Книга - Месник

Месник
Олексiй Кононенко


Олексiй Кононенко (нар. 1957 р.) – автор бiльше двох десяткiв книг та понад ста пiсень, лауреат Всеукраiнськоi премii iм. Івана Огiенка (2003), заслужений дiяч мистецтв Украiни (2004), член Нацiональноi спiлки письменникiв Украiни. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Щоденник чоловiка на межi сторiч», «Абетка», «Десять кошенят», «Азбука дороги», «Бiла юрта. Мiфологiя та епос Туркменiстану», «Энциклопедия славянской культури, письменности и мифологии».

Модест Окунь, простий сiльський хлопець, пiшов працювати охоронцем до свого колишнього шкiльного товариша i перебрався до мiста. Там вiн зустрiв свое кохання, зазнав зради найкращого друга, зрозумiв, що людина – лише iграшка в руках можновладцiв, якоi у будь-яку мить можуть позбутися, i врештi-решт, перетворився на безжального месника, котрий жорстоко помстився своiм кривдникам.





Олексiй Кононенко

Месник





Месник



Збiг iмен, фактiв, подiй з якимись дiйсними або схожими е чистий випадок, i не бiльше того.


Вовк назустрiч – на добро.

    Народна прикмета

Модесту Марсовичу Окуню непогано жилося завжди. Але увесь час десь пiд ложечкою ворушилося щось паскудне. Ворухнеться й у голову вiддае: не так живеш! Почалося це ще у глибокому дитинствi. Батько Модеста повнiстю вiдповiдав своему iменi, вiн дiйсно нагадував грiзного бога вiйни. Високий, широкоплечий, похнюплений. До того ж, сутулився й опускав пiвколом крутi плечi. Волосся iжаком i триденна щетина доповнювали картину. Марс iнколи коротко розказував охочим, що iхнiй рiд – козацький, що всi чоловiки були вояками, а вiн захотiв, аби син став освiченою мирною людиною, i тому назвав сина високопоетичним iменем Модест. Ще жалiвся, що якийсь чиновник, переписуючи документи, викинув у прiзвищi передню букву «Г», бо було ж – Гокунь. Так на Запорожжi називали козакiв, якi сидiли спереду на човнах-чайках i своiми гучними голосами попереджали про наближення до Днiпрових порогiв та й про iншi небезпеки.

Односельцi не могли звикнути до незвичного iменi i називали Модеста Модя, а пiзнiше, коли вирiс, – Дмитро Марсович. Їм вселяла повагу його монументальна фiгура i кам’яна фiзiя. А ще те, що менший Окунь був людиною слова i дiла, чiтко вiдповiдав «нi» або «так». Його не треба було перепитувати, якщо вже сказав «так» – зробить вчасно, а чого не вмiв – за те не брався, як би його не умовляли.

До смертi батька був Модя пiдсобним на бойнi. Грошей за роботу не платили, а натурою, тобто продуктами, – завжди. У хатi було все. Вже i сильнiшим вiд батька був синок, та що там – однорiчного бичка кулаком завалив. Але батько не випускав його в «основний склад», робив усе сам. Син батьковi нiколи не заперечував, якось лише, коли сильна гроза розчепiрила блискавицями темряву, спробував було:

– Батьку, може, не пiдемо додому… Заночуемо…

Батько блиснув очима – що та блискавиця:

– Скiльки живу – ночував удома!

А вже бiля самоi хати вцiлила блискавка в стовп, зигзагом сiпнулася по дротах, обiрвався дрiт i впав Марсовi на плече. Назавжди врiзалося в пам’ять: батько з пiднятими до неба руками i жахливий гуркiт грому. Як упав батько, як висмикнув його, вiдчувши електричний розряд, що йде крiзь тiло в землю, як нiс додому, – майже не пам’ятав, похорон – теж мов у туманi. Пiсля став мовчазним та похмурим, виконував звичну роботу як робот.


* * *

Якось на Великдень приiхав до рiднi однокласник Окуня Сашко Жабов. Приiхав на джипi, чим розбурхав усе село.

Разом iз Сашком Модест колись «гриз науку» в районному центрi. У селi лише початкова школа була. Влiтку iздили на велосипедах, а взимку надiвали кирзовi чоботи – для форсу Години двi пробиралися крiзь величезнi замети, шлях чималий – майже десять кiлометрiв. Виходили темним ранком за село, запалювали смолоскипа i вервечкою дибали здобувати науку. Приходили на третiй урок, розвiшували онучi на батареях, пiд батареi ставили мокрi кирзаки i, перевзувшись у кеди, ввалювалися в клас. Учителi вважали це майже подвигом, захоплювалися i завищували оцiнки, лише фiзик називав iх «долбоносовими» i лiпив у щоденники одиницi.

Нiхто iз села не жив у шкiльному гуртожитку, як бiльшiсть хлопцiв з iнших навколишнiх сiл. Село взагалi було хоч i маленьким, але норовливим. Нижче гiдностi було жителям села кому-небудь вклонятися. Тому-то i не знаходили спiльноi мови мiсцевi голови i з районним начальством, i з обласним, тому-то i змiнювалися голови часто. Змiнювалися часто – та все по колу. Пробували було прислати чужака. Ненадовго: не витримав – сам утiк. А дiтвора дивилася на дорослих, особливо хлопцi.

Таким гонористим було село, в якому жив Модест Окунь.

Олександр Жабов у шкiльнi роки був першим другом. Сам не з боязких, з Модею вiн був реальною силою в райцентрi. З ними рахувалися. У старших класах, було дiло, дорослi мужики з райцентру на танцях у клубi компанiею напали – двое в лiкарню потрапили. Окунь мiсяць потiм пояснювальнi в райвiддiлi капiтану Молотову писав. Слава богу, обiйшлося. Кликали Модеста на секцiю боротьби. Прийшов, подивився, зо два рази опинився на килимi, бiльше не допустив – не пiдпустив. Кращий борець, важковаговик, був вiдправлений коротким ударом у глибокий нокдаун, а за кiлька секунд туди ж – тренер. Попросили бiльше не приходити.

Особливо гарною була пара Окунь – Жабов на футбольному полi. Сашко завжди грав попереду, а дружок його, як дуб, стояв у центрi оборони. Пройти Модю було майже неможливо, а паси вiн видавав, як на блюдечку. Футбольна команда села привозила головам кубок за кубком.

Не сварилися хлопцi – дiлити було нiчого, завжди знаходили спiльну мову. У десятому класi частiше пропускали уроки – сачкували. Виходили ранком, але не в школу, за селом звертали в лiс. По дорозi вiдомим способом – «на шнурок» – ловили курку i доходили майже до Холодного Яру, за яким починалося Гниле Болото. У визначеному мiсцi закопували здобич у глину, розводили вогонь i запiкали. Нiчого смачнiшого Модя у життi не iв.

У Яр не ходили, мiсце вважалося недобрим. Говорили старi, що в Холодному Яру багато людей полягло з давнiх часiв. А дiд Башкир, у якого рот не закривався, якось сказав, що всякий, хто пройде Холодний Яр у нiч повного мiсяця наскрiзь до Гнилого Болота, знайде скарб, але потiм кого-небудь зрадить. Ще дiд розповiдав, що в Яру багато скарбiв у рiзнi часи заховано, але стережуть тi скарби вовкособаки та перевертнi. Перевертнiв нiхто нiколи не бачив, а вовче виття, особливо пiзньоi осенi i взимку, iнодi в селi було чути. Та й слiди великих лап взимку перетинали шлях, яким пацани пробивалися до школи.

