Книга - Щоденник чоловiка на межi сторiч

Щоденник чоловiка на межi сторiч
Олексiй Кононенко


Олексiй Кононенко (м. Киiв) – автор бiльше двох десяткiв книг та понад ста пiсень («Доню, моя донечко» та iн.), лауреат Всеукраiнськоi премii iм. Івана Огiенка, заслужений дiяч мистецтв Украiни.

«Щоденник чоловiка на межi сторiч» – збiрка лiричних поезiй за перiод з 1974-го по 2011 рiк. До книги увiйшли новi вiршi, а також деякi, що друкувалися у попереднiх збiрках: «Пiснi моi веселi та сумнi» (2002) та «Ненародженому ще» (2005).





Олексiй Кононенко

Щоденник чоловiка на межi сторiч





***


Зима в шаленiм танцi захурделить.
Заслiпить очi. Запорошить вуха.
А я, мов ненароджений метелик,
не вилiзу iз теплого кожуха.

Вона ж сама холодною рукою
залiзе крадькома пiд одежину
без сорому розпустить бiлi строi…
А я замерзну i… кожух не скину…

Вже мало залишилось вiд Зими —
пiд снiгом лахи з бiлоснiжних строiв, —
Весна вже зодяглася в оксамит.
Вже скоро я зустрiнуся з Весною!

Кохана i коханка водночас.
Цнотлива i розбещена… Дволика!..
Травнева нiч в травi еднае нас,
i все те бачить мiсяць гостропикий…

Ось Лiто, пишнотiла дiва Лiто.
Свистять у косах сiрi солов’i.
Вона прийшла з единим – щоб любити.
Усi коханцi навкруги – ii!

Всi очi чоловiчi в неi вскочать.
Зведе юнацькi душi й поготiв!
На небi не зiрки – серця трiпочуть
залюблених у неi парубкiв…

Зiйде iз неба Осiнь по стернi,
спiдницi в гаi скине гоноровi.
В холодну душу грiшному менi
шелесне вiтром: «Дам тобi любовi!..»

Вкладу я Осiнь на тугi снопи.
Вцiлую так, щоб серденько зайшлося!..
Забулося, як Лiтечко любив…
Аж до Зими любити буду Осiнь.




***


батьковi


У тихому полi на чорнiй рiллi
Табун твоiх лiт спочивати прилiг.
У тихому полi для вiщого сну
Твiй кожен рочок вiдшукав борозну…

Умитим сонцем обрiй грав,
Мороз в село iз лiсу вийшов.
Були у тата. День, мов рай.
Вiнки сосновi й тиша. Тиша.

Якийсь замрiяний кравець
Убрав дерева в бiлi шати.
Із яру вечiр навпростець
Прибивсь в осиротiлу хату.

В дворi усе, як i було,
Неначе на вiки нажите.
А навкруги нiме село,
Лиш мiсяць хоче говорити…




***


В саду сьогоднi випав чорний снiг,
Вiд димоядiв притомився космос.
Над свiтом – дивнi ангели сумнi.
А на хмаринi Бог – старий i босий.

Латають дране небо всi святi,
Тремтить пащека Вiчностi холодна.
А люди Богу-сину на хрестi
Несуть зчерствiлi душi у долонях.

Вогнем i громом зарегоче Той,
Рогатий, бо його приходить черга…
Вночi у муках народився Ной,
І прийнялося древо для ковчега.




***


Я обережно тебе вiв —
незнану, незнайому, —
в маленький дiм, що зветься вiрш…
Ти оселилась в ньому.

Маленький дiм тобi зрадiв,
прийняв тебе, як панну.
Облаштував iз добрих слiв
i лiжко, й теплу ванну.

Я жив у домi тiм один,
та зле було одному.
Тепер в моему домi ти…
Ти не пiдеш iз дому?




Пiдслухана розмова


– Тобi – твое… Менi – мое…
Ми роздiлили навпiл свiт…
Нехай вже буде так, як е…
– А син… передавав привiт?

– А син питав, коли прийдеш,
щоб вiн прибрався до приходу…
i я сама, звичайно, теж…
– Яка розхлюпана погода!

