Книга - Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой

Три спiвцi свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой
Stefan Zweig


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Третiм за хронологiею написання твором у циклi «Будiвники свiту» класика австрiйськоi лiтератури Стефана Цвейга (1881—1942) е «Три спiвцi свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой» (1928).

Зiставлення цих iмен звучить несподiвано. Насправдi ж цi три iменi символiзують три сходинки в межах однiеi й тiеi ж творчоi функцii: самозображення. Найважливiшим завданням свого мистецтва вони мимоволi вважають не вiдображення макрокосму, тобто повноти iснування, а показ мiкрокосму власного «я»: для них немае реальностi значнiшоi, нiж реальнiсть iхнього власного iснування. Це спроба показати на прикладi трьох видатних особистостей тип поглиненого собою суб’ективного художника.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Стефан Цвейг

Три спiвцi свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой



© О. Черевко, переклад украiнською, 2021

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *




Передмова


Пiзнаеш одну людину – пiзнаеш все людство

    Папа Римський


Серед низки типажiв «Будiвникiв свiту», в яких я намагаюся пояснити творчi устремлiння духу найяскравiшими типами, а типи, своею чергою, образами, цей том протиставляеться двом iншим i доповнюе iх. У «Битвi з демоном» показанi Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше як три рiзних втiлення гнаноi демоном трагiчноi душевноi природи, котрi в боротьбi з безмежним переступають кордони, визначенi як ними самими, так i реальним свiтом. «Три майстри» показують Бальзака, Дiкенса i Достоевського як типи свiтових епiчних виразникiв, котрi в космосi своiх романiв створили поряд з наявною й iншу дiйснiсть. Шлях «Трьох спiвцiв свого життя» веде не в безмежний свiт, як у перших з перелiчених авторiв, i не в реальний свiт, як в iнших згаданих, а назад – до власного «я». Найважливiшим завданням свого мистецтва вони мимоволi вважають не зображення макрокосму, тобто повноти iснування, а показ перед свiтом мiкрокосму власного «я»: для них немае реальностi значнiшоi, нiж реальнiсть iхнього власного iснування. Тодi як поет, котрий створюе свiт, extrovert[1 - Обернений зовнi (лат.). – Пер.], як його називае психологiя, обернений до свiту, що розчиняе свое «я» в об’ективностi твору до повного зникнення особистостi (досконалiше за всiх Шекспiр – як людина, що стала мiфом), суб’ективно вiдчувае, introvert[2 - Обернений всередину (лат.). – Пер.], звернений до себе, зосереджуе весь свiт у своему «я» i насамперед зображуе свое власне життя. Яку б форму вiн не обрав – драму, епос, лiрику чи автобiографiю, – вiн завжди несвiдомо в центр свого твору ставить свое «я», в кожному зображеннi вiн перш за все показуе себе. Завданням цього тому е спроба показати на прикладi трьох образiв – Казанови, Стендаля та Толстого – цей тип поглиненого собою суб’ективного художника й найхарактернiшу для нього художню форму – автобiографiю.

Казанова, Стендаль, Толстой, – я знаю, що зiставлення цих трьох iмен звучить радше несподiвано, нiж переконливо, i важко собi уявити площину, де безпутний, аморальний шахрай i сумнiвний художник Казанова зустрiчаеться з таким героiчним поборником моральностi й досконалим оповiдачем, як Толстой. Насправдi ж i цього разу поеднання iх в однiй книзi не вказуе на розмiщення згаданих iмен у межах однiеi й тiеi ж духовноi площини; навпаки, цi три iменi символiзують три сходинки, одна вища за iншу, ряд висхiдних проявiв однорiдноi форми; вони е, повторюю, не трьома рiвноцiнними формами, а трьома сходинками в межах однiеi й тiеi ж творчоi функцii: самозображення. Казанова, зрозумiло, е тiльки першою, найнижчою, найпримiтивнiшою сходинкою наiвного самозображення, в якому людина розглядае життя як сукупнiсть зовнiшнiх чуттевих i фактичних переживань i простодушно знайомить читача з плином i подiями свого життя, не оцiнюючи iх, не заглиблюючись у свiй внутрiшнiй свiт.

У Стендаля самозображення стоiть вже на вищому щаблi – психологiчному. Воно не задовольняеться простим рапортом, голим curriculum vitae[3 - Шлях життя, хронiка життя, коротка бiографiя (лат.). – Пер.], тут власне «я» зацiкавилося собою; воно розглядае механiзм своiх спонукань, шукае мотиви своiх дiй i своеi бездiяльностi, драматичнi елементи у сферi душевного. Це вiдкривае нову перспективу – подвiйного споглядання свого «я» як суб’екта i об’екта, подвiйноi бiографii: зовнiшньоi i внутрiшньоi. Спостерiгач спостерiгае за собою, вiн переживае i перевiряе своi переживання, – не тiльки зовнiшне, але й психiчне життя стало предметом висловлення автора.

У Толстого – як типу – це самоспостереження досягае вищого ступеня; воно стае вже етично-релiгiйним самозображенням. Точний спостерiгач описуе свое життя, влучний психолог – роз’еднанi рефлекси переживань; за ними, своею чергою, стежить новий елемент самоспостереження – невтомнi очi совiстi; вiн спостерiгае за правдивiстю кожного свого слова, за чистотою кожного погляду, за дiевою силою кожного почуття; самозображення, що вийшло за межi цiкавого самодослiдження, е самовипробуванням, самосудом. Художник, зображуючи себе, цiкавиться не тiльки методом i формою, а й змiстом i цiннiстю свого земного шляху.

Представники цього типу художникiв вмiють кожну лiтературну форму заплiднити своiм «я», але лише одну форму вони наповнюють собою цiлковито: автобiографiю, епос, що охоплюе це власне «я». Кожен з них несвiдомо прагне до неi, мало хто ii втiлюе; з усiх художнiх форм автобiографiя найрiдше виявляеться вдалою, бо це найвiдповiдальнiший вид мистецтва. За неi рiдко беруться (в незлiченнiй скарбницi свiтовоi лiтератури навряд чи вдасться нарахувати дюжину значних творiв цього роду), як рiдко беруться i за ii психологiчну критику, бо вона неминуче примушуе спускатися з прямолiнiйноi лiтературноi зони в найглибшi лабiринти науки про душу. Зрозумiло, ми не наважимося в тiсних рамках передмови навiть приблизно намiтити можливостi та межi самозображення; нехай лише тематика проблеми та кiлька натякiв послужать прелюдiею.


* * *

З першого погляду самозображення мае здаватися приемним i найлегшим завданням для кожного художника. Бо чие ще життя художник знае краще, нiж свое? Кожна подiя цього iснування йому вiдома, найпотаемнiше – явне, найприхованiше – освiтлене зсередини, i йому, щоб зобразити «правдиво» свое сьогодення i минуле, потрiбно лише перегорнути сторiнки пам’ятi й списати з них життевi факти – всього один акт, навряд чи важчий, нiж пiдняття завiси для показу вже поставленого спектаклю; потрiбно лише вiдсунути четверту стiну, що вiдокремлюе «я» вiд свiту. Мало того! Як фотографiя не вимагае малярського таланту, бо в нiй вiдсутня фантазiя i вона е лише механiчним закрiпленням вже наявноi дiйсностi, так i мистецтво самозображення, власне кажучи, вимагае не художника, а тiльки чесного реестратора; в принципi кожен охочий мiг би бути автобiографом i мiг би лiтературно зобразити свою долю й пережитi небезпеки.

Але iсторiя вчить нас, що нiколи звичайним самозображенням не вдавалося зробити щось бiльше, нiж просто зарееструвати пережите ним по волi чистого випадку; створити зображення своеi душi може тiльки досвiдчений проникливий художник, навiть серед них лише деякi цiлком впоралися з цим виключно вiдповiдальним завданням. Бо, освiтлений лише мерехтiнням блудних вогнiв сумнiвних спогадiв, шлях спуску людини з ясноi поверхнi в темряву ii глибин, з живоi сучасностi в хащi минулого, бувае найнедоступнiшим з усiх шляхiв. Скiльки вiдваги мусить вiн виявити, щоб пробратися повз прiрву свого «я» по вузькiй слизькiй стежцi – мiж самообманом i випадковою забудькуватiстю – в абсолютне усамiтнення, де, як на шляху Фауста до «матерiв», образи пережитого витають лише як символи свого реального буття в минулому, – «нерухомо, мляво». Яке героiчне терпiння i яку впевненiсть в собi вiн мусить мати, щоб здобути право виголосити пiднесенi слова: «Vidi cor meum!» – «Я пiзнав власне серце!» І як прикро повертатися зi схованок цих найглибших глибин в суперечливий свiт творчостi – вiд самоспостереження до самозображення! Нiщо не може яснiше довести незмiрнi труднощi такого пiдприемства, нiж нечастий його успiх; вистачить пальцiв руки, щоб перерахувати тих людей, яким вдалося душевно-пластичне самозображення, вбране в лiтературну форму, i навiть серед цих вiдносних удач – скiльки прогалин i стрибкiв, скiльки штучних доповнень i латок! Найближче в мистецтвi виявляеться найважчим, уявно легке завдання – надважким: будь-яку людину свого часу, i навiть всiх часiв, легше зобразити правдиво, нiж свое власне я.

Але що ж спокушае людей вiд поколiння до поколiння знову й знову братися за це, можливо, нездiйсненне завдання? Безсумнiвно – стихiйне примусово присутне в людинi спонукання: вроджене прагнення до самоувiковiчення. Кинутi в потiк, затьмаренi тлiннiстю буття, приреченi на втiлення i перетворення, iх вабить нестримний час, вiдчуття молекули серед мiльярдiв iй подiбних, кожна людина мимоволi (завдяки iнтуiцii безсмертя) прагне зобразити свою однократнiсть i неповторюванiсть в якiйсь тривалiй, здатнiй пережити ii формi. Зачаття дiтей i залишення згадок про свое iснування е, по сутi, однiею i тiею ж початковою функцiею, одним i тим же тотожним прагненням – залишити хоча б скороминущу зарубку на стовбурi людства, що постiйно розростаеться. Кожне самозображення е, таким чином, лише найiнтенсивнiшою формою такого прагнення до створення свiдоцтва про свое iснування, i навiть першi його дослiди потребують вже художньоi форми, допомоги знакiв письма; каменя, поставленого над могилою, дошки, що незграбним клинописом прославляють забутi дiяння, рiзьблення на корi дерев – цiею мовою рельефiв говорять з нами крiзь пустелю тисячолiть першi, що намагалися створити самозображення людей. Давно стали незбагненними дiяння i незрозумiлою мова поколiнь, що перетворилися в прах; але вони незаперечно доводять наявнiсть прагнення зобразити, зберегти себе i, вмираючи, залишити наступним поколiнням слiд свого единого й неповторного iснування. Це ще не усвiдомлене й тьмяне прагнення до самоувiчнення – стихiйний привiд i початок кожного самозображення. Лише пiзнiше, через сотнi й тисячi рокiв, у бiльш свiдомого поколiння людство приедналося до простого, неусвiдомленого бажання iндивiдуальноi потреби пiзнати свое «я», витлумачити себе заради самопiзнання: коротко кажучи, прагнення до самоспоглядання. Коли людина, за чудовими словами Августина[4 - Августин Блаженний (354—430) – християнський теолог i церковний дiяч. Єпископ Гiппон (Пiвнiчна Африка); родоначальник християнськоi фiлософii iсторii (твiр. «Про град Божий»); «Земному граду» – державi вiн протиставляв мiстичне розумiння «божого града» – церкви. Розвинув вчення про благодать i приречення. Автобiографiчна «Сповiдь», що показуе становлення особистостi, вiдрiзняеться глибиною психологiчного аналiзу.], стае питанням для самоi себе й починае шукати вiдповiдi, якими вона може бути зобов’язана собi й тiльки собi, вона, для бiльш ясного, бiльш наочного пiзнання, розгортае перед собою свiй життевий шлях як карту. І не iншим хоче вона себе роз’яснити, а перш за все самiй собi; тут починаеться роздвоення шляху (i в нашi днi помiтне в кожнiй автобiографii) мiж зображенням життя або переживань, наочнiстю для iнших або наочнiстю для себе, об’ективно зовнiшньою або суб’ективно внутрiшньою автобiографiею, повiдомленням iншим або ж повiдомленням собi. Одна група тяжiе до гласностi, i формулою для неi стае сповiдь – сповiдь у церквi або в книзi; iнша – вважае за краще монолог i вдовольняеться щоденником. Лише справдi складнi натури, подiбнi Гете, Стендалю, Толстому зважилися тут на повний синтез i увiчнили себе в обох формах.

Самоспоглядання – лише пiдготовчий крок, який ще не збуджуе сумнiвiв: всякiй iстинi легко залишатися правдивою, поки вона належить собi. Лише розпочавши ii передання, починае художник мучитися; тодi тiльки кожному, хто зображуе себе, потрiбен справжнiй героiзм правдивостi. Поряд зi споконвiчним непереборним прагненням до спiлкування, яке змушуе нас по-братерськи дiлитися неповторнiстю нашоi особистостi, в людинi живе й зворотне спонукання – настiльки ж стихiйне прагнення до збереження себе, до замовчування про себе; воно е продуктом сорому. Так само жiнка, яку збентеження кровi спонукае до готовностi вiддатися чоловiковi тiлом, водночас пiд дiею iнстинкту збереження почуття хоче оберегти себе, так в областi духовного бажання висповiдатися, довiритися свiту бореться iз сором’язливiстю душi, що радить нам промовчати про потаемне. Наймарнославнiший (i, головним чином, саме такий) не вiдчувае себе досконалим, яким вiн хотiв би здаватися iншим; тому вiн хоче поховати з собою своi негарнi таемницi, недолiки й свою дрiб’язковiсть, разом з тим плекаючи бажання, щоб образ його жив серед людей. Отож сором е вiчним ворогом щироi автобiографii; вiн улесливо намагаеться спокусити нас, уявити себе не такими, якими ми е, а показати себе такими, якими ми хотiли б здаватися. Пiдступнiстю й котячими вивертами чесне прагнення до щирого визнання вiн спокушае художника приховати найпотаемнiше, затушувати найнебезпечнiше, прикрити найтаемнiше; несвiдомо вiн вчить творчу руку пропустити або брехливо прикрасити дрiбницi (найiстотнiшi в психологiчному вiдношеннi!), що спотворюють образ, спритним розподiлом свiтла й тiнi ретушувати характернi риси, перетворивши iх в iдеальнi. І хто по слабкостi волi поступиться його улесливим наполяганням, той прийде не до самозображення, а до самоапофеозу або самооборони. Тому кожна чесна автобiографiя замiсть простого безтурботного оповiдання вимагае постiйноi настороженостi перед можливим нападом марнославства, наполегливого захисту вiд нестримного прагнення земноi природи виправдати себе в зображеннi перед лицем свiту; тут, крiм чесностi художника, треба ще особливу мужнiсть, що зустрiчаеться в одного на мiльйон, бо нiхто не може проконтролювати й зробити очну ставку правдивостi власного «я»; свiдок i суддя, обвинувач i захисник поеднуються в однiй особi.

Для цiеi неминучоi боротьби з самообманом немае досконалоi бронi. Як i в кожному вiйськовому ремеслi для наймiцнiшоi кiраси знаходиться ще мiцнiша куля, що пробивае ii, так при кожному пiзнаннi серця вдосконалюеться i брехня. Якщо людина рiшуче зачинила дверi перед нею, вона стане верткою, як змiя, i пролiзе крiзь будь-яку щiлину. Якщо вона психологiчно проаналiзуе ii пiдступи й хитрощi, щоб дати iм вiдсiч, вона, безсумнiвно, навчиться новим, бiльш спритним вивертам i контратакам; як пантера, вона вiроломно ховаеться в темрявi, щоб пiдступно вискочити при першiй же необачностi; разом з ростом здатностi пiзнавання i психологiчного нюансування в людинi тоншае й пiдноситься мистецтво самообману. Поки з iстиною поводяться грубо й незграбно, i брехня залишаеться незграбною й легко вiдчутною; тiльки в людини, яка прагне до тонкощiв пiзнання, вона стае витонченiшою, i розпiзнати ii зможе тiльки той, хто багато пiзнав, бо вона ховаеться в заплутаностi, найвiдважнiших формах обману, i найнебезпечнiша ii личина – це щирiсть. Як змii найохочiше ховаються пiд камiнням i скелями, так i найнебезпечнiша брехня найчастiше гнiздиться у великих, патетичних, уявно героiчних зiзнаннях; у кожнiй автобiографii, саме в тих мiсцях, де оповiдач особливо смiливо й несподiвано оголюеться i нападае на себе, доводиться бути насторожi, – чи не намагаеться ця бурхлива сповiдь заховати за покаянними ударами в груди приховане визнання: в сповiдi бувае iнодi деяка крикливiсть, майже завжди вона вказуе на таемну слабкiсть. До основних таемниць сорому треба вiднести також здатнiсть людини охоче оголювати найжахливiше й найогиднiше, але не мiзерну рису характеру, яка виставляе ii смiшною. Страх перед iронiчною посмiшкою iснуе завжди й завжди е найнебезпечнiшою спокусою для кожноi автобiографii. Навiть такий перейнятий прагненням до iстини автобiографii, як Жан Жак Руссо, з пiдозрiлою грунтовнiстю викладе всi своi сексуальнi збочення й буде щиро каятися в тому, що вiн, автор «Емiля», знаменитого трактату про виховання, дав своiм дiтям загинути в притулку, а насправдi за цим уявно героiчним визнанням ховаеться людянiше й важче зiзнання – у нього, ймовiрно, нiколи не було дiтей, бо вiн нездатний був iх зачати. Толстой охочiше назве себе у своiй сповiдi розпусником, розбiйником, злодiем, зрадником, нiж хоч одним словом зiзнаеться, що все свое життя не визнавав свого великого суперника Достоевського й без великодушностi ставився до нього. Сховатися за каяттям, замовчувати, зiзнаючись, – це найспритнiший, найбрехливiший трюк самообману в самозображеннi. Готфрiд Келлер одного разу зле позбиткувався над цим обхiдним маневром всiх автобiографiй: «Один зiзнавався у всiх семи смертних грiхах i приховав, що в нього на лiвiй руцi тiльки чотири пальцi, а другий описуе й перераховуе всi плями й родимi плями на своiй спинi, але мовчить, як могила, про те, що лжесвiдчення обтяжуе його совiсть. Якщо я подiбним чином порiвняю iх усiх з iхньою правдивiстю, яку вони вважали кристально чистою, я муситиму запитати себе: «Чи iснуе правдива людина, i чи може вона iснувати?»

Справдi, вимагати вiд людини в ii самозображеннi (i взагалi) абсолютноi правдивостi було б так само безглуздо, як вимагати абсолютноi справедливостi, свободи й досконалостi на земнiй кулi. Найпристраснiший намiр, найрiшучiша воля до правдивостi в передачi фактiв стае неможливою хоча б тому, що ми взагалi не маемо перевiреного органу iстини, що ми, ще не почавши оповiдання про себе, вже обдуренi спогадами про справжнi переживання. Бо наша пам’ять не схожа на бюрократично точну реестратуру, де в надiйно упакованих паперах iсторично вiрно й незмiнно – акт до акту – документально викладенi всi дiяння нашого життя; те, що ми називаемо пам’яттю, закладено в нашiй кровi й заливаеться ii хвилями; це живий орган, що зазнае змiн i перетворень, а не льодовик, не незмiнний апарат для зберiгання, в якому кожне почуття зберiгало б своi основнi властивостi, свiй природний аромат, свою колишню iсторичну форму. У цьому невпинному потоцi, який ми поспiшно стискаемо в одне слово, називаючи його пам’яттю, подii рухаються, як гальки на днi струмка, шлiфуючись одна об одну до невпiзнаваностi. Вони пристосовуються, вони пересуваються, вони в таемничiй мiмiкрii набувають форми й кольору наших бажань. Нiчого або майже нiчого не залишаеться незмiнним в цiй трансформованiй стихii; кожне наступне враження затiняе попередне, кожен новий спогад до невпiзнання i часто навiть до протилежностi змiнюе початковий. Стендаль перший зiзнався в цiй нечесностi пам’ятi й у своiй нездатностi до абсолютноi iсторичноi правдивостi; класичним прикладом може послужити його визнання, що вiн не в змозi вiдрiзнити, чи е картина «Перевал через Сен-Бернар», яка закарбувалася в його пам’ятi, спогадом про справдi пережите, або цей спогад про гравюру, побачену ним пiзнiше, що зображае цей перевал.

І Марсель Пруст, його духовний спадкоемець, пiдтверджуе цю мiнливiсть пам’ятi ще бiльш яскравим прикладом – як хлопчиком переживав гру артистки Берма в однiй з ii найвiдомiших ролей. Ще перш нiж побачити ii, вiн створив собi передчуття у фантазii, це передчуття було абсолютно самостiйним i розчинилося в безпосередньому чуттевому сприйняттi. Останне потьмянiло завдяки думцi його сусiда, а наступного дня його знову-таки спотворила газетна критика; i коли вiн через кiлька рокiв бачить ту саму артистку в тiй же ролi – вiн змiнився, i вона вже не та, – йому не вдаеться вiдновити в пам’ятi, яке, власне кажучи, враження було «справжнiм». Це може слугувати символом неправдивостi всiх спогадiв: пам’ять, ця уявно незмiнна мiрка правдивостi, вже сама собою е ворогом правдивостi, бо перш нiж людина почала описувати свое життя, у ньому вже творчо позначився якийсь орган; замiсть простоi репродукцii пам’ять непрошено взяла на себе всi творчi функцii: вибiр iстотного, пiдкреслення, завуальовування, органiчне групування. Завдяки цiй творчiй фантазii пам’ятi кожен художник стае, власне кажучи, спiваком свого життя; про це знав мудрець нашого нового свiту – Гете, i назва його автобiографii з ii героiчною вiдмовою цiлком правдива  – «Поезiя i правда» – може бути назвою кожноi сповiдi.