Багато чого оповiдав дiд Башкир. Особливо коли кликали його пограти в «козла». У «козла» в селi мужики i пацани могли грати годинами. Спочатку Модестовi снилися карти, королi його оточували, дами усмiхалися крiзь павинi вiяла, шiстки вiдкривалися i закривалися. Потiм звик, навчився, грав не гiрше за iнших, сiдав завжди в парi iз Сашком або з дiдом Башкиром. Дiд мухлював у кожнiй грi, а коли його ловили клявся, що випадково, i божився, що востанне. Дiда нiколи не проганяли, тому що кращого оповiдача в селi не було.

Інодi, коли дiд особливо входив у раж, гра сама собою зупинялася й усi з вiдкритими ротами слухали байки старого Башкира. Його оповiдки невiдомо яким чином проникали у великий свiт – у район, в обласний центр, у столицю. Вiдтiля поверталися в село на сторiнках газет i журналiв. Дiд сердився, страшенно лаявся, бризкав слиною, але потiм вiдходив i пишався – ходив iз газетою або з журналом i хвалився кожному зустрiчному. Одного разу Башкир навiть грошi одержав iз районноi газети, хоч дорого дiдовi той гонорар обiйшовся!

Дiд випивав рiдко, та нiколи не вiдмовляв Марсовi, батьковi Модеста. Марс за чаркою розповiдав Башкиру про свое життя. Брехати не вмiв, говорив усе як е. Тому дiд знав деякi пiкантнi подробицi життя-буття Марса. Язик у Башкира розв’язувався миттево, таемницi берегти вiн не вмiв.

Якось у село приiхав кореспондент районноi газети. Не знайшовши нiкого у правлiннi колгоспу, журналiст побрiв на польовий стан. Бiля ставочка пiд вербою продовжував життя дiд Башкир. Вiн за звичкою зачепив незнайомця. Треба сказати, що кореспондент був з породи журналюг, вiн умить вiдчув здобич i з задоволенням пiдсiв пiд верби. Перекурили, розговорилися. У журналiста при собi була пляшечка з коньячком – «супутник пропагандиста». Дiду Башкиру коньяк, як то кажуть, пiшов, язик розв’язався, вiн детально розповiв про всi мiсцевi справи, а потiм про все пiдряд. Коли пляшка спорожнiла, на хмiльного Башкира опускався вечiр. Кореспондент пам’ять свою ще не пропив, i через день у районцi вийшла стаття власкора про колгоспнi справи. Хто хоч коли-небудь чув дiда Башкира, мiг упевнено сказати, що ним написано.

А далi… Власкор вiдкрив у газетi рубрику: «Не вигадане – почуте». Воно б i нiчого. Але в одному з номерiв Марс, а вiн читав районку вiд «А» до «Я», прочитав наступну iсторiю:



«Таких зимових днiв природа даруе не так багато. Сонячна морозна погода пiсля снiгопаду кликала мисливцiв у степ. Далеко за селом вони вишикувалися шеренгою i, не поспiшаючи, рухалися вiд лiсосмуги до лiсосмуги. Марсовi повезло. За весь час пiдняли трьох зайчикiв, два вискочили на нього, i вiн iх хоробро поклав. «Хлопцi! Я виходжу з гри! – крикнув Марс за лiсосмугою. – З мене вистачить». Милуючись зимовими пейзажами, вiн попрямував до села. Залишившись наодинцi з природою, Марс майнув у лiсосмугу. Живiт пiдводило з ранку, крутило, смикало – терпiти далi не мiг. Скинувши ватянi штани, грубi пiдштаники i сiмейнi труси, притиснувши рукою рушницю, мисливець присiв пiд високим ясенем. Звершивши цей подвиг, Марс зiбрався було вже вбратися у бойовий обладунок. Тiльки хотiв вiдставити улюблену рушницю, як прямiсiнько перед ним – за п’ять метрiв – пiднявся пристойних розмiрiв заець.

Який мисливець упустить таку здобич?! Миттю Марс приклав рушницю до плеча. Заець i не пискнув. Але стрiляти в такому положеннi Марсовi не доводилося. Вiддача! Приклад посадив мисливця в пристойну купу ще теплого гiвна!

Використовуючи пiдручнi засоби, тобто снiг i власнi пiдштаники, доблесний переможець зайцiв якось упорядкувався. Потiм, не довго думаючи, загорнув здобич у тi ж пiдштаники i сховав у сумку. Добре, що стояв мороз. Поки Марс дiйшов до села, все у сумцi пiдмерзло. «Цiкава ситуацiя, – думав Марс, – i зайчикiв повна сумка, i мисливець усрався Щось треба робити…» І тут якраз бiля чайноi зустрiв старого друга Башкира. Башкир готовий був випити. З нагоди вихiдного, доброго зимового дня, вдалого полювання, зустрiчi, староi дружби. Хiба мало приводiв? Товаришi прийняли пристойну дозу. Сумка лежала в коридорi, а тому запах стримував мороз… Додому Марс прибув пiзно ввечерi, як i мае приходити вдалий мисливець.

За доброю чаркою i розумними розмовами вiн геть-чисто забув про прикру подiю. А тому iз задоволеною усмiшкою вiддав дружинi сумку. Дружина, повернувшись iз кухнi, прокоментувала прихiд мисливця:

– Рiзне було у тебе на полюваннi… Але щоб ти так зайця злякався! Постарiв…



Башкира врятувало те, що вiн теж устиг прочитати газету. Тиждень дiд ховався у знайомих, родичiв, кумiв, але ж на весь вiк не сховаешся. Все ж викрутився Башкир. Попросив водiя автобуса, щоб той привiз з обласного центру три лiтри пива, у п’ятницю дочекався темноi пори, напнув на банку з пивом авоську i почимчикував до лазнi. Лазня в селi славилася на весь район. У п’ятницю – чоловiчий день, у суботу – жiночий. З’iжджалися з усiх усюд, а деякi любителi прибували навiть з обласного центру.

Башкир прийшов, коли народу було вже досить багато. Усi знали про «невигаданi iсторii» в районцi i з iнтересом чекали, чим це закiнчиться. Бiльшiсть спiвчувала Башкиру i незлостиво пiдсмiювалася над Марсом.

По тому, як стихли розмови, Башкир зрозумiв, що Марс тут, та й одяг знайомий побачив. Вiн роздягнувся, взяв таз, прикрив ним авоську з пивом i зайшов у лазню. Навiть тi, хто вже помився, повернулися в очiкуваннi видовища. Марс виник на порозi парилки немов давнiй бог вiйни, iм’я якого вiн так гордо носив, видихнув i вiдразу ж побачив худого низенького Башкира. Миттю схопив вiник i, переходячи на бiг, кинувся до кривдника. Башкир гримнув тазом об стiнку, втиснув обома руками банку з пивом у впадину живота i, високо пiднiмаючи ноги, кинувся тiкати. Два голих чоловiка: один кволий, ребристий, лисий; другий величезний, пружний, волосатий – бiгали, трясучи своiми принадами, мiж кам’яними столиками по слизькiй бетоннiй пiдлозi, як фiгуристи, виписуючи складнi «па». Усi, хто був у лазнi, притиснулися до стiнок i вболiвали… за пиво.

Регiт стояв неймовiрний. Марс кричав: «Уб’ю!» Башкир скавучав: «Пиво! Пиво!» Марс iнодi дiставав худу сраку Башкира сухим вiником. Башкир припускав швидше. При цьому вiн намертво вчепився в банку з пивом. Гвалт видавлював маленькi вiконця.

Нарештi Марс загнав свою жертву в кут i навис над худим тiлом. Башкир запищав: «Кину!!!» Марс вiдсахнувся, опустив руки, пошпурив вiник. «Давай пиво!» – видихнув вiн. Сварка закiнчилася мировою, народивши ще одну байку про пивний забiг у лазнi…

Здавалося, що дiд Башкир нiколи не спить. Вiн тiнню з’являвся на березi, коли пацани тихцем ставили вночi снастi на коропа, давав слушнi поради, а потiм сидiв з ними бiля вогнища до ранку, iв печену картоплю i розповiдав про скарби, захованi у Холодному Яру та на Гнилому Болотi.

