Книга - Крилата смерть

Крилата смерть
Говард Фiлiпс Лавкрафт


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Американського письменника, поета i журналiста Говарда Фiлiпса Лавкрафта (1890–1937) називали Едгаром По ХХ столiття. Вiн працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття. За життя Лавкрафт не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його творчiсть – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.

«Крилата смерть» – оповiдання Г. Ф. Лавкрафта, написане 1933 р. у спiвавторствi з Гейзелом Гiлдом, являе собою щоденник вбивцi – вченого, який задумав пiдступну помсту – вбивство свого колеги Генрi Мура, та так, щоб самому залишитися безкарним. Мiсце дii – Пiвденна Африка – е дуже колоритним: невiдома науцi фауна, недоступнi мiсця, де не ступала нога бiлоi людини, загадковi смертельнi хвороби, страшнi повiр’я мiсцевого населення. Саме враховуючи такi обставини, Томас Слоунвайт i вирiшив скористатися неймовiрно витонченим способом помсти – за допомогою отруйноi мухи… Однак за своi вчинки треба вiдповiдати, i на нього чекае не менш витончене покарання за скоений злочин…





Говард Филлипс Лавкрафт

Крилата смерть



© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Маленька скляна плящинка


– Лягти в дрейф, там щось е з пiдвiтряного боку, – наказав невисокий дебелий чоловiк, якого звали Вiльям Джонс.

Вiн був капiтаном невеликого кетботу[1 - Кетбот – невеликий вiтрильник.], в якому вiн сам i купка людей пливли морем тiеi митi, коли, власне, й починаеться наша iсторiя.

– Таки е, сер, – пiдтвердив Джон Таверз, i корабель кинув якiр.

Капiтан Джонс простягнув руку до предмета, який, як вiн тут же з’ясував, був скляною пляшкою.

– Та це лише пляшка з-пiд рому, яку кинули за облавок iз корабля, що плив кудись, – сказав вiн, але все ж iз цiкавостi витягнув ii.

Атож, це була пляшка з-пiд рому, i вiн уже намiрявся кинути ii назад, коли помiтив клаптик паперу всерединi. Вiдтак витягнув його i прочитав:



«1 сiчня 1864 року

Мое iм’я Джон Джонс, i зараз, коли пишу цього листа, мiй корабель стрiмко занурюеться на дно разом iз скарбом на облавку. Я перебуваю в мiсцi, зазначеному на доданiй мапi».







Капiтан Джонс перевернув аркуш. На iншому боцi була мапа, на краю якоi були написанi такi слова:



«Пунктирнi лiнii означають курс, яким ми йшли».


– Таверзе, – збуджено вигукнув капiтан Джонс. – Прочитайте це.

Таверз зробив те, що йому звелiли.

– Гадаю, нам варто туди пiти, – зауважив капiтан Джонс. – Як гадаеш?

– Як скажете, – вiдповiв Таверз.

– Ми зафрахтуемо шхуну сьогоднi ж, – заявив капiтан.

– Гаразд, – погодився Таверз.

Вони орендували корабель i вирушили, керованi пунктирною лiнiею мапи. За чотири тижнi вони досягли вказаного мiсця. Водолази пiрнули на дно та випiрнули iз залiзною пляшкою. У нiй вони знайшли шматок брунатного паперу з кiлькома рядками, якi важко було розрiзнити:



«3 грудня 1880 року

Любi шукачi скарбiв, прошу менi дарувати за неоковирний жарт, яким я кпив iз вас, але вам пiде на користь нiчого не отримати за свiй безглуздий вчинок».


– Дуже добре, – сказав капiтан Джонс. – Читай далi.



«Однак я компенсую вашi витрати на дорогу до того мiсця, де ви знайшли вашу пляшку, i назад. Гадаю, що це буде приблизно 25 тисяч доларiв, i ви знайдете iх у залiзнiй скриньцi. Я знаю, де ви знайшли пляшку, тому що це я поклав ii разом iз залiзною скринькою, а потiм знайшов гарне мiсце, де сховав другу пляшку. Сподiваюся, що покладенi грошi компенсують вашi витрати. На цьому закiнчую.

    Анонiм».

– Я хотiв би проломити йому макiтру, – зронив капiтан Джонс. – Нумо пiрни й витягни тi 25 тисяч.

За хвилину пiрнальник повернувся iз залiзною скринькою пiд пахвою. У нiй знайшли тi 25 тисяч. Вони вiдшкодували iхнi витрати, але не думаю, що вони iще колись вирушать у загадкове мiсце, вказане таемничою пляшкою.




Звiр у печерi


Крижане передчуття, що настирливо кружляе у моiй скутiй, але ще здатнiй опиратися свiдомостi, перейшло у впевненiсть. Я був сам, остаточно i безнадiйно сам-один у лабiринтi широкоi пащi Мамонтовоi печери. Тупцяючи на мiсцi, я оглядав простiр напруженим поглядом, але нiде менi не вiдкрився знак, який вказав би шлях до порятунку. Не бачити менi бiльше благословенного свiтла дня, не пестити поглядом милi пагорби та долини прекрасного свiту, що залишився десь далеко, мою свiдомiсть не могла бiльше плекати навiть тiнь надii. Вона покинула мене. Однак життя долучило мене до касти фiлософiв, i я вiдчув неабияке задоволення вiд безпристрасностi своеi поведiнки: хоча менi доводилося читати про неприборкану лють, в яку впадають нещаснi, котрi опинилися в такiй ситуацii, я не вiдчував нiчого навiть близького до такого стану i залишався тiею ж мiрою незворушним, якою усвiдомлював повну втрату орiентацii.

Думка про те, що я, мабуть, вийшов за межi, вiдведенi для прогулянок, нi на хвилину не позбавила мене холодного серця. «Якщо смерть чекае на мене, – мiркував я, – то ця жахлива, проте велична печера, ставши моiм гробiвцем, прийме мене так само привiтно, як i кладовище». І це мiркування вiдгукнулося в менi хвилею спокою, а не розпачу.

Я був упевнений: попереду на мене чекае остання ознака приреченостi – голод. Я знав, що долею багатьох, чий шлях я повторював, було безглуздя, але я вiдчував, що мене чекав iнший кiнець. Менi не було кого звинувачувати у своему лиховi, адже без вiдома гiда я покинув слухнянi шеренги шанувальникiв пам’яток i вже бiльше години блукав заповiдними переходами. Але тепер чiтко второпав, що менi не знайти у павутинi лабiринту шлях, яким я вiдiйшов вiд своiх супутникiв.

Свiтло вiд лiхтарика блiднуло; наближалася мить, коли непроглядна пiтьма земноi пащеки мала охопити мене. Усерединi непевного кола свiтла, що тануло, я зацiпенiло малював собi точну картину наближення своеi смертi. Менi спало на думку почуте повiдомлення про колонii хворих на туберкульоз, якi оселилися у цьому велетенському гротi, сподiваючись повернути собi здоров’я в цiлющому клiматi пiдземного свiту з його постiйною температурою, чистим повiтрям, вiчним спокоем, але знайшли лише смерть, i iх виявили закляклими у дивних i жахливих позах. Сумне видовище деформованих останкiв я бачив разом iз рештою групи i тепер мiзкував, якими химерними калiцтвами позначиться довге перебування у величезнiй i мовчазнiй печерi на такому здоровому та дужому чоловiковi, як я. «Що ж, – зловiсно сказав я собi, – якщо голод не обiрве мое життя занадто квапливо, менi випаде рiдкiсна нагода кардинально вплинути на загадку».

Промiнчики свiтла звело останньою судомою, i iх поглинула темрява. Я вирiшив випробувати всi можливостi для порятунку, не нехтуючи навiть найхимернiшими; тому зiбрав усю мiць своiх легенiв у марнiй надii привернути увагу провiдника серiею глухих волань. Та, лементуючи, у глибинi душi я ще сподiвався, що вони не досягнуть мети, i мiй голос, гучний, вiдбитий нескiнченними зламами чорного лабiринту, що поглинув мене, увiллеться лише в моi вушнi раковини.

Проте я нашорошив вуха, коли раптом менi здалося, що я вловлюю кроки, якi наближаються i м’яко втискаються у кам’яну пiдлогу печери. Невже звiльнення прийшло так хутко? Невже всупереч моему жаскому передчуттю провiдник помiтив мою злочинну вiдсутнiсть i рушив моiми слiдами, щоб знайти мене у заплутаному королiвствi вапняку? Цi запитання осяяли мене наростаючими радощами, i я був готовий знову зарепетувати, щоб наблизити хвилину порятунку, аж раптом мое захоплення змiнилося жахом. Мiй слух, завжди чуйний, а тепер iще бiльше загострений цiлковитою тишею печери, донiс до зацiпенiлоi свiдомостi впевненiсть, що цi кроки не схожi на кроки людини. У похмурiй нерухомостi пiдземелля хода провiдника вiдгукнулася б виразним гострим дрiботiнням. А звук цих крокiв був м’який, по-котячому скрадливий. Прислухавшись, я розрiзнив у ходi чотири такти замiсть двох.

Я бiльше не сумнiвався, що своiми зойками розбудив якогось дикого звiра, можливо, пуму, що випадково заблукала в печерi. «Імовiрно, – мiркував я, – Всевишнiй погрожуе менi не голодом, а iншою, швидкою та милосерднiшою смертю?»

Інстинкт самозбереження, який ще теплiв у менi, ворухнувся в моiх грудях, i хоча зла сила, що насувалася, несла позбавлення вiд повiльного жорстокого кiнця, я вирiшив розлучатися з життям лише найвищою цiною. Як не дивно, але щодо прибульця я не вiдчував нiчого, окрiм ворожостi. Оцiнивши ситуацiю, я зачаiвся, сподiваючись, що загадковий звiр, не чуючи нi звуку, втратить орiентацiю, як це сталося зi мною, й омине мене. Однак моiм надiям не судилося збутися; нелюдська хода неухильно насувалася, мабуть, звiр вiдчув мiй запах, що заполонив неторканий простiр печери.

Я озирнувся вусiбiч у пошуках зброi, яка захистила б мене вiд нападу невидимого у страшнiй пiтьмi печери ворога. Менi вдалося намацати найбiльший камiнь iз тих, що валялися всюди, i я вчепився в нього обома руками, готуючись до вiдсiчi та змирившись iз неминучiстю. Тим часом шурхотiння, вiд якого волосся ставало дибки, чулося вже зовсiм близько. Втiм, звички чудовиська були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнiвався, що рухаеться тварина, яка перемiщаеться з характерним перебором мiж заднiми та переднiми лапами. Однак упродовж кiлькох коротких i нерегулярних iнтервалiв менi здавалося, що я розрiзняю ходу двоногоi iстоти. Я ламав собi мiзки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна iстота заплатила за свою цiкавiсть, яка штовхнула ii дослiджувати вхiд до похмурого гроту, довiчним ув’язненням в нескiнченних нiшах i проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами i пацюками i, либонь, рибкою, що трапляеться в розливах Зеленоi рiчки, якимось незбагненним чином сполученоi з водами печери».

Я заповнював свое похмуре вчування роздумами про те, як викручуе перебування в печерi фiзичну конституцiю живих створiнь, викликаючи в пам’ятi огидний зовнiшнiй вигляд померлих тут сухотних: адже мiсцева традицiя пов’язувала калiцтва саме з тривалим пiдземним життям. Раптом мене осiнило: навiть якщо менi вдасться зiткнутися iз супротивником, я нiколи так i не побачу, який вiн мае вигляд, оскiльки мiй лiхтарик уже давно згас, а сiрникiв я з собою не прихопив. Мiй мозок був напружений до краю. Засмучена уява висмикувала з темряви, що оточувала мене i дедалi з бiльшою силою тиснула на мене, жаскi та лячнi силуети. Ближче, iще ближче – жахливi кроки лунали зовсiм поруч. Здавалося, що мiй пронизливий зойк рвався назовнi, але, навiть якби я i наважився верескнути, навряд чи мiй голос послухався б мене. Я скам’янiв вiд жаху. Я не був упевнений, що моя права рука впораеться з каменюкою, коли настане мить жбурнути ii в чудовисько, що насувалося. Рiвномiрний вiдголос крокiв чувся поруч, тепер уже справдi поруч. Я розрiзняв важке сапання звiра i, незважаючи на шок, усе ж тямив, що почвара придибала здалеку i втомилася. Несподiвано вiдьмацькi чари розвiялися. Моя права рука, несхибно керована слухом, викинула щосили гострий шматок вапняку, який вона стискала, в бiк темного простору, звiдки линули дихання та шелест, i дивним чином каменюка вiдразу ж досягла мети: я почув, як хтось вiдскочив i завмер.

Пристосувавшись, я жбурнув iще один камiнь, i цього разу удар перевершив усi моi сподiвання; радiсть заполонила мене, бо я почув, як iстота звалилася всiею своею вагою i залишилася скутою та нерухомою. Охоплений неабияким захватом, я притулився до стiни. До мене долинало дихання – важкi вдихи i видихи, i я раптом усвiдомив, що у мене пiд рукою бiльше немае нiчого, що могло б поранити звiра. Я бiльше не вiдчував колишнього бажання з’ясувати, ким е цей хтось. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався пiдiбратися до тiла, водночас я бiльше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити iще жеврiюче життя. Замiсть цього я чкурнув iз усiею швидкiстю, на яку тiльки був iще здатен, у тому напрямку, звiдки прийшов. Раптом я вловив звук, скорiше навiть регулярну послiдовнiсть звукiв. За мить вона розпалася на гострi металевi дробинки. Геть сумнiви. Це був провiдник. І тодi я заволав, я заверещав, залементував, навiть завив вiд захвату, позаяк зауважив у склепiнчастому прольотi примарний мерехтливий вiдблиск, який, наскiльки я зрозумiв, не мiг бути нiчим iншим, як вiдбитою свiтлом лiхтарика тiнню. Я мчав назустрiч вiдблиску i раптом, не встигнувши збагнути, як це сталося, розтягнувся бiля нiг провiдника. Пригорнувшись до його черевикiв, я вiдкинув свою хвалену стриманiсть i, плутаючись у словах, белькотiв приголомшеному слухачевi свою страшну оповiдку, перемiшану з потоком пишномовних виявiв вдячностi. Поступово я вiдчув, що розум повертаеться до мене. Провiдник зауважив мою вiдсутнiсть, аж коли група опинилася бiля виходу з печери, й, iнтуiтивно обравши слушний напрямок, пiрнув у лабiринт проходiв, що починалися у тому мiсцi, де вiн востанне балакав зi мною; йому вдалося знайти мене пiсля чотирьох годин пошукiв.

Слухаючи розповiдь провiдника, я, пiдбадьорений свiтлом i тим, що бiльше вже не сам, став мiзкувати про дивну iстоту, поранену мною, яка, прихована мороком, лежала за два кроки вiд нас. Мною опанувала спокуса розiрвати промiнчиком свiтла завiсу таемницi, що приховувала вигляд моеi жертви. Почуття лiктя пiдiгрiло мою мужнiсть, i я зробив кiлька крокiв у бiк арени мого випробування. Незабаром ми виявили щось перекинуте, бiле, бiлiше навiть за вапняк, що випромiнюе бiлизну. Просуваючись iз усiею обережнiстю, ми, немов у единому поривi, зойкнули вiд подиву: знахiдка нiяк не вiдповiдала жодному мислимому уявленню про монстрiв. Перед нами лежала велетенська людиноподiбна мавпа, що вiдбилася, мабуть, вiд мандрiвного звiринцю. Їi вовна була бiлоснiжною, вибiленою, певна рiч, чорнильною чорнотою пiдземних палацiв i на диво тонкою. Рiдка на тiлi, вона розкiшною копицею вкривала голову та спадала на плечi. Риси обличчя цiеi зваленоi iстоти були прихованi вiд нас. Їi кiнцiвки були дивно розкинутi, втiм, у них чаiлася розгадка змiни ходи, на яку я звернув увагу ранiше: вочевидь, тварина пересувалася, використовуючи то всi чотири, то лише двi опори. Довгi, по-щурячому гострi кiгтi нависали над подушечками пальцiв. Кiнцiвки не виглядали чiпкими, анатомiчний факт, який пояснюе проживання в печерi, як i бездоганна, майже мiстична бiлизна, про яку я вже згадував. Істота була безхвостою.

Дихання слабшало, i провiдник узявся за пiстолет, аби вколошкати звiра, але той несподiвано видав звук, який змусив опустити зброю. Важко описати природу цього звуку. Вiн не був схожий на лемент мавп, його неприроднiсть могла пояснюватися лише впливом безмежноi та могильноi тишi, потривоженоi тепер вiдблисками свiтла, втраченого дивною iстотою вiдтодi, як вона заглибилася в печеру. Звук, що завмирав, глибокий i тремтячий, не укладався в жодну з вiдомих менi класифiкацiй. Несподiвано ледь вловний спазм пробiг ii тiлом. Переднi кiнцiвки сiпнулися, заднi зсудомило. Конвульсiя пiдкинула бiлоснiжне тiло й обернула до нас обличчя чудовиська. Жах, що застиг в його очах, вразив мене i на якусь мить паралiзував мою увагу. Чорнi, пекучо-вугiльнi очi жахливо контрастували з бiлизною тiла. Як у будь-яких бранцiв печери, його очi, позбавленi райдужноi оболонки, глибоко запалися. Придивившись уважнiше, я звернув увагу на не дуже розвиненi щелепи та незвичну для приматiв гладкiсть обличчя без слiдiв щетини. Лiнii носа були швидше правильними. Немов завороженi, ми не могли вiдвести погляду вiд моторошного видовища. Тонкi губи розтулилися, випустивши вже тiнь звуку, пiсля чого iстота упокоiлася назавжди.

