Книга - Собор Паризької Богоматері

Собор Паризькоi Богоматерi
Вiктор-Марi Гюго


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Неможливо уявити лiтературу ХІХ столiття без Вiктора Гюго (1802–1885) – французького поета, прозаiка, драматурга, публiциста. Для французiв вiн – поет i громадський дiяч, для всього свiту – автор безсмертних книжок. Сам Гюго називав себе романтиком i залишився iм до кiнця своiх днiв. «Собор Паризькоi Богоматерi» – перший iсторичний роман у французькiй лiтературi. Для опису собору та Парижу XV столiття письменник вивчив багатий iсторичний матерiал. Головнi героi вигаданi автором: циганка Есмеральда, архiдиякон Клод Фролло, дзвонар собору горбун Квазимодо (який уже давно перейшов у розряд лiтературних типажiв). Але е в романi «персонаж», який об’еднуе всi дiючi особи та збирае докупи основнi сюжетнi лiнii. Ім’я його винесено у назву твору. Це – собор Паризькоi Богоматерi.








Вiктор Гюго

Собор Паризькоi Богоматерi



© Н. М. Горяча, передмова, 2004

© Б. Б. Бунiч-Ремiзов, примiтки, 2004

© ?. ?. Чайка, iлюстрацii, 2004

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001




«Собор Паризькоi Богоматерi» В. Гюго: поезiя та правда минувшини


Історичний роман Вiктора Гюто «Собор Паризькоi Богоматерi» вийшов друком у Парижi 1831 року. На ту пору його автор вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва, главою славнозвiсного угруповання молодих французьких романтикiв «Сенакль» (до нього входили, зокрема, А. де Вiньi, Ш. О. де Сент-Бев, А. де Мюссе, П. Мерiме, Т. Готье, А. Дюма) та учасником iх запеклих боiв з прибiчниками академiчного класицизму в театрi. Впродовж свого тривалого життя у мистецтвi могутнiй генiй Вiктора Гюго (1802–1885) однаково масштабно й оригiнально проявив себе у поезii живописнiй (поетичний цикл «Орiенталii») i лiричнiй (збiрки «Осiнне листя», «Внутрiшнi голоси», «Променi та тiнi» й iн.), полiтичнiй (цикл «Кари») i фiлософськiй (грандiознi поетичнi споруди «Споглядань» та «Легенди вiкiв»), в iсторичному романi («Собор Паризькоi Богоматерi» й «Дев’яносто третiй рiк») i прозi соцiального та морально-фiлософського звучання («Клод Ге», «Знедоленi», «Трудiвники моря» та iн.), у драматургii («Марiон Делорм», «Ернанi», «Король бавиться», «Рюi Блаз») та теорii романтичного мистецтва (передмова до драми «Кромвель» та iн.). А ще ж був Вiктор Гюго надiлений неабияким хистом художника-графiка: збереглося близько п’яти сотень гравюр майстра, якi свiдчать про зрiлiсть i самобутнiсть його малярського таланту. Ім’я Гюго не раз зринало також посеред запальних полiтичних дискусiй i катаклiзмiв його часу – i в молодi роки, коли вiн рiшуче перейшов з табору роялiстiв на позицii республiканiзму, i в зрiлостi та зенiтi лiтературноi слави, коли вiн не менш рiшуче пiшов у вигнання, ставши у вiдкриту опозицiю до режиму «Наполеона Маленького». Надiлений духом непримиренного бiйця, Гюго не раз мiг говорити про себе так, як сказав замолоду: «Я пишу однiею рукою, а борюся обома». Усе неспокiйне, сповнене драматизму та боротьби життя Францii ХІХ столiття вiдобразилося у творчостi цього митця. Проте непересiчнiсть його особистостi однаково сильно стверджувала себе як у справах суспiльних, так i в особистому життi. В його долi сплелися трагедiя втрати коханоi доньки Леопольдiни та радощi дiдуся, чесноти взiрцевого сiм’янина на початку життя та щедроти вiдомого поцiнувача жiноцтва у зрiлi роки. Ввiбравши в себе iсторичний час i пристраснiсть особистих почуттiв, загальнолюдський досвiд рiзних епох i культур, творчiсть Вiктора Гюго закономiрно стала часткою свiтовоi скарбницi мистецтва.

У себе на батькiщинi Вiктор Гюго вважаеться великим нацiональним поетом i вся його творча дiяльнiсть оцiнюеться передусiм у цьому аспектi. За межами Францii з рiзних причин, серед яких не останню роль вiдiграють труднощi поетичного перекладу, Гюго бiльше знають i читають як прозаiка. Саме така ситуацiя склалася й на вiтчизняних теренах. В Украiнi вiн вiдомий перш за все як автор романiв, а не поет, хоча досить значна частка його поетичноi спадщини перекладена. Серед перекладачiв поезii Гюго – І. Франко, Леся Украiнка, О. Пчiлка, М. Старицький, П. Грабовський, М. Бажан, Борис Тен, М. Рильський, М. Лукаш, В. Коптiлов, М. Терещенко. Проте уважному читачевi поетичний талант В. Гюго вiдкриваеться i в прозових творах митця. Поетична пiднесенiсть i багатство колориту «Собору Паризькоi Богоматерi» чудово iлюструють цю характерну рису художньоi манери письменника, що позначена могутнiстю його творчоi уяви та мистецького дару бачення глибинноi, символiчноi сутностi життя, а також особливим вмiнням живописати словом.

«Собор Паризькоi Богоматерi» з’явився в ту пору, коли в Європi надзвичайного успiху набули iсторичнi романи «шотландського чарiвника» Вальтера Скотта. Вони захоплювали читачiв усiх верств та iнтересiв динамiзмом i колористикою змальованого в них життя, високим i заразом непатетичним зображенням мiнливостi людськоi долi, ii обумовленостi часом i середовищем. Вони поволi виховували у них ту новiтню культуру аналiтичного читання й активного естетичного сприйняття, що стане важливим фактором ствердження нового реалiстичного типу роману у ХІХ столiттi. Вальтер Скотт створив модель iсторичного роману, який синтезував роман та iсторiографiю. Історiографiя в той час була ще скорiше лiтературним жанром i мала переважно наративний характер, адже свое основне завдання iсторики вбачали в розповiдi про подii минулого та iсторичних дiячiв, а не у виведеннi теоретичних закономiрностей iсторичного процесу. Тодiшня ж романiстика пов’язувалася виключно з вимислом, вiдтворенням вигаданих подiй i персонажiв (самим термiном «роман» – вiд якого, до речi, пiшов i «романтизм» – у XVII–XVIII столiттях позначали середньовiчнi романи, тобто тi довгi, часто вiршованi, оповiдi, в яких описувалися чудеснi пригоди мандрiвних рицарiв).!сторичний роман склався на перетинi цих оповiдних форм, поеднавши те, що було принциповою вiдмiннiстю мiж ними, – орiентацiю на реальнi подii однiеi та на вимисел iншоi. Вивищуючись над «достовiрнiстю факту», iсторичний роман сягав «правдивостi мистецтва», йшов вiд голоi фабульностi анекдоту до iдеi Нторп. Це заклало широкi можливостi для розвитку жанру iсторичного роману, який став одним iз провiдних у XIX i XX столiттях.

Успiх у читачiв романiв Вальтера Скотта дав могутнiй iмпульс творчим пошукам сучасних йому письменникiв. Лише у французькiй лiтературi тiеi пори iсторичний роман представлений значним дiапазоном його рiзновидiв, iнодi виразно полемiчних до вальтер-скоттiвськоi моделi iсторичного роману. Маемо тут i дидактичний iсторичний роман А. де Вiньi («Сен-Мар», 1826), який вiддавав перевагу не iсторичнiй «правдивостi подiй», описаних у романi, а моральним iстинам, що, на його думку, книга мала вiдображати на прикладах доль визначних дiячiв iсторii. Маемо i звернення до iсторii як своерiдного екзотичного та живописного тла для опису сповнених загадок i драматичностi пригод у романах Т. Готье («Капiтан Фракасс», 1863) i П. Мерiме Жронiка царювання Карла IX», 1829), де королi, королеви та iншi iсторичнi особистостi нарочито вiдсунутi на другий план, а реалii iсторii подаються в коротких, динамiчних главах не в розлогих описах, а через виразнi деталi та жанровi замальовки епохи. Маемо i тi пригодницькi романи-фейлетони А. Дюма («Три мушкетери», 1844 та iн.), якi позначили пiк захоплення iсторичним романом у Францii, але водночас i тенденцiю до виродження жанру в суто розважальну лiтературу, що творить «романизовану iсторiю». Маемо i романи Бальзака («Шуани», 1829) та Стендаля («Пармський монастир», 1839), в яких романтичний метод зображення iсторii стае пiдгрунтям до осягнення сучасностi в ii соцiально-iсторичному аспектi. Нарештi, маемо i цiлком особливий зрiз iсторичного «археологiчного роману», якому вiддають щедру данину Т. Готье («Роман мумii», 1858) та Г. Флобер («Саламбо», 1862), зi всiею скрупульознiстю та науковою, етнографiчною достовiрнiстю вiдтворюючи у своiх книгах образ далеких езотеричних епох Єгипту та Древнього Карфагену. Особливою поетичнiстю та вiзiонерством авторських концепцiй видiляються серед тогочасноi iсторичноi романiстики «Собор Паризькоi Богоматерi» Вiктора Гюго та «Вiдьма» (1862) Жюля Мiшле.

Роман Гюго, безумовно, виявляеться генетично спорiдненим з вальтер-скоттiвським романом (у контрактi, який 1828 року пiдписуе Гюго зi своiм видавцем, зазначаеться, що це мае бути роман «? la mode de Walter Scott»). Проте в естетичному, стильовому планi вiн i суттево вiдрiзняеться вiд живописних, але «сухуватих» й «iнформативних» творiв шотландського майстра. Вiдмiннiсть художньоi манери Гюго-прозаiка вiдчуваеться вже у «Ганi Ісландцi» (1823), що разом iз «Бюгом Жаргалем» (1820, доопрацьований 1826 року) позначае пiдходи Гюго до iсторичного жанру i вiддае щедру данину готичнiй традицii з ii напiвфантастичними героями та маловiрогiдними пригодами, превалюванням чудернацькоi фантазii над точнiстю iсторичного факту. За часiв роботи над ним молодий письменник писав у статтi «Французька муза» (1823), що пiсля живописного, але прозаiчного роману Скотта залишаеться створити iнший, прекраснiший i довершенiший роман, який «буде водночас драмою й епопеею, живописним, але поетичним, реальним, але iдеальним, правдивим, але величним, вставить Вальтера Скотта в оправу Гомера». Дiйсно, орiентацiя на епiчну велич гомерових творiнь накладае деякий вiдбиток на iсторичний роман Гюго, як, зрештою, на бiльшiсть його зрiлих творiв. У «Соборi Паризькоi Богоматерi» виразно проглядае тенденцiя до унiверсального бачення цiлоi епохи (в даному випадку Середньовiччя), яка на повну силу проявить себе у пiдсумкових творах Гюго – охарактеризованому ним самим як «сучасне Євангелiе» романi «Знедоленi» та в епiчному полотнi поетичноi збiрки «Легенда вiкiв». Водночас у характерi самоi прози письменника закладенi поряд iз традицiйними для тогочасноi романноi оповiдi лiнiйнiстю та поступальним викладом подiй властива поетичнiй мовi схильнiсть до ритмiчних повторiв, особлива значимiсть темпу оповiдi, експресивнiсть викладу, а то й визначальна залежнiсть образотворення вiд поетичних форм та iдей, далеких вiд ригористичного слiдування принципам життеподiбностi. Виклад подiй у романi Гюго здебiльшого пiдпорядковуеться також вiдкритому Скоттом «методу картин», коли вiдтворюються лише кульмiнацiйнi моменти описуваних подiй.

Вiдомий сучасний теоретик лiтератури та письменник Умберто Еко видiляе три способи оповiдi про минуле – romance, в якому минуле вiдiграе роль фону для розгортання таемничих i фатальних подiй; «роман плаща та шпаги», де iсторичне або частiше псевдоiсторичне також складае лише антураж для сюжетних пригод героiв, що дiють вiдповiдно до загальнолюдських мотивiв; i, власне, iсторичний роман, де iнтрига та героi переконливо вписанi в iсторичний час, хоча можуть бути при цьому цiлковито вигаданими письменником, i всi сюжетнi перипетii визначаються iсторично обумовленою культурологiчною та психологiчною вмотивованiстю. З цiеi точки зору роман Гюго, очевидно, слiд вiднести до останнього типу. А проте стверджувати це однозначно неможливо, адже у своему романi французький письменник постiйно мае на оцi i прояви загальнолюдського у сплетiннi доль його героiв, що частково зумовлюе появу у романi великоi кiлькостi мелодраматичних ситуацiй. Особливоi привабливостi надае «Собору…» i мiфологiчна тема фатуму, i гротесковiсть, демонiчнiсть деяких його персонажiв, i особливий колорит далекого Середньовiччя, що створюе широкий простiр для гри багатоi уяви митця. Це свiдчить про художню синтетичнiсть «Собору Паризькоi Богоматерi», який дуже своерiдно поеднав у собi iсторичну достовiрнiсть iз примхливою та могутньою поетичною фантазiею прозаiка-романтика.

Лiтературний авторитет Вальтера Скотта та честолюбство молодого романтичного поколiння, звiсно, були не единими i навiть не головними чинниками розквiту iсторичного роману у першiй половинi XIX столiття. Вирiшальними тут були самi вiдкритi романтичним генiем iдеi мiнливостi всього сущого, iсторii як процесу змiн, що характеризуеться своерiднiстю форм людського iснування, свiтоглядних уявлень i моральних норм на кожному етапi цього неперервного розвитку та в кожному окремому «локальному» його варiантi. Людина в iсторii та суспiльствi набула в осягненнi романтикiв певного парадоксального характеру вiльного творця, чинника та суб’екта iсторичного процесу, водночас включеного в нього як складова таких «органiзмiв вищого порядку», як людськi маси, а то й «дух народу» чи «дух iсторii». Все це надихало митцiв на вiдображення грандiозного у своiй всеохопностi та перманентностi процесу iсторичного поступу та пов’язаних з ним змiн, драматичноi боротьби. Врахування iсторичного фактору змiнювало i ракурс погляду митцiв на iснування окремоi особистостi, збагачувало вiдкриттям нових чинникiв людськоi дiяльностi.

Важливу роль у ствердженнi жанру iсторичного роману вiдiграла також популярна серед романтикiв iдея ренесансу нацiонального почуття, що виникала з таких унiверсальних передумов, як все те ж нововiдкрите вiдчуття iсторизму i пов’язаний з ним пошук свого корiння у минулому, яке так приваблювало романтичну уяву своею несхожiстю з теперiшнiм. Проте поряд iз цим у кожнiй краiнi iснували й власнi побудники звернення до проблеми нацiональноi iдентичностi – у Нiмеччинi, наприклад, це вiдбувалося на тлi визвольноi боротьби вiд наполеонiвського поневолення, а у Францii його визначала своерiднiсть суспiльно-полiтичноi ситуацii перiоду Реставрацii Бурбонiв та Липневого режиму, коли надii на процвiтання держави пов’язувалися з поверненням iй колишньоi величi часiв абсолютизму та аристократичного правлiння. Проте, назагал, епохою, яка поставала джерелом екзальтацii европейських романтикiв, було Середньовiччя (згадати хоча б «Айвенго» В. Скотта), що сприймалося як пора, позбавлена ненависноi романтичному духу буржуазностi. У Францii, наприклад, iнтерес до Середньовiччя безпосередньо пов’язувався з поширеним тодi, великою мiрою завдяки легiтимiзму, бажанням вiднайти у змалюваннi минулих епох iдеал, який потьмарив би епоху Просвiтництва та ii революцiйний трiумф. Середньовiччя було достатньо екзотичним i живописним, давало щедрий матерiал для уяви та фантазii митцiв. З iншого боку, потрактовуючи мистецтво як вираження самого духу народу та епохи, вони зверталися до середньовiчноi тематики i в ii фольклорному варiантi – як свiту подiй, вiдображених у баладах та пiснях, казках i легендах рiзних народiв. Проте, як свiдчить роман Гюго, середньовiчна тематика могла слугувати вирiшенню й iнших цiлей: не виражати ностальгiю за минулим i мрiю про його повернення, а стверджувати iдеi поступальностi в iсторii та допомагати будувати майбутне. У «Соборi Паризькоi Богоматерi» середньовiчна тематика постачае Гюго матерiал для висловлення поглядiв на сучаснiсть i такi нагальнi тогочаснi проблеми, як роль мас в iсторii чи морально-психологiчна оцiнка iндивiдуалiзму сучасноi епохи, що наразi проявляв свою негативну сторону, але в минулому був вирiшальним фактором iсторичного поступу та духовного розвою особистостi.

Роман В. Гюго, таким чином, поставши у цьому загальному контекстi захоплення Середньовiччям, вповнi засвiдчив непересiчнiсть таланту та характер тодiшнiх полiтичних поглядiв свого творця. Як переважна бiльшiсть захiдноевропейських мислителiв XIX столiття, Гюго безумовно вiрив у Прогрес, поступальнiсть iсторичного розвитку людства, i це переконання стало основною iдеологiчною тезою роману, визначивши не лише вiдображену в ньому загальну концепцiю iсторii, але й позначившись на роздумах письменника про долi людини та людства, культури та мистецтва, моралi та полiтики. У художньому планi воно знайшло адекватне вiдображення у драматичностi сюжетних колiзiй, що ввiбрали в себе й iманентну людському життю боротьбу протилежностей, i процес безперервного спiвiснування у ньому старого й нового i, незважаючи на трагiчнiсть розв’язки, вiру автора у торжество справедливостi, добра та досконалостi.

Значну роль у формуваннi прогресистських переконань письменника вiдiграла тогочасна науково-теоретична думка. «Гюго засвоюе теорiю суспiльного прогресу, що ii розвивали лiберальнi iсторики перiоду Реставрацii (Гiзо, Тьеррi, Варант, Мiнье та iншi), згiдно з якою суть iсторii полягае в безперервному розвитку та всезагальному удосконаленнi, цьому унiверсальному законовi пiдлягае усе, проте прогрес суспiльства – це передусiм прогрес моральний», – вважае Д. С. Наливайко. Отже, вирiшальнiсть морального фактору стае другою характерною рисою погляду на iсторiю Вiктора Гюго. У статтi «Про Вальтера Скотта» вiн визначае як найвищу заслугу шотландського романiста виведену ним у прозовiй творчостi «моральну фiлософiю iсторii». Вона безпосередньо зумовлюе i деякi особливостi художньоi репрезентацii минулого в iсторичних драмах i романах самого Гюго. Зазвичай iсторична правда факту у них пiдпорядкована логiцi художнього вимислу, що несе певний етичний пафос автора. Тому добро i зло, носii позитивного та негативного начал в iсторичних творах Гюго однозначно роздiленi, а iхнi чесноти та вади часто представленi у до краю гiперболiзованому виглядi. Саме ж моральне розмежування часто виявляеться надiленим конкретною соцiально-полiтичною адресою. Так, демократ Гюго постiйно стверджуе iдею про народ, народнi маси як здорову основу нацii, надiлену «могутнiм iнстинктом iстини, добра та справедливостi». У «Соборi Паризькоi Богоматерi» ця iдея не лише декларуеться у сповнених глибокодумностi роздумах автора про логiку плину iсторii, але й втiлюеться у художнiй тканинi тексту, де вихiдцi з середньовiчного плебсу представляють епоху в бiльшiй мiрi, нiж видатнi iсторичнi дiячi, та однозначно викликають до себе, незважаючи на часто досить вiдчутну гротеско вiсть iх змалювання, бiльше симпатii та спiвчуття, нiж останнi.

Власне, у романi задiяно кiлька типiв героiв. Це перш за все люди – переважно вигаданi письменником особи, що вiдображають динамiку iсторичноi доби, одуховлюють ii i воднораз забезпечують зв’язок роману з контекстом загальнолюдського iснування. Для цього Гюго часто вдаеться до контрастних характеристик персонажiв, що дозволяють йому поетично сполучати в своiй романнiй оповiдi точнiсть соцiально-iсторичного малюнка з етико-психологiчними роздумами про зрадливiсть долi та загадковiсть людськоi натури. Вiдчутно виокремлюються у романi й предмети, насамперед, Паризький Нотр-Дам та iншi архiтектурнi будiвлi середньовiчного Парижа, що творять образ минулого в його матерiально-пластичнiй виразностi. Варто звернути увагу й на такий тип романного героя, як людськi маси – святковий натовп середньовiчного Парижа, мешканцiв королiвства Арго, юрми цiкавих, що спостерiгають за обрядом покаяння Есмеральди, i т. п. Гюго по-рiзному змальовуе iх – то з iронiею, що викривае брутальнiсть, невiгластво та забобоннiсть плебсу, то з любов’ю та захопленням силою, що в ньому криеться, то з натхненнiстю митця у момент вiльноi гри уяви, – але завжди з надзвичайною картиннiстю та монументальнiстю. Ця монументальнiсть, втiм, не веде до статики i поеднуеться у романi з рухливiстю та динамiчнiстю зображення, що вкупi з поетикою контрасту складае осереддя художнього свiту Гюго. Динамiка масових сцен у романi забезпечуеться вмiлим володiнням письменником колористикою зображення: строкатiсть, барвистiсть натовпу, миттевi переходи вiд живописання громад до опису iх найдрiбнiших компонентiв – якоi-небудь особливо неординарноi постатi чи чийогось капелюха, – красномовне вiдображення мiнливостi настроiв мас, змалювання характерних для них переходiв вiд тупоi iнертностi до несподiваних спалахiв пристрастей i т. iн. Гюго часто вдаеться до методу художнього узагальнення, коли реальнi обставини вiдображаються настiльки згущеними фарбами, що прибирають пiд його пензлем символiчного звучання. Це можна зауважити в особливiй художнiй експресивностi образу Клода Фролло, в якому демонiчне начало сполучене з виразнiстю морально-психологiчних характеристик середньовiчного духовенства, так само як у глухотi аудитора Шатле Флорiана Барбедьена, що засуджуе Квазiмодо до покарання бiля ганебного стовпа лише тому, що неспроможний порозумiтися з глухим горбанем, проглядае уся недоладнiсть i несправедливiсть середньовiчного судочинства. Ще бiльшою мiрою ефект динамiчностi в романi завдячуе вмiнню митця компонувати малюнок у мобiльнi, майже кiнематографiчнi, картини: варто згадати лише зображення пересування людських громад вулицями Парижа пiд час вибору папи блазнiв чи сповнену драматичностi сцену зiткнення жаху та пориву в штурмi собору трюанами, якому неясне мiсячне освiтлення надае фантастичноi фееричностi.

Вiктор Гюго любив пiдкреслювати, що його iсторичнi твори е «легендами», де сюжети будуються не на реальних iсторичних подiях, а то й навiть не пов’язанi з ними, тому що вони цiлковито пiдпорядкованi моральному уроку, який прагне подати своему читачевi автор. Для цього максимально згущаеться драматичнiсть ситуацiй, що дозволяе досягти сильного емоцiйного ефекту i через це реалiзувати дидактичнi завдання твору. У «Соборi Паризькоi Богоматерi», цьому «творi уяви, примхи та фантазii», як його характеризуе сам автор, е чимало iсторичних маркерiв – вiд постiйних посилань та алюзiй на реальнi iсторичнi факти до змалювання деяких iсторичних особистостей, таких як король Луi XI чи королiвський верховний суддя Трiстан-Самiтник. Але вони не вiдiграють вирiшальноi ролi у формулюваннi iдейно-художнього змiсту цього твору, виступають у ньому лише епiзодично.

Особливий iнтерес у цьому зв’язку викликае постать короля Францii, яка з’являеться в романi майже наприкiнцi, у 5-му роздiлi 10-i книги (хоча до цього Луi XI вже поставав на сторiнках роману у блазенськiй i досить символiчнiй для цього короля-мiщанина подобi кума Туранжо, що цiкавився алхiмiчними пошуками Клода Фролло), i хоча його поява вмiло вписана в перебiг подiй, виникае непевне вiдчуття ii навмисностi, схованих за нею полемiчних цiлей автора. А Гюго е з чим полемiзувати: як переконаний демократ, вiн вважае основним дiячем iсторii народ, а не вождiв i королiв, тому у своiй картинi французького середньовiччя XV столiття вiдводить Луi XI досить скромне мiсце; як адепт романтичного мистецтва, Гюго полемiзуе з класицистичною традицiею, що лише королям дозволяла репрезентувати високi людськi страждання; бiльше того, його роман також не «вписуеться» в уже сформовану традицiю вальтер-скоттiвського iсторичного роману, що базувалася на паралельному розгортаннi белетристичноi та iсторичноi лiнiй, де остання часто була пов’язана з дiяльнiстю королiв та iнших видатних полiтичних дiячiв (епiзодична поява Луi XI наприкiнцi роману сприймаеться як досить iронiчна по вiдношенню до цього композицiйного принципу). Полемiчнiстю позначене i саме трактування Гюго образу цього короля. Луi XI виведений як один з головних героiв роману В. Скотта «Квентiн Дорвард» (1823), де вiн постае у досить привабливiй iпостасi дiяльного короля-органiзатора, «збирача французьких земель», далекоглядного полiтика, що своею мудрою, хоча й безжальною та пiдступною дiяльнiстю забезпечував змiцнення абсолютизму у краiнi, що став основою ii економiчного та культурного розвитку в майбутньому. В мемуарах офiцiйного iсторiографа Луi XI Фiлiпа де Комiна цей володар також зображений як умiлий полiтик, до того ж «король простого народу». Але Гюго змальовуе Луi XI зовсiм iншим – хитрим i дрiб’язковим, хижим i жорстоким, боягузливим i дурним, до смiшного скупим, схожим на лиса, котрий, як вiдомо з французького середньовiчного епосу, славиться штукарством, жадiбнiстю та пiдступнiстю. Цей король-буржуа у потертому камзолi та фланелевих штанях скорiше провiщае вiдразливу корисливiсть i ницiсть буржуазноi сучасностi Гюго, анiж втiлюе феодальний дух своеi доби. Втiм, мабуть, це i е одним з проявiв зауваженого письменником зв’язку часiв.

Вибiр iсторичного матерiалу в «Соборi Паризькоi Богоматерi», таким чином, визначаеться кiлькома факторами. Першим е те, що Гюго, будучи на той час вже переконаним республiканцем i демократом, дуже цiкавився питаннями зародження iдеi демократизму, а також ii iсторичного ствердження. Пiзне Середньовiччя було якраз тiею епохою, коли у строкатому паризькому натовпi засiвалися й зароджувалися iдеi, що дадуть урожай 1793 року. Тому зовсiм невипадково на сторiнках роману з’явилися фламандськi посли, а панчiшник Копеноль змальований ранiше, нiж сам французький король. Другим фактором сюжетного вибору Гюго, як вже зазначалося, стала популярнiсть середньовiчноi тематики у середовищi романтикiв. Третiм чинником сюжетноi локалiзацii роману Гюго став iнтерес сучасникiв автора до проблеми збереження архiтектурних пам’яток у Францii. Панiвною на той час стае думка про те, що середньовiчнi будови е надбанням нацiональноi культури i тому потребують до себе особливо пильного ставлення. Окремоi уваги у Францii надавали пам’яткам пiзнього Середньовiччя. Адже готика у вiтчизнянiй iсторii розглядалася як один з перших, сокровенних i могутнiх проявiв нацiонального духу. Тому такими палкими стануть трохи згодом тут дискусii з приводу дiяльностi вiдомого вченого-реставратора та архiтектора Е. Е. Вiолле-ле-Дюка, який уславився тим, що при реставрацii середньовiчних пам’яток дозволяв собi надзвичайну вiльнiсть по вiдношенню до первозданного вигляду будiвлi. Не менш гучними були за часiв Гюго i дискусii навколо так званоi «чорноi банди». Нею назвали земельних спекулянтiв, якi скуповували маетки збiднiлих аристократiв, а згодом розпродавали iх частинами дрiбним власникам, що часто супроводжувалося руйнуванням феодальних замкiв i старовинних архiтектурних будов, якi знаходилися на цих землях. В. Гюго розцiнював це як наругу над нацiональним багатством Францii, писав звинувачувальнi вiршi i полемiзував з лiберальним публiцистом Полем-Луi Кур’е, який вважав, що процвiтанню сучасноi Францii бiльше слугують новi землевласники-селяни, якi примножують разом iз своiми й державнi багатства, анiж охоронцi священних родових руiн. Полемiка з цього конкретного питання щоразу переносилася в площину логiки iсторичних змiн, сенсу сучасноi цивiлiзацii i по-своему виявляла конфлiкти мiж культурою i буржуазним прагматизмом, артистичною i практичною свiтоглядними орiентацiями iндивiдуумiв. У романi Гюго не раз з сумом i гiркотою зауважуе пустку та руйнацiю Собору Паризькоi Богоматерi на початку XIX столiття. Прагнення звернути увагу спiввiтчизникiв на його сумну долю, отже, було однiею з причин вибору сюжету. Лише через 15 рокiв пiсля появи роману Гюго все той же Вiолле-ле-Дюк вiзьметься за реставрацiю цiеi архiтектурноi пам’ятки французького Середньовiччя, що займе цiлих 20 рокiв (1844–1864).

У «Соборi Паризькоi Богоматерi» Гюго визнав невiдворотну загибель середньовiчного монументального мистецтва, яка зумовлювалася в його потрактуваннi епохальним переходом вiд цивiлiзацii соборiв до цивiлiзацii книг. Проте це зовсiм не розглядалося письменником як занепад культури, навпаки, вiн зауважив у ньому прояв Прогресу, що супроводжуеться безумовними досягненнями, але й певними втратами, драматизмом зростання нового на руiнах старого. Йшлося також про закономiрностi iсторичного розвитку людства, де кожному етапу вiдповiдае певний вид мистецтва. Ще 1827 року у передмовi до драми «Кромвель» Гюго висував досить наiвну, але дуже характерну для його iсторичного чуття iдею про три стадii розвитку европейськоi цивiлiзацii – первiсну, античну та новiтню, яким вiдповiдають три основнi види лiтератури – лiрика, епос i драма. Гюго захищав думку про те, що сучасний стан культурного розвитку людства найадекватнiше здатна вiдобразити саме драма, яку вiн розглядае не як жанрове поняття, а в значно ширшому розумiннi – як мистецтво, що вiдображае життя у його русi, боротьбi, контрастностi. До речi зауважити, що навiть при створеннi образу Собору Гюго щедро послуговуеться естетикою драматичностi, змальовуючи його гармонiю через драматичне спiввiснування готичного та романського начал у ньому. Сучаснi мистецтвознавцi також неодмiнно звертають увагу на те, що динамiчнiсть, особлива ритмiчнiсть та драматичнiсть виступають характерними рисами унiкальноi архiтектури собору. В цiлому, концепцiя Собору як «кам’яноi книги», що ввiбрала в себе кращi надбання середньовiчноi культури, цiлком спiвзвучна «дiалектичним» iнтенцiям письменника i в свою чергу засвiдчуе його поетичне ставлення до свiту, який вiн сприймае через нескiнченну вервечку символiв, сповнених складностi та неоднозначностi.

Згодом у Францii роздуми Гюго про iсторичний i моральний змiст середньовiчноi архiтектури вiдiграють помiтну роль у складаннi традицii сприйняття культового мистецтва не в його прямих, пов’язаних з релiгiйними вiруваннями, функцiях, а в його суто естетичному, культурному побутуваннi. На початку XX столiття вiдомий письменник-модернiст Марсель Пруст напише низку статей, якi пiзнiше буде зiбрано в есеiстичнi добiрки з патетичними заголовками «Пам’ятi загиблих церков» та «Смерть соборiв», Ромен Роллан виступить з памфлетом «На захист вiвтарiв», i тодi ще зовсiм молодий i невiдомий Жорж Батай оприлюднить книжечку «Собор Реймськоi Богоматерi». Незважаючи на вiдмiннiсть пiдходiв i причин звернення до цiеi проблематики (у Пруста – це занедбання релiгiйного мистецтва у Францii пiсля прийняття наприкiнцi XIX столiття закону про вiддiлення церкви вiд держави i пов’язаного з ним закриття багатьох культових закладiв, у Роллана та Батая – це спустошення та руйнацiя французьких церков, якi принесла Перша свiтова вiйна), у них звучить схожа з думкою Гюго загальна iдея необхiдностi захисту соборiв як набуткiв нацiональноi культури iхньоi батькiвщини та людства у цiлому.

Гюго представив готичний собор як едине цiле, надiлене величним, хоча й дещо неясним iсторiософським сенсом. Вiн розглядав його як «гiгантське дзеркало Науки, душi та iсторii» та «найповнiше мистецьке здiйснення найбiльшоi мрii, до якоi коли-небудь пiднiмалося людство». Але, здавалось би, чiтко виражена, «iдеологiчна» теза про те, що на змiну всякiй теократii приходить демократiя, яку Гюго «вичитуе» в iсторii створення та архiтектурному стилi собору Паризькоi Богоматерi i яку намагаеться вивести у визначальну закономiрнiсть iсторичних процесiв, при пильнiшому розглядi постае не такою вже однозначною: адже мова йде про гармонiйну цiлiсть собору, яку складае поеднання, а не конфлiкт, романського та готичного стилiв, як i про едину виражену в нiй вiру у Бога. Ідея синтетичностi життя, дiалектичноi взаемопов’язаностi його розмаiтих форм уживаеться тут з естетикою поетичного гротеску («Ця головна церква, церква-прама-тiр, серед найдавнiших церков Парижа чимось подiбна до химери: вона мае голову однiеi церкви, кiнцiвки другоi, тулуб третьоi i щось спiльне з усiма»), а також з метафiзичними й провiденцiйними установками поета, його уявленнями про таемничiсть сущого, що може виражатися лише мовою символiв.

