Книга - Коханець леді Чаттерлі

Коханець ледi Чаттерлi
Девiд Герберт Лоуренс


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Девiд Герберт Лоуренс (1885–1930)?– англiйський письменник початку ХХ столiття, вiдомий перш за все своiми психологiчними романами. Найкращий з них – «Коханець ледi Чаттерлi», з якого почалася европейська еротична лiтература. Цей твiр принiс авторовi найбiльший успiх i найгiрше розчарування. Його публiкацiя в 1928 роцi викликала обурення в пуританськоi Англii, де секс вважали грiхом, брудною справою, а вiдвертий опис еротичних сцен – майже злочином. У романi розповiдаеться про життя пари вищого свiту Чаттерлi. Вiн – аристократ-iнвалiд, вона – молода ледi, яка не мае задоволення в сексi й вже втратила надiю на материнство через калiцтво чоловiка,?– закохуеться в лiсника. Вiчна тема: любов, пристрасть, зрада, обов’язок… Лоуренс спокусився на святе святих – «зламав» у своiй книжцi всi становi вiдмiнностi. Роман був визнаний у Великоi Британii аморальним, його заборонили, а готовий тираж вилучили й знищили. І лише в 1960 роцi пiсля гучного судового процесу, який сколихнув всю краiну, книгу реабiлiтували.





Девiд Герберт Лоуренс

Коханець ледi Чаттерлi



© the Estate of Frieda Lawrence, 1960

© Д. О. Радiенко, переклад украiнською, 2005

© Н. Ю. Жлуктенко, передмова, 2005

© Н. В. Глiнка, примiтки, 2005

© Н. В. Владимирова, художне оформлення, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001










Девiд Герберт Лоуренс та його утопiя «Легкого полум’я»


Серед кардинальних естетичних змiн, якими позначена лiтературна iсторiя Європи першоi третини XX столiття, англiйський художнiй досвiд мае свою специфiку. Новi мистецькi течii в Англii кiнця XIX столiття не стали таким потужним чинником наступних художнiх перетворень, як французький символiзм чи постiмпресiонiзм. Естетизм та неокласицизм у Британii мали вiдносно невелику аудиторiю, а iмажизм – власне модерна течiя в англiйськiй поезii – не набув такоi могутньоi креативноi сили, якою позначений розвиток авангардистських шкiл поезii та драми континентальноi Європи. Натомiсть на крах тих духовних цiнностей, кризовий стан яких остаточно виявили подii Першоi свiтовоi вiйни, в Англii гнучко реагували едвардiанцi-реалiсти. В особi Арнольда Беннета вони iнтегрували у своему письмi уроки iмпресiонiзму та натуралiзму, як Джордж Бернард Шоу, реформували реалiстичну психологiчну драму iбсенiвського типу, звернувшись до гостроi проблемностi «неприемних п’ес» та iнтелектуального гротеску, або, як Герберт Велс, шукали новi форми для апокалiптичних соцiальних вiзiй та моральних застережень щодо обраного цивiлiзацiею шляху. Через вплив традицii вiкторiанського компромiсу, що залишався вiдчутним у питаннях духовного життя не менше, нiж у соцiальних, здавалося, що в Англii i на початку нового сторiччя зв’язок iз формами класичного европейського роману перерваний не буде.

Однак художник модерного часу не мiг лишатися байдужим до iмпульсiв естетичних змiн, що змiнювали духовне обличчя Європи, незалежно вiд того, мали вони еволюцiйний чи вибуховий характер. Тому не дивно, що один з останнiх великих вiкторiанцiв, Томас Гардi, письменник iз глибоко трагiчним свiтовiдчуттям (до речi, один iз небагатьох незаперечних авторитетiв для Д. Г. Лоуренса серед його лiтературних попередникiв), на схилi лiт визначив свое розумiння естетичноi природи роману як «враження, а не доказ». Англiйськi неоромантики Роберт Луiс Стiвенсон та Джозеф Конрад, створюючи на межi столiть своi художнi моделi пошуку iдентичностi, вiдмовилися вiд соцiальноi парадигми «провiнцiя/столиця», в системi якоi той пошук був укорiнений в англiйському романi протягом майже двох столiть: iхнi героi дiсталися маргiнесiв цивiлiзацii, сягнули темних глибин людського ества й вiдкрили метафiзичний жах буття, вiдтiнений хiба що гордим стоiцизмом духовно сильних натур. Нарештi, психологiчне письмо Генрi Джеймса, що обрав простором мистецького пошуку феномен пограниччя мiж американським та англiйським способами буття, мiж iнерцiею звичного й спонтаннiстю вiдповiдей на виклики долi, провiстило у поеднаннi постфлоберiвського реалiзму та iмпресiонiзму не стiльки кiнець класики взагалi, скiльки зародження класики нового, модерного часу.

Одним iз фундаторiв европейського модернiзму став i Девiд Герберт Лоуренс. В англiйськiй лiтературi 1910-1930-х рокiв важко знайти автора, що був би бiльше за нього заангажований проблемами сучасноi йому духовноi кризи, митця, що прагнув, до того ж, не тiльки вiдтворити ii, а й подолати. Енергiя критичних дискусiй навколо Лоуренса, здаеться, мала б належати iсторii, – зрештою, як i твори його сучасникiв Дж. Джойса, В. Вулф, T. С. Елiота, Е. Паунда, доробок письменника давно канонiзований критичною думкою. Пiсля того як Едвард Морган Форстер назвав Лоуренса единим пророком серед сучасних йому лiтераторiв, сотнi прозаiкiв середини й другоi половини XX столiття визнали себе його наступниками чи послiдовниками. Читацькою увагою проза автора «Коханця ледi Чаттерлi» теж не обiйдена. Проте зiткнення оцiнок не припиняеться. За життя письменника опоненти його прози негативно реагували здебiльшого на смiливу вiдмову Лоуренса вiд численних моральних, естетичних i мовних табу, отже, феномен його творчостi сприймали як дотичний до процесiв загальноi лiбералiзацii суспiльноi думки. Втiм, саме лiберальна спiльнота неоднозначно вiдповiла на радикалiзм Лоуренсових полiтичних суджень: найбiльш шокуючою в цьому планi залишаеться оцiнка Лоуренса Бертраном Расселом – видатний англiйський фiлософ-гуманiст визнав мистецький талант прозаiка, але його фiлософськi iдеi вважав настiльки хибними, що навiть не втримався вiд звинувачень Д. Г. Лоуренса у фашизмi. Пiзнiше, у культурному контекстi бурхливих 1960-х, пiсля закономiрного пiдйому iнтересу до Д. Г. Лоуренса як пророка новоi моралi, з рiзкою критикою його поглядiв на роль жiнки виступила американська фемiнiстка Кейт Мiллет. Нинi критики Лоуренсовоi прози, вiдкидаючи iдеологiчнi крайнощi, змiстили ракурс оцiнок в естетичну площину, але раз по раз лунають претензii до авторського стилю, якому дiйсно притаманнi смисловi повтори, надмiрна емоцiйнiсть та патетична серйознiсть, з якою персонажi обговорюють проблеми, що iх хвилюють. Вiдповiдно знову постае думка, що оцiнювати Лоуренса як власне художника не варто, адже вiн сам рiшуче вiдкидав вимоги «артистизму», бо вважав iх тривiальними порiвняно з тим напрямом духовного пошуку, на який зважувався.

Слiдкуючи за тим, як впливае на критичну лоуренсiану ритм культурних змiн, очевидно, слiд визнати, що твори Лоуренса, попри позiрну простоту деяких з них, це, скорiше, «тексти» за Роланом Бартом, якi, подiбно до iнших зразкiв модерноi класики, потребують особливоi процедури читання. Замiсть формування у свiдомостi читача культурних стереотипiв подiбний текст являе «бажану зону свободи», не обмежену наперед даними поняттями, й тим самим долучае до iнтерпретацii читача. Насолода вiд такого читання, за Бартовим же визначенням, «виникае в результатi подолання вiдчуження й влади твору». Вiдтак варто довiритися думцi Стiвена Спендера, вiдомого англiйського поета-модернiста, який наголосив, що головне завдання творчостi Лоуренса не в тому, щоб розкрити проблеми життя в iлюзiях лiтератури, а в тому, аби передати «напругу, що iснуе мiж життям та лiтературою». Думку Спендера, що для Лоуренса лiтература – «лише вказiвка на те, що перебувае за межами лiтератури», можна також сприймати порiзному. Вона, наприклад, дозволяе звично вбачати зв’язок мiж мистецьким образом свiту й життевим досвiдом автора: до такого читання заохочують автобiографiчнi мотиви його раннiх романiв «Бiлий павич» (1911) та «Сини та коханцi» (1913) або навiянi юнацькими враженнями оповiдання збiрки «Запах хризантем» (1911). У той же час чи не важливiше шукати феноменологiчний змiст тоi «напруги мiж життям i мистецтвом», що як виразна естетична iнтенцiя iснувала на всiх етапах творчостi Лоуренса.

Шлях Д. Г. Лоуренса (1885–1930) до визнання не був легким. З’явившись на свiт у шахтарському мiстечку Іствуд, у родинi простого шахтаря й колишньоi вчительки, митець увiйшов у лiтературнi кола попри бар’ери станових упереджень, якими офiцiйна культура пiзнього вiкторiанства захищалася вiд талановитих вихiдцiв iз нижчих класiв. Звiсно, у XX столiттi такi прецеденти повторювалися дедалi частiше, однак у випадку Лоуренса доводиться зважати на те, що в певному сенсi його лiтературний дар нiколи не полишав свiту, звiдки вiн вийшов. У «Нарисi автобiографii» Лоуренс так писав про цю специфiчну рису своеi iндивiдуальностi: «Я не можу здiйснити переходу з мого власного класу до середнього класу. Не можу, нi за якi блага свiту, позбутися моеi пристрасноi свiдомостi, моiх кревних зв’язкiв iз людьми, тваринами й землею й вiддати себе тiй вузькiй формi фальшивого, зарозумiлого рацiоналiзму, який тiльки й стае основою ментальностi, коли людина почуваеться винятковою». Досягши успiху й популярностi, Лоуренс долучився до життя сучасного йому космополiтичного бомонду – жив у Францii, Нiмеччинi, Італii, вiдвiдав Мексику – й тим чи iншим чином вiдгукнувся на все побачене й пережите. Та головним мотивом його творчостi лишалося – «Англiя, моя Англiя»… То був, до того ж, трагiчний лейтмотив, адже в однойменному оповiданнi, як i в iнших прозових творах, образ того, що вiдбуваеться з Англiею та англiйцями, та й з усiм людським загалом часiв порубiжжя, так само, як i думки Лоуренса про майбутне його краiни й цiлого свiту, сповненi гiркоти. Вiн опанував рiзнi види мистецькоi дiяльностi – писав не тiльки прозу, а й вiршi, талановито малював. Та i поезiя, i живопис, i музика, на якiй вiн добре знався, як про те свiдчить роман «Жезл Аарона» (1922), немов пiдземнi джерела, живили його прозу. Суперничати з останньою в експресивностi могла лише пристрасна риторика його есеiстики.

Вiдчуття розриву в iсторичному часi, прискiплива увага до рiзних проявiв цього феномену спорiднюе Д. Г. Лоуренса з iншими письменниками англiйського модернiзму, зокрема i з його вершинними постатями – Дж. Джойсом та В. Вулф. Водночас його естетичний пошук залишався глибоко iндивiдуальним. Через тяжiння до лiнiйностi так званого «виховного» сюжету в раннiх творах автора iх можна спiввiднести з реалiстичним англiйським романом виховання початку XX столiття. Пафос та емоцiйнiсть авторськоi позицii вiдрiзняють наратив Лоуренса як вiд мiнливостi настроiв у психологiчнiй прозi В. Вулф, так i вiд метафiзичних завдань потоку свiдомостi Дж. Джойса. При тому модернiстична природа Лоуренсового письма не викликае сумнiвiв i проявляеться у широкому спектрi естетичних i поетичних чинникiв.

Знавець i теоретик модернiзму Френк Кермоуд говорив про творчий процес Лоуренса як про «перетворення пророка на романiста», вважаючи, що в ньому домiнувало «профетичне шаленство». Дiйсно, прозаiк створював, як правило, декiлька варiантiв тiеi чи iншоi колiзii або й самого твору. «Коханець ледi Чаттерлi», зокрема, мае двi версii, що передували канонiчному тексту. Вiн нiколи не планував своiх творiв, а в розробцi тем i характерiв керувався iнтуiцiею й свого роду осяянням. «Думки западають йому в голову, нiби впавши просто з неба, i фрази пiдлiтають прямо догори, могутнi й округлi, нiби бризки води, коли туди вкинули камiнь. У них немае жодного слова, обраного за красу чи для вдосконалення загальноi архiтектонiки», – вiдзначала у своiх «Нотатках про Д. Г. Лоуренса» Вiрджинiя Вулф.

Абсолютну спонтаннiсть художнього стилю Лоуренса В. Вулф, яка належала до естетського руху Блумсберi, дещо перебiльшуе. Навiть у раннiй прозi Лоуренса вiдчутнi ознаки мiфотворчостi, помiтне спершу стихiйне, пiзнiше ж – цiлком свiдоме тяжiння до психоаналiтичних образiв та iнтерпретацiй. Так, в автобiографiчних записах, листуваннi, нарештi в романi «Сини та коханцi» (1913) та передмовi до нього знаходимо типову для Лоуренса свiтоглядну модель змiн у суспiльнiй моралi. Авторське ставлення до шахтарського середовища амбiвалентне: з одного боку, вiн захоплений цiею «невiдомою расою», «схожою на нiбелунгiв», створеною з «першоелементiв», й водночас обурений тим, що шахтарi покiрнi чужiй волi, автоматично iснують мiж шахтою та пабом, залишаючи своiх дiтей (а вiдповiдно, свое майбутне) на виховання жiнкам.

Саме матерiв Лоуренс звинувачуе в тому, що вони формували поколiння за поколiнням такими, якими хотiли бачити своiх чоловiкiв, себто вони – причина того, що чоловiки його краю втратили силу й те приховане шаленство, яким надiляла iх колись пронизлива самотнiсть ноттiнгемширських пустищ. У такiй суб’ективнiй проекцii, у подвiйному баченнi Лоуренса шахтарi як мiфiчнi постатi i як частка повсякденноi духовно зубожiлоi реальностi очевидно означенi в категорiях Едипового комплексу, до актуалiзацii якого в прозi автор постiйно звертатиметься.

Подальше поглиблення модернiстського свiтобачення е стрижнем головного письменницького проекту Лоуренса – дилогii «Райдуга» (1915) та «Закоханi жiнки» (1921). Перший твiр ще зберiгав деякi структурнi риси едвардiанськоi сiмейноi саги: у фокусi авторського бачення в ньому були морально-психологiчнi змiни, що вiдбувалися у свiдомостi людей протягом XIX столiття. Кожне з трьох поколiнь сiмейства Бренгуенiв вiдрiзнялося життевими цiнностями вiд попереднiх генерацiй, але ритм iхнього життя лишався пiдпорядкованим змiнi природних циклiв, що визначають модус патрiархального життя. У романi «Закоханi жiнки» Лоуренс обрав основою конфлiкту долi сестер Гудрун i Урсули, що порвали з патрiархальним свiтом ферми Марш. Вiдтворення iнтелектуального й iнтимного пошуку «закоханих жiнок», характеристика iхнiх обранцiв – учителя Руперта Бiркiна та пiдприемця Джеральда Крiча – вимагали вiд Лоуренса фрагментованоi оповiдi та нових форм дiалогiчного конфлiкту. Дилогiя мала стати його Великою Книгою, отже, крiм глибинного психологiзму, структуротворчою в романi «Закоханi жiнки» виступала найвагомiша для свiтобачення Лоуренса проблема механiстичностi цивiлiзацii та ii фатальних наслiдкiв. У свiтi, зображеному прозаiком, докорiнно змiнилося розумiння простору й часу, свободи вибору, змiнився характер зв’язкiв мiж поколiннями та мiж чоловiком i жiнкою, й тому тут не спадае напруга мiж бажаним i дiйсним, можливим i фатально нездiйсненним. Інтелектуальна й моральна енергiя героiв дилогii обумовила високий мистецький авторитет цього твору в iсторii англiйського роману.

