Книга - Перетворення (збірник)

Перетворення (збiрник)
Франц Кафка


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
До книги вiдомого австрiйського письменника Франца Кафки (1883–1924) увiйшли оповiдання «Вирок», «Перетворення» й «Голодомайстер».

Творчiсть Ф. Кафки можна вважати автобiографiчною. Подii особистого життя письменника, його стосунки з нареченою знайшли свое лiтературне втiлення в романi «Процес», де заручини автора перетворюються на арешт героя, а «суд» над ним, тобто розрив заручин, обертаеться стратою…

Свiт творiв Кафки дивовижний тим, що в ньому всi – невiльники. Анi героi, анi читачi не мають змоги виплутатися з невiдступного абсурду життя.





Франц Кафка

Перетворення

повiсть та оповiдання





Вирок


Це трапилося чудового весняного недiльного ранку. Георг Бендеманн, юний комерсант, сидiв у своiй кiмнатi на другому поверсi одного з тих низьких недовговiчних будинкiв, якi вiдрiзнялися один вiд одного лише висотою та кольором i тяглися довгою вервечкою уздовж берега рiчки. Вiн щойно завершив писати листа до друга своеi юностi, який мешкав зараз за кордоном, повiльно, нiби бавлячись, заклеiв конверт, сперся лiктем на письмовий стiл i подивився з вiкна на рiчку, на мiст i на пагорби протилежного берега, вкритi немiчною зеленню.

Вiн думав про те, як цей друг, незадоволений своею кар’ерою на батькiвщинi, багато рокiв тому виiхав до Росii, фактично втiк. Тепер вiн мав свою справу у Петербурзi, i це спершу давало непоганi прибутки, але потiм рух зупинився, на що друг скаржився пiд час своiх вiзитiв додому, останнi, щоправда, траплялися дедалi рiдше. І тепер вiн виснажливо i безрезультатно працював на чужинi, чужинськоi форми борода прикривала його знайоме з дитинства обличчя, жовтавий колiр його обличчя натякав на хворобу, яка неминуче розвинеться. Друг розповiдав, що не мае зв’язку з мiсцевою колонiею своiх землякiв, але мало бувае i у товариствi тамтешнiх мешканцiв, тож уже майже напевно приречений на холостяцьке життя.

Що можна написати такому чоловiковi, який явно прорахувався, якому можна поспiвчувати, але неможливо нiчим допомогти. Ймовiрно, варто порадити йому повернутися додому i спробувати налагодити життя тут, серед колишнiх друзiв – адже для цього немае жодних перешкод – та i, зрештою, тут вiн мiг би розраховувати на дружню допомогу. Але це би означало тiльки пом’якшене, але вiд того ще бiльш болюче визнання марними усiх його дотеперiшнiх спроб i пораду покинути все це, повернутися назавжди i дати всiм кидати на себе здивованi погляди, бо лише друзi зрозумiють його, i йому доведеться вiдчути себе постарiлою дитиною, яка може тепер хiба що слухатися своiх бiльш успiшних друзiв, якi залишилися вдома i нiкуди не iздили. Але хiба iснували якiсь гарантii того, що з усiх цих прикрощiв, якi доведеться йому заподiяти, буде якась користь? Можливо, не вдасться навiть повернути його додому, адже вiн сам зiзнався, що бiльше не розумiе порядкiв, якi панують на його батькiвщинi, i попри все так i залишиться на чужинi, ображений на такi поради i ще бiльше вiддалений вiд друзiв. Але якби вiн i справдi послухався, а потiм, ясна рiч, випадково, а не через поганi намiри, – вiдчув лише приниження, не порозумiвся би з колишнiми друзями i не змiг би дати собi раду без них, страждав би вiд сорому i врештi-решт опинився взагалi без батькiвщини i друзiв, то хiба не було би краще для нього таки залишатися на чужинi, як i ранiше? Хiба за таких умов можна сподiватися, що тут вiн справдi досягне якогось покращення?

Враховуючи вищенаведене неможливо було взагалi уявити собi якесь вiдповiдне письмове звертання до нього, яке без сорому могло би бути скероване навiть до найвiддаленiших приятелiв, ясна рiч, якщо взагалi вдасться втримати епiстолярний контакт. Друг ось уже три роки не приiздив на батькiвщину i пояснював це непевнiстю полiтичноi ситуацii в Росii, через що навiть коротка вiдсутнiсть дрiбного комерсанта була би недоречною, тодi як сотнi тисяч росiян спокiйно iздять собi по свiту. А тим часом для самого Георга за цi три роки багато що змiнилося. Про смерть його матерi близько двох рокiв тому, вiдколи Георг замешкав разом зi своiм батьком, друг ще довiдався i надiслав своi спiвчуття у листi, висловивши iх надзвичайно сухо. Пояснити це можна було хiба що неможливiстю уявити собi скорботу з приводу такоi подii на чужинi. Вiдтодi Георг i у фiнансовi справи змушений був втручатися значно активнiше. Можливо, за життя матерi батько вважав, що лише вiн здатен вирiшувати дiловi питання, i не давав синовi проявити себе, може, вiд моменту смертi матерi батько просто став стриманiшим, хоча i продовжував працювати у фiрмi, а можливо, – точнiше, навiть дуже ймовiрно, що зiграли роль щасливi випадковостi, у кожному разi протягом цих двох рокiв фiрма дуже несподiвано розвинулася, довелося удвiчi збiльшити кiлькiсть персоналу, а реалiзацiя збiльшилася у п’ять разiв, i стало очевидно, що далi буде ще краще.

Але його друг про всi цi змiни не знав. Ранiше, здаеться востанне, у листi зi спiвчуттями з приводу смертi матерi, друг намагався переконати Георга виiхати до Росii i детально писав про перспективи його iмовiрноi дiяльностi у Петербурзi. Тi цифри були мiзерними у порiвняннi з масштабами, якi справа Георга мала зараз. Але Георговi зовсiм не хотiлося писати друговi про своi комерцiйнi успiхи, а якби вiн зробив це зараз, заднiм числом, то тим бiльше виглядав би дивно.

Тож Георг обмежувався у своiх листах лише описами дрiбниць, якi спливають у пам’ятi спокiйного недiльного пообiддя. Вiн просто хотiв залишити незмiнним уявлення друга про батькiвщину, адже за довгий час на чужинi друг, мабуть, давно звикся саме з таким уявленням. Траплялося, що Георг тричi у трьох рiзних листах описував друговi заручини якогось малознайомого чоловiка з такою ж малознайомою дiвчиною, аж поки друг всупереч намiрам Георга не починав цiкавитися цiею дивиною.

Георг писав друговi про такого розряду подii тим бiльш охоче, що нiяк не мiг наважитися зiзнатися про власнi заручини мiсяць тому з Фрiдою Бранденфельд, дiвчиною iз заможноi родини. З нареченою вiн часто розмовляв про свого друга i про iхне дивне листування.

– Отже, вiн не приiде на наше весiлля, – сказала вона. – Але ж я маю право познайомитися з усiма твоiми друзями.

– Я би не хотiв турбувати його, – вiдповiдав Георг. – Зрозумiй мене правильно, вiн швидше за все приiде, у кожному разi я так думаю, але вiн почувався би змушеним до цiеi поiздки, почувався би ображеним, мабуть, заздрив би менi, вiдчував незадоволення i нездатнiсть якось позбутися цього незадоволення, i так i поiхав би назад iз усiма цими вiдчуттями. Поiхав би самотнiм – ти уявляеш, як це?

