Книга - Соняшник. Поезії 1960–1970 років

Соняшник. Поезii 1960–1970 рокiв
Іван Федорович Драч


Іван Драч (нар. 1936 р.) – неоднозначна фiгура украiнського культурного простору. Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, полiтик, лауреат Шевченкiвськоi премii i Державноi премii СРСР, кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V ступеня (1996), Герой Украiни (2006). Творчiсть Драча вiдома не тiльки в Украiнi, а й далеко за ii межами. В лiтературi доби «шiстдесятникiв» його поезiя свого часу наробила чимало галасу. В кiнематографi саме за сценарiями Драча було створено низку справдi культових фiльмiв – «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камiнний хрест».

До видання увiйшли вiршi, написанi у 60—70-тi роки минулого столiття, в яких чудово розкриваеться непересiчний поетичний талант І. Драча.





Іван Драч

Соняшник

Поезii 1960–1970 рокiв



© І. Ф. Драч, 2016

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016

© І. М. Дзюба, передмова, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016




«Народжуйте себе допоки свiту…»


Я не випадково винiс цей поетичний афоризм Івана Драча в заголовок передмови. Рiч у тiм, що незупинний розвиток – без вiдпочинку, без «тайм-аутiв»; невгамовне шукання новоi якостi; постiйне самонародження i самоствердження на щоразу вищому рiвнi або в iнакшiй iпостасi, часом, може, i методом спроб та помилок, не без утрат, – найхарактернiша ознака його творчоi особистостi. І це ми побачимо на матерiалi всiеi його лiтературноi продукцii. Духовна жага, жадiбнiсть до пiзнання й переживання свiту та випробовування рiзних «пiдходiв» до нього, енергiя самотворення притаманнi Івановi Драчевi такою мiрою, як небагато кому в украiнськiй лiтературi. Водночас творча iстота цього поета не е чимось невловним, протеiстичним, рiзнорiдним до еклектизму; навпаки, в нiй виразно промовляе про себе стала iнтелектуальна та емоцiйна основа. І все розмаiття його творчих виявiв не справляе враження хаотичностi, чи калейдоскопiчностi, чи парадоксальноi некерованостi, а пiдлягае цiлостi поетового духу; розвиток не так iмпульсивний, як продуманий (що вiдповiдае силi рацiоналiстичного начала в енергетичному потенцiалi Івана Драча), у всякому разi, мае свою внутрiшню логiку.

Та почнiмо з деяких найнеобхiднiших вiдомостей про поета. Народився Іван Федорович Драч 17 жовтня 1936 року в селi Телiжинцi на пiвднi Киiвськоi областi в родинi робiтника радгоспу. Закiнчив середню школу в районному центрi Тетiевi, потiм якийсь час викладав (не було ж дипломованих викладачiв, не вистачало!) росiйську мову та лiтературу в семирiчцi сусiднього села Дзвеняче. Далi працював iнструктором Тетiiвського райкому комсомолу, а з 1955-го по 1958 рiк вiдбував строкову службу в Радянськiй армii. 1958 року вступив до Киiвського унiверситету, але не закiнчив його: на той час юнак уже виявив незалежну вдачу i деякi «дисидентськi» погляди, i його брутально «вижили» з унiверситету – з тiеi «альма-матер», яка через кiльканадцять рокiв почне пишатися своiм «вихованцем» i запрошуватиме до себе як почесного гостя… Втiм, вищу освiту вiн таки здобув заочно, а також успiшно закiнчив Вищi сценарнi курси в Москвi, кiлька рокiв працював у сценарному вiддiлi Киiвськоi кiностудii художнiх фiльмiв iменi О. Довженка (а ще перед навчанням у Москвi був короткий, але надзвичайно цiкавий час: 1961–1962 роки – перiод роботи в редакцii газети «Лiтературна Украiна»).

Уже з цiеi анкетноi квiнтесенцii видно, що юнацький етап Драчевоi бiографii був типовим для його лiтературного поколiння багато в чому, але де в чому й особливим, з моментами унiкальностi. Отож, трохи про це.

Згадаймо рiк народження: 1936-й. Цей рiк дав украiнськiй лiтературi не тiльки Івана Драча, а й Миколу Вiнграновського, Вiталiя Коротича, Володимира Пiдпалого. Роком ранiше народилися Василь Симоненко i Борис Олiйник, роком пiзнiше – Євген Гуцало. Майже всi тi, кого пiзнiше назвали поколiнням «шiстдесятникiв» i хто разом iз трохи старшими Григором Тютюнником, Лiною Костенко, Дмитром Павличком, Вiктором Близнецем та трохи молодшими Валерiем Шевчуком, Володимиром Дроздом, Миколою Холодним, Василем Голобородьком, Василем Стусом та iншими ознаменували нову хвилю в украiнськiй лiтературi, визначали обличчя молодого тодi лiтературного поколiння. Дивовижний генетичний вибух – немовби украiнська земля поспiшала народити новi таланти на змiну масово страченим; немовби народ рятував себе бiологiчно пiсля геноциду 1932–1933 рокiв i пiсля винищення культури в 1930-тi.

Дитинство цього поколiння припало на роки вiйни, фашистськоi окупацii, тяжкоi повоенноi вiдбудови. Але iхнi характери та долi формувала атмосфера не лише гнiтючих вражень та жорстоких випробувань, а й тiеi недоглянутостi, що обертаеться дитячою свободою i багатством самостiйного досвiду, i того своерiдного морального катарсису, очищення у взаемодопомозi та протистояннi спiльнiй бiдi i щоденним смертельним небезпекам – у часи военного лихолiття, а потiм – тих надiй на благодатне майбутне, що прийшли iз закiнченням вiйни. Мабуть, звiдси i моральний iдеалiзм та максималiзм багатьох найдостойнiших iз цього поколiння, а також задатки вродженоi iнтелiгентностi, далi розвинутi за рахунок постiйноi душевноi й iнтелектуальноi роботи. Роботи, що випливала iз жадоби пiзнання: як потреба компенсувати елементарну обдiленiсть дитинства. У пiдлiткiв, для яких книжка була рiдкiстю, а епiзодичний фiльм у злиденному сiльському клубi та недорiкувата (через постiйнi обриви дроту) радiоточка тiльки й давали бентежне вiдчуття ширшого свiту, – у цих пiдлiткiв складався особливий, може, мало зрозумiлий сьогоднi, романтичний потяг до цього ширшого свiту, бажання доступитися, «дотягтися», дорiвнятися до нього – насамперед за рахунок знань, науки. Звiдси голод на книжку й культуру, звiдси ревнi зусилля причаститися i до музики, i до живопису, i до всiх з’яв безмежного i знадливого свiту мистецтва. І, може, Іван Драч як нiхто блискуче i повно уособлюе оце самовироблення украiнського iнтелiгента-неофiта, шлях сiльського хлопця до багатств свiтовоi культури, всупереч усiм об’ективним перешкодам, завдяки власнiй iнтелектуальнiй потребi та культуротворчiй волi. І воднораз це взагалi образ iсторичноi долi украiнськоi iнтелiгенцii, яка щоразу мусила починати все «з нуля» – внаслiдок насильницького переривання традицii, вiдсутностi нацiональноi освiти, фiзичного винищення цiлих поколiнь культурних дiячiв.

Але поколiння майбутнiх «шiстдесятникiв» мало ще й ту особливiсть, що, переживши на самому початку свого життя глобальну катастрофу i глибоке всенародне збурення, якими стала вiйна, та бувши причетним до надзвичайного загальнонародного напруження пiслявоенноi вiдбудови, воно немовби психологiчно було забезпечене здатнiстю до масштабних соцiальних переживань. До того ж воно не встигло набути гнiтючого досвiду, яким жорстока сталiнська дiйснiсть надiлила старшi поколiння, i, вiдповiдно, iхнi думки були порiвняно менше обтяженi полiтичними стереотипами, обережнiстю i страхами. Воно бiльше чекало вiд майбутнього, легше сприймало новi надii та iлюзii. Це той випадок, коли соцiальна i полiтична наiвнiсть залишають бiльший резерв для громадянськоi активностi.

Тому, коли пiсля смертi Сталiна з’явилися ознаки того, що нове керiвництво краiни у пошуках виходу iз кризи, в намаганнях змоделювати новi полiтичнi та соцiально-економiчнi перспективи готове на часткову ревiзiю сталiнiзму i деяке послаблення деспотизму, – саме це молоде поколiння зреагувало на таку перспективу найдовiрливiше i найбурхливiше. А коли XX з’iзд КПРС став ареною критики деяких iз найочевиднiших злочинiв Сталiна i задекларував прагнення до оновлення i демократизацii суспiльства, то це, власне, i дало поштовх «шiстдесятництву», яке стало чи не найприкметнiшою складовою частиною ширшого нацiонально-культурного руху в Украiнi (що, в свою чергу, вписувався в суспiльнi зрушення загальносоюзного масштабу).

Майже всi тi, кого пiзнiше назвали «шiстдесятниками» (з легкоi руки Олеся Гончара), фактично починали у другiй половинi 1950-х рокiв. Чи не найщедрiшим джерелом новоi лiтературноi хвилi виявився Киiвський унiверситет. У тi роки тут рясно вродило на молодих поетiв, тут навчалися Василь Симоненко, Іван Драч, Борис Олiйник, Володимир Пiдпалий, Станiслав Тельнюк, Микола Холодний, Тамара Коломiець, Наталка Кащук, Петро Засенко, Володимир Коломiець, Дмитро Онкович, Микола Сом, Роберт Третьяков. Активно дiяла лiтературна студiя, в яку на творчi зустрiчi з початкiвцями приходили Максим Рильський, Павло Тичина, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Андрiй Малишко. Це була велика школа для початкiвцiв, але, навчаючись i набуваючи власноi творчоi сили, багато хто з них готувався кинути виклик старшим, сказати свое нове слово, шукати естетичну альтернативу традицiйнiй поезii.

…Пам’ятним i неповторним був для украiнськоi поезii 1961 рiк. «Лiтературна газета», попередниця теперiшньоi «Лiтературноi Украiни», до редагування якоi став сповнений енергii та оригiнальних задумiв Павло Загребельний, вчинила низку щедрих i дерзновенних поетичних публiкацiй на всю сторiнку, вiдкривши широкому читачевi чимало iмен, якi вiдразу ж привернули загальну увагу шанувальникiв украiнського слова i без яких ми не уявляемо сьогоднi украiнськоi лiтератури. 7 квiтня газета вийшла iз заголовком на всю четверту сторiнку: «Микола Вiнграновський. З книги першоi, ще не виданоi» – i з п’ятнадцятьма вiршами, що вiдтодi так i лишилися в украiнськiй поезii ii непритьмянiлими перлинами. 5 травня так само на всю четверту сторiнку – «Вiршi лiкаря Вiталiя Коротича». 18 липня – «Нiж у сонцi. Феерична трагедiя в двох частинах» Івана Драча. 17 вересня – «Зелена радiсть конвалiй» Євгена Гуцала…

Ім’я Івана Драча тодi ще нiкому нiчого не говорило (до того вiн встиг опублiкувати лише кiлька не надто помiтних вiршiв у журналi «Вiтчизна»). Щойно опублiкована поема з трохи дивною назвою (яка викликала чимало нарiкань i навiть глуму, хоч схожi метафори можна знайти в украiнськiй поезii i 1920-х рокiв: «ми сонце взяли на багнети», – i ранiше та, зрештою, можна згадати i народне: «з вилами на сонце» – саме в аналогiчному гротесково-iронiчному ключi, а Ірина Вiльде про одного зi своiх героiв каже, що вiн «поривався з мотикою на сонце») i з не позбавленим претензiйностi жанровим означенням одразу стала незвичайною подiею. Одних вона приголомшила i навiть шокувала незвичнiстю форми i зухвалим звертанням до тем, якi належало обминати. Других – спантеличила або навiть й обурила нечуванiстю i складнiстю («незрозумiлiстю») поетичноi мови. Третiх – буквально ощасливила, як довгождане одкровення, глибиною i пристраснiстю душевного вiдгуку на наболiлi «клятi питання» доби та гострою сучаснiстю органiчного у своiй самобутностi поетичного вислову. Молодий, до того нiкому не вiдомий поет зразу ж придбав багатьох прихильникiв, ладних навiть заплющувати очi й на очевиднi мiнуси твору, що раптом став притчею во язицех, – слабкiсть, штучнiсть загальноi концепцii, несерйознiсть запропонованих вирiшень зачеплених у поемi проблем i навiть, мабуть, нещирiсть (з огляду на реальнi суспiльнi умови та цензурну «стелю» для думки), низку надуживань риторикою тощо. Для ревного украiнського читача тих рокiв, що стужився за новим словом у своiй поезii, всi цi втрати з лишком перекривалися тим за-рядом молодого завзяття, який буквально бив, шугав iз пое-ми, енергiею експериментаторства, масштабнiстю поетичного мислення, яскравiстю фантазii i, сказати б, обiцянням доторку до найсокровеннiших глибин драми нашого суспiльного буття – хай обiцянням трохи наiвним i трохи самовпевненим. Для багатьох було зрозумiло, що прийшов поет з непересiчними можливостями i великим майбуттям.