Сашко з Модестом навiть зо два рази ходили в Холодний Яр. З лопатами, з мiшками виходили годинi о четвертiй ранку i цiлий день копали. Багато чого познаходили: наконечники, черепки рiзнi, навiть монети срiбнi, кiстки. Але нiчого вартого уваги. Знахiдки здали в музей, iм ще подяку у районцi надрукували.

Дiд Башкир якось сказав по п’янiй справi, що дорогий скарб у Холодному Яру знайти може лише той, хто поживе там, у лiсi А пацани навiть ночувати не залишалися. Незатишне мiсце…

Вже пiзнiше розказав дiд Окуню, що батько його був червоним командиром i воював ув Азii проти басмачiв. Коли ж батька перед вiйною репресували, вдалося Башкиру потайки добратися до рiдних мiсць. Був мобiлiзований до лав Червоноi армii, та воював недовго, потрапив у полон, утiк, знову прокрався додому, а щоб не спокушати долю, жив у лiсах. Тому й знав усiлякi таемницi природи. Односельцi навiть казали про нього, що вiн характерник. Нiколи дiд не повертався з рибалки без риби. На полювання не ходив, але сiльським мисливцям завжди пiдказував, якого дня i куди треба пiти, щоб бути зi здобиччю. Записаний був дiд пiд прiзвищем Бондаренко, але усi називали його Башкиром, хоч мало хто вже пам’ятав, що назвали так, коли прибув вiн до села з далекоi Азii…

– Чому ви не записуете, скiльки всього знаете? – запитував дiда Модест.

– Та пишу… Таку книгу накатаю, увесь свiт буде зачитуватися… – чи то жартував, чи хвалився старий Башкир.

А ще навчив Башкир хлопцiв читати. Починав оповiдати якусь книгу, а на найцiкавiшому мiсцi змовкав.

– Хочете знати далi – бiжiть до бiблiотеки, – смiявся.

Модя перечитав усе про iндiанцiв, потiм «запав» на iсторичнi романи, особливо про давнiх слов’ян. Сашко ковтав детективи. Але мрiяли обидва про скарби. Навiть дали один одному слово: якщо один iз них стане багатим i знаменитим – про товариша не забуде…


* * *

Модест i Сашко зустрiлися на цвинтарi, випили поминальну чарку. Увечерi Сашко зайшов у гостi та й засидiлися до свiтанку. Пили не поспiшаючи, помiрно, бiльше говорили, згадували. Сашко розпитував про нинiшне життя-буття, Модя вiдповiдав коротко, розповiдати особливо було нiчого.

– А як ти живеш? Що робиш? – запитав у старого друга Окунь.

– Це вже ближче до дiла, – чомусь хитро усмiхнувся Сашко. – Я займаюся бiзнесом.

– ?…

– Дивуешся… Правильно. На територii колишнього Союзу нинi iснують тисячi рiзновидiв бiзнесу. Яким тiльки бiзнесом я не займався! Вiд продажу жiночоi бiлизни до бартеру живого товару на телеапаратуру…

– Ну, ти даеш!!!

– Вiд валютних операцiй до «повiтряних» кредитiв. Десь прогорав, але не впадав у вiдчай, починав знову i злiтав нагору.

– І куди ж ти останнiй раз злетiв?

– О-о-о! Нинi мiй бiзнес пов’язаний з полiтикою. Ми поставили на переможця, – пафосно продекламував однокласник.

– Ти розшифруй.

– Розумiеш, полiтику роблять не за грошi, а за великi грошi. Кожному полiтиковi, який шануе себе, потрiбнi люди, фiрми, що вмiють «робити грошi»… Нормальною мовою скажу, що ми, тобто я i ще кiлька чоловiк, сидимо пiд одним депутатом, тримаемо декiлька фiрм, через якi вiдмиваемо грошi. Йому – пирiг, а нам – шматочки пирога.

– Вiн ваша «криша»?

– Звичайно. Вiн грошовитий. Грошi надходять вiд виробництва, iнтереси якого вiн просувае в парламентi, як модно зараз говорити, лобiюе. Є ще надходження вiд людей, яким вiн допомагае.

– Незабаром вибори… Якщо ваш пролетить?

– А навiщо ми цим займаемося? По-перше, вибори робляться за грошi, якi наш «тато» зараз збирае.

– Багато назбирав?

– Не перебивай… По-друге, навiть якщо вiн програе, ми спокiйно будемо працювати далi, зв’язки налагодженi, ми вже в обоймi.

– Цiкаво у вас там усе поставлено. У мене тут набагато простiше…

– Так знаю я твое «виробництво»!.. Не набридло?

– Набридло! До чортикiв! А що робити?

– От! Ти думаеш, навiщо я до тебе прийшов, горiлки попити та язика почесати? Воно, звичайно, приемно згадати нашi пацанячi подвиги… Але!.. Годi! Є у мене до тебе конкретна пропозицiя.

Жабов налив повнi чарки, крекнув: «Давай, Модику!», ковтнув одним махом.

– Так от… Потрiбнi своi люди, щоб було на кого покластися. Та й домовленiсть у нас була. Пам’ятаеш? Я хоч ще i не на вершинi, але близько. Хочу запропонувати тобi стати моiм охоронцем, думаю, згодом ти зможеш бути директором охоронноi контори.

– Оце тобi!!!

– А чого ти? Не святi горшки лiплять. Тебе Господь силою не обiйшов, розум е, не те, що в бiльшостi гоблiнiв, якi в охоронi ходять.

Модест задумався.

– Мужик ти правильний, працювати i слово тримати вмiеш, сiм’i в тебе немае, нiчого не тримае…

– Тут подумати треба…

– Ти ще скажи, що з бичками своiми пiдеш радитися. Що, тобi замiну не знайдуть? Зараз же не молотом худобу б’ють, електрика – кожен зможе, а сила твоя всихае…

– Мабуть, ти правий… Коли iдеш?

– Завтра.

– Заiдеш, дам вiдповiдь, а зараз ходiмо, проведу, поспати треба.

Вони жили на однiй вулицi. Йшли мовчки. Бiля будинку однокласника Модест крекнув, мiцно потис шкiльному товаришевi руку.

– Запали менi твоi слова, матерi його ковiнька! Що тут думати?! Згоден я, спробую влитися в нове життя, заiжджай, буду готовий!

– Ну i добре! Старий, у нас ще все попереду!


* * *

До мiста Модест звик швидко. Сашко сам привiз його в однокiмнатну квартиру.

– Це тобi вiд фiрми.

Квартира майже в центрi мiста йому подобалася. Офiс фiрми Жабова знаходився поруч, у колишньому районному комiтетi колишньоi комунiстичноi партii. Два квадратних хлопцi, що охороняли офiс, у декiлькох словах розповiли про правила, регламент та обов’язки. Нiхто не називав iх по iменi – Болiк i Льолiк. Сашко майже завжди брав iз собою в поiздки по мiсту однокласника.

– Твоя задача мовчати, слухати i дивитися. Я не думаю що який-небудь iдiот буде на мене нападати.

– І це робота? Ти платиш менi великi грошi за те, що я просто тебе супроводжую?

– Такi правила гри. А робота ще буде… Не дай боже!

Окунь ходив у тренажерний зал, калорiйно харчувався а у вихiднi днi – якщо не було поiздок з Жабовим – знайомився з мiстом. Вiн ранiше бував у обласному центрi, але поiздки були «цiльовi»: ринок, базар, унiвермаг. Мiсто було невеликим, запилено-провiнцiйним.