Таким чином, якщо нiхто не може сказати абсолютноi iстини про свое власне iснування i кожен в автобiографii вимушено мусить до певноi мiри бути спiвцем свого життя, то все ж старання залишитися правдивим породить вища межа етичноi чесностi в кожнiй сповiдi. Без сумнiву, «псевдо сповiдь», як ii називае Гете, покаяння sub rosa, пiд прозорим покровом роману або вiрша, незрiвнянно легша, а часто i в художньому сенсi переконливiша, нiж зображення з пiднятим забралом. Але оскiльки тут потрiбна не просто iстина, а iстина оголена, автобiографiя е героiчним актом художника, бо нiде бiльше моральне обличчя людини не стае настiльки зрадницьким. Тiльки зрiлому, душевно мудрому художнику вдаеться здiйснити ii; саме тому психологiчне самозображення так пiзно долучилося до лав мистецтва: воно належить виключно нашому й прийдешнього часу. Людина мусила вiдкрити своi материки, переплисти своi моря, вивчити свою мову, перш нiж звернути погляд на свiй внутрiшнiй свiт. Стародавнiй свiт нiчого не пiдозрював про цi таемничi шляхи: його самозображувателi Цезар i Плутарх – нанизують лише факти та об’ективнi подii й не думають про те, щоб хоч на дюйм вiдкрити свою душу. Перш нiж прислухатися до своеi душi, людина мала вiдчути ii наявнiсть, i це вiдкриття дiйсно приходить лише в християнську епоху: «Сповiддю» Августина починаеться внутрiшнiй огляд життя, але погляд великого епископа при сповiдi менше звернений на себе, нiж на парафiян, яких вiн прикладом свого звернення сподiваеться обернути у вiру й навчити; його трактат мае дiяти як сповiдь перед громадою, як приклад каяття, – отже, телеологiчно, цiлеспрямовано, – а не служити вiдповiддю собi самому. Мали минути столiття, доки Руссо, який завжди прокладае новi дороги, всюди розкривае ворота й замки, створюе самозображення заради себе самого, сам здивований i переляканий новизною цього починання. «Я задумав справу, починае вiн, – що не мае прикладу… я хочу намалювати рiвну менi людину з усiею правдивiстю природи, i ця людина я сам…» Але з сумлiннiстю кожного новачка вiн уявляе собi це «я» – неподiльною еднiстю, чимось вимiрюваним, i «правдивiсть», як щось осяжне; вiн наiвно припускае: «Коли пролунають фанфари страшного суду, хочу постати перед суддею з книгою в руцi й сказати: це був я». Наше пiзнiше поколiння не володiе чесною довiрливiстю Руссо, проте володiе сильнiшими, смiливiшими проникненнями в значнi й потаемнi глибини душi в ii найтонших розгалуженнях: у всiх смiливiших аналiзах анатомiзуюча себе цiкавiсть намагаеться оголити кожен нерв i судину кожного почуття й помислу. Стендаль, Геббель[5 - Геббель Христiан Фридрих (1813—1863) – нiмецький драматург, письменник i поет, один з найбiльших нiмецьких трагiкiв XIX в. Сюжети Геббель зазвичай черпав з Бiблii, мiфологii, лiтератури, iсторii. Твори «Юдiф», «Ірод i Мариамна», «Гиг i його кiльце», «Агнеса Бернауер», трилогiя «Нiбелунги».], Кiркегард[6 - Кiркегард Серен (1813—1855) – данський фiлософ i теолог.], Толстой, Ам’ель[7 - Ам’ель Анрi Фредерiк (1821—1881) – швейцарський фiлософ, критик i письменник. Серед його творiв – «Уривки iз задушевного щоденника» (1887).], хоробрий Ханс Йегер[8 - Йегер Ханс Хендрiк (1854—1910) – норвезький письменник. У 1885 р. опублiкував роман «З життя богеми Христианii», написаний у манерi натуралiзму Е. Золя. Роман був заборонений i конфiскований, автору довелося на деякий час покинути краiну. Повернувшись до Норвегii, написав романи «Вiльна любов», «Сповiдь», «Тюрма i вiдчай».] вiдкривають несподiванi галузi самопiзнання завдяки своiм самозображенням, i iхнi нащадки, озброенi тоншими знаряддями психологii, просуваються все далi, долаючи шар за шаром, простiр за простором, у наш новий безмежний свiт: у глибини людини.

Нехай це послужить втiхою всiм, хто прислухаеться до постiйних пророцтв про занепад мистецтва в цьому свiтi технiки й тверезостi. Без сумнiву, мiфологiчна образотворча сила людства мала ослабнути: фантазiя найжвавiша в дитинствi, народи також складають мiфи й символи на зорi свого життя. Але мiсце мрii, що зникае, посiдае бiльш ясна i документальна сила знань; у нашому сучасному романi, який близький до того, щоб стати точною наукою душi, замiсть того щоб вiльно й вiдважно винаходити фабули, вiдчуваеться це творче уречевлення. Але в цьому з’еднаннi поезii та науки не затихне мистецтво, а вiдновляться лише старовиннi родиннi зв’язки; бо, коли наука виникала, за часiв Гесiода[9 - Гесiод – давньогрецький фiлософ мiфологiчного свiтогляду.] i Гераклiта[10 - Гераклiт (нар. бл. 544—540 до н. е. – дата смертi невiд.) Давньогрецький фiлософ, який сформулював ряд дiалектичних принципiв буття i пiзнання.], вона була ще поезiею, сутiнковим словом i хиткою гiпотезою; тепер, пiсля тисячолiть роз’еднання, яке дослiджуе поеднання розуму з творчiстю, замiсть вигаданого свiту поезiя показуе диво людського життя. Вона вже не черпае сили в невiдомих краiнах нашоi землi, бо вiдкритi i тропiки, i антарктичнi зони, дослiдженi звiрi й чудеса фауни i флори аж до аметистового дна всiх морiв. Нiде немае бiльше мiсця для мiфу на нашiй вимiрянiй, вкритiй найменуваннями й цифрами земнiй кулi, – йому залишаеться вiдправитися лише в зоряний свiт, – i вiчно спраглий пiзнання розум муситиме все бiльше й бiльше звертатися всередину, назустрiч власним мiстерiям. Internum, внутрiшня безмежнiсть, душевний всесвiт вiдкривае мистецтву невичерпнi сфери: перебування ii душi, самопiзнання стануть згодом все смiливiше розв’язуваним i все ж нерозв’язним завданням для збагаченого мудрiстю людства.

Зальцбург, Пасха 1928 р.




Передмова до росiйського видання[11 - Маеться на увазi радянське видання (шостий том) Зiбрання творiв С. Цвейга росiйською мовою, в яке пiд назвою «Три спiвцi свого життя» увiйшли есе про Казанову, Стендаля та Толстого. – Ред.]


Неждана радiсть для мене, що, прийнявши запрошення на урочистостi з нагоди рiчницi пам’ятi Льва Толстого, я можу написати цi рядки в Москвi. У цьому етюдi, як i в iншому – протиставленому йому – етюдi про Достоевського[12 - Етюд про Достоевського С. Цвейг помiстив в книгу «Три майстри. Бальзак. Дiкенс. Достоевський». – Ред.] – я спробував показати росiйський генiй у двох його проявах. Менi думалося, що цiною довголiтнього вивчення i довголiтньоi любовi я здобув на це право. Тут, у Росii, робота, розпочата в Європi без знайомства з мовним середовищем, тепер видаеться зухвалою витiвкою. За цi кiлька днiв у мене набралося багато окремих вражень: якби вони були пережитi ранiше, то могли б свого часу з користю позначитися на моему викладi. Проте сподiваюся, що та обставина, що за кордоном цi два нариси чимало пiдвищили захоплення обома росiйськими генiями та iнтерес до них, певною мiрою мене виправдовуе. Я знаю, що причина цього iнтересу в справжнiй любовi, а будь-яке служiння духовного порядку так чи iнакше плiдне.

Я не наважуся тлумачити Росii ii великих письменникiв, проте все ж цiкаво, може бути, дiзнатися, яким саме чином i як пристрасно, а перш за все – як любовно боремося ми з росiйським духом i якими через нашi кордони бачаться нам, европейцям, вашi великi художники.

Як стверджують моi друзi, у цьому виданнi – едино авторизованому – слово мое передано точно, i в мене складаеться враження, нiби я сам розмовляю з росiйським читачем i кажу, як важливо, як необхiдно стало для всього нашого духовного розвитку, для пiзнання нами природи почуттiв вступати в спiлкування з росiйським духом.

Стефан Цвейг

Москва, 14 вересня 1928 року




Казанова


«Il me dit qu’il est un homme libre, citoyen du monde».

«Вiн сказав менi, що вiн – людина вiльна, громадянин всесвiту».

    Мюра про Казанову в листi Альбрехту фон Геллеру вiд 21 червня 1760 р.


Казанова е тим особливим випадком, одиничним щасливим випадком у свiтовiй лiтературi вже тому, що цей блискучий шарлатан потрапив у пантеон творчих умiв так само незаслужено, як Понтiй Пiлат[13 - Понтiй Пiлат – римський намiсник Юдеi у 26—36 рр., вирiзнявся надзвичайною жорстокiстю. Згiдно зi староеврейським iсториком Йосипом Флавiем i новозавiтною традицiею, засудив до розп’яття Ісуса Христа.] до символiв вiри. Бо його поетичне дворянство не менш легковажне, нiж нахабно складений iз букв алфавiту титул – шевалье де Сенгаль: кiлька вiршикiв, iмпровiзованих мiж лiжком i гральним столом на честь якоi-небудь молодички, вiддають мускусом i академiчним клеем; щоб дочитати його «Ікозамерон»[14 - Повна назва твору Казанови – «Ікозамерон, або Історiя Едуарда Елiзабет, якi провели вiсiмдесят одна рiк у Мегамiкрiв, корiнних жителiв Протокосмоса в центрi Землi» (1788 р.). – Ред.] – чудовисько серед утопiчних романiв, треба володiти овечим терпiнням в ослячiй шкурi, а коли наш милий Джакомо починае ще, на додачу до всього, фiлософствувати, доводиться стримувати щелепи вiд судомного позiхання. Нi, у Казанови так само мало прав на поетичне дворянство, як i на мiсце в Готському Альманаху; i тут, i там вiн паразит, вискочка без прав i роду. Але так само вiдважно, як вiн, пошарпаний син актора, священник-розстрига, розжалуваний солдат, пiдозрiлий шулер i «fameux filou»[15 - Запеклий шахрай (франц.). – Пер.] (цим почесним титулом нагороджуе його паризький начальник полiцii, даючи йому характеристику), все життя примудряеться бувати в iмператорiв i королiв i, врештi-решт, померти на руках в останнього дворянина, принца де Лiня, так i його блудна тiнь втерлася в коло безсмертних, хоча б у ролi нiкчемного дилетанта, unus ex multis – попелом, що розвiваеться вiтром часу. Але – цiкавий факт! – не вiн, а всi його знаменитi земляки й пiднесенi поети Аркадii, «божественний» Метастазiо, благородний Парiнi e tuti quanti[16 - І iм подiбнi (iтал.). – Пер.] стали бiблiотечним мотлохом i поживою для фiлологiв, тодi як його iм’я, заокруглене в шанобливiй усмiшцi, i в нашi днi не сходить з вуст. І е всi пiдстави вважати, що його еротичну Ілiаду ще очiкують тривале майбутне i полум’янi читачi, тодi як «La Gerusalemme liberate» i «Pastor fido»[17 - «Звiльнений Єрусалим» Торквато Тассо i «Вiрний Пастир» Гварiнi. – Ред.], поважнi iсторичнi релiквii, будуть непрочитаними припадати пилом в книжкових шафах. Одним ходом пройдисвiт-гравець обiграв усiх поетiв Італii з часу Данте й Боккаччо. І ще безглуздiше: для такого величезного виграшу Казанова не ризикуе нi найменшою ставкою, – вiн просто знецiнюе безсмертя. Нiколи не вiдчувае цей гравець величезноi вiдповiдальностi iстинного художника, не вiдчувае пiд чуттевою теплотою свiту темноi вiдлюдноi панщини на рудниках працi. Вiн нiчого не знае про щемку насолоду починання й трагiчне, подiбне вiчнiй жадобi, прагнення до завершення; йому невiдоме мовчазно наказове, вiчно незадоволене прагнення форм до земного втiлення й iдей – до вiльного сферичного ширяння. Вiн нiчого не знае про безсоннi ночi, про днi, проведенi в похмурому рабському шлiфуваннi слова, поки нарештi сенс ясно i райдужно не засяе в лiнзi мови, не знае про рiзноманiтну й усе ж невидиму, про неоцiнену, часом лише через столiття визнану працю поета, не знае про його героiчне зречення вiд теплоти й ширини буття. Вiн, Казанова, – Бог свiдок! – завжди полегшував собi життя, вiн не принiс у жертву суворiй богинi безсмертя жодного грама своiх радощiв, жодноi крупинки насолод, жодноi години сну, жодноi хвилини своiх задоволень: вiн жодного разу в життi не ворухнув пальцем заради слави, i все ж вона потоком ллеться в руки цього щасливця. Поки е золото в його кишенi й крапля масла у свiтильнику любовi, поки дiйснiсть ще милостиво даруе цьому пестуну всесвiту уламки iграшок, доки йому не спадае на думку заводити знайомство зi строгою духовною примарою мистецтва й серйозно бруднити пальцi чорнилом. Лише виставлений усiма за дверi, висмiяний жiнками, самотнiй, зубожiлий, iмпотентний, ставши тiнню неповерненоi життевоi сили, цей зношений i буркотливий старий шукае притулку в роботi, як в сурогатi переживання, i тiльки знехотя, вiд нудьги, понiвечений досадою, як беззубий пес коростою, бурмочучи й бурчачи, береться вiн розповiдати змертвiлому сiмдесятирiчному Казанеусу-Казановi його власне життя.

Вiн розповiдае собi свое життя, – у цьому все його лiтературне досягнення, – але зате яке життя! П’ять романiв, два десятки комедiй, кiлька дюжин новел i епiзодiв, велика кiлькiсть перестиглих грон чарiвноi ситуацii й анекдотiв, стиснутих в одне бурхливе, через край бурливе iснування: тут перед нами життя, сповнене труднощiв i закруглене, як закiнчений художнiй твiр, що вже не потребуе впорядкування за допомогою художника й винахiдника. Так пояснюеться найпереконливiшим чином ця, на перший погляд, бентежна таемниця його слави; бо не в тому, як описав i розповiв свое життя Казанова, проявляеться його генiй, а в тому, як вiн його прожив. Саме буття – майстерня цього свiтового художника, воно i матерiал, i форма; саме цьому iстинному, глибоко особистому художньому твору вiн вiддався з тiеi пристрастю до втiлення, яку зазвичай поети перетворюють на вiрш i прозу в полум’янiй рiшучостi надати кожнiй митi, кожнiй нерiшучiй настороженiй можливостi вищий драматичний вираз. Те, що комусь iншому доводиться винаходити, вiн зазнав у життi, те, що iнший створюе розумом, вiн пережив своiм гарячим хтивим тiлом, тому перу i фантазii не доводиться розмальовувати дiйснiсть: iм достатньо скалькувати вже драматично оформлене iснування. Жоден поет iз його сучасникiв (i навряд чи хто-небудь з пiзнiших, якщо не брати до уваги Бальзака) не винайшов стiльки варiацiй i ситуацiй, скiльки пережив Казанова, i жодне реальне життя не протiкало в таких смiливих звивинах через цiле столiття. Спробуйте порiвняти бiографiю Гете, Жан Жака Руссо та iнших його сучасникiв по насиченостi подiями (не в сенсi духовного змiсту й глибини пiзнання) з його бiографiею, як вони прямолiнiйно прокладенi, якi одноманiтнi, як обмеженi простором, як провiнцiйнi в спiлкуваннi з людьми цi цiлеспрямованi й керованi владою творчоi волi життевi шляхи в порiвняннi з бурхливими й стихiйними шляхами авантюриста, що змiнюе мiста, стани, професii, свiти, жiнок, як бiлизну, всюди вiдчувае себе своiм, якого заохочують все новi сюрпризи, – всi вони дилетанти в насолодах, як вiн – дилетант у творчостi. Бо в цьому вiчна трагедiя людини, яка вiддалася творчостi: саме вiн, покликаний i спраглий пiзнати всю широчiнь, всю хтивiсть iснування, залишаеться прикутим до своеi мети, рабом своеi мети, рабом своеi майстернi, скутим взятими на себе зобов’язаннями, прикутий до порядку й до землi. Кожен справжнiй художник проводить бiльшу частину свого життя на самотi й у единоборствi зi своiм твором; безпосередньо, а лише у творчому дзеркалi дозволено йому пiзнати бажане рiзноманiття iснування, – цiлком вiддавшись безпосереднiй дiйсностi; вiльним i марнотратним може бути лише безплiдний жуiр, що живе все життя заради життя. Хто ставить собi за мету, той проходить повз випадковостi: кожен художник зазвичай створюе лише те, що вiн не встиг пережити.

Але iхнiй протилежностi – безпутному жуiру – зазвичай не вистачае вмiння оформити рiзноманiття переживань. Такi цiлковито вiддаються митi, i завдяки цьому вони пропадають для iнших, тодi як художник завжди зумiе увiчнити навiть незначну подiю. Так крайностi розходяться замiсть того, щоб плiдно доповнювати одна одну: однi позбавленi вина, iншi – кубка. Нерозв’язний парадокс: люди дii й жуiри могли б розповiдати про значнiшi переживання, нiж всi поети разом, але вони не вмiють, художники ж мусять вигадувати, бо вони занадто рiдко переживають подii в реальностi, щоб оповiдати про них. Рiдко поети мають бiографiю, i, навпаки, люди зi справжньою бiографiею рiдко володiють вмiнням ii написати.

І ось трапляеться цей чудовий i майже единий щасливий випадок з Казановою: людина, пристрасно вiддана насолодам, типовий пожирач миттевостей, до того ж надiлений з боку долi фантастичними пригодами, з боку розуму – демонiчною пам’яттю, з боку характеру – абсолютною нестриманiстю, розповiдае свое довге життя без моральних прикрас, без поетичноi солодкавостi, без фiлософських прикрас, абсолютно об’ективно, таким, як воно було – пристрасним, небезпечним, легковажним, нещадним, веселим, пiдлим, непристойним, нахабним, розпусним, але завжди напруженим i несподiваним, – i розповiдае не з лiтературного честолюбства або догматичноi хвалькуватостi, не через готовнiсть до покаяння або показну спрагу сповiдi, а зовсiм спокiйно й безтурботно, як трактирний ветеран з люлькою в ротi пригощае неупереджених слухачiв кiль- кома хрусткими й, можливо, пригорiлими пригодами. Тут спiвае не старанний фантаст i винахiдник, а маестро всiх поетiв, – саме життя, нескiнченно багате примхами, фантастично окрилене; вiн же, Казанова, повинен вiдповiдати лише найскромнiшим вимогам, що пред’являються до художника: зробити правдоподiбним найнеправдоподiбнiше. Для цього, незважаючи на надзвичайно химерну французьку мову, у нього досить мистецтва й вмiння. Але цьому тремтливому вiд подагри, старому буркотуновi, що ледве пересувае ноги, на його синекурi в Дукса[18 - …на його синекуру в Дукса… – в замку графа Вальдштейна Дукса в Богемii Казанова мав мiсце бiблiотекаря.] i не снилося, що над цими спогадами колись будуть гнути спини сивобородi фiлологи та iсторики, вивчаючи iх як найдорогоцiннiший палiмпсест[19 - Палiмпсест (грец. ???????????) – стародавнiй рукопис на пергаментi, з якого змито або зiскоблено початковий текст. – Ред.] вiсiмнадцятого столiття; i з яким би самовдоволенням не милувався добрий Джакомо своiм вiдбиттям у дзеркалi, вiн все ж таки сприйняв би за грубий жарт повiдомлення свого ворога, пана урядника Фельткiрхнера, що через сто двадцять рокiв пiсля його смертi утвориться «Societe Casanovienne», у недоступному для нього при життi Парижi, тiльки для того, щоб уважно вивчити кожну його записочку, написану вiд його руки, кожну дату й шукати слiди ретельно стертих iмен так приемно скомпрометованих дам. Вважатимемо за щастя, що ця марнославна людина не пiдозрювала про свою славу й поскупилася на етику, пафос i психологiю, бо тiльки ненавмиснiсть може породити таку безтурботну й тому стихiйну вiдвертiсть. Лiниво, як завжди, пiдiйшов у Дукса цей старий гравець до письмового столу, як до останнього грального столу свого життя, i кинув на нього, як останню ставку проти долi, своi мемуари: вiн встав iз-за столу, передчасно вiднесений смертю, ранiше, нiж побачив викликаний ефект. І дивно, саме ця остання ставка виграла безсмертя: там вiн мiцно оселився – ексбiблiотекар з Дукса – поруч iз паном Вольтером, його супротивником та iншими великими поетами; ще багато книг належить йому прочитати про себе, бо за цiле столiття, що минуло пiсля його смертi, ми ще не покiнчили з вивченням його життя, i невичерпне все знову й знову привертае наших поетiв, якi прагнуть знову оспiвати його.

Так, вiн чудово виграв свою гру, старий «commediante in fortuna», цей неперевершений актор свого щастя, i проти цього нинi безсилi i пафос, i протест. Можна зневажати його, нашого обожнюваного друга, через недостатню моральнiсть i вiдсутнiсть етичноi серйозностi, можна йому заперечувати як iсторику й не визнавати його як художника. Тiльки одне вже не вдасться: знову зробити його смертним, бо у всьому свiтi жоден поет i мислитель вiдтодi не винайшов роману бiльш романтичного, нiж його життя, i образу бiльш фантастичного, нiж його образ.




Портрет молодого Казанови


«Знаете, ви дуже красивий чоловiк», – сказав Казановi Фрiдрiх Великий в 1764 р в парку Сан-Сусi, зупиняючись i оглядаючи його.


Театр у невеликiй резиденцii: спiвачка смiливою колоратурою закiнчила арiю; немов град, посипалися оплески; але тепер, пiд час поступово вiдновлених речитативiв, увага слабшае. Франти роблять вiзити в ложi, панянки наводять на сцену та глядачiв лорнети, iдять срiбними ложечками прекрасне желе та помаранчевий шербет; жарти Арлекiна пiд час пiруетiв з Коломбiною сприймаються майже зайвими. Але ось раптово всi погляди звертаються на незнайомця, котрий запiзнився, вiн смiливо й недбало, з цiею аристократичною невимушенiстю з’являеться в партерi; його нiхто не знае. Його геркулесiвський стан оточуе багатство, попелястого кольору тонкий оксамитовий камзол розкривае своi складки, показуючи витончено вишитий парчевий жилет i дорогоцiннi мережива; золотi шнури обрамляють темнi лiнii чудового вбрання вiд пряжок брюссельського жабо до шовкових панчiх. Рука недбало тримае парадний капелюх, прикрашений бiлим пiр’ям; тонкий солодкий аромат рожевого масла або модноi помади поширюеться навколо знатного незнайомця, який, недбало притулившись до бар’ера перед першим рядом, гордовито спираеться помережаною каблучками рукою на прикрашену дорогоцiнним камiнням шпагу з англiйськоi сталi. Немов не помiчаючи викликаноi ним уваги, вiн пiдiймае свiй золотий лорнет, щоб з удаваною байдужiстю окинути поглядом ложi. Тим часом на всiх стiльцях i лавках вже перешiптуеться цiкавiсть маленького мiстечка: князь? багатий iноземець? Голови зсуваються, шанобливий шепiт вказуе на обсипаний дiамантами орден, що недбало висить на грудях на яскраво-червонiй стрiчцi (орден, який вiн так обсипав блискучими каменями, що нiхто не мiг упiзнати пiд ними жалюгiдний папський хрест, який майже нiчого не вартий). Спiваки на сценi швидко помiтили ослаблення уваги глядачiв; речитативи вже течуть ледачiше, танцiвницi, якi з’явилися iз-за лаштункiв, виглядають поверх скрипок i гамб, гадаючи, яким вiтром занесло до них набитого дукатами герцога, який обiцяе прибуткову нiч.