Лоуренс 1920-х рокiв, у пору письменницькоi зрiлостi, – найперше майстер психологiчноi прози. Джерело пiзнання «правди повсякденного» вiн бачив в емоцiйному життi людини, тому i роман для прозаiка – «прекрасний засiб розкриття мiнливоi райдуги наших стосункiв». Лоуренс вважав роман гнучкою й динамiчною формою, в якiй важить «жива енергiя оповiдi», а вiдтак прiоритетними е не дидактичнi авторськi судження, а вiдтворення голосiв самих персонажiв. Характер для цього прозаiка – найважливiша категорiя романноi поетики, й тому настiльки вiдточене метафоричне визначення Лоуренсом цього художнього поняття: автор порiвнюе його з «полум’ям, що палае яскраво чи тьмянiе, стае блакитним, жовтiе або червонiе, пiднiмаеться чи опадае пiд тиском обставин i потоками долi, безперервно змiнюеться, але зберiгае свою цiлiснiсть».

Конструктивною у сприйняттi прози Лоуренса е також iнша виразна формула художнього характеру: «…не варто шукати в моему романi старе, стабiльне ego… Існуе iнше ego, в залежностi вiд функцiй якого iндивiд стае невпiзнаваним, проходить ряд алотропiчних станiв; щоб знайти iх, треба мати вiдчуття глибшi, нiж тi, що ми маемо. Не шукайте розвитку роману, слiдуючи за лiнiями певних характерiв; характери пiдпорядкованi iншiй ритмiчнiй формi.» Безумовно, це твердження спрямовуе читачiв до пiдсвiдомого первня особистостi, i хоч уся лiтература доби модернiзму експериментуе з тим поняттям, Лоуренс обирае власний шлях до першооснов iндивiдуального досвiду.

Концепцiя характеру Д. Г. Лоуренса заснована на його теорii «голосу кровi». «Моя велика релiгiя, – твердив письменник, – вiра у плоть та кров, у те, що вони могутнiшi за iнтелект. Наш розум здатний помилятися, а те, що промовляе наша кров, – завжди правда. Менi здаеться, що тiло людини пiдвладне полум’ю, що схоже на полум’я свiчки, а розум – це лише вiдблиск, що свiтить на все навколишне. Мене мало тривожить реальне, народжене розумом, мене захоплюе таемниця вiчно палаючого полум’я». Вiдомий французький критик Гастон Башляр, аналiзуючи феноменологiчне значення образiв стихiй, зв’язок «матерiальноi» уяви зi словом, назвав Д. Г. Лоуренса «поетом землi». Однак «словесна уява» Лоуренса не менше орiентована на константи свiтлоносноi естетики. Через вплив солярних мiфiв у власному мiфотвореннi письменник зберiгав животворний символ полум’я/свiтла як провiдний мотив прози.

Життева сила, вiдчуття повноти iснування й сенсуалiзм Лоуренса вражали й притягували, але водночас його неоязичництво провокувало сумнiви, а то й заперечення у позитивiстськи налаштованих сучасникiв. Авторська фiлософiя вiталiзму, як називають свiтогляднi принципи Лоуренса серед iнших варiантiв «фiлософii життя» на межi ХІХ – ХХ столiть, виявилася резонансною в англiйському суспiльствi, бо спрямовувала гуманiтарну думку в ширше рiчище, нiж обмежений рацiоналiзм i прагматизм. Мiж тим, оцiнка доктрини Д. Г. Лоуренса як «антиiнтелектуалiзму» все ж видаеться необгрунтованим перебiльшенням, адже автор не заперечував ролi iнтелекту, лише виступав противником його тотальноi переваги над почуттями. В iдеалi вiн взагалi шукав гармонii й рiвноваги плотi й духу: «В нас два полюси. Вони iснують силою внутрiшнього протистояння. Якщо знищити протилежностi, настане крах», – писав Лоуренс.

Так закладае письменник основи новоi свiдомостi, яку називае «фалiчною» i в якiй найвищою цiннiстю виступае тiлесне кохання. Д. Г. Лоуренс, звiсно, не перший в iсторii культури, трактуе кохання як феномен, здатний передати трагiзм буття в антигуманному свiтi i водночас як чи не едину даровану людям можливiсть пiзнати себе й долучитися до могутньоi рiчки життя. Ідея Кохання як абсолюту була й залишаеться утопiчною, але не випадково Час Утопii, в тому числi утопii кохання, закономiрно повторюеться в лiтературному розвитку.

Початок XX столiття можна смiливо називати Часом Утопii в европейськiй лiтературi. Людство, ледь встигнувши пережити «кошмари iсторii» – свiтову вiйну та кiлька революцiй, – бралося шукати позитивний досвiд, моделювало варiанти досконалiшого буття, нiж буття iсторичне, реальне. Шукала альтернатив i культура, бо у певнiй своiй частинi усвiдомлювала, що «остання година природи» необоротно наближаеться. Вiддавна, вiд першоi «Утопii», окресленоi гуманiстом Томасом Мором тут-таки, в Англii, пам’ять жанру зберiгала художню потребу, перш нiж змальовувати iдеальне й бажане, вiдтворити дилеми кризового часу. Зазначимо, що в европейському iнтелектуальному романi 1920—1930-х рокiв прогностика iдеального майбутнього явно вiдступала перед акцентуванням антилюдського – в людинi, природi, суспiльствi. В Англii антиутопiчнi iдеi опановували творчу фантазiю Герберта Велса й Олдоса Хакслi, у часовiй перспективi уже проглядав похмурий Джордж Орвелл, з нещадним розмаскуванням тоталiтарноi системи й сформованоi нею iндивiдуальноi й масовоi свiдомостi. Але Час Утопii не скiнчився, адже в межах названоi жанровоi парадигми у Г. Велса поряд iз «Машиною часу» або «Островом доктора Моро» е «Сучасна утопiя», а у О. Хакслi слiдом за «Прекрасним новим свiтом» з’явиться утопiчний роман «Острiв».

Всi згаданi утопii й антиутопii, як i тi, що ними можна безкiнечно поповнювати цей ряд, переважно оперують категорiями соцiальноi фiлософii: маса, iндивiд, клас, каста тощо. Лоуренс же вдаеться до сфери iндивiдуального, навiть iнтимного, через неповторний досвiд окремоi людськоi долi пiднiмаеться до узагальнень i прогностики. Первень утопiчного, проте, е очевидною константою в структурi його зрiлих творiв – у дилогii, повiстях, романах «Пернатий змiй» (1926) та «Коханець ледi Чаттерлi» (1928). Останнiй, пiдсумковий твiр Лоуренса сугестовано представляе головнi проблеми його творчостi, тому процедура його читання та iнтерпретацii, на наш погляд, вимагае враховувати увесь обшир фiлософських i художнiх пошукiв письменника.


* * *

Пiд час роботи над романом «Коханець ледi Чаттерлi» Лоуренс у листуваннi назвав його «найбiльш непристойним» зi свого доробку. Упевнений, що жодний англiйський видавець не зважиться його оприлюднити, вiн домовився про публiкацiю у Флоренцii. Однак Лоуренс рiшуче вiдкидав звинувачення твору в порнографii, вбачаючи в ньому «декларацiю фалiчноi реальностi». Письменник був переконаний у необхiдностi утвердження фалiчного свiтосприйняття як опозицii «церебральнiй сексуальнiй свiдомостi». Новим твором вiн мав намiр адаптувати сучасну свiдомiсть до фундаментальних понять фiзичного iснування. Лоуренс неодноразово наголошував, що його власне ставлення до них спорiднене з пуританським – вiн поважав природнi iмпульси людини, але не сприймав тих «проявiв патологii, коли розум поглинутий сексуальним». Низова еротична лексика в його творi, що ii вважали непристойною, на той час функцiонувала у повсякденному мовленнi, але належала саме до типу «церебрального» сприйняття iнтимного (sex-in-the-head), якого Лоуренс також не визнавав. Автор iронiчно зауважив, що коли застосувати пануючий принцип мовних табу до слова «кенгуру», назву невинноi тварини також сприйматимуть як непристойну. Сподiвання Лоуренса на те, що змiна мовного коду зумовить трансформацiю етичних понять, в момент публiкацii твору не справдилися, але роль каталiзатора подальших мовно-стильових змiн у лiтературному дискурсi роман, безумовно, зiграв.

В останнiй спробi «показати значення сексуального в життi, його цiннiсть, а не ганебнiсть» Лоуренс свiдомо домагався шокового впливу. Вiн очiкував негативноi реакцii на твiр, але не заборони роману в Англii. Тiльки в 1960 роцi, пiсля судового процесу над «Коханцем ледi Чаттерлi», через тридцять рокiв по смертi автора, дозвiл на публiкацiю було вiдновлено. Ця подiя стала примiтною ознакою повоенноi лiбералiзацii духовного життя в краiнi. Тiльки до кого звернений вердикт суду: «Не винен», – до покiйного автора, фiктивних героiв чи до самого тексту, так i лишилося невизначеним.

Складним був пошук назви роману. Спершу автор хотiв скористатися для неi сексуальними евфемiзмами «Джон Томас та ледi Джейн», однак потiм з’явилась iдея «Нiжностi». Ця категорiя е однiею з ключових у фiлософськiй системi Лоуренсового вiталiзму: на думку прозаiка, в оновленому, здоровому суспiльствi майбутнього нiжнiсть мала замiнити поняття лiдерства. Такiй настановi не суперечить i сучасна назва, адже «коханець» i «нiжнiсть» у словнику Лоуренса – поняття семантично близькi. Все в романi, вiд назви до останнього речення, вимагае вiд читача змiни сiтки понять, прийняття нових цiннiсних критерiiв. Процес же iх пошуку та утвердження здiйснюеться в полi напруги мiж Лоуренсовими «двома полюсами» – рацiональним i чуттевим. Архiтектонiка твору логiчна й пiдпорядкована головнiй iдеi, у фокусi авторськоi уваги, подiбно до притчi, невелике коло дiйових осiб. До такого структурування Лоуренс звертався й у раннiх творах: таким чином його персонажi, чи то Поль Морел у «Синах та коханцях», чи то Урсула в дилогii, долали рубiж простого мiметичного вiдтворення iхнього життевого досвiду, пiднiмаючись до рiвня знаковостi. Але «Коханець ледi Чаттерлi» не схожий на роман-тезу, «райдуга людських стосункiв» складае його сенс. Мета автора – переконати читача в недостатностi механiстичного iснування не самим зiткненням iдей, а на чуттевому, власне пiдсвiдомому, первнi. Цьому сприяють, зокрема, стильовi iнтонацii роману, в яких поедналися трагiчне й лiричне, похмурий скепсис i дошкульна iронiя. Стиль наближае твiр до експресiонiзму, однак специфiка Лоуренсовоi образностi полягае в тому, що джерелом загостреноi суб’ективностi, основою метафор чи мiфопоетичних символiв у його прозi найчастiше стае конкретика реального, фiзичного, природного.

«Коханець ледi Чаттерлi» – роман про смерть староi моралi та про можливiсть вiдродження людини. Такi твори з’являються тодi, коли перед культурою постае загроза тотальноi анiгiляцii. Про наростання ii Лоуренс говорив ще пiд час Першоi свiтовоi вiйни й постiйно розвивав цю тему в творах рiзних жанрiв 1920-х рокiв. Завжди схиляючись до апокалiптичних iнтонацiй, Д. Г. Лоуренс наситив свiй останнiй i, як виявилось, пророчий роман багатьма iдеями своеi апокалiптичноi теорii.

Тема смертi й вiдродження постае з першого ж абзацу, з акцентовано авторського наративу: «Наш час е трагiчним за своею сутнiстю, i саме тому ми вiдмовляемося сприймати його як трагiчний. Катастрофа сталася, ми опинилися посеред руiн – i знову починаемо зводити свою домiвку, i в нас жеврiють новi кволi надii… Ми повиннi жити, скiльки б не вибухав свiт навколо нас». Перш нiж окреслити сповнений перешкод шлях героiв до майбутнього, автор вибудовуе свiт тотального занепаду: у меланхолiйному парку височить потворна будова Рагбi-холу, схожа на велетенський кролiвник, у якiй безлiч нежилих кiмнат i мертвих речей. На горизонтi – розкиданi халупи шахтарського селища Тевершел, звiдки до жителiв Рагбi мжичить мовчазна ворожiсть i «пахне сiрчаним смородом горiлих екскрементiв землi» (2). Тут у правдивiй порожнечi, де «час збiгав, як на годиннику», тривае агонiя калiцтва Клiффорда Чаттерлi, а поряд тоскно плентаеться дорогою днiв його дружина Коннi. В цьому свiтi все видаеться нежиттездатним – стосунки господарiв i слуг, батькiв i дiтей, взаемини чоловiкiв i жiнок.

Найвиразнiше мотив змертвiння й виродження цивiлiзацii актуалiзований в образi господаря Рагбi Клiффорда Чаттерлi. Молодший син сера Джефрi був вихований у традицiях бездумного патрiотизму. Вiйна, що вiдiбрала у нього здоров’я й життевi перспективи, надiлила натомiсть презирливим цинiзмом, що не залишав мiсця для умовностей та авторитетiв: уряд, армii, навiть сама вiйна видавалися Клiффорду смiшними. Захищений класовими привiлеями вiд проблем матерiальних, лорд Чаттерлi, однак, страждае вiд хиткоi невпевненостi калiки й почуваеться невимушено лише серед вузького кола друзiв та родичiв. Змушений через паралiч нижнiх кiнцiвок пересуватися в iнвалiдному вiзку, Клiффорд обирае життя в Рагбi-холi, «вдаючи, що любить його бiльше за Лондон».

У подружжя Чаттерлi немае спiльного минулого: пiд час фронтовоi вiдпустки Клiффорда вони зблизилися, «немов двое людей на потопаючому кораблi». Так само у них немае майбутнього, адже в iхньому шлюбi не може бути дiтей. Залишаеться теперiшне, в якому вони живуть примарним життям. Лоуренс естетично розширюе соцiальний i художнiй простiр буття персонажiв, але реальнi для Коннi чи вiртуальнi для Клiффорда подорожi не несуть анi вiдкриттiв, анi змiн. Поiздка Коннi до сусiднього мiстечка залишае по собi те ж враження «нездоланноi прiрви» мiж господарями й простим людом, що вона вiдчувала вдома. Новi шкiльнi будiвлi з дорогоi рожевоi цегли та з металевими штахетами тут мали дуже привабливий вигляд, проте «скидалися на сумiш церкви з тюрмою… Якими виростуть цi маленькi люди, в яких змалечку вбито людськi почуття, в яких залишаеться тiльки цей здичавiлий лемент i нелюдська, механiчна воля?» Химерними й порожнiми здаються Коннi люди в Лондонi, й навiть Париж був сумним видовищем – «одне з найсумнiших мiст, стомлених своею новою механiчною чуттевiстю i жадобою грошей, грошей, грошей, смертельно втомлене, та все ж не досить, щоб. ховати свою втому пiд жахливим пожвавленням механiчноi iграшки». Переконання, що «людський свiт просто зжив себе», зростае в героiнi так само, як вiдчуття жаху перед божевiллям людства.

Зв’язок Клiффорда iз зовнiшнiм свiтом швидше вiртуальний. Колишнi унiверситетськi друзi везуть до Рагбi скепсис та снобiзм, схожi на його власнi. Яскравим речником цього гуртка виступае Томмi Дьюкс, думки якого про людину як мозковий пристрiй для механiчних та iнтелектуальних експериментiв суголоснi розумуванням самого Клiффорда. У тому ж ключi псевдоiснування iнтерпретуе Лоуренс одержимiсть Чаттерлi радiо – той годинами сидiв бiля приймача iз цiлковито порожнiм, зацiпенiлим обличчям, «нiби втратив останнi крихти розуму, i слухав, – або удавав, що слухае щось чутне лише йому». Клiффорд намагаеться подолати вiдчуження мiж свiтом Рагбi й великим свiтом, але хоч його лiтературний i дiловий експерименти вiдбивають рiзнi концепти iснування, обидва вони приреченi на поразку.