Через мiсяць знав усi райони, виiзди, основнi ресторани, бари, офiси. Дiловi партнери Сашка до нього звикли, впiзнавали, кивали.

Інодi на день-два навiдувався до села. Зустрiчали радо, розпитували про мiське життя, але далеко було Окуню до мистецтва дiда Башкира. Односельчани так i не могли зрозумiти, що вiн робить у мiстi i як заробляе грошi, а Модест якось у серцях сказав:

– Вiдчепiться! Скарб я знайшов у Холодному Яру. Ясно?

Хто повiрив, а хто нi, але бiльше не розпитували.

Полюбив ходити в театр. Квитки коштували недорого, людей на спектаклях було мало, нiхто не чавкав, не дзвонив по мобiльному, усi сидiли тихо, в антрактi прогулювалися у фойе. Усе це подобалося. Інодi розумiв, особливо коли дивився спектакль удесяте, що актори втомилися або з похмiлля, що грають абияк. Але завжди додивлявся до кiнця, не переймався i не сердився.

Одного разу вранцi Сашко покликав товариша до свого кабiнету.

– Сьогоднi iдемо на «стрiлку». Наша фiрма не розрахувалася у визначений термiн за товар, а постачальники попросили розiбратися з нами серйозних людей. Розмова буде складною.

– Може, я сам поiду?

– Модю, буде розмова, а не бiйка. Ти, Болiк i Льолiк, ще кiлька чоловiк – будете тлом, антуражем, вони повиннi зрозумiти, що ми серйозна фiрма, що у нас е люди. За товар ми заплатимо, а вiдсотки платити не будемо, i вони мають iз цим погодитися.

– Тобто ми з ними не дуже добре обiйшлися… Вони з цим повиннi будуть погодитися?

– Ти все правильно зрозумiв. Але! Бачиш, грошi у нас були в дiлi, з якого ми одержували пристойнi вiдсотки. Дiстати iх для розрахунку з постачальниками означало б втратити прибуток. Ми ж повиннi нормально почуватися в цьому життi, смачно iсти, добре вдягатися, спати з гарними жiнками. Чи не так, Модику?

– За рахунок тих же постачальникiв?

– Старий, усi прибутки в нашiй справi ми маемо за рахунок iнших. Звикай. Інакше iншi будуть жити за наш рахунок. Тодi тобi доведеться повернутися на бойню, а менi в конструкторське бюро… Їдемо за годину.

Нiчого особливого. Великий зал центрального ресторану, що колись гримiв на все мiсто. Нинi великi зали непривiтнi. Усе запущене, старе, вицвiлi гардини, просидженi стiльцi, стертi килимовi дорiжки, несвiжi скатертини, повiльнi офiцiанти, незадоволенi своiм вiком i своею платнею.

Модя з незнайомими молодими хлопцями сiв за столик майже бiля виходу. Болiк i Льолiк з невисокою стрункою азiаткою зайняли позицiю бiля пустоi естради. Сашко задумливо дивився у вiкно крiзь келих iз червоним вином, курив На зустрiчах вiн пив пiдiгрiте червоне вино, а курив багато Окунь завжди його бачив iз сигаретою в ротi.

Однокласник Жабова вигiдно вiдрiзнявся вiд усiх бiйцiв-охоронцiв тим, що тримав удар. Практично будь-який, навiть найнесподiванiший. І хоча вiн не був навчений премудростей боксу, рiзних видiв единоборств, бив блискавично. Одного удару було досить, щоб супротивник надовго вийшов iз ладу Нiколи не бив ногою, вiдмовився вiд пiстолета, запропонованого Сашком, а невеликий нiж iз кiстяним рукiв’ям навiть завзятий мент не назвав би холодною зброею. Вiдкiля ж менту знати, що вiн кидав «малюка» з разючою точнiстю – на бойнi було досить часу, щоб навчитися. Про силу метання краще промовчати.

Сидячи бiля вiкна, Модест милувався жiночими сiдницями.

Це заняття входило в число улюблених при довгих сидiннях-чеканнях. Потрiбна територiя завжди залишалася в полi зору, встигав стежити за всiм, що вiдбуваеться, i, що головне, прекрасно чув усе навколо й орiентувався в подiях по звуках. Але варту уваги жiночу сiдничку не пропускав нiколи, i сирени озиралися. «Може, в менi пропадае гiпнотизер?» – думав Модя, ловлячи погляд черговоi жертви.

Перед тим як почув, що розмова за столиком, де сидiли головнi персони ресторанного дiйства, переходить межi припустимоi гучностi, Окунь зрозумiв, що обстановка стае гарячою. Пiдвiвся i пройшов через залу, оцiнюючи ситуацiю. Нi, у залi нiчого не станеться, перевага на боцi Жабова, людей бiльше, i вони готовi. Не поспiшаючи, спустився широкими сходами на перший поверх. Ого! Бiля единого бiльярдного столу клiентiв набагато бiльше, нiж для партii. Усi особи пристойноi статури i напруженi надмiру у чеканнi дiй. Не бiльярд же iх так захопив!

Ще два мiцнi хлопцi п’ють сiк бiля стiйки бару. Сiм чоловiк. А наших нагорi трое i на вулицi четверо, але ворог мiг теж виставити пости на вулицi.

«Почну дiяти», – вирiшив Модя. Вiн давно вже мрiяв про день, коли зможе проявити свое умiння. Слонячою ходою подався до туалету, зайшов, притулився до стiни бiля дверей. Квапливi кроки… Двое.

Один загальмував тiльки на серединi великого ресторанного туалету, другий зробив два кроки й озирнувся. У розворотi побачив, швидше за усе впiймав щелепою твердий кулак i повалився пiд пiсуари. Його напарник викинув тонке лезо перед собою i, пританцьовуючи, пiшов на супротивника. Модя вайлувато нахилився вперед, лiвою пiдiбрав руку, що летiла назустрiч з ножем, вiдвiв ii вбiк, а правою – без замаху, зверху вниз ударив у щелепу. Ноги у хлопця роз’iхалися, i вiн завмер на бетоннiй пiдлозi. Вайлуватiсть Окуня обманула досвiдчених гоблiнiв. Вийшов iз туалету повiльно, тiею ж слонячою ходою. Саня i його партнер по переговорах спускалися сходами мовчки, слiдом iшла Лана, азiатка, едина жiнка з iхньоi команди.

«Чорт! Вся охорона залишилася нагорi! Невже домовилися?… Поспiшив?» – Модя зупинився. Але тут почався рух навколо бiльярдного столу. Хлопцi бiля бару одночасно поставили склянки й пiдтяглися до виходу. Усi розташувалися так, що нiяких сумнiвiв у подальших дiях вже не було. Модя мигнув Ланi i пристроiвся до трiйцi справа, трохи попереду Жабова. Краем ока побачив, як занервував партнер по переговорах, зашарпався, крутячи головою на гусячiй шиi.

Хлопцi пiвколом пiдiйшли на небезпечно близьку вiдстань. До виходу з ресторану залишалося яких-небудь три метри. Окунь побачив за подвiйними дверима своiх з охорони, що поспiшали до мiсця подiй. А далi… Здавалося, що думав, рухався i дiяв вiн один. Пiдхопив Сашка пiд руку надав йому такого прискорення, що той торпедою пролетiв вiдстань до дверей, вiдчинив iх i втрапив у обiйми своiх людей. Модя плечем торкнув Сашкового партнера по переговорах, i той разом iз розбитим величезним дзеркалом зсипався на пiдлогу.

– Прикрий! – крикнув Ланi i вiдразу ж вiдчув лопатками дотик спини тямущоi партнерки.

