Книга - Темна синя вода. Потік

Темна синя вода. Потiк
Радiй Володимирович Радутний


Темна синя вода #3
Радiй Радутний, украiнський письменник, переважно фантаст та автор бойовикiв, несподiвано для всiх (можливо, й для себе також) спробував своi сили у новому жанрi й написав про людей, що потрапили у минуле. Перед вами «Потiк» – третя книга iз циклу «Темна синя вода». Першi двi – «Джерело» i «Ручай» – також вийшли у видавництвi «Фолiо» у 2016-му та 2017 роках.

Кiлька мандрiвникiв у часi, збiрна команда з людей вiд ХІХ до ХХІІІ столiття, продовжили свiй шлях у минуле. Над кожним з героiв роману висить прокляття: всi вони мають загинути. Галину хочуть повiсити, звинувативши у вiдьмацтвi. Юрiй, наш iз вами сучасник, двiчi мало не потрапив пiд колеса возiв. Ігор, нащадок когось iз нас, з ХХІІ столiття, кiлька разiв мало не зловив кулю. Альберт, прибулець з iще бiльш далекого майбутнього, ризикуе ще сильнiше. Дотепер iм вдавалося ухилятися вiд ударiв долi, але в ХVIIІ столiттi багато вiшали й довго не вагалися перед тим, як пустити кулю.

Цей час багатий на небезпеки, але багатий ще й на цiкавi зустрiчi. Саме у ХVIIІ столiттi живе один з найвiдомiших украiнських фiлософiв, i якраз його планують використати героi задля своеi мети, а мета досить амбiтна – вони прагнуть внести змiни в iсторiю Украiни, причому на самому ii початку…





Радiй Володимирович Радутний

Темна синя вода

Потiк





Роздiл 1

Завжди прекрасний Днiпро


Чудовий Днiпро за ясноi погоди, i за штормовоi також чудовий. У безвiтряний лiтнiй день Днiпровi плеса вилискують, наче дзеркало, але не просте, а чарiвне – мiнливе й живе. Не гладеньке скло того дзеркала, а вкрите маленькими хвильками, крихiтними, легесенькими, приемними на погляд й на дотик, наче шерсть домашнього котика. Доторкнешся до нього, проведеш долонею раз, другий, третiй… незчуешся – аж пiвгодини пройшло, котик мурчить, а рука гладить i гладить теплу хутро.

Так i з Днiпром. Замилуешся виблисками сонячних зайчикiв на хвилях, зупинишся на мосту або пляжику – й незчуешся, як виявиться, що вже спiзнився. Скрiзь, куди можна спiзнився. Тiльки Днiпро нiколи не спiзнюеться, бо куди йому поспiшати.

Гарний Днiпро за ясноi погоди, а за штормовоi погоди ще кращий. Грiзними валами здiймаються його хвилi, майорять пiнними верхiвками, як вiйсько знаменами, ревуть i стогнуть, розбиваючись об крутий правий берег, або з розлюченим шипiнням вискакують на лiвий, пологий, й бiжать ген-ген вiд води, далеко-далеко. Як не встигнеш вiдскочити – мокрим будеш, а як навiть i встигнеш, то все одне будеш мокрим. Зiрванi вiтром верхiвки хвиль лiтають в повiтрi й боляче сiчуть обличчя, а зiбравшись по кiлькасот штук – рiшуче атакують комiр, проривають лiнiю оборони й радiсно бiгають по тилах.

Це досить холодно, хай йому чорт. Особливо у листопадi, пiд час останнiх осiннiх штормiв.

Гарний Днiпро вдень, коли сонце, хмаринки, зеленi береги й небокрай, але гарний вiн i вночi. Видно, як починаеться вода бiля нiг, а де кiнчаеться – хтозна. Інколи свiтиться щось з протилежного боку, а iнколи свiтять лише зорi з небес. Насмiшкувато так свiтять – що, мовляв, жалюгiдна iстото, страшно тобi вiд таких масштабiв, коли дивишся-дивишся, а протилежного берега й гадки нема? А це ж ти ще до нас не лiтав! І не долетиш, бо нiякого життя не вистачить сягнути хоча б найближчоi з нас. Страшно? То бiйся!

Страшно, а як тут не взятися страху? Хтозна, що воно там, у темрявi.

Страшно стояти на березi нiчного Днiпра, а плисти човном по Днiпру ще страшнiше. Одна справа, коли хвильки хлюпають десь поодаль, а iнша – коли зовсiм поруч, у борт. Однi вiдчуття, коли вода лизькае черевики, а iншi – коли вона звiдусiль, а до берега казна-скiльки, та й взагалi, чорт його зна, де той берег. Одне враження, коли стоiш нехай на хисткому, але все ж придатному для ходiння пiску, а зовсiм iнше – коли вiд темноi безоднi захищае лише двосантиметрова пiдгнила дошка, а хтозна-якi чудовиська роззявляють пащу там, на глибинi.

Рацiональною частиною свiдомостi я розумiв, що нема там нiчого страшного, та й безодня не така вже й бездонна. Ну три, може, шiсть метрiв глибини. Ну, може дванадцять, якщо вже виперлися на фарватер. І чудовиськ немае, ну, хiба що великий сом чекае, чи не впаде з поверхнi якась дохлятина. Може й падае час вiд часу, але я ж не дохлятина. Принаймнi поки що. Й активно опиратимусь, якщо хтось надумае перевести мене в цю не дуже шановану категорiю.

Та, власне, я й сам кого хочеш переведу.

Хiба що проти «Метеора» чи баржi на фарватерi не встою. Дуже рiзнi ваговi категорii – сотня кiлограмiв мене й тисяча тонн залiза. Нiхто проти баржi не встоiть. Навiть директор одного знайомого заводу, дядько пробивний, пихатий та гордовитий, а пiд баржу лiг.

Щоправда, вiн тодi не був ще директором, а був звичайним рибалкою з надднiпрянського мiста, ласим до браконьерства та порушення правил риболовлi. От i попав. Так попав, що коли через багато-багато рокiв пересувався вже не велосипедом, а «мерседесом», й бiгали за ним навшпиньках охоронець, секретарка та особистий бiограф, згадав вiн той епiзод i вставив у мемуари.

А особливоi пiкантностi епiзоду додае те, що протилежний учасник подii також прийшов на завод, директора особисто знав, ручкався з ним не раз, й iсторiю з баржею знав… але за сорок рокiв знайомства так i не признався. Нi пари з вуст.

Так нiколи директор й не взнав, хто його протаранив.

Що ж, нехай i не взнае. Я точно не скажу. Нема ще кому казати. Ще анi дiди, анi навiть прадiди обох учасникiв не народились, ще глину не викопали, з якоi налiплять цеглу, щоб будувати завод, ще метал не виплавили, з якого баржу збудують.

А не пхайся вночi на фарватер, тим бiльше на неосвiтлений!

От на цiй думцi брандскугель i бахнув. Не скажу за фарватер, але дiлянку понад берегом освiтив, i таки непогано.

Гарне було видовище, за iнших обставин я б навiть замилувався. Але обставини, як навмисне, були такi, що природнiше було матюкнутися.

Я так i зробив.

Мабуть, вдало, бо Іван аж голову нахилив, прислухаючись, хоча що там слухати. Ігор з Альбертом стояли мовчки, але провели вогняну кулю поглядами, й голови iх повертались та нахилялись синхронно, як башти крейсера. Галя також глипнула спочатку на кулю, потiм на мене, потiм на Ігоря та Альберта й поспiшно вiдвела погляд. Мабуть, вона зробила це з мiркувань дивноi тутешньоi моралi, яка забороняла дивитися чоловiкам у вiчi, але завдяки цiй моралi дiвчина виявилась найрозумнiшою з нас.

Бо куля згасла, й ми послiпли.

Все-таки око недосконала конструкцiя. Мало того, що хистке й тендiтне, не завжди навiть удар кулаком витримуе; мало того, що мае слiпу пляму й вона може зiграти на дорозi або в бою дуже злий жарт; мало того, що з вiком об’ектив-кришталик перетворюеться на тьмяну викривлену лiнзу вiд радянського телевiзора – так ще мае зовсiм вже катастрофiчний недолiк. Звикати до темряви треба довго, кiлька хвилин, а заслiпить око раптовим спалахом – i все, починай з початку.

Кажуть, у котiв з цим значно краще.

Хочу бути котом.

Я вiдчув, як пiд ногами хлюпнула трохи бiльша хвиля й подумав, що нi, не хочу. Все-таки не менше трьох метрiв до найближчоi землi, i це якщо вниз; а якщо по горизонталi, то з пiвкiлометра буде.

За брандскугелем мала б негайно ревнути сирена, чи то пак, якийсь тутешнiй ii аналогii – дзвiн, молоток об залiзо, сурма чи щось таке; але на мiй подив, нiчого такого й гадки не мало ставатись. Жодноi метушнi на березi не чулося та не спостерiгалося, та й команда нашого суденця також не стривожилася.

Поки я думав, Ігор зробив розумнiше – спитав.

– Чого це вони вирiшили бабахнути? – кинув вiн, наче знiчев’я, персонально нiкого не вирiзняючи, але якось так хитро повернувся, що стерновий його почув, а гребцi, мабуть, нi. – Ловлять когось?

– Вже спiймали, – меланхолiйно вiдповiв керманич.

Затиснув стерно пiд пахву, видобув з-за пазухи люльку, зняв з пояса шкiряний кисет i заходився ii набивати. Процедура була неспiшна, але я не встрявав з уточненнями. Сам розколеться. Дядько немолодий, поговорити, напевне, любить…

Набивши люльку, вiн старанно замотузував кисет, дiстав з iншоi торбинки кремiнь та кресало й почав висiкати iскри. Як працюе кресало, я вже бачив, а от як ним люльку розпалювати – ще нi, тому уважно спостерiгав. Виявилось, що важко. Й довго. Й нудно.

– Так кого спiймали? – не витримав, нарештi, Ігор.

– Рибу спiймали.

Керманич разiв зо три смоктонув люльку так, наче бензин зi шлангочки всмоктував, але, мабуть, воно допомогло, бо запалювальний реманент сховав. Засмердiло. Жах, як засмердiло, я такого смердючого самосаду не те що не чув, а навiть не уявляв, що таке можливо.

– Рибу, кажу, митрополиту привезли. Успiння ж.

Зв’язку Успiння з митрополитом, рибою та пострiлом з мортири я не вловив, тому якусь мить полупав очима, потiм все-таки запитав:

– А стрiляти навiщо?

– Бо дивляться, де причалювати!

«Тьху!» – я мало не сплюнув зпересердя, та ще й голосно, та ще й не роздивляючись, куди саме… аж щось утримало. Сплюнув би куди влучить – влучив би у Днiпро. Воно б i нiчого, але…

Але побожне у мене ставлення до Днiпра.

Якось знайома дiвчина влаштувала менi допит. З тортурами. Розпитувала у що я вiрю, у що не вiрю; чи звертаюсь до когось вишнього за порадою, чи молюсь, коли страшно. Ну, наприклад, пiд обстрiлом.

«Нi, – вiдрубав я, посмiявшись з останнього запитання, подумав i додав: – Але матюкаюсь!»

Довго мучила вона мене цим несподiваним тестом, а потiм прорiкла, що я таемний вiрянин, прихильник якоiсь там хитроi конфесii, якоi я й назви не чув, i наостанок розкритикувала ii як неiстинну.

Помилилась та дiвчина. Я цинiк i атеiст. Я ж не сказав iй, що молюсь, подумки розмовляю й звертаюсь по допомогу до батька-Днiпра.

І потiм теж не сказав. І не сказав би нiколи, навiть якби не довелося нам розлучитися. І зараз уже не скажу, бо лишилася вона там, а я тут, й вiдстань помiж нами така, що нi потягом, нi лiтаком, анi навiть космiчним кораблем не здолати, бо не кiлометрами вона мiряеться, а роками.

Два столiття. Два столiття тому вперед ми цiлувалися з тою дiвчиною на березi, й батько-Днiпро, радiючи за нас, весело бризкав в обличчя.

Дiвчина лишилася там, а я провалився в минуле, i мало не единим, що лишилось тим самим; мало не единим чинником, що давав так-сяк осягнути розумом всю неймовiрнiсть цiеi подорожi; мало не единим репером-маяком, що хоч якось прив’язував до мiсцевостi – був Днiпро.

А ще не давав збожеволiти. Бо вiд провалу в минуле у кого хоч дах поiде.

Тому не став я плювати в Днiпро, а навпаки, подумки вибачився й взявся знову мучити перевiзника запитаннями.

– А Успiння до чого?

Той глянув на мене, як мудрий батечко на дитину малу, але пояснив:

– Ну так пiст же.

Стало зрозумiлiше, але, якщо чесно, не дуже.

Успiння – це було, очевидно, свято. Хай який затятий з мене атеiст, але церковнi свята не обминеш. То всi навколо носяться з вербою – а, Вербна недiля, скоро будемо паски iсти. Тягнуть очеретяними вiниками – а, Трiйця на пiдходi. Всi стовпи заклеенi оголошеннями про медову виставку в Лаврi – значить, Медовий Спас. Чи Яблучний?

Бачте, все-таки обминув.

Але гаразд, Успiння – свято, перед святом пiст, стрiляють, щоб не розбити корабель об причал, але для чого везти рибу Днiпром, коли в нього тiльки вудку закинь – й одразу щось вчепиться?

Я спитав.

– Кхе, – керманич розважливо пихнув люлькою. – В Днiпрi не така. Йому з Бiлого моря iншу рибку привозять – снеток! Чув про таку?

Я чув. Здаеться, колись навiть iв. Тюлька як тюлька. Але, мабуть, снеток бiльше по-панськи звучить.

– Панська риба! – продовжував тим часом наш капiтан. – У нас такоi не водиться. Може й зовсiм не риба, бо, кажуть, як свiжа – то огiрками пахне, а вже потiм починае лускою смердiти.

– Що, не доводилось куштувати? – влiз Ігор, i чомусь менi пiдморгнув.

– Не доводилось, – зiтхнув капiтан, й з того зiтхання народилася хмарка диму, як наче за паротягом, що гуднув у свисток. – Ми все бiльше по стерлядi. Ну, може, коли бiлугу, як iкру метати пiде…

Тут я зрозумiв, чому пiдморгував Ігор. «Ікра чорна! – проскочила в головi фраза з фiльму. – Ікра червона! Ікра заморська, баклажанна!» Якщо може, фiльм хто не бачив, то слова супроводжувались показом. Чорна iкра була навалена у чималий тазик, червона теж, а заморськоi баклажанноi ховалась дрiбочка в глибинi ковша.

У нашi часи було навпаки. Що з iкрою, що з рибою.

Але про рибу я запитав даремно. Не можна у людей, що бiля рiчки живуть, про рибу питати. Бо це надовго.

Керманич почав з бiлуги, й непомiтно перескочив спочатку на окунцiв, потiм на сомика, потiм чомусь на судака. Розповiв, як ловив на вудку. Розповiв, як ловив у сiтку. Розповiв, як заганяв у вершу. Розповiв, як навеснi, коли Подолом не вози iздять, а човни плавають, риба сама в погреби запливае. Розповiв, як труiти рибу бузиною. Розповiв, як вночi, зi смолоскипом та острогою ii, кляту, острогою!

Почав навiть показувати, але довелося покинути руль, i незграбний наш переправочний засiб негайно покотився носом праворуч, вниз за водою. Хитнуло. Конi тривожно зафоркали.

– Батьку… – докiрливо пробасив лiвий гребець. Правий змовчав.

– Кхе, – схаменувся керманич, ситуацiю виправив, розповiдi не спинив.

Мабуть, не вмiють рибалки спинятись.

І човни не вмiють. Крутнувши носом в один бiк, човен так i норовить потiм крутнутися в бiк протилежний. Це ж не автомобiль, i навiть не кiнь, гальмiв у нього нема. Розiгнався – чекай, поки сам зупиниться, а вiн не хоче.

Вузький невеличкий човен ще так-сяк можна загальмувати веслами, гребонувши у протилежний бiк. З важким паромом-катамараном такий фокус не пройде. Не вдасться синхронiзувати пару гребцiв, обов’язково вийде хоч трiшечки, але врiзнобiй.

Як поралися керманичi давньогрецьких пентеконторiв, римських трирем та вiзантiйських дромонiв – не уявляю.

Власне, й не поралися. Коли хитрi турки, якi замiнили вiзантiйцiв на берегах Босфору, почали копати пiд Босфором тунель – знайшли на днi порту кiлька десяткiв гребних суден.

Цiкаво, що знайде той, хто надумае копати тунель пiд Днiпром?

Пором ще раз чи два покрутив носом то в один бiк, то в iнший, потiм все-таки заспокоiвся, й рушив майже тим самим курсом, що й перед лекцiею про тутешне рибальство.

Про рибу, спiйману, почищену та з’iдену за двi сотнi рокiв до того, як дехто з нас уперше взяв до рук вудку.

Але упав брандскугель, скiнчилася лекцiя, зник у темрявi правий берег, а лiвий ще й не думав показуватись. Стало тихо та нудно, тож я знiчев’я почав розглядати, на чому ж ми, власне, переправляемось.

Пором складався з двох величеньких човнiв, перекритих помостом з досить товстих, на два пальцi, дощок. Чому товстих – я зрозумiв одразу, як тiльки бiлий коник тупнув копитом. Тоншi на цiй роботi довго не попрацюють.

Дошки накривали човни десь на половину човновоi довжини, а нiс лишався непокритим. Саме там i сидiли двое гребцiв, судячи з реплiки «Батьку!..» – сини старого керманича. Що ж, непоганий сiмейний стартап, успiху iм. Сподiваюсь, Альберт з Ігорем не мають на думцi позбавитись небажаних свiдкiв. Там розташувалися й пасажири – Юрiй з Альбертом та Іваном у лiвому, я з Галею в правому. А конi щiльно – бiк у бiк – стояли на помостi помiж човнами й стиха пофоркували. Вже на ходу я та Іван припнули iх до благенького парапету, чи то пак, конов’язу, але мабуть, його й один коник мiг висмикнути, а не те, що нашi п’ятеро огирiв.

Конi, однак, не смикались, керманич мовчки вдивлявся у темряву, пасажири також мовчали, а гребцi гребли, бо ж на те вони й гребцi. Махали веслами мовчки й розмiрено, не поспiшаючи, але й не забарюючись. Весла входили у воду пiд однаковим кутом, без бризок, майже без хлюпання. Досвiдченi, вправнi рухи. Мабуть, це не стартап. Мабуть, вже не один рiк цьому бiзнесу.

