Книга - Мандрівні комедіанти

Мандрiвнi комедiанти
Leopold von von Sacher-Masoch


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Збiрка оповiдань «Мандрiвнi комедiанти», до якоi увiйшли оповiдання «Опришок», «Опришок Магас», «Прогулянка на санях», «Хлопський суд», «Мертвi ненаситнi», «Мандрiвнi комедiанти» та «Свято обжинок», мiстить розповiдi про життя галичан та гуцулiв другоi половини ХІХ ст. Це iсторii про опришкiв – украiнських «лiсових хлопцiв», для яких головним сенсом життя е справедливiсть, встановити яку можна в рiзнi способи; про незвичайну, розумну та вродливу молоду вдову Альдону, яка чомусь вiддала перевагу одноманiтному животiнню у своему маетку, а не дурманливим розвагам столицi; про сина дрiбного помiщика Альбiна Новакiвського, який не боiться змiнити свое життя заради кохання. Колоритнi героi, чудовi пейзажнi та побутовi замальовки, що вiдбивають красу природи Карпат, особливостi буденного життя мешканцiв сiл i малих мiстечок Галичини, iнтрига, яка не вiдпускае читача упродовж усього твору – усе це спiльнi ознаки малоi прози Захера-Мазоха, маловiдомоi украiнському читачевi.





Леопольд фон Захер-Мазох

Мандрiвнi комедiанти



© Н. Р. Іваничук, переклад украiнською, 2008

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Опришок


Я щойно прокинувся й оскiльки не мав достойнiшого об’екта спостереження, вивчав плетиво великого павука-хрестоносця, який вибудував свiй повiтряний палац просто над моею головою, як до опочивальнi не увiйшов мiй козачок i став на порозi, замислено розглядаючи своi наглянсованi чоботи. Це було певною ознакою того, що вiн принiс якусь новину. Тож я, не приховуючи цiкавостi, запитав:

– Що там нового, Івашку?

– Приiхали пани зi Львова, хочуть у гори, – почав Івашко дуже голосно. Щоразу, коли йому бракувало духу доповiсти менi про щось, вiн щосили напружував своi легенi. – То ж ми могли би також… до спiлки… ну… пан добродiй розумiе…

А тодi додав з притиском:

– З ними дами, дуже файнi дами…

Івашко надто добре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже спорiдненi душi. Я, власне кажучи, ненавидiв прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не бiльше за свого слугу.

Я миттю одягнувся, прихопив iз собою рушницю та патронташ, i ми подалися до корчми, де й, справдi, надибали маленьке товариство, яке прибуло з далекоi столицi, щоб побачити нашi схiднi Карпати, Чорногору та озеро Несамовите. Я представився, само собою, спершу дамам, серед яких найпривабливiшою була панянка Лола з двома бiсиками у чорних очах, грацiозна, непосидюща й дуже потiшна, такою може бути тiльки полька та ще хiба молода кицька. Їi супутниця, панна Лодойська, була в тому вiцi, коли починають мрiяти про «вище покликання жiнки» до мистецтва, лiтератури, магнетизму, мiкроскопii та вiдкриттiв, скажiмо, джерел Нiлу, й не мала в собi нiчого, що могло би привернути увагу, хiба що невинний i водночас манiрно-тоскний погляд мадонни.

Кавалер обох польок – середнiх лiт iз мавпячою головою, таку зазвичай називають «сократiвською», жовтою шкiрою, наче в мумii египетського фараона, який п’ять тисяч рокiв пролежав у якiйсь пiрамiдi, з чорною борiдкою – з великою гiднiстю грав роль професора й природодослiдника. Вiн вирiзнявся своiм одягом вiд Нанкiнга, лакованими мештами, мав невеликий ранець вiйськового зразка i два сачки: один прозорий зеленого кольору для метеликiв, а другий – з грубого сiрого полотна для вилову водяних жукiв.

До цього гурту приедналося двое моiх добрих знайомих iз нашоi околицi: молодий жвавий капелан iз Жаб’я та хiрург – у своему вiчному синьому плащi з латунними гудзиками й червонiй краватцi, як завжди, цiкавий, балакучий та галантний. На мое прохання дозволити приеднатися до товариства усi вiдповiли одностайним «ура». Тепер слiд було б розшукати надiйного провiдника.

– Лiпшого за гуцула Миколу Оброка не знайти. Вiн мае слухняних коникiв i збрую, – запропонував хiрург тоном, який не визнае заперечень. У такi моменти вiн ставав схожий на великого Наполеона й на малого Генриха Лаубе водночас.

– Майте на увазi, що ми на конях… – протяжно завважив професор. – Але я аж нiяк не вершник.

– І не конче, – рiшуче вiдрубав хiрург. – Нашi гуцульськi коники йдуть самi.

– Ну добре, а що це за провiдник?

– Надзвичайно цiкавий суб’ект.

– Суб’ект?

– Або ж об’ект, якщо вам так бiльше до вподоби. Колишнiй опришок.

– Розбiйник! – вигукнула панна Лодойська, дрiбно затремтiвши.

– Десь так… – вiдказав хiрург сухо. – Так, любi дами, наша земля мае щось спiльне з прерiями, i гуцули нiчим не поступаються iндiанцям.

– Що, властиво, означае слово «гуцул»? – поцiкавилася панна Лодойська. – Можете нам пояснити?

– Чому ж нi, – поквапився вiдповiсти капелан, наморщивши для статечности чоло. – Наскiльки вистачае менi моiх незначних знань, бо я частково походжу з ремiсничого середовища…

– О! Це мене тiшить! – втрутився в розмову професор.

– А ще я трохи iсторик i дослiдник старовини, якщо дозволите себе так величати, – вдоволено вiв далi капелан.

– То просимо, – наполягала Лодойська.

– Ну, якщо ви направду менi дозволяете, – почав капелан задумливо, просiявши, одначе, вiд чуба до обцаса, – то насамперед мушу зазначити, що попри спiльну для усiх украiнцiв мову, ми маемо тут справу з вiдособленим племенем великоi слов’янськоi раси, яке надзвичайно мало схоже на своiх братiв. Здебiльшого слов’яни – землероби, одначе нашi гуцули, як i козаки, збереглися в цих неприступних горах, де вони живуть, як народ пастухiв та вершникiв. Чоловiки, жiнки й дiти змалечку на конi. Мужнi, хоробрi, сповненi непереможноi любовi до свободи, вони в усi часи зберiгали свою незалежнiсть. Гуцул нiколи не знав над собою нi пана, анi панщини. При всiй бiдностi цiеi землi вони досить заможнi, це помiтно з iхнього вбрання та обставляння домiвок. Їхнi надзвичайно пропорцiйноi будови тiла моцнi, як дзвiн. Даремно шукати помiж гуцулiв непоказних чи потворних, бiльшiсть чоловiкiв мае на зрiст шiсть футiв i доживае до глибокоi старости, а не раз i до ста рокiв. Я сам 1852 року був на похоронi у Кирлiбабi, коли там ховали 120-рiчного гуцула, Петра Будзула, який служив гренадером ще за Марii-Терезii.

Професор аж вибалушив очi.

– А який у них характер? – поцiкавилася панночка Лола, зблиснувши своiми маленькими, бiлими, мов у мишки, зубками.

– Їхньою головною рисою характеру я вважаю гордiсть, – пiсля довгих роздумiв мовив капелан. – Стороннi люди звертаються до них на ти або на ви, самi ж про себе вони кажуть, як монархи, тiльки ми. Гуцульська гостиннiсть не мае собi рiвнi на землi, в кожному гуцульському обiйстi е особлива кiмната для гостей. Вони завжди веселi, навiть у найбiльшiй бiдi не впадають у розпач. «Не печалуйся, а берись до роботи!» – ось iхне життеве кредо. Вони вiдважнi до безумства й щирi, не бувае серед них боягузiв чи мерзотникiв. Задля того, хто чинив iм добро чи просто був прихильним, ладнi пожертвувати життям. Але хай начуваються тi, хто скривдив iх, у помстi вони безжальнi.

– О! Тут би я жила! – солодкою флейтою забринiв голосок панi Лодойськоi. – Серед цiеi неторканоi природи, серед цього благородного, простого, з первiсними звичаями народу.

– О, що стосуеться первiсности звичаiв… – зненацька вихопився хiрург, але вiдразу вкусив себе за язик, прикурив сигару й самовпевнено всмiхнувся, мовби хотiв тим усмiхом сказати: «Ми тут, у горах, також знаемо, що таке сигари».

– Повернiмося до нашого питання, – знов узяв слово капелан. – Гуцулам властива також нацiональна гордiсть, хоч це й рiдко трапляеться в середовищi неосвiчених людей, вони пишаються своiм найменням «гуцули».

– Що ж воно означае? – нетерпляче перервала оповiдача панна Лодойська.

– Дехто виводить його походження вiд валаського «гуц», тобто «сильний». Отож «гуцул» означае «сильний», – пояснив капелан, статечно покашлюючи. – Іншi вважають, що в пору татарських набiгiв на рiвниннi простори Украiни, коли татари брали людей у ясир i гнали iх, немов худобу, в неволю, гуцули втекли на своiх чорних конях у гори. Це видаеться менi правдоподiбним, бо в деяких таемничих гуцульських звичаях пробиваеться глибока туга за первiсною батькiвщиною, далекими високими скелями та безкраiм морем, а знаходить вона свое вираження в пiснях та загадкових словах.

– То де ж би мала розташовуватись ота первiсна батькiвщина? – збуджено доскiпувався професор.

– Не деiнде, – прорiк капелан урочисто, – як на Кавказi. Вчений, мандрiвник, професор Коленатi, побачив у мешканцiв того краю не тiльки таку саму будову тiла, схоже домашне начиння та звичаi, таких самих спорiднених з арабською расою коней, але знайшов ще й схожi з гуцульськими оригiнальнi зразки вишивок на вбраннi[1 - Одна гуцульська легенда вказуе на вiдомий дикiстю народ Кавказу. Мимоволi виникають асоцiацii з родом асiв у мiфологii скандинавських краiн та пiвнiчно-нiмецьким Асом – могутнiм чоловiком.]. Впадае в очi те, що бiльшiсть русинiв, як i iхнi найближчi родичi германцi, мають свiтле волосся, тим часом серед гуцулiв зрiдка стрiнеш iнший колiр волосся, окрiм чорного, тому-то в народних забобонах летавицi[2 - Летавиця – карпатська вампiриця, яка прилiтае на землю у виглядi летючоi зiрки.] завжди золотоволосi. Зваживши на це, можемо дiйти висновку, що гуцули пiд час великого переселення народiв, перед в якому вели слов’яни, дуже рано дiсталися наших гiр. І тодi, як германцi, що наступали iм на п’яти, а згодом гуни, татари, угри, монголи та турки розкололи племена iхнiх братiв, роздiлили, розпорошили по свiту й змiшали з iншими народами, гуцули зберегли свiй первiсно слов’янський, або, якщо хочете, кавказький характер. Можна також припустити, що вже в час заснування Коломиi римлянами вони жили осiдло там, де живуть i тепер, надто багато чiтких i виразних споминiв збереглися в народнiй пам’ятi з тих часiв. Вони ще й понинi називають себе воiнами-легiнями, що походить вiд римського слова «легiонер», а «Здоров був, легеню!» – iхне улюблене звертання. Вони лаються iменем Плутона i закликають на допомогу «мужнього лицаря Марса». Одна гора бiля Кутiв зветься горою Овiдiя[3 - Овид. – Прим. перекл.], а озеро поблизу також мае ту саму назву. Цiлком можливо, що за час свого заслання на узбережжi Чорного моря великий римський поет побував i на слов’янськiй коломийськiй землi, бо про перебування тут римлян свiдчать численнi знахiдки римських каменiв та монет, оздоблених зображеннями голiв римських цезарiв.

– Дуже вiрогiдно, – завважила панна Лодойська.

– Фактично, красива й мудра iсторiя, – втрутився раптом мiй козачок громовим прошнапсованим голосом. – Але, з дозволу вашоi свiтлости, панотця та вельможних панн, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарноi прохолодноi ранковоi пори.

– Маеш рацiю, сину мiй! – рявкнув хiрург, iз гуркотом пiдвiвся й затягнув високим тенором «Гей, браття-опришки!».

Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.

– Ось тут мешкае старий опришок, – сказав тихо й урочисто мiй козачок i показав на самотню гуцульську гражду, яка стояла на стрiмкому скелястому пагорбi серед струнких похмурих смерек. Високий частокiл iз чотирьох бокiв оточував просторi, складенi з важких сiро-чорних колод будiвлi, покритi гонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вiкон, без дверей та комина. Довкола важкi тiнi й сумовита тиша. Тiльки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гiрського потоку.

Це мiсце навiвало глибоку меланхолiйну тугу.

Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенськi засуви ворiтьми гражди з’явилася велика кошлата бiла голова з маленькими гострими вухами та крихiтними блискучими очима, якi спокiйно спостерiгали за нами.

– Mon Dieu![4 - Боже мiй (фр.).] Що це? – скрикнула панна Лодойська.

– Бiлий ведмiдь! – зарепетувала Лола.

– Це опришковий вiвчур, – усмiхнувся козачок. – Удень вiн – ягня, справжне ягня, – з тими словами вiн вiдiмкнув ворота, зняв балку i поплескав могутнього звiра по спинi.

– Гей, Миколо! Чи ти спиш! – гукнув вiн голосно.

Ми увiйшли, обiйшли навколо житлового будинку. Широке подвiр’я вiддiляло його вiд стодоли та стайнi, за якими тулився городець. Хата мала двое загратованих вiкон, що виходили на пiвдень, i двое дверей. Попiд вiкнами аж до комори тягнувся низький ганок. На схiдному боцi стояли вулики. У повiтрi чулося безугавне привiтне гудiння.

– Ото маете наше справжне гуцульське обiйстя, – заговорив капелан.

– А навiщо паркан, – допитувалася Лола. – У долинi таких немае.

– Вiд ведмедiв та вовкiв.

– Mon Dieu! – ахнула Лодойська.

Тiеi митi з хати вийшов чоловiк, у якому ми всi без зусиль упiзнали господаря обiйстя, старого розбiйника. І хоч не було в ньому нiчого дикого, нiчого фантастичного, а в одязi – абсолютно нiчого «романтичного», однак уся його постать випромiнювала страшенно спокiйну, важку, я б сказав, руйнiвну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подiбне вiдчуття, яке бувае, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.

Вiн був високоi статури, але з досконалою будовою тiла. Груди могутньо здiймалися пiд чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглi худi руки з нап’ятими жилами покоiлися на широкому шкiряному поясi. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, вже посрiблене сивиною. Густi сивi брови сходилися на перенiссi помiж великими ясними карими очима, якi, здавалося, промовляли: «І не гадай напускати менi туману, братчику, я тебе бачу наскрiзь, гейби скло, бо звидiв людей i звидiв життя». З гарно окресленоi верхньоi губи звисали темнi вуса.

