Книга - Михайло Коцюбинський

Михайло Коцюбинський
О. Ю. Кирiенко

І. А. Коляда


Знаменитi украiнцi
Украiнський письменник i громадський дiяч. Однiею з головних тем його творчостi 90-х рокiв було тяжке становище малоземельного селянина («П'ятизлотник», 1892; «Цiпов'яз», 1893; «Дорогою цiною», 1901). М. Коцюбинського називають також поетом краси людини i природи. Таке визначення зумовлене його вишуканою здатнiстю художньо проникати в глибини зображуваного.

Михайло Коцюбинський (1864—1913) був i залишаеться одним з найоригiнальнiших украiнських прозаiкiв. Блискучий новелiст, вiн серед перших в украiнськiй лiтературi усвiдомив потребу ii реформаторства в напрямi модерноi европейськоi прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рiдного слова», що, як «будiвничий, виводив своi мистецькi твори, повнi великого художнього смаку, глибокоi задуми i безмiрно широкоi любовi до людей»…





І. А. Коляда, О. Ю. Кирiенко

Михайло Коцюбинський


«Найбiльша драма мого життя – це неможливiсть присвятити себе цiлком лiтературi…»


«Я не вважаю, що конче треба, щоб про мене колись багато писали критики та iсторики лiтератури. Але цiкаво було б, щоб так – за пiвсотнi рокiв… пiсля моеi смертi десь написали на шестерiнки чи там сторiнку, де просто перелiчили б, що я зробив i що з того вiд мене зосталося у пам’ятi. І в чиiй iменно пам’ятi. Ну, i коротко сказали б, чи надовго мене вистачить у будуччинi».

    Михайло Коцюбинський

Присвячуемо

нашим дiдусям, бабусям

та батькам





Дитинство та юнiсть


Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 року на Подiллi в м. Вiнницi в родинi дрiбного службовця. У метричнiй книзi[1 - Метричнi книги, метрики – паперовi формуляри, в яких духовенство рееструвало акти громадянського стану членiв церкви: хрещення (народження), вiнчання (шлюб), поховання (смерть). На захiдноукраiнських землях метричнi книги з’явились у XVI столiттi, в Надднiпрянщинi в XVII столiттi.] вiнницького Преображенського собору за 1864 р. записано: «Сентябрь, 5». Народився: «Михаил». Батьки: «Губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания».

Батько його, людина добра, чесна i працьовита, але запальна i нестримна, «з вiчними фантазiями, якi нiколи не здiйснялися», не мiг терпiти утискiв i несправедливостей вiд начальства, тому доводилося йому часто змiнювати мiсце постiйноi роботи, а iнколи й зовсiм залишатися без мiсця або працювати за мiзерну плату. Разом iз ним переiздила по селах, мiстах та мiстечках Подiлля й родина.

Мати письменника – Гликерiя Максимiвна (дiвоче прiзвище – Абаза), 1837 року народження, 1863 р., всупереч волi батькiв, вийшла замiж за вдiвця Михайла Матвiйовича Коцюбинського, який уже мав двох дiтей вiд першого шлюбу. Це була жiнка добра, любляча, «поглядiв поступливих», зi складною, тонкою й глибокою душею. Їй було властиве розумiння лiтератури та мистецтва. Вже солiдним чоловiком Михайло Коцюбинський у своiх автобiографiчних листах згадував так про матiр: «Мати з бiльш сталим, нiж у батька, характером, з складною, тонкою i глибокою душевною органiзацiею, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Мае добрий смак, благороднi погляди, любить лiтературу i штуку, поглядiв поступових. Я рiс пiд впливом матерi, до якоi завжди був ближчим, нiж до батька. Всi кажуть, що ми подiбнi не тiльки з обличчя, але й характером i уподобаннями».

Михайло Коцюбинський, або, як його пестливо називала мати, Муся, був першою спiльною дитиною молодого подружжя. Потiм у Михайла Матвiйовича та Гликерii Максимiвни народилося ще четверо дiтей: Лiдiя (1868 р. н.), Хома (1870 р. н.), Леонiд (1872 р. н.), Ольга (1877 р. н.).

Дитинство майбутнього письменника до 7 рокiв минало у Вiнницi, у теплому i дружньому сiмейному оточеннi. «Дитячий вiк мiй (до 7 лiт) пройшов у Вiнницi, а вiдтак довелося жити то на селi, то знов у мiстi, все на тiм же багатiм природою, теплiм, прекраснiм Подiллi», – згадував М. Коцюбинський. Нянькою у малого була сiльська жiнка Хима, вiд неi вiн чув украiнське слово i народну казку. Мати ж Михайлика вiддавала йому всю материнську любов, практично не придiляючи уваги своiм пасинкам. Хлопчик же, навпаки, тягнувся до нерiдних сестер, спiлкувався з ними. «Михайлик, ця чиста, виплекана дитина, нiколи не вiдсторонювався вiд своiх нерiдних сестер… Ввечерi вiн читав iм наголос одержану з бiблiотеки книжку, грався з ними, чи вiв мирну розмову, всiм своiм поводженням намагаючись загладити провиннiсть своеi матерi перед сиротами», – згадував родич Коцюбинських i вчитель Шаргородськоi бурси В. О. Ковердинський. Завдяки своiй добротi й чулостi Муся був улюбленцем усiеi сiм’i i рiс в атмосферi теплих, сердечних стосункiв».

Саме пiд впливом матерi та народних пiсень у хлопчика рано розвинувся iнтерес до лiтературноi творчостi. Брат письменника згадуе, що Михайло часто ходив на ярмарок слухати слiпих лiрникiв. Окрiм того, один iз тих лiрникiв, дiд Купрiян, деякий час жив у родинi Коцюбинських.

Розповiдi дiда про бiдування, а також тужливi народнi пiснi про тяжке селянське життя справляли неабияке враження на свiтосприйняття хлопчика. М. Коцюбинський згадуе, що вже у 8—9 рокiв вiн i сам почав складати пiснi за взiрцем народних, а в 12 рокiв написав велику повiсть (росiйською мовою) з фiнського життя.

До свят у родинi мали звичай мазати хату: пiдводили червоною та синьою глиною долiвку, вимальовували пiвникiв на коминi. Свята оформляли з простотою i традицiйнiстю, властивою старосвiтським дворянам.

На Святвечiр стiл у iдальнi застеляли запашним сiном, вкривали його чистою скатертиною. Посерединi клали паляницю, сiдали вечеряти, тiльки-но на небi сходила перша зiрка. Їли юшку з солоноi риби, кутю з пшеницi та узвар iз фiгами.

На Рiздво спiвали колядок. У новорiчне свято посiвали в хатi пшеницею, щоб хлiб родив, щоб заможно жилось, а на Масницю робили колодки з подарунками i на стрiчках чiпляли iх знайомим парубкам на плече, за що обов’язково сплачувався викуп цукерками або горiхами.

У сiм’i повсякденною мовою спiлкування була росiйська, але одного разу в дитинствi, коли малий Михайлик захворiв, пiд час марення вiн раптом заговорив украiнською, здивувавши цим усiх домашнiх. Коли пiсля одужання хлопчику розповiли про це, вiн ще бiльше зацiкавився украiнським словом.

1872 року, внаслiдок проведення судовоi реформи Олександра ІІ[2 - Судова реформа (1864) базувалася на запровадженнi позастановостi судочинства, незалежностi суддiв вiд адмiнiстрацii, гласностi судового процесу, змагальностi сторiн при розглядi судовоi справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинствi. Було створено едину систему судових закладiв iз формальною рiвнiстю перед законом усiх соцiальних груп населення. Судова реформа тривала протягом кiлькох рокiв i завершилась до 1870 року.], у Вiнницi лiквiдували повiтовий суд, де працював секретарем Михайлiв батько. Родина змушена була переiхати до села Радiвцiв Лiтинського повiту, де Михайло Матвiйович улаштувався працювати волосним писарем.

1874 року родина Коцюбинських знову змiнюе мiсце проживання: Михайла Матвiйовича призначено полiцiйним наглядачем у мiсто Бар на Вiнниччинi. Оселилися Коцюбинськi в Барi поблизу мiського саду й руiн колишньоi фортецi в пiвтораповерховому будинку купцiв Штокiв. У цiй великiй, найкращiй тодi в Барi, оселi родина Коцюбинських займала нагорi шiсть кiмнат, кухню й коридор.