Та й човни були також не новi. Чорне мокре дерево трохи прогиналось пiд пальцями – мабуть, пiдгнило. Пiд ногами колихалась вода – мабуть, пiдтiкали обидва човни-понтони, тому в кожному човнi валявся черпак – дебелий такий, не менш, як на пiввiдра. Мабуть, iнколи доводилось ним працювати, бо щось рiвень води у човнi наче збiльшився.

– Юрiю, – тихенько гукнув з лiвого човна Ігор. – У нас тут вода в човнi. Це так i треба?

Так, звiсно, було не треба, але вiдгукнувся не я, а старий керманич.

– Ну так вiзьми черпачок й попрацюй, – докiрливо мовив вiн, наче Юрiй був винуватий у тому, що човен тече.

Юрiй знизав плечима й запрацював черпаком. Енергiйно так запрацював, наче маленька помпа, й весь пором вiдчутно перехнябився у наш бiк. Довелося й менi брати черпак у руки. Не Галi ж його доручати?

Я черпав i хлюпав за борт, й згадував, як у старi добрi часи, коли мав за плечима лише двадцять з копiйками рокiв, у заду шило, а в головi пустку, пiдбив таких самих молодих хлопцiв зганяти на Джарилгач. З транспортом тодi була ситуацiя не так щоб зовсiм погана, але й хорошою ii не назвеш. Варiантiв було аж два – взяти старенький радянський надувний човен для висадки десанту й вкрасти у рибалок шаланду. Шаланда була з мотором, але й з рибалками, а човен без мотора, але й без рибалок.

Оцiнивши можливi наслiдки, взяли човен.

Для перетворення безформноi купи гуми на човен довелось попрацювати насосом, точнiше двома одразу. Насоси дуже нагадували ковальськi мiхи – двi здоровеннi дерев’янi щоки й гармошка мiж ними. Наступиш – гармошка стискуеться й викидае через шлангочку лiтрiв десять розлюченого повiтря. Розлючене – бо шипить, а хто б не шипiв, якби його стиснули?

Хоч i важкуватi були насоси, та й човен немаленький, але семеро здорових лобiв з надиманням упоралися. Трохи гiрше було зi спуском плавзасобу на воду – бо до моря було метрiв сто грязюкою, потiм ще сто грязюкою й пiною, потiм ще двiстi – грязюкою, пiною та водою, потiм води стало по кiсточки… коротше кажучи, вiдмахали ми з човном на горбах десь з пiвкiлометра, i аж тодi вдалося скинути вантаж у воду й тягти.

Ще через метрiв сто дно човна перестало зачiпати дно моря.

Ще через сотню води стало по колiна.

І лише тодi, звiсивши бруднi, порiзанi скойками ноги за борт, ми критично глянули на берег (вiн був далеко), на обрiй (вiн був взагалi чорт зна-де), один на одного – й нiхто анi мигом не показав, що страшно. І рушили.

Першi сто метрiв здавалося, що веслувати неважко… ай, не варто розтягувати. Важко було грести. Двое веслярiв гребли, двое вiдпочивали, ще двiйко милувались пейзажем, а сьомому несподiвано знайшлась iнша робота.

Виявилось, що радянський десантний човен розрахований на те, щоб переплисти Рейн або Вiслу, а на десяток кiлометрiв морем чомусь не розрахований.

Так, спускав. Весело булькотiв пухирчиками повiтря з тих швiв, що опинилися пiд водою й тихенько шипiв повiтрям з тих дiрочок, якi опинилися зверху. Й помiтно худнув з кожною хвилиною подорожi.

Насос, вiдповiдно, був розрахований на те, що його поставили на землю й качали ногою, а на те, щоб поставити його на хистке гумове днище човна, чомусь не розрахований.

Тому довелось качати повiтря руками, i це нагадувало гру на гармошцi. На дуже неоковирнiй, важкiй, тугiй радянськiй гармошцi.

Хтозна, кому було важче – веслярам чи гармонiстам. Коли, нарештi, дiсталися Джарилгача, втомленi були тi та тi. Вилiзли, скупалися, налякали дiвчат-нудисток, та й повеслували назад.

За всiх не скажу, але у мене потiм три днi болiли руки, ноги, спина та голова, бо той же човен довелось продавати.

Сюди б його, в цi часи й на Днiпро!.. Пiдлатати, та й гайнути вниз за течiею, на Канiв, Черкаси, Кременчук та Херсонщину. І нехай ще нема Херсона, але степи та озера лишилися, та й море навряд чи хтось вкрав.

Вiдчуваю, що пiсля черпачка руки також болiтимуть. А голова вже болить, оскiльки доводиться думати – чи зачистити пiсля себе перевiзника, щоб не видав; чи хай ще трохи поплавае…

Я вчасно згадав, що керую зараз не я, а отже, й тягар прийняття рiшення давить не на моi плечi.

І човном керував також не я, так що единою нагальною задачею було черпати й черпати. Ну ще, може, поглядати навсiбiч, раптом щось цiкаве побачу.

Не побачив.

Кiлька млявих вогникiв позаду, один попереду, а лiворуч й праворуч – абсолютна, чорна, непроникна й безкiнечна пiтьма.

Хоча нi, кiнечна. Хоча Мiсяця не було, але зiрки так-сяк свiтили, й очi ледь-ледь, на самiй межi, але вловлювали на обрii щось рукотворне. Деякий час я не мiг зрозумiти, що ж воно за казна-що – довге, низьке, над самою водою, а потiм зрозумiв. Мiст. Наплавний мiст у майже тому самому мiсцi, де колись постане мiст ланцюговий, а потiм i залiзничний.

З дитинства люблю мости.

Всi нормальнi люди в нових мiстах на шедеври архiтектури вилупляються, а я на мости. Всi нормальнi чоловiки вечорами дiвок у ресторанах знiмають, а я мостами вештаюсь. Всi розумнi й рацiональнi сучасники мости на автомобiлях перетинають, а я пiшки.

Бачив мости здоровеннi, хоч океанським лайнером пiд них заiжджай, бачив кладочки над канавою. Бачив пiдвiснi на тонких мотузочках, бачив залiзобетоннi на могутнiх биках. Бачив дерев’янi, сталевi, кам’янi й один скляний. Бачив розвiднi, поворотний, пiдйомний i все хотiв зганяти у Лондон подивитися мiсточок, який згортаеться-розгортаеться, наче iграшка «тещин язик».

Не встиг. І не встигну.

А тут ще одне горе – поруч здоровенний старовинний мiст на човнах-понтонах, а я не побачу…

Спересердя я махнув черпачком дужче, нiж слiд. Хруснуло. Ручка вiд черпачка залишилась у мене в руцi, а миска булькнула за борт.

Я думав, керманич мене принаймнi облае, але вийшло iнакше.

– Кхе, – розважливо сказав вiн. – Ось слухайте, хлопцi, байку.

Пихнув люлькою, помовчав й продовжив:

– Поiхали якось батько з сином на плавнi сiно брати. Поставили вiз поруч зi стiжком, взяли вила. Батько бере з вершечку потроху, а син загнав вила пiд самий стiжок, ех!.. i поламав. Був би розумний – засмутився б, а вiн ну радiти. «Батьку! – кричить. – Я вже он який сильний! Одружувати пора!» Глянув батько, i каже: «То ти, синку, не сильний. То ти, синку, дурний. Рано тебе же одружувати».

Менi iсторiя здалася нудною, але i з мого, i з сусiднього човна долинуло чмихання. У темрявi важко було визначити, хто смiявся, але складалося таке враження, наче всi. Мабуть, так i було. Мабуть, i Галя теж.

Я хотiв-був пошукати ще якусь посудину для черпання – може, консервна бляшанка якась завалялась, чи пляшка з-пiд кока-коли.... потiм згадав, що консервiв тут ще не вигадали, а рецепт кока-коли ще не секрет, бо нема ще чого секретити.

Винайти, чи що… Хоча нi, сировини нема. Не росте у нас анi кока, анi кола. Хiба що з третiм компонентом – водою – все гаразд.

Я глянув пiд ноги й виправився – навiть бiльше, нiж все гаразд. Вже по кiсточки.

Протилежного берега все ще не було видно, але лiхтар наближався. Навряд чи хтось взявся б визначити до нього вiдстань, але свiтна цяточка перетворилась на плямку, потiм на пляму, а тепер пляма вже набула вiдчутно квадратних обрисiв, а що тут квадратне? Правильно, свiчка у заскленому ящичку. Не батарея ж свiтлодiодiв на квадратнiй панелi.

Коли, нарештi, з пiтьми вигулькнуло щось таке як причал, наш паром вже добряче перехнябився на правий бiк. А було б у човнi два черпаки – не перехнябився би. Водноi iнспекцii на них тут нема!

Човен тонув, причал рiс. Я згадав якийсь фiльм, де пiрат на такому ж дiрявому човнi пiдгадав так, щоб ступити на берег точнiсiнько в той момент, коли його корито булькне пiд воду й теж почав прикидувати. Виходило, що не пiдгадаю. Виходило, що причалимо, вивантажимось, i аж тодi човен почне черпати воду бортами.

А може й не почне.

На причал також щось виходило. Щось примарне й перекособочене, наче мара.

Я поглянув убiк. Ігор перестав черпати й дивився на Альберта. Морди ватажка я не бачив, а у Ігоря на лобi було написано запитання – ну що, мочимо перевiзника та синiв, чи все-таки вiдпускаемо?

А тут ще й мара. Не те щоб це когось з нас могло зупинити, але краще зважати на можливих свiдкiв. І вжити заходiв.

– Добрий вечiр, – раптом сказала мара дзвiнким голоском шести- або семирiчноi дiвчинки. – Дiдусю, це я тобi лiхтар запалила!

– Ах ти ж моя розумниця, – перевiзник поспiхом вмочив люльку в Днiпро й сховав за пазуху. Мабуть, не любила дiвчинка тютюну, а любила цукерки й дiда.

Я знову ковзнув поглядом на Ігоря, той на Альберта. Запитання пробiгло цим ланцюжком поглядiв до ватажка й повернулось – Ігор ледь помiтно мотнув головою. Не вгору-вниз, а лiворуч-праворуч. Нi, мовляв. Не мочимо. Вiдпускаемо.

Пощастило вам, перевiзники. Дякуй, дiду, онуцi – вона вас усiх врятувала.

І дiвчинцi пощастило, бо куди сиротi податись – хiба що слiдом за родичами в Днiпро. А так – може, виросте; може, живого Шевченка побачить, може, дотягне аж до скасування крiпацтва, придушення польського заколоту, програноi росiйсько-турецькоi вiйни. До часiв мого прадiда навiть.

Може навiть буде похованою на Байковому цвинтарi i можливо я бачив ii могилу.

Дитинка стала на самий краечок причалу й дiдусь гукнув iй, щоб вiдiйшла, бо у воду впаде.

– Та я вже сьогоднi падала, – засмiялась дiвчинка. – Менi не звикати.

– Купалась? – скрушно похитав головою дiд.

– Купалась! – весело покаялась онука.

Хто ж так каеться.

Паром вдарився носами в причал. М’яко вдарився, бо веслярi припинили грести, але все одно причал здригнувся, i конi на помостi також смикнулися й почали форкати.

– А я тобi що казав?

– Щоб не купалась! – ще веселiше гукнула дитинка. – Бо Ілля насцяв у воду!

І тут вже здригнувся я, бо точнiсiнько так казала моя старенька бабуся. Точнiше, через двi сотнi рокiв казатиме, намагаючись хоч щось зробити з моiми походами на Днiпро у вереснi.

Я ii також не слухався.

Паром ще раз здригнувся – це лiвий весляр накинув на дебелого стовпа не менш дебелу петлю й одним рухом загнав свiй човен у спецiальний паз у причал. Так само зробив i правий, але не так вдало, й паром здригнувся так, що аж затрiщав.

– Довбень! – прокоментував помилку дiд-керманич.

– Тату, – докiрливо сказав гребець, вибираючи мотузку. – Ну чого одразу довбень…

Сказав звично й без найменшоi образи, мабуть, не вперше.

– Дурний пiп тебе хрестив! – вже не так енергiйно додав перевiзник, але петля уже затяглася й суденце перестало хитатись.

Помiст при тому лiг на причал i вся конструкцiя завмерла бiльш-менш нерухомо.

Хоч конем заiжджай. Точнiше, з’iжджай.

Але ми вдавати з себе ковбоiв не стали, й звели коней пiд вуздечку. Тi злякано пофоркували та йшли. І навiть зiйшовши на берег, все ще роздували нiздрi й нюшили вологе повiтря.

Виявилось, що лiхтар висiв на спецiальному стовпчику, а трохи поодаль виднiлося щось таке як маленька хата або великий курiнь. Дуже подiбнi халабуди в двадцять першому столiттi будували перевiзники, що возили пляжникiв-нудистiв на Труханiв острiв. У години пiк перевiз коштував у кiлька разiв бiльше, анiж метро або фунiкулер, та потiк бажаючих людей подивитись й себе показати не вщухав.

Десь вiн там, Труханiв, лiворуч вiд мене. А купаються зараз, мабуть, всi виключно голяка, бо купальникiв ще не вигадали. Хоча дiвчата, може, в сорочках.

– Ах ти ж моя перевiзниця, – дiд погладив онуку, й та притислась до нього – палко-палко, наче й не кiлька годин тому бачились, а кiлька тижнiв.

Ну як таких зачищати.

– Куди далi, хлопцi? – нерозважливо запитав дiд.

Дурний пiп його хрестив.



Колись, давно-давно, багато рокiв попереду, сталося у Харковi кiлька зухвалих пограбувань. Достоту як у фiльмах про гангстерiв, якими захоплювались пiдлiтки та юнаки, а батьки чомусь не захоплювались.

Мабуть, розумiли, що опинитися на мiсцi гангстера пощастить мало кому, а от на мiсцi жертви – так шансiв бiльше.

Так воно й сталося.

Харкiвськi гангстери теж, мабуть, надивились фiльмiв, й стрiляли не замислюючись. І того разу також стрiляли. Грабували маленьку фiлiю банка, й грошей там було не так щоб багато, але трохи було; а ще там трапився хлопчина-стажер, зовсiм юний, тiльки-но зi школи.

Юний та недурний.

Коли почалося – вiн упав на пiдлогу, й демонстративно, старанно, надмiрно, аж до трiску в хребтi, викручував голову вбiк – мовляв, не вбивайте, я вас не бачив, опiзнати не зможу!..

– Що, жити хочеш? – реготнув найближчий до нього бандюк. – Ну живи, раз так хочеться!

Хтось з нападникiв перестрибнув стiйку, вiдкинув iз сейфа застрелену дiвку-касирку, вигрiб все, що трапилось на поличках, й стрибнув назад.

– А знаеш, – сказав раптом той бандюк, що смiявся. – Я передумав.

Якийсь журналiст потiм написав, що от якби у того пацана був куцоствол, то все могло б статися iнакше.

Дурний пiп його хрестив, того журналiста.



Їхали мовчки, у темрявi й тишi. І те, й iнше були не так щоб абсолютнi – i зорi свiтили, й обрiй уже посвiтлiшав; а щодо звукiв, то степ нiколи не бувае геть тихим. Нi вдень, нi вночi, нi влiтку, анi взимку.

Улiтку щось цвiрiнькае, щось пищить, когось iдять, а когось, нарештi, схилили до пристрасного кохання в кущах i звiдти долинае задоволене рохкання. До рохкання прислухаються всi навколо в радiусi крокiв ста. Деякi зi слухачiв пильнують, щоб у поривi пристрастi iх не затоптали, а деякi думають – а чи не напасти зненацька, ось прямо зараз, поки всi зайнятi?..

Бувае, що й нападають, i без звукiв це також не обходиться.

Узимку iнше. Взимку пронизливо свистить заметiль помiж мерзлими острiвцями трави, а з-за пагорба долинають тужливi пiснi вовкiв. У кущах нiхто нiкого не любить, i iсти нема чого. Доводиться випасати самотнiх подорожнiх на конях або волах.

А навiть якби й сталося щось, i замовк степ, до самого себе прислухаючись, замовк, завмер… та все одно не став би повнiстю безмовним – бо добряче гупають копита об втоптаний шлях.

Недаремно вiн так i називаеться – битий.

Шлях був битий, i я себе вiдчував так, нiби вночi хтось побив. Не кулаком у пику й не ремiнцем по попi, а добряче так, якiсно побив. Дрючком, а може й двома. По спинi, сiдницях, плечах i стегнах. Болiло все – а це ж ми лише кiлька годин iхали.

Поганий все-таки з коней транспорт. Мотоцикл кращий. І трусить менше, i iздить швидше. Мотоциклiв би нам сюди, i палива десяток канiстр, i шкiрянi куртки, й заскленi шоломи!.. Дороги поганi, але хiба нам звикати? Гайнули б степом, обганяючи самотнiх вершникiв, лякаючи норовистих коней, дивуючи спокiйних волiв, звиклих до всього погоничiв.

А там хтозна. Може, й лишилися б десь тут, вибрали б мiсце, куди не дотяглась жадiбна рука помiщика – а чи росiйського, а чи польського; прожили б решту життя за екологiчно чистою працею, за оранкою землi та куванням плугiв, лiпили б глечики, будували б хатки. Хтось би одружився з Галиною, а хто спiймав гарбуза – знайшов би тутешнiх дiвчат. Наплодили б дiтей, онукiв та правнукiв. Душ по десять, бо контрацепцiя тут одна – встигни витягти.

Не життя – а краса! Вже на другий рiк захочеться чи повiситись, чи втопитись.




Роздiл 2

Мистецтво розпитувати дорогу


На саму думку про такий варiант захотiлося втопитися просто зараз. На щастя, поблизу не те що рiчки глибокоi, а навiть копанки не було, а був лише битий шлях, перехрестя i сивий дiдок бiля нього. В товстенькiй свитцi i сивiй шапцi, з цiпком, на ослiнчику. Незворушний, як Будда. Тiльки обличчя не гладеньке, як Буддi малюють, а схоже на старе, пiдгниле вже, зморщене яблуко.

Альберт щось сказав Ігорю, той кивнув i рушив до старенького ближче. Я скривився, але не сильно. Галя вiдвернулася.

– Доброго ранку, дiду! – чемно привiтався Ігор. – Пiдкажiть, калi ласка, як на Чернiгiв проiхати?

Здивував. Добряче здивував, що тут скажеш. І «калi ласка», й бiлоруським акцентом, й тим, що дорогу на Чернiгiв спитав, а перед тим же, здаеться, мова про Переяслав iшла.

Потiм здивування пройшло й прийшло розумiння – Ігор плутав слiди. Спитають дiда про чотирьох козакiв iз дiвкою, чи не бачив, а якщо бачив, куди поiхали – а дiд: козакiв не бачив, а якiсь литвини на Чернiгiв дорогу питали, так.