Вiн окинув нас швидким поглядом i привiтався радше ввiчливо, анiж привiтно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок пiсля короткого зволiкання вiдповiв:

– Нi, так не пiде. У нашого отамана весiлля, i було б образою не прийти до нього.

– Це лише вiдмовки, – мовила панна Лодойська до професора по-французьки. – Не iнакше, як хоче витягнути з нас грошi.

– Ви помиляетеся, – втрутився я. – Вiн не вiзьме анi шеляга, щойно ми переступили порiг його дому, але за кiлька жмень пороху зробить усе, що забажаемо.

– Тож спробуйте щастя, пане Захер, – мовив капелан.

У ту мить, коли до вух старого розбiйника долинуло мое iм’я, його обвiтреним обличчям промайнув майже непомiтний усмiх, старого наче пiдмiнили:

– Я знав ще вашого дiда, – промовив вiн, прискiпливо розглядаючи мене. – І вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагодi розповiм вам, як ми з ним познайомилися, потiшна то була iсторiя. Старi часи! Старi часи! Але прошу до господи.

– То ви поведете нас?

– Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маемо час… Але ж заходьте…

– Покажiть нам свiй дiм, – вiв я далi. – З нами гостi, i iм усе за цiкавинку.

– Гостi? А то ж вiдки?

– Зi Львова.

– Зi Львова? О, то здалеку.

Вiн запровадив нас досередини i показав свою хату, котра була роздiлена на двi однаковi половини. У житловiй кiмнатi бiля великоi печi, бiльше пристосованоi до коптiння м’яса, анiж для обiгрiвання, стояла бiла шафа, розмальована лапатими квiтами. Уздовж стiн тягнулися широкi лави. В одному кутку виднiлося масивне лiжко, бiля якого стояла скриня, за стилем бiльше схожа на шафу, а посерединi – мiцний громiздкий стiл. Дверi в стiнi вели до комори, в якiй кожний гуцул зберiгае свое святкове вбрання.

Праворуч, як i в будь-якiй гуцульськiй оселi, була кiмната для гостей. Одразу ж за порогом тiеi кiмнати нам блисли в очi розкiшнi трофеi, що висiли посеред стiни. Двi турецькi дамаськi рушницi перехрещувалися над парою чудових арнаутських пiстолiв, а поряд висiла дерев’яна порохiвниця, торба й топiр.

Стiни тут не заведено бiлити, iх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долiвку. Дверi зачинялися на важкий засув. Тарелi, ложки й виделки вирiзанi з липовоi деревини. Повсюди свiтла чистота й рiвномiрний брунатний колiр дерева. З-помiж пожовклих образiв, якi де-не-де висiли на стiнах, вирiзнявся своiми розмiрами та вiзантiйським позолоченим тлом образ святого Миколая.

На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний i привiтний пес, з’явилася молода вродлива босонога жiнка у квiтчастiй спiдницi та барвисто вишитiй сорочцi.

– Маемо гостей, – сказав старий спокiйно.

За мить на порозi став хлопчина дванадцяти рокiв з коротким свiтло-каштановим волоссям та очицями, якi можна побачити хiба у молодих косуль. Не застидався й не знiяковiв, як iншi дiти, що сором’язливо тупцюють бiля стiни, а смiливо увiйшов i привiтався дзвiнким голосом.

– Куди прямуете? – запитав вiн, шанобливо цiлуючи священниковi руку.

– На Чорногору, – вiдповiв капелан люб’язно.

– Чи можна й менi з вами?

– Так, Миндо, – погодився опришок, вiдчувався його авторитет перед малим. – Збирайся.

Хлопчисько наче здимiв, а натомiсть увiйшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горiлки, буханцем чорного хлiба, бочiвкою бриндзи та шматком масла на дерев’яному тарелi.

– Просимо до столу, – промовив господар гостинно. Коли ми сiли навколо великого стола, вiн налив собi горiлки й мовив:

– П’ю до вас! – i одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денцi, гордим рухом вихлюпнув у стелю.

Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло якесь плаксиве хекання над нашими головами. З прихистку пiд дахом вибралася маленька срiбляста сова й поволi, наче солдат на вартi, заходилася прошкувати туди й сюди задимленим сволоком, який кладеться пiд стелею вiд стiни до стiни, високо пiднiмаючи лапки й зиркаючи на нас згори вниз приплющеними очима, як дивиться людина, яка хоче розгледiти щось вдалинi.

– Ну, Миколо, – мовив мiй козачок спроквола. – Чи не час уже нам сiдлати коней?

– А пополювати трохи зможемо? – запитав я. – При цiй нагодi хочу вiдсипати вам трохи свого англiйського пороху.

– Ясна рiч, пополюемо, – вiдказав опришок. – То кажете, маете англiйський порох, отой дрiбнозернистий? Ну то гайда, збираймося…

– Подивлюся на наших коней, – i козачок вийшов з хати.

– Чого ви, Миколо, живете на вiдлюддi? – поцiкавився я. Старий мовчав.

– Не любите людей?

– Нi, але й ненависти до них також не маю.

– А це ваша жiнка?

– Нi.

Опришок повагом кивнув нам головою й пiшов до комори перевдягатися.

– Чи буде цей старий чоловiк в силi провадити нас? – запитав професор.

– Оброк? О! Вiн ще й понинi першим скаче в Йорданську купiль, – вiдказав капелан.

– Йорданську? Як це зрозумiти? – перепитали обидвi дами, котрi, як справжнi польки, й поняття не мали про такi речi.

– Чи ви нiчого не чули про наше свято Водохрещi? – вигукнув капелан.

– Не чули.

– Отже, коли священник разом iз паствою йде у цей святий день до найближчоi рiчки, занурюе в ополонку, прорубану в товщi льоду, хрест i освячуе воду, це називають у народi Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потiм стають довгою вервечкою, а священник кропить усiх тiею водою. Нашi гуцули гатять тодi у повiтря з рушниць та пiстолiв, ладують мортиру[5 - Невелика гармата.], а найпобожнiшi та найхоробрiшi стрибають, попри люту холоднечу, в ополонку i приймають хрещення, як приймав його наш Господь…

Минуло небагато часу, наш провiдник вийшов у повному вояцькому обладунку гуцулiв: коротка, з грубого полотна чиста сорочка вишита барвистими квiтами, без комiрця, скрiплена коло шиi мiдною пряжкою, сягала йому лише до стегон, тож при кожному русi по обидва боки оббитого мiдними клепками пояса, прозирало засмагле тiло. Широкi синi полотнянi штани були зав’язанi поверх червоних шкарпетiв-гамашiв, зграбнi ноги озутi в постоли iз сироi шкiри. Поверх, наче далман, вiн накинув яскраво-червоного, оздобленого синiми шнурами, сердака. Могутнi груди захищали, мов римським панциром, перетягнутi навхрест чотири широкi з наклепаними металевими бляшками ременi.

За чересом стирчали пiстолi та схожий на кинджал нiж, на маленьких ланцюжках звисали свинячi мiхури, наповненi угорським тютюном, маленька дерев’яна люлька з мiдною кришечкою та кресало. Через праве плече висiла картата торба, тайстра, а через лiве – порохiвниця, оздоблена мiдними цвяшками та кiстю, на грудях красувався великий мiдний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мiдними гудзиками, бляшками та орлиним пiр’ям крисаню насунув на чоло, в правицi тримав топiр, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.

– Ах, як розкiшно виглядае це вбрання! – вигукнула юна полька. – Як по-рицарськи! – i вона заходилася обмацувати порохiвницю та ланцюжки, а панна Лодойська тим часом шанобливо вiдступила назад.

– Як жахливо, – пробурмотiла вона, не зводячи очей iз червоних гамашiв гуцула. – Але ж як романтично! Справжне розбiйницьке вбрання. Ну хiба ж не видаеться, нiби вiн щойно брiв у кровi?

Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити в його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилiзла на лавку позад опришка. Вiн i клiпнути оком не встиг, як вона вже заходилася коло його голови.

– Ось який вiн! – вигукнула трiумфально. – Гора!

– Що-що? – перепитав хiрург приголомшено.

– Інстинкт убивати, – вiдказала романтична дама по-французькому й охоплена пафосом спустилася на долiвку. – Ви, напевно, убили багатьох людей? – запитала вона, аж здригнувшись, колишнього розбiйника.

Опришко не зронив i слова, мовчки вийшов надвiр.

– Добрих три десятки, – взяв замiсть нього слово хiрург. – Та iх урештi й нiхто не лiчив.

– Terrible! Vraiment terrible![6 - Жахливо. Справдi жахливо… Боже мiй (фр.).] I з отим убивцею ми вибираемося на наш променад! Mon Dieu!’

У дворi вже iржали маленькi чорнi гуцульськi коники й били в землю копитами, якi нiколи не знали пiдкiв, аж iскри летiли! Анi слiду тоi худизни, що характерна для наших рiвнинних коней, навпаки, стрункi, мов арабськi скакуни, та моторнi й водночас вгодованi та лискучi, от тiльки гриви та хвости по-корсиканському кошлатi, але меткi, як вогонь, добрi й надiйнi.

Мiй вороний також стояв там, як завжди привiтний, мало що не усмiхаеться, з великими очима та роздутими нiздрями, вуха нашорошив уперед, зацiкавлено розглядаючи чуже кiнське товариство. Вiн привiтав мене глухим форканням i вiйнув своiм довгим розкiшним хвостом. Ми сiли на коней. Опришок спершу пiдсадив у сiдло обох дам i професора, пiдтягнув кожному стремена, а тодi й сам скочив на спину свого вiрного й випробуваного товариша, ще раз кинув оком на хату та на молоду жiнку на порозi й гукнув:

– Ну то з Богом!

Малий Мiнда iхав попереду на своему чорному кониковi з вогнистими очима, бiльше схожому на кота. Ми – за ним.

Наш загiн – я з рушницею та до зубiв озброений опришок – на чолi, мiй козачок на нашому Сивковi з кривою шаблею при боцi замикав кавалькаду, а ще – дами, капелан, хiрург у своему незмiнному плащi й передусiм професор, який у своему капелюсi нагадував плантатора, iз сачками, бляшанкою для збору трав, що скидалася на дуло гармати. Це було трохи схоже на египетську експедицiю, i менi мимоволi згадалася команда: «Учених та напiвучених – досередини!»[7 - Вченi, що супроводжували египетську армiю Наполеона, та осли, на яких вони iхали.].

Коли ми, простуючи на пiвдень, виiхали iз затемненоi густими смереками ущелини й завернули в широку, оточену височенними буками долину, перед нами вiдкрилася панорама високих гiр у всiй своiй урочистостi та сумовитiй могутностi. Вiд величних гiрських обрисiв, вiд темно-зелених тисячолiтнiх пралiсiв, стрiмких, покремсаних ущелинами скель, що здiймалися аж до хмар i вселяли побожний трепет, вiяло вiчнiстю.

І що ближче ми пiд’iжджали до низьких густо зарослих пагорбiв, то стрiмкiше виростали перед нами карпатськi хребти, не заслоненi блакитним серпанком передгiр’я. Помережанi узорами вони майже вертикально здiймалися з рiвнини й випростовували нам назустрiч голi, майже позбавленi рослинностi скелi, що видавалися удвiчi вищими, анiж насправдi.

У густiй синiй далечi виднiлися iхнi гострi й вуглуватi обриси, обрамленi вузькою темною оксамитовою стрiчкою смерек та ялиць, що у своiй урочистiй однотонностi скидалися на понищений свiтовою пожежею, затягнений густим димом велетенський фортечний мур Циклопа, з порослих мохом руiн якого стирчали вгору, мов стовпи, високi гiрськi вершини. Трьома грiзними зубцями далеко вивищилася понад своiми двадцятьма сiмома товаришами Чорногора, схожа на чорну вежу покинутого велетенського замку. Ця похмура темна стiна тiльки де-не-де була помережана блискучими ниточками струмкiв та водоспадiв, а високо угорi, над бiлими смужками снiгу, мерехтiв у сонячному промiннi тонкий прозорий серпанок хмар.

Невгамовна маленька полька весело вовтузилася в сiдлi, смiялася й спiвала, а панна Лодойська та египетський професор виливали свое захоплення в потоцi слiв.

– Яка безмежна Господня велич!.. Merveilleux!.. Admirable!. Грандiозно!.. Неймовiрно!.. Sans pareille!..[8 - Чудово! Блискуче! Незрiвнянно!] Диво природи!.. Хоч малюй! Направду, хоч малюй!.. Як ви можете залишатися таким незворушним, пане Захер-Мазох?

Опришок спокiйно натоптав свою файку, викресав вогню й шматочком припаленоi губки, вiд якоi пiшов приемний гiркуватий запах, пiдпалив вишуканий жовтий тютюн з Чегету.

Ми швидко пiдiймалися вгору помiж порослих мохом та папороттю, наче затягнених зеленою снiддю, уламкiв скель, якi, здавалося, скотилися з гiр до нас, у дiл. Маленькi гуцульськi коники пiшли галопом по водi та по рiнi, перестрибуючи гострi каменi, аж професоровi раз у раз доводилося хапатися руками за гриву свого скакуна. Обабiч вiд нас височiли крислатi буки, наче форпости великого лiсу, напинаючи над нашими головами широкий зелений дах. Здавалося, iхнi дупластi стовбури позiхали нам просто в обличчя, якось знiчев’я й байдуже. Розкiшнi дерева сходилися дедалi тiснiше й урештi безкрайнiй пралiс прийняв нас у свое лоно.

Важкий гiркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тiнь та вiльгiсть. Грiзно випиналися з клаптiв туману голi сiрi скелi, обагренi сходом сонця, нiби охопленi полум’ям. Монотонно й сумно спiвали невидимi гiрськi потоки, й дятел монотонно стукав дзьобом по деревi. В тому моторошному стукотi вчувалося гупання молотка, котрим забивають цвяхи в домовинi…

Зимовий ранок у Меранi незрiвнянно привiтнiший. Гiрський котлован, долини, переповненi рожевим свiтлом, зелено-багрянi лiси пiдiймаються угору схилами, на яких де-не-де виднiються хатини, прикрашенi тонкою рiзьбою. Гостроверхi гори, укутанi бiлим снiгом, який святково мерехтить на сонцi, чiтко вимальовуються на тлi синього безхмарного прозорого неба. Могутньо й приязно сяе сонце. Маленькi синички з блискучими груденятами без угаву метушаться на темно-зеленому гiллi дерев понад берегом, щось собi насвистуючи. То тут, то там теплi золотi променi виманять на свiт Божий зелену ящiрку; вона вилазить на камiнь i грiеться, сторожко пiднявши голiвку. У хащах лавра та плюща виспiвуе зяблик. Вiкна будинкiв заломлюють сонячнi променi, наче збiльшуванi скельця. Усюди виблискують перли талоi води. З кiнчикiв трав уздовж потiчка звисають поодинокi крижанi краплини, вигойдуються й виблискують, нiби дiаманти. Усе наче створене для того, щоб звеселити людське серце.