– Так, але чи не дiзнаеться вiн про наше весiлля вiд когось iншого?

– Цьому я, звичайно ж, не можу запобiгти, але враховуючи його спосiб життя, навряд.

– Якщо у тебе е такi друзi, Георге, тобi взагалi не слiд було заручатися.

– Так, це наша спiльна провина, але я би не хотiв зараз нiчого мiняти.

А коли вона, важко дихаючи пiсля його поцiлункiв, таки промовляла: «Все ж таки мене це ображае», – вiн вирiшував, що не буде нiчого страшного у тому, щоб написати про все друговi.

«Нехай сприймае мене таким, який я е, – говорив вiн собi. – Я не можу вирiзати iз себе того, ким став, не можу стати кимось, хто бiльше надавався би для дружби з ним».

І справдi, у довгому листi, який вiн написав цього недiльного пообiддя, Георг повiдомляв друговi про заручини такими словами: «А найкращу новину я зберiг насамкiнець. Я заручився iз фройляйн Фрiдою Бранденфельд, дiвчиною iз заможноi сiм’i, яка приiхала сюди вже пiсля того, як ти виiхав, i то вже доволi давно виiхав, тож навряд чи ти знаеш ii. Ще трапиться нагода розповiсти детальнiше про мою наречену, а сьогоднi достатньо тобi знати, що я дуже щасливий, а у наших iз тобою стосунках помiнялося лише те, що замiсть звичайного друга тепер ти маеш щасливого друга. А крiм того, моя наречена також стане твоею подругою, вона передае тобi вiтання i незабаром сама тобi напише, а це для такого самiтника, як ти – немало. Я знаю, що рiзнi перешкоди не дозволяють тобi приiхати, але, можливо, мое весiлля стало би вiдповiдною нагодою подолати цi перешкоди? Хоча, ясна рiч, ти сам краще знаеш, як тобi вчинити, я нi на чому не наполягаю. Вирiшуй, як тобi зручно».

Георг продовжував сидiти за письмовим столом i ще довго вдивлявся у вiкно, тримаючи у руцi цього листа. Повз його вiкно проходив знайомий i помахав йому з вулицi на знак привiтання, але Георг вiдповiв йому лише стриманою посмiшкою. Його думки були деiнде.

Врештi вiн запхнув листа до кишенi i вийшов зi своеi кiмнати, перетнув навскоси невеличкий коридор, що вiв до кiмнати батька, де Георг не був уже кiлька мiсяцiв. У таких вiдвiдинах рiдко була необхiднiсть, адже вiн постiйно бачився iз батьком на роботi, вони обiдали одночасно, в тому ж ресторанi, вечорами кожен розважався як сам собi хотiв, але зазвичай обидва сидiли ще якийсь час iз газетами у вiтальнi, якщо Георг не зустрiчався iз друзями або не вiдвiдував свою наречену.

Георга вразило, якою темною була батькова кiмната навiть такого сонячного ранку. Таку густу тiнь вiдкидав, мабуть, мур, який височiв по той бiк вузенького дворика. Батько сидiв бiля вiкна у кутку, прикрашеному рiзноманiтними предметами, якi викликали спогади про матiр, i читав газету, яку тримав перед очима трохи боком, намагаючись таким чином вiдкоригувати якусь проблему iз зором. На столi стояли рештки снiданку, з якого було спожито небагато.

– О, це ти, Георге! – сказав батько i пiдхопився назустрiч синовi. Його важкий халат розкрився пiд час ходи i поли затрiпотiли, мов на вiтрi.

«Мiй батько – все ще велетень», – подумки сказав собi Георг.

– Тут нестерпно темно, – сказав вiн уголос.

– Так, справдi темно, – погодився батько.

– А ти ще й зачинив вiкно?

– Менi так бiльше подобаеться.

– Надворi дуже тепло, – додав Георг, нiби навздогiн уже сказаному ранiше, i сiв.

Батько прибрав посуд, поставивши його на креденс.

– Я взагалi-то лише хотiв сказати тобi, – продовжив Георг, неуважно стежачи за рухами батька, – що я повiдомив про своi заручини у Петербург, – вiн витяг iз кишенi кутик листа, а потiм знову дав йому опуститися всередину.

– У Петербург? – запитав батько.

– Моему друговi, – сказав Георг i зазирнув батьковi в очi.

«На роботi вiн зовсiм iнший, – подумав Георг. – А тут сидить прямо i схрещуе руки на грудях».

– Так. Твоему друговi, – з притиском повторив батько.

– Ти ж знаеш, батьку, що я спершу хотiв промовчати про своi заручини. З мiркувань тактовностi, i лише через це. Ти ж сам знаеш, що мiй друг мае непростий характер. Я сказав собi тодi, що вiн може довiдатися вiд когось iншого про моi заручини, хоча це i малоймовiрно, враховуючи його самiтницький спосiб життя. Такому я не можу запобiгти, але вiд мене вiн про це не довiдаеться.

– А тепер ти передумав? – запитав батько, поклав велику газету на пiдвiконня, а на газету – окуляри, якi прикрив долонею.

– Так, тепер я передумав. Я вирiшив, що коли вiн мiй добрий друг, то моi щасливi заручини повиннi i для нього стати щастям. І тому я бiльше не зволiкатиму з тим, щоб повiдомити йому. Але перед тим, як вiдправити листа, я ще хотiв сказати про це тобi.

– Георге, – сказав батько i розтягнув у посмiшцi беззубого рота. – Послухай! Ти прийшов iз цим до мене, щоб порадитися. Це, безумовно, робить тобi честь. Але все це нiчого не варте, навiть ще менше, нiж нiчого, якщо ти зараз не скажеш менi всю правду. Я не хочу торкатися речей, якi тут нi до чого. Вiдколи померла наша дорога матуся, сталося чимало неприемного. Можливо, i для цього настане час, i, можливо, навiть швидше, нiж ми думаемо. Дещо проходить повз мою увагу в роботi, i нiхто вiд мене цього не приховуе – а я i не збираюся робити вигляд, нiби це вiд мене приховують, – я вже не маю достатньо сили, моя пам’ять слабшае, я вже не можу встежити за всiм. Так дiеться не тiльки через речi об’ективнi, але i через смерть нашоi коханоi матерi, яка виявилася для мене важчим випробуванням, нiж для тебе Але оскiльки ми вже заговорили про цю справу, про цей лист, то я прошу тебе, Георг, не обманюй мене. Це дрiбниця, не варта навiть одного подиху, тож, будь ласка, не обманюй мене. Цей друг у Петербурзi справдi iснуе?

Георг в задумi пiдвiвся.