Близьку його художньому мисленню iдею провiденцiйностi Гюго вiртуозно вичитував як у загальних обрисах славнозвiсного паризького собору, так i в найдрiбнiших його деталях. Зовсiм незначне графiтi – грецький напис «’??????» (фатум, доля) – на однiй з його стiн набувае у романi надзвичайноi ваги i багатозначностi. По сутi, воно представляе весь сюжет роману – не лише несподiванi кривi його основноi iнтриги, але й саму концепцiю людини в iсторii. Попри весь свiй несхитний оптимiзм, Гюго осмислюе роль iсторичних зрушень у життi окремоi людини в образах античного фатуму. Очевидно, це виявляеться ближчим його поетичному чуттю, нiж безумовна вiра в позитивнiсть iсторичного поступу. Саме драматичнiсть боротьби, зiткнення людини iз собою i часом надае поетичного звучання роману Гюго. Історiя бунтуе у Клодовi Фролло, вируе у Дворi чудес, надягае маску кума Туранжо на короля Францii, грае iронiчнi iгри з поетом-фiлософом Гренгуаром i т. iн. Це протиборство начал закладаеться, таким чином, у самому текстi роману, де роздуми про Прогрес i закономiрностi Історii, зображення iсторично обумовлених типiв героiв сплiтаються зi сповненими фатальностi iсторiями людських доль. У романах Вальтера Скотта теж присутнiй певний драматизм iсторичних ситуацiй, драматизм людських доль, але особистiсть й iсторiя у нього, сполучаючись, все ж зберiгають певну автономнiсть, тодi як у Гюго вони взаемовисвi-тлюються, вступаючи у чудернацькi та фатальнi конфлiкти. Можливо, це е однiею з причин характерноi прозовостi романiв шотландця, у якого iсторiя та доля героя розвиваються майже паралельно, щоби лише волею випадку iнодi пересiктися. Це дозволяе головному герою Скотта часто залишатися майже стороннiм споглядачем iсторичних подiй, тодi як у Гюго вiн здебiльшого переживае i репрезентуе iсторiю зсередини, як Квазiмодо – пiзньосередньовiчнi метаморфози плебсу чи Клод Фролло – втрату беззастережноi вiри у Бога, зумовлену зростанням iндивiдуалiзму серед iнтелектуальноi частини середньовiчного люду. Історизм Гюго, таким чином, i тут проявляе себе як поетичний, а не аналiтичний, як у Скотта, хоча по-своему вiн формулюе дуже точну, об’емну, змiстовну картину далекоi iсторичноi пори.

У вiдтвореннi живоi плотi iсторичноi епохи Гюго також виявляе себе скорiше поетом, нiж повiстярем. У його романi досить значне мiсце вiдведене описам i вiдтворенню документально достовiрних реалiй життя середньовiчного Парижа. Про що б не говорив письменник – про трагiкомiчну ситуацiю суду над Квазiмодо чи iнтелектуальнi пошуки Клода Фролло, про залiзну «донечку короля» чи дзвони собору Паризькоi Богоматерi – вiн завжди звертаеться до iсторичних свiдчень, паралелей, посилань. Але на вiдмiну вiд вальтер-скоттiвськоi манери зображення iсторii засобами «мiсцевого колориту», де матерiальна пластичнiсть певноi епохи у певному локусi подаеться iнодi через не менш живописнi, нiж у французького письменника, але iнформативно орiентованi картини – у Гюго барвистiсть i достовiрнiсть зображених картин життя е не остаточною i не самодостатньою. Його художнiй генiй щоразу прагне вписати iх як у загальний образ епохи, так i в плин iсторii в цiлому, щоразу за окремим i характерним вiдшукуючи загальне й унiверсальне. Це надае його описам особливоi завершеностi та глибини.

Зображення своерiдного колориту iсторичноi епохи подаеться у Гюго здебiльшого через два типи описiв – символiчнi, узагальненi, сповненi глибинного смислу (колиска Парижа – острiв Сiте, собор Паризькоi Богоматерi, Париж з височини пташиного польоту) та жанровi, барвисто-виразнi, динамiчнi, що також по-своему, наче зсередини, вiдтворюють сутнiсть епохи. Вистава п’еси Гренгуара та свято блазнiв передають карнавальну, смiхову ii сторону, а замальовка паризьких кумась, що показують своiй подрузi з провiнцii цiкавинки свого мiста, – мiщанську, забобонну, побутову ii суть. Затворниця Роландовоi башнi та товариство молодих манiрниць-дворянок в оселi поважноi вдови де Гонделор’е, мешканцi Двору чудес i гвардiйська королiвська варта, зубоскальна школярська братiя та поважний паризький прево, оточення Луi Французького та типова паризька звiдниця Фалурдель утворюють пiстрявий калейдоскоп соцiальних груп середньовiчноi пори. Гревський майдан, «кiмната тортур» у Палацi правосуддя, лабiринти Бастилii унаочнюють ii судочинну систему, а прийом фландрських послiв чи заняття державними справами Луi XI – ii офiцiйне обличчя. Цi два типи описiв взаемодоповнюють однi одних, дозволяючи автору бути вичерпно точним, але не нудним, переконливим, але не сухим, величним i масштабним у своiх умовиводах, але водночас наочним i доступним.

Цiкаво вiдмiтити, що узагальненi описи в романi переважно подаються через архiтектурну тематику, що логiчно випливае з авторськоi концепцii архiтектури як мови Середньовiччя. Проте вмiщенi у перших книгах роману обширнi описи, насиченi величезною кiлькiстю деталей, iсторичних екскурсiв i професiйноi термiнологii, звичайно, дещо утруднюють його читання. Вже згадуваний тут Умберто Еко, що свiй перший роман – «Ім’я Рози» (1980) – написав також про Середньовiччя, потрактувавши його у властивому постмодернiзму дусi гри, цитування й iронii, у коментарях до нього зауважуе, що цiлком свiдомо розпочав його з досить складних й iнтелектуально-орiентованих описiв, сприйняття яких потребуе вiд читача i певноi пiдготовки i серйозного пiдходу до читання. Це дозволяе книзi знайти свого читача (i vice versa), якого надалi автор винагороджуе вiртуозним i захоплюючим детективним сюжетом. Еко називае це «створенням читача», що, на його думку, е ознакою справжньоi лiтератури, i вiдрiзняе ii вiд розважальноi лiтератури, яка лише потурае смакам публiки, але не формуе iх. Щось подiбне зустрiчаемо i в романi Гюго. Можливо, на вiдмiну вiд тверезого, дiловитого та позбавленого багатьох властивих людям XIX столiття iлюзiй сучасного письменника, Гюго несвiдомо, лише слiдуючи поетичному iнстинктовi, вдався до схожоi композицiйноi схеми, але вона саме така, яку спроектував У. Еко. «Собор Паризькоi Богоматерi» вiдкриваеться дуже обширними, здiйсненими у романтичному живописному дусi описами. У першiй половинi книги вони вводяться паралельно до досить повiльного конституювання зав’язки романного конфлiкту, але по мiрi того як розгортаеться дiя, описи вiдходять на другий план i якщо надалi з’являються, то вже значно меншi за розмiром, в той час як сюжетна колiзiя загострюеться, ii розвиток набирае швидкостi й у шаленому темпi прямуе до свого завершення. Наприклад, опису Палацу правосуддя, з якого розпочинаеться роман, присвячено близько десятка сторiнок, а опису палацу Барбо, що зустрiчаемо в останнiй, одинадцятiй, книзi твору, вiдведено менше сторiнки, до того ж вiн вкладаеться в уста базiки Гренгуара, що просторiкуе про палац, аби заповнити пустку та напруження, якi супроводжують викрадення Есмеральди Клодом Фролло. Тому, якщо перший, авторський розлогий i детальний опис мае здебiльшого об’ективне, епiчне звучання, то другий е експресивним, фрагментарним i не стiльки служить створенню образу iсторичноi епохи, скiльки нагнiтае атмосферу передчуття близькоi трагiчноi розв’язки. Це е, звичайно, типовим для романтичноi естетики проявом динамiчностi та емоцiйностi художнього письма, але воднораз свiдчить про поетичну школу Гюго-прозаiка.

Поетична школа Гюго позначаеться на характерi самого художнього вiдтворення образiв iсторii: це сповнена значимостi i гармонiйного звучання проза, де змiст передаеться не лише в словесно-понятiйному, але й у формальному вирiшеннi – через систему повторiв, ритмiчну органiзацiю, образнi паралелi й узагальнення, певну тональнiсть оповiдi – особливу для кожного окремого мотиву, – певний асоцiативний ряд. Ось топографiя середньовiчного Парижа. Вона вiдтворена через образнi моделi острова-колиски Сiте, трiйцю його найстарiших районiв – Сiте, Унiверситету та Мiста, кожному з яких автор пiдбирае вiдповiднi метафоричнi порiвняння (корабля, «суцiльноi брили», острова чи мурашника). Гюго накреслюе i загальний план Парижа XV столiття, що, розширюючись, не порушив основного принципу цього потрiйного подiлу i в XIX столiттi, а далi впродовж роману неодноразово повертаеться до цих основних лейтмотивiв, що обростають величезною кiлькiстю топонiмiв, географiчних даних, iсторичних посилань. А ось Двiр чудес, один з найбiльш колоритних образiв середньовiчного мiста Гюго. Зображений не без дрiбки iронii, вiн е яскравим прикладом прозового варiанту «живописноi поезii» Гюго, де картини в дусi Жака Калло, експресивнi, кольоровi та контрастнi, збудованi на грi свiтлотiнi, супроводжуються звуковим орнаментуванням, поеднуюються з iронiчним зображенням поневiрянь бiдолахи Гренгуара, а також змалюванням законiв i звичаiв цього свiту волоцюг i дрiбних злодiйчукiв. А келiю Клода Фролло Гюго вже описуе через порiвняння з кiмнатою Фауста на одному з офортiв Рембрандта, що вiдразу ж надае картинi певноi тональностi, поетичноi цiлiсностi, яку не здатнi порушити нi суто iнформативний перелiк речей, що знаходяться в кiмнатi (тим бiльше, що iх добiр е досить екзотичним), нi iсторичнi документальнi екскурси. Художня уява Гюго не втомлюеться знаходити все новi i новi засоби створення поетичного образу епохи та обгрунтування iх iсторичноi правдивостi.

Попри всю орiентацiю на документальну достовiрнiсть, масштабнiсть, правдивiсть зображення Гюго залишаеться перш за все романтиком. Тому уява моделюе у нього iсторичнi ситуацii бiльшою мiрою, нiж факт, а iсторичнi особистостi постають скорiше маркерами епохи, анiж повнокровними ii репрезентантами. Часто й власнi описи-фантазii вiн камуфлюе сюжетними ситуацiями, використовуючи для цього деяких персонажiв роману. Роль авторськоi маски вiдiграють у творi зокрема поет П’ер Гренгуар та школяр Жеан Фролло. iхня роль, далебi, досить вiдмiнна вiд функцiй наскрiзного героя-споглядача вальтер-скоттiв-ських романiв, який там постае носiем суспiльно-етичних поглядiв ХІХ столiття, переконань самого автора, тому вiн бувае здебiльшого лише стилiзованим пiд старовину, а отже, досить умовним, позаiсторичним i абсолютно позитивним героем. У Гюго героi-свiдки, героi-маски повнiстю вписанi в реальний iсторико-психологiчний контекст, i хоча iхня свiтоглядна позицiя де в чому наближаеться до сучасноi (скептицизм Гренгуара чи самоiронiя Жеана спiвзвучнiшi ХІХ столiттю, нiж Середньовiччю), що й дозволяе авторовi вкладати в iхнi оцiнки подiй близькi його власнiй позицii судження, вони все ж залишаються цiлком iсторично обумовленими, i переважно подаються автором в iронiчному ключi. Така iронiчнiсть мае кiлька функцiй: суто поетологiчну, тобто випливае з прагнення письменника пожвавити оповiдь, надати iй бiльшоi динамiчностi та життевостi, але також й iдело-гiчну, тобто свiдчить про властиву романтикам у цiлому схильнiсть уникати остаточних i безапеляцiйних суджень з будь-яких питань. Іронiзуючи з Гренгуара та Жеана де Мулена, Гюго деяким чином iронiзуе i з власних спроб вивести чiткi закони iсторичного розвитку та людського буття, а, можливо, й з iнтелiгентських надiй реалiзувати це знання в стихii iсторичного ствердження.

Втiм, зазор, що iснуе мiж уявленнями про закономiрностi iсторичного поступу та стихiею реального життя по-своему вiдображаеться на рiвнi фабули роману та його образноi системи. В iх конструюваннi, так само як i в описах, вигадливо переплетена правдива достовiрнiсть з вигадкою i фантазiею, реальнi прототипи, факти з цiлковито уявними ситуацiями. Драматичнi колiзii кохання та пристрастей так тiсно поеднанi з самим ходом iсторii, що iх неможливо роздiлити, тому що в кожному героевi водночас говорять iсторичне та суто людське. Про це красномовно свiдчить образ архiдиякона собору Паризькоi Богоматерi Клода Фролло. В iсторичному планi доля Клода Фролло репрезентуе драматичнiсть характерних для XV столiття процесiв вивiльнення людськоi свiдомостi з-пiд влади застарiлих свiтоглядних уявлень, сформованих церковною догмою Середньовiччя. Проте це вiдображаеться письменником у площинi суто людських страждань героя – через трагедiю допитливого розуму, що зневiряеться в набутих знаннях i болiсно переживае зiткнення прищеплених вихованням аскетичних правил поведiнки з непереможною силою пристрастi. Неможливiсть повнiстю довiритися iй, нi цiлком ii подолати приводить Клода до одержимостi та вкрай спотворених проявiв почуттiв. Перехiд вiд тематики звiльнення та торжества почуття до насильства та жорстокостi, з якою грiшний священик переслiдуе Есмеральду, прагнучи ii знищити, засвiдчуе проникливiсть Гюго-психолога, так само як i багатство уяви Гюго-митця. А проте вiн не лише дослiджуе розiрванiсть свiдомостi людини пiзнього середньовiччя, але й ii залежнiсть вiд духу часу. В образi Клода Фролло поеднуються розкрiпачення почуттiв i порив до знання зi звичкою до влади сили та забобон, носiем яких також е цей герой. Неоднозначнiсть цього характеру, поеднання милосердя та жорстокостi в ньому вiдображаеться i в стосунках Клода Фролло з Квазiмодо та Жеаном Фролло.

У розгортаннi сюжету «Собору…» поступово на перший план висуваеться iсторiя фатального i майже екстатичного кохання. Воно представлене у лiнii кохання чотирьох чоловiкiв до однiеi жiнки – чарiвноi вуличноi танцiвницi Есмеральди – i постае у варiантах грiшноi любовi-муки Клода Фролло, святоi любовi-слу-жiння потворного дзвонаря Квазiмодо, смiшноi, невинноi i, зрештою, несправжньоi любовi-зачарування невдахи Гренгуара, фальшивоi, фарсовоi любовi-хтивостi Феба де Шатопера, а також в образi слiпоi любовi-мрii самоi Есмеральди до нiкчемного красеня-офiцера. Така насиченiсть любовних пристрастей i емоцiй у вiдiрванiй вiд сюжету констатацii може видатися дещо надмiрною – i вона почасти такою i е, що вказуе на властиву романтизму схильнiсть до гiперболiзацii, драматизму й емоцiйноi загостреностi. Але вона настiльки природно вписана у тканину роману, настiльки виважено поеднана у кожнiй особистостi з iншими визначальними для неi екзистенцiйними, моральними, психологiчними чи соцiальними чинниками, що зовсiм не порушуе художньоi гармонiйностi твору. Частково вона пояснюеться тiею важливiстю, яку романтики вiдводили у людському життi емоцiйнiй сферi, частково ж постае як данина мелодраматичностi, до якоi нерiдко схилявся Гюго. З останньою пов’язана деяка водевiльнiсть звучання окремих сцен (особливо вiдчутна у лiнii Есмеральда-Феб, Есмеральда-Гренгуар) в поеднаннi з до краю драматизованими i навiть мiфологiзованими лiнiями кохання Фролло та Квазiмодо до Есмеральди (в останнiй неважко вгадати романтичний варiант древнього мiфу про «красуню та чудовисько»).

Серед героiв «Собору Паризькоi Богоматерi» образ Есмеральди, на перший погляд, е найбiльш трафаретним та ескiзним втiленням романтичноi жiночностi (чарiвна, загадкова i незвична краса, магiя ii танцю, лагiднiсть, доброта, пристраснiсть, фатальна залежнiсть вiд гри злоi долi та iн.). Але й навiть вiн багатьма гранями вписаний в iсторичну дiйснiсть – i пов’язанiстю долi Есмеральди з гнаним i таемничим плем’ям циган, i з парiями Парижа, i з страхiтливим середньовiчним феноменом «полювання на вiдьом». При цьому ii образ мае програмне значення для ствердження етичноi та естетичноi концепцiй Гюго в романi. З одного боку, вона постае тут носiем того альтруiстичного акту милосердя, який в системi моральних переконань Гюго е найважливiшим проявом величi людськоi душi та джерелом iсторичного оптимiзму письменника. Це перш за все стосуеться роздiлу «Сльоза за краплю води» 6-i книги, де з щирого милосердя Есмеральда втамовуе спрагу виставленого на посмiховисько бiля ганебного стовпа Квазiмодо, вiд якого вона досi бачила лише ворожiсть i зло. Цей вчинок кладе початок переродженню Квазiмодо з «вiрного пса Клода Фролло», «майже людини», у справжню людину, самостiйну особистiсть, надiлену незалежною волею та здатнiстю творити свою долю. Незважаючи на те, що роман мае трагiчний кiнець, сама ця iсторiя народження новоi людини у Квазiмодо, що iлюструе iдею всемогутностi кохання та милосердя, звучить життествердно та апологетично по вiдношенню до людства. З iншого боку, в парi з Квазiмодо Есмеральда представляе в романi одне з найбiльш виразних втiлень поетики гротеску, яку Гюго вважае найефективнiшим засобом повноцiнного зображення життя у мистецтвi та досить оригiнально трактуе саме це поняття. На вiдмiну вiд поширеного розумiння гротеску як поеднання в единому образi принципово вiдмiнних начал i якостей (реалiзму та фантастичностi, органiчного та неживого, трагiчного та кумедного), Гюго надае йому особливоi пронизливостi, вважаючи гротеском надзвичайне загострення контрастiв. Особливо часто Гюго звертаеться до контрастiв зовнiшнього та внутрiшнього, добра та зла, краси та потворностi. Так, «краса, вiдтiнена бридким», втiлюеться в «Соборi Паризькоi Богоматерi» не лише в образi надiленого зовнiшньою потворнiстю та внутрiшнiм благородством Квазiмодо, але й у стосунках бридкого горбаня з прекрасною Есмеральдою.

Безумовно, Квазiмодо – дуже колоритна та значима фiгура роману. Разом iз образом Собору Паризькоi Богоматерi вiн е найбiльшою художньою удачею автора. Якщо Собор постав величезною кам’яною книгою епохи, ii символом, ii матерiальним втiленням, то особлива структура образу Квазiмодо дозволила письменнику закарбувати внутрiшню сутнiсть Середньовiччя, ii гротескову неоднозначнiсть, величезний внутрiшнiй потенцiал енергii та прагнення добра i справедливостi, а заразом i власний етичний iдеал. При цьому обидва образи будуються на поетицi гротеску, з тiею хiба що вiдмiннiстю, що гротескнiсть готичних елементiв церкви знiмаеться у вищому мистецькому синтезi ii архiтектурноi гармонii, тодi як гротескнiсть Квазiмодо складае основу його особистоi драми i неуникно веде героя до загибелi. Разом iз тим Собор i Квазiмодо складають у романi певний симбiоз будiвлi та людськоi iстоти, де природнiм вмiстом споруди стае людина, а церква замiняе людинi весь свiт, е ii единим природнiм середовищем. Подiбне гротескне поеднання зустрiчаемо i в описi злиття Квазiмодо з дзвонами, якi е серцем Собору, але вiдображають биття i його власного серця. Гюго знаходить для цього здавна поширеного у лiтературi мотиву дзвонiв своерiдне втiлення в образi мiста-оркестру та передзвону вiкiв.

Образ дзвонаря Квазiмодо настiльки оригiнальний i репрезентативний для цього роману, що часто сучасним iнтерпретацiям «Собору Паризькоi Богоматерi» надають його iм’я, при цьому в самих прочитаннях роману, на жаль, дуже збiднюеться сюжет, суттево вiддаляючись вiд величного характеру, масштабностi та високопоетичностi першоджерела. Голлiвудськi кiноверсii чи образи м’юзиклу «Нотр-Дам де Парi», за посередництвом яких нинiшне молоде поколiння знайомиться з героями класичного шедевру Гюго, жодним чином нездатнi передати його iстинного звучання, багатоманiтностi, поетичностi, морально-етичного пафосу та мудростi осягнення в ньому сучасностi через пiзнання iсторичноi давнини.

А проте епоха книг не проходить. ii не вбити новим засобам комунiкацii столiття електронiки та високих технологiй. Наразi у Парижi щорiчний фестиваль «Час книг» змiнило «Свято читання», традицiйна виставка «Книжковий салон» незмiнно знайомить з величезною палiтрою книжкових видань Францii, поширюючись iншими мiстами краiни. Отже, i роман Вiктора Гюго «Собор Паризькоi Богоматерi» продовжуе жити i хвилювати людськi серця, подiбно до того як Нотр-Дам, що височить посеред сьогочасного Парижа, символiзуе не лише колишню велич творчого генiя Середньовiччя, але й животворну актуальнiсть духовних поривiв сучасностi.



    Н. М. ГОРЯЧА




Собор Паризькоi Богоматерi







Кiлька рокiв тому, оглядаючи Собор Паризькоi Богоматерi чи, точнiше кажучи, тиняючись по ньому, автор цiеi книжки побачив у темнiм закутку однiеi з веж вирiзьблене на стiнi слово:



’??????[1 - Фатум, доля (гр).]


Цi досить глибоко видовбанi в каменi, почорнiлi вiд часу великi грецькi лiтери, у формi й розмiщеннi яких було щось притаманне готичнiй калiграфii, лiтери, якi немовби свiдчили про те, що написала iх рука людини середньовiччя, а особливо iхнiй зловiсний i фатальний змiст глибоко вразили автора.

Вiн питав себе, вiн намагався збагнути, яка то стражденна душа не схотiла покинути свiт, не залишивши на стiнi староi церкви цього тавра злочину чи лиха.

Минув час, i стiну (тепер я вже й не пам’ятаю навiть, яку саме) пофарбували чи обшкрябали, i напис зник. Так ось уже протягом двох столiть поводяться з чудовими храмами середньовiччя, iх нiвечать, як тiльки можуть, i зсередини, й зовнi. Священик iх перефарбовуе, архiтектор обшкрябуе, а згодом приходить юрба i руйнуе iх.

Так що нiчого вже не лишилося вiд таемничого слова, викарбуваного на стiнi похмуроi вежi Собору, нiчого не лишилось i вiд тiеi невiдомоi долi, про яку воно так сумно згадувало, – нiчого, окрiм нетривкого спогаду. Людина, яка видовбала те слово на стiнi, кiлька столiть тому зникла, так само зникло iз стiни храму слово, та й сам храм, може, незабаром зникне з лиця землi.

Саме воно, оте слово, i стало поштовхом до того, що я написав цю книжку.



    Лютий 1831




Книга перша








I. Великий зал


Триста сорок вiсiм рокiв, шiсть мiсяцiв i дев’ятнадцять днiв тому парижани прокинулися вiд калатання всiх дзвонiв за потрiйними мурами Сiте[2 - Невеличкий острiвець на р. Сенi, найстарiша частина Парижа, де мiститься Собор Паризькоi Богоматерi та Палац правосуддя.], Унiверситету й Мiста.

А проте 6 сiчня 1482 року не було якимось визначним в iсторii днем. Не було нiчого незвичайного в подii, що з раннього ранку сколихнула i дзвони, i жителiв Парижа. Не було нi нападу пiкардiйцiв чи бургундцiв, нi процесii iз святими мощами, нi бунту лааських школярiв, нi урочистого в’iзду «нашого грiзного володаря, його милостi короля», нi навiть якоiсь цiкавоi страти злодiiв i злодiйок на шибеницi бiля паризького суду, нi якогось приiзду – в п’ятнадцятому столiттi вони часто бували – iноземного посольства у роззолоченому вбраннi й прикрашених султанами головних уборах. Тiльки два днi тому, на превелику досаду кардинала Бурбонського, кавалькада фламандських послiв прибула в Париж, щоб укласти договiр про шлюб дофiна з Маргаритою Фландрською, i кардинал, догоджаючи королю, був змушений виявляти прихильнiсть до цiеi неотесаноi галасливоi юрби фламандських бургомiстрiв, вшановувати iх у своему Бурбонському палацi показом «прегарних моралiте[3 - Середньовiчний театральний твiр повчального змiсту, написаний в алегоричнiй формi.], сотi[4 - Середньовiчна сатирична п’еса.] та фарсу», в той час, як розкiшнi його килими, розстеленi перед входом до палацу, мокли пiд страшною зливою.

Подiею, що 6 сiчня «схвилювала, – як каже Жан де Труа, – весь простолюд Парижа», було подвiйне торжество з нагоди давним-давно об’еднаних свят – Водохреща i свята блазнiв.

Цього дня мали запалювати святкове багаття на Гревському майданi, саджати традицiйне деревце бiля Бракськоi каплицi й показувати мiстерiю в Палацi правосуддя. Про це ще напередоднi на всiх перехрестях оголосили пiд звуки сурм герольди пана прево[5 - Представник королiвськоi влади в мiстi, вiн же головний суддя.], вдягнутi в ошатнi фiолетовi камлотовi опанчi з великими бiлими хрестами на грудях.

Отож iз самого ранку, замкнувши своi домiвки та крамнички, юрби городян i городянок поспiшали звiдусiль до названих трьох мiсць. Кожен обрав собi видовище до смаку: хто вогнище, хто саджання деревця, а хто – мiстерiю. Слiд вiддати належне споконвiчному здоровому глуздовi паризьких роззяв: бiльшiсть iх прямувала до святкового багаття, вельми доречного в цю пору року, або на мiстерiю до Великого залу Палацу правосуддя – там були стiни й дах над головою, а бiдне, хирляве деревце одностайно залишили самотнiм тремтiти пiд сiчневим небом, на цвинтарi Бракськоi каплицi.

Особливо багато людей сунуло по вулицях до Палацу правосуддя, бо стало вiдомо, що фламандськi посли, якi прибули два днi тому, мають бути на виставi мiстерii i на виборах папи блазнiв – теж у Великому залi Палацу.

Нелегко було потрапити того дня до Великого залу, який вважали тодi найбiльшим у свiтi закритим примiщенням. (Щоправда, на той час Соваль ще не вимiряв величезного залу в замку Монтаржi). Глядачам, що дивилися з вiкон довколишнiх будинкiв, запруджений народом майдан видавався морем, у яке п’ять чи шiсть вулиць, мов гирла рiчок, щохвилини вихлюпували новi потоки людей. Дедалi бiльшi хвилi цього натовпу розбивались об виступи будинкiв, що стирчали подекуди, наче високi миси, у великому, неправильноi форми басейнi майдану. Посерединi високого готичного[6 - Слово «готичний» у тому значеннi, як його звичайно вживають, тут зовсiм не пiдходить, але воно загальноприйняте. Отже, ми його беремо так само, як i всi, щоб визначити архiтектуру другоi половини середньовiччя, в основi якоi – стрiлчасте склепiння, що змiнило архiтектуру попереднього перiоду, першоосновою якоi е напiвкругле склепiння. (Прим. авт.)] фасаду Палацу правосуддя були широкi сходи, якими безперервно пiднiмався й опускався потiк людей, що, розбившись на середнiй площадцi, розливався двома широкими течiями по бiчних спусках; по тих сходах натовп невпинно тiк на майдан, як водоспад до озера.

Через вигуки, регiт, тупотiння тисяч нiг стояв страшенний гамiр. Час вiд часу той гамiр ставав ще дужчим, течiя, що несла натовп до великих сходiв, раптом повертала назад, збурювалася, нуртувала. Так бувало вiд того, що стрiлець комусь давав стусана, або ж люди сахалися вiд здибленого коня, коли начальник мiськоi сторожi наводив лад. Чудова традицiя, яку прево передали конетаблям, конетаблi – кiннiй сторожi, а кiнна сторожа – нашим паризьким жандармам.

У дверях, вiкнах, у слухових вiконцях, на дахах кишiли тисячi добродушних, спокiйних i статечних городян, якi дивилися на Палац, на галасливу юрбу i нiчого бiльше не хотiли, бо чимало парижан вдовольняеться лише спогляданням самих глядачiв, i навiть стiна, за якою щось вiдбуваеться, для них – рiч, варта уваги.

Якби ми, живучи в 1830 роцi, змогли приеднатися до тих парижан п’ятнадцятого столiття й разом з ними, дiстаючи з усiх бокiв стусани, ледве втримуючись на ногах, увiйти до величезного залу Палацу правосуддя, такого тiсного 6 сiчня 1482 року, то побачили б видовище вельми цiкаве i принадне: ми опинилися б серед речей настiльки стародавнiх, що вони видавалися б нам зовсiм новими.

Якщо читач не заперечуе, ми спробуемо хоча б уявити собi враження, яке справив би на нього i на нас той Великий зал, коли б ми переступили його порiг i опинилися серед натовпу людей у хламидах, опанчах, камзолах.

А насамперед нас оглушив би гамiр i заслiпило яскраве свiтло. Над головами подвiйне стрiлчасте склепiння, прикрашене дерев’яними скульптурами, iз золотими геральдичними лiлiями на блакитному тлi; пiд ногами – мармурова пiдлога з бiлих та чорних плиток. За кiлька крокiв од нас – величезна колона, далi друга, третя, разом уздовж залу сiм колон пiдтримують двiйчасте склепiння. Навколо чотирьох перших колон – ятки крамарiв, де виблискують склянi вироби та мiшура, навколо трьох останнiх – дубовi лави, до блиску натертi штаньми позивачiв i мантiями судейських. Круг залу, вздовж високих стiн, мiж дверима, мiж вiкнами, помiж колонами – нескiнченна шеренга статуй усiх королiв Францii, починаючи вiд Фарамонда: королiв ледачих, якi стояли, опустивши руки й потупивши очi; королiв хоробрих i войовничих, iз зухвало пiднесеними до неба головами та руками. Далi, у високих стрiлчастих вiкнах – тисячобарвнi вiтражi, у широких прорiзах – прекраснi дверi, оздобленi тонким рiзьбленням, i все це – склепiння, колони, стiни, обрамлення вiкон, панелi, дверi, статуi – зверху донизу розкiшно розцвiчено блакиттю та золотом, якi вже тодi трохи потьмянiли i майже зовсiм зникли пiд шаром пороху та павутинням ще 1549 року, коли дю Брель захоплювався ними вже тiльки за традицiею.

Тепер уявiмо собi цей величезний довгастий зал, освiтлений блiдим свiтлом сiчневого дня, заповнений строкатим i галасливим натовпом, який пливе уздовж стiн, кружляе навколо семи колон, i перед нами постане загальна картина, цiкавi деталi якоi ми постараемось вiдтворити точнiше.

Безперечно, якби Равальяк не вбив Генрiха IV, не було б документiв процесу Равальяка, що зберiгались у канцелярii Палацу правосуддя; не було б i спiльникiв убивства, зацiкавлених у тому, щоб згаданi документи зникли; отже, не було б i палiiв, змушених, за браком iнших можливостей, пiдпалити канцелярiю, щоб згорiли папери, i пiдпалити Палац правосуддя, щоб згорiла канцелярiя; отож, не було б, зрештою, i пожежi 1618 року. Досi ще стояв би старий Палац разом iз своiм старим величезним залом, i я мiг би сказати читачевi: «Пiдiть подивiться на нього»; i, таким чином, менi не довелося б описувати цей зал, а читачевi читати мiй опис. Це доводить справедливiсть новоi iстини: наслiдки великих подiй – незлiченнi.

А втiм, цiлком можливо, що Равальяк не мав нiяких спiльникiв або ж тi спiльники, якщо вони й були, зовсiм не причетнi до пожежi 1618 року. Є й ще два цiлком вiрогiдних пояснення. Перше – це велика, з лiкоть завдовжки, iз стопу завширшки, палаюча зiрка, що впала, як то всiм вiдомо, з неба на Палац 7 березня пiсля пiвночi. Друге – чотиривiрш Теофiля:

Сумне в Парижi було дiло:
Шановна панi Справедливiсть
Присмак усяких так наiлась,
Що пiднебiння геть спалила[7 - Гра слiв: – ерiсе – старофранцузькою мовою – i «присмаки», i «винагорода», «хабар». Так само французьке раiаiз – i «пiднебiння», «палац».].

То хоч би що думав хтось про це потрiйне (полiтичне, фiзичне й поетичне) витлумачення причин пожежi Палацу в 1618 роцi, сама пожежа – факт, на жаль, безперечний. Мало що зосталося пiсля цiеi катастрофи i, головне, пiсля ряду всiляких реставрувань, якi знищили те, що пощадила пожежа; так, дуже мало що лишилося вiд цiеi першоi обителi французьких королiв, вiд цього Палацу – давнiшого за Лувр, – який був уже за часiв Фiлiппа Красивого таким старовинним, що в ньому шукали слiдiв величних будiвель, споруджених королем Робером i описаних Ель-гальдусом. Зникло майже все. Що сталося з кабiнетом, у якому Людовiк Святий «завершив свiй шлюб»? Де сад, в якому вiн, «одягнений у камлотовий камзол, i грубого сукна безрукавку й пiдбитий чорною тафтою плащ, лежав на килимi разом з Жуенвiлем» i вершив суд? Де покоi iмператора Сигiзмунда? Карла IV? Іоанна Безземельного? Де сходи, з яких Карл IV проголосив свiй едикт про помилування? Де та плита, на якiй Марсель у присутностi дофiна зарiзав Робера Клермонського i маршала Шампанського? Де тi дверцята, на порозi яких було пошматовано булли антипапи Бенедикта i крiзь якi повернулися назад, одягненi на глум у ризи та митри й примушенi привселюдно каятися по всьому Парижу, тi, що привезли цi булли? Де Великий зал, з його позолотою, блакиттю, стрiлчастими арками, статуями, колонами, з величезним склепiнням? А золота кiмната? А кам’яний лев, що стояв навколiшках коло дверей, опустивши голову й пiдiбгавши хвоста, немов леви бiля Соломонового трону, в покiрнiй позi, як i належить грубiй силi перед лицем правосуддя? А розкiшнi дверi? А чудовi вiтражi? А карбування, перед яким схилявся Бiскорнетт? А витонченi рiзьбярськi роботи дю Гансi?.. Що зробив час, що зробили люди з цiею красою? Що дано нам замiсть усього цього, замiсть цiеi галльськоi iсторii, замiсть цього готичного мистецтва? Тяжкi, присадкуватi арки пана де Бросса, незграбного будiвника порталу Сен-Жерве, – це замiсть мистецтва; а щодо iсторii, то нам лишилися тiльки велемовнi спогади про громiздку колону, якi ще досi вiдлунюють у базiканнi усяких Патрю.