Щоб краще зрозумiти враження, яке справили на читацьку громадськiсть першi публiкацii творiв Івана Драча та iнших «шiстдесятникiв», треба ще дещо сказати про суспiльно-полiтичну й лiтературну атмосферу, в якiй вони з’явилися i набрали знаменного звучання. Назву лише деякi подii та обставини, пiд знаком яких чинилося пiднесення духовного життя або якi самi були його прикметами. Рiк 1961-й був роком пiдготовки i проведення XXII з’iзду КПРС, який продовжив курс XX з’iзду на критику, хай i обмежену, сталiнiзму («культу особи Сталiна»), а тому багато важив у життi краiни, начебто поклавши край полiтичним коливанням (на жаль, як виявилося, ненадовго). Був це i рiк легендарних польотiв у космос Юрiя Гагарiна, а потiм Германа Титова, що справили велике враження на радянську i свiтову громадськiсть i були максимально використанi комунiстичною пропагандою для створення iлюзii незаперечних переваг соцiалiзму, його безмежних соцiально-економiчних i науково-технiчних можливостей. (В украiнських же поетiв – i в Драча особливо – мотив радянських космiчних успiхiв поставав i як доказ свiтовоi ваги Украiни, аргумент для пiднесення нацiональноi гiдностi. Тим-то в Івана Драча умовний космонавт «на Личакiвський цвинтар йде», щоб вiддати шану свiточам Украiни.) У культурному життi великою подiею для Украiни, та й не лише для Украiни, стало вiдзначення 100-рiччя вiд дня смертi Тараса Шевченка, яке набуло небувалого розмаху й емоцiйностi; воно тривало по сутi весь рiк i мало два пiки – у березнi (з урочистостями у Киевi та Москвi) i травнi (масове паломництво до Канева i наукова конференцiя там само). Хоч державнi органiзатори урочистостей все зробили для дотримання казенного характеру iх, усе-таки вони стали певним резонатором для пробудження нацiональноi самосвiдомостi.

Того ж року украiнська лiтературна громадськiсть широко вiдзначила 90-рiччя вiд дня народження Лесi Украiнки та 70-рiчний ювiлей Павла Тичини. Все це давало змогу глибше усвiдомити багатющi й зобов’язливi традицii украiнськоi лiтератури, пiдкреслювало потребу творчого продовження iх, немовби налаштовувало на чекання гiдних спадкоемцiв класикiв та старших майстрiв.

А що актуального дiялося в поезii, прозi? Того ж 1961 ро- ку Микола Бажан опублiкував свiй цикл «Поезii про Італiю» (у травневому числi журналу «Вiтчизна»), який засвiдчив нове пiднесення творчостi визначного майстра, а Андрiй Малишко – «Листи на свiтаннi» (iх «Лiтературна газета» друкувала протягом червня – липня), стимульованi не в останню чергу i добрими творчим змаганням з молодими. Вже були «Троянди й виноград» та «Голосiiвська осiнь» Максима Рильського – його «трете цвiтiння», як вдало висловився тодi критик Володимир П’янов. На сторiнках газет i журналiв, у колах читачiв жваво обговорювалися новi твори украiнськоi прози, що стали помiтними (а деякi й незабутнiми) вiхами ii розвитку – романи «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця» (1958) Олександра Ільченка, «Святослав» (1959) Семена Скляренка, «Хлiб i сiль» (1959) та «Правда i кривда» (1961) Михайла Стельмаха, «Людина i зброя» (1960) Олеся Гончара, «Вир» (1960, перша частина) Григорiя Тютюнника, повiстi Ігоря Муратова, оповiдання Леонiда Первомайського та iн. І вже не тiльки вражаючими «Зачарованою Десною» та «Поемою про море», а й у ширшому обсязi вертався в украiнську лiтературу Олександр Довженко – двiчi (у 1958–1959 та в 1960 роках) виходило тритомове видання його творiв, хоч i далеко не повне, хоч i з брутальними цензурними спотвореннями.

Отже, феномен «шiстдесятникiв» не був чимось поодиноким, геть виключним або незбагненним, як це подекуди здавалося тодi, з ближчоi вiдстанi, коли не всi спромоглися вбачити ширшу картину лiтературного життя. Вiн виростав iз загального пiднесення украiнськоi лiтератури, яка переживала своi обнадiйливi днi i прагнула багато про що сказати смiливiше i вагомiше, нiж досi. Але молодi – «хлюпни нам, море, свiжi лави!» – вносили в цей процес свою гостру новизну, енергiю шукань i добру творчу зухвалiсть. Головне ж – вони були молодими, несли надiю, i це хвилювало…

Якщо говорити саме про поезiю, треба мати на увазi ще таке. Шiстдесятi роки (надто iх початок) були перiодом чи ненайбiльш масового захоплення поезiею в СРСР. Поезiя вийшла на найширшу аудиторiю, «прорвалася» на найбiльшi сцени й естраду. У пiзнiшi часи важко знайти якусь аналогiю тодiшнiй популярностi Євгена Євтушенка та Андрiя Вознесенського. До речi, Євтушенко тодi ж, 1961 року, з трiумфом виступав у Киевi, в Жовтневому палацi, i прочитав свiй переклад Драчевого «Соняшника», що враз став славетним; та ж «Лiтературна газета» 1 вересня вiдвела свою четверту сторiнку його «Стихам, впервые прочитанным в Киеве». Варто згадати також, що нове дихання прийшло не тiльки в росiйську поезiю – не так, може, ефектно зовнi, але ще ранiше й у деяких випадках глибше воно почало виявлятися в багатьох нацiональних лiтературах: уже здобули високу репутацiю i всесоюзний резонанс Расул Гамзатов, Давид Кугультiнов, Кайсин Кулiев, а Едуардас Межелайтiс видав 1961 року книгу «Людина» (Ленiнська премiя 1962 року), яка мала принципове значення i вiдкривала новий фiлософський горизонт усiй радянськiй поезii.

Нарештi: кiнець 1950-х – початок 1960-х рокiв був перiодом жадiбного ознайомлення з так званою прогресивною (лiвою) поезiею свiту, зi свiтовим поетичним авангардом – у тих межах, якi тодi стали дозволеними. І читачi, i молодi поети гарячково вiдкривали для себе Неруду й Елюара, Превера i Лорку, Хiкмета й Арагона, Волькера i Тувiма (знову доводиться повертатися до «Лiтературноi газети», яка 1 серпня вiддала четверту сторiнку поезiям Юлiана Тувiма в перекладах Максима Рильського), почасти Т. С. Елiота, Сен-Жон Перса та iн. (А дехто з молодших, може, вперше прилучався до свiту Уiтмена й Верхарна…)

Усе це впливало на естетичнi уявлення, смаки й запити. Вимоги до поезii зростали, образ i мiсiя ii бачилися як мало коли високими, вiд неi чекалося чудотворноi дii. І молодi – як i годиться молодим – вiдчували це особливо гостро, вони були просто «зарядженi» внутрiшньою потребою вiдповiсти на цей поклик часу. Хай за iхньою запальнiстю та наiвним «титанiзмом» почасти проглядала ще i незрiлiсть духу, i неусвiдомлена претензiйнiсть, але головним було не це, головним було щире жадання нового поетичного масштабу та новоi поетичноi мови. Проникливi i зичливi з читачiв та старших письменникiв добре вiдчули те й радо привiтали молоду змiну. Але вистачало й неприйняття, й недоброзичливостi, якi невдовзi дiстали могутню «державну» пiдтримку.

Тим часом вийшла перша поетична збiрка Івана Драча «Соняшник» (1962). У нiй, на жаль, не було поеми-феерii «Нiж у сонцi» – певно, здалася видавцям надто експериментальною. Та все одно збiрка виправдала найкращi читацькi сподiвання, явивши поета яскравого i динамiчного. Великий цикл балад та етюдiв з його широким спектром настроiв i тональностей засвiдчив емоцiйний та iнтелектуальний дiапазон молодого поета, якому доступнi були i громадянська патетика («Прометеiвська балада»), i простодушно стилiзована безпосереднiсть та наiвна парадоксальнiсть уяви («Балада про соняшник»), i лiричний гротеск з пряною побутовою конкретнiстю («Балада про випранi штани»), й «iнтелектуалiзацiя» народно-поетичноi традицii, суб’ективна контамiнацiя рiзних мистецьких явищ, поеднання модерно-професiйноi i фольклорноi естетик, i лiрика кохання – вiд лагiдно-мрiйливоi («Лебединий етюд») до демонстративно-пристрасноi («Нiчний етюд»). Певно, Іван Драч як iнтелектуальна й естетично «заряджена» особистiсть у цей час iнтенсивного становлення жадiбно вiдкривав для себе свiтове мистецтво у його вершинних виявах, i вдячне його переживання вiдбилося в поезiях збiрки – у гострiй iнтерпретацii мистецьких тем i мотивiв, у смiливих суб’ективних версiях ряду мистецьких постатей. Вiдчуваеться не лише щаслива вiдкритiсть до свiту мистецтва, а й певна амбiцiозна нацiленiсть на опанування, душевне привласнення його. Причому молодого поета цiкавлять i ваблять насамперед авангарднi явища i форми (див.: «Сльоза Пiкассо», «Соната Прокоф’ева» та iн.), а також рiвноцiнне, спiвзвучне з ними в украiнськiй народнiй i професiйнiй традицii («Балада про Сар’янiв та Ван-Гогiв», «Манайлова виставка»), – це те, що йому внутрiшньо близьке, що надихае його на власнi шукання. Вiдповiднi поезii Івана Драча – своерiдний естетичний манiфест, в якому е й елементи протистояння культурному провiнцiалiзмовi та рутинi й епiгонству, i сприкренiсть стереотипом «хуторянства», i палке молодече бажання зiрвати цей стереотип з образу украiнськоi духовностi, ствердити ii здатнiсть до сучасного динамiзму.

У свiтлi цього надзавдання варто, певно, розглядати i дру- ге тематичне крило Драчевоi поезii – украiнська iсторiя i культура, ii подвижники. Поет шукае тут пiдтвердження життездатностi украiнськоi нацii, ii суспiльно-творчого i духовного потенцiалу. Все це мало легкопрочитуваний полемiчний пiдтекст, сприймалося як гостре оскарження занепалостi сучасникiв, i тут починали звучати дошкульнi сатиричнi й гротесковi мотиви, як-от у голосному свого часу фрагментi про «украiнських горобцiв» iз симфонii «Смерть Шевченка». На той час усе це було незвичне й смiливе.

Звертала на себе увагу в збiрцi i жанрова свiжiсть, пiдкреслена винахiдливiсть; енергiя метафоризму, часом парадоксальна асоцiативнiсть, багата ритмомелодика. Загалом молодий поет немовби випробовував модуляцii свого голосу i можливостi душевного «самонастроювання», своi емоцiйнi та iнтелектуальнi «ролi», – але цi спроби доростали до рiвня доброi поезii завдяки як безумовному талантовi автора, так i його соцiальнiй контактностi, вiдкритостi до життя. Деякi вiршi першоi збiрки – справжнi поетичнi шедеври, яким забезпечене мiсце серед класичних надбань украiнськоi музи.

До першоi Драчевоi збiрки написав грунтовну передмову Леонiд Новиченко, авторитетний лiтературознавець i критик, глибокий «характеролог» лiтературних явищ. Спершу вiн ставився до «експериментiв» Драча з деякою настороженiстю i не без скептицизму (як i, скажiмо, М. Рильський), але невдовзi змiг гiдно оцiнити його поезiю. Помiрна пiдтримка «метрiв» була знаменною i почасти допомогла Івановi Драчевi вистояти в тiй iдеологiчнiй хуртовинi, яка насувалася на щойно народжене «шiстдесятництво».