Якщо в Альпах, навiть при всiй iхнiй неприступностi та могутностi, над усiма верхами й долами пануе веселiсть, приязнiсть та спокiй, то нашим Карпатам, як i нашому народовi властива глибока, мовчазна й невимовна туга, якась певна дикiсть, предвiчна поганська велич; iхня похмура маестатичнiсть, здаеться, намагаеться нас пригнiтити й розчавити, щоб потiм з iще бiльшою силою вознести над важкою задушливою землею.

У вiковiчному пралiсi, який оточуе нас зусiбiч, царюе незаймана природа.

Широке гiлля, густе листя прадавнiх букiв та велетiв-дубiв переплелося мiж собою, утворивши гiгантське склепiння; пронизане сонячними променями, воно, наче коштовне склепiння палацiв з арабських казок, мерехтить зеленим смарагдом, тремтить вiд глухого таемничого шуму, мов вiд звукiв органа.

Помiж брунатними стовбурами, схожими на могутнi гранiтнi блоки, нап’явся морiжок, гладкий, мов хустка. Щодалi ми заходили, то вище, барвистiше i казковiше випиналися з трави незнанi квiти, зела та кущi. Лiщина, малина й ожина вiд ледь чутного ранкового леготу, мов добрим друзям, привiтно махали нам своiми зеленими руками. Великi метелики трiпотiли в повiтрi крильцями, мов вишитими орiентальними вiзерунками. Сонце волокло свою тугу золотаво-зелену сiть по травах, ягодах, ядучо-червоних лишайниках; його сяйво стiкало вниз по стовбурах i винизувало блискотливими краплями широкi чашi папоротi й мох, мiж якими звинно переплiталися широкi, вузлуватi, поморщенi коренi дерев.

Звабнi лiлii колихалися вiддалiк на поверхнi болота, вкритого, немов зеленим малахiтом, округлим серцеподiбним листям латаття та ряскою.

Глухарi важко й галасливо злетiли в повiтря.

Час вiд часу з нашоi стежки сповзала у сухе торiшне листя гадюка, сичала, звивалася в клубок i за якусь мить зникала з очей.

Жодноi спiвочоi пташки, жодного привiтного свiтлого голосочку.

Грацiозними стрибками помчала догори молодим буком бiлочка, сердито настовбурчивши руду шерсть та густого хвоста, заховалася мiж листям i зорила на нас iз-за гiлляки своiми кругленькими чорними блискучими очицями.

Широкий прохолодний лiсовий потiчок, що котився помiж гострих каменiв через великi бiлi валуни, мурмочучи й скiмлячи, приеднався до нас. Вiн вигулькнув нам назустрiч, однак ми простували угору, до його джерел, а вiн нiс своi води в долину. Маленька бабка вирiшила перепочити на замшiлому каменi, що лежав посеред потоку, наче заселений жучками, комарами та мушками острiвець. Бабка зметнула хвостиком, пробiгла кiлька крочкiв, киваючи чорною голiвкою, врештi злетiла й подалася вслiд за мерехтливим срiблом хвиль.

Посеред крихiтноi сонячноi галявинки, проламаноi у лiсових хащах бурею, височiло всохле дерево, вкрите, мов лускою, свiтлими рештками кори. На ньому виднiлося кiлька глибоких чорних дупел, з яких долинало безугавне пiдозрiле гудiння – м’яка заспокiйлива мелодiя.

Старий опришок притримав коня.

– То великий рiй диких бджiл, – мовив вiн, уважно оглядаючи струхлявiлий стовбур.

Це була повчальна для нас, людей, гра: маленькi створiння лiтали туди й сюди, трiпотiли над полонинськими квiтами, якi далеко навсiбiч розсилали своi пахощi, висмоктували з них нектар; довгою вервечкою, мов робiтники на будовi, пiдлiтали до вузьких входiв свого вулика, приносячи запашнi хабарi. Усе це робилося в поспiху, навiть iз нетерпiнням, без хвильки спочинку, без байдикування, а глибоке поважне гудiння вулика заохочувало всiх iнших до старанностi та працьовитостi.

Яка могутня воля, яка одностайнiсть, яке еднання незчисленних крихiтних живих iстот для великоi спiльноi мети…

Далi дорогою нам трапилося нагромадження замшiлих кам’яних уламкiв, наче вал, насипаний людськими руками.

– Не iнакше, як розбiйницьке лiгво, – проспiвала флейтовим голосочком панна Лодойська. – Ах, як поетично!

– Не розбiйницьке це лiгво, а лисове, – вiдповiв, доброзичливо усмiхаючись, опришок. Вiн змусив свого коня пiдiйти впритул до споруди, аж зашкряботiв пiсок i посипалося камiняччя, й заглянув досередини.

– Пiшов десь на гульки, – сказав за хвилю. – У нього саме пора женячки, скоро справлятиме весiлля. Не так давно я бачив, як вiн нiжився зi своiм серденьком при мiсячному свiтлi.

Об’iхавши замок Лиса Микити, ми почали спускатися до Черемошу, який котив своi води помiж струнких вiльх та мокрих чагарiв, зелено-срiблясто пiнився, закручувався вирами, з плюскотом викидаючи на поверхню бiлi бульбашки. Вузька кладка без поруч iз хитких ялицевих стовбурiв, яку пiдтримували тонкi стовпи, була перекинута через рiчку. На превеликий жах дам, котрi здiйняли вереск, та професора, який непорушно, iз заплющеними очима, мов мертвий iдол, закаменiв у сiдлi, конi впевнено ступили на мiсток, не залишивши нам анi хвильки на роздуми. Десь неподалiк почулися жалiбнi й водночас здивованi згуки одуда.

Пiднявшись на протилежний берег, ми потрапили до царства хвойного лiсу. Помiж струнких смерек мерехтiли червонявi стовбури сосен, трохи вище велетенськi ялицi утворювали похмурi нефи з високим склепiнням, немов у гiгантському храмi. Те склепiння не пропускало анi промiнчика, тут панував м’який присмерк. З потрiсканоi кори дерев витiкала смола, жовта, мов мед. Пронизлива вiльгiсть пройняла мене до кiсток.

Усе довкола було оповите таемничою темрявою та предвiчною тишею, глибокою й непорушною. Тут не спiвали птахи, не чутно було навiть шарудiння гадюки, жодного згуку не долинало нi з верхiв’iв, анi з-пiд нiг; зелене вiття дерев, темне й нерухоме, нависало над нами, навiть опала глиця не шерхотiла пiд копитами наших коней, бо звологла й перетлiла.

Безмежний сум вiд глибочезноi самоти, невтiшноi пустки огорнув мене, вiдчуття смертi та й не тiльки ii. Здавалося, ми забрели туди, де ще й не починалося життя, де ще нiхто не чув теплого биття серця…

Он клаптик блакитi. Як звеселiла душа!

Високо вгорi витав беркут, спокiйно, з широко розпростертими темними крилами. Вiн теж не рухався; здавалося, повiтря само легко пiдтримувало й несло його.

Тiльки час вiд часу потрiскане камiняччя просвiтлювало похмуру гущавину. Поодинокi ялицi висотою до ста, ста п’ятдесяти, а то й двохсот футiв випиналися верхiвками з-понад лiсу, огорненi, немов хмаринками диму, ранковим туманом.

Праворуч раптом розверзлося темне провалля, по днi якого летiв нестримний бурхливий карпатський потiк, викидаючи бiле шумовиння на чорнi стiни, перекочуючи та вергаючи бiле камiння, щоб потiм, вирвавшись на ясний свiт, сховати свое iскристе зелене полум’я пiд валунами. Розтрощений блискавкою стовбур, наче шлагбаум, перекрив стежку. Нашi конi перестрибнули його одним скоком.

Трохи згодом, збоку вiд нас, з’явилася свiтла прогалина – колись буря повалила тут лiс. Нiби на полi бою з доiсторичних часiв бiлiли тут нагромадженi кiстяки дерев. Обламаний пiд корiнь велетень звалився долi, його усохла голова хрускотiла пiд ногами коней.

За кiлька сотень крокiв старий опришок показав нам зарослу плющем, барвiнком та афинами[9 - Афини – чорницi.], встелену моховим килимом печеру у скелi, одну з тих, у яких за повiр’ями живуть злi й добрi демони, давнi поганськi боги нашого народу.

Старий перехрестився i пришпорив коня. Геть звiдси!

Ми iхали ще якийсь час, коли зненацька важку тишу пралiсу перервав незвичний шум. То не було шелестiння гiлок, анi жебонiння потiчка, а дедалi голоснiший сердитий гул, що раптом вибухнув гуркотливим громом. Ялицi враз розступилися, i ми побачили водоспад, що спадав зi скелi. Нашi конi самi стали.

Незрiвнянна гра!

Могутнiй потiк, що у своему падiннi мiнився вiд темно-зеленого смарагду до бiлоснiжноi бiлизни, перестрибував сотнi приступок, рвався на шмаття гострими виступами скелi, летiв униз, розсипаючись дрiбнесенькими бiлими перлами та срiблястими iскорками. Папороть у зрiст людини росла обабiч потоку, дряпалася догори схилом i тремтiла пiд легким вiтерцем. Усе тут дихало свiжою прохолодою i волого блищало.

У гуртi струнких вiльх, чиi верхiвки свiтлим острiвцем плили в морi темних ялиць, спiвала пташка, розтуляла дзьобика й вигравала наче флейта, раз у раз настовбурчуючи пiр’ячко на червоних грудях. Панна Лодойська емоцiйно ворушила устами, але нiхто не розумiв ii, нiхто не чув i пташиного спiву. Усе поглинув могутнiй монотонний рев.

Опришок пiдняв топiр. Ми рушили далi.

Поволi розгорталася перед нами неприступна камениста панорама гiр, схожа на понiвечений, обмитий хвилями берег великого моря. Свiтло дня лягло то тут, то там помiж сiрими тiнями, кушi спалахнули м’яким зеленим вогнем. У цьому святочному палахкотливому сяевi сонця всi речi мов плавали в металевому полиску, а сiрi вершини гiр увiнчалися золотими коронами.

Чорний прямовисний карпатський хребет громадився на захiд вiд нас, а з пiвденного боку вiдкрилася привiтна долина, обрамлена в золотавiй далинi синьою смужкою лiсу.

Ясний передзвiн маленьких дзвiночкiв десь на зеленiй полонинi повiдомив про близьку присутнiсть людського житла.

Понад темними верхiвками дерев неподалiк виблискував хрест.

Повз нас пройшла кавалькада з двадцяти коней, навантажених шкiрами. Конi бадьоро ступали один за одним, двое гуцулiв, затиснувши в зубах файки, крокували за ними. У жодного з них не було в руках батога, нiхто не пiдганяв тварин окриками. Гуцульськi конi не потребують цього.

Усе далi й далi вiдступала назад чорна стiна хвойного лiсу, натомiсть, лагiдно муркотячи, до нас знову приеднався Черемош, на квiтучих пасовиськах де-не-де виднiлися поодинокi вiвцi та корови, урештi з’явилася й цiла череда.

Ураз зелена заслона вiдслонилася, перед нами лежало роздiлене срiбною стрiчкою рiчечки довге гуцульське село Гринява.

Кожна невеличка гражда стояла собi зосiбна на узвишшi, вiдокремлена вiд iнших багатьма моргами лугу, лiсу та саду, оточена з чотирьох бокiв частоколом, наче муром, без вiкон, без коминiв, обернена на схiд.

Дим здiймався вiд усiх дахiв сизими стовпами просто в небо.

Посеред села стояла складена зрубом церква з п’ятьма округлими блискучими банями, збудована у вiзантiйському стилi, однак незрiвнянно його перевершивши.

Нам назустрiч виiхала на конi молодиця в синiй сукнянiй спiдницi та багато вишитому кептарi, ii чорне волосся було сховане пiд високо укладену хустку, в руках вона тримала веретено.

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навiки Богу!

За якийсь час до нас долинув згук пострiлу, що вiдбився вiд скель багатоголосою луною, потiм ще один…

М’якi тужнi звуки трембiти, лютий собачий гавкiт – ми в селi…

Пiсля щедрого почастунку в хатi отамана, де нашi львiвськi дами скуштували кулешi та вареникiв, ми продовжили подорож у тому самому порядку, що й перше, однак тепер дуже квапилися, аби добратися до полонини Балтагул ще до заходу сонця.

Стежка стала вузькою, прямовиснi скелi пiдпирали ii з обох бокiв, тож наш караван змушений був простувати вервечкою, один за одним. Час вiд часу з одного боку вiд стежки зяяли глибокi темнi урвища, з яких тягнуло холодною вiльгiстю, а шлях нам нерiдко перетинали поваленi струхлявiлi стовбури та вивiтренi валуни.

Гiрськi хребти простиралися перед нами у своiй сумовитiй величi. Ми ближче пiднялися до сонця, яке дотепер ховалося за чорними скелями, i воно обернуло до нас свiй вогненний диск. Його променi вiдбивалися вiд блискучих, гладких, нiби вiдшлiфованих скелястих стiн, а вiд квiтiв, трав, кущiв та усiлякого зела здiймався вогкий i теплий, запашний дух, поволi пронизував неворушке повiтря, воно, здавалося, також вигрiвалося на сонечку.

У глибоких ущелинах, якi нiколи не покидала тiнь, бiлiв снiг.

Подекуди в закаменiлому мертвому лонi гiр розчахувалася ущелина, а з неi стримiли високi смереки, майже сягаючи нас своiми чорними верхiвками, з глибiнi долинав приглушений урочистий гул потоку, або ж вiдкривалася широка долина з шовковистими зеленими травами, сiрими граждами якогось загубленого гуцульського присiлка та вiзантiйськими банями сiльськоi церкви.

Беркути витали над нами, стрiмко здiймаючись угору, до сонця.

Одного разу нам на шляху трапилася поросла мохом та виткими рослинами скеля, що нависла над стежкою, наче трiумфальна арка часiв римських цезарiв, i коли ми вийшли з-пiд неi, перед нами, праворуч i лiворуч, з’явилися широкi зеленi схили, усiянi квiтами, мов мережанi барвистими цяточками. Де-не-де паслися довгошерстi вiвцi, корови та конi. Пастухи гасали туди й сюди на чорних кониках, завертаючи череду. Кози повидряпувалися аж на скелi, на запаморочливу висоту, i скубали там пашу. Час од часу вiтер доносив протяжнi звуки трембiти та веселий передзвiн овечих скликанчикiв…

Коли ми пiдiйшли ближче, виразно почули голоси пастухiв, якi скликали своiх вiвчурiв: «Гей, Бетаре! Марсе! Плутоне!», та блеяння овець. Якщо ж на щедрих зелених узгiр’ях стрiчалися двi череди, пастухи з обох бокiв починали трубити в роги та палити з рушниць, i луна подесятерювала тi згуки, аж здавалося, що це в жорстокому бою зiйшлися двi ворожi армii.