Цього мало. Та повернiмося до справжнього Великого залу справжнього старовинного Палацу.

В одному кiнцi цього велетенського паралелограма була славнозвiсна мармурова плита, така довга, широка й товста, що, як твердить тогочасний опис, зроблений у стилi, здатному збудити апетит Гаргантюа, «такоi скиби мармуру нiколи й нiхто на свiтi не бачив»; по другий бiк мiстилася каплиця, де була зроблена за наказом Людовiка XI його власна статуя: вiн стоiть на колiнах перед Пречистою Дiвою. До цiеi ж каплицi вiн, не журячись тим, що в шерензi королiвських статуй, розмiщених у залi, залишаються двi порожнi нiшi, велiв перенести скульптури Людовiка Святого та Карла Великого – двох святих, котрi як французькi королi мали, на його думку, великий вплив на небi. Ця ще нова – побудована тiльки шiсть рокiв тому – каплиця, з чудовими скульптурами, з майстерним художнiм карбуванням, була зроблена в тому чарiвному, витонченому архiтектурному стилi, який характеризуе у нас кiнець готичноi доби i тривае майже до половини шiстнадцятого столiття у фееричних фантазiях Вiдродження. Істинним шедевром була, зокрема, невелика ажурна розета над порталом, фiлiгранна i вишукана, мовби зiрка з мережива.

Посеред залу, навпроти головних дверей, для фламандських послiв та iнших поважних осiб, запрошених на вистави мiстерii, зробили бiля стiни вкритий позолоченою парчею помiст, од якого був окремий вихiд – для цього пристосували вiкно в коридор поряд iз золотим покоем.

За звичаем, мiстерiя мала вiдбуватися на мармуровiй плитi, яку приготували для цього ще зранку. На ii розкiшнiй поверхнi, подряпанiй каблуками судовоi братii, спорудили досить високу дерев’яну клiтку. Г орiшня частина клiтки, вiдкрита для очей усiх присутнiх, мала правити за кiн, а закрита килимами внутрiшня – за лаштунки для лицедiiв. Драбина, просто приставлена iззовнi, з’еднувала сцену й лаштунки. По крутих щаблях тоi драбини мали заходити i виходити актори. Жоден, навiть найнесподiванiший персонаж, жодна перипетiя, жоден сценiчний ефект – нiщо не могло обминути цiеi драбини. Невинне й гiдне пошани дитинство мистецтва й технiки!

Чотири судовi пристави Палацу, що повиннi були наглядати за всiма народними розвагами, як у свята, так i в днi страт, стояли по одному бiля кожного рогу мармуровоi плити.

Вистава мала початися тiльки опiвднi, з останнiм, дванадцятим ударом великих курантiв Палацу. Для початку театрального видовища то, безперечно, був дуже пiзнiй час, але доводилося визначати годину, зручну для послiв.

Отож увесь цей численний натовп чекав ще зранку. Чимало особливо завзятих любителiв видовищ тремтiло вiд холоду перед головними сходами Палацу вже з самого свiтанку; а дехто навiть запевняв, що перебув цiлу нiч, лежачи пiд брамою, аби мати певнiсть, що ввiйде першим. Натовп усе зростав i вже, немов та вода у повiнь, починав пiднiматись уздовж стiн, випинатися круг колон, виходити з берегiв i текти по заглибинах, карнизах, пiдвiконнях та архiтектурних виступах, по всiх опуклостях скульптур. Тиснява, нетерплячка, нудьга в цей день нестримноi сваволi та шаленства, сварки, якi щохвилини вибухали, коли хтось ненароком штурхав когось лiктем або пiдкованим черевиком, втома вiд тривалого чекання – все це ще задовго до прибуття послiв надавало якогось терпкого й гiркого тону гаморовi юрми, що задихалася, замкнена, збита докупи, стиснута з усiх бокiв. Звiдусiль було чути тiльки нарiкання й прокльони; лаяли фламандцiв, купецького старшину, кардинала Бурбонського, головного суддю Палацу, ii величнiсть Маргариту Австрiйську, варту з жезлами, холод, задуху, негоду, епископа Паризького, папу блазнiв, колони, статуi, лаяли тому, що ось цi дверi зачинено, а он те вiкно вiдчинено. Усе це дуже забавляло розсiяних у натовпi школярiв та молодих слуг, якi до загального невдоволення додавали ще й своi витiвки, своi в’iдливi жарти i цим тiльки посилювали невдоволення.

Серед них була група веселих шибайголiв, якi, видавивши в одному вiкнi шибки, зухвало вмостилися на пiдвiконнi й кидали звiдти глузливi погляди та дотепи у натовп то в залi, то надворi, на майданi. По iхнiх насмiшкуватих жестах, голосних вибухах реготу, глумливих вигуках, якими вони через увесь зал обмiнювалися з товаришами, видно було, що цi школярi не подiляли нудьги i втоми решти присутнiх i що вони сприймали все як розвагу, а це допомагало iм терпляче ждати справжнього видовиська.

– Клянуся душею, ви – Жоаннес Фролло де Молендiно! – гукав один з них до невеличкого бiлявого пустуна з гарненьким лукавим личком, який примостився на акантах капiтелi. – Недарма вас прозвали – Жеан Вiтряк – вашi руки й ноги справдi схожi на крила вiтряка. Давно ви тут?

– З ласки диявола, – вiдповiв Жоаннес Фролло, – я тут ось уже понад чотири години i сподiваюся, що iх менi буде зараховано при вiдпущеннi грiхiв у чистилищi. Ще о сьомiй ранку я чув, як вiсiм славнозвiсних пiвчих сицилiйського короля почали виспiвувати велику месу у Святiй Каплицi.

– Чудовi пiвчi, – додав перший, – а голоси у них тоншi за вiстря iхнiх ковпакiв! Але перш нiж правити обiдню добродiевi святому Іоанну, королю слiд було б поспитати самого святого, чи подобаються йому латинськi псалми, прогугнявленi з провансальським акцентом.

– Вiн замовив месу, щоб у цих клятих пiвчих сицилiйського короля була якась робота! – верескливо вигукнула стара, що стояла в натовпi пiд вiкном. – Подумати тiльки! Тисячу паризьких лiврiв за одну обiдню! Та ще з податкiв за продаж морськоi риби на паризьких базарах!

– Тихо, стара! – озвався товстий i статечний городянин, який стояв бiля торговки рибою i тому весь час затуляв собi носа. – Обiдню треба було вiдправити. Чи, може, ви хочете, щоб король знову захворiв?

– Добре сказано, пане Жiль Рогатий, королiвський хутрянику! – вигукнув малий школяр, який учепився за колону.

Всi школярi зустрiли злощасне прiзвисько бiдного королiвського хутряника вибухом реготу.

– Рогатий! Жiль Рогатий! – вигукували однi.

– Comitus et hirsutus![8 - Рогатий i кошлатий (латин.)]

– Авжеж! Тiльки так! – не вгавало мале чортеня з колони. – А що тут смiшного? Вельмишанований Жiль Рогатий, брат метра Жеана Рогатого, двiрського суддi, син метра Майе Рогатого – головного Венсенського лiсничого, всi вони – городяни Парижа, всi одруженi, всi батьки й сини!

Регiт посилився. Товстий хутряник мовчки намагався сховатися вiд звернутих на нього звiдусiль поглядiв. Та марно вiн прiв i сопiв. Його зусиль вистачало тiльки, щоб, подiбно до того, як вбивають у дерево клин, втискати мiж плечi сусiдiв свое багрове з досади та гнiву широке апоплексичне обличчя.

Нарештi один з присутнiх, такий же гладкий, низенький i статечний, як i хутряник, прийшов йому на допомогу.

– Яка гидота! Де це видано, щоб школярi так зневажали городянина! За моiх часiв iх вiдшмагали б рiзками, а потiм i спалили б на вогнищi з тих самих рiзок.

Зграя школярiв наче вибухла.

– Агов! Хто це там стогне? Що за лиховiсний пугач?

– Стривай! Я його знаю, – сказав один, – це метр Андрi Мюнье.

– Один з чотирьох присяжних бiблiотекарiв унiверситету! – додав другий.

– У цiй лавочцi всього по чотири, – вигукнув третiй, – чотири земляцтва, чотири факультети, чотири свята, чотири економи, чотири виборцi, чотири бiблiотекарi.

– Чудово, – пiдтримав його Жеан Фролло, – то нехай iх чотири чорти i вхоплять!

– Мюнье, ми спалимо твоi книжки!

– Мюнье, ми вiдлупцюемо твого слугу!

– Мюнье, ми полапаемо твою жiнку!

– Гладеньку панi Ударду!

– Яка вона свiжа й весела, наче вже вдовиця!

– Хай вам чорт! – пробурмотiв метр Андрi Мюнье.

– Метре Андрi, – знову озвавсь од своеi колони Жеан, – замовкни, а то я впаду тобi на голову.

Метр Андрi глянув угору, неначе вимiрюючи очима висоту колони i визначаючи вагу шибеника, про себе помножив iх на квадрат швидкостi й замовк.

Жеан, лишившись переможцем, зловтiшно вiв далi:

– А я б зробив це, хоч я й брат архiдиякона.

– Ну й гарнi ж нашi унiверситетськi сановники! У такий день, як нинi, не вшанували наших привiлеiв! У мiстi деревце та вогнище, у старому Сiте – мiстерiя, вибори папи блазнiв i фламандськi посли, а в Унiверситетi – нiчогiсiнько!

– А тим часом майдан Мобер досить великий! – сказав один iз школярiв, якi сидiли на пiдвiконнi.

– Геть ректора, виборцiв i економiв! – вигукнув Жеан.

– Треба сьогоднi ввечерi на Веселому Полi влаштувати святкове вогнище з книжок метра Андрi! – озвався другий.

– Із пюпiтрiв писарiв! – додав його сусiда.

– Із жезлiв педелiв!

– І з плювальниць деканiв!

– Із буфетiв економiв!

– Із скриньок виборцiв!

– Із ослiнчикiв ректора!

– Геть! – загув знову малий Жеан. – Геть метра Андрi, педелiв, писарiв, богословiв, медикiв i законникiв, економiв, виборцiв, ректора!

– Та це просто кiнець свiту! – затуляючи вуха, пробурмотiв метр Андрi.

– Про вовка помовка. Наш ректор iде, он на майданi, – крикнув один з тих, що сидiли на пiдвiконнi.

Усi хутенько обернулися до майдану.

– Невже це справдi наш вельмишановний ректор, метр Тiбо? – спитав Жеан Фролло, який, прилiпившись до однiеi з внутрiшнiх колон, не мiг побачити, що дiеться зовнi.

– Так, так, – вiдповiли йому, – це таки вiн, авжеж, метр Тiбо, наш ректор!

То й справдi, ректор i всi унiверситетськi сановники урочисто вирушили зустрiчати послiв i саме перетинали Палацовий майдан. Школярi, притулившись на пiдвiконнi, зустрiли iх глузливими вигуками та iронiчними оплесками. У ректора, який очолював той похiд, влучив перший, найдошкульнiший залп в’iдливих дотепiв.

– Добридень, пане ректор! Агов! Добридень вам кажуть!

– Як же вiн сюди потрапив, старий гравець? Невже залишив своi костi?

– Як вiн гарцюе на своему мулi! А вуха у мула коротшi, нiж у ректора!

– Агов! Добридень, пане ректор Тiбо! Tybalde aleator[9 - Тiбо – гравець у костi (латин.)]. Старий дурень! Старий грак!

– Нехай вам бог помагае! Скiльки разiв цiеi ночi вам випадала подвiйна шiстка?

– Ох, яка препогана у нього пика, сiра, виснажена, пом’ята. Це все вiд пристрастi до гри в костi!

– Куди це ви так трюхикаете, Тiбо? Tybalde ad dados[10 - Тiбо з гральними костями (латин.).], задом до Унiверситету i передом до Мiста?

– Вiн iде наймати помешкання на вулицi Тiботоде[11 - Thibautodе (фр.). – тогочасна назва однiеi з вулиць Парижа; при iншому написаннi: Thibaut aux des означае те саме, що й наведене вище латинське: «Тiбо з гральними костями».], – крикнув Жеан Вiтряк.

Зграя школярiв, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.

– Ви iдете на вулицю Тiботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?

Потiм дiйшла черга й до iнших сановникiв.

– Геть педелiв! Геть жезлоносцiв!

– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?

– Це Жiльбер де Сюльi, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.

– Стривай, ти зручнiше примостився, – на ось мiй черевик, жбурни йому в пику!

– Saturnalitias mittimus ecce nuces[12 - А ось вам i горiшки до свята (латин.).].

– Геть усiх шiстьох богословiв з iхнiми бiлими стихарями!

– Так це богослови? А я гадав, це тi шiсть бiлих гусок, що iх дала мiсту свята Женев’ева за маеток Роньi!

– Геть медикiв!

– Геть диспути на визначенi й довiльнi теми!

– Лови мою шапчину, канцлере святоi Женев’еви! Ти скривдив мене! Це правда: вiн вiддав мое мiсце в нормандському земляцтвi малому Асканiо Фальцаспадi з провiнцii Бурж, бо той – iталiець!

– Це несправедливо, – погодились всi школярi. – Геть канцлера Женев’еви!

– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луi Даюiль! Агов, Ламбере Октеман!

– Сто чортiв довiреному нiмецького земляцтва!

– І капеланам Святоi Каплицi з iхнiми сiрими хутряними накидками; cum tunicis grisis!

– Seu de pellibus grisis fourratis![13 - Пiдбитi сiрим хутром (середньовiчна латинь).]

– Гей, магiстри мистецтв! Усi, хто в гарних чорних мантiях! Усi, хто в гарних червоних мантiях!

– Непоганий хвiст у ректора!

– Можна подумати, що це венецiйський дож iде на заручини з морем.

– Дивись, Жеане! Канонiки святоi Женев’еви!

– Пiд три чорти каноницьку братiю!

– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаете Марiю ля Жiфард?

– Вона на вулицi Глатiньi.

– Вона грiе лiжко королю розпусникiв.

– Вона сплачуе йому своi чотири денье – quator denarios.

– Aut unum bombum![14 - Одну гульню (латин.).]

– Ви хочете сказати – з кожного носа?

– Друзi, ось метр Сiмон Санген, виборець вiд пiкардiйського земляцтва, а позад нього сидить його жiнка!

– Post equitem sedet atra cura![15 - За вершником сидить похмура журба. – Горацiй (латин.).]

– Смiливiше, метре Сiмон!

– Добридень, пане виборець!

– Добранiч, панi виборчихо!

– Якi ж вони щасливi, iм усе видно, – сказав, зiтхаючи, Жоаннес де Молендiно, що, немов птах, ще й досi сидiв серед листя капiтелi.

Тим часом присяжний бiблiотекар Унiверситету, метр Андрi Мюнье, нахилився до вуха королiвського хутряника, метра Жiля Рогатого.

– Кажу вам, добродiю, це кiнець свiту. Нiколи серед школярiв ще не було такоi розбещеностi, а всьому виною проклятi вигадки нашого столiття, якi все псують – гармати, кулеврини, бомбарди[16 - Рiзнi види старовинноi артилерiйськоi зброi.], а головне – друкарство, ця нова нiмецька чума. Немае вже нi манускриптiв, нi книжок. Друкарство нищить книжкову торгiвлю. Настае кiнець свiту.

– Я це добре бачу з того, як процвiтае торгiвля оксамитом, – сказав хутряник.

У цю мить пробило дванадцяту.

– А-а!.. – В один голос заволала вся юрба.

Школярi принишкли. А потiм зчинилася страшенна метушня, зачовгали ноги, заколихалися голови, люди кашляли й сякалися; кожен улаштовувався, примощувався, приставав до котроiсь iз груп, а тодi стало зовсiм тихо: всi витягли шиi, застигли, пороззявляли роти – дивилися на мармурову плиту. Там нiчого не з’явилося. Чотири судовi пристави, як i досi, нерухомо стояли на своiх мiсцях, немов чотири розмальованi статуi. Усi погляди звернулися до помосту, призначеного для фламандських послiв. Дверi все ще були зачиненi, помiст – порожнiй. Натовп iз самого ранку чекав на три речi: полудень, послiв Фландрii i мiстерiю. Вчасно прибув тiльки полудень.

Це було вже занадто. Почекали ще одну, двi, три, п’ять хвилин, чверть години; нiхто не з’являвся: помiст був порожнiй, сцена – нiма. Тим часом нетерпiння перейшло в обурення. Почулися вигуки незадоволення, правда, поки що притишенi. «Мiстерiю! Мiстерiю!» – глухо гудiв натовп. Збудження зростало. Буря вже гуркотiла, вiяла над юрбою. Перший спалах блискавки викликав Жеан Вiтряк.

– Мiстерiю, i к бiсу фламандцiв! – щосили загорлав вiн, звившись вужем навколо своеi капiтелi.

Натовп заплескав у долонi:

– Мiстерiю! – волав. – Пiд три чорти Фландрiю!

– Давайте мiстерiю, негайно! – вимагав школяр. – А то, мабуть, доведеться повiсити двiрського суддю, це буде для нас i комедiя, i моралiте.

– Добре сказано, – закричала юрба, – а для початку повiсимо варту.

Це викликало бурхливi схвальнi вигуки. Чотири бiдолахи пристави пополотнiли й перезирнулися. Натовп рушив на них, i тi вже бачили, як тоненька дерев’яна балюстрада, що вiддiляла iх вiд юрби, вигинаеться пiд ii натиском.

Момент був критичний.

– На шибеницю! На шибеницю! – кричали звiдусiль.

У цю мить пiднявся вже описаний килим лаштункiв, утворюючи прохiд для людини, сама тiльки поява якоi миттю спинила юрму, перетворивши, немов чарами, ii гнiв на зацiкавленiсть.

– Тихше! Тихше!

Якийсь чоловiк, тремтячи всiм тiлом, раз у раз вклоняючись, невпевнено рушив, мало не стаючи на колiна, до самого краю мармуровоi плити.

Довкола поволi стихло, чути було тiльки легкий невиразний гул, що завжди витав над мовчазною юрбою.

– Панове городяни i городянки, – мовив чоловiк, – ми матимемо честь декламувати й показувати перед його превелебнiстю паном кардиналом чудове моралiте, яке називаеться «Праведний суд Пречистоi Дiви Марii». Сам я гратиму Юпiтера. Його превелебнiсть зараз супроводжуе вельмишановне посольство герцога Австрiйського, яке затрималося бiля брами Боде, щоб вислухати урочисту промову пана ректора Унiверситету. Тiлькино його превелебнiсть пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо.

Без сумнiву, тiльки втручання самого Юпiтера могло врятувати чотирьох бiдолашних приставiв. Якби ми мали щастя самi вигадувати цю правдиву iсторiю i вiдповiдати за неi перед шановною панi Критикою, то нiхто не змiг би висунути проти нас класичного правила: Nec deus intersit. Зрештою, дуже гарне вбрання пана Юпiтера теж сприяло заспокоенню натовпу, привернувши до себе його увагу. Юпiтер був у кольчузi, вкритiй чорним оксамитом iз золотими цятками, на головi – дворогий ковпак, прикрашений гудзиками з позолоченого срiбла, i, коли б його обличчя не було нарум’янене й наполовину прикрите пишною бородою, коли б вiн не тримав у руцi вкритоi блискiтками трубки iз позолоченого картону, з якоi стирчала порiзана на смужки бляха i в якiй досвiдчене око легко могло впiзнати блискавку, коли б його ноги не були обтягнутi трико тiлесного кольору i перев’язанi, як у грекiв, стрiчками, його можна було б порiвняти з бретонським стрiльцем iз загону герцога Беррiйського, такий строгий вигляд вiн мав.




II. П’ер Гренгуар


Поки Юпiтер виголошував промову, загальне задоволення й захоплення, викликанi незвичним вбранням, поступово розвiювались, а коли вiн дiйшов до злощасного кiнця: «Тiлькино його превелебнiсть пан кардинал прибуде, ми зразу почнемо», – голос його заглушила буря вигукiв.

– Негайно починайте мiстерiю! Мiстерiю! – кричала юрба. І серед усiх голосiв вирiзнявся голос Жоаннеса де Молендiно, що лунав у загальному галасi, мов той пищик на ярмарку в Нiмi.

– Починайте зараз же! – верещав школяр.

– Геть Юпiтера i кардинала Бурбонського! – горлали Робен Пуспен i вся школярська братiя, яка розсiлася на пiдвiконнi.

– Давайте моралiте! – вторував натовп. – Негайно, зараз же, бо iнакше знайдемо мiшок i мотузку для комедiантiв та кардинала!

Нещасний Юпiтер, переляканий i приголомшений, зблiд пiд рум’янами, впустив свою блискавку, схопив у руку ковпак i, вклоняючись, тремтливо бурмотiв:

– Його превелебнiсть… посли… принцеса Маргарита…

Вiн не знав, що казати. В глибинi душi таки боявся, що його повiсять…

Повiсить юрма за те, що вiн примушуе ii чекати, повiсить кардинал за те, що не дочекався його. Так чи iнакше, перед ним була тiльки безодня, то пак, шибениця.

На щастя, якийсь чоловiк виручив його з бiди й узяв вiдповiдальнiсть на себе.

Цей незнайомець стояв по той бiк балюстради, де було вiльне мiсце навколо мармуровоi плити, i досi нiхто не помiчав його, бо вiн спирався на колону, яка закривала вiд усiх його цибату, сухорляву постать. Це був високий, худий, блiдий блондин з блискучими очима й усмiхненими устами, ще молодий, хоча зморшки вже поорали його лоб i щоки; вiн був одягнений у чорну саржеву одежину, потерту i засмальцьовану. Пiдiйшовши до мармуровоi плити, незнайомець подав знак нещасному страждальцевi. Але той, розгубившись, не бачив його.

Чоловiк у чорному ступив ще крок уперед.

– Юпiтере! – сказав. – Любий Юпiтере!

Той знову нiчого не почув.

Нарештi високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:

– Мiшель Жiборн!

– Хто мене кличе? – вигукнув Юпiтер, мовби щойно прокинувся.

– Я, – вiдповiв незнайомець.

– А! – промовив Юпiтер.

– Негайно починайте, – сказав той, – виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а вiн заспокоiть пана кардинала.

Юпiтер перевiв дух.

– Шановнi панове городяни, – вигукнув вiн щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, – ми зараз почнемо.

– Evoe, Jupiter! Plaudite, dves![17 - Трiумфуй, Юпiтере! Аплодуйте, громадяни! (Латин.)] – закричали школярi.

– Слава! Слава! – ревнула юрба.

Пролунав оглушливий грiм оплескiв i навiть пiсля того, як Юпiтер уже зник за килимом, зал усе ще двигтiв од вiтальних вигукiв.

Тим часом чоловiк, що так магiчно обернув «бурю на затишшя», як каже наш любий старий Корнель, скромно повернувся в тiнь своеi колони i, напевно, стояв би там, такий же непомiтний, нерухомий i мовчазний, коли б його не витягли звiдти двi молодi жiнки, що, сидячи у першому рядi глядачiв, побачили, як вiн розмовляв з Мiтелем Жiборном – Юпiтером.

– Метре! – гукнула його одна з них i подала знак, щоб вiн наблизився.

– Тихше, люба Лiенардо, – промовила ii сусiдка, приваблива, по-святковому вбрана й вiд того смiлива дiвчина. – Це мирянин, йому треба казати не «метр», а «месiр».

– Месiр! – повторила Лiенарда.

Незнайомий пiдiйшов до балюстради.

– Що вам завгодно, панночки? – чемно спитав вiн.

– О, нiчого! – збентежившись, пробурмотiла Лiенарда. – Це моя сусiдка Жiскета Жансiен хоче вам щось сказати.

– Та що ви? – зашарiвшись, промовила Жiскета. – Це Лiенарда сказала до вас «метр», а я iй тiльки пояснила, що вам треба казати «месiр».

І обидвi опустили очi. Незнайомець, який був не вiд того, щоб порозмовляти, розглядав iх, усмiхаючись.

– Виходить, вам нема чого менi сказати, панночки?

– Ой, нiчогiсiнько! – вiдповiла Жiскета.

– Нiчогiсiнько! – повторила Лiенарда.

Високий молодий блондин уже зiбрався пiти собi, але цiкавi дiвчата не хотiли випускати свою здобич.

– Mecip! – з навальнiстю води, що прориваеться крiзь загату, або жiнки, яка зважуеться на щось, промовила Жiскета. – Ви знаете того вояка, що гратиме в мiстерii роль Пречистоi Дiви?

– Ви хочете сказати – роль Юпiтера? – спитав незнайомець.

– Ах, так! – вигукнула Лiенарда. – Ото дурненька! То ви знаете Юпiтера?

– Мiшеля Жiборна? – перепитав вiн знову. – Так, панно, знаю.

– Яка у нього пишна борода! – сказала Лiенарда.

– А зараз вони щось гарне показуватимуть? – соромливо спитала Жiскета.

– Дуже гарне, панно, – вiдповiв незнайомець без найменшого вагання.

– Що ж це буде? – поцiкавилася Лiенарда.

– Моралiте «Праведний суд Пречистоi Дiви Марii», панно.

– Ах! Це щось нове, – сказала Лiенарда.

Настала хвилина мовчанки, ii порушив незнайомець.

– Так, це зовсiм нове моралiте, якого ще не показували.

– Отже, це не те, що давали два роки тому, в день приiзду папського посла, – мовила Жiскета, – коли трое гарненьких дiвчат грали…

– Сирен, – пiдказала Лiенарда.

– І зовсiм голих, – додав незнайомець.

Лiенарда соромливо опустила очi. Жiскета, глянувши на неi, теж. Незнайомець, усмiхаючись, вiв далi:

– То було дуже цiкаве видовище. А сьогоднiшне моралiте написано спецiально на честь принцеси Фландрськоi.

– А пасторалi спiватимуть? – спитала Жiскета.

– Що ви! – заперечив незнайомець. – У моралiте? Не треба плутати рiзних жанрiв. Інша рiч, якби це було сотi!

– Шкода! – промовила Жiскета. – А тодi, бiля фонтана Понсо, чоловiки й жiнки грали дикунiв, якi билися мiж собою i прибирали рiзнi пози, спiваючи побожнi пiснi i пасторалi.

– Те, що годиться для папського посла, – досить сухо зауважив незнайомець, – не годиться для принцеси.

– А коло них, – вела далi Лiенарда, – змагалися музики, граючи на рiзних духових iнструментах величнi мелодii.

– А щоб перехожi могли освiжитися, – пiдхопила Жiскета, – з трьох отворiв фонтана били молоко, вино та солодкий напiй – пили хто що хотiв.

– А трохи нижче вiд фонтана Понсо, – не вгавала Лiенарда, – поблизу церкви святоi Тройцi, показували пантомiму «Страстi Господнi».

– Ще б пак не пам’ятати! – вигукнула Жiскета. – Господь Бог на хрестi, а обабiч – розбiйники.

Тут молодi цокотухи, захопившись спогадами про приiзд папського посла, заторохтiли разом:

– А трохи ближче, бiля брами Малярiв, було багато людей у дуже пишних убраннях.

– А пам’ятаеш, як коло фонтана святого Немовляти мисливець гнався за ланню пiд гучнi звуки мисливських рогiв i гавкання псiв?

– А поблизу паризькоi рiзницi спорудили помiст, що мав зображати Дьепську фортецю!

– А коли папський посол наблизився – пам’ятаеш, Жiскето? – фортецю взяли приступом i всiм англiйцям поперерiзували горлянки.

– Бiля брами Шатле теж були чудовi лицедii!

– І на мосту Мiняйл, устеленому килимами!

– А коли пiд’iхав папський посол, над мiстом випустили понад двiстi дюжин рiзних птахiв. Це було прегарно, Лiенардо.

– Сьогоднi буде ще краще, – нарештi сказав iхнiй спiврозмовник, який слухав дiвчат трохи роздратовано.

– Ви обiцяете, що ця мiстерiя буде цiкава? – спитала Жiскета.

– Безперечно! – вiдповiв той i додав гордовито: – Я автор цiеi мiстерii, панночки.

– Справдi? – вигукнули враженi дiвчата.

– Справдi! – вiдповiв поет, запишавшись. – Точнiше, нас двое: Жеан Маршан напиляв дощок i збудував сцену, а я написав цей твiр. Мене звуть П’ер Гренгуар!

Навряд чи сам автор «Сiда» вимовив би з бiльшою гордiстю: «П’ер Корнель!»

Читачi мали змогу помiтити, що вiд хвилини, коли Юпiтер зник за килимом, i доти, доки автор нового моралiте несподiвано розкрив свое iнкогнiто перед наiвно захопленими Жiскетою та Лiенардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: весь цей натовп, ще кiлька хвилин тому такий галасливий, тепер спокiйно, з добродушною лагiднiстю чекав, повiривши словам комедiанта. Це – новий доказ вiчноi iстини, яку й тепер повсякденно пiдтверджують нашi театри: найкращий спосiб примусити глядачiв терпляче очiкувати – запевнити iх, що вистава ось зараз почнеться.

Однак школяр Жеан не дрiмав.

– Гей, ви! – раптом вигукнув вiн серед загального спокiйного очiкування, яке змiнило бурю. – Де ж Юпiтер? Панi Богородиця? Чортовi штукарi, ви що, знущаетеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!

Цього було досить.

З глибини сцени долинули високi й низькi звуки музичних iнструментiв; килим трохи вiдхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбранi й нарум’яненi персонажi, видерлись по крутiй драбинi i, дiйшовши до верхньоi площадки, вишикувалися перед глядачами, вiтаючи iх низьким поклоном. Музика затихла. Мiстерiя почалася.

Цi чотири особи, дiставши за своi поклони щедру винагороду – гучнi оплески, серед побожноi тишi почали декламувати пролог, вiд якого ми охоче звiльняемо читача. До того ж глядачiв, як це бувае i в наш час, значно бiльше захоплювали костюми дiйових осiб, анiж iхнi слова; i цiлком слушно. Виконавцi були одягненi у напiвжовтi, напiвбiлi костюми, якi рiзнилися лише тканиною. Вбрання першого було iз золотоi та срiбноi парчi, другого – з шовку, третього – з шерстi, четвертого – з полотна. Перший тримав у правiй руцi шпагу, другий – два золотi ключi, третiй – терези, четвертий – лопату. А на допомогу тугодумам, якi, незважаючи на всю яснiсть цих атрибутiв, все ж могли не зрозумiти значення iх, на подолi парчевого одягу було вигаптувано великими чорними лiтерами: «Я – шляхта», шовкового – «Я – духiвництво», шерстяного – «Я – торгiвля», полотняного – «Я – селянство». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач мiг легко розрiзнити двох персонажiв чоловiчоi статi, бо вони були в короткiй одежi i капелюхах, а обидвi жiночi алегорii були вбранi в довгий одяг i мали на головi чепцi.

Тiльки дуже недоброзичлива людина могла не зрозумiти з поетичного пролога, що Селянство було в шлюбi з Торгiвлею, а Духiвництво – iз Шляхтою i що обидва щасливi подружжя мали чудового золотого дельфiна[18 - Гра слiв: французьке dauphin означае i дельфiн, i дофiн – престолонаслiдник.], якого хотiли присудити найвродливiшiй дiвчинi. Отож вони ходили по всьому свiту, шукали таку красуню, i, вiдкинувши одну по однiй королеву Голконди, принцесу Трапезунду, доньку великого хана та багатьох iнших жiнок, Селянство i Духiвництво, Шляхта i Торгiвля прийшли вiдпочити на мармуровiй плитi Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторiею стiльки сентенцiй та афоризмiв, софiзмiв, означень i поетичних фiгур, скiльки можна було почути лише на факультетi словесностi пiд час iспитiв, якi магiстри складають на звання лiценцiатiв.

Усе це було справдi прекрасно!

Однак серед юрби, яку чотири алегоричнi постатi навипередки заливали потоками метафор, жодне вухо не було таким уважним, жодне серце – таким тремтливим, жодне око – таким напруженим, жодна шия – такою витягнутою, як вухо, серце, око та шия автора – поета, нашого славного П’ера Гренгуара, який кiлька хвилин тому не змiг устояти перед спокусою назвати свое iм’я двом гарненьким дiвчатам. Вiдiйшовши на кiлька крокiв за свою колону, вiн звiдти слухав, дивився, завмираючи вiд насолоди. Вiдгомiн прихильних оплескiв, якими глядачi привiтали початок пролога, все ще бринiв у його серцi, i Гренгуар був заглиблений у той стан блаженного споглядання, з яким автор серед завмерлоi вiд захвату численноi аудиторii слухае акторiв, з чиiх уст злiтають його думки. О достойний П’ер Гренгуар!

Хоча й сумно нам про це казати, але перше його захоплення скоро було порушене. Тiлькино П’ер Гренгуар наблизив своi уста до п’янкого келиха радостi й трiумфу, як у той келих впала крапля гiркоти.

Якийсь обiдраний жебрак, так затертий у натовпi, що нiяк було просити милостиню, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусiдiв i намагаючись привернути до себе увагу й подаяння, надумав вибратися десь на видноту. Коли почали читати вiршi пролога, вiн видряпався по колонах зробленого для послiв помосту на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, аби своiм лахмiттям та вiдразливою раною на правiй руцi привернути увагу юрби i викликати до себе ii милосердя. А втiм, вiн не говорив нi слова.

Поки вiн мовчав, дiя пролога вiдбувалася без перешкод, i нiякого вiдчутного безладдя, певно, i не було б, коли б, на лихо, школяр Жоаннес з верхiвки своеi колони не помiтив жебрака та його кривляння. Несамовитий смiх охопив молодого пустуна, й вiн, не думаючи про те, що переривае виставу й порушуе загальну зосередженiсть, весело вигукнув:

– Гляньте! Цей хирляк просить милостинi!

Той, кому доводилось коли-небудь кинути камiнь у болото з жабами чи стрiльнути у зграю птахiв, може собi уявити враження, яке справили цi недоречнi слова, що пролунали серед загальноi тишi та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом урвався, i всi обернулися до жебрака, а той одразу зметикував, що це може стати нагодою зiбрати добру пожертву, i, нiскiлечки не збентежившись, напiвзаплющивши очi, заходився жалiсно виводити:

– Подайте, що ваша ласка!

– Стривайте! – вiв далi Жоаннес, – та це ж, клянусь душею, Клопен Труйльфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже заважала тобi на нозi, що ти перенiс ii на руку!

І, кажучи це, школяр спритно, як мавпа, кинув дрiбну срiбну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своiй хворiй руцi. Той, не змигнувши й оком, прийняв i милостиню, i знущання, жалiбно тягнучи своеi:

– Подайте, що ваша ласка!