Двое хлопцiв кинулися до боса, що впав, пiдняли, обтрусили, вiдтягнули до стiйки бару. Двое з двох бокiв метнулися до Модеста, а високий, iз зневажливою усмiшкою, виставивши вперед довжелезну лiву, пiшов на Лану. Модя поклав нападникiв по черзi, не пропустивши жодного удару. Одного гаком у голову, другого прямим у печiнку. Лана в стрибку тупим i твердим носком блискучоi чорноi туфельки розбила лiкоть високому, i той моторошно завив. Супротивники програли, бо не чекали, що неповороткий Модест буде бити першим, на випередження, до того ж вони не сподiвалися на таку силу ударiв. Та й дiвчина виявилася спритнiшою, нiж можна було собi уявити… Чемно пропустивши даму, Модя спокiйно вийшов й акуратно причинив дверi. Машин не було.

– Порядок, нашi виiхали, – констатувала Лана.

– Слава Богу! – вiдповiв iй у тон. – Беремо таксi.

Сiли на задне сидiння.

– У тебе симпатична гепочка, – усмiхнувся, не дивлячись на партнерку, Окунь.

– А ти – нахаба! – навмисно сердито огризнулася Лана.

– Менi було приемно, коли твоi сiдницi доторкнулися до моiх…

– Чорт забирай! – стукнула його по колiну Лана. – Менi теж…

Вони подивилися один на одного i розсмiялися.


* * *

Пiсля обiду в офiсi був розбiр польотiв. Жабов з незмiнною сигаретою бродив по кабiнету.

– Не домовилися! – резюмував. – Тепер – вiйна! А будь-яка вiйна згiрша поганого миру, можуть бути жертви… Хоч мене тiшить твiй дебют, друже, – усмiхнувся до однокласника. – Я, звичайно, спробую будь-якими шляхами домовитися, буду схиляти до переговорiв через посередникiв…

– Було б добре…

– Годi, квит, це все потiм, завтра… Сьогоднi вiдпочиваемо, я замовив сауну, будуть дiвчатка.

– Хто ще iде?

– Ти, я, Болiк i Льолiк, Лана…

– Для Лани теж будуть дiвчата?

– Старий, Лана сама визначаеться, з ким iй бути. До речi, це обумовлено у контрактi.


* * *

Сауна була невеликою, затишною, добре протопленою, пристойний тренажерний зал, чистий басейн. Дiвчата вже накрили стiл i, закутанi в хрусткi простирадла, зустрiчали гостей. Модест вiдчував нещирий смiх i мову. «Це вони щодня так весело кого-небудь зустрiчають. Або через день… Невже iм подобаеться така розмаiтiсть клiентiв i така одноманiтнiсть роботи?…»

Лана пiшла в масажну кiмнату, повернулася в простирадлi i вiдразу ж стала схожою на iнших дiвчат. Нi! Все-таки не схожа. Очi iншi, спокiйнi, упевненi, смiх i розмова щирi. Поки Лана була вiдсутня, чоловiча компанiя, не соромлячись дiвчат роздяглася в загальнiй залi, лиш Окунь замешкався, знiчений присутнiстю дiвиць.

– Давай, давай! – стусаном у бiк пiдбадьорив його Льолiк. – Вони вже такого видiли!

До приходу Лани Модя не встиг роздягнутися i закутатися в простирадло, як iншi. Вiн стояв у плавках i не знав, що робити, розгубився. Лана сiла в крiсло i з усмiшкою дивилася прямо йому в очi. Цi iгри були мiж ними вiднедавна. Спочатку не звертав уваги на азiатку, – вiн узагалi бiльше дивився на жiнок здалеку, – потiм почав вiдчувати на собi ii погляди. «А чому б i нi…» – сам собi сказав, але вагався, не умiв поводитися з жiнками, чекав. Дiзнався, що азiатку зовуть Ланарiя, але i’мя «перекували» на слов’янський манер, i всi звали ii Ланою.

Нiхто не звертав на них жодноi уваги. Модя узяв з купи простирадло.

– Народ, спочатку попаримося, а потiм посидимо, поiмо, поторохтимо. Ходiмо, голод пiдганяе, – Сашко зняв простирадло i, обнявши нiмфу, що оголилася одним порухом, вiдправився на чолi процесii голих у парильню.

Лана пустотливо глянула на Модеста i пiдвелася… голою. Простирадло бiлiло в крiслi. У хлопця перехопило подих. Так, дiвицi молодшi, ефектнiшi, але тiло у Лани було нiжнiшим, стрункiшим, звабливiшим.

– Ну як? Подобаються тобi моi сiднички? – ехидно запитала Лана, прямуючи вслiд за компанiею.

За столом сидiли довго. Болiк i Льолiк по черзi забирали дiвиць i вiдправлялися в масажну кiмнату, Саня розповiдав про свою денну розмову в ресторанi, Модя слухав неуважно, намагаючись не зустрiчатися очима з Ланою. Лана ж зумисне пiдстерiгала його погляд, нахиляючись до столу, торкалася плеча, просила подати келих – загравала. «Знущаеться, – думав. – Красива, бiсиха… Не пiддамся. Якщо б ii не було, я напевно повiв би якусь зозулю до масажноi кiмнати. А чому б i нi?…»

– Коли вiн сказав, що все нормально, претензiй немае, i потиснув менi руку, я кивнув хлопцям, щоб залишалися на мiсцях, зi мною пiшла тiльки Лана, – розповiдав Жабов.

– Даремно! – повернувся до дiйсностi Окунь, сьорбнув пива. – У будь-якому разi поперед тебе повинен був iти хтось iз хлопцiв. Ти сам говорив, що у великих грошах друзi тонуть, партнери захлинаються, а домовленостi нiчого не вартi.

– Лохонувся, мля! Так… Повiрив…

– А хлопцi? Тi, що залишилися в ресторанi…

– Пiшли через кухню.

– Легко ми вискочили з халепи.

– Їм досi нiхто не чинив серйозного опору, тому й не готовi були, розслабилися. Це зiграло нам на руку.

– Так… Не треба чекати, поки вони що-небудь придумають, ми маемо першими зробити наступний хiд, – мiркував Модест.

– Тут треба б iз шефом порадитися, – Сашко потягнувся. – У столицю мотнусь. Сьогоднi дзвонив. Завтра i поiду.

– Сам? – пiдняла очi Лана.

– Вiзьму з собою Модю. А ви тут обережнiше, бажано пересуватися парами. В офiсi – насторожi, у мiстi – назирцi. Поки все владнаемо.


* * *

– Модю, а тебе нiколи нiхто не бив? – Лана розсмiялася.

– Щоб сильно – то нi…

– А сильно – це як?

Лана згорнулася калачиком пiд його важкою рукою. У квартирi Лани було так затишно, що хотiлося як можна довше не заснути. Нiчнi звуки, вiдрiзанi склопакетами, розтiкалися по стiнах будинку нагору i вниз, безсило йшли в землю або летiли в небо. Лана сама запросила його до себе, а вiн не вiдмовився. Хiба нiч iз жiнкою до чогось зобов’язуе? Особливо якщо вона того хоче…

– Чому ти зi мною?

– Ну, Сашко ж сказав, що бажано пересуватися парами…

– А чому ти не з Сашком?

Лана пiдняла голову, сiла.

– Я була з ним.

– Бiльше не хочеш з ним бути?

– Не хочу. Вiн часто йде до iнших жiнок, потiм повертаеться i говорить, що моя попка найкраща в свiтi…

– Це я так сказав.

– Вiн теж так говорив. Не хочу, щоб мене порiвнювали з ким-небудь iншим…

– А якщо я пiду до iншоi жiнки?

– Ти не пiдеш. А якщо пiдеш – не повернешся.

– А ти можеш пiти до iншого?

– Зараз не можу, – розсмiялася.

– Ну, взагалi…

Лана нахилилася, обхопила його голову руками, подивилася в очi.