В iсторii письменництва Клiффорда Лоуренс придiляе увагу такому утопiчному мотиву европейськоi культури кiнця ХІХ столiття, як спроби iнтелектуальноi елiти саме в мистецтвi шукати порятунку вiд вад цивiлiзацii. Чимало англiйських прозаiкiв 1920—1930-х рокiв дослiджували процеси девальвацii духовних цiнностей на прикладi мистецького середовища. Але серед iнших мотивiв у тогочасних «романах про митця» виразно iмплiковано також зневiру в гуманiзуючiй силi мистецтва. В «Коханцевi» Лоуренс торкаеться цiеi проблеми не тiльки в лiнii Клiффорда. Вiн м’яко iронiзуе з приводу мистецьких уподобань батька Констанс та Хiльди Рейд, жорсткiше оцiнюе ставлення до творчостi Клiффорда його друзiв, скупо, але вбивчо розвiнчуе творчi амбiцii Майклiса, який служить тiй-таки «облуднiй богинi-запроданцi на ймення Успiх», що ii домагаеться i Клiффорд. В образi Майклiса, як згодом у характеристицi Дункана Форбса, мистецька тема пiдпорядкована психологiчним оцiнкам. Збайдужiла душа Майклiса, нездатна порозумiтися з Коннi, так само не може продукувати iстинне мистецтво, як i набундючена становою пихою свiдомiсть Форбса, – «бляшаним мистецтвом, сентиментальним i самозакоханим» називатиме картини свого приятеля Коннi, Мелорзу ж вони видаватимуться просто «вбивством».

В образi Клiффорда мистецтву вiдведено важливiшу роль. У розробцi цього мотиву Лоуренс теж начебто заглиблюеться у царину психологiчних нюансiв: те, що скалiчений вiйною Чаттерлi взявся писати «трохи дивнi, дуже особистi оповiдання про людей, яких знав», мало б викликати повагу. Але головнi чинники, що спонукають героя до творчостi, – притаманнi йому честолюбство та бажання ствердитися. Порожнеча життя в Рагбi обумовила те, що твори Клiффорда стали грою в реальнiсть. Так сприймае iх Коннi: скута своею прив’язанiстю до цього писання, героiня вiдчувала себе персонажем з книги, яку читае хтось iнший. Мiж тим матерiалом для творiв Клiффорда дедалi частiше стають тевершельськi плiтки, якi приносить йому «посмiтюха» мiсiс Болтон. Раннi лiтературнi вправи хазяiна Рагбi з несподiваною точнiстю вiдбивали сучасне життя, однак «наймоднiшим голосом сьогодення» Клiффорд стае завдяки творам, схожим на плiтки. З-помiж емоцiйно вiдсторонених думок Констанс Чаттерлi раптово прориваеться голос автора, прокламуеться Лоуренсове бачення природи художностi: «чеснi твори спрямовують нашу свiдомiсть, оголюють найпотаемнiшi сторони життя, де ховаються найсильнiшi пристрастi». Саме вони «найбiльше потребують освiжаючого чистого притоку спiвчуття», а не тенденцiйний парафраз ницих плiток. Пафос цiеi iдеi стосуеться, звiсно, не стiльки писань Клiффорда, скiльки самого «Коханця ледi Чаттерлi».

Пiдприемницька дiяльнiсть Клiффорда Чаттерлi пов’язана швидше з антиутопiчними тенденцiями твору. Шахта, що належить Клiффорду, стае для нього новим об’ектом у прагненнi самоствердитися. Чаттерлi перейнятий лише технiчною стороною справи. Шахтарi ж для нього е швидше частиною шахти, а не часткою життя, грубою сировиною, а не подiбними до нього людськими iстотами. Бесiди з Дьюксом про формули, що допомагають керувати людьми, наче механiзмом, ще змiцнили у свiдомостi Чаттерлi технократичнi переконання. Вiн завжди зверхньо ставився до вихiдцiв з нижчих класiв, якi опанували знання чи пiднялися на щабель вище, тепер же його доктрина вiдштовхуе своею нетерпимiстю: «Вони не люди. Вони тварини, яких ти не розумiеш i нiколи не зможеш зрозумiти… Маси незмiннi. Масi потрiбнi нагаi, а не мечi. Казати, що вони самi в змозi керувати собою, це лицемiрство.»

Поразка Клiффорда на шляху пiдприемництва неминуча, бо найсучаснiшi технiчнi новацii неспроможнi привести до успiху без визнання законiв соцiальноi взаемодii. Крах соцiальних амбiцiй персонажа Лоуренс поеднуе з особистим колапсом: саме контактам з мiсiс Болтон зобов’язаний Клiффорд своiм пiдприемницьким божевiллям, i чим далi, тим мiцнiшою е його залежнiсть вiд тевершельськоi «посмiтюхи». У змалюваннi стосункiв Клiффорда з дружиною автор недарма вдаеться до експресiонiстських форм образностi. Клiффорд для Коннi – вже не просто «хитрий i практичний дiлок», «обмежений, сiрий, добре вгодований чоловiчок». Коли ним заволодiвав напад дiловоi активностi, «вiн перетворювався на одну з тих дивних iстот, що ховають пiд твердою лускою м’якi плюсклi тiльця, наче краби й лангусти новiтнього промислового свiту» (10).

До розмаскування механiстичностi сучасноi цивiлiзацii Лоуренс долучае й антагонiста Клiффорда, лiсника Олiвера Мелорза. Показово, проте, що в епiзодах лiнii Мелорза, пов’язаних iз цiею темою, Лоуренс послiдовно дистанцiюе героя вiд «свiту механiзованоi зажерливостi» у часi або просторi. Зiткнення зi свiтом, «сповненим жорстокостi i просякнутим безмежною жадобою», почалися для героя в минулому, пiд час служби в армii, i тривали пiсля повернення в рiдне оточення, яке вразило його тупою брутальнiстю. Мелорз з вiдстанi споглядае «лихi вогнi шахти», впевнений, що там причаiлося зло, ладне знищити все. Вiн вiдкинув лихоманкове суперництво своiх сучасникiв, але усвiдомлюе, що безплiдна земля простяглася повсюди: «й колонii не такi вже далекi, i навiть Мiсяць не надто далекий».

Героi, близькi Лоуренсу, всупереч механiстичностi, яка заполонила усi види людських стосункiв, волiють iснувати в бiологiчних, природних ритмах. Всюди людей перетворили з iндивiдуальностей на анонiмнi економiчнi одиницi чи мiлiтаризованi iдеологiчнi автомати. Ерос i Танатос, мотивацiя сексуальностi й смертi проходять через усi рiвнi роману, але при цьому Лоуренс виявляе не тiльки взаемозв’язок, а й антитетичнiсть згаданих понять. Тому слiдом за ретельно вiдтвореним ландшафтом Лоуренсового варiанта «безплiдноi землi» постае любовна утопiя «легкого полум’я».

У пошуках простору, вiльного вiд руйнiвних сил iндустрiальноi та фiнансовоi цивiлiзацii, Лоуренс звертаеться до жiночоi свiдомостi. Генрi Джеймс ще у 1899 роцi назвав серед значущих змiн у духовному життi суспiльства «революцiю, що вiдбувалася в статусi й свiтоглядi жiнок», i десятки iнших письменникiв i критикiв потвердили це. Лiтературнi форми вiдтворення жiночоi емансипацii на початку XX столiття були рiзноманiтними: вiд образiв фатальних жiнок у романах Вiндхема Льюiса, Форда Медокса Форда або Олдоса Хакслi до заангажованих цiею проблематикою творiв жiнок-письменниць, наприклад багатотомного роману Доротi Рiчардсон «Паломництво» чи прози Вiрджинii Вулф. Новi риси у жiночiй свiдомостi аналiзуе й Лоуренс – за сестрами Бренгуен з дилогii постае образ Констанс Чаттерлi.

До шлюбу емоцiйний досвiд Коннi являв собою еманацiю свободи, як ii розумiла тогочасна iнтелектуальна елiта. Вони з сестрою, iронiчно пише автор, отримали «естетично-незалежне» виховання, яке, проте, надiлило iх усiма можливими упередженнями iхнього часу. Нiмецькi хлопцi, що були коханцями сестер Рейд до вiйни, вiддали iм своi душi, але дiвчата залишилися вiльними, i по загибелi коханих перед Рiздвом 1914 року вони сумували недовго, адже «тих бiльше не iснувало».

Вiйна втрутилася знову в долю Коннi, й та опинилася в просторi Рагбi, як зачарована принцеса в замку, сповненому привидiв. Героiня скута обставинами, приречена стати тiнню свого чоловiка, оскiльки його бажання ствердитися було глибшим i тоншим за ii власне. Рагбi мало схожий на романтичний замок, але iснування в його лабiринтах переформовуе характер героiнi. Лейтмотивними характеристиками ii до зустрiчi з Мелорзом е «тиха впевненiсть» i «тихе чекання». Тихо, мов мишка, ледi Чаттерлi слухае розумнi теревенi гостей Клiффорда, однак сприймае iх критично. Коннi скептично ставиться до думки ледi Бенерлi про право жiнок мати власне життя, за умови, що для цього iм потрiбно забути про свое тiло. Ідея Томмi Дьюкса про те, що фалос е единим надiйним мостом через прiрву часу, героiнi також не iмпонуе. Коннi погоджуеться з Дьюксом лише в тому, що «ненависть зростае, як усе iнше». І Коннi зненавидiла слова, що поставали мiж нею й життям, «цi готовi слова, що висмоктали кров справжнього життя з усiх живих речей довкола». Цiнностi «вiчного шлюбу», про якi любить нагадувати Клiффорд, здаються Коннi довгим ланцюгом, що тягнеться за людиною, куди б вона не рушила. У власному тiлi, яке вона споглядае в дзеркалi своеi кiмнати в Рагбi, немае й проблиску свiтла плотi. Короткий роман з Майклiсом – сумiш симпатii, жалю й вiдрази – не порятунок вiд неавтентичного iснування. Однак кохання Майклiса все ж пробуджуе в Коннi «пiдсвiдому довiру до себе». Для Лоуренса це перший серйозний крок його героiнi до самоi себе.

«Коннi тiкала до лiсу так само часто, як до своеi кiмнати», – зауважуе Лоуренс, намiчаючи наступну фазу мiстерiальних перетворень героiнi, середовищем для яких е природний свiт. Зображення магiчного впливу природи на людину в англiйськiй лiтературi сягае ренесансних пасторалей, мотиву зачарованого лiсу в комедiях та драмах Шекспiра, закрiплений же цей досвiд просвiтницькими робiнзонадами XVIII й романтичними мандрiвками XIX столiть. Лiс навколо Рагбi з перших сторiнок аналiзованого роману видаеться «бажаною зоною свободи». Щоправда, при доскiпливому поглядi вiн мало вiдповiдае сакральному простору утопii, оскiльки вже зазнав руйнiвного вторгнення цивiлiзацii: пiд час вiйни старий баронет без жалю жертвував лiс «Англii й Ллойд-Джорджу, Ллойд-Джорджу i Англii». Клiффорд Чаттерлi, утверджуючись у Рагбi, сповнений до лiсу найвищого почуття вiдповiдальностi: «Я вважаю, що це i е iстинне серце Англii, i я намагатимусь уберегти його вiд усiляких втручань». Завдяки цьому намiру господаря Рагбi в маетку i з’явився лiсник Олiвер Мелорз. Але неспроможнiсть Клiффорда долучитися до природного життя не менш виразно засвiдчують сцени на лiсовому пагорбi. Звiдти Клiффорд просторiкуе перед Коннi, вiддае малозначущi накази Мелорзу, й тут-таки терпить фiаско його ефемерна вiра у свое всевладдя: намагаючись подолати опiр зiпсованого механiзму iнвалiдного вiзка, Клiффорд безжально нищить живу красу весняноi зеленi й квiтiв, що iх колеса його вiзка перемiшують iз землею. Показово, що iнтерес Клiффорда до лiсу пiсля того випадку зникае, а до самотнiх лiсових прогулянок Коннi вiн завжди ставився зi страхом i пiдозрою.

Коннi ж продовжуе тiкати до лiсу вiд примарного iснування, напiвнезайманостi, вiд служiння iдолу суети, вiд жалюгiдноi нiкчемностi чоловiкiв свого поколiння. До зближення iз Мелорзом героiня не знаходила полегшення i тут, адже не вiдчувала душi лiсу. Уперше схиляючись над малим пташеням у Мелорзовiй хижцi, Коннi випромiнюе лише нiму безнадiйну самотнiсть. Але свiт навколо Коннi вже посвiтлiшав – «вiд подиху Персефони, що вийшла з пекла у ранкову прохолоду». Мiфопоетичнi образи пробудження, вiдродження, навiть воскресiння пронизують епiзоди любовноi утопii. Коннi вiддаеться своему поклику не просто в актi вiдчаю. Для неi це порятунок iз царства смертi, шлях крiзь ворота спасiння до життя. Якщо ранiше все обсипало Коннi холодом – голос мiсiс Болтон, Клiффордовi розмови, випадковий лист вiд Майклiса, то спiлкування з Мелорзом супроводжуе лейтмотив тепла. Тiлесне тепло вражае ii, поки Мелорз вмиваеться, – «сяяння гарячого, свiтлого полум’я самотнього життя, що проявляе себе в обрисах, яких можна торкнутися, в тiлi». Коннi тепло пiд час ритуального танку пiд дощем, «тонкий пломiнь жаги» пробудив не тiльки ii тiло, а й душу, i тепер вона помiчае, що мале пташеня вдивляеться в Космос.

Кохання до лiсника надае Коннi смiливостi. Вона заперечуватиме фiлiпiкам Клiффорда, спрямованим проти простих людей, висловлюе незгоду з мистецькими уподобаннями чоловiка. Коннi ще трохи боiться Клiффорда – надто добре вiн озброений демагогiею, – але межа вiдчуження перейдена нею остаточно: Клiффорд – «дохла рибина у подобi джентльмена з його целулоiдною душею», «ожилий кiстяк», що пiдкорюе ii своею похмурою холодною волею мерця. Апофеозом бунту постае неоязичницький монолог Коннi про життя тiла – «бiльшу реальнiсть, нiж духовне життя, якщо тiльки тiло пробуджуеться до життя по-справжньому».

Претензii фемiнiстичноi критики до дискурсу Лоуренса, зокрема закиди тiеi ж Кейт Мiллет iз «Сексуальноi полiтики», можна визнати справедливими хiба що в одному – жiнка у Лоуренса пiднiмаеться до автентичного iснування тiльки завдяки чоловiковi. Втiм, Лоуренс достатньо широко розумiв усе багатство стосункiв мiж чоловiком i жiнкою. «Жiнку вподобляють iдоловi чи марiонетцi, змушуючи ii грати ту чи iншу роль, – писав автор. – Якби тiльки ми могли зруйнувати цi стiйкi уявлення та зрозумiти реальну жiнку, зрозумiти, що жiнка – це потiк, рiчка життя, абсолютно вiдмiнна вiд рiчки життя чоловiка. Взаемини чоловiка й жiнки – це течiя двох рiчок, що знаходяться поряд, деколи навiть зливаються, потiм знову розходяться i продовжують свiй шлях… Могутнiй потiк стосункiв продовжуе свiй рух, не вмираючи, i цi стосунки мiж чоловiком i жiнкою, що тривають усе життя, i е потiк вiчно живого сексу». Така фiлософська позицiя пояснюе, чому Коннi, вiдроджена до нового життя, насправдi не зникае з останнiх сторiнок роману. Листи Мелорза зверненi до Коннi, отже, ii вiдкрита свiдомiсть залишаеться з читачем…

Олiвер Мелорз як речник новоi моралi – образ достоту складний. Англiйськi критики порiвнюють його початкову вiдчуженiсть вiд жителiв Рагбi iз герметизмом iндiанських персонажiв роману «Пернатий змiй» та образами циган з повiстi «Дiва та циган», написаноi незадовго до «Коханця». Вiдмiннiсть Мелорза вiд згаданих типiв полягае у свiдомо здiйсненому виборi, що поставив лiсника поза межами звичайного iснування. Мелорз – людина з низiв, що мала шанс здобути мiсце серед середнiх класiв i сама вiдмовилася вiд бажання видертись нагору. Повернувшись до власного класу, Мелорз розчарований не тiльки убогiстю мислення – вiн чутливо реагуе на будь-якi прояви фальшi, навiть якщо це стосуеться його власноi дитини. Герой сприймае свiт у чорних тонах, майже як Томмi Дьюкс, упевнений у кiнцi цивiлiзацii. Але стосовно себе Мелорз мае власну точку зору й почуття достоiнства: «Я бачу сенс власного iснування, хоч вiн невидимий усiм iншим. Якщо у людства е майбутне, то потрiбнi великi змiни, аби iх досягти». Лоуренс надiляе Мелорза не тiльки ненавистю до iндустрiалiзованоi епохи, а й утопiчними сподiваннями на майбутне, в якому люди керуватимуться любов’ю, «вклонятимуться Пану» й нарештi житимуть повноцiнним життям. Як носiй новоi свiдомостi, Мелорз найчастiше говорить не про секс, а про надособистiсну фалiчну силу, що веде до iнакшого, цiлiсного буття. Однак образ лiсника не належить виключно прогностичному плану Лоуренсовоi утопii, це повноцiнний художнiй характер, а не образ-iдея.

