Книга - Микола Леонтович

Микола Леонтович
Юлiя Ігорiвна Коляда


Знаменитi украiнцi
Микола Леонтович (1877–1921) – украiнський композитор, хоровий диригент, громадський дiяч та педагог. Перу Леонтовича належать широковiдомi хоровi обробки украiнських народних пiсень «Дударик», «Козака несуть», «…Ой, з-за гори кам’яноi» та iнших. Його обробка «Щедрика» вiдома у всьому свiтi як рiздвяна колядка «Carol of the Bells».

Музику Леонтовича можна чути пiд час державних заходiв, святкових концертiв, чи взагалi десь на вулицi. Вона звертаеться до душi народу, спiлкуеться з нею, збагачуе ii. Це не просто духовна музика, це вiдображення чарiвноi, мудроi та поетичноi душi украiнського народу.

Це розповiдь про те, як нiкому невiдомий народний учитель iз Подiлля став одним iз найяскравiших композиторiв ХХ столiття – Подiльським Орфеем – i залишив нащадкам музику криничноi води та зелених дiбров, високого неба та пшеничноi ниви. Музику, якiй належить чудодiйна влада пробуджувати у людськiй душi найблагороднiшi поривання i почуття.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Ю. І. Коляда

Микола Леонтович



© І. А. Коляда, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009


* * *


Присвячую педагогу-наставнику Свiтланi Володимирiвнi Черненко, з вдячнiстю за пiдтримку на життевому шляху та у професiйнiй кар’ерi







Роздiл перший. «Щедрий вечiр, добрий вечiр, добрим людям на здоров’я»


Слова цього святкового приспiву величальноi пiснi не раз у дитинствi чув малий Миколка. Бо як тiльки починало сутенiти, в украiнських селах (це повелося з давнiх-давен) щедрувальники, переважно молодь, влаштовували головне святочне дiйство Щедрого вечора. Це – щедрування, величальнi новорiчнi обходи i поздоровлення: пiснями славлять господарiв, бажають iм здоров’я й достатку на весь рiк, за що й мають щедру нагороду. Це народне свято йде корiнням вглиб дохристиянськоi iсторii слов’ян.

Щедрий вечiр – свято мiсячноi i зоряноi ночi, з якоi зродився золотопроменевий свiт. З давнiх часiв хлiбороб вельми вшановуе благодiйство ночi, коли пiсля денноi спеки все оживае i яка дае йому змогу вiдпочити та набратися життя. У цей вечiр вдячнi нашi пращури-слов’яни величають свято Щедрого вечора, свято мiсяця та зорi. Величають своiми святочними пiснями – щедрiвками. Величаючи мiсяць i зорю, прапрадiд-хлiбороб уводить нас у ще глибиннiшi таемницi життя, до первопочину свiту на землi. Бо не був би Мiсяць ясен – мiсяцем, коли б не могутнiй бог Хорс, який засвiтив у ньому свiтло Дажбога. Багато мук i страждань витерпiв Мiсяць вiд жорстокоi богинi темряви та смертi – Мари. Але бог Хорс щоразу його воскрешав iз мертвих, а пiсля третього разу, з виникненням життя на землi, бог Хорс своiм святим свiтлом на честь народження молодого Божича та приходу у свiт воiнiв-захисникiв сонця, благословив його у безсмертя на вiки.

З тих прапрадавнiх часiв кожного року 31 грудня наш пращур-хлiбороб вiдзначае свято Щедрого вечора, а 1 сiчня – день народження Мiсяця, вiрного побратима сонця Дажбога, сина всемогутнього бога Лада. У всеединого Лада, вiрного побратима бога Мiсяця, окрiм сина, була ще донька, яку називали Миланкою, бо вона була така мила й чарiвна. Одного разу коли князь-Мiсяць був на полюваннi, лютий Змiй викрав iз срiбного терема Миланку i запроторив у пiдземне царство. Визволив ii славний богатир Безпальник-Васильчик i з нею одружився. Цьому смiливцевi, який колись визволив з неволi золоту панну Миланку, вдячний князь влаштував свято. Ось чому на Щедрий Вечiр ще святкують Василя. На це свято приносять у жертву свиню, яка вважаеться мiсячною твариною, а Васильчик е покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячi нутрощi, по них ворожили, який буде врожай, та свинячi нiжки, щоб i у людей не хворiли нiжки. Вшановували Миланку-Меланку за якомога багатшими столами, бо то е продовження Щедрого Вечора з усiма його добрими богами i душами предкiв.

Напередоднi Нового року щедрий на добро бог Ладо сходить з неба на землю до хлiбороба, оглядае його господарство, худiбку, розмовляе з нею, оглядае його поля i ниви. На Щедрий вечiр усi люди дякують йому та прощаються з богинею Колядою, а Сонцю в небi бажають безхмарних голубих висот. Ось чому цей вечiр уже не святий, а щедрий: на обiд мусить бути багато смачних страв. Це насамперед млинцi, вареники, пирiжки, капуста, горох, смаженi ковбаси, кишка-кров’янка, холодець, книшi та паляницi.

У Ясного Мiсяченька е дванадцять братiв – Березень, Квiтень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад, Грудень, Сiчень, Лютень. Сам вечiр пiд Новий рiк тому i зветься Щедрим i Багатим, бо всi цi брати мiсяця в гостях у людей.

Колись нашим батькам-дiдам Мiсяць уявлявся як наречена Сонця, та з бiгом часу уявлення про мiсяць i сонце змiнилися, Сонце почало виступати як жiнка, а Мiсяць – як чоловiк:

Ясен Мiсяць – пан господар,
Красне Сонце – жона його,
Дрiбнi зiрки – його дiтки.

Збереглася оповiдка про те, що Сонце – прекрасна Панна в золотих шатах, Мiсяць – хлопець-молодик, який хоче одружитися з чарiвною Панною. Та минае iхня перша любов, i Мiсяць закохуеться в Зорю. Розгнiвалась Красна Панна – Сонце – i своiм променевим мечем розрубила Мiсяць навпiл. З того часу й став Мiсяць щербатим. Саме тодi мiсяць i почали уявляти срiбночубим струнким та блiдолицим юнаком. Нашi предки присвятили мiсяцю перший день, який розпочинае тиждень – понедiлок, а оскiльки мiсяць час вiд часу змiнюе свiй вигляд, стали вважати його непостiйним. Тому щось важливе у понедiлок починати не наважувалися, бо буде невдача. Ще i досi iснують приказки: «Понедiлок – важкий день», «У понедiлок роботи не починай i в дорогу не вирушай».

Вшанування мiсяця нашими предками вiдоме з IV тисячолiття до н. е. Стародавнi волхви ворожили за виглядом поверхнi Мiсяця та змiною його фаз. Пiзнiша назва божества Мiсяць – Василля перетворилася у чоловiче iм’я Василь[1 - Войтович Валерiй Миколайович. Мiфи та легенди давньоi Украiни. – Тернопiль: Навчальна книга. – Богдан. 2005. – 392 с.].

У християнськiй традицii свято приурочене пам’ятi преподобноi Меланii Римлянки, що жила в Римi в IV–V столiттях. Меланiя була донькою римського сенатора, якiй у спадок дiсталося багатство батька. Меланiя вирiшила присвятити свое життя слiдування вченню Христа. Їi статок витрачався на мiсiонерську дiяльнiсть, створення громад i монастирiв. Разом iз чоловiком вона поширювала Слово Боже серед рiзних народiв. День ii смертi (13 сiчня, тобто 31 грудня за церковним календарем) став пам’ятною датою в православнiй традицii. Згодом релiгiйнi обряди змiшалася з язичницькими, що дiйшли до наших днiв.

Назву Василiв вечiр свято отримало на честь пам’ятi про Святого Василя Великого, одного з великих каппадокiйцiв (видатних дiячiв, чия iнтерпретацiя вчення користуеться авторитетом), якого церква вшановуе 14 сiчня (1 сiчня за старим стилем). Вiдповiдно до украiнськоi новорiчноi традицii, вечiр з 13 на 14 сiчня називають Щедрим, тому що до нього готують щедрий святковий новорiчний стiл. Господиня, лише «мине з полудня», починае готуватися до «щедроi вечерi». У неi все чистенько побiлено, пiдведена пiч, приготовлено чисту бiлизну для всiеi родини. Вона напекла вже книшiв, калачiв, книшикiв i паляниць, вдруге протягом зимових свят приготувала кутю, але уже скоромну. Сьогоднi буде справдi щедра вечеря – рiзноманiтна й смачна. Здебiльшого готують м’ясне та мучне: печеню, ковбаси, млинцi, вареники тощо. Млинцi мають бути обов’язково: щоб сонечко землю припiкало, як вогонь млинцi, i щоб навеснi й улiтку все так росло, як тiсто на дрiжджах.

На Щедрий вечiр батько ховаеться вiд дiтей за пирогами i книшами – символом щедростi, багатства. «А де наш тато?» – питають дiти. «А хiба ви мене не бачите?», – вiдповiдае батько iз-за купи пирогiв. «Нi, не бачимо, тату!» – «Дай, Боже, щоб i на той рiк ви так мене не бачили! Щоб у достатках i спокоi iнших свят дочекати». Дiти цього вечора ходять попiд вiкнами сусiдiв i щедрують, за що iм дають грошi або щось iстiвне. При цьому хлопцi маскуються – хто ведмедем, хто бабою, хто як придумае. Обов’язково хтось мае бути переодягнений жiнкою – «Меланкою». Щедрик – це щедрiвник або й сам Щедрий вечiр.

Щедрий вечiр – свято мiсячноi зоряноi ночi, з якоi зродився золотопромiнний свiт.




Роздiл другий. «Щедрик». Дiамант, огранений рукою Генiя


…коли б Леонтович не написав нiчого бiльше… як «Щедрика», «Дударика», «Ой пряду», «Козака несуть», «Гри в зайчика»… його значення в iсторii украiнськоi хоровоi музики було б раз назавжди запевнене…

    Станiслав Людкевич

«…якщо поглянути на Леонтовичевого «Щедрика» в графiчних орнаментальних образах: Диво – його поспiвки перевтiлилися в абриси нiжноi квiтки, що зростала вертикально вгору. У нiй яскраво виокремилися 6 елементiв: 1) споконвiчне «зерно» в прямому видi, де 68 повторiв (включно з виокремленим останнiм) – 68 «пелюсток»; 1-а) рефлексiя «зерна» – верхньотерцiевий пiдголосок (S: «В тебе товар весь хороший…»); 2) лiнеарне «стебло» – спочатку низхiдний рух в альтiв («Стала собi»), а далi – в альтiв i тенорiв («щебетати»); 3) листячко iз «зубчиками» – акцентами («В тебе товар весь хороший…»); 4) хвилястi «трави-ковилi» (S: «В тебе жiнка чорноброва»); 5) грунт – бурдон (Basо: «В тебе товар весь хороший»); 6) бутон-пуп’янок (дует coda: «ластiвочка»). Можна збагатити малюнок квiтки напластуванням усiх 67-ми мотивiв-пелюсток (бо остання 68-а – coda). Суттевий феномен – унiверсальнi закони людського мислення виявилися спiльними як для музичного iнтонування, так i для графiчного малюнку. Вони оформилися в одвiчний символ-орнамент «Квiтки життя» з бутоном-пуп’янком – паростком у майбуття, який так люблять вишивати на рушниках нашi майстринi, або ж вимальовують художники з Петрикiвки чи на керамiцi гончарi, на дерев’яних виробах рiзблярi» (В. Кузик)[2 - «ЩЕДРИК» в опрацюваннi Миколи Леонтовича: спроба полiвекторного аналiзу (до 100-рiччя украiнського шедевру).].

Ще?дрик, щедри?к, ще?дрiвочка,
При?летiла ла?стiвочка,
Ста?ла собi? ще?бетати,
Го?сподаря ви?кликати:
«Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару –
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
У тебе товар весь хороший,
Будеш мати мiрку грошей,
Хоч не грошi, то полова,
У тебе жiнка чорноброва».
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка.

27 грудня 1913 р. киян-поцiнувачiв музики порадував прем’ерою Олександр Кошиця, диригент i хормейстер. Разом зi своiм колективом вiн започатковуе традицiю щорiчного виконання на Рiздвянi свята концертiв украiнських колядок. Цi концерти проводились у залi громадського зiбрання на вулицi Володимирськiй, 45. Прем’ера отримала схвальнi вiдгуки, тому вирiшили продовжити тематичнi виступи i в наступнi новорiчнi свята. Упродовж 1914–1915 рр. у концертних програмах колективу лунали не лише украiнськi колядки, а й польськi музичнi твори. Усi вечори колядок були благодiйними, зокрема в попереднi роки хористи влаштовували спiви на користь товариства швидкоi допомоги учням вищих навчальних закладiв та товариства «Самоосвiти».

25-го грудня 1916 газета «Киевская мысль» своiм анонсом сповiстила киян, що у четвер, 29-го грудня, знову вiдбудеться традицiйний щорiчний вечiр-концерт украiнських рiздвяних колядок, якi виконае мiшаний хор пiд орудою шанованого киянами диригента Олександра Кошиця. Анонс сповiщав, що придбати «квитки у В. Ідзiковського (Хрещатик, 37) i у Бюро «Натуралiст» (Володимирська, 52) вiд 10 год. ранку до 7 год. вечору, а 26 i 27 грудня – вiд 11 год. ранку до 5 год. вечору»[3 - https://dt.ua/ART/leontovich-vidkritiy-arhiv-271009_.html].

29 грудня 1916 р. Зала Киiвського купецького зiбрання (нинi – примiщення Нацiональноi фiлармонii). Мiшаний хор студентiв унiверситету Св. Володимира i хор слухачок Вищих жiночих курсiв виконав «Щедрик» М. Леонтовича. Збiр коштiв вiд цього концерту пiшов на користь Товариства надання допомоги населенню Пiвдня Росii, яке постраждало вiд вiйськових дiй. Про виконання «Щедрика» саме пiд час четвертого концерту колядок згадував сам О. Кошиць у листi до Павла Маценка: «Приiхав до Киева Леонтович i привiз з собою на розгляд щось нове, не пам’ятаю, що. Це була вже друга його вiзита до мене, i так само, як в перший день знайомства, ми сiли пограти i моi розкладки… А потiм я одержав вiд нього «Щедрика», в якому головну роль грае той самий музичний засiб, i тодi ж (я) вивчив його з Студентським хором для наступного концерту колядок в 1916 роцi. Це був початок популяризацii М. Леонтовича в моiх концертах i взагалi перший його виступ у свiт, як компонiста. Виступ був дуже вдалий i успiшний».

Щедрiвки, як ми знаемо, величальнi украiнськi народнi обрядовi пiснi. Виконуються пiд Йордан у Щедрий Вечiр. Поетичне слово в щедрiвках i колядках виконуе магiчну функцiю. У давнiх щедрiвках i колядках вiдбилися часи Русi–Украiни й збереглися образи князiвсько-дружинного побуту. У щедрiвках i колядках християнського циклу знаходимо мотиви бiблiйних i евангельських та апокрифiчних описiв – картини народного Христа, поклонiння волхвiв i пастухiв. У багатьох щедрiвках i колядках християнськi мотиви i евангельськi оповiдi сполученi зi життям i побутом украiнського селянина («Господь волики гонить, Пречиста Дiва iсточки носить, а святий Петро за плугом ходить»). Образи святих вводяться, щоб надати ще бiльшоi магiчноi сили поетичнiй формулi. Щедрiвки i колядки християнського циклу вiдзначаються своiм глибоким етичним змiстом i великою мистецькою красою. Основнi мотиви iх – християнська любов, милосердя, глибока пошана до матерi. Щедрiвки вiдрiзняються вiд колядок своiм неодмiнним приспiвом «Щедрий вечiр, добрий вечiр, добрим людям на весь вечiр». Багатством змiсту i поетичною формою щедрiвок захоплювалися украiнськi письменники i композитори.

Твiр, який принiс своему автору свiтову славу, М. Леонтович переписував декiлька разiв. А двiчi навiть хотiв знищити. У «Щедрика» п’ять авторських редакцiй: перша з’явилася 1901 року, а остання – в 1919-му.

Народна пiсня була кредом життя композитора Миколи Леонтовича. Скрiзь, де вiн навчався, працював, просто перебував, композитор завжди намагався збирати пiсенний фольклор. «Записував iхнi мелодii i тексти вiд знайомих i друзiв, вiд колег по роботi та учнiв. Об’ектами обробок стали й народнi пiснi, запозиченi композитором iз вiдомих йому на той час друкованих збiрникiв: «Народнi мелодii з голосу Лесi Украiнки» (К., 1917), А. Конощенко «Украiнськi пiснi з нотами» (Одеса, 1902, 1909, Киiв, 1904), К. Полiщук-Остапович «Збiрник найкращих украiнських пiсень з нотами» (К. 1913. – Ч. І. 3, 4), І. Демченко «Украiнське весiлля» (Одеса, 1905) та рукописний зошит «23 пiснi». Коли текст був вiдсутнiй або неповний, Леонтович дозволяв собi дописувати або доручав зробити це товаришам. Тому автентичнiсть його творiв iнколи важко встановити.

Існуе чимало припущень музикознавцiв, де саме Микола Леонтович мiг почути вперше щедрiвку i записати ii. Одне з них – не деiнде, а на Хмельниччинi у невеличкому селi Пiдлiсцi, що на Ізяславщинi. Саме звiдки родом його дружина Клавдiя Жовткевич. Так, деякi дослiдники вiдносять першi варiанти обробки «Щедрика» Леонтовичем до 1901–1902 рокiв, коли вiн познайомився зi своею дружиною. Інша частина дослiдникiв вважае, що першоджерелом «Щедрика» була обрядова пiсня а сареllа, записана К. Полiщуком та М. Остаповичем у м. Краснопiль Житомирського повiту на Волинi.

Хоча волинська версiя могла стати однiею зi складових частин мелодii, однак не була единою ii основою. М. Леонтович ще декiлька разiв вертався до цiеi теми: в 1906–1908 роках, 1914 роцi, 1916 роцi, 1919 роцi. У 1910 р. композитор, за згадкою Болеслава Яворського, розпочав полiфонiчнi вправи з мотивом-оstinato[4 - Остинато – прийом, заснований на багаторазовому повтореннi в музичному творi будь-якоi мелодичноi або ритмiчноi фiгури, гармонiйного обороту, окремого звуку. Разом iз вiльним розвитком в iнших голосах, виконуе важливу формотворчу роль.] «Щедрик».

Микола Леонтович обрав знайомий iз дитинства фольклорний зразок, що побутував на Подiллi. Приблизно 1916-го року вiн знайомиться з ним зi «Збiрничка найкращих украiнських пiсень з нотами» 1913 р., ч. ІV К. Полiщука – М. Остаповича (№ 23, с. 18). Так, на рукописi «Щедрика», надiсланого О. Кошицю, стоiть дата 18 серпня 1916 р. І як дослiдив Я. Юрмас (Юрiй Масютин) текст взято саме з цiеi збiрки. На думку В. Кузик, композитор у збiрцi К. Полiщука – М. Остаповича взяв тiльки слова, записанi збирачем на Волинi в м. Краснопiль Житомирського повiту. Слова завше запам’ятовуються гiрше, анiж наспiв.

Знайомство з надрукованим текстом дало митцю простiр для бiльш широкого розгортання музичного матерiалу. Так, опрацювання митцем «Щедрика» продовжувалося шiсть рокiв i ознаменувалося успiхом у Киевi в Рiздвяних концертах студентського хору пiд орудою О. Кошиця. Зрештою, уже першi дослiдники творчостi Леонтовича зазначали: «Щедрик» – то не розкладка пiснi, то самоцiнний музичний твiр, який осяяно променем генiя i який вартий зайняти (i займе) не останне мiсце в свiтовiй музичнiй скарбницi» (Козицький П. О. «Творчiсть Миколи Леонтовича», 1923 р.).

Феноменальний успiх у Киевi в Рiздвяних концертах хору студентiв Свято-Володимирського унiверситету пiд орудою Олександра Кошиця 29 грудня 1916 р. (за старим стилем) став для «Щедрика» М. Леонтовича першим щаблем сходження до свiтовоi слави.

Ще за життя композитора «Щедрик» набув широкоi популярностi в Украiнi i багаторазово виконувався музичними колективами в рiзних аудиторiях. Твiр Леонтовича пiд час Украiнськоi нацiонально-демократичноi революцii спiвав у Киевi Украiнський нацiональний хор пiд керуванням Кирила Стеценка; 1919 р. у Кам’янцi-Подiльському «Щедрик» був виконаний пiд орудою самого композитора. 31 травня 1920 р., пiд час перебування Директорii у Вiнницi, вiдбувся виступ капели Давидовського, яка презентувала i найкращi твори Леонтовича. Лунав «Щедрик» i в Тульчинi у виконаннi мiсцевоi капели, сформованоi у вереснi 1920 р. самим автором.

Учнi Леонтовича й гадки не мали, що iхнiй учитель е автором бiльшостi творiв, якi вони готували. Як згадував один iз його вихованцiв, диригент Одеськоi опери Микола Покровський: «Про те, що Леонтович е автором чудових обробок украiнських народних пiсень, ми, тульчинцi, дiзналися лише завдяки Кирилу Григоровичу Стеценку, який восени 1920 р. приiхав до нашого мiста з Другою пересувною хоровою капелою «Днiпросоюзу». Концерт капели вiдбувся у залi колишнього Офiцерського зiбрання, поряд з кiмнатою, де колись жив вiдомий росiйський полководець О. В. Суворов. Серед творiв М. Леонтовича виконувалися «Моя пiсня», «Щедрик», «Дударик», «Над рiчкою бережком», «На городi качки пливуть» та iн. Майже всi номери доводилось повторювати «на бiс». Потiм К. Стеценко оголосив автора творiв i витягнув на сцену Миколу Дмитровича. Важко передати, що було в тiм залi: овацii, овацii без кiнця. К. Стеценко з капелою поiхав далi з концертами, а М. Леонтович залишився таким же скромним, яким був i ранiш».

Останнi прижиттевi концерти Леонтовича вiдбулися у другiй половинi грудня 1920 р. в подiльських мiстечках Шаргород та Бершадь. За словами очевидця тих виступiв Івана Чорноволюка, Микола Леонтович завiтав до Бершадi проiздом iз Шаргорода, оскiльки хотiв послухати мiсцевий шкiльний хор, про який «слава докотилася до самого Тульчина».

«Концерт вiдбувся у мiському театрi, колишньому примiщеннi лiсового складу. Зiбралося багато жителiв мiста, якi бажали послухати чарiвнi пiснi улюбленого композитора. Ведучий концерту учень Дмитро Гончарук дзвiнко оголосив: «Микола Дмитрович Леонтович. «Щедрик». Диригуе автор!» У залi вибухнули оплески, якi з появою композитора перейшли в овацiю».

У сiчнi 1919 р. за вказiвкою Головного Отамана Симона Петлюри постало питання органiзацii хорового колективу для вiдправки в закордонне вiдрядження до Францii, щоб посилити украiнську дипломатичну мiсiю на Паризьких мирних переговорах. Музичний вiддiл при Мiнiстерствi мистецтв та нацiональноi культури, який очолював Кирило Стеценко, а поряд iз ним працювали i Микола Леонтович, i Олександр Кошиць, – останнiй, до речi, був головою етнографiчноi секцii – iнiцiювали створення Украiнськоi республiканськоi капели, з творчими гастролями якоi розпочався трiумф свiтовоi слави найкращого твору Миколи Леонтовича. Пiд час виборiв диригента цiеi капели Микола Леонтович разом iз Кирилом Стеценком зняли своi кандидатури на користь Олександра Кошиця.

У сiчнi – квiтнi 1919 р. Украiнська республiканська капела виступала на Подiллi, Станiславщинi, Закарпаттi, де остаточно сформувала колектив та творчий репертуар, i у складi 81 особи в травнi прибула до Праги. Саме в цьому мiстi украiнська пiсня не лише привернула увагу европейськоi спiльноти до нашоi самобутньоi культури, а й заявила про цiлий народ, що прагнув до iдентичностi та визнання за ним права на власну самостiйну державу. Перша травнева репетицiя украiнського хору в Празi у «Народньому Дiвадлi», на якiй були присутнi музичний бомонд, критики, газетярi, викликала справжнiй фурор. Як зазначав один iз адмiнiстраторiв капели, Олександр Пеленський: «Це був великий день для нашоi справи, бо в цей день, iсторичний для украiнського народу, украiнська пiсня здавала iспит своеi зрiлостi, а празький музичний Олiмп визнав нашу музику як високу культурну цiннiсть». Перша музична критика була не на концерт, а на генеральну репетицiю, i починалася вона пророчими словами Цезаря «Veni, vidi, vici» в чеському часопису Venkov. Украiнцям кричали: «Слава!» та вiдзначали, що «виконання найлiпше, яке ми коли-небудь чули».

Гастролi в Чехословаччинi тривали понад два з половиною мiсяцi. Заклавши тривкi пiдвалини трiумфу в сусiднiй слов’янськiй державi, Украiнська республiканська капела пiд орудою диригента-чарiвника О. Кошиця вирушила у свiтове турне. Концерти проходили в Австрii, Швейцарii, Францii, Бельгii, Голландii, Англii, Нiмеччинi, Польщi, Іспанii та iнших краiнах, деколи по кiлька разiв, – i скрiзь шалений успiх, овацii, слава.

Легендарна капела презентувала старiй Європi унiкальну, самобутню украiнську культуру через пiсню. «Капела Кошиця сприяе успiху украiнськоi справи за кордоном набагато бiльше, нiж украiнськi дипломати», – вiдзначала газета «Киевская жизнь». Але поразка Украiнськоi революцii негативно позначилася на хоровому товариствi украiнцiв. Фактично, призупинилося фiнансування, влiтку 1920 р. у капелi стався розкол: частина спiвакiв на чолi з О. Приходьком залишила колектив i створила нову хорову одиницю, а капеляни пiд орудою О. Кошиця почали називатися – Украiнський нацiональний хор (у пресi iнколи писали – «Украiнський республiканський хор»). «У Берлiнi вiдспiвала (капела) свою останню «лебедину пiсню» i роздiлилася на двi нерiвнi частини, i пiшли кожна iншим шляхом, яко урядова установа перестала iснувати у Варшавi зимою 1921 року» – зауважував з цього приводу Олександр Пеленський. Незважаючи на розкол, у програмах обох колективiв збереглися твори композитора Леонтовича. Восени 1921 р. новостворений колектив виступав у Нiмеччинi, Іспанii, зокрема 21 та 23 листопада – у Мадридському театрi Comedia. Пiд час спiвiв украiнцiв були присутнi iспанська королева Вiкторiя Євгенiя та декiлька баварських принцiв i принцес. Украiномовна американська газета «Свобода» на своiх шпальтах писала: «В розмовi з представниками хору королева висловилась, що в Англii чула багато гарних висловлювань про украiнський хор i вона поставила собi за цiль його почути… хор справив на неi велике враження. Як у провiнцii, так i в столицi хор мав надзвичайний успiх. Публiка раз у раз домагалась повторення «Щедрик-Щедрик» Леонтовича…» Далi хористи мандрували, спiваючи в мiстах Алжиру та Тунiсу. Через рiк частина спiвакiв знову повернулася до капели пiд орудою О. Кошиця.

Украiнський нацiональний хор у складi 43 осiб на чолi з диригентом Кошицем, заручившись пiдтримкою вiдомого iмпресарiо Макса Рабiнова, 16 вересня 1922 р. на кораблi «Каронiя» вiдплив до Америки (США). За 10 днiв украiнськi спiваки дiсталися Нью-Йорку, де iх сердечно зустрiчали представники украiнських громад i товариств, американська преса, працiвники кiнотеатрiв. На кораблi публiка фотографувалася з украiнськими хористами, що були одягненi в нацiональнi шати, члени спецiально створеного Комiтету привiтання говорили промови, а на завершення хор вiдспiвав гiмн «Ще не вмерла Украiна».

5 жовтня 1922 р. у престижному концертному залi Карнегi-Хол розпочався американський тур украiнських спiвакiв. Вiдкривали концертну програму твором Миколи Леонтовича – кантом «Почаiвська Божа матiр» («Ой зiйшла зоря вечеровая, Над Почаiвом стала»). Як писав оглядач Цегельський: «…Саля (зал) виповнюеться громом. Таких оплескiв склепiнне Карнегi-Гол певне ще нiколи не вiдбивало». Далi виконали ще одну пiсню подiльського композитора – «Ой там, за горою», а завершили першу частину виступу легендарним «Щедриком». «Хор вiдходив з естради серед демонстративних оплескiв усiеi салi». Того ж дня прозвучали ще двi пiснi Леонтовича – «Дударик» та «Ой пряду, пряду». Трiумф у Нью-Йорку був таким великим, що наступний концерт вiдбувся 15 жовтня у найбiльшому театрально-концертному примiщеннi мiста – розкiшному залi Гiподрому, неподалiк Таймс-скверу, який на той час вмiщав 5200 мiсць. Зал був переповнений, а успiх – ще бiльшим, нiж ранiш.

Хор О. Кошиця у 1919–1926 рр. об’iздив весь культурний свiт Європи й Америки, дав близько тисячi концертiв, а кожен виступ тривав не менше двох годин, деколи доводилося виступати двiчi на день i бiльше. Поряд iз найкращими хоровими творами та обробками народних пiсень, чiльне мiсце займали i твори Миколи Леонтовича. У програмi було 15 творiв подiльського композитора: «Почаiвська», «Ой там за горою», «Щедрик», «Ой пряду, пряду», «Коза», «Дiду мiй, дударику», «Чого, Івасю, змарнiв», «Ой у полi при дорозi», «Ой вийду я на улицю», «Мак», «Ой з-за гори та й стовпом дим», «Зайко», «Женчичок-бренчичок», «На городi качки пливуть», «Ой темная, та й невидная нiченька». За кiлькiстю пiсень у репертуарi хору Леонтович посiдав трете мiсце пiсля Лисенка та Кошиця. Найулюбленiшими у публiки були кант «Про Почаiвську Божу Матiр», «Щедрик», «Ой пряду, пряду».

«Леонтовичевi пiснi спiвали, за малим винятком, усi. «Щедрик» став коронною точкою нашого репертуару в усiх краях впродовж п’яти з половиною рокiв. – згадував О. Кошиць. – Новина в аранжовцi полягала в трактуваннi народноi мелодii, вокальноi по сутi, як об’ект iнструментальноi розробки. Це надавало безумовно свiжости аранжовцi, чулось щось незвикле, i подобалось публiцi дуже, включно до надання титулу генiальностi самому авторовi». «Усе i всюди очаровували публiку пiснi Леонтовича, i не раз бувало, що з боку публiки передавано карточками бажання, щоб одну з цих пiсень заспiвати, коли ii не було в програмi» – вiдзначав О. Пеленський, свiдок тих подiй.

Лунали твори М. Леонтовича i у виступах хорiв у таборах iнтернованих осiб у Польщi, Чехословаччинi, спiвочих товариствах, студiях украiнськоi емiгрантськоi громади, студентських громадах Австрii, Нiмеччини, Бельгii, Голландii, якi масово виникали у 1920-х рр.

«Щедрик» Миколи Леонтовича так сподобався американцям, що 1936 р. Пiтер Вiльговський, украiнець за походженням, написав текст англiйською мовою, i досi американськi хори, професiйнi й непрофесiйнi, спiвають цей твiр як коляду на Рiздво. Ця маленька украiнська щедрiвка стала справжнiм музичним дивом, яке розiйшлося по всiх континентах. Тiльки у США «Щедрик» мав 600 редакцiй та 50 видань на грамплатiвках упродовж 1950–1974 рр. i донинi використовуеться у рiзних народiв Європи й Америки у святах новорiчноi обрядовостi, в сучасних голлiвудських фiльмах, на концертах, телешоу, в рекламах вiдомих брендiв. Мелодiю украiнського «Щедрика» використовують у рiзних стилях: вiд джазу до року.

Carol of Bells
Hark how the bells,
sweet silver bells,
all seem to say,
throw cares away
Christmas is here,
bringing good cheer,
to young and old,
meek and the bold,
Ding dong ding dong
that is their song
with joyful ring
all caroling
One seems to hear
words of good cheer
from everywhere
filling the air
Oh how they pound,
raising the sound,
o’er hill and dale,
telling their tale,
Gaily they ring
while people sing
songs of good cheer,
Christmas is here,
Merry, merry, merry, merry Christmas,
Merry, merry, merry, merry Christmas,
On on they send,
on without end,
their joyful tone
to every home
Ding dong ding… dong!

«Щедрик» Миколи Леонтовича уже давно став свiтовим хiтом, Рiздвяною мелодiею ХХ ст.




Роздiл третiй. Украiнське Подiлля. Вiнниччина


…Величезна територiя в центрi Європи. В рiзнi часи ii називали по-рiзному. Та ось уже п’ять столiть за нею закрiпилася назва Украiна, серцем якоi е Вiнниччина. Це багатющий i водночас мало вiдомий для пересiчного громадянина край, де, попри всi суспiльнi змiни, мирно вживаються залишки патрiархальних традицiй та сучасний прогрес.

Вiнниччина – це частина подiльського краю, iсторiя якого розпочинаеться ще в ХІІ столiттi, коли пiвнiчна частина сучасноi Вiнницькоi областi входила до складу так званоi Болохiвськоi землi. В часи монголо-татарськоi навали вперше з’являеться назва Подiлля. Це земля сивих легенд i мелодiйних пiсень, земля споконвiчних хлiборобiв – спадкоемцiв традицiй працьовитих трипiльцiв, войовничих скiфiв i мужнiх сарматiв, мудрих слов’ян та поборникiв справедливостi – козакiв. Благословенний Богом вiнницький край заворожуе спокiйною красою краевидiв, щедрим убранством родючоi землi, джерельними водами, смарагдовими лiсами, розлогими нивами. З Лiтина до Немирова подорожуючих супроводжують вiковi липи, посадженi ще за часiв Катерини II. Деякi вченi стверджують, що першi переселення народiв, якi несли елементарнi знання землеробства, розпочалися саме з Подiлля. Наче невеликi острiвки минувшини – стародавнi кургани та городища, палаци, церкви, костели, залишки колишнiх оборонних споруд, пам’ятники видатним землякам, якi звеличили цей край, мiсця славних перемог вiдважних синiв украiнського народу, що дiйшли до нас крiзь вiки, аби дивувати i захоплювати нащадкiв своею величчю, красою та неповторнiстю витворiв як самоi природи, так i людського генiя. У центральнiй частинi Подiлля збереглися прадавнi лiси, серед яких – Чорний лiс, що у давнину тягнувся вiд Днiпра до Францii. Територiя Вiнниччини досить рiзноманiтна. На пiвнiчному рубежi е ознаки Полiсся, потiм воно плавно переходить у лiсостеп, а поблизу Вiнницi, у так званому «золотому трикутнику», вмiст гумусу сягае п’яти вiдсоткiв. Пiвденна частина областi переходить у степ, який тягнеться аж до Чорного моря. Клiмат краю – помiрний. Але за останнi тридцять рокiв вiн почав помiтно змiнюватися. Найбiльшу рiчку, Пiвденний Буг, яка протiкае через область, нашi предки нарекли Богом.

Археологiчнi розкопки свiдчать про те, що прадавнi поселення на територii краю iснували ще за часiв палеолiту, неолiту, трипiльськоi культури, доби мiдi та бронзи, скiфських часiв, зарубинецькоi та черняхiвськоi культур. Вiднайдено поселення древнiх руських городищ. На Подiллi виявлено i доведено факт, що вже п’ять столiть до нашоi ери люди, якi населяли цю територiю, споруджували двоповерховi будинки, планували забудову, спiльно господарювали, торгували зерном. Коли в центральну частину Європи посунули орди монголiв, то вони, практично, не зачепили подiльськоi житницi, пройшовши пiвнiчними рубежами.

Згодом мирне i працелюбне населення Подiлля перейшло пiд опiку галицько-волинських князiв, з якими вело перманентну боротьбу, опираючись центральнiй владi. Проте подоляни досить приязно зустрiли литовських князiв, якi не нав’язували своеi волi нi у вiрi, нi у суспiльно-полiтичному устроi. Згодом i самi литовцi перейняли культурне надбання пiдкорених i розчинилися в мiсцевому населеннi, залишивши по собi окремi вкраплення у прiзвищах та назвах населених пунктiв. Пiсля розпаду Золотоi орди i занепаду Великого князiвства Литовського на подiльський край починають набiгати племена, якi поселилися в пiвнiчному Причорномор’i та Криму. Це сприяло виникненню на тодiшнiй Брацлавщинi самооборони – прообразу подiльського козацтва. Польська експансiя Подiлля вiдбилася на настроях населення, яке одночасно було змушене протистояти ординцям та панству. Подоляни брали участь у всiх козацьких вiйнах та у Хмельниччинi.

Цей подiльський край уславився не тiльки козаками-звитяжцями, вiн ще й подарував Украiнi митцiв – творцiв, що з поколiння у поколiння передають як цiнний спадок щирiсть своiх сердець, тих, хто без перебiльшення стали духовними поводарями нацii. Це письменники – Я. Івашкевич, С. Руданський, М. Коцюбинський, М. Трублаiнi, М. Стельмах, поети – М. Некрасов, Я. Шпорта, композитори – П. Нiщинський та «Украiнський Бах» М. Леонтович.




Роздiл четвертий. Священницький рiд


Родина Леонтовичiв належала до однiеi з найбiльших серед священницьких родин Вiнниччини, частини подiльського краю. З кiнця ХVІІІ – початку ХХ ст. вiдомо про п’ять представникiв священницького стану цiеi родини. Усi священницькi родини намагалися зберегти й продовжити церковнi традицii, в яких вони виховувалися, незалежно вiд тих змiн, що вiдбувалися в життi украiнського суспiльства упродовж XIX ст. У Росiйськiй iмперii, на початок ХІХ ст., духовенство значною мiрою залишалося станово замкненою верствою. Священницькi посади закрiплювалися архiерейськими резолюцiями за доньками священникiв i переходили до iхнiх чоловiкiв, молодих священникiв, вихiдцiв зi священницьких родiв. Ситуацiя дещо змiнилася 1867 р., коли указом Олександра ІІ вiд 22 травня 1867 р. скасовувалась спадковiсть мiсць у приходах, а 1869 р. священницькi дiти втратили право приналежностi до духовного стану.

Священство у родинi Леонтовичiв, як свiдчать архiвнi документи, бере свiй початок з прапрадiда композитора – Матфiя Григоровича Леонтовича, який народився у 1751 р. i був священником Свято-Богословськоi однопарафiяльноi церкви с. Рогинцi Вiнницького повiту (тепер Хмiльницького району Вiнницькоi областi). При цiй же церквi дяком служив його син Адам (1783 р. н.). Отець Матфiй був багатодiтним батьком та мав ще трьох синiв: Хому (Фому) (охрещений i святим миром помазаний 6 жовтня 1785 р.), Іоанна (Пафнутiя) (охрещений i святим миром помазаний 19 квiтня 1792 р.), Мафiя (Матфiя) (охрещений i святим миром помазаний 9 серпня 1795 р.), який з дев’ятирiчного вiку навчався руськiй грамотi. З родиною проживав племiнник Іоанн Кiзменський (1780 р. н.). Священник iерей Іоанн, парох Кустовецький, який i охрестив усiх дiтей, зазначав у клiрових записах, що всi дiти народженi вiд законовiнчаних батькiв – iерея Матфiя Леонтовича, пароха Рогинецького, протопресвiтера i його дружини Анни. Церква, у якiй служив Матфiй Григорович Леонтович, побудована у 1751–54 рр., дерев’яна. При нiй знаходилось 87 дворiв, чоловiкiв було 348 осiб. Матфiй Григорович навчався латинськiй i польськiй мовам, богослов’ю i росiйськiй грамотi, нотному спiву й церковному уставу. Висвячений у священника в 1775 р. греко-католицьким митрополитом Леоном Шептицьким, вiд якого мав пiдтверджуючу грамоту, до православ’я був приеднаний протоiереем Строцьким i мав про це вiдповiдний ордер.

Син Матфiя Григоровича – Хома Матвiйович Леонтович – доводився прадiдом Миколi Дмитровичу Леонтовичу. Вiн народився в 1787 р. у с. Рогинцi та мешкав там до 1816 р. В селi його поважали за працьовитiсть, чиннiсть, доброзичливiсть, вихованiсть. У 1815 р. Хома – студент Подiльськоi семiнарii. 9 листопада 1815 року, з дозволу Високопреосвященнiйшого Іоаннiкiя, архiепископа Подiльського i Брацлавського, кавалера ордена святоi Анни першого ступеня, Хома одружуеться з Теклею Барановською, донькою покiйного священника Іоанна Барановського (помер у 1812 р.), та отримуе письмове схвалення, як архiепископа на парафiю покiйного тестя – о. Іоанна – у с. Бабин Лiтинського повiту в Свято-Михайлiвськiй церквi (тепер Старосинявського району Хмельницькоi областi), так i схвалення бабинських парафiян з чисельними пiдписами про iхне бажання мати його за священника при цьому приходi. Рукоположення Хоми Леонтовича у священники вiдбулося 16 лютого 1816 р. Хома Леонтович також зобов’язався завжди пiклуватися про вдову попадю Барановську та ii молодшу доньку Марфу до ii одруження.

Дiд композитора Феофан Хомич Леонтович, священницький син, народився 27 серпня 1818 р. у Лiтинському повiтi в с. Бабин. У 1827 р. вступив до Кам’янець-Подiльського духовного училища, а 1836 р. переведений у семiнарiю, яку закiнчив у 1841 р. зi ступiнню (розрядом) студента. 18 лютого 1842 р. архiепископом Арсенiем висвячений у Березнянську парафiю у священники, про що 3 березня 1842 р. була видана ставленицька грамота. У 1852 р. за указом Подiльськоi духовноi Консисторii призначений наставником Березнянського сiльсько-приходського училища. 10 жовтня 1858 р. за старанну службу нагороджений набедреником, а у 1862 р. синодальною скуфiею. Феофан Хомич також був одружений на доньцi священника – Олександрi Александровiй (1829 р. н.). У подружжя було восьмеро дiтей: Іоанн (1849 р. н.) навчаеться у вищому вiддiленнi учбових училищ, Дмитро (1851 р. н.) у нижчому вiддiленнi Подiльськоi духовноi семiнарii, Сергiй (1859 р. н.), Костянтин (1861 р. н.) i Олександр (1864 р. н.) вчаться читати i писати, а також Марiя (1847 р. н.) i Єлизавета (1851 р. н.).

Дiд композитора служив у Свято-Дмитрiiвськоi церквi с. Березна (тепер Хмiльницького району Вiнницькоi областi). У клiровiй книжцi за 1867 р. зазначалось, що церква освячена на честь великомученика Дмитра Солунського, побудована у 1767 р. старанням парафiян. З цiеi книги також вiдомо, що будiвля церкви дерев’яна з трьома куполами, якi вкритi чорнолистковим залiзом i пофарбованi зеленою фарбою. Храм мае кам’яний фундамент, кам’яну дзвiницю i таку ж огорожу. У церквi один престол. Є достатня кiлькiсть начиння i службових книг. Причт складаеться зi священника, диякона i паламаря. При церквi – три десятини присадибноi землi, сорок п’ять орноi, дев’ять десятин сiнокiсноi. Будинок для священницькоi родини видiлений державною скарбницею iз землею, городом i садком, за якi з 1856 р., за розпорядженням губернського управлiння державного майна, на користь державноi скарбницi священником сплачуеться оброк. Службовi примiщення бiля будинку побудованi власне священником Ф. Леонтовичем iз придбаних ним у рiзних помiщикiв матерiалiв за власнi кошти. Кошти, що надходять до парафii, витрачаються на придбання свiчок, освiтлення церкви, вино, вугiлля, елей, ладан, борошно для проскурок та iншi церковнi потреби.

Феофан Хомич брав активну участь в облаштуваннi та пiдтриманнi в належному станi церковноi будiвлi. Завжди старанно повчав Слову Божому своiх парафiян. Тому й користувався парох Феофан повагою серед них за свою чиннiсть, доброзичливiсть, вихованiсть.

Дмитро Феофанович Леонтович (1851 р. н.) – батько композитора, навчався у Подiльськiй духовнiй семiнарii i закiнчив курс семiнарських наук 31 травня 1875 р. у другому розрядi. Його дружиною була Марiя Йосипiвна Ятвинська (1859 р. н.), яка мала м’який характер, вирiзнялася душевною чуйнiстю i тонкiстю. У подружжя було п’ятеро дiтей – сини Микола (1877 р. н.) i Олександр (1879 р. н.) та доньки Марiя (1885 р. н.), Вiкторiя (1886 р. н.) та Олена (?). Дмитро Феофанович був людиною освiченою i любив музику. Грав на кiлькох iнструментах: вiолончелi, скрипцi, фiсгармонii, гiтарi. В роки навчання брав участь у семiнарському оркестрi, деякий час керував хором семiнаристiв. 6 лютого 1877 р. Преосвященним Феогностом, епископом Подiльським i Брацлавським, був висвячений у священники Успенськоi церкви с. Селевинцi Брацлавського повiту. 30 березня 1878 р., за власним бажанням, його було переведено у Немирiвський жiночий монастир. 20 червня 1879 р., знову ж таки за своiм проханням, був переведений Преосвященним Маркелом на служiння у с. Шершнi Тиврiвськоi волостi.

Церква у Шершнях, в якiй служив батько композитора о. Дмитро, була однопрестольна, кам’яна, з такою ж дзвiницею, вкрита листовим залiзом; побудовано ii у 1825 р. зусиллями помiщика Ігнатiя Собещанського i парафiян на честь Воздвиження Хреста Господнього. Храмовий iконостас був дерев’яний триярусний, простоi столярноi роботи з iконами простого письма, написаними мiсцевими iконописцями. У церквi було достатньо церковного начиння. Причт складався зi священника i псаломщика. Церквi належала присадибна земля у розмiрi однiеi десятини, орна в трьох змiнах у кiлькостi тридцяти десятин та сiнокiсна – чотири десятини. У 1880 р. о. Дмитро Леонтович збудував для родини новий будинок, дерев’яний, на кам’яному фундаментi, критий шалiвкою (тесом). Будинок мав п’ять кiмнат i кухню. При ньому був один сарай i погрiб, решта господарських служб старi. Знаний дослiдник, священник Євфимiй Сецинський у своiй книзi про приходи й церкви Подiльськоi епархii зазначае, що у 1898 р. священницькi примiщення згорiли вiд пожежi, а псаломщицькi примiщення були старi, бiля них не було й господарських служб. Іншi будiвлi, що належали б цiй церквi, вiдсутнi. Вiдстань до Духовноi Консисторii становила 160 верст. Найближчi церкви в трьох верстах вiд Шершнiв – Михайлiвська, у с. Василiвка, i Вознесенська м. Тиврова – в чотирьох верстах.

У 1866 р. при церквi було вiдкрите церковно-парафiяльне опiкунство. З 1867 р. тут дiяла церковно-парафiяльна школа. У 1870 р. граф Гейден подарував пiд школу будинок iз садибою, а у 1898 р. на кошти парафiян i графа Гейдена побудоване нове примiщення для школи. Першими учителями у школi були мiсцевi псаломщики. Згодом граф Гейден прислав з Петербурга вчителя – Василя Петровича Зальотова. Також учителями були селянин Березовський, що закiнчив мiнiстерське однокласне народне училище, та Якiв Пясецький. За час священства Дмитра Леонтовича в Шершнях учительствували: у 1879–80 навчальному роцi Данило Василевський, що закiнчив духовну семiнарiю; Федiр Пасiчник, вихованець учительськоi семiнарii, який залишив про себе добру пам’ять як старанний учитель i улаштовувач церковного хору (при ньому, у 1884 р., було побудовано нове примiщення для школи з поганого матерiалу, що стало причиною його швидкого руйнування i через що виникла потреба побудови нового примiщення); Павло Тарноградський, син бувшого священника с. Шершнi Сильвестра Тарноградського; Павло Загайкевич, закiнчив духовну семiнарiю; у 1887–88 навчальному р. Марiя Сенчиневич, закiнчила Каменецьке жiноче духовне училище, i була, за вiдгуками, дуже старанна i здiбна вчителька. При нiй у 1888 р. вiдбувся перший випуск трьох учнiв, якi закiнчили школу з пiльговими правами i отримали свiдоцтва. У 1888–89 навчальному роцi у школi навчалося 32 хлопчики i 10 дiвчаток, закiнчили 4 учнi. У 1889–90 навчальному роцi у школi – 40 учнiв, закiнчили – 3. Марiя Сенчиневич отримувала вiд графа Гейдена щорiчну грошову допомогу у розмiрi 100 крб. З Шершнiв вона була переведена в жiночу школу Браiлiвського монастиря. У 1890–91 навчальному роцi, при випускнику семiнарii учителю-псаломщику Дiонiсiю Кричковському, сталася пожежа, вiд якоi згорiв дах школи (у школi навчалося 22 хлопчики i 5 дiвчаток). Школа прийшла в занепад, випуск учнiв став неможливим. Граф Гейден, у свою чергу, вiдмовив Д. Кричковському у виплатi грошовоi допомоги. Вiдомо, що 11 квiтня 1896 р. на шкiльнiй дiлянцi землi було висаджено сорок сiм саджанцiв, грушок i яблунь, переважно зимових сортiв. Частина посаджених трирiчних рослин присланi без грошей з Уманського Царициного саду, а частина однорiчних придбана за грошову допомогу Подiльськоi епархiальноi училищноi ради. У 1897 й 1898 рр. зробленi новi посадки на вiльних мiсцях, i у 1898 р. деякi дерева дали першi плоди. 29 серпня 1897 р. селяни села Шершнi асигнували на побудову нового шкiльного примiщення 2000 крб, опiкун школи граф Гейден пожертвував для будiвництва всю необхiдну цеглу, близько 80 000 штук. Навеснi 1898 р. будiвлю було закладено, а 29 жовтня того ж року цегляне примiщення, крите залiзом, було освячене, i у ньому розпочалися заняття. Складалося воно з теплого передпокою, класноi кiмнати, бiблiотеки, двох кiмнат для учителя, сiней (чорного ходу), кухнi i комори.

У 1882 р. о. Дмитро Леонтович за ревну стараннiсть i переконання парафiян до пожертви 1500 крб. на ремонт парафiяльноi церкви був удостоений подяки епархiального керiвництва. У серпнi 1888 р. його нагороджено Подiльською духовною консисторiею набедреником. Власнi повчання о. Дмитро завжди промовляв зi старанням. Пiклувався про церковно-парафiяльну школу, як законовчитель провiв у навчальному 1888 р. до 80 урокiв.

У с. Шершнi, упродовж 1881–1888 рр., з родиною Леонтовичiв також мешкали мама Марii Йосипiвни – Юлiя Іллiвна Ятвинська (1832 р. н.) та брат Федiр Йосипович (1870 р. н.), який навчався у Подiльськiй духовнiй семiнарii.

Географiя служiння Дмитра Феофановича на духовнiй нивi у Подiльськiй епархii була досить широкою: с. Монастирок Брацлавського повiту, с. Шершнi Тиврiвськоi волостi Вiнницького повiту, села: Новоселиця Лiтинського (1891 р.), Бiлоусiвка Брацлавського (1895 р.), Немичинцi Проскурiвського (тепер Хмельницький район Хмельницькоi областi), (1917 р.), Носiвцi Гайсинського повiтiв (жовтень, 1917 р.), с. Маркiвка Кублицькоi волостi. Вiдомо, що у похилому вiцi Дмитро Феофанович жив у с. Маркiвка Кублицькоi волостi. Невiдомими залишаються час, мiсце смертi та поховання о. Дмитра.

Наступним вiдомим продовжувачем священницького роду Леонтовичiв став Олександр Дмитрович Леонтович (1879 р. н.), молодший брат всесвiтньо вiдомого композитора. Олександр Леонтович закiнчив Кам’янець-Подiльську семiнарiю у 1901 р. 14 липня 1902 р. пiд час недiльноi лiтургii у церквi святих апостолiв Петра i Павла його було висвячено у священники епископом Подiльським i Брацлавським Христофором. Пiд час служби, серед iнших, був висвячений у диякона вихованець Кам’янець-Подiльськоi семiнарii, вчитель церковно-приходськоi школи с. Велика Мочулка Гайсинського повiту Олександр Леонтович, який був призначений на штатне дияконське мiсце у Проскурiвський собор.

Долi людей, родин, як слушно зауважуе директорка Вiнницького обласного краезнавчого музею Катерина Висоцька, е рiзними. Але е люди, цiлi родини, якi мають свое неповторне обличчя. Такою була родина Леонтовичiв. І неважливо, був це священник чи генiальний композитор. Важливо iнше, що за будь-яких обставин вони залишалися вiрними своiй справi та мали виключнi людськi якостi. Проходять роки, минають десятилiття, але пам’ять про цю родину назавжди залишаеться у серцях тисяч украiнцiв.

За родинною традицiею духовну стезю мав обрати i син о. Дмитра Феофановича Леонтовича – Микола Дмитрович Леонтович…




Роздiл п’ятий. Дитинство. Село Шершнi, що бiля Тиврова


Сонячне свiтло. Небесна блакить. Далеко у далечинi блакитнооке хлоп’я. Вона наздоганяе. Та це ж ii син. У нього в руках кришталевi дзвоники. А навколо лунае старовинна мелодiя «Щедрика». Таке видiння побачила породiлля Марiя Йосипiвна Леонтович, з роду Ятвинських, дружина священника Дмитра Феофановича Леонтовича, напередоднi уродин свого первiстка. Марiя народила хлопчика по дорозi додому, тому його й назвали на честь захисника мандрiвникiв – Миколою. Мабуть, тому й усе життя його пройшло в мандрах. А ще вiн прийшов у цей свiт у заметiльну зиму, коли безкiнечно падав срiблястий снiг. Снiг здавався лагiдним та пухким, втiм поволi крихiтнi снiжинки огортали бiлим крижаним холодом селянськi оселi i дерева, небо i землю. Цей зимовий безжалiсний холод увiйде i в долю Миколи Леонтовича, нещадно вистуджуючи його чутливу душу. І покинути цю землю композиторовi судилося також пiд зимовими непривiтними зорями. Смерть його прийде несподiвано i настигне творця у творчому злетi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/u-i-kolyada/mikola-leontovich/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Войтович Валерiй Миколайович. Мiфи та легенди давньоi Украiни. – Тернопiль: Навчальна книга. – Богдан. 2005. – 392 с.




2


«ЩЕДРИК» в опрацюваннi Миколи Леонтовича: спроба полiвекторного аналiзу (до 100-рiччя украiнського шедевру).




3


https://dt.ua/ART/leontovich-vidkritiy-arhiv-271009_.html




4


Остинато – прийом, заснований на багаторазовому повтореннi в музичному творi будь-якоi мелодичноi або ритмiчноi фiгури, гармонiйного обороту, окремого звуку. Разом iз вiльним розвитком в iнших голосах, виконуе важливу формотворчу роль.