– Звичайно ж я можу пiти, – видихнула вона, схилившись на подушку. – Але я не хочу йти вiд тебе. Я не думаю про це, я це вiдчуваю. Адже я можу бути з чоловiком лише в тому випадку, якщо його поважаю. Знаеш, я навiть пiдкорятися можу тому, кого поважаю, я навiть умiю бути слухняною. Я слухатимусь у всьому того, кого виберу.

Лана пiднялася в повний зрiст, однiею ногою переступила через чоловiка i так завмерла над ним, опустивши голову i пронизуючи його очима. Модест бачив ii всю. Очi звикли до темряви. Вузьке правильне обличчя, великi чорнi очi, коротке чорне волосся, напруженi гострi груди, акуратно пiдстрижена темна дорiжка помiж нiг, округлi стегна, довгi виточенi ноги.

– У тебе надзвичайна краса… Незвична…

– Може бути. Мiй тато – узбек. Мама – украiнка. Тато дав менi iм’я – Ланарiя…

– Це що значить?

– Не знаю. І тато не знае. Вiн сказав, що це найкрасивiше слово, яке вiн чув. І вiн це слово подарував найкрасивiшiй дiвчинцi, щоб вона була найгарнiшою жiнкою у свiтi.

Лана повiльно присiла, впускаючи чоловiка в себе… Пiдвелася… Сiла… Впала йому на груди… Гострi нiгтики увiткнулися в тугi чоловiчi плечi.

– Будь у менi… Не виходь… До ранку…

– Господи!.. Я зараз помру…

– Не квапся, рiдний…

– У мене сто рокiв не було жiнки!

Лана обхопила його ногами так, що здавалося, тiла iхнi зрослися. Вона не дозволяла йому нiчого робити, сама рухалася, прискорюючись, задихаючись, шепочучи щось смiшне, звабне, соромливе… Не дозволила йому вийти, як першого разу, коли вони мов божевiльнi впали на лiжко, зриваючи один з одного одяг. Забрала в себе все до краплиночки, перевернула його на себе, нiби струшуючи все-все-все, що ще могло залишитися. Давила його плечi, втискуючи в себе ще глибше. Стогнала… Плакала… Смiялася…

У дрiмотi притихли… Сiпнулися… Роззирнулись… Згадали.

– Ти хто?

– Я – твоя жiнка.

– Я хто?

– Ти – мiй мужчина. Най-най-найкоханiший!

– Лана… Ланарiя… Так не бувае.

– А як бувае?

– Ще вчора у мене було iнше життя… За що мене Господь обрав? Чому мене?

– Егоiст! Господь обрав нас! Мене i тебе.

– Чому Господь обрав нас?

– Тому, що ти найкращий, i я найкраща.

Мовчали. Довго мовчали… Темiнь розсiювалася. Розчинялася.

– Лано, як ти тут опинилася? У цьому мiстi…

– Ти хотiв запитати у Сашка? Рiк тому разом зi своiм шефом вiн був у столицi однiеi азiатськоi краiни. Я тiльки закiнчила школу охоронцiв, менi доручили iх охороняти… Це довга iсторiя.

– Розкажи…

– Добре. Його шеф мене примiтив i шепнув своiм партнерам, моiм землякам, «замовив» мене. Менi поставили завдання: пе-ре-спати! Тим бiльше у моi обов’язки входило добувати iнформацiю…

– Ти шпигунка?

– Вгамуйся! Я працювала в державнiй службi охорони, це були моi прямi обов’язки. Але ж, не про те мова… Все мое ество збунтувалося… Ти не бачив шефа?

– Нi.

– Ти багато втратив! Але нiчого, у тебе все попереду… Таких екземплярiв не так багато у всiх зоопарках свiту. Я вперше побачила такого чоловiка. На нього не можна не звернути увагу, кожний, хто його бачить, втрачае мову.

– Так у тебе було багато чоловiкiв…

– Це було мое перше таке завдання. А якщо тебе дiйсно цiкавлять моi чоловiки – було досить.

Лана вiдвернулася, згорнулася клубочком.

– Не сердься, я не хотiв тебе скривдити. – Модя нiжно поцiлував дiвчину в плече, пригорнув до себе. – Важко тобi було?

Зiтхнула, закурила.

– Сашко бачив усю ситуацiю, пiдiйшов до мене сам, порадив. Напоiла я шефа, потерся вiн об мене, помуркав i заснув, сидячи в крiслi. Жабов чекав мене в коридорi… Ранком я вiд нього вийшла, моi нiчого не запiдозрили. Ми з ним продумали всю iнформацiю, яку я злила…

– А потiм?

– Я закохалася в Сашка. Лише завдяки батьковi, що мене любить безмiрно, вдалося домовитися з моiм начальством, щоб вiдпустили мене. Та що домовитися! Виторгував мене батько… – закашлялась. – Жабов грошима допомiг. Вiн, очевидно, теж думав, що закохався в мене назавжди, а може, просто потрахати хотiв якийсь час. Азiатка! Екзотика! Спочатку ми не розлучалися нi вдень, нi вночi…

– А шеф?

– На наступну нiч знову мене зажадав. Сашко перехрестився i пiшов до нього на розмову. Про що i скiльки вони говорили – не знаю, але шеф бiльше мене не кликав. Вже потiм Сашко проговорився, що шеф поставив умову, щоб я на очi йому не потрапляла. Отак я опинилася у ваших краях… Спочатку нудьгувала дуже, а потiм… Звикла.

– Сашка давно виставила?

– Рiк уже.

– Не приходить, не кличе?

– Приходить – не впускаю, кличе – не йду.

– Розлюбила?

– Розлюбила… Не знаю… Може, й не любила… Спалах був… Слухай, досить про це, га?

Лана обвила руками плечi Модеста, провела язиком по шиi, повернулася спиною, потерлася пружними сiдницями Вiн увiйшов ззаду, вiдчуваючи, як вона, звиваючись, допомагае йому. Жiнка, яка стояла перед ним навколiшки, яка жадiбно обхопила його своiм розпеченим нутром, не вiдпускала, забирала глибше, – була Всесвiтом. Величезним, нескiнченним, який з’явився зненацька i назавжди…


* * *

Умитi. Зовсiм не стомленi. Свiтилися назустрiч один одному. Пили каву. Базiкали про дрiбницi.

– Слухай, а чим усе-таки займаеться Сашкова фiрма?

– Це не питання, це – розмова, – пiсля недовгоi паузи вiдповiла Лана.

– У нас е час, iхати через три години.

– Менi потрiбно набагато менше часу, щоб тобi розповiсти. Але це – роз-мо-ва! Тiльки наша з тобою i бiльше нiчия.

– Ну ти даеш! Що ж тут не зрозумiти!

– Модю, е речi, про якi лiпше не знати.

– Ти ж знаеш!

– Знаю, i ти будеш знати… Краще вже вiд мене, бо все одно коли-небудь дiзнаешся. Усi цi бiзнесовi справи – лише прикриття. Основне заняття – розробка полiтичних технологiй, купiвля потрiбних людей. А ще… усунення неугодних полiтичних конкурентiв. Незручних. Тих, кого дорого купити.

– А тих, хто не продаеться?

– Таких мало. Але е. Їх теж усувають. Компрометують, iзолюють…

– Так шеф не бiзнесмен?

– Бiзнесмен. Але грошi заробляе в полiтицi. Вiн у дуже близьких стосунках iз високими персонами, i не тiльки в цiй краiнi.

– А Саня?

– Такi, як Сашко, в нього працюють у бiльшостi областей. Вони або чистi бiзнесмени, або утримують засоби масовоi iнформацii, але нiяк не свiтяться в полiтицi.

– А що ж вони роблять?

– Намагаються працювати так, щоб переконати всiх, що вони нейтральнi. Або нiкому, або i вашим i нашим.

– А тобi… доводилося брати участь в усуненнi?

