Книга - Менсфілд-парк

Менсфiлд-парк
Джейн Остин


Істини
Джейн Остен (1775—1817) i досi по праву вважаеться «першою ледi» англiйськоi лiтератури. Їi «романи звичаiв» пiдкоряють ось уже трете столiття щирiстю, тонким психологiзмом, iстинно англiйським гумором i е обов’язковими для вивчення в коледжах i унiверситетах Великоi Британii.

У маетку «Менсфiлд-парк», куди взято на виховання Фаннi Прайс, панують незгода та непорозумiння, користь та егоiзм. Критики називають цей роман «ярмарком марнославства» Джейн Остен. У жодному iншому творi автора немае такого неприкритого засудження матерiального пiдходу до життя, як у цьому романi.





Джейн Остен

Менсфiлд-парк





Роздiл перший


Рокiв тридцять тому мiс Марii Уорд iз Хантiнгтону, що мала всього якихось сiм тисяч фунтiв, пощастило зачарувати сера Томаса Бертрама з Менсфiлд-парку, що у графствi Нортгемптон, i таким чином здобути шляхетне звання дружини баронета, а також усi тi переваги та iхнi наслiдки, якi дае прекрасний дiм та чималий рiчний прибуток. Увесь Хантiнгтон був у захватi вiд такоi блискучоi партii; а ii дядько, адвокат, до того ж зробив усе можливе, щоб у неi нiби як стало на три тисячi фунтiв менше, нiж належить мати нареченiй вельможноi особи. Вона мала двох сестер, яких могла б ощасливити своiм успiхом; i дехто з iхнього оточення – тi, хто вважав, що старша мiс Уорд i мiс Френсiз не гiршi на вроду за мiс Марiю, – впевнено пророкували iм такий само вдалий шлюб. Але, звичайно ж, заможних чоловiкiв на свiтi не так багато, як гарненьких дiвчат, що на них заслуговують. Мiс Уорд через шiсть рокiв була змушена побратися з приятелем ii зятя, превелебним мiстером Норрiсом, прибуток якого був вельми скромним; а мiс Френсiз пощастило ще менше. Шлюб мiс Уорд насправдi виявився не таким уже й жалюгiдним; сер Томас допомiг своему приятелевi отримати посаду священика в Менсфiлдськiй парафii, i мiстер та мiсiс Норрiс почали свое подружне життя з рiчним капiталом майже в тисячу фунтiв. А мiс Френсiз вийшла замiж просто з бажання дозолити своiм родичам – i треба сказати, що це бажання справдилося якнайкраще, бо ii обранцем був флотський лейтенант без освiти, без капiталу i без зв’язкiв. Бiльш невдалого вибору годi було знайти. Сер Томас Бертрам – iз принципiв, що важили для нього не менше, нiж власна гордiсть, а також iз великодушного прагнення чинити добро всiм своiм близьким i бачити iх надiйно влаштованими в життi – був би радий допомогти сестрi ледi Бертрам; але професiя ii чоловiка була такою, що навряд чи вiн мiг стати йому в нагодi; i не встиг вiн вiднайти iнший спосiб допомогти своiм родичам, як усi стосунки мiж сестрами було повнiстю розiрвано. То стало природним наслiдком такоi поведiнки з обох бокiв, яку майже завжди спричиняе невдале замiжжя. Щоб уникнути небажаних нарiкань, мiсiс Прайс написала родичам про свiй шлюб тiльки пiсля того, як вiдбулося вiнчання. Ледi Бертрам, жiнка дуже спокiйна, легкоi та безтурботноi вдачi, ладна була залишити сестру у спокоi i бiльше не перейматися ii клопотами; та мiсiс Норрiс, неспокiйна душа, змогла вгамуватися лише тодi, коли написала Фаннi довгого листа, у якому засуджувала ii нерозважливу поведiнку й вiщувала iй усiлякi можливi лиха. Мiсiс Прайс, у свою чергу, була скривджена i розлючена, i ii вiдповiдь, сповнена гiркоi образи на обох сестер i таких зневажливих висловлювань на адресу сера Бертрама, що мiсiс Норрiс просто не могла iх не розголосити, надовго поклала край будь-яким стосункам мiж ними.

Вони жили так далеко одна вiд одноi i перебували в такому рiзному товариствi, що протягом наступних одинадцяти рокiв майже не отримували звiсток одна про одну; тому сер Томас був украй здивований, коли мiс Норрiс раптом бундючно сповiстила iх – як вона це робила час вiд часу – про те, що у Фаннi знову народилася дитина. Але наприкiнцi цих одинадцяти рокiв мiсiс Прайс бiльш не могла дозволити собi плекати почуття скривдженоi гордостi чи нехтувати родинними зв'язками, якi могли б iй хоч якось зарадити. Велика сiм'я, що невпинно зростала, чоловiк, нездатний нi до якого дiла i завжди радий випити у веселiй компанii, i прибутки, надто скромнi для задоволення всiх потреб, змусили ii згадати про близьких, яких вона так легковажно вiдцуралася; вона написала ледi Бертрам листа, з якого було зрозумiло, що ii каяття й розпука такi щирi, дiтей так багато, а всього iншого так бракуе, – i лист, звiсно ж, схилив iх до примирення. Мiсiс Прайс невдовзi мала народжувати вдев'яте; i, поскаржившись на цю обставину та попросивши рiдних опiкуватися ii майбутньою дитиною, вона не приховала вiд них, як багато важитиме iхня допомога для тих ii вiсьмох дiтей, що вже живуть на свiтi. Старший, десятирiчний хлопчик, гарненький i кмiтливий, мрiе подорожувати; та що ж вона може для нього зробити? Можливо, вiн колись прислужився б серовi Томасу, у зв'язку з його власнiстю у Вест-Індii? Його вдовольнила б i найдрiбнiша посада. А якоi думки сер Томас щодо Вулвiча? Чи краще вiдправити хлопчика на Схiд?

Лист дав результат: вiн поновив мир i злагоду. Сер Томас переказав дружнi поради й обiцянки, ледi Бертрам надiслала грошi та дитячу бiлизну, а мiсiс Норрiс писала листи.

Такими були першi наслiдки; але не минуло й року, як вiд свого звернення до родичiв мiсiс Прайс отримала ще бiльшу втiху. Мiсiс Норрiс часто казала, що iй нiяк не йде з голови бiдолашна сестра та ii родина; i, хоч скiльки вони вже для неi зробили, а все-таки iй i досi потрiбна помiч; зрештою, слiд було б звiльнити ii вiд тягаря клопотiв i збиткiв, пов'язаних хоча б з одним iз ii дiтей.

– А що, як ми подбаемо про ii старшу дiвчинку, iй зараз дев'ять рокiв, – цей вiк потребуе бiльшоi уваги, нiж може iй придiлити ii бiдолашна матуся! Клопоти й витрати, яких ми зазнаемо, – нiщо в порiвняннi з великодушнiстю такого вчинку!

Ледi Бертрам одразу ж погодилася.

– Як на мене, краще й не бувае, – сказала вона. – Треба когось послати по дiвчинку.

Сер Томас не мiг дати такоi ж миттевоi згоди. Вiн зволiкав i вагався: це справа серйозна, казав вiн; дiвчинка, що отримае належне виховання, мусить бути i належним чином забезпечена, а iнакше вони скоять не доброчинство, а справжне зло, розлучивши ii з сiм'ею. Вiн думав про своiх чотирьох дiтей, про двох синiв i, мiж iншим, про кохання, що часом зароджуеться мiж кузенами та кузинами; але, щойно вiн почав обережно викладати своi мiркування, як мiсiс Норрiс перервала його, вiдповiвши одразу на всi заперечення, висловленi i прихованi.

– Любий сер Томасе, я добре вас розумiю i вiддаю належне шляхетностi ваших мiркувань; вони, звичайно ж, вiдповiдають вашiй загальнiй манерi мислити й поводитись; я цiлком згодна з вами в головному – щодо необхiдностi забезпечити дитину, за яку кожен з нас у певному розумiннi вiдповiдатиме. І, звичайно, я також зроблю свiй скромний внесок у таку благородну справу. Не маючи власних дiтей, кому ж я повинна допомагати в мiру своiх скромних сил, як не дiтям своiх рiдних сестер? І я певна, мiстер Норрiс такий справедливий, що… та ви знаете, не вмiю я красно говорити. Не будемо ж боятися добрих дiянь через якiсь дрiбницi! Дайте дiвчинцi освiту, виведiть ii в люди – i десять проти одного, що вона влаштуеться як слiд без додаткових витрат iз будь-чийого боку. Щиро кажучи, нашу племiнницю – чи то пак, вашу, – у наших мiсцях чекають прекраснi можливостi. Я не кажу, що вона буде така ж гарна, як ii кузини; боюся, що нi; але вона увiйде до свiтського товариства за таких сприятливих обставин, що, безперечно, зможе посiсти в ньому гiдне мiсце. Ви думаете про своiх синiв; та хiба ж ви не знаете, що це – рiч просто неможлива, якщо вони змалку ростимуть разом як брати й сестри? Це було б неймовiрно. Я не знаю жодного такого випадку. Навпаки, це единий вiрний спосiб запобiгти таким стосункам. Уявiть собi, якщо вона буде гарненькою дiвчиною i Том або Едмунд побачать ii вперше через сiм рокiв… оце, скажу я вам, буде небезпечно! Самоi думки про те, що вона росла окремо вiд усiх нас, у злиднях та безвiстi, буде досить, щоб нашi любi, благороднi хлопчики в неi закохалися. Але якщо вiднинi виховувати ii з ними разом – хай навiть вона буде прекрасна, мов янгол, для них вона лишиться тiльки сестрою.

– Те, що ви кажете, цiлком правильно, – вiдповiв сер Томас, – i я не маю намiру зводити уявнi перешкоди на шляху до дiяння, яке е таким необхiдним. Я лиш хотiв зауважити, що не слiд нерозважливо приймати рiшення; i, щоб цей вчинок справдi пiшов на користь мiсiс Прайс i зробив честь усiм нам, ми повиннi забезпечити дитину – або вважати за свiй обов'язок забезпечити ii згодом, як належить шляхетнiй панi, якщо в неi не буде однiеi з тих блискучих можливостей, якi ви так упевнено передбачаете для неi.

– Я чудово вас розумiю! – вигукнула мiсiс Норрiс. – Ви – сама турбота i щедрiсть, i звiсно ж, тут нам нема про що сперечатись. Ви знаете, я ладна зробити все заради блага тих, кого люблю; i хоч я нiколи не вiдчуватиму до цiеi дiвчинки тiеi прихильностi, що ii вiдчуваю до ваших любих дiточок, бо нiколи не зможу вважати ii такою ж своею, – я зневажатиму сама себе, якщо не подбаю про неi. Хiба ж це не дитина моеi сестри? Хiба я можу спокiйно бачити, що вона бiдуе, i не подiлитися з нею останнiм? Любий сер Томасе, хоч би якi були моi вади, серце в мене добре; i, хоч би якою бiдною я була, менi радше вiдмовити собi в найпотрiбнiшому, анiж чинити зле. Тож якщо ви не проти, я завтра напишу до моеi бiдолашноi сестри i зроблю iй таку пропозицiю; i, коли всю справу владнають, я сама подбаю, щоб дiвчинку привезли до Менсфiлду; вам нема чого клопотатися. Ви знаете, мене клопоти не лякають. Я вiдправлю Неннi до Лондона, вона зупиниться у свого кузена-лимаря, i ми домовимося, щоб дiвчинка там з нею зустрiлася. Їi можна вiдправити з Портсмута з поштовим екiпажем, пiд наглядом будь-якоi статечноi особи. Серед пасажирiв завжди трапиться, наприклад, дружина крамаря.

Сер Томас заперечив лише проти кузена Неннi; тому це мiсце зустрiчi, обране з мiркувань економii, замiнили на iнше, бiльш пристойне; питання вважали вирiшеним, i всi вже втiшалися з власного благородства. Правду кажучи, втiха навряд чи мала бути однаковою з обох бокiв, бо сер Томас вирiшив стати справжнiм опiкуном дитини, а мiсiс Норрiс i на думцi не мала вдаватися до будь-яких витрат на ii утримання. Що ж до прогулянок, розмов i всiляких вигадок – тут вона виявляла надзвичайну щедрiсть, i нiхто не мiг з нею зрiвнятись у вмiннi вимагати щедростi вiд iнших; але ii любов до грошей дорiвнювала любовi розпоряджатись, i вона вмiла зберегти власнi грошi не гiрше, нiж витратити чужi. Вийшовши замiж за чоловiка зi скромнiшим статком, нiж iй мрiялося, вона спершу хотiла дотримуватися сувороi економii; i те, що спочатку було наслiдком вимушеноi ощадливостi, невдовзi стало предметом усiх ii помислiв та тiеi невтомноi турботи, яку зазвичай спрямовують на дiтей – але у неi дiтей не було. Якби мiсiс Норрiс повинна була утримувати велику родину, вона нiколи б не зберегла своi грошi; але, позбавлена такого обов'язку, вона могла без будь-яких перешкод втiшатися своею ощадливiстю i з превеликим задоволенням спостерiгати, як росте капiтал, який щороку примножувався й перевищував iхнi потреби на прожиття, ii поглинала жадоба збагачення, вона не мала сердечноi схильностi до своеi сестри, i годi було сподiватись вiд неi iнших щедрот, окрiм палкоi готовностi спонукати iнших до втiлення ii благих намiрiв у життя; проте вона, мабуть, дуже мало знала саму себе, оскiльки пiсля розмови з сером Томасом поверталася додому у блаженнiй певностi, що вона – найдобрiша сестра i тiтонька у свiтi.

Пiд час наступноi розмови вона висловилася бiльш вiдверто; i у вiдповiдь на безтурботне запитання ледi Бертрам: «Куди привезуть дiвчинку, сестро, до тебе чи до нас?» – сер Томас iз деяким подивом почув, що мiсiс Норрiс аж нiяк не може прийняти на себе таку вiдповiдальнiсть. Сер Томас вважав, що дитина мала б зустрiти гостинний прийом у домi пастора, у тiтоньки, яка не мае власних дiтей; та вiн глибоко помилявся. Мiсiс Норрiс сказала, що iй дуже прикро, але про те, щоб дiвчинка жила у них, не може бути й мови – принаймнi зараз. Здоров'я бiдного мiстера Норрiса у такому непевному станi, що це просто неможливо: вiн не бiльшою мiрою здатний терпiти дитячий галас у домi, анiж лiтати. Якщо подагра його трохи вiдпустить, тодi, звiсно, iнша рiч; вона, зi свого боку, буде дуже рада прислужитися i, не зважаючи на власнi клопоти, вiзьме дiвчинку до себе. Але зараз вона змушена щохвилини пiклуватися про бiдолашного мiстера Норрiса, i навiть найменша згадка про цю справу дуже його засмутить.

– Тодi iй краще приiхати до нас, – незворушно мовила ледi Бертрам.

Сер Томас, трохи помовчавши, додав з гiднiстю:

– Так, нехай ii дiм буде у нас. Ми постараемося виконати свiй обов'язок щодо неi, i, зрештою, тут вона знайде i однолiткiв, i досвiдчену виховательку.

– Це справдi так! – вигукнула мiсiс Норрiс. – Обидвi переваги надзвичайно важливi; а мiс Лi однаково, трьох дiвчаток учити чи лише двох, – цiлком однаково! Я дуже хотiла б допомогти бiльше, але ж, бачите, i так роблю все, що можу. Я не з тих, хто надто дбае про себе; i Неннi поiде за нею, хоч менi й не дуже зручно три днi лишатись без моеi головноi помiчницi. Я гадаю, сестричко, ти поселиш дiвчинку в бiлому покоi нагорi, бiля староi дитячоi кiмнати. Це буде для неi гарне мiсце: i мiс Лi поруч, i дiвчатка, i вiд служниць недалеко: будь-якоi митi можна котрусь iз них покликати, щоб допомогла iй одягтися та подбати про свiй одяг; ти, певно ж, не думаеш, що Елiс повинна iй прислуговувати, як твоiм дiвчаткам. Справдi, не бачу, де iще можна ii поселити.

Ледi Бертрам не заперечувала.

– Сподiваюся, вона добра дiвчинка, – продовжувала мiсiс Норрiс, – i зрозумiе, як неймовiрно iй пощастило зустрiти таких друзiв!

– Якщо у неi погана вдача, – сказав сер Томас, – то заради блага наших дiтей ми будемо вимушенi ii вiдiслати. Але гадаю, що немае пiдстав чекати такого лиха. Мабуть, нам захочеться дещо в нiй змiнити, i ми маемо бути готовi до ii невiгластва, неприемних звичок i поганих манер; але цi вади не е невилiковними; принаймнi вони не е небезпечними для тих, хто ii оточуватиме. Якби моi доньки були молодшi за неi, я б вважав нерозумним знайомити iх з такою особою; але в нашому випадку, сподiваюся, таке знайомство iм не зашкодить, а iй лише пiде на користь.

– От i я ж так думаю, достоту так само, – вигукнула мiсiс Норрiс, – i те саме казала вранцi моему чоловiковi! Дiвчинцi буде дуже корисним товариство ii кузин. Навiть якщо мiс Лi нiчого ii не навчить, вони стануть для неi прикладом розуму i доброти.

– Сподiваюся, вона не буде дражнити мого бiдного мопса, – сказала ледi Бертрам. – Я тiльки-но привчила Джулiю його не чiпати.

– У нас виникнуть певнi труднощi, мiсiс Норрiс, – зауважив сер Томас, – з тим, щоб установити належну вiдстань мiж дiвчатами, коли вони подорослiшають. Потрiбно, щоб моi доньки розумiли, хто вони такi, але не дивилися надто зверхньо на свою кузину; а для цього ми повиннi, не ображаючи дiвчинку, змусити ii завжди пам'ятати, що вона – не мiс Бертрам. Я б хотiв, щоб вони були добрими подругами, i нi в якому разi не схвалив би зневаги моiх доньок до iхньоi родички; але вона не може бути з ними нарiвнi. Їхне становище, капiтал, права i можливостi в майбутньому завжди будуть рiзнитися. Це дуже делiкатне питання, i ви маете допомогти нам у нашому прагненнi обрати правильну лiнiю поведiнки.

Мiсiс Норрiс запевнила, що сер Томас може на неi покластися; i, хоч вона цiлком згодна, що це справа нелегка, вiн може сподiватися, що вони все владнають якнайкраще.

Як i слiд було очiкувати, мiсiс Норрiс писала сестрi не марно. Мiсiс Прайс трохи здивувалася, що мова йде про дiвчинку, коли в неi стiльки чудових хлопчикiв, але прийняла пропозицiю iз щирою вдячнiстю i запевнила родичiв, що ii донечка – добра, чуйна дитина i iм не доведеться шкодувати про свое рiшення. Далi вона писала, що дiвчинка трохи кволенька i хвороблива, але, певна рiч, змiна оточення покращить ii здоров'я. Бiдолашна жiнка! Мабуть, вона гадала, що змiна оточення не завадила б усiм ii дiтям.




Роздiл другий


Дiвчинка здiйснила свою довгу подорож без будь-яких пригод; а в Нортгемптонi ii зустрiла мiсiс Норрiс, що пишалася покладеним на неi почесним обов'язком – привiтати племiнницю, познайомити з рiдними i довiрити ii iхнiм турботам.

Фаннi Прайс щойно виповнилося десять рокiв; i, хоча при першому знайомствi ii зовнiшнiсть не зачарувала родичiв, проте й не викликала у них неприязнi. Вона була маленька для своiх рокiв, личко мала блiде, i його риси не вражали красою; дуже сором’язлива i боязка, вона лякалася, коли на неi звертали увагу; але ii поведiнка, хоч i трохи дикувата, не була вульгарною, голос звучав м’яко й нiжно, i коли вона говорила, в нiй з’являлося щось напрочуд привабливе.

Сер Томас i ледi Бертрам зустрiли ii дуже привiтно; сер Томас, вирiшивши, що ii треба трохи пiдбадьорити, намагався бути з нею якомога люб’язнiшим, але наразився на мовчазну вiдчуженiсть; зате ледi Бертрам, хоч старання ii були значно меншi i на кожнi десять слiв свого чоловiка ледве вимовляла одне, самою лише лагiдною усмiшкою завоювала прихильнiсть дiвчинки.

Дiти всi були вдома – i радiсно, без жодних вагань, кинулися вiтати свою нову родичку; принаймнi це стосувалося хлопцiв, якi – сiмнадцяти i шiстнадцяти рокiв, високi й дужi як для свого вiку – в очах малоi кузини були справжнiм взiрцем чоловiчоi краси. Дiвчата ж спершу трохи знiтилися, – молодшi вiд братiв, вони вiдчули деякий шанобливий острах перед батьком, що з такоi нагоди звернувся до них з урочистою строгiстю. Але вони надто звикли бути в товариствi i чути комплiменти з усiх бокiв, тому природна сором’язливiсть не була iм властива; а знiчення кузини додало iм смiливостi, i майже вiдразу вони взялися спокiйно розглядати ii лице та сукню.

Це була прекрасна сiм’я; сини вдалися непоганi на вроду, а доньки – справжнiми красунями; всi вони мали високий зрiст, мiцну статуру, i вiдрiзнялися вiд кузини не тiльки зовнiшнiстю, але й поведiнкою, що свiдчила про бездоганне виховання. Мабуть, нiкому й на думку не спало б, що дiвчатка – майже однолiтки. Насправдi мiж молодшою сестрою та Фаннi було лише два роки рiзницi; Джулii Бертрам було дванадцять, а Марii – на рiк бiльше.

Маленька гостя почувалася дуже нещасною. Вона боялася всiх, соромилася сама себе i сумувала за рiдною домiвкою, яку покинула; тому вона не смiла навiть пiдвести очей i говорила ледь чутно або крiзь сльози. Мiсiс Норрiс усю дорогу з Нортгемптону втовкмачувала дiвчинцi, яке щастя випало iй на долю, i як вона мусить бути вдячна, i як добре мае поводитись; i тепер дитина потерпала ще й вiд усвiдомлення того, як це негарно з ii боку – бути нещасною. Втома вiд довгоi подорожi також далася взнаки. І доброзичлива поблажливiсть сера Томаса, i невпиннi вiщування мiсiс Норрiс, що дiвчинка добре поводитиметься, були марнi; даремно ледi Бертрам усмiхалася iй i посадила ii на канапi поруч iз собою i мопсом; навiть пирiг з агрусом ii не втiшив: вона i шматочка не проковтнула, як знов зайшлася у плачi, i, вирiшивши, що дитинi потрiбно як слiд вiдпочити, ii вклали до лiжка i залишили виплакувати свое горе на самотi.

– Початок не вельми втiшний, – зауважила мiсiс Норрiс, коли Фаннi вийшла з кiмнати. – Пiсля всього, що я говорила iй дорогою, я гадала, вона поведеться краще; я пояснила iй, як багато залежить вiд враження, яке вона справить при першому знайомствi. Менi дуже хотiлося б, щоб вона не була такою похмурою, як ii бiдна матiнка; та будемо до неi поблажливi, зрештою, вона ще зовсiм дитя; не можна ж ii звинувачувати, що вона сумуе за рiдною домiвкою, – хоч який, та все ж то був ii дiм; i вона ще не може зрозумiти, яка щаслива змiна сталася в ii життi; але, звичайно, всьому е своя межа.

Проте збiгло набагато бiльше часу, нiж сподiвалася мiсiс Норрiс, перш нiж Фаннi звикла до Менсфiлд-парку i розлуки з усiм, що було iй дороге. Вона мала надто чутливу душу – i надто вiдчувала, як мало розумiють ii тi, хто був тепер поряд з нею. Нiхто не виявляв до неi зловмисноi жорстокостi, але нiхто й не полишав заради неi своiх справ.

Наступного дня дiвчаток звiльнили вiд занять, щоб вони могли краще познайомитись зi своею кузиною i чимось ii розважити; але цей день не став початком iхньоi дружби. Обидвi мiс Бертрам розчарувалися в дiвчинцi, дiзнавшись, що в неi всього лише двi стрiчки i що вона нiколи не вчила французькоi; а побачивши, що ii не вражае майстернiсть, з якою вони зiграли для неi дует на фортепiано, вона зо всiм стала iм нецiкавою – i, тицьнувши iй кiлька своiх iграшок, якi полюбляли найменше, дiвчата залишили ii саму i взялися до своеi улюбленоi забавки: стали робити паперовi квiти, тобто переводити нiнащо золотий папiр.

І поруч iз кузинами, i в класнiй кiмнатi, i у вiтальнi, i в парку – усюди Фаннi вiдчувала себе покинутою, всього полохалася, усюди i в усiх вбачала щось загрозливе. Вона боялася мовчання ледi Бертрам i суворого погляду сера Томаса, а напучування мiсiс Норрiс навiювали на неi жах. Їi старшi кузини дошкуляли iй зауваженнями щодо ii малого зросту i сором’язливостi; мiс Лi дивувалася з ii невiгластва, а служниць смiшив ii одяг; i до цих прикрощiв додавалася ще й гiркота розлуки з братами та сестрами, для кого вона була i подругою, i вчителькою, i нянькою; i ii мале серденько стискалося в болючiй журбi.

Велична розкiш будинку захоплювала ii, але не могла звеселити. Кiмнати були завеликi, щоб вона могла почуватися в них вiльно; хоч би до чого вона торкалася, iй ставало лячно, щоб, бува, чогось не розбити, не поламати; вона ходила по домi тихенько, завжди немовби чимось перестрашена, i дуже часто тiкала до своеi кiмнати, щоб виплакатися на самотi; i ця дiвчинка – про яку вечорами, коли вона йшла спати, говорили, що вона, здаеться, справдi розумiе, як iй пощастило, – щовечора плакала у лiжку.

Так минув тиждень, i з ii скромноi, непоказноi поведiнки неможливо було щось запiдозрити, поки одного ранку ii кузен Едмунд, молодший iз двох синiв, не побачив, що вона гiрко плаче на сходах.

– Люба моя кузино, – сказав вiн з усiею делiкатнiстю, що була притаманна його благороднiй вдачi. – Що сталося?

І, сiвши з нею поруч на сходинцi, вiн намагався побороти ii знiчення, викликане тим, що ii захопили зненацька, i вмовляв ii сказати вiдверто, у чому рiч. Може, вона нездужае? Чи хтось на неi розгнiвався? Чи вона посварилася з Марiею i Джулiею? А може, не зрозумiла чогось у навчаннi, – якщо так, вiн радо усе пояснить. Чи може вiн якось ii втiшити чи щось зробити для неi?

Довгий час вiн не мiг добитись будь-якоi вiдповiдi, окрiм «нi, нi… нiчого… нi, дякую»; але вiн наполягав – i, лише коли завiв розмову про ii рiдну домiвку, а вона розплакалася ще дужче, вiн збагнув, у чiм причина ii страждань. Вiн спробував ii втiшити.

– Ти сумуеш за мамою, люба Фаннi, – сказав вiн, – i це значить, що ти добра дiвчинка. Та пам’ятай, що ти зараз у своiх рiдних, у друзiв, i вони всi тебе люблять, i всi хочуть, щоб ти була щаслива. Ходiмо до парку, i ти розкажеш менi про своiх братiв i сестер.

Пiд час подальшоi розмови вiн дiзнався, що, хоч усi брати й сестри були дорогi дiвчинцi, одного з них вона любила найдужче.

То був Уiльям, – про нього вона найчастiше згадувала, за ним скучила найдужче. Уiльям, старший брат – на рiк старший вiд неi, – був ii незмiнним супутником i справжнiм другом; вiн завжди заступався за неi перед матiр’ю (у якоi був улюбленцем). Уiльям не хотiв, щоб вона iхала з дому; вiн казав, що буде дуже, дуже сумувати за нею.

– Але ж вiн, мабуть, писатиме тобi листи.

Так, вiн обiцяв… але сказав, нехай вона напише першою.

– І коли ж ти напишеш?

Вона похнюпилася i непевно вiдповiла, що не знае; у неi немае паперу.

– Ну, якщо лише в цьому справа, я тобi дам i папiр, i все письмове приладдя; i можеш писати свого листа, коли захочеш. Ти ж будеш рада, якщо зможеш написати братовi?

– Так, дуже!

– Тодi давай владнаемо це зараз. Ходiмо до вiтальнi, там усе е, i нiхто нам не заважатиме.

– Але… кузене… а як лист потрапить на пошту?

– Не турбуйся, я про це подбаю; його вiдiшлють з iншими листами. Твiй дядечко сплатить за нього, i для Уiльяма це нiчого не коштуватиме.

– Дядечко! – повторила Фаннi, налякано позирнувши на нього.

– Так; коли ти напишеш листа, я вiднесу його батьковi, i вiн його оплатить заздалегiдь.

Фаннi такий намiр здався надто зухвалим, але вона не могла опиратися спокусi; вони пiшли до вiтальнi, i Едмунд дiстав папiр i розлiнував його так сумлiнно, як це зробив би, мабуть, ii брат, – хiба що трохи акуратнiше. Вiн сидiв iз Фаннi, поки вона писала, i пiдстригував iй олiвця, i пiдказував, як правильно писати слова; до того ж вiн виказав ще й дружнi почуття до ii брата, i це втiшило ii найдужче. Вiн власноруч приписав кiлька рядкiв добрих побажань для Уiльяма i вклав у конверт пiвгiнеi. Фаннi охопили такi почуття, що вона, здавалося, просто не зможе iх висловити; але вираз ii обличчя i кiлька простих слiв подяки сказали Едмундовi все, i вiн, вiдчувши ii вдячнiсть i захоплення, ще бiльше зацiкавився дiвчинкою. Вiн продовжував говорити з Фаннi i з усього сказаного зрозумiв, що вона мае щире серце i бажае чинити тiльки добро; i це переконало його в тому, що вона потребуе особливоi уваги через несподiвану змiну, яка сталася в ii життi, та через свою природну сором’язливiсть. Досi вiн нiколи не кривдив ii зумисне, але зараз вiдчував, що цього мало: iй потрiбнi ласка й турбота; тому вiн намагався розвiяти ii страхи та давав iй добрi поради – наприклад, гратися з Марiею i Джулiею i бути веселiшою.