Лоуренс не iдеалiзуе лiсника: той, як i його кохана, проходить шлях вiдчуження i разом з Коннi переживае вiдродження. Прийняти Коннi було для нього трагедiею, тому що означало зруйнувати дистанцiю мiж собою й свiтом. Їi прихiд до нього загрожував iй самiй – суспiльство, в якому вони iснують, не прощае нiкому намагання бути собою. Звiстка про дитину бентежить його не менше, адже дитина – це майбутне, а великi змiни на краще ще навiть не почались. Утiм, визначальною рисою в образi Мелорза залишаеться здатнiсть приймати рiшення й вiдповiдати за нього: «якщо тепер вiн узяв жiнку, то муситиме пройти крiзь пекельне коло, крiзь страшний суд».

Вiдчуження Мелорза, його психологiчна двоiстiсть актуалiзуеться у двох мовних кодах, дербiширськiй говiрцi й лiтературнiй мовi, якими вiн оперуе на власний розсуд. Говiрка здебiльшого захищае його вiд тих, хто, подiбно до Хiльди, Клiффорда чи Форбса, не бачить у ньому рiвну собi особистiсть. У спiлкуваннi з Констанс вiн також вживае говiрку, своерiдним чином випробовуючи мiцнiсть тоi шкаралупи умовностей, що ii сформувало навколо цiеi жiнки життя. Бажання Коннi говорити з Мелорзом його мовою яскраво свiдчить про спалення нею залишкiв упереджень. Але справжня мова Лоуренсових коханцiв не диференцiйована на верх i низ, дозволене й табуйоване. Їi вповнi розкривають внутрiшнi монологи Мелорза та його останнiй лист до Коннi.

В думках Мелорза втiленi не тiльки Лоуренсова вiра в «дотик нiжностi, дотик тiлесного пiзнання мiж людськими створiннями», чи така ж щира ненависть до Молоха – «волi людськоi маси, що бажае грошей i ненавидить життя». Позитивна основа нового ego Мелорза пiдготовлена всiм попереднiм розвитком його характеру не менше, нiж iдеями авторського сенсуалiзму. Мелорз переконаний, що майбутне не можна змiнити iнакше, нiж вiрою в кращу частку власного «я». Тому його сподiвання на те, що Коннi стоятиме поруч iз ним у двобоi проти безглуздоi маячнi, що володiе свiтом, небезпiдставнi. Лоуренсове неоязичництво – «Ви моя Свята Трiйця: я, ти i малий троiстий вогник мiж тобою й мною» – переплавляеться в тиглi оновленого «я» героя в поетичнi рядки, що житимуть власним життям за межами роману, в полi напруги мiж мистецтвом i життям: «Моя душа трiпоче разом з твоею у святому вогнi, який ми запалили удвох. Ми запалили вогонь життя…».

Мелорз прощаеться з Коннi «з надiею в серцi», отже, й остання книга Лоуренса закiнчуеться надiею i – паузою. Наставав черговий розрив мiж епохами, i Час Утопii, тим бiльше любовноi, минав. У межах того розриву для Лоуренса починався перехiд до вiчностi. Автор «Коханця ледi Чаттерлi» заповнив паузу малюванням, есеiстикою, поверненням до поезii i роботою над однiею з найвиразнiших своiх притч – «Людина, яка вмирала».



Наталя Жлуктенко




Коханець ледi Чаттерлi








Роздiл перший









Наш час е трагiчним за своею сутнiстю, i саме тому ми вiдмовляемося сприймати його як трагiчний. Катастрофа сталася, ми опинилися посеред руiн – i знову починаемо зводити свою домiвку, i в нас жеврiють новi кволi надii. Це досить тяжка праця – адже шлях до майбутнього сповнений перешкод; тож ми йдемо в обхiд або продираемось крiзь них. Ми повиннi жити, скiльки б не вибухав свiт навколо нас.

Дещо такою була точка зору Констанс Чаттерлi. Вiйна розтрощила дах над ii головою. І вона збагнула, що ми вчимося довiку.

Вона вийшла замiж за Клiффорда Чаттерлi в 1917 роцi, коли той приiхав додому з вiйни у вiдпустку. Це був iхнiй медовий мiсяць. Потiм вiн повернувся до Фландрii – щоб через шiсть мiсяцiв з пошматованим тiлом його привезли назад, до Англii. Констанс, його дружинi, було тодi двадцять три роки, а йому – двадцять дев’ять.

Клiффордова жага до життя була дивовижною. Вiн не вмер, i шматки його знову зрослися докупи. Два роки вiн залишався пiд наглядом лiкарiв. Згодом його визнали здоровим i здатним повернутись до життя, але нижню частину тiла, вiд самого попереку, паралiзувало назавжди.

Це було в 1920 роцi. Вони, Клiффорд i Констанс, повернулися з Лондона – у його фамiльне гнiздо Рагбi-хол. Батько Клiффорда помер, i вiн вiдтодi став баронетом[1 - Баронет – аристократичний титул, що передуе барону, передаеться у спадок синовi.], сером Клiффордом, а Констанс – ледi Чаттерлi. Вони почали хазяйнувати й вести свое сiмейне життя в доволi занедбаному будинку Чаттерлi, з досить-таки скромними статками. Клiффорд мав сестру, але вона поiхала звiдси. Старший брат загинув на вiйнi. Будь-яких iнших близьких родичiв у нього не було. Скалiчений навiки, знаючи, що вiн нiколи не зможе мати дiтей, Клiффорд повернувся до iмлистого Мiдленда, щоб пiдтримувати iм’я Чаттерлi живим, доки вiн буде здатний це робити.

Калiцтво не здолало його повнiстю. Вiн пересувався у крiслi на колесах, до того ж мав ще й крiсло з маленьким мотором, отже, мiг повiльно роз’iжджати по садку та гарному меланхолiйному парку, яким так пишався, – хоча й удавав, нiби до нього байдужий.

Зазнавши стiльки страждань, вiн певноi митi позбувся змоги страждати надалi i лишався напрочуд бадьорим, жвавим, навiть, можна сказати, веселим, iз рум’яним здоровим обличчям та свiтло-блакитними блискучими очима. Його плечi були широкими й мiцними, руки – дуже сильними. Вiн мав дорогий одяг, ошатнi краватки з Бонд-стрит[2 - Бонд-стрит – вулиця розкiшних магазинiв у центральному районi Лондона.]. Проте вираз його обличчя все ще говорив про певну обачливiсть, хистку невпевненiсть калiки.

Клiффорд побував так близько до загибелi, що тепер все, що вiн мав, стало для нього надзвичайно цiнним. У збудженому блиску його очей вiдчувалася неабияка гордiсть за те, що вiн лишився живим пiсля такого удару. Та водночас вiн постраждав так тяжко, що в ньому нiби щось згинуло всерединi, зникли деякi вiдчуття – i зосталася збайдужiла пустка.

Констанс, його дружина, була рум’яною дiвчиною селянського типу, з м’яким каштановим волоссям, мiцним тiлом та плавними рухами, сповненими разом з тим якоiсь особливоi енергii. В неi були великi допитливi очi й нiжний ласкавий голос. Здавалося, що вона тiльки-но приiхала з рiдного села. Проте це було зовсiм не так. Їi батько, старий сер Малкольм Рейд, був добре вiдомим у свiй час художником – членом Королiвськоi академii. Мати в днi розквiту прерафаелiтiв[3 - Прерафаелiти – група англiйських художникiв та поетiв середини XIX столiття, що вiдроджували мистецтво дорафаелiвського часу (часiв Середньовiччя й раннього Вiдродження), захоплюючись його природнiстю та прозорiстю у деталях.] належала до витончених фабiанцiв[4 - Фабiанцi – члени фабiанського товариства англiйськоi реформiстськоi органiзацii (заснованоi 1884 року), названоi на честь римського полководця Фабiя Максима, прихильника очiкувальноi тактики. Фабiанцi пропагували еволюцiйно-реформiстський шлях розвитку суспiльства.]. Серед таких митцiв i освiчених соцiалiстiв Констанс та ii сестра Хiльда отримали те, що можна назвати естетично-незалежним вихованням. Їх возили до Парижа, Рима й Флоренцii, щоб вони вiдчули подих мистецтва, а ще в протилежному напрямку – до Гааги й Берлiна, на збори соцiалiстiв, учасники яких виголошували своi доповiдi усiма европейськими мовами, й нiкого це анiтрохи не дивувало.

Таким чином, двое дiвчат iз юних рокiв не цуралися нi мистецтва, нi iдейноi полiтики, що сприймалися ними як природна атмосфера. Вони були водночас космополiтами i провiнцiалками з тiею космополiтичною провiнцiйнiстю, що завжди крокуе поруч iз суто громадським iдеалiзмом.

Коли молодшiй виповнилося п’ятнадцять рокiв, iх вiдправили до Дрездена – навчатися, окрiм iншого, ще й музики. І вони досить гарно проводили час. Вони вiльно жили у студентському середовищi, вони сперечалися з чоловiками про фiлософськi, соцiологiчнi та мистецькi питання. Вони зналися на цьому так само добре, як чоловiки, а може, й краще – бо вони були жiнками. І вони вешталися по лiсах у товариствi мiцних хлопчакiв з гiтарами, тринь-бринь!.. Вони спiвали, мов вiльнi перелiтнi птахи. Та вони й були вiльнi. Вiльнi! Це величне слово. У вiдкритому свiтi, в ранковому лiсi, з дужими, дзвiнкоголосими приятелями, вони були вiльнi робити, що заманеться, а перш за все – казати, що спаде на думку. Саме розмови важили найбiльше – цей нестримний обмiн словами. Кохання було тiльки ледь чутним приспiвом.

Обидвi, Хiльда i Констанс, пережили своi першi любовнi пригоди у вiсiмнадцять рокiв. Юнаки, з якими вони так завзято теревенили, гучно виспiвували й розсиджувалися пiд деревами, бажали, звiсно, любовного зв’язку. Дiвчата трохи вагалися, але, врештi-решт, про цю рiч так багато говориться, – напевне, це справдi щось важливе. А чоловiки так нiжно жадали цього. Чому б дiвчинi не зглянутись i не обдарувати iх королiвською ласкою?

І вони дали iм цю ласку, кожна – тому юнаковi, з яким вела найвiдвертiшi розмови. Цi бесiди та словеснi дебати були важливi, а кохання й тiлесний зв’язок здавалися лише примiтивною даниною природi – i ще, може, способом зняти напругу. Дiвчата пiсля цього стали наче менше любити своiх друзiв, навiть трiшечки зненавидiли iх – так, нiби тi зазiхнули на iхню свободу, iхню особистiсть. Бути дiвчиною – значить вбачати свою гiднiсть i сенс свого життя у прагненнi до абсолютноi, чистоi та шляхетноi свободи. А в чому ще може побачити дiвчина сенс життя? Струсити додолу всi цi застарiлi, осоружнi пута, оцю залежнiсть.

І хоча вони могли дивитися на все це бiльш сентиментально, сексуальний зв’язок все одно залишався одним iз найдавнiших, найбридкiших рiзновидiв зв’язку й залежностi. Поети, що звеличували його, були здебiльшого чоловiками. Жiнки завжди знали, що iснуе щось краще, щось величнiше. А тепер вони були переконанi в цьому бiльше, нiж будь-коли. Прекрасна, чиста жiноча свобода е прекраснiшою за будь-який сексуальний потяг. Одна бiда, що чоловiки в цьому так вiдстають вiд жiнок. Схибнулися на сексi, немов тi собаки.

І жiнка мала вiддаватись. Чоловiк – то голодна дитина. Жiнка повинна вдовольнити його, якщо вiн просить, – а то вiн почне по-дитячому комизитись i врештi-решт утече, спаскудивши досить приемнi стосунки. Але жiнка може вiддаватися чоловiковi, не вiддаючи при цьому свого внутрiшнього «я». Саме цього, напевне, не враховують поети й усi любителi побалакати про секс. Жiнка може брати чоловiка, не вiддаючи себе. Так, звичайно, вона може взяти його, не вiддаючись на його милiсть. Вона швидше вдасться до рiзних сексуальних штучок, щоб заволодiти ним. iй завжди треба лише стримати себе пiд час статевого акту, дати чоловiковi скiнчити, витратити себе, а самiй не досягати вершини насолоди, – а потiм вона могла продовжувати акт i дiйти оргазму, в той час як вiн буде просто ii iнструментом.

Обидвi сестри пережили своi першi любовнi пригоди ще до вiйни, перед тим, як iм довелося спiшно повертатися додому. Жодна з них не могла б закохатись у хлопця без словесного зближення, тобто до зацiкавлення ним по-справжньому пiд час розмови. Вражаюча, глибока, неймовiрна таемниця була в цих палких розмовах iз розумною молодою людиною – день у день, протягом мiсяцiв. І якщо пiсля натхненноi вiдвертостi цих жвавих дискусiй, що пiдносили душу, просто неможливо було уникнути сексу, – що ж, нехай буде так. Це означало кiнець iсторii, i це також таiло в собi якусь принаду: дивне тремтливе збудження у глибинi тiла, кiнцевий спазм самоствердження, хвилюючий, мов останне слово, схожий на ряд зiрочок, якi позначають кiнець роздiлу або паузу в музичнiй темi.

Коли дiвчата у 1913 роцi приiхали додому на лiтнi канiкули, Хiльдi було двадцять, а Коннi – вiсiмнадцять рокiв, i батько вiдразу збагнув, що вони мають любовний досвiд. «L’amour avait passе par la»[5 - Тут пройшло кохання (фр.).], як висловився хтось. Проте вiн був досвiдченою людиною i вирiшив, що життя мае простувати своiм шляхом. Мати ж, нервовохвора в останнi мiсяцi свого життя, бажала тiльки одного: щоб дiвчата були «вiльнi» i «вдосконалювали себе». Вона була приречена нiколи того не пiзнати – Господь вiдае чому, адже мала власний прибуток i могла робити все, що заманеться. Вона звинувачувала в тому свого чоловiка. Але насправдi винен був чийсь давнiй вплив на ii розум та душу, якого вона так i не змогла позбутися. Це не мало нiякого вiдношення до сера Малкольма, котрий дозволив своiй нервовiй, гарячкуватiй дружинi жити, як iй було до вподоби, живучи теж на свiй власний розсуд.

Таким чином, дiвчата були «вiльнi» й повернулися до Дрездена, до своеi музики, свого унiверситету – i до своiх хлопцiв. Вони любили своiх коханцiв, а тi жадали iх з усiею пристрастю душевного потягу. Всi чудовi речi, що iх юнаки обмiрковували, висловлювали й писали, було обмiрковано, висловлено й написано для них, для цих молодих жiнок. Хлопець Коннi мав музичнi здiбностi, а Хiльдин був схильним до технiчних наук. Але вони просто жили для своiх дiвчат. Жили в iхнiх думках, в iхньому душевному пiднесеннi. В дечому iншому хлопцi зазнали поразки, хоча й не довiдалися про це.