Але перш нiж сотням людей у залi вдалося розгадати шараду цього чужинця, таемницю його походження, дами в ложах з певним збентеженням помiтили iнше: який красивий цей незнайомий чоловiк, який красивий i який мужнiй. Висока фiгура, широкi плечi, мiцнi м’язи рук, жодноi м’якоi лiнii в напруженому, сталевому, мужньому тiлi; вiн стоiть, ледь нахиливши вперед голову, як бик перед боем. Збоку його обличчя нагадуе профiль на римськiй монетi, – з такою металевою рiзкiстю видiляеться кожна окрема лiнiя на мiдi цiеi темноi голови. Гарною лiнiею пiд каштановим, нiжно кучерявим волоссям вимальовуеться лоб, якому мiг би позаздрити будь-який поет, нахабним i смiливим гачком видаеться нiс, мiцними кiстками – пiдборiддя, i пiд ним опуклий, величиною з подвiйний горiх кадик (за повiр’ям жiнок, вiрна ознака чоловiчоi сили); незаперечно: кожна риса цього обличчя говорить про натиск, перемогу й рiшучiсть. Тiльки губи, дуже яскравi й чуттевi, утворюють м’який вологий звiд, наче м’якуш граната, оголюючи бiлi зерна зубiв. Красень повiльно повертае профiль в бiк темноi коробки глядацького залу: пiд рiвними закругленими пухнастими бровами мерехтить з чорних зiниць неспокiйний, нетерплячий погляд – погляд мисливця, який виглядае здобич i готового, подiбно орлу, одним помахом схопити намiчену жертву; поки вiн лише мерехтить, ще не розпалившись. Точно сигнальний вогонь, вiн обмацуе поглядом ложi й, минаючи чоловiкiв, розглядае, як товар, теплоту, оголенiсть i бiлизну, заховану в тiнистих гнiздах: жiнок. Вiн оглядае iх одна за одною, вибираючи, як знавець, i вiдчувае, що його помiтили; при цьому ледь розкриваються чуттевi губи, i подих усмiшки навколо ситого рота вперше оголюе блискучi, осяйний, великi бiлоснiжнi, звiринi зуби. Ця усмiшка поки не спрямована до жодноi з цих жiнок, вiн посилае ii iм усiм – вiчно жiночним, – i наготi та теплу, прихованим пiд сукнями. Але ось вiн зауважуе в ложi знайому; його погляд стае зосередженим, у тiльки що зухвало запитальних очах з’являеться оксамитовий i разом з тим променистий блиск, лiва рука залишае шпагу, права схоплюе важкий капелюх iз пiр’ям, i вiн наближаеться з готовими словами вiтання на устах. Вiн грацiозно схиляе м’язисту шию, щоб поцiлувати простягнуту руку, i заводить ввiчливу розмову; за сум’яттям приголубленоi ним дами видно, як нiжно проникае в неi млосне арiозо цього голосу; вона знiяковiло обертаеться й представляе його своiм супутникам: «Шевалье де Сенгаль». Поклони, церемонii, обмiн люб’язностями. Гостю пропонують мiсце в ложi, вiн скромно вiдмовляеться вiд нього; уривчастi чемнi слова нарештi виливаються в бесiду. Поступово Казанова пiдвищуе голос, iнших бiльше не чути. Вiн, наче актор, м’яко розтягуе голоснi, ритмiчно течуть у його вимовi приголоснi, i все наполегливiшим стае його голос, голосно й хвалькувато проникае вiн у сусiднi ложi: бо вiн хоче, щоб настороженi сусiди чули, як дотепно й вiльно вiн базiкае французькою та iталiйською, спритно вставляючи цитати з Горацiя. Наче випадково кладе вiн прикрашену перснями руку на бар’ер ложi так, щоб навiть здалеку побачили дорогоцiннi мереживнi манжети й небувало великий солiтер, що виблискуе на пальцi; вiн простягае обсипану дiамантами табакерку, пропонуючи кавалерам мексиканський нюхальний тютюн. «Мiй друг, iспанський посланник, надiслав менi його вчора з кур’ером» (це чути в сусiднiй ложi); i коли хтось iз чоловiкiв ввiчливо захоплюеться мiнiатюрою, вправленою в табакерку, вiн говорить недбало, але досить голосно, щоб було чутно в залi: «Подарунок мого друга i милостивого пана курфюрста Кельнського». Вiн розмовляе начебто цiлком невимушено, але, бравуючи, цей хвалько кидае направо й налiво погляди хижого птаха, спостерiгаючи за справленим враженням. Так, всi зайнятi ним: вiн вiдчувае зосереджену на ньому цiкавiсть жiнок, вiдчувае, що викликае подив, повагу, i це робить його ще смiливiшим. Спритним маневром вiн перекидае бесiду в сусiдню ложу, де сидить фаворитка князя i – вiн це вiдчувае – прихильно прислухаеться до його паризькоi вимови; i з шанобливим жестом, розповiдаючи про прекрасну жiнку, кидае галантну люб’язнiсть, яку вона приймае з усмiшкою. Його друзям залишаеться лише уявити шевалье високопоставленоi дами. Гра вже виграна. Завтра вiн буде обiдати зi знаттю мiста, завтра ввечерi вiн прийме запрошення в один iз палацiв на гру в фараон i буде оббирати господарiв, завтра вночi вiн буде спати з однiею з цих блискучих дам, наготу яких вiн вгадуе крiзь сукню, i все це завдяки його смiливому, впевненому, енергiйному наступу, його волi до перемоги й мужнiй красi його смаглявого обличчя, якому вiн зобов’язаний всiм: усмiшкам жiнок, солiтером на пальцi, прикрашеним дiамантами годинниковим ланцюжком i золотими петлицями, кредитом у банкiрiв, дружбою знатi й, що найкраще за все, свободою в необмеженому рiзноманiттi життя.

Тим часом примадонна готуеться почати нову арiю. Вже отримавши наполегливi запрошення вiд зачарованих його свiтською бесiдою кавалерiв i милостиву пропозицiю з’явитися до ранкового прийому фаворитки, вiн, глибоко вклонившись, повертаеться на свое мiсце, сiдае, спираючись лiвою рукою на шпагу, i нахиляе вперед красиву голову, збираючись як знавець прислухатися до спiву. За ним з ложi в ложу, з вуст в уста передаеться все те саме нескромне питання i вiдповiдь на нього: «Шевалье де Сенгаль». Бiльше про нього нiхто нiчого не знае, не знають, звiдки вiн з’явився, чим займаеться, куди прямуе, тiльки iм’я його дзвенить i дзвенить в темному цiкавому залi й, танцюючи по всiх устах, – незримим мерехтливим полум’ям, – досягае сцени й слуху настiльки ж зацiкавлених спiвачок. Аж ось лунае смiх маленькоi венецiанськоi танцiвницi. «Шевалье де Сенгаль? Ех, та вiн же шахрай! Це ж Казанова, син Бюранелли, маленький абат, який п’ять рокiв тому спритною балаканиною виманив у моеi сестри невиннiсть, придворний блазень старого Брiгадiна, брехун, негiдник i авантюрист». Але весела дiвчина, мабуть, не дуже ображена його витiвками, бо вона з-за лаштункiв робить йому знак очима й кокетливо пiдносить кiнчики пальцiв до губ. Вiн це помiчае й згадуе ii; але – дрiбницi! – вона не зiпсуе йому цiеi маленькоi гри зi знатними дурнями й вважатиме за краще провести з ним сьогоднiшню нiч.




Авантюристи


«Чи знають вони, що твое едине надбання полягае в дуростi людей?» – Казанова шулеру Кроче


Вiд семирiчноi вiйни до французькоi революцii – майже чверть столiття над Європою задушливий штиль; великi династii Габсбургiв, Бурбонiв i Гогенцоллернiв навоювалися до знемоги. Буржуа пускають кiльця тютюнового диму, солдати пудрять своi коси й чистять зброю, яка стала непотрiбною, змученi краiни можуть нарештi трохи перепочити. Але князi нудьгують без вiйни. Вони вбивчо нудьгують, – всi нiмецькi, iталiйськi та iншi крихiтнi князьки хочуть веселитися у своiх лiлiпутських резиденцiях. Жахливо нудно цим бiдним, мiзерно великим, уявно великим курфюрстам i герцогам в iхнiх сирих, холодних, заново вiдбудованих у стилi рококо замках, незважаючи на розважальнi сади, фонтани й оранжереi, незважаючи на звiринцi, картиннi галереi, мисливськi парки та скарбницi; криваво вичавленi в народу грошi й паризькi танцмейстери, що навчають манер, дають можливiсть наслiдувати Трiанон i Версаль i грати в резиденцii roi-soleil[20 - Король-сонце (франц. roi-soleil) – французький король Людо- вик XIV, який правив Францiею з 1643 по 1715 роки. – Ред.]. Вiд нудьги вони стають навiть меломанами й любителями лiтератури, переписуються з Вольтером i Дiдро, колекцiонують китайський фарфор, середньовiчнi монети, картини бароко, замовляють французькi комедii, iталiйських спiвакiв i танцюристiв, i тiльки Веймарський повелитель благородним жестом запросив до свого двору кiлькох нiмцiв, – iх звали Шиллер, Гете i Гердер. А ось в iншому полювання на кабанiв переплiтаеться з водяними пантомiмами та театральними дивертисментами, бо завжди, коли свiт втомлюеться, набувае особливоi важливостi свiт гри – театр, мода й танцi; отже, князi хизуються один перед одним багатством i дипломатичними актами, щоб один в одного вiдбити тих, хто вмiе краще розважати, кращих танцюристiв, музикантiв, кастратiв, фiлософiв, алхiмiкiв, тих, хто вiдгодовуе каплунiв й органiстiв. Вони хитрiстю переманюють один вiд одного Генделя i Глюка, Метастазiо i Гассе, так само як чаклунiв i кокоток, пiротехнiкiв i ловчих, лiбретистiв i балетмейстерiв; адже кожен iз цих крихiтних князькiв хоче мати при своему дворику найновiше, найкраще, наймоднiше – бiльше, власне кажучи, у пiку сусiдовi, який царюе за сiм миль вiд його столицi, нiж для власноi користi. І ось тепер вони, на щастя, мають церемонiймейстерiв i церемонii, кам’янi театри й опернi зали, сцени й балети, i iм не вистачае лише одного, щоб убити нудьгу маленького мiстечка й надати блиск справжнього хорошого суспiльства нещадно монотонним, вiчно однаковим обличчям кiльком десяткiв дворян: знатних вiзитерiв, цiкавих гостей, космополiтiв-чужинцiв, кiлькох родзинок в кисле тiсто провiнцiйноi нудьги, легкого вiтерця й великого свiтла в задушливе повiтря резиденцii, що налiчуе тридцять вулиць.

Ледве пiшов про це розголос – i фьють! – вже злiтаються авантюристи пiд сотнею личин i маскарадних нарядiв; нiхто не знае, з якого кубла, яким вiтром iх принесло. Нiч минула, – i вони тут як тут у дорожнiх колясках i англiйських каретах; не економлячи, знiмають вони найбiльш елегантнi апартаменти в аристократичних готелях. Вони носять фантастичнi форми якоiсь iндостанськоi або монгольськоi армii й мають помпезнi iмена, якi насправдi е pierre de stass – пiдробленими коштовностями, як i пряжки на iхнiх чоботях. Вони розмовляють всiма мовами, стверджують, що знайомi з усiма князями й великими людьми, запевняють, що служили у всiх армiях i вчилися в усiх унiверситетах. Їхнi кишенi набитi проектами, на вустах у них смiливi обiцянки, вони придумують лотереi й особливi податки, союзи держав i фабрики, вони пропонують жiнок, ордена й кастратiв, i хоча в кишенi у них немае i десяти золотих, вони шепочуть кожному, що знають секрет tinctura auri[21 - Приготування золота (лат.). – Пер.]. Кожному двору показують вони новi фокуси, тут таемниче маскуються масонами i розенкрейцерами, там представляються знавцями хiмiчноi кухнi i праць Теофраста[22 - Теофраст (Феофраст) (наст. Ім’я Тiртей, 372—287 до н. Е.) Давньогрецький природодослiдник i фiлософ, один з перших ботанiкiв давнину. Учень i друг Арiстотеля. Створив класифiкацiю рослин, систематизував накопиченi рослини по морфологii, географii та медичному використанню.]. У хтивого повелителя вони готовi бути енергiйними лихварями й фальшивомонетниками, звiдниками й сватами з багатими зв’язками, у войовничого князя – шпигунами, у покровителя мистецтв i наук – фiлософами та вiршомазами. Забобонних вони пiдкуповують складанням гороскопiв, довiрливих – проектами, гравцiв – мiченими картами, наiвних – свiтською елегантнiстю – i все це пiд шурхотливими складками, пiд непроникним покровом незвичайностi й таемницi – нерозгаданоi й завдяки цьому подвiйно цiкавоi. Як блуднi вогнi, виблискуючи й ваблячи, вони мерехтять, тремтять у ледачому, нездоровому, болотному повiтрi дворiв, з’являючись i зникаючи в примарному танцi брехнi.

Вони прийнятi при дворах, ними бавляться, не поважаючи iх: iх так само мало запитують про чистоту iхнього дворянського походження, як iхнiх дружин з обручками про iхню невиннiсть. Бо того, хто приносить задоволення, хто пом’якшуе хоч на годину нудьгу – найжахливiшу з усiх князiвських хвороб, – того без подальших розпитувань радiсно вiтають у цiй аморально розслабленiй атмосферi. Їх охоче терплять, як продажних дiвок, поки вони розважають i не дуже нахабно грабують. Інодi цей набрiд художникiв i шахраiв отримуе ясновельможний стусан пiд зад (як Моцарт, наприклад), iнодi вони ковзають iз бальноi зали прямо в тюрму i навiть, як директор iмператорського театру Аффлiзiо, на галери. Найспритнiшi, мiцно вчепившись, стають збирачами податкiв, коханцями куртизанок або як люб’язнi чоловiки перетворюються на придворних повiй, або навiть стають справжнiми дворянами й баронами. Але краще iм не чекати, поки запахне смаленим, бо вся iхнi чарiвнiсть полягае в новизнi й таемничостi; якщо вони занадто явно шахраюють в картах, занадто глибоко запускають руку в чужу кишеню, занадто довго засиджуються при одному дворi, може знайтися людина, яка зважиться пiдняти мантiю й звернути увагу на клеймо злодiя або слiди покарання батогом. Лише постiйна змiна повiтря може звiльнити iх вiд шибеницi, i тому цi лицарi удачi безперервно роз’iжджають по Європi – вояжери темного ремесла, цигани, мандрiвнi вiд двору до двору; i так крутиться все вiсiмнадцяте сторiччя – все та ж шахрайська карусель з одними й тими ж обличчями вiд Мадрида до Петербурга, вiд Амстердама до Прессбурга, вiд Парижа до Неаполя; спершу це вiдзначають як випадковiсть, що Казанова за кожним гральним столом i при кожному дворику зустрiчае все тих же шахраiв – братiв по ремеслу: Тальвiса, Аффлiзiо, Шверiна i Сен-Жермена, але для посвячених це безперервне бродяжництво позначае швидше втечу, нiж задоволення, – тiльки при коротких вiзитах вони можуть вважати себе в безпецi, тiльки спiльною грою можуть вони триматися, бо всi вони складають один гурток, орден авантюристiв масонськоi громади без кельми[23 - Кельма – iнструмент муляра; вiдшлiфована з двох бокiв трикутна, пiвкругла або трапецiевидна металева лопатка особливоi форми з ручкою. Один iз мiстичних символiв масонства. – Ред.] i символiв. Де б вони не зустрiчалися, вони один одному, шахрай шахраевi – пiдставляють руку, вони втягують одне одного в знатне товариство i, визнавши свого товариша по грального столу, тим самим засвiдчують свою особистiсть; вони змiнюють дружин, одяг, iмена, тiльки не професiю. Всi вони плазуючi при дворах артисти, танцюристи, музиканти, шукачi пригод, повii i алхiмiки, спiльно з езуiтами i евреями, е единим мiжнародним елементом у свiтi, серед осiлоi, вузьколобоi, недалекоi аристократii й ще невiльноi тьмяноi буржуазii, – якi не належать нi до одних, нi до iнших, якi блукають мiж краiнами й класами, лукавi й не визначенi, пiрати без прапора та батькiвщини. Вони прокладають шляхи новоi епохи, нового мистецтва грабежу; вони бiльше не оббирають беззбройних, не грабують карет на проiжджих дорогах, вони надувають пихатих i полегшують гаманцi легковажних. Замiсть сильноi мускулатури в них сильний дух, замiсть бурхливого гнiву – крижане нахабство, замiсть грубого злодiйського кулака – тонша гра на нервах i психологii. Цей новий вид крутiйства уклав союз з космополiтизмом i з витонченими манерами: замiсть старих способiв – вбивств i пiдпалiв – вони грабують мiченими картами та фальшивими векселями. Це все та ж вiдважна раса, яка переправлялася до Новоi Індii i, як найманцi, мародерствувала у всiх армiях; яка нi за що не хотiла буржуазно звiкувати вiдданою службою, вважаючи за краще одним помахом, однiею небезпечною ставкою набити собi кишенi; тiльки метод став бiльш витонченим, i завдяки цьому змiнився iхнiй вигляд. Немае бiльш незграбних куркулiв, п’яних фiзiономiй, грубих солдатських манер, а замiсть них – благородно всiянi перснями руки й напудренi перуки над безтурботним чолом. Вони вправно тримають лорнет i проробляють пiруети, як справжнi танцюристи, вимовляють бравурнi монологи, як актори, вони похмурi, як справжнi фiлософи; смiливо сховавши свiй неспокiйний погляд, вони за гральним столом пiдмiняють карти i, ведучи дотепну бесiду, пiдносять жiнкам приготованi ними любовнi настоянки та пiдробленi коштовностi.

Не можна заперечувати: у них закладено вiдоме тяжiння до натхненностi й психологii, що надае iм своерiдну привабливiсть; деякi з них доходять до генiальностi. Друга половина вiсiмнадцятого столiття е iхньою героiчною епохою, iхнiм золотим столiттям, iхнiм класичним перiодом; як ранiше, за царювання Людовика XV, трудилася блискуча плеяда французьких поетiв, як потiм у Нiмеччинi, у дивовижну Веймарську мить, творча форма генiя втiлилася в небагатьох i навiки пам’ятних ликах, так i в цю епоху переможно блищало над усiею Європою яскраве сонце пiднесених шахраiв i безсмертних авантюристiв. Їх швидко перестае задовольняти запускання руки в княжi кишенi, грубо й велично вступають вони в подii столiття й крутять грандiозну рулетку свiтовоi iсторii; замiсть того, щоб служити й вислужуватися, вони починають нахабно лiзти вперед, i для другоi половини вiсiмнадцятого столiття немае бiльш характерноi прикмети, нiж авантюризм. Джон Лоу, iрландець, який невiдомо звiдки з’явився, своiми асигнацiями стирае в порох французькi фiнанси, Деон, гермафродит сумнiвного походження та сумнiвноi репутацii, керуе мiжнародною полiтикою; маленький круглоголовий барон Нейгоф стае – хто повiрить! – королем Корсики, хоч i кiнчае потiм своi днi в борговiй в’язницi; Калiостро, сiльський хлопець iз Сицилii, який за все життя не мiг навчитися грамоти, бачить бiля своiх нiг Париж i плете зi знаменитого намиста мотузку, яка душить королiвство. Старий Тренк – найбiльш трагiчна фiгура, бо це авантюрист, не позбавлений благородства, який склав голову на гiльйотинi, – у червонiй шапцi зображуе трагiчного героя свободи; Сен-Жермен, маг без вiку, бачить короля Францii бiля нiг своiх i таемницею свого походження водить за нiс допитливiсть науки. В iхнiх руках бiльше могутностi, нiж у наймогутнiших, вони приковують до себе фантазiю й увагу всього свiту, вони заслiплюють вчених, зваблюють жiнок, оббирають багатих i таемно, не маючи посади й пов’язаноi з нею вiдповiдальностi, смикають нитки полiтичних марiонеток. І нарештi, останнiй, не найгiрший з них, наш Джакомо Казанова, iсторiограф цього цеху, який, розповiдаючи про себе самого, зображуе iх усiх i дуже весело замикае сотнею витiвок i пригод сiмку незабутих i незабутнiх. Кожен iз них поважнiший, нiж всi поети, активнiший, нiж всi iхнi сучасники-полiтики; вони недовговiчнi володарi вже приреченого на загибель свiту. Бо всього лише тридцять чи сорок рокiв тривае в Європi героiчна епоха цих великих талантiв нахабства i мiстичного акторства; вона сама знищуе себе, створивши найбiльш закiнчений тип, найдосконалiшого генiя, воiстину демонiчного авантюриста – Наполеона. Генiй завжди дiе з величною серйознiстю там, де талант лише грае, вiн не задовольняеться епiзодичними ролями й вимагае для себе одного сцену всього свiту. Коли маленький жебрак корсиканець Бонапарт бере iм’я Наполеона, вiн не приховуе боягузливо свое мiщанство за дворянською маскою, як роблять Казанова – Сен-Галь або Бальзамо – Калiостро, вiн владно заявляе про свою духовну перевагу над епохою й вимагае трiумфiв, як належного, вже не намагаючись добути iх хитрiстю. З Наполеоном, генiем всiх цих талантiв, авантюризм проникае з княжих прихожих у троннi зали, вiн доповнюе й закiнчуе це сходження незаконного на висоти могутностi й на короткий час покладае на чоло авантюризму найпрекраснiшу з усiх корон – корону Європи.




Освiта i обдарованiсть


Кажуть, що вiн був лiтератором, але разом з тим мав пiдступний розумом, що вiн бував у Англii i Францii та здобував неприпустимi вигоди зi знайомства з кавалерами й дамами, бо вiн мав звичку жити коштом iнших i поневолювати довiрливих людей… Подружившись iз зазначеним Казановою, у ньому не важко було побачити страхiтливу сумiш невiри, брехливостi, аморальностi й хтивостi.