І дiд здивував.

– Дайте копiечку, – сказав, хитро примруживши лiве око. – Тодi скажу.

Ігор знизав плечима, але витяг капшук i монетка полетiла у миттю пiдставлену дiдову шапку.

– Лiворуч вам, – уклонився дiдок. – Он до того лiску, за ним корчма, а далi ще добрi люди пiдкажуть.

І знову завмер, наче робот, якому живлення вимкнули.

Десь я таке вже бачив.

На Хрещатику, на ще не iснуючому Хрещатику, працював, чи то пак, працюватиме колись вуличний блазень-жонглер. Ставив, тьху, чорт, ставитиме перед собою коробку для грошей, братиме в руки рiзнокольоровi кульки, i… нi, не кидатиме. Так i стоятиме нерухомо, наче пам’ятник.

Аж поки хтось не кине в коробку купюру. От тодi пам’ятник оживе й кiлька секунд кульки покидатиме. Бiльша купюра – бiльше секунд, а як кiнчаеться фiнансова пiдзарядка, то знову замре.

Кумедне видовище. І дядько кумедний. Спiкiрував якось на одну знайому киянку, недбало так спiкiрував – мовляв, ну добре, давай я тебе кудись запрошу. Знiчев’я почав розпитувати про життя, про справи.

– Мабуть, десь у гуртожитку мешкаеш?

– Та нi, у квартирi, – вiдповiла трохи здивована дiвчина.

– Мабуть, в маленькiй, з батьками?

– Та нi, в трикiмнатнiй… сама, – це вже сказала, розумiючи, до чого вiн хилить.

А далi… далi вiн запрацював, як наче йому в коробку сто доларiв кинули. Наговорив комплiментiв, запросив у ресторан, накидав план розважальних заходiв на тиждень вперед.

Засмiялася дiвчина та й пiшла. І блазень пiшов. Тiльки вона – додому, а блазень – куди послали. Щоправда, не дiйшов. Бачив я його, довго ще працював жонглювальним автоматом на розi Хрещатика та Пасажу.

Кажуть, перед самою революцiею помер, але то я вже точно не знаю, бо стало менше часу на цiкавi прогулянки.

От i дiд, бач, схожу роботу знайшов, дороговказом працюе.

Ігоревi думки, мабуть, котилися в аналогiчному напрямку, бо вiн посмiхнувся й пробурмотiв щось на кшталт «задовго до джi-пi-ес».

– А що таке джi… пi… як там далi? – негайно зацiкавилась Галя, й Іван також пiдсунувся конем ближче.

– О, – сказав Ігор. – Це така технологiя…

Глянув на Галю, на Івана, на мене – мовляв, допомагай.

– Це чаклунство таке, – пiдказав я. – Дорогу показуе.

– Як у казцi? – посмiхнулася дiвчина, мабуть, вирiшивши, нiби я жартую. – Чарiвний клубочок?

– Чарiвний екранчик… – поправив Ігор, знову глянув на Галю, на Івана, й махнув рукою менi – давай краще ти.

Ну я й дав.

Розповiв про чарiвнi зорi, як лiтають у небi. Цебто, лiтатимуть. Й свiтитимуться чарiвним сяйвом. Вловлюючи яке чарiвним… е-е-е… телефоном, можна побачити на чарiвному ж… е-е-е… дзеркалi мапу i де знаходишся.

– Та бре, – махнув рукою Іван й вiд’iхав подалi, нiби перебування поруч iз таким брехуном його самого бруднило.

Я знизав плечима й далi переповiдав уже самiй Галi. Та слухала. Й чомусь абсолютно не дивувалась. І навiть спитала, звiдки тi чарiвнi зорi в небi з’явилися, на чому тримаються i хто iх туди закинув.

Я почав пояснювати i зламався на словi «орбiта». Цебто, вдалося так-сяк пояснити, що це коло, по якому лiтають зорi, але Галя негайно запитала, чому ж вони не падають, i я здався. Треба було зупинятись, малювати ньютонову гору, на нiй гармату, вiд неi кiлька пунктирних лiнiй, що показували б пострiли з рiзною швидкiстю… нi, нема сенсу. Навiть з сучасних менi дiвчат це зрозумiли б, дай Боже, одна з десяти.

Дев’ятеро лупали б очима й дивувались, який розумний iм хлопець дiстався. І мiркували б, як той розум на службу, щоб для дому i для сiм’i, а не про якiсь там супутники. Бо нащо вони потрiбнi, супутники тi, краще б пiдняли зарплату. Або тарифи зменшили.

Серед чоловiкiв, до речi, така сама статистика, просто з чоловiками пiд ручку я не гуляю й не забиваю iм баки супутниками.

Тому замiсть гори я змалював перед Галею вражаючу картину досягнень – i метеорологiю, i розвiдку, i телефоннi дзвiнки в Америку, i навiть вiдеозв’язок.

Галя слухала, а я сумнiвався, що вона розумiе; пояснював детальнiше – вона кивала, а потiм хряснула мене так, що я мало з коня не гепнувся. Словами хряснула, не кулаком. Хоча нi, кулаком так не хряснеш. Довбня потрiбна, та ще й замашна.

– У нас така… тех-но-ложiя… також була, – досить недбало повiдомила Галя, трохи зачекала й добила: – У Софii колись стояло таке свiчадо. Показувало, що забажаеш. Ну, звiсно, пускали до нього не всiх, а лише князiв та первосвященикiв. Ну, може, ще губернаторiв.

Губернатори та князi поруч звучали як дисонанс, але щоб звернути увагу Галi на цей анахронiзм – треба було рота закрити, а я не мiг. Й Ігор не мiг. Може й Альберт не змiг би, але вiн хоч i напружено прислухався, та, здаеться, половини не розумiв.

А вчити треба мову аборигенiв, вчити! Я коли на Кавказ ганяв у вiдрядження, то вже за тиждень мiг з аборигенами порозумiтися. Звiсно, богословську дискусiю провести б не вдалося, але спитати в магазинчику хлiб, гукнути напарнику, щоб залiг й розтлумачити дiвчинi, що переспати – залюбки, а одружуватися не планую – це мiг.

Не дуже, правда, це нам допомогло. Просрав Вiктор Андрiйович всi полiмери, й союз ГУАМ також просрав, а якi були плани, ех…

Хiба що Голодомор не просрав, а навпаки, пiдняв з небуття, за що йому щира дяка вiд живих, а може й вiд мертвих.

– Так що за свi-ча-до? – Ігор спотикався на складах незнайомого слова точнiсiнько так, як Галя на «технологii», i я аж зловтiшився. А потiм заслухався. По-перше, сюжетом, а подруге – голосом нашоi спiвачки. Гарний все-таки голос. Геть незрозумiло, чому зазвичай тихенько говорить, наче його соромиться. А сюжет був такий:

– …нiхто точно не знав, як i коли з’явилося те свiчадо. Кажуть, нiби поставив його якийсь заiжджий чарiвник, але коли та для чого – хтозна. Кажуть, можна було побачити в тому свiчадi все, що тiльки забажаеш, але нечiтко, так, нiби крiзь туман…

Я прикинув, який це все мало вигляд. Софiя. Давня, за вiзантiйськими технологiями, тьху, чорт, канонами побудована церква. Темна – лише зверху, пiд самою банею, рiзнокольоровi вiконця. Свiчки. Дим – вiд свiчок та вiд ладану. Свiчки – вони ж не просто свiтять, а мерехтять. Бiля вiвтаря бубонять попи. Дзеркальце з каламутного скла.

Справдi, в ньому що забажаеш – те й побачиш.

Захотiла княгинька побачити князя, а думала не про те, що в походi, бувае, доводиться конем iхати й пiшки йти, ночувати в степу, переправлятися через рiчку, мечем махати, а думала про те, що князь, негiдник такий, вирвався з-пiд контролю й розважаеться з гарненькими полонянками – от i побачила. Зовсiм як в анекдотi:

– Мамо, щось чоловiка довго нема! Мамо, боюсь, вiн коханку завiв!

– Ну що ти, доню, одразу погане думаеш! Може, вiн пiд машину потрапив.

Але дорога була далека, конi трюхикали дуже й дуже неспiшно, пейзаж майже не змiнювався – чому б i не послухати гарну казочку?

– …i бачили в тому свiчадi всi, що хотiли. Дiвчата – коханого, купцi – багатство, воiни – ворога, князi – славу. Ну а чим скiнчилося – ви вже знаете.

Гарна була казочка, та кiнець надто сумний.

– Отак, через тупi ревнощi, й було втрачено перспективну технологiю, – резюмував Ігор. Звичним рухом вже потер скроню й насипав уточнень.

– Вперше це повiдав читачам польський ксьондз Гриневег у тисяча п’ятсот вiсiмдесят четвертому роцi. Камiнь, писав вiн, чуеш, Юрiю, камiнь! – великий зелений камiнь був лише подiбний на дзеркало, й про те, що вiн показуе всякi таемнi речi, ксьондзу лише розповiли, а сам вiн не бачив.

Я вже зрозумiв, до чого йдеться, й стало образливо. На очах руйнувалася ще одна гарна казка, знайома з самого дитинства легенда. Ще малим бувши, хотiв якось зганяти в Софiю й поглянути якщо не на чарiвне дзеркало, то хоча б на мiсце, де воно було.

А виявляеться, це одна з тих байок, якими кияни столiттями годували довiрливих iноземних туристiв. У моi часи гостям мiста розповiдали, що готель «Салют» – кругла, схожа на ребристу гранату залiзобетонна будiвля, повiльно крутиться на осi; i якщо постояти хвилин десять, то можна те обертання побачити. Не раз i не два бачив я бiля того готелю завмерлих приiжджих та завмерлих киян поруч. Але якщо гостi боялись дихати, щоб не прогавити момент повороту, то кияни душили смiх.

Ще брехали про Батькiвщину-мати, що стоiть над Днiпром – начебто рiвно опiвночi вона брязкае мечем об щит. Але чи повiрив хтось настiльки, щоб попертися серед ночi перевiряти гiпотезу – це вже не знаю. Може, й поперся. Зазвичай кияни добрi й надто жорстоко над туристами не знущаються, але раптом трапився хтось безжальний…

– …але вже через десять рокiв, – так само безжально провадив далi оповiдач. – Інший мандрiвник, австрiйський дипломат Ерiх Лясота, докладно описав у щоденнику вiзит до Софii, й написано там приблизно таке: по верху йде галерея або хори, бильця яких вiд колони до колони складено з цiльних плит синюватого каменя з прозорим рiзьбленням. В однiй з плит, якраз навпроти головного вiвтаря, е круглий отвiр, приблизно пiвлiктя у дiаметрi…

Я й сам знав, що лiкоть – це чотириста-п’ятсот мiлiметрiв, а Ігор все-таки показав. За допомогою обох рук, й вийшло досить образливо. Ще образливiше, нiж вiд руйнування легенди.

Добре, хоч не у мiй бiк скерував, а кудись в поля.

– …тепер заповнений вапном. Кажуть, що ранiше там було дзеркало, через яке за допомогою чаклунства можна було побачити все, що побажаеш, на вiдстанi кiлькох сотень миль…

Я подивився на власника Вiкiпедii у головi водночас злостиво та заздрiсно, а Ігор, помiтивши мiй погляд, продовжив знущатися:

– Отвiр, де стояло дзеркальце, зберiглась до наших часiв… е-е-е… принаймнi, до твоiх, Юрiю, та моiх, а як там до Альбертових – вже не в курсi. Чуеш, Альберте? Як, стоiть ще Софiя?

– Стоiть, – знизав плечима той. – Що iй зробиться. Тiльки навколо забудовано все.

– Тьху.

Сплюнули одночасно я та Ігор, й Галя з Іваном, скорiш за все, не зрозумiли, чому. Ну, забудовано, ну, стоять будинки бiля стiни, i що? Софiю ж все одно видно.

Ех, не знаете ви, хлопцi й дiвчата, якi бувають сучаснi будинки.

Ну та чорт з ними.

– Цей же самий Лясота, – просторiкував далi Ігор, – у тому самому щоденнику й переповiдае легенду про розпусного князя й ревниву княгиню. Так що перед нами унiкальна нагода iдентифiкувати всiх персонажiв легенди з точнiстю до десяти рокiв. Якраз мiж вiзитами Гриневега й Лясоти. Не так вже й багато було на той час князiв…

Я думав, на Галину казочку Іван також скаже «Бре!», але наш гайдамака мовчав, слухав i лише схвально кивав. У чарiвне дзеркало йому вiрилось легше, анiж у телефон й штучнi зорi, що лiтають орбiтами.

Раптом згадалося, що, власне, термiн «орбiта» якраз i означае щось кругле, i погляд сам по собi перескочив на Галину спинку. У дiвчини в сiдлi, якщо хтось не в курсi, посадка така, що талiя видаеться ще вужчою, нiж насправдi, а стегна ще ширшими. Приемне видовище, дуже приемне.

Галя спiймала мiй погляд i негайно згорбилася.

Та ну що ж це таке!..

Дивними шляхами ходить жiноча логiка, й дорога наша також вилася якось дивно. Спочатку, вiд дiдка-дороговказа, iхали ми майже прямо на схiд. Якщо Альберт не збрехав щодо Переяслава, то правильно iхали. Якщо нашi можливi переслiдувачi також натрапили на дiдка й запитали, то iм лiворуч, пiвнiчнiше. Нехай iдуть, там багато цiкавого.

Але далi – от халепа! – наша дорога також почала завертати на пiвнiч, кiлька разiв розгалужувалася, а на перехрестях нiхто не сидiв i копiечку не питав.

Так, GPS не завадив би, не завадив… Хоча всяко бувае.

Колись, двiстi рокiв тому попереду, якраз у цих мiсцях мав я халепу iз GPSом. Поiхали кататися, новi мiсця роздивлятися, старовинну церкву в Сулимiвцi подивитися, я маршрут проклав й вказiвки GPSноi дiвки старанно виконував.

І заiхав.

Протиснувшись мiж двома хатками, опинився на схилi яру, в який не те що машиною – але й пiшки не всякий зiйде.

Вийшов. Спитав. Чисто за звичкою спитав не лише про Сулимiвку, але ще про якесь село на тiй же дорозi. Хоча й не ховався тодi нi вiд кого, переслiдування не очiкував, слiди плутати причини не мав, але звичка – друга натура.

– Тю! – сказала жiночка з повною балiею дрiбних грушок. – Так це ви напрямки поiхали, а машиною оооон аж там об’iжджати треба!

Смачнi були грушки, й дешевi, та й об’iзд недальнiй, але через кiлометр дiвчина з GPSу знову завела нас у хащi, й лише тодi додумався я перевiрити налаштування гаджету. Так i виявилось – мудрий девайс запам’ятав, що минулого разу я пiшки ходив, й вирiшив, що зараз теж пiшки, а отже, й напряму, уваги на яри та лiси не звертаючи.

Кажуть, якийсь затятий автомобiлiст у такiй ситуацii й з моста стрибнув. Повiрив дiвчинi-провiдницi бiльше, нiж власним очам.

А церкву оглянули, як не оглянути. Гарна була церква. Без особливих витребеньок, типова споруда сiмнадцятого столiття, трохи часом попсована, трохи реставраторами пiдлатана; й навiть склеп пiд нею зберiгся. А те, що у склепi, на жаль, в тридцятих роках опинилося в рiвчаку.

І ще головна вулиця запам’яталася, бо новiсiнькi таблички з назвою вулицi гордовито сяяли трьома слова «вулиця Івана Сулими».

– Ігорю! – гукнув я.

– Га?

– А що там у твоiй Вiкiпедii про Івана Сулиму написано?

– Сулима? – позiхнув Ігор. – Ну, це я й так пригадаю. Це, здаеться, був гетьман такий…

Ігор помовчав, i трохи винуватим тоном додав:

– Нi, просто не пригадаю. Доведеться-таки зазирати…

Форкнув насмiшкувато:

– …у ту фiгню, яку Юрiй називае Вiкiпедiею.

Ігор звичним уже рухом потер чоло, сказав «гм», потер чоло ще раз, i раптом замiсть звичного потоку абсолютно точних, але досить нудних вiдомостей проголосив:

– Ого.

– Що – ого? – зацiкавилася i Галя.

– Та! – Ігор аж головою крутнув. – Бiографiя у дядька – хоч кiно знiмай.

– То розкажи, – влiз i я.

– Та розкажу, – охоче погодився Ігор. – Отже, був Іван дрiбним шляхтичем iз роду Сулим. Ноги у цiеi династii ростуть з Полтавськоi губернii, так що, Юрiю, можеш пишатися…

Я хотiв був здивуватися з того, що Ігор докладно знае, звiдки я родом, потiм допетрав, що моя бiографiя також може бути дослiджена й внесена до Вiкiпедii. Факту цьому не зрадiв, але то таке. В будь-якому випадку я для тих часiв вже давно помер, й бiографiя являе собою хiба що незначну iсторичну цiннiсть.

Хоча нi, ще виховальну. Вiд супротивного. Читайте, дiтки, й не робiть так, як цей дядько робив.

– …працював помiчником урядника, потiм управителем у якомусь з маеткiв, потiм посрався з магнатом i втiк на Сiч.

Я знизав плечима. Така собi бiографiя. Не видатна. Не варта огокання. Але виявилось, що помилився.

– На Сiчi пристав до Самiйла Кiшки й спецiалiзувався на морських походах. На чайках, були колись такi човники…

Я кивав, й Іван кивав. Я бачив iх на малюнках, а Іван, цiлком можливо, що й наживо, а може й катався колись.

– І доходився. Спiймала його чайка турецьке ядро, опинився Сулима разом з iншими козаками спочатку у водi, потiм на турецькiй галерi. У водi не затримався, а от на галерi довелося затриматись, бо прикували до весла. Затриматись аж на п’ятнадцять рокiв…

Я уявив собi п’ятнадцять рокiв на ланцюгу, на твердiй дерев’янiй лавi. Нi вiдiйти, нi випростатись. Поруч – море, значить, вологiсть i бризки, а вони, знаете, тiльки влiтку приемнi, та й то лише у малих кiлькостях. А у великих…

Хто на Майданi потрапив на морозi пiд водомет – той мене зрозумiе.

Але боi на Майданi тривали мiсяць. У сто вiсiмдесят разiв менше за час, проведений Сулимою на ланцюгу.

Згадався фiльм про дванадцять рокiв рабства. Купа «Оскарiв», десяток менших винагород. Двiстi мiльйонiв доларiв касових зборiв, а хiба порiвняти сюжет? Куди тiльки нашi режисери дивляться. Знiмають всякi дзиндзi-контрабаси, неймовiрно гидотних «Сватiв» та ще цей, як його, «Останнiй москаль».