– Не будемо чiпати моiх друзiв. Тисяча друзiв не замiнять менi батька. Знаеш, що я подумав? Ти не достатньо себе бережеш. А вiк уже вимагае свого. Я не впораюся без тебе на роботi, i ти добре це знаеш, але якщо робота шкодитиме твоему здоров’ю, то я хоч завтра лiквiдую фiрму. Так бiльше тривати не може. Ми повиннi змiнити твiй спосiб життя. Докорiнно змiнити. Ти сидиш тут, у темрявi, а у вiтальнi тобi було би значно свiтлiше. Ти лише куштуеш снiданок замiсть того, щоб належно попоiсти. Нi, батьку! Я покличу лiкаря, i ми будемо ретельно дотримуватися його вказiвок. Ми помiняемося кiмнатами, ти переселишся до моеi, а я – сюди. Для тебе нiчого не змiниться, усi меблi перенесуть. Але все це зачекае, тепер ляж у лiжко i полеж iще трохи, тобi необхiдно вiдпочити. Ходiмо, я допоможу тобi роздягнутися, побачиш, я це вмiю. Чи, може, ти вiдразу пiдеш до моеi кiмнати i ляжеш у мое лiжко. Так було б найкраще.

Георг стояв зовсiм близько вiд свого батька, який опустив на груди голову з сивим волоссям, що стирчало в рiзнi боки.

– Георге, – тихо промовив батько, не поворухнувшись.

Георг миттю став навколiшки бiля батька i зазирнув у зiницi його втомленого обличчя, якi здавалися занадто велетенськими i пильно вдивлялися у вiчi синовi.

– У тебе немае нiякого друга у Петербурзi. Ти завжди любив жартувати i не стримувався навiть зi мною. Звiдки вiзьметься у тебе друг аж там! Я нiколи в це не повiрю.

– Тату, ну спробуй згадати, – сказав Георг, пiдвiв батька з крiсла i зняв iз нього халат, бо старий уже ледь тримався на ногах. – Незабаром мине вже три роки вiдтодi, як мiй друг приiздив до нас. Я пригадую, що тобi вiн не дуже подобався. Я щонайменше двiчi приховував його присутнiсть вiд тебе, поки вiн сидiв у моiй кiмнатi. Я цiлком можу зрозумiти твою вiдразу до нього – вiн доволi своерiдний чоловiк. Але потiм ви раптом порозумiлися i непогано поспiлкувалися одне з одним. Я тодi вiдчув себе таким гордим, що ти слухаеш його, киваеш i розпитуеш. Якщо ти добре подумаеш, то обов’язково згадаеш. Тодi вiн розповiдав неймовiрнi iсторii про росiйську революцiю. Наприклад, як вiн, перебуваючи у службових справах у Киевi, бачив священика, який пiд час бунту вийшов на балкон, вирiзав собi кривавого хреста на долонi, пiдняв цю долоню i промовляв до натовпу. Ти не раз потiм переповiдав цю iсторiю.

Пiд час цiеi розмови Георговi вдалося знову посадити батька в крiсло i обережно зняти з нього вбранi на пiдштанники трикотажнi штани та шкарпетки. Подивившись на не надто чисту бiлизну, вiн вiдчув докори сумлiння за те, що занедбав батька. Стежити за тим, щоб батько ходив у чистому, безперечно, було одним iз його обов’язкiв. Вони з нареченою ще не розмовляли прямо про те, як виглядатиме життя батька пiсля iхнього одруження, а просто мовчки погодилися, що старий залишиться у своему помешканнi. Але зараз син без найменших вагань вирiшив, що забере батька до свого майбутнього дому. Якщо добре подумати, то навiть могло би виникнути вiдчуття, що турбота, яку там виявлятимуть до батька, буде уже дещо запiзнiла.

Вiн вiднiс батька на руках у лiжко. Коли уже майже бiля самого лiжка зауважив, що батько у нього на руках бавиться ланцюжком його ж годинника, Георга охопило жахливе вiдчуття. Старого навiть не вдалося вiдразу покласти у лiжко, так мiцно вiн тримався за ланцюжок.

Але щойно батько опинився у лiжку, все минулося. Вiн сам накрився i натягнув ковдру на плечi. У його поглядi на Георга не було недоброзичливостi.

– Правда ж, ти пригадуеш його? – запитав Георг i пiдбадьорливо пiдморгнув батьковi.

– Я добре накритий? – запитав батько, нiби сам не мiг подивитися, чи достатньо добре накритi ноги.

– Отже, тобi вже подобаеться у лiжку, – сказав Георг i поправив ковдру.

– Я добре накритий? – ще раз запитав батько i, здавалося, з особливим зацiкавленням очiкував на вiдповiдь.

– Не турбуйся, ти добре накритий.

– Нi! – вигукнув батько, нiби настромлюючи вiдповiдь на запитання, рiзко вiдкинув ковдру з такою силою, що вона миттю розправилася у польотi, i зiрвався у лiжку на рiвнi ноги. Вiн притримувався за плафон однiею рукою. – Ти хотiв назавжди накрити мене, мiй синочку, але я ще наразi не накритий! І навiть якщо це моi останнi сили – на тебе iх ще вистачить, навiть буде занадто. Звичайно, я знаю твого друга. Вiн був би менi хорошим сином. Саме тому ти зраджував його усi цi роки. Бо по-iншому з якоi причини? Ти думаеш, я не плакав за ним? Саме тому ти зачиняешся у своему кабiнетi, щоб нiхто тобi не заважав, буцiм-то начальник зайнятий – а сам пишеш своi фальшивi листи у Росiю. Але батька, на щастя, нiхто не повинен вчити, як бачити наскрiзь власного сина. Ти думав, що тепер ти перемiг, що опинився зверху, всiвся своею задницею, i батько пiд тобою вже не ворухнеться, а синочок у цей момент вирiшить одружитися!

Георг дивився на жахливе видовище, яке являв зараз його батько. Друг iз Петербурга, якого батько, виявляеться, знав так добре, раптом викликав у нього дуже щемливi почуття, як нiколи ранiше. Вiн бачив його, загубленого у далекiй Росii. Бачив на порозi розграбованого, спустошеного магазину. Друг стояв помiж поламаних полиць, знищених товарiв, трiснутих труб. Навiщо йому довелося поiхати так далеко!

– Так подивися ж на мене! – вигукнув батько, i Георг майже машинально кинувся до лiжка, щоб схопити все на льоту, але застиг на пiвдорозi.

– Тому що вона задерла спiдницi, – почав батько, – бо вона ось так задерла своi спiдницi, ця дурна гуска, – i для бiльшоi наочностi вiн пiдняв сорочку так високо, що можна було розгледiти на його стегнi шрам, отриманий на вiйнi, – бо вона задирала спiдницi ось так i ось так, i ти кинувся на неi, а щоб спокiйно задовольнитися нею, ти спаплюжив пам’ять про матiр, зрадив свого друга i запихнув свого батька у лiжко, щоб вiн i не поворухнувся. Але ж вiн усе ще ворушиться, правда?

Тепер батько вже стояв вiльно, не тримаючись, i вимахував ногами. Вiн аж свiтився вiд власноi проникливостi.

Георг стояв у кутку, подалi вiд батька. У певний момент вiн постановив спостерiгати за всiм якомога уважнiше, аби його не могли застати зненацька за допомогою якогось обхiдного маневра, ззаду чи згори. Тепер вiн знову пригадав собi це давно забуте рiшення, але воно вiдразу ж зникло з його свiдомостi, нiби хтось швидко протягнув нитку до вушка голки.

– Але твiй друг не зраджений! – вигукнув батько i пiдсилив сказане, похитавши туди-сюди великим пальцем. – Я був його представником тут, на мiсцi.

– Комедiант! – не змiг стриматися вiд вигуку Георг, i хоча вiдразу ж збагнув, що наробив, i навiть прикусив язика, вибалушивши очi вiд болю, було уже надто пiзно.