– Це – питання. А у нас розмова. На питання я вiдповiдати не буду, а розмову закiнчимо, якщо вже почали. Отож, найбiльш активний час роботи таких фiрм у передвиборний перiод, мiсяцiв за шiсть-вiсiм до виборiв, хоча бувае робота й у мiжсезоння… Скiльки партiй у краiнi?

– Бiльше ста.

– Отож. А скiльки партiй розкололося на двi, три i так далi? Думаеш, вони самi розмножуються? Дзуськи! Отут «санi» попрацювали пiд чiтким керiвництвом шефа. З ними так легше справитися. Незабаром знову почнеться брунькування, от побачиш.

– Я думав, керiвники самi мiж собою владу подiлити не можуть у своiх партiях, у гетьмани лiзуть.

– Думав… Звичайно, самi, але iм дуже допомагають сваритися. Це серйозна робота i великi грошi. Жабов не з приводу вчорашньоi бiйки до столицi iде.

– Тобто?

– Пiсля його поiздки тут у таборi полiтичних супротивникiв що-небудь вибухне, чуе мое серце.

– А тi? Нiяк не реагують?

– Вони тими ж нитками шитi! Але в них менше можливостей, та й немае в них такого езуiта, як наш шеф. До речi шеф мае серйозний вплив на адмiнресурс.

– Як?

– На керiвникiв мiста й областi. Адмiнiстративний ресурс. Хто його використовуе, той мае бiльше шансiв, а використовуе той, хто платить, а наш шеф платить.

– Шеф прямо сiрий кардинал…

– Його так i називають. – Лана пiдвелася. – Я ще зварю каву.

– Давай. Так що ж виходить, менi доведеться у всьому цьому брати участь?

– Не переймайся, ми з тобою – живий паркан, що охороняе Сашка вiд можливих вторгнень… А знищують, дискредитують, компрометують, iзолюють тощо iншi, спецiально навченi. Хоча, може бути, Сашко i тобi запропонуе. Я особисто вiдмовилася.

– Цiкаво…

– До речi, е ще одна сфера дiяльностi, якою займаеться Жабов, i тобi доведеться, очевидно, до неi докласти рук. Вiн саме в цьому зв’язку тебе i згадував.

– Яка?

– Шеф – великий збирач антикварiату. Антикварiатом вiн називае твори мистецтва i ювелiрнi вироби. Чим давнiша рiч, тим яскравiше горять у нього очi.

– Так он чого Саня менi про скарби Холодного Яру нагадав!

– От-от! Тепер я точно пам’ятаю, iм’я твое i звучало в контекстi розмови про скарби, якийсь яр чи що.

– Та казки все це!

– Були б казки, якби Сашко не повiдав це все пiд чарочку шефу, а шеф таких розмов не забувае.

– Ти що, чула? А говорила, що не свiтив тебе Саня шефу.

– Так сам же вiн менi все i розповiв, мовляв, виклав усе шефу по п’янi, а тепер на гачку, треба Модеста витягати, нехай виручае зi скарбами. Вiдкiля я про тебе i знаю, iм’я ще запам’ятала.

– Ну, пару iкон старих у селi е, це точно… Намисто ще у бабцi Настi… А бiльше нiчого такого не знаю.

– Сашко говорив про золотий браслет-оберiг, цей браслет шеф йому щоразу пригадуе.

– Дурня! Легенда давня, нам ii дiд Башкир розповiдав… Не вiрю я.

– Це ти шефу скажеш!

– І скажу!

– Не злiзе вiн iз тебе, будеш шукати.

– От iще!

– Ти краще вислухай шефа i не супереч, кивай. Я дуже хочу, щоб у тебе не було неприемностей.

– Все буде нормально.

– Нехай я дурна, але я знаю, що кажу, вислухай все, погодься, а приiдеш – порадимося, разом вирiшимо, як бути. Пообiцяй менi.

Лана вчепилася в руку, дивилася благальними очима.

– Добре, не бiйся, так i буде.

– Модю… – Лана схилила голову на плече i не вiдводила очей.

– Що, дiвчинко?

– Здаеться менi, що затребуе тебе столиця… Чуйка в мене… Ти ж знаеш, вона мене не пiдводить.

– Та знаю! Даремно ти це говориш… Пiшов я, час.

– Поцiлуй мене.

Нiжно поцiлував Лану в макiвку, торкнувся щоки.

– Чекай… Повернуся… І… будь обережна.


* * *

У статусi охоронця Модест мав би iздити в джипi поруч з водiем, а Жабов позаду. Але iз самого початку Сашко визначив йому мiсце на задньому сидiннi. Часто Сашко сам сiдав за кермо, тодi вiн вмощувався поруч.

У столицю виiхали удвох. Модя зайвого не запитував – значить, так треба. По мiсту iхали мовчки, заправилися, за мiстом Сашко додав – потужна машина дозволяла, а документи для даiшникiв у нього були.

– Як тобi Лана?

Цього питання Модест не чекав.

– Класна, – видихнув.

– Дивись, не западай, вона не пiд одним була, зiграти може, вмiе – будь здоров.

– Сам розберусь!

– А ти не кип’ятись, я тобi вiд душi раджу, повiр, у жiнках розбираюся.

– Розмова марна, давай про що-небудь iнше, з Ланою я сам розберуся.

– Як знаеш…

Помовчали. Жабов безперервно димiв своiм «Мальборо» i крутив ручку радiоприймача.

– Слухай, Модю, ми iдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе пiдготувати.

– Я буду грати якусь особливу роль?

– Особливу – не особливу… Ти, крiм усього iншого, мiй давнiй товариш… До шефа не кожен вхожий.

– Ти ж iз ним працюеш, спiлкуешся, а я усього лише охорона.

– Начальник охорони.

– Ти мене вже пiдвищив?

– Ти – начальник охорони, i тобi будуть особливi завдання, особливi доручення, можливо, прямо вiд шефа.

Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко рiзко пiшов на небезпечний обгiн.

– Шефу ти сподобаешся, вiн про тебе вже знае i заздалегiдь симпатизуе. А особливi завдання – конкретнi грошi.

– Ми не продаемося, ми продаемося дорого, так, чи що?

– Так, Модю, вiд грошей нiхто не вiдмовляеться, час такий.

– Якi ж такi доручення?

– Ну, по-перше, потрiбно для початку зустрiтися iз шефом, а по-друге, буде так, як вiн вирiшить. Може доручити через мене, а може i напряму.

Бiльше про шефа i про конкретну роботу Сашко не сказав нi слова, патякав про час, грошi, успiх.

У столицi Модест був лише один раз, ще за радянських часiв. У сьомому класi навеснi на вихiднi дирекцiя органiзувала автобусну екскурсiю. Запам’яталася Лавра, Софiя, величезний стадiон, величний Днiпро, а ще – як ловили голубiв на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два днi…

– Лiворуч – мiжнародний аеропорт, повiтрянi ворота краiни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?

– Нi.

– Поiдеш, паспорт злiпимо.

Вечiрня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Нiякого порiвняння з рiдним обласним мiстом. Море рiзнобарвних вогнiв, широкi вулицi, iномарки, центр нагадував европейськ й американськi мiста з фiльмiв. Висока коробка готелю закрила мiсяць, склянi дверi безшумно роз’iхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усмiхнувся красунi-адмiнiстратору, змахнув перед ii очима кольоровою пластиковою карткою Лiфт миттево пiдняв iх на дванадцятий поверх.

– Ось нашi апартаменти.

Сашко вiдкрив холодильник у холi, дiстав мiнералку.

Номер був величезний. Спiльний хол, кiмната для нарад ванни, душовi, туалети, окремi кiмнати.

– Година часу, – вiдпочиваемо, перебираемось. Зустрiчаемося тут, – Жабов сховався за дверима.

Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвiсив речi в шафi, швидко прийняв душ, включив телевiзор. Каналiв – не порахувати! З балкона столиця була як на долонi, вогням нi кiнця нi краю.

За годину зустрiлися в холi.

– У казино чи в бар?

– Аби поiсти…

– Тодi в ресторан, я забув, що твiй апетит не порiвняти з моiм.

Сашко набрав номер. Вiльний столик пообiцяли за двадцять хвилин.

– Завтра о десятiй зустрiч iз шефом, у нього до тебе е розмова.

– Що за розмова?

– Пам’ятаеш байки дiда Башкира про скарби? Пам’ятаеш нашi походи в Холодний Яр?

– А чого ж не пам’ятати? Ми усi тодi на це присiли, хто з пацанiв не мрiяв знайти скарб… Ти от знайшов…

– Шеф – любитель оригiнальних стародавнiх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували iкону, не iкону – iконище. Розмiр – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладi. Не йому, правда, а дружинi… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Мiс столиця… Красуня писана… Але стерво!..

Вiн щось ще розповiдав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власноi персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов iз тихого сiльського життя. Потрiбно було продемонструвати шефу живого свiдка казок про скарби, щоб той ще бiльше повiрив у цi казки, щоб наблизив до себе. А свiдок, тобто вiн, Модест Окунь, шукатиме тi скарби, котрих, швидше за все, немае. А якщо немае, то й не знайде, а не знайде – з нього i запитають… Не дуже все це весело, але й нiчого особливо поганого. Деяка старовина в селi е. Якщо Сашковому шефу все це подобаеться – грошей дасть, а вiн уже умовить односельчан продати iкони та стародавнi книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навiщо iй грошi? Намисто iй дороге, з роду в рiд передаеться…

– …так що будь обережним, потрапиш на очi, сподобаешся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному лiжку. А не сподобатися iй ти не можеш, любить Ганна справжнiх чоловiкiв, нюхом iх чуе…

– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.

– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумiв або не слухав? Я тобi про неi десять хвилин товчу!

– А…

– Ходiмо перекусимо i спати.

Перекусили! Порцii подавали величезнi. У Сашка на тарiлках майже не убувало, навiть охочий попоiсти Модест не мiг усе подужати.

Невеликий ресторан в англiйському стилi з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокiйну фiлософську бесiду. Про справи бiльше не говорили, лiниво перекидалися нiчого не значущими фразами.

– Пора спочивати, – пiдбив пiдсумок дня Сашко.

– А розплатитися?

– У цьому готелi ми розрахованi на рiк уперед.

Декiлька секунд у лiфтi.

– Бай-бай. Завтра о дев’ятiй. Нас чекають…

– …великi справи, – закiнчив улюблену фразу Жабова однокласник.


* * *

Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офiс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишнi кедебешники, розвiдники, десантники. Персонал – два-три десятки вишколених рiзностатевих клеркiв, перевiрених уздовж i впоперек.

Однокласники усi «застави» пройшли швидко i за двi хвилини десята увiйшли до приймальнi шефа. Секретарка виглядала шiстнадцятирiчною дiвчинкою. Сашко усмiхнувся.

– Все молодiеш, Катрусю?

– Дякую, – Катруся пiдняла великi очi, простежила за стрiлкою настiнного годинника. – Можете заходити.

Чи то шеф не вiдповiдав кабiнету, чи то кабiнет не пiдходив шефу. Маленький низенький чоловiчок своею присутнiстю принижував кабiнет, але стояв посерединi, нi на сантиметр не зрушився, чекав, коли пiдiйдуть. Із Сашком привiтався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навiть голову трохи на бiк схилив, руку не випускав iз своеi жилавоi клiшнi. Модест не мiг вiдвести очi. Зморщене обличчя, нiс гудзичком, але погляд гiпнотизера i руки-капкани.

«Дiйсно, з таких лап вирватися важко. Жiнцi – майже неможливо, – думав, дивлячись в очi шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як вiн пiд ними не стерся?…»

– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркiт прибою.

– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклонi.

– Так-так, – гучним басом вiдiзвався Валентин Валентинович. – Все в iменi твоему дивне… Ходiмо, хлопчики.

Вони пройшли вслiд за шефом у глибину кабiнету, увiйшли в шафу, що виявилася передбанником затишноi кiмнати вiдпочинку з вузенькими крiслами.

«Очевидно, розмiри знiмали з гепи господаря», – вiдзначив про себе Модест.

– Сiдайте, – шеф натиснув кнопку мiнiатюрного пульта.

Нечутно, непомiтно, як тiнь, з’явилася дiвчина з приймальнi. Швидше, нiж це бувае звичайно, на рiзьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кiмнату заполонили пахощi кави.

– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф i провiв Катерину поглядом рисi. – За знайомство!

Чарка втопилася у шефа в руцi, i здавалося, що вiн пив iз власного кулака.

– Як там у вас справи?

Сашко ледве висунувся на край крiсла.

– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозумiли нас партнери…

– Знаю! – вiдрiзав, не розмикаючи вуст. – Про це потiм.

– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звiт привiз – Твiй товариш знае задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?

– Я йому трохи розповiв, думав, ви докладнiше…

– Думав! Ти краще за мене все знаеш, навiщо на мене звалюеш?

– Валентине Валентиновичу…

– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарнi, позитивнi, чемнi… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачае, вiдлучатися з мiста надовго вiн не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вiльна…

Модя пiдвiв голову, нiби просячи слова.

– Якщо i пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, вiн справи цi на iнших розкидае.

– Що потрiбно зробити, Валентине Валентиновичу? – пiшов у наступ.

– Не квапся, розповiм.

Знову непомiтно з’явилася Катя, помiняла попiльничку, налила в чарки коньяк.

– За успiх нашого пiдприемства!

Дорогий коньяк залишав приемне вiдчуття в ротi, теплом розходився по тiлу.

– Твiй товариш розповiв менi про деякi цiкавi речi, що знаходяться у вашiй мiсцевостi… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?

– Ікони е, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендуе.

– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’емо цiною i заберемо, книга вартiсна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.

– Олександре!

Жабов осiкся.

– Ще намисто е у баби Настi… Не продасть.

– Попрацюеш, поговориш з нею. Намисто яке?

– Фамiльне, з дiамантами.

– Обов’язково поговори, хай цiну призначить! А браслет?

– Який браслет? – зiграв Модя.

Шеф повернувся до Санi, вся його худюща фiгура виражала подив.

– Золотий браслет-оберiг у Холодному Яру! Дiд Башкир розповiдав.

– Ет! Казки це все…

– Та нi ж бо! – завiвся Жабов. – Дiд докладно розповiдав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я-то пам’ятаю, та не дуже вiрю.

– А ти перевiр! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевiр! Ви, хлопчики, от що…

Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руцi, як i чарка. Нiкого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, нiби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, дiда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немае дiда, помер.

– Ну, тодi напружуйтеся самi… Карту намалюйте… Усi витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, мiцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своiх балбесiв, а ще у нього там азiаточка е – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його i немае зовсiм…

– Я ж i кажу – перевiр! Я, як дитина, вiрю в чудеснi властивостi деяких речей. От у мене iконка е, усамiтнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповiдався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очi, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кiстка… Покладу пiд подушку – такi чудеса в лiжку витворяю… Ну, добре, це я так, мiж iншим. А браслет… менi снився, е вiн там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в лiжку… Усi трое, як по командi, зiтхнули. Шеф розсмiявся.

– Ідiть, хлопчики, у мене сьогоднi ще багато справ. Ти Олександре, вiдвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде i подивитися, i подумати. Пiзнiше повечеряемо на кораблику… О дев’ятiй. А там, з богом вирушите на батькiвщину.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleks-y-kononenko/mesnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.