Книга - Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю

Публiцистика: вибранi статтi, iнтерв’ю
Іван Федорович Драч


Ім’я Івана Драча (нар. 1936 р.) вiдомо не тiльки в Украiнi, але й далеко за ii межами. Поет, кiносценарист, драматург, перекладач, мислитель, громадсько-полiтичний дiяч, перший голова Народного Руху Украiни, Герой Украiни (2006), I. Драч до того ж мае й величезний публiцистичний доробок.

До видання увiйшли iнтерв’ю, вибранi статтi та есеi Івана Драча, присвяченi знаменитим людям – Г. Сковородi, Т. Шевченку, О. Гончару С. Параджанову, Е. Хемiнгуею, П. Нерудi та багатьом iншим, – в яких яскраво розкрився публiцистичний талант митця.





Іван Федорович Драч

Публiцистика

Вибранi статтi, iнтерв’ю





Поетичний iжак з головою сатира i волоссям кольору витiпаних конопель


Бреде цей поетичний iжак весняними заливними луками Кончi-Озерноi, похиливши лобасту голову, мудруе щось на самотi, стрепенеться, коли вайлуватий Рекс пiднiме на крила диких качок, приголубить – проведе iх стривоженим поглядом i з острахом нашорошить вухо, чи не почуе пострiлу в лугах далеких, бо з кожним пострiлом вiн меншае на свiт, малiе:

На крижня меншаю, на зайчика малого,
Який сховався в мокрому кущi,
І вже немае слiз жалiтись нi на кого.
Менi вночi жалiеться трава,
І дика качка, й перша крапля зiрки,
І лист, i свист – усе неустрiленне,
Усе неубiенне, все живе.

А луки захлинаються вiд великоi води. Кущi верболозу пiднiмають до неба тонюсiнькi гiлочки-палички, немов хлопчаки мiряють дно; ген засвiтилися оченята перших котикiв; рудастий мох уже моститься, аби присмалитися на першому гарячому сонцi…

Тиха спокiйна величавiсть високоi води на просторах застиглоi вiд передчуття бурхливого народження весни Кончi-Озерноi не втишуе душевного неспокою, не гасить лихоi пожежi сумлiння. Уявлялася поетичному iжаковi Велика Вода, яка пiдступае невидимо щомитi, щохвилi до його тимчасового дому:

Забуттям тяжко хлюпае
І докорами праведно грима,

i яку вiн ошалiло накликуе на свою розпанахану самодокорами душу:

Вже по душу залитий
Отою Водою Великою.

Гордий i колючий цей поетичний iжак не даеться в руки, згортаеться в клубок своiх важких мовчань, повсякчасних саморозп’ять на хрестi сумнiвiв i тривог. Буяв же «дух крилатий у грiшнiй плотi», харизматичним метеором випалював морок покори в настроях мiльйонiв, натхненно рухав отого скрипучого воза нацiонального лiнивства i хатоскрайства, сподiвався на розкрилення украiнського духу на весь простiр державного самоздiйснення, а тепер?

Тепер тi, хто боровся з його несамовитим патрiотизмом, ревно вчать поета помiркованого патрiотизму та ехидно докоряють за втрату харизми. Вiн i сам вiдчувае, що вiд цих крилатих злетiв духа лишилася хiба що неспокiйна, запитальна пам’ять, що iнодi вiн сам собi нагадуе iржавий уламок бойового крила, що «плугом преться по рiднiм болотi». Але чи бачать вони, цi ревнi патрiоти, що цей уламок крила тепер вершить роботу плуга, який настирно оре «поле рiдного iдiотизму» в сподiваннi колись натхненно виковати iз упертого плуга «золоту, крилату харизму»? Як тут не згадати вiрш «Плугатар» iз першоi збiрки «Соняшник». Молодотичинiвський плуг – символ здиблення планети i буйноi весни, яким i досi грае на сонячних струнах слухняна веселка:

Куди не пiдеш Украiною —
Сонце кларненить навкруг.
Хай голова в iнеi —
Крае
крицевий
плуг!

Бреде цей поетичний iжак зарошеними високими травами Кончi, слухае, як у перелетах губить його лiта тужлива зозуля, зупиняеться на мить, бо Рекс звiвся на переднi лапи i завмер: ген сiра чапля повiльно, немов намацуючи твердь, опускае ногу в сизотуманну застиглiсть болота, дивиться, як сонце покресало слiпучими ножами ситу темiнь застиглих дубiв, i, можливо, згадуе тi далекi, ще не його, а батькiвсько-материнськоi пам’ятi Телiжинцi, що на Киiвщинi, в яких вiд 17 жовтня 1936 року горить зiркою життя його пам’ять. Горить i манить-зазивае, вимучуе i втiшае-заколисуе неминучим вiчним спокоем у телiжинських сирих сувоях ораноi-переораноi землi:

Поховайте мене в Телiжинцях,
Де так пахне безсмертям трава,
Де лiси, мов списи, гороiжаться
І де Роська, мiй Стiкс, проплива.

Там, у Телiжинцях, Іван Драч вiдкрив для себе сонце свое оранжеве – Поезiю – i назавжди застиг «в золотому нiмому захопленнi» перед великим чудом з’яви образного слова.

Перша збiрка 26-лiтнього Івана Драча мала назву «Соняшник», де на 26-й сторiнцi (випадковий збiг цифр?) надрукована «Балада про соняшник»:

Поезiе, сонце мое оранжеве!
Щомитi якийсь хлопчисько
Вiдкривае тебе для себе,
Щоб стати навiки соняшником.

Соняшна ця книжечка. Залита по вiнця свiтлом подиву i захоплення свiтом, який вiдкриваеться у словi, росте-виростае до тичинiвських «космiчних хоралiв» i несе на хвилях образно-авантюрних, провокативно-загонистих химерних епiтетiв, метафор, алiтерацiй – ген у новi поетичнi галактики, до яких, вiриться, не дотягнуться iншi поети-вiдчайдухи:

Хай у вiчнiсть стелиться дорога
Золотим шафранним полотном.
В мене свiтла нинi, як у Бога, —
Тонни сонця сиплють у вiкно.

    («Соната Прокоф’ева»)
Щоб пiрнути з головою у сонце поезii, треба творити такi баскi, пружнастi образи, такий давати космiчний розгiн уявi, фантазii, щоб метафори, зiткнувшись у герцi оригiнальностi, викрешували iскри спiвтворчостi, натхненного здивування i захоплення. Саме цi завзятi драчiвськi метафори викресали небачений, неуявлюваний вогонь спiвтворчостi. Тiльки не повторення вже витвореного, тiльки не мавпування – пошук своеi поетичноi мови, своiх форм, образiв, свого стилю образного самовираження! Мовби на пiдкрiплення своеi мистецькоi звитяги iти «на прю» з традицiею, каноном, класикою Іван Драч вводить у текст «Сонати Прокоф’ева» роздiл-висловлювання самого композитора: «Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригiнальноi, своеi музичноi мови. Я ненавиджу мавпування…»

І вже в симфонii «Смерть Шевченка» сформулюе свое поетичне кредо:

Художнику – немае скутих норм.
Вiн – норма сам, вiн сам в своему стилi…
У цей столiтнiй i стобальний шторм
Я кидаюсь в буремнi гори-хвилi.

Його прозовi коментарi – образно вишуканi, поетичнi, але свiдомо «бiлi», мовби демонструють неможливiсть «уярмлення» свого захоплення музикою в строгих поетичних формах. Бо соната – це не лише музичний твiр, який приносить естетичну насолоду. Вiн провокуе творчу енергiю поета на «вхоплення» в образнi «пастки» тих настроiв, переживань, уявлень, якi народжуються вiд «блакитного музичного вiтру».

Видаеться, що «Соняшник» залишаеться своерiдним духовним космодромом Драча-поета, з якого вiн продовжуе стартувати, використовуючи апробованi жанровi «носii» – балади, етюди, симфонii, варiацii, а також мiфопоетичну систему драчiвського образного мислення.

Саме «Соняшником» Іван Драч феерично розквiтувався на украiнському поетичному небi. Як Микола Вiнграновський «Атомними прелюдами», як «Тишею i громом» Василь Симоненко.

І це не була позiрна демонстрацiя таланту, не епатажний ривок молодого поетичного рисака на коротку дистанцiю – це було справжне творче звершення повноцiнного поетичного «Я».

Іван Драч одразу ж створив свiй «поетичний свiт» – зi своею поетикою, жанрами, образами, стилем, ритмiкою. І одразу ж заговорили про ефектнiсть образного слова i ритму, про оригiнальнiсть мислення – урбанiзованого, космогонного, про свiжiсть i чистоту почуттiв. У поезiях Івана Драча клекотiла магiя нового образного свiту – свiту уяви, фантазii, гри слова, ритмомелодики, почуттiв. Вiдчувалося зразу ж, як кажуть, з першого слова, вiд першочитання, що цей поетичний свiт уже живе за своiми власними – сотвореними, внутрiшньо пережитими, а отже, виведеними за межi реального я-буття – законами.

Нема ще тiеi образно-стильовоi досконалостi, вивершеностi, ще спотикаеться буйна уява й образна свавiльнiсть на порозi досконалоi форми, але вже клекоче енергiя самооновлення украiнськоi поезii. Драч першою ж книжечкою «Соняшник» i поемою «Нiж у Сонцi», яку вирядив у свiт на сторiнках «Лiтературноi газети» Іван Дзюба, вивiв духовний рiвень сучасноi поетичноi самосвiдомостi на iншу орбiту – i це стало поетичним явищем, подiею.

Ясна рiч, це зразу ж поставило Івана Драча в авангард «оновленцiв» лiтератури, творцiв нового поетичного обличчя украiнськоi лiтератури, в якiй ще вагомо посiдала непорушнi позицii поезiя iнфантильних пристосуванцiв – без якiсноi своерiдностi поетичного самоутвердження. Та ще традицiйно вiдповiдальнiсть за майбутню долю поетичноi творчостi лежала на таких поетичних метрах, як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Бажан, Андрiй Малишко, Володимир Сосюра, Леонiд Первомайський, Василь Мисик, Ігор Муратов… Молодi поетичнi звитяжцi iх шанобливо вiтали, хоча iм видавалося, що старших поетiв вела якась колективна вiдповiдальнiсть з позицiй незаперечних класикiв, якi пережили «критичний вiк», коли iх могли репресувати, заборонити друкування творiв… Лауреатськi звання, визнання на просторi СРСР, хрестоматiйна присутнiсть на скрижалях iсторii дозволяли iм бути прихистком для юних бунтарiв.

Проте шiстдесятники, зокрема й Іван Драч, перейнялися вiдчуттям особистоi творчоi вiдповiдальностi за украiнську мову, лiтературу, культуру. Заряджений сильною творчою волею, Драч кинув виклик могутньому поколiнню «класичноi обойми» поетiв, але не з метою конфронтацii. Поет вiдчував, що пробитися в авангард, де щiльно зiмкнутi класичнi ряди, «тихою сапою» не вдасться. Але й епатажнiстю, голим бунтарством i огульним запереченням нiчого особливого не досягнеш, хiба що скандальноi слави на якусь мить – спалахнути, щоб згорiти.

Із «новобранцем поезii» – так назвав Леонiд Новиченко Івана Драча – в украiнську лiтературу (i не тiльки украiнську, а в тогочасну радянську) прийшло нове мистецьке явище, оригiнальна естетична система з новою жанровою i образно-виражальною якiстю.

Іван Драч, завдяки такiй вибуховiй образнiй експресii, вихопився з цупких, якщо не «мертвих», обiймiв iдеологiчно заданих параметрiв мислення в образах. Вiн рiшуче вiдiрвався вiд тiеi «реальноi реальностi», яка диктувала поведiнку мислення i вираження в словi, бо виросла ця поезiя, точнiше, вибуяла i вибухнула такою особистiсно-поетичною внутрiшньою енергiею, якоi з 20-х рокiв – перiоду «Розстрiляного вiдродження» – нiхто не поривався легалiзувати. Спалахи були. На темному лiтературному небi пристосуванства i виживання «служiнням» раз у раз миготiли оригiнальнi думки i свiтлi почуття, яскравi образи i ритмiчнi «проходи» крiзь цензурнi рогатки, але такого природно новаторського, свiдомо бунтарського поетичного явища, як Іван Драч, не було. Скажуть: а Микола Вiнграновський, а Володимир Пiдпалий, а Лiна Костенко, Василь Симоненко, Борис Олiйник, Вiталiй Коротич, Григiр Тютюнник, Євген Гуцало, Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Василь Стус, Юрiй Щербак, Микола Холодний, Василь Голобородько, Ірина Жиленко, Борис Нечерда?… Кого ще слiд назвати? Ще багатьох, бо i поезiя, i проза поколiння шiстдесятникiв подiлили мiж собою лiдерство i соцiальне, й естетичне, виказуючи високовольтнiсть напруги соцiальних конфлiктiв i вже цим рятуючи лiтературу вiд загрозливоi девальвацii слова. Ясна рiч, не всi названi й неназванi оригiнально, з талановитим творчим самоздiйсненням проривали глухi кордони iдеологiчних застережень, далеко не всi зумiли втриматися на хвилi молодоi, загонистоi слави й утвердитися на нацiональнiй позицii вiдповiдальностi за слово. Але передусiм Іван Драч, Василь Симоненко, Микола Вiнграновський, Лiна Костенко, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Валерiй Шевчук, Василь Голобородько зарядили лiтературну атмосферу особливим динамiзмом iндивiдуального самовираження i стимулювали народження рiзних iдейно-стильових течiй в украiнськiй лiтературi. Знаковiсть поетичного шiстдесятництва полягае передусiм у тому, що розпочався процес художньоi диференцiацii, яка й вберегла лiтературу вiд очевидноi жанрово-стильовоi застиглостi та iдейно-тематичноi заданостi.

Іван Драч, як нiхто iнший iз шiстдесятникiв, розпочав руйнацiю поетичних стереотипiв – цих свiдчень виродження i змертвiння поетичноi мови як демонстрацiйноi системи «лiтератури на замовлення». Правда, i йому не судилось уникнути цiеi вульгарноi знаковостi у виглядi «паровозiв» в iм’я…, поклонiнь i запевнень, тобто усiеi цiеi велемовноi стимуляцii силуваних почуттiв, яка межувала з мiстифiкацiею «на вiру».

У «паровозному вiршi» збiрки «Соняшник» пiд назвою «Небо моiх надiй» поет намагаеться новою, i суто драчiвською, метафорикою «пiдкоряти» iдеологiчний стандарт-тезу служiння своеi поезii iдеалам компартii через систему образних запевнень i демонстративних переконань у вiрностi, повнiй пiдкорi, готовностi служити, боротися, захищати:

Острогами стисни,
Мiй Жовтневий крутий урагане,
Мое серце баске,
Необ’iжджене серце мое!

Такою ж iдеологiчною заданiстю i натужною емоцiйнiстю, спекулятивною мiфопоетичнiстю наповнена «Прометеiвська балада». Чого варте таке декларативне пафосне узагальнення:

Вiн з Ленiним йде по в’язницях планети,
Вiн – ленiнець духом, старий Прометей!

Правда, не слiд цю iдейну екзальтацiю вважати за свiдому мiстифiкацiю з метою iдеологiчноi мiмiкрii. Іван Драч якраз щиро поривався прислужитися тим вiтрам «вiдлиги», якi несподiвано подули iз «зореносноi», тому цю iдеологiчну ритуальнiсть у деяких його поезiях слiд приймати за щире образне «молiння». Проте цей ритуал прирощення iдейно неоскаржуваного вiрша-паровоза до поетичноi збiрки вiн не мiг не виконати, хоча в «Баладах буднiв» 1967 року, не кажучи вже про пiзнiшi – «Шабля i хустина» (1981), «Киiвський оберiг» (1983), «Телiжинцi» (1985), «Храм Сонця» (1988) та iнших, – цього вдалося якось уникнути. А от збiрки «Сонячний фенiкс» та «Корiнь i крона» витягнув на свiт у 1974-му i 1978 роках за допомогою таких «ваговикiв», як «Слово про Партiю» i «Сiчнева балада 1924 року». Та це несуттево, бо ж у «Триптиху про слова» саме про такi «висповiдання» сказав:

А як менi слова своi пiзнати,
Коли ж це не моi – чужi слова,
А як менi скараскатися знади,
Як знада та й у прiрву порива…

Найдовша i найважча його боротьба – зi словом, за слово, у словi, серед слiв. І духовно найпотужнiша молитва в iм’я Слова:

Господи Слово
Вiчна Осново
Сонцеголово
Слово горить
Нiжносте Слово
Лютосте Слово
Вiчносте Слово
Я твоя мить.

    («Молитва, вишептана в ностальгii»)
На час виходу Івана Драча у поетичний свiт лiтературний простiр небувало активно «заселявся» як «новобранцями поезii», так i тими поетами, якi були жорстоко вилученi з нацiональноi лiтератури. Репресована поезiя заговорила з новим поетичним поколiнням мовою правди i довiри до слова. Вона вiдкрила таке жанрово-стильове, образно-виражальне рiзнобарв’я, що молодi шiстдесятники вiдчули духовну спорiдненiсть з поколiнням «Розстрiляного вiдродження», якому на хвилi творчого злету було майже стiльки, як i iм, юнакам iз хрущовськоi «вiдлиги». Євген Плужник, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Валер’ян Полiщук, Микола Зеров, Тодось Осьмачка, Грицько Чупринка, Володимир Свiдзiнський… Вони виступали з небуття, виборсувалися iз забуття з такою потужно творчою силою, що аж дух забивало вiд подиву та бажання здiйснитися в новiй естетичнiй якостi.

Поети-шiстдесятники демонстративно розхитували усталену тезу про лiтературний процес як «единий потiк», що урочисто тече, обрамлений iдеологiчними берегами, на яких сидять гостроокi критики i виловлюють iнфантильну лiтературну рибу. Тi рибини, якi ведуть за собою лiтературний косяк, пiдгодовуються званнями, посадами, перекладами на «общедоступну» мову, дачами, орденами, запрошенням у президii, честю виступити з вiтальним словом…

Поети з духовноi краiни «Шiстдесятi» своею творчiстю вiдкрили вiдому iстину, що лiтература живе i розвиваеться тодi, коли внутрiшнi суперечностi збурюють це лiтературне море i воно закипае вiд рiзноманiття та рiзноспрямування своiх стильових течiй. Виявилося, що нiякоi однорiдностi, едностi й згуртованостi лiтературних рядiв в украiнськiй лiтературi нема, що нове поетичне поколiння не хоче пiдкорятися загальноприйнятим стандартам, не погоджуеться, щоб iх iдейно та естетично «пригортали» до теплих грудей владно оприлюднених класикiв.

Іван Драч формуе свою поетичну мову i вже навiть жанрово вiдсторонюеться вiд цiеi пишноепiтетноi, метафорично-намистовоi поезii, яка цим словесно розцяцькованим рiзнобарв’ям, цим клекотом порожнiх цвiтiнь забивае чистi запахи i кольори поодиноких тихих i буйних творiнь. Квазiiдеологiчне смiття так навально заповнило поетичний простiр, що вже вiдчувався запах тлiння, загнивання, i здавалося, що не вдасться в цих умовах колись вихопитися за межi пануючоi норми, установки на середнiй стиль без контрастiв i неформальних спiлкувань iз читачем.

Іван Драч запропонував альтернативний спосiб художнього мислення, який базувався на максимально iндивiдуалiзованiй системi образного самовираження. Основним елементом цiеi системи була свiдомо ускладнена поетична мова, завдяки якiй поет передавав модернi поняття реальностi з ii багатовимiрнiстю i непрогнозованою проблемнiстю:

Колись замiрялись словом
І били у небо словом,
Складали претензii Богу
Нещадним болиголовом…

    («Перед Стрiтенням»)
На поетичному прапорi Івана Драча яскраво палахкотiло слiпучо-сонячне «Метафора». Саме парадоксальна метафоричнiсть розцвiтила сiру звичнiсть та образну застиглiсть повоенноi поезii. Вона нагадувала дзеркальну кулю, вiд якоi вiдбивалися тисячi блискотливих промiнцiв, i цiею грою яскравого свiтла творився феерверк на святi Поезii. Читаючи «Баладу золотоi цибулi», мимоволi втягуешся в цю калейдоскопiчну гру образiв, якi провокуе золота цибуля, в цей шалений танок метафор, що нагромаджуються одна на одну, пiдганяють i провокують народження нових. Здаеться, що цiй грi метафор на «задану тему» не буде кiнця, бо фантазiя поета така багата i нестримна, стiльки в його уявi несподiвано яскравих образiв, що iхне суцвiття немислимо дисциплiнувати вивершенням парадоксального вiнка метафор.

Кожна метафора – це яскравий спалах творчоi уяви, це маленький вибух-протуберанець, який на мить висвiтлюе i ту неповторну магiю народження нового образу, провокованого конкретним предметом – цибулею. Вона в Івана Драча «золотощока богиня продажних ринкiв», «заплетена нiмфа в зiв’ялi коси подруг», «малесенька баня пiдземних церковок», «королева краси сiльських свiтанкових базарiв», «невинна золота фея жорстокого Апетиту», «золота граната у пащу студентського голоду», «мала Жанна д’Арк на всiх англосаксiв-мiкробiв»…

Це нанизування образних смислiв-метафор наростае, накопичуеться, образ цибулi поступово набувае багатогранноi повноти символiчного узагальнення. Витворюеться враження, що цей образ набухае i раптом розриваеться i розбризкуеться фонтаном смислiв, i як фiнал – «золота агонiя передсмертного стриптизу»:

Вона скидае свою золотаву шубку,
Вона скидае свiй золотавий лискучий светр,
Вона скидае свою золотисту нiжну сукенку,
Вона скидае свою золотiсiньку льолю-лушпинку
І, оголена, бiла, плаче од згвалтованоi цноти,
Вона – золота Цибулинка з маминого городу,
Вона – золота Весталка з храму Таемницi Буття,
Зiбгана в золотий кулачок переляку…

Ось так реальнiсть метафорично переростае, перетворюеться, переплавляеться пiд свiтлом асоцiативних спалахiв у своерiдний орнамент смислiв, значень, iдей.

У «Баладi золотоi цибулi» чи, скажiмо, в найбiльш популярнiй «новорiчнiй баладi» «Крила» яскраво вiдкрилася характерна для Драча поетика багатовимiрноi реальностi з демонструванням необмежених можливостей ii перетворень. Поет мовби провокативно виказуе свiй дар пiдносити на крилах метафор i асоцiацiй буденне, звичайне, очевидно непоетичне i цим самим виводити реальне на рiвень багатозначностi, багатосмисловостi. Вiдбуваеться явлення звичайного в образах, вирощених уявою поета, його нестримною фантазiею, що здатна вiзуальний образ перетворити на такий знаковий код, який дозволяе продовжити процес доуявлення вже на рiвнi читацького сприйняття.

Іван Драч зрощуе стилiстичнi дисонанси високого i низького, духовного i буденного з тим, щоб «пiдняти» цiлком реальний образ, скажiмо, дядька Гордiя, дядька Зiнька, баби Маройки, баби Параски, тiтки Мартохи, дядька Варфоломея до символу, яким поет наче висвячуе реальну людину, творить iз грiшника праведника всупереч усталенiй соцiальнiй доктринi. Ну якi, здавалося б, iз цих сiльських дiдiв i бабiв пророки правди, коли слова зависають на зiв’ялих губах i не хочуть зриватися в лет, бо хто iх почуе, кому вони будуть порадними?

Та поет нахиляеться, вслухаеться, наближаеться до них на вiдстань серця – хоче почути той голос правди, який вiн слухав ще в дитинствi, але не перейнявся тодi його звучанням, хоче побачити ту самозначиму реальнiсть, вiд якоi вiе природнiстю буття, справдешнiстю мовчання, яке бiльше за слова, бо там «свое», збережене вiд цього космоспраглого метушiння планетарних амбiцiй i змагань:

Йдеш так до правди, до сутi життя,
Обплетений кiлометрами фiлософiй,
Райдугами симфонiй i мiсячних iнтегралiв.
Інодi тiльки буваеш на вiдстанi серця
Вiд тiеi, едино Правди.

    («Балада про дядька Гордiя»)
Так доволi прозаiчно i водночас декларативно узагальнюе Іван Драч свое концептуальне людинобачення на поетичному просторi буття. Вони, цi сiльськi дядьки i тiтки, не змiнюють природноi форми буття, iх утримуе на гранi земного життя лише його пам’ять, яка наче оберiгае iх вiд повного розчинення за межами зримого, досяжного його очам переживання.

Іван Драч розпросторюе свое метафоричне вживання в образ сучасноi Украiни на звичайнi явища i предмети, робить iх знаковими, виносить на рiвень символiчних узагальнень i вже там, з висоти метафоричних перифраз, розганяе свою фантазiю до притчевого виповiдання свого «мовчазного мовчання». Та «мовчазне мовчання» кричить «кричаним криком» в його душi:

Є потреба нещадних очищень:
Прагнеш бути – буття розiпни,
А Погоня все ближче i ближче
Десь з безоднi душi, з глибини.

«Стародавньоi Литви Погоня» – цей символ сумнiвiв i каяття, повсякчасного саморозп’яття на хрестi розшматованоi душi переслiдуе усе творче життя поета. Не полишае i тодi, коли вiн бреде ситотравними луками Кончi-Озерноi, похиливши лобасту голову, аби не перечепитися через вайлуватого Рекса. Волосся кольору витiпаних конопель грае на лютiй бритвi сонця золотого, яке вишлiфовуе його чоло на череп, i вiн жовтаво вилискуе сократiвською впертiстю. Що роiться в цiй величавiй головi телiжинського сатира? Про що в нiмотному клекотi кричить його гаряча душа?

Можливо, вiн згадуе слова Євгена Маланюка, якi любив повторювати старий Бажан: «Час, Господи, на самоту й покору», – можливо, приймаючи самоту як дар витовчених у ступi життя рокiв для розмислiв i сповiдей, думае про невпокорення самого себе, невтишення душевних болей i переживань позiрним олiмпiйством – не вдаеться згорнутися в мовчаннi наiжаченим клубочком болю, не судилося затаiтися в розкошi лiтаповажного царювання в словi.

Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!

Нiхто. Навiть вiн, поет, який здатен вiддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадiбного до оголення страждань натовпу, не годен вивiльнити себе з-пiд непосильноi навали дум i переживань найдорожчою цiною – цiною пекельного википання душi на полум’i впокореного слова.

Не загасити душi однiеi. Поетовоi. Бо горить усе – земля горить, горить мова, культура, iсторична пам’ять… Украiна горить-вигорае у незалежному безсиллi:

Горимо ми день за днем,
Кричимо, що квiтнем —
Не червоним вже вогнем,
А жовто-блакитним!

    («Поколiння – бiжутерiе…»)
Нiчого iншого не лишае доля, як «меча гострити об Сiзiфiв камiнь», ставати на чати захопленоi в полон полум’я рiдноi землi, власноi душi, волаючоi, незагасноi, i кричати, кричати… Якщо вже й крик не пiднiмае на прю з цим вогнем опущенi хохлацькi п’ястуки, треба братися за меч:

Отож вихоплюй сто своiх мечiв.
Тож тисячi здiймай на безголов’я,
На це хохлацьке вiчне малокров’я…
Рубай – удень,
А плач – хiба вночi…

А вже свище осiнь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище нiяк не заiскриться живим вогнем всеукраiнського державного самоздiйснення, i згадуеться вiрш, прочитаний на І з’iздi Руху, вiд якого повiяло «вересневим сонцем самоти»:

Та вже тисячолiття нами котять.
Та вiчнiсть чорна б’е без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородять?
Нема народу – то пощо життя?!

Здаватися поет не збираеться, хоча все частiше насолоджуеться самотнiстю:

Та не здаюсь: тривожу лiрою
Запеклий свiт й холодну кров
І в осiнь теж iду з довiрою,
Як у весну запеклу йшов…

І хоча поет чуе, як «дише в горлi осiнь», як сивiе i далiе рiдне село Телiжинцi, яким навiк ужалена його душа, йому все частiше прагнеться «дихати духом його трудним» i «жувати буденну його солому». Адже там, у Телiжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди вiд слова i його вiчних словесних мук, повсякчасних борiнь зi словом…

Там, у споришевому дитинствi, в холодних росах i в скрипiннi замороженого снiгу пiд валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесiдах сусiдок i в подивi перед першим озвученим складом…

«Поезiя – нескiнченна, як саме життя. Для мене принаймнi вона – вся в дитинствi, – говорив поет. – В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячноi роси, у щедростi сонця, з якими ти вперше зустрiвся…»[1 - Драч І. Витоки поезii // Прапор комунiзму. – 1983. – 20 листопада.]

У розлогiшiй розмовi на сторiнках «Литературной России» Іван Драч повторить ту ж думку, що корiння його поезii в дитинствi – в огромi краплi роси, в шаленствi червневого дощу, в канонадах грому i граду, в безмiрi щедротного сонця, в першому спалаховi ненавистi до чужинцiв, до фашистiв, якi осквернили купанням неглибоку i священну криницю на лузi бiля калини…

Вони вже й далекi, цi роки дитинства, цi першi уроки людяностi й ненавистi, подиву перед словом («Слово народне – чiпке, влучне, то нiжне, то убивчо невiдпорне – мiй перший учитель в поезii»), перед народним спiвом – весiльно-величальним, сумовито-елегiйним, жартiвливо-вiдчайдушним, перед колядками, щедрiвками i купальськими пiснями. Але й близькi цi днi дитячi, бо з кожним роком, з кожним новим сповiдально-вимогливим поглядом у себе, в своi «труди i днi» все частiше солодкаво-болючим щемом тривожиться серце при спогадi про те, що вже не повернеш i вповнi не вiдтвориш у словi. Можливо, тiльки тепер, коли невмолимо час вивершуе лiк життя до сиволiття, поет так пронизливо ясно вiдчувае й усвiдомлюе, що без сповiдальноi – до немилосердноi, самокатувальноi вiдвертостi – проникливостi в сенс своеi творчоi працi, у смисл свого подальшого життя не вдасться наблизитися до iстинностi спiлкування образним словом з минулими i сьогоднiшнiми Телiжинцями.

Телiжинцi виступають в усiй творчостi поета своерiдним моральним iмперативом, яким вивiряються цiннiснi орiентацii Драча-поета, Драча-громадянина. Не випадково вiн згадуе про тi уроки етики, уроки моральностi, якi подавали йому, малому хлопчинi, його бабусi. «Можливо, найголовнiшi етичнi коренi моi вiд двох бабусь – баби Корупчихи i баби Маройки. Перша – втiлення добра непоказного, тихого, скромного. Друга – втiлення доброти войовничоi, зухвалоi, перекiрливоi, викличноi. А як вже вони ненавидiли одна одну – цi основоположницi моеi моральностi! В моему характерi щось вiдклалося i вiд iх несумiсностi».[2 - Драч І. Духовний меч. – К.: Рад. письменник, 1983. – С. 344.]