    Таемне донесення до Венецiанськоi iнквiзицii 1755 р.

Казанова нiколи не заперечував, що вiн авантюрист; навпаки, вiн, надувши щоки, хвалиться, що завжди вважав за краще ловити дурнiв i не залишатися в дурнях, стригти овець i не давати постригти себе в цьому свiтi, який, як знали вже римляни, завжди хоче бути обдуреним. Але вiн рiшуче заперечуе проти того, щоб через цi принципи його вважали ординарним представником трактирноi грабiжницькоi чернi, каторжникiв i шибеникiв, якi грубо й вiдверто крадуть з кишень замiсть того, щоб культурним i елегантним фокусом виманити грошi з рук дурня. У своiх мемуарах вiн завжди ретельно обтрушуе плащ, коли доводиться говорити про зустрiчi (i, дiйсно, це не цiлком рiвнi зустрiчi) з шулерами Аффлiзiо або Тальвiсом; хоча вони й зустрiчаються на однiй площинi, та все ж приходять з рiзних свiтiв: Казанова зверху, вiд культури, а тi знизу – з нiчого. Так само як колишнiй студент, високоморальний ватажок зграi шиллерiвських розбiйникiв Карл Моор зневажае своiх товаришiв Шпiгельберга й Шуфтерле, котрi перетворюють у жорстоке криваве ремесло те, що помилково спрямований ентузiазм змушуе його вважати помстою за пiдлiсть свiту, так i Казанова завжди енергiйно вiдокремлюеться вiд шулерськоi чернi, що вiднiмае у величного божественного авантюризму все його благородство й витонченiсть. Бо, справдi, наш друг Джакомо вимагае чогось на кшталт почесного титулу для авантюризму, фiлософського обрамлення для того, що мiщани вважають безчесним, а гречнi люди – обурливим; вiн хоче, щоб все це оцiнювали не як неохайнi витiвки, а як найтонше мистецтво, артистичну радiсть шарлатана. Якщо послухати його, то единим моральним обов’язком фiлософа на землi виявиться – веселитися коштом усiх дурнiв, залишати в дурнях пихатих, надувати простодушних, полегшувати гаманцi скупих, наставляти роги чоловiкам, коротко кажучи, як посланець божественноi справедливостi карати всю земну дурiсть. Обман для нього не тiльки мистецтво, але й понадморальний борг, i вiн виконуе його, цей хоробрий принц беззаконня, з бiлоснiжною совiстю й незрiвнянною упевненiстю у своiй правотi.

Нiяка принада не приручить його до мiщанства. Подаруйте йому мiльйони, запропонуйте посаду й сан, вiн iх не вiзьме, вiн втече назад у свою первiсну бездомну, легкокрилу стихiю. Отож вiн мае право вiдмежовуватися вiд iнших лицарiв щастя, бо вiн став в iхнi ряди не з вiдчаю, а за власною примхою, i, крiм того, вiн не вийшов, як Калiостро, зi смердючого мужицького гнiзда або, як граф Сен-Жермен, з непровiтреного (але, ймовiрно, теж не ароматного) iнкогнiто. Майстер Казанова в усякому разi законнороджений, з досить поважноi родини; його мати, прозвана «la Buranella», – вiдома спiвачка, помiтна у всiх оперних театрах Європи, що навiть закiнчила свою кар’еру зi званням довiчноi камерноi спiвачки Дрезденського королiвського придворного театру. Ім’я його брата Франческо можна знайти в кожнiй iсторii мистецтв; вiн там красуеться як видатний учень тодi ще «божественного» Рафаеля Менгса[24 - Менгс Антон Рафаель (1728—1779) – нiмецький живописець i теоретик мистецтва. В iдеалiзованих творах стверджував доктрини класицизму (фреска «Парнас»).]; його великi батальнi сцени й у нашi днi займають чiльне мiсце у всiх галереях християнського свiту. Всi його родичi присвячують себе надзвичайно поважним заняттям, носять тогу адвокатiв, нотарiусiв, священнослужителiв, – з цього можна зробити висновок, що наш Казанова вийшов не з канави, а з таких же близьких до мистецтва буржуазних верств, як Моцарт i Бетховен. Так само як вони, отримуе вiн чудову гуманiтарну освiту й вивчае европейськi мови; незважаючи на своi дурощi й ранню близькiсть iз жiнками, вiн своею свiтлою головою швидко засвоюе латину, грецьку, французьку, давньоеврейську, трохи iспанську та англiйську мови, – лише наша мила нiмецька на тридцять рокiв застрягла в нього нерозжованою мiж зубами. У математицi вiн так само добре розумiеться, як i в фiлософii, як теолог вiн вже на шiстнадцятому роцi життя проголошуе в однiй з венецiанських церков конфiрмацiйну промову; як скрипаль вiн награе собi протягом року в театрi Сан-Самуель на насущний хлiб. Чи правомiрно, а чи шахрайством у 18-рiчному вiцi вiн отримуе в Падуi докторський диплом  – це залишаеться серйозною проблемою, що викликае бiйки серед знаменитих казановiстiв; у всякому разi, вiн мае чималi академiчнi знання, знаеться на хiмii, медицинi, iсторii фiлософii, лiтературi й особливо в легших – бо менше дослiджених – науках: астрономii, пошуках штучного золота, алхiмii. До того ж цей спритний гарний малий справляеться з усiма придворними мистецтвами й фiзичними вправами – танцями, фехтуванням, верховою iздою, грою в карти просто блискуче, не гiрше за якогось знатного кавалера, i якщо приеднати до всiх цих добре й швидко засвоених знань наявнiсть позитивно феноменальноi пам’ятi, що утримуе в сiмдесят рокiв всi обличчя, все почуте, все прочитане, все висловлене, все бачене, то ми отримаемо матерiал винятковоi iнтелектуальноi квалiфiкацii: майже вченого, майже поета, майже фiлософа, майже кавалера.

Так, але тiльки майже, i це «майже» немилосердно викривае крихкiсть багатоликого таланту Казанови. Вiн у всьому майже: поет – але не зовсiм, злодiй – i все ж не професiонал. Вiн майже досягае духовних вершин i не далекий вiд каторги; жодного обдарування, жодного покликання вiн не розвивае до досконалостi. Як найбiльш закiнчений, найунiверсальнiший дилетант вiн знае багато у всiх галузях мистецтва й науки, навiть незбагненно багато, i лише небагато чого йому бракуе для справжньоi продуктивностi: волi, рiшучостi й терпiння. Рiк, проведений за книгами, зробив би його незвичайним юристом, генiальним iсториком: вiн мiг би стати професором будь-якоi науки, так ясно й швидко працюе цей чудовий мозок; але Казанова нiколи не думае про те, щоб зробити що-небудь грунтовно, його натурi гравця не до вподоби будь-яка серйознiсть i його сп’янiння життям – будь-яка суха об’ективнiсть. Вiн не хоче бути ким-небудь i вважае за краще здаватися всiм: здаеться – обманюе, а обманювати – для нього приемне заняття. Вiн знае, що мистецтво обману дурнiв не вимагае глибокоi вченостi; якщо вiн володiе в якiйсь галузi хоча б крупинкою знання, до нього зараз же пiдскакуе чудовий помiчник: його колосальне нахабство, його безсоромна, шахрайська хоробрiсть. Яке б завдання не поставили Казановi, вiн нiколи не зiзнаеться, що е новачком в даному питаннi, i з мiною фахiвця буде лавiрувати, як природжений шахрай, змiшае карти, як професiйний ворожбит, i завжди вийде з гiднiстю з найбiльш пiдозрiлоi афери. У Парижi кардинал де Бернi якось запитав, чи вiн розумiе бодай щось в органiзацii лотерей. Зрозумiло, вiн не мав про це анiнайменшого поняття i, зрозумiло, як всякий базiкало, з серйозним виглядом дав ствердну вiдповiдь i з незворушною самовпевненiстю виклав у комiсii фiнансовi проекти, нiби вiн щонайменше двадцять рокiв був пройдисвiтом-банкiром. У Валенсii знадобилося лiбрето для iталiйськоi опери: Казанова сiдае й висмоктуе його з пальця. Якби йому запропонували написати й музику, – без сумнiву, вiн спритно набрав би ii зi старих опер. У росiйськоi iмператрицi вiн з’являеться як реформатор календаря й вчений-астроном, у Курляндii, швидко зiмпровiзувавши роль фахiвця, оглядае рудники, у Венецiанськiй республiцi вiн, видаючи себе за хiмiка, пропонуе новий спосiб забарвлення шовку, в Іспанii вiн виступае як земельний реформатор i колонiзатор, iмператору Йосипу II вiн представляе великий трактат проти лихварства. Для герцога Вальдштейна вiн складае комедii, для герцогинi фон Урфе вiн влаштовуе древо Дiани та iншi алхiмiчнi фокуси, у панi Румен вiдкривае ключем Соломона грошову шафу, для французького уряду купуе акцii, в Аугсбурзi виступае в ролi португальського посланника, у Францii вiн е поперемiнно то фабрикантом, то заплiднювачем королiвського оленячого парку, у Болоньi складае памфлети проти медицини, у Трiестi пише iсторiю польськоi держави й перекладае Ілiаду октавами. Коротко кажучи, у нього, як у казкового Ганса-бродяги, немае власного верхового коня, але на будь-якому, який трапиться, вiн зумiе проскакати не зганьбившись i не здавшись смiшним. Якщо переглянути перелiк всього написаного ним, то здасться, що маеш справу з унiверсальним фiлософом, з новим енциклопедистом, що з’явився новий Лейбнiц[25 - Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646—1716) – нiмецький фiлософ, математик, фiзик, мовознавець. Засновник i президент (з 1700) Берлiнського наукового товариства. У дусi рацiоналiзму розвинув вчення про природжену здатнiсть розуму до пiзнання вищих категорiй буття i загальних i необхiдних iстин логiки й математики. Один iз засновникiв диференцiйованого обчислення.]. Тут поруч з товстим романом можна знайти оперу «Одiссей i Цiрцея», розрахунки про подвоення куба й полiтичний дiалог з Робесп’ером; i якби хтось запропонував йому довести iснування Бога або скласти гiмн цнотливостi, вiн би не сумнiвався i двох хвилин.

Все ж яке обдарування! У кожному напрямку – у науцi, мистецтвi, дипломатii, комерцii – його б вистачило для виняткових досягнень. Але Казанова свiдомо розпорошуе своi таланти в миттевостях; i той, хто мiг би стати всiм, вважае за краще бути нiким, але вiльним. Його набагато бiльше може ощасливити свобода, незв’язнiсть i легковажне хитання, нiж якась професiя, що вимагае осiлостi. «Думка влаштуватися десь завжди була менi чужа, розумний спосiб життя противний моiй натурi». Його не приваблюе надовго нi добре оплачувана посада завiдувача лотерей його християнськоi величностi, нi професiя фабриканта, нi скрипаля, нi писаки; досить йому влiзти на сiдло, щоб вiдразу ж почати перейматися одноманiтною риссю коня, i вiн хоробро вискакуе зi своеi пишноти на велику дорогу й чекае можливостi знову всiстися в карету свого щастя. Вiн вiдчувае, що його справжня професiя – не мати нiякоi професii, трохи торкнутися всiх ремесел та наук i знову, подiбно акторовi, змiнювати костюми й ролi. Навiщо ж мiцно влаштовуватися: адже вiн не хоче щось мати й зберiгати, кимось уславитися або чимось володiти, бо вiн хоче прожити не одне життя, а вмiстити у своему iснуваннi сотню життiв, – цього вимагае його скажена пристраснiсть. Оскiльки вiн хоче тiльки свободи, оскiльки грошi, задоволення та жiнки йому потрiбнi лише на найближчу годину, оскiльки вiн не потребуе тривалостi й постiйностi, вiн може, смiючись, проходити повз домiвки й власнiсть, якi завжди зв’язують; вiн туманно передчувае те, що пiзнiше так красиво висловив Грильпарцер[26 - Грильпарцер Франц (1791—1872) – австрiйський письменник. У драматургii Грильпарцера романтичнi тенденцii поеднуються з традицiями веймарського класицизму («Прамати», «Велич i падiння короля Оттокара», «Сон життя» i iн.).] в одному вiршi:

Чим ти володiеш, те тобою володiе,
Над чим пануеш, тому ти – слуга.

Але Казанова не хоче бути нiчиiм слугою, крiм святого випадку, який хоч i штурхае його iнодi досить грубо, зате в добросерднi хвилини даруе йому чимало сюрпризiв; щоб залишитися вiрним йому, вiн вiдкидае навiть найлегшi пута, бувши вiльнодумцем, не в доктринерському сенсi цього слова. «Мiй найбiльший скарб, – гордо заявляе вiн, – у тому, що я сам собi пан i не боюся нещастя»; мужнiй девiз, який облагороджуе його бiльше, нiж позиковий титул шевалье де Сенгаля. Вiн не цiкавиться тим, що думають про нього, вiн проноситься повз моральнi загорожi з чарiвною безпечнiстю, байдужий до сказу залишених позаду й обурених власникiв, у володiння яких вiн вступае нахабними стопами. Тiльки в польотi, на постiйному бiгу насолоджуеться вiн iснуванням – нiколи в спокоi або затишку – i завдяки цьому легкому, безпутному прагненню вдалину, повз всi перешкоди, з пташиного польоту йому здаються смiшними всi чеснi люди, тепло закутанi у своi однi й тi ж заняття; йому не iмпонують нi вiйськовi, котрi зухвало гримлять шаблями й трiпочуть при окрику генерала, нi вченi – цi жуки-точильники, що пожирають папiр, папiр, папiр – одну книгу за iншою, нi багатii, якi боягузливо тремтять над грошовими мiшками, проводячи безсоннi ночi бiля своiх скриньок, – його не приваблюють нi краiни, нi чини, нi шати. Жодна жiнка не може утримати його у своiх обiймах, жоден правитель у своiх володiннях, жодна професiя у своiй нудьзi; i тут вiн ламае всi перепони, охочiше ризикуючи своiм життям, нiж даючи йому «закиснути». Весь талант, розум, всi знання, всю силу й вiдвагу, що палають у цьому гарячому, мiцному тiлi, вiн незмiнно кидае назустрiч невiдомому – фортунi, богинi гри та змiн; його iснування нiколи не застигае в раз i назавжди вiдлитiй формi, воно подiбне проточнiй водi, то здiймаеться свiтлим, зверненим до сонця щастям, фонтаном, що прагне до неба або ж падае гуркiтливим каскадом в темну глибину прiрви. Вiн блискавично перелiтае вiд княжоi трапези до в’язницi, вiд марнотратства до ломбарду, вiд ролi спокусника жiнок до ролi звiдника i, зiбравши всi сили, направляе iх в единий потiк i знову пiдiймаеться на поверхню, зарозумiлий у щастi, спокiйний в нещастi, завжди й всюди сповнений мужностi та впевненостi.

Бо мужнiсть – це справжне зерно життевого мистецтва Казанови, його основне обдарування: вiн не береже свого життя, вiн ризикуе ним; вiн единий з багатьох обережних, хто наважуеться ризикувати, ризикувати всiм – собою, кожним шансом i випадком. Але доля любить вiдважних, якi кидають iй виклик, бо гра – ii стихiя. Вона дае нахабним бiльше, нiж старанним, грубим охочiше, нiж терплячим, i тому одному, хто не знае мiри, вона придiляе бiльше уваги, нiж цiлому поколiнню; вона хапае його, кидае вниз i вгору, котить краiнами, пiдiймае вгору й при нагодi пiдставляе ногу, вона постачае його жiнками й дурить за гральним столом, вона лоскоче його пристрастями й обманюе в задоволеннi iх; вона нiколи не залишае його, не дае йому нудьгувати й, невтомна, завжди знаходить i винаходить для невтомного свого вiрного й готового до гри партнера новi перетворення та ризикованi пiдприемства. І життя його стае широким, барвистим, рiзноманiтним, багатим розвагами, фантастичним i строкатим, подiбного йому не знаходили протягом столiть, i тiльки коли вiн оповiдае про нього, вiн, який нiколи не був i не бажав бути чимсь певним, перетворюеться в незрiвнянного поета буття, правдивим не по своiй волi, а по волi самого життя.




Фiлософiя легковажностi


Я жив як фiлософ.

    Останнi слова Казанови

Настiльки щедро розкинутому вшир життя майже завжди вiдповiдае незначна душевна глибина. Щоб танцювати так швидко й вправно на всiх водах, як Казанова, треба бути перш за все легким, як пробка. Отож при уважному вивченнi специфiчна особливiсть його дивного мистецтва життя полягае не в проявi якоiсь особливоi позитивноi чесноти та сили, а в негативi: у цiлковитiй вiдсутностi будь-яких етичних i моральних перепон. Якщо психологiчно випатрати цей соковитий, повнокровний, багатий пристрастю людський екземпляр, то доведеться найперше вiдзначити повну вiдсутнiсть всiх моральних органiв. Серце, легенi, печiнка, кров, мозок, м’язи й не на останньому планi сiм’янi залози – все це в Казанови розвинене найкращим i нормальним чином; лише там, у тiй душевнiй точцi, де зазвичай моральнi особливостi й переконання згущуються в таемничий свiт характеру, вражае в Казановi абсолютна порожнеча, безповiтряний простiр, нуль, нiщо. Нiякими кислотами й лугом, ланцетами та мiкроскопами годi й шукати в цьому в iнших планах цiлком здоровому органiзмi навiть початкiв тiеi субстанцii, яку заведено називати совiстю, цього духовного над-«я», яке контролюе та регулюе чуттевi спонукання. У цьому мiцному чуттевому тiлi зовсiм вiдсутнi навiть зародковi форми моральноi нервовоi системи. І в цьому криеться розгадка легкостi й генiальностi Казанови: у нього, щасливця, е лише чуттевiсть i немае душi. Нiким i нiчим серйозно не пов’язаний, людина, яка не прагне до якоiсь мети, не обтяжений жодними сумнiвами, вiн може мати зовсiм iнший життевий темп, нiж в iнших цiлеспрямованих, обтяжених мораллю, пов’язаних соцiальною гiднiстю, обтяжених моральними мiркуваннями людей: звiдси його единий у своему родi розмах, його нi з чим незрiвнянна енергiя.

Для цього свiтового мандрiвника немае материка. У нього немае батькiвщини, вiн не пiдкоряеться нiяким законам жодноi краiни, бувши пiратом i флiбустьером своеi пристрастi; як цi останнi, вiн нехтуе звичаями суспiльства та соцiальними договорами – неписаними законами европейськоi моральностi; все, що святе для iнших людей або здаеться iм важливим, не мае для нього цiни. Спробуйте поговорити з ним про моральнi зобов’язання або про зобов’язання, що накладаються епохою, – вiн iх так само мало зрозумiе, як негр метафiзику.

Любов до батькiвщини? Вiн, цей громадянин свiту, сiмдесят три роки не мае власного лiжка й живе лише випадком, нехтуе патрiотизмом. Ubi bene, ibi patria[27 - Де добре, там батькiвщина (лат.). – Пер.], де повнiше можна набити кишенi й легше дiстати жiнок в лiжко, де зручнiше за все водити за нiс дурнiв, де життя соковитiше, там вiн задоволено витягуе пiд столом ноги й вiдчувае себе вдома. Повага до релiгii? Вiн визнав би будь-яку, був би готовий пiддатися обрiзанню або вiдростити, подiбно китайцевi, косу, якби нове вiросповiдання принесло йому хоч краплю вигоди, а в душi вiн так само знехтував би ним, як нехтував своею християнсько-католицькою релiгiею; бо навiщо потрiбна релiгiя тому, хто вiрить не в майбутне, а тiльки в гаряче, бурхливе, земне життя? «Там, ймовiрно, немае нiчого, або ж ти дiзнаешся про це у свiй час», – пояснюе вiн зовсiм незацiкавлено й безтурботно: отже, розривае на шматки всю метафiзичну павутину. Carpe diem, насолоджуйся днем, стримуй кожну мить, висмоктуй його, як виноград, i кидай шкурки свиням – ось його едине правило. Строго дотримуватися чуттевого, зримого, досяжного свiту, з кожноi хвилини мiцними пальцями вичавлювати максимум насолоди та хтивостi – нi на дюйм далi не просуваеться Казанова у своiй фiлософii, i завдяки цьому вiн може, смiючись, вiдкидати всi етично-мiщанськi свинцевi кулi: честь, поряднiсть, борги, сором i вiрнiсть, якi гальмують вiльну втечу в безпосереднiсть.

Честь? Навiщо вона Казановi? Вiн розцiнюе ii не вище, нiж товстий Фальстаф, який висловлюе безсумнiвну iстину, що ii не можна нi з’iсти, нi випити, i нiж той чесний англiйський парламентарiй, який на багатолюдному зiбраннi, чуючи постiйнi розмови про посмертну славу, поставив питання, що, власне кажучи, потомство зробило для добробуту та щастя Англii. Честь не дае насолоди, ii не обмацаеш руками, вона лише обтяжуе боргом i зобов’язаннями, заважаючи насолоджуватися, ergo – вона зайва. Бо нiщо на землi не викликае такоi ненавистi в Казанови, як борги й зобов’язання. Вiн не визнае iх, не бажае визнавати нiяких зобов’язань, крiм одного – приемного та природного: живити бадьоре, сильне тiло насолодами й вiддавати жiнкам якомога бiльше того ж солодкого елiксиру. Тому вiн не пiклуеться про те, вважатимуть його бурхливе життя хорошим або поганим, солодким або кислим, вважатимуть вони його поведiнку безчесною чи безсоромною. Бо сором – що за дивний вираз, яке незрозумiле поняття! Це слово зовсiм вiдсутне в його життевому лексиконi. З недбалiстю лаццаронi[28 - Лаццаронi (iтал. lazzaroni) – бiдняк в Італii, що живе випадковим заробiтком або жебракуе. – Ред.] вiн опускае штани перед зiбраною публiкою й показуе, смiючись i весело пiдморгуючи, своi sexualia; добродушно й вiдкрито вибовкуе те, що iнший не наважився б видати навiть пiд тортурами: своi шахрайськi витiвки, невдачi, наруги, своi статевi конфузи та сифiлiтичнi захворювання, – i все це не трубним гласом, вигукуючи цю iстину в передчуттi жахiв слухачiв Жан Жака Руссо, а зовсiм просто й наiвно, бо (як показало проведене вище анатомiчне дослiдження) вiн був абсолютно позбавлений етичного нерва й органу, що визначае моральнiсть. Якби йому дорiкнули в тому, що вiн шахраював у грi, вiн здивовано вiдповiв би: «Так у мене ж тодi не було грошей!» Якби його звинуватили в тому, що вiн спокусив жiнку, вiн, смiючись, сказав би: «Я ж догодив iй!» Вiн не вважае за потрiбне виправдовуватися, безсоромним чином витягнувши з кишенi чесних громадян i довiрливих товаришiв iхнi заощадження; навпаки, у мемуарах вiн нiжно пiдбивае своi шахрайськi витiвки цинiчним аргументом: «Обдурити дурня – означае помститися за розум». Вiн не виправдовуеться, вiн нiколи нi в чому не каеться, i в чорний день, замiсть того щоб скаржитися на свое невдале життя, яке закiнчуеться повним фiнансовим банкрутством, у страшних злиднях i залежностi, цей старий беззубий борсук пише чудово нахабнi рядки: «Я б зiзнався у своiй винi, якби я був сьогоднi багатий. Але в мене нiчого немае, я все змарнував, це втiшае й виправдовуе мене». Вiн нiчого не зберiг для царства небесного, не стримував своiх пристрастей в iм’я моралi й людей, вiн нiчого не зiбрав нi для себе, нi для iнших, i за сiмдесят рокiв нiчого не придбав, крiм спогадiв. І навiть iх цей добрий марнотрат, на щастя, подарував нам; тому ми повиннi зайняти останне мiсце в ряду тих, кого обурюе його щедрiсть.