Малого Михайла (тодi батьки мали непоганi статки) навчали вдома i лише восени 1875 року вiддали до школи, одразу ж до третього класу.

Домашнiм учителем хлопця був викладач Барськоi школи Яким Іванович Богачевський, якого згодом його вже дорослi учнi характеризували як досить освiчену людину передових поглядiв. І хоча вiн любив трохи «закласти за комiр»[3 - «Закладати за комiр» (фразеологiчний зворот) – зловживати алкоголем.], це анiтрохи не перешкоджало йому бути гарним учителем i мати авторитет i повагу в дiтей. Завдань додому вiн не давав, викладав зрозумiло, так що й готуватися до лекцii не треба було, хiба що вiршi вчити.

1 вересня 1875 р. Михайло складае iспит до третьоi групи Барського народного однокласного училища. Єдина тодi в Барi початкова школа була не дуже популярна серед мешканцiв мiста: у нiй було мало учнiв (усього 25—30 у трьох групах), та й тi погано ii вiдвiдували, а навеснi – й зовсiм забували про неi. Найбiльше школа приваблювала 19—20-лiтнiх хлопцiв, якi прагли отримати свiдоцтво про закiнчення школи, аби дiстати право на пiльги для вiдбування вiйськовоi повинностi.

Мовою викладання в школi була росiйська, але вчитель Я. Богачевський часто вживав i украiнську, коли пояснював учням деякi росiйськi слова й цiлi вислови. Чути було потрохи украiнську й помiж учнями в перервах, а надто пiд час iгор у м’яча (в «горобця» чи в «кiстки»).

Однокласники Михайлика у своiх спогадах описували його як повновидого, невисокого зросту хлопчика з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурного i чисто вдягненого. Учився вiн добре, був дуже уважний i старанний. Знав завжди лекцii краще за всiх, був узагалi зосереджений i серйозний не на своi лiта. Учитель нiколи не карав його – не бив лiнiйкою по руках, не ставив навколiшки. З товаришами був приязним. До всiх ставився однаково прихильно, не вирiзняючи з-помiж них нi евреiв, нi украiнцiв, нi полякiв. Із симпатiею згадуе про Михайла дружина барського вчителя Галина Богачевська: «Кращий од усiх був Муся, лагiдний, тихий, спокiйний, хороший хлопчик. Примоститься десь у закутку з книжкою, розглядае, читае, вчить вiрша».

Навеснi 1876 року Михайлик вступае до другого класу Шаргородського духовного училища – единого навчального закладу поблизу Бара. Серед iнших бурсакiв – сiльських поповичiв – вiн вирiзнявся вдумливiстю, серйознiстю.

Звичайно, у Шаргородському, як i в iнших тогочасних навчальних закладах, у першу чергу – духовних, панували рутина, схоластика, формалiзм. Серед «виховних» традицiй там мiцно вкоренилася система фiзичних покарань, таких, як «волосодранiе», «вуходранiе» i «гречана каша» (вистоювання у кутку класу голими колiньми на гречанiй крупi).

Саме у цей перiод виявився письменницький талант Михайла. На надзвичайнi лiтературнi здiбностi юнака звернув увагу викладач росiйськоi мови. Так, далекий родич сiм’i Коцюбинських, помiчник наглядача училища Всеволод Ковердинський у своiх спогадах зазначав про лiтературний талант пiдлiтка: «З’явившись якось в учительську з солiдним жмутком учнiвських творiв, вiн [учитель. – Авт.] витяг звiдти працю учня 4-го класу Михайла Коцюбинського на тему: “Як вiдбуваються Рiздвянi свята в моiй сiм’i” i став читати ii перед учителями. Закiнчивши читання, схвильовано вигукнув: “Панове! Будемо мати свого лiтератора!” А хтось iз присутнiх колег зауважив: “Написано доволi плавним, легким складом i приемною мовою, та й смисл е, але не вiриться, щоб автор, хоч i учень четвертого класу, мiг самотужки виповнити цю роботу; мабуть, вiн запозичив змiст i форму на задану тему”. Але вчитель росiйськоi мови наполягав на своему: “Нi, панове, це майбутнiй письменник, майбутнiй поет – щоправда, вiн ще не мае поняття про правильнiсть стилю i про красиву мову, але тут дiло в його слуховi й природному чуттi, яким вiн керувався в доборi форми для висловлювання своiх думок. Що ж стосуеться змiсту, так вiн зовсiм звичайний i навряд чи запозичений”».

Ось як писав про нього один iз молодших шкiльних товаришiв: «Це був стрункий, iз великим чубом юнак, iз блiдим, надто серйозним, як на своi лiта, обличчям. Пам’ятаю також, що серед нас, учнiв школи, вiн був вiдомий як юнак вельми розвинений».

Навчання в духовнiй семiнарii давало непоганi знання в гуманiтарнiй сферi, випускники такого закладу не обов’язково мали ставати церковнослужителями. Як згадують сучасники, в юнацькi роки захопленнями М. Коцюбинського було не тiльки читання художнiх творiв, але й малювання. Малював тушшю портрети В. Белiнського, Г. Чернишевського, М. Добролюбова.

Пiд час навчання Михайла у Шаргородi матерiальне становище родини Коцюбинських погiршуеться. Батько змушений змiнювати мiсця роботи, а тому протягом 1878—1881 р. доводиться переiздити: м. Шаргород, с. Пiкове, м. Станiславчик, м. Вiнниця.

Вiдомо, що по закiнченнi Шаргородського духовного училища (1880) Михайло продовжував займатися самоосвiтою, читанням фiлософськоi та художньоi лiтератури, яку дiставав у приватних бiблiотеках, подорожуючи разом iз батьком селами Вiнниччини. Допитливий Михайло користувався будь-якою нагодою, щоб добути якусь пiзнавальну книгу. В одному селi, пiд час таких подорожей, вiн познайомився зi священиком, який дозволив йому брати книги зi своеi багатоi бiблiотеки, як художнi, так i соцiально-економiчнi, фiлософськi, зокрема твори Фейербаха, Фур’е. «Серед тих авторiв, яких я ковтав десятками, найбiльше враження зробили на мене журнали «Основи», твори Марка Вовчок, а потому «Кобзар» Шевченка. Читання, – писав Коцюбинський, – настiльки перевернуло мiй свiтогляд, що з незвичайно релiгiйного хлопця, яким я був до 12 рокiв, я став на 13 роцi життя атеiстом, а на 14 – соцiалiстом».

Михайло дуже любив твори Г. Успенського та В. Короленка, але особливо велике значення для нього мала творчiсть Панаса Мирного. Про вплив творiв цих митцiв Коцюбинський згодом так писав у листi до свого кумира – Панаса Мирного: «…опрiч величезного лiтературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вiльний розмах думки – власне те, чого не стае мало не всiм нашим белетристам».

На час закiнчення духовноi школи (1880) Михайло отримав досить пристойну для iнтелiгента з родини середнiх статкiв освiту.

Прагнучи продовжувати освiту, вiн 1881 р. вступае до Кам’янець-Подiльськоi семiнарii. Проте продовжити навчання через матерiальнi нестатки у родинi не змiг: «З причин бiльше незалежних од мене, я не мiг скiнчити середньоi школи, хоч, маючи замiр дiстатись на унiверситет, систематично доповнив свою освiту».

До того ж саме на перiод перебування у Кам’янець-Подiльському припадае Михайлове захоплення революцiйним народництвом та знайомство з представниками революцiйно налаштованоi молодi, учасниками «Подiльськоi дружини», подiльськоi групи партii «Народна воля», «Немирiвськоi лiги», та iн. «…нiякi книги не могли б дати того, що дали цi нечисленнi днi щирого захоплення думки, справжнього шукання правди i пiдвалин у життi», – писав згодом Михайло Михайлович, згадуючи «хороший юний час».

Одного разу, повертаючись увечерi додому, юнак помiтив пiдозрiлого незнайомця, що заглядав у вiкна його хати. Не довго думаючи, вiн пiдбiг i вдарив своiм сукуватим цiпком незнайомця. Ним виявився жандарм – вартовий, що разом iз iншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Зухвалого молодика було заарештовано, звинувачено в нападi на полiцiю та запроторено на три доби до буцегарнi. Врештi-решт за ним встановлюють таемний полiцiйний нагляд: «На сiмнадцятому роцi я вже мав полiтичний процес, i з того часу до останнiх днiв жандарми не позбавляють мене своеi ласковоi опiки», – писав у автобiографiчному листi митець.