Десь пiд вечiр ми вийшли стежкою, що вилася по буйнотрав’i, на округлу, п’ять тисяч футiв заввишки, гору Балтагул поблизу угорського кордону, на розкiшному плато якоi розпростерлася полонина – мета нашоi подорожi. Схожа вона була на нап’ятий зелений оксамит, що мiнився смарагдовим полиском, море високоi, в людський зрiст, трави мерехтiло й накочувалося хвилями, казковим рiзнобарв’ям вигравали квiти. Вершники, здавалося, пливли тим повноводдям зеленi, вiвцi ж поринали з головою, а навколо тремтiв серпанком важкий солодкий духмян та золотаве тепле повiтря.

На голому скелястому клаптi землi стояла стая, обгороджена тином, схожа на замок iз частоколом, сiра, викладена з каменiв та вимита дощами хижа з низьким дахом, з нагромадженим зверху камiняччям, щоб не рознесло ii вiтром та негодою.

Перед стаею горiла величезна ватра, яку пастухи склали зi смерекових колод. Полум’я, весело й затишно потрiскуючи, здiймалося аж до неба.

Загледiвши нас, вiвчарi зi стаi побiгли нам назустрiч, хтось затрембiтав, наче збираючи вiйсько для наступу, iншi розрядили в повiтря своi пiстолi та рушницi. Ми також почали палити з рушниць, опришок зiскочив з коня, щоб сердечно привiтатися з ватажком. Геть усi пастухи носили плетенi постоли, широкi гачi, чорнi прошмальцованi сорочки, щоб не жерли комарi, чорнi сердаки, перекинутi через плече, та широкополi крисанi. Зусiбiч долинав передзвiн скликанчикiв, вигуки, спiв, блеяння овець.

Вiвцi голосно хрумтiли пашею в такому поспiху, нiби мали завдання ще нинi спасти геть усю полонину. Мале бiле ягня з нiжною рожевою рийкою на тоненьких нiжках блеяло час вiд часу, мов капризне дитя. Потiм опустилося на колiна, щипнуло кiлька стебел, переминаючи iх губами, лягло собi у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодноi спроби поворухнутися, та враз зiрвалося на рiвнi ноги, пiдскоком побiгло до староi вiвцi i тицьнулося мордочкою у вим’я, а матiр тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.

Професор обстукував скелi.

– Шукаете, певно, равлiв? – по-змовницьки нахилившись, поцiкавився хiрург, як науковець у науковця.

– Це вапняки перехiдного перiоду, в них не бувае скаменiлостей, – вiдповiв професор недбало. – Нижче залягае прадавнiй пiщаник, а ще далi – гранiт.

– Ага! Правда, правда!

Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його трiумф, на превелике здивування гуцулiв, не мав меж. Вiн гарячково заходився порпатися в нiй у пошуках жукiв. У стаi ватажко разом iз моiм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметанi кулешу – й смажив пстругiв, яких парубки наловили у струмку неподалiк. Коли усе було готове, ми посiдали споживати вечерю просто неба. А опiсля, знайшовши зручне мiсце, звiдки було видно всю околицю, вмостилися вiдпочивати на м’якiй, наче перина, травi.

Могутнiй згук трембiти закликав пастухiв доiти отари. Нiби солдати на алярм звiдусiль до загону збiглися вiвцi та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кiлька баранiв гордо стиналися в бою рогами. Малi ягнята голосно блеяли й гралися, мов дiти, а iхнi матерi нiжно помекували та намагалися повилизувати своiх нащадкiв.

Неподалiк у повiтрi завис орел.

– Поцiль у нього, старий розбiйнику! – усмiхаючись, пiдбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаею, то ще бiди накличе.

Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звiдкись вiд землi спалахнула блискавиця й полетiла в небо, луна покотила горами грiм пострiлу. То один iз вiвчарiв вихопився вперед i вистрiлив зi своеi рушницi.

– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та вiдразу ж перехрестився.

Якусь мить орел навiть не зворухнувся, а тодi широко змахнув крилами й поволi почав пiдiйматися дедалi вище, понад хмари.

На полонинi поволi догоряв день, а в долах уже давно запала глупа нiч. Сiрий важкий присмерк, наче хвиля припливу, пiдiймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услiд за призахiдним сонцем i позолотiв у його останнiх променях.

У долинах, пiд нашими ногами, лежали глибокi нiчнi тiнi, прiрви зяяли чорним бездонням, i лише верхiвки гiр усе ще купалися у веселому рожевому свiтлi.

Уже зовсiм споночiло, коли ми пiдвелися i рушили до стаi. Над горами сiялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролiтали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.

Раптом щось схоже на велику тiнь майнуло нам назустрiч, шугнуло до нiг опришка, який iшов попереду, тричi знялося вгору i знов упало долi й тричi скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, нiхто не зронив анi слова.

Пiсля третього скрику старий опришок пiднiс руку, нiби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь».

Тiеi ж митi з’ява зникла й довкола запанувала тиша.

– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?

– Це сова, – сухо завважив природознавець.

– Хiба ви не чули, як воно тричi крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зi спокiйною переконанiстю опришок.

– То що ж то було?

– Загублена душа.

– Що?! – перепитала Лола.

– Дитя, яке померло нехрещене й потiм неприкаяно блукало помiж небом i землею. Що сiм рокiв з’являеться воно своiм батькам, родичам або й просто звичайним християнам i вимагае охрестити його.

– Ви охрестили його?

– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосi вiдказав опришок. – Тепер вона вiднайде спокiй.

– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.

– Так, часом вони з’являються в образi сови, це правда, – опришкова вiра була непохитною. – То як гадаете, – мовив далi неквапно, – переночуемо у стаi, а рано-вранцi рушимо в Чорногору?

Ми увiйшли до хижi, де вже позбиралися всi вiвчарi, тiльки двое сторожiв лишилися надворi. Посеред стаi було велике довгасте ватрище, там горiв вогонь, який принесли пастухи з рiдних домiвок у долинi. Тут, на висотi п’яти тисяч футiв над рiвнем моря, його пiдтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, вiд 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би бiда, так вiрили гуцули.

Мiж маленькими вiконцями висiв образ святого Миколая. Уздовж стiн стояли широкi дерев’янi лави, на долiвцi натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.

Ми сiли на лави. Окрiм священного вогню, що палахкотiв у ватрищi та червоних вiдсвiтiв ватри надворi перед стаею, свiтла бiльше не було.

Якийсь час усi мовчали, панувала цiлковита тиша, тiльки дрова потрiскували та стиха зiтхала файка опришка.

Раптом загавкав пес, далi другий. Шалений хрипкий гавкiт та людськi голоси зближалися до стаi. Ватажко поволi пiдвiвся.

На порозi у примарному свiтлi ватри постала надзвичайно дивна з’ява.

Струнка дiвчина, якоiсь дикоi первiсноi вроди, здивовано дивилася на нас своiми великими чорними очима. Вона, як звiря, зблиснула бiлими зубами, якi дуже вирiзнялися на тлi засмаглого обличчя, аж мороз поза шкiру пiшов. Криваво-червона вовняна спiдниця, бiла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовнi овечий кептар пiдкреслювали ii звабливi набубнявiлi, наче бруньки, форми. Вона стояла босонiж, з топiрцем у жилавiй руцi, в оточеннi кошлатих фавнових голiв, якi погрожували й насмiхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бiсеня з тендiтними рiжками.

Дами скрикнули.

– Не бiйтеся, – заговорив ватажко, спiвчутливо усмiхаючись. – Це добра дiвчина, вона пасе тут у горах своiх кiз. Ну, Атанко, чого ти шукаеш у нашiй сторонi?

– Притулку, – вiдповiла пастушка. – Для мене й моiх кiз.

Ватажко знову усмiхнувся.

– Так, так, в околицi розпочалося полювання не на жарт.

– Та ж не хочете, аби мене й мою череду роздерли вовки, – мовила вона спокiйно.

– Та вже ж не хочемо, – згодився ватажко. – Залишайся з нами.

– А моi кози?

– Най переночують у чередi.

– Але маленькi найби зостануться зо мною, – попросила стиха. – Надворi так холодно.

– Добре, добре.

Атанка на якусь хвилю зникла в темрявi, а тодi увiйшла до стаi в супроводi трьох козенят, четверте ж, нiби дитя, тримаючи на руках. Вона оглянула нас усiх по черзi, сiла на солому й нiжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномикiв, – двое бiлих, а одне брунатне, – сполошено брикали по стаi: то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сiнi.

– Може б нашi любi гостi чогось скуштували? – почав ватажко. – Принеси, Сильвестре, найкращого молока.

Один з пастухiв унiс досередини бербеницю, iнший запалив смоляну скiпку i причепив ii над ватрищем.

– Щоб мене грiм побив! – нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. – Усе скисло. Закладаюся, що то дiд[10 - Дiд – добрий дух, охоронець домашнього вогнища.] усе поробив. Ну, начувайся!

– Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому дiда, – втрутився опришок.

– Той може помститися, – вигукнув малий Мiнда.

– Що ти про це знаеш? – вiдказав ватажко.

– Немало, неньку, – гарячкував малий. – Це – чоловiчок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, i живе вiн у бузинових хащах.

– Хiба ти його бачив, хлопче?

– Не бачив, – вiдповiв парубiйко поважно, – але чув, що вiн завжди помагае в господарствi, доки його хтось не розгнiвае.

– Так воно е, – пiдтвердив опришко. – Ми його добре спiзнали з нашими кiньми та коровами.

– Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаi. – Якщо вже вiн прийшов i е тут серед нас, то хай собi залишаеться, ми не маемо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо вiн псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякоi на те причини, то на Святвечiр я його замовлю чарами й добре почастую пiдпаленою соломою та й вижену з хати, навiть якби менi самому довелося скакати через святвечiрню ватру.

Глузливий смiшок iз темного кутка стаi був вiдповiддю на ватажкову мову.

– Чи ви чули? – прошепотiв хлопчик.

– То коза, – спробував пояснити професор.

– Дiд то був, – з докором повернувся до нього один iз вiвчарiв.

– Смiйся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаеш, розмова з нами коротка.

Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очi.

– Ви не бачили Грегора? – запитала врештi опришка майже байдуже, не пiдводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.

– Нi, його я не бачив. А ти потерпаеш за нього?

– Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотiла похмуро молода пастушка. – А там, угорi, мавки…

– Чи цей Грегор твiй коханий? – спiвчутливо запитала Лола бiдну дiвчину, яка засоромлено мовчала. – То бажаю тобi усiлякого щастя. Ти гарна дiвчина.

Атанка здригнулася, помiтивши на собi прискiпливий погляд польки, i гостро сплюнула набiк.

– Що то мае означати? – скрикнула панянка ображено.

– Вона хоче застерегтися вiд урокiв, – пояснив з усмiхом капелан. – Бо ви похвалили ii вроду i побажали iй щастя. А окрiм того, у вас великi чорнi очi, таким наш народ приписуе вiдьомську силу; вiд погляду чорних очей дiти й тварини можуть заслабнути, жiнки втратити свою красу, любов i щастя пiдуть з димом. Такими чарами, й самi того не вiдаючи, можуть володiти добрi люди, без лихих намiрiв.

Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звiдкись iз далечi почувся пронизливий свист, йому вторували протяжнi звуки трембiти, меланхолiйна, гарна аж до моторошности мелодiя, а до неi долучилася батярська шалена опришкiвська пiсня про красеня-легеня…

Ще при перших звуках пiснi Атанка пiдвелася. Усе в нiй напружено вслухалося.

– Чуеш? – запитав тихо ватажко.

– Це розбiйники? – схвилювалися дами.

Ще голоснiше задзвенiла розбiйницька пiсня, глибокий сильний чоловiчий голос спiвав зовсiм поряд. А тодi до стаi в супроводi великого чорного пса увiйшов молодий стрункий гуцул iз вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарi та штанях, крисаня прикрашена орлиним пiр’ям, на оздобленому блискучими бляшками чересi – порохiвниця з оленячого рога, у руцi – рушниця й топiр, убита косуля на спинi. То був Грегор, мисливець.

Досить незвично було спостерiгати, як привiталися закоханi, з якоюсь нiжною сором’язливiстю, на яку здатний тiльки наш народ[11 - Дивовижно, що в нашiй багатющiй народнiй творчостi, у незчисленних казках, приказках, легендах та пiснях, записаних дослiдниками чи й в таких, якi збереглися тiльки в уснiй народнiй творчостi, нiколи не стрiнеш фривольности, не кажучи уже про вiдверто непристойнi речi.]. Дiвчина стояла з потупленим поглядом.

– Доброго вечора, Атанко, – заговорив парубок.

– Добре, що ти тут, Грегоре, – мовила Атанка. Вони навiть не торкнулися одне одного.

Грегор показав нам застрелену косулю, яка, як i всi тутешнi тварини, була набагато меншою за розмiрами вiд захiдноевропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбурга. Але наша косуля перевершуе альпiйську грацiйнiстю та проворнiстю. Потiм легiнь сiв на лавку поруч iз пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаею.

– Добре, що ви пiдтримуете ватру, – сказав Грегор. – По сусiдству з’явився ведмiдь. Я сам бачив його слiди та роздряпанi кiгтями дерева. Йому може спасти на думку вiдвiдати й вас.

– То вогонь перед стаею призначений для того, аби вiдстрашувати диких звiрiв, – завважив професор.

– Маете рацiю, пане, – пiдтвердив мисливець. – Хоча ведмiдь не надто його боiться, бiльше рушницi та собак. Та й взагалi, це досить-таки хитра i смiлива iстота, однак добродушна. Тiльки голод змушуе ведмедя, як i людей, до грабунку, розбою та вбивства.

– Правда ваша, – мовив задумливо опришок.

– А як його вполювати? – допитувався професор.

– Правду кажучи, – вiдповiв Грегор, – я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас е двое ведмежатникiв, Лео Скомачук та Андрiй Бегачук, якi за останнi вiсiм рокiв застрелили дев’ять ведмедiв. Скомачук робить так: бере двi кулi, надрiзае кожну навхрест i кладе iх у свячену воду на час служби Божоi у церквi, а сам сповiдаеться й вечеряе. Тодi заладовуе обидвi кулi в одну люфу i вирушае з Богом. Ще нi разу донинi не схибив.

– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й нiби злякався власних слiв, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидiв собi, тож Грегор заспокоiвся.

– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбiйника?

– То був гордий лицар, – заперечив Грегор.

– Народ склав пiсню про нього, – втрутився я. – Чудову пiсню, яка пронизуе аж до кiсток. У тебе добрий голос, Грегоре, заспiвай нам.

Парубок пiдвiв погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.

– Та вже спiвай, – кивнув Микола.