Те, що кохання не обминуло дiвчат, далося взнаки. До цього призвiв тiлесний досвiд. Цiкаво, якi невловимi, але безпомилковi змiни вiн приносить дiвочому й юначому тiлу: жiнка розквiтае, ii форми округлюються, пом’якшуеться дiвчача незграбнiсть, а вираз обличчя стае збентеженим або переможним; юнак стае спокiйнiшим, бiльше прислухаеться до самого себе, i самi обриси його плечей та стегон виглядають не такими войовничими, стають стриманiшими.

Через сексуальне збудження сестри майже пiдкорилися спокусi – вiддатися дивнiй чоловiчiй владi. Та дуже скоро вони схаменулися, вирiшили сприймати це збудження просто як ще одне з вiдчуттiв – i залишились вiльними. В той же час чоловiки, сповненi вдячностi жiнкам за свiй сексуальний досвiд, вiддали iм своi душi. І пiсля цього вони виглядали так, нiби загубили шилiнг, а знайшли шiсть пенсiв[6 - …загубили шилiнг, а знайшли шiсть пенсiв. – Англiйський шилiнг дорiвнюе дванадцяти пенсам. Популярний вислiв, що означае розчарування.]. Хлопець Коннi ходив трохи похнюплений, а Хiльдин – кепкував з неi. Але такi вже чоловiки! Невдячнi й завжди невдоволенi. Коли ти з ними не маеш дiла, вони ненавидять тебе за те, що ти цього не хочеш; а як зiйдешся з ними – тодi зненавидять вже з цiеi причини. Або й зовсiм без причини, – хiба, може, тому, що вони насправдi е вередливими дiтлахами й не можуть вдовольнитися нiчим, що ти iм даси i що взагалi може дати жiнка.

Однак почалася вiйна, Хiльда й Коннi кинулися назад, додому, хоча вже були там у травнi на похоронi матерi. Перед Рiздвом 1914 року обидва нiмецькi хлопцi загинули; дiвчата, звiсно, трохи потужили, бо дуже кохали iх, а потiм забули – адже iх бiльш не iснувало.

Сестри жили в Лондонi, у батьковому, а точнiше, материному будинку Кенсiнгтон-хаус, i заприятелювали з молодим товариством студентiв Кембриджа, – товариством, яке сповiдувало «свободу» й шанувало пошитi з фланелi штани та сорочки без комiрцiв, анархiю, а ще – манеру розмовляти, нiби стиха муркочучи, i надмiрну чуттевiсть. Хiльда, однак, несподiвано вийшла замiж за чоловiка, старшого на десять рокiв, найдавнiшого члена цього ж кембриджського товариства, чоловiка з досить привабливим банкiвським рахунком i зручною урядовою посадою, що дiсталася йому в спадок. Вiн також писав фiлософськi есе. Вона мешкала з ним у невеликому будинку в Вестмiнстерi i ввiйшла до того приемного суспiльного прошарку урядовцiв, якi не е вершками суспiльства, але стали – чи стануть – справжньою розумовою силою нацii. Це були люди, якi знали, про що говорять, – або говорили так, нiби вони це знають.

Коннi перебувала на службi в Червоному Хрестi й виконувала легку роботу для фронту та спiлкувалася з несхитними кембриджцями у фланелевих штанях, якi шляхетно iронiзували з будь-якого приводу. Їi кращим другом став Клiффорд Чаттерлi, двадцятидвохрiчний молодик, що повернувся додому з Бонна, де вивчав технологiю вугiльноi промисловостi. До того вiн два роки навчався в Кембриджi. Зараз вiн став старшим лейтенантом в елiтному полку, i вiйськова форма давала йому ще бiльшу змогу з усього iронiзувати.

Клiффорд Чаттерлi належав до вищого класу, нiж Коннi. Коннi походила iз заможноi iнтелiгенцii, а вiн був аристократом. Не найвищого гатунку, але… але. Його батько був баронетом, а мати – дочкою вiконта.

Проте Клiффорд, дарма що був краще вихованим i бiльш «свiтським», нiж Коннi, залишався на свiй кшталт провiнцiйнiшим i боязкiшим. Вiн почувався невимушено у вузькому колi «вищого свiту», тобто серед аристократiв-землевласникiв, але починав соромитись i нервувати в тому iншому великому свiтi, який загарбали свавiльнi орди середнiх та нижчих класiв або чужинцiв. Вiдверто кажучи, вiн побоювався цiеi громади «середнiх» та «нижчих» так само, як iноземцiв, що не належали до його класу. Його дивним чином паралiзувало усвiдомлення власноi беззахисностi, хоч вiн i був захищений класовими привiлеями. Це дивно, але такими вже е ознаки сьогодення.

Саме тому незвичайна, тиха впевненiсть такоi дiвчини, як Констанс Рейд, пiдкорила його. Вона набагато краще за нього вмiла володiти собою там, ззовнi, у свiтi хаосу.

Незважаючи на це, вiн також залишався бунтiвником, постаючи навiть проти свого класу. Хоча, може, бунтiвник – надто гучне слово, аж надто гучне. Вiн просто впiймався на принаду загального, дуже розповсюдженого протесту юнi проти умовностей та будь-яких iснуючих авторитетiв. Поколiння батькiв було кумедне, i перш за все – його власний впертий батько. Та й уряди були смiшними – особливо власний, англiйський, з його вiчним гаслом «Поживемо – побачимо». Армii також смiшили – всi цi старезнi бундючнi генерали з червонопиким Кiтченером[7 - Кiтченер, Горацiо Герберт (1850–1916) – британський фельдмаршал, очолював вiйська в англо-бурськiй вiйнi. У 1914–1916 роках вiйськовий мiнiстр.]. Смiшила навiть вiйна, хоч вона й повбивала багато народу.

Як на те, все було смiшним – або навiть дуже смiшним; все, що мало якесь вiдношення до авторитетiв чи то в армii, чи в урядi, чи в унiверситетi, певною мiрою змушувало смiятися. І так званi правлячi класи ставали смiшними, коли починали справдi претендувати на якусь владу. Сер Джефрi, батько Клiффорда, став просто смiховинним, коли геть вирубав для будiвництва окопiв своi дерева та видобув людей iз своiх шахт, щоб запхати iх на фронт, а сам при цьому лишився таким собi безтурботним патрiотом, хоча й витратив на свою державу бiльше грошей, анiж отримав з неi.

Приiхавши до Лондона з Мiдленда, щоб доглядати поранених, сестра Клiффорда мiс Емма Чаттерлi спокiйно глузувала з сера Джефрi та його стiйкого патрiотизму. Герберт, старший син i спадкоемець Рагбi, смiявся вголос, – хоча саме його дерева пiшли на будiвництво вiйськових укрiплень. І тiльки Клiффорд посмiхався трохи скуто. Так, все було дуже смiшно… але коли воно пiдступае так близько, то й ти сам також стаеш смiшним… Хоча люди iншого класу – такi, як Коннi, – були щирi хоч iнодi. Вони у щось вiрили. Вони щиро спiвчували солдатам, англiйським «томмi»[8 - Англiйськi «томмi» – збiрна назва для британських солдатiв, скорочено вiд «Рядовий Томмi Аткiнз», що використовувалась для всiх британцiв призовного вiку.], i хвилювалися щодо загрози вiйськового добору, переймалися, що дiтям не вистачае цукру й льодяникiв. В усiх цих негараздах, ясна рiч, завинив смiшний уряд. Але Клiффорд не здатний був цим пройнятися. Для нього урядовi авторитети були смiшними просто ab ovo[9 - Як такi (лат).], а не через льодяники або через отих «томмi».

І влада також вiдчувала, що вона е смiшною i смiшно себе поводить, – i все це якийсь час нагадувало чаювання у божевiльного капелюшника з казки. Подii розгорталися таким чином, аж поки Ллойд-Джордж[10 - Ллойд-Джордж, Девiд (1863–1945) – прем’ер-мiнiстр Великоi Британii у 1916–1922 роках.] не вирiшив рятувати становище. Тут смiховиннiсть побила усi рекорди, i зухвала молодь припинила хихотiти.

У 1916 роцi Герберта Чаттерлi було вбито, i Клiффорд став спадкоемцем Рагбi. Нове становище перелякало його. Усвiдомлення своеi ваги як сина сера Джефрi i дитини Рагбi настiльки вкорiнилося в ньому, що вiн вже не мiг цього позбутись. А ще вiн знав, що це також е смiшним з погляду того дикого вируючого свiту ззовнi. Тепер вiн був спадкоемцем i вiдповiдав за Рагбi. Хiба це не жахливо й не чарiвно водночас – а може, цiлком безглуздо?

Сер Джефрi аж нiяк не вважав це безглуздям. Вiн був блiдий, напружений, занурений у себе – i вперто прагнув врятувати свою краiну та власне становище, хай там що буде з тим Ллойд-Джорджем чи кимось iншим. Вiн був таким вiдчуженим, вiдрiзаним вiд тiеi Англii, що справдi була Англiею, – таким вочевидь нiкчемним, що навiть тримався гарноi думки про Горацiо Боттомлi[11 - Боттомлi, Горацiо (1860–1933) – журналiст, фiнансист, член парламенту, який накопичував i втрачав величезнi грошi через зухвалi спекуляцii, «прославився» шахрайством i гучними промовами пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Заснував i видавав щотижневик «Джон Булл» (1906–1929), у якому рiзко критикував романи Д. Г. Лоуренса «Закоханi жiнки» (1921) i «Коханець ледi Чаттерлi» (1928–1929).]. Сер Джефрi стояв за Англiю та Ллойд-Джорджа, так само як його предки стояли за Англiю та святого Георга; i вiн не вбачав мiж цим нiякоi рiзницi. Сер Джефрi зрубував дерева i стояв за Ллойд-Джорджа та Англiю, за Англiю та Ллойд-Джорджа.

І вiн хотiв, щоб син одружився i дав життя нащадковi. Клiффорд вiдчував, що його батько безнадiйно старомодний. Але хiба сам вiн випередив його хоча б у чомусь, окрiм хворобливого вiдчуття кумедностi усього свiту i насамперед – своеi власноi кумедностi? Тому вiн хоч-не-хоч сприймав свое баронетство i Рагбi серйозно. Радiсний захват з приходом вiйни зник безслiдно. Надто багато смертi й жаху було довкола. А чоловiк потребуе пiдтримки й затишку. Чоловiковi потрiбний якiр у безпечному свiтi. Чоловiковi потрiбна дружина.

Чаттерлi, двое братiв i сестра, жили в Рагбi зовсiм вiдокремлено, замкнувшись один на одному, обiрвавши усi зв’язки з довколишнiм свiтом. Вiдчуття самотностi змiцнило сiмейнi стосунки, а також посилило непевнiсть iхнього становища, вiдчуття беззахисностi – всупереч усiм iх титулам та землям, а може, саме завдяки iм. Вони були вiдрiзанi вiд промислового Мiдленда, де пройшло все iхне життя. І iх було вiдтято вiд iхнього власного класу через вiдлюдкувату, недовiрливу, вперту вдачу сера Джефрi, iхнього батька, з якого вони смiялися i до якого водночас були такi прихильнi.

Вся трiйця збиралася жити разом довiку. Але тепер Герберт був мертвий, i сер Джефрi хотiв, щоб Клiффорд одружився. Щоправда, вiн лише натякнув на це, адже вiн говорив дуже мало. Але його мовчазноi, потаемноi впертостi Клiффорд нiколи не мiг здолати.

Та Емма сказала «нi»! Вона була десятьма роками старша за Клiффорда й вiдчувала, що його одруження стане ганебною втечею, зрадою всього, чим жили молодi нащадки сiм’i.

Незважаючи на те, Клiффорд побрався з Коннi й провiв iз нею медовий мiсяць. Це сталося страшного 1917 року, i вони зблизилися, немов двое людей на потопаючому кораблi. Клiффорд до одруження був незайманим, i сексуальний бiк шлюбу важив для нього небагато. Та попри цю обставину вони були дуже близькi одне до одного. Коннi здобула вiд цiеi близькостi якусь втiху, що лежала поза сексом або чоловiчим «задоволенням». Клiффорд не гнався за цим «задоволенням», на вiдмiну вiд бiльшостi чоловiкiв. Нi, iхня близькiсть була глибшою, людянiшою, анiж секс. А секс був просто випадком або доповненням, одним iз чудернацьких, застарiлих органiчних процесiв, що продовжують iснувати попри всю свою недолугiсть, хоча це й не е необхiдним. Щоправда, Коннi хотiла мати дiтей – хоча б для того, щоб ствердитись у боротьбi проти своеi зовицi, Емми.

Але на початку 1918 року Клiффорда привезли додому геть понiвеченого ранами, дiтей у нього не могло бути. І сер Джефрi помер вiд горя.




Роздiл другий


Отже Коннi з Клiффордом переiхали з Лондона до Рагбi восени 1920 року. Мiс Чаттерлi, все ще обурена братовим вiдступництвом, виiхала звiдси i поселилася в невеликiй квартирi у Лондонi.

Рагбi являв собою довгий, приземкуватий старий будинок з бурого камiння, закладений у серединi XVIII столiття; з тоi пори його безлiч разiв добудовували, аж доки вiн не почав скидатися на кролiвник. Вiн стояв на пагорбi у досить гарному парку з дубових дерев, але, на бiду, неподалiк виднiвся димар Тевершельськоi шахти, з якого клубочiла пара, а на певнiй вiддалi у сирому мороцi туману бовванiли безладно розкиданi халупи селища Тевершел, яке починалося майже бiля самоi парковоi брами i, немовби в безнадiйному смутку вiд власноi потворностi, тяглося далi на довгу милю: ряди малих, напiвзруйнованих, закiптюжених цегляних осель з неоковирними обрисами, вкритих чорним шифером i сповнених зловiсноi, тоскноi нудьги.

Коннi звикла до Кенсiнгтона, чи до шотландських пагорбiв, чи до суссекських долин: то була ii Англiя. З юною вiдвагою, ледве завваживши бездушну незугарнiсть Мiдленда, вона вирiшила сприймати його як щось нереальне i не варте роздумiв. Сидячи у досить похмурих кiмнатах Рагбiхолу, вона чула, як тарабанять вагонетки в шахтi, як крекчуть пiдйомнi машини, деренчать навантаженi вiзки i хрипко посвистують вугiльнi локомотиви. Тевершельський вугiльний кар’ер горiв, горiв роки й роки, i гасiння його коштувало б багатьох тисяч. Тому вiн мав горiти й далi. Коли ж вiтер дув в iхнiй бiк, що траплялося досить часто, будинок наповнювався сiрчаним смородом горiлих екскрементiв землi. Та навiть у безвiтрянi днi повiтря було просякнуте пiдземною задухою – вiд сiрки, залiза, вугiлля чи кислоти. Навiть на рiздвяних трояндах з’являлися плями кiптяви, зловiснi, немов чорна манна небесна у Судний день.

Та нехай вже так, це iхня доля – бути приреченими, як i все в цьому свiтi. Це жахливо, але нащо пручатись? Нiхто цього не здолае. Все просто йде своiм шляхом. І життя також!

На низькiй, тьмянiй покрiвлi хмар вночi палали й здригалися червонi плями, роздуваючись, спухаючи, немов болючi опiки. То були печi. Спочатку вони навiвали Коннi деякий острах; вона почувалася так, нiби живе пiд землею. Потiм вона до них звикла. А зранку завжди йшов дощ.

Клiффорд удавав, нiби любить Рагбi бiльше за Лондон. Цей край мав свiй похмурий норов, а люди – мiць. Коннi бентежило, чи мають вони ще щось, – адже в них справдi наче не було нi очей, нi мозку. Вони були змученi, безбарвнi й нуднi, як ця мiсцина, – i такi ж неприязнi. Проте було щось в iхнiй буркотливiй вимовi, в човганнi iхнiх шахтарських, пiдбитих цвяхами чобiт по асфальтовiй дорозi, коли вони гуртом поверталися додому з шахти, – щось жахаюче i трохи таемниче.

Нiхто не привiтав молодого есквайра з поверненням додому, не було нiякоi зустрiчi, навiть жодноi квiтки. Була просто поiздка на машинi темною мокрою дорогою, що причаiлася помiж смутних дерев, далi – парковим схилом, на якому паслися сiрi змоклi вiвцi, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку i де маячiли економка та ii чоловiк, мов непевнi гостi на цiй землi, готовi промимрити свое вiтання.