– Так, я справдi ламав комедiю! Комедiя! Гарне слово! Чим ще може потiшити себе старий батько-вдiвець? Скажи менi, будь ласка, – i залишайся у момент вiдповiдi моiм ще живим сином, – що залишалося менi у моiй комiрчинi, де мене переслiдувала хамська прислуга, менi, кого старiсть пронизуе аж до кiсток? А мiй син iз трiумфом пiшов у свiт, пiдписував пiдготованi мною угоди, купався у задоволеннях i хизувався перед батьком непроникно чесним виразом обличчя! Ти думаеш, я не любив тебе, я, той, хто тебе породив?

«Зараз вiн нахилиться, – думав Георг. – А щоб вiн упав i розбився!» – прошипiло щось у нього в головi.

Батько нахилився, але не впав. А оскiльки Георг не наблизився, як того сподiвався батько, то старий знову випростався.

– Залишайся на мiсцi, ти менi не потрiбен! Ти думаеш, що у тебе достатньо сили, аби прийти сюди i стояти осторонь, бо так тобi зручнiше. Але ти помиляешся! Я все ще сильнiший. Якби я був сам, то менi, мабуть, довелося б вiдступити, але тепер менi додала сили ще й мати, та i з твоiм другом ми домовилися, а всi твоi клiенти у мене в кишенi!

«Навiть у нiчнiй сорочцi вiн мае кишенi!» – сказав сам собi Георг i подумав, що таким зауваженням можна було би знищити батька. Але про це вiн думав лише коротку мить, i вiдразу ж забув.

– Вiзьми-но свою наречену i прийдiть до мене! Я вимету ii геть, ти не встигнеш i оком змигнути!

Георг недовiрливо скривився. Але батько лише кивав на пiдтвердження щойносказаного, кивав, дивлячись у бiк Георга.

– Ти дуже розважив мене сьогоднi, коли прийшов i запитав, чи писати друговi про заручини. Вiн знае все, дурненьке телятко, знае все! Я сам йому написав, бо ти не додумався забрати у мене письмовi приладдя. Тому вiн i не приiздить усi цi роки, бо знае все у сто разiв краще, нiж ти сам, i твоi зiм’ятi та нечитанi листи вiн тримае у лiвiй руцi, тодi як у правiй у нього – моi!

Вiн натхненно змахнув рукою у себе над головою.

– Вiн знае усе у тисячу разiв краще за тебе! – вигукнув батько.

– У десять тисяч разiв! – сказав Георг, щоб висмiяти батька, але ще невимовленими цi слова набули смертельноi поваги.

– Я вже багато рокiв чекаю, коли ти звернешся до мене з цим питанням! Думаеш, мене хвилюе щось iнше? Думаеш, я читаю газети? Ось! – i вiн кинув у Георга газетою, яку занiс до себе в лiжко. Це була стара газета, й згаданi у нiй прiзвища нiчого не говорили Георговi.

– Як довго ти зволiкав, перш нiж дозрiв! Мати вже померла, вона не дожила до цього щасливого дня, твiй друг гине у Росii, ще три роки тому вiн пожовтiв до смертi, та i я, сам знаеш, як моi справи. У тебе ж е очi!

– Отже, ти шпигував за мною! – вигукнув Георг.

Батько спiвчутливо i нiби ненароком промовив:

– Це ти, мабуть, збирався сказати ранiше. Тепер це вже зовсiм недоречнi слова.

А потiм голоснiше:

– Тепер ти нарештi знаеш, що iснуе окрiм тебе, досi ти знав лише про себе. Ти був фактично невинною дитиною, але у глибинi душi – ти родом iз пекла! Тож знай: я велю стратити тебе, втопити!

Георг вiдчув, що його виганяють iз кiмнати, ззаду за ним батько iз гуком упав на постiль, i цей звук вiдлунював у Георга у вухах. Вiн перестрибував сходинки, нiби котився вниз по нахиленiй площинi, збив iз нiг служницю, яка хотiла пiднятися сходами, щоб прибрати у кiмнатах вранцi.

– Боже! – скрикнула вона i прикрила обличчя фартухом, але Георг уже зник. Вiн вискочив iз ворiт, перебiг дорогу i кинувся до води. Вiн уже вхопився за перила мосту, нiби голодний за iжу. Перекинувся на другий бiк, бо в юностi був чудовим гiмнастом, i батьки пишалися цим. Вiн ще тримався руками за поручнi, але руки його вже слабшали, побачив омнiбус, який легко заглушив би звук вiд його падiння, ледь чутно вигукнув:

– Коханi батьки, я ж вас завжди любив! – i вiдпустив руки.

У цей момент через мiст сунув безкiнечний транспортний потiк.




Перетворення





I


Одного ранку Грегор Замза прокинувся iз тривожного сну i побачив, що у своему власному лiжку перетворився на потворну комаху. Вiн лежав на панцерно-твердiй спинi i коли трохи пiдводив голову, бачив свiй ребристий брунатний, роздiлений дугоподiбними лусками живiт, на якому ледь трималася ковдра, готова цiлком зiслизнути на пiдлогу. Його численнi i жалюгiдно тоненькi порiвняно з iншими частинами тiла нiжки безпорадно мерехтiли у нього перед очима.

«Що зi мною трапилося?» – подумав вiн. Це не був сон. Його справжня, хiба що трохи замала, людська кiмната продовжувала свое спокiйне перебування помiж добре знайомими стiнами. Над столом, на якому були розкладенi зразки тканин – Замза працював комiвояжером, – висiв портрет, який вiн напередоднi вирiзав iз журналу i помiстив у красиву позолочену рамку. На портретi зображено жiнку в хутрянiй шапцi i горжетцi, жiнка сидiла прямо, демонструючи глядачевi важку хутряну муфту, в якiй цiлком зникла уся нижня частина ii руки.

Грегор перевiв погляд на вiкно, i похмура погода – чутно було, як дощовi краплини стукають по пiдвiконню, – змусила його засмутитися ще бiльше. «Цiкаво, якщо я посплю ще трохи, то, мабуть, зможу забути про всi цi дурницi», – подумав вiн, але це було неможливо здiйснити, бо вiн звик спати на правому боцi, а у своему теперiшньому станi йому не вдавалося зайняти звичну позицiю. Як би вiн не напружувався, перевертаючись на правий бiк, але однаково скочувався назад, на спину. Вiн спробував щонайменше сто разiв, заплющив очi, щоб не бачити, як смикаються його нiжки, i припинив спроби лише коли вiдчув у боцi легкий, незнаний досi тупий бiль.

«О Боже, – подумав вiн. – Чому я вибрав собi таку важку професiю! Щодня, щогодини я в дорозi. Хвилюватися доводиться значно бiльше, нiж на звичайному робочому мiсцi, у магазинi, а крiм того, слiд ще терпiти незручностi подорожi, переживати, чи встигнеш на потяг, миритися з поганим i нерегулярним харчуванням, постiйно перебувати у людському натовпi, який нi на мить не зупиняеться, не стае анiтрохи привiтнiшим. Чорт забирай це все!» Вiн вiдчув легке свербiння на животi; повiльно пiдсунувся на спинi ближче до бильця лiжка, щоб легше було пiдняти голову, знайшов мiсце, яке свербiло, повнiстю вкрите дрiбними бiлими плямами незрозумiлого походження, i хотiв торкнутися цього мiсця однiею нiжкою, але вiдразу ж вiдсмикнув ногу, бо навiть найлегший доторк примушував його тремтiти i вiдчувати холод.