Отже, вся фiлософiя Казанови вiльно вмiститься в горiховiй шкаралупi; вона починаеться й закiнчуеться правилом: жити земним життям безтурботно, незалежно й не обманювати себе надiею на можливе, але дуже сумнiвне царство небесне або повагу потомства. Не затуляти теорiями вид на безпосередне, дiяти не телеологiчно[29 - Телеологiя (грец. ??????? «заключний») – фiлософське вчення, за яким всi процеси е реалiзацiею наперед визначеноi мети. – Ред.] i доцiльно, а лише вiддаючись потягу митi й назустрiч iй; всяке заглядання вперед неминуче гальмуе й розслабляе суглоби. Тому не треба довго затримуватися на вивченнi й оглядатися; якийсь дивний Бог поставив перед нами гральний стiл – свiт; якщо ми хочемо розважатися за ним, то повиннi прийняти правила гри tel quel, такими, як вони е, не питаючи, справедливi вони чи нi. І справдi: жодноi секунди свого часу не витратив Казанова на теоретичнi роздуми над проблемою, чи може або чи повинен цей свiт бути iншим. «Любiть людство, але любiть його таким, як воно е», – сказав вiн у розмовi з Вольтером. Не треба втручатися в справу творця свiту, що несе повну вiдповiдальнiсть за це дивне пiдприемство, не треба мiсити це кисле тiсто й бруднити об нього руки; потрiбно поступати простiше: моторною рукою виколупувати з нього родзинки. Хто занадто багато думае про iнших, той забувае про себе; хто занадто суворими очима дивиться на свiтовий бiг, у того втомлюються ноги. Казанова вважае природним, що дурням живеться погано, а розумним не Бог допомагае: вони перебувають у залежностi лише вiд себе самих. Якщо свiт уже так безглуздо влаштований, що однi носять шовковi панчохи й роз’iжджають в каретах, а в iнших пiд лахмiттям бурчить у животi, для розуму залишаеться лише одне завдання: постаратися самому потрапити в карету, бо живеш тiльки для себе, а не для iнших. Це звучить, звичайно, дуже егоiстично, але хiба мислима фiлософiя насолоди без егоiзму або епiкурейство без повноi соцiальноi iндиферентностi? Хто пристрасно хоче жити для себе, повинен, мiркуючи логiчно, бути зовсiм байдужим до долi iнших людей. Байдужий до всiх людей, байдужий до проблем, якi ставить перед людством кожен новий день, живе Казанова своi сiмдесят три роки: його нiщо не цiкавить, крiм власних особистих насолод. І коли вiн своiми свiтлими очима з цiкавiстю дивиться направо й налiво, то це робиться лише для того, щоб розважитися й не упустити жодноi вигоди. Але нiколи не буде вiн гримiти обуренням або, як колись Іов, задавати Богу непристойнi питання – чому i вiд чого; кожен факт – дивовижна економiя почуттiв! – вiн вважае просто доконаним, не приклеюючи до нього ярлика – добрий вiн, чи поганий. Вiн зазначае, як анiтрохи не хвилюють його курйози, що О’Морфi, маленьке голландське п’ятнадцятирiчне паскудне дiвчисько, валяеться сьогоднi, покрите вошами, у лiжку, з радiстю готове продати свою цноту за два талери, а через два тижнi вже коханкою найхристиянськiшого, обсипана дорогоцiнним камiнням, володiе власним замком в мисливському парку й незабаром пiсля цього стае дружиною послужливого барона, або що вiн сам, ще вчора жалюгiдний скрипаль у венецiанському передмiстi, на наступний ранок стае багатим юнаком – пасинком якогось патрицiя – з дiамантами на пальцях.

Бог ти мiй, так вже створений свiт – абсолютно несправедливо й необачно, а оскiльки вiн вiчно буде таким, то не варто й намагатися створити для цiеi катальноi гiрки щось на зразок закону тяжiння або якийсь складний механiзм. Тiльки дурнi й жадiбнi намагаються винайти систему для гри в рулетку й псують собi цим насолоду, тодi як справжнiй гравець навiть у свiтовiй грi знаходить незрiвнянну й нескiнченну привабливiсть саме в цьому вiдсутностi визначеностi. Кiгтями й кулаками видряпувати собi все найкраще – voila toute la sagesse[30 - Ось i вся мудрiсть (франц.). – Пер.]: треба бути фiлософом для себе, а не для людства, а це, за поняттями Казанови, означае: бути сильним, жадiбним, не бачити перешкод, вмiти швидко пiдхоплювати в грi хвиль поточну секунду й, не замислюючись над прийдешнiм, вичерпувати ii до дна. Бо за межами цiеi митi все здаеться для цього вiдвертого язичника сумнiвним. Нiколи не вiдкладае вiн частину своiх насолод на наступний раз, бо вiн не може уявити собi iншого свiту, крiм того единого, який можна обмацати, в який можна проникнути усiма органами почуттiв. «Життя, будь воно щасливе або нещасне, – едине надбання людини, i хто не любить життя, той не гiдний його». Лише те, що дихае, що на насолоду вiдповiдае насолодою, що наближаеться до гарячого тiла, вiдповiдаючи на пристрасть i ласку, здаеться цьому рiшучому антиметафiзiку справдi реальним i цiкавим.

Отож допитливiсть Казанови вичерпуеться тiльки органiчним – людиною; ймовiрно, за все свое життя вiн не кинув жодного мрiйливого погляду на зоряне склепiння, i природа абсолютно йому байдужа; нiколи це поквапливе серце не запалюеться ii спокоем i величчю. Спробуйте перегорнути цi шiстнадцять томiв мемуарiв: там подорожуе пильна й бадьора усiма почуттями людина по найкрасивiших краiнах Європи, вiд Позiлiнно до Толедо, вiд Женевського озера до росiйських степiв; але марно будете ви шукати хоч один рядок, присвячений захопленню перед красою цих тисяч ландшафтiв; якась брудна дiвка в солдатському шинку означае для нього бiльше, нiж всi твори Мiкеланджело; карткова гра в непровiтреному трактирi – прекраснiша за захiд сонця в Сорренто. Природи та архiтектури Казанова взагалi не помiчае, тому що в нього немае органу, який зв’язуе нас iз космосом, абсолютно немае душi. Поля й луки, мерехтливi на зорi, вкритi росою, купаються в розпорошених фарбах сяйва вранiшнього сонця, – на це вiн дивиться просто як на зелену площину, на якiй пiтнiють i трудяться недолугi селяни, щоб у князiв було золото в кишенях. Художнi боскети[31 - Боскет – маленький гайок; густi групи дерев в саду або по його кордонах, що висаджуються в декоративних цiлях. – Ред.] i темнi алеi ще беруться в розрахунок як затишний куточок, де можна побавитися з жiнкою, рослини й квiти годяться для випадкових подарункiв i таемних iгор. Але для безцiльних, безпосереднiх, природних фарб ця цiлком людяна людина залишаеться абсолютно слiпою. Його свiт – це свiт мiст та iхнiх картинних галерей та мiсця для прогулянок, де ввечерi проiжджають карети, погойдуючи гнiзда прекрасних жiнок, де кав’ярнi привiтно запрошують зацiкавлених зробити ставку; свiт, що вабить оперою й будинками терпимостi, в яких можна дiстати свiжi нiчнi харчi; готелi, в яких кухарi вивчили поезiю соусiв та рагу й музику свiтлих та темних вин. Лише мiсто для цього жуiра е свiтом, тому що тiльки в мiстi випадок може розвернутися у всьому рiзноманiттi своiх несподiванок, тому що тiльки там невiдоме знаходить простiр для найзапальнiших, найчудовiших варiацiй. Лише мiста, наповненi людським теплом, любить Казанова; там туляться жiнки в едино прийнятнiй для нього формi, у достатку, у змiнi вибору, i в мiстах вiн знову-таки вiддае перевагу розкошi двору, бо саме там хтивiсть перетворюеться в мистецтво, а цей чуттевий широкоплечий хлопець, Казанова, зовсiм не людина грубоi чуттевостi. Художньо проспiвана арiя може його зачарувати, вiрш ощасливити, культурна бесiда зiгрiти, як вино; обговорювати книгу з розумними чоловiками, мрiйливо схилившись до жiнки, з темряви ложi слухати музику – це збуджуе чарiвну радiсть життя. Але не дамо ввести себе в оману: любов до мистецтва не переступае в Казанови кордонiв гри й залишаеться радiстю дилетанта. Духовне мае служити життю, а не життя духовному; вiн поважае мистецтво, як найтонший i нiжний збудливий напiй, як ласкавий засiб пробуджувати iнстинкт, збiльшувати бажання, служити скромною прелюдiею пристрастi, тонким передчуттям грубоi плотськоi насолоди. Вiн iз задоволенням заготуе вiрш, щоб, перев’язавши його шовковою пiдв’язкою, пiднести бажанiй жiнцi, вiн буде декламувати Арiосто, щоб запалити ii, або дотепно розмовляти з кавалерами про Монтеск’е й Вольтера, щоб показати свiй розвиток i вiдвернути увагу вiд руки, простягнутоi за iхнiм гаманцем, але цей чуттевий уродженець пiвдня нiколи не зрозумiе мистецтва й науки, що вимагають працi та напруги, стають самоцiллю й сенсом свiту. Цей гравець iнстинктивно уникае глибини, бо його цiкавить лише поверхня, тiльки цiна й аромат буття, гуркiтливий прибiй випадку; це вiчний жуiр, вiчний дилетант, i тому вiн такий дивовижно легкий, такий невагомий, такий окрилений. Подiбно «Фортунi» Дюрера, що оголеними стопами зневажае земну кулю, яку несе крилами й вiтром випадку, нiде не затримуеться, нiколи не вiдпочивае й не зберiгае вiрностi, легко пробiгае Казанова через життя, нiчим не пов’язаний, людина хвилини та швидких перетворень. Змiна – це для нього «сiль насолоди», а насолода – единий сенс свiту.

Легкий, як муха-одноденка, порожнiй, як мильна бульбашка, виблискуючи лише вiдблиском подiй, лiтае вiн у вихорi часу; навряд чи можна зловити й утримати цей безперервно мiнливий лик душi й ще важче виявити зерно цього характеру. Що ж, врештi-решт, добрий Казанова чи злий? Правдивий чи брехливий, герой вiн чи негiдник? Ну, це як доведеться: вiн перефарбовуеться залежно вiд обставин, вiн змiнюеться з кожною iхньою змiною. Якщо в нього грошей багато – важко знайти бiльш благородного кавалера. З чарiвним запалом, з сяючою вельможнiстю, люб’язнiстю прелата[32 - У католицькiй i англiканськiй церквах назва вищих духовних сановникiв. – Ред.] i легковажнiстю пажа вiн повною жменею розкидае навколо себе грошi – «ощадливiсть не моя справа», – щедро, як природжений благодiйник, запрошуе чужих до свого столу, даруе iм табакерки та гiрки дукатiв, вiдкривае кредит й обдае iх феерверком розуму. Але якщо його широкi шовковi кишенi порожнi й у портфелi шарудять неоплаченi векселi, я нiкому не порадив би подвоювати ставку, беручи на понт цього галантного кавалера: вiн кiлька разiв пересмикне, всучить фальшивi банкноти, продасть свою кохану й зробить найвiдчайдушнiшу пiдлiсть. Нiколи не можна передбачити (як щастя в грi), буде вiн сьогоднi чарiвним i дивовижно дотепним спiврозмовником, а завтра вiдвертим розбiйником: в понедiлок вiн буде з нiжнiстю Абеляра[33 - Абеляр П’ер (1079—1143) – вiдомий фiлософ, богослов, чие вчення за життя було двiчi засуджено церквою, а «Вступ до теологii» пiдданий спаленню. Полюбив свою ученицю Елоiзу (1101—1164), Абеляр взяв з нею шлюб, який обидва зберiгали в таемницi, бо для кар’ери вченого-теолога безшлюбнiсть було обов’язковою умовою. Наполягаючи на збереженнi таемницi, Абеляр викликав гнiв вiтчима Елоiзи, який з помсти пiдiслав осiб, якi вчинили над Абеляром насильницьке оскоплення. Елоiза й Абеляр пiшли в монастирi й звiдти листувалися. Знаменитi «Листи Елоiзи i Абеляра» – чудовий твiр середньовiчноi латинськоi лiтератури.] захоплюватися жiнкою, а у вiвторок – за десять фунтiв пiдсуне ii в лiжко якомусь лорду. Нi, у нього не хороший характер, але й не поганий – у нього зовсiм немае характеру: характер i душевна субстанцiя – властивостi настiльки ж далекi йому, як плавники ссавцям, вони не властивi його расi. Вiн чинить не морально й не антиморально, а з природною аморальнiстю: його рiшення беруться прямо зi стелi, його рефлекси виходять безпосередньо з нервiв i кровi, не зазнавши впливу розуму, логiки та моральностi. Ось вiн вiдчув жiнку, i кров починае шалено стукати в жилах; зi слiпим шаленством мчить вiн вперед i пiдганяеться своiм темпераментом. Ось вiн побачив гральний стiл, i рука його вже тремтить у кишенi: окрiм волi й бажання грошi його вже дзвенять на столi. Його розгнiвали, i вени напинаються, наче готовi розiрватися, гiрка слина наповнюе рот, очi наливаються кров’ю, кулаки стискаються, i вiн вибухае слiпим шаленством, що пiдганяеться гнiвом, «comme un bue», як сказав його земляк i брат Бенвенуто Челлiнi[34 - Челлiнi Бенвенуто (1500—1571) – iталiйський скульптор, ювелiр i письменник. Навчався у ювелiра М. Бандiнеллi; зазнав впливу Мiкеланджело. Працював у Флоренцii, Пiзi, Болоньi, Венецii, Римi, Парижi та Фонтебло при дворi Франциска I. Челлiнi у своiх вiртуозних скульптурних i ювелiрних творах змальовував витонченi перебiльшено витягнутi фiгури, часто в складних поворотах (сiльничка короля Франциска I, «Нарцис», «Розп’яття»). Дивна статуя «Персей» у Флоренцii. Всесвiтню славу Челлiнi як письменниковi принесли його мемуари «Життя Бенвенуто, сина маестро Джованнi Челлiнi флорентiйця, написана ним самим у Флоренцii» (мiж +1558 i 1565 рр.).], немов скажений бик.

Проте не можна вважати Казанову вiдповiдальним за це, бо в ньому бушуе кров, вiн безсилий перед стихiйними спалахами свого шалу: «У мене нiколи не було й нiколи не буде самовладання». Вiн не розмiрковуе про минуле й не думае про майбутне; тiльки у хвилини крайностi е в нього хитрi й часом генiальнi рятiвнi думки, але вiн нiколи не складае планiв i не прораховуе навiть найнезначнiшi своi дii, – для цього вiн занадто нетерплячий. У його мемуарах можна знайти сотнi пiдтверджень того, що рiшучi вчинки, найгрубiшi витiвки й дотепнi шахрайства завжди ставали раптовим вибухом настрою й нiколи – наслiдком розрахунку. Одним помахом вiн раптом скидае рясу абата; бувши солдатом, вiн, пришпоривши коня, вирушае у ворожу армiю й здаеться в полон; вiн мчить до Росii або в Іспанiю, керуючись якимсь чуттям, вiн не мае становища, посади, рекомендацiй, нiчого не знае про ту нову краiну, навiть не питае самого себе – чому й навiщо. Всi його рiшення вiдбуваються, наче мимовiльний пiстолетний пострiл, вiд нервiв, пiд впливом настрою, вiд накопиченоi нудьги. Вони так кидають його з однiеi крайнощi в iншу так, що вiн сам iнодi лякаеться й протирае очi. І, ймовiрно, саме цiй вiдважнiй безцiльностi вiн зобов’язаний повнотою переживань: бо more logico, чесно збираючи вiдомостi й розраховуючи, нiколи не станеш авантюристом, маючи певну стратегiчну систему, не можна бути таким фантастичним майстром життя.

Тому помилковi й незрозумiлi старання всiх поетiв, котрi обирають нашого Казанову – людину безпосереднiх мотивiв – героем комедii або розповiдi, надiляючи його чимось на зразок живоi душi, мрiйливiстю або чимось фаусто-мефiстофельським, його, чия привабливiсть i енергiя – це винятковий результат вiдсутностi роздумiв й аморальноi неперебiрливостi. Влийте йому у вени тiльки три краплi сентиментальностi, навантажите його знаннями й вiдповiдальнiстю – i вiн перестане бути Казановою; нарядiть його в цiкаву похмурiсть, пiдсуньте йому совiсть – i вiн опиниться в чужiй шкурi. Бо це вiльне дитя свiту, цей вiчний син легковажностi, котрий нахабно хапае кожну iграшку, поспiшно накидаеться на всi розваги, спраглий до жiнок, насолод i чужих грошей, не мiстить у собi абсолютно нiчого демонiчного; единий демон, що пiдганяе Казанову, мае надзвичайно мiщанське iм’я, на вигляд товстий i розпливчастий, вiн просто-таки називаеться нудьгою.

Феноменально порожнiй, без душевного змiсту, абсолютно безповiтряний простiр, вiн мусить, аби не потрапити в пазурi внутрiшньоi загибелi, постiйно й безперервно поповнювати себе зовнiшнiми подiями; щоб не померти з голоду, йому постiйно потрiбен кисень авантюр; ось причина цiеi гарячоi, судомноi спраги до всього небувалого й нового, ось звiдки цi невтомнi пошуки, полум’янi прагнення й цiкавiсть цiеi вiчно голодноi до подiй людини. Непродуктивний зсередини, вiн безперервно повинен добувати життевий матерiал, але його нескiнченне бажання володiти всiм дуже далеке вiд демонiзму справжнього загарбника, далеке вiд Наполеона, який прагне з краiни в краiну, вiд королiвства до королiвства, з’iдае себе жагою безмежного; так само далекий i вiд Дон Жуана, що наче пiд ударами бича спокушае всiх жiнок, щоб вiдчути себе самодержцем в iнший безмежностi – у свiтi жiнок; жуiр Казанова нiколи не прагне досягти таких високих ступенiв, вiн дорожить безперервнiстю насолод. Не фанатична iлюзiя, як у людини дii або iнтелекту, штовхае його до героiчного, грiзноi напруги почуттiв, – вiн прагне лише до тепла насолод, до запаленоi радостi гри, до авантюр, авантюр i авантюр, до нових, все нових переживань, до утвердження життя. Тiльки б не лишитися одному, не здригатися в цiй крижанiй пустелi, тiльки б не самотнiсть.

Якщо ми спостерiгатимемо за Казановою в ту пору, коли вiн позбавлений грайливих розваг, то побачимо, що спокiй стае для нього убивчим занепокоенням. Ось вiн приiжджае ввечерi в чуже мiсто: жодноi години вiн не може вiн пробути наодинцi з собою або з книгою у своiй кiмнатi. Негайно ж починае нишпорити всюди, поглядаючи на всi боки, чи не принесе вiтер випадку якусь розвагу, чи не прилаштуеться вiд безнадii нiчною грiлкою якась покоiвка. Його строкате, як кiнострiчка, життя, ряснiе iнтервалами мiж сюрпризами й бурхливими падiннями, вiн навантажуе порожнi паузи штучною напругою випробування долi в грi, i саме його скаженi, азартнi випади породжують цi раптовi кривi руху зверху донизу, цi приголомшливi трiщини, це вбивче падiння в нiщо; ще сьогоднi його кишенi набитi золотом, вiн вельможа, а завтра вiн наспiх продае дiаманти лихваревi й закладае штани; це не жарт, доказом служать знайденi квитанцii на закладенi в цюрихському ломбардi речi. Але саме такого, а не якогось iншого життя прагне цей архiавантюрист: життя, розбризканого на всi боки раптовими вибухами щастя i вiдчаю; заради них вiн раз у раз кидае виклик долi своiм сильним еством, як останню i едину ставку. Десять разiв на дуелях перебувае вiн на волосок вiд смертi, десять разiв постае вiн перед загрозою в’язницi й каторги, мiльйони приходять i випаровуються, але вiн пальцем не поворушить, щоб iх затримати. Проте саме через те, що вiн постiйно всiм своiм еством вiддаеться кожнiй грi, кожнiй жiнцi, кожнiй митi, кожнiй авантюрi, саме тому вiн, помираючи жалюгiдним жебраком, у чужому маетку, нарештi виграе найвище: нескiнченну повноту життя.




Homo eroticus


«Я спокушав? Нi, я лише був на мiсцi,

Коли природа починала справу

Чарiвно-нiжна; я жодноi не кинув,

І кожнiй вiчно вдячне серце».

