Книга - «Шальке» проти Апокаліпсису

«Шальке» проти Апокалiпсису
Наталка Сняданко


У своiй творчостi Наталка Сняданко робить спробу серйозного, хоча й iронiчно оформленого усвiдомлення та переосмислення цiлого перiоду пострадянськоi iсторii. Байдуже, про що пише Сняданко – про зiв'яле кохання, гопникiв у нiч на Івана Купалу чи про джазову спiвачку з облущеними нiгтями, – читати ii однаково тепло й приемно…





Наталка Сняданко

«Шальке» проти Апокалiпсису



Це був перший i, мабуть, останнiй футбольний матч у моему життi, побачений не по телевiзору i не випадково, а на справжньому стадiонi, оснащеному за останнiм словом спортивноi моди i належно приготованому до чемпiонату свiту. Не можу сказати, що гра справила на мене незабутне враження. Але треба вiддати належне хлопцям iз «Шальке», вони дуже старались i навiть виграли у Франкфурта 2:0 попри вiдсутнiсть кiлькох травмованих гравцiв. Я чесно намагалася вболiвати за мiсцеву команду i ставити якомога менше дурнуватих питань. Друге виходило у мене значно гiрше, але мене заспокоювало те, що «Шальке» – це не просто футбольна команда, це вже майже мiф, спортивна подiя, яка потроху перетворюеться на подiю культурну. Тому хоча би раз у життi побачити це варто.

Вiдомий польський есеiст Єжи Стемповський у своему «Щоденнику подорожi до Вестфалii» 1954 року так описуе тодiшню атмосферу Дортмунда: «Намагаюся читати вголос Апокалiпсис. У порожнечi годин його слова виростають до велетенських розмiрiв». А паралельно зазначае, що «Вестфалiя зараз е найвiльнiшою територiею Європи» iз бiльш лiберальним трудовим законодавством, нiж у США, стрiмким економiчним розвитком i високими ставками заробiтноi платнi. Велика кiлькiсть заможного робiтництва, оселившись тут, прагнула проводити вiльний час, не вiдчуваючи порожнечi вечiрнiх годин, тому у Дортмундi навiть було створено спецiальний комiтет iз завданням урiзноманiтнити культурне життя мiста. Судячи iз того, що 60 000-й стадiон вщерть заповнюеться глядачами пiд час кожноi гри, можна вважати, що саме «Шальке» вдалося розв’язати це, за Стемповським, «найважче завдання сучасноi технiчноi цивiлiзацii».

Рургебiт так i хочеться назвати «нiмецьким Донбасом», тим бiльше, що тут значно частiше, нiж в iнших нiмецьких землях, можна зустрiти людей, якi знають, що таке украiнський Донбас, адже «Шахтар» колись виграв у «Шальке», i йому якщо не пробачили, то принаймнi запам’ятали. Це ще один привiд уболiвати саме за «Шальке».



Цi невчаснi асоцiацii вiдволiкають мене, i отямлююся я лише у другому таймi, коли з жахом помiчаю, що м’яч загрозливо наближаеться нiбито до «наших» ворiт, але нiкого iз вболiвальникiв «Шальке», якi сидять поряд зi мною, це чомусь не схвилювало. Коли я ставлю чергове запитання, яке викликае спiвчутливо-зневажливi погляди у мiй бiк, з’ясовуеться, що у другому таймi команди помiнялися мiсцями i тепер «нашi» ворота знаходяться на колишньому полi супротивника. Здаеться, мое невiгластво подолало межу допустимоi толерантностi, тому вирiшую не питати бiльше i не вiдволiкатися, але виходить це погано, мабуть, захисна реакцiя психiки перед вiдчуттям власноi iнтелектуальноi неповносправностi.

Але нарештi матч закiнчуеться, i розслабленi перемогою бiло-блакитнi футбольнi фани потужним лiнивим натовпом випливають на вулицю, заповнюють трамваi, подекуди наспiвуючи «Blau und Weiss, wie lieb` ich dich» i закурюючи просто в салонi. Жодноi, навiть словесноi, перепалки, жодноi забичкованоi об сидiння цигарки.

Про цей свiй футбольний досвiд менi доведеться згадати ще кiлька разiв у ходi 18-денноi подорожi, пiд час якоi я вiдвiдаю 15 маленьких нiмецьких мiст i мiстечок i ще зо 5 бiльших, побуваю на 20 вокзалах (на деяких навiть тричi, хоча i не завжди на тих, на яких би хотiлося, наприклад на знаменитому вокзалi в Ульценi, оформленому Гундертвассером – лише раз i то дуже коротко). Але одного разу, у Гiсенi, ця згадка мало знову не осоромить мене, коли я в останню мить стримаюся вiд заперечення, почувши, що «нашi програли на тому матчi». Вже готова виправити неуважного вболiвальника, я все ж таки встигну схопити себе за язик, усвiдомивши, що «нашi» – це поняття не лише спортивне, а й географiчне, адже тепер я перебуваю уже далеко вiд фанiв «Шальке», натомiсть зовсiм близько вiд Франкфурта, тож треба знову шанувати мiсцевi звичаi.

Та маршрут моеi подорожi насправдi почався зовсiм не з футболу, як i не з Рургебiта. Рургебiт був запланований радше як контрастний елемент – потвора на виплеканому тiлi архiтектурних приваб Нiмеччини. У тонi розповiдi про Рургебiт iнженера-будiвельника Штефана Вьоклiнггауза, який народився i живе тут пiсля короткоi перерви на студii в Кьольнi, вiдчуваеться типова для тутешнiх мешканцiв злегка присоромлена iнтонацiя. Так нiби всi вони вiдчувають свою провину за те, що побудований ще в дохристиянськi часи Ессен, етимологiя назви якого виводиться вiд свiтового дерева, втратив усi архiтектурнi красоти, притаманнi iншим старовинним мiстам, i сьогоднi репрезентуе лише бетонно-склянi витвори 70-х i ще новiшi. Подiл на мiста i мiстечка тут давно став умовнiстю, i вечори футбольнi фанати з Ессена чи Дортмунда проводят у Гельзенкiрхенi, а мешканцi Гельзенкiрхена iздять до Бохума у кнайпи чи до Ессена у театри.