– Тобi не личить борода…
І ця краватка не пасуе…
Коли ти будеш?… Син питав…
– Я сам iз ним усе з’ясую…

– Пробач… Бувай… Менi вже час…
Щоб не летiти на весь дух.
Так, ти… коли… прийдеш до нас?
– Вiтання синовi… Прийду…




***


Шпали бiжать до обрiю,
Наче до неба сходини.
Потягу взимку холодно.
Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

Потяг по рейках ковзае.
З неба – такий малесенький.
Знай стукотить колесами.
Ве-се-ло, ве-се-ло, ве-се-ло…

Холодно взимку потягу.
Лiтнi не грiють спогади.
Потяг уперто котиться.
Ко-ти-ться, ко-ти-ться, ко-ти-ться…

Потяг у нiч закоханий.
Нiч зустрiчае протягом
i проводжае поспiхом,
у-смi-хом, на-смi-хом, по-смi-хом…

Потягу взимку холодно.
Потяг у нiч закоханий.
Холодно взимку потягу.
Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…




***


Ти – бiсеня. Вируе магма,
нуртуе кров твоя шалена.
Згорю в тобi, i буде мало
вогню, зiгрiтися вiд мене.

Ти – бiсеня. Хоч я не знаю
твоiх грудей i твого лона…
Твiй голос кличе, смiх гукае
i збуджуе вузька долоня.

Ти – бiсеня. Нi. Ангел свiтлий.
Волосся золото на щоки…
Ти – синьоокий грiх всесвiтнiй.
Твiй дiм, мабуть, зоря висока.

Йдуть днi у вирiй чередою.
Сумнi i радiснi. Колишнi…
Якщо ти будеш не зi мною,
хай береже тебе Всевишнiй…




***


Здрастуйте, мамо… Матусю…
Здрастуйте, батьку… Рiдненькi!
Рiдко коли одiзвуся…
Як ви там, тату i ненько?

Хочу приiхати! Хочу!
Серцем – до рiдного краю…
Клята робота до ночi!
Бiгаю… Заробляю…

Як ви там живi-здоровi?
Може, вам лiки потрiбнi?
А чи зорали городи?
Що у вас там, моi рiднi?

Ми тут у мiстi, як мишi,
В дiм по зернинi i радi…
Вчора наснилось: колише
мама колиску у хатi…

Я вас прошу, не хворiйте
І не журiться, не плачте.
А що ми дзвонимо рiдко,
не ображайтесь. Пробачте…
.

Внуки ростуть-виростають,
Згадують бабу i дiда…
Рiднi моi! Обнiмаю!
Мiцно цiлую! Приiду…




***


внуковi


Голка тулиться до голки
На ялинцi новорiчнiй…
Перше свято у Миколки
Диво-нiч, свята, одвiчна.

І полинуть над свiтами
Переливи крику-плачу
Крик – до тата, плач – до мами,
Дiду й бабi на додачу.

Потiм будуть щоки-цмоки.
Потiм – усмiх, люлi-гулi.
Хлопче, лелю, з Новим роком!
Накрути болячкам дулi!

Янголятком спить Микольця,
Заколисаний любов’ю.
В сон приходять дощ i сонце.
Щастя, доля i здоров’я.




***


Я впав у снiг.
А вовча зграя
хрипить
всього за мить
вiд мого тiла – ласоi вечерi…
Я – м’ясо.
Але спочатку буде бiль.
Первiсний бiль,
пекельний бiль,
печерний…
Я зупинив шалений бiг.
Упав у снiг…
Цього хотiв?
Чекав цiеi митi?
Не знаю…
Вовки сьогоднi будуть ситi.
Надовго?
Іще тремтiло
гаряче тiло…
Пiдiгрiтий
поволi танув снiг…
Набiгла зграя…




***


За всiх жiнок я пiднiмаю чарку,
Із ким пiзнав i любощi, i сварку,
Нехай усiм, без винятку, щастить,
А тим, хто зрадив, – хай iм Бог простить.

Завчасно звик збиратися в дорогу,
Пора з вершини дибати на схил.
Кому я зрадив – стану перед Богом
І попрошу за всi моi грiхи.

П’ю за жiнок – тому немае ради.
Рука iще на чарцi не тремтить.
Вони менi дали в життi багато.
А що взяли – те й чорту не злiчить!

За всiх жiнок я пiднiмаю чарку,
За тих, з ким було холодно i жарко.
Я п’ю до дна за ту едину мить еднання з жiнкою.
Господь мене простить.