Материна слiпота, чергове звiльнення батька з роботи 1883 року змушують Коцюбинського повернутися до свого помешкання у Вiнницi. Батько, тяжко переживаючи безробiття, покидае родину та iде до Тростянця, де остаточно спиваеться та помирае 1886 року.

Отже, у дев’ятнадцятирiчному вiцi Михайло змушений розпочати самостiйне i доросле життя, вiн стае годувальником i главою родини.

Вiдтодi вiн – моральна опора для слiпоi матерi – узяв на себе пiклування про долю братiв i сестер.




Михайло Коцюбинський на педагогiчнiй нивi


Пiсля закiнчення Шаргородського духовного училища, не маючи змоги продовжувати навчання у Кам’янець-Подiльськiй семiнарii через родиннi негаразди, Михайло заробляе на прожиття, даючи приватнi уроки в заможних родинах. Педагогiчною працею вiн починае займатись iз 1883 р. потай, бо, по-перше, не мав учительського диплому, а по-друге, дiстав статус «полiтично неблагонадiйного». «Лекцiями я мусив кiлька лiт заробляти шматок хлiба!» – писав згодом Михайло Михайлович. А чиновник губернського жандармського управлiння доповiдав начальству, «що педагогiчна дiяльнiсть таких осiб не може бути визнана бажаною».

Хоч як дивно, але першою його ученицею була дочка секретаря Вiнницького полiцiйного управлiння Женi Мозгалевська.

Постiйне недоiдання, а часом брак теплого одягу стали причиною проблем зi здоров’ям молодого педагога (до 1886 р. вiн тричi хворiв на запалення легенiв).

Про цей перiод життя Михайла згадують сестри Недоборовськi, якi товаришували з родиною Коцюбинських у перiод iхнього проживання у Вiнницi з 1883 по 1893 р. За iхнiми словами, сiм’я Коцюбинських перебувала в досить скрутному матерiальному становищi. Заробляв тiльки Михайло, вчителюючи у Вiнницi, а iнодi виiжджаючи для цього й на села. Ось як описував згодом свое тодiшне життя-буття митець: «Як виходжу в ? 9 години, то вертаюсь з лекцiй о ? 8 вечора… Спервоначалу було менi страх тяжко, а тепер нiчого, обтерпiвся».

Керувала господарством мати, дiти завжди ii слухалися. Всi роботи виконувала старша дочка Лiда, служницi на той час у Коцюбинських не було.

Михайло, високий на зрiст, худий, блiдий, iз матовим обличчям, у тi роки був уже зовсiм лисим, але на слабiсть здоров’я нiколи не скаржився; бороди не голив. Узимку носив покритий синiм сукном кожух iз сивим смушевим комiром i сиву смушеву шапку (в такому вбраннi Михайло Михайлович на свiтлинi), а влiтку носив бриля. Задумливий, неговiрливий, на перший погляд, навiть суворий, вiн полюбляв бiльше слухати, нiж говорити. Але у товариствi близьких приятелiв та друзiв iнодi бував веселим: багато говорив, жартував, смiшив публiку.

Вельми полюбляв, коли компанiя збиралась у нього, i запрошував близьких друзiв бувати у його домi частiше. У товариствi друзiв читались та обговорювались як книжковi новинки, так i твори лiтературних класикiв. У тi часи, часи революцiйного бродiння серед молодi, будь-яке гуртування ii викликало занепокоення полiцii. Тому пiд вiкнами оселi Михайла часто з’являлися жандарми.

Серед своiх молодих товаришiв Михайло вирiзнявся посидючiстю, стараннiстю та наполегливiстю. Так i пiд час приватних занять iз учнями – був уважним i терплячим. Коли вiн готував семирiчного брата Недоборовських, Євлампiя, до вступу до мiського реального училища, намагався частiше змiнювати види дiяльностi: то посилав учня напитись води, то робив перерву, бо той був пустотливий.

Незважаючи на свою завантаженiсть приватними уроками, Михайло довго засиджувався над книжками, готувався до iспитiв на атестат зрiлостi. «Тужив би, якби не займався серйозно. Вдень дiти, яких я учу, а ввечерi – чи полiтична економiя, чи iсторiя, над якою я думаю працювати серйозно (i вже працюю)», – писав вiн до своеi приятельки. Крiм репетиторства та самоосвiти, Михайло робить першi кроки на лiтературнiй нивi. Протягом 1884—1886 рр. написано першi оповiдання «Андрiй Соловейко, або Вченiе свiт, а невченiе тьма», «21-го грудня, на Введенiе» i «Дядько та тiтка». Цi твори вiн «призначав для народу», що визначало i iхнiй змiст, i iхню спрощену форму.

У Вiнницi Михайло продовжуе свое товаришування зi священиком П. І. Вiкулом, знайомим ще по Шаргородському духовному училищу, де той викладав арифметику та географiю. Мавши прогресивнi погляди, П. І. Вiкул пiдтримував зв’язки з революцiйно настроеною молоддю – в його домi часто збиралася передова iнтелiгенцiя. Бував тут i мiсцевий присяжний уповноважений Цеслав Гермогенович Нейман – людина освiчена, дуже прихильна до украiнськоi справи, зацiкавлена украiнським фольклором (був спiвробiтником «Киевской старины»). Саме П. Вiкул оповiдання «Андрiй Соловейко…» передав на суд Ц. Нейману. Вирок останнього був дуже суворий. Зверхньо оцiнивши першу спробу молодого автора, Ц. Нейман радив Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калiчити святу нашу мову».

Проте присуд Неймана не розвiяв творчого запалу молодого лiтератора, i хоча протягом наступних 2—3 рокiв вiн не переставав розвивати i удосконалювати свiй лiтературний смак, працюючи над новими прозовими творами, показувати iх комусь чи подавати до друку вже не наважувався, очевидно, через свiй невдалий дебют. Творчу майстернiсть вiн вишлiфовував також, перекладаючи украiнською мовою твори з iнших лiтератур – Достоевського, Чехова, Мiцкевича, Ожешко, Гейне. «…Щось сильне тягне мене до лiтературноi працi, – писав Коцюбинський в автобiографiчному листi, – i лiтературi я вiдданий цiлою душею».

За життя М. Коцюбинський нiколи не друкував цi першi проби пера. З’являлися його збiрки, окремi твори i вибране виходили рiзними мовами в Росii та за кордоном, але учнiвськi спроби так i пролежали за життя автора невiдомими широкому читацькому загаловi, а побачили свiт через десять рокiв по смертi письменника.

На початку лютого 1886 р. М. Коцюбинського, за рекомендацiею товаришiв, запрошують у с. Михайлiвку (тепер Ямпiльського району), де вiн до лiта працюе домашнiм учителем у родинi мiсцевого церковнослужителя Антона Григоровича Мончинського. Той згадував: «Репетитор з нього був добрий, умiв до дiтей пiдiйти, не примушував iх «зубрити» i працював з ними щодня небагато, але дiти його слухали; умiв чередувати працю з розвагою… Дiти нашi склали вступнi iспити до середнiх шкiл». Захоплено вiдгукувався про свого вчителя його учень – син Мончинського Олексiй: «З того часу, як з’явився в нашiм домi Коцюбинський, вiн своiм лагiдним та добрим ставленням завоював симпатii не тiльки моiх батькiв, але й нас, дiтей. Особливо я прагнув до нього всiею душею, бо вiн своею добротою та методами викладання рiзко вiдрiзнявся вiд бувшого ранiше в мене вчителя. Лекцii вiн викладав цiкаво, умiючи заiнтересувати предметом учня. Все викладання предметiв вiн проводив росiйською мовою, але в приватних бесiдах розмовляв виключно украiнською мовою, привчаючи й мене розмовляти по-украiнськи».

Педагогiчна майстернiсть М. Коцюбинського досить швидко набула розголосу серед вiнницькоi аристократii та серед представникiв заможних верств мiського населення. Протягом вересня – грудня 1886 р. Михайло Михайлович працював домашнiм учителем дiтей графа Грохольського, а в сiчнi—травнi 1887 р. – в украiнського етнографа, присяжного повiреного Цеслава Неймана. Мешкаючи на квартирi Неймана, вiн отримав доступ до його багатоi бiблiотеки i мiг ознайомитися з творами визначних фiлософiв i письменникiв минулого та того часу.