Цей епiзод розважив глядачiв, багато iх на чолi з Робеном Пустеном i всiма школярами жваво аплодували незвичайному iмпровiзованому дуетовi, що його посеред пролога виконували школяр i жебрак, один верескливим голосом, а другий – байдужо-монотонним скиглiнням.

Гренгуар був дуже незадоволений. Але вiн скоро отямився i, не удостоiвши двох порушникiв тишi навiть зневажливого погляду, щосили гукнув чотирьом акторам на сценi:

– Грайте далi, хай йому чорт! Далi!

У цю мить вiн вiдчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся й через силу всмiхнувся. Не мiг не всмiхнутися. То Жiскета Жансьен, просунувши гарненьку ручку через балюстраду, намагалася привернути до себе його увагу.

– Добродiю, – спитала молода дiвчина, – вони гратимуть далi?

– Аякже, – вiдповiв Гренгуар, вражений цим запитанням.

– Коли так, месiре, – попросила вона, – будьте ласкавi, пояснiть менi…

– Те, що вони казатимуть? – перебив Гренгуар. – Гаразд! Слухайте…

– Та нi, – заперечила Жiскета, – пояснiть, що вони казали досi.

Гренгуар пiдскочив, наче людина, якiй зачепили вiдкриту рану.

– Чортове дурноголове дiвчисько! – пробубонiв вiн крiзь зуби.

З цiеi митi Жiскета геть усе втратила в його очах.

Тим часом актори знову почали грати, i глядачi, побачивши, що вистава тривае, стали слухати, хоч, у зв’язку з подiею, яка так несподiвано розiрвала пролог на двi частини, вони прогавили чимало красот п’еси. Гренгуар з жалем подумав про це. Але всi помалу вгамувалися, школяр замовк. Жебрак перелiчував монети, i спектакль тривав далi.

То був справдi чудовий твiр, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати й сьогоднi. Фабула, дещо розтягнута й малозмiстовна – на тi часи явище нормальне – була проста, i Гренгуар у глибинi душi щиро захоплювався ii яснiстю. Само собою зрозумiло, що чотири алегоричнi постатi, обiйшовши три частини свiту i не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфiна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибi з тисячами тонких натякiв на молодого нареченого Маргарити Фландрськоi, який у той час перебував у сумному вiдлюддi в Амбуазькому замку, не знаючи, що Селянство i Духiвництво, Шляхта i Торгiвля заради нього обiйшли весь свiт. Отже, згаданий дельфiн був молодий, гарний, дужий, а, найголовнiше (о прекрасне джерело всiх королiвських чеснот!) – вiн був сином лева Францii. Я тверджу, що ця смiлива метафора просто чудова i що в день, присвячений алегорiям та епiталамам на честь короля, природознавство, яке процвiтало в театрi, анiтрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфiна. Саме це рiдкiсне поеднання i е доказом поетичного натхнення. Проте, говорячи критично, поет мiг би розвинути цю чудову думку, обiйшовшись без двохсот рядкiв вiршiв. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятоi до четвертоi години, а акторам треба ж щось говорити! А втiм, юрба слухала терпляче.

Несподiвано, саме в розпалi суперечки мiж Торгiвлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли актор, що грав Селянство, виголошував напрочуд гарний вiрш:

Нiколи ще в лiсах не бачили величнiшого звiра!

дверi на помiст, якi досi так недоречно були зачиненi, зненацька ще недоречнiше вiдчинились, i гучний голос служника раптом сповiстив:

– Його превелебнiсть монсеньйор кардинал Бурбон-ський!




III. Пан кардинал


Бiдний Гренгуар! Гуркiт великих подвiйних петард на Йвана Купайла, залп з двадцяти аркебузiв, пострiл тiеi славнозвiсноi кулеврини на вежi Бiльi, з якоi пiд час облоги Парижа, в недiлю 29 вересня 1465 року, було вбито одразу сiмох бургундцiв, вибух усього порохового складу бiля брами Тампль – усе разом не оглушило б його в цю урочисту i драматичну мить так, як отi кiлька слiв, проголошенi служником: «Його превелебнiсть монсеньйор кардинал Бурбонський».

І зовсiм не тому, що П’ер Гренгуар боявся чи зневажав пана кардинала. Вiн не знав нi такоi малодушностi, нi такоi зарозумiлостi. Справжнiй еклектик, як кажуть тепер, Гренгуар належав до тих стiйких, урiвноважених, спокiйних i благородних умiв, якi завжди вмiли у всьому додержуватися золотоi середини (stare in dimidio rerum), i, сповненi здорового глузду та лiберальноi фiлософii, водночас вiддавали належне й кардиналам. Цiнне i невмируще плем’я фiлософiв! Здаеться, що мудрiсть, мов нова Арiадна, дала iм клубок ниток, i вони, розмотуючи його вiд сотворiння свiту, проходять крiзь лабiринт справ людських. Вони е в усiх епохах, завжди однаковi, тобто завжди вiдповiдають епосi. Якщо поминути П’ера Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як вiн на це заслуговуе, був би iхнiм представником у п’ятнадцятому столiттi, то безперечним е те, що саме iхнiй дух запалював отця дю Бреля, коли вiн у шiстнадцятому столiттi писав цi величнi, гiднi всiх вiкiв слова: «Я парижанин родом i паризiанин словом, бо грецьке «parrhisia» означае «свобода слова», якоi я додержувався навiть щодо монсеньйорiв кардиналiв, щодо дядька й брата монсеньйора принца Контi, але неодмiнно з пошаною до iхнього високого становища i не ображаючи нiкого з iхнього почту, а це вже немала заслуга».

Отже, у прикрому враженнi, яке справило на П’ера Гренгуара прибуття кардинала, не було нi ненавистi, нi зневаги до його превелебностi. Скорiше навпаки: наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину, щоб не оцiнити нагоди, яка допомогла б донести до превелебного вуха натяки, зробленi в пролозi, а тим бiльше прославлення дофiна, сина лева Францii. Та не користолюбство керуе шляхетною натурою поетiв. Я припускаю, що коли б ество поета позначити числом десять, то, аналiзуючи i, як каже Рабле, «фармакополiзуючи» те ество, хiмiк знайшов би в ньому тiльки десяту частину користолюбства i дев’ять десятих – самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися дверi, цi дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства пiд впливом народного захоплення розбухли й набрали таких величезних розмiрiв, що геть придушили крихiтну молекулу користолюбства, щойно знайдену в духовному ествi поетiв; а молекула ця вельми коштовна, вона – своерiдний баласт реальностi i людськоi природи, баласт, без якого поети не могли б торкнутися землi. Гренгуар втiшався, вiдчуваючи i спостерiгаючи юрбу, немовби зливаючись iз цiею масою глядачiв, хай не дуже вишуканих, але вражених, захоплених нескiнченними тирадами, якi щохвилини джерелом били з усiх частин його епiталами. Запевняю, що Гренгуар сам подiляв це загальне захоплення i, на вiдмiну вiд Лафонтена, який, дивлячись виставу своеi комедii «Флорентинець», питав: «Що за йолоп написав цю нiсенiтницю?», Гренгуар охоче спитав би сусiда: «Хто написав цей шедевр?» Тож, можете собi уявити, як вплинула на нього раптова й невчасна поява кардинала.

Побоювання Гренгуара були зовсiм небезпiдставнi. Прибуття його превелебностi сколихнуло аудиторiю. Всi повернули голови до помосту. Зчинився гамiр. «Кардинал! Кардинал!» – повторювали всi. Злощасний пролог урвався вдруге.

Кардинал на якусь мить зупинився в дверях, що вели на помiст. Байдужим поглядом озирав натовп, а гамiр тим часом дужчав. Кожному хотiлося, щоб було видно. Кожен намагався пiдняти голову над плечем сусiда.

То була справдi висока особа, споглядання цiеi людини було варте якого завгодно видовища. Шарль, кардинал Бурбонський, архiепископ i граф Лiонський, примас усiеi Галлii, був пов’язаний родинними зв’язками з Людовiком XI, – його брат П’ер, сеньйор де Боже, був одружений iз старшою донькою короля, – i з Карлом Смiливим, – через свою матiр Агнесу Бургундську. Характерними рисами вдачi примаса всiеi Галлii були гнучкий розум придворного й побожне ставлення до всякоi влади. Можна собi уявити той величезний клопiт, що йому завдавало таке подвiйне спорiднення i тi пiдводнi скелi вищого свiту, мiж якими вiн, докладаючи розуму, мусив лавiрувати, мов човен, аби не розбитися, наскочивши чи то на Людовiка, чи на Карла, цих Сцiллу й Харiбду, котрi вже поглинули герцога Немурського i конетабля Сен-Поля. Милiстю неба кардинал досить щасливо прослизнув мiж обома рифами й без перешкод прибув до Рима. Та хоч вiн уже й перебував у гаванi, чи, точнiше, саме тому, що перебував у гаванi, кардинал нiколи не мiг спокiйно згадувати про мiнливiсть свого полiтичного життя, сповненого небезпек i труднощiв, якi йому довго доводилось переборювати. Тому вiн мав звичку повторювати, що 1476 рiк був для нього «чорним i бiлим», бо того року вiн втратив матiр, герцогиню Бурбонську, i двоюрiдного брата, герцога Бургундського, але друга втрата пом’якшила йому гiркоту першоi.

Зрештою, вiн був людина добродушна, жив по-кардинальському весело, з насолодою попивав королiвське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рiшарди ла Гармуаз i Томаси ла Сальярд, охочiше давав милостиню гарненьким дiвчатам, анiж старим жiнкам, i всiм цим здобув велику прихильнiсть паризького простолюду. Вiн з’являвся неодмiнно в супроводi невеликого почту епископiв i знатних абатiв, привiтних, веселих, завжди готових погуляти; i не раз доброчеснi парафiянки храму Сен-Жермен Д’Оксер, проходячи попiд яскраво освiтленими вiкнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як тi самi голоси, що тiлькино правили для них вечерню, тепер пiд дзенькiт келихiв виспiвували «B?bamus papaliter[19 - «Вип’емо по-папськи» (латин.).]» – улюблену вакхiчну пiсеньку папи Бенедикта XII, який додав до тiари третю корону.

Безперечно, що саме ця заслужено забута кардиналом популярнiсть оберегла його при появi в залi вiд ворожих вихваток юрби, ще недавно такоi невдоволеноi й зовсiм не схильноi виявляти пошану до якогось там кардинала, тим бiльше в день, коли ця юрба мала обирати папу. Та парижани не злопам’ятнi, до того ж примусивши почати виставу, добродушнi городяни вже гадали, що взяли гору над кардиналом, i цього трiумфу iм було досить. До того ж кардинал Бурбонський був красенем у чудовiй пурпуровiй мантii, яку вiн носив надзвичайно вишукано, а з цього випливало, що всi жiнки, тобто бiльшiсть у тiй юрбi, були за нього. Безумовно, було б несправедливим i нетактовним зустрiти кардинала шиканням за те, що вiн трохи запiзнився, якщо цей кардинал – чоловiк вродливий i так вишукано носить свою пурпурову мантiю.

Отож кардинал увiйшов, привiтав присутнiх тiею успадкованою вiд своiх шляхетних предкiв усмiшкою, з якою сильнi свiту цього стрiчають юрбу, i повiльно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крiсла, думаючи, здавалося, про щось зовсiм iнше. Кортеж iз епископiв i абатiв – його, як сказали б тепер, генеральний штаб – увiйшов за ним на помiст, i це викликало ще дужчий галас i цiкавiсть юрби. Кожен старався показати, назвати, дати iншому зрозумiти, що знае хоч одного з прибульцiв: той, якщо йому пам’ять не зраджуе, – Алоде, епископа Марсельського, той – першого канонiка абатства Сен-Денi, а той – абата з Сен-Жермен-де-Пре, Роберта де Лепiнаса, цього розпусного брата однiеi з коханок Людовiка XI; при цьому виникало чимало непорозумiнь, спалахували суперечки. А школярi знай собi лихословили. Це був iхнiй день, iхне свято блазнiв, iхнi сатурналii – щорiчна оргiя писарчукiв та школярськоi братii. Всяка непристойнiсть того дня була освячена законом. До того ж серед натовпу були такi меткi i язикатi жiнки, як Сiмона Чотири-Фунти, Агнеса Трiска, Робiна Цапонога. Як же вiдмовити собi в приемностi полихословити, побогохулити в такий день у поряднiй компанii церковникiв i гулящих дiвчат? І вони не вiдмовляли собi в цьому: серед безугавного гамору лунали всякi богохульства, лайки i непристойнi дотепи – жахливий концерт, що його виконували розгнузданi писарчуки i школярi, язики яких цiлий рiк стримував страх перед розпеченим залiзом Людовiка Святого. Бiдолашний святий Людовiк! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палацi правосуддя! Кожен школяр обрав собi жертву з новоприбулих духовних осiб – чорну, сiру, бiлу чи фiолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло Вiтряка, то вiн як брат архiдиякона зухвало напався на пурпурову мантiю i, нахабно втупившись у кардинала, спiвав на все горло:

– Сарра repleta mero![20 - Ряса, просякнута вином! (Латин.)]

Усi цi вигуки, якi ми тут наводимо без прикраси, на науку читачевi, губилися в загальному гаморi, не досягши помосту для знатних осiб. А втiм, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякi вольностi в цей день увiйшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свiдчив вираз його обличчя, мав iнший клопiт, що невiдступно йшов за ним i майже водночас iз ним ступив на помiст: то було посольство Фландрii.

Кардинал не був далекоглядним полiтиком, не надавав великого значення можливим наслiдкам одруження його найяснiшоi кузини Маргарити Бургундськоi з його найяснiшим кузеном Карлом, кронпринцом Вiденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно злiплена «добра згода» мiж герцогом Австрii та королем Францii i як сприйме король Англii зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королiвське вино з виноградника Шальо, i гадки не маючи, що одного чудового ранку це ж вино, кiлька пляшок якого (щоправда трохи пiдправленого лiкарем Котье) Людовiк XI вiд щирого серця надiшле Едуардовi IV, допоможе колись Людовiковi XI позбутись Едуарда IV. «Високоповажне посольство герцога Австрiйського» не завдавало кардиналовi жодноi з цих турбот, воно гнiтило його iншим. Бо й справдi, хiба, як про це вже згадувалось на початку, мало того, що вiн, Шарль де Бурбон, змушений приймати i вшановувати якихось там мiщан; вiн – кардинал – вшановувати якихось купецьких старшин; вiн, француз, веселий, витончений любитель бенкетiв – пригощати якихось фламандських питцiв пива, i до того ж усе це – на людях. Безперечно, то була одна з найнеприемнiших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.

Та, коли служник гучно оголосив: «Панове посли герцога Австрiйського», кардинал, прибравши виразу щонайбiльшоi люб’язностi (настiльки вiн опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годi й казати, що всi в залi зробили те саме.

І ось попарно, зi статечнiстю, що так контрастувала з грайливою жвавiстю церковного почту кардинала, ввiйшли сорок вiсiм послiв Максимiлiана Австрiйського, очолюванi преподобним отцем Жеаном, абатом Сен-Бертен-ським, канцлером ордена Золотого руна, i Жаком де Гуа, сйором Добi, верховним суддею мiста Гента. В залi запала глибока тиша. Тiльки iнодi ii порушував приглушений смiх у вiдповiдь на дивовижнi прiзвища та мiщанськi звання, що iх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував служник пiсля того, як прибулi один по одному незворушно називали себе. Це були: метр Лоiс Рьолоф, старшина мiста Лувена; месiр Клаiс Етюельд, старшина Брюсселя; месiр Поль де Байост; сйор Вуармiзель, головний суддя Фландрii; метр Жеан Колегенс, бургомiстр мiста Антверпена; метр Жорж де ла Мер, перший старшина Гента; метр Гельдольф ван дер Хаге, перший старшина землевласникiв того ж мiста, i сйор де Бiрбек, i Жеан Пiнпок, i Жаен Дiмерзель, i т. д., i т. д., i т. д. – суддi, старшини, бургомiстри; бургомiстри, старшини, суддi – всi урочистi, надутi, бундючнi, вбранi в оксамит i шовк, у чорних оксамитових шапках з великими китицями iз золотих кiпрських ниток. А все ж у кожного було славне фламандське обличчя, сповнене гiдностi й суворостi, подiбне до тих, якi так яскраво й виразно виступають з чорного тла Рембрандтового «Нiчного дозору»; у цих людей було начебто написано на чолi, що Максимiлiан Австрiйський мав слушнiсть, коли «цiлком», – як було сказано в його манiфестi, – поклався на «iхнiй здоровий розум, мужнiсть, досвiдченiсть, чеснiсть та передбачливiсть».

У всiх, окрiм одного. Це був чоловiк з тонким, розумним, лукавим обличчям, схожим на мордочку мавпи i водночас на лице дипломата. І хоча його скромно звали «Гiйом Рiм, радник та пенсiонарiй[21 - Голова виконавчоi влади в колишнiй Фландрii.] мiста Гента», кардинал ступив три кроки йому назустрiч i привiтав його низьким поклоном.

На тi часи мало хто знав, хто такий Гiйом Рiм. Людина виняткового розуму, яка в перiод революцii могла б опинитись на гребенi подiй й досягти дуже високого становища, вiн у п’ятнадцятому столiттi був змушений обмежуватись лукавими пiдступами i, як каже герцог Сен-Сiмон, «дiяти тихою сапою». Зрештою, його було визнано найвидатнiшим «майстром пiдкопу» в Європi: вiн спiльно з Людовiком XI плiв iнтриги i часто докладав рук до секретних справ короля. Але нiчого того юрба не знала, i ii здивувала незвичайна чемнiсть кардинала щодо цього непоказного фламандського мiського радника.




IV. Метр Жак Копеноль


У той час, коли пенсiонарiй мiста Гента та його превелебнiсть обмiнювалися низькими поклонами й короткими, тихо мовленими словами чемностi, поруч Гiйома Рiма, наче дог бiля лиса, появився якийсь високий, широколиций i плечистий чоловiк у повстяному капелюсi та шкiрянiй куртцi, що видавалися плямою на пишному тлi оксамитiв i шовкiв. Гадаючи, що сюди випадково пролiз якийсь конюх, служник заступив йому дорогу.

– Гей, друже! Сюди не можна!

Чоловiк у шкiрянiй куртцi вiдштовхнув його плечем.

– Чого цей телепень вiд мене хоче? – гримнув вiн так голосно, що весь зал звернув увагу на iхню дивну розмову. – Ти що, не бачиш, з якого я товариства?

– Ваше iм’я? – спитав слуга.

– Жак Копеноль.

– А звання?

– Панчiшник, власник крамницi у Генii пiд вивiскою «Три ланцюжки».

Служник вiдступив. Оголошувати про старшин та бургомiстрiв – хай буде так, але про панчiшника – це вже занадто! Кардинал був як на голках. Натовп прислухався й приглядався. Ось уже два днi, як його превелебнiсть робить усе можливе, щоб обтесати цих фламандських ведмедiв, надати iм пристойнiшого вигляду, – i раптом така брутальна вихватка. Але тут до служника, хитро посмiхаючись, пiдiйшов Гiйом Рiм i тихесенько прошепотiв:

– Оголосiть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин мiста Гента.

– Брамнику! – гучно повторив кардинал, – оголосiть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин славнозвiсного мiста Гента!

Це була помилка. Гiйом Рiм сам би непомiтно все владнав, але Копеноль почув слова кардинала.

– Нi, iстинний хрест! – вигукнув вiн громовим голосом. – Панчiшник! Чуеш, брамнику? Не бiльше й не менше! Істинний хрест! Панчiшник, i край, чим це погано? Його величнiсть ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку в моiх панчохах![22 - Каламбур, побудований на омонiмii слiв gant – рукавичка та Gand – Гент. Цей каламбур, очевидно, слiд розумiти так: ерцгерцог не раз переконувався, що Гент (тобто його городяни) перебував пiд бiльшим впливом панчiшника, нiж його, ерцгерцога. Тут панчiшник виступае як представник нового буржуазного суспiльства, що в середнiх вiках виходило на арену, змiтаючи феодальний устрiй, представником якого був ерцгерцог. (Прим. перекл.)]

Вибухнув смiх i оплески. Парижани вмiють одразу зрозумiти дотеп i гiдно оцiнити його.

Додамо, що i Копеноль, i всi навколо були з простолюду, тому вони так швидко й легко зрозумiли одне одного. Гордовита вихватка фламандського панчiшника, який принизив пихатих вельмож, збудила у всiх цих простих душах i почуття власноi гiдностi, ще таке невиразне й приглушене в п’ятнадцятому столiттi. Вiн iм рiвня, оцей панчiшник, який дав вiдсiч самому монсеньйоровi кардиналу. Це дуже солодка втiха для бiднякiв, навчених коритися навiть слузi судового пристава, послушного шлейфоносцевi кардинала, настоятелю абатства святоi Женев’еви.

Копеноль гордо вклонився кардиналовi, i той ввiчливо вiдповiв поклоном могутньому городяниновi, якого побоювався сам Людовiк XI. Гiйом Рiм, «муж, – як казав Фiлiпп де Комiн, – розумний i лукавий», насмiшкувато, з почуттям зверхностi дивився, як вони займали своi мiсця: кардинал – збентежений i стурбований, Копеноль – спокiйний i самовпевнений: вiн, певно ж, думав про те, що титул панчiшника зрештою не гiрший, нiж iншi, й що Марiя Бургундська, мати тiеi Маргарити, яку вiн сьогоднi вiддае замiж, побоювалася б його менше, коли б вiн був кардиналом, а не панчiшником. Бо ж не кардинал збунтував гентських городян проти фаворитiв Марii Бургундськоi – дочки Карла Смiливого; не кардинал, а вiн своiм словом пiдбурив народ не зважати на ii сльози та благання, коли, ще принцесою Фландрською, вона прийшла до пiднiжжя ешафота просити свiй народ пощадити ii улюбленцiв; це йому, панчiшниковi, досить було пiдняти руку в шкiряному нарукавнику, щоб вашi голови, вельможнi панове Гi Емберкур i канцлер Гiйом Гюгоне, злетiли з плечей!

Одначе прикрощi бiдолашного кардинала ще не скiнчились, i, опинившись у такому кепському товариствi, вiн мусив випити до дна келих гiркоти.

Читач, либонь, ще не забув нахабного жебрака, який з самого початку пролога учепився за карниз кардинальського помосту. Коли прибули вельможнi гостi, вiн i не подумав залишити зручне мiсце, i в той час, як прелати й посли набивалися на помiст, наче справжнi фламандськi оселедцi в бочку, вiн ще зручнiше вмостився, поклавши ногу на ногу i сперши iх на архiтрав. То було небачене зухвальство, але увага всiх була зосереджена на iншому i нiхто одразу його не помiтив. А жебрак, здавалося, теж не помiчав, що вiдбувалось у залi: з безжурнiстю справжнього неаполiтанця вiн тiльки похитував головою серед загального гамору й час вiд часу машинально повторював: «Подайте, коли ваша ласка!» Мабуть, вiн один з усiх присутнiх не повернув голови туди, де сперечалися брамник з Копенолем. А тим часом панчiшник з Гента, до якого народ уже вiдчув палку симпатiю i до якого тепер звернулись усi погляди, сiв у першому рядi на помостi, саме пiд жебраком. Яке ж було загальне здивування, коли фламандський посол, глянувши на цього пройдисвiта, дружньо плеснув його по вкритому лахмiттям плечу. Жебрак обернувся. Вони впiзнали один одного, обличчя обох засяяли вiд радостi, потiм, зовсiм не зважаючи на глядачiв, панчiшник i жебрак, тримаючись за руки, почали перешiптуватися, причому лахмiття Клопена Труйльфу, розкинуте по золотавiй парчi помосту, було схоже на гусiнь на апельсинi.

Незвичайнiсть цiеi дивноi сцени викликала такий вибух веселих пустощiв, що кардинал одразу ж звернув на це увагу; вiн аж до пояса нахилився, але зi свого мiсця мiг розгледiти тiльки лахмiття Труйльфу. Подумавши, що жебрак просить милостиню, обурений таким зухвальством, кардинал крикнув:

– Пане головний суддя, скиньте-но цього пройдисвiта в рiчку.

– Істинний хрест, монсеньйоре кардинал, – сказав Копеноль, тримаючи Клопена за руку, – це ж мiй приятель!

– Слава! Слава! – заревiла юрба. І з тоi митi метр Копеноль здобув у Парижi, як i в Гентi, «велике довiр’я народу, бо люди такого складу, – як каже Фiлiпп де Комiн, – завжди завойовують його, коли поводяться так невимушено».

Кардинал прикусив губу. Нахилившися до свого сусiда, настоятеля абатства святоi Женев’еви, вiн стиха мовив:

– Дивних послiв прислав до нас ерцгерцог, щоб сповiстити про прибуття принцеси Маргарити!

– Ваша превелебнiсть, – зауважив настоятель, – ви надто чемнi з цими фламандськими свиньми. Margaritas ante porcos[23 - Перла перед свиньми (латин.). Вiдповiдае прислiв’ю: «Не розкидайте перла перед свиньми».].

– Скажiть краще: porcos ante Margaritam[24 - Свинi перед Маргаритою (латин.). Гра слiв: «Магgarita» – перлина i жiноче iм’я.], – вiдповiв, посмiхаючись, кардинал.

Увесь почет у сутанах був у захватi вiд такого каламбуру. Це трохи втiшило кардинала: вiн поквитався з Копенолем – його дотеп мав не менший успiх.

А тепер, звертаючись до тих наших читачiв, якi, кажучи по-сучасному, здатнi узагальнювати образи та поняття, дозволимо собi запитати iх, чи виразно уявляють вони собi вигляд, що його мав у ту хвилину широкий паралелограм Великого залу Палацу правосуддя? Посеред залу, бiля захiдноi стiни, височить розкiшний помiст, вкритий позолоченою парчею; на нього крiзь невеличкi стрiлчастi дверi один по одному входять поважнi особи, iмена яких пронизливим голосом урочисто виголошуе брамник. На перших лавах помосту вже розсiлося чимало шанованих людей, убраних у горностай, оксамит i пурпур. Довкола цього помосту, де пануе тиша й благопристойнiсть, пiд ним, перед ним, з усiх бокiв – великий натовп i неймовiрний гамiр. Тисяча очей розглядае обличчя кожного, хто сидить на помостi, тисяча уст повторюе пошепки кожне назване iм’я. Безперечно, це видовище цiкаве й гiдне уваги глядачiв. Але он там, у кiнцi залу, що то за подоба кону, де кривляються строкато убранi постатi – чотири вгорi й чотири внизу? Хто отой блiдий чоловiк у чорному одязi, що стоiть бiля кону? О любий читачу, та це ж П’ер Гренгуар iз своiм прологом!

Ми зовсiм забули про нього!

А саме цього вiн i боявся.

З тiеi митi, коли ввiйшов кардинал, Гренгуар, як тiльки мiг, старався врятувати свiй пролог. Насамперед вiн велiв виконавцям, якi раптом замовкли, грати далi й говорити голоснiше; потiм, побачивши, що нiхто не слухае, спинив iх – зробив перерву, що тривала ось уже чверть години, i весь цей час тупотiв ногами, шаленiв, волав до Жiскети й Лiенарди, щоб намовляли своiх сусiдiв i вимагали продовження пролога; та все було марно. Усi не зводили очей з кардинала, з послiв i з помосту, де, мов у фокусi, схрещувались погляди всього великого кола глядачiв. Додамо, хоч нам i важко це визнавати, що на той час, коли його превелебнiсть своею появою так безжально урвав виставу, пролог почав уже трохи набридати публiцi. Бо на помостi, зрештою, вiдбувався той самий спектакль, що й на мармуровiй плитi: конфлiкт мiж Селянством i Духiвництвом, Шляхтою i Торгiвлею. І бiльшiсть глядачiв волiла бачити iх живими – з плотi й кровi, дивитися, як вони рухаються, дихають, дiють серед фламандського посольства i серед епископського почту, в мантii кардинала, у куртцi Копеноля, – анiж бачити нарум’янених, причепурених, схожих на солом’янi опудала, у жовтих i бiлих тунiках, в якi убрав iх Гренгуар.

Та коли наш поет помiтив, що гамiр трохи стих, вiн вдався до хитрощiв, якi могли б урятувати становище.

– Добродiю, – звернувся до одного iз своiх сусiдiв, добродушного товстуна з терплячим виразом обличчя, – а що, якби ми почали знову?

– Що саме? – спитав сусiд.

– Та мiстерiю! – сказав Гренгуар.

– Як знаете, – вiдповiв сусiд.

Це напiвсхвалення вдовольнило Гренгуара, i вiн сам узявся до дiла: змiшавшись iз натовпом, заходився вигукувати на рiзнi голоси: «Починайте мiстерiю з початку! З початку!»

– Хай йому чорт! – промовив Жоаннес Вiтряк. – Чого це вони там репетують у кiнцi залу? (Гренгуар справдi галасував за чотирьох). Скажiть-но, друзi, хiба мiстерiя не закiнчилася? Вони хочуть ii знову почати? Це несправедливо!

– Несправедливо! Несправедливо! – закричали школярi. – Геть мiстерiю! Геть!

Але Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»

Цей галас привернув увагу кардинала.

– Пане головний суддя! – звернувся вiн до високого чоловiка у чорному, що стояв недалеко вiд нього. – Чого це вони там виють, мов чорти в пеклi?

Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфi-бii, рiзновидом кажана з судового стану, скидався водночас на щура i на птаха, на суддю й на солдата.

Вiн пiдiйшов до кардинала i, хоча й боявся викликати невдоволення, заiкаючись, пояснив причину непристойноi поведiнки натовпу: мовляв, полудень настав ранiше, нiж прибув його превелебнiсть, i комедiанти змушенi були почати виставу, не дочекавшись його превелебностi.

Кардинал вибухнув смiхом.

– Клянусь честю, пановi ректору Унiверситету слiд було б зробити так само. Як ви гадаете, метре Гiйом Рiм?

– Монсеньйоре, – вiдповiв Гiйом Рiм, – будьмо задоволенi тим, що уникли половини мiстерii. Це все ж таки виграш.

– Чи можна дозволити цим гультiпакам продовжувати iхнiй фарс? – запитав суддя.

– Продовжуйте, продовжуйте! – вiдповiв кардинал. – Менi байдуже. Я там часом почитаю требник.

Суддя пiдiйшов до краю помосту i, жестом руки встановивши тишу, проголосив:

– Городяни, корiннi й новоприбулi мешканцi Парижа! Щоб задовольнити i тих, хто хоче, щоб мiстерiю почати заново, i тих, хто взагалi не хоче ii слухати, його превелeа?нiсть наказуе продовжувати виставу.

Oбом сторонам довелося скоритись. Але i автор, i публiка ще довго не могли простити цього кардиналовi.

Персонажi на сценi знову заходилися читати своi повчальнi вiршi, i Гренгуар сповнився надii, що люди почують хоч кiнець його твору. Проте й цiй його надii, як i попереднiм iлюзiям, не судилося здiйснитись. Правда, глядачi трохи притихли, одначе Гренгуар не помiтив, що, коли кардинал велiв продовжувати виставу, на помостi ще лишалися вiльнi мiсця, i слiдом за фламандськими послами прибували новi учасники урочистоi церемонii, а?рамник оголошував iхнi прiзвища та звання, якi вривалися в його дiалог, завдаючи твору величезноi шкоди. Бо таки й справдi, уявiть собi, читачу, що верескливий голос служника роа?ить мiж двома вiршами, а то й мiж двома пiввiршами театральноi дii ось такi вставки:

– Метр Жак Шармолю, королiвський прокурор при церковному трибуналi!

– Жеан д’Арле, королiвський за?роеносeць, начальник рицарськоi нiчноi сторожi мiста Парижа!

– Месiр Галiо де Женуалак, рицар, сеньйор де Брюссак, начальник королiвськоi артилерii!

– Метр Дре-Раг’е, наглядач вод та лiсiв короля й володаря вашого на землях Францii, Шампанi та Брi!

– Месiр Луi де Гравiль, рицар, королiвський радник i камергер, адмiрал Францii, доглядач Венсенського лiсу!

– Метр Денi де Мерсье, доглядач а?удинку слiпих у Парижi!

I т. д., i т. д., i т. д.

Це ставало нестерпним.

Такий дивний супровiд, що перешкоджав слухати виставу, оа?урював Гренгуара тим а?iльшe, що зацiкавленiсть глядачiв, як йому здавалося, мала дедалi зростати; його творовi а?ракувало тiльки одного – уваги слухачiв. I справдi, трудно уявити а? заплутанiшу й драматичнiшу ситуацiю. В той час, коли вже вiдомi нам чотири персонажi пролога й далi нарiкали на свое скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з’явилася Венера, vera incessu patuit dea[25 - Сама ii хода виявила богиню. – Вергiлiй (латин.).], убрана в чудову тунiку з вигаптуваним на нiй кораблем – гербом Парижа. Богиня прибула вимагати дофiна, обiцяного найвродливiшiй жiнцi свiту. Юпiтер, громи якого гримiли за лаштунками, пiдтримував ii домагання, i богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, вийти замiж за дофiна, коли раптом з’явилася дiвчина у бiлому шовковому вбраннi з маргариткою в руцi (недвозначне уособлення Маргарити Фландрськоi). Вона прибула змагатися з Венерою. Несподiваний ефект: нагла змiна розвитку дii. Пiсля тривалоi суперечки Венера, Маргарита й iншi персонажi вирiшують передати справу на розгляд праведного суду Пречистоi Дiви Марii. У п’есi була ще одна чудова роль – дона Педро, короля Месопотамii. Та через вимушенi перерви важко було зрозумiти, чого вiн вплутався у п’есу. Усi цi персонажi вилазили на сцену по драбинi.

Але все зiйшло нанiвець. Жодну з цих красот п’еси нiхто не вiдчув i не зрозумiв. Здавалося, з тiеi хвилини, коли прибув кардинал, немов якась невидима й чарiвна нитка раптом перетягнула всi очi вiд мармуровоi плити до помосту, вiд пiвденного кiнця залу до захiдного. І нiщо не могло перебороти цi чари. Всi очi були прикутi до помосту: гостi, що все ще прибували, i iхнi проклятi прiзвища, i iхнi вбрання – все це безперестанку вiдвертало увагу глядачiв. Гренгуар був у розпачi. Крiм Жiскети й Лiвнарди, якi час вiд часу, коли Гренгуар смикав iх за рукав, оберталися до сцени, та гладкого терплячого сусiда, нiхто не слухав, нiхто не дивився нещасне всiма покинуте моралiте. Гренгуар бачив тiльки профiлi глядачiв.