«Соняшник» Івана Драча – поряд з «Атомними прелюдами» Миколи Вiнграновського та «Тишею i громом» Василя Симоненка – став одним iз центральних явищ тодiшнього лiтературного життя на Украiнi, сповненого жаги оновлення, творчоi тривоги i гарячкових надiй. То був дивний час для украiнськоi поезii, такий недавнiй i такий невiдновний за своiм внутрiшнiм настроем. Пiсля цiлого iсторичного перiоду догматичноi зацiпенiлостi та понурого запустiння, скрасити який не могла навiть наявнiсть в украiнськiй лiтературi таких видатних, першокласних поетiв, як Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Леонiд Первомайський (можна тут додати ще Василя Мисика, Івана Виргана, якi тодi щойно поверталися до творчого життя), – не могло, по-перше, тому, що й цi майстри за тодiшнiх умов не могли працювати на всю потужнiсть, i iхне нове пiднесення тiльки починалося; по-друге, тому, що старше поколiння без постiйного допливу нових сил не може забезпечити повноти лiтературного життя, нове слово повиннi сказати новi люди, – так-от, пiсля гнiтючого перiоду стагнацii раптом немовби зразу якось з’явилася рясна когорта яскравих молодих поетiв. Першою ластiвкою, що сповiстила весну, була Лiна Костенко. Потiм прийшов Дмитро Павличко. Потiм – Микола Вiнграновський, Василь Симоненко, Вiталiй Коротич, Борис Олiйник, Іван Драч, а за ними або навiть одночасно з ними – Григорiй Кириченко, Микола Холодний, Борис Нечерда, Борис Мамайсур, Василь Стус, Павло Мовчан, ще трохи згодом – Василь Голобородько, Григорiй Тименко, Вiктор Кордун, Василь Рубан, Валерiй Ілля, Валентина Отрощенко, Надiя Кир’ян, Михайло Григорiв, Іван Семененко… Все це дуже рiзнi поети, але в них було й спiльне – потреба говорити про докорiннi проблеми буття, свого i народного; вiдпадiння вiд рутинного свiтопочування, ствердження особистостi i пошук нового.

Украiнське лiтературне вiдродження було провiсником ширшого легального нацiонального руху (про нелегальнi гуртки тодi ми не знали), який зароджувався в 1960-тi роки i почасти вже й заманiфестовував себе полiтично (переважно в матерiалах «самвидаву» – втiм, це сталося трохи пiзнiше), а водночас був складовою частиною загального процесу активiзацii суспiльно-полiтичного i духовного життя в усьому Союзi (що дiстало тодi назву «вiдлиги»). Командно-адмiнiстративна система побачила в цьому загрозу своiй монопольнiй диктаторськiй владi i вдалася до «профiлактичного» придушення. Пiд тиском сталiнiстiв Хрущов поступово вiдмовлявся вiд своiх реформаторських намiрiв, та й самi цi намiри були надто обмеженi, до того ж на них спотворливо накладалися суб’ективiзм i самодурство його самого. Почалися гучномовнi проробки творчоi iнтелiгенцii, в якiй деспотична влада завжди вбачала i завжди вбачатиме головного порушника спокою i головного свого ворога.

Вiдбулися двi на широку ногу поставлених i бучно розпропагандованих «зустрiчi» Микити Сергiйовича Хрущова з дiячами мистецтва i лiтератури: в 1962-му i в 1963 роках. На першiй з них був даний сигнал до наступу по всьому фронту на так званих «формалiстiв» i «абстракцiонiстiв». На фальшивому офiцiйному жаргонi так називали всiх неслухiв, усiх хоч трохи схильних до незалежного творчого мислення та естетичних пошукiв. Певна рiч, не iнтересом до тонкощiв художнiх засобiв керувалися вождi, а бажанням, використовуючи свою владу, перекрити будь-якi ходи для незалежноi людськоi думки, тримати письменникiв i дiячiв мистецтв у ролi «автоматникiв партii» (вираз Хрущова).

Вiд Украiни на цю «зустрiч» було запрошено кiлькох старших лiтераторiв i – мабуть, для постраху, для науки – кiлькох молодших: Івана Драча, Миколу Вiнграновського i автора цих рядкiв. Дуже виразно пам’ятаю, який сором вiдчували ми пiсля тих ганебних сцен, коли Хрущов обливав брудом талановитих людей, бризкав слиною, обзиваючи художникiв «педерастами», а поважна сивочола iнтелiгенцiя сидiла, втопивши очi в пiдлогу i ховаючи очi один вiд одного, i тiльки Ілля Еренбург наважився хоч i в непрямiй формi, але досить прозоро заперечувати ошалiлому вождю. Згадую про це лише для того, щоб читач уявив, у якiй атмосферi робили своi першi кроки тi, хто сьогоднi е гордiстю нашоi поезii, i з якими обставинами та чинниками мусили вони рахуватися.

На розвиток хрущовських вказiвок в iдеологiчних i лiтературних комендатурах усiх республiк та областей кинулися шукати власних формалiстiв i абстракцiонiстiв. В Украiнi першими названо Лiну Костенко, Івана Драча, Миколу Вiнграновського, потiм цей список збiльшувався (аж поки не дiйшло до полiтичних звинувачень та арештiв, але то вже iнша тема). Почалася справжня вакханалiя вiрнопiдданства, моральноi нерозбiрливостi й естетичного невiгластва, щоб не сказати людськоi глупоти. Але, на вiдмiну вiд кампанiй сталiнських часiв, лунали голоси завуальованоi, а то й прямоi остороги, заклики до помiркованостi. Так, Максим Рильський у статтi «Серйозна рiч – мистецтво» («Лiтературна Украiна» вiд 29 сiчня 1963 року) недвозначно радив: «Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з Московськоi зустрiчi та з вiдгукiв на неi в пресi швидкi, „скоропалительные“, „органiзацiйнi“ висновки…» І навiть нестримний апологет Хрущова Андрiй Малишко у статтi пiд характерним для цього роду виступiв заголовком – «Ближче до людських сердець» («Лiтературна Украiна» вiд 8 сiчня 1963 року), – звично тавруючи «абстракцiонiстiв», водночас фактично намагався вивести з-пiд удару Миколу Вiнграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала.

Але ситуацiя погiршилася пiсля другоi «зустрiчi» Хрущова з дiячами лiтератури i мистецтва, яка вiдбулася 8 березня 1963 року i дала новий поштовх полюванню на вiдьом. Тепер в один ряд iз московськими крамольниками (Еренбург, Євтушенко, Вознесенський, Ахмадулiна – це тiльки з письменникiв) в Украiнi твердо поставили Вiктора Некрасова, Лiну Костенко, Миколу Вiнграновського, Івана Драча, Вiталiя Коротича, Євгена Летюка (трохи пiзнiше до чорного списку надовго потрапив Василь Симоненко; прийшла черга, вже по тяжчому рахунку, i на Івана Свiтличного, Євгена Сверстюка та багатьох iнших). Не було кiнця i краю засiданням, зборам, активам, «мiтингам», резолюцiям – кампанiя проробки переростала в божевiльну «психiчну атаку». На розширеному засiданнi президii правлiння СПУ 15 березня один iз його керiвникiв, нинi покiйний, вiд iменi «могутнього багатонацiонального колективу радянських письменникiв» грiзно застерiгав «старих i молодих одинакiв, якi надто вже зарвалися»: «Схаменiться, поки не пiзно. Не ганьбiть себе остаточно: радянський народ терплячий, але всьому е кiнець» (звiт про засiдання опублiковано в «Лiтературнiй Украiнi» вiд 19 березня 1963 року). У числi вiд 5 квiтня «Лiтературна Украiна» повiдомила про зустрiч багатьох провiдних украiнських письменникiв з робiтниками заводу «Арсенал». Робiтники, повiдомляла газета, «гаряче пiдтримували настанови партii, спрямованi на дальший розвиток лiтератури i мистецтва, гостро засуджували iдейно хибнi позицii та вiдступи вiд методу соцiалiстичного реалiзму в творах В. Некрасова, І. Еренбурга, Є. Євтушенка, А. Вознесенського. Справедливi докори були висловленi, зокрема, на адресу І. Драча, М. Вiнграновського, якi в своiй творчостi припускалися iдейно нечiтких, плутаних тверджень i формалiстичних викрутасiв». Аналогiчнi звинувачення були пiдтриманi й на офiцiйному рiвнi – в доповiдi тодiшнього першого секретаря ЦК КПУ М. В. Пiдгорного на нарадi активу творчоi iнтелiгенцii та iдеологiчних працiвникiв Украiни 8 квiтня та у виступах на нiй. А потiм – у численних газетних публiкацiях та, звичайно ж, «листах трудящих», якими ряснiли шпальти газет. Особливо зворушливим було одностайне люте пiклування про чистоту i прозорiсть украiнського поетичного слова – у розвиток тези М. В. Пiдгорного: «Формалiстичнi викрутаси iз словом неодмiнно приводять до викривлення i затуманення iдейно-художнього змiсту творiв. А що справа стоiть саме так, свiдчать деякi твори молодих поетiв М. Вiнграновського, І. Драча, Л. Костенко» («Лiтературна Украiна», 9 квiтня1963 року).

Проте, хоч як ускладнилася ситуацiя для молодих поетiв i, зокрема, для Івана Драча, вiн уже встиг здобути авторитет, завдяки якому його важко було просто «викреслити» з лiтератури (влада не повторила цiеi своеi помилки i молодших, наступну хвилю, просто вже не пускала до друку – такi талановитi поети, як В. Голобородько, В. Кордун, В. Ілля, В. Рубан та iншi, десятилiттями не могли надрукувати своi книжки, отож, начебто й не iснували в лiтературi).

Щодо І. Драча, то його лiтературна дiяльнiсть мала своi вимушенi паузи, але загалом вiн усе-таки мiг публiкувати своi твори, хоч i не всi. Наступна його поетична збiрка вийшла 1965 року i мала характеристично-ефектну назву: «Протуберанцi серця», покликану пiдкреслити чуттевий масштаб й iнтелектуальну температуру поетичного голосу автора. Суспiльно-полiтичнi обставини не сприяли повноцiнному розвитковi громадянськоi лiрики; вже вiдчуваються симптоми пригасання нацiонально-патрiотичних мотивiв у нiй; натомiсть бiльше мiсця починае посiдати партiйно-пафосна вiршована публiцистика, покликана забезпечити «прохiднiсть» iнших мотивiв (а втiм, i вона у Драча позначена темпераментом i винахiдливiстю). Для цiеi збiрки особливо характерними були «космiчнi» претензii та зусилля ввiбрати в поетичну мову понятiйний апарат сучасноi науки, що, одначе, подекуди мало доволi зовнiшнiй, поверховий i показний характер. Водночас на збiрцi позначилося розширення дiапазону душевних реакцiй на свiтове буття, форсування фiлософiчностi, взагалi, сказати б, употужнення свiтоглядного поля автора. Драчеве свiтосприймання стае ще напруженiшим, iнтенсивнiшим. Ця напруженiсть здаеться не так внутрiшньо-спонтанною, як iнтелектуально чи рацiоналiстично стимульованою, «вольовою». Але любовна лiрика – вона належить до кращого в збiрцi – засвiдчуе й емоцiональну глибину нашого поета.

Того ж 1965 року, коли вийшли «Протуберанцi серця», сталася трагiчна подiя в новiтнiй украiнськiй iсторii, що вiдбилася i на долi лiтературного «шiстдесятництва». Маю на увазi арешти патрiотичноi молодi, проведенi у Киевi, Львовi та деяких iнших мiстах Украiни i спрямованi на придушення нацiонально-культурного вiдродження. Писати правду стало ще важче, а пiдносити питання зi сфери нацiонального буття – i взагалi неможливо, принаймнi в незамаскованiй формi. Пафос Драчевоi поезii вiдчутно змiнюеться. Але було б непрощенним спрощенням пояснювати це лише змiною зовнiшнiх, цензурних та iнших обставин. Головна причина, на мiй погляд, у тому, що Драчевi протипоказане самоповторення, якого вiд нього вимагали деякi любителi патрiотичних декламацiй. Освоiвши одну тему, один рiвень, одне амплуа, вiн iде далi. І свою належнiсть Украiнi вiн уже не хотiв висловлювати у прямолiнiйних, хай i скоряючоi сили, декларацiях, – вiн волiв просто належати iй i розбудовувати украiнську духовнiсть, давати свою версiю украiнськоi ментальностi, – у такий спосiб образ своеi Вiтчизни i свого народу можна зробити зобов’язливiшим i привабливiшим, нiж за допомогою патрiотичних заклинань, навiть i поетично досконалих.