Лайно на лайнi.

Я раптом зрозумiв, що боюсь навiть уявити, на кого перетворився Сулима наприкiнцi того строку. Уявлялося щось здичавiле, брудне, волохате. Отупiле, бо як тут не отупiти в умовах важкоi працi i сенсорного голоду.

Помилився. Ще й як помилився.

– …невiдомо як Сулима звiльнився вiд ланцюгiв i звiльнив товаришiв. А далi все, як у кiно: здiйняли бунт i перемогли. Знову ж таки, невiдомо як. Уявляете – галера, бойовий корабель, кiлькасот тренованих, озброених, добре мотивованих яничарiв… i яничари програли. Далi ще цiкавiше. Юрiю, от що б зробив ти з полоненими яничарами?

– За борт! – не роздумуючи, бовкнув я. Галя закопилила губу – мабуть, з гуманiстичних мiркувань, а Іван схвально кивнув.

Даремно не подумав. Варто було.

– А грести, значить, знову самим?

Довелося зробити вигляд, нiби милуюсь пейзажем. Особливо милуватися було нiчим – лiски, поля, битий шлях. На пейзажах Юрiя Пацана воно гарно, дуже гарно… а у життi не дуже, бо пiсок на зубах. Недаремно ковбоi вигадали хустки, аби запинати морди. І дихати легше, й грабувати дилiжанси допомагае.

– Так от, – насолодився маленьким трiумфом Ігор й продовжив: – Пiдганяйла з батогом таки за борт, згоден, а яничарiв посадили на весли. Постало питання – а далi куди? Юрiю, ти б куди галеру направив?

Я мало не ляпнув: «Додому!», але вже був навчений, i трохи подумав. Осяяло.

– А де все це вiдбувалося?

– Десь пiд Венецiею. В Адрiатичному морi, отже.

Довелось прикидати маршрут. На перший погляд виходило два варiанти – з боями через Босфор i Дарданелли, або роздiлитись i малою групою через Болгарiю та Молдову. Тьху чорт, яка Болгарiя, яка Молдова, там же зараз турки!

Отже, в першому випадку потоплять, в другому повiсять або на палю посадять. Тут вiд сiдла дупа болить, як наче нею чорти топталися, а вiд палi, мабуть, болючiше.

– Ну… – сказав я, так i не вигадавши розумного варiанта.

– От i Сулима, мабуть, пон?кав-пон?кав, а потiм обрав таки правильну лiнiю поведiнки, й привiв корабель – куди б ви думали? – До Риму.

Я офiгiв.

Римляни, мабуть, теж. А особливо офiгiв Римський Папа, до якого Сулима пробився на аудiенцiю.

– …i тодi, на знак видатних заслуг, Папа нагородив Сулиму золотою медаллю з власним портретом.

– Краще б грошима дав, – буркнув я, i виявилось, що знов дурницю.

– …Сулима, повернувшись з католицькоi Італii, затримався в католицькiй Польщi…

Не знаю як, але Ігор примудрився двiчi пiдкреслити iнтонацiею слово «католицькiй». Мабуть, натякав, що в католицькiй краiнi папська медаль щось та значить.

Так i виявилось. Героiчний мореплавець примудрився монетаризувати репутацiю значно потужнiше, анiж можливу торбу грошей вiд Папи. Очолив ще кiлька морських пiратських, вибачте, вiйськових походiв, вибився у гетьмани, а пiсля звiльнення на пенсiю став управителем якогось магната.

– …i де б ви думали? – ефектно закiнчив Ігор. – Якраз там, куди нас чорти несуть, цебто, Альберт веде. В Переяславi.

Я лише головою покрутив. Оце так бiографiя в чоловiка.

– А далi що? – жадiбно спитав Іван, мабуть, примiряючи долю героя на себе. – Награбував, мабуть, добра та iв-пивне тужив, ще й нiчого не робив?

От що мене регулярно дивуе в людях пролетарського складу характера – так це мрiя нiчого не робити. Нудно ж. Страшенно нудно, тяжко, тiло навантаження просить, мiзки думок, а руки працi. Але нi. Сидять, якщо можна сидiти. Нiчого не роблять.

Один вахтер якось при менi мрiйливо промовив:

– Оце до вечора телевiзор подивлюсь, нiч пересплю, вранцi додому – i теж дурня валятиму!

Мабуть, похвалився. Мабуть, думав, що йому заздрити буду, але я лише мовчки поспiвчував.

Навряд чи дядько з такою бiографiею тiльки iв би та пив.

Так i виявилось.

– Потiм Сулима взяв порт Азов. Ага, той самий Азов, який Петро Перший пiзнiше взяв лише з третього разу, та й то знову ж таки силами козакiв. Фортецю, правда, не взяв, але порт спалив.

– Молодець! – не стримався Іван. – Оце по-нашому!

Я теж схвально поплескав у долонi. Спалити порт – це таки досягнення. Я також колись спалив, але не Азов, а лише LPT, i не в Чорному морi, а на старенькому комп’ютерi. Мабуть, це все-таки рiзного масштабу подii.

– Ну а далi що? – уже й Галя втрутилася. Здаеться, iй хотiлось почути, що гетьман навоювався, взяв за дружину якусь дiвчину-попелюшку з селян або небагатоi шляхти, наплодив дiтей i жив довго та щасливо.

Але нi.

– А от далi всi пiшло шкереберть, – iншим тоном повiдомив оповiдач. – Тактики з украiнських гетьманiв непоганi, та зi стратегiею проблеми. Була колись на Днiпрi така фортеця Кодак. Збудували ii поляки начебто для оборони вiд туркiв, але Сулима злякався, що вона перекрие шлях козакам по Днiпру, ну, i за звичкою…

– Спалив? – жадiбно запитав Іван.

– Та не було чого там палити, – Ігор махнув рукою. – Малесенький земляний форт це був. Не Азов. І залога – двi сотнi нiмцiв пiд командуванням француза. Може б i перехопили вони якогось самотнього втiкача, але хрiн би з ним.

– Так а Сулима що? – нагадав я основну тему розмови.

– А що Сулима, – Ігор знизав плечима. – Сулима набрав кiлькасот командос. Нав’язали з хмизу фашин. Дочекалися ночi. За iнших обставин тих хмизоносцiв почули б, хмиз же трiщить, як петарди; але Кодак над порогами, а пороги ревуть… Завалили рови фашинами, вартових зняли, гарнiзон вирiзали. Французика прив’язали до дуба, насипали повнi кишенi пороху й пiдпалили.

– Я б йому ще в гузно напхав! – кровожерно вишкiрився Іван. – Бувало…

Вiн озирнувся на Галю, гикнув, й продовжувати не став.

– Та чорт з ним, з французиком, – менi вже самому цiкаво стало. – Ти про Сулима давай. Що там далi було?

– Ну а що могло бути далi? – Ігор знизав плечима й знудьгованим тоном резюмував: – Далi все як завжди. Поляки образились. Забашляли реестрових козакiв, щоб приедналися до сулимiвцiв, а потiм крикнули зраду. Тi й радi старатися. А зi зрадою, як ви знаете, у нас завжди все гаразд. Сулимiвцi повелися, як дiти малi, скрутили гетьмана й передали полякам…

Ігор помовчав.

– Є свiдчення, – сказав вiн по тривалiй паузi. – Нiби останнiм проханням Сулими було щоб йому в труну папську медаль поклали.

– І що, – запитав Іван, теж пiсля паузи. – Поклали?

– Нi, – зiтхнув Ігор. – Не судилося гетьману труни. Порубали його на частини й розвiшали на мурах Варшави.

Деякий час ми iхали мовчки, потiм нi з того нi з сього Ігор озвався до мене.

– Юрiю.

– Шо?

– Може, чув про такого революцiонера – Кропоткiна?

– Чув, – трохи здивовано вiдповiв я. – А чого тут…

– Прямий нащадок Івана Сулими.

– Ого.

– Ну так, а я що з самого початку сказав…

Ми досить довго iхали мовчки, аж раптом мене знову осяяло.

– Так це ж i село Сулимiвка на честь Івана Сулими назване? – я запiзнiло ляснув себе по лобi. Мудрий-мудрий, а часом дурний. Нiчого, з усiма бувае.

Але iсторiя про героiчного козака таки вразила. Написати б про нього книжку, або, ще краще, фiльм зняти. Про полон, про втечу, про аудiенцiю. За часiв моеi молодостi на фiльми з таким сюжетом народ так валив, що в кiнотеатрах дверi трiщали. А якщо там ще акторка нiжку покаже або груди, хай навiть крiзь напiвпрозору тканину – то все, аншлаг гарантовано.

Менi згадалися Анжелiка та Жофрей де Пейрак, молодiсть згадалася, та, власне, дитинство… й вчителька iсторii на задньому ряду крiсел, й злостиве шипiння ii: «А як це ти проскочив на фiльм до шiстнадцяти, га?..»

– Так iсторичний же фiльм! – здуру ляпнув я. – По вашiй же спецiальностi!

І лише трохи пiдрiсши зрозумiв, що ляпнув дурницю. Що фiльм не так iсторичний, як про кохання, а з коханням у нашоi iсторички було не дуже. І зовнiшнi параметри не сприяли, й характер також, й вчительська профдеформацiя. Уявляю, як вони чоловiкам пiсля кохання оцiнки ставлять.

Довго менi вiдгукувалась та фраза. Мав я пiсля того проблеми з iсторiею, ще й якi проблеми… Точнiше, не так з iсторiю, як з оцiнками по нiй, але хiба табелю чи атестату це поясниш? А це ж не той випадок, коли б’ють по мордi, а не по паспорту; в iнститутах дивляться якраз на атестат, не на морду.

Ех, заiхати б зараз у ту Сулимiвку, глянути на нову… ну, майже нову, двох столiть ще не простояла! – церкву, на нерозбитi труни у склепi, людей попитати – може, пам’ятае хто про героiчного козацького отамана.

Навряд чи.

У сучаснiй менi Сулимiвцi поруч з церквою в парку причаiлась могила вчителя. Тисячу дев’ятсот якогось року народження й тисячу дев’ятсот тридцять якогось року смертi. Й напис – героiчно загинув, рятуючи школярiв вiд вогню.

Хтозна, якого вогню. Хтозна, яких школярiв. Спитали людей – нiхто нiчого не знае. А всього ж трохи бiльш сiмдесяти рокiв пройшло. Ще й, може, школярики тi живi, яких вiн з вогню рятував.

– А що, Іване, ти ранiше про Сулиму чув?

Гайдамака мовчки похитав головою.

Хто б сумнiвався.

Отак i проходить життя намарно – живеш, робиш великi чи малi справи, твориш, будуеш, пишеш – а через сотню рокiв спитае хтось: чули такого Юрiя?

Не чули. Й навiть могила, якщо Ігор правду каже, не збереглася. Не дають гарантii анi пишнi склепи, анi навiть пiрамiди, хоч египетськi, хоч украiнськi. Один чорт як не пощастить – викинуть кiстки у рiвчак, й дiтлахи черепом у футбол гратимуться.

– Ігорю!

– Га?

– А пiрамiда у Березовiй Рудцi збереглася?

Ігор потер скроню раз, потер другий, потiм гмукнув щось невиразне й прискорив коня.

Отак. Не побачив я пiрамiди, зведеноi помiщиком-египтоманом в украiнському селi, та вже й не побачу. Не побудували ще пiрамiду, не поховали в нiй помiщика, не викинули ще на смiтник кiстки.

Цiкаво, чи село хоча б уже е?

– Іване!

– Що?

– А ти про таке село чув – Березова Рудка?

– Щось чув, – гайдамака знизав плечима. – Але воно наче десь далеко, аж на Полтавщинi.

Я гмукнув. Не сказати б, що Полтавщина – це десь далеко, але це, звiсно, як мiряти. Якщо мотоциклом чи автомобiлем – то близько. Якщо кiньми – то, мабуть, трохи далi, а якщо волами чи пiшки, то й виходить – десь далеко.

Цiкаво, звiдки взялася назва – Березова Рудка? Ну, з березами ще так-сяк зрозумiло – берези ростуть, а Рудка? Поклади руди? Рiчка? Прiзвище?

Нi, не вгадаю. Цiкавi в Украiнi назви сiл, навiть дивовижнi трапляються. Лише глянь на мапу побiля тоi ж Сулимiвки – i побачиш Дiвицю, Галицi й еротичну якусь Заудайку. Трохи вбiк – причаiлися кулiнарi села Клецi й Пiрогiвцi, а за ними незрозумiлий Смош.

Ще трохи пiвнiчнiше – й натрапиш на кумеднi Ічня й Качанiвка, пiдозрiлi Гейцi, загрозливi Довбнi, невеселу Понурiвку, непривiтну Сваричiвку, а трохи схiднiше – насмiшкувате селище Хахаха.

Ой, нi, трохи не так. Хаiха.

На Захiднянщинi, кажуть, е село Заздрiсть, але я там не був.

Але, що характерно, нiяких тобi Пердунiв, Смердунiв, Голозадiвки, Горелова, Неелова чи Неурожайки, як у московитiв. Може десь i затесалось одне-два сiльця з непристойною назвою, але не у товарних кiлькостях, як у них. Не доводилось в УРСР видавати укази про перейменування Дристунова на Докторiвку, Гологузова на Чернове, а Ссакине на Ситове. А в Нижегородськiй губернii довелося.

У нас за кожною назвою – якась iсторiiя, оповiдка чи навiть легенда. Чи стара, чи нова. Чи прадiдами вигадана, а чи майже сучасниками.

Он, у Городнi, наприклад, письменник Короткевич Христа приземлив. Не знаю, правда, чи в нашiй чи в бiлоруськiй.

А я, неук, хiба що походження назви Лiтки знаю. Точнiше, Лiтки, Лiточки та Лiтковичи. Це були такi собi лiтнi дачки киiвських ченцiв. Нема вже там ченцiв, а назви лишилися, та ще й гарнi такi, лагiднi, наче дитячi iграшки.

Хоча нi, знаю ще пару легенд, знаю. Одну стандартну – про мертву красуню в склянiй трунi в пiдземному ходi; десятки таких трун нiби й знаходили, але чомусь жодних документальних пiдтверджень не трапилося. А одну нестандартну, й дуже цiкаву. Начебто у часи, коли церкви трусили на предмет коштовностей, а попiв вiдправляли на Соловки, награбувала реквiзицiйна команда три вози коштовностей, i везла чи то до Киева, чи до Чернiгова. Заiхало в лiс чотири вози, а виiхало лише три. І все, нi воза, нi вiзника. Наче й не було.

Дуже реалiстична легенда. Знати б iще, де той лiс, полазити б там з металошукачем…

Втiм, до лiсiв з прикопаними скарбами й до сiл з кумедними назвами було ще пиляти й пиляти. Я подивився на сонце – воно вже трохи пiднялося над обрiем, але не так щоб високо; озирнувся – позаду ще можна було розрiзнити гайок, за яким корчма, за корчмою дiдусь-дороговказ за копiечку, й прикинув, що за межi сучасного менi Киева ми ще не виiхали. Вже не Осокорки, але ще не Харкiвська. Щось посерединi, мабуть, Дарниця.

Тiльки, звiсно, без танкоремонтного заводу, промзон, залiзницi й мiкрорайонiв, населених пролетарями та iхнiми хулiганистими нащадками.

– Іване!

– Цо тобе?

Не знаю, чому Івана час вiд часу перемикало на польську, але нехай.

– А Дарниця тут уже е?

Іван глянув на мене звичним уже поглядом – як на дитину малу, й вiдповiдати не став. Натомiсть влiз Ігор. Чи тер скроню – я не встиг побачити, але мабуть, таки потер, бо почав сипати фактами, як вундеркiнд у четвертому класi.

– Дарниця е, – радiсно повiдомив вiн. – Дарниця з чотирнадцятого столiття е, i вже тодi Дарницею й називалася.

– А чому вона так назвалася? – знiчев’я запитав я.

– Дари тут приносили, – буркнув Іван. – Ідолам. Жертви клали.

Подумав, i прибрехав:

– Навiть людськi.

Хоча може й не прибрехав.

Але Ігор цю версiю не пiдтримав.

– Та ну, навряд чи. Тут iнше було – землi цi були пiд монастирями, а тi мiж собою конкурували й всяко намагалися набрати собi побiльше робiтникiв. От i давали земельнi дiлянки у дар, звiдси й Дарниця.

– Землю у дар? – недовiрливо пробурчав Іван. – Не може такого бути.

Ігор знизав плечима – мовляв, не хочеш, не вiр, переконувати не буду, але потiм, мабуть, передумав й потер скроню ще раз.

– Власне, й назву Дарниця вперше згадано у судовiй справi помiж монастирями. Сралися два монастирi, Печерський та Нiкольський. Довго сралися, аж поки король Сигiзмунд не виписав Нiкольському грамотку на володiння землею аж по рiчку Дарниця…

Дивнi дiла твоi, панi iсторiя. Отак судяться мiж собою пани, трiщать чуби у холопiв, а через пiвтисячi рокiв виявляеться, що той срач мав чималеньку iсторичну цiннiсть. Що саме у ньому вперше згадано назву здоровенного киiвського району, а нi монастирських документiв не збереглося, нi самого монастиря.

А у якiйсь росiйськiй судовiй справi згадано козака Заворуя, що вкрав гусака. Жив собi козак, не тужив, горiлку пив, дiвок зводив, дiточок породив, онукiв та правнукiв, а все, що вiд нього лишилося – згадка в лiтописi: козак Заворуй гусака поцупив…

Дарниця, у моi часи населена пролетарями i танками, зараз видавалася пусткою, степом, сiнокосами зi стiжками-горбочками посеред них, нечастими полями та ще рiдшими городиками, а з-за лiску праворуч вiд нашого шляху повiльно-повiльно випливало чи то село, чи то хутiрець.

З млином. Натуральним вiтряним млином на горбочку. Майже таким самим, як у Пироговi, але тамтешнi вже були у неробочому станi, а цей нiвроку, бадьоро крутив крилами-лопатями й нагадував вертолiт. Двое дядькiв бiля його пiднiжжя тягали мiшки – то всередину, то назовнi, й вже можна було розрiзнити, що всередину носять сiрi, а виносять бiленькi. Мiшки складали на вiз, а попереду воза переминалися з ноги на ногу двi конячини – також сiра i бiла.

Ну з мiшками хоч зрозумiло – туди зерно носять, а назад борошно; а от хто коней iм у тон пiдiбрав?

Я посмiхнувся й згадав анекдот про блондинку, що пiдбирала машину в тон сумочцi. Може й тут водилися такi блонди. А може просто випадково збiглося.