***


Зiрку мiсяць зрубав золотою сокирою…
Мить всього лиш летiть вiд колиски до вирiю…

Так i сходимось ми – на бiду чи на свято,
Ти такий, як i був. А мене не впiзнати…

День i день роздирають безсовiсно ночi,
Лиш встигаемо склепити втомленi очi.
А роки, наче пострiли, – прямо в десятку,
Сивиною i зморшками внески-податки.

Шаленiе життя. Дефiцити. Конфлiкти.
Вiд постiйного «вгору» стираються лiктi.
Телефони. Столи. Зачароване коло.
Тiльки й бачили сонця – вiд колиски до школи…

Вiск уже не стiкае, свiчi, певно, стомилися.
В рай грiхи не пускають, як би ми не молилися.
Поки ми гордували, вiд чеснот комизилися, —
Всiх синиць розхапали, журавлi розлетiлися…

Так i сходимось ми – на бiду чи на свято,
Я такий, як i був. А тебе не впiзнати…




***


Бурчало Сонце: «Наберуся сили,
зiпнусь, вiзьмусь – Зими не буде!»
А Дiд Мороз – щорiк – старенький, сивий
лiпив собi Снiгурку бiлогруду…




***


День спадае. Сонце гасне…
Незважаючи на моду,
На погоду, на природу,
Рiк Новий приходить вчасно.
Рiк старий… Йому пошана.
Вiн для нас був непоганим.
Навiть в чомусь визначним.
Попрощаемося з ним.
Всяк на цьому свiтi сущий
Хай стрiчае рiк грядущий!
Друзям i рiднi вiтання, —
Хай здiйсняться сподiвання!
Вiку, щастя i здоров’я,
Смiху, щиростi, любовi!
Келихи у всiх по вiнця?
Хай шампанське заiскриться!
За добро, надiю, вдачу
Пiднiмiть, хто не ледачий!
Щоб ми долю не згубили,
Щоб кохали i творили!
Щоб росли на радiсть дiти,
Щоби мир iшов по свiту!
Хай нам весело живеться,
Хай спiваеться i п’еться!
Щоб усi були багатi,
В кожнiм домi, в кожнiй хатi!
Хай нас доля не минае!
З Новим роком, п’ю до дна я!




***


Дощ гортае зошит. В нiм весна i осiнь.
В нiм зима холодна. В нiм усе зiйшлося.
Розмивають краплi букви в кожнiм словi.
Дощ гортае зошит нашоi любовi.




***


Я люблю твоi пальцi,
що, мов промiнцi,
ковзають по щоцi.
Вони теплi, м’якенькi,
умiють радiти.
Їм рука, наче ненька,
а вони, наче дiти.
То соромливi,
то пустотливi…
Дивнее диво.
Танцюють танок —
ти засмiялася.
Сплiтають тинок —
ти заховалася.
Не холоднi,
сьогоднi
в моiй долонi
бути згоднi…
Моi вуста нiкому не скажуть,
що iм сняться твоi пальцi.
Бо ти навчила мене мовчати.




***


Привiт, актори, дами i поети,
Тут публiка – куди тобi Парнас!
Промови зайвi. Приберiть букети.
Тi атрибути, друзi, не про нас.

П’еро, мiй любий, кави закортiло…
Поки вiн зварить, Арлекiн, налий!
Театр згорiв! Кому до того дiло?
Патрони й метри стережуть столи.

У теплий попiл дощ впаде ранковий.
На свiтi тиша. Немовлята сплять.
Театр новий збудують. Достроково.
Мабуть що, дiти внукiв немовлят.

Пiдставте кухлi. Хай нам буде вдача!
Шампанське б’е – шалений пульс життя!
Ми живемо, бо вмiем дати здачi!
Нас не гризе потреба каяття…




***


Глупа нiч.
Очi в очi.
Пада снiг.
Диво ночi.
Нiч i день.
Пада небо.
І на мене
й на тебе.