На той час змiнився не лише характер нашоi життевоi та лiтературноi ситуацii, а й наявний поетичний потенцiал та курс поетичних валют, безпосереднi читацькi потреби й смаки. Дещо таке з естетичного асортименту, що тодi здавалося нечуваним та вiдчайдушним i доводило до хрипоти штатних i позаштатних церберiв добропорядку, стало фактом масового поетичного вжитку, а часом i улюбленою поживою епiгонiв. Поезiя перших «шiстдесятникiв» у ii початковiй якостi якiсь своi функцii вичерпала, а перед якимись мусила спасувати, не встигнувши iх по-справжньому розвинути. Далася взнаки й iлюзiя читацькоi пересиченостi, яка з’являеться тодi, коли слабенький смак i дитяча хапливiсть наб’е першу оскому на забороненому овочi. Постали i новi реальнi потреби, новi завдання.

Прийшли молодшi поети, якi оговталися вiд першого гiпнотичного впливу Драча i Вiнграновського та почали шукати i знаходити своi власнi шляхи, виразно промовляти свое творчо незалежне, а часто й полемiчне слово. Усе це незвично ускладнило й драматизувало позицiю недавнiх кумирiв новоi поетичноi хвилi, поставило iх перед необхiднiстю тотальноi духовноi вiдмобiлiзованостi, яка б дала сили для новоi вiдповiдi на новий запит життя, для непослабноi iнiцiативи, що забезпечуе потрiбний «запас випередження». Гостре й амбiтне усвiдомлення цiеi ситуацii характерне для І. Драча, i звiдси теж, зокрема, його вольове самопрограмування на безупинну змiну, вiдчайдушний i виснажливий пошук, розраховано-безжалiсне переступання через самого себе i тим бiльше через усе те, що в’яже до вже зексплуатованого душевного сентимента й заважае новим орiентацiям.

За енергiею шукань, розгоном випередження i садизмом самозмiни Іван Драч – явище небувале в усiй украiнськiй поезii.Вiн увесь – коли брати кожен окремий момент його еволюцii – скiмлива душевна незакiнченiсть, постiйно поновлювана невiднайденiсть i незгармонiзованiсть, причому обсяг недостаючого немовби зростае в мiру зростання обсягу опанованого чи спробуваного, i таким чином духовна самонестача, що жене його, виявляеться нескоротливою. Це знову пiдтвердила i наступна збiрка – «Балади буднiв» (1967). Тут виразно проступае вже iнший, порiвняно з «Протуберанцями серця» i тим бiльше «Соняшником», напрямок шукань: спроба виразити метафiзичну глибину людських буднiв, корiнну проблематичнiсть буття. Це нiби рацiоналiстична романтизацiя буднiв сучасностi – не за рахунок специфiчного сентимента, поетичноi благодушностi та суб’ективного захвату, а внаслiдок розкриття чи спроби розкриття iхньоi внутрiшньоi чуттевоi наповненостi, таемничостi i часом незбагненностi, iхньоi влученостi в космiчне життя. Іван Драч прагне охопити найширший та найрiзноманiтнiший матерiал – вiд натуральностi локального побуту до повсякденних складнот духовного самовизначення. Вихитрена iнтелектуалiстська настановочнiсть i високий вольовий навал часом знаходять вихiд у своерiдному напруженому «плетiннi словес» – в якомусь модерному бароко, розкiшному та сухуватому водночас, витонченому й холоднуватому, попри кипучу лексику, многоцвiтному й подекуди прикрашеному. Недостатнiсть мимовiльноi пластичностi i чуттевоi безпосередностi І. Драч часом хоче компенсувати, затопити народнопоетичною стихiею, але з неi iнколи проглядае жорстка рацiоналiстична конструкцiя, – хоча в той же час у нього е низка блискучих успiхiв в органiчному поеднаннi фольклорного та iнтелектуального начал, у використаннi фольклорноi поетики задля розв’язання нових, пiдкреслено сучасних завдань.

У вiршах збiрки «До джерел» (1972), власне, у нових ii вiршах, помiтна ще одна нова тенденцiя: до епiзацii вiрша, до об’ективованоi оповiдi про «людей з народу», характерний людський типаж. І. Драч немовби заповзявся створити широку галерею поетичних портретiв таких людей з нелегкою долею (а в нiй – доля народу), показавши через них життеву силу, щедру вдачу, талановитiсть свого народу i черпаючи в цьому вiру в його iсторичне буття. В цьому циклi балад («Балада про дядька Гордiя», «Балада про дядька Зiнька», «Балада про батька» та iн.) смаковита побутова конкретнiсть i локальний колорит та крута характерологiя присмаченi романтично-типiзуючим згущенням i лiричним захватом. Цей мотив у Драчевiй поезii звучав i далi, а пiзнiше, емоцiоналiзований ностальгiею i внутрiшньою потребою нового духовного звертання до мiсць дитинства, до «малоi вiтчизни», знайшов яскраве розкриття у збiрцi «Телiжинцi».

До своеi «малоi батькiвщини» Іван Драч повертаеться, збагачений i розглиблений причастям до Батькiвщини великоi – Украiни, але й цю велику бачить через живу конкретнiсть малоi i тим «iнтимiзуе» ii.

У Драчевiй поезii е те, що можна назвати «трудом пам’ятi», – не лише тiеi iнтимноi, про яку щойно згадувалося, а й iсторичноi, культурологiчноi. Тут маемо одну з поетових причетностей до процесу самоствердження народу, всупереч дii сил нацiональноi нiвеляцii, – тут теж мiсiя поета, i вiн знаходить можливостi здiйснювати ii за найнесприятливiших суспiльних i лiтературних обставин. Свiдчення цього – галерея створених ним глибоких образiв дiячiв украiнськоi iсторii та культури (у збiрках «До джерел», 1972; «Киiвське небо», 1976; «Сонячний фенiкс», 1978; «Шабля i хустина», 1981; «Киiвський оберiг», 1983; «Лист до калини», 1994; «Вогонь з попелу», 1995; «Сiзiфiв меч», 1999), iнтерпретованих на iсторiософському i культурософському рiвнях i здатних як збагатити нашi знання про самих себе, так i роз’ятрити наше переживання самих себе як народу, загострити нашу потребу нацiональноi iдентифiкацii. З приводу iсторизму Драчевоi поезii можна згадати слова Мартiна Гайдеггера (в есеi «Гельдерлiн i iстота поезii») про те, що поет минулого був тематизований iсторiею, а поет сучасностi – проблематизований нею.

Не треба забувати, що роки творчоi зрiлостi Івана Драча припали на добу соцiально-полiтичноi i духовноi стагнацii суспiльства, добу брежневськоi задухи, яка тяжко пригнiчувала людську думку i душу. Поетовi важко було виборювати власний духовний простiр, доводилося весь час змiнювати напрямки шукань для «прориву» до слова правди, маневрувати, робити якiсь спроби i вiдмовлятися вiд них. Часом поет помилявся разом зi своiм суспiльством, разом з усiма нами. Скажiмо, сьогоднi не так однозначно сприймаються оди науцi, пафос iндустрiалiзацii, не кажучи вже про романтику атому, якими позначенi збiрка «Корiнь i крона» (1974) та iн. Не дали довготривалого результату i спроби зануритися в робiтничу тему (зокрема, в донецькому циклi) – тут вiдчуваеться певна силуванiсть, стилiзацiя пiд «демократичний» тон, – хоч загалом цi зусилля якоюсь мiрою збагатили поетичний досвiд i палiтру І. Драча. А «сцiентичнi» вiршi його – попри те, що вiн залишаеться рацiоналiстичним навiть у своiй жагучiй грi з iррацiональним, – так чи iнакше дають вiдчути драматизм борiнь науковоi думки: як образ буття i страждань матерii свiту. Виразною iнтелектуальною барвою сюди додаеться i фiлософська iронiя І. Драча. Втiм, в останнiх його поетичних збiрках, зокрема у книжцi «Противнi строфи» (2005), вiдчуваеться певна екстенсивнiсть, «калейдоскопiчнiсть» – як зворотний бiк тематичноi невситимостi.

У рiзнi часи було багато нарiкань на «складнiсть», «незрозумiлiсть» поезii І. Драча. Так, його тексти справдi бувають складнi, i читати iх – не розвага. Але це переважно та складнiсть, на яку поет не тiльки мае право, але й за яку доброзичливий читач може бути йому лише вдячний: складнiсть поезii, яка вводить у складнiсть життя i навчае шанобливо i тремтливо зупинятися там, де мiг би пройти бравурно i бездумно. Хоч бувае i риторична складнiсть, що приховуе iлюзiю глибини; бувае тривiальнiсть; iнколи вчуваеться надуманiсть i бракуе неспростовноi внутрiшньоi необхiдностi. Що ж, може, це неминучi «накладнi витрати» на диявольськи непогамовний творчий пошук; вiдчутнi, але неминучi втрати поета, який зважився, здаеться, причаститися, доступитися, доторкнутися до всiх мислимих сфер буття сучасного людства.

Тут варто сказати, що саме спрощення поетичного мовлення i зниження напруги складностi не йдуть на користь Драчевi. Це видно на прикладi деяких вiршiв останнiх рокiв – тих, у яких переважае публiцистична риторика, хоч i темпераментна, але депутатськи-прямолiнiйна, «називна», а не фiгуративна. Подекуди це просто версифiкацiйне обгрунтування минущих вражень вiд конкретних осiб, конкретних подiй-вражень, що не набули естетичного переформатування. У таких випадках хотiлося б бiльшоi iнтерпретацiйноi дистанцii мiж цiею конкретикою й актом поетичного образотворення. Та й публiцистичний темперамент не завжди утримуеться на вiртуознiй лексичнiй нотi, зiсковзуючи iнколи в хизливу брутальнiсть побутовоi експресii, – i тодi здаеться, що тiльки повага до власноi статечностi не дозволяе Драчевi, «задрав штаны, бежать за комсомолом» – змагатися з деякими молодими у виверганнi «ненормативноi лексики».

Це можна зрозумiти. Іван Драч тому «зриваеться» часом на емоцiйне «зведення рахункiв», лексичне гнiвопокарання всякого негiддя, що надто тяжкими е розчарування, i гiрко людинi, яка стiльки сил i часу вiддала (зокрема, i в Руховi) боротьбi в iм’я iдеалу незалежноi, процвiтаючоi, европейськоi Украiни, – гiрко бачити деградацiю суспiльства, скаламученого i демагогами-украiнофобами, i псевдопатрiотами-нездарами. Пече його сором за нашу нацiональну нездатнiсть: «Коли ж ми збудемось в народ?» Але й у цiй течii Драчевоi поезii дужчае струмiнь натхненноi сатири. Адже Драч, як завжди, весь у русi, i вiн ще не раз подивуе нас.

Дiапазон творчостi Івана Драча широчезний. Вiн – автор низки кiносценарiiв, зокрема сценарiю «Криниця для спраглих», за яким режисер Ю. Ілленко ще в другiй половинi 1960-х рокiв вiдзняв фiльм, що став однiею з вершин украiнського фiлософсько-поетичного кiно, – i трагiчною втратою для нашого мистецтва обернулася заборона цього фiльму на чверть столiття. У його доробку – i лiрико-драматичнi поеми, драми, кiноповiстi, в яких звучать найгострiшi конфлiкти свiту другоi половини XX столiття («Зоря i смерть Пабло Неруди» – до речi, цей твiр, свого часу не дуже сприйнятий i зовсiм забутий у часи розрахунку з радянщиною, нинi цiкаво прочитуеться у свiтлi подолання народом Чилi диктатури Пiночета); осмислюються естетико-гуманiстичнi принципи демократичного мистецтва i громадянський iдеал та обов’язок митця («Соловейко-Сольвейг», «Киiвська фантазiя на тему дикоi троянди-шипшини»); пошукуеться сенс нацiональноi iсторii. Не знати, чи у своiх поетичних драмах Іван Драч свiдомо орiентувався на досвiд Лесi Украiнки (певно – так: адже вiн глибоко вникав у ii творчiсть як iнтерпретатор ii образу), – у всякому разi об’ективно це виглядае як спроба розвивати традицiю iнтелектуальноi, «дiалогiчноi» драми, зорiентованоi на поетичний агон (риторичне змагання, гострий публiчний диспут); випробовуе вiн i введення в розвиток конфлiкту «античного хору». На жаль, цi пошуки поета не знайшли пiдтримки в украiнському театрi, та й сам вiн до них охолов. Хоч не виключено, що знайдеться режисер, який виявить не побаченi театральнi ефекти в поетичних драмах Івана Драча.