З яким болем дивився вiн, як поступово розвалюеться споруда його слави й поезii! Подумати тiльки: ще так недавно ця юрба, палаючи вiд нетерпiння скорiше почути його твiр, мало не збунтувалася проти головного суддi; а тепер, коли бажання ii виконано, вона бiльше не звертае уваги на те саме моралiте, початок якого зустрiла такими одностайними привiтальними вигуками! Ось вiн – вiчний приплив i вiдплив народноi прихильностi! А за хвилину до того мало не повiсили судових приставiв! Гренгуар усе вiддав би, тiльки б знову повернути ту солодку мить!

Нудний монолог брамника нарештi закiнчився. Всi, хто мав прибути, прибули, i Гренгуар зiтхнув з полегкiстю. Комедiанти знову мужньо почали декламувати. Але що це? Панчiшник, метр Копеноль, пiдводиться а мiсця, i Гренгуар чуе, як серед загальноi тишi вiн виголошуе таку мерзенну промову:

– Панове городяни й дворяни Парижа! Я не розумiю, iстинний хрест, не знаю, що ми тут робимо. Правда, я бачу в тому кутку, он на тих пiдмостках, якихось людей, що нiбито збираються битись. Не знаю, чи це те, що ви звете «мiстерiя», але це не цiкаво. Тi люди тiльки язиками мелють, i бiльш нiчого. Ось уже чверть години я жду бiйки. А вона не починаеться. Це боягузи, якi тiльки те й роблять, що шпигають один одного словами. Треба було викликати бiйцiв з Лондона або Роттердама, i тодi б ви побачили такi кулачнi боi, що iх i на майданi було б чути. А цi лише викликають жаль. Хай би вони затанцювали мавританський танець або втнули якусь iншу кумедну штуку! Це не те, що менi казали. Менi обiцяли свято блазнiв з виборами папи. Ми в Гентi теж маемо свого папу блазнiв i, iстинний хрест, не гiршого за iнших. Ми це робимо по-своему. Збираеться така ж, як i тут, юрба. Потiм кожен по черзi просовуе голову в спецiальний отвiр i робить гримасу. Того, хто викривиться найогиднiше, обирають на папу. Он як! Це дуже цiкаво. Хочете, щоб ми обрали вашого папу за звичаем моеi краiни? Це, в усякому разi, веселiше, нiж слухати цих базiк. Якщо й вони хочуть погримасувати, то хай теж беруть участь у грi. Що ви скажете, шановнi городяни? Серед нас е досить чудернацьких типiв обох статей, щоб посмiятися по-фламанд-ському, й чимало бридких пик, тож можна сподiватися на чудовi гримаси.

Гренгуар хотiв був вiдповiсти. Та з гнiву i обурення йому вiдiбрало мову. До того ж цi мiщани, пiдлещенi титулом «дворяни», сприйняли пропозицiю панчiшника, який уже набув популярностi, з таким запалом, що про опiр не могло бути й мови. Лишалося тiльки пливти за течiею. Гренгуар затулив обличчя руками – вiн не мав плаща, щоб закрити голову так, як це зробив Агамемнон Тiманта.




V. Квазiмодо


За мить усе було готове для здiйснення iдеi Копеноля. Городяни, школярi, писарська братiя взялися до дiла. Капличку навпроти мармуровоi плити перетворили на сцену для показу гримас. З гарненькоi розети над дверима вибили шибку, i вийшло кам’яне кiльце, крiзь яке учасники змагань мали просовувати голови. Щоб дiстатися до кiльця, досить було вилiзти на двi бочки, невiдомо звiдки принесенi й поставленi одна на одну. Вирiшили, що кожний кандидат, чи то чоловiк, чи жiнка (бо можна було обрати й папесу), мав перебувати з закритим обличчям у капличцi до самого свого виступу, аби враження вiд гримаси було свiжiше i яскравiше. Не минуло й хвилини, як каплиця заповнилась учасниками змагань, i дверi за ними зачинились.

Копеноль iз свого мiсця усiм розпоряджався, всiм диригував, усьому давав лад. Пiд час тiеi метушнi кардинал, не менш прикро вражений, нiж Гренгуар, посилаючись на невiдкладнi справи та вечерю, разом iз своiм почтом залишив зал, i та сама юрба, яку так схвилювало його прибуття, навiть не звернула уваги на те, що вiн пiшов геть. Тiльки Гiйом Рiм помiтив, що його превелебнiсть утiк. Увага натовпу, мов сонце, здiйснювала свiй кругообiг: виникнувши в одному кiнцi залу, вона затрималась на якийсь час посерединi, а тепер перейшла на протилежний кiнець. І мармурова плита, i вкритий парчею помiст уже вiдiграли свою роль, настала черга каплицi Людовiка XI. З цiеi хвилини всяк мiг шалiти, як хотiв. У залi лишилися самi фламандцi та рiзний набрiд.

Почали показувати гримаси. Перша пика, яка з’явилась у вiконцi, була з червоними вивернутими повiками, роззявленим, як паща, ротом, з чолом, поморщеним, наче гусарськi чоботи часiв Наполеона, – вона викликала такий шалений вибух реготу серед усiх цих неотесаних простакiв, що Гомер, мабуть, подумав би, що то боги. Однак Великий зал був зовсiм не схожий на Олiмп, i нещасний Гренгуарiв Юпiтер розумiв це краще за всiх. Показалася друга гримаса, за нею третя, потiм ще одна, i ще, й за кожним разом регiт та радiсне тупотiння нiг ставали гучнiшi. Було в тому видовищi щось запаморочливе, щось могутне, п’янке й заворожуюче, була сила, вплив якоi важко вiдтворити в уявi нинiшнiх читачiв.

Уявiть собi низку облич, якi, змiнюючи одне одне, зображають собою всi геометричнi фiгури – вiд трикутника до трапецii, вiд конуса до багатогранника; вирази всiх людських почуттiв, вiд гнiву до хтивостi; усi особливостi вiку – вiд зморщок новонародженоi дитини до зморщок баби, якiй уже три чисницi до смертi; всi релiгiйнi фантастичнi образи – вiд Фавна до Вельзевула; всi профiлi тварин – вiд пащi до дзьоба, вiд рила до морди. Уявiть собi, що всi потвори з Нового мосту, цi скам’янiлi пiд рукою Жермена Пiлона кошмари, починають оживати, дихати й по черзi приходять глянути вам в обличчя своiми палаючими очима; що всi машкари венецiанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявiть безперервний калейдоскоп людських облич.

Оргiя набувала дедалi бiльш фламандського характеру. Сам Тенiрс не змiг би до пуття вiдтворити ii; уявiть битву Сальватора Роза, перетворену на вакханалiю. Вже не було нi школярiв, нi послiв, нi городян, нi чоловiкiв, нi жiнок; зникли Клопен Труйльфу, Жiль Рогатий, Сiмона Чотири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змiшалося в загальному безумствi. Великий зал став величезним горном зухвальства й безсоромностi, в якому кожен рот волав, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тiло потворно звивалось. Усе вило й ревiло. Химернi пики, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворi розети, були як солом’янi вiхтi, кинутi в полум’я. А над усiею цiею юрбою, наче пара над казаном, здiймався якийсь iдкий, гострий, пронизливий, немов свист, звук, подiбний до дзижчання гедзя.

– Ой-ой! Хай йому чорт!

– Диви, яка пика!

– Ет, вона нiчого не варта!

– Давайте iншу!

– Гiйомето Можерпюi, поглянь лишень на цю бичачу морду. Якби до неi та ще роги, був би точнiсiнько твiй чоловiк.

– Далi!

– Клянусь папським черевом! А це що за пика?

– Гей ти! Це шахрайство! Показувати можна тiльки обличчя.

– Ну й клята Перета Кальбот! На все здатна!

– Слава! Слава!

– Я задихаюся!

– А он у того вуха нiяк не пролазять!

І так далi, й так далi…

Треба однак вiддати належне нашому друговi Жеановi. Вiн один серед цього шабашу не залишав свого мiсця, тримаючись за верхiвку колони, як юнга за щоглу. Вiн бiснувався, шаленiв i, широко роззявивши рота, верещав так, що вже й чути не було – не тому, що його заглушав загальний гамiр, а тому, що верещання Жеана вже перейшло межi рiзких звукiв, якi може сприймати людський слух, тобто перевищило дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вiсiм тисяч – за Бiо.

Щодо Гренгуара, то вiн спершу розгубився, але швидко опанував себе. Вiн уже звик до зрадливостi долi.

– Продовжуйте виставу! – втрете крикнув вiн своiм машинам-комедiантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, i раптом йому спало на думку й собi показатися через вiконечко каплицi, хоча б тiльки заради того, щоб потiшитися, зробивши гримасу перед цiею невдячною юрбою. «Та нi, це було б недостойно мене; нiякоi помсти! Борiмося до кiнця! – казав вiн сам до себе. – Влада поезii над народом велика; я наверну цих людей на добру путь. Побачимо, що переможе – гримаси чи художне слово».

Та ба! Вiн залишився единим глядачем своеi мiстерii.

Тепер стало ще гiрше, нiж було досi. Гренгуар бачив тiльки спини.

А втiм, я помиляюсь. Той терплячий товстун, з яким Гренгуар у якусь критичну мить уже радився, сидiв, як i ранiше, обличчям до сцени. Що ж до Жiскети та Лiенарди, то вони вже давно втекли.

Гренгуар був до глибини душi зворушений вiрнiстю свого единого глядача. Пiдiйшов до нього i, обережно торкнувшись його руки (бо товстун, опершись на балюстраду, куняв), сказав:

– Дякую вам, добродiю.

– За що, пане? – спитав товстун, позiхаючи.

– Я бачу, – вiдповiв поет, – що вам докучае весь цей гамiр, який перешкоджае спокiйно слухати п’есу. Та будьте певнi: ваше iм’я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажiть, як вас звуть?

– Рено Шато, хранитель печатки паризькоi тюрми Шатле, до ваших послуг.

– Пане, ви тут единий прихильник муз, – сказав Гренгуар.

– Ви дуже люб’язнi, пане, – вiдповiв хранитель печатки Шатле.

– Ви едина людина, – вiв далi Гренгуар, – яка уважно слухала мiстерiю. Сподобалась вона вам?

– Гм, гм! – вiдповiв товстун, ще не зовсiм прокинувшись. – Це справдi доволi забавно.

Гренгуаровi довелося задовольнитися цiею похвалою, бо грiм оплескiв, змiшаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав iхню розмову. Папу блазнiв обрали.

– Слава! Слава! Слава! – ревла юрба.

Пика, яка в ту мить красувалася в отворi розетки, була й справдi гiдна подиву. Пiсля всяких п’ятикутних, шестикутних та iнших химерних облич, що одне за одним з’являлися в отворi, не досягаючи того взiрця потворностi, який у збудженiй уявi створила собi юрба, тiльки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збiговисько й викликати бурхливе захоплення. Сам метр Копеноль аплодував iй, i навiть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях, – а тiльки Бог знае, якого високого рiвня потворностi могло досягти його обличчя, – визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Не будемо й намагатися вiдтворити в уявi читача цього чотиригранного носа, пiдковоподiбного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лiвого ока, тодi як праве зовсiм зникало пiд величезною бородавкою, кривих, пощерблених зубiв, схожих на зубастий мур фортецi, трiснуту губу, над якою стирчав, немов слонове iкло, один iз зубiв, роздвоеного пiдборiддя. Та ще важче вiдтворити вираз цього обличчя, якусь сумiш злоби, подиву i смутку. Спробуйте-но уявити собi цей образ.

Схвалення було одностайним. Усi кинулись до каплицi. Звiдти, трiумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнiв. І тiльки тепер подив i захоплення юрби досягли своеi вершини. Гримаса була його справжнiм обличчям.

Точнiше, вiн увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудим волоссям, мiж плечима – здоровенний горб, другий, такий же – на грудях; ноги такi кривi, що сходилися тiльки в колiнах, схожi на два серпи, з’еднанi ручками; широкi ступнi, потворнi руки. І при всiй цiй потворностi – якийсь грiзний вираз сили, спритностi та вiдваги, – дивний виняток iз споконвiчного правила, за яким i сила, i краса е наслiдком гармонii. Ось якого папу обрали собi блазнi.

Здавалося, що це розбитий, а потiм невдало злiплений велетень.

Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозi каплицi, нерухома, кремезна i майже однакова завширшки i завдовжки, «квадратна в своiй основi», як сказала одна велика людина, то по ii напiвчервоному, напiвфiолетовому одягу, всiяному срiбними дзвiночками, i передусiм по ii неперевершенiй потворностi юрба одразу впiзнала, хто це, i в один голос закричала:

– Та це ж Квазiмодо, дзвонар! Квазiмодо, горбань iз Собору Паризькоi Богоматерi! Квазiмодо одноокий! Квазiмодо кривоногий! Слава! Слава!

Видно, бiдолаха мав багатий набiр прiзвиськ.

– Стережiться, вагiтнi жiнки! – гукали школярi.

– І тi, що хочуть завагiтнiти! – додав Жеан.

Жiнки й справдi затуляли обличчя руками.

– Ох! Огидна мавпа! – мовила одна.

– Така ж зла, як i бридка! – додавала друга.

– Справжнiсiнький чорт! – кидала третя.

– Я, на лихо, живу бiля Собору й цiлiсiньку нiч чую, як вiн тиняеться по даху.

– Разом з котами.

– Вiн завжди на наших дахах.

– І зурочуе нас крiзь димарi.

– Одного вечора ця страшенна пика зазирнула до мене у вiкно. Я подумала, що то якийсь чоловiк. Ну й злякалася ж!

– Я певна, що вiн лiтае на шабаш. Якось залишив мiтлу в ринвi на моему даху.

– От бридка пика!

– От мерзенна душа!

– Тьху!

Чоловiки, навпаки, були в захватi й плескали в долонi.

Квазiмодо, який викликав це сум’яття, все ще стояв у дверях каплицi, нерухомий, похмурий i серйозний, дозволяючи милуватися собою.

Один школяр, здаеться, Робен Пуспен, пiдбiг ближче i зареготав йому просто в обличчя. Квазiмодо взяв його за пояс i вiдкинув крокiв на десять у натовп. І все це – не кажучи нi слова.

Захоплений метр Копеноль пiдiйшов до нього.

– Істинний хрест! Найсвятiший отче, досконалiшоi потворностi я нiколи в життi не бачив. Ти гiдний бути папою не тiльки в Парижi, а навiть у Римi.

Кажучи це, вiн весело поплескав Квазiмодо по плечу. Той не ворухнувся.

Копеноль вiв далi:

– З таким чортом, як ти, я б охоче гульнув, хай би це менi коштувало навiть дюжину новiсiньких турських лiврiв! Що ти на це скажеш?

Квазiмодо мовчав.

– Істинний хрест! – вигукнув панчiшник. – Ти що, глухий?

Дзвонар i справдi був глухий.

Тим часом поведiнка Копеноля починала, видно, дратувати Квазiмодо; вiн раптом обернувся до нього i так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, як бульдог вiд кота.

І тодi навкруг цiеi дивовижноi постатi утворилося коло остраху i пошани радiусом щонайменше п’ятнадцять крокiв. Якась бабця пояснила метровi Копенолю, що Квазiмодо глухий.

– Глухий! – по-фламандськи грубо зареготав панчiшник. – Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!

– Стривай! Я знаю його! – вигукнув Жеан, злiзши нарештi iз своеi капiтелi, щоб краще розгледiти Квазiмодо. – Це ж дзвонар мого брата архiдиякона. Добридень, Квазiмодо!

– Чорт, а не людина! – сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись вiд свого падiння. – Подивишся на нього – горбань. Почне йти – кульгавий. Гляне на тебе – одноокий. Заговориш до нього – глухий. Та чи е хоч язик у цього Полiфема?

– Вiн говорить, коли захоче, – сказала стара. – Оглух вiд дзвонiв. Вiн не нiмий.

– Тiльки цього ще йому бракуе, – зауважив Жеан.

– Та й одне око у нього зайве, – докинув Робен Пуспен.

– Е, нi, – розсудливо промовив Жеан. – Одноокий значно бiльший калiка, нiж слiпий. Бо одноокий бачить, чого вiн позбавлений.

Тим часом усi жебраки, всi слуги, усi злодюжки разом iз школярами гуртом рушили до шафи судових писарiв по картонну тiару та мантiю блазенського папи. Квазiмодо мовчки, навiть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потiм його посадили на строкато розмальованi ношi. Дванадцять членiв братства блазнiв пiдняли його на плечi, якась гiрка i презирлива радiсть розцвiла на похмурому обличчi циклопа, коли вiн побачив бiля своiх кривих нiг голови усiх цих гарних, струнких чоловiкiв. Потiм, за встановленим звичаем, уся процесiя галасливих обiдранцiв перед тим, як вийти на паризькi вулицi та майдани, почала обходити внутрiшнi галереi Палацу правосуддя.




VI. Есмеральда


Нам приемно повiдомити читачiв, що Гренгуар i його п’еса стiйко витримали весь цей гармидер. Спонукуванi ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно iх слухав. Вiн примирився з навколишнiм галасом i вирiшив не здаватися до кiнця, все ще сподiваючись привернути увагу глядачiв до своеi п’еси. Цей промiнь надii став ще яснiший, коли Гренгуар побачив, що Квазiмодо, Копеноль i весь кортеж папи блазнiв з великим галасом покидають зал. Юрба жадiбно ринула за ними.

– Чудово! – промовив Гренгуар сам до себе. – Нарештi всi цi бешкетники йдуть геть.

На жаль, «бешкетниками» були всi глядачi. За якусь мить Великий зал збезлюднiв.

Щоправда, кiлька глядачiв iще лишилось, однi сидiли самотньо, iншi юрмилися групками навкруг колон; це були старi люди, дiти, яким набридли галас i метушня. Кiлька школярiв усе ще сидiли на пiдвiконнях i звiдти дивились на майдан.

«Ну що ж, – подумав Гренгуар, – i цих досить, щоб дослухати до кiнця мою мiстерiю, iх, звiсно, мало, зате ця публiка добiрна, освiчена».

Проте за кiлька хвилин з’ясувалося, що нема кому виконувати симфонiю, яка мала справити особливо сильне враження при появi Пречистоi Дiви. Гренгуар згадав, що всiх його музикантiв захопила з собою процесiя папи блазнiв.

– Не зважайте, грайте далi! – стоiчно вигукнув поет.

І пiдiйшов до групи городян, котрi начебто говорили про його твiр. Ось уривок розмови, який вiн почув:

– Метре Шеннто, ви знаете Наваррський палац, що належав пановi де Немуру?

– Авжеж, навпроти Бракськоi каплицi.

– Так оце недавно казна вiддала його в оренду живописцевi Гiйому Александру за шiсть паризьких лiврiв i вiсiм су на рiк.

– Як зростае орендна плата!

«Ну що ж! – зiтхаючи, подумав Гренгуар. – Зате iншi слухають».

– Друзi! – зненацька крикнув один з молодих пустунiв, що сидiли на пiдвiконнi. – Есмеральда! Есмеральда на майданi!

Це слово справило магiчний ефект. Усi, хто ще був у залi, повторюючи: «Есмеральда! Есмеральда!», кинулись до вiкон, вилазили на пiдвiконня, аби побачити, що дiеться на майданi.

В той же час на вулицi почулися гучнi оплески.

– Що то за Есмеральда? – у розпачi стискаючи руки, промовив Гренгуар. – О Боже мiй! Тепер, видно, iх не одiрвеш од вiкон.

Обернувшись до мармуровоi плити, вiн побачив, що актори не грають. Юпiтер, який саме в цей час мав з’явитись iз своею блискавкою, нерухомо стояв унизу бiля сцени.

– Мiтель Жiборн! – сердито крикнув поет. – Чого ти там застряв? Твiй вихiд! Лiзь нагору!

– На жаль, не можу, – вiдповiв Юпiтер. – Якийсь школяр забрав драбину.

Гренгуар глянув на сцену: драбина й справдi зникла. Усяке сполучення мiж зав’язкою та розв’язкою п’еси було перерване.

– Телепень! – пробурмотiв вiн. – І навiщо йому здалася ця драбина?

– Щоб глянути на Есмеральду, – жалiбно пояснив Юпiтер. – «Стривай, – сказав цей школяр, – ось нiкому не потрiбна драбина», – i забрав ii.

Це був останнiй удар. Гренгуар сприйняв його покiрно.

– Ідiть усi к бiсу! – гукнув вiн до комедiантiв. – Якщо менi заплатять, я розрахуюся з вами.

І вiн, похнюпившись, вiдступив, але вiдступив останнiй, як вiдступае полководець, що хоробро бився до кiнця.

Спускаючись покрученими сходами Палацу, вiн цiдив крiзь зуби:

– Ну й збiговисько вiслюкiв та дурнiв цi парижани! Приходять, щоб послухати мiстерiю, i зовсiм ii не слухають. iм усе цiкаво: Клопен Труйльфу, кардинал, Копеноль, Квазiмодо, сам чорт, тiльки не Пречиста Дiва. Коли б я знав, то показав би вам Пречистих Дiв, йолопи, аякже! А сам я? Прийшов побачити лиця глядачiв, а побачив тiльки спини! Бути поетом i мати успiх, гiдний якогось шарлатана! Щоправда, й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнаннi серед московитiв. Але хай мене дiдько вхопить, коли я знаю, що то за «Есмеральда»! І що воно за слово? Певно, щось египетське!









Книга друга








I. Вiд Харiбди до Сцiлли


У сiчнi смеркае рано. На вулицях вже посутенiло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Темрява була до душi йому; хотiлося скорiше дiстатися до якоiсь безлюдноi вулички, щоб там на дозвiллi помiркувати, дати фiлософовi накласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, фiлософiя була тепер його единим притулком, бо вiн не мав де переночувати. Пiсля блискучого провалу п’еси, вiн не насмiлювався повернутись до помешкання, яке наймав на Складськiй вулицi, проти Сiнноi пристанi. Гренгуар розраховував, що, одержавши винагороду за свою епiталаму, вiддасть пiврiчний борг за житло метровi Гiйому Ду Сiру, вiдкупниковi мiського мита з торговцiв худобою, а той борг становив дванадцять паризьких су – тобто в дванадцять разiв бiльше вiд того, що вiн мав на цiм свiтi, разом iз штаньми, сорочкою i капелюхом. Зупинившись бiля хвiртки тюрми при Святiй Каплицi, Гренгуар хвилину розмiрковував, де ж йому переночувати, яку з паризьких вулиць обрати для цього. Раптом пригадав, що минулого тижня бачив на Шевськiй вулицi, бiля дверей будинку одного з радникiв парламенту, кам’яну приступку, з якоi сiдають верхи на мулiв, i тодi ж подумав, що при потребi вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Вiн подякував долi, яка послала йому таку щасливу думку. Але, зiбравшись уже перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в лабiринт Сiте, де ще й тепер звиваються старi вулицi-сестри – Бондарська, Стара Суконна, Шевська, Єврейська та iншi – тiльки вже з дев’ятиповерховими будинками, Гренгуар зненацька побачив процесiю папи блазнiв: при свiтлi смолоскипiв, пiд звуки його, Гренгуарового оркестру, страшенно галасуючи, вона теж виходила з Палацу правосуддя, перетинаючи дорогу. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Гренгуар квапливо подався геть. Невдача з п’есою сповнила поетову душу такою гiркотою, що все хоч якось пов’язане з сьогоднiшнiм святом дратувало його й завдавало ще бiльшого болю.

Вiн хотiв пiти мостом Сен-Мiшель, та по ньому бiгали дiтлахи iз смолоскипами й трiскачками.

– Хай iм чорт, цим потiшним вогням! – пробурмотiв Гренгуар i повернув до мосту Мiняйл. На будинках, перед мостом, висiло три великих полотнища – iз зображеннями короля, дофiна та Маргарити Фландрськоi – i шiсть малих, на яких були намальованi «парсуни» ерцгерцога Австрiйського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французькоi, позашлюбного сина герцога Бурбонського; все освiтлювали смолоскипи. Юрба була в захватi.

– Щасливий цей Жеан Фурбо, художник! – тяжко зiтхнувши, мовив Гренгуар i повернувся спиною до полотнищ. Перед ним була вулиця; вона видавалася темною та безлюдною, i Гренгуар сподiвався сховатися там вiд святкового гамору й блиску. Поет рушив углиб ii. Але одразу ж зачепився за щось i впав. Там була в’язка гiлочок iз святкового деревця, яку судовi писарчуки з нагоди торжества поклали вранцi пiд дверима голови суду. Гренгуар мужньо витерпiв i це. Пiдвiвся й пiшов до рiчки. Поминувши вежi цивiльного та кримiнального суду й пройшовши вздовж високого муру королiвських садiв пiщаним, незабрукованим берегом, де болото сягало йому до кiсточок, Гренгуар дiстався до захiдноi частини Сiте i якийсь час розглядав Коров’ячий острiвець, якого нинi вже не видно – вiн зник пiд бронзовим конем Нового мосту. Цей острiвець видався Гренгуаровi якоюсь чорною масою, вiддiленою вiд нього вузьким струмком, що бiлiв у темрявi. При мерехтливому тьмяному свiтлi вогника там можна було розгледiти якийсь наче курiнь, схожий на вулик; у ньому поромник – перевiзник корiв ховався на нiч.

«Щасливий перевiзник! – подумав Гренгуар. – Ти не мрiеш про славу, не пишеш епiталам! Тобi нема дiла до того, як одружуються королi та бургундськi принцеси! Ти не знаеш iнших маргариток, окрiм тих, що iх твоi корови скубуть на зелених квiтневих лужках. А мене, поета, освистали, я тремчу вiд холоду, я заборгував дванадцять су, моi пiдметки такi прозорi, що могли б замiнити скельця у твоему лiхтарi. Спасибi тобi, перевiзнику. Моi очi вiдпочивають, дивлячись на твою хижку, i це допомагае менi забути про Париж!»

З лiричного екстазу Гренгуара вивiв вибух великоi подвiйноi петарди, який раптом пролунав з благословенноi хижки. То перевiзник вносив свою частку в святковi розваги, бавлячись потiшними вогнями.

Вiд цього вибуху в Гренгуара мороз пiшов поза шкiрою.

– Прокляте свято! – вигукнув вiн. – О Господи! Невже ти переслiдуватимеш мене повсюди? О Боже мiй! Навiть бiля паромниковоi хижки!

Гренгуар глянув на Сену, що текла внизу, i страшна спокуса охопила його.

– Ох, – сказав поет, – з якою радiстю я б утопився, коли б вода була не така холодна!

І тодi вiн у вiдчаi вирiшив: якщо вже не можна втекти вiд папи блазнiв, вiд полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потiшних вогнiв i петард, то краще буде зухвало кинутися в самiсiньке серце свята й пiти на Гревський майдан.

«Там менi принаймнi, – подумав поет, – залишиться вiд святкового вогнища хоч якась головешка, щоб зiгрiтися, i я, може, повечеряю хоч крихтами з тих трьох величезних цукрових кренделiв у формi королiвських гербiв, якi виставлено для частування паризького люду».




II. Гревський майдан


У нашi днi вiд колишнього Гревського майдану залишився тiльки ледь помiтний слiд – чарiвна башточка в пiвнiчному кутку. Але i ii вже майже поховано пiд грубим шаром фарби, якою залiплено чiткi гранi ii скульптурних прикрас, i, мабуть, незабаром башточка зникне зовсiм, затоплена повiнню нових будинкiв, що так швидко поглинае всi старi паризькi будiвлi.

Людям, що, як i ми, нiколи не можуть пройти Гревським майданом, не глянувши iз спiвчуттям та симпатiею на цю бiдну башточку, затиснуту мiж двома спорудами часiв Людовiка XV, нетрудно вiдтворити в своiй уявi групу будiвель, до яких вона належала, i весь готичний майдан XV столiття.

Вiн, як i тепер, мав форму неправильноi трапецii, оточеноi з одного боку набережною, iще з трьох – рядом високих, вузьких i похмурих будинкiв. Удень там можна було милуватися рiзноманiтнiстю цих оздоблених кам’яними або дерев’яними скульптурами споруд, що вже й на той час були довершеним взiрцем будiвель всiляких архiтектурних стилiв середньовiччя вiд одинадцятого до п’ятнадцятого столiття. Були тут i прямокутнi вiкна, що починали витiсняти стрiлчастi, й напiвкруглi романськi, на змiну яким свого часу прийшли стрiлчастi i якi разом з ними ще прикрашали другий поверх старовинного будинку Роландовоi вежi на розi майдану i набережноi Сени, бiля вулицi Чинбарiв. Уночi серед цiеi маси будинкiв можна було розгледiти лише чорну зубчасту лiнiю дахiв, що гострими кутами стирчали довкола майдану. Однiею з головних вiдмiнностей мiж теперiшнiми мiстами й мiстами стародавнiми е те, що сьогоднi на майдани та вулицi дивляться фасади будинкiв, а колись на них дивилися причiлки. Минуло вже два столiття, як будинки повернулися фасадами до вулиць.

На схiдному боцi майдану, в центрi, височiла громiздка, змiшаного стилю споруда, що складалася з трьох сумiжних будiвель. Вона мала три рiзнi назви, якi пояснювали ii iсторiю, призначення й архiтектуру: «Будинок дофiна», бо тут мешкав Карл V, коли вiн ще був дофiном; «Торговельна палата», бо в нiй мiстилась мiська ратуша; «Будинок з колонами» (domus ad piloria), бо ряд грубих колон пiдпирав три його поверхи. Тут було все потрiбне для жителiв такого славного мiста, як Париж: каплиця, щоб молитися; зал для судових засiдань, щоб чинити суд i розправу над королiвськими пiдданими; а пiд самiсiньким дахом – арсенал, повний вогнепальноi зброi. Городяни Парижа знали: щоб зберегти привiлеi мiста, самих молитов i судових позовiв часто бувае замало, i тому на одному з горищ вони мали в запасi кiлька надiйних, хоча й iржавих аркебузiв.

Гревський майдан уже в тi часи справляв зловiсне враження, яке й сьогоднi виникае вiд жахливих спогадiв, вiд похмурого вигляду цього майдану i вигляду ратушi Домiнiка Бокадора, спорудженоi на мiсцi «Будинку з колонами». Слiд сказати, що шибениця й ганебний стовп, – або, як тодi казали, «правосуддя й драбина», – якi весь час стояли рядом, посеред майдану, примушували вiдвертати очi вiд цього фатального мiсця, де гинуло стiльки людей, повних сил i життя, й де через п’ятдесят рокiв по тому виникла «гарячка Сен-Валье» – ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворнiша з усiх хвороб, бо не вiд Бога вона, а вiд людей.

Втiшно думати, – зауважимо мимохiдь, – що смертна кара, атрибути якоi – колеса, кам’янi шибеницi, всякi вмурованi в брук знаряддя тортур – ще триста рокiв тому захаращували Гревський майдан, Центральний ринок, майдан Дофiна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей вiдразливий Монфокон, Полiцейську заставу, Котячий майдан, ворота Сен-Денi, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не кажучи вже про безлiч шибениць, споруджених епископами, прево, капiтулами, абатами, прiорами, якi мали право чинити суд; не беручи до уваги масових страт, коли злочинцiв топили за рiшенням суду в Сенi, – втiшно думати, що сьогоднi ця стародавня володарка феодального суспiльства, поступово втративши весь свiй обладунок, усю пишноту тортур, для яких кожнi п’ять рокiв переробляли шкiряне ложе у Великому Шатле, нинi майже зникла з наших законiв та наших мiст, i володiе в нашiм величезнiм Парижi лише одним збезчещеним куточком – Гревським майданом, однiею мiзерною гiльйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши удару, миттю ховаеться, немов боiться, що ii схоплять на мiсцi злочину.




III. Besos para golpes[26 - Поцiлунки за удари (icn.).]


Поки П’ер Гренгуар дiстався до Гревського майдану, вiн добряче змерз. Щоб уникнути штовханини на мосту Мiняйл i не бачити полотнищ Жеана Фурбо, вiн рушив через мiст Млинарiв; але по дорозi колеса епископських млинiв так забризкали його болотом, що благенька одежина стала геть мокра. До того ж пiсля провалу п’еси, його, здавалося, морозило ще дужче i вiн поспiшив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотiло серед майдану. Але багаття те звiдусiль обступив густий натовп.

– Клятi парижани! – пробурмотiв Гренгуар, бо, як справжнiй драматург, вiн був схильний до монологiв. – Бач, тепер вони заступають вогонь, а менi так треба хоч трошки погрiтися. Черевики моi промокли, а тi клятi млини ще вихлюпнули на мене потоки своiх слiз. Хай йому чорт, тому паризькому епископовi з його млинами! Цiкаво знати, навiщо епископовi млини? Чи не думае вiн стати мiрошником? Якщо йому для цього бракуе лише моiх прокльонiв, то я кляну i його самого, i його собор та млини. Ану погляньмо, чи розступляться цi роззяви! І що вони там роблять? Грiються. Гарна розвага! Дивляться, як палае добра сотня в’язок хмизу. Гарне видовище!

Придивившись ближче, вiн помiтив, що коло навкруги королiвського вогнища значно ширше, нiж треба для того, щоб грiтися, i що люди зiбралися сюди не тiльки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.

На просторiй, вiльнiй мiсцинi, мiж натовпом i вогнищем танцювала молода дiвчина.

Гренгуар, цей фiлософ-скептик, цей iронiчний поет, був так зачарований блискучим видiнням, що в першу мить не мiг збагнути, хто вона, та дiвчина, – людська iстота, фея чи ангел.

Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був ii тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному свiтлi ii шкiра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька нiжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дiвчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимi, недбало кинутому iй пiд ноги, i щоразу, коли ii сяюче личко оберталось до вас, ii великi чорнi очi заслiплювали вас, наче блискавка.

Усi погляди були прикутi до неi, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дiвчина танцювала пiд звуки баскського тамбурина, який ii округлi руки пiдносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажi й барвистiй спiдницi, що розвiвалася вiд швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими нiжками, що мелькали з-пiд спiдницi, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною iстотою.

«Далебi, – подумав Гренгуар, – це саламандра, нiмфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»

У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, i мiдна монета, що була до неi прив’язана, покотилася по землi.

– Е, нi, – сказав поет, – вона циганка.

Мiраж розвiявся.