    Артур Шницлер. Казанова в Cпa

Вiн чесний дилетант – зазвичай досить посереднiй у всiх створених Богом мистецтвах – спотикаючись, пише вiршi та сонливi фiлософськi трактати, сяк-так джеркотить на скрипцi й говорить у кращому випадку як енциклопедист. Куди краще вiн засвоiв мистецтво iгор, винайдених дияволом, – фараон, карти, бiрiбi, кiстки, домiно, крутiйство, алхiмiю i дипломатiю. Але магом i метром Казанова е тiльки в любовнiй грi. Тут, у процесi творчоi хiмii сотня його занапащених i подертих на клаптi талантiв з’еднуеться в чисту стихiю досконалоi еротики, тут – i тiльки тут – цей лицемiрний дилетант е безперечним генiем. Його тiло немов спецiально створене для служiння Цiтеру. Зазвичай скупувата природа цього разу марнотратно, повною жменею зачерпнула для цього тигля соковитiсть, чуттевiсть, силу й красу, щоб створити на радiсть жiнкам справжнього чоловiка «male» – «дужого чоловiка» й «самця» – перекладайте, як захочете – сильний й еластичний, жорстокий i полум’яний екземпляр прекрасноi породи, масивного лиття й досконалоi форми. Помиляються тi, хто уявляв собi фiзичний вигляд Казанови-переможця в дусi модноi в наш час стрункоi краси: цей bel uomo[35 - Красень чоловiк (iтал.). – Пер.] жодним чином не Ефеб, навпаки, це жеребець з плечима Фарнезького Геркулеса, з м’язами римського борця, зi смаглявою красою циганського хлопця, з напористим нахабством кондотьера й запалом розпатланого фавна. Його тiло – метал; у ньому вистачае сили: вiн пережив чотириразовий сифiлiс, два отруення, дюжину уколiв шпагою, жахливi, похмурi роки в венецiанських i смердючих iспанських в’язницях, несподiванi переiзди з сицилiйськоi спеки в росiйськi морози нiтрохи не зменшують його потенцii й чоловiчоi сили. Де б то не було й коли б то не було, досить iскри погляду, фiзичного контакту навiть на вiдстанi, лише присутностi жiнки, щоб загорiлася й почала дiяти ця непереможна сексуальнiсть. Майже чверть важкого столiття залишаеться вiн легендарним messer sempre pronto – паном «Завжди готовий» з iталiйських комедiй, невтомно навчае вiн жiнок вищоi математики любовi, перевершуючи найстараннiших коханцiв, а про ганебне фiаско в лiжку (яке Стендаль вважае досить важливим, щоб присвятити йому цiлу главу у своему трактатi «Любов») вiн до сорока рокiв знае лише з чуток i чужих розповiдей. Тiло, яке нiколи не слабшае, раз його закликають бажання, i бажання, якi не знають втоми й iз настороженими нервами вистежують жiнку, пристрасть, що не спадае, незважаючи на шалене марнотратство, потреба в грi, що не зупиняеться перед будь-якою ставкою; i справдi, рiдко траплялося, щоб природа довiрила майстру такий повнострунний i осмислений iнструмент тiла, таку «viola d’amore»[36 - «Скрипка любовi» (iтал. viola d’amore) – старовинний струнний iнструмент, який е прототипом сучасноi скрипки. – Ред.], щоб грати на ньому все життя.

Але на будь-якому теренi майстернiсть для повноти свого прояву вимагае крiм природного таланту ще й особливоi застави: цiлковитоi вiдданостi, абсолютноi зосередженостi. Тiльки моногамiя прагнень породжуе максимум пристрастi, тiльки слiпе слiдування в одному напрямку створюе досконалi результати: як музика для музиканта, створення форми для поета, грошi для скнари, рекорди для спортсмена, так для справжнього еротика жiнка – залицяння, домагання й заволодiння – повинна бути найважливiшою, единою цiннiстю свiту. Завдяки вiчним ревнощам однiеi пристрастi до iншоi вiн може цiлком вiддатися тiльки цiй единiй з усiх пристрастей, i в нiй, тiльки в нiй знайти сенс i безмежнiсть свiту. Казанова, вiчно мiнливий, залишаеться незмiнним у своiй пристрастi до жiнок. Запропонуйте йому перстень венецiанського дожа, скарби Фуггерiв, дворянський патент, будинок i стайнi, славу полководця або поета, вiн з легким серцем вiдкине всi цi дрiбнички, дурню, що не мае для нього цiни заради аромату нового тiла, неповторного солодкого погляду й митi, коли слабшае опiр, коли переливаеться блиском i вже затуманений насолодою погляд жiнки, яка вже вiддаеться, але ще не належить йому. Всi обiцянки свiту, шана, влада й статус, час, здоров’я й будь-яке задоволення випустить вiн, як тютюновий дим, заради пригоди; ба бiльше: заради лише можливостi новоi пригоди. Бо цей еротичний гравець не потребуе закоханостi для своiх бажань: передчуття, ще не вiдчутна близькiсть авантюри запалюе його фантазiю передчуттям насолоди й пристрастю.

Ось один приклад iз сотень: епiзод на самому початку другого тому, коли Казанова в найважливiших справах з екстреною поштою iде в Неаполь. По дорозi, у готелi, вiн бачить у сусiднiй кiмнатi, у чужому лiжку угорського капiтана, красиву жiнку, – нi, ще безглуздiше! адже вiн поки навiть не знае, красива вона, бо вiн не мiг розглянути прихованоi пiд ковдрою жiнки. Вiн чув лише молодий смiх, смiх жiнки, i в нього вже роздуваються нiздрi. Вiн нiчого не знае про неi, не знае, спокуслива вона, красива чи потворна, молода чи стара, захоче його чи вiдштовхне, вiльна вона чи замiжня, i все ж вiн кидае всi плани разом iз валiзою пiд стiл, велить розпрягти вже готових коней i залишаеться в Пармi, бо цьому спраглому азарту гравцевi достатньо такоi крихiтноi й невизначеноi можливостi авантюри, щоб втратити розум. Здавалось би, у цьому немае жодного сенсу, але така вже його природа, так «мудро» чинить Казанова завжди й у всiх випадках. Заради однiеi години з невiдомою жiнкою вiн готовий вдень i вночi, вранцi й ввечерi на будь-яку дурiсть. Коли вiн охоплений жагою, коли хоче перемогти, його не лякають нiяка цiна, нiякi перешкоди. Щоб зустрiтися знову з жiнкою – якоюсь нiмецькою бюргершою, – не надто, мабуть, i потрiбною йому, навiть не знаючи, чи може вона його ощасливити, вiн у Кельнi нахабно йде без запрошення в чуже суспiльство, впевнений, що його не хочуть там бачити, i мусить, скрегочучи зубами, вислухати мораль господаря й глузування присутнiх; але хiба розпалений жеребець вiдчувае удари батога? Казанова охоче проведе всю нiч голодний i змерзлий в холодному погребi з пацюками й комахами, якщо на зорi з’явиться можливiсть хоча б i не надто зручного любовного побачення; вiн десятки разiв ризикуе зазнати ударiв шаблi, пiстолетних пострiлiв, образ, вимагання, хвороб, приниження – i до того ж не через Анадiомена[37 - Анадiомена – одне з прiзвиськ Афродiти, що означае «з’явилася на поверхнi моря».], не через справдi кохану, усiма фiбрами душi й всiею сукупнiстю почуттiв бажану жiнку, а через дружину будь-кого, через кожну легкодоступну жiнку тiльки тому, що вона жiнка, екземпляр iншоi, протилежноi статi. Кожен звiдник, кожен сутенер може найкращим чином обiбрати всесвiтньо вiдомого спокусника, кожен тямущий чоловiк або послужливий брат може його втягнути в бруднi справи, як тiльки розбуджена його чуттевiсть. Але коли ж вона дрiмае? Хiба бувае колись цiлком задоволена еротична спрага Казанови? Semper novarum rerum cupidus, вiн завжди жадае нового трофею, – його жадання безперервно прагнуть назустрiч невiдомому. Мiсто без пригод для нього не мiсто, свiт без жiнок – не свiт; так само, як у киснi, снi й русi, це чоловiче тiло постiйно потребуе нiжностi нiчноi страви, це тi почуття – у миготливiй напрузi авантюри. Мiсяць, тиждень, навряд чи навiть один день, нiде й нiколи не може вiн добре вiдчувати себе без жiнок. У словнику Казанови слово «утримання» означае тупiсть i нудьгу.

Не дивно, що при такому грунтовному апетитi й невтомному споживаннi якiсть жiнок не завжди на висотi. Коли чуттевiсть володiе таким верблюжим шлунком, доводиться бути не вишуканим гастрономом, а звичайним ненажерою. Отже, бути коханою Казанови саме по собi ще не е особливою вiдзнакою, бо не треба бути нi Єленою, нi цнотливою незайманкою, нi особливо розумною, вихованою чи спокусливою, щоб цей знатний пан прихильно подивився на неi; для захоплення йому достатньо того, що це жiнка, тiло, vagina, полярна стать, створена природою, щоб задовольняти його чуттевiсть. Краса, розум, нiжнiсть, звичайно, приемнi доданки, але якi це смiховиннi дрiбницi в порiвняннi з единим вирiшальним фактором – з чистою жiночнiстю; бо тiльки цiеi жiночностi, вiчно новоi, вiчно iншоi у всiх ii формах i рiзновидах, жадае Казанова. Тому краще зовсiм залишити романтичнi й естетичнi уявлення про це великому мисливському парку; як завжди бувае у професiйного й внаслiдок цього нерозбiрливого сластолюбця, колекцiя Казанови вiдрiзняеться строкатiстю зовсiм нерiвноцiнною й не бозна-якою галерею красунь. Деякi образи – нiжнi, милi напiвдорослi, дiвочi хотiлося б бачити намальованими його земляками – художниками Гвiдо Ренi й Рафаелем, деякi – написаними Рубенсом або накиданими нiжними фарбами на шовкових вiялах рукою Буше, але поруч iз ними – образи англiйських вуличних повiй, зухвалi фiзiономii яких мiг би вiдтворити лише жорстокий олiвець Хогарта, розпуснi старi вiдьми, якi зацiкавили б скаженого Гою, особи заражених дiвок у стилi Тулуз-Лотрека, селянки й наймички – вiдповiднi сюжети для мiцного Брейгеля, – дика строката сумiш краси й бруду, розуму та вульгарностi, справжнiй ярмарок нестримного, нерозбiрливого випадку. Бо цей Пан-еротик володiе в хтивостi грубими смаковими нервами, i радiус його прагнень тягнеться загрозливо далеко в бiк дивацтв i збочень. Постiйна любовна жага не знае пристрастi; вона хапае все, що зустрiчаеться на шляху, вона вудить у всiх струмках i рiчках, прозорих i каламутних, дозволених i заборонених. Ця безмежна, всеосяжна еротика не знае нi морального, нi естетичного утримання, нi вiку, нi низiв, нi верхiв, нi передчасного, нi запiзнiлого. Пригоди Казанови простягаються вiд дiвчат, вiк яких у нашу регламентовану епоху привiв би його до серйозних непорозумiнь з прокурором, до моторошного скелета, до сiмдесятирiчноi руiни, герцогинi фон Урфе, – до цiеi найстрашнiшоi любовноi години, в якiй нiхто б не наважився безсоромно зiзнатися в залишених потомству мемуарах. По всiх краiнах, по всiх класах мчить ця далеко не класична Вальпургiева нiч; найнiжнiшi, найчистiшi образи, у вогнi трепету першого сорому, знатнi жiнки, закутанi в мережива, в усiй красi своiх коштовностей подають у хороводi руку покидькам публiчних будинкiв, чудовиськам матроських шинкiв; цинiчна горбата, зрадлива кривонiжка, порочнi дiти, хтивi старi наступають одна однiй на ноги в цьому танцi вiдьом. Тiтка поступаеться теплим ще лiжком племiнницi, мати – дочцi, звiдники пiдсовують йому в будинок своiх дiтей, послужливi чоловiки надають вiчно голодному чоловiковi своiх дружин, солдатськi дiвки змiнюють знатних дам для швидких насолод тiеi ж ночi, – мабуть, вже треба, нарештi, вiдучитися вiд звички мимоволi iлюструвати любовнi пригоди Казанови в стилi галантних гравюр вiсiмнадцятого столiття й грацiозних, апетитних еротичних дрiбничок, треба, нарештi, мати мужнiсть визнати нерозбiрливу еротику з усiма ii яскравими контрастами, у дiйсному реалiзмi цiеi чоловiчоi чуттевостi. Таке невтомне, нi з чим не порiвнюване libido[38 - Статевий потяг (лат.). – Пер.], як у Казанови, перемагае всi перешкоди й нiчого не пропускае; жахливе приваблюе його не менше звичайного, немае аномалii, яка б його не порушувала, немае абсурду, який би його протверезив. Вошиве лiжко, брудна бiлизна, сумнiвнi запахи, знайомство з сутенерами, присутнiсть таемних або явних глядачiв, грубi вимагання та звичайнi хвороби, все це – непомiтнi дрiбницi для божественного бика, який мрiе, як другий Юпiтер, обiйняти Європу – весь свiт жiнок у всiх його формах i змiнах, кожну талiю, кожен скелет, – у своiх гiдних Пана, майже манiакальних насолодах вiн прихильний i до фантастичного, i до природного. Але ось що характерне для мужностi цiеi еротики: як би безперервно й бурхливо не набiгала хвиля кровi, нiколи не виходить вона за межi природного потягу. Інстинкт Казанови твердо дотримуеться меж статi; вiдраза заволодiвае ним при дотику до кастратiв, палицею вiдганяе вiн хтивих хлопчикiв: всi його збочення з надзвичайною постiйнiстю тримаються в межах свiту жiнок – единою й необхiдною для нього сферою. Але тут його палкiсть не знае нi кордонiв, нi утримання, нi перерви; без розбору, без числа й без зупинок сяе це бажання назустрiч будь-кому, з тiеi ж жадiбною, п’янкою силою при появi кожноi новоi жiнки чоловiчою силою грецького фавна. І саме ця гiдна Пана п’янка сила й природнiсть його прагнень дае Казановi нечувану, майже непереможну владу над жiнками. Раптово пробудженим iнстинктом киплячоi кровi вони чують у ньому людину-звiра, що горить, палае, що летить iм назустрiч, i вони пiдкоряються йому, бо вiн цiлком пiдпорядкований iм, вони вiддаються йому, бо вiн весь вiддаеться iм, але не однiй, а iм – всiм жiнкам, його протилежностi, iншому полюсу. Інтуiцiя статi вказуе iм, що це той, для якого ми найважливiшi, несхожий на iнших, втомлених вiд справ i обов’язкiв, ледачих i одружених, квапливих, якi вiчно поспiшають, лише мимохiдь доглядають за ними; цей прагне до нас з необробленою бурхливою силою всього свого ества, цей не скупий, а щедрий, цей не замислюеться або не розбирае. І справдi, вiн вiддаеться весь: останньою краплею насолоди свого тiла, останнiм дукатом зi своеi кишенi вiн, не роздумуючи, готовий пожертвувати заради кожноi з них лише тому, що вона жiнка i в цю мить тамуе спрагу. Бо бачити жiнку щасливою, приемно враженою, захопленою, усмiхненою й закоханою – для Казанови вища точка насолоди. Вiн нагороджуе кожну коханку щедрими дарами, лестить розкiшшю й легковажнiстю ii марнославству, вiн любить багато наобiцяти, огорнути мереживами, перш нiж оголити, вразити небаченими коштовностями, сп’янити бурею марнотратства й палким вогнем пристрастi, – i справдi, це Бог, Юпiтер, який разом зi спекою кровi проливае на кохану й золотий дощ. І знову, уподiбнюючись Юпiтеру, вiн зникае в хмарах: «Я шалено любив жiнок, але завжди вважав за краще iхню свободу», – вiд цього не блякне, а навпаки – яскравiше сяе його ореол, бо саме завдяки його грозовим появам i зникненням жiнки зберiгають в пам’ятi едине й виняткове, нi з чим не порiвнянне сп’янiння й захоплення, безумство захоплення, неповторнiсть чудовоi пригоди, що не перетворилися, як з iншими, у тверезу звичку й банальне спiвжиття. Кожна жiнка iнстинктивно вiдчувае, що чоловiк такого штибу немислимий в ролi чоловiка або вiрного залицяльника; в ii кровi зберiгаеться пам’ять про нього як про коханця, про бога однiеi ночi. Хоч вiн залишае всiх, проте жодна з них не хоче, щоб вiн був iншим. Тому Казановi потрiбно бути тiльки тим, ким вiн е, – чесним у вiроломствi своеi пристрастi, – i вiн опануе кожну. Людина, подiбна до нього, не мусить представлятися, не мусить здаватися пiднесеною, не мусить вигадувати лiричних i хитрих способiв спокуси: Казанова мусить лише надати можливiсть дiяти своiй щирiй пристрастi, i вона постоiть за нього. Боязкi юнаки даремно будуть перегортати його шiстнадцятитомне Ars amandi[39 - Мистецтво любовi (лат. Ars amandi). – Пер.], щоб вивiдати в майстра таемницю його перемог; мистецтву спокуси так само не можна навчитися з книжок, як мало вивчити поетику, щоб писати поеми. У цього майстра нiчому не навчишся, нiчого не вивудиш, бо не iснуе особливого секрету Казанови, особливоi технiки завоювання й приручення. Вся його таемниця – в чесностi прагнень, у стихiйному проявi пристрасноi натури.

Я щойно говорив про чеснiсть – дивне слово стосовно Казанови. Але нiчого не поробиш: необхiдно засвiдчити, що в любовнiй грi цей невиправний шулер i закiнчений шахрай мае своерiдну чеснiсть. Ставлення Казанови до жiнок чесне, бо стикаеться зi стихiею кровi й чуттевостi. Соромно зiзнатися, але нещирiсть у любовi завжди результат втручання пiднесених почуттiв. Чесне тiло не бреше, воно нiколи не виносить своеi напруги й жадання за межi природно досяжного. Тiльки коли втручаються розум i почуття, що завдяки своiй окриленостi досягають безмежного, пристрасть стае перебiльшеною – отже, брехливою – i привносить уявну нескiнченнiсть у нашi земнi стосунки. Казановi, який нiколи не пiдiймаеться над межами фiзичного, легко виконати те, що вiн обiцяе, з блискучого складу своеi чуттевостi вiн дае насолоду за насолоду, тiло за тiло, i його душа нiколи не залишаеться в боргу. Тому жiнки post festum[40 - Пiсля свята (лат. post festum). – Пер.] не вiдчувають себе обдуреними в платонiчних очiкуваннях; вiн завжди рятуе iх вiд протверезiння, бо цей спокусник не вимагае вiд них нiчого, крiм статевих спазм, бо вiн не пiдносить iх у сентиментальнi безмежностi почуття. Кожному дозволено називати цей рiд еротики нижчою любов’ю – статевою, тiлесною, бездушною й тваринною, – але не треба сумнiватися в ii чесностi. Бо цей вiльний вiтрогон чинить зi своiм вiдвертим i прямолiнiйним бажанням щиро й доброчиннiше стосовно жiнок, нiж романтичнi зiтхачi, великi коханцi, як, примiром, чуттево-надчуттевий Фауст, який у душевному екстазi закликае i сонце, i мiсяць, i зiрки, турбуе в iм’я свого Бога в почуттях до Гретхен i всесвiту, щоб (як заздалегiдь знав Мефiстофель) закiнчити пiднесене споглядання подiбно Казановi й зовсiм по-земному позбавити бiдну чотирнадцятирiчну дiвчину ii скарбу? Тодi як на життевих шляхах Гете й Байрона залишаеться цiлий рiй зламаних жiнок, зiгнутих, розбитих життiв, саме тому, що вищi, космiчнi натури мимоволi так розширюють у любовi душевний свiт жiнки, що вона, втративши цей полум’яний подих, не може втiлити його в земнi форми, – запальнiсть Казанови залишае надзвичайно мало душевних страждань. Вiн не викликае нi загибелi, нi вiдчаю, багатьох жiнок вiн зробив щасливими й жодноi – iстеричною, всi вони пiсля простоi чуттевоi пригоди повертаються неушкодженими в буденнiсть, до своiх чоловiкiв або коханцiв. Але жодна з них не кiнчае самогубством, не впадае у вiдчай, ii внутрiшню рiвновагу, мабуть, не порушено, або навiть якщо й порушено, то прямолiнiйна й у своiй природностi здорова пристрасть Казанови не проникае в iхню долю. Вiн обвiвае iх лише, як тропiчний вiтер, в якому вони розквiтають для бiльш палкоi чуттевостi. Вiн зiгрiвае, але не спалюе, вiн перемагае, не руйнуючи, вiн спокушае, не гублячи, i завдяки тому, що його еротика концентруеться лише в тканинi тiла – бiльш мiцнiй, нiж вразлива душа, – його завоювання не дають визрiти катастрофi. Тому в Казановi-коханцi немае нiчого демонiчного, вiн нiколи не стае трагiчним героем у долi iншого й сам нiколи не здаеться незрозумiлою натурою. У любовнiй грi вiн залишаеться найгенiальнiшим майстром епiзодiв, якого знае свiтова сцена.

Але ця бездушнiсть, безперечно, викликае питання; чи можна взагалi це фiзичне, розпалюване появою кожноi спiдницi libido назвати любов’ю? Звичайно нi, якщо порiвняти Казанову, цього homo eroticus або eroticissimus[41 - Людина еротична або еротика (лат.). – Пер.], з безсмертними коханцями Вертером або Сен-Пре[42 - Вертер i Сен-Пре – героi творiв: Вертер – «Страждання юного Вертера» Гете, Сен-Пре – «Юлiя, або Нова Елоiза» Жан Жака Руссо.]. Ця майже побожна екзальтацiя, яка при появi образу коханоi готова зрiднитися iз всесвiтом i Богом, цей породжений Еросом пiдйом залишаеться недоступним для Казанови з першого до останнього дня. Жоден його лист, жоден його вiрш не свiдчить про почуття справжнього кохання за межами годин, проведених у лiжку; е навiть питання, чи можна допустити в нього здатнiсть до дiйсноi пристрастi? Бо пристрасть, amour-passion, як називае ii Стендаль, несумiсна у своiй неповторностi зi звичайним, вона виникае завжди з довго накопиченоi й збереженоi сили почуттiв; звiльнена, вона, як блискавка, кидаеться назустрiч улюбленому образу. Але Казанова постiйно марнуе свою пристраснiсть, вiн занадто часто розряджаеться, щоб бути здатним на вищу, блискавичну напругу; його пристрасть, чисто еротична, не знае екстазу великоi единоi пристрастi. Тому не потрiбно турбуватися, коли вiн впадае в страшний вiдчай через вiдхiд Генрiетти або прекрасноi португалки; вiн не вiзьме в руки пiстолета, – i дiйсно, через два днi ми знаходимо його в лiжку iншоi жiнки або в домi терпимостi. Монашка С. С. не може бiльше прийти з Мурано в казино, i замiсть неi з’являеться сестра M. M.; розрада знаходиться неймовiрно швидко, одна змiнюе iншу, i таким чином не важко встановити, що вiн, бувши справжнiм еротиком, нiколи не був справдi закоханий в жодну з багатьох жiнок, яких зустрiчав; вiн був закоханий лише в iхню сукупнiсть, у постiйну змiну, у рiзноманiття авантюр. У нього самого якось вирвалося небезпечне слово: «Вже тодi я смутно вiдчував, що любов тiльки бiльш-менш живить цiкавiсть», i треба вхопитися за це визначення, щоб зрозумiти Казанову, потрiбно розколоти слово «цiкавiсть» надвое: цiкавiсть, тобто вiчне бажання вiдчувати, шукати вiчно нове, вiчно iнший любовний досвiд з вiчно iншими жiнками. Його не приваблюе одинична особистiсть, його тягнуть варiанти, повсякчас новi комбiнацii на невичерпнiй шахiвницi Ероса. Його перемоги й розставання – чисто функцiональне вiдправлення органiзму, природне й само собою зрозумiле, як вдих i видих, i це пояснюе нам, чому Казанова в ролi художника не дае серед описiв тисячi жiнок жодного пластичного душевного образу: вiдверто кажучи, все в його описах збуджуе пiдозру в тому, що вiн не заглянув як слiд в обличчя своiм коханкам, а завжди розглядав iх in certo punto, тiльки з деякоi досить буденноi точки зору. Його, як зазвичай всiх справжнiх жителiв пiвдня, захоплюють i зачаровують все тi ж грубо чуттевi, помiтнi навiть селянам, видимi статевi вiдмiнностi жiнок, тому знову й знову (до нудотностi) повторюються «алебастровi груди», «божественнi пiвкулi», Талiя Юнони», завжди в силу якоiсь випадковостi оголенi «таемнi принади» – все те, що лоскотало б зiницю хтивого гiмназиста, який побачив покоiвку. Отже, вiд незлiченних Генрiетт, Ірен, Бабетт, Марiучч, Ермелiн, Марколiн, Ігнацiй, Лючiй, Естер, Сар i Клар (треба було б записати всi святцi!) не залишилося майже нiчого, крiм пофарбованого в тiлесний колiр желе теплих, хтивих жiночих тiл, вакхiчноi плутанини цифр i платежiв, досягнень i захоплень, зовсiм як у п’яного, який, прокидаючись вранцi з важкою головою, не знае, що, де й iз ким вiн вночi пив. У його зображеннi жоден контур тiла, тим бiльше душi цих сотень жiнок не вiдкидае пластичноi психофiзичноi тiнi. Вiн насолодився лише iхньою шкiрою, вiдчув iхню епiдерму, пiзнав iхню плоть.