Варто сказати i про науковi та лiтературознавчi iнтереси І. Драча (до речi, i за його бiографiчними кiноповiстями «Іду до тебе» – про Лесю Украiнку, «Киiвська фантазiя…» – про Миколу Лисенка – стоiть серйозна дослiдницька робота автора). Вiн – один iз авторiв бiографiчноi повiстi «Григорiй Сковорода» (1984). Активний учасник i органiзатор сучасного лiтературного процесу в Украiнi, вiн зацiкавлено й гаряче вiдгукуеться на нього численними узагальнювальними й аналiтичними статтями та рецензiями, глибоко iнтерпретуе класичну спадщину. Частина його статей була зiбрана у книзi «Духовний меч» (1983), згодом перевиданiй у росiйському перекладi в Москвi (1988). Як лiтературному критиковi І. Драчевi притаманнi масштабнiсть бачення художнього життя i вагомiсть естетичних критерiiв, ерудицiя, вимогливий смак, проникливiсть i гострота характеристик, темпераментнiсть стилю. Особливо слiд вiдзначити широку сприйнятливiсть І. Драча до несхожих поетичних манер своiх сучасникiв (що нечасто бувае навiть у найкращих поетiв, бо вони часом безсилi проти власного суб’ективiзму), здатнiсть уболiвати за побратимiв i радiти iхнiм творчим успiхам, готовнiсть пiдтримати, – що особливо виявилося в його ставленнi до молодших, з яких не один завдячуе йому своiм «конституюванням» у лiтературi.

Перекладацька праця Івана Драча обiймае широке коло найвизначнiших майстрiв сучасноi свiтовоi i багатонацiональноi радянськоi поезii, а також низку iмен свiтовоi класики. Вона засвiдчуе багатство його естетичних iмпульсiв та професiйну невтомнiсть, а водночас, у свою чергу, збагачуе украiнську лiтературу перлинами чужомовноi поезii.

Окремо треба сказати бодай кiлька слiв про раннiшу поему Івана Драча «Чорнобильська Мадонна» (1988), що залишаеться чи не найзначнiшим твором усiх лiтератур на цю апокалiптичну тему. Жанр поеми в рiзних його модифiкацiях (лiрична, лiро-епiчна, драматична, лiрико-драматична) посiдае важливе мiсце у творчостi Драча, який i тут виявив себе енергiйним експериментатором, модернiзуючи архiтектонiку i збагачуючи стилiстику, вводячи елементи кiнодинамiки, колажу, публiцистики, документалiстики – i таким чином розширюючи жанровi межi, збагачуючи виражальнi можливостi украiнськоi поеми. З цього погляду також, але насамперед з погляду своеi змiстовоi концепцii, поема «Чорнобильська Мадонна» мае неабияку вагу.

З’явилася вона як вiдповiдь на страшну Чорнобильську трагедiю – вже пiсля того, як були опублiкованi поеми Свiтлани Йовенко «Вибух», Бориса Олiйника «Сiм», повiсть Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворiвського «Марiя з полином у кiнцi столiття». Тобто коли багато що з наболiлого було вже сказане, i потрiбна була нова якiсть художньоi iнтерпретацii моторошноi подii, ii суспiльно-полiтичних передумов та наслiдкiв, морального рахунку до кожного з нас, до суспiльства i до всього людства, який iз цього випливае.

Поема розпочинаеться потужним i багатообiцяючим зачином, у якому І. Драч, немовби слiдом за великими поетами минулих часiв, закликае собi на пiдмогу всi сили мистецтва й духу, аби спромогтися впоратися iз завданням, яке перед ним стоiть, подужати тему, що мислиться як рiвновелика темам i образам «богiв мистецтва» – «вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi, вiд Вишгородськоi Мадонни i до Сiкстинськоi, вiд Марii Оранти до Атомноi Японки». Автор краеться вiд усвiдомлення мализни своiх сил, розриваеться мiж цим усвiдомленням i владною потребою втiлити образ, який мучить його.

Своерiднiсть Драчевоi поеми, порiвняно з iншими творами на цю тему, в тому, зокрема, що автор поставив перед собою завдання не так вiдобразити подiевий бiк чорнобильськоi трагедii, ii, сказати б, фабулу, як, обертаючи тему окремими гострими гранями, дати концентроване вираження свого суб’ективного переживання ii, того потрясiння свiдомостi, яке вона викликала, з виходом на вiчнi моральнi та фiлософськi питання, що набувають якостi особистоi пристрастi. Перед нами – квiнтесенцiя пережитого й передуманого за весь цей надзвичайно «спресований» час.

Глибоке враження справляе роздiл «Роздуми пiд час вiдкритого Чорнобильського суду в закритiй зонi на стару тему: Ірод i Пiлат». Великi злочини минулих вiкiв, каже поет, були «iменними», нинiшнi ж анонiмнi. На лавi пiдсудних у Чорнобилi сидiло шестеро, але сьоме, головне мiсце, залишалося вiльним. На ньому безiменнiсть. На ньому мiг сидiти вчений, державний муж, поет – кожний з нас. Хто вiн, Пiлат, що вмивае руки вiд радiацii? Чи не ти сам? Перевiр своi дiяння i свою совiсть перед лицем того випробування апокалiптичним майбуттям, що насуваеться на людство. На стику мови евангельськоi притчi i мови сучасноi спраглоi iстини суспiльностi поет говорить про вiдповiдальнiсть усезагальну i конкретну, невблаганно-особисту.

Прагненням, не втрачаючи побутового сприймання чорнобильськоi теми, пiднестися до узагальнено-есхатологiчного, у масштабах усiеi людськоi iсторii та образiв культурноi свiдомостi, зумовлена i ii своерiдна мiфологiзацiя. У системi символiки поеми центральне мiсце посiдае заголовний образ. Пройшовши через низку варiацiй (селянська Мати, Солдатська мадонна, Хрещатицька мадонна), вiн набувае в епiлозi остаточностi, доволi незвичайноi, нетрадицiйноi, але вражаючоi: Чорнобильська Мадонна стае уособленням, втiленим закликом до вiдповiдi за все, не гiдне людини, втiленою невiдворотнiстю суду совiстi, останнiм нагадуванням про вiдповiдальнiсть за майже вже погублений свiт. На своiх руках «сива чорнобильська мати» несе «хворе дитя», i це хворе дитя – наша планета, наша земля, саме людство.

Патетика фiналу поеми полонить i вражае. У цiлому потенцiал поетичноi думки й етичноi сили твору високий, хоч i не все в поемi позначене досконалiстю виконання, i перепади художнього рiвня та й просто змiстовностi вiдчутнi.

Ще до написання «Чорнобильськоi Мадонни» атомна катастрофа опинилася в центрi громадянськоi, публiцистичноi дiяльностi І. Драча. (Можливо, що почуття письменницького обов’язку, породжене усвiдомленням страшноi загрози для самого iснування украiнського народу, було посилене ще й суб’ективним переживанням мимовiльноi «вини» за колишнi гiмни на честь атома.) Вiн же перший на з’iздi письменникiв Украiни в травнi 1986 року вiдверто i драматично поставив питання про голод 1932–1933 рокiв в Украiнi, – що тодi вимагало рiдкiсноi мужностi. Згодом вiн очолив Народний рух Украiни за перебудову (тепер – Рух), вiддаючи йому весь час i енергiю, на шкоду власнiй творчостi. (Мимоволi згадуеться, як часто кращi украiнськi письменники i далекого, i недалекого минулого опинялися в такiй ситуацii, беручи на себе той тягар i тi обов’язки, на якi не знаходилося вiдповiдноi мiри полiтикiв.)

Громадянська i полiтична дiяльнiсть Івана Драча останнiх рокiв поставила його пiд вогонь догматикiв, недоброзичливцiв i ненависникiв украiнства, зробила навiть об’ектом iнсинуацiй та рiзного роду iнспiрованих «фiлiппiк». При цьому найбiльше експлуатуеться досить фарисейський прийом: проти нинiшнього Драча виставляють деякi його давнi поезii про Ленiна, про партiю. Цей прийом я називаю фарисейським – по-перше, тому, що до нього вдаються якраз тi, хто створював у суспiльствi атмосферу, коли нiяка дiяльнiсть неможлива була без здiйснення вiдповiдних iдеологiчних ритуалiв; а тепер вони питають не з себе, а зi своiх жертв; по-друге, тому, що це антиiсторичний пiдхiд, який не враховуе нi обставин доби, нi розвитку свiтогляду як особистостi, так i суспiльства.

Але всi цi iнсинуацii – минуще. Час усе ставить на свое мiсце. Де сьогоднi тi жалюгiднi звинувачення, якi скеровувано колись на голови «шiстдесятникiв», i де самi тi грiзнi «прокурори»?

Їх забуто раз i назавжди. А поети залишилися. І Драч залишився. І залишиться, незважаючи на будь-який новий розвиток подiй. Бо е у свiтi неперехiдне. Це – правда. Слово i дiя в iм’я правди. Це – вболiвання за свiй народ, за Украiну. Мужне громадянське слово про неi i мужня громадянська дiя в ii iм’я. Це – плекання високого образу людини i ствердження ii прав та гiдностi. Таку позицiю можна оббрехати, але ненадовго. Тим бiльше коли за нею – роки й десятилiття жертовноi працi, талановитоi творчостi, яка здобула визнання не лише в Украiнi, а й у ширшому свiтi. Адже твори Івана Драча видано в багатьох краiнах свiту в перекладах десятками мов, i його iм’я стало одним iз символiв повноцiнностi сучасноi украiнськоi культури, ii здатностi посiсти гiдне мiсце в культурi людства. Вiн стояв i стоiть в одному ряду з видатними поетами другоi половини XX столiття лiтератур народiв колишнього СРСР – такими як Ояр Вацiетiс, Отар Чiладзе, Кайсин Кулiев, Андрiй Вознесенський, Євген Євтушенко, Едуардас Межелайтiс, Давид Кугультiнов… І така його репутацiя цiлком заслужена, вона забезпечена об’ективною цiннiстю кращоi частини його творчого набутку – масштабнiстю звертання до найгострiших проблем сучасностi, вiдчуттям дiапазону iсторii, спраглим iстини драматизмом свiтосприймання, багатством розкутих художнiх форм i динамiкою експериментаторства, експресiею, красою i витонченiстю лексики й стилiстики, загальним високим iнтелектуальним i естетичним потенцiалом.

Іван Дзюба




Соняшник





Із книжки «Соняшник»

1962





Балада про соняшник


В соняшника були руки i ноги,
Було тiло шорстке i зелене.
Вiн бiгав наввипередки з вiтром,
Вiн вилазив на грушу, i рвав у пазуху гнилицi,
І купався коло млина, i лежав у пiску,
І стрiляв горобцiв з рогатки.
Вiн стрибав на однiй нозi,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,
В золотих переливах кучерiв,
У червонiй сорочцi навипуск,
Що iхало на велосипедi,
Обминаючи хмари у небi…

І застиг вiн на роки i на столiття
В золотому нiмому захопленнi:
– Дайте покататися, дядьку!
А нi, то вiзьмiть хоч на раму.
Дядьку, хiба вам шкода?!

Поезiе, сонце мое оранжеве!
Щомитi якийсь хлопчисько
Вiдкривае тебе для себе,
Щоб стати навiки соняшником.




Балада про Сар’янiв та Ван-Гогiв


Хата у серцi свiтитися мусить,
Погiдною бути при всякiй погодi.
Стоять Парфенони солом’яно-русi,
Синькою вмитi, джерельноводi.

Мами моi чистi в мелодiях кропу,
В мелодiях гички зеленоросоi,
Призьба тече у вогненну шопу
З-пiд вашого пензля з сипучого проса.

