дiти Чорнобиля» мiського Палацу пiонерiв, вокальний квартет спiвакiв-солiстiв обласного управлiння культури та iншi творчi колективи обласного центру. По закiнченнi концерту мае бути прийнята колективна резолюцiя нашого пленуму, голосування проводитиметься запрошеннями, оскiльки тут серед нас е чимало безпартiйних, якi не можуть голосувати партквитками. Тому особливе прохання – бути уважними й не губити запрошень!

Папка з рукописом Степаниди Добромолець робилася все важчою й важчою. Ецiрван перекинув ii з руки в руку. «Що ж за шедевра створила стара? Добре, пiзнiше зазирну, поцiкавлюся». Шлойма взяв папку пiд пахву й притис лiктем до боку. Хотiлося палити, але зупинитись не видавалося можливим. Його провожатий швидко крокував попереду паркетним коридором, зрiдка озираючись.

– Сте-е-епом! Сте-епом! Йшли у бiй солда-а-ати! – ревнув у котрiйсь iз бiчних кiмнат жiночий хор. Двi цицькатi хористки у вишиванках i довгих чорних спiдницях, перемовляючись, пробiгли коридором, проминувши Самчука й Ецiрвана, i щезли за жовтими полiрованими дверима. Червоно-зелена килимова дорiжка, звиваючись коридорами, вела Шлойму в незнанi надра Дому полiтичноi роботи.


* * *

А Дiм полiтичноi роботи виявився не просто чималим, а майже безмежним у своему внутрiшньому просторi, що людину з вищою технiчною освiтою, яка читала замолоду журнали «Техника молодёжи» i «Знание – сила», певно, наштовхнуло б на думку про iснування четвертого вимiру. Насправдi ж десь у глибинах своiх, пiсля ряду слiпих безвiконних галерей вiн непомiтно переходив у примiщення власне обкому, яке було набагато бiльшим, принаймнi iззовнi. Нарештi пiсля спускiв i пiдйомiв численними сходами, вкритими червоно-зеленими й зелено-червоними килимовими дорiжками, яких Шлойма вже не спромiгся порахувати, збившись мiж п’ятим i шостим сходовими прольотами, його ввели крiзь красивi рiзьбленi дверi до простороi кiмнати з темно-вишневими оксамитовими шторами на вiкнах, вiд яких аж до пiдлоги змiiлись м’якi золотистi китицi. У глибинi кiмнати, бiля останнього вiкна синьо свiтився екран комп’ютера, i плечиста чоловiча постать, схилившись, чаклувала над клавiатурою. Але спереду, ближче до центру кiмнати, бiля круглого рiзьбленого столика, заставленого всякими наiдками та напитками, сидiв у зручному широкому крiслi-гойдалцi, закинувши лiву ногу на праву тiею знаменитою позою-«четвiркою», за якою нiмцi в роки Другоi свiтовоi майже безпомильно вираховували в своему тилу американських шпигунiв, сам перший секретар обкому КП СРУ Тарас Панасович Манасенко. Поверх темного костюма на плечi першого секретаря був накинутий лискучий шовковий схiдний халат, розшитий синiми й червоними перцями, отороченими золотим.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-rvanec/satirikon-xxi-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.