Отже, точний масштаб мистецтва показуе нам яскравiше, нiж життя, величезну рiзницю мiж простим Еротиком i дiйсно люблячим, мiж тим, хто виграе й нiчого не утримуе, i тим, хто домагаеться малого, але завдяки душевнiй силi це швидкоплинне пiдiймае в тривале. Одне-едине переживання Стендаля, достатньою мiрою жалюгiдного героя любовi, завдяки пiднесеному почуттю дае бiльший вiдсоток душевноi субстанцii, нiж три тисячi ночей Казанови; всi шiстнадцять томiв його мемуарiв дадуть менше поняття про глибину почуттiв i екстаз духу, якi здатен породити Ерос, нiж чотири строфи вiрша Гете. Пiдданi аналiзу з вищоi точки зору, мемуари Казанови являють собою скорiше статистичний реферат, нiж роман, радше щоденник вiйськового походу, нiж Codex eroticus[43 - Еротичний кодекс (лат.). – Пер.], це захiдна Камасутра[44 - Вiдомий еротичний iндiйський трактат. – Ред.], Одiссея подорожей по плотi, Ілiада вiчного чоловiчого потягу до вiчноi Олени. Їхня цiннiсть полягае в кiлькостi, а не в якостi, i цiннi вони як варiанти, а не як окремi випадки, рiзноманiттям форм, а не душевною значущiстю.

Саме повнота цих переживань i здивування перед фiзичними подвигами змусили наш свiт, який рееструе переважно рекорди й рiдко що вимiрюе душевною силою, звести Джакомо Казанову в символ фалiчного трiумфу й прикрасити його дорогоцiнним вiнком слави, зробивши його iм’я приказкою. Казанова нiмецькою та iншими европейськими мовами вказуе на чарiвного лицаря, пожирача жiнок, майстра спокуси; у чоловiчiй мiфологii вiн е тим, чим Олена, Фрина i Нiнон де Ланкло – у мiфологii жiнок. Щоб з мiльйона своiх одноденних личин створити безсмертний тип, людство завжди мае зводити загальний випадок до одиничного образу; так на частку цього сина венецiанського актора випадае несподiвана честь уславитися кольорами всiх героiв-коханцiв. Правда, вiн повинен роздiляти цей вартий заздростi п’едестал з iншим, i до того ж навiть легендарним товаришем; поруч iз ним стоiть куди благороднiший кревно, бiльш похмурий по складу i бiльш демонiчний по зовнiшностi – iспанський суперник Дон Жуан. Часто говорили про прихований контраст мiж цими майстрами спокуси (вперше, i, як на мене, вдалiше всiх – Оскар А. Г. Шмiтц); але так само, як навряд чи колись буде вичерпана до кiнця духовна антитеза мiж Леонардо i Мiкеланджело, Толстим i Достоевським, Платоном i Арiстотелем, бо кожне поколiння типологiчно ii повторюе, таким же невичерпним залишиться й це протиставлення двох первiсних форм еротики. Хоча обидва вони i йдуть в одному напрямку, обидва, як яструби, кидаються на жiнку, вiчно вриваючись в iхнiй сором’язливо або блаженно переляканий рiй, все ж iхнiй душевний лад по сутi й у його проявах уявляеться нам тим, що вiдбуваеться вiд абсолютно рiзних рис. Дон Жуан на противагу вiльному, безтурботному, безрiдному, нестримному Казановi – це нерухомо застиглий у кастовiй гiдностi iдальго, дворянин, iспанець i навiть у бунтi католик у душi. Як у pursangre[45 - Чистокровний (iсп.). – Пер.] iспанця, всi його думки й почуття крутяться навколо поняття про честь; як середньовiчний католик вiн несвiдомо пiдлягае церковнiй оцiнцi всього плотського як «грiха». Любов поза шлюбом (i тому подвiйно спокуслива) представляеться з цiеi трансцендентноi точки зору християнства чимось диявольським, безбожним i забороненим, ерессю плотi (думка, що збуджувала вiльнодумця Казанови, у чиiх жилах ще текла кров вiльного ренесансу, лише здоровий смiх), а жiнка, дружина – iнструмент цього грiха; всi ii помисли й почуття служать лише «злу». Одне ii iснування на свiтi вже е спокусою й небезпекою, тому навiть та чеснота жiнки, що здаеться досконалою, е не що iнше, як iлюзiя, обман i личина змii. Дон Жуан не вiрить в чистоту й цнотливiсть жодноi представницi цього диявольського роду, бачить кожну оголеною пiд ii шатами, доступною спокусi; i тiльки прагнення викрити жiнку в ii слабкостi an mille e tre[46 - На тисячi трьох (iтал.). – Пер.] прикладах, довести – нехай собi й Боговi, – що всiх цих неприступних Донн, цих уявно вiрних дружин, цих мрiйливих напiвдiтей, присвячених Богу наречених Христа, всiх без винятку легко отримати в лiжко, що вони тiльки anges а l’eglise i singes au lit – ангели лише в церквi й всi без винятку по-мавпячому чуттевi в лiжку, це й тiльки це невтомно жене одержиму жiнками людину до вiчно нового, пристрасно повторюваного акту спокуси.

Немае нiчого дурнiшого, нiж зображати Дон Жуана, невблаганного ворога жiночоi статi, як amoroso[47 - Нiжно закоханого (португ.). – Пер.], як нiжного коханця; його нiколи не хвилюе справжня любов i симпатiя до жодноi з них, – лише крайня ненависть демонiчно жене його назустрiч жiнцi. Заволодiння жiнкою – це для нього не задоволення бажань, а прагнення позбавити ii найдорожчого: вирвати в неi честь. Його прагнення не виходить, як у Казанови, з сiм’яних залоз, а е продуктом мозку, бо, вiддаючись iм, цей садист душi прагне принизити, зганьбити й образити весь жiночий рiд; його насолода йде обхiдними шляхами, – вона у фантастичному передчуттi вiдчаю кожноi зганьбленоi жiнки, у якоi вiн вiдняв честь i зiрвав маску з ii грубоi хтивостi. Завдяки цьому (на противагу Казановi, якому приемнiша за всiх та, яка спритнiше за всiх iнших скидае сукню) для Дон Жуана полювання чим важче, тим цiкавiше; чим неприступнiша жiнка, чим менша ймовiрнiсть заволодiти нею, тим повноцiннiша й доказовiша для його тези остаточна перемога. Де немае опору, там у Дон Жуана немае бажання: немислимо уявити його собi, подiбно Казановi, у повii або в публiчному домi, його, що збуджуеться лише диявольським актом приниження, поштовхом на шлях грiха, одиничним, неповторним актом перелюбу, позбавленням невинностi, наругою чернечого сану. Вдалося йому заволодiти однiею з них, експеримент закiнчено, спокушена стае цифрою й числом в списку, для ведення якого вiн тримае щось на зразок особистого бухгалтера Лепорелло. Нiколи не подумае вiн про те, щоб нiжним поглядом окинути кохану останньоi, единоi ночi, бо як мисливець не зупиняеться над пiдстреленою дичиною, так i цей професiйний спокусник пiсля проведеного експерименту не залишаеться бiля своеi жертви; вiн повинен прагнути все далi й далi, все за новою, за бiльшою здобиччю, бо його основне призначення – полювання – перетворюе його люциферiв вигляд у демонiчний; воно жене його по шляху непереборноi його мiсii й пристрастi – на прикладi всiх жiнок дати свiтовi абсолютний доказ моральноi нестiйкостi всього жiночого племенi. Еротика Дон Жуана не шукае й не знаходить спокою та втiхи. Ця вiчна вiйна чоловiка з жiнкою е своерiдною помстою кровi, i диявол озброiв його найдосконалiшою зброею – багатством, молодiстю, чоловiчою силою, фiзичною спритнiстю й найголовнiшим: цiлковитою, крижаною нечутливiстю. І справдi, жiнки, що потрапили в лапи його холодноi технiки, згадують про Дон Жуана як про диявола, вони ненавидять з усiм запалом вчорашньоi любовi цього ворога, який наступного ранку обсипае iхню пристрасть крижаним знущальним смiхом (Моцарт збезсмертив його). Вони соромляться своеi слабкостi, вони сердяться, обурюються, бiснуються в безсилому гнiвi проти шахрая, який iм набрехав, обiбрав iх, обдурив, i в його особi вони ненавидять весь чоловiчий рiд. Кожна жiнка, донна Анна, донна Ельвiра, – всi 1003 жiнки, якi поступилися його розважливим наполяганням, залишаються навiки душевно отруеними. Жiнки ж, вiддавшись Казановi, дякують йому як Богу, охоче згадуючи гарячi зустрiчi з ним, бо вiн не тiльки не образив iхнi почуття, iхню жiночнiсть, але подарував iм нову впевненiсть у iхньому буттi. У тому, що iспанський сатанiст Дон Жуан примушуе iх зневажати як останне приниження, як тваринну хiть, як диявольську мить, як жiночу слабкiсть, – у пекучому злиттi тiла з тiлом, у полум’яному з’еднаннi, – саме в цьому Казанова – нiжний магiстр artium eroticarum[48 - Любовного мистецтва (лат.). – Пер.] – вчить iх бачити iстинний сенс, блаженний борг жiночоi натури. Вiдмова, опiр – так наставляе iх цей добрий проповiдник i твердий епiкуреець – це грiх проти святого духу плотi, проти бажаного Богу ества природи, i завдяки його подяцi, захоплюючись його захопленнями, вони вiдчувають себе виправданими вiд всяких звинувачень i звiльненими вiд всiх перешкод. Легкою й любовною рукою вiн разом з сукнями знiмае з цих напiвжiнок всю боязкiсть i весь страх: лише вiддавшись йому, стають вони справжнiми жiнками; щасливий, вiн дае iм щастя, своiм вдячним захопленням вiн виправдовуе iхню участь у насолодi. Бо насолода жiнкою лише тодi стае для Казанови досконалою, коли партнерка роздiляе його всiм своiм еством. «Чотири п’ятих насолоди полягали для мене в тому, щоб дати щастя жiнкам», вiн хоче насолоди за насолоду, як iнший вимагае любовi за любов, i геркулесiвськими досягненнями вiн прагне до знемоги задовольнити не стiльки свое власне тiло, скiльки тiло жiнки, яку вiн пестить. Такому альтруiстовi Ероса нема чого вдаватися до сили або хитрощiв для досягнення чисто фiзичноi насолоди, i його приваблюе, на противагу його iспанського противника, не грубе або спортивне заволодiння, а тiльки добровiльне володiння жiнкою, яка вiддае йому себе. Тому його слiд було б назвати не згубником, а спокусником, захопленим щоразу в нову й пристрасну гру, в яку вiн хотiв би втягнути весь важкий, ледачий, стомлений перешкодами, мораллю й правом свiт, – в Еросi як i в усьому, прагнучи лише до легкостi й до бурхливих змiн; тiльки безтурботнiсть звiльняе вiд земних поневiрянь, i, справдi, кожна жiнка, вiддавшись йому, стае бiльше жiнкою, бiльше про себе дiзнаеться, стае бiльш бажаною, бiльш нестримною; вона вiдкривае у своему дотепер байдужому тiлi несподiванi джерела насолоди, вона вперше бачить красу своеi наготи, досi приховану покровами сорому, вона пiзнае багатство своеi жiночностi. Веселий майстер марнотратства навчив ii не скупитися, дарувати насолоду за насолоду й рахуватися лише з тими почуттями, якi захоплюють ii цiлком. Отже, вiн, власне кажучи, вербуе жiнок не для себе, а для радiсних форм насолоди, i вони негайно ж пiдшукують нових людей, що вiрять у цей культ, який даруе щастя: сестра приводить до вiвтаря молодшу сестру для нiжноi жертви, мати веде дочку до ласкавого вчителя, кожна кохана примушуе iншу долучитися до обряду, хороводу щедрого Бога. У силу безпомилкового iнстинкту еднання сестер-жiнок, спокушена Дон Жуаном намагаеться застерегти його нову обраницю (завжди марно!) вiд ворога своеi статi, а спокушена Казановою, вiдкинувши ревнощi, рекомендуе його iншiй як обожнюючого iхню стать чоловiка, i так само, як вiн в одиничному образi об’еднуе весь жiночий рiд, так i вони люблять у ньому символ пристрасного чоловiка й майстра любовi.

То не маг, не мiстичний чарiвник любовi перемагае в Казановi, а сама природа, ii добра й пряма сила: в мужностi й людяностi – весь його секрет. Природний у своiх бажаннях, чесний у своiх почуттях, вiн вносить у любов чудовий common sense[49 - Здоровий глузд (англ.). – Пер.]: справедливу й правильну життеву рiвновагу. Вiн не проголошуе жiнок святими й не робить з них чуттевих демонiв; вiн хоче й любить iх по-земному, як товаришiв у веселiй грi, як бажану Богу й Богом дану форму, що доповнюе собою чоловiчу силу, даруе iй насолоду. Хоча вiн гарячiший i повнокровнiший всiх лiрикiв, проте нiколи не зводить iдею любовi до свiтового початку, з волi якого зiрки рухаються навколо нашоi маленькоi земноi кулi, змiнюються й проходять пори року, дихае й вмирае все людство, у «вселенське амiнь», як iменуе любов побожний Новалiс[50 - Новалiс (справжне iм’я Фрiдрiх фон Харденберг, 1772—1801) нiмецький поет i фiлософ. Твори: лiричний цикл «Гiмни до ночi», «Духовнi пiснi», незакiнчений роман «Генрiх фон Офтердiнген» i iн.], – його прямий i здоровий антично-вiльний погляд не бачить в Еросi нiчого, крiм найнiжнiшоi й цiкавоi можливостi земних насолод. Отож Казанова зводить любов з небес i висот в область людського, в якiй кожному, хто володiе смiливiстю й бажанням насолоджуватися, доступна кожна жiнка. І в той самий час, коли Руссо винаходить для французiв сентиментальнiсть у любовi, а Вертер для нiмцiв – захоплену меланхолiю, захоплений своiм буттям Казанова оспiвуе язичницьку радiсть любовi як кращу помiчницю у вiчно необхiднiй справi звiльнення свiту вiд його тягот.




Роки у мороцi


Як часто робив я в життi те, що самому менi було гидко i чого я не розумiв. Але мене штовхала таемнича сила, якiй я свiдомо не чинив опору.

    Казанова (в своiх мемуарах)

Справедливостi заради ми не повиннi дорiкати жiнкам у тому, що вони так беззаперечно вiддавалися цьому великому спокусниковi; адже при зустрiчi з ним ми самi щоразу ризикуемо пiддатися його привабливому й полум’яному мистецтву життя. І справдi, треба зiзнатися: нелегко чоловiковi читати мемуари Казанови, не вiдчуваючи шаленоi заздростi. Як часто обтяжують нас годинники, коли наш мужньо-авантюристичний початок прагне пiти вiд буденностi повсякденних справ, вiд строго розподiленого й спецiалiзованого столiття; i в такi нетерпляче незадоволенi хвилини бурхливе iснування цього авантюриста, який повними жменями збирае насолоди, який присмоктався до життя епiкурейством, уявляеться нам мудрiшим i природнiшим, нiж нашi ефемернi духовнi радостi, його фiлософiя життевiша, нiж всi буркотливi вчення Шопенгауера й холоднокам’яна догматика батька-Канта. Яким бiдним у такi секунди здаеться нам наше щiльно заповнене iснування, мiцне одним тiльки зреченням у порiвняннi з його життям! І з гiркотою пiзнаемо ми цiну нашоi духовноi витримки та моральних старань: вона зводиться до перепон на шляху до безпосередностi. Переливаючи наше едине земне життя в пластичнi форми, ми тим самим будуемо греблi, що утримують свiтовий прибiй, заслони, що захищають нас вiд бурхливого натиску дикого й не загнузданого випадку. Такий фатум вiчно переслiдуе нас: коли ми прагнемо увiчнити себе й дiемо за межами справжнього, ми тим самим забираемо в справжнього частину його життевостi; вiддаючи внутрiшню енергiю справi надчасового, ми грабуемо безтурботну насолоду життям. У нас е забобони й рефлексiя, ми тягнемо ланцюги совiстi, що гримлять при кожному нашому кроцi, перебуваемо в полонi в самих себе й тому важко ступаемо по землi, тодi як цей легковажний вiтрогон володiе всiма жiнками, облiтае всi краiни й, на бурхливих гойдалках випадку, то здiймаеться в небо, то падае в пекло. Не можна заперечувати, що жоден справжнiй чоловiк не може часом читати мемуари Казанови без заздростi, не вiдчуваючи себе нi на що не здатним у порiвняннi з цим знаменитим майстром мистецтва життя, а iнодi, немае де правди дiти, сотнi разiв хотiлося б краще стати ним, нiж Гете, Мiкеланджело або Бальзаком. Якщо спочатку ви холодно посмiювалися над розумуваннями шахрая, над невдатним фiлософом, то, читаючи шостий, десятий або дванадцятий том, вже схильнi вважати його мудрим чоловiком, а його фiлософiю легковажностi чарiвним вченням.

Але, на щастя, Казанова сам охороняе нас вiд передчасного захоплення. Бо в його реестрi мистецтва життя е небезпечний пробiл: вiн забув про старiсть. Епiкурейська технiка насолоди, спрямована тiльки на чуттеве, на вiдчутне, призначена виключно для юних почуттiв, для свiжих i сильних тiл. І як тiльки згасае в кровi веселе полум’я, негайно ж холоне й уся фiлософiя насолоди, перетворюючись у теплувату прiсну кашу: тiльки зi свiжими м’язами, з мiцними блискучими зубами можна завоювати життя, але горе, якщо почнуть випадати зуби й замовкнуть почуття; тодi замовкне вiдразу й послужливо самовдоволена фiлософiя. Для людини, котра сповна вiддавалася грубим насолодам, крива iснування неминуче опускаеться вниз, бо марнотрат живе без запасiв, вiн витрачае й вiддае свiй жар миттево, тодi як людина iнтелекту, яка, здавалося б, живе в зреченнi, точно в акумуляторi, збирае надлишки спеки. Хто вiддався духовному, той i на схилi рокiв, часто до глибокоi старостi (Гете!) вiдчувае перетворення й втiлення, просвiтлення й перетворення; з охолодженою кров’ю вiн ще пiдносить iснування iнтелектуальними проясненнями й несподiванками, i знижену еластичнiсть тiла компенсуе смiливою грою уяви. Людина ж чуттева й тiльки чуттева, яку приваблюе лише дiйснiсть, в якiй лише потiк подiй збуджуе внутрiшнiй рух, зупиняеться, як млинове колесо в засохлому струмку. Старiсть – це для таких падiння в нiщо, а не перехiд в нове; життя, невблаганний кредитор, вимагае повернення з лихвою вiд тих, кого передчасно й занадто поспiшно забрало нестримними почуттями. Так i мудрiсть Казанови закiнчуеться з вiдходом щастя, а щастя з вiдходом молодостi; вiн здаеться мудрим, поки вiн прекрасний, сповнений сил i е переможцем. Якщо йому потайки заздрили до сорокарiчного вiку, то з цього часу вiн викликае спiвчуття.

Бо карнавал Казанови, найстрокатiший з усiх венецiанських карнавалiв, закiнчуеться передчасно й сумно меланхолiйним постом. Поступово з’являються тiнi на веселому оповiданнi життя, як зморшки на постарiлому обличчi; все менше трiумфiв, все бiльше прикрощiв: все частiше вплутуе його доля – в афери з пiдробленими векселями, фальшивими банкнотами, закладеними коштовностями; все рiдше приймають його при княжих дворах. З Лондона вiн змушений втiкати вночi за кiлька годин до арешту, який закiнчився б для нього шибеницею; з Варшави його виганяють як злочинця; з Вiдня i Мадрида його виселяють; у Барселонi вiн сорок днiв проводить у в’язницi, з Флоренцii його викидають, у Парижi «lettre de cachet»[51 - Ордер на арешт (франц.). – Пер.] примушуе його негайно залишити улюблене мiсто; нiкому не потрiбен бiльше Казанова, кожен позбуваеться його i струшуе, як вошу з шуби.