– Ух ти, – сказав Ігор, i я зрозумiв, що вiн теж вiтряних млинiв у роботi не бачив. Й Альберт, мабуть, теж.

Галя та Іван кинули на млин куцi незацiкавленi погляди – мовляв, млин i млин, що на нього дивитись, а заклопотанi роботою дядьки взагалi не звернули уваги. Подорожнi то й подорожнi.

Ну й слава богу.

З-за гаю вигулькнуло ще трохи хатин, й стало зрозумiло, що це все-таки село, а не хутiр. Ба, за хатками навiть баня з хрестом показалася, хай маленька, благенька, але все-таки церква. Галя рипнулась була перехреститися, але глянувши на нас стрималася.

– А даремно, – помiтив той рух Ігор. – З вовками жити – вовками вити. Всi хрестяться – давайте й ми хреститися, нема чого зайвоi уваги привертати.

Я знизав плечима, склав пальцi в пучку й торкнувся лоба, пупа, правого плеча, лiвого. Окуляри, пасок, гаманець i годинник. Така собi мнемонiка, щоб не переплутати. Бо, кажуть, спiймали якось нiмцi у лiсi дядька, а той: «Та я прочанин! У Лавру на прощу йду! Вiдпустiть, не берiть грiха на душу!»

Може б i вiдпустили, але трапився серед нiмцiв наш полiцай й загадав прочанину перехреститися. Той i бахнув хрест через лiве плече.

Кажуть, потягли дядька на шибеницю, а нам таке треба? Не треба. Нам потрiбно було iнше, а саме – корчма. Бо не завадило б i коней погодувати, й самим когось зжерти. Я змiряв Галю голодним поглядох, i вона знову його вiдчула й зiщулилась.

Хай йому чорт! Дiвчата, ну пояснiсть, як, як вам це вдаеться? По спинi ж ковзаю очима, не по грудях же; й гладжу поглядом, а не долонею.

Ну як?!



Корчма розташувалася як годиться – навпроти церкви. Вивiски не мала, холодильникiв з кока-колою поруч також не виднiлося, але бувають такi заклади, що кинеш погляд – i одразу все зрозумiло. Наче й хата як хата, а придивишся – нi, таки або шинок, або корчма.

Хiба, може, форма трохи iнакша – видовжена. Щоб бiльше столикiв помiстилося. І двiр без ворiт, натомiсть у глибинi помiтно гараж на трое ворiт. Чи то пак, не гараж, а конюшня.

Бiля корчми стояло двiйко возiв, перший нормальний, з двома дишлами, а другий чомусь з одним i посерединi, наче гармата у самоходки. Я не одразу допетрав, що ця конструкцiя призначена для того, щоб запрягати двох коней, i вже зовсiм-зовсiм асоцiативно згадав кумедний випадок з двокiнним возиком.

Є у нього така хитра деталь з екзотичною назвою – стельвага. Мiцна така деревина, зазвичай дубова. Конi до неi крiпляться.

У моi часи вже дай Бог якщо один iз тисяч знае, що воно, але навiть у часи мого дiда знали не всi, далеко не всi. Навiть у селi не всi, а що вже про мiсто казати. І от, роцi приблизно в двадцять дев’ятому чи тридцятому почухала комунiстична партiя потилицю й вирiшила, що селянами мають керувати пролетарi.

Ага. Прямо вiд верстата – в село. Головою колгоспу.

У першiй хвилi мобiлiзацii загнала в колгоспи двадцять п’ять тисяч пролетарiв, i в другiй ще додала. Так i назвали явище – двадцятип’ятитисячники.

Селяни назвали тих керiвникiв трохи iнакше (цитувати не варто) й зустрiли масовим саботажем. Хто мiг – стрiляв, хто не мiг – сiльради палив; хто зовсiм охляв – той псував колгоспне майно, або працював так, як iталiйцi страйкують – все за iнструкцiею. Нi кроку вбiк.

Звiсно, неможливо в такому режимi анi болта виточити, анi папiрця якогось узгодити.

Так от.

Приперся новоспечений голова колгоспу i наказав сiяти. Дощ? Нiчого, що дощ. Холодно? Нiчого, що холодно. Рано? Нiчого. Партiя сказала – сiяти, значить, пора. Вимерзне? Та як ви смiете сумнiватися в мудрих рiшеннях партii!

Проiхав десятник зрання, погрюкав канчуком у вiкна та дверi: «На роботу! Пiдйом!»

Достоту як у панськi часи, тiльки панщина була три днi на тиждень, а радянщина сiм.

Вигнав. Наказав вантажити збiжжя, чiпляти до воза сiвалку й везти в поля. Вивезли. Стали.

– Ну что стали, товарищи! – весело горлае «двадцати-пятитысячник». – За работу!

– Не можемо, – каже найсмiливiший iз селян. – Не можемо, товаришу голова. Стельвагу забули.

– Ничего, – натхненно махае рукою пролетар. – Сейте пшеницу, товарищи! Стельвагу потом посеем!

Не схотiла стельвага сходити. За два роки керiвники-пролетарi загнали селян спочатку в колгоспи, потiм у Голодомор, потiм у труну. Якщо когось з них потiм, у тридцять шостому-сьомому розстрiляли – то менi iх анi на копiйку не шкода. Скорiш навпаки.

Розповiдав менi дiд цю iсторiю, i наче й смiявся, але сумним був його смiх.

Лишилися на згадку про дiдове колгоспне життя книжка видачi трудоднiв та пачка облiгацiй державноi позики. На трудоднi виходило щось близько мiшка зерна на рiк, а на облiгацii взагалi не вийшло нiчого. Заморозили виплати раз, потiм ще раз, а там i власники повимирали, й грошова реформа перетворила сотнi на копiйки.

Кажуть, значно бiльше було колись облiгацiй, але пiд кiнець життя палив дiд якийсь компромат на себе, листи, фотокартки та особистi папери, спалив i облiгацiй пачку.

Бо що з ним ще робити?

Помер дiд, давно помер, й лише тодi розколовся батько – виявляеться, теж мав пригоду з тою стельвагою.

Вже зовсiм загнобили тодi село, нiхто двокiнними возиками не iздив, й стару стельвагу закопали у землю на колгоспному вигонi – припинати до неi неслухняного коника чи дратiвливого злостивого бугая. Добре закопали, так щоб анi кiнь, нi бугай не вирвали.

Крiм бугая, мав колгосп ще одну знаменитiсть – дурного Семена. Народився той Семен ще до вiйни, й спочатку наче нормальний був, але потiм щось трапилося. Якби змалку помiтно було – то, може, й придушила б його матуся випадково, практикувалися ранiше у селах такi випадки; але нi. Звар’ював той Семен уже в майже дорослому вiцi, коли й придушити не так-то просто, й помiтять, донесуть куди слiд.

Це в наших селах також здавна практикуеться.

Я, малим бувши, ще бачив того Семена. Обходив подалi. Мав той Семен якусь алергiю на малих дiтей, а моральних обмежень явно не мав.

Так от. Коли розколовся батько, то стала зрозумiла причина тiеi алергii.

Дражнили його. Люто, страшенно дражнили малi дiти дурного Семена. Словами лаяли, обпльовували, грудки кидали. Дiти самi по собi жорстокi, а тут ще ж село, зайнятися нiчим, батьки на полi, контролю нема.

Довели.

Почав Семен кидатись на дiтлахiв за будь-яке криве слово, а часом навiть без слiв, превентивно.

І батько дражнив.

Й одного чудового дня, застукавши Семена на колгоспному вигонi, засмiяли його, заобзивали, закидали камiнцями так, що вiн кинувся.

Не просто так кинувся – а вхопив дрюка, першого, який пiд руку попався. І дрюком тим виявилася закопана багато рокiв тому, затрамбована у землю дубова стельвага.

Кiнь рвав-рвав, не вирвав; бик тягнув-тягнув – не витягнув, а Семен – одним рухом.

– Знаеш, синку, – пiдсмiювався тодi батько сам над собою. – Бували у мене ситуацii, коли тiкати доводилось, але так як тодi я навiть на змаганнях не бiгав. А якби не втiк – то, мабуть, i тебе б не було…

На той час Семен вже помер, i мама його, крихiтна сухорлява бабуся, також померла, й коли на цвинтарi я попросив показати iхнi могили, то виявилось, що й могил вже нема.

Не збереглися.

Крихiтне сiльське кладовище, мiсця мало. Коли новi могилки копають, то кiстки скидають на купу. Кажуть, ранiше хлопчаки здавали iх у прийомну контору, на добрива, але поступово цей бiзнес також зiйшов нанiвець. Добрива стали випускати азотнi, а хлопчаки торгують легкими наркотиками.

З наркотикiв у корчмi були самогон, «казьонка» i бублики з маком. Дикуни-с. Цiлi поля коноплi навколо, а в шинку жодного худого хлопчини з вiдсутнiм поглядом й дурнуватою посмiшкою. Двiстi рокiв ще до таких хлопчин.

Окрiм нас, снiдало двое дядькiв – класичних таких селян у свитах та мiшкуватих штанях. Один був у чоботах, другий у шкiряних мiшечках навколо стопи. Я покопирсався у пам’ятi, й згадав назву – постоли. Згадав також, що десь таке уже бачив – у дiда в сараi. Бозна-скiльки десяткiв рокiв провисiв той мiшечок, перетворився на камiнь i я довго не мiг допетрати, навiщо крiзь нього шнурок просилено.

Виявляеться – щоб затягувати навколо ноги. Такi собi чоботи для небагатих.

Селяни тихенько сьорбали юшку й теревенили про цiну на щось. Звiсно, вона була зависока, а клятi здирники пили кров з простого трудiвника. Завжди й у всi часи трудiвники скаржились на високi цiни, а клятi здирники пили з них кров. За часiв мого дiда здирники називалися буржуями та куркулями, за часiв батька – капiталiстами, в часи моеi молодостi були олiгархи, а коли вирушав у цю мандрiвку, якраз входило в моду нове словечко – бариги.

І кожне нове поколiння трудового народу було певне, що от воно якраз вiзьметься й виправить вiковiчну несправедливiсть, пiсля чого життя негайно налагодиться.

Я пiдсмiювався, коли про це починав заливати хтось iз стороннiх менi людей, та мовчки кривився, коли чув таке вiд родичiв шановного вiку.

Завжди так було, i я певен, що завжди так буде. Хоча… У мене ж два гостя з майбутнього пiд рукою! Навiщо припускати, якщо можна спитати й взнати усе, що хотiв!

Я рипнувся був до Ігоря, але той вже хильнув чарчину самогонки й приступив до юшки. Альберт, дивлячись на нього, також принюхався до чарки, тож довелося махнути рукою й знову вiдкласти усi питання на потiм.

А юшка виявилась чудовою! Вчорашня, вистояна за нiч, вона майже розчинила в собi карасiв, й була вже, власне, не юшкою, а чимось схожим на негустий кулiш. З пшоном, яйцем, цибулею, часником i стручечком червоного перцю в кожнiй тарiлцi. Вхопиш – i аж сльози з очей!

Самогонка була так собi, але пiд смачну юшку пiшла, аж ляснуло.

Й один з дядькiв, поснiдавши, неголосно ляснув у долонi, кинув сивому корчмарю пару монет i рушив надвiр. Я не звернув уваги, думав, вже й не побачимо, аж раптом у корчмi потемнiло.

Було колись i мене таке. Спекотним лiтом, тiльки прокинувшись, я вiдчинив дверi, аби напустити в хату ранковоi прохолоди, а сам залiг ще подрiмати. Прокидаюсь ще раз – а в хатi темно. А темно – бо стоiть у дверях мара, чорна-чорнюща, зростом майже до пояса, менi, немаленькому, й метляе хвостом – таким здоровенним, що хоч мiтлу з нього роби.

Виявилось, що в гостi заскочив сусiдський ньюфаундленд на iм’я Рей. Довелось гладити й годувати.

Вiзит Рея не минув безслiдно. Могутнiм хвостом натрусив вiн повний передпокiй блощиць, а звiдки чортовi комахи прорвалися аж у спальню. Водночас смiючись i матюкаючись, бризкав я дихлофосом плiнтуси та диван; хотiв i Рея побризкати, але ньюф подивився на мене вкрай осудливо i я передумав.

Важко не погоджуватися з iстотою, у якоi iкла з мiй великий палець завбiльшки.

Так от. У корчмi потемнiло вiд того, що якась сiра iстота затулила вiкно.

Є кумедна притча про слона та кiлькох слiпцiв. Вирiшили вони скласти враження про те, що ж таке слон; пiшли в зоопарк, дали сторожу грошей i почали слона лапати. Один налапав хобот i вирiшив, що слон схожий на змiю, iнший – що на могутне дерево, ще хтось порiвняв тварину зi склепiнням, що нависае над головою. Хтось помацав вухо й вирiшив, що слон – це тварина-вiяло, а хтось полiз слону промiж нiг, щось там довго робив, та враженнями дiлитись вiдмовився.

Кажуть, слону сподобалося.

От i я, завваживши у вiконцi шмат сiроi шкiри, подумав, що бачу шматок слона.

Помилився, але ненабагато.

Вiл був заввишки як я й лише трохи недотягував до зросту Ігоря. До Альбертовоi макiвки волику було, звiсно, ще тягтись i тягтись, та загалом Альберт на фонi iстоти здавався чахликом, мавпочкою бiля першерона, лiлiпутиком бiля примотузованого до землi Гулiвера й вiдчував, мабуть, те саме, що й ми.

Здоровенний вiл, неквапно переставляючи ноги, пiдiйшов до воза й терпляче чекав, поки господар причепить йому на роги хитру збрую. Нашi погляди вiзник також помiтив i не втерпiв, аби не похвалитися.

– Волик сподобався?

Іван кивнув, Галя кивнула, i я з Ігорем зробили те саме, бо що тут скажеш?

– Черкаська порода! – гордовито пояснив дядько. – У вас у Киевi таких нема!

Я кивнув знову. Що правда, то правда. В моему Киевi, мабуть, нiяких нема. Хiба, може, в «Мамаевiй слободi» завели, бо наче у власника були до вiйни такi плани. Але вiйна втрутилася, й багато планiв полинуло в небо разом з тими, хто iх виношував…

Але до вiйни лишалося ще двi сотнi рокiв, а волик був тут, перед очима, й таки вражав. Могутнiй пахолок, рiвна спина, рiвний окрас, сивий-сивий, як голова лiтньоi мудроi жiнки, що не соромиться сивини, не ховае ii пiд фiолетовими кучериками, а пишаеться.

І роги. Неймовiрноi форми вигнутi роги, схожi на лiру.

Десь я таке вже бачив.

Згадка прийшла несподiвано й аж здригнутися змусила. На стiнi я це бачив. На фотографii стiни чи то з мiнойського лабiринту, чи ще якоiсь споруди тих же часiв. Там дiвчата бавилися з бичком, здоровенним таким бичком, з точнiсiнько так вигнутими рогами.

Хтозна, якими шляхами йшли мiнойськi бички в украiнський степ. Чи везли iх давньогрецькi флотоводцi на корабликах-гiппагагосах, спецiальних суднах для перевезення кавалерii; чи своiм ходом рухалися валки з товаром через Кавказ та Хозарiю, чи вже у новi часи доправили iх сюди вiзантiйцi або турки. Хтозна. Цiкаво було б покопирсатися у iхнiй генетицi, але тут генетика навiть не продажна дiвка iмперiалiзму. Тут ii взагалi нема.

Вiз був навантажений пiд зав’язку i ще трохи зверху, дядько навiть не став моститися, а став поруч з воликом. Вйокнув, цоб-цабекнув i волик рушив так само плавно й без жодних зусиль, нiби й не мав за собою причепа.

Не вiл – тягач!

Цiкаво, чи збереглася порода до наших часiв? Навряд чи. А шкода. Таке диво варто б i до списку нацiонального надбання внести. Он, французи, кажуть, якийсь карнавал внесли, а такий волик – це вам не танцi-шманцi. Цей волик якщо затанцюе, то й всi будинки стрибатимуть.

Другий дядько вивiв з гаража пару коней, але то вже ми додивлятись не стали. Іван розплатився з корчмарем, спитав дорогу на якусь Бубнiвщину – бiс його зна, де така; та й рушили.

Одразу за селом дорога роздвоювалася, й звiсно, ми поiхали не по тiй, про яку так докладно й послужливо розповiв корчмар.

Якщо нас все-таки шукають, то нехай шукають деiнде.

І якщо я правильно зрозумiв, то село, церква й корчма стояли приблизно там, де колись розташуеться найбiльший аеропорт Украiни.




Роздiл 3

Психологiчний портрет фiгуранта


– Альберте, – сказав я, вдосталь помилувавшись – пейзажем, провiвши поглядом зграйку якихось пташок, спiймавши на льоту кусючу осiнню муху, коротше кажучи – знудьгувавшись.

– Га? – спитав ватажок з пiдозрiло знайомою iнтонацiею. Ігоревою. Молодець, прибулець, вчиться на ходу. Ще трохи – й можна буде за свого видавати. У будь-якому столiттi з тих, де ми вже побували. А в тих, де побуваемо – хтозна, як воно пiде. Я он Івана не завжди розумiю, а з мови якого-небудь козака з епохи Руiни, то, мабуть, i половини не втну.

Подивимось.

– То розкажи, нарештi, куди ми iдемо, – продовжив я розпитування.

– І для чого, – миттю опинився поруч Ігор.

Галя теж якось непомiтно-непомiтно опинилася поруч, а у Івана виросли вуха – меншi, нiж у вiслюка, але бiльшi, нiж у зайця.

– Тю, – видав Альберт зовсiм по-нашому. – Так я ж вже казав. У Переяслав.

– А далi? – негайно уточнив я.

– А далi… – ватажок замислився й почав старанно пiдбирати слова. Так старанно, що я аж запiдозрив, що то вiн навмисне. А може й справдi навмисне.

– А для чого? – перебив його Ігор, i слова одразу почали пiдбиратися легше.

– А там ми влаштуемо мiтинг з воркерами мiсцевоi семiнарii i в максимальний детейлс розпитаемо про наступного кандидата в наше командо…

Я спочатку уявив собi мiтинг на Переяславськiй площi – трибуну, гасла на червоному кумачi, Ленiна на фанерних щитах, надувнi кульки, прапорцi, алюмiнiевий матюкальник на стовпi, що горлае «Ура, товарищи!»… й лише потiм допер, що малася на увазi зустрiч. Просто зустрiч. Щоправда, не зрозумiв, з ким.

А от максимальний детейлс – це, скорiш за все, якнайдокладнiше.

Хоча, може, й нi.

