Книга - Антологія української готичної прози. Том 2

Антологiя украiнськоi готичноi прози. Том 2
Антология

Юрiй Павлович Винничук


Моторошна, або готична, проза – зараз один з найпопулярнiших жанрiв фантастики. Вона мае глибоке корiння, але як жанр розквiтла в Європi у XVIII сторiччi. Класична готична проза в кожнiй европейськiй лiтературi виглядае по-рiзному. Особливiстю ж слов’янських лiтератур е те, що надприродне зображуеться з великою дозою гумору i тяжiе до фольклорного тлумачення фантастичних подiй та образiв. Том, який ви зараз тримаете у руках, присвячений готичнiй прозi ХХ ст. i обiймае творчiсть письменникiв, якi творили на початку сторiччя, у мiжвоенний перiод та в дiаспорi. Сюди увiйшли твори Івана Франка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Надii Кибальчич, Антiна Крушельницького, Наталени Королеви, Гната Михайличенка, Софii Яблонськоi та багатьох iнших.





Антологiя украiнськоi готичноi прози у 2-х т

Том 2





Передмова

У зачарованiм люстрi


Фантастика давно вже стала найпоширенiшим жанром у свiтовiй лiтературi, розгалузившись на безлiч струменiв – наукову, космiчну, фантазiйну, або фентезi, казкову, готичну, або моторошну. Фактично фантастика iснуе з часу зародження лiтератури взагалi. Найпершi твори людського генiя були саме фантастичними – це i давньоегипетська проза, i весь епос стародавнього Сходу, це й грандiознi епiчнi твори Індii («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шахнаме»), Грецii («Ілiада», «Одiссея»), Риму («Енеiда»), середньовiчноi Європи («Калевала», «Парсiфаль», «Нiбелунги»).

Фантастика присутня не тiльки у художнiх творах, а навiть у працях античних та середньовiчних iсторикiв, у книгах подорожей i в географiчних описах. Розповiдi про фантастичнi тварини i дивовижнi народи кочували з твору в твiр i з культури в культуру. Фантастами були i Руставелi, i Данте, i Рабле, i Шекспiр, i Сервантес, i Мiльтон, i Вольтер, i Гете, i Свiфт. Важко назвати великих класикiв XIX i XX ст., якi б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезii, чи то в прозi, чи в драматургii.

До фантастики вiдносяться й такi жанри, як лiтературна казка i легенда, алегорiя, фiлософська повiсть (Вольтер), утопiчна (Платон, Лукiан, Мор, Кампанелла, Гакслi, Орвелл), магiчна проза (Маркес, Борхес, Кортасар, Буццатi, Елiаде, Павич), химерна (жанр своерiдно украiнський – Олександр Ільченко, Василь Земляк, Валерiй Шевчук, Юрiй Щербак), абсурдна, сюрреалiстична проза i чорний гумор (Бiрс, Вiан, Ландольфi, Хармс). Моторошна, або готична, проза мае глибоке корiння, але як жанр розквiтла в Європi у XVIII ст. Готична проза – нинi один з найпопулярнiших жанрiв фантастики. На Заходi виходять спецiальнi часописи й цiлi серii цих книжок. Аж три такi серii iснують у Польщi: «Оповiдi з дрижаками», «Фантастика i жахи», «Моторошнi оповiдi». За популярнiстю готична проза донедавна поступалася тiльки науковiй фантастицi, але в останнiй час пропустила вперед ще й фентезi.

Класична готична проза в кожнiй европейськiй лiтературi виглядае по-рiзному. В англiйськiй – зображення надприродного викликае страх i навiть гнiтить читача, а в латиноамериканськiй прозi сприймаеться уже як щось нормальне, таке, що можна було б передбачити, навiть якщо воно перебувае пiд впливом чарiв. Зате в нiмецькiй лiтературi фантастична вигадка мае переважно фiлософсько-метафiзичний характер, у французькiй – демонiчно-середньовiчний, який переходить у символiстську естетику. У слов’янських лiтературах, як i в угорськiй та румунськiй, надприродне зображуеться з великою дозою гумору i тяжiе до фольклорного тлумачення фантастичних подiй та образiв.

Звичайно, всi цi категорii не iснують у чистому виглядi. У кожнiй iз цих лiтератур згаданi типи фантастичного зображення спiвiснують. Так, у творчостi Гофмана поруч iз фееричною новелою «Золотий глечик» надибуемо i на повiсть жахiв «Елiксир диявола», а в англiйськiй лiтературi, крiм похмурого «Замку Отранто», е безлiч пародiй на французькi дияволiади.

Не багато знайдеться письменникiв i в украiнськiй лiтературi, якi б так чи iнакше не використали якогось фантастичного сюжету. Вже в «Повiстi врем’яних лiт» бачимо фантазii про нечисту силу, якi особливо популярними були в християнськiй лiтературi, зокрема агiографiчнiй, тобто в описах життя святих. Найбiльший збiрник житiйних оповiдей «Печерський Патерик» походить з ХІІІ ст. i складаеться з iсторiй про те, як святi боролися з бiсами, що спокушали iх в образi жiнок, чортiв та рiзних чудовиськ. Цiкавим жанром фантастики були так званi чуда, зразки iх знаходимо в збiрцi «Чуда» Афанасiя Кальнофойського (1638 р.) та в книзi оповiдань Петра Могили. Найповнiший збiрник таких оповiдей у чотирьох томах, що мав назву «Четьi-Мiнеi», склав Дмитро Туптало наприкiнцi XVII ст.

Великоi популярности в Украiнi набули збiрники казкових оповiдей про земну кулю з описом дивовижних людей i тварин – бестiярii, азбуковники, фiзiологи та люцидарii. Страхiттями переповнена повiсть «Александрiя» про подвиги Александра Македонського. У будь-якому украiнському лiтописi присутнi фантастичнi iстоти – змii, бiси, потворнi iстоти, навiть Самiйло Величко у свому описi козацьких воен наводить оповiдання про Сатира.

У Галичинi фантастична лiтература творилася як украiнською, так i польською та латинською мовою. У XVI–XVIII ст. видано було кiлька збiрникiв коротких фантазiйних оповiдок-фацецiй. Вiдьми й чорти оспiванi львiвськими поетами Себастiаном Кленовичем, Варфоломiем Зиморовичем та Шимоном Шимоновичем. Іньший львiвський письменник XVIII ст. Бенедикт Хмелевський написав цiлу книгу про чортiв та вiдьом, завдавши собi неабиякого зусилля, аби всiх iх класифiкувати.

Про розвiй готичноi прози в Украiнi ХІХ ст. прочитаете у вiдповiдних томах. Том, який ви зараз тримаете у руках, присвячений готичнiй прозi ХХ ст. i обiймае творчiсть письменникiв, якi творили на початку сторiччя, у мiжвоенний перiод та в дiяспорi.

Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiть твори про чортiв, вiдьом й iньшу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федiр Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повiсть «Запорожцi»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова, Клим Полiщук.

В той час, як уже в ХХ ст. готична проза на великiй Украiнi йде на спад, а пiд совiтами взагалi занепадае, в Галичинi вона набувае усе ширшоi популярности. З’являються твори Наталi Кобринськоi, Наталени Королеви, Василя Королiва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софронiва-Левицького, Антiна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського, Ростислава Єндика.

По вiйнi в дiаспорi готичну прозу творять Софiя Яблонська, Вiра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марiя-Анна Голод, а в Украiнi – Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Вiктор Волощук та iньшi.

Ігор Качуровський в статтi «Готична лiтература та ii жанри» («Сучаснiсть», № 5, 2002) писав, що «коли на початку сiмдесятих рокiв виникла була нагода видати в англiйському перекладi збiрку готичних новель (а iх мало бути 13), то, попри наше бажання, матерiялу для такоi збiрки тут, на Заходi, не знайшлося». Я так думаю, що не дуже шукали, бо в закордонних бiблiотеках бiльшiсть iз перерахованих мною авторiв е.

Ю. Винничук




Іван Франко






27.08.1856 р., с. Нагуевичi на Дрогобиччинi – 28.05.1916 р., похований у Львовi.

Залишив багатющу лiтературну спадщину у всiх iснуючих жанрах, яку не вичерпують виданi у 1980-х роках твори у 50-ти томах. Письменник неодноразово використовував образи украiнськоi мiтольогii, писав казки та готичнi оповiдання за мотивами народних вiрувань.




Терен у Нозi

Оповiдання з гуцульського життя


Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смертi.

Ще два тижнi тому вiн уостатне керманичував на Черемошi, вiдiгнав чотиритаблову дарабу[1 - Дараба – плiт зi зрубаних дерев.] до Кут i вiдси вернув пiшки додому. Нiчого йому не бракувало, а проте був блiдий, як труп. Увесь вечiр вiн мовчав i сидiв перед хатою он там високо на шпилi гори, покурюючи люльку на коротенькiм цибусi i нiмо вдивляючися в розкинене внизу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, i в супротилежну могутню гору, покриту темним лiсом. Та другого ранку вiн прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боцi, почав сильно кашляти та трястись у лихорадцi. Покликав своiх трьох синiв, сказав iм, що буде вмирати, i велiв iм скликати найстарших та найповажнiших сусiдiв, щоб мiг у iх присутностi виявити свою остатню волю. Сини приняли сю вiдомiсть досить спокiйно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тiльки iх жiнки та дiти пiдняли крик i лемент, але старий велiв iм мовчати та бути спокiйними.

– Будьте тихо! – мовив вiн напiвсуворо, а напiвласкаво. – Я вмру, хiба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вiчно? Рушайте i приладжуйте все, що треба для похорону!

Одна невiстка почала щось закидати про лiкаря. Старий розсердився не на жарт.

– Не плети дурниць! Шiстдесят лiт прожив я без лiкаря, то й при смертi обiйдуся без нього. І що може лiкар порадити на смерть? Чи лiкарi й самi не вмирають? Рушайте кожде до своеi роботи i не журiться мною!

Нiхто не спротивлявся. По обiдi посходилися сусiди, покликано й громадського писаря, який, за приказом старого Миколи, написав його «астамент»


. Йому зробилося трохи легше, вiн балакав з людьми i велiв своему наймолодшому синовi привезти на другий день панотця, бо хоче висповiдатися i запричащатися. Сусiди похвалили сей намiр i навiть не пробували сяк чи так захитати Миколову певнiсть, що йому швидко прийдеться вмирати.

На другий день йому погiршало, гарячка стала дужча, тяжкий кашель майже душив його; вiн зробився на виду чорний, як земля, похудiв страшенно, i коли приiхав верхи панотчик, щоб надiлити його остатньою релiгiйною потiхою, вiн справдi виглядав так, немов ось-ось сконае. Сини, похитуючи головами, знай, шептали, що «дедьо», певно, не переживе сеi ночi.

Але вночi йому полегшало. А другого дня вiн пiддужав настiльки, що пополуднi мiг устати i вийти трохи на свiже повiтря. Був чудово гарний, ясний i тихий вересневий день. Сонце грiло, але не пекло, повiтря на горах було чисте i запахуще, а дзвiнкий шум Черемоша з долини доходив як солодка мелодiя, як безконечний привiт життя. Старий гуцул усiв на старiй обрубанiй колодi i нiмо та спокiйно вдивлявся у величний краевид. Високi гiрськi шпилi, бачилось, моргали до нього; глибокi, тiнистi долини обслонювалися темними тайнами. Черемош унизу зi своiми могутнiми закрутами, шумливими шепотами i запiненими «гоцами» видавався мов непорушний, мов вилитий iз зеленкуватого скла. По його берегах снували тут i там немов червонi, бiлi та чорнi мурашки – то були люди. З плоских дощаних дахiв широко порозкиданих хат клубився бiлий димок. Але Микола глядiв на все те безучасно, немов не з сього свiту. Не почував уже туги, не тягло його в далечiнь; вiдколи був певний, що незабаром умре, все окруження зробилося йому чужиною.

Та чим бiльше сонце хилилося над захiдним обрiем, тим бiльше почав у його серцi ворушитися якийсь неспокiй. Напруживши всi своi сили, опираючися на розкiшне писаний топорець, вiн зiйшов на найвищий шпиль гори, що захищала його хату вiд заходових вiтрiв, сiв тут на каменi i полетiв очима в протилежнiм напрямi, нiж досi. І тут, доки зiр засягне, високi гiрськi шпилi, лiси, долини i звори. Та Миколин зiр слiдив, бачилось, з якоюсь дивною тривогою за бiгом сонця. Вiн придивлявся кождiй легенькiй хмарцi, що виринала вiдкись на заходi i, запалюючися золотом i пурпуром, звiльна плила за сонцем. Пiдзорливим оком мiряв кождий клуб диму, кождий туман пари, що пiдiймався з лiсiв i зворiв. А коли нарештi сонце затонуло в кроваво-червоних хмарах, мов розпалена куля у водi, вiн зiтхнув глибоко, затремтiв, мов вiд морозного подуву, з трудом пiдвiвся з мiсця i мовчки пiшов додому.

Вiд того дня минули вже два тижнi. Микола все був «при смертi», вважав сам себе чужинцем, вiдлученим, а все-таки не вмирав. Йому робилося раз лiпше, то знов гiрше; инодi цiлими днями лежав на постелi i майже не мiг рушитися, а потiм раптом переставав кашель i колотьба в боцi, вiн мiг устати, ходити i навiть зiходити на верх гори i вдивлятися в захiд сонця. Лиш його неспокiй збiльшався раз у раз. Не iв майже нiчого, лише десь-колись випивав склянку теплого молока. Його тiло вихудiло, його волосся за тих кiлька день побiлiло, як снiг, а в очах тлiли якiсь несамовитi огники. Спати не мiг анi вдень, анi вночi, а як инколи вночi сон його зломить, то зараз починае стогнати i хлипати i прокидаеться, весь облитий потом тривоги. Вiн не молився, не розмовляв нi з ким, не цiкавився нiчим i обертався помiж своiми дiтьми i внуками, як чужий. Дiти, що вперед горнулися до нього i радували його своiм щебетанням, тепер сторонили вiд нього i боязко шукали собi забави на весь день, якомога десь поза домом, щоб якнайрiдше стрiчатися з ним.

У недiлю вiн велiв скликати сусiдiв до себе.

– Любi сусiди, – мовив до них, коли всi посiдали перед його хатою на стiльчиках, колодах або й так просто, на муравi, а вiн сам напiвсидiв-напiвлежав на джерзi й подушцi, – порадьте менi що! Не можу вмерти. Так менi щось тяжко на серцi. Все менi здаеться, що на мнi тяжить якась велика провина i не пускае мою душу вiд тiла. Кiлько разiв дивлюся, як сонечко сiдае за горою, все менi видаеться, що там хтось золотими ключами замикае браму передо мною. Скажiть, може, я кому з вас догурив[3 - Догурити – зробити прикрiсть.] i сам про те забув, а вiн носить на мене гнiв у серцi?

Люди мовчки зирнули один по однiм, а потiм мовив один за всiх:

– Нi, Миколо! Нiхто з нас не носить гнiву в серцi на тебе. Всi ми грiшнi, а як не вибачимо один другому, то нам i Бог не вибачить.

– А проте, – сумно сказав Микола, – мусив хтось, свiдомо чи несвiдомо, заскаржити мене у Пана Бога. Адiть, мое волосся побiлiло, як снiг, за отсi двi недiлi. Мучуся дуже, а вмерти не можу. Щоночi хтось кличе мене геть, а проте щось, мов клiщами, держить мене на мiсцi. Отак як потемнiе, то все чую, як трембiта грае в полонинi, i рвуся за ii голосом – i не можу.

– Може, жаль тобi свiту, дiтей, гiр, Черемоша? – закинув старий Юра, Миколин ровесник i приятель.

– Нi, Юро, не жаль, – вiдповiв Микола. – Я жив досить. Моi дiти, Богу дякувати, забезпеченi. Гори i Черемош не потребують мене i не можуть дати менi нiчого.

– Що ж тебе так турбуе? Може, в тебе який старий грiх на душi, а ти затаiв його перед людьми, а вiн тепер проситься на сповiдi i не хоче пустити тебе, поки його не направиш?

– Не знаю, Юро, але менi здаеться майже, що воно щось так, хоча… Бачиш, я раз мав таку пригоду – давно тому, дуже давно!.. І вона тепер знов тривожить мене. А проте… так, я не говорив про неi нiкому з вас, але таки не таiв ii перед людьми. Я тричi сповiдався з неi, а проте не зазнав полегшення.

– Сповiджся з неi перед нами i перед святим праведним сонцем, – мовив Юра, – то, може, вiдступить вiд тебе тота тривога.

– Та то властиво нема що багато й оповiдати. Се було ще за моiх парубоцьких часiв – уже тому зо сорок лiт. Знаеш, Юро, я був тодi найгiрший забiяка в селi i найлiпший керманич на весь Черемош. У недiлю була велика бiйка в шинку; багато парубкiв – здаеться, що й ти, Юро, сарако, – пiшли додому з порозбиваними головами, а одному, мойому найтяжчому вороговi, Олексi Когутиковi, догодив я так, що за кiлька недiль його поховали. А я сам обiрвав лише кiлька зовсiм неважних гуль та задрапнень i в понедiлок, як би нiчого й небувале, пiшов на дарабу.

Я й стрик,[4 - Стрик – стрийко, брат батька.] глухий Петро, збили ще досвiта чотиритаблову дарабу в Жаб’i i, скоро надiйшла повiнь, рушили долiв Черемошем. Був гарний лiтнiй день; на всiх долинках покошено сiно. Запах свiжого сiна i достиглих малин, що звисали скрiзь iз стрiмких берегiв понад водою, так i обвiвав мене. На серцi було любо, свобiдно та радiсно, як рiдко.

Петро стояв при переднiй кермi, я вхопився за задню. Пiд полудне заплили ми до Ясенова i iмилися[5 - Їмитися – вхопитися, тут – причалити.] бiля шинку. Вода була сильна, а ми мали гнати дарабу лише до Вижницi, то й не потребували боятися, що нам перед приходом вода впаде.

На березi, як звичайно, була цiла купа дiтей. Вони купалися, кидали камiнням, гралися на березi i робили галас. Скоро ми з дарабою iмилися берега, зараз цiла юрба iх повскакувала на дарабу, бiгали по нiй, гойдалися на кльоцах[6 - Кльоци – колоди.] або скакали з них у воду i випливали на берег. Нам то була не першина, i ми, не кажучи iм нiчого, пiшли до шинку, випили по чарцi i зараз вернули. Не звертаючи уваги на хлопцiв, вiдп’яли ми дарабу вiд берега i зiпхнули на течiю. Скоро дараба пiшла в рух, хлопчища справдi зручно i з голосним вереском поскакали хто в неглибоку воду, хто на рiчне камiння i подалися до берега, а ми поставали на дарабi, кождий на своiм мiсцi, i взялися за керми, щоб навернути дарабу на головну течiю. Може, так минуту я працював кермою, коли втiм, пiдводячи очi, бачу, що на заднiм кiнцi дараби сидить хлопець. Так, як менi в тiй хвилi повидiлося, мiг мати 14 або 15 лiт i був одягнений бiдно, в бруднiй сорочцi зрiбного полотна та в чорнiм повстянiм капелюсi – звичайно, пастушок. Вiн сидiв тихо, трохи скулений, на кiнцi кльоца i якось так залюбки вдивлявся в хлюпання зеленкувато-сiроi каламутноi води поза дарабою, що, бачилось, не бачив нiчого иньшого довкола себе. Я стояв при кiнцi керми, може, п’ять крокiв оддалiк вiд нього, а що вiн сидiв обернений до мене плечима, то я не мiг бачити його лиця.

– А ти що тут робиш, мой? – вiдiзвався я до нього.

Вiн не вiдповiв нiчого, лише простягнув свою лiву руку i показав на супротилежний берiг. При тiм я завважив, що його простягнена i по локоть гола рука була незвичайно бiла, якоi я ще не видав нiколи у бiдного хлопця-пастуха.

– Хочеш на той бiк? – запитав я.

Вiн потакнув головою, не обертаючися i не кажучи анi слова.

– А де ж хочеш висiсти? – запитав я ще раз. – Адже бачиш, що той берег тут усюди стрiмкий, нема де ймитися.

Не обертаючися i не кажучи анi слова, хлопчище помахав своею снiжно бiлою рукою взад, униз рiкою, i здавалося, що анi на хвильку не бажав переривати собi оглядання шумливих та шипучих клубiв черемошевоi води. Менi се було байдуже: чей же, хлопчище знае добре сю воду. Ми плили власне попри громаду дуже неприемних кам’яних брил, що лiниво розляглися по самiй серединi рiки, мов череда здорових волiв у купелi; треба було дуже обережно просмикуватися мiж ними, то й у мене при кермi була гаряча робота. Крiзь клекiт хвиль крикнув я ще до хлопця:

– Як будемо близько того мiсця, де тобi треба на берег, то скажи нам заздалегiдь, щоб ми скрiтали дарабу з течii ближче до берега, на плитке мiсце. Чуеш, мой?

Хлопець знов кивнув головою i все сидiв скулений на однiм мiсцi.

Ми переплили небезпечне мiсце i стрiлою летiли поздовж ширшого i не дуже глибокого плеса. Я все ще держався за кiнець керми, але не робив нею i знехотя дивився на хлопцевi плечi. Нараз вiн схватився зi свого мiсця i почав якось поквапно пiдкочувати штани.

– Хочеш злiзати? – запитав я його.

Та вiн знов не вiдповiв менi нiчого, але пiдiйшов на сам край дараби, сiв на обрубок кльоца, спустив голi ноги до води, вчепився обома руками за кльоц, а потiм, опираючися обома лiктями о кльоц i весь похилений над ним, обернувся так, що ляг черевом на той кльоц i почав помаленьку зсуватися з нього у воду. Аж тут побачив я його лице – було менi зовсiм незнайоме. Менi повидiлося в тiй хвилi, що якийсь дивний, холодний i злорадiсний усмiх заграв по лицi хлопця. Але се тяглося лише хвилиночку. Поки я ще встиг щось подумати, крикнути, рушитися з мiсця, вiн без звука, моментально щез у каламутнiй водi. Мене обхопила смертельна тривога. Я скочив на край дараби. Я знав, що се дуже небезпечно – скакати з кiнця дараби у воду, а ще до того в тiм хоч не дуже глибокiм мiсцi, але на страшнiй бистринi, де й найдужчий гуцул не потрафить устояти на ногах. Я думав, що необачний хлопчище зараз винирне, почне плисти або бодай буде пару хвиль бовтатися, боротися з водою, i я зможу вирятувати його. Але нi, з хлопчища не видно було анi найменшого слiду. Хвилi весело пiдштрикували аж на кльоци, плескотiли помiж кльоцами нашоi дараби, i вона стрiлою i з шумом гнала наперед, а хлопець щез, як слина. Нiмий i непорушний, весь продроглий вiд холодноi тривоги, стояв я на краю дараби i впирав очi в каламутну воду – даремнiсiнько.

– Миколо! – крикнув нараз сердито вiд передньоi керми старий Петро. – Якого дiдька ти там робиш? Чи не бачиш, що вода заганяе дарабу поперек рiки? До керми, мой, а то оба пiдемо пiд сто чортiв!

Я скочив на свое мiсце, мов пробуджений iз глибокого сну, вхопився за керму i почав працювати щосили, але моi очi все ще блукали по широкiм плесi, по булькотячiй поверхнi рiки, чи не вiднайдуть хоч якого будь знаку того хлопця. Та нi, анi слiду!

Та певна свiдомiсть, що ось перед кiлькома хвилями перед моiми очима i ось тут безпосередньо бiля мене так нагло запропастилося молоде людське життя, шпигнула мене в саме серце так, як ще нiколи нiщо в життю. Я трясся всiм тiлом, як коли б був сам замордував найближчу, найдорожчу менi людину. З жахом обдивляв я берег, чи там дехто не бачив, як топився хлопець? Нi, на березi не було анi живоi душi; на дорозi, що бiгла з другого боку понад саму рiку, не було також анi живого духа; село вже щезло за закрутом рiки, тiлько з невидноi дзвiницi забамкали нараз дзвони, мов знали, що хтось у селi пожив смертi. Потiм я почав боязно оглядати старого Петра, що стояв бiля своеi керми на першiй таблi з широко розкряченими ногами i також раз у раз вдивлявся в клекiт каламутноi води. Може, вiн бачив дещо? Та нi, Петро мовчав; вiн був приглухий i, не бачивши хлопця на очi, певно, не чув i моiх слiв, звернених до нього.

Помалу, коли ми вiдплили вже геть вiд того нещасного мiсця, минули Устерiки i дiсталися на бiльшу, безпечнiшу воду, я заспокоiвся. Я попросту силував себе не думати бiльше про хлопчища; я вмовляв сам у себе, що я ж тут нiчогiсiнько не винен: я ж не мiг знати з Духа Святого, що дурний хлопчище так собi, нi з того нi з сього та й раптом шубовсне у воду i затоне, як кусень олова, я ж працював власне при кермi i таке иньше. Се й заспокоiло мене – бодай так здавалося менi тодi.

Ми вчасно пригнали дарабу до Вижницi, вифасували[7 - Вифасувати – отримати.] заробленi грошi, повечеряли, вiдпочили трохи та накупили, чого було треба, додому i ще перед пiвнiччю рушили назад у гори, щоб другого дня перед полуднем бути вже дома i йти до косовицi. Йдучи бiльшою купою, ми гуторили, жартували, оповiдали всякi смiшнi придабашки, i я був особливо у веселiм настроi. Розумiеться, про втопленого хлопчища я не згадував анi словом.

Так воно тяглося, поки ми не дiйшли до Ясенова. Та коли ми почали наближатися до нещасного мiсця, де наша дорога бiгла понад сам Черемош, а здоровi скелi лежали, мов бики, посеред клекотячоi бистрини, i де вчора затонув хлопець, то менi знов зробилося так важко на душi, як було вчора. Холодний пiт покрив усе мое тiло, морозна пропасниця била i телепала мене, я дзвонив зубами i не мав вiдваги нiкому прохожому глянути просто в очi. До знайомого шинку не був би я вступив нi за якi грошi: так менi здавалося, що, нехай я лише покажуся там, мене зараз вхоплять i повiсять. Я послав старого Петра до шинку i велiв йому купити цiлу кварту горiвки – треба було для косарiв, «а я сам, – кажу йому, – не пiду туди i зажду на тебе тут». Але скоро я побачив себе одиноким, обхопила мене така шалена тривога, що я, мов одурiлий, натис крисаню на очi i, похиливши лице вниз, як злочинець, погнав навперед себе i не спочив швидше, аж менi в грудях не стало духу i село було вже геть за мною. Аж тут я сiв при дорозi i заждав на старого Петра.

Я мусив ждати досить довго. Менi страшенно хотiлося випити горiвки, багато горiвки нараз, щоб нею, мов повiнню, залити отой ганебний переполох. Ожиданка ще побiльшала мою жадобу. Ось надiйшов штильгукаючи старий Петро, буркочучи зовсiм не дружелюбнi прокляття на таких «молокососiв, що скажуть слово i зараз перемiнять» i «летять кудись навпроцапи, як остатнi дурнi». При сих словах вiн подав менi фляшку з горiвкою. Та коли я вiдiткав ii i притулив до рота вузеньку шийку, наскочило на мене раптом таке обридження перед сим плином, що я мало що не кинув фляшку геть вiд себе i, здригаючись, подав ii назад Петровi.

– На, пий, – сказав я, ледве видушуючи з себе слова, – я сим разом не можу.

Старому не треба було того казати два рази. Вiн знов пробурчав якусь добродушну лайку на нездар, що цураються дару Божого, забулькотiв iз фляшки просто в горло порядну порцiю, заткав потiм фляшку корком i притовк його долонею i тодi устромив фляшку в свою шкiряну торбу. А я вiд того часу не мiг i лиця свого навернути на горiвку i, хоч не присягав на неi, а проте й досi не мiг випити ii анi краплини. Вiдвергло на смерть, на смiх усьому свiту!

Троха заспокоiвшися, зайшов я додому i постановив собi закинути зовсiм керманицьке ремесло i нiколи анi ногою не поступити на Черемош. Та коли я другого дня почув бiля шинку, що в середу пiде найближча повiнь, то щось iз непереможною силою вигнало мене досвiта з хати. Я пiшов до Жаб’я на склад дерева, збив дарабу i погнав ii знов з дядьком Петром до Вижницi. І знов у Ясеновi обгорнула мене та сама дика тривога, яка проймае хiба найтяжчого злочинця, i перевернула все мое нутро. Мов шалений, я бiгав очима по водi, шукаючи хоч якого слiду втопленого хлопця, хоч розум мусив говорити менi, що рвуча вода мусила вже або викинути втопленика десь на берег, або занести Бог зна як далеко та встромити в яку щiлину на днi. Та нi, моя розбурхана уява все показувала менi, що ану ж я ще десь тут близько знайду того хлопця, що ану ж серед рiки виставиться з води його снiжно бiла рука!..

І бачите, сусiди, се був увесь мiй грiх i вся моя мука. Все щось тягло мене з неперепертою силою на Черемош, i все, перепливаючи те прокляте мiсце понижче Ясенова, я мусив зазнавати того самого переполоху та тоi самоi муки, що й першого разу. Говорять, нiбито е такi люди, що iдять аршинник i при тiм жиють довгi лiта. І менi все здавалося, що я один iз таких отрутоiдiв, що не можуть жити без вiчноi передсмертноi тривоги.

А проте я не бажав нiчого гарячiше, як увiльнитися вiд неi. Коли минуло кiлька недiль по випадку, вiдважився я нарештi заговорити дещо про нього i почав обережно розпитувати в Ясеновi, чи не пропав де в кого хлопець у такiм вiцi, такий i такий на подобу? Нi, нiхто не знав i не видав такого хлопця. Я розпитував дещо виразнiше, чи того й того дня такий хлопець не втонув у Черемошi? Нi, нiхто нiчогiсiнько не знав про такий припадок. Чи не викинула вода такого трупа? Нi, нiхто не знав про се анi словечка.

Всi тi звiстки, замiсть заспокоiти мене, тим живiше товклися в моiй тямцi, немов нерозв’язана жасна загадка. Я помалу розпитував у керманичiв, у рибакiв, у гуцулiв з Красноiлi та з Устерiк – нi, нiде не було анi слiду втопленого хлопчища, нiде не було чоловiка, який би його знав, бачив або жалував за ним. Мiй перший страх перемiнився звiльна на глубокий смуток, на безмежне спiвчуття з тим бiдним хлопчищем, якого нiхто не знав i якого стратою нiхто не журився. У моiй душi все пекло якесь невимовне горе при переiздi через те мiсце, i я нарештi надумав удатися на покуту, йти пiшки до Сучави, там висповiдатися свого грiха i таким способом заспокоiти свою душу.

На лихо собi, я й сим разом не мав щастя. Пiп, перед яким я на сповiдi признався до свого грiха, дуже квапився i, очевидно, не мав анi часу, анi охоти випитати мене докладнiше. Коли я коротко розповiв йому свою пригоду, вiн буркнув сердито:

– Іди, дурний гуцуле! Ти ж на тiм не маеш нiякого грiха. Говори менi достотнi грiхи, а не задержуй мене такими дурницями!

Але се запевнення попа, що я в тiм не маю нiякого грiха, не заспокоiло мене. Я почав собi розмiрковувати, що, видно, вже то так Пан Бiг дав, що я натрафив на такого попа; видно, сам Пан Бiг угнiвався на мене i не навернув мене, сараку, на доброго сповiдальника!

Отакi гадки не покидали мене i помалу дiйшли до того, що я не мiг анi спати вночi, анi не мав спокою вдень i суятився, як сновида. Я постановив собi по кiлькох мiсяцях пiти ще раз до Сучави i там ще раз висповiдатися свого грiха. Сим разом натрафив я на старого, добродушного черця, що дуже терпливо вислухав мое оповiдання i, коли я скiнчив, сказав менi:

– Синоньку, в сьому випадку ти справдi дещо троха завинив, хоч i не так багато, як собi надумуеш. Молися Богу, а вже вiн даруе тобi твiй грiх i вiддасть тобi супокiй.

Я молився Богу, ах, як горячо! І справдi, сим разом здавалося, що помогло. Щоправда, згадки про втопленика я не мiг позбутися нiколи, а кiлько разiв перепливав коло Ясенова, то вся пригода ставала менi живо перед очима, i я не мiг перемогти себе, щоб не вдивитися пильно у воду, немов шукаючи якогось слiду по загубленiм. Але жасно вже менi не робилося, смуток минувся, i лише вiд часу до часу щось стискало мое серце, мов коваль клiщами. Я оженився, мав дiти, працював багато, i щораз тихiше та тихiше вiдкликалася в моiх споминах згадка про втопленого хлопчища коло Ясенова.

Та раз вийшло таке, що я за щось посварився з моею жiнкою, в менi заграла кров, i я добре-таки побив ii. Се була крепка жiнка i остра на язик, почала шарпатися зо мною i лаяти, що слина на язик принесе. Я розсердився i як лусну ii топiрцем у голову, аж вона без тями покотилася на землю. І тут мене щось кольнуло у серце, я кинув геть топорець, обiлляв безтямну водою, спинив кров, що чурiла з ii рани. Ну, рана не була страшна, жiнка незабаром прийшла до себе, i бiйка не пошкодила iй нiчого. Адже знаете, гуцулка, сарачi, привикла до бiйки, а не одна то ще й хвалиться перед своiми сусiдками: «Якби мя чоловiк не любив, то би мя не бив». І небiжка Марiчка нiколи не догурила менi за сю бiйку – та й се була одинока наша бiйка за тих двадцять лiт, що ми прожили вкупi. Але тоi самоi ночi, якоi зчинилася у нас та бiйка, ясенiвський хлопчище показався менi у снi. Приснилося менi, що пливу дарабою Черемошем, пiдi мною реве i клекоче каламутна повiнь, я щосили працюю коло керми i раптом бачу хлопчища, як вiн звiшуе голi ноги з дараби у воду, як обома руками спираеться на кльоца, обертаеться i показуе менi свое невимовно сумовите лице та всмiхаеться до мене не то сумно, не то якось злорадiсно, а потiм тихенько сховзуеться у воду i щезае в нiй безслiдно. Я пережив у снi всi тi страшнi почуття, що перед тим так довго мучили мене, i пробудився весь облитий потом, сiчучи зубами. Я почав молитися до Бога, але та молитва не йшла менi з серця i не заспокоiла мене. Я хотiв заснути i заразом тривожився, щоб iще раз не бачити такого сну. Всю нiч я прокачався безсонний на постелi i кiлька день по тiм був такий сумний, збитий та стомлений, як iз хреста знятий.

Вiд того часу почав той хлопчище все колись-не-колись набиватися менi на сон. То привиджувався менi, як сидить на краю дараби, скулений i задивлений у каламутну повiнь, а иньшим разом – як своею снiжно бiлою рукою показуе кудись у невiдому далечiнь або як з якимось невимовним виразом усмiхаеться до мене. І завсiди по такiм снi я кiлька день ходив, мов утовчений у ступi, нудився i бридився всiм довкола, лише Черемош тяг мене до себе i на дарабi вертала до мене сила й охота до життя. Те одно тiлько вiдчував я, i воно що раз бiльше виростало як певнiсть у моiй душi, що грiху за смерть того хлопця таки ще я не позбувся, що його загублена душа таки ще не заспокоiлася i для того набиваеться менi на сон. З тою думкою я носився бiльше як двадцять лiт i не мiг позбутися ii. А коли вмерла моя жiнка i зараз тоi ж ночi втопленик знов показався менi у снi i всмiхнувся до мене ще жаснiше, нiж уперед, то я постановив собi зараз по похоронi пiти до Сучави i там ще раз висповiдатися. Знов я застав старого, добродушного черця в сповiдальницi. Вiн вислухав мое оповiдання терпливо, подумав довго i промовив:

– Синочку, даю тобi розгрiшення, хоч, iй-богу, й сам не знаю за що. Не завдаю тобi нiякоi покути, бо ти сам наложив на себе тяжчу покуту, нiж я мiг би наложити. Іди со миром!

Та ба, в тiм власне була штука! Я пiшов, але миру таки не мiг знайти. Рiдше, нiж уперед, але все-таки вiд часу до часу показувався менi у снi той хлопець коло Ясенова. Нiколи я не чув вiд нього анi слова, нiколи не бачив приязного виразу на його лицi. І се завжди наводило мене на думку, що мiй грiх iще не спокутуваний, що душа втопленика ще не заспокоiлася i показуеться менi у снi лише тому, аби пошукувати на мнi якоiсь провини.

А коли перед двома тижнями я плив дарабою до Вижницi i минав Ясенiв, то побачив знак. На тiм самiм мiсцi, де колись, сорок лiт тому, хлопчище з моеi дараби зсунувся у воду, побачив я нараз, як iз брудно жовтоi повенi висунулася снiжно бiла дитяча рука. Морозом ударило на мене, я витрiщив очi, i ади, рука знов виринае з води, мов блискавка з хмари, i нiби судорожно хапае за щось – достоту так, як той, що топиться у водi. Раз, другий, третiй вихапувалася отак i знов щезала у водi. Ще раз виринула i вхопилася за кiнець моеi керми. Я почув виразно, як шарпнула дуже цупко, але в найближчiй хвилi сховзнулася помалу зi слизькоi дошки i щезла у водi. Я стояв, мов окаменiлий. Шарпнення вiдчував я ще в самiм днi моеi душi, але бiльше нiчого, анi жаху, анi суму. Я безтямно повертав кермою i нi про що не мiг думати. Аж як ми прибули на Вижницю i я зiйшов з дараби на суху землю, почув я в собi ту певнiсть, що се була моя остатня плавба на Черемошi, що хлопець кличе мене до себе.

І тепер вiн показуеться менi щоночi в снi, i все усмiхаеться до мене жасним усмiхом, i не говорить анi слова, i махае снiжно бiлою рукою вниз за водою. І тому не можу вмерти, бо його душа ще не заспокоiлася i тому не допускае й мою душу до спокою.

Микола замовк i важко зiтхнув. І сусiди мовчали; нiхто не знав, що йому порадити. Нараз заяснiло якесь свiтло на Юровiм лицi.

– Слухай, Миколо, – сказав вiн, – а що, як се не був нiякий достеменний хлопець?

– А то нiби по-якому?

– Нiбито, як се була лише якась мара, привид?

– Що ти кажеш? У яснiсiнький день? Перед лицем праведного сонця?