Вiн зiслизнув назад у свое попередне положення. «Вiд цих прокидань удосвiта, – подумав вiн, – можна збожеволiти. Людина повинна мати можливiсть виспатися. Іншi комiвояжери живуть як одалiски. Наприклад, коли я до обiду повертаюся в готель, щоб записати отриманi замовлення, цi панове ще снiдають. Якби я спробував дозволити собi щось таке, мiй шеф викинув би мене геть тiеi ж митi. Хоча хто знае, чи не було би так навiть краще для мене. Якби я не стримувався через своiх батькiв, то давно би вже звiльнився, я би сам пiшов до шефа i сказав би йому все, що думаю вiд чистого серця. Так, щоб вiн гепнувся зi свого столу! Вiн мае дивну звичку сiдати на стiл i звiдти розмовляти з пiдлеглим, а той на додаток ще й мусить пiдходити дуже близько, бо шеф недочувае. Але ще не все втрачено, щойно я зберу грошi, аби виплатити йому борг своiх батькiв, – а це триватиме рокiв п’ять-шiсть, – тодi так i зроблю. І ми попрощаемося раз i назавжди. Але зараз менi таки доведеться встати, бо мiй потяг вiдходить о п’ятiй».

І вiн подивився на будильник на скринi. «Боже мiй!», – подумав вiн, стрiлки показали пiв на сьому i спокiйнiсiнько попрямували собi далi, перевалили за пiв на сьому, майже наблизилися до за чверть сьома. Невже будильник не подзвонив? З лiжка було видно, що будильник поставили правильно – на четверту, тож вiн точно дзвонив. Тодi як можна було проспати цей звук, вiд якого тремтiли меблi? Вiн спав неспокiйно, але, мабуть, вiд цього сон виявився мiцнiшим. І що тепер робити? Наступний потяг вiдправляеться о сьомiй, щоб наздогнати його, доведеться страшенно поспiшати, а тут ще навiть зразки не спакованi, та i сам вiн почуваеться не надто свiжим i енергiйним. А навiть якщо вiн встигне на потяг, то однаково не зможе уникнути прочухана вiд шефа, бо кур’ер чекав на нього бiля потяга о п’ятiй, тож давно розповiв про його спiзнення. Кур’ер був людиною шефа, позбавленою власноi гiдностi i розуму. А що коли захворiти? Це було би дуже пiдозрiло i соромно, адже за п’ять рокiв служби вiн жодного разу не хворiв. Шеф, мабуть, приведе лiкаря зi страховоi компанii, дорiкатиме батькам через лiнь сина i вiдкине всi виправдання, посилаючись на слова лiкаря, на думку якого люди завжди здоровi, просто не хочуть працювати. І хiба у цьому випадку його слова були би аж настiльки безпiдставними? Якщо не зважати на дивну пiсля такого тривалого сну сонливiсть, Грегор почувався цiлком здоровим i навiть добряче зголоднiв.

Поки вiн поспiхом обдумував усе це, так i не наважившись виповзти з лiжка, – годинник показав за п’ятнадцять сьому, – у дверi, розташованi бiля верхнього бильця його лiжка, обережно постукали.

– Грегоре! – крикнула мати. – За чверть сьома. Хiба ти не збирався iхати?

Їi нiжний голос! Та Грегор злякався, почувши свiй голос, який прозвучав у вiдповiдь. Це був, без сумнiву, його власний, колишнiй голос, до якого домiшувалося, нiби звiдкись знизу, дивне i неприемне попискування, яке неможливо було заглушити, i воно лише у перший момент залишало словам чiткiсть вимови, але потiм вiдразу ж настiльки спотворювало звучання вiдлунням, що важко було збагнути, чи добре ти все почув. Грегор спершу хотiв вiдповiсти детально i все пояснити, але за таких обставин обмежився лише словами:

– Так, так, дякую, мамо, я вже встаю.

Через дерев’янi дверi змiни у голосi Грегора, мабуть, не були помiтними, бо мати задовiльнилася таким поясненням i пiшла геть. Але ця коротка розмова звернула увагу iнших мешканцiв квартири на те, що Грегор всупереч планам залишився вдома, i ось уже у бiчнi дверi постукав батько, стукав вiн кулаком, але звук вийшов ледь чутним.

– Грегоре, Грегоре, – покликав вiн. – Що трапилося? – А через якийсь час знову уже грубшим голосом: – Грегоре, Грегоре!

До iнших бiчних дверей постукала сестра i жалiбно запитала:

– Грегоре, ти захворiв? Тобi щось потрiбно?

Грегор вiдповiв вiдразу в обидва боки:

– Я уже готовий, – вiн намагався стараннiстю вимови i довгими паузами мiж окремими словами позбавити свiй голос незвичного звучання. Батько повернувся до свого снiданку, але сестра прошепотiла:

– Грегоре, вiдчини, благаю тебе.

Але Грегор i не думав вiдчиняти, а навпаки, похвалив себе за те, що i вдома почав застосовувати набуту у подорожах звичку зачиняти на нiч дверi.

Спершу вiн хотiв спокiйно i без перешкод встати з лiжка, вбратися i передовсiм поснiдати, а потiм думати далi, бо вже встиг збагнути, що у лiжку йому не вдасться додуматися нi до чого путнього. Вiн пригадав собi, що вже не раз вiдчував у лiжку бiль, який, можливо, виникав через незручну позу пiд час спання, але потiм, пiсля прокидання, це виявлялося чистою фантазiею, тож тепер йому було цiкаво, як перетворяться на iлюзiю його сьогоднiшнi уявлення. Вiн нi на мить не сумнiвався, що змiна голосу була лише провiсником звичайноi застуди – професiйноi хвороби комiвояжерiв.

Скинути на землю ковдру виявилося дуже простою справою; йому достатньо було трохи надути живiт, i ковдра сповзла сама. Але далi справа пiшла важче, насамперед через те, що вiн став таким широким. Йому потрiбнi були руки i ноги, щоб випростатися; а замiсть цього у нього були лише численнi нiжки, якi безперервно рухалися врiзнобiч, i керувати якими вiн зовсiм не вмiв. Якщо вiн хотiв зiгнути одну з нiг, то вона спершу випрямлялася; а якщо йому врештi вдавалося зробити котроюсь ногою саме те, що вiн i планував, то у цей час всi iншi нiжки, нiби вирвавшись на волю, починали болiсно i хаотично рухатися.

«Тiльки не лежати у лiжку без потреби», – сказав сам собi Грегор.

Спершу вiн хотiв вибратися з лiжка нижньою частиною свого тiла, але ця нижня частина, яку вiн, доречi, ще навiть не бачив i не мiг уявити собi детально, виявилася доволi неповороткою; справа просувалася вкрай повiльно; i коли вiн урештi, мало не збожеволiвши, зiбравши всю силу i незважаючи нi на що, шарпнувся таки вперед, то виявилося, що вiн неправильно обрав напрямок i тому вдарився об нижне бильце лiжка, а пекучий бiль, який вiн вiдразу ж вiдчув, навчив його, що саме нижня частина його тiла зараз, здаеться, була найбiльш вразливою.