Значно бiльше мене зацiкавив наступний кандидат «в наше командо», i вже хотiв був розпочати витягування з Альберта додатковоi iнформацii, та вчасно згадав, що хотiв спитати за куркулiв-буржуiв-капiталiстiв-олiгархiв-бариг. Чи е вони у майбутньому?

Вiдповiдi Альберта я вже звично не зрозумiв, а Ігор запевнив, що е.

Страшенно захотiлося запостити його вiдповiдь у фейсбук й натицяти носом усiх олiгархоборцiв, але як навмисне поблизу не було анi ноутбука, анi планшета, анi смартфона, анi навiть завалящоi «нокii» з клавiатурою. Також не висiло на придорожнiх деревах табличок з написом Free Wi-Fi, та й обрiй не псувало жодноi вежi з антенами.

Цукерберг ще не народився, фейсбук ще не винайшли. Фарадей не вiдкрив електромагнiтну iндукцiю. Кiлька вчених ще лише починають мучитись з електростатичними й електрохiмiчними телеграфами. Морзе, здаеться, взагалi ще не народився, якi вже там точки й тире. Марконi ще не став жертвою першу в свiтi хакерськоi атаки й не почув про себе матюкiв у прямому ефiрi.

Хоч бери та пляшку закопуй. З посланням для нащадкiв: «Не борiться, хлопцi, з капiталiстами! Розстрiляете десять капiталiстiв – на iхнi мiсця прийдуть тi, хто розстрiлював. Розстрiляете тих – прийдуть наступнi. Розстрiляйте хоч всiх, залиште двох чоловiкiв на Землi – й один з них негайно стане капiталiстом, а другий – пригнобленим трудiвником. Не мучтеся, хлопцi, нiчого у вас не вийде. Не буде кiна, а будуть даремнi жертви i втрата державностi».

Але ж не почують заклику полум’янi борцi, не почують, навiть якщо iх цiею пляшкою по макiвцi бити. Цвяхи б робити з таких людей!

Або ще щось корисне.

Поки я мiркував над питаннями класовоi боротьби, Альберт так-сяк пiдбирав слова й окреслював перед нами програму-мiнiмум.

– Алсо, в Переяславi ми повиннi знайти колегiум. Я сiнкую, що це буде неважко, а от далi можуть бути трабли. Нам знадобляться кучери, що воркають там бiльше двадцяти ярiв…

Деякий час я думав, на бiса нам кучери, якщо ми й самi в сiдлах тримаемось, потiм зрозумiв, що мають на увазi не того кучера, що возом править, а той, що coacher, цебто, дядько, який довiрливих слухачiв окучуе. Зазвичай на грошi.

Це слово нахабно вдерлося в украiнську ще за моiх часiв, i бач, прижилося. Хоча я не був знайомий з жодною людиною, якiй би цей термiн сподобався. Хiба, може, самим кучерам.

З ворканням та ярами проблем не було – скорiш за все, малися на увазi викладачi зi стажем роботи бiльше двадцяти рокiв. Навряд чи тут плиннiсть кадрiв велика, напевне знайдемо. А от на бiса?..

Кажуть, бiса згадай – вiн i з’явиться.

Замiсть бiса з-за повороту вискочив екiпаж з баским коником, кучером – цього разу справжнiм! – на передньому сiдалi й… справжнiм паном у кабрiолетi, чи як воно правильно називаеться.

Пан. Натуральний пан, як малювали в дитячих книжках за радянських часiв. У зеленому сюртуку, коротких штанцях, цилiндрi, панчохах, а в лiвiй руцi мав окуляри на довгiй тичцi. Здаеться, така фiгня називаеться лорнет i страшенно незручна у користуваннi.

Мабуть, помiщик. Навряд чи магнат, але, мабуть, власник кiлькох десяткiв або й сотень рабiв, чи то пак, крiпакiв.

Проiжджаючи повз, панок дуже пильно нас у лорнет оглянув.

Іван подивився на мене, я на Ігоря, Ігор на Альберта, а Галина вiдвернулась i згорбилася. Я ii розумiв. Але з iншого боку, зручнiше, мабуть, iхати в екiпажi, анiж у сiдлi?

Альберт покрутив головою, Ігор знизав плечима, я теж, Іван гмукнув, а Галя зiтхнула з полегшенням.

– Чому? – неголосно запитав я обох одразу – Ігоря та Альберта.

– Та далеко вже утекли, – припустив Ігор. – Наздогнати не вийде.

– Та й без того наслiдили багато, – додав ватажок. – Труп на трупi. Хтозна, як на все це вiдреагуе наша реальнiсть. Ігорю, бiльше так не роби.

– А я що, – Ігор знизав плечима й скривився – мабуть, i досi ребра болiли. – Я нiчого. Вони самi…

Панок вже сховався за iншим лiском, а Ігор все озирався та озирався.

Чим далi вiд Киева – тим менше ставало зораноi землi, добре впораних городикiв, а все частiше траплялися сiножатi й жовто-зеленi стiжки на них. Мабуть, косили траву недавно, не встигла ще посiрiти. Цiкаво, хто косить? За часiв мого дитинства на сiнокос ганяли iнженерiю з великих заводiв. Чоловiкiв з косами, жiночок з граблями, i трактор з великою рукою на гiдравлiцi, щоб стiжки складати.

У часи, коли мiй вiк вже можна було починати називати шановним, люди з полiв майже зникли. Кожного року на рiллю виiжджала все чудернацькiша й чудернацькiша технiка, й мабуть-таки вдалося iй замiнити валку iнженерiв з косами, бухгалтериць iз граблями, або школярикiв з сапами.

Цiкаво, а тут воно як?

А он як.

За черговим лiском показався мокрий низинний луг й чотири фiгури на ньому. Бiлих-бiлих, наче з туману зродилися, i я не одразу зрозумiв, що то лише сорочки бiлi, й штани також бiлi, бо з полотна. Нiг видно не було, але чомусь я був певен, що всi косарi босi.

Йшли вони валкою, один за одним, й лишали по собi широкi смуги скошеноi трави, а ще чотири жiночки йшли за ними з великими дерев’яними граблями й згрiбали накошене. Нi, не чотири. Три.

Одна жiнка сидiла на краю поля й годувала дитину. Ще один згорток, пiдозрiло схожий на запнуте немовля, лежав поруч.

Ну так. Дитячих садкiв тут нема. Й декретних вiдпусток теж.

Жiнка провела нас байдужим поглядом, а чоловiки навiть дивитись не стали. Йшли i йшли, махаючи косами – чух-чух, чух-чух, скосив-перенiс-крок вперед-скосив…

Якщо хтось думае, що це легка робота, то нехай спробуе. Це справдi не так.



У Переяславi я бував, а хто не бував, той сам собi дурень. Їхати з Киева пiвгодини, готельчикiв кiлька штук, на будь-який смак, а музеiв взагалi кiлька десяткiв, вибирай – не вибереш.

Здавалося б що тут iхати – пiвгодини маршруткою, але як розпочалася з пригоди екскурсiя, так з пригодами i тривала.

По-перше, розверзлися небеса й Киiв засипало снiгом. Повнiстю. Снiг лежав на дорогах, тротуарах, газонах та припаркованих автомобiлях, i у них явно не було шансiв зрушити з мiсця аж до весни. З дахiв раз по раз сходили снiговi лавини, а у мене проламало шиферний дах на сараi.

По-друге, я бозна для чого надумав забронювати номер у готелi. Через iнтернет. Чекав вiдповiдi день, чекав другий, а в той день, коли планували виiхати, таки додумався подзвонити.

– Номер? – здивувалися з того боку. – Нi, не бронював нiхто. Через iнтернет? А, он ви про що! Та у нас кiмната з електронно-обчислювальною машиною зачинена, подивитись не можемо!

Серйозно, так i сказала тiтка – електронно-обчислювальна машина.

– То забронювати вам? Добре. НІНО!!! НІНО!!! Тягни зошит, людина хоче номер забронювати. Нашо? А я знаю, нашо?

І вже менi:

– Та приiжджайте так. Номерiв повно.

На екскурсiю я пiдбив гарну дiвчину зi смаками приблизно такими ж, як у мене – так щоб i пiшки поблукати любила, й музеями цiкавилася, i ще була в неi дивна властивiсть – як гляне, як посмiхнеться – так усi одразу або мiсце в метро звiльняють, або сумку пропонують донести.

Не знаю я, як це в неi виходить. Мабуть, просто мае дуже жiночний вигляд, й вигляд той негайно будить чоловiчi iнстинкти. Не тi, що штовхають затягти жiнку в лiжко, а тi, що спонукають захистити й допомогти.

І ще вона любила питати дорогу.

Дiвчата, запам’ятайте – чоловiки ненавидять питати дорогу. Це для нас мука смертна й недовiра до здатностi орiентуватися. Це як вам похвалити якусь iншу дiвчину. Нiколи, нiколи, нiколи не питайте дорогу, якщо йдете пiд ручку з хлопцем!

Дiвчина моя терпiла усю дорогу, але пiд кiнець все-таки запитала, де краще вийти. Ще й посмiхнулась.

– Та я вам покажу! – миттю перемкнуло шофера. – Якраз будемо поруч iхати, то я прямо бiля дверей зупинюсь, нащо вам через замети стрибати! А ви просто так чи до когось? Музеi? Музеi це добре, у нас iх двадцять три штуки, а поки iдемо, то може й двадцять чотири буде. А що хочете подивитися – щось сучасне чи старовинне? А якщо старовинне – то наскiльки? А музикою цiкавитесь? Бо у нас е чудовий музей кобзарства, там моя двоюрiдна сестра колись працювала. Там не лише кобзи, там всякий iнстр?мент, тiльки я на ньому не розумiюся. А якщо чимось ще старовиннiшим, то у нас е колегiум, у якому бував сам Григорiй Савич Сковорода. Там зараз сестра дружини мого сина працюе, зайдiть, не пошкодуете…

– Кхе, – сказав я приблизно через пiвгодини пiсля початку рекламного ролика у виконаннi шофера. – То де, кажете, нам краще виходити?

– Ой, – сказав шофер, i я зрозумiв, що найкраще мiсце для виходу лишилося далеко позаду. Кiлометрiв на сорок.

Мабуть, i ще щось хотiв сказати шофер, але посоромився. Мабуть, круте слiвце мало не вихопилося з рота, бо засоромити шофера, я вам скажу, нелегко. Для них, мабуть, спецiальнi курси десь проводять з практичного матюкання.

Маршрутка iхала через Переяслав на вiйськовий госпiталь, i всю дорогу туди й назад шофер вибачався. А ми смiялись. Разом з нами смiялася вся маршрутка, навiть похмура тiтка базарного вигляду з двома торбами теж крадькома посмiхалася. А це, я вам скажу, нечасто трапляеться.

Компенсуючи свое «ой», шофер пiдвiз нас мало не до ресепшену й здав з рук на руки ще однiй сестрi – здаеться, троюрiднiй.

– І оце ви приiхали музеi дивитись? – недовiрливо сказала вона. Пiдкопилила губи й видала: – Я б у таку погоду навiть за порiг не виходила!

Потiм-таки розтанула й порекомендувала почати з музею-дiорами битви за Днiпро, бо там працюе ii племiнниця. А пообiдати краще у ресторанi «Старий вертеп».

– А там хто? – не втримався я.

– А там донечка! – похвалилась адмiнiстраторка. Посмiхнулась, але потiм все одно звернула на тi самi рейки: – Та я б все-таки й за порiг не виходила!

А ми вийшли, й погуляли чудово.

Почали з рекомендованоi племiнницi, цебто, дiорами. Розташувалася вона у соборi, i iй-богу, краще б iй iнше мiсце знайшли. Прогулялися центром, й виявили, що дбайливi мешканцi Переяслава вже протоптали стежини в наметах до стратегiчно важливих мiсць – магазинiв, генделикiв та кав’ярень. Народнi тропи до музеiв чомусь були не так сильно втоптанi, але ми пробились.

Великий кiт, чорно-бiлий красень з пухнастим хвостом, завваживши нас, чомусь пiрнув у каналiзацiйний люк, а потiм висунув зацiкавлену мордочку й довго спостерiгав, куди саме ми йдемо. Може, теж хотiв якийсь заклад рекомендувати, бо там працюе його кошеня.

У музеi кобзарства ми побачили двохсотрiчнi кобзи, торбани й лютнi, семисотрiчну цитру. Взнали, що таке козобас, бугай i троiстi музи?ки.

І лiра. Дивовижний iнструмент, скiльки разiв бачу, стiльки й дивуюсь.

Починаючи, власне, з назви.

Украiнська лiра мае з класичною грецькою обмаль спiльного. Хiба тiльки струни, а все iнше ми сильно механiзували. Нi в яких iнших народiв свiту я не зустрiчав струнного iнструмента, де крутиться диск, тре струни, й струни хочуть звучати всi одночасно, а лiрник просто вчасно перекривае горло то однiй, то iншiй. Якщо вправний лiрник, то виходить гарна приемна музика, а якщо не перекривати, то лiра видае рев, могутнiй та монотонний. Але зовсiм затискати струни не можна, бо тодi вони затиснуть диск-резонатор i зазвучить глуха, похмура мовчанка.

Хто сказав, що тишу не чути? Ще й як.

Щось символiчне е в цьому iнструментi, щось таке дуже схоже на украiнський народ. Кожен реве свою ноту й вправний гетьман мусить вчасно перекривати голоси iнших гетьманiв. Якщо трапляеться керiвник, що робить це вчасно, голос народу звучить гарною музикою й украiнцi дивують свiт. Якщо керiвник вiдпускае струни, гетьмани лiзуть на голови один одному й в суцiльному ревi не розрiзниш жодного розумного слова.

Якщо струни затиснути, керiвника вiшають або виганяють в Ростов.

Шлях однiеi кобзи було простежено протягом сотнi рокiв.

Вперше сфотографована десь наприкiнцi дев’ятнадцятого столiття в руках кобзаря, кобза вирiзнялася характерною трiщиною, i по нiй вдалося iдентифiкувати ii на iнших фото. Мiнялися кобзарi, мiнялися iхнi джури-поводирi, а кобза була та сама.

– Потiм ii знайшли на горищi, – розповiла нам музейна дама. – Потрапила вона туди, скорiш за все, наприкiнцi тисяча дев’ятсот тридцятих. Деякi джерела пишуть про розстрiляний з’iзд кобзарiв, та це iсторична загадка – свiдчення е, а документальних пiдтверджень нема. Хочете – вiрте, хочете – нi…

Я не втримався, i незважаючи на табличку «Руками не доторкатись» погладив пальцями найстарiшу кобзу. Час не пощадив iнструмента – а кого вiн щадить? Дерево почорнiло, фарби поблякли, з двадцяти струн лишилося тiльки половина, й ще одна телiпалась обiрваним хвостиком.

Їi поверхня вiдгукнулась теплом, легкою вiбрацiею та двохсотрiчною мудрiстю. Годi навiть уявити було, що вона бачила, якi пiснi грали на нiй, про що розповiдали кобзарi слухачам. Навряд чи повторювали те, що писали росiйськi газети – спочатку царськi, потiм комунiстичнi. Скорiш, казали вони про те, що украiнська мова – це зовсiм, зовсiм не спотворений русский язык, а щось зовсiм iнше. Про те, що пiснi украiнськi спiвають i за Карпатами, i за Доном. Про те, що чиновники – спочатку царськi, потiм радянськi видають указ за указом про те, що немае вас, нiколи не були i не буде, але ви все-таки е. Про те, що коли-небудь настане той час, коли тi укази скрутять трубочкою i утилiзують шляхом засовування, як утилiзували ручку саперноi лопатки з використання гузна Муаммара Каддафi.

Я розумiю Сталiна. Був би я Сталiним – я б теж розстрiляв кобзарiв. На щастя, я з протилежного боку окопiв, з кобзарського. А весь народ ви хрiн розстрiляете.

Обiдали у доньки адмiнiстраторки, в «Старому вертепi». Вiн справдi розташувався у старiй, мабуть, дев’ятнадцятого столiття будiвлi, й цiлком можливо, що дубовi столи також прийшли з тих самих часiв. Бiльшiсть мешканцiв також волiли в таку заметiль не виходити з дому, тож немаленька зала вiдгонила пусткою, а офiцiантки упадали бiля нас i гладили зголоднiлими поглядами. Не сексуально голодними, ясна рiч, а спраглими до грошей. Навряд чи заклад процвiтав навiть у хорошу погоду.

Центральний майдан Переяслава був прикрашений пам’ятником iсторичнiй подii, яка назавжди вписала мiсто в аннали. Добре вписала. Мiцно. Не викреслиш.

Ех, розiрвати б тi аннали, розбити, вирвати геть сторiнки i переписати!

Велика, трагiчна помилка батька Хмеля, один iз двох тих фейлiв, що перекреслили всi його попереднi заслуги.

Перший – це, звiсно, Переяславська угода; другий – синок Юрась. Може сам синок помилкою й не був, але проштовхування його на гетьмана спричинило вiдомо що.

На дiтях генiiв, як вiдомо, природа вiдпочивае. Питання про те, чи був генiем Хмельницький – дискусiйне, але видатною людиною вiн однозначно був. Юрiй Хмельницький видатним себе не показав.

Не втримався батько Хмiль, дав волю батькiвським iнстинктам, заглушили вони державницькi мiркування, й саму державу теж занапастили.

Чи бачив гетьман Богдан та його оточення слабкiсть Юрiя? Безумовно. Важко було не побачити. В монастир би його вчасно вiдправити, хай би молився, свiчки палив, лiтопис писав… але подолати батькiвське бажання передати спадок Богдан не змiг i таки просунув Юрiя на високу посаду.

Результат вiдомий.

Украiнцi опиналися, як могли. Але часом здаеться менi, що сама доля iнколи дражнить нас, дражнить калачем, потiм суе пiд нiс дулю.

Обрали Виговського – вiн загинув. Обрали Ющенка – вiн перетворив космiчну державу на археологiчний музей та пасiку.

Вилiз на гору Дорошенко – продав пiвкраiни туркам. Народ не зрозумiв. Вилiз Скоропадський – продав пiвкраiни нiмцям. Народ також не зрозумiв.

Може, це й були единi на тi часи можливостi зберегти державу – але хiба селяниновi це поясниш? Йому справедливiсть давай. Щоб усе порiвну, i кожному по два раби.

Хто там був далi, за Дорошенком? Якась дрiбнота. Навскидку згадуеться Сомко й Брюховецький. Нинi агiтують продуктовими наборами – «маршалом Гречкою», а Сомко пiдiгнав купу возiв з усяким добром. Он, мовляв, який з мене хлопець-хват!