Свiдченням його авторитету серед вiнницького загалу е той факт, що, коли у березнi 1888 року проходили вибори гласних до Вiнницькоi мiськоi думи, М. Коцюбинського було висунуто кандидатом у гласнi. У виборчому списку вiн значиться обраним гласним мiськоi думи по третьому розряду за № 5. Беручи активну участь у засiданнях Вiнницькоi мiськоi думи, Михайло Коцюбинський виявляе свою принциповiсть у вирiшеннi справ мiсцевого самоврядування. Показовим е розгляд справи про вiдкриття у Вiнницi платноi бiблiотеки.

Справа полягала у тому, що гласний думи Рубiнштейн порушив перед думою клопотання про те, щоб йому дозволили вiдкрити доступну народним масам бiблiотеку, яка мала складатися з книжок, схвалених до користування «найсвятiшим синодом». За кожну взяту книжку читач мусив сплачувати Рубiнштейну 40 копiйок. Окрiм того, за послуги Рубiнштейна дума мала сплачувати йому 225 карбованцiв на рiк. Убачаючи в цiй пропозицii лише засiб до комерцiйноi наживи, Коцюбинський нiяк не мiг погодитися з нею. У протоколi засiдання Вiнницькоi мiськоi думи, що зберiгся у вiнницькому архiвi, е такий запис Коцюбинського: «Ввиду того, что дума не позаботилась ознакомиться предварительно с содержанием библиотеки, которая может состоять из разного хлама и книг, мало соответствующих своему назначению, и ввиду того, что не было выработано точно условий и обязательств со стороны Рубинштейна, я отказываюсь от утверждения протокола своею подписью. Гласный М. Коцюбинский».

Це була явно корупцiйна справа i своею непоступливiстю гласний Вiнницькоi мiськоi думи Михайло Коцюбинський явно перейшов комусь дорогу. Як вiдплата, на нього посипалися доноси в департамент полiцii про те, що «деякi особи шкiдливого напрямку, в тому числi й Коцюбинський, займаються приватною педагогiчною дiяльнiстю i, без сумнiву, роблять шкiдливий вплив на своiх учнiв».

Аби якось легалiзувати свою педагогiчну дiяльнiсть, М. Коцюбинський починае активно готуватися до складання iспитiв на звання народного вчителя, не полишаючи при цьому перекладацькоi дiяльностi. Так, 1890 року вiн переклав iз польськоi оповiдання Елiзи Ожешко «Тадейко», поезiю А. Мiцкевича «Поворот тата», переклав з росiйськоi мови оповiдання М. Вагнера «Люди та собаки».

Прагнучи розширити своi письменницькi та громадськi зв’язки, у травнi 1890 р. Коцюбинський готуеться поiхати до Львова, який, хоча тодi й був за кордоном, у складi Австро-Угорськоi iмперii, являв собою осередок украiнського нацiонального життя. У мiстi жили i творили украiнську справу І. Франко, М. Павлик, В. Шухевич, В. Левицький та iн. Безпосереднiм приводом до поiздки за кордон послужила перша публiкацiя М. Коцюбинського у серединi квiтня 1890 р. у львiвському дитячому журналi «Дзвiнок»[4 - «Дзвiнок»– украiнський iлюстрований двотижневик для дiтей i молодi, видавався у Львовi у 1890—1914 рр. Видання призначалося для дiтей середнього i старшого шкiльного вiку.] вiрша «Наша хатка». У травнi 1890 р., отримавши закордонний паспорт у Киевi, вiн вирушае до Львова, щоби познайомитись iз тамтешнiми лiтераторами, видавцями i редакторами украiнських журналiв та газет. Молодому письменнику вдалося заприязнитись iз багатьма дiячами, редакторами украiнських журналiв «Дзвiнок», «Правда»[5 - «Правда»– лiтературно-науковий журнал, виходив у Львовi. Перший перiод: 1867—1870 рр. Перша перерва: 1871 – квiтень 1872-го. Другий перiод: квiтень 1872—1880 рр. Друга перерва: 1881—1887. Третiй перiод: 1888—1898.], «Зоря»[6 - «Зоря»– лiтературно-науковий i громадсько-культурний всеукраiнський журнал-двомiсячник, що виходив протягом 1880—1897 рр. у Львовi. Редакторами в рiзний час були вiдомi дiячi й письменники – О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (псевдонiм В. Левицького), В. Тисовський, О. Маковей, К. Панькiвський, О. Борковський. З 1885-го – орган Наукового товариства iменi Шевченка. Протягом 1885—1886 рр. до складу редакцii входив І. Франко, який опублiкував на його сторiнках багато художнiх творiв, лiтературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3орi» як нацiонального загальноукраiнського видання. З 1891 р. журнал iлюструвався репродукцiями мистецьких творiв, свiтлинами письменникiв, учених, акторiв та iн. Журнал висвiтлював погляди передових громадсько-культурних сил як у Галичинi й Буковинi, так i в Надднiпрянськiй Украiнi.]. Проте найбiльшого значення для нього набуло знайомство з І. Франком, яке згодом переросло у велику творчу дружбу.

Про знайомство з Коцюбинським Іван Якович повiдомляе 24 червня видатному дiячу украiнського громадського руху, полiтичному вигнанцю М. Драгоманову: «З Украiни були тут два люде: др. Галiн з Киева i один молодий чоловiк з Вiнницi. З першим я не бачився, з другим говорив. Вiн белетрист…».

Листування мiж митцями розпочалося з листа Коцюбинського до Франка, датованого вереснем 1890 р., в якому вiн писав: «Якби Ви знали, як охоче читають Вашi оповiдання усi моi знайомi…». Повiдомляв також про свiй намiр виконати доручення львiвських колег та вiдвiдати Киiв i могилу Т. Шевченка у Каневi, а ще про те, що надiслав iм пiдшивку газет «Подольские епархиальные ведомости» (1875, №15—21), яку згодом І. Франко використав у своiй науково-публiцистичнiй роботi.

У жовтнi 1890 р. І. Франко надсилае лист-вiдповiдь до М. Коцюбинського, в якому просить розповiсти про вiдвiдини Киева: «що Ви там бачили, з ким i про що балакали», а також запрошуе до лiтературноi спiвпрацi: «На присилку Ваших творiв я дуже цiкавий. Думку про них я напишу Вам по щиростi i буду старатись по змозi примiстити iх де-небудь».[7 - Улiтку 1890 р. як кореспондент львiвського журналу Коцюбинський подорожуе до Канева на могилу Тараса Шевченка: «Сум важким каменем налягае на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаеш, хто тут похований…» – пише Коцюбинський у статтi «Шевченкова могила», яка була надрукована 1891 року в журналi «Дзвiнок». Власне, з цiеi статтi й починаеться друкування прозових творiв Коцюбинського.]

Активнiсть та змiстовнiсть листування свiдчать про встановлення доволi мiцних товариських i дiлових стосункiв. І. Франко, за своею суттю уважна, доброзичлива людина, вiдразу ж, запримiтивши талант молодого письменника, допомагае опублiкувати переклади М. Коцюбинського «Люди та собаки» в газетi «Дiло»[8 - «Дiло» – найстарiша i довгий час едина украiнська щоденна газета в Галичинi. Виходила у Львовi в 1880—1939 рр. (в 1880—1882-му – двiчi на тиждень, 1883—1887 – тричi на тиждень, з 1888-го – щоденно).]. «Задля хазяйства» (хоча i з деяким запiзненням) вийшло в «Дрiбнiй бiблiотецi» 1895 р.

1891 року М. Коцюбинський екстерном склав iспит на народного вчителя при Вiнницькому реальному училищi й виiхав на «кондицii» у село Лопатинцi репетитором дiтей бухгалтера цукроварнi К. Мельникова. Про лопатинський перiод свого життя М. Коцюбинськiй згадував лише позитивне. В одному з листiв до свого лопатинського товариша, селянина А. Дуляка, вiн пише: «Привiтайте од мене i тих, що мене ще пам’ятають. Хоч минуло вже 18 лiт, як я був у Лопатинцях, а й досi приемно менi згадати тих людей, серед яких я жив тодi i од яких, опрiч добра, нiчого не бачив» (сiчень 1911 р.). Саме з Дуляком у Михайла Михайловича зав’язалася мiцна дружба. Прищепивши чотирнадцятирiчному Андрiевi любов до фольклору, вiн його зiбранi матерiали пересилав Б. Грiнченку, який згодом допомiг видрукувати понад 100 зразкiв усноi народноi творчостi, серед яких i народнi легенди про Кармелюка.