Грегор звiв очi до стелi й заспiвав тужливим гарним голосом:

Гей, чи чули, люди добрi, перед ким то звiрi стинуть,
А за ким то молодицi, а за ким дiвчата гинуть?
То наш Довбуш, наша слава, то капiтан на Пiдгiр’i,
Красний, красний, як царевич, двадцять рокiв ще й чотири.
Ясна нiчка в Чорногорi, свiтить мiсяць зi звiздочками,
З легiнями тисяч двiстi квапить Довбуш облазами.
«Що розкажеш, пан капiтан? Чи палити, чи рубати, чи якому королевi
Кажеш голов з в’язiв зняти?»
«Вража голов не пропаде, заки руська не застила.
Але красна, красна Дзвiнка до вечiрки запросила».[12 - Автор зробив довiльний переспiв балади Ю. Федьковича «Довбуш». – Прим. перекл.]

Опришок сидiв, охопивши голову обома руками, прислухався до спiву, а сльози котилися йому з очей.

– О, молодеча пора! – пробурмотiв вiн. – Священна вiйна! Де тi вiдважнi, гарнi, героiчнi часи?

Усi глянули на нього. Грегор не наважувався спiвати далi.

– Чому не спiваеш, легiню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.

Грегор промовчав.

– Так-так, шановнi добродii, – пiдвiвся опришок. – Це iсторiя, яку молодь знае лише з переказiв. Тепер настав кращий, людянiший час, а тодi нам не залишалося нiчого iншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну вiйну. Тiшився, якщо обминула тебе смерть, про спокiйне життя та чисту совiсть нiхто навiть i не думав. Але молодi не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своiм рукам та статкiв, не мали б нiчого нi для дому, нi для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повiрте менi, на жоднi скарби у свiтi я не промiняв би ту пору, пору страждань, вiйни, мужностi, пору мужiв, якi не вiдали страху, героiв, святоi вiрностi й приязнi.

Старий знову поринув у тужну задуму.

– А зараз уже немае розбiйникiв? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.

– Розбiйникiв? – опришок зневажливо стенув плечима.

– Бундючнi вискочнi та пройдисвiти, якi хiба що здатнi почистити кишенi мандрiвниковi, такi трапляються час вiд часу. Але справжнiх розбiйникiв я не бачив з 1848 року.

– А кого ви тодi називали справжнiми розбiйниками? – не вгавав професор.

– Людей вiдважних, – вiдповiв задумливо старий, – якi йшли в гори не заради здобичi, не зi скупостi, як евреi. Яких гнала в гори ненависть до гнобителiв народу та любов до свободи.

– Щось подiбне я чую вперше, – здивувався професор.

– Розкажiть нам, якщо ваша ласка, про опришкiв.

– У всiх горах, та що там – у цiлому свiтi нiхто не знае бiльше про це, анiж ви, – пiдлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.

– Та що там розповiдати, – вiдмахнувся опришок. – Нiчого веселого… страшна й кривава iсторiя, – i вiн умовк.

– Але ж просимо вас…

– Так, так, ми усi.

– Розкажiть, вуйку, – попросив i собi Грегор. – Ми також охоче послухаемо. Тож для гуцула, як повiтря, – розповiдi про вiйни, битви та опришкiв.

– Ну, якщо панове наполягають, – i старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чегету, – то розповiм вам з Божою помiччю.

Ми зручно вмостилися й завмерли в очiкуваннi, затамувавши подих, бо ж який русин[13 - Тут слiд зазначити, що малороси, украiнцi, е властиво русинами (чи русичами) (у Пiвденнiй Росii, Схiднiй Галичинi, Буковинi, Угорщинi), а великороси е тiльки похiдною вiд них гiлкою (для порiвняння: американцi й англiйцi). Найдавнiша руська лiтература була украiнською. Тому наш селянин ще й тепер iз гордiстю величае себе «русином», а великоросiв називае «московiтами».] не любить оповiдати iсторii чи слухати оповiдки! Деякий час було тихо, тiльки священний вогонь потрiскував посеред стаi, потiм старий опришок глибоко зiтхнув, тричi значуще кивнув головою й почав.

– Отож, любi панове, ви б хотiли дiзнатися, хто такi були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кiстьми. Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина i не зможу викласти все з такою правдивiстю, як це робиться в книжках з iсторii. Але я е одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив вiйну в горах i можу сказати: все я бачив своiми очима i чув на власнi вуха. Ото й усе.

Тож слухайте. Не раз бачив, як гойдався на шибеницi чийсь син, що був бравим вояком i доброю людиною. Ви здивуетеся й подумаете собi, старий розбiйник захоче зараз виправдати своi кривавi вчинки. Але не судiть завчасно.

Бачте, шановнi добродii, не наша то справа читати книжки. Ми, селяни, не читаемо, зате розповiдаемо один одному iсторiю та легенди, якi передаються вiд дiда до внука i про якi не вичитаеш у жоднiй книжцi.

Коли, скажiмо, в давнi часи якийсь син доброi матерi, знаючись на зброi, йшов у свiт шукати пригод i забирав не раз життя й маеток iншого, то його називали рицарем, а королi й царi увiшували його золотими ланцами. Нинi ж таких називають розбiйниками, а якщо й пiдносять iм ланцюги, то залiзнi, або й мотузку накидають на шию.

Той вiдважний герой виiжджав на вороному рисаковi й залишав свiй замок та багатство, ми ж були бiдаками, найзлиденнiшими з усiх, i брали у руки зброю не задля красного шеляга, а задля свободи. Бо хто ж то, власне, опришок? «Опришок» здавна означало «бунтiвник». А хто ж ми, як не бунтiвники.

Багато сотень рокiв тому не було багатих, усi були рiвнi, землероби й пастухи, народ сам вибирав своiх суддiв, не iснувало у свiтi вiйни. Так розповiдали моi дiдо. Тодi прийшли нiмцi на бiлих кораблях, а поляки верхи на чорних конях, а з ними у нашому краю з’явилася й шляхта, прийшли князi, яким мусила належати вся земля. Дiдо розказували менi також, що колись ми мали своiх князiв у Киевi, Володимирi та Галичi, та потiм потрапили в ярмо до польськоi корони. Польська шляхта гнобила й визискувала наш народ, пан звелiв упрягти селянина в плуг, щоб не мордувати своiх коней. А ще мiг його убити зовсiм безкарно. Тодi таке траплялося. Зневiренi гнули шию в ярмi, а мужнi й хоробрi лицарi сiдали на коней i мчали в степи, на Дон та Днiпро. Той, хто не мав коня, ховався в болотах, лiсах та передусiм у горах. Коли втiкачiв стало бiльше, вони розпочали вiйну, аби криваво помститися своiм поневолювачам. У придонських та приднiпровських степах iх називали козаками, а тих, хто залишився в болотах, лiсах чи подався в гори нарекли гайдамаками та опришками.

Напевно, ви чули про селянина Муху, шановнi панове, який зiбрав у нашому краi понад десять тисяч селян i масакрував шляхту. Ото вiн i був гайдамаком-бунтiвником.

А Богдан Хмельницький, у якого чигиринський староста забрав маеток та дружину, i який даремно шукав справедливости в польських судах та в польського короля, подався до козакiв i не в однiй битвi громив шляхту. Цей герой Хмельницький, про якого ще й нинi спiвають пiснi, також був бунтiвником!

А Пугачов, моi злотi панове, перед яким тремтiла цариця Катерина, який хотiв зробити всiх рiвними й вiльними, зламати рабськi кайдани та якого потiм возили повсюди в клiтцi, наче дикого звiра? Пугачов також був бунтiвником!

А бунтiвники на Великiй Украiнi, героi Уманi, якi поклали шаблями п’ятдесятитисячне польське вiйсько, прибивали шляхту цвяхами на воротях, кидали у вогонь, а коли роботи стало надто багато, вони сотнями заривали iх по шию у землю й стинали голови, наче косою збiжжя. То також були гайдамаки!

Коли ж ми стали цiсарськими пiдданими, десь iз сотню рокiв тому – про це також розповiдали менi дiдо – польське жахiття скiнчилося, але ще iснувала панщина, ще свистiв батiг мандатора над нашими головами, ще збиткувалися евреi над нашими церквами, ще тривала вiйна в горах, але вже не така кривава й безпощадна.

Отак воно було, саме так. Гайдамаки були тими смiливцями, для яких, як i для козакiв, свобода була дорожчою за шмат грунту, жiнку та дiтей, якi провадили вiйну в горах, вiйну селян проти багачiв, пригноблених проти гнобителiв, бiдних i нещасних проти багатих та щасливих. Це правда – ми пускали червоних пiвнiв на панських дворах, прибивали шляхтичiв, наче шулiк та сов, на дверях стодоли, прив’язували iх до дерев та запихали головами в мурашник. Усе це було, нiде правди дiти.

А вони? Що робили вони? Вони забирали в нас землю, змушували працювати на себе, наче худобу, били нас палицями, забивали в нашi душi, так би мовити, повагу до себе, крали в нас наших дружин, якщо вони були гарними, ключi наших церков здавали в оренду евреям, тож у недiлю нам доводилося платити за вхiд, нiби в театрi. Все це вони робили з нами. Тож серед нас з’явилися мужi, котрi любiше дали повiсити себе, анiж терпiли б побоi. Розумiете мене тепер?

Тодi, десь перед 1848 роком, вважалося ганьбою не бути гайдамакою, опришком, розбiйником.

Та й нинi ще… але лiпше про це я помовчу…

Немае бiльше визиску та панщини, хвала за це Боговi, але бiдних все-таки бiльше, анiж багатих. Якщо хтось голодуе й зiрве плiд у чужому саду, то одразу ж стане злодiем, злочинцем, так нiби Бог створив цю землю не для всiх однаково! Якщо ж хтось вiзьме собi в лiсi цурпалок i вирiже з нього порохiвницю, або потягне жмут соломи, щоби сплести бриля, то це вже щось iнше, нiхто не заперечить, що рiч, зроблена власними руками, належить йому. Але ж усе, що росте, лiтае й повзае, усе це створив Бог для всiх, i якщо хтось вiдрiзае шмат землi тiльки для себе, то це страшенно несправедливо, вважаю я[14 - Точку зору Шопенгауера, шо власнiсть створюеться тiльки власною працею, десь на пiдсвiдомому рiвнi подiляють моi земляки. За отой наiвний комунiстичний свiтогляд дорiкають моему народовi. Нема потреби зачиняти перед украiнцем дверi хати, бо вiн вважае великим грiхом привласнити собi чужi грошi чи чужий одяг, але зовсiм не вiдчувае докорiв сумлiння, рубаючи дерева чи полюючи на дичину в чужому лiсi, випасаючи худобу на чужому лузi.]. Земля була вiльною в давнi часи, а через власнiсть на неi прийшли у свiт злиднi. Кожен, хто iсть, жалiе шматка хлiба iншому. Диво, що ще нiхто не забрав собi у власнiсть повiтря, яким ми дихаемо, й не продав його чи не здав у оренду iншому. І це правда, моi любi панове, хоч i як дико звучить. Жадiбнiсть зродилася тiльки з появою власности, вона потьмарюе радiсть життя тому, хто ii здобувае, й тому, хто намагаеться ii утримати. Злодiйство, розбiй та обман виникли саме так i плекають iх тi, хто володiе маетками, котрi згодом переходять у спадок вiд батька синовi.

Якщо хтось доробився до статкiв стараннiстю та працею, то хай би вже так i було, але як можна дозволити, щоб син, котрий все життя провiв у веселощах та безтурботностi, палець об палець не вдаривши, користав iз тих статкiв, що здобув батько своiм потом та мозолями на руках?

Щастя, що майже кожен, кому дiсталося багатство у спадок, невдовзi розтринькуе все добро, а якщо якась дещиця й зосталася пiсля сина, то решту пустить за вiтром онук. Бо людина шануе тiльки те, що здобувае власними зусиллями, i що бiльше мусить вона боротися за те, недосипляючи ночами, то бiльше шануе.

Багатство е причиною ще одного грiха. Якщо твiй батько був заможним чоловiком, то тебе долае спокуса стати неробою та лайдаком. Бо ж тобi нiчого не бракуватиме, люди схилятимуться в поклонi, знявши шапки, коли ти проiжджатимеш повз них бричкою, запряженою четвериком лискучих вгодованих коней. Якщо ж ти дитя бiдних батькiв, то судилася тобi тiльки мука, одна думка, як утриматися при життi, тяжко, аж до болю в кiстках, гаруючи. Та непосильна праця не порятуе тебе; повертаешся ввечерi стомлений, голодний, притрушений пилом чи сажею, мокрий вiд поту, хай той пiт навiть i прикрашае тебе, як бравого солдата його рубцi вiд ран, нiхто на тебе й не подивиться, а на твое привiтання ледь кивне головою, – така собi милостиня приязности, якщо хочете. Вiдверто зневажати тебе нiхто не зважиться, о нi, бо ж iм потрiбна праця твоiх рук.

Працюй, не покладаючи рук, кажуть. Але що то поможе, коли ти не е господарем своiх сил, коли вони належать тому, хто кидае тобi платню, як собацi обсмоктану кiстку, а сам користае з результатiв твоеi працi. Багатство – то все, за нього можеш купити собi розкiш та втiху, доброчеснiсть i працю! Усе тодi належить тобi, а злидаревi – нiчого, вiн – твiй раб, що йому його свобода, ти купуеш ii в нього! Дозвольте менi, шановнi добродii, вiдкрити вам очi, як несправедливо розподiляеться земля. Один володiе маетком, майже королiвським багатством, а в iншого – не так уже й багато землi, саме стiльки, щоби змогли його там поховати. Якби ви об’iхали – в бричцi чи верхи, як уже вам до вподоби, – наш край, то побачили б величезнi необробленi простори, або парк, закладений якимось графом, який не знае, що йому робити зi своiми десятьма тисячами моргiв, – а це не рiдкiсть у нас. А в iншому мiсцi на одному морзi поля туляться три-чотири родини, i той клапоть землi ледве може прогодувати iх усiх. Але вони вважаються вiльними людьми, мають право здобувати багатства, якщо iм того захочеться. Не вiрте цьому. Бiднiсть i рабство ходять у парi. Чи прикований ти кайданами до турецькоi галери, чи працюеш на фабрицi, чи обробляеш панське поле – однаково. Якщо ж комусь iз цих бiдних рабiв спаде на думку розiрвати пута й учинити насильство до тих, вiд кого вiн сам терпiв насильство, залементують усi навколо: «На шибеницю розбiйника!». А якщо добре подумати, то хiба iнакше в давнi часи приходили до багатства, хiба не через насильство, розбiй та кровопролиття? Хiба не так само було за часiв польського панування, сто рокiв тому, коли моi дiдо були ще молодим парубком i бачили те все на власнi очi? Ви нiчого не чули про торги в так званих заiздах? Як же iх iнакше назвати, як не розбiйними, тiльки розбiйникiв там величали панами-добродiями й цiлували подiл кунтуша. Сподобалося, скажiмо, якомусь магнатовi обiйстя дрiбного шляхтича, вiн йшов iз загоном озброених посiпак i проганяв власника. Тому щойно спеченому жебраковi не залишалося нiчого iншого, як починати судовий процес проти можновладного розбiйника.