Зрозумiло, вiдклалося щось вiд несумiсностi добра тихого, лагiдного i добра войовничого, незмирливого, навiть зухвалого не лише в особистому характерi поета, але й у характерi його поезii, вплинуло на принципи поетичного свiтобачення, свiтосприймання. Бунтiвливий дух Драчевоi поезii своерiдними протуберанцями вибухае i в наступних збiрках – мовби продовжуючи свiй родовiд вiд «Соняшника», «Протуберанцiв сонця», «Телiжинцiв», але з виразно заглибленим поглядом у свiй внутрiшнiй свiт. Перефразовуючи рядки Р.-М. Рiльке, якi поет узяв епiграфом до вiрша «Пам’ять», можна узагальнити: поезiя Івана Драча на сучасному, так би мовити, етапi розвитку свiй космiзм мислення спрямовуе не в напрямку галактичних зiр, а до зiр земних, до зiр-вiконець телiжинських хат, свiтлом яких зiгрiваеться i душа поета, i його погляд на тривоги планети:

Я вдивляюсь у свое життя,
Так я йду чи нi – скажи менi.
А було б колись того знаття
У дитинствi тому, в напiвснi.
Все суворiш, все нещаднiш б’е
Крига по сумних моiх словах,
Та зоря з Телiжинець як е,
Що стоiть у мене в головах.

    («Я вдивляюсь у свое життя…»)
Уже не так пишно i негадано рвiйно розростаються до гiперболiчних розмiрiв метафори, iх поет пiдкоряе зосереджено цiлеспрямованому вираженню iдеi вiрша, змушуючи працювати на основну думку так, щоб яснiше ii увиразнити i чiткiше означити авторську позицiю. Поет стае безжальнiшим до себе, до своеi поезii, бiльше народжуеться сумнiвiв, тривожнiшае погляд у минуле. Образ млина («Так млин шумить…») символiзуе швидкоплинний нестрим щоденностi, яка перемелюе лiта поетовi й жадiбно чекае, коли вiн примчить на шум вiчноi рiки життя:

Все млин шумить. Тлумак везу я,
Наохляп мчу на клич рiки,
І чвал коня, мов шал Везувiя,
Ось-ось шпурне пiд заставки.

Жадоба шаленого лету крiзь роки в нестримному прагненнi вiддати вповнi себе в це мливо дiяльного життя з вiдчайдушною зухвалiстю перекривае фатальну неминучiсть зникнення у шумi вiчноi рiки. І хоча порiвняння «мов шал Везувiя» почуваеться в цьому вiршi чужорiдним, мовби десь причаiлося напохватi для нелегкоi рими «везу я», вiрш розгортаеться в суцiльну метафору, перевагу перед якою в цiй збiрцi можна вiддати хiба що вражаюче образнiй «Литовськiй Погонi». І в нiй, в образi-символi литовськоi погонi, оживае ота особливо нещадна спрага самосуду, спрага сповiдi-вивiрення, сповiдi-очищення, яка так виразно i послiдовно пронизуе цю збiрку:

Що менi в тих запiнених конях?
Чом не гасне видiння жахне?!
Стародавньоi Литви Погоня
І батожить, i смужить мене.

Поет стривожено запитуе себе, чому цей образ воякiв на шалених конях, побачений на стародавньому гербi мiста Вiльно пiд назвою Литовська Погоня, який окрилив Максима Богдановича на створення славетного патрiотичного вiрша, забирае його совiсть у полон, вимучуе ночами, змушуе до нещадних очищень:

Може, все, що мене обiмшило, —
Лестi зашморг, достатку шлея?
Тож мечем харалужним, не шилом
Бий мене, щоб отямився я.

Витни гидь мою, вижери жаром,
Прокопить, прогрими, протопчи —
Пiд твоiм громопадним ударом
Я здригаюсь i стогну вночi!

Ця непогамовна душевна потреба зумовлена не скептичним усвiдомленням безпорадностi самовираження i не капiтуляцiею Слова перед громаддям проблем свiтового масштабу, а передусiм усезростаючою самовимогливiстю поета, його бажанням вийти на новий – вищий i вiдповiдальнiший – виток поетичного осягнення людини i свiту. Такою ж безжальною потребою вивiрити себе на нових координатах життевого досвiду i поетичноi майстерностi вражае «Балада про пера». Мимоволi зринае в пам’ятi символiчний образ Ворона Едгара По, коли народжуеться образний ряд мiстично-пророчих з’яв алегоричного вираження емоцiйно-смислових контрастiв Поезii. Конфлiктна невiдповiднiсть мiж засобами вираження i можливостями поетичноi музи згармонiювати трагiчну суперечнiсть свiту змушуе поета ставити болiснi питання, а не формулювати задовiльнi вiдповiдi. Заманливо скористатися i мудрим пером сови, i шалено смiливим пером орла, i промiнно-свiтлим пером солов’я, i хочеться пестити улюблене, ясне, ранкове, жайворонкове перо, але душа почувае, що жодне iз цих пер не виповiсть усього, що гримить цим полiтично контрастним свiтом. Кожне окремо не виповiсть, тому, можливо, поет тулить до серця всi цi пера i не вiддае жодне на вимiну. А чому?

Чому iх сила завжди на завадi —
Й вони в душi взаемно перетятi,
Й коли гримить свiтiв лихий огром,
Найбiльш пишу нiмим своiм пером?!

Цей же мотив вiчноi безпорадностi перед бiлим аркушем паперу пронизуе «Бiлу баладу». Процес творчого самокатування («О мазохiзме, хiба тобi тужно? Аркуш наситився – бiла блощиця…») нагадуе поетовi безпорадних дiтей на бiлiм снiгу, якi навчаються ходити бiлiм свiтi, – так творчий задум розтинае лезом паперу вени й обезкровлюе до болю тiло i душу. Навiть ота жанрова сцена, яку зауважив поет на березi океану («Хлопчик будуе фортецю, Океан – навпаки…»), народжуе асоцiацiю вiчноi боротьби творчоi людини з океаном часу, нерiдко безпорадноi i безперспективноi, але мужньоi i достойноi людини, бо iсторiя людства пiдтверджуе, що ця боротьба приносить успiх, безсмертя в часi («Хлопчик i Океан»).

Могутня енергiя цього запитання-вiдповiдi характерна й для iнших вiршiв, вона змушуе поета вiдповiдально замислюватися над життям i творчiстю своiх попередникiв i сучасникiв («До Гоголя», «Вiрменський хлiб», «Незворушнiсть»). Йому все частiше хочеться припасти до джерел, вдивитися в образ нацiональноi iсторii, трагiчного i героiчного буття народу.

Спрага пiзнання нацiональноi iсторii така невтолима, така пекуча, що не дае спокою буквально «нi вдень, нi вночi», – подii, постатi, навiть речi викликаються запитально з минулого, громадяться, вимагають оприлюднення на паперi. Іван Вишенський, Григорiй Сковорода, Устим Кармелюк та Іван Гонта, Тарас Шевченко i Микола Лисенко, Василь Стефаник та Іван Франко, Богдан Хмельницький i Марiя Заньковецька, Йосип Слiпий i патрiарх Володимир – кого тiльки не викликае його уява з глибин iсторii на дiалог, на поселення в його суверенному художньому свiтi з тим, щоб поет заплiднив iх оригiнальним символiчним кодом.

Іван Драч переважно здiйснюе пошуки в сферi духовного, де потреба самосвiдомостi й морального очищення превалюе над зображенням побаченого, над картинами людського життя i природи. І хоча поет не уникае сюжетних вiршiв, вiршiв-портретiв, вiршiв-картин, головне для нього – пiдпорядкувати зовнiшню фактуру вiрша вивершенню образу внутрiшнього стану чи настрою. У вiршi «Калина на тому свiтi» образ калини з лугу в Телiжинцях «прорiс» i вразив своею слiпучою виразнiстю («Червонi грона груденят були // Запаянi прозорим хижим льодом. //По пахви дерево в снiгу стояло…») за океаном, коли натомлений поет виборсувався зi сну, вражений дивовижною асоцiацiею iменi маленькоi дiвчини Калини з рiдним деревцем. Прозвучало з вуст матерi це iм’я – i ввi снi народився образ калини:

З Телiжинець калина проросла,
Прорвавши твердь кремнисту планетарну,
Щоб мiг до неi серцем притулитись
В цiй завiрюсi, в скрусi свiтовiй…

Здавалось, суто фрагментарнi, випадкового нашарування деталi й спостереження, але якщо в них е нервовий вузол, який зв’язуе iх з особою поета, зi станом його душi, з настроем мислення, вони переростають у самостiйне мистецьке явище. Ось невеличка мачинка загорiлась чистим вогнем квiтування за пiвкроку до пекельного лихолiття зими («Мачинка»). Поступово наростае фiлософське осмислення сутi й мужностi малого життя, в якому е велика доцiльнiсть iснування в свiтi природи. Вибухае воно i палае, попри всi безнадiйностi подальшого iснування, i своiм нестримним вiльним горiнням утверджуе iстиннiсть, закономiрнiсть будь-яких природних форм життя на землi:

Є виклик силi тiй вогненнiй,
Провiщий е i дивний знак —
Над смерть горить манюнiй генiй:
Кульгавий, впертий, точний мак.

Чом нас так вабить це палання,
Аж завмираем лячно ми,
Мов вогневинка ця остання
Перед лихим вогнем зими?!

Знову ж запитання-вiдповiдь, знову роздум i сумнiв, знову прагнення змусити нас замислитись i шукати для себе вiдповiдь-самоочищення.

Образ дерева в наш екологiчно тривожний час породжуе в уявi своерiдний технологiчний процес його переробки в папiр для нього, для поета, який словом чистим i ясним повинен оправдати цю жертву:

Постiй. Спинися. Не рубай. Зажди.
Зупиним шал словесноi води.
Бо ж тiльки на ясну i чесну пiсню
Зрубати можна цю криницю кисню!

    («Дерево»)
Таким же вражаюче предметним е образ залiза у вiршi «Залiзо». Динамiчна експресiя нагнiтання цього образу вiд рядка до рядка витворюе гiперболiчне уявлення про жах «озалiзнення», охолодження планети:

Од залiза на лютiй орбiтi
Аж заточуеться Земля…

Пригадаймо, що про XIX столiття писав Є. Баратинський: «Век шествует путем своим железным», а що вже казати про В. Брюсова, Е. Верхарна, О. гастева, М. Семенка…

У багатьох вiршах Івана Драча вiдчуваеться характерне для нашого часу прискорення i нарощення асоцiацiй, якi в калейдоскопiчнiй мiнливостi не втрачають основних iдейно-смислових контурiв i водночас володiють емоцiйно-експресивним впливом на читача.

Іван Драч, як нiхто iнший з сучасних украiнських поетiв, «розiп’ятий» на вiтрах часу; вiн змушений пiдкорятися йому – звiдси така динамiчна мозаiка настроiв i переживань, широка амплiтуда тем, образiв i асоцiацiй, звiдси його прагнення смiливо ступати в больовi мiсця сучасностi, пропускати крiзь себе високочастотнi хвилi iнформативних перевантажень. В його уявi пульсуе наймодернiший образ сучасноi цивiлiзацii, де стiльки нових понять, речей, явищ, майже не закорiнених у мiфологiю i передiсторiю украiнського буття, якi проступають у його поезii як таемничi прообрази майбутньоi свiтобудови, як знаки новоi цивiлiзацiйноi якостi та як есхатологiчне знамення («Балада про кiбернетичний собор», «Балада ДНК – дезоксирибонуклеiновоi кислоти», «Чорнобильська мадонна», «На днi роси, або Внутрiшнiй дiалог з приводу випуску енциклопедii кiбернетики»):

Чорний атомний клекiт
Так нуртуе нас – мене i добу,
Так вимучуе совiсть i мозок,
Що кусаемо груди матерi…

    («Симфонiя «Леонардо»)
Іван Драч прицiльно вглядаеться в цей мерехтливий свiт технологiчних знакiв i смислiв, прагнучи виразити кенотипiчний рiвень сучасноi цивiлiзацii, до якоi поет мае якийсь особливий, жадiбний смак. Вiн чутливо вiдтворюе технiчну пластику речей без захоплення технократичним майбутнiм та без соцiально-естетичноi войовничостi. Це радше тривожнi роздуми, якi переростають у метафоричнi передбачення i похмурi сюрреалiстичнi вiзii:

Що маю нести в сивi синi далi?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак водневих вакханалiй,
Що серце iсть п’яти материкам?

Поет все частiше озирае цей несамовитий свiт «скептичним зором мудреця», очi все запитальнiше зазирають у глибини власноi душi, уникаючи несподiваних асоцiативних зiткнень. І хоча його метафорично-асоцiативне поле широке, проте соцiальнi, публiцистичнi акценти часто триножать баскi асоцiативнi злети буйноi фантазii. Болить щоденнiсть, косить хижим оком полiтика, зазивае i знесилюе огромом проблем, на якi вiдповiдей нема; нависають холодним осiннiм дощем отруйнi тумани наруг i образ, претензiй i зобов’язань – усiм ти повинен, за все ти маеш давати одвiт – за передчаснi втрати побратимiв i за рухiвськi подiли-розколи, за нелади у свiтовому украiнствi та за бездiяльнiсть украiнськоi iнтелiгенцii…

Усе рiдше метафора домiнуе над думкою, бiльше того, моралiзаторська сентенцiя пориваеться пригасити гру абстрактних колажiв, цю яскраву стихiю образних вiтражiв, без якоi ми не уявляемо Драча-поета. Народжуються вiршi, до яких вiн робить часову «прив’язку», але й без цього уточнення адресата, мовби з метою застереження вiд надто розлогого розширення цих образних узагальнень, читачевi неважко вiдшукати реальнi аналогii. Багато образно-смислових конструкцiй Івана Драча будуються на парадоксальному зiткненнi «чужорiдних», незближуваних асоцiативних образах (творчiсть – форма мазохiзму; чистий аркуш паперу – бiла блощиця, яка випивае кров поетову; новонародженi рядки – дiти на бiлiм снiгу, – i це лише з одного вiрша «Бiла балада»), але саме ця «чужорiднiсть», нерiдко алогiчна контрастнiсть руйнуе стереотип сприйняття традицiйноi поезii, особливо поезii украiнськоi з ii послiдовно пестливим викохуванням нових поетичних квiтiв на щедрiй грядцi народнопоетичноi творчостi. Іван Драч не з такою безоглядною зухвалiстю, як, скажiмо, Андрiй Вознесенський, перенасичуе багаторазово ускладненими метафорами вiрш – в украiнського поета почуття iдейно-естетичноi спiвмiрностi образу i думки внутрiшньо виважуеться орiентацiею на глибинне чуття фольклору.

Згадаймо цикл поета «Балади з криницi фольклору». Але коли вже йде мова про домiнантний образ-символ калини, то пригадаймо першу збiрку «Соняшник», а в нiй вражаюче могутню симфонiю «Смерть Шевченка» з рядками:

Петербурзьким шляхом, по колiна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраiна,
Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось пiд ноги,
Нiби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», – слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.

«Може б, сину липового чаю
Чи калини, рiдному, бува…»
А дорога ген до небокраю —
На дорозi мати ледь жива.

Згодом у «Протуберанцях серця» такi фольклорнi образи-символи, як вишня, м’ята, вода, терен i особливо калина, одержать свое творче переосмислення, хоча увага критики до освоення І. Драчем фольклорних мотивiв i образiв була найчастiше лише констатуючою. Приваблювало iнше, а саме: полемiчна пристрасть, експресивна яскравiсть новочасного образного мислення, нацiленiсть на конкретну суспiльно-публiцистичну тему, яку поет формулював негадано метафорично i з нiчим не впокорюваною афористичною зухвалiстю (цикл «Балади з криницi фольклору»). У кожнiй новiй книзi поезiй цi спалахи яскравого образного «перекроювання» узвичаених iстин вражають, але поет уже цiлеспрямованiше притишуе себе, бiльше дбаючи не про фiзичну суть вiрша, а про внутрiшню, духовну його роботу на емоцii i розум читача. Навiть бiльше того – не стiльки читача, як себе, наче своiми вiршами звiльняеться вiд непосильного тяжiння сумнiвiв i переживань на власному сумлiннi, на власнiй совiстi. Вiн не приховував, як важко йому даеться оцей процес самоочищення, цей труд душi й тiла:

Коли орлом,
Коли волом —
Сиджу за столом.
Орлинii крила
І ремигання вола?!
Се ж патологiя,
Навiть зла…
Та тiльки двосила
Орла i Вола
Народжуе крила —
Крила в стола…

    («Коли орлом, коли волом…»)
Отак орлом i волом виборюе поет у Словi право на сумнiв i сум’яття, пiдстьобуе або, як вiн сам любить говорити, «батожить» самоiронiею («Іронiя», «Сум’яття», «Нiколи», «Обходити десятою дорогою», «Переливати з Пустого в Порожне»), а то й з розкутою сповiдальнiстю признаеться, що час вивiтрюе в ньому романтизм, що вiн винищуе в собi лжу й iржу:

І дивлюсь на сонце не орлом,
А скептичним зором мудреця —
Пiд совиним молодим крилом
Лиса мудрiсть проживае ця.

    («Чом соромлюсь пишноти прикрас»)
Поет iз iронiчною дозою скептичностi сприймае фальшив’я слав, яке накочуеться на тих, котрi колись були для нього уособленням шляхетностi, а тепер iз хижим нетерпiнням рвуться до фiнiшу, де iх чекае «стрiчка слави з димом нагород». Але це не лише осудження стороннього позирання глядача на забiги iнших за славою. Це ще й застереження для себе, спроба задуматися, а чи особисто ти не береш участi в цьому виснажливому для душi, а отже, для поезii марафонi крiзь заслiплення телевiзiйними юпiтерами, крiзь принаднi для самолюбства радiоiнтерв’ю, газетнi портретування («Я дивлюсь на це фальшив’я слав…»).

У цих контрастах настроiв, роздумiв i узагальнень е своя полемiчна правота. Передусiм правота позицii, вiрнiше, критичного погляду на все, що оточуе поета, – на славу, яку всi спiвпереживають (однi – з захопленням, iз радiстю за успiхи улюбленого поета, iншi – з заздрiстю, зi скептичною недовiрою до того, чи спiвмiрна слава й поезiя), на сумнiви i переживання, яких нiхто, крiм поета, не знае, а якщо вiн i виливае iх на папiр, то чи кожен повiрить, що все це переболене власним серцем, а не е наслiдком поетичноi версифiкацii на тему…

Тому з’являеться в поезii Івана Драча образ Великоi Води – алегорiя не проясненого логiкою, не виявленого системою доказiв, не висвiтленого до чуттевого «визнання» настрою душi. Їi не можна назвати нi старiстю, нi мудрiстю, нi розчаруванням, нi усвiдомленням, нi сумнiвом, нi пiзнанням… Це той настрiй душi, це той стан думок i почувань, коли поволi час розставляе на своi мiсця цiнностi та життевi орiентири, коли зрiлiсть не спiшить авантюрно зазирати в майбутне i коли майбутне змушуе сповiдально озиратися в минуле, коли коло друзiв рiдiе i роки дихають тверезою духовною самотнiстю. Тодi й запраглося дослухати «голосу з-за двохсот лiт» i написати болiсно-зворушливий, сповiдальний «Лист до калини, залишеноi на рiдному лузi в Телiжинцях», бо

Летить з дитинства сизопера птиця
І прямо в душу тяжко загляда!

    («Мiй син фотографуе мою матiр»)
На дитячих спогадах, пiдсилених фантазiйним розкриленням реальних подiй, народжуеться поема «Вiра, Надiя i перша моя любов». Чому для нього «заговорила» трагiчна доля двох молоденьких розвiдниць – Вiри i Надii, шаленим вихором вiйни занесених сюди, в принишклi серед снiгiв Телiжинцi, i тут стривожила дитяче серце? Мабуть, тому, що з болiсною гостротою сьогоднi постае перед людством проблема миру, що вiйна знищуе передусiм молодi життя i тривога за долю майбутнiх поколiнь, за iхне моральне право жити в мирi, любити i народжувати дiтей неначе розтинае невидимим скальпелем i спогад поета, i погляд на сьогоднiшнiй день, i його мрii та роздуми про майбутне планети. Іван Драч у поемi баладно виповiдае спогад-роздум, наче воскресае давне, минуле з тим, щоб нинi, у мудростi життевого досвiду, усвiдомити, чия ж вина в цiй трагедii. Сьогоднi поет бере у свiдки пам’ять свою i своi першi почуття, думки-судження баби Маройки i баби Корупчихи, передчасну загибель юних Вiри i Надiйки, сивину, мов сиву рану, капiтана. Збiгають роки, замiтають слiди вiйни снiги часу, але не пригасае в душi бiль першоi закоханостi й жах- не для свiдомостi прозрiння того, що мiж життям i смертю iснуе ледве вловима i легко долана межа. Шiсть десятилiть вiддiляють поета вiд тих реальних чи нереальних («Чи все це наснилось? Було – не було?») подiй, але в душi пам’ять про них непогасна.

Повернення з вершини духовно вартiсних лiт до першоджерел тiеi Великоi Води, яка шалено крутить його, сьогоднiшнього, у вирi роздумiв, сумнiвiв i тривог, – таким бачиться концептуальний вимiр творчих зусиль одного з найоригiнальнiших поетiв сучасностi. Не випадково, а закономiрно образи-символи Телiжинцiв i калини символiзують вiчну причетнiсть душi поета до цих рiдних до щему в серцi, неопалимих орiентирiв життя i творчостi:

Синиця на груди шибку взяла,
Допався i я до свойого села,
Усе розструсив на великiй дорозi,
Стою на святому на сивiм порозi,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.

    («Балада про ступу»)
Пережив багато. Бачив, як «закочувалося за вечiрнiй пруг Тичинине золотооке сонце», як «землi закривалася чорна книжка» над Малишком, як спалахнула востанне «одчайдушна блискавка брови» Василя Симоненка, з жахом вiдчув, як дихае на його плечах тирса з труни Григора Тютюнника, почув, як зронилися востанне з Сосюриних вуст слова цi вишневi: «Любiть Украiну! Любiть Украiну!», бачив, як, мов та яблуня з буйними плодами у великому городi Тумань, упав Високий Майстер Микола Бажан i як нестримно плакало вiдчаем зливи небо над труною Гончара…

Накопичилося за цi роки багато болю, гнiву, переживань, тому доводилось часто оприлюднювати саркастичним пером своi розчарування, якi зродилися з наiвноi вiри в державотворящу енергiю чорноземного свого народу: «О нацiе чорноземна, годована груддям чорнозему, // Годована голодом чорним, екстраексперимент сталiнського раку, коли ти вже наберешся державного розуму?!» – запитував Іван Драч i в 1963-му, i в 1993-муроках.

Бунтiвлива злiсть, приперчена саркастичною зневагою до тих, хто готовий цiлувати «пантофлю Папи», викликала таку ж злiсть, але злiсть iдеологiчну, великодержавницьку, з боку тих, про кого поет скаже у вiршi «Саркастичне» ще далекого 1967 року в книзi «Балади буднiв»:

Сам возлежав за кермом, як бонза,
Його просякла ген по черево бронза,
Другий духовним конквiстадором
Зад свiй везучий просяк мажором,
А трете, нещасне, в бездарностi хиже,
Переднiй машинi багажничок лиже…

Бачите, не пише для народу, як закликали трудящi, скльовуючи з величавоi руки «мудроi», «непомильноi Партii» отруйнi зернятка зневаги до «гнилоi iнтелiгенцii», а творить якiсь «формалiстичнi викрутаси». Сам Микита Хрущов у зореноснiй Москвi 17 грудня 1962 року i 8 березня 1963 року подав приклад високоi принциповостi в оцiнцi авантюрних експериментiв у сферi мистецтва рiзними «космополiтами», «формалiстами», «вiдщепенцями» та «абстракцiонiстами», а що там, на периферii, хiба нема цих «трюкачiв», цих «формалiстiв»? Є вони, а якщо нема – треба знайти.

Тодiшнiй секретар ЦК КПУ А. Д. Скаба на нарадi «творчого активу та iдеологiчних працiвникiв» Украiни 8 квiтня 1963 року скаже, що «деякi твори молодих поетiв М. Вiнграновського, І. Драча, Л. Костенко» якраз i позначенi «формалiстичними викрутасами зi словом», що неодмiнно призводить «до викривлення iдейно-художнього змiсту творiв».

Та сприймаймо з довiрою спогади Івана Драча, якi видрукуванi в книзi 1995 року «Вогонь з попелу»:

«Я не розумiв, що зi мною коiться, як не розумiв, що творять зi мною. Мене, такого благовiрного комсомольця i комунiста, звинувачували в… нацiоналiзмi (?). Викликали, лякали, роз’яснювали, розчовпували, страхали i жахали, манили й заманювали. Голова ради загону i Голова учкому, секретар комсомольськоi органiзацii спецчастин 16-го понтонно-мостового полку, кандидат у члени партii, студент-першокурсник говорить на полiтiнформацii про… повстання радянських в’язнiв у Карагандi… “Їх душили танками!” – “Звiдки це ти взяв?!” – “Чув…” – “Од кого чув?…” – “Усi казали…”».

Тодi, в 1959-му солдатському, i явилося йому увi снi пророче видiння: «…начеб несуть мене, прохромленого, на тризубi, як на вилах-трiйчатах, несуть, як прапор, а я боюсь упасти i тримаюсь за зубцi, бо тисячi людей iдуть за розп’ятим на тризубi, як за прапором».

Мине тридцять рокiв – i пiднiметься могутня хвиля всеукраiнського Руху, прапором якого стане Іван Драч, i розiпне себе вiн свiдомо на тризубi – на цьому символi нашоi незалежностi й нашоi вiчноi спраглостi вибороти свободу.

Цi молодi, бунтiвливi, непокiрнi шiстдесятники шуму наробили не лише на лiтературному городi. Тривожною хвилею покотилися по обласних мiстах Украiни судовi процеси над украiнською iнтелiгенцiею. 13–14 квiтня 1966 року у Львовi вiдбувся закритий судовий процес над М. Осадчим, М. Звиричевською та братами Горинями. З Киева прибувають на пiдтримку пiдсудних І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний, В. Чорновiл, І. Дзюба.

Секретар Львiвського обкому партii В. Куцевол доповiдав ЦК КПУ: «В той же день, 15 квiтня, коли заарештованих виводили з будинку суду, бiля входу зiбралося до 30 чоловiк знайомих та родичiв пiдсудних, у центрi яких знаходилися Костенко, Драч, Чорновiл, Холодний, якi ображали працiвникiв мiлiцii та конвою, обурювались дiями властей у зв’язку з арештом Горинiв, кидали пiдсудним квiти та скандували слова «Слава!», «Слава патрiотам!», а на адресу радянських органiв кричали: “Ганьба!”».

Ще в лютому 1966 року Іван Драч разом з iншими, стривоженими процесами в Луцьку та Івано-Франкiвську, а саме: iз З. Франко, М. Коцюбинською, І. Дзюбою, Г. Кочуром, Ф. Жилком, Б. Антоненком-Давидовичем – усiх iх 78, пiдписуе лист на iм’я прокурора УРСР Ф. Глуха i голови КДБ Украiни В. Нiкiтченка, в якому висловлюеться стурбованiсть наростанням судових процесiв i прохання дозволити бути присутнiми на процесах над iхнiми друзями i близькими знайомими.

26 травня 1966 року на вiдкритих партiйних зборах письменницькоi органiзацii Киева, на яких натхненна i безкомпромiсна Лiна Костенко захищала пiд овацii творчоi молодi І. Свiтличного, П. Заливаху, М. Косiва, Б. Гориня, а iх iз таким же запалом пiдтримував І. Драч, упертому Драчевi виголосили сувору догану. Подумав-подумав – i принiс до парткому СПУ лист-покаяння.

Його милостиво простили, а вiн 15 листопада 1967 року вже слухае справу В. Чорновола у Львiвському обласному судi. А поряд iз ним сидять та ж Л. Костенко, І. Дзюба, А. Горська, І. Свiтличний, В. Лучук. Їх багато, тих, хто хоче знати, за що комунiстична система судить iнтелiгентiв.

Тодi Драч стае мовчазнiший, скупiший на слова, ощадливий в дiях, обережний… Що це, iнстинкт самозбереження митця, який iнтуiтивно вiдчувае, що вiн мусить, вiн повинен iз Божоi волi творчо самореалiзуватися, а для цього йому доводиться йти на компромiси навiть iз власною совiстю? Чи це спалахнув востанне ледве жеврiючий вогник вiри в можливiсть самоочищення вiд сталiнськоi скверни комунiстичноi системи, який прагнув роздмухати несамовитий демагог-реформатор Хрущов? А можливо, поета накрила хвиля зневiри в те, що вдасться щось змiнити в цьому iдеологiчно зацементованому суспiльствi, i вiн покiрно схиляе сократiвську голову перед цинiчною самовпевненiстю партiйних зверхникiв? Хто зна, хоча, мабуть, совiсть примусово гнала його на самоприниження i покору, змушувала класти буйну голову на гiльйотину вимушеного каяття ота невситима жага творчого самоспалення, ота, за словами Івана Дзюби, «скiмлива душевна незакiнченiсть, моторошна невiднайденiсть, постiйно поновлювана незгармонiзованiсть…».

…Бреде цей поетичний iжак принишклими вiд передчуття снiгiв конча-озерними лугами, збивае цiпком попелястi порхавки, дивуе ними цiкавого Рекса, який занюхуе цей осiннiй луговий тютюн i чмихае, аж качки зриваються на крила. Його погляд зриваеться слiдом за ними, i перед його зором вiдкриваеться гiгантський екран украiнського неба. Можливо, уява його спалахнула новими кiнообразами чи вiдродила тi, якi з’явилися в «Криницi для спраглих», у «Камiнному хрестi», у фiльмi про Лесю Украiнку «Іду до тебе», в «Пропалiй грамотi» i «Вечорах на хуторi поблизу Диканьки», у «Киiвськiй фантазii на тему дикоi троянди-шипшини» – «І в звуках пам’ять вiдгукнеться».

Перед фiльмами, якi невiдомо ще чи народяться, творилися кiноповiстi – своерiднi виповiдання всього того, що повинно було б з’явитися на екранi. Вiд першоi кiноповiстi «Криниця для спраглих», яку Іван Драч захищав як диплом по закiнченню Вищих сценарних курсiв у Москвi, до найновiшоi про гетьмана Івана Мазепу (обидвi творилися у творчiй проекцii на режисерське новаторство Юрiя Ілленка) поет мислить такими символiчно масштабними образами, якi наче й просяться на гiгантський екран украiнського неба.

Нема серед живих друга, режисера Юрiя Ткаченка, який зняв «Вечори на хуторi поблизу Диканьки», пiшов iз життя славетний Іван Миколайчук, iз яким вiн написав «Киiвську фантазiю на тему дикоi троянди-шипшини»… Сумно, гiрко поетовi, бо ще так гостро манить це диво-кiно, яке вхопило в полон iз дитинства i не вiдпускае… А як хотiлося б екранiзувати «документальну драму-колаж у двох частинах, вiдтворену за листами, спогадами та вiршами, доносами та розпорядженнями, якi стосувалися Т. Г. Шевченка i його похорону на Чернечiй горi», пiд назвою «Гора»! Бо ж й досi «Горить перед очима геометрично безжальний прямокутник», манить тривожним холодком передчуття дива «цей бiлий рентген атомноi доби», знову й знову кличе «цей бiлий амвон другоi половини двадцятого столiття»… Доводиться роздвоюватися, хоча вiн, кiновiруючий, нiколи не полишав першоi вiри – поезii:

«Я б, напевне, помер, якби не було кiно», —
Сказав я собi якось i моторошно здригнувся.
Оглянувши принишклий нiмий кiнозал,
І ще один з кiновiруючих
Душу вiддав органу поезii…

    («Кiнобалада»)
Хто зна, що, якi думки, якi образи-фантазii породжуе насолода самотнiстю, як часто огортаеться душа осiннiми настроями, вiдчуваючи за спиною вечiрнiй холодок привтоми вiд крутого життя й «завiдного».

