Книга - Енеїда

Енеiда
Вергiлiй


Істини
Вергiлiй (70–19 рр. до н.е.) – поет Стародавнього Риму, автор знаменитоi «Енеiди», що оспiвуе легендарне походження римського народу. Поема Вергiлiя пов’язана з гомерiвським епосом i була створена з орiентацiею на нього. У перших шести пiснях вона сюжетно наслiдуе «Одiссею» (тут розповiдаеться про мандри Енея iз Троi в Італiю), в наступних шести – «Ілiаду» (тут iдеться про вiйну й заснування Риму). Поема Вергiлiя вiдзначаеться високими художнiми якостями, що забезпечило iй виняткове мiсце в iсторii европейськоi лiтератури.





Вергiлiй

Енеiда





Книга перша


Енеiв флот, що вiд берегiв Троi прямуе до Італii, настигае буря, наслана богинею Юноною. Але бог Нептун рятуе троянцiв з рештками iх кораблiв, i вони щасливо виходять на африканське узбережжя. Заспокоюючи матiр Енея, богиню Венеру, Юпiтер запевняе ii, що доля Енея i слава його потомства залишаться незмiнними; вiн посилае бога Меркурiя до тiрiйцiв, щоб прихилити iх до троян. Венера з’являеться Енеевi i розповiдае йому про Карфаген i царицю Дiдону. Еней прибувае до Карфагена i оглядае мiсто й храм. Дiдона гостинно приймае Енея та його супутникiв. Еней посилае по свого сина Іула. Щоб викликати в Дiдони любов до Енея, Венера пiдмiняе його сина Купiдоном. Урочиста учта у Дiдони на честь Енея.






Ратнi борiння й героя вславляю,[1 - У заспiвi, в якому стисло викладаеться тема «Енеiди» та мiститься традицiйне звертання до музи, Вергiлiй не згадуе iменi свого героя, бо кожний римлянин прекрасно знав, що з Троi до Лацiя прибув саме Еней.] що перший iз Троi,
Долею гнаний, прибув до Італii, в землi лавiнськi.[2 - Землi лавiнськi – територiя мiста Лавiнii на захiдному узбережжi Лацiя, заснованого, за легендою, Енеем на честь Лавiнii, дочки царя Латина, з якою вiн одружився пiсля переможноi вiйни з Турном.]
Довго всевишня по сушi i морю ним кидала сила,
Бо невблаганна у гнiвi Юнона була безпощадна.
5 Досить натерпiвся вiн у вiйнi, поки мiсто поставив,
Переселивши у Лацiй богiв, звiдки рiд був латинський,
Родоначальники Альби й мури походили Рима.[3 - Мiсто Альба-Лонга, засноване сином Енея Асканiем, стало столицею Лацiя. Тут довгi роки правили нащадки другого сина Енея – Сiльвiя (вiд Лавiнii). Засновниками ж Рима, за переказом, були брати-близнята Ромул i Рем, сини царiвни з Альби-Лонги Реi Сiльвii i бога Марса.]
Музо, про всi тi причини згадай нам, чию вiн образив
Волю божисту i що так царицю богiв осмутило,
10 Що навiть мужа такого побожного змусила стiльки
Витерпiть бiд i пригод; чи такi вже боги невблаганнi?

Мiсто старинне було, Карфаген,[4 - Карфаген заснували фiнiкiйськi колонiсти з мiста Тiра в IX ст. до н. е. (814 р.). Отже, зiставлення часу падiння Троi, яке мало мiсце в кiнцi XII ст., з заснуванням Карфагена – явний анахронiзм.] поселенцi сiрiйськi
Там оселились, далеко навпроти Італii й гирла
Тiбру; було воно повне багатств i до бою завзяте.
15 Мiсто те, кажуть, Юнона найбiльше з усiх полюбила,
Бiльше нiж Самос. Тут зброя ii, тут ii колiсниця,
Тут, якщо доля дозволить, i влада над свiтом найвища
Мае постати, – вона i тодi вже про це турбувалась.
Чула, одначе, нащадки такi iз троянськоi кровi
20 Вийдуть, що вирвуть колись iз корiнням твердинi тiрiйськi,[5 - Натяк на зруйнування Карфагена римлянами в 146 р. до н. е.]
Вийде й народ вiдтiля, цар могутнiй, в боях переможець,
Лiвii всiй на загибель: цю нитку вже випряли парки.
З острахом, щоб не збулось це, Сатурнiя ще й пригадала
Давню вiйну, що вела бiля Троi за любих аргейцiв.[6 - За грекiв. Юнона була на боцi грекiв пiд час Троянськоi вiйни. В «Енеiдi» вона далi переслiдуе троянцiв.]
25 Ще не затерлись-бо в пам'ятi й гнiву причини, жорстокий
Бiль не ущух, у серцi десь тлiли й про присуд Парiсiв[7 - Троянський царевич Парiс присудив яблуко краси Венерi, через що викликав гнiв Юнони i Мiнерви, якi претендували на титул найкрасивiшоi богинi.]
Згадка, i жаль за зневагу краси; й те ненависне плем'я,
Й шана, яку Ганiмед тепер мае.[8 - Предок Енея Ганiмед був поставлений виночерпiем богiв замiсть дочки Юнони – Геби.] За все це горiла
Гнiвом важким до троянцiв, що скрiзь iх морями носило,
30 Тих, що данайцi iще не добили й Ахiлл невблаганний
Не докiнчив. Не впускала iх довго у Лацiй, i довгi
Роки ще, долею гнанi, вони десь морями блукали.
Стiльки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

Ледве земля сiкулiйська з очей у них зникнути встигла[9 - Свою розповiдь починае Вергiлiй не вiд падiння Троi, а з часу, коли троянцi на сьомому роцi блукання наближалися до Італii. Попереднi подii викладенi в II i III книгах у розповiдi Енея.]
35 Й спiненi хвилi солонi вони уже рiзали мiддю,
В серцi своему Юнона, предвiчну ховаючи рану,
Так розважала: «То я, переможена, дiло облишу
Вже розпочате? І не боронитиму я уступити
В край iталiйський царевi тевкрiйцiв з тiеi причини
40 Тiльки, що фатум не хоче? Паллада могла чей спалити
Флот весь аргейцiв, а iх потопити у морi, хоч винен
Був лиш Ойлеiв Аякс бiснуватий? Сама вона з хмари
Кинула Зевсiв бистрий вогонь i розкидала судна,
Збурила хвилi вiтрами й вогнем, що у грудях пробитих
45 Палахкотiв, закрутила й на скелю стрiмку настромила.
Я ж, яка величаюся тим, що цариця я божа,
Зевсова жiнка й сестра, iз одним лише плем'ям воюю
Стiльки вже рокiв. Чи хто iще схоче вклонитись
Юнонi І принести на жертовнику iй свою жертву благальну?»

50 Так розважала Юнона у серцi, розлюченiм гнiвом,
І прибула в буревiiв краiну, де Австер шалiе,
В землю еольську. Еол тут, в просторiй печерi замкнувши
Буйнi вiтри й буревii шумкi, владарюе над ними,
В диби заковуе, в вежi саджае; вони ж iз досади
55 Так у склепiннях гори гомонять, що аж гори лунають
Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердинi засiвши,
Берло тримае в руках, i вгамовуе буйнiсть, i гнiв iх
Здержуе. А не робив би того, то моря всi, i землю,
Й небо високе б зiрвали й свiтами несли буревii.
60 Батько могутнiй, проте, побоявся цього i в печерах
Темних замкнув iх, ще й гiр нагромадив високих iзверху,
Й дав iх пiд владу царя, який за твердим би законом
Мiцно тримать iх умiв, попускаючи вiжки, як треба.

Цими словами з благанням звернулась до нього Юнона:
65 «Батько богiв, всього роду людського володар, Еоле,
Дав тобi владу вгамовувать хвилi, iх вiтром здiймати.
Плем'я, вороже менi, вже пливе по Тiрренському морю
Й Трою везе до Італii й здоланих в битвi пенатiв.
Дай же силу вiтрам, потопи кораблi iх в пучинi
70 Чи розжени iх урозтiч, все море вкриваючи трупом.
Двiчi по семеро нiмф е у мене, краси чарiвноi;
Найчарiвнiша на вроду, проте, серед них Дейопея, —
Шлюбом з тобою ii поеднаю, признаю твоею,
Щоб за велику цю послугу вiчно жила бiля тебе,
75 Хай ощасливить тебе вона, батька, потомством хорошим».

В вiдповiдь мовить Еол: «Твоя лиш турбота, царице,
Знати, чого побажать, а менi лише те, що велиш ти,
Треба здiйсняти. Цю владу менi ти даеш, та еднаеш
Ласку Юпiтера, й змогу даеш на бенкетах бувати
70 Разом з богами, i робиш володарем хмар буревiйних».

Так вiн промовивши, берло в руках обернув i ним збоку
Гримнув у гору порожню; й вiтри, наче в лавах загони,
Мчаться туди, де iм вихiд дали; й суходолом спочатку
Вихром гуляють, припали до моря, в основах ворушать.
85 Разом i Евр, i Нот полетiли, й на зливи багатий
Африк, i хвилi великi до берега котять. Лунають
Крики мужiв, i линви скриплять. Несподiванi хмари
Тевкрам i небо, i день уже з-перед очей виривають.
Нiч уже чорна на море злягла. Загримiло склепiння
90 Неба, i блискавки густо в ефiрi мигають, кругом все

Смертю на мiсцi мужам грозить очевидною. Зразу ж
Сили позбувся Еней, весь потом холодним облився;
Тяжко зiтхае i, руки обидвi до неба пiднiсши,
Мовить такими словами: «Сто раз щасливiшi героi,
95 Що пiд високими мурами Троi iм вмерти судилось,
Перед очима батькiв iх. О ти, наймужнiший з данайцiв,
Сину Тiдея, чом на Ілiйських полях не загинув[10 - За Гомером («Ілiада», V, 329 i далi), Еней загинув би вiд меча грецького героя Дiомеда, сина Тiдея, коли б його не врятувала Венера.]
Я вiд твоеi правицi? Чом дух не вiддав, де суворий
Гектор полiг, повалений ратищем внука Еака,
100 Де Сарпедон лiг могутнiй i де Сiмоентова хвиля
Стiльки шоломiв купае, й щитiв, i трупiв героiв!»

Ще вiн не вимовив слiв цих, як з пiвночi вихор iз свистом
Бурею злинув, вiтрила ударив, зняв хвилю до неба.
Трiснули весла, судно закрутилось i стануло диба.
105 Ось насуваеться зверху гора водяна прямовисна;
Тi аж на гребнi зависли, а тим, розступаючись, хвиля
Дно показала, а там i пiсок з глибини вивертае.
Три кораблi здужав Нот i метнув iх на скелi пiдводнi;
В хвилях вони там стирчать, – вiвтарями iх звуть iталiйцi, —
110 Мов велетенський пiд плесом хребет. Три на скелi стрiмчастi
Евр пiд мiлини зiпхнув пiсковi, що аж жалко дивитись;
Прiрву загачуе ними, пiском обгортае навколо.
Той корабель, що ним вiрний Оронт iз лiкiйцями iхав,
Перед очима Енея хвиля морська велетенська
115 Б'е у корму, i пiрнув стрiмголов, у безодню скотившись,
Збитий керманич; аж тричi судном закрутила на мiсцi
Хвиля рвучка, i бездонна пучина його поглинула.
Зрiдка спливали в безмежнiм просторi крутоi безоднi
Зброя мужiв, i бервена, й багатства троянськi на хвилях.
120 Вже i мiцне Ільйонея судно, i героя Ахата,
Й те, що ним плинув Абант i що плинув Алет староденний,
Буря змогла; усi скрiплення палуби зовсiм ослабли,
Шпари вiдкрились i воду ворожу до себе приймають.

Але Нептун запримiтив тим часом, що море заграло
125 І зашумiло могутне, що пущено бурю й на днi вже
Зрушились води стоячi. Ображений тяжко, iз моря
Виглянув i понад хвилi пiдняв вiн спокiйне обличчя.
Бачить, що флот Енеiв по цiлому морю розбитий,
Валиться море i небо, здаеться, уже на троянцiв.
130 І перед братом не вкрилися хитрiсть i пiдступ Юнони.
Кличе вiн Евра й Зефiра до себе i так до них мовить:

«Так-то вже вашого роду пиха завела вас далеко?
Ви лиш вiтри, а посмiли без волi моеi й наказу
Небо змiшати з землею i горами хвилi пiдняти?
135 Ось я вам! Зараз же швидко приборкайте хвилi кипучi.
Потiм уже не таку вам покуту завдам за провину.
Гей же, рушайте мерщiй i вашому пановi мовте,
Що не йому над морями знак влади – цей грiзний тризубець —
Доля дала, а менi. Хай дикi тримае вiн скелi,
140 Вашi, Евре, оселi, Еол хай бундючиться там же;
Там, в тих хоромах, нехай у в'язницi вiтрiв вiн царюе».

Так вiн промовив; та скорше, нiж слово сказав, заспокоiв
Збурене море, розвiяв згромадженi хмари i сонце
Викотив знову на небо. І вже Кiмотоя з Трiтоном
145 Судна iз гостроi скелi, що сили iм стало, стягають.
Сам вiн тризубцем пiдважуе, сам i пiски розгортае,
Море вгамовуе й iде по хвилях в легкiй колiсницi.
Так-то бува, як великий народ забунтуеться часом:
Чернь безугавно лютуе, i вже смолоскипи лiтають,
150 Гостре камiння летить, а зброею лютiсть кермуе.
Мужа, проте, як побачать, що в них у пошанi великiй, —
Мае-бо вiн i заслуги, – то змовкнуть, щоб слухати пильно;
Грае на iх почуттях вiн словами i гнiв iх гамуе.
Так увесь гомiн на морi затих, коли батько поглянув
155 Ген понад хвилi, проiхав по чистопогiдному небi:
Кiньми правуе до бiгу, мов льоту, й вiдпружуе вiжки.

Втомленi люди Енея прямують шляхом своiм просто,
Де побережжя найближчi; i так у Лiвiйську краiну
Їдуть. Там глибоко затишок е в узбережжi, там пристань
160 Острiв своiми зробив берегами, бо кожна там хвиля,
Ринучи з моря, об них розiб'еться й, роздвоена, круто
Знов повертаеться. Злiва i справа великi там скелi;
Небу грозять iх вершини високi; внизу ж попiд ними
Води спокiйнi мовчать. Лiси мерехтять доокола,
165 Темнi там тiнi простелюе гай таемничий. З другого
Боку печера, в нiй скелi звисають; вода там солодка.
Викутi крiсла у каменi дикому – нiмф то домiвка.
В цьому-то мiсцi знеможенi судна не треба в'язати
Линвами, нi прикрiпляти, вбиваючи якiр зубатий.

170 Тут-то Еней, ледь iз цiлого флоту сiм суден зiбравши,
З ними спинився. Троянцi, що так за землею стужились,
Вийшли на берег. Пiсками iдуть, що такi iм жаданi,
На узбережжi, вiд солi вологi, в утомi лягають.
З кременю iскру Ахат тодi креше й, вогонь перейнявши
175 В листя сухе та в поживу ще й хмизу додавши, iз труту
Полум'я так добувае. Давай тодi блага Церери,[11 - Блага Церери – зерно, хлiб, iжа.]
Вимоклi в хвилях, виймать, витягать все Церери знаряддя.
Втомленi, все ж починають сушити врятоване збiжжя
Понад багаттям горючим i тут же на жорнах молоти.

170 Вгору на скелю тим часом виходить Еней i довкола
Вже поглядае на море широке, чи, може, Антея
Де не побачить, як вiтер ним кида, або двоеряднi
Судна фрiгiйськi;[12 - Двоеряднi судна – так званi бiреми – кораблi з двома ярусами весел.] чи Капiя вгледить, або на кормi де
Високо зброю Каiка:[13 - Зброя Каiка – на кормi корабля вмiщували для його вiдзнаки зброю.] нiде нi суденця не видно.
185 Бачив, проте, як блукали три оленi на узбережжi,
Де, пасучися, по долах тягнулися ззаду за ними
Череди цiлi. Спинившись, лука схопив вiн i стрiли
Бистрi, що завжди для нього пiдносив Ахат його вiрний.
Спершу убив вожаiв, що несли своi голови гордо,
190 Вмаенi, наче галуззям, рогами; а потiм стрiляе
В череду i заганяе, розбиту, в гущавину лiсу.
І не ранiш перестав вiн, аж доки сiм туш здоровенних
Склав на землi переможно, i кiлькiсть убитих зрiвняв вiн
З суден числом. Тодi звiдти на пристань вертаеться й дiлить
195 Друзям усiм. Також вина тi дiлить, що ними гостинний
Жбани наповнив Ацест на Трiнакрii й дав на прощання,
І потiшае серця iх скорботнi такими словами:

«Друзi моi, у життi ми не перший раз бачимо лихо,
В тяжчiй бували бiдi, але, дасть бог, i ця закiнчиться.
200 В гирлi були ви скаженоi Сцiлли, мiж скелi гримучi
Йшли ви, вам добре й циклоповi бескети знанi. Бадьорi,
Острах усякий вiд себе женiть, i журбу, й боягузтво!
Може, колись i про це все приемно нам буде згадати.
Стiльки пригод перебувши i стiльки напастей зазнавши,
205 Всi ми прямуемо в Лацiй тепер, де нам доля вказала
Мирну оселю: Троянськiй державi там слiд вiдновитись;
Отже, держiться й себе бережiть для часiв щасливiших».

Так вiн сказав; i хоч смуток великий в'ялив його серце,
Очi промiнням надii палали, бiль глибоко в грудях
210 Крив вiн. А друзi взялися за здобич, бенкет готувати.
Шкуру стягають з хребетних кiсток, оббiловують м'язи;
Іншi рубають в куски й на рожни ще дрижачi встромляють,
Тi казани розставляють на березi й, ватру розклавши,
Сили тодi пiдкрiпляють iдою й, розлiгшись на зелах,
215 Вакхом старим догоджають собi й дичиною смачною.
А як прогнали бенкетом цим голод i посуд вiдклали,
Втрачених друзiв пригадувать стали в розмовi сердечнiй;
Мають надiю й бояться, чи вiрити можна, що справдi
Десь уцiлiли, чи згинули й бiльше уже не озвуться.
220 Благочестивий Еней особливо оплакуе гiрко
Втрату Оронта палкого, й пригоду Амiка, й жорстоку
Лiкову долю, оплакуе Гiя й Клоанта, героiв.
Вже закiнчили той плач, як Юпiтер з високого неба
Глянув на море, вiтрилами вкрите, й на землю – пiднiжок,
225 І побережжя, й народи довкола, й на самому небi
Став нагорi, й своi очi звернув на державу Лiвiйську.
Справами цими в ще бiльшому смутку бентежить Венера
Серце свое, умиваеться слiзьми гiркими й до нього
Так промовляе: «В руках твоiх доля навiки i людська,
230 Й божа, ти громом страшиш, – але чим, проте, мiг провинитись
Перед тобою Еней мiй i чим провинились троянцi,
Що, хоч натерпiлись стiльки бiди, а й нинi закритий
Свiт весь стоiть перед ними; а все це Італii ради!
Ти ж обiцяв, що то римляни, певно, по довгих сторiччях
235 Вийдуть iз Троi, що звiдти, iз кровi ожилоi Тевкра,
Встануть владики, якi самодержцями будуть на землях
Всiх i морях. Чом нинi змiнив ти це рiшення, батьку?
Правду сказавши, я цим хоч втiшалась, згадавши нещасну
Троi руiну, i доброю долею злу розважала.
240 Нинi тi самi нещастя, по злигоднях всiх перебутих,
Ринуть на тих же героiв, – коли ж буде край тим нещастям,
Царю великий? Тож мiг Антенор, iз загонiв ахейських
Вирвавшись, аж в Іллiрiйську затоку проникнуть безпечно,
В глиб до держави лiбурнiв дiстатись, Тiмавськi джерела
245 Переплисти мiг, де дев'ять струмкiв iз гори випливае;
Море тут вклинилось в сушу, й прибоi по полю лунають.
Побудував саме тут вiн мiсто Патавiй, i тевкрiв
Там оселив, i народ сам назвав, владу Троi ствердивши,
І в благодатному мирi спокiйно тепер почивае.
250 Ми ж, твое плем'я, що хочеш в палати небеснi забрати,
Всi кораблi погубивши, – нечувано! – з гнiву одноi
Гинемо, i до земель iталiйських впустить нас не хочуть.
Дяка така за побожнiсть? Чи так ти нам берло вертаеш?»

Батько богiв i людей на слова цi всмiхнувся до неi —
255 Усмiшка та i прояснюе небо, й вгамовуе бурi —
Доньку цiлуе привiтно i так промовляе до неi:
«Ти, Кiтерее, не бiйся, бо доля твого поколiння
Буде незмiнна: ще мiсто побачиш i мури лавiнськi,
Що обiцяв я, й прославиш великого духом Енея,
260 В небо до зiр його вiзьмеш; моi постанови незмiннi.
Вiн то – скажу тобi це, щоб журба твого серця не гризла,
Все те точнiше розкрию й завiсу здiйму я iз долi —
Вiн то вестиме в Італii вiйни великi, народи
Буйнi розгромить, закони мужам дасть i мури поставить, —
265 Поки три рази в латинян царем його лiто зустрiне
І завiтае тричi зима до побитих рутулiв.
Потiм Асканiй, хлопчина, що нинi Іулом зоветься, —
Іл називався вiн, поки стояла Ілiйська держава[14 - Троя, яка мала ще iншу назву – Ілiон.] —
Тридцять довжезних кругiв часових, що iх мiсяцем мiрять,
270 Владою сповнить своею й з Лавiнiя берло державне
Перенесе, i могутнiстю мурiв змiцнить Альба-Лонгу.
Тричi по сто лiт там влада державна належати буде
Племенi Гектора, поки аж Ілiя, славна цариця
Й жриця, вiд Марса вагiтна, потомкiв-близнят не породить.
275 Потiм вже Ромул, вовчицi-живительки жовтим кожухом
Вигрiтий, далi продовжить цей рiд; це ж вiн мавортiйськi
Мури збудуе i римлян назве iм'ям своiм власним.
Їм не кладу я границь, не значу я часу iх владанню;
Владу даю iм без меж. Та ще навiть злостива Юнона,
270 Та, що i море, i небо, i землю наповнюе жахом,
Змiнить на краще свiй задум, сприятиме спiльно зi мною
Римлянам, цiлого свiту владикам, народовi в тогах.[15 - Тога – нацiональний одяг римлян.]
Так призволяю я: по очисних п'ятирiччях численних
Прийде той час, коли рiд Ассарака i Фтiю, й Мiкени
285 Славнi у рабство повергне i владу свою установить
Над переможеним Аргосом. З гожого племенi Троi
Цезар[16 - Цезар – тут Октавiан Август, усиновлений Гаем Юлiем Цезарем.] народиться; дасть океан вiн межею державi,
Славi дасть межами зорi; вiн сам, по Іулi великiм,
Юлiй iм'я успадкуе. Колись його в щастi на небi
290 Будеш приймати з трофеями Сходу.[17 - Поет мае на увазi перемоги Октавiана над египетською царицею Клеопатрою.] Обiти складати
Будуть йому. І жорстокi вiки злагiднiють, скiнчаться Вiйни.
І Вiрнiсть поштива, i Веста, й Квiрiн з своiм братом
Ремом закони встановлять. Залiзними скобами мiцно
Замкненi будуть жахливi ворота Вiйни, а за ними[18 - Вiдчиненi дверi храму Януса показували, що римська держава веде вiйну, зачиненi – що мирний час.]
295 Сяде Шаленiсть ворожа на зброi страшнiй, в неi руки
Скутi в сто ретязiв мiдних i паща ревтиме кривава».

Так промовляе i сина шле Майi[19 - …сина шле Майi… – тобто бога Меркурiя, вiсника богiв.] iз неба, щоб землi
Й замки новi карфагенськi вiдкрились для тевкрiв гостинно,
В край щоб впустити iх не боронила Дiдона, яка ще
300 Долi не знае. Меркурiй негайно злетiв у повiтря,
Крильми веслуючи, й швидко з'явився в Лiвiйськiй краiнi.
Виконав зразу ж наказ. І послухали бога пунiйцi,
Дикiсть сердець злагiднiла. Цариця сама, в тiй же хвилi,
В серцi своему ласкавiсть до тевкрiв вiдчула й прихильнiсть.