Точнiсiнько так, як кажу, було в старi часи. Вбивства й розбiй на всiх шляхах, сильний забирав, що йому до вподоби, а бiдний мусив терпiти. Не минуло ще й сто рокiв, скажу я вам, як усi цi графи, князi та магнати, якi тепер творять для бiдних такi гарнi закони, були розбiйниками, розбiйниками та й годi. А коли цi панове розбiйники враз розбагатiли, то одразу ж заявили: вiднинi нiхто бiльше не мае права грабувати! А хто зараз зважиться силою вiдняти маеток iншого, того – на шибеницю! Та хiба це означае, що злидарi, котрi тепер уже стали сильнiшими й вiдважнiшими, змиряться з таким рiшенням? Хiба зобов’язанi ми покутувати за те, що нашi предки мали замало вiдваги, нiж тi панове, котрi зараз, скупанi в кровi iнших, кричать про несправедливiсть, коли в них хочуть вiдiбрати назад хоч крихту награбованого?

Бути розбiйником – це ганьба!

Але й не е за честь в очах бiльшости бути чесною людиною, якщо ти злидар. Вiд бiдного вiдвертаеться весь свiт, як вiд розбiйника. Чи посадите ви жебрака за свiй стiл поруч з оксамитовими дамами, котрi парляють по-французькому? Та нi. І навiть якщо вiн, припустiмо, святий?

Також нi. Ми не можемо, аби знав, переносити й на дух твого запаху, любчику, вiн оскверняе нашi носи, пахучий злочинець нам приемнiший. Ми нiчого не можемо вдiяти проти того, що нашi носи такi чутливi. Вибачай!

То хiба не лiпше взяти рушницю на плечi та й податися в гори, де вiльним житимеш i вiльним помреш, анiж згинути в ярмi, як стара коняка, яку потiм потягнуть на шкуродерню?

Уявiть, як поводиться злодiй або шахрай чи вбивця? Вiн грае перед вами роль чесноi людини, лiзе до чужоi кишенi з виразом справного платника податкiв, або вбивае жертву, коли його нiхто не бачить, а тодi кличе на допомогу полiцiю. Розбiйник, який не хоче мати з вами нiчого спiльного, не цiкавиться вашими справами, вiн зневажае вашi закони, але й до суду не пiде, коли хтось з вас учинить йому якусь кривду. З вами, iншими, вiн веде своерiдну вiйну й стрiляе у вас, як солдат, який не скаржиться, коли на його пострiли вiдповiдають також пострiлами. Тому й кажу вам, справедливо було убивати нас, вiдстрiлювати, наче хижакiв, але несправедливо вершити над нами суд чи вести на шибеницю, бо на вiйнi не гоже судити й вiшати ворога.

Помiркуйте над цим, шановне панство, i ви нiчим не зможете менi заперечити, жодним словом.

Правда ваша, несправедливо проливати кров!

Звичайно, але всi ми ведемо свiй родовiд вiд Каiна, який пролив кров брата свого. Ми нiчим не рiзнимося вiд нього. Якби було iнакше, хiба ж велися б на свiтi вiйни?

Бог створив цей свiт таким, яким вiн е, добре створив, на мою думку, тож справедливо так, як е. І якщо iснують вiйни, мародерство та розбiй, якщо один звiр роздирае iншого, одна людина вбивае iншу, а один народ нищить iнший народ, то все вiдбуваеться з волi Божоi. Бо якби Бог хотiв, щоб було iнакше, то було б iнакше!

Нас приведено на свiт i все на тому! Тепер самi собi давайте раду. Гризiться, як гризуться звiрi, поневолюйте iнших, позбавляйте iх повiтря та свiтла, як у лiсовiй хащi одне дерево затiнюе друге, аж доки те не впаде вiд браку простору. І не говорiть про релiгiю, про те, що – добре, а що – зле. Найлютiший голод. А що кажуть заповiдi: не убий, не вкради, не свiдчи фальшиво проти ближнього свого, не побажай дому ближнього свого, не побажай жони ближнього свого й усього того, що той ближнiй мае! Цих заповiдей немае у святiй книзi Господа, iх не прочитаеш нi на блакитних небесах, нi у водi, анi на землi.

Усюди пануе одне правило: мусиш убити! Всi ж iншi заповiдi писанi багатими для бiдних, ситими для голодних, щоб не ремствували на своi злиднi.

Певно, ви бачили павутину, сплетену павуком, яка вона гарна, тендiтна, мов мереживо на сукнi якоiсь благородноi панi, але ж це не що iнше, як знаряддя убивства. Хiба муха, що потрапила в тенета, мае менше право на життя, анiж павук? Хiба шулiку, котрий хапае в пазурi й розривае на шматки жайворонка, що злетiв у височiнь спiвати хвалу Господу, не створив той самий Бог? Якби Бог не хотiв, щоб муху убив павук, а жайворонка – шулiка, хiба створив би вiн павука й шулiку, або не дав iм iнший прохарчунок, як вiвцям та коням?

З цим боротися неможливо, так уже е. Усi живi iстоти у свiтi живуть за кошт життя iнших. Священники проповiдують з амвона щось зовсiм протилежне, але ж вони не сидiли з Господом Богом за одним столом.

Насправдi все так, як я кажу. Щоправда, люди у своему щоденному життi цього не помiчають, бо бiльшiсть живе нинiшнiм днем, не загадуючи багато наперед. Однак деколи вночi, коли не спиться, в голову приходять такi розмаiтi думки…

Нинi люди уже не ведуть воен i не проливають крови, зате вбивають однi одних векселями, вiдсотками, шахрайством, екзекуцiями, i якщо хтось, не порушуючи букви закону, за допомогою суду, забере мiй дiм i мiй грунт за несплату вiдсоткiв, хай би вже лiпше всадив менi нiж у груди. Все б скiнчилося тодi за одним махом, а то тиняешся по життю й умерти не годен, та й хiба це життя. Ви, потомки Каiна, стали мудрiшими тепер у мистецтвi усувати один одного зi свого шляху. Але не перетворюйте ваше боягузтво та пiдступнiсть на заповiдi Божi!

І якщо хтось чинить вiдважно й вiдверто те, що ви робите потай i пiд покровом ночi, не звинувачуйте його в порушеннi свiтового порядку, встановленого Богом, бо той порядок – не що iнше, як розбiй та мародерство. Застрельте його, мов ведмедя, але не вихваляйте павука, нiби вiн слухнянiше дотримуеться заповiдей Божих, бо ловить своiх жертв у тендiтну павутину! І не погрожуйте вiчною карою, бо то не мае нiчого до речi! Кажу це вам я, котрий немало побачив на своему людському вiку.

Ви так багато говорите про справедливiсть. Лiпше поговорiть про несправедливiсть. Це найважливiша з усiх заповiдей Божих: «Кожен мае право робити все те, чим вiн не може образити або зашкодити iншому». Але ж цей закон не на ваш смак. Справжне право, на вашу думку, тiльки те, яке записане вашою мовою i вашими лiтерами.

Син Божий прийшов до вас i мовив: «Я хочу звiльнити вас вiд смертi, яку принiс у свiт Каiн». Вiн змилосердився над бiдними i стражденними, але ви потоптали його слова, зробили з них догму для бiдного люду, а щоб легше було його поневолювати, почали проповiдувати вiдмову вiд усього земного. Зробiть початок, ви, в палацах, а ми пiдемо за вами. Ми виросли в стражданнях та злиднях, нам нема чого втрачати, а вам срiбний посуд та шовки-оксамити дорожчi за любов, якоi навчав нас Ісус Христос. Вам не потрiбний мир, вiйна ж бо мае своi переваги, то ж хай буде вiйна, нещадна, аж до кiнця свiту!

Та я щось базiкаю та й базiкаю. Хотiв розповiсти вам про опришкiв, якi боролися, жили й вмирали в горах. То з чого ж почати?

Певно, з пори моеi золотоi юностi, яка була радше свинцевою та залiзною. Мiй неньо був бiдним гуцулом, а неня – бiдною дiвчиною з долини. Один Бог знае, як то iм спало на думку одружитися, але вони одружилися, i спершу iм навiть усмiхалося щастя.

Помер первий брат мого неня, i вони успадкували його грунт, один морг лiсу, тобто того мiсця, де був лiс, бо дерева ще брат вирубав i продав. Земля була всiяна цурпалками, поросла мохом та травою. Нi каменю навколо, анi деревини. Як будуватися? Отож вони стояли й мiркували над тим. Їм хотiлося мати свою хату, але ж з повiтря та води ще нiхто не вибудував палацу. Почали вибирати землю, десь так кiлька саженiв у дiаметрi. Саме настала осiнь, збiжжя вже зiбрали, тож батьки наламали стернi, вимiшали з вибраною землею та водою, котру брали з недалекого потiчка, i повилiплювали щось схоже на цеглу, яку потiм сушили на сонцi.

Неня не раз менi про це розповiдали. З тих цеглин склали вони хатину, дах зробили iз соломи, зiбраноi на полях, та з верболозу. Про вiкна та дверi не було чого й думати. Маленька дiрка в стiнi, через яку досередини заглядало сонце, та трохи бiльша, котра правила за вхiд, – ото й уся розкiш. Потiм вони сплели докупи вербовi прутики, густо вимазали iх глиною i поставили посеред хижi – ось i пiч. Комина не було, дим вiльно знаходив собi вихiд назовнi через вiдчиненi дверi. З кiлькох бiльших цурпалкiв батько змайстрував двi низенькi лави, – чим не палац. А коли все вже було готове, й перший вогонь запалахкотiв у печi, моi батьки стояли посеред задимленоi хижi i весело смiялися, тато навiть заспiвав.

Згодом вони взялися за викорчовування пенькiв та корiняччя, а тодi почали обробляти землю. То було непросто. Батьки мали невеликого нужденного плуга, але не мали коня, жодноi тягловоi худiбки. Але ж знаете, селянин умiе собi зарадити, не боiться жодноi чесноi роботи. Отож батько дав себе впрягти в плуга, i мама орала ним, як конем. Вони вирощували жито, пшеницю та бульбу, скопали невелику грядку пiд ярину, посадили кiлька фруктових дерев. Чого ще людинi треба? Моi батьки й не здогадувалися, що вони бiднi. Свою нужду вiдчули щойно тодi, коли пiшли дiти. Отодi стало жити важче.

Я був найстаршим i мушу визнати, що небагато радости принiс своiм батькам. Якийсь неспокiй сидiв у менi, справжня гуцульська кров давалася взнаки. Мое серце прагнуло свободи. Щойно зiп’явшись на ноги, я втiкав з хати, гасав по горах, мiг годинами лежати на спинi, спостерiгаючи, як пливуть по небi хмаринки, й думав собi при тому, що вони схожi на великi отари бiлих овечок або на розпростерте на сонцi бiле полотно. Тiльки юна голова може щось таке вифантазувати. Я ловив сiтями птахiв, з гiлля та листя майстрував для них хатки, тож у нашiй оселi не змовкав пташиний спiв, iнших ловив сильцями для спожитку, i мама смажила iх. Якось я навiть спiймав зайця, i вперше за довгий час знову побачив, як смiеться батько.

Я став дорослим парубком, зо двадцять рокiв менi було, серце мое не прагло дiвчат, нi танцiв, анi спiвiв, воно починало швидше битися, коли на очi менi потрапляла фузiя або порохiвниця.

– Я мушу мати рушницю, – сказав я одного дня.

– Рушницю? Звiдки ж ii взяти? – здивувався батько.

– Пiду на жнива до пана.

– Добра думка.

Отож я подався в долину й працював у одного графа, допомагав жати, возити, молотити, а коли одержав своiх кiлька грошiв, поiхав до Коломиi, купив рушницю, порохiвницю й усе необхiдне для вiдливання куль та й повернувся додому. Тепер мене вже не цiкавив усякий дрiб’язок, я полював на орлiв, шулiк, сарн та косуль, а взимку – на вовкiв та лисиць, якось застрелив рись, а потiм врештi й ведмедя.

Десь на той час я зустрiв Аполонiю Береценко, жiнку багатого пана з Гриняви, справжню гуцулку, скажу я вам. Жiнка, як сам сатана, гарна, ставна, мiцна й гордовита. Очi, чорнi очi, пахкотiли вогнем, спопеляючи хлоповi серце в грудях. Вона була прихильною до мене. З цим клопоту не було. Але ж вона була дружиною iншого. І що тут поробиш?

Менi бракувало рiшучостi, але вона вмiла додати вiдваги своiм срiблястим смiхом. Найшаленiших коней вмiла укоськати та об’iздити ця жiнка-вогонь, то чого ж би то iй боятися свого чоловiка?

Вона запросила мене на вiдвiдини, проте минуло чимало часу, перш нiж я зважився. Ви ж, певно, знаете, що в нас у горах е звичай вiд Рiздва до Водохреща веселитися з перебиранням, хлопцi одягаються мудрецями зi Сходу, або видають себе за евреiв, жiнок чи навiть одягають шкiру ведмедя або вовка.

Моя ненька зашила мене у ведмежу шкуру, я прихопив про всяк випадок рушницю i на другу святу вечерю подався до Гриняви. Зазирнувши через освiтлене вiкно до кiмнати, побачив за столом Береценка з жiнкою, вони споживали ковбаси, калачi та пили вино.

Я прихилив рушницю до одвiрка, опустився на порозi на чотири ноги i почав страхiтливо рикати. Береценко вискочив у сiни, побачив мене й став волати на помiч, бо прийняв мене за справжнього ведмедя. Вiн з переляку, наче вивiрка, вилетiв на стрих[15 - Пiддашшя.] i квапно витягнув за собою нагору драбину. Хай би зжер собi ведмiдь його жiнку, вiн тiльки й спромiгся на те, аби помолитися за ii бiдну душу. Але Аполонiя не зрозумiла жарту, ця жiнка готова була кинутися в бiй хоч би й самим чортом. Не довго думаючи, вона вхопила гралi, обхопила ними мою шию i пригаратала до стiни, так що я й поворухнутися не мiг.

– Агов, чоловiчку, сходи вниз! – крикнула вона. – Я тримаю ведмедя, поможи його вбити!

І що, як ви гадаете, вiдповiв на те бравий муж?

– Умiла ти ведмедя без мене спiймати, то без мене зумiеш i вбити.

– Аполонiе, – прошепотiв я. – Гарно ж ви приймаете своiх гостей. Це я.

Вона розреготалася й вiдпустила мене. За якийсь час, не чуючи бiльше гармидеру, чоловiк Аполонii пiдсунувся до вiдчиненоi ляди стриху й вихилився, заглядаючи до кiмнати. Отодi вiн i побачив, як ведмiдь сидить поруч його жiнки й наминае калачi.

– Аполонiе! – зарепетував вiн. – Що то мае значити? Ведмiдь сидить бiля тебе, нiби так i годиться?

– То й що, що сидить?

– І не iсть тебе?

– Вiн iсть тiльки твоi калачi, чоловiчку.

– Ах ти ж, вiдьмо! – знову зарепетував Береценко. – Я завжди казав, що ти вiдьма й лiтаеш до Киева на мiтлi. Хай менi Бог простить! – вiн перехрестився i забився в куток стриху.