Та хай не вигасае сонячне горнило творчостi – для смутку нема розгону на безмежному полi поетичного мистецтва:

Ще лiта твоi лiтання
Мчать на конях кутих конях
Ще цвiтуть для тебе губи
Ще дiвчата роси ронять.

Микола Жулинський




Інтерв’ю





«Кожнiй квiтцi на землi вiдповiдае зiрка в небесах…»


З усiх означень менi найближче – людина. І все людське менi не чуже – не боюся повторювати цю стару сентенцiю. Я гуманiтарiй сiльського походження, весною менi хочеться копати i сiяти, садити i загрiбати. Але ось учора студенти Киiвського унiверситету запросили мене поiхати в Холодний Яр пошанувати повстанцiв 20-х рокiв i, особливо, письменника Юрiя Горлiса-Горського. Найбiльша втiха – тисячi людей в селi Мельники, де менi довелося виступати над могилою головного отамана Василя Чучупаки. Приiхали не лише студенти близького Кiровоградського унiверситету, але i з неблизького Закарпаття. Люди на Чигиринщинi найближчi за ментальнiстю до галичан, якi пережили страхiття i героiзм сорокових – п’ятдесятих. Саме там, недалечко вiд Холодного Яру в селi Трушiвцях, колись знiмали ми «Криницю для спраглих».

Так хто ж я такий? Людина, якiй дуже болить Украiна. Все, що вмiю, намагаюсь пiдпорядкувати цьому болевi – розум i серце, талант i недолугостi, спритнiсть i нездалiсть, iнтуiцiю i прозрiння. Дуже не люблю пишних словес i дурноi категоричностi. Бiльше дiла i менше базiкання. Коли в полiтицi кожен другий – месiя, дуже хочеться бути весняною бджолою…

Є таке бажання: «Дай Боже Вам вiка i здоров’я!» Отож Бог менi вдiлив вiка, не обдiлив i здоров’ям, а чим обдiлив – то вiн сам краще знае, а ви здогадуетесь… «Ранiше ти лiтав, а нинi – ходиш», – якось менi сказала одна моя знайома. От i вся вiкова рiзниця. Двадцятип’ятилiтнiм я був студентом унiверситету, якого вже збиралися виганяти за антирадянщину, але який вже мав написанi двi поеми «Смерть Шевченка», «Нiж у Сонцi» – Гончар i Загребельний, Дзюба i Павличко вiдстояли мене. Параджанов i Вiнграновський показали менi дорогу в кiно. Я був захланний до знань, ковтав усе, що мiг. Бажан був менi дорогий не лише талантом будiвничого, але й енциклопедизмом. 25 краще, нiж 75. А в останнiй цифрi дуже багато смутку i розчарувань, доля виламуе тобi хребта i виiдае душу, а ти маеш посмiхатися на всi зуби i не здаватися.

В украiнськiй долi стiльки страхiтливого i жорстокого, що навiть твоi нещадностi не поцiновуються на найвищу мiру. Вiд 25-лiтнього багато збережено i не розтринькано, свiт жорстокий, але i прекрасний, а 75 – це тричi по 25. Все ж ми в цих вiкових параметрах вибороли незалежнiсть, хоч i дуже пошматовану i погризену, все ж дещо вдалося здiйснити i в поезii, i в кiно, а полiтика – каламутна течiя, але коли взявся iти i знаеш куди – не нарiкай. Іронii та глузду досить, аби не зупинятися…

Тичину любив зi школи, особливо за максиму:

Вiдвертим будь, але не всiм ти одкривайся.
Смiливим будь, але на технiку зважай.
Нiколи, як вогнем, з iдеями не грайся.
Коли узявсь iти, кiнця ти доходжай.

Я писав кiносценарiй «Інтермеццо» за Коцюбинським для Параджанова, любив Ван Гога i Сар’яна, «Соняшник» Гнiздовського i безлiч соняшникiв Марii Приймаченко, а маминi так винюхував на городi, що нiс навiки залишився в золотому ластовиннi.

Це ж Юрiй Липа казав, що Украiну треба поставити лицем до сонця i до моря, як ставлять до сонця хати, а ви питаете, чи це спонтанне?! Суцiльна органiка iз золотим хвостиком. Степова Еллада за Гердером дивиться на свiт золотими очима соняшникiв.

Рильський в шiстдесятi написав статтю «Батьки i дiти», де йшлося про Вiнграновського, Коротича i мене, грiшного. Стаття була на пiдтримку, але були там i деякi критичнi зауваження.

У поемi «Нiж у Сонцi» класику запам’яталась строфа:

Навiщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивоi печалi Козерога
В гливке болото рiдного села?

Що таке «сива печаль Козерога», я не знаю, писав вiн, а от про болото допитувався. Класик означив запитально щось на зразок, «а де це молодий поет знайшов таке невпорядковане село»?… Дiйшла газета i до Телiжинець. Старий вчитель Федiр Пiвторак приходив до мого батька полiтикувати, сам недавно повернувся iз заслання, яке одбував у Карелii. Maти якраз варила борщ, а батько слухав старого вчителя – засланця i непоправного графомана, який напучував моiх оторопiлих батькiв:

– А що це таке наш Іван написав, за що критика?

– А як далi буде писати про болото, то загримить аж туди, звiдки це я недавно приплентався.

Батько взявся уважно дивитися статтю, а мати на рецензiю вiдреагувала негайно i досить критично:

– Коли ти будеш моему синовi таке пророкувати, то забирайся з хати зi своею газетою!

І, щоб поставити логiчну крапку в дiалозi, витягла горщик з печi – i хряп ним на долiвку. Чи то спересердя, чи то од хвилювання.

Учителя винесло з хати, i нiчим було снiдати…

То хiба в такоi рiшучоi матерi можна було бути не живим, а папiр’яним поетом?! Максим Тадейович нiколи не дiзнався про такий вiдгук на його статтю «Батьки i дiти» та коментар до неi…

Лiтом 1961 року пiсля публiкацii «Ножа у Сонцi» з передмовою Івана Дзюби ми з ним подружили, i якось вiн увечерi завiв мене до Леонiда Новиченка. Критик був офiцiйним «законодавцем мод» i значив у лiтературi все.

Я прихопив свiй рукопис i кiлька годин читав маститому критику своi вiршi, а мiй товариш тим часом… тьоснув до дiвчат. Коли вже пiсля першоi ночi вiн прийшов за мною, щоб забрати мене на ночiвлю, бо менi нiде було ночувати (студент без гуртожитку!), ми з академiком затято дискутували. І коли Дзюба запитав про враження, господар був коротким:

– Напишу передмову!..

А справа в тому, що напередоднi на рукопис негативну рецензiю написав був Микола Нагнибiда.

Новиченкова стаття з’явилась у Держлiтвидавi 1962 року… Десь за кiлька рокiв згодом на мiй цикл «Моя Шевченкiана» вiн у кулуарах Інституту лiтератури вiдгукнувся нищiвно: з любов’ю… i сарказмом:

– Новий маланючок!

Старий Маланюк ще був живий…

Згодом ми то мирилися, то сварилися, але мене завжди вражала його ерудицiя i широта поглядiв, дружба з Бажаном, зацiкавленiсть сумiжними мистецтвами, всесоюзним процесом.

Коли до свого 50-лiття я пiдготував двотомник, видавництво, те ж, що випускало мою першу збiрку, логiчно запросило його ж до передмови. Вiн був цiкавим спiврозмовником, багато читав, багато пам’ятав – його непересiчна постать не вивiтриться з моеi голови… «Компендiум» – останне слово, що запам’яталось вiд нього i дуже йому пасувало…

Як на мене, подii почалися з книжки «Правда кличе» Д. Павличка, яку заборонили. Згодом приiзд М. Вiнграновського i фiльм «Повiсть полум’яних лiт» з Іваном Орлюком. О. Гончар був головою Спiлки письменникiв, а Павло Загребельний редактором лiтературноi газети – звiдти публiкацii на шпальтах лiтературних статей І. Дзюби, вiршiв М. Вiнграновського i Л. Костенко, В. Коротича, М. Сингаiвського, а згодом – В. Симоненка i Б. Олiйника, новел Є. Гуцала i В. Дрозда, В. Шевчука, мальованих рецензiй Ю. Щербака… А поруч у кiно – С. Параджанов, Ю. Ілленко, М. Мащенко, Л. Осика, А. Войтецький. А в музицi Л. Грабовський, В. Сiльвестров, В. Губа, а ще художники – В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикiна, Ю. Якутович, С. Данченко, Г. Гавриленко.

«Шiстдесятництво» – це цiлий материк.

Це була одлига пiсля партiйного з’iзду, i напруга всенародних сподiвань сублiмувалась у творчих пошуках молодоi iнтелiгенцii. Та «шiстдесятництво» пробилось i в класикiв – П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського:

Я буду вчитись у вас, молодi поети,
Але й вчитиму вас…

Я вчився в Москвi (1962–1964 pp.), коли iхав з Киева, мене завжди проводжали десятки людей, згодом я дiзнався, що це були «шiстдесятники» i широкий загал людей чекав жертовностi i серед поетiв, найбiльше ними були поети-мученики Василь Симоненко i, особливо, Василь Стус.

Миколу Вiнграновського я любив особливо. Дивовижно красивий, наче легiнь з iншоi планети – улюбленець дiвчат, з неповторним тембром голосу, бракувало йому одного пальця на руцi (нацiоналiстам вiн розповiдав, що це йому одрубали комунiсти, а комунiстам натхненно розказував, що виною цьому «УБН» – украiнськi буржуазнi нацiоналiсти). Розповiдi його були фантастичнi, правду вiд вигадки було вiдрiзнити важко. Особливо коли не обходилось без чарочки. Образи його поезii були органiчними i модерними, мислив вiн розлого i простористо. Вiн жив у моiй кiмнатi на Бiлоруськiй, 15, коли я вчився у Москвi…

З критикiв найбiльше любив найталановитiшого І. Дзюбу, з музикантiв – Л. Грабовського, з художникiв – Ю. Якутовича.

Алла Горська взяла шефство над нашою сiм’ею (І. Драч, М. Луцишин). Ходила зi мною в лiкарню, де родила Марiйка Максима, проводжала нас в Телiжинцi до батькiв. Досi вона стоiть у снiгу – розкотисто весела, дивовижно красива i незнищима…

Зараз знову вигулькнула фальшива стаття, яку начебто Д. Павличко, В. Яворiвський i я писали про В. Стуса. Рокiв двадцять тому В. Яворiвський ходив на суд i довiв, що це фальшивка комунiстiв. Зараз знову вона комусь потрiбна, хiба демократам. Я тепер знайшов свою видавничу рецензiю 1968 року на першу книжку Василя Стуса «Зимовi дерева». Надрукую в тритомнику…

Я написав передмову до дитячих вiршiв І. Свiтличного. Книжечка вийшла. Чому цiеi передмови не взяли до книжки спогадiв про І. Свiтличного, питайте в укладачiв. Бувають дивнi речi – була виставка А. Горськоi в Музеi лiтератури, i ii найбiльшу за розмiрами картину (шiстдесятницi про шiстдесятника!) – портрет І. Драча не експонували, видно, розмiр картини завадив чи смаки творцiв виставки шiстдесятникiв, хоча вона в запасниках музею е, Катерина Криворучко колись ii забрала в мене. В Алли Горськоi i Вiктора Зарецького була спiльна майстерня, куди я часто ходив. Лишився один захопливий лист убитоi, який свiдчить про ii чисту душу неофiтки, яка щойно вiдкривае Украiну. З Вiктором Зарецьким мене поеднувала дружба до останнiх днiв його стражденного життя – тiшуся, що i син iхнiй Олексiй Зарецький та його дружина якось були моiми супутниками в польськiй мандрiвцi.

А Іван Олексiйович Свiтличний якось обдарував мене дивним даром: коли я вчився у Москвi, вiн заiхав у Телiжинцi i завiз моiй старенькiй матерi пшона для курчат – був i такий дефiцит в останнi роки правлiння Микити Хрущова…

Вчора ми поiхали на Черкаси i знову стали бiля могили В. Чорновола. Я вiрю, що його вбили, тому i шаную. Вiн був вибуховим i нетерплячим. На сесii Верховноi Ради бiг на трибуну вiдповiдати опонентовi, коли той ще не закiнчив слова.

Я не пiшов у депутати другого скликання, менi було нецiкаво на сесii. Вiн мене затягнув знову в полiтику. Я прийшов у Рух i ходив на засiдання правлiння. Коли я заперечував його тезам, вiн не давав менi слова. Так було не лише зi мною. Вiн був занадто авторитарним для такоi демократичноi структури, як Рух. Якось я сказав, що Атена Пашко, Лесь Танюк i Михайло Косiв творять культ Чорновола, а розплачуватись буде Рух. Я став ворогом. Пiсля його смертi я стояв у похороннiй процесii, щоб попрощатись. До мене пiдiйшла якась нетерпелива жiночка i сказала менi правду:

– Не йдiть на цвинтар. Ми вас там заплюем!..

Я подивився в ii чеснi скорботнi очi й теж сказав правду:

– Я вiрю, що слини у вас вистачить…

Свiдком цього були Люба Голота i Павло Мовчан… Якби у нас, крiм слини, ще вистачало i глузду, можна було б упевнитись, що Чорновiл i Драч нiколи не були ворогами.

Правду говорять чимало людей, а от зумiти щось зробити, щоб вона запанувала бодай в якiйсь сферi життя, – для цього треба особливоi кебети. Та i можливiсть бути мiнiстром не завадила б. Жорес казав про Францiю, в якiй столiттями робили державу i протистояли iй (королi i революцiонери), а в нас дуже високошанованi когорти балакунiв, а робити роботу мало хто вмiе.

Рiк назад я був у Львовi на рухiвському зiбраннi, це було у фiлармонii, як пiдiбраний оркестр, всi виходили на трибуну, починаючи з представника церкви, i всi лаяли владу. Я тодi сказав галичанам те, що всiм було не до шмиги.

– Порахуйте, скiльки ваших людей в урядi, скiльки у Верховнiй Радi – нiколи ще Галичина не була такою владоможною! Вже ж вам не заважають нi москалi, нi жиди, нi ляхи, а як стоять на завадi, то, може, ми не такi владоспроможнi. Правда лише розкривае очi й заохочуе до вмiння. Знаю багатьох людей, якi думають, що кажуть правду, але правда iхня куца i поверхова. Жоресiв так багато, але у Францii були ще Монтенi i Паскалi, а згодом Бонапарти i де голлi. «Кодекс» Наполеона вартнiший вiйни, а вiдмова вiд Алжиру народила б у нас Сташинського…

Колись Лев Толстой писав, що всю правду про жiнок (як приклад!) можна сказати, лише лежачи в трунi i напiвзакрившись вiком труни. Сказав – i негайно закривайся! Я ще не лежу в трунi й наражатись на таку небезпеку не збираюсь. Ще треба жити i щось робити. Чеснiсть i вiдвертiсть, як вода i вогонь, вимагае досконалого розуму i вiртуозного поводження з такими компонентами. Казати всюди i скрiзь суцiльну правду – може лише суцiльний генiй або повний iдiот. Слава Богу, що до таких не належу. Зате знаю кiлькох перших i багато других.

Першi стають у позу месiй чи всезнаючих, але вони менi неприемнi, i я iм теж не до шмиги. Вони знають, що я iх бачу наскрiзь.

Других багатенько, i вони менi рiжуть правду-матку, а правда-матка не хоче бути зарiзаною i вириваеться з рук… Отож iще живе – не зарiзана.

Усе чесно, вiдверто, не минаючи «анi титли, нiже тii коми» – банальна така провокацiя вiчно живе, всi закликають до неi, а вистачити спромоги здiйснити ii – катма. Мало бачу прикладiв…

Краще в украiнськiй сучаснiй поезii – i е бiль. Болить Дмитро Павличко. Болить Лiна Костенко. Болить Борис Олiйник. Вже цих трьох менi досить, щоб не зауважувати жонглерiв та акробатiв. З естетами складнiше, бо вони потрiбнi для розвитку поезii. В пам’ятi залишилась епiграма Олександра Пiдсухи:

Можу сонет, а можу й сонату,
На те я i Драч.
Ходжу по сюжету, немов по канату,
Невдаха-циркач…

Поет мусить володiти словом, як вершник Чингiсхана конем. Слово мае бiгти за поетом, як лошатко. Коли ти вже заглядаеш у словник, до чого закликав Максим Рильський, будь обережним: твоя муза вже вибрала того, що бiльше здатен, бiльше спроможен – Миколу Лукаша чи Миколу Вiнграновського, а для тебе день Святого Миколая може вже нiколи не прийти. «На Миколи або нiколи…»

Менi цiкавi Л. Череватенко i В. Базилевський, В. Герасим’юк i Д. Іванов, М. Воробйов i В. Герасимчук, П. Мовчан i Р. Лубкiвський, П. Засенко i П. Осадчук, В. Лазарук i Д. Кремiнь, І. Малкович i О. Довгий, П. Перебийнiс i Д. Онкович, М. Сом i Л. Тома, А. Перерва i Т. Федюк… Спробуй назвати тих, кому не болить…

А цi менi цiкавi тим, що iм – болить!..

А що вже казати про зболене жiноцтво: вiд Л. Голоти до М. Матiос i безкiнечно… Вiд І. Жиленко до С. Йовенко… Вiд – i до…

Еквiлiбристика спустошених нам не загрожуе.

Не лише кожне поколiння, але й кожна людина, яка бодай один раз на рiк вважае себе поетом, по-своему визначае поезiю.

Тiцiана Табiдзе вбили, а Галактiон Табiдзе, генiального обдарування поет, був улюбленцем Сталiна. Та хiба Галактiон не носив муку за Тiцiана та iнших замучених протягом цiлого життя? Хiба Максим Рильський не мучився за iнших неокласикiв – героiзм останнього вчинку Михайла Драй-Хмари, коли вiн «пiдставився» за молодого соузника i був розстрiляний, може бути частиною такоi ненаписаноi украiнськоi лiтератури, яка привабить багатьох байдужих i непросвiтлених украiнiкою.

Белла Ахмадулiна прекрасно переспiвала цей вiрш Галактiона Табiдзе, а менi закортiло звернутись до оригiналу, колись я з моiми грузинськими колегами, звичайно ж, за столом не без вина, вiв розмову про Тiцiана i Галактiона. Листування Бориса Пастернака з грузинами, свого часу опублiковане у «Вопросах литературы» багато чого може розтлумачити. Сталiн був сучим сином не лише украiнського народу. Але вiн прицiльно залишав найобдарованiших, i вони носили свою генiальнiсть, перемiшану зi страхом, як коктейль вiрнопiдданства i послушенства.

Про це треба питати Поезiю, чи запам’ятала вона серед мiльярдiв тих, хто приходив до неi, i мое iм’я. Вчора серед мотлоху своiх паперiв надибав коротенький лист Омеляна Прiцака, свого давнього знайомого з 1966 року, вiдомого вченого-тюрколога, який тодi був членом комiтету по присудженню Нобелiвських премiй. Вiн свiдчить, що висував Павла Тичину, Лiну Костенко i мене, грiшного, на цю високу нагороду. Sapienti sat!..

А вибрали iнших. І цього досить… Бувае i таке, що нагороджених забувають, а ненагороджених цитують i теж забувають, хто це написав. Забуття – це найоптимiстичнiший лан людськоi iсторii.

Та Поезiя на ньому пробиваеться зiрками кульбаби сьогоднi, а завтра пухом кульбаби (саме слово яке – кульбаба, а не какой-то там одуванчик-надуванчик!..). Хто просто тiшиться, що йде весна, що можна знову топтати не лише ряст, але й кульбабу, хто з них салат робить, хто варення…

А от Катерина Бiлокур учила, що кожнiй квiтцi на землi вiдповiдае зiрка в небесах. І саме в цьому – Поезiя…



20.04.2010




«Я прийшов знайти, а не шукати…»


Поет Іван Драч – яскравий представник романтичного шiстдесятництва. Епохи, яка намагалась вiдiйти в бiк поезii чину, або ж чистоi поезii, без обридлих iдеологем сталiнськоi доби. Разом з тим лiтератори спонтанно творили щось на кшталт нацiональноi iдеi. Вiдтак чистоi поезii не вийшло. Шiстдесятники шукали правди та забороненоi Украiни. Отже, тяжiли до публiцистики. Хтось за це поплатився життям та свободою, iншi на так званiй «бiльшiй зонi» писали в шухляду. У моiй розмовi з Іваном Федоровичем щось залишилось непромовленим. Межа вiдвертостi – особиста справа.

– Шiстдесятництво – конформiзм iнонконформiзм. Як усе це iснувало водночас iпоруч?

– Менi важко якось розмежовувати одне вiд другого. Таким був той час i то був мiй час, i я мусив його освоiти… Знав, що не воюватиму з полiтичною системою, бо я безсилий ii змiнити. Я прийшов, щоб тут бути i прийшов знайти, а не шукати. Це не моя сентенцiя, а Пабло Пiкассо. Пам’ятаю, коли редагувалась моя перша книжка «Соняшник», менi сказали, що iй не вистачае якогось iдеологiчного прапорця… Що ж, будь ласка, я буквально на ходу, на колiнi нашкрябав вiршика про Ленiна… Не задумувався, що в майбутньому воно може зовсiм iнакше потрактуватися. Тим бiльше, що я був органiчним пiонером, органiчним комсомольцем i був щасливий, коли став кандидатом у члени партii. Вiрив, що матиму нарештi пiд ногами ту дорогу, коли можна буде змiнювати цей свiт. Пiсля XX з’iзду КПРС я по-справжньому вiрив у вiйну чесних ленiнцiв iз лютими ворогами-сталiнцями. Хоча, якщо бути чесним, то i цим особливо не переймався. Бiльше метафорами та образними системами…

– Тим не менше – iснувала частина украiнськоi iнтелiгенцii, яка пiшла за грати… Чи було це для Вас якимсь подразником чи, можливо, створювало психологiчний дискомфорт?

– Це все вже згодом вiдбуватиметься. Коли Микола Нагнибiда зарубав рукопис моеi книжки, менi сказали, що е один молодий цiкавий критик, i найкраще передати книжку йому… Так у моему життi з’явився Іван Дзюба. У той час приiхав уже Вiнграновський, iснував Коротич, з’являлися першi публiкацii наших вiршiв у «Лiтературнiй газетi», яку редагував Павло Загребельний.

Творилося середовище… Кожен мав якусь свою дорогу.

Загребельний узяв мене заввiддiлом художньоi лiтератури у «Лiтературну газету». Я всe робив так, як хотiв. Це було для мене органiчно i просто. Згодом, коли з’явилися iншi люди, ми навчилися вiдчувати мiру дозволеностi й недозволеностi…

– Іншi – це хто?

– Чорновiл, Стус, Свiтличний, Сверстюк… У мене були такi рядки: «Перетрусиш кiсточки дiдiв, червоний стяг розiрвеш на онучi…» Коли цi рядки писалися, то я ще не замислювався, що це все е подразником для системи. Або ось таке: «Куди йдемо, яка нас вiра кида на кам’янi вiтри, якого дiждемося звiра, щоб з ним сконати до пори, атомнi цвяхи, мудрi бляхи i фiлософськi манiвцi, i сита морда костомахи з кривавим прапором в руцi». Вони писалися не як виклик системi, а як вияв свiтовiдчуття…

– Невже ви були таким уже аж зеленим юнаком? Не розумiли, що пишете крамолу?

– З одного боку, було вiдчуття цiеi крамоли, а з iншого думалося: а скiльки дозволять чинити цю крамолу? І що буде потiм? Видно, що треба було самому прийти до цього i пережити. А якби все вiдразу сприймалося, то ще невiдомо, чи були б написанi всi моi рядки.

– Чи пам’ятаете свое перше вiдчуття сильного страху?

– Мабуть, воно вперше мною опанувало, коли за кордоном у нацiоналiстичнiй пресi про мене з’явилися i статтi. У журналi «Сучаснiсть» Богдан Кравцiв написав рецензiю, де аналiтично доказував, що я е антирадянська людина й антирадянський поет. І вiн це все послiдовно виклав, з аналiзом епiтетiв i метафор. Мене запросили у ЦК компартii, щоб я прочитав цю статтю. І я пам’ятаю, що вiдчув сильний страх. Кiлька днiв ходив довкола будiвлi того Центрального комiтету – i боявся зайти. Чи не вперше я поставив себе в контекст полiтичноi ситуацii, про яку ранiше нiколи не думав. Я був настiльки органiчним комсомольцем i комунiстом, що не допускав, аби менi хтось мiг приклеiти ярлик «анти». Разом з тим усе вiдбувалося одночасно: поезiя, вигнання з унiверситету… Щоб якось видряпатися нагору, поiхав до Москви на сценарнi курси, але i там мене доймали кадебiсти. Якось я пiшов на виставку американськоi графiки, познайомився з рiзними людьми… Цiкаво… І мене там зразу накрили «нишпорки». Директором сценарних курсiв був Мiхаiл Маклярський – вiдомий кiносценарист i радянський контррозвiдник. Вiн був одним iз тих, хто причетний до вбивства Коновальця. Саме вiн, Маклярський, допомагав у Роттердамi Судоплатову. І от вiн згодом уже керуе сценарними курсами… До нього прийшли з КДБ i кажуть, що тут у тебе такий-то з Киева. А вiн у вiдповiдь: «А ето – мой. Ви, ребята, бросьте, я с нiм сам разберусь». Так вiн вiдшив тих кадебiстiв у Москвi i дав менi можливiсть учитися.

– Неоднозначна епоха вимiрювалася людським фактором, який теж не вкладався упрокрустове ложе…

– Нiщо нiколи не вкладаеться.

– Як ви ставитеся до тези Андруховича, що пiсля тридцяти писати вiршi не варто?

– Нехай Андрухович щось iз цього приводу скаже Уолту Уiтмену, який взагалi у 37 рокiв почав. Чи Елiоту або Вольфгангу Гете, який у 80 рокiв написав «Захiдно-схiдний диван». Не iснуе якогось канону чи закону.

– А як двадцятилiтнiй Іван Драч читавби сучасного Драча? Чи всеб йому там подобалося?

– Це якiсь дивнi у вас питання… Може, щось би подобалося, а щось би й нi…

– Я маю на увазi вашу останню збiрку поезii «Противнi строфи». Дуже неоднозначнi вiдгуки про неi…

– Може бути й так, що багато мав би претензiй той двадцятилiтнiй чоловiк, хоча у двадцять вiн ще був дурний. Але вже у 25 дивився серйозно на бiлий свiт i намагався з нього взяти якомога бiльше i грунтовнiше. Потiм, на жаль, теж усе це поламалося.

– Мене у «Противних строфах» здивувала не тiльки нецензурна лексика, ай нашарування публiцистики. Ви ж, мабуть, розумiете, наскiльки такi речi недовготривалi впоезii…

– Безперечно, але людина, наприклад, я – iсную чи iснував на той час, як полiтик, як громадський дiяч. Я не задумувався, наскiльки воно буде довговiчне чи нi. Щось тебе припекло, i ти висловлюешся в поезii; може, i не варто було так пристрасно захоплюватись, щоб аж матюкатися. Але таким був той час за емоцiйною напругою. Писалося – i згодом усе воно викинулося, i непотрiбне воно все… Ловiння вiтру…

– Ви належите до першого призову депутатiв до парламенту. Тодi вдемократичному блоцi було багато письменникiв. Очевидно, на них лягла певна вiдповiдальнiсть за мову йкультуру. Чи використали вони все, що вiд них залежало? Чи, може, втратили золотий шанс? Розумiю, що це для вас доволi втомливе запитання…

– Та нi, зрозумiйте просто такi речi: коли вiдбулося перше голосування за Президента i перемiг Кравчук, то це стало характеристикою часу i суспiльства. І Народна рада, яку очолював Юхновський, теж була ознакою часу. У нiй перебувало 100–120 осiб i нiколи бiльше. Вiдсоток демократiв у парламентi й електорат, який голосував за Чорновола, був приблизно однаковий – чверть. Тобто краiна лише на одну чверть була готова до Незалежностi. Це моя точка зору… Через те й бiди такi… Письменники, якi працювали в парламентi, хапались за будь-яку можливiсть, скiльки вистачало iхнього розумiння, порядностi й совiстi… Усе ж треба було виборювати. Навiть прапор i герб. Доходило до абсурдних ситуацiй, коли Кравчук доказував i пояснював депутатам, немов дiтлахам нетямущим. Мовляв, поiдете за кордон у якiйсь делегацii, тож паспорти треба мати… Ну не можна ж так, якщо ми вiльна держава… Нарештi, проголосували з перевагою в один голос. Тепер вже й забули, i в голову нiкому не прийде змiнити прапор чи герб… Елементарних речей добивалися надзусиллями. Мiй приятель з Америки приiздив, коли ще не було Секретарiату Президента, а лише його блiда подобизна – Канцелярiя. Вiн привозив з Америки печатки, якi замовлялися для президентськоi служби, – в саквояжах. Веду до того, що нашу незалежнiсть творили з нуля, живими руками. Це сьогоднi здаеться, що так було завжди.

– А тепер? Думаете, ота чверть збiльшилася?

– Думаю, що дуже збiльшилась. Але наша бiда в тому, що у головних провiдникiв i претендентiв на владу найголовнiшим е отой золотий телець – долар. Навiть тодi, на початку хаотичних дев’яностих, було бiльше моральностi, чистоти i порядностi, анiж тепер, коли все перемiшано з кров’ю, потом i грошима. Недавно я був у Вiльнюсi на урочистому вiдзначенi 20-рiччя Народного фронту в Литвi. Там ще хоч щось залишилося, бо люди говорили про принципи моральностi й порядностi. У нас уже й забули, що такi принципи колись iснували на свiтi.

– Лiтература йшоу… Чи поеднуванi це речi?

– Гадаю, треба подивитися на тi краiни, в яких культура у вигiднiшiй ситуацii. У нiмцiв, французiв чи полякiв. У них це все бiльш розмежоване i непоеднуване. Сен Джон Перс чи Пабло Неруда з усiма його комунiстичними переконаннями чи Йоргос Сеферiс у грецькiй поезii – то це одне. Є i шоу, але то зовсiм iншi речi.

– У шоу еелемент пропаганди. Можливо, украiнським письменникам не залишаеться нiчого iншого, як пропагувати себе… Ще таке питання… Упоемi «Чорнобильська мадонна» ви створили негативний образ такого собi творчого жевжика, мазунчика долi. Вiдомо, що його прообразом був поет Вiталiй Коротич. Анещодавно до виданих творiв Коротича ви написали позитивну передмову…

– Ой, та написав… Моi друзi на неi вiдреагували гостро й негативно. Мовляв, у чоловiка й так гучний пiар, а я ще бiльше пiдливаю масла… Розумiете, це вже стало наче модою: кидати кiстку ворожостi мiж людьми. І все це вважаеться дискусiею. Я – за примирення i проти таких дискусiй. Нiчого доброго украiнськiй культурi вони не дають. Коли писав ту позитивну передмову, то хотiв бодай трохи стерти гострi кути мiж украiнством i тими, що стоять за Коротичем.

– Негативна йпозитивна роль лiтературних премiй. Тобто само собою, що премiя естимулом для письменника, алеж, крiм усього iншого, кожна така винагорода пов’язана з чiткими зобов’язаностями, згiдно зякими, скажiмо, Чарльз Буковскi iне потикавсяб на «Нобеля»… Так само iШевченкiвська… Тобто премiя як стимул для кон’юнктури iдля обмеження творчостi…

– Мабуть, ви маете рацiю. Коли йшлося про те, кому присудити Нобелiвську премiю – Чеславу Мiлашу чи Ярославу Івашкевичу, то премiю дали Мiлашу. За те, що вiн був антирадянським, викладав в американському унiверситетi i на Заходi був бiльше знаний. Тодi як Івашкевич, на мою думку, бiльш талановитий i шанований у Польщi, мав Ленiнську премiю… Тому нi про якого «Нобеля» не мiг думати. Ось вам i ставлення до таланту з погляду кон’юнктури. Звичайно, кожна премiя виставляе певнi обмеження для письменника. Коли йдеться про Шевченкiвську, то найдикiше те, що ii обговорюе величезний загал людей. Якщо вже вибрали тих 10–15 людей i довiрили iм, то вже нехай вони самi… Але оте загальне розмусолення, коли доярки хочуть впливати на лiтературний процес…

– Проте цього року склалося враження, що iШевченкiвський комiтет, iписьменники-претенденти дiйшли до якогось апофеозу…

– Цей рiк для мене, мабуть, уже останнiй. Мае бути iнший склад комiтету, iншого голову шукають… Я був у кiлькох комiтетах: при Гончаревi, Дзюбi i оце за Лубкiвського. Я вже бачив рiзнi варiанти проходження i так далi…

– Стiльки подiй, почуттiв, емоцiй за плечима… Виж бо поет… Можете сказати про себе, як про втомленого романтика?

– Чи я втомлений романтик? Може, я людина, яка втомилася жити. На жаль, розвiялось надто багато iлюзiй. Я iх усiх пережив i бачив, як вони на очах руйнувалися… Можу вiдверто про це казати. І разом з тим стiльки неймовiрно цiкавого i прекрасного iснуе у цьому життi! Знаменитi виставки, якi вiдбувалися в Нацiональному художньому музеi: Пiкассо, Параджанов, Пiросманi, Гойя… Усе це я сприймаю на «повну котушку» – i радiю. Тривожить, що дуже поволi формуеться полiтична система: вона на якомусь первинному освоеннi й заковтуваннi влади i капiталу. Порiвнюю нашу систему з болгарською, польською чи литовською. У мене залишилися контакти по полiтичнiй, лiтературнiй i кiнематографiчнiй лiнii. У нас, на жаль, найпервиннiша субстанцiя – протодемократiя. Через те так важко усе даеться.



Розмовляла Уляна Глiбчук

2008




Статтi та есеi





Духовний меч Григорiя Варсави Сковороди


Вiн приходить до нас сучасником не за примусовим покликом ювiлею, а по святому праву володаря наших душ, за чистоту i благородство яких вiн i досi веде подвижницьке життя-боротьбу. Фiлософ був духовним мечем своеi доби, криця його думки гостра i витвережуюча, войовничий пал – бездонний. Пристрасть агiтатора i полемiста, вириваючись iз теологiчних нашарувань освiти i середовища, доби i рiзнорiдних впливiв, знаходить i в наших посипаних попелом Освенцiма i Хiросiми серцях вдячний вiдгук.

Бодлер у дусi вiрувань своеi доби твердив, що у кожноi людини в будь-який момент життя наявнi два iмпульси, два устремлiння: до Бога – один i до сатани – другий.

Бажання Бога – це духовне пiднесення, бажання сатани – це радiсть падiння в свiт тiла. Сковорода, цей духовний вiкiнг, перебував у станi безперервного пiднесення – вiн вийшов на освоення нових фiлософських материкiв, але, як найбагатший материк, вiдкрив i освоiв самого себе.

Дивуючись йому, його виснажливому максималiзму, який доводив конфлiкт мiж зовнiшньою оболонкою людини i внутрiшнiм духовним ядром до граничноi напруженостi, дивуючись його вражаючим вiдкриттям в iнтелектуальнiй сферi, шукаеш глибинне корiння цього дивного феномена слов’янськоi духовностi. Звичайно ж, цей «пiвденний парадокс» був останнiм могутнiм сплеском Киево-Могилянськоi академii. Дехто з дослiдникiв шукав витоки його кипучого механiзму в конфлiктi мiж варварською структурою характеру козака i «душею еллiна», та вже коли зайшла мова про варварство козакiв, то багато з них закiнчували европейськi унiверситети, та й сама Киiвська академiя в своему розквiтi нiчим не поступалась перед останнiми.





І. Свiт, який його ловив


Життя Сковороди в основному помiстилось у тому часовому обширi, що був позначений царюванням двох жiнок – Єлизавети i Катерини II. Обидвi силою захопили престол i проводили полiтику змiцнення самодержавства i розширення привiлеiв дворянства. Правлiння обох iмператриць позначилось посиленням крiпацтва, яке нiчим не рiзнилось вiд рабства.

Нюанси i подробицi суспiльного життя тiеi епохи входили, хоча i досить опосередковано, в кров i плоть творчостi Сковороди, були тим суспiльно-полiтичним клiматом, у якому виростала i мiцнiла його непересiчна особистiсть.

Пильнiше ж пригляньмося до того свiту, що розкинув був своi тенета на нашого любомудра, уважнiше простежмо, з якоi каторги житейських обставин виборсалось його чисте серце.

Ще в роки дитинства Сковороди перед украiнським панством постало епохальне завдання: навчитись бути справжнiми панами. Виявляеться, здiйснити це було не так просто. Ось вельми цiкавi рядки зi щоденника генерального пiдскарбiя Якова Марковича, якому теж доводилося сушити над цим свою сановну голову: «1736 год, апрель… 1) День и ночь были изрядные, а к свету морозец. 2) Отправлен Шох, а велено ему приездит мая 2-го и привезти ведомост или расположение людям, як робит панщину…»

Закрiпачення селянства на Лiвобережнiй Украiнi було розпочато 1760 року унiверсалом гетьмана Кирила Розумовського. Указ Катерини II 1768 року пiдтвердив цей унiверсал. З травня 1783 року крiпосницький стан було запроваджено остаточно.

Варто згадати слова Енгельса про те, як Катерина II зумiла обвести круг пальця навiть енциклопедистiв i перетворити петербурзький двiр на штаб-квартиру европейського просвiтництва. Старий фернейський мудрець, улесник i хитрун, бог фiлософiв Вольтер то у листах падав на артистично тремтячi колiна перед «мудрою» царицею, Семiрамiдою, «фiлософом на тронi», то позаочi називав ii Cateau – Катькою. Ось зразок вольтерiвського вiрнопiдданого стилю: «Менi невiдомо, за допомогою якого письмового приладдя сусiд ваш, китайський iмператор Кень-Лунь, написав свою прекрасну поему про Мукден, в якiй переконуе своi народи в тому, що прабабкою його була непорочниця. Це не раз уже бувало, а що дуже рiдкiсно, так це те, щоб на берегах Неви була героiня, що затьмарюе героiв Грецii та Риму».

Ця «героiня» на Украiнi закрiплювала класове розшарування i в той же час складала закони рiвностi, перед якими розтоплювались серця Вольтера i Дiдро.

Новиков, виступаючи пiд псевдонiмом у «Трутнi» проти журналу Катерини II «Всяка всячина», намагався розвiнчати полiтичну гру iмператрицi в освiченого монарха, гнiвно таврував крiпосникiв, чиновникiв-здирникiв, а хлiборобiв називав «годувальниками вiтчизни». По розгромi повстання Пугачова, в роки посилення реакцiй, Новиков захопився масонством, «братством всiх людей». Не мiстичнi шукання приваблювали його, а вiра в можливiсть перевиховання людей, розбещених iнститутом крiпосництва. Близько третини всiх книг, виданих у тi роки в Росii, вийшло з друкарень цього великого просвiтителя.

У 1788 роцi Новиков присвоюе побудованiй ним школi назву Катерининськоi i робить напис: «Храм Мiнерви присвячую Мiнервi росiйськiй». Та «Мiнерва росiйська», налякана европейськими подiями, i особливо – пугачовським повстанням, уже не задовольняеться епiграмами на сторiнках свого журналу у вiдповiдь Новикову. Моральнi засоби вичерпанi, тепер владарюе груба сила: пiд нiкчемним приводом порушення регламенту про друк було видано наказ про арешт Новикова. Вести цей процес доручено князям Прозоровському i Шешковському, петербурзькому i московському полiцмейстерам. Та Катерину, яка довгий час була «другом» просвiтителя, раптом осяяла iдея: навiщо взагалi суд, адже вона – iмператриця! – i без всякого судочинства наказуе ув’язнити просвiтителя на 15 рокiв до Шлiссельбурзькоi фортецi. Лише пiсля цього власноручно при допомозi вищезгаданих Прозоровського i Шешковського проводить слiдство, блискуче iлюструючи мудрiсть своеi сентенцii, зроненоi наче спецiально для Вольтера, аби мати славу «вольтер’янки на тронi»: «Лише найбiльш варварське судочинство може допустити слiдство пiсля вироку».

Радiщеву за його розумiння свободи стелилася дорога до Сибiру, а тим часом запряжена в тридцятерик карета ii величностi, обладнана для далекоi подорожi, мчала на Украiну. Кабiнет, салон на вiсiм осiб, столик для гри, маленька бiблiотека (Семiрамiда ж!) – всi зручностi – карета-люкс, та й годi. Фаворит Мамонов поруч, у його вiрнопiдданих очах горить бажання вмить виконати будь-яке розпорядження царицi-матiнки. 14 iнших карет i 124 пiдводи везуть почет.

На станцiях для ночiвлi нашвидкуруч побудованi й умебльованi палаци дерев’янi. У критих галереях на столах рiзноманiтнi напоi. Всюди розкiш i безлад, всюди пишнiсть i незручностi. Канцлер Безбородько приходить у розпач од надмiрних витрат.

Імператриця так багато чекала вiд святого мiста Киева, та мiсцевий губернатор Рум’янцев мало що зробив, щоб зустрiч обставити з належною урочистiстю. На дорiкання фаворита Мамонова фельдмаршал гордо вiдповiв: «Скажiть iмператрицi, що моя справа – брати мiста, а не прикрашати iх». За прикрашання в прямому розумiннi цього слова взявся князь Потьомкiн. З цiеi подорожi символом окозамилювання на довгий час стають так званi потьомкiнськi села. Саме вони увiчнили iм’я катерининського вельможi. Один з помiчникiв Потьомкiна Чертков писав: «Я був у Тавридi з його високiстю на два мiсяцi до приiзду iмператрицi… i запитував себе, що вона може дати ii величностi. Тут не було нiчого. Коли ж ми приiхали сюди з ii величнiстю, то бог вiдае, якi тiльки дива тут сталися, i бiс його знае, звiдки з’явилися тут будiвлi, армii, поселення, татари в багатих шатах, козаки, кораблi. Я ходив неначе ввi снi. Я не вiрив очам своiм…»

Та не могли цi тимчасовi перетворення статися по щучому велiнню; iншi сучасники «потьомкiнських див» писали про те, що дiялося за лаштунками цiеi грандiозноi вистави. «Все це було досягнуто за допомогою насильства i страху i спричинилося до зруйнування кiлькох провiнцiй, – засвiдчуе Ланжерон. – Із заселених губернiй Малоросii, де iмператриця не мала проiздити, вигнали все населення, щоб розташувати його по цих пустелях: тисяча сiл була на певний час позбавлена мешканцiв, яких перевели разом з iхньою худобою на рiзнi тимчасовi станцii. Для них нашвидкоруч побудували села на пагорбах поблизу Днiпра. Коли iмператриця проiхала, цих нещасних малоросiв знову погнали на старi домiвки. Багато померло пiд час перегонiв… Коли я став губернатором цих провiнцiй через тридцять рокiв, я мiг переконатися в достовiрностi всiх подробиць, якi менi спочатку здавалися неймовiрними».

У Днiпровськiй флотилii, що везла iмператрицю до Херсона, було 80 суден, якi обслуговував екiпаж з 3000 матросiв. Три великi розцяцькованi барки пiд вiтрилами пливли попереду на рiвнiй вiдстанi одна вiд одноi: «Дн?пръ» вiз iмператрицю, «Бугъ» – Потьомкiна, «Сновъ» – графа Безбородька, за ними десятки суден з почтом, iноземними гостями, дипломатами. Золото i шовк сяяли на палубах, лунала музика. Кожен з гостей мав на суднi кiмнату й кабiнет з розкiшним урядженням. Цiла флотилiя дрiбних човнiв i шлюпок безперервно сновигала обабiч ескадри.

Три мiльйони коштувала Понятовському зустрiч Катерини в Каневi. Веселий гомiн, музика, пiснi, та вiд того графу Безбородьку не стае веселiше: канцлер iмперii знае, що замiсть чотирьох мiльйонiв, асигнованих на дорожнi витрати, вже давно витрачено вiсiм, а бенкетам немае кiнця-краю. Казна виснажена, зате здивована Європа. Народ заплатить за все.

У 1787 роцi Катерина проiхала через Харкiв. Сковорода, як видно з його листiв, жив цей рiк у селi Гусинцi в родинi Сошальських. До приiзду iмператрицi вiн, очевидно, лишився байдужий, бо нiде не згадуе про подiю, якiй стiльки уваги придiляла офiцiйна преса. Та народнi легенди творять свое. Нiбито Катерина так багато начулася про Сковороду, що захотiла його побачити. Побачила i здивувалася. «Чому ти такий чорний?» – запитала, порiвнюючи в уявi цього засмаглого степового фiлософа з фернейським мудрецем, як називали Вольтера. «Е, вельможна мати, – вiдповiв Сковорода, – хiба ти де-небудь бачила, щоб сковорода була бiлою, коли на нiй печуть та смажать i вона вся в огнi?»

Збереглися й iншi вiдомостi про те, що Катерина зацiкавилася Сковородою. За словами Ф. Н. Глiнки, вона послала йому запрошення переселитись у столицю. Посланець Потьомкiна здибався з фiлософом на околицi села. Вiн сидiв з флейтою бiля дороги. Поруч паслася вiвця господаря, в якого гостював Сковорода. Вислухавши запрошення, вiн вiдповiв:

Скажiть матiнцi-царицi, що
менi моя сопiлка i вiвця
Дорожчi царського вiнця!

Яскравим представником офiцiйноi лiтератури того часу був проповiдник Софiйського собору Іоанн Леванда, що, як i Сковорода, закiнчив Киiвську академiю. Син бiдного киiвського шевця Василя Сiкачки, заплющивши очi на злигоднi народу, з якого вийшов, безсоромно славив вiнценосну правительку. Мовляв, по всiй iмперii мiста всiлякого добра повнi, поля хлiбами вкритi, левади – чередами… i сльози струмками не течуть… Безпека, радiсть, веселiсть усталилися твердо, повсюдно чути голос безтурботного спiввiтчизника, що радiсно вправляеться у дiлах своiх…

Варто порiвняти цю словесну безсоромнiсть з фiлософськими шуканнями Сковороди чи безжальною прозою Радiщева, щоб зрозумiти, яку мужнiсть треба було мати, щоб писати правду.

Усiх барв райдуги не вистачае Іоанну Левандi, щоб розмалювати належним чином найпрекраснiшу катерининську iмперiю.

«Чим же ти бiдна? Чого тобi не вистачае? Чи освiти, чи знань, мистецтв, доблестей, добродiянь, законiв, установ, багатств, достаткiв, жертв, приносiв, честi, поваги, страхiв, слави, перемог, мудрого урядування, безмежних засобiв до безконечного пiднесення твого?…» Епоха Катерини II – це «днi урочистi». Пора владарювання ii – це «пора слави». Селянин мусить бути щасливим, бо хлiб буде приемний монархинi, воiн теж мае бути щасливим, бо гине за царицю-матiнку. Суддi ii – iдеал служителiв закону всiх часiв i народiв, вони не знаються нi з неправдою, нi з хабарництвом (не вiрте Сковородi!), вони «витирають сльози сиротам», iх «неправда боiться», «лжа труситься»!

Та не подумайте, що Іоанн Леванда був одиноким одописцем. Вiн був у доброму гуртi холуiв, що наввипередки один перед одним накладали позолоту на розколотий i розтрiсканий фасад iмперii.

Префект Харкiвськоi семiнарii Андрiй Прокопович царську деспотiю може виправдати фiлософськи, а поняття «свободи», що водило Сковороду немiряними слобожанськими дорогами, схарактеризувати у вiрнопiдданчому дусi з усiею проповiдницькою безпосереднiстю.

Мiсiю фiлософа Андрiй Прокопович вбачав у виправдовуваннi i ствердженнi навколишньоi дiйсностi, та ще в умiннi примусити вiрян з любов’ю носити ярма i бути вiд цього щасливими.

Митрополит Самуiл Миславський, теж сучасник Сковороди, з приводу «найрадiснiшого, найочiкуванiшого» приiзду Катерини II до Киева 1787 року теж розсипав перед Семiрамiдою усе багатство винесених з Киiвськоi академii риторичних фiоритур:

«Якi ж бо спорудимо тобi вiвтарi! Якi ж бо поставимо жертовники! Який фiмiам воскуримо!»

«Воскурiнням фiмiаму» займалась офiцiйна лiтература – це стало ii основним покликанням, ii провiдною тенденцiею…

А в той же час козацька старшина розперiзувалась – вона стала вельможним дворянством. У 1743 роцi в Полуботка було 1269 дворiв крiпосних, у Кочубея – 1193, Рогузинського – 520, Апостола – 518, Корсака – 513, Лисенка – 415, Скоропадського – 405, Галагана – 377, Лизогуба – 362, Безбородька – 252, у Маркевича – 250 дворiв. Та минуло пiвстолiття, i багатства виросли неймовiрно – воювали за кожну живу душу, вiльну душу робили крiпосною, болото неволi стояло в горлi народу, але позбутись його було несила. Коли бунчуковий товариш А. Свiчка в 1743 роцi мав 24 двори, то його син П. Свiчка в 1792 роцi мав уже 4945 селянських душ. Дiти козака Грицька, за панським наказом, гарапникували на конюшнi дiтей колишнього козака Степана – i не скоро ще народиться у Моринцях хлопчик, який буде козачком у пана Енгельгардта. Це вiн, змужнiвши, кине в обличчя можновладцям гнiвне застереження: «Схаменiться, будьте люди, бо лихо вам буде!»

Моральний розклад суспiльства, пияцтво, хабарництво досягли свого апогею. Ще останнiй гетьман Кирило Розумовський в окремому унiверсалi попереджав:

«Його ясновельможностi власними спостереженнями зауважено, що в народi малоросiйському винокурiння такоi сили набрало, що од великого до найменшого господаря всi, без розмежування чину й гiдностi своеi природноi, однаково винокурiння чинять по всьому малоросiйському краю, так що лише той вина не курить, хто мiсця для винницi не мае: од чого хлiба, в Малiй Росii уродженого, настiльки величезне щорiчне понищення бувае, що ця краiна, на вiдмiну вiд iнших, на випадок недороду небезпекою голоду загрожена мусить бути».

Додаються i конкретнi приклади винокурноi загрози. Ось вiстка з батькiвщини Сковороди, з Лубенського полку: «…Полковник лубенський Кулябка донiс ясновельможностi, що багато козакiв з його полку, не маючи власного свого потрiбного хлiба, закуповують його по торгах дорогою цiною i вино курять не для якоi користi власноi, але ради одного пияцтва, i лiси своi вирубкою для винокурiння спустошують так, що i для опалення в хатах ледве що лишаеться. Та й козаки, що винокурень власних не мають, в iнших беруть вино вiдрами i барилами, вишинковують до занепаду i пияцтвом краiну виснажують».

Пияцтво за часiв Сковороди було поширене i в монастирських стiнах, як i iншi ганебнi атрибути тогочасних суспiльних вiдносин, – хабарi, пiдкупи, здирства.

Молодша братiя ходила навшпиньках перед старшими. Хабарi доводилось давати не лише владицi, але i його келейникам, пiвчим, навiть фурманам i кухарям. Так робив, наприклад, iгумен Новгород-Сiверського монастиря Євстафiй Пальмовський стосовно чернiгiвського архiерея. У «реестрi» витрачених отцем iгуменом у Чернiговi грошей було записано:



«Куплено вина отцю архiмандриту Троiцькому кварт чотири i три чвертки; кожна кварта по двадцять вiсiм копiйок, разом грошей один карбованець тридцять одна копiйка.

Дано пiвчим великим карбованець та малим двадцять п’ять копiйок, разом грошей карбованець двадцять п’ять копiйок.

Пономарям катедральним дано копiйок десять.

Куплено отцю намiснику катедрального на поклiн булок за чотири копiйки.

Дано конюхам архiерейським грошей двадцять копiйок.

Кухарям архiерейським грошей двадцять копiйок.

Пiднесено його преосвященству отцем iгуменом Паiсiем iмперiала в десять карбованцiв…»


Нiщо так чудодiйно не впливало на духовну машинерiю тогочасного суспiльства, як оце старанно розписане i регламентоване грошове мастило, яким змащувалися всi маховики i шестiрнi, всi гвинти i гаечки величезноi машини духiвничого клану.

І от серед такого морального занепаду, наче демонструючи невмирущу життеву силу народу, народжуються люди дивноi духовноi чистоти!

Сковорода розкривае сучасникам безцiннi скарби власноi душi, даючи iм духовну поживу, а безстрашний лицар Семен Гаркуша утверджував справедливiсть силою, забираючи в багатого i вiддаючи бiдному.

Гаркуша теж учився в Киiвськiй академii i в класi фiлософii був одним з перших. На фiлософських диспутах вiн перемагав своiх супротивникiв. Сучасники Гаркушi, за свiдченням Г. Данилевського, говорили про нього, нiби вiн, обдарований чистим i здоровим розумом, дивився на свiт без упереджень, спiвчував пригнобленим, будь-яке насильство його обурювало. Вiн вiдчував у собi покликання викоренити зло, забрати в сильного можливiсть знущатися над слабшим.

Як пише Квiтка-Основ’яненко: «Гаркуша, запалений на викорiнення зла, виходить на дiло. Вiн не вбивае, але, дiзнавшись про хабарництво суддiв, про iхню зажерливiсть i несправедливе управлiння, з’являеться, виставляе перед ними злочинства, неправди iхнi, намагаеться навести iх на справжнiй шлях переконаннями, умовляннями, погрозами… Кажуть, Гаркуша – грабiжник. Ось iз якою метою забирае вiн у декого його маеток. Почувши про купця, що зiбрав, або, вiрнiше сказати б, зiдрав, з чого лиш мiг зiдрати, величезне багатство i не пускае його на загальне благо, або, провiдавши про злочинного лихваря, який скористався слабкiстю ближнього i розорив його непомiрними процентами i надмiрними нарахуваннями, – Гаркуша з’являвся перед такими, забирав неправедно ними нажите, брав собi, та не для себе. Вiн iздив сам i, маючи велику кiлькiсть у всьому тутешньому краi вiрних людей, дiзнавався про бiднi сiмейства, погано влаштованi…»

Як бачимо, Гаркуша взяв на себе затяжку мiсiю унормовувача розподiлу матерiальних благ у суспiльствi. Та державна машина скрутила в’язи удосконалювачу суспiльства. Гаркушу було спiймано i заслано до Сибiру. Сковорода ж мав обминути всi Сцiлли i Харiбди тогочасного законодавства, щоб донести до народу свiй iдеал вiльноi людини у вiльному суспiльствi – республiцi.




II. Людина, яку ловив свiт


Передусiм уважно придивiмося до автопортрета Григорiя Сковороди 1783 року, який постае перед нами зi слiв архангела Гавриiла:

«Братiе моя люб’язна! Одвернiть очi вашi ангельськi од содомлян i придивiться-но до цього мандрiвника на землi, що гряде перед вами. Вiн крокуе з жезлом веселими ногами урочищами i спокiйно виспiвуе: «На землi я пришелець, не сховай вiд мене заповiдей твоiх».

Спiваючи, повертае зiр то праворуч, то лiворуч, то на обрiй; то на горбi спочивае, то бiля джерела, то на травi зеленiй; iжу споживае непритворну, але вiн iй сам, як мистецький спiвак пiснi простiй, смаку додае.

Спить вiн пресолодко i тими ж Божими видiннями ввi снi чи поза сном насолоджуеться. Встае на свiтанку свiжий та надiями сповнений…

День його – вiк його i есть наче тисяча лiт, i за тисячу лiт нечестивих не продасть його. Вiн по свiтовi найзлиденнiший злидар, але по Боговi – багатир з найбагатших.

Чи не чуете, що сей пiшаниця спiвае?

Та як же не чувати? – вигукнули архангели. – Вiн руками вимахуе i пiсню отую спiвае: «На шляху зустрiчей твоiх насолоджуюсь, як у багатствi всiлякому».

Вiн единий нам е наймилiшою для очей вiдрадою поза всiма содомлянами. Ми ж бо його спiзнали. Це ж е друг наш – Даниiл Варсава».

Так з космiчних висот, iз щирою веселiстю диригуючи сонмом архангелiв, творить Сковорода свiй автопортрет, поеднуючи земне з небесним. По своiй духовнiй силi вiн дорiвнюе мистецьким характерам дантiвськоi амплiтуди.

Як же нам створити портрет фiлософа? Яким рентгеном просвiтити товщу столiть? З яких незамулених джерел можна найдостовiрнiше дiзнатися про Сковороду – людину, приналежну своему часовi i своiм обставинам? Який був у нього характер? Як вiн усмiхався, коли любив, i як стискувалися у нього кулаки i сходилися брови на перенiссi, коли ненавидiв? Як жива людина поступово перетворювалась у людину-легенду?

Такими джерелами перш за все е його твори, особливо – вiршi та листи. За вiршами можна визначити биття його могутнього серця – апогеi знесень i крутоспади видно з його «Саду». Нiщо iнше, як листи, не дае вiдчути так реально його iнтимнi сфери, дивовижне багатство його серця, яке бувае то вiдчайдушно вразливим, то унiверсально чистим, осонценим зсередини.

Спогади сучасникiв у багатьох випадках можуть наблизити нас до Сковороди, незважаючи на те, що подекуди вони i затьмарюють його образ то нерозумiнням основноi сутi мандрiвного фiлософа, то педалюванням на якихось незначних рисах його життя i побуту. Проте все, до найдрiбнiших нюансiв, для нас цiкаве i важливе; часто за незначущими, здавалося б, штрихами його особистостi проступае весь фiлософський обшир мудреця з його глибинною людинолюбною суттю.

Отож зберемо найважливiше в спогадах i листах, принесемо багато дзеркал, щоби з безлiчi вiдбиткiв постала жива людина – вийшла з колажу спогадiв, виринула з хвиль вiчностi.



Першим друкованим спогадом про поета були рядки харкiвського професора В. Масловича в книжечцi про байку та байкарiв у рiзних народiв: «Сковорода – стоiк, фiлософ, або Харкiвський Дiоген, не уславлений в жоднiм часописовi, але все ж поважаний тими, хто шануе добродiйне та тверезе життя людей. Його розмови завжди були на взiр притч i являли собою приемну повчальну науку. Сковорода мав друзiв, вони хотiли дарувати йому щось, але зрiдка траплялося кому здiйснити свое бажання. Сковорода приймав деколи подарунки вiд приятелiв, щоб у ту ж мить вiддати вбогим. Стоiк нiчого не потребуе. Розум його мав певний дотеп. Вiн залишив чимало вiршованих творiв. Але тяжко вiдшукати iх. Не позбавлена вартостi вiдома пiсня його: «Всякому городу…», яку спiвають тутешнi слiпцi, завжди певнi того, що iм заплатять за неi. Але ця пiсня зiпсована ними без жодного милосердя. Така доля всiх переказiв».

Доктор фiлософii Гесс де Кальве надрукував статтю про Сковороду в 1817 роцi, всього через 23 роки пiсля смертi великого мислителя. Хоч у нiй багато фактичних помилок, але вона цiкава нам тим, що тут зафiксовано уявлення про Сковороду його сучасника, на якi впливала епоха, до котроi обидва належали.

«Сковорода нiколи не знав, – пише Гесс де Кальве, – анi хвороби, анi скрути, анi чужоi помочi». Ми-то вже добре обiзнанi з рiзними перипетiями сковородинськоi долi, яка пiдносила йому i хвороби, i злигоднi, i скруту, з якоi його витягали друзi. Та це категоричне твердження сучасника цiкаве тим, що грунтуеться на народному уявленнi про Сковороду як про людину, абсолютно незалежну вiд чинникiв цього проклятущого свiту. І не хворiв вiн, нiяких скрут не зазнавав, i чужоi помочi не потребував – прямо казкова iстота, а не звичайна собi земна людина!

«Інший анекдот, – пише Гесс де Кальве, – вказуе на скромнiсть Сковороди. Багато людей бажало познайомитися з ним. Одних спонукало до цього благородне почуття, а iнших – щоби з нього подивуватись як з рiдкiсноi людини, вважаючи, що фiлософи е родом орангутангiв, яких показують за грошi. В Таганрозi жив Г. І. Ковалинський, вихованець Сковороди (брат М. І. Ковалинського). Щоб провiдати його, вирушив наш мудрець у дорогу, в якiй, як вiн сам казав, забарився бiльше року. Коли ж вiн прибув до Таганрога, то учень його зiбрав багато гостей, з-помiж яких були i дуже знатнi люди, що хотiли познайомитися зi Сковородою. Але той, будучи ворогом пишностi й багатолюдностi, лиш тiльки запримiтив, що такий натовп милостивцiв зiбрався з нагоди його прибуття, вiдразу ж залишив кiмнату, i, на загальну досаду, нiхто не мiг його вiдшукати. Вiн заховався в повiтцi, де лежав у закритiй кибитцi аж доти, доки в будинку запанувала тиша».

Сковорода, як твердить Гесс де Кальве, мав нахил до мiстики. Мрii нiбито часто заводили його до стану несамовитостi та робили забобонним, але вiн ховався зi своiми мрiями i нiколи не висловлював мiстичних думок. Як бачимо, виходить парадокс, бо не можна звинувачувати фiлософа в тому, чого вiн не казав. Але цiкавим тут може бути свiдчення сучасника про обережнiсть Сковороди.

Гесс де Кальве закiнчуе свою статтю такими показовими висновками: «Тверезiсть, любов до людей, покiрнiсть долi та власнiй Мiнервi, тобто розумовi, були визначальними рисами всiх його вчинкiв. Вiн помер спокiйно, без допомоги лiкарiв i з надiею на майбутне. Всi, хто його знав, шкодували за ним. Проста мурiгова могила вкривае його кiстки, але вона викликае бiльше поваги, нiж iнший величезний пам’ятник. Вiн писав багато, й вiршi його зробилися народними пiснями, твори його переховуються у рiзних осiб, i мiж ними е гарнi поезii».

У той час, коли Сковорода пiшки мандрував вiд одного свого приятеля до iншого, залишав одну пасiку, щоб зупинитися на iншiй, його кощаву постать обсипало пилюгою, що ii здiймали брички й берлини, в яких багате слобожанське панство часто везло до своiх маеткiв закордонних учителiв. Серед них був i вiдомий тодi педагог-гувернер, швейцарець за походженням Вернет, який пiзнiше стане досить популярним письменником на Слобожанщинi. Сковорода назве його «мужчиною з жiночим розумом та дамським секретарем». І треба було мати авторитет Сковороди, щоб отримати позитивну характеристику з уст цього «дамського секретаря», дуже, звичайно, ображеного на такi слова. «Вiн, – пише Вернет, – був мужем мудрим та вченим, але вередливiсть, надмiрне самолюбство, що не терпить жодного заперечення, слiпа покора, що ii вимагав вiн вiд тих, хто слухав його (magister dixit), затьмарювали сяйво його хисту та зменшували користь, якоi суспiльство могло сподiватися вiд його здiбностей. Вiн був необробленим коштовним каменем, що потребуе руки вмiлого майстра. Йому слiд було б, за порадою Платона, який слова своi стосував до Ксенократа, частiше приносити жертву грацiям. Справдi, у небiжчика Сковороди не вистачало анi толерантностi до чужих думок, анi терпiння, що так потрiбне для вишукування iстини та при вихованнi молодi. Смак його не був очищений, як це помiтно з його творiв. Вiн був запальним та пристрасним, занадто пiддавався силi перших вражень, переходив вiд однiеi надмiрностi до iншоi. Вiн любив та ненавидiв без достатньоi причини, а iстина в його устах, не прикрита приемною заслоною лагiдностi, вибачливостi та ласкавостi, ображала того, до кого була звернена, та не досягала нiколи мети, поставленоi вчителем. Я не знаю, як вiн устиг викликати у своiх учнiв таку любов до себе. Може, страхом, пересудом та силою звички? О, чи немае пак таемноi причини, вiд мене захованоi? Бо безкорисливiсть та цiлковите вiддалення Сковороди вiд багатства не зробилося, наскiльки менi вiдомо, спадщиною жодного з панегiристiв цього безсребреника… Але однаково помиляються як тi, хто не вiддае належноi справедливостi здiбностям та знанням Сковороди, так i тi, хто порiвнюе його iнодi з Ж. Ж. Руссо, першим прозаiком цього столiття: можна порiвнювати iх хiба що у дивовижному та дикому пожиттi, у безкорисливостi та в певного роду нарiканнях i мiзантропii. Правдивiше, Сковорода займае мiсце помiж Дiогеном та Кратесом. Дiоген зi всiх грецьких народiв лише спартанцiв вважав за людей. Сковорода переважно любив украiнцiв та нiмцiв. Я був тодi ще молодий, але вже мiг помiтити, що слава частенько пiдлягае затемненню, коли трапиться пiзнати ближче сам предмет. Зрештою, я шаную пам’ять Сковороди, схиляюся перед його чеснiстю та безкорисливiстю; я не перестану величати похвалами його щирiсть та замилування в природу. Я шаную Сковороду i вiдчуваю у себе нахил наслiдувати його в дечому».

Варто вiдзначити, що характеристика з вуст людини ображеноi мае ту важливу для нас особливiсть, що вона освiтлюе в особистостi Сковороди тi гранi характеру, про якi друзi намагались принаймнi не згадувати.

Звинувачення, якi висунув Вернет на адресу фiлософа, – у самолюбствi, що не терпить жодного заперечення, у слiпiй покорi, якоi начебто вимагав вiн од слухачiв, – ми можемо легко скасувати, сприйнявши цi риси характеру Сковороди як переконанiсть в iдеалах, якi вiн проповiдував, адже його менторство пiдкрiплювалось постiйним узгодженням вчення i життя.

Якби, проповiдуючи iстини з усiею притаманною йому пристрастю, Сковорода мав загортати гострi леза своiх виболених резигнацiй в ряхтiючi шовки дамськоi казуiстики, то не був би вiн тим, ким е для нас сьогоднi, ким був для своiх учнiв!

Вернет i Сковорода були вчителями на Слобожанщинi. З якою заздрiстю говорить швейцарець про любов учнiв до його колеги! Але чи мiг мрiяти Вернет про щось подiбне стосовно своеi особи? Пiзнiше, посилаючись на афоризм Сковороди, що Бог створив потрiбне i корисне неважким, Вернет зробить висновок: треба любити тих, у кого обiдаеш, i завжди бути задоволеним iз себе! Не дивно, що ця типово споживацька фiлософiя не могла викликати у Вернетових учнiв до свого вчителя тих високих i чистих почуттiв, якi були, наприклад, до Сковороди у М. Ковалинського чи Я. Правицького.

Часто таке обожнювальне ставлення до фiлософа переходило вiд батька до сина, про що можемо дiзнатися з листа Сковороди до Ф. Диського, якому фiлософ посилав свого «Убогого Жайворонка»: «Іване, батько твiй на сьомому десятку цього столiття (в 62-му роцi) в мiстi Куп’янську, вперше глянувши на мене, полюбив мене. Почувши iм’я, вискочив i, наздогнавши на вулицi, мовчки в обличчя дивився менi й проникав, наче спiзнаючи мене, таким милим поглядом, що до сьогоднi в дзеркалi моеi пам’ятi як живого його бачу. Воiстину провидiв його дух ще до народження твого, що я тобi, друже, буду корисним. Бачиш, як далеко прозирае симпатiя! Се нинi пророцтво його збуваеться! Прийми вiд мене маленького цього порадника: дарую тобi Убогого мого Жайворонка».

Як свiдчать сучасники, Ф. І. Диський до пам’ятi Сковороди мав благоговiйну пошану, а поетовi твори були його найулюбленiшим читанням.

Дослiдженням особистоi вдачi Сковороди займався в молодi роки вiдомий славiст І. І. Срезневський. 1883 року в збiрнику «Утренняя звезда» з’явилися «Уривки з записок про старця Григорiя, украiнського фiлософа». Для нас вони цiкавi не тiльки оригiнальними поглядами самого Срезневського на особу Сковороди, а й тим, що в iх основi лежать перекази та розповiдi людей, якi знали Сковороду. Яким же постае фiлософ з-пiд пера Срезневського?

Людина з розумом, але пригнiчена мiстицизмом, завжди похмура i постiйно самотня, гордовита i себелюбна. Вирiс цiлковитим сиротою, звiдси й самотнiсть, а з нею i меланхолiя – серце його перестало бути чутливим (це в Сковороди, який в останнiй рiк свого життя, будучи вже слабий, пiшки в лиху годину йде до свого улюбленого учня М. Ковалинського!). Так з’явилося в нього холодне вiдчуття вiдчуженостi до людей. Яким шляхом простувала доля Сковороди, таким шляхом iшов i розум його: в юностi вiн був бадьорий та жвавий, а потiм став важчати, дичавiти, аж поки не пiрнув у похмуру безодню мiстицизму. Срезневський намагаеться по-своему пояснити вiдлюдькуватiсть фiлософа – нi, вiн не зневажав людей, вiн бажав iм добра, але боявся iх, тож iз жаху перед людиною та ii вчинками Сковорода став самотнiм.

Але з першою рисою важко узгодити другу: дух сатиризму. Адже сатиризм – завжди е активне ставлення до свiту. Срезневський вважае, що Сковорода скрiзь знаходив або, краще сказати, намагався знайти поганий бiк, i це завжди принижувало його високi прагнення до загального добра. Причиною сатиричного ставлення до життя теж начебто були перипетii його долi, яка була для нього мачухою. Звiдси його безтурботна байдужiсть споглядальника, незалежнiсть думок, химернiсть вчинкiв.

Звичайно, Сковорода був самiтником у кращому розумiннi цього слова. Це було самiтництво покликання, а не самiтництво ущемленостi. І, безперечно, це було усамiтнення од лихого й жорстокого свiту XVIII столiття, од пихатих i титулованих, але не од принижених i пригноблених.

Щоб переконатись, що самiтнiсть Сковороди не була ущемленою, варто послухати його самого, як вiн учить свого молодшого друга М. Ковалинського, наголошуючи саме на контактi з людьми.

«Ти уникаеш юрби? Додержуй мiри i в цьому. Хiба не дурень той, хто уникае людей так, що зовсiм нi з ким нiколи не говорить? Божевiльна така людина, а не свята. Дивися, з ким ти говориш, з ким маеш справу. Ти постиш? Хiба не здаеться тобi несповна розуму той, хто зовсiм нiчого не дае тiлу або подае йому лише щось отруйне? Зменшуй зайвину iжi, щоб осел, тобто плоть, не розпалювалася, з iншого боку, не мори його голодом, щоб вiн мiг нести iздця. Такi тi прекраснi речi, якi без мiри стають дуже поганими. В такому вiцi, як твiй, бувають такi, що надмiрно вiддаються вину, i такi, якi надмiрно захоплюються кiньми i собаками або розкiшним способом життя. Бувають, навпаки, такi, якi ведуть занадто суворе життя. Звiдси це найпрекраснiше i божественне правило: нiчого надмiру».

Звинувачення в сатиризмi не потребуе оскаржень. Проте мотивувати цей сковородинський комплекс лише особистими причинами – аж занадто недостатньо: в поетовi перетоплювалось презирство багатьох тисяч i тисяч пригноблених i покривджених. Їдка сiль мужицьких дотепiв iнколи латинiзувалась, а iнколи шмагала з усiею слов’янською вiдвертiстю.

Та все ж захоплений Срезневський за законом часовоi близькостi не все бачить в особистостi фiлософа.

«У своiх творах, у своiх листах i бесiдах, у притчах народу Сковорода шукав одного, прагнув до одного – висловити свою душу, не бiльше. Думи, виплеканi цiлим життям у мозку його, усвiдомленi з усiм фанатизмом самопереконання, пройнятi глибокою вiрою, як правило, винесенi ним iз багаторiчних, часто жорстоких випробувань, – вони були для нього не думами холодних розмислiв, але думами-почуттями, якими дихало його серце. Довго хованi й тим глибшi, вони тягарем були в його душi – своiй похмурiй в’язницi, мучились у неволi, рвалися на волю, i Сковорода то хапався за перо письменника, то з усiею простодушнiстю дитини забувався в уснiй чи письмовiй бесiдi з друзями, то ще з бiльшою простодушнiстю пiдносив свiй голос серед натовпу народу, висловлював себе своерiдно, дивно, химернувато, незрозумiло для смислу звичайного, i хоча рiдко зрозумiлим був, та завжди захоплював своiм щирим, непiдробним, полум’яним красномовством.

Сковорода захоплював своiм красномовством, але не способом життя i дивацтвами. Сковорода скоро дiзнався про це i: з одного боку, намагався, шукав випадку захоплювати, писав багато, говорив часто; з другого боку, хоча i не гадав за норовистiстю характеру перемiнити спосiб життя, облишити дивацтва, до яких звик, але прагнув виправдати себе, захистити вiд обмов людей, що судили про нього лише за його зовнiшнiстю, i, захищаючи себе, iнодi прагнув примусити наслiдувати себе, – ось чому вiн мiг здатися iншим чимсь на взiрець народного вчителя. «Так, так, вiн був народним учителем, – казали. – Вiн носив мужицьку свиту, вiн збирав навколо себе натовп простолюдинiв i розповiдав iм повчання».

Та чи проникали в душу натовпу його повчання, чи мали вони на нього якийсь вплив, на його поняття про добро i зло, про iстину i неправду, на його мораль? Про це не думали, не думали, що вiдповiдь на таке питання може бути негативною».

Та марнiсть цих побоювань тепер очевидна. Сковорода закарбувався i в пам’ятi народнiй, i в лiтературi не як химерна, дивакувата постать, а як справжнiй учитель народу, який вiдкрив кожному величезний, майже не освоений материк – власну душу. Не можна погодитись i з тим, що Сковорода не захоплював своiм способом життя, який асоцiювався, звичайно, з його дивацтвами. Саме цей спосiб життя був пробним каменем його повчань. Вiн дратував одних i захоплював iнших непереборною силою особистого прикладу. Що ж до мимовiльностi його педагогiчного покликання, то варто лише згадати про комплекс стосункiв Сковороди з М. Ковалинським чи Я. Правицьким, чи створену фiлософом атмосферу, в якiй розвинулась дiяльнiсть М. Каразiна, пов’язана з вiдкриттям Харкiвського унiверситету, як поняття про Сковороду-вчителя набирае вагомого змiсту.



Людина, яку ловив свiт i не мiг зловити, все ж таки була впiймана. Сковорода потрапив у мiцнi лабети дружби. Це була любов старшого до молодшого, вчителя до учня, вiдданiсть однiеi людини iншiй. Листи Сковороди до М. Ковалинського дихають таким палким почуттям, що, здаеться, нiби то змучена безсонними ночами самота простягае тремтячi руки до юного друга:

«Адже заради тебе, одверто кажучи, заради тебе одного я залишив мiй такий приемний спокiй, пустився на життевi хвилi, протягом двох рокiв зазнав стiльки ворожнечi, зiткнувся з такими наклепами, з такою ненавистю. Інакше нiякий архiмандрит або настоятель монастиря не вiдiрвав би мене вiд найсолодшого спокою на шкоду моiй репутацii i здоров’ю, коли б значно ранiше iх наполягань i вимог я не побачив тебе, коли б з першого погляду ти не полюбився б так моiй душi. Я думаю, ти пам’ятаеш, як я був обурений, коли тебе вiдвертали вiд занять грецькоi мови i, особливо, коли тебе запрошували до панського двору, коли ти мало не зробився викладачем нiмецькоi мови, – як тодi, повторюю, я обурювався? Так бувае, коли в левицi вiдбирають ii малят або у чадолюбивоi жiнки вiднiмають ii дитину. І я зазнав цих почуттiв тому, що бачив, як недалеко ти був од загибелi, коли б став учителем або офiцiйним учителем iноземноi мови у панському дворi. Всi дивувались, пiдозрювали, а моi вороги з мене смiялись – у чому справа, чому я пiклуюсь про тебе бiльше, нiж про рiдного брата».

Найжаданiший друже, мiй скарбе, найблагороднiший, моя радiсть, найдорожчий, друже еллiнiв i любителю муз, найдорогоцiннiший, найулюбленiший, багатший за царiв усього свiту, вiльнiший, нiж сатрапи, найбезпечнiший у спокоi, мiй брате, найдорожча менi iстото, наймилiший, любима моя цикадо i найдорожча мурашко, – нема кiнця-краю у вишукуваннi найдобiрнiших звертань, найнiжнiших iмен – i все у вищоступенi почуття, у вищому знесеннi серця – desideratissime, incundissime, carissime, mellitissime, dultissime.

Так, лист за листом розкривае Сковорода багатющi поклади своеi душi, так, з усiх дзеркал дружби й любовi виникае усмiхнене i щире обличчя учителя-друга.

А ось вiдверта самохарактеристика, яка багато може пояснити в перебiгу його бурхливого, невпокiйливого життя: «…Я знаю, така вже моя натура, що, будучи в станi великого гнiву, я вiдразу стаю лагiднiшим навiть по вiдношенню до найлютiших ворогiв своiх, як тiльки помiчаю хоча б незначний вияв прихильностi до мене. Як тiльки ж помiчаю, що хтось мене любить, я готовий вiддати йому половину днiв життя мого, якщо б це було можливим i дозволеним, зрештою, хто добровiльно заради друга наражаеться на небезпеку, той певним чином нiби витрачае свое життя для нього. Інодi може здатися, що я гнiваюсь на найдорожчих менi людей: ах, це не гнiв, а надмiрна моя гарячковiсть, викликана любов’ю, i прозорливiсть, тому що я краще вiд вас бачу, чого треба уникати i до чого прагнути. Отже, коли я усвiдомлюю самого себе, поки душа керуе тiлом, я буду дбати лише про те, щоб всiма засобами здобути любов благородних душ. Це мiй скарб, i радiсть, i життя, i слава».

Де ще виразнiше можна прочитати домiнанту життя Сковороди, його намагань, його помислiв – здобуту любов благородних душ!

Як не подивуватись чистотi характеру, прозорiй джерельностi стосункiв учителя i учня, свiтлосяйностi душевноi сфери поета-фiлософа! Варто лише вчитатись в один iз його листiв до молодшого друга – незатьмаренi скарби серця плинуть на нас iз силою непереборною, апогей радостi людських стосункiв настiльки й сьогоднi приголомшливий, настiльки й нинi очисний:

«Здрастуй, Михайле, друже еллiнiв i любителю муз! Ти мене вчора питав, коли виходили з храму, чому я всмiхнувся i нiби смiхом привiтав тебе, хоч я лише злегка посмiхнувся… Тобi здалося, що я смiявся бiльше, нiж це було насправдi. Ти питав, а я не казав тобi причини, та й тепер не скажу: скажу лише те, що смiятися можна було тодi, можна i тепер, всмiхаючись, я писав цього листа, i ти, я думаю, його читаеш з усмiшкою, i, коли ти мене побачиш, я боюся, що не втримаешся вiд усмiшки. Але ти, о мудрець, питаеш про причину. Однак скажи менi: тобi подобаеться, так би мовити, тобi усмiхаеться один колiр бiльше, нiж iнший, одна рибка бiльше, нiж iнша, один покрiй одягу усмiхаеться, iнший – нi, або усмiхаеться в меншiй мiрi, нiж iнший. І я тобi поясню причину вчорашньоi усмiшки. Адже смiх (ти не смiйся в той момент, коли я говорю про смiх!) е рiдний брат радостi, що часто замiняе ii, якщо не помиляюсь, вiдомий смiх Сарри: («См?х мн?> сотвори Господь»). Бо Ісаак по-еврейському означае: «посмiхаеться», а це слово замiняе також i смiх. Тому, коли ти питаеш, чому я смiюся, ти нiби питаеш, чому я радiю. Значить, i причину радостi, в свою чергу, тобi сказати? О безсоромна вимога! Ну що ж! Вiзьмемося за цю справу за допомогою муз. Якщо не вистачить часу для цього, вiдкладемо на завтра. Але ти, напевно, уперто домагаешся причини, як пожадливий кредитор вимагае у боржника його борг. Отже, ти питаеш, чому я був веселий учора? Слухай же: тому що я побачив твоi радiснi очi, я, радiсний, вiтав того, що радiе радiстю. Якщо тобi ця причина моеi радостi видасться несправжньою, я вдамся до iншого засобу. Я тебе уражу твоiм же мечем, питаючи, чому третього дня в храмi ти перший мене привiтав усмiшкою? Чому ти менi посмiхнувся? Скажи, мудрець, я вiд тебе не вiдстану, чи пам’ятаеш ти?…

Саме коли кiнчив писати про смiх, прибув наш тричi жаданий Гриць, якого я з охотою обiйняв».

Тричi жаданим Грицем був хлопчик-посланець, який носив пошту мiж двома друзями.

У цiй одi радостi вiдчутне прискорене биття пульсу автора, який з нетерпiнням очiкуе вiстки вiд друга i не може стримати палу свого серця. З трепетом входиш в цю надзвичайно прозору рiку людськоi радостi, яка обмивае тебе своiми тужавими сонячними хвилями, i дивуешся високiй цнотливостi духу i дитиннiй цiльностi Сковороди, беззастережнiй вiдвертостi його душевного складу. Напоений сонцем, легiт Полтавщини i Слобожанщини наче вiбруе в переливах його характеру.

Ковалинський порiвнюе внутрiшнiй дух Сократа, його iнтуiцiю, так званий генiй, з духом Сковороди. Коли Сократа засудили до страти, його друзi радили йому написати промову, в якiй би вiн виправдався перед суддями. «Я декiлька разiв брався за неi, – вiдповiв Сократ, – але генiй завжди менi в тому перешкоджав. Може бути, Боговi бажано, щоб я помер нинi смертю легкою, поки не прийду в старiсть, обтяжений хворобами i немiчний».

Внутрiшнiй неспокiй, загострене передчуття завжди були вирiшальними в поведiнцi Сковороди в критичних ситуацiях. Інколи вони виглядали, як на позiр, надто банальними, i сум’яття фiлософа дивувало близьких i друзiв. Ще раз згадаемо той випадок, коли Сковорода у 1770 роцi несподiвано виiхав з Киева, вiдчувши запах трупiв. За два тижнi, коли пiп гостював уже в Охтирцi у свого приятеля архiмандрита Венедикта, туди дiйшла чутка, що страшна моровиця косить людей у мiстi над Днiпром. Почуття вдячностi своему внутрiшньому голосу було таким величезним, що через двадцять чотири роки пiсля цiеi оказii фiлософ розповiдав про неi своему учневi з усiма подробицями душевного зворушення: «Перше вiдчуття, яке я зрозумiв серцем моiм, була якась розкованiсть, свобода, бадьорiсть, здiйснена надiя. Увiвши в цю схильнiсть духу всю свою волю i всi своi бажання, вiдчув я всерединi себе надзвичайний рух, який ущерть переповнював мене силою незрозумiлою. Миттю якийсь найсолодший потiк наповнив душу мою – од нього вся середина моя вогнем спалахнула, i, здавалось, по жилах моiх полум’яна течiя не спинялась у круговоротi. І я почав не ходити, але бiгати, начеб носило мене якесь захоплення, i не вiдчував я нi рук, нi нiг, начебто весь я складався з вогненноi речовини, що носиться в просторi буття. Весь свiт щез передi мною: саме почуття любовi, благонадiйностi, спокою, вiчностi оживляло iснування мое. Сльози текли з очей моiх струмками, наче розливалась якась зворушлива гармонiя на все буття мое…»

Сковорода був людиною свого часу, свого оточення i побуту, на яку впливали повiр’я його доби, увесь рiзногатунковий комплекс тогочасного життя: «…Демон печалi став надзвичайно мене мучити – то страхом смертi, то страхом нещасть, якi мають статися. Я прямо став мiркувати таким чином: переяславськi мишi були причиною того, що мене викинули з великими неприемностями iз семiнарii.

Пiсля того як ви вчора розiйшлися, коли я лiг спати, увi снi мене стало переслiдувати бiсеня. Я втiкаю, воно нападае на тебе (Ковалинського), поки я допомагаю тобi, воно знов на мене нападае, я вислизаю i ледве врятувався. Снився менi й iнший сон, безперечно, бiльш заспокiйливий, як я думаю, здоровий, який свiдчить про те, що розум повертаеться в звичайний стан. Менi снилося, що я з надзвичайно цiнним, мистецьки оздобленим срiбним списом упевнено йду до якогось розкiшного палацу, причому на вартi всюди стоять охоронцi, якi слiдкують за тим, щоб менi нiхто не насмiлився перешкодити. Коли я дiйшов до прекрасних дверей палацу, мене якiсь люди почали просити перекласти i прокоментувати декiлька вiршiв поета (не пам’ятаю, якого), якi служать для того, щоб розганяти нудьгу. Я почав i пролив багато слiз, вигукуючи: «Кто мн? даст море слез?»

Сковорода згадуе один iз своiх найбiльш довершених творiв, який можна було б назвати «Молитвою слiз» i який сучасною украiнською мовою звучав би так:

Хто дасть менi хоча б сльози,
хто дасть менi сльози дощевнi?
Хто дасть менi моря грози,
хто дасть менi рiки плачевнi?

Да грiх ридаю
І омиваю,
У многоводних
Сльозах несходних
Не почивши.

Моi грiхи препекельнi
да ж палили очi моi роками,
Серце висхло ожорсточене,
мов адамант-камiнь.

Слiз менi он як бракуе,
Щоб печiю прегiркую,
Щоб злi ii хуртовини
З-пiд нутровини
Ізблювати!

Ти, що у горах розверг
джерелам гримучi проходи,
Ти, що нагорнiй верх
заткав у буйнющii води,

Дай менi вод цих у душу,
Хай я ж цю муку розрушу,
Тугу розтрощу —
Слiз в тебе прошу,
Утiш мене, отче!

В тебе слiз благаю слiзно,
Щоб вимити душу од лиха,
Менi сльози, сльози, сльози —
З-над потiх потiха!

І дурнiсть твого привiту —
Над усю мудрiсть свiту.
А плач над смiхом —
Його потiха.
Дивний Боже!

Цей вiрш нiби кепкуе з латинського заголовка: «В горi певну втiху приносять сльози». Лунае вимога цiлого моря слiз для полегшення душi, i ритм вiрша пiдвладний каскадному ритмовi виклику цiлому свiтовi й Боговi; недовiра, що звучить на початку твору, переходить у буйну iронiю закiнчення.

Пiсля такоi вiдчайдушноi молитви можна з найбiльшою iнтимнiстю зiзнатися: «Чи не здаеться тобi, що я був у черевi морського звiра, якщо апокалiптичний (зв?р) е диявол. А дияволом я мiж iншими станами духу вважаю печаль. Я сподiваюсь, що з цими духами я чудово i з завзятiстю борюся…»

Характер Сковороди вражае постiйнiстю.

«…Сьогоднi я встав раненько – на цiлу годину i третину ранiше сходу сонця. Безсмертний Боже, яка весела, бадьора, вiльна, жвавiша за блискавку i швидша за Евра та наша частина, яка називаеться божественною, i яку Марон називае вогнем чистого повiтря. Отже, за прислiв’ям: «Де у кого болить, там вiн i руку держить», – скупий безперервно думае про грошi, купець – про товари, орач – про волiв, воiн – про зброю, – коротше, що в кого болить чи радуе, те е в кожного в головi й на язицi. Мое ж серце, як тiльки я прокинувся, лине до свого скарбу (Ковалинського), я почав мiркувати сам собi так: ми, дурнi й нещасливi, обурюемось, якщо хто-небудь з нас, за звичайним уявленням, живе в злиднях або скромно, не маючи нiякого чину, тодi як одна доброчеснiсть робить щасливим i зберiгае щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарештi, доброчесностi?… Якщо нi, то де цiна витраченого часу?

Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав пiдводити пiдсумок часу: коли, для скiлькох, на якi дурницi я витрачав рiч, дорожчу за все. Я ще й зараз не вмiю користуватися часом, i навiть той час, який тепер в моему розпорядженнi, витрачаеться на дрiбницi, або, ще гiрше, на смуток, або, що найгiрше, – на грiхи.

На майбутне ми надiемося, сучасним нехтуемо: ми прагнемо до того, чого немае, нехтуемо тим, що е, нiби те, що минае, може вернутись назад, або напевно мусить здiйснитись сподiване».

Десь саме в цi зорянi хвилини був написаний один з найбiльш характерних для Сковороди вiршiв, який так багато говорить про його душевнi муки, в яких трiпочуть болi цiлого роду людського:

Час життя дорогоцiнний,
Ми ж тебе не бережем!
Ми ж тебе, мов порох тлiнний,
Розсипаем навзаем!
Нiби прожита година повернеться знову,
Нiби до власних джерел повернуться знову рiки!
Нiби ж ми власноруч сiемо лiт полову,
Нiби ж наш вiк вiкувати будемо ми вовiки!
Та й для чого ж нам бажати
Восьмисот предовгих лiт,
Коли ми життя на жарти
Байдикуем з роду в рiд!
Лiпше чесно жить годину, анiж цiлий день у сквернi,
Лiпше один день святий од безбожного року.
Лiпше рiк один пречистий, нiж десятки лiт оскверненi,
Лiпше десять лiт пречистих, нiж тягти життя мороку.
Любий друже, мить наспiла,
Байдики облиш ураз
І в сю мить берись до дiла:
Плине час i зрине час!
Не наше те, що збiгло мимо нас,
Не наше й те, що зродить грядуща нам пора,
День нинiшнiй ще наш, а не ранковий час,
Не знаем, що несе вечiрняя зоря.
Як життя не вмiеш жити,
То повчись хоча б сих слiв!
Ах, твiй розум помiстити
Слiв сих хитрих не зумiв.
Знаю, що наше життя – це суети потiк,
Знаю, що найглупiша iстота
Людина – пливе у нiм без пуття,
Знаю, чим далi вона животiе, тим глупiшае з року в рiк,
Знаю, слiпий той, хто закладае собi життя…

Таку категоричнiсть тону, такий сатиричний максималiзм, безжалiсний, знищувальний, може мати той, чиi iдеали навдивовижу високi й чие розумiння людського покликання на землi сповнене невсипущою, стражденною любов’ю за його чистоту i святiсть. Сковорода мав право на такi рiзкi слова, вiн вистраждав цю гiрку правоту: це болiло йому щоденно, це пекло його щомитi. Ця невгасима печiя за людину була такою плодючою, що латинський двовiрш про молоде козля, од якого вiдштовхнувся поет при написаннi своiх строф, виглядае, в порiвняннi з вiршем Сковороди, милим i наiвним зернятком, з якого зрiс такий важкий i такий колючий колос.

Є у Сковороди один невiдомо коли написаний вiрш, напоений гiркотою, породженою стосунками з найулюбленiшим учнем Михайлом Ковалинським, якого поглинув свiт. Зазнавши несподiваного удару долi, правитель канцелярii вельможного князя Потьомкiна, уваги якого прагнули князi i графи, iде в свое село Хотетово i кличе до себе фiлософа. У вiршi iхнi взаемини гранично спрощенi, але добре передано дух iх:

Фiларет старенький якось у пустелi
Лiта своi доживав у лiсовiй оселi,
А один хлопчина, Фiлiдоном звався,
В пущу до старого вчитися пробрався.
В свiтi ж тiльки й слави – що про дiдугана:
Святiсть його – щира, мудрiсть – бездоганна.

Фiлiдон просить старого вказати йому шлях у життi «святий i твердий». Фiларет вiдповiдае, що зi свiтом, поки живеш, треба боротися, i далi повчае:

«Не братайся з тими, хто все зло ховае.
Жий у дружбi з добрим – добрий серце мае,
Не вганяй за вiтром, як тi вiтрогони,
Хай в тобi панують розуму закони.
Тiльки так затям ти: в кому дух свобiдний,
Тому стелить доля шлях шорсткий i бiдний».
Фiлiдон, уздрiвши, що це не на руку
Старий собi плеще, враз вiдчув докуку:
«Вельми тобi вдячний, старче сивочолий!»
І поплентавсь далi. «Щасти тобi, доле!» —
«Хоч свята це мудрiсть, – дуже ж несучасна.
Добре, що я вибрався од дiда завчасно».

Неважко провести за цим вiршем паралель зi стосунками Сковороди i Ковалинського. Останнiй казав, що любив серце Сковороди, але цурався його розуму; шанував життя, та не брав у голову мiркувань його; шанував доброчеснiсть, та уникав його думок; бачив моральну чистоту, та не впiзнавав iстини його розуму; прагнув би бути другом, та не учнем його.

Фiлiдон знехтував порадою мудреця, але пiзнiше жорстоко розкаявся:

«Поможи менi ти, отче сивочолий!»
«Сину, ти запiзно вдавсь до моi школи!
Не слухав ранiше моеi поради, —
Нехай тобi свiт твiй у горi зарадить».

Але в добрiй душi Сковороди не було Фiларетовоi суворостi до свого учня; вiн, як тiльки мiг, залiкував рани Ковалинського. І майбутнiй куратор Московського унiверситету, осяяний близькiстю великого вчителя, як моральне вiдшкодування за все свое несковородинське життя пише саме тодi знамениту бiографiю Сковороди, де каеться у своiх грiхах. Та лише на коротку мить вистачило йому, великому сановнику, таемному раднику, чистоти й осяяностi, викликаноi близькiстю Сковороди, – невдовзi свiт знову заполонюе його в своi тенета. Чи саме не в складних стосунках Сковороди з його найулюбленiшим учнем ховаеться найбiльша душевна трагедiя великого мислителя й одчайдушного педагога, якого свiт не зловив, зате вiн зловив найдорогоцiннiше, що в нього було, – його найчистiшого i найобдарованiшого учня?!

Сковорода ж, як i Фiларет, воюе зi свiтом, як iз дияволом. Свiт не може його зловити, бо поет завжди займае наступальну позицiю. Тонко, без особливого натиску, але переконливо засуджуе вiн (для Ковалинського) тих, «хто дуже турбуеться про порядок всесвiту, а про непорядок у власних справах i не думае». Розкриваючи учневi стосунки людей у свiтi, вiн перекидае мiсток з античних часiв у сучасну йому дiйснiсть: «Для чого ж нам розглядати цi розкiшнi видовища поганцiв? Хiба свiт i народ – не краще видовище, до того ж безплатне, подiбне до вiдомого пiфагорiвського торжища? Ти бачив, як один стогне пiд тягарем боргiв, другий мучиться честолюбством, третiй – скупiстю, четвертий – нездоровим бажанням вивчити безглуздi речi. І хто iх всiх перерахуе?»

І виникае тверда переконанiсть у постiйному обов’язку бути завжди на чатах, бути на сторожi найдорогоцiннiшого, що хоче вiдiбрати зажерливий свiт, – чистоi, непотьмареноi душi. Сковорода звертаеться до юного серця Ковалинського, але широта його думки з незбагненною силою помножуе адресатнiсть.

Пiзнiше по честолюбству Ковалинського (а Сковорода одразу вiдчув, звiдки чигае небезпека на молодого хлопця, який згодом стане рязанським намiсником), фiлософ випустить i такi разючi стрiли: «Здоровий хлiбороб щасливiший вiд хворого царя – нi, вiн навiть кращий i вiд здорового царя».

З уст фiлософа часто зривались слова iдкi, якi вiн кидав прямо в розбещене обличчя свiту:

«Свiт – це загорожа для дурнiв i балаган порокiв», – як спiвае наш Палiнгенiй.

Тому найправильнiшим я вважаю – здобувати друзiв мертвих, тобто священнi книги. В числi живих е такi хитрi, скритнi й безчеснi пройдисвiти, що юнака у вiчi обдурюють, вливаючи свою отруту невиннiй простотi й особливо нападаючи на простих – коло них у цих змiй е надiя на здобич… О, бережись таких! Скiльки моральноi шкоди завдали менi посланцi диявола, обманувши мене. Як хитро вони вкрадаються в довiр’я, так, що тiльки через п’ять рокiв це вiдчуеш. Ах! Скористайся хоч моiм досвiдом! Я той моряк, що, викинутий на берег пiд час аварii корабля, iнших своiх братiв, яких чекае те ж саме, непевним голосом попереджаю, яких сирен i страховищ iм треба стерегтися i куди тримати путь. Бо iншi потонули i вiдiйшли у вiчнiсть. Але, скажеш ти, я можу i сам стати розсудливим пiд ударами долi. О мiй найдорожчий друже! Хiба ти не знаеш, що багато людей зазнае аварii корабля, рятуеться ж небагато хто – трое iз ста. Чи можеш ти ручитися, що ти врятуешся? Якщо у тебе е лiки, невже ти з власноi волi повинен прийняти отруту? Досить бiди, якщо ти через свою необережнiсть ii покуштуеш».

Посланцi диявола-свiту завдали Сковородi стiлькох моральних збиткiв, як вiн сам вважае, що застереження Ковалинському читаеться як виразна кардiограма життевих струсiв i нещасть самого фiлософа. Справдi, треба було самому дiстати надто болючi удари вiд фальшивих друзiв, вiд ницих пiдлесникiв, щоб обурення i застереження було таким щирим, але треба було бути й людиною такого духовного рангу, як Сковорода, щоб звести чисто педагогiчнi поради молодому друговi до статусу морального обвинувачення свiту, в якому живеш:

«О, справдi пекельна змiя! Це посланцi сатани, прикритi людським образом. Я сам зазнав на собi укусiв шести або семи таких отруйних гадюк. Який злий генiй скеровуе iх на простi серця? Що в них спiльного з людьми щирими, якi не знають i не мають нiяких хитрощiв? Що спiльного, питаю я, у рака зi змiею? Дiаметрально, як кажуть, протилежнi вони такого роду натурам i нападають на них, як вовки, безсумнiвно, заради вигоди. З таких людей робляться брехливi друзi, фальшивi апостоли, еретичнi вченi, тирани, тобто поганi царi, якi, пробравшись у надра держави, в лоно церкви, шляхами хитрощiв проникаючи, нарештi, в самi небеса, змiшують небо iз землею, часто весь свiт потрясають смутами. Але хто в достатнiй мiрi яскраво зобразить цих демонiв?»

Д. Лихачов пише про староруську людину як про людину, якiй було притаманне загострене вiдчуття значущостi всього, що подибуемо у звичайному буттi. Людина сприймае свiт у цiлому як величезну еднiсть, вiдчуваючи себе невiд’емною частиною цього свiту. Їi будинок розташований красним кутом на схiд. Покiйника кладуть у могилу головою на захiд – вiн мае лицем зустрiчати схiд сонця. Церкви повернутi вiвтарями назустрiч новому дневi. Схiд символiзуе собою майбутне, захiд – минуле. Це вiдчуття всезв’язаностi людини i свiту iз часiв Киiвськоi Русi дожило i до днiв Сковороди. Традицii староруськоi лiтератури жили в його творчостi, одягнутi в бароковi шати.

У староруськiй лiтературi писалося переважно про людей визначних, титулованих – князiв, митрополитiв, бояр. Та до визначних осiб за тих часiв вiдносили i самiтникiв. Слiд згадати ту величезну моральну вiдповiдальнiсть, яка лягла на плечi цих одиноких староруських iнтелектуалiв. Саме iм приписуеться староруськими письменниками величезний вплив на хiд свiтовоi iсторii. Не князь, не боярин, не митрополит, а святий чоловiк у розмовi з Богом, у заступництвi за окремих людей, а то й за суспiльний органiзм може здобутися на щось вагоме i значне в перебiгу життевих подiй.

Так, виходячи зi староруськоi традицii самiтництва, можемо розглядати подвижницьке життя Сковороди, основною домiнантою якого було очищення вiд всiлякоi скверни й ушляхетнення духу. Але то вже не було самiтництво – вiдбулося цiкаве схрещення античних традицiй (згадаймо спосiб життя Сократа чи Езопа) iз старослов’янськими. Сковорода, щоб досягти розкутостi духу, не викопував печери в глеi й не будував хижi в дрiмучому лiсi, не оточував своеi особи безлюддям, – навпаки – скарбами, здобутими на теренi фiлософського усамiтнення, вiн щедро дiлився з кожним. Будь-який егоiзм, духовний чи матерiальний, був йому вiдворотний.

У листi до Ковалинського, бажаючи допомогти юному друговi жити чесно i благородно, вiн писав:

«О, якби ж то у мене був духовний меч! Я знищив би в тобi скупiсть, убив би розкiш i дух нетверезостi, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство, вигнав би страх перед смертю i бiднiстю. О найсвятiша тверезiсть! О добра бiднiсть! О спокiй душевний! Як мало людей знае вас!»

Фiлософ був духовним мечем своеi доби. Вiн не тiльки викривав хижацьку iдеологiю i практику експлуататорських класiв, але й прагнув протиставити заповзятливому ентузiазмовi корисливостi, радостi падiння в свiтi плотських насолод атмосферу радостi духовного пiднесення.

Сковорода був сином свого часу, та вiн не йшов на Голгофу, долаючи сотнi верстов по чужих краiнах, вiн не видирав з рук iнших прочан уламки «справжнього» хреста i шматки плащаницi – iстину вiн знаходив у постiйних борiннях думки.

Сковорода манить своею моральною чистотою, повного узгодженiстю стражденного, але осяяного високими iдеалами життя з творчiстю – поезiею, фiлософiею, етикою. Його допитливий розум осягнув суперечностi свого часу, не задовольнився пересiчними його цiнностями, пiрнув у глибини античного свiту i винiс на поверхню своеi доби духовнi багатства. Босонiж пройшов вiн стовповими шляхами iсторii, бачив i вiдчув так багато, а все ж залишився дитинно-чистим, святим по-людськи, а не за куцими мiрками церковноi святенностi. Манить його скромнiсть i невибагливiсть людини, яка в останнiй перiод життя звела свою i до того мiзерну власнiсть до кiлькох речей – костур, сакви, флейта, книжка – i мандрувала з ними дорогами Слобожанщини. У ньому був потужний духовний магнiт, що притягував серця сучасникiв до людини, у якоi скромнiсть не фальшива i чистота не примарна. Якби нiхто й нiчого не знав про Сковороду, якби час не донiс його рукописних творiв, а народ не зберiг легенд про його життя, сама тiльки його епiтафiя змусила б людей замислитися. У чорнi часи реакцii, коли все прогресивне i вiльнодумне, здавалось, було мiцно впiймане в самодержавнi лещата, вiн пiдсумував свое життя цим викликом, в якому горда суть закута у войовничу простоту: «Свiт ловив мене, та не спiймав».

Вiриться, що Сковородi вдалося здiйснити в життi той iдеал людини, про який згодом скаже Шевченко такi незабутнi слова в своiй «Тризнi»:

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!..




III. «…Я ледве не торкаюся головою зiрок»


Найбiльшим досягненням украiнськоi поезii першоi половини XVIII столiття були вiршованi драми. Всi найвизначнiшi поети того часу були вихiдцями з Киево-Могилянськоi академii. Феофан Прокопович написав слов’яно-украiнською мовою трагедокомедiю «Владимiр, славенороссiйських стран князь и повелитель» (1705), а учень i послiдовник його Георгiй Кониський – драму «Воскресенiе мертвых» (1746). Викладач пiiтики, у якого вчився Сковорода, Варлаам Лащевський, написав близько 1742 року «Трагедокомедiю о тщете мiра сего, составленную Варлаамом Лащевским и репрезентованную в Академiи Кiевской». Вiдомо, що з Кониським i Лащевським у Сковороди були найтiснiшi стосунки, в своiх поетичних пошуках вiн багато в чому продовжував традицii киево-могилянцiв.

М. І. Петров справедливо стверджував, що «Сковорода був духовним сином Георгiя Кониського, цього гарячого шанувальника Феофана Прокоповича, i, отже, духовним онуком останнього».[3 - Петров Н. И. Первый малороссийский период жизни и научно-филологического развития Г. С. Сковороди. Труды Киевской духовной академии. – 1902. – № 12. – Т. 3. – С. 605.]

Сковорода захоплювався творчiстю Феофана Прокоповича, широтою його iнтересiв, вiрою в науку, розум, прогрес. Жоден з викладачiв академii уже не мiг пiднятися до його рiвня нi за своiм талантом, нi за блиском розуму, нi за вiльнодумством. А що Феофан Прокопович був людиною вiльнодумною, свiдчить хоча б його лист до Якова Марковича, в якому вiн одверто висловлював свое ставлення до епископського сану, який мав прийняти за розпорядженням Петра І. «Можливо, ти чув, що мене викликають для епископства: ця почесть мене приваблюе i спокушуе так само, якби мене присудили вiддати на поживу диким звiрам. Справа в тiм, що кращими силами своеi душi я ненавиджу митри, сакоси, жезли, свiчники, кадильницi й подiбнi забавки; доточи до того досить жирних i великих риб.

Якщо я люблю цi речi, якщо я шукаю iх, нехай Бог покарае мене ще чим-небудь гiршим… Тому я хочу докласти всiх зусиль, щоб вiдвернути од себе цю надзвичайну почесть i летiти назад до вас».[4 - Верховский П. В. Учреждение Духовной коллегии и духовный регламент. – Ростов-на-Дону. – 1916. – Т. 1. – С. 130.]

В академii була, звичайно, вiдома драма Прокоповича «Владимiр», в якiй автор змальовуе вiдому подiю з рiдноi iсторii – прийняття Володимиром християнськоi вiри.

Власне кажучи, апофеоз Володимира за логiкою сприйняття перетворювався на апофеоз реформаторськоi дiяльностi Петра І – пiзнiше Прокопович стане його близьким дорадником. Та нас цiкавить найбiльше в даному випадку все те, що Сковорода як здiбний учень взяв у своiх академiчних учителiв, якi були учнями i послiдовниками майбутнього президента синоду.

Твори Прокоповича з мальовничим колом дiйових осiб (Жеривiл, Пiяр, Курояд) не лише нагадують нам бунтiвничий клекiт Івана Вишенського з його знаменитими iеремiадами i прокурорськими звинуваченнями, але й майбутнiй солонуватий стиль Сковороди.

Моралiзаторська трагедокомедiя його вчителя Лащевського цiкава своiм викривальним пафосом. Про тогочасне суспiльство вiн каже, що його «вид?ть без слез не мощно». Люди загрузли в грiхах користолюбства, владолюбства, зажерливостi, пияцтва.

Лащевський картав не лише розпусникiв, але й розпусту розуму – адже це вона породжуе розпусту моральну. Його трагедокомедiя свiдчить про безперервнiсть сатиричноi тенденцii украiнськоi лiтератури, що вiд бурхливих iеремiад Вишенського йшла до гостро спресованоi думки Сковороди.

У Лащевського гнiв проти невiгласiв-богословiв ще помiркований:

Букварь тольки выучат единiй,
Да когда еще знают что и от латыни:
Запроси от писанiй везд? сочиняют,
Аки бы вс?х мудр?йши били, притворяют,
А спросиш к спасенiю нуж?йшаго слова,
Безотв?тна увидиш того суеслова.

У його учня вiн набирае сатиричного звучання. Сковорода тiкав од чернечого свiту, життя в якому означало б повiльну смерть, знущаючись iз нього: «П’ятеро людей бредуть у широчезних епанчах, що на п’ять лiктiв по шляху волочаться. На головах капюшони. В руках не жезли, а дреколiя. На шиi в кожного по дзвону з вiрьовкою. Торбами, iконами, книгами обвiшанi. Ледве-ледве рухаються, яко бики, що парохiальний дзвiн везуть». Сковорода шмагае на повний розворот плеча, вистьобуе з присвистом «героя свого часу», який: рухаеться й красуеться, як мавпа; вiдчувае, як кумир; мудруе, як iдол; непокоiться, як сатана; павучиться, як павутина; жадiбний, як пес; лукавий, як змiй; ласкавий, як крокодил. У цiй мозаiцi несумiсних рис чути мистецьке дихання на повнi груди, помiркованiсть тут проковтнута i забута…

Саме од Кониського, який пiдтримував новi вiяння в поезii, вiдстоював ломоносiвську систему вiршування, Сковорода сприйняв глибоке захоплення античною фiлософiею й античною поезiею.

Драма Кониського «Воскресенiе мертвых» мае внутрiшню спорiдненiсть з твором Лащевського. Безсмертя людськоi душi було у нього аргументом проти корисливостi соцiального зла:

«К в?чности я рожден. Как же стану им?нiя собирать, домы огромные без потребы созидать, влад?нiя распространять, не им?я в том нужды уб?дительной, особливо, естли тiе домы создаю на развалинах хижин нищих и сирот, естли влад?нiя моя тягость неудобосносная и разоренiе подданым моим; принуждаю их мякинами давитися, дабы сам, продавши хл?б их, просыщался и упывался в шумных на всякiй день компанiях: пять сот у меня собак гончих, да пять сот и крестьян моих от глада померло. И се ли приуготовленiе к в?чности?… Не помышляю о том, что в в?чности мн? будет не с собаками, но с поддаными моими, и что они будут мн? и судiи, и мстители».[5 - Житецький П. «Енеiда» Котляревського в зв’язку з оглядом украiнськоi лiтератури XVIII ст. – К., 1919. – С. 19.]

Сковорода сприйняв тезу «до вiчностi я народжений», але рiшуче вiдкинув мiстику загробного життя i воскресiння мертвих. Вiн теж ставить соцiальне зло перед судом вiчностi, але замiсть християнського «страшного суду» в нього дiе суд совiстi. Як це не наiвно, та рiшучiсть i смiливiсть такого кроку безсумнiвна.

Вiяння кращих умiв Киево-Могилянськоi академii мали вiдчутний вплив на творчий гiн обдарованого юнака. Нiщо не твориться само по собi, спалахи гострого розуму, хай i закутого церковною схоластикою, прориваються до серця Сковороди. Вiн теж свого часу написав був трагедокомедiю, яка до нас не дiйшла, та до нас дiйшли його вiршi й байки (до речi, курс про байку вiн пройшов в академii). Тут же, в стiнах академii, вiн успадкував i античну традицiю. Особливо приваблювала його особа i творчiсть Горацiя. Сковорода цiкавиться життям античного поета, його приваблюе те, що Горацiй понад усе цiнуе свою незалежнiсть. Коли Меценат подарував йому невеличке помiстя, вiн пише вiрш, у якому звучить вдячнiсть:

Все, що бажалось, – мое: ось i поля шматок,
Садок, а поруч проточна вода з джерела,
Невеликий лiсок! І лiпше, i бiльше послали
Безсмертнi менi; годi тривожити iх —
Хай залишить для мене цей дарунок Меркурiй.

Та, помiтивши, що Меценат за це ущемлюе його свободу, Горацiй намагаеться знайти такий шматочок землi й такi умови, де можна бути незалежним. Цiкаво, що саме цей аспект буття римського поета приваблював не тiльки Сковороду, а багатьох спiвцiв вiд Хераскова до Пушкiна – в заметiлi суспiльноi корупцii поети шукали затишку для творчостi, незалежностi од влади тиранiв.

Дiйснiсть вимагала свого: iмператор запропонував, щоб Горацiй писав послання i до нього: «Знай, я незадоволений, що в багатьох творах подiбного гатунку ти не бесiдуеш насамперед зi мною. Чи ти боiшся, що потомки, побачивши твою до нас наближенiсть, вважатимуть ii ганьбою для тебе?»

Важка рука iмперii лягла на вутлi плечi невисокого, пiдслiпуватого i гарячкового чоловiка, якого сучасники вважали генiем. Сковорода любив Горацiя, часто цитував його, багато строф римлянина органiчно вписалися в його оригiнальнi роздуми, та доля iм судилася рiзна – послань до можновладцiв Григорiй Сковорода нiколи не писав.

Викладаючи курс пiiтики у Переяславському та Харкiвському колегiумах, вiн мав практично вчити учнiв не лише розумiтися на поезii, але й вiршувати. Хоча б у такий спосiб:

Здрастуй, найдоброзичливiша iстото, мiй Михайле!
Я знайшов гавань, прощайте, надiе й щастя!
Досить ви грали мною, грайте тепер iншими.

Цей виключно витончений двовiрш запозичений у того невiдомого автора, який, хто б вiн не був, досить красномовно i детально описав гомерiвським вiршем (Жильблазовi) блукання, я не маю сумнiву в тому, що вiн i тобi сподобаеться. Задля вправи ми переклали його ямбiчними вiршами так:

Я вже доходжу пристанi, прощай, надiе i щастя;
Ви досить грали мною, грайте тепер iншими.

Спробуемо тепер передати це також вiршами подвiйного розмiру, якщо це буде до вподоби музам:

Пристань прийняла мене в свое лоно,
Надiе i щастя, прощайте!
Перестаньте грати мною,
Тепер вже грайте iншими!

Але спробуемо також дати це вiршами, що чергуються: ти, мiй любителю муз, поклич iх на допомогу, можливо, вони сприятимуть тобi:

Мене вже зогрiвае в своему лонi спокiйна пристань;
О надiе i щастя, прощайте!
Не хочу бути бiльше вашою iграшкою, досить.
Тепер вже грайте iншими…

Потiм, коли старанний учень надiшле своi неоковирнi рядки, поблажливий учитель аж захлинатиметься вiд щастя, що поезiя близька його молодшому друговi:

«Здрастуй, сило занять моiх, Михаиле найсолодший! Посилаю тобi назад твоi священнi вiршi, злегка виправленi – не щодо змiсту, а щодо метричного розмiру. Менi все твое так подобаеться, що не дивно, коли цi вiршi я декiлька разiв цiлував».

Поет пише вiршi й тодi, коли хитрий i пiдступний свiт розставляе на нього тенета, пише, щоб не попасти в тенета, наче римлянин складае жертву богам, щоб врятували його з прикроi ситуацii:

Як кажуть люди, рай настiльки прекрасний,
Що в ньому приемно може жити людина в самотностi.
Якийсь iз мудрецiв на питання, що таке справжня мудрiсть,
Вiдповiв: бути собi союзником i собi рiвним.
Так, для мудреця раем буде будь-який берег,
Будь-яке мiсто, будь-яка земля i будь-який дiм.

Це, мiй дорогий, я написав за снiданком, страждаючи не вiд чого iншого, як вiд нудьги самотностi. Цього не сталося б, якби я пiшов на той вiдомий бенкет мудрецiв. Щиросердно тобi признаюся, що для благородноi людини нiщо не е таким важким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому першi мiсця займають пустомудрецi. Тепер я щасливий i, посмiявшися, врештi-решт, iз цього, написав тобi, кого я нiби бачу перед собою i з ким нiби говорю».

Ця вiршована гетакомба з прозовим коментарем, в якому вiдчутнi натяки то на Платонiв «Бенкет», то на пустомудрi бенкети поплiчникiв Крайського, мае дивну силу – в нiй чути сковородинську тугу за щирими друзями, за справжнiм життям, за благородством стосункiв. Звiдси – таке одчайдушне звiрення юному хлопцевi, який ще тодi не мав духовних сил збагнути цей крик поетовоi душi:

Щасливий той, хто уникае справ,
Як давне плем’я християн.
Хто серце удосконалюе чеснотами
І очищае його читаннями священних книг!
Гiрка турбота не охоплюе такого серця,
І нiякий страх не тривожить його.
Твердими зубами не гризе його чорна заздрiсть,
І не пожирае його препогана похiть.
В спокоi проводить вiн приемний час.
В мирi з небесними…
Але досить!

Повернувшись зi школи, я твердо вирiшив грунтовно поговорити з тобою про пороки чернi й зразу ж написав цi вiршi, взявши за зразок Флакка. Що поробиш? Така я людина: для мене немае нiчого приемнiшого, нiж цi дрiбницi. І якщо я зустрiчаюся з людиною, яка захоплюеться такими ж дрiбницями, яледве не торкаюся головою зiрок…»

Як бачимо, причина вiршування досить проста – подiлитись у вiршованiй розмовi з юним другом про пороки чернi, а отже, й застерегти його вiд цього лиха. Од еднання спорiднених душ приходить найбiльша радiсть…

До «Саду божественних пiсень» входить тридцять вiршiв, призначених для спiву, – це фiлософська лiрика, нищiвна сатира, це пiснi, що дихають то величавою патетикою, то дивовижно скромнi. Слово i музика тут виступали воедино, як були вони единими в мистецтвi старовинних рапсодiв або сучасникiв Сковороди – кобзарiв i лiрникiв.

«Вiрш наш майже сiльський i повзе по землi… Вiн незначний, звичайний – цим я не переймаюсь, коли вiн щирий, правдивий, простий. Те, що тут сказано, висловлено без принуки, не з-за страху – за внутрiшнiм бажанням», – пише Сковорода до Гервасiя Якубовича, посилаючи вiрш на його честь. Що це – авторська скромнiсть? Нi. Стосовно вищезгаданого твору – твереза думка майстра, котрий знае апогей своiх можливостей i може критично оцiнити i не кращий iз своiх творiв.

Та невтоленна спрага високоi духовностi Сковороди народжуе зразки поезii найвищоi, яка розбивае перепони часу й доносить до нас його палкi почуття:

Смертельнi рани душу менi гнули,
Пекельнi бiди зашморг затягнули,
Тьма страхом дихала, о лютий люде!
О время люте!

Терни хвороб пекли мою утробу,
Душа скорботно дихала до гробу,
Хто ж од журбот цих визволить навiки,
Де ж моi лiки?

Так в гори олень до джерел все прагне,
Меткiше птицi гонить тiло спрагле,
А спрага пряжить, в нутровинi скрута —
З гаддя отрута.

Так на Голгофу я спiшу в закляттi,
Де лiкар мiй i два мiж нього татi,
Де Іоанн рида при цiй годинi
При хрестовинi.

Господоньку, моя вiдрадо в горi!
Сприйми слова цi, струенi та хворi,
Даждь зцiлення – я ж твого слова пастир,
Не дай пропасти!..

Можна собi уявити, з якою експресiею виконував цю пiсню автор, якого блиску були сповненi його вогненнi очi – очi «чорноi Сковороди, яка випiкала бiлi млинцi», як полюбляв вiн характеризувати себе жартома. Можна уявити i тих, для кого вiн виконував цю пiсню, iх зачарованi обличчя, допитливi очi селян, яким було зрозумiле внутрiшне незадоволення поета, що шукало виходу з духовних манiвцiв.

До простого народу Сковорода був близький ладом свого життя. Бо не що iнше, як спосiб життя, е найбiльш переконливим аргументом у визначеннi приналежностi людини до того чи iншого суспiльного середовища. Сковорода вийшов з народу i повернувся до нього i ладом свого життя, i ладом своеi творчостi: «Панська мудрiсть, нiби простий народ е чорним, здаеться менi смiшною; як i мудрiсть тих названих фiлософiв, що земля е мертвою. Як же мертвiй матерi народжувати живих дiтей? І як з утроби чорного народу вилупились бiлi пани?…

Про мене кажуть, що я ношу свiчу перед слiпими, а без очей свiчi не побачити; з мене глузують, що я дзвонар для глухих, а глухому не до гулу: хай глузують! Вони знають свое дiло, я знаю свое i роблю його, як знаю, i мiй тягар – мое заспокоення».

Сковорода часто виконував перед людьми пiснi фiлософського змiсту. Його уважно слухали, хоч, звичайно, i не все розумiли, що вiн говорив чи спiвав. Але вiрили навiть тодi, коли не все розумiли. Не могли не вiрити, бо лад його життя не вiдрiзнявся вiд iхнього, хiба що був iще скромнiший. Сковорода приймав людей за людей у всiх станах, i це було доказом його святостi у розумiннi простого народу – тiльки його портрет i Шевченка ставив народ на покуттi поряд з образами! Свого часу В. Ф. Ерн писав:

«Чимало поетiв нашоi доби, що гинуть од своеi келейноi замкнутостi й витонченоi, фатальноi вiдокремленостi вiд навколишнього життя, повиннi з заздрiстю i зачудуванням дивитись на цього дивака, що, безумовно, здiйснив у своiй рапсодичнiй дiяльностi синтез поглибленоi культурноi i фiлософськоi складностi й духовноi, майже дитячоi, простоти. Що тут не було фальшi – вiрний суддя народ». У цьому визнаннi фiлософа-iдеалiста, породженому клопотами i клекотами передреволюцiйноi епохи i недолугiстю мистецтва декадансу, чуеться неприхована заздрiсть.

У донесеннi далеко не простих духовних iстин до народу Сковородi допомагала музика. Слово i мелодiя йшли в парi, складнiсть i важкiсть складу долались за рахунок простоi i щироi мелодii.

Вiршi Сковороди призначалися для спiвiв, iнодi на кiлька голосiв. Про це свiдчить Ковалинський: «Найулюбленiшою, але не головною, втiхою його була музика, якою вiн розважався у вiльний час. Вiн склав духовнi концерти, поклав деякi псалми на музику, також i вiршi, що спiвають в лiтургii. Їi музика сповнена простоi гармонii, але вона захоплюе, обiймае душу, викликае сльози. Найбiльше йому подобався хроматичний рiд музики. Крiм церковних, вiн склав багато пiсень у вiршах та сам грав на скрипцi, флейтраверсi, бандурi й цимбалах приемно та зi смаком».

Дослiдники неодноразово вказували на те, що деякi вiршi з «Саду божественних пiсень» дуже нагадують духовнi канти. Почаiвський «Богогласник», у якому багато пiсень XVII столiття, мiстить чимало спiвiв наступного столiття – серед них, як твердить академiк В. М. Перетц, е одна пiсня Сковороди, титулована як «Жаль над злеиждевенным временем житiя». Але бiльш вiдома вона за своiм початком: «Ах ушли ж моя лiта». Належнiсть ii Сковородi обстоювали, крiм академiка В. М. Перетца, Г. П. Данилевський, М. І. Петров, Д. І. Багалiй. Це один з кращих вiршiв поета, в ньому, по-перше, яснiше проступае традицiя, що зв’язувала Сковороду з киево-могилянцями, i, по-друге, виразнiша конденсацiя украiнiзмiв, що наближае його до І. П. Котляревського. Тематично цей кант близький вiршевi «Боится народ сойти гнить во гроб».

Ах ушли ж моя лiта, як вихор с круга свiта,
Тилко як во сне здалося,
Же на свете прожилося.

М. І. Петров, дослiджуючи творчiсть Сковороди, писав у 1880 роцi: «Його вiршi на Украiнi були дуже популярнi, а надто двi його пiснi: «Всякому городу нрав i права» та «Ах ушли ж моя лiта, як вихор с круга свiта», i хоч вони були написанi книжною тодiшньою мовою, але, дiставшись до народу, згодом протягом часу набули сильного украiнського кольору, iх досi спiвають на Украiнi старцi, а перша з них увiйшла навiть у збiрку галицьких пiсень Вацлава з Олеська та Жеготи Паулi без свiдомостi самих збирачiв».

У 1650 роцi капiтан артилерii польського королiвського уряду француз Гiйом де Вассер де Боплан видав у Руанi книгу «Опис Украiни». Ось як вiн характеризуе трудяще населення землi козацькоi: «Вони дотепнi, розумнi, вимогливi й щедрi, не жадiбнi до великих багатств i надзвичайно цiнують свою свободу: без неi вони не можуть жити й за неi пiднiмають повстання, коли бачать, що магнати починають ii обмежувати».

Та минуло сто рокiв: заможнi верстви вiддавали перевагу накопиченню багатства, свобода iм була нi до чого. Однак Сковорода оспiвував свободу як найвищу суспiльну цiннiсть, проповiдував, що дорожчого вiд волi немае нiчого в свiтi. Йому вiдповiдала освiчена загравами гайдамацька Умань, а турбаiвцi ще махали в житi тими косами, якi знадобляться iм на Базилевських. Пани ж переписували собi в альбоми сковородинський вiрш «De libertate» («Про свободу») i старанно стежили, щоб на конюшнi вчорашнiй козак Грицько добре побив учорашнього козака Степана, бо той заборгував грошi за лiс, якi витратив на горiлку.

Славлячи волю, Сковорода пише:

Что за волность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое! Если сравнить злато, —
Против волности еще оно блато.

Цi слова вiн протиставляе тiй пошестi накопичення багатства, яка охопила украiнське панство. Нiяке багатство не може замiнити волi:

О, когда бы же мн? в дурн? не пошитись,
Дабы волности не могл как лишитись.
Будь славен вов?к, о муже избранне,
Волности отче, герою Богдане!

В iншому вiршi Сковорода висловлюе просто-таки антимонархiчнi iдеi, пророкуе загибель «мiра безсов?тного», який тiльки й надiеться, що на царiв:

О мiре! Мiр безсов?тный!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнав?тний!
Вихрь разв?ет сей прах.

Мали рацiю тi зi сковородознавцiв, хто в життi i в борiннях фiлософа вiдзначив риси трагiчностi. Так, для того, щоб знайти вихiд з темного «миру безсовiтного», треба було пережити велику трагедiю духу, i свiтла гармонiя, яка вчуваеться в сковородинських пiснях, приборкуе мовчазний хаос почуттiв. Мабуть, можна словом «хаос» окреслити стан духу Сковороди саме того перiоду, коли формувався його характер, коли викристалiзовувалась домiнанта його долi.

Буйнiсть i волелюбнiсть характеру поета прориваються невгамовним потоком, руйнуючи перепони усталених понять i викристалiзовуючись в образi «тоски» i «скуки»:

Ах ты, тоска проклята! О докучлива печаль!
Грызеш меня измлада, как моль платья, как ржа сталь.
Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!
Прочь ты, скука, прочь ты, мука с дымом, с чадом!

Та «скука» – не тiльки поетичний образ, це творча спрага поетовоi душi, яку можна вгамувати лише в мандрах мiж людьми, знайшовши пристановище в безконечнiй дорозi.

«А заняття моi… – напише вiн Ковалинському, – в боротьбi зi скукою. Коли б хто стороннiй се вчитав, без сумнiву, сказав би: чорт винен тобi, коли добровiльно од всiх справ тiкаеш.

Смiшнi менi, душа моя, цi головотяпи! Вони не гадають, що диявол скуки подiбний та i е вiн внутрiшнiм вихором, який тим бурхливiше поривае, чим легше перо чи очеретину схопить… Та i, крiм того, вони лише доти розумiють скуку, поки вона нас примушуе змiнювати землi на тi, якi грiе iнше сонце, i, бажаючи вилiкувати, радять, як каже твiй Горацiй, багато досягнути за коротке життя. Але ж це саме й означае терзатися цим демоном. І що таке скука? Хiба незадоволення? Коли ж вона повсюдно по всiх розлилась!

Не задовольняе тебе твое вчення? І в тобi сидить той же демон. Менi не подобаеться, що я не досить музикальний? Що мене мало хвалять? Що зношу удари i ганьбу? Що я вже старий? Не задоволений тим, що менi щось не до вподоби? Роздратований через безчесну поведiнку ворогiв i ганьбителiв? Не вони, а той же бiс менi завдае неспокiй, а що, як прийде смерть, бiднiсть, хвороба? Нас непокоiть, що всi пiдiймають нас на смiх, що слабне надiя на майбутне? Хiба душа не страждае вiд усього цього найжалюгiднiшим способом, нiби ii пiднiмае подих вiтру i жене вихор».

Здавалося б, виверження печалi з нутровин палаючого серця вже вiдбулося – мае постати жадане очищення, та де там!

Гд? ни пойду, все с тобой везд? всякiй час,
Ты, как рыба с водою, всегда возл? нас.
Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!
Зв?ряку злу заколеш, естли возмеш острый нож,
А скуки не побореш, хоть мечь будет и хорош…

І у вiршах, i в листах, i в «Букварi свiту» цей бiс скуки, диявол печалi, ця мука з димом i чадом е вищою точкою, кратером цього дивовижного поетичного вулкана. Ця печаль, що вбирае в себе свiт, е пеклом людськоi натури:

«Невидиме повiтря, що спiнюе море, невидима й скука, що хвилюе душу; невидима i мучить, мучить i невидима. Вона е духом болiсним, думкою нечистою, бурею лютою. Ламае все i збурюе, лiтае i сiдае на позолочених дахах, проникае крiзь свiтлi чертоги, сiдае на престоли сильних, нападае на вiйськовi таборища, дiстае в кораблях, знаходить на Канарських островах, укрiплюеться в глибокiй пустелi, гнiздиться в душевнiй точцi».

Грандiозних розмiрiв набувае тема звихреного життя в поезii й фiлософii Сковороди – поета могутнього i глибокого, розкутого i прикованого водночас, як Прометей, до скелi цiеi вселюдськоi туги за гармонiею, чистотою, добром, поета-пророка:

Нелзя бездны окиана горстью персты забросать,
Нелзя огненнаго стана скудной капл? прохлаждать.
Возможет ли в темной яскин? гулять орел?
Так, как в поднебеснiй край вылетит он отсель,
Так не будет сыт плотским дух.
Бездна – дух – есть в челов?к?,
Вод вс?х ширшiй i небес.
Не насытиш т?м вов?ки, что пл?няет зрак очес.
Отсюду-то скука внутр скрежет, тоска, печаль,
Отсюду несытость, из капл? жар горшiй всталь.
Знай: не будет сыт плотским дух.
О роде плотскiй! Нев?жды!
Докол? ты тяжкосерд?
Возведи сердечни в?жды!
Взглянь виспрь на небесну твердь.
Чему ты не ищеш знать, что то зовется Бог?
Чему не толчеш, чтоб увид?ть его ты мог?
Бездну бездна удовлит вдруг.

Отже, безодня ненаситностi людськоi волi, людського пiзнання може задовольнитись лише безоднею абсолютного – безконечнiстю всесвiту, лише безмежнiстю людського iдеалу i гармонii.

Стиль Сковороди базуеться на солiднiй аргументацii поетичних чи фiлософських тверджень, в ньому знаходить вияв нестримне прагнення поета осмислити i вiдчути всi глибини буття. В багатьох творах Сковорода виходить з образного ладу Бiблii, що певною мiрою впливае на стиль його поетики. Так звичайний, здавалося б, перерахунок виливаеться в пластичний образ: «земля, плоть, пiсок, полынь, желчь, смерть, тьма, злость, ад». Плоть е пеклом, плоть е полином i смертю, плоть е жовчю i злiстю, вона ж тьма – плоть.

Сковорода не спиняеться на одному-двох твердженнях, а нагнiтае iх, варiюе ними, створюючи iнтенсивну мелодiю думки: «Хай буде вовк кухарем, ведмiдь рiзником, а кiнь пiд сiдоком! Сiе дiло чесне! Якщо ж вовк дудить в дудку, ведмiдь танцюе, а лоша носить поклажу, не можна не смiятися… А коли вже вовк став пастухом, ведмiдь ченцем, а лошак радником, – сiе не жарти, а бiда».

Дiалектика антитез i зiставлень властива не тiльки образам, але й стилiстицi Сковороди: «сiеться нетямуще i дурне, воскресне премудре i прозiрливе» або «нема жалюгiднiшого, нiж убогiсть серед багатства, i нема блаженнiшого, нiж серед убозтва багатство».

Варто згадати, що своi «строфи» й «антистрофи» (збiрка «Замiсть сонетiв i октав») П. Тичина присвятив Сковородi, цим ствердивши, що тенденцiю протиставлень взяв саме в нього. Особа фiлософа хвилювала його все життя. Симфонiю «Сковорода» вiн пише протягом двадцяти рокiв, створюючи полiфонiчний твiр, в якому образ фiлософа змальовано на тлi вiтчизняноi iсторii та свiтових проблем…

У поетичному доробку Сковороди певне мiсце посiдають байки. Лiтературна байка прийшла на Русь, як свiдчать дослiдники, ще за часiв Ярослава Мудрого у складi схiдноi повiстi про Акiра. Вивчаючи академiчний курс поетики, студенти знайомилися iз жанром байки, про яку було сказано, що вона «являе собою цiлком вигадану розповiдь, яка виражае, проте, певну iстину». Хоча байки Езопа е чистiсiнькою вигадкою, зате в них «завжди можна знайти яке-небудь правдиве повчання, спрямоване на те, щоб удосконалити людську натуру». Георгiй Кониський, поетику якого знав Сковорода, вiдзначав, що байка зручна «для переконання i придатна для повчання простого народу».

Ще один викладач Киiвськоi академii, пояснюючи ту перевагу, яку вiддають ритори i вчителi поетики творам грецького байкаря, писав: «Природу людськоi поведiнки описали та передали нащадкам також i iншi. Але Езоп, з Божого, мабуть, благословення, взявшись за моральну науку, далеко випередив багатьох з них. Адже вiн без логiчних визначень та умовиводiв, не наводячи прикладiв з iсторii, нагромаджених часом ще до його народження, а вiд щирого серця повчаючи байками, так заполонюе душу слухачiв, що надiленi розумом соромляться робити i згадувати те, на що не наважуються нi птахи, нi лисицi…»

Джерелами, з яких викладачi украiнських шкiл XVII–XVIII столiть брали сюжети, були, крiм байок Езопа, твори Гомера, Гесiода, Архiлоха, Горацiя, Авсонiя, а також польського байкаря кiнця XV – початку XVI столiття Томаша Бедермана та деяких iнших авторiв. А сюжет однiеi з байок сягае аж Панчатантри. Турецький варiант цього мандрiвного шедевра використав у свiй час Богдан Хмельницький, коли у жовтнi 1656 року приймав послiв польського короля Яна Казимира. Станiслав Любовицький i Самуiл Грондський прибули до козацького табору пiдi Львовом, щоб добитися замирення з козаками. Переговори не клеiлись. Тодi гетьман, намагаючись пояснити причини безуспiшностi iх, вдався до байки:

«Сiдайте i слухайте, панове. Ви принесли нам цiкавi пропозицii вiд короля, але ж чи можливо iх прийняти? А дослухайтесь ось цiеi баечки.

У давнi часи, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, всi сусiди заздрили йому. У цього селянина був домашнiй вуж, який нiкого не кусав, – господарi ставили завжди молоко в нору йому. Та одного разу сталося так, що дали хлопчиковi молока, а тут i вуж приповз i став хлебтати молоко з чашки. За це хлопчик ударив його ложкою, а вуж укусив хлопчика. На жалiбний крик дитини прибiг батько. Дiзнавшись, що вуж ужалив хлопчика, вiн кинувся убивати його. Та вуж устиг сховати голову в нору, тiльки хвiст залишився, i господар вiдрубав йому хвоста. Хлопчик помер вiд укусу. Вуж залишився безхвостим i з тих пiр боявся виповзати з нори. Невдовзi пiсля цього багатство селянина стало танути, аж поки вiн зовсiм не збiднiв. Бажаючи дiзнатися про причину цих змiн, вiн допитувався у ворожбитiв: «Скажiть, коли можете, про причину бiди моеi, i чи не можна чимось зарадити?» Йому вiдповiдали: «Доки ти добре поводився зi своiм вужем домашнiм, вiн приймав на себе всi бiди, якi загрожували тобi. А нинi, коли мiж вами на ворожнечу зайшлось, всi злигоднi на тебе впали. Якщо ти прагнеш колишнього благополуччя, то помирися з вужем…»

Жiнка винесла вужевi молока, та вуж, напившись, знову заховався в нору. Господар почав умовляти його вiдновити дружбу. Тодi вуж йому вiдповiв: «Даремно, чоловiче, намагаешся, щоби була промiж нас така дружба, як ранiше. Тiльки-но я подивлюсь на свiй хвiст, втрачений через твого сина, зразу ж i повертаеться до мене досада. Та й ти, як тiльки згадаеш, що позбувся сина, ладен голову менi розчавити. Тому досить буде такоi дружби помiж нами, коли житимеш у своiй хатi, як тобi завгодно, а я в своiй норi, i будемо допомагати один одному».

Те ж саме, пане посол, сталося помiж поляками i украiнцями. Наймудрiший iз смертних не може вдiяти того, щоб помiж нами встановився мiцний i тривалий мир. Це стане можливим, якщо Королiвство Польське вiдмовиться вiд усього, що належало до князiвства Землi Руськоi. Нехай же вiдступить козакам в управлiння цiлу Русь до Володимира, i Львiв, i Ярославль, i Перемишель з умовою, щоб ми, сидячи в Русi своiй, як у норах, одбивали ворогiв i од Королiвства Польського.

Та я переконаний: якби у всьому королiвствi зосталось лише сто панiв, i тодi б вони не пристали на це. А козаки, поки зброю матимуть, також не одстануть вiд цих умов».

В резюме, яке вивiв Богдан Хмельницький з цiеi байки, вiдбилася суть визвольноi вiйни украiнського народу 1648–1654 рокiв.

Як бачимо, жанр байки дозволяе передавати найрiзноманiтнiшi нюанси смислу засобами простими й дохiдливими, що й зумовило велику популярнiсть його в рiзних суспiльних шарах.

Отже, не випадково звертаеться до цього жанру й Григорiй Сковорода. Його цикл «Байки харкiвськi» складаеться з тридцяти творiв, написаних у 60 – 70-х роках. Частину вiн написав пiсля того, як залишив Харкiвський колегiум: «В сьомому десятку нинiшнього столiття, залишивши учительську посаду й усамiтнившись у навколишнiх бiля Харкова лiсах, полях, садах, селах i пасiках, вчився я доброчинностi й повчався у Бiблii; при тому благопристойними iграшками бавлячись, написав пiвтора десятка байок…»

Решту, 15 байок, було написано в селi Бабаях – про це свiдчить лист-присвята, пiдписана «наканун? 50-ницы» 1774 року.

Автографа збiрника не збереглося – збереглися лише три списки дорогоцiнноi спадщини. Спершу байки з’явилися друком 1837 року у виданнi «Московского человеколюбивого общества» пiд назвою «Басни Харьковскiе Г. В. Сковороды».

Поет вважав, що саме байками вiн найдужче допiк володаря ворожого свiту Демона, або Даймона. Пiзнiше в трактатi «Пря бiса з Варсавою» Даймон з докором допитуеться у Варсави – Сковороди:

«Чи не ти написав 30 притчей i подарував iх Афанасiю Панкову?

Варсава. Воiстину так i е! Сей е другом Варсавi.

Даймон. Чи пам’ятаеш одну з них, у якiй бесiдуе Буфон зi змiею, що обновила юнiсть?

Варсава. Пам’ятаю, я ту притчу увiнчав тлумаченням таким:

Ч?м большее добро,
Т?м большим то трудом
Ограждено, как рвом».

Байками найбiльше, можна вважати, допiк вiн i володарям своеi доби. Напевно, багато з цих творiв народжувались пiд час розмов iз селянами – у такий спосiб Сковорода повчав iх. Так, наприклад, байки «Ворон i Чиж», «Дiамант i Смарагд», «Баба та Гончар» висловлюють думку, що про людину слiд судити не за зовнiшньою оболонкою, а лише розiбравшись у ii серцi. Байка «Бджола та Шершень» спрямована, звичайно ж, своiм разючим жалом проти тих, хто живе за рахунок трудящих людей. «Шершень – се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на те тiльки, щоб iсти, пити i таке iнше. А бджола – се символ мудростi людини, яка у природженому дiлi трудиться».

Сковорода зробив найпомiтнiший внесок в украiнську байку XVIII столiття. У XIX столiттi цей жанр позначиться такими високими зразками, як байки Гребiнки i особливо – Глiбова. Сковорода завершив давнiй перiод у розвитку украiнськоi байки (твори І. Галятовського, А. Радивиловського, Л. Гвiччiардiнi, байки з «Іфiки Іерополiтики» та iншi), сконцентрував у своiх творах все найкраще, що було здобуто в розвитку цього популярного жанру, i вони стали мiцною основою, на якiй розвиватиметься творчiсть байкарiв наступного столiття.

Сковорода не пристав до традицii лафонтенiвськоi вiршованоi байки – вiн сягав першоджерел, стиль його байок античний – цей строгий стиль наближае iх до фiлософських трактатiв, та багата образнiсть залишае iх у межах лiтератури.

Прикладом для Сковороди були древнi мудрецi Сократ i Езоп: «Цей забавний i фiгурний вид писання був домашнiм i найкращим стародавнiм любомудрам».

Чимало сюжетiв байок Сковороди наскрiзь оригiнальнi, е також своерiднi варiацii на вже вiдомi твори украiнських попередникiв, а деякi створено на езопiвськiй основi («Жайворонки», «Гнiй i Дiамант»), Сковорода сам вказуе на джерела: «За казкою мудрого Езопа», «Той самий гнiй, у якому колись Езопiв пiвень вирив коштовний камiнчик».

На Украiнi в той час ходило безлiч анонiмних творiв, у яких висмiювались новоспеченi дворяни, що прагнули створити привiлейовану касту, а вiд «пiдлостi» походження вiдгородитися юридично. Ось гумористична генеалогiя пiд назвою «Доказательства Данилея Куксы потомственны»:

Да вже ж нашi дворяне герби посилають,
А що я був дворянин, то того й не знають.
Он у мене герб який, в дерев’янiм цвiтi,
Що нi в кого не було в Остерськiм повiтi:
Лопата написана держалном угору,
Побачивши, скаже всяк, що воно, без спору,
Всерединi граблi, вила i сокира,
Якими, було, роблю, хоч якая сквира.

До цього красномовного тексту був доданий мальований герб – та сама лопата з рештою причандалля посерединi.

На цю ж актуальну тодi тему написана й байка Сковороди «Олениця та Кабан». Забачивши домашнього Кабана, Олениця привiталася:

«– Доброго здоров’я, пане Кабан. Радiю, що вас…

– Що ж ти, негiднице, така непоштива! – крикнув, набурмосившись, Кабан. – Чому звеш мене Кабаном? Хiба не вiдаеш, що я пiдвищений у барани. Маю про це патент, що рiд мiй походить вiд найшляхетнiших бобрiв, а замiсть опанчi я для характеру ношу на людях здерту з вiвцi шкуру».

Для свiдчення життевостi типiв, виведених Сковородою в байках, варто навести таку ситуацiю з життя новоспеченого дворянства.

Пробитися в дворянство, домогтися чинiв – було життевим iдеалом украiнського панства. Ось як веде себе, наприклад, Гуленко, прилуцький сотник, пожалуваний у 1759 роцi в титулярнi радники i зведений у ранг сухопутного капiтана. Ось як вiн гонориться перед своею братiею, яка ще не досягла чинiв. «Чи вiдаеш ти, – кричить сотник, ображений тим, що пiд час роздачi в церквi священиком антидору його випередив онук вдови генерального суддi Горленка, – що я офiцер, а ти гультяй, нiкчемний дурень». Вiдпускаючи побитого Горленка, Гуленко ще й настрахав: «Я й кращих за тебе стану батожити, аби знали, що я офiцер». Характерно для духу епохи, що, коли у цiй справi викликали до суду свiдкiв-священикiв, якi спостерiгали цю сцену в церквi, один з них сказав, що «вiн через хворобу на обидва вуха був глухуватий».

У той час, коли новоспечене украiнське дворянство презирливо ставилось до своеi нацiональноi культури, вiдходячи все далi вiд духовних iнтересiв народу, Сковорода своiми фiлософськими i поетичними творами обстоював цi iнтереси. Вiн iз презирством картае тих, хто задля кар’ери ладен i матiр рiдну забути: «На посаду мостишся, як коза на дах, для того, чтоб через нього скочити на купу рясного марнославства».

Сповненi глибокого фiлософського змiсту твори Сковороди заперечували офiцiйний псевдокласицизм з його гiпертрофованим панегiризмом, що насаджувався зверху. Хоч писав Сковорода не народною, а сучасною йому книжною мовою, та твори його були близькi й зрозумiлi найширшим верствам суспiльства.

Сам поет вважав свою письмову мову украiнською: так, наприклад, 24-ту пiсню «Саду» (1765 рiк) вiн, за його словами, «перетлумачив» з Горацiя «малоросiйським дiалектом».

Вiдомий славiст-фiлолог Осип Бодянський у листi до Шафарика вiдзначив, що «Сковорода писав по-малоросiйськи, але досить невправно й змiшано». Це пояснювалося тим, що мова Сковороди формувалася в перехiдний перiод, коли староукраiнська книжна мова вичерпала своi можливостi, а нова – на чисто народнiй основi, якою пiзнiше писатиме Котляревський, – ще не стала мовою лiтературною.

У той же час один iз сучасникiв фiлософа Ф. П. Луб’яновський засвiдчуе: «Я бачив вiдомого старчика Сковороду. Старий росту вище середнього, в сiрому байковому сюртуцi, в украiнськiй овечiй шапцi, з цiпком у руцi, за мовою – справжнiй малоросiянин».

Творчiсть Сковороди стоiть на межi двох перiодiв украiнськоi культури, коли розкута думка вимагала розширення тiсних рамок барокового стилю. Розвинувшись на культурному грунтi Киiвськоi академii, вона дала потужний поштовх для розвитку новоi украiнськоi лiтератури, передовсiм пов’язаний з iменами І. Котляревського, Г. Квiтки-Основ’яненка, аж до могутнього поетичного спалаху Т. Шевченка.



1972




Шевченкова вiчнiсть


Т. Г. Шевченко! Досить було однiеi людини, щоб врятувати цiлий народ, цiлу нацiю…

    Остап Вишня. Щоденник

Може, як нiколи, нам сьогоднi потрiбна незламна вiра Шевченкова. Без жодноi ноти розчарування. Незламна i горда.

Жодного песимiзму зваженого й обгрунтованого. Навiть комп’ютерами. Незламна вiра: «…буде правда меж людьми? Повинна буть, бо сонце стане i оскверненну землю спалить».

Такий духовний максималiзм, витворений правдою його життя, наснажений iстиною його творчостi, единий в спромозi витримувати всi тi надлюдськi випробування, якi чигають на сучасну людину. Якi роздирають ii, розламують ii крихке ество. Але й витворюють нову людину.

Ось чому ми йдемо, iдемо, летимо до нього – до Шевченка. Ось чому ми прагнемо до Пушкiна i Данте, Руставелi i Шекспiра, Навоi i Гете, Нарекацi i Толстого. А Шевченко ще й тому в спромозi наситити безмiр наших вимог, ще й тому в спромозi подати нам руку через гори лiт – i ми вiримо йому до найсокровеннiших глибин душi! – що вiн до осяйних вершин людського духу пiднявся з найпоганьбленiшого болота, з безправ’я неключимого, де батожили душу вшир i впростяж, де розпаношiлий цинiзм був рiдним братом зневiрi, а губата ганьба збиткувалася над непокiрною честю. Йому треба було встати i обтрусити весь цей непотрiб з вiчноi душi народу. Вiн це свiдомо зробив справою всього свого життя. Його неповторний свiт, який не мае аналогiв в жоднiй духовнiй традицii того часу, вирiс з найпотаемнiших глибин рiдного народу. Досить було одного, та ще й такого короткого, життя цiеi людини, щоб в свiдомостi цього народу зайняти мiсце пiд рушниками на покутi, чiльне мiсце. Стати символом цього народу, його безперервним творцем i бездоганною совiстю. Ось чому вкарбоване його iм’я серед свiточiв вселюдського духу всiх часiв i народiв. Ось чому ми йдемо, iдемо, летимо до нього – до Шевченка.

Не дамоклiв меч, така собi антична соломинка, як нам i нинi видаеться з висоти нашого гiркого досвiду, а пiвтора десятка тонн тринiтротолуолу у кожного iз нас над головою. Принца Гамлета i короля Лiра, Автандiла i Тарiеля, Беатрiче i Вертера, Онегiна i Катерину – все це поставлено пiд прицiл разом з мiльярдами усiх нас. Вихори полiтичних пристрастей захланного iмперiалiзму здатнi в будь-який момент нашого iснування зробити iз Землi останню вогненну крапку в iсторii людського родоводу – вибирай, людино: нейтронно чисту, чи хiмiчно знавiснiлу, чи бактерiологiчно конвульсiйну смерть. Та з тисячолiть iснування нашоi вселюдськоi цивiлiзацii найдорожчий i найсокровеннiший, такий рафаелiвськи чистий отой Шевченкiв iдеал:

…на землi
Нiчого кращого немае,
Як тая мати молодая
З своiм дитяточком малим.

А з тисячолiть iснування нашоi схiднослов’янськоi цивiлiзацii, з отих вiчних гiр киiвських, яким сьогорiчним ювiлеем означено пiвтори тисячi лiт як градотворчим горам, з цих вiчних гiр пролунало:

…щоб усi слов’яни стали
Добрими братами i синами сонця правди…

Доля карбувала його життя у формах трагiчних. Думаючи про нього, згадуеш слова Стефана Цвейга, який казав, що свiт розуму не знае оманливого поняття числа i на його терезах один повсталий проти всiх може важити бiльше, анiж багато повсталих проти одного… Повстанець Шевченко був гнiвною мовою цiлого поневоленого народу, в пам’ятi якого дотлiвали останнi задимленi головешки з гайдамацьких пожеж, а козацька епоха щемливим болем одлунювала в розлогих думах слiпих бандуристiв – сама Украiна була потрощеною бандурою з обiрваними струнами. Разом з усiею Росiею вона була в ярмi царсько-крiпосницькоi системи. І яких же нелюдських сил треба було, щоб змогти пробудити до життя ii вже майже смертельно поранену душу. Чие живе людське серце могло затрiпотiти в ii холонучих грудях? Так генiальний пророк, за велiнням часу вiддаючи свое серце Вiтчизнi, мусив власним мученицьким життям прокоментувати своi дивнi твори.

Його бiографiя вiдома кожному, та не перестае вражати кожного. Народився майбутнiй поет крiпаком i лише двадцятичотирьохлiтнiм здобув «вольную» (як вiдомо, Карл Брюллов намалював портрет поета Жуковського, той влаштував лотерею – за 2500 карбованцiв була здобута його свобода). Невдовзi вiн стае одним з найулюбленiших учнiв – товаришiв «Карла Великого» – Брюллова. В 1845 роцi Шевченко закiнчуе курс Петербурзькоi академii мистецтв i iде на Украiну. Минуло два титанiчних за творчою насиченiстю роки – i 5 квiтня 1847 року жандарми арештовують поета разом з членами Кирило-Мефодiiвського товариства. Тарас мiцно тримаеться на допитах. Царененависницька поема «Сон» та iншi революцiйнi твори – звинувачень, бiльш анiж досить.

Все он изведал: тюрьму петербургскую,
Справки, допросы, жандармов любезности,
Все – и раздольную степь оренбургскую,
И ее крепость. В нужде, в неизвестности,
Там, оскорбляемый каждым невеждою,
Жил он солдатом с солдатами жалкими…

    М. Некрасов
Вимучений фiзично, та не зломлений морально, Шевченко нарештi повертаеться iз заслання, щоб за кiлька рокiв померти майже самотнiм. 24 роки крiпацькоi неволi, 10 рокiв солдатчини, 13 лiт каторжноi працi з постiйною загрозою арешту – ось головнi етапи його трагiчноi бiографii. Шевченковi довелося виконати передбачення власноi юностi:

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерять пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела…
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!

    «Тризна»
Хочу якнайстислiше торкнутися лише однiеi теми, яка означаеться двома словами: «Шевченко» i «Киiв». Зараз це вiчнотривкi одиницi нашого буття – i поет, i мiсто. Мабуть, вперше на всю широчiнь дитячоi душi, на всi розповнi очi вiн всотав Киiв хлопчиком, чи то шестилiтнiм, чи семилiтнiм. Його батько Григорiй взагалi часто iздив, пiдробляв хурманством – i малий Тарас тримав вiжки в руках, i хльоскав коней розгарячiлих, i мчав над Днiпром до Киева. Як правувати Пегасом – та наука знадобиться згодом.

А потiм, вже пiдлiтком, у 1829 роцi, «странствуя с обозом за своим дидычем». Може, козачком на козлах:

Давай, козачок, все бери на гачок
Пiд скрегiт i регiт рипучих бричок
І мчи у життя чорним шляхом гiрким,
Тим шляхом, де мчали у смерть козаки.

Днiпровi схили. Старовинна дзвiниця. Золотi банi церков бiлокам’яних. В страшних баюрах пiд навкiсним дощем застрявали берлини Енгельгардта. І гарячкуватий пiдлiток як крiпак з крiпакiв витягував iх з болота. І надривалися конi i люди, i шаленiв лихий вельможний власник крiпацьких душ, а онук гайдамаки застигав перед ранiше не баченим: сила-силенна ченцiв, тьма-тьменна прочан, блискучi вiйськовi одностроi на конях, настирливi жебраки руками сновигали в болотi, видираючи мiдяки один в одного, крамарi в дивовижних старовинних одежах, меткi, галасливi перекупки. Такого не було в Кирилiвцi. Та золотi банi передовсiм вбирали очi. Вiд болота на землi до золота в небi. Коли це було 15 липня, то це був Володимирський хресний хiд…

Пройде яких сорок рокiв з того часу, коли вперше малий Тарас на крiпацькому возi з батьком, коли вперше юна iстота зустрiнеться з вiчним мiстом, до тоi трагiчноi межi, коли киiвська молодь, передовсiм студенти унiверситету, зустрiнуть процесiю з Петербурга перед Киевом на лiвому березi Днiпра, коли перед Ланцюговим мостом випряжуть коней i самотужки привезуть дроги з труною в мiсто. Згодом цiкавi кияни з киiвських гiр незвично дивитимуться, як по-европейськи вбранi пани, студенти унiверситету та унiформованi гiмназисти везтимуть на трагiчному повозi крiпака. Остання дорога Киевом. Ось свiдчення очевидця: «…не тiльки церква, а й двiр були битком набитi по Олександрiвськiй вулицi, по шосе, на горах Андрiiвськiй i Михайлiвськiй i на горi бiля Царського саду стояло народу не менше, нiж бувае 15 липня пiд час Володимирського хресного ходу».

Князь Васильчиков Іларiон Іларiонович, киiвський, подiльський i волинський генерал-губернатор, один з вельможних душителiв поета при життi, саме прогулюватиметься з дiтьми бiля Марiiнського палацу i поглядатиме крiзь зеленi кущi на набережну. Промови вiн заборонив. Вiдповiднi розпорядження дав. Радив Третьому вiддiлу не дозволяти Шевченковi оселятися на Украiнi. «Татусю, кого це ховають?» – питали дiти. «Добре, що не в Киевi ховають, – думав генерал-губернатор, – все ж легше…» Згодом вiн керуватиме розслiдуванням справи про гайдамацькi ножi на могилi Шевченка… А Днiпрова повiнь i повiнь народна наче з’едналися в единому плинi, несучи на собi останки Кобзаря. Хотiли кияни поховати на Щекавицi, особливо студенти, та «Заповiт» i Честахiвський зробили свое: везти пароплавом на Чернечу. Жебрак питав, наче не знав:

– Кого ховають?

Жандарм з верховин коня вiдповiдав, наче знав:

– Мужика, да чин на ньому генеральський…

Та ще й до всього в Христорождественськiй церквi якась невiдома жiнка в чорному поклала на труну терновий вiнок. З’явилась i щезла. Наче не була. Вiнок був. Шукали жiнку, не знайшли. Особливо князь Васильчиков наполягав, бо, кажуть, жiнка була дуже шляхетна i дуже в чорному. Вiнок забрали. Вiнок був i всiх колов. Шукали навiть по терновищах. Та скрiзь тернина неторкана була…

Якi ж це дворянськi дiти, студенти унiверситету, везли «мужика»? Варто iх зафiксувати i нам, настiльки важлива була ситуацiя, де наче передавалася естафета подвижництва i служiння справi визволення народу. Дiти пануючоi верстви, обпаленi i наснаженi Тарасовим вогнем, вже протягом всього наступного життя не могли випрягтися з того Шевченкового воза. От хоча б кiлька iмен.

Студент Михайло Драгоманов – не тiльки виступав над труною поета з промовою, не тiльки вважав Шевченка «одним iз великих поетiв правдиво народних» i присвятив пропагандi його творчостi свое життя, а й видав згодом у Женевi книжку французькою мовою «Украiнська лiтература, заборонена росiйським урядом», яка, як нинi доведено, читалася Карлом Марксом. Основоположник наукового комунiзму вiдмiтив такi вiдомi нам слова: «Вiд молдаванина до фiнна на всiх язиках все мовчить, бо благоденствуе». Влучно вiдмiтив.

Студент Михайло Старицький – таж вiн, подумав би князь Васильчиков, та вiн же з найдревнiшого князiвського роду, з вiтки самих Рюриковичiв, i вiн – у цьому мужицькому повозi?! Вiн скорiше мiг би сидiти в моему генерал-губернаторському крiслi, коли не в щонайвищому, а вiн… Михайло Старицький, згодом вiдомий письменник i подвижник культурно-громадськоi i театральноi справи, пронесе свою вiрнiсть iдеям Тараса до скону.

Студент Павло Житецький – згодом вiдомий фiлолог i фольклорист, член-кореспондент Петербурзькоi академii наук, який не уявлятиме свого життя без служiння рiдному народовi i «нарiччю, на якому кращi представники народного духу (Котляревський, Основ’яненко, Шевченко та iн.) висловлювали своi творчi думи».

Студент Тадей Рильський – згодом вiдомий громадський i культурний дiяч, один з так званих «хлопоманiв» i засновникiв «Киiвськоi громади», друг І. Франка, М. Лисенка, М. Короленка, батько незабутнього нашого киянина Максима Тадейовича.

Студент Петро Косач – згодом його превосходительство дiйсний статський радник, людина прогресивного штибу, чоловiк Олени Пчiлки, батько генiальноi Лесi.

І ще один студент природничого факультету, який в той час пише дисертацiю на тему «Про статеве розмноження нитчатих водоростей», згодом кандидат природничих наук, згодом великий украiнський композитор Микола Лисенко, який не тiльки покладе на музику 86 творiв Шевченка. Силою свого подвижництва i таланту на своiй тираноборчiй дорозi вiн постане поруч Івана Франка та Лесi Украiнки…

Такi це були студенти, такi це були кияни 1861 року.

Може, найбiльше дратувалися отi з Киiвськоi гори бiля Марiiнського палацу минулим, таким викличним, таким очi муляючим знаком – покритий червоною китайкою, заслугою козацькою?! А тут ось що сталося – минуле взяло вогонь на себе, минуле майбутне собi, як дитину, в пазуху заховало. Пришестя, майбутне, грядуще дихало в кольорi, яким було запнуто вiко труни. Коли ховатимуть Лисенка, червону китайку здиратимуть з труни – як заклик до революцii. Червонi стрiчки обдиратимуть з вiнкiв, якi принесуть на могилу Лесi Украiнки. А тут поки що червона китайка дихала для ока тiльки минулим, тому й не була здерта i жандармiзована, як отой терновий вiнок.

Нiмб великомученика за людське право бути вiльним свiтився навколо кожноi його строфи, кожен вiрш був таким цiльним i органiчним у своiй зовнiшнiй простотi i внутрiшнiй мудростi – то страшним у своему бiблiйно-пафосному протестi, то смутенно-сонячним в своiй пiсеннiй нiжностi i недоторканностi, що, природно, негайно простерлись совинi крила iнквiзиторського вето: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». На що можна було вiдповiсти: «Трибунал пiд головуванням самого сатани не мiг би проголосити такий холодний, нелюдський вирок». І ще – пiсля десяти рокiв мук, знущань, солдатськоi муштри, доносiв: «…я точно такий же, що був i десять рокiв тому. Жодна риса в моему внутрiшньому образi не змiнилась».

Лише дивовижна вiдданiсть справi визволення рiдного народу дозволила йому воювати з вiдкритим заборолом. Доба, народ i свобода вимагали титанiчного подвигу – i так сталось. Не кожна з лiтератур Європи клекоче таким шевченкiвським протестом проти гноблення людського духу, i навiть серед найпiдготовленiших i найвиплеканiших культур не часто з’являлися поети, що з такою вiртуознiстю володiли вогненною зброею слова, що посмiли б посягнути на таку бастилiю тиранii i крiпацтва, якою була царська Росiя – тюрма народiв. Внук гайдамаки, крiпацький син став основоположником новоi украiнськоi лiтератури i лiтературноi мови Украiни.

«Вiн був сином крiпака i став володарем в царствi духу.

Вiн був крiпаком i став велетнем в царствi вселюдськоi культури.

Десять рокiв вiн страждав пiд iгом росiйськоi солдатчини, а для свободи Росii зробив бiльше, анiж десять переможних армiй…» (І. Франко).

Вiдомий украiнський учений, перший ректор Киiвського унiверситету, друг Пушкiна i Гоголя, Максимович писав Тарасовi в 1859 роцi: «В околицях Михайловоi гори (гора бiля Канева. – І. Д.) залишили Ви по собi найживiшi, найсердечнiшi спогади. А на правому березi Днiпра Ви стали особою мiфiчною, про яку складають дивовижнi казки i легенди, наряду з iсторiями старовинних часiв». А в жандармських сейфах пiсля смертi поета, окрiм всесвiтньовiдомоi товстенноi справи «про художника Шевченка», завелась нова – «про могилу Шевченка» на ста восьми аркушах (в легендах йшла мова про схованi на могилi «освяченi» для помсти гайдамацькi ножi). Поет дослухався до народу, народ – до самого серця його поезii.

Про Шевченка написано тисячi томiв дослiджень, та найпроникливiшим шевченкознавцем був i залишаеться народ, хоча ставлення поета до народу було побудовано аж нiяк не на фундаментi сентиментальноi любовi i всеприйняття. Поет став виразником духовного здоров’я украiнськоi нацii лише тому, що мiг вiдверто в обличчя висловити iй i слова ненавистi до довготерпiння, до проявiв принизливого холуйства, виплеканого царськими слугами на протязi столiть. Вiн не лише вiддав артерiальну кров своеi поезii для духовних жил народу, але й не побоявся розкрити гнiйнi рани на його тiлi:

…А ми дивились i мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Нiмii, подлii раби,
Пiднiжки царськii, лакеi
Капрала п’яного!..

У поривi вiдчаю Микола Чернишевський, начеб в унiсон своему украiнському побратимовi, теж обурювався довготерпiнням народу: «нiкчемна нацiя, нацiя рабiв, зверху донизу – всi раби». Вiдвертi i прихованi раби – великороси (раби в ставленнi до царськоi монархii) не люблять згадувати про цi слова. А, як на нас, це були слова справжньоi любовi до вiтчизни, любовi, що тужить по причинi вiдсутностi революцiйностi в масах великоруського населення».

Подiбного гатунку знищувальнi iеремiади народжуються лише в серцях патрiотiв. І лише люди, подiбнi до Чернишевського, змогли гiдно оцiнити спiвця Украiни, у якого

«…все коло його дум i помислiв перебувае у повнiй вiдповiдностi зi змiстом i ладом народного життя (М. Добролюбов. Рецензiя на «Кобзар»).

Соратник Герцена, якого так любив Шевченко, поет Микола Огарьов писав: «Шевченко, народний поет Малоросii, з захопленням прийнятий як свiй в лiтературi росiйськiй i став рiдним для нас, – так багато було спiльного в наших стражданнях i так самобутнiсть кожного стае необхiдною умовою спiльноi свободи». Шевченко глибоко любив i цiнував Пушкiна, Гоголя, Лермонтова, Щедрiна. «Якi прекраснi «Губернськi нариси», в тому числi i «Мавра Кузьмiвна» Салтикова… Я благоговiю перед Салтиковим. О Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радiстю порадiла б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких генiальних учнiв своiх». Всiею душею ненавидячи самодержавство, царських чиновникiв i особливо «землячкiв»-лакеiв, що вiрою i правдою служили царю-батюшцi, Шевченко всiею своею великою душею любив пригнiчений росiйський народ, тьмочисленнi пригнiченi народи Росii – свiдчення цьому його «Щоденник». Шевченко разом з Марком Вовчком, Жемчужниковим, Аполлоном Майковим, Салтиковим-Щедрiним, Тургеневим i Пироговим виступае з протестом проти антисемiтських статей журналу «Иллюстрация», а вiдомий грузинський поет Акакiй Церетелi згодом згадуватиме про зустрiч з пророком Украiни: «Зiзнаюсь, я вперше зрозумiв з його слiв, як треба любити вiтчизну, свiй народ».

Ленiнська «Правда» – газета росiйського революцiйного пролетарiату – захищала Шевченка од чорних рук чорносотенцiв: «Не везло Тарасовi Григоровичу при життi, не везе i пiсля смертi. За що ж продовжуються переслiдування Шевченка тепер?… Нащадки крiпосникiв вiдчувають до народного поета, селянського вихiдця, ту ж злiсну ненависть, що i iх прiснопам’ятнi батьки. До того ж – Шевченко украiнець, що, з точки зору «известной подлостью прославленных отцов», – «мазепинець» i ледве-ледве чи не «жид». Цього абсолютно досить для гнобителiв пам’ятi народного поета…»

Найбiльш нацiональний поет Украiни був глибоко iнтернацiональний. Декламуючи вiршi Пушкiна про Мiцкевича («Вiн помiж нами жив…»), де йшлося

…о временах грядущих,
Когда народы, распри позабыв,
В великую семью соединятся, —

Шевченко був пройнятий глибокою вiрою у можливе братерство народiв.

У Лейпцигу в друкарнi Вольфганга Гергарда 1859 року вийшла книжка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». Це видання, за яким так полювали жандарми, об’еднало iмена двох найбiльших слов’янських поетiв одним тираноборчим нiмбом. І як всi витоки росiйськоi лiтератури лежать в титанiчному явищi Пушкiна, так всi джерела украiнськоi лiтератури – в «Кобзарi», книзi такого масового розповсюдження на Украiнi, книзi такого дивовижно сучасного звучання.

Починаючи вiд «Катерини», де доля зганьбленоi дiвчини-покритки, доля самотньоi матерi проглядалась крiзь призму нацiональноi i соцiальноi трагедii всiеi Украiни, до найвищого злету його поетичного натхнення останнiх лiт – поеми «Марiя», – Шевченко кожну тему, кожен шмат живого життя силою свого таланту вперше в украiнськiй лiтературi пiдiймае до рiвня загальнолюдських протирiч XIX столiття, яке випало на його долю. Вiдкрита громадянськiсть його вiрша назавжди залишилась переважаючою в украiнськiй поезii. Фiлiгранна майстернiсть, на якiй при найуважнiшому, мiкроскопiчному оглядi не побачиш слiдiв поту, чисте джерело свiтла, що органiчно ллеться з найтаемнiших душевних глибин, на якому спалили нiкчемнi крильця десятки метеликiв-епiгонiв, довгий час було явищем безпрецедентним, але i багатообiцяючим для культури, що вiдроджувалась. Лише Іван Франко i Леся Украiнка стали в один ряд з Шевченком i своi поетичнi смолоскипи запалили безпосередньо од його непогасного вогню, лише вони мали право таланту i вибраностi класти цеглини у пiдмурiвок, закладений його руками.

Тепер, даруйте менi за зухвалiсть, я скажу, що Шевченко був поетом веселим. Не драстичний вiйонiвський смiх, не гейнiвський саркастичний, хоча вже були спроби порiвнювати украiнця з нiмецьким поетом – нi, в ньому ряхтiла всерединi всiма барвами смутна веселiсть слов’янина, хоча видима вона була лише по деяких одсвiтах. Це була радiсть дитини, наiвна посмiшка генiя, яка жарiла в самiй нутровинi душi i кидала життестверднi одсвiти навiть в шекспiрiвськи трагiчних «Гайдамаках», навiть в глибинносмутнiй «Наймичцi». Це була та невидима навiть для прискiпливого погляду частина айсберга, схована пiд водою. Це було те серце, що живило веселою шевченкiвською кров’ю найсмутеннiшi його творiння. Вiн був людиною гармонiйною, в його душi розгорталися крила особистостi Вiдродження, та покликання народного пророка сконцентрувало всi його помисли в однiй точцi, iм’я якiй – Народна Сльоза.




Шевченко i свiт


Кiлька штрихiв до цiеi невичерпноi теми…

Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченкового музею в Киевi, любила розповiдати про те, як плакав Джон Стейнбек пiсля огляду експозицii. «А в мене такого нiколи не буде!» – наче б так Вiн пояснював свое несподiване розчулення – це було по-дитячому дуже наiвно i по-дорослому дуже точно… Книжка Євгена Нахлiка «Доля Los Судьба» справедливо розмежовуе межi впливу трьох генiiв трьох слов’янських народiв – Шевченка, Пушкiна, Мiцкевича. Колись Вадима Скуратiвського погнали зi «Всесвiту» за намаганням вивищити сина крiпака i внука гайдамаки за рахунок камер-юнкера африканського походження. Неможливо зважити значення i вплив генiя, народженого тим чи iншим етносом, на життевий нурт свiтовоi iсторii. Шекспiр в англомовному, Гете в нiмецькомовному, Сервантес в iспаномовному свiтах лише починались, щоб згори розпросторитись на всi межi засягу британськоi iмперii, iспанськоi армади чи тевтонського багнета. Переклади i культурне всотування йшло за потугою нацiй, якi спромоглися агресивною захланнiстю поставити Господа Бога перед фактом свого поширення.

Та англiйцi вижили б без свого Шекспiра, генiя з генiiв, нiмцi – без унiверсального Гете (вiдразу напохватi був би Шiллер), росiяни – без Пушкiна (благородний Лермонтов надався б на замiну!), поляки – без Мiцкевича (не забули про Словацького?!), а що б ми, украiнцi, робили без Шевченка?! Скажуть високочолi пуристи i ехиднi iнтелектуалки, що я занадто по-спортивному витворюю обрахунки тих субстанцiй, якi на це не надаються, i тому вислизають з моеi зухвалостi.

Та в цьому i бiда, що ми занадто шевченкоцентрична нацiя. Унiверсальний Кулiш (знову ж привiтаймо двотомник Євгена Нахлiка!) i всеобiйменний Костомаров, незламний Гулак та iншi кирило-мефодiiвцi давно вже чекають на окремiшнiй музей бодай в однiй школi на Подолi – там учителював Пантелеймон Олелькович. Найголовнiше – вони мають бути прописанi густо i яскраво в концепцii украiнського державотворення – тодi й Шевченко буде i яскравiшим, i зрозумiлiшим, i не виглядатиме одинаком «среди долины ровныя», а могутнiм деревом в оточеннi могутнiх дерев. Але тодi його вивищення в колi сучасникiв i соратникiв буде органiчним i само собою зрозумiлим. Наше незнання i наше небажання долати апатiю i лiнивство мiцно вкоренилося навiть у масштабах наших планiв на майбутне.

Менi довелося в рiзнi часи i при рiзних оказiях виступати бiля пам’ятникiв Шевченку в рiзних широтах. У Вашингтонi i Торонто, у Москвi й Алма-Ати. У Казахстан мене послали вiдкривати пам’ятник, а от у Буенос-Айресi 1995 року ситуацiю переiнакшив Леонiд Кучма на ходу бiля пам’ятника роботи Лео Мола: «І чому це я маю тут виступати – хай виступае поет!..» Так мене самого пiдсаджували на п’едестал, аби я вiдмовився тодi вiд супротивного полiтичного ходу – створення Конгресу украiнськоi iнтелiгенцii. Лео Мол (вiн же Леонiд Молодожанин) ще 1939 року допомагав Манiзеру створювати пам’ятники Шевченку в Харковi i Киевi, щоб уже у наш час пробити його крiзь неймовiрний полiтичний асфальт у Санкт-Петербурзi. Та найтяжче, мабуть, було виростати Шевченку у Варшавi – це вже надзусилля Павличка, тодiшнього посла, зробили неймовiрне. Пам’ятаю, стояв тодi при вiдкриттi за скульптором Анатолiем Кущем, тримався за нього, як за амбразуру дзота, i чув схвильоване дрижання його могутньоi статури. Згодом росiйськомовний екскурсовод буде пояснювати туристам з СНД: «Сейчас проезжаем мимо памятника замечательному украинскому поэту Дмитру Шевченку». Як каже наш народ, – хоч стiй, хоч падай, але пам’ятник стоiть…

Отож Шевченко був нашим i послом, i консулом, i повноважним представником, коли в нас ще не було держави, а коли тепер розродилося на цiлi грона посольств i консульств, то ми тепер маемо добиватися, аби були культурнi iнститути украiнського штибу в кожнiй краiнi на зразок нiмецького «Гете-центру».

Шевченковi роботи вистачить, аби лише нам вистачило вмiння i мудростi, звинностi i вiртуозностi впроваджувати украiнську культуру в свiт.

Перед цiкавою книжкою Володимира Мельниченка про перебування Шевченка в Москвi колись прочитав дослiдження дiаспорного Юрiя Бойка-Блохина «Шевченко i Москва» i зафiксував для себе його висновки:

«У своiй ворожостi до московського iмперiалiзму в усiх його формах поет був непримиренно послiдовний. Ця його постава властива всьому його життевому шляху. Зустрiч зi складною дiйснiстю кiнця 50-х pp., в якiй московська

iмперiалiстична духовнiсть знаходила форми свого маскування, примусила Шевченка переборювати це маскування i гартувала поета в зрiлого полiтичного дiяча. Нi писання росiйською мовою, нi його росiйськi знайомства нiчим не порушують повноти й суцiльностi його нацiоналiзму. Духовна спадщина нашого нацiонального пророка i великого генiя залишаеться для нас i тепер невичерпним джерелом наснаги в нашiй боротьбi проти одвiчного московського iмперiалiзму» (Юрiй Бойко. Вибране. Том III. С. 61. Мюнхен, 1981).

Я, напевне, нiколи не виберусь з первопочаткiв освоення Шевченкового шляху. Ось тепер зачепився я за Тарасового дiда-гайдамаку i обчитую масу iсторичноi та лiтературознавчоi лiтератури аж до Коденськоi книги, яка так i не дочекалася в бiблiотецi Інституту iсторii дослiдникiв гайдамацькоi теми. Колись, може, В’ячеслав Медвiдь вiзьметься за iсторiю власного села такоi моторошноi слави («Бодай тебе лиха Кодня не минула!»)… Моя перша новела студентських лiт була про чорнi стрiчки в косах лисянських дiвчат як згадку про Колiiвщину… Якось у Киiвському музеi Шевченка виставлялись документи – мене приголомшило сусiдство присяги кожного миколаiвського солдата (а таким був i рядовий Шевченко!) на вiрнiсть царському дому i малесенькоi захалявноi книжечки з вiршами. Ото драматургiя!.. Або намiр поета помiстити в свiй «Буквар» (а вiн не хотiв користуватись послугами навiть своiх найближчих друзiв i соратникiв, якi iнтерпретували його на свiй лад i склад, на свое европейське розумiння!), намагання зафiксувати в простесенькому народному резюме свое згорьоване ставлення до людей i вiчних стосункiв мiж ними:

А де добрi люде,
Там i правда буде.
А де кривда буде,
Там добра не буде…

Завершити можна це коротеньке слово таким любим менi листом Пантелеймона Кулiша до Шевченка:



Здоров, здоров, брате Тарасе!

Ось i ми, слава Богу, на Вкраiнi. У гостях добре, а дома ще лучше. Що ж ти думаеш iз своiми думами i поемами чинити? Чи не можна б iх огласити мировi? Присядь же, братику, да помiзкуй над ними своею здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкiна, щоб чистим зерном одсипать духовноi пашнi землякам, а не з половою. У нас-бо родить Господь хлiб на всяку душу вдосить, то й не привикли нашi уста до висiвок. Пошануй, брате, громаду i себе самого перед громадою. Лучче дещо придерж у себе пушкiнським звичаем, анiж брать нижчим ладом од себе самого. Раджу тобi, ревнуючи по твоiй славi i по красотi нашого голосного слова, а проте надiюсь i на твою широченну спереду голову. Напиши до мене, як ся маеш, як живеш. А я живу так собi, не дуже празникуючи. Ото б менi було велике свято, якби з нас лиху цензуру знято.

    Твiй душею П. Кулiш.
    1858, червця 7,
    х. Мотронiвка

Отож разом з Паньком Кулiшем у нас i досi найбiльша надiя – на його «широченну спереду голову»!..



3.03.2008

х. Конча-Озерна




Слово про Лесю


Кажуть, це було в Лiвiйськiй пустелi. Автобус з радянськими туристами мчав новою автострадою, що розсiкала пустелю на двое величезних попелясто-жовтих крил. Над безкраiм морем сипучих пiскiв пiдносилися вже звичнi пiрамiди, якi, здавалося, своею вiчнiстю перевищують це пiщане мовчання. Сфiнкси, як це водиться, були гордими i таемничими.

Шофера попросив зупинитися високий ставний мужчина. Водiй здивовано зупинив автобус. Шелестiли пiски. Здивовано дивились туристи на цього iнтелiгентного дивака, якому раптом заманулося зупинити автобус серед пустелi. Мужчина рiшуче простував пiщаними хвилями i зупинився бiля пiрамiди. Все це вiн зробив настiльки просто i звично, немовби все життя до цього iснування в образi туриста вiн провiв в одному з бедуiнських племен i кожного ранку творив намаз, перериваючи завивання хамсину. Занадто зосереджений, заглиблений в себе, мужчина раптом заспiвав. Це була украiнська пiсня – вiдомий романс на слова Лесi Украiнки.

Туристи висипали з автобуса i слухали. Кажуть, рiдко кому в життi доводилось слухати спiв такоi дивноi експресii, такоi розкованостi й душевноi ясностi – душа спiвака була наодинцi не з Лiвiйською пустелею, а з душею Лесi Украiнки. Треба було бути таким трохи владним мужчиною, щоб зупинити автобус у пустелi, треба було бути справжнiм, непiдробним актором, щоб вiдважитися на таку iмпровiзацiю – не злякатися штучностi й театральностi. Треба було мати такого тембру голос, щоб викликати з пустелi душу поетеси i переконати вже не здивованих, але зачарованих випадкових супутникiв своiх в абсолютнiй необхiдностi такого виклику. Треба було так любити ii – Лесю Украiнку. Цим актором був покiйний народний артист СРСР Борис Гмиря…

…У любовi до Лесi Украiнки дуже багато iнтимного, чогось найбiльш потаемного. Таку iнтимнiсть викликають художники унiкальнi, якi торкаються своiм мистецтвом найпотаемнiших i найчистiших струн у душi. Кожен за мiрою свого розвитку, за мiрою свого сприйняття виношуе дорогоцiнний образ.

Дiти п’яти-шести рокiв, затамувавши подих, слухають «Лiсову пiсню», але i тридцятилiтнiх загадковий свiт цього Лесиного шедевра манить незвiданими глибинами.

Дiвчата-абiтурiентки читають ii поезii на вступних екзаменах, i в тривозi iх голосiв вiдчуваеться не тiльки правiчне хвилювання вступникiв – в iх саморобних дiвочих альбомах, розмальованих мальвами i хрещатим барвiнком, найзаповiтнiшi сторiнки належать Лесi. І це тодi, коли вона по войовничiй, часом навiть аскетичнiй сутi своiх творiв абсолютно антиальбомна поетеса. І все ж таки вона – спiвець дивноi нiжностi й чистоти, а хто ще так правдиво i беззаперечно вiдчувае це, як не безоглядна юнiсть.

Леся належить всiм, хоча знають ii переважно уривково i неповно. Шкiльнi програми лише готують читача до справжнього осягнення ii – одного з найоригiнальнiших свiтових поетiв. Це осягнення вимагае певноi iнтелектуальноi пiдготовки – як у жодного з ii попередникiв в украiнськiй лiтературi, ii творчiсть зiткана з рiзних ремiнiсценцiй i мотивiв свiтовоi культури. Мiсто ii духу стоiть на перехрестi рiзних епох, i якщо «Камiнним господарем» вона вступае в творче змагання-суперечку з пушкiнським «Камiнним гостем» i всiма творцями Дон Жуана до Тiрсо де Молiни включно, то своею вогненною «Одержимою» вона викликае вогонь на себе всiх творцiв Марii Магдалини. Їi рання «Блакитна троянда» вся просякнута вiддаленим дантiвським ароматом. Драматичний етюд, в якому викритий Іуда, викликаний до життя апологетичним оповiданням Леонiда Андреева «Іуда Іскарiот». В одному з листiв до Івана Франка поетеса сповiдалась, що думала саме про нього, коли створювала свою драму «В пущi», – про скульптора серед пуритан у диких пралiсах перших американських колонiй. Але ось лiнiя Годвiнсона, пуританського проповiдника, гнобителя свободи думки i почуття, веде до сучасних гнобителiв – це вони вiдповiдають за Хiросiму i Сонгмi.

Борис Гмиря носив у душi образ поетеси завжди, але завивання гарячого вiтру пустелi – хамсину – викликало його настiльки вiдчутно i мимовiльно, що вiн не мiг не заспiвати «Стояла я i слухала весну». З цим гарячим вiтром пов’язаний i останнiй задум Лесi, старанно зафiксований для майбутнiх поколiнь матiр’ю поетеси Оленою Пчiлкою. Вiн, звичайно, пов’язаний з попереднiми драмами письменницi, як ще один дорогоцiнний камiнчик у великiй мозаiцi всього Лесиного свiту. Але ця дорогоцiннiсть була останньою в цiй мозаiцi:

«На передмiстю Александра живе сiм’я грецька (еллiнська), в той же час, коли нова вiра взяла вже силу i в свою чергу стала тiснить i гнати тих людей, що держалися давнiшоi вiри й кохалися в давнiй науцi.

Теокрiт, дуже вчений еллiн, не християнин, кохаеться в давньому писанню, мае цiлу бiблiотеку – збiр папiрусiв, його дiти, син 17-ти i дочка 15-ти, теж привченi до давньоi науки, вiрнi давнiй релiгii.

Ясний день, по полудню. Син i дочка Теокрiта сидять у своему середньому двориковi; син чита й оповiда сестрi. Приходить старий чоловiк, сусiда, дуже збентежений, i каже дiтям, що iх батька схопили в храмi (на сходах до храму); його ув’язнено за те, що вiн «ширив ересь», проповiдував думки грецьких фiлософiв, одвертав од догматiв вiри християнськоi. Вiн казав – «нема рабiв божих», есть i повиннi бути люди, вiльнi «тiлом i духом».

«Начувайтесь лиха», – сказав старий.

«Прийдуть i в господу до вас: заберуть всi папiруси, понищать, попалять, яко писання «ерицьке», «поганське».

Дiвча плаче, потiм радиться з братом – що робити. Зважають, що треба поховати хоч найдорожчi писанi речi… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховати (коротка сценка). Уночi засвiчують свiтло у сховах, у покоi вибирають писання. Ідуть, ховають у пустинi, просто в пiсок. Нiч кiнчаеться, сонце ледве встае. Обое встають на колiна, припадають до землi, молять Гелiоса берегти iх скарби. Може, настануть кращi часи. Може, коли хтось знайде цi скарби, – i дознаеться великоi мудростi: «Гелiосе! Рятуй нашi скарби! Тобi i золотiй пустинi доручаемо iх!»

Скiльки в цiй простiй, нехитрiй iсторii стоiчного оптимiзму, дихання притчi ошляхетнюе нашi душi, зерно задуму не встигло стати колосом, не вiдродилося в ньому, але iснуе в палахкотливiй нездiйсненостi маленького шедевра!

…Леся Украiнка… Це нiжне i дзвiнке iм’я належить до найвеличнiших iмен нашого народу. Цей псевдонiм Лариси Петрiвни Косач твердо i назавжди зафiксований в пам’ятi кожного украiнця, i не тiльки украiнця. Нехай для декого дзвiн цього iменi пов’язаний лише з назвою одного з найкрасивiших киiвських бульварiв, або з найменуванням школи, де навчаеться його син або дочка, або столичного театру, але все ж таки гордий дзвiн цього iменi в серцях мiльйонiв людей породжуе не тiльки спогад про «Лiсову пiсню» або «Досвiтнi вогнi», але i палку любов до великоi поетеси i гордiсть за свiй народ, що спородив ii в чорне царське лихолiття.

В iсторii украiнського народу немае iншого iменi, окрiм, звичайно, Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнiвною силою прометеiвськоi гiдностi, з такою майже нелюдською болiсною чистотою сконцентрувало в собi всенародну думу про гордливу зневагу до всiляких кайданiв i бойовий заклик до честi й непримиренностi:

Я дивлюся на малюнках
Не на гордих переможцiв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»

Погляд мiй спустився нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: «Убий, не здамся!»

Кажуть, ii бачили згорблену i самотню, сiрим туманом закутану, в останнiй ii приiзд до Киева в 1913 роцi. Вона налягала всiм своiм тiлом худеньким на одну ногу, перевалювалась, ледве трималась за рятiвну палицю. Тiльки дивовижно великi Очi свiтили на все лице, бездоннi Горе-очi, свiтились на всю Стрiлецьку, йшло цих Двое Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тiло.

Муки виснажували ii з дитинства. З дитинства навчилась вона «крiзь сльози смiятись». Вже у десять рокiв з’явились першi ознаки туберкульозу лiвоi ноги, а незабаром i лiвоi руки. Потiм хвороба перекинулась на легенi й нирки. В одному з листiв 1912 року Леся називае свое життя постiйною вiйною з сухотами. За цю «тридцятилiтню» вiйну вона перенесла декiлька складних i болючих операцiй, прикута до постелi, довго перебувала в гiпсi, ходила то за допомогою костурiв, то за допомогою складного i тяжкого апарата на нозi. Лiкувалася в Криму i в Одесi, в Бессарабii i в Болгарii, в Нiмеччинi i в Італii, в Єгиптi i в Грузii. Постiйна невблаганна вiйна тiла i духу. З Кассандриною прозорливiстю вона бачила свою подальшу долю:

«…менi здаеться, що я маю перед собою якусь велику битву, з якоi вийду переможцем або зовсiм не вийду. Коли у мене справдi е талан, то вiн не загине, – то не талан, що погибае вiд туберкульозу чи iстерii! Нехай i заважають менi сi лиха, але зате, хто знае, чи не кують вони менi такоi зброi, якоi нема в iнших, здорових людей…»

…На диво обдарована дитина вивчае не тiльки европейськi мови, грецьку i латину, не тiльки наповнюе душу казковими враженнями чарiвного волинського лiсу – не по лiтах розвинена, вона разом зi своiми ровесниками на руiнах старовинного луцького замку влаштовуе «таемничi зiбрання» – iй вже тодi свiтить гордий образ руанськоi мученицi Жанни д’Арк.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-drach/publicistika-vibrani-statti-interv-u/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Драч І. Витоки поезii // Прапор комунiзму. – 1983. – 20 листопада.




2


Драч І. Духовний меч. – К.: Рад. письменник, 1983. – С. 344.




3


Петров Н. И. Первый малороссийский период жизни и научно-филологического развития Г. С. Сковороди. Труды Киевской духовной академии. – 1902. – № 12. – Т. 3. – С. 605.




4


Верховский П. В. Учреждение Духовной коллегии и духовный регламент. – Ростов-на-Дону. – 1916. – Т. 1. – С. 130.




5


Житецький П. «Енеiда» Котляревського в зв’язку з оглядом украiнськоi лiтератури XVIII ст. – К., 1919. – С. 19.