305 Ночi тiеi побожний Еней роздумував довго;
Й тiльки-но день благодiйний настав, як вiн вирiшив вийти,
Щоб дослiдити незнанi мiсця узбережжя, де вiтром
Загнанi вийшли вони, – хто живе тут – чи люди, чи звiрi,
Пустку-бо бачить навколо, щоб друзям мiг все розказати.
310 Флот заховав пiд склепiнням лiсiв, де скелi звисають,
В пiтьмi гiллястих дерев, в iх зловiснiй тiнi його скривши.
Сам же, Ахата лише за товариша взявши й два списи
В руку, пiшов, тiльки леза широкi залiзнi блищали.

Як переходив вiн гай, перейшла йому мати дорогу;
315 Так виглядала з лиця i одiння, так зброю тримала,
Нiбито дiвчина з Спарти або Гарпалiка фракiйська,
Що в перегони iз Гебром швидким виступае на конях.
Так, як це роблять мисливцi, повiсила лук через плечi
Зручний i коси на вiтер пустила. Одiння хвилясте
320 Так пов'язала вузлом, що аж видно колiно, i перша:
«Гей, юнаки, – до них мовить, – скажiть, чи не бачили часом
Тут однiеi з мого товариства, яка випадково
З сагайдаком через плечi пройшла тут, – з плямистоi рисi
Шкура на нiй, – може, з криком погналась за спiненим вепром?»

325 Так Венера сказала. А син iй Венерин промовив:
«Нi, не чував я ii й не бачив твоеi посестри,
Дiво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
Й голос нелюдський; ти, певно, богиня, сестра Аполлона?
Може, iз нiмф ти одна? Та бувай нам на руку щаслива,
330 Хто б не була; поможи нам в бiдi, розкажи нам ласкаво,
Небо яке це над нами i свiту в якiй ми частинi?
Ми тут блукаемо й зовсiм не знаемо краю й народу;
335 Вiтер сюди нас завiяв, розбурхане море загнало;
Наша правиця пожертву багату складе на вiвтар твiй».

«Я не достойна такоi великоi честi, – Венера
Мовить, – е звичай в тiрiйських дiвчат сагайдаки носити
І пурпуровим котурном[20 - Котурн – високе мистецьке взуття.] обв'язувать високо ногу.
Бачиш Пунiйську державу тiрiйцiв, Агенора мiсто.
Землi, проте, це лiвiйськi: народ у вiйнi непоборний.

340 Владу тут мае Дiдона, що з гiрського мiста походить,
Втiкши вiд рiдного брата. Тут кривда велика i повiсть
Довга про це; розкажу вам лише найважливiшi речi:
Був чоловiком у неi Сiхей; iз усiх фiнiкiйцiв
Вiн найбагатший на золото був i закоханий дуже
345 В цю безталанну. Дав дiвчину батько йому непорочну,
Першу дружину. В гiрськiм краю тодi брат ii рiдний
Пiгмалiон володарив, – у лютiм злочинствi всiх iнших
Вiн перевищив. Мiж ними зчинилась страшна ворожнеча.
При вiвтарi нечестивець пiдступно Сiхея залiзом
350 Тайно убив, свiй жадобою золота ум заслiпивши;
Про сестрине вiн кохання не дбае, й затаюе довго
Злочин пiдступний i, марних надiй даючи iй багато,
Просто глузуе з кохання сестри. Та у снi чоловiк iй,
Ще не похований доти, з'явився. Поблiдле обличчя
355 В страху пiднiсши, жахливий вiвтар i залiзом пробитi
Груди вiдкрив вiн i злочин таемний в сiм'i роз'яснив iй.
Радить тiкати мерщiй, покинути рiдну краiну.
Щоб удалася ця втеча, вказав iй, де скарби укрито,
Де пiд землею вага незмiренна i золота, й срiбла.
360 Вражена всiм цим Дiдона i друзiв еднае, i втечу
З ними готуе. Зiйшлися всi тi, що шалена ненависть
В них до тирана була або жах був безмежний. Забравши
Всi кораблi, що на той час готовi були, насипають
Золота повно, везуть через море багатство скупого
365 Пiгмалiона, – вождем у них жiнка. Добились до мiсця,
Де нинi мури великi й нова карфагенська твердиня
Виросла, й землю купили, – вiд способу куплi тiеi
Бiрсою зветься, бо стiльки купили, як може зайняти
Шкура вола. Але ви що за люди, прийшли iз якого
370 Краю? Куди вам дорога?» На цi запитання герой наш
Вiдповiдае, зiтхнувши, а мова з дна серця виходить:

«О богине, коли б розповiв я з самого початку
Й час якби в тебе знайшовся нещасть наших слухати повiсть,
Скоро б i день закiнчив, Олiмп зачиняючи, Веспер.
375 Ще як по рiзних морях ми пливли з стародавньоi Троi, —
Може, й до ваших ушей тоi Троi iм'я досягнуло, —
Аж до лiвiйського берега буря страшна нас загнала.
Я – той побожний Еней, що пенатiв вiд ворога вирвав;
На кораблi iх везу, i до зiр моя слава сягае.
380 Я батькiвщини шукаю, Італii, роду шукаю,
Що вiд Юпiтера вийшов найвищого. Сiв я на двадцять
Суден на морi фрiгiйському. Мати богиня вказала
Шлях, i я долi послухав. З ним сiм лиш зосталось, розбитих
Евром i морем. І от, сiромаха, чужинцем блукаю
385 Я у пустинi лiвiйськiй, з Європи i з Азii гнаний».
Довше жалiв не знесла цих Венера i так перебила:

«Хто б ти не був, я не вiрю, щоб ти проти волi безсмертних
Дихав повiтрям оцим життедайним, якщо у тiрiйське
Мiсто прийшов. Отже, смiло рушай, до порогiв царицi
390 Прямо iди. Я вiщую тобi, що повернуться друзi;
Флот врятувався, змiнивсь Аквiлон i привiв його в пристань,
Тож ворожити на птицях батьки недарма мене вчили.
Лебедiв, глянь там, дванадцять веселим ключем надлiтае.
Їх то, як раннi тумани iз неба ясного опали,
395 Птах наполохав Юпiтерiв;[21 - …птах… Юпiтерiв… – орел.] от вони довгим рядочком
Вже осiдають на землю або на осiлих, здаеться,
Дивляться зверху. То як, повернувшися, крилами мають
Шумно i небо кругом облiтають, спiваючи пiсню,
Так твоi судна i молодь уже десь на пристанi, може,
400 Чи паруси розпустивши на вiтрi, прямують до неi;
Ти лише йди i скеровуй свiй крок, куди шлях твiй провадить».

Мовила i вiдвернулась; i шия сяйнула рожева,
Коси божистi у неi на тiм i якийсь божественний
Видали запах, одiння опало до стiп, i богиня
405 В свiтлостi повнiй з'явилась. А вiн, лиш пiзнав свою матiр,
Вслiд iй, що в далеч зникала, такими озвався словами:
«Нащо так часто й жорстоко обманюеш сина пустими
Цими примарами? Чом це рукою твоiх доторкнутись
Рук я не можу, нi слова почуть, нi до тебе промовить?»
410 Так нарiкае й до мурiв прямуе. Венера у хмару
Їх загорнула, iдучих, запоною мряки покрила,[22 - Аналогiчно в «Одiссеi» Гомера (VII, 39 i далi) Афiна окутуе Одiссея туманом, щоб вiн непомiченим увiйшов до мiста i палацу Алкiноя.]
Щоб iх нiхто не побачив i пальцем до них не торкнувся,
Щоб не задержав в дорозi, причин не питав iх приходу.
Легко в повiтрi сама полетiла на Пафос i радо
415 Там оглядае оселю свою, де храм ii, звiдки
Ладан сабейський iз ста вiвтарiв аромати iй курить,
Пахощi свiжого квiту вiнки посилають до неi.

Тi завернули тим часом туди, куди стежка вела iх,
Вже й на пагорб зiйшли, що над мiсто й твердиню сусiдню
420 Зверху дививсь. З тих громадь дивувався Еней; ще недавно
Тут лише хижi стояли; з брам, iз брукованих вулиць,
З руху гучного на них дивувався. За дiло взялися
Палко тiрiйцi. Однi для твердинi там мури будують,
Іншi – котять камiння руками; цi пiд будову
425 Площу рiвняють, а тi борозною iй межi обводять.
Суддiв уже вибирають, начальникiв, раду священну.
Пристань влаштовують iншi, тi закладають фундамент
Для побудови театру, а цi – величезнi колони
Тешуть iз скель, майбутнi готуючи сцени окраси.
430 Так, наче бджоли на луках квiтчастих улiтку працюють
В сонячнiй спецi, як рiй молодий вилiтати вже мае,
Або тодi, як росяться меди й розпирають вже соти
Плином солодким, – однi беруть те, що iм iншi приносять,
Тi ж, у рiй об'еднавшися, трутнiв лiнивих громаду
435 Гонять вiд вулика; праця кипить, а меди фiмiамом
Пахнуть. «Щасливi ви, мури вже вашi здiймаються вгору!» —
Каже Еней i верхiв'я будiвель мiських оглядае.
Входить тодi, оповитий у мряку, – аж диво сказати —
Прямо в юрбу i змiшався iз нею, нiкому не видний.
440 Був у серединi, в мiстi тiм, гай iз розкiшною тiнню.
В ньому пунiйцi, по морю бурхливому гнанi, найперше
Те вiдкопали знамення, яке несмертельна Юнона
Їм показала, – швидкого коня голова пишногрива[23 - Голова коня була викарбувана на карфагенських монетах як емблема мiста.]
Вiщим знаменням була. Бо народ той колись, у майбутнiм,
445 Так i у вiйнах мав бути найпершим, як спритним в життi був
Довгi вiки. На цiм мiсцi величний сiдонська Дiдона
Храм будувала Юнонi, багатий дарами i повен Ласки богинi.
Були в ньому мiднi i сходи, й пороги;
Сволоки мiддю трималися, й мiддю бряжчали завiси.

450 Вперше у цьому гаю вiн побачив нове, що зм'ягчило
Жах його серця, уперше вiдважився мати надiю,
Долi щербатiй своiй тут уперше почав довiряти.
Поки вiн пильно усе оглядав у тiм храмi величнiм,
Ждавши царицю, i поки у мiстi його дивувала
455 Велич мистецькоi працi, угледiти встиг, як боi всi
Троi зображено, бачив вiйну, про яку уже слава
В свiтi лунала, Прiама пiзнав вiн i поруч – Атрiдiв,
Вздрiв i Ахiлла, обом iм ворожого. Став i заплакав:
«Є на землi ще десь мiсце, Ахате, чи е десь краiна,
460 Де ще не чули б про нашу недолю? Чи бачиш,
Прiам ось, Слава i тут також мае свою, iй належну заслугу;
Вмiють тут плакать над горем, бiдою журитись людською.
Геть увесь страх, бо ця слава i нам iще стане в пригодi».
Так промовляе й безплiднi малюнки тi оком голубить,
465 Тяжко зiтхае й сльозами рясними вмивае обличчя.

Бачить тут, як у боях колись там, пiд Пергамом, бувало;
Там он, бач, греки тiкають, а молодь троянська жене iх;
Там – своiм повозом гонить фрiгiйцiв Ахiлл шоломистий.
Ось недалеко i Резовi шатра пiд бiлим брезентом
470 Вiн розпiзнав i заплакав. Тi шатра жахливо спустошив
Кровi жадливий Тiдiд, проникши до них, коли першим
Сном всi заснули; ввiв коней вогнистих вiн в табiр ранiше,
Нiж напились вони з Ксанту й скубнули троянськоi пашi.
В другому мiсцi було, як Троiл утiкае, як кинув
475 Зброю, сердешний хлопчина, – боець, що Ахiлловi рiвний!
Конi тiкать почали, а вiн навзнаки на порожнiм
Повозi й вiжки тримае. На шию опало волосся
Й пил замiтае, i землю скородить оберненим списом.
А одночасно троянськi жiнки йдуть до храму Паллади,
480 Їм неприхильноi, й одiж несуть; в них розплетенi коси,
Сум на обличчях, покора, й долонями б'ють себе в груди;
Та вiдвернулась богиня i очi спустила додолу.
Гектора тричi довкола iлiйського муру волочить,
Тiло бездушне Ахiлл продае там, на золото важить.
485 Тут вже риданням гiрким заридав вiн iз самого серця,
Зброю побачивши всю, i повiз, i другове тiло.
Бачить Прiама, як руки беззбройнi в благаннi ламае.
Мiж старшиною ахейцiв себе вiн пiзнав пiсля того,
Й сходи бiйцiв, i чорного Мемнона вiйсько. А далi
490 Пентесiлея приводить ряди амазонок; мов мiсяць
Їхнi щити; вона в шалi, завзяттям мiж тисяч палае,
Золототканою груди вiдкритi вона пiдв'язала
Пов'яззю, – дiва, а битись готова з мужами нарiвнi.

Все це здавалось Енею дарданському подиву гiдним,
495 Аж занiмiв вiн, у мiсце одно своi втупивши очi.
Входить до храму цариця краси неземноi Дiдона:
Першою йде, супроводжена почтом великим юнацтва.
Наче уздовж узбережжя Евроту або на верхiв'ях
Кiнту Дiана виводить танки, а за нею юрбою
500 Линуть вiдцiль i вiдтiль ореади, вона ж через плечi
Свiй сагайдак перекине, йдучи, i поставою юних
Всiх перевищить богинь, аж Латонi безмовною млостю
Серце вмлiвае. Так виглядала й Дiдона, так само
Весело серед юрби виступала, – над царством майбутнiм
505 Працю сама доглядала. Сiла у храмi[24 - Вергiлiй переносить на карфагенськi стосунки римський звичай вести засiдання сенату в храмах богiв.] по тому,
Коло дверей, на високiм престолi, опершись, довкола ж
Варта у зброi. Судила, закони давала, дiлила
Нарiвно працi тягар або жереб велiла тягнути.

Друзiв тут раптом бачить Еней, що в великiй надходять
510 Гурмi: Антея, Сергеста, Клоанта хороброго й iнших.
Бачить вiн тевкрiв, що вихор розвiяв iх чорний по морю
І по чужих узбережжях, далеких краях порозносив.
Аж остовпiв вiн i сам, i Ахат з ним зi страху i втiхи;
Дуже хотiлось iм руки з'еднати, але невiдомi
515 Речi гнiтили iм страхом серця. Отож непомiтно,
В хмару велику повитi, розвiдати вийшли, яка ж бо
Доля спiткала мужiв, де iх флот, при якiм узбережжi,
Що iх сюди привело; бо з усiх кораблiв наближались
Вибранi, й ласки благали, й до храму iшли гомiнливо.

520 А як вони, увiйшовши, змогли говорить особисто,
Ілiоней, найстарiший, спокiйно почав промовляти:
«О володарко, якiй дав Юпiтер нове збудувати
Мiсто й дав силу по правдi народами гордими править, —
Просим тебе, нещасливi троянцi, розiгнанi вiтром
525 В хланях морських, вiдверни ти од суден цих полум'я згубне,
Люд пощади наш побожний i зглянься на нашу недолю.
Ми не прийшли нi залiзами нищить лiвiйських пенатiв,
Нi грабувати зухвало й до берега зносити здобич;
Зовсiм ми iншоi вдачi, пихи у побитих немае.
530 Є десь краiна далека, Гесперiя зветься у грекiв,
Давня краiна, родючiстю й зброею сильна й могутня.
Жив енотрiйський там люд, а нинi Італii назву,
Кажуть, од ймення вождя свого внуки дали тiй краiнi.
Ми туди iхали. – [25 - Неповний вiрш. Таких в «Енеiдi» – 58.]
535 Та Орiон хмаровiйний неждано, здiймаючи хвилi,
Нас на мiлини закинув безвихiднi, австрам нестримним
Дав на поталу, по хвилях бурхливих i скелях розвiяв
Непрохiдних. Лише жменька мала нас дiсталася якось
Вашого берега. Що за народ тут тепер проживае?
540 Що за краiна така, що варварськi звичаi терпить?
Нас не пускають на берег пiщаний, за зброю беруться,
Вийти на землю боронять. Як люди й iх сила не мають
Шани у вас, пом'янiть хоч богiв, якi правду й неправду
Знають. Еней був наш цар; не було в нас правiшого мужа,
545 Нi побожнiшого й вищого в вiйнах i в справi вiйськовiй.
Доля якщо зберегла того мужа, й повiтрям надземним
Дихае вiн, i темiнь жорстока його не покрила, – Страху нема в нас.
Не будеш i ти нарiкати, що перша
Руку ти нам подала. Бо ще в Сiкулiйськiй краiнi
550 Вiйсько, й мiста, i славетний Ацест е троянськоi кровi.
Хай нам дозволено буде вiтрами пошкоджений флот наш
Витягнуть, в лiсi колод нарубати i витесать весла,
Щоб, як вiднайдемо тiльки царя й товариство, могли ми
Їхать в Італiю радо й шукати латинського царства.
555 А як рятунок пропав, i ти, батечку тевкрiв найкращий,[26 - Батечко тевкрiв – Еней, проводир троянцiв.]
В морi лiвiйськiм втопився, й нема для Іула надii,
Хай хоч принаймнi на води Сiканii вернемось знову
Ми, до Ацеста-царя, i увiйдем в готовi оселi,
Звiдки прийшли ми». Ілiоней так сказав, а дарданцi
560 Всi це схвалили.

Коротко в вiдповiдь мовить Дiдона, чоло похиливши:
«Виженiть, тевкри, страх iз сердець i турботи забудьте!
Долi тягар i недавнiсть держави примушують владно
Так учиняти i скрiзь стерегти широчезнi кордони.
565 Роду Енея людей хто не знае чи города Троi?
Хто не чував про хоробрих мужiв, про пожежу военну?
Серце пунiйське не з каменю справдi, i, не вiдцуравшись
Мiста тiрiйського, сонце ясних запряга своiх коней.
Схочете, може, в Гесперiю iхать, краiну велику,
570 Там, де Сатурновi ниви, чи в Ерiкса край, до Ацеста,
Володаря, – сприятиму вам я, дам помiч потрiбну.
Разом зi мною ви схочете, може, в цiм краi осiсти, —
Город вiддам я, який закладаю; свiй флот витягайте:
Будь то чи тевкр, чи тiрiець – менi це однаково буде.
575 Хай би й Еней-володар, тим же самим привiяний Нотом,
В край наш прибув. По всiх узбережжях i межах лiвiйських
Певних людей я пошлю перевiрить, чи, кинений морем,
Не заблудивсь вiн в лiсах, чи, може, в мiстах десь блукае».

Цими словами зворушенi батько Еней iз Ахатом
580 Мужнiм вже довго iз темряви вийти всiм серцем бажали.
Перший Ахат до Енея промовив: «Гей, сину богинi,
Думка яка у твоiй головi виникае? Ти ж бачиш,
Всi врятувались: i флот, i супутники нашi. Немае
Лиш одного, та самi те ми бачили, як вiн в глибокi
585 Хвилi пiрнув; все iнше iз сказаним матiр'ю згiдне».
Ледве вiн мовив це слово, як мряка, що iх сповивала,
Раптом розвiялась, свiтло прозоре навкруг розлилося.

Став тут Еней, засiяв серед ясностi сонця, на бога
Вродою й постаттю схожий; бо синовi мати подбала
590 Кучерi буйнi та юностi блиск дарувати пурпурний,
Радiсть в очах i вогонь запалила. Так костi слоновiй
Руки митця ще краси додають або золотом жовтим
Срiбло чи мармур пароський[27 - Мармур iз острова Пароса вважався найкращим.] оздоблюють. Тут до царицi
Раптом звернувся для всiх несподiвано вiн i промовив:
595 «Ось я, – про мене тут мова, – троянський Еней, я з лiвiйських
Хвиль врятувавсь. О едина, що Троi нещастя безмежнi
Серце тобi зворушили; данайцями ще не добитi,
На суходолi й на морi усяких пригод ми зазнали,
Всього позбавленi ми, – i ти нас приймаеш у мiсто,
600 В дiм свiй. Нi ми, нi з дарданцiв нiхто, що по свiту широкiм
Бродять, усюди розсiянi, гiдноi дяки, Дiдоно,
Скласти не в силi тобi. Хай богове, – як е ще боги десь,
Що про побожних ще дбають, як е якась правда на свiтi,
В серцi сумлiння якесь як ще е десь, – тобi хай вiдплатять
605 Гiдно. Яке це полiття щасливе тебе дарувало
Свiтовi? Що за батьки таку гожу тебе породили?
Доки ще рiки у море вливатися будуть, на гори
Тiнi лягатимуть, зорянi пастиме небо отари, —
Честь твоя й слава назавжди лишиться й iм'я твое вiчно
610 Житиме, хоч би й який мене край не покликав». З цим словом
Ілiонею правицю простяг вiн, а лiву Сергесту,
Потiм i iншим – Клоантовi мужньому й мужньому Гiю.
Виглядом мужа цього, його долею вражена дуже,
В вiдповiдь так сiдонська Дiдона йому говорила:

615 «Сину богинi, яка це бiда по злигоднях на тебе
Так напосiлась? І що це за сила на берег безмежний
Пхнула тебе? Чи не той ти Еней, що його породила
Мати Венера Анхiсу дарданському в краi фрiгiйськiм,
Де Сiмоент протiкае? Я тямлю, як Тевкра прогнали
620 З рiдного краю, а вiн до Сiдона прибув i нового
Царства шукав з допомогою Бела. Бел же, мiй батько,
Кiпр зруйнував плодоносний i взяв пiд свою його владу.
З того-бо часу почавши, я знаю вже справи троянськi,
Знаю й iм'я твое я, i царiв пеласгiйських я знаю.
625 Навiть i в ворога тевкрiв iм'я похвалами повите,
Й корiнь виводить вiн свiй iз старого тевкрiйського роду.
Отже, рушайте, молодцi, i в нашу оселю заходьте.
Гнала й мене також доля подiбна й по всяких пригодах
Врештi притулок надать менi в цiй побажала краiнi:
630 Горя сама я зазнала, тож вмiю в бiдi помагати».
Так промовляе, i в царськi палати заводить Енея,
І оголошуе разом у храмах богам вшанування.
Та одночасно також не забула послати на берег
Товаришам його двадцять волiв, сто щетинястих вепрiв,
635 Сотню ягнят iз жирними iх матерями – дарунок
В день цей веселий. —
Враз тодi з царською величчю всю починають оселю
Приготовляти, лаштують бенкет усерединi дому,
Гарно мережанi, пурпуром вишитi скатертi стелять,
640 Повно срiбла на столах, у рiзьбi золотiй мальовничо
Подвиги предкiв хоробрих зображенi рядом предовгим,
Вчиненi ними од самих початкiв старезного роду.

Тут же Еней (бо батькiвське серце спокою не мае)
Вислав швидкого Ахата до суден, щоб той повiдомив
645 Сина Асканiя, що тут зайшло, i привiв його в мiсто;
(Син-бо Асканiй не сходив iз серця люб'язного батька).
Крiм того, дати дарунки велить, якi вирвав з руiни
Троi, – плащ золотом шитий (були й вiзерунки на ньому),
Теж i намiтку, гаптовану краем в узори аканту,
650 Барви шафрану, – Єлени аргiвськоi стрiй це, що з дому
Винесла, як в незаконнiм подружжi з Мiкен до Пергаму
Їхала, дар це чудовий вiд матерi Леди. Крiм того,
Берло, яке Ілiона носила, Прiамова старша
Донька, й намисто на шию iз перлiв, до того – подвiйний
655 З золота i самоцвiтiв вiнок. Щоб усе це найшвидше
Виконать, вибрався зараз Ахат у дорогу до суден.