Вiд того дня Фаннi почувалася спокiйно. Вона зрозумiла, що тепер у неi е справжнiй друг, i доброта кузена Едмунда спонукала ii бути привiтнiшою з усiма iншими родичами. Дiм перестав здаватись iй таким дивним, а люди довкола – такими ворожими; i навiть якщо вона ще не повнiстю позбулася страху перед деякими з них, то принаймнi краще iх пiзнавала i намагалася призвичаiтися до iхньоi поведiнки. Певна простакуватiсть ii манер, що спершу непокоiла родичiв, а найдужче – ii саму, безслiдно зникла, як i слiд було того очiкувати; i вона вже не боялася дядька, не здригалася, почувши голос тiтоньки Норрiс. З кузинами вона також потроху заприятелювала; хоч вони загалом i не вважали ii гiдною свого товариства, бо рiзнилися iз нею вiком, i силою, та в iхнiх забавках часом був потрiбен хтось третiй – особливо якщо цей третiй мав таку поступливу вдачу; i коли тiтонька розпитувала iх про ii вади чи брат Едмунд просив iх бути добрими до кузини, вони визнавали, що «Фаннi досить приемна».

Едмунд став ii вiрним другом, а щодо Тома, то вiн ii не ображав – хiба що часом покепкуе з неi; та сiмнадцятирiчний хлопець не може сприймати всерйоз десятирiчну дитину. Вiн тiльки-но став на порозi дорослого життя, сповнений молодечоi наснаги; i, усвiдомлюючи власнi права старшого сина, вiн поводився так, наче був народжений тринькати грошi й насолоджуватися всiма життевими втiхами. Його прихильнiсть до кузини цiлком вiдповiдала його становищу i правам; iнодi вiн робив iй гарнi подарунки, а як бува заманеться, мiг з неi трохи покпити.

Коли настрiй дiвчинки покращав i лiпшою стала поведiнка, сер Томас i мiсiс Норрiс остаточно впевнилися в тому, що справдi ii ощасливили; i невдовзi вони вирiшили, що дитина, хоч i не вельми розумна, проте мае погiдливу вдачу i не завдаватиме iм зайвих клопотiв. Не лише вони так низько оцiнювали ii розумовi здiбностi; Фаннi справдi вмiла тiльки читати й писати, а бiльше ii не навчили нiчого; i кузини, бачачи ii невiгластво в тих предметах, якi вивчали змалку, вважали ii безнадiйно нездарною: першi два чи три тижнi вони що не день розповiдали у вiтальнi про ii похибки.

– Люба матусю, ти тiльки уяви собi, кузина не може нiчого показати на мапi Європи… не знае навiть головних рiчок Росii… про Малу Азiю вона й не чула… – Або: – Вона не знае, яка рiзниця мiж акварельними фарбами та кольоровими олiвцями! Ти коли-небудь чула про таку тупiсть?

– Дорогенькi моi, – розважливо казала тiтонька, – авжеж, це дуже прикро, та вам не слiд чекати, щоб усi були такi розумнi та здiбнi, як ви.

– Але ж, тiтонько, вона справдi така неосвiчена! Знаете, вчора ввечерi ми ii спитали, як можна звiдси дiстатись до Ірландii; i вона сказала – через острiв Уайт! Вона тiльки й думае, що про цей острiв Уайт, i називае його просто Острiв – так, наче немае на свiтi iнших островiв! Менi, наприклад, було б соромно отак нiчого не знати – навiть коли я була набагато молодша за неi! Я вже й не пам’ятаю, вiдколи менi вiдомо все те, у чому вона досi нiчого не тямить! Ми ж, тiтонько, вже так давно знаемо всiх королiв, якi були в Англii, i коли вони правили, i всi важливi подii, що при них вiдбувалися!

– Ну звiсно ж, – додала ii сестра, – i римських iмператорiв усiх знаемо, ще з Северина; я вже не кажу про давню мiфологiю, i метали, i неметали, i планети, i видатних фiлософiв!

– Так, моi любi; але ж i пам’ять у вас – просто дар Божий, а у вашоi бiдноi кузини ii, певно, зовсiм немае. Пам’ять у людей рiзна, як i все iнше; i тому вам слiд бути поблажливими до кузини i жалiти ii за те, що iй бракуе здiбностей. І пам’ятайте, якщо ви такi розумнi i навчання даеться вам легко, ви мусите бути скромнiшими; бо хоч скiльки ви знаете зараз, та вам ще треба вчитись i вчитись.

– Так, звiсно, – до сiмнадцяти рокiв. Та дайте я ще розповiм вам про Фаннi, – така вона чудна i дурненька! Знаете, вона каже, що не хоче вчитися нi музики, нi малювання!

– Щиро кажучи, моя люба, це справдi дуже дивно i свiдчить про те, як мало в неi здiбностей i бажання вчитись. Але, якщо все зважити, це навiть краще; бо хоч ви й знаете, що завдяки менi вашi тато й мама люб’язно погодилися виховувати ii разом з вами, iй зовсiм не треба бути такою ж освiченою, як ви; навпаки, бажано, щоб мiж вами завжди вчувалася вiдмiннiсть.

За допомогою подiбних напучувань мiсiс Норрiс намагалася прищепити своiм племiнницям належний спосiб думок; i не дивно, що iм, попри всi iхнi здiбностi та ранню освiченiсть, вочевидь бракувало тих чеснот, що трапляються рiдше, – схильностi до самопiзнання, душевного благородства й людяностi. Виховання, яке вони отримали, не торкнулося iхньоi вдачi. Сер Томас не знав, що iм потрiбно насправдi; вiн був люблячим батьком, але не звик вiдверто виявляти свою любов, i його стримана манера поводитися застерiгала вiд цього й дiтей.

Що ж до ледi Бертрам, то вона анiтрохи не цiкавилася вихованням своiх доньок. У неi бракувало часу на подiбнi речi. Ця жiнка проводила свое життя на канапi – сидiла на нiй годинами, ошатно вбрана, з яким-небудь нiкчемним i негарним вишиванням у руках, i набагато бiльше думала про свого мопсика, нiж про дiтей, але ставилася до них дуже поблажливо, якщо вони нiчим ii не засмучували, i у всiх важливих справах керувалася вказiвками сера Томаса, а у дрiбнiших клопотах – порадами своеi сестри. Якби навiть у неi було бiльше вiльного часу, вона навряд чи вважала б за потрiбне придiлити його донькам; вони перебували пiд наглядом гувернантки, мали прекрасних вчителiв – чого ж iще бажати? А що Фаннi така нетямуща – «одне можу сказати: це дуже прикро; але деяким людям справдi судилося бути дурними, тож Фаннi лишаеться тiльки старатися щосили – бiльше тут нiчого не вдiеш; i, як на те, хоч дiвчинка i тупувата, у нiй нема нiчого поганого; вона завжди готова прислужитися – тiльки загадаеш iй щось подати чи принести, бiжить тоi ж митi».

Невiгластво i боязка вдача не завадили Фаннi звикнути до Менсфiлд-парку i полюбити його майже як рiдний дiм; i серед кузин та кузенiв iй велося не так уже й погано. Марiя i Джулiя не були насправдi лихими; i, хоч вони часом поводилися з нею надто зверхньо, вона була такоi невисокоi думки про себе, що не вiдчувала образи.

Десь о тiй порi, коли Фаннi увiйшла в сiм’ю, ледi Бертрам через легку недугу та непереборнi лiнощi вiдмовилася вiд будинку в Лондонi, де ранiше проводила кожну весну, i оселилася в передмiстi, даючи серовi Томасу можливiсть виконувати його обов’язки в парламентi i жити з бiльшим – чи то меншим – комфортом, спричиненим ii вiдсутнiстю. Обидвi мiс Бертрам продовжували розвивати свою пам’ять, грали дуети на фортепiано i росли справжнiми красунями; i батька вельми втiшало, що i iхня зовнiшнiсть, i поведiнка, i здiбностi цiлком вiдповiдають його честолюбним сподiванням. Старший син вирiс легковажним гультiпакою i вже встиг завдати батьковi чимало клопотiв; але iншi дiти мали стати для нього справжньою розрадою. Доньки нiчим не заплямують iм’я Бертрам, поки його носитимуть, i, безперечно, позбудуться цього iменi лише заради такого шлюбу, який порiднить iхню сiм’ю з одним iз шляхетних родiв; а характер Едмунда, його розважливi мiркування i потяг до справедливостi мають принести користь, пошану i щастя i йому, i всiм його рiдним. Вiн готувався стати священиком. Посеред турбот i радощiв, пов’язаних iз власними дiтьми, сер Томас не забував i про дiтей мiсiс Прайс; вiн робив для них усе, що мiг, не шкодував грошей на iхню освiту, а коли хлопцi виросли, допомiг iм влаштуватись у життi; i Фаннi, дарма що була розлучена з сiм’ею, щиро радiла будь-якiй звiстцi про благотворнi змiни у становищi ii родичiв. Одного разу – лише один раз упродовж багатьох рокiв – iй пощастило побачити Уiльяма; з iншими ж вона нiколи не бачилася, i вони начебто й не чекали, що вона колись до них приiде, бодай навiть у гостi; здавалося, вдома про неi забули. Але Уiльяма, що невдовзi пiсля ii вiд’iзду вирiшив стати моряком, запросили перед його виходом у море провести тиждень iз сестрою в Нортгемптонi. Можна собi уявити i бурхливу радiсть зустрiчi, i нiжну прихильнiсть, яку вони виявляли одне до одного пiд час веселих розваг i серйозних розмов, i пiднесений настрiй хлопця в цю вирiшальну життеву мить, i смуток його сестри, коли вiн нарештi поiхав. На щастя, його вiзит до Менсфiлд-парку припав на рiздвянi свята, i дiвчинка могла шукати розради в кузена Едмунда; а вiн змалював iй такi чудовi картини майбутнього, яке чекало Уiльяма, що Фаннi помалу заспокоiлася i визнала необхiднiсть iхньоi розлуки. Їй нiколи не доводилося розчаруватись у дружбi Едмунда; коли вiн закiнчив Ітон i перейшов до Оксфорду, ця змiна не погiршила його доброi вдачi, а лише дала бiльшу змогу ii виявляти. Не хизуючись тим, що вiн робить для Фаннi бiльше будь-кого, i без жодного остраху, що робить забагато, вiн сумлiнно дбав про дiвчинку й уважно ставився до ii почуттiв, прагнучи, щоб ii душевнi чесноти були гiдно оцiненi, i допомагав iй позбутися невпевненостi в собi, яка заважала iх виявленню. Вiн давав iй поради, втiшав ii та пiдбадьорював. Усi iншi мало на неi зважали; i сама лише пiдтримка Едмунда не могла привернути до Фаннi iхню увагу, але його прихильнiсть була надзвичайно важлива для неi з iншоi причини: це заохочувало ii розвивати своi здiбностi i отримувати насолоду вiд здобутих знань. Вiн бачив, що його кузина – розумна дiвчинка, до того ж допитлива i сповнена любовi до читання, яке, належним чином скероване, вже саме по собi е освiтою. Мiс Лi навчала ii французькоi i слухала, як вона читае свiй щоденний урок з iсторii; але Едмунд давав iй книги, що чарували ii в години дозвiлля, i допомагав iй виробити вiрнi смаки та спосiб думок; читання було тим паче корисним для неi, що Едмунд завжди обговорював з нею прочитане, а його похвала надавала книгам ще бiльшоi принади. У вiдповiдь на таку турботу Фаннi любила його бiльше за всiх на свiтi, окрiм Уiльяма; ii серце було подiлено мiж ними двома.




Роздiл третiй


Першою важливою подiею в сiм’i стала смерть мiстера Норрiса; Фаннi на той час було близько п’ятнадцяти рокiв. Це горе спричинило неминучi змiни. Мiсiс Норрiс, покинувши дiм парафiяльного священика, спершу переiхала до Менсфiлд-парку, а згодом – до маленького бiлого будиночка в селищi, який належав серовi Томасу; у горi вiд втрати чоловiка вона втiшалася думкою, що може чудово дати собi раду й без нього, а прикрощi вiд зменшення ii рiчного прибутку вирiшила побороти за допомогою сувороi економii.

Посада священика мала перейти до Едмунда; i якби його дядько помер на кiлька рокiв ранiше, ii вiддали б комусь iз знайомих – на той час, поки Едмунд не досягне належного вiку. Але марнотратство Тома, вчинене незадовго до цiеi подii, завдало родинi таких збиткiв, що звiльнену посаду довелося вiддати iншому священиковi, який претендував на неi; таким чином, молодший брат мусив розплачуватися за розваги старшого. Існувала ще одна родинна парафiя, що ii, власне, й тримали для Едмунда; але, хоч ця обставина певною мiрою заспокоювала сумлiння сера Томаса, вiн вважав таке рiшення несправедливим i намагався схилити до такоi ж думки старшого сина, сподiваючись, що його батькiвське слово цього разу буде вагомiшим за все, що вiн говорив досi.

– Менi за тебе соромно, Томе, – сказав вiн iз надзвичайною гiднiстю, – соромно за те рiшення, до якого ти мене змушуеш, i шкода, що ти так поставився до свого брата. На десять, двадцять, тридцять рокiв, а може, й на все життя ти позбавив Едмунда бiльш нiж половини того прибутку, який належав йому по праву. Можливо, в майбутньому я чи ти зможемо – принаймнi я дуже на це сподiваюся – покращити його становище; та не забувай, що наша допомога все одно не вiдшкодуе йому нинiшньоi втрати, i жодна з майбутнiх можливостей не буде рiвною тiй нагодi, якоi ми позбавляемо його зараз, щоб сплачувати твоi борги.

Том слухав, трохи присоромлений i засмучений; та, поквапившись зникнути з батькових очей, вiн невдовзi безтурботно розважив, що, по-перше, вiн заборгував i вполовину не так багато, як дехто з його приятелiв; по-друге, його батько досить-таки нудний; а по-трете, хоч би яким був цей новий священик, вiн, цiлком можливо, також не забариться померти.

Пiсля смертi мiстера Норрiса його наступник, доктор Грант, одразу ж поселився в Менсфiлдi; це був дужий сорокап’ятирiчний чолов’яга, що начебто мав розчарувати сподiвання мiстера Бертрама-молодшого. Ба нi, – «це такий собi апоплексичний черевань з короткою шиею, i якщо вiн i далi напихатиме собi черево, то довго не протягне».

Дружина священика була молодша за нього рокiв на п’ятнадцять; дiтей вони не мали; i це статечне й доброзичливе подружжя невдовзi завоювало справедливу прихильнiсть сусiдiв.

Настав час, коли, як сподiвався сер Томас, його своячка мала й собi потурбуватися про долю племiнницi; змiна у становищi мiсiс Норрiс, а також вiк Фаннi, здавалося б, не тiльки не являли собою перешкоди для iхнього сумiсного життя, але й дуже цьому сприяли; i, оскiльки його власнi справи останнiм часом трохи погiршилися, бо на додачу до марнотратства старшого сина вiн зазнав значних збиткiв у Вест-Індii, нагода позбавитися витрат на утримання племiнницi та обов’язку забезпечувати ii в майбутньому була для нього вельми втiшною. Твердо переконаний, що так i станеться, вiн зауважив про це дружинi; i, якось згадавши цю розмову, коли Фаннi була поруч, ледi Бертрам спокiйно мовила:

– Отже, Фаннi, скоро ти нас покинеш i житимеш у моеi сестри. Як ти на це дивишся?

Фаннi була так приголомшена, що тiльки й спромоглася повторити тiтчинi слова.

– Я вас покину?

– Так, люба; що тут дивного? Ти жила в нас п’ять рокiв, а моя сестра завжди вважала, що вiзьме тебе у свiй дiм, коли не стане мiстера Норрiса. Але ти повинна i там гiдно триматись i не забувати, чого я тебе навчила.

Ця новина була для дiвчини так само прикрою, як i несподiваною. Тiтонька Норрiс нiколи не була добра до неi, i тому Фаннi не могла ii любити.

– Менi дуже шкода вас покидати, – жалiбно промовила вона.

– Ну, звичайно ж, шкода; це так природно. Гадаю, навряд чи комусь на свiтi щастить зазнати так мало клопотiв, як тобi, вiдколи ти увiйшла до цього будинку.

– Сподiваюся, я не була невдячною, тiтонько, – скромно сказала Фаннi.

– Нi, моя люба; певно, що нi. Я завжди вважала тебе доброю дiвчинкою.

– І я нiколи бiльше тут не житиму?

– Нiколи, моя люба. Але не сумнiвайся, тобi й там буде добре. Я не бачу для тебе особливоi рiзницi, де жити, – в цьому домi чи в iншому.

Фаннi вийшла з кiмнати зажурена; вона не вiрила, що ця рiзниця буде такою вже непомiтною, i думки ii про життя з тiтонькою Норрiс були аж нiяк не веселi. Зустрiвши Едмунда, вона розповiла йому про свое лихо.

– Кузене, – мовила вона, – у моему життi мае статися одна змiна, i дуже неприемна! І, хоч досi твоi слова часто змушували мене примиритися з тим, що спершу було менi осоружне, цього разу ти не зможеш мене переконати. Я мушу переселитися до тiтоньки Норрiс.

– Справдi?

– Так; тiтонька Бертрам сьогоднi сказала менi про це. Вони вже домовилися. Я маю покинути Менсфiлд-парк i жити в Бiлому будиночку, мабуть, щойно вона туди переiде.

– Що ж, Фаннi, якби це рiшення не було таке прикре для тебе, я б мiг його лише схвалити.

– О нi, кузене!

– Усе свiдчить на його користь. Тiтонька вчинить дуже розумно, якщо вiзьме тебе до себе. Вона шукае друга i компаньйонку саме там, де слiд, i я радий, що ii любов до грошей цьому не завадила. Ти будеш для неi тим, чим повинна бути. Сподiваюся, це не надто тебе засмучуе, Фаннi?

– Навпаки, дуже засмучуе! Не можу я цьому радiти. Я люблю цей дiм i усе в ньому; а там я нiчого не любитиму. І ти знаеш, я завжди почуваюся з нею незручно.

– Не будемо говорити про те, як вона поводилася з тобою, коли ти була дитиною; вона i з нами так поводилася – чи майже так. Вона нiколи не вмiла бути привiтною з дiтьми. Але зараз ти в тому вiцi, коли до тебе потрiбно ставитися краще; i, як на мене, вона вже так i робить; а якщо ти станеш ii единою компаньйонкою, вона цiнуватиме тебе по-справжньому.

– Мене нiхто нiколи не цiнуватиме.

– А що цьому заважае?

– Усе! І мое становище… i те, що я така нерозумна, незграбна…

– Щодо твоеi нерозумностi та незграбностi, люба моя Фаннi, повiр менi, в тобi немае й слiду подiбних рис; або ж ти неправильно iх називаеш. Немае жодноi причини, з якоi тi, хто тебе знае, не змогли б тебе оцiнити. Ти маеш здоровий глузд i щире серце, i я певний, що ти нiколи не вiдплатиш невдячнiстю за чужу доброту. Я не уявляю, хто б мiг бути кращою за тебе подругою i компаньйонкою.

– Ти надто добрий до мене, – мовила Фаннi, зашарiвшись вiд такоi похвали. – Не знаю, як тобi й дякувати за те, що ти про мене такоi гарноi думки. О, кузене, якщо менi доведеться поiхати, я пам’ятатиму твою доброту завжди – до останньоi хвилi мого життя!

– Авжеж, сподiваюся, у такiй далинi, як Бiлий будиночок, ти не забудеш про мене. Ти говориш так, наче iдеш звiдси за двiстi миль, а не на iнший бiк парку; але ж ти все одно будеш з нами – майже так, як була досi. Обидвi сiм’i зустрiчатимуться щодня; едина змiна, що на тебе чекае, – це необхiднiсть самiй приймати рiшення; але тобi потрiбно цього навчитися. Тут тобi завжди е за кого сховатися; а з тiтонькою ти вже сама вiдповiдатимеш за себе.

– О, не кажи так!

– Я повинен – i дуже радий це сказати. Мiсiс Норрiс тепер значно бiльше пасуе пiклуватися про тебе, нiж моiй матiнцi. Такий у неi характер: вона може чимало зробити для тих, до кого справдi прихильна; i вона привчить тебе цiнувати твоi природнi риси, як вони того вартi.

Фаннi зiтхнула.

– Я не можу так дивитися на цi речi; але вiрю, що ти, певно, судиш про них вiрнiше за мене, i дуже тобi вдячна, що намагаешся примирити мене з ними. Якби тiльки я могла думати, що тiтонька справдi мене полюбить, це було б чудово – вiдчувати, що я комусь потрiбна! Я знаю, тут я не потрiбна нiкому; i все-таки я дуже люблю це мiсце.

– Але ж ти його не покидаеш, Фаннi, ти розлучаешся тiльки з будинком. Ти зможеш, як i ранiше, гуляти в парку чи в саду; навiть для такого вiрного серденька, як твое, це змiна невелика. Ти будеш гуляти тими самими алеями, брати книги в тiй самiй бiблiотецi, i бачитися з тими самими людьми, i кататися на тому самому конику.

– Так, справдi. Мiй старенький сiрий понi! О, кузене, коли я згадую, як боялася iздити верхи, як страшно менi було слухати, коли казали, що це пiде менi на користь, – варто було дядечковi заговорити про коней, я вже тремтiла з переляку, – i коли думаю, як ти хотiв завжди розвiяти моi страхи, умовляв мене не боятися й переконував, що менi сподобаеться iздити, я вiдчуваю, що ти завжди правий, i сподiваюся, що твое судження справдиться й цього разу.

– А я цiлком певний, що життя з мiсiс Норрiс буде так само корисним для твоеi душi, як прогулянки верхи – для здоров’я; до того ж воно зробить тебе щасливою.

Так завершилася iхня розмова, яка, хоч i могла зарадити Фаннi, та була зайвою, позаяк мiсiс Норрiс не мала анi найменшого бажання взяти Фаннi до себе. За обставин, що склалися, вона думала лише про те, як цього уникнути. А щоб на це нiхто й не сподiвався, вона обрала для себе такий будинок, що був цiлком пристойним, проте найтiснiшим у Менсфiлдськiй парафii; у Бiлому будиночку вистачало мiсця лише для неi самоi та слуг, а одна вiльна кiмната лишалася для гостей, – мiсiс Норрiс вважала це конче необхiдним. За життя ii чоловiка в домi нiколи не було вiльноi кiмнати, але тепер мiсiс Норрiс нiяк не могла iснувати без неi. Проте така обачлива поведiнка не завадила iншим запiдозрити ii в доброму намiрi; а може, саме ii розмови про вiльну кiмнату змусили сера Томаса зробити хибне припущення, що ця кiмната призначаеться Фаннi. Ледi Бертрам невдовзi висловила таку думку, безтурботно зауваживши мiсiс Норрiс:

– Гадаю, сестро, тепер нам уже не потрiбно тримати мiс Лi, адже Фаннi житиме в тебе.

Мiсiс Норрiс здригнулася.

– Зi мною, люба ледi Бертрам? Що ви маете на увазi?

– А хiба вона не переiде до тебе? Менi здавалося, що ти вже про все домовилася з сером Томасом.

– Я?! Нi, нi! Я нiколи не говорила про це з сером Томасом, i вiн зi мною також. Щоб Фаннi жила зi мною! Та я й уявити собi такого не можу, i нiхто, знаючи нас обох, не змiг би цього бажати. Господи милосердий! Що ж я робитиму з Фаннi? Менi, бiднiй, самотнiй удовi, дай Бог хоч самiй собi якось дати ради, а не пiклуватися про п’ятнадцятирiчну дiвчину! Вона в такому вiцi, коли особливо потрiбнi увага й турбота, i навiть найстiйкiша душа мае бороти життевi спокуси; та нi, звичайно, сер Томас просто не обмiркував усе як слiд! Сер Томас – мiй щирий друг, вiн не став би про це говорити серйозно! Той, хто зичить менi добра, не може менi таке пропонувати. І чого це раптом сер Томас завiв з вами таку розмову?

– О, та я справдi не знаю. Мабуть, вiн гадав, що так буде краще.

– А що саме вiн говорив? Адже вiн не мiг отак прямо сказати – що хоче, аби я взяла Фаннi! Певна, у глибинi душi вiн не може цього бажати!

– Нi, вiн тiльки сказав, що вважае це ймовiрним; i я теж так подумала. Ми обое думали, що це тебе втiшить. Але якщо ти не згодна, тодi про це й говорити не варто. Нам вона не завдае жодних клопотiв.

– Люба сестро, подумай – як вона може мене втiшити, коли я отак поневiряюся в життi? Я нещасна, згорьована вдова, втратила чоловiка, що був для мене всiм на свiтi, i пiдiрвала здоров’я в невпинних клопотах про нього; серце в мене розбите, я вже нiколи не матиму душевного спокою, i моiх статкiв ледь вистачае на життя, що повинна його забезпечити жiнка шляхетного походження, аби не ганьбити свiтлоi пам’ятi померлого, – то ж хiба можу я взяти на себе такий тягар? І хiба може Фаннi стати для мене розрадою? Якби навiть я могла бажати цього для себе, я нiзащо не вчинила б так несправедливо з бiдною дiвчинкою. У вас вона мае гарний нагляд, i нема сумнiву, що й надалi все буде з нею гаразд; а менi хоч би якось перебутися на цьому свiтi.

– Отже, ти не проти самотнього життя?

– Люба ледi Бертрам, що ж менi ще лишаеться, окрiм самотностi? Сподiваюся, час вiд часу в моему скромному будиночку гостюватиме хтось iз друзiв (я завжди триматиму для них вiльну кiмнату); та загалом моi днi минатимуть у повнiй самотi. Менi б хоч якось прожити, – на бiльше годi й сподiватися.

– Гадаю, сестро, тобi не доведеться бiдувати. Сер Томас каже, в тебе буде шiстсот фунтiв на рiк.

– Я й не скаржуся, ледi Бертрам. Я знаю, що вже не зможу жити так, як ранiше; менi доведеться багато в чому собi вiдмовляти i постiйно заощаджувати. Досi я була, безперечно, не надто ощадливою, але тепер не соромитимуся економити. Мое становище змiнилося так само, як i моi прибутки. Нiхто ж не чекатиме вiд мене тих благодiянь, якi бiдний мiстер Норрiс, як служитель церкви, вважав за свiй обов'язок. Навiть уявити собi важко, скiльки всiлякого наброду годувалося з нашого столу! У Бiлому будиночку треба буде краще за цим стежити. Я повинна заощаджувати, iнакше буду просто нещасною; i, щиро кажучи, менi буде дуже приемно, якщо я зможу зробити бiльше – тобто щось вiдкласти до кiнця року.

– Гадаю, що зможеш. Ти завжди це умiла.

– Моя едина мета, ледi Бертрам, – бодай чимось прислужитися тим, хто зостанеться пiсля мене. Я хочу бути багатшою лише заради блага ваших дiтей. Менi бiльш нема про кого турбуватися; але я буду дуже рада, якщо зможу лишити iм якусь дещицю, – вона ж не буде для них зайвою.

– Ти дуже добра, але можеш про них не турбуватися. Вони будуть забезпеченi як належить; сер Томас про це подбае.

– Так, але коли вашi землi на Антигуа i надалi даватимуть такi мiзернi прибутки, справи сера Томаса можуть погiршитися.

– О, це невдовзi владнаеться. Сер Томас уже написав про це, я знаю.

– Гаразд, ледi Бертрам, – мовила мiсiс Норрiс, збираючись iти, – я можу сказати лиш одне: едине мое бажання – бути корисною вашiй родинi; i якщо сер Томас ще коли-небудь заведе розмову про те, щоб я взяла Фаннi до себе, ви можете сказати йому, що при моему здоров'i i душевному станi це рiч неможлива. До того ж у мене справдi немае для неi мiсця, адже я повинна тримати одну кiмнату вiльною для гостей.

Ледi Бертрам передала ii слова чоловiковi, i цього було досить, щоб переконати його, якоi вiн хибноi думки був щодо намiрiв своеi родички; i вiдтодi остання могла не боятись жодних сподiвань або натякiв з його боку. Вiн лише дивувався з ii небажання хоч щось зробити для племiнницi, якою вона нiбито так хотiла опiкуватись; та оскiльки вона вчасно дала йому та ледi Бертрам зрозумiти, що вся ii власнiсть призначаеться iхнiй родинi, вiн невдовзi змирився з ii дивацтвом, яке, послуживши на користь його сiм'i, водночас змушувало його забезпечити Фаннi iз власних коштiв.

Фаннi невдовзi дiзналася, що ii страхи були марними, i так щиро цьому зрадiла, що Едмунд, розчарований у своiх сподiваннях щодо змiни, яку вiн вважав такою корисною для Фаннi, також радiв разом з нею. Мiсiс Норрiс переселилася до Бiлого будиночка, Гранти переiхали до пасторату, i, коли все це владналося, життя у Менсфiлд-парку знов потекло спокiйно, як завжди.

Гранти, показавши себе людьми доброзичливими й товариськими, сподобалися бiльшостi своiх нових знайомих. Але вони мали й деякi вади, про якi мiсiс Норрiс дуже скоро дiзналася. Доктор Грант любив поiсти, i йому щодня подавали аж надто розкiшнi обiди; а мiсiс Грант, замiсть того щоб намагатися вдовольнити його пристрасть скромнiшими засобами, призначила своiй куховарцi таку саму щедру платню, як у Менсфiлд-парку, i сама не обтяжувала себе клопотами по господарству. Мiсiс Норрiс була не в змозi говорити спокiйно про таку прикру недбалiсть, як i про те, скiльки масла та яець витрачалося в домi нового священика. Вона, мовляв, також була щедрою, гостинною господинею i ненавидiла скнарiсть, i за ii часiв у пасторському домi, певно ж, нiхто не потерпав вiд недостатнього комфорту, нiхто не мiг поскаржитися, що йому чогось бракувало; але таке господарювання – даруйте, тут вона чогось не розумiе. Вельможнiй панi нема чого робити в сiльськiй парафii. Мiсiс Грант не завадило б зазирнути до комори в Бiлому будиночку. Адже всiх, кого вона розпитувала, кажуть, що мiсiс Грант нiколи не мала бiльше п'яти тисяч фунтiв!