Дiвчина знову почала танцювати. Вона взяла долi двi шпаги, притулила вiстрями до чола й заходилась обертати iх в одному напрямi, сама кружляючи в протилежному. Справдi, це була звичайнiсiнька циганка. Та хоч яке велике було Гренгуарове розчарування, видовище не втратило для нього своеi принадностi й чарiвностi. Яскраво-червоне свiтло святкового вогнища падало на обличчя людей, на смугляве чоло танцюристки i кидало блiдий вiдблиск i хитливi тiнi в глиб майдану, на чорний, потрiсканий фасад старовинного «Будинку з колонами» з одного боку й на розпростертi кам’янi рамена шибеницi – з другого.

Серед тисяч освiтлених полум’ям вогнища облич вирiзнялося одне, суворе, замкнуте й похмуре лице чоловiка, який стежив за танцюристкою особливо пильно. Невiдомий, одяг якого не можна було розгледiти за натовпом, мав, здавалося, не бiльше, як тридцять п’ять рокiв, а проте був уже лисий. Тiльки на скронях у нього лишилося кiлька пасом рiдкого сивуватого волосся; високий i широкий лоб його вже вкривали зморшки, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя й глибока пристрасть. Вiн не зводив очей з циганки, i поки шiстнадцятирiчна дiвчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалi похмурiше. Час вiд часу у нього то виривалося зiтхання, то появлялась усмiшка на устах, але усмiшка була ще гiркiша, нiж зiтхання.

Нарештi дiвчина, задихавшись, зупинилась, i довкола вибухнули оплески.

– Джалi! – покликала циганка.

І Гренгуар побачив, як до неi пiдбiгла гарненька бiла маленька кiзка, прудка, жвава, з блискучою вовною, з позолоченими рiжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досi вiн не помiчав кiзки – вона лежала скраечку килима й дивилася, як танцювала ii господиня.

– Джалi, – сказала танцюристка, – тепер твоя черга.

І, присiвши, дiвчина грацiозно простягла до кiзочки свiй тамбурин.

– Джалi, – спитала вона, – який тепер мiсяць?

Кiзка пiдняла передню нiжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справдi, був перший мiсяць – сiчень. Натовп зааплодував.

– Джалi, – знову спитала дiвчина, перевернувши тамбурин другим боком, – яке сьогоднi число?

Джалi пiдняла позолочену ратичку i вдарила шiсть разiв у тамбурин.

– Джалi, – провадила далi циганка, знову перевернувши тамбурин, – котра зараз година.

Кiзка вдарила сiм разiв, i куранти на вежi «Будинку з колонами» зараз же вибили сьому.

Народ був у захватi.

– Це чаклунство! – почувся зловiсний голос у натовпi. То був голос чоловiка, який не зводив очей з циганки.

Дiвчина затремтiла i обернулась, але оплески заглушили той загрозливий вигук. Вона знову повернулась до кiзки.

– Джалi, як ходить метр Гiшар Гран-Ремi, капiтан мiських стрiльцiв, пiд час процесii на Стрiтення?

Кiзка стала на заднi нiжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всi глядачi зайшлися реготом вiд цiеi пародii на святенницьке благочестя капiтана стрiльцiв.

– Джалi, – знову спитала дiвчина, пiдбадьорена дедалi бiльшим успiхом, – а як виголошуе промову королiвський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?

Кiзка сiла й замекала, так дивно пiдкидаючи переднi нiжки, що все в нiй – поза, рухи, звуки – одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тiльки поганоi французькоi i латинськоi вимови.

Натовп аплодував щосили.

– Святотатство! Блюзнiрство! – знову почувся голос лисого чоловiка.

Циганка обернулася.

– Ах, – промовила вона, – знову цей лихий чоловiк.

Потiм, закопиливши нижню губу, дiвчина зробила гримасу, як видно, звичну iй, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачiв.

Крупнi й дрiбнi срiбнi монети, лiарди з орлом сипалися дощем. Коли танцюристка пiдiйшла до Гренгуара, вiн необачно засунув руку в кишеню, й циганка зупинилась.

– Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на днi своеi кишенi те, що там було, тобто нiчого. А молода дiвчина все стояла бiля нього, дивлячись великими очима, i, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.

Якби в його кишенi були всi скарби Перу, вiн без вагання вiддав би iх танцiвницi, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самоi Америки на той час iще не вiдкрили.

Несподiваний випадок виручив його.

– Ти вшиешся звiдси, египетська сарано? – пролунав гострий голос iз найтемнiшого кутка майдану.

Дiвчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловiк, голос був жiночий, нестямний i злий.

Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчакiв, якi вештались по майдану.

– Це затворниця з Роландовоi вежi! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмiтниця репетуе. Чи вона ще не вечеряла? Однесiмо iй недоiдкiв iз святкових столiв.

І вони кинулися до «Будинку з колонами».

Тим часом Гренгуар, скориставшись iз збентеження танцiвницi, зник. Вигуки хлопчакiв нагадали йому, що вiн теж не вечеряв, i поет побiг за ними, але у маленьких пустунiв ноги були прудкiшi, нiж у нього, й коли вiн опинився бiля столiв, на них уже нiчого не було. Не лишилося навiть жалюгiдноi перепiчки по п’ять су за фунт. Тiльки намальованi у 1434 роцi Матье Вiтерном стрункi королiвськi лiлеi з трояндами прикрашали стiни. Це була мiзерна вечеря.

Невесело лягати спати без вечерi, а ще сумнiше лишитись голодним i не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищi. Нi хлiба, нi притулку; з усiх бокiв його гнiтила скрута, на його думку, аж надто сувора. Вiн давно вже дiйшов тiеi iстини, що Юпiтер створив людину, коли на нього напала мiзантропiя, i що все свое життя мудрецевi доводиться боротися проти долi, яка з усiх бокiв насiдае на його фiлософiю. Що ж до Гренгуара, то ще нiколи вона не насiдала так люто й жорстоко, як цього разу: поет вiдчував, що його шлунок уже б’е на сполох, i вважав, що з боку долi то вельми кепсько – руйнувати фiлософiю за допомогою голоду.

З меланхолiйних роздумiв, у якi вiн поринав дедалi глибше, його зненацька вивiв дивний i нiжний-нiжний спiв. То спiвала юна циганка.

Вiд ii голосу, як i вiд танцю та вроди, вiяло чимось незбагненно чарiвним, чимось чистим i дзвiнким, легким i окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескiнченне наростання мелодiй, несподiваних рулад, а далi йшли простi музичнi фрази, переплетенi гострими i рiзкими звуками, потiм варiацii гам, якi могли б збентежити навiть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонiя. М’якi переливи октав здiймались i опускались, як перса молодоi спiвачки, ii чарiвне личко надзвичайно жваво вiдбивало всю примхливiсть пiснi, вiд пристрасного захвату до величноi цнотливостi. Вона неначе була то пустотливим дiвчиськом, а то королевою.

Циганка спiвала невiдомою Гренгуаровi мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя спiвачки мало вiдповiдав змiстовi пiснi.

Ось цей чотиривiрш в ii устах звучав нестямно весело:

Un cofre de gran riqueza
Hallaron dentro un pilar
Dentro del, nuevas banderas
Con figuras de espantar…[27 - Багатства великого скринюВ колонi неждано знайшли,А в нiй на знаменах шовковихСтраховищ малюнки були… (Ісп.)]

А за хвилину Гренгуаровi на очi наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:

Alarabes de cavallo
Sin poderse menear,
Con espadas, у los cuellos,
Ballestas de buen echar…[28 - Араби на конях сидiлиБез руху, немов неживi,У них на плечах самопали,В руках iх – мечi бойовi… (Ісп.)]

Та все ж ii пiсня дихала радiстю, i здавалося, що дiвчина спiвае, мов пташка, спокiйно, безжурно.

Пiсня циганки порушила задумливiсть поета, як лебiдь порушуе гладiнь води. Гренгуар слухав ii з якоюсь насолодою, забуваючи все на свiтi. Вперше за довгий час вiн забув своi страждання.

Але то була лише коротка мить.

Той-таки жiночий голос, який урвав танець дiвчини, тепер урвав ii спiв.

– Чи замовкнеш ти, чортова торохтiйко? – крикнула жiнка з того ж темного закутка майдану.

Бiдолашна «торохтiйка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.

– О клята щербата пилка, що розтрощила лiру! – вигукнув поет.

Глядачi теж бурчали.

– К чорту веретницю! – чулося звiдусiль.

І старе опудало, хоч його нiхто й не бачив на майданi, могло б дорого поплатитися за своi нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не вiдвернула процесiя папи блазнiв, яка, вже обiйшовши багато вулиць i перехресть, галасливою юрбою ринула iз смолоскипами на Гревський майдан.

Ця процесiя, яку нашi читачi бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозi зросла, ввiбравши всiх паризьких пройдисвiтiв, гульвiс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.

Попереду простували цигани. Першим, верхи на конi, iхав циганський князь, а поряд iшли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки iз своiми дiтьми, якi верещали на iхнiх плечах; усi – князь, графи, чернь – у лахмiттi й сухозлотицi. Далi – королiвство Арго[29 - Argot (фр.) – умовна мова якоi-небудь суспiльноi групи, професii, товариства та iн., що вiдрiзняеться вiд загальноi мови наявнiстю слiв, не зрозумiлих стороннiм. Тут Гюго називав «королiвством Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа.], тобто весь набрiд Францii, розставлений по ранжиру, причому найдрiбнiшi були попереду. Отак iшли вони по четверо в ряд, з рiзноманiтними ознаками своiх звань у цьому дивовижному мистецтвi – калiки, кульгавi, однорукi, кишеньковi злодii, лжеепiлептики, богомольцi, хирляки, вдаванi паралiтики, розпусники, волоцюги, шахраi, палii, крутii, канюки, мазурики, домушники, – перелiк усiх стомив би самого Гомера. У центрi конклаву мазурикiв i домушникiв ледве можна було розгледiти короля Арго, великого кесаря, який сидiв навпочiпки на легенькому вiзочку, запряженому двома великими собаками. За королiвством Арго йшла iмперiя Галiлеi. Гiйом Руденький, iмператор галiлейський, велично виступав у своiй пурпуровiй, залитiй вином халамидi, оточений жезлоносцями, пiдданими, писарчуками лiчильноi палати; перед ним iшли скоморохи, б’ючись мiж собою i витанцьовуючи якийсь пiрричний танець. І завершувала похiд корпорацiя судових писарiв у чорних мантiях – вони виступали пiд звуки музики, гiдноi шабашу, несучи в руках великi свiчки ярого воску й заквiтчанi гiлочки святкового деревця. У центрi цього натовпу вищi чини братства блазнiв несли на своiх плечах ношi, заставленi свiчками густiше, нiж рака святоi Женев’еви пiд час чуми. А на ношах сяяв у мантii i тiарi, з патерицею новообраний папа блазнiв – дзвонар Собору Паризькоi Богоматерi Квазiмодо-горбань.

Кожен загiн цiеi химерноi процесii мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканськi тамбурини. В «арготинцiв», народу вельми маломузикального, були все ще вiоли, пастушi рiжки i старовиннi рюбеби дванадцятого столiття, iх ненабагато випередило галiлейське царство: в його музицi ледве розрiзнялися звуки якоiсь жалюгiдноi ребеки – скрипки дитячого перiоду мистецтва, яка мала тiльки три тони. Зате навколо папи блазнiв у величнiй какофонii розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхнiх, середнiх i нижнiх регiстрiв та ще флейтами й мiдними iнструментами. Ба! Наш читач уже знае, що то був оркестр Гренгуара.

Важко змалювати той вираз гордовитоi i блаженноi радостi, якою свiтилося похмуре й потворне обличчя Квазiмодо весь час, поки юрба йшла вiд Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своему життi вiн вiдчув насолоду вiд задоволеного самолюбства. Досi знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своеi особи. І тепер, дарма що був глухий, вiн, немов справжнiй папа, тiшився привiтаннями цiеi юрби, яку ненавидiв за те, що вiдчував ii ненависть до себе. Байдуже, що його народ був тiльки збiговиськом блазнiв, калiк, злодiiв, жебракiв! Це все-таки був народ, а вiн – володар. І Квазiмодо серйозно сприймав усi цi iронiчнi оплески та глумливi вияви пошани, до яких, однак, домiшувався, треба визнати, справжнiй страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якостi, що вгамовували насмiшникiв.

А втiм, ми зовсiм не певнi, що новий папа блазнiв добре усвiдомлював почуття, якi сповнювали його самого, i тi, що iх вiн викликав у iнших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тiлi, був такий же недовершений i убогий. Отож усе те, що вiдчував Квазiмодо в цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тiльки радiсть переймала його, гордiсть володiла ним. Похмуре, жалюгiдне обличчя його, здавалось, випромiнювало сяйво.

І ось саме в ту хвилину, коли сп’янiлого вiд власноi величi Квазiмодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом i жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловiк i видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю – знак блазнiвськоi папськоi гiдностi.

Цей смiливець був той самий лисий чоловiк, який щойно, змiшавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав ii своiми сповненими погрози й ненавистi словами. На ньому було вбрання духовноi особи. Тiлькино вiн вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не бачив його, здивовано вигукнув:

– Ти ба! Це ж мiй учитель герметики[30 - Герметика – поширена в середньовiччi псевдонаука про таемницю виготовлення золота та iн.], дом[31 - Д о м – вiд латинського «d о m i n u s» – один з титулiв католицького духовенства.] Клод Фролло, архiдиякон! Якого дiдька йому треба вiд цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!

І справдi, у натовпi пролунав крик жаху. Страшний Квазiмодо рвонувся з нош, i жiнки вiдвернулися, щоб не бачити, як вiн роздере архiдиякона.

Горбань одним стрибком опинився бiля священика, глянув на нього i впав перед ним навколiшки.

Священик зiрвав з нього тiару, зламав його патерицю, розiрвав мiшурну мантiю.

Квазiмодо, низько схиливши голову i схрестивши руки, все ще стояв навколiшках. Потiм мiж ними почався дивний дiалог мовою знакiв i жестiв, бо жоден з них не промовив нi слова. Священик стояв випроставшись, розгнiваний, грiзний, владний; Квазiмодо розпростерся долi, покiрливий, благаючий. А тим часом Квазiмодо, безперечно, мiг би одним пальцем розчавити священика.

Нарештi архiдиякон грубо струсонув Квазiмодо за могутне плече й жестом велiв йому встати i йти за ним.

Квазiмодо пiдвiвся.

Тодi братство блазнiв, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинцi й уся корпорацiя судових писарiв, репетуючи, оточили священика.

Квазiмодо затулив його собою, стиснув своi здоровеннi кулаки i, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападникiв.

Священик знову набрав вигляду своеi похмуроi гiдностi, подав знак Квазiмодо й мовчки рушив з майдану.

Квазiмодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.

Коли вони протиснулися крiзь юрбу i перетнули майдан, хмара цiкавих роззяв спробувала податися за ними. Квазiмодо на мить вiдстав, а тодi, задкуючи, пiшов за архiдияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, вiн облизував своi iкла дикого кабана, ревiв, мов хижий звiр, i жестом, а то й самим поглядом вiдкидав натовп назад.

Їм дали зникнути у вузькiй темнiй вуличцi – нiхто не насмiлився пiти за ними, бо сама думка про Квазiмодо, який люто скреготiв зубами, заступала iм дорогу.

– Оце так диво! – пробурмотiв Гренгуар. – Але де ж, хай йому бiс, я знайду собi вечерю?




IV. Прикрощi, на якi наражаешся, переслiдуючи вночi гарненьку жiнку


Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Вiн бачив, що вона зi своею кiзочкою пiшла вулицею Ножарiв, i теж рушив за нею.

«А чом би й нi?» – подумав поет.

Досвiдчений фiлософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помiтив, що нiщо так не сприяе роздумам, як переслiдування гарненькоi жiнки, особливо коли не знаеш, куди вона йде. У цiй добровiльнiй вiдмовi вiд власноi волi, в пiдпорядкуваннi своеi забаганки забаганцi iншоi особи, котра навiть не здогадуеться про це, е якась сумiш примхливоi незалежностi i слiпоi слухняностi, щось середне мiж рабством та свободою, i це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнiвiв i нерiшучостi розумом, який поеднував у собi всi крайностi потроху, безперервно вагався мiж всiлякими людськими уподобаннями, притушуючи iх одне одним. Вiн охоче порiвнював себе з труною Магомета, яку два магнiти весь час притягують у протилежнi сторони, й тому вона вiчно висить мiж височiнню та безоднею, мiж небом i землею, мiж занепадом i зльотом, мiж зенiтом i надиром.

Якби Гренгуар жив у нашi днi, вiн був би чудовою золотою серединою мiж класицизмом i романтизмом!

Але вiн не був бiблiйним героем, щоб прожити триста рокiв. А шкода! Те, що його немае, створюе прогалину, яка сильно даеться взнаки саме в наш час.

Настрiй людини, котра не знае, де переночувати, спонукае до переслiдування перехожих (особливо жiнок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.

Отож вiн замислено йшов за дiвчиною, яка, помiтивши, що городяни поспiшають додому i таверни – единi мiсця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспiшала сама й пiдганяла свою кiзку.

«Десь же, зрештою, вона мешкае, – мiркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знае?..»

І крапки, що iх вiн поставив у думцi пiсля цього недомовленого припущення, таiли в собi якiсь невиразнi, але дуже принаднi сподiвання.

Час вiд часу, минаючи городян, що замикали дверi своiх помешкань, вiн ловив уривки iхнiх розмов, якi розривали ланцюг його райдужних припущень.

Ось якийсь один старий звернувся до другого:

– А знаете, метре Тiбо Фернiкль, холодно сьогоднi. (Гренгуар знав про це ще з початку зими).

– Ще й як, метре Бонiфас Дiзом. Чи не буде знову така зима, як три роки тому, у вiсiмдесятому роцi, коли мiра дров коштувала вiсiм су?

– Це, метре Тiбо, нiщо проти зими тисяча чотириста сьомого року, коли морози стояли вiд Мартинового дня аж до Стрiтення. І такi лютi, що в залi засiдань судовоi палати на перi у писаря чорнило замерзало через кожнi три слова! І тому не можна було вести протоколу.

А двi сусiдки, стоячи бiля вiкон iз свiчками, що потрiскували в туманi, вели таку розмову:

– Чи ваш чоловiк розповiдав вам, панi ла Будрак, про нещасний випадок?

– Нi, а що сталося, панi Тюркан?

– Та кiнь пана Жюля Годена, нотарiуса Шатле, перелякався фламандцiв з iхнiм почтом i збив з нiг метра Фiлiппо Аврiлло, облата[32 - Людина, що подарувала свое майно монастирю й сама перейшла на його утримання.] целестинських монахiв.

– Невже?

– Істинна правда!

– Кiнь мiщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кiнь рицаря, тодi iнша рiч!

І вiкна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже урвалася.

На щастя, вiн швидко вiднайшов i зв’язав ii кiнцi завдяки циганцi й Джалi, якi йшли поперед нього – двi тендiтнi, нiжнi й чарiвнi iстоти. Гренгуар захоплювався iхнiми маленькими нiжками, гарненькими формами, грацiозними рухами; в його уявi вони обидвi майже зливалися, взаеморозумiнням i щирою дружбою нагадуючи молоденьких дiвчат, а спритнiстю, проворнiстю i легкiстю ходи – кiзок.

Тим часом на вулицях ставало з кожною хвилиною темнiше й тихше. Уже давно пролунав дзвiн, закликаючи городян гасити свiтло, i тiльки вряди-годи на вулицi траплявся перехожий або десь блимав у вiкнi вогник. Ідучи слiдом за циганкою, Гренгуар забрiв у заплутаний лабiринт вуличок, перехресть i глухих закуткiв навколо старого цвинтаря Безневинних немовлят. Усi цi вулички були схожi на клубок ниток, переплутаних котеням. «Вулицi, позбавленi всякоi логiки!» – подумав Гренгуар, розгубившись серед безлiчi поворотiв, що по кiлька разiв приводили його на те саме мiсце. Проте дiвчина, все бiльше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, – видно, добре знала дорогу. Гренгуар, напевно, заблудився б, якби на одному з поворотiв не помiтив мимохiдь ажурноi верхiвки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чiтко вирiзнялася чорними контурами на тлi освiтленого вiкна якогось будинку на вулицi Верделе.

Дiвчина вже давненько помiтила, що за нею хтось iде; час вiд часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промiнчика свiтла, що вирвався з напiвзачинених дверей пекарнi, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тодi зробила вже знайому йому гримаску й пiшла, не зупиняючись, далi.

Це трохи збентежило поета: в чарiвнiй гримасцi безперечно була зневага й насмiшка. Тож, похиливши голову, вiн почав рахувати камiння брукiвки й iшов за дiвчиною вже на деякiй вiдстанi. На одному з поворотiв дiвчина зненацька десь зникла, i раптом вiн почув ii пронизливий крик.

Гренгуар прискорив ходу.

Вулиця губилася в темрявi. Але намочене в оливi клоччя, що горiло на розi за чавунною огорожею бiля пiднiжжя статуi Пречистоi Дiви, дало змогу Гренгуаровi розгледiти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловiкiв, якi намагалися затулити iй рота. Бiдолашна кiзка наставила на них рiжки й перелякано мекала.

– Гей, варто, сюди! – крикнув поет i хоробро кинувся вперед.

Один з чоловiкiв, якi тримали дiвчину, обернувся, i Гренгуар побачив жахливе лице Квазiмодо.

Вiн не кинувся тiкати, але й не ступив бiльше жодного кроку вперед.

Квазiмодо пiдiйшов до нього, розмахнувся, i Гренгуар, вiдлетiвши крокiв на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дiвчину, що висiла у нього на плечi, мов шовковий шарф, швидко зник у темрявi. Його спiльник подався за ним, а бiдна кiзка, жалiбно мекаючи, побiгла ззаду.

– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.

– Стiйте, негiдники, вiдпустiть дiвку! – прогримiв голос вершника, що несподiвано виiхав iз-за рогу сусiдньоi вулицi.

То був ротмiстр королiвських стрiльцiв, озброений з нiг до голови, з шаблею наголо.

Вирвавши з рук остовпiлого Квазiмодо циганку, вiн посадив ii поперед свого сiдла; страшний горбань, отямившись вiд подиву, хотiв було кинутись до нього, щоб вiдiбрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шiстнадцять озброених палашами стрiльцiв, якi iхали слiдом за своiм ротмiстром. Загiн королiвських стрiльцiв за наказом месiра Робера д’Естутвiля, начальника сторожi паризького прево, об’iжджав дозором мiсто.

Квазiмодо оточили, схопили, зв’язали. Вiн ревiв, шаленiв, кусався i, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке вiд лютi стало ще потворнiшим, примусив би втекти весь цей загiн. Однак уночi найгрiзнiша зброя Квазiмодо – потворнiсть – була безсила.

Спiльник Квазiмодо пiд час сутички зник.

Циганка, грацiозно випроставшись у сiдлi, поклала обидвi руки на плечi молодого ротмiстра i кiлька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом i щойно поданою iй допомогою. Надавши своему нiжному голосовi ще бiльшоi нiжностi, вона першою порушила мовчанку:

– Як вас звати, шановний рицарю?

– Ротмiстр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – вiдповiв офiцер, прибираючи молодецького вигляду.

– Спасибi, – промовила дiвчина.

І, поки ротмiстр Феб пiдкручував на бургундський манiр своi вуса, вона, мов стрiла, що падае на землю, ковзнула з коня i зникла, як блискавка.

– Сто чортiв! Менi було б приемнiше, якби зосталося це дiвчисько! – крикнув молодий офiцер i велiв мiцнiше зв’язати Квазiмодо путами.

– Що вдiеш, ротмiстре, – сказав один стрiлець, – ластiвка випурхнула, кажан лишився.




V. Прикрощi тривають


Гренгуар, оглушений падiнням, усе ще лежав на розi вулицi поблизу статуi Пречистоi Дiви. Поступово приходив до тями; першi кiлька хвилин вiн ще витав у напiвсвiдомих, не позбавлених приемностi мареннях, в яких ефiрно-легкi постатi циганки та кiзки плуталися з важким кулаком Квазiмодо. Цей стан тривав недовго. Гостре вiдчуття холоду нарештi вернуло Гренгуаровi пам’ять i усвiдомлення дiйсностi.

– Чого це так холодно? – буркнув вiн i раптом помiтив, що лежить майже посерединi стiчноi канави. – Чортiв горбатий циклоп! – процiдив крiзь зуби Гренгуар i спробував пiдвестись. Але вiн був так оглушений ударом i падiнням, що мусив лишитися на мiсцi. Щоправда, рука його досить вiльно рухалася; заткнувши собi носа, поет скорився долi.

«Паризька грязюка, – подумав вiн, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —

А самотньому в притулку тiльки думай та мiркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В нiй, мабуть, багато леткоi i азотистоi солi. Так принаймнi вважае метр Нiкола Фламель та герметики…»

Слово «герметики» раптом навело його на думку про архiдиякона Клода Фролло. Вiн згадав бурхливу сцену, свiдком якоi нещодавно був, згадав, що циганка виривалася вiд двох чоловiкiв, i що один iз них був Квазiмодо, i перед ним зненацька промайнуло зловiсне, гордовите обличчя архiдиякона.

«Це було б дивно!» – подумав Гренгуар. І, виходячи з своiх припущень, почав зводити фантастичну будову гiпотез – цю карткову хатку фiлософiв.

Потiм, раптом повернувшись до дiйсностi, вигукнув:

– От чорт! Я замерзаю!

Справдi, становище ставало дедалi нестерпнiшим. Кожна краплинка води в канавi вiдбирала у нього крихiтку тепла, i температура його тiла невблаганно зрiвнювалася з температурою канави.

А тут iще й нова бiда впала на нього.

Зграя дiтлахiв, цих малих босоногих дикунiв, шибайголiв, якi завжди гасають по паризьких вулицях, i якi, бувало, колись, щовечора, як ми ще дiтьми виходили зi школи, шпурляли в нас камiнням тiльки за те, що нашi штани не були подертi, – ватага оцих малих шибеникiв, нiскiлечки не зважаючи на те, що довкола люди сплять, бiгла, голосно смiючись i репетуючи, до того мiсця, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, i так стукотiли своiми сабо, що могли б розбудити й мертвого.

Гренгуар, душа якого ще не зовсiм покинула його грiшне тiло, трохи пiдвiвся.

– Гей! Геннекене Дандеш! Гей! Жеане Пенсбурд! – гукали вони. – Старий Есташ Мубон, що торгував залiзом на розi вулицi, помер. Ми заховали його сiнник i розкладемо зараз святкове вогнище. Сьогоднi ж свято на честь фламандцiв!

Отак вигукуючи, вони пiдбiгли до канави i, не помiтивши, що там хтось лежить, кинули сiнник просто на Гренгуара. Один хлопчак зараз же схопив вiхоть соломи i запалив од свiтильника, який горiв перед статуею Пречистоi Дiви.

– Господи помилуй! – промимрив Гренгуар. – Здаеться, тепер менi стане надто гаряче!

Момент був критичний. Лежачи у водi, Гренгуар от-от мав опинитися ще й у полум’i. Вiн зробив надлюдське зусилля – на таке здатен хiба що фальшивомонетник, якого мають зварити живцем i який намагаеться вирватися – схопився на ноги, вiдкинув сiнник на хлопчакiв i побiг.

– Пречиста Дiво! – заверещали дiтлахи. – Торговець залiзом воскрес!

І вони розбiглися врозтiч.

Поле бою лишилося за сiнником. Бельфоре, отець Ле Жюж i Коррозе запевняють, що другого дня духiвництво цiеi парафii урочисто пiдiбрало сiнник i перенесло його до ризницi церкви Сент-Оппортюне, де паламар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя Пречистоi Дiви на розi вулицi Моконсей пам’ятноi ночi з 6 на 7 сiчня 1482 року, самою своею присутнiстю вигнавши бiса з покiйного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сiнник.




VI. Розбитий кухоль


Якийсь час Гренгуар бiг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стiни будинкiв на поворотах, перестрибуючи через якiсь канави, перетинаючи якiсь вулички, глухi закутки, перехрестя, заплутанi ходи й виходи Ринку, доходячи в своему панiчному страсi до усвiдомлення того, що прегарна латина старовинних хартiй називае «tota via, cheminum et viaria»[33 - «Геть увесь шлях, покручений i заплутаний» (латин.).]. Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комiр дилема, яка нараз постала перед ним.

«Щось менi здаеться, метре П’ер Гренгуар, – сказав вiн сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви бiжите, як божевiльний. Таж малi бешкетники злякалися вас не менше, нiж ви iх. Здаеться, ви чули стукiт iхнiх сабо, коли вони тiкали на пiвдень, тодi як ви мчали на пiвнiч. Отож одне з двох: або вони втекли i залишений ними сiнник саме i е тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаете i яке чудом посилае вам Пречиста Дiва в нагороду за ваше моралiте, написане на ii честь; або ж тi шибеники не втекли i запалили сiнник. А це ж якраз i е те чудове вогнище, якого ви так потребуете, щоб пiднестися духом, обсохнути й зiгрiтися. В обох випадках сiнник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, е подарунком небес. Може, Пречиста Дiва Марiя, що стоiть на розi вулицi Моконсей, тiльки задля цього й послала смерть Есташевi Мубону, i тiкати, мов пiкардiець вiд француза, покидаючи те, чого ви шукаете, – безглуздя; ви, П’ере Гренгуар, просто дурень!»

Роздивляючись i приглядаючись, принюхуючись i прислухаючись, вiн повернув назад – шукати благословенний сiнник. Але марно. Довкола були тiльки нагромадження будинкiв, глухi закутки, роздорiжжя. Гренгуара все бiльше огортали сумнiви та вагання, вiн блукав у плутанинi темних вуличок, мов у лабiринтi кримiнальноi палати паризького парламенту. Нарештi, втративши терпець, вигукнув:

– Будьте ви проклятi, роздорiжжя! Сам чорт створив вас за образом i подобою своiх вил!

Цей вигук трохи пiдбадьорив його, а червонуватий вiдблиск, що блимнув у кiнцi довгоi вузькоi вулички, ще бiльше додав йому духу.

– Слава богу! – промовив вiн. – Це горить мiй сiнник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночi, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34 - Слава, слава тобi, зоре морська! (Латин.)]

До кого звертався поет з цими словами лiтанii – до Пречистоi Дiви чи до сiнника – того ми нiколи не дiзнаемось.

Ступивши кiлька крокiв по цiй довгiй, пологiй, небрукованiй i чимдалi бруднiшiй та крутiшiй вуличцi, вiн помiтив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по нiй тут i там чвалали якiсь невиразнi, безформнi постатi, тягнучись до вогника, що мерехтiв на другому кiнцi. Вони скидалися на незграбних комах, якi уночi, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухiв.

Нiщо так не надае людинi вiдваги, як вiдчуття порожньоi кишенi. Гренгуар iшов уперед i незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повiльнiше вiд iнших. Пiдiйшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгiдний безногий калiка, який рухався, пiдстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тiльки двi ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподiбну iстоту з людським обличчям, вона жалiсним голосом завила:

– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35 - Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)]

– Хай тобi чорт, та й менi разом з тобою, я не розумiю, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

Вiн догнав ще одну з тих рухливих тiней i придивився до неi. Це був калiка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць i дерев’янок, яка його пiдтримувала, робила його схожим на рухливi мулярськi пiдмостки. Маючи нахил до благородних i класичних порiвнянь, Гренгуар у думцi назвав його живим тринiжком Вулкана.

Цей живий тринiжок, порiвнявшись iз поетом, привiтав його тим, що пiдсунув йому пiд самiсiньке пiдборiддя свою шапку, немов чашку для голiння, i крикнув майже у вухо:

– Se?or caballero, para comprar un pedaso de pan![36 - Сеньйоре рицар, подайте на шматок хлiба! (Ісп.)]

«Здаеться, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; вiн щасливiший за мене, якщо розумiе ii».

Потiм думки його раптом повернули в iншому напрямi, вiн ляснув себе по лобi й вигукнув:

– До речi, що в бiса вони хотiли сказати сьогоднi вранцi отим своiм «Есмеральда»?

Прискорив ходу, але щось утрете загородило йому дорогу. Це щось, чи, точнiше, хтось – то був низенький, з бородатим еврейським обличчям слiпець, який наче веслував своею палицею i якого мовби тягнув на буксирi великий пес. Слiпий прогугнявив з угорським акцентом:

– Facitote caritatem![37 - Подайте милостиню! (Латин.)]

– Слава богу! – озвався П’ер Гренгуар. – Нарештi хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся iм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мiй гаманець геть порожнiй. Друже мiй, – звернувся вiн до слiпця, – на тому тижнi я продав останню свою сорочку; оскiльки ви розумiете лише мову Цiцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam![38 - Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовiчна латинь).]

Сказавши це, вiн одвернувся вiд слiпого й пiшов далi; але слiпий теж рушив швидше, за ним, поспiшаючи i грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об брукiвку, кинулися паралiтик та безногий. І всi трое, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуаровi на п’яти, завели свою пiсню.

– Caritatem![39 - Милостиню! (Латин.)] – почав слiпий.

– La buona mancia![40 - Подайте! (Іт.)] – пiдхопив безносий.

А паралiтик, завершуючи музичну фразу, повторював:

– Un pedaso de pan![41 - Шматок хлiба! (Ісп.)]

Гренгуар затулив вуха.

– О вавилонське стовпотворiння! – крикнув вiн i побiг. Побiг i слiпий. Побiг паралiтик. Побiг безногий.

А далi, в мiру того, як вiн заглиблювався у вулицю, безногих, слiпих, кульгавих, безруких, однооких i вкритих виразками прокажених ставало бiльше й бiльше: вони вилазили з сусiднiх провулкiв, з будинкiв, з пiдвалiв, i всi вили, ревли, скавулiли, звиваючись i шкутильгаючи, по пояс у грязюцi, мов слимаки пiсля дощу, сунули туди, де блищало свiтло.

Гренгуар, невiдступно супроводжуваний своiми трьома переслiдувачами, не знаючи до пуття, чим це скiнчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калiк, мов судно англiйського капiтана серед скупчення крабiв.

Спробував повернути назад. Але було вже пiзно. Весь цей легiон на чолi з трьома жебраками зiмкнувся за ним. І поет iшов далi, гнаний нестримним натиском юрби, страхом i водночас запамороченням, що перетворювало все довколишне на якийсь кошмарний сон.

Нарештi дiстався кiнця вулицi. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтiли тисячi вогникiв, розсiяних у густому туманi ночi. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на своi прудкi ноги, сподiваючись утекти вiд трьох калiк-примар, якi причепилися до нього.