Пiсля цього вiн вирiшив спробувати щастя, просуваючи вперед верхню частину тiла, i обережно повернув голову до бильця лiжка. Це йому вдалося легко, i незважаючи на вагу тiла, воно повiльно пiддалося i повернулося слiдом за головою. Але коли його голова врештi опинилася за межами лiжка i повисла у повiтрi, вiн злякався, що продовжуючи рухатися таким чином, впаде i пошкодить голову. А саме зараз йому нiяк не можна втрачати свiдомiсть; краще вже залишитися у лiжку.

Та коли вiн пiсля чергових виснажливих зусиль, зiтхаючи, вiдхекувався у лiжку, як i перед тим, а його ноги метушилися ще безладнiше, не дозволяючи йому жодним чином запанувати над цим рухом, вiн повторив собi, що не можна далi залишатися у лiжку i що розумно буде пожертвувати чим завгодно, якщо iснуе хоча би найменша надiя звiльнити себе вiд лiжка. Та водночас вiн не забував час вiд часу нагадувати собi, що спокiйнi i найспокiйнiшi роздуми кращi, нiж рiшення, прийнятi вiд безвиходi. У такi моменти вiн напружував зiр i намагався сконцентрувати погляд на краевидi за вiкном, але, на жаль, споглядання ранкового туману, який закривав навiть протилежний бiк вулицi, не додавало йому бадьоростi та смiливостi. «Уже сьома, – сказав вiн сам собi, коли почув бiй годинника. – Уже сьома, а ще такий густий туман». І ще якусь мить пролежав спокiйно, ледь чутно дихаючи, нiби очiкував вiд цiлковитоi тишi повернення свого колишнього стану.

Але потiм сказав собi: «Ще до того, як проб’е чверть на восьму, я мушу остаточно вибратися з лiжка. Зрештою, до того часу вже точно прийде хтось iз контори i запитае, що зi мною трапилося, бо ми вiдчиняемося ще перед сьомою». І вiн почав розхитуватися, щоб одночасно виштовхнути всi частини свого тiла з лiжка. Якби при цьому вiн упав, то його голова, спецiально на цей випадок пiднята догори, мабуть, не постраждала би. Його спина, здаеться, достатньо тверда, з нею нiчого не трапиться вiд падiння на килим. Найбiльше сумнiвiв у нього було через гучний звук удару, якого не вдасться уникнути, i який, iмовiрно, викличе за всiма дверима якщо не страх, то точно стурбованiсть. Але на це доведеться наважитися.

Коли Грегор уже наполовину вилiз iз лiжка – новий застосований ним метод бiльше скидався на гру, нiж на напружену роботу, йому довелося розхитуватися лише ривками, – вiн раптом подумав, наскiльки простiше усе було б, якби хтось допомiг йому. Цiлком достатньо було б двох сильних людей – наприклад, його батька i служницi; iм потрiбно було б лише пiдсунути руки пiд його зiгнуту спину, пiдняти його над лiжком, схилитися зi своею ношею, а потiм обережно зачекати, поки вiн перекотиться на землю i перевернеться, тодi наявнiсть у нього такоi кiлькостi нiжок, можливо, набула б якогось сенсу. Але навiть якщо абстрагуватися вiд факту, що дверi зачиненi, чи справдi йому варто кликати на допомогу? Попри крайню критичнiсть ситуацii, вiн не змiг стримати посмiшки вiд такоi думки.

Йому вже ледь вдавалося втримувати рiвновагу пiд час розхитування, i незабаром доведеться прийняти остаточне рiшення, бо через п’ять хвилин буде вже чверть на восьму, – i тут у дверi помешкання подзвонили. «Це прийшли з контори», – сказав вiн собi i мало не застиг на мiсцi, а у той же час його нiжки засмикалися ще iнтенсивнiше. Кiлька секунд усе було тихо. «Вони не вiдчинять», – сказав собi Грегор, охоплений якоюсь божевiльною надiею. Але пiсля цього покоiвка, як завжди, впевненими кроками пiдiйшла до дверей i вiдчинила iх. Грегоровi достатньо було почути першi слова привiтання, i вiн уже знав, що це був управитель контори власною персоною. Чому Грегоровi судилося працювати у фiрмi, де найменший промах вiдразу викликав найгiршi пiдозри? Хiба не всi тамтешнi спiвробiтники були негiдниками, серед яких працювала лише одна чесна i вiддана людина, яка через те, що не використала для роботи кiлькох ранкових годин, мало не збожеволiла вiд докорiв сумлiння, хоча i не здатна була пiдвестися з лiжка? Хiба не досить було б послати якогось учня запитати, що трапилося, – якщо взагалi потрiбно про все питати, – чому вiдразу мусить приходити управитель i демонструвати усiй, нi в чому не виннiй родинi, що розслiдування цiеi пiдозрiлоi справи може взяти на себе лише керiвництво? І бiльше пiд впливом збудження, яке викликали цi роздуми, нiж через те, що вiн справдi наважився, Грегор iз усiеi сили рвонувся з лiжка. Почувся удар, але галасу було не так уже й багато. Звук був частково приглушений килимом, а крiм того, спина Грегора виявилася еластичнiшою, нiж вiн думав. Лише голову вiн тримав не надто обережно, i вдарився нею, тепер вiн крутив головою i терся нею об килим вiд злостi i болю.

– Там щось впало, – сказав управитель у кiмнатi лiворуч.

Грегор спробував уявити собi, чи з управителем могло трапитися те саме, що сталося сьогоднi з ним; слiд було визнати, що така ймовiрнiсть iснувала. І тут нiби у вiдповiдь на це запитання управитель у сусiднiй кiмнатi зробив кiлька впевнених крокiв, i його лаковi черевики заскрипiли. З кiмнати праворуч почувся шепiт сестри, яка попереджала Грегора:

– Грегоре, управитель прийшов.

– Я знаю, – сказав Грегор сам до себе, але не наважився пiдвищити голос настiльки, щоб сестра могла його почути.

– Грегоре, – промовив батько з кiмнати лiворуч. – Пан управитель прийшов, щоб запитати, чому ти не поiхав ранковим потягом. Ми не знаемо, що йому вiдповiсти. До речi, вiн хотiв би поговорити з тобою особисто. Тож, будь ласка, вiдчини дверi. Вiн буде настiльки ласкавий, що вибачить тобi безлад у кiмнатi.

– Доброго ранку, пане Замза, – привiтно вигукнув тим часом управитель.

– Вiн погано себе почувае, – сказала мати управителевi, поки батько промовляв своi слова бiля дверей. – Вiн погано себе почувае, повiрте менi, пане управителю. По-iншому Грегор нiколи не пропустив би свiй потяг! Цей хлопець не думае нi про що iнше, крiм своеi роботи. Я вже навiть iнодi злюся на нього за те, що вiн нiколи нiкуди не ходить вечорами; останнi вiсiм днiв вiн провiв у мiстi, але жодного вечора нiкуди не виходив, сидiв удома. Сидить за столом i читае газети або вивчае розклад руху потягiв. А розважаеться хiба що випилюванням. Наприклад, за два-три вечори може випиляти невеличку рамку; ви самi здивуетеся, коли побачите, наскiльки вона гарна; вона висить у нього в кiмнатi; ви вiдразу ж побачите рамку, коли Грегор вiдчинить дверi. І доречi, пане управителю, я дуже рада, що ви прийшли, без вас ми не змогли б змусити Грегора вiдчинити дверi; вiн страшенно впертий; вiн точно захворiв, хоча вранцi i заперечував це.