В проваллях чекае розсипчаста глина
Рук ваших чорних, звiтрiлих, гречаних.
І млiе палiтра на згорблених спинах,
Розведена потом в мiшках десятчаних.

Пооранi вiком смаглявi лиця:
Горпини i Теклi, Тетяни i Ганни —
Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спiдницях,
Кричевськi з порепаними ногами.

Снiпки золотистi загачують греблю,
Бо хата блакитна текла б в небеса…
Мамо! Я вашi думи тереблю,
І крапка в баладi моiй – сльоза.




Балада про дiвочi перса


Джамiлi Бухiред



І

Двi зорини на бiлому тiлi,
Двi невипитi чашi цноти
Снять синами, од ласки зомлiлi,
Розстебнувши сукенку жароти.
Зашарiються – i спросоння
Заховаються в пiнi шовкiв.
А над ними чубатий сонях
Парубоцтвом своiм одцвiв…


ІІ

А де ж смуглi твоi, непорочнi?
Чом вони юнаками не снять?
Чом сини твоi ненародженi
Захлинаються од проклять?
А бандит розпiкае шворня
І згвалтованi груди пече,
І алжирське дiвча нескорене
Доживае у блиску очей…
Хай над Сеною бiлого гуна
Перестрiне зневаги напасть —
Хай йому парижанка юна
Чистих персiв торкнутись не дасть!
Руки зламанi, груди зраненi
До очей моiх попливли.


III

Глянь! На персах твоеi коханоi
Видно опiки Джамiли!




Балада про випранi штани


Нiч розписала небо в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка. Комар в споришi принишк.
Замурзався я на роботi – i мати примiтила зразу
Заплямленi солiдолом ще путнi сiрi штани.

Баняк на плиту поставила. Дiстала з полицi мило.
А мiсяць у бiлих споднях з батьком у шахи грав.
Далеко овогнене мiсто на сон голубий мостилось.
Смачною була пiсля пива густа кабачкова iкра.

Вiдгонили грушами хмари. У вiтрi топилися шепоти.
Сад колихався солодко на гойдалцi тишини.
А на пружинистiй шворцi, звiшенi за манжети,
Пришпиленi гострими зорями, в небо iшли штани.

(Повнi образи, повнi огуди
Моi пишногубi етюди.
«Це вже занадто, це вже занадто», —
Менi нашiптували сонати,
І розсипались по панелi
Моi рондо i ритурнелi —
Я обiйшовся без них,
Оспiвуючи штани.)




Сонячний етюд


Де котиться мiж голубих лугiв
Хмарина нiжна з бiлими плечима,
Я продаю сонця – оранжевi, тугi,
З тривожними музичними очима.

Ось сонце вiри – чисте i просте,
Ось сонце мiри – з вiжками на храпах,
Ось сонце смутку, звiдки проросте
Жорстока мудрiсть в золотих накрапах.

І переливно блискотять сонця
Протуберанцями сторч головою.
Берiть сонця – кладiть менi серця,
Як мiдяки з осугою-турбою.

Я вашi душi кпином обмину,
Я не поставлю iх на п’янi карти,
А що сонця за дорогу цiну,
То сонце завжди серця варте.




Етюд на «Добридень»


Як це мало – сказати: «Добридень!»,
Як на диво багато в цiм словi,
Бо воно аж по вiнця сповнене
(Перехлюпуеться, вишумовуе)
І надiями, i тривогами,
І запеклими вболiваннями
За людський, справдi добрий день!
Хай же день буде з чистого неба,
Із струнких, нiби мислi, тополь,
Із пекучих солоних невдач
Та прийдешнiх манливих здобуткiв.
А «Добридень» – тодi добридень,
Коли iскри летять з-пiд нiг,
І земля хитаеться палубою
Од моеi швидкоi ходи,
І скоряеться владнiй волi
Всяке дiло, узяте в руки…
Хай же прийме шалений вiк
Мiй вогнистий,
мiй спраглий «Добридень!»




Левиний етюд


Пам’ятi Е. Хемiнгвея


Вийшов з радiо чорний лев
І збудив мое серце опiвночi.
В його чорних важких сльозах
Я побачив труну кришталеву.

Це був гордий печальний лев.
Чорний лев з золотою гривою,
Рiдний брат сонцебризнiй меч-рибi,
Де сльоза атлантична кипить.

І вiн кликав на похорон брата
До труни, де з руками замовклими
Лежав сивий засмаглий лев
З симфонiчним дитячим серцем.




Етюд про хлiб


Яйце розiб’е, бiлком помаже,
На дерев’яну лопату – та в пiч,
І трiскотiтиме iскрами сажа —
Мiнiатюрна зоряна нiч.

На хмелi замiшаний, видме груди,
Зарум’янiлий, круглий на вид.
Скоринка засмалена жаром буде,
Аж розiграеться апетит.

В пiдсохлому тiстi кленова лопата
Вийме з черенi, де пiкся в теплi, —
І зачаруеться бiлена хата
З сонця пахучого на столi.




Вулканний етюд


Козацькi могили високi —
Незгаслi вулкани Вкраiни.
Стiкають пшеничнi потоки
Із iх польовоi вершини.

В могилах похована мука —
Дiдiв перемолотi костi,
В могилах – кайдани онука,
Обiрванi в праведнiй злостi.

Сльози проростае зернина
І колосом зiрку черкае —
В розливi пшениць потопае
Вулканна моя Украiна.




Кубинський етюд

(В день збройноi провокацii США)

16 квiтня 1961 року


Вино – солоне. Небо – червоне.
Чорний папiр. Мила немила.
(Пострiл у серцi моему холоне.
Кров – дешевша чорнила).
«Хтивоклуба,
млосногуба
Куба» —
Увижалась вам вона повiею
(А сьогоднi гудить, губить згуба
Цнотливе серце, цнотливi вii).

На багнетi – вишневi роси,
Сонце корчиться на багнетi
(Кубо! Кубо! Твоi блакитнi коси
Голову запаморочили планетi).

Пострiл у серцi моему холоне…
Голову запаморочили планетi…
Небо – червоне…
На багнетi…

Волi не згубити, не окрасти.
Кубi пити золоте вино!
Закипае бородатий Кастро:
Куба – сi, янкi – но!




Етюд поколiнь


Свiтлiй пам’ятi академiка О. І. Бiлецького


Помирають майстри. Чiтко значать вiки,
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршiв дзвенять молотки,
І влягаються думи золотими томами.

Люди круто жили. Люди в сонце ходили
І державу науки несли на плечах,
Люди гупали кайлом в оранжевi брили,
Люди шквально згорiли, щоб день не зачах.

Амплiтуда людська – вiд колиски до гробу.
Та не знати народу таких амплiтуд,
Бо ошпарюе реквiем мою душу окропом
І сподiвану зрiлiсть вишукуе тут.

Сплять монархи труда. Зрiе черга велика
До незайнятих тронiв крiзь думи густi.
Пiдмайстри мого вiку! Я вашi ридання покликав,
Щоб на цвинтарi чолами пiдрости…




Подiльський етюд


У пропилений стишений став
Сплинув денний просмалений грюкiт,
Сплять вiтри на блакитних постах,
Спить Подiлля – земля Кармелюкiв.

Огинаючи заводь руду,
У розчинених шелестах ясенiв
Із фортецi iдуть-бредуть
Його смутки – таврованi красенi.

А баян розсипае зiрки
В матiолу, в дiвоче дозвiлля,
Щоб зажура взяла квитки,
Щезла в поiздi за Подiллям.

Лiтаки пересмiюють шлях
У терпких пропашiлих вагонах,
Сплять хати у нiчних сорочках,
Сплять повiтки – стиляги в червоних.

Обмолочений день спочива,
Млiе крiп в запахущiм окропi,
І на хмарi пливе на жнива
Мiсяць – Кармель з тавром на лобi.




Етюд «аристократичноi» роботи


Так гумористично робiтники називають вивантаження гранiту.


Сивий, аж замислений, крихкий на пругах
Гранiт кострубатий до пальцiв липне.
Шпурляю – i вiн гоготить в ногах,
Влягаючись тiлом в земнi заглибини.

Рожевий, смугастий – в променях млiе.
В кожнiм кристалi вогнi полискують —
І падае сонце направо й налiво
Верткою мигливою блискавкою.

На iскри дробиться, вщухае, тихне.
Полами витрем замурзанi чола ми.
Зцупимо, зрушимо – й знову задихано,
Азартно напружимось торсами голими…

Вже викотивсь мiсяць iз синiми горами,
Великий, важкий, сивувато-опаловий.
Може, i цю розвантажим платформу —
Мiсячним каменем землю завалимо…

Хочеться пива. Петляемо колiями.
Стрiчним дiвчатам махаем кашкетами.
Струмiнь з-пiд крана морозно поколюе,
Зорi од спини летять рикошетом.




Фiалковий етюд


Цi слова – про набитi трамваi
У вечiрнi просиненi сутiнки,
Про зволожене танучим снiгом
Вiтряне рiзкувате повiтря,
І про слюсаря з смуглим обличчям,
Поцяткованим ластовинням,
І про мрiйнi i теплi фiалки
У спiтнiлiй його руцi.

Цi слова – про терпку утому,
Що сплива водяними струмками
У блискучий цинковий тазик
З його шиi, плечей i спини;
Про рожевий ворсистий рушник
З ледь вiдчутним тривожачим запахом
Молодого жiночого тiла
І про очi, яким вiн привiз
Соромливi своi фiалки.

Цi слова – про сплетенi руки,
Про жагучi шепоти юностi,
Що вiйнули з податливих вуст
І згубились в розкiшнiй косi дружини.
Цi слова – про фiалки щастя,
Що порану цвiтуть пiд очима
В захмелiлий медовий мiсяць.
Цi слова – про нове життя,
Що заб’еться пiд серцем матерi
Пiсля нiжного того цвiтiння.




Лебединий етюд


Ты белых лебедей кормила,

Откинув тяжесть черных кос…

    В. Брюсов

Одягни мене в нiч, одягни мене в хмари синi
І дихни надi мною легким лебединим крилом,
Хай навiються сни, теплi сни лебединi,
І сполоха iх мiсяць тугим ясеновим веслом.

Зацвiте автострада доспiлими гронами,
Змие коси рожевi в пахучiм любистку зоря.
З твого чистого ставу мiж лататтям та Орiонами
Ти лебiдкою плинеш у безкресi моi моря.

Одягни мене в нiч, одягни мене в хмари синi
І дихни надi мною легким лебединим крилом.
Пахнуть роси i руки. Пахнуть думи твоi дитиннi.
В серцi плавають лебедi. Сонно пахне весло.




Тихий етюд


Що несеш менi в тихому iменi,
В зливi кiс, перевитiй, важкiй?
Що нашепчуть вуста твоi стриманi
Несповитiй тривозi моiй?

Чи над каннами над пломенистими,
Де я пiсню твою перестрiв,
Знов розсиплешся аметистами
З-пiд холодних i зламаних брiв?

Що з твоiми словами невмiлими,
Хто iх трунком гiрким напоiв?..
І бiжать мiж березами бiлими
Бiлi руки в тривоги моi…




Нiчний етюд


Не кров з молоком, а кров iз нiччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоему обличчю
Тугою всезнаючою рукою.

Ти – спеки настiй. Ти – пустеля палюча.
В тобi заблукати, а потiм не вийти.
Ти – пристрастi дикоi горда круча,
З якоi кидатись несамовитим.

Руки обплетенi, вуста обпаленi
Глибинними незагнузданими пожежами,
І зеленокоса нiжнiсть пальми
Тебе не схолодить своiми одежами.

Зорi б тобi пiдiйшли за намисто,
Та од захоплення повмирають…
І як ти землi не пiдпалиш, вогниста,
Мiй буйний,
мiй карий,
мiй чорний раю!




Етюд кохання


Кохати – новi землi вiдкривати,
Нюанси свiжi i вiдтiнки новi.
Кохати – це щомитi дивуватись,
Це – задихатись з подиву – любовi.

Це – припадати до джерел незнаних
І дикоi жаги не втамувати.
Порушувати дивовижнi плани,
А потiм дивовижнiшi сплiтати,

Кипiти i згоряти од розпуки
І все спiзнати, все знайти в любовi —
Шалене щастя i пекельнi муки…
Коли не маеш риб’ячоi кровi.




Врубелiвський етюд


Вiн мав печальнi всевидющi очi —
В орбiтах диких голубi дива.
З них свiт буденний, темний i порочний,
На полотнi празничним оживав.