Лопатинський перiод був i перiодом формування творчоi майстерностi письменника. Вiн поповнюе свiй поетичний словник, знаходить багате джерело нових тем. Взаемини письменника з мешканцями села Лопатинцi е прикладом тiсного зв’язку iнтелiгента з народом. Увесь свiй вiльний час, як згадують його учнi й селяни, вiн проводив серед людей, бував на сiльських сходках, весiллях, на святах, на полi, де працювали люди, заходив до млина. Так, один iз жителiв Лопатинцiв, Т. Савуляк, у своiх спогадах пише: «Коцюбинський розмовляв з усiма людьми, як малими, так i з старими. Всю розмову записував. До нього приходили й обступали молодi й старi люди. Коцюбинський дуже цiкавився селянським життям Вiн говорив людям про науку, що потрiбно вчитись. Коцюбинський виходив на поле, де проводив рiзнi розмови. Оце в жнива прийде на поле, сяде на снiп, бiля нього людей, як на яких зборах. Тут вiн теж все записуе».

Проте основним заняттям Михайла Михайловича були приватнi уроки. Про його педагогiчнi здiбностi, творчий пiдхiд до своiх учительських обов’язкiв, свiдчать i спогади лопатинських учнiв.

Донька згадуваного бухгалтера цукроварнi Є. К. Бакша (Мельникова), найстарша з його трьох дiтей, згадуе: «М. М. Коцюбинський дiйсно жив у нас вдома як учитель з 1890 по 1892 рiк включно i готував мене, дiвчинку 12 рокiв, i двох моiх молодших братiв, Миколу i Михайла Мельникових до гiмназii. У мене про нього залишилися найкращi спогади як про дуже добру i гарну людину. Ласкавий з дiтьми, вiн зумiв зразу завоювати нашу загальну симпатiю, i навчатись iз ним було легко i приемно. Михайло Михайлович був не тiльки нашим вчителем, але й вихователем i другом. У вiльний вiд навчання час вiн читав нам доступнi нашому розвитковi своi та iнших авторiв твори i тим розвинув нашу любов до Украiни. Дякуючи Михайловi Михайловичу, я дуже полюбила все украiнське: носила украiнський костюм, спiвала украiнських пiсень, зацiкавилась побутом селян […]».

Такi ж теплi спогади про письменника наводить М. Мельников: «Пiд впливом Михайла Михайловича, як я тепер розумiю, у нас, дiтей, тодi ж зародилася прихильнiсть та любов до украiнськоi мови, лiтератури, культури… Вiльний вiд навчальноi роботи час Михайло Михайлович не тратив марно – вiн використовував його на розмови з селянами, до яких часто ходив в хати i довго там залишався. Гадаю, що цi часи “не пропали” [марно] для селян лопатинських…».

На початку 1890-х рокiв Коцюбинський, мабуть, зовсiм утративши надiю на здiйснення мрii про навчання в унiверситетi, всi сподiвання про свое майбутне пов’язуе з лiтературою. Саме у Лопатинцях М. Коцюбинський повертаеться до напруженоi лiтературноi працi, пише i надсилае в Галичину для публiкацii вiршi («Наша хатка», «Вечiр», «Завидющий брат»), оповiдання для дiтей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грiшник»), науково-популярнi статтi й нариси («Причинок до бiографii Тараса Шевченка», «Шевченкова могила», «Життя украiнцiв по малих мiстах», «Вироби селянок з Подiлля на виставцi в Чiкаго»), популярнi бiографii видатних людей («Нюрнберзьке яйце»), переклади украiнською мовою з Чехова («Івасик»), Гейне («Як красно на свiтi», «Зогрiй моi груди недужi»), Мiцкевича («Поворот тата», перша пiсня «Пана Тадеуша»), Ожешко («Тадейко»), Достоевського («Святий вечiр у Христа»), Потапенка («Задля хазяйства»), М. Вагнера («Люди та собаки»). Вiн переклав також кiлька творiв І. Франка росiйською мовою («Леса и пастбища», «Хороший заработок»).

Такий активний зв’язок письменника з украiнським зарубiжжям не мiг не насторожити росiйську владу. Так, у Лопатинцi не раз навiдувалися жандарми, а одного разу приiздив сам урядник: цiкавився «про газети, журнали, якi присилали йому з украiнського зарубiжжя».

Отже, незважаючи на те, що скрутне матерiальне становище родини змусило молодого Коцюбинського розпочати свою педагогiчну дiяльнiсть, самовiдданiсть, непересiчний розум, чуйнiсть i тактовнiсть дозволили йому виявити педагогiчний талант i здобути суспiльне визнання, завоювавши прихильнiсть своiх учнiв. Слiд також зазначити, що його освiтянська i виховна дiяльнiсть виходила далеко за межi спiлкування з членами тих родин, до яких його було запрошено як приватного педагога. Постiйне спiлкування з простим народом, селянами мало великий вплив на змiну його свiтогляду, переоцiнку ним фактiв повсякдення. Педагогiчна майстернiсть та викладацький хист не могли також не знайти свого вiдображення i в його художнiх творах, подальшiй громадськiй та культурнiй дiяльностi.




Робота у Фiлоксернiй комiсii


У 1892 роцi з труднощами Коцюбинському вдалося влаштуватися на роботу, яка забезпечувала стабiльний заробiток, – у Фiлоксерну комiсiю[9 - Фiлоксерна комiсiя мала на метi боротися зi шкiдником винограду – фiлоксерою, яка з’явилася в багатьох европейських краiнах, а також у Росiйськiй iмперii (у Бессарабii та Криму).]. Згодом, в автобiографiчному листi 1905 року, письменник розповiдае про свiй перехiд на урядову посаду: «З 1892 року вдалось менi якось вступити на урядову службу до “ученоi фiлоксерноi” комiсii, що вела боротьбу з фiлоксерою на Бессарабii». У другому автобiографiчному листi вiн знову згадуе, що тiльки «чудом треба вважати, що 1892 р. я дiстав посаду в мiнiстерствi рiльництва в ученому комiтетi i поiхав боротись з фiлоксерою до Бессарабii».

Здiйснитися такому «чудовi», тобто влаштуватися М. Коцюбинському у Фiлоксернiй комiсii, допомiг украiнський бiблiограф, етнограф, член Одеськоi «Громади» М. Ф. Комаров, автор низки лiтературно-критичних статей. З Комаровим Коцюбинський познайомився навеснi 1892 року, коли на його замовлення написав оповiдання «П’ятизлотник». Воно мало ввiйти до збiрки «Запомога», укладачем якоi був М. Комаров i кошти вiд продажу якоi мали пiти голодуючим. Саме це i визначило тему оповiдання. (Цю збiрку було заборонено цензурою, i «П’ятизлотник» уперше вийшов друком у галицькому журналi «Зоря».)

Обставини, пов’язанi з улаштуванням письменника на роботу, умови та характер його працi у Фiлоксернiй комiсii детально описуе ii експерт П. Погибка, пiд керiвництвом якого став працювати Михайло: «М. М. Коцюбинського закликано на фiлоксернi роботи в Бессарабii 1892 року в червнi мiсяцi, за рекомендацiею М. Ф. Комарова, вiдомого украiнського бiблiографа, а в той час члена одеськоi “Громади”. В листi до мене вiн так писав про М. Коцюбинського: “Чи немае часом у Вас вакантного мiсця по фiлоксерi для одного дуже симпатичного чоловiка? Чоловiчок сей – М. Коцюбинський – писатель украiнський, молодий чоловiк, дуже щирий, служить вiн на сахарнi в конторi, але хотiв би призвичаiтись до якогось iншого дiла, дуже iнтересуеться фiлоксерою i хотiв би поки що хоч на се лiто мати роботу руб. на 30—40 в мiсяць. Коли часом е мiсце, напишiть менi, я буду Вам дуже вдячний…”. Я був тодi експертом-керiвником фiлоксерних робiт у трьох повiтах Бессарабii, i менi були потрiбнi робiтники. Я прохав М. Ф. Комарова закликати добродiя Коцюбинського на роботу в с. Каменчу Оргiiвського повiту на Бессарабii. В червнi мiсяцi 1892 року, здаеться, числа коло 15-го, М. М. Коцюбинський приiхав на роботу. Видався менi молодою людиною слабкого здоров’я, дуже приемною на вид, – з темно-карими очима, невеликими усиками; вiн трохи покашлював. Пiсля короткоi розмови з ним я побачив, що це лагiдна людина i можна бути певним, що з нього виробиться чесний розвiдувач виноградникiв з фiлоксерою. Вiн просив для себе окремоi кiмнати нiби для того, щоб приготуватися на атестат зрiлостi. Я знайшов для нього окрему кiмнату, i вiн, здаеться, ввесь час своеi служби жив у нiй сам. Спершу вiн одержував 40 карб на мiсяць – як i всi розвiдувачi, що вперше ставали на цю посаду. Потiм вiдповiдно до працi розвiдувача, його тямовитостi, поводження з робiтниками та мiсцевими виноградарями, власниками виноградникiв, ця плата того ж лiта збiльшувалась, iнодi через 2-3 мiсяцi, до 50 крб. на мiсяць при помешканнi й артiльному харчуваннi». Розвiдувачi самi з свого товариства вибирали “хазяiна”, який мав дбати про своечаснiсть обiду, снiданку та вечерi. В помiч “хазяiновi” давалися кухар iз перемивальницею – це за рахунок комiсii, – помешкання для кухнi, iдальнi й палива, а також пiдвода, 2-3 пари коней для поiздок до Кишинева чи Оргiева за харчами. Щоб розвiдувачi та робiтники на роботу ставали невтомленими, коли доводилося працювати за 3 версти або й далi вiд своiх помешкань, iх пiдвозили. Отже, розвiдувачi та робiтники на фiлоксерних роботах не витрачали багато сил, бо працювали всього вiсiм годин лiтньоi доби, а решту проводили як хто хотiв. Години працi розподiлялися так: з 6 до 12 i з 4 до 8 або з 3 до 7 годин. У свято розвiдувачi вiдпочивали, а бiльшiсть розходилась по рiзних окружних селах та монастирях. Бiльшiсть розвiдувачiв були студенти-украiнцi Харкiвського, Киiвського та Одеського унiверситетiв. Мiж розвiдувачами були свiдомi украiнцi, що вперто шукали шляхiв до вiдродження Украiни, хотiли нести освiту до всiх нещасних, обездолених пролетарiв i полiпшити iх матерiальне становище. До таких належали: М. Коцюбинський, Боржковський та iн.; вони навiть одягалися, як селяни-украiнцi…».

Пiсля приiзду до Молдавii для роботи у фiлоксерному загонi Коцюбинський опиняеться у гуртi студентiв украiнських унiверситетiв, якi використовували своi лiтнi вакацii для тимчасового заробiтку. Як згадував друг М. Комарова, експерт фiлоксерного загону у Молдавii П. Погибка, що став працедавцем для Михайла Михайловича, «Мiж тодiшньою молоддю украiнською зароджувалось для нас, старших за вiком, незвична упертiсть в боротьбi за украiнську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли мiж собою i листувались украiнською мовою, користуючись хто “драгоманiвкою”, хто “кулiшiвкою”, але фонетичним правописом. Деякi з них унiверситет перекладали украiнською мовою – “все-училище”…».

У Бессарабii Коцюбинський мав можливiсть вивчати мову, фольклор, звичаi не тiльки свого народу, а й молдавського, який населяв цi землi.

Про своi враження вiд першого знайомства з краем М. Коцюбинський писав: «Зникли врештi з ока удалинi Бендери, проскочило кiлька станцiй з чудними для слов’янського вуха назвищами, майнув сiренькими хатками слобiдки Кишинiв i сховався, а я все подавався у глиб Бессарабii, про що свiдчив насамперед збiльшуючий елемент пасажирiв молдаван, а вiдтак специфiчний краевид середньоi Бессарабii, який вже з вiкна вагона можна запримiтити; пасма гiр, вкритих подекуди лiсом, чергуються з глибокими долинами, що зеленiють пасовиськами або високим комишем на мочарах. Коли ж додати сюди бiленькi села, що, розбiгшись по долинах, попритулювались до гiр, то лишаться тiльки дрiбнички, доповнюючi лишень цей типiчний краевид.

…Аж тут, в самому осередковi, в самому серцi Бессарабii, я матиму змогу придивитися до цiеi цiкавоi краiни з ii природою, люднiстю, етнографiею».

Цей перiод життя та дiяльностi митець вiдобразив пiзнiше в оповiданнi «Для загального добра», яке було згодом вiдiслане на конкурс у журнал «Зоря» та вiдзначене редакцiйною премiею. В центрi гостросюжетноi розповiдi – доля молдавського селянина Замфiра Нерона iз села Джурджулешти: сумлiнно працюючи на своему винограднику, вiн зумiв досягти певного добробуту, i от нещастя – рослинна тля фiлоксера напала на його виноградник. Зовнi ще здоровi, квiтучi лози, а корiння пiдточують паразити. У село прибувае Фiлоксерна комiсiя. Яку ж допомогу в цьому разi пропонуе держава селяниновi? Єдину – знищити роками виплекану лозу, щоб тля не перекинулася на виноградники iнших господарiв. Для загального добра, так би мовити. Це розоряе сiм’ю Замфiра Нерона. Не переживши такоi трагедii, помирае його дружина. Керiвник Фiлоксерноi комiсii Тихович усе бiльше сумнiваеться, чи справдi корисну справу вони роблять людям: «Коли б хоч певнiсть, – думае вiн, – що така офiра (жертва. – Авт.) потрiбна для загального добра, що робиш справдi пожиточне дiло, а не зайву жорстокiсть».

Зi спогадiв найстарiшого мешканця села Михая Ротару: «Вiн (тобто Коцюбинський) не цурався молдаван, а сам прийшов у дiм Нерона, заговорив iз ним, допомiг йому грiшми. Хоч i з украiнськоi землi ця людина прибула, а серцем зрозумiла вона молдавського селянина. Пiзнiше ми дiзналися, що то був Коцюбинський». А син Замфiра Нерона Думiтрiу зауважуе: «Украiнський письменник зумiв заглянути в душу молдаванина».

Про цю пору життя Михайла Михайловича Коцюбинського вiдомий громадсько-полiтичний i культурний дiяч, меценат Є. Чикаленко згадував так: «В Одесi я познайомився з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже вiдомим, найкращим нашим письменником. Вiн служив тодi в Бессарабii в фiлоксернiй комiсii i, проживаючи в Одесi, зi мною разом був вибраний у члени одеськоi “Громади”, але скоро переiхав до Чернiгова. Вище середнього зросту, дуже тендiтного складу: ряд предкiв його, здавалося, не знав фiзичноi працi. Взагалi вдачею, як зовнiшньою, так i духовною, своею культурнiстю вiн вiдрiзнявся вiд демократичноi украiнськоi iнтелiгенцii i нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного украiнського роду. В обличчi його було щось i схiдного, румунського чи мадярського, – чорнi оксамитовi очi, невеличкi закрученi вгору вуса та шпанка пiд нижньою губою, що почали сивiти ще за його молодих лiт; голова у нього i тодi вже була вся лиса, наче голена. В обходженню з людьми вiн був незвичайно милий, люб’язний i завжди намагався говорити людям тiльки приемне; оця, сказати б, сахаринова солодкiсть його нагадувала польське виховання i вiдгонила нещирiстю, що не наближало до нього людей, а, навпаки, вiддалювало, а тому, хоч усi ставилися до нього з великою повагою й високо цiнували його як нашого найкращого письменника, майже нiхто з ним близько не приятелював…»

У травнi 1894 року М. Коцюбинський переводиться в Ізмаiльський повiт. Зарплатня в цьому повiтi була бiльшою (70 крб.), але i робота була складнiшою, часто доводилося письменнику переiжджати з села до села. Навеснi 1895 року, пiсля трирiчноi роботи в Молдавii, М. Коцюбинський iде працювати до Кримського фiлоксерного комiтету. Оселяеться в Сiмеiзi, що на ту пору ще не став популярним курортом, але був багатим на виноградники, бiльшiсть яких належала магнату Мальцову. Разом iз ним працювали солдати, що належали до протестантськоi секти менонiтiв. «Крим, – писав у листi до М. Комарова Михайло Коцюбинський, – зробив на мене таке сильне враження (краса природи не тiльки вразила мене, а й пригнiтила), що я ходив тут як увi снi – i тiльки тепер, через 3 тижнi, оговтавшись трохи та звикнувши, змiг взятись за перо, щоб написати Вам кiлька слiв… Назначено мене в Сiмеiз, 18 верстов од Ялти, де я й роблю з менонiтами-москалями. Робота тут – особливо в порiвняннi з гарячковою дiяльнiстю в Бессарабii – видалась менi дуже легкою. Маю чимало вiльного часу i поклав покористуватись дозвiллям».

Незабаром Михайло Коцюбинський перебрався до Кастрополя, але туга за рiдною Вiнниччиною не полишае прозаiка: «…нудьга жере мене, чогось менi сумно, журно та нудно у цьому розкiшному закутку…» Не сприяла позитивним настроям i надмiрна увага агентiв полiцii до його персони. Швидко самотнiсть для нього стала нестерпною. На щастя, восени ii порушила наречена Михайла Коцюбинського Вiра Дейша, з прибуттям якоi для нього «довкiлля вмить перетворилось у казку». Особливо пам’ятною для обох стала прогулянка в урочище Святоi Трiйцi (24 вересня), яку вони пiзнiше згадували як важливу вiху в iхнiй спiльнiй долi. Вiра поiхала з Криму 29 вересня 1895 року, а Михайло затримався на роботi аж до листопада цього року. День за днем вiн обробляв виноградники Сiмеiза, Кастрополя, Кучук-Коя, Кiкенеiза. На зимовий сезон членам Фiлоксерноi комiсii випадав вiдпочинок, який письменник провiв у колi родини на Вiнниччинi.

Удруге до Криму Михайло Коцюбинський та Вiра Дейша, яка вже стала його дружиною, приiжджають 1896 року. Свою тимчасову домiвку молоде подружжя облаштувало в Алупцi, а в червнi 1896 року вони оселяються в Алуштi, звiдки М. Коцюбинський повiдомляе Б. Грiнченковi: «Живеться нам в Алуштi так собi; мiсця тут гарнi, читать е що (московськi журнали) – та тiльки менi нiколи й читать. Роботи (не так роботи, як ходiння) так багато, що часом ледве дихаю». Справдi, доводилося часом щодня проходити до виноградника до 30 верст, до того ж дошкуляла «спека африканська». Однак удома його чекала дружина, яка своею ласкою i увагою знiмала втому. Коцюбинськi винаймали окрему дачу, щодня купалися в морi. Але у вереснi 1896 р. Вiра Устинiвна виiхала до Вiнницi, i тепер за письменником стежила тiльки невсипуща полiцiя. Пiсля вiд’iзду дружини Михайло намагався iй писати майже щодня. Днi на самотi, без коханоi, перетворювалися для молодого чоловiка на вiчнiсть. Цей мiсяць самотнiй Михайло (в листах вiн пiдписувався Муся) називав «своею ерою без Вiри», в листах позначаючи ii так: «день 1-й», «день 2-й» i т. д.

Дiяльнiсть Коцюбинського у фiлоксерних комiсiях Одеси, Бессарабii та Криму дала йому багато вражень i нових тем до лiтературноi творчостi. Пильно придивлявся письменник до побуту i звичаiв молдаван, татар, циган i згодом створив високохудожнi оповiдання з життя цих нацiональних меншостей Росiйськоi iмперii. Працюючи у фiлоксерних загонах, письменник мав обмаль часу для творчостi: обмежувався лише публiцистичними статтями, лiтературними замальовками тощо. Однак пiзньоi осенi, коли починалися морози, фiлоксеристи роз’iжджалися по домiвках… Збагачений новими враженнями, М. Коцюбинський iз запалом поринав в улюблену лiтературну роботу. Працював багато, нiби намагався надолужити втраченi на фiлоксерi мiсяцi. Надворi лютують морози, а вiн, сидячи в затишнiй кiмнатi своеi староi низькоi хати на Замостi (частина м. Вiнницi), творив лiтературнi шедеври. Саме в перiод роботи у фiлоксерних комiсiях Молдови та Криму Михайло Коцюбинський написав оповiдання «Цiпов’яз» (1893), «Маленький грiшник» (1893), «Хо» (1894), «Для загального добра» (1895), «На крилах пiснi» (1895), «Пе коптьор» (1896).

Письменник мав хист тонкого стилiста i був дуже вимогливим до себе. Кожному слову i навiть лiрицi надавав великого значення. Збираючись видати оповiдання за власнi кошти, вiн написав до В. Лукича (1896): «Насамперед прощу змiнити заголовки: я хотiв би, щоб заголовок читався не “Задля загального добра”, а просто “Для загального добра”. Тому прошу зайве “за” викинути». Очевидно, прийменник “задля” трохи змiнював смисл заголовку, в ньому губився той iронiчний пiдтекст, який закладав у назву лiтератор. До речi, в цьому ж листi мiстяться цiкавi спостереження Коцюбинського над милозвучнiстю украiнськоi мови. Читаючи коректуру «На крилах пiснi», письменник нещадно виправляв стилiстичнi та iншi огрiхи. Вiн протестував проти неграмотного втручання коректора в його текст: «…я помiтив, – писав Коцюбинський, – що коректор навiщось поперероблював деякi слова, напр. “гострий” – переробив на “острий”, “вогнище” – на “огнище” i т. д., що дуже негарно звучить особливо по словах, що кiнчаються на голосозвуки. Напр.: “те остре, до фiзичного болю остре…”, “догоряе огнище” i др. Наш народ, що мае музикальне вухо, по змозi обминае натовп голосозвукiв або шелестозвукiв i намагаеться розкласти так слова, щоб заховати закони евфонiки. Отож i я намагаюся по змозi додержувати ту евфонiку, i дуже менi прикро, коли хтось псуе менi ту роботу».

Уважнiсть до слова i гостре вiдчуття його звукових i смислових нюансiв – одна з найважливiших прикмет стилiстики Коцюбинського, яку вiн удосконалюе протягом усiеi творчостi.

Враження вiд Бессарабii та Криму письменник реалiзовуе також у творах, написаних уже наприкiнцi 1890-х – на початку 1900-х рокiв, тобто пiсля закiнчення своеi роботи у фiлоксерних комiсiях. У циклi молдавано-татарських оповiдань: «Вiдьма», «В путах шайтана», «На каменi» та iн., показуючи життя молдаван i татар, Коцюбинський малюе руйнування закоснiлих патрiархальних традицiй, боротьбу за визволення особистостi; його цiкавить не екзотика, а тi струменi живого життя, що пробиваються крiзь товщу релiгiйних умовностей, соцiальнi процеси, типовi для тодiшньоi дiйсностi.

Отже, виняткова своерiднiсть пейзажного колориту, яскрава рiзноманiтнiсть побутово-етнографiчного матерiалу та тонка соцiально-психологiчна характеристика героiв його творiв стали найкращим свiдченням багатих життевих знань i спостережень, отриманих письменником пiд час роботи у фiлоксерних комiсiях, а також доказом того, що характерною рисою Коцюбинського-митця стае не стiльки констатування етнографiчноi своерiдностi матерiалу, скiльки бажання показати на тлi його сильну людську натуру.




Переiзд до Чернiгова


Одруження та пов’язане з ним велике прагнення до сiмейного затишку викликало у Михайла бажання пошуку постiйного мiсця проживання з постiйним мiсцем роботи, але, не маючи можливостi це реалiзувати, вiн продовжуе сезонно працювати у фiлоксернiй комiсii, в Криму.

Була й iнша причина, що спонукала Коцюбинського десь осiсти на постiйнiй спокiйнiй службi, – це нестримне бажання писати. Мандри з мiсця на мiсце по Бессарабii, а по тому – в Криму, хоч i давали багато матерiалу для подальшоi лiтературноi творчостi, та не сприяли зосередженостi, без якоi неможливо писати. Урештi й часу на лiтературу лишалось дуже мало. В листах до своiх кореспондентiв письменник скаржиться на брак бiльш-менш придатних умов для занять улюбленою справою. Так, iще 24 червня 1894 року Василю Лукичу вiн пише: «Вибачте менi, ласкавий добродiю, цю мою загайку; менi вже й самому соромно так довго тягти обiцяну працю, та що ж вдiете, коли така клята служба! Осiнь та зиму матиму вiльнiшi – тож гадаю докiнчити “По Бессарабii” та спробувати своi сили на бiльшiй працi, наприклад, повiстi».

Тяжка та виснажлива праця впливала ще й на здоров’я письменника. Протягом 1896—1897 рокiв йому дуже не таланило. На початку лiта 1896 року бiля села Бiюк-Ламбат вiн упав на камiння й розбив колiно так, що потiм кiлька рокiв мусив лiкувати ногу. Восени цього ж року, повертаючись iз Криму, Михайло Михайлович застудився. Це трапилось, як свiдчить його добрий знайомий, украiнський поет i прозаiк М. Чернявський, на пароплавi: «Коцюбинський iхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплоi одежi. Грошей не було. Їхали на палубi. Мерзли. Грiлись в машинному вiддiлi. Кутались вночi на рубцi в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Хворав. Ходив на милицях. І тодi ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квiтня наступного 1897 року вiн прохворiв». Застуда була настiльки важкою, що письменник навiть не мiг творити, що ще бiльше його засмучувало.

«Пишу до Вас, лежачи в лiжку, – пише Коцюбинський до Комарова, – застуда вже третiй мiсяць не пускае мене звiдти. Отак змарнувався мiй вiльний час, моя хiть зробити щось за зиму. Ще, як на лихо, вiдняло було менi праву руку – i хоч плач, анi стрiчки надряпати».

У лютому 1897 року Михайловi роблять операцiю на нозi у Киевi, де вiн залишаеться для лiкування ще на два мiсяцi.

Отже, через недугу Коцюбинський не мiг серйозно зайнятися пошуком постiйного i стабiльного мiсця роботи. Але його увага все бiльше зосереджувалася на Чернiговi як майбутньому мiсцi постiйного проживання.

На кiнець XIX ст. це було невелике провiнцiйне мiсто, яке можна було об’iхати за пiвгодини. Та поряд зi спокiйним ритмом провiнцiйного життя бiльшостi мiщан стародавне мiсто все ж таки було осередком громадсько-iнтелектуального та мистецького руху невеликоi частини передовоi iнтелiгенцii. Лiтературне життя мiста представляли: Борис Грiнченко, Марiя Загiрна, Володимир Cамiйленко, Іван Воронькiвський, Микола Вороний, Микола Чернявський, Михайло Жук, Григорiй Коваленко.

Сучасники говорили про Чернiгiв як про другу духовно-iнтелектуальну столицю Надднiпрянщини.

Знайомство Михайла Михайловича з Чернiговом розпочалося 1894 року, коли вiн приiжджае в мiсто на запрошення свого товариша Бориса Грiнченка, з яким усе життя плiдно спiвпрацював. Познайомився зi своею майбутньою дружиною Вiрою Дейшею письменник за сприяння чернiгiвського товариства, до якого належав i Б. Грiнченко. Останнiй усiляко заохочував М. Коцюбинського переiхати до цього славного мiста, намагався посприяти йому в працевлаштуваннi.

Не менш важливим мотивом у переiздi до Чернiгова було те, що його дружина викладала тут на жiночих курсах.

Одужавши, у березнi 1897 року М. Коцюбинський звертаеться до чернiгiвськоi влади з проханням узяти його на роботу до губернського земства. Свое звернення мотивуе тим, що з хворими ногами не в змозi продовжувати службу на посадi помiчника експерта у Кримському фiлоксерному комiтетi, оскiльки ця робота пов’язана з постiйним ходiнням. Аби розвiяти будь-яке упередження проти себе, вiн пояснюе деякi аспекти своеi бiографii мiсцевому полiцiйному начальству: «В 1884 г. я находился под следствием по политическому делу, сути которого я и до сих пор не знаю. При обыске не было найдено решительно ничего, компрометирующего меня. Через год или полтора мне было обьявлено, что я освобождаюсь из-под следствия. Затим дело и кончилось».

Перевiрка «благонадiйностi» особи М. Коцюбинського, здiйснена на прохання Чернiгiвського губернатора жандармськими органами, поламала плани письменника на розмiрене i тихе життя у Чернiговi.

30 червня 1897 року вiдповiдальний чиновник департаменту полiцii, на пiдставi зiбраних свiдчень про М. Коцюбинського, повiдомляв чернiгiвському губернатору, що «хотя и не серьезны факты, тем не менее, на основании их можно придти к заключению, что он принадлежит к крайним украинофилам и в качестве такового может заняться распространением среди населения Черниговской губернии тенденциозных малорусских изданий. Полагал бы назначение заведующим книжным складом отклонить». Але поки вiн готуе своi висновки для передачi губернатору, М. Коцюбинський звiльняеться з Кримськоi фiлоксерноi комiсii i його зараховують до штату Чернiгiвського губернського земства.

14 липня 1897 р. вiн iз родиною прибувае з Вiнницi до Чернiгова, поселяеться у найманiй квартирi. Однак цього ж дня Трете дiловодство департаменту полiцii у вiдношеннi за № 6590 сповiщае чернiгiвського губернатора, «что определение Михаила Коцюбинского заведующим книжным складом Черниговского губернского земства представляется нежелательным».

Пiсля такого вердикту Михайло Михайлович опинився у зовсiм невигiднiй для себе ситуацii: чуже мiсто, велика родина, вiдсутнiсть постiйного заробiтку й тавро «неблагонадiйного». Однак, попри розпач, письменник не здаеться…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-a-kolyada/mihaylo-kocubinskiy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Метричнi книги, метрики – паперовi формуляри, в яких духовенство рееструвало акти громадянського стану членiв церкви: хрещення (народження), вiнчання (шлюб), поховання (смерть). На захiдноукраiнських землях метричнi книги з’явились у XVI столiттi, в Надднiпрянщинi в XVII столiттi.




2


Судова реформа (1864) базувалася на запровадженнi позастановостi судочинства, незалежностi суддiв вiд адмiнiстрацii, гласностi судового процесу, змагальностi сторiн при розглядi судовоi справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинствi. Було створено едину систему судових закладiв iз формальною рiвнiстю перед законом усiх соцiальних груп населення. Судова реформа тривала протягом кiлькох рокiв i завершилась до 1870 року.




3


«Закладати за комiр» (фразеологiчний зворот) – зловживати алкоголем.




4


«Дзвiнок»– украiнський iлюстрований двотижневик для дiтей i молодi, видавався у Львовi у 1890—1914 рр. Видання призначалося для дiтей середнього i старшого шкiльного вiку.




5


«Правда»– лiтературно-науковий журнал, виходив у Львовi. Перший перiод: 1867—1870 рр. Перша перерва: 1871 – квiтень 1872-го. Другий перiод: квiтень 1872—1880 рр. Друга перерва: 1881—1887. Третiй перiод: 1888—1898.




6


«Зоря»– лiтературно-науковий i громадсько-культурний всеукраiнський журнал-двомiсячник, що виходив протягом 1880—1897 рр. у Львовi. Редакторами в рiзний час були вiдомi дiячi й письменники – О. Партицький, Г. Цеглинський, Василь Лукич (псевдонiм В. Левицького), В. Тисовський, О. Маковей, К. Панькiвський, О. Борковський. З 1885-го – орган Наукового товариства iменi Шевченка. Протягом 1885—1886 рр. до складу редакцii входив І. Франко, який опублiкував на його сторiнках багато художнiх творiв, лiтературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3орi» як нацiонального загальноукраiнського видання. З 1891 р. журнал iлюструвався репродукцiями мистецьких творiв, свiтлинами письменникiв, учених, акторiв та iн. Журнал висвiтлював погляди передових громадсько-культурних сил як у Галичинi й Буковинi, так i в Надднiпрянськiй Украiнi.




7


Улiтку 1890 р. як кореспондент львiвського журналу Коцюбинський подорожуе до Канева на могилу Тараса Шевченка: «Сум важким каменем налягае на серце, сльози тихо котяться з очей, коли згадаеш, хто тут похований…» – пише Коцюбинський у статтi «Шевченкова могила», яка була надрукована 1891 року в журналi «Дзвiнок». Власне, з цiеi статтi й починаеться друкування прозових творiв Коцюбинського.




8


«Дiло» – найстарiша i довгий час едина украiнська щоденна газета в Галичинi. Виходила у Львовi в 1880—1939 рр. (в 1880—1882-му – двiчi на тиждень, 1883—1887 – тричi на тиждень, з 1888-го – щоденно).




9


Фiлоксерна комiсiя мала на метi боротися зi шкiдником винограду – фiлоксерою, яка з’явилася в багатьох европейських краiнах, а також у Росiйськiй iмперii (у Бессарабii та Криму).