Пада свiт.
Я тримаю.
Очi снiг
замiтае.
Нiч i день
снiг iде —
день i нiч
переплiта…
Перед тим,
як свiт впаде,
поцiлуй мене
в уста…




***


Не видно свiту. На вiконцях – диво.
Втiкае з дому вечiр соромливо…
Таке жадане i слiпучо-бiле
у сутiнках народжуеться тiло…
Волосся водопад… шовкове лоно…
На моi очi – двi вузькi долонi…
О Господи! Як сю красу злiпив?…
Долонi падають… а я iще слiпий…
Слiпий i спраглий. Репають вуста…
Грудей налитi келихи пiдстав.
Розпечений язик, мов гостре жало…
Трикутник вабить чарiвним овалом…
Хитни долiвку… вiд i до… до мене!
Тремти назустрiч… до i вiд… шалена!..
Крiзь браму розчепiрених фiранок
блiдий i змерзлий заповзае ранок.
Не позирай у шибку полохливо.
Свiт не пiдгледить.
На вiконцях —
Диво…




***


Вiн клав ii на стiл. Вона пручалась.
Казала: «Нудно… Це вже все було…»
Їм не кохалось. Їм не цiлувалось…
А за вiкном мело, мело, мело…

Вони обое наче подурiли.
Вiн плiв таке, що Господи еси!
А тiло знов тулилося до тiла.
Казати «НІ» не вистачало сил.

Вона смiялась: «Я тебе згвалтую!
Але колись… Не зараз. І не тут.
В тiй пiрамiдi, яку ти будуеш,
на жоден камiнь я не пiдiйду.

І я не камiнь, любий, – вiльна птаха…»
Крило волосся – наче ось злетить…
Дим огортав мовчанку. Стiл, як плаха…
Нiч промайнула, мов едина мить.

Таких ночей в життi бувае мало.
Щоб водночас i грiшна, i свята…
Вони пiшли. А iм услiд блищала
загублена сережка-сирота…




***


Мiсто. Нiч. Блукае сон.
Снiг на ниточках висить.
Темнi тисячi вiкон.
Лиш мое вiкно не спить.

Трохи випило вина.
Трохи кави, звiсна рiч.
Нинi у мого вiкна
видалась безсонна нiч.

Може, десь твое вiкно
теж не спить, шампанське п’е.
Може, свiтиться воно
одиноке, як мое…




***


Як я тебе цiлую! Свiтку мiй!
Тебе ще так нiхто не цiлував.
У цьому свiтi, на землi оцiй, тебе
Господь менi подарував.

Я припадаю до твоiх колiн.
Я прагну тiльки дотику грудей.
То скiльки днiв, чи скiльки довгих лiт
мою любов ховати вiд людей?

Чому боiшся ти моiх зiзнань?
Люблю тебе. Не бачу в тiм вини.
Мiльйони лiт життiв, смертей, кохань
було до нас… Та що менi до них!

Хто був з тобою… е… хто буде ще…
Твое життя менi не перейти.
Душа болить, як рана… в серцi щем…
Люблю тебе! Моею будеш ти!




***


Цей недоспiваний романс
Про лiсникову теплу хату
Куди принiс замерзлу вас,
Щоб вiд морозу врятувати.

Я пам’ятаю дивну нiч,
Як ми у лiсi заблукали,
І лiсникову теплу пiч,
Що нас до ранку колисала.

Тодi я з вами був на «ти»,
Я вас закохано голубив,
У дверi дерлися чорти,
Вовки i тигри шаблезубi.

А ми в хатинцi лiсника,
І нас тi жахи не лякали,
Ваш теплий бiк, моя рука…
В ту нiч ми спали i не спали.

Цей недоспiваний романс
У кольорах щоночi сниться.
До скону днiв кохаю вас,
Моя улюблена… Рушниця!




***


Твоi чоловiки… Моi жiнки…
Їх не iснуе, коли ми удвох.
Нам Бог даруе днi, а не вiки.
Нам кожен день даруе мудрий Бог.




***


Щодня даруе Бог тебе менi.
Щодня рiздвяно тiшиться душа…
Як довго нiч! Якi короткi днi!
Шепоче серце:
– Ти не поспiшай…

Мороз йорданський ходить по свiтах.
Висить – не пада – мiсяць, як сльоза.
Ворожить тихий вечiр по зiрках…
Що завтра нам готують небеса?…




***


Вiтер розвiе дим, як пiснi берегинь.
Все вiдлiтае з ним, бiлiють тiльки снiги.
Холод у шибку вiкна б’еться, мов дiдько злий…
Дiво моя неземна, зорi своi закрий.

У золотих садах квiти покрие снiг.
Спить в голубих очах мрiя нових дорiг.
Лагiдно в небеса сон принесе вiтровiй.
Дiво моя неземна, зорi своi закрий.