А ми мали час на розмови.

Ми ще не раз розмовляли й згодом, при будь-якiй нагодi, але що з того? Аполонiя була й залишалася власнiстю iншого. Я почав ненавидiти таких людей. Не досить, що вiн мае обiйстя, i грунт, i худобу, ще й володiе вродливою жiнкою, а бiдак, мов милостиню, змушений випрошувати поцiлунки. Я робив усе, щоб не потрапляти iй на очi, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, iв ягоди та гриз корiнцi, мов пустельник, i набирався розбiйницькоi вiдваги. У селi, серед збiдованих роботящих людей я ще почувався ягням, але в неприступних горах, помiж столiтнiх смерек, чиi темнi верхiвки не пропускали й промiнчика свiтла в гущавину, приглядаючись до мурашок, якi тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, i той повiльно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шулiки, який роздирав малу пташину, я сам собi здавався вовком, i серце мое ставало вовчим, а совiсть я позичав у орла.

Та мало ще було менi, певно, бiди, настали гiршi часи. Моi батьки постарiли й занедужали. Я закопав свою рушницю i пiшов працювати, але це нiчим не зарадило.

Ми не могли дати собi раду з податками. А свята церква також умiе витягти останню копiйку з кишенi. Новонароджену людину треба охрестити – плати грошi, хочеш одружитися – без грошей теж не можна, а щоби вмерти та й поховати, то й купи грошей не вистачить. Померли моi неньо. Ми змушенi були позичити грошi в еврея, аби заплатити священниковi за панахиду. Ось так.

Прийшов голодний, неврожайний рiк, люди пекли вiвсяний хлiб, замiшаний на землi. Урештi зайшло так далеко, що в нас забрали грунт i хату. Неня так близько взяли все до серця, аж вмерли. Вона поблагословила мене перед смертю, й сама не знаючи на яку справу мене благословляе. І ось лежала вона зi спокоем на обличчi та м’яким усмiхом довкола уст, тримаючи хрест у складених руках, i не було кому, окрiм мене, поплакати бiля ii гробу – в хатi не зосталося анi гроша, щоб заплатити священниковi та за похорон.

Коли настала нiч, i я вже добре виплакався, взяв я на руки мертве тiло своеi ненi й вiднiс до лiсу, викопав могилу, покропив землю свяченою водою, поклав ii без труни в яму й поховав. Важка й сумна то була робота. Поховав я ii при ясному свiтлi зiрок. А тодi вiдкопав рушницю, заладував ii, пiдпалив з чотирьох бокiв нашу хижу та збiжжя на полi, коли ж язики полум’я звилися до неба, серце мое утiшилося.

Я надумав податися в гори й стати опришком. Ех! подумав я, хоч похорони моi вiдбудуться задарма. Так, шановнi добродii, я наважився вести вiйну з людьми. Чи може, якщо вже я народився бiдним, то маю жити, як собака? Чи як вiл, що все свое життя тягне ярмо? Чого менi ще треба окрiм, вiдважного серця та рушницi? А гори навколо – то мiй палац. Що менi втрачати? Життя? Якщо для когось життя означае володiння гарним замком та вродливою жоною в оксамитi, то для нашого брата – це бiдувати, бiдувати, бiдувати.

Ще тiеi самоi ночi я вирушив прямiсiнько до Довбуша, який тодi владарював у горах, наче сам король, кожен, хто мав що втрачати, хрестився при згадцi його iменi, бо то був герой, не знайдеш iншого такого на землi, строгий суддя багачiв та магнатiв. Ось до цього Довбуша й подався тоi ночi, коли поховав свою стару неню при ясному свiтлi зiрок.


* * *

Довбуш ще в колисцi мав незвичайну силу та мiць, якою не могла похвалитися жодна людина до нього, та й пiсля нього, за винятком хiба Самсона, про якого розповiдаеться у Святому Письмi. Якось голодний вовк увiрвався до хати його матерi й скочив на немовля. Бiдолашна жiнка закричала й кинулася боронити свою дитину, готова пожертвувати собою, але це було зайвим. Довбуш обняв вовка своiми дитячими рученятами й задушив.

Іншого разу у вiконце хатини хтось постукав. Мати пiдiйшла до вiкна й побачила двох жебракiв, одягнених у лахмiття старцiв, що стояли серед ночi та снiговоi хурделицi й просили прихистку. Мати iх охоче впустила до хати, накрила стiл, поставила на столi все, чим хата була багата, ще й вибачалася, натрусила iм сiна, щоб було де лягти й просила не гребувати прийняттям. Тодi обидва старi злиденнi жебраки всмiхнулися, скинули з себе лахмiття й постали перед нею у своiй небеснiй красi. Бiдна жiнка впала злякано перед ними на колiна. А один заговорив: «Я – Син Божий, що прийшов, аби взяти на себе грiхи всiх людей». А iнший мовив: «А я апостол Петро. За те, що ти нас так щиро прихистила, тодi як польський пан вигнав нас з дому, ще й собак спустив, попроси, що хочеш».

І Довбушева неня побажала, аби стара груша перед ii хатою знову зацвiла й зазеленiла та родила влiтку i взимку. Святий Петро вийшов iз жiнкою на подвiр’я – там зеленiла стара груша, геть усипана чудовими плодами посеред зими.

Тодi знову заговорив Господь: «Я також виконаю твое бажання. Кажи».

Бiдна жiнка попросила: «Аби нiхто не крав моiх груш, пане, дай дереву таку силу, щоб воно цупко тримало кожного, хто на нього видереться, а вiдпустило тiльки з мого наказу».

Господь хухнув на грушу, так воно й сталося.

Знову постукало щось у вiкно. Коли добра жiнка вiдчинила дверi, то побачила на порозi Смерть, правду кажу, живiсiньку Смерть. Жiнка злякалася не на жарт.

– Якщо ти прийшла за мною, то я мушу приготуватися.

– Нi, любонько, – вiдказала на те Смерть. – Я прийшла забрати хлопчика.

Бiдна жiнка заплакала, затремтiла всiм тiлом, а Смерть тим часом взяла дитину на руки й уже хотiла йти з ним геть, але Довбуш вiдважно почав боронитися, пручатися й кричати. Мати пiдбiгла заспокоiти маля. Раптом Смерть помiтила грушу й усмiхнулася.

– О, – мовила вона. – Що за чудовi грушки серед лютоi зими.

– Ой, люба Смерте, з моiми старечими кiстьми я вже не годна вилiзти на дерево. Полiзь i зiрви одну грушку дитинi, щоб вона заспокоiлася. І собi вiзьми скiльки хочеш.

Смерть не довго роздумувала, вiддала дитя матерi, а сама подряпалася на дерево, наiлася грушок, нарвала з собою, та коли захотiла злiзти, дерево ii не вiдпустило, мiцно тримало гiлляччям, немов залiзними руками.

– Попалася, голубонько, – зрадiла матiр. – Будеш сидiти там так довго, аж доки подаруеш вiчне життя моему синочковi.

Не про себе думала добра жiнка, а про свою дитину.

Але Смерть i чути про те не хотiла, аби помилувати Довбуша. Тодi жiнка зайшла до хатини, а Смерть покинула на деревi на цiлу нiч, i та стукотiла кiстками вiд холоду, як калатало. А вранцi Смерть уже готова була укласти мир з бiдолашною жiнкою.

– Вiчне життя я нiкому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не вiзьме нi вогонь, анi вода, нi бартка, анi шабля, тiльки замовлена куля. Згода?

Матiр була задоволена такою обiцянкою й вiдпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала нi бартка, нi шабля, анi звичайна куля.

Коли ж йому виповнилося двадцять лiт, був вiн таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своiми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в цiль.

Тодi ще було так, що пани вiддавали евреям в оренду церковнi ключi. Якоiсь недiлi прийшов наш Довбуш до церкви й побачив еврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхiд. Але бiднi селяни не могли зiбрати стiльки, скiльки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вiвтарем, хор почав спiвати, тодi Довбуш вхопив еврея за пасок i сказав:

– Нам не потрiбний нi ти, анi твоi ключi, – i шпурнув його через церковний тин на копицю сiна. Той скотився вниз i погнав додому. Довбуш одним махом вийняв дверi iз завiс та й кинув iх услiд евреевi. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи евреевi мита.

Несправедливiсть чиновникiв, пихатiсть шляхти, жадiбнiсть евреiв, що важким тягарем гнули додолу бiдний народ, обурювали щире Довбушеве серце. Вiн зiбрав навколо себе найвiдважнiших та найшаленiших легiнiв i подався в гори, оголосивши вiйну поневолювачам.

Коли я його розшукав, Довбуш був уже отаманом усiх опришкiв та верховним суддею в Чорногорi. Вiн сидiв на високiй скелi з крисанею на головi, засмаглий на сонцi, з чорними очима, погляд яких не кожен мiг витримати. Його оточили колом товаришi, хоробрi легiнi, вiдважнi опришки, а перед ним стояв гурт збiдованих селян, якi прийшли до нього шукати правди. Довбуш вислухав iх та усiх свiдкiв i тiльки кивнув головою.

Нарештi дiйшла черга й до мене.

– Могутнiй ватажку, я – син чесних людей i сам чесний парубок. Нiкому не зробив зла, але не одне витерпiв. Менi не бракуе сили та смiливости, анi любови до свободи. Прийми до свого гурту! Дуже прошу тебе!

Довбуш глянув на мене й мовчки кивнув, решта простягнули менi руки й почастували горiлкою.

Так мене прийняли до ватаги, так я став опришком. Чимало я побачив та почув такого, що не доводилося бачити й чути нiкому; не в одному карколомному нападi брав участь i не в одному кривавому побоiщi. Приклався до вчинкiв звитяжних та жорстоких, таких, якi оспiвуються в давнiх пiснях про селянського сина Іллю Муромця[16 - Селянський син Ілля Муромець – герой давньоруського циклу народних героiчних пiсень, якi ще й понинi живуть у народних устах. Аналогами цих пiсень е iспанськi романси про Сiда та староанглiйськi балади про Робiн Гуда.] та про Івана Грозного i його опричникiв.

Не було на землi людини, до якоi не дотягнулася б справедлива рука нашого Довбуша, жоден монарх не мав такоi могутностi.

Один ксьондз, пихатий поляк, у Рiздвяну нiч вiдiгнав собаками вiд свого порога жебрака. Старий заблукав у хурделицi й замерз на смерть. А за три днi Довбуш напав на плебанiю, витяг ксьондза з хати, просто з обiймiв кухарки, скажу я вам, звелiв йому роздягнутися, й поливав його, в чому мати народила, водою, аж доки бiдака не застиг на бурульку. А тодi опришки виставили його перед входом до костелу, мов якусь статую.

Писар князя Сапiги наказав вiдлупцювати одного селянина за якийсь мiзерний недогляд пiд час роботи, та так, що той уже не звiвся на ноги. Розпачена вдова поскаржилася Довбушевi. Ватажко лиш кивнув головою. Не минуло й тижня, як тирана схопили опришки. Довбуш виповiв йому всi його злочини, проте писаревi вистачило нахабства запропонувати отамановi грошi. Та що все золото свiту для Довбуша! Вiн звелiв прибити зухвальця мiж двома дошками та розпилити навпiл. То було жахливе видовисько, але якщо подумати, скiльки зла вчинив той мерзенник, то будь-якоi кари було б йому замало.

Ще гiрше повелося одному молодому магнатовi. За його наказом слуги приволокли до маетку дiвчину з села, дуже гарну дiвчину. Їi коханого, який спробував протестувати, вiддали в рекрути – тодi це було мiра покарання для бiдних селян. У батька бiдолашноi дiвчини забрав хату i грунт за те, шо той спробував вступитися за доньку. А натiшившись вдосталь, вигнав ii геть. Дiвчина подалася шукати справедливiсть до Довбуша. Пан був обережний, довго його не могли заскочити зненацька. Тодi Довбуш вирiшив штурмувати маеток. Уночi ми оточили обiйстя й почали палити з рушниць. Пан i його челядь вискочили з дому. То була справжня битва, убитi й пораненi валялися довкола, а ми зариглювали дверi топiрцями i не випустили з будинку жодноi живоi душi, яка ще там зоставалася.

Мандатора опришки прибили цвяхами на дверях стодоли, як капосну сову, а панських вiрних слуг повiшали на довколишнiх деревах.

– Якби тирани не знаходили собi вiрнопiдданих кнехтiв, то не було б й самих тиранiв, – казав Довбуш.

Тому й було нам велено усiх повбивати. Пана ми прив’язали до кiнського хвоста i поволочили за собою в гори. Пiд одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелiв пiдвiсити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхiвки мурашника, а скривджена дiвчина обмазала його голову медом. Привабленi медом мурахи облiпили йому рот, вуха, очi й поволi зжерли. Жахлива смерть, але хiба вiн ii не заслужив?

Траплялися й потiшнi iсторii. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще свiт не бачив. Отож наш Довбуш вирiшив провiдати його. Одного дня прийшли до епископа двое ченцiв з благословенноi землi, попросилися до нього на авдiенцiю, i iх прийняли. Єпископ сидiв у м’якому крiслi в оточеннi нижчих за рангом священникiв. Ось один чернець i каже:

– Ти великий грiшник, брате, бо п’еш з людей кров i гребеш iхнi грошi, немов у нору борсук.

Єпископ здивувався й хотiв прогнати ченцiв, та тут один з них вихопив два пiстолi й гарикнув таким голосом, аж усiм кров застигла в жилах:

– Я – Довбуш! Тепер ти знаеш, чого я прийшов?

Єпископ i ксьондзи попадали на колiна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у епископа з паска ключi i, доки Довбуш тримав iх пiд прицiлом пiстолiв, принiс грошi. А ще епископ мусив вiддати iм свiй одяг, i Довбуш з товаришем покинув мiсто в епископському убраннi та в епископськiй каретi. Довбуш поблагословив по дорозi зустрiчних людей, варту на брамi й без пригод повернувся до табору.

Вояки ж об’iздили всi шляхи, шукаючи Довбуша в епископському убраннi, а пiд вечiр надибали самого епископа й заарештували його.

– Нарештi ми тебе спiймали, розбiйнику, негiднику! – тiшилися вони.

Даремно переконував iх епископ, що вiн не розбiйник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впiзнав його преосвященство й вiдпустив з миром. А Довбуш, весело регочучи, подiлив здобич помiж братчиками.

Так, шановнi панове, панам, ксьондзам та багатим евреям велося тодi несолодко. Та нiколи й волосина не впала з голови чесного чоловiка, бiдака чи цiсарського службовця, бо цiсар захищав селян i допомагав iм вiдстоювати справедливiсть, як лишень мiг. Всемогутнiй же тiльки Бог!