Провiдник учепився в лацкани мого плаща, i його затрясло так сильно, що лiхтарик шалено затремтiв i на стiнах затанцювали химернi тiнi. Випроставшись, я стояв нерухомо, не вiдводячи очей вiд iстоти. Страх минув, поступившись мiсцем подиву, спiвчуттю та побожному трепету; бо звуки, якi видала жертва, поцiлена мною i простягнута перед нами на камiннi, вiдкрили iстину, що студила кров. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошного пiдземелля, був, принаймнi колись давно, людиною.




Алхiмiк


На вершинi гори, набряклi схили якоi бiля пiднiжжя стовбурчаться волохатим лiсом, нахабно розкинувши вузлуватi дерева, вiнцем на ложi трав стоiть замок моiх пращурiв. Зi столiття в столiття визвiрилися зубцi стiн, що тримають у шорах сувору, порепану зморшками мiсцевiсть, прийнявши пiд свое заступництво гордовитий замок, який змагаеться давнiстю, судячи з величного силуету, iз замшiлими мурами. Стародавнi вежi, овiянi вихором поколiнь, у численних виразках, залишених мiцною отрутою часу, що дiе повiльно, але, напевно, в епоху феодалiзму славилися по всiй Францii, наводячи жах на одних i захоплюючи iнших. Бiйницi й укриття бачили баронiв, графiв i навiть королiв, готових битися до останнього, й нiколи вiдлуння крокiв завойовникiв не лунало у просторих замкових залах.

Однак з тiеi героiчноi пори все змiнилося. Бiднiсть, що лише трохи вiдрiзнялася вiд крайньоi нужди, i гординя, яка не дозволила спадкоемцям осквернити свое славетне iм’я гендлярськими аферами, прирекли на погибель колись незайману пишноту володiнь. Тож тутешнi мури осiли, здичавiла буйна рослиннiсть парку, пересохлий рiв був наповнений багном, пощербилися внутрiшнi дворики, похилилися башточки, покривилася пiдлога, зникла оздоба, а побляклi гобелени доповнювали сумну повiсть про збiднiлу розкiш. З роками одна з головних веж завалилася, потiм настала черга й iнших. Чотириверха колись фортеця стала одноверхою, а мiсце могутнього лорда зайняв його зубожiлий нащадок.

Тут, в одному з просторих i похмурих примiщень замку, мешкав я, Антуан, останнiй iз приреченого графського роду С., який уперше побачив свiт дев’яносто рокiв тому. Цi стiни, як i схили гори, позначенi темними похмурими хащами, балками та гротами, були свiдками перших рокiв мого безрадiсного життя. Своiх батькiв я не знав. Мiй батько загинув, коли мав тридцять два роки. Це сталося за мiсяць до мого народження: його вбила каменюка, що зiрвалася з напiвзруйнованого парапету. Моя мати померла пiд час пологiв, тому я опинився пiд опiкою слуги, чоловiка дуже гiдного i з кебетами в головi. Якщо мене не зраджуе пам’ять, його звали П’ером. Я був единою дитиною. Самотнiсть, яка оточила мене вiдразу ж пiсля народження, лише мiцнiла завдяки дiям мого вихователя, котрий усiляко припиняв будь-яке спiлкування iз селянськими дiтьми, чиi родини мешкали всюди на рiвнинi, яка розкинулася бiля пiднiжжя гори. У тi часи П’ер пояснював свою заборону тим, що синовi шляхетського роду негоже приятелювати з плебеями. Тепер я знаю, що справжня причина ховалася в iншому: вiн хотiв уберегти моi вуха вiд вигадок про фатум, який iз поколiння в поколiння переслiдував мiй рiд. Цi iсторii, щедро прикрашенi, заповнювали дозвiлля орендарiв, котрi сидiли вечорами перед розпаленим комином.

Самотнiй, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовиннi фолiанти, якими ряснiла похмура бiблiотека замку, безцiльно тиняючись або одержимо розганяючи вiковiчну пилюку в фантастичному лiсi, що прикривав наготу гори бiля ii пiдошви. Ймовiрно, таке гаяння часу i стало причиною того, що тiнь меланхолii досить рано полонила мiй розум. Студii та дослiдження навiвали спогади про похмуру таiну дикоi природи i завжди мали для мене особливу принаду.

Вченiсть не була моiм шляхом: навiть тi крихти знань, якi менi вдавалося виловити, пригнiчували мене. Очевидна нехiть мого старого вихователя заглиблюватися в iсторiю моiх пращурiв по батькiвськiй лiнii загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обiйстя i мимоволi передався менi. На виходi з дитинства я зумiв злiпити докупи недоладнi уривки фраз, що злiтали з неслухняного язика старого базiки i мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопiтно-болiснi. Рано прокинулися в менi лихi передчуття, пробудженi обставинами, якi супроводжували смерть моiх предкiв, графiв iз роду С. Спершу я пояснював собi iхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якiй чоловiки просто довго не живуть, проте з вiком став замислюватися про нечiткi старечi оповiдки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зi столiття в столiття вiдмiрюють носiям графського титулу термiн життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли менi минув двадцять один рiк, старий П’ер вручив менi рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколiнь вiд батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив лiтопис роду. Книга мiстила вражаючi записи, i iхне уважне вивчення анiтрохи не розвiяло моi похмурi передчуття. У той час вiра в усе мiстичне пустила глибоке корiння в моiй душi, i я був не в змозi вигнати ii та поставитися до неймовiрноi оповiдки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебноi вигадки.

Рукопис перенiс мене в минуле, у тринадцяте столiття, коли замок, в якому я народився i вирiс, був грiзною та неприступною твердинею. Саме в тi часи з’явився в наших володiннях один чоловiк, дуже примiтний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мiшель, утiм, його бiльше знали як Мовi, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Вiн виснажував себе пошуками фiлософського каменя й елiксиру молодостi i мав славу адепта чорноi магii й алхiмii. У Мiшеля Злого був син, його звали Шарль. Юнак так само добре розумiвся на окультних науках, як i його батько, тому його всi називали Ле Сорсi, тобто Чаклун. Поряднi люди цуралися цiеi пари, пiдозрюючи, що батько i син практикують нечестивi ритуали. Подейкували, що Мiшель живцем спалив свою дружину, принiсши ii в жертву дияволу, що саме вiн та його син виннi у зникненнi селянських дiтей, що почастiшали останнiм часом. Пiтьму, що огортала цих людей, прорiзав лише один спокутний промiнчик: жахливий старигань несамовито любив свого сина, i той вiдповiдав йому почуттям, що набагато перевершувало звичну синiвську вiдданiсть.

Тiеi ночi в замку на горi запанувала тривога. Зник юний Годфрi, син Генрiха, графа С. Кiлька людей на чолi з ошалiлим батьком, прочiсуючи мiсцевiсть у пошуках юного графа, увiрвалися до хижi, в якiй жили чаклуни, i застали там старого Мiшеля Злого, коли той клопотався бiля велетенського казана, в якому кипiло якесь вариво. Не усвiдомлюючи своiх дiй вiд шаленства та вiдчаю, граф накинувся на старого, i нещасна жертва загинула в його смертоносних обiймах. Тим часом слуги виявили молодого Годфрi у далеких порожнiх покоях замку, але радiсна звiстка прийшла занадто пiзно, щоб зупинити безглузду розправу. Коли граф зi своiми людьми покинув скромне житло алхiмiка i вирушив у зворотний шлях, за деревами маячив силует Шарля Чаклуна. Гомiн збуджених слуг донiс до нього звiстку про те, що сталося, i на перший погляд могло здатися, що вiн безпристрасно поставився до долi, яка спiткала його батька. Повiльно насуваючись на графа, Шарль монотонним i тому особливо страшним голосом промовив прокляття, яке з тiеi митi невiдступно переслiдувало по п’ятах представникiв роду графа С.

– Жоден нащадок убивцi не досягне вiку, що перевершуе твiй, – промовив вiн, вiдстрибнув у бiк темного лiсу i швидким рухом вихопив iз складок своеi одежi склянку з безбарвною рiдиною.

Шарль хлюпнув цiею рiдиною в обличчя вбивцi та зник за чорнильними лаштунками ночi. Граф вiддав Боговi душу на мiсцi, його поховали наступного дня. Вiдтодi, коли вiн з’явився на свiт, i до його смертi минуло трохи бiльше тридцяти двох рокiв. Марно селяни, розбившись на групи, прочiсували лiс i землi, що прилягали до гори: чаклун, закатрупивши графа, безслiдно зник.

Час i табу, накладене на згадку про ту страшну нiч, стерли прокляття з пам’ятi родини графа. Коли Годфрi, мимовiльний винуватець трагедii та спадкоемець графського титулу, загинув вiд стрiли пiд час полювання у тридцять два роки, нiхто не пов’язав його загибель iз фатумом, який перейшов на нього вiд батька. Але коли за багато рокiв Роберта, молодого графа, який мав просто богатирське здоров’я, знайшли бездиханним в околицях замку, селяни стали тихцем патякати, що смерть знайшла iхнього пана незабаром пiсля того, як вiн зустрiв свою тридцять другу весну. Людовiк, син Роберта, досягнувши фатального вiку, потонув у фортечному ровi; скорботний список поповнювався поколiння за поколiнням – Генрiхи, Роберти, Антуани, Армани – життерадiснi, котрi нi разу не згрiшили, прощалися iз життям, ледь коли iм виповнювалося стiльки рокiв, скiльки було iхньому далекому пращуру, коли той скоiв убивство.

Закiнчивши читання, я збагнув, що5 мене чекае у не такому й вiддаленому майбутньому, щонайбiльше за одинадцять рокiв, а можливо, й ранiше. Життя, що не мало колись у моiх очах великоi цiнностi, з кожним днем ставало менi все милiшим, i загадковий свiт чорноi магii дедалi глибше затягував мене у своi тенета. Я жив вiдлюдником i не вiдчував потягу до науки як такоi; вiдкинувши сучаснiсть заради середньовiччя, я, неначе старигань Мiшель та юнак Шарль, пiтнiв, намагаючись оволодiти таiною демонологii й алхiмii. Мiй досвiд зростав, але я все ще був далекий вiд того, щоб осягнути те дивне прокляття, що звалилося на мiй рiд. Інколи я вiдкидав свiй мiстицизм i, кидаючись в iншi крайнощi, намагався пояснити смерть моiх предкiв цiлком приземленою причиною банальноi розправи, яку розпочав Шарль Чаклун, а продовжили його нащадки. Переконавшись пiсля довгих розшукiв, що рiд алхiмiка не мав продовження, я повернувся до своiх студiй, прагнучи знайти закляття, яке здатне було б звiльнити мою родину вiд непосильного тягаря прокляття. В одному рiшеннi я був непохитний: залишитися парубком. Я мiркував, що з моею смертю пiдрубане родове дерево поховае прокляття пiд собою.

Я готувався зустрiти свое тридцятирiччя, коли Всевишнiй забрав до себе П’ера. У повнiй самотi я поховав старого слугу у внутрiшньому дворику, де той любив бувати. Зрештою, я перестав перейматися думкою про те, що я едина жива iстота, котра живе в фортецi, бо зжився з почуттям покинутостi, яке притупило марний бунт проти наближення вироку, i майже змирився з тим, що маю роздiлити долю своiх пращурiв. Я гаяв час, дослiджуючи закинутi зали та вежi старого замку, куди ранiше мене не пускав юнацький страх; проникав у закутки, якi, за словами старого П’ера, не чули людських крокiв уже понад чотириста рокiв. Усюди я натикався на дивнi предмети, що вселяли забобони. Я розглядав меблi, вкритi пилом столiть, що обсипався потертю пiд зубами вогкостi, яка давно запанувала в кiмнатах. Небувала дивовижна павутина обплутувала всi предмети; велетенськi кажани ляскали моторошними оголеними крилами у безмежному мороцi.

Настала мить, коли я повiв дуже ретельний облiк кожному дню, що минув, i кожнiй годинi, що згинула. Я був засуджений, i термiн виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бiблiотеку. Мить, вiд згадки про яку я упродовж стiлькох рокiв завмирав вiд туги, була невiдворотна. Прокляття виривало моiх предкiв з життя незадовго до того, як вони досягали вiку, в якому загинув граф Генрiх, i я щомитi чекав прибуття страшноi панi з косою. Я не знав, у якiй iпостасi вона постане передi мною, але вирiшив, що iй не зустрiти в моiй особi малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

Подiя, що визначила мое подальше життя, сталася пiд час однiеi з вилазок у напiвзруйноване крило замку, коли менi лишалося, за моiм передчуттям, менше тижня до фатальноi години, що мала стерти навiть тiнь надii на продовження мого земного буття й перетворити мене на нiщо. Добру частину ранку я присвятив напiвзруйнованим сходам в однiй iз найдавнiших i пошарпанiших часом веж замку. День застав мене за пошуками мiсця, звiдки спуск провадив у примiщення, що слугувало у Середнi вiки, вочевидь, казематом, а потiм його використовували для зберiгання амунiцii. У мiру того, як я просувався просякнутим селiтрою проходом, що починався на останньому щаблi, настил ставав усе менш пружним, i незабаром мерехтливе свiтло мого свiтильника впало на голу стiну, з якоi сочилася вода. Позбавлений можливостi рухатися далi, я вже було хотiв повертати назад, аж тут мiй погляд упав на непримiтне вiко з кiльцем для люка, зробленого в пiдлозi. Менi довелося попiтнiти, перш нiж я змiг його пiдняти. З чорного провалля здiймався iдкий дим, вiд якого полум’я свiтильника закидалося iз шипiнням, дозволивши менi, проте, розгледiти слизькi та гладенькi кам’янi сходинки, що ховалися у глибочинi.

Зануривши свiтильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, пiсля чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому кам’яному проходi, прокладеному, наскiльки я второпав, глибоко пiд землею, i довго крокував ним, перш нiж опинився перед масивними дубовими дверима, поiденими вогкiстю i якi чинили вiдчайдушний опiр моiм спробам вiдiмкнути iх. Знесилений, я вирушив назад, до сходiв, але не встиг зробити й кiлькох крокiв, як пережив враження, яке за своею глибиною та хворобливiстю не порiвняти iз жодним переживанням, яке можуть породити емоцii або витвiр розуму. В могильнiй тишi я раптом почув, як скриплять iржавi петлi важких дверей, що вiдчинялися за моею спиною. Менi важко описати своi почуття на той момент. Я вважав, що старий замок давно спорожнiв, й очевидна присутнiсть людини або примари немов ножем рiзонула мене по серцю. Повагавшись, я обернувся на звук i, не вiрячи собi, прикипiв поглядом до почвари, що постала передi мною.

У проймi старовинних готичних дверей стояв чоловiк у довгiй чорнiй середньовiчнiй хламидi й старовинному головному уборi. Його розкiшне волосся та густа борода вiдливали чорнотою. Я нiколи не зустрiчав людини з таким високим чолом, такими вузлуватими, схожими на клешнi мертвотно-бiлими руками i такими глибоко запалими щоками, обрамленими суворими зморшками. Його кiстляве, аскетичне до виснаження тiло дивно та потворно контрастувало з розкiшшю одежi. Але найбiльше мене вразили його очi – двi бездоннi ями, що палали безрозсудною нелюдською люттю. Пильний погляд, спрямований на мене, був сповнений такоi ненавистi, що кров застигла в моiх жилах i я немов прикипiв до пiдлоги.

Нарештi чоловiк озвався, i його рiзкий голос, в якому звучала неприхована злiсть, важка i глуха, лише погiршив мiй жах. Незнайомець одягав смисли в шати, скроенi за латинським взiрцем, але мова, якою користувалися освiченi люди в Середнi вiки, була менi не зовсiм чужою, позаяк я засвоiв ii завдяки старанному вивченню праць алхiмiкiв. Вiн повiв мову про родове прокляття, про те, що менi недовго лишилося жити; в усiх подробицях описав злочин, скоений моiм предком, i, не приховуючи зловтiхи, перейшов до помсти Шарля Чаклуна. Я дiзнався, що в нiч убивства Шарлю вдалося накивати п’ятами, але через багато рокiв, дочекавшись, коли спадкоемцевi графа виповниться стiльки повних рокiв, скiльки було його батьковi тiеi фатальноi ночi, вiн повернувся, щоб пустити стрiлу в його серце. Потай пролiзши в замок, Шарль переховувався в тому ж занедбаному пiдземеллi, бiля входу в який i стояв цей зловiсний оповiдач. Роберту минуло тридцять два роки, i тодi Шарль пiдстерiг його неподалiк вiд замку i, силою змусивши проковтнути отруту, убив його в розквiтi сил. Так продовжилася помста, передбачена у прокляттi. Надавши менi можливiсть пiдiбрати ключа до найбiльшоi загадки, яка полягае у тому, чому прокляття не вмерло разом iз Шарлем Чаклуном, котрий рано чи пiзно мав би упокоiтися в землi, мiй спiврозмовник пустився в розлогi мiркування про алхiмiю та про дослiди, яким присвячували увесь свiй час батько та син, не утаiвши й того, що Шарль мiзкував над отриманням елiксиру, що даруе тому, хто його скуштуе, вiчне життя та нев’янучу молодiсть.

Натхнення, що охопило незнайомця, здавалося, вимило з його погляду пекучу зловтiху, яка спершу настiльки приголомшила мене, аж раптом бiсiвський блиск знову спалахнув у його очах, i з горла вирвалося дивне змiiне шипiння, пiсля чого вiн високо пiднiс пляшку з очевидним намiром убити мене тим самим способом, який шiсть столiть тому обрав Шарль Чаклун, аби вколошкати мого пращура. В одну мить скинувши iз себе кайдани зацiпенiння, гнаний iнстинктом самозбереження, я поцiлив у мого ката свiтильником, що слабко миготiв. Скло вдарилося об камiнь, i цiеi митi одежа незнайомця зайнялася, зафарбувавши повiтря каламутним вiдблиском полум’я. Моi нерви, й без того напруженi, не витримали сповненого жаху та безсилоi злостi зойку невдалого вбивцi, i я впав непритомний на слизьке камiння.

Коли я нарештi прийшов до тями, навколо згустилася темрява. Розум, зранений усiм, що сталося, вiдмовлявся осмислити сьогодення, але цiкавiсть усе ж узяла гору. «Що це за породження зла? – мiркував я. – Як проникла ця iстота в замок? Звiдки ця одержимiсть, iз якою вiн жадав помститися за смерть Мiшеля Злого? Як могло статися, що прокляття зi столiття в столiття невблаганно наздоганяло свою чергову жертву? Я знав, що вiдтепер вiльний вiд пут багатолiтнього страху: адже я знищив того, хто був покликаний стати знаряддям прокляття, i тепер мене охопило палке бажання осмислити нещаснi подii, що затьмарили iсторiю моеi родини i перетворили мою юнiсть на безперервний жаский сон. Сповнений рiшучостi усе розплутати, я намацав у кишенi кресало та кремiнь i запалив свiтильник.

Перше, що кинулося менi в вiчi, було понiвечене почорнiле тiло загадкового незнайомця. Його очi, якi ще недавно палали злiстю, затягла смертельна паволока. Сiпнувшись вiд огиди, я зайшов до кiмнати за готичними дверима. Те, що вiдкрилося моему погляду, найбiльше нагадувало лабораторiю алхiмiка. У кутку височiла купка блискучого жовтого металу, з якоi промiнь свiтла висiкав снопи iскор. Імовiрно, це було золото, але все пережите занурило мене у такий дивний стан, що менi не хотiлося гаяти часу на дослiдження цього металу. Отвiр у дальньому кутку кiмнати провадив у саму гущавину дикого лiсу. Вражений, я втямив, яким чином незнайомець проник у замок, i подався в зворотний шлях. Я заприсягнувся собi, що не стану витрiщатися на останки мого ворога, але коли наблизився до тiла, до мене долинув ледь вловний стогiн, немов життя ще не покинуло тлiнну оболонку. Цiпенiючи вiд жаху, я схилився над розпростертим на пiдлозi обвугленим i покрученим тiлом.

Раптом пелена спала з його очей, i крiзь iхню чорноту, пронизливу iще бiльше, нiж обпечене на вугiлля обличчя, проступило щось, що я не в змозi описати. Потрiсканi губи намагалися виштовхнути якiсь слова. Я змiг розрiзнити лише iм’я Шарля Чаклуна, менi також здалося, що з понiвечених губ зiрвалися слова «вiчнiсть» i «прокляття». Даремно я намагався зiбрати воедино жалюгiднi уривки його тиради. У вiдповiдь на мою розгубленiсть смолянi очi незнайомця обпекли мене такою злiстю, що я затремтiв, забувши про безсилля мого супротивника.

Пiдхоплений останньою хвилею сили, що вже витiкала, нещасний трохи пiдвiвся на вогких слизьких каменях. Пригадую, як у передсмертнiй тузi вiн раптом повернув собi голос, i дихання, що вiдлiтало, вихлюпнуло слова, якi з того часу переслiдують мене вдень i вночi.

– Телепень! – вигукнув вiн. – Невже ти так i не збагнув, у чому мiй секрет? Жалюгiдний розум, не здатний здогадатися, з чиеi волi упродовж шести столiть твiй рiд не мiг позбутися страшного прокляття! Хiба я не розповiв тобi про дивовижний елiксир, який даруе вiчне життя? Чи тобi не знати, що таемниця, над якою билися алхiмiки, вiдкрита? То послухай же! Це я! Я! Я! Я прожив шiстсот рокiв, i всi шiстсот рокiв я мстив! Я мстив, бо я – Шарль Ле Сорсi!




Потойбiчний


Нещасний той, кому спогади дитинства нагадують лише про страх i смуток. Нещасний той, хто, озираючись назад, помiчае лише години самотностi у розлогих i безрадiсних оселях iз темними фiранками та захопливими стрункими шеренгами стародавнiх книг або змушений тремтiти й жахатися чувань у похмурих, химерних i велетенських хащах. Обплетенi мiцними травами дерева, що безмовно гойдають покручене гiлля далеко у височинi. Таку долю послали менi боги, менi, замороченому й обдуреному; менi, безнадiйному пустоцвiту. І все ж iз дивною втiхою я вiдчайдушно лину до цих далеких спогадiв, коли мiй розум щомитi погрожуе розпростертися перед тими iншими…

Не знаю, де я народився, знаю лишень, що замок був надзвичайно старий i безнадiйно моторошний, увесь у темних ходах i переходах, iз високим склепiнням, де очi знаходили сiтi павукiв i примарнi тiнi. Камiнь застарiлих коридорiв вiчно видiляв мерзенну вогкiсть, i повсюдно застиг гидкий сморiд, немов звiдкись тягнуло мертвечиною винищених поколiнь. Там завжди бракувало свiтла, тому я iнодi запалював свiчки й заради полегшення не вiдводив погляду вiд них; за стiнами замку також нiколи не вигулькувало сонечко, адже дерева з густими кронами тягнулися вище за пишномовнiсть усiх доступних веж. Одна чорна башта стримiла поверх дерев у невiдоме нетутешне небо, але вона була мiсцями поруйнована, i видертися на неi можна було не iнакше, як удавшись до майже неможливого пiдйому голою стiною, з каменя на камiнь.

Вiдтак у замку я прожив роки, але мiри часу не знаю. Вочевидь, хтось турбувався про моi потреби, однак не можу пригадати нiкого, крiм себе, й нiчого живого, крiм мовчазних пацюкiв, кажанiв i павукiв. Хто б не виплекав мене, гадаю, вiн мав би бути безнадiйно старим, оскiльки першим моiм усвiдомленням живого образу була якась карикатура на себе – скривлена, зморщена i стара, як сам замок. Я не бачив нiчого потворно вiдразливого у кiстках i скелетах, якими були встеленi деякi з кам’яних крипт глибоко в надрах замку. Я, наче навiжений, пов’язував такi речi з життевими буднями i вважав iх природнiшими за живих iстот iз кольорових iлюстрацiй, якi знаходив у багатьох, вкритих цвiллю книгах. По цих книгах я навчився всього, що знаю, за вiдсутностi вчителя, без спонукання та настанов, i не пригадаю, щоб за всi цi роки я чув людський голос, навiть свiй власний, бо хоча i читав у книгах про дар мови, менi нi разу не спало на гадку сказати щось уголос. Моя зовнiшнiсть також був справою, до якоi моi думки не долинали, позаяк дзеркал у замку не було, i за вiдчуттям я вважав себе майже тим самим молодим героем, намальованим олiвцем або фарбами, яких багато бачив на сторiнках книжок. Я усвiдомлював свою молодiсть, бо ж пам’ятав надто мало.

За мурами замку, по той бiк гнилого рову i в похмурих тiнях безшелесних дерев, я часто лежав, бувало, у думках про те, що прочитав у книгах, i з пристрасною млiстю уявляв себе посеред веселоi юрби у залитому сонцем свiтi, що бiснувалася там, за безкрайнiми лiсами. Якось я навiть спробував утекти з цього лiсу, але що далi вiдходив вiд замку, то щiльнiшими ставали сутiнки i повiтря щiльнiше насичувалося чорними думами та страхами. І тодi у розпачливiй нестямi я кинувся назад, поки ще не загубився в лабiринтi нiчноi нiмоти.

Там я долав нескiнченнi сутiнки у дрiмотi й очiкуваннi, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тодi у пiтьмi самотини моя туга за свiтом перейшла у такий шал, що я бiльше не знаходив собi спокою i з благанням здiймав руки до чорноi руiни вежi, що стояла окремо й намагалася сягнути невiдомого потойбiчного неба. Нарештi я таки зважився пiднятися на башту: нехай навiть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, нiж жити, так i не пiзнавши дня.

У холодних сутiнках я дерся стертим камiнням стародавнiх сходинок, доки не дiстався тiеi висоти, на якiй вони уривалися, й услiд за цим став ризиковано чiплятися за маленькi приступки для нiг. Жаским i грiзним був той мертвий кам’яний колодязь без сходiв – похмура запустiла руiна, а крила сполоханих лиликiв, що безгучно розтинали повiтря, навiювали менi чорнi думки. Але ще страшнiшою й грiзнiшою була та повiльнiсть, iз якою я просувався: скiльки б я не пiдiймався, пiтьма над моею головою не рiдшала, i мене аж телiпало, немов вiд стародавнiх могил, заселених примарами. Я сiпався, питаючи себе, чому нiяк не виберуся до свiтла, i поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазii, що саме несподiвано заскочить тут мене вночi, й марно нишпорив вiльною рукою у пошуках бiйницi, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку пiднявся.

Несподiвано, пiсля цiлоi вiчностi страшного слiпого руху вгору навкарачки тiею увiгнутою та вiдчайдушною крутизною, я вiдчув, що вперся головою у щось тверде, i збагнув, що дiстався, либонь, даху, принаймнi до якогось перекриття. Я пiдняв у темрявi вiльну руку, намацав перешкоду i вирiшив, що це каменюка, зрушити яку з мiсця було менi не пiд силу. Тодi я рушив у смертельно небезпечний круговий обхiд вежi, чiпляючись за найменшi опори на слизькiй стiнi, поки моя вивiльнена рука не виявила, що завада пiддаеться, i я знову спрямував свiй рух нагору, упершись у плиту або дверi головою, позаяк обома руками чiплявся за стiну. Згори не пробивалося анi промiнчика свiтла, i в мiру того, як руки повзли дедалi вище, я второпав, що цього разу мiй пiдйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вiв на рiвний кам’яний майданчик бiльшого дiаметра, нiж нижня частина вежi. Без сумнiву, це була долiвка якоiсь високоi та мiсткоi спостережноi башти. Я обережно пролiз у дiру, намагаючись не дати важкiй плитi люка впасти на свое колишне мiсце, але зазнав невдачi… У знемозi простягнувся я на кам’янiй пiдлозi та слухав оглушливi вiдзвуки ii падiння, проте ще сподiвався знову ii пiдчепити, коли притисне нужда.

Гадаючи, що опинився на жахливiй висотi, над проклятим лiсом гiлля, я насилу пiднявся, слiпо намацуючи вiкна, щоб поглянути на небо, мiсяць i зорi, про якi стiльки читав. Але мене чекало розчарування: я не знаходив нiчого, окрiм просторих мармурових полиць, на яких стояли огиднi прямокутнi скринi. Дедалi бiльше я впадав у роздуми, дивуючись, якi ж таемницi, вкритi порохом, зберiгае цей високий покiй, на стiльки столiть вiдрiзаний вiд замку. Несподiвано моi руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку вiд дивного рiзьблення. Випробувавши дверi, я виявив, що вони замкненi, але, зiбравшись насилу, здолав засуви i вiдчинив iх, рвонувши на себе. Ось тодi я й пiзнав найчистiше блаженство, яке будь-коли знав: рiвне свiтло просочувалося крiзь крученi вiзерунки чавунноi решiтки i на кам’янi сходи короткоi драбини, що тяглася вгору вiд знайдених дверей. Сяяв ясний повний мiсяць, якого я ранiше нiколи не бачив наяву, лише у дрiмотi та в розмитих видiннях, якi не наважувався називати спогадами.

Уявляючи тепер, що досягнув самоi верхiвки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила мiсяць, змусила мене оступитися, i в темрявi я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дiстався до решiтки, яку обережно випробував i виявив незамкненою, але не став ii вiдчиняти через страх упасти iз запаморочливоi висоти. І тодi знову вийшов мiсяць…

Потрясiння було просто демонiчним, неймовiрним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахiть не зрiвняеться з тим, що я побачив, – з фантасмагорiею чудасiй, якi демонструвало це видовище. Марево саме по собi було настiльки ж простим, наскiльки й приголомшливим: замiсть запаморочливого краевиду вдалину на верхiвки дерев, що вiдкривався з величноi височини, за решiткою простягалося не що iнше, як тверда земля, з непорушною одноманiтнiстю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тiнi староi кам’яноi церкви, зламаний шпиль якоi примарно мерехтiв у мiсячному сяйвi.

Машинально я штовхнув решiтку i ступив на бiлу пiщану дорiжку, що трохи далi роздвоювалася. Збентежений i хаотичний мiй мозок усе ще несамовито прагнув свiтла – й усунути мене з цього шляху не могла навiть неймовiрна дивовижа того, що вiдбувалося. Я не знав, не хотiв знати, чи було пережите мною божевiллям, сном або чарами, але я сповнився рiшучостi поглянути на блиск та веселощi за будь-яку цiну. Я не знав, хто я i що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далi й далi, осяяний чимось на кшталт боязкого дрiмливого спогаду, завдяки якому мiй шлях лежав не зовсiм навмання. Пройшовши пiд аркою, я залишив позаду те мiсце з плитами та колонами i почимчикував далi, тримаючись уторованоi стежини, але iнодi з неi сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадковi уламки видавали вiкову присутнiсть забутоi дороги. Одного разу я пустився вплав через стрiмку рiчку, де вивiтренi, вкритi мохом каменi нагадували про давно зниклий мiст.

Минуло, мабуть, бiльше двох годин, перш нiж я досягнув того, що було начебто моею метою, – сивого i стародавнього, повитого плющем замку у тiснотi заглушеного парку, знайомого до нестями i тим не менш абсолютно менi чужого. Я бачив, що рiв засипаний i що деякi до болю знайомi вежi знесли, водночас новi прибудови викликали у менi сум’яття своею присутнiстю. Але головним предметом мого зацiкавлення та захоплення були вiдчиненi вiкна, залитi розкiшним сяйвом, що вихлюпувало в iмлу радощi, якi били ключем. Пiдiйшовши до одного з них, я зазирнув досередини й уздрiв воiстину химерно вдягнене товариство, що розважалося забавами та веселою балаканиною. Ранiше я нiколи не чув людськоi мови, тому мiг лише приблизно здогадуватися, про що там теревенили. Декотрi особи, здавалося, пробуджували неймовiрно далекi спогади, в iнших же не було нiчого знаного.

Й ось я ступив через низьке пiдвiконня у слiпучо свiтлу кiмнату, перейшовши тим самим вiд единоi в моему життi свiтлоi митi надii до чорного нападу вiдчаю й усвiдомлення. Жахiття навалилося, не змусивши себе чекати, бо щойно я увiйшов, як негайно вибухнув один iз найжахливiших проявiв почуттiв, який я тiльки мiг собi уявити. Заледве я переступив пiдвiконня, як усе товариство охопив раптовий, нiчим не обгрунтований страх, спотворивши iхнi обличчя й вирвавши жахливi зойки мало не з кожноi горлянки. Почалася тотальна втеча, i серед гамору та панiки дехто зомлiв i звалився без тями, iхнi друзi, втiкаючи у нестямi, волокли iх по пiдлозi за собою. Багато з них затуляли очi руками та незграбно, наослiп, кидалися, перекидаючи на ходу меблi й натикаючись на стiни, поки не примудрялися дiстатися до одних iз багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотнiй i зачумлений у слiпучо свiтлому примiщеннi та прислухався до його згасаючого вiдлуння, я тремтiв вiд думки про те, що ж таке незримо могло зачаiтися поруч мене. При поверхневому оглядi кiмната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однiеi з нiш, менi привидiлася там чиясь примарна присутнiсть – натяк на рух по той бiк позолоченоi арки, що вела в iнший i чимось схожий покiй. Наближаючись до арки, я став розрiзняти привида виразнiше, i тодi з першим i останнiм, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як i гидка причина, що викликала його, – я побачив iз вражаючою яснiстю неймовiрну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своею появою обернула веселе товариство на шалений табун утiкачiв.

Не можу навiть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була сумiш усього, що може тiльки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнiрського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тлiну, старостi та розкладання, гниле та слизове марево вiдкритоi скверни, страшне оголення того, що мала вiчно ховати милосердна земля. Бог свiдок, воно не належало цьому свiтовi – бiльше не належало! – однак, на свiй вiдчай, я вгадував в обрисах цього виiденого оголеного кiстяка злу й огидну карикатуру на людську постать, i в його напiвзотлiлiй, обгидженiй гниллю одежi, яку неможливо описати словами, мене пройняло iще бiльшим холодом.

Я остовпiв, але все ж не настiльки, щоб не вдатися до слабкоi спроби втекти, – нiяково вiдсахнувся назад. Чому я не зумiв зруйнувати чари, якими мене скувало безiменне мовчазне чудовисько? Пiд оманою огидного погляду його порожнiх бiльм, якими монстр уп’явся в мене, моi очi вiдмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманнi пiсля першого потрясiння, якщо й бачили жахливий предмет хiба розмитим. Я спробував звести руку, щоб сховатися вiд цього погляду, але на моi нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моiй волi. Цiеi спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кiлька зрадливих крокiв подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподiвано й болiсно усвiдомив близькiсть цього стерва, чие нудотне дихання майже звучало у моiх вухах. Мало не божеволiючи, я все ж знайшов у собi сили виставити руку вперед, аби вiдгородитися вiд цiеi смердючоi примари, що наступала на мене, й тiеi ж руйнiвноi митi вселенського жахiття i справжнього пекла раптово моi пальцi торкнулися живого праху простягнутоi лапи страховиська там, за позолоченою рамою.

Я не завив, але всi бiсiвськi вiдьмаки, яких несе пiвнiчний вiтер, завили за мене, коли тiеi ж секунди на мiй розум звалилася стрiмка лавина пам’ятi, що знищуе душу. Водномить я втямив усе, що було ранiше; я полинув спогадом за межi страшного замку й лiсу i впiзнав змiнений вигляд будiвлi, в якiй перебував, упiзнав – i це найжахливiше! – того нечестивого монстра, що стояв, зловiсно споглядаючи на мене, коли я вiдсмикнув вiд нього своi забрудненi пальцi.

Однак у Всесвiтi е не лише отрута, але й бальзами, i цей бальзам – непент[2 - Непент – зiлля забуття у давньогрецькiй мiфологii та лiтературi, що походить iз Єгипту, лiки вiд смутку, своерiдний антидепресант, засiб, щоб забути неприемностi. Згадка про нього вперше зустрiчаеться в «Одiссеi».], напiй, що дае забуття. У позамежностi жаху тiеi митi я забув, що ж так злякало мене, i вибух чорних спогадiв розвiявся у сум’яттi образiв, що вторили один одному. Неначе увi снi, я зник iз заселеноi примарами проклятоi будiвлi i щодуху помчав пiд мiсяцем геть.

Повернувшись за цвинтарну огорожу до мармуру плит i колон i зiйшовши сходами вниз, я виявив, що кам’яне вiко люка пiдняти неможливо, але не засмутився, бо ненавидiв цей вiковiчний замок i дерева. Тепер разом iз гоулами – глумливими насмiшниками – я можу осiдлати пiвнiчний вiтер, а вдень веселитися серед катакомб Нефрен-Ка у невiдомiй долинi Хадот на Нiлi. Я знаю, що свiтло – не для мене, якщо тiльки це не свiтло мiсяця над скельними гробницями Нiба, i радiсть не для мене, якщо тiльки це не безiменнi веселощi, присвяченi Нiтокрiс пiд Великоi пiрамiдою; проте менi, знову ошалiлому та вiльному, майже приемна гiркота вiдчуження.

Бо хоча непент i впокоiв мене, я назавжди збагнув, що я стороннiй, чужий у цьому столiттi i серед тих, хто iще вважае себе людьми. Я це знаю вiдтодi, коли моя рука простяглася до того монстра у величезнiй позолоченiй рамi, – моi пальцi торкнулися холодноi i непоступливоi поверхнi дзеркала…




Хаос, що крадеться







Про задоволення та страждання, якi люди отримують вiд уживання опiуму, написали чимало книг. Захоплення й жахiття Де Квiнсi та штучний рай Бодлера збереженi й викладенi з умiнням, яке робить iх безсмертними; тому свiт чудово обiзнаний про принади та лячнi таемницi тих примарних реалiй, в яких тоне захоплений мрiйник. Але скiльки б не торочили, iще жодна людина не наважилася проникнути у природу фантастичних видiнь, що вiдкриваються уявi, нiхто навiть натяком не вказав напрямки невiдомих шляхiв, якими нездоланно тягне того, хто вживае наркотики.

У своiх снах Де Квiнсi переносився до Азii, цiеi обителi химерних тiней, чия давнина, що пережила безлiч рас та епох, забирае молодiсть у людини; але пiти далi вiн не наважувався. Тi ж, хто переступав фатальну межу, рiдко звiдти поверталися; i навiть повертаючись, вони або мовчали, або впадали в божевiлля.

Я приймав опiум усього лише раз – у часи чуми, коли лiкарi медикаментами намагалися тамувати агонiю, вилiкувати яку були неспроможнi. Менi дiсталася надмiрна доза – лiкар ледь тримався на ногах вiд напруги й утоми, а я вирушив у далеку мандрiвку. Зрештою, я повернувся i залишився живий, але моi ночi з того часу були наповненi дивними спогадами, i я заборонив лiкарям будь-коли знову давати менi цей наркотик.

Бiль i бухкання у головi були зовсiм нестерпними, коли менi дали опiум. Про майбутне я не турбувався: втеча вiд болю за допомогою лiкiв, сну або смертi була моiм единим прагненням. Гарячковий стан не дозволяе точно встановити момент перемiщення: менi здаеться, що це сталося одразу пiсля того, як бухання перестало завдавати менi болю. Як я вже казав, менi дiсталася надмiрна доза, i мое сприйняття тiеi митi було далеким вiд нормального. Вiдчуття падiння, дивно вiдокремлене вiд поняття тяжiння та спрямування, приголомшило мене. Пiдсвiдомо я вловлював рух незлiченного рою iстот, нескiнченно вiдмiнних за своею природою вiд людини, що кружляли навколо мене. Інодi менi здавалося, що я завис у порожнечi, а повз мене линуть всесвiти й епохи. Несподiвано бiль припинився, i бухкання почало сприйматися як якась зовнiшня сила, що не знаходила вiдгуку всерединi. Падiння також припинилося, поступившись мiсцем вiдчуттю тривожного та нетривалого спокою. Але варто було менi прислухатися, як оглушливе бухкання перетворилося на величезне неспокiйне море, чиi злiснi вали мордували невiдомий пустельний берег. Цiеi митi я розплющив очi.

Якийсь час предмети, що оточували мене, виглядали розмитими, наче зображення, яке втратило фокус, але поступово я виявив, що перебуваю сам-один у незнайомiй, прекрасно прибранiй кiмнатi, освiтленiй безлiччю вiкон. Про точне мiсце свого перебування я не мав анi найменшого поняття, бо моi думки досi залишалися розпорошеними. Рiзнобарвнi килими та шпалери; майстерно виготовленi столи, крiсла, отоманки та канапи; ажурнi вази й орнаменти справляли враження чогось екзотичного, хоча й не зовсiм чужорiдного. Але не речi заволодiли моею свiдомiстю. Повiльно, з важкою невiдворотнiстю заповзаючи в розум та пригнiчуючи iншi враження, прийшов запаморочливий страх невiдомостi – страх тим бiльший, що я не мiг збагнути його природу; всi моi почуття поглинуло вiдчуття небезпеки, що насувалася, – не смерть, але якась безiменна нечувана почвара, невимовно моторошна й огидна.

Тепер стало зрозумiло, що джерелом мого страху було приховане бухкання, безперервне вiдлуння якого шалено калатало в моему стомленому мозку. Здавалося, що воно надходило iззовнi i знизу кiмнати, в якiй я стояв: його глухi удари вигадливо переплiталися з жахливими образами, якi породжувала моя уява. Якась моторошна iстота причаiлася за оздобленими шовком стiнами; у глибинi стрiлчастих вiкон, що оточували мене, стискалися та уникали погляду його темнi тiнi. Намагаючись не визирати назовнi, я знайшов фiранки й опустив iх; потiм за допомогою кресала i трута, якi побачив на одному з маленьких столикiв, я запалив безлiч лоiвок, розставлених уздовж стiн у витончених свiчниках. Штучне свiтло й затуленi вiкна до певноi мiри заспокоiли моi нерви: едине, вiд чого менi не вдалося вiдгородитися, було монотонне бухкання, яке заповнювало кiмнату. Однак тепер, коли я почувався впевненiше, цей звук став настiльки ж чарiвним, наскiльки лячним був ранiше, i мною опанувало суперечливе бажання знайти його джерело. Вiдсунувши оксамитову фiранку в кутку кiмнати, я побачив невеликий, багато оздоблений коридор, що закiнчувався глибокою вiконною нiшею i рiзьбленими дверима. Усе мое ество нестримно вабило до цього вiкна, тодi як кепсько усвiдомлене передчуття, здавалося, з такою ж силою утримувало мене. Пiдiйшовши ближче, я розрiзнив удалинi хаотичний вихор води, що розсипався пилом, щойно я визирав назовнi.

Перед моiми очима постало видовище, недоступне досi жодному зi смертних; лише гарячкова фантазiя або пекло опiуму могли породити його. Будiвля, в яку я потрапив, височiла на крихiтнiй дiлянцi суходолу, точнiше на тому, що вiд неi лишилося. Триста футiв прямовисноi стiни вiдокремлювали мене вiд буранiв водяного шаленства. Обабiч будiвлi вiдкрилися свiжовимитi прiрви червоноi глини, тодi як важкi хвилi передi мною iще продовжували накочуватися i з моторошною розмiренiстю пожирати вцiлiлий клаптик землi. За милю або бiльше вiд стiн пiдiймалися й опадали грiзнi вали щонайменше п’ятдесяти футiв заввишки. Далi, бiля самого виднокраю, хижими шулiками застигли темнi хмари фантастичних форм. Темно-багрянi, майже чорнi хвилi чiплялися за податливi червонястi береги, немов якiсь незграбнi жадiбнi руки. Здавалося, злий дух води оголосив нещадну вiйну твердi, натхненний похмурим небом.

Оговтавшись нарештi вiд зацiпенiння, в яке впав через це надприродне явище, я раптом виявив, що моi страхи були немарними. Поки я витрiщався, берег помiтно скулився, i залишалося зовсiм небагато часу до тiеi митi, коли пiдмита жорстокими валами будiвля неминуче зануриться в темну безодню хвиль. Вiдвернувшись, я мимоволi поквапився у протилежний вiд вiкна бiк, знайшов дверцята й увiйшов досередини, без вагань замкнувшись на ключ химерноi форми, що стирчав у замковiй щiлинi.

Нове потрясiння чекало на мене, коли замiсть звичайного iнтер’еру будинку моi очi уздрiли безкрайнiй пiщаний пляж. Велетенська дюна роздiляла океан, i по обидва боки вiд неi панували ворожi стихii. Лiворуч велично здiймалося море з великими зеленими хвилями, що мирно перекочувалися пiд слiпучим сонцем; щось у сяйвi сонця i його розташуваннi збентежило мене, однак я досi не можу сказати, що це було… Праворуч води свiтлiшали: iхню спокiйну блакить вiдтiняло похмуре небо, що нависло над ними. Із цього боку берег дюни здавався швидше бiлим, нiж червонястим.

Краевид суходолу змусив мене неабияк здивуватися: нiчого з густоi рослинностi, яка вкривала острiв, не було схоже на бачене мною досi. Гаряче повiтря та яскравiсть зеленi схиляли до думки про близькiсть до екватора, проте, крiм всюдисущих пальм, мiй погляд не знаходив жодноi знайомоi тропiчноi рослини. Оселя, яку я щойно покинув, виявилася дуже малою – трохи бiльшою за котедж. Їi архiтектурний стиль був надприродною сумiшшю захiдних i схiдних форм: по кутках застигли мармуровi коринфськi колони, на даху з червоноi черепицi височiла китайська пагода. Вiд дверей простяглася дорiжка напрочуд бiлого пiску, близько чотирьох футiв завширшки; обабiч неi гойдалися пальми та незнайомi квiти. Витягнувшись уздовж бiлого берега, дорiжка провадила у глиб острова, перетинаючи високий пiщаний бархан. Усе мое ество охопила жага припустити уздовж цiеi дороговказноi стежини, нiби невiдомий зловiсний дух води переслiдував мене. Пiсля невеликого пiдйому я досягнув вершечка пiщаного гребеня; за моею спиною залишився i котедж, i збуренi води; зелене море по один i сине море по iнший бiк дюни, й невимовлене прокляття, що опускалося над ними. Я нiколи не обертався назад, хiба у снах… Кинувши останнiй погляд, я рiшуче подався у глиб острова, що розкинувся передi мною.

Стежка, як я вже казав, тяглася уздовж свiтлого берега. Попереду та праворуч розкинулася чудова долина, вкрита хиткими заростями тропiчних трав, вищими за людський зрiст. На самому обрii видiлялася величезна пальма, листя якоi зачаровувало i, здавалося, кликало мене. До цього часу мiй страх уже розвiявся, однак варто було менi зупинитися i в знемозi присiсти на стежку, безцiльно пересипаючи в долонях теплий пiсок, як нове раптове вiдчуття тривоги охопило мене. Щось невимовно небезпечне причаiлося у шарудiннi високоi трави, посилюючи зловiсний гуркiт, що долинав iз моря, i я схопився, вигукуючи гучно та недолуго:

– Хто тут? Хто мене лякае?

У пам’ятi спливла давня класична iсторiя про тигра, яку я читав колись у дитинствi. Редьярд Кiплiнг, так звали ii творця, якого я згадав iз неймовiрними зусиллями, анiтрохи не дивуючись гротескностi порiвняння його з давнiми класиками. Маючи намiр негайно розшукати цю книгу, я був готовий повертати назад до котеджу, проте власна розсудливiсть i заклик пальми зупинили мене.

Не знаю, чи було в моiх силах опиратися чарiвному поклику пальми: бажання досягти ii запанувало над усiма моiми iншими почуттями. Зiйшовши зi стежки, я став дертися навкарачки схилом долини, незважаючи на страх перед змiями, якi могли ховатися у травi. Інодi гуркiт моря ставав нестерпним, зливаючись iз пiдступним шелестом неймовiрних трав, i я часто зупинявся, у розпачi затуляючи вуха руками, але звук не вiдступав. Здавалося, минули епохи, перш нiж я доповз до пальми i лiг у ii рятiвнiй тiнi.

Новi подii, що трапилися пiсля цього, наповнили мою душу суперечливими вiдчуттями жаху та захоплення: мене аж тiпае, коли згадую чи переказую iх. Заледве я влаштувався пiд розлогим листям, як передi мною виникло маля небаченоi краси. Надiлена рисами янгола та фавна, ця дивна iстота, здавалося, випромiнювала сяйво у густiй тiнi дерева. Маля усмiхнулося i простягло руку, але перш нiж я пiдвiвся й озвався, повiтря пронизала дивна мелодiя, яку виконував хор невидимих спiвакiв. Високi та низькi ноти зливалися в ефiрнiй гармонii. До цього часу сонце вже опустилося за обрiй, i в сутiнках я побачив променистий ореол навколо голови дитини. Кришталевим голоском вона звернулася до мене:

– Це кiнець мандрiвки. Ми зiйшли iз сяйливих зiрок, щоб забрати тебе та перенести до щасливого мiста Тело за потоками Арiнурiан.

Поки маля промовляло, я розрiзнив м’яке сяйво мiж листям пальми та пiднявся з землi, щоб привiтати спiвакiв, чиi голоси щойно почув. Це були боги – вiн i вона, бо такоi краси не мають простi смертнi. Вони взяли мене за руки та покликали:

– Ходiмо з нами, адже ти чув нашi голоси. За Чумацьким Шляхом i потоками Аренiд е бурштиновi мiста, блискучi куполи яких вiддзеркалюють зорi. Хвилi блакитних рiчок несуть нашi кораблi до Кiтарiона Семи Сонць, де не вмирають молодiсть, врода та щастя. Лише богам дозволяють жити у блакитних рiчках Телу, але серед них будеш жити i ти.

Слухаючи, немов зачарований, iхнi голоси, я набагато пiзнiше усвiдомив змiну в своему оточеннi. Пальма, яка донедавна вкривала тiнню мое втомлене тiло, опинилася тепер на певнiй вiдстанi й була значно нижчою за мене. Розлучившись iз земним тяжiнням, я ширяв у повiтрi в супроводi свiтлого сонму повитих виноградними лозами парубкiв i дiвчат iз розвiяним за вiтром волоссям i щасливими обличчями. Ми повiльно линули, нас пiдхопив нiжний бриз, що пiдiймався не з Землi, а iз золотистоi туманностi, i маля прошепотiло менi, що я не повинен озиратися назад, на сферу, яку щойно покинув. Юнаки та юнки спiвали чудових пiсень пiд акомпанемент лютень, i я почувався зануреним у щастя i спокiй, недоступнi в минулому життi, коли вторгнення единого звуку вмить змiнило мою долю i зруйнувало душу. Немов у глузливiй демонiчний злагодi, крiзь дивовижнi переливи лютень пробилося далеке бухкання невидимого океану. Щойно вiдгомiн похмурих валiв торкнувся мого слуху, я враз забув усi попередження дитини i поглянув униз на приречену планету.

Крiзь хвилi ефiру я бачив, як обертаеться проклята Земля, обертаеться вiчно, з бурхливими морями, що гнiвно гризли дикi пустельнi береги та розбивали пiну об примарнi вежi покинутих мiст. У страшному мiсячному сяйвi застигли ландшафти, яких менi не до снаги описати i якi важко забути: пустелi мертво-сiроi глини та руiни на мiсцi колись багатолюдних долин i селищ; вири збурених вод на мiсцi, де колись височiли могутнi замки моiх пращурiв. Навколо полюсiв клекотiли болота смердючих папоротей i мiазми випарiв, що шипiли пiд натиском нескiнченних навал хвиль, якi вихлюпувались i рвалися з глибин, що сiпалися. Оглушливий гуркiт розколов нiч, i в пустелi пустель виникла паруюча розщелина. Темний океан продовжував пiнитися та клекотiти, пожираючи пустелю ущелиною, що розросталася навсiбiч. Не залишилося землi, крiм грудок глини, що провалювалися у запiнений океан.

І раптом менi здалося, що збуренi води злякалися; нiби розгнiваний бог пекла погрожував невгамовним хвилям, якi вже нiчого не могли вдiяти. Пустельна твердиня випила фатальну чашу: океан поглинув ii залишки i влився у запалену вирву, одразу вiддаючи все завойоване. Стiкаючи з поверхнi затоплених земель, вiн знову сiяв смерть i руйнацiю. Вода, що повiльно сочилася, вiдкривала похмурi таемницi столiть, коли час був молодий, а боги ще не народилися. Поверх хвиль спиналися порослi водоростями гострi шпилi. Мiсяць запалив блiдi лiлii свiтла на мертвому Лондонi. Париж пiднявся зi своеi сироi могили, щоб обсипатися зоряним пилом. За ними здiймалися новi шпилi та масиви, могутнiшi та давнiшi, якi належали невiдомим расам.

Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревiння та шипiння вод, що спадали у розщелину. Грозовi хмари потiснила пара, що виходила iз надр i щiльною завiсою огортала принишклу Землю. Їi дихання обпiкало менi обличчя та руки. Я зi страху озирнувся на своiх супутникiв, але вони зникли. Потiм усе несподiвано урвалося, i я не пригадаю нiчого аж до тiеi митi, коли очуняв, одужуючи на лiкарняному лiжку. І тiльки хмари пари, що вирвалися з пащi Плутона, приховували поверхню вiд погляду; вся твердиня сiпнулася у раптовiй агонii божевiльного гуркоту. Приголомшливий грiм, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефiр i далеко вiдкинули у холодну порожнечу нiчне свiтило.

А коли дим розсiявся, я знову поглянув на Землю, але на тлi холодних глузливих зiрок розрiзнив лише помираюче Сонце та блiдi лики скорботних планет, якi оплакували свою сестру.




Страх, що зачаiвся





I. Тiнь на грубцi


У нiч, коли я прямував до покинутого особняка на Горi Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаений страх, в небi бiснувався гуркiт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тодi ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила мое життя на нескiнченний ланцюг небезпечних вчинкiв як у лiтературi, так i в життi. Зi мною були двiйко вiдданих мужнiх товаришiв, котрих я закли5кав, коли настав вiдповiдний час. Цi люди й ранiше супроводжували мене у моiх небезпечних експедицiях – саме у таких супутниках я й мав потребу.

Ми покинули селище, дотримуючись найсуворiшоi конспiрацii, щоб не привертати увагу журналiстiв: тi так i кружляли навколо в надii щось винюхати пiсля жаских подiй минулого мiсяця, якi назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерiв, бо iхня присутнiсть могла б стати у нагодi. Якби вони взяли участь у нашому походi, менi не довелося б так довго самому зберiгати ту жахливу таемницю зi страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволiю насправдi. Тепер, нарештi дозволивши собi виговоритися, щоб не стати закiнченим манiяком, маю жаль, що не зробив цього ранiше. Адже лише я знаю, що таiть у собi ця безлюдна таемнича гора.

Проiхавши автомобiлем кiлька миль горбистою, порослою незайманим лiсом мiсцевiстю, ми опинилися бiля пiднiжжя гори. У темрявi ночi це мiсце виглядало iще зловiснiшим, нiж удень, при звичному збiговиську зiвак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввiмкнути фари, свiтло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним вiяло вiд цього нiчного краевиду, i менi здаеться, що я мав би вiдчути якусь приховану небезпеку, навiть нiчого не знаючи про ту жахливу подiю, що трапилася тут. Жодноi живоi душi не було навколо, адже тварини, як нiхто, вiдчувають близькiсть смертi. Старi, понiвеченi блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинностi була напрочуд розкiшною та щедрою. Дивнi довгастi горбки та пагорби, що пiдiймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своiми обрисами гiгантських змiй i людськi черепи.

Страх оселився на Горi Бур понад сто рокiв тому. Про це я дiзнався з газетноi статтi про страшну подiю, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тiй частинi Катскiлських гiр[3 - Катскiлськi гори – частина Аппалачiв у штатi Нью-Йорк, на пiвнiчний захiд вiд Нью-Йорка i на пiвнiчний захiд вiд Олбенi, якi сформувалися в результатi руйнування плато.], яку данцi цивiлiзували лише трохи, нiби несамохiть, i пiшли, залишивши пiсля себе кiлька нинi вже зруйнованих часом будинкiв i розкиданих тут i там на схилах жалюгiдних халуп скватерiв[4 - Скватер – дрiбний орендар в англосаксонських краiнах.]. Так званi нормальнi люди сюди майже не навiдувалися, пiзнiше, правда, у цi мiсця почали вчащати патрулi державноi полiцii, втiм, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаiвся, мiсцевi жителi чули мало не з пелюшок. Навiть вибираючись за межi рiдноi мiсцини, цi напiвкровки постiйно торочать про нього своею кострубатою говiркою, коли намагаються вимiняти саморобнi кошики на предмети першоi необхiдностi, адже вони не вмiють анi полювати дичину, анi вирощувати пшеницю, анi робити хоча б щось путне.

Зачаений страх улаштувався, за чутками, у вiдокремленому й покинутому маетку Мартенсiв, що стояв на вершинi високого пологого пагорба, який мав здатнiсть притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто рокiв про цю стародавню кам’яницю, що розмiстилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшнi чутки. Розповiдали жахливi iсторii про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут i вибираеться на свiт божий щолiта, i про якогось демона, що викрадае у темрявi самотнiх подорожнiх. Інодi вiн забирав iх iз собою, а iнодi тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповiдали й про кривавi слiди, що вели до вiдокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грiм викликае зачаений страх з його притулку, iншi стверджували, що грiм – це його голос.

Стороннi люди не вiрили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч i був вражаючим, також викликав сумнiви. І все ж нiхто з фермерiв i жителiв найближчих селищ не сумнiвався, що в маетку Мартенсiв оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своему, хоча жоден зi смiливцiв, котрi спробували самостiйно перевiрити iхнi розповiдi, сповненi жахливих подробиць, не знайшов в обiйстi нiчого пiдозрiлого. Старi баби розповiдали захопливi iсторii про примару самого Мартенса; згадували при цьому i його родину з iхньою спадковоi рисою – рiзнобарвними очима, i злочиннi вчинки цiлого роду, якi скiнчилися нечуваним через оману вбивством i накликали на нього прокляття.

Особисто мене привабило сюди несподiване й жахливе пiдтвердження однiеi з найнеймовiрнiших мiсцевих легенд. Однiеi лiтньоi ночi пiсля проливноi грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у панiцi примчав до села. Незабаром уже всi волали та стогнали, анiтрохи не сумнiваючись, що на них суне бiда. Нiхто ще не бачив на власнi очi, але iз зойкiв, що долинали з найближчого селища, усi второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.

Уранцi селяни разом iз полiцiянтами та скватерами, котрi аж тремтiли вiд переляку, пiшли до лихого мiсця. За селом i справдi пройшлася смерть. Пiсля нищiвного удару блискавки земля осiла, зруйнувавши кiлька найстарiших будiвель, проте така велика кiлькiсть людських жертв затьмарила всю матерiальну руйнацiю. Із сiмдесяти п’ятьох людей живим не залишився нiхто. Розкидана земля перемiшалася з кров’ю та частинами людських тiл, на яких чiтко виднiлися слiди зубiв i пазурiв демона. Але дивна обставина: вiд мiсця цього страшного бойовиська не провадили жоднi слiди. Полiцiя дiйшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звiр. Тепер уже нiхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодiйським убивством, звичним у таких примiтивних спiльнотах. Ця версiя, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих вiдсутнi останки двадцяти п’ятьох осiб, але тодi виникало запитання, як цi двадцять п’ятеро зумiли винищити вдвiчi бiльшу за себе кiлькiсть людей? Зрештою, вирiшили, що тiеi лiтньоi ночi кара Божа зiйшла з неба, залишивши пiсля себе мертве село, засiяне жахливо спотвореними, на клаптi роздертими та понiвеченими трупами.

До смертi заляканi люди негайно пов’язали те, що сталося, з пiдозрiлим маетком Мартенсiв, хоча до нього й було понад три милi. Правоохоронцi поставилися до цiеi версii скептично, але все ж заради формальностi обстежили особняк, нiчого там не знайшли та втратили до нього будь-який iнтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичнiсть: перевернули всю оселю догори дригом, вирубали кущi, а також обстежили усi найближчi ставки та потiчки, обнишпорили навколишнiй лiс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила пiсля себе жодних слiдiв.

А вже наступного дня газетярi пронюхали про цю вражаючу подiю i буквально заполонили Гору Бур. Вони описали те, що трапилося, у всiх подробицях, не забувши повiдомити i про страшнi легенди, якi iм розбовкали лiтнi селяни. Захоплюючись проявами надприродного, я уважно стежив за розвитком подiй i за тиждень, 5 серпня 1921 року, вiдчувши, що атмосфера згущуеться, прибув до Леффертс-Корнерса, найближчого до Гори Бур i району пошукiв селища, й зупинився у готелi, в якому аж роiлося вiд репортерiв. За три тижнi майже всi журналiсти роз’iхалися, i я зi своiми друзями мiг розпочати свое небезпечне розслiдування, спираючись як на розповiдi очевидцiв, так i на своi власнi попереднi висновки.

Й ось лiтньоi ночi пiд гамiр вiддаленого гуркоту грому, залишивши автомобiль бiля пiднiжжя, ми взялися дертися на Гору Бур. Нарештi нашi лiхтарики вирвали з темряви примарнi сiрi мури, що сховалися серед могутнiх дубiв. У розмитому мерехтiннi свiтла, лише iнколи розсуваючи чорноту ночi, величезний квадратний будинок вселяв жах iще бiльший, нiж удень. І все ж моя рiшучiсть переконатися у слушностi моiх гiпотез не похитнулася. Я був упевнений, що саме грiм викликае демона смертi з його таемного притулку, i хотiв знати, з’являеться вiн у плотi чи у виглядi схожого на плазму згустку зла.

Заздалегiдь вивчивши старе обiйстя, я вигадав план дiй. Мiсцем для спостереження обрав покiй Єна Мартенса, про вбивство якого стiльки згадували мiсцевi перекази, iнтуiтивно вiдчуваючи, що житло цiеi давньоi жертви найбiльше пасуе до моеi мети. У цiй кiмнатi площею близько двадцяти квадратних метрiв зберiгся рiзний мотлох, що колись був меблями. Кiмната розташовувалася на другому поверсi пiвденноi частини будинку, велике вiкно виходило на схiд, а менше – на пiвдень. На обох не було вiконниць, не кажучи вже про шибки. Навпроти великого вiкна стояла величезна голландська грубка, кахлi якоi живописно вiдтворювали легенду про блудного сина, а навпроти маленького стояло просторе, вбудоване в нiшу ложе.

Грiм, який ранiше заглушало листя дерев, тут гуркотiв щосили, i я приступив до подальших, спланованих ранiше дiй. Насамперед прикрiпив до карниза великого вiкна три принесенi iз собою мотузянi драбини, спершу переконавшись, що вони сягають землi. Потiм ми втрьох притягли iз сусiдньоi кiмнати масивне лiжко i приставили його упритул до вiкна. Накидавши хвоi, ми влаштувалися на ньому зi зброею. Двое дрiмали, один чатував. Звiдки б не з’явився демон, вiдступ нам був забезпечений. Якщо вiн з’явиться iзсередини обiйстя, ми скористаемося мотузяними драбинами, якщо iззовнi – вiдступатимемо коридорами. Виходячи з уже вiдомого нам, вирiшили, що навiть у найгiршому випадку демон довго не переслiдуватиме нас.

Я не спав iз опiвночi до першоi години, але потiм, незважаючи на зловiсну атмосферу будинку, вибите вiкно та грозу, що наближалася, вiдчув непереборну сонливiсть. Я лежав посерединi, Джордж Беннет – бiля вiкна, а Вiльям – ближче до грубки. Беннет спав, схоже, не зумiвши впоратись iз тiею протиприродною сонливiстю, яку вiдчував i я. Чергував Тобi, хоча i вiн також куняв. Цiкаво, що увесь цей час я в напiвдрiмотi все ж не зводив очей iз грубки.

Наростаючий гуркiт грому, мабуть, вплинув на мiй сон, бо навiть за той короткий вiдтинок часу, що я дрiмав, мене долали апокалiптичнi картини. Мене розбудив сильний стусан у груди – той, хто спав бiля вiкна, мимоволi штурхнув мене. Іще не зовсiм прокинувшись i не зорiентувавшись, спить Тобi чи нi, я вiдчув щось недобре. Нiколи ранiше менi не доводилося так чiтко вiдчувати майже фiзичну близькiсть зла. Усе ж я забувся знову, але з безоднi снiв мене видер цього разу несамовитий, сповнений вiдчаю лемент, iз яким не могло зрiвнятися нiщо, що я чув упродовж життя.

Здавалося, що цей зойк вирвав усi потаемнi страхи i бiль людськоi душi, яка опинилася бiля самоi брами небуття. Я прокинувся у болiсному страху, що накочував хвилями, з вiдчуттям, що менi зазирае в обличчя найкривавiше безумство зi знущальним оскалом сатанiзму. Було темно, але порожне праворуч вiд мене мiсце засвiдчило, що Тобi зник. Важка рука сусiди лiворуч усе ще лежала на моiх грудях.

Пролунав оглушливий удар грому, що струсонув усю гору, вогняна блискавка проникла у найпотаемнiшi куточки розвалених гробiвцiв i розколола надвое найстарiше серед скособочених велетенських дерев. У зловiсному вiдблиску жахливого спалаху приятель, який лежав поруч, рiзко схопився. Його тiнь упала на грубку, на яку я витрiщався. Господи, що я побачив!.. Те, що я залишився живий i неушкоджений, – незбагненне диво. Тiнь належала не Джорджу Беннету або якiйсь iншiй людинi, а мерзенному чудовиську, що постало iз самих глибин пекла, безiменному, безформному й огидному створiнню, яке неможливо собi уявити чи описати. За мить я вже зостався у примiщеннi сам-один, тремтiв вiд переляку i бурмотiв казна-що. Джордж Беннет i Вiльям Тобi кудись зникли, не залишивши пiсля себе навiть слiдiв боротьби. Бiльше про них нiхто не чув.




II. Прогулянка в грозу


Пiсля жахливих подiй у загубленому серед лiсу загадковому маетку я тривалий час лежав зовсiм хворий у номерi готелю, не покидаючи Леффертс-Корнерс. Не пригадаю, як тiеi злощасноi ночi доплентав до автомобiля, як запустив двигун, як дiстався непомiченим до селища. У пам’ятi лишилися тiльки лячнi обриси величезних дерев, пекельний гуркiт грому та зловiснi тiнi на могилах навколо цього моторошного мiсця.

Сiпаючись вiд спогадiв про огидну тiнь, я втямив, що зазирнув у найглибшу, незбагненну безодню – ту, про iснування якоi ми можемо лише здогадуватися з незрозумiлих знакiв, що доходять до нас iз потаемних надр буття. Наше обмежене сприйняття не дозволяе нам, на щастя, вдивлятися у цей свiт пильнiше. Менi важко збагнути, чию тiнь я бачив на грубцi. Хтось лежав мiж мною i вiкном, але щойно я намагаюся второпати, хто це був, мене охоплюе жах. Краще б воно загарчало. Або загавкало. Або зареготало. Це хоча б трохи зняло той безмежний жах, але воно мовчало. А ця важка рука – чи нога? – на моiх грудях… Вона була живою… чи колись живою… Єн Мартенс, у кiмнатi якого ми розмiстилися, лежить на цвинтарi неподалiк вiд будинку… Треба знайти Беннета i Тобi, якщо вони ще живi… Чому вiн забрав iх, а не мене? І чому мене опанувала тодi така сонливiсть, а сни були наповненi жахiттями?..

Незабаром менi закортiло подiлитися з кимось пережитим, щоб не з’iхати з глузду. На той час я вже вирiшив, що неодмiнно продовжу пошуки страху, що зачаiвся, пiддаючись небезпечнiй оманi, що невизначенiсть завжди гiрша за найстрашнiшi знання. Тепер варто було обмiркувати, кому можна розповiсти про своi пригоди i яким чином вистежити те, що викрало двох людей i вiдкидало таку моторошну тiнь.

Моiми найближчими знайомими у Леффертс-Корнерсi залишалися приязнi журналiсти, дехто з них iще жив у готелi, полюючи за вiдгомонами нещодавньоi трагедii. Вирiшивши знайти з-помiж них когось, вартого довiри, я мiзкував, кому вiддати перевагу, й нарештi зупинився на Артурi Манро, смаглявому худорлявому молодику, якому було рокiв тридцять п’ять i чия освiченiсть, зацiкавлення, розум i темперамент свiдчили про вiдсутнiсть вiдсталостi й упередженостi.

Й ось одного дня на початку вересня Артур Манро вислухав мою сповiдь. Із самого початку було видно, що ця iсторiя заiнтригувала i навiть захопила його, а пiсля завершення розповiдi вiн проаналiзував те, що сталося, продемонструвавши гострий розум i здоровий глузд. Бiльше того, його порада не поспiшати i ретельно вивчити всi iсторичнi та географiчнi свiдчення, пов’язанi з маетком Мартенсiв, була напрочуд корисною. За його iнiцiативи ми нишпорили всiею околицею у пошуках iнформацii про таемничу родину Мартенсiв i знайшли чолов’ягу, котрий мав деякi вельми красномовнi документи. Ми багато спiлкувалися з тими гiрськими жителями, котрi не втекли вiд усiх цих лих у спокiйнiшi мiсця, а також методично й скрупульозно обстежували дiлянки, про якi особливо часто згадувалося в легендах скватерiв.

Спершу результати наших пошукiв були незбагненнi для нас самих, хоча при ретельному аналiзi дещо все ж вимальовувалося. Найголовнiше – бiльшiсть жахливих подiй ставалися неподалiк вiд покинутого обiйстя або похмурого лiсу з разюче рясною рослиннiстю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на вiдкритому мiсцi, далеко вiд маетку та зловiсного будинку.

Щодо природи й зовнiшнiх ознак зачаеного страху, ми нiчого не могли добитися вiд темних i заляканих жителiв гiрських хатинок. Вони називали його то змiем, то велетом, то демоном, якi прилiтають разом iз громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокуе. З усього цього ми виснували, що це живий органiзм, дуже чутливий до електричних розрядiв, i хоча в деяких оповiдках йому приписували крила, все ж його нелюбов до вiдкритих просторiв свiдчила про те, що пересуваеться створiння по землi. Єдине, що порушувало стрункiсть нашоi теорii, то це здатнiсть iстоти перемiщатися з величезною швидкiстю: тiльки так вона могла вчинити всi приписуванi iй дii.

Пiзнавши скватерiв ближче, ми навiть полюбили iх. Це були примiтивнi створiння, котрi опускалися дедалi нижче еволюцiйною шкалою через погану спадковiсть i задушливу iзоляцiю вiд решти людства. Хоча вони й остерiгалися нових людей, та незабаром прикипiли до нас i дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаеного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всi заростi навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнiшали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета i Тобi, бо iхнiй власний досвiд засвiдчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скiльки загинуло iхнiх нещасних землякiв, передчували, що на цьому справа не скiнчиться, й чекали подальшого розгортання подiй.

Однак до кiнця жовтня нiчого не сталося, i це дуже нас спантеличило. Стояли тихi спокiйнi ночi, мабуть, тому дрiмала i зла сила. Нiчого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаений страх – нематерiальна субстанцiя. На жаль, прихiд холодiв мiг зруйнувати всi нашi плани: помiтили, що взимку демон поводиться сумирнiше. У наметi, який ми встановили у покинутому маетку, що часто вiдвiдував страх, запанувало тривожне очiкування.

Це селище з поганою репутацiею назви не мало, хоча й iснувало здавна, притулок у розщелинi мiж двома височинами – Коун-маунтин i Мейпл-гiл. Воно стояло ближче до Мейпл-гiл, i декотрi мiсцевi збудували хижi прямо на схилах цього пагорба. За двi милi на пiвнiч починалося пiднiжжя Гори Бур, iще через милю – дiброва iз занедбаним маетком, що сховався в нiй. Значна частина цiеi вiдстанi була вiдкритою рiвниною, досить пласкою, якщо не брати до уваги нечисленнi, подiбнi до змiюк горбочки, порослi травою. Знаючи рельеф мiсцевостi, ми вирiшили, що демон мав би з’явитися на тому боцi Коун-маунтин, бо ii пiвденний схил прилягав до захiдного схилу Гори Бур. Ми уважно обстежили грунтовий зсув на тiй дiлянцi, де росло високе дерево, розщеплене блискавкою в один iз вiзитiв демона.

Якнайретельнiше обстеживши разiв iз двадцять злощасне селище, ми з Артуром Манро неабияк розчарувалися, i в нашi вiдчуття закрався якийсь невизначений страх. Вiн мав якусь моторошну властивiсть – i справдi, хiба не дивно, що пiсля таких жахливих подiй не залишилося нiчого, що могло б указати на винуватця катастрофи! Ось i зараз ми понуро вешталися пiд похмурим свинцевим небом, вiдчуваючи змiшане почуття необхiдностi й водночас безглуздостi наших дiй. Наш огляд i цього разу був скрупульозним: ми ще раз обiйшли кожну хатинку, шукаючи на схилах непохованi тiла, обстежили кожну ямку, кожну нiрку – i все надаремно. І знову всюди витав страх, нiби величезний крилатий грифон витрiщався на нас iз космiчних безодень.

Хмари потроху скупчувалися, i ми вже погано розрiзняли в сутiнках окремi предмети. Удалинi чувся гуркiт грому – над Горою Бур збиралася гроза. Нас, ясна рiч, охопило хвилювання, хоча до ночi було ще далеко. Сподiваючись, що гроза затягнеться i зла сила якось себе проявить, ми облишили нашi пошуки на схилi та попрямували до найближчого заселеного житла в надii умовити скватерiв нам допомогти. Наш авторитет змусив кiлькох парубкiв подолати переляк, i вони погодилися пiти з нами.

Але щойно ми рушили в дорогу, як ринула така злива, що будь-який притулок став бiльш нiж потрiбним. Темрява згустiла настiльки, що ми спотикалися на кожному кроцi, й тiльки окремi спалахи блискавок i наше досконале знання мiсцевостi все ж допомогли нам дiстатися до напiвзруйнованоi хижi. Це була жалюгiдна споруда iз дощок i колод, дверi, що дивом збереглися, i едине вiкно, що виходило на Мейпл- гiл. Зачинивши дверi на засувку, ми, навченi нашими помiчниками, зачинили також i вiконницi, сховавшись таким чином вiд дощу та рiзких поривiв вiтру. Ми понуро сидiли на хитких скринях у суцiльнiй темрявi, лише вогники люльок i випадкове свiтло лiхтарика оживляли гнiтючу атмосферу. Час вiд часу ми бачили крiзь щiлини в стiнi зигзаги блискавок – темрява була такою щiльною, що iхнi стрiли вимальовувалися дуже чiтко.

Це чатування у грозу раптом нагадало менi ту незабутню нiч на Горi Бур. Я зiщулився вiд страху й укотре поставив собi запитання, на яке наразi не мiг вiдповiсти: чому демон iз трьох людей, котрi сидiли в засiдцi, знищив двох по краях i залишив того, хто був усерединi? Чому вiн так раптово зник пiсля електричного розряду жахливоi потужностi? Чому порушив послiдовнiсть i не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, вiн знав, що це я призвiдник, i готуе для мене страшнiшу долю?

Обiрвавши своi роздуми, а точнiше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслiдував удар грому, що струсонув землю. Водночас здiйнявся могутнiй вiтер, його завивання наростало у зловiсному крещендо. Ми були впевненi, що блискавка знову втелющила у самотне дерево на схилi Мейпл- гiл, Манро схопився i пiдiйшов до крихiтного вiконця переконатися в цьому. Вiтер i дощ увiрвалися у вiдчиненi ним вiконницi з оглушливим ревiнням, i я не змiг розчути слiв, якi вiн вимовив. Перевiряючи, наскiльки значнi руйнування, чоловiк висунувся з вiкна i завмер, буцiмто вдивляючись у щось.

Незабаром вiтер ущух i пiтьма розсiялася. Буря скiнчилася. Моi сподiвання на те, що вона триватиме й уночi, не виправдалися, i нiби на пiдтвердження цього крiзь щiлини проникнув слабкий сонячний промiнчик. Вважаючи, що свiтло нам не завадить, навiть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку i вiдчинив грубо збитi дверi. Земля зовнi перетворилася на суцiльне мiсиво, а злива приносила зi схилiв усе новi й новi потоки бруду. Однак нiчого такого, що пояснило б, чому мiй приятель так довго не вiдходив вiд вiкна, я не побачив. Пiдiйшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тодi я жартiвливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж вiдчув, як мене починае душити неусвiдомлений жах, що напливав звiдкiлясь iз глибин столiть, iз бездонних краiв ночi, що iснувала вiчно.

Артур Манро був мертвий. А його голова, точнiше ii лицьова частина, була бузувiрськи виiдена.

III. Що це було за багряне сяйво

У нiч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, нiби небо розверзлося, я при тьмяному свiтлi лампи розкопував, сам не знаючи навiщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обiдi, коли второпав, що збираеться буря, i тепер радiв несамовитiй стихii, що безжально рве i забирае з собою таке рясне у цiй мiсцинi листя.

Гадаю, що пiсля подiй 5 серпня я дещо схибнувся. Пекельна тiнь у будинку, потiм страшна нервова напруга упродовж тривалого часу, розчарування i, нарештi, трагедiя у хижi тiеi жовтневоi ночi – погодьтеся, всього цього забагато для однiеi людини. Й ось тепер я копав могилу Мартенса, щоб утямити, чому загинув Артур Манро. А всi решта, хто, як i я, не могли цього збагнути, нехай вважають, що вiн десь мандруе. Ми облазили усе навколо, але так i не знайшли вбивцю. Скватери, вочевидь, щось знали, але я, не бажаючи iх iще бiльше залякувати, не патякав iм про цю смерть. Сам же я зачерствiв. Шок, пережитий мною у маетку, позначився на моему розумi, i я думав лише про те, як знайти той зачаений страх, який вирiс у моiй свiдомостi до фантасмагоричних розмiрiв. Але тепер, пам’ятаючи про долю Манро, я заприсягнувся дiяти самостiйно.

Один лише вигляд розкопаноi могили вивiв би нормальну людину iз рiвноваги. Похмурi старi дерева неприродних розмiрiв i форм схилялися надi мною, як склепiння нечестивого храму друiдiв. Грiм i зловiсний шум вiтру стихали пiд ними, майже не пропускаючи струменiв дощу. За посiченими блискавками могутнiми стовбурами вимальовувався у слабких вiдблисках свiтла контур покинутого обiйстя, що потопало у мокрому плющi. Трохи вiддалiк розкинувся голландський садочок, тепер украй запущений, його грядки та клумби вщент заросли блiдою смердючою рослиннiстю, що майже нiколи не бачила денного свiтла. Поруч розкинулося кладовище, усе в покручених деревах, потворнi гiлки яких, здавалося, харчувалися отрутою вiд коренiв, що залягли у неосвяченiй землi. Пiд густим брунатним шаром листя, що гнило у темрявi цього пралiсу, я бачив то тут, то там просто вражаючi обриси низьких надгробкiв.

Сама iсторiя привела мене до цiеi староi могили. Історiя – ось що залишилося менi пiсля того, як усе решта потонуло у страшному оскалi сатанiзму. Тепер я вважав, що зачаений страх – не матерiальна субстанцiя, а примарний перевертень, породжений нiчною блискавкою. Виходячи з переказiв i документiв, якi я роздобув разом iз Артуром Манро, цiею примарою мiг бути лише Єн Мартенс, котрий помер 1762 року. Тому я й копався, мабуть, безглуздо в його могилi.

Особняк Мартенсiв звiв Геррiт Мартенс, заможний гендляр iз Нового Амстердама, котрий не змирився зi змiнами, якi принесло англiйське панування. Вiн збудував цю величну споруду на горi, у вiдокремленiй частинi лiсу, що сподобалася йому своею незайманою первозданнiстю. Єдиним iстотним недолiком тут були частi сильнi грози. Коли Мартенс вибирав мiсце i потiм будувався, то вважав, що цi природнi явища – особливiсть пори року, але з часом усвiдомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо дiють на його судини, чоловiк вибудував собi ще й пiдвальне примiщення, куди спускався щоразу iз наближенням бурi.

Про нащадкiв Геррiта Мартенса вiдомо iще менше, нiж про нього самого. Вони ненавидiли все англiйське i цуралися тих колонiстiв, котрi прийняли новi порядки. Їхне життя минало у суворiй самотi, й, за чутками, iзоляцiя кепсько позначалася на iхнiх розумових здiбностях i мовi. В усiх членiв родини була спадкова особливiсть – рiзнокольоровi очi: одне блакитне, а друге каре. Їхнi контакти iз зовнiшнiм свiтом слабшали з кожним роком, вони навiть дружин брали собi iз власноi челядi. Численнi нащадки роду стали явними виродженцями. Однi, спускаючись у долину, змiшувалися з метисами i вливалися у те середовище, яке постачало скватерiв. Іншi, навпаки, не покидали родове гнiздо, похмуро плекаючи свою вiдокремленiсть вiд решти свiту i дедалi чутливiше реагуючи на грози.

Бiльше про життя цiеi родини стало вiдомо вiд молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привiв юнака до вiйська колонiстiв, коли чутки про з’iзд в Олбенi досягнули Гори Бур. Вiн першим iз нащадкiв Геррiта Мартенса побачив свiт i коли за шiсть рокiв повернувся додому, то став об’ектом ненавистi родичiв, котрi вважали його чужинцем, хоча у нього, як i у всiх Мартенсiв, були рiзнi очi. Та й сам вiн насилу витримував тепер дивнi, сповненi безглуздих забобонiв порядки в родинi; не викликали у нього колишнього захвату i грози в горах. Усе кидало його в зневiру, i чоловiк часто писав до приятеля в Олбенi, що мае намiр покинути рiдну домiвку.

Навеснi 1763-го Джонатан Гiффорд, товариш Єна Мартенса, котрий жив в Олбенi, давно не отримуючи вiд нього листiв, стурбувався, тим бiльше що знав про складнi стосунки i частi чвари у маетку Мартенсiв. Зважившись особисто переконатися, що там усе гаразд, вiн вирушив верхи в гори. Із щоденника чоловiка випливае, що до Гори Бур вiн дiстався 20 вересня. Прибульця вразила старiсть будiвлi, але ще бiльше – похмурi рiзноокi Мартенси з iхнiми дикими, звiриними звичками; вони й повiдали йому ламаною, сповненою гортанних звукiв англiйською, що Єн наказав довго жити. За iхнiми словами, ще минулоi осенi його вколошкала блискавка. Поховали його тут же, неподалiк вiд зарослого бур’яном саду; господарi показали гостю й могилу – голий горбочок без будь-якого пам’ятника. Щось у поведiнцi Мартенсiв стривожило Гiффорда i викликало його пiдозри. За тиждень вiн таемно повернувся у цi мiсця з лопатою та киркою. Розкопав могилу й побачив те, що й сподiвався: череп його приятеля був жорстоко розкроений у кiлькох мiсцях. Повернувшись до Олбенi, Гiффорд порушив проти Мартенсiв кримiнальну справу, звинувачуючи iх у вбивствi родича.

Хоча прямих доказiв забракло, чутки про вбивство поширилися округою, i вiдтодi Мартенсiв пiддали остракiзму. Нiхто не хотiв мати з ними справу, а вiд самого будинку намагалися триматися якнайдалi, вважаючи його проклятим мiсцем. Мартенсам усе ж вдавалося якось зводити кiнцi з кiнцями за рахунок натурального господарства, i довгий час про iхне iснування свiдчили лише вогники, що спалахували вечорами високо в горах. Згодом вони запалювалися дедалi рiдше, а з 1810 року й зовсiм перестали з’являтися.

Поступово будинок i сама мiсцина навколо обросли страшними легендами. Наляканi жахливими розповiдями, люди обходили його стороною. Так тривало до 1816-го, коли скватери раптом схаменулися, що вогнiв на горi не бачили вже давно. До маетку подалася група добровольцiв, яка знайшла його порожнiм i вже неабияк спорохнявiлим.

Вiдсутнiсть кiстякiв i нещодавнiх поховань наштовхували на думку, що мешканцi не вимерли, а переселилися в якесь iнше мiсце. Це сталося, либонь, кiлька рокiв тому. Численнi прибудови до будинку демонстрували те, що перед своiм вiдходом родина Мартенсiв була досить численною. Судячи з усього, вони зовсiм опустилися, про це свiдчили й обшарпанi меблi, i розкидане столове срiбло, яке, схоже, не чистили роками. І хоча ненависнi Мартенси й зникли, страх, пов’язаний iз iхнiм будинком, залишився i навiть зрiс, а серед жителiв гiр поширилися новi моторошнi чутки. Будинок же продовжував стояти – занедбаний, жаский притулок мстивого духу Єна Мартенса. Таким вiн стояв i тiеi ночi, коли я розкопував могилу.

Я назвав своi дii безглуздими, i вони справдi нi до чого не призвели. Труну Єна Мартенса я знайшов доволi скоро, але в нiй не було нiчого, окрiм жменьки пороху. Однак я, одержимий лютою рiшучiстю знайти його повсталий дух, продовжував дедалi глибше закопуватися в землю. Бозна- що я сподiвався побачити, однак в одному не сумнiвався: я розкопую могилу людини, чий дух нишпорить навколо ночами.

Я копав i копав, не уявляючи, якоi вже досяг глибини, аж раптом мiй рискаль, а за ним i ноги провалилися пiд землю. Мене скував жах. Існування пiдземелля пiдтверджувало моi найбожевiльнiшi гiпотези. При падiннi згасла лампа, але за допомогою електричного лiхтарика я таки зумiв оглянути вузький пiдземний прохiд, що тягнувся в обидва боки. Чоловiк моеi статури мiг лiзти ним лише навкарачки, i хоча жодна людина, будучи при здоровому глуздi, не наважилася б на таке, особливо вночi, я, забувши про небезпеку, не слухаючи аргументiв розуму й не звертаючи уваги на бруд, опустився на колiна, охоплений единим бажанням: зустрiтися нарештi зi страхом, що зачаiвся. Вирiшивши повзти у напрямку будинку, я вiдважно протиснувся у вузьку нору i, звиваючись, хутко поповз уперед у цiлковитiй темрявi, лише iнодi освiтлюючи собi шлях лiхтариком, який тримав перед собою.

Немае слiв, щоб описати загубленого в надрах землi чоловiка, описати, як вiн повзе, звиваючись, дряпаючись грудками глини, iз задушливим хрипом прокладае, мов шаленець, шлях серед виткiв нiчного мороку, не маючи уявлення нi про час, нi про наслiдки своiх дiй, не знаючи нi напрямку, нi остаточноi мети. Це було за межами людського розумiння, але саме так я i вчинив. Я повз так довго, що забув свое минуле життя, перетворившись, здавалося, на iстоту з темних глибин – крота або хробака. Лише випадково, пiсля тривалоi перерви, я увiмкнув лiхтарика, про який зовсiм забув, i нерiвна глиняна поверхня нори, що тяглася удалечiнь, зловiсно засвiтилася.

Якийсь час я повз в одному напрямку, тепер уже економлячи батарейки, але потiм прохiд рiзко звернув угору. І раптом попереду я несподiвано побачив щось на кшталт двох палаючих у темрявi бiсiвських копiй мого згасаючого лiхтарика. Свiтло, яке випромiнювали вони, гiпнотично подiяло на мене, пробуджуючи якiсь розмитi спогади. Замiсть того щоб вiдсахнутися, я мимоволi завмер. А очi все наближалися. Я не мiг розрiзнити увесь вигляд iстоти, якiй вони належали, зате добре бачив ii кiгтi. Оце було видовище! Раптом над моею головою почувся вiддалений гамiр. Це був вiдгомiн грому, що незабаром посилився до оглушливого гуркоту. Отже, я суттево просунувся вгору й опинився зовсiм близько до поверхнi. Грiм гуркотiв, а очi лупали на мене з тупою злiстю.

Дякувати Боговi, я тодi не знав, що це було, iнакше, мабуть, вiд страху вiддав би Боговi душу. Мене врятував грiм – один iз того гуркоту, що збудив цю жахливу тварюку: пiсля важкоi паузи з невидимого неба звалився оглушливий удар, що затряс гори. Таке тут траплялося й ранiше, про це свiдчили порепана земля, глибокi провалля й оголена гiрська порода. Блискавка з люттю циклопа вдарила в землю прямо над пекельним пiдземним переходом, приголомшуючи мене i майже вiдбираючи менi свiдомiсть.

Земля тряслася й ворушилася, я ж безпорадно кидався в нiй, поки мене не випхало на поверхню. Я лежав iз мокрим вiд дощу обличчям. Пейзаж навколо був менi знайомий – крутий пiвденно-захiдний схил, майже позбавлений рослинностi. Спалахи бурi, що полум’ям охоплювали грозове небо, освiтлювали понiвечену землю i те, що лишилося вiд дивовижного низького пагорба, який ранiше, химерно звиваючись, тягнувся сюди вiд лiсистоi частини гори. Озираючись навколо, я не мiг збагнути, звiдки мене викинуло i як я вивiльнився зi згубноi пастки? Сум’яття у моiй головi не поступалося хаосу природи, i коли на пiвденному схилi спалахнула слiпуча багряна заграва, я iще не усвiдомлював, чого менi вдалося уникнути.

Втямив це лише за два днi по тому, коли скватери менi розповiли, що означав той спалах яскравого полум’я. Ось тут мене й охопив справжнiй жах – бiльший, нiж при зустрiчi у пiдземеллi з власником страшних очей i кiгтiв. Їхня розповiдь могла кого завгодно налякати до смертi. У селищi, на вiдстанi двадцяти миль вiд того мiсця, де мене викинуло на поверхню, пiсля оглушливого гуркоту грому запанувала чергова оргiя страху: огидна на вигляд iстота зiстрибнула з кривого дерева на стару стрiху одного з будиночкiв. Вона встигла зробити свою чорну справу, але вибратися на волю не змогла – скватери в панiцi спалили хату разом iз чудовиськом. Як я второпав, воно стрибнуло з дерева саме тiеi митi, коли в iншому мiсцi земля поховала в собi щось iз жахливими кiгтями та палючими очима.




IV. Жахливi очi


Важко вважати здоровою людину, котра, знаючи стiльки, скiльки знав я, про зловiснi справи, якi вiдбуваються на Горi Бур, рвалася б туди знову, щоб докопатися, що ж за страх зачаiвся там. Той факт, нiби щонайменше два матерiальних втiлення страху були на той час знищенi, давав лише дуже слабку гарантiю психiчноi та фiзичноi безпеки у цьому Ахеронтi[5 - Ахеронт – у грецькiй мiфологii рiчка у пiдземному царствi, в яку впадають рiчки Пiрифлегетон i Кокiт, а також живе однойменний рiчковий бог.] багатоликого сатанiзму, i все ж, незважаючи нi на що, я вiдновив пошуки з iще бiльшим завзяттям.

Дiзнавшись через два днi пiсля моеi небезпечноi пiдземноi зустрiчi з демонiчною iстотою, що тiеi самоi митi, коли на мене витрiщала тi жахливi очi, за двадцять миль звiдти iнша зловiсна iстота готувалася до фатального стрибка, я пережив черговий напад невгамовного страху. Втiм, жагуча цiкавiсть i незрозумiле збудження, супутнi йому, робили цей страх майже солодким. Так iнодi посеред нiчного жахiття, коли невидимi сили несуть тебе над загадковими мертвими мiстами до оскалу пащеки Нiса, немае бiльшого блаженства, нiж iз диким лементом кинутися добровiльно у жахливий вир снiв i мчати, не думаючи про безодню, що розверзлася попереду. Достеменно такi ж почуття будив у менi таемничий страх, що перемiщався у просторi Гори Бур. Виявивши, що там мешкають два монстри, я вiдчув неприборкану жагу перекопати всю тамтешню землю, гарбати ii голими руками та звiльнити нарештi вiд смертi, що отруюе кожен ii дюйм.

Я знову поквапився на могилу Єна Мартенса й узявся копати на колишньому мiсцi. Однак земля завалила пiдземний хiд, а дощ знищив усi слiди моеi колишньоi працi, тому важко було визначити, на якiй глибинi починаеться той перехiд. Я здiйснив також нелегку подорож до хатинки, в якiй спалили смертоносне страховисько, але моi зусилля не були винагородженi. У попелi збереглося кiлька кiсток, але жодна з них не належала чудовиську. За словами скватерiв, усе обмежилося однiею жертвою, але вони, вочевидь, помилялися: крiм одного людського черепа, що добре зберiгся, я знайшов залишки й iншого. Хоча багато хто бачив блискавичний стрибок почвари, нiхто не мiг сказати, як саме вона виглядала, всi просто казали: чорт. Уважно оглянувши дерево, на якому вона ховалася, я не знайшов нiчого пiдозрiлого. Спробував було вiднайти можливi слiди у темному лiсi, але не змiг витримати вигляду потворних пнiв i подiбних на змiюки коренiв, що зловiсно сплiталися, перед тим як назавжди пiрнути в землю.

Потiм я iще раз уважно оглянув покинуту хатину, яку страх вiдвiдував найчастiше, i де Артур Манро побачив перед смертю дещо, що його приголомшило, про що не встиг розповiсти. Моi попереднi огляди, незважаючи на всi зусилля, не дали вiдчутних результатiв. Тепер же необхiдно було перевiрити нову версiю: неймовiрна подорож пiд землею переконала мене, що принаймнi одна з почвар – пiдземний монстр. І пам’ятного дня 14 листопада я знову оглядав тi схили Коун-маунтин i Мейпл-гiл, якi спускалися до сумнозвiсноi хатини, звертаючи особливу увагу на свiжi викиди землi.

День пошукiв нiчого не дав; сутiнки застали мене на схилi Мейпл-гiл, я стояв у задумi та глипав у бiк хатини та Гори Бур. Розкiшний полум’яний захiд сонця змiнився мiсячним срiблястим сяйвом, розлився долиною, гiрськими схилами та дивними низькими пагорбами, потрапляючи туди особливо часто. Одним словом, iдилiчна картинка. Менi ж вона була огидна: адже я знав, що за нею ховалося. Я так само ненавидiв i цей усмiхнений мiсяць, i лицемiрну рiвнину, й гнилу гору, i цi зловiснi пагорби. Пов’язане мерзенним союзом iз невидимими силами зла, все навколо здавалося менi напоеним отрутою.

Спрямувавши погляд на залиту мiсячним сяйвом землю, я раптом виразно усвiдомив, що в картинi, яка вiдкрилася передi мною, е певна еднiсть. Не обiзнаний грунтовно з геологiею, я все ж iз найперших днiв зацiкавився поширеними у цiй мiсцинi дивними, подiбними на змiюк пагорбами. Вони розмiстилися навколо Гори Бур, i в долинi iх було менше, нiж на самiй височинi, де доiсторичне заледенiння не надто завадило утворенню цих химерних фантастичних зсувiв кори. Тепер, при свiтлi спадного мiсяця, що вiдкидае довгi таемничi тiнi, мене вразило, що кути та лiнii цiеi своерiдноi системи якимось чином спiввiдносилися з вершиною Гори Бур. Вона, поза всiлякими сумнiвами, була центром, звiдки врiзнобiч розбiгалися променями цi дивнi пагорби. Маеток Мартенсiв наче розпустив на всi боки жахливi мацаки… При думцi про мацаки мене немов пiдкинуло, i тут я вперше пiддав критичному аналiзу свою версiю про льодовикове походження тутешнiх пагорбiв.

Що бiльше я мiркував, то менш iмовiрною видавалася менi ця версiя. Мною заволодiла нова, жахлива та неймовiрна думка, пiдказана i формою пагорбiв, i тим, що я бачив пiд землею. Іще не цiлком усвiдомивши свое вiдкриття, я незв’язно бурмотiв, як у гарячцi: «Боже!.. Осередки… прокляте мiсце… отже, зрешечене стiльниками… безлiч чарунок… i тодi вночi в особняку… вони спершу схопили Беннета i Тобi… тих, хто був ближчий… по краях». Не гаючи часу, я почав судомно розкопувати найближчий пагорб, вiдчуваючи розпач, страх i захоплення водночас… Так я копав, час вiд часу вигукуючи щось незрозумiле, неспроможний стримати почуття, що охопили мене, поки не наткнувся на пiдземний хiд або нору, подiбну до тiеi, якою я повз незабутньоi ночi.

Потiм пригадую, як бiг iз заступом у руках, бiг, охоплений жахом, освiтленими мiсячним сяйвом горбистими галявинами, а потiм хирлявим, примарним лiсочком, розташованим на кручi, бiг, волаючи i вiдсапуючись, перестрибуючи через завади, бiг прямо до лиховiсного маетку Мартенсiв. Пiсля цього пригадую, як копав без будь-якоi системи на руiнах зарослого шипшиною льоху, сподiваючись знайти джерело цiеi злоякiсноi пухлини. Пригадую, як дико реготав, наткнувшись на пiдземний хiд унизу староi грубки, де густо рiс соковитий високий бур’ян, що вiдкидав дивовижнi тiнi при свiтлi запаленоi мною лоiвки. Я iще не знав, чи мешкае хтось у цьому пекельному вулику, криючись i чекаючи грому, щоб вибратися назовнi. Два монстри вже загинули, може, iнших i немае? Мене пiдганяло гостре бажання розгадати нарештi таемницю страху, яка, тепер я був у цьому впевнений, е матерiальною, органiчною субстанцiею.

Нерiшуче застигнувши, я мiзкував, чи обстежити менi хiд самому вже зараз же, вдавшись до допомоги електричного лiхтарика, чи вiдкласти пошуки й набрати у пiдмогу гурт скватерiв-добровольцiв. Раптом рiзкий порив вiтру, обiрвавши моi думки, задув свiчку, залишивши мене в суцiльнiй темрявi. Мiсячне сяйво не проникало в льох крiзь щiлини й отвори в стелi, i тут, охоплений тривожним передчуттям, я почув моторошний гуркiт грому, наповнений для мене тепер новим сенсом. Корячись чiтко усвiдомленiй необхiдностi сховатися кудись якнайдалi, я навпомацки пролiз у дальнiй закуток льоху, не зводячи, однак, очей iз викопаноi поруч iз грубкою ями. При спалахах блискавок я мiг розрiзняти поруйновану часом цегляну кладку i неприродно пишну рослиннiсть. Мене охопили жах i цiкавiсть одночасно. Що цього разу викличе до життя буря? Гейби пiд землею вже нiчого не лишилося? Пiсля одного слiпучого спалаху я, озирнувшись, перебрався в iнше мiсце i сховався серед особливо густих заростей. Звiдси було добре видно яму, сам же я опинився пiд надiйним прикриттям.

Якщо Провидiння буде прихильним до мене, то воно витравить iз моеi пам’ятi побачене тiеi ночi й дасть спокiйно дочекатися кiнця своiх днiв. Адже варто лише менi тепер почути вiддалений грiм, я вже не можу заснути i приймаю снодiйне.

Усе почалося миттево та несподiвано. Демон, що нагадував своiм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невiдомих безодень. А слiдом за ним iз тiеi ж ями виринуло цiле море всiлякоi нечистi, величезне збiговисько мерзенних виродкiв – огидних породжень ночi. Навiть збочена уява не змогла б породити нiчого подiбного. Клубочучись, вони вилiтали iз зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував i бешкетував. І, подiбно до пошестi, миттю заполонив усе навколо. Вони лiзли крiзь щiлини назовнi та просувалися далi, несучи з собою у проклятi лiси жах, шаленство i смерть.

Бозна-скiльки iх там було – мабуть, тисячi. Цей нескiнченний потiк, який я розрiзняв при слабких спалахах блискавок, скував мое серце переляком. Коли ж потiк почав рiдшати, iз суцiльноi маси стали видiлятися окремi особини. Це були потворнi волохатi чортенята, а може, й мавпи – бiсiвськi карикатури на цих шанованих тварин. Вiд iхнього мовчання сироти виступали на шкiрi. Навiть коли один iз тих, що вiдстали, звичним вiдпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навiть тодi я не почув жодного звуку. Решта жадiбно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тодi, незважаючи на огиду i страх, цiкавiсть, яка весь цей час спрямовувала моi пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера i, коли останнiй iз виродкiв вибрався назовнi з невiдомого жаского свiту, пристрелив його, прикриваючись громом.

Пронизливе вищання… насолода вiд кривавого полювання… бентежнi тiнi, що переслiдували одна одну в яскравих коридорах, прорiзаних блискавками… безтiлеснi примари, калейдоскопiчнi змiни огидних сцен… лiс i в ньому патологiчно розкiшнi перезрiлi дуби, чиi змiеподiбнi сплетенi коренi тягли незримi соки з землi, що кишiла мiльйонами бiсiвських iстот, якi пожирали одна одну… замаскованi пiд пагорби мацаки, що простяглися вiд самого центру пiдземноi злоякiсноi пухлини… небаченi за силою бурi, якi розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкiшних заростях… На щастя, iнстинкт привiв мене, коли майже знепритомнiв вiд страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтiннi зiрок на зблiдлому вже небi.

За тиждень я настiльки оговтався вiд пережитого, що послав до Олбенi за людьми, котрим доручив пiдiрвати динамiтом маеток Мартенсiв разом iз вершиною Гори Бур. Вони ж мали знищити й усi пiдземнi ходи пiд подiбними до змiй пагорбами, а також викорчувати перезрiлi дуби з пишними кронами, вже один вигляд яких мiг позбавити глузду. Лише пiсля завершення цих робiт я став iнодi дрiмати, хоча вiдтодi, знаючи таемницю зачаеного страху, я вже нiколи не зможу спати спокiйно. Мене переслiдувала одна думка: а раптом не вся нечисть загинула? І хтозна, чи не може щось подiбне виникнути деiнде? Важко без страху мiркувати про невiдомi земнi печери, знаючи те, що знаю я. Дотепер не можу без сiпання бачити колодязь або увiйти в метро… Ну, чому медики не дадуть менi якихось лiкiв, аби я нарештi нормально заснув, чому не заспокоять мiй палаючий мозок?

Розгадка таемницi, що вiдкрилася менi пiд час спалаху, коли я вистрелив у мовчазну iстоту, яка вiдстала вiд iнших, виявилася настiльки простою, що минула щонайменше хвилина, перш нiж я все усвiдомив. Ось тодi мене й охопив справжнiй жах. У цього огидного, схожого на горилу виродка була сиза шкiра, жовтi iкла та скуйовджене волосся. Явна межа звироднiння – сумний результат iзольованого iснування, родинних шлюбiв i канiбалiзму; живе втiлення хаосу та звiриного оскалу страху, що чаiться пiд землею. Виродок витрiщався на мене у передсмертнiй агонii, а його очi своею незвичнiстю нагадали менi iншi, баченi пiд землею, i пробудили тодi мутнi спогади. Одне око було блакитне, а iнше – каре. Саме такими, згiдно з переказами, були очi Мартенсiв. І тодi у нападi безмовного жаху я второпав, що ж сталося зi зниклою родиною, з цим проклятим маетком Мартенсiв, якi знавiснiли вiд громiв.




Азатот


Коли свiт став старим i здатнiсть дивуватися покинула людей, коли сiрi мiста здiйнялися у задимлене небо похмурими потворними вежами, в тiнi яких нiкому й на гадку не спадало мрiяти про сонце або розквiтлi навеснi луки, коли просвiта зiрвала з Землi ii прекрасне покривало i поети взялися спiвати лише про зламанi фантоми з мутними, спрямованими всередину себе очима, коли це настало й дитячi мрii вiдiйшли назавжди, знайшовся чоловiк, котрий подався у позамежнi сфери шукати мрii, що покинули землю.

Про iм’я й оселю цього чоловiка писали мало, бо вони належали свiту, що ледь прокидався, однак i про те, й про iнше писали щось незрозумiле. Але нам достатньо знати, що вiн жив у мiстi, оточеному високим муром, в якому панували вiчнi сутiнки; що вiн працював увесь день – вiд зорi до зорi, а ввечерi повертався до своеi кiмнати, в якiй вiкно визирало не на поля чи гаi, а на дитинець, куди у тупому розпачi витрiщалися й iншi вiкна. Із дна цього колодязя виднiлися лише стiни та вiкна, хiба що iнодi, якщо майже вибратися з вiкна назовнi, можна було побачити крихiтнi зiроньки, що пропливали повз.

А позаяк мури та вiкна рано чи пiзно можуть звести з розуму людину, котра багато читае i багато мрiе, то мешканець цього покою звик щоночi висуватися з вiкна, щоб хоч краечком ока побачити щось, що не належить до земного свiту з його сiрими багатоповерховими мiстами.

За багато рокiв вiн став давати iмена зорям, що повiльно пливли, i проводжати iх зацiкавленим поглядом, коли вони, на жаль, вислизали геть, поки його очам не вiдкрилося багато такого, про що пересiчнi люди й не пiдозрюють. І ось однiеi ночi, здолавши майже бездонну прiрву, жаданi небеса спустилися до вiкна цього чоловiка i, змiшавшись iз повiтрям його кiмнати, зробили його частиною iхнiх казкових див.

У його покоi з’явилися непокiрнi потоки бузковоi пiвночi, що виблискували золотими краплинками, туди вихором увiрвалися клуби пилу та вогню з позамежних сфер iз таким запахом, якого на землi не бувае. Наркотичнi океани шумiли там, запаленi сонцями, про якi люди не мали нi найменшого поняття, i в iхнiх немислимих глибинах плавали небаченi дельфiни та морськi нiмфи. Безголоса й безмежна стихiя охопила мрiйника i забрала його з собою, не торкаючись тiла чоловiка, котрий нерухомо завис на самотньому пiдвiконнi, а потiм багато днiв, яких не злiчити земним календарям, потоки з позамежних сфер нiжно несли чоловiка до його мрiй, до тих самих мрiй, про якi людство давно забуло. І нiхто не знае, скiльки тимчасових циклiв вони дозволили йому спати на зеленому, пiдiгрiтому сонечком березi, овiяному ароматом лотосiв i прикрашеному iхнiми багряними зiрками.




Коханi мерцi







Зараз пiвнiч. Ще до свiтанку мене знайдуть i запроторять до казематiв, в яких я нидiтиму до кiнця своiх днiв, змордований невгамовною жагою, доки не приеднаюся нарештi до своiх коханих мерцiв.

Я сиджу в смердючiй ямi, що утворилася на мiсцi стародавньоi могили; письмовим столом менi слугуе потерта, знищена часом надгробна каменюка, що завалилася; нiчну темряву розсiюе лише сяйво зiрок i тоненького мiсяця-молодика, однак я бачу все ясно, як удень. Навколо, куди не кинь погляд, схожi на похмурих чатових i сторожiв занедбаних могил, стоять похиленi надщербленi надгробки, наполовину схованi в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всiма велично височить у сiрувато-сине небо стела, що звужуеться догори, немов якийсь примарний вождь лемурiйськоi орди. У повiтрi завис хвороботворний сморiд цвiлi та сироi перегнiйноi землi, але менi вiн видаеться райськими пахощами. Тут пануе мертва тиша, врочиста i страшна. Якби я мав можливiсть вибрати собi мiсце для життя, то оселився б у самому центрi ось такого мiста мертвих, бо близькiсть гнилоi плотi та кiсток, що розсипаються на порох, наповнюе мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрiмко бiгти жилами, а мляве серце – збуджено калатати вiд шалених радощiв, бо лише в смертi я черпаю своi життевi сили!

Дитинство згадую як затяжний перiод похмурого, одноманiтного животiння. Блiда, хвороблива, немiчна дитина, схильна до тривалих нападiв похмуроi меланхолii, я викликав гостре неприйняття у своiх здорових, життерадiсних однолiткiв. Вони обзивали мене нудьгарем i бабегою, позаяк я зовсiм не цiкавився iхнiми гучними рухливими забавами i навiть за бажання не змiг би взяти участь у них через фiзичнi вади.

Як i у всiх провiнцiйних мiстечках, у Фенгемi жили своi язикатi Хвеськи. Пустопорожнi кумасi, ласi на все незвичайне, оголосили мiй апатичний темперамент якоюсь огидною патологiею; вони порiвнювали мене з моiми батьками i багатозначно, навiть зловiсно хитали головами, не знаходячи мiж нами нiчого спiльного. Найзабобоннiшi вiдверто називали мене пiдкидьком, а люди, котрi мали уявлення про мiй родовiд, указували на загадковi непевнi чутки, що стосувалися мого двоюрiдного прапрадiдуся, якого спалили на вогнищi за звинуваченням у чаклунствi.

Якби я жив у бiльшому мiстi, в якому е вища ймовiрнiсть знайти спорiднену душу для дружнього спiлкування, можливо, я б i подолав свою ранню схильнiсть до замкнутого та вiдокремленого життя. У пiдлiтковому вiцi я став iще похмурiшим, меланхолiйнiшим та апатичнiшим. Не бачив сенсу в своему iснуваннi. Я немов перебував пiд владою якоiсь нездоланноi сили, що притупляла моi вiдчуття, заважала моему розвитку, паралiзувала мою волю i наповнювала мене почуттям безпричинноi туги та невдоволення.

Менi було шiстнадцять, коли вперше побував на похоронi. У Фенгемi будь-який похорон виклика5в жвавий суспiльний iнтерес, бо наше мiстечко славилося довголiттям своiх мешканцiв. А вже коли померла така вiдома особа, як мiй дiдусь, можна було не сумнiватися, що все мiсто припреться вiддати данину поваги покiйнику. У мене, однак, майбутня похоронна церемонiя не викликала анi найменшого зацiкавлення. Будь-яка подiя, що порушувала звичний сонний триб мого життя, не обiцяла менi нiчого, крiм фiзичноi та психологiчноi перевтоми. Поступившись настирливим наполяганням батькiв, головним чином для того, щоб хоча б на якийсь час менi дали спокiй зi своiми уiдливими докорами у «нешанобливому ставленнi», я погодився пiти з ними.

У похоронi дiдуся не було нiчого незвичайного, якщо не брати до уваги велику кiлькiсть квiтiв i вiнкiв, але ж я, не слiд забувати, вперше брав участь у такого штибу урочистому ритуалi. Сама атмосфера похмуроi зали, де стояла оздоблена темною тканиною труна, завалена запашними квiтами, i мiстяни, котрi зiбралися в нiй i як тiльки могли вдавали скорботу за мерцем, миттю вивели мене зi звичного стану апатii i буквально заворожили. Штурханом гострим лiктем матуся повернула мене до дiйсностi, коли я впав у замрiяне зацiпенiння, i я пiдiйшов за нею до труни з тiлом дiдуся.

Я вперше побачив Смерть так близько. Я споглядав це спокiйне безтурботне обличчя, суцiльно порiзане зморшками, i не мiг второпати, з якого дива усi так побиваються. Дiдусь здавався безмiрно щасливим i глибоко задоволеним. Я вiдчув, як у менi пiдiймаеться хвиля дивного, недоречного захоплення, що наростало поступово i так повiльно, що я не вiдразу розпiзнав його природу. Зараз, коли я подумки повертаюся до тiеi знаменноi митi свого життя, менi здаеться, що це захоплення зародилося в моiй душi одразу, як тiльки сцена похоронноi церемонii стала доступною для мого погляду, а потiм непомiтно i пiдступно заволодiла всiм моiм еством. Деякi згубнi, зловiснi феромони, що вiдходили вiд трупа, справляли на мене нереально гiпнотичний вплив. Немов наелектризований невiдомою екстатичною силою, я мимоволi випростався та розправив плечi. Я намагався випалити поглядом склепленi повiки мерця, щоб прочитати таемне послання, яке ховалося пiд ними. Мое серце раптом затрiпотiло в грудях вiд припливу нечестивих радощiв i шалено закалатало об ребра, немов намагаючись вирватися з тлiнноi тiлесноi оболонки. Моя душа сiпнулася i затремтiла у нападi нестримноi дикоi хтивостi. Мiцний стусан материнського лiктя знову повернув мене до дiйсностi. Я наближався до чорноi труни млявою повiльною ходою, а одiйшов вiд неi пружним енергiйним кроком.

Я проiхав iз траурним кортежем на кладовище, як i ранiше пронизаний таемничими цiлющими ароматами. Я почувався так, немов залпом випив чашу якогось дивовижного елiксиру – огидного зiлля, виготовленого за рецептом самого Велiала[6 - Велiал – вiдкинутий янгол, його iм’я з iвриту перекладаеться, як «той, хто не мае жалю».].

Усi присутнi були цiлком поглиненi траурною церемонiею, i рiзкоi змiни в моiй поведiнцi не помiтив нiхто, окрiм моiх батькiв. Але упродовж наступних двох тижнiв гострi на язик кумасi тiльки й торочили, що про метаморфозу, яка сталася зi мною. Проте до кiнця зазначеного термiну отриманий мною заряд енергii став вичерпуватися, i за кiлька днiв я повернувся до свого звичного меланхолiйного стану, хоча й уже не до колишньоi безпросвiтноi та всепоглинальноi апатii. Якщо ранiше мене цiлком влаштовувало мое iнертне iснування, то тепер я постiйно вiдчував невиразний, неусвiдомлений неспокiй. Зовнi я знову став самим собою, i мiсцевi плiткарки зосередилися на цiкавiших темах. Якби оточення хоч на мить запiдозрило справжню причину мого раптового пожвавлення, всi разом вiдсахнулися б вiд мене, як вiд зачумленого. А якби я здогадався про огидну природу нестримноi пристрастi, що крилася за коротким перiодом моеi наснаги, я навiк покинув би цей свiт i провiв решту життя у самотi покаяння.

Для трагедiй характерна форма трилогii: незважаючи на горезвiсне довголiття жителiв нашого мiстечка, упродовж наступних п’яти рокiв померли обое моiх батькiв. Спершу, в результатi безглуздого нещасного випадку, загинула мати, i мое горе було таким щирим, що я неймовiрно здивувався, коли поряд iз важким болем утрати раптом вiдчув майже забуте вiдчуття запаморочливого, пекельного захоплення, яке вступало в знущальну суперечнiсть iз моiм глибоким смутком. Знову мое серце затрiпотiло i часто загупало в грудях подобою парового молота, стрiмко розганяючи гарячу кров по жилах. Я скинув важкi кайдани дрiмотного зацiпенiння лише для того, щоб звалити на своi плечi нескiнченно важчий тягар огидноi, блюзнiрськоi пристрастi. Я багато годин поспiль сидiв у кiмнатi, в якiй лежало тiло матерi, тамуючи невгамовну жагу своеi душi бiсiвським нектаром, що розливався у повiтрi напiвтемного примiщення. З кожним подихом я вiдчував приплив свiжих сил, здiймався до нових висот небесного блаженства. Тепер я знав, що це всього лише певного штибу наркотичне забуття, яке скоро минае, залишивши мене в жалюгiдному станi тiлесного та душевного безсилля, але не мiг противитися своiй збоченiй пристрастi, як не мiг розплутати гордiевих вузлiв в уже сплетеному клубку своеi долi.

Я також тямив, що внаслiдок дивного сатанинського прокляття якiсть мого життя залежить вiд мерцiв, що в силу якоiсь специфiчноi особливостi своеi натури я здатен на емоцiйне збудження лише у присутностi холодних тiл. За кiлька днiв, спонуканий непереборним потягом до моторошного наркотика, вiд якого залежала повноцiннiсть мого iснування, я вмовив единого у Фенгемi трунаря взяти мене у пiдмайстри.

Потрясiння, викликане смертю матерi, помiтно вплинуло на батька. Гадаю, якби я завiв мову про влаштування на таку екстравагантну роботу в якийсь iнший час, то вiн вiдповiв би менi категоричною вiдмовою. Але тепер, пiсля хвилинних роздумiв, вiн просто кивнув на знак згоди. Тодi менi й на гадку не могло спасти, що саме вiн стане першим моiм «клiентом»!

Батько також помер цiлком несподiвано – у результатi рiзкого загострення недуги серця, якоi у нього й не пiдозрювали. Мiй вiсiмдесятирiчний працедавець як мiг вiдмовляв мене вiд немислимоi затii забальзамувати тiло i не помiтив захопленого блиску, що спалахнув у моiх очах, коли я нарештi витягнув iз нього згоду. Словами неможливо описати негожi, невимовнi почуття, що переповнювали мене спекотними хвилями, мое серце шалено калатало, коли я працював над трупом. Переважало почуття глибокоi пошани, безмежноi любовi, якоi я нiколи не вiдчував до батька за життя.

Батько не був заможною людиною, проте мав усi земнi блага, необхiднi для безбiдного незалежного iснування. Будучи його единим спадкоемцем, я опинився у доволi скрутнiй ситуацii. Дитячi та юнацькi роки жодною мiрою не пiдготували мене до спiвiснування iз сучасним свiтом, але патрiархальний життевий уклад Фенгема, iзольованого вiд зовнiшнього свiту, менi неймовiрно остогид. До того ж звичка мiстян довго жити зводила нанiвець единий мотив, який спонукав мене укласти учнiвську угоду з трунарем.

Залагодивши справи зi спадщиною, я без найменших проблем звiльнився з роботи i подався до Бейборо – мiста, розташованого миль за п’ятдесят вiд Фенгема. Я влаштувався в корпорацiю «Грешем» – пiдприемство, яке контролювало найбiльшi похороннi бюро мiста, – i за двi секунди набув широкоi клiентури. Менi навiть вдалося отримати дозвiл ночувати в будiвлi фiрми, бо перебування поряд iз мерцями вже стало для мене нав’язливою потребою.

Я взявся до роботи з неабияким завзяттям. Навiть найогиднiший труп неодмiнно викликав у мене безбожне захоплення, i незабаром я став визнаним майстром своеi справи. Кожен наступний покiйник, який надходив до нашого закладу, був для мене джерелом блюзнiрських радощiв, збоченого задоволення, запаморочливого збудження, якi перетворювали мое неприемне ремесло на п’янке захоплення, що складало для мене весь сенс буття. Але за кожним припливом чуттевого блаженства наставав перiод глибокого вiдчаю. Я вiдчував жорстокi муки в тi днi, коли за вiдсутностi нових мерцiв не мiг удатися до звичних радощiв, i благав усiх огидних Боговi демонiв пекла наслати швидку та певну смерть на жителiв мiста.

Потiм настали пам’ятнi ночi, коли темними вуличками мiських околиць став нишпорити якийсь чолов’яга; чорнi ночi, коли щiльна завiса похмурих хмар затуляе мiсяць. Той невiдомець крадькома лазив за деревами, ховаючись у густiй тiнi i щомитi боязко озираючись: вiн явно замислив щось лихе. Пiсля кожноi такоi нiчноi прогулянки вранiшнi газети наввипередки описували своiм ласим до сенсацiй читачам подробицi чергового вражаючого злочину – репортери навперебiй смакували жахливi звiрства, пропонували найбезглуздiшi заходи протидii, висували напрочуд дикi та суперечливi гiпотези. Я ж тим часом почувався цiлком спокiйно – бо хто хоч на мить запiдозрить працiвника похоронного бюро, котрий щодня мае справу зi Смертю, у прагненнi вгамовувати протиприродну пристрасть навмисним убивством своiх ближнiх? Кожен злочин я планував iз манiакальною винахiдливiстю, щоразу змiнюючи способи вбивства, щоб нiкому навiть на гадку не спало, що всi вони скоенi одними закривавленими руками. Результатом кожноi з таких ризикованих нiчних експедицiй ставали хвилини екстатичноi насолоди, швидкоплинноi i нiчим не затьмареноi насолоди, яку завжди посилювала надiя, що чудодiйне джерело мого блаженства згодом буде доручене моiм же хтивим турботам у ходi моеi професiйноi дiяльностi. Часом я й справдi вiдчував таку ось подвiйну насолоду… О безцiннi спогади!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65771905) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Кетбот – невеликий вiтрильник.




2


Непент – зiлля забуття у давньогрецькiй мiфологii та лiтературi, що походить iз Єгипту, лiки вiд смутку, своерiдний антидепресант, засiб, щоб забути неприемностi. Згадка про нього вперше зустрiчаеться в «Одiссеi».




3


Катскiлськi гори – частина Аппалачiв у штатi Нью-Йорк, на пiвнiчний захiд вiд Нью-Йорка i на пiвнiчний захiд вiд Олбенi, якi сформувалися в результатi руйнування плато.




4


Скватер – дрiбний орендар в англосаксонських краiнах.




5


Ахеронт – у грецькiй мiфологii рiчка у пiдземному царствi, в яку впадають рiчки Пiрифлегетон i Кокiт, а також живе однойменний рiчковий бог.




6


Велiал – вiдкинутий янгол, його iм’я з iвриту перекладаеться, як «той, хто не мае жалю».