Та Кiтерея нову тим часом придумала хитрiсть,
Задум новий снуе в серцi, щоб, личко змiнивши й подобу,
Йшов Купiдон, як солодкий Асканiй, i пристрасть дарами
660 Щоб розпалив у царицi, i костi вогнем iй наповнив.
Страшно iй дому непевного й тих двоемовних тiрiйцiв;[28 - Римляни вважали карфагенян вiроломними.]
Немилосердна Юнона, й в'ялить ii серце щоночi
Знов цей неспокiй. Тому до крилатого мовить Амура:
«Сину мiй, сило моя i моя ти могутнiсть едина,
665 Сину, що батька найвищого й стрiл не боiшся Тiфея.[29 - Стрiли Тiфея – громи Юпiтера. Названi так тому, що Юпiтер уперше громом убив велетня Тiфея. Цим порiвнянням зображено всемогутнiсть бога любовi.]
От я до тебе приходжу i силу прошу божественну, —
Знаеш ти, як твого брата Енея в морях i на сушi
Люта ненависть лихоi Юнони ганяе, ти завжди
Горе iз нами дiлив. Ось тепер фiнiкiйська Дiдона
670 В гостi приймае його i придержуе словом ласкавим,
Дуже боюсь я гостини, яку виявляе Юнона.
Певно, вона не заспить у таку вирiшальну хвилину.
Отже, я пiдступом хочу ранiше царицю узяти,
Жару додати любовi, бо ще який бог ii змiнить.
675 Хай би й вона так же палко, як я, полюбила Енея,
Так, як лиш ти б змiг зробити, – послухай же нинi мiй задум:
В мiсто сiдонське син царський iтиме тепер, його милий
Батько зове туди, серця мойого турботу й дари вiн
Всi понесе туди, з моря вцiлiлi й зi згарища Троi.
680 Cном я присплю його й сонного десь на верхiв'ях Кiтери
Чи на вершинi Ідалiя в мiсцi священнiм сховаю,
Щоб не з'явився не в пору i пiдступiв цих не розкрив би.
Ти на одну лише нiч, i не бiльш, його вигляд наслiдуй,
Хлопця знайоме обличчя прийми, адже й сам ти хлопчина.
685 Щоб, як Дiдона вiзьме тебе в радiснiй хвилi на лоно,
Як на царському бенкетi iй серце Лiей обезжурить,
Як обiймати i солодко стане тебе цiлувати,
Ти iй таемно влив жару у серце й отрути кохання».
Любоi матерi слову слухняний Амур вiдкладае
690 Крила й Іула ходою, веселий, в дорогу виходить.
Сон на Асканiя тихий Венера зсилае тим часом
І, розiгрiвши на лонi, заносить в гаi iдалiйськi,
Там медоцвiтний майран м'якi постелив йому квiти,
В пахощi нiжнi сповив i прозорою вкрив його тiнню.

695 Матерi слову слухняний iшов Купiдон iз Ахатом,
Царськi дарунки з ним разом, радiючи, нiс вiн тiрiйцям.
Як увiйшов, посерединi вже на золоченiм ложi,
На килимах пишнотканих, велично лежала цариця.
Батько ж Еней, а за ним i юнацтво троянське – до неi
700 Разом усi пiдiйшли i навколо на пурпур схилились.
Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають
Блага Церери i всiм рушники пiдносять вовнистi.
В домi було там служниць п'ять десяткiв – для всiх готувати
Довгi наiдкiв ряди й для пенатiв пiдтримувать ватру.
705 Інших же сотня дiвчат i хлопцiв-однолiткiв стiльки ж
Страви на стiл подавали й вино наливали у чари.
Через пороги веселi й тiрiйцiв не менше зiйшлося, —
Їх запросили на ложа узорнi. Дарами Енея
Дуже милуються всi. Іулом милуються вельми,
710 Поломенистою бога подобою, вдаваним словом.
Плащ розглядають усi й покривало у жовтих акантах.

А фiнiкiйка нещасна, призначена вже на загибель,
Ще надивитися досить не може, горить в огляданнi,
Хлопцем, дарами розчулена дуже. Вiн же, Енея
715 Мiцно обнявши, на шиi повиснув i лиш заспокоiв
Мнимого батька гарячу любов, перейшов до царицi.
Та ж i очима, i серцем уся уже в ньому i нiжно
Тисне до лона; не знае Дiдона, який-то до неi
Бог пригорнувся, нещасноi. Вiн же усе пам'ятае,
720 Що ацiдальська матуся казала, й поволi береться
Пам'ять Сiхея затерти, й нове прищепити кохання,
В серце, погасле давно, забуте чуття повернути.
Щойно притих той бенкет, iз столiв почали прибирати,
Й ставить кратери великi, i вина вiнчати вiнками.
725 Гомiн пiшов по палатi, в просторих свiтлицях лунае,
З стелi злотистоi сяють вогнем уже лампи висячi,
Полум'я факелiв темряву ночi долае. Цариця
Каже подати важкий, з самоцвiтами, з золота келих
І наповняе вином. З того келиха Бел пив найперший,
730 Потiм i iншi за звичаем. Змовкли усi у господi.

Кажуть: «Юпiтере, ти встановив цi гостиннi закони, —
День цей хай буде щасливий тiрiйцям i з Троi прибулим;
Хай пам'ятають про нього i нашi потомки. Ласкавий,
Вакху, нам будь ти, веселощiв батьку, й ти, добра Юноно;
735 Ви ж у любовi, тiрiйцi, усе товариство вiтайте».
Мовила так, i плинну на стiл одливае пожертву,
Й вiнець, до келиха злегка лише доторкнувшись устами,
Передала iз припрошенням Бiтiю. Щиро той випив
Пiнне вино одним духом до дна золотого. По ньому
740 Іншi вельможi. На золотоструннiй кiфарi Іопас
Грав, кучерявий, пiсень, що в Атланта могутнього вивчивсь.[30 - Іопас грав… – Іопас оспiвуе виникнення свiту i життя на землi, подiбно як Орфей в «Аргонавтицi» Аполлонiя Родоського.]
Оповiдав вiн про мiсяця змiни i тьмарення сонця,
Звiдки i люди, й тварини, i зливи, i полум'я звiдки.
Звiдки Арктур, i сльотливi Гiади, й Трiони подвiйнi;
745 Оповiдав, чому сонце так взимку спiшить в океанi
Зникнуть, яка перешкода затримуе ночi лiнивi.
Плещуть завзято в долонi тiрiйцi, за ними й троянцi.
А безталанна Дiдона проводить всю нiч у розмовах
Рiзноманiтних, без краю впиваючись плином кохання.
750 Дуже цiкавить ii i Прiамова доля, i доля
Гектора, й зброя, з якою прибув син Аврори могутнiй,[31 - Син Аврори – Мемнон, ватажок ефiопiв.]
Конi якi в Дiомеда були, який ростом Ахiлл був.
Мовить нарештi: «Скажи нам з початку найпершого, гостю,
Все про пiдступних данайцiв, скажи про троянську недолю
755 І про блукання свое, бо рiк уже сьомий у мандрах
Носить тебе i по хланях морських, i по всiх суходолах».




Книга друга


Еней розповiдае про зруйнування Троi. Обманутi пiдступними розмовами полоненого грека Сiнона, троянцi, незважаючи на застереження жерця Лаокоона, вводять у мiсто, спорудженого греками, великого дерев’яного коня. Захованi в ньому греки вночi вискакують i оволодiвають мiстом. Тiнь Гектора з’являеться у снi Енеевi. Еней разом з товаришами йде в останнiй бiй. Товаришi Енея падають у борнi за полонену греками Кассандру. В бою бiля Прiамового палацу Пiрр убивае Прiама. Венера умовляе Енея тiкати з мурiв зруйнованоi Троi. Еней з утiкачами подаеться на гору Іду.






Зразу ж замовкли усi i слухали дуже уважно.
Батько Еней тодi з ложа високого став говорити:
«Бiль невимовний менi роз'ятрити велиш ти, царице.
Геть зруйнували данайцi могутнiсть велику троянську,
5 Й царство iх гiдне плачу, – я сам всi тi бачив нещастя,
Сам був учасником в битвах. Та хто не заллеться сльозами,
Повiсть почувши таку, хоч би навiть це був мiрмiдонець,
Навiть з долопiв якийсь, навiть воiн лихого Улiсса.
Ночi вологоi мла вже минае, схиляються зорi
10 Й кличуть до сну. Та коли забагнулось пiзнати пригоди
Нашi й почути про Троi останню недолю, – хоч серце
Ние iз жалю й здригнеться не раз, як згадаю про все те,
Я починаю: Данайськi вождi, як вiйна iх зломила
Й щастя покинуло – рокiв-бо ж стiльки минуло, – натхненi
15 Дивним Паллади умiнням, коня спорудили, мов гору,
Ребра оббили ялицею й мовби обiцяну жертву
В дар за щасливу дорогу лишили, – пiшла така чутка.
Потiм самi замикають таемно героiв громаду,
Вибрану жеребом, в темнiй утробi; все черево кiнське,
20 Цiлу його глибину наповняють узброеним вiйськом.

Тенед iздалека видно, преславний колись був той острiв,
Повен достаткiв, аж поки стояла Прiама держава;
Нинi морська лиш затока, лиш захист для суден непевний.
На узбережжя пустинне запливши, вони заховались;
25 Нам же здавалося, що вiдпливли вони з вiтром в Мiкени.
Тож цiлiй Тевкрii з серця спадають тривалi турботи.
Брами вiдкрились; як мило пройтися у табiр дорiйцiв,
Бачити звiльнене мiсце, покинуте все побережжя.
Тут був долопiв загiн, ось Ахiлла був лютого табiр,
30 Тут було мiсце для флоту, а тут вони звикли боротись.

Тi задивились на згубний дарунок дiви Мiнерви;
Велич коня iх дивуе; i перший Тiмет закликае
В замок його затягнуть, серед мурiв поставить.
Були це Хитрощi в нього чи доля така вже троянська, не знати.
35 Капiй, проте, й також тi, в чиiх головах розум був кращий,
Дар цей пiдступний данайський, цю засiдку вкинути радять
В море, або пiдложити вогонь, або черево свердлом
Вглиб провертiть, перевiрить, що крие той сховок таемний:
Так подiлилась непевна юрба на два табори рiзнi.

40 Перший тут перед всiма у натовпi люду численнiм
Лаокоон, розпалившись, збiгае з високого замку
Й здалека кличе: «Нещаснi, яке безголiв'я велике
В вас, громадяни? Ви вiрите, може, що ворог вiд'iхав?
Може, в данайцiв без зради дари? Чи Уллiс вам не знаний?
45 Таж в деревищi або заховались пiдступнi ахейцi,
Замкненi в ньому, або ця споруда на нашу твердиню
Зроблена, щоб заглядала в доми i зверху на мiсто
Впала, чи iнший тут пiдступ; ох, тевкри, не вiрте коневi.
Як там не буде: данайцiв боюсь i з дарами прибулих».

50 Так вiн промовив i в розмаху сильнiм свiй спис величезний
В бiк, у закруглене скрiпами черево тоi потвори
Вiн заганяе. Той вбивсь, тремтячи, аж утроба здригнулась,
Гуркiт i стогiн луною вiдбились в порожнiй коморi.
От коли б так присудили боги й не змилив би наш розум
55 Та розтрощити залiзом аргейську криiвку вказав нам,
Троя й ти, замку високий Прiама, донинi стояли б.

З поля тим часом ведуть юнака пастухи дарданiйськi
З криком гучним, щоб вiддати царевi; у нього на спинi
Зв'язанi руки; незнаний, вiн стрiчним вiддавсь добровiльно,
60 Щоб цього лиха накоiть i Трою ахейцям вiдкрити;
Був це бадьорий юнак i готов на одно i на друге:
Виконать задум пiдступний чи з певною смертю зустрiтись.
Молодь троянська, в бажаннi побачить його, звiдусюди
Навперегiн набiгае й на глум його хоче узяти.

65 Тож запримiть це лукавство данайцiв i з того, що вдiяв
З них тут один, – ти усiх iх пiзнай.
Бо як збентежено перед очима вiн став безборонний
І навкруги по фрiгiйськiй громадi повiв своiм зором,
Мовив: «О горе, яка ще земля i моря якi можуть
70 Взяти до себе мене? Що нещасному ще зостаеться?
Бо й у данайцiв нiде менi мiсця нема, i дарданцi
Ворогом мають мене i кровi жадають моеi».
Плач цей зм'ягчив нам серця, й ми обурення наше до нього
Стримали. Розповiсти велимо, iз якого вiн роду,
75 Що нам принiс i на чiм покладае вiн, бранець, надiю.
Той охолонув вiд страху та врештi почав говорити:

«Все, що скажу тобi, царю, це буде одна лише правда;
Не заперечу того, що я сам з арголiйського роду.
Перше, що я визнаю: якщо доля Сiнона нещасним
80 Може зробить, то нiкчемним зробити й брехливим не зможе.
Може, колись випадково чував ти iм'я Паламеда,
З роду Белiдiв, про славу його голосну, може, чув ти.
Через ганебний донос пеласгiйцi його покарали
Смертю, невинно, за гадану зраду, бо завжди противник[32 - Улiсс звинуватив Паламеда в зрадi, знайшовши у нього сфальшований лист троянського царя Прiама i грошi, що закопав у його наметi сам Улiсс. Греки вбили Паламеда (див. рядок 90).]
85 Був вiн вiйнi цiй; тепер за покiйником гiрко ридають.
Батько вiддав мене вбогий йому за товариша зброi
Ще в моiй юностi раннiй; вiн був менi й родич до того.
Поки вiн мiцно держався при владi й на радах владарських
Значення мав його голос, було i iм'я мое знане,
90 Й шана була менi. А як звела його геть з цього свiту
Злоба й ненависть Улiсса – всi знають, про що говорю я —
Горем прибитий, життя коротав я у чорному смутку
Й серцем обурювавсь завжди за гибель невинного друга.
І не мовчав, нерозумний, але, коли доля дозволить
95 В рiдний мiй Аргос звитяжцем вернутись, поклявсь урочисто
Месником стати, й ненависть тяжку цим стягнув я на себе.
Звiдси почав я котитися в прiрву: з хвилини тiеi
Обвинуваченням хитрий Улiсс переслiдував завжди,
Сiяв в народi непевнi про мене чутки i свiдомо
100 Зачiпки ждав, не спочив вiн, аж поки Калхант нагодився. —
Нащо немилi нам спогади тi викликати даремно?
Гаятись нащо, як ви кладете в один ряд всiх ахейцiв?
Досить того, що ви чули; карайте якмога скорiше:
Так iтакiець хотiв би, i щедро заплатять Атрiди».

105 Тут ми бажанням усi загорiлись розвiдать докладно,
Що то за злочин, нам невiдомий, готують пеласги.
Вiн же, обман затаiвши, iз страхом i далi провадить:
Мали данайцi не раз вже покинути Трою, тiкати
І вiдступити, втомившись вiйною, що довго тривала.
110 Ох, щоб були це вчинили! Та часто морськi буревii
Їм замикали дорогу i вiтер лякав iх пiвденний.
От коли кiнь iз балок кленових стояв вже готовий,
Враз тодi хмари густi зашумiли по цiлому небу.
Серед безладдя шлемо Еврiпiла спитати оракул
115 Феба; вiн слово сумне принiс нам iз храму святого:
«Кров'ю i дiвчини смертю вiтри ви вблагали,[33 - При вирушеннi в Трою грекiв затримала буря в Авлiдi; щоб мати благополучне плавання, за провiщанням оракула, вони принесли в жертву дочку царя Агамемнона – Іфiгенiю (за мiфом, Артемiда замiнила Іфiгенiю ланню i взяла дiвчину в Таврiду).] данайцi,
Як узбереж Ілiону взялися дiстатись уперше,
То й повороту належить вам кров'ю шукать i вiддати
В жертву життя арголiйське». Народ як почув це вiщання, —
120 Cерцем стенувся увесь i дрож перейняв усi костi —
Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.
З шумом великим тодi iтакiець[34 - Ітакiець – Одiссей, правитель острова Ітаки.] Калхаса-пророка
Тягне в середину натовпу й силуе людям вiдкрити,
Що означае богiв вiщування. Мене не один вже
125 Попереджав про злий пiдступ митця-лиходiя,[35 - Митець-лиходiй – той же Одiссей-Улiсс.] майбутне
Мовчки мое прочував. І два п'ятидення зрiкався
Вiн кого-небудь назвать i на смерть його цим передати.
Ледве з бiдою його спонукав iтакiець великим
гвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.
130 Всi, як один, притакнули й погодились легко на тому,
Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого
Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,
Пiдготовлялись обряди, мука готувалась солона,[36 - Стародавнi греки i римляни посипали голови жертовних тварин перед тим, як зарiзати, мукою, грубо меленою i змiшаною з сiллю, та прикрашували iх стрiчками.]
Квiтли на скронях стрiчки. Та я втiк, признаюся, вiд смертi,
135 Пута порвав i в багнистому озерi нiч пересидiв
Мiж комишами, аж поки, вiтрила напнувши, вiдплинуть.
В мене нема вже надii побачить стару батькiвщину
Й двое коханих дiтей, анi батька, якого люблю я;
Може, i iх покарають за втечу мою, щоб помститись, —
140 І надолужать провину мою iх нещасною смертю.
Тож на богiв я благаю тебе, на небесних, що правду
Знають, на вiрнiсть, як ще мiж людьми непорушена е десь:
Змилуйсь над лихом великим моiм i людину помилуй,
Ту, що тягар оцих злигоднiв мусить терпiти безвинно».

145 Зрушенi цими сльозами, даруем життя йому, стiльки
Вiн милосердя в нас будить. І перший Прiам в того мужа
Пута iз рук його зняти велить, попустити кайдани
Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених грекiв
Нинi забудь. Будеш наш. Тiльки правду скажи менi щиру:
150 Нащо вони величезного цього коня збудували?
Хто будував? Чи обiтниця то, чи споруда вiйськова?»
Так запитав вiн. А той, в пеласгiйських лукавствах учений,
Звiльненi руки до неба пiднiсши: «Вас кличу за свiдкiв, —
Каже, – о вiчнi вогнi, вашу мiць непорушну, священнi
155 Вiвтарi й клятi ножi, вiд яких я утiк, i тi стьожки,
Що iх як жертва носив я, – вже вiльно менi потоптати
Грекiв священнi закони, мужiв iх ненавидiть, тайни
Всi, що iх свiтовi мають явити. Бо жоднi закони
Рiдного краю мене вже не держать. Якби лише, Трое,
160 Вiрна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,
Так i мене врятувала, як правду скажу i вiддячусь.

Всю-бо надiю данайцi i вiру в вiйну розпочату
Завжди в Паллади заступництвi мали. Та з дня, як безбожний
Син Тiдея й зухвалий Улiсс, винахiдник злочинства,
165 Божий палладiй iз храму святого забрать завзялися,
Напад вчинивши i замку сторожу убивши, забрали
Образ святий i торкнулись руками кривавими стьожок
Дiви святоi, вiд тоi хвилини надii данайцiв
Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась
170 Cила данайцiв, i серце богинi вiд них вiдвернулось.
Знаками ясно своiми дала це Трiтонiя знати;
Ледве поклали у таборi образ, iй очi вiдкрились,
Іскрами блиснули, тiло в солоному потi скупалось,
Тричi сама на долiвцi вона пiдвелася – о диво! —
175 Аж мiднокований спис i щит затремтiли у неi.
Їм провiщае Калхант, щоб морем тiкали; не може
Впасти Пергам вiд аргейськоi зброi, аж поки вiщання
В Аргосi знов не спитають та образ, який в кривобоких
Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рiднi Мiкени
180 Нинi поiхали з вiтром, то там вони зброю готують,
Ласки шукають в богiв i неждано, проiхавши морем,
Знову тут будуть, – Калхант ворожiння тi так викладае.
Статую цю за палладiй, зневажену божу святиню,
З волi його збудували, щоб змити нещасну провину.
185 Постать таку спорудить величезну
Калхант наказав iм, Бантини збивши дубовi, ii аж до неба пiднести,
Так, щоб крiзь брами ii й через мури мiськi не втягнути,
Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.
Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мiнервi, —
190 Cтрiне Прiамове царство й фрiгiйцiв руiна велика,
Хай же на нього самого вiдвернуть проклiн цей богове.
А як затягнуть до мiста цей дар вашi руки, вiйною
Азiя аж до Пелопових мурiв[37 - …до Пелопових мурiв… – до Аргосу i Мiкен на Пелопоннесi. Мури цi побудував Пелопс.] великою пiде;
Доля така ж i наших онукiв колись дожидае».

195 Хитрощам цим i лукавству митця в вiроломствi Сiнона
Вiри йняли. Пiддалися на сльози нещирi i пiдступ
Тi, кого навiть Тiдеiв син, навiть Ахiлл ларiсiйський
Не подолали, нi тисячi суден, нi рокiв десяток.
Щось iще бiльше й страшнiше нам впало, нещасним, у вiчi
200 Й сповнило страхом серця, що нiякого лиха не ждали.
Лаокоон, що жерцем був, Нептуновi жеребом даний,
Жирного в жертву бика урочисто при вiвтарi рiзав.
Аж iз Тенеда по хвилях спокiйних – тремчу, як згадаю, —
В звоях великих два змii на море злягли i прямують
205 Просто до берега; груди i гриви кривавi iх вище
Хвиль виринають, над морем здiймаються, решта iх тiла
Рiвно по морю простерлась великими в звоях хребтами.
З шумом запiнилось море; от вийшли на землю, iх очi,
Кров'ю наповненi, iскрами сиплють; дрижать язики в них,
210 Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми – сполотнiли
Й порозбiгались. Вони ж у рiшучiм розгонi прямують
Просто до Лаокоона. І спершу тiла обкрутили
Двох невеликих синiв його змii обидва i давлять
Та роз'iдають суглоби. А потiм так само й його вже,
215 Що ухопився за зброю й на помiч синам поспiшае,
Ловлять i в звоi великi обкручують тiсно. Два рази
Впоперек вже i його обвинули i потiм ще двiчi
Шию хребтами, лускою покритими, тiсно обвивши,
Високо вгору i голови, й шиi над ним пiднiмали.
220 Вiн одночасно вузли тi руками розсунути хоче,
В пасоцi чорнiй увесь, отрутою стьожки священнi
Збризканi, й крики жахливi його аж до неба сягають.
Зранений вiл так реве, вiд жертовноi вирвавшись смертi
Й скинувши з шиi сокиру, яку йому вбито невмiло.[38 - Опис загибелi Лаокоона та його синiв, задушених велетенськими змiями, що iх наслали розгнiванi боги. Лессiнг у славнозвiснiй працi «Лаокоон» порiвнюе Вергiлiеве зображення з античною скульптурою – групою Лаокоона (знайденою в Римi в 1506 р.), яку створили родоськi скульптори в І ст. до н. е. – Агесандр, Полiдор i Афiнодор, i дослiджуе питання рiзницi мiж лiтературою й образотворчим мистецтвом.]
225 Змii обидва чимшвидше у храм поповзли Трiтонiди[39 - Трiтонiда – тобто Мiнерва, зображення якоi стояло в Троi.]
Грiзноi, вгору на замок, залiзли пiд ноги богинi
Й там заховались пiд круглим щитом. Тодi знову занило
Кожному серце, жахом новим оповите. Це кара
Справдi заслужена, кажуть, за вчинений злочин спiткала
230 Лаокоона, що вiстрям пройняв ту священну споруду,
Вбив в ii спину свiй спис нечестивий. Кричать усi гучно,
Щоб ту споруду на мiсце призначене ввести й благати
Ласки богинi.

Мур розриваемо ми i мiську вiдчиняем твердиню.
235 Всi приступають до дiла, пiд ноги колеса пiдводять,
Линви мiцнi на шию силяють, i клята споруда,
Зброею плiдна, вступае у мури. А юнi дiвчата
Й хлопцi довкола спiвають iй гiмни, радiють, як можуть
Линви торкнутись. Вона посуваеться. Й грiзно вкотилась
240 В мiсто, в середину саму. Ох, краю ти мiй Ілiоне,
Божий приюте, у вiйнах прославленi мури дарданськi!
В брамi, на самiм порозi, разiв аж чотири спiткнулись,
В черевi брязнула зброя разiв аж чотири. Проте ми
Прагнем свого у безтямi, заслiпленi до божевiлля,
245 Й ту проклятущу потвору на замку своему вмiщаем.
Тут i Кассандра майбутне тодi з своiх уст вiщувала,
Тевкри, проте, до тих уст, що сам бог наказав iм, нiколи
Вiри не мали. Нещаснi ми в день, що останнiм мав бути
Всiм нам, ще й храми у мiстi прибрали у зелень святкову.