Якось задушливоi лiтньоi ночi, ближче до осени, ми отаборилися поблизу гори, що називалася Погане Мiсце. Великi ватри палали то тут, то там, ми лежали навколо, укрившись кожухами, спали або фали на сопiлцi чи дримбi. Наче ватри, в далекому небi палахкотiли зорi над нами, повiтря повнилося, мов iскорками, свiтлячками, мерехтiли вони й у вологiй травi. Час од часу чулася опришкiвська пiсня, що аж за душу брала, а провалля луною пiдспiвували ii. Пугикали сови, зрiдка гавкали нашi вiвчури, безугавно витьохкували соловейки, так солодко, до болю солодко. Довбуш лежав на порослому мохом каменi, мов на перинi, i дивився у небо. Що вiн там бачив, годi сказати, але обличчя його прояснiло. Золотi вiзерунки на темнiй ковдрi неба тiшили його око.

Ось упала зiрка.

Немов вогняний снiп пролетiла вона через небо, й темрява поглинула ii, нiхто й заклинання не встиг проказати.

Довбуш глянув на нас.

– Хтось сказав заклинання? – запитав вiн. Усi мовчали.

– Тодi бути бiдi, – мовив ватажко. – Летавиця ступила на землю й прийняла подобу людини, жiнки.

– Їi легко пiзнати, ватажку, – промовив один старий опришок. – По небаченiй вродi та довгому золотому волоссi. А пiзнаеш, зможеш оборонитися.

– Що вдiеш проти тих чарiв? – вiдказав Довбуш. – Летавиця мае силу, супроти якоi безпораднi простi смертнi. Вона зваблюе молодих дiвчат та хлопцiв, приходить уночi й кого поцiлуе, той мусить умерти.

– Якби хтось промовив заклинання, – сказав iнший опришок, – летюча зiрка втратила б силу i не змогла перетворитися на людину.

Довбуш поринув у задуму.

Ледь засiрiло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилi моря. Пролунали пострiли. Усi кинулися до зброi.

– На нас нападають, – закричали деякi. – Нас зрадили! Чути було свисти, гавкiт собак та протяжнi звуки трембiти. Довбуш спокiйно пiдвiвся й пiднiс топiр.

– Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори нашi!

Пострiли й справдi стосувалися нас, але то були не солдати, якi нас переслiдували, а двое селян iз Космача, котрi розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.

Штефан, так називався один, мав молоду жiнку i не хотiв пускати ii на панщину, сам вiдробляв за неi. Пан звелiв йому привести жону на поле жати збiжжя, бо була вона вродлива i впала в око пановi. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо й пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усмiхнувся.

Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомiтно вiдслонилося гiлля, й з лiсу вийшов Довбуш.

– Штефан поскаржився менi, – заговорив вiн. – Дай йому i його жiнцi спокiй, бо iнакше так тебе вiдшмагаю, що душа до пекла проситиметься.

Пан прицiлився в Довбуша.

– Ну, стрiляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене нiхто не годен застрелити.

Зухвалець таки стрелив, вцiлив Довбушевi в груди, але куля тiльки вiдскочила та й упала на землю. Довбуш засмiявся.

– Бач, тобi мене не убити, то ж роби, як велю.

– Усе зроблю, як кажеш, – затремтiв пан, мов осика.

Ще тiеi самоi ночi прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися. Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жiнку, чи справдi така гарна, як кажуть люди. Отож вiн постукав, i Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жiнку й сказав iй накрити стiл для високого гостя.

Довбуш сидiв на лавi бiля помальованоi в зелений колiр печi, коли увiйшла Дзвiнка Штефанова. Вiн лиш зiтхнув i навiть слова не змiг мовити. А та усмiхнулася й вiдкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зiрка.

То була жiнка, яку рiдко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землi волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небi, аж очам було боляче, дивлячись на неi. Дзвiнка встала з лiжка й вийшла до гостя босонiж, тiльки в однiй спiдницi. Отак стояла перед Довбушем, а вiн згадав собi летючу зiрку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що мае бути, хай навiть кров вип’е з тiла, хай змусить спинитися серце, хай цiлуе мене, скiльки iй заманеться.

Незадовго пiсля того Штефан пiшов з iншими вiвчарями на полонину. Якось Довбуш перестрiв Дзвiнку в темнiй гущавинi лiсу. Обое були верхи, вона святково зодягнена, в червонiй, наче кров, спiдницi, бiлому кептарi, увiшана коралями та дукачами. Поперед ii коня бiгли двое великих бiлих псiв. У сiдлi вона не поступалася чоловiковi, в руках мала канчук. Довбуш привiтався з нею. Молодиця стримала коня й заходилася поправляти свою вишиту сорочку.

– Куди iдеш, Дзвiнко Штефанова? – почав Довбуш.

– Штефан на полонинi, – вiдповiла. – Що маю робити? iду в Чегет на торговицю.

– Що б ти хотiла там купити? – запитав Довбуш. – Досить тобi захотiти, то прийшли б до тебе й самi царi з дарами.

– Та хотiла б, але хто ж менi що привезе?

Довбуш замислився, а в ту мить у високостi скрикнув орел i змахнув крилами, що мов срiбло зблисли на сонцi.

– Та й що врештi-решт можуть менi привезти? – вела далi Дзвiнка. – Низку коралiв, хай навiть перлiв, хустку, червонi чобiтки? Що тут такого особливого? А менi хотiлось би, як у тiй казцi, стати панею, шляхтянкою, жити у великому будинку з колонами та парадовими сходами. Я б стояла на сходах у кацабайцi, якi носять графинi, з коштовним камiнням на шиi, золотi перснi на руках, червонi черевички на ногах, лаяла б i била слуг, забажала б собi королiвського замку та бояр, якi б менi прислуговували, на колiнах би передi мною стояли, як перед царiвною. Хотiла би стати богинею, покласти ноги на мiсяць, мов на срiбний ослiнчик, забажала б собi досягнути орла, що витае у високостi…

Щось ураз зблиснуло. То зблиснула Довбушева рушниця, й до нiг красунi впав орел. Довбуш пiдняв його й простягнув Дзвiнцi, й орлина червона кров потекла по ii пальцях. Вона завмерла й скоса поглядала на Довбуша.

З того часу Довбуша немов пiдмiнили, з нiким не говорив, нiхто не бачив, аби вiн iв чи пив. Усi виправи на оборону справедливости були вiдкладенi. Ватаг лежав осторонь вiд товаришiв обличчям до землi, не приходив до нього сон нi вдень, анi вночi.

– Захворiв, – казали однi.

– Любов палить йому серце, – казали iншi.

Старi досвiдченi мужi застерiгали його. Не довiряй жоднiй жiнцi, ватажку, казали вони. Лiпше довiрся тисячi чоловiкiв, анiж однiй-единiй жiнцi.

Та хiба то помогло? Хiба може уникнути людина своеi долi?

Знову прийшов Довбуш до Штефановоi хати. Дзвiнка сидiла вдома пряла. Коли вiн увiйшов, вона звела на нього здивований погляд i не рушилася з мiсця.

– Де Штефан? – запитав Довбуш.

– Нема вдома, – вiдказала молодиця. – Хiба не знаеш, що вiн на полонинi?

Довбуш мовчки сiв на лаву пiд пiччю.

– Ти до нього прийшов? – запитала Дзвiнка за якусь хвилю. – То можеш iти собi, вiн не скоро повернеться. А якщо хочеш зостатися в мене, то я приготую тобi вечерю.

– Хочу зостатися в тебе.

– Не боiшся?

– Чого?

– Тих, хто тебе переслiдуе?

– Я не боюся нiчого у свiтi.

Дзвiнка пiдвелася й зготувала вечерю. Довбуш не зводив з неi очей i не мiг досхочу надивитися на ii вроду, на личко, осяяне полум’ям з печi. Коли вечеря була готова, господиня виставила на стiл, накритий бiлою скатертиною, пструг та м’ясо, молоко й мед, i сiла поруч Довбуша. Але Довбуш iжi навiть не торкнувся.

– Чому ти не iси? – запитала жiнка.

– Не можу.

– Почекай, я принесу тобi вогню.

Вона взяла його люльку, пiдскочила до печi, швиденько вихопила з вогню жаринку й пiдпалила вишуканий жовтий тютюн iз Чегету, а тодi передала люльку Довбушевi. Однак вона так i згасла в його руках. Вiн не iв, вiн не пив, вiн не курив, а тiльки дивився на Дзвiнку й лише згодом помiтив, що вона з усiеi сили дмухае на пальцi.

– Що тобi? – запитав.

– Нiчого!

– Ти попекла собi пальцi, коли припалювала люльку.

– То й що?

– Твоя правда, коли обпалиш собi серце, болить зовсiм не так.

– Хто би дурний був палити серце, досить уже й пальця.

Але Довбуш узяв ii пальцi та вклав собi до рота, аби остудити. Вона не перечила, а коли вiн за деякий час поцiлував ii руку, вона навiть бровою не повела.

– Дзвiнко, – мовив Довбуш. – Я бiльше не витримаю.

– Що ти таке кажеш?

– Я б хотiв, аби ти стала панею i стояла на сходах свого дому в кацабайцi та червоних черевичках, я хотiв би бути твоiм слугою, якого б ти могла бити та лаяти.

– Ото було б весело!

– Дзвiнко, – казав Довбуш, – менi краеться серце за тобою, вмирае вiд спраги, не може напитися твоею красою. Так сарна не може досхочу напитися зi свiжого джерела, в якому скупалися сонце, мiсяць та зорi…

– То було б великим грiхом! Подумай про Бога, чоловiче… – мовила молодиця.

– Я думаю про Бога… – зiтхнув молодий Довбуш. – Але ми прийшли на свiт для грiха, а Бог е на свiтi, щоби змилосердитися над нами…

– Ну то во iм’я Бога я змилосерджуся над тобою, – мовила Дзвiнка й рушила до покою, а Довбуш – за нею.

Вона сiла на скриню, накриту червоним сукном, i простягнула нiжку, як це робить наречена в шлюбну нiч, а вiдважний Довбуш уклякнув перед нею, скидаючи черевички…

Дзвiнка не раз опiсля приходила до нас у гори вiдвiдати Довбуша, на вороному конi, гарно вбрана. Вiн обдаровував ii, мов султан. Ми перешiптувалися мiж собою, що добром це не скiнчиться, що жiнка iз золотаво-рудим волоссям не хто iнша, як летавиця, вона обплутала Довбуша золотими сiтями, накинувши iх йому на плечi; вона – летюча зiрка, що манить його в бездонне провалля.

Дехто застерiгав Довбуша, але вiн не зважав на них.

Вiн часто приходив до Дзвiнки, а коли знав, що Штефан удома, то брав iз собою нас i дiвчат, приходили гарнi молодицi з Космача, й ми танцювали. Євреi фали на басi, сопiлцi та цимбалах.

Штефан почав приглядатися до того, чого ранiше не помiчав. Вiн чув, як його жiнка виспiвувала коло печi. Вiн чув, як вона в саду, пiд зеленим склепiнням квасолиння, закликала мiсяць, сонце та вiтер, котрий чеше гори, привiтати милого; i Штефан тiльки хитав головою; аби привiтати його не конче кликати мiсяць, i пiд його ногами не росли троянди. То що ж то було?

І знову якось вона заспiвала тужну пiсню про коханого, а коли Штефан глипнув на неi з-пiд лоба не надто вдоволено, запитала:

– Хiба тобi не подобаеться пiсня?

– Менi не подобаеться, – була вiдповiдь.

Цей Штефан швендяв по селi, мов сновида, кожний радо вступався йому з дороги, бо надто вже близько брав вiн усе собi до серця. А коли якось його дружина скрикнула увi снi, вiн одразу ж нахилився до неi, сподiваючись, що вона якимось словом зрадить себе. Вона лежала на спинi, i ii груди, здiймаючись та опускаючись, були схожi на бiле шумовиння на гребенi хвилi. Вона важко дихала. Урештi промовила: «Я кохаю тебе. Ходи до мене, мiй друже!». А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зiтхнула: «Довбуше! Соколе мiй!» i поцiлувала Штефана, та поцiлунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Вiн тихо вийшов надвiр i гiрко заплакав.

Дзвiнка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтiв увесь свiт, скидав i одягав iй червонi черевички, – тепер у неi були червонi черевички, мов у якоiсь графинi. Вона кохала Довбуша, але вона була жiнкою. Їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зi своiми товаришами геть з ii господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки й крикнув йому навздогiн: «А щоб тебе понесло горами, а костi твоi розкидало серед скель!».

Однiеi суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучерi. Штефан не пручався, все дозволив робити iз собою, сидiв, мов вирiзьблений з дерева iдол, мов дерев’яний кльоцок. Може, вiн оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собi Дзвiнка, й шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/leopold-zaher-mazoh/mandrivni-komedianti/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Одна гуцульська легенда вказуе на вiдомий дикiстю народ Кавказу. Мимоволi виникають асоцiацii з родом асiв у мiфологii скандинавських краiн та пiвнiчно-нiмецьким Асом – могутнiм чоловiком.




2


Летавиця – карпатська вампiриця, яка прилiтае на землю у виглядi летючоi зiрки.




3


Овид. – Прим. перекл.




4


Боже мiй (фр.).




5


Невелика гармата.




6


Жахливо. Справдi жахливо… Боже мiй (фр.).




7


Вченi, що супроводжували египетську армiю Наполеона, та осли, на яких вони iхали.




8


Чудово! Блискуче! Незрiвнянно!




9


Афини – чорницi.




10


Дiд – добрий дух, охоронець домашнього вогнища.




11


Дивовижно, що в нашiй багатющiй народнiй творчостi, у незчисленних казках, приказках, легендах та пiснях, записаних дослiдниками чи й в таких, якi збереглися тiльки в уснiй народнiй творчостi, нiколи не стрiнеш фривольности, не кажучи уже про вiдверто непристойнi речi.




12


Автор зробив довiльний переспiв балади Ю. Федьковича «Довбуш». – Прим. перекл.




13


Тут слiд зазначити, що малороси, украiнцi, е властиво русинами (чи русичами) (у Пiвденнiй Росii, Схiднiй Галичинi, Буковинi, Угорщинi), а великороси е тiльки похiдною вiд них гiлкою (для порiвняння: американцi й англiйцi). Найдавнiша руська лiтература була украiнською. Тому наш селянин ще й тепер iз гордiстю величае себе «русином», а великоросiв називае «московiтами».




14


Точку зору Шопенгауера, шо власнiсть створюеться тiльки власною працею, десь на пiдсвiдомому рiвнi подiляють моi земляки. За отой наiвний комунiстичний свiтогляд дорiкають моему народовi. Нема потреби зачиняти перед украiнцем дверi хати, бо вiн вважае великим грiхом привласнити собi чужi грошi чи чужий одяг, але зовсiм не вiдчувае докорiв сумлiння, рубаючи дерева чи полюючи на дичину в чужому лiсi, випасаючи худобу на чужому лузi.




15


Пiддашшя.




16


Селянський син Ілля Муромець – герой давньоруського циклу народних героiчних пiсень, якi ще й понинi живуть у народних устах. Аналогами цих пiсень е iспанськi романси про Сiда та староанглiйськi балади про Робiн Гуда.