Ледi Бертрам слухала цi палкi промови без особливоi цiкавостi. Їй було байдуже до необачливого хазяйнування мiсiс Грант, але ii гiднiсть колишньоi красунi була жорстоко скривджена тим, що геть не вродлива мiсiс Грант так добре влаштувалася в життi; i вона висловлювала свiй подив з цього приводу так само часто (хоч i не так багатослiвно), як мiсiс Норрiс свое обурення з приводу iншого.

Проте не минуло й року вiд цих розмов, як у життi сiм'i сталася нова змiна, досить важлива, щоб привернути до себе увагу сестер. Сер Томас вирiшив, що необхiдно поiхати до Антигуа, аби краще владнати там своi справи, й узяв старшого сина з собою, сподiваючись припинити його небажанi знайомства вдома. Вони покинули Англiю з намiром повернутися за рiк.

Необхiднiсть такого рiшення, викликана матерiальним становищем сера Томаса та бажанням подбати про синове благополуччя, змусила його примиритися з розлукою i довiрити виховання доньок, що досягли такого небезпечного вiку, турботам iнших. Вiн знав, що ледi Бертрам не здатна його замiнити або хоча б сумлiнно виконувати своi власнi материнськi обов'язки, але, доручивши дiвчат невсипущому нагляду мiсiс Норрiс та розважливостi Едмунда, вiн мiг не боятися за iхню поведiнку.

Ледi Бертрам була дуже невдоволена, що чоловiк ii покидае, але не тому, що надто за нього тривожилася: вона належала до тих людей, для яких не iснуе жодноi небезпеки чи труднощiв, поки цi речi не торкаються iх особисто.

Ставлення обох мiс Бертрам до цiеi подii було варте спiвчуття, – не тому, що вони сумували, але тому, що насправдi зовсiм не були засмученi. Батько не викликав у них щироi любовi; вiн нiколи не потурав iхнiм примхам, i тому його вiдсутнiсть, на жаль, була для них вельми зручною. Вiдтодi як вiн поiхав, дiвчата могли нi в чому себе не обмежувати; i, не прагнучи тих розваг, якi сер Томас, певно, мав би iм заборонити, вони одразу ж вiдчули, що можуть жити на власний розсуд i робити, що душа забажае. Фаннi вiдчувала таку ж полегкiсть, як ii кузини, але, усвiдомлюючи це, соромилася власноi невдячностi i сумувала через те, що не сумуе. Сер Томас так багато зробив для неi та для ii братiв, а тепер вiн поiхав i, можливо, нiколи вже не повернеться! А вона, розлучившись з ним, i сльозинки не зронила! Це ж сором, що вона така безсердечна. До того ж в останнiй день перед вiд'iздом вiн висловив надiю, що наступноi зими вона, певно, знов побачить Уiльяма, i наказав iй написати братовi та запросити його до Менсфiлду, тiльки-но стане вiдомо, що його ескадра прибула до Англii. Вiн такий уважний, такий добрий!.. І якби тiльки вiн, кажучи цi слова, усмiхнувся до неi чи назвав ii «любою Фаннi», вона б одразу ж забула про його колишню суворiсть. Та насамкiнець сер Томас глибоко ii скривдив, мовивши: «Якщо Уiльям справдi з'явиться у Менсфiлдi, сподiваюся, вiн зможе пересвiдчитись, що за цi роки ти змiнилася на краще… проте, боюся, вiн побачить, що в шiстнадцять рокiв його сестра в чомусь лишилася такою, як була в десять». Вона гiрко плакала, згадуючи цi слова i пiсля того, як дядько поiхав; а кузини, побачивши ii заплаканi очi, запiдозрили ii в лицемiрствi.




Роздiл четвертий


Том Бертрам останнiм часом так рiдко з'являвся вдома, що навряд чи можна було за ним скучити; i ледi Бертрам невдовзi вже дивувалася, як добре iм усiм ведеться i без його батька i як чудово змiг його замiнити Едмунд, що сам вiв усi домашнi справи, розмовляв з управителем, писав до адвоката, вiддавав накази слугам – i сумлiнно оберiгав матiр вiд тривог та втоми, дозволяючи iй лише вести особисте листування.

Надiйшла перша звiстка вiд мандрiвникiв; пiсля приемноi подорожi вони дiсталися до Антигуа. Але ще до того, як листа було отримано, мiсiс Норрiс посiли моторошнi передчуття, якими вона дiлилася з Едмундом щоразу, перестрiвши його вiч-на-вiч; i, прагнучи дiзнатися першою про можливу катастрофу, вона вже прикидала, як сповiстити про неi родичiв, коли повiдомлення сера Томаса, що обидва вони живi й здоровi, змусили ii вiдкласти на деякий час i своi страхи, й урочистi приготування до фатальноi звiстки.

Прийшла та збiгла зима, але цi приготування так i лишилися марними; новини надходили тiльки добрi; а мiсiс Норрiс була дуже заклопотана – вона влаштовувала розваги для своiх племiнниць, i дбала про iхне вбрання, i, мiж iншим, пiдшукувала для них майбутнiх чоловiкiв; а ще ж потрiбно було поратися по господарству, i час вiд часу втручатись у справи сестри, i стежити за необачливою мiсiс Грант, – отже, в неi майже не лишалося вiльного часу, щоб перейматися долею вiдсутнiх.

Обидвi мiс Бертрам нинi були остаточно визнанi першими красунями в окрузi; а оскiльки iхня краса i вишуканi манери поеднувалися з природною поведiнкою i набутою змалку гречнiстю, вони здобули прихильнiсть свiтського товариства. Марнославство дiвчат було таке благородне, що нiчим не нагадувало про себе зовнi; а похвали iхнiй скромностi, якi докладно переказувала iм мiсiс Норрiс, посилювали в них вiру у власну бездоганнiсть.

Ледi Бертрам не виiжджала разом iз доньками. Вона була надто лiнива, щоб завдавати собi зайвого клопоту навiть заради тоi втiхи, якоi зазнае кожна мати, бачачи успiх своiх дiтей; тому вона доручила цей обов'язок сестрi, для якоi вiн був вершиною ii честолюбних бажань i давав можливiсть насолоджуватися свiтським життям, не витрачаючи коштiв на власний виiзд.

Фаннi лишалася осторонь вiд цих розваг, але з радiстю вiдчувала себе незамiнимою в ролi тiтчиноi компаньйонки, коли всiх iнших членiв родини кудись запрошували; i, позаяк мiс Лi покинула Менсфiлд, у вечiр балу чи поiздки з вiзитами Фаннi була для ледi Бертрам просто знахiдкою. Вона розмовляла з тiтонькою, слухала ii, читала iй книги; i цi тихi вечори, i спокiйна певнiсть, що в iхньому t?te-?-t?te iй не доведеться почути жодного недоброго слова, були цiлющими для ii душi, яка дуже рiдко бувала вiльною вiд тривог. Що ж до розваг своiх кузин i кузена, вона радо про них слухала – особливо про бали i про те, з ким танцював Едмунд; але вона так низько цiнувала себе, що не могла навiть уявити, нiби i iй колись випадуть на долю подiбнi радощi; i тому слухала, не сподiваючись, що iй доведеться ближче познайомитись iз свiтським товариством. Проте взагалi то була для неi щаслива зима; хоча Уiльям так i не прибув до Англii, надiя на iхне побачення, що нiколи не згасала в серцi Фаннi, дуже ii втiшала.

З приходом весни Фаннi втратила свого вiрного друга – старого сiрого понi; i деякий час наслiдки цiеi втрати видавалися згубними не лише для ii душевного стану, але й для здоров'я: хоч усi й знали, як необхiдно iй iздити верхи, нiхто не потурбувався про iхне поновлення; бо, як мiркували ii тiтоньки, «вона може брати коней у своiх кузин, коли тi iм не потрiбнi». Але такоi нагоди, звiсно, нiколи не траплялося, бо обидвi мiс Бертрам здiйснювали кiннi прогулянки кожноi ясноi днини, i iм навiть не спадало на думку виявити люб'язнiсть до Фаннi, пожертвувавши власним задоволенням. Чудового ранку у квiтнi чи в травнi вони весело вирушали на своi прогулянки; а Фаннi або сидiла весь день наодинцi з одною тiтонькою, або ходила гуляти за велiнням iншоi i поверталася додому геть знеможена; ледi Бертрам вважала прогулянки непотрiбними i неприемними для себе, а мiсiс Норрiс, що цiлими днями метушилася, мов заведена, вимагала цього й вiд iнших. Едмунда на цей час не було вдома, iнакше вiн змiг би зарадити цiй бiдi. Коли вiн повернувся й збагнув, що сталося з Фаннi i до яких прикрих наслiдкiв це може призвести, йому стало зрозумiло, що тут можна вдiяти лише одне; i слова «Фаннi повинна мати свого коня» втiлили в собi несхитну рiшучiсть, з якою вiн виступав проти матерi й тiтоньки, коли вони – одна з лiнощiв, друга з ревноi ощадливостi – намагалися довести йому, що ця справа не варта уваги. Мiсiс Норрiс вперто вважала, що у стайнях Менсфiлд-парку, певно ж, знайдеться якась старенька конячка, а бiльшого Фаннi й не треба; а ще можна взяти коника в управителя, чи то, може, мiстер Грант згодиться iнодi позичати свого понi, яким iздять на пошту. На ii думку, заводити коня для Фаннi було не лише зайвим, але навiть трохи непристойним, – це ж певною мiрою зрiвняло б ii з кузинами. Вона була переконана, що сер Томас нiколи не мав подiбного намiру; i вдаватися до таких витрат за його вiдсутностi, коли утримання стайнi при його нинiшньому матерiальному становищi i так коштуе забагато, – то рiч просто нечувана. «Фаннi повинна мати свого коня», – незмiнно вiдповiдав Едмунд. Мiсiс Норрiс не могла з цим погодитись. А ледi Бертрам зрештою дала згоду; вона подiляла синову думку i була певна, що його батько розважив би так само; лише вмовляла Едмунда не поспiшати, дочекатись повернення сера Томаса – i сер Томас владнае цю справу. Вiн мае повернутися у вереснi, – тож хiба не можна почекати до вересня?

Хоч Едмунд був незадоволений тiтонькою, що майже не придiляла уваги Фаннi, значно бiльше, нiж матiр'ю, – вiн мусив врештi-решт дослухатись до ii слiв i вирiшив поводитися так, щоб не викликати батькових нарiкань на те, що вiн надто вiльно розпоряджаеться його грiшми, i водночас дати Фаннi можливiсть здiйснювати такi необхiднi для неi кiннi прогулянки. Вiн мав трьох коней, але всi вони не годилися для жiнки: два були мисливськi, третiй – гарний iздовий кiнь; i цього третього Едмунд вирiшив обмiняти на такого, що пiдiйшов би кузинi; обмiркувавши все як слiд, вiн невдовзi виконав свiй намiр. Нова кобила була просто чудова; не потрiбно було жодних зусиль, щоб ii об'iздити, i Фаннi стала ii повноправною хазяйкою. Досi Фаннi не сподiвалася, що якогось коня вона уподобае так само, як свого старенького сiрого понi, але ii захоплення конем Едмунда було незрiвнянно бiльшим за втiху, знану ранiше; i щоразу, коли вона думала про те, що Едмунд подарував iй таку радiсть, до ii вдячностi додавалося ще одне почуття, яке вона була не в змозi висловити. Вона вважала свого кузена взiрцем благородства i доброти, i нiхто, крiм неi, не мiг оцiнити його душевних чеснот, i найпалкiшi вияви вдячностi здавалися iй замалими, щоб його винагородити. У ii почуттях до Едмунда були i повага, i вдячнiсть, i довiрлива нiжнiсть.

Оскiльки новий кiнь вважався – i був насправдi – власнiстю Едмунда, мiсiс Норрiс могла примиритися з тим, що на ньому iздила Фаннi; i навiть якби ледi Бертрам пригадала, що вона просила Едмунда почекати батькового приiзду у вереснi, в ii очах сина виправдовувало те, що вересень уже минув, а сер Томас досi перебував за кордоном i не мав жодноi надii на швидке завершення своiх справ. Обставини несподiвано погiршилися саме тодi, коли вiн надумав повертатися до Англii; i непевне його становище змусило його вiдправити додому сина, а самому чекати, поки все не владнаеться. Том прибув у доброму гуморi i сповiстив, що з батьком також усе гаразд; але, на думку мiсiс Норрiс, навряд чи вiн вирушив би в путь лише задля того, щоб повiдомити таку незначну новину. Мабуть, мiркувала вона, на сера Томаса чигае небезпека i вiн, стривожений за сина, поквапився його вiдiслати. Вона проводила довгi осiннi вечори у своiй самотнiй оселi, охоплена зловiсними передчуттями, а вдень була змушена шукати порятунку в iдальнi Менсфiлд-парку. Але поновлення зимових розваг подiяло на неi благотворно, i посеред цих приемних клопотiв ii думки були так зайнятi влаштуванням майбутнього старшоi племiнницi, що нерви заспокоiлися також. «Якщо бiдний сер Томас i не повернеться, нас утiшатиме хоча б щасливе замiжжя нашоi любоi Марii», – думала вона завжди, перебуваючи в товариствi молодих людей з видами на майбутне, i особливо коли iх представили юнаковi, що недавно отримав у спадок солiдний капiтал i один iз найпрекраснiших маеткiв Англii.

Мiстер Рашворт був з першого погляду вражений красою старшоi мiс Бертрам – i, маючи намiр одружитися, невдовзi намислив собi палке кохання. То був вайлуватий молодик, про якого тiльки й те, що можна було сказати, що вiн при здоровому глуздi; та оскiльки нi в його подобi, нi в поведiнцi не було нiчого неприемного, юна ледi втiшалася зi своеi перемоги. Марii Бертрам iшов уже двадцять перший рiк, i, беручи до уваги те, що шлюб з мiстером Рашвортом обiцяв iй втiху вiд володiння бiльшим прибутком, нiж у ii батька, i будинком у Лондонi – що було тепер найважливiшим для неi, – вона вважала себе просто зобов'язаною, якщо поталанить, вийти замiж за мiстера Рашворта. Мiсiс Норрiс ревно клопоталася цим замiжжям, i всi ii задуми були пiдкоренi единiй метi – зробити шлюб якомога принаднiшим для обох сторiн; вона нетерпляче прагнула заприятелювати з матiр'ю молодого джентльмена, що жила з ним в одному домi, i примусила ледi Бертрам подолати десять миль по бездорiжжю, щоб нанести тiй ранковий вiзит. Минуло трохи часу, i мiж мiсiс Рашворт та мiсiс Норрiс запанувало повне взаеморозумiння. Мiсiс Рашворт зiзналася, що вельми бажае бачити свого сина одруженим i що серед усiх панянок, з якими iй випало зазнайомитися, мiс Бертрам, з ii чарiвною вродою та шляхетними манерами, здаеться iй найкращою партiею для ii сина. Мiсiс Норрiс прийняла цю похвалу як належне i захоплювалася прозiрливiстю дiвчини, що змогла зробити такий безпомилковий вибiр. Вони всi пишаються Марiею, у неi немае жодного ганджу, – вона просто янгол! І, звичайно, у такому оточеннi кавалерiв iй не так вже й легко вирiзнити когось одного; проте, наскiльки мiсiс Норрiс може судити при такому недовгому знайомствi, мiстер Рашворт видаеться iй саме тим обранцем, що гiдний Марii i вочевидь iй подобаеться.

Потанцювавши одне з одним на балах стiльки, скiльки належить, молодi люди пiдтвердили це судження i невдовзi – з огляду на вiдсутнiсть сера Томаса – мали заручитися, на радiсть своiм рiдним та тим сусiдам, якi вже багато тижнiв тому впевнено передбачали шлюб мiж мiстером Рашвортом i мiс Бертрам.

Згоду сера Томаса можна було отримати не ранiше, нiж за кiлька мiсяцiв; та оскiльки нiхто не мав сумнiву, що вiн щиро схвалить вибiр своеi доньки, обидвi родини тим часом пiдтримували найтiснiший зв'язок i не робили жодноi спроби втаемничити майбутню подiю – хiба що тiтонька Норрiс, говорячи про неi усiм та всюди, незмiнно застерiгала, що зараз про це говорити не варто.

Едмунд був единим з усiеi сiм'i, хто вважав це рiшення хибним; i його тiтонька, без упину вихваляючи мiстера Рашворта, так i не змогла переконати Едмунда в доцiльностi такого союзу. Вiн був згодний, що його сестрi краще знати, в чому полягае ii щастя; але йому було прикро, що свое щастя вона бачить лише у грошах, i вiн не мiг втриматися, щоб не сказати собi, опинившись у товариствi мiстера Рашворта: «Якби цей добродiй не мав дванадцяти тисяч на рiк, з нього був би справжнiсiнький бовдур».

Сер Томас, однак, був справдi щасливий, чекаючи такого беззаперечно вигiдного союзу, про який чув самi лише схвальнi та приемнi вiдгуки. Це був вельми вдалий вибiр: обидвi родини однаково заможнi, живуть по сусiдству, – тому вiн, не зволiкаючи, повiдомив про свою сердечну згоду. Вiн лише поставив умову, щоб весiлля вiдбулося не ранiше його приiзду до Англii, якого вiн знову чекав з нетерпiнням. Вiн написав у квiтнi i був твердо переконаний, що остаточно все владнае i покине Антигуа ще до кiнця лiта.

Такими були справи в липнi мiсяцi; i Фаннi щойно виповнилося вiсiмнадцять рокiв, коли до мiсцевого провiнцiйного товариства увiйшли новi особи – брат i сестра мiсiс Грант, мiстер i мiсiс Кроуфорд, дiти ii матерi вiд другого шлюбу. Це були багатi молодi люди: син мав гарний маеток у Норфолку, сестра – двадцять тисяч рiчного прибутку. Коли вони були дiтьми, сестра дуже iх любила; та оскiльки сама вона вийшла замiж невдовзi пiсля смертi своеi матерi, а вони залишилися пiд наглядом батькового брата, якого мiсiс Грант зовсiм не знала, вона вiдтодi iх майже не бачила. У дядечка iм велося дуже добре. Адмiрал Кроуфорд та його дружина розходилися в усьому, окрiм прихильностi до цих дiтей, i iхнi почуття рiзнилися хiба лише тим, що в кожного був свiй улюбленець: адмiрал обожнював хлопчика, мiсiс Кроуфорд – дiвчинку; i саме смерть ледi Кроуфорд змусила ii protеgеe пiсля кiлькох мiсяцiв подальших випробувань у дядьковому домi шукати собi iншого притулку. Адмiрал Кроуфорд, чоловiк не вельми доброчинноi поведiнки, замiсть того щоб пiклуватися про племiнницю, ввiв у дiм свою коханку; i саме завдяки цiй обставинi мiсiс Грант мала щастя прийняти сестру до себе, що було так само приемним для однiеi з них, як i зручним для iншоi. Мiсiс Грант до цього часу уже використала всi звичайнi можливостi, що iх надае бездiтнiй сiм'i сiльське життя, – щедро обставила вiтальню гарними меблями, розбила квiтник, завела домашню птицю, – i тепер iй хотiлося бодай якоiсь змiни вдома. Тому приiзд сестри, яку вона завжди любила i тепер сподiвалася затримати в себе, поки та не вийде замiж, був дуже вчасним; ii непокоiло лише одне – що Менсфiлд не зможе вдовольнити всiх потреб дiвчини, яка звикла до Лондона.

Мiс Кроуфорд також цього побоювалася, хоча ii тривога була здебiльшого пов'язана iз сумнiвами, чи влаштуе ii стиль життя сестри i чи досить шляхетне нове товариство; i лише пiсля марних спроб намовити брата оселитися з нею разом у iхньому маетку вона зрештою вирiшила звернутися до родичiв. Генрi Кроуфорд, на жаль, вiдчував непереборну вiдразу до тривалого мешкання в одному будинку чи до постiйного перебування в тому ж самому товариствi; вiн не мiг поступитися сестрi в такiй важливiй справi, проте залюбки погодився супроводжувати ii до Нортгемптону i був готовий одразу ж забрати ii звiдти, якщо iй набридне це мiсце.

Зустрiч була вельми приемною для обох сторiн. Мiс Кроуфорд побачила, що ii сестра зовсiм не нудна i не провiнцiйна, чоловiк сестри виглядае справжнiм джентльменом, а будинок просторий i затишний; а мiсiс Грант знайшла тих, кого сподiвалася полюбити ще дужче, нiж колись, дуже привабливими. Мерi Кроуфорд була надзвичайно гарненька; Генрi, хоч i не красень, мав приемний вираз обличчя i чарiвне поводження; манера триматися в обох була жива й природна, i мiсiс Грант одразу ж вiддала належне всьому iншому, iй подобалися обое, але Мерi була для неi дорожча; i, не маючи пiдстав пишатися власною вродою, вона тiшила свою гордiсть красою сестри. Мiсiс Грант навiть не чекала ii приiзду, щоб придивитися для неi гарну партiю; зрештою вона обрала Тома Бертрама: старшому синовi баронета дуже пiдiйшла б дiвчина з двадцятьма тисячами фунтiв, а до того ж iще й з усiма тими достоiнствами та вишуканими манерами, у яких мiсiс Грант була певна заздалегiдь; i, жiнка добросерда та щира, вона вже години через три пiсля першоi зустрiчi розповiла Мерi про своi намiри. Мiс Кроуфорд була дуже рада дiзнатися, що неподалiк вiд них живе така шанована родина; i iй не видалися недоречними нi турботи сестри про ii майбутне, нi зроблений нею вибiр. Замiжжя було ii головною метою – за умови, що знайдеться гiдна партiя; i, ще ранiше побачивши мiстера Бертрама у Лондонi, вона зрозумiла, що сам вiн так само вартий уваги, як i його суспiльне становище. І тому, сприймаючи намiри сестри нiбито жартома, вона водночас не забувала подумати про них серйознiше. Невдовзi про це сповiстили Генрi Кроуфорда.

– І зараз, – додала мiсiс Грант, – я подумала iще про одну рiч. Менi дуже хотiлося б, щоб ви обое жили в нашiй мiсцинi; i тому, Генрi, тобi слiд було б одружитися з молодшою мiс Бертрам, вона дiвчина просто чарiвна – гарненька, весела, люб'язна, – i може зробити тебе щасливим.

Генрi вклонився i подякував iй.

– Люба сестро, – сказала Мерi, – якщо тобi пощастить схилити його до чогось подiбного, у мене буде ще одна причина радiти, що серед моiх родичiв е така розумна особа; i я лише шкодуватиму, що в тебе немае пiвдесятка доньок, яких треба видати замiж. Якщо ти хочеш намовити Генрi одружитися, тобi знадобиться хитрiсть француженки. Усi намагання англiйок уже зазнали поразки. У мене е три вельми перебiрливi подруги, i всi вони по черзi за ним упадали; я просто описати не можу, як страждали i вони самi, i iхнi матерi (дуже розумнi жiнки), i ми з моею любою тiтонькою, щоб умовити його, чи то примусити, чи бодай хитрiстю схилити до одруження! Ти навiть не уявляеш, який це капосний гульвiса! Якщо твоi мiс Бертрам не хочуть, щоб iхнi серця були розбитi, нехай тiкають подалi вiд Генрi.

– Мiй любий брате, я просто не можу в таке повiрити.

– Звичайно, ти надто для цього добра; ти будеш поблажливiшою до мене, нiж Мерi, зважаючи на мою молодiсть та недосвiдченiсть. Я за вдачею обачливий i не кваплюся ризикувати своiм щастям. А до шлюбу я ставлюся з бiльшою пошаною, нiж будь-хто у свiтi. Як на мене, про жiнку – Боже благословення – найкраще говориться в коротких рядках поета: «Останнiй благий дарунок Неба».

– Ось бачите, мiсiс Грант, як вiн словоблудить; ви подивiться лишень на його посмiшку. Запевняю вас, вiн жахлива людина; мабуть, приклад адмiрала дався взнаки.

– Я не дуже зважаю на розмови молодi про одруження, – мовила мiсiс Грант. – Якщо вони кажуть, нiбито вiдчувають вiдразу до шлюбу, я лише розумiю, що iм досi не трапився гiдний обранець.

Доктор Грант, смiючись, привiтав мiс Кроуфорд з тим, що подiбна вiдраза iй не загрожуе.

– О, звичайно! І я анiтрохи цього не соромлюся. Я гадаю, всi повиннi одружуватися – треба лише правильно до цього пiдходити. Менi не подобаеться, коли люди марнують свое життя; але одружуватися слiд лише тодi, коли шлюб мае очевиднi переваги.




Роздiл п'ятий


Молодi люди одразу ж сподобалися одне одному. Кожна зi сторiн мала своi принади, i iхне знайомство обiцяло перерости в тiснiшу дружбу так скоро, як це дозволяли правила пристойностi. Краса мiс Кроуфорд не викликала неприязнi у дiвчат Бертрам. Вони самi були надто вродливi, щоб через це вiдчути вiдразу до iншоi жiнки, i майже з таким само щирим захопленням, як iхнi брати, милувалися ii жвавими темними очима, чистою смаглявою шкiрою i приемними манерами. Якби вона була високою, пишнотiлою бiлявкою, це могло б стати для них бiльш серйозним випробуванням; але ii зовнiшнiсть не давала жодних пiдстав для суперництва, i iй було дозволено вважатися приемною, гарненькою дiвчиною, бо вони так само лишалися першими красунями в окрузi.

ii брат не був вродливим; коли вони побачили його вперше, вiн здався iм зовсiм непоказним, до того ж надто смаглявим; та все ж вiн був джентльменом i чудово вмiв пiдтримати свiтську бесiду. Пiд час другоi зустрiчi вiн не видався iм таким уже незугарним; так, вiн не красень, але у виразi обличчя е щось привабливе, i усмiшка в нього просто чудова, i так люб'язно вiн поводиться, що одразу ж перестаеш вважати його негарним; а пiсля третього побачення, пообiдавши в його товариствi в пасторському домi, вони вже нiкому не дозволяли так про нього казати. Вiн справдi був найпривабливiшим iз молодих людей, яких сестрам доводилося бачити досi; i обидвi були вiд нього просто в захватi. Те, що старша мiс Бертрам була заручена, надавало певну перевагу Джулii, i остання добре це розумiла; не минув ще й тиждень пiсля приiзду Генрi, а вона вже була ладна в нього закохатись.

Що ж до Марii, ii роздуми з цього приводу були сповненi сум'яття й непевностi. Вона не бажала розмiрковувати про це серйозно. «Нема нiчого поганого, якщо iй сподобаеться приемна молода людина… усi знають, що вона заручена… нехай мiстер Кроуфорд подбае про себе». Мiстер Кроуфорд аж нiяк не бажав потрапити в пастку; обидвi мiс Бертрам були вартi того, щоб до них трохи позалицятись, i готовi до цього; i вiн почав свою гру, не маючи на думцi нiчого, окрiм бажання iм сподобатися. Вiн зовсiм не хотiв, щоб вони марили ним; але, попри свiй природний глузд i вдачу, що надiлили його здатнiстю до вiрних суджень та вiдчуттiв, вiн дозволяв собi поводитися занадто вiльно.

– Менi надзвичайно подобаються обидвi твоi мiс Бертрам, сестро, – мовив вiн, повернувшись, коли провiв iх до екiпажа пiсля вищезгаданого обiду. – Вельми приемнi, елегантнi панночки.

– Так, безперечно; i я дуже рада почути це вiд тебе. Але Джулiя тобi подобаеться бiльше.

– О, так! Джулiя менi подобаеться бiльше.

– Справдi? Адже всi кажуть, що ii сестра вродливiша.

– Я сказав би так само. І риси, i вираз обличчя в неi гарнiшi; але менi бiльше подобаеться Джулiя. Старша мiс Бертрам, звичайно ж, справжня красуня i здаеться менi приемнiшою, але Джулiя завжди подобатиметься менi бiльше, бо ти так звелiла.

– Менi не слiд цього казати, Генрi, але я знаю, що згодом вона тобi справдi сподобаеться бiльше.

– А хiба я не кажу, що вона менi одразу ж бiльше сподобалася?

– І до того ж Марiя заручена. Не забувай про це, любий брате. Вона вже зробила свiй вибiр.

– Так, i це лише додае iй принади. Заручена дiвчина завжди привабливiша вiд незарученоi. Усi ii тривоги минули, i вона вiдчувае, що може без остраху приймати будь-чиi залицяння. Із зарученою дiвчиною все значно простiше: iй неможливо зашкодити.

– Ну, як на те, мiстер Рашворт – дуже порядний молодий джентльмен, i для неi це вельми вдале замiжжя.

– Але мiс Бертрам його вважае за нiщо; принаймнi ти такоi думки про твою близьку подругу. А я б iз цим не погодився. Гадаю, мiс Бертрам дуже прихильна до мiстера Рашворта. Я прочитав це в ii очах, коли мова зайшла про нього. Я надто гарноi думки про мiс Бертрам, щоб припустити, нiби вона може вийти замiж, вiддаючи лише свою руку, а не серце.

– Мерi, як нам його переконати?

– Треба, мабуть, просто залишити його у спокоi. Розмови нi до чого не приведуть. Рано чи пiзно вiн сам спiймаеться в сильце.

– Але менi не хочеться, щоб вiн «спiймався»; я аж нiяк не хочу, щоб його пiдчепили на гачок, я б волiла бачити, що все вiдбуваеться належним чином – чесно i благородно.

– О Господи!.. Нехай спробуе свого щастя i потрапить у пастку. Це все одно колись мае статися. Нiхто ще цього не уникнув.

– Але в шлюбi так бувае не завжди, люба Мерi.

– У шлюбi – завжди. За всiеi моеi поваги до тих присутнiх, хто зв'язав себе шлюбними узами, моя люба мiсiс Грант, я певна, що iз сотнi людей – i чоловiкiв, i жiнок – не знайдеться нiкого, хто, одружившись, не потрапив би у пастку. Хоч кого вiзьми – усюди те саме; i я вiдчуваю, що так i повинно бути, адже, укладаючи таку угоду, як i будь-яку iншу, кожен сподiваеться отримати вiд свого партнера бiльше, нiж мае намiр дати сам.

– О, я бачу, уроки Хiл-стрит прищепили тобi невтiшний погляд на замiжжя.

– У моеi бiдолашноi тiтоньки справдi не було особливих причин любити замiжжя; проте, на мою думку, шлюб – це дуже тонка справа. Я знаю стiлькох людей, що одружувалися сповненi надii i вiри в численнi переваги свого обранця, у його шляхетну натуру i добру вдачу – i згодом, побачивши, що глибоко помилялися щодо його чеснот, були змушенi змиритися з повною протилежнiстю своiх уявлень. Хiба ж це не справжня пастка?

– Люба моя дитинко, ти не зовсiм уявляеш собi те, про що кажеш. Ти вже менi вибач, але я не можу повнiстю тобi повiрити. Рiч у тiм, що ти дивишся на це лише з одного боку. Ти бачиш у шлюбi тiльки погане i не бачиш його втiшних сторiн; але ж усюди е своi труднощi й розчарування, i всi ми завжди чекаемо бiльшого, нiж отримуемо; але, якщо наша надiя на краще не справдиться, ми одразу ж шукаемо iншоi розради – такою вже е людська натура; якщо першi спроби бувають невдалими, ми робимо наступнi; i зрештою десь та знаходимо свое щастя, а тi, хто зловтiшаеться, спостерiгаючи за нами збоку, моя люба Мерi, обманюються i потрапляють у пастку частiше, нiж самi учасники цiеi справи.

– Чудово сказано, сестро! Я в захватi вiд твоiх esprit de corps.[1 - Тут: твердих принципiв (франц.)] Коли я стану дружиною, я спробую дотримуватися таких само несхитних переконань; i нехай моi друзi дотримуються iх також. Це позбавить мене вiд сердечних мук.

– Ти таке ж капосне дитя, як твiй брат, Мерi; але ми вилiкуемо вас обох. Менсфiлд вас вилiкуе… i без будь-якоi пастки. Лишайтеся з нами, i ми вас зцiлимо.

Кроуфорди, не бажаючи бути зцiленими, були, однак, схильнi до того, щоб лишитися. Мерi подобалося жити в пасторатi, а Генрi також був не проти затриматися тут. Приiхавши, вiн сподiвався провести в Грантiв лише кiлька днiв; але Менсфiлд вабив його безлiччю приемних можливостей, i нiщо не кликало його кудись iще; мiсiс Грант була рада бачити iх обох поруч, а для доктора Гранта iхня присутнiсть також була вельми доречною: поговорити з такою гарненькою дiвчиною, як мiс Кроуфорд, – чудова розрада для вайлуватого пiчкура; а з мiстером Кроуфордом вiн мiг щодня розпити пляшечку кларету.

Сестри Бертрам розхвалювали мiстера Кроуфорда набагато красномовнiше, нiж це зазвичай робила мiс Кроуфорд. Однак вона визнавала, що брати Бертрам – чудовi молодi люди, i двох таких, як вони, нечасто можна зустрiти навiть у Лондонi; i що манери в них – особливо у старшого – дуже шляхетнi. Вiн часто бував у Лондонi i поводився з невимушеною люб'язнiстю, ще приемнiше, нiж Едмунд, i тому заслуговував на бiльшу увагу; а те, що вiн був старшим сином, теж мало неабияке значення. Вона невдовзi вiдчула, що повинна вiддати перевагу старшому. Вона знала, що так мае статися.

Том Бертрам справдi був дуже приемним юнаком; вiн належав до тих пестунчикiв долi, якi скрiзь i всюди завойовують прихильнiсть оточення, i його манерi поводитися була притаманна та привiтнiсть, яка часто приваблюе людей бiльше, нiж високi душевнi якостi. Вiн тримався природно й люб'язно, завжди був у доброму гуморi, мав широке коло знайомих i вмiв гарно говорити; а Менсфiлд-парк i баронетський титул, що мали вiдiйти йому у спадок, також щось та означали; i мiс Кроуфорд невдовзi збагнула, що i вiн сам, i його становище цiлком ii влаштовують. Вона добре обмiркувала всi його переваги: парк – справжнiй парк у п'ять миль в окружностi, просторий будинок у сучасному стилi, розташований у такому гарному мiсцi i такий ошатний, що мiг би прикрасити своiм зображенням будь-яку колекцiю гравюр в англiйському королiвствi, – треба лише обставити його новими меблями; милi сестри, спокiйна мати, i сам Том Бертрам також дуже милий, до того ж пообiцяв батьковi покинути картярську гру, а в майбутньому стане сером Томасом. Усе це виглядало дуже спокусливим; тому вона вирiшила, що вiднинi мае звернути на нього бiльшу увагу, i стала виявляти певну цiкавiсть до його коня, який повинен був брати участь у перегонах у мiстi Б.

Саме через цi перегони Том мусив поiхати з дому невдовзi пiсля iхнього знайомства; i, позаяк вiн мав звичай вiд'iздити надовго, сiм'я i тепер не чекала його повернення ранiше, нiж за кiлька тижнiв, а це було надто раннiм випробуванням для його пристрастi. Вiн без упину вмовляв мiс Кроуфорд побувати на перегонах i змальовував iй блискучi картини бучного бенкету, на який iх буде запрошено; вiн говорив дуже палко i переконливо, але для мiс Кроуфорд це були просто балачки, що нi до чого не зобов'язували.

А що ж Фаннi, що вона робила, про що думала в цей час? І якою була ii думка про новоприбулих? Небагато знайдеться вiсiмнадцятирiчних дiвчат, що так стримано висловлювали б свою точку зору. Спокiйно, лише зрiдка маючи нагоду до когось звернутися, вона виявляла належне захоплення красою мiс Кроуфорд; але так само, як i ранiше, вважала мiстера Кроуфорда негарним, i хоча обидвi ii кузини невтомно стверджували протилежне, нiколи про нього не згадувала. Сама ж вона пробуджувала в iнших певну цiкавiсть.

– Я вже починаю розумiти вас усiх, окрiм мiс Прайс, – мовила якось мiс Кроуфорд, прогулюючись з братами Бертрам. – Скажiть заради Бога, чи вона виiжджае? Я не знаю, що й думати. Вона обiдала разом iз вами у пасторатi, отже, здаеться, вона виiжджае; але вона така мовчазна, що я просто не можу в це повiрити.

Едмунд, до якого вона, власне, й зверталася, вiдповiв:

– Я розумiю, що ви маете на увазi, але не взяв би на себе смiливiсть щось стверджувати. Моя кузина вже доросла. І вiк, i розум ii досягли зрiлостi; але виiжджае вона чи не виiжджае – в цьому я нiчого не тямлю.

– Але ж це так легко збагнути. Рiзниця просто очевидна. І манера триматися, i зовнiшнiсть зовсiм iнакшi! Досi я навiть не могла уявити, що може бути незрозумiло, виiжджае дiвчина чи нi. Якщо не виiжджае – вона завжди вдягнена в одному стилi, наприклад, носить закритий чепець, виглядае дуже скромною i нiколи й слова не вимовить у товариствi. Можете посмiхатись, але це так, запевняю вас; i хоч iнодi це заходить надто далеко, проте взагалi так i повинно бути. Дiвчинi личить скромнiсть. Неприемно в цьому тiльки те, що коли дiвчина виходить у свiт, то ii поведiнка змiнюеться надто несподiвано. Дехто за дуже короткий час переходить вiд скромностi до цiлком протилежноi манери – i впадае у фамiльярнiсть. Це серйозна вада. Навряд чи комусь може сподобатись така змiна в дiвчинi вiсiмнадцяти-дев'ятнадцяти рокiв, що рiк тому ледве наважувалася заговорити. Мiстер Бертрам, ви, гадаю, нерiдко бачили щось подiбне.

– Мабуть, що так; але ж це несправедливо, я розумiю, про що ви думаете. Ви кепкуете з мене та мiс Андерсон.

– Нi, справдi нi! Мiс Андерсон? Я не знаю, про кого чи про що йдеться. Це для мене загадка. Але я, звичайно, покепкую з вас iз великим задоволенням, якщо ви поясните, в чому рiч.

– О, ви дуже вмiло прикидаетеся, але мене вам не обманути. Звичайно ж, коли ви описували юну ледi, що так разюче змiнилася, це був портрет мiс Андерсон – надто схожий, щоб я мiг помилитись. Усе було саме так. Андерсони з Бейкер-стрит. Ми вчора про них говорили. Ти чув, Едмунде, як я згадував про Чарлза Андерсона? Випадок був дуже подiбний до того, про який розповiла ця прекрасна ледi. Коли Андерсон уперше представив мене своiй родинi, рокiв зо два тому, його сестра ще не виiжджала, i я марно намагався якось ii розговорити; одного ранку я сидiв у них десь годину, чекаючи Андерсона, у товариствi цiеi молодоi особи та двох малих дiвчаток, – гувернантка чи то хворiла, чи просто десь пiшла, а iхня матуся час вiд часу забiгала до кiмнати, хапала якiсь дiловi папери i знову зникала; i я не мiг добутись у дiвчини нi слова, нi хоча б погляду, нi зрозумiлоi вiдповiдi – вона стулила ротика i вiдвернулася вiд мене, та ще й iз яким виразом! Вiд того дня я не бачив ii цiлий рiк. Вона почала виiжджати. Я зустрiв ii у мiсiс Холфорд – i не одразу впiзнав. Вона пiдiйшла до мене, оголосила, що ми вже знайомi, i очей з мене не зводила, без упину балакала та смiялася, – я вже просто не знав, куди вiд неi тiкати. Я вiдчував, що виставив себе на посмiх… мiс Кроуфорд, без сумнiву, чула цю iсторiю.

– Історiя просто чарiвна – i настiльки вiрна, що, треба визнати, не робить честi мiс Андерсон. Це трапляеться надто часто. Звичайно, матерi ще не навчилися виховувати своiх доньок як належить. Не знаю, у чому iхня помилка; не можу судити, як iй запобiгти, але бачу, що вони поводяться не так, як слiд.

– Тi, хто на власному прикладi показуе оточенню, як мае поводитися жiнка, – галантно зауважив мiстер Бертрам, – безперечно, схиляють iх до вiрноi точки зору.

– Не знаю, – задумливо вiдповiла мiс Кроуфорд. – Нi, тут я не можу з вами погодитися. Це далеко не найважливiше. Гiрше за все те, що дiвчата, якi ще не виiжджають, часом поводяться так само вiльно i дозволяють собi стiльки ж, нiбито вони виiжджають. Я бачила таке на власнi очi. Оце, мабуть, найгiрше – просто огидно!

– Так, це справдi дуже неприемно, – згодився мiстер Бертрам. – Це може приголомшити; не знаеш, як iз ними поводитися. Закритий чепець i сором'язливий погляд, що ви iх так добре описали – краще, мабуть, i не можна, – одразу ж пiдказують, чого слiд чекати; та минулого року я через iхню вiдсутнiсть опинився в жахливому становищi. У вереснi, щойно повернувшись iз Вест-Індii, я на тиждень поiхав до Ремсгейта з приятелем – iз Снейдом, ти чув про нього, Едмунде. Із його батьками, та й з усiею рiднею, я ще не був знайомий. Коли ми приiхали до Альбiон-Плейс, вдома нiкого не було; ми вирушили на пошуки i знайшли всiх на пристанi: мiсiс Снейд, двох ii доньок та кiлькох iхнiх друзiв. Я вiдрекомендувався, як належить; i, позаяк мiсiс Снейд перебувала в оточеннi чоловiкiв, приеднався до однiеi з ii доньок, супроводжував ii додому i тримався так люб'язно, як тiльки мiг; юна ледi поводилася вельми природно i не тiльки слухала, але й залюбки говорила зi мною. Я не мав анi найменшоi пiдозри, що поводжуся нечемно. З вигляду сестри нiчим не вiдрiзнялися одна вiд одноi: обидвi гарно вдягненi, з вуалями i парасольками, як усi iншi дiвчата; та згодом я дiзнався, що, придiляючи забагато уваги молодшiй, яка ще не виiжджала, завдав глибокоi образи старшiй. Мiс Августу не слiд було помiчати ще пiвроку; i мiс Снейд, певно, нiколи менi цього не пробачила.[2 - В англiйськiй родинi звернення «мiс» ставиться перед прiзвищем, коли йдеться про старшу доньку; при зверненнi до молодшоi вживаеться лише з iменем.]

– Так, вийшло справдi негарно. Бiдна мiс Снейд! Хоч у мене й немае молодшоi сестри, я iй спiвчуваю. Це дуже прикро, коли тобою починають нехтувати завчасно; але це провина iхньоi матiнки. Мiс Августу мала супроводжувати гувернантка. Таке непевне становище завжди призводить до неприемностей. Але зараз я б хотiла нарештi дiзнатися про мiс Прайс. Чи вона iздить на бали? Або ще в когось обiдае, окрiм моеi сестри?

– Нi, – вiдповiв Едмунд, – не думаю, що вона хоча б колись iздила на бал. Моя мати рiдко виiжджае з вiзитами, а обiдае лише в мiсiс Грант, i Фаннi лишаеться з нею вдома.

– О, тодi зрозумiло. Мiс Прайс не виiжджае.




Роздiл шостий


Мiстер Бертрам вирушив до мiста Б., i мiс Кроуфорд розумiла, що iй вочевидь бракуватиме його товариства пiд час тих зустрiчей мiж двома родинами, якi останнiм часом вiдбувалися майже щодня; i коли всi вони обiдали у Менсфiлд-парку невдовзi пiсля його вiд'iзду, вона зайняла свое звичайне мiсце при кiнцi столу, готова до прикроi змiни, спричиненоi вiдсутнiстю хазяiна. Вона була певна, що на обiдi запануе страшенна нудьга. Порiвняно з братом Едмунд зовсiм не вмiв вести свiтськоi розмови. Суп подадуть у тоскнiй мовчанцi, вино питимуть без жодноi усмiшки та балачок про всiлякi милi дрiбницi, а печеню нарiзатимуть без будь-якоi згадки про те, як гарно смакував окiст минулого разу, чи розповiдi про «одного мого друга». Вона хоч-не-хоч мусила розважатися лише тим, що вiдбувалося на iншому кiнцi столу, та спогляданням мiстера Рашворта, який уперше з'явився в Менсфiлд-парку пiсля приiзду Кроуфордiв. Вiн вiдвiдав свого приятеля в сусiдньому графствi, i, оскiльки цей приятель нещодавно перебудував свiй маеток на новий лад, мiстер Рашворт повернувся вiд нього, сповнений свiжих вражень i готовий впровадити подiбнi нововведення у власнiй садибi; вiн тiльки про це й говорив, хоч, власне, нiчого не змiг до пуття розповiсти. Розмова про його задуми, почата у вiтальнi, продовжилася пiд час обiду. Було очевидно, що вiн, передусiм, прагнув привернути до себе увагу мiс Бертрам i довiдатися, якоi вона думки щодо його намiрiв; i, хоч у ii поведiнцi скорiше вчувалося дещо зверхне ставлення до нього, анiж люб'язна цiкавiсть, згадка про Созертон-Корт i пов'язанi з ним змiни тiшила ii самолюбство i не дозволяла бути неввiчливою.

– Я хотiв би, щоб ви побачили Комптон, – сказав мiстер Рашворт, – вiн просто вражае своею досконалiстю! Я ще нiколи в життi не бачив, щоб маеток мiг так змiнитися. Я сказав Смiтовi, що просто не розумiю, куди потрапив. В'iзна алея тепер стала найкрасивiшою в Англii; вид на будинок вiдкриваеться в дуже незвичному ракурсi. Щиро кажучи, коли я вчора повернувся до Созертону, то ладен був назвати його тюрмою, – просто похмура стара в'язниця.

– Як вам не соромно! – вигукнула мiсiс Норрiс. – Це ж треба таке сказати – в'язниця! Созертон-Корт – найгарнiший старий маеток у свiтi.

– І все ж вiн потребуе певних змiн, мем. Я нiколи не бачив будинку, у якому слiд було б так багато змiнити. Вiн такий занедбаний, – не знаю, що з ним i дiяти.

– Не дивно, що мiстер Рашворт вважае так саме зараз, – мовила мiсiс Грант до мiсiс Норрiс усмiхаючись, – але повiрте менi, коли настане час, чого вiн бажае всiм серцем, у Созертонi змiниться все.

– Я маю щось зробити зi своею садибою, – сказав мiстер Рашворт, – але не знаю, що саме, i сподiваюся лише на допомогу якогось доброго друга.

– Найкращим другом для вас у цьому разi був би мiстер Рептон, – спокiйно мовила мiс Бертрам.

– Саме про це я й подумав. Якщо вiн так гарно з усiм впорався у Смiта, гадаю, менi також слiд до нього звернутися. Вiн бере п'ять гiней на день.

– Та навiть якби вiн брав десять, – вигукнула мiсiс Норрiс, – певна, ви на це не зважитеся! Цiна взагалi не мае значення. Коли б я була на вашому мiсцi, то не думала б про витрати. Зробила б усе в найкращому стилi i так гарно, як тiльки це можливо. Таке мiсце, як Созертон-Корт, варте всього, що можуть зробити грошi i гарний смак. Там вистачае вiльного мiсця, i оновлений парк щедро винагородить вас за всi вашi турботи. Щодо мене, то коли б я мала хоча б п'яту частину тiеi землi, що в Созертонi, я б увесь час щось пересаджувала та перебудовувала, бо просто обожнюю це робити. Звичайно, було б смiшним вдаватися до таких клопотiв у моему нинiшньому становищi, з моiм мiзерним клаптиком землi, – просто комедiя. Та якби в мене було бiльше мiсця, я б iз превеликим задоволенням щось переобладнала або посадила. Ми чимало попрацювали над цим у пасторатi; можна сказати, невпiзнанно його змiнили. Ви, молодi люди, не можете пам'ятати, яким вiн був ранiше; та коли б тут був наш любий сер Томас, вiн би вам розповiв, як ми перебудували дiм; та ще багато чого могли б зробити, якби не слабке здоров'я бiдного мiстера Норрiса. Вiн, сердешний, ледве мiг вийти надвiр, щоб помилуватися нашими перебудовами, i тому я помалу збайдужiла до тих змiн, про якi говорили ми з сером Томасом. А коли б не це, ми б добудували паркову огорожу i насадили дерева, щоб вони затуляли вид на цвинтар; так зробив доктор Грант. Але ми все одно завжди щось робили. За рiк до смертi мiстера Норрiса ми посадили бiля стайнi абрикос, i з нього виросло таке чудове деревце, що просто око милуе, сер, – останнi слова були зверненi до мiстера Гранта.

– Дерево, безперечно, гарне, мадам, – вiдповiв доктор Грант. – Земля там родюча; i коли менi трапляеться iти повз нього, я завжди шкодую, що врожай не вартий тих труднощiв, з якими доводиться його збирати.

– Сер, це вересове поле – ми купили цю землю як вересове поле, i вона коштувала… тобто це був подарунок сера Томаса, але я бачила чек i знаю, що ця земля коштуе сiм шилiнгiв i була записана як вересове поле.

– Вас ввели в оману, мадам, – вiдповiв доктор Грант. – Оця картопля так само схожа на абрикос iз вересового поля, як i фрукт, знятий з того дерева. Вiн, у кращому разi, не мае смаку; справжнiй абрикос повинен бути iстiвним, чого не скажеш про плоди з мого саду.

– Вiдверто кажучи, мем, – через стiл мовила мiсiс Грант до мiсiс Норрiс, уявляючи, нiби говорить пошепки, – доктор Грант навряд чи знае справжнiй смак наших абрикосiв, – не думаю, що йому довелося скуштувати хоча б один; це ж такий цiнний фрукт, мороки з ним нiякоi, а нашi до того ж такi великi – певно, гарного сорту, – i в моеi куховарки вони одразу ж iдуть на варення та пирiжки.

Мiсiс Норрiс, що вже почала заливатися рум'янцем, заспокоiлася; i на деякий час розмова перейшла з перебудов у Созертонi до iнших предметiв. Доктор Грант i мiсiс Норрiс нiколи не були добрими друзями; iхне знайомство почалося з неприемноi розмови про ветхий стан пасторського будинку, а iхнi звички рiзнилися в усьому.

По хвилi мiстер Рашворт знову почав правити своеi:

– Усе графство у захватi вiд Смiтового маетку; але там було просто-таки порожне мiсце, поки Рептон не привiв його в належний вигляд. Так, менi слiд домовитися з Рептоном.

– Мiстере Рашворт, – мовила ледi Бертрам, – я б на вашому мiсцi насамперед взялась за алею. Так приемно пройти по алеi, коли гарна погода.

Мiстер Рашворт був радий запевнити ii свiтлiсть, що вiн iз нею цiлком згодний, i спробував на додачу зробити iй комплiмент; але, кажучи про свое захоплення ii вишуканим смаком, iз яким нiбито збiгалися його власнi уподобання, та ще й намагаючись натякнути, що вiн завжди звертае увагу на думку всього шанованого жiноцтва i особливо прагне догодити однiй iз його представниць, вiн зрештою геть заплутався у своiй промовi; i Едмунд поквапливо зупинив його слововиверження, запропонувавши йому вина.

Однак мiстер Рашворт, попри свое невмiння ясно висловлюватися, будь-що прагнув говорити про дорогий його серцю предмет.

– У Смiта всiеi землi – менше ста акрiв, це досить небагато, i тим паче вражае, що вiн зумiв так усе обладнати. А в нас у Созертонi сiмсот акрiв, коли не бiльше, – навiть без заливних лукiв; i тому, якщо можна було таке зробити в Комптонi, нам нема чого вагатися. Там зрубали два чи три старi дерева, що росли надто близько до будинку, i краевид вiдкрився просто дивовижний; тож я гадаю, що Рептон, чи хтось на зразок нього, неодмiнно вирубае алею в Созертонi; оту алею, знаете, що веде iз захiдного боку до вершини пагорба, – говорив вiн, звертаючись передусiм до мiс Бертрам.

Але мiс Бертрам спромоглася лише вiдповiсти:

– Алею? О, я ii не пам'ятаю. Справдi, я так мало знаю про Созертон.

Фаннi, що сидiла по iнший бiк вiд Едмунда, напроти мiс Кроуфорд, i уважно слухала, тепер позирнула на нього i стиха промовила:

– Вирубати алею! Який жаль! Це не нагадуе тобi Купера? «О зрубанi алеi, я сумую про ваш скорботний вирок».

Вiн посмiхнувся i вiдповiв:

– Боюся, алея справдi приречена, Фаннi.

– Менi б хотiлося побачити Созертон до того, як вирубають дерева; побачити маеток, яким вiн е зараз i яким був вiддавна; але не думаю, що менi трапиться така нагода.

– Ти нiколи там не бувала? Нi, звiсно, в тебе не було можливостi. І, на жаль, верхи туди не доiдеш. Та, гадаю, ми це якось владнаемо.

– О, не варто. Якщо я колись його побачу, ти просто розкажеш менi, як там було ранiше.

– Я так розумiю, – мовила мiс Кроуфорд, – що Созертон – старовинний маеток i повинен мати своерiдну велич. Вiн збудований у якомусь особливому стилi?

– Дiм був зведений за часiв Єлизавети, – звичайний старий цегляний будинок, проте виглядае досить пристойно, i в ньому багато гарних кiмнат. Вiн погано розташований – в одному з найнижчих мiсць парку; i через це його важко перебудовувати. Та навколо прекраснi дерева, i е струмок, який, на мою думку, може стати справжньою окрасою пейзажу. Мiстер Рашворт мае рацiю, бажаючи надати садибi сучасного вигляду, i я не маю сумнiву, що все буде зроблено якнайкраще.

Мiс Кроуфорд вислухала його з повагою i сказала собi: «Справжнiй джентльмен! З яким вмiнням вiн згладив усi гострi кути».

– Менi не хотiлося б нав'язувати мiстеровi Рашворту свою думку, – вiв далi Едмунд, – але якби я перебудовував маеток у сучасному стилi, то не вiддав би цю справу в чужi руки. Я б краще змирився з тим, що виходить не так гарно, але робив би все на власний розсуд i крок за кроком. Легше змиритися з власними похибками, анiж iз чужими.

– Але ви, звичайно, знали б, чого хочете; а я, наприклад, на це не здатна. Я нiчого не можу вигадати сама, не можу уявити, до чого приведуть змiни; i якби я мала власний маеток, то була б дуже вдячна будь-якому мiстеровi Рептону, який вiзьметься до цiеi роботи i створить таку красу, яку лише можна купити за грошi; i я б навiть нi на що не поглянула, поки все не буде завершено.

– А менi було б приемно бачити, як усе змiнюеться, – мовила Фаннi.

– Так, вас до цього привчили; а в моему вихованнi не було подiбних урокiв – окрiм одного-единого, яким я маю завдячувати аж нiяк не найдорожчiй для мене особi; саме тодi я переконалася, що поступовi змiни – це справжне лихо. Три роки тому адмiрал, мiй вельмишановний дядечко, купив котедж у Твiкенхемi, щоб ми всi могли там провести лiто; i ми з тiтонькою були дуже радi туди поiхати, але, хоч будинок здавався надзвичайно милим, ми невдовзi зрозумiли, що вiн потребуе певних покращень; i три мiсяцi ми жили в суцiльному безладi, на жодну стежку в саду неможливо було ступити, на жоднiй лавi посидiти; нi, я б хотiла, щоб у моему домi все було обладнано як належить – алеi, квiтники, лави в саду, – але все мае робитися без моеi участi.

Едмундовi було прикро чути, як мiс Кроуфорд, до якоi вiн вiдчував дедалi бiльшу прихильнiсть, так нечемно говорить про свого дядечка. Це розходилося з його уявленнями про поряднiсть, i вiн мовчав, поки ii смiх та жвавi розмови на деякий час не вiдволiкли його вiд цих мiркувань.

– Мiстер Бертрам, – мовила вона, – я нарештi дочекалася звiстки про свою арфу. Тепер я знаю, що вона в Нортгемптонi, у повнiй безпецi; i там вона, звiсно, була всi десять днiв, попри урочистi запевнення в протилежному.

Едмунд висловив своi вiтання i був трохи здивований.

– Рiч у тiм, що ми занадто прямо вдалися до пошукiв; i посилали служника, i самi iздили – це ж менш нiж за сiмдесят миль вiд Лондона, – але сьогоднi вранцi дiзналися про це належним чином: арфу побачив один фермер – i сказав мiрошниковi, а мiрошник – м'ясниковi, а зять м'ясника обмовився про це в крамницi.

– Я дуже радий, що ви зрештою так чи iнакше ii знайшли; i, сподiваюся, тепер отримаете ii без жодних непорозумiнь.

– ii мали б надiслати завтра. Але як, на вашу думку, ii привезти? Не у фурi чи на возi, – о нi! У селищi неможливо найняти щось подiбне. Я могла б так само питати про носiiв або тачку.

– Мабуть, пiд час пiзньоi косовицi було важко найняти вiзника?

– Мене вразило те, що це викликало обурення! Я гадала, що в селi не може бракувати коней чи возiв, тому звелiла служницi з кимось домовитись; оскiльки з вiкна моеi гардеробноi я бачу одне сiльське подвiр'я, а прогулюючись алеею, неодмiнно минаю iнше, я вирiшила, що досить лише попросити – i менi радо пiдуть назустрiч; i майже шкодувала, що не можу надати таку можливiсть усiм бажаючим. Уявiть собi, як я була здивована, коли почула, що мое прохання нерозумне й неможливе, що я скривдила ним усiх фермерiв, усiх робiтникiв, навiть саме сiно у всiй парафii! А щодо управителя доктора Гранта, тепер я вiдчуваю, що вiд нього краще триматися подалi; i мiй зять, найдобрiший iз людей, також чогось набундючився, коли дiзнався, що я надумала.

– Звичайно, вiд вас не можна було чекати, щоб ви передбачили це; та коли ви вже про це задумалися, то маете зрозумiти, як важливо вчасно впоратися з косовицею. Найняти воза i в будь-яку iншу пору не так легко, як ви собi уявляете; нашi фермери не звикли вiддавати iх у чужi руки; а пiд час жнив конi iм украй потрiбнi.

– Згодом я, певно, буду розумiти всi вашi звичаi, але, приiхавши сюди з лондонською вiрою в те, що все купуеться за грошi, я була трохи приголомшена впертою незалежнiстю ваших селян. Однак моя арфа прибуде завтра. Генрi, добра душа, запропонував менi привезти ii у своему ландо. Правда ж, це велика честь для неi?

Едмунд сказав, що арфа – його улюблений iнструмент, i вiн сподiваеться, що невдовзi зможе почути ii гру. Фаннi взагалi нiколи не чула арфи i також дуже хотiла послухати.

– Я з радiстю пограю для вас обох, – мовила мiс Кроуфорд, – принаймнi стiльки, скiльки ви захочете слухати, а може, навiть бiльше – бо дуже люблю музику, а коли смак слухачiв так само вишуканий, як у музиканта, грати набагато приемнiше. Я б хотiла вас попросити, мiстере Бертрам, якщо ви будете писати своему братовi, запевнiть його, що моя арфа невдовзi прибуде; вiн стiльки разiв чув моi нарiкання з цього приводу. І скажiть, як на те ваша ласка, що я iз спiвчуття до нього пiдготую до його повернення найсумнiшi п'еси, бо знаю, що його кiнь програе.

– Якщо я таки напишу, то, звiсно, скажу все, що ви забажаете; але поки що я не бачу такоi нагоди.

– Отож, навiть коли б вiн поiхав на рiк, ви б навряд чи писали до нього – i вiн до вас також. Такоi нагоди чомусь не бувае нiколи. Якi чуднi створiння – брати! Ви не пишете одне до одного без крайньоi необхiдностi; а коли все ж змушенi взятися за перо, щоб повiдомити, що захворiв кiнь або помер хтось iз родичiв, на це не витрачаете жодного зайвого слова. В усiх вас однаковий стиль листування. Я його добре знаю. Генрi, що в усьому iншому – просто взiрець братньоi любовi: вiн любить мене, усе зi мною обговорюе, довiряе менi i радий розмовляти зi мною годинами, – жодного разу не написав менi бiльше однiеi сторiнки; а найчастiше – «Люба Мерi, я щойно приiхав. У Батi, здаеться, повно людей, i все тут як завжди. Щиро твiй…» Оце суто чоловiчий стиль; таким е зазвичай листування братiв.

– Коли вони далеко вiд сiм'i, – мовила Фаннi, спалахнувши при згадцi про Уiльяма, – вони пишуть i довгi листи.

– Брат мiс Прайс у морi, – сказав Едмунд, – i вiн так сумлiнно пише до неi, що ваше судження про нас, безумовно, здаеться iй надто суворим.

– У морi? Справдi? Звичайно, у вiйськовому флотi?

Фаннi сподiвалася, що на це питання вiдповiсть Едмунд; але вiн незворушно мовчав, i iй довелося самiй розповiсти про брата. Вона пожвавилася, описуючи його службу й далекi краi, де вiн встиг побувати; та не могла згадати без слiз, скiльки рокiв минуло вiд iхньоi останньоi зустрiчi. Мiс Кроуфорд люб'язно побажала йому якнайшвидше зробити кар'еру.

– Ви нiчого не знаете про його капiтана? – спитав Едмунд. – Капiтан Маршалл? У вас, мабуть, широке коло знайомств серед вiйськових морякiв?

– Серед адмiралiв – так, звичайно, – це було сказано трохи зверхнiм тоном. – Але з офiцерiв нижчого рангу я знаю дуже небагатьох. Капiтани, можливо, чудовi люди, але вони не належать до нашого класу. Я можу дещо розповiсти вам про адмiралiв – i про них самих, i про iхнi флагманськi кораблi, i хто яку платню отримуе, i про iхнi дрiб'язковi сутички та заздрiсть. Власне кажучи, кожен iз них вважае, що його випередили по службi, i кожен на щось та ображаеться. Звичайно, в домi мого дядечка я звела з ними близьке знайомство – i досить на них надивилася, i на вискочнiв – контр-адмiралiв, i на тих, що пасуть заднiх – тобто на вiце-адмiралiв; тiльки, прошу, не думайте, що я з них глузую.

Едмунд знову спохмурнiв i коротко зауважив:

– Це благородна професiя.

– Так, професiя непогана, але за двох умов: якщо вона дае грошi i якщо людина вмiе iх не розтринькувати. Та загалом вона не належить до моiх улюблених професiй. Менi нiколи не здавалася вона чимось привабливою.

Усi iншi помiж тим вели далi розмову про перебудову маетку, i мiсiс Грант не могла не звернутися до брата, хоч це й вiдвернуло його увагу вiд мiс Джулii Бертрам.

– Любий Генрi, а ти що скажеш? Адже ти сам робив усiлякi перебудови, i, як я чула, Еврiнгем може перевершити будь-який iз маеткiв Англii. Його природна краса просто дивовижна. Еврiнгем i ранiше здавався менi напрочуд гарним мiсцем; цi пологi схили i розкiшнi лiси! Я б усе вiддала, аби його побачити ще раз!

– Менi дуже приемно чути, що ти такоi гарноi думки про нього, – вiдповiв Генрi, – але, здаеться менi, ти була б певною мiрою розчарована: вiн не такий, яким ти його собi уявляеш. Там нiде розвернутися, – ти просто здивувалася б, як там мало землi, – а щодо перебудов, я майже нiчого не зробив – так, лише якiсь дрiбницi; я хотiв би зробити набагато бiльше.

– Вам подобаеться цим займатися? – спитала Джулiя.

– Так, дуже; але Еврiнгем мае такi природнi переваги, за яких з першого погляду стае зрозумiло, наскiльки незначними мають бути покращення; i завдяки моiм вiдповiдним рiшенням вiн набув свого теперiшнього вигляду всього лише через три мiсяцi пiсля мого повнолiття. План перебудови я намiтив ще у Вестмiнстерi, а коли був у Кембриджi, дещо в ньому змiнив – i у двадцять один рiк втiлив його у життя. Я схильний заздрити мiстеровi Рашворту, у нього попереду стiльки радощiв; а моi минули надто швидко.

– Хто швидко розумiе, той швидко вирiшуе i швидко дiе, – мовила Джулiя. – Вам нiколи не бракуватиме занять. І замiсть того щоб заздрити мiстеровi Рашворту, вам слiд було б допомогти йому порадою.

Мiсiс Грант, почувши останнi слова Джулii, зустрiла iх щирою похвалою i запевнила всiх, що нiхто не може вiрнiше судити про подiбнi речi, нiж ii брат; а позаяк мiс Бертрам була в такому ж захватi вiд цiеi iдеi i повнiстю ii пiдтримала, додавши, що, на ii думку, значно краще радитися з друзями i безкорисливими знавцями, нiж одразу вiддати справу до рук фахiвця, мiстер Рашворт охоче погодився скористатися люб'язною допомогою мiстера Кроуфорда; i мiстер Кроуфорд, з належною скромнiстю применшуючи своi таланти, запевнив, що буде вельми радий стати йому в нагодi i зробить усе можливе. Тодi мiстер Рашворт став наполегливо просити мiстера Кроуфорда зробити йому честь, вiдвiдавши Созертон, i погостювати там; а мiсiс Норрiс, здогадуючись, що обох ii племiнниць аж нiяк не втiшае перспектива розлучитись iз мiстером Кроуфордом, внесла до цього плану деякi доповнення:

– Безперечно, мiстер Кроуфорд буде дуже радий поiхати; але чом би й декому з нас не скласти йому компанiю? Вашi нововведення цiкавi багатьом iз присутнiх, любий мiстере Рашворт, i iм хотiлося б почути думку мiстера Кроуфорда на мiсцi, i, може, iхнi зауваження також принесли б певну користь; а щодо мене, то я давно вже маю намiр вiдвiдати вашу любу матусю; лише вiдсутнiсть власного екiпажа перешкоджала менi виконати цей дружнiй обов'язок; та зараз я могла б поiхати i побесiдувати годинку-двi з мiсiс Рашворт, поки всi iншi оглядатимуть маеток; а потiм ми повернемося сюди до пiзнього обiду, або пообiдаемо в Созертонi, якщо це не завдасть клопоту вашiй любiй матусi, i повернемося додому при мiсяцi. Гадаю, мiстер Кроуфорд посадить у свое ландо моiх двох племiнниць i мене, Едмунд може iхати верхи, а Фаннi, сестро, лишиться з тобою вдома.

Ледi Бертрам не заперечувала; i всi, хто мав iхати, радо висловили свое бажання – окрiм Едмунда, що все вислухав, не зронивши нi слова.




Роздiл сьомий


– Скажи, Фаннi, а чи сподобалася тобi вчора мiс Кроуфорд? – спитав Едмунд наступного дня, пiсля того, як сам помiркував про це.

– Дуже сподобалася. Менi було приемно ii слухати; вона так цiкаво говорить, i така гарненька – нею просто можна замилуватись.

– Зовнiшнiсть у неi справдi дуже приваблива. Таке виразне обличчя! Але, може, щось у ii словах тобi здалося не зовсiм доречним, Фаннi?

– О, так! iй не слiд було говорити в такому тонi про свого дядечка. Мене це просто здивувало. Вона жила в дядечка стiльки рокiв. І хоч би якi були його вади, вiн дуже любить ii брата i ставиться до нього, кажуть, як до рiдного сина. Я просто не могла повiрити, що таке чую.

– Я так i подумав, що тобi це буде неприемно. Це вельми негарно з ii боку.

– І, як на мене, це велика невдячнiсть.

– Невдячнiсть – надто сильно сказано; я не знаю, чи мае ii дядько хоч якесь право очiкувати вiд неi вдячностi; у його дружини, без сумнiву, було таке право, i саме щира повага до пам'ятi тiтоньки змушуе ii так хибно поводитися. Вона справдi у складному становищi. Маючи такi щирi почуття i палку вдачу, вона не може виявити пошани до мiсiс Кроуфорд, не кидаючи при цьому тiнi на адмiрала. Не зважуся судити, хто бiльшою мiрою винний у iхнiх негараздах, але нинiшня поведiнка адмiрала, мабуть, спонукае стати на бiк його дружини; а те, що мiс Кроуфорд ii захищае, цiлком природно – i говорить на ii користь. Я не засуджую ii точки зору; але, звичайно, привселюдно ii висловлювати е недоречним.

– А тобi не здаеться, – мовила Фаннi по роздумi, – що ця недоречнiсть передусiм не робить честi мiсiс Кроуфорд, адже це вона змалку виховувала свою племiнницю? І, мабуть, не змогла прищепити iй вiрну думку про те, чим вона зобов'язана адмiраловi.

– Справедливе зауваження. Так, своiми вадами племiнниця, безперечно, завдячуе тiтоньцi; i тим паче слiд подумати про невтiшне становище, у якому вона перебувала досi. Але життя в ii нинiшньому домi мае пiти iй на користь. Мiсiс Грант суворо дотримуеться правил пристойностi. І приемно слухати, з якою любов'ю мiс Кроуфорд говорить про свого брата.

– Так, лише невдоволена, що вiн пише iй такi короткi листи. Я ледь не засмiялася, коли вона про це казала; але я не можу так високо цiнувати доброту та прихильнiсть брата, який лiнуеться навiть написати сестрi листа, вартого уваги, коли вони в розлуцi. Я певна, що Уiльям нiколи, хоч би там що, не повiвся б так зi мною. І яке вона мае право вважати, що i ти не будеш писати довгих листiв, якщо поiдеш?

– Це право дае iй жвавий розум, Фаннi, який не мине нагоди, щоб потiшити себе або iнших; це не слiд засуджувати, якщо причиною тому не е поганий гумор чи грубiсть; а в зовнiшностi i манерах мiс Кроуфорд немае й слiду подiбних вад, – нiчого рiзкого, незугарного, показного. Вона дуже жiночна – за винятком тих окремих недолiкiв, про якi ми говорили. Тут iй немае виправдання. Я радий, що ти дивишся на це так само.

Виховуючи розум Фаннi, завоювавши ii прихильнiсть, вiн i не мiг не зустрiти повного розумiння з ii боку; хоча зараз, i саме в цьому питаннi, iм загрожувала розбiжнiсть у поглядах – позаяк захоплення Едмунда мiс Кроуфорд могло сягати надто далеко, щоб Фаннi була здатна його роздiлити. Чари мiс Кроуфорд не слабшали. Прибула арфа, i це додало нового блиску до ii краси, витонченостi i незмiнно привiтного поводження; вона грала з великим задоволенням, виразно i з тонким смаком, що дуже iй пасувало, i пiсля кожноi п'еси в неi знаходилося кiлька влучних зауважень. Едмунд щодня бував у пасторатi i насолоджувався грою свого улюбленого iнструмента; щоранку вiн отримував запрошення на наступний день; юна ледi була щаслива мати такого слухача, i скоро все пiшло просто чудово.

Молода дiвчина, гарненька, жвава, з арфою, такою ж елегантною, як вона сама, коло вiкна, що виходило просто в сад, на галявину, оточену чагарником у пишному зеленому клечаннi лiта, – цього було досить, щоб заполонити серце будь-якого чоловiка. Пора року, мiсце, саме повiтря – усе схиляло до нiжних сердечних почуттiв. Мiсiс Грант зi своiм вишиванням також не була зайвою; скрiзь панувала гармонiя; а оскiльки кожний дрiб'язок набувае великого значення, коли народжуеться кохання, то навiть таця з сандвiчами i пошана, яку вiддавав iм доктор Грант, також були вартi уваги. Не розмiрковуючи про те, що вiдбуваеться, i не знаючи, до чого це може призвести, Едмунд через тиждень подiбних зустрiчей закохався до нестями; i на честь мiс Кроуфорд слiд додати, що, хоч вiн не був нi свiтською людиною, нi старшим братом, хоч не володiв мистецтвом лестощiв чи свiтськоi бесiди, вiн чимось ii приваблював. Вона вiдчувала це, хоч i не передбачала ранiше, що так буде, i навряд чи могла зрозумiти, чому так сталося; адже вiн не був приемним на свiтський кшталт: не говорив про милi дрiбницi, не робив комплiментiв; вiн мав твердо усталенi погляди, виявляв свою увагу спокiйно i просто. Можливо, його вiдвертiсть, вiрнiсть самому собi, цiльнiсть його натури таiли в собi якусь принаду, що ii мiс Кроуфорд несвiдомо вiдчувала, хоч i не була здатна це осягнути. Вона не надто цим переймалася: Едмунд iй подобався, iй було приемно, що вiн поруч, – i цього досить.

Фаннi не дивувало, що Едмунд щоранку бувае в пасторатi; вона б i сама охоче туди ходила, якби могла прийти без запрошення i так, щоб ii нiхто не помiтив – лише для того, щоб послухати арфу; не дивувало ii й те, що, коли обидвi сiм'i прощалися пiсля вечiрньоi прогулянки, Едмунд вважав за доречне провести мiсiс Грант та ii сестру додому, тодi як мiстер Кроуфорд присвячував себе юним ледi з Менсфiлд-парку; але такий обмiн здавався iй надто нерiвноцiнним: адже навiть за столом, якби Едмунд не змiшував для неi вино з водою, вона б краще обiйшлася без вина. Вона не могла збагнути, як вiн, так часто перебуваючи в товариствi мiс Кроуфорд, не бачить ii недолiкiв, подiбних до тих, якi вже помiтив ранiше i про якi самiй Фаннi завжди щось нагадувало; але це було саме так. Едмунд любив говорити з нею про мiс Кроуфорд, але йому начебто досить було i того, що вона лишила у спокоi свого дядечка-адмiрала; i Фаннi остерiгалася висловлювати своi зауваження, щоб не здатися недоброзичливою. Вона вперше вiдчула справжнiй бiль з вини мiс Кроуфорд, коли та виявила бажання навчитися, за прикладом дiвчат з Менсфiлд-парку, iздити верхи; це бажання виникло у неi невдовзi пiсля приiзду, i Едмунд, коли iхне знайомство стало бiльш близьким, охоче його пiдтримав. Вiн запропонував iй для перших урокiв свою спокiйну кобилу, яка пiдходила для цього краще, нiж будь-який з коней в обох стайнях. Звичайно, вiн i не пiдозрював, що така пропозицiя буде неприемною або незручною для його кузини: вона не пропустила б жодноi зi своiх щоденних прогулянок. Кобилу лише вiдводитимуть до пасторату за пiвгодини до того, як мiс Кроуфорд захоче почати свiй урок; i Фаннi, вперше почувши про це вiд Едмунда, i на думцi не мала ображатися, – так вона була йому вдячна за те, що вiн спитав ii дозволу.

Мiс Кроуфорд витримала свое перше випробування з честю, а Фаннi воно не завдало нiяких прикрощiв. Едмунд, що привiв кобилу i взяв усю справу на себе, повернувся вчасно – ще до того, як Фаннi i статечний старий конюх, що супроводжував ii завжди, коли вона виiздила покататися без своiх кузин, були готовi вирушити в дорогу. Наступного дня вийшло гiрше. Мiс Кроуфорд так припала до смаку верхова iзда, що вона нiяк не могла спiшитися. Жвава, смiлива i, хоч невелика на зрiст, проте мiцноi статури, вона була природженою вершницею; i до чистоi втiхи вiд нового заняття додавалося щось вiд присутностi та повчань Едмунда, а також вiд гордовитоi думки, що своею вправнiстю вона долае межi, встановленi природою для жiночоi статi; через це iй i не хотiлося спiшуватись. Фаннi вже була готова i чекала, i мiсiс Норрiс почала дорiкати iй за те, що вона не виходить надвiр, але коня все ще не приводили i Едмунд не з'являвся. Щоб не чути тiтчиних докорiв, Фаннi вийшла в парк i стала виглядати Едмунда.

Хоча обидва будинки стояли на вiдстанi в пiвмилi, iх не було добре видно одне вiд одного; але, пройшовши п'ятдесят ярдiв вiд парадних дверей, Фаннi побачила внизу, попiд парком, пасторат i всi його землi, що полого пiдiймалися вгору за сiльською дорогою; i на луцi доктора Гранта вона одразу ж побачила всю компанiю – Едмунд i мiс Кроуфорд iхали верхи плiч-о-плiч; доктор, i мiсiс Грант, i мiстер Кроуфорд з двома чи трьома грумами стояли осторонь i дивилися. Усi вони, здавалося, були такi щасливi, усi зацiкавленi одним i тим самим предметом i, без сумнiву, веселi, – бо шум iхньоi веселоi розмови долинав навiть до неi. Але ii цей шум зовсiм не звеселив; вона подумала, що Едмунд, певно, забув про неi, i вiдчула справжнiй бiль. Вона не могла вiдвести очей вiд луки; не могла не дивитися на все, що там вiдбувалося. Спершу мiс Кроуфорд та ii супутник повагом об'iхали чималеньке поле; потiм – без сумнiву, за ii пропозицiею – поскакали чвалом; i Фаннi, з ii боязкою вдачею, чудувалася, як певно та тримаеться в сiдлi. За кiлька хвилин вони зупинилися. Едмунд був близько вiд мiс Кроуфорд; вiн говорив до неi, – мабуть, учив, як тримати повiд; вiн узяв ii за руку, – Фаннi бачила це, а може, домалювала у своiй уявi те, чого не могла бачити. Усе це не повинно було ii дивувати; адже що могло бути природнiшим для Едмунда, нiж бажання комусь допомогти, виявити до когось свою доброту? Але вона мимохiть подумала, що мiстер Кроуфорд мiг би позбавити його подiбних клопотiв; братовi бiльше пасуе такий обов'язок; проте мiстер Кроуфорд, хоч як усi хвалили його добру вдачу i хоч яким вiн був вправним вершником, певно, не змiг би впоратися з цiею справою; порiвняно з Едмундом його доброта була бездiяльною. Вона подумала, що кобилi буде нелегко служити двом вершникам; якщо вони забули про Фаннi, то мають пам'ятати хоча б про бiдну конячку.

Та невдовзi вона трохи заспокоiлася, побачивши, що компанiя на луцi помалу розбрiдаеться i мiс Кроуфорд, все ще верхи, але в супроводi пiшого Едмунда, проминае паркову браму i наближаеться до мiсця, де стояла вона. Тепер Фаннi злякалася, що виглядатиме грубою i нетерплячою, i пiшла iм назустрiч, над усе бажаючи уникнути цiеi пiдозри.

– Люба мiс Прайс, – мовила мiс Кроуфорд, пiд'iхавши досить близько, щоб ii було чути, – я вирiшила поiхати до вас сама i попросити вибачення за те, що змусила вас чекати; але менi нема чого сказати у свое виправдання. Я знала, що вже пiзно i я поводжуся вкрай нечемно; i тому просто будьте такi ласкавi, пробачте менi. Егоiзм завжди треба прощати, – це, знаете, невилiковна хвороба.

Фаннi вiдповiла iй з надзвичайною гречнiстю, а Едмунд додав, що, на його думку, i не треба було поспiшати.

– Часу ще лишаеться бiльш нiж достатньо, щоб моя кузина встигла двiчi проiхати ту вiдстань, яку проiжджае зазвичай, – сказав вiн, – i те, що ви завадили iй вирушити в путь на пiвгодини ранiше, тiльки зробить ii прогулянку приемнiшою: збираються хмари, i вона не потерпатиме вiд надмiрноi спеки. Сподiваюся, вас не втомив такий довгий урок. Як на мене, вам не слiд було б iти додому пiшки.

– Мене не втомлюе нiщо – хiба тiльки необхiднiсть спiшитися, – вiдповiла мiс Кроуфорд, з його допомогою зiйшовши з коня. – Я дуже мiцна. Мене нiщо нiколи не втомлюе, окрiм того, що менi не до душi робити. Мiс Прайс, менi дуже прикро поступатися вам мiсцем, але я щиро сподiваюся, що вас чекае гарна прогулянка i що я почую лише схвальнi вiдгуки про це миле, чудове, гарне створiння.

Старий конюх, який чекав неподалiк зi своiм конем, тепер приеднався до них, допомiг Фаннi сiсти в сiдло, i вони рушили у протилежний бiк парку; i смуток Фаннi анiтрохи не розвiявся, коли вона, озирнувшись, побачила, що iншi двое спускаються пагорбом до селища; ii супутник також не вельми ii втiшив своiм зауваженням про те, яка вправна вершниця вийшла з мiс Кроуфорд. Вiн дивився на неi з не меншою цiкавiстю, нiж Фаннi.

– Аж поглянути любо, коли ледi отак смiливо тримаеться на конi! – казав вiн. – Нiколи ще не бачив, аби в котроiсь краще виходило. У неi того страху наче й зовсiм немае. А як ото ви, мiс, починали вчитися, – на Великдень тому шiсть рокiв мине, – ой божечко, та як же ж ви трусилися, коли сер Томас уперше посадив вас на коня!

У вiтальнi всi також розхвалювали мiс Кроуфорд. Їi природнi переваги – сила i хоробрiсть – заслужили найщирiших похвал сестер Бертрам; вона, подiбно до них, дiставала справжню втiху вiд верховоi iзди, була, як i вони, навдивовижу до цього здiбною, i вони з великим задоволенням вiддавали належне ii успiховi.

– Я й не сумнiвалася, що вона буде добре iздити, – казала Джулiя. – Вона просто для цього народжена: такоi ж зграбноi статури, як ii брат.

– Це правда, – додала Марiя, – i вона так само завжди в пiднесеному настроi, i така ж енергiйна. Тепер я впевнена, що вмiння вершника багато в чому залежить вiд його настрою.

Коли вони прощалися ввечерi, Едмунд спитав Фаннi, чи вона збираеться iздити завтра.

– Нi… не знаю, – якщо кiнь тобi потрiбний… – вiдповiла вона.

– Менi вiн не потрiбний для себе, – мовив Едмунд, – та будь-коли, якщо ти захочеш лишитися вдома, я гадаю, мiс Кроуфорд буде дуже рада взяти твого коня на довший час, – iнакше кажучи, на весь ранок. Їй хотiлося б доiхати до Менсфiлд-Коммон; мiсiс Грант розповiдала iй, якi там гарнi мiсця, i я не маю сумнiву, що вона подолае таку вiдстань. Але це можна зробити будь-якого ранку. Їй буде дуже прикро, якщо вона зiпсуе тобi настрiй. І це справдi вийшло б негарно… Адже вона iздить лише заради втiхи, а ти – заради свого здоров'я.

– Завтра я, безперечно, не буду кататися, – мовила Фаннi. – Я дуже багато iздила останнiм часом i залюбки лишуся вдома. Ти знаеш, я вже досить змiцнiла i чудово можу прогулятися пiшки.

Едмунд був дуже задоволений, i це мало ii втiшити; а прогулянка до Менсфiлд-Коммон вiдбулася наступного ж ранку. У поiздцi взяли участь усi молодi люди, окрiм Фаннi, i всiм вона видалася дуже приемною – i пiд час самоi подорожi, i ввечерi, коли про неi згадували. Один успiшно виконаний задум нерiдко спонукае до iншого; i, здiйснивши подорож до Менсфiлд-Коммон, всi вони були ладнi наступного дня iхати кудись iще. Довкола було стiльки чудових мiсць; i, хоча надворi стояла спека, тiнистi стежки були всюди, куди б вони не помандрували. Молодь завжди знаходить для себе тiнистi стежини. Чотири яснi ранки вони провели подiбним чином, показуючи Кроуфордам навколишню мiсцину i пишаючись красою своiх володiнь; всi були веселi, у незмiнно доброму гуморi, i спека дошкуляла iм не настiльки, щоб про неi було неприемно говорити; i так було до четвертого дня, коли радiсть одного з членiв цього веселого товариства дещо затьмарилася. Це була мiс Бертрам. Едмунда з Джулiею запросили до пасторату, а нею знехтували. Виною цьому були добрi намiри мiсiс Грант, що вирiшила так вчинити з прихильностi до мiстера Рашворта, якого чекали сьогоднi в Менсфiлд-парку; але мiс Бертрам почувалася так, наче iй завдали кревноi образи, i по дорозi додому iй знадобилося прикликати на помiч усi своi гарнi манери, аби не виказати роздратування i гнiву. А мiстер Рашворт не приiхав, i образа ii чимдалi зростала, а вона навiть не мала змоги утiшитися, показавши, як то бувало, свою владу над ним; вона могла тiльки надутися на матiр, тiтку i кузину i, наскiльки можливо, своею бундючнiстю зiпсувати iм обiд i десерт.

Мiж десятою та одинадцятою годинами Едмунд i Джулiя увiйшли до вiтальнi, бадьорi вiд вечiрнього повiтря, сяючi та веселi, – повна протилежнiсть трьом ледi, якi iх зустрiли; Марiя ледве пiдвела очi вiд книги, ледi Бертрам дрiмала, i навiть мiсiс Норрiс, роздратована поганим настроем племiнницi, лише задала iм два-три питання про обiд, на якi ще й не одразу отримала вiдповiдь, i нiбито заприсяглася зберiгати мовчання. Кiлька хвилин брат i сестра надто захоплено вихваляли красу зоряноi ночi, аби подумати про що-небудь iнше, окрiм власних вражень; але пiд час першоi ж паузи Едмунд озирнувся довкола i спитав:

– А де ж Фаннi? Вже пiшла спати?

– Нi, чи, може, я просто цього не знаю, – вiдповiла мiсiс Норрiс. – Вона щойно була поруч.

Нiжний голосок, що забринiв з iншого кiнця простороi кiмнати, вказав iм, де була Фаннi; вона сидiла на канапi. Мiсiс Норрiс одразу ж накинулася на неi з докорами.

– Це справжнiсiньке неподобство, Фаннi, отак розсиджуватися цiлими днями на канапi! Чому ти не пiдiйдеш, не сядеш тут i не знайдеш собi якесь заняття, як ми? Якщо в тебе нема роботи, я можу дати тобi щось iз кошика для бiдних. Там е новий коленкор, його принесли минулого тижня, i до нього ще нiхто не торкався. Я думала, мене прострiл вдарить, – так я з ним наморочилася, поки кроiла. Тобi слiд навчитися думати про iнших. Затям, дуже це негарно для молодоi дiвчини – вилежуватися на канапi.

Вона ще й половини не проказала, а Фаннi вже повернулася на свое мiсце бiля столу i знову взялася до шиття; i Джулiя, що перебувала в якнайлiпшому гуморi пiсля усiх веселощiв того дня, вирiшила вiдновити справедливiсть, зауваживши:

– Мушу сказати вам, тiтонько, що Фаннi вилежуеться на канапi менше, нiж будь-хто у цiм домi.

– Фаннi, – мовив Едмунд, уважно подивившись на неi, – мабуть, у тебе болить голова.

Вона не могла заперечувати, але сказала, що болить не дуже.

– Щось менi не вiриться, – сказав вiн. – Я надто добре знаю оцей твiй погляд. І давно це почалося?

– Перед обiдом. Та це нiчого, це просто вiд спеки.

– Ти виходила надвiр у спеку?

– Виходила? Ну звiсно ж, – сказала мiсiс Норрiс. – А ти б хотiв, щоб вона в такий чудовий день сидiла вдома? І хiба ж ми всi не виходили? Навiть твоя матуся пробула надворi бiльше години.

– Так, справдi, Едмунде, – втрутилася ii свiтлiсть, що повнiстю прокинулася, лише коли мiсiс Норрiс почала сварити Фаннi. – Я була надворi годину, не менше. Три чвертi години я просидiла у квiтнику, поки Фаннi зрiзала троянди, i дуже там було приемно, можеш менi повiрити; тiльки страшна задуха. Альтанка стоiть у затiнку, але, знаеш, я просто вжахнулася, коли настав час iти додому.

– Фаннi зрiзала троянди?

– Так, i боюся, цього року це вже останнi. Бiдолашне дитя! Їй було справдi жарко, але ж троянди уже зовсiм розквiтли, – бiльше чекати нема куди.

– Авжеж, нiчого не можна було вдiяти, – докинула мiсiс Норрiс, уже лагiднiше. – Я оце думаю, сестро, може, саме тодi в неi заболiла голова. Звичайно ж, заболить, коли постоiш отак зiгнувшись, та ще й на сонцi! Але я гадаю, до завтра все минеться. А ти дай iй понюхати ароматичного оцту; завжди я забуваю наповнити свою пляшечку.

– Оцет у неi, – мовила ледi Бертрам, – вiн був у неi ще тодi, як вона вдруге повернулася з твого дому.

– Що? – вигукнув Едмунд. – То вона не тiльки зрiзала троянди, а ще й ходила у таку спеку через парк, до вашого дому, – ходила двiчi, мем? Не дивно, що в неi болить голова.

Мiсiс Норрiс розмовляла з Джулiею i не почула його слiв.

– Я боялася, що для неi це забагато, – мовила ледi Бертрам, – та коли троянди були зiбранi, твоя тiтонька схотiла взяти iх собi, i тодi, розумiеш, треба ж було iх вiднести.

– І троянд було так багато, що довелося ходити двiчi?

– Нi, але iх треба було покласти у вiльнiй кiмнатi просушити; i, на жаль, Фаннi забула замкнути дверi i принести ключа, тому iй довелося iти знову.

Едмунд пiдвiвся i заходив по кiмнатi.

– І цього не можна було доручити нiкому, крiм Фаннi? Слово честi, мадам, ви вчинили дуже нерозумно.

– От лишень не знаю, як можна було вчинити розумнiше! – закричала мiсiс Норрiс, бiльше не в змозi лишатися глухою, – хiба що менi самiй пiти? Але ж не можу я розiрватись; саме тiеi митi я розмовляла з мiстером Грiном про корiвницю твоеi матусi – це вона мене попросила, – i обiцяла Джоновi Груму написати до мiсiс Джеферiс про його сина; вiн, сердега, уже пiвгодини чекав на мене! Гадаю, нiхто не може мене звинуватити в тому, що я хоч коли-небудь дбаю про себе; але ж, справдi, не можу я робити все одразу! А що Фаннi заради мене пройшлася до мого будинку – тут хiба що якихось чверть милi, i не думаю, що нерозумно було ii посилати. Як часто я ходжу туди й назад тричi на день, i рано-вранцi, i пiзно ввечерi, та в будь-яку погоду, – i нiколи не скаржуся!

– Я б хотiв, щоб Фаннi була хоч наполовину така мiцна, як ви, мем.

– А якби Фаннi не лiнувалася бiльше ходити, вона б i не була така квола. Вона вже давно не iздила верхи, а я впевнена, що коли вона не iздить, iй слiд ходити пiшки. Якби вона перед тим iздила, я б не стала ii посилати. Та я гадала, це лише пiде iй на користь, пiсля того як вона, зiгнувшись, збирала троянди; нiщо так не знiмае втоми, як пiша прогулянка. І, хоч сонце й припiкало, спека була не така вже страшна. Мiж нами кажучи, Едмунде, – i вона багатозначно кивнула на його матiр, – найдужче iй зашкодили отi троянди i те, що вона ходила по квiтнику.

– Боюся, це справдi так, – мовила бiльш прямодушна ледi Бертрам, дослухавшись до iхньоi розмови. – Боюся, виною всьому той квiтник; така спека просто вбити може. Я сама ледве ii витримала. Сидiла i кликала мопса, щоб вiн не бiгав по квiтах; i дуже це було тяжко.

Едмунд бiльш нiчого не став говорити нi однiй, нi другiй; але, непомiтно ступивши до столу, де ще стояла неприбрана таця з обiдом, вiн принiс Фаннi склянку мадери i примусив ii випити майже до дна. Вона й хотiла б вiдмовитись, але вiд слiз, викликаних сум'яттям почуттiв, пити iй було легше, нiж розмовляти.

Розлючений на матiр iз тiткою, Едмунд ще бiльше сердився на самого себе. Вiн забув про Фаннi, i це було гiрше всього того, що зробили вони. Якби про неi подбали як слiд, з нею б не трапилось нiчого поганого; але вона чотири днi лишалася без товариства, без прогулянок, не маючи жодноi змоги уникнути того, що вимагали вiд неi обидвi нерозумнi тiтоньки. Йому було соромно думати, що всi цi чотири днi вона не могла iздити верхи, i вiн твердо вирiшив, що, хоч як йому буде прикро позбавити мiс Кроуфорд такоi втiхи, подiбне не повториться бiльше нiколи.

Фаннi лягла в лiжко така ж засмучена, як у свiй перший вечiр в Менсфiлд-парку. Вона почувалася зле, i причину слiд було шукати передусiм у ii душевному станi; адже кiлька днiв вона вiдчувала себе покинутою i намагалася побороти свое роздратування та заздрiсть. Коли вона лежала на канапi, куди ii привело бажання лишатися непомiтною для всiх, душевний бiль мучив ii набагато сильнiше вiд головного; а через несподiвану змiну, спричинену добротою Едмунда, вона ледве змогла опанувати себе.




Роздiл восьмий


Фаннi вже наступного дня поновила своi кiннi прогулянки; i, оскiльки ранок був чудовий – напоений свiжiстю, не такий спекотний, як останнiм часом, – Едмунд повiрив, що незабаром до неi повернеться здоров'я та душевний спокiй. Поки ii не було вдома, приiхав мiстер Рашворт – вiн супроводжував свою матiр, яка вирiшила вшанувати мешканцiв Менсфiлд-парку своiм вiзитом i, зокрема, скористатися запрошенням вiдвiдати Созертон, оскiльки план, вироблений два тижнi тому, досi не було виконано через ii тимчасову вiдсутнiсть. Тiтонька Норрiс i ii племiнницi щиро зрадiли поновленню намiру, i один iз найближчих днiв було призначено для поiздки, за умови, що мiстер Кроуфорд не буде зайнятий; обидвi юнi ледi не забули поставити цю умову, i, хоч мiсiс Норрiс ладна була поручитися за мiстера Кроуфорда, вони не схвалили ii смiливого припущення i не хотiли ризикувати; так зрештою мiстер Рашворт з натяку мiс Бертрам зрозумiв, що йому слiд негайно вирушити до пасторату, зустрiтися з мiстером Кроуфордом i запитати в нього, чи мае вiн намiр iхати в середу.

Ще до його повернення прийшли мiсiс Грант i мiс Кроуфорд. Вони вже встигли трохи погуляти, та, обравши iнший шлях до садиби, не зустрiли мiстера Рашворта, однак запевняли, що мiстер Рашворт застане мiстера Кроуфорда вдома. Звiсно, знову зайшла розмова про Созертон. Важко було навiть уявити, щоб можна було говорити про щось iнше, оскiльки мiсiс Норрiс була просто у захватi вiд майбутньоi поiздки, а мiсiс Рашворт, нудно-люб'язна, надмiру балакуча та пихата жiнка, здатна думати лише про те, що стосувалося ii самоi та ii сина, не вiдступалася вiд ледi Бертрам, переконуючи ii поiхати разом з усiма. Ледi Бертрам не погоджувалася, але млявий тон ii вiдмови змушував мiсiс Рашворт вважати, що насправдi вона хоче поiхати, аж поки багатослiвне i галасливе втручання мiсiс Норрiс не допомогло iй зрозумiти, як воно е насправдi.

– Для моеi сестри це нелегка подорож, запевняю вас, це для неi справдi дуже важко, люба мiсiс Рашворт. Розумiете, десять миль туди, десять назад. Цього разу ви маете вибачити мою сестру i вдовольнитися присутнiстю двох наших любих дiвчаток i мене. Созертон – едине мiсце, куди вона хотiла б поiхати, дарма що це така далечiнь; але це справдi неможливо. З нею залишиться Фаннi Прайс, i все буде добре; а щодо Едмунда, оскiльки його тут немае, щоб говорити самому, я вiдповiм за нього: вiн радо приеднаеться до всiеi компанii. Вiн, знаете, може й верхи поiхати.

Мiсiс Рашворт, хоч-не-хоч погодившись iз тим, що ледi Бертрам залишиться вдома, могла тiльки висловити свiй жаль з цього приводу. «Дуже прикро, що ii свiтлостi не буде з нами; i, звичайно, менi було б також приемно бачити у своему домi цю юну ледi, мiс Прайс, адже вона ще не була в Созертонi, i шкода, що вона його не побачить».

– Ви дуже добрi, ви iстинна доброта, моя люба, – вигукнула мiсiс Норрiс, – але стосовно Фаннi, то в неi буде ще безлiч можливостей побачити Созертон. У неi попереду багато часу; а про те, щоб iй поiхати тепер, не може бути й мови. Ледi Бертрам, звичайно, не зможе ii вiдпустити.

– О, так! Я не можу лишитися без Фаннi.

Мiсiс Рашворт, впевнена, що всi прагнуть вiдвiдати Созертон, запросила i мiс Кроуфорд, i хоча мiсiс Грант, яка вiдтодi, як оселилася по сусiдству, не спромоглася нанести вiзит мiсiс Рашворт, зараз поштиво вiдмовилася вiд запрошення, вона була рада будь-якiй нагодi зробити приемнiсть сестрi; i Мерi, вислухавши стiльки прохань та запрошувань, скiльки належить, зрештою люб'язно погодилася.

Похiд мiстера Рашворта до пасторату був успiшним; i Едмунд з'явився якраз вчасно, щоб дiзнатися, що намiчаеться в середу, i провести мiсiс Рашворт до ii екiпажа, а двох iнших ледi – до середини парковоi алеi.

Повернувшись до iдальнi, вiн застав там мiсiс Норрiс, яка заклопотано розмiрковувала, чи бажаною буде присутнiсть мiс Кроуфорд у iхнiй компанii i чи не затiсно буде в ландо у брата i без неi. Обидвi мiс Бертрам не сприймали всерйоз ii вагання, запевняючи, що в ландо вистачить мiсця для чотирьох осiб, – до того ж хтось може сiсти на козли поруч iз мiстером Кроуфордом.

– Власне, чому ми маемо iхати в екiпажi Кроуфорда, – спитав Едмунд, – або тiльки в його екiпажi? Чому не можна скористатися матусиним портшезом? Коли вперше заговорили про цю поiздку, я нiяк не мiг збагнути, чому для сiмейного вiзиту не краще скористатися сiмейним екiпажем?

– Що? – вигукнула Джулiя. – Увiбгатися втрьох до закритого фаетона, та ще й у таку погоду, коли можна iхати в ландо! Нi, любий братику, я не згодна!

– Тим паче, – додала Марiя, – я знаю, що сам мiстер Кроуфорд хоче нас повезти. Ми домовилися про це ранiше, i вiн, безперечно, сприйняв нашi слова як обiцянку.

– До того ж, мiй любий Едмунде, – зауважила мiсiс Норрiс, – брати два екiпажi, коли досить i одного, – це просто зайвий клопiт; i, мiж нами кажучи, наш вiзник завжди скаржиться на дорогу мiж Менсфiлд-парком i Созертоном, – алеi, мовляв, занадто вузькi, i кущi чiпляють карету; а ти ж сам розумiеш, нiкому це не потрiбно, щоб наш любий сер Томас по приiздi додому побачив карету геть пошарпаною.

– Було б негарно скористатися екiпажем мiстера Кроуфорда тiльки з цiеi причини, – мовила Марiя, – та, щиро кажучи, наш Уiлкокс – старий бовдур, i вiзник з нього нiякий. Я ладна заприсягтися, що в середу ми й не згадаемо про вузькi дороги.

– Як на мене, iхати на козлах зовсiм непогано, – сказав Едмунд, – я не вважаю це неприемним.

– Неприемним! – вигукнула Марiя. – Господи, та я певна, що це взагалi найкраще мiсце для будь-кого. Звiдти значно краще видно все довкола. Мабуть, мiс Кроуфорд сама захоче сидiти на козлах.

– Тодi нiщо не заважае взяти Фаннi; для неi, без сумнiву, знайдеться мiсце.

– Фаннi! – повторила мiсiс Норрiс. – Любий мiй Едмунде, про це не може бути й мови. Вона лишиться iз своею тiтонькою. Я так i сказала мiсiс Рашворт. Їi там не чекатимуть.

– Гадаю, мадам, – сказав Едмунд, звертаючись до своеi матерi, – у вас не може бути iнших причин бажати, щоб Фаннi не iхала, окрiм того, що стосуеться вас особисто, вашого комфорту. Якби ви могли обiйтися без неi, ви, певно, не хотiли б тримати ii вдома?

– Звичайно, нi; але я не можу без неi обiйтися.

– Можете, якщо я залишуся з вами вдома; а я схильний так вчинити.

У ту ж мить здiйнявся галас обурення.

– Так, – вiв далi Едмунд, – менi зовсiм не обов'язково iхати, i я маю намiр лишитися вдома. Фаннi так хочеться побачити Созертон. Я знаю, вона дуже цього бажае. Їй нечасто доводиться зазнати такоi втiхи, i я певний, мем, ви були б радi зробити iй приемне.

– О, так! Я була б дуже рада, – якщо твоя тiтонька не заперечуе.

У мiсiс Норрiс було напоготовi едине заперечення, яке вона змогла вигадати, – вони ж запевнили мiсiс Рашворт, що Фаннi не поiде, i виглядатиме дуже дивно, якщо вони раптом вiзьмуть ii з собою; це ускладнення здавалося iй просто непереборним. Це буде дуже, дуже дивно виглядати! У цьому е щось украй нечемне, це майже означатиме неповагу до мiсiс Рашворт, чиi манери е такими зразково шляхетними й люб'язними, що iй самiй, мiсiс Норрiс, мабуть, годi й дорiвнятися до неi. Мiсiс Норрiс не любила Фаннi, i в неi нiколи не виникало бажання зробити iй приемне; але цього разу вона сперечалася з Едмундом скорiше з вiрностi своiм власним задумам – тому, що це були ii задуми, а не будь-кого iншого. Вона вiрила, що владнала цю справу якнайкраще, а найменшi змiни можуть тiльки все зiпсувати. Тому, коли Едмунд, дочекавшись, поки вона замовкне, вiдповiв iй, що вона може не турбуватися щодо мiсiс Рашворт, оскiльки вiн, iдучи з нею передпокоем, зауважив, що мiс Прайс, можливо, також поiде, i одразу ж отримав для кузини люб'язне запрошення, – мiсiс Норрiс була надто роздратована, щоб спокiйно пiдкоритися, i лише сказала:

– От i чудово, якщо ти так хочеш, то роби як тобi завгодно, – менi однаково.

– Це може видатися дивним, – сказала Марiя, – якщо ти залишишся вдома замiсть Фаннi.

– І вона, звичайно, повинна бути тобi дуже вдячною, – додала Джулiя, кваплячись вийти з кiмнати, оскiльки розумiла, що iй слiд було б самiй лишитися вдома.

– Фаннi буде вдячна настiльки, наскiльки потрiбно в цьому разi, – тiльки й вiдповiв Едмунд, i на тому розмова скiнчилася.

Вдячнiсть Фаннi, коли вона про це почула, була насправдi бiльшою вiд задоволення. Вона вiдчувала доброту Едмунда з усiею властивою iй вразливiстю – i навiть з бiльшою, нiж вiн мiг собi уявити, не пiдозрюючи про ii сердечну прихильнiсть до нього; але ii засмучувало те, що заради неi вiн вiдмовляе собi навiть у такiй дрiбницi, i без нього можливiсть побачити Созертон нiчого для неi не значила.

Пiд час наступноi зустрiчi двох менсфiлдських сiмей до плану поiздки було внесено деякi змiни, що зустрiли загальне схвалення. Мiсiс Грант запропонувала ледi Бертрам свое товариство замiсть синового, а доктор Грант мав приеднатися до них за обiдом. Ледi Бертрам така пропозицiя прийшлася вельми до душi, а в молодих ледi одразу ж покращився настрiй. Навiть Едмунд був дуже вдячний за таке рiшення, що давало змогу i йому взяти участь у поiздцi; а мiсiс Норрiс сказала, що це чудова iдея, i вона також хотiла це запропонувати, просто мiсiс Грант ii випередила.

У середу день був погожий та ясний, i невдовзi пiсля снiданку прибуло ландо, мiстер Кроуфорд привiз сестер; всi вже були готовi, тiльки мiсiс Грант мала вийти з екiпажа, а iншi – зайняти мiсця. Найкраще з мiсць, на яке потайки зазiхав кожний, почесне мiсце, лишалося незайнятим. Кого ж чекало таке щастя? Поки кожна з сестер Бертрам обмiрковувала, як буде краще – при цьому вдаючи, нiби поступаеться iншим, – вберегти його для себе, справу розсудила мiсiс Грант, що, виходячи з карети, зауважила:

– Вас тут п'ятеро, отже, комусь треба сiсти з Генрi; а ви, Джулiе, нещодавно казали, що хотiли б навчитись правити кiньми, – от вам i нагода взяти урок.

Щасливиця Джулiя! Бiдолашна Марiя! Перша вмить опинилася на козлах, друга зайняла мiсце всерединi, сповнена злостивоi образи; i карета вирушила в путь, супроводжувана добрими побажаннями двох ледi, що лишилися, i гавканням мопса, якого хазяйка тримала на руках.

Шлях пролягав через приемну мiсцину, i Фаннi, яка нiколи не вiд'iздила далеко вiд дому, невдовзi побачила невiдомий краевид, який споглядала з великим задоволенням, милуючись його красою. Їi лише зрiдка запрошували взяти участь у бесiдi, та вона цього й не хотiла. Їi власнi роздуми були для неi, як завжди, найкращими супутниками; i, дивлячись на новi мiсця, на дорогу, що бiгла в новому для неi напрямi, на незнанi землi та лани довкола, на хатинки, стада худоби, на дiтей обабiч дороги, вона знаходила в цьому розвагу, що могла б бути цiкавiшою хiба лише в тому разi, якби вона обговорювала побачене з Едмундом. І хiба що це одне рiднило ii з юною ледi, яка сидiла поруч; в усьому iншому, окрiм прихильностi до Едмунда, мiс Кроуфорд анiтрохи не була подiбна до неi. Вона не мала тонкого смаку, здатностi тонко мислити i вiдчувати, властивих Фаннi; вона майже не помiчала природи, неживоi природи: уся ii увага була вiддана людям, чоловiкам i жiнкам, а ii уподобання – всьому, що жваве та яскраве. Проте, озираючись назад, на Едмунда, коли дорога не мала рiзких вигинiв чи то коли вiн наздоганяв iх на крутому пiдйомi, вони вiдчували одне й те саме – i одночасно вигукували: «Ось i вiн!».

Першi сiм миль мiс Бертрам не було чим утiшитися; ii погляд раз у раз ковзав на мiстера Кроуфорда i Джулiю, що сидiли поруч i про щось безтурботно гомонiли; i необхiднiсть бачити його виразний профiль, коли вiн усмiхнений повертався до Джулii, або чути ii смiх, була для Марii джерелом постiйного роздратування, яке вона марно силкувалася притлумити з мiркувань пристойностi. Коли Джулiя озиралася, лице в неi сяяло радiстю, i щоразу, коли вона говорила до них, голос ii звучав пiднесено: з ii мiсця вiдкриваеться чарiвний краевид, вона б хотiла, щоб усi вони могли ним помилуватись, – i так далi; але помiнятися мiсцями вона запропонувала тiльки мiс Кроуфорд, i то лише тодi, коли вони досягли вершини довгого узвишшя. Запрошення було не надто наполегливим: «Звiдси такий гарний краевид. Менi б хотiлося, щоб ви сiли на мое мiсце, але боюся, що ви не погодитеся, навiть якщо я вас дуже проситиму». Мiс Кроуфорд не встигла ще й вiдповiсти, а карета вже поiхала швидше.

Коли вони опинилися в мiсцинi, що нагадувала про близькiсть Созертону, мiс Бертрам стало легше на серцi – адже вона, можна сказати, розривалася на два протилежнi боки. Вона мала почуття до Рашворта i почуття до Кроуфорда, i поблизу Созертону першi значно посилилися. Усi переваги, пов'язанi iз становищем мiстера Рашворта, належали iй. Вона могла сказати мiс Кроуфорд: «Цi лiси належать до Созертону», або недбало зауважити, що «здаеться, все обабiч – то володiння мiстера Рашворта», i душа ii спiвала; i iй було чимдалi приемнiше наближатися до ошатного будинку – оселi старовинного роду, який безроздiльно володарював у своiй царинi.

– Тут дорога вже не буде такою вибоiстою, мiс Кроуфорд; усi незручностi позаду. Звiдси дорога вже хороша. Мiстер Рашворт привiв ii в належний вигляд, коли успадкував маеток. Отут починаеться селище. Тi халупи – справжне убозтво. А шпиль церкви вважають напрочуд гарним. Я рада, що церква стоiть не так близько до будинку, як часто бувае в старовинних маетках. Це калатання дзвонiв, мабуть, жах як набридае. Тут е i пасторат; такий охайний будиночок, i, наскiльки я розумiю, священик iз дружиною – дуже поряднi люди. Отам притулок, його збудував хтось iз родини. Праворуч – дiм управителя; такий собi статечний добродiй. Зараз ми пiд'iжджаемо до головноi парковоi брами; але парком треба iхати ще з милю. Бачите, в цьому кiнцi вiн не такий вже страшний; тут е гарнi дерева, але дiм розташований дуже невдало. Ми пiвмилi спускаемося до нього по пагорбу, i це вельми прикро; маеток виглядав би зовсiм непогано, якби пiд'iзд до нього був iншим.

Мiс Кроуфорд не забарилася висловити свое захоплення; вона чудово розумiла почуття мiс Бертрам i вважала за необхiдне ii пiдбадьорити. Мiсiс Норрiс була дуже приязною – i говорила без упину; i навiть Фаннi знайшла кiлька слiв похвали, що були поблажливо вислуханi. Вона iз щирою цiкавiстю роздивлялася все, чого сягав погляд; а дочекавшись, коли перед очима постане будинок, вона зауважила, що на такi будiвлi просто неможливо дивитися без пошани, i додала:

– А де ж та алея? Менi здаеться, дiм виходить фасадом на схiд; тодi алея, мабуть, з iншого боку. Мiстер Рашворт говорив про захiдний фасад.

– Так, вона за будинком; починаеться трохи на вiдстанi вiд нього i простягаеться на пiвмилi, до межi володiнь. Ви можете побачити звiдси ii частину… найбiльш вiддаленi дерева. Це самi дуби.

Тепер мiс Бертрам iз впевненiстю знавця говорила про те, на чому ранiше, коли мiстер Рашворт питав про ii думку, анiтрохи не зналася; i ii охопило таке щасливе пiднесення, яке тiльки можуть спричинити марнославство та гордощi, коли екiпаж зупинився бiля широкого кам'яного ганку перед парадною брамою.




Роздiл дев'ятий


Мiстер Рашворт вийшов зустрiти свою прекрасну ледi i з належною гостиннiстю привiтав усе товариство. У вiтальнi iх з такою ж сердечнiстю зустрiла його мати, i вони так люб'язно, як лишень могла бажати мiс Бертрам, вирiзняли ii з-посеред iнших. Коли церемонiю зустрiчi було завершено, передусiм знадобилося поснiдати; дверi розчахнулися навстiж, i, проминувши кiлька сумiжних кiмнат, гостi опинилися в iдальнi, де iх чекав щедро та вишукано накритий стiл. Багато було сказано, багато з'iдено, i все йшло чудово. Потiм заговорили про предмет, що був головною метою поiздки. Як бажае мiстер Кроуфорд, яким чином вiн волiв би оглянути землi? Мiстер Рашворт запропонував свiй кабрiолет. Мiстер Кроуфорд натякнув, що краще iхати екiпажем, у якому може розмiститися бiльше двох чоловiк.

– Позбавити себе приемноi нагоди бачити очима iнших i чути iншi судження було б незрiвнянно гiрше, нiж вiдмовитися вiд задоволення, яке ми отримуемо зараз.

Мiсiс Рашворт сказала, що можна взяти ще й портшез, але ця можливiсть, мабуть, не видалася доречною молодим ледi: вони не посмiхнулися i не промовили нi слова, ii наступна пропозицiя – показати будинок тим, хто не бував тут ранiше, – здалася приемнiшою, оскiльки мiс Бертрам зрадiла нагодi похизуватися розмiрами своеi майбутньоi оселi, та й усi були радi знайти собi якесь заняття.

Усi пiдвелися i попрямували за мiсiс Рашворт через нескiнченну низку кiмнат з високими стелями; деякi з них були дуже просторi, щедро умебльованi у стилi п'ятдесятирiчноi давнини, з блискучою пiдлогою, масивним червоним деревом, розкiшною дамаською порцеляною, мармуром, позолотою та рiзьбленням, – кожна по-своему гарна. Картин було безлiч – деякi становили справжню цiннiсть, та загалом то були родиннi портрети, якi вже нiчого нiкому не говорили, окрiм мiсiс Рашворт, що порозпитувала в економки все, про що та могла розповiсти, i зараз майже з такою само обiзнанiстю могла показувати гостям будинок. Цього разу вона зверталася передусiм до мiс Кроуфорд i до Фаннi, але увагу, з якою вони ii слухали, неможливо було порiвняти: мiс Кроуфорд уже бачила безлiч гарних будинкiв, i всi вони залишили ii байдужою, тому зараз вона тiльки чемно вдавала, нiби слухае, тодi як Фаннi, для якоi все це було так само цiкавим, як i новим, сприймала iз шанобливою серйознiстю все, що мiсiс Рашворт могла розповiсти про минуле своеi родини, про ii пiднесення та розквiт, про королiвськi вiдвiдини i вияви вiдданостi королю; iй було приемно пов'язувати все це з уже вiдомими iй iсторичними подiями та уявляти сцени минулого.

Дiм був розташований так, що з жодноi кiмнати не вiдкривалося широкого краевиду; i поки Фаннi та дехто з iнших слухали мiсiс Рашворт, Генрi Кроуфорд похмуро дивився у вiкна i похитував головою. З усiх кiмнат, що виходили на захiд, було видно газон i початок алеi, яка починалася одразу ж за високими залiзними штахетами i воротами.

Проминувши ще безлiч кiмнат, якi, здавалося, служили тiльки для того, щоб стягати повiконне мито i знаходити заняття для покоiвки, мiсiс Рашворт мовила:

– Тепер ми входимо до каплицi, до неi слiд було б увiйти згори i звiдти на неi дивитися; але вас, як друзiв, я, з вашого дозволу, проведу внизу.

Вони увiйшли. Фаннi приготувалася побачити щось величнiше вiд звичайноi простороi, видовженоi кiмнати, умебльованоi так, щоб створювати молитовний настрiй: тут не було нiчого незвичайного чи урочистого, окрiм червоного дерева зусiбiч та подушок з малинового оксамиту, що iх видно було на розташованiй угорi сiмейнiй галереi.

– Я розчарована, – тихо мовила Фаннi до Едмунда. – Я уявляла каплицю не такою. Тут нема нiчого, що навiювало б шанобливий острах, нiякоi меланхолii та величi. Немае нi арок, нi вирiзьблених написiв, нi знамен. Жодного з тих знамен, кузене, що «трiпочуть пiд вiтром нiчних небес». Нiщо не вказуе на те, що «шотландський монарх опочив тут навiки».

– Ти забуваеш, Фаннi, як недавно все це було збудовано i для якоi вузькоi мети призначалося, порiвняно зi старими каплицями в замках та монастирях. Це приватна церква родини. Гадаю, членiв сiм'i ховали в парафiяльнiй церквi. Там ти побачиш i знамена, i всi фамiльнi регалii.

– Дивно, що я про це не подумала; та я все одно розчарована.

Мiсiс Рашворт почала свою розповiдь:

– Ця каплиця була оздоблена так, як ви ii бачите, за часiв Якова Другого. До того часу, наскiльки я знаю, цi лави були просто дерев'янi; i е деякi пiдстави вважати, що покривала i подушки на кафедрi i на мiсцях для членiв родини були просто з пурпурного сукна; та це лише припущення. Каплиця дуже гарна, i ранiше в нiй служили щодня – вранцi й увечерi. Проповiдi завжди читав домашнiй капелан, i ще багато хто про це пам'ятае; але покiйний мiстер Рашворт поклав цьому край.

– Кожне поколiння впроваджуе своi змiни на краще, – усмiхнувшись, мовила мiс Кроуфорд до Едмунда.

Мiсiс Рашворт вiдiйшла, щоб повторити те саме мiстеровi Кроуфорду; а Едмунд, Фаннi i мiс Кроуфорд лишилися стояти гуртом.

– Шкода, що про цей звичай забули! – вигукнула Фаннi. – Це була така дорогоцiнна частинка минулого. У родиннiй каплицi i домашньому капеланi е щось таке, що дуже пасуе до величного будинку, до нашого уявлення про те, як мае протiкати його життя! Уся родина в один i той самий час збираеться для молитви, – це чудово!

– Аж надто чудово, справдi, – смiючись, мовила мiс Кроуфорд. – Це дуже зручно для глави сiм'i – примушувати бiдних служниць та лакеiв, щоб вони полишали свою роботу й розваги i двiчi на день проказували молитви, тодi як самi господарi тiльки й вишукують привiд цього уникнути.

– Навряд чи Фаннi так уявляе собi сiмейнi молитовнi збори, – мовив Едмунд. – Якщо господар i господиня самi iх не вiдвiдують, то в цьому звичаi бiльше поганого, нiж доброго.

– У будь-якому разi, що стосуеться подiбних речей, краще дозволити людям чинити на власний розсуд. Кожен мае iти своiм шляхом – i обирати час i мiсце для своеi молитви. Обов'язок бути присутнiм на службi, цi формальностi, обмеження – все це пригнiчуе i навряд чи може комусь подобатись; а якби доброчиннi парафiяни, що звикли щодня ставати навколiшки й позiхати на галереi, могли передбачити тi часи, коли через головний бiль можна буде полежати в лiжку зайвих десять хвилин i не боятися, що iх звинуватять у тому, нiби ти не слухав вiдправи, вони б застрибали з радощiв й заздростi. Уявляете, як неохоче йшли до цiеi каплицi красунi з роду Рашвортiв? Молодi мiсiс Елiнор i мiсiс Брiджит удавали з себе саму побожнiсть, а в головах у них дiялося зовсiм iнше – особливо якщо бiдолашний капелан не був гарним з виду; а в тi часи, гадаю, вони були ще потворнiшi, нiж зараз.

Кiлька хвилин ii слова лишалися без вiдповiдi. Фаннi зашарiлася i позирнула на Едмунда, але була надто сердита, щоб говорити; а йому знадобилося трохи опанувати себе, перш нiж вiн мовив:

– Ваш жвавий розум не здатний поставитися серйозно навiть до серйозних предметiв. Ви змалювали кумедну картину, i, знаючи людську натуру, не можна стверджувати, що все це було не так. Усi ми iнодi вiдчуваемо, що нам важко зосередитися настiльки, наскiльки ми цього хотiли б; та якщо ви припускаете, що це рiч звичайна, тобто що слабкiсть, яку не намагаються побороти, переростае у звичку, – чого ж можна очiкувати вiд такоi людини, якщо вона буде молитися на самотi? Чи ви вважаете, що стражденна душа, яка дозволяе собi вiдволiкатися вiд молитви в церквi, зможе краще володiти собою в тiснiй кiмнатi?

– Так, цiлком iмовiрно. Вона матиме принаймнi двi переваги. Їi увага менше вiдволiкатиметься на все довкола, i випробування триватиме не так довго.

– Гадаю, душа, яка не бореться з собою за одних обставин, знайде, на що вiдволiктися, за iнших; а вплив самого мiсця i приклад часто можуть пробудити кращi почуття, нiж тi, що були спершу. Однак я визнаю, що довга служба iнколи втомлюе. Менi й хотiлося б так не думати, але я не так давно покинув Оксфорд, щоб забути, якою може бути церковна вiдправа.

У цей час iншi члени компанii походжали по церквi; Джулiя привернула увагу мiстера Кроуфорда до своеi сестри, мовивши:

– Подивiться на мiстера Рашворта i Марiю, – стоять собi поруч, наче iх от-от мають повiнчати. Погляньте, у них справдi такий вигляд, еге ж?

Мiстер Кроуфорд усмiшкою висловив свою згоду i, пiдiйшовши до Марii, сказав так, щоб могла почути лише вона:

– Менi не дуже приемно бачити мiс Бертрам так близько до вiвтаря.

Здригнувшись, вона мимоволi вiдступила на кiлька крокiв убiк, та по хвилi оволодiла собою i, неприродно розсмiявшись, спитала його майже так само тихо, чи не вiн буде ii дружкою?

– Боюся, iз цим я впорався б не найкращим чином, – вiдповiв вiн, багатозначно позирнувши на неi.

Джулiя, приеднавшись до них тоi ж митi, пiдтримала жартiвливий тон.

– Слово честi, дуже шкода, що не можна владнати це зараз, бо ми не маемо на те дозволу церкви; адже ми все одно вже зiбралися, i це вийшло б надзвичайно мило.

Вона говорила про це i смiялася так необачно, наче бажала, щоб ii почули мiстер Рашворт i його матiр i щоб люб'язне воркотiння закоханого мiстера Кроуфорда не лишилося непомiченим для ii сестри; тодi як мiсiс Рашворт зауважила з належною гiднiстю та посмiшками, що ця подiя, коли б вона не вiдбулася, буде для неi найщасливiшою в життi.

– Якби Едмунд уже був священиком! – вигукнула Джулiя i пiдбiгла туди, де вiн стояв з мiс Кроуфорд i Фаннi. – Едмунде, любий, якби ти вже був священиком, ти мiг би обвiнчати iх негайно. Який жаль, що ти ще не прийняв сан; мiстер Рашворт i Марiя вже готовi.

Вираз обличчя мiс Кроуфорд, коли вона почула слова Джулii, мiг би потiшити стороннього глядача. Вона була приголомшена новиною, яку щойно дiзналася. Фаннi пожалiла ii. «Як iй буде прикро згадувати, що вона зараз говорила», – промайнула у неi думка.

– Ще не прийняв сан! – сказала мiс Кроуфорд. – Он як, ви збираетеся стати священиком?

– Так, невдовзi пiсля повернення мого батька, – певно, на Рiздво.

Мiс Кроуфорд, отямившись вiд несподiванки i знову прибравши спокiйного вигляду, тiльки й вiдповiла:

– Якби я знала про це ранiше, я б говорила про духовних осiб з бiльшою повагою, – i змiнила тему розмови.

Через деякий час у каплицi знову запанували тиша та спокiй, яку не порушували в нiй, за рiдкими винятками, протягом усього року. Мiс Бертрам, незадоволена сестрою, iшла попереду, i всi почувалися так, наче пробули там занадто довго.

Нижню частину будинку вже оглянули повнiстю, i мiсiс Рашворт, що нiколи не знала втоми в подiбних випадках, уже хотiла була вести гостей головними сходами i показувати iм горiшнi кiмнати, але тут утрутився ii син, що непокоiвся, чи вистачить iм на все часу.

– Адже якщо ми будемо забагато ходити по будинку, – мовив вiн тоном беззаперечного ствердження, якого не завжди щастить уникнути навiть розумнiшим людям, – нам забракне часу подивитися, що треба зробити в парку. Уже пiв на третю, а ми обiдаемо о п'ятiй.

Мiсiс Рашворт скорилася; усi вочевидь були схильнi обговорювати питання, хто, з ким i на чому вирушить оглядати парк, i мiсiс Норрiс вже почала клопотатися, яких взяти коней та екiпажi, коли молодi люди, опинившись перед парадними дверима, спокусливо розчиненими просто на сходи, якi вели до всiх принад обсадженого чагарником майданчика для iгор, у единому прагненнi до свiжого повiтря й свободи вийшли надвiр.

– А тепер, гадаю, ми можемо спуститися сюди, – сказала мiсiс Рашворт, ввiчливо зрозумiвши натяк i слiдуючи за ними. – Тут найбiльше рослин i такi гарнi фазани.

– Цiкаво, – сказав мiстер Кроуфорд, роззираючись довкола, – чи тут нам не знайдеться якогось заняття, перш нiж ми вирушимо далi? Я бачу вельми привабливi стiни. Мiстере Рашворт, може, ми скличемо нараду на цьому газонi?

– Джеймсе, – мовила мiсiс Рашворт синовi, – гадаю, дика частина парку буде в новину для всього товариства. Обидвi мiс Бертрам нiколи ще такого не бачили.

Це не викликало заперечень, але деякий час, здавалося, нi в кого не виникало бажання пристати на будь-чию пропозицiю чи кудись вирушити. Спершу всiх зацiкавили рослини i фазани, i компанiя розпалася сама по собi. Мiстер Кроуфорд рушив уперед, щоб дослiдити можливостi будинку з цього боку. Газон, обгороджений високим муром, попереду межував iз майданчиком для крикету, а далi полого тягнувся аж до залiзних штахетiв, за якими видно було вершини дерев дикоi частини парку, що впритул пiдступала до огорожi. У цьому мiсцi можна було знайти безлiч недолiкiв. За мiстером Кроуфордом невдовзi пiшли мiс Бертрам i мiстер Рашворт, а коли всi iншi також незабаром розбилися на невеликi зграйки, цю трiйцю, заклопотану обговоренням, перестрiли на терасi Едмунд, мiс Кроуфорд i Фаннi, якi, здавалося, так само природно об'едналися втрьох; i, трохи поспiвчувавши iхнiм труднощам, покинули iх i рушили далi. Трое, що зосталися, – мiсiс Рашворт, мiсiс Норрiс i Джулiя, – все ще лишалися далеко позаду, оскiльки Джулiя, щаслива зiрка якоi дещо пригасла, була змушена триматися бiля мiсiс Рашворт i стишувати своi нетерплячi кроки вiдповiдно до ii неквапливоi ходи, тодi як ii тiтонька, здибавши покоiвку, що вийшла погодувати фазанiв, зупинилася з нею перекинутися словом. Бiдолашна Джулiя, едина з дев'яти чоловiк готова нарiкати на свою долю, тепер жорстоко каралася, i можна собi уявити рiзницю мiж нею та тiею Джулiею, що сидiла на козлах ландо. Гречнiсть, до якоi ii привчили, як до суворого обов'язку, не дозволяла iй втекти; а оскiльки iй бракувало справжньоi витримки, справедливого судження про iнших та знання власного серця – тих iстинних принципiв, що не посiдали значного мiсця в ii вихованнi, – вона була нещасна.

– Спека просто нестерпна, – мовила мiс Кроуфорд, коли вони пiднялися на один з виступiв тераси i вдруге вийшли до хвiртки посерединi огорожi, що вiдкривалася в дику частину парку. – Мабуть, нiхто не буде проти, якщо ми трошки спочинемо. Ось i чудовий малий лiсочок – тiльки як до нього потрапити? Щастя, якщо хвiртка не замкнена! Але вона, звiсно ж, замкнена; у цих величезних маетках тiльки садiвники можуть ходити, куди заманеться.

Однак хвiртка була не замкненою, i всi вони гуртом з радiстю пройшли крiзь неi i лишили безжальне сяйво дня позаду. Досить-таки довгi сходи привели iх до дикого парку, що являв собою насадження дерев площею близько двох акрiв, i хоч складалося воно головним чином iз ялiвцiв, лаврiв та наполовину вирубаних букiв, а розбите було з неухильною правильнiстю, тут, порiвняно з крикетним майданчиком та терасою, панували напiвморок, тiнь i природна краса. Усi вони вiдчули ii свiжий подих i якийсь час iшли мовчки, у нiмому замилуваннi. Зрештою недовгу мовчанку порушила мiс Кроуфорд:

– Отже, ви маете намiр стати священиком, мiстере Бертрам. Мене це трохи дивуе.

– Що в цьому для вас дивного? Ви, звичайно ж, гадали, що я маю обрати якусь професiю, i могли зрозумiти, що я не буду нi адвокатом, нi вiйськовим, нi моряком.

– Це так; але, власне кажучи, я над цим не розмiрковувала. І, знаете, завжди знаходиться дядечко чи дiдусь, хто залишае спадок другому синовi.

– Це дуже приемний звичай, – мовив Едмунд, – але так бувае не завжди. Я – один iз виняткiв, i тому маю сам подбати про себе.

– Але чому ви вирiшили стати священиком? Я думала, це завжди випадае на долю наймолодшого сина, коли iншi брати вже зробили свiй вибiр.

– Ви гадаете, що нiхто нiколи не обрав би церковне служiння з власноi волi?

– «Нiколи» – серйозне слово; але якщо вживати «нiколи» в загальновживаному значеннi, тобто замiсть «не дуже часто», – так, я насправдi такоi думки. Адже чого можна досягти в церквi? Чоловiки прагнуть до визначних досягнень, i в будь-якiй професii можна вирiзнитися з-посеред iнших, тiльки не в церквi. Священик – нiщо.

– Сподiваюся, «нiщо» в загальновживаному значеннi мае своi ступенi, так само як «нiколи». Священик не може вирiзнятися за своiм становищем або зовнiшнiм виглядом. Вiн не повинен очолювати громаду або задавати тон у вбраннi. Але я не можу назвати «нiчим» покликання, яке полягае в турботi про все найважливiше для людства – для кожноi людини окремо чи для всього суспiльства; у турботi про цiнностi земнi й вiчнi, про релiгiю й мораль, а вiдповiдно до цього – i про людську манеру поводитись; хiба можна назвати це служiння «нiчим»? Якщо е нiкчемним той, хто виконуе цi обов'язки, то лише тому, що вiн нехтуе ними, забувае про те, наскiльки вони важливi, i проявляе себе не в тiй якостi, у якiй повинен це зробити.

– Ви покладаете на священика бiльшу вiдповiдальнiсть, нiж вiд нього зазвичай очiкують, або бiльшу, нiж я здатна зрозумiти. Значення священика в суспiльствi не вважаеться впливовим чи вирiшальним, та й як може бути iнакше, якщо вони так рiдко бувають у товариствi? Як двi проповiдi на тиждень – навiть якщо вони вартi того, щоб iх слухати, тобто навiть коли в проповiдника вистачае глузду, щоб читати Блеровi проповiдi, а не своi власнi, – то як вони можуть чинити такий вплив, про який ви кажете? Керувати поведiнкою людей i виховувати душевнi чесноти прочан великоi парафii у всi iншi днi тижня? Священика нечасто можна десь побачити, окрiм як на церковнiй кафедрi.

– Ви говорите про Лондон, а я – про все людство в цiлому.

– Гадаю, що столиця може дати вiрне уявлення i про будь-якi iншi мiсця.

– Але, хочу сподiватися, не тодi, коли йдеться про спiввiдношення людських чеснот i вад у всьому королiвствi. Не до великих мiст ми звертаемося в пошуках найвищоi моралi; не там поряднi люди будь-якого звання можуть творити найбiльше добра; i, звичайно, не там найдужче вiдчуваеться вплив церкви. Доброго пастиря наслiдують, ним захоплюються; та не лише гарними проповiдями священик бува корисним своiй парафii та окрузi, коли парафiя та округа невеликi i всi довкола знають його приватне життя й можуть спостерiгати його повсякденну поведiнку, що в Лондонi бувае не часто. Там слуги церкви загубленi в натовпi своiх парафiян, i iх знають здебiльшого як проповiдникiв. А щодо iхнього впливу на людську поведiнку, то я не хотiв би, щоб мiс Кроуфорд хибно мене зрозумiла, вирiшила, наче я вважаю iх суддями гарних манер, учителями етикету, такими собi церемонiймейстерами життя. «Манеру поводитись», про яку я говорив, краще назвати просто «поведiнкою», яка випливае з принципiв порядностi; коротше кажучи, це наслiдки тих доктрин, якi священик мае виголошувати i тлумачити людям; i, гадаю, усюди можна побачити, що якими е служителi церкви – такими, як iм слiд бути чи iншими, – такими е й усi iншi люди.

– Звичайно, – мовила Фаннi зi спокiйною серйознiстю.

– Отак, – вигукнула мiс Кроуфорд, – ви вже повнiстю переконали мiс Прайс!

– Я волiв би переконати i мiс Кроуфорд.

– Не певна, що вам пощастить це зробити, – сказала вона з лукавою посмiшкою. – Я й зараз дивуюся – не менш, нiж спочатку, – що ви маете прийняти сан. Ви справдi здатнi до чогось бiльшого. Передумайте, прошу. Іще не пiзно. Йдiть краще в адвокати.

– Стати адвокатом! Ви кажете про це з такою ж легкiстю, як звелiли увiйти до цих хащiв.

– Тепер ви хочете сказати, що правовi нетрi здаються вам ще бiльш заплутаними, нiж оцi хащi, але я вас випереджаю; пам'ятайте, я вас випередила.

– Вам не треба поспiшати, щоб випередити мене у вмiннi сказати bon mot;[3 - Влучне слiвце (франц.)] дотепнiсть не е головною рисою моеi вдачi. Я завжди висловлююся по сутi, звик говорити просто i можу пiвгодини мовчати в пошуках влучноi вiдповiдi.

Запанувала мовчанка. Кожний думав про свое. Фаннi заговорила першою:

– Дивно, що я втомилася вiд прогулянки в цьому чудовому лiсi; та коли ми дiйдемо до наступноi лави, якщо ви не проти, я була б рада трохи посидiти.

– Фаннi, люба, – вигукнув Едмунд, одразу ж беручи ii пiд руку, – який я неуважний! Сподiваюся, ти не дуже втомилася. Можливо, – додав вiн, звертаючись до мiс Кроуфорд, – моя друга супутниця зробить менi таку честь i також дозволить узяти ii пiд руку?

– Дякую, але я зовсiм не втомилася. – Однак, промовляючи цi слова, вона простягнула йому свою руку, i вiн, радiючи цьому, вперше вiдчувши ii близькiсть, на мить забув про Фаннi.

– Ви ледве мене торкаетеся, – сказав вiн. – Так вам не буде вiд мене нiякоi допомоги. Наскiльки жiноча рука легша вiд чоловiчоi! В Оксфордi я звик, що хтось iз чоловiкiв спирався на мене на вулицi, а ви порiвняно з ними – просто пiр'iнка.

– Я справдi не втомилася, що навiть дивно; адже ми пройшли цим лiсом, мабуть, не менше милi. Як ви гадаете?

– Менш нiж пiвмилi, – впевнено вiдповiв Едмунд; вiн був закоханий ще не настiльки, щоб вимiрювати вiдстань або лiчити час iз жiночою недбалiстю.

– О, та ви не зважаете, скiльки ми тут кружляли. Ми йшли такою звивистою стежиною, а лiс сам по собi тягнеться не менш нiж пiвмилi, якщо йти навпростець; адже ми ще не бачили його кiнця вiдтодi, як зiйшли з головноi дороги.

– Але, якщо ви пам'ятаете, перед тим як ми зiйшли з дороги, ii кiнець уже було видно; ми дивилися вздовж просiки i бачили, що вона кiнчаеться бiля залiзних ворiт, i до них було не бiльше фарлонгу.[4 - Одна восьма милi.]

– О, я нiчого не знаю про вашi фарлонги, та я певна, що цей лiс дуже великий, i ми почали кружляти одразу ж, як увiйшли до нього; i тому, коли я кажу, що ми пройшли милю, то маю на увазi – не по прямiй.

– Ми пробули тут рiвно чверть години, – мовив Едмунд, витягаючи годинника. – Чи не вважаете ви, що ми йдемо зi швидкiстю чотири милi на годину?

– О, не треба присiкуватися до мене з цим годинником. Вони завжди або спiшать, або вiдстають. Я не хочу, щоб годинник мною командував.

Наступнi кiлька крокiв вивели iх просто на головну дорогу, про яку вони говорили; i, трохи вiддалiк од неi, у приемному затiнку пiд деревами, звернена до живоплоту, що вiдгороджував парк, стояла досить велика лава, на яку вони й присiли спочити.

– Боюся, ти дуже втомилася, Фаннi, – мовив Едмунд, уважно дивлячись на неi. – Чому ти не сказала про це ранiше? Погана ж це буде для тебе розвага, якщо вона звалить тебе з нiг. – І вже звертаючись до мiс Кроуфорд, додав: – ii кожна прогулянка отак втомлюе, окрiм верховоi iзди.

– Тодi як це було нерозважливо з вашого боку – дозволити менi заволодiти ii конем, як то сталося минулого тижня! Менi соромно за вас i за себе, але я бiльше собi цього нiколи не дозволю.

– Ваша увага та розсудливiсть змушують мене ще дужче вiдчути мою власну неуважнiсть. Здаеться, ви турбуетеся про Фаннi бiльше, нiж я.

– Однак мене зовсiм не дивуе, що сьогоднi вона втомилася; адже жоден iз обов'язкiв так не втомлюе, як те, до чого ми були приреченi вранцi: оглядати великий будинок, блукати з однiеi кiмнати в iншу, напружувати зiр i увагу, слухати те, чого не розумiеш, i захоплюватися тим, до чого тобi байдуже! Це взагалi найнуднiше заняття у свiтi, i мiс Прайс несвiдомо для себе в цьому пересвiдчилася.

– Менi зараз стане краще, – сказала Фаннi. – Сидiти в затiнку в такий чудовий день i дивитися на зелень – це найкращий вiдпочинок.

Трохи посидiвши, мiс Кроуфорд знову пiдхопилася.

– Менi потрiбно рухатись, – мовила вона, – а вiдпочинок мене втомлюе. Я дивилася крiзь цей живоплiт, поки не знудилася. Тому я пiду й подивлюся на те саме крiзь залiзну огорожу – так можна буде хоч щось побачити.

Едмунд також пiдвiвся.

– А зараз, мiс Кроуфорд, якщо ви поглянете на цю стежку, ви переконаетеся, що вона довжиною нiяк не бiльше половини милi – а може, навiть удвiчi менше.

– Вона дуже довга, – сказала мiс Кроуфорд. – Я це бачу одразу.

Вiн усе ще намагався ii переконати – та марно. Вона не бажала нiчого пiдраховувати або порiвнювати. Вона лише посмiхалася i правила своеi. Найвищий ступiнь помiркованостi та здорового глузду не був би таким привабливим, i обом було весело сперечатися. Зрештою вони домовилися, що спробують визначити розмiри лiсу, якщо походять ним iще трохи. Вони пiдуть до узлiсся тiею стежкою, на якiй вони зараз (це була пряма зелена стежина, що йшла уздовж живоплоту), i, можливо, трохи звернуть убiк, якщо iм здаватиметься, що це може допомогти; i повернуться за кiлька хвилин. Фаннi сказала, що вона вже вiдпочила i може пiти з ними, але iй цього не дозволили. Едмунд так наполегливо умовляв ii лишатися на мiсцi, що вона не могла опиратися i зосталася сидiти на лавi, з вдячнiстю думаючи про доброту свого кузена, але з превеликим жалем про те, що вона така квола. Вона дивилася iм услiд, поки вони не збочили зi стежки, i прислухалася до iхньоi розмови, поки не перестала чути.




Роздiл десятий


Збiгли i чверть години, двадцять хвилин, а Фаннi все ще думала про Едмунда, мiс Кроуфорд i про себе, i нiхто не порушував ii роздумiв. Вона почала дивуватися, що ii лишили так надовго; i прислухалася в нетерплячому бажаннi почути iхнi кроки та голоси. Вона прислухалася довго – i нарештi почула, почула голоси i кроки, що наближалися; та не встигла вона збагнути, що це не тi, на кого вона чекае, як мiс Бертрам, мiстер Рашворт i мiстер Кроуфорд з'явилися на стежцi, якою недавно йшла вона сама, i вмить опинилися бiля неi. «Мiс Прайс зовсiм одна!»

«Фаннi, люба моя, що ж це ти так?» – були iхнi першi привiтання. Вона розповiла iм, як усе сталося.

– Бiдна Фаннi! – вигукнула ii кузина. – Як вони негарно повелися з тобою! Краще б ти лишилася з нами.

Потiм, сидячи на лавi помiж двох джентльменiв, вона поновила розмову, яку вони вели ранiше, i стала пожвавлено обговорювати можливостi переобладнання маетку. Ще нiчого не було вирiшено; але Генрi Кроуфорд був сповнений iдей та прожектiв, i всi його пропозицii негайно зустрiчали палке схвалення – спершу в Марii, а потiм i в мiстера Рашворта, якому начебто судилося тiльки слухати iнших i який не ризикнув висловити жодноi власноi думки, окрiм бажання, щоб вони побачили маеток його приятеля Смiта.

Через кiлька хвилин цiеi розмови мiс Бертрам, поглянувши на залiзнi ворота, висловила бажання пройти крiзь них до парку, щоб iхнi уявлення та плани були бiльш повноважними. Саме цього повиннi були бажати i всi iншi, це було найкраще рiшення та единий вiрний спосiб його досягти, – принаймнi так вважав Генрi Кроуфорд; i вiн одразу ж примiтив пагорб, не далi як за пiвмилi вiд них, з якого мав вiдкритися найкращий краевид на будинок. Тому iти iм слiд було до цього пагорба – через хвiртку; але хвiртка виявилася замкненою. Мiстер Рашворт шкодував, що не взяв iз собою ключа; адже йому навiть спадало на думку, що треба взяти; тепер вiн уже нiколи не вийде з дому без ключа; проте це не зарадило нинiшнiй бiдi. Вони не могли потрапити до парку; а оскiльки бажання мiс Бертрам анiтрохи не послабшало, скiнчилося тим, що мiстер Рашворт оголосив про свiй намiр пiти i принести ключа. І з цими словами вiн вирушив у путь.

– Це, звичайно, найкраще, що можна зробити, якщо ми вже вiдiйшли так далеко вiд дому, – мовив мiстер Кроуфорд, коли той пiшов.

– Так, краще й не вигадаеш. Але скажiть вiдверто, хiба ви не знаходите маеток гiршим, нiж ви уявляли?

– Нi, що ви; зовсiм навпаки. Вiн здався менi кращим, величнiшим, бiльш завершеним у своему стилi – хоча цей стиль, можливо, i не найдосконалiший. І, щиро кажучи, – вiн трохи стишив голос, – я не думаю, що коли-небудь зможу вiдвiдати Созертон з такою насолодою, як цього разу. Наступного лiта вiн навряд чи здаватиметься менi приемнiшим.

На мить знiтившись, юна ледi вiдповiла:

– Ви надто свiтська людина, щоб не дивитися на все очима свiтського товариства. Якщо воно вважатиме, що Созертон виглядае краще, не маю сумнiву, що й ви так подумаете.

– Боюся, я не настiльки свiтська людина, як це було б краще для мене у деяких випадках. Моi почуття не такi нетривкi, а пам'ять про минуле не так менi пiдкоряеться, як то властиво свiтськiй людинi.

Пiсля короткоi паузи мiс Бертрам почала знову:

– Здаеться, сьогоднiшня дорога сюди була для вас дуже приемною. Я просто не могла навтiшатися, що ви так гарно розважаете одне одного: ви з Джулiею всю дорогу смiялися.

– Справдi? Так, можливо; але я щось не можу згадати чому. О, напевне, я розповiдав iй кумеднi iсторii про старого iрландця – слугу мого дядечка. Ваша сестра любить посмiятися.

– Ви вважаете ii веселiшою вiд мене?

– Їi легше розсмiшити, – вiдповiв Кроуфорд. – І тому, знаете, – вiн усмiхнувся, – з нею веселiше в компанii. Вас я б не намагався розважати iрландськими анекдотами пiд час десятимильноi поiздки.

– Менi здаеться, за своею вдачею я така ж весела, як Джулiя, та зараз менi е над чим помiркувати.

– Так, безперечно; i бувають випадки, коли надмiрнi веселощi свiдчать про безсердечнiсть. Однак те, що у вас попереду, надто прекрасне, щоб виправдати недостатню жвавiсть. Вам вiдкриваються чудовi перспективи.

– Буквально чи фiгурально? Гадаю, ви маете на увазi – буквально. Так, звичайно, сонце свiтить, i парк виглядае таким гарним. Та, на жаль, ця залiзна хвiртка змушуе мене почуватися так, нiби мене щось обмежуе, щось менi перешкоджае. «Не можу вирватися на волю», – як сказав отой шпак у вiршi.

Вимовивши цi слова дуже виразно, вона пiшла до хвiртки; вiн рушив слiдом.

– Як довго мiстер Рашворт не несе ключа!

– І ви нiзащо у свiтi не вийдете звiдси без ключа й без дозволу i нагляду мiстера Рашворта; а iнакше, менi здаеться, ви могли б легко пройти отут, бiля хвiртки, з моею допомогою; та ми так i вчинимо, якщо ви справдi бажаете почуватися вiльною i дозволите собi не думати, що це заборонено.

– Заборонено! Дурницi! Звiсно ж, я можу вийти таким чином – i вийду. Мiстер Рашворт мае прийти з хвилини на хвилину, ви ж розумiете; вiн ще зможе нас побачити.

– А як не зможе, мiс Прайс буде така ласкава i скаже йому, що вiн знайде нас бiля того пагорба, – бiля дубового гаю на пагорбi.

Фаннi, вiдчувши в цьому намiрi щось недобре, спробувала йому перешкодити.

– Ви можете поранитися, мiс Бертрам, – вигукнула вона, – авжеж, ви зачепитеся за цi зубцi, i сукню можете порвати, i послизнутися та впасти у рiвчак! Краще не робiть цього!

Їi кузина, поки промовлялися цi слова, була вже по той бiк огорожi, цiла й неушкоджена; i, всмiхнувшись з усiею поблажливiстю, яку надае успiх, сказала:

– Дякую, люба Фаннi, але я та моя сукня почуваемося чудово, тому на все добре.

Фаннi знову залишилася на самотi, i настрiй у неi зовсiм не покращився, бо ii засмутило майже все побачене та почуте; вона була прикро вражена поведiнкою мiс Бертрам i сердилася на мiстера Кроуфорда. Обравши кружний та, як iй здавалося, не найзручнiший шлях до пагорба, вони невдовзi зникли з очей; i ще кiлька хвилин вона не чула й не бачила нiкого. Здавалося, цей лiсочок був вiдданий у ii володiння. Вона вже ладна була подумати, що Едмунд i мiс Кроуфорд зовсiм його покинули, але не могла припустити, що Едмунд геть забув про неi.

Чиiсь несподiванi кроки вiдволiкли ii вiд цих невтiшних роздумiв; хтось швидко йшов головною стежкою. Вона очiкувала побачити мiстера Рашворта, та це була Джулiя, що, розпашiла й захекана, розчаровано подивившись на Фаннi, вигукнула:

– Отакоi! А де ж iншi? Я гадала, що Марiя i мiстер Кроуфорд з тобою.

Фаннi пояснила.

– Оце вигадали, це ж треба! iх нiде не видно! – Вона стурбовано вдивлялася у глиб парку. – Втiм, вони не могли далеко зайти. Але я теж можу вилiзти звiдси не гiрше вiд Марii – навiть без будь-чиеi допомоги.

– Але ж, Джулiе, мiстер Рашворт от-от принесе ключа. Почекай мiстера Рашворта.

– Тiльки не я. На сьогоднi з мене досить цiеi сiмейки. Уяви собi, дитинко, я тiльки-но спекалася його жахливоi матусi. Менi довелося витримати такi тортури, поки ти тут сидiла у тишi та спокоi! От побути б тобi на моему мiсцi, – та ти завжди примудряешся якось уникнути такоi халепи. Це було вельми несправедливе обвинувачення, але Фаннi на нього не завважила, – Джулiя була розлючена, а вдачу мала запальну. Фаннi вiдчувала, що вона скоро заспокоiться, i тому не звернула уваги на ii слова, лише спитала, чи не бачила вона мiстера Рашворта.

– Так, так, ми його бачили. Вiн так летiв, наче йшлося про справу життя та смертi, i встиг лише сказати, куди вiн поспiшае i де ви всi.

– Шкода, що йому завдали зайвого клопоту.

– Це вже нехай залишаеться на совiстi мiс Марii. Я не зобов'язана спокутувати ii грiхи. Вiд його матiнки я не могла видертися, поки моя занудна тiтонька витанцьовувала навколо тутешньоi економки; та вiд сина я вже постараюся втекти.

І вона тоi ж митi прослизнула мiж палями огорожi i пiшла геть, не зваживши на останнiй заклик Фаннi сказати, чи не бачила вона мiс Кроуфорд та Едмунда. Певний острах, з яким Фаннi тепер чекала повернення мiстера Рашворта, однак, заважав iй докладно подумати про iхню вiдсутнiсть. Вона вiдчувала, що до нього поставилися дуже негарно, i була засмучена, що iй доведеться про все йому розповiсти. Вiн приеднався до неi хвилин через п'ять пiсля втечi Джулii; i, хоча Фаннi говорила дуже обережно, вiн був вочевидь глибоко скривджений i обурений. Спершу вiн ледве вимовив кiлька слiв; його погляд виражав надзвичайний подив i роздратування, вiн вiдiйшов до хвiртки i стояв там, не знаючи, що вдiяти далi.