Найгiршою репутацiею навiть серед мешканцiв Рургебiта користуеться Гельзенкiрхен, – розповiдае менi Штефан, але я не можу зрозумiти причин такоi репутацii, коли бачу суперсучасний стадiон, затишнi i надзвичайно гарнi вулички iз сецесiйними будинками, належно оцiненi лише турками та iншими емiгрантами, просторi парки, театр i зручну iнфраструктуру. Думаю, Єжи Стемповський зараз знайшов би тут веселiше заняття, анiж декламування Апокалiпсису.

Наступного ранку читаю у мiсцевiй газетi велику передовицю про конкурс дитячого бального танцю i коротеньку iнформацiю про те, що помер Мiлошевич. На окремiй сторiнцi – великий i сумний репортаж про порожнi дитячi майданчики Рургебiта, про те, що молодь виiздить звiдси, а пенсiонери вирощують квiти замiсть онукiв. Вулиця за вiкном мого готелю в Ессенi безлюдна, як i бiльшiсть вулиць, якi менi довелося побачити протягом короткоi екскурсii.




Вокзали, кордони, цигарки


Але спробую повернутися до початку моеi подорожi, на який припадають якщо не найбiльш яскравi, то точно найбiльш екстремальнi враження. Стосуються вони, ясна рiч, прикордонного гендлювання цигарками i горiлкою, якi в Украiнi все ще трохи дешевшi, нiж у Польщi, а в Польщi та Чехii все ще трохи дешевшi, нiж у Нiмеччинi. Але якщо торг при нiмецьких кордонах уже давно втратив усю гостросюжетнiсть i перетворився на звичайний дрiбний бiзнес, то справжнiй потенцiал украiнських «човникiв», здаеться, наразi ще не оцiнений. На мое глибоке переконання iхнi заробiтки були б значно вищими, якби вони змiнили свiй цигарково-горiлчаний профiль на туристичний. Я добре уявляю собi натовпи европейських та японських туристiв, бажаючих перевезти на собi 4 блоки цигарок, старанно прилiплених скотчем до тiла, пiд керiвництвом досвiдченого гiда. Адже порцiя адреналiну, що ii можна отримати пiд час обшуку митниками, не зрiвняеться iз жодним гiрськолижним курортом.

Моя сусiдка в автобусi радо повiдомляе, що iй вдаеться заховати у трусиках 4 пачки, потiм iз замрiяною i трохи присоромленою посмiшкою розповiдае, як минулого разу iй таки витягли «звiдти» цигарки. Їi знайома теж дiлиться ноу-хау, – цього разу вона помiстила у бюстгальтер на пачку бiльше, нiж завжди, i ще двi додаткових пачки – у шкарпетки. На мене обидвi дивляться iз пiдозрою, бо я явно марную час iз книгою, поки увесь автобус дружно роздягаеться i «пакуеться». Близькi знайомi водiя паралельно розкручують усе, що можна розкрутити в самому автобусi, i запихають промiжки блоками цигарок.

– Ви вчителька чи полька? – питае мене сусiдка, з недовiрою зазираючи у нiмецький текст моеi книги. – Цигарки везете?

Я невиразно бурмочу собi пiд нiс щось заперечливе. Вона уважно дивиться на мене, мабуть, не в станi збагнути, як можна дурно iхати через кордон.

– Вiзьмете блок? – питае строгим тоном. – Чому? – не може зрозумiти моеi вiдмови.

Мовчки знизую плечима, вкотре повторюючи собi, що спiвчуття до ii матерiальноi ситуацii не повинно схиляти мене ламати власнi принципи. Перепитавши ще кiлька разiв для надiйностi, жiночка зiтхае:

– А я вчителька. Завуч сiльськоi школи.

«Чорну бригаду», як називають мiж собою контрабандники працiвникiв митницi, сьогоднi представляють Анджейка, Зоська i Бен Ладен. Про це перешiптуються i передзвонюються мiж собою всi зацiкавленi особи з мого автобуса. Вони злякано збиваються у натовп, з якого нiхто не наважуеться вийти до контролю. Протискаючись помiж спiтнiлими тiлами, йду у бiк Бен Ладена, спиною вiдчуваючи негативну енергетику натовпу.

– Що у наплiчнику? – дружньо питае митник.

– Особистi речi, – вiдповiдаю йому також польською.

– Проходьте, – каже вiн, i я проходжу.

Слiдом за мною ще один хлопчина з наплiчником. Усiх решта суворо обстежують i забирають по два блоки, тобто максимум. Це означае, що бiльшiсть iз «човникiв» нiчого не зароблять на сьогоднiшньому рейдi, у кращому випадку лише повернуть собi кошти за дорогу.

– Дивнi вони, – дiлюся враженнями iз хлопцем. – Чому нiхто не здогадаеться запакувати раз на мiсяць цiлий наплiчник, перевезти, продати i мати чистий спокiй замiсть того, щоб по кiлька разiв на день дозволяти себе обшукувати.

– Чому нiхто? – заперечуе менi хлопець студентського вигляду. – Ось у мене повний наплiчник.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natalka-snyadanko/shalke-proti-apokalipsisu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.