– Я вже йду, – сказав Грегор повiльно i розмiрено, але не зрушився з мiсця, аби не пропустити жодного слова з iхньоi розмови.

– По-iншому я нiяк не можу собi це пояснити, шановна панi, – вiдповiв iй управитель. – Я сподiваюся, що це нiчого серйозного. Хоча, з iншого боку, не буду приховувати, що ми, дiловi люди, добре це чи погано, але iнодi повиннi не звертати уваги на дрiбнi хвороби i змушувати себе працювати попри все.

– Ну що там? – не вгавав нетерплячий батько i стукав у дверi. – Пан управитель може уже зайти до тебе?

– Нi, – вiдповiв Грегор.

У кiмнатi лiворуч запанувала незручна мовчанка, у кiмнатi праворуч заплакала сестра.

Чому сестра не приедналася до всiх решта? Мабуть, вона щойно встала з лiжка i ще не вбралася. Але чому вона плаче? Тому що вiн не встав i не вiдчинив дверей управителевi, тому що над ним нависла небезпека втратити роботу, а тодi шеф знову переслiдуватиме батькiв за старi борги? Але це ще були передчаснi тривоги. Грегор був ще тут i не збирався покидати свою сiм’ю. Наразi вiн лежав на килимi i кожен, хто побачив би його у такому станi, не мiг би вимагати вiд нього впустити до кiмнати управителя. Але через таку дрiбну неввiчливiсть, для якоi вiн згодом без труднощiв знайде переконливе пояснення, Грегор аж нiяк не мiг втратити роботу. І Грегору здалося, що було б значно розумнiше дати йому зараз спокiй замiсть того, щоб заважати плачем i розмовами. Але всiх решта гнiтила невiдомiсть – i це пояснювало та вибачало iхню поведiнку.

– Пане Замза! – голосно вигукнув управитель. – Що трапилося? Ви забарикадувалися у своiй кiмнатi, вiдповiдаете лише «так» або «нi», примушуете батькiв турбуватися без потреби й iгноруете, – але це я згадую лише мiж iншим, – своi службовi обов’язки у нечуваний спосiб. Я звертаюся до вас вiд iменi ваших батькiв та вашого шефа i з усiею серйознiстю вимагаю негайно надати нам чiткi пояснення. Я здивований, я вкрай здивований. Я вважав вас спокiйною серйозною людиною, а ви, здаеться, раптом вирiшили демонструвати нам якiсь незрозумiлi примхи. Шеф, щоправда, натякнув менi сьогоднi вранцi на можливе пояснення вашого прогулу – iдеться про нещодавно довiрене вам iнкасо, – але я вiдразу ж дав свое чесне слово, що такого не може бути. Але тепер я спостерiгаю за вашою дивовижно свавiльною поведiнкою i поволi втрачаю усiляке бажання захищати вас. А ваше становище у фiрмi зараз не можна назвати особливо певним. Спочатку я збирався сказати вам це вiч-на-вiч, але оскiльки ви змушуете мене даремно витрачати час, то я не бачу причин приховувати ситуацiю вiд ваших батькiв. Вашi успiхи у роботi за останнiй час були бiльше нiж скромними; ми визнаемо, що о цiй порi року продажi не завжди е високими; але такоi пори року, коли взагалi неможливо нiчого продати, пане Замза, не iснуе, не повинно iснувати.

– Але ж, пане управителю, – вигукнув Грегор, не тямлячи себе; вiд збудження вiн забув про все. – Я негайно, просто вже зараз вам вiдчиню. Незначна хвороба завадила менi пiдвестися з лiжка, нiчого страшного, просто трохи закрутилася голова. Я i зараз усе ще лежу у лiжку. Але я вже цiлком здоровий. І якраз збирався встати. Потерпiть ще зовсiм трохи! Я ще не почуваюся настiльки добре, як думав. Але вже значно краще. Неймовiрно, як це iнодi раптово трапляеться – раз, i людина вже хвора! Ще вчора ввечерi зi мною було все гаразд, моi батьки можуть це пiдтвердити, точнiше, не так, учора ввечерi у мене з’явилося якесь передчуття. Мабуть, це було по менi вже помiтно. І чому я не повiдомив про це на роботi! Але завжди ж думаеш, що вдасться перебути хворобу на ногах i не залишатися вдома. Пане управителю! Пожалiйте моiх батькiв! Адже для того, чим ви менi зараз дорiкаете, немае жодних пiдстав; та i менi про це нiхто нiколи не казав. Ви ще, мабуть, не бачили останнiх надiсланих мною замовлень. Зрештою, я ще встигаю поiхати у вiдрядження потягом о восьмiй, кiлька годин сну додали менi сили. Тому не затримуйтеся, пане управителю, я зараз сам прийду в контору, так i передайте там i перекажiть моi найщирiшi вiтання шановному пану шефовi!

І поки Грегор поспiшно проговорював усе це, сам не до кiнця усвiдомлюючи, що каже, вiн легко наблизився до скринi, мабуть, допомогли навики, здобутi пiд час вправ у лiжку, i тепер намагався випростатися. Вiн справдi збирався вiдчинити дверi i показатися усiм, справдi був готовий говорити з управителем i дуже хотiв довiдатися, що вони скажуть, побачивши його у теперiшньому виглядi. Якщо вони злякаються, то Грегор зможе зняти з себе будь-яку вiдповiдальнiсть i заспокоiтися. А якщо вони сприймуть його вигляд спокiйно, то йому тим бiльше не буде за що хвилюватися, i якщо вiн поквапиться, то i справдi ще встигне на вокзал на восьму. Спершу вiн кiлька разiв зiслизнув iз гладкоi поверхнi скринi, але врештi зробив над собою додаткове зусилля i таки випростався; вiн бiльше не звертав уваги на бiль у нижнiй частинi тiла, навiть коли цей бiль посилився. Потiм вiн сперся на спинку стiльця, що стояв поблизу, i вхопився за його нiжку своiми нiжками. Таким чином йому вдалося запанувати над власним тiлом, i у цей момент вiн замовк, бо заговорив управитель.

– Ви зрозумiли хоча б слово з того, що вiн сказав? – запитав управитель батькiв Грегора. – Здаеться, вiн просто знущаеться з нас.

– Боронь Боже! – зi сльозами вигукнула мати. – Мабуть, вiн серйозно хворий, а ми мордуемо його. Грето! Грето! – покликала вона.

– Що, мамо? – крикнула сестра з iншого боку.

Вони розмовляли мiж собою через кiмнату Грегора.

– Бiжи негайно за лiкарем. Грегор захворiв. Поквапся. Ти чула, як вiн говорить?

– Це був голос якогось звiра, – сказав управитель, голос якого звучав дуже тихо порiвняно з криками матерi.

– Анно! Анно! – крикнув батько через коридор до кухнi i заплескав у долонi. – Негайно поклич слюсаря!

І двi дiвчини зашелестiли спiдницями, поспiшаючи через коридор – i як тiльки сестрi вдалося так швидко зiбратися, – а потiм рiзко вiдчинили вхiднi дверi. Не чути було, щоб дверi зачинилися, мабуть, вони залишили iх вiдчиненими, як це роблять у помешканнях, де трапилося велике горе.