Не було жодного зв’язку мiж Рагбi-холом i селищем Тевершел – жодного. Нiхто не зняв капелюха, нiхто не вклонився. Шахтарi тупо витрiщались на них, крамарi скидали картузи перед Коннi, просто як перед знайомою, незграбно кивали Клiффордовi, – на цьому й кiнець. Нездоланна прiрва i мовчазна ворожнеча з обох бокiв. Спочатку Коннi страждала, вiдчуваючи невпинну тиху ворожiсть, що мжичила з селища. Потiм вона збайдужiла до того, – те стало просто своерiдним присмаком життя. Рiч не в тому, що iх iз Клiффордом не визнавали, – вони просто належали до iншоi породи, нiж шахтарi. Нездоланна прiрва, бездонне провалля, – пiвденнiше Трента такого просто не iснуе. Але в Мiдлендi i в промислових регiонах Пiвночi ця прiрва справдi е нездоланною, непiдвладною жодному зв’язку. Ти на своему боцi, а я – на своему! Дивний виклик людства сучасному життю.

І все ж селище симпатизувало Клiффорду й Коннi – тiльки абстрактно. По сутi, для обох сторiн це означало – «не чiпайте мене!»

Пастор, приемний чоловiк рокiв шiстдесяти, був заклопотаний своiми обов’язками й пригнiчений цим мовчазним «не чiпайте мене!» усього селища. Майже всi шахтарськi жiнки були методистками[12 - Методисти – члени протестантськоi секти, що виникла на початку XVIII столiття в Англii, а наприкiнцi XIX столiття перетворилась на самостiйну церковну органiзацiю, що закликала до методичного, неухильного виконання християнами своiх релiгiйних обов’язкiв.]. Шахтарi ж не були взагалi нiким. Але навiть офiцiйного священицького вбрання було досить, щоб затьмарити його сутнiсть як людини – такоi ж людини, як усi iншi. Нi, вiн був «местером» Ешбi, таким собi автоматом для молитов i проповiдей.

Вперта, пiдсвiдома думка жiнок: «Ми вважаемо себе не гiршими за тебе, хоч ти й будь собi ледi Чаттерлi!» – спочатку непокоiла i засмучувала Коннi. Зачудовану, пiдозрiливу фальшиву дружнiсть, з якою дружини шахтарiв зустрiчали ii спроби побалакати з ними, той дивний пiдтекст «Боже ж мiй, та вiдтепер я не абихто, якщо сама ледi Чаттерлi заговорила до мене! Але хай не думае, що вона чимось за мене краща!» – який iй завжди вчувався у напiвулесливому бурмотiннi жiнок, було неможливо витримати. Безнадiйна, гнiтюча непримиреннiсть.

Клiффорд махнув на них рукою, i вона згодом навчилася того ж: просто проходила мимо, не дивлячись, а вони витрiщалися на неi, немов на воскову фiгуру, що раптом ожила. Коли ж доводилось мати з ними справу, Клiффорд вiв себе зверхньо, навiть зневажливо. Вiн бiльше не мiг дозволити собi дружнього ставлення до цих людей. Насправдi вiн взагалi дивився спогорда на будь-кого, хто не належав до його класу. Вiн правив своеi без жодноi спроби зробити крок назустрiч. І тому вiн не подобався людям, хоча й не викликав у них неприязнi: вiн був просто частиною iснуючого порядку – як шахта, як Рагбi.

Проте в глибинi душi Клiффорд став надзвичайно боязким i невпевненим пiсля калiцтва. Вiн ненавидiв спiлкуватися з будь-ким, окрiм особистоi прислуги. Адже тепер вiн змушений був сидiти в iнвалiдному крiслi на колесах або в крiслi з моторчиком. Одягався вiн так само ретельно, як завжди, у найдорожчих кравцiв, i, як i ранiше, носив дбайливо пiдiбранi краватки з Бонд-стрит, виглядав так само iмпозантно й вишукано, як колись. Вiн нiколи не був схожим на сучасних жiночних молодикiв – в його широких плечах i рум’яному обличчi було щось патрiархальне. Але його тихий, немовби сповнений вагання голос та його погляд, водночас зухвалий i зляканий, самовпевнений i несмiливий, викривали його теперiшню вдачу. Його манера поводитись часто була образливо-зверхньою, а потiм вiн знову ставав скромним, стриманим, ледь не боязким.

Вони з Коннi були прихильнi одне до одного, але у новiтнiй, вiдчужений спосiб. Вiн тамував надто великий бiль усерединi, шок вiд свого калiцтва i не мiг раптом стати жвавим i невимушеним. Вiн був скривдженим створiнням. І тому Коннi линула до нього з усiею пристрастю спiвчуття.

Але вона не могла не вiдчувати, який слабкий зв’язок з людьми вiн мав насправдi. Шахтарi були, в певному розумiннi, його власнiстю; але вiн дивився на них як на знаряддя працi, а не як на людей, вони були для нього швидше частиною шахти, а не часткою життя, грубою сировиною, а не подiбними до нього людськими iстотами. Вiн цурався iх, не терпiв iхнiх поглядiв, вiдтодi як став калiкою. iхне чудне, дике життя здавалося йому так само неприродним, як життя хижакiв. Вiн цiкавився ними на вiдстанi, але тiльки як людина, що дивиться у мiкроскоп – або, радше, у телескоп. Вiн не хотiв стикатися з ними. Вiн не хотiв стикатись нi з чим, за винятком Рагбi – внаслiдок традицii, i нi з ким, окрiм Емми – внаслiдок тiсних сiмейних зв’язкiв, що обiцяли йому захист. Коннi вiдчувала, що i з нею вiн не пов’язаний по-справжньому, так, як повинно бути; але це не свiдчило нi про що, окрiм цiлковитого неприйняття будь-яких людських стосункiв.

І все ж вiн повнiстю залежав вiд неi, вiн бажав, щоб вона завжди була поруч. Великий i сильний, вiн був водночас зовсiм безпорадним. Вiн мiг iздити у крiслi на колесах, у нього було крiсло з мотором, в якому вiн повiльно роз’iжджав парком. Але на самотi вiн був нiби покинутий напризволяще. Вiн потребував присутностi Коннi, щоб переконатись насамперед у власному iснуваннi.

Клiффорд усе ще залишався честолюбцем. Вiн узявся писати оповiдання, трохи дивнi, дуже особистi оповiдi про людей, яких знав, розумнi, навiть дошкульнi, але водночас якось по-дивному безглуздi. Його спостереження були влучнi й оригiнальнi, але не мали нi з чим жодного реального зв’язку. Весь сюжет розгортався нiби у вакуумi. І, оскiльки сьогодення справдi нагадуе штучно освiтлену театральну сцену, цi оповiдання з несподiваною точнiстю вiдбивали сучасне життя й сучасну психологiю.

Клiффорд аж надто вболiвав за своi твори. Вiн хотiв, щоб усi вважали iх не просто гарними, а кращими з кращих, ne plus ultra[13 - Неперевершеними (фр.).]. Вони з’явилися в бiльшостi сучасних часописiв i, як ведеться, зазнали й похвали, i критики. Але для Клiффорда критика означала тортури, нiби його рiзали по живому. Так, неначе весь вiн перевтiлився у своi оповiдi.

Коннi допомагала йому, як тiльки могла. Спочатку це ii зворушило. Вiн все обговорював з нею – монотонно, грунтовно, настирливо, – а вона мала вiдгукуватись усiею душею. Здавалося, нiби вся вона – i душа, i тiло – повинна здiйнятись у захватi i перенестись у цi його оповiдi. Це ii хвилювало й захоплювало.

Матерiальне життя торкалося iх дуже незначною мiрою. iй доводилося управляти будинком. Адже управитель служив багато рокiв ще серовi Джефрi, а висхла, зморщена, гнiтюче-бездоганна особа, що прислуговувала за столом, – ii навряд чи можна було назвати покоiвкою, ба навiть просто жiнкою, – жила в будинку сорок рокiв. Навiть слуги, й тi вже були немолодi. Це було жахливо! Та що можна вдiяти з таким мiсцем, крiм одного – облишити його у спокоi? Всi цi нескiнченнi кiмнати, що нiким не використовуються, i одноманiтна повсякденнiсть Мiдленду, ця механiчна чистота i механiчний порядок! Клiффорд узяв нову куховарку – досвiдчену жiнку, що служила в його лондонському домi. У всьому панував неухильний порядок, строга чистота, сувора пунктуальнiсть – навiть, можна сказати, сувора доброчиннiсть. І все ж для Коннi тут був механiчний безлад. Все це не було об’еднане теплотою затишку. Будинок виглядав похмурим, як нежила вулиця.

Що ж вона могла ще зробити, як не облишити його у спокоi? Тож вона так i вчинила.

Мiс Чаттерлi iнодi приiздила сюди, i ii шляхетне тонке обличчя набувало трiумфуючого виразу, коли вона бачила, що нiчого так i не змiнюеться. Вона нiколи не пробачила Коннi за те, що та розiрвала ii стосунки з братом. Саме вона, Емма, мала б надихати його на створення цих оповiдань, цих книг, цих творiв Чаттерлi – того нового, що вони, Чаттерлi, можуть дати свiтовi. Нiякого зв’язку з тими думками i способами iхнього висловлення, що iснували досi. Новими в цьому свiтi мають стати лише книги Чаттерлi i винятково його особистiсть.

Батько Коннi, ненадовго приiхавши до Рагбi, сказав доньцi вiч-на-вiч: Клiффордова писанина – це непогано, але в нiй нема нiчого особливого. Це – не вiчне!.. Коннi глянула на дужого шотландського лицаря, що так добре давав собi раду все свое життя, i ii очi, великi, нiби завжди чимось здивованi очi, потьмянiли. Нiчого особливого! Що вiн мае на увазi пiд «нiчого особливого»? Якщо критики оцiнили цi твори, i Клiффордове iм’я стало майже знаменитим, якщо його творчiсть до того ж приносить грошi… що ж батько мае на увазi, кажучи, що в цьому немае нiчого особливого? А що ще мае бути?

Коннi була притаманна точка зору молодих: треба жити даноi митi. Бо потiм ця мить зникне, поступаючись iншiй, i зовсiм не обов’язково буде залежати вiд неi.

Йшла ii друга зима в Рагбi, коли батько сказав iй:

– Сподiваюсь, Коннi, ти не дозволиш обставинам перетворити тебе на demi-vierge.[14 - Напiвцнотлива (фр.).]

– Demi-vierge? – замислено перепитала Коннi. – Чому? А чому б i нi?

– Ну якщо тобi це подобаеться, то звiсно! – обiрвав вiн розмову. Але Клiффордовi повторив те саме, тiльки-но чоловiки залишилися сам на сам:

– Я не думаю, що Коннi так вже пасуе залишатись demi-vierge.

– Напiвнезайманою, – уточнив Клiффорд, для певностi переклавши це слово.

Вiн розмiрковував якусь хвилю, потiм густо зашарiвся. Вiн був розлючений i скривджений.

– У якому розумiннi це iй не пасуе? – сухо спитав вiн.

– Вона худне… стае сухорлявою. Це не ii стиль. Вона ж не з отих дiвчаток, що схожi на засушену рибину. Як на те, вона свiженька шотландська форель.

– Без цяток, звичайно, – додав Клiффорд.

Вiн сам ще ранiше хотiв сказати Коннi дещо про ii стан demi-vierge, про ii напiвцнотливе iснування. Але не змiг змусити себе до цього. Вiн був близьким до неi – й водночас не досить близьким. Вiн був з нею немов одне цiле, коли мова йшла про iхнi думки, – але тiлесно вони не iснували один для одного, i обое були не здатнi копирсатися в corpus delicti[15 - Речовий доказ (лат.).] цього злочину. Вони були такi близькi – й абсолютно нiчим не з’еднанi.

Коннi, однак, припускала, що батько сказав щось Клiффордовi i що це «щось» тепер сидiло у того в свiдомостi. Вона знала, що вiн нiколи не замислювався над тим, demi-vierge вона чи demi-monde[16 - Дама напiвсвiту (фр.).], бо не мiг цього знати точно i не мав можливостi взнати. А те, чого не бачиш i не знаеш, для тебе просто не iснуе.

Коннi й Клiффорд уже прожили в Рагбi майже два роки – цим примарним життям Клiффорда i його творiв. Щодо роботи iх iнтереси нiколи не розбiгалися. Вони говорили й сперечались в муках творчостi, i виникало вiдчуття, нiби щось вiдбуваеться, щось сталося насправдi… у цiй правдивiй порожнечi.

Тому так i проходило iхне життя – в порожнечi. Для iнших воно не iснувало. Був Рагбi, були слуги, – але все нiби уявне, реально не iснуюче. Коннi ходила на прогулянки до парку, до лiсу, що межував з ним, i насолоджувалася самотою та таемничiстю, шарудiла опалим листям, зривала першi пролiски. Але все це було примарою – або, швидше, грою в реальнiсть. Дубове листя скидалося на власний вiдбиток у дзеркалi, а сама вона була нiби персонажем iз книги, яку читае хтось iнший, – просто дiйовою особою, що збирае квiти або iхнi тiнi, спогади чи слова. Нiчого iстотного, нiякого живого доторку, нiяких зв’язкiв! Тiльки оце життя з Клiффордом, ця нескiнченна плутанина слiв, що перериваеться хвилинами раптового прозрiння, i цi твори, про якi сер Малкольм сказав, нiби в них нема нiчого особливого i що це не вiчне. Що ж у них мае бути, чому вони мають бути вiчними? Сьогоднiшне благо згодом може обернутися злом. Але сьогоднiшне благо – це те, що мае подобу реальностi.

У Клiффорда було досить багато друзiв чи просто знайомих, i вiн запрошував iх до Рагбi. Вiн запрошував рiзних людей – критикiв, письменникiв, всiх, хто мiг цiнувати його твори. І вони iх цiнували, бо iм лестило запрошення до Рагбi. Коннi усвiдомлювала те надто добре. Та чом би й нi? Ще один легкий вiдбиток у дзеркалi – що в цьому поганого?

Вона виконувала обов’язки господинi щодо цих людей, бiльшiсть iз яких були чоловiками. Також iй доводилося виявляти гостиннiсть до шляхетних родичiв Клiффорда, якi iнодi могли завiтати до них. Нiжна, рум’яна, немов селянка, веснянкувата, з великими блакитними очима i кучерявим каштановим волоссям, м’яким голосом та мiцними жiночими стегнами, Коннi здавалася трохи старомодною. Вона не була «засушеною рибинкою», однiею з отих пласкогрудих дiвчат, що нагадують хлопчакiв-пiдлiткiв. Вона була надто жiночною, щоб вiдповiдати сучасним уявленням про елегантнiсть.

Тому чоловiки, особливо немолодi, були дуже люб’язнi до неi. Але, знаючи, якi тортури для бiдолашного Клiффорда означатиме хоча б найменша тiнь кокетування в ii поведiнцi, вона не давала iм жодноi надii. Вона була спокiйною i задумливою, вона не йшла на зближення з ними i не збиралася цього робити. Клiффорд вельми пишався собою.

Його родичi ставилися до неi дуже доброзичливо. Вона знала, що ця дружнiсть означае вiдсутнiсть страху, хоча цi люди поважали тiльки тих, хто завдавав iм хоч деякого остраху. Але й iз ними вона не мала нiякого зв’язку. Вона дозволила iм бути приязними й навiть трохи поблажливими до неi, дозволила вiдчути, що немае потреби тримати зброю напоготовi. Вона не хотiла мати з ними нiяких iстотних стосункiв.

Час минав. Що б не вiдбувалося, насправдi не вiдбувалося нiчого, адже вона так красиво розiрвала усi зв’язки. Вони з Клiффордом жили у своiх iдеях i в його творах. Вона ж навiть розважалася – у домi весь час були люди. Час збiгав, як на годиннику: було пiв на восьму, аж глип – уже пiв на дев’яту.




Роздiл третiй


Коннi, однак, помiчала, що стае все бiльш знервованою. І в пустцi, де вона iснувала, цей неспокiй часом переходив у справжнiй напад божевiлля, що змушував ii тiло мимоволi здригатись, а хребет – виструнчуватися в напрузi, навiть коли вона хотiла не сидiти iз прямою спиною, а просто присiсти перепочити. Це божевiлля трiпотiло всерединi, в ii лонi, i вона ладна була кинутись у воду та пливти геть вiд цiеi скаженоi гризоти. Їi серце починало раптом шалено калатати без жодноi причини. Вона змарнiла.