Здивовано запитуеш себе: що накоiв цей добрий малий i чому свiт такий немилостивий i суворий до колишнього свого улюбленця? Вiн набув лиху славу або ж став брехливим, невже змiнився його люб’язно-обережний характер, що всi вiд нього вiдвертаються? Нi, вiн залишився тим же, вiн назавжди залишиться незмiнним спокусником i шарлатаном, веселуном i дотепним до останнього подиху, але не вистачае йому лише одного, того, що пiдтягувало й тримало в напрузi його енергiю: не вистачае впевненостi в собi, переможноi свiдомостi молодостi. Де вiн найбiльше грiшив, там i покараний: першими свого улюбленця залишають жiнки; маленька, жалюгiдна Далiла завдала першого удару цьому Самсону Ероса, хитра шахрайка Шарпiльон у Лондонi. Цей епiзод, найпрекраснiший в його мемуарах, тому що найправдивiший, найлюдянiший, зображений художньо, з враженою душею i тому з приголомшливою зворушливiстю, е поворотною точкою. Вперше цей досвiдчений спокусник обдурений жiнкою, до того ж – не гречною, недоступною дружиною, яка вiдкидае його, а молоденькою пройдисвiткою-повiею, яка зумiла довести його до сказу, виманити в нього всi грошi й все ж нi на крок не пiдпустити його до свого тiла. Казанова, презирливо вiдкинутий, незважаючи на плату, i плату щедру, Казанова, зневажений i вимушений дивитися, як ця повiя тут же задарма ощасливлюе дурного, нахабного хлопця, перукарського учня, даруе йому те, до чого вiн, Казанова, прагнув жадiбними почуттями, витратами, хитрiстю й насильством, це вбивчий удар по самовпевненостi Казанови, i з цiеi години його трiумфальна поведiнка стае невпевненою i вiн вже вагаеться. Передчасно, на сороковому роцi вiн з жахом зауважуе, що мотор, завдяки якому вдався його переможний набiг на свiт, дiе не бездоганно; вперше ним заволодiвае страх перед можливою затримкою: «Найбiльше засмучувало мене те, що я повинен був визнати ознаки втоми, зазвичай пов’язанi iз наближенням старостi. У мене не було тiеi безтурботноi впевненостi, яку дають молодiсть i усвiдомлення своеi сили». Але Казанова без самовпевненостi, Казанова без своеi нескiнченноi, п’янкоi для жiнок мужньоi сили, без краси, без потенцii, без грошей, без зухвалого, рiшучого, переможного хизування в ролi улюбленця Фалоса i Фортуни[52 - Фортуна – в давньоримськiй мiфологii – богиня долi; зображувалася на кулi або колесi (символ мiнливостi щастя) з пов’язкою на очах i рогом достатку в руцi.], – що являе вiн собою, втративши цього головного козиря в свiтовiй грi? що являе вiн собою, втративши цього головного козиря у свiтовiй грi? «Пан вiдомого вiку, – вiдповiдае вiн сам меланхолiйно, – про якого щастя i тим бiльше жiнки нiчого не хочуть знати», птах без крил, чоловiк без чоловiчоi сили, коханець без удачi, гравець без капiталу, сумне, нудне тiло без енергii й краси. Знищенi всi фанфари урочистостi й мудростi насолоди: слiвце «зречення» вперше вкрадаеться в його фiлософiю. «Час, коли я закохував в себе жiнок, минув, я повинен або вiдмовитися вiд них, або купувати iхнi послуги». Вiдмова – найбiльш незбагненна думка для Казанови – стае жорстокою дiйснiстю, бо, щоб купувати жiнок, йому потрiбнi були грошi, а грошi завжди дiставалися йому через жiнок; чудовий круговорот зупинився, гра добiгае кiнця, пора нудноi серйозностi настае i для майстра всiх авантюр. Отже – старий Казанова, бiдний Казанова-жуiр стае непотрiбним, допитливий – шпигуном, гравець – шахраем i убогим, веселий спiврозмовник – одиноким письменником i пасквiлянтом.

Приголомшливе видовище: Казанова роззброений, старий герой численних любовних битв, божественний нахаба й вiдважний гравець стае обережним i скромним; тихо, пригнiчено й мовчазно йде великий commediante in fortuna зi сцени своiх успiхiв. Вiн знiмае багате вбрання, що «не вiдповiдае суспiльному становищу», вiдкладае його убiк разом з перснями, дiамантовими пряжками й табакерками величну гордовитiсть, скидае пiд стiл, як биту карту, свою фiлософiю, намагаючись схилити голову перед залiзним, непохитним законом життя, завдяки якому зiв’ялi повii перетворюються у звiдниць, гравцi в шулерiв, авантюристи в приживальникiв. Вiдтодi, як кров не так гаряче вируе в його тiлi, старий citoyen du monde[53 - Громадянин всесвiту (франц.). – Пер.] раптом починае мерзнути в колись настiльки улюбленiй безмежностi свiту й навiть сентиментально тужити за батькiвщиною. І колишнiй гордiй – бiдний Казанова, який не зумiв благородно довести життя до кiнця! покаявшись, винувато схиляе чоло й жалiсливо просить уряд Венецii про прощення, вiн пише улесливi донесення iнквiзиторам, складае патрiотичний памфлет – «спростування» нападок на венецiанський уряд, памфлет, в якому не посоромився написати, що в’язницi, де вiн колись нудився, е «примiщеннями з гарним повiтрям» i е навiть раем гуманностi. Про цi, найсумнiшi епiзоди його життя нiчого не сказано в мемуарах, якi обриваються ранiше й не розповiдають про роки сорому. Вiн ховаеться в темрявi, мабуть, щоб приховати сором, i майже не радiеш цьому, бо як сумно, як шкода цю обдерту й шкутильгаючу тiнь смiливого воiна гри й любовi, цей самець, що став опудалом, цей безголовий спiвак, – переможений веселун, якому ми так наполегливо заздрили!

А потiм, протягом низки рокiв, бродить нечутно по Мерчерii товстий повнокровний пан, не дуже добре одягнений, який уважно прислухаеться, про що говорять венецiанцi, заходить у генделики, щоб спостерiгати за пiдозрiлими особами, i дряпае вечорами довгi шпигунськi доноси iнквiзиторам: iм’ям Анджело Пратолiнi пiдписанi цi неохайнi iнформацii, псевдонiм помилуваного провокатора й послужливого шпигуна, за кiлька золотих вiн запроторюе людей в тi ж в’язницi, де сам сидiв в молодостi й опис яких зробив його вiдомим. Так, розмальований, як чепрак, шевалье де Сенгаль, улюбленець жiнок, перетворився в Анджело Пратолiнi, вiдвертого, жалюгiдного донощика й негiдника; колись обсипанi дiамантами пальцi довбуться в брудних справах i розбризкують чорнильну отруту i жовч направо й налiво, поки Венецiя не вирiшуе нарештi звiльнитися вiд цього набридливого сутяги стусаном ноги. Про наступнi роки вiдомостей немае, i нiхто не знае, якими сумними шляхами рухалося напiврозбите судно, поки не зазнало нарештi повного краху в Богемii; ще раз кочуе цей старий авантюрист по всiй Європi, розливаеться солов’ем перед багатими, пробуе своi старi фокуси: шулерство, кабалiстику й звiдництво. Але боги-покровителi його молодостi – нахабство та впевненiсть у собi – залишили його, жiнки смiються йому в зморшкувате обличчя, вiн бiльше не пiдiймаеться, вiн тяжко коротае днi в ролi секретаря (i, ймовiрно, знову шпигуна) при посланнику у Вiднi, жалюгiдний писака, непотрiбний, небажаний i вiчно гнаний полiцiею гiсть всiх европейських мiст. У Вiднi вiн нарештi зiбрався одружуватися з нiмфою з Грабена, щоб завдяки ii прибутковоi професii бути трохи бiльш забезпеченим; але й це йому не вдаеться. Нарештi, багатющий граф Вальдштейн, адепт таемних наук, дiзнаеться в Парижi про

poete errant de rivage en rivage,
Triste jouet des flots et rebut de naufrage[54 - Поет, мандрiвний вiд берега до берега, / iграшка хвиль i жертва аварii (франц.). – Пер.],

сердобольно його вiдшукуе, знаходить задоволення в розмовi з постарiлим, але все ще цiкавим цинiком i милостиво бере з собою в Дукс на посаду бiблiотекаря, а заодно й придворного блазня; за тисячу гульденiв щорiчноi платнi – правда, завжди викупленого наперед у лихварiв – купують цей курйоз, не переплачуючи за нього. І там, у Дукса, вiн живе – вiрнiше, вмирае – через тринадцять рокiв.

У Дукса раптом з’являеться, пiсля довгих рокiв перебування в тiнi, цей образ, Казанова або, скорiше, хтось, хто невиразно нагадуе Казанову, його мумiя, висохла, худа, колюча, замаринована у власнiй жовчi, дивна музейна релiквiя, яку граф охоче демонструе своiм гостям. Ви скажете, що це випалений кратер, потiшний i безпечний, смiховинно холеричний уродженець пiвдня, вiн повiльно гине вiд нудьги в богемскiй клiтцi. Але цей ошуканець ще раз дурить свiт. Коли всi думають, що з ним уже покiнчено, що його чекае лише кладовище й труна, вiн у спогадах знову вiдтворюе свое життя й хитрою авантюрою пролазить у безсмертя.




Портрет Казанови в старостi


Altera nunc rerum facies, me quaero, nec adsum.

Non sum, qui fueram, non putor esse: fui[55 - Все змiнилося; я дослiджую себе i нiчого не знаходжу: я не той, що був, не вважаю себе iснуючим; я тiльки iснував колись (лат.). – Пер.].

    Пiдпис на його портретi в старостi

Роки 1797—1798. Кривава мiтла революцii покiнчила з галантним столiттям, голови християн короля i королеви[56 - Людовик XVI i Марiя Антуанетта. – Ред.] скотилися в кошик гiльйотини, i маленький корсиканський генерал[57 - Наполеон I (Наполеон Бонапарт). – Ред.] послав пiд три чорти десять дюжин князiв i князькiв, а з ними й панiв венецiанських iнквiзиторiв. Тепер читають не енциклопедiю, не Вольтера i Руссо, а трiскучi бюлетенi з театру вiйськових дiй. Великий пiст покрив попелом Європу, скiнчилися карнавали, i проминуло рококо з його кринолiнами та напудреними перуками, зi срiбними пряжками на туфлях i брюссельськими мереживами. Вже не носять оксамитових камзолiв, – iх змiнили мундир i буржуазний костюм.

Але дивно: живе людина, що забула про час, – старий чоловiчок, який забився десь там, у самому темному кутку Богемii, як кавалер Глюк в легендi Гофмана, – серед бiлого дня спускаеться важкою ходою по нерiвнiй брукiвцi схожий на строкату птицю чоловiчок в оксамитовому жилетi з позолоченими гудзиками, у поношеному пальтi, у мереживному комiрi, у шовкових панчохах, прикрашених квiточками пiдв’язках i парадному капелюсi з бiлим пiр’ям.

Цей живий курйоз ще за старовинним звичаем носить косу, хоча й погано напудрену (у нього тепер немае слуг!), i тремтлива рука велично спираеться на старомодну тростину з золотою головкою – таку, як носили в Пале-Роялi в 1730 роцi. Справдi – це Казанова або, вiрнiше, його мумiя; вiн все ще живий попри бiднiсть, злобу й сифiлiс. Шкiра стала пергаментною, нiс – гачкуватий дзьоб – видаеться над тремтячим слинявим ротом, густi посивiлi брови розпатланi; все це говорить про старiсть i тлiння, про змертвiння в жовчнiй злобi та книжковому пилi. Тiльки чорнi як смола очi, повнi колишнього занепокоення, зло й гостро бiгають пiд напiвзакритими столiттями. Але вiн недовго кидае погляди направо й налiво, вiн похмуро бурчить i бурчить про себе, бо вiн не в дусi: Казанова завжди не в дусi вiдтодi, як доля кинула його в цю Богемську купу гною. Навiщо пiдiймати очi, якщо кожен погляд буде занадто великою честю для цих дурних роззяв, цих широкомордих нiмецько-богемських пожирачiв картоплi, котрi не висовують носа за межi свого брудного села й навiть не вiтають, як належить, його, шевалье де Сенгаля, який свого час всадив кулю у живiт польському гофмаршалу й отримав з рук його тата золотi шпори. І жiнки – це ще неприемнiше – не виявляють до нього поваги; вони прикривають рот рукою, щоб стримати грубий, мужицький смiх; вони знають, над чим смiються: служницi розповiли пастору, що старий подагрик нерiдко залазить рукою пiд спiдницi й своею незрозумiлою мовою шепоче iм на вухо всякi дурницi. Але ця чернь все ж краща, нiж проклята челядь, на волю якоi вiн вiдданий у будинку, «вiслюки, стусани яких вiн повинен терпiти», – перш за все Фельткiрхнер, домоправитель, i Вiдерхольт, його помiчник. Прокляття! Вони навмисне вчора знову пересолили його суп i спалили макарони, вирвали портрет з його «Ікозамерона» й повiсили його в туалетi; цi негiдники наважилися побити його маленьку, у чорних плямах, собачку Мелампiгу (Чорнозадку), подаровану йому графинею Роггендорф, тiльки за те, що миле звiрятко напаскудило в кiмнатах. О, де прекраснi часи, коли цей лакейський набрiд можна було просто закувати в кайдани й переламати кiстки всiй зграi, замiсть того щоб терпiти подiбнi зухвалостi. Але в нашi днi, завдяки Робесп’еру, цi покидьки пiдняли голову, якобiнцi забруднили епоху, i сам вiн тепер лише старий, нещасний, беззубий пес. Тут не допоможуть нарiкання, бурчання, краще наплювати на цей набрiд, пiднятися у свою кiмнату й читати Горацiя.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stefan-cveyg/tri-spivci-svogo-zhittya-kazanova-stendal-tolstoy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Обернений зовнi (лат.). – Пер.




2


Обернений всередину (лат.). – Пер.




3


Шлях життя, хронiка життя, коротка бiографiя (лат.). – Пер.




4


Августин Блаженний (354—430) – християнський теолог i церковний дiяч. Єпископ Гiппон (Пiвнiчна Африка); родоначальник християнськоi фiлософii iсторii (твiр. «Про град Божий»); «Земному граду» – державi вiн протиставляв мiстичне розумiння «божого града» – церкви. Розвинув вчення про благодать i приречення. Автобiографiчна «Сповiдь», що показуе становлення особистостi, вiдрiзняеться глибиною психологiчного аналiзу.




5


Геббель Христiан Фридрих (1813—1863) – нiмецький драматург, письменник i поет, один з найбiльших нiмецьких трагiкiв XIX в. Сюжети Геббель зазвичай черпав з Бiблii, мiфологii, лiтератури, iсторii. Твори «Юдiф», «Ірод i Мариамна», «Гиг i його кiльце», «Агнеса Бернауер», трилогiя «Нiбелунги».




6


Кiркегард Серен (1813—1855) – данський фiлософ i теолог.




7


Ам’ель Анрi Фредерiк (1821—1881) – швейцарський фiлософ, критик i письменник. Серед його творiв – «Уривки iз задушевного щоденника» (1887).




8


Йегер Ханс Хендрiк (1854—1910) – норвезький письменник. У 1885 р. опублiкував роман «З життя богеми Христианii», написаний у манерi натуралiзму Е. Золя. Роман був заборонений i конфiскований, автору довелося на деякий час покинути краiну. Повернувшись до Норвегii, написав романи «Вiльна любов», «Сповiдь», «Тюрма i вiдчай».




9


Гесiод – давньогрецький фiлософ мiфологiчного свiтогляду.




10


Гераклiт (нар. бл. 544—540 до н. е. – дата смертi невiд.) Давньогрецький фiлософ, який сформулював ряд дiалектичних принципiв буття i пiзнання.




11


Маеться на увазi радянське видання (шостий том) Зiбрання творiв С. Цвейга росiйською мовою, в яке пiд назвою «Три спiвцi свого життя» увiйшли есе про Казанову, Стендаля та Толстого. – Ред.




12


Етюд про Достоевського С. Цвейг помiстив в книгу «Три майстри. Бальзак. Дiкенс. Достоевський». – Ред.




13


Понтiй Пiлат – римський намiсник Юдеi у 26—36 рр., вирiзнявся надзвичайною жорстокiстю. Згiдно зi староеврейським iсториком Йосипом Флавiем i новозавiтною традицiею, засудив до розп’яття Ісуса Христа.




14


Повна назва твору Казанови – «Ікозамерон, або Історiя Едуарда Елiзабет, якi провели вiсiмдесят одна рiк у Мегамiкрiв, корiнних жителiв Протокосмоса в центрi Землi» (1788 р.). – Ред.




15


Запеклий шахрай (франц.). – Пер.




16


І iм подiбнi (iтал.). – Пер.




17


«Звiльнений Єрусалим» Торквато Тассо i «Вiрний Пастир» Гварiнi. – Ред.




18


…на його синекуру в Дукса… – в замку графа Вальдштейна Дукса в Богемii Казанова мав мiсце бiблiотекаря.




19


Палiмпсест (грец. ???????????) – стародавнiй рукопис на пергаментi, з якого змито або зiскоблено початковий текст. – Ред.




20


Король-сонце (франц. roi-soleil) – французький король Людо- вик XIV, який правив Францiею з 1643 по 1715 роки. – Ред.




21


Приготування золота (лат.). – Пер.




22


Теофраст (Феофраст) (наст. Ім’я Тiртей, 372—287 до н. Е.) Давньогрецький природодослiдник i фiлософ, один з перших ботанiкiв давнину. Учень i друг Арiстотеля. Створив класифiкацiю рослин, систематизував накопиченi рослини по морфологii, географii та медичному використанню.




23


Кельма – iнструмент муляра; вiдшлiфована з двох бокiв трикутна, пiвкругла або трапецiевидна металева лопатка особливоi форми з ручкою. Один iз мiстичних символiв масонства. – Ред.




24


Менгс Антон Рафаель (1728—1779) – нiмецький живописець i теоретик мистецтва. В iдеалiзованих творах стверджував доктрини класицизму (фреска «Парнас»).




25


Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646—1716) – нiмецький фiлософ, математик, фiзик, мовознавець. Засновник i президент (з 1700) Берлiнського наукового товариства. У дусi рацiоналiзму розвинув вчення про природжену здатнiсть розуму до пiзнання вищих категорiй буття i загальних i необхiдних iстин логiки й математики. Один iз засновникiв диференцiйованого обчислення.




26


Грильпарцер Франц (1791—1872) – австрiйський письменник. У драматургii Грильпарцера романтичнi тенденцii поеднуються з традицiями веймарського класицизму («Прамати», «Велич i падiння короля Оттокара», «Сон життя» i iн.).




27


Де добре, там батькiвщина (лат.). – Пер.




28


Лаццаронi (iтал. lazzaroni) – бiдняк в Італii, що живе випадковим заробiтком або жебракуе. – Ред.




29


Телеологiя (грец. ??????? «заключний») – фiлософське вчення, за яким всi процеси е реалiзацiею наперед визначеноi мети. – Ред.




30


Ось i вся мудрiсть (франц.). – Пер.




31


Боскет – маленький гайок; густi групи дерев в саду або по його кордонах, що висаджуються в декоративних цiлях. – Ред.




32


У католицькiй i англiканськiй церквах назва вищих духовних сановникiв. – Ред.




33


Абеляр П’ер (1079—1143) – вiдомий фiлософ, богослов, чие вчення за життя було двiчi засуджено церквою, а «Вступ до теологii» пiдданий спаленню. Полюбив свою ученицю Елоiзу (1101—1164), Абеляр взяв з нею шлюб, який обидва зберiгали в таемницi, бо для кар’ери вченого-теолога безшлюбнiсть було обов’язковою умовою. Наполягаючи на збереженнi таемницi, Абеляр викликав гнiв вiтчима Елоiзи, який з помсти пiдiслав осiб, якi вчинили над Абеляром насильницьке оскоплення. Елоiза й Абеляр пiшли в монастирi й звiдти листувалися. Знаменитi «Листи Елоiзи i Абеляра» – чудовий твiр середньовiчноi латинськоi лiтератури.




34


Челлiнi Бенвенуто (1500—1571) – iталiйський скульптор, ювелiр i письменник. Навчався у ювелiра М. Бандiнеллi; зазнав впливу Мiкеланджело. Працював у Флоренцii, Пiзi, Болоньi, Венецii, Римi, Парижi та Фонтебло при дворi Франциска I. Челлiнi у своiх вiртуозних скульптурних i ювелiрних творах змальовував витонченi перебiльшено витягнутi фiгури, часто в складних поворотах (сiльничка короля Франциска I, «Нарцис», «Розп’яття»). Дивна статуя «Персей» у Флоренцii. Всесвiтню славу Челлiнi як письменниковi принесли його мемуари «Життя Бенвенуто, сина маестро Джованнi Челлiнi флорентiйця, написана ним самим у Флоренцii» (мiж +1558 i 1565 рр.).




35


Красень чоловiк (iтал.). – Пер.




36


«Скрипка любовi» (iтал. viola d’amore) – старовинний струнний iнструмент, який е прототипом сучасноi скрипки. – Ред.




37


Анадiомена – одне з прiзвиськ Афродiти, що означае «з’явилася на поверхнi моря».




38


Статевий потяг (лат.). – Пер.




39


Мистецтво любовi (лат. Ars amandi). – Пер.




40


Пiсля свята (лат. post festum). – Пер.




41


Людина еротична або еротика (лат.). – Пер.




42


Вертер i Сен-Пре – героi творiв: Вертер – «Страждання юного Вертера» Гете, Сен-Пре – «Юлiя, або Нова Елоiза» Жан Жака Руссо.




43


Еротичний кодекс (лат.). – Пер.




44


Вiдомий еротичний iндiйський трактат. – Ред.




45


Чистокровний (iсп.). – Пер.




46


На тисячi трьох (iтал.). – Пер.




47


Нiжно закоханого (португ.). – Пер.




48


Любовного мистецтва (лат.). – Пер.




49


Здоровий глузд (англ.). – Пер.




50


Новалiс (справжне iм’я Фрiдрiх фон Харденберг, 1772—1801) нiмецький поет i фiлософ. Твори: лiричний цикл «Гiмни до ночi», «Духовнi пiснi», незакiнчений роман «Генрiх фон Офтердiнген» i iн.




51


Ордер на арешт (франц.). – Пер.




52


Фортуна – в давньоримськiй мiфологii – богиня долi; зображувалася на кулi або колесi (символ мiнливостi щастя) з пов’язкою на очах i рогом достатку в руцi.




53


Громадянин всесвiту (франц.). – Пер.




54


Поет, мандрiвний вiд берега до берега, / iграшка хвиль i жертва аварii (франц.). – Пер.




55


Все змiнилося; я дослiджую себе i нiчого не знаходжу: я не той, що був, не вважаю себе iснуючим; я тiльки iснував колись (лат.). – Пер.




56


Людовик XVI i Марiя Антуанетта. – Ред.




57


Наполеон I (Наполеон Бонапарт). – Ред.