Вiн суть пiзнав. Вiн розтинав основу,
Вiдкинувши ледачу простоту,
І барви дихали п’янким болиголовом,
І бризки сонця стигли на льоту.

Вiйнуло смутком зранених конвалiй
З очей ним не породжених Купав,
І, нiби Демон, в надлюдськiй печалi
Митцевий розум у борнi упав.

І, незмальована, шугала десь жар-птиця,
І глузував кретин з його картин,
Та мудрi очi перейшли границю,
Якоi розум ще не смiв сягти.




Останнiй мiст полковника


Вдарили сурми в маево листя зеленого,
Крила наметiв лячно залопотiли,
Зорi летiли в очi молодо i черлено,
І сон оксамитив непрочумане тiло.

Багнетами хряснули карабiни холоднi,
Сiялась нiч крiзь рожеве решето.
Смачно кричали сколошканi взводнi,
І шикувались солдати нарештi.

Ковтали останнi сонливi шепоти,
Сопiли друзям у теплi потилицi.
В уявi блукали несмiлi прожекти,
У що ця тривога неждана виллеться.

Рiжучи мрево тугою статурою,
Мiсячи порох чобiтьми яловими,
Незугарною рухливою скульптурою
Вирiс вiн перед рядами ямбовими.

Одноокий, на цибатих кривих ногах,
Ведучи на прив’язi штабну свиту,
Вiн темряву бив пiд лопатку i в пах
Хохлацькою скоромовкою басовитою.

Полковник старiв на наших очах
І, втямивши це, холов до образи.
МАВ[1 - МАВ – малий плаваючий автомобiль-всюдихiд.] його пружно i тепло гарчав —
Вiтер пiд пахвами в нього лазив.
Слова конали в терпкiй живицi,
Слова навзаводи йшли в замiс,
Слова наливали тiло по вiнця
Зеленим маревом пiснi про мiст.

Рiзкий ацетон ковтала iмла,
Гойдалися блоки на спарених шинах,
Кавалькада металу гуркiт тягла,
Небо вигойдувала на пружинах.

Хитаючи прутом пругкоi антени,
МАВ зеленавий мiж ЗІЛами нишпорив,
І рятували дивацькi крени
Його шофера, грузина вишколеного.

І вже начштабу летiв туди,
Де ляже моста зелена соната,
І вiявсь за МАВом блакитний дим,
І бiг наказiв полковничих натовп.

В апарелях пiщаних хрустiла лоза,
Над урвищем рiзко хрипiли гальма.
Полковник кричав захрипло: «Назад,
Назад, такувашумать, негайно!»

І, як тасуе карти картяр,
Збивав вiн машини в строгi колони,
А потiм палив: цигарковий жар
Не встигав йому сипати дим солоний.

Блоки летiли, збиваючи бiлу грозу.
Прогони гули, катери сновигали чвалом,
І мошкара надибала сизу брудну лозу,
І на бровах мостилася виклично i зухвало.
Зводилось сонце. Обсiла його мошкара.
Воно червонiло – покусане, зле i безруке.
А вже вигулювало кругле, як сонце, «ура»
І чувся з-за лiсу продимлених танкiв грюкiт.

Зiрвалися з прив’язi ситi тугi БМК[2 - БМК – марка катера.],
Входили в лiнiю вже налаштованi ланки,
І витягся мiст на понтонах, як на биках,
І гарячково побiгли хапливi тони морзянки.

Та вибухло серце, як спалах вогню вночi,
Взялись днiпровськi очi димчатим сизим оловом.
Мiст прогинався од рику дублених тягачiв,
І лiкар наш полковий тужно схопився за голову.




Сльоза Пiкассо


Мир розложил на части Пикассо…

Слеза стекает. Розложи! Попробуй!

    Е. Винокуров


І

Лiто пилося,
лiто iлося,
Лiто кипiло вишнево,
лутово,
Густо смiялося,
половiло,
Переморгувалось зеленоброво.

А ми за руки, аж пальцiв хрускiт,
Аж регiт звивався пiд пахви осик.
За хвилями книг, в сторiнковiм плюскотi
Вiдкрили шалений його материк.

І раптом у гаморi магазиннiм
Все спалахнуло, аж день злякався!
Все стало синiм, мiсячно-синiм —
Засвiтилась сльоза Пiкассо.
І зайнялися в дiвчини зорi,
І прикипiли карi:
«Та ну!?»
Тонуть у морi, тонуть i в горi —
І ми в сльозi потонули.


II

Дiти плачуть, i плачуть дерева.
У мами не очi, а двi сльози.
Синхрофазотрони ридають, як леви,
І фiолетовий плач у грози.

Переданi сльози оркестрам i лiрам,
Митцям переданi,
бо людям нiколи, —
Художники плачуть
«Королем Лiром»,
«Снiгами Кiлiманджаро»
i «Гернiкою»…


III

Пройшов крiзь Сезана, Моне i Мане,
«Валькiрiею» захлинувся в Одесi…
Майнуло – i вiн мене промине,
Чи я загублю його десь.

Рiднi пророки злiсно шептали:
«Вiн шизофренiк, не йди в його очi».
І поетичнi муки Танталовi
Злякано врочили.

Та в серцi цей каторжник, чорт в синцях,
Денно i нощно мне глину й залiзо.
Чорна фуфайка йому до лиця,
«Юманiте» у кишенi навскiс.

Атомнi сльози течуть в iмлi
На чистий пензель солоною правдою…

Вiн сам – генiальна сльоза Землi
В штанах, замурзаних райдугою!




Двi сестри


Двi сестри, тоненькi i сухенькi,
Осiнь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькiт,
У водi поплюскуе небавом.
Вiспа порябила лиця жовтi,
Доброти у серцi не роз’iла.
Полум’яне листя сипле жовтень,
Тужавiе нива задубiла.
Гуси бiлi, вилизанi, тлустi
Гелготять, бо скоро будуть вбитi,
І калина у червонiй хустцi
Кров’ю сходить по степлiлiм лiтi.
Двi сестри старенькi на пташарнi
Лускають насiння гарбузове,
І дрижать iх руки незугарнi,
Чорнi, закоцюрбленi, дубовi.
Кури, гуси – все життя у пiр’i.
Є город маленький коло хати.
Чорнобривцi спiють на подвiр’i.
Є коза, щоб молоко давати.
А вiтри двадцятого столiття
Мое серце трудне пiдiймають.
І сидять старенькi край замiтi
У вогнi осiннього розмаю,
Вмерло iхне «бути чи не бути»,
А повз них летять у свiт дороги.
Стань!
Подумай!
Скiльки доль забутих
Навiть не спиналося на ноги.
Непомiчена прийшла людина.
Непомiченою тихо вмерла.
Стань! Тяжка провина безневинна
Крила над тобою розпростерла.




Соната Прокоф’ева


Улюбленому



І

Закрутили, загули, заграли,
Чистим лугом серце повели
Вишуканi голубi хорали
По стежинi сизоi iмли:

Жовторотi полохливi грози
Пнулися з оранжевих шкарлуп,
І дуби, як чорнi важковози,
Гупали, всiдаючись на круп.
Схiд на випас випускае
Кирпатого мiсяця.
Грiм вигуркуе з-за гаю —
На хмарi не вмiститься.
Другий грiм за ним прибрiв,
Креше кременем з-пiд брiв —
гнiвно, гонористо,
звивисто, барвисто.
Поки сльози випали,
То по чарцi випили,
Йшло сто лiт чи сто гон,
Йшли крiзь сон на стадiон…


II

Футболiсти зморенi,
І футболки чорнi.
А лобами куцими,
А тупими бутсами
Розбiгаються круто
І не м’ячем з розвороту,
А головою Сократа
пробивають ворота.
Воротар прудкий, як муха,
Хап фiлософа за вуха,
Прикладаеться з розгону —
Прямо в пельку стадiону
Вибивае.
Всюди шал.
Ораторiя. Хорал.


III

З минувшини йдуть у майбутне Сократи,
В них небом по вiнця налитi сонати,
З плечей не сфутболити iхнiх голiв,
У правду людську не забити голiв.
Годi, панове, розумом грати…
Сократи.
Сократи.
Музичнi Сократи.

Хай у вiчнiсть стелеться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене свiтла нинi, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вiкно.
Видухмянi, запашнi, басистi —
Всi акорди пахнуть теплим сном
І, в тривожнi синi ноти втиснутi,
Котяться шафранним полотном.
Вдарить скерцо висонценим сяйвом,
Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —
І ряхтять мелодii русяво,
Мерехтять шафранним полотном.
І пружнастi, вимитi грозою,
Вистоянi, як баске вино…
Я пiрнаю в сонце з головою,
Щоб дiстати у сонатi дно.


IV

Сонато, вiзьми мене на крила своiх вогняних мелодiй. Дай менi наточити з скрипкового смичка, дай менi наточити в серце прокоф’евського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вiтру. Фаготи i валторни, за ваше прокоф’евське здоров’я!


V

Я люблю його чорнi пожежi,
І вiн чистий, крицевий встае,
Мов тригранний багнет телевежi,
В розпанахане небо мое.
Вiн вбивае мене акордами
І ультрамариновим мостом
Над полями моiми гордими
Креше атомним копитом!


VI

«Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригiнальноi, своеi музичноi мови. Я ненавиджу мавпування…»


VII

Вiд твоiх музичних дотикiв у небi розквiтають зорi. Всi вони – твоi рожевi нотнi знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.
Моi сiмнадцятилiтнi дiвчата, звiсившись з розчинених вiкон, ловлять ii пошерхлими вустами. У нецiлованих дiвчат завжди трiпоче на губах переливчаста зоряна роса твоеi сонати.

Щовечора ти береш мене пiд руку, а я виношу тобi з серця вишнево-чорнi троянди, пересипанi сльозами вдячностi.




На архiтектурнi теми


Весело-строга, i духмяна,
Проста, i мудра, i легка,
Встае вона, кам’яностанна,
І носить хмари на руках.

Художнiй синтез вийшов з моди,
Чи смак на цвинтарi живе?!
Мажорнi тiшаться акорди,
І за живе бере нове.

Сучки обрубанi. Свiтае
В архiтектурi. Грае скло.
І вiтражiв веселi зграi
Блакитi буйнiй цiлять в лоб.

На землю зорi – в шиби, в душi!
І сяде небо за столом.
Бо цвiль пiдвальну вперто душать
Озон, i сонце, i зело!

Нам треба неба без лiмiту,
Землi нам треба й поготiв.
Спiвмiрна музика гранiту
З архiтектурою хребтiв,
Негнутих вольових хребтiв.




Манайлова виставка

Варiацii на теми



Тяжке життя (1942)

Земля без землi – тiльки ребра планети.
Де ти взялося? Дiлося б де ти?
Зеленi дати тобi чи водицi?
На кожне ребро по блакитнiй птицi?
Щодня пiдiймаюсь з глибин огуди,
Щодня переорюю змученi груди —
Од краю до краю ребра покраю,
Може, колись доорюсь до раю.
– Не дооретесь, дiду, помрете.
Доточите ребра до ребер планети.


Скорбота (1940)

Був собi тато, була собi мама, було собi я.
Тато сидiли собi на ослонi.
Тато робили менi вiтряка,
А мама кашу менi варила,
А киця Мурка гралась собi з хвостом.
А прийшли дядьки, кричали на тата.
І мама мене зачинила у хатi,
І киця кричала на мене без мами.
Кричала киця на мене,
Кричала мама надворi,
І я кричало, бо всi кричали,
І з печi так пахла гречана каша.
Захотiлося татовi спати,
Склали руки йому на грудях
І поклали тата на лавi.
А я собi кричало: «Дайте кашi!
Ну, мамцю, дайте кашi, люба мамцю!»
Мама плаче коло печi, а я плачу
коло мами.
Отож пiду до тата, нажалiюсь
на маму:
Я хочу собi кашi, а мама не дае.
Свiчка на столi. Руки на грудях.
Був собi тато. Тепер тiльки мама та я.




Сковорода i Шевченко


Вони сидiли на старiй могилi,
Григорiй i Тарас, – задуманi, смутнi.
Котили трави сивуватi хвилi
В полиннiй степовiй широчинi.

Орел купав лиснiючi пiр’iни
В похмурих блисках пломiнких заграв,
Та чорний плащ лежав крилом орлиним,
Та витертий цiпок на горбi спочивав.