То була не звичайна стурбованiсть. Інодi вона стрiмголов бiгла через парк, покинувши Клiффорда, а потiм лежала долiлиць у папоротi. Вирватися з дому… вона повинна вирватись iз дому i взагалi вiд будь-кого. Лiс був единим ii притулком, ii сховиськом.

Але й вiн був не справжнiм притулком, не справжнiм сховиськом, оскiльки й iз ним вона не мала справжнього зв’язку. Вiн був просто мiсцем, куди Коннi могла прийти вiдпочити. Вона нiколи не вiдчувала душi самого лiсу – якщо взагалi iснуе така дурниця.

Десь у глибинi душi вона знала, що кiнець кiнцем таке життя ii згубить. Знала, що опинилася в пустцi, втративши зв’язок з матерiальним, живим свiтом. Лише Клiффорд та його книги, що не iснують насправдi… i в яких нема нiчого особливого! Порожнеча веде до порожнечi. Коннi знала це. Але воно було все одно, що битись головою о стiну.

Батько застерiг ii знову: «Чому ти не знайдеш собi кавалера, Коннi? Живи собi на радiсть».

Тiеi зими Майклiс заiхав до них на кiлька днiв. То був молодий iрландець, що вже досяг великого успiху в Америцi завдяки своiм творам. Певний час вiд нього був у захватi вищий свiт Лондону, оскiльки вiн писав моднi свiтськi п’еси. Та поступово свiтське товариство зрозумiло, що цей голодранець, цей дублiнський вуличний пацюк здiйма його на глум, i не забарилося з вiддякою. Майклiсове iм’я стало останнiм втiленням брутальностi й розбещеностi. Вiдкрилося, що вiн е антианглiйцем, а для класу, що зробив таке вiдкриття, це було гiршим за наймерзеннiший злочин. І його забили, а тiло жбурнули на смiтник.

Незважаючи на це, Майклiс мав апартаменти у Мейферi i розгулював по Бонд-стрит, пiдтримуючи свiй статус джентльмена, – адже не можна змусити кравцiв вiдмовитись вiд осоружного клiента, якщо клiент платить.

Клiффорд не вагався, запрошуючи цього тридцятирiчного молодика у вельми невдалий момент його кар’ери. Майклiс був на слуху в мiльйонiв людей, а тепер, опинившись у ролi безнадiйного вигнанця, вiн без сумнiву мав бути вдячним за це запрошення до Рагбi – саме тому, що його цькували з усiх бокiв. Тому з вдячностi вiн, безумовно, «постараеться» для Клiффорда там, в Америцi. Слава! Людина, чим би вона не займалася, здобувае славу лише тодi, коли про неi почнуть говорити, особливо «там». Клiффорд подавав надii, крiм того, ним володiв iнстинктивний потяг до суспiльного визнання. І ось нарештi Майклiс дуже благородно зобразив його в однiй iз п’ес, i Клiффорд вiдчував себе популярним героем!.. Доки не настала реакцiя i вiн не збагнув, що з нього зробили посмiховисько.

Коннi трохи дивувало слiпе несамовите прагнення Клiффорда стати знаменитим, знаним у тому безладному мiнливому свiтi, якого вiн i сам не знав i якого навiть боявся; визнаним як письменник, першокласний письменник сучасностi. Коннi знала вiд усiма шанованого, грубувато-добросердного старого сера Малкольма, що митцi завжди рекламують самi себе й виставляють напоказ створене ними. Але ii батько використовував стежки, вже протоптанi всiма членами Королiвськоi академii, якi продавали своi картини. А Клiффорд шукав нових шляхiв до популярностi – якими б вони не були. Вiн запрошував до Рагбi найрiзноманiтнiших людей, i це зовсiм не означало для нього самоприниження. Просто вiн вирiшив збудувати собi меморiал нашвидкуруч, от i хапався за будь-який камiнець, що траплявся пiд рукою.

Майклiс прибув вчасно, в дуже елегантному автомобiлi з шофером i слугою. Вiн був цiлковитим породженням Бонд-стрит. Але при першому поглядi на нього щось у Клiффордовiй патрiархальнiй душi запротестувало. Вiн не був зовсiм… або не зовсiм… врештi-решт, вiн взагалi не був тим, про що мала б свiдчити його зовнiшнiсть. Для Клiффорда це був остаточний вирок. Однак вiн залишався дуже люб’язним iз цим чоловiком – завдяки його вражаючому успiховi. Облудна богиня-запроданка на ймення Успiх, огризаючись i вiдважно боронячи Майклiса, так i вишмигувала посеред його чи то зухвалих, чи то запобiгливих крокiв i геть залякала Клiффорда: адже вiн i сам був не вiд того, щоб продатися цiй богинi, аби лишень вона згодилася його прийняти.

Майклiс так i не став англiйцем, незважаючи на всiх кравцiв, капелюшникiв, перукарiв i шевцiв найпрестижнiшого лондонського кварталу. Нi, нi, аж нiяк не англiець: хирлявий, блiде пласке обличчя, неприемна поведiнка, схильнiсть ображатися. Його надмiрна вразливiсть впадала у вiчi кожному справжньому англiйському джентльменовi, який зневажае такi прояви невихованостi й нiколи не дозволить собi опуститись до подiбного моветону. Бiдолашного Майклiса забагато лупцювали, i тому навiть тепер вiн тримався, нiби пiдiбгавши хвоста. Вiн проклав собi дорогу до сцени i до ii рампи завдяки влучному iнстинктовi i ще влучнiшiй настирливостi. Вiн завоював публiку i думав, що днi його пригноблень скiнчилися. Та, на жаль, це було не так… Вони не могли дiйти кiнця нiколи. Адже вiн, у певному розумiннi, сам наразився на бiйку. Вiн намагався вдертись помiж тих, до кого не належав… до вищих класiв англiйського суспiльства. Як вони втiшалися, надававши йому штурханiв! І як же вiн iх ненавидiв!

Попри все це, вiн подорожував iз шофером i служником у вельми елегантному автомобiлi, цей дублiнський сiромаха.

Було в ньому щось, що сподобалося Коннi. Вiн не пнувся догори, не плекав жодних iлюзiй стосовно самого себе. Вiн розмовляв iз Клiффордом розважливо, коротко й змiстовно, обговорюючи все, що Клiффорд хотiв знати. Вiн не витрачав зайвих слiв i не дозволяв собi захопитись. Знав, що його запрошено до Рагбi, щоб отримати з нього деяку користь, i, як старий, хитрий, незворушний гендляр, чи то навiть неабиякий гендляр, вiн вислуховував запитання й вiдповiдав на них, економлячи емоцii.

– Грошi! – казав вiн. – Грошi – то свого роду iнстинкт. І робити грошi – це просто риса людськоi натури. Це навiть не справа, не фокус, якого можна навчитись, а просто своерiдний потяг твоеi вдачi: як уже почав, то робиш грошi i прямуеш все далi, – аж до кiнця, я думаю.

– Але треба ж почати, – вставив Клiффорд.

– Так, аякже! Треба туди влiзти. Бо як залишишся зовнi, не зможеш нiчого вдiяти. Потрiбно прокласти собi шлях всередину. Та коли вже туди вскочиш, все пiде саме по собi.

– А ви могли б заробляти грошi чимось iншим, окрiм п’ес? – спитав Клiффорд.

– О, певно, що нi! Я мiг би бути гарним письменником або поганим письменником, – але тiльки письменником, драматургом, тобто тим, ким я е i ким менi судилося стати. Про iнше не може бути й мови.

– І ви думаете, що вам судилося бути саме автором популярних п’ес? – спитала Коннi.

– Тiльки так! – вiдповiв вiн, рвучко повернувшись до неi. – У цьому нема нiчого особливого! Як i в популярностi. Моi п’еси насправдi не мають у собi нiчого, що б робило iх популярними. Не в тiм рiч. Вони просто як погода… щось таке, що е очiкуваним на даний момент.

Вiн звiв свiй повiльний, пройнятий незбагненною зневiрою погляд на Коннi, i вона ледь здригнулася. Вiн здавався таким старим… безмежно старим, немовби злiпленим iз прошаркiв рiзноманiтних розчарувань, що вiдкладалися в ньому як геологiчнi пласти. І в той же час вiн був по-дитячому безпорадним. Певним чином, вигнанець, але вiдчайдушно мужнiй у своему щурячому iснуваннi.

– Врештi, вражае й те, що ви стiльки вже досягли як для свого вiку, – розсудливо сказав Клiффорд.

– Менi тридцять… так, менi тридцять! – мовив Майклiс несподiвано рiзко, з дивним смiшком – глухим, переможним, гiрким.

– Ви самотнi? – спитала Коннi.

– Що ви маете на увазi? Чи живу я сам-один? У мене е слуга. Вiн грек, принаймнi вiн так запевняе, – i повний невiглас. Але я його тримаю. А ще я збираюся одружитись. Так, авжеж, менi конче треба одружитись.

– Це звучить так, нiби ви збираетеся вирiзати гланди, – засмiялась Коннi. – То це буде насильство над собою?

Вiн захоплено позирнув на неi.

– Так, ледi Чаттерлi, певною мiрою так. Я зрозумiв, – перепрошую, – зрозумiв, що не зможу взяти за дружину англiйку, навiть iрландку…

– Знайдiть американку, – порадив Клiффорд.

– О, американку! – вiн глухо засмiявся. – Нi, я попрохав одного приятеля знайти менi туркеню чи щось таке… щось ближче до Сходу.

Коннi справдi зацiкавилася цим дивакуватим, меланхолiйним чоловiком, що досяг надзвичайного успiху; казали, що лише з однiеi Америки вiн дiстав п’ятдесят тисяч доларiв. Інодi вiн був навiть гарним: коли дивився убiк або опускав погляд, а свiтло падало на нього, то на його обличчi з’являвся мовчазний, покiрний вираз, немов у вирiзьбленоi iз слоновоi кiстки негритянськоi маски з глибокими очима, мiцними дугами допитливо зведених брiв, непорушно стиснутими губами. Це була миттева, але чiтко виражена незворушнiсть, незворушнiсть поза межею часу, якоi прагнув Будда i яку iнодi, навiть не прагнучи цього, показують негри. Давня, давня покора цiеi раси. Вiки й вiки схиляння перед власною долею, замiсть звичноi для нас боротьби. А потiм – неначе борсання пацюкiв у темнiй рiчцi. Коннi зненацька вiдчула дивний приплив симпатii до нього, симпатii, що межувала з жалем i, маючи присмак вiдрази, водночас майже сягала любовi. Вигнанець! Вигнанець! А вони звуть його розбещеним! Наскiльки ж розбещенiшим i самовпевненiшим виглядае Клiффорд! Наскiльки дурнiшим!

Майклiс знав вiд самого початку, що справив на неi враження. Вiн звiв на неi вiдчужений погляд своiх глибоких, трохи випуклих карих очей. Вiн оцiнював ii та ступiнь здiйсненого на неi впливу. З англiйцями нiщо не могло врятувати його вiд тавра вiчного вигнанця – навiть любов. Але iнодi жiнки за ним упадали…. i англiйки також.

При Клiффордi вiн добре знав свое мiсце. Вони нагадували двох псiв, що радо погризлися б мiж собою, але змушенi грати у дружбу. А щодо жiнок вiн не мав такоi певностi.

Снiданок подавали у спальнi. Клiффорд нiколи не показувався до ланчу, i в iдальнi було трохи тоскно. Пiсля кави Майклiс, турботна й непосидюча душа, роздумував, куди себе подiти. Був чудовий день листопаду… чудовий, як для Рагбi. Вiн зиркнув на смутний парк. Господи! Оце мiсцинка!

Вiн послав служника спитати, чи не потрiбна вiд нього якась допомога ледi Чаттерлi, оскiльки вiн думае з’iздити до Шеффiлда. Надiйшла вiдповiдь: чи не буде вiн ласкавий сам пiднятись до вiтальнi ледi Чаттерлi?

Вiтальня Коннi знаходилась на четвертому, верхньому, поверсi центральноi частини будинку. Кiмнати Клiффорда, ясна рiч, були на першому поверсi. Майклiсовi лестило, що його запросили до особистих апартаментiв ледi Чаттерлi. Вiн наослiп прямував за слугою… Вiн нiколи не помiчав речей навколо себе, не завважував, що його оточуе. В ii кiмнатi вiн мазнув байдужим поглядом по нiмецьких копiях Ренуара i Сезанна[17 - …по копiях Ренуара i Сезанна… – П’ер Огюст Ренуар (1841–1919) i Поль Сезан (1836–1906) – французькi художники-iмпресiонiсти.].

– Тут дуже мило, – сказав вiн, посмiхнувшись своею дивною посмiшкою – так, наче йому було боляче всмiхатися, показуючи зуби. – Ви вчинили мудро, видершись аж нагору.

– Так, згодна, – вiдповiла вона.

Їi кiмната була единим веселим, сучасним мiсцем у будинку, единою свiтлою плямою на тлi Рагбi, де повнiстю розкривалася ii особистiсть. Клiффорд нiколи не бачив цiеi кiмнати, i Коннi запрошувала сюди небагатьох.

Вони з Майклiсом сiли по рiзнi боки камiна i розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матiр, про братiв… Люди завжди чимось ii цiкавили, а коли вони ще й пробуджували симпатiю, вона зовсiм забувала про класовi розмежування. Майклiс вiдверто розповiдав про себе, дуже вiдверто, без усякоi гри на публiку, – просто вiдкривав iй свою згiрклу, збайдужiлу душу безпритульного собаки, а iнодi в його словах свiтилася мстива гордiсть за свiй успiх.

– Але чому ви – така самотня пташка? – спитала Коннi, i вiн знову кинув на неi отой свiй глибокий допитливий погляд.

– Так вже воно в деяких птахiв ведеться, – вiдповiв вiн. І додав з вiдтiнком дружньоi iронii: – А ви гляньте-но на себе, хiба ви не живете, як самотне пташенятко?

Коннi, трохи збентежена, якусь хвилю мовчала. Потiм промовила:

– Лише частково. І все одно не зовсiм самотньо, як ви.

– Отже, я – зовсiм самотнiй птах? – перепитав вiн, знову всмiхаючись, нiби його мучив зубний бiль, – такою кривою була ця посмiшка, а очi лишалися незмiнно смутними або покiрними, зневiреними та зляканими.

– А що? – спитала вона, затамувавши подих. – Ви ж такий i е, хiба нi?

Вона вiдчула його шалене бажання, що линуло до неi, i ледве опанувала себе.

– О, ви маете рацiю, – вiдповiв вiн, вiдвертаючись та опускаючи погляд з тiею незворушнiстю прадавньоi раси, що майже не зустрiчаеться нинi. І саме це позбавило Коннi останньоi змоги опиратися. Вона бiльше не вiдчувала себе окремо вiд нього.

Вiн подивився на неi проникливим поглядом, який усе бачив, усе мiг зрозумiти. Водночас з його грудей щось квилило до неi так вiдчайдушно, немов дитина, покинута десь уночi, i сколихнуло глибини самого ii ества.

– Це страх як люб’язно з вашого боку отак дбати про мене, – стримано мовив вiн.

– А чого б то менi про вас не дбати, – озвалася вона, тяжко зiтхнувши.

Вiн криво всмiхнувся:

– Он як!.. Можна менi хвильку потримати вас за руку? – раптом спитав вiн, втупивши у неi погляд майже гiпнотичноi сили i звертаючи до неi заклик, що долинав до самого ii лона.

Вона дивилася на нього, зачарована, застигла, а вiн ступив до неi, опустився поруч на колiна i, охопивши руками ii ноги, притуливсь лицем до ii колiн i так завмер. Зовсiм розгублена, вона зачаровано дивилася вниз на його нiжну шию, вiдчуваючи, як його обличчя притискаеться до ii стегон. Палаючи у нестямi, вона не змогла втриматись i у поривi нiжного спiвчуття поклала долоню на його беззахисну шию, i вiн затремтiв, немов у пропасницi.