– Та я не кажу, що се був лихий дух, Господи заступи!

– Нi, Миколо!

– Ну, але чого ж би його згадка так довго мучила мене?

– Га, Миколо, то чоловiк нiколи не може знати, що пригоже для його душi. Та й загалом, добро i зло… Не можемо знати, коли щось робимо, чи на добро то нам, чи на зло. То ми лише свою волю знаемо: хочу зробити добре або хочу зле. Се так, се нам каже сумлiння. Але що довкола нас, Миколо, про се нiколи не можемо бути певнi. Не одно видаеться нам лихом, а воно може бути для нас великим добром. Або й навпаки…

– Се правда, Юро! Але все-таки я не розумiю, що то за мара могла бути, коли се не був правдивий хлопчище з тiла i кости.

– Слухай, Миколо, я оповiм тобi маленьку iсторiю, що притрафилася менi самому, як я ще був зовсiм малий. Може, я мав тодi вiсiм, може, десять лiт. Одного дня – а був гарячий, парний, лiтнiй день – захотiлося менi i ще кiльком сусiдським хлопцям, що жили отам у версi, скупатися в Черемошi. З нашого верха до Черемоша не близенько, але нам, дiтям, було се байдуже. Ноги на плечi та й гай у долину! Збiгли ми з кичери, збiгли з другоi, ось уже й рiка недалеко. Ще лише через вориння перескочити, потiм невеличкий лазок, потiм ще вориння, потiм рiв, потiм пiвперек дороги, ще через одно вориння, зiскочити зi стрiмкого бережка на рiнь, i тут тобi й чистий, шумний Черемош. Моi товаришi бiгли наперед, поперескакували, як кози, через одно й друге вориння i смiялися з мене, що я лишився ззаду. Знаете, як то дiти:

– Гаду, гаду! Дiдько ззаду!

А я бiжу та й кричу за ними:

– Веред, веред, дiдько вперед!

І так менi якось гiрко, завидно зробилося, що я зiбрав усю свою силу, розiгнався i скочив собi через ворину. Але якось попав не на добре мiсце, бо за вориною хтось кинув суху тернову гiллячку, i я саме на неi наскочив босою ногою, i здоровенна терняка вбилася менi в п’яту, мов кавалок гонталя.[8 - Кавалок гонталя – дерев’яна скалка.]

– Ой-ой-ой! – скрикнув я зненацька вiд болю.

– Га-га-га!.. – зареготалися моi товаришi i побiгли далi, кричачи-пустуючи: – А ми борше! А ми борше!

Я закусив зуби, а тут мене немов пече щось, аби зрiвнятися з ними; шарпнувся бiгти iм наздогiн, але не мiг зробити анi двох крокiв, бо почув вiд терна такий бiль у нозi, що аж мене за серце стисло, мов клiщами. Я мусив зараз присiсти на стежцi i оглянути скалiчену ногу. Терен забився глибоко в п’яту; шпичка, вiдломавшися вiд сухоi гiлки, вломалася при самiй шкiрi, так що нiгтями не було за що вхопити, щоб витягти терна. Я мусив насамперед намазати п’яту слиною, розм’ягчити ii i обмити, а тодi витягнув шпильку, яку на такi пригоди носив завсiди при собi застромлену в пазусi сорочки, мусив нею добре роздовбати те мiсце в п’ятi, де всадився терен, мусив розпорпати шкiру, поки терен не почав рухатися i я, холитаючи ним, не видобув його настiлько догори, що мiг захопити його тупий конець нiгтями i витягти його з п’яти. Ну, для мене се не була нiяка дивниця, але все-таки се потягло кiлька минут. Тим часом моi товаришi добiгли вже до рiки, поскидали з себе шмаття i з радiсним криком та вереском поскакали в чисту, неглибоку воду. Я ще сидiв на стежцi i довбав свою п’яту та з завистю чув iх радiснi голоси, чув, як вони у водi хлюскалися та били ногами або з вiвканням оббризькували себе долонями. Та ледви я встав i пустився бiгти до них, почув я нараз iздалеку якiсь тривожнi окрики. Хтось на дорозi, але досить далеко вiд купальникiв, кричав щосили:

– Дiти, геть iз води! Дiти, геть iз води! Повiнь надходить!

Але дiти в купелi так були занятi своiм плюсканням та вiвканням, що й не почули того крику. Я лечу, як тiлько можу пробитою ногою, запинаюся на перелазi i в поспiху беркиць догори ногами в рiвчак, зриваюся увесь захляпаний i перескакую через рiв, вибiгаю на дорогу, i моiм очам являеться страшенний вид. На пiвхлопа заввишки котиться буро-жовтий вал у рiцi, займаючи всю рiнь вiд берега до берега, i валить швидко, як буря, долiв Черемошем з громовим гуркотом. Десь там у полонинi нагло прорвалася хмара, в тiснiм видолинку збовдурилася вода, несучи з собою кльоци, свiжо з корiнням вирванi смереки та рiчне камiння, з гуркотом i клекотом гнала вдолину. Вже була ось-ось близько, а моi товаришi все ще не спостерегли, що надходить небезпека. Я кричу щосили, i аж тепер вони спостерегли, позривалися у водi i, мов одубiлi, поставали, придивляючися страшному водяному валовi. Та се тривало лише хвилину; в найближчiй хвилинi вал наскочив на них, проглинув iх, як пару галушок, i покотився з ними далi в безвiсти.

– Се правда, Юро, – промовив Микола, – i мойого стрика хлопець, – знаеш, старого Гедеменюка одинак – також тодi пропав. Пам’ятаю се добре, але…

– А погадай про той терен, Миколо! – перервав йому Юра. – Як вiн мене заболiв i запiк у самiм серцi! А проте, коли я пiзнiше роздумував над ним, то властиво вiн урятував мене вiд смертi. Якби я був разом з моiми товаришами добiг до Черемоша, то був би, певно, й пропав разом з ними. Так само менi видаеться твоя iсторiя i твiй грiх. Молодим парубком ти був п’яниця, забiяка i марнотратник. Зневажити, поганьбити або й побити безневинного чоловiка, знасилувати дiвчину – се для тебе було так легко, як випити чарку горiвки. Най тобi Бог вiдпустить грiхи твоеi молодости, але не одному ти тодi допiк до живих печiнок… І менi… Тямиш, як то не раз бувало?… Бог менi свiдок, я давно простив тобi, бо пiзнiше ти зробився таки добрим i порядним чоловiком. Але тодi, Миколо, хто бачив твоi пиятики та бiятики, той поневолi мусив подумати собi: «Коли сей парубок так пiде далi, то кепський буде його конець; скiнчить або вiд чийогось топiрця, або на шибеницi». І не було кому дати тобi стрим, Миколо, бо твiй неньо вже не жив, а неня була стара та податлива, а може, й не знала, що ти виробляеш поза домом.

– Ну, не знала! – буркнув пiд носом Микола. – Де би не знала! Цiлi ночi плакала, на колiна передо мною падала, по руках мене цiлувала, щоб я отямився. Та куди менi було до розуму промовити! Ой Боженьку, Боженьку! Так-так, я був нiби глухий i слiпий, як кiнь, що зiрвався з припону. Ну-ну, Юро, говори далi!

– Ну, бачиш, сам тепер видиш, що не брешу, – мовив далi розважливо Юра. – А нараз ти зробився зовсiм иньшим чоловiком, перестав пити, перестав заходити до шинкiв, водитися з п’яницями та опришками, перестав навiть смiятися голосно, – тямиш, як то ти тодi любив смiятися, аж на столi чарки дзвенiли, а найсмiлiшi ватаги блiдли? А потiм ти оженився i запрягся до працi… Анi пiзнати було першого Миколи. А ми Богу дякували та все гадали, що то твоя жiнка так напутила тебе, бо инакше й не вмiли собi пояснити того. Аж тепер бачу, Миколо, що то ми всi помилялися.

Микола слухав бесiди старого Юри з напруженою увагою. Десь-колись заблискувала в його очах радiсна iскорка, немов якiсь давно порванi нитки в його душi розмотуються, порядкуються наново.

– Бачиш, Миколо, – говорив далi старий Юра по короткiй мовчанцi. – Отее, як ти оповiдав нам свiй грiх, раптово набiгла менi на тямку отся дитяча пригода з терном у нозi. Адже й ти так само безтямно летiв на свою загибель. А Бог не хотiв тобi дати загинути. Знаеш, як то ще нашi дiди та батьки говорили: «Коли Бог хоче чоловiка поправити, то не мусить з неба злiзати та прутом бити». Вiн мае в руках тисячi способiв i все цвiгне чоловiка в таке мiсце, де в нього найбiльше боляче. То вiн i тобi вбив такий терен у сумлiння, що ти мусив почувати його шпигання весь свiй вiк. Скоро лиш одною ногою полiвиш, щоб зiйти на пагубну дорогу, ого, вже тебе той терен зашпигае, i ослабить, i заглушить твою лиху силу. Розумiеш тепер, що значить сей грiх, Миколо? Се не був грiх, се була ласка Божа, що являлася тобi як болюче тернове шпигання. Се не був нiякий хлопчище, що втопився там коло Ясенова i якого нiхто не бачив, нiхто не знав. Твое власне сумлiння вичарувало тобi ту примару, щоб дати тобi спасенного штурканця. І добрий був штурканець, Миколо, зробив свое гаразд. Ти повинен дякувати Богу за той штурканець. Се ти не бачив, як там, на Черемошi, втопився якийсь бiдний, невiдомий хлопчище, – се ти бачив таку осторогу для своеi душi. Дякуй Богу, Миколо, що зi своеi ласки послав тобi сей знак; що розкрив тобi очi, аби ти бачив його i приняв у свою душу. Кождий з нас не раз у життю бачить такi знаки Божоi остороги, але не кождий видить iх, не кождий вiдчувае в них палець Божий, i тому так багато людей залiтае в пропасть. Недаром говориться про таких у Євангелii: «мають очi i не видять, мають вуха i не чують». А ти можеш уважатися щасливим, що ти провидiв i прочув у саму пору.

Смерклося. Сини занесли Миколу до хати. Вiн не говорив бiльше нiчого, i здавалося, що весь потонув у глибокiй задумi. Швидко заснув, а коли другого ранку сини заглянули до нього, вiн був уже небiжчик. Його лице роз’яснилося i виглядало, як образ спокою i задоволення. Видно, й душа його перед смертю знайшла здавна пожаданий мир.




Іван Липа






24.02.1865 р., Керч – 13.11.1923 р., Винники бiля Львова.

Украiнський громадський i полiтичний дiяч, за фахом лiкар. Спiвзасновник таемного товариства «Братство тарасiвцiв». Украiнський комiсар Одеси (1917), член ЦК Украiнськоi партii соцiалiстiв-самостiйникiв, мiнiстр вiросповiдань УНР (1919).

На початку 1922 р. переiхав до Львова, оселився у Винниках.

Автор вiршiв та збiрок оповiдань «Тринадцять притч», «Оповiдi про смерть, вiйну i любов» (1935) i казок «Тихе слово» (1929).

Оповiдання друкувалося в календарi-альманасi «Днiпро» на 1925 рiк».




Мiй ведмедик


Ви, панове, кажете, що для вас усе зрозумiле: i небо, i земля, i люде… Усе матерiяльне, усе iснуе по законах природи.

Можливо, що для вас i нема нiчого таемного, нерозгаданого… Ну, а для мене усе загорнене в тайну. І в першу чергу сама людина. Вона есть i довго ще буде загадкою.

Колись наука визнавала тiльки п’ять органiв чуття, а от я назову й шостий – iнтуiцiя. Правда, це передчуття не всiм дане, але розвинене воно в багатьох чулих осiб. Так само, мабуть, вам вiдомо, що iндiйськi маги можуть по своiй волi керувати серцевою роботою, нервовим укладом, можуть, наприклад, збiльшити або зменшити приплив крови до якого-будь органу або мiсця. От маете вже й сьоме чуття – якусь регуляцiю… Пройдуть ще тисячолiття i з сировоi маси сучасноi людини утвориться iстота, що буде як Бог могутня й вiчна.

Пророки, генii, ясновидцi, навiть медiуми, усе ж це й досi тайна для нас… Признатися, я теж ношу в своiй натурi тайну, про яку досi мовчав. Вона виявилася ще в дитинствi, як менi було лiт шiсть.

Сталося так: одного разу прокидаюся серед ночi i почуваю, що бiля мене в лiжку лежить хтось… Мацаю в темнотi руками – хтось волохатий… Страх опанував мене… З переляку кричу:

– Мамо! Засвiтiть огонь!

Воно лежить спокiйно, не ворушиться, таке тепле…

– Мамо! Свiтiть огонь!.. За мною хтось лежить…

Лiжко матери стояло недалеко вiд мого. Вона прокидаеться, дае свiтло. Разом iз свiтлом той хтось зникае, мов i не було його. Мати встае до мене, хрестить, заспокоюе. Я засинаю й сплю спокiйно до ранку.

Удень уже забув за бiганиною, а вночi – те ж саме. Так щоночi.

Згодом я так звик до свого нiчного гостя, що вже не боявся. Прокидаюся серед тьми – вiн уже зо мною. Мацаю – увесь в шерстi, волохатий, волос такий м’який, як шовковий. Лежить спокiйно, мовчить, нiчого менi не робить, а так нiби обiймае мене, неначе охоплюе все мое тiло…

Гладжу його по пухкiй шерстi, намацую нiби руки, ноги… Менi в пiтьмi здаеться, що це ведмедик… Так лежимо вдвох у лiжку. Менi приемно гладити його по м’якiй шерстi, а коли цiкавiсть проходить i хочеться вже спати, тодi тихенько озиваюся до матерi.

Ведмедик лежить i слухае нашi розмови в пiтьмi i тiльки тодi зникае безслiдно, коли з’явиться свiтло.

Так тяглося, мабуть, з пiв року, а потiм ведмедик одразу зник. Минуло потому бiльше двадцяти лiт. Я зовсiм забув про свого нiчного гостя, а як, коли й згадував, так просто, як дитячий сон або оману. Гадав, що в дитячiй уявi, можливо, свое ковдерко брав за волохатого ведмедика.

Скiнчивши вiйськову академiю, поiхав я на лiто вiдпочити на село. Якось iз своiм товаришем-сусiдою йшов до нього на хутiр. Небо затягнуло хмарами. Збиралося на дощ. До хутора було вже недалеко. Ми поспiшали. Раптом схопилася страшна буря. Курява заховала вiд нас цiлий свiт. Далi почав дути такий супротивний вiтер, що вiдкидав нас назад i ми, зiгнувшись, ледве посувалися вперед, ледве здолали розсiкати повiтря, напираючи на нього грудьми, як на воду в рiчцi.

Налетiла така громовиця, що блискавки падали раз-у-раз i то, здавалося, пiд самими ногами. Посипали великi рiдкi краплi, важкi, як кулi. Вiтер ущухав. Так з гони вiд нас стояв вiтряк. Ми побiгли до нього, щоб сховатися вiд зливи, що вже шумiла навкруги, як лiс у бурю.

Ми бiгли, а дощ лив, як з решета. Я бiжу й мiркую: при такiй громовицi бiгти небезпечно, бо коли людина бiжить, то розряджае за собою повiтря i тодi може вбити блискавка.

Так думаю, проте бiжу за своiм товаришем… i от раптом став, як укопаний: дорогу менi перепинив волохатий ведмедик… Вiн почав танцювати передо мною на заднiх лапах, заступаючи менi дорогу й дивлячись весь час менi в очi.

Я стояв перед ним i вже не почував зливи, а тiльки дивився на ведмедика… Невеликий, такий як хлопець лiт на вiсiм, товстенький, рудоi мастi… Танцюе без перерви передо мною – вправо i влiво, весело дивиться менi в очi, нiби смiеться… Раптом зникае.

Коли я опам’ятався i весь мокрий рушив до млина, де вже стояв мiй товариш, зненацька вдарив такий страшний грiм разом iз блискавкою, що аж приглушило мене. І в той же момент я бачу, як вiтряковi крила розсипаються на дрiбнi трiсочки, а товариш мiй падае на землю…

Коли я пiдiйшов до нього, вiн був мертвий…

Мене, як бачите, спасла мара – ведмедик, що перепинив дорогу.

З того часу я бачив свого ведмедика вже кiлька разiв. Я помiтив, що в небезпечнi хвилини, коли менi загрожувала смерть – а це бувало не раз, – раптом передо мною з’являеться невеличкий, рудий ведмедик, усе той самий, весело дивиться менi в очi, нiби смiеться i танцюе передо мною на заднiх лапах, поступаючи пiвколом вправо й влiво…

Це стало для мене ознакою, що небезпека щасливо минеться. І я в те вiрив.

Передостаннiй раз ведмедик з’явився менi в судi.

Ви знаете, панове, що в роцi 1905, коли починалася перша революцiя, я вивiв iз касарнi свiй полк i пустив його походним маршем через усе мiсто з червоними й жовто-блакитними прапорами, манiфестуючи прихильнiсть вiйська до перевороту.

Хоч новий лад нiбито й настав, хоч i був скликаний в Росii парлямент, проте недобитки самодержав’я розпочали цiлий ряд судових процесiв. Ви пам’ятаете тi часи, коли цiла Росiя була пiд судом, коли судили всiх учасникiв визвольного руху, навiть цiлi установи й органiзацii, як от земства, лiкарськi й учительськi спiлки, залiзничникiв, поштовикiв, словом, найкращий цвiт громадянства. Судили й наш полк.

На мене, як на полкового командира, упала найбiльша вiдповiдальнiсть за виступ полку в часи революцii. Факти були проти мене, й доказiв шукати не доводилося.

У мене ледве-ледве жеврiла надiя i то тiльки через те, що солдати-свiдки показували на судi, що я особисто не брав участи в цiй демонстрацii. Вони мене любили i, як пiсля я довiдався, змовилися мене порятувати.

Такi судовi розправи кiнчалися розстрiлами. І от, коли процес пiдходив до кiнця, голова суду дав менi останне слово. Я пiдвiвся з лави пiдсудних, щоб говорити, й остовпiв… Стояв мовчки, як статуя. В судовiй салi могильна тиша. Усi ждуть мого слова, а я нiмий…

Що ж сталося? А от що: на столi, за яким сидiли суддi, з’явився ведмедик i затанцював… Танцюе на заднiх лапах – вправо i влiво – весело дивиться менi в очi, нiби посмiхаеться…

Одриваю з трудом погляд од нього, перевожу на публику, – усi дивляться на мене, як на чудо, очевидячки нiхто ведмедика не бачить… А я за ведмедиком i суддiв не бачу.

Нарештi ведмедик зник.

Я вже знав, що буду оправданий.

Весело, з усмiшкою на устах, однак упевнено й коротко сказав лиш те, що змолоду готував себе до вiйськовоi служби, що, як полковник, свiдомо ставився й ставлюся до своiх обов’язкiв, що маю своi пересвiдчення й нiколи iх не зраджував… Розумiю, що армiя опора для держави, для ii ладу, що вона мусить пiддержувати сучасний парляментарний устрiй… Як член цiеi великоi армii я готовий вислухати спокiйно справедливий вирок суддiв.

Суд скiнчив тим, що двох офiцерiв iз мого полку засудив до розстрiлу, иншим випала менша кара. І тiльки я один був зовсiм оправданий.

З того часу я не бачив свого ведмедика аж дотепер. Потроху почав забувати про нього. Гадав, що ця мара не повториться вже. І от, пiд свiжим вражiнням знову все пригадав i розповiдаю вам, панове. А було це рiвно тиждень тому.

Щоб вам було ясно, повернуся трохи назад. Пiсля довгоi й тяжкоi боротьби украiнцiв з москвинами, коли нашу й галицьку армiю перемогли не так вороги видимi, як невидимi – бактерii, почалася партизанщина. Скрiзь по Украiнi вибухали повстання. Щоб одтягти увагу москвинiв од Украiни, я задумав похiд на саму Москву. Пiд цим гаслом почав збирати охочих. Населення дуже спочувало цим заходам, бо кожному хотiлося повернути свое добро, що його пограбували й вивезли на Московщину комунiсти.

Швидко набрав я полк поверх тисячi багнетiв. Гадав, що по дорозi в походi до нас прилучатимуться новi й новi сили. Поки я муштрував свое вiйсько, поки набирав старшин, москвини наблизилися всiм своiм фронтом. Треба було битися або ж непомiтно обiйти iх фронт, я знав, що за фронтом дорога вiльна аж до самоi Москви. Ми рушили в обхiд. Пiсля триденного походу, коли фронт москвинiв зостався далеко позад нас, ми несподiвано натрапили на невiдомi нам ворожi сили.

Моя розвiдка донесла, що iх небагато. Я рiшив дати перший бiй.

Ранком почалося. Уже в бою виявилося, що сили московськi були великi. Нас оточили. Я був ранений кулею в руку, довго держався, не вважаючи на це, нарештi почув сильну втому. Далi пожовкло менi в очах, закрутилася голова, земля захиталася пiд моiми ногами, i я нiчого вже не пам’ятав. Опинився в полонi.

Спершу оглянув свою рану. Далi помiтив, що я геть чисто пограбований. Тим, однак, не журився, бо ждав гiршого… Над вечiр почував себе зовсiм здоровим. Турбував мене мiй полк. Що з ним сталося?

Я був один замкнений в селянськiй хатi, а за вiкном стояла варта. Пiзно увечерi прийшов армiець, засвiтив каганець i вийшов. Лежачи на лiжку, я заснув i от чую – вiдчиняються дверi й увiходять чотири армiйцi. Два з рушницями й кулеметними биндами через плечi, а два з лопатами й бомбами. Вигляд мають дикунiв: бородатi, кошлатi, самi вже немолодi.

Стягнули мене з лiжка i повели селом. Скрiзь тихо. Нi в однiй хатi не блимае свiтло. Нiч ясна, мiсячна. Маленький вiтерець. Армiйцi оточили мене навкруги й так ми йшли, а тiнi нашi бiгли поперед нас i хиталися наче п’янi.

Минули село й вийшли на шлях. Тут по обох боках велетнi-дерева бринiли листям, то тихше, то голоснiше, вигравали якусь чарiвну мельодiю… Я прислухався до гармонiйного дзвенiння, намагався щось велике зрозумiти i, здавалося, от-от усе зрозумiю…

А думки збочували, доганяли одна одну, перестрибували одна через одну: що буде за пiв години? Як то станеться? Чи, може, тiкати?…

Ми йшли посеред шляху i вступили вже в лiс. По обох боках було темно, шумiло листя, а над нами сiяв повний мiсяць i срiблив шлях.

Небо високе, бiлувате. Небагато блiдих зiрок i легенькi хмарки… В останнiй раз я дивлюся, як мiсяць божеволiе, перескакуе через хмарки i з усiею енергiею намагаеться залити свiтлом темну землю. В останнiй раз моi очi бачать оце буяння розкiшноi природи. В останнiй раз моi вуха чують оцей мельодiйний шелест листя.

Ще сотня ступнiв – i вже нiчого не буде… Нiколи, нiколи… Заплющу очi, задеревiю, повернуся знову в небуття…

А свiт бiлий? Та i вiн зi мною загине! Умре зi мною, бо ж вiн есть тiльки в моiй уявi… Усе це облуда, мана, чари… i що може знати людина про безмежний свiт, живучи на нашiй землi, на цьому космiчному атомi? Не бiльше як iнфузорiя в краплi води знае про рiки, моря й океани…

Не смерть була менi страшна, а просто жаль розлучатися з цiею оманою, що називаеться життям…

Так думав, так почував, однак, десь так глибоко в душi, що ледве i то на момент виринало на поверх якесь прочуття й шепотiло: «Нi! ти сьогоднi не вмреш. Сьогоднi смерти бути не може»…

А що ж буде?

Із широкого шляху звертала праворуч вузенька дорiжка в лiсову гущавину. Тут армiйцi стали. Перекинулися словами й повели мене праворуч у темний лiс. Дорiжка крутилася мiж деревами. У гущавинi стало вiдразу поночi. Такий нежданий перехiд од свiтла до темряви вплинув на нас усiх неприемно. Армiйцi нервувалися, лаялися. Боковi держали мене за руки, щоб я не втiк.

Тихий шелест, хрустiння гiлочок пiд ногами i темна лiсова прiрва, що давила нас з усiх бокiв, наводили на душу якусь непевнiсть, сполох. Менi стало чогось тяжко, навiть моторошно…

Тепер уже я почував, що скоро можу загинути i страшно було вмирати тут у цiй темрявi, де й мiсяць з високого неба не побачить моеi смерти.

Ми посувалися тiсною купою. Інодi на мене наскакував заднiй армiець, а iнодi в пiтьмi я й сам штовхав переднього або бокового… Армiйцi тислися докупи, як барани, сопiли й тяжко дихали. Зрiдка перекидалися словами або лайками. Голоси iхнi були приглушенi, боязкi… Видно було, що лiсова тьма лякала iх.

Так безладно посувалися ми в лiсi кiлька хвилин. Я вже надумав вирватися й тiкати. Ждав тiльки вiдповiдного моменту. Та от несподiвано знову засвiтив ясний мiсяць: перед нами повстала свiтла прогалина…

– Тут! – почув я хрипкий голос одного з армiйцiв.

Усi стали.

І вiдразу чогось заметушилися, залопотiли жахливими голосами… Усi вирячилися на прогалину, а в очах iхнiх стояв переляк… Я й собi глянув на прогалину й скам’янiв… Так з десяток ступнiв од нас серед веселоi прогалини, освiтленоi промiннями мiсяця, танцював на заднiх лапах мiй ведмедик.

Армiйцi вже без тями метушилися… І от один вистрiлив на прогалину… Ведмедик собi танцював далi, весело дивився на мене, нiби посмiхався…

Знову вистрiлило враз двое. Ведмедик усе танцюе…

Жах напав на моiх катiв. З криками: «Леший! чорт!» вони, як зачумiлi, кинулися навтьоки з рушницями й бомбами. Я зостався сам, бо зараз же за втечею армiйцiв i мiй ведмедик зник.

Уже я знав, що врятований.

Пiшов на ту прогалину, подивився на те мiсце, де танцював ведмедик. Тут тепер пишався розкiшний будяк з червоними головами, а навкруги – свiжа, соковита трава. Я зiрвав собi з будяка одну голiвку напам’ять i пiшов далi. Лiсом пройшов до села, звiдти до другого.

Починався лiтнiй ранок. Сховався на цвинтарi в гущавинi й тут проспав до вечора.

За тиждень, моi панове, рана моя загоiлася, а я прибув до вас.

Як ви собi не мiркуйте: чи мiй ведмедик сидить тiльки в моiй уявi, чи вiн у дiйсностi iснуе, як якийсь дух, чи мара, у всякому разi це для мене нерозгадана тайна.




Олена Кисiлевська






24.03.1869 р., м. Монастириськ, Тернопiльщина – 29.03.1956 р. м. Оттава, Канада.

Навчалася у Станиславовi, жила у Львовi та Коломиi. Брала участь у жiночому русi, двiчi вибиралася сенатором польського сейму. Видавала журнал «Жiноча доля» (1925–1939), «Жiноча воля» (1932–1939), «Свiт молодi» (1932–1939). Першi оповiдання надрукувала у «Лiтературно-Науковому Вiстнику» (1903). Багато мандрувала, завдяки чому з’явилися книги «Вражiння з дороги» (1910), «Пiд небом пiвдня» (1935), «Швайцарiя» (1935), «Подорож до Африки» (1937). Багато писала для дiтей, збирала фольклор.

Оповiдання пiд псевдонiмом О. Галичанка було надрукуване в «ЛНВ» («Лiтературно-Науковому Вiснику») (1911, т. 56).




З днiв розпуки


Що зi мною? Куди я лечу? В яку чорну пропасть жене мене i якась фатальна сила? Чого душа моя, змучена, наче заляканая пташина, нiде не знаходить нi вiдпочинку, нi виходу?…

Зболiлi очi, прислоненi важкими, мов олово, повiками, не бачать нiчого. В головi шумить якась дика, безладна музика – чимраз дужче, чимраз дужче… Ох, мозок розлетиться вiд неi! Досить, досить сього!..

Що такого сталось зi мною?!.. Може, се лише сон такий страшний приснився менi, оглушив мене й забрав всю мою свiдомiсть? Адже щось подiбне я вже раз пережила, пiдчас страшноi ночi, коли я ледве що прочувала той довгий, тернистий шлях, на який Маруся ступила… Тодi була вона вже трохи недужа i менi приснився сон.

Ми обi iхали кораблем по чудово синiм морi. Блаватовi хвилi колихали злегка нашим грацiйним кораблем. Спершу, заки ми в’iхали на широкий, безмежний водний простiр, плили ми заливом, повним сонця, блеску, блакиту. Береги його заросли чудовим лiсом. Дерева з нiжним, наче кружево, листом, немов у низькiм поклонi, хилили своi пишнi вiти. Низом, попiд деревами – безлiч цвiту, папороти й якогось прегарного зiлля, яке вiд корiння аж до вершка розцвiло пахучим, рiжнобарвним, нiжноi краски цвiтом.

Маруся тiшилась тим усiм, мов дитина. З розкiшшю витягала своi милi рученята, нахилялася й повними жменями зривала сi дивнi райськi цвiти.

Помалу ми минули сi чарiвнi мiсця i виплили на повне море. Заблестiв яркий блакит морських хвиль, залопотiли бiлими крилами стада мев. Довкруги яснiсть, наче впливаемо в само царство сонця.

В нiмiм захватi вона притулилась до мене i склонила свою головку на мое плече. Ручкою притискала болюче зi зворушення серце.

В цей мент проти нас виринае якийсь довгий коровiд й лине просто по бурливих хвилях. Золотистi ризи священикiв, червонi хоругви мiняться в променях сонця. Напередi хлопчина з хрестом в руках, ледве-ледве ступае по високих хвилях, що розсипаються пiд його дрiбними нiжками, наче купи срiбно-синього, як пух мiлкого пiсочку.

Коли минають нас, очi всiх звертаються на Марусю, всi клонять низько голови перед нею. Всi хрестяться побожно – потiм линуть далi i зникають.

В сiй хвилi, ми обi враз з нашим кораблем починаемо несподiвано летiти геть в бездонну глубiнь. Заворот голови огортае мене, i я трачу свiдомiсть.

Коли опiсля виринаю знову з кораблем наверх – не бачу навкруги нi живого духа. Я сама!..

Мертва тишина приспала море, нiщо не ворухнеться, а я кидаюсь на всi сторони, мов божевiльна, шукаю, кличу – даремно! Їi нема!..

Тодi несподiвана гадка, мов блискавка, прошибае мiй ум: се був маестат смерти! Я вже не побачу ii – вона пропала!..

Зi стогоном розпуки збудилась я зi страшного сну, цiла облита зимним потом, iз завмираючим з тривоги серцем. Я довго не могла отямитися. Аж палкi обiйми Марусi, що тривожно припала до моiх грудей, вспiли розiгрiти майже завмираючу кров.

Чи й тепер приснивбися менi подiбний страшний, неймовiрний сон?…

Але де я була? Чи та краiна, повна сонця, тепла, пересичена смерековим запахом була лише сном?! Чи отсе я лише в снi блукала по далекiй чужинi, – блукала, мов божевiльна, по тихiм кладовищу, шукаючи серед вiчноi зеленi ii свiжоi могили?! Нi!.. нi!.. Се хiба сон!.. Бо инакше – як те все перенести?!

Так! се хiба снилось… Я вже небавом доiду додому, Марусенька, мабуть, спатиме спокiйно в своiй кiмнатцi; я пiду, зложу поцiлунок на ii погiднiм чоленьку, ii рученята обiв’ють мою шию – а я, може, заплачу – а зi сльозами сплине той важкий камiнь, що давить моi змученi груди…

От вже i хата! Але чого тут так темно? Хiба ж нiхто не дожидае мене?

Чому менi так лячно?… Чому я так боюся переступити порiг?… Як ми так скоро доiхали!.. Коли б була ще хоч хвилина непевности – хоч одробина надii…

Вiн так сильно стукае у те вiкно!.. Тихше!.. тихше! Змилосердися!.. Нарештi!

– Се ти, Оленко? Чому у вас так пусто, темно?

– Пан звечера вийшли, а я сама.

Кров перестае в менi кружити. Деревiючi уста ледве повторяють:

– Сама?…

– Сама!..

Усе нагло закружляло довкруги, наче в пекельнiм хороводi, й усунулося в бездонну пропасть. Коли я знову отямилася – довкруги було пусто, наче все вимерло; все вiддалилося, запало, а я зосталася сама! Сама!..


* * *

Їi нема! Як ви розумiете се? Стiльки всюди людей старих, немiчних, стiльки дiтей блiдих, нужденних, а стiльки здорових, веселих! Все живе, ходить, плаче або смiеться – а ii нема!..

В ii кiмнатi ще ii рукою поскладанi книжечки, в шафi ii суконки, в кутику пiд столичком черевички, он рукавички ще з вiдтиском ii дрiбноi ручки, а он зачата студiйка, наче всмiхаеться своiм полудневим краевидом – на палiтрi свiжо понакладанi фарби… все жде ii – а ii нема!..

Якась нудьга жене мене з мiсця на мiсце i не дае хвилини спочити.

Я шукаю ii!..

Нема? Чи се можливе? Так недавно ще тут була: здаеться зараз почую ii легенькi кроки й лагiднi слова: «що, мамонько?»

Чи ж се був справдi шелест ii суконки?

Я кличу, бiжу в ii кiмнатку, де стiльки лiт гомонiв ii голосок, стiльки лiт бавилася, училася й читала…

Тиша i пустка. Якийсь холодний, неперехiдний мур вiддiлив мене тут вiд неi! А моя душа б’еться о сю перепону вперто i безупинно, i менi здаеться вже, що цiла я – се лише клубок зболiлих нервiв, яким злостива рука кидае все в той бiк, де би тяжче можна зранити його!..


* * *

Я бачила ii у снi – i душа моя на хвилину оживилась новим життям. Наче навмисне, я бачила ii маленькою, як колись, коли вона, повна здоров’я й життя, мов ластiвочка, вилася коло мене в кождiй годинi життя.

Було так тепло й сонячно. Я в городi садила квiтки, а вона боса в рожевiй суконочцi, забабравши пальчики землею, заходилася, як весною не раз бувало, коло свого огородця. Часто покидала роботу i своiм звичаем закидала своi рученьки менi на шию i тiшилася, що я така маленька, як i вона, ii устоньки, наче листочки нiжноi рожi, дотикались легенько моеi шиi, вуха, лиця. Я наче боронилася, й тодi вона з несподiваною силою, в’язнила мене у своiх обiймах.

– Не пущу! Мамуся моя, бiльше нiчия!

Я усiла серед стежки й притисла пестiйку до грудей.

– А ти, Марусенько, – питаю, – скажи, чия ти?

Дитина подумала хвилинку:

– Я мамусина, мамусина, бiльше нiчия!

Моя голубко! чом сполошена ранком ти вiдлетiла так нагло! Я ж твоя, бiльш нiчия – а ти покинула мене, не заждавши навiть, щоби послiднiм поглядом попрощати свою матiр. Якби я була при тобi в тiй страшнiй годинi, то ми б вiдiйшли були разом – а тепер – я не знаю, де тебе шукати, мое щасте едине?…


* * *

Я так нетерпляче дожидаю кождоi ночi. Бачу ii майже все, скоро тiльки заплющу очi, i сон почне огортати мене своiми крилами. Се не випадок – вона вiдчула хiба мою тугу, й вертае до мене, щоб своею появою накормити мене, як мати голодну дитину.

Чи ж се можливо? Мiй розум противиться сьому, а одначе?… Може, се справдi не сни, лише втiлення моiх мрiй i сердечних бажань?! У своiй уявi я переживаю без впину рiжнi хвилини нашого давнього життя, – наче читаю якусь дорогу, неоцiненну книжку, перелистовую ii без розбору й читаю раз початок, опiсля забiгаю аж на сам кiнець – то знов нагадавши собi щось любе, вертаю до початку. При тiй працi гадки моi, душа моя живе нею – чи ж i в хвилi спочинку образ ii не сходив-би з моеi уяви?…

Нераз виринае вона маленька, як давно була; я вчу ii ходити або граюся з нею, наче дитина, на травi в садочку.

То знов стае передi мною вже велика, вже не як дитина, а як наймилiйша товаришка, як люба «сестричка»…

От i недавно, ми наче iздили по ставку. Вона спустила свою ручку поза човен, а яснiсть сонця i кришталевоi води, здавалось, наскрiзь переходили крiзь ii майже прозоре тiло. Ми зривали при березi пахучi ненюфари та квiтчали ii темнi коси, накидували запашного зiлля й шувару на дно лодочки й тiшилися сим, наче дiти.

Сонце заходило, легкий дим стелився понад воду, а снiжно-бiлi лебедi, минаючи повагом наш заквiтчаний човник, озиралися й слали привiт моiй Марусi.

Ми заспiвали. Маруся почала своiм тихим, чудово мельодiйним голосочком нашу улюблену думу: «Гей, долом, долом, та й долинами, гей», а я пiдхопила далi: «Мандруй, мандруй, дiвчинонько, з нами, гей!»

Я скоро мовкну – а ii чистий кришталевий голосок, розливавсь по водi, наче живе срiбло. Так якось дивно! Здаеться, й води переймаються тонами думи, чорнi оксамитовi кистi ситнику клонять в такт своi важкi головки, на березi верби трiпочуть срiбними листочками, ненюфари розкривають смiшнi головки, а бiлii лебедi, мов за голосом сирени, пливуть срiблистим нашим шляхом, i нас огортае чимраз бiльша яснiсть, i я прислонюю очi. Але в тiй хвилi чую душею, що вона вiддаляеться вiд мене чимраз далi i далi. Коли пiдводжу очi, бачу, як ледве ще виднiе в блесках ii струнка, бiла стать, а звук мельодii, наче тiнь, уноситься ще довшу хвилину над водою.

Я остаюся знов сама, наче вигнана з раю. З почуттям безмежноi туги буджуся пiд впливом раннiх променiв сонця, що залляли мою кiмнату.

Буджуся, щоб найменше яких десять годин мучитись в важкiм жалю – нiм дiждуся слiдуючоi ночи…


* * *

Як дивно! Навiть без сну прийшла вона до мене… Около четвертоi години пiсля обiду, я лежала з примкненими очима, – а сон, здавалось, уноситься надо мною, мов ясна хмарка; – тодi хтось легенько сiв бiля мене в ногах. Цiле ество мое затремтiло – я вiдчула ii побiк себе. Пiвсонна, не вiдчиняючи очей, я простягнула руку, i в ту мить долонi моеi нiжно, наче крильцем метелика, – дiткнулись ii уста!

Мов божевiльна зiрвалась я, але рамена моi – обняли пустку… Зникла мов сон! А одначе сей раз я знаю – все те не було сном! Здавна я знаю сей легкий дотик ii уст, яким нераз будила вона мене зi сну. Я пiзнала ii – мого серця не обманить нiщо.

Яке дивне чуття!.. То ляк, то радiсть переймае мене тепер, коли сповнилося се мое вперте бажання…

Але що се було? Привид? Галюцинацiя? Чи, може, я божеволiю? Все одно! Щоб тiльки вона ще вернула! Щоб тiльки я мала ii все у снi чи на явi, здорова чи недужа. Я бажаю сього одного, бо без неi так далi жити несила!

Приходь, дитино! Я вiтаю тебе, як мое одиноке щастя! І пiду з тобою всюди – хоч би на край божевiлля!..

І знову вона прийшла. Я не спала, навiть не лежала. Я перебирала в шафi ii бiлля, перекладала по раз сотий хусточки, що ще не стратили ii улюбленого запаху. Нараз почула в Марусинiй кiмнатцi легенькi кроки. Я пiзнала ii хiд! Вона дiйшла до канапи: я чула, як зазвучали пружини пiд ii колiнами; потiм почула, як вiдчинилось вiкно.

В тiй хвилi, забуваючи про страшну дiйснiсть, в тривозi о ii здоров’я, я поспiшно вiдхилила дверi й на мить побачила, як вона, клячучи на канапi, вихилилась до половини поза вiкно i нахилилась над кущем своiх улюблених бiлих, пустих рож.

Я бачила виразно ii перехилену головку i велику галузку напiврозцвилих рож…

Ледве я скрикнула й ступила крок, щоб приблизитись до вiкна – в тiй хвилi воно само зачинилося, – а вона зникла, розвiялася iз запахом рож, що лишився потiм в кiмнатi.


* * *

З того часу вона часто вертае. Часом побачу на мить, як вона похилена над столиком читае книжку – часом зачую ii насилу здержуваний кашель, часом побачу при фортеп’янi i навiть зачую – сама не знаю чи вухом, чи нервами, ii тужнi, ледве чутнi, добре менi знанi мельодii…

Раз прийшла чогось зворушена. Перейшлася нервово по кiмнатi й стала, наче б заговорити хотiла; але в другiй кiмнатi почулись його кроки i вона зникла мовчки.

Що вона хотiла сказати? Що долягае моiй голубцi? Чому ж не дав вiн iй заговорити? Чом вiд якогось часу, вiн пiдглядае за мною, кличе мене, тягне вiчно мiж люди?! І то саме тепер, коли я так бажаю тишi, супокою, аж дрожу, щоб не сполошив хто мою солодку пташину. Вона так скоро тодi зникае! – Куди? я й досi не додивилась.

Лише ii прихiд я нераз бачу. Часом тихонько вiдчинить дверi, так, як колись, коли хотiла мене ненадiйно зайти;[9 - Зайти – несподiвано застати.] то знов, як ось сеi ночi, ввiйде до хати з промiнням мiсяця. Було так ясно. Мiсяць стояв на небi високо, свiтло його, наче бiла, ясна дорога, входило тихо крiзь вiкно. Помаленьку посувалось воно чимраз далi – аж з бiлих променiв, наче з бiлоi заслони, розвинулася постать Марусi. Припала до моiх колiн, потiм пiднеслася й огорнула мене цiлу своiми свiтляними обiймами. Згодом, вже на зорях – розвiялася надi мною, наче легка хмарочка…

Як добре пiсля такоi ночi! Якась солодка безвладнiсть приковуе мене до постелi – я лежу i мрiю про неi. Я не лякаюсь тепер нiчого, тiльки, щоб хто не сполошив сих наших тихих хвилин. Дарма – вони якраз тепер завзялись вдиратися брутально в мiй тихий рай i безнастайно мучити мене. Та я вже не позволю нiкому володiти собою – досить! Прiч! Не пiдходiть так близько! От i розбiглись, як череда!.. Так, тiльки не дозволити володiти собою!..

Коли б то було давно се знати! Давно!.. давно!.. се щось таке далеке, що ледве мрiе в моiй пам’ятi. Жаль про се й думати, бо враз голову стискають якiсь залiзнi обручi, що в’iдаються в чоло так болюче…

А голова, наче велика, темна, пуста стодола – тихо в нiй i пусто. Нараз шум, гуркiт – хтось з’явиться, наче вихор – перелетить – i не здержати! – пропало!

Часами наповниться вона тихим, лагiдним свiтлом, що роз’яснить найменшу закутину, i я цiла, перейнята образом Марусi, на хвилину забуваю все на свiтi.

На хвилину!..

Потiм знов гамiр, крик, а чим голоснiше хто заговорить, тим менше я розумiю, що йому вiд мене треба…

Тiльки в головi пiсля сього так болюче шумить, клубиться…


* * *

Я недужа?! Навiть мiй старий приятель, лiкар, станув враз з ними проти мене i повторяе одно:

«Ви недужi, не пiддавайтеся, лiчiться».

А хоч-би й так. Хто ж присилуе мене брати iз ваших рук здоров’я, якого я не бажаю? Здоров’я! Ох, ви славнii лiкарi, де ж ви його тодi держали, коли я кривавими сльозами благала, молила його для неi.

Ха, ха, ха! Якi вони всi смiшнi! Обсiли ви мене, мов гайворони, i думаете вiдiгнати ii вiд мене!.. А вона там за вiкном щохвилини посилае менi привiт цвiтучою вишневою галузкою… Косоньки ii обсипанi снiжно-бiлим цвiтом… нiхто ii не примiчае. Ах псотниця! потрясае ручкою галузку i розсипае бiлi цвiти аж на мою постiль…

Кличеш мене до себе! Добре, я вийду, тiльки треба пождати… Минули часи свободи – «вони» ще раз пробують своеi властi й сили надi мною.

Ха, ха, ха! Як се смiшно!.. Але тихо, бо все пропаде. Бачиш, яка хитра стала твоя мамочка!.. Але годi, треба покрити холодом сю горячку неспокою, що палить мою душу… Дрожачi руки, що хотiли б усе дерти, ламати – я силою держатиму iх при собi й важкими, наче залiзо, повiками прислоню очi, бо й вони так горять, що, здаеться, запалили б усе, чого мiй погляд дiткнеться…

Одначе – як помалу устоюються хвилi… Душа вириваеться в простори… розпустила яснi крила… Ох, як високо, яке все дрiбне там на долинi! Коли б вище, вище!.. як серце б’еться… як страшно!..

Пiдношу повiки. Сестра милосердя, цiла в бiлому, похилилася надi мною й несупокiйно слiдить чорними очима кождий мiй рух… Дивися, диви! не побачиш нiчого! Надi мною трiпочуть яснi крильця – але я сама ще держу iх – не пускаю… Я знаю – самi вони не унесуть мене далеко, – треба весь той важкий тягар, що ним приковано мене до землi, лишити за собою…

Коли б тiльки звiдсiля викрастися!..

Але поки що тихо, спокiйно!.. От так, примкнути очi, бо готовi зрадити… «Ой зрада, зрада, чорнi очi – зрада»… Але тихо, тихо, не брени, пiсне, надi мною, мов уперта мука… не трiпочися серце, не колоти спокою, здобутого таким трудом!..

Ох, як заносить запахом водних лiлiй… як хочеться летiти… але ще не час, ще не прийшла догiдна хвилина.

Вона прийде!.. Лише вiчно хтось слiдить мене тепер, чигае на кожде мое слiвце, а з кута впилось в мене чиесь вперте око, глядить на мене своiм кривавим поглядом i палить, палить, наче вогнем…

Лише терпеливости, щоб перед часом не зiрватися до лету!..

Нарештi!.. я вирвалася з того гробу, в якiм мене душили так довго… i те палюче око перестало вже раз мучити мене!.. Тепер тiкати вiд нього якнайдалi! Тiкати хоч сил не стае, хоч ноги угинаються пiдi мною…

Марусенько, де ти? Озвись! Я впаду – а вони вже женуть за мною i хмара iх налетить на мене, наче туча! Рятуй мене, дитино!

Де я? Що се за краiна? Як тут тихо, гарно… Вiтрець дише так лагiдно, гасить огонь, що горить в моiй головi; зiрки усмiхаються так весело, а роса цiлуе моi гарячi ноги, що в’януть, вигинаються пiдi мною…

Хто ж се в бiлiй одежi уноситься в мрацi над водою? Що так таемно шепчуть верби мiж собою?… Що розказують своiми запахами квiти на мочарах? Яку чарiвну мельодiю виграе хтось на листочках осоки!.. Наче вiдгомони тоi пiснi, яку спiвають у кришталевих палатах, що мiняться у ясних просторах вод…

Ох, якi довгi, яснi дороги до кождоi кiмнати, як чудово ламаеться свiтло у брилянтових вiкнах, – як яснiють на вежах бiлi, холоднi огнi…

А там… у лiсi ненюфарiв, на килимi iз незабудок, у тiнi гордих лiлiй – вона, моя Марусенька!.. Усмiхаеться!.. Кличе д’собi!

Вкiнцi я знайшла тебе, мое щастя едине! Пiд сею тихою заслоною вод нiхто й не здогадувався скарбiв чудових.

Як тут безпечно!

Тiльки перейти треба було те зимне, грузьке багно й оставити за собою ту важку колоду, що в’язнила мою душу! – І тепер пригорнеш ти мене тут у своiм царствi. Бач – я вже переступила його останнiй порiг й прийшла до тебе!..




Богдан Лепкий






9.11.1872 р., с. Крегулець, Тернопiльщина – 21.06.1941 р., м. Кракiв.

Визначний поет, прозаiк, лiтературознавець. Працював спочатку гiмназiяльним учителем, а згодом професором Ягайлонського унiверситету в Краковi. Автор численних оповiдань, повiстей, iсторичних романiв, зокрема трилогii «Мазепа». Належав до модернiстського об’еднання «Молода муза». Лiтературну творчiсть розпочав у серединi 1890-х рр.




Старий двiр


По легкiм туркотi повозу пiзнав, що з мурованоi дороги звернули на польову.

По обох боках хвилювало дозрiваюче збiжжя.

Останнi вiдблиски погасаючого сонця ковзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся. Хвилину можна було пiзнати жито по срiблистiм, а пшеницю по золотавiм вiдблиску, але незабаром i тая рiзниця розплилась в зелено-фiолетнiм тонi, як краска на малярськiй палетi.

Починалася нiч. Спокiйна, пiдгiрська, лiтня нiч, вдумчива й поетична, повна своерiдного настрою, якого годi шукати в иньших, чужих краях.

Стрикали пiльнi коники, i в ровах покумкували жаби.

– А ось i двiр! – сказав вiзник, показуючи батогом, i перервав задуму подорожнього.

Цей глянув в напрямi батога. Направо, яких кiлькасот метрiв перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знiмався бiлий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлi м’яко-темного лiсу. З-за лiсу виринав мiсяць уповнi. У дворi лиш у кiлькох вiкнах свiтилося i тiльки з одного комина снувався дим мiсяцевi просто пiд нiс.

– Буде погода, – сказав вiзник i скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

Брама до двора була вiдчинена. Об’iхали великий муравник i спинилися перед ганком. Чотири високi й доволi грубi стовпи виростали з кам’яних сходiв. За стовпами, досить глибоко, були склянi дверi. Зiгнутий в чотири погибелi чоловiчок пiдбiг до повозу i глянув гостевi в очi.

Цей спитав:

– Пан управитель дома?

– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залiзницю конi. Пан управитель просять, щоби на них пiдiждали.

– А переночуете мене?

– Розумiеться. Покоiв маемо багато. Двiр майже пустий.

– Ну, то й гаразд.

Старий, досвiдний лакей легко взяв гостя попiд рам’я i помiг йому вилiзти з високого ф’якерського повозу.

– Прошу вважати, бо тут шiсть сходiв. Так, ми вже на ганку, а тепер я пiду по лiхтарку.

– Не треба, зайдемо i без свiчки, маю добрi очi.

Перейшли кiлька кiмнат, освiчених зеленавою мiсячною позолотою, аж служачий спинився i сказав:

– Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.

Засвiтив лямпу на високiй бронзовiй пiдставi, мабуть, одно з перших того роду свiтил, привезене зi свiтовоi вистави у Вiднi, i вийшов.

За хвилину вернув з валiзою.

– Спасибi вам, – не знаю, як на iм’я…

– Ксаверiй.

– Спасибi вам, Ксаверiй, – сказав гiсть, розглядаючися по кiмнатi, в котрiй мав провести нинiшню нiч.

– Що пан позволять на вечерю? З дробу[10 - Дрiб – пташине м’ясо.] може бути що завгодно.

– Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип’ю радо.

– Слухаю пана… – i як тiнь висунувся з кiмнати. Був малий, мав великi сивi бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимоi краски i телiпалися блискучi гудзики з п’ятипалковими коронами.

В кiмнатi було сиро. Як звичайно там, де довгий час нiхто не мешкав.

Гiсть повiв пальцями по столi i дивувався, звiдки й тут береться порох.

Потiм оглянув образи i пiдiйшов до дверей.

Вели до малоi ошкленоi веранди з пов’ялими квiтками. Видко, не було iх кому пильнувати. Взагалi будинок подобав на зачарований двiр. Паркети скрипiли, дверi спiвали, годинники розказували якiсь незрозумiлi казки. Крiзь вiдчиненi дверi до сусiднього покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродiй, з пiдголеним чубом, здвигав раменами i нiби питався: «А вiн тут чого?»

Чого?… Цей маеток мають парцелювати. Хоче купити собi декiлька моргiв i двiр, щоб мав де з родиною провести час лiтнього вiдпочинку.

Була це здавна його улюблена мрiя. Мiсто виснажуе чоловiка, робить його подiбним до паперового цвiту, без ароми i без привабу життя. Дiйсно, мешканцi мiст, особливо великих, шукають радости не там, де треба, а куди iх тягне уява, iдять хлiб, але не знають, звiдки вiн береться, дiти часто не бачили збiжжя на очi i не знають що жито, що пшениця. Невже ж воно добре i здорово? Нiяк нi! Мрii Рескiна й Кулiша про хуторний устрiй мають багато дечого доброго за собою. Поки був молодий, не думав про те, але тепер, як п’ятдесятка за плечима, чуе, що мати-природа гнiваеться на свого марнотратного сина. Треба вертати до неi, як не на все, то хоч на два-три мiсяцi щороку, тодi, як вона в повному розквiтi своiх невмирущих сил.

– Вечеря на столi! – почувся голос Ксаверiя, що стояв у широко вiдчинених дверях до iдальнi, випрямлений як свiчка, в чорному фраку i в бiлiй краватцi. Бокобороди нiби нарочно розгорнув, щоб видно було бiлу краватку i чистий перед сорочки.

Хрустальний павук освiчував круглий стiл, на котрiм стояло одно накриття. Гiсть сiв, бiлу скатерку положив на колiна i, набираючи страву з пiвмиска, котрий йому подавав Ксаверiй, спитав:

– Пан i панi давно виiхали за границю?

– Ще весною.

– А коли вернуть?

– Невiдомо. Тут тепер управитель господарюе, а властиво – лiквiдуе.

Останне слово вимовив з жалем.

Про тую лiквiдацiю говорили недогарки свiчок у павуцi i порохи на меблях i тюлевi занавiски при вiкнах, на котрих навiть не дуже-то вправне око могло пiзнати слiди тютюнового диму. Тiльки квiти в японськiй вазi серед стола були свiжi й розкiшнi, якби iх ця лiквiдацiя не торкалася. Були вони тут одиноким живим i привабливим явищем, бо вiд усього иньшого дихав смуток минулого й пережитого, – не виключаючи i Ксаверiя, хоч мав фрак i бiлу краватку.

– Ксаверiй довго служить?

– З дiда-прадiда. Тут я зрiс, тут гадав i вмирати. А тепер…

Не докiнчивши речення, змiнив тарiль i подав солодке.

– Ви непотрiбно зготовили таку вечерю. Маете знаменитого кухаря!

– Колись тут усе, можна сказати, було знамените.

– Колись!

– Так, бо тепер багато змiнилося. Тепер головна рiч – столиця i заграниця, а про рiдне гнiздо нiхто не дбае, тому до нього летять чужi птицi… Може, я собi забагато позволив сказати, вибачення прошу.

– Нiчого. Я ж вас питав, бо не привик мовчки iсти… Вина не наливайте. Не хочу. Вип’ю гарячого чаю. Другi по чаю заснути не можуть, а я не сплю, як його не вип’ю.

– Я знов, як дозволять пан сказати, люблю до подушки чарку полинiвки. Без того поганi сни маю, як ось нiби мене покiйний пан за вухо тягне або дiд нинiшнього дiдича каже замкнути в ледiвнi, бо й таке колись бувало… Кожний чоловiк, як лiкарi говорять, мае свою «конституцiю».

Присунув гостевi пiд руку столик з шипучим самоваром i з великого, старосвiтського чайника налляв свiжозапареного чаю. Сам, як тiнь, висунувся до другого покою, де дiвчина стелила гостевi лiжко.

– Ти навiть лiжка постелити не вмiеш.

– Та чому?

– Або я знаю чому, – досить, що не вмiеш. Перину треба добре зрухати, подушки мають стояти отак, о… Ви, баби, нарiд нi до чого. Шиете тисячi лiт, а таки так, як кравець вшие, жодна з вас не потрафить. Так само з варенням. Що кухар, то кухар. Ви тiльки до одного здатнi, хлопцям голови завертати. О, це ви вмiете раз добре.

Говорив шепотом, але гiсть чув тую розмову. Добра вечеря, гарний чай i полемiка старого Ксаверiя на тему жiночих здiбностей розвiяли його надто лiричний настрiй. Запалив «трабуко» i вийшов на веранду. Обвiяв його холод лiтньоi, гарноi ночi, по якiй сподiвався погiдноi, теплоi днини.

Запущений парк, широкi алеi, над верхiв’ям дерев зорi, а на стежках мерiжки мiсячного сяйва, – все воно було несказане звичайне, а разом iз тим якесь таке поетичне, що наш гiсть, не дивлячись на свою п’ятдесятку, став пiддаватися чарам тiеi ночi.

Посеред парку був невеликий став. Верхiв’я дерев сипали на воду мiсячну позолоту, а вона посилала iм свою легку мраку. Було тихо, нi листок не ворохнувся, нi квiтка не задрижала, i парк нагадував заворожений город у казцi про сплячу королiвну.

– Цей парк мiг би теж дещо розказати… Скiльки тут грудей зiтхало до мiсяця в таку нiч, як отся, скiльки притишених розмов мiшалося з шелестом перших пожовклих листкiв. Де вони нинi, тi уста, що такi солодкi слова шепотали, цi нiжки, що ледве доторкалися пiском висипаних стежок?… Суета суети! Треба йти спати. Усьому прийде свiй час на сон… Добранiч.

І вернув у iдальню. Ксаверiй чекав тут на нього.

На нiчнiй шафцi горiла нова свiчка, стояла склянка з водою i пишався незвичайноi форми дзвiнок. Ксаверiй хотiв позачинювати дверi вiд сусiднiх покоiв.

– Лишiть. Люблю багато воздуху.

– Я тому, що двiр пустий, шиборне миш, i здаеться, не знати що. Часом десь з вечера залетить лилик, притулиться до якоi шафи, а вночi зачне лiтати. Ще збудить пана.

– Нiчо страшного. Чи раз мене будили. Добранiч вам.

– Доброi ночi бажаю покiрно… А якби чого пановi треба було, то прошу тим дзвiнком задзвонити. Встану.

І вийшов.

Гiсть пiдiйшов до лiжка. Було велике, вигiдне, м’яке, тiльки постiль чути було не фiалками, нi резедою, а пранням. Глянув на дзвiнок. Такий самий показували йому колись в однiм заграничнiм музею як велику рiдкiсть. Дзвонар, видко, гарячий католик, на його крисах вирiзьбив цiлу сатиру на дисидентiв, навiть не дуже-то приличну.

«Цим дзвiнком можна би й голову розбити», – подумав собi, сiдаючи на канапу.

«Вигiдна. Не ти до неi, а вона до тебе притулюеться, хоче тебе взяти в своi обiйми. А робить це не так нахально, як теперешнi «клюбзеслi», знае мiру, i не така безугарна, як вони… Люблю старi меблi, особливо бiдермаер, та ще вiденський.

І одяги тодi були куди гарнiшi вiд нинiшнiх, особливо мужеськi. Нашi нинiшнi одяги, нi то вигiднi, нi гарнi. От мiшки. З того боку жiнки мають над нами перевагу, вони вдягаються гарнiше, це i Ксаверiй мусiв би iм признати…»

Повiки насувалися на очi, а думки не хотiли йти спати. «Як дивно! Цей двiр тягне мене до себе, нiби старий знайомий. Невже ж би?»

І пригадав собi, що його предки по батьковi й по мамi були теж колись великими панами. Збiднiли в наполеонських часах. Батько позбувся останнiх шляхетських традицiй, був демократом, а вiн пiшов слiдами батька. Важкою працею добився iменi i придбав дещо гроша. А тепер захотiлося йому хоч лiтом мешкати в дворi. Чому? Невже ж вiдзиваеться в ньому аграрiй?… Можливо. Пригадуе собi шкiльнi часи. Як, бувало, прийде весна i побiжать з горбiв першi потiчки зi стопленого снiгу, то щось його вiд тоi книжки нiби клiщами тягнуло в поле й казало: «Ходи! Будемо орати, сiяти i слухати, як жайворон спiвае». Щось подiбного говорили до нього нинi цi стiни. «Вертай до нас, приведи тут своiх дiтей, верни нам життя, як колись було». Але ж це смiшно! Вiн якраз порвав з тим давнiм життям-свiтом, хоче нового, буйнiшого i куди кращого… Сентименти! Смiшнi сентименти. Загалом тут багато смiшного. Перший Ксаверiй. Як вiн вдягнений. Невже ж тут треба фрака? Як ходить, як говорить, як бородою трясе, – нiби вертепна кукла. Куклу зробили з живого чоловiка, i тая кукла плаче, що iй назад хочуть привернути людську подобу. З яким жалем вимовив вiн слово «лiквiдують». А все ж таки тут гарно. Щоб тiльки добити торгу з управителем. Такий великий парк. Може, дiждеться хвилини, коли по цих тiнистих алеях бiгатимуть його рум’янi внуки. Веселим щебетом виполошать останнi тiнi минулого, i буде тут соняшно, весело, ясно…

Вдивився в поломiнь свiчки, в очах затанцювали семибарвнi круги, якi ширшали, ширшали й незамiтно переносили його в зачаровану краiну сну. Канапа притулилася до нього ще ближче, сердитий пан на портретi пiднiс палець до надутих губ i, звертаючись до свого мальованого товариства, шепнув: «тс!»; мiсяць сховався за хмару… заснув. Тiльки з вази на столi в iдальнi пахощi свiжо-зiрваних квiток мандрували по тихих покоях.


* * *

– Цей дзвiнок, то не е така невинна штука, як кому здаеться. Го-го!.. Було воно так. Старий пан, дiдо нинiшнього дiдича, лежав хворий на подагру. Я ii не мав, не знаю, що воно за хвороба, але говорять, що дуже болить. Пан не привик був терпiти, – кричав, сердився, навiть лiкаря хотiв бити. А обслугував його козачок Петрусь. (Це ще за панщини було, бодай не вертала!) Мале, синьооке з жовтими кучерами, як тii волокна, що iх кукурудза пряде. Видали?! Все вiн був перестрашений, все йому чогось руки тряслися. Раз, серед ночi, пiрвали пана болi. І теплi подушки давай, i банки клади, i гiрчицю грiй. Петрусь з нiг валиться. «Капель менi, капель хутчiш, чуеш! ти!» – Петрусь вiдчинив аптечку (так отсю шафку звали), вишукав плящинку, взяв ложку, числить: «Один, два, три, три…» «Дияволе, як ти рахуеш? Ти мене отруiти хочеш, – стiй!» Петрусь хотiв плящинку вiд ложки вiдняти, рука задрижала – тарах! Каплi розлились по паркетi. Пан зiрвався, вхопив дзвiнок i пустив його просто мiж двое отсих перестрашених очей. Дзвiнок був сильнiший вiд хлопського черепа. Розбився не дзвiнок, а череп. І перестав Петрусь боятися пана, перестали йому руки трястися, вже його тепер нiхто по десять разiв одноi ночi не будить, вже вiн вольний… Отут-о, коли пан дозволять побачити, видно, як вiдлупився мур… (старий вiдсунув канапу i показав вiдколупану стiну)… Що заклеять новою тапетою, то вона, гляди, й вiддуеться, як на руцi мiхур… Такий цей дзвiнок, а дивитися на нього, так нiчого, нiби гарна штука, навiть смiховита… Але перейдiм до великоi салi.

Увiйшли. Саля довга, лискучий паркет, бiла стеля, стiни червоним шовком оббитi. Вздовж одноi стiни шiсть вiкон, усi до городу, пiд другою канапки i фотелi, а над ними портрети. Видно, не один маляр малював i не рiвночасно, але всi покритi покостом з фабрики часу, з тоi самоi, що робить патину на мiдянi кришi церков, на бронзовi статуi полководцiв i на прикраси ампiру.

– Отсей пан посерединi – це воевода, гордощi наших панiв. Життя i смерть багато тисячiв народу тримав у своiх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий свiт вислав, на те й воевода. А дивак, що й розказати важко. Бувало, спросить гостей на пир. Приiдуть, зберуться у iдальнi, маршалок кожному його мiсце покаже. Чекають. Аж i воевода входить. Стане при столi, коло свого фотеля, поведе оком направо й налiво, а тодi з пiстолета у венецьке зеркало – грим. Посиплеться скло, кому й на голову впаде, панi йойкнуть, а вiн: «Вiтайте, дорогi гостi. Це вам на вiват. Простiть, коли кого стривожив…» Такий був.

Дама в гермелiнах коло нього – це жiнка воеводи. Направо й налiво вiд них iх сини й доньки. А отсi коло дверей в кутку – (тут слуга нахилився до гостя, одно око прижмурив, як до стрiльби, i не без деякоi iронii у голосi казав): – цi до фамiлii не належать. Покiйний дiдич привiз iх iз заграницi. Купив у якого торговця стариною, чим бiльше предкiв, тим краще, правда? Недаром же й Вергiлiй цiлу поему написав, щоб римлян вивести вiд троянцiв. Мiй рiд теж небуденний, – сказав нараз слуга i випрямився, як струна… – Ми з дiда-прадiда лакеями були. Прадiд маршалком в отсьому самому дворi служив. Маршалок. Хе, хе, хе! Над службою i псами полководив. Хе, хе, хе! З ним теж раз пригода була. Щось раз пановi стрiлило в голову i питае: «Маршалку! А кiлько в нас служби в дворi?» – «Сорок сiм люда, прошу ласки вельможного пана». – «Сорок сiм?… Почислимо».

Задзвонили, i кругом газону уставилася цiла двiрська прислуга, хлопи й жiноцтво. Рахують, – сорок шiсть, рахують ще раз i таки нема сорок сiм. Пополотнiв мiй прадiд, не знав, бiдака, що тая баба, що в комiрцi цiлий день цукор рубала, якраз на кольки померла.

«То ти такий маршалок! – гукнув пан, – то ти так свою службу робиш!» – i кивнув на гайдукiв: «Випороти його!» І випороли маршалка… Маршалок!

Але поза тим нарiкати на свого предка не можу. Була це «персона», – його хоч би й на королiвський двiр посилай, сорому не зробив би. Розумiв свое дiло, а дiло наше нелегке, ой нелегке, прошу пана!

– А чий це портрет? – спитав гiсть, показуючи на гарну паню, кокетливо всмiхнену, зi шнурком перед на рожевiй, лебединiй шиi.

– Це наймолодша донька воеводи.

– Гарний малюнок. Хто його робив?

– Кажуть – Бакчiареллi, але я при тiм не був, ручатися не можу, може, це твiр котрого з його учнiв, бо сам вiн лиш короля та королiвських дам портретував. Кажуть, що модель був кращий вiд портрету. Я тоi самоi гадки. Може, пан порiвняють?

– Що ви це? Вона ж померла, заки я на свiт прийшов.

– Та воно так, а все ж таки, коли пан цiкавi, то можуть побачити ii. Треба лиш положитися спати в сусiднiй кiмнатi на отоманi. О дванадцятiй годинi вона злазить зi стiни i чистить паркет.

– Жартуете!

– Де ж би я смiв. Говорю сущу правду. Пiдiпне шовкову сукню, на бiлi сап’янцi надiне щiтки i чистить, чистить, поки не запiють кури. І не всмiхаеться тодi, так як на портретi. Прижмурить очi, закусить губи i чистить. Соромиться, бо на неi цiле товариство зi стiн глядить.

– Що за диво!

– Не диво, а кара, прошу ласки пана, а за що така кара, я можу розказати. Ото ж служила раз у дворi дiвчина чудовоi вроди, ще краща вiд самоi ясноi панянки. А до панянки приiздив стольникович, женитися хотiв, тiльки воеводи боявся. Панянцi подобався панич, а паничевi покоева в око впала. Запримiтила це панянка i стала знущатися над безталанною дiвчиною. Казала себе чесати i драпала ii, як кiтка, казала шити й голкою в груди колола, казала чистити паркет i щiткою по головi била. «Щоб менi цей паркет був як зеркало, щоб я в ньому могла побачити себе».

Дiвчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тiм паркетi вона собi ножем отак-о (тут зробив рух, що нагадував харакiрi) i – кiнець. А панночка мусить по ночах паркет за неi чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись… Може, пан скажуть на другу нiч на отоманi собi постелити?

– Нi, дякую вам.

– Чи маю й про других говорити?

– Нi!

– Так, може, пiдемо дальше?

– Ходiм.

І переступили порiг.

– Це гостинна, – почав наново служачий. – Меблi змiнялися разом iз модою. Отсi, що тепер, купленi за грошi, якi пан одноi ночi виграв у карти вiд свого сусiда. Сусiд зарiзався бритвою. Властиво, голився, рука задрижала, i бритва перетяла головну жилу. Нещасливий припадок. «Я нiколи не сподiвався, – казав тодi наш пан до панi, – що Томаш такий неуважний. Здавалося, чоловiк зрiвноважений, спокiйний, аж нараз такий припадок». А паня: «Дiвчата, конi й карта – чорта варта».

Пан засмiявся на цiле горло, а панi пiшла до своiх покоiв. Вона тих меблiв не любила. Бувало, як мусить вийти до гостей, то сяде на крайчику фотелю i тiльки жде, щоб пiти собi геть. Зате пановий здоровий регiт лунав не раз по отсiм покою. Вiн любив сидiти в тiм, о, фотелю i курити люльку, як баша. Тут i з ним стався припадок, але це вже пiзнiша iсторiя. Я про неi розкажу пановi, як обiйдемо другi покоi. А тепер побачимо щось секретного, про що лиш домашнi знали.

Тiльки прошу вважати, бо тут три сходки вдолину.

Зiйшли, вiдчинили ще однi дверi, i служачий засвiтив свiчку. Темничка без вiкна, лиш тапчан, клячник,[11 - Клячник – спецiальна пiдпiрка для колiн при молiннi (вiд «клячати», ставати на колiна).] а над ним образ Матерi Божоi. Старий слуга добув хустину, обтер нею чоло й очi i говорив дрижачим голосом:

– Туди увiйшла панна Гертруда, як рожа, а вийшла сива, як голуб. Три роки пересидiла нещасна. За що? – питаються пан. Звичайна iсторiя. З лiсничим утiкала.

Той лiсничий – то був волинський дiдич, що в повстаннi маеток стратив, мусив утiкати i дiстав лiсничiвку в нашого пана. Кращого мужчини я не бачив нiколи. Панна Гертруда любила ходити по лiсi з книжкою у руках, з Вальтер Скоттом. Так вони й пiзналися, полюбилися, а що любов була безнадiйна, змовилися втiкати. Хтось донiс до двора, вислали погоню, зчинилася стрiлянина, вiн згинув вiд кулi (теж – нещасливий припадок), а ii привезли й засадили отут. Вийшла щойно тодi, як з нашим паном стався нещасливий припадок. Та об тiм я обiцяв розповiсти пiзнiше. А тепер перейдемо до канцелярii.

Ця канцелярiя – то була спора кiмната, обставлена шафами й обвiшана сiдлами, вуздечками i всiляким ремiнням. В кутi стояли мiхи з зерном, а на них клiтки й лiхтарнi всiлякого фасону. Коло величезноi шкiряноi канапи стояла колекцiя цибухiв i палиць, а над канапою пишалися стрiльби i нагайки. Цi останнi могли б були стати прикрасою навiть славного судового музею в Нюрнберзi. Шкiрянi й дротянi, з цвяшками i з кульками, великi й малi. Показуючи на одну, казав старий слуга:

– Такою як по спинi лизнули, то пам’ятав до самоi смертi. «Пусти хлопа пiд стiл, то вiн лiзе на стiл, – говорив, бувало, пан, – не тримай його добре в руках, то вiн тобi до горла добереться». І тримав, – добре вмiв тримати. Отими залiзами прикручували руки, а тими…

– Дякую, Ксаверiю, – перервав йому гiсть i пiдiйшов до вiкна. Вiкно було мале i високо вiд землi, щоби хто не закрався, бо в канцелярii стояла також каса.

Перед вiкном стелився зелений муравник, шумiли корчi, а в корчах стояла ледiвня. Перед ледiвнею груба, дубова, стара, аж чорна, лава.

– Тая лава, прошу пана, називалася «кобила». Там, де ледiвня, стояла колись мандаторiя. Мандатор[12 - Мандатор – урядовець маетку.] судив людей. Час був дорогий, суд вiдбувався скоро. Вивели, поклали на кобилу i били. Двое гайдукiв тримало винуватця за голову i за руки, а третiй валив. Били, аж гомiн вiд двора вiдбивався. Панi втiкала до свого покою i голову пiд подушку ховала. Мiгрина, спазми, не виходила до обiду, а назавтра знов усе йшло своiм порядком. Панi добра була, милосердна, але що ж вона могла порадити: «Я тобi до твого дiла не мiшаюся, а ти менi до мого не втручайся», – говорив пан, а як вiн сказав, так i було. Цiкава рiч, що як колись перед кобилою люди ногами землю збили, так вона й донинi не заросла травою, нiби навiть трава на тiм мiсцi рости не хоче.

Гiсть вiдвернувся вiд вiкна i перейшов до другого покою.

– Тут звичайно мешкав учитель або учителька, вчили дiтей. Остатню спровадили з Нiмеччини. Висока, бiлява, горда. Дiти слухали ii i добре вчилися. Аж приiхав з-за границi панич. Не знаю, чи так вона йому подобалася, чи тому, що на селi не мав що робити, досить того, що почав з нею романс. Але не на свою трафив. Не дала собi голови закрутити, зробила скандал. Не знаю, чим той скандал був би скiнчився, коли б одного ранку не витягнули були нашоi учительки зi ставу неживою.

Вiдчинив вiкно i показав на плесо.

– Іду я до офiцини, дивлюся, а на ставi щось нiби коса. От, гадаю собi, щось менi привидiлося, бо звiдки би там взялася коса? Але нi, бачу, коса, то випливе, то потопае, пiдходжу ближче, а на водi нiби рука воднi лiлеi ловить… Потопельниця… Побiг я до двора, наробив крику, i витягнули. О, бачать пан, о, пiдпливае рукав, видно пальцi, о, о, волосся колишеться на хвилях… І так все, коли мiсяць уповнi…

А тепер вертаемо до гостинноi, тут, де стався припадок з моiм покiйним паном. Було це зимою 1846 року. Певно, пан знають, яка це зима була? Ну, отже. Аж до нас доходили глухi вiстi про те, що дiялося на Мазурах. Народ став з-пiд лоба дивитися на двiр. Чекали якогось цiсарського письма, дурнiшi виговорилися, що зроблять те, що сталося у Горожанi.

Донесли до пана i – почалося. «Я з вас, гайдамаки, дев’яту шкуру зiдру!» – вiдгороджувався пан. Аж одноi ночi чуемо: в парку якiсь голоси – бренькiт кiс, вогнi… Що такого? Пiслали маршалка. Вернув ледве живий. «Бунт, прошу ясновельможного пана. Хлопи обложили парк, поставили варту на всiх дорогах i кажуть, що живоi душi з двора не пустять».

«До стрiльб! Ми iх кулями розженемо, як встеклих псiв!»

Почула панi i вхопила пана за руку:

«Поки я жива, ти того не зробиш. Не хочу, не допущу».

«Так що? Чекати, аж впадуть до двора i перерiжуть нас?»

«Божа воля, iх i так бiльше. Треба по-доброму пробувати. Пiшлемо за парохом».

Якось вдалося козачковi пересунутися через варти в село. Прибiг парох i почав переговорювати з бунтарями. Переговори тяглися по пiвнiч. А тим часом пан, панi i цiла родина сидiли в гостиннiй, на тих меблях, що iх пан колись у карти був виграв. Пан то сiдав, то вставав, ходив, як тигр по клiтцi, i сопiв.

Панi молилася перед родинним хрестом: «Прости нам, Господи, грiхи нашi i помилуй нас!» (Вона нашоi вiри була, зi старого украiнського роду походила, i народ любив ii.) Аж вiдчинилися дверi i увiйшов парох. Нiколи не забуду його. Високий, з великим чолом, синьоокий. Такий сильний був, що як ухопив рукою за колесо, то щоб найсильнiшi конi, а стануть. Спiвав як соловей, а проповiдi такi балакав, що народ з далеких сiл до нашоi церкви прибiгав. Не було такого, щоб не послухав його. Увiйшов обснiжений i каже: «Слава Ісусу Христу!»

Всi кинулися до нього:

«Спасителю наш!»

А вiн:

«Ласкавi панство. Послухайте, що скажу, i рiшайтеся скоро. Знаете мою прихильнiсть до вас (панi Зофiя приходилася йому своячкою), але знаете, що i народ менi не чужий, я його пастир. Я обiцяв людям, що вiдберу вiд вас присягу, що виiдете з села i, поки дiдич живий, не вернете туди. Маетком буде управляти настановлений вами управитель. За те, що сталося нинi, нiкому волос з голови не спаде. Якщо ви годитеся на те, так присягайте».

«Годимося!» – вiдповiли всi, крiм дiдича.

«А ви?» – звернувся парох до нього.

«З огляду на родину мушу згодитися, але коли б не жiнка i не дiти, я б з ними короткий процес зробив».

«Отже, прошу», – сказав рiзко парох i вiдiбрав присягу. А тодi вийшов на ганок i промовив до народу. Його голос лунав серед зимового вiтру, як вiйськова команда: «Ручу вам своiм словом, що цiла родина виiде з села i, поки пан живий, не верне туди. А тепер прошу, поведiться як слiд. Я вiдпроваджу панськi повози поза нашi границi, зi мною поiде той з господарiв, котрого ви виберете з-помiж себе для контролю. Чи годитеся?»

«Годимося!» – залунало кругом, i парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двiр. Панi Зофiя припала йому до нiг. Пiдняв ii i посадив на канапi.

«Заспокiйтеся. Це, гадаю, найкраща розв’язка, якоi тiльки можна було добитися. Дiтям i так треба ходити до шкiл, а щодо маетку, то я вже буду добре дивитися управителевi на руки».

Дiдич ходив по покою i сопiв.

«Дякую вам, отче кузине, – сказав, простягаючи до пароха руку. – Але це вимушена присяга».

«Що?»

«Вимушена присяга, кажу. І невже ж я зв’язаний нею супроти моiх власних хлопiв, та ще роззвiрених як тiчня?»

«Але я зобов’язаний перед ними, а ви передо мною! – вiдповiв рiшучо парох, i очi його запалали насилу здержуваним гнiвом. – Як чесний чоловiк, ви повиннi знати, що ваше поведення з селянами було гiрше нiж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час i так довго тягнувся. Присяга – рiч свята, i ви ii мусите додержати. А коли нi, справа буде мiж вами а мною. Не гороiжтеся! Мене ви не настрашите. Моi предки були бiльшими панами, нiж ви, перед фiзичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боцi».

«Отче!»

«Пане!»

Очi iх стрiнулися з собою.

В гостиннiй зробилося тихо. Нiхто не смiв пари з уст пустити. Здавалося, що навiть годинник перестав тикотiти. Аж дiдич похилив голову.

«Отже?!» – спитав священик.

«Ну, так…» – вицiдив крiзь зуби пан i казав собi подати води. А парох:

«І ще одно. Заки виiдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою».

«Це родинна справа».

«Я також, хоч i здалека, але до родини належу, а коли б навiть i не належав, то совiсть велить менi, щоб тая загадка була раз розв’язана, мiй пане!»

«Води! Скорше, скорше води! Темно менi. Запалiть бiльше свiчок».

Всi кинулися до пана, i за хвилину вiн не жив. Стався з ним припадок на тiй самiй канапi, яку купив за вигранi в карти грошi.

Пiд вiкнами почулися крики. Народ бентежився, чому не вiд’iжджають пани. На ганок вийшов парох.

«Пан не поiде. Вiн помер. Не вiрите менi?»

«Вiримо, але якось дивно».

«Як дивно, то най двох найстарших гадзiв прийдуть i подивляться».

«Не треба, не треба. Най з Богом спочивають».

І розiйшлися. Як поховали пана, за трумною iшла Гертруда, бiла, як молоко. Всi гадали, що вона посивiла тоi страшноi ночi, коли з паном стався отсей припадок.

По похоронi люди просили пароха, щоби панi не виiздила з села, казали, що вони знають ii добре серце i що мiж селом i двором не буде тоi пропасти, що перше.

Але панi не згодилася. Казала, що недаром цiлувала хрест, щоб бiльше не вернути. Аж дiти пiдросли, i оженився найстарший син та перебрав маеток. Але тодi вже i панщини не було. І цiла тая пригода пiшла в забуття, як не одно в свiтi; пам’ять наша коротка. Але е, мабуть, якась невидима книга, в котрiй записують усе, добре i зле, щоб звести порахунки. В книзi нашого двора «debet» було бiльше вiд «hebet»


. І тому вiн засуджений на запустiння. Маеток парцелюють, а що ж варт двiр без маетку? Це вже не двiр, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?

– Мабуть, що так.

– Гадаю собi своiм дурним розумом, що справедливiсть якась мусить бути i що жаден грiх, жадна кривда не минае безкарно.

– Говорите, як священик в церквi. Але, правда… того священика, про якого ви розказували, я пiзнав з ваших слiв.

– Невже ж?

– Так. Це був мiй дiд.

Лице Ксаверiя видовжилося i закам’янiло з дива.

– А Гертруда…

– Панна Гертруда, – повторив слуга, i очi його стали рости, рости аж до розмiрiв двох шиб у вiкнi…


* * *

Коли збудився, на шибах горiла заграва сходячого сонця. Спiвали першi птахи. Потер рукою очi, пiднiс високо повiки i лиш раменами здвигнув. «Ігi! І не пив я нiчого, крiм чаю, i щось таке ввижалося менi».

Встав, пiдiйшов до лiжка i згасив свiчку, яка догорювала в лiхтарi i з якоi синявий, чуткий димок снувався кругом канапи, як бабське лiто круг корча.

Скоренько роздягнувся i пiрнув у постелю. Не хотiлося йому, щоби Ксаверiй побачив нерушену постiль i догадався, що вiн не спав. Але заснути не мiг. Соннi мрii снувалися дальше поперед очi i нiби казали йому: пiди й переконайся, чи все те правда.

Встав i пiшов до салi. Воевода грiзно дивився зi своiх позолочених, порохом прикритих рам. Усмiхнена паня зi шнурком перед кокетливо глядiла на нього i нiби казала:

«І ти вiриш, немов то я коло пiвночi чищу паркет?»

Портрети не членiв родини нiби хотiли сховатися в сутiнки, якi падали ще вiд великоi кафлевоi печi. В гостиннiй позiхала канапа, на котрiй стався припадок зi старим паном. До иньших покоiв не заглядав. Був певний, що i там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.

Вiдчинив дверi на ганок i уявляв собi тi вогнi, що горiли в парку, коли двiр облягали збунтованi селяни. Туди перекрадався лакейчук на попiвство в село, туди надiйшов священик, тут вiн промовляв до бунтiвникiв.

Таке-то…

А тепер у парку було тихо i глухо. Дорiжки заростали травою, дерева порохнявiли i валилися, ставок заростав ряскою i шуваром.

«Цей двiр засуджений на запустiння, – пригадав собi слова свого нiчного провiдника по салях. – Бо есть невидима книга, в котрiй списують добрi i злi учинки, i мусить бути рука, котра зведе колись усi порахунки в тiй книзi».

Обiйшов кругом великий, старий сад, а як вернув, лiжко його було вже постелене i в iдальнi крутився Ксаверiй у фраку i в бiлiй краватцi.

– Що пан позволять, каву чи гербату?

– Гербату, розумiеться, коли наставили самовар.

– Вiн уже два рази перекипiв. Петрусю, принеси його тут!

Петрусь принiс самовар, i Ксаверiй налив фiлiжанку пахучого чаю.

– Як вам спалося, Ксаверiй?

– Дякую пановi, що ласкавi спитати. Погано. А пан?

– І менi не найкраще.

– Такi тепер часи, що чоловiк навiть сну спокiйного не мае. Поганi часи! – І зiтхнув.

– Що ж вам снилося такого?

Спинився перед крiслом гостя i, закинувши серветку на лiву руку, а правою поправляючи бiлу краватку, говорив:

– Снилося менi, нiби я пана спроваджував по салях i розказував таке, чого нiкому не сказав би. Чимало е такого, про що не годиться казати! Подii, як мерцi, iм спокiй належиться у гробi.

Гiсть дмухав на гарячий чай.

– А скажiть менi, Ксаверiй, кiлько лiт, як учителька втопилася у ставi?

Ксаверiй зробив великi очi.

– Учителька?

– Тая нiмка, знаете, що панич хотiв романсувати з нею.

Ксаверiю мало чайник не вилетiв з рук.

– Багато, а багато, я ще покоевим був.

– А чи жие хто з родичiв дiвчини, що зарiзалася в салонi?

– Тоi дiвчини? Чи жие?… Не знаю, прошу пана, не знаю.

– А бачили ви тую паню, що вночi фротеруе паркет?

Ксаверiй закашлявся, задрiботiв ногами i вибiг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:

– Йсусе Христе! Йсусе Христе!


* * *

Гiсть випив снiдання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети i подзвонив тим дзвiнком, на котрiм дзвонар, католик, вирiзьбив усю свою нехiть до дисидентiв. На порозi появився Ксаверiй.

– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне дiло в мiстi. Поклонiться пану управителевi i скажiть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продае. А тепер пiшлiть на село i наймiть для мене конi до станцii.

– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо i так мае виiхати наш повiз по пана управителя. Вишлемо скорше, i пан ним поiдуть, а конi до вечера вiдпiчнуть у заiзднiм домi.

– Тим краще. Дякую вам, Ксаверiй. Дайте мою валiзку вiзниковi, а я пiду наперед, заки вiн повiз приладить, перейдуся.

– Як пан прикажуть.

– Дякую вам за труд. В iдальнi пiд тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здоровi!

– Щасливоi дороги пановi!

Побiг наперед i вiдчинив хвiртку.

– А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Пiде в чужi руки…

В половинi алеi гiсть обернувся i ще раз глянув на старий двiр, облитий золотими промiннями лiтнього сонця. У хвiртцi все ще стояв Ксаверiй.

«Пiде в чужi руки. А невже ж я свiй?»

Пройшов алею, i схвильованi збiжжя пiрвали його думки, як море лодку, i понесли свiтами. А вiн гладив колосся рукою i тiшився, що таке буйне й налите зерно.

Перший здоровив кожного стрiчного селянина, а люди дивувалися, звiдки взявся такий чемний пан.

– Певно, не тутешнiй, – казали.




Гoстина


Я спiзнився до поiзду…

Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужi конi i глупий вiзник – як же тут заiхати на час?

Пiвмилi перед явiрцем вийняв я з кишенi годинник i, тримаючи його в руках, пiдганяв парубка:

– Їдь, Федьку, скорiше, бо буде пiзно!

– Але де! – перечив вiн, потрясаючи кудлатою головою. – Як я колись тут iз панночкою iздив, то сонце вже було геть-геть, – i ми не спiзнилися. А нинi?

І вiн показав бичевном позад себе так, що мало менi очей не вибрав.

– О! Щойно з полудня ступило.

– А коли ж ти iздив? – питаю.

– Коли? Аво, якось зимою.

– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.

– То що з того?

– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тiльки iдь, бо буде пiзно.

Ми не могли порозумiтися. Мiй Федько обстоював при своiм, що, мовляв, «колiя» вiдходить тодi, як сонце зайде. Та й вже.

Я пiдождав якоi чверть години i обiцяв йому «корону» (австрiйська монета), як на час заiде, а коли й то не помагало, взяв батiг, i як знав та мiг, поганяв коней. Але конi не були скорiшi вiд Федька, i ми якраз приiхали, коли поiзд вiд’iхав.

Дворець стояв посеред поля, i в ньому пiд ту пору, крiм чорного, старого пса, не було нiкого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!

Сiв я на лавку та й жду. Передi мною шини, направо й налiво бiжать, якби здоганяли себе.

На закрутi зливаються в одну сiру смугу i гинуть.

По обох боках поля. Однi зоранi, другi вже засiянi, третi ще вкритi стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заець шульне стернею, i – тихо.

Видно, як вечiр спускаеться на землю… Посидiв я, подумав, а дальше встав i почав напрасно добуватися до ждальнi.

– А який там дiдько розбивае дверi! – зверещав жiночий, пискливий голос iзгори. – Поiзд вiд’iхав, та й спокiй!

– Я хочу пiдождати до другого, – кажу.

– Другий не йде, аж завтра. Тут уночi нiякi поiзди не ходять.

«Дивне диво! – думаю собi. – Такий рух, а поiзди тiльки в днину ходять». Але той самий жiночий голос пояснив менi, що тут, зараз за селом, у темнiй долинi е такий непевний мiст, що може кожноi хвилини впасти, i тому туди нiччю нiякi поiзди не ходять.

Я хотiв дальше випитуватися, але вiкно над моею головою замкнулося з лоскотом, i я довiдався тiльки, що незабавом верне сам пан начальник iз села i скаже, що буде треба.

Чекаю я на того начальника. Де якi розклади iзди були – попрочитував, де якi оголошення висiли – по десять разiв розглянув, аж укiнцi i начальника дiждався.

Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двiрцi службу i урядника, i касiера, а як треба було, то i клунки до поiзду подавав. Вiд нього довiдався я, що тут справдi збудували такий поганий мiст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поiздом докладно осмотрюють, i тому туди нiяка залiзниця вночi не ходить.

– А що я тут, бiдний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.

– Га! Робiть що хочете. Було не спiзнятися. Лiпше приiхати годину скорше, як мiнуту пiзнiше, – вiдповiдае з учительською повагою. – Найлiпше iдьте до села. Там переночуете в дворi або на приходствi, а завтра до поiзду.

Це була справдi одинока рада.

– А як же те село називаеться?

– Пiдбереззя.

– Пiдбереззя? То чудесно! Тут е мiй товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай конi! Їдемо до Пiдбереззя.

За хвилину я знов сидiв Федьковi за плечами i наглив його, щоби iхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою i казав, що вiн там iздив недавно з панотцем i було далеко пiзнiше, а не спали.

– Коли ж ти iздив? – питаю.

– На празник, – вiдповiдае спокiйно Федько.

Приiхали ми до Пiдбереззя вночi. Допиталися до попiвства – заiздимо. З комина куриться, i в однiм вiкнi свiтло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Злiз я з того поганого возиська – йду.

В городцi – дивно. Нiби якiсь грядки, нiби цвiти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований i замазаний. Так само в хатi. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою вiе з того дому.

Так бувае, коли вернемо з далекоi дороги. Застанемо усьо вимите, вичищене, вiдсвiжене, а все ж не таке, як треба.

Розглядаючись по хатi, запримiтив я над фортеп’яном жiночий гарний портрет i щойно тодi згадав, що мiй товариш удовець. Вiн жив iз жiнкою коротко, i вона вмерла нагло i ненадiйно.

Спомин той вразив мене немило, i я почав було жалувати, що заiхав туди, аж дверi до гостинноi вiдчинилися i на порозi появився мiй колишнiй товариш. Був веселий i жвавий та держався молодо.

Лиш над чолом, мiж густим чорним волоссям, срiблилися бiлi нитки. Так инодi ззарання вдарить мороз i срiблиться на зеленiй, здоровiй травi.

– Гора з горою не зiйдеться! – кричав, вiтаючи мене. – От i не вiр же тут бабським повiр’ям! Мене вiд самого рана свербiла права долоня – аж отее ти приiхав. Спасибi! – говорив, трясучи моею рукою. – Спасибi, що не забув про мене i поступив до бiдного пустинника. А я думав, що ми хiба на другiм свiтi побачимося.

– Там своею дорогою, а тут своею, – вiдповiв я, стискаючи його холодну руку.

– Звiдкiля ж ти iдеш? Ага! Певне, вiд своякiв. Мабуть, спiзнився до поiзду. Воно у нас лучаеться дуже часто. Задержують чоловiка вiд снiдання до пiдвечiрку, а потiм пiд нiч пускають на волю Божу. Та недаром кажуть: нема злого, щоб на добре не вийшло. Якраз завдяки тiй нашiй своерiдностi я нинi бачу тебе. Правда?

– Ти вгадав, – i я оповiв йому пригоду.

Вiн слухав, дивлячися на мене лагiдними, голубими очима, якi пригадали менi моi давнi лiта. Не раз глядiли ми отак один на другого щиро й просто, не маючи, що перед собою окривати. Лиш нинi запримiтив я на тих ясних зiницях якусь легку опону з мрii i смутку.

А перше були вони такi яснi та чистi, такi прозорi, як гiрська криниця при дорозi.

– Але чекай! Ти, певно, голоден, а я харчую тебе словами. Марто, Марто! – кликнув, вiдчиняючи до пекарнi в стiнi прорубане вiконце. – Подайте нам чаю, хлiба з маслом та яець, бо маемо голодного гостя. Лиш скоро!

За пiдвечiрком не могли ми наговоритися. Школа, товаришi, учителi, чого то ми не переговорили за ту коротку годину! Показалося, що багато з товаришiв померло, i то таких, що думали якнайдовше жити. Деякi оженилися.

«А деяким, – замiтив мiй товариш, – уже й жiнки померли».

Я не вiдповiв нiчого, лиш завзято взяв гризти суху, як старе лице, поморщену булку. Думаючи над тим, як би вiдвернути розмову вiд немилоi теми, почув я в сiнях важке ступання, якби двi довбнi по пiдлозi били. Потiм клямка так жалiбно заскрипiла, якби ii коваль клiщами вiдривав, i в iдальню увiйшла Марта, велика, груба вiдцвiтаюча жiнка.

Я понурив голову над чарку мутного чаю, але чув на собi, як народ каже, якiсь недобрi очi.

– Єгомость! А що буде з вечерою? Поштар не привiз м’яса.

– Ну, то зарiжте курку, – вiдповiв коротко господар, а з його голосу i з рухiв видно було, що хотiв ii позбутися як-найскорше.

Марта ще раз глянула на мене i на нього, обернулася i вийшла, замикаючи з такою силою дверi, якби iх нiхто бiльше не мав вiдмикати.

– Ну, ну! І ми так ненадiйно стрiнулися. Ще раз дуже тобi дякую, що поступив до мене. Зробив ти менi велику приемнiсть.

Потiм узяв мене пiд руку i водив по кiмнатi, розповiдаючи про свое життя. Нарiкав, що не мае доброго сусiдства, що нема з ким починати якоi-будь народноi роботи, що, одним словом, життя склалося не так, як ждалося.

– І скажи-но ти менi, чому дiйснiсть нiколи не може бути така, як мрiя. Але то нiколи! Погадати собi, ах коби воно так або сяк. І ось станеться, як ти гадав. А порiвняеш те, що е, з тим, що ти собi подумав, i вийде не те. Не те, мiй товаришу, не те!

На вечеру iли ми курку, що ради моеi гостини понесла смерть. Насилу давав я iй раду, така стара була i пересушена. Запримiтив це господар, i було йому немило. Вiн не видержав, i коли Марта принесла на брудному пiдносi не дуже чистий чай, вiн сказав, здержуючи насилу свiй гнiв:

– Що у нас нiщо нiколи не може бути так, як у людей! І чи то така велика штука спекти дурну курку?

– Е-ет! – вiдповiла Марта, – егомосцевi трудно догодити!

Потiм пiшла до шафи, найшла двi зовсiм до себе не подiбнi чарки, поставила iх перед нас i вийшла.

– О! Видиш, яка! – сказав iз жалем мiй товариш, показуючи на кухоннi дверi. – Слова сказати не можна, бо обиджаеться: панi!

Та при винi ми скоро якось забули i про суху курку, i про товсту кухарку та балакали дальше, якби хотiли перебалакати всьо, що сталося в часi нашоi розлуки, немов боялися, щоби не поминули чого, якоi-небудь дрiбнички. І здавалося менi, що ми не розставалися зовсiм, що мешкаемо собi разом, дальше разом, як колись за шкiльних часiв, i балакаемо.

Не зчулися ми, як зо стiнного рiзьбленого годинника вискочила маленька зозулька i, якби покривляючись якiйсь правдивiй зозулi, викукала одинадцяту годину.

– Марто! Стелити! – крикнув до кухонного вiконця молодий панотець.

– Де? – спитав знайомий жiночий голос.

– В гостиннiм покою. А швидко!

Крiзь зачинене вiкно бурмотiв той сильний голос: «Усьо швидко та й швидко, так якби чоловiк мав десять рук. Ігiй!»

– Пошукаемо для тебе свiчки, – почав мiй товариш, вiдвертаючи мою увагу вiд немилого бурмотiння. – А води дати тобi також?

– Дай, коли ласка. Хоч я, кажучи правду, не з гусячого роду.

Забрали ми свiчку й воду та пiшли спати до спальнi. Була то невеличка, вузька кiмната з одними тiльки дверми i з одним вiкном, а вiкно вибiгало на городець. Пiд двома слiпими стiнами стояли два лiжка з високими заплiчками. Одно було постелене, а друге стояло неткнуте.

– А ти чому не казав собi другого лiжка постелити? – питаю. – Були би ми дальше говорили.

– Того лiжка не стелиться, – вiдповiв коротко.

І справдi, те лiжко виглядало, якби його вiд довшого часу не рухано. Над ним, на стiнi, висiв жiночий ненакручений годинник, а бiля нього стояли маленькi, бiлим кожушком виложенi черевички. Крiзь вiкно видно було кiлька дерев, за ними паркан, за парканом церкву, за церквою знов паркан, а дальше цвинтар iз громадою дерев’яних хрестiв i з одним кам’яним, що стояв мiж ними, як жiноча бiла постать iз витягненими безрадно руками. Над тим усiм осiнне небо, з кiлькома зiрками i з мiсяцем, що борикався з навалою хмар. Вiд дерев, вiд церкви i вiд паркану падали чорнi тiнi, а вiд мiсяця сипалося срiбло. Як хмари перемагали його, то й срiбло меркло, а як вiн перемагав хмари, то й срiбло мерехтiло яснiше.

Я вiдчинив вiконце, i на нас дунув зимний, вогкий воздух.

– Ти спиш при вiдчиненiм вiкнi? – спитав мiй товариш, i я уперше запримiтив на його лицi дивний неспокiй. Замiсть вiдповiдi я спитав:

– А ти нi? – І почав роздягатися.

За хвилину лежав я в лiжку, любуючись вiдпочинком по кiлькагодиннiй iздi. Мiй товариш сидiв у ногах, i ми говорили дальше, як звичайно други, що, стрiнувшися по довшiй розлуцi, не можуть наговоритися доволi. Але, на мое диво, запримiтив я, що мiй спiвбесiдник забувався; не вiдповiдав на питання або вiдповiдав не до речi, був розсiяний i неуважний. В його лицi, в голосi, в цiлiй появi малювалося якесь дожидання, непевнiсть, тривога.

Ось вiтер рушив занавiсок при вiкнi, i вiн зблiд; ось зашелестiв листок, спадаючи з галузки, а йому кров ударила в лице; ось якийсь шелест пiшов по салонi – i вiн зiрвався на рiвнi ноги. Стояв, вдивляючись у вiдхиленi дверi i вслухуючися в нiчну тишину.

Втiм – якийсь звук. Якби хто злегка потрутив клавiшi.

– Може, кiт, – кажу, щоби що-небудь сказати.

– Не держу котiв.

– То, може, струна так сама вiд себе, на змiну воздуха.

Хвилина тихо. А потiм знов той самий звук – i мiй товариш, не попрощавшись зо мною, зникае в темрявi гостинноi кiмнати i замикае за собою дверi. Свiчка гасне, мiсяць криеться в хмарах, робиться зовсiм темно.

– Дивно! – думаю собi. – Звiдки та нагла змiна? І що воно мае значити?

Перевертаюся з боку на бiк i не можу вснути. Часом здаеться менi, що за стiною хтось грае так тихо, якби муха над струнами бренiла. Пiдношуся, слухаю: тихо… Тiльки вiтер свище, хитаючи дзвонами в недалекiй дзвiницi. Лягаю знов i конечно хочу заснути. Вже чую, як повiки звiльна опадають на очi i як гадки кануть у якусь бездонну пропасть. Втiм… Якiсь зiтхання в сусiднiй кiмнатi, якiсь стопи. Сiдаю i насторожую вуха… Нiщо… То, певно, скрипить вiдчинена брама на цвинтар.

Вкiнцi починае падати осiннiй дрiбний дощ, i його одностайне, а безнастанне цяпання по даху i по шибах вiкна вколисують мене до сну.


* * *

Коли я збудився, був бiлий день. Не бiлий, а сiрий, бо дощ пустився надобре. Надi мною стояв мiй товариш у новiй рясi з молитвеником у руцi.

– Іду до церкви. – Говорив тихо i мов несмiло. – Не гоню тебе, але як хочеш на час заiхати, то збирайся. Бувай здоров!

Попрощався сердечно.

– Ще раз дякую, що поступив. Зробив ти менi велику ласку. За той один вечiр я пережив цiлу молодiсть. Дай Боже побачитися вдруге.

Стиснув мене крiпко i вийшов. Вiд порога вернувся. Був блiдий, очi мав мутнi, невиспанi.

– Вчора я не попрощався з тобою. Не гнiвайся. Але бачиш, е речi, якi не снилися фiлософам. Вона була у мене. Звiдтам, – тут показав на цвинтар. – Приходить часом i грае. Довго… Є речi, якi… – решту заглушили дзвони.


* * *

В залiзницi стрiнув я священика з сусiдства. Перемоловши полiтику, зiйшли ми на людей.

– Дивний чоловiк – той ваш товариш, – почав панотець. – Часом нiчого. Образований, мудрий, а часом якби йому чого бракувало. Серед розмови, серед вечерi зiрветься i iде не знати чому i пощо. Чи вiрите, що вiн вiд року не ночував поза домом. Прийде його година, то щоби дощ, щоби темрява, щоби не знати що, збираеться i iде. Навiть не пробуйте задержувати. Дивак.




Василь Стефаник






14.05.1871 р., с. Русiв, Снятинщина – 7.12.1936 р., там само.

Навчався на медичному факультетi Кракiвського унiверситету. У 1908 р. був обраний послом до австрiйського парляменту. Автор кiлькох збiрок новел. У деяких творах чимало мiстичного i моторошного.




Басараби



І

Тома Басараб хотiв повiситися у кошницi в саме полудне…

Але Томиха наробила зойку, всi сусiди покидали цiпи з рук, всi сусiдки повилiтали з хорiм[14 - Хороми – сiни.] i прибiгли на Томине обiйстя. Вiдважний Антiн, той, що тягнув зуби по шустцi,[15 - Шустка – десять крейцерiв.] залiз у кошницю,[16 - Кошниця – кругла комора для кукурудзи.] i Бог знае, як вiн там собi порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цiле подвiр’я заповнилося людьми i дiтьми. Вони стояли i дивилися з великим страхом.

– Та чого стоiте, як на заводинах, та поможiть менi его занести до хати. Оце раз дурний нарiд – гадаеш, що тi вкусить?!

Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота i почала судити по-своему.

– Басараби знов зачинають вiшатися, не мають гаразду в головi.

– Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Господи, яка тогди буря зiрвалася! Менi з хати цiлий причiлок урвало.

– Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

– Я пам’ятаю, як повiсився Николай Басараб, потiм за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рiк, а вже одного досвiтка на маленькiй вишенцi зачепився Василь. Отряс iз неi увесь цвiт, мав повне волосе того бiлого цвiту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловiк – менi, може, е, а може, ще нема трийцять i п’ять рокiв.

– Ти пам’ятаеш це, а я тямлю, як на бантинi повис iх прадiд. Богатир був теменний, грошi сушив на веренi[17 - Верена – рядно.] i пiшя нiколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував, i канчук все мав коло себе. То вповiдали люди, що вiн гонив людий на панщину i тим канчуком м’ясо рвав на людях. А одного ранку розiйшлася чутка, що старий атаман висить на бантинi. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару[18 - Цара – натовп.] народа на его подвiр’ю. Як его вiдтяли i несли до хорiм, то такий був страшний, що жiнки зi страху плакали. А хлопи нiчо, лише казали: «О, вже не меш iз нас шкiру кавалками здоймати, вже тi тот висадив на бантину!» Потiм у день чи в два днi така звiялася буря, такi вiтри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи…

– Та показують люди ще на старiй могилi гроби Басарабiв. Вони були хованi за окопом, не на самiм цвинтарi. То е тотi гроби i за старим, i за новим цвинтарем, а все самi Басараби там хованi.

– А ви ж гадаете, що пiп та мае право такого ховати на цвинтарi!? Аби давав цiлий маеток, то не можна. Вiдки такого проклятого пхати межи люди!?

– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такi будуть ходити чорнi та невеселi.

– Коби цес не потягнув за собою бiльше, бо то iх всiх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять iх наставилося. Вони всi зчепленi докупи. Бiда iх всiх на однiм мотузку провадить…

– То до семого колiна буде iх так душити, а як семе колiно мине – та й нема моцi вже. Десь котрийсь добре заслужився перед Богом. То кара, люди, сему кiстку аж карати! Бог не мае гiршоi кари на землi…

– То видко по них, що iх Бог карае. Бо i маетки iм дае, вони богачi, i розум iм дае – а нараз все забирае та й висаджуе на бантину.

– Таже лише треба подивитися на iх очi. То не очi, то така чорна рана в чолi, що жие i гние. У одного таке око, як пропасть, погляне та й нiчо не видить, бо то око не до видiня. А в другого воно одно лише жие, а решта коло него камiнь – чоло камiнь, лице камiнь, все. А цей Тома, нiби вiн дивився коли на чоловiка як варт? Око нiби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибiнь безмiрну.

– Дивиться око на тот давний грiх, що за него iм кара йде. Вiн там у них усерединi покладений, аби всi дивилися на него i аби спокою не мали, аби була кара.

– Сесi Басараби то на покаянiе людське родяться, i богатiють, i душу гублять.

– Тяжкий грiх мають у своiй фамiлii i мусять его доносити, хоть би мали всi пiти марне!

– Грiх, люди, грiх не минае, вiн мае бути вiдкуплений! Вiн перейде на худобу, вiн пiдпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, i вiн чоловiковi душу возьме i дасть на вiчнi муки…

Жiнки слухали i мало не хрестилися, дiти посiдали помiж ними, а хлопи ще довго балакали за грiхи i поплелися вкiнцi до коршми.


II

Всi Басараби зiйшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша i найбогатша в iх родi. Тому також привели. Семениха налагодила iди й пиття i обсадила великий стiл кревними, а Тому поклала на чiльне мiсце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сiдай, та тiшмося, що-смо всi вкупцi. Сiдай, роде мiй, най з тобов все щасте сiдае. Коби був Семен, то би вiн вас знав просити i присилувати. Николаю, а чи пам’ятае те, як вам пляшку з горiвкою розбив на головi i пироги викинув псам, що-сте не хотiли з ним пити!

– То не було, бабо, жарту з дiдом, або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с менi наймилiший! Най ся вп’ю! Бабi не богато треба, аби заспiвала дiвоцькоi…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоiх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий пiд стiл. Коби ти очi не пускав удолину, але вгору, то легше би твоiй душi було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива i проста. Очi мала великi, сивi i розумнi. Дивилася ними так, як би на цiлiм свiтi не було такого кутика, аби вона його не знала i, закотивши довгi бiлi рукави, не зробила би в нiм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала,[19 - Спрятати – зiбрати, заощадити.] не прихарила[20 - Прихарити – причепурити.] i не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: i iсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очi вашi просять.

– У мене таки так, я очi маю, аби смiялися, аби жартували. Я не маю iх, та й мама iх не змалювала, аби плакали. Коби ви iз своiх очий прiгнали тоту мраку чорну, що вам свiт затемнюе. У моiх очах е моi дiти, е мое поле, i моя худоба, i моi стодоли, та чого iм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обiтруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти ii медом годуй, хоть ти ii у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дiтий, у вас нема нивки, анi худобинки! У вас е лишень хмара, i полуда, i довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив. А Бог вас карае, бо ви маете на Єго сонце дивитися, ви маете дiтьми тiшитися i зеленим колосом по веселiм лицi гладитися. Томо, та бо бери, не гнiвайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоiм весiлю кiсточками докупи дзоркала. Баба вам не ворiг. За то, що душу хотiв-есь загубити, за то я гнiваюся на тебе. Але вперед з’iжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потiм будем говорити.

– Роде мiй чесний та величний! Тiшуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваеш, що мене любиш i за моiм столом п’еш та файнi слова говориш!

По гостях мигнула яснiсть щастя, як часом сонце замиготить по чорнiм, глибокiм ставi. Всi очi пiднеслися i справилися на бабу.

– Ай, Басараби, адi, адi, кiлько очий, сам-самiський сум i туск!

– Бабо, не кажiть так, бо ми всi такi контетнi вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзi до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вiшивають, а вони дiтем вашим голов не миють? Ви не видите нiчо, не видите, бо-сте слiпi. Бог вас покарав слiпотою…

– Бабо, ану ж ми повстаемо та позакурюемо собi люльки, бо чого ми будемо сидiти за столом, як трунок нiчо не приймае?

– Вставайте, вставайте та курiть, а я сяду собi коло Томи, та буду его питати, що таке тяжке пригнiтило его душу…


ІІІ

Тома, чоловiчок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагiдними, гладкими пасмами на широке чоло. Очi темно-карi блукали пiд чолом, як по безкраiх рiвнинах, i дороги по них найти собi не годнi. Лице смагляве, застрашене, як би дiточе. Вiн висунувся з-поза стола i сiв коло баби Семенихи.

– Розповiдай же нам, Томо, чого тобi так тяжко на свiтi жити, чому ти хочеш покидати своi дiти, свою жiнку та й рiд? Не встидайся, але викажи свою iдь, що тебе iсть, та, може, ми що тобi порадимо або поможемо?

Всi звернулися до Томи.

– Кажи, кажи, не затаюй нiчо, та тобi легше буде.

– То нема що таiти, – вiдрiк Тома, – я таiв, доки мiг, а тепер всi знаете.

– Та нiчо не знаемо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жiнка тобi зла, або дiти не вдалися, або ми тобi догорили. Та й обачiне май над нами. Ти знаеш, що як один у нашiй фамiлii стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий е, що, як вчув за твою пригоду, та вже надумав i собi стратитися? – сказав сивий Лесь.

Басараби, як винуватi, поспускали очi вдолину.

– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…

– Я не знаю, вiдки i як, але то такi гадки приходять, що не дають спокою. Ти своi, а гадки своi, ти продираеш очi, аби нагнати iх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, нiхто не закладае собi воловiд на шию!

– А як тобi подiеся така завороть у головi, та чому ти жiнцi не скажеш, чому до церкви не пiдеш?

– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком вiд такого мiсця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на свiтi таких ланцiв нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзiнь, дзiнь… Як зачнуть дзiнькати, то голова пукае начетверо й уха десь так утворяються, як рот, i так люблять слухати той бренькiт. Я вночi обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираеся, – i менi костi в головi тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушцi тими ланцями лупить. Та й нiби каже, нiби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобi буде добре, добре». А я ймуся за постiль та так тримаюся, що м’ясо в руках трiщить, як би живе розтягав…

– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуеш? – крикнула на Тому його жiнка.

– Ти не страхайся, жiнко, бо тепер вони вiд мене вiдвернулися геть, менi тепер так легко, якби-м на свiт народився. Але я вам хочу уповiдати, яка то мука е у того, що тратиться. Такий чоловiк аж мае бути спасений! Бо ще за его житя з него нечисте душу викидуе, отаки отак, що викопуе. Рве тiло, костi розважуе, аби собi до душi такi дучки поробити, аби ii вiдти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото бiль, що за такi страждування дав би собi ногу або руку вiдтяти!

– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?

– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питае нi дня, нi ночi, нi сонця, нi хмар. Отак встанете рано, помолитеся Богу та iдете собi на подвiр’е. Станете на порозi та й закаменiете. Сонечко свiтить, люди вже коло хатiв викрикують, а ви стоiте. Чого стоiте? А стоiте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очi, в чоло. Та й вже знаете, що десь iз-за гiр, iз-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годнi сказати, вiдки ви знаете, що вона прийде, але зо три днi ви наслухаете ii шуму, як вона залопотить попiд небо. Та й пускаете увесь розум за нею, вiн бiжить вiд вас отак, як пастух вiвцi лишить, отак до знаку ви лишаетеся такi самi, а страх такий великий, що боiтеся одно слово сказати. Зацiпить вам зуби, та й чекаете.

– Я знаю, Томо, я розумiю, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.

– Миколаю, ти здурiв, чи що тебе напало?!

– Я лише так…

Басараби поглянули недовiрчиво на Миколая i замовкли.

– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповiдае, бо як вiн вам розповiсть, то вже мете знати, як воно цукаеться до хрестянина. Бо то десь ваш ще прапрадiд воював з турками та вбив семеро маленьких дiтий. Наткнув на спис так, як курят, та й его Бог покарав, бо вiн зараз покинув воювати i ходив з тими дiтьми тринадцять рокiв. Нiби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, i все ему виглядало, що вiн тотi дiти носить. Та й вiдси пiшла кара на Басарабiв. То ще як я йшла за Семена, та моi мама менi повiстували за це та й не радили йти. Та той грiх за тотi дiти ви покутуете, але то межи вами десь-не-десь прокидаеться. Не кождий Басараб носить той грiх, лиш Бог одному котромусь кладе его в сумлiне. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собi затямте, як то грiх грасуе, доки не вiдкуплений. Бо тiло все перебуде, по нiм нiчо не пiзнати, але сумлiне точить. Та то видко на деревi на такiм великiм, що хмар досягае. Розколеш его, а там сама червоточина, черв’яка не видко, нiколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлiне точить з рода в рiд.

– Сумлiне точить, а то кара над усiма карами.

– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нiчо, треба вислухати.

– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або пiдпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карае. Та як така хмара злопотить по небi, та й тогди приходить сам час, аби тратитися, йдете коло води, а вона вас тягне, як цiлюе, як обiймае, як по чолi гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь вiдкись виринае в головi слово: тiкай, тiкай, тiкай! І гонить вас стома кiньми вiд тоi води, забирае всю пару з грудий, а голова розскакуеться, бо дурiе. Аж тепер дурiе. Глипнете на вербу, та й вас знов зiпре. Руки такi чиняться веселi, аж скачуть та й без вас, без вашоi причини, самi-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боцi стоiте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбiжить слово: тiкай, тiкай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушенi, та й знов тiкаете. Як кого на очi побачите, або жiнку, або дитину, а воно также кричить: тiкай! Але i говорить до них, i смiеться, а все то так, як би не я говорив, i тручае там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадуеться така грушка, що ще як ви дитиною були, та видiли ii. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадаеться. То гонить воно чоловiка у тисячу бокiв нараз, а не знати, куди йти. А потiм лишить, нараз лишить. Мине година, або й двi, або й день, та й знов приходить. Серце застигае, очi так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анi слiз не видко, анi плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордуе наново. Я не раз випивав цiлу кварту горiвки i пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нiчо не помагало…

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, i очi, i руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошницi. Кожду крiшку на нiй показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лише вiдмотав воловiд вiд ясел та й залiз у кошницю. То так спокiйно менi було, так легко! Я замотував той мотуз i пробував, ци добре держить, i все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко пiдтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокiйно i весело тратився. Але тепер менi, Богу дякувати, вiдiйшло, i такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовiм снi.

– Грiхи, люди, грiхи, треба Бога просити.

Докторi кажуть, що то така нерва е, що вона так хоруе, як би й чоловiк. Вона десь е в чоловiцi, та вона розум вiдбирае, як заслабне.

– Ей, що докторi знають!..


IV

– Мой, а вийдiть за Миколаем, де вiн пiшов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з мiсця. Покаменiли.

– Та вийдiть за Миколаем, кажу… Де вiн пiшов?

Жiнки заголосили. Басараби позривалися i гурмою вийшли надвiр.

– Тихо, тихо, хто знае ще, не робiть крику…



1900




Михайло Яцкiв






5.10.1873 р., с. Лесiвка на Станиславiвщинi – 9.12.1961 р., Львiв.

Вчився у гiмназiях Станiслава (1886–1890) та Бережан (1891–1896). Працював актором мандрiвного театру, а з 1897 р. – службовцем страхово-кредитного товариства у Львовi. У 1914 р. був мобiлiзований до австрiйськоi армii. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рiдний край», фiнансованоi польським урядом. Галичани, якi не змирилися з приеднанням Галичини до Польщi, влаштували йому бойкот, i з тих пiр вiн аж до приходу бiльшовикiв не видав жодноi книжки.

У 1939 р. став членом Спiлки письменникiв Украiни, працював у Львiвському вiддiлi народноi освiти, а з 1940 р. – у Бiблiотецi АН УРСР.

Пiсля виходу в свiт першоi збiрки оповiдань «В царствi Сатани» (1900) став, за висловом Лесi Украiнки, «наймоднiшим» з молодих белетристiв у Галичинi. З 1907 р. належав до лiтературного угруповання «Молода муза», видав понад десять збiрок оповiдань та кiлька повiстей.




Де правда?



І

В мiстечку Свинське Путо, на малiй поштi, сидiв почмейстер Мартин Гробман. Похилився над ранiшньою посилкою, крiзь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неi жмуть прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках i газетах, гуртував по громадах та записував до протоколу i денного наказу. На кiнцi кожноi сторони в «Указi» клав свiй пiдпис i закручував хвiст навiдлiт.

Два малi вiкна по правiй руцi старого були втворенi, крiзь заржавiлi грати плив голубий ранок, мак i соняшник в городцi вмивалися росою, свiжий запах скоботав Гробмана в носi.

Дверi втворилися несмiливо зi скрипом, до кiмнати ввiйшла стара, дихавична мужичка, виповiла сухим пiвголосом: «Слава Йсу», обтерла нiс i вважала, аби станути не близько дерев’яних штахеток i не перед самими дверми, а трохи набоцi, в кутi.

Почмейстер порпався в жмутках папiр’я.

«От яка то у панiв поведенцiя, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – нiхто тобi не вiдповiсть, сiдати не просить… Не так, як у хрестiнина».

В цiсарсько-королiвськiй тишинi чути було шелест паперу, дихавичний вiддих, деколи обтирання носа i старече, здавлене зiтхання. Баба клiпала сльозавими очима i водила ними по поштовiй канцелярii. Штахетки перегороди нагадували iй шинквас, шафа з поличками пiд стiною – аптеку. На бiчнiй стiнi висiв старий годинник. Маятник ходив старечим рухом i тиркав заржавiлим голосом. На однiм ланцюжку висiла чорна вага, на другiм двi залiзнi шрiби i мутерка[21 - Мутерка – шруби i гвинт.] вiд воза. Ближче були прибитi в чотирьох рогах рекламовi карти торгiвлi насiння та купелевих заведень.

Стара приглядалася паннам на тих картах i питала себе в дусi: «Не знати, чи се святi, чи що?»

На противнiй стiнi висiв вгорi почорнiлий образ без скла, а низько два маленькi. Що було на тих малих, баба не могла розпiзнати. Були це поблеклi фотографii двох синiв почмейстра, але тi голови представлялися бабиним очам з курячою слiпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорi i розпiзнавала в нiм цiсаря, за давнiх лiт, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачiсуване наперед. Заложив руки i дивився на бабу. Ген-то видiла його мiж образами на ярмарку, але там був вiн такий, як е, старий i з «папоротами».[22 - «Папорота» – перекручене вiд «бокоброди», бакенбарди.] Баба зiтхнула i думала: «Господоньку милосердний, як воно на свiтi: цiсар чи не цiсар, а мусить постарiтися й вмерти, як кожний хрестiнин».

Дивилася на почмейстра. Старий мав позачiсуване волосся попри уха наперед, як цiсар на стiнi, а «папорота» i лисину таку саму, як цiсар на ярмарку.

«Така вже, видко, установа, що хто вiд цiсаря пенсiю бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цiсар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримiнал Миколишиному Бовдуровi, або рахував «патенталь»


для Перепiчки, що прийшов без ноги з вiйни, то дивився крiзь «каляра».

Старий встав, поховав жмути папiр’я в полички i глипнув з-пiд окулярiв на баб.

– А що там?

– Прошу пана, чи нема там листу вiд мого сина?

– Вiд котрого сина?

– Та вiд того, що у войську.

– Та скажи, як називався?

– Та Іван.

– Та який Іван?!

– Наконечний, прошу пана.

Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист i дав бабi.

– Оставайте здоровi, та дай вам Боже панованне щасливе.

На пошту прийшла сiльська дiвчина.

– Прошу пана, я прийшла показати.

Старий обернувся до неi з квасним лицем.

– Що маеш показати?

– Та, прошу пана, я прийшла по тото, що егомость з Голодiвки читають.

Мала на увазi газети.

Прийшла мiщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в мiстечку.

– Добрий день…

Старий глянув крiзь окуляри.

– А, добрий день. Що там скажеш доброго?

Мiщанка розвинула рецепiс[24 - Рецепiс – письмове повiдомлення.] з хустини, старий виймив з шухляди грошовий переказ i переглядав його.

– То вiд твого сина. Посилае тобi 4 корони. А то треба пiдписати.

Мiщанка всмiхнулася ласкаво.

– Я би просила, аби стрий пiдписали за мене, бо я не вмiю.

– Га-а, менi, дитинко, не вiльно…

– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловiка нема дома.

Старий став клопотатися цiею справою.

– Нiби тут е виразний адрес до тебе й я тебе прецiнь знаю, але менi не вiльно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маеш кого знайомого тут недалеко?… Або чекай…

Повiльним кроком пiдiйшов до замкнених дверей другоi кiмнати, взяв фунт з ваги i застукав:

– Бiнка-а!

За кiмнатою в кухнi дався чути рип, до канцелярii вбiгла боса дiвчинка з гребiнцем у волоссi.

– Пiдпиши отут-оо.

Дiвчинка глянула на мiщанку, всмiхнулася й пiдписала.

Старий взяв виказ, втягнув[25 - Втягнув – вписав.] квоту i пiдписався в рубрицi «Anmerkung»


. Кiнець його назвища розплився дрiбними хвилями i стрибнув хвостиком навiдлiт. Так вже тридцять лiт на стосах наказiв, посвiдок i квисткiв, в копi запорошених книг поплив все однаковий пiдпис.

Мiщанка поцiлувала старого в руку i вийшла. Вiн глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долiшньоi перегороди в шафi i витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку i закусив сухим хлiбом. Вiд лiт пив у тiй порi чарку, i це служило йому. Бiльше не заживав, бо крутилося би в головi. Закурив люльку на довгiм цибусi i станув коло вiкна.

До повiтового мiста Песиголовець вибиралася пiдвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував iх в капелюх, кинув капелюхом до землi i толочив ногами. Один бiсився i кляв у дусi:

– A solst du kriechen auf alle Vier! (Бодай ти рачки лазив!)

Иньшi звикли вже до того i дивилися байдужно.

Молодиця несла яйця в кошелi i курку. Єврей, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарiв i горнув руками в повiтрi яйця i курку до себе.

Пасажири гаркотiли з вiзником, вiн то сiдав, то злазив з воза, пiдганяв коня на крок, задержував i вертався ще за двома пасажирами. Коли рушив з мiсця, над’iхала бричка з священиком. Парубок нiби потайно, але так, аби завважили, витягнув жмут сiна i кинув попри себе на дорогу, «аби iм гешефт попсувався i фiра вгору колiссям станула». Забобонний старовiрець бомкнув:

– Solst du bekimmen a Pigire!.. (Бодай на тебе хвороба найшла!).

Почмейстер день-у-день видiв такi iсторii. Погода на свiтi цiкавила його бiльше. Думав про свое жито за мiстечком пiд горою. Мав там ниву, яку перед лiтами купив для першоi жiнки. По нiй лишилися два сини. Старший вже адвокатом, молодший народним учителем. Оба сухорлявi, як iх покiйна мати.

«Я, тату, хорий. До школи ходжу в таких черевиках, що лише пришви зверха, а сподом нога боса. Але ви не журiться. Знаю, що не маете вiдки. Маю надiю, що, може, дiстану лекцiю», – писав раз старший син.

«Ми вже, тату, своi пани. Приiхали би до вас, але нашоi мами нема, а мачоха – от лiпше не згадувати».

Старий вдивився в фотографiю синiв i клонив головою.

Правда, дiти, що мами вже нема. Я тiльки, i нива по нiй. Нинi недiля, треба подивитися.

На пошту прийшов листонос з села Лiсович, низький, чорнявий мужик з хитрими очима, Хома Гвiнт. Почмейстер знав його вiд лiт i любив заходити з ним деколи в розмову.

– Що ж там чувати?

– А що ж би, прошу пана… Купили у нас якiсь два купцi лiс, та й аби, рахувати, бiдним людям не дати заробити на фiрманцi, хотiли завести колiйку i так возили «матриян». Тим часом оноди один з тих купцiв повiсився, а його спiльника вчора шляк трафив.

Старий дивувався, а мужик тягнув далi:

– Люди у нас кажуть, що це кара Божа, а я знов кажу, що тут лише правда, бо кара повинна була зайти на кого иньшого.

Гробман пiдвiв брови.

– Як ти це розумiеш?

– Та так, як воно по правдi е. Тi два купцi заплатили скарбовi мiльйон за лiс, заплатили за рубання, а тепер не стало вже грошей на колiйку, а потягнути не було вiдки, та й так взяли собi до голови, що, рахувати, мусить прийти кiнець. Тут, прошу пана, купцi нiчого не виннi; iм вiльно було торгуватися з громадою за колiйку. Громада сперлася i не хотiла допустити колiйки инакше як за десять тисяч, але найшовся такий один мiж нами, що замiсть дати приклад, – пан уже догадуються, про кого я тут говорю – знюхався з купцями, «куку в руку» та й далi робити гиндiль. Постягав своiх вiрникiв у громадi, кажуть, що деякi таки добре помастили собi пальцi, ну, та й лише печатки треба було. Печатка губить село. Одна душа губить цiлий свiт. А в нас люди такi, що на печi виросли, на печi й вмирають, хiба котрий утопиться в рiцi, – тож легко зробити з ним, що хто схоче. Тут вся правда.

Хома Гвiнт пiшов, а старий докурював люльку i сидiв посоловiлий.

Простому чоловiковi, з природи, легко дiйти до висновку. Вiн приймае багато iдей вже готових, видить свою правду в обмежених границях доброi вiри та звичаiв i не журиться бiльше. Так само i Гробман прожив своiх шiстдесят лiт в клопотах i трудах, але вiд якогось часу зайшла у нього змiна. Вiн почував, що життева мандрiвка доходить до кiнця, й його чимраз бiльше зачали непокоiти сумнiви. Прецi, що там поза границею земного свiта дiеться? Не був парафiянином, не вiрив у життя душi, але хоч поневiльно приймав, що небо над ним не мае кiнця, то все ж таки не мiг нiяк того шаленого вибрику помiстити в своiй головi i мимоволi пiдсувалася йому в тiй загадцi зв’язь з тими силами i тайнами, яких iснування не ствердила наука.

Старий зичив вiд одного студента фiлософii природничi книжки, вчитувався i заглиблювався в них, але не знаходив непохитноi, ясноi правди. Коли вiд часу до часу з’явився на поштi який священик або освiчений iнтелiгент, старий, укриваючи свою цiкавiсть i духовний неспокiй, зачинав незначно розмову на тему Бога i позагробового життя, але нi вiд одних, нi вiд других не довiдався нiчого певного й оставався сам на розпуттю серед бiльших сумнiвiв.


II

З полудня вийшов за мiстечко, оглянув ниву й вiдти виправився в гай на горi. Лежав пiд дубом i прийшло йому в гадку, що вiдколи оженився вдруге i пiзнав свiй великий промах в життю, з яким давно спокiйно погодився, отже, вiд лiт перестало його займати домашне окруження, ненависнi щоденнi, нетерпеливi i пiзнi гостi на поштi, байдужi всi знайомi, рiдня, не цiкавi всякi вiстi в часописах про суспiльне i полiтичне життя, тiльки одна природа зi своiми змiнами вiд ранку до вечора все займала його. Вiн слiдив ii оком, барометром i ревматичною ногою i тямив, в котрiм роцi вчасно зацвiли дерева, котрого лiта випав снiг, тямив лiта повенi i голоду, як iсторик хронологiю народiв. І тепер у погiдний день дивився по зелених ланах в долинi i на блакитне небо з цiкавiстю хлопця, як би перший раз з’явився на цiм свiтi. Не запримiтив, що бiк йому стерпнув, забув про все, лише зi спокiйною тугою потупив зiр в далекiм овидi. В пiдсвiдомiй сферi його духа творилися ворушення, i вiн мимоволi прошептав: Нi, не дiйшли ще до правди теологи, нi фiлософи… Питання одверте, тайна поки що – незглибима…

Промiння ставало пасмами на заходi, пiд ними отвирався сутiнний, чарований свiт, старий чоловiк вдивився з жадобою, як поставали легенькi мраковини, схожi до духiв.

Вертав пiзнiм вечором домiв. Ішов поволi, чувся легенький, свiжий, далеко вiд людського свiта i зовсiм иньший, нiж досi. Заслухався в далеку космiчну музику, вона зачарувала його й обiймила ангельським спокоем i вiдрадою.

По домах блимали свiтла з вiкон, де-не-де пересунеться людська тiнь, довкола тихо. Гробмана дивуе трохи, що вулиця, якою йде, i доми зовсiм иньшi, нiж тi, якi вiн знав i лишив перед тим.

Три людськi постатi перейшли мимо, глянувши на нього глибокими, здивованими очима.

«Хто б це мiг бути?» – спитав вiн себе в душi. Почув, що його ноги не дотикаються землi, але це його не здивувало. Ішов далi. Станув перед своiм домом i спитав себе: «Чи це мiй дiм?»

Хвiртка вiд саду, замкнена вiд лiт, була тепер отворена.

Ішов пiсковою стежкою мiж двома рядами яблiнок. Назустрiч показалася перед ним перша жiнка. Станув.

Хустка накинена на раменах, як звичайно вечором, вона дивиться мовчки в нього глибокими очима, бере його за руку i веде до лавки.

Затремтiли в нiм нараз всi струни жалю, i в хвилi, коли мав заридати, як дитина, вона ловить його в своi обiйми i кладе на устах цiлунок забуття.

Двi великi сльози повисли на вiях.




Дiвчина на чорнiм конi



I

Зжився з самотою.

Не раз приходили думки: коби опинитися в пустинi i не видiти людий. Не нарiкав на них, але бажав не видiти iх. Не мiг любити, нi ненавидiти.

Як пiзнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому i вiн усунувся вiд суети. Чим же тепер виповнити скуку?

Вглублявся в вiчнiй правдi, знаходив в нiй поезiю i забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги i затемнювали свiт.

– Забагато лишилося в менi серця, i воно приковуе до людських дорiг, – мовляв тодi.

Так минав рiк за роком.

Одного полудня лежав в робiтнi i розсiвався в нудьзi.

Не знаходив нiчого в минувшинi, не знав будучности; весь вiк, вiд малоi дитини донинi чув лиш себе самого на сiм свiтi. Схрестив руки на головi i думав.

– Родичi не бажали собi мене, боялися мого приходу на свiт, люди обiйшлися без мене, що ж робити з собою?

Розпука точила його, точила, як повiльна язва, аж тут з далекоi краiни прилетiло таемне диво. Пiдоймив голову, глянув на вiкно, надслухував i побiлiв. Отее вимерле цiле мiсто, а над ним золоте i червоне свiтло. Встав i тихим кроком пiшов до вiкна. З великоi вулицi вимела смерть все життя, в однiм вiкнi стояв труп i дивився з-поза портьери скляними очима вдолину. Згодi, поволi з кiнця вулицi летiв студений страх i мертвив тишину, а за ним дудонiв тупiт кiнських копит. З-за кривулi долiтав тупiт кiнських копит, показалася дiвчина на чорнiм конi. Їхала поволi ближче й ближче. Дарiан дивився з вiкна, вона навернула в його браму, вiн поволiкся i впав на софу.

Повiльний стук на сходах, дверi створилися, в робiтню ввiйшла блiда дiвоча постать i сiла коло нього.

– Як вам живеться?

Здвигнув плечима i мовчав.

Вийшли до парку. Ішла поволi, похилена i вдивлена в землю.

– Ви зачували, може, – шептала вона, – що моi хвилi недовгi.

– Так, чув… але не знаю, в чiм смерть, а в чiм життя, ви прецiнь не можете вмерти.

Всмiхнулася гiрко i махнула рукою.

Сiли в лiску, бо вона дуже вмучилася. Напав ii кашель, отирала очi i набирала духу. Вiн вдивлявся в променi на зiв’ялiм листю, вони блискотiли, мiнилися i погасали.

– Я прийшла – простiть, що промовлю до вас по-давньому – я прийшла просити вас о найбiльшу рiч, яка лиш коли могла бути в моiм життю.

Глянув на ii смуток i ледве мiг вимовити:

– Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу вiддам – кажи, ти знаеш мене.

Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всiею силою ввiйти ще раз в його душу.

Спитала крiзь задуму:

– Ти все ще смутний? Чому ти вiчно смутний? Чому ти такий смутний, що твiй смуток по нашiй смертi сiм поколiнь укрие собою?

Мовчав.

– Ти дуже нещасливий! Нинi пiзнаю тебе так, як ще нiхто на свiтi, i виджу, як скривдила тебе i запропастила твою i свою душу!

Припадала до його нiг, та вiн не допускав.

– Коби я могла дати тобi хоч крихiтку розради…

– Скажи, про що мала просити мене? Збирала останки сили й духу.

– Хочу, аби ти останнiй з цiлого свiту, одинокий живий з сього мертвого свiту, попрощав мене.

Пригорнув ii до себе, вона вiдтручувала його з хорою розпукою.

– Не схиляйся до мене – в менi смерть.

Лепетав живо, як дитина:

– Не боюся нiчого, менi все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найяснiша Музо, дай менi раду, як урятувати себе – я знищу…

– Я не годна опертися твоiй волi – менi легше при твоiх грудях, буду вiчно з тобою, лиш не забудь попрощатися зi мною…

Зiмлiла в його обiймах.

– Клянуся на всi сили – вiдвiдаю тебе i попрощаюся з тобою.

Пiдвiв ii i помагав сiсти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гiрким усмiхом:

– Ти вже, бачу, лисий…

– Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу вiднайти, в чiм життя, а в чiм смерть…

Глухо гомонiв тупiт серед мертвоi вулицi, дiвчина пропадала в сумерку, Дарiан стояв, усмiхався i повторяв останнi слова.


II

Лежала на верандi у вiдкритiй домовинi i бiлiлася, як лiлея на чорнiм коврi. Гiрлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в кутi блимало свiтло на тринiжку, вечiр думав довкола на свiтi.

Дарiан притулив уста до ii личка легенько, аби не збудити.

Листя шелестiло в парку, ii личко оживало, вiн учув легесенький шепiт, як в своiй душi.

«Я не вмерла, але не маю сили пiдвестися, нi втворити очей. Не рухай мене, не буди смерти, менi так добре. Чую тебе при собi, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кiлька хвиль твоя сила удержить мене… Ти вiтхнув в мене любов першим поцiлунком – тямиш, тодi давно? – тепер замкни останнiм».

Цiлував ii й шептав:

– Бiдна моя…

В його шепiт вплiталося сердечне лелiння, як дрижання ангельскоi струни, коли подих вечiрнього свiту гладить ii.

«Прости, прости менi все, я негiдна, зломила твое щастя…»

– Ой, бiдна моя…

«Ти прийшов до мене в гостi, а я не маю чим приймити тебе, – от, диви, яке мое господарство…»

– Ой, бiдна ти, бiдна моя…

«Ти дав менi серце, я беру його на той свiт, а тобi не маю що лишити. Лишаю тобi у заповiтi чари творчости, i се вистане на твое самотне смутне життя на сiй землi. І змиеться погань мого життя – я стану знов твоiм чистим ангелом, провiдною музою.

Будеш оглядати вiчну правду, невиданий свiт, пекельнi муки i райськi розкошi, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твое я забрала…

А земне життя – гей, гей, яке воно бiдне – як тее листя, що шепоче тепер у сконi молитву вiчноi суети».

Втворила очi, по хвилi ледве промовила:

– Мiй кiнь…


* * *

Дарiан бiг наперед.

П’яний жовнiр волiк шаблю, як птах зламане крило, на розi вулицi жебрав старий iнвалiд, а коли нiхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив iх в болото i пошкутильгав, гупаючи з усеi сили закованою кулею в грудь землi. Двi постатi дерлися в тiнi й одна одну тягнула в пiтьму.

Жiночий зойк стрiляв ножами в темрявi.

– Де мiй чоловiк?! Вiддайте менi чоловiка!

На смiтнику сидiла кретинська потвора з висадженими очима, обгризала кiстки i заходилася здушеним реготом.

Настала пора, що криеться поза людською увагою.

Статуi сходили зi скамiй i шкандибали до винного шинку, на старiм цвинтарi повставали монахи, вiдвалили камiнь вiд гробницi монахинь i лiзли до них на розпуст.

Дарiан бiг наперед. За ним сипалися iскри.




Мальований стрiлець


Мене заскочила нiч серед глухоi понуроi вулицi в далекiм чужiм мiстi, i я станув в однiм готелi. Слуги поводилися смiшно. Гугнали, викривляли роти i вiдверталися, аби не дати пiзнати себе. Здаеться, були в них приправленi вуси, бороди й начорненi брови, але я так був змучений, що не звертав на них уваги. Тiлько одна думка перелетiла: чи чорт на цiлу свою менажерiю не мiг здобутися на нiщо цiкаве? Та я лишився, бо на вулицi що ж би був дiяв? Згодi остався сам, замкнувся на ключ i вiдiтхнув свобiднiше. Скрутив я лямпу, лiг на лiжко й роззирався. В цiлiй кiмнатцi найвище стояло лiжко, стiл був низький, як для дiтей, замiсть крiсел стiльчики, обиванi червоним сукном, замiсть шафи мала нiша з поличками. Стеля була рiвна, з дубових дощок, краями не приставала до стiн. Із стелi повiв я очима на вiкно. Було заслонене, а на заслонi змальований стрiлець.

Я дрiмав з великого труду, та не мiг заснути. Нараз збудив мене страх, я схопився на рiвнi ноги. Нiчого не зайшло, я вспокоював себе, але добув кинджал i лiг знов на лiжко. Глянув на годинник – пiвнiч. Як нiчого не зайшло досi, то чей не зайде, думаю. Та даром втихомирював я себе, неспокiй рiс в менi чимраз бiльший. Кругом тихо й понуро, на коридорi й не ворухнеться нiчого. Моi очi впали знов на стрiльця. Вiн держав рушницю при лицi i мiрив у мене. Спокiйно глядiв я в него, мене збирала охота рознести його в куснi, але здержував себе i силувався заснути. Легкий скрипiт якби зi страху торкнув мене глибоко, але я не мiг рукою рушити, нi вiдiтхнути. Власна чорна нужда i вся мерзота цiлого свiту стала передi мною – я вiддавався зi студеним серцем. Най дiеться, що хоче, менi все одно… Коли би тепер валилися мури, як в часi землетрясiння в Лiссабонi, то я закрив би лиш отак свое змучене чоло на тихий вiчний спочинок. Тiльки спросоння, як через дим, виджу, що над стрiльцем нависла хмара й опадае поволi вдолину. Гiркий смiх завмирае на лицi, я не свiдомий нi сну, нi яви, гляджу з-пiд тяжких повiк i сам собi не вiрю. Хмара опадае на голову стрiльця i заступае ii.

Мене зняв страх i лють. Я пирснув з лiжка й остовпiв – стеля була над моею головою й опадала поволi! Блиском шибнуло менi, що долiвка в сiй розбишацькiй норi певно також рухома i я станув в тупiй розпуцi. Глянув я на стiни – нiякого гака, нi цвяха, глипнув по краях помоста, вiн не приставав до стiн так само, як стеля. Один лише порiг був зв’язаний з одвiрками, бiльше нiщо. Я станув на порозi, притисся до дверей, розправив руки в одвiрки й хилився пiд дiдьчою стелею. Так притисся я до тоi висоти, в якiй було лiжко. Стеля придавила його, аж затрiщало, по хвилi помiст злетiв вдолину, перевернувся на прибитiй осi, лямпа клiпнула – пiдi мною позiхнула челюстi, з якоi мигнули костi, вдарив студений сопух, мене обiймала темрява…

Помiст справився на свое мiсце з прикрiпленим лiжком i иньшою обстановкою. Злетiв лиш мiй чемодан та покривало. Стеля пiднiмалася вгору, на коридорi задуднiли кроки, хтось прийшов до дверей i став iх вiдмикати.

Я кинувся в вiкно, розшматував стрiльця i вискочив на волю.




Боротьба з головою


Мати осиротила мене хлоп’ятком. З тiней минулого дивляться ii очi, долiтають святi променi серця. Блукаючи по свiту, я нiде не зустрiчав хоча б подобу того образу. Я сам – художник i довгi лiта не змiг вiдтворити цей образ, хоч у хвилях смутку бачив ясно його перед собою.

Ось ii очi… Стала на порозi й дивиться на мене довго-довго. Ледве вiдтягнули ii: знала, що не вертатись iй вже нiколи…

Пiсля ii смертi батько женився вдруге. Взяв собi бiлоручку – з панського дому. Як кажуть: «Першу жiнку – в дошки, а другу – в подушки».

Мачуха була статна, завертоока, ясне волосся, грiшнi груди, тонкий голос. Сонна i лiнива, як кiшка. Тiло заглушило душу, як це звичайно бувае у жiнок паразитного виховання. Принадами суети обдурила вона старого батька, i вiн покорився ii волi.

Так на мiсцi бiдного щастя запанували пустi розкошi.

Мене вдома часто лишали самого. Вимету, бувало, хату й сяду в кутку. Знадвору заглядае у вiкно хмарний вечiр, я дивлюся в безконечну сiру пустелю перед собою: сльоза за сльозою падае з очей.

Найбiльше любив я бавитися зi своiм ровесником Сенюковим Олексою – також сиротою.

Та раз прийшов вiн до мене опухлий, заплаканий i принiс з собою малi грабельки. Ми сiли в бур’янi. Вiн був смутний, не говорив нiчого й не мав охоти бавитися, як звичайно. Я дивився на нього. Нарештi вiн попросив у мене хлiба. Я побiг до хати й винiс крадькома кусень хлiба в пазусi. Олекса взяв його, вщипнув кришку, але не iв. Потiм встав, сказав, що грабельки дала йому тiтка, i поволiк iх за собою. Я проводжав його, а вiн загрiбав слiди своiх нiжок у пилюцi й лебедiв, наче до себе:

– Бу-вай здо-ров, бу-вай здо-ров!..

На Другий день я дiзнався, що Олекса помер.

Оповiдали, що за кiлька днiв перед тим iшов вiн бiля панського саду, а паничi були на черешнi. Вiн попросив у них черешень. Таки дуже милосердно просив. Вони смiялися з нього й кидали йому кiсточки, а потiм нацькували псами…

В гарячцi перед смертю вiн просив черешень… Минали лiта, я пiдрiс i незабаром пiшов свiт за очi. Чоловiковi жiнка не вмре, помре лише дитинi – мати. І вирiс я на чужинi, а в мене виросла туга за рiдним краем, за рiдною матiр’ю.

Я забажав бодай маленьку пам’ятку знайти по нiй, воскресити ii образ.

Так поiхав я в рiдне село.

Батько привiтав мене, як тiнь iз того свiту, мачуха позеленiла i набрала богомольного виду.

– О, то ти ще живеш?… Ми вже давно вважали тебе небiжчиком!

Простягла руку й показала на крiсло. Пiд час розмови батько зиркав на мене, його, видно, будило сумлiння й спомини, бо вiдступав вiд теми i згадав кiлька разiв, що мое обличчя дуже нагадуе йому покiйну.

Мачуха спитала, чи пам’ятаю щось з дитячих лiт, але потiм пригладжувала надшивку сукнi й не чекала на вiдповiдь.

Я силкувався заспокоiтись, шукаючи хоч би тiнi тоi, яка навiть по смертi одна-одинока не покидала мене. Це була кiмната, в якiй я останнiй раз ii бачив.

Нi одноi пам’ятки не лишили. Тепер ця кiмната була чужа й холодна…

Наймичка накривала на стiл, мачуха позiхнула й вийшла. Батько став сам не свiй. Вона, видно, все людське заглушила в ньому. Старий шепотiв сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками i кривився. Це ранило мене в серце й мучило до краю.

Дверi вiдчинилися. Мачуха тягла за собою щось, батько зiтхнув, я пiднявся i застиг на мiсцi.

– Представлю тобi, Назаре, мого единого сина, доктора прав Нюнька, – сказала вона з чванливою примхою i привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену набiк голову з риб’ячими очима i неприемним усмiхом. Вся решта тоi мачушиноi потiхи губилася в одежi дiтвака, тiльки здоровi руки й груба шия нагадували людину, закопану по пояс у землю.

Ми обмiнялися поглядами, карлик вхопив мою руку i стиснув так, що я ледве витримав.

– Пардон! – заскрипiв вiн, як криничний журавель. – Але я вважаю за потрiбне представитися в тому значеннi, щоб гiсть пiзнав вiдразу, з ким мае дiло, i не судив по моему вигляду, що в мене немае сили!

Вiн засичав i вишкiрив два ряди здоровезних зубiв, а те «моему вигляду» виголосив гордо.

Я сказав, що не люблю нiяких доказiв сили таким способом, але мачуха перебила:

– Вiд брата треба все приймати, тим бiльше, що вiн – доктор.

Менi було байдуже, хоч би вiн був мiнiстром. Та Нюнько напосiвся на мене:

– Я чоловiк практичний, здоровий розум – це мое серце. Стою на чолi фiнансових та полiтичних iнституцiй i маю голос у головних суспiльних справах.

Я дивувався з того свого «брата», мене забирала лють i милосердя, а вкiнцi – страх. Легко було змiркувати, що мiж нами щось важливе трапиться.

Вiн почав говорити про поезiю й мистецтво i сказав, що не терпить iх, бо «плаксивi, бiднi розбиваються в потемках i самi не знають, чого хочуть».

Менi стало нестерпно.

– Я сподiвався, що ви це скажете, але чи не приходило нiколи вам на думку, чому саме поезiя така i хто цьому винен?

Вiн хотiв був вiдповiсти однiею з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногi песиголовцi, та я його зразу ж збив згори:

– Це тому, що наша поезiя й мистецтво не мають грунту пiд собою, i доки полiтична влада буде в таких руках, як досi i як вашi, то нема надii на кращу долю народу…

Пiсля вечерi я лишився на самотi.

Вiкно було вiдчинене у великий сад, i до мене навiдалися моi товаришi – думки.

Не хворий я, але життя без материноi ласки, мiж чужими, самотне життя в кривдi й приниженнi передчасно зломило мою юнiсть.

Тепер мене кололи тернянi думки.

Виперли мене з рiдноi хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що вiн народився калiкою, обдарували його серцем i достатком. А я народився здоровим, i за це мене позбавили всього.

Я сперся на пiдвiконня, оглядав усе навкруги – рiдне, знайоме.

Тут давно покинув я вiвцi й сопiлку, взяв материнi спiванки й пiшов у малярську школу. Опинився мiж тiсними мурами, як птах у клiтцi. І тi мури, i той студений свiт довкола огрiвав теплом своеi рiдноi матерi. В чужу, темну кiмнату навiдувалися дитячi сни й привиди, якi принiс я з далеких, рiдних лiсiв вiд моеi неньки. Тi щирi приятелi – сни – гуртувалися все самотнiми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у менi до мого поневоленого народу. Це була одинока вiдрада на чужинi.

Гей, гей!.. Бувало, вибiжу до Сенюкового Олекси, сховаемося в саду, зладимо плужок iз старого вiстря та й оремо землю… Та Олекса давно помер, а менi так i не судилося орати своеi ниви.

Так скiнчилася моя перша спiванка.

Раз пастушком заблудив я в лiсi, й пiсля довгого плачу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опiвночi – чуднi дива снуються по смереках, мiсяць пускае пасма крiзь гiлля на пнi й корчi, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, аж гомiн iде по лiсу.

…Рано проснувся я, i раптом менi здалося, що встаю iз домовини.

Потiм вийшов на подвiр’я з батьком. Спитав його, як йому живеться. Вiн довго мовчав, а потiм почав жалiтися:

– Зле. Таки так зле, що годi й виказати. Сам не вмiю знайти ладу в тому всьому. Нечиста сила запанувала мною… Я став за попихача, за машину, що мае працювати на жiнчинi та Нюньковi витребеньки, а менi самому нiде навiть мiсця нема. В усiй хатi нема одноi п’ядi, де б я мiг спокiйно сiсти. І до того ж та побожна вiдьма вiчно жалить мене, що я лише про себе дбаю. Подумай лише, як тi всi побожнi потвори вмiють безбожно катувати! Вони обое з Нюньком ненавидять мене в хатi, радi б зовсiм не бачити мене. Ота жiнка – це петля на мою шию, це така чорна хмара, що мене морозом проймае, коли ii бачу, але я не маю нiякого порятунку. Я е невiльником усього: пiдлоги, стiн, дверей, години, навiть кожноi хвилини. Тут не можна стати в чоботях, там не вiльно заговорити, бо Нюнько спить, там не вiльно опертися, бо буде люлькою чути. Нiчого менi не вiльно. Мене на кожному кроцi обгортае страх, я власноi тiнi боюсь… Ходив я до адвоката, гадав, що дiстану розвiд, але вiн сказав, що розводи дають лише великим панам, а хлоп навiть думати про це не може. Завинив я сам через свiй нерозум, дав обмотати себе, та й годi. Взяв собi жiнку не пiд пару, а гадав, що буде така, як перша…

Стежкою, садами вийшли ми на цвинтар, до материноi могили.

Було тихо. Сонце цiлувало землю, на нiй будилися квiтки з медом i запахами. Бiлi хмарки линули по небу, як лебедi по синьому морю.

Мати наче дивилася на нас iз-за тiней дерев.

Старий шепотiв:

– Я вiз ii до лiкаря, а вона хотiла вертатися додому i дуже побивалася за тобою: «Хто буде йому спiванок вечором спiвати?… Гей, чи знайдеться коли в свiтi серце, аби вiдчуло мiй бiль?… Як Назар пiдросте, то перекажи йому вiд мене, що я гiрко працювала. Видко, мало я собi ласки в Бога випросила, коли дав менi таку доленьку…» Тут ухопив ii кашель, i вона зiмлiла… Пiсня виколисала ii i була щирою посестрою в радостi i смутку, а вона була iй вiрна до останнього подиху.

Мене охопив такий безмiрний жаль, що мати враз з’явилася передi мною.

Їi очi дивилися на мене, – моя безмежна туга воскресила ii.

Я побiг додому i кинувся малювати ii портрет.

Так минали днi.

В цей час я не бачив нi мачухи, нi карлика.

Глибока тиша навколо, надворi лiто, в кiмнатi повно свiтла, а я сиджу й дивлюся на свiй твiр. Слiдкую за грою своеi душi, i образи приходять самi, як забутi хвилi з життя моеi матерi.

Найранiше вона з нас усiх встае, найпiзнiше лягае. Праця й праця.

Як звичайно, вона пораеться сама в хатi – й тодi завжди смутна. В самiм розпалi роботи згадае про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитвi, бувало, вiдведе руку з голкою, спинить ii нараз, задивиться в призабутий спомин, а потiм зiтхне тяжко й шие далi.

В лiсi – джерело. Ось мати йде по воду, та не дорiжкою, а мохом, куди ще нiхто не йшов.

Покiйна будить в менi душу, i передi мною постае дивний свiт образiв.

Ось я лежу хворий, вона на ослонi бiля вiкна пряде кужiль. Останнiй промiнь сипле золотий цвiт на ii голову, в хатi тихо, лиш веретено фуркотить i летить рiвно довкола. Я задивився в неi i в небо за ii головою i прохаю, аби заспiвала щось. І вона спiвае.

Опiвночi менi здаеться, що в саду шумить смутно вiтер. Буджуся – довкола сутiнок, мати сидить у ногах, дивиться на мене i плаче нишком. Вранцi я проснувся, i менi стало легше. Мати винесла мене на призьбу.

Над головою – блакитне небо, а над обрiем товпляться бiлi й рожевi хмари.

– Оце славне товариство виступае в похiд, а онде леви везуть богиню в ясному ридванi, – вказуе мати на хмари.

По нивах буяе вiтер, дiвчата мигають серпами, спiванка стелеться далеко, як подiльський лан.

Ой як ясненько, ой як миленько, куди сонечко сходить… А ще яснiше, а ще милiше, куди матiнка ходить…

Мамо, мамо!.. Ти одна у свiтi свята. Недарма оспiвують тебе поети.

Смерть закрила твоi очi, як хмара яснi зорi. Батько сидiв бiля мене, задивився на портрет давньоi дружини й проганяв ряснi сльози.

– Тепер на старiсть не маю нiкого, лиш ii. Не раз у безсонну нiч здаеться менi, що вона стукае у дверi, виходжу, а навколо – темно, глухо й пусто… Знаю, що не зiйдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, тону, потопаю… А то явиться менi у снi – тиха, лагiдна, як колись. «Вибачай, – каже, – що не додержала я тобi товариства… Дiвчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полуднi змучилися моi бiлi нiжки, i тяжкий сон зламав мене…»

Увiйшла служниця i сказала, що «панi» кличуть.

Старий скривився й вийшов.

Служниця вбирала в кiмнатi, поглядала то на портрет, то на мене. Я помiтив, що хоче менi щось сказати.

Я почав з нею розмову i довiдався, що небiжчик ii тато служив тут давно. Потiм вона оглянулася й шепнула:

– Я б вам щось сказала, але боюся…

– Кажи, я не видам тебе.

Присадкувата постать зiгнулася, буцiм стирала пилюку; обгорiле, некрасиве, але добре лице ii було схилене над роботою. Я почув ось що:

– Панi й панич у великому клопотi, бо гадають, що ви приiхали вiдiбрати свою землю. Перед татом криються, бо вiн – за вами. Але ви стережiться, бо вони хочуть пiдкупити якихось людий, зв’язати вас i вiдвезти десь, нiби, як це я зрозумiла, до такого дому, що в ньому тримають божевiльних. Все по ночах панi з паничем радяться, я це пiдслухала та й кажу вам, тiльки прошу вас дуже, не видавайте мене.

Нам инколи й не сниться, що одна людина копае пiд нами яму, а друга – рятуе.

В якому оточеннi перебував я весь час!

Аж тепер я зрозумiв, чому мачуха й Нюнько стороняться мене…

Вечорiло. Я вийшов у лiс i лiг серед гущавини. Земля, як мати, приймала мою журбу. В свiтi – гамiр i праця пекельна, а тут – дрiмучий лiс, що обгортае спокоем.

Прийшла думка про карлика.

Колись в одну хвилю рознiс би був його кiстки, а тепер дивлюся бiльше в себе: життя навчило терпеливости.

Спокiйно й не без серця дивився я на карлика.

«Це ж, – думав собi, – та несита, чорна сила, що давить людину, чатуе по всiх закутках, щоб ограбити, здерти шкуру, затоптати в болото. Якщо пустиш собi кулю в лоб, то ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…»

Думки блукали, як змученi журавлi над морем.

Раптом я почув тупотiння в корчах. Здавалося, звiр гнався за звiром. Зчинився близько трiск, я придивився – спереду втiкае дiвчина й хлипае, а за нею женеться карлик, однiею рукою вiдпихаеться вiд землi, а в другiй – прут.

Я схопився й заступив йому дорогу.

Мiсяць свiтив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.

– Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матерi!..

Я приступив до нього.

– Що верзеш?…

– Іди з дороги! – зашипiв вiн i вдарив мене прутом.

Я схопив його за горло й пiдняв в однiй руцi. Вiн метався, але я робив тепер свое розважно й спокiйно.

Пригнув грабову гiлку, обернув ii навколо шиi карлика i пустив його в повiтря.

Пiсля цього мене охопило омерзiння, я якийсь час блукав лiсом, потiм отямився i помчав до хати.

Тут стрiнула мене несподiванка. Карлик мав занадто сильну шию i руки, щоб повiситися. Вiн розiрвав гiлку – полетiв униз, прийшов додому i розповiв усе матерi. Я саме застав, як вiн iз мачухою дер портрет моеi матерi на куски, й обое топтали його ногами.

Вони накинулись на мене, як хижi птахи, але не пройшло й хвилi – i я знайшов найпростiший спосiб, якого досi нiколи не пробував.

Я пiдбiг до мачухи, вхопив ii за волосся, кинув на землю i почав бити. При цьому зауважив, що ii тiло – як у рисi, що в ньому не домацаешся кiсточки. Та раптом чиiсь руки обкрутили мене в поясi, як вужiвкою, – я впiзнав карлика.

У мене мигнула думка, що так обкручуються i давлять моiх темних братiв iноземнi п’явки, i це вивело мене з себе.

Я вхопив карлика за ноги i почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А вiн обгорнув руками голову й сичав одне:

– А таки менi нiчого не вдiеш!..

Моя лють перейшла в божевiлля…


* * *

І ось я знову на чужинi. В рiдний край не вернуся нiколи.

В самотi i нудьзi ковтаю гiркий жаль.

Так минають днi за днями.

А ночами переслiдують мене примари. Десь серед темряви постае передi мною в полум’i гнiздо гадюк, що поневолили мiй народ, я тiкаю в долину, а передi мною тiнь аж до горизонту – купаеться в кровi на спаленiй, потрiсканiй землi: нiде – нi корчика, нi билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…

Як тiльки задумаюся на самотi або спочину на хвильку – бiсова голова летить за мною.

З цього часу образ матерi не з’являеться передi мною, але я чекаю його з надiею i сподiванням…




Гнат Хоткевич






31.12.1877 р., Харкiв – 08.10.1938 р., там само.

Закiнчив Харкiвський технольогiчний iнститут. Першi оповiдання опублiкував у 1897 р. в журналi «Зоря», пiзнiше спiвпрацював з «ЛНВ». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солiстом-бандуристом. Взявши активну участь у революцiйних подiях 1905 р., змушений був емiгрувати в Галичину. У 1909 р. органiзував на Гуцульщинi Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульськi теми п’еси, романи «Кам’яна душа», «Довбуш», багато оповiдань.

У 1912 р. повернувся в Украiну, де його неодноразово арештовували. В 1920-х рр. викладав украiнську лiтературу та мистецтво гри на бандурi. У 1929–1931 рр. видавництво «Рух» випустило вибранi твори Г. Хоткевича у восьми томах.

Г. Хоткевич – автор iсторичних повiстей «Авiрон», «Берестечко», трилогii про Тараса Шевченка, бiля двохсот музичних композицiй.

23.02.1938 р. Г. Хоткевича арештували i згодом розстрiляли.

Оповiдання «Портрет» i «Бiла» походять з видання: «Твори», т. 3, 4.10.1929.




Портрет

Фантазiя



I

Тихо йшли вони удвох i вели бесiду. То була розмова сiрого буденного життя. Вiдгомiн безцвiтних днiв, рокiв чувся в iх розмовi, тези життевоi фiлософii. Дух iх тинявся серед базарiв, поневiряючись за право участи в боротьбi за iснування, й очi iх не зверталися з гiмном хвали до блакитних небес…

Але нараз зупинились вони обое, мов пiд примусом чиiмсь – зупинились перед вiтриною пекарнi.

Там був виставлений, як рекляма художника, портрет… То був портрет дiвчини…

…Високо зачiсане волосся вiдтiняло розкiшшю темноi корони матове обличчя. Горде, рiвне чоло, рукою генiя виточений iз мрамору нiс, пiдборiддя, маленькi трохи сухi губи, звабливий зворот голови – то було якесь чаклунство, то було втiлення свавiльних до шалу принципiв краси… Неможливо було одiрватись очима, неможливо було винайти такоi хвилини, в яку хотiлось би сказати: «досить дивитись, вiдiйди!» Але найчарiвнiшими, найбезумнiшими – були очi…

Якась сумна втома свiтилась у них, в тих очах. Там була i ласка божества, i прохання, там було море слiз, там була загибель. Тисячею ясних, блискучих зорями вогнiв, свiтилися тi надзвичайнi очi. Важкою дугою темних брiв, стрiльчастими, мов блискавка, вiями, дивним тоном повiк важких, немов з трудом пiднятих, вони прорiзали темноту й фальш, вони доходили до таемних глибин людського духу… Що там, за ними, за цими чарiвними напрочуд сторожами внутрiшнього свiту? Що бережуть вони ревниво, якi скарби ховаються в них? Про що вони, дивнi очi, питають? Навiщо вони так безмежно жалiбно молять?

– Іда! Іда! – скрикнула панночка.

Студент здригнувся. Йому здавалось, що та краса – то абстракцiя, безтiлесна iдея, перед якою можна впасти на колiна, яку можна кохати до фанатизму, але вiдчувати ii п’ятьма своiми органами чуття, пiзнати ii – неможливо.

– Хiба ви… ви знаете ii? – спитав вiн.

– А як же, як же! Та це ж дуже гарна наша знайома. Я давно ii знаю, дуже давно… Тепер вона два роки вже як умерла…

Лорiо чомусь не мав i сумнiву в тому: звичайно, вона вмерла.

– Менi дуже жаль, що я не була при ii смертi… Я не знала, що вона тут умерла, в нашому мiстi, а то я пiшла б до неi, що б там не говорили, як би не дивились на це… Їi ж, знаете, не приймали тут… Вона… негарною стала останнiми часами… Вона… нi, я не хочу нiчого казати, нiчого… Нехай буде досить уже того, що й так знаходяться охочi паплюжити ii пам’ять… А iй було всього вiсiмнадцять рокiв! Вiсiмнадцять рокiв, коли вона вмерла…

А яка вона була розумна! Голос, стан, хода… Нi, це така була краса надзвичайна, що не можливо було дивитися байдуже на неi. Коли я побачила ii вперше на вечерi – я остовпiла, я просто остовпiла! Як зараз стоiть перед очима ii чарiвна фiгура в червоному вбраннi, з високим стюартiвським комiром…

Як приiхала вона раз до Е…ву, то один фотограф трохи не на колiнах молив ii, щоб вона дозволила сфотографувати себе Юдiф’ю. О, яка то дивна Юдiф була!..

Вона все хотiла на сцену. Так що ж… Батько – нiзащо, нiзащо… Не хотiв i слухати навiть. І вони, вони, родичi ii, виннi, що вона зробилась такою… Кажуть, що вона ганьбила батькове iм’я, що вона… А, та не хочу, не хочу я про це нiчого говорити. Я певна, що бiльша половина всього, що про неi говорять, це – заздрощi, змiiнi почування пiдлих душ!

Ну, що ж! Тепер ii немае вже мiж нами… Вона вмирала, а iй було тiльки вiсiмнадцять рокiв… тiльки… І як я вiрно передчувала! Менi завжди здавалось, що вона рано скiнчить життя, що ii або уб’ють або вона сама наложить на себе руки… Так i сталось… вона отруiлась… Людська пiдлота звела ii зi свiту! Ще тi живуть i довго житимуть, хто словом i дiлом приточився до ii загибелi, а ii немае вже… Пам’ять ii потоптано, iм’я звучить тiльки на устах нiкчемних i пiдлих людей…

Їй кланялися сотнi, iй завидували тисячi, а единим, однiсiньким свiдком ii смерти була чужа людина – артист; у нього на руках вона з повноi життям красою дитини стала холодним трупом… Кажуть, що пiсля ii смерти, коли iй розпустили розкiшне безконечне волосся, коли прикрили ii бiлим газом, вона була до того прекрасною, до того чарiвною, що неможливо було очей вiдiрвати!..

Я вiрити не хотiла, коли вперше почула про ii смерть. Як? Іда вмерла?… Казкою менi здавалося те, казкою, як i всi тi, що про неi ходили… Але нашi написали до ii рiдних – i вiдповiдь була, що то правда… Батько ii, кажуть, збожеволiв. А хто ж бiльше й винен тут, як не той же самий батько? Вiн суворiстю хотiв побороти невпинну натуру, вiн не знав розумного виховання, бо не йому слiд було бути батьком Іди. Вiн був варваром диким лiсовим, котрому доручили глядiти дивноi статуi, зiтканоi iз першого кохання, з мрiй поетових та чудових пiсень солов’я. І вiн розбив ту статую, бо вiн варвар, дикун, що звик iти на ведмедя…

Батько ii не пускав нiкуди iз свого брудного мiстечка, хотiв залiзом прикувати нiжну троянду, коли вона, розкiшна квiтка, рвалася на чисте й блискуче повiтря. А мати балувала ii, потай дозволяла те, що явно забороняв батько. Довкола… хто був довкола? Жiнки не любили ii, заздрили з самих пелюшок, не терпiли ii помiж собою з самого дитинства, з перших крокiв життя вона опинилася серед мужчин, серед iх лестивого тимiяму.[27 - Тимiям – фiмiям.] Вони говорили iй комплiменти, iх нечисте дихання заражало атмосферу вже тодi, коли Іда була ще дитиною, коли тiльки зверхня сила удержуе вiд грiхiв проти природи, а кожний з тих мужчин, мов обов’язок гнусний який, щиро виповняв дiло розпусти… Пiдлi люди! Вони зганьбили ангельську iстоту, вони брудотою наповнили безмятежний i дорогоцiнний сосуд, а потiм, коли забачили плiд паскудних трудiв своiх – тодi вони смiялися з неi ж, тодi вони з огидою плювали iй в лице!..

Я нiколи, нiколи не забуду одного вечора! Це був якийсь баль. Я сидiла бiля столу, продавала квитки чи що. Бiля мене було багато молодiжi, студентiв; смiялись весело, балакали. Але ось, як королева, в бiлому убраннi пiд руку з моiм cousin’om увiйшла вона…

– А, Катрусю! Ти тут? А ти менi потрiбна на декiлька слiв, – звернулась вона до мене.

– З охотою. Зараз я скiнчу.

– Ну, то я присяду бiля тебе, – i увiльнившись вiд руки свого кавалера, вона рушила до мене…

Тодi з купи студентiв, що стояли довкола столу, вихвачуеться один…

– Pardon! Тут мiсця занятi…

…Мов громом мене прибило… Така образа!.. Це ж привселюдний ляпас. А мiй cousin… як погано!.. Його дамi кинули в лице таку образу, а вiн… тiльки взяв ii пiд руку, i вони вийшли з залi… Та коли вiн знав усе про неi, то вiн не повинен був приходити туди! Коли ж прийшов, то повинен був i боронити свою даму, хто б вона не була.

А дами нашi, дами! Скiльки жовчi розлилось у них за безщаснi вiсiмнадцять рокiв життя Іди! Та й як же? Варт iй було з’явитися де-небудь на балю, на вечерi, як майже всi забували про iснування своiх дам i все йшло за нею, все iй поклонялось. І дами тодi писали листи… За котильоном[28 - Котильон – спецiальна маленька папочка з картками паперу, яку мала кожна дама на балю i куди кавалери записувалися на танець.]… Якоi брудоти тiльки не дiставала вона в пахучих записочках! «Чи не забули ви одягтися вдома?» «Який маляр вас розмалював?» «На вашi убрання, мабуть, небагато йде матерii» i т. д. i т. д. без кiнця… Скiльки злости, скiльки поганi й заздрощiв!.. Ну, нехай це тодi, коли вона… вже не була тiею чистою Ідою, якою я знала ii. А ранiше? За що тодi вони ненавидiли ii?…

То було творення неземне, осяяне свiтлом богiв… цiлком зрозумiло, що iм, таким сотворiнням, призначене життя не тут, а десь у невiдомих нам свiтах…

А скiлькох з розуму вона позводила!.. Яких тiльки станiв i верств не було серед ii поклонникiв! Там у них, в ii рiдному мiстечку лiкар один… Вiн, мабуть, разiв iз двадцять освiдчувався. Усi дивувались, питали його. «Невже ви не побоялися би взяти Іду за жiнку?» – «Хоч година одна та моя!» – вiдповiдав вiн на те.

– Помiщик один – тут недалечке його маеток з тисячами десятин землi. Багатий, як Крез. Там дiло було з драмами родинними, доходило за малим не до самогубства чи що…

А юрист, один… Поiхав вiн чогось по дiлу до того мiстечка. Ну що ж? Звичайно, нудьга – страшенна! Вийде на бульвар – курява, духота, сморiд… І можете собi уявити його остовпiння, коли вiн серед усiеi тiеi обстановки повiтового мiстечка зобачив таку неземну красу! Та вiн одразу трохи з ума не зiйшов!.. Звичайно, знайшов спосiб познайомитись, познайомився, бував у них… Уже й осiнь, уже й зима, а його немае вдома; дiла запущенi, товаришi пишуть, дивуються. Нараз вiн приiжджае. Бiгае, турбуеться, вносить подання до «Музикальноi школи» i iде знову назад… Батько – нiзащо! І слухати не хоче… «До великого мiста? Та нiзащо в свiтi! Там знiвечать мою Іду, попсують!»

А тут, як у нашому мiстi вона була – i-i-i, Боже мiй! Губернатор шле величезнi букети, мiсцевi аристократи теж… Погорда вищих жiночих кiл, сальоновi шуми… Та що й говорити! Навiть, як у потязi вона iде, було, то зiходяться всi з вагонiв, щоб подивитися на неi. Нi, грiх, грiх такий же тяжкий, як перворiдний грiх Адама, тяжить на тому, хто перший заплямив того чистого херувима!

І не дивуйтесь тому, що я так бiльш-менш… ну… iдеалiзуючи чи що, дивлюсь на неi. Я думаю, що неможливо инакше. Вона ж була красою, единим з проявлень тiеi Вiчноi Краси, якiй ми звикли поклонятись з далеких-далеких вiкiв. Вона всюди, та Краса: i в шумах непробудноi тайги, i в бризках срiблястих водоспаду, i в безлiчi зiрок небесних, i в музицi, в поезii… Хiба коли ми слухаемо утвiр музичний, ми дивуемося тому, що патлатий суб’ект якийсь ловко водить кiнським волосом по баранячих кишках? Хiба перед дивною картиною ми роздивляемося, як то зручно поклав чоловiк кольорову землю на тканину? Нi, нi, й тисячу разiв нi! Ми ловимо душею завдяки очам, слуху вiдгомiн тiеi Вiчноi Краси, котра е альфою й омегою свiту. То – вiсь, бiля якоi крутиться всесвiт. І вона, моя безщасна Іда, була единим з проявiв тiеi Краси, i проявом може найвищим з усiх, бо то дух живий, безсмертне сотворiння, а не плiд робочих рук…

Сousin менi розказував… Був раз у неi тихим присмерком. Вона тужна чогось була, душа ii болiла, мабуть… Очi свiтилися тихою печаллю, i в них бачився безмежний океан горя… Брат сiв до роялю й почав спiвати найулюбленiшi ii романси… Нараз почулися звуки iстеричних, невиразно болючих ридань нервових… Вона плакала…

Мов вилитись уся в сльозах вона хотiла… О, цей плач!.. Боже мiй! Народитись… жити, умерти – i не зустрiнути нi одноi благородноi людини на дорозi, не почути нi единого здорового чесного слова!..


* * *

…Низько схиливши голову, йшов студент i слухав. Тiльки очi у нього блискали якимсь тривожним вогнем. Йому здавалося, що й вiн несе на собi частину того грiха, що й вiн якось несвiдомо приточився до руйнування п’едесталу пiд ногами тiеi дивноi статуi краси. Попався на дорозi калiка, безногий… Студент помацав у кишенях, несвiдомо вийняв вiдтiль монету й кинув до чашки калiки, не тямлючи навiть, що то були останнi грошi.

Скоро розпрощався iз своею спутницею i, прибитий, придавлений якоюсь нечуваною силою, прийшов до своеi темноi хатинки десь аж на четвертому поверсi.


* * *

Страшно скрикував уночi й жалiбно стогнав. Йому снилося щось повне незцiлимоi муки, повне страждань.


* * *

Тихий, маненький, запашний будуар. Свiтло м’яке, нiжне, квiтки, екзотична зелень – i звуки, звуки, звуки… Вони не тут, вони десь, може не на землi навiть. Вони мов свiтло, розкиданi всюди, ростуть з душi, хвилями охоплюють iстоту… Рвонуть одразу розкiшно блискучим акордом, тихо понесуться в далечiнь, зачiпаючи вiдповiднi струни серця, плескотом поетичноi мрii залунають i прокинуться бiлими тiнями десь далеко-далеко… В них i спокiй терпiння та смерти, i радощi життя, i темрява сумноi ночi, i пекучий погляд божевiльних очей… А бiля великого венецiянського вiкна стоiть на тлi зiрчастих небес чорна, дивно-прекрасна фiгура, оточена, мов рабами, розкiшними рослинами… То – вона… вона…

Лагiдний оксамит закривае тiло, мов навмисне для того, щоб ярчiше блиснув у вiчi снiжно-бiлий лебединий вигиб шиi. Великi круглi серги меркнуть своiм золотом перед дивним кольором ланит; нема дорогоцiнного камiння, лише два дiяманти впали униз iз розкiшних очей, двi перлини повисли там – i перлинам тим цiни немае… Ще не рвуть ридання тiла, ще не тремтить воно усе, мов бурею зiгнуте, але зараз, зараз розiллеться море пекучого болю, зараз зiрветься з чарiвних вуст безумний протест…


* * *

І пiт холодний виступив у нього на чолi… Вiн прокинувся. Било й стукало у скронi, руки тремтiли, а душа болiла так, як нiколи ще…

Морем безмежним журби пiдiймалось чуття десь з глибин, рвуча скорбота розривала серце.

Дивився широко розкритими очима в повнi темряви кутки кiмнати, ловив вухом найменший звук – i знову засинав важким, мов камiнь, сном, уривчасто дихаючи.


* * *

…пишний баль. Мов високо-високо десь пливе вверху чийсь стан… Та фiгура оточена людьми, але люди нiби малiють коло неi – i вона одна, самотна, пливе у височинi, сiючи свiт сонця, блищучи навколо правдою краси. Бiле, ткане ельфами й феями лiсiв убрання, розкiшна гiрлянда квiток через плече, антично зачiсане волосся, а в руках мiрт, зiрваний закоханим янголом в небесних садах… Кожний крок дише царственим достоiнством i сiе дивнi пахощi навкруги… І це вона… вона…

І мов з пiдземних царств яких, мов з глибокого повного болотяних сморiдних парiв багна якого… пiднялось доверху зло… втiлення зла… Дише воно убiйним диханням, сипле палючими iскрами заздрощiв. Озброене воно в мiдну сталеву кольчугу слiпих тенденцiй, а в правiй руцi держить тонкий, як жало змiiне, кортик, в усю довжину якого отруйними кислотами випаленi слова й речення благонравних матрон, жриць таемного культу розпусти… На кiнцi кортика блищить брудна якась, смердюча крапелина…То – осуд загальний, то короткозоре нахабство, то лайка п’яного, що зайшов до тихоi оселi щасливих людей…

І повiльно, але безповоротно, як смерть, зростае воно, пiдiймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгiсть з ферулою короткозороi глупоти в руцi; там далi сонм родичiв, кревних i близьких, i дальнiх з чорними вишкiреними зубами, з кiстлявими пальцями, простягнутими вперед. Ще далi – всiлякi знайомi, тi, що знали, бачили, i вони теж хитають головами, плюють собi пiд ноги, а в той же час хижо i розпусно дивляться уверх, скосивши очi… А далi ще за ними – безконечний хвiст усiх «перших стрiчних», хто гордо голову дере догори, хто аж пiдстрибуе з висунутим язиком, хто удае спокiйного – i нi одного, нi одного з них без задньоi мислi!..

…Тихо пiдiймаеться рука з-пiд чорного плаща… наче рухаеться нетерпляча крапелина на кiнцi змiiного знаряддя… Все вище, вище кiнець той… А вона в своiй гордiй неприступностi, в своiй царственiй величностi i не помiчае навiть того…

Нараз… мов хижий звiр ехидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богинi…

Ах!..

І на тому мiсцi – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум’янцю, пропалюючи слiд за собою… Зачувся похоронний дзвiн, радiсне скиглiння огидливих голосiв. Чорне знамено розвилось над головою i, трiпаючи полотнищами в задимленому повiтрi, мов нахабно смiялось: ха… ха… ха…


* * *

i знову прокинувся, знову судорожно стис руками подушку… «Забуття, забуття!»… просив глузд, а щось вище велiло думати, думати, думати…


II

Рано на другий день Лорiо вийшов з дому. Вiн простував до тоi пекарнi.

Двiрники мели вулицi, лаялись; молочницi йшли з молоком; соннi нiчнi вiзники тихо плентались на своiх шкапах, i курява стояла на вулицях. Магазин був ще замкнений.

Довго ходив Лорiо поблизу, обiйшов той квартал довкола кiлька разiв – магазин не вiдчинявся. Нарештi вийшов з пекарнi сонний прикажчик, вiдкинув вiконницi, порозчиняв дверi. Лорiо наблизився до вiкна – там нiчого не було…

Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лорiо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарештi; пiдходив до вiкна через кожнi десять, п’ятнадцять хвилин – але там, як i ранiше, нiчого не було… Лорiо увiйшов до магазину.

– Будьте ласкавi, скажiть: де дiвся той портрет, що був у вас виставлений учора? – спитав вiн.

– А право не знаю! Вчора вранцi художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну, вчора ж увечерi вiн i взяв його, а де дiв, того вже я не знаю.

Лорiо вийшов – бiльш не було надii…

Щось кольнуло його в серце… вiн пiдняв голову i стрiвся поглядами з портретом, виставленим на тiй же вулицi, недалеко, в якiйсь перукарнi…

– По пекарнях… по перукарнях… – заболiло в серцi.

Лорiо, обiпершись на залiзне пiдвiконня, почав дивитись…

Вiн жив очима в тому портретi; йому хотiлося злитись воедино з тим полотном, щоб не тiльки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вiкна, пiвобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссi вилискувався алмазний серп, i прядки шовковистих кiлець вилися над чолом; рожева, виткана з повiтря й тiней, одiж стягнулась невеличким аграфом на грудях, а на правому плечi, вирiзьбленому самим божеством, красувалася розкiшна рожа…

Лорiо стояв, схилившись обома лiктями на пiдвiконня, припавши лобом до вiконного шкла. Бiля нього збиралась вже кiлька разiв байдужа юрба, знову розходилась i знову збиралась; критичнi замiтки, iронiчнi й глупенькi, пошлi й бистроумнi, – все те не чiпало його… Вiн стояв.


* * *

– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увiйшовши до перукарнi.

– А там на портретi е його адреса.

Лорiо глянув на портрета i тепер тiльки побачив, що на ньому й справдi iзверху налiплено було картку, де значилась адреса, прiзвище, навiть цiна портретiв, якi можна було замовляти у того маляра… Лорiо подався за адресою.

Брудна прихожа, запах фарб, олii, лаку, скипидару неприемно вразив Лорiо. Вийшов замусолений низенький суб’ект.

– Чим можу служити?

– Ви в перукарнi виставили портрет. Я хотiв спитати: скiльки ви за нього хочете?

– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.

– Все одно… Скажiть, скiльки вам дати?

– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсiм не думав продавати…

– Ну ви собi зробите другий, не все одно?…

– Гмм. Цiна йому… п’ятдесят рублiв.

Лорiо сунув руку в дiряву студентську кишеню… Там нiчого не було…

– Знаете що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте менi записку, щоби я мiг узяти той портрет до себе.

Художник усмiхнувся.

– Ну, знаете, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моему мiсцi.

– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тiльки менi взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогоднi увечерi, я принесу вам грошi. Знаете, – i Лорiо нахилився лицем до лиця. Усмiх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене е перстень моеi покiйноi матерi. Вiн дорогий. Завтра або сьогоднi я його продам – тi вашi грошi будуть у вас.

Очi маляра загорiлися.

– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдiть, несiть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поiду по портрет. Ви приiдете з перснем, а я з портретом.

Вони роз’iхались.

Через пiв години в тiй же хатi на мольбертi ефектно стояв портрет, бiля нього задуманий Лорiо, а маляр розглядав вийнятий iз футляра перстень, прихилившись до вiкна… Камiнь блискав у промiннi сонця…

– Я вам можу дати за перстень… цей портрет i ще сто рублiв.

Лорiо посмiхнувся.

– Я знаю цiну тому персню, але вiд вас я хочу тiльки портрет i триста рублiв…

Той i не змагався… Скоро все було покiнчене, i Лорiо, мов душу свою бережучи, понiс портрет додому… Там вiн поставив його на стiл i, зачаiвши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотiли… Йому хотiлося пити, але вийти – означало вiдiрватись очима вiд тих неземних очей, а вiн не хотiв того…


* * *

– Що це Лорьки так довго не видно в унiверситетi? – спитав один студент другого, стрiвшись у напiвтемному унiверситетському коридорi.

– А чорт його знае.

– Може, занедужав?

– Може… От я пiду сьогоднi до нього, – i о п’ятiй годинi вечора в дверi кiмнати Лорiо стукав товариш.

– Хто там? – почулося зсередини.

– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Дверi вiдчинилися, студент увiйшов i – зупинився, остовпiвши.

Кiмната уся була укрита килимом; зеленi, квiтiв було без числа, великi рослини були розставленi де тiльки можна. Важка штора закривала едине вiкно, напiвосвiтлюючи всю ту обстановку, а посерединi маленькоi кiмнаточки на високому рiвному мольбертi, в задрапованiй золотiй рамi стояв розкiшний великий портрет… Повiтря було запашне, повне вогкости вiд багатьох рослин.

– Лорко… що це? – не смiючи навiть пiдняти голосу, спитав студент.

Лорiо з палаючими очима взяв його за руку i пiдвiв до мольберта.

– Ти бачиш?… От я й думаю тепер про неi…

– Про неi? – дивуючись протяг студент. – Та хiба ж ти не знаеш, хто вона така? Це ж…

– Мовчи!.. – скрикнув Лорiо i аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…

– Лорько!.. Що це з тобою?…

– Тс-с-с. Ти мiй бувший друг, i я тобi зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неi в очах е те, що менi так хотiлося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – i бачив ясно, що там, на тому портретi нема в очах чогось. Там навiть i очей зовсiм нема… І це мене мучило: менi все хотiлося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не мiг, бо не знав ii ранiше. О, як би я знав ii – я б мiг! Ну, а тепер… Тепер же тобi вiдомо: вона вмерла… i ii накрили бiлим… от так, – i Лорiо бистро спустив бiле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Вiн хотiв щось сказати, але Лорiо спинив.

– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нiчого не говори… iй болюче вражае вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати ii, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тiльки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобi буду розказувати, як я найшов ii очi…

Ах, як я шукав iх, тих чарiвних очей! Я спав – а вони бачились менi увi снi, яскравi такi, стомленi… Я виходив до рiчки – вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, i мов русалки ж, манили мене до себе в свiтлi блакитнi глибини… Инодi я бачив iх високо-високо на деревi, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночi часто я прокинусь, було, i дивлюсь угору. А там трiпотять скажено-веселi звуки i несуться в танцi якiсь безтiлеснi чарiвливi образи… перегинаються так, знаеш, грацiозно, плещуть в долонi. А смiх, смiх веселий який у них!.. Бакх регоче сп’янiлий, а поганий Сатир силкуеться розв’язати сандалю на нозi у пишноi нiмфи… А тiльки блиснуть вони, очi – як все зникне, поблiдне!.. Музика все далi i далi, i дзвiн тихiший, мелодiйний… а вони сяють, сяють, променi ллють у мою кiмнату…

І так менi, знаеш, стидно стане за себе, за нас усiх, глупих людей… Я просив у неi прощення, а вона тiльки скорботно так дивиться… з докором!

Ну що ж! Невже ти думав, що я вiчно можу зносити той докiр? Я мусив знайти ii очi! І я знайшов!.. Я пiшов просто до свого знайомого художника. Вiн п’яниця, так, вiн п’яниця, але у нього бувають золотi моменти. Знаеш – це велике дiло: мати золотi моменти, мати хоч декiлька хвилин у життi повних надхнення, забуття… Ми всi… Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а вiн мав, я знаю дух у нього живий. Вiн п’яниця – а вiн став i плакав, плакав над портретом… Я теж плакав – я думав тодi, що можна плакати…

І вiн сказав: «Так!.. Я напишу ii очi»… Вiн сказав: «Я напишу».

Але ти думаеш, певне, думаеш, що я ii кинув? О, нi! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч вiн i не пускав мене до свого ателье. Я тiльки ходив усе по хатi i ждав. А як я ждав?… Так ждати можна тiльки раз, тiльки один однiсiнький раз у свому життi!.. За кiлька день вiн крикнув менi: «Готово! Тiльки голова». Я увiйшов, i…

І Лорiо швидким рухом вiдкинув покривало з портрету… Блиснули очi… мов ударили по нервах… У хатi було тихо… Лорiо вдержував дихання…

– От… От бачиш?… От i ти захопився – отак само i я. Я впав на колiна, я обхопив образ руками, я не хотiв його пускати, а вiн кричав на мене: «Ти пiдлий! Ти хочеш посмiятись з портрета! Його треба скiнчити!» – i виштовхав знов мене з ателье… Я ридав перед ним, просив пустити – вiн не хотiв…

І знаеш, – Лорiо блиснув очима, – якби вiн захотiв вiдiбрати собi портрет – я не вагався б нi хвилини задушити його! Але вiн – о, вiн людина! Вiн вiддав менi портрет, а сам пiшов… пити горiлку…

І от бачиш: з тiеi пори портрет тут, i я нi на момент його не кидаю… Навiщо ж я буду так ображати ii? В неi й так уже кидали болотом… ii ненавидiли, з неi смiялись… Бездушнi люди. Вони втопили ii, а потiм смiялися з того, що ii обличчя посинiло вiд холоду води… І менi… так жаль ii… утопленоi… так хочеться врятувати ii… Я чую вночi, як кричить вона десь унизу… вона не хоче вмирати… Я чую… я кричу iй у вiдповiдь… а витягти… витягти – не можу… І я плачу… плачу тодi… прошу прощення… А вона… вона не хоче простить менi за те що… я теж людина…

І, тихо схиливши голову на руки, Лорiо беззвучно заплакав… А з пишних золотих рам сяяло красою райське обличчя…


III

Лорiо увiйшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в бiлий едваб. Сiв i сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увiходили, вибiгали, заглядали до купе. Лорiо встав i зачинив дверi.

От дзвiнки, другий, третiй… Короткий свист паротяга – i рухнувся тихо з мiсця вагон… швидше й швидше летять назад i станцiя, i буди, i жандарми, геть полетiла колiя, лiхтарi стрiлочникiв, зачорнiло темне-темне поле у вiкнi… Мряка й спокiй! тихе стукотiння… Блиснула електрика в стелi, стало свiтло, а вагон, гримаючи колесами, все нiсся й нiсся вперед… То Лорiо хотiв одвезти портрет Іди до батька й матерi, а сам… сам куди-небудь…

…Тихо пiдняв вiн закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в бiле велика рама… Вона манить до себе, тягне… хочеться розкрити – i Лорiо вже движить несмiливо руку… але нараз, мов опече вогнем, вiдсмикуе назад i рiшучим рухом знов одкидаеться на спинку…

От приiхав. Брудне, погане мiстечко. Нахабнi вiзники на розбитих шкапах. Темне поле. Потiм вулицi бруднi з керосиновими лiхтарями… Назвав прiзвище i за декiлька хвилин пiд’iхав до маненького будиночка i дзвонив уже бiля пiд’iзду.

– Що вам угодно? – питала Лорiо старенька жiнка, коли вiн увiйшов, несучи з собою портрет.

Обстановка була середнiх достаткiв; нiчого такого, що б кидалося у вiчi, все просто.

– …з ким маю честь…

Стара сказала свое прiзвище… То була мати…

– Простiть, що я так пiзно насмiлився турбувати вас. Рiч ось у чiм: у мене е портрет вашоi дочки… Я… я… не можу бiльше мати його в себе. Єдинi руки, де вiн достоiн бути, це вашi – тому я приiхав сюди до вас.

– Портрет? Ви знали ii? – скрикнула мати.

– Живою – нi… Навiть не бачив нiколи… Але… то потiм. Хочете бачити портрет? – i, не чекаючи вiдповiдi, тремтячими руками вiн розв’язав едваб, вийняв портрет i поставив на диванi…

Голосно заридавши, кинулася до нього мати… Лорiо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога инодi кривила лице.

Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентовi на плече… Лорiо здригнувся. Бiля нього стояв високий, ввесь сивий дiд. Довга борода спадала вниз… очi блищали страшно…

– Це… мiй портрет? – спитав вiн ледяним голосом.

Лорiо кивнув головою…


* * *

Довго у цей вечiр сидiв Лорiо. Вiн слухав безконечнi оповiдання про найдрiбнiшi пригоди життя Іди, вiн думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, крiпнула, як розцвiтала ii краса… Гострим поглядом шукав вiн у рисах матерi чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, i все слухав, слухав… Тихо бренiли струни десь далеко в душi без страшних термосiнь, без вибухiв, без реакцii. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним спiвчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на ii Іду… І йому показували ii кiмнатку, ii книги, зошити, навiть iграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок ii фотографiчнi портрети, але вiн вiдмовлявся, не хотiв брати…

Тут, по цих кiмнатах вона ходила, тут мрiями оточувалось ii серце – i тут же люди замiсть того, щоб оспiвати ii в дивнiй пiснi, навчали ii всякiй гидотi.

Лорiо зостався ночувати: йому хотiлося хоч одну нiч подихати тим повiтрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кiмнатку, побажали на добранiч… Лорiо лiг, не роздягаючись, на лiжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам’янiло: не чулося вже гострого жалю, тiльки бiль тупий, до якого вiн звик за останнi часи, стояв в усiй iстотi.


* * *

Тихо… Раз, два, три… чотири б’е годинник… пробило дванадцять. На столi горить лямпа. Стих бiй – знову розмiрно цокае маятник… Колихае, гойдаеться голосна тиша…

От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони – i до кiмнати увiйшов… батько.

Вiн був увесь у бiлому. Сiв на лiжку.

Лорiо пiдвiвся…

– Тс-с-с, – казав тихим шепотом старий. – Я iм уже казав, щоб вони не хвалили ii у вiчi. Я iх уже просив… Тiльки вони тодi мене не слухали…

Лорiо задумано дивився на божевiльного.

– Вони не слухали, а вона й вмерла вiд того… І так… зовсiм умерла. Вона розкрие груди i любить, любить, щоб снiг зимою прямо падав туди, на гарячi груди… Я, знаеш, нiколи не ходжу до неi вдень, бо я вдень зайнятий – я в суд ходжу вдень, у мене багато справ… дуже багато справ у мене… я краще уночi. А тебе я полюбив i з тобою я рад… Тiльки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять… Сьогоднi я тобi щось покажу – iди за мною.

Лорiо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор i увiйшли до невеличкого кабiнету. Ярке свiтло великоi лямпи на хвилину заслiпило очi, i Лорiо закрив iх руками. Згодом вiдхилив руки й змiг роздивитись…

Це була кiмната культу Іди, це був ii храм… Безконечне число ii портретiв i розставлене i розвiшане всюди; ii обличчя вiдбивалось мов у тисячах дзеркал, з усiх куткiв, i аж страшно ставало серед такоi маси очей, очей i очей… Лорiо опустив голову…

Старий пiдiйшов до свого лiжка, пiдняв матрац; пiд ним лежала лопата; на нiй навiть земля поналипала.

– Ось! Бачиш? – сказав старий, i широкий божевiльний усмiх осяяв його обличчя. – З оцим я нiколи ще не ходив туди, нiколи…

Вiн загасив лямпу, взяв Лорiо за руку, й вони вийшли обидва на вулицю.


* * *

Мiстечко спало. Десь далеко калатав вартовий. Нi в одному вiкнi не було свiтла, й тiльки мiсяць розкiшно-круглий тихо плив у височинi.

Вони йшли, i крокiв iх не було чутно… Тихо… тихо…

Ось уже й останнi хатки, паркани, останнiй лiхтарний стовп i – спереду поле, осяяне м’яким свiтлом. Нi душi! Зiрка з небес покотилась i та навiть зазвучала…

Ось кладовище… Несмiло, тихо скриплячи, вiдчинилася хвiртка, знов зачинилась – i двое живих опинилися в царствi безконечного спокою… Там блищав мармуровий пам’ятник, там дерево розкидалось, приймаючи чарiвнi фантастичнi форми, а пiд ногами таемно шелестiло сухе пале листя. Коли тихий вiтрець повивав помiж гiлками, листки, мов великi темнi метелики нiчнi, повагом падали в повiтрi, перевертаючись пiд ясним промiнням мiсяця… Якась заблудла собака, скигнувши, стрибнула одразу вбiк, i довго було чутно, як вона шарудiла сухим листям, тiкаючи геть…

– Ось! – сказав старий…

Лорiо здригнувся…

Вони зупинилися перед невеличкою оградою, що оточувала могилу прибрану квiтками, зеленню. Сумно чорнiв невисокий пам’ятник… Вони увiйшли в ограду.

– Ми будемо ii викопувати… Невже ти думаеш, що вона й тепер не схоче мене бачити? Я ж ii проклинав… – шепотiв старий. І шепiт цей мов гiпнотизував Лорiо…

Кладовище, нiч, мiсяць у високому небi, i сей батько, мов древнiй, ветхий патрiярх, стоiть, випроставшись у ввесь свiй зрiст, на могилi…

– Поперед я, а ти потiм… – i старий з силою почав копати.

Лорiо притулився до огради спиною й утопив очi в свiтле мiсяцеве коло… З могили зiрвались квiтки, летiла земля, маненькi камiнцi. Старий, важко дихаючи, мовчки ткнув лопату в руки Лорiо i той, без гадок у головi, почав копати…

Вiн усе копав i копав, викидав землю наверх… вiн уже по шию в ямi… Старий, мов хижий птах який, нахилився над ямою i свiтить в неi своiми страшними очима…

От лопата наштовхнулась на щось… Старий стрибнув у яму i майже вирвав у Лорiо лопату з рук. Той, не сперечаючись, вiддав ii… сам вилiз наверх.

Судорожно копошився старий там десь у ямi i швидко-швидко щось шепотiв про себе. От показалася чорна домовина. Була колись оббита матерiею, але тепер все те погнило й видно було дерево. Вiко все було мокре… Старий кинув лопату i силкувавсь пiдняти вiко, але воно було, мабуть, прибите гвiздками. Тодi вiн знов узяв лопату, заложив край ii в щiлину i, вiдриваючи гвiздок за гвiздком, скоро вивiльнив вiко. Ухопившись за нього обома руками, напружуючись усiм своiм старим тiлом, вiн пiдняв вiко, кинув побiля, а сам… нахилився над розкритою труною.


* * *

…блиснув мiсяць – i глянули з темряви уверх чорнi ями замiсть очей… Голий череп вискалив зуби i немов смiявся… смiявся.

– Ах-ха-ха-ха!.. – дико зареготав батько й упав усiм своiм тiлом на домовину.

А мiсяць дивився згори, заглядав у яму i бачив там перетлiлу одiж, кiстки рук i страшно-страшно вискаленi iз смiхом зуби.


* * *

Уранцi на другий день знайшли на могилi мертвого батька, склали протокола, i знову закопали труп…

Тiльки нiхто не додивився, що на лiвiй руцi у трупа бракувало двох суглобчикiв з пальця…

2/ХІ 1900 р. Харкiв




Бiла

(флюiда)


Це було…

давно.

Людина бувае сама собою лише один момент. У другий – то й людина вже друга. І як тi атоми, що вiдорвалися вiд тiла, нiколи вже не вернуться до органiзму, так i людина нiколи не повторить нi единого свого настрою, нi однiеi своеi любови, нi одного свого спiвання.

Це було

в незрозумiло прекрасну добу мого юнацтва, молодости душi. О, молодосте!.. Ти – парость, що витикаеться вночi над землею i за один день i зеленiе, i все розумiе! Ти – птах, що пораз перший летить за море, в теплi краi i бачить у дорозi i гору, вершиною снiгом укриту, i густо-зеленi виноградники, i чуе скрипiння гарби в рожевости ранку. І радiе всьому тому i дивуеться.

Це було

в дивовижному, таемному, суворому будинку мого дядька. В холодному, самiтному, що стоiть на високiм холмi, горуючи над усiма будинками мiста. Знадвору вiн був, мабуть, таки страшний. Мабуть, усi отi перекупки та швачки, що ходять кожного ранку там десь унизу, зле говорять мiж собою про нього й називають тюрмою. Найбiльше чомусь iх цiкавить кругле вiкно з горища: от уже скiльки часу, я знаю, вони все дивляться на нього, а воно, чорне, смiеться до них, оскаливши своi вибитi шиби; i так шкiрить iх день i нiч. Надаремне в полудне нахиляеться туди сонце заглянути, а вночi, певне, визирае вiдтiль сiре привиддя.

А для мене то був таемний, чарiвний середньовiчний замок. Вiн збуджував тисячi незрiвнянних, велично-дивних настроiв, обхоплював безлiччю божевiльних мрiй, змушував задуматись, зiтхнути, здивуватись i безкрило полетiти в далеку минувшину й таку ж далеку будучнiсть. Вiн не давав заснути, ввесь час тривожив солодкою тривогою, малював по темних вуглах своiх тумановi постатi всесвiтньо-вiдомих людей – i тих, що жили колись, i тих, що ще будуть жити. То спiвав сумну, як плач веретена, пiсню, то шалiв скаженою радiстю мертвих, а тишу нiчну наповняв битви шумом i скриками ранених. І тиха меса спiвом урочистости колише повiтря, чорний рядок ченцiв позначився запаленими свiчками – i все вище, вище в хвилях пахучого ладану пiд шелест крил ангелiв пiдiймаеться уверх «Te Deum laudamus».

На вулицю замкнено дивилися великi чорнi важкi дверi. Мало пiдходило до них людей, i рiдко вони вiдчинялися. А коли вiдчинялися – жах вiдкидав людину прiч… Не видно нiкого, хто би вiдчиняв. А прямо перед тобою на двох високих чорних тумбах стоять два шкелети, очi iх свiтяться, а в пiднятих високо руках держать вони факели й факелами цими освiтлюють сходи. А сходи височеннi, мов у небi десь загубилися. Ідеш по них – i чуеш себе самiтним, i одiрваним вiд усього свiту, i страшно тобi, мов у склепi могильнiм. Рiвнi стiни з обох бокiв, а по стiнах висять чорнi великi дошки з невiдомою мовою начертаними написами; мiж тими дошками намальованi жiночi фiгури в убраннях i без убрань, в гiрляндах з фантастичних квiток, в руках фiяли пiннi. І смiються нечутним смiхом, i плачуть невидними сльозами.

Ступаеш на останню верхню ступiнь – перед тобою гранiтова скеля, в яку треба тисячу лiт бити стальовими таранами, аби видовбати хоч трохи. Але простягнеш руку – i нараз тихо, без шуму вiдчиняються непомiтнi дверi, неначе вхiд у печеру.

А там, за ними – яка розкiш фантазii, який простiр художньоi мислi! Кожний фестон, кожний завиточок на стiнi обдуманий i носить на собi печать роботи хоробливо-величноi уяви. От заля. Велика, холодна. Стiни складено з великого сiрого камiння, i блищить воно вiд вогкости та от-от, здаеться, з нього потече вода. Великi плями жовто-зеленого моху, важкi фестони закуреного сотнями лiт павутиння на карнизах та по кутках – аж хочеться скулитись вiд вогкости й холоду. По стiнах у величних чорних iз золотом рамах висять портрети, закритi бiлими газовими покривалами, мов саванами, а помiж них вбито то там, то там великi заiржавiлi залiзнi гаки; деякi з тих гакiв порожнi, на деяких висить старе лицарське убрання. В двох протилежних кутах стоять двi високi статуi, зверху донизу вкритi чорною матерiею – i видко тiльки, що вони простягнули руки назустрiч одна однiй, мов кличуть, мов зiходяться i нiяк не можуть зiйтися.

А дверей нема. Куди кинеш безпомiчним зором – всюди товща сiрого каменю, непереможна й немилостива. І чуеш себе заживо похованим у тому кам’яному мiшку. Вiкна одягненi в грубi помережанi грубезними зубцями грати, а по них спускаються гiрлянди засохлих, спорохнявiлих рослин. Пiд коротшою зi стiн стоiть велика, мов церковний орган, старинна фiсгармонiя – ii строгi суворi прикраси не тiльки не збавляють страшного враження, а навпаки, збiльшують чомусь його.

І я любив приходити сюди, до цiеi тонкою фантазiею наповненоi кiмнати. Особливо мiсячними ночами, як поляже на все прозрочисто-таемна спiвуча пiтьма i простягнеться навскiс м’який фосфоричний промiнь, i вiдмалюе на долiвцi фантастичнi зубцi гратiв. На вiкнах у грубих стiнах наче ворушиться, наче шелестить плющ, статуi силкуються скинути з себе чорнi укривала, змiй повзе – i заля оживае. Обнажаться портрети, глянуть з них сухi, дикi обличчя давно умерлих баронiв, графiв, iх страдалиць жiнок – i блиснуть iх очi з попорохнявiлих рам. Встануть з-пiд землi, пiдiймуться в кутках тисячi убитих, замучених; насилуванi дiвчата простягнуть подряпанi руки, старi дiди повними слiз очима великомученими дивляться, стоячи на колiнах… І чуеться тривожне дзвонення, запах горючого дерева, а разом з ним i горючого тiла людського. От уже облизують завзято вогненнi язики замкнену звiдусюди хижу, звiдти вириваються крики нелюдського болю й мук, а барон, увесь закутий в залiзо, сидить на конi й з-пiд насуплених брiв дивиться – чи цiлi ще дверi, чи не виламали iх обезумiлi люди.

І стою я, ввесь окам’янiлий, прикутий до долiвки. Ланцюги непереможнi обвили кожний недвижний мускул на тiлi, близиться розпалена, кричачи жаром, залiзна штаба… бiжать тi, що схоплять i поведуть до пiдземелля на муку, на неволю i смерть. І страшно, i солодко…

А навколо так тихо, тихо. Тiльки серце перелякано б’еться та неначе звуки органа несуться звiдкiлясь: хтось грае, щоб заглушити стогони й прокльони замучених.

Властиво кажучи, менi зовсiм не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цiлими ночами слухав тупiт бiлих привидiв i iх високi танцi. Таемнi звуки, тихий шелест бiлих тканин, шепiт i мольба, бряжчання струн невидних – це були моi радостi, то був мiй свiт. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш порiг – i от ти у турецькiй кiмнатi; по стiнах i на пiдлозi килими, висить зброя, ятагани, довгi рушницi, в кутках схiднi свiтильники, подушки, бiля них низенькi столики, кальян, а посерединi кiмнати пiд саму вимережену стелю б’е водограй. І танцюють рабинi, регоче паша, одалiска мие рожеву нiжку в свiжих струях жемчугових…

Ще порiг – хiнська кiмната, фантастична, дивовижна. Далi – в мавританському стилю, вiддiл римських терм, кибитка киргизька i т. д., i т. д. Яка рiзнорiднiсть безконечна! Як красиво! Яка безлiч вiдтiнкiв, фантазii. Хотiлося любити дядька-художника, що зумiв утворити такий шедевр смаку.

Я жив!.. Нi, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тiльки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одiж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах i в той же час чаруе очi. Це промiнь, що всiею своею вагою паде на воду й запалить ii – а не стривожить i не зворухне анi одноi краплини. Так Будда великий жив, розкiшно п’ючи життя, але… Тiльки до того часу, поки не пiзнав смерти. Але чи е вона взагалi, смерть? І смерть, i старiсть, i бiль? Життя – це море з крапель, пустиня з пiщинок, лiс з окремих листкiв. І треба вмiти окрасити кожну краплю у свiй колiр, дати мiсце для кожноi пiщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечiр, за вечором нiч – може, вiчна й непробудна, а може, то тiльки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!

Що менi сказати про свое оточення? Я знав мало. От знав, що мiй дядько був архiтект i артист-маляр. Виходив iз кiмнат своiх вiн рiдко, виiздив з дому ще рiдше. Що вiн там робив у себе у кiмнатах – я не знав, бо заходити туди менi було заборонено. І менi це подобалося – це була казка. Змiй-чарiвник наказуе своiй полонянцi: «ходи всюди по зачарованому замку – тiльки в оцих двi кiмнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядькiв лакей, негр, людина ще мовчазнiша й таемна, нiж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловiк; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька вiдкiлясь зринав, мов тiнь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.

А так! Ще одна була iстота, що безкарно входила до апартаментiв дядька – це Харон, здоровенний пес, чи, може, упокорений диявол, перекинутий у пса. Чорний, страшний, мов смерть. От вiн не вмiв тихо ходити по таемному замку й клацав кiгтями по пiдлозi. Вночi, було, прийде до моеi мiсяцевоi казки й стане ззаду, дивиться бездонними очима. Аж страшно було оглянутись на ту чорну прояву.

А що мiг би я сказати про самого себе? Теж нiчого. Я почував тiльки, що живу, а як це почуття передати, не знаю. Близьких у мене нiкого не було: я так само не знав товаришiв, як не знав нi батька нi матерi. Я був сам i, коли хочете, менi не було з тим зле. Передо мною сяяв увесь мир своiми таемницями й свiтлами, в своiх велетнях i гномах. Адже ж над землею розпростираеться зiрчасте небо, двi субстанцii в ретортi дають третю, хризалiда розривае свою тюрму, аби дати одноденне життя дивним фарбам крил, макропот ворушить плавником в акварiюмi.

І море, i гори, i товпище воякiв у хрестовому походi, i похорон скитського вождя. Клеопатра з чашею в руцi, бездонний льох Великоi iнквiзицii, процесiя серед вузьких вулиць з факелами серед ночi, замаскованi убийники, асирiйський цар, i боги, i Наполеон, i рибалка днiпровий – о, я чув, що живу, що йду вперед! І коли б мене вiдiрвали зараз вiд моiх книжок i кинули на гiлля дерева, що росте серед безлюдного острова – то й там би я силою попереднього розмаху йшов би вперед i дiйшов би тих самих меж, яких дiйшла люднiсть, а може… й переступив би iх. Якби менi дали одну фарбу – я утворив би з неi всi сiм, як у веселцi; якби менi дали один звук, – я утворив би з нього всi сiм, як у гамi. О, творчосте молодости! Тобi я спiваю пiсню свою! Тобi, о знання, свiте життя!

Дядько мене ще хлоп’ям вiддав до гiмназii, отже, рiс у тiй клюмбi, до якоi угодно було садiвниковi мене посадити. Але от сьогоднi минае саме три роки, як я заявив дядьковi, що до гiмназii бiльше не пiду. Як зараз пам’ятаю ту нашу розмову, першу пробу мого нападу.

Дядько пiдiймае своi вугластi брови й питае:

– Як? Скажи ще раз, бо я, здаеться, не дочув.

Я здвигаю плечима.

– Я кажу, що не буду бiльше ходити до гiмназii.

– Дозволю собi спитати – чому?

– Тому, що це пусте гаяння часу.

– Та-ак… Цебто наука, здобутки людського генiя, поступ, культура – все це дурниця.

– Я того не сказав. Якраз навпаки. Власне, засоби, з яких користае школа в iм’я науки, мало сказати недоладнi, але антинауковi, антиприроднi, розрахованi спецiяльно на те, аби убити всяку охоту до знання i любов до науки. Це все я добре бачу на своiх товаришах i не хочу бачити на собi.

– Ну?

– Ну, а з того виходить, що я не хочу бути прив’язаним до iнституцii, яка метою своею ставить вiвiсекцiю кращого з почувань людини, кращоi з потреб – бажання знати. Я певен, що, працюючи сам, я в мiсяць набуду бiльше знань, нiж за цiлий рiк гiмназiяльного навчання.

Дядько мовчав. Замовк i я, дивлячись у вiкно. Мовчанка тривала досить довго. Дядько то занурював лiву руку в густу шерсть Харона, то витягав. Брови у нього зовсiм зiйшлися докупи, лице зробилося темним. Нарештi, ледве розцiплюючи зуби, вiн почав говорити i сказав менi ось що:

– Вислухай мене добре i добре запам’ятай, що я тобi скажу. Твое рiшення е результатом того строю гадок, при якому ти вважав себе за дитину заможних родичiв, за людину, яка i мае, i матиме засоби проiснувати, хоч би й не роблячи нiчого. Я досi не мав потреби тобi нiчого говорити, але тепер мушу тебе розчарувати й довести до твого вiдома, що ти не маеш нiчого (вiн натиснув на цi слова). Розумiеш – нiчого! Нi батько твiй, нi мати твоя не зоставили тобi анi шеляга в спадщину, i коли ти еси зараз тут, в моему домi, то за це ти маеш бути вдячним тiльки менi, бо я дав твоiй матерi слово додержати тебе на своiм коштi до моменту, поки ти скiнчиш гiмназiю. Чуеш? Я повторю: я дав твоiй матерi слово додержати тебе на своiм коштi до моменту, поки ти не скiнчиш гiмназiю. Не бiльше, хоч i не менше. Бiльше нiяких обiцянок я нi iй, нi кому иньшому не давав i тому мое рiшення буде таке: роби що хочеш i як хочеш – це мене не обходить. Я буду давати тобi на прожиток стiльки, скiльки давав би й тодi, коли б ти вчився; окрiм того ти матимеш у моему домi помешкання, iжу, тепло, освiтлення й обслугу. Але так буде тривати лише рiвно по той день, в який теперiшнi твоi товаришi одержать атестати. На другий же день пiсля того ти мусиш забиратися прiч з мого дому. Чуеш?

Мене неначе хто штовхнув.

– Чую, – кажу. – Але чи ви певнi, що я так-таки дiйсно не маю нiчого?

Я сказав це навмання, але ефект вийшов цiлком несподiваний. Дядько побурiв увесь, зцiпив ще дужче зуби, аж скрипнувши ними, круто повернувся на закаблуках i крикнув:

– Ти не маеш жодних доказiв!.. Жодних доказiв!..

І побiг. Його Харон, клацаючи кiгтями, за ним.

Я засмiявся iм обом услiд. Доказiв у мене справдi жодних не було, зрештою, я просто не знав, що маю доказувати, але ця втеча – це був хiба найкращий доказ чого хочеш, а головне моеi побiди над отою залiзною людиною. Зрештою – пощо менi то все? Зараз досить з мене того, що я знов буду у своiй кiмнатцi, але вже вiльний, незалежний. І без тривоги вже сяду за перевiрення дослiдiв neitralaualis’y з тисячократним розчином соли, дослiдiв Крукса над передачею електричноi енергii через майже цiлком порожню просторiнь i т. iн. О, як це дивно! Ми, що звикли преклонятися лише перед масою матерii – самi ж будемо змушенi руйнувати тепер п’едестал, на який звели ii, бо нашi ж власнi дослiди учать нас, як то мало треба матерii для того, щоби вона вже могла передавати величезну силу. І коли так мало треба матерii для проявлення фiзичноi сили, то вона цiлком уже непотрiбна для передачi сил психiчних, при виявленню вольових iмпульсiв. І що менi всi дядьки свiту з iх копiйчаними iнтересами, коли мене кличуть до себе величнi проблеми будучого знання!..

І з того дня я почав жити цiлком на власну волю. Увесь день i вся нiч були моi; я мiг братися, до чого хочу, як хочу й коли хочу. Грошей, що видавав менi дядько, цiлком вистачало на всi моi науковi дослiди, а бiльше менi нiчого не було треба.

Я вчився. Все, що мене цiкавило – а мене цiкавило все, – я мiг студiювати як хотiв далеко, i моя кiмнатка вiдповiдно до моiх зацiкавлень змiнялася то на лябораторiю альхемiка, то на кабiнет ботанiка, фiзика, мiнералога, анатома. Мене цiкавив увесь свiт в усiх виявленнях своеi красоти й бруду. Життя мое кипiло, як кипiли розчини в моiх кубах та ретортах. То я бiг у лiс, то в поле, то дивився в телескоп, то кидався до нового числа новоi часописi, то брав свою скрипку або сiдав за оту фiсгармонiю в залi й уносився разом з оксамитовими звуками басiв кудись у невiдомiсть.

Але останнiми часами я вже цiлком забув про все й вся, бо пiзнав найдревнiшу й найновiшу i найглибшу з усiх наук – доктрини спiритуалiзму. О, нi за один з видiв знання я не брався з таким непереможним завзяттям, з такою навiть для самого мене дивною охотою та енергiею, як власне за студiювання того, що Шопенгавер назвав колись «експериментальною метафiзикою». Що всi науки перед цiею наукою наук! Наша звичайна наука елементарно-проста, ii так легко розумiти навiть недалекосяглому, i так легко купити за дешеву цiну. Все в нiй якось… позаду мислi. Навiть сама безконечнiсть ii грядущого якась… дотикана, провидима, а об’екти ii робiт такi брутально-товстi, пiднiжнi, що й не дивно, коли допитливiшi уми не витримують тисячократного переливання з однiеi пробiрки до другоi й розчаровуються. Для звичайноi науки треба бути лише терпеливим колекцiонером не бiльше, бо навiть тi великi, що посували знання вперед, навiть вони – тiльки синтез минулих умiв, а iх робота – лише крадiжка у своiх же померлих братiв.

А тут!.. Все так дивно, незрозумiло велично, таемно. Все леготом дише, боiться грубого дотику, все тонко й нiжно. Тут треба тонкоi органiзацii й розумовоi й нервовоi, аби ввiйти робiтником до тiеi науки. Ти повинен вiдповiсти на безлiч вимог, повинен бути творцем, стрiлою вперед. Я розумiю значення мулярiв у будовi будучого знання, але i я i той, хто смiятиметься з мене i сам муляр врештi – всi ми бiльше цiнимо не муляра, а того архiтекта-артиста, котрий силою немулярських своiх змог утворив дивне. Так само i в науцi: я поважаю учених мулярiв, вважаю потрiбною iх роботу, i роботу самих iх мулярських наук, але як i самi вони суть лише матерiялом синтези будучого генiя, так i iх науки – лише пiдвалини для будучоi науки наук, провозвiсником якоi е спiритуалiзм.

І передо мною розгортався безмежний свiт нового знання. Щодень пiзнавав я новi тайни людськоi душi, новi змоги, проявлення яких не увiйшло до кодексу загально-ухвалених наук; довiдувався про факти, занесенi вже навiть до аналiв iсторичних, але осмiянi потiм отарою заслiплених людей. Зi здивованням пiзнав я, що жрецi науки, саме тi, що так багато кричать про неi i нiбито боронять – власне, вони й найбiльшi ii вороги, бо не мають найменшого поважання до науки, вважають ii рiччю одного маштабу зi своiм обмеженим розумом, а явища не тiльки зовнiшнього порядку поясняють своiми убогими формулами. А хiба ж наука, дiйсно чиста наука, може коли говорити про неiснування, i навiть неможливiсть iснування чого-небудь? Нi, нiколи! Вона, прозорлива й сильна, не падала ще так низько. То лише придверники науки, схолястики й рутинери, то лише нетолерантна товпа наукова демонструе на базарi свое недоумство, видаючи його перед дурниками за останне слово науки. А сама вона, Велика наука, той стовп серединний знання, що заклався навiки крiпко з мiзкових клiток мiлiярдiв будiвничих – вона нiколи не говорила так. І наскiльки я поважаю справжню науку, остiльки ж гордую тими quasi – представниками ii, якi свою анормальнiсть, свiй пiгмейський зрiст i обрiй видають за належнiсть до великого сонму безсмертних. Назад, кроти й мухомори! Як слiпi в байцi, полапали ви хто ратицю, хто хобот, хто вухо слона; не вiдважуйтеся ж говорити, що увесь царствений будинок знання не бiльший вiд вашоi запоганеноi коробки без свiтла.

А тут?! Установити безперервний зв’язок мiж собою i всiм необ’ятним вiдомим i невiдомим, видимим i невидимим свiтом! Бачити тут нитку, що йде вiд моеi душi до всiх вселенських душ, до всього, що iснуе! Знати, що я можу скупчити всю мою енергiю нервову в любому пунктi вселенноi, навiть у необтяженому матерiею – о, як це безконечно! І я молюся перед тою безконечнiстю!

Кожний прожитий день, кожна прочитана книжка розкривали передо мною новi безоднi знання й змушували все нижче й нижче клонити колiна перед незрозумiло-величним запасом таемних ще сил людського «я». Мене тiльки – не обурювало, а смiшило скорiше одно: як це людям подобаеться навiшувати ярлики. Навiсить – i заспокоiться, неначе вже пiзнав. А хiба ж не все одно, як назвати силу проявлення – чи начисто фiзичною, чи психодинамiчною, ектенiчною, одичною, магiчною, чи ще якою? Важно, що вона iснуе, що вона есть у тобi, в менi, в тiй павутинцi, що он бачу я на рожевому кущi у вiкнi. Не будемо тратити часу на вiдшукання назв. Облишмо це будучим технiкам, тим, що на базарi будуть колись користати з нашого винаходу.

А я хочу тiльки знати. І я знаю.

Знаю, що все iснуе подвiйно. Все. І я, i ти, i отой кiнь, що везе зараз бочку з водою у двiр, i сама бочка. Суть звичайнi матерiяльнi форми, а побiч них суть i иньшi, флюiдичнi, особливi (хоча i вони можуть инодi мати ознаки матерiальноi структури). Першi я пiзнаю звичайними п’ятьма своiми чуттями, а другi пiзнаються тими чуттями тiльки вiддалеки, неясно й неповно, i треба ще вiднайти в органiзмi, виховати в людинi спецiяльнi здiбностi для повного уловлення явищ флюiдичного порядку. Ми знаемо передачу власноi мислi лише словом, письменом, взагалi фiзичними засобами, передача ж чуття – то ще не розрiшене завдання i навiть, як дехто каже, зовсiм неможливе до розв’язання, як квадратура кола. А я цiлком ясно бачу тепер, що iснують тисячi засобiв передачi мислi без найменшого дотику й письмен, в неприсутностi об’екта – як угодно. Що ж до чуття, того нiжного плоду небес, що невiдомим чином упав на землю й здивував земнорiдних своею незрозумiлiстю – то воно може бути переданим i зменшеним, i збiльшеним, бiлим, чорним i яким тiльки захоче передати моя воля.

І могутнiм я чув себе в такi хвилини. Могутнiм, як iстота, що самим уже актом родження на свiт дiстала велику змогу еднання з безконечнiстю. Якi широкi перспективи розкривалися тодi перед моiм духовним зором! Якi глибини, якi тайни! А скiльки роботи, скiльки нових наук, руху вперед незнаними ще, неходженими й незаходженими шляхами! І рух той – без кiнця! За одною новоодкритою просторiнню знання вже одразу видно тисячi других, ще бiльше таемних i цiкавих – i нема кiнця iм! Нема кiнця знання людини, як нема межi просторiнi, нема смерти часу. Бо людина – сама i просторiнь, i час. Може iснувати в них i без них, може брати iх для своеi потреби, а може й не брати. Бо чоловiк – частина природи, атом вселенноi та, як вона, безконечний.

І все це божевiльною радiстю наповняло мою душу. Я благословляв грядущий день знання й чув сплески могутнiх сил у собi. Вони рвалися на волю, хотiли втiлення. Я прямо божеволiв, повторюючи дивно могутню фразу великоi людини: «Дайте менi точку опертя – i я переверну землю». А я чув у собi силу перевернути свiт цiлий без жодного пункту пiдпори!

Нема вогнищ, зникла iнквiзицiя, не можна вже правовiрним людям науки й мистецтва повiсити свого еретика-собрата на площi, але хiба не можна вигадати тисячi иньших тортур? Хiба тепер не палять у полум’i безглуздоi критики, хiба не розпинають на вселюдське позорище всякого провозвiсника iстини, коли його правда не дiстала ще патенту? Хiба не бачимо ми й зараз ученого кривляння, не чуемо ученого реготу над тим, чого «ученi» не знають i до чого «ученi» не пiдходили серйозно? Нiхто з них не стане провадити дослiдiв з електричною машиною в пересиченiй водяною парою атмосферi, а мiж тим безконечно тоншi, тендiтнiшi дослiди проявлення медiюмiчноi сили вони думають провадити без усякоi моральноi пiдготовки, в брутальнiй обстановцi власного скептицизму, не розумiючи навiть того, що психiчна сила грубого недовiр’я руйнуе психiчну силу медiюма. Що сказали б вони про свого товариша, який, працюючи над спектрами, схопив би нараз молоток i луснув ним по призмi? А на медiюмiчному сеансi, коли медiюмовi цiною надзвичайних зусиль удасться нарештi запанувати над атмосферою недовiр’я й викликати феномен – муж науки не посоромиться схопити жiнку-медiюма за ногу, аби довiдатися, чи не стукае медiюм ногою. Навiть того не розумiе, що таке бiльш нiж нагле пробудження вiд сомнамбулiчного сну не тiльки внiвець повертае дослiд, а може вiдбитися негативно навiть на психiцi медiюма.

І невже треба вважати природнiм, коли попередня мучениця, iстина одиниць, стiльки перетерпiвши вiд банальноi «золотоi середини» – сама врештi стае деспотом i затримуе рух вперед? Історiя дивуе своею одноманiтнiстю, i сучаснi противники великоi науки не бiльше, як перебранi в иньшi костюми члени синедрiону, що розпинали Христа, академiки, що кидали до в’язницi Галiлея, пекли вогнем Джiордано Бруно. Як розтовкмачити iм, що творчий дух – то ж вiчно дикий несамовитий вогонь, що не треба дивуватися його дивним, може, незрозумiлим на перший погляд формам, а треба уважно стежити за ними i вмiти побачити там лице iстини? Аж жаль стае iх, мертвих, похованих во гробах самозадоволення з вiдтiночком муки за нiби недосяжнiсть мети. Просто не вмiли вiдрiзнити пшеницi вiд полови.

А я тим часом учився. Не зле знаючи французьку й нiмецьку мови, я в першу ж голову прочитав усе, що мiг знайти в тих лiтературах: i Кнукса, i Цельнера, i барона Гелленбаха, i знамениту «Книгу медiюмiв» Аллана Кардека, i Максимiлiяна Пертi i багато иньших. Цi книги розкрили передо мною всю необмеженiсть мого духа, вiковiчнiсть мого iснування i еднання мое з душами як давно померлих, так i ненароджених людей.

Нема нiчого надприроднього! Все можна зрозумiти, все можна знати – треба тiльки учитись, учитись i учитись. До метафiзичноi проблеми треба внести математичний аналiз, в чуття – вимiрення, в етер – запис. Треба тiльки поважати дiйснiсть, не ставити собi володiння iстиною виключним власним монополем, а хотiти пiзнавати всю безлiч iстин ще невiдомих, ще таемних i нерозслiдуваних, близьких до мрii.

Я готувався до проби зносин з потойбiчнiм свiтом i неначе забув за свiт цьогобiчний – а вiн нараз дав себе сильно знати. Бiльше! Змiнилося усе мое життя…

Це сталося в перiод найбiльш енергiйноi роботи: я вивчав англiйську мову для можливости втягти до своеi скарбницi знань i те, що мае лiтература на тiй мовi. А я вже прочитав Траверса Ольдфiльда, Роджерса, Едмонда, Лее, Гаддока, Грегорi й иньших. А в той же самий час я силкувався зрозумiти таемнi елементи людського «я», одичнi сили, його флюiдичний стан речей i т. п. Я ж хотiв прийти до роботи не учнем, а рiвноправним дiячем, отже учився без упину.

І от раз, коли я, ввесь переповнений нечутними звуками, з очима розкритими прямо в тайну будучих знань, вибiг до саду, щоб походити по тiнистих вогких алеях та подихати свiжим повiтрям – нараз перестрiв мене дядько.

Зупинив мене рухом руки й похмуро сказав:

– Завтра о восьмiй годинi вечора я приiду з дружиною. Маеш ii привiтати. Гадаю, що не потребую вказувати на доконечнiсть пристойного одягу.

Повернувся на каблуках i пiшов.

Я був бiльш як над мiру здивований. Хотiв щось спитати, але дядька вже не було.

Потiм я опам’ятався. Що з того, що десь хтось жениться, хтось виходить замiж, когось давлять радощi, а ще когось тiшить горе? Все це дрiбницi. Я не розумiв тодi, що то – все.

За хвилину я й забув уже про сповiщення дядька, знов обхопило мене зачудовання перед тайною сил. Я щойно прочитав, що окрiм свiдомого сомнамбулiзму, який за свiй рахунок бере той чи иньший феномен, iснуе ще сомнамбулiзм несвiдомий, коли сам медiюм вiдрiкаеться вiд того чи иньшого явища, причиною якого все ж був вiн сам. Я напружено мислив над частковим автосомнамбулiзмом, тобто явищем, коли медiюм силою своеi волi може виводити з сомнамбулiчного сну одну якусь частину свого органiзму й зоставляти у снi решту. Я з захопленням дивився на результати робiт фотографа Вiттi: нi вiн, нi иньшi присутнi не бачили свiтових феноменiв, бачив iх тiльки медiюм i… фотографiчний апарат.

Вiн довiв, що тi явища були реальнi, а не плiд розтривоженоi уяви медiюма. І де вже менi було, так захопленому цiкавою роботою студiювання, пам’ятати слова дядька. А коли я й пригадував iх, то з серцем: можна би, здаеться, дядьковi й подарувати менi отi години безплiдноi трати часу.

Але потiм стрiй моiх думок чомусь змiнився.

Жiнка… В нашому замку буде жити жiнка. Хто вона?… Що вона?…

І якась тривога, i якийсь неспокiй, i якась цiкавiсть заволодiла мною. Ще не стала нога жiнки на нашому порозi – а вже прийшла якась руiна, щось затривожило мiй дух. Перед моiми очима почали проноситись тисячi безтiлесних образiв, прекрасних постатей. У таемних одежах зi стрiлою в руцi вони сплiталися в блискуче коло, вiяли тiнями над сонною водою зачарованого озера й блискавкою очей пронизували тьму нiчних хмар, що нависли й геть заволокли чарування мiсяця. Чулися могутнi закликання, страшнi й вугластi слова невiдомими птицями билися в груди, дим густiшав, а з нього…

…а з нього в золотистiй авреолi нагого тiла виступала чарiвниця. Повний фiял лив свою пiну через вiнця, квiтка падала з гiрлянди, а усмiх, усмiх, подiбного якому я ще не бачив, рвав кудись за собою, все обiцяючи. Що?… Убити дитину за повторення того усмiху? Наругатися над прахом матерi за погляд з-пiд опущених вiй? Що ж… може… Є отруя солодка в злочинi за жiнку.

Я прокинувся серед ночi, мов у маячiннi. Над головою стовпилися тьми фiгур, у скронях стукотiло, i я ввесь горiв невiдомими вогнями.

Вiдчинив вiкно. З хвилями повiтря повно посипалося до кiмнати фосфоричного свiтла повелителя люнатикiв, i воно томило й млоiло мене. Руки, мов побитi, не хотiли пiдiйматись, з уст виривалося гаряче дихання, а тiнi танцювали й спiвали доокола.

Увесь другий день був для мене важкий. Я не мiг працювати спокiйно – все падало з рук. І що ближче надходив вечiр, то гострiшим ставало мое хвилювання… Я сердився сам на себе, старався уявити собi оту жiнку дядька старою, негарною, заплiснявiлою. А якою хiба вона могла бути? Дядько мiй був хоч i дужий, i кремезний, але все ж пiдстаркуватий чоловiк – жiнка, очевидно, буде йому пiд пару. І передо мною ставала приплескана фiгура дебелоi дами пудiв так пiд сiм, пiд вiсiм. Увiйде грубезними ногами до нашоi тонкоi залi, внесе туди шум i гар кухонних iнтересiв, повiсить буржуазнi гардини на готичнi вiкна, поставить аляпуватi канделябри замiсть художньо виконаних скелетiв бiля дверей, i взагалi поверне наш таемний замок на звичайний «дiм, як у всiх». І я смiявся сам iз себе, що для прийому того слона вбрався в сюртук, чiпляв оксамитову краватку й так довго та старанно чепурив свою заплутану шевелюру.

Нервово походжав я по залi, мов востанне прощаючись iз ii таемною красою. Думалося – як же то мало треба часу, щоби знищити ввесь артистичний дух, що витае зараз серед цих стiн. Стiльки рокiв будувалася й накопичувалася ця красота – i от варт однiй якiйсь глупiй iстотi увiйти сюди на деякий час – i все пiде шкереберть. Невже так i з усякою красою? Я знаю, що iснуе смерть для красоти тiла, час руiни для красоти форм, утворених людськими руками, – але краса мислi, краса духу? Невже й вона може повернутися внiвець?

Я пiдiйшов до вiкна й здивувався.

На нашiй тихiй вулицi, де звичайно нiхто й нiколи не iздив, бо вона упиралась у садовий паркан, було надзвичайно людно й шумно. На протилежнiй сторонi бiля бiленького подовгастого будинку стояло пар iз п’ять карет та фаетонiв, товпилося багато людей, найбiльше жiнок, бiгала дiтвора, а з будинку то виходили, то входили люди, зодягненi в святочне убрання, то з букетами в руках, то з бiлими квiтками в петлицях. У вiзникiв правi руки були перев’язанi бiлими хустками.

– А-а!.. Це, певно, теж весiлля, – i я саркастично розсмiявся. – І чого вони так радiють? Невже вони не бачать, що iх радiсть така бiдна й обмежена? І чого вони так метушаться, удають, нiби iм i справдi весело? Рослинне життя… життя неосмисленого каменя.

І хоч я не любив свого дядька, але в цю хвилину я був вдячний йому, що вiн зумiв так оригiнально, так витримано улаштувати свое життя й побудувати свiй будинок. Тут у кожному штриху почуваеться пульс мислi, а в кожнiм каменю сила.

– О, ще поборемось! – чомусь голосно сказав собi я. – Дядько не вiддасть так скоро своiх позицiй.

Це мене заспокоiло. Я навiть почав байдужiше дивитися на весiлля в протилежнiм будинку. Там декiлька гостей, якi попростiше, вийшли на вулицю й пiд нечутнi звуки гармошки весело тупали ногами й розмахували руками.

Стемнiло. Заля набралася свого таемного вигляду, що я його так любив. У вiкнах протилежного будинку засвiтилися веселi вогнi. Було тихо, тихо.

Нараз я почув кроки. Я оглянувся. То був Агамемнон. Вiн пiдiйшов до другого вiкна й теж почав дивитися в нього, а довга його тiнь упала аж через усю залю. Вiн певно виглядав свого пана.

Я задумався. А коли глянув за декiлька хвилин на Агамемнона – його там не було. Як тiнь прийшов, як тiнь i щез.

Я глянув знову у вiкно. Вулицею котилася карета й стала коло нашого пiд’iзду, Агамемнон уже був бiля неi i поволi одчиняв дверцi. У них показалася якась бiла фiгура, за нею висока постать дядька. Серце у мене чомусь забилося… Я швидко обернувся лицем до дверей i ждав.

…чулися голоси. Дверi вiдчинилися – i в темряву залi вступила вона.

– Ах! – почувся тихий скрик. Я бачив, як та фiгура одхитнулася прiч, а дядько обняв ii за стан.

– Агамемнон! – суворо крикнув вiн, але в цей момент вся заля наповнилася електричним свiтом.

– Як я злякалась, – тихо продзвенiв мелодiйний, як сама музика, голос. По менi мов iскра яка пробiгла.

– Чого, моя голубко? – спитав дядько й, не чекаючи вiдповiдi, казав далi. – А оце мiй небiж. Деякий час нам доведеться усiм трьом жити тут разом, але сподiваюся, що ми не будемо перешкоджати один одному, – i дядько чомусь розсмiявся колючим сухим смiхом.

Я промурмотiв свое ймення. Вона простягла менi руку, а я – не знаю як це й сталося – припав устами до тiеi атласовоi рученьки. А вона… нахилилася й поцiлувала мене в голову. Щастя якесь розлилося по всьому тiлi вiд цього першого поцiлунку в моiм життi.

– Дуже рада, дуже рада, – сказала вона двiчi, але в словах, що говорили про радiсть, чулася тривога.

– Харон! – нараз крикнув мiй дядько. Вона аж здригнулася.

Ударом лоба розчинивши дверi, до залi вбiг здоровенний пес i, лизнувши дядька в руку, став, ворожо дивлячись на незнайому фiгуру.

– Хароне! – звернувся дядько до собаки. – Це буде твоя нова господиня. Ти повинен ii берегти! – роздiльно й пiдкреслюючи промовив вiн.

Пес пiдiйшов до неi й хотiв теж лизнути руку, але вона, здригнувшися, з острахом вiдхитнулася, очима шукаючи захисту.

– Чого ти, чого? Вiн буде найкращим твоiм сторожем. Погладь його.

– Я боюсь… – прошепотiла вона.

– Чого ж боятись? Ну годi, погладь.

Несмiливо висунувши руку з-пiд бiлого плаща, вона двiчi погладила пса та швидким рухом вiдсмикнула руку назад. А я стояв переповнений безлiччю нових якихось, цiлком менi невiдомих, почувань i, здаеться, мало собi уяснював, що робиться довкола. Не то сон, не то туман застилав менi очi, й те, що дiялося довкола, якось не доходило до моеi свiдомости.

– Чого ж це ми стоiмо? Ходiмте до iдальнi. Треба ж випити за солодощi будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся вiн до жiнки, – що на нашому весiллi нема гостей, музики, танцiв, безглуздих окрикiв, биття бокалiв… Це все дурницi.

– О, звичайно, звичайно! – похопилася вона.

Ми увiйшли до розкiшноi iдальнi нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стiнах мальовничо розмiстилися полицi з блискучим посудом, посерединi стояв дерев’яний, нiчим не вкритий, стiл, на ньому вечеря. Всюди старинне срiбло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з трiскотом розкупорив пляшку шампана й ми всi четверо – так, четверо, а не трое, випили iскристого трунку, але – в повному мовчанню. Воно – це дике весiльне мовчання було п’ятим гостем при нашiй трапезi.

Говорив тiльки сам дядько й дедалi оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жiнки, близько нахилявся до неi, не помiчаючи, як вона стримуе себе, щоб не одхилитися; якби змога – поставила б мiж собою й ним залiзо. Але дядько нiчого того не помiчав, нахилявся ще ближче й безперестанно просив ii пити. Його очi зробилися вузькi, маслянi, товстi губи почервонiли, й вiн проливав вино на стiл.

А вона? Сидiла мов загiпнотизована, старалася усмiхатись на тупi дядьковi жарти; бiле весiльне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомiчно губилася в дядькових долонях, а очi, очi… Вони пiдiймалися вверх i дивились – з такою тоскою, з таким смутком, що я не мiг дивитися на них – мое серце рвалося на частi.

– Ти… ти… Що ти?… Хто ти?…

Обривки якихось питань, недокiнченi мислi, безплотнi образи – все те вихором тоскливим вертiлося в моiй головi, а над усiм панувало гостре, як штилет, i отруйне, як цикута, почуття плакучоi безсилости. Пiгмей перед стихiею, приголомшений васал перед всемогутнiм бароном. Зрештою, я не знав навiть, проти кого чи проти чого боротись. Я тiльки дивився й дивився, мов зачарований, на це рiвне чоло, блiдi ланити – i душа в менi згорала.

І як злякався я, коли дядько, надмiрно голосно, крикнув майже над самим вухом.

– Ану, юначе! Пора й честь знати. Іди лишень до своеi лабораторii, а я до своеi – ха-ха-ха!..

Я глянув на неi. Нiби ще бiльше зблiдло ii обличчя, а в очах засвiтилось щось тривожне-тривожне. Потiм я побачив, як вони, тi очi, просять, молять мене, щоб я не кидав, щоб я зостався, але хiба мiг я зостатись? І я пiшов геть, хоч чувся так, нiби сам себе приносив у жертву.

Вже будучи коло дверей, я почув тихий скрик. Обернувся – i побачив, як дядько, мов вампiр, уп’явся поцiлунком в ii шийку; вона одхитнулася i царственний убiр голови з бiлих квiтiв упав додолу й потоптався ногою. Я вибiг.

Прийшовши до свого покоiку, я впав на лiжко. Так було тяжко, мов навалили на мене важку гору, i я чув, що задихаюся пiд нею. Я хотiв протестувати проти вторження брутального життя до мого спiритуалiстичного свiту, проти руiни мого спокою – але не мiг. Я хотiв думати про несвiдому церебрацiю, про передачу й вiдбивання думки, про флюiдичний стан речей – але теж не мiг. Думка вертiлася тiльки коло того, що я бачив оце зараз.

Це перший раз у життi мене стискали обiйми безмежного душевного болю, i в перший раз пiзнав я, що то за пекло i що то за мука. Коли б так болiла кожна людина на землi, давно б уже нашiй планетi треба було б повернутися в попiл. І з безсилiстю слiв, з безсилiстю мускулiв, з безсилiстю опору стояв я перед своiми муками й не знав, що зi мною робиться. Нi причин, нi об’ектiв – нiчого не бачив, невiдомий якийсь ворог обхопив з усiх бокiв i тiльки стогiн виривався з пiврозкритих уст.

В немочi й несвiдомiм шуканню встав я з лiжка й пiшов до залi. Пощо – сам не знав. Може там, де навiдувала мене безлiч настроiв, може там зумiю забутись i повернути хiд думок в якийсь иньший бiк.

В залi було темно й тихо. Зiйшов мiсяць i кинув у прорiзi вiкон свое фосфоричне свiтло й такi ж тiнi. Покров тайни покрив усе.

Я йшов крадучися, мов злодiй, наче убити когось збирався, або стягти покривало з обличчя вежi таемниць. Нечутними, але важкими кроками перейшов я залю до вiкна й оглянувся – чи не зоставили ноги моi вдавлених слiдiв у долiвцi, так давила мене печаль.

Коло вiкна став i одягся тишею ночi й наче узброiвся для боротьби з ворогом. Кликав спокiй до себе, але спокiй приходив краплями дрiбними, мов несмiливий дощ майовий пiд соняшними промiннями: ледве встигне змочити частину землi, а вже випило ту воду ненаситне сонце та смiеться найслабшим з променiв.

Вiдчинив кватирку. З протилежного будинку донiсся до мене вальсовий мотив, напiвзаглушений смiх i гомiн людський. Вони все ще веселяться, все ще справляють свое ординарне свято. Тими ж рухами й тими ж нервами, як колись i при винайденнi вогню.

Але все ж там весело. Хоч ознака, хоч iлюзii радощiв. А тут?

…ти… ти… як ти попала сюди?

…так, як пташка попадае в пазурi кiбця… як рибка в сiть… як квiтка пiд косу… як снiжинка в огнище…

…а щастя? а радiсть? а де ж твоя радiсть? де твое весiлля?

…радости я не знала нiколи… щастя, видимо, не зазнаю. Нараз – що це?

Здалека, з кiмнат дядьковоi половини почувся нелюдський крик. Вiн дико розiрвав нiчну тишу й ударив, як море.

З грюкотом розчинилися якiсь дверi… тупiт босих нiг… ще однi дверi вдарилися обома половинками, потiм цi – i, розтерзана, в однiй сорочцi, з розпущеним волоссям до залi вбiгае вона! Мов уся суть одчаю й страху втiлилися в цю постать. Роздираючи повiтря нечуваним зойком, бiгла вона, а за нею дядько.

Вбiгши до залi, вiн крикнув.

– Харон!

В три стрибки здоровенний пес випередив дiвчину й став, урчучи, на вихiдних дверях. Вона стала як врита.

– Ха-ха-ха! – бiсiвським якимсь реготом засмiявся дядько. – Я ж говорив тобi, що цей пес буде найкращим твоiм сторожем.

І з тими словами, як вовк, кинувсь вiн на беззахисну дiвчину. Вона скрикнула ще раз i впала непритомна. Дядько не допустив ii впасти, пiдхопив, перекинув по-вовчому через плече й понiс.

З криком кинувся я за ним, не знаючи, що буду робити, але перед самим моiм лицем виросла нараз сталева чорна фiгура Агамемнона. Однiею рукою вiн ухопив мене за плече, а другою зачинив i замкнув дверi за дядьком.

– Звiрi! – кричав я. – Що ви хочете робити з нею?

Але в цих залiзних лапах я мiг битися хоч до ранку. А поклики своi я мiг би з таким же успiхом кидати в безконечну просторiнь моря в час бурi. Агамемнон не говорив нi слова, а тiльки все дужче й дужче стискав менi плече.

Я перестав битися. Агамемнон пустив мене, i я, мов побитий пес, пiшов до своеi кiмнати. Там я плакав. Душу свою хотiлося вирвать менi й битися об стiнку головою – але кому б це помогло?

Так появилася вона в нашому замку.


* * *

З того часу мое життя подвоiлося: я почав жити не тiльки за свiй рахунок. Нова краса обвiяла мою душу, тисячi нових почувань, цiлком незнайомих, таемних, солодких…

Першi часи пiшли на розглядання, навiть на боротьбу з новим богом. Бог хотiв поклонення, а впертий дух не вiддавав iще свободи. Звiдти боротьба й роздивляння. Але чим бiльше я роздивлявся, тим сильнiше кохав якимось неодухотворенним свiтлим коханням.

То була якась бiла прозорчиста душа. То була квiтка небесна, вогник, що спалахне раз у вiчнiсть у темрявi з-пiд навислих хмар – i знову зникне на вiчнiсть цiлу.

Дивнi почуття навiвала вона на мене. От я сиджу за книжкою, читаю – i нараз починаю почувати ii.

От чую, ясно чую, як вона йде, як наближаеться своiми бiлими кроками, а в той момент, коли вона вiдчиняе дверi, я уже обертаю до неi свое радiсне, а разом з тим i стривожене обличчя.

В ii присутностi я не мав своеi волi, мов сомнамбул у присутностi гiпнотизера. Вся iстота моя переповнялася якимсь променистим настроем, i чув я себе й велетнем i рабом. Вона пiдiймала руку – i менi невимовно хотiлося пiдняти свою. А коли б я побачив сльозу на ii очицях – певно, ридав би, як несамовитий.

Я назвав ii для себе Бiла. Та вона таки й була бiлою вся, i носила тiльки бiлi убрання, мов янгол. Увiходячи, вона розсiвала за собою якийсь невимовно прекрасний запах, а я не мiг зрозумiти, що зо мною: нiби чую, що есть вона й нiби нема, а наче це привид тiльки безтiлесний злетiв, тiльки не страшний i чорний, а свiтлий i любимий. І хотiлось пiдiйти до неi й торкнутися матерii ii убрання, щоб знати, як тчуть у небесах. А коли вона сiдала в крiсло й задумувалась – я часом просто не мiг боротися з бажанням пiдiйти й молитвою заглянути iй у вiчi. І вона вже вставала, вона вже пiшла, – а я все ще бачу ii, бачу всю, бачу рух волосинки над скронею, бачу, як злегка ворушаться уста. І в один з таких разiв я назвав ii для себе Ф л ю i д о ю, бо менi здавалося, що вона безтiлесна, що вона тiльки флюiдична постать якоiсь другоi невiдомоi iстоти, що живе в небесах.

І сама тиха, мов тайна святая, вона сiяла й тихi почуття округ себе. Коли я сидiв бiля неi, а вона инодi пiдiймала на мене своi очi – я вiдчував у тi хвилини якесь надзвичайне очищення душi, чув готовнiсть на великий благородний учинок. Я не мiг би собi уявити, як в ii присутностi можна було би не то сказати, а подумати щось брудне. Усi нечистi, звичайнi життевi почуття, все, що не святе, зникало в ii присутностi. Вона була сама молитва, самий чистий звук, гармонiя, а коли поблизу чулося ii тихе дихання – душа наповнялась високими почуваннями, i свiт здавався тодi осяяним самою красою. Все далеко-iдеальне в звичайнi моменти життя, все, що лише манить людський мозок своею недосяжнiстю – все те наближалося й огрiвало таемно-могутнi сторони людського духа. Немов стаеш велетнем, дужим, як космос; здаеться можливим i навiть легким до виконання все, що надприродним було ще за хвилину. А до неi хотiлося пiдiйти, мов до пророка, i спитати про… про щось особливе: про межi безконечности, про початок часу, про день власноi тiлесноi смерти. І я вже, було, пiду до себе, а все ще бачу закритими очами ii образ, i вся вона представляеться менi якимсь таемним Божим письменом, розгадати яке може тiльки однозвучно-таемна друга iстота, якiй стане доступним потiм за це утворення свiтiв. Коли вона усмiхалася – райськi квiти розцвiтали наоколо, водоспад спиняв свiй бiг на далекiй пiвночi, а зiрки хором вiдповiдали радiсно на той усмiх. А якби заплакала вона i ii сльози упали б десь далi – дивним стало би те мiсце й святим. І до нього, як у Мекку, ходили б тисячi пiлiгримiв.

Чи вона вiчна? О, певне! Умерти ж вона не може, а просто так вознесеться в блакитну безконечнiсть. А я на тiм мiсцi поставлю вiвтар для поклонiння свiтловi життя. І будуть там спiвати чистi весталки в прозорих убраннях, препоясаних гiрляндами бiлих квiтiв i будуть тi весталки пiдтримувати невгасимий запашний вогонь, годований пахучими смолами й дивним деревом. Доокола вiвтаря буде посипано жемчуговим пiском, i мiрти свiй лист, а рожевi кущi квiти своi щодня самi будуть нести в жертву на вiвтар той. І коли хто бiдний, зранений i чорний, зi стогоном молiння, наблизиться туди – вiн стане чистим, як вода, й щасливим, як перший листок весною пiд добрими променями сонця, i не буде там мiсця суетнi свiтовiй, покликам сп’янiлiй вiд бруду життя iстотi, дзвоненню кайданiв i скрепiнню ярем – цi властителi свiту боятимуться йти туди, а на нахабне прибуття обурилися би всi скелi й дуби всi священноi дiброви. І вiтер, i море, i хмар незлiчимi полки, i лист, i звiрина. Геть, чорна пiтьмо! Тут лише друiди спiватимуть мiстичних пiсень, танцюючи невидимi танцi. І море там пахне гелiотропом, i повiтря не таке, як земне.

Тулл Гостiлiй збудував колись «храм Блiдности». О, чому я не римський цар, не владика всесвiтнiй, що мiг би всю землю укрити храмами тобi, о Бiла!.. Утворити релiгiю поклонiння тобi i щоб усi люди спiльним хором спiвали молитву тобi, i щоб дiти, усi дiти землi, несли тобi найкращi квiти й усипали ними i путь, i п’едесталь, i мiсце те, де падае погляд твоiх очей. А тепер я будую храм тобi тiльки у власнiм серцi… Храми з чистих мрiй i беззвучних поцiлункiв слiду стiп твоiх на землi.

…i думав я про неi день i нiч… i думав я про неi нiч i день. І за те в нагороду прийшов до мене перший незабутнiй момент.


* * *

Ми сидiли на верандi, що широкими сходами зiходила в сад. Тихо спускалися генii ночi на невидимих крилах своiх. То там, то там зачiпали вони пером, летючи, частину просторiнi – i на тому мiсцi одразу темнiло дужче, нiж доокола, i ставала в височинi зiрка. Душа переповнялася тихим острахом, перемiшаним з цiкавiстю. Очi стежили – чи не злiтають з усiх запашних квiток прозоро-чистi феi i чи не розпочинають своiх безшумних танцiв у повiтрi пiд пiснi закоханих, але отвержених гномiв та ельфiв.

Все прибирало иньшi форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущiв та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очi, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз вiдтiль? Рюбецаль з мiшком вугiлля на плечах? Чи тiнь великого Рамзеса? Чи, може, Вiй, страшна потвора, дивна i дика?

Щоб заспокоiтись, я глянув на Бiлу. Вона сидiла й нiби вслухувалася в той шепiт, який навiвали духи, лiтаючи навколо. Менi захотiлося, аби дооколо ii голови показався нiмб – i нiмб показався. В якомусь поривi, сам не знаючи, що роблю, я, опустившися вниз, сiв бiля ii нiг i схилив голову iй на колiна.

Як я це зробив, як я посмiв – я й сам не знав.

В перший момент менi здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум’я вирветься з-пiд землi, затремтить i обвалиться небесне склепiння… Я хотiв зараз скочити, побiгти… далеко… на той корабель, що йде до Індii. Але це було один момент, одну нечутну дрiбку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплюе всю мою iстоту, нiби я злiтаю кудись i тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтiлесний i невiдомий. Їi рука положилася на мою голову, а я ввесь занiмiв вiд щастя…

– Новалiсе, – тихо сказала вона.

Мене нiхто й нiколи так не називав, але менi здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вiчно буде моiм iменням.

– Новалiсе… Коли ти слухаеш музику, або е такi книги, як музика… Так от коли прозвучав останнiй акорд чи перевернулася остання сторiнка, чи не почував ти, що це не кiнець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного мiсця колеса, – а колесо безконечне?

– Так, Бiла, – вiдповiв я.

– Як ти назвав мене?

– Бiла.

Їi пальцi з безконечною нiжнiстю ворухнулися на моiй головi. Тихий шепiт пробiг садом, зачепив струни невидимих еолових арф – i вони зазвучали. Вечiр вiддав мiсце ночi. Заснули квiтки.

Я почав говорити. Я розвив ii думку й, як мiг, показав причини. Вона слухала мене з якимось захопленням, видимо хвилюючись. Потiм устала, рiвна й струнка, як пальма, й зупинилася пiд квiтками.

– Ти?… Ти говориш так?… – зашепотiла вона. – О, говори ж, говори ще!.. Ти й не знаеш, як менi треба, щоби хтось говорив менi, а я аби слухала. Тут же нiхто не говорить, а коли й говорить, то страшно менi стае… страшно й гидко… я боюся тут… я тут усього боюся… боюсь… боюсь…

– А я? А я ж, Бiла? Невже я не захищу тебе?

Але вона навiть не чула мене. Їi очi вп’ялися кудись у просторiнь, губи ворушилися, щось шепочучи, а рука, якою вона схопила мою, тремтiла дрiбно, сполохано. Потiм знову з хвиль беззвучного шепоту почали вириватись слова.

– Я вже нiколи не перестану боятись… Як менi вийти, як менi вирватись звiдси?… Я ж не хотiла… я ж не думала. Це ж не життя… Життя – то ж краса, то вiчна бесiда з Богом, а тут… о, Боже!.. Та де ж вiн, той Бог? А я ж вiрила ще в Нього i молилася Йому… Ой… страшно менi… страшно менi… страшно… Говори ж, говори, Новалiсе…

І злетiлися до мене, мов боги, ласкавi слова… Я говорив… i про безконечнiсть царств духа, i про розум вищий вiд розуму землi; говорив i про спокiй та щастя, про яблуню, що з неi падае яблуко раннiм-рано ще в росу i в холод трави… І про бризки води, вiд яких пiснi рождаються в серцi i хочеться слухати вiршi, i про те, як довго гуде орган на хорах старого готицького собору, i про сльози й холод мармурових статуй – про все. Я спiвав, а не говорив. Я нiколи не знав, що у мене е стiльки слiв у запасi i що я взагалi вмiю так говорити. А вона слухала мене i – заспокоювалась. Простягла своi руки високо-високо уверх i мов вiдлетiла вiд землi. Я упав на землю i сльозами орошав ii нiжки й цiлував iх, як цiлують у снах божественну мрiю.

Потiм вона сiла на перилах веранди, а кiнчик ii бiлого убрання звис униз. Квiтка рожева з куща, що рiс унизу, просунулася мiж колонками й торкалася, мов цiлуючи, того бiлого спiву. Пахуча нiч уже все обняла собою, окрiм цiеi бiлоi фiгури. Листя затихло, вечiр умер. Варт було захотiти – i з тисячi усiх далеких очей ночi полилася б тиха музика.

І вона зазвучала, та небесна музика. То заговорила вона, Бiла… Говорила о тiм, як сотнi, тисячi лiт бореться людина з неправдою життя, як починае страждання своi з першого ж моменту приходу на свiт, як потiм страждае все свое життя, страждае до останньоi хвилi – i де в тiм змисл? Для чого? Для якоi цiлi?

А я слухав тих слiв, як музики небесноi, i пив красу мелодii бiльше, нiж роздумував над змiстом. Хоч, правда, говорив iй потiм, що iснуе не саме лише страждання, що iснуе краса життя, iснуе безмежне щастя (я ж сам був безмежно щасливий в цi хвилини), iснуе розкiш пiзнання, iснуе солодкiсть приеднання до вiчности.

– Так, так, – вiдповiдала менi вона, – але як поеднать? Як поеднати красу життя з його болями й сльозами, пахощi прекрасних рослин з брудом заднiх дворiв, щастя музики з п’яною лайкою бiдноi людини? Як поеднать те все у себе в душi?

І це мучило ii. Їй хотiлося абсолюта – а вона не бачила й тiнi його, iй хотiлося без компромiсiв, а вони облiпили наше життя, як молюски кiль корабля, i не дають вiльно плисти нашому кораблевi.

Я знов насмiлювався iй вiдповiдати.

– Не говори так, о Бiла!.. Ти не знаеш самоi себе, тому так говориш! Навiщо тобi, власне тобi, оборотна сторона життя? Пощо тобi навiть знати, що есть вона, ота оборотна сторона? Не бруд життя повинен приходити в красоту й зоставляти плями на нiй, а навпаки – краса повинна вiддавати частину себе на освiтлення тьми. Та так воно й есть. Бо якби краса не очищала, висловлюся брутально, не дезинфiкувала брудiв життевих, то ми давно задихнулися б у непроглядному смородi. Але й тут – твердий подiл працi. Ми, буденнi, дрiбнi, будемо робити практику життя, будемо бабратись у болотах, а ви – мелодii, скарби i сяйва – ви того не повиннi знати. Ви, як сонце, маете тiльки свiтити й грiти, не знаючи навiть, що ви викликаете до життя. І не спускайтесь ви до нас, бо тим зробите нам тiльки гiрше, краще нас пiдiймiть до себе. Ми тi, що живуть, ви ж тi, ради яких живуть. Так, так, о Бiла!.. Я кров’ю серця свого чую, що це так. А ще я тобi скажу, Бiла… е змисл не тiльки в тасканню мiшка на плечах для бiдноi вдови, а е змисл i в тому, щоби чомусь поклонитися всiм своiм я. Храм мусить бути храмом для кожного. Храм, куди могла б прийти наболiла душа i зразу ж, при входi, щоб стало гарно й радiсно й забулося все, що було перед порогом. О, як солодко мати такий храм, як солодко молитися й плакати в ньому й чути, що з кожною сльозою змиваеться й кане геть твiй бруд i бiль… i спiвати потiм якийсь гiмн, а в тому спiвi рветься вся душа в дяцi за очищення, за мир i за елей пролитий.

…i так ми говорили, одно не слухаючи другого, беззв’язно, страсно, з поривом шепочучи. Мабуть, ми обое занадто вже довго мовчали в життю, мабуть, занадто довго накопичували i почуття й думку, i мабуть, не вмiли сказати iх, бо бiльша частина зоставалася невисказаною i бiлими смугами розстилалася в душi… Але ми розумiли одне одного, хоч слiв часто не можна було схопити, ми були злитi воедино, хоч далеко одне вiд одного стояли в життi. А коли вона, свiтла, бiла, прозорчиста пiшла вже до себе – я все ж не перестав говорити, хоч i без слiв, i без звукiв, бо бачив ще ii тут, на тiм же мiсцi, вона слухала мене й розумiла. І став я на колiна i цiлував, говорячи, i говорив, цiлуючи те мiсце, що його дотикалася вона своiми нiжками… i доти цiлував, доки все те, що залишалося в ii слiдах, не перейшло в мене, i я почув себе бiлим i легким, як вона.

Я встав, усмiхаючися, повний щастя, а передо мною стояв – дядько. Бистрим поглядом обшукав вiн мое обличчя, сверлуючи очима наскрiзь.

– Що ти повзаеш там? – спитав крiзь зуби.

Я не вiдповiв нiчого.

– А чому ти такий веселий?

– А чому ви такий лютий? – спитав я.

І здався вiн менi зараз просто холодним трупом, напiвзогнилим, що хотiлося б навiть очi собi вирвати, аби не малювалася на сiтчатцi оця нависла постать зараз же по божественних темах небесноi фiгури. І, мабуть, ця огидливiсть занадто яскраво вiдмалювалася в усiй моiй iстотi, бо дядько скрипнув зубами й, повернувшися на каблуках, пiшов. На дверях стояв Харон. Дядько з усього розмаху вдарив його ногою в живiт. Бiдний пес заскiмлив вiд болю й кинув злобний погляд, але не на дядька, а на мене.

Та я не бачив уже нi рухiв, нi поглядiв. Я чув, що я ввесь змiняюся, що в менi усьому йде якась гiгантська робота… Я вiдчував навiть фiзичне тепло вiд тих душевних рухiв i вiд iнтенсивности iх роботи. Розпочалося мое прекрасне, мое лiтаюче iснування. Я лiтав над життям! Я не помiчав нiчого земного! Всi образи були для мене безтiлеснi, всi звуки надприроднi, i темнi кольори змiнялися в мене на найбiлiшi, бо я бачив усюди бiлий колiр.

Потiм, згодом, я не мiг собi навiть уявити того життя – так воно було далеке вiд звичайного. Не мiг уявити собi й того, що ослiпило мене й накинуло полуду на очi, правда, таку, що крiзь неi все здавалося прекрасним, але то було все ж викривлення. Так замок наш, це мiсце прокляття, кари i мук, все ще здавався менi розкiшно-добрим обиталищем поетичних мрiй; так Бiла, що сяла для мене непостижимим небесним сяйвом, здавалася менi щораз усе прозрочистiшою, бiлiшою вiд своiх бiлих убрань, але то було не вiд неземности, а вiд тяжкоi хороби; i прозрочистiсть та, то була блiднота слабування, а тиха мелодiя ii голосу – то наслiдок пiдупаду всього органiзму, то… початок кiнця.

А я не помiчав того, як не помiчав i взагалi нiчого. Життя било в очi, рiзало й роздирало вухо рвучими дисонансами – а я був i слiпий, i глухий на все. А я не бачив, що дика вдача дядька переходить уже в божевiлля, а умови життя в нашому замку остiльки каторжнi, що нема й не може бути людських сил, якi змогли би знести те катування. А менi здавалося все не таким; а менi здавалося, що у Бiлоi нема й не може бути страждань, що то все безбольовий процес, як от у Христа на хрестi: варт йому призвати свою божественнiсть – i земних мук уже нема… Раз я бачив Бiлу, як вона стояла в залi помiж двома вiкнами. Високо пiднявши бiлу руку, оперла ii о стiну й притулилася головою до руки. Заходило сонце i косим промiнням кинуло поплавленого золота на Бiлу. Лице було божественно прекрасне, задумане й на ньому вiдбивалася внутрiшня робота мислi. Цей процес облагороджуе всякi обличчя, а ii лице вiн робив просто святим. Я став у дверях i занiмiв. Боявся поворухнутись, боявся дихнути, щоб не сполохати тих вечiрнiх мрiй. Нараз з других дверей увiйшов дядько. Вiн так бистро пiдiйшов до Бiлоi, що вона не встигла повернутись, i дядько, грубим рухом узявши ii за плече, повернув до себе.

– Ти що тут робиш?

Вона затремтiла.

– Я стояла й дивилась на захiд.

– На захiд? А хто мене запевнить, що ти говориш правду? Звiдки я знаю, що це не умовний знак комусь, хто жде на вулицi?

Вона тiльки дивилась на нього широко розкритими переляканими очима. А дядько взяв ii за руку й – давив. Залiзнi пальцi мов в’iдалися в безсилу малу рученьку, а дядько шипiв.

– Ти хотiла би мiй дiм повернути в притон розпусти? Ти хотiла би вiшатися на шию кожному, кого побачиш на площi? Розпуснице!..

Тихий звук болю вирвався у неi з горла, потiм ще один, ще… i звуки тi з кожним разом здавалися подiбнiшими на смiх, аж нарештi вона зовсiм зареготала. Диким реготом, перемiшаним з риданнями, iз зойком заломила руки й непритомно говорила якiсь незрозумiлi слова. Потiм випросталась, наче аж стрибнула уверх, з невиразним одчаем крикнула щось i побiгла.

Дядько постояв хвилину, нiздрi його роздувалися. Потiм обернувся, щоб iти i – побачив мене. Вiн аж здригнувся наче, але в ту ж мить заволодiв собою. Проходячи мимо, кинув такий погляд, що я з одного того погляду мiг би багато дечого зрозумiти, але тодi…

Тодi менi вбачався бiлий ранок серед гострих шпилiв гiр. Ще тонуть у тьмi глибокi долини й схили каменистi, а вершини вже освiтилися рожевим свiтлом, мов заспiвали рожеву пiсню. Грають променi й смiються, блискають у снiжинах, а над тим спiвом тихо летить безтiлесна фея гiр i пiснею чудовою, на диво схожою до плачу, наповняе повiтря… Десь унизу затурчав рiжок пастуха, дика коза перестрибнула провалля, глянув з-пiд снiгу блакитний листок – i фея полетiла далi, маячи бiлим своiм покривалом. Звуки погасилися за нею, а з якогось iсхованого в долинi села пролилися в повiтрi дзвони.

О, якби я знав, Бiла, що так недовго тобi зосталося жити на свiтi, я бiльше любив би тебе!


* * *

…Часто думав я – чого це боги не вживають цiлоi своеi сили? Чому от i Бiла не повелiвае стихiям i духам безсмертним? Чому не хоче вона iх служби й чому не велить сонцю вставати тодi, коли вона сама розкривае своi оченята вранцi? Чому вона так часто плаче, коли може звелiти сумовi йти геть i не класти своеi важкоi руки на обличчя? Чому свiтла усмiшка такий не частий гiсть на ii устах, i чому очi так часто в безтямку дивляться тiльки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навiки впустив вiн пазурi в ii серце й не хоче витягти назад? «Проклята гiстеричка»! – крикне инодi дядько, i в хвилини просвiтлення тяжко думаю я над тим. Але в слiпучому сяйвi фанатичного поклонiння я забував про тi «деталi» й власним спiвом заглушував несмiливi натяки розуму. Фарби мiняються, i в дивнiй iх грi топиться дрiбне змагання аналiзи.

Нiжним присмерком сидiли ми, я i Бiла. Сад укривав безмовну нашу бесiду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвiтiв, а тi, що люблять нiч, а нiч любить iх – зiтхнули повiльнiше й кинули першi променi запахiв своiх навкруги. В кущах заворушилися тiнi, з дерев все частiше почали злiтать невидимi духи присмерку, i запашний шелест iх крил чувся мiж листами.

Ми мовчали. Нашi душi без нашого вiдома едналися в розмовi, мислi виливалися в гармонiйнi, хоч i беззвучнi форми. Я ввесь був трiпот i увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.

– Бiла! – сказав я iй мислею. – Нiч насуваеться. Ближче пiдходять до нас душi тих, що пiшли, тайни вселенноi розкривають нам назустрiч обiйми своi – скажи iм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобi? Протягни руку – i заспiвають невидимi сили й скажуть менi незрозумiле величне слово.

І блiдим усмiхом сумнiву вiдповiдала вона менi на мою мольбу. А я ввесь тремтiв. Боги! Та вона ж сама не знае власноi сили! Вона не розумiе сама себе!..

– Бiла, Бiла!.. Невже таемний голос не шепотiв тобi ночами про твою владу? Невже в ранiшнiй час, коли сонце обрiзуе червоним ножем низ блакитi, не буяла в тобi нерозтрачена за нiч мiць i не просила виходу. Не може того бути! Простягни ж, о, простягни руку!..

Обличчя ii зробилося поважним, губи стулилися. Тихим царственним рухом пiдняла вона руку… широкий рукав звис, мов на убраннi якого чарiвника – i в тiй частинi просторiнi, куди простяглася ii рука, нараз почулися звуки… Ще… ще… Виразнiше, прекраснiше – i в неземних якихось акордах полилася музика.

Ще повiльнiше, але з тим i рiшучiше пiдняла Бiла другу руку – i двi мелодii сплелися в невиразимо прекрасний вiнок… пiдiймалися вверх i тихли там, а на iх мiсце знизу лилися ще й ще…

Очi Бiлоi були закритi, обличчя було трохи запрокинене та спокiйне-спокiйне. То був янгол, закований у контури людських форм. І все це було так дивно, так не по-земному, що я тремтiв наче в пропасницi, але всiею iстотою ловив тi дивовижнi звуки. Тайна вселенноi розкривалася передо мною! Душа розкривалася вiд безумно-широкого напливу почувань! О, Бiла!.. О, безконечнiсть!..

І в цей единий момент – мов дух зла, зринув перед нами дядько зi своiм ненависним псом. Нiби прокинувшися, застогнала Бiла… руки ii впали, музика нараз обiрвалася. Дядько гостро глянув на неi, потiм на мое надхнене, незаспокоене ще лице й до крови закусив нижню губу.

– Холодно… вогко… можна простудитися. Пора додому.

Покiрно встала вона й пiшла за дядьком, за ними пiшов i я.

Бiла ступала неспокiйними кроками, мов плутаючися в своему убраннi. Пiдходячи до дому, вона спiткнулася на корiнець, я пiдхопив ii за руки i, так пiдтримуючи, звiв на схiдцi. Дядько, оскаливши зуби, пропустив нас уперед. Але коли я, вивiвши Бiлу наверх, пiшов собi назад, я чув, як дядько прошипiв по-змiiному:

– Як смiла ти дозволити цьому щенятi брати себе пiд руку? – i вслiд за тим почувся звук ляпасу й затрiснулися дверi.

І не вразив мене той звук, мов грiм, що розiтнувся посеред тихоi молитви? І не ослiпило мене, не вдарило об землю? Нi. Як i вчора, як i сьогоднi, так i зараз лiтав я над життям, в ухах ще дзвенiла не до описання мелодiя, а решта – все вбачалося в туманi, пiд товщею прекрасних прозрочистих вод. Плинув мiй бiлий човен i в ньому я, непритомний, удивлений у безмежнiсть стрiчних панорам…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antologiya/antolog-ya-ukra-nsko-gotichno-prozi-tom-2/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Дараба – плiт зi зрубаних дерев.




2


Астамент – покруч вiд «тестамент», заповiт.




3


Догурити – зробити прикрiсть.




4


Стрик – стрийко, брат батька.




5


Їмитися – вхопитися, тут – причалити.




6


Кльоци – колоди.




7


Вифасувати – отримати.




8


Кавалок гонталя – дерев’яна скалка.




9


Зайти – несподiвано застати.




10


Дрiб – пташине м’ясо.




11


Клячник – спецiальна пiдпiрка для колiн при молiннi (вiд «клячати», ставати на колiна).




12


Мандатор – урядовець маетку.




13


«Debet» було бiльше вiд «hebet» – витрати переважали над прибутками.




14


Хороми – сiни.




15


Шустка – десять крейцерiв.




16


Кошниця – кругла комора для кукурудзи.




17


Верена – рядно.




18


Цара – натовп.




19


Спрятати – зiбрати, заощадити.




20


Прихарити – причепурити.




21


Мутерка – шруби i гвинт.




22


«Папорота» – перекручене вiд «бокоброди», бакенбарди.




23


Патенталь – iнвалiдська пенсiя.




24


Рецепiс – письмове повiдомлення.




25


Втягнув – вписав.




26


«Anmerkung» – примiтка.




27


Тимiям – фiмiям.




28


Котильон – спецiальна маленька папочка з картками паперу, яку мала кожна дама на балю i куди кавалери записувалися на танець.