250 Небо тим часом кругом обернулось, i нiч здiйнялася
Із океану i пiтьмою землю покрила i небо,
Вкрила також мiрмiдонське лукавство; i тевкри на мурах
Змовкли, бо сон iм утомлене тiло зморив. Із Тенеда
Вже надпливала аргейська фаланга; до бою готовi
255 Судна у них, у мовчаннi, крiзь приязну мiсячну тишу,
Їдуть до добре вiдомого iм узбережжя. Аж раптом
Блиснув вогонь на царському суднi. Сiнон, врятувавшись
З ласки неправоi долi, в цiй хвилi данайцiв, що в кiнськiм
Черевi досi ховались, виводить, iм нишком сосновi
260 Cхови одкривши, – вiдчинений кiнь iх на свiт випускае.
Жваво вождi з деревища порожнього першi вилазять:
Стенел з Тессандром, Улiсс лиховiсний – по спущенiй линвi,
Неоптолем, внук Пелея, Тоант, Акамант i ранiше
Інших – Махаон, за ним Менелай i сам майстер тiеi
265 Хитроi штуки – Епей; в мiсто, сном i вином оп'янiле,
Входять усi i, убивши сторожу, в вiдчиненi брами
Вiйсько впускають, загони, що в змовi були, об'еднавши.

Був саме час, коли в дар вiд богiв нам надiсланий перший
Сон огортае знеможений люд, милим гостем приходить,
270 В хвилi тiй Гектор приснився менi, засмучений дуже;
Плакав рясними сльозами, понесений возом, як з ним це
Сталось колись; обкипiлий весь чорною кров'ю, в пилюцi;
Ремiнь у ноги напухлi уп'явся. Ох, як виглядав вiн,
Як же не схожий на Гектора був вiн того, що вертався
275 В зброi Ахiлловiй з бою або як на судна данайськi
Кидав фрiгiйськi вогнi, – брудна борода обгорiла,
Злиплось волосся в кровi, i ранами весь вiн укритий,
Що коло мурiв отчизни вiн стiльки зазнав iх у битвах.
І мимоволi, здавалось, заплакав я сам i крiзь сльози
280 Мовив тодi до героя, озвавшись сумними словами:
«Свiтло Дарданii, тевкрiв надiе з надiй найвiрнiша,
Де ти так довго барився, з якоi краiни приходиш?
Гекторе, наш довгожданий, гей, Як ми тебе привiтаем
Пiсля сконання стiлькох твоiх рiдних, по злигоднях всяких

285 Цiлого люду i мiста, ослабленi дуже на силах?
Чом це я рани цi бачу?» А вiн на те все анi словом
Не вiдповiв на тi марнi питання; i, важко зiтхнувши,
Мовив лиш: «Сину богинi, тiкай, вiд пожежi рятуйся;
Вдерся вже ворог на мури, вже валиться Троя висока.
290 Досить, проте, й для вiтчизни цього, й для самого Прiама.
Збройнiй руцi якби можна Пергам рятувати, то, певно,
Ця ось правиця моя врятувала б. Святi своi речi
Троя тобi доручае й пенатiв; бери iх з собою,
Будеш в них мати супутникiв долi; великих шукай iм
295 Мурiв; ти сам побудуеш тi мури, проiхавши море».
Мовив це й в руки узяв вiн i Весту могутню, й пов'язки,
І негасимий вогонь, i з святилища все це виносить.

Зойками рiзноманiтними повниться мiсто тим часом
Бiльше й все бiльше, – хоч батька Анхiса домiвка стояла
300 Осторонь iнших, густими деревами щiльно укрита, —
Зброя бряжчить все яснiше i жах навкруги навiвае.
Я прокидаюсь од сну й на покрiвлi, до самого верху
Вибiгши миттю, стою й насторожую вуха уважно.
Так це, як з вихром шаленим пожежа впаде на засiви
305 Чи як бурхливий струмок у гiрську перемiниться рiчку
Й поле залле i жниво розкiшне зруйнуе, всю змие
Працю волiв, позносить лiси на узгiр'ях, – i стане
Оторопiлий пастух на скалi i той слухае гомiн.
Тiльки тепер стало ясно усiм, яка у них вiрнiсть:
310 Пiдступ данайський вiдкрився. Уже Деiфоба оселя
Впала, велична. Вулкановi в жертву, уже загорiвся
Близький сусiд Укалегон, – Сiгейська затока палае
Свiтлом вiдбитим. Лунають десь сурми, гук воiнiв чути.
Зброю вхопив я безтямно, хоч що вже тепер у тiй зброi?
315 Та спалахнув я бажанням зiбрати загiн i на замок
Кинутись разом, – шаленство i гнiв навiть розум виводять
Із рiвноваги, – збагнув я, як гарно загинути в битвi.

Вирвавсь тим часом Пант Отрiад з-пiд ахейськоi зброi (
Феба жерцем був у нас вiн на замку), в руках ледве держить
320 Утвар священну, богiв переможених, внука малого
Й мов непритомний бiжить до порогiв. «Гей, Панте, – волаю, —
Як рятуватися нам, яку боронити твердиню?»
Ледве я встиг це промовить, як важко зiтхнув вiн i каже:
«Б'е вже остання година, Дарданii день неминучий.
325 Ми лиш колишнi троянцi, колись Ілiон був i слава
Тевкрiв велика була, та все те Юпiтер жорстокий
В Аргос цiлком перенiс, а тепер он панують данайцi
В мiстi палаючiм. В мурах, всерединi, кiнь височенний
Збройних мужiв з себе сипле, звитяжний Сiнон з нас глузуе
330 Й сiе пожар. Однi напливають у навстiж вiдкритi
Брами, – без лiку, з великих Мiкен iх причалило стiльки!
Іншi, озброенi теж, у завулки тiснi уступили;
Стали залiзнi ряди, iх мечi аж iскряться, готовi
Сiяти смерть, так що брам охоронцi переднi наослiп
335 В бiй ледве смiють рушати, безладно боротися з ними».
Вражений цим Отрiадовим словом, богами натхнений,
В бiй i вогонь я iду, куди чорна Ерiнiя кличе,
Брязкiт озброення й крик, що до неба лунае. Надходять
Друзi Рiпей i Епiт, у боях дуже славний, у сяйвi
340 Мiсяця ще надiйшли Гiпанiт i Дiмант, а за ними
Разом стае у ряди i Кореб молодий, син Мiгдона.
Щойно останнiми днями вiн в Трою прибув випадково,
Гнало його до Кассандри гаряче кохання; тепер вiн
В помiч фрiгiйцям iшов i Прiаму, бо був його зятем.
345 Ох, безталанний, не чув вiн того, що у приступi шалу
Суджена там вiщувала.
Щойно побачив iх разом усiх я, готових до бою,
Так я тодi до них мовив: «Молодцi, серця наймужнiшi
В вас надаремно, якщо забажали з'еднатись зi мною,
350 З тим, що на смерть iде певну. Ви бачите, що нам судилось.
З храмiв святих, вiвтарi залишивши, боги усi вийшли,
Тi, на яких ця стояла держава! Йдете рятувати
Мiсто в пожарi. Умрiмо ж, в середину киньмося бою!
Є для побитих один порятунок – рятунку не ждати».
355 Цими словами ще шалу додав я серцям молодецьким.
Мов серед темряви ночi вовкiв шаленiючих зграя,
Що зголоднiла утроба наослiп iх гонить, а з горлом
Висхлим залишенi десь вовченята чекають, – i ми так
Через ворожi ряди i крiзь стрiли на смерть iшли певну,
360 Прямо до мiста, а нiч похмурим своiм покривалом
Всiх нас покрила. Хто жах тоi ночi, загибелi й вбивства
Виразить може словами, слiзьми тi нещастя оплакать?
Падае в порох весь город старий, що стояв стiльки рокiв;
Всюди по вулицях всiх валяються трупи беззбройних,
365 Повно iх теж у домах i на божих священних порогах.
Та не самi лиш тевкрiйцi вину свою кров'ю змивають,
Часом вiдвага приходить в серця переможених, гинуть
І переможнi данайцi. Усюди розпука жахлива;
Всюди лиш жах один, образи смертi встають незлiченнi.

370 Перший з данайцiв попав Андрогей нам негадано
в руки Разом з загоном великим; вважав нас за дружнi фаланги
Вiн, не впiзнавши, й таким озиваеться приязним словом:
«Гей же, мужi, поспiшайте, чого це ви так забарились?
Іншi Пергам, що в пожарi горить, по шматочку розносять,
375 Ви ж тiльки зараз у бiй вирушаете з суден високих?»
Мовивши це i вiдповiдь мавши якусь невиразну,
Врештi таки зрозумiв, що у вир ворогiв вiн потрапив.
Весь охолонув i, скрикнувши, миттю назад вiн одскочив.
Так, наче десь у колючих кущах несподiвано ступить
380 Хтось на гадюку i раптом, злякавшись, тiкае вiд неi,
Люто-бо шию свою пiдняла вона темно-зелену, —
Глянувши, так затремтiв Андрогей i почав утiкати.
Ми на них лавою сунемо й збройно кругом обступаем.
І незнайомих з мiсцевiстю й лютим охоплених жахом
385 Стелимо трупом, i спершу сприяе роботi цiй доля.
Успiхом цим запалившись, Кореб до своiх покликае:
«Друзi, де доля й ранiш нам дорогу рятунку вказала
Й де нам прихильнiсть являе, туди ми за нею ходiмо:
Нумо, щити замiняймо й данайськi вiзьмiмо вiдзнаки;
390 Пiдступ чи мужнiсть це буде, хто стане питать, коли
йдеться Про ворогiв? Самi зброю дадуть». Так сказав i гривастий
Із Андрогея шолом надiвае, i щит, що мав пишний
Герб, вiн бере собi, меч вiн аргiвський до боку чiпляе.
Те саме роблять Рiпей i Дiмант, i за ним уся молодь
395 Радо, i кожний з них зброiться в свiжу добичу.
Йдемо всi, Межи данайцiв вмiшавшись, та бог не пiшов наш за нами.
Темноi ночi цiеi, у сiчi зустрiвшись, багато
Билися ми, багато ахейцiв послали до Орка.
До кораблiв своiх, до узбережжя однi з них тiкають,
400 Іншi, в ганебнiм перестраху, знов у те черево кiнське
Лiзуть i криються там, у знайомiй уже iм утробi.

Гей, нi на що проти волi богiв нам не слiд сподiватись.
Ось витягають Кассандру, Прiамову доньку, з святого
Храму Мiнерви; розпатланi коси у неi, до неба
405 Марно пiдводить палаючi очi; пiдняти лиш очi
Може вона, бо руки iй нiжнi в окови закуто.
В лютому шалi Кореб не мiг цього знести i кинувсь
В саму середину тоi фаланги, собi на загибель.
Всi ми за ним поспiшаем i в збиту вриваемось сiчу.
410 Вперше тодi iз покрiвлi святинь наших сипнулись
Густо удари на нас, i зчинилась рiзня нещаслива.
Виглядом зброi i грецьких шоломiв вони обманулись.

З криком гучним i данайцi тодi, озлобившись за втрату
Дiвчини, в наступ пiшли, Аякс помiж ними завзятий,
415 З ним два Атрiди i слiдом усе долопiйське iх вiйсько.
Так противiйнi ударять на себе вiтри, як зiрветься
Буря, i Нот, i Зефiр, а зi сходу як злине на конях
Евр i лiси заскриплять, скаженiе Нерей iз тризубцем,[40 - Морський бог Нерей, як i Нептун, мае в руках тризубець – символ влади над морем.]
Аж у найглибших безоднях морськii запiняться хвилi.
420 Навiть i тi, що у темрявi ночi ми iх розiгнали
Хитро й по цiлому мiсту розвiяли iх, надбiгають.
Першi вони i щити пiзнають, i пiдмiнену зброю;
Зраджуе в мовi рiзниця;[41 - Греки, якi повернулись пiсля втечi, дiзнаються про обман за рiзницею в мовi.] пропало все, – в них перевага.
Перший Кореб вiд руки Пенелея при вiвтарi самiм
425 Збройногрiзноi богинi упав i Рiпей, з-помiж тевкрiв
Найсправедливiший, був-бо вiн правди найбiльший
поборник (Але судилось не те йому); впали Гiмант i Гiпанiс,
Їх своi рiднi убили. Й тебе вiд загину не встигла,
Панте, побожнiсть велика твоя врятувати, нi навiть
430 Cвiтлий вiнець Аполлона. Ти, попеле Троi й останнiй
Пломiнь життя моiх рiдних, ви свiдками будьте, що в вашiй
Хвилi останнiй я стрiл i пригод не злякався данайських;
І заслужила правиця моя, щоб загиб я, якщо вже
Доля таке присудила. Тодi завертаемо звiдти
435 Я, i Іфiт, i Пелiй зi мною (Іфiт iз них старший
Вiком, Улiссом був ранений Пелiй), до дому Прiама
Разом прямуемо, звiдти-бо чуемо крики. Тут щойно
Бiй розгорiвся великий, неначе б нiде не було вже
Іншого бою й нiхто вже й не гинув у цiлому мiстi;
440 Ciчу завзяту побачили ми, як оселi данайцi
Штурмом беруть, черепахи зробивши з щитiв, облягають[42 - Бойовий прийом римських легiонерiв: римськi солдати тримали над головою щити так, що краi iх заходили один за один i могли захистити вiд будь-якоi зброi.]
В дверях пороги, до стiн приставляють драбини i лiзуть
Аж на одвiрки щаблями, лiвицею щит наставляють
Як охорону вiд списiв, правицею ж кроков сягають.
445 З другого боку дарданцi зривають i вежi, й покрiвлi
Цiлi з домiв, як побачать, що все вже пропало, щоб ними
Аж до хвилини останньоi замiсть знаряддя боротись;
Сволоки, золотом кованi, предкiв стариннi прикраси,
Тягнуть зi стелi, а iншi, кинджали загостренi взявши,
450 Всi обсадили пороги й iх строем тiсним захищали.
Дух свiй пiднiсши, йдемо в оборону ми царського дому,
Помiч героям нести i додать переможеним сили.

Дверi були потайнi, i пороги, i хiд для домашнiх Межи
Прiама палатами, скритi одвiрки в затиллi.
455 Ними-то звикла була Андромаха сердешна ходити,
Поки ще царство стояло, без подруг, сама, щоб вiдвiдать
Свекрiв i Астiанакта, синочка, до дiда водити.
Лiзу туди аж на верх я покрiвлi найвищоi, звiдки
Кидали списи рукопаш тевкри нещаснi даремно.
460 Cкраю там башта стояла, що гребнем вершини своеi
Аж до зiрок пiднiмалась, i з неi на Трою дивитись
Звикли вони, на флот i на табiр данайський. Їi-то
Ми доокола залiзом пiдважуем, там, де в найвищiм
Поверсi споення вже попустило й хиталось; з пiдвалин
465 Давнiх виважуем i вивертаемо. Скинена раптом,
Валиться з гуком i широко шереги крие данайськi.
Вслiд iм i iншi пiдходять. Тепер вже нiщо не вгавае,
Анi камiння, нi iнше знаряддя…

А у передсiнку самiм, на першiм порозi лютуе
470 Пiрр, аж виблискуе сяйвом на ньому озброення мiдне.
Наче той вуж, що отруйного зiлля наiвся й на свiтло
Виповз, набряклий узимку, в холоднiй землi вiн ховався,
Нинi ж вiн, скинувши шкуру стару, випинаеться свiжий,
Юностi повен, блискучий, угору здiйма своi груди,
475 В'еться хребет обручами ковзкими, вiн пнеться до сонця,
З пащi троiстий язик висувае. А разом iз Пiрром
І Перiфант премогутнiй, i Автомедонт з ним, возничий
І зброеносець Ахiллiв, i вся iз ним скiроська молодь:
Всi пiдступають пiд замок, вогнi на покрiвлю всi мечуть.
480 Cам вiн мiж першими взяв двоесiчну i гостру сокиру,
Й нею пороги рубае, i мiднi зривае з устоiв
Дверi, i, швидко дубовi бервена мiцнi прорубавши,
В них розсувае велике вiкно, наче пащу широку.
Видно середину дому, вiдкрилися довгi покоi
485 Давнiх царiв i Прiама, примiщення iх потаемнi.
Видно i воiнiв збройних було на вхiдному порозi.

Всюди мiшаеться плач з жалюгiдною там метушнею,
Зойк i ридання жiночi в просторих лунають свiтлицях,
Крики до зiр золотих долiтають. Жiнки по кiмнатах,
490 Жахом прибитi, блукають i дверi, обнявши, цiлують.
Пiрр напирае iз силою батька – сторожi й запорам
Не зупинить його. Вiд тарана, що гатив по одвiрках,
Зрушилась брама й, зiрвавшись з устоiв, упала. Пробоем
Роблять дорогу. Промощують доступ i перших вбивають,
495 Вдершись, данайцi i закуток кожний наповнюють вiйськом.
Навiть, прорвавши загати, потiк так не плине шумливий,
Що, крутежами пробившись крiзь греблi, згори через ниви
Рине скажено на луки кругом i худобу i стайнi
Тягне далеко з собою. На власнi я очi там бачив
500 Неоптолема, як бивсь вiн завзято, й Атрiдiв обох я
Бачив там на порозi, й Гекубу, i сотню невiсток,
Бачив Прiама, як кров'ю зливав вiвтарi i вогонь той,
Що освятив його сам. П'ятдесят тодi спалень[43 - Гомер в «Ілiадi» (VI, 243) згадуе про кiмнати п’ятдесяти синiв i дванадцяти зятiв Прiамових.] – на внукiв
Певна надiя – й трофеями, й золотом варварським гордi
505 Впали й одвiрки, а що не згорiло, данайцi тримають.

Може, спитаеш мене, яка була доля Прiама?
Вiн, як побачив i мiста руiни, й розбитi угледiв
Мури, й пороги будiвель, i ворога в серцi покоiв, —
Зброю старий, хоч одвик вже вiд неi, бере на тремтячi
510 З старостi плечi даремно, прив'язуе меч без потреби
Й смiло впадае на лави густi ворогiв, щоб загинуть.
В самiй серединi замку, пiд небом вiдкритим, жертовник
Розмiрiв був величезних, i лавр був старий бiля нього,
Що похилився над ним i заслонював тiнню пенатiв.
515 Коло жертовника сiли Гекуба iз дочками разом,
Пообнiмавши даремно подоби богiв, як голубки,
Що хуртовина iх чорна застала. Уздрiвши Прiама,
Як надiвав молодечу вiн зброю на себе: «Нещасний
Мiй чоловiче, яка це жахлива прийшла тобi, – каже, —
520 Думка – цю зброю надiти? Куди розiгнавсь? Не такоi
Треба усiм нам пiдмоги тепер, не таких оборонцiв!
Все-бо пропало, хоч був би мiй Гектор отут в цiй хвилинi.
Ближче сюди пiдiйди, нас жертовник оцей урятуе[44 - Храм або жертовник служили надiйним захистом для переслiдуваних.]
Всiх, або всi ми загинем». Слова цi рiшучi сказавши,
525 Старця до себе веде i на мiсцi святому садовить.
Митi цiеi Полiт iз кривавих рук Пiррових вирвавсь,
Син Прiамiв, мiж списiв ворожих, крiзь довгi пiдсiння
І по порожнiх свiтлицях тiкае, i кров'ю iх кропить.
Пiрр розiгнався за ним, запалившись, i хоче смертельно
530 Зранить; ось-ось уже вхопить рукою, вже списом проколе.
Вiн же, проте, до батькiв лиш добiг, i упав перед ними,
І на очах у них вилив життя свое кровi струмочком.
Тут i Прiам, хоч самому i смерть заглядала у вiчi,
Видержать довше не мiг, щоб лютим не вибухнуть гнiвом.
535 «Ох, за цей злочин, – гукае, – що ти учинив, якщо е десь
Правда на небi, яка усiлякоi кривди пильнуе,
Гiдну подяку дадуть тобi й плату належну богове.
Ти спричинивсь, що я, батько, на сина загибель дивився, —
Батькiвський зiр осквернив душогубством. Ахiлл, про якого
540 Брешеш, що був твоiм батьком, до ворога свого Прiама
Все ж не поставився так. На моi-бо гарячi благання
Правда озвалася в ньому, й менi вiн бездушнее тiло
Гектора дав поховати, й мене вiдпустив в мое царство».
Так промовляе дiдусь i без розмаху ратище кволо
545 Кидае. Глухо вiдбилось воно вiд щита i повисло,
Не заподiявши шкоди, у першому шарi опуки.
Пiрр вiдповiв: «Коли так, то як вiсник iди до Пелiда,
Батька мого. Не забудь розказати про прикрi учинки
Неоптолема, скажи йому правду про виродка-сина,
550 Cам же загинь!» Це сказавши, тремтячого старця пiд вiвтар
Тягне, й ковзаеться той у калюжах синiвськоi кровi.
Руку вiн лiву в волосся вмотавши, свiй меч витягае
Правою, в бiк устромляе Прiамовi по рукоятку.
Так закiнчив вiк Прiам, таке йому доля судила.
555 Троi пожежу вiн бачив, Пергама жахливу загибель, —
Вiн, що царем колись гордим на стiльки земель i народiв Азii був.
Лише тулуб при морi лежить величавий,
Знята з плечей голова, i саме лиш без iменi тiло.

Вперше тодi усього мене жах охопив невимовний.
560 Я обiмлiв: пригадавсь менi образ коханого батька,
Щойно я бачив, як цар, з ним ровесник, вiд рани тяжкоi
Ронить життя, нагадалась Креуза залишена й дiм мiй,
Знищений, може, i доля Іула малого згадалась.
Ще оглядаюсь, дивлюся, якi ще е сили навколо:
565 Втомленi всi вже мене залишили, й однi повалились
Прямо на землю, а в розпачi iншi в вогонь поскакали.
Сам я один залишився. Дивлюсь – на порозi у Вести,
В закутку тихо сховавшись, сидить Тiндареева донька.[45 - Тiндареева донька – Єлена, дружина Менелая.]
Яснiсть пожежi менi освiтила ii, як блукав я
570 Й поглядом кидав усюди. Вона, боячися ворожих
Тевкрiв, лихих за загибель Пергама, i кари данайцiв,
І чоловiка, що зрадила, гнiву чекаючи, в страху,
Спiльна Ерiнiя i для вiтчизни своеi, й для Троi,
Бiля жертовника, там непомiтно сховавшись, сидiла.
575 Серцем скипiв я, i лють огорнула мене – за вiтчизни
Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,
Буде жива i Спарту побачить, i рiднi Мiкени;
Їхати буде в здобутiм трiумфi царицею; знову
Буде дружиною, дiм, i батькiв, i дiтей ще побачить,
580 З почтом троянських жiнок i служебниць фрiгiйських Ітиме?
Згинув Прiам вiд меча? Чи Троя згорiла в пожежi?
Скiльки разiв у кровi узбережжя троянське купалось?
Нi, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жiнцi,
Шани немае, й така перемога безславною буде, —
585 Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,
Визначив, врештi, заслужену кару. Вiдчую у серцi
Розкiш, як полум'ям гнiвним вiдомсти наповниться й попiл
Рiдних вдоволено помстою буде». Це в серцi кипiло,
З цим, мов шалений, я гнався. Аж рiдна матуся з'явилась
590 Перед очима моiми у чистому свiтлi ясному
Й сяяла так, як ii я нiколи не бачив, як звикла
Тiльки богам у божистiй з'являтись подобi, й за руку
Взявши мене, рожевими так запитала устами:
«Сину мiй любий, яка то скорбота у серцi твоему
595 Гнiв невгамовний розпалюе цей i чому так шалiеш?
Чом не турбуешся нами? Чому не заглянеш ранiше,
Де залишаеш старого ти батька Анхiса? Живi ще
Жiнка Креуза й Асканiй, синок? Їх же всiх оточили
Грекiв загони. Якби не опiка моя, все згорiло б,
600 Змiв би все меч ворогiв. Не лаконка ота, Тiндарея
Донька, ненависна всiм, нi Парiс, що його винуватять, —
Божа, так, божа неласка зломила цю силу i Трою
Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,
Що твоi смертнi затьмарила очi й немовби iх мокрим
605 Оповила покривалом. Ти зовсiм не бiйся наказiв
Матерi, не вiдмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш
Мури зруйнованi, де вiдiрвався вiд каменя камiнь,
Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, – руйнуе
Мури Нептун i тризубцем своiм велетенським незрушнi
610 Валить опори, i так цiле мiсто з основ вивертае.
Бо найжорстокiша в гнiвi Юнона найперша ворота
Скайськi в руки взяла i тримае, i в лютi страшеннiй,
Оперезавшись мечем, вже союзнi фаланги вiд суден
Кличе до себе.
615 Глянь, вже Паллада-Трiтонiя, сiвши на замку високiм,
Хмарами сяе ясними, Горгоною грiзна. Сам батько
В серце данайцям одваги вливае, додавши звитяжних
Сил iм, i збройно iти на дарданцiв богiв закликае.
Сину, готуйся до втечi i край поклади цим турботам.
620 Я при тобi буду завжди й на рiднi поставлю пороги».
Тiльки сказала i в темрявi ночi густiй заховалась,
Як показалися постатi грiзнi й ворожi до Троi Божi особи величнi.

Ясно тодi я побачив, що весь Ілiон у пожежi
625 Тоне i що до пiдвалин руйнуеться Троя нептунська,[46 - Троя нептунська – за переказом, Нептун i Аполлон допомогли Лаомедонтовi збудувати мури Троi.] —
Мов на верхiв'ях гiрських, коли ясень старезний пiдрiжуть
Пилами й часто вдаряють сокирами в нього селяни,
Хочуть звалити його, а вiн iще довго грозить iм,
Листям тремтить i вершком потрясае; аж ранами звiльна
630 Зможений, врештi, востанне застогне й злетить, вiдiрвавшись,
З гiр у долину. І от я спускаюся долi, й пiд божим
Проводом, через вогонь i ряди ворогiв я проходжу,
Стрiли дають менi мiсце, вогонь уступае з дороги.

Вже як добився я, врештi, додому, до рiдних порогiв,
635 До стародавнього дому, то батько, якого хотiв я
Винести в гори високi найперше, й шукав його, зразу ж
Далi вiдмовився жити, як буде зруйнована Троя,
Бути iзгоем. «А ви, – так промовив, – у кого ще в жилах
Кров молодецька кипить, i не знищенi сили ще вашi,
640 Ви утiкайте.
Жив би я довше, коли б того в небi богове схотiли
Й дiм цей менi зберегли б. Уже досить, i бiльш, нiж доволi,
Бачили в'явi загибель одну i захоплення мiста
Пережили. Подивiться, ось так покладiть мое тiло
645 І попрощайтесь: я смерть собi сам заподiю. А ворог —
Вiн змилосердиться, вiзьме лиш одiж; а без поховання
Легко стерплю я. Немилий богам, вже й ранiше непотрiб,
Вiк коротав я з хвилини, як батько богiв i цар люду
Подувом грому повiяв, вогнем мене сили позбавив».
650 Так говорив i обстоював це iз рiшучим завзяттям.
Ми ж його з слiзьми благаемо, я, й моя жiнка Креуза,
Й син мiй Асканiй, i челядь, щоб батько усiх нас з собою
Не занапащував, сам щоб не кидавсь в бiду, що грозить нам.
Не уступае, свого вiн дотримуе намiру й мiсця.
655 В бiй я, нещасний, знов кидаюсь, смертi одноi бажаю;
Що ж бо лишалось менi, яка мене доля чекала?
«Ти сподiвався, мiй батьку, що зважусь, тебе я лишивши,
Сам утiкати? Чи з батькiвських уст лихослiв'я це вийшло?
З мiста цього не лишити нiчого боги ухвалили,
660 Й це неминуче, а ти захотiв до загибелi Троi
Ще приеднати себе й своiх рiдних, – цiй долi вже навстiж
Дверi вiдчиненi. Скоро вже прийде у кровi Прiама
Скупаний Пiрр, що сина убив на очах його батька
Й потiм ще й батька убив при жертовнику. От ти для чого,
665 Матiнко рiдна, мене вiд списiв i вогню врятувала, —
Щоб в своiм домi я ворога стрiв, коли син мiй Асканiй,
Батько й Креуза в кровi своiй власнiй купатися будуть?
Зброю, гей, зброю давайте, мужi, бо остання година
Б'е нам, побитим. Ідiм на данайцiв, до бою вертаймось,
670 Щоб без вiдомсти сьогоднi нiхто з нас в бою не загинув».
Знову мечем оперезуюсь, знов закладаю на лiву
Руку свiй щит, прикрiпляючи, й з дому виходжу.
Та жiнка Впала до нiг менi, тут, на порозi, й Іула малого
Батьковi вгору пiднявши, припала до мене i мовить:
675 «Йдеш ти на смерть, тож i нас iз собою бери, ми готовi.
Та якщо досвiд твiй каже, що в зброi ще е оборона,
Перше цей дiм захищай. Бо на кого ж маленький Іул наш,
Батько i та, що колись була жiнкою в тебе, лишиться?»

Так промовляла i всю наповнила жалем оселю.
680 Враз показалося явище дивне, що годi й сказати.
Просто у нас на руках, у батькiв, охоплених смутком,
Видимо знявся на самiм вершечку голiвки Іула
Вогник легесенький вгору, й почав нешкiдливо лизати
Кучерi хлопця м'якенькi, i гладити личко рожеве.
685 Ми тремтимо з переляку, й палаючi кучерi рвемо,
І намагаемось вогник святий погасити водою,
Батько ж Анхiс спрямовуе весело очi на зорi,
Руки здiймае до неба i слово таке промовляе:
«О всемогутнiй Юпiтере, чуеш ти нашi благання,
690 Зглянься ж на нас! Якщо гiдна щедрот твоiх наша
побожнiсть, Дай нам ознаку, наш батьку, упевни у тому, що бачим».

Ледве це старець промовив, як раптом понiсся iзлiва
Гуркiт з небес громовий i крiзь пiтьму зоря пролетiла
Свiтлом слiпучим, ще й смуга довжезна за нею тягнулась.
695 Бачили ми, як вона, над покрiвлею дому майнувши,
В лiсi Ідайськiм далеко сховалася, свiй позначивши
Шлях променистий, i довго ще в небi палала та свiтла
Смуга, i сiркою довго усе навкруги димувало.
Цим переконаний батько тодi устае i на небо
700 Дивиться, кличе богiв i мольби шле до зiрки святоi:
«Рiднi богове, я вже не барюсь, i де кличете, йду я.
Дiм цей врятуйте, врятуйте онука. То ваше знамення.
Троя – у вашiй опiцi. Тобi уступаю, мiй сину,
І не вiдмовлюся йти за тобою як вiрний товариш».

705 Так вiн сказав. А вогню гуготiння усе виразнiше
Йде крiзь будинки, i хвилями котить все ближче пожежа.
«Гей же, мiй батечку любий, на спину менi садовися,
Сам тобi плечi пiдставлю, тягар цей менi не завадить.
Як би тепер не було, в нас одна небезпека е спiльна,
710 Й спiльний рятунок обох нас чекае, й Іул наш маленький
Пiде iз нами, а трохи оподаль iтиме дружина.
Ви, моi слуги, уважно затямте все те, що скажу вам:
Є поза мiстом могила, i храм стародавнiй Церери
Там опустiлий стоiть, i старий кипарис коло нього;
715 Нашi побожнi батьки шанували той храм довгi роки.
Там бiля храму ми стрiнемся всi, звiдкiля хто надiйде.
Батьку, ти святощi вiзьмеш у руки i рiдних пенатiв.
Їх доторкатись не личить менi, коли з бою такого,
З сiчi такоi кривавоi я повертаюсь, аж доки
720 Я не обмиюсь живою водою».
Так я промовив, i шию, i плечi широкi згинаю,
Шкуру левину жовтаву стелю на одежу й схиляюсь
Взяти тягар свiй. За руку вчепився Іул мiй маленький
І пiдбiгае за батьком нерiвними кроками; ззаду
725 Квапиться жiнка. Йдемо крiзь закутини, в пiтьму сповитi.
Тут-то мене, кого жодна ще зброя нiде не страшила,
Нi величезнi грецькi фаланги, що стали навпроти, —
Кожний вiтрець вже лякае, звук кожен мене непокоiть.
Весь я за ношу тремчу, за супутникiв любих боюся.

730 Вже наближавсь я до брам i, здавалось, страхiття
дороги Вже обминув, аж доходить до вух моiх, чую, десь тупiт
Крокiв численних; а батько крiзь темiнь зирнув i гукае:
«Сину, тiкай, бо женуться, – й щити вже я сяючi бачу,
Мiдi я блиск пiзнаю». Тут не знаю, яке зловороже

735 Розум менi божество вiдняло, помутивши, бо тiльки
Я завернув з роздорiжжя i вийшов iз вулиць знайомих,
Раптом дружину Креузу у мене, невдахи, забрала
Доля нещадна. Не знаю, спинилася десь на хвилину
І заблудила, чи, може, втомившися, трохи присiла;
740 Годi сказати, та бiльше у вiчi ii я не бачив.
Не оглядавсь позад себе тодi я, менi-бо й на думку
Навiть не спало, що, може, згубилась, аж поки прийшли ми
Всi до узвишшя й святого, старинного храму Церери.
Тут ми зiбралися всi, лиш ii бракувало, – i сина,
745 І чоловiка вона обманула. На кого, безумний,
Не нарiкав я з людей i з богiв, i що жахливiше
Бачив я в знищенiм мiстi? Асканiя, батька Анхiса
Й Троi пенатiв на друзiв лишив я, в ярку заховавши.
Сам я до мiста вернувся, ясну свою зброю надiвши.
750 Ще раз я вирiшив спробувать щастя, i знов перебiгти
Через всю Трою, i голову знову пiддать небезпекам.

Отже, до мурiв найперше вертаюся, до потемнiлих
В брамi порогiв, з яких щойно вийшов, i тими ж слiдами
Йду я назад i в пiтьмi уважно очима шукаю.
755 Все доокола страшить i сама уже тиша лякае.
Потiм додому – а чи не туди, не туди повернулась, —
Знову iду. А данайцi напали й весь дiм зайняли вже;
Вiтром вогонь ненажерливий аж на покрiвлю заносить,
Полум'я вгору шугае, i жар досягае до неба.
760 Далi iду я й дивлюсь на оселю Прiама й на замок.
Тут, в опустiлих притворах притулку Юнони, на вартi
Стали вже вибранi Фенiкс й Улiсс лиховiсний – сторожать
Здобич. Скарби сюди зносять багатi, грабованi в Троi
Божi престоли з палаючих храмiв, iз золота чашi
765 Й одiж всiляку, з пожару здобуту. Кругом малi дiти
Й трепетнi iх матерi стоять тут iз страхом навколо
В довгих рядах.

Зважився навiть я голос у темрявi свiй подавати,
І залунав вiн по вулицях скрiзь, як iз жалем Креузу
770 Безперестанно i знову, i знову я кликав даремно.
Поки шукав я, ганявсь безконечно по цiлому мiсту,
Образ нещасний Креузи з'явився i тiнь ii власна
Перед моiми очима, ця бiльша, нiж та, яку знав я.
Я обiмлiв, стало дибом волосся, й заклякнув мiй голос.
775 Так тодi мовить вона, щоб журбу з мого серця здiйняти:
«Мiй чоловiче солодкий, чого завдаеш ти тяжкого
Серцевi болю? Це все не без волi богiв вiдбулося.
Звiдси не вiльно тобi вiдвести iз собою Креузу,
Владар найвищий Олiмпу на це не дозволить. Ізгоем
780 В землi далекi ти пiдеш, скородити будеш широке
Море, прибудеш в Гесперii землю, де котить лiдiйський
Тiбр поуз ниви багатих мужiв своi тихii води.
Щастя велике тебе там чекае: i царство, й дружина
Царського роду. Утри ж своi сльози по милiй Креузi.
785 Гордi оселi долопiв чи то мiрмiдонiв не буду
Я оглядати, нi грецьким жiнкам я не буду служити,
Я-бо дарданського роду, невiстка богинi Венери.
Мати велика богiв тут мене на землi цiй задержить.
Отже, прощай i любов збережи нашу спiльну до сина».
790 Мовила це i лишила мене, хоч ридав я й багато
Їй розказати хотiв, розплилася у хмарах легеньких.
Тричi ii намагався руками за шию обняти,
Тричi iз рук вислизала та тiнь, що ловив ii марно,
Наче легенький вiтрець або соннi примари летючi.
795 Врештi вернувсь я до друзiв своiх, коли нiч проминула.

Там застаю вже нове товариство велике й дивуюсь,
Що чоловiкiв, жiнок i дiтей назбиралося стiльки;
Всi до утечi зiбрались, нещасна юрба, всi готовi
Весь свiй добуток, всi сили вiддати менi, щоб я вiв iх
800 Морем, куди лиш захочу, у землi, якi загадаю.
Вже на найвищих верхiв'ях iдайських Люцiфер з'явився,
Заповiдаючи день, а данайцi тримали, зайнявши,
Брами мiськi, не було вже нiзвiдки надii рятунку:
Долi скорившися, батька пiдняв я i в гори подався.




Книга третя


Еней продовжуе розповiдати про своi мандри. Покинувши Трою, вiн висаджуеться у Фракii i засновуе там мiсто Енеаду, але зловiснi ознаки на могилi Полiдора страхають його, i вiн залишае цю краiну. Пливучи далi, Еней зупиняеться на островi Делосi, але оракул спонукае його пливти далi на острiв Крит. Моровиця на Критi примушуе Енея залишити цей острiв, – пенати увi снi спрямовують його до Італii. Буря заносить троянцiв на Строфадськi острови, де вони зустрiчаються з гарпiями, далi пристають до берегiв Епiру. В Бутротi Еней зустрiчае Андромаху й Гелена, який вiщуе йому та його супутникам дальше плавання i обдаровуе iх. Троянцi пливуть далi уздовж берегiв Італii i пристають у Сицилii бiля гори Етни. Ахеменiд попереджае Енея про кiклопiв, i троянцi рятуються вiд iх нападу та благополучно прибувають до мiста Дрепан у Сицилii, де умирае Анхiс.






Тiльки схвалили богове азiйську потугу й безвинне Плем'я
Прiамове знищить, коли Ілiон гордовитий
Впав, коли димом курилась повалена Троя Нептунська, —
Божi пророцтва тодi нас, iзгоiв, погнали по свiту
5 Вiльних шукати земель. Пiд самим Антандром будуем
Флот, коло Іди фрiгiйськоi, зовсiм того несвiдомi,
Доля куди зажене нас i де доведеться осiсти,
Й вiйсько збираем. Лиш лiто настало, а батько Анхiс нам
Вже натягнути вiтрила звелiв i довiритись долi.
10 Тож береги я, й поля, i пристань в сльозах залишаю,
Де була Троя. Ізгоем пускаюсь на море, зi мною
Друзi i син, разом з нами й пенати, й великi богове.

Стелеться вдаль там полями розлога земля мавортiйська,[47 - Земля мавортiйська – Фракiя, покровителем якоi був бог вiйни Марс.]
Орють фракiйцi ii; царем iх Лiкург був суворий
15 В давнi часи. У дружбi й союзi iз Троею жив вiн,
Поки в нас щастя витало. Сюди я звернув, тут будую
Першi я мури в затоцi, прибувши в нещасну годину,
Й назву надав Енеади цим мурам вiд свого iмення.

Матерi жертву складав я Дiонськiй, i божеським силам
20 Вiщим за дiло почате, й найвищому неба владицi[48 - Юпiтеровi.]
На узбережжi, – гладкого вола на жертовнику рiзав.
Поруч був пагорб, увесь i корчами, i дерном порослий,
Мiрти галуззя кругом, наче кiлля, над ним височiло.
От пiдiйшов я й хотiв iз землi уже вiття зелене
25 Вирвати, щоб замаiти густими гiллями жертовник,
Та – навiть мовити страшно – жахливе побачив я диво.
Щойно я першоi гiлки торкнувся, iй вирвавши корiнь,
Чорна iз неi закапала кров, i пасока землю Заплямувала.
Жах мене й дрож охопив, i вiд страху
30 Кров уся в жилах моiх зцiпенiла, як крига холодна.
Пробую знов я на iншому мiсцi гнучку галузину
Смикати – що за причина тут скрита, дiзнатися хочу.
Але й з-пiд другого кореня кров полилась почорнiла.
Довго розмислюю я, i нiмф цих полiв я благаю,
35 Й батька Градiва,[49 - Батько Градiв – Марс.] що гетiв краiну тримае в опiцi,
Благословить це видiння й вiщання страшне злагiднити.
Щойно я смикаю третю галузку з зусиллям ще бiльшим,
Знов починаю, колiньми в пiсок пружинястий упершись, —
Що ж, говорить чи замовкнуть? – З могили глибокоi стогiн
40 Жалiсний чую, i голос, озвавшись, до слуху доходить:
«Нащо, Енею, нещасного рвеш ти? Померлому – спокiй!
Нащо ти руки скверниш? Тож був не чужинцем я в Троi,
Анi ця кров не тече з деревини. Геть з клятого краю,
Геть, з узбережжя тiкай загребущого! Знай, Полiдор я!
45 Тут ось залiзне насiння iз ратищ мене поховало,
Й держална гострi тих ратищ ростуть». Тодi-то тривога
Впала непевна на мене, що аж остовпiв я, i дибом
Стало волосся на тiм'i, а слово у горлi застрягло.

Це ж бо нещасний Прiам Полiдора того вже ранiше
50 Вислав таемно, щоб жив у владики фракiйського.
Безлiч Золота дав йому, тiльки надiю на зброю дарданську
Тратить почав i побачив, що мiсто в облозi навколо.
Той же, як тевкрiв зломилася сила й покинуло щастя,
До переможцiв пристав, перейшов в Агамемнонiв табiр,
55 Мав за нiщо вiн сумлiння – убив Полiдора й насильством
Золото все захопив. Гей, та до чого ж людей ти доводиш,
Золота клята жаго! Щойно жах моi костi покинув,
Вибранцям першим народу й насамперед батьку своему
Доповiдаю про божi ознаки й прошу iх поради.
60 Думка була в них однакова: проклятий край цей лишити,
Де осквернили гостиннiсть, i вiтровi флот наш пiддати.
Тож Полiдоровi чинимо похорон ми, i великий
Пагорб землi насипаемо, й манам жертовник становим
В темних пов'язках жалоби мiж чорних сумних кипарисiв.
65 Коси розплiвши, за звичаем стали жiнки Ілiону
В коло й пiнисте з дiйниць молоко iще тепле зливають.
В жертву священноi кровi iз чаш ми ллемо, щоб в могилi
Душу впокоiти, й голосно наше прощання лунае.[50 - Стародавнi греки i римляни скроплювали могилу померлого молоком, медом, вином i кров’ю жертовних тварин.]

Потiм, як тiльки вже стало можливо довiритись морю,
70 Хвилi й вiтри вгомонились i Австер в дорогу покликав,
Друзi на берег виходити стали i судна стягати.
От уже пристань за нами, й мiста вже далеко, i землi.

Є серед моря священна земля,[51 - Священна земля – острiв Делос, мiсце народження Аполлона i Дiани.] iз усiх найлюбiша
Матерi доньок Нерея[52 - Дорiдi, дружинi Нерея.] й Нептуну егейському також.
75 Землю, що вздовж узбереж усiляких ранiше блукала,[53 - До народження Аполлона i Дiани Делос був плавучим островом.]
Божий стрiлець прикрiпив до Мiкону i урвищ Гiару[54 - Божий стрiлець – Аполлон, що разив стрiлами.]
Й дав iй можливiсть на мiсцi устоять, з вiтрiв глузувати.
Отже, туди завернув я, i нас прийняла та краiна
В пристань затишну, знесилених. Тiльки ввiйшли ми i шану
80 Мiсту на честь Аполлонову склали, назустрiч нам вийшов
Анiй-владика, жрець Феба i цар над народом, на скронях
Мав вiн пов'язки i лаври священнi, – вiн зразу ж Анхiса,
Давнього друга, пiзнав. І руки подавши, як друзi,
Ми до оселi ввiйшли. У храмi з камiння старого
85 Став я благати: «Тiмбрею, о дай менi рiдний притулок,
Мури знеможеним дай нам, народ дай i мiсто тривале,
Другий троянський Пергам збережи, що його нам лишили
Греки й жорстокий Ахiлл. Хто вождем у нас буде, куди нам
Йти, де спинитися? Провiсть дай, батьку, нам в душi вселися».

90 Ледве сказав я слова цi, як все затряслося довкола:
Гай божественний, пороги i цiла гора до основи,[55 - Гора – маеться на увазi Кiнт.]
І залунав вiд тринiжка, з святинi вiдкритоi гомiн.
Ми у покорi вклонились додолу i голос почули:
«Плем'я Дардана суворе, – земля, що найперше пустила
95 В свiт вас, вона вас i прийме, до лона свого вас пригорне
З радiстю, тiльки найдiть ви стару свою матiр. А там вже
Плем'я Енея на всiх узбережжях володарем буде,
Й дiти дiтей, i iх поколiння далекi». Так мовив
Феб нам, i радiсть усiх пойняла. Всi жваво питають,
100 Де ж то мiсцевостi тi, до яких Аполлон закликае,
З блудних наказуе мандрiв вертатись. Тодi, спогадавши
Пам'ять героiв старих, так мiй батько: «Послухайте, – каже, —

Люду вождi, i знайте, яка жде вас доля. На морi
Крит е. Юпiтера острiв великого, й Їда-гора е.[56 - Юпiтера острiв – там нiби народився цей бог.]
105 Там саме нашого роду колиска. Сто мiст там великих,
Кожне з них – царство багате. Якщо не обманюе пам'ять,
Звiдти i Тевкр, наш предок, найперше прибув на ретейський
Берег i вибрав те мiсце на царство. Нi Троя, нi замок
Ще не стояв там пергамський, в долинi селилися люди.
110 Звiдти й наставниця наша Кiбела, i звiдти походять
Сурми лункi корибантiв[57 - Корибанти – жерцi богинi Кiбели.] i гаю iдайського шепiт,
Звiдти й таемностi вiри, i леви, що iх запрягали
У колiсницю богинi. Рушайте, й куди заведуть вас
Божi накази, ходiмо i, силi вiтрiв поклонившись,
115 Їдьмо у царство кносiйське.[58 - Царство кносiйське – острiв Крит.] Дорога туди недалека;
Хай нам поможе Юпiтер, а ранок вже третьоi днини
На узбережжi прикритському флот наш застане». Так каже
Й жертви належнi складае богам: вола для Нептуна,
В жертву вола i тобi, Аполлоне прекрасний, ягницю ж
120 Чорну завiям, а бiлу зефiрам прихильним приносить.

Мали ми вiстку, що, прогнаний, батькiвське царство покинув
Ідоменей, що критськi звiльнилися всi узбережжя
Й ждуть там на нас, ворогами залишенi, вiльнi оселi.
Ми покидаем Ортiгii пристань, по морю пливемо
125 Попiд вакханськi узгiр'я на Наксос,[59 - Острiв Наксос славився культом Вакха.] зелену Донiсу,
І Олеар, i Парос снiжно-бiлий,[60 - Парос снiжно-бiлий – вiд бiлого мармуру, що його добували на цьому островi.] Кiклади, по морю
В коло розсiянi, iдем по водах, де землi ряснiють.
Крики моряцькi у рiзних змаганнях i спорах лунають,
В прадiдню землю на Крит закликають пливти за попутним
130 Вiтром, що вiе у спину з корми. Аж приiхали, врештi,
В давню краiну куретiв. Тут швидко будую я мури
Мiста, якого так прагнуть, – назвав я його Пергамея.
Назвою втiшений люд закликаю, щоб щиро любив вiн
Вогнища цi i щоб замок високий над мiстом поставив.

135 Майже всi судна були вже на березi в мiсцi сухому,
Молодь женилась i бралась до працi на новому полi;
Я iм закони давав i оселi. Аж раптом дихнуло
Гниллю повiтря, зловiйна зараза народу дiткнулась,
Поле й сади навiстила пора смертоносна. Однi вже
140 З милим життям розстаються, а других з нiг валить хвороба.
Тут iще Сирiус ниви почав неродючi палити:
Зела горiли й засiв, який знидiв, не дав з чого жити.
Знов до оракула Феба в Ортiгii батько по морю
Каже пливти нам i ласки просити, коли вже, нарештi,
145 Буде кiнець цiй недолi, де скаже шукати розради
Нашому горю, куди повернути на шлях нам накаже.