Щоправда, не роздавав, а лише показував.

Схожу тактику застосувала на виборах якась iз сучасних партiй. Подивiться, якi у нас люди! – кричали вони з телевiзора та плакатiв. – Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук, Суркiс. Он якi молодцi!

Програли. Неправильно вирахували реакцiю електорату. І Сомко програв. Замiсть вразити козакiв багатством викликав заздрiсть та роздратування. Сомковi козаки перекинулися до Брюховецького й кинули гасло – грабуй награбоване! Сомко з посiпаками кинувся по захист до князя Великоганiна та почали випрошувати полiтичний притулок, який князь радiсно i надав у виглядi Нiжинського замку. Щоправда, не гостьовi його покоi, а пiдземелля.

А зброю, коней та вцiлiлi вози з добром вiдiбрав, бо нащо вони у в’язницi?

Цiкаво, чи кляли вони Богдана за помилку з сином, чи когось iншого звинувачували? Не себе ж. Себе чоловiки звинувачувати не вмiють. Це дiвчата регулярно питають «що зi мною не так?», а чоловiкам знайти стороннього винуватця – раз плюнути.

Другiй Богдановiй помилцi пам’ятника нiхто не злiпив, а першiй – он вiн, стирчить.

На брунатно-чорному гранiтному фалосi-постаментi завмерли двi фiгури – кучерявий рязанський ванька й украiночка в плахтi, кубовiй спiдницi та чобiтках. Жiнка тримала в руках товстелезну книжку – мабуть, важку, i мабуть, ту саму Переяславську угоду про аншлюс до Росii, а чоловiк радiсно простягав долонi вперед – мабуть, хотiв зiганути, але на людях стримувався. У розкриту долоню набився снiг, й здавалося, нiби чоловiк показуе всiм бажаючим щедрий дар: ось вам, мовляв. Ви менi – Украiну, а я вам жменьку торiшнього снiгу. Чудова оборудка, всiм вигiдна!

Я пiдiйшов розглянути дебелу споруду ближче, хотiв навiть доторкнутись, але послизнувся на шлiфованому гранiтi й ганебно та боляче гепнувся. Приземлився, скажiмо так, на задню кишеню штанiв.

Смiялись, звичайно, а як не смiятись. Слизько, хто хоч би на цьому мiсцi так само гепнувся.

От i полiтика слизька справа, дуже слизька. Перед самою вiйною я докладнiше поцiкавився спадщиною Богдана й кiлька днiв ламав голову – а кому було передати державу?

Ех, Виговський, Виговський. Чорти тебе смикнули пiдписати тодiшнi Мiнськi угоди – Гадяцький договiр. Мiнськi угоди не до вподоби абсолютно всiм, починаючи з нашого «Правого сектора» й кiнчаючи «Русским национальным единством». Першi вважають, що якби не Угоди, то ми б уже до Уралу дiйшли, а другi – що, вiдповiдно, до Сяну.

Так i з Гадяцьким договором.

Поляки вважали, що вiддали забагато, украiнцi – що отримали мало, московити – що договори не для того пiдписують, щоб iх дотримуватись.

Селяни i землевласники не зрадiли поверненню влади олiгархiв, тьху, чорт, магнатiв. Козацька старшина – образилась, що шляхетство надали дуже вузькому колу верхiвки. Верхiвка також, до речi, образилася – на заборону мати дипломатичнi стосунки з iншими державами.

Фiнал вiдомий.

Московити, вдаривши одночасно потоками агiтацii та вiйськовою силою, спричинили розбрат й кiнець кiнцем перемогли.

За падiнням незалежноi Украiни впала i незалежна Польща. Процес розтягнувся на сотню рокiв, але це вже не принципово. Загинули десятки, десятки тисяч людей. Були спроби знищити самi нацii – украiнську та польську.

Я стояв i дивився на пам’ятник тим подiям, а з постаменту до мене радiсно й дурнувато посмiхалися задоволений кучерявий московит i трохи розгублена украiнка.

Чи була можливiсть Виговському втриматись?

Я так думаю, що була.

Перш за все, нi в якому разi не можна було погоджуватись на скорочення озброень, зокрема, на зменшення кiлькостi козацького вiйська з шiстдесяти тисяч до тридцяти. Скорочення озброень – процес невiдворотний; раз почавши його, краiна вже не може спинитися. Радянський Союз, розпочавши скорочення озброень ще за Хрущова, кiнець кiнцем таки програв «холодну вiйну».

Так, утримувати велике вiйсько фiнансово важко. СРСР не втримав. Видушив з селян та робiтникiв все, геть усе, останнiй хлiб у селян, розпродав вироби мистецтва, обклав податками свинячу шкiру й фруктовi дерева. Не втримав. Упав.

Нема у соцiалiстичного ладу великого фiнансового акумулятора, щоб пережити важкi часи.

А у Виговського був! Акумулятором була розбагатiла на вiйнi козацька старшина. Поступово обкладаючи iх новими податками та iншими поборами, можна було пiдтримувати велике вiйсько у боездатному станi.

Причому поступовiсть – дуже важливий момент. Одночасне «розкуркулення» олiгархiв майже неминуче призведе до заколоту та усунення олiгархоборця. Або навiть до фiзичного знищення. Нинi так чинять Путiн i Порошенко, й на момент моеi, так би мовити, емiграцii, справи у обох iшли непогано.

Не можна було вiддавати зовнiшню полiтику. Пiдтримка союзникiв i формування у них правильноi точки зору на подii – дуже важливий чинник. Вчасне втручання iноземних держав не раз зупиняло вiйни – наприклад, росiйсько-грузинську вiйну зупинила не грузинська армiя, а десант президентiв у Тбiлiсi, хоча здавалося б, хто iх слухав, особливо нашого пасiчника. А бач, допомогло.

І, нарештi, слiд було негайно, негайно, негайно розпочинати внутрiшнi реформи, зокрема, розвивати законодавство та iнституцii влади.

Але це я, звiсно, загнув. До Конституцii Орлика лишалося ще кiлька десяткiв рокiв, а до Переяслава – ще з годину неспiшного трюхикання у сiдлi.



Там, у двадцять першому столiттi, в дворику колегiуму нас привiтно зустрiли бронзовий Григорiй Савич й сестра дружини сина водiя маршрутки. Жiночка посмiхалася, бо ми були геть затрушенi снiгом й, мабуть, вигляд мали геть кумедний, а Сковорода замрiяно дивився кудись за обрiй i явно хотiв вiдiрвати бронзовi босi ноги з постаменту та й рушити свiт за очi.

Не ходи, Савичу. Стiй краще тут, роби селфiки з дiвчатами-шанувальницями. Свiт змiнився. Кiлометра не пройдеш, як у пункт прийому металобрухту здадуть. Он, з могили Лесi Украiнки бронзовi гiрлянди поцупили.

Зi Сковородою моя дiвчина сфоткалася, а з сестрою не стала, бо та була не дуже фотогенiчна. Ще ii зацiкавили старовиннi меблi, вази, химернi глечики з глини, порцеляни та скла, а я застряг у класi з лавочками, столами та старовинними пiдручниками на них.

Присiв. Озирнувся. На заднiй стiнi хтось мальовничо розвiшав старi кожухи та свити. Логiчно, тодi в школах не було гардеробiв. І свiтлодiодних ламп не було. Все освiтлення – вдень з маленьких склепiнчастих вiконечок, а вранцi чи ввечерi – свiчками. Тьмяними, миготливими свiчечками, якi добрi для створення романтичноi обстановки, а для читання не сказати щоб дуже добрi.

А що тут вивчали? Фiзику з математикою? Навряд чи.

Я зазирнув у найближчий пiдручник. Бiльшiсть лiтер глузливо дивились на мене хитромудрими завитками й пiзнаватися не бажали. Вдалося розрiзнити хiба що «яко Ісус рече».

Зрозумiло. Хто б сумнiвався.

Моя дiвчина захопилася полив’яним дивом на пiдвiконнi й клацала його з рiзних бокiв. Див був чоловiчого роду – не диво, а саме див, сакральна така iстота походження мало не арiйського, явний спадкоемець зороастрiйських або ще давнiших культiв. Широка сонячна морда приязно посмiхалася, оточена промiнчиками-протуберанцями, а бараняче тiло переливалося м’язами. Ех, простежити б, як дiйшли до нас диви – чи прямо з шумерських барельефiв, чи кружним шляхом, через слов’янськi анiмалiстичнi культи?..

Цiкаво ж.

Звiсно, за часiв Григорiя Савича не стояв тут цей див. І орел з черепахою не стояли. Й замiсть iнших фiгурок також стояли грубi свiчники з недопалками. Чому грубi – ну хто ж у школi поставить тендiтну чи гарну рiч? Одразу або розiб’ють, або ноги прироблять.

Я дивився на дива, див на мене, але не бачили ми одне одного, бо подумки я сидiв на цьому мiсцi двiстi рокiв тому й слухав мудрi притчi мандрiвного фiлософа.

Втiм, кажуть, недовго Савич тут працював. Не прижився. Чи то нудно було на одному мiсцi сидiти, чи зжерли колеги – в навчальних та наукових закладах це раз плюнути; але, кажуть, звiльнився та й подався в мандри.

У радянськi часи невизнанi поети, музики та науковцi йшли в кочегари. Хтось з них потiм отримав Нобелiвську премiю, але бiльшiсть так безвiсно й згинули вiд синьки та нестерпноi мерзотностi дауншифтiнга.



І от я сиджу на тому ж самому мiсцi, де сидiтиму через двiстi рокiв й слухаю спогади старенького попика про Сковороду.

– Гришка? – пожував вiн губами пiсля того, як перейшли до сутi. – Пам’ятаю, звiсно, чого ж не запам’ятати. Нiс отрокам слово Боже, чому ж не нести. Учив Псалтирю, латинi та арифметицi, чому ж не вчити. Ще, кажуть, байки якiсь писав, чого ж не писати.

Не знаю, як терпiли те Ігор з Альбертом, а мене те «чому ж не» почало дратувати вже на другому-третьому разi. Я втратив нитку розмови й сидiв-роззирався.

Кожухiв не було. Я хотiв був здивуватись й обуритись, але вчасно згадав, що пора ще тепла, а кожух штука цiнна, навряд чи його хтось лишить у школi. Хай навiть у колегiумi. Плоть слабка, когось бiс та спокусить на крадiжку.

І книжок на столах не було. Ну це зрозумiло – книжки ще бiльша цiннiсть.

І столи були навряд чи тi самi. А якщо й тi самi, то значно новiшi.

Але хай йому чорт – я сидiв на тому самому мiсцi, де сидiтиму через двi сотнi рокiв!..

Було шалене, просто шалене бажання надряпати на столi або на стiнi хоч якийсь знак, хоча б якесь послання менi-з-майбутнього, але хоч яка слабка плоть, та дух все-таки сильнiший.

Не надряпав.

– …про небо любив говорити, чого ж не поговорити. Про те, яке воно свiтле та чисте, й нема там нi меж, нi кордонiв, нi вiйська, нi зради, а е лише простiр та воля, чому ж не бути. Пташкам заздрив, чому ж не заздрити. Притчу про орла якогось розповiдав, та про черепаху, щось там вони тлумачили одне одному, чому ж не тлумачити. Але вчитель з Гришки був так собi. Поганий був учитель. Не любив вiн отрокiв, а може й взагалi людей не любив…

Є у когось з украiнських фантастiв оповiдання про космонавта. Як полетiв вiн на Мiсяць, й згадував яблунi в маминому садку. І як стояв пiд яблунями в маминому садку й мрiяв про Мiсяць. Не можу згадати анi автора, анi назви. Старий, мабуть, став. Але суть не в назвi та навiть не в авторi, а в тому суть, що мрiе людина про те, чого нема поруч, а опинившись там, де е – починае мрiяти про те, що вже втратив.

На зворотному шляху в Киiв посварилась зi мною дiвчина, i я так i не зрозумiв, за що саме.

Тiльки й лишилися спогади про те, як блукали ми заснiженим Переяславом, спiзнювались в музеi, пили каву й вино в забiгалiвках, оглядали будинки – мiцнi старовиннi одноповерхiвки, похиленi та кривенькi гуртожитки п’ятдесятих рокiв, пошарпанi пiзньорадянськi панельки; пiдбивали один одного он у той провулок звернути, або он у той; а там, подивись, яка мальовнича руiна, пiшли заглянемо; а там, поглянь, який сiрий величний пагорб, пiшли залiземо!..

Ми йшли та йшли, а пагорб не наближався, аж раптом прийшло розумiння, що не пагорб це, а чорна хмара на сiрому небi, й дiстатись до неi ногами людина не в змозi, а тiльки крилами. Одночасно прийшло до нас розумiння, й ми ще довго смiялись, згадуючи, як хотiли залiзти на небо, й не просто залiзти, а податися небом свiт за очi, i щоб нi меж, нi кордонiв!..

Так що розумiв я Григорiя Савича, i розмови про небо розумiв, i чому вiн iз колегiуму втiк. Я б також утiк. Може навiть швидше, нiж Савич.

Я й втiк. Користi з мене в цiй розмовi однаково не було. Ігор призвичаiвся говорити майже по-тутешньому, Альберт же все бiльше й бiльше нагадував розумного пса, який все розумiе, просто сказати не може.

Впораються. А як не впораються, якщо все-таки знадоблюсь – буду поруч. Гукнути недовго. Не тi тут часи, щоб цiнувати секунди, не мiряють тут секунд.



Два знайомих менi орiентири вцiлiли у Переяславi – власне, колегiум та собор, а все iнше змiнилося, чого ж йому не змiнитись. Тьху, чорт, причепилося. Причепив старий попик-викладач i оце «чого ж не», i ще кiлька не дуже хороших думок. Здаеться менi, трохи не таким був Григорiй Сковорода, нiж уявлялося нам з далечини, i хтозна, чи на користь те «не таке» Альбертовим планам, а чи на шкоду.

Мiж тим, двiстi рокiв подорожi в минуле на користь Переяславу не пiшли. За моiх часiв тут був такий-сякий, а все ж асфальт та брукiвка, будинки вищi та дерев бiльше.

Хiба що Вознесенський собор височiв, як i ранiше, солiдно, а може навiть й солiднiше – бо стояв самотньо, наче острiв посеред озера. І ще перед ним була якась капличка, а в моi часи ii не було. Натомiсть був асфальт, а зараз просто вiд собору починались болото i грязиво, й рiвно посерединi майдану лежала здоровенна руда свиня.

Здаеться, на тому самому мiсцi, де через двi сотнi рокiв валятимусь та реготатиму я. Всiеi рiзницi – що льоха в баюрi, а я в снiгу. Хоча нi, рiзниця все-таки трохи бiльша – я встав i пiшов, а льоху зарiзали й з’iли.

Хрiн ви мене з’iсте. Я сам кого хочеш з’iм.

На призначення майдану прозоро натякали ятки та будки. З огляду на небазарний день i пiзнiй час ятки були порожнi, а будки зачиненi, та призначення iх легко вгадувалось. Ось тут, наприклад, продавали ковбаси.

Я озирнувся на льоху. Та пiдвела голову й подивилась на мене поглядом, сповненим фiлософського ставлення до життя й глибокого фаталiзму. Мовляв, ну так, зарiжуть. Ну так, нароблять ковбас. Таке життя.

Таке життя мене не задовольняло, i я ковзнув поглядом далi. Тут продавали бублики. Мабуть, не лише бублики, але й калачi, булочки та iншi вироби, некориснi для жiночих фiгур, але над будкою висiв лише бублик. Колись, мабуть, жовтогарячий, а зараз вицвiлий i не сказати щоб апетитний.

У будь-якому випадку тут менi бублик не продадуть, бо зачинено.

Поруч з бубликовою будкою височiла ще одна, з самоваром. Бач, спецiалiзованi. Бублики окремо, чай окремо, а у нашi часи кава, печиво та цигарки помiщаються в одному кiоску. У дев’яностих кiоскерши ще й горiлку наливали в пластиковi келишки, але потiм цей бiзнес прикрили. Ох, i гамору було з цього приводу!.. В основному з боку власникiв тих кiоскiв.

Сказати, може, й цим, що скоро iхнi будки знесуть?

Я посмiхнувся й прогавив момент, коли на протилежний бiк вулицi вийшов Іван i помахав менi шапкою.

Розслабився. Так не можна. Озирнувшись лiворуч-праворуч, щоб, бува, не потрапити пiд колеса дуже здивованого вiзника. З транспортних засобiв на вулицi був хiба що селянський вiз з якимись мiшками, але, по-перше, далеко, по-друге, запряжений волами. Не такими здоровенними, як вранiшнiй, але, мабуть, так само повiльними.

Але все одно дорогу я перебiг, а не перейшов.

Через дорогу i ще трохи пройти розташувався шинок, й Іван з Галею поiли в ньому дячка, який також пам’ятав Григорiя Савича.

«Наливайки» за двiстi рокiв мало змiнилися. Стiйка-шинквас вiдгороджувала закуток з поличками. На поличках розташувалися, звiсно, пляшки; й за рiзноманiттям тi полички не дуже поступалися поличкам у будь-якому барi кiнця двадцятого – початку двадцять першого столiття. Хiба, може, етикетки були тьмянiшi, а багато пляшок взагалi не мали нiяких iдентифiкацiйних знакiв. Бiс його зна, як бармен розрiзняв, де самогон, де вишнiвка, а де горобинiвка.

Та якось же порався.

Барменом працював солiдний дядько в зеленому каптанi. Чорнявий, трохи смаглявий, голений, але з вусами. Щось я читав, що на цi часи алкогольний бiзнес повнiстю вiддали евреям, але може й нi. Якщо так, то з боку царського уряду це був мудрий крок.

Що я там ранiше казав про те, що чоловiки нiколи себе в поразцi не звинуватять, а знайдуть винуватого деiнде?

Хто винуватий у тому, що в хатi порожньо i нема чим дiтей годувати? Правильно, горiлка. Хто винуватий в том, що чоловiк навiть сорочку пропив? Правильно, шинкар. Хто у нас шинкарi? Правильно, евреi. А Христа розiп’яв хто? Теж вони!

Звiдси й виросли ноги i в уманськоi рiзанини, i киiвського погрому, i у справi Бейлiса.

А коли всiх погромлено, побито, убито, спалено i згвалтовано – тодi, ясна рiч, приходить росiйський солдат-миротворець i все залагоджуе.

Коли я зайшов у «наливайку», добряче пiддатий дячок вже тягнувся рукою до Галиного колiна, а Галя терпляче перехоплювала його долоню й повертала на стiл.