А Грегор вiдчув себе значно спокiйнiше. Отже, його мову бiльше не розумiють, але для нього самого його слова прозвучали значно чiткiше, нiж ранiше, мабуть, вухо вже звикало до нового звучання. Але принаймнi всi збагнули, що з ним справдi щось трапилося, i кинулися по допомогу. Переконливiсть i твердiсть, з якими були зробленi першi накази, додали йому впевненостi. Вiн знову вiдчув себе причетним до кола людей i сподiвався, що лiкар i слюсар, яких вiн не надто вiддiляв одне вiд одного, сотворять чудо. Щоб пiдготуватися до майбутнiх переговорiв, вiн прокашлявся, намагаючись зробити це якомога тихiше i приглушенiше, бо, можливо, цей звук уже теж вiдрiзнявся вiд звичайного людського покашлювання, а сам вiн бiльше не довiряв собi настiльки, щоб взятися судити про це. А тим часом у сусiднiй кiмнатi стало зовсiм тихо. Мабуть, батьки iз управителем сидiли за столом i радилися, або стояли пiд дверима i прислухалися.

Грегор поволi просунувся разом зi стiльцем до дверей, там облишив стiлець i кинувся на дверi, намагаючись триматися прямо, на його нiжках було трохи липкоi рiдини, i це допомогло втриматися, потiм вiн хвилю вiдпочив. А тодi почав ротом повертати ключ. На жаль, у нього, здаеться, не було зубiв, – тож вiн не мав чим вхопити ключа, – але щелепи були дуже мiцнi, i з iхньою допомогою вiн справдi зможе повернути ключ, незважаючи на те, що таким чином неминуче пошкодить собi щось, бо якась брунатна рiдина уже текла з його рота i скрапувала на пiдлогу.

– Чуете, – озвався у сусiднiй кiмнатi управитель. – Вiн повертае ключа.

Це дуже пiдбадьорило Грегора, але краще було б, якби всi водночас вигукнули йому:

– Сильнiше, Грегоре! Давай! Тисни сильнiше! Вiдiмкни цей замок!

І вiн, усвiдомлюючи, що всi напружено стежать за його спробами, з усiх своiх сил, не роздумуючи, накинувся на ключ. Вiн продовжував обертати ключ у замку, тримаючись за ключ самим лише ротом, повисав на ключi, тягнучи його додолу усiею своею вагою, або лягав на ключ, залежно вiд необхiдностi. Звук замка, який врештi вiдчинився, остаточно пробудив Грегора. Вiн видихнув i сказав сам собi: «Отже, я обiйшовся без слюсаря», – i поклав голову на клямку, аби вiдчинити дверi.

Оскiльки йому довелося вiдчиняти дверi таким дивним чином, то його самого все ще не було видно, коли дверi уже вiдчинилися. Йому ж довелося повiльно обiйти дверi, i до того ж дуже обережно, щоб не гепнутися на спину перед входом до кiмнати. Вiн ще був зайнятий цiею складною вправою i не мав часу зосередитися на чомусь iншому, коли почув голосний вигук управителя, що прозвучав, як свист вiтру, – i тодi вже побачив, як той – вiн першим пiдiйшов до дверей – приклав долоню до широко розкритого рота i поволi вiдступав назад, нiби його гнала геть якась невидима сила, що iй вiн не здатен був опиратися. Мати, яка попри присутнiсть управителя була ще незачесана i ii волосся стирчало в рiзнi боки, розпущене звечора – спершу глянула на батька, склавши руки, а потiм ступила два кроки до Грегора i впала додолу, оточена спiдницями, що розкинулися довкола неi, а обличчя опустилося на груди i його майже не було видно. Батько iз войовничим виразом обличчя стиснув руки в кулаки, нiби збирався запхнути Грегора назад у його кiмнату, потiм невпевнено озирнувся, обвiв поглядом вiтальню, прикрив очi долонями i заплакав, вiд чого затремтiли його могутнi груди.

Грегор не заходив до вiтальнi, а лише сперся на одвiрок, тож видно було тiльки половину його тiла, а його схилена набiк голова зазирала у кiмнату. Тим часом надворi стало свiтлiше, на протилежному боцi вулицi чiтко вирiзнявся силует будiвлi, розташованоi навпроти – безкiнечноi сiро-чорноi лiкарнi, ii вiкна порiзали фасад на рiвнi частини; i далi падав дощ, великi краплини поодинцi опускалися на землю i кожну з них можна було розгледiти. Рештки снiданку все ще стояли на столi, посуду було багато, бо батько ввавжав снiданок головною трапезою дня i годинами просиджував за столом, читаючи газети. На протилежнiй стiнi висiло фото Грегора з часiв його служби в армii, на якому вiн був зображений у формi лейтенанта, тримав руку на ефесi шпаги, безтурботно посмiхався, нiби вимагаючи поваги до своеi вiйськовоi постави i унiформи. Крiзь прочиненi дверi до вiтальнi i широко вiдчиненi вхiднi дверi можна було побачити сходовий майданчик i початок сходiв, якi вели донизу.

– Ну ось, – сказав Грегор, усвiдомлюючи, що лише вiн один у помешканнi зберiгае спокiй. – Я зараз вберуся, спакую зразки i поiду. Ви хочете, щоб я iхав? Пане управителю, ви ж бачите, що я не опираюся i працюю iз задоволенням; постiйно iздити у вiдрядження – це непросто, але без поiздок я теж не уявляю собi життя. Куди ви, пане управителю? В контору? Ви передасте там все без спотворень? Бувае так, що людина не здатна працювати у якийсь момент, але саме тодi слiд згадати про ii попереднi заслуги i повiрити у те, що згодом, коли перешкоди будуть подоланi, людина працюватиме з iще бiльшим завзяттям. Я багато чим зобов’язаний пановi шефу, i ви це добре знаете. З iншого боку, я мушу турбуватися про своiх батькiв i сестру. Тож наразi я потрапив у пастку, але виберуся з неi. Тiльки, будь ласка, не створюйте менi додаткових труднощiв, усе i так непросто. Пiдтримайте мене у конторi, станьте на мiй бiк! Про комiвояжерiв завжди думають погано, я знаю це. Вважають, що вони заробляють купу грошей i при цьому живуть для власного задоволення. Це поширена думка, i нiхто не намагаеться позбутися цих упереджень. Але ви, пане управителю, ви бачите все краще за iнших, за решту персоналу, навiть, скажу вам бiльше, я переконаний, що ви бачите все краще, нiж сам шеф, якому легко помилитися, невигiдно оцiнюючи того чи iншого пiдлеглого, оскiльки вiн думае лише про користь для своеi справи. Але ви чудово знаете, що саме комiвояжер, який цiлий рiк перебувае поза конторою, легко може стати жертвою плiток i випадкових та безпiдставних звинувачень, боронитися проти яких вiн не здатен, бо здебiльшого нi про що не здогадуеться, i лише коли вiн, змучений, повертаеться з подорожi, то вiдчувае на власнiй шкiрi наслiдки, часто уже далекi вiд того, що iх спричинило. Пане управителю, не йдiть геть, так i не сказавши менi нi слова, дайте менi надiю, що ви хоча б трохи мене пiдтримуете!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/franc-kafka/peretvorennya-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.