Нiч вже настала, i сон огорнув на землi всi iстоти,
Як показалися перед моiми очима священнi
Божi подоби й пенати з'явились фрiгiйськi, яких я
150 Винiс iз Троi, з вогненного моря, як мiсто горiло.
Добре у снi пiзнавав я iх, бо у вiдчиненi вiкна
Повного мiсяця сяйво широким лилося потоком.
Так говорили вони i словами журбу розганяли:
«Те, що сказав би самому тобi Аполлон, якби сам ти
155 Помандрував до Ортiгii, тут вiн вiщуе, i нас вiн
Шле до порогiв твоiх. Із тобою ми йшли крiзь пожежу
Троi в боях, крiзь розбурхане море плили кораблями —
Й внукiв твоiх аж до зiр зведемо, володiння всесвiтне
Мiсту дамо;[61 - Римовi.] приготуй для могутнiх i мури могутнi;
160 І не лякайся ти труднощiв довгих у втечi й мандрiвцi.
Треба оселю змiнити. Не цi береги тобi радив
І не на Критi звелiв Аполлон оселитись делiйський.
Є-бо краiна, що назву Гесперii мае вiд грекiв,
Древня краiна, у зброi могутня й родючiстю славна.
165 Там енотрiйцi ранiше жили, а тепер, повiдають,
Землю ту iх поколiння назвало Італiя йменням,
Провiдника свого. Наша земля це, i звiдти походить
Батько Дардан та Іас, а вiд нього й весь рiд наш.[62 - Дардан та Іас народилися в Італii, в Етрурii, i переселилися до Малоi Азii, до Троади.] Вставай же
Й весело батьку старому слова передай цi незмiннi:
170 Хай вiн шукае Корiта й авзонських земель, бо Юпiтер
Не дозволяе тобi оселитись в краiнi дiктейськiй».[63 - Краiна дiктейська – Крит.]

Вражений цими словами й видiнням богiв, я зiрвався
Зараз з постелi, бо був це не сон, але справдi вiч-на-вiч
Бачив я iх, на iх головах бачив вiнки я, дивився
175 Їм ув обличчя; по цiлому тiлi пiт лився холодний.
Руки своi я в благаннi до неба пiдношу й зливаю
Вогнище чистим вином. І, цю жертву принiсши, iду я
Прямо до батька Анхiса i вiстку веселу приношу,
Все по порядку йому викладаю. Вiн визнав подвiйним
180 Рiд наш i двох прабатькiв,[64 - Тевкра i Дардана.] i визнати мусив, що знову
Вiн помилився у виборi мiсць стародавнiх, i каже:
«Сину, зазнав ти троянськоi долi, про це лиш Кассандра
Нам ворожила. Тепер пригадав я, казала, яка нас
Доля чекае; й Гесперiю завжди вона, й iталiйське
185 Царство тодi споминала. Та хто був би вiрив, щоб тевкри
До узбереж гесперiйських дiйшли i кого могли зрушить
В час той пророцтва Кассандри? Скорiмося Фебовi й ради
Слухаймо кращоi». Так вiн промовив, i ми на цю мову
Радо пристали усi i покинули нашу оселю.
190 Небагатьох залишаемо там i, пiднявши вiтрила,
Переiжджаемо в утлих човнах ми безмежну пучину.

Як кораблi опинились в одкритому морi й землi вже
Бiльше нiде не видно було, тiльки небо i море,
Над головою моею похмурi з'явилися хмари,
195 Бурю i темiнь несли вони, й хвилi у пiтьмi заграли.
Котять вiтри безустанно вали, i хвилi високi
Йдуть щохвилини, i нас розiгнало по вирах безоднi;
Хмарами день оповився, i темiнь змела його свiтло,
Лиш блискавки безнастаннi розшарпують хмари. Ми шлях свiй
200 Губимо й слiпо блукаем по хвилях. Тепер уже навiть
Сам Палiнур визнае, що нi дня вiдрiзнити вiд ночi,
Анi дороги у хвилях безмежних пiзнати не може.
Так ми блукаем по морю три днi i не певнi, чи днi це
(Так було темно), й ночей беззоряних стiльки ж. І щойно
205 Днини четвертоi, врештi, земля почала виринати,
Стали рости перед нами i гори, i дим постелився.
Вниз паруси, налягаем на весла! І всi мореплавцi
Борються, пiну збивають, гребуть лазуровii води.
Як врятувався я з моря, то першi Строфад узбережжя
210 Нас прийняли. Строфади – це тi острови в iонiйськiм
Морi (так греки iх звали), де грiзна Келайна та iншi
Гарпii мають оселю, вiдколи закрито Фiнеiв
Дiм перед ними i давнi столи вони з страху лишили.
Бiльш проклятущих потвор, нi мари жахливiшоi й гнiву
215 Божого не породили ще хвилi стiгiйськi й донинi.
Лиця дiвочi в птахiв тих, та нечисть з iх шлункiв стiкае,
Руки iх – пазурi справжнi, самi ж вони вiчно голоднi,
Вiчно блiдi iх обличчя.
А як причалили тут i ввiйшли ми у пристань, то бачим
220 Череди цiлi веселих бикiв по роздолах, отари
Кiз на травi, пастухiв же нiде бiля них не помiтно.
Вийшли з ножами до них i на помiч богiв закликаем,
Навiть Юпiтера, здобич дiлити, а потiм лягли ми
На побережжi змiястому учту багату справляти.
225 Аж надлiтають зненацька iз гiр у зловiсному летi
Гарпii й з лопотом сильним крильми ударяють, i тягнуть
Їжу iз учти, й чого лиш торкнуться, усе оскверняють;
Крики iх дикi i сопух поганий мiшаються разом.
Ми уступаемо й потiм далеко пiд скельним обривом,
230 Мiж деревами сховавшись, готуемо в тiнi глибокiй
Знову бенкет на столах, на жертовниках жар роздуваем.
А з протилежного боку, з повiтря, iз сховiв невидних
Зграя ота голосна надлiтае й, кружляючи, здобич
Кiгтями рве, й оскверняе бенкет. Тодi друзям велю я
235 Зброю вхопить для завзятого бою з тим кодлом жахливим.
Так, як сказав я, зробили: мечi поховали по травах,
Скрили щити. От як знов налетiли вони й оглушили
Вереском берег крутий, то Мiзен iз високоi варти
Знак нам подав мiдяною сурмою. Встае товариство
240 Й бiй почина незвичайний – морських отих птахiв мерзенних
Пробуе сiкти мечами. Але ж анi пер не береться
Гостре залiзо, нi тiла пташиного й трохи не ранить.
Птахи ж тi, знявшися аж до найвищих зiрок, залишають
Здобич розтерзану ще й наймерзеннiший слiд пiсля себе.
245 Тiльки Келайна одна, на скалi сидячи височеннiй,
Клята вiщунка, такi ось слова iз грудей здобувае:
«То за убитих бикiв i телиць, що ви iх закололи,
Лаомедонта сини, розпочати вiйну ви готовi
Й хочете вигнати гарпiй безвинних iз iх батькiвщини?
250 Отже, моiх ви послухайте слiв i iх добре затямте:
Те, що Фебовi батько колись провiстив всемогутнiй,
Феб – менi; я ж, iз фурiй найбiльша, це вам провiщаю.[65 - Фурii – гарпii пiзнiше стали ототожнюватися з фурiями.]
Прагнете ви до Італii й кличете вiтер на помiч.
Ви досягнете Італii й ввiйдете всi в ii пристань,
255 Мiсто ж, обiцяне вам, не ранiш опережете муром,
Доки аж голод страшний i вiдомста за нашi убивства
Вас не примусять бiдою столи пообгризанi iсти».
Тiльки сказала i в лiсi, змахнувши крильми, заховалась.

В друзiв од страху аж кров захолонула в жилах, i мужнiсть
260 Їх залишила; миру в бою вже не хочуть шукати,
Тiльки молитися радять лише i складать обiтницi, Х
то б це не був, чи богинi, чи дикi й огиднi цi птахи.
Батько Анхiс з узбережжя долонi з благанням до неба
Зводить i кличе могутнiх богiв i обiти складае:
265 «Геть вiдвернiть цi погрози, богове, й напастi такоi
Не допустiть, порятуйте нас, вiрних». Тодi вiдчепити
Линви звелiв вiн од берега й спущенi снастi змотати.
Нот вже вiтрила нап'яв, ми по спiнених хвилях тiкаем
Шляхом, куди всiх нас вiтер легкий закликае й стерничий.
270 От перед нами вже виринае на хвилях лiсистий Закiнт,
Дулiхiй, там далi i Сама, i Нерiт скелястий.
Скелi Ітаки щасливо минули, Лаертове царство;
Землю ми ту проклинаем, колиску Улiсса лихого.
Швидко з'являються нам оповитi у хмари верхiв'я
275 Гiр Левкадiйських i сам уже храм Аполлона, страшного[66 - Храм Аполлона – на мисi Актii, бiля берегiв якого плавання було дуже небезпечним.]
Для морякiв. І, втомленi, в це ми в'iжджаемо мiсто;
Кинули тут якорi, а кормами об берег оперлись.
Так несподiвано ми, суходолу нарештi добившись,
Жертви приносим Юпiтеру, iх на жертовниках палим.
280 На узбережжi актiйськiм влаштовуем iгри iлiйськi.
Друзi всi голi блищать вiд оливи у звичних змаганнях,
Мило на серцi, що мiст арголiйських ми стiльки минули,
Хоч утiкать довелося, оточеним скрiзь ворогами.
Сонце тим часом пробiгло все коло великого року
285 І льодовита зима Аквiлонами хвилi здiймала.
Тут на одвiрках у храмi Абанта могутнього зброю —
Щит прибиваю[67 - За римським звичаем, до дверей храму прибивали вiйськовi обладунки, вказавши iм’я переможця i переможеного.] я вигнутий з мiдi й карбую там напис:
«Щит цей даруе Еней, у звитяжцiв данайських вiднявши».
Потiм усiм велю сiсти на лави й покинути пристань.
290 Наперегони б'ють веслами друзi i хвилi здiймають.
Зразу згубили з очей ми високi твердинi феакiв[68 - …високi твердинi феакiв… – острiв Коркiра (нинi Корфу).]
І допливаем до краю Епiру; i в пристань хаонську
В'iхавши, ми до Бутрота вступаем, високого мiста.

Тут неймовiрна до нашого слуху доходить новина,
295 Що Гелен Прiамiд у цих грецьких мiстах володiе;
Владу обнявши, взяв жiнку по Пiрру, нащадку Еака,
І Андромаха удруге троянцевi жiнкою стала.
Я остовпiв на цю звiстку, й предивне бажання зродилось:
Поговорити з тим мужем, пiзнать його славнi пригоди.
300 Вийшов я з пристанi, флот залишаючи при узбережжi.
А Андромаха над прахом жертву жалобну за мiстом
В гаi приносила, де Сiмоент неправдивий[69 - Троянськi поселенцi в Епiрi називали мiсцевостi iменами зi своеi вiтчизни – Троi.] спливае,
Й голосно манiв на тризну скликала усiх до могили
Гектора, що, хоч порожню, всю дерном зеленим прибрала
305 Й два вiвтарi збудувала, щоб вiчно ридати над ними.
Тiльки уздрiла вона, що iду я, й троянцiв у зброi
З подивом раптом пiзнала, й великим налякана дивом,
Аж знепритомнiла, глянувши, i вiд страху здеревiла,
Костi застигли у неi, зомлiла й по довгiй хвилинi
310 Мовить: «Чи в виглядi справдi своему сюди ти приходиш,
Сину богинi, як свiдок правдивий? Живий ти? Якщо ти
Кинув цей свiт, то де ж Гектор?» Сказала, й заплакала ревно,
І голосiнням весь сповнила простiр. Ледь вiдповiв я
Їй, ошалiлiй, в зворушеннi й коротко так я промовив:
315 «Так, я живий i, на глум всьому лиху, життя зберiгаю;
Не сумнiвайся, бо дiйснiсть ти бачиш.
Гей, яка доля зустрiла тебе пiсля втрати такого
Мужа, чи iнше де-небудь достойне знайшло тебе щастя?
Гекторова Андромахо! Чи й нинi ти Пiррова жiнка?»
320 Очi вона опустила i мовила голосом тихим:
«Найщасливiша з усiх була лише дiвчина юна,
Донька Прiамова, що пiд високими мурами Троi
Мусила вмерти, ворожу могилу скропить. Та над нею
Жереба ворог не кидав, не брав ii в ложе звитяжець.
325 Рiзними водами нас повезли по пожежi вiтчизни.
Сина Ахiлла пиху, всi примхи юнацькi прийшлося[70 - Сина Ахiлла… – тобто Пiрра.]
Зносить менi i дiтей у рабствi родить. Привернувшись
До Гермiони, до Леди онуки, в лаконському шлюбi
Дав вiн рабовi Гелену рабиню – мене у владання.
330 Але дружину кохаючи вкрадену й гнаний за злочин
Помсти богинями, Пiрра, Орест бiля вiвтаря батька
Раптом схопив i звiв з цього свiту. А звiльнена смертю
Неоптолемова частка держави Гелену припала.
Землi усi вiн хаонськими зве, вiд троянця Хаона,
335 Царство й свое називае хаонським. На взгiр'i поставив
Тут вiн Пергам, цю твердиню iлiйську. Тобi ж що за доля,
Що за вiтри аж сюди, у цей край показали дорогу?
Хто iз богiв аж до нашого берега вивiв неждано?
Як же Асканiй, твiй син? Чи живий ще, чи дише повiтрям?
340 Той, кого в Троi тобi…
Мабуть, сумуе хлопчина по втратi матусi? Чи приклад
Батька Енея i Гектора, дядька, у нього хоробрiсть[71 - Гектора, дядька… – Креуза була сестрою Гектора.]
Давню i духа великого мужнiсть розбуджуе знову?»
Довго вона голосила i слiз безустаннi потоки
345 Марно лила, аж поки iз мурiв твердинi мiськоi
Вийшов герой, син Прiама Гелен, i з ним почет численний;
Втiшився дуже, пiзнавши своiх, i веде iх до себе,
Розповiдае й, що слово, то сльози нестриманi ронить.
Йду й невеличку я Трою знаходжу, Пергам, що на справжнiй
350 Мае скидатися, висхлий потiк, теж названий Ксантом;
Браму я Скайську пiзнав i пороги ii обiймаю.
Вже-бо i тевкри у дружньому мiстi усi розгостились.
Цар iх приймае в просторих пiдсiннях. А серед подвiр'я
Вакховi в жертву приносили вина, столи заставляли
355 Посудом з золота, чашi з вином з рук до рук подавали.

Днина минае одна за одною, а вiтер в дорогу
Кличе, i Австер напнув паруси. Отож я звертаюсь
До вiщуна[72 - …до вiщуна… – до Гелена.] й промовляю до нього такими словами:
«Троi потомку, божий провiснику, що розумiеш
360 Фебову волю з тринiжкiв i лаврiв кларiйських, iз зiрок,
З голосу птиць, iз iх лету швидкого, ану ж поясни нам, —
Божа-бо воля менi указала цей шлях як щасливий,
Знаками всi богове менi повелiли своiми
Прямо в Італiю iхать за щастям, у землi далекi.
365 Гарпiя тiльки одна Келайна вiщуе велике
Лихо нечуване, гнiв проклятущий i голод поганий, —
Що ж тут – питаю – почати, щоб лиха позбутись? Яким же
Чином я зможу цей труд побороти?» Гелен у вiдвiтi
В жертву приносить волiв, iз обрядами згiдно, i просить
370 Божого миру, й здiймае вiнець з голови пресвятоi,
Й взявши за руку мене, веде до твоiх же порогiв,
Фебе, збентеженим близькiстю бога, – й як жрець провiщае
З уст божественних до мене: «Послухай, сину богинi,
(Бо ж, очевидно, сили небеснi ведуть тебе морем,
375 Владар богiв таку тобi жеребом витягнув долю
І встановив цей порядок), лиш дещо тобi розкажу я
З довгоi дii, щоб ти почувавсь безпечнiше, як будеш
Їхать по водах гостинних, щоб в пристань авзонську заiхав.
Бiльше Геленовi знати заказують парки, й Юнона,
380 Донька Сатурна, пророчити не дозволяе. Найперше
Знай, що Італiю ту, про яку ти гадаеш, що дуже
Близько вона, i не знаючи, в пристань сусiдню бажаеш
В'iхати звiдси, ii вiддiляють далекi краiни
Й довге, далеке i непрохiдне бездорiжжя. Ще доки
385 В'iдеш, то прийдеться в водах Трiнакрii вигнути весла,
Суднами хвилi помiрять авзонськi, й озера пiдземнi
Бачити, й острiв Кiркеi еейськоi, поки ти зможеш
Мiсто звести у безпечнiй краiнi. Затям же ознаки, —
Дам я тобi iх: як стрiнеш, безрадний, на березi рiчки,
390 Далi вiд свiту, у тiнi дубiв ти веприцю велику,
Що на землi простяглася по опоросi, i вим'я
Тридцять бiленьких iй ссе поросят, i сама вона бiла, —
Мiсце пiд город там буде, й скiнчаться труди всi, напевно.
Що доведеться столи поз'iдати, цього ти не бiйся,
395 Доля-то знайде шляхи, й Аполлон, як попросять, прибуде.
Тiльки цi землi й найближчi оцi береги iталiйськi,
Що обмивають iх хвилями нашого моря прибоi,
Ти обминай, – там мiста всi займають ворожi нам греки.
Локри з Нарiксу там мiсто звели, й всi поля салентiйськi
400 Ідоменей, що iз Лiкту, зайняв своiм вiйськом; там е ще
Мiсто маленьке Петелiя, що Фiлоктет мелiбойський
Муром обвiв. І затям собi ще, як флот твiй за море
Перепливе i жертовник поставить, щоб жертву подяки
Там принести, – тодi, пурпурний плащ одягнувши,[73 - Пурпурний колiр, як вiрили стародавнi греки i римляни, охороняв вiд лихого ока.] закрий ним
405 Голову, щоб, не дай боже, душа незичлива, з'явившись
Серед священних вогнiв, обряд нанiвець не звела той.
Сам ти його зберiгай, i нехай збережуть твоi друзi,
Й внуки побожнi твоi хай обряд той святий зберiгають.
А як вiд'iдеш ти звiдти i до узбереж сiкулiйських
410 Гнатиме вiтер тебе, i вузенькi ворота Пелору
Ширшати будуть, ти злiва тримайсь од землi i на морi
Злiва пливи, обминаючи берег i море праворуч.[74 - Змiст такий: для морякiв, якi пливуть вiд iонiйського моря, Мессiнська протока здаеться закритою мисом Пелором; при наближеннi мис немовби вiддаляеться i дае прохiд у протоку.]
Кажуть, що в давнi часи пiд сильним напором запалась
Глибоко саме в тiм мiсцi земля й розступилась (ось стiльки
415 Змiн може статись на свiтi за вiк такий довгий), ранiше
Землi тi двi були вкупi. Та море, всередину вдершись,
Берег Гесперii вiд сiкулiйського хвилями дiлить,
Ниви й мiста на обох узбережжях також пiдмивае
Стиснена хвиля кипуча. На правому боцi засiла
420 Cцiлла, а з лiвого боку Харiбда жорстока, що тричi
Виром глибоким хвилi могутнi всисае й безодню
Поперемiнне i, знову наверх викидаючи, зорi
Скроплюе ними. Сцiлла у темнiй печерi сховалась,
Часом лиш звiдти вона вихиляеться й тягне з собою
425 Судна на скелi. Як зверху дивитись – людське то обличчя,
Груди розкiшнi дiвочi, по пояс то дiвчина, нижче ж —
Постать якоiсь потвори морськоi; врiс в черево вовче
Хвiст дельфiна. Гей, краще для тебе, коли поза Пахiн,
За трiнакрiйський, об'iдеш i зробиш далеку дорогу,
430 Нiж тiльки раз лише глянеш на Сцiллу-потвору в печерi
Дикiй, послухаеш раз лиш, як виють собаками скелi.
Ще одно знай: якщо в ворожбита Гелена е розум,
Є лише вiра якась у вiщання його i як правду
В серце йому прищепив Аполлон, одного лиш прошу я,
435 Запам'ятай собi, сину богинi, одне це пророцтво
Передусiм i, прошу я й благаю, зваж добре на нього:
Ти молитвами Юнону благай, премогутню царицю,
Їй i обiти вiд щирого серця складай, ii, сильну,
В жертвах благальних ущедрюй дарами, бо так лише зможеш,
440 Врештi, усе побороти й, лишивши Трiнакрiю, в'iхать
В край iталiйський. Щойно туди припливеш ти, нарештi,
І до Кумейського города вступиш, над води пророчi,
І до Аверну, лiсами сповитого шумними, – стрiнеш
Там ворожбитку,[75 - Ворожбитка – Сiвiлла.] що в шалi, з глибокоi скельноi прiрви
445 Долю вiщуе й на листi записуе знаки й iмення.
Так, записавши на листi, вiщання цi дiва складае
Вряд i лишае закритi в печерi. Вони так лежать там,
Кожне на мiсцi своему в порядку. Та щойно завiса
Трохи повернеться в дверях, i подув легенький повiе,
450 Й нiжнi листочки iз мiсць iх зворушить, вона вже не хоче
В летi легкiм iх ловити в печерi просторiй, щоб скласти
Знов до ладу. Із жалем вiдходять нi з чим вiд Сiвiлли.
Там не пожалуй ти часу й затримайсь, хоча товариство
Наглити буде тебе i самi вже вiтрила тягтимуть
455 В море широке, бо iх наповнятиме вiтер попутний;
Конче зайди до вiщунки й проси вiщування у неi.
Хай лиш сама вона зволить вiдкрити уста i вiщуе.
Скаже вона тобi все про народи Італii й вiйни
Тi, що чекають, i скаже, яку небезпеку як можна
460 Витримать чи оминути, й щасливу дорогу у неi
Випросить можна. Ось маеш, що вiльно було нам казати.
Йди ж i дiлами до зiр пiднеси тепер Трою могутню».

Дружнiми все це до них ворожбит промовляе устами,
Й зносить велить iм iз золота цiннi й важкi подарунки
465 Й з костi рiзьбленi слоновоi, й дно корабля заповняти.
От почали звiдусiль вони зносити срiбний великий
Посуд, купелi додонськi i плетенi втрое кольчуги
З золота, й шапку шолома блискучу, i китицi буйнi —
Неоптолема це зброя. Були i для батька дарунки.
470 Коней додав вiн iще з вiзниками.
Також доповнив гребцiв i зброю для друзiв достачив.

Флот у дорогу тим часом Анхiс наказав лаштувати,
Щоб не утратити вiтру, такого потрiбного суднам.
Фебiв вiщун[76 - Фебiв вiщун – Гелен.] тодi в шанi глибокiй до нього промовив:
475 «Божий любимче Анхiсе, ти гiдний був жити в подружжi
Гордiм з Венерою, вирваний двiчi з-пiд Троi, з руiни,
Там е авзонська земля, до неi керуй ти вiтрила.
Той бiк, однак, треба здалеку буде на суднах об'iхать;
Далi частина Авзонii та, яку Феб вам одкрие.
480 То вирушай же, о, сина любов'ю щасливий. Чого ж тут
Бiльш розмовляти, хiба щоб прогаяти вiтер пiвденний?»
Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання
Золотом тканi, коштовнi несе покривала; й Асканiй
В дар одiння одержав фрiгiйське, воно-бо завдати
485 Сорому iй не дае i дарами з тканин обсипае.
Й мовить йому: «Бери цi дарунки, хлопчино, це спомин
Рук моiх буде тобi, хай згадають любов Андромахи,
Гектора жiнки: вiзьми iх, останнi дари твоiх рiдних.
Ти-бо единим для мене е образом Астiанакта.
490 Очi такi ж були в нього, такi ж були рухи i усмiх;
Нинi, так само змужнiвши, твоiм вiн ровесником був би».

Я на вiдходi прощався i ревними плакав сльозами:
«Будьте щасливi, вже ваше минуле позаду лишилось,
Ми ж вiд одноi пригоди у другу мандруем. Спокiйно
495 В вас тут, не треба вам бiльше скородити море; не треба
Вам i авзонського поля шукати, що вiчно тiкае.
Маете образ i Ксанта, i Троi, яку вашi руки
Тут збудували на кращу – бажаю вам – долю, щоб менше
Грекам були на завадi.[77 - …щоб менше грекам були на завадi… – тобто краще, щоб цi мiсця лежали подалi вiд шляху грекiв.] Якщо вже до Тiбра колись я,
500 Врештi, прибуду й на ниви, якi прилягають до Тiбра,
Й мiсто побачу, народу моему призначене, злучим
Рiднi колись ми мiста i братнi народи в Епiрi,
Як i в Гесперii; батьком iх роду обом iм Дардан був,
Тим-то i доля одна в них – з обох буде Троя з единим
505 Серцем, а внуки хай нашi подбають, щоб сповнилось все це».

Їдемо морем, минаем сусiдню Керавнii землю,
Звiдки в Італiю путь i шляхи найкоротшi по хвилях.
Сонце тим часом заходить, i гори темнiють тiнистi.
Всi полягали на лонi землi, що нам така люба,
510 При самiм морi – весло свое кожен призначене взявши,
Ми на сухiм узбережжi тiлам даемо своiм волю,
Втомлених сон пiдкрiпляе. Та нiч ще, годинами гнана,
Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий
Встав Палiнур i вiтри всi дослiджуе, ловлячи вухом
515 Подув найлегший: читае по зорях, що плинуть у небi.
Бачить Арктура, сльотливi Гiади й Трiони подвiйнi,
І Орiон той величний у зброi, що золотом сяе.
А як упевнивсь, що все на спокiйному небi в порядку,
Гасло дае голосне вiд керма, i складаемо шатра,
520 В путь вирушаемо ми й напинаемо паруснi крила.

Вже, розiгнавши зiрки, загорiлася заграва рання,
Й бачимо здалека гори тiнистi, пiд ними низинну
Землю Італii. Перший Ахат тут «Італiя!» крикнув,
Й радiсно все товариство вiтае Італiю гучно.
525 Батько Анхiс тодi келих великий вiнком обплiтае,
Чистим вином наповняе й богiв закликае, на кiлi Сам стоячи на високiм.
«Моря богове й землi i владики усiх буревiiв,
Легку дорогу пошлiть нам, попутними вiйте вiтрами».
530 Зараз змоглися попутнi вiтри, i вiдкрилася близько
Пристань, i навiть на замковi храм показався Мiнерви:[78 - …пристань i… храм… Мiнерви… – теперiшне Кастро в Калабрii.]
Друзi стягають вiтрила, до берега судна справляють.
Луком загнулася пристань од хвиль, що плещуть од сходу,
Бризки солонi вдаряють об скелi, що вибiгли в море,
535 Що й не доглянеш, де пристань, бо скелi, мов вежi стрiмчастi,
Наче стiною обабiч ii обняли, що й не видно
Храму вiд берега. Тут я побачив – це перший знак вiщий —[79 - За римським звичаем, слiд зважати на перший вiщий знак пiд час сходження на берег.]
Четверо коней, мов снiг отой бiлий, в широкому полi
На пасовиську. Тут батько Анхiс: «О земле гостинна,
540 Заповiдаеш нам вiйни, тож коней для бою плекають,
Це ж бо вiйною грозить. Та коней колись ми привчили
Воза тягти i, впряженi в ярма, вже слухають вiжок,
Отже, й надiю на мир нам ворожать». І от ми благаем
Ласки святоi в Паллади у зброi дзвiнкiй, яка перша
545 Нас привiтала. При вiвтарi чола у шати фрiгiйськi
Ми загортаемо й, за заповiтом Гелена суворим,
Шану належну складаем богинi Юнонi аргiвськiй.
Й без зволiкання принiсши, як слiд, обiтованi жертви,
Роги покритих вiтрилами рей до моря звертаем,
550 І покидаемо грецькi оселi i ниви непевнi,
Й бачимо далi затоку Таренту, як правда, що кажуть,
Мiсто Гераклове й далi навпроти – Лацiнська богиня[80 - Лацiнська богиня – Юнона, що на мисi Лацiнiй в областi Бруцiй мала славнозвiсний храм. На цьому ж мисi були мiста Кавлон i Сцiлацей.]
Й замки кавлонськi, а сам Сцiлацей, що судна всi трощить.
Далi виднiе з-за хвиль уже Етна, гора трiнакрiйська,
555 Здалека чути могутнiй рев моря й удари об скелi;
Чути, як ломиться голос об берег, у вирах безоднi
Води гуляють i хвилi довкола пiском обертають.
Батько Анхiс на це мовить: «Ой, правда, це славна Харiбда,
Нам-бо Гелен вiщував про верхiв'я цi й скелi жахливi.
560 Гей же, другове, геть звiдси, на весла наляжте старанно».
Роблять вони, як вiн каже, i вже Палiнур iз них перший
Влiво так раптом перед завернув, що аж скрипнули снастi.
Цiла громада лiворуч i вiтром, i веслами гнала.
То нас до неба крутiж той на вигнутих хвилях пiдносить,
565 То в пiдземелля кудись аж до манiв несе нас та хвиля.[81 - …до манiв… – до пiдземного царства тiней.]
Три рази чули ми голос, як скелi гули у безоднях,
Бачили тричi, як пiна морськая оббризкала зорi.
Цим нас, утомлених, вiтер покинув i сонце лишило,
Й так ми, не знаючи шляху, добились до краю циклопiв.
570 Пристань там е величезна, безпечна вiд вiтру, спокiйна.
Та недалеко зловiсно гримить всеруйнуюча Етна.
То аж пiд небо хмари вибурхуе чорнi i клуби
Смольного диму, розжарений попiл пiдносить, то знову
Кидае кулi вогненнi i ними черкае об зорi.
575 Часом з середини рветься i скелi кругом розкидае,
Ними вергае, розтоплений камiнь шпурляе до неба
Й гучно з найглибшого дна закипае. Розказують люди,
Що Енкеладове тiло ця валява тисне, вiд грому
Пiвобгорiле, що й Етну могутню на нього поклали.
580 Вiн же, неначе горнило прорвавши, вогнем аж палае.
Як утомивши лежанням один бiк, вiн ляже на другий,[82 - Вiн – Енкелад. Виверження Етни бувае нiбито через зусилля цього гiганта звiльнитися з-пiд гори.]
З гуком дрижить вся Трiнакрiя, й небо вкриваеться димом.
Цiлу ми нiч на ту з'яву страшенну з-за лiсу дивились.
Не розумiли ми, звiдки той гуркiт походить, бо анi
585 Зорi не сяли вогнями, нi обрiй також не свiтив нам
Зоряним блиском, але усе небо стемнiло й глибока
Нiч непогiдна у хмари закутаний мiсяць держала.

Заграва другий вже день сповiщала i з обрiiв неба
Рання зоря розполохала вогкii тiнi, як раптом
590 Вийшов iз лiсу незнаний якийсь чоловiк чудернацький,
Зморений тяжко, нужденний, обдертий, i руки в благаннi
До узбережжя простяг. Придивляемось – в брудi страшному,
Бороду геть запустив вiн, а одiж уся реп'яхами
Вкрита на ньому. Та грека, проте, у нiм легко пiзнати,
595 Що при озброеннi рiдному посланий був проти Троi.
Вiн же, як тiльки побачив iздалека зброю троянську
Й одiж дарданцiв, то вигляду цього вiн трохи злякався
Й кроки затримав своi, а потiм як кинувся раптом
До узбережжя з плачем i слiзно почав нас благати:
600 «Тевкри, i зорями, й силами неба я вас заклинаю,
Згоден я, де б не везли ви мене, лиш вiзьмiть iз собою.
Я-бо один iз данайського флоту, i вам признаюся,
Що на троянськi пенати вiйною пiшов я. За те ви,
Як провинивсь я цим злочином тяжко, мене тут у воду
605 Киньте, втопiть у безмежному морi. Як згину, хоч тiльки
Буде потiхи, що згинув по-людськи». Сказав це й хапае
Нас за колiна, до нiг припадае. А ми закликаем,
Хай нам розказуе, хто вiн, якого вiн роду, хай скаже,
Що його змушуе нам вiдкриватись. Сам батько Анхiс тут
610 Довго не думае, а подае юнаковi правицю, —
Родить надiю у нiм очевидна оця запорука.

Зрештою, вiн, позбувшися страху, розказуе ось що:
«Я iз Ітаки походжу, Улiсса нещасного воiн,
Ахеменiд на iм'я; пiд Трою пiшов я, бо батько
615 Мiй, Адамаст, був бiдняк, – та краще й менi б така доля! —
Тут залишили мене в величезнiй печерi циклопа[83 - Про пригоди Одiссея i його супутникiв у печерi Полiфема, ослiплення циклопа (кiклопа) i чудесну втечу грекiв розповiдае Гомер у IX пiснi «Одiссеi».]
Друзi, забувши про те, як самi вiд порогiв жахливих
В страху тiкали вони. Оселя та темна, простора,
В пасоцi вся вiд бенкетiв кривавих. Зiрок досягае
620 Велетень той (заберiть же, богове, ту погань зi свiту!),
Глянуть на нього не може нiхто, анi слова промовить;
М'ясо нещасних вiн iсть i чорну iх кров випивае.
Бачив на власнi я очi, як двох наших друзiв схопив вiн
В руку могутню i геть розтрощив iх об скелю в печерi,
625 Сам горiлиць простягнувшись; а пасока мила пороги.
Бачив, як iв вiн чорною кров'ю спливаюче тiло,
Як мiж зубами у нього тремтiли ще теплi частини,
Хоч це безкарно йому не минулось. Улiсс-бо такого
Глуму не стерпiв, в такiй небезпецi свого iтакiець
630 Хисту не втратив. Бо велет, вечерi смачноi споживши
І упоiвшись вином, простягнувся в печерi, й вiдкинув
Голову вбiк, i випльовував пасоку й куснями м'ясо
Всумiш з кривавим вином, увi снi. Тодi ми, помолившись,
Жеребом розподiлили, що кожний з нас зробить, i колом
635 Стали всi разом, i гострим дрючком ми йому просвердлили
Око його величезне, яке одиноке з-пiд лоба
Дико дивилось, завбiльшки таке, немов щит арголiйський
Чи Аполлона свiтило; нарештi ми легше зiтхнули —
Помста за друзiв збулась. Та скорiш утiкайте, нещаснi,
640 Линви одрiжте й тiкайте.
Ох, бо таких же, як той Полiфем, що в глибокiй печерi
Мае отари вовнистi i доiть, таких же жахливих
Інших ще сотня на цiм узбережжi страшнiм проживае,
Плем'я проклятих циклопiв блукае по горах високих.
645 Третiй раз мiсяць уже своi роги виповнюе свiтлом,
Як у дрiмучих лiсах мiж барлогами звiрiв я диких
Вiк коротаю й зi скель на жахливих циклопiв дивлюся,
Вчувши лиш тупiт iх нiг i iх голос, тремчу, а злощасний
Харч – ягiдки i твердий, наче камiнь, дерен достачають
650 Вiти зеленi, та з зiлля корiння я рву й споживаю.
От я навколо дивлюся i перший я флот цей побачив,
Що наближався сюди. Та чий би не був вiн, готов я
Здатися, – досить уже, що вiд диких я тих врятувався.
Краще вже ви вiдбирайте життя, в який хочете спосiб».

655 Ледве вiн вимовив це, як ми пастуха Полiфема
Вздрiли самого, коли iз отарою вiн iз своею
Сунув з гори, величезний, на берег iздавна знайомий,
Дика потвора, жахлива, огидна, iз вибитим оком.
В ходi впевняеться, взявши у руку обчiмхану сосну;
660 Вiвцi вовнистi при ньому, розрада його одинока,
Втiха в терпiннi едина. —
Тiльки дiйшов до води i забрiв уже глибоко в хвилю,
Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.
Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,
665 Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.
Страхом охопленi, ми з прохачем, що нам прислужився,
Далi тiкаемо в трепетi, мовчки вiдрiзуем линви,
І налягаемо разом на весла, й веслуемо дружно.
Вiн спостерiг i звернувся в той бiк, звiдки голос доходив
670 І, не спроможен нiчого руками вхопити й не годен
Хвиль iонiйських в ходi дорiвнятися, страшно ревнув вiн;
Хвилi на морi усi затремтiли вiд реву такого,
Аж затряслася в основах своiх вся земля iталiйська,
Й Етна крутими печерами гучно також заревiла.
675 Враз цiле кодло циклопiв, розбуджене, з гiр височенних
Рине на пристань, заповнюе берег. А ми споглядаем,
Як оте братство етнейське, що чолами зiр досягае,
Аж iз очей те збiговисько iскрами сипле. Бувае,
Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,
680 Чи кипариси в шишковiм вiнку, чи Юпiтерiв вгору
Вирiс то лiс i дiброва Дiани. А сполох нас гонить
Якнайскорiше розмотувать линви й вiтрила пiд подув
Вiтру попутного ставити швидко. Та слово Гелена
Остерiгае, що Сцiлла й Харiбда в путi нас чигають,
685 На волосочку единому смерть вже повисла над нами
Тут або там на шляху, коли вчасно не здержим розгону.
Що ж тут робити? Вертатися треба. Та хтось нам на помiч
З боку вузького Пелору Борея послав вiтровiя.
От я при скелях живих майнув понад устя Пантаги,
690 Й попри затоку Мегари, i Тапс низовинний.
Туди-то Ахеменiд, друг Улiсса нещасного, вказував шлях нам,
Знову пливучи мiсцями, якими блукав вiн ранiше.

Проти затоки Сiканськоi водяний острiв Племур е,
Той, що давнiше Ортiгiя звався. Алфей, кажуть, рiчка,
695 Скрито пiд морем з Елiди пропливши (де нинi джерела
Є, Аретузо, твоi), в сiкулiйськii води розлився.
Можним богам того мiсця з наказу приносимо жертву.
Потiм минаю ще землю врожайну, багнисту Гелеру;
Скель ми високих Пахiну звисаючих лиш доторкнулись.
700 Вже й Камарiна, що долею велено iй не мiнятись,
Нам появилась, а далi Гелойськi поля, там i Гела,
Названа дикоi рiчки iм'ям, а ще далi високi
Мури своi Акрагант уже здалека нам вiдкривае,
Славний колись найдобiрнiших коней розплiдник. Лишаю
705 Теж i тебе, Селiнунте, багатий на пальми, з попутним
Вiтром, й моря лiлiбейськi, пiдводними скелями грiзнi.
Звiдси прийняв мене жалiбний берег i пристань Дрепану.
Тут, по негодах на морi лихих, я втрачаю Анхiса,
Батька й розраду мою у журбi i тужливiй недолi.
710 Тут, любий батечку мiй, ти мене покидаеш в знемозi.
Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,
Навiть i вiщий Гелен, хоча стiльки страшного пророчив,
Не передрiк цього смутку, нi навiть Келайна жорстока.
Так цi скiнчились зусилля, така була цiль тим блуканням.
715 Звiдти як вирушив я, то привiв мене бог в вашi землi».

Так нам батько Еней, коли всi його слухали пильно,
Розповiдав про призначення боже й своi мандрування;
Врештi, замовк, закiнчивши на цьому, й пiшов на спочинок.




Книга четверта


Дiдона признаеться своiй сестрi Аннi, що закохалась в Енея, i, пiдтримана сестрою, вiддаеться надii на одруження з ним. Щоб вiдвернути Енея вiд Італii, Юнона використовуе це i домовляеться з Венерою щодо його одруження з Дiдоною. Полювання, буря i «шлюб» Енея з Дiдоною. Поголоска про любовний зв’язок мiж ними. Лiвiйський цар Ярба благае Юпiтера покарати Дiдону. Меркурiй повiдомляе волю Юпiтера Енеевi, i той потай готуеться до втечi. Довiдавшись про намiр коханого, Дiдона гiрко йому докоряе i вiдкидае всякi виправдання. Троянцi готуються до вiдплиття. Дiдона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчувае свою смерть i готуеться до неi. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що iхнiй флот вiдпливае, Дiдона проклинае Енея i в розпачi вмирае.






Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна
Рана ця в серцi ii палае вогнем невидимим.
З пам'ятi в неi не сходить велика хоробрiсть героя
Й роду висока достойнiсть; у серцi вiдбивсь його образ,
5 Закарбувались слова, i нудьга не дае вiдпочинку.
З Фебовим свiтлом рання зоря уже свiт оглядала,[84 - Фебове свiтло – сонячне свiтло, сонце.]
Вогкiсть i темiнь змiтаючи з неба, а хвора душею
Мовила так до сестри, що горю ii спiвчувала:

«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?
10 Гiсть небувалий, який завiтав тепер в нашу домiвку,
Що за велична постава у нього, вiдвага, хоробрiсть?
Вiрю я й не помиляюсь, богiв це, напевно, нащадок.
Тож боягузливiсть пiдлi виказуе душi. Гей, скiльки
Доля ним кидала, мовив вiн, скiльки ж бо воен провадив.
15 Серцю якби не сказала я твердо й рiшуче, що бiльше
Не одружуся нiколи (як з першим коханням у мене
Не пощастило й скiнчилося смертю), якби осоружнi
Ложе подружне й весiлля менi не були, то спокусi,
Може б, я цiй пiддалась. Ох, Анно, тобi признаюся,
20 Що, як утратила я чоловiка, сердегу Сiхея,
З днини тiеi, як злочином брата сплямилися кров'ю[85 - …злочином брата… – Пiгмалiона, що вбив чоловiка Дiдони Сiхея.]
Нашi пенати, – единий лиш вiн почуття в менi зрушив,
Серце хитке прихилив. Що старе спалахнуло кохання,
Я вiдчуваю. Та хай пiдо мною розступиться краще
25 Вглиб ця земля, нехай батько могутнiй до тiней Еребу
Громом небесним пошле мене в темiнь бездонну, нiж мала б,
Сороме, втратить тебе i закони твоi потоптати.
Той, що з'еднався зi мною у першiм коханнi, в могилi, —
Хай там пильнуе його, на вiчнi вiки зберiгае», —
30 Так вона мовить i шати зливае рясними сльозами.
Анна на це: «Ти, над сонце милiша менi, чи ти хочеш
В смутку самотня лiта молодi змарнувать, не зазнавши
Анi потiхи з дiтей дорогих, нi розкошiв кохання?
Думаеш, дбае небiжчикiв прах чи iх душi про все це?
35 Ще-бо в жалобi твоiй iз лiвiйцiв нiхто чи з тiрiйцiв
Не прихилив твого серця; вiдкинутий Ярб i багато
Владцiв, що iх на звитяги багатi ще Африки землi
Живлять; ти хочеш змагатись з коханням, для серця жаданим?
Нiби тобi невiдомо, на землях чиiх ти осiла?
40 Тут ось гетулiв мiста, нездоланного в вiйнах народу;
Далi нумiди на конях негнузданих, нехлiбосольна
Сiрта, й безводна краiна, i плем'я баркеiв шалене.
Нащо спогадувать вiйни, що з Тiру грозять, i погрози
Рiдного брата?
45 То провидiння божисте, здаеться менi, i Юнони
Ласка вiтрами цi судна iлiйськi сюди ось пригнали.
Сестро, подумай, якi будуть славнi i мiсто, й держава
За допомогою мужа такого? Якими дiлами
Слава пунiйцiв при збройнiй помочi тевкрiв засяе!
50 Божоi ласки проси, i, жертву благальну принiсши,
Гостям годи, i придумуй причини якiсь зволiкання, —
Море, мовляв, ще не втихло, ще дощ Орiон посилае,
Ще не зрихтованi судна, й погода iще не пiдхожа».
Цими словами запалюе серце жагучим коханням,
55 В душу надiю вливае, iз серця жене несмiливiсть.
Зразу ж до храмiв iдуть вони й жертвами миру благають;
В жертву овечок приносять добiрних, за звичаем предкiв,
Закононоснiй Церерi, i Фебовi, й батьку Лiею,[86 - Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури i норм шлюбного життя. Лiей – Вакх, що вважався богом родючостi й зростання.]
Передусiм же Юнонi, святiй опiкунцi подружжя.
60 Чашу сама бере в руки красуня Дiдона й коровi
Бiлiй зливае мiж роги чи перед богами проходить
При вiвтарях переповнених, жертвами свято шануе,
В груди вiдкритi тваринам живим ще вона заглядае
Пристрасно, в них-бо шукае поради. Пустii пророцтва!
65 Що допоможуть тi жертви i храми у шалi кохання?
Вогник незримий утробу з'iдае, i рана невидна
В неi пiд серцем ятриться; нещасна Дiдона палае
Жаром кохання, у шалi ганяе по цiлому мiсту.
Наче та лань необачна, котору поцiлив стрiлою
70 В критському лiсi пастух, що стрiлами сипле навколо,
Й зовсiм не дбае про те, куди з них яка полетiла.
Лань же чимдуж утiкае лiсами в дiктейськi iзвори,
В боцi ж у неi стримить увесь час та стрiла смертоносна.

От iз собою Енея вона скрiзь по городу водить,
75 Мiсто усе i сiдонськi багатства показуе, хоче
Щось пояснити, та рве на пiвсловi. А день звечорiе —
Знову тi самi бенкети справляе i слухати прагне
Знову, безумна, про горе троянське; слова його пильно
З уст випивае. А потiм, коли вже розiйдуться, й свiтло
80 Мiсяця згасне, i темiнь настане, й, заходячи, зорi
Кличуть до сну, то в порожнiх покоях самотня сумуе
І на покинуте ложе лягае сама, вiдчувае
Близько й, хоча i вiдсутнього, бачить його бiля себе —
Або, полонена образом батьковим, нiжно до лона
85 Горне Асканiя – може, обдурить любов невимовну.
Вежi, початi вiднинi, не тягнуться вгору, i збройних
Вправ юнаки не виконують, гаванi й захисних замкiв
Задля вiйни не будують; припинено все споруджати —
Й мури високi, i грiзнi тi башти, що неба сягають.
90 Жiнка Юпiтера мила, лише змiркувавши, що та вже
В путах хвороби, та й про поговiр iй, шаленiй, байдуже,
Словом таким до Венери озвалась Сатурнова донька:
«Славу величну i здобич пресвiтлу ви разом придбали —
Ти i твiй син. Великi i славнi всi будуть богове,
95 Як два боги одну жiнку обманом своiм подолають.
Знаю i те я прекрасно, що ти, наших мурiв злякавшись,
Мала в пiдозрi гостиннi доми в Карфагенi могутнiм.
Як, проте, нам тут погодитись, нащо суперництво наше?
Чом не укласти нам вiчного миру i не одружить iх?
100 Ти досягнула, чого так бажала у серцi своему:
Вже запалала коханням Дiдона, жар костi iй палить.
Отже, керуймо цим спiльним народом на рiвних началах:
Хай i вона чоловiку-фрiгiйцевi служить як жiнка,
Хай i тiрiйцi, як придане, ввiйдуть в твое володiння».

105 Стежачи думкою, все ж, чи нема у словах цих облуди,
Щоб iталiйську могутнiсть загнати на берег лiвiйський,
Вiдповiдае Венера: «Хто буде такий нерозумний,
Щоб не годився на це i з тобою вiйну починав би?
Тiльки б усе те, про що ти говориш, щасливо здiйснилось!
110 Та непокоiть мене i доля, i те, чи Юпiтер
Згоден, щоб спiльне було у пунiйцiв з троянцями мiсто;
Схвалить чи нi вiн союз тих народiв, сполучення iхне.
Ти його жiнка, тобi таки личить його попросити;
Йди, я пiду за тобою». На це знов цариця Юнона:
115 «Це вже моя буде справа. Тепер уважай, як я хочу
Те повести все, що статися мае, скажу коротенько:
Завтра на лови Еней i Дiдона нещасна до гаю
Виiхать хочуть, як тiльки Тiтан свое ранне промiння
Свiтовi завтра появить i землю почне осявати,
120 Чорну зiшлю градову на них тучу, коли гарячкове
Заметушаться ловцi й опережуть сiтями iзвори,
Зливою змию, заграю громами iз хмарного неба.
Все товариство тодi розбiжиться i в темрявi зникне.
Вождь тодi Троi й Дiдона, обое, вбiжать до печери
125 Разом. З'явлюся i я там, якщо ж i твоя на те буде
Воля, то iх у подружжя зв'яжу я навiк, – хай належна
Буде йому. Тут же буде й весiлля?» На те Кiтерея
Згоду дала й усмiхнулась, бо пiдступ ii зрозумiла.[87 - Пiдступ Юнони, яка хотiла затримати Енея в Африцi i не пустити в Італiю.]