– Вони хотiли, щоб я лишилася тут; моя кузина Марiя звелiла менi сказати вам, що ви знайдете iх бiля пагорба чи десь поблизу.

– Я не маю намiру бiгати за ними, – похмуро вiдповiв вiн. – iх нiде не видно. Поки я дiйду до пагорба, вони можуть ще кудись пiти. Я й так уже набiгався.

І вiн з украй невдоволеним виглядом сiв поруч iз Фаннi.

– Менi дуже прикро, – сказала вона, – так негарно все вийшло.

Їй дуже хотiлося сказати щось бiльш доречне.

Трохи помовчавши, вiн зауважив:

– Вони могли б i дочекатись мене.

– Мiс Бертрам гадала, ви ii наздоженете.

– Менi б не довелося ii наздоганяти, якби вона лишалася на мiсцi.

На це нiчого не можна було заперечити, i Фаннi промовчала. Пiсля недовгоi паузи вiн продовжив:

– Прошу, мiс Прайс, скажiть – ви в такому ж захватi вiд цього мiстера Кроуфорда, як дехто? Я щось не бачу в ньому нiчого особливого.

– Менi вiн зовсiм не здаеться гарним.

– Гарним! Нiхто не назве гарним такого недомiрка. У ньому немае й п'яти футiв дев'яти дюймiв. Я не здивуюся, якщо насправдi лише п'ять футiв i вiсiм. Як на мене, вiн взагалi препоганий з виду. Здаеться менi, цi Кроуфорди – не надто цiнний додаток до нашого товариства. Нам i без них велося чудово.

Фаннi стиха зiтхнула, не знаючи, що на це вiдповiсти.

– Якби я забарився з ключем, тодi iх ще можна було б якось вибачити; але я пiшов одразу ж, тiльки-но вона звелiла.

– Безумовно ви поводилися дуже люб'язно; i ви, звiсно, йшли швидко, але ж, знаете, вiдстань тут досить велика – звiдси до будинку, i в самому будинку; а коли люди чекають, iм важко судити про час, i кожнi пiвхвилини iм видаються за п'ять.

Вiн пiдвiвся i знову пiшов до хвiртки, буркочучи, що треба було одразу взяти ключа. Фаннi, спостерiгаючи за ним, вiдчула, що вiн помалу заспокоюеться, i наважилася зробити ще одну спробу:

– Шкода, що ви не хочете до них приеднатися. Вони сподiвалися, що з тiеi частини парку краще побачать дiм i зможуть помiркувати про його перебудову; але ж ви розумiете, без вас цього не можна вирiшити.

Вiдiслати спiвбесiдника iй було легше, нiж утримати його поруч. Мiстер Рашворт одразу ж заметушився.

– Гаразд, – мовив вiн, – якщо ви справдi так вважаете, менi краще пiти; це ж дiйсно дурниця – принести ключа даремно.

І, вийшовши за хвiртку, вiн без будь-яких подальших церемонiй пiшов геть.

Тепер думки Фаннi повнiстю зосередилися на тих двох, що покинули ii так давно, i, охоплена нетерпiнням, вона вирiшила iх розшукати. Вона пiшла головною дорiжкою в тому напрямi, у якому вони зникли, i тiльки зiбралася звернути на iншу стежину, як до неi долинув голос i смiх мiс Кроуфорд; звуки наближалися, i наступний вигин стежки привiв ii до мiсця, де вони стояли. Цi двое щойно повернулися до лiсу з парку, до якого незамкнена бiчна хвiртка звабила iх зазирнути невдовзi пiсля того, як вони покинули Фаннi; i вони потрапили саме до тiеi частини парку, до тiеi алеi, яку Фаннi весь ранок хотiла побачити, i сидiли там пiд деревом. Так вони розповiдали. Було зрозумiло, що вони дуже приемно провели час i навiть не пiдозрювали, якою довгою була iхня вiдсутнiсть. Фаннi трохи втiшили запевнення Едмунда, що вiн за нею скучив i хотiв повернутись по неi, i, звичайно ж, так i вчинив би, якби вона вже до того не була така втомлена; але цi запевнення не могли стишити бiль вiд того, що ii покинули на цiлу годину, тодi як розповiдь Едмунда тривала лише кiлька хвилин, i вiдiгнати настирливу цiкавiсть – про що ж вони говорили увесь цей час? І коли вони зрештою дiйшли згоди, що слiд рушати додому, Фаннi почувалася розчарованою й засмученою.

Минуло вже пiвтори години вiд того, як усi вийшли з дому, коли на пiднiжжi пологоi тераси з'явилися мiсiс Рашворт та мiсiс Норрiс, готовi вирушити до дикого парку. Мiсiс Норрiс була надто заклопотана iншими справами i тому не змогла впоратися швидше. Хоч деякi прикрi несподiванки й зiпсували настрiй ii племiнниць, для неi цей ранок був напрочуд приемним, оскiльки покоiвка, вислухавши безлiч вишуканих комплiментiв щодо своiх фазанiв, повела ii до молочарок, розповiла все про тутешнiх корiв i дала iй рецепт славнозвiсного вершкового сиру; а пiсля зникнення Джулii вони спiткали садiвника, з яким мiсiс Норрiс дуже приемно зазнайомилася, дала йому кориснi поради щодо онуковоi хвороби, запевнила, що то лихоманка, i пообiцяла надiслати йому чудо-лiки; а вiн, у свою чергу, показав iй своi найкращi квiтники i подарував дуже цiкавий пагiнець вересу.

Врештi-решт зустрiвшись, вони всi разом повернулися додому i там гаяли час, як кому було до вподоби – за посиденьками на канапi, балачками про рiзнi дрiбницi, гортанням «Квотерлi ревю», – поки не повернулися всi iншi i не настав час обiдати. Було вже досить пiзно, коли з'явилися обидвi мiс Бертрам i обидва джентльмени; iхня прогулянка, здавалося, вийшла не вельми вдалою i не прислужилася до головноi мети цього дня. За iхнiми словами, вони блукали, розшукуючи одне одного, i возз'еднання, на думку Фаннi, виявилося надто спiзнiлим, щоб вiдновити гармонiю, а на думку всiх iнших – i для того, щоб прийняти якесь рiшення щодо перебудови маетку. Дивлячись на Джулiю i мiстера Рашворта, Фаннi вiдчувала, що вона не едина, кому важко на серцi; на iхнiх обличчях було написано те саме. Мiстер Кроуфорд i мiс Бертрам були значно веселiшi, i пiд час обiду Фаннi помiтила, що Кроуфорд ревно намагаеться розвiяти смуток тiеi двiйцi i покращити настрiй усiх присутнiх.

Обiд невдовзi завершився чаем та кавою, а десять миль зворотного шляху не дозволяли засиджуватись надто довго; i вiдтодi, як сiли за стiл, усi лише обмiнювалися короткими зауваженнями знiчев'я, поки до ганку не подали екiпаж i мiсiс Норрiс, метушливо вхопивши у покоiвки кiлька фазанячих яець i шмат сиру та виливши на мiсiс Рашворт потiк люб'язностей, першою не налаштувалася покинути дiм. У ту ж мить мiстер Кроуфорд, пiдiйшовши до Джулii, мовив:

– Сподiваюся, мене не спiткае нещастя бути позбавленим товариства такоi чарiвноi супутницi, якщо тiльки ii не злякае нiчна прохолода на вiдкритому мiсцi в екiпажi.

Пропозицiя була несподiваною, але ii iз вдячнiстю прийняли, i, здавалося, для Джулii день мав скiнчитись так само успiшно, як почався. Мiс Бертрам приготувалася до iншого i тому була трохи розчарована; але впевненiсть, що насправдi перевагу вiддано iй, допомогла iй подолати прикре збентеження i з належною приязнiстю поставитися до прощальних знакiв уваги мiстера Рашворта. Йому було вочевидь приемнiше посадити ii в ландо, нiж допомогти зiбратися на козли, i те, що обставини склалися саме так, дуже його втiшило.

– Ну, Фаннi, це був для тебе чудовий день, от що я скажу, – мовила мiсiс Норрiс, коли вони iхали парком. – Самi лише розваги – з початку й до кiнця! Безперечно, ти маеш красненько подякувати твоiй тiтоньцi Бертрам i менi, що ми дозволили тобi поiхати. Цiлий день розважатися, – краса та й годi!

Марiя все ж була досить роздратована, щоб не змовчати:

– Як на мене, ви й самi непогано провели день, мадам. У вас он який оберемок усякоi всячини – та ще й кошик мiж нами, що немилосердно б'е мене по лiктю!

– Любонько, це всього лише малесенький вересовий пагiн, його просто-таки нав'язав менi той добросердий стариган-садiвник; та якщо вiн тобi заважае, я зараз же приберу його собi на колiна. Ось, Фаннi, потримай-но цей клунок, та дивися, не впусти; тут вершковий сир, такий смачнющий, як той, що ми iли за обiдом. Сердешна мiсiс Уiтакер будь-що хотiла подарувати менi один з ii сирiв. Я так супротивилася, що вона мало не заплакала; i до того ж, знаю, саме такий сир любить моя сестра. Ця мiсiс Уiтакер – справжне золото! Вона аж отетерiла, коли я спитала ii, чи дозволяеться вино в людськiй, i витурила геть двох служниць за те, що вони з'явилися в бiлих сукнях. Гляди не розчави цей сир, Фаннi. От тепер я можу чудово прилаштувати другий клунок та кошика.

– Що ви iще вполювали? – спитала Марiя, якiй було приемно чути такi похвали Созертону.

– Вполювала, любонько! Це всього лише чотири гарненьких фазанячих яечка, мiсiс Уiтакер просто присилувала мене iх узяти; хоч як я вiдмовлялася, – та все марно. Вона сказала, що позаяк я живу зовсiм одна, то менi не завадить розвести в себе таке птаство; а воно й справдi так. Я звелю корiвницi покласти iх пiд першу-лiпшу вiльну курку, i якщо фазанята повилуплюються, я зможу вiднести iх до себе додому i позичу в когось клiтку; i це буде для мене така розрада в самотнi години – доглядати пташенят! А якщо менi пощастить, твоя матуся також iх отримае.

Вечiр був чудовий, тихий та лагiдний, i краевид навкруги дихав природним супокоем; але, коли мiсiс Норрiс замовкла, нiхто бiльш не зронив анi слова. Усi були втомленi душевно; i роздуми про минулий день – хтозна, чого в ньому було бiльше – радостi чи прикрощiв, – бентежили кожного.




Роздiл одинадцятий


День у Созертонi, попри всi його негаразди, викликав у сестер Бертрам набагато приемнiшi почуття, нiж читання листiв з Антигуа, якi невдовзi пiсля того прибули до Менсфiлду. Думати про Генрi Кроуфорда було приемнiше, анiж про батька; а думати про те, що батько через деякий час повернеться до Англii, було взагалi нестерпно.

Листопад був нещасливим мiсяцем його очiкуваного приiзду. Сер Томас писав про це з тiею впевненiстю, яку могли дозволити досвiд i нетерплячi сподiвання. Вiн уже владнав своi справи настiльки, що мав намiр вирушити додому з вересневим пакетботом; отже, плекав надiю побачитися зi своею родиною на початку листопада.

Марiю варто було пожалiти бiльше, нiж Джулiю; адже для неi батькiв приiзд був пов'язаний iз замiжжям, оскiльки люблячий батько, пiклуючись про ii щастя, мав поеднати ii з нареченим, якого вона ще не так давно вважала гiдним ii ощасливити. Але зараз iй було тоскно бачити перед собою таке майбутне. Єдине, що вона могла вдiяти, – це дивитися на нього наче крiзь полуду, сподiваючись, що, коли полуда спаде, вона побачить щось iнше. Навряд чи батько повернеться на початку листопада, завжди трапляються якiсь перешкоди – негода чи щось iнше; те саме миле серцю «щось», яким утiшае себе кожний, хто заплющуе очi, щоб не бачити, i не бажае чути голосу власного сумлiння. Напевне, вiн таки з'явиться в серединi листопада; а до середини листопада ще три мiсяцi. Три мiсяцi складаються з тринадцяти тижнiв. А чого тiльки не станеться за тринадцять тижнiв!

Сер Томас був би глибоко скривджений, якби хоч наполовину пiдозрював про почуття своiх доньок з нагоди його повернення; i вiн би навряд чи втiшився, знаючи про цiкавiсть, яку ця звiстка викликала в iншоi юноi ледi. Мiс Кроуфорд, навiдавшись разом iз братом до Менсфiлду, щоб провести там вечiр, почула цю добру новину; i, хоч вона нiбито поцiкавилась цiею справою лише iз ввiчливостi i не виказала жодних почуттiв, спокiйно поздоровивши усiх членiв родини, – насправдi вона вислухала новину з цiкавiстю, яку не так легко було вдовольнити. Мiсiс Норрiс переказала iй деякi подробицi з листiв, i тему було вичерпано; але пiсля чаю, коли мiс Кроуфорд стояла бiля розчиненого вiкна з Едмундом i Фаннi, дивлячись, як надворi сутенiе, а обидвi мiс Бертрам, мiстер Рашворт i Генрi Кроуфорд запалювали свiчки на фортепiано, вона раптом звернулася до них:

– Яким щасливим виглядае мiстер Рашворт! Вiн думае про листопад.

Едмунд також озирнувся i поглянув на мiстера Рашворта, але не знайшов, що сказати.

– Повернення вашого батька буде визначною подiею.

– Так, звичайно; пiсля такоi довгоi розлуки – для нього не лише довгоi, але й досить небезпечноi.

– І до того ж воно передуватиме iншим значним подiям: ваша сестра вийде замiж, а ви будете посвяченi у сан.

– Так.

– Не ображайтесь, – мовила вона, смiючись, – та менi щось згадуються давнi античнi героi, що, звершивши славетнi дiяння в чужiй землi, приносять жертви богам за свое щасливе повернення.

– У цьому випадку немае нiякоi жертви, – вiдповiв Едмунд iз серйозною посмiшкою i знову подивився у бiк фортепiано. – Сестра сама зробила цей вибiр.

– О, так! Я знаю. Я просто пожартувала. Вона вчинила не гiрше, нiж будь-яка дiвчина на ii мiсцi; i я не сумнiваюся, що вона дуже щаслива. Що я маю на увазi пiд другою жертвою, ви, звичайно, не розумiете.

– Запевняю вас, я приймаю сан з власноi волi, так само, як Марiя виходить замiж.

– Яке щастя, що вашi нахили якнайлiпше вiдповiдають побажанням вашого батька. Я розумiю, тут поблизу для вас притримали дуже гарну парафiю.

– Яка, на вашу думку, i схиляе мене до цього рiшення.

– Я певна, що це не так, – вигукнула Фаннi.

– Дякую тобi на доброму словi, Фаннi, але я б так не стверджував. Навпаки, саме усвiдомлення того, що я буду як слiд забезпечений, справдi важить для мене багато, i я не вбачаю в цьому нiчого поганого. Нiщо не спонукало мене вiдмовитись, i я не бачу, чому хтось мае стати гiршим слугою церкви, якщо знатиме, що йому з самого початку не доведеться бiдувати. Я був у вiрних руках. Я сподiваюся, що не пiшов би хибним шляхом, i впевнений, що мiй батько надто сумлiнно дбав про мене, щоб таке дозволити. Безперечно, мене схилили до такого рiшення, але я не думаю, що цього слiд соромитися.

– Це те ж саме, – мовила Фаннi, трохи помовчавши, – як, наприклад, син адмiрала iде служити до флоту або син генерала – до армii, i нiхто не вважае, що так не повинно бути. Нiкого не дивуе, що вони обрали шлях, на якому iм можуть допомогти друзi, i нiхто не пiдозрюе, що вони поставилися до свого вибору не досить серйозно.

– Так, люба моя мiс Прайс. І це справедливо. Їх виправдовуе сама обрана професiя моряка чи вiйськового. Вона мае очевиднi переваги: героiзм, ризик, гарнi звичаi. Солдати i моряки – завжди бажанi гостi в товариствi. Нiкого не може здивувати, що чоловiки стають солдатами або моряками.

– А мотиви того, хто приймае сан, щиро вiддаючи йому перевагу перед iншими професiями, ви вважаете вартими пiдозри? – мовив Едмунд. – Щоб виправдати себе у ваших очах, вiн мусить прийняти це рiшення, перебуваючи в цiлковитiй непевностi щодо того, чи буде вiн хоч якось забезпечений.

– Як, прийняти сан, не маючи парафii? Нi, та це ж безглуздо, справдi безглуздо!

– Тодi дозвольте вас спитати, яким чином церква мае поповнювати лави своiх служителiв, якщо священик не повинен приймати сан, розраховуючи на гiдне утримання, а не розраховуючи – тим паче? Нi, звичайно, ви не знаете, що вiдповiсти. Але я прошу вас поставитися до священика з певною поблажливiстю, беручи до уваги вашi власнi аргументи. Якщо на нього не повиннi впливати тi почуття, якi ви так високо цiнуете i вважаете гiдними привабити солдата або моряка й винагородити iх за вибiр професii, якщо героiзм, гучне визнання, зовнiшнiй полиск його не зваблюють, отже, тим паче не слiд пiдозрювати, що йому бракуе щиростi i добрих намiрiв.

– О, вiн, безперечно, дуже щирий у своему прагненнi отримати готовий прибуток, а не працювати заради нього; i вiн мае найкращi намiри – нiчого не робити, лише iсти, пити й жирувати до скону. Це не що iнше, як лiнощi, мiстере Бертрам. Лiнощi i любов до безтурботного життя. Вiдсутнiсть здорових амбiцiй i смаку до гарного товариства або ж небажання обтяжувати себе зайвою люб'язнiстю до iнших – ось що спонукае людину стати священиком. Священик може бути лише нехлюем i себелюбцем; читати газети, стежити за погодою та гиркатися з дружиною. Вiкарiй виконуе всi його обов'язки, а едина справа його життя – обiдати.

– Звичайно, серед священикiв е й такi; але, гадаю, iх не так багато, щоб виправдати думку мiс Кроуфорд, нiбито цi риси е спiльними для всiх духовних осiб. Це вичерпне i, даруйте, неглибоке судження виражае не вашу точку зору, але тих упереджених осiб, чиi висловлювання ви звикли чути довкола себе. Не може бути, щоб вашi власнi спостереження дали вам пiдстави так впевнено судити про священнослужителiв. Ви могли бути знайомi лише з небагатьма представниками того кола, яке ви так рiшуче засуджуете. Ви повторюете тi слова, якi говорилися за столом вашого дядечка.

– Я кажу те, що здаеться менi загальновизнаною думкою; а коли певна точка зору притаманна бiльшостi, вона зазвичай бувае правильною. Хоч менi самiй нечасто траплялося бачити домашне життя духовних осiб, та воно знайоме надто багатьом, щоб можна було лишатися необiзнаним з цього предмета.

– Там, де засуджують будь-яке коло освiчених людей загалом – байдуже, кого саме, – завжди бракуе справжнього знання, – посмiхнувся Едмунд, – або чогось iще. Ваш дядько i його товаришi-адмiрали, певно, не дуже добре обiзнанi з життям священикiв – окрiм капеланiв, яких, добрi вони чи поганi, завжди радi позбутися.

– Бiдний Уiльям! Капелан з «Антверпена» був надзвичайно добрим до нього, – делiкатно зауважила Фаннi – може, й не до речi, але дуже щиро.

– Я не була схильна запозичувати думки в мого дядечка, – вiдповiла мiс Кроуфорд, – тому ви навряд чи маете слушнiсть; та оскiльки ви так суворо мене засуджуете, мушу зiзнатися, що я маю певну можливiсть спостерiгати домашне життя духовноi особи, вiдколи оселилася в домi мого брата, доктора Гранта. І хоча мiстер Грант ставиться до мене винятково люб'язно й дуже добрий до мене, i хоч вiн справжнiй джентльмен i, зважуся твердити, людина розумна й освiчена, i читае дуже гарнi проповiдi, i його поряднiсть не викликае сумнiву, – я бачу, що вiн – лiнивий, самозакоханий bon vivant,[5 - Людина, що прагне насолоджуватись життям (франц.).] який понад усе переймаеться обiдом; вiн i пальцем не кивне заради iнших; i навiть бiльше – якщо йому не догодила куховарка, вiн нагримае на свою прекрасну дружину. Щиро кажучи, ми з Генрi сьогоднi просто змушенi були втекти з дому – через його розчарування в недосмаженiй гусцi; вiн нiчим не мiг утiшитись. А моiй бiдолашнiй сестрi довелося сидiти вдома i слухати його ремствування.

– Мене не дивуе, що ви його засуджуете, слово честi. Це серйозний гандж, який обтяжуе погана звичка потурати своiм примхам; i вам, з вашою вразливою вдачею, мабуть, нелегко бачити страждання сестри. Фаннi, це свiдчить не на нашу користь. Ми не можемо захищати доктора Гранта.

– Так, – вiдповiла Фаннi, – але це не значить, що ми повиннi засуджувати його професiю. Адже хоч би яку професiю обрав доктор Грант, вiн… не змiнився б на краще. А оскiльки у флотi чи в армii вiн мiг би командувати набагато бiльшою кiлькiстю людей, нiж зараз, для багатьох було б гiрше, коли б вiн став моряком чи солдатом, а не священиком. До того ж я впевнена, що хоч якi були б вади доктора Гранта, iм загрожувала б серйозна небезпека погiршитися, коли б вiн обрав бiльш дiяльну свiтську професiю, за якоi мав би менше часу й зобов'язань i мiг би ухилитися вiд обов'язку пiзнавати самого себе чи то принаймнi тiеi можливостi хоч iнодi намагатися пiзнати самого себе, чого вiн не може уникнути зараз. Людина – така помiркована, розважлива як доктор Грант, який звик щотижня повчати iнших людей, щонедiлi двiчi ходити до церкви i виголошувати такi гарнi проповiдi, та ще й з таким вмiнням, як йому це властиве, – така людина не може при цьому не ставати кращою. Це передусiм спонукае його думати; i я певна, що вiн частiше намагаеться стримуватись, нiж якби вiн був не священиком, а кимось iншим.

– Звiсно, ми не можемо довести протилежного; але я бажаю вам кращоi долi, мiс Прайс, нiж стати супутницею чоловiка, чия доброзичливiсть повнiстю залежить вiд його проповiдей; оскiльки, хоч вiн i може напроповiдувати собi гарний настрiй щонедiлi, буде досить неприемно з ранку в понедiлок та до суботнього вечора чути його нарiкання на недосмажену гуску.

– Тому, хто здатний сперечатися з Фаннi, – гаряче заперечив Едмунд, – не допоможе будь-яка проповiдь.

Фаннi ще дужче вiдвернулася до вiкна; а мiс Кроуфорд щойно встигла люб'язно сказати: «Переконана, що мiс Прайс частiше заслуговуе похвали, нiж ii чуе», як сестри Бертрам стали уклiнно запрошувати ii взяти участь у iхнiх спiвах на кiлька голосiв, i вона поспiшила до фортепiано; а Едмунд дивився на неi в безмежному замилуваннi ii незлiченними чеснотами – вiд гречностi манер до легкоi плавноi ходи.

– Ось утiлення душевноi краси, – мовив вiн. – Це душа, яка нiкого не змусить страждати. Яка в неi легка хода! Як охоче вона йде назустрiч побажанням iнших! Ладна вiдгукнутися одразу ж, тiльки ii покличуть. І як шкода, – додав вiн, трохи замислившись, – що iй довелося побувати в таких руках!

Фаннi з цим погодилася i втiшалася тим, що вiн продовжуе стояти з нею бiля вiкна, не зважаючи на очiкуванi спiви; i, кинувши погляд за вiкно, вiн задивився на спокiйний величний краевид, що, залитий сяйвом ясноi ночi, виступав з глибокого мороку на узлiссi. Фаннi не змогла стримати своiх почуттiв.

– Яка гармонiя! – мовила вона. – Який спокiй! Нi живопис, нi музика не здатнi цього описати, – хiба лише поезiя. Це те, що заспокоiть будь-чию бентежну душу i розчулить будь-чие серце! Коли я дивлюся на таку нiч, менi здаеться, наче на свiтi не може бути нi зла, нi кривди; i, звичайно, цього було б менше, коли б люди частiше зверталися до природи i, милуючись такою красою, вiдволiкалися вiд власних турбот.

– Це добре, що ти така чутлива, Фаннi. Нiч справдi прекрасна, i можна лише пожалiти тих, хто не навчений вiдчувати красу так глибоко, як ти, у кому змалку не виховали любовi до природи. Вони дуже багато втрачають.

– Це ти навчив мене думати про неi i вiдчувати ii, кузене.

– У мене була дуже здiбна учениця. Поглянь, як яскраво свiтить Арктур.

– Так, i Велика Ведмедиця. От якби побачити Кассiопею.

– Тодi треба вийти на газон. Ти не боiшся?

– Анiтрохи. Ми вже так давно не дивилися на зорi.

– Та й справдi. Не знаю, чому так сталося. – Почалися спiви. – Почекаймо, поки вони скiнчать, Фаннi, – мовив Едмунд, вiдвертаючись од вiкна; та спiвам не було кiнця, i вiн помалу став присуватися до фортепiано, а коли тi перестали спiвати, вiн вже був коло них – i висловив найпалкiше бажання послухати ще.

Фаннi зiтхала на самотi бiля вiкна, поки мiсiс Норрiс не висварила ii – коли б не застудилася! – i не прогнала звiдти.




Роздiл дванадцятий


Сер Томас мав повернутися в листопадi, а старшого сина справи покликали додому ранiше. Наприкiнцi серпня надiйшла звiстка про мiстера Бертрама – спочатку в листi до лiсника, потiм в листi до Едмунда; а згодом приiхав i вiн сам – готовий бути веселим, люб'язним i галантним, як того вимагали обставини або присутнiсть мiс Кроуфорд, i розповiдати про перегони та Веймаут, про вечiрки та друзiв, що вона пiвтора мiсяця тому слухала б iз певною цiкавiстю, але тепер цi розповiдi ще глибше переконали ii в тому, що молодший брат iй набагато милiший.

Це було дуже прикро, i вона щиро шкодувала, що так сталося; але це сталося, i тепер вона була така далека вiд намiру стати дружиною старшого, що навiть не робила спроб його причарувати – просто поводилася, як личить визнанiй усiма красунi; його надто тривала вiдсутнiсть, спричинена самим лише прагненням розважатися та вдовольняти власнi забаганки, свiдчила про те, як вона зрозумiла, що вiн ii не любить; але його байдужiсть наразилася на таку саму, якщо не бiльшу, байдужiсть з ii боку, i навiть якби вiн уже зараз став власником Менсфiлд-парку, новим сером Томасом, яким йому судилося стати згодом, навряд чи вона поставилася б до нього iнакше.

Пора року i тi ж справи, що повернули мiстера Бертрама у Менсфiлд, змусили мiстера Кроуфорда вирушити до Норфолку. На початку вересня вiн був так потрiбний в Еврiнгемi. Вiн поiхав на два тижнi, – два тижнi такоi безпросвiтноi нудьги для сестер Бертрам, що вони мимоволi насторожилися, i навiть Джулiя, незважаючи на своi ревнощi до сестри, зауважила, що йому не можна довiряти i хай вiн краще не повертаеться зовсiм; за два тижнi в нього було досить вiльного часу мiж полюванням та сном, i якби цей джентльмен бiльше звик розмiрковувати про мотиви своеi поведiнки i передбачати, до чого може призвести його суетне марнославство, вiн зрозумiв би, що йому не слiд поспiшати додому; але, розбещений багатством i наслiдуючи поганий приклад iнших, вiн вирiс безтурботним себелюбцем i не мав звички зазирати в завтрашнiй день. Сестри Бертрам – гарненькi, розумнi, з видами на майбутне – тiшили його пересичену душу; i, не знайшовши у Норфолку нiчого, що могло б зрiвнятися з радощами Менсфiлду, вiн охоче повернувся туди у призначений час i зустрiв гостинний прийом у тих, за ким мав намiр упадати й далi.

Марiя, на яку звертав увагу лише мiстер Рашворт, – приречена день у день вислуховувати його докладнi розповiдi про однi й тi самi дрiбнi успiхи та невдачi, його хвалькуватi теревенi про собак, заздрiснi нарiкання на сусiдiв та гнiвнi скарги на браконьерiв – предмети, що знаходять шлях до жiночого серця лише за умови, що оповiдач мае певний дар красномовства, а спiвбесiдниця – певну прихильнiсть до нього, – страшенно нудьгувала без мiстера Кроуфорда; а Джулiя, не заручена й нiчим не зайнята, вважала, що мае повне право нудьгувати ще бiльше. Кожна з сестер уявляла, що перевагу вiддано iй. Джулiю спонукали до цього натяки мiсiс Грант, яка вiрила в те, чого iй хотiлося; а Марiю – натяки самого мiстера Кроуфорда. Пiсля його повернення все пiшло так, як було до вiд'iзду; вiн поводився з кожною сестрою в тiй приязнiй та жвавiй манерi, яка не дозволяла втратити прихильностi iншоi, але не виказував тiеi щироi вiдданостi, турботи, душевноi теплоти, що могли б впасти в око сторонньому глядачевi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/jane-austen/mensfild-park/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тут: твердих принципiв (франц.)




2


В англiйськiй родинi звернення «мiс» ставиться перед прiзвищем, коли йдеться про старшу доньку; при зверненнi до молодшоi вживаеться лише з iменем.




3


Влучне слiвце (франц.)




4


Одна восьма милi.




5


Людина, що прагне насолоджуватись життям (франц.).