Стрибало низом перекотиполе,
Обшугане, закурене, руде.
«Така i ти, Вкраiни клята доле,
Не знаеш пристановища нiде,

А лихо вiтром за тобою гониться», —
Григорiй стих. Над пащами яруг
Летiло перекотиполе прямо в сонце,
Що опускалось полум’ям за пруг.

«Дивись, – Тарасу не сидiлось долi,
Схопивсь i брата за плече пiдняв. —
Летiть в пожежу украiнськiй долi,
Щоб випалити панство там до пня,

Щоб з попелу, де небо неозорiе,
Прекрасний Фенiкс чарував вiки,
Щоб ти йому, мов голубу, Григорiю,
Давав пшеницi поклювать з руки».

Той посмiхнувся. Вiн уже розгледiв
Над Украiною розкрилля золотi…
Так друзi зустрiчаються в легендi,
Коли не можна стрiтись у життi.




Пам’ятник Мiцкевичу у Львовi


Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навiк прилип крилатий
до лискучоi колони,
Бо ж поету гуркiт чути,
бамкiт крицi об камiння,
Дзвiн кайдання осоружний,
видно iскор палахтiння.
Хто ж це там здiймае молот
i гранiтнi лупить брили,
Аж ряснi росини поту
плечi бронзовi зросили?
Хто католицьку пiдступнiсть,
пiдлiсть цiсарську облесну —
Все здолав i провiщае
раннiм громом красну весну?!
Аж луна летить iз Львова
над усi земнi широти,
І вслухаеться Мiцкевич
в гул Франковоi роботи.
Кинув руку застережно:
«Зачекай-но, Аполлоне!» —
І навiк прилип крилатий
до лискучоi колони.
Вiн злетiв сюди iз неба,
щоб Адаму лiру дати,
Але брат заслухавсь брата —
Бог ще може почекати!




Плугатар


Що за година, що за причина —
Здибився свiт од наруг…
Став на межу молодий Тичина,
Врiзав у землю плуг.
Всяке перекотиполе пiд пласт лягало,
Всяка ромашка блiда,
Чорнозему брили круто вергала
Мiць молода.
Полин прикидав, нехворощ рiзав,
Краяв за пругом пруг
Гартований шмат залiза —
Плуг.
Слухняна веселка йому награвала
На сонячних струнах,
І до чепiг прикипала
Рука юна…
Куди не пiдеш Украiною —
Сонце кларнетить навкруг.
Хай голова в iнеi —
Крае
крицевий
плуг!




Назимовi Хiкмету – вiд украiнця


Твого предка
канчук вузлуватий
Сiк до кiстки
козачу вроду,
Й ненависне
«турчине проклятий!»
Закипiло
у мого народу.
Люта помста
козачою чайкою
У Босфорi
кривавила
воду.
Слово «турок»
палало лайкою,
Вiчним чварам
i злобi в догоду…
В твоi
горем задимленi
очi,
В синi очi
вдивляюсь
Хiкметовi —
В них страждання,
в них муки робочi,
Що ввiбрав ти
з всiеi планети.
Мужнiй лицар
новоi Туреччини,
Мiдногорлий
незламний трибуне,
Взявши небо
плащем на плечi,
Йдеш ти з нами
до пiкiв Комуни.
І, щоб турки
були не затурканi,
Цiлий свiт —
твоя аудиторiя.
На потиск
великому турковi
Простягаю
долоню
Чорного моря я!




Смерть Шевченка

Симфонiя





Пролог


Столiття – зморшка на чолi Землi:
Всесвiтнi вiйни, революцiй грози…
Днiпро до нiг стежиною пролiг
І котить славу в сивi верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори – ним залитi.
Бунтують хвилi – думи i слова,
І сонце генiя над ним стоiть в зенiтi.
Дно глибшае, i береги тiкають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми пiняться од краю i до краю,
Од Ленiнграда до Владивостоку.
З глибин сердець джерела пружно б’ють —
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього i любов, i лють,
Тривожну шану, жовч гiрку розплати…
Художнику – немае скутих норм.
Вiн – норма сам, вiн сам в своему стилi…
У цей столiтнiй i стобальний шторм
Я кидаюсь в буремнi гори-хвилi.




І частина

Вишневий цвiт



І

Завiрюха стугонiла, вила,
А мороз гострив свiй бiлий нiж,
А Земля, од ляку задубiла,
На вiтрах крутилася скорiш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сiру безвiсть зносило мiста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на вiко, на хреста,

Петербурзьким шляхом,
по колiна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраiна,
Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось пiд ноги,
Нiби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», – слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.

«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рiдному, бува…»
А дорога ген до небокраю —
На дорозi мати ледь жива.

Хурделяе хуга хуртовинна,
Засипае снiгом очi вщерть.
І бiжить до сина Украiна
Одганяти знавiснiлу смерть.


II

Цiлу нiч надворi вие хуга,
Плаче, деренчить в вiконнiм склi.
Нi дружини, нi дiтей, нi друга —
Тiльки гiлка вишнi на столi.

Телеграма вiд полтавцiв. М’ята
Вiе в душу запахущий дим,
Та маленька свiчка тьмянувата
Трiскае i мружиться над ним.
Двi у шафi, що життя досвiтять,
Ну, а там – свiтити вже йому
В завiрюшних, грозяних столiттях,
Серцем розпанахувати тьму.

Нинi вишня бризнула суцвiттям —
В пляшцi тепла гiлочка жива…
Бiль пекучий… І вона, самiтна,
В цвiтi вся, як в думах голова.

Лiг у лiжко. Вiе чи не вiе —
В заметiлях весь життевий шлях.
В свiчцi ледве дихають надii,
І блукають пальцi в пелюстках.


III


Перше марення

Густий туман спадае,
Величезний плац, пiском посипаний,
Де флейта з вихлипом ридае
І барабан гуде, як гнiв невсипний.

Нi – сотнi флейт конають в муцi,
Гуде земля, i товпища народу,
Як зерна у мiшку, в густiй пилюцi
Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки i хустки, шапки, кубанки,
Посивiлi, рудi, iз кучмами, iз струп’ям.
Востанне надриваються горлянки.
Вози вгинаються, чиясь гарба порипуе.

Валуе дим в жiночих зойках вгору,
Дитячий лемент свердлить небо й душу.
Хто вилiз по снiпках на схилену комору,
Хто на вершок на грушу —
І дивляться туди,
Де два ряди
Стоять, схилившись для удару,
В очах лелiючи покару
І лютий гнiв
На всiх царiв.

Один – жiночий ряд. Там покритки
Замученi, iз безрозумним горем,
Із випитим лицем, iз поглядом суворим
Стоять i мнуть хустки.

А другий ряд – катованi солдати,
Забитi лозами, посадженi за грати.
А серед них i кiстяки, мерцi
Шпiцрутени тримають у руцi,

І козаки замученi, й казахи
Похнюпленi – орбiти без очей,—
І вiтер розвiвае чорнi лахи
Над бiлими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу – два ряди.
Вже крики звiдусiль: «Пора – веди!»
І вiн, Тарас, веде катiв людських.
Сiчуть шпiцрутени вельможнi пишнi спини,

І так горлае iхнiй зойк невпинний,
Щоб в майбуттi вiн за вiки не стих.
Тарас веде Миколу, що його
Хотiв засипати казахськими пiсками.
На спинi пещенiй танцюе вже вогонь,
І Олександр Романов йде з братами,
Їх святить гнiв народiв… Свист i свист.
Вiн опритомнiв у тяжкому горi…

Це хуртовина бляхи бiлий лист
Зiрвала – грiмкотить i цьвохкотить надворi.
І гасне свiчка, як його життя.
Вiн другу свiтить. Тужно вiтер свище.

Даремно в шибку б’еться каяття,
В душi стлiвае чорне попелище…


IV


Далекий дiвочий голос

Я тебе чекала роки й роки,
Райдугу пускала з рукава
На твоi задуманi мороки,
На твоi огрозенi слова.

Я тебе в Закревськiй поманила,
Я душею билась в Репнiнiй,
А в засланнi крила розкрилила
В Забаржадi, смуглiй i тонкiй.

Нi мотиль-актриса Пiунова,
Нi Ликери голуба мана
Цвiтом не зронилася в грозову
Душу вiльну, збурену до дна.

Я б тобi схилилася на груди,
Замiсть терну розсiвала мак,
Та менi зв’язали руки люди,
«Хай страждае, – кажуть, – треба так».
Хай у ньому сльози доспiвають
В ненависть, в покару, у вогнi,
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вiршi по менi.

Я – Оксана, вiчна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях,
Я твоя надiя i омана,
Іскра нероздмухана твоя.


V


Друге марення

З шибки впурхуе в кiмнату зграя горобцiв,
всiдаеться бiля свiчки i цвiрiнчить:

Ми – украiнськi горобцi,
Як оселедцi, в нас чуби,
Вкраiнський усмiх на лицi,
Вкраiнськi писки i лоби.
Що нам сипнуть, те ми клюем,
Чолом за ласку вiддаем.
Цар нас шугнув, i ми – о страх! —
Всi пурхнули по смiтниках.
То служимо в своiх панiв,
Як Бог велiв i цар велiв,
То мостимося до чужих
І в урнах порядкуем в них,
А те, що Украiна гола, —
Нам соромно за нашi вола,
Ми обминаем наш смiтник —
Вже одбуяв козацький вiк, —
І ми не витвори локальнi,
Ми навiть iнтернацiональнi,
Бо як пiдiйметься руiна
Й зачервонiе Украiна,
То нам прийдеться утiкати,
Щоб крильця не поопiкати.
А вдалинi на чужинi,
А чи в сусiдськiм бур’янi
Ми розпережемось орлами…
Цвiрiнь-цвiрiнь, ти будеш з нами?
Ти в нас дивись, бо спересердя
Ми поклюем твое безсмертя…
А то престол тобi зiв’ем
І епiгонством тихо вб’ем,
В труну твою, як ляжеш спати,
Ми рiдноi натрусим м’яти.
Що ми своi (хай знае свiт!) —
Цвiрiнькнем тихо «Заповiт»…
Ти – вiчний? Вiчнi ми, борцi,
Ми – всюдисущi горобцi!


VI


Трете марення

Вiн лежить горiлиць i не бачить нiчого,
Тiльки з хрому халяви – глум гидкий, навiсний.
І пiдходить один, пружно виструнчив ногу,
Став на груди поетовi (чи це ява, чи сни?).

І пристукуе, i гатить
Каблуками кованими —
Як би серце розiрвати
Гострими пiдковами.
Гупотить, тупотить,
Тисне, мне, вичовгуе —
Злiсний танець глупоти
В пiнi вишумовуе.
Та по грудях, та по серцю,
Та по тiлi бiлому.
Крики. Лемент: «Пiдсип перцю!»
В диму очамрiлому
Офiцери ходять колом,
Оренбурзький гарнiзон, —
І, прошитий гострим болем,
Захлинаеться прокльон.

Вiн тужавiе мукою, битi груди розпростуе,
Рве сорочку скривавлену – i росте, i росте:
І злiтае мiзерiя золотою коростою,
Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

І малi йому зруби, дико валяться стiни,
Дах злiтае за вiтром, та впину нема.
І казарми трiщать од лежачоi спини,
З ляку в море пiрнае пустеля нiма.

І не встати йому, мов прибитий навiки,
Хоч пiд ним, наче хмиз, трiскотить Оренбург,
Хоч здаються струмочками вигнутi рiки
І дмушками дитячими посвисти бур.

Вiн кричить з переляку, бо рука вже на полюсi
Маца лисину льоду, а друга внизу
Чорне море впiзнала по козацькому голосi
І так спрагло голубить поднiпрову лозу.

Голова в Петербург вже уперлась – i звiдти
Сунуть армii, прямо по ньому гудуть, —
І танцюе iмперiя, i двигтять динамiти,
Щоб дiбратись до серця, в поетову лють.

А над серцем гопака
Панство з Украiни
У червоних чобiтках
Пробива до спини.
Дави його, слава Богу,
Щоб iнший боявся,
Щоб iти в таку дорогу
І не замiрявся.
Гоп-гоп гопака
У червоних чобiтках,
У киреях вишневих,
У шапочках смушевих…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-drach/sonyashnik-poez-1960-1970-rok-v/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


МАВ – малий плаваючий автомобiль-всюдихiд.




2


БМК – марка катера.