– Оndе vas, hombre?[42 - Куди бiжиш, чоловiче? (Ісп.)] – гукнув паралiтик i, вiдкинувши своi милицi, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровiшi з усiх, якi будь-коли мiряли паризький брук.

Тим часом безногий, ставши на обидвi ноги, насунув Гренгуаровi на голову свою важку, залiзну жебрацьку миску, а слiпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

– Де я? – спитав поет, зацiпенiвши вiд жаху.

– У Дворi чудес, – вiдповiла якась четверта мара, що пiдiйшла до них.

– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу слiпих, якi прозрiли, й безногих, якi бiгають; а де ж Спаситель?

У вiдповiдь пролунав зловiсний регiт.

Нещасний поет огледiвся навколо. І справдi, вiн опинився в тому страшному Дворi чудес, куди в таку пiзню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колi, де безслiдно зникали, мов дрiбнi крихiтки, служителi Шатле i мiськi стражники, якi попадали туди; у городищi злодiiв, цiй гидкiй бородавцi на обличчi Парижа; в канавi для нечистот, з якоi щоранку виливався i в яку щовечора вливався гнилий потiк порокiв, жебрацтва й бродяжництва, що заповнюе вулицi столиць; у потворнiм вулику, куди щовечора злiтались iз своею здобиччю всi трутнi суспiльного ладу; у притулку, де вiдбувалося лжезцiлення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвiти всiх народностей – iспанцi, iталiйцi, нiмцi, волоцюги всiх вiросповiдань – iудеi, християни, магометани, язичники – всi тi шахраi, якi вдень жебрали, вкритi намальованими ранами, вночi оберталися на розбiйникiв; словом, вiн опинився в тiй величезнiй гардеробнi, де в ту пору одягалися й роздягалися всi лицедii невмирущоi комедii, яку грабунок, проституцiя i вбивство грають на вулицях Парижа.

То був просторий майдан, неправильноi форми й погано вимощений, як i всi тогочаснi майдани Парижа. Скрiзь палали вогнища, навколо них кишiли дивнi купки людей, якi вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регiт, плач дiтей, жiночi голоси. Руки й голови тих людей, чорнi на яскравому тлi вогнищ, описували тисячi химерних рухiв. Часом на землi, де тремтiли вiдблиски вогню i величезнi розпливчастi тiнi, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса. Межi рас i видiв, здавалося, стерлись у цьому городищi, немов у якомусь пандемонiумi. Чоловiки, жiнки, тварини, вiк, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спiльним серед цього люду; все змiшувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собi спiльний для всiх вiдбиток.

При мiнливому i тьмяному вiдблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленiсть, мав змогу розглядiти навколо всього майдану його мерзенне облямування – жалюгiднi халупи, фасади яких, поточенi шашелем, покоробленi й перехнябленi, з одним чи двома освiтленими слуховими вiконцями, видавались йому в темрявi величезними головами потворних старих жiнок, що, сидячи в колi, клiпаючи очима, дивилися на шабаш.

То був якийсь новий свiт, небачений i нечуваний, потворний, фантастичний свiт, що кишiв i плазував довкола.

Дедалi дужче цiпенiючи вiд страху, затиснутий, мов у лещата, трьома жебраками, оглушений гавканням i виттям юрби, нещасний Гренгуар намагався зосередитись, пригадати, чи не субота сьогоднi, але всi тi зусилля були марнi; хiд його думок був порушений; i, сумнiваючись у всьому, вагаючись мiж тим, що бачив, i тим, що вiдчував, вiн невтомно ставив собi нерозв’язне запитання: «Якщо я iсную, то чи iснуе все навколишне? Якщо iснуе навколишне, то чи iсную я?»

Раптом серед загального гамору в натовпi пролунав рiзкий крик:

– Ведiмо його до короля! Ведiмо до короля!

– Пречиста Дiво, – пробурмотiв Гренгуар, – тутешнiй король, це, напевно, якийсь цап.

– До короля! До короля! – повторила юрба.

І поета потягли. Кожен намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своеi здобичi, виривали Гренгуара в iнших i ревiли: «Вiн наш!»

Камзол його, який i до того ледве тримався, вiддав боговi душу в цiй боротьбi.

Коли Гренгуар проходив майдан, його думки прояснилися. Незабаром вiдчуття реальностi знову повернулося до нього. Вiн уже почав звикати до навколишнього. Спочатку – чи то вiд його поетичноi фантазii, чи, може, прозаiчно кажучи, вiд порожнього шлунку – перед ним було щось наче iмла, туман, який затуляв навколишнi речi, й вiн бачив усе немов у кошмарi, в сновидiннях, що роблять хисткими контури, викривляють форму, об’еднують рiзнi предмети у величезнi брили, перетворюючи речi на химери, а людей на примари. Потiм цi галюцинацii поволi вiдiйшли, i вiн сприймав свiт уже спокiйнiше, розсудливiше. Дiйснiсть перемагала, вона лiзла на очi, плуталась попiд ногами й помалу руйнувала всю ту жахливу поезiю, яка, здавалося йому, була довкола. Вiн упевнився, що брiв не Стiксом, а болотом, i що не демони його пiдштовхували, а злодii, що не про душу його йдеться, а про життя (бо ж йому бракувало того цiнного посередника миру, який так успiшно став мiж бандитом i чесною людиною – гаманця з грiшми). Нарештi, придивившись ближче й спокiйнiше до цiеi оргii, Гренгуар зрозумiв, що попав не на шабаш, а до шинку.

Бо й справдi, Двiр чудес був тiльки шинком, але шинком розбiйникiв, червоним не тiльки од вина, а й вiд кровi.

Коли нарештi конвоiри в лахмiттi доставили його на мiсце, видовище, яке вiн побачив, аж нiяк не могло повернути його до поезii, навiть до поезii пекла. Це була найпрозаiчнiша й найгрубiша дiйснiсть корчми. Коли б це дiялося не в п’ятнадцятому столiттi, то можна було б сказати, що Гренгуар вiд Мiкеланджело опустився до Калло.

Навколо великого вогнища, що палало на широкiй, круглiй кам’янiй плитi, лижучи язиками полум’я розжаренi до червоного нiжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кiлька трухлявих столiв. Видно, тут не було жодного слуги, який би поставив iх паралельно або хоч подбав, щоб вони не стикалися пiд такими гострими кутами. На цих столах виблискували кухлi, мокрi вiд вина та браги, а навколо кухлiв виднiлося безлiч п’яних облич, багрових од вогню i вина. В одному мiсцi якийсь пузатий веселун гучно цiлував гладку дебелу повiю. У другому, лжесолдат – «штукар», кажучи злодiйським жаргоном, – посвистуючи, знiмав пов’язку iз своеi фальшивоi рани i розминав здорове, мiцне колiно, з самого ранку замотане безлiччю ганчiрок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собi на завтра «христову рану» з чистотiлу та бичачоi кровi. Через два столи вiд них «святенник» у вбраннi пiлiгрима монотонно гугнявив, молячись царицi небеснiй. Ще трохи далi епiлептик-початкiвець вчився у досвiдченого епiлептика викликати пiну на губах, жуючи мило. Поруч нiбито хворий на водянку позбувався своiх мнимих пухлин, а чотири чи п’ять злодiйок, якi сидiли бiля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечерi дитину, при тому змушенi були затуляти носи.

Через два столiття всi цi чудеса «видавалися при дворi, – як каже Соваль, – такими забавними, що задля розваги короля iх використано у вступi до чотириактного балету «Нiч», поставленого в театрi Птi-Бурбон». «Ще нiколи, – додае очевидець, який бачив цей балет 1653 року, – несподiванi метаморфози Двору чудес не були так вдало вiдтворенi. Досить елегантнi вiршi Бенсерада пiдготували нас до тих метаморфоз».

Скрiзь лунали грубий регiт i непристойнi пiснi. Кожен спiвав по-своему, просторiкував i лаявся, не зважаючи на сусiдiв. Усi цокалися кухлями, в супроводi того дзенькоту виникали сварки, бiйки, розбитими кухлями забiяки дерли один на одному лахмiття.

Великий пес сидiв, пiдiбгавши хвiст, i дивився на вогонь. Було на цьому гульбищi й кiлька дiтей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирiчний малюк мовчки примостився на високiй лавцi бiля столу, що сягав йому до пiдборiддя. Ще один поважно розмазував по столу лiй, що спливав iз свiчки. Четверта дитина, зовсiм маленька, сидячи в грязюцi, перехилилась у казан i вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що вiд тих звукiв Страдiварiус, мабуть, зомлiв би.

Коло вогнища стояла бочка, на бочцi сидiв жебрак. То й був король на своему тронi.

Тi трое, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, i вся галаслива юрба на мить принишкла, окрiм дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмiлювався нi зiтхнути, нi пiдвести очi.

– Hombre, quita tu sombrero![43 - Знiми капелюха, чоловiче! (Ісп.)] – гукнув один з трьох жебракiв, якi привели його сюди.

І перш нiж поет зрозумiв, що означають цi слова, другий пройдисвiт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний i в спеку, й у дощ. Гренгуар зiтхнув.

Тим часом король з висоти своеi бочки повернувся до нього i запитав:

– Це що за нiкчема?

Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому iнший, той, що вранцi завдав першого удару по мiстерii, прогугнявивши пiд час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет пiдвiв голову. Перед ним i справдi сидiв Клопен Труйльфу.

Вiн був у тому самому лахмiттi, хоча й прикрашений знаками королiвськоi гiдностi. От тiльки виразка на його руцi вже зникла. В руцi у нього був ремiнний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в тi часи користувалися мiськi стражники, вiдтiсняючи натовп. На головi – щось кругле, загострене вгорi – чи то дитячий ковпачок, чи королiвська корона, трудно було розiбрати, бо обидвi цi речi схожi одна на одну.

Упiзнавши в королi Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи пiдбадьорився.

– Метре, – промурмотiв вiн. – Монсеньйоре… Сiр… Як менi вас величати? – спитав нарештi, дiйшовши до найвищих ступенiв титулування i не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.

– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величнiсть або друже. Тiльки не тягни. Що ти можеш сказати на свое виправдання?

«На свое виправдання? – подумав Гренгуар. – Це менi не подобаеться». – І почав, затинаючись:

– Я той, що сьогоднi вранцi…

– Пiд три чорти! – перебив його Клопен. – Твое iм’я, негiднику, й нiчого бiльше. Слухай. Ти стоiш перед трьома могутнiми володарями: передi мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинiв, наступником великого Кесаря, верховним володарем королiвства Арго, перед Матiасом Гуангадi Спiкалi, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчiркою на головi, та перед Гiйомом Руденьким, iмператором Галiлеi, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цiлуе шльондру. Ми – твоi суддi. Ти ввiйшов до королiвства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого мiста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабiжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелiчи своi чесноти.

– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честi бути кимось iз них… Я автор…

– Годi! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докiнчити. – Тебе повiсять. Це дуже просто, шановнi панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаем до ваших рук, так i ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що iх ви застосовуете до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворi. Треба ж час вiд часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвивае конопляна стьожка. Це надае шибеницi бiльшоi статечностi. Ну, друже, роздай мерщiй свое лахмiття цим панам. Я накажу тебе повiсити, щоб потiшити волоцюг, а ти вiддаси iм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед рiзного мотлоху е цiлком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церквi Сен-П’ер-о-Беф. У твоему розпорядженнi чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.

Ця промова звучала моторошно.

– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповiдуе, мов найсвятiший папа римський! – вигукнув iмператор Галiлеi, розбиваючи кухоль, щоб черепком пiдперти нiжку свого стола.

– Вельможнi iмператори й королi, – озвався Гренгуар спокiйно (до нього невiдомо як повернулася впевненiсть, i говорив вiн рiшуче), – схаменiться. Мое iм’я П’ер

Гренгуар, я той поет, моралiте якого показували сьогоднi вранцi у Великому залi Палацу.

– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, iй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранцi, ми не повиннi тебе вiшати ввечерi?

«Важко менi буде викрутитися з бiди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.

– Я не розумiю, – мовив вiн, – чому поетiв не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком – Гомер, злодiем – Меркурiй…

Клопен перебив його:

– Ти, видно, хочеш забити нам баки своею тарабарщиною? К чорту, дай себе повiсити i не комизься!

– Пробачте, вельможний королю Алтинiв, – вiдповiв Гренгуар, не здаючись. – Не поспiшайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…

Його жалiбний голос потонув у гаморi, що панував навколо. Хлопчик ще з бiльшим, нiж досi, завзяттям шкрябав свiй казан, а до всього того якась стара жiнка саме поставила на розжарений тринiжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогнi, i звуки тi нагадували крик дитячоi ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.

Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським i зовсiм п’яним iмператором Галiлеi, а тодi пронизливо крикнув:

– Тихо!

Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували свiй дует, тому вiн скочив iз своеi бочки, пхнув однiею ногою казан так, що той вiдкотився вiд дитини крокiв на десять, другою – перекинув сковороду й повагом вернувся на свiй трон, незважаючи на приглушений плач малого, нi на бурчання староi, вечеря якоi горiла красивим бiлим вогнем.

Труйльфу подав знак, i князь, i iмператор, i харцизники, й швендi стали пiдковою, оточивши Гренгуара, якого все ще мiцно тримали три пройдисвiти. То було пiвколо з лахмiття, милиць, мiшури, вил, сокир, тремтливих од пияцтва нiг, грубих голих рук, гидких, осовiлих i отупiлих облич. Клопен Труйльфу, немов дож перед сенатом, чи король перед палатою лордiв, або папа перед конклавом, пiдносився над усiм своiм рицарством злиднiв, по-перше, завдяки висотi своеi бочки, а подруге, завдяки якомусь гордовитому, грiзному й несамовитому виразовi, що запалював його очi i згладжував у дикому профiлi звiрячi риси розбiйника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

– Слухай, – сказав вiн Гренгуаровi, погладжуючи по-репаною рукою свое потворне пiдборiддя, – я не розумiю, чому б тебе не повiсити. Це, здаеться, викликае у тебе огиду, що, зрештою, цiлком природно; ви, поряднi городяни, до цього не звикли. Ви робите з цього бознащо. А втiм, ми не бажаемо тобi зла. Ти можеш виплутатися з бiди. Хочеш пристати до нас?

Можна собi уявити враження, яке справила ця пропозицiя на Гренгуара, що вже втратив надiю зберегти життя i ладен був скласти зброю. Тепер вiн знову всiма силами схопився за можливiсть порятунку.

– Хочу, звичайно, ще й як! – сказав вiн.

– Ти згоден, – вiв далi Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?

– Коротких шпаг, саме так, – вiдповiв Гренгуар.

– Ти визнаеш себе членом громади вiльних городян? – запитав король Алтинiв.

– Вiльних городян, авжеж.

– Пiдданим королiвства Арго?

– Королiвства Арго.

– Волоцюгою?

– Волоцюгою.

– Вiд щирого серця?

– Вiд щирого серця.

– Май на увазi, тебе повiсять все одно.

– Хай йому чорт! – вигукнув поет.

– З тiею рiзницею, – незворушно провадив далi Клопен, – що тебе повiсять згодом, повiсять поряднi люди, бiльш урочисто, за рахунок славного мiста Парижа, на добрiй кам’янiй шибеницi. Це все-таки втiха.

– Безперечно, – вiдповiв Гренгуар.

– Є й ще переваги. Як вiльний городянин, ти не платитимеш нi за прибирання вулиць, нi на вбогих, нi за освiтлення мiста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.

– Хай буде так! – сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вiльний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий i ранiше, вельможний королю

Алтинiв, бо я – фiлософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur[44 - А фiлософiя i фiлософи охоплюють усе (латин.).], – як нам вiдомо.

Король Алтинiв насупив брови.

– Ти за кого мене вважаеш, друже? Що ти менi базiкаеш жаргоном угорського еврея? Я не знаю еврейськоi мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерiзати горло – це дiло, а зрiзати гаманець – нi.

Гренгуар силкувався сказати щось на свое виправдання, урвати дедалi бистрiший потiк гнiвних слiв.

– Прошу пробачити, ваша величнiсть. Це не по-еврейському, це латина.

– А я тобi кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не еврей i звелю тебе повiсити, ти, порiддя синагоги, разом з тим нiкчемним iудейським гендлярем, який стоiть бiля тебе i якого я сподiваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!

І Клопен показав пальцем на низенького угорського еврея, який зачепив Гренгуара своiм «facitote caritatem» i тепер, не розумiючи нiякоi iншоi мови, крiм латинськоi, здивовано дивився на короля Алтинiв, що так гнiвався на нього.

Нарештi його величнiсть Клопен заспокоiвся.

– Отже, пройдисвiте, – сказав вiн, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?

– Безперечно, – вiдповiв поет.

– Хотiти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намiрами юшки не заправиш, з ними хiба тiльки потрапиш до раю; але рай i Арго – рiзнi речi. Щоб тебе прийняли до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй-но обшукати опудало.

– Обшукаю кого завгодно, – вiдповiв Гренгуар.

Клопен подав знак. Кiлька арготинцiв десь пiшли i за хвилину повернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподiбних пiдставках для бiльшоi стiйкостi. Зверху була припасована поперечна жердина, а все це разом являло собою чудову переносну шибеницю, i Гренгуар мав приемнiсть бачити, як ii вмить поставили перед ним. Усе тут було, навiть мотузок, який грацiозно гойдався пiд перекладиною.

«Навiщо це вони майструють?» – занепокоено подумав Гренгуар.

Задзеленчали дзвiночки, i це поклало край його тривозi. Дзвенiло опудало, яке волоцюги пiдвiсили за шию до шибеницi. Опудало було схоже на те, яким одлякують птахiв – у червоному лахмiттi, i на ньому стiльки дзвiночкiв та бубонцiв, що iх вистачило б, аби прикрасити упряж тридцяти кастильських мулiв. Доки опудало гойдалося, дзвiночки дзвенiли, помалу затихаючи, i нарештi зовсiм стихли: опудало, пiдкоряючись закону маятника, який витiснив водяний i пiсковий годинник, повисло нерухомо.

Тодi Клопен показав Гренгуаровi на стару розхитану лавку, поставлену пiд опудалом:

– Лiзь сюди!

– Хай йому чорт! – запротестував був Гренгуар. – Я можу скрутити собi в’язи. Ваша лава шкутильгае, як двовiрш Марцiала: одна нога в неi – гекзаметр, друга – пентаметр.

– Лiзь! – повторив Клопен.

Гренгуар вилiз на лаву i, трохи побалансувавши, нарештi став рiвно.

– Тепер, – вiв далi король Алтинiв, – заклади праву ногу за лiву i стань на носок.

– Ваша величнiсть, – благально мовив Гренгуар, – невже ви так хочете, щоб я зламав руку чи ногу?

Клопен похитав головою.

– Слухай, друже! Ти надто багато базiкаеш. Ось коротко, чого вiд тебе вимагають: ти станеш на носок лiвоi ноги, як я тобi казав; так ти зможеш дотягтися аж до кишенi опудала; залiзеш до неi i витягнеш звiдти гаманець. І якщо все це ти зробиш так, що не задзвонить жоден дзвiночок – твое щастя: ти станеш волоцюгою. Ми потiм тiльки вiсiм днiв лупцюватимемо тебе.

– Боже милостивий! Доведеться бути обережним, – вигукнув Гренгуар. – А якщо дзвiночки задзвенять?

– Тодi тебе повiсять. Зрозумiло?

– Нiчого не розумiю, – вiдповiв Гренгуар.

– Послухай ще раз. Ти обшукаеш опудало i витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвiночок – тебе повiсять. Розумiеш?

– Авжеж, – сказав Гренгуар. – Це я розумiю. А потiм?

– Якщо тобi пощастить украсти гаманець так, щоб нiхто не почув жодного звуку, ти станеш волоцюгою i тебе лупцюватимуть вiсiм днiв пiдряд. Сподiваюсь, тепер ти все розумiеш?

– Нi, ваша величнiсть. Тепер я вже зовсiм нiчого не розумiю. Що ж я на цьому виграю? Повiсять – у першому випадку, поб’ють – у другому…

– А бути волоцюгою? – спитав Клопен. – Хiба цього мало? Та й лупцювання буде тобi ж на користь – це привчить тебе до побоiв.

– Щиро вдячний! – вiдповiв поет.

– Ну-бо, жвавiше! – гукнув король, тупаючи ногою по своiй бочцi, що загула, мов величезний барабан. – Обшукай опудало, та й годi. Востанне попереджаю тебе: якщо почую брязкiт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замiсть опудала.

Банда арготинцiв схвалила слова Клонена оплесками i, утворивши круг шибеницi коло, безжалiсно реготала. Гренгуар зрозумiв, що для них це просто весела розвага, i тому можна всього сподiватися. Розраховувати йому було нi на що – в цьому страшному випробуваннi лишалася зовсiм крихiтна надiя на успiх. Поет вирiшив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обiбрати i яке, певно, було легше розчулити, нiж волоцюг. Безлiч дзвiночкiв з мiдними сердечками видавалися йому мiрiадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати i вжалити його.

– Ох! – пробурмотiв Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб мое життя залежало вiд ледь помiтного коливання найменшого з цих дзвiночкiв? О! – додав вiн, побожно склавши руки. – Дзвiночки, не дзвенiть! Бубонцi, не брязкотiть.

Потiм спробував ще раз звернутися до Труйльфу.

– А якщо повiе вiтер? – спитав.

– Тебе повiсять, – не вагаючись, вiдповiв той.

Побачивши, що йому нема на що сподiватися – нi на вiдстрочку, нi на зволiкання, нi на можливiсть якось вiдкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долi. Заклав праву ногу за лiву, став на носок лiвоi ноги i простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, вiн, стоячи на однiй нозi, захитався на лавцi, що була тiльки на трьох нiжках; машинально схопився за опудало, втратив рiвновагу й важко впав на землю, зовсiм оглушений фатальним дзвоном безлiчi бубонцiв опудала, яке вiд поштовху його руки описало коло, а потiм велично загойдалося мiж двома стовпами.

– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землi, наче мертвий.

Над головою вiн чув зловiсний передзвiн, диявольський регiт волоцюг i голос Труйльфу:

– Пiднiмiть-но цього телепня i негайно повiсьте!

Гренгуар пiдвiвся. Опудало вже вiдчепили, щоб звiльнити мiсце для нього.

Арготинцi примусили його вилiзти на лаву. Клопен пiдiйшов, накинув йому на шию зашморг i сказав, поплескуючи по плечу:

– Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навiть коли б у твоему черепi були кишки самого папи.

Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, вiн озирнувся навколо. Нiякоi надii: всi реготали.

– Бельвiне Зiрко, – звернувся король Алтинiв до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, – лiзь на поперечку.

Бельвiн Зiрка спритно вилiз на поперечну жердину, i за мить Гренгуар, пiдвiвши очi, з жахом побачив його над своею головою.

– Тепер, – сказав Клопен, – тiлькино я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб’еш з-пiд цього лаву; ти, Франсуа Сливокрад, повиснеш на ногах цього пройдисвiта, а ти, Бельвiне, стрибнеш йому, на плечi; всi трое разом, зрозумiли?

Гренгуар здригнувся.

– Готовi? – спитав Клопен Труйльфу трьох арготинцiв, ладних кинутися на Гренгуара, мов три павуки на муху. Нещасна жертва переживала страхiтливi хвилини чекання, поки Клопен спокiйно пiдштовхував ногою у вогонь гiлочки виноградноi лози, якi ще не загорiлися. – Готовi? – повторив вiн i вже розвiв руки, щоб плеснути в долонi. Ще секунда – i все було б скiнчено.

Але раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподiвана думка.

– Стривайте! – вигукнув вiн. – Я ж геть забув… За нашим звичаем, не можна повiсити чоловiка, не спитавши, чи не знайдеться жiнки, яка захоче взяти його собi. Ну, друже, це твоя остання надiя. Одружишся або зi шльондрою, або з мотузкою.

Цей циганський звичай, хоч яким дивним вiн може видатися читачевi, iснуе ще й досi, i про нього докладно розповiдаеться у старовинному англiйському законодавствi. Прочитайте в «Нотатках Берiнгтона».

Гренгуар зiтхнув з полегкiстю. Це вже вдруге за пiвгодини вiн повертав до життя, тому не вельми й вiрив у таке щастя.

– Гей! – крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. – Гей! Баби, дiвки! Чи знайдеться серед вас якась вiдьма чи хвойда, що захоче взяти собi цього гультяя? Агов! Колето Стельмашихо! Елiзабето Знайдена! Сiмоно Жодуiн! Берардо Фануель! Марiе Кульгава! Тонна Довготелеса! Мiтель Щоката! Клодiно Гризивухо! Матюрiно Жiрону! Ізабо ла Тьерi! Агов! Пiдiйдiть-но подивiться! Мужчина задарма! Хто хоче?

Гренгуар у тому жалюгiдному станi був, безперечно, мало привабливий. Жiнки байдуже поставилися до цiеi пропозицii. Нещасний чув, як вони вiдповiдали: «Нi-нi, вiшайте його, нам буде втiха».

І все-таки три жiнки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дiвка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол фiлософа. Одежина була зношена й мала бiльше дiрок, нiж решiтка, на якiй смажать каштани. Дiвка скривилася.

– Старе дрантя! – пробубонiла вона i звернулась до Гренгуара: – Ану, покажи твiй плащ.

– Я загубив його.

– Капелюх?

– Його в мене забрали.

– Черевики?

– Вони вже майже без пiдметок.

– Гаманець?

– На жаль, – затинаючись, промовив Гренгуар, – я не маю нi денье.

– То хай тебе повiсять, i ти ще й подякуй! – вiдрiзала вона i вiдвернулась.

Пiдступила друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, – така огидна, що навiть у Дворi чудес iй не було рiвнi. Обiйшла круг Гренгуара. Той затремтiв вiд страху, що iй захочеться його взяти. Але вона процiдила крiзь зуби:

– Занадто худий! – i пiшла геть.

Третьою була дiвчина, досить свiжа й не дуже погана.

– Врятуй мене! – стиха промовив до неi неборак. Вона деякий час спiвчутливо дивилася на нього, потiм опустила очi, пом’яла пальцем складку спiдницi й зупинилась, не знаючи, що iй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним ii рухом. Це був останнiй проблиск надii.

– Нi, – нарештi промовила дiвчина, – нi! Гiйом Вислощокий поб’е мене. – І вона пiрнула в юрбу.

– Не щастить тобi, друже, – сказав Клопен. І, випроставшись на бочцi, на превелику втiху присутнiх, наслiдуючи оцiнщика аукцiона, вигукнув:

– Бiльше нiхто його не хоче? Нiхто не хоче – раз! Нiхто не хоче – два! Нiхто не хоче – три! – Вiн обернувся до шибеницi, кивнув головою i сказав: – Лишився за тобою!

Бельвiн Зiрка, Андрi Рудий i Франсуа Сливокрад пiдступили до Гренгуара.

В цю мить серед арготинцiв пролунало:

– Есмеральда! Есмеральда!

Гренгуар затремтiв i озирнувся в той бiк, звiдки долинали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дiвчину – уособлення невинностi i вроди.

То була циганка.

– Есмеральда! – промовив Гренгуар, вражений, незважаючи на свое хвилювання, тiею швидкiстю, з якою це магiчне слово пов’язало спогади про все, що вiн пережив того дня.

Здавалося, що це незвичайне створiння поширювало владу своеi чарiвностi й краси навiть на Двiр чудес.

Арготинцi й арготинки покiрно давали iй дорогу, а iхнi дикi обличчя прояснювалися вiд самого ii погляду.

Дiвчина легко пiдiйшла до засудженого, гарненька Джалi дрiботiла за нею. Гренгуар стояв нi живий нi мертвий. Якийсь час циганка мовчки дивилася на нього.

– Ви збираетесь повiсити цього чоловiка? – поважно спитала вона Клопена.

– Так, сестро, – вiдповiв король Алтинiв, – хiба що ти захочеш узяти його собi за чоловiка.

Вона скорчила свою чарiвну гримаску, закопиливши нижню губку, i сказала:

– Беру!

І тодi Гренгуар твердо повiрив: усе, що дiеться з ним од самого ранку – сущий сон, який тривае й досi.

Бо й справдi, такий поворот, хоч i приемний, був надто крутий.

Поетовi зняли з шиi зашморг i наказали злiзти з лави. Вiн мусив сiсти, – надто велике було потрясiння.

Не промовивши нi слова, князь Циганський принiс глиняний кухоль. Циганка подала його Гренгуаровi.

– Киньте його на землю, – сказала вона.

Кухоль розбився на чотири черепки.

Тодi князь Циганський, поклавши на чоло Гренгуаровi й циганцi своi руки, промовив:

– Брате, вона – твоя дружина; сестро, вiн – твiй чоловiк. На чотири роки. Ідiть.




VII. Шлюбна нiч


За кiлька хвилин наш поет опинився в невеличкiй кiмнатцi iз стрiлчастим склепiнням, затишнiй, добре натопленiй. Вiн сидiв за столом, котрий, здавалося, тiльки й чекав, коли на ньому появиться якесь iство iз шафки, що висiла на стiнi; а далi Гренгуар бачив лiжко i перебування наодинцi з гарненькою дiвчиною. Пригода скидалася на чарiвну казку. Поет уже серйозно починав вважати себе за одного з ii персонажiв. Раз у раз вiн роздивлявся навколо, мовби хотiв упевнитися, чи тут iще вогненна колiсниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тiльки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. І ще вiн час вiд часу поглядав на дiри свого камзола – намагався повернутися до дiйсностi й не вiдiрватися зовсiм вiд землi. Це була та нитка, за яку вiн тримався, коли розум витав у фантастичних просторах.

Дiвчина, здавалося, не звертала на нього нiякоi уваги. Крутилася по кiмнатi, то тут, то там, пересувала якийсь стiльчик, розмовляла iз своею кiзкою, часом корчила гримаски. Нарештi вона сiла до столу, i Гренгуар мiг досхочу на неi надивитися.

Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви такi щасливi, що лишилися нею i тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бiгали на березi рiчки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, рiзко змiнюючи напрямок, перелiтала з кущика на кущик, немов цiлуючи кiнчик кожноi гiлки. Щодо мене, то я цiлi днi ганявся за такими бабками i то були найприемнiшi, найкраще використанi днi мого життя. Згадайте, з яким любовним зацiкавленням ваша думка i ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестiли, бринiли, свистiли, гули, а в центрi того вихору трiпотiв якийсь невловимий образ, затiнений швидкiстю власного руху. Ефiрне створiння, яке невиразно вимальовувалося крiзь трiпотiння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було нi торкнутися, нi побачити. І коли нарештi бабка сiдала вiдпочивати на гострому кiнчику очеретини, i ви, тамуючи подих, могли розгледiти видовженi прозорi крила, довгий емалевий одяг, двое кришталевих очей, – який подив охоплював вас, i як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тiнь, а чарiвна iстота – на химеру. Згадайте цi враження, i ви легко зрозумiете, що вiдчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досi бачив лише невиразно у вихорi танцю, спiву i метушнi.

Поет глибше й глибше поринав у своi марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! – думав вiн, замрiяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створiння! Вулична танцiвниця! Так багато й так мало! Це вона сьогоднi ввечерi врятувала менi життя. Мiй злий генiй! Мiй добрий ангел! Чарiвна жiнка, слово честi! Вона безтямно закохана, коли рiшилася захопити мене в такий спосiб. До речi, – раптом пiдвiвшись, сказав вiн собi, пойнятий тим вiдчуттям реальностi, яке становило суть його вдачi i фiлософii, – я не зовсiм уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки ii чоловiк!»

З цiею думкою, що вiдбилася в його очах, вiн пiдiйшов до дiвчини так войовничо i так галантно, що вона вiдсахнулася.

– Чого вам треба? – запитала.

– Ви ще питаете, чарiвна Есмеральдо? – вiдповiв Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього.

– Не розумiю, що ви хочете сказати.

– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалi бiльше запалюючись, певен, що вiн, зрештою, мае справу лише з цнотливiстю Двору чудес. – Хiба я не твiй, любонько? Хiба ти не моя?

І вiн простодушно обняв ii за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кiнцi кiмнати, зiгнулась i, тримаючи в руцi невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звiдки цей кинджал у неi взявся; вона стояла розгнiвана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; нiздрi ii роздувалися, очi метали блискавицi. Тут i кiзка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увiнчаний двома гарненькими позолоченими i дуже гострими рiжками. Усе це сталося за одну мить.

Барвиста бабка перетворилася на осу i тiльки й чекала, щоб ужалити.

Наш фiлософ сторопiв i спантеличено дивився то на кiзку, то на дiвчину.

– Пречиста Дiво! – вигукнув нарештi, отямившись. – Ото двi забiяки!

Циганка теж заговорила:

– А ти, видно, зухвалий пройда!

– Пробачте, панночко, – всмiхаючись, мовив Гренгуар. – Але навiщо ж тодi ви взяли мене за чоловiка?

– А було б краще, якби тебе повiсили?

– То, виходить, – мовив вiн, трохи розчарований у своiх любовних сподiваннях, – виходить, одружуючись зi мною, ви думали тiльки про те, щоб урятувати мене вiд шибеницi?

– А що б iще я могла думати?

Гренгуар прикусив губи.

– От тобi й на! – пробурмотiв вiн. – Видно, перемога Купiдона тут не така безперечна, як менi здавалося. Але навiщо ж було тодi розбивати нещасний кухоль?

Кинджал Есмеральди й роги кiзки все ще були готовi до оборони.

– Панно Есмеральдо, – мовив поет, – укладiмо перемир’я. Я не писарчук iз Шатле й не побiжу доносити, що ви, порушуючи наказ пана паризького прево, тримаете зброю. Але ви повиннi знати, що вiсiм днiв тому суд оштрафував Ноеля Лекрiвена на десять паризьких су за те, що вiн носив шпагу. Та мене це не стосуеться. Переходжу до дiла. Клянуся вам вiчним спасiнням, що без вашоi згоди i дозволу я не пiдiйду до вас; тiльки дайте менi повечеряти.

По сутi, Гренгуар, як i пан Депрео, був «дуже мало любострасним». Вiн не належав до тих розв’язних рицарiв мушкетерськоi породи, яка завойовуе дiвчат приступом. У коханнi, як i в усьому iншому, вiн волiв чекати й дотримуватись помiркованоi тактики, отож добра вечеря вiч-на-вiч з гарненькою дiвчиною, особливо коли тобi дошкуляе голод, видавалася йому чудовим антрактом мiж прологом та розв’язкою любовноi пригоди.