Бiлить свiти зима. Не прокидайся, спи.
Морок, як той вiдьмак, нiч на землi зробив.
Спи, хай прийде у снах спокiй i день новий.
Дiво моя неземна, зорi своi закрий.

Спи, дiво неземна, спокiйно спи.
Згубилася весна на теренi доби.
У свiтi ти одна, на всiх земних не схожа.
Спи, дiво неземна, я на сторожi.




***


Нам хтось непевний час призначив.
Чи янгол спав на небесах?
Я вранцi очi твоi бачу.
Минае день… А вечiр – жах!

Ми знову в нiч йдемо окремо.
Чому нам випадае день?
П’емо вино, горiлку п’емо…
Не ми йдемо. Життя iде.

Яке життя – четверте, п’яте —
для нас для двох призначить нiч?
Сумуе янгол винуватий
у глибинi блакитних вiч…




***


Ми з тобою у клiтках неволi… чи волi?
Нашi змученi душi безпомiчнi й голi.
Голi так, що пульсують серця беззахиснi.
А за гратами – вир життедайного кисню.

Коли ставили клiтi, хiба могли знати,
що зустрiнуться душi i будуть кохати?
Нашi душi… неначе iх зводило Небо…
Щоб розрушити клiтi – що класти на требу?

Як вхопити ковток того Божого трунку
Для единоi митi, одного цiлунку?
Нашi душi волають у клiтках-примарах.
Поцiлунок – рятунок чи обрана кара?




***


Вона забула. Бо життя
текло рiкою. Як ведеться.
А хижа паща каяття
лише на старостi верзеться.

Та й в чому каятись? Жила.
Кохала. Бавилась. Смiялась.
А потiм? Потiм далi йшла.
А що було – те забувалось…

Якiсь пожовклi сторiнки…
Рядки… чиi?… кому?… Забула.
Незрозумiло… вiд руки…
Давно писалося. Минуло…

Як весело вони горять!
Ось до камiна сiла ближче.
В теплi, звичайно, й не згадать.
А якщо чесно, то – навiщо?…




***


На початку Життя
читали поети коханим
нiким не записанi вiршi…
Тi вiршi дiсталися сонцю,
водi i веселому вiтру.
І нинi лиш
осонценим,
вiтром овiяним,
умитим росою
вiдкриваеться слово
нiким не записаних вiршiв…




***


Казати – марно. Питати – зайве.
На серцi – хмарно. Живу, як зайда.
Душа – без ладу. Бувае гiрше?
Моя вiдрада лиш ти i вiршi.




***


Твое тiло пiшло в кав’ярню.
Мое тiло пiшло додому.
А душа на снiгу лишилась…
Лити в душу горiлку марно.
Вiд горiлки пекельна втома.
Й без горiлки душа стомилась.

Може, снiгу багато в книзi?
В нашiй книзi… То вiн розтане.
Потече у Днiпро водою.
Може, ми чогось напилися
i тепер щохвилини п’янi?…
Може, ми – i не ми з тобою?

І закiнчимо вiрш на тому…
Вiн – безумний. Вона – прегарна.
Це, мабуть, зовсiм iншi люди.
Його тiло пiшло додому…
Їi тiло пiшло в кав’ярню…
Тiльки як же з душею бути?




***


На серцi чи печаль, чи втома,
а чи передчуття бiди…
Давай поiдемо додому,
щоб я в дорозi не один.

Щоб довше час обох нас тiшив,
Хоч довше – теж едина мить…
Дiстану з неба срiбний кiвшик —
тебе коханням напоiть.

Я вже напився до безтями.
Себе запитую… А ти?
Що в цьому свiтi буде з нами?
Чи е для нас iще свiти?