Рання тим часом iз хвиль Океану вже вийшла Аврора,
130 І засвiтилося небо промiнням, а молодь добiрна
З брам висипае i сiтi несе очкуватi, i сильця,
Й ратища широколезi; iздцi виiжджають массiльськi
З турмою гончих собак. Та чомусь забарилась цариця
В спальнi, i ждуть при порозi на неi пунiйськi вельможi.
135 Жде й дзвiнконогий баский аргамак бiля входу, – в оздобi
З пурпуру й золота вiн неспокiйно глодае вудила, Пiною вкритi.
Аж, зрештою, вийшла iз почтом великим:
Шати сiдонськi на нiй i обшитi каймою в мережах,
І сагайдак золотий, iз золота шпилька у косах,
140 Застiбка з золота шати багрянi на нiй запинае.
От i фрiгiйський з'явився загiн, i з Іулом веселим
Всi виступають. Та серед усiх сам Еней найпишнiший
Мiж товариством з'явився й з'еднав тi загони обидва.
Мов Аполлон, що додому з зимiвлi з-над Ксанту вертае
145 І прибувае з Лiкii на Делос, щоб тут вiдновити
Знов хороводи, а при вiвтарях уже товпляться всумiш
Жителi Криту й дрiопи строкатi, iще й агатiрси;[88 - Аполлон узимку перебував у Лiкii, в Малiй Азii, а влiтку на островi Делосi, де його прихiд вiтали спiвами й танцями.]
Сам вiн ступае верхiв'ями Кiнту, i кучерi буйнi
Лавром вiнчае м'яким, i вiнець золотий накладае,
150 Й стрiли на плечах дзвенять, – та нiчим же не гiрший вiд нього,
Ідучи верхи, Еней: такою вiн сяе красою.

А прибули вони в гори високi, у нетрi безкраi,
З гiр позбiгали козулi, iз скельних верхiв розiгнавшись,
Оленi з другого боку поля пробiгають розлогi,
155 Куряву збили, тiкають, юрбою верхи покидають.
А молоденький Асканiй на борзому конику грае
По долинах то з одними, то з другими йде в перегони;
Молиться в серцi, щоб так йому з гiр або лев рудошкiрий,
Або запiнений дикий кабан на путi нагодився.

160 Але тим часом по цiлому небу знялися великi
Шуми i гуркiт, i ринула злива усумiш iз градом.
Тут весь тiрiйський загiн i за ним уся молодь троянська,
З ними й дарданський Венерин унучок у сторони рiзнi,
Перелякавшись, розбiглись шукать собi схову; тут рiки
165 З гiр полилися. Дiдона й володар троянський в печеру
Вбiгли глибоку, в ту ж саму. І перша Земля i Юнона,[89 - Землю, як найдавнiшу з богинь, подiбно Юнонi, вважали покровителькою шлюбного життя.]
Шлюбiв творителька, знак подали. Заiскрилося небо
І вiдгукнулось на шлюб цей; заплакали нiмфи на горах.[90 - У цьому шлюбi блискавка була замiсть весiльного смолоскипа i плач нiмф замiняв весiльнi спiви.]
Мить та найпершою горя i смертi причиною стала.
170 З тоi хвилини Дiдона вже бiльше не крие кохання;
Вже на людський поговiр не зважае, не дбае про славу:
Зве це подружжям, щоб назвою тою свiй грiх прикрасити.

Зараз пiшла по лiвiйських просторих мiстах
Поголоска, В свiтi вiд неi швидкiшоi гидi нiде не бувае.
175 В русi жива, вона сил набувае й росте по дорозi;
Спершу вiд страху мала, вона згодом сягае до неба,
Ходить сама по землi, а голову в хмарах ховае.
Кажуть, що мати Земля породила ii, бо сердита
В гнiвi була на богiв; тож ii, вже останню дитину,
180 Кея сестру й Енкелада, у бiгу швидку й бистрокрилу,
Їм породила, потвору велику й страшну, – скiльки в неi
Пер е на тiлi, то стiльки е й бистрих очей попiд ними —
Дивно сказать – стiльки ж уст i у них язикiв стiльки ж само,
Стiльки ж i вух насторожених. В темрявi ночi лiтае
185 Помiж землею i небом; i скиглить, очей не заплющить
Навiть в солодкому снi. Вдень сидить, вигляда на вершечках
Башт, на високих покрiвлях, мiста з них лякае великi,
Бо й на брехливi вiстки завзято чатуе, й на правду.
Ця Поголоска на всякi лади просувалась мiж людом,
190 Тiшачись дуже, що може про правду й неправду спiвати:
Ширила скрiзь, що приiхав Еней iз троянського роду
І одружитися з ним побажала прекрасна Дiдона;
Що цiлу зиму уже, забувши про справи державнi,
Тiльки гульнi й ласолюбству стидкому вони вiддаються.
195 Ось яку погань розносила помiж людьми ця богиня.
Далi до Ярба-царя завертае вона своi кроки,
Серце у нього словами розпалюе, лють викликае.

Вiн, син Аммона i нiмфи, умкнутоi вiд Гарамантiв,
Храмiв величних Юпiтеру сто збудував у широкiм
200 Царствi й жертовникiв сто i на них посвятив невгасиму
Ватру, i божу сторожу невпинну. Долiвка спливала
Кров'ю жертовною, квiти всiлякi вiнчали одвiрки.
Розгарячившись вiстями вiн прикрими, в приступi лютi
В храмi, як кажуть, посеред богiв, перед iх вiвтарями,
205 Руки до неба пiднiсши, Юпiтеру щиро молився:
«О всемогутнiй Юпiтер, якому народ маврусiйський
В жертву злива на бенкетах своiх, на мережаних ложах,
Вакха ленейського дар, чи ти бачиш, що дiеться вколо?[91 - Вакха ленейського дар – вино.]
Батьку, чи ж марно громiв боiмося, що iх посилаеш?
210 Може, i в хмарах слiпi блискавки, що страшать нас,
І гуркiт Їх вже безсилий? Ось жiнка, блукальниця в нашiй краiнi,
Поле купила i мiсто на нiм заснувала, а ми iй
Це узбережжя дали для ужитку за нашим законом, —
Сватання смiла вiдкинуть мое, а прийняти Енея
215 На царювання. Парiс цей iз почтом напiвчоловiчим
Бороду й волос, вiд мазей вологий, тюрбаном меонським[92 - Тюрбан лiвонський – фрiгiйська шапка iз стрiчками, яку пiдв’язували пiд бородою;…вiд мазей вологий… – Намазувати волосся пахучими мазями вважалося ознакою рознiженостi, непристойностi.]
Нинi пiдв'язуе й править загарбаним. Ми ж тобi жертви
В храмах приносим дарма й лиш пустим потiшаемось блиском».

Вислухав батько всевладний, як при вiвтарi вiн молився,
220 Й очi на мури царицi звернув, на закоханих пару,
Що призабули про славу людську, й до Меркурiя мовить,
Й ось що Юпiтер йому доручае: «Послухай, мiй сину,
Клич-но Зефiрiв до себе, й на крилах лети, i наказ мiй
Швидко неси крiзь повiтря вождевi дарданському, десь вiн
225 Долi шука в Карфагенi тiрiйському й не пам'ятае
Мiст, що iх доля йому присудила. Цiлком не такого
Нам обiцяла колись його мати вродлива й два рази
Вирвала цiлим iз грецькоi сiчi.[93 - …два рази вирвала цiлим iз грецькоi сiчi. – Раз вiд меча Дiомеда («Ілiада», V, 311 i далi), вдруге, коли греки руйнували Трою.] Казала, що буде
Владарем вiн у Італii, повний могутньоi сили
230 Й гуку военного, сплодить потомство достойного роду,
Кровi тевкрiйськоi, що вiн пiдкорить весь свiт своiй владi.
Як не запалюе зовсiм його вже тих подвигiв слава,
І потрудитись не хоче нiяк, щоб ту славу здобути,
То чи пожалуе батько Асканiю й римського замку?
235 Що вiн замислив? Про що мiж ворожого мрiе народу,
І до авзонського племенi й нив збайдужiлий лавiнських?
Хай вiдпливае. На цьому й усе – так йому сповiстиш ти».

Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.
Спершу сандалii тi золотi вiн на ноги взувае,
240 Що в пiднебесних просторах на крилах несуть понад води
Чи понад землю, як вихор. А потiм взяв гiлку, якою[94 - …взяв гiлку… – палицю, повиту змiями (атрибут Меркурiя).]
Тiнi блiдi то однi викликае вiн з Орка, то iншi
Гонить у Тартар страшний, нею сни навiвае i будить,
Навiть мерцям вiдкриваючи очi; керуе вiтрами
245 Й перепливае вiн нею по хмарах бурхливих. У льотi
Бачить i верх кам'яний, i стiни стрiмчастi Атланта,
Що досягае верхiв'ями самого неба, Атланта,
Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорнi
Хмари кругом, i бурi з дощами шугають над нею.
250 Плечi йому засипають снiги, з пiдборiддя в старого
Плинуть потоки, i льодом страшна борода узялася.
Вперше отут, на крилах злiтаючи рiвних, Кiлленець
Став, з того мiсця вiн кинувсь на хвилi усiм своiм тiлом,
Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато
255 Риби, низько лiтае над самими хвилями моря.
Саме отак, помiж небом й землею лiтаючи, близько
Берега Лiвii, всюди пiщаного, рiзав повiтря,
Йдучи вiд дiда по матерi[95 - Атлант був дiдом Меркурiя.] прямо, Кiлленський потомок.
Щойно ступнями крилатими хиж вiн торкнувсь африканських,
260 Бачить Енея, як той укрiпляе фортецю й будинки
Ставить новi. У нього при боцi був меч, що вогнистим
Яспiсом сяяв, мов зорi; на плечi накинув кирею,
Пурпуром з Тiру горiла вона, – дар багатий Дiдони, —
Золотом нiжно ii вишивала. Енеевi зразу
265 Мовить вiн: «Ставиш пiдвалини пiд Карфаген ти високий,
Жiнцi в догоду ти мiсто красиве, ох горе, будуеш!
А про державу свою i призначення власне забув ти?
Шле iз Олiмпу ясного мене повелитель безсмертних,
Що потрясае своею могутнiстю небо i землю, —
270 З подувом вiтру звелiв вiн накази тобi передати:
Що ти замислив? Чого у лiвiйськiм краю забарився?
Що ж, коли зовсiм тебе вже не вабить тих подвигiв слава
І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,
То пригадай, що Асканiй росте, твiй потомок, майбутнiй
275 Твiй спадкоемець Іул, якому в Італii царство
Й римська належить земля». Це Кiлленець сказав i, на словi
Цiм перервавши, вiн вигляд вiдкинув людський i, розплившись
В вiддалi в нiжну хмаринку, з очей його десь загубився.

Аж занiмiв наш Еней, це побачивши, аж знепритомнiв,
280 Cтало аж дибом волосся, i голос засiкся у горлi.
Хоче як стiй утiкати, покинуть цю землю солодку:
Так вiн злякався цiеi богiв остороги й наказу.
Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця
В шалi такому? Де взяти вiдваги? І з чого почати?
285 Перебiгае з одного на друге вiн мислю швидкою,
Рiзнi можливостi ловить, на всякi лади iх тлумачить.
Б'еться вiн так iз думками, й найкращою ця ось здаеться:
Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна
Нишком готовили, друзiв збирали на березi, зараз
290 Потай щоб зброiлись та щоб таiли, чому все те роблять.
Сам же тим часом, коли ще Дiдона сердешна не знае
Й не сподiваеться, що розiб'еться iх щире кохання,
Думать вiн буде, коли б пiдступити у найдогiднiшу
Мить для розмови i як би до неi промовить найкраще.
295 Радо це всi сприйняли i виконують скоро накази.

Хитрощi цi зрозумiла цариця (хто б мiг одурити
Тих, що кохають?). І перша збагнула цей задум майбутнiй,
Певного й то боячися. Їй, ошалiлiй, доносить
Та ж Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.
300 Розум утративши свiй, божевiльна, по мiсту лiтае,
Наче шалена при виносi святощiв з храму Тiада,
Чи коли оргiй трилiтнiх влаштовують Вакховi свято
І на Кiтейрон-горi лунають вночi завивання.
Врештi сама до Енея приходить i так промовляе:
305 «Зраднику, ти сподiвався, що зможеш такий величезний
Злочин втаiти вiд мене й лишить тайкома мою землю?
Чи не задержить тебе вже нiщо – анi наше кохання,
Анi колишня присяга, нi те, що Дiдона загине
Смертю жорстокою? Навiть узимку ти з флотом рушаеш
310 І в буревii пiвнiчнi пливти поспiшаеш по морю?
Серця не маеш! Якби не в чужi ти краi i оселi
Їхав, а Троя стара ще стояла б, – чи iхав би в Трою
Флотом по збуренiм морi? Вiд мене тiкаеш? Благаю
Слiз цих заради i даного слова, бо бiльше нiчого
315 Я собi, бiднiй, сама не лишила, й заради весiлля
Нашого, ради початку подружжя: як добре зробила
Щось я для тебе, як що-небудь з того було тобi миле, —
Змилуйсь над домом, який загибае, облиш свою думку,
Як тiльки можна просити, прошу. Через тебе на мене
320 Лютi лiвiйськi народи й князi нумiдiйськi, й тiрiйцi
Вже вороги менi. Сором утратила я задля тебе
Й чесне iм'я мое давне, що ним аж до зiр величалась.
Гостю мiй, ця-бо лиш назва по мужу для мене лишилась,
Ледве живу, на поталу кому ти мене покидаеш?
325 Отже, чого менi ждати тепер? Тiльки того, що брат мiй
Пiгмалiон оцi мури потужнi зруйнуе, чи гетул
Ярб у полон поведе? Ох, коли б хоч потомка вiд тебе,
Поки покинеш мене, зачала була, щоб хоч маленький
Бiгав Еней по свiтлицi й нагадував личком твiй вигляд, —
330 Не вiдчувала б, що я вже пропаща така i самотня».

Так говорила, а вiн, пригадавши Юпiтера слово,
Й оком не клiпнув, а в серцi змагався та бiль гамував свiй, —
Врештi вiн коротко каже: «Царице, нiколи не мiг би
Я заперечить, хоч скiльки б ти послуг своiх не згадала.
335 Буде приемно й Елiссу спогадувать, поки мiй розум
Буде притомний i поки мiй дух зможе рухати тiлом.
Дещо, до речi, скажу: нiколи не мав я надii
Втечу свою затаiти, не думай того, i нiколи
Я не носив смолоскипiв весiльних, твоiм чоловiком
340 Я не вважався i шлюбних я уз не шукав.
Якби доля Жить за бажанням дала, по своiй усе дiяти волi,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vergiliy/eneyida/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


У заспiвi, в якому стисло викладаеться тема «Енеiди» та мiститься традицiйне звертання до музи, Вергiлiй не згадуе iменi свого героя, бо кожний римлянин прекрасно знав, що з Троi до Лацiя прибув саме Еней.




2


Землi лавiнськi – територiя мiста Лавiнii на захiдному узбережжi Лацiя, заснованого, за легендою, Енеем на честь Лавiнii, дочки царя Латина, з якою вiн одружився пiсля переможноi вiйни з Турном.




3


Мiсто Альба-Лонга, засноване сином Енея Асканiем, стало столицею Лацiя. Тут довгi роки правили нащадки другого сина Енея – Сiльвiя (вiд Лавiнii). Засновниками ж Рима, за переказом, були брати-близнята Ромул i Рем, сини царiвни з Альби-Лонги Реi Сiльвii i бога Марса.




4


Карфаген заснували фiнiкiйськi колонiсти з мiста Тiра в IX ст. до н. е. (814 р.). Отже, зiставлення часу падiння Троi, яке мало мiсце в кiнцi XII ст., з заснуванням Карфагена – явний анахронiзм.




5


Натяк на зруйнування Карфагена римлянами в 146 р. до н. е.




6


За грекiв. Юнона була на боцi грекiв пiд час Троянськоi вiйни. В «Енеiдi» вона далi переслiдуе троянцiв.




7


Троянський царевич Парiс присудив яблуко краси Венерi, через що викликав гнiв Юнони i Мiнерви, якi претендували на титул найкрасивiшоi богинi.




8


Предок Енея Ганiмед був поставлений виночерпiем богiв замiсть дочки Юнони – Геби.




9


Свою розповiдь починае Вергiлiй не вiд падiння Троi, а з часу, коли троянцi на сьомому роцi блукання наближалися до Італii. Попереднi подii викладенi в II i III книгах у розповiдi Енея.




10


За Гомером («Ілiада», V, 329 i далi), Еней загинув би вiд меча грецького героя Дiомеда, сина Тiдея, коли б його не врятувала Венера.




11


Блага Церери – зерно, хлiб, iжа.




12


Двоеряднi судна – так званi бiреми – кораблi з двома ярусами весел.




13


Зброя Каiка – на кормi корабля вмiщували для його вiдзнаки зброю.




14


Троя, яка мала ще iншу назву – Ілiон.




15


Тога – нацiональний одяг римлян.




16


Цезар – тут Октавiан Август, усиновлений Гаем Юлiем Цезарем.




17


Поет мае на увазi перемоги Октавiана над египетською царицею Клеопатрою.




18


Вiдчиненi дверi храму Януса показували, що римська держава веде вiйну, зачиненi – що мирний час.




19


…сина шле Майi… – тобто бога Меркурiя, вiсника богiв.




20


Котурн – високе мистецьке взуття.




21


…птах… Юпiтерiв… – орел.




22


Аналогiчно в «Одiссеi» Гомера (VII, 39 i далi) Афiна окутуе Одiссея туманом, щоб вiн непомiченим увiйшов до мiста i палацу Алкiноя.




23


Голова коня була викарбувана на карфагенських монетах як емблема мiста.




24


Вергiлiй переносить на карфагенськi стосунки римський звичай вести засiдання сенату в храмах богiв.




25


Неповний вiрш. Таких в «Енеiдi» – 58.




26


Батечко тевкрiв – Еней, проводир троянцiв.




27


Мармур iз острова Пароса вважався найкращим.




28


Римляни вважали карфагенян вiроломними.




29


Стрiли Тiфея – громи Юпiтера. Названi так тому, що Юпiтер уперше громом убив велетня Тiфея. Цим порiвнянням зображено всемогутнiсть бога любовi.




30


Іопас грав… – Іопас оспiвуе виникнення свiту i життя на землi, подiбно як Орфей в «Аргонавтицi» Аполлонiя Родоського.




31


Син Аврори – Мемнон, ватажок ефiопiв.




32


Улiсс звинуватив Паламеда в зрадi, знайшовши у нього сфальшований лист троянського царя Прiама i грошi, що закопав у його наметi сам Улiсс. Греки вбили Паламеда (див. рядок 90).




33


При вирушеннi в Трою грекiв затримала буря в Авлiдi; щоб мати благополучне плавання, за провiщанням оракула, вони принесли в жертву дочку царя Агамемнона – Іфiгенiю (за мiфом, Артемiда замiнила Іфiгенiю ланню i взяла дiвчину в Таврiду).




34


Ітакiець – Одiссей, правитель острова Ітаки.




35


Митець-лиходiй – той же Одiссей-Улiсс.




36


Стародавнi греки i римляни посипали голови жертовних тварин перед тим, як зарiзати, мукою, грубо меленою i змiшаною з сiллю, та прикрашували iх стрiчками.




37


…до Пелопових мурiв… – до Аргосу i Мiкен на Пелопоннесi. Мури цi побудував Пелопс.




38


Опис загибелi Лаокоона та його синiв, задушених велетенськими змiями, що iх наслали розгнiванi боги. Лессiнг у славнозвiснiй працi «Лаокоон» порiвнюе Вергiлiеве зображення з античною скульптурою – групою Лаокоона (знайденою в Римi в 1506 р.), яку створили родоськi скульптори в І ст. до н. е. – Агесандр, Полiдор i Афiнодор, i дослiджуе питання рiзницi мiж лiтературою й образотворчим мистецтвом.




39


Трiтонiда – тобто Мiнерва, зображення якоi стояло в Троi.




40


Морський бог Нерей, як i Нептун, мае в руках тризубець – символ влади над морем.




41


Греки, якi повернулись пiсля втечi, дiзнаються про обман за рiзницею в мовi.




42


Бойовий прийом римських легiонерiв: римськi солдати тримали над головою щити так, що краi iх заходили один за один i могли захистити вiд будь-якоi зброi.




43


Гомер в «Ілiадi» (VI, 243) згадуе про кiмнати п’ятдесяти синiв i дванадцяти зятiв Прiамових.




44


Храм або жертовник служили надiйним захистом для переслiдуваних.




45


Тiндареева донька – Єлена, дружина Менелая.




46


Троя нептунська – за переказом, Нептун i Аполлон допомогли Лаомедонтовi збудувати мури Троi.




47


Земля мавортiйська – Фракiя, покровителем якоi був бог вiйни Марс.




48


Юпiтеровi.




49


Батько Градiв – Марс.




50


Стародавнi греки i римляни скроплювали могилу померлого молоком, медом, вином i кров’ю жертовних тварин.




51


Священна земля – острiв Делос, мiсце народження Аполлона i Дiани.




52


Дорiдi, дружинi Нерея.




53


До народження Аполлона i Дiани Делос був плавучим островом.




54


Божий стрiлець – Аполлон, що разив стрiлами.




55


Гора – маеться на увазi Кiнт.




56


Юпiтера острiв – там нiби народився цей бог.




57


Корибанти – жерцi богинi Кiбели.




58


Царство кносiйське – острiв Крит.




59


Острiв Наксос славився культом Вакха.




60


Парос снiжно-бiлий – вiд бiлого мармуру, що його добували на цьому островi.




61


Римовi.




62


Дардан та Іас народилися в Італii, в Етрурii, i переселилися до Малоi Азii, до Троади.




63


Краiна дiктейська – Крит.




64


Тевкра i Дардана.




65


Фурii – гарпii пiзнiше стали ототожнюватися з фурiями.




66


Храм Аполлона – на мисi Актii, бiля берегiв якого плавання було дуже небезпечним.




67


За римським звичаем, до дверей храму прибивали вiйськовi обладунки, вказавши iм’я переможця i переможеного.




68


…високi твердинi феакiв… – острiв Коркiра (нинi Корфу).




69


Троянськi поселенцi в Епiрi називали мiсцевостi iменами зi своеi вiтчизни – Троi.




70


Сина Ахiлла… – тобто Пiрра.




71


Гектора, дядька… – Креуза була сестрою Гектора.




72


…до вiщуна… – до Гелена.




73


Пурпурний колiр, як вiрили стародавнi греки i римляни, охороняв вiд лихого ока.




74


Змiст такий: для морякiв, якi пливуть вiд iонiйського моря, Мессiнська протока здаеться закритою мисом Пелором; при наближеннi мис немовби вiддаляеться i дае прохiд у протоку.




75


Ворожбитка – Сiвiлла.




76


Фебiв вiщун – Гелен.




77


…щоб менше грекам були на завадi… – тобто краще, щоб цi мiсця лежали подалi вiд шляху грекiв.




78


…пристань i… храм… Мiнерви… – теперiшне Кастро в Калабрii.




79


За римським звичаем, слiд зважати на перший вiщий знак пiд час сходження на берег.




80


Лацiнська богиня – Юнона, що на мисi Лацiнiй в областi Бруцiй мала славнозвiсний храм. На цьому ж мисi були мiста Кавлон i Сцiлацей.




81


…до манiв… – до пiдземного царства тiней.




82


Вiн – Енкелад. Виверження Етни бувае нiбито через зусилля цього гiганта звiльнитися з-пiд гори.




83


Про пригоди Одiссея i його супутникiв у печерi Полiфема, ослiплення циклопа (кiклопа) i чудесну втечу грекiв розповiдае Гомер у IX пiснi «Одiссеi».




84


Фебове свiтло – сонячне свiтло, сонце.




85


…злочином брата… – Пiгмалiона, що вбив чоловiка Дiдони Сiхея.




86


Цереру, богиню землеробства, вважали законодавицею культури i норм шлюбного життя. Лiей – Вакх, що вважався богом родючостi й зростання.




87


Пiдступ Юнони, яка хотiла затримати Енея в Африцi i не пустити в Італiю.




88


Аполлон узимку перебував у Лiкii, в Малiй Азii, а влiтку на островi Делосi, де його прихiд вiтали спiвами й танцями.




89


Землю, як найдавнiшу з богинь, подiбно Юнонi, вважали покровителькою шлюбного життя.




90


У цьому шлюбi блискавка була замiсть весiльного смолоскипа i плач нiмф замiняв весiльнi спiви.




91


Вакха ленейського дар – вино.




92


Тюрбан лiвонський – фрiгiйська шапка iз стрiчками, яку пiдв’язували пiд бородою;…вiд мазей вологий… – Намазувати волосся пахучими мазями вважалося ознакою рознiженостi, непристойностi.




93


…два рази вирвала цiлим iз грецькоi сiчi. – Раз вiд меча Дiомеда («Ілiада», V, 311 i далi), вдруге, коли греки руйнували Трою.




94


…взяв гiлку… – палицю, повиту змiями (атрибут Меркурiя).




95


Атлант був дiдом Меркурiя.