Циганка не вiдповiла. Зробила презирливу гримаску, пiдняла, немов пташка, голову i засмiялася; маленький кинджал зник так само несподiвано, як i з’явився, Гренгуар i не помiтив, куди бджола сховала свое жало.

А за хвилину на столi появилися житнiй хлiб, шматок сала, кiлька зморщених яблук i дзбан пива. Гренгуар пожадливо накинувся на iжу. Чуючи, як жваво брязкае його залiзна виделка об фаянсову тарiлку, можна було подумати, що все поетове кохання вилилося в апетитi.

Сидячи перед ним, дiвчина мовчки дивилася, як вiн iсть, а думала, видно було, про щось зовсiм iнше, часом усмiхалася тим своiм думкам i нiжно гладила розумну голiвку кiзки, що пестливо притулилася до ii колiн.

Свiчка з жовтого воску освiтлювала цю сцену ненажерливостi та мрiйливостi.

Втамувавши голод, Гренгуар вiдчув деякий сором, бо на столi залишилося тiльки одне яблуко.

– А ви не хочете iсти, панно Есмеральдо?

Дiвчина заперечливо похитала головою i задумливо глянула на склепiння комiрчини.

«Що там ii зацiкавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб ii увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирiзьбленого в центрi склепiння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

Вiн гукнув:

– Панночко!

Вона, здавалося, не чула.

Вiн повторив голоснiше:

– Панно Есмеральдо!

Марно, ii думки витали десь далеко, i голос Гренгуара був безсилий привернути iх. На щастя, втрутилася кiзка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

– Що тобi, Джалi? – жваво спитала циганка, нiби прокинувшись.

– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадiвши нагодi почати розмову.

Есмеральда накришила хлiб, i кiзка почала iсти з ii долонi.

Гренгуар не дав дiвчинi знову поринути в мрii. Зважився на делiкатне питання:

– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловiком?

Дiвчина пильно подивилася на нього й сказала:

– Нi!

– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.

Вона зробила гримаску й вiдповiла:

– Нi!

– А другом? – наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього i, хвилину подумавши, промовила:

– Можливо.

Це «можливо», таке дороге для фiлософа, пiдбадьорило Гренгуара.

– А ви знаете, що таке дружба? – спитав вiн.

– Знаю, – вiдповiла циганка. – Це означае бути братом i сестрою; це двi душi, якi стикаються, не зливаючись, це два пальцi однiеi руки.

– А кохання? – спитав Гренгуар.

– О! Кохання! – мовила вона, i голос ii затремтiв, а очi заблищали. – Це коли двое стали чимось единим. Коли чоловiк i жiнка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!

І обличчя вуличноi танцiвницi засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуаровi, цiлком вiдповiдала майже схiднiй екзальтованостi ii слiв, i глибоко вразило його. Рожевi й чистi уста дiвчини всмiхалися, чоло, непорочне i ясне, час вiд часу затуманювалось думками, як дзеркало вiд подиху, а з-пiд довгих чорних опущених вiй випромiнювалося якесь невловне свiтло, що надавало всiм ii рисам тiеi iдеальноi нiжностi, яку Рафаель згодом вiдтворив у мiстичному злиттi дiвочоi цноти, материнства й божественностi.

– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вiв далi Гренгуар.

– Треба бути мужчиною.

– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

– У мужчини на головi шолом, у руцi – меч, на закаблуках – золотi остроги.

– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

– Чи когось кохаю?

– Атож, чи кохаете?

Вона хвилинку сидiла задумана, потiм з якимсь особливим виразом промовила:

– Я про це скоро дiзнаюсь.

– А чому не сьогоднi ввечерi? – нiжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?

Дiвчина серйозно глянула на нього.

– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонiв i запам’ятав цi слова. Очевидно, дiвчина натякала на те, що вiн не допомiг iй у критичнiй ситуацii, в якiй вона опинилася двi години тому. Цей спогад, стертий з пам’ятi iншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобi:

– Видно, панночко, менi треба було саме з цього почати. Пробачте менi мою непростиму неуважнiсть. Але як же вам пощастило вирватися з пазурiв Квазiмодо?

– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, i затремтiла, немов ii пройняв мороз.

– Справдi жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися вiд нього? – повторив свое запитання Гренгуар.

Есмеральда всмiхнулася, зiтхнула i промовчала.

– А ви знаете, чого вiн вас переслiдував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось iншого боку пiдiйти до теми, що його цiкавила.

– Не знаю, – вiдповiла дiвчина i жваво додала: – Та й ви теж iшли за мною, а чого?

– Слово честi, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.

Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стiл, дiвчина всмiхалась i наче дивилася на щось крiзь стiну. Раптом ледь чутно заспiвала:

Quando las pintadas aves
Mudas estan, у la tierra…[45 - Коли цесарки змiнюють пiр’я, i земля… (iсп.).]

І, несподiвано урвавши пiсню, почала гладити Джалi.

– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

– Це моя сестричка, – вiдповiла дiвчина.

– Чому вас звуть Есмеральдою?[46 - Esmeralda – смарагд (iсп.).] – спитав поет.

– Не знаю.

– А все ж таки?

Циганка дiстала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висiла у неi на шиi на ланцюжку iз зерняток лаврового дерева i сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посерединi виднiлося зелене скельце, схоже на смарагд.

– Може, через це, – сказала дiвчина.

Гренгуар хотiв був узяти ладанку. Есмеральда вiдсахнулася:

– Не чiпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.

Цiкавiсть поета розпалювалась дедалi дужче.

– Хто вам дав ii?

Вона притулила палець до уст i сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дiвчина вiдповiла неохоче.

– Що означае слово «Есмеральда»?

– Не знаю.

– А якою це мовою?

– Мабуть, циганською.

– Я так i думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Францii?

– Не знаю.

– Батьки е?

У вiдповiдь вона заспiвала на мотив старовинноi пiснi:

Мiй батько – наче птах,
Мов пташка – моя мати.
Я вмiю без човна перепливати,
Я без човна пливу в рiчках.
Мов пташка – моя мати,
Мiй батько – наче птах.

– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скiльки вам було рокiв, коли ви приiхали до Францii?

– Я була зовсiм маленька.

– А до Парижа?

– Торiк. Коли ми входили в Папськi ворота, над нами пролетiла очеретянка, – це було наприкiнцi серпня, – i я сказала собi: зима буде сувора.

– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадiвши, що нарештi розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальцi. То ви вiщунка?

Вона знову почала вiдповiдати лаконiчно:

– Нi.

– А той чоловiк, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племенi?

– Так.

– Це ж вiн пошлюбив нас, – несмiливо зауважив поет.

Циганка скорчила свою звичайну гримаску:

– Я навiть не знаю, як тебе звати.

– Як мене звати? Прошу: П’ер Гренгуар.

– Я знаю красивiше iм’я, – сказала вона.

– Вреднюка! – мовив поет. – Але нiчого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пiзнавши краще. А потiм, ви так довiрливо розповiли менi свою iсторiю, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаете, що мене звуть П’ер Гренгуар. Я син сiльського нотаря з Гонесса. Мого батька повiсили бургундцi, а матiр зарiзали пiкардiйцi пiд час облоги Парижа, двадцять рокiв тому. В шiсть рокiв я став сиротою, i пiдошвою для моiх черевикiв була тiльки брукiвка Парижа. Не знаю, як я прожив вiд шести до шiстнадцяти рокiв. То було, якась торговка овочами дасть менi сливу, то пекар кине скоринку хлiба; ввечерi я намагався потрапити до рук дозору, i мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати нiч. Та все це, як бачите, не перешкоджало менi рости й худнути. Взимку я грiвся на сонцi бiля пiд’iзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальськi вогнi запалюють у липневу спеку. В шiстнадцять рокiв менi захотiлося визначити свое становище в суспiльствi. Поступово випробував усе: пiшов у солдати, та не був досить хоробрим, пiшов у ченцi – та не був досить побожним i до того ж я не вмiю пити. З вiдчаю пiшов у пiдмайстри до теслярiв, але не був досить сильним. Менi дуже хотiлося стати шкiльним учителем; щоправда, я не вмiв читати, та це мене не спиняло. Незабаром помiтив, що для всiх цих занять менi чогось бракуе, i, побачивши, що я нi до чого не придатний, почав складати вiршi, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, i це все ж таки краще, нiж красти, до чого мене пiдмовляли деякi моi злодiйкуватi друзi. На щастя, одного чудового дня я зустрiв дома Клода Фролло, преподобного архiдиякона Собору Паризькоi Богоматерi. Вiн допомiг менi, i йому я маю дякувати за те, що став освiченою людиною, вивчив латину вiд «Повинностей» Цiцерона до «Слова про смерть» целестинських ченцiв. Розумiюсь на схоластицi, пiiтицi, ритмiцi й навiть на герметицi – цiй премудростi всiх премудростей. Це я автор мiстерii, яку з величезним успiхом сьогоднi виконували в переповненому залi Палацу. Я також написав книгу на шiстсот сторiнок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволiв. У мене були й iншi успiхи. Трохи знаючись на артилерiйськiй справi, я брав участь у спорудженнi тiеi величезноi бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаете, вибухнула, коли ii випробовували на мостi Шарантон, i вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партiя. Знаю силу-силенну цiкавих фокусiв, яких можу навчити вашу кiзоньку; наприклад, передражнювати паризького епископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарiв. До того ж, за мiстерiю я одержу багато грошей, якщо менi заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: i я, i мiй розум, i моi знання, i моя вченiсть; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловiк з жiнкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волiете, як брат iз сестрою.

Гренгуар замовк, очiкуючи, яке враження справлять на дiвчину його слова.

Вона опустила очi:

– Феб, – промовила стиха. Потiм, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означае?

Гренгуар, не зовсiм розумiючи, який зв’язок мiж його словами й цим запитанням, був, одначе, не вiд того, щоб блиснути своею вченiстю, й поважно вiдповiв:

– Це латинське слово, яке означае «сонце».

– Сонце! – повторила дiвчина.

– Це iм’я чудового стрiльця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосi ii забринiло щось мрiйливе та пристрасне.

В цю мить один ii браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб пiдняти його; а коли випростався, дiвчина й кiзка щезли. Вiн почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до сумiжноi комiрчини й замикалися зсередини.

«Чи залишила вона менi хоч постiль?» – подумав наш фiлософ.

Вiн обiйшов кiмнатку. Єдиною рiччю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з рiзьбленим вiком, i, лiгши на нiй, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мiкромегас на вершинах Альп.

– Нiчого не вдiеш, – сказав поет, вмощуючись зручнiше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна нiч! А шкода: у цьому весiллi з розбитим кухлем було щось наiвне й допотопне, що менi сподобалось.









Книга третя








I. Собор Богоматерi


Немае сумнiву, що Собор Паризькоi Богоматерi ще й нинi – велична й прекрасна будiвля. Та хоч яким чудовим лишився Собор, старiючи, не можна не вболiвати й не обурюватися, дивлячись на тi численнi пошкодження та руйнування, яких завдали i час, i люди цiй поважнiй пам’ятцi старовини, не шануючи нi Карла Великого, який заклав перший ii камiнь, нi Фiлiппа-Августа, який поклав останнiй.

На обличчi цього патрiарха наших соборiв поряд iз зморшкою завжди знайдеш i шрам. Tempus edax, homo edaсiог[47 - Час ненажерливий, людина ще ненажерливiша (лат.)]. Я охоче переклав би це так: час слiпий, людина нерозумна.

Коли б ми з читачем мали вiльну хвилину, щоб розглянути один по одному численнi слiди руйнувань, якi вiдбилися на старовинному храмi, то впевнилися б, що час у них винен менш, нiж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такi серед них, якi за останнi два сторiччя привласнили собi звання архiтекторiв.

Насамперед, спиняючись тiльки на найiстотнiших прикладах, зауважимо, що в iсторii архiтектури лишилося мало таких творiнь, як фасад цього собору, де послiдовно i в сукупностi постають перед нами три стрiлчастих портали, а над ними – ажурний карниз, неначе оздоблений мереживом з двадцяти восьми нiш з статуями королiв; i величезне центральне вiкно-розетка мiж двома боковими вiкнами – немов священик з дияконом та iподияконом; i високий фiлiгранний ряд арок трилистоi форми, що на своiх тонких, тендiтних колонах тримав важку площадку; нарештi двi похмурi й масивнi вежi з шиферними пiддашками. Усi цi гармонiйнi частини прекрасного цiлого, спорудженi одна над одною у п’ять величезних ярусiв, розгортають перед очима, багатообразно i водночас пластично, своi незлiченнi деталi скульптури, рiзьби й карбування, могутньо пов’язанi у спокiйнiй величi цiлого. Все це – величезна кам’яна симфонiя, колосальне творiння однiеi людини й одного народу, едине й складне, немов вiршi «Ілiади»» чи романсеро, з якими воно спорiднене; чудовий твiр спiльних зусиль цiлоi епохи, на кожному каменi якого вiдбитi сотнi виявiв фантазii робiтника, керованоi генiем художника; одне слово, це рiд могутнього й плiдного творiння людського, подiбного до творiння божественного, у якого воно перейняло його подвiйний характер: рiзноманiтнiсть i вiчнiсть.

Те, що ми тут казали про фасад, слiд сказати й про весь храм, а сказане про кафедральний собор Парижа стосуеться всiх християнських храмiв середньовiччя. Усе в цьому мистецтвi, яке з’явилося само по собi, логiчне й пропорцiйне. Змiряти один палець ноги гiганта – це змiряти його всього.

Але повернiмося до фасаду Собору Паризькоi Богоматерi, такого, яким вiн нам видаеться ще й тепер, коли ми йдемо благоговiйно споглядати суворий i могутнiй храм, що, за словами його лiтописцiв, нагонить жах: quae mole sua terrorem incutit spectantibus[48 - Який своею величчю нагонить жах на глядачiв (лат.)].

Трьох важливих частин бракуе нинi цьому фасадовi: насамперед одинадцяти схiдцiв, якi колись пiдносили його над рiвнем землi; не вистачае також нижнього ряду статуй, що стояли в нiшах трьох порталiв, i верхнього ряду статуй двадцяти восьми найстародавнiших королiв Францii, що прикрашали галерею першого ярусу, починаючи вiд Шiльдеберга й кiнчаючи Фiлiппом-Августом з королiвською державою в руцi.

А щодо сходiв, то час, повiльно й невпинно пiднiмаючи рiвень грунту Сiте, поховав iх, паризький брук поглинув одного по одному всi одинадцять схiдцiв, завдяки яким було iще сильнiше враження величноi височини цiеi споруди; час дав Соборовi, можливо, бiльше, нiж забрав у нього, бо саме час укрив його фасад тiею тьмяною патиною вiкiв, завдяки якiй перiод старостi пам’ятникiв став перiодом iхньоi краси.

Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив нiшi? Хто вирiзав саме посерединi центрального порталу цю недоладну нову стрiлчасту арку? Хто насмiлився вставити туди, поряд з арабесками Бiскорнетта, отi позбавленi смаку важкi рiзьбленi дверi в стилi Людовiка XV? Люди, архiтектори, художники наших часiв.

А всерединi храму – хто повалив отого колоса, статую святого Христофора, уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед iнших залiв, як шпиляста дзвiниця Страсбурзького собору серед дзвiниць? А безлiч статуй, що населяли весь простiр мiж колонами нефа та хорiв, уклiннi, виструнченi, кiннi, статуi чоловiкiв, жiнок, дiтей, королiв, епископiв, вiйськових; кам’янi, мармуровi, золотi, срiбнi, мiднi, навiть восковi, хто iх брутально вигнав з храму? Аж нiяк не час.

А хто пiдмiнив старовинний готичний вiвтар, пишно заставлений раками, ковчежцями, великим мармуровим саркофагом, прикрашеним головами ангелiв i хмарами, саркофагом, схожим на архiтектурний взiрець з церкви Валь-де-Грас або Дому iнвалiдiв? Хто безглуздо вмурував цей громiздкий кам’яний анахронiзм у карловiнгську кам’яну пiдлогу роботи Еркандуса? Чи не Людовiк XIV, що виконував заповiт Людовiка XIII?

А хто вставив холоднi бiлi шиби замiсть барвистих вiтражiв, якi приваблювали захоплений погляд ваших батькiв то до розети головного порталу, то до стрiлчастих вiкон вiвтаря? Що сказав би який-небудь паламар XVI столiття, побачивши цю жалюгiдну жовту мазанину, якою нашi вандали-архiепископи запаскудили свiй собор? Вiн згадав би, що це була фарба, якою кат позначав будинки «затаврованих». Вiн згадав би Малий Бурбонський палац, теж увесь вимазаний у жовтий колiр на знак зради конетабля, «такою яскравою жовтою фарбою, – як каже Соваль, – i так добре виготуваною, що навiть цiле столiття не змогло ii знебарвити». Той паламар подумав би, що святе мiсце осквернили, i втiк би.

А якщо ми, не спиняючи погляду на тисячах дрiбних проявiв варварства, пiднiмемося на самiсiнький дах Собору, то спитаемо себе: що зробили з цiею невеличкою чарiвною дзвiницею, яка спиралася на перетин трьох нефiв, не менш тендiтна й не менш смiлива, нiж ii сусiд (теж зруйнований), шпиль Святоi Каплицi? Вона впиналася в небо набагато глибше вiд веж – струнка, загострена, дзвiнка, ажурна! Один архiтектор «доброго смаку» 1787 року ампутував ii i думав, що досить замаскувати рану широким свинцевим пластирем, схожим на покришку казана.

Отак поводилися з чудовими взiрцями мистецтва середньовiччя майже в кожнiй краiнi, особливо у Францii. На руiнах Собору можна розрiзнити три види пошкоджень, i всi три рiзною мiрою порушують його цiлiсть: насамперед час непомiтно там i тут пощербив i вкрив iржею всю поверхню будiвлi; згодом на собор безладно ринули слiпi й лютi за своею природою полiтичнi та релiгiйнi заколоти, що роздерли багатi шати його скульптур i рiзьблень, повибивали розети, розiрвали намисто з арабесок i статуеток, знищили його статуi – однi за iхнi тiари, другi – за iхнi корони; i, нарештi, довершили його руйнування моди, чимраз химернiшi та безглуздiшi, якi при неминучому занепадi архiтектури, починаючи з анархiчних, але пишних вiдхилень доби Вiдродження, змiнювали одна одну. Моди завдали бiльших пошкоджень, анiж заколоти. Вони вп’ялися в плоть, вони накинулися на кiстяк середньовiчного мистецтва; порушили його еднiсть, вони зрiзали, покремсали, вбили форму i символ будiвлi, ii логiку й красу. А потiм вони взялися до вiдбудови – на це не зважились нi час, нi заколоти. Вони зухвало, керуючись «добрим смаком», прикрасили рани пам’ятника готичноi архiтектури своiми жалюгiдними недовговiчними оздобами, мармуровими стрiчками, металевими помпонами, яйцеподiбними орнаментами, завитками, драпуваннями, обiдками, гiрляндами, торочками, кам’яними язиками полум’я, бронзовими хмарами, пухкенькими амурчиками i череватими херувимами, якi, наче справжня проказа, починають роз’iдати лице мистецтва ще в каплицi Катерини Медiчi i через два столiття примушують його, змучене й спотворене, сконати в будуарi Дюбаррi.

Отже, повторюемо, три види руйнувань, про якi ми згадували вище, спотворюють тепер готичну архiтектуру. Зморшки та нарости на шкiрi – це справа часу. Слiди насильства, брутальностi, побоiв, переламiв – це справа заколотiв вiд Лютера до Мiрабо. Покалiчення, ампутацii, вивихи, «реставрацii», – це справа нiбито грецькоi та римськоi, а по сутi варварськоi роботи професорiв, що дiють за приписами Вiтрувiя та Вiньйоля. Так чудове мистецтво, яке створили вандали, вбили академiки. До часу, до заколотiв, якi принаймнi руйнують безсторонньо i не без величi, приедналося безлiч архiтекторiв, учених, дипломованих, присяжних i визнаних, якi руйнували з холоднiстю та примхливiстю поганого смаку, пiдмiняли листям цикорiю у стилi Людовiка XV мережива готики, для бiльшоi слави Парфенона. Так осел хвицае конаючого лева, так гусiнь точить, гризе й поступово з’iдае старого напiвзасохлого дуба.

Який далекий той час, коли Робер Сеналiс, порiвнюючи Собор Паризькоi Богоматерi з вiдомим храмом Дiани в Ефесi, що був «так уславлений язичниками» i зробив безсмертним Герострата, вважав галльський собор «пишнiшим за довжиною, шириною, висотою та будовою»[49 - Історiя галлiканськоi церкви, книга II, перiод III, аркуш 130, с. 1. (Прим. авт.)].

Зрештою, Собор Паризькоi Богоматерi аж нiяк не можна назвати цiлiсною, завершеною, визначеною пам’яткою. Це вже не романський, але ще й не готичний храм. Ця будова не мае одного певного стилю. Собор Паризькоi Богоматерi, на вiдмiну вiд Турнюсського абатства, не мае сувороi i могутньоi масивностi, круглого й широкого склепiння, вiд наготи якого вiе холодом, величноi простоти будiвель, основою яких е кругла арка. Вiн не схожий i на собор у Буржi, прекрасну, легку, багатообразну формою споруду, пишну, наiжачену, розквiтлу стрiлками склепiння. Не можна залiчити Собор i до стародавньоi сiм’i похмурих, таемничих, приземкуватих, наче придавлених круглим склепiнням храмiв, схожих, за винятком iхньоi стелi, на египетськi, цiлком iероглiфiчних, жрецьких, символiчних, бiльш обтяжених у своiх орнаментах ромбами й зигзагами, нiж квiтами, бiльш квiтами, нiж тваринами, бiльш тваринами, нiж людськими постатями, – творiння скорiше епископiв, нiж архiтекторiв; це перше перетворення мистецтва, наскрiзь пройнятого теократичним та вiйськовим духом, мистецтва, що брало свiй початок у Схiднiй Римськiй iмперii й дожило до часiв Вiльгельма Завойовника. Неможливо вiднести наш Собор i до другоi сiм’i соборiв, високих, легких, багатих на вiтражi та скульптури; гостроверхих формою, смiливих поставою, общинних i громадських як полiтичнi символи; вiльних, вибагливих, невгамовних як твори мистецтва. Це перетворення архiтектури, вже не iероглiфiчного, непорушного та жрецького, а художньо прогресивного й народного мистецтва, що починаеться пiсля повернення з хрестових походiв i кiнчаеться за часiв Людовiка XI. Отож Собор Паризькоi Богоматерi – не суто романського походження, як першi, i не суто арабського походження, як другi.

Це будiвля перехiдного перiоду. Саксонський архiтектор закiнчував споруджувати першi стовпи нефа, коли стрiлчасте склепiння, принесене з хрестових походiв, переможно лягло на широкi романськi капiтелi, призначенi тримати тiльки напiвкруглi арки. Стрiлчасте склепiння, неподiльно пануючи вiдтодi, визначило стиль побудови Собору. Скромне й боязке спочатку, це склепiння розгортаеться, збiльшуеться, але ще стримуе себе, ще не смiе злетiти в небо своiми гострими шпилями, як це воно зробило згодом у безлiчi чудових соборiв. Його нiби ще стримуе сусiдство важких романських колон.

А втiм, цi будови перехiдного перiоду вiд романського стилю до готики не менш цiннi для вивчення, нiж будови чистого стилю. Вони вiдображають той вiдтiнок у мистецтвi, який без них був би втрачений. Це – прищеплення стрiлчастого склепiння до пiвкруглого.

Собор Паризькоi Богоматерi е особливо цiкавим зразком такого рiзновиду. Кожен бiк, кожен камiнь цiеi поважноi пам’ятки е сторiнкою не тiльки iсторii краiни, а й iсторii науки та мистецтва. Звернiмо увагу хоча б на головнi деталi: тодi як мала Червона брама i стовпи нефа е чи не найвитонченiшим взiрцем готики п’ятнадцятого столiття, стовпи нефа своiм обсягом i вагою нагадують ще будiвлю абатства Сен-Жермен-де-Пре епохи Каролiнгiв, нiби мiж часом спорудження врат i стовпiв нефа лiг промiжок щонайменше шiсть столiть. І навiть герметики вбачали у символiчних оздобах головного порталу суть iхньоi науки, досконалим виразом якоi була церква Сен-Жак-де-ла-Бушрi. Отже, романське абатство, фiлософiчна церква, готичне мистецтво, мистецтво саксонське, важкi круглi колони часiв Григорiя VII, символiка герметикiв, де Нiколя Фламель передував Лютеровi, папське единовладдя, розкол церкви, абатств Сен-Жермен-де-Пре i Сен-Жак-де-ла-Бушpi – усе розплавилося, змiшалося, злилося в Соборi Паризькоi Богоматерi. Ця головна церква, церква-праматiр, серед найдавнiших церков Парижа чимось подiбна до химери: вона мае голову однiеi церкви, кiнцiвки другоi, тулуб третьоi i щось спiльне з усiма.

Повторюемо, цi гiбриднi споруди однаково цiкавi i для митця, i для антиквара, i для iсторика. Вони дають вiдчути, наскiльки первiсною е архiтектура, доводячи, що рештки циклопiчних будов – египетськi пiрамiди, велетенськi iндуськi пагоди – щонайбiльшi пам’ятки минулого, – це творiння не стiльки iндивiдуальнi, скiльки колективнi; це скорiше породження творчих зусиль народу, нiж спалах генiя; це внесок нацii, нашарування, зробленi вiками, осад, що лишився внаслiдок випаровувань людського суспiльства; одне слово, свого роду органiчнi формацii. Кожна хвиля часу залишае на пам’ятцi свiй намив, кожне поколiння – свiй шар, кожен iндивiд вмуровуе свiй камiнь. Так роблять бобри, так роблять бджоли, так роблять i люди. Великий символ архiтектури, Вавилонська вежа – це вулик.

Великi будiвлi, як i великi гори – витвори вiкiв. Часто форма мистецтва вже змiнюеться, а вони все ще не закiнченi: pendent opera interrupta; вони повiльно змiнюються, вiдповiдно до вже змiненого мистецтва. Нове мистецтво береться до пам’ятки в тому виглядi, в якому ii знаходить, втiлюеться в неi, уподiбнюе ii до себе, розвивае ii вiдповiдно до своеi фантазii i, якщо може, закiнчуе. Це вiдбуваеться спокiйно, без зусиль, без протидii, згiдно з природним непорушним законом. Це живець, який прищепився, сiк, що бродить, рослина, що прийнялася. Безумовно, у цьому послiдовному спаюваннi багатьох мистецтв на рiзних висотах однiеi i тiеi ж будови е матерiал для багатьох книг, а часто i для всесвiтньоi iсторii людства. Людина, митець, особа зникають у цих величезних анонiмних масах, стираючи по собi iм’я творця; людський розум знаходать у них свiй вияв i свiй загальний пiдсумок. Час – архiтектор, народ – муляр.

Коли розглядати тут тiльки европейську, християнську архiтектуру, цю молодшу сестру великоi архiтектури Сходу, то вона постае перед очима величезною формацiею, подiленою на три рiзко вiдмiнних зони, що нашаровуються одна на одну; зона романська[50 - Це те мистецтво, що зветься, залежно вiд мiсцевостi, клiмату i населення, ломбардським, саксонським та вiзантiйським. Цi чотири спорiдненi рiзновиди архiтектури iснують паралельно; кожен з них мае свiй особливий характер, але в основi iх лежить той самий принцип напiвкруглого склепiння.«Всi не на одне лице, дуже подiбнi» i т. iн.Facies non omnibus unaNon a?versa tamen, qualem, etc. (Прим. авт.)], зона готична i зона Вiдродження, яку ми охоче назвемо греко-римською. У романському нашаруваннi, що е найстародавнiшим i найглибшим, переважае напiвкругле склепiння, яке знову з’являеться, пiдтримуване грецькою колоною, у найпiзнiшому, найвищому нашаруваннi епохи Вiдродження. Стрiлчасте склепiння перебувае мiж ними двома. Будiвлi, що належать виключно до одного з цих трьох нашарувань, цiлком оригiнальнi, единi й завершенi. Наприклад, абатство Жюм’еж, Реймський собор, церква Хреста Господнього в Орлеанi. Але цi три зони змiшуються й зливаються по краях, немов кольори в сонячному спектрi. Звiдси – змiшаного стилю пам’ятки, будiвлi, що несуть на собi вiдтiнки перехiдних епох. Бувають пам’ятки романськi своею основою, готичнi – середньою частиною, греко-рим-ськi – верхiвкою. Це тому, що iх будували шiстсот рокiв. Така рiзновиднiсть трапляеться рiдко, ii зразком е вежа замку Етамп. Пам’ятки двох формацiй трапляються частiше. Такий – Собор Паризькоi Богоматерi, будова iз стрiлчастим склепiнням, що своiми першими колонами заглиблюеться в ту романську зону, до якоi належать портал Сен-Денi i неф церкви Сен-Жермен-де-Пре. Таким е i чудовий напiвготичний за своiм стилем зал капiтулу Бошервiля, оперезаний романським пластом. Такий i Руанський собор, що був би цiлком готичним, коли б не врiзався вiстрям свого центрального шпиля у зону Вiдродження[51 - Цю дерев’яну частину шпиля знищила блискавка в 1823 роцi. (Прим. авт.)]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/viktor-mari-gugo/sobor-parizkoyi-bogomateri/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Фатум, доля (гр).




2


Невеличкий острiвець на р. Сенi, найстарiша частина Парижа, де мiститься Собор Паризькоi Богоматерi та Палац правосуддя.




3


Середньовiчний театральний твiр повчального змiсту, написаний в алегоричнiй формi.




4


Середньовiчна сатирична п’еса.




5


Представник королiвськоi влади в мiстi, вiн же головний суддя.




6


Слово «готичний» у тому значеннi, як його звичайно вживають, тут зовсiм не пiдходить, але воно загальноприйняте. Отже, ми його беремо так само, як i всi, щоб визначити архiтектуру другоi половини середньовiччя, в основi якоi – стрiлчасте склепiння, що змiнило архiтектуру попереднього перiоду, першоосновою якоi е напiвкругле склепiння. (Прим. авт.)




7


Гра слiв: – ерiсе – старофранцузькою мовою – i «присмаки», i «винагорода», «хабар». Так само французьке раiаiз – i «пiднебiння», «палац».




8


Рогатий i кошлатий (латин.)




9


Тiбо – гравець у костi (латин.)




10


Тiбо з гральними костями (латин.).




11


Thibautodе (фр.). – тогочасна назва однiеi з вулиць Парижа; при iншому написаннi: Thibaut aux des означае те саме, що й наведене вище латинське: «Тiбо з гральними костями».




12


А ось вам i горiшки до свята (латин.).




13


Пiдбитi сiрим хутром (середньовiчна латинь).




14


Одну гульню (латин.).




15


За вершником сидить похмура журба. – Горацiй (латин.).




16


Рiзнi види старовинноi артилерiйськоi зброi.




17


Трiумфуй, Юпiтере! Аплодуйте, громадяни! (Латин.)




18


Гра слiв: французьке dauphin означае i дельфiн, i дофiн – престолонаслiдник.




19


«Вип’емо по-папськи» (латин.).




20


Ряса, просякнута вином! (Латин.)




21


Голова виконавчоi влади в колишнiй Фландрii.




22


Каламбур, побудований на омонiмii слiв gant – рукавичка та Gand – Гент. Цей каламбур, очевидно, слiд розумiти так: ерцгерцог не раз переконувався, що Гент (тобто його городяни) перебував пiд бiльшим впливом панчiшника, нiж його, ерцгерцога. Тут панчiшник виступае як представник нового буржуазного суспiльства, що в середнiх вiках виходило на арену, змiтаючи феодальний устрiй, представником якого був ерцгерцог. (Прим. перекл.)




23


Перла перед свиньми (латин.). Вiдповiдае прислiв’ю: «Не розкидайте перла перед свиньми».




24


Свинi перед Маргаритою (латин.). Гра слiв: «Магgarita» – перлина i жiноче iм’я.




25


Сама ii хода виявила богиню. – Вергiлiй (латин.).




26


Поцiлунки за удари (icn.).




27


Багатства великого скриню

В колонi неждано знайшли,

А в нiй на знаменах шовкових

Страховищ малюнки були… (Ісп.)




28


Араби на конях сидiли

Без руху, немов неживi,

У них на плечах самопали,

В руках iх – мечi бойовi… (Ісп.)




29


Argot (фр.) – умовна мова якоi-небудь суспiльноi групи, професii, товариства та iн., що вiдрiзняеться вiд загальноi мови наявнiстю слiв, не зрозумiлих стороннiм. Тут Гюго називав «королiвством Арго» декласований прошарок тогочасного Парижа.




30


Герметика – поширена в середньовiччi псевдонаука про таемницю виготовлення золота та iн.




31


Д о м – вiд латинського «d о m i n u s» – один з титулiв католицького духовенства.




32


Людина, що подарувала свое майно монастирю й сама перейшла на його утримання.




33


«Геть увесь шлях, покручений i заплутаний» (латин.).




34


Слава, слава тобi, зоре морська! (Латин.)




35


Подайте, синьйоре! Подайте! (Іт.)




36


Сеньйоре рицар, подайте на шматок хлiба! (Ісп.)




37


Подайте милостиню! (Латин.)




38


Минулого тижня я продав свою останню сорочку (середньовiчна латинь).




39


Милостиню! (Латин.)




40


Подайте! (Іт.)




41


Шматок хлiба! (Ісп.)




42


Куди бiжиш, чоловiче? (Ісп.)




43


Знiми капелюха, чоловiче! (Ісп.)




44


А фiлософiя i фiлософи охоплюють усе (латин.).




45


Коли цесарки змiнюють пiр’я, i земля… (iсп.).




46


Esmeralda – смарагд (iсп.).




47


Час ненажерливий, людина ще ненажерливiша (лат.)




48


Який своею величчю нагонить жах на глядачiв (лат.)




49


Історiя галлiканськоi церкви, книга II, перiод III, аркуш 130, с. 1. (Прим. авт.)




50


Це те мистецтво, що зветься, залежно вiд мiсцевостi, клiмату i населення, ломбардським, саксонським та вiзантiйським. Цi чотири спорiдненi рiзновиди архiтектури iснують паралельно; кожен з них мае свiй особливий характер, але в основi iх лежить той самий принцип напiвкруглого склепiння.

«Всi не на одне лице, дуже подiбнi» i т. iн.

Facies non omnibus una

Non a?versa tamen, qualem, etc. (Прим. авт.)




51


Цю дерев’яну частину шпиля знищила блискавка в 1823 роцi. (Прим. авт.)