Де знахар той, кому вiдомо?…
Прийди хоч би у нiч… Приснись…
Давай поiдемо додому.
Удвох поiдемо… Колись…




***


У зморшках часу i землицi,
У давнiх забутих мiстах
Коса твоя чорная сниться
І сняться гарячi вуста.
Чи трете життя, а чи п’яте
Живу на старенькiй Землi.
Не можу тебе не кохати —
Єдину на тисячу лiт.
Цiлунку жаданого чари
І лагiдний дотик руки…
Пливуть заколисанi хмари
З далеких вiкiв у вiки.
Онука русина, чи ляха,
Чи славних полянських князiв,
За тебе я сходив на плаху,
За тебе тортури терпiв.
Ти неня моя i дружина,
Ти доня моя i сестра.
Свята, неповторна, едина,
Одвiчна богиня добра.
Твiй образ на сотнях полотен,
В казках, у молитвi пiсень.
Без тебе я жити не годен —
Нi вiк, а нi рiк, а нi день…




***


Одного разу вiтер на свiтаннi
Освiдчувався яхтi у коханнi.
Щоглу голубив, пiднiмав вiтрило,
І бiла яхта вiтер полюбила.

Але у нього на душi неспокiй —
На рейдi мiноносець крутобокий.
Сталевий красень, велич i вiдвага,
В коханнi то велика перевага.

Бiсився вiтер, аж вiтрило рвалось,
Та бiла яхта в зрадi не призналась.
З тих пiр одна, сумна i безталанна,
Блукае бiла яхта у туманах…




***


Земля оберталася швидше щомитi.
Металося серце в клiтинi грудей…
Ти вийшла назустрiч едина у свiтi —
Єдина iз тисячi тисяч людей.

Ми двое – i натовп. Немае рятунку
А заздрощiв змii повзуть звiдусiль.
Всi очi втопилися в нашiм цiлунку.
Пащеки шипучi розкрилися всi.

А ми полетiли над шипом i свистом.
В пiтьмi загубилися очi-вогнi.
Не хочу у натовп! У натовпi – тiсно!
Єдине – ти вийди назустрiч менi.




***


Купити – дорого…

Продати – дешево…


Я тебе купити хочу,
Щохвилини, день у день
Голову собi морочу —
Взяти б грошей, тiльки де?

Скiльки, у якiй валютi,
І яка тобi цiна?…
Хай цинiчно, та по сутi,
Правду, чесно i сповна.

Я тебе купити хочу,
А навiщо, знаеш ти?
Щоб продати на всi ночi
В перший-лiпший монастир!

В чоловiчий чи жiночий —
На всi ночi, на всi днi!
Я тебе продати хочу,
Всю, iз голови до нiг!

Я тебе продати хочу,
Без вагань, без каяття.
Я тебе купити хочу —
І кладу свое життя!




***


Залиш менi свiй голос.
Я хочу йти… Як я не хочу впасти!
Це знаеш ти, це чуеш ти, це бачиш ти…
Це вмiеш ти, це можеш ти, це робиш ти,
коли твiй голос
народжуеться в телефонi…
Усьому свiтовi вiддай
свое кохання.
Своi вуста i своi очi,
своi руки, тiло…
Залиш менi свiй голос.
Нi!..
Руки залиш,
що обiймали мене
давно, колись, едину мить…
Вуста залиш,
що цiлували мене
давно, колись, едину мить…
Тiло залиш,
що пригорнулося до мене
давно, колись, всього лиш
на одну-едину мить…
Очi залиш.
Я в них давно втопився…
Усьому свiтовi вiддай
свое кохання!
Залиш менi свiй голос.




***


Я сам себе караю i катую.
Того ти не навчишся i за вiк.
Мабуть, тому що мiсце орендую,
Якого вартий iнший чоловiк.

Та хто ж той вiн, i де його шукати?
Якби те знав, я б сам його привiв!
Пiшов би геть вiд вашоi з ним хати,
Якби я знав напевно, хто ж той вiн…

Ти добрим сниш. Тортури в сон не зайдуть.
Два янголи твiй спокiй стережуть.
А я вночi пiд вiкнами, як зайда,
Покараний, скатований ходжу.




***


А за вiкном – межа —
Холодна нiч… Чужа.
Нi силуетiв, нi облич.
Самотня нiч. Холодна нiч.

А мiсяць, як вiдьмак,
Ворожить – все не так.
І ти не зви мене, не клич
В самотню нiч, в холодну нiч.

А за вiкном – вiки —
На вiдстанi руки.
І ми на протязi сторiч,
І помiж нас – холодна нiч…




***


Ти граеш роль ображеноi дами.
Менi здаеться, що тобi вдаеться.
А днi дурнi блукають помiж нами…
Хоча, бувае, й мудрий попадеться.

Та мудрий день короткий, наче пострiл.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleks-y-kononenko/schodennik-cholovika-na-mezhi-storich/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.