– А ось i мiй чоловiк, – зрадiла вона так пiдкреслено, що скривився б навiть режисер театрального гуртка. Але на дячка тоi акторськоi майстерностi вистачило. Вiн кахикнув i руку прибрав. Потiм зрозумiв, що отримав нового слухача й радiсно почав переповiдати усе, що розповiв Галi й Івану ранiше.

– Звiсно, пам’ятаю Грицька, – розпатякував вiн, час вiд часу пiдносячи до носа чарку. Саме до носа, й не пив, а лише нюхав. Мабуть, розтягував задоволення. А може, був такий миршавий, що вистачало i запаху. Здаеться, пияк був досвiдчений, i вловив той момент, коли випито стiльки, скiльки треба, нi краплею менше, а бiльше не треба, бо буде зле. От i пiдтримував баланс спирту в системi нюхаючи.

– Невисокий такий хлопчина, з виду миршавий, та жилавий, як поруч з кимось iде, то всi уже хекають, а вiн собi крокуе i теревенить. Страх любив теревенити. Про все на свiтi розповiдав, про порядок всесвiту й непорядок у справах, про любов мiцну, вiрну та щиру, про спокiй душевний i про загибель Троi, пригадую… Ще про самотнiсть казав. Наче самотнi люди або зовсiм дурнi, або видатнi мудрецi. Брехав, звiсно, але так складно, чому ж не послухати… Ну, може, ще по однiй?

Мабуть, довга розповiдь пришвидшила виведення спирту з чутливого органiзму й самого лише нюхання стало невистачати.

Хильнули, чого ж не хильнути. Іван звично втерся, Галя заiла шматочком шинки, а я, в колегiумi лише розмовами i годований, добряче взявся за тарiль й за хвилину закусi сильно поменшало. Вийшло на користь. І дячок глянув на мене з повагою, i спогади його звернули на новi рейки.

– А iсти Грицько не любив. Рубав що дають, ласi шматки проминав, чарчину, як бува й перехилить за компанiю, так i кривиться. Наче й не оковиту йому пiднесли, а оцту лийнули. А ходити любив. Як доводилось кудись разом iти, то всi люди як люди, сiли, перепочили, хлiба куснули, чарку хильнули – а вiн собi ходить навколо, нiби пiд хвостом скипидаром намазали!..

Інформацiя на перший погляд здавалася дурною та пустопорожньою, але то лиш на перший погляд. Якщо Альберт справдi готувався вербонути Сковороду, то цiни iй не було, такiй iнформацii. І тiй, що Ігор зараз видобувае з попа, i тiй, що радiсно вивалюе пiдпилий дячок. Хтозна, як пiде розмова, хтозна, де й зустрiтися доведеться. Може, в кабiнетi з книжками, може, в полi, а може й в шинку. Бажано знати, що п’е фiгурант, що полюбляе, чим годувати, аби став поступливiшим, а про що краще офiцiанта попередити, щоб i близько не пiдносив.

Один мiй знайомий зiрвав вербування, запропонувавши дамi червоне вино замiсть улюбленого нею мартiнi. Не вiдповiдало каберне ii уявленням про сучасного Джеймса Бонда, а будь-кому вона здавати секрет не схотiла.

Хоча, мiж нами кажучи, секрети в неi були так собi; можна навiть сказати, що не секрети, а тьху!

Дячок теревенив, Галя з Іваном по черзi пiддакували, а я занудьгував i почав роззиратися. Судячи з кiлькостi вiдвiдувачiв, дiлова активнiсть в Переяславi була така сама, як i в двадцять першому столiттi, цебто нiяка. Крiм нас, в зальчику тихо пиячили двое дядькiв у свитах i чоботах – чи то селяни, чи то мiщани; вели про щось мирну неквапну розмову. Ще один чоловiк причаiвся у кутку й вiв розмову з тоненьким високим глечиком. Мабуть, у ньому жило вино, i дядько умовляв його вийти. Але також тихесенько, без скандалу.

Скандал мiг початися з ще одного вiдвiдувача. Одягнений у довгий синiй пiджак з розшитими галуном бортами, вiн стояв бiля шинкваса i раз по раз кивав налити. Мабуть, взяти одразу пляшку обiйшлося б дешевше, але чи то гонор чи то бажання подiставати бармена взяли гору, й пияк тицяв пальцем у рiзнi пляшки й кивав.

Страшенно захотiлося пiдiйти i розповiсти йому анекдот. Забiгае чоловiк у бар i з ходу:

– Бармен! Горiлки!

Бармен наливае, вiдвiдувач одним махом ковтае, крутить головою й кричить:

– Бармен! Вiскi!

Ковтае вiскi, знову крутить носом, вимагае текiли. Потiм абсенту. Потiм кальвадосу. Потiм ще i ще.

Нарештi бармен не витримуе.

– У нас, каже, ще багато напоiв, ви шукаете щось конкретне?

– Та нi, – каже чоловiк. – Просто я сьогоднi вперше в життi спробував мiнет.

– О! – каже бармен. – Справдi, це iсторична подiя, ii варто вiдзначити. Чи не хочете продовжити граппою чи зiванiею?

– Та нi, – безнадiйно махае рукою клiент. – Здаеться, цей смак вже нiчим не перебити…

Цiкаво, чи знають тут, що таке граппа, зiванiя та мiнет?.. Дячок розповiдав i розповiдав. В основному йшлося, звiсно, про нього самого, з акцентом на те, що iв i чим запивав; або навпаки, що пив i чим заiдав, та раз по раз вискакували цiкавi подробицi й про Сковороду.

Виявляеться, друзiв Григорiй Савич не мав. Звiсно, це могло означати що завгодно – й що справдi не мав, i що дячок бреше, i що мав, але дячок про них був не в курсi, бо вони були, наприклад, птахами iншого польоту, цiкавились не випити-закусити, а трохи iншими матерiями.

Що завгодно могла означати кожна фраза дячка про нашого фiгуранта, але всi, абсолютно всi слова варто було намотати на вус, ретельно проаналiзувати, спiвставити з iншими джерелами та порiвняти.

У моi часи це була задача непроста, але так-сяк вирiшувалась, бо не можна прожити у вакуумi, хоч якiсь контакти людину знайдуть, свiт спiймае ii. А що робити, коли фiгурант помер двiстi рокiв тому, й всi його контакти померли, й документiв катма?

Я раптом зрозумiв, що дрiбочки, крихти зiбраноi iнформацii про Григорiя Савича вже являють чималу цiннiсть, й багато iсторикiв вiддали б праву руку за те, щоб почитати стенограму опитування викладачiв та дячка. Ну, може, не праву i не назавжди, а так, потримати. Але вiддали б.

А от ми свою iнформацiю не вiддамо. Бо нема кому, нема як, i небезпечно зайвий раз смикати струни нашого Всесвiту. Хтозна, що буде, якщо обiрвуться. Хтозна, куди цвьохнуть обривки-хвости, кому око виб’ють. Добре, ворогам, а якщо комусь з нас дiстанеться? Або навiть усiм одразу.

Дячок хильнув, i я хильнув, а хильнувши, раптом вiдчув нестримну потребу вийти. Здивувався навiть – тiлько-но не хотiлося, а тут – як наче хтось клапан вiдкрив.

Було вже у мене таке, було.

Загнала мене якось лиха доля в госпiталь, та не з пораненням того разу, а – смiх i сказати! – з апендицитом. Везли – смiялись, приймали – смiялись, а я сидiв то синiй вiд болю, то червоний вiд сорому й також робив вигляд, що посмiхаюсь.

І пiд ножем смiявся, а що ж менi, плакати. Плакати болючiше.

І коли за кишки смикали, також намагався жартувати. Не скажу, що вдало, але медички пiдсмiювались. Дожартувався – коли потягнули кишку, i здуру спитав про те, чи правильний орган тягнуть, чи не переплутали? – одна з медсестричок гигикнула й упустила затискувач.

Якраз промiж кишки.

Обклав ii хiрург, а як не обкласти; й мене обклав – мабуть, чисто про всяк випадок.

А сам щось там, серед кишок зробив, i вiдчув я, що зараз, от просто зараз, негайно, станеться велика ганьба, утвориться на моiй репутацii пляма, а на столi калюжа.

Перестав усмiхатися й попросив термiново пiдставити сечоприймач. Або качку. Або тазик. Або жменю, кiнець кiнцем, бо зараз станеться катастрофа!

Тут уже засмiявся лiкар.

– Не треба сечоприймача, – пояснив, не припиняючи копирсатись. – Це я тобi на сечовий мiхур натиснув, а вiн дурний, думае, що вже повний i тобi рефлексом сигналiзуе. Знаеш, що таке рефлекс?

Я знав. У вiдповiдь хотiв спитати хiрурга, чи знае вiн, яку поправку на швидкiсть треба вводити, коли стрiляеш з вертольота на висотi двiстi метрiв по цiлi на дистанцii триста метрiв, але не спитав. Ну його. Раптом ще на якийсь мiхур натисне й утвориться на операцiйному столi не калюжа, а купа.

От i зараз вiдчуття було таким самим, але цього разу нiхто, точно кажу – нiхто! – у кишках не колупався. Я кивнув Івану з Галиною й вийшов шукати сортир.

Кроку не пройшов, як позаду гримнуло.




Роздiл 4

Ми вiд долi, вона за нами


Людина – iстота денна, а нiч темна й сповнена жахiть. Людина з нiччю бореться з давнiх-давен, а нiч мститься хижаками, бандитами та ямами на дорозi.

Людина наче й перемагае, але нiч пiдступно переходить до партизанськоi тактики й лупить по головi необережних, пiдпилих, надто легковажних i тих, хто опинився в темрявi проти свого бажання – наприклад, дорогу не розрахував.

От тодi нiч бере свое.

Наступае вона поступово, оточуе, перерiзае шляхи постачання й дороги для вiдступу. Рубае зв’язок. Запинае очi все густiшою та густiшою пеленою. Інколи бере в союзники дощ i туман. Інколи навiть снiг та холод, i тодi, тодi так – у людини значно меншае шансiв на перемогу.

Та люди не вiвцi. Вони борються. Опинаються. Палять вогнища, смолоскипи, лампи розжарювання, свiтлодiоднi лiхтарi, дуговi прожектори. Було кiлька проектiв щодо запуску штучного Мiсяця – космiчного дзеркала з великим альбедо, щоб лiтало воно у небi й свiтило грiшну землю.

Цiкаво, чи запустили?

Треба буде спитати у Ігоря чи Альберта. Мабуть, запустили, чого ж не запустити. У моi часи росiяни запускали iкони, пластмасовi смолоскипи для останньоi передвоенноi олiмпiади й антинаукову iграшку iнерцiоiд. Не допомогло.

Інерцiоiд працювати не став – i тисячi вчених по всiй Землi лише плечима знизали, бо й не мiг; смолоскип на МКС запалювати остереглись, а iкони росiйську космонавтику не врятували. Мабуть, не тих святих вибрала квалiфiкацiйна комiсiя.

Але до космiчних станцiй ще двiстi рокiв, до свiтлодiодiв теж пiвтора столiття. Лампочки розжарювання трохи ближче, але ненабагато. Рокiв пiвсотнi до першоi електричноi дуги.

А поки що люди борються з пiтьмою старим добрим, тисячолiттями перевiреним способом.

Свiчками.

Встромляють iх у пiсок, у глинянi, склянi, металевi та навiть дерев’янi пiдставки. Розташовують тi пiдставки на столах, стiнах, пiдлозi. Вставляють у лiхтарi й носять з собою. Вiшають пiд стелю чи дах на химерних конструкцiях типу люстр. Уявляете, як щовечора запалювати пiвсотнi свiчок, що висять пiд самою стелею?

Жах, як незручно.

Тому й винайшли хитрий механiзм, за допомогою якого можна люстру пiднiмати та опускати.

А будь-який механiзм рано чи пiзно ламаеться.

У даному випадку зламався винятково вдало. Секундою ранiше – i масивне дерев’яне колесо з металевими свiчниками брязнуло б якраз декому на голову. Боляче б не було. Навряд чи було хоч крапельку боляче. Нерви – поганi провiдники, iмпульси по ним бiгають повiльнiше, нiж стаються швидкi зовнiшнi подii. Коли поруч стаеться вибух, людина не встигае його помiтити. Якщо опритомнюе, то згадуе, як iшов-iшов, а потiм чомусь стало темно, i госпiталь, i голова болить, i ноги нема.

Якщо прилiтае по головi, то, скорiш за все, людина також не встигае нiчого вiдчути, але розповiсти про враження вже не може.

Що могло б бути…

Я кинув погляд на стiлець, що його спинка опинилася пiд ударом колеса. Мiцна була спинка, й стiлець масивний, дубовий. Навряд чи в цьому закладi бились стiльцями, але якщо бились, то мiг би стати смертоносною зброею.

Не став. Пiсля такого удару навiть в табуретки його не переведуть, а лише на дрова, у пiч.

От приблизно таке було б i з моею бiдолашною головою.

Пiсля гуркоту люстри в зальчику, досить гамiрному, запала тиша. Усi завмерли, як наче могутнiй чаклун вигукнув закляття тотальноi заморозки. Бармен завмер з пiднесеною до чарки пляшкою. Пияк бiля шинкваса зупинився якраз на кивальному русi – й тепер дивився на мене спiдлоба. Чоловiк з глечиком став ще непомiтнiшим. І тi двое, що тихо розмовляли бiля вiкна, також зупинилися на пiвсловi.

– Ой! – сказав бармен не менше, анiж через пiвхвилини. Ще пiвхвилини подумав i додав: – Вей!

Потiм прочумався й вже майже нормальним тоном поцiкавився, чи нiкого не зачепило.

– Та наче нi… – я про всяк випадок помацав себе за плечi та, наскiльки дотягнувся, за спину. Бо раптом осколок прилетiв, або щось таке. В стресовому станi, бува, людина й кульове поранення не помiчае. Бiжить-бiжить, кров навколо розбризкуе, стрiляе, горлае… аж потiм раптом падае на одне колiно, на два… й дуже здивовано помирае вiд втрати кровi.

Але нi. Не прилетiв.

І в сортир також перехотiлося. Мабуть, взагалi, то не в туалет хотiлося, а спрацювала чуйка на небезпеку, просто таким дивним чином.

– Нi, – сказав я бармену, що завмер у передчуттi скандалу чи вимагання компенсацii. – Все гаразд. Але знаете, мабуть, ми звiдси таки пiдемо…

На мордi дячка було написано щирий жаль. Здаеться, вiн розраховував стирчати в шинку до пiзньоi ночi, або й до ранку. Чому ж не посидiти – тепло, працювати не треба, вдячнi слухачi дивляться в рота, ще й наливають…

Вiн по-хазяйськи згрiб недопиту сулiю, сховав кудись пiд рясу – мабуть, десь там мав потайну кишеню, й вже наостанок резюмував:

– Отакий вiн був, Гришка, татарський син!

– Га? – я нашорошив вуха. – Татарський? Чому татарський?

Дячок задоволено гмукнув i неспiшно всiвся за iнший столик. Я уважно оглянув стелю на предмет ще однiеi люстри-колеса (не було), обiйшов рештки розбитого свiтильника (про всяк випадок) й всiвся поруч. Іван з Галею перезирнулися, зiтхнули i також зайняли мiсця.

Наш iнформатор дiставати пляшку з кишенi не став, а запитально подивився на мене. Я кивнув бармену. Той миттю опинився поруч – мабуть, вiдчував якусь провину за люстру, й на столi так само миттево утворилася заткнута качаном пляшка.

О, здаеться, я знаю, чому село називаеться Качанiвка!..

Надворi стемнiло, а дячок все вивалював i вивалював кориснi, умовно-кориснi, сумнiвнi i геть безглуздi факти й таке чортзна-що, яке й на голову не натягнеш. Половину, мабуть, вигадував на ходу. Добре було б зiпхнути роботу по фiльтруванню цього потоку на аналiтичний вiддiл, але де його в бiса вiзьмеш, той вiддiл?

Ще навiть i спецiалiзованоi контори нема, пiд дахом якоi живуть такi вiддiли.

Хоча нi, мабуть, е. Яка-небудь Таемна канцелярiя, або щось таке. Бо не може держава жити без контори. Спроби були, але завжди погано кiнчалися – або чужа контора в державi заводилася, або держава кiнчалася.

Цiкаво було б поспiлкуватися з представниками Контори нинiшнiх часiв. Хоча нi, краще триматись вiд них подалi.

Власне, як i в будь-якi iншi часи.

Послужливий шинкар, мабуть, вiдчуваючи провину за падiння люстри, запропонував адресу «постоялого двора» – мабуть, якогось аналогу готелю. Вже виходячи з шинку, я несподiвано для самого себе спитав, кому вiн належить, той двiр.

І геть не здивувався, коли виявилось, що двоюрiднiй сестрi шинкаря.

Отакi живучi традицii. Значно живучiшi за будинки.

Здаеться, на мiсцi цього шинку стояла якась безлика одноповерхова будка, викладена тьмяними радянськими кахлями. Але може, звiсно, я й помиляюсь.

Переночували ми без пригод, хiба кiмнатки були крихiтнi, душнi, схожi бiльше на комiрчини. Я зайшов у Галину кiмнатку й про всяк випадок зняв завiски з вiкна. Шнурок там був iграшковий, не те що Галю – собаку не втримав би, але обом вiд того стало спокiйнiше.

Але Галя, заходячи, демонстративно зачинилася на засув. Цiлком виразний натяк, я б сказав.

Ну та нехай.




Роздiл 5

Дорожнi зустрiчi


Майже у всiх краiнах столиця – одне, а решта краiни – щось зовсiм iнше. Концентрацiя хмарочосiв, дорогих машин i повiй в столицях явно перевищуе середньо по лiкарнi, чи то пак, по краiнi. Кажуть, лише у нещодавнiх, спецiально винесених столицях типу Вашингтона чи Бразилiа, явище не так сильно помiтне, але то тимчасово. Прийдуть ще на iхнi вулицi чиновники, що вирiшують делiкатнi питання; шахраi, що обiцяють iх вирiшити; бандюки з повiями й жебраки з фальшивими бородами та айфонами у кишенi. Не може обiйтись держава без таких атрибутiв, а без держави не можуть обiйтись люди.

Також пробували. Також завжди погано скiнчалося.

Мало-помалу, спальними районами, окружними дорогами, котеджними мiстечками перетiкае столиця в провiнцiю. Кiнчаеться вона не помпезним монументом «Киiв – мiсто-герой», не замiськими ресторанами й мотелями для парочок, яким з певних причин краще не потрапляти папарацi на око. Не триметровими парканами понад лiсом. Паркани – то таке, раз по раз вони виростають i навколо маеткiв провiнцiйних князькiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/rad-y-radutniy/temna-sinya-voda-potik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.