Потiм вiн подивився на неi з тим самим бентежним покликом глибоких, сяючих очей. Вона бiльше не могла стримуватись. Із ii грудей линуло зустрiчне нездоланне бажання: вона мала вiддати йому все, все.

Вiн виявився цiкавим i дуже нiжним коханцем, надзвичайно уважним до жiнки; хоча безвладно здригаючись, вiн водночас був нiби вiдчуженим, ловив кожен звук довкола.

Для неi все це нiчого не важило, окрiм того, що вона вiддалася йому. Через деякий час вiн скiнчив здригатись – i лежав тихо, дуже тихо. Вона легко, спiвчутливо погладила його по головi, що лежала в неi на грудях.

Звiвшись, вiн поцiлував iй обидвi руки, потiм обидвi ii ноги у замшевих пантофлях, мовчки вiдiйшов у бiк кiмнати i стояв, повернувшись до неi спиною. Кiлька хвилин панувала тиша. Потiм вiн повернувся i пiдiйшов до неi, коли вона сiла на свое колишне мiсце бiля вогню.

– А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, – сказав вiн тихо i кволо. Коннi швидко глянула на нього.

– Чому? – спитала вона.

– З ними завжди так, – мовив вiн. Потiм схаменувся: – Я… я кажу про жiнок.

– За це останне я просто повинна вас зненавидiти, – обурено сказала вона.

– Я знаю! Знаю! Так i повинно бути! Ви страшенно добрi до мене! – знiчено вигукнув вiн.

Їi здивувало, чому вiн так принижуеться.

– Чому б вам не присiсти? – спитала вона. Майклiс глянув на дверi:

– Сер Клiффорд, – сказав вiн, – не буде… не буде?…

Коннi на мить замислилась.

– Мабуть, що так, – сказала вона i знову подивилась на нього. – Я не хочу, щоб Клiффорд знав… або навiть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?

– Зле? О Боже мiй, звiсно, нi! Ви просто занадто добрi до мене… Менi цього не витримати.

Вiн одвернувся, i вона побачила, що наступноi хвилi вiн розридаеться.

– Але ж ми не дамо йому взнати, так? – вела вона далi. – Це завдало б йому болю. А якщо не знаеш, не пiдозрюеш, тобi й не болить.

– Щодо мене, – мовив вiн майже грубо, – то вiд мене вiн нiчого не дiзнаеться. Ось побачите. Щоб я та себе занапастив! Ха-ха! – вiн глухо, цинiчно засмiявся з цiеi думки. Вона з подивом спостерiгала за ним. Вiн спитав:

– Можна менi поцiлувати вашу руку й пiти? Я думаю проiхатися до Шеффiлда, там поснiдаю, якщо можна, i повернуся сюди до чаю. Чи можу я щось для вас зробити? Чи можу бути впевненим, що ви не ненавидите мене – i не зненавидите згодом? – В останнiх його словах забринiли нотки вiдчайдушного цинiзму.

– Нi, я не зненавиджу вас, – вiдповiла вона. – Я вважаю, що ви дуже милий.

– Ах, – гарячково промовив вiн. – Менi так приемно, що ви сказали саме це, а не те, що ви мене кохаете! Це важить набагато бiльше… Тодi до вечора. Менi треба добре все це обмiзкувати.

Вiн покiрно поцiлував iй обидвi руки й пiшов.

– Я не думаю, що зможу витерпiти цього молодика, – зiзнався Клiффорд за ланчем.

– Чому? – спитала Коннi.

– Вiн – просто хам, позолочений ззовнi… Тiльки й вишукуе, чим би ще похизуватись.

– Я думаю, люди були такi жорстокi до нього, – сказала Коннi.

– А тебе це дивуе? Ти думаеш, вiн марнуе свою квiтучу юнiсть, щоб вершити благi дiяння?

– Я думаю, в ньому е якась великодушнiсть.

– До кого?

– Точно не знаю.

– Звичайно, не знаеш. Боюся, ти помиляешся, приймаючи за великодушнiсть звичайну розбещенiсть.

Коннi промовчала. Помиляеться? Можливо, й так. Але навiть розбещенiсть Майклiса таiла в собi деяку принаду. Вiн iшов до кiнця там, де Клiффорд наважувався ступнути зо два непевних кроки. І вiн у свiй спосiб завоював свiт, а саме цього жадав Клiффорд. Шляхи й засоби? Хiба ж у Майклiса вони були бiльш вартi зневаги, анiж тi, до яких вдавався Клiффорд? Хiба шлях бiдолашного вигнанця, пробитий його власним тiлом, був чимось гiрший за шлях Клiффорда, який рекламуе свою незрiвнянну особу? За облудною богинею Успiху женуться, висолопивши язика, тисячi захеканих хортiв. І той, хто першим ii схопить, i е справжнiм хортом, гончаком з гончакiв, – так воно завжди бувае посеред тих, хто прагне успiху! Так що Майклiс мiг походжати iз гордо задертим хвостом.

Але, на диво, вiн не робив цього. Вiн повернувся до чаю з величезним оберемком фiалок i лiлiй, з тим самим виразом бездомного собаки. Коннi iнодi замислювалася, чи не е це своерiдною маскою для введення в оману ворогiв, яка просто злилася з його подобою? Чи насправдi вiн такий сумирний песик?

Сумний вираз побитого собаки залишався на його обличчi протягом усього вечора, але Клiффордовi ввижалася в тому прихована зухвалiсть. Коннi ж не вiдчувала подiбного, напевне, тому, що ця зухвалiсть не була спрямована проти жiнок, – лише проти чоловiкiв та iхнiх претензiй на владу. Саме таке непереможне нахабство цього неотесаного сiромахи розлючувало чоловiкiв, – Майклiс, дарма що поводивсь гречно, кидав виклик будь-якому свiтському джентльменовi вже однiею своею присутнiстю.

Коннi вiдчувала кохання до нього, але якось спромоглася сидiти за вишиванням i не втручатись у чоловiчу розмову. Вона нiчим себе не викрила. Що ж до Майклiса, то вiн був неперевершений: так само меланхолiйний, уважний, вiдчужений, як i минулого вечора, безмежно далекий вiд господарiв будинку, вiн терпляче пiдтримував звичайну гру, але нi на мить не наближався до них. Коннi здалося, що вiн забув про сьогоднiшнiй ранок. Але вiн не забув. Просто вiн знав свое мiсце… те саме довiчне мiсце надворi, вiдведене для вiчних вигнанцiв. Тому вiн не приймав цю любовну iсторiю надто близько до серця. Вiн знав, що це не перетворить його з безпритульного пса, хай навiть у золотому нашийнику, на зручного домашнього песика.

Рiч у тому, що десь у глибинi душi вiн справдi був вигнанцем, був поза суспiльством i усвiдомлював це, тому не мало значення, що зовнi вiн був витвором Бонд-стрит. Самотнiсть була йому потрiбна, так само як зовнiшне благополуччя i спiлкування зi свiтськими людьми.

Але випадкова любовна пригода – як вiдпочинок, як втiха – теж непогана рiч, i вiн не хотiв бути невдячним. Навпаки, вiн вiдчував за цю несподiвану частку природноi доброти таку розпачливу, болючу вдячнiсть – аж до слiз. За блiдим, незворушним, зневiреним обличчям його дитяча душа схлипувала вiд вдячностi жiнцi й палко бажала знов притулитись до неi. І так само ця знедолена душа знала, що вiн все одно залишиться вiльним.

Вiн знайшов можливiсть пiдiйти до неi, коли в залi запалювали свiчки.

– Можна, я прийду?

– Я сама прийду до тебе, – вiдповiла вона.

– О так!..

Вiн ждав ii досить довго… але вона прийшла.

Вiн належав до того типу збуджених, палких коханцiв, якi швидко досягають вершини насолоди i одразу ж кiнчають. Було щось дивно дитяче й беззахисне у його оголеному тiлi – голизна дитини. Єдиним його захистом були iронiя та хитрiсть, iнстинктивна хитрiсть; а без них вiн здавався нiби двiчi оголеним, немов дитина з незрiлим, нiжним тiлом, що безпомiчно тремтить.

Вiн збуджував у жiнцi дику пристрасть i жагу, i нестямну, несамовиту тiлесну жадобу. Проте ii тiлесного бажання вiн не задовольняв; вiн завжди дуже швидко доходив до кiнця, а потiм безсило падав iй на груди, намагаючись вiдновити бодай частку своiх сил, поки вона лежала застигла, розчарована, розгублена.

Але скоро вона навчилася стримувати його, утримувати його там, всерединi, коли його оргазм уже минув. І тодi вiн виявився щедрим i навдивовижу сильним, твердо стояв у нiй i вiддавав iй себе, поки вона активно, пристрасно, шалено досягала вершини власноi насолоди. І, вiдчуваючи, як вона божеволiе на шляху до того, насолоджуючись його мiцною напруженою пасивнiстю, вiн також вiдчував дивну гордiсть i задоволення.

– О, як гарно! – тремтячи, шепотiла вона, а потiм заспокоювалась i замовкала, притулившись до нього. Вiн же лежав, як завжди, вiдсторонений вiд усього, але певною мiрою гордий.

Майклiс залишався в них цього разу лише три днi i до кiнця поводився з Клiффордом точнiсiнько, як першого вечора, з Коннi також. Нiщо не здатне було вивести цього унiкума з рiвноваги.

Вiн писав Коннi листи, сповненi все тiеi ж жалiбноi меланхолii, а iнодi – дотепнi й пройнятi спокiйною, чистою ласкою. Здавалося, вiн вiдчував до неi безнадiйну нiжнiсть, але разом з тим був звично вiддалений. Безнадiя ховалася в самiй його серцевинi, бо вiн не хотiв нi на що надiятись. Вiн ненавидiв надiю. «Une immense esperance a traversе la terre»[18 - «Une immense esperance a traversе la terre» (фр.) – «Велика надiя пройшла по землi», цитата з поетичного твору Альфреда де Мюссе (1810–1857), французького поета-романтика.], – прочитав вiн десь – i прокоментував цi слова: «i втопивши у своему клятому колодязi все, що мало хоч якусь цiннiсть».

Коннi нiколи по-справжньому не розумiла, але по-своему кохала його. Проте вона весь час вiдчувала на собi вiдбиток його безнадii. А вiн, нi на що не сподiваючись, хiба мiг когось любити взагалi?

Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондонi. Коннi все ще прагнула тiлесноi, сексуальноi втiхи, якоi досягала з ним завдяки власнiй активностi, пiсля того як його стрiмкий оргазм минав. І вiн все ще хотiв iй це давати. Того було цiлком досить для iхнього зв’язку.

І досить, щоб дати iй хистку вiру в себе, слiпу й трохи самовпевнену. Це була майже пiдсвiдома довiра до самоi себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.

В Рагбi вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала свое нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Клiффорда, бо вiн у цей час написав свiй найкращий твiр i був майже щасливий у власному заслiпленнi. Вiн збирав урожай чуттевоi насолоди, отриманоi нею вiд Майклiсовоi пасивноi мужностi. Але, звичайно, вiн нiколи не дiзнався б про це, а дiзнавшись – навряд чи став би дякувати.

Та коли цi днi радiсноi бадьоростi й натхнення залишились позаду, скiнчились назавжди, а вона стала пригнiченою й дратiвливою, – як тужив за ними Клiффорд! Напевне, якби вiн про все дiзнався, то навiть побажав би, щоб Коннi та Майклiс знов були разом.




Роздiл четвертий


Коннi передбачала, що ii роман з Мiком – як його називали – е безнадiйним. Однак iншi чоловiки, здавалося, нiчого для неi не важили. Вона була прив’язана до Клiффорда. Вiн вимагав од неi значноi частки ii життя, i вона вiддала йому цю частку. Але й вона хотiла, щоб чоловiк вiддавав iй щось, – а Клiффорд не зробив цього, просто тому, що не мiг.

Були ще отi судомнi Майклiсовi поривання. Але передчуття говорило iй, що це скоро скiнчиться. Мiк нiчого не мiг втримати. Це було умовою самого його iснування: вiн розривав будь-який зв’язок i ставав знову вiльним, самотнiм, цiлком самотнiм бездомним собакою. І саме в цьому полягала основна потреба його життя, навiть якщо вiн казав, як завжди: «вона мене покинула!»

Свiт начебто сповнений можливостей, але у власному досвiдi кожного з нас iх набiр виявляеться злиденним. Так, у морi плавае безлiч гарноi риби: цiлком можливо, в неосяжнiй морськiй глибинi е i макрель, i оселедцi, та якщо ти сам – не макрель i не оселедець, то годi тобi й сподiватися на гарну здобич.

Клiффорд нарештi домiгся слави – i навiть грошей. Люди приiжджали до нього, аби тiльки його побачити. Коннi майже увесь час приймала гостей. І це була якщо не макрель, то принаймнi оселедцi, – лише зрiдка траплялися сом або вугор.

Було кiлька постiйних гостей – чоловiки, що навчалися разом з Клiффордом у Кембриджi. Одним iз них був Томмi Дьюкс, що залишився в армii i став бригадним генералом. «Армiя залишае менi час для роздумiв i рятуе вiд сутичок iз життям», – казав вiн.

Був iще Чарлз Мей, iрландець, що писав науковi твори про зiрки. І був Хемонд, iнший письменник. Всi приблизно однолiтки Клiффорда – молодi iнтелектуали сьогодення. Вони вiрили у духовне життя. Все, що ти робиш, окрiм цього, е твоею особистою справою i важить не так багато. Нiкому ж не спаде на думку розпитувати iншу людину, о котрiй годинi та йде до вбиральнi. Це нiкого не хвилюе, окрiм тебе самого. І так само, коли йдеться про iншi прояви буденного життя… як ти робиш грошi, любиш ти свою жiнку чи маеш «любовнi пригоди». Все це стосуеться лише самого тебе – i, так само як вiдвiдування вбиральнi, нiкого бiльш не цiкавить.

– Сексуальна проблема, – казав Хемонд, високий, худий молодик, що мав жiнку та двох дiтей, але був значно прихильнiший до своеi друкарки, – полягае в тому, що в нiй нема нiякоi проблеми. Коротко кажучи, й самоi проблеми немае. Ми не супроводжуемо чоловiка до клозету, то чого ж ми маемо його проводжати до лiжка, де вiн спить з жiнкою? А проблема тiльки в цьому. Якщо ми не звертатимемо уваги на цю другу рiч так само, як i на першу, проблема зникне. Все це взагалi безглуздо i безмозко. Проблема тiльки в недоречнiй цiкавостi.

– Спокiйнiше, Хемонде! Якщо ти побачиш, що хтось займаеться коханням iз Джулiею, ти ж розлютишся; а якщо вiн продовжуватиме, зовсiм дiйдеш до точки…

Джулiя була дружиною Хемонда.

– Ну ясна рiч! Так само, якщо хтось обпаскудить куток моеi вiтальнi. Є ж належне мiсце для таких речей.

– Ти маеш на увазi, що не будеш проти, якщо вiн займатиметься Джулiею в якомусь затишному альковi?

Чарлi Мей говорив з легкою iронiею, – вiн спробував трохи загравати до Джулii, а Хемонд обiрвав його дуже грубо.

– Звичайно, я буду проти. Секс – це наша з Джулiею особиста справа. І звiсно, я буду проти, якщо помiж нас влiзе хтось iнший.

– Справа в тому, – мовив худорлявий i веснянкуватий Томмi Дьюкс, що значно бiльше був схожий на iрландця, нiж блiдий i досить гладкий Мей, – справа в тому, Хемонде, що в тебе дуже сильний iнстинкт власника, а також дуже сильна воля до самоствердження, i ти прагнеш успiху. Оскiльки я служив у армii, я нiби збочив з дороги, якою йде свiт, i зi сторони я добре бачу оце надзвичайно сильне бажання самоствердитись i досягти успiху, властиве чоловiкам. Воно якось ненормально розвинулося. Вся наша особистiсть йому пiдкоряеться. І, звичайно, чоловiки на зразок тебе крокують впевненiше, маючи за спиною жiнку. Ось тому ти й ревнуеш. І ось чому секс для тебе – це жива динамомашина мiж тобою i Джулiею, що приносить успiх. Якщо ж ти раптом станеш невдахою, то почнеш флiртувати, як Чарлi, якому вiