Книга - Оріон Золотий. Театр (збірник)

Орiон Золотий. Театр (збiрник)
Іван Федорович Драч


Іван Драч (нар. 1936 р.) – вiдомий украiнський поет-шiстдесятник, громадсько-полiтичний дiяч, лауреат Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. Вiн автор багатьох збiрок поезiй, перекладiв, кiноповiстей, а також драматичних творiв. У своiх п’есах, присвячених видатним людям Украiни та свiту, а саме: Тарасовi Шевченку («Гора»), Пабло Нерудi («Зоря i смерть Пабло Неруди»), В. Сухомлинському («Дума про Вчителя»), В. Сосюрi («Орiон Золотий»), – Іван Драч прагне якомога яснiше висвiтлити драматизм цих творцiв, вiднайти гармонiю в круговертi страждань i перемог, переслiдувань i визнань, злочинiв i надiй, любовi й ненавистi, добра i зла. Драматична поема «Соловейко-Сольвейг» порушуе питання матерiального й духовного, розумового i чуттевого в життi та творчостi.





Іван Федорович Драч

Орiон Золотий

Театр



© І. Ф. Драч, 2016

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016

© П. М. Перебiйнiс, передмова, 2016

© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016




Дорости до Драча


Поет народжуеться в небi, а спiвае на землi. Душа поезii – метафора. Душа поета Івана Драча – мегаметафора.

Цитувати Драча неможливо. Кожен рядок його таiть затамовану вибухову силу. Що вибирати? Ось непомiчений професiйною критикою давнiй вiрш «Десь на днi моiх ночей». На тому днi «Горить свiчка бiла». Горить – не згасае. «Йшов вечiр не погасив… / Йшов танк навшпиньках / Йшов лiтак з парасолькою неба / Не погасили не погасили». Може, хтось би на цьому й зупинився. Але тiльки не Драч. І вже метафора нестримно, динамiчно переростае у мегаметафору: «Кожен свою засвiтив / Йшов вiтер свiчку нiс… / Йшли вiл танк лiтак з свiчкою з свiчкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свiчкою / І маленький сивий комарик з великою свiчкою…»

Що тут можна додати? Все сказано. Все просте i складне, як сама природа. Бо це – Мегаметафора. Бо це – Драч!

Немае потреби перелiчувати всi творчi iпостасi небосяжного Івана Драча. Вiн – Поет. Поет у всьому. Його поезiя – драматична. Його драматургiя – поетична. Його «Нiж у Сонцi» пiвжиття стримить у моему серцi. Бо це не просто бунтiвна феерiя. Це планетарна драма людовбивчоi епохи. Тiльки Драч вiдчув ii агонiю. І в похоронi голови колгоспу шекспiрiвськими мазками показав грядущий похорон жорстокоi iмперii. Але перед читачем i досi вiдкриваються новi й новi глибини цього багатовимiрного твору. Нiж у сонцi – пророча метафора. В нiй поет закодував трагiчне передбачення глобальних катаклiзмiв уже нинiшнього, Двадцять першого столiття. Вчитайся, наш сучаснику, i ти переконаешся: «Нiж у Сонцi» – предтеча небувалоi у свiтовiй лiтературi поетичноi драматургii Івана Драча.

Недарма лiтературна критика так обережно споглядае стрiмке вознесiння Драча-драматурга. Важко всiм, важко менi збагнути серцем i душею це iстинно украiнське i всесвiтне творче диво. Десь там, у небесах, незримо витае надi мною, щебече менi загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як менi заманити його в сiтi звичного людського розумiння? Я не чарiвник якийсь. Я просто читач. Менi складно зорiентуватися в цiй незнайомiй галактицi борiнь i пристрастей, думок i почуттiв.

Але слово за словом – i перед тобою вiдкриваеться веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусi». І тебе зачаровуе чоловiчими й жiночими голосами «Хор, який дiе тiльки в мiсячному iнтермеццо». І вже ближчою, рiднiшою стае тобi розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в мiсячному сяйвi обступають ненародженi з каменю ii дiти. А схожа на Марину вирiзьблена i розбита Мавка – докоряе, вимагае, нагадуе:

Ти поклялась нас в глинi воскресити,
Звiльнити з каменю, у мармурi вiдбити,
Сповити в гiпсi, вилити у бронзi…
А я стою i досi на порозi…

Мабуть, жоден скульптор не змiг би заглянути у таемницю свого дару так, як це зумiв зробити поет у драмi Іван Драч. Героiня його – не просто скульптор, а прекрасна Жiнка. Жiнка iз плотi i кровi. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не кам’яних, а рiдних дiток. Скам’янiле ii серце волае до коханого:

На свiтi нiкого немае. Ми двое. На цiлому свiтi.
Бери мене i люби мене. Вiзьми мене, вiзьми на руки.
Вiзьми на руки хоч раз у життi…

І знову – осяяне видiння у стилi Драча: «Дiд Лiсовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро понiс Марину, а потiм одвертае очi». Це ж треба десь побачити таке! Дерев’яна скульптура… соромливо одвертае очi…

Нiмуеш, торопiеш перед планетарною мегаметафорою Драча. Жахи концтабору. Жiнка-гестапiвка. «Красива, як сто чортiв… Очi сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злi губи». Замовляе ув’язненому скульптору свiй портрет: «Вилiпиш – будеш вiльний». А вiн клянеться подумки: «Я ж тебе вилiплю, суко!» І вилiпив кентавра: «Голова есесiвки в кашкетi, а тулуб – вiвчарки». Вiн був готовий до всього – «свою смерть лiплю». А вона – «Кулю за кулею… всадила в обличчя скульптурi, своiй подобизнi, кулю за кулею».

Якщо це й вигадка, то вона правдивiше за правду. Такий закон великого мистецтва. Саме за цим законом вершив поет i зорянисту свою «Гору». Документальну драму-колаж «за листами, спогадами та вiршами, доносами та розпорядженнями, якi стосувалися Т. Г. Шевченка i його похорону на Чернечiй горi». Не вiрмо авторовi, коли вiн дещо iронiчно зауважуе: «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику… – моi, решта – все до останнього слова – невигадане, належить давньому часовi та обставинам». Не вiрмо, читачу! Ми е свiдками не просто унiкального творчого експерименту, а смiливого прориву у сферi документальноi драматургii. І щастя наше, що здiйснив цей прорив не хтось iнший, а вiдчайдушний Іван Драч. Прорив у вiчну таемницю Тараса Шевченка.

Так, багато що тут начебто вiдоме, читане й перечитане. Жадання хати i кiмнати, коханоi жiнки. Туга-жура за недосяжною Вкраiною. Листи, нотатки, свiдчення, документи… Все це було i до Драча. Але вiртуозний Драч зумiв iз розмаiття iсторичного матерiалу виткати на диво цiльне полотно i прошити його золотою ниткою глибоко символiчноi наскрiзноi метафори. Ця метафора дихае неймовiрною напругою. Кожен поетичний вiдступ, кожна авторська ремарка стають настiльки ущiльненими, що врештi вибухають, немов загадкова космiчна речовина. І настае трагiчний апокалiпсис великоi душi…

«…Ликера тримае в руках бiлу вiнчальну сукню. Макаров пiдпалюе ii. Ликера одвертае голову»…

«Хата на горi розвалюеться. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять донизу. Бряжчить шкло».

Але це ще не завiса. Це лиш фiнал першоi частини, яка мае назву «Хата, або Страстi Тарасовi за Варфоломiем Шевченком». Друга частина – «Гора, або Страстi Тарасовi за Грицьком Честахiвським» – наскрiзь осяяна монументальним рядком: «ГОРА, вона ж – майстерня Т. Шевченка».

Ось вона – символiчна дiйова особа цiеi iстинно драматичноi дилогii! Гора свободи i неволi. Украiнська Олiмпiя…

Портрет нашого класичного митця мае чiтко визначенi нацiональнi i вселюдськi риси. Його конгенiальнi переклади могли б заповнити не один том у зiбраннi творiв. Його поезiя квiтне яскравими образами всiх краiв пiднебесного свiту. Вiрним цiй благороднiй мiсii залишаеться Драч i в драматургii. Ще в минулому столiттi усмiхнулась йому Мельпомена. З-пiд гарячого лiричного пера Івана Драча вийшла грандiозна драматична поема «Зоря i смерть Пабло Неруди». Вiдомо, якi були часи. Задушно. Страшно. Рiк вiсiмдесятий. А тут – алегоричнi характеристики дiйових осiб, за якими впiзнаеться щось дуже знайоме: «Капiтан – професор секретноi полiцii… слiдчий з твердими губами, чорний, жорстокий, вiртуоз… слiдчий з м’якими губами, солодкий, улесливий, пiдлий…» Ще лютують нещаднi морози. Ще навiснiе пролетарська диктатура. А Драч таранить випуклим чолом бетоннi мури бiльшовизму. Дарма, що тема «забугрова». Все видно. Понесло вже драматурга!..

Навiть сьогоднi, в епоху безоглядноi свободи i тотальноi демократii, вражае творча звага тогочасного Драча. В його багатоплановiй драмi-панорамi болем вiдгукуються усi недуги розтерзаноi людською ненавистю планети. Тут немае вже конкретних документiв. Тут владарюе поетичне слово. Тут поети «Сiють ножi», солдати «дивляться автоматами», а незрячi кулi «заплющують очi».

Вражають фантасмагоричнi образи вселенського зла, якi лиховiсно нависають над приреченими жертвами у промовистих рефренах драматурга: «Входить Величезне Вухо. Воно слухае… Виходить Величезне Вухо. Воно слухае». У «чорному карнавалi» пропливають перед нами жахливi маски-привиди: «Маска-Кабан, Маска-Кажан, Маска-Гiена…» І як апофеоз карнавалу – «Над усiма масками верховодить Маска-Смерть…»

Особливо вiдчутне в цiй драмi всесвiтне вiдлуння багатоголосих перекладiв Івана Драча. Образ воскреслого у словi Пабло Неруди змальовано настiльки правдиво i художньо переконливо, що в деяких епiзодах важко вiдрiзнити, де чилiйський Неруда, а де украiнський Драч:

Ну що ж, я закiнчую, друже.
Я вiддаю тобi те, що змогла
Донести до тебе моя поезiя.
Все це я залишаю тобi.
Твоему дню.
Твоему вечору.
Твоiй ночi.
Залишаю тобi на завтра…

Хтозна, може, це небесна заповiдь усiх нескорених поетiв на Землi…

Читати Драча – вiдкривати Драча. Вiдкривати Драча – доростати до Драча. Народжений посеред антагонiстичного столiття, вiн уперше побачив небо над собою у глибинному гнiздищi Украiнського Трипiлля. Його колиску колисали вiтри шумливого Днiпра. Його стежину зiгрiвала зелена киiвська околиця. Отак i зростав цей начитаний телiжинський очкарик. Вiд жахiв найбiльшоi планетарноi вiйни – до чудес найвищого iнтелектуального злету в епоху науково-технiчноi революцii. Не дивно, що саме Іван Драч перший побачив паростки прогресу i побував «На днi роси». Його «Внутрiшнiй дiалог з приводу випуску енциклопедii кiбернетики» пролунав як грiм у темнiй хмарi:

О ця свята жага енциклопедiй!..
…Немов якiсь невидимi гармати
Чи мiномети били по селу
Із вiкон школи бiлими книжками, —
Мов бiлi лебедi, вони злiтали в небо,
Тисячокрильно б’ючи сторiнками,
І розбивались, в пилюзi конали…
Я пiдiбрав одного птаха…
Важкий вiн був – було менi п’ять рокiв…

Цей птах виявився томом великоi енциклопедii. Хлопчик «вiдiгрiв його у пазусi» – i здобув собi крила. Не випадок це, а закономiрнiсть. Ось тут, напевне, слiд нам пошукати таемничий ключ до вселюдських цiнностей космiчноi за своею природою творчостi Івана Драча. Украiна у свiтi – свiт в Украiнi. Саме в цьому сонячному спектрi загадково зблискуе над нами невiдкрита, непiзнана поетична планета Богом даного Драча.

Читачу мiй! Тобi – моi слова.
Якi моi i не моi, читачу.
Та ними розквiтае голова,
У них живу – i розкошую, й плачу.

Такими болючими рядками починаеться легендарна драматична поема «Дума про Вчителя». Присвячена вона Василевi Сухомлинському. Але за своею масштабнiстю це поема про Вчителя Свiту. Ми бачимо конкретнi персонажi: Макаренко, Сковорода, Песталоццi, Януш Корчак, Вальтер Функе. Та все ж головною дiйовою особою е Автор. Не просто Автор, а Вчитель учителiв, який проникливо заглядае в душi усiх педагогiв на землi. І хоч безiменний Автор намагаеться зiйти зi сцени, заховатися у тiнь, його незрима присутнiсть вiдчуваеться у всьому велетенському калейдоскопi драматичного дiйства.

Симфонiчного звучання набувае в цьому синтезованому творi «Епiлог, або Верховний Педагогiчний Суд». Навчителi рiзних часiв i суспiльних формацiй ведуть непримиренну дискусiю про майбутне свiтовоi педагогiки.

«Дума про Вчителя» з’явилася услiд за «крамольною» поемою про Неруду. Це був 1982 рiк. У передчуттi неминучого краху комунiстична система особливо люто реагувала на щонайменшi вияви якогось вiльнодумства. Ось чому пiд фiнал iз тривожного затiнку несподiвано виринае Автор i виголошуе «виправдувальне» слово, яке по сутi анiчого не мiняе. Дивовижа, але тiльки завдяки цiй своерiднiй творчiй дипломатii загрозлива для тоталiтарного ладу драматична поема не була заборонена. Хоча про сценiчну постановку ii тодi не могло бути й мови. А втiм, «Дума про Вчителя» – це насамперед велика лiтература. Як, до речi, i вся елiтарна драматургiя нашого поета.

Нестримне тяжiння Івана Драча до театру дедалi наростае. Ще недавно менi доводилось читати першi начерки його п’еси про Володимира Сосюру. А вже вона повнiстю з’явилася у серпневому числi журналу «Дзвiн» 2015 року пiд назвою достоту золотою: «Орiон Золотий». Нова п’еса ще раз пiдтверджуе: як драматург-новатор Іван Драч – невичерпний.

На цей раз документи у творi вiдiграють лише допомiжну сценiчну роль. Воно й не документи навiть, а скорiше побiжнi уривки з iнтернетноi павутини. А все iнше – навiяне уявою, але до щемливостi реальне, вiдчутне на дотик i на смерть. Реальнi обставини: доноси, табори, червонi кулi. Реальнi люди й нелюди: Сосюра, Марiя, Корнiйчук, Ванда, Ворошилов, Хрущов, Судоплатов i, нарештi, вождь над вождями – Сталiн…

Мiстичним даром володiе ясновидющий цей Драч. Коли читаеш – виникае враження фiзичноi твоеi присутностi на мiсцi дii. Пiд стiною смертникiв, у задушливому барацi i навiть у криваво-зоряному Кремлi. Але що там у Кремлi! Ось на засiданнi парткому сталiнськоi спiлки письменникiв не таке ще можна побачити. Братове по слову розпинають Сосюру за вiрш «Любiть Украiну». Доля поета висить на волосинi. Та вриваеться непрошена Марiя Гаврилiвна i розлючено гукае: «Володька, ти чого тут? Ану марш додому!» А втiшений Збанацький по-партiйному хреститься i полегшено зiтхае: «Слава богу, виручила нас Марiя…»

Читаеш i мимоволi задумуешся: от би побачити все це у магiчному свiтлi рампи! Але тут якраз i ховаеться найдивнiше диво загадкового нинiшнього часу. Не дорiс театр до Драча. Лякае лицедiiв небезпечна символiка драматурга-новатора, який сповiдуе вселюдськi iдеали i на цiлу епоху випереджае сучасникiв. Тож надiймося, братове-спiввiтчизники! Може, вiдкриють Украiнi славетного класика iменитi гранди свiтовоi сцени. І тодi рiдний наш театр почуе Драча. Прочитае Драча. Доросте до Драча.



Петро Перебийнiс, лауреат Нацiональноi премii Украiни iменi Тараса Шевченка, заслужений дiяч мистецтв Украiни




Орiон Золотий





Дума про вчителя

Драматична поема


Присвячуеться видатному украiнському педагоговi В. О. Сухомлинському





Слово до читача


Читачу мiй! Тобi – моi слова.
Якi моi i не моi, читачу.
Та ними розквiтае голова,
У них живу – i розкошую, й плачу!

У кожного з нас вчитель е, читачу,
Усi ми – тiльки учнi й вчителi.
Усi ми у добрi своiм i злi
Несем чийсь холод чи любов гарячу.

Я вперше так пишу, де нагiсть слiв
Така газетна i така солона,
Де клекiт буднiв клекотом орлiв
Менi рiднiший притчi Соломона.

О вири виховання! О нурти
Педагогiчнi, о академiчнiсть!
Ти не сiчи з своеi висоти,
Хоч меч – нагий, та у меча – двосiчнiсть…

Я просто намагався шал думок
Подати в словi й повести сюжетом —
Це шал морський чи висохлий струмок?
Тож будь з поетом! Будь менi з поетом!




Слово до режисера


Вчитель може виступати на тлi Бухенвальда. Документальнi кiнокадри рейху можуть бути сiллю. Шкiльна прибиральниця Горпина ходить то з мiтлою, то з косою – вона може бути скрiзь, в усiх епiзодах. На кожну зустрiч Вальтера i Мар’яни вона реагуе активно, але за сценою – шумом мiтли, брязкотом коси, колисковою пiснею. Коли Душа-Хлопець з Хору розповiдае про зiрки, Хор може носити великi карнавальнi зорi в руках – Вчитель з гвинтiвкою серед них. За Мещерським i за Сидоруком може ходити Сидорова Коза, Березову Кашу теж можна варити – за необхiднiстю. Бубон теж, до речi – давати бубни.

Епiлог можна розв’язати дуже просто – звiльнити з рам портрети видатних педагогiв i посадити за круглий стiл.




Слово до редактора


До тебе, мiй редакторе, слова,
В яких не гасне iстина жива.

ТВЕРДЖЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ: «Завдання поета говорити не про те, що справдi сталося, але про те, що могло б статися, отже, про можливе за ймовiрнiстю або за необхiднiстю».

ПАРАДОКС ШІЛЛЕРА: «Я не бажав би жити в iншому столiттi i працювати для iншого».

ВИКЛИК МАКАРЕНКА: «Нещасть, нещасних людей не повинно бути. Неможливо бути нещасним. І щасливою людиною неможливо бути випадково – виграти, як в рулетку, – щасливою людиною треба вмiти бути».

РОЗДУМИ ВЧИТЕЛЯ: «Я згадував сотнi вiдповiдей хлопчикiв на запитання: якою людиною тобi хочеться стати? Сильною, хороброю, мужньою, розумною, винахiдливою, безстрашною… i нiхто не сказав: доброю. Чому доброта не ставиться в один ряд з такими доблестями, як мужнiсть i хоробрiсть? Чому хлопчики навiть соромляться своеi доброти? Адже без доброти – справжньоi теплоти серця, яку одна людина вiддае iншiй, неможлива душевна краса».




Подii вiдбуваються у десяти картинах з прологом та епiлогом


Пролог

Вчитель з НДР

Кабiнет Ученоi Установи

Зустрiч з Бляхою-Мухою

Хлiб i стаття Мещерського

«Казка про любов» у шкiльному театрi

Жива книга вражень вiдвiдувачiв

Павлищанськоi школи

Психологiчний семiнар

Вчитель у лiкарнi:

Мати з казкою

Дружина з хлiбом

Мар’яна i Вальтер з любов’ю

Горпина з косою

Марення Вчителя

Вересневий птах

Прощання

Епiлог, або Верховний Педагогiчний Суд.




Дiйовi особи


Автор.

Хор (І ведучий, II ведучий, вчитель Сидорук та iншi. Хор у рiзних картинах стае то Хором учителiв, то Хором учнiв, то Хором вiдвiдувачiв).

Вчитель.

Його мати.

Його дружина.

Мар’яна – вчителька, Дiвчина-Казка (вона ж у мареннi Вчителя – Вiра Сулима).

Вальтер Функе – нiмецький педагог (вiн же в мареннi Вчителя – гестапiвець Функе).

Суханов.

Мещерський.

Бляха-Муха.

Дружина Бляхи-Мухи з сином.

Горпина – шкiльна прибиральниця, мати Мар’яни.

Макаренко.

Сковорода.

Песталоццi.

Януш Корчак.

Лiкар.




Пролог



Автор

Я – автор цiеi кантати,
Цiеi сурми колажу. Не слiв.
Субординацiя сюжету лише моя.
А все, що сталось, – не в менi, а в логiцi
Подiй живих, якi пiшли вiд нього —
Героя нашого. Я ледь гамую
Всi вчинки хору й дiйових осiб,
Якi на диво просто сувереннi.
Чому без себе я не обiйшовся?
Чому потрiбен Дантовi Вергiлiй?
Коли себе вiдчую зайвим – зникну геть.
На себе хукну – i мене нема.
Тож прошу – хор.

Входить Хор. В ньому – І ведучий i II ведучий.


I ведучий

Тут все можливе.

Поему можна просто розсюсюкати.
Роман розвергати на тисячу сторiнок.
Але от драму? Або ще трагедiю?
Даруйте, Авторе, – не та основа!
Та й надто все ще… сьогоденне надто,
Все клекотить, але не тi параметри…


II ведучий

Таж кожен вчитель – це суцiльна драма.
Це вузол всiх вiтрiв, що дмуть зiвсюди.
А ще такий, як Вчитель наш.
Таж кожен крок i кожен його намiр —
Це вибухiвка, стиснута, спресована
Характером тонким i волею могутньою.
Давайте, Авторе, поволi розберемось.
Тож чим бомбардуватимем
Ядро характеру? Який прискорювач сюжету?


Автор

Так от – беру Учену Установу
І слухаю розмову найбуденнiшу.
Ви, Хор, менi допомагайте з тактом,
Щоб чули всi, бо це важливо надто.
Бо ж скоро гiсть з Нiмеччини приiде,
Той вчитель молодий у Павлищани.
Отож Чистилище Учене перед ним.
Тож, прошу. Голоси.

З Хору виходять голоси.


I голос

Та це ж фантом!
Та це ж суцiльна вигадка!
Такий собi маяк!
Надували його, надували —
І от, бач, надули! Свiтиться вже. Є!


II голос

Страшенно суперечлива людина.
Якось до нас приiхав – в Установу.
Замовили в готелi йому мiсце.
Ви знаете, вiн там не ночував,
Вiн просто на вокзалi переспав!
Коли ж поiхав був на Кубу,
Собi нiчого не купив, дивак, —
Анi дружинi, анi дiтям власним, —
Лише книжки в шкiльну бiблiотеку
Та цiлий чемодан мiшечкiв
З насiнням – для рослин i для дерев
Оранжерей усiх шкiльних. Ростуть!


III голос

Та вiн не стiльки скупуватий був,
А скiльки по-селянському ощадний,
Аби добро нiде не пропадало.
А так – нiякоi системи не було.
Суцiльнi гасла! Вiн на них i спав!
Вкривався ними – теж. Вiн надував iх!
На кулях на повiтряних
Пливе над школами, тi ж очi витрiщають.


II голос

Не просто це. Двоiстий дуже вiн.
За всiм уважним, усiм обов’язковим
Завжди жарiе лiнiя одна —
Твори, твори iндивiдуальнiсть,
Твори людину скрiзь i над усе.
А що дiтей любив – то нi до кого
Вiн так не ставився, як до дiтей;
Було щось в цьому просто дивовижне.
А що вже дiти – тi свiтились просто,
Коли з’являвся вiн…


I голос

Таж кар’ерист був. Все для себе.
Села не кидав, та лише тому,
Що знав: зрубае дерево,
На якому сидить. Тримався
Цупко за село! За Павлищани!


II голос

Вiн весь з «Лебединоi пiснi» Песталоццi.
Був рiзний. Жив двома життями.
Одним – простим, буденним, денним.
Іншим – вночi, коли творив,
Коли фантазував. Отак-то!
А Вiри Сулими – то не було i духу,
Суцiльна вигадка – та Вiра Сулима!

Автор не витримуе. Вiн втручаеться трохи безцеремонно, але обов’язково.


Автор

Таж всi дослiдники один в один
Доводять, що таки вона була.
Таж i архiви обласнi – погляньте,
В архiвах – документи, не легенди.


I голос

От, бач, вiн все по знаковiй системi.
І вiн за це вхопився, Автор наш.
Кажу вам переконливо – там бiльш легенди,
Нiж дiйсностi!


III голос

Вiн белетрист був. Був письменник.
Напiвписьменник, кажуть, хай i так.


I голос

Поляки його не визнають.
Суцiльний сентименталiзм!


II голос

А нiмцi скiльки видали —
І видають! Зiбрання творiв!


III голос

А нiмцi щось не втямили…


II голос

Японцi теж не втямили? Теж видають.
З сучасних авторiв – це ж найвiдомiший
Радянський педагог у свiтi.
А от угорець Карваш, що, здаеться,
Живе у Пештi, твердить, що такого,
Як вiн побачив там, у Павлищанах,
Нiде у свiтi бiльше не побачив.
Все унiкальне й дивовижно просте:
Учням ставили ночви, звичайнi ночви,
Щоб вони, в школу заходячи,
Мили взуття собi на подвiр’i!


I голос

Ото вже сьоме диво свiту!
Це в кожнiй школi на селi побачиш…


II голос

А район Оникiiвський
Не дуже то вiтав Учителя.
Показники були не дуже важнi.
Нiяких тобi переможцiв олiмпiад,
Нiяких вiдмiнникiв особливих!

Автор знову втручаеться.


Автор

Та Оникiiвський район
Його ж на руках просто носив —
Навiщо вигадки оцi стереотипнi!


II голос

А я кажу вам те, що знаю.
Вiн фантазер був, мрiйник i фантаст.
Його дружина – повна протилежнiсть.
Саме життя – це точнiсть i конкретнiсть,
Їi я поважаю.


III голос

Двоiсте в ньому все. А от системи —
Нема. А як же без системи —
Видатний педагог?


II голос

От зустрiчалась я з випускниками
Антона Семеновича.
Виникла буденна ситуацiя:
Треба було допомогти якось
Дружинi Макаренка в однiй справi,
Тi вiдразу про все домовились —
Просто, по-демократичному.
Випускники цього Вчителя
Просто так не зумiли б!


Автор

Що ж це виходить по-вашому:
Вихованцi Макаренка – колективiсти,
А вихованцi Героя нашого —
Індивiдуалiсти, чи як?


II голос

Приiздив до нас
Один педагог iз Риги.
Все доскiпувався: скажiть та вкажiть
Рiзницю мiж Макаренком i цим Вчителем?
Кажу йому: нема антагонiзму.
А вiн менi свое, нарештi:
Макаренко кував людину,
А Вчитель – цей лiпив ii. Рiзниця
Мiж ковалем i скульптором!


III голос

І це несправедливо. Вчитель наш
У кращому – Макаренко сьогоднi.
На новому етапi. Саме так!


Автор

Та годi вам. Спасибi за вiдвертiсть!
То ж творимо Учителя ми образ.
Мене найбiльше вразило колись
«Слово до читача нiмецького».
Все в ньому запеклось!
Легенда й дiйснiсть, бiль i чистота.
Тож почнемо iз нього. Вчитель
В Нiмеччинi… Вчитель – на тлi
Бухенвальда…




Вчитель в НДР


Вчитель за умовною трибуною. Хор сидить на лавах – зараз це сучаснi нiмецькi вчителi. Серед них – Головуючий. Серед них – Вальтер Функе.


Головуючий

Скажiть нам, товаришу Вчителю,
У настановах ваших етичних
Є i такi гуманнi слова:
«До людських слабостей терпимi будьте».
Тим часом ви самi непримиреннi!
Десятки лiт вже по вiйнi минуло,
А Ви ще повнi ненавистi вщерть.
Звiдкiль вона у вас?


Вчитель

Послухайте, звiдкiль вона у мене?
Ненависть до фашизму?
Колега посоромивсь це означити,
Так, я окреслюю – так, саме до фашизму
Як до машини людиноненависництва.
І не якась, а люта ненависть у серцi.
Я хочу, щоб нiмецький педагог
Це зрозумiв. Багато ж як вiд нього
Залежить, ким дитина буде
В двотисячному роцi. І чи добро чи зло
Вiн покладе iй зараз в юну душу?..


Голос iз хору

По-менторськи говорите ви надто.
Але, пробачте, на якiй пiдставi?


Головуючий

Шановний, де твоя тактовнiсть?


Вчитель

Нi, правильно колега так доскiпливо
Цiну складае цим важким словам,
Бо цi слова не просто появити
На бiлий свiт.
Даруйте, коли буду велемовним
І прописними iстини здадуться, —
Та в цьому – весь я, в цьому – сенс життя.


Головуючий

Ми знаемо поважного колегу
Уже вiддавна – шана наша щира
І щирою увага буде наша.
Так просимо, колего.


Вчитель

Почав я свiй педагогiчний труд
У тридцять п’ятiм роцi.
А в сорок першому моя кохана
Вiра Петрiвна Сулима
Скiнчила Кременчуцький педiнститут.
В тiй школi, де я досi працював,
Збирались ми життя свое почати,
Сповитi райдугою юностi й жаги.
Та вдарила вiйна – i щезла райдуга.
Я з перших днiв пiшов на фронт.
Коли прощались, мрiяли про те,
Що буде в нас чи син, чи донька.
Я вiрив: скоро повернусь додому.
А тижнiв десь за п’ять
Фашисти вже були на берегах Днiпра.
Село, де Вiра у батькiв жила,
Невдовзi вже окупували.
Вiйна, розор, зневага i ненависть.
А Вiра Сулима з двома подругами
Ненавидiла – любити ж бо хотiла;
Ненавидiла – i листiвки всюди,
Що нашi льотчики скидали з лiтакiв,
Вона розклеювала на хатах i клунях;
Ненавидiла – i ховала хлопцiв —
Оточенцiв, радянських полонених;
Ненавидiла – i ховала зброю,
Щоб потiм партизанам передати.
І от – арешт. Гестапо.
Кiлька днiв ii нелюдськи, тяжко катували,
Кiлька днiв допитувались в неi, хто керуе.
Допитувались прiзвища кiлька днiв.
Вiдповiдала Вiра тiльки: «Вiра!»
Дiвчата теж вiдповiдали: «Вiра!»
І це було единим iхнiм словом,
Бо вiрили вони, жили у вiрi.
Та Вiра спородила сина.
В катiвнi мого сина спородила,
Надiю ту, якою ми жили
І вимрiяли, Вiра спородила.
Життя iй лицемiри обiцяли
І злочин готували, хижий злочин.
І досi в мене серце палахкоче,
Вже чверть столiття мое серце стогне,
Коли бодай на мить я уявлю,
Що сталося в гестапiвськiй катiвнi.
Було синочку кiлька днiв од роду!
До нiжки столу прив’язав гестапiвець
Маленьку душу, Вiру ж бо до лiжка
Залiзного безжально прип’яли.
Фашисти познущались над дружиною —
Вона ж була красунею чарiвною
З гарячими циганськими очима.
Гестапiвець пiднiс дружинi сина
Пiд тi згвалтованi i непокiрнi очi.
Допитувався, хто керуе ними.
«А ненависть!» – вiдповiли тi очi.
«Смертельна ненависть!» – вiдповiли вуста,
Запеченi, змордованi до краю,
І нiмо знов мовчали, нiмували.
Закатували сина за мовчання.
А Вiрi викололи дивнi карi очi
Й повiсили там, у дворi тюрми.
Це сталось саме тодi,
Коли я був поранений пiд Ржевом.
Простреленi у мене груди,
А декiлька осколкiв досi
Сидять в моiх легенях i пiд серцем…
Коли звiльнили рiдний наш район
Вiд окупацii, приiхав я додому,
Дiзнався про лиху трагедiю.
Я слухав допити
Отого полiцая-зрадника,
Що видав iх i був при катуваннях.
І втiк вiд помсти
Фашистський офiцер.
Лишилось в пам’ятi моiй
Лиш прiзвище його – Функе, Франц Функе.
Та ще оця в кишенi, гляньте,
Його сiмейна фотографiя…

Вчитель дiстае з кишенi маленький бiлий конвертик, виймае звiдти фото i пропонуе подивитись присутнiм. Фотографiя йде по руках.


Вчитель

І от, як попiл Клааса
Стукоче в груди Тiля Уленшпiгеля,
Так ця сiмейна фотографiя
Серце мое палить щомитi,
Нагадуе менi кожноi митi,
Що в свiтi е фашизм.
Нiколи не затьмариться в свiдомостi
Цей моторошний злочин звiра-нелюда.


Голос iз хору

Багато з нас, iз старших вчителiв,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пiзнало на собi катiвнi таборiв,
Багато вистраждало – то чи ж варто
Концентруватись на страхiттi, Вчителю?
Так можна вчадiти од жахiв.
Хiба не досить вже, колего?


Головуючий

Не перебивайте. Це ж не гречно.
Та й досить лиховiсна ця iсторiя.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.


Вчитель

Концентруватись на страхiттi – нi.
Концентруватись на пам’ятi – iнше це.
Ось що газети пишуть нинi:
Закiнчився у Кiлi, в ФРН,
Суд над есесiвцем Рiделем,
Творцем «полiпшеноi» душогубки.
В неi потрапляли мешканцi
Окупованого Могильова —
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судовi заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не е болiсною i, отже,
Не варто звинувачувати Рiделя
В жорстокостi… Ви чуете – не варто?!
Суд виправдав «рацiоналiзатора».
Серед присяжних вчителi були…

В залi заворушились. Фотографiя поволi переходить з рук у руки i знову повертаеться до Вчителя. Той ховае ii у конверт i кладе в нагрудну кишеню.

Так от. Про вчителiв.
Про ненависть з любовi.
І про любов з великоi ненавистi.
В пенати рiднi повернувшись
І переживши стiльки, я хотiв
Знов йти на фронт.
Хотiв зустрiтися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комiсiя медична жодна
Не могла визнати мене
Навiть «обмежено придатним».
Я знов пiшов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати —
Бодай крихтина забуття у працi.
Я цiлi днi iз дiтьми був, iз дiтьми.
Та м’яко нiч приходила —
Я прокидався о другiй чи о третiй,
Вивiтрювався сон, як не було, —
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпiнням ранку,
Щоб утопитись у дитячiм щебетi,
Щоб захлинутись у дитячiм вереску,
Як щастя е – воно помiж дiтей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за нiмецьку мову,
Я вiрив (навiть зараз вiрю!),
Що станеться отак, що я зустрiну
Гестапiвця, що катував дружину,
Що вбив ii i сина-крихiтку,
І зможу я сказати по-нiмецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть вiку,
Що не забудеться
Й не проститься нiколи.
Я вивчив нiмецьку мову.
Я володiю нею досконало.
А потiм взявсь за польську i за чеську,
Англiйську i болгарську,
Французьку та iспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всi цi мови.
Але ж часу таке безмежжя
Вiд другоi години ночi аж до ранку —
Це ж цiла прiрва часу.


Головуючий

Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете своi книжки —
Вiд другоi години ночi i до ранку?


Голос iз хору

Як вам вдалося написати
Педагогiчних праць за цiлий iнститут?
Так, справдi забагато:
Опублiковано триста десять наукових праць,
Тридцять двi книжки з-помiж них?


Вчитель

Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Мое натхнення – два чуття глибоких —
Любов i ненависть.
Любов безмежна – до дiтей.
І до фашизму – ненависть бездонна.


Голос iз хору

Чи не здаеться вам, колего,
Не за адресою тут деякi емоцii?


Вчитель

Я декiлька разiв уже бував
В Нiмеччинi Демократичнiй.
І коли вперше я ступив
На землю на нiмецьку,
Коли заглянув я уперше
У синi очi пiонерiв-тельманiвцiв,
Менi зiтхнулося з полегшенням:
Це – новий свiт, це – свiт соцiалiзму.
Сама непримиреннiсть до фашизму
У всiх його субстанцiях…
Гуманнiсть справжня
Полягае в тому,
Що треба комунiстом бути всюди —
І в економiцi, i в науцi,
І в душi людськiй.
Коли учитель не прийде у душу,
Тодi чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманiстом,
Коли не маеш до фашизму ненавистi,
А вiн це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентнiсть.
І ще хотiв би я наголосити
Ось на такому, друзi дорогi:
Виховуючи людянiсть, i чуйнiсть,
І почуття людськоi гiдностi,
Не можна забувати нi на хвилю:
Фашистськi вбивцi,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всi дiтьми були.
Теж радiли сонцю.
Теж листи писали i сповiдались
Своiм коханим матерям.
Теж наречених нiжно обiймали,
Оте розпрокляте все – теж, i теж, i теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об кам’яну стiну,
Вiн же голубив, гладив по голiвцi
Свого синочка,
Донечку свою, —
На фото – ви вже бачили його, —
З яким нiколи я не розлучаюсь,
Вiн же не сам – вiн вiрний сiм’янин
Із дiтками двома й дружиною.
І взагалi – нема гуманностi абстрактноi,
Нема людяностi поза боротьбою,
Шаленою борнею полiтичною,
Яка заповнюе всi нашi днi по вiнця.
Людину можна справжньою назвати,
Коли вона людей насправдi любить —
Це Ленiновi золотi слова.
До серця людського навiки
Перепинити доступ звiра – ось в чiм змiст
Покликання учителя, колеги.


Головуючий

Спасибi вам, шановний наш колего,
За щиру сповiдь, що ми тут почули, —
Ця сповiдь йшла вiд глибини душi.
Тепер ми знаем, звiдки сили брали ви,
Щоб так прожити ув однiм життi
Життiв багато, повно i натхненно.
Хай радiсть супроводжуе вас всюди!
А ми вам поклянемось, наш колего,
Обпечений жорстокою вiйною,
Що нас веде iдея комунiзму,
Яка в кровi вже клекотить у нас.
Ми всi, антифашисти i борцi,
Вчимось iз ваших книг – вони нам радiсть
Пiзнання найдорожчого в людинi:
Народження людини в малюку.
Приймiть подяку! До новоi зустрiчi!

Нiмецькi колеги розходяться. До Вчителя пiдходить молодий чоловiк, русявий, синьоокий, з папкою пiд рукою – один з уважних слухачiв. Бере Вчителя за руку i його пальцями несподiвано гладить себе по головi. Вчитель вражений.


Вальтер

Погладьте мене ось так, по-батькiвськи.
Так гладили мене в дитинствi.
А потiм убили синочка вашого,
Закатували дружину вашу.


Вчитель

Ви що, товаришу,
Ви, може, нездоровi? Навiщо так?


Вальтер

Дозвольте вiдрекомендуватись:
Учитель Вальтер Функе iз Потсдама.
Це ж прiзвище для вас знайоме!


Вчитель

Ви справдi – Функе?


Вальтер

Так, я справдi Функе.
Посвiдчення мое вам – ось.
А ось моя вам книжка:
«Гуманiзм в системi Януша Корчака».
А ось вам дубль iз фото.

Вальтер виймае з нагрудноi кишенi кiлька фотографiй, серед них i наче справжня копiя з тоi, яку показував Вчитель.


Вчитель

Це неймовiрно. Просто неймовiрно.

Вчитель дiстае фото з своеi кишенi i дивиться на обидва знiмки – вони тотожнi.

Так у життi насправдi не бувае.
Це сон якийсь – i приголомшливий,
І лютий водночас. Це я, мабуть, нездоровий.

До Вчителя i Вальтера пiдходить старий нiмецький педагог, що вiв розмову. Вiн звiддаля стежив за дiалогом i тепер пiдтримуе Вчителя, що заточуеться.


Головуючий

Нi, ви здоровий, друже дорогий.
Я теж буквально приголомшений.
Єдине, що посвiдчити я можу:
Це – здiбний молодий колега наш
З Потсдама, Вальтер Функе.
Вiн закоханий у вас вiддавна —
Все марить Павлищанами. І те потверджую,
Що батько його був гестапiвцем
І воював на Схiднiм фронтi.
Ми все це знаем. Це знання – гiрке.
І в синовi ця гiркота важка
Горить пiд серцем – але щоб аж так
Звести вас вдвох на цiй вузькiй дорозi?




Кабiнет ученоi установи


В кабiнетi – Мещерський i Вальтер, потiм – Суханов.


Мещерський

Мене дивуе, що i ви схопились
За цю фальшиву ниточку.
Та це ж фантом!
Та це ж суцiльна вигадка!
Такий собi придуманий маяк!
Надували його, надували —
Надули, бач! Ви – iдете, чи ж варто?


Вальтер

Не можу не поiхати. Я чув
Про вашi погляди. Така полярнiсть
Лиш iнтригуе, звiсно.
В мене тема дисертацii
«Корчак i радянська педагогiка».
В його книжках про Корчака
Не раз читав я – та i в його поглядах
Багато корчакiвського, – хiба не так?


Мещерський

В нього потроху звiдусюди.
Найменше – вiд самого себе.
У ньому компiлятор аж заснидiвся!

Входить Суханов. Кладе папки на стiл. Пiдходить до Вальтера i по-дружньому стискуе за плечi.


Суханов

Ну що, готовi? На Свiтловодськ «ракетою»,
А там автобус будь-який у Павлищани
Всього за пiвгодини вас домчить.
Поiхав би я з вами, але нiяк.
Я завантажений, колега мiй Мещерський
Теж в клопотi – статтю якраз
Готуе проти вашого улюбленця,
А то б вiн гречно супроводив вас.


Мещерський

Це – ваша Мекка. Я ж туди – нi кроку.
Я розвiнчати цей сучасний мiф
Вважаю необхiднiстю i честю.


Суханов

Смiшнi, iй-право, вашi цi претензii.
Та вiн же в польотi живе,
Птах радостi – цей Вчитель!
А ми, грiшнi, з вами, колего,
Лише павуки-рацiоналiсти.
Згадайте «Новий органон» Френсiса Бекона.
Ми створюем тканину павутинки з себе,
Бджола ж – живе в оточеннi квiток,
З них створюе для свiту мед i вiск,
Дае йому тим солодощi й свiтло.
Тож Вчитель наш – та золота бджола,
Схоластика ж сухих розумувань
Хiба для мух лиха.


Вальтер

Хiба ж бджола, бува, не потрапляе
У павутиння?..


Мещерський

Ви – гiсть наш. Вам усе неспроста.
А Вам, Суханов, мушу нагадати:
Сарказм годиться як приправа страви,
Та можна захлинутися сарказмом.
Тож граю з вами у вашу гру.
Згадайте-но його сентенцii,
Цi пасторськi солодкi замовляння.

Мещерський стае у позу пастора i «глаголить», як йому видаеться, пiд Учителя:

«Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподiяти лихе, —
Так каже старовинна мудрiсть наша,
Сковорода так мовить.
Бо справжня краса i зло —
Ось тканини несумiснi.
Дитинi кожнiй скрипку дайте в руки!»

Мещерський бере уявну скрипку i перекривлюе Вчителя, а потiм, уже звертаючись до Вальтера, сухо резюмуе:


Мещерський

Так згадуеться доктор Франк
Зi скрипкою, його обличчя пиховате,
Самозадоволене, масне од натхнення,
Стоiть у кровi по колiна, на скрипцi грае!
Браво! Браво! Браво!
І так – до безкiнечностi.


Вальтер

Для нас, нiмецьких вчителiв,
Цiкаво бути в курсi всiх дискусiй,
І ми не маем бути одностайнi.
Яскраве «за» е i яскраве – «проти».
Я з тих, що хочуть просто розiбратись,
Помацати усе, вiдчути все,
А потiм вже за когось обставати.
У Веймарi мене вiн просто вразив.
І я домовився про зустрiч в Павлищанах.
Вiн радо згодився.
Тож iду, iду!


Суханов

Там е в школi Дiвчина iз Казки,
Котра казки складае з малюками,
Найправовiрнiша iз учениць його,
Тож бережiться, серце бережiть
І знайте, що дiвчата на Вкраiнi
Найкрасивiшi там, у тих краях,
Ви ж молодий, обачний будьте, друже…


Мещерський

Ви зводите на жарт.
А в нього
Такi лихi слова про вчителiв.
Вiн пiдрива своiм розумуванням
Вчення Макаренка про колектив.
Вiн грунт готуе, аби зняти
Проблему колективу взагалi.
Ви цього не догледiли, Суханов.


Вальтер


(делiкатно заперечуе Мещерському)

Менi ж бо якось трапилась до рук
Одна з книжок вашого опонента,
Що зветься просто, недвозначно:
«Мудра влада колективу».
Там автор гаряче обстоюе
Систему виховання через колектив
І посилаеться на Крупську,
На Макаренка…


Суханов

Контексту не цурайтеся, Мещерський.
А за Макаренка ховатись зараз можна.
Багато тисяч з нас таки помiститься
В тiнi його педагогiчного мiзинця!
Що ж, слава богу, знаемо Макаренка!
Могли б не знати, а хiба не так.
Хiба ж його «Педагогiчна поема»
Не могла обернутись педагогiчною трагедiею?
Згадайте-но «апостолiв» од педагогiки,
Чи хто не з ваших родичiв, бува,
Волав в тридцятих про його систему:
– Се неприйнятно! Се недопустимо!
А потiм аж колiна пороз’юшували,
Так закликали всiх iнакомислячих
Вже iменем його! Всiх на колiна ставили.


Мещерський

Даруйте нам, геносе Функе,
Цi дебати, але колега наш Суханов
Дразливий надто.
Ви – конкретнiше!


Суханов

Я був у вашiй школi в п’ятдесятому.
Ви захлиналися, про працю говорили,
Про виховання працею – все на словах.
А праця в оту пору, пригадайте,
У школах корчувалася до пня.
Було?


Мещерський

Було. І в нас. І в вас. І скрiзь.


Суханов

Всi говорили
Про самостiйнiсть учнiв.
Але щоб без учителя
Бодай хоч збiр вiдбувся пiонерський?
Було?


Мещерський

Було. Було! Але ж тепер немае.


Суханов

Чиi ж на те пiшли зусилля?


Мещерський

Доходили до всього не без мук.


Суханов

Ховаемось тепер тут за Макаренка.
А вiн же ж то колись ризикував,
Вiн не боявся зводити у колективi
Зiпсованих дiвчат i хлопцiв.
А ми ж ходили iз його щитом,
Аби дiвчат i хлопцiв роздiлити
У рiзнi класи… Не було? Було.


Мещерський

У всьому винен я. Як вдало
Знайшли ви винуватця, просто браво!


Суханов

Ви – безiменний. Ім’я не одне у вас.
А справдi виннi отакi.
Минуле щоб забути – анi крихти!
Прекрасного не можна забувати.
Погане забувати – просто злочин.
Тож пам’ятаймо: iменем його,
Який виховував яскравих одиниць,
Нiвелювали часто особистiсть,
Пiдручники були трафаретнi,
Форми урокiв – теж усi стандартнi.
Стандартнi плани самостiйних творiв.
А хто хоч кашляне супроти цього,
Вiдразу крик – вiн антипод Макаренка.
Макаренко ж всiх кликав на дискусiю,
Вiн кликав сперечатись з ним не раз,
Вiн сам шукав i часто суперечив
Собi самому – ви ж його в iкону,
В сухий реестр незаперечних аксiом,
Його, де сонце в кожнiм словi грае
І кличе до спiвтворчостi, колего…
Коли ж Учитель з Павлищан
Щось розвивае iз того ж Макаренка,
Так, розвивае, не лише цитуе,
То Ви його щитом по головi —
Цитатою з Макаренка!


Мещерський

Суханов, Ви мене переконали.
А до сьогоднi я ще сумнiвався,
Чи варто вдарити по ньому – i прицiльно —
З усiх гармат, аж бачу – необхiдно.
Вiн цiле поколiння вчителiв
Потроху зводить з розуму. Ось колега
Нiмецький – теж до Павлищан.
Я просто мушу, мушу розвiнчати
Цей мiф сучасностi. Щасливо, друже!
І не забудьте перед вiд’iздом
Заглянути до мене. Прощавайте!

Мещерський виходить.


Суханов

О заздросте людська!


Вальтер

Така проста розв’язка?!


Суханов

Далеко не проста. Хай вам щастить, колего!
І справдi – при нагодi завертайте
До нас… Вiтання павлищанам!




Зустрiч з Бляхою-мухою


В кабiнетi – Вчитель i Вальтер Функе.


Вчитель

Як влаштувались?


Вальтер

Та гречно дякую! Мене Мар’яна
До мами завела своеi, а та жiнка
Була у нас в Потсдамi рокiв зо два
Колись, в мою непам’ять, в час вiйни,
То все мене розпитуе про мiсто,
А ставить борщ, то перець – у словах,
Неначе добра, але оком – голить.

Раптом дверi здригаються од стукоту. Входить шкiльний сторож Яким Чухно з невiдомим чоловiком. Той скинув кашкета, пiд яким стрижена пiд нулiвку голова. Сторож тримае в лiвiй руцi дробовика, а правою, мiцно зцiпивши пальцi, викручуе руку невiдомому.


Невiдомий

Та вiдпусти, нарештi, розкаряко,
Ти бачиш – я вже сам.


Чухно

Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночi заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив i ринву
Погнув, як до вiкна вiн перся.


Вчитель

Ви хто такий? Чого вам треба?


Невiдомий

Хай пустить дiд, а то махну навiдлiг —
І буде мокро в кабiнетi.


Чухно

Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекуе.


Вчитель

Пустiть його. І йдiть собi, Чухно.


Чухно

Та я пущу. От ви вже не пустiть,
А то втече ця пташка пересильна.

Чухно виходить, кричить вже за порогом:

А я дробовку зарядив не сiллю.
Тож на жакан на вовчий не пiдлазь!


Вчитель

Ви хто такий, питаю? Вам чого?


Невiдомий

А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.


Вчитель

Нема йому чого виходити. Це – друг мiй.
А ви – брутальний, грубий чоловiк.

Невiдомий сiдае i починае плакати. Плаче надривно, розвозячи сльози мокрою кепкою. Вальтер оторопiло дивиться на нього, а Вчитель вже хоче пiдiйти до невiдомого, щоб заспокоiти його, аж раптом того проривае:


Невiдомий

Оце менi так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаете, я скiльки поiздiв мiняв,
Аби до вас дiстатись.
Я пiвкраiни од Архангельська
Проiхав, аби вас уздрiти.
Так, в’язень я. Що витрiщили очi?
Це хто такий? Я прошу – нас лишiть.
У мене пильна справа е до Вчителя.

Вальтер пориваеться вийти. Вчитель зупиняе його очима, потiм каже:


Вчитель

Сидiть, я прошу, Вальтере. А ви кажiть.
Це – вчитель теж. І вчителевi – можна.
Ми слухаемо вас.


Невiдомий

Я – Савка Бляха. Я – в’язень.
І втiк до вас, як вже тiкав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врештi пощастило.
Ви знаете, менi п’ять лiт добавлять
За оцю втечу, та не мiг дозволити
Собi я з вами не зустрiтись.


Вчитель

З кумедними замашками в’язень?
Чого тiкали? І за вiщо сiли?


Бляха

Чого тiкав – то ясно. Сiв за вiщо?
То вже складнiша i лихiша штука.
Та ви гадаете – чого сюди принесло
Аж з-пiд Архангельська? До вас
Чистенькi iдуть бiльше, тi, облизанi,
А тут таврованець приперся – та ще як!
Та це все кусанина – бiльш себе.
Отож розповiдатиму, бо чую, чую вже
В своiх слiдах вiвчарок запах.
Отож – коротше, хоч коротше – довше.
Я вiддавна схиляюсь перед вами.
Здивованi? Я прочитав у «Комсомолцi»
«Бачити себе», не прочитав, а декiлька
Разiв буквально пив запоем.
Та й iншим в’язням вголос теж читав.
Я вражений був тонкiстю очей
І серця вашого – для iнших недосяжна
Оця кмiтливiсть у розгадуваннi
Усiх вiдтiнкiв людськоi душi.
Розумнiшого i повчальнiшого я
Не зустрiчав нiчого.
Я бережу цi витинки. І от якось
Мене осяяло – я стiльки вже тiкав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дiстануся до Вчителя,
І розповiм йому про себе, i подякую
Йому за те, що вiн дiтей шануе,
Щоб не були вони такi нещаснi,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, – я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, i не раз.


Вчитель

Я пам’ятаю. Вам iще сидiти.
Здаеться, одинадцять лiт за вбивство.


Бляха

Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять – вже шiстнадцять.
П’ятiрочку добавлять – будьте певнi.
Над нарами у мене – ваш портрет.
Як вiруючi з Богом розмовляють,
Так сповiдаюсь перед вами я.
Бо я вас розумiю бiльше всiх,
Бо ви в менi побачили таке,
Та не в менi як в Блясi, а людинi,
Чого не бачать iншi i не хочуть
Побачити. А це мене засмучуе i гне.
Я знав, я знав, що е причини,
Якi мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Вiднайшов Ушинського.
Там теж все е, але якось розрiзнено.
Та коли вашi я статтi читав,
Там, наче в чистiй крапелинi,
Вiдбилось все лихе мое дитинство,
Зi всiма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене, —
Ви вдвое менi стали ближчi,
Дорожчi всiх менi ви стали,
Розкривши менi iстину мою…


Вчитель

Ви почали були про батька?

Заходить дружина. Вона наполохана, хустка накинута на плечi, в очах розгубленiсть i нерозумiння.


Дружина

Що тут сталось?


Вчитель

Нiчого особливого, сiдай послухай.
Це – моя дружина.


Бляха

Даруйте. Та я буду далi.

Дружина сiдае на диванi, кутаеться у велику пухнасту хустку, сторожко позирае на Бляху.

Я вирiс в селi глухому на Полiссi.
Бляшкевич – мое прiзвище. А Бляха-Муха —
Це вже звiдтiль, там охрестили.
Учивсь я в школi абияк.
Ходив я в школу тiльки з переляку.
Коли ж приходила недiля
І дiти всi гуляли так, як дiти,
Наш батько нам вигадував роботу,
Аби не били байдики ми – дiти.
І так було гидотно i нестерпно
Щось колупати на городi тому,
Коли всi хлопцi за м’ячем гасали
Чи грали у «чапаевцiв» та «бiлих».
І я тодi навчивсь дурити батька —
Ховавсь у бур’янах, не йшов у школу,
Приходила вчителька – i костi
Менi болiли люто з тих вiдвiдин.
З дiтей нiхто не розмовляв iз батьком,
Ми мiж собою спiлкувались пошепки,
Вiн йшов у спальню, ми тiкали в кухню,
У кухню вiн, а ми тодi у спальню.
Дрiбних на зошити просили ми у матерi,
Вона ж згиналась перед ним.
Не вiрите? Не смiла голови пiдняти —
Вiн бився люто.

Бляха закашлюеться. Дружина Вчителя встае i подае йому склянку з водою. Той продовжуе:

Ну що я мiг з такого виховання
Собi узяти у душу, ви скажiть?
На людях ми були усi пригнiченi
І замкнутi якiсь i вовчкуватi,
Не вмiли ми ковтати з тоi радостi,
В якiй жили i хлюпалися iншi.
Не мiг я вийти з того кола гнiту.
І нiс в душi завжди образи тiнь —
Тiнь розчарованостi у життi…
І знаете, що якось сталося,
А статись воно мусило доконче:
Якось напився батько i в хлiвi
Заночував, а я, побитий, луплений,
Облив з канiстри хлiв з усiх бокiв
І – сiрником… Який вогонь там був!
Попiкся батько, а мене до суду.
І почалось – не вистачило сили
У мене вийти з тюрем. Тiльки строк
Один закiнчувався, другий починався…
Та не про те я, а про зовсiм iнше
Хотiв сказати, i таки скажу.
І ви скажiть усiм, що Бляха-Муха
В душi не пiдлий, а в дiлах – не кат.
Так от: двi, двi таки причини
Мене примусили ввiйти
У свiт злочинницький. Тож по порядку!

Стукiт у дверi. Знову з’являеться сторож Чухно.


Чухно

В район я подзвонив.
Зараз будуть. Порядок есть порядок!

Чухно виходить.


Бляха-Муха

У, вишкребок, ще не дадуть скiнчити!


Вчитель

Продовжуйте. Ми слухаем.


Бляха-Муха

Перша причина – це розчарування.
Я бачив, вiдчував на кожнiм кроцi,
Я усвiдомлював на кожнiм словi
Свою вiдсталiсть, недорозвиненiсть свою,
Свою неловкiсть, дикiсть, замкнутiсть
Супроти всiх людей навколишнiх,
Їм все даеться легко вiд природи!
Од виховання людського з дитинства.
Поговорити, повеселитися серед дiвчат,
Менi це не давалось нi за якi грошi,
А грошi – це грабунки i крадiжки,
А потiм розум свiй останнiй
Вбиваеш алкоголем, щоб зрiвнятись з ними,
Та тiльки потрапляеш мимоволi
У дико незручне становище —
І бiльше болю i досади бiльше.
Ви знаете, нестерпно як до смертi
Недорозвиненiсть свою вiдчути.
Свою вiдсталiсть, боже, як це тяжко!


Вчитель

Не можна було вискочити з цього
Смертельного кiльця? Не можна було
Десь зупинитись? Ви ж бо розумiете
Усе, соромитеся, мучитеся тяжко?


Бляха-Муха

Це ж – своерiдний алкоголь, чефiр.
Є насолода хвороблива – йти по гранi,
Пройтись по гострiм лезу бритви,
Раз, два, а потiм iншого й не треба,
Все iнше вже стае буденним, нецiкавим,
Затягуе у цей бездонний вир —
І лише iнколи ось так свiтлiе,
Тодi знов кидаешся в авантюри.
Об заклад я побився з хлопцями —
Помру, а все ж дiстануся до вас.
Бо в мене на свободi
Синок росте, тож втiк я перш до нього.
І вже я був у нього, вже зустрiвся.
А пiсля нього – вже до вас дорога,
Дорога задля сина, для дитини.


Дружина Вчителя

А скiльки йому? И де вiн?


Бляха-Муха

Йому десятий рочок. В третiм класi.
Так от. Щоб по порядку. Тож тепер
Про найстрашнiше. Ви менi повiрте!
Це найлихiше у моiм життi.
Це ж бо не те, що ваш школяр
За пташку пережив, чи за шпаргалку.
Я iх просив: не убивайте, хлопцi!
Я вiдмовляв iх – не послухали.
Таки його убили по-звiрячому.
А потiм убивця сам того не витримав —
Наклав на себе руки. На судi
Я приголомшений був, все мовчав.
Все iншi говорили – все на мене.
Усi вони давно уже на волi,
Попереду у мене ж – цiла прiрва!

Знадвору чути шум машини. Заходять дружинники з мiлiцiонером, з ними – Чухно.


Мiлiцiонер

Даруйте, добрий вечiр, Вчителю!
Ви знаете, хто це такий?


Вчитель

Це мiй знайомий – Бляшкевич.


Мiлiцiонер

Вiн вже тiкае п’ятий раз.
Вiн батька убивав i вбив
Учителя – пенсiонера, нумiзмата.
Все через грошi…


Вчитель

Уперше чую, щоб учителя
Вбивали через грошi. Це так?


Бляха-Муха

От бачите, який я!
Зверху наче правда, та нема
Тiеi правди всерединi. Годi!
Берiть мене. Я вже готовий!
І ще найголовнiше. Ось адреса.
Ось фото. Це дружина. Це синок.
Дружина вже готова, дайте згоду,
Щоб син мiй вчився тут, у Павлищанах,
У вашiй школi. А то вже бiда!
Безбатченко вiн. Забiяка лютий.
Всiх колошматить – Мухамед Алi!
Боюсь, щоб не зломився хлопчик,
Вiрнiше, щоб на звiрствi не застиг.
Ви розумiете?


Вчитель

Ви напишiть менi. А я
Даю вам слово забрати сина.

Забирае у Бляхи-Мухи фото i адресу.

І обiцяю вам достоту,
Як ви менi розповiдали,
Все написати у Верховну Раду.


Бляха-Муха

Нi, не за тим я прошкував до вас,
За чим – сказав! На цьому досить.
Спасибi, що не погребували
Моiм високим товариством,
Тож пробувайте у здоров’i, Вчителю!
Прощавайте!

Виходить. За ним – дружинники з мiлiцiонером.


Вчитель


(до Чухна)

Щось ви сьогоднi дуже спритний!


Чухно

А я завжди такий! Порядок
Є порядок.


Вчитель

Ідiть i зачинiть ворота!

Чухно виходить.


Дружина Вчителя


(до Вальтера)

Оце оказiя. Вiдразу вас – в окрiп.
Стражденний чоловiк – йому я вiрю,
Хоч перекручений, з важких дiтей.


Вчитель

Я прошу тебе,
Подай менi…


(хапаючись за серце)


Вальтер

Що з вами, Вчителю?


Вчитель

Мовчiть, мовчiть!

Дружина подае йому валокардiн. Вчитель п’е.

Вiзьмем цю жiнку з хлопчиком, хай iдуть.
Я знаю отаких дiтей, в яких батьки
П’яницi чи злочинцi… чи безбатченкiв.
Як правило, завжди важкi це дiти.
Причину, бачте, вiн шукае в батьковi,
В оточеннi, а забува про себе,
Про вiдповiдальнiсть перед iншими,
Перед вимогами суспiльства.


Вальтер

Ви вiрите йому?


Вчитель

Я вiрю особливо в те,
Що вiн про батька розповiв.


Вальтер

І вiрите, що вiн тiкав
Заради сина? Що – не мiг листом
Вас попросити?


Вчитель

О нi! Ви ж бачите – якi замашки
Дивацькi в цього Бляхи-Мухи.
Тип дивовижний. Я йому повiрив,
Як вiн почав про сина говорити —
Як зайнялись його хитрющi очi,
Як руки задрижали…
Дiти, дiти!


Вальтер

Я зустрiчав таких – i в нас, i в вас,
Якi «добреньким» вас вважають.
Цей Вчитель, вони все кажуть,
Ростить злочинцiв з пiдлiткiв
Своiм погладжуванням по голiвцi.
Сучасний педагог, вони вважають,
Собi дозволити не може
Дiтей погладжувати по голiвцi.


Вчитель


(усмiхаеться)

Коли ж такi шовковистi голiвки
В дiтей, коли ж рука сама
Так безконтрольно тягнеться до них!
Я так люблю цей вiддiл людства, —
Казав колись Макаренко.
Гадаю я, що опоненти нашi —
Прихильники «ламати» i «тиснути».
На досвiдi переконавсь я, що дiтей,
Та ще важких, «ламати» i «тиснути» —
Це недотепна i безнадiйна справа.
Ти розберись, чому вони такi!
Допоможи ти iм задуматись про себе,
Ти виклич iхню совiсть як суддю!


Дружина Вчителя

Ти все невтомно гостя атакуеш,
А вiн же – гiсть, ти ж вiдпочинь,
Схолонь!


Вчитель

Та нi, геносе Функе розумiе
Мiй запал, вiн же вчитель, вiн…
Вiн Корчаком захоплений. Так от —
Найлегше виставить за дверi.
Мiлiцiонером погрозити старшим.
Хiба для цього треба розуму?
Дитина буде нас лише боятись,
Ми ж, вихователi, наглядачами будем,
Як буде дiяти лише покара,
Ми звiльним вихованця нашого
Од муки найсвятiшоi – од совiстi.
Йому тодi залишиться едине,
Як цьому Блясi-Мусi, аристократу, —
«Места не столь отдаленные».
Коли ж ми здатнi, як поряднi люди,
Як справжнi вчителi, на самокритику
Лиху, нищiвну, може, i нещадну,
То i таке сказати не завадить:
Важкi дiти – це дiти, од яких
Ми, дорослi, ми, вчителi,
Ухилились, вiдштовхнулись, вiдмовились.
Дiти, яким ми не знайшли
Нi часу, нi серця, нi совiстi.
Коли дитина шукала нас,
Ми займались нiкчемною белiбердою.
Важкi дiти – це дiти, яких ми зрадили!

Вчитель знову хапаеться за серце. Дружина кидаеться до нього, вiн вiдсторонюе ii i йде до дверей.

Я зараз… зараз… я на хвилю!
Ти, рiдна, побудь iз гостем —
Так негречно вийшло.

Вчитель виходить.


Дружина

Ви знаете, вiн дуже хворий.
Та не дай вам боже
Йому про це сказати.


Вальтер

Рани вiйни?


Дружина

Рани вiйни i рани…миру.
Вiн все сприймае серцем.
Та й перетруджений до краю.
Неможливо його вiд столу вiдiрвати.


Вальтер

Вiтання Вам вiд Суханова.
Теж запальний.


Дружина

А його антипод – Мещерський?


Вальтер

Лаштуе на Павлищани гармати.


Дружина

Хоча б не зараз! Бачите, який вiн!
Боюсь за нього. Вiн же, як дитина,
Так вiрить у безмежнiсть сил своiх,
Вони ж у нього вже – на волосинцi…




Хлiб i стаття Мещерського


Учительська. Спершу – Вчитель i Вальтер, потiм – Мар’яна, Хор i Горпина.


Вальтер

Украiна – це хлiб. Так в уявi моiй
Вона поставала. А тут,
У школi у вас, iз хлiба усе
Починаеться. Звiдки i як
Прийшло вам це в голову?
Дивне питання. Та все найпростiше —
Найважче. Дуже ж просто це —
З хлiба почати. Нiхто ж не почав. Ви!


Вчитель

От диво дивне. Наче все i знав,
Наче знав тисячу лiт.
Та саме тодi осяяло, освiтило.
Якось у школу завiтав дiдусь
Іван Степанович Савчук —
Пастух колгоспний лiт пiд дев’яносто.
Старий витягнув з-за пазухи
Маленький вузлик.
Розгортае хустину бiлу.
Бачу – хлiб засохлий,
Черствий i мацаний вже перемацаний.
«Ви знаете, що це таке?
Так, хлiб-то хлiб, але який?
Я, як i ви, не вiрю в Бога,
Та називаю хлiб святим.
А ви, учителi, про це забули.
Що ж це виходить?
Чотири внуки в мене,
Чотири лютих розбишаки.
Всi – вашi учнi, цi моi кровинки.
Якось приходжу ввечерi iз поля
І застаю iх за таким заняттям:
Шпурляють вгору цей черствий шматок
І з дерева збивають хлiбом грушi.
Забрав я хлiб. Стоять передi мною,
Схилили голови, перезираються.
Я iм кажу вже з притиском:
Таж вiн святий – цей хлiб!
В нiм пiт, мозолi в нiм – а ви,
Ну, бешкетники, цiлуйте по одному!
Пiдходить кожен; я його за вуха,
Та добре натягнув, до слiз таки.
Пiшли вони – заплакали вiд болю,
А не вiд сорому, вiд сорому я плакав,
Коли вони бомбардували грушу
Уже не хлiбом, а таки ломаччям.
Подумайте лишень: це ж що таке?
Хiба ж то дiти виростуть людьми,
Як в них до хлiба та нема поваги?
Чому ж це вашу школу не турбуе,
Щоб хлiб був для дитини дорогий,
Немов саме життя, мов мати рiдна?»
Так присоромив мене Іван Степанович.
Пройшли роки, та й досi ще лежить
У мене в шафi камiнець-сухар.

Вчитель дiстае з шафи бiлу хустину i розв’язуе ii – черствий хлiб на долонi.

Ось воно звiдки почалося.
Помер старий, дивлюсь на цей сухар —
І бачу очi строгi i тривожнi.
І почалось вiдтодi – стали дiти
Хлiб сiяти самi. Це вже традицiя.

Заходить Мар’яна. Вона стурбована.


Мар’яна


(звертаючись до Вчителя)

Вас просять вийти.


Вчитель

Гаразд. А я саме почав
Про свято Першого хлiба
Гостевi розповiдати. Мар’яно!
Це ж вам з руки.
Ви ж саме третiй клас ведете!

Вчитель виходить. Мар’яна сторожко позирае на Вальтера, потiм хоче зав’язати хлiб в хустинку, але з хвилювання бере одну з газет, що лежить на столi.


Мар’яна

Я маю вам про свято розповiсти.
А чи усе спочатку?


Вальтер

Ви чимось схвильованi? Що сталось?


Мар’яна

Анiчого. Отож спочатку —
Як ми вирощуемо власноручно хлiб.
Колгосп нам видiлив дiлянку —
Пiв класноi кiмнати розмiром.
Засiяли озимою пшеницею.
Весною учнi чергували,
Од горобцiв оберiгали, од курей,
А восени, тепер, коситимем самi —
В нас е косилочка маленька.
Самi його i обмолотим
На дитячiй молотарцi,
Насипемо зерно в мiшок,
Пiднiмемо всiм класом на причеп
І гайда до млина – молоти…

Мар’яна дивиться на газету, в яку хотiла загорнути хлiб старого Савчука, i оторопiло кидае Вальтеровi слова:

Дивiться, i тут ця стаття:
«Хто бореться, а хто проповiдуе!»


Вальтер

Яка стаття?


Мар’яна

Стаття Мещерського. Даруйте!
Мене просили,
Щоб я вам не казала, ви ж бо – гiсть.
А тут – прорвалось в мене…


Вальтер

Можна глянути?


Мар’яна

Ось – прошу.


(Подае йому газету.)

В учительську входить Хор вчителiв, серед них – Сидорук з газетою «Голос учителя».


Сидорук

Я що казав! Та тут не скажеш слова,
Лише подумаеш – вiдразу по тобi
З усiх гармат усi гуртом ударять.
Ось, дописався янгол наш!
Яка стаття! Який розкiшний тембр!
І все по сутi. Це не емпiреi,
В яких витае наш дивак-директор.


Вчителi

Яка стаття?
Чом ця поквапна радiсть?
Як Сидорук радiе – жди бiди!
Давай сюди,
Давай сюди газету!


Сидорук


(стримуючи гарячi руки своiх колег, вiдходить вбiк i, не стримуючи свого захоплення, декламуе)



«…Ви тiльки вдумайтесь, як автор формулюе свiй погляд на завдання виховання, погляд, який домiнантою пронизуе його наступнi, дуже сумнiвнi, як на мене, роздуми: „Справжнiй майстер педагогiчноi справи, – пише вiн, – формуе у того, кого вiн виховуе, передовсiм вiрний особистий погляд на зло, неправду, безчестя“. Вiн недооцiнюе iдею колективу цими словами. Вiн часом проявляе тенденцiю до абстрактного протиставлення „природного життя дитини“ „нiвелюючому життю суспiльства дорослих“.»



Вчителi

Та це ж суцiльна демагогiя!
Мещерський – ну й дожився, ну й ганьба!
Словами як жонглюе, святотатець!

В учительську входить прибиральниця Горпина. В руках у неi газета «Голос учителя» з цiею ж статтею. ii не завважують. Сидорук тiшиться собою i ситуацiею.


Сидорук



«Яку ж програму пропонуе директор Павлищанськоi школи? Виявляеться: „Гармонiйна, всебiчно розвинута особистiсть немислима без мiцного морального стрижня. Основне в людинi комунiстичного суспiльства – це людянiсть. До цього морального стрижня мусить прив’язуватись все“. Товаришi, вдумайтесь: замiсть конкретноi i чiткоi програми, вводиться туманне поняття, що зветься людянiстю, до якого начебто все треба прив’язати…»


Прибиральниця Горпина пiдходить до Сидорука i рвучким рухом забирае газету, потiм пiдходить до кожного з учителiв i робить те саме, забирае газету i у Вальтера Функе. Мар’яна кидаеться до неi.


Мар’яна

Мамо, що ви робите?

Горпина не вiдповiдае. Витягуе сiрники – газети вже горять. Вчителi ошелешено дивляться на прибиральницю.


Сидорук

Яка ганьба!


Мар’яна

Що ти робиш, мамо?!


Горпина

Те, що ти думаеш!..
Я спалюю наклеп.

Знадвору чути сирену автомашини. Мар’яна кидаеться до вiкна.


Мар’яна

«Швидка допомога».

З Хору виходять – І ведучий, II ведучий.


II ведучий

Та цього ж не було!
Хiба, скажiть,
Палив би хто в учительськiй газети,
Хай навiть i обурення було,
Вогонь пускало, попелило душi?
Принишкли всi, очiкували всi,
Чим все закiнчиться.
Павлищани, Павлищани,
А все ж село, провiнцiя, хоч Меккою його
Вже охрестили педагоги нашi,
Та, правду кажучи, лиш деякi.
Ось так.


I ведучий

Не так. Не все, що вiдбулось,
Те дiйсне. І не все,
Чого i не привидiлось нiкому,
Чого не мало бути й не було, —
Недiйсне.
Та й суть Мещерського – демагогiчна суть.
Бо погляд класовий повинен бути
І особистим поглядом. Мещерський
Безглуздо все протиставляе, дiлить.
А Вчитель людянiсть i громадянськiсть —
Все гармонiйно, органiчно поеднав.
Адже мораль комунiстична наша
Мiстить в собi загальнолюдськi норми,
Що виробило людство за столiття.
Добро i правда, честь i людянiсть —
Це ж основнi моральнi нашi норми,
Поеднанi з нещадною суворiстю
До ворогiв суспiльства комунiзму.
Громадянськiсть i людянiсть —
Ось Вам Учитель.


II ведучий

А Мещерський – вiн теж за громадянськiсть?


I ведучий

Мещерський одягае машкару
Вульгарно трактованоi громадянськостi
І б’е в Учителя статтею-пiдступом.


II ведучий

Вiн хворiв не од того. Все вiйна.
Нема чого спирати на статтю.
Та мушу визнати – оту лиху статтю
Обком хотiв було перепинити
Й газету не пустили в Павлищани,
Але Учителю якась «душа добренька»
Статтю привезла з Свiтловодська…


І ведучий

Чи ж битви миру ранами не зяють?
Чи ж слово не бува лихiше кулi,
Бо куля з нiг – вiдразу, а слова
Живуть отруйно роки i вiки…
Слова – свинець, i золото – слова,
І ми в словах, i слово в нас затято
Живе, пече, ми всi – слова, слова…




«Казка про любов» у шкiльному театрi


Дiють: Вчитель, Вальтер, потiм – Мар’яна, Хор.


Вальтер

Я – син гестапiвця. Мене виховували
У дитбудинку. Мати з сестрою загинули
При бомбардуваннi.
Батько зараз у – ФРН.
А тут вiн панував —
У вашiй школi
Була ж тюрма для пересильних,
Вiн тут ходив, всеможний i нещадний.
Я чую стогiн в кожнiй цiй стiнi,
Дитячий щебет всiх десятилiть
Не може оцей стогiн заглушити!
Наш час лихий у павутиннi цифр…


Вчитель

Душi не даймо числам цим,
Душа хай буде пам’ятлива, але чиста…


Вальтер

Чи ж це можливо поеднати
І пам’ять отаку лиху, i чистоту душевну?


Вчитель

У вас, в НДР, згадують часто Брехта:
«Труднощi гiр – вже позаду.
Тепер починаються
Труднощi рiвнин».
Та, мабуть, справедливiше
Цi гори, що минули в минулiм,
Вважати лиш горбами,
Попереду – ото вже справжнi гори!
Чи ви не альпiнiст?!


Вальтер

Звiдкiль у вас, Учителю,
Такий потужний струмiнь оптимiзму,
Менi бувае лячно за людину,
А у вас – якась любов глибинна.
Як ви ii навчились? Де i як?


Вчитель

Навчитись можна всьому:
Твердостi, терпiнню, мужностi,
Любовi не навчишся, друже.
Любов повинен дати хтось —
Мати, батько, вчитель,
Бабуся, може, хтось живий живому!
Якийсь заряд – як естафету.
По ланцюжку столiть – одне вiд одного.
Яка важезна ноша —
Любити, спiвпереживати,
Спiвчувати, за когось постраждати!
Але яка людська – найлюдськiша!
Менi дали бабуся й мати оцю ношу.

Заходить Мар’яна. Обличчя Вальтера свiтлiе. Вчитель не то жартiвливо, не то серйозно звертаеться до Мар’яни:

А я вже все не донесу – отож потроху
Перекладаю вам на плечi цей тягар,
Найважчий…
Може, вдвох пiднесете?


Мар’яна

День добрий!
Це ж який тягар,
Який ми вдвох зумiемо пiдняти?


Вчитель

Це наш секрет iз Вальтером,
Вiрнiше, ваш iз Вальтером…
Отож про школу й про любов.


Мар’яна

Ми ж боiмось вiдверто
Казати те, чим всi живуть давно.
Дев’ятий i десятий класи
Все знають, любляться, страждають,
А ми, святенники, лиш палець на вуста!
Менi двадцять другий пiшов,
Вчора почула я про себе
Шепiт дев’ятикласниць:
«Стара дiва, замiж нiяк не вийде,
А наша Люська…» i таке сказали
Круте i дуже точне слово – я здригнулась!


Вальтер


(не без гумору)

Менi тридцять другий пiшов,
На десять лiт я бiльше наздригався,
Як нарубок старий, мушу сказати,
Що ми безсилi справитись з цим валом,
Отож i досi не одружувавсь.


Вчитель

Менi, старому, вже п’ятдесят другий,
І мушу сказати ось таке:
Не вал цей страшний, вiн – органiчний,
Не ранне дозрiвання нас лякае,
Але безсилля наше в оцю пору,
Коли життя квiтуе i буяе,
Коли паруеться весна з весною,
Ми лиш дратуемось чи рота роззявляем.
Де ж наша мудрiсть? Тонкiсть наша де?
Наш такт – безсилий,
Мудрiсть наша – куца.
Звичайно, сексуальне виховання
Потрiбне.
Але ж як забути
Про виховання мудростi любовi!
Тут йдеться i про чистоту дiвочу,
І про вiдповiдальнiсть юнака.
Яке б життя було красиве, цiльне
І вiяло б пахучою гармонiею,
Якби ж то всi дiвчата й юнаки
Кохання мудрiсть осягнули!
Так, саме мудрiсть,
А не зблиск миттевий,
Що враз спаруе й миттю розпаруе.


Мар’яна

В театрi нашому шкiльному
Йде репетицiя мiкровистави
«Казка про любов» за текстом
Вчителя. Вальтере,
Я вас запрошую.
Хор, пiдготуватись!


Вальтер

Я з радiстю. Не знав,
Що ви i п’еси пишете, а ви,
Мар’яно, ще й режисер.


Вчитель

Та бавимось потроху. Але хочу
Закiнчити розмову нашу.
Навчитися людина може
Будови найвеличнiшi споруджувати,
Космiчнi кораблi найкращi,
Човни пiдводнi атомнi,
Коли ж вона любити не навчиться,
Все ж дикуном залишиться, i годi.
Освiчений дикун в сто разiв
Страшнiший неосвiченого.
І найстрашнiшi прорахунки нашi:
За все, за все вiдповiдае вчитель.
Й за прорахунки матерi природи,
Й за бога, як колись сказали б.

Входить «Бог». Входить «Архангел Гавриiл». Входить Хор з дiвчат i хлопцiв. Входять «Адам» i «Єва».


Мар’яна

Давайте, не соромтесь.
Це наш гiсть Вальтер Функе iз НДР.
А це – театр наш. Бог. Адам i Єва.
Архангел Гавриiл. Це – хор.

Хор – двое дiвчаток i двое хлопцiв виступають наперед. Всi сiдають, тiльки Мар’яна намагаеться дати лад виставi.


Хор

Коли ще бог творив цей бiлий свiт,
Навчив зорю родити вiн зорю,
Навчив вiн квiтку народити квiтку
І дерево навчив родити дерево,
Усе живе продовжувало рiд.
І бог послав мужчину й жiнку в поле,
Мужчина був Адам, а жiнка – Єва,
І бог навчив iх будувати хату,
Мужчинi дав лопату бог у руки,
А жiнцi дав вiн мiрочку зерна.

«Бог» виводить «Адама» i «Єву». «Адам» з лопатою, «Єва» з мiрочкою зерна.


«Бог»

Живiте i продовжуйте свiй рiд.
А я пiду собi по господарству.
Прийду десь через рiк аж – подивлюсь,
До чого ви догосподарювались.

«Бог» виходить. «Адам» i «Єва» беруться за руки. Хор вносить i ставить перед ними колиску, а в колисцi дитина – лялька. «Бог» знову входить вже в супроводi «Архангела Гавриiла».


Хор

Ось рiк минув. Бог – на порiг.
Прийшов вiн рано-вранцi, на свiтанку.
І бачить бог: Адам i Єва бiля хати
Стоять i дивляться у вiчi
Одне одному, спiе хлiб на нивi,
Колиска – поряд, i дитя – в колисцi.
Адам i Єва дивляться на сонце,
Та сонця бiльше в карих i блакитних.

«Бог» заглядае iм у очi, та вони нiчого не бачать – «Адам» i «Єва» стоять, мiцно сплiвши руки.

В тi митi дивнi, коли очi
Їх зустрiчались i не мали сили
Одне вiд одного на мить вiдстати,
Бог бачив там, в очах,
Якусь незнану силу,
Красу для нього ще не осягненну.
Краса була прекраснiша вiд неба,
Краса була красивiша вiд сонця
І вiд пшеничноi красивоi землi —
Прекраснiша, чарiвнiша, вiд всього,
Що вже злiпив i змайстрував Господь.
Краса оця до того здивувала
І приголомшила навiки бога,
Що затремтiла вiд страху i заздростi
Душа його – душа всеможна бога.


«Бог»


(звертаеться до «Архангела Гавриiла»)

Як же це так?
Створив я твердь земну,
Злiпив людину з глини,
Вдихнув життя у неi,
Але не мiг, не змiг створити
Краси такоi дивноi?
Звiдкiль така краса?
І що воно таке – краса?


«Архангел Гавриiл»

Краса – це любов!


«Бог»

А що таке любов?


Мар’яна

Чекай хвилину.
Архангел Гавриiл повинен
Казати це iз незнанням. Вiн сам
Не знае цього почуття. Це так —
Його вiдмовка. На питання бога,
Який доскiпуеться i страждае.
А зараз бог пiдходить до Адама
І просить його – й забагато гордостi
Ще в цiм проханнi, адже вiн – ще Бог.

«Бог» пiдходить до «Адама», доторкаеться до його плеча i зверхньо просить:


«Бог»

Навчи мене любити, чоловiче.

«Адам» не бачить «Бога». Вiн бачить сонце в очах «Єви».


Хор

Мужчина не вiдчув святого доторку
Всесильноi господньоi десницi —
Вiн в сонце Євине дивився.
А бог був злим, пiмстливим дiдуганом.
Вiн був жорстоким,
Вiн кричав з безсилля.


«Бог»

Ах так, людино!
Значить, ти не хочеш
Навчить мене любовi?
Постривай, навiки
Мене ти згадуватимеш!
З цiеi митi – старiй!
Година кожна у життi
Вбивае твою молодiсть i силу
По крапелинi – буде так, i годi!
Тож перетворюйся в руiну,
А я прийду
Десь лiт за п’ятдесят
І подивлюсь,
Що лишиться в очах твоiх, людино.

«Бог» з «Архангелом Гавриiлом» виходить. «Адам» одягае собi бороду, «Єва» закутуеться в хустку – вони знову завмирають в попереднiй позi. Знову заходить «Бог» з «Архангелом Гавриiлом».


Хор

І бог прийшов десь лiт за п’ятдесят.


«Архангел Гавриiл»

Дивись: вже не халупа,
А хата ясноока помiж вишень,
Де був пустир, який садок веселий,
Пшениця ген на нивах дозрiвае,
Сини орають в полi,
Пшеницю доньки жнуть,
Гасають внуки на лугах.


Хор

Пiд хатою на призьбi
Сидять дiдусь з бабусею – Адам i Єва —
І дивляться то на ясний свiтанок,
То в очi одне одному.
І бог в очах побачив,
Таку красу побачив бог
В очах i чоловiчих, i жiночих,
Величнiшу, нiж досi в них горiла,
Могутнiшу, нiж досi в них палала.
Побачив не лише Любов,
А й Вiрнiсть запримiтив,
І бог розгнiвався,
Аж руки задрижали.


«Бог»

Так мало тобi старостi, людино!
То помирай же, помирай у муках,
Ставай землею,
Прахом стань i тлiном.
А я прийду невдовзi й подивлюсь,
В що перетвориться твое кохання.

«Бог» виходить. З ним – «Архангел Гавриiл». Щезае i «Єва». «Адам» залишаеться один. Потiм – передня ява.


Хор

Три лiта проминуло —
Знову бог прийшов з архангелом.
І бачить бог:
Сидить дiдусь бiленький
Над невеличким горбиком могили,
І бачить бог:
Смутнi в людини очi,
Та в них палае жаром
Ще, ще могутнiша
І вже неосягненна
Краса людська —
Така страшна для бога.
Не тiльки там Любов,
Не тiльки Вiрнiсть,
А й Пам’ять серця бог побачив.
І затремтiли в бога руки з ляку,
І од безсилля серце затремтiло.

«Бог» пiдходить до людини, падае перед «Адамом» на колiна i починае благати.


«Бог»

О, дай менi, людино, цю красу!
Що хочеш, те й проси
В обмiн на неi – дай лише.


«Адам»

Не можу.
Надто дорого вона менi дiсталася,
Їй цiна ж бо – смерть,
А ти безсмертний, кажуть.


«Бог»

Бери безсмертя,
Молодiсть бери,
Вiддай менi лише Любов!


«Адам»

Менi нiчого не потрiбно.
Нi вiчна молодiсть,
Анi докучливе безсмертя
Не можуть дорiвнятись до Любовi!

«Бог» встае з колiн. На тлi пшеничного поля i ранковоi зорi стоять в золотих колосках юнак i дiвчина, мiцно сплiвши руки, i дивляться то на сонце на небi, то на сонце в очах одне одного.


Хор

Найбiльше диво свiту – це Любов!
Схопився бог за голову руками
І геть пiшов на небо.
І вiдтодi людина стала
Богом на землi.


«Адам»

Нема нiчого кращого вiд сонця,
Яке в твоiх очах для мене сходить.


«Єва»

Нема нiчого кращого вiд сонця,
Яке в твоiх очах менi палае.


Хор

Нема нужденнiшоi на землi людини,
Яка нiкого у життi не любить.
Хай славиться Любов – це вiчне сонце,
Яке людину творить iз людини…




Жива книга вражень вiдвiдувачiв павлищанськоi школи


Виконують учасники Хору.


I учасник

Я – пан Вiльох, Ян-Тадеуш, професор
З Варшавського унiверситету.
Ваша школа може бути взiрцем
Для сiльських шкiл Польщi.
Вiйнуло на мене свiжим вiтерцем.
Сповiдуюсь тут мигцем.
Розберусь – слова будуть довшi.
А все ж якась лавина озону
Шугнула в мою скептичну персону.


II учасник

Я – Калмошi Шандор, доцент з Угорщини,
З педiнституту, iз мiста Печа.
Читав я книги вашi, друже,
А зараз тут бачив те,
Що в книгах ваших, юне й дуже,
Весняним пролiском цвiте.
Ось в чому суть – тут вiра в серце
Дитяче е понад усе,
А вiра – те священнее зеренце,
Що стебла в небо понесе.
Бо з найнiжнiшого нiжнiший —
З роси й води – дитячий свiт.
Коли ти добрий – будь добрiший,
Коли жорстокий – будь мудрiший
І вчись добра пiд старiсть лiт.
Нова людина – буде, буде!
Їi у кiльчику зерна
Побачив я в цей тихий будень —
Із ваших справ встае вона!
Із ваших книг встае вона!
Мов колос з кiльчика зерна!


III учасник

Я – Мировицький з Мирослава.
Сюди мене пригнала слава
Учителя цього. Я – вчитель сам.
Йому не вiрив нi на грам.
Із Сумщини велосипедом
Сюди пришпарив. Моiм кредо
Є те – помацав, то повiр,
А так – не вiрю я в папiр!
А вiн зумiв-таки, зумiв
Пiдняти всiх учителiв
До рiвня вчених i дослiдникiв!
А я собi одним з нахлiбникiв
Тепер ввижаюсь. Срамота!
А вчились разом. Де ж мета
Моя? На днi в чарчинi!
А днi скотились по стежинi
Кудись в яри, в тартарари
Із юностi, немов з гори.
Скажи ж тепер менi, Учителю,
Чи я звестись ще маю силу,
Чи даром гнав велосипед
До тебе – шпальтами газет
Мене ти вистьобав без iменi.
Жилось в добрi, як у багнi, менi.
У мене сiмдесят кролiв
І сто курей – це бiля хати.
Це царство бiле пелехате.
І в класi – сорок теж голiв —
Це вже дiвчачих i хлопчачих,
Насмiшкуватих i ледачих…
Тож за кролями i курми
Собi здавався мiж дiтьми
Якимсь чужим, дивакуватим!
Спiшив буркун кролям я рвати,
Хапав зерно в комiрника,
Дружина в мене теж така,
Так зiп’яли ми зо двi хати,
А далi що – вже третю пхати!
А далi що – в машину перти
І так доперти аж до смертi!
Дiтей нема своiх. А в школi
На серцi, на душi мозолi —
Бо ж стали ми як чужаницi,
Нас заклювали клятi птицi,
З нас душi виiли кролi —
І стали ми лихi i злi.
Я якось прочитав тебе.
Те царство куряче рябе
Менi в очах заряхкотiло,
Смiялось з мене знахабнiло,
Ще й та розпроклята свиня
Пiдсмiювалась навмання…
Я був збiсився. За ломаку
Та й ну на неi у атаку.
А там зчепився iз дiтьми,
Тут жiнка бахнула дверми
І ледь ухоркала проклятого —
Боялась дуже за зарплату…
Отож пригнав велосипед
І вже назад анi вперед
Не рушу. Звiвся нанiвець.
Невже нам з жiнкою кiнець?
А може, ми ще маем силу
Пiдвестися з багна, Учителю?!

Входить молода жiночка, вся – сиропна, щаслива, капелюшок на бочок, пiд пахвою – купа книжечок.


Жiнка

Я – Палазя Гарбуз. Я заочно
Скiнчила вуз. Я приiхала.
Така вiхола була. Та це ж Мекка.
Я приiхала дуже здалека.
Я – приiхала.
Я – познайомилась. Я – була.
Тепер розказуватиму для свого села.
Була. Дихала. Руку не митиму —
З ним поручкалась – говоритиму.
Інтелiгентнi дуже вони. Ерудованi.
Губи в них для жiнок зачаклованi.
Сiсти хотiла на стiл. Колiна виставила.
А вони мене за дверi виставили.
Мабуть, жiнка дивилась в щiлину.
Дуже вченi вони.
Серцем до них – лину, лину, лину!

За нею входить Хор хлопцiв i дiвчат. На грудях у них значки з портретом А. С. Макаренка.


Хор

Ми – студенти рiзних факультетiв
Коломенського педiнституту Московськоi
областi, члени макаренкiвськоi бригади.
За три днi, що ми були в стiнах цих,
Взяли ми те, що не спiзнати i за роки
Навчання. Скiльки лих i лих
Нас обмине! Який у нiм глибокий
Заряд добра, любовi, чистоти
У намiрах створить людину!
О, як сердець дитячих досягти,
Зумiть, як вiн, бодай наполовину!
За три днi ми спiзнали три iстини:
А це – Народ. Це – Труд. Це – Хлiб.
Священна трiйця.
Це не – молитва.
Істини окрiп.
Тож повторiть. Не бiйтесь.
Повторiться.
Це ж iстина – Народ, i Труд, i Хлiб.

З Хору виходить жiнка.


Жiнка

Я – не студентка вже давно.
Я – завуч п’ятсот тридцять сьомоi школи
З Ленiнграда,
Ротмiстрова Рената Олександрiвна.
Я вiрю кожному слову в цiй школi.
«Волати» треба про неi – не сперечатись,
Не скромно писати
В журналах для адмiнiстрацii.
Я – щаслива. Переконалась на практицi —
Виховувати треба добром,
Щирим ставленням до вихованцiв.
В школi не мусить бути
Жодноi краплi брехнi i злостi,
Гучних непотрiбних фраз i наказiв.
Лише атмосфера довiри повноi
(А в школi я побачила довiру)
Родити може справжню людину,
Що вчиться не для кар’ери майбутньоi,
А для створення
Гармонiйно розвинутого суспiльства.
Спасибi вам, що ви е, Учителю!
Я вiрю кожному слову в цiй школi.
В таких школах потрiбно
Складати програми, перевiряти експерименти.
Адмiнiстрацii треба вчитись тут
Глибинi пiзнання проблем,
Творчостi, працелюбностi,
Великiй скромностi, любовi до людини.
Я просто захворiла
«Бiлою заздрiстю»,
Я вiрю кожному слову в цiй школi.
Вiрю!

Входять двое в чорних масках.


Двое в чорних масках

А ми не з книги, ми не з книги,
А можна – ми пiдсипем криги
На вашi голови гарячi,
На вашi слiпаки незрячi,
На вашi слиненi цитати —
Нас не хотiли записати,
Ми вам дозолим – бiйтесь до5золу.
Бо ми вриваемось без дозволу!
Перший в чорнiй масцi
Це вiн стараеться все для слави.
Багач— за свiй рахунок музей собi робить.
Ти знаеш:
У нього в швейцарському банку
Лежить два мiльйони!
Другий в чорнiй масцi
А мати ходить старцюе!

Входить Хор, наступае на двох в масках.


Хор

Ану геть звiдси! Забирайтесь, наклепники!
Щоб i слiду вашого не було!

Двое в чорних масках щезають. Та з Хору виходять двое iнших, вже без масок. Вони представляються.


Двое з хору

Ми вологодськi вчителi.
Прекрасна школа. Дивний Вчитель.
Але дивуе дещо нас.


I вчитель

Я – фiзик сам.
Коли б вiн фiзиком був, то не писав би,
Що в оранжереi вони створюють
Штучний грiм, i блискавку,
І штучний дощ. Се ж нiсенiтниця!


II вчитель

Я сам – бiолог.
Або – гнiй на поле по трубах.
Сконструювали, пише, учнi.
Що? Насосами? Пульпою?
Все вигадане до кiнця.
Неконтрольованiсть фантазii.

Вириваеться з Хору третiй вчитель, солом’яний бриль тримае в руках.


III вчитель

Ви, знаете, мене спровокували.
Я сам з Одеськоi областi,
Я сам, я сам його обожнюю.
Аж раптом отаке: читаю якось,
Що учень його виростив пшеницю —
Шiстдесят центнерiв з гектара.
І я благав у долi: пронеси,
Щоб не довiдавсь Ремесло про це
А чи Лук’яненко, – який скандал!
А йому це навiть байдуже —
Десяток центнерiв туди,
Десяток сюди – великим легко
Їх перекидати?!
Або ще таке пише:
Дерево в саду виростили
І все прищепили на ньому:
Сливи i грушi, яблунi i абрикоси.
Подумайте! Просто – дерево життя.
Просто – грушi на вербi.
І я благаю в долi – захисти,
Пронеси його од фантазiй,
Ізцiли його реалiзмом,
Дай йому в чисту душу
Ясностi i прозiрливостi —
Не занось його на поворотах!

Влiтае на крилах болоневого плаща журналiст, весь – ентузiазм, весь – порив, весь – клекочучий i гнiвний, Власний кореспондент Захоплення (чи Істини).


Журналiст

Та як ви можете, шановнi!
Дрiбнитись як ви можете, шановнi!
Умийте он ракету – в неi сопла замурзанi!
Корабля пiдсушiть – вiн океанами йде!
Сонцю прочистiть протуберанцi!
Це вiчна людська драма:
Ми не вмiемо розпiзнавати велике,
Коли воно надто близько до нас,
Нам лiньки задирати своi голови,
Щоб Арарат побачити за хмарами,
Нам зiркостi бракуе,
Щоб обриси його пiзнати розумом.
Життя його i творчiсть —
Це ж багатство нацiональне,
Тож бережiть його, немов зiницю ока.
Коли ще родиться такий, як вiн, учитель.
Десь лiт за п’ятдесят, а може, i всi сто!
А може, i пiзнiше, вчителi!
Хiба ж книжки його – це iнвентарна книга,
Де можна все помацати рукою?
Хiба у вченiм мрiйник не живе?
Яка ж духовнiсть – так! – високогiрна
Пануе в його школi, в його книгах,
За цю духовнiсть сонячну, за радiсть,
Що ми його сучасники, —
Так, всi: i друзi, й опоненти,
І ворогове, ворiженьки – теж,
Ми всi – його сучасники!

Слово вченому – спокiйному, врiвноваженому, резюмуюче слово.


Вчений

Вiн довго дратував мене. Чим?
Може, дидактизмом сухуватим,
Може, велеслiв’ям необточеним,
І важкуватих прикладiв неорганiчнiстю,
Повторами безмежними, та i стилiстика
Кульгала тут i там – все не без цього.
Та все ж мене манило щось сюди.
Почув я тут биття його душi,
І все простив, i все забув одразу.
Концепцiя його, ii практичне втiлення —
У нiй знайшов я нелегке пiдтвердження
Всiм вимученим пошукам своiм.
Марксистський гуманiзм у вихованнi —
Ось в чому суть його!
Хай не лякають перехрестя нас!
Не завжди переконливi нехай
Дорожнi знаки, ми ж першопрохiдцi,
Та напрямок се ж головний.
Адже, скажiть менi, колеги юнi,
Хiба ж таки не з цього,
Хiба ж не з розумiння й спiвчуття
До чужого життя, до болю чужого,
Не з намагання зробити його
Справою свого життя,
Хiба не з спiвчуття активного
До пригноблених,
Хiба не з протесту проти принижень людей
Вирiс могутнiй
Комунiстичний рух?
Хiба не в цьому, друзi, найвищий прояв
Морального апофеозу людини?!

Входить учасник Хору з газетою.


Учасник хору



Газета «Правда»:

«Придивiться уважнiше, що характеризуе стиль роботи директора Павлищанськоi середньоi школи. Педагогiчний труд його знайшов визнання в науцi, вiдзначений урядовою нагородою… Свiй вплив на педагогiчний колектив, на учнiв вiн здiйснюе як полiтичний, iдейний наставник, спираючись перш за все на свiй моральний авторитет i високу викладацьку майстернiсть. Особистий приклад – найдiевiший iнструмент виховання».


Ще один учасник Хору – з червоною папкою в руках.


II учасник хору



«Шановний Вчителю!

Райком КП Украiни i виконком районноi Ради депутатiв трудящих палко вiтають Вас, вiдомого педагога i вченого, в день Вашого п’ятдесятирiччя! Вшанування Вашого дня народження майже збiгаеться з присвоенням Вам високого звання Героя Соцiалiстичноi Працi. Ми гордимося, що Ви, син простого хлiбороба, ставши учителем, повсякденно збагачували своi знання теорiею марксизму-ленiнiзму, наполегливо вивчали педагогiчну спадщину Коменського i Песталоццi, Ушинського i Макаренка, Калiнiна i Крупськоi, самi виросли у видатного вченого-педагога, члена-кореспондента Академii педагогiчних наук СРСР, талановито збагачуете радянську педагогiчну науку своiми працями з теорii i практики навчання i комунiстичного виховання школярiв. За 32 роки Вашого керiвництва Павлищанська середня школа перетворилась в педагогiчну лабораторiю всiеi краiни. До думки славного Вашого педагогiчного колективу, до Вашоi думки прислухаються вчителi Болгарii, Польщi, НДР, Куби, Чехословаччини та iнших краiн народноi демократii…»


Виходить Душа-Хлопець з Хору.


Душа-Хлопець

Я – Душа-Хлопець,
Всi в мене – друзi, я у всiх – друг.
Тому – кум, тому – сват.
З тим у карти грав,
Тому – кроля бiлував,
Бач, як музика виграе, наче своя.
А що з Учителем я дружив,
То це навiть кури павлищанськi знають.
Та вiн з моiм портфелем
У сам Киiв iздив,
Це я вам точно говорю!
Зараз до нього всi туляться,
Коло зiрочки його грiються,
Вчитель – Герой, «Правда» про нього пише,
А я згадую, що було
Двадцять лiт назад,
У сорок восьмому роцi.
Переiхав вiн у Павлищани
Директорувати у нашу школу.
Такий нервовий полiтрук, куди там!
Хвороба його доконала.
Дружина його, пам’ятаю,
В аптеку за лiками подалася,
В кабiнетi нiкого, ми вдвох,
Новий рiк гупае за вiкном.
Метнувсь я туди-сюди,
Плящину принiс, ковбаси,
А пити йому не можна, бо смерть,
А тут вiн виглушив, бачу, стакан,
Нiколи бiльше не бачив, щоб пив. Зась!
Холод. Мороз. Зiрки великi,
Наче сови чи iжаки ворушаться.
Кажу йому: «Годi, Вчителю!»
Дрiбнокалiберку поставив вiн мiж колiн,
Кватирка вiдчинена на мороз,
Здаеться, як би стрелив —
Зiрку збив би, мов сову,
Чи пугача, чи путькало,
Чи iжака, такi вони великi!
Лежать у небi – ворушаться.
Дивлюсь на нього, а вiн – мокрий весь.
– Кiнець менi приходить, – каже, – брате. —
Бувало, прийде з уроку,
А з нього прямо рiчками тече,
Неначе вiн щойнiсiнько
З-пiд ринви вийшов – отака бiда.
Кишечник, серце – мученицька мука!
Та ще й рука поранена домучуе,
Великi очi тiльки свiтяться.
Як зорi. Як сови. Як iжаки.
Надвiр ми вийшли. Вiн – з гвинтiвкою.
Злякався я – iй-богу, думаю,
Коли б собi бiди не заподiяв!
Вiн до плеча гвинтiвку – i давай
Стрiляти в моторош, лиш гiльзи
У снiг рипучий скавулять.
Мороз трiскучий, стрiлянина та.
– Ну, годi, – йому кажу, – йдем в кiмнату,
А то прийде дружина зараз.
Дiстану прочухана —
І за горiлку, i за стрiлянину.
– Ну, з Новим роком, – каже,
І стрелив ще раз. – Цей рiк вже не зможу
Я пережити… Вже снаги нема… —
Як стрелив вiн, то, вiрите чи нi,
У тi зiрки великi, наче сови,
То стала зiрка падати над школою.
– Чиясь душа впаде нового року!
– Та що ти! – я кажу йому. – Не те,
Це на добро, вона ж не по собi,
А ти ii пiдстрелив, оту зiрку,
Отож чекай, Учителю, перемiни. —
З’явилась тут якраз його дружина.
І що було менi, то я забув навiки.
Вiн став видужувати з того часу,
Як ми ото посидiли добряче
И по-холостяцьки Новий рiк зустрiли.
Ото проява! Але двадцять лiт
Летiла ота зiрка, аж тепер,
Нарештi, знала, де iй приземлитись.
Вiн зiрочку цю збив у сорок восьмому.
Себе вiн пересилив, вижив, викрутився,
А хто себе пiдважить – то мужчина!
Що потiм? Двадцять лiт життя!
І тридцять книг життя!
І тисячi випускникiв! Мiльйони!




Психологiчний семiнар


Участь беруть: Вчитель, Дружина Вчителя. Вальтер, Мар’яна, Хор Учителiв, Павлик, мати Павлика, Оксана, Сидорук.


Вчитель

Заняття семiнару незвичайне.
Незвичайний кричущий факт,
Який ляже в його основу.
Тема: «Вiдповiдальнiсть учителя».
До мене лист прийшов – i ось вiн тут,
Живий вiн перед вами.

Виходить з Хору мати Павлика.


Мати

Я – Мати Павлика Пiщаного.
Вiрнiше, була я матiр’ю,
Тепер уже не мати.
Як можна бути матiр’ю того,
Кого уже нема…
До вас пишу листа,
Бо десь же хтось та мусить
Сказати iй, учительцi,
Все те, на що безмовна я, нiма.
А чи тут винна я i просто хочу
Тягар немилосердний свiй
На плечi скинути чужi?
Та я не можу, просто я безсила
Мовчати зараз i в своiм мовчаннi
Втопитись. Є ж «Товариство
Рятунку на водах». Чи е «Товариство
Рятунку мовчазних»? Хто його президент?
Я – iз мовчазних, я тону в мовчаннi,
Я хочу мовчки спитати вас,
Бо вчила я сина, як вчили ви, Вчителю,
Може, менi не мовчати, може, слово мое
Комусь при нагодi стане
І хтось не потоне… в мовчаннi.


Вчитель

Так, ви не мовчiть.
Найлихiше – мовчання.
Мовчання замордувати може.
Ословтесь! Лишiть мовчання каменю.


Мати

Павле, виходь.

Виходить з Хору хлопець рокiв шiстнадцяти.


Мати

Ось вiн який у мене був.
Йому пiшов шiстнадцятий.
Вiн – хлопець скромний, соромливий
І справедливий. Вiн нiкому
Слова накриво не скаже.
Вiн нiкого не образить. Вiн…


Павлик

Мамо, ну досить! Не варто…


Мати

Я тишком-нишком милувалась ним.
Вiн – одинак у мене. Я – сама.
А знаете, як матерi однiй
Дитя довести до пуття.
Його все в приклад ставили
Сiм рокiв!
І на збори батькiвськi
Ходила я по щастячко саме.
Не був вiдмiнником, але приймач
Зробив менi. Оксана
Приходила до нас – вони дружили.
І от прийшла оця в дев’ятий клас —
І почалось! Усе перемiнилось.
І що не збори – все Павло й Павло!
Потолочили клумби – винен Павлик!
Жила учителька отут, недалеко,
Як класний керiвник щодня
До нас навiдувалась, наче на роботу.

Павлик i Оксана сидять бiля приймача. Мати поруч – в’яже. Входить Учителька.


Учителька

От бачите, вiн вiдстае,
А в них – амури. А ви, мати,
Їм потураете!
А тобi не соромно, Оксано,
До хлопцiв бiгати?
От матерi скажу…

Оксана рвучко зриваеться. Павлик встае з приймачем, дивиться на Учительку з ненавистю.


Павлик

Ви – не вчителька!


Учителька

От бачите! Який синочок!
Зайдiть iз ним до школи, до директора.
Вже в мене сил нема…

Учителька виходить.


Мати

Павлик, синочку! Вона ж для тебе,
Для тебе ж стараеться, Павлику!


Павлик

Я ii ненавиджу. Вона для мене —
Чорнiша смертi. Не пiду я в школу!
Пiду на фабрику.


Мати

Ти що? Та я от замiж
Все через тебе не виходжу,
Я – все для тебе, щоб ти вчився,
А ти – на фабрику! До мене ж, Павлику,
Зуботехнiк сватався…


Павлик

От i виходь. Я тут при чому!


Мати

Он ти який! Скажи менi, синочку,
Чого вона на тебе так, скажи?
Ти ж восьмирiчку добре так скiнчив,
А у дев’ятiм – просто прiрва
Якась розверзлася… Ну, не мовчи, скажи…


Павлик

Чого ти все: скажи, скажи! Хай пропадом
Ця школа пропаде!

Виходить Павлик. Входить Оксана.


Оксана

Вiн i не мiг сказати Вам усього.
Вона його й не кликала Пiщаним,
А тiльки – Довгим, Довгошиiм,
Та Безтолковим…
А якось прорвало —
То просто Байстрюком i обiзвала!

Входять Павлик i Вчителька.


Вчителька

Ну, Довгошиiй, ти виконав
Домашне завдання?


Павлик

У мене не було лiнiйки.


Оксана

Вiн не зробив уроку не тому,
Що не було лiнiйки.
Урок же задавала вчителька,
Яка його щоденно ображала.


Вчителька

А ти не тiльки Недоумкуватий,
А ще й Брехун, Брехунчик.
Вийди геть iз класу!


Павлик

Пiду i бiльше не прийду.


Вчителька

Не смiй без матерi приходити.

Павлик виходить.

Пiщана, а ви чому
У школу не прийшли?
Ваш Павло
Не виконав домашне завдання,
І пiшов по вас.
Раз так, гаразд,
Про все я розповiм
Директоровi фабрики,
Де ви працюете. Нема вже слiв.


Мати

О, ви не знаете, я йшла,
Од слiз не бачила дороги.
Як соромно i як образливо,
Коли тебе на вулицi облаяли!

Входить Павлик.

О, як тобi не соромно!
Менi через тебе нестерпно
Дивитись людям в очi.

Павло забирае приймач i мовчки виходить. Входить Оксана.


Оксана

Ви знаете, стояли ми пiд школою —
Павло i ми всi.
Вона проходила – Чума,
І так менi докинула сердито.


Вчителька

А ти, Оксано, мала б краплю совiстi —
І днюеш i ночуеш в нього,
Нi гордостi дiвочоi, нi сорому,
На стежку матерi своеi хочеш стати —
Школяркою з байстрям ходити.


Оксана

Я навiть захлинулася од гнiву,
А Павлик просто, просто зблiд
І каже iй – вогнем пашать слова.


Павлик

А ви – ви не людина.
Ви – заздрите нам, нашiй молодостi,
Нашiй любовi. Я ненавиджу вас,
Я все сказав. Будь проклята!..


Вчителька

Судитимуть тебе, байстрюк,
Судитимуть! Ще ти мене згадаеш!..

Вчителька гнiвно виходить.


Павлик

От i кiнець. Оксано, годi хникати.
Сказав усе – полегшало немов.
Та годi тобi…


Оксана

Все через тебе. Навiть маму,
Маму мою не пожалiла. Боже!
Йди геть вiд мене. Не чiпай мене.


Павлик

Ну що ж! Раз так – тодi цвiти здорова,
Щаслива будь, i до Днiпра приходь
Коли-небудь скупатись – я чекатиму.

Павло виходить.


Мати

О, коли б я знала,
Що в школi його тричi виганяли,
Хiба б його я вiдпустила!
А зустрiч ця з учителькою!
Та що iм до мого синочка!
Дiзнавшись про загибель Павлика,
Одна учителька таке сказала:
«На одного дурня в школi
Поменшало…»
Як менi, матерi, таке почути!
Таж дайте менi знати, Вчителю,
Де я не мала рацii, а де вони,
Бо я ж – проста робiтниця на фабрицi.
Мо’, справдi, треба бить дiтей,
Щоб нерви були в них мiцнiшi.
Так дядько Сидiр менi радив.
Я не могла – рука не пiдiймалась.
Наймать когось було, чи як?!
І ще менi такого хочеться,
Щоб всi батьки про горе мое знали,
Щоб знали всi – усенькi вчителi,
І щоб нiде такого не бувало,
Щоб учителi дiтей дорослих
Не посилали за батьками.
Павло мiй на голову був вищий.
Іду за ним у школу —
Вiн, як батько, а я за ним
Дитятком чимчикую.
Простiть менi, можливо, щось не так,
То ви скажiть… І ще одне скажу:
Як вчителiв я поважала, господи,
Як вiруюча – Бога.
Щоб я коли та слово проти вчителя!
А зараз бачу – треба було, треба:
Вона ж його таки й затюкала,
Ота Чума, вона ж нi разу
І слова не сказала, щоб по-доброму:
– Давай-но, Павле, сядемо ладком
Та розберемось, то воно i вийде!
Учителька кричала, я – мовчала.
Тепер же я кричу, а вiн – мовчить.

Мати Павлика стае в Хор. Хор вiдходить в тiнь.


Вчитель

Так от якого я листа одержав.
Це крик душi людськоi. Лиш глухий
Його не чутиме.
Мовчали вчителi в тiй школi,
Пасивним був i комсомол.


Мар’яна

Павла знайшли в Днiпрi на третiй день.
Менi i досi моторошно жити —
Я знаю вчительку його… А хвиля
Все б’е у берег, наче дзвiн, гримить.


Сидорук

Невигiдно менi тепер перечити,
Але я мушу i свое сказати.
Я не за те, щоб дядька Сидора
Його матуся кликала з козою.
Але вiн вдома, певно, був зализаний,
А в школi шмаганий… словами, безперечно.
Оця невiдповiднiсть i причина.
Тут не лише учительки вина,
А й матерi…


Мар’яна

Я бачу все ж, що ви не проти
Березовоi кашi, тiльки в мiру.


І вчитель

Як часто я зриваюсь на брутальнiсть!


II вчитель

А в мене нерви…
Просто неможливо!


III вчитель

А я, бувало, бив дiтей не сам,
А натяком… батькам давав у руки
Той ремiнець, якого не тримаю.


Вчитель

Хай кожному оця лиха iсторiя
Горить в душi i серце попелить!
Хай сповiдь, самосповiдь
Душу чистить!


I вчитель

О, як менi бракуе такту й витримки!


II вчитель

А вчора я такого натворив,
Про що лиш сам собi…
О моторошнiсть слова!


III вчитель

Тож зарiкайсь – не лаятись.
Бо не прикрасить правди
І найдошкульнiше шмагання словом…


Вчитель

Треба зрозумiти, що дитина
Спочатку лиш не вмiе.
Не вмiе раз, не вмiе два i три.
Невмiння потiм звичкою стае,
І радостi вiд успiху – немае,
Тодi «не хочу» плентаеться.
І дев’ять з десяти випадкiв
Ледар – дитя невмiння,
Лиш один випадок з десяти —
Дитя, розбещене од бездiяльностi,
Найважливiший стимул навчання —
Почуття власноi гiдностi,
Бажання бути кращим.
Виховання там починаеться,
Де вчитель ставиться до учня
Як людина до людини…
І дуже завинив тут колектив.
Бо ж кожна людська особистiсть
Живе, квiтуе тiльки в колективi.
Немае особистостi, немае
Геть поза колективом, поза друзями,
Нi творчостi нема, анi таланту,
Анi життя, як бачите…


(потiм до Вальтера)

А Ви що нам скажете, Вальтер?


Вальтер


(з нiяковiстю в голосi)

Ви знаете…
Менi здаеться все-таки…


Вчитель

Я прошу вас, колего, i вiдверто.
Ми всi б’емось над цим. Нам ваша думка
Цiкава вельми.


Вальтер

Ви знаете… менi, здаеться, все-таки,
Чогось бракуе тут… Ну, як би вам сказати…
Одвiку так було:
Те, що одному здаеться солов’ем,
Те iншому ввижаеться совою.
Я не суддя третейський. Та менi
Один випадок пригадався.
У Йенi, на заводi цейсiвськiм,
Я бачив якось, як шлiфують
Гiгантську, велетенську лiнзу.
Шлiфовщик робить лиш
Чотири-п’ять точних рухiв —
Потiм вiдходить, вiдпочивае!
Виявляеться, тепло його тiла
Може викликати перекос лiнзи.
Тепло його все зiпсувало б!
Нетерпiння тепла зiпсувало б!
Чи ж не страшна пересада добра?!


Сидорук

А про залiзо кажуть —
Куй, доки гаряче.
Так i з характером —
Одному досить крихти,
А iншому кувалди мало!


Вчитель

Ось що скажу вам, Вальтере:
Жодного злочинця на свiтi
Добром не загодували в дитинствi —
Зло приходило до нього.
Вiд зла злочин – зла чин.
От Павлик мав удома лиш добро,
А в школi що мав хлопець?
Вiд того i добро вiд матерi
Ставало теж нестерпним… навiть злом.

Вчитель звертаеться до всiх. Але його перебивае звук коси за вiкном. Вчитель здригаеться.

Хто це там?


Мар’яна

Та це Горпина.
Мантачить косу.


Вчитель

Скажiть iй… Я вас
Прошу…

Один з учителiв виходить. Звук коси уриваеться.

Нi з чим не порiвняти труд учителя.
Радiе ткаля шовку пiд руками.
Радiе сталевар вогню своему,
Сiвач радiе диво оксамиту
Озимини пiд небом барвiнковим —
Учителю потрiбнi ж роки й роки,
Щоб цвiт у плiд тривожно перецвiв.
Нема лихiшоi роботи, нiж учительська.
Нема виснажливiшоi роботи,
Де нерви паляться, мов хмиз сухий,
Де серце рветься в клекотi i чадi,
Але нема щасливiшоi долi,
Коли Людина з рук твоiх, Людино,
Іде у свiт – на краплю свiт люднiе.
Зламати легко, як зламали Павлика.
Великий Фабр, натуралiст iз перших,
Єдиним у життi своiм пишався —
Не вiдкриттями славними i дивними,
Не славою всесвiтньою i гордою —
Єдиним вiн пишався, що при дослiдах,
Якi дали великi вiдкриття,
Не вбив вiн жодного жука, нi кузочки,
Нi лапки не ламав, анi крила не скривдив.
О вихователю, будь Фабром для дiтей!

Вчитель хапаеться за серце. До нього кидаеться Дружина, Мар’яна, Вальтер, вчителi.

Хвилиночку. Я вийду. Зараз, зараз.


Дружина


(до Мар’яни)

Я прошу вас – «швидку» негайно!


Вчитель

Не варто! Менi легше, легше.

Виходить, тримаючись за стiну.




Вчитель у лiкарнi





Мати з казкою



Мати

Синочку, тобi зараз – десять лiт.
Голубчику, в тебе плеврит.
Лiкарi сказали: надвiр анi-нi!
Берись за книжку, тихо лежи менi!


Вчитель

А хлопцi гасають на лижах,
На льоду вже ковзанка готова.


Мати

Ти вилежиш трохи – i гайда.


Вчитель

А може, не вилежу, мамо,
Так груди болять, в головi – безнадiя!


Мати

Надiйся, синочку, надiйся.
Без надiй людина – тривожна.


Вчитель

А казочку, матусю, можна?


Мати

А розповiм. Без казки не можна.
По сухому безводному степу
Іде подорожнiй.
Іде мандрiвник, а степ безконечний,
А в людини снаги вже нема,
А сонце пече, а спрага випалюе губи,
Подорожнiй ледве проводить
По губах язиком пересохлим,
Пiсок на губах, вiтер в очах.
Раптом далеко попереду
Темна пляма забовванiла.
Стрепенувсь мандрiвник —
А може, це лiс, а там джерело?
Нi, це марево манить.


Вчитель

Мамо, а що таке марево?


Мати

Омана така, привижаеться…
Іде подорожнiй, ледь шкарбае,
Аж раптом Орел з’явився на небi,
Шугае широкими, позирае зiркими.
Бачить баклагу з водою в мандрiвника,
Метляеться на плечах у Людини.
Чутливий Орел, чуе вiн: булькае
В баклазi вода.
– Людино, чому не тамуеш ти спраги? —
Орел аж дивуеться звисока,
– Ти ж падаеш вiд утоми, диваче? —
Вiдповiдае Людина Орловi:
– Орле, справдi, я ледве вже нипаю,
Останнi вже сили кладу на дорогу.
Та коли ж доторкнусь до баклаги,
То вип’ю всю воду до краплi —
Не лишиться й краплi надii.
Орле, справдi, я ледве вже йду,
Немае снаги в мене, Орле,
Мною рухае тiльки надiя.
Випив би воду – не лишив би надii…
Ось тобi, сину, казочка,
А менi бубликiв в’язочка… Спи!


Вчитель

Мамо, а надiя – вона така сильна?


Мати

Найсильнiша з усього, мiй сину, надiя!..
Надiйся, що перележиш
І помандруеш до школи… Тож спи!


Вчитель

Мамо, менi вже за п’ятдесят,
У мене вже дiти, в дiтей моiх – дiти,
Не знаю, чи виживу, – в школi у мене
Ти всюди дихаеш. Все з матерi:
Свiт починаеться з матерi:
Все банальне, усе найпростiше —
Мабуть, найдошкульнiше в досвiдi.
Скажи менi правду, матусю.
Казку менi повiдай – я написав
Бiльше тисячi казок, та казка твоя
Свiтиться сонечком, моi ж лише – мiсячнi,
Розкажи менi казку про старiсть, матусю!..


Мати

Я розповiм тобi казку… на старiсть.
Летiв ворон з теплих сторон.
Пташат своiх нiс пiд крилами.
І запитав ворон одне пташа:
– А чи будеш ти батька носити,
Коли батько постарiе?
– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.
Кинув ворон його об камiнь.
Запитав ворон друге пташа:
– А чи будеш так батька носити,
Коли батько постарiе?
– Буду, таточку, буду! – збрехало пташа.
Кинув ворон i друге пташа об камiнь.
Запитав ворон трете пташа:
– А чи будеш так батька носити,
Коли батько постарiе?
– Буду носити, батьку, буду,
Та тiльки… своiх дiтей! —
І понiс ворон трете пташа в гнiздо,
Правду почувши вiд нього…
Не мати, не батько – вiнець, а дитина.


Вчитель

Спасибi, мамо, за казку…


Мати

Дитиною будеш для мене навiки!




Дружина з хлiбом


Дружина вносить хлiб на рушнику i магнiтофон в палату. Вчитель поволi встае, обличчя його розквiтае усмiшкою, але слабiсть пересилюе його – вiн знову лягае.


Дружина

Лежи. Це четвертий клас,
Мар’янин. Не тiльки, бач, вiдсвяткували,
Але й для тебе випекли —
Посвята ось яка на короваi,
Як на весiлля вистарались!


Вчитель

А то що в тебе, в вузлику?


Дружина

А це, бач, кожна iз дiвчаток
Тобi хотiла щось свое спекти,
Із хлiба свого власного.
Яке ж бо вдатне пшеничне тiсто!
Дивися: жайворонок, ластiвка, шпачок,
Снiгур, сорока, соловейко.
До тебе в вирiй прилетiли
Дитячi душi, тож видужуй швидше!


Вчитель

Та видужаю. Чую вже: ось-ось
Зведусь на ноги. Просто ж божевiлля!
І треба так на вересень злягти.

Дружина розставляе на пiдвiконнi нехитре дитяче птаство.

Дай менi хлiба понюхати!
Я пам’ятаю, коли хлiб пекли,
Коли я бiг ще хлопчиком до школи,
Я чув завжди по запаху iз комина,
Який у хатi хлiб печеться:
Пшеничний, житнiй чи ячмiнь iз житом.
Не знаю кращого на свiтi запаху.
Цей запах мертвого зведе на ноги.

Дружина тримае хлiб i одвертае голову, сльози душать ii, але вона стримуеться.


Дружина

Усе твое тобi i принесли.


Вчитель

Чого ж воно – мое?


Дружина

Тому, що ти у школу нам принiс
І перший хлiб, i першу казку.


Вчитель

Воно лежало просто на дорозi.
Нагнись i пiдiйми —
І я нагнувся. Не я нагнувся б,
Хтось би iнший зробив це.
Згадай-но Рильського Максима:
«Не кидайсь хлiбом, вiн святий!»
Вчитель вмикае магнiтофон.


Дружина

Це – Нiна Вiща. Голосок який!


Магнiтофон

В тишi ночi на полi
Не раз ми чули дивну мелодiю —
Щойно ж скосили пшеницю!
Що це за дивнi звуки?
Може, це невидимка-сопiлка?
Може, пташка нiчна невiдома?
Нi, це добра фантастична iстота —
Маленький хлопчик з вiнком
Із колосся пшеничного.
Вiн на сопiлочцi все виграе
Дiтям на радiсть, журi – на досаду.
А зветься вiн – Сонцеколос.
Сонцеколос – дитя Сонця палкого
І родючоi Землi-матерi.
Там, де шумить пшениця,
Там зводиться Сонцеколос.
Збирають врожай – вiн в солому
Ховаеться, ледь кучерi видно.
Пiсня радiсна i смутна в нього.
Пора iти в Землю, до матерi,
Знову чекати в землi до весни,
Коли батько Сонце руку подасть —
І знову вiн вискочить, i заспiвае,
І пшениця зазеленiе од спiву,
І чим краще вiн гратиме,
Тим врожай буде золотiший…


Дружина

А цей впiзнаеш голосок?


Вчитель

Та це ж Юрко Сьохiн. Чи вгадав?


Дружина

Вiн.


Магнiтофон

«Як iволга пролетiла крiзь райдугу».
Іволга була колись-то
Сiренькою собi пташкою,
А тепер яке в неi гарне
Пiр’я рiзнобарвне —
Жовте i сине, зелене й оранжеве.
Де ж вона всього надбала,
Пташка сiренька? А ось як було.
Одного похмурого дня
Почула сiра пташка iволга,
Як грiм гримить десь за лiсами.
Бачить сiра пташка iволга,
Як чорна хмара суне-суниться.
Злякалась сiра пташка iволга,
Сховалася помiж гiлок,
Чекае – не дочекаеться,
Поки дощ вiдшумить.
Раптом бачить сiра пташка iволга,
Як вiд хмари до рiчки напнулась
Дивна рiзнокольорова смуга —
Райдуга-дуга, веселочка.
Дивиться – не надивуеться
Сiра пташка iволга на райдугу,
Їй захотiлось до смертi
Бути такою ж прекрасною.
Стрепенулась сiра пташка iволга,
Сiрi крильцята розправила,
Прямо в райдугу полетiла.
Як серце маленьке тривожно б’еться
У маленькоi сiроi пташки!
Бажання стати красивою
Сильнiше вiд страху.
Крiзь райдугу iволга пролетiла —
Стала дивно красивою.
З тих пiр, коли глянеш на iволгу,
Згадаеш райдугу – золоту дугу!

Вчитель вимикае магнiтофон, потiм говорить:


Вчитель

Був i я маленькою сiрою пташкою,
Аж поки дiтей не пiзнав, як райдугу,
Коли е щось в менi i доброго – все вiд дiтей!
Вiд найяскравiшоi райдуги людства.
Ти знаеш, скоро буде тридцять п’ять лiт,
Як я вчителюю… Поранення,
Осколки бiля серця;
Всi суперечки, всi боi моi —
Яка нiкчемна i мала бiда моя
Поряд з великим щастям – бути з дiтьми!




Мар’яна i Вальтер з любов’ю



Вчитель

Ну що, знайшли, за чим приiхали?


Вальтер

Знайшов щось бiльше.
Шукав я правду – iстину знайшов.


Вчитель


(жартiвливо)

Ця iстина – красива, наче казка.
Вона – з Кiмнати Казки.
І на щоках у iстини – двi ямочки,

Мар’яна знiчуеться. Вальтер теж.


Вальтер

Я не жартую, Вчителю.
Перебування тут, у Павлищанах,
Мене переконало ось у чому.
Даруйте, менi все-таки здавалось,
Що вашiй всеохоплюючiй системi
Бракуе трохи… твердостi.


Вчитель

Хотiли симбiозу ви?


Вальтер

Тепер я просто переконаний,
Що жорсткiсть неможливо вводити
В стосунки вчителя й дiтей.


Вчитель

Так, саме так. Я радий,
Що ви самi прийшли до цього висновку
З допомогою Януша Корчака i… Мар’яни.


Вальтер

З вашою допомогою, Вчителю.


Вчитель

Жорсткiсть – це страшна бацила!
У неi величезнi iнерцiйнi сили.
Вона саморозкручуеться – немае впину.
І жорсткiсть в масцi вимогливостi
Розмножуеться мiрiадами.
І найпростiша логiка завершуеться:
Жорсткiсть жорстокiстю стае…

Вчитель дивиться, як заплiтаються водне пальцi Мар’яни i Вальтера. Вiн намагаеться стрiпнути видiння, що все настирливiше заполонюе його, але годi. Перед Вчителем не Вальтер i Мар’яна, а Вiра Сулима i гестапiвець Функе. Вiра – з мотузком на шиi, гестапiвець в кашкетi з орлом.

Що за прокляття! Ти чого прийшов,
Ти знов прийшов до мене, кате мiй.
Ти кажеш – вбив мене осколками своiми,
Ти кажеш – вже не виживу, проклятий.
Я, Функе, я забрав у тебе сина,
Нiколи вiн уже твоiм не буде,
Дорога йому iнша – не твоя.

Мар’яна i Вальтер розплiтають руки.


Мар’яна

Вiн марить.
Поцiлуй мене, Вальтере! Тут, при ньому.

Вальтер цiлуе Мар’яну.

Тепер пiшли. Хай заспокоiться.

Виходять. Входять Дружина i лiкар. Вчитель марить.


Вчитель

Мене ти переслiдуеш повсюди,
Гер Функе, ти розставив щупальцi на мене
То там то тут. Але щоб зашморгом
Обняти Вiру, потiм цiлуватись.
І де я? Хто я? І чому я тут?
Я прошу тебе, Вiро, нi, не треба…


Лiкар

Вiн справдi марить. Вiро! Вiро!


Дружина

Це марення занадто дiйсне, лiкарю.
Ви розумiете – розкрию таемницю
Вам, другу нашому. Ви Вiру Сулиму
Знали? Чули?


Лiкар

Не знав, а чув. Це дружина його перша?


Дружина

Вiн любив ii колись. Їi повiсили
Недолюдки цi в час вiйни. І от
Коли прийшла Мар’яна в школу,
А вона, кажуть, схожа на ту Вiру,
Я запримiтила своiм жiночим оком,
Що вiн…


Лiкар

Що – закохався?


Дружина

Нi, не те. Складнiше. Вiн ставиться до неi,
Як до доньки. Нiжно. Щиро. Славно,
Їй – двадцять. П’ятдесят йому. Ви що?
Але коли з’являвся хто iз хлопцiв,
Крутився коло неi, бо ж красуня,
Йому стае вiдразу якось зле,
Пiдвищуеться дратiвливiсть зразу.


Лiкар

Та це ж звичайна арифметика…


Дружина

Нi, нi! Менi ж бо краще знати.
Вiрнiшого знайти на свiтi важче,
Вiн ставиться до неi як до пам’ятi,
І хоче пам’ять коло себе мати.
Чи так сказала а чи нi – не знаю.
Та надто вiн весь зболений, попечений.
Заснув, здаеться. Вийдемо.

Виходять.




Горпина з косою



Вчитель


(марить)

О лицар аспiрину! Ти вже тут…
О лицар седуксену! Ти вже встав!..
Вiн встав ще позавчора.
Досi «вчора» тривае в нього.
Завтра буде аж пiслязавтра.
А сьогоднi, учора й завтра —
Для мене лиш сьогоднi.
І так – десятки лiт!
Я – син його. Так, так!
У цих краях вiн був – Функе.
Ось я на фото, бачите?
Оце сестра. Це мама. А це вiн.
Вiн зараз там. На Заходi.
Живий. Мене вiн кличе,
Манить раз у раз.
Це вам здаеться? Надто неймовiрно.
Це в вас провина – батькова, жива,
Така пекуча i така пiмстлива…
Я вчу дiтей любовi
І ненавистi – теж… теж учу.

Велосипед пiдкочуе до вiкна палати. На багажнику – пучок скошеноi трави. Пiдходить до розчиненого вiкна жiнка з косою, вона нахиляеться над Вчителем, грюкае косою об одвiрок, той пiдводиться, говорить оторопiло до Горпини, шкiльноi прибиральницi:

Ти – Смерть. Ти вже прийшла.
І справдi ти з косою, як в казках.
А я гадав, як всi гадають люди,
Що ти така лише в казках дитячих.
А я ж не встиг, нiчого ще не встиг!


Горпина

Що – я така страшна уже, як Смерть?
Та я не Смерть, я просто собi баба.
Хiба мене ви не впiзнали, Вчителю?
Та я ж уборщиця iз школи вашоi —
Я Родiона Жлуктяка Горпина.
У мого батька
Було чотирнадцятеро дiтей,
Всi – вчителi, i я була учителькою.
Мого батька спалили у хатi.
– Виходь, йому казали, – виходь!
– Згорю у хатi, не пiду
Пiд вашi смердючi кулi! —
Кричав, коли горiв:
– Кари катам! Кари! —
Мене ж стерилiзували у концтаборi.
Я вся, як бачите, тремчу, я хвора.
Я не могла вже в школi працювати
Учителькою, i я впросилася
До вас у школу, щоб i ви не знали, —
Бути прибиральницею. Жити не могла
Без школи, без дiтей, без цього крику,
Який для мене в свiтi найболючiший
І найсолодший. Було дитя у мене!
Ховалась я три днi у плавнях,
І молока у мене не було
У грудях – я ревно плакала,
Сльози падали на груди,
Дитя ковтало солонi сльози, засинало.
Дитя убили. І мене убили.
Тож перед вами – лиш тiнь моя!
І тiнь моя не дасть йому Мар’яни.
Оцьому нiмчиковi, цiй породi клятiй,
Їi забрала я з притулку, виховала,
Їй матiр’ю я стала, хоч я й тiнь,
І тiнь моя не дасть йому Мар’яни.
Я прошу, заступiться!


Вчитель

Смерте, я ж не воiн у чистому полi,
Я був воiном у сорок другому,
Я поранений був пiд Ржевом —
Чому ж ти тодi не прийшла з косою?
Смерте, я не воiн у чистому полi,
Могла ти прийти в сорок восьмому,
Коли конав я од хвороб i немочi
І все тебе вичiкував навшпиньках,
Неначе рiдну матiр, душу рiдну.
Чому ж тодi ти не прийшла з косою?
Смерте, чому, коли менi розвиднилось,
Коли став дещо знати, дещо тямити
І знаю ключик од душi дитячоi,
Чому менi косою брязкотиш?!


Горпина

А може б, я була
Учителькою кращою, як ти,
І все знайшла б, що не знайшов ти —
Дiтей вмивала б краще, —
А мушу прибиральницею гнутись.
А ти мене, учительку колишню.
Ще й, прости боже, Смертею зовеш?!


Вчитель

Учителько, кажи менi, скажи,
Чого ти менi смертею приходиш?


Горпина

Та я прийшла до тебе, бо несила
Менi дивитися на iхне парування,
На iх обiйми в хатi й поза хатою,
Їй-богу, на дурман мене наверне —
І согрiшу, або нехай iде геть
І пальчиком Мар’яни не торкае…


Вчитель


(весь в собi, резюмуючи)

…А в ту пору вчився Волхв
Та всiм премудростям:
А що першiй мудростi вчився —
Обертався Ясним Соколом;
А що другiй мудростi вчився вiн, Волхв,
Обертався Сiрим Вовком;
А що третiй мудростi вчився вiн, Волхв, —
Обертався Гнiдим Туром – Золотi Роги…
Я ледь приходжу
Тiльки що до третьоi iз мудростей,
Чому ж менi ти ставиш косу в голови?!


Горпина

Та я не Смерть Вам – я Горпина, баба,
Ну й наповратився, хай буде так, як легше…

Вчитель завмирае i останнiм мимовiльним порухом натискуе на клавiш магнiтофона, звiдки просто-таки вдаряе дитяча пiсенька.


Магнiтофон

Був собi зайчик,
В носi колупайчик,
В вусi колупайчик,
Хвостиком махайчик,
Нiжками стрибайчик,
Очками моргайчик…

Вчитель завмер. Горпина злякано сахнулась, косу вбiк вiдставила, тяжко перехрестилась великим селянським хрестом. Пiшла з велосипедом в незручнiй тишi, яку ще проколював дитячий голосок…




Марення Вчителя


А Вчитель вже далеко-далеко. Десь вiн там, в окупованiй Варшавi, де в маленькiй кiмнатi сидить за столом Януш Корчак. Польський педагог не дивуеться, коли поруч себе бачить Вчителя у формi радянського офiцера. Пострiли i вибухи – притулок Корчака ось-ось мають вiдправити в Треблiнку. Януш Корчак поспiшае закiнчити своi записи. В кiмнатi стоiть зелений прапор, прапор дитинства, прапор Корчака.


Корчак

Сину мiй, невже я можу
Все це отак залишити?


Вчитель

Ви не можете бути убитим.
Ось документи.
Ось перепустка на двох осiб —
На технiка i слюсаря водопроводу.
Треба вийти iз гетто вам, саме вам —
Ви не можете бути убитим.
Чого ви на мене так дивитесь,
Наче я пропоную вам?..


Корчак

Я не можу прийняти цю пропозицiю.
Хто полишить свою дитину
В нещастi, у горi, у небезпецi?
А тут двiстi дiтей.
Як залишити iх самих
В запломбованому вагонi
Чи в газовiй камерi?
Чи можна це все пережити?


Вчитель

Але ж усе буде знищено!
Всi будуть знищенi – як же не використати
Можливостi вас врятувати?!
Хто ж буде нести
Зелений прапор дитинства?


Корчак

Зелений прапор поблiдне,
Коли я зважусь на цей крок.
Ви знаете, у мене е надiя
У безнадii, хоч вона й остання.
От вчора. Поливаю квiти.
Моя лисина у вiкнi —
Така прекрасна цiль.
У вартового гвинтiвка,
Чому вiн стоiть i дивиться?
Нема наказу?
А може, знаете, що —
Може, ще вчора
Вiн був сiльським учителем?..


Вчитель

Вчитель прусськоi школи?
Та вiн ще вчора
Вибивав iз майбутнiх есесiвцiв,
Табiрних вартових i катiв,
Усе людське,
Тiкайте, учителю…


Корчак

Не можу дiтей залишити
Наодинцi з вогнем.
Тiльки разом!
Сенс е в тому, що ви прийшли.
Ви заберете усi моi записи
І зелений мiй прапор,
Щоб вiн не згорiв.
Все на свiтi – з дитини.
І в дитинi – кiнець.
Одного разу я довго сидiв у полi,
Слухав, як жайворонки спiвають.
Серце жайворонка, як серце дитини, —
Доводить себе до виснаження
І вiдразу ж вiдходить.
Скiльки iз того, що може дитина,
Ми, дорослi, навiки втрачаемо:
Силу i цiльнiсть чуттiв,
Особливе сприйняття природи й краси.
Кожна дитина вперезана райдугою,
В дорослого райдуга – сiра.
Яке щастя для людства,
Що ми, дорослi, не маемо сили
Скорити дiтей нашому впливовi,
Дидактичним замахам нашим.
Дiти думають серцем – не розумом.
Тому так важко знаходити
Нам спiльну мову iз ними —
Ми ж об’iлися з вами розумом,
Тому немае мистецтва складнiшого,
Як вмiти з ними говорити.
Дорослi, зануренi в свою суету,
Дорослi, зануренi в кiшло своiх турбот,
Ми не помiчаемо дiтей,
Як не помiчали ранiше жiнку,
Як не помiчали ранiш крiпака,
Як не помiчали народiв пригноблених.
Бути добрим, не добреньким,
Бути в мудростi добрим —
Це найважче на свiтi покликання.
Особливий талант – дитинi.
Нескiнченне терпiння – дитинi.
Пожертвувати життя – для дитини.
Дорослi, знайте: сонце – з душ дитячих,
Якi в Освенцiмi, в Треблiнцi, i в Хатинi,
У Кортелiсах, в Орадурi, в Лiдiце
Пiшли на дим, а сонцем стали, сонцем…
Ми спаленi в печах фашистських,
Щоб бути безсмертними.
Смертному можна ламати
Душу i костi, а спаленому
Дим не можна переламати.
І не можна перетрощити
Непримиренностi на примирення,
Чистоту у спаленого
Важко облити лестощами,
Прозорiсть душi неможливо
Затьмарити димом у спаленого,
Вiрнiсть дитинству у спаленого
Не можна зламати у зраду.
Щаслива людина! Кожну
Можна спалити лиш раз.
Спробуй вдруге спалити мене, кате.
Вiртуознiсть твоя нiкчемна.
Я волаю – дишуть вуста вогнем:
Добра в тисячу раз бiльше, нiж зла.
Добро сильне, добро безсмертне.
Я прошу вас – вiзьмiть мiй прапор.

Вчитель бере зелений прапор Януша Корчака. Януш Корчак виходить.


Вчитель

Спершу вели школу медсестер,
Потiм аптеки, а потiм
Дитячий притулок Корчака.
Стояла жахлива спекота.
Дiтей з iнтернатiв посадовили
На самiм кiнцi майдану, бiля стiни.
Всi надiялись в безнадii —
Сьогоднi iх ще вдасться врятувати,
Приберегти вiд смертi до наступного дня.
Смерте, не будь ненажерою!
Соломинка для потопальника.
На соломинцi – зелений прапор.
Вантажили без перерви,
А мiсця лишалося й лишалося,
Наче бездоннi були цi вагони.
Шугали нагайки над натовпами.
Бийте, бийте, довше бийте дорослих,
Поволi, жiнко, поволi, мужчино,
Поволi, старий дiдугане, поволi,
Кожен дорослий – задуши по секундi,
Затримай дiтям ще день.
І раптом наказ – вивести iнтернат.
Нi, цього видовища я не забуду!
Це не був звичайний марш до вагонiв —
Це був органiзований нiмий протест
Супроти оргiй бандитизму.
Це був похiд, якого не було
За всi вiки, за всi тисячолiття!
О, як у Корчака свiтилося чоло!
І як в дiтей свiтилося лахмiття!
Всi дiти йшли четвiрками. Вони
Були добром у цьому злi розпуки.
Йшов з ними вчитель з поглядом ясним,
Йшов Корчак, взявши двох дiтей за руки!
А полiцаi стали струнко й честь
Вiддали – навiщо честь безчесним!
Пилюка люта била з перехресть,
Був цей похiд безсмертним i воскресним.
Гестапiвцi спитали: «Хто вiн? хто?» —
«Людина», – кинув Корчак охоронцю.
Як сонце не спинилось в подих той!
Як треба було зупинитись сонцю!
На другий день в Треблiнцi вони всi
Пiшли у сонце з Корчаком за руки.
Ми пiзнаем iх в зiрцi, i в росi,
І в деревi – як в прапорi розлуки.
В iсторii людини не було б
Нiчого людського без цих людей високих.
Хай нам яснiе його дивний лоб!
Я крок його в дитячих чую кроках.
Знамено зеленаве б’е в травi,
Вихоплюеться клекотом над нами.
Дитинство – це найкращий в свiтi свiт,
Тож не прощайтесь з його снами.

Вчитель бачить, як Хор чорних марищ з бiлими свастиками наступае на нього, намагаючись забрати зелений прапор дитинства. Вчитель зривае прапор з древка i ховае його на грудях. Кулеметна черга – Вчитель падае. Чорнi марища кидаються до нього, та коли вони виривають прапор, це вже iнший прапор, наскрiзь просякнутий кров’ю – червоний прапор Вчителя. Знамено вогненним птахом вириваеться з рук чорних марищ – вони щезають. Вчитель помирае…


ІІ ведучий

Що за зелений прапор? І навiщо?
Та й Вчитель наш не був тодi в Варшавi,
Все вигадки.


І ведучий

Не так. Не все, що вiдбулось,
Те дiйсне. І не все,
Чого i не привидiлось нiкому,
Недiйсне. А зелений прапор —
Дитинства символ, юностi, надii.
Всi дiти свiту вiдають про це
З «Короля Матiуша Першого».
А наш радянський Вчитель
Узяв той прапор – вiн зробивсь червоним
В огнi всiх битов людства за дитину.




Вересневий птах


Дiють: Лiкар, Дружина, Син Бляхи-Мухи з матiр’ю.


Лiкар

От операцii кiнець. За чверть години
Все стало ясно – що я вам казав!
Жахнутись тiльки можна – та й по всьому!
Покiйник, правда, жахiв не любив.
Та вистачило б тут на п’ять смертей.
На п’ять мужчин дiстало б здоровенних.
А вiн в собi носив цих п’ять смертей.
І жив за десятьох, жив десятьма життями.


Дружина

Одним життям вiн жив.


Лiкар

Осколок бiля серця – це одне. Та не один
Там був отой розпроклятий осколок,
Їх три було!
І кожного задосить Пiддубного звалити.
А вiн же був як пух, ходив навшпиньках.
Кишечника гангрена – теж вам смерть.
І ще одна – це рак печiнки…


Дружина

Одмучився. Все разом на одного —
Всi смертi разом на одне життя.
Тут тiнi було б досить. Але спробуй,
Було, скажи йому, що хворий вiн,
Як буде цiлий день дивитись хмарно
І погляду постiйно уникати.
Хвороба – це найбiльша iз образ,
Яку йому завдати було можна.
Для себе вiн здоровий був – i все.
Таким хотiв i людям видаватись.


Лiкар

Вiн мене цим i затуманював.
Дивнющий чоловiк! Яка ж бо сила духу!
Та, що казати, медицина
Тут запiзнилась рокiв десь на десять,
А то й на двадцять…


Дружина

Вiн був фактично вбитий на вiйнi.
Та тридцять лiт ще вiд життя узяв
Лиш велетенською напруженiстю духу.
Такий живий вiн був у цi роки,
Яким нiхто уже не зможе бути.

Дружина плаче.


Лiкар

О сльози, сльози – чи ви легшi слiв?
Я моторошнiсть чую – в чiм я винен,
А винен страшно. Як же можна
Одну людину iз п’ятьма смертями
Лишати наодинцi…

Заходить жiнка з хлопчиком лiт десяти.


Лiкар

Пробачте, ви до кого?


Жiнка

Та я до Вчителя. Менi сказали —
Вiн тут лежить. Хоч це й незручно!
Та iхала я звiддаля iз Петриком.
Петрусю, поздоровкайся!


Петрик


(басом)

Ну, здрастуйте, чого там…


Жiнка

Я – Бляшкевич Шура Минiвна.
Це мiй синок – Петрусь Бляшкевич.
Нам обiцяв Учитель
Прийняти його в школу. Ми з Полiсся.
Так нам велiв наш батько – його татко.
Тож ми до Вчителя.


Дружина

Я пам’ятаю
Розмову цю про Петрика, й листи
Вiд батька пам’ятаю. Все гаразд!
Тож iдьте у Павлищани, щось пiдшукаемо
Для вас, здаеться, Шуро Минiвно…


Жiнка

Я кухаркою можу, санiтаркою.
Що скажете, що скаже Вчитель,
Його ж мiй Савка поважае так,
До смертi прямо. Каже, прямо спродайсь
І на Павлищани.
Ми спродалися з Петриком – i гайда.
Тут дочекаемось i Савки, батька нашого.
Спасибi вам, спасибi, ми пiшли.
То завтра можна в школу Петрику?


Дружина

Приходьте завтра. Можна… Можна…


(Не витримуе, захлинаеться в риданнi.)


Жiнка


(похоплюеться)

Ой, вибачте! Чи щось не так сказала?


Лiкар

Я прошу вас – iдiть. Сiдайте на автобус.
Он там зупинка, за унiвермагом.


Жiнка

Даруйте, люди добрi! Петрику, скажи…


Петрик


(басом)

Ну, до побачення, чого там…

Виходять.


Лiкар

Що ж, друже мiй, iдiть.
Вас Петрики чекають.
Чого б то iх з Полiсся принесло,
Чого – вiдомо, але саме зараз…


Дружина

А нинi, лiкарю, друге вересня.
А вересень без нього вже пiшов,
І скiльки буде вереснiв без нього.
Хоч будуть всi наповненi лиш ним,
Цим вересневим птахом. Вiн же в вереснi
І народився, i пiшов у вирiй…




Прощання


Знову – Учена Установа. Та ж декорацiя. На стiнах портрети Крупськоi, Макаренка, i… Вчителя. Спочатку: Вальтер, Мар’яна, потiм – Вiдвiдувач з Хору, потiм – Суханов.


Вальтер

Дуже рiдкiснi люди
Мешкають вiдразу на двох планетах:
На планетi дiтей
І планетi дорослих.
Звичайно, той,
Хто надто захоплений
Планетою юних iстот,
Здаеться iнопланетянином,
Диваком здитинiлим.
Тому ж бо Мещерського
Не атакуй занадто!


Мар’яна

Нi, мушу сказати йому:
Ви, Мещерський, прискорили смерть!


Вальтер

Багато честi для нього
Присутнiм бути при життi його i смертi.


Мар’яна

Думане мовленим мусить буть!


Вальтер

Так з Песталоццi було, пам’ятаеш?
Замучив своiх помiчникiв.
Учителi ховались вiд нього.
Будували собi куренi в лiсi,
Аби усамiтнитись.
А от ми з тобою у куренi…
Вченому… а вiн сюди проник
Портретом…

Заходить Вiдвiдувач з Хору.


Вiдвiдувач

Ви не знаете, де Суханов?


Мар’яна

А ми до нього… i до Мещерського.


Вiдвiдувач

Мещерський? А хто це такий?
Ага, пригадую, це той,
Що критикував колись був
Директора iз Павлищан. Тiльки i слави!..
Де ж це Суханов?

Вiдвiдувач виходить.


Вальтер

От тобi i маеш!

Заходить Суханов.


Суханов

Так от, Вальтере,
Завтра вiд’iзд ваш. Дуже прикро.
Що все так збiглося – скрутилось.

Суханов дивиться на Мар’яну. Не без жарту.

Не маю сумнiву, що все ж
Приiхали ви недаремно.


Мар’яна

А де колега ваш – Мещерський?
Йому я маю два-три слова
Сказати – дуже вже горять
В менi отi слова!


Суханов

Я знаю iх, отi слова!
Я iх сказав йому за вас.
Коли дiзнався я про смерть,
Я переконаний був i сказав
Йому, що вiн – убивця.
Тепер жалкую…


Мар’яна

Жалкуете? За чим?


Суханов

Оцей горе-вчений, заздрiстю битий,
Цей мiкро-Сальерi, гадаете ви,
З забаганками вбити Моцарта?…
Та в Мещерського мозковi звивини
Всi – пiд лiнiйку прямленi,
Вiн просто чесно критикував,
В чеснотах своiх недолугий…
А ви для цього лиш приiхали,
Аби з Мещерським поквитатись?!
Не вартий вiн такоi честi…


Мар’яна

У вас все розмежовано комп’ютером,
А у менi горить ще крихта серця…


Суханов

Тож серце… Вальтеру лишiть!
Даруйте. Я пiшов.
Бо ж непереливки
Менi будуть. Салют! Я не прощаюсь!

Суханов виходить.


Вальтер

Мар’яно, рiдна, а вiн мае рацiю,
Лиши менi, тiльки не крихту – серце!
То як же буде в нас? Я iду!
Може, й ти наважишся?
Не зустрiчав… рiднiшоi на свiтi!


Мар’яна


(не без сарказму)

Аби до iстини прийти такоi,
Багато… рiдних треба було мати.
Я, Вальтере, люблю тебе, напевно.
Щось моторошне е у цiй любовi.
Коли згадаю тiльки, як вiн марив,
Як Вiрою була я Сулимою,
А ти для нього… батьком був твоiм.
Ти лиховiсностi не чуеш в цьому?!
Я з переляку навiть i сказала
Тодi тобi: ти поцiлуй мене!

Вальтер цiлуе Мар’яну.

Не варто, Вальтере! Чи ж по смертi
Свого Учителя… чи ж я маю право
Лишити все i iхати свiт за очi?!
Скажи менi, чи ти б поiхав?
Адже у мене тут стiльки душi!
Ось перед ним стою – мене вiн народив.
Його я щепа. І його – нема!


Вальтер

Чи ж я тобi планету iншу
Ось зараз пропоную! Будьмо вдвох —
На свiтi зараз тiсно. Це ж як вдома!


Мар’яна


(дивиться на портрет Вчителя)

Ось глянь, як вiн на мене дивиться.


Вальтер

Тебе любив вiн – ти його кохала?


Мар’яна

Менi нiколи словом не обмовився.


Вальтер

Словами – нi, та що слова!..


Мар’яна

Не в тому суть, мiй любий, нi, не в тому!
Згадай лише – четвертий клас веду.
Я мушу довести iх до десятого.
Це ж отой клас, який перед Мещерським
Вiн виставив як клас без покарань.
Вiн запросив його тодi на випуск,
Вiн переконував, що лише практика
Доцiльнiсть його слова увiнчае…
Потрiбнi роки й роки, щоб довести,
Як iстина утiлюеться в практицi, —
Це ж iстина – з його душi i муки,
А я ж бо учениця, чи не так?!
Невже менi лишити все i iхати?
Коли любитимеш, знайдеш мене i тут!..




Епiлог, або Верховний Педагогiчний Суд


Зелене поле без кiнця-краю. Десь вдалинi пасуться конi. Ластiвки миготять тут i там. На полi заленому – круглий стiл. За столом сидять Песталоццi, Сковорода, Корчак, Макаренко. Встае Макаренко.


Макаренко

Сьогоднi по порядку чергування столiть
Я – головуючий i доповiдач.
Верховний Педагогiчний Суд
Сьогоднi розглядае таке питання:
Справа директора Павлищанськоi школи.
Але стривайте!
Там все мене стосуеться. От штука!
Отож менi i справдi неетично
Вести засiдання. Колего Корчак!
Я прошу вас – вiзьмiть на себе
Цю мiсiю…

Корчак забирае папку зi справою до себе.


Корчак

Отож, шановне товариство,
Тут звинувачують колегу нашого:
Вчення Макаренка про колектив
Вiн пiдривав i пiдривае
Словами й дiею – словоприкладством,
Вiн не вчитель – проповiдник-пастор.
Вiн зводить педагогiку до проповiдi,
Носiй моралi християнськоi, не менше.
Вiн вводить в педагогiку поняття темне,
Що зветься людянiстю…


Сковорода

Як, як? Що, людянiсть —
Це вже поняття темне?
Я бачу бруднi пальцi на паперi,
Брудна душа, мабуть, у пашквiлянта.


Корчак

Колего, прошу не перебивати.
Нам важко розiбратися вiдразу.
Покличем зараз ми його.
Колего Макаренко, все ж вам
Найближчi цi питання, отож прошу
Уважно вислухати. Що ж до мене,
То знаю я колегу, серцем знаю,
Вiн посилавсь на мене часто —
І стежив я за ним з симпатiею.
Скажу одне: учитель передовсiм
Повинен бути добрим, а без цього
Нi к бiсу не годяться всi теорii.
Багато з нас – було, i е, чи ж буде! —
Свое невмiння спiлкуватись з дiтьми
Нахабно хочуть замiнить наказами.
А наш колега, той же прагне серцем
Прийти до серця – вiрити дитинi.
З повагою, так, з повагою до дитини.
Виходить, що без цього нi до чого
Всi набундюченi слова.
Тож прошу, Вчителю.

Входить Вчитель. Входить Хор, вiн роздiлений на двое – одна частина в чорному з рiзками, друга в бiлому з павиним пiр’ям: Чорний хор i Бiлий хор.


Бiлий хор


(помахуе павиним пiр’ям)

Найяснiша в нас мета:
М’якiсть, нiжнiсть, чистота.


Чорний хор


(помахуе рiзками)

Принесуть найбiльшу користь
Строгiсть, жорсткiсть i суворiсть.
Потiм Бiлий i Чорний хори об’еднуються спiльно:
– Пеленати в пелюшки?
– Ставити навколiшки?
– А шмагать чи потурати,
Як не можна дати ради?!
– Чи карати, чи без кари?
– Та карають лиш нездари,
А всi здiбнi вчителi
Не виховують на злi,
Бо не виростить покара
Буйнокрилого Ікара!
– Заохочення – мiй стимул!
– Як захочу, то ростиму,
Не захочу, хоч ви трiснiть,
Словеса всi вашi – прiснi!..


Бiлий хор


(помахуе павиним пiр’ям)

Найяснiша в нас мета:
М’якiсть, нiжнiсть, чистота.


Чорний хор


(помахуе рiзками)

Принесуть найбiльшу користь
Строгiсть, жорсткiсть i суворiсть.


Корчак

Слово Вчителю.


Вчитель

Однi – за м’якiсть, iншi – за суворiсть,
Я – за вимогливiсть при нiжностi душi.
Мене колега тяжко звинуватив.
Вважае вiн, що я вiдходжу
Од вiрного тлумачення питань
І класовостi, i гуманностi.
Мене колега тяжко звинуватив.
Менi колега дорiкае в тому,
Що я навдивовижку однобiчний:
Геть вiдмiтаю начебто вимогливiсть
І наголошую я тiльки на повазi —
У цьому сенс i мудрiсть дорiкання?!
Та досi я не можу зрозумiти,
Чому це доброта i ласка до дiтей
Учено оголошуеться так:
Абстрактний гуманiзм – i не iнакше,
Ось цього я не можу зрозумiти.
І вразив мене дивовижний дух
Якоiсь пiдозрiливостi лютоi
До кожноi дитини, так, до кожноi,
Дух недовiр’я до людини вразив —
Мене завжди недовiрки вражають.
І здивував ще погляд опонента,
Що лиш покаранням живi ми й будем жити,
Покарання – це доконечна штука,
Покарання – це люта необхiднiсть,
Покаранню – осанна i осанна!
Я – не картяр. Та й iстина – не карта,
Їх не знайдеш в колодi раз у раз.
Та й козир теж – це не щаслива вдача,
А це врожай кривавого труда,
Безкраiй пiт i крихточка натхнення.
Теорiя без практики безсила.
Теорiя могутня тiльки в практицi.
Та й практика без бази науковоi
Стае лише незграбним ремiсництвом.
Цi два крила – безсилi поодинцi.
Я виссав оцю iстину не з пальця:
Дiтей радянських, наше майбуття
Виховувати можна лиш добром,
Лиш ласкою i зовсiм без покарань.
Я iстину цю виплекав у муках.
Ось клас веду, наприклад, десять лiт, —
І абсолютно жодного покарання.
І стали вони справжнiми людьми.
Вже стали. Стануть. В цьому певен.
Некаранi – тому й не будуть карнi!
Цього досягнуто, як кажуть у народi,
Горбом – трудами, роздумами,
Не тiльки з книгами в руках, не тiльки!
Але й дитячими гарячими руками
В моiх обох, в моiх обох руках…

Схоплюеться Песталоццi.


Песталоццi

Я з ранку до вечора був серед них.
Все прекрасне для тiла iхнього
І для iхнього духу
Йшло до них з моiх рук…
Моя рука лежала в iх руцi,
Моi очi дивились в iхнi очi,
Моi сльози текли разом з iх сльозами,
Моя посмiшка сонцем сходила
За iх ранковою посмiшкою.
Вони були поза свiтом, поза Станцою,
Вони були зi мною – я був з ними.
Нiчого в мене не було —
Нi хати, нi друзiв, нi прислуги,
Лише вони були…
Колего, я за вас таки, за вас!


Сковорода

Я чув, як кепкував з вас пашквiлянт:
Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподiяти лихе, —
Так каже старовинна мудрiсть наша,
Сковорода так мовить.
Справжня краса i зло – несумiснi.
Я тридцять лiт блукав
Майданами i торжищами свiту,
Я винiс iстину, як пташку, на руках:
Я восхотiв Сократом на Русi
Служити – i служив учителем.
Нема достойнiшоi справи, нiж оця.
Сопiлку, флейту, скрипку замiсть рiзки.
Свiт ловив мене, та не спiймав.
Я ж свiту не ловив, але спiймав
Добром своiм. Нiколи i нiде
Добро не можна прищепити силою.
Воно тодi вiдразу роги виставить.
То будуть роги зла…
Тож я за вас, земляче!


Корчак


(до Вчителя)

Колего, ви сiдайте.
Ви бачите, за вас усi, за вас.
Чи ви, Макаренко, щось маете супроти!

Вчитель сiдае до столу. Зводиться Макаренко.


Макаренко


(до Вчителя)

У мене е одне запитання.
Скажiть, колего i земляче мiй,
Чи правда, що ви проти мого принципу
В комунiстичнiм вихованнi:
Повага, та поеднана з вимогливiстю?


Вчитель

Коли формулював я другий
Важливий принцип виховання,
Свiдомо я не повторив за вами:
«Повага, та поеднана з вимогливiстю».
У чому рiч, ви скажете?
Я це зробив ось iз яких мотивiв.
Переконався я не раз, не два
В такiй «залежностi математичнiй» —
Коли ви десять раз над вихованцем
Вжили свою безмежну владу,
Аби йому довiрою й любов’ю
Повагу до людини прищепити,
То можете один-единий раз
Вже щось заборонити вихованцю.
Отож – на десять слiв гарячих
Одне холодне, але теж тактовне.
На практицi ж виходить навпаки,
Що десять раз кричать мов навiженi,
І тiльки раз по-людськи заговорять.
«Дiяльнiсть повинна бути моею,
Захоплювати мене,
Виходити з моеi душi», —
Колись Ушинський казав.
У Вашiй формулi:
«Повага, що поеднана з вимогливiстю»,
Багато з педагогiв зрозумiли
Лише примат вимогливостi.
Навчитись легше вимагати, нiж поважати.
Те, що легше всiм,
Те i сприймаеться всiма
І розумiеться само собою.
Чи мав я право
На таку зухвалiсть?


Макаренко

Не тiльки мали право,
Просто – мусили. Ваш досвiд – ваше право.
Я бачу, ми в одному казанi
Кипiли з вами – це найголовнiше,
В огнi любовi до дiтей,
І не абстрактноi, а дiйовоi,
Мене ж ви знаете, як шпетили вони,
Отi, що за дiтей, отi, що й вам дошкуляють.
Менi колись казала одна дама:
– Та ви, Макаренко, солдат – не педагог.
Я вiрю в те, що ви – полковник царський.
І взагалi, не розумiю досi,
Чому так з вами носяться?
Я б взагалi вас до дiтей
І на порiг би не пускала!.. —
Хай згинуть заздрiсники-пасквiлянти!
Тож вашу руку, Вчителю!

Вчитель i Макаренко потискують один одному руки.

Усi великi педагоги, всi,
Всi як один без винятку,
Всi проголошують однi i тi ж
Гуманнi iстини.
Столiття за столiттями
Борня iде, одна i та ж, здавалося б:
Та кожному – своя доба.
Та кожному – своi обставини.
І кожен знов до iстин повертаеться,
Старi знов проголошуе новими.
Що iстина не старiе – вiдомо,
Лише нових пiдтверджень потребуе.
Доба нова – доба комунiстична
Вчить, що добро – до зла непримиреннiсть.
Реальний гуманiзм життя нового
У наших творах сонцем палахкоче.
Тож знов доводь i не соромсь повторiв,
Лаштуй у лави свiжi аргументи,
Доскiпуйся в старому по-новому,
Щоб iстина та iстинна була.
Було всiм важко.
Хто й коли сказав
Що мае бути легко вчителю?!
Тож чисть старi джерела i новi
Тримай тодi, коли вода жива в них.


Слова автора

Болять майбутнiм, школо, твоi груди —
Нехай святиться твiй простий порiг!
Це вчителi, найкращi нашi люди,
Готують старт для всiх крутих дорiг.
Так, Вчителю, вже iстина ця сива,
Хай все в книжках – хiба ж в книжках усе?!
Бо неповторнiсть людська, як росина,
Всеможне сонце в крихточцi несе.
Плекае педагог майбутнiсть долi —
Яких за десять, за п’ятнадцять лiт
Несе в собi всi долi ясночолi,
Якi лиш потiм свiтлом йдуть у свiт.
Їм свiт несе з майбутнiми законами,
Вiн, педагог, iм еталонить все
І пальцями своiми нiжнотонними
Плекае неповторний iх хосен.
Свiт клекотить. Земля йде по орбiтi.
А ти зiмпровiзуй iм свiй секрет,
А в цьому, у яснiм дитячiм свiтi,
Годинник на п’ятнадцять лiт вперед.
Неси, як пташку, мрiю iм безсонну,
Щодня iм поклювати дай зерна
І в корiнцi впiзнай шумливу крону,
Щоб в небi вкорiнилася вона.
Це вчителi, найкращi нашi люди,
Плекають нас для всiх крутих дорiг.
Болять майбутнiм, школо, твоi груди —
Нехай святиться твiй простий порiг!

1977




Соловейко-сольвейг

Драматична поема





Дiйовi особи


Марина Турчин, скульпторка, 40 рокiв.

Іван Савицький, архiтектор, мистецтвознавець, 60 рокiв.

Наталка, робiтниця, 20 рокiв.

Петро, шофер, 25 рокiв.

Баба Степанида, свекруха Марини, 80 рокiв.

Хор, який дiе тiльки в мiсячному iнтермеццо, роздiлений на двi половини: чоловiчу i жiночу.




Пролог


Марина йде з букетом сон-трави до машини, де ii вже очiкуе Іван Іванович Савицький. Його машина поблизу. Марина займае позицiю, з якоi важко було б ii зрушити кiлькома натiвськими бригадами, а все ж Іван Іванович Савицький наступае.


Савицький

Марино Іванiвно, сто разiв перепрошую…


Марина

Досить одного разу. В чому справа?


Савицький

Справа в тому, Марино Іванiвно,
Що гiршоi справи бути не може!
Я розумiю, ваша втеча iз Киева,
Намагання сховатись у волинську майстерню,
І тут – на тобi! – остогидлий Савицький
Стовбичить надовбом на дорозi!
Справа в тому, Марино Іванiвно…


Марина

Який ви нудний, Савицький! Що сталось
У Киевi, чом ви такий захеканий?
І чом так довго-довго про таке коротке?


Савицький

Я ще не приiхав – ви вже встигли образити.
Та сталось не в Киевi – сталося тут.
І треба ж було! Я ж таки наполягав:
Не ставте ii, нещасноi, при дорозi
На випробу всяким п’янчугам шоферам,
Поставте ii на горбi над лiсами —
Для першокурсника рiшення елементарне!
Хiба ж менi зрушить було Турчина,
А з Турчином i Марину Турчин —
Над розвилкою тiльки ставити – й годi!
От i маете – взяла вас розвилка на вила
І мене з вами, грiшного. Та вам байдужiсiнько!


Марина

Вiдшмагати б вас сон-травою!


(Замахуеться на нього букетом.)

Кажiть негайно – i членороздiльно…


Савицький

Збито нашу Мавку, Марино Іванiвно!


Марина


(вона ошелешена)

Савицький, ви не того…
Як – збито Мавку?.. Хiба ii можна збити?


Савицький

Можливо, Марино Іванiвно, бульдозером, танком,
БелАЗом, можливо, – людство вигадливе.
Зачепити плечем ii бiле рамено —
І Мавка в болотi бiлим череп’ям
Кличе на помiч, про допомогу волае…


Марина


(намагаеться зiбратися з думками)

Скiльки ж туди, до урочища Вовчого?


Савицький

Десяток iз гаком. Поiхали?!


Марина

І треба ж до всього ще й Мавку!
Звiдки дiзнались ви, Іване Івановичу?


Савицький

Хазяiн подзвонив у Спiлку.
До вас подзвонив… Вас попередити…
Дзвоник його навздогiнцi за вами летить —
Звати його Іван Іванович Савицький…


Марина

Облиште виглуплюватись, Іване. За вiщо
Все так на мене за кiлька цих лiт навiжених:
Смерть чоловiка, смерть матерi… Смерть Мавки!
Доле, чи можеш ти зупинитись на хвилю?
Навiщо такий божевiльний розбiг?
Центрифуга життя, яка ж вона немилосердна —
За кожен грам щастя тонну лиха вiдважуе…




Перша частина

Весна з соловейком у пазусi


Вдалинi видно довгий дерев’яний сарай над озером – це волинська майстерня Марини Турчин. З комина в’еться димок. Стежка з горба збiгае вниз до гори. З iншого краю озера видно контури дивного птаха, який весь пориваеться злiтати i злетiти не може – це радар. Внизу бiля дороги, на вориннi, сидить баба Степанида – Степка. Вона чекае. Зiщулена, згорблена, як вузлик життя, який меншае щоднини. Вона чогось чекае, вичiкуе на щось. Щось iде – це машина Марини. Машина повiльно, надто повiльно пiд’iздить до баби. Баба не ворухнеться. Марина виходить з машини, цiлуе бабу в руку без слова, Степка цiлуе Марину в лоб – без слова. Марина сiдае внизу, у ногах баби Степаниди…


Марина

Що то за димок над комином?


Степка

Щоб тепло було, щоб зима вивiтрилась.


Марина

Маете щось на душi – кажiть, Степанидо Іванiвно!


Степка

Всього вiдразу не можна – вже краще по крапелинi.


Марина

Тодi ходiмо до майстернi – там слова вийдуть кращi.


Степка

Там слова вийдуть гiршi, тут – трохи вiтром вiзьмуться.


Марина

Хочу диму, хочу вогню, он як курiе. Ходiмо!


Степка

Марино, Марино, i воно тобi треба – i стiльки?!
Чого ти на мене дивишся пильно i моторошно?
Гадаеш, вiдьма знову пiсеньку свою заводить.
Гадаеш, напророкувала, наврочила – i по всьому.
Нi, не по всьому – на мене ланцюг свiй
Доля твоя накидае, на мене… Марино, Марино!


Марина

Хочу диму березового, хочу вогню малинового —
Мене уже та й по всьому нiчим уже не збентежиш:
Слово клади до слова, як дрова на зиму складають,
Спалимо iх в камiнi разом з дрiвцятами вкупi,
Слова горять, наче палiччя, поллятi бензином розпуки.


Степка

Марино, тримайтеся цупко, бабi дурнiй не потурайте.
В словi бiльше вогню i диму, нiж у сухому деревi.
Слухай, Марино, слова всi ховай у пазусi,
Бо коли не захочеш, то можеш не чути i краплi.
Бiда в мене: позавчора було весiлля…


Марина

Господи, як ти говориш! Бiда… позавчора весiлля…
Наталка… Без мене… Та як ви так посмiли!


Степка

Нi з того нi з сього весiлля оте взялося…
Взялося проти волi моеi, можу заприсягтися.
Цi парованi ще зi школи – Петро i Наталка.
«Наталка Полтавка» давно iх попарувала.
Служив Петро у морфлотi – Наталка його чекала.
Два роки був у Вiрменii – Наталка його вичiкувала.
А це був подався в Норiльськ – терпець дiвцi урвався.
Загуляла вона iз тим Копачем, аж дим закурiв.
Губи сухi щодня, а очi – аж дим валуе.
Докотилося аж до весiлля, таке-то, Марино!
Не дiвка, а прiрва, пройдисвiтка – рiдна онука.
Весiлля отут розпаношилось, Копачам прямо – цiлий розор.
А туди вона, бач, телеграму в хуртовину оту, в морози,
Бо од Петра цiлий рiк – нi пiвслова.
Телеграму таку йому дiвка сковерзувала:
«Так як я без тата i без мами, то разом з бабцею Степою
І разом з нареченим моiм Василем Копачем
Просимо тебе на весiлля. Твоя Наталка по „Наталцi Полтавцi“».
Коса зачепила за камiнь – Петро приiхав.


Марина

Уявляю собi, що тут сталося…


Степка

В тiм-то й рiч, молодице, що зась твоiй уявi.


Марина

Що, Петро приiхав… i убив…


Степка

Не убив, а украв…. серед бiлого дня…


Марина

Украв… серед бiлого дня… що украв?


Степка

Не що, а кого, Наталку украв з весiлля!
Степка ридае. Марина ii заспокоюе.


Марина

Не плачте, моя дорога мамо, не треба.
Не плачте, iй-богу, вони знайдуться.


Степка

Бодай би вони пропали, чого iм знаходитись!
Зараз такi, молодице, безбожнi часи настали,
Зараз дiвка без ii власного дозволу не крадеться.
А як украв уже, щоб ти був запропастився,
То колись уже ховалися на край свiту —
На Сахалiн чи десь на Вогненну Землю,
А зараз оце – пiд спiдницю до баби…


Марина

Як це – до баби? Вони що – у нашiй хатi?


Степка

В тiм вся бiда, що не в моiй вони хатi.
Колись то було, рокiв, мабуть, з п’ятдесят,
Це було за Польщi, коли я дiвувала,
Так украв був один дiвку таки з весiлля,
То аж в Америцi опинився був з нею.
Тепер оце аж приiхали – пан такий, хоч куди,
Мие вiкна в ООНi i, кажуть, якось без ганчiрки.
Так приiхав оце в село i думав, що мирно буде.
А той, у кого вкрали, не забув-таки, не простив:
Сидiр, що сторожем на конюшнi; на вухо недочувае,
Вибив американовi переднього золотого зуба,
Замiрявся й на другого – сiльрада притримала.
Одсидiв свое за напад на iноземця.
Та який вiн йому iноземець, коли першу жiнку украв?
А цей, бач, Петро, украв, то ховайся в Сибiр, як у пазусi,
А вона його, внучка моя, приконвоiрувала до баби.
Та й як ще украв, хiба по-людськи украв?
Машину чужу на цугундер, сидить в кабiнi
І до Наталки виморгуе: «Давай, мовляв, скiльки чекати!»
Дурепа моя розвiсила вуха, молодого – рукою,
Свекруху – ногою, а свекра – вже чим попало,
І нумо до нього в машину, в весiльнiм вiнку.
Петро таки на БелАЗi, а Копачi – легковими за ним,
Така тепер молодь, господи, женеться – спитай, куди?!
Летiли, то збили (Марино, тепер тримайся) Мавку,
бортом зачепили.
Що воно тепер буде! Смерть – Копачi сказали!..

Марина тiльки тепер усвiдомлюе зв’язок всiх останнiх подiй, без слова пiдводиться, пiдходить до машини, вiдкривае багажник, виймае забруднений брезент – на брезентi одбита голова бiлоi Мавки.


(Сахаеться.)

Господи, це ж чия голова?


Марина


(зовсiм пригноблено)

Моя!


Степка

Молодице, Марино, чи ти при умi?!


Марина

При повному, на який спромоглася за сорок рокiв.
Це моя голова, коли було менi двадцять.


Степка

Твоя голова при тобi. На в’язах. Ясна.
Не дури стару Степку, Марино ласкава.


Марина

Рада була б здурити, та нiяк. Це голова
Двадцятилiтньоi буйноi дiвчини,
В яку закохався скульптор Михайло Турчин.
Де ж вони зараз, твоi втiкачi?


Степка

У найпотаемнiшому закутку, де iх не знайде нiхто.
Не хто-небудь iх сховав – бабця Степка.


(Пильно дивиться на Марину, потiм все ж таки наважуеться.)

В тебе вони у майстернi, Марино…


Марина

А я щойно кричала, немов навiжена,
Савицький мене ледве якось гамував:
«Винних знайдiть негайно, знайдiть менi винних!»
Наче вiдродиться Мавка – Михайлова i моя,
Наче Михайло знову постане живiсiньким,
Наче моi двадцять лiт засвiтяться
Такими ж бездонними, як це Затишне озеро.
Глупота людська, а бабська таки безконечна.
Треба давати вiдбiй, треба себе гамувати.
Треба дзвонити i все на гальмах спускати.
Поiхали – познайомите мене з молодими,
Чи то пак з втiкачами… Поiхали, мамо!


Степка

Не пiду я, Марино, набулась я iз ними.
Та i не знала, що ти ось нагрянеш,
Ти ж нiколи, нiколи об цiй порi…


Марина

А це щось пригнало, бач, наче навмисне.
Невпокоенiсть, туга, якесь очiкування.
Я ж не можу туди не йти, Степанидо Іванiвно.
І йти менi у майстерню просто-таки непристойно…


Степка

А ти йди. Йди, молодице. Мабуть, так i треба.
Іншу я схованку iм налаштую. Ти йди, Марино!

Марина поволi загортае голову Мавки в брезент, поволi кладе загорнуте в багажник. Стоiть, думае, видно, вагаеться. Потiм рвучко сiдае в машину. Машина рушае. Степанида довго дивиться iй услiд – туди, де димок курiе над майстернею, куди мiж негустим лiсом тягнуться електричнi i телефоннi проводи.

Щось е в цiй молодичцi дуже-таки принадливе.
Недарма мiй Михайло так ввивався,
Аж поки не сконав таки з-за неi. Диво!
Таке сухе, розгонисте, таке мужчинське наче.
Як вона теше з тих пенькiв фiгури,
Сокирою орудуе як, господи! Як гупотить по каменю!
Хiба це бабська, людоньки, робота?!
Таж вона цiлу нiч, бува, все гатить, гатить
То долотом, то рашпiлем, то свердлом,
А вранцi мокра – сто потiв посходило.
Хiба ж оце, скажiть, жiноче, бабське дiло!
А ця Марина – хiба ж природа нас для цього сотворила?
Хiба для молотка? Для рашпiля? Чи, може, для зубила?
Бодай би вас, чоловiкiв, пропасниця побила!
А молодиця – просто-таки з неба, хоча б очима!
А що ж менi з Наталкою робити?
Привiються-таки до мене зараз, ось побожусь,
Украсти дiвку – о, на це вiн годен!
А далi що? До баби пiд спiдницю! Така романтика!

Волинська майстерня Марини Турчин. Високо на похилiй стелi сарая впасовано великi вiкна зi свiжими сосновими рамами. В майстернi свiтло. Поруч з майстернею невеличкий закритий закуток, де стоiть лiжко i дубовий столик. Невеличка кухонька. В самiй майстернi вибудовано антресолi, де стоять погруддя, закритi то целофаном, то брезентом, а то i зовсiм розкритi. Найбiльше скульптур з дерева, переважно з липи, з каменю – з бiлого мармуру, сiрого гранiту. Переважають мадонни – вiдома «В’етнамська мати» з руками, сплетеними назад, мати сама розстрiляна, дитина – жива, визирае з-за спини; «Мати-балерина», «Мати-шахтарка», «Праматiр всього сущого», «Майбутня мати», «Мати космонавта», «Матерi молодогвардiйцiв»; багато дитячих скульптур, прекрасних чоловiчих торсiв. На стiнах «Пiета» i «Давид» Мiкеланджело, «Мадонна» Рафаеля, «Мати Хорватiя» Івана Мештровича, кiлька репродукцiй Мура i Архипенка, «Заньковецька» i «Леся в Ялтi» Галини Кальченко, «Княгиня Ольга» i «Соломiя Крушельницька» Теодозii Бриж, скульптури Мухiноi i Голубкiноi. Кiлька робiт Михайла Турчина – окремо. Над усiм – його «Мавка», сама безпосереднiсть, юнiсть, чистота i одвертiсть. Тахта стоiть в кутку. Торшер. Магнiтофон. Приймач на столику. Телефон з довжелезним шнуром. Поруч – багато пенькiв i колод, кiлька мармурових i гранiтних брил. На однiй iз скульптур, можливо, саме на Мавцi, весiльний вiнок з усiею райдугою весiльних стрiчок. На чоловiчому торсi – хвацько накладена парубоцька кепка. Із кутка виходить босонiж, солодко потягуючись, Наталка в куценькiй нiчнiй сорочинi, чорне волосся розметалось по плечах, вона щулиться од холоду – солов’i знадвору збудили.


Наталка


(пiдходить до кошика, що стоiть недалеко бiля дверей, – кошик зверху запнутий старою хусткою)

Дивись, i яблука, i пирiжки, узвар у глечику.
Таки бабуся в мене – зi знаком якостi i перший сорт!
Чи яблука тобi, а чи узвару, Петь?


(П’е з глечика узвар.)

Виходить з того ж таки закутка Петро, вiн в самiсiньких плавках, зверху, правда, накинутий робочий халат Марини, вiн де-не-де пропалений, замурзаний глиною i гiпсом.


Петро

Оце я трохи, Натко, пiдiспав. А то дорога
Геть замордувала, клята. Костоломний шлях!


Наталка

Чим нахваляеться сьогоднi молодий
По першiй шлюбнiй ночi з молодою —
Тим нахваляеться, що трохи пiдiспав!
Гляди менi, проспиш – вкрадуть твою покражу…


Петро


(береться за пироги, за яблука, запивае узваром, апетит подорожнього долае незвичнiсть ситуацii)





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-drach/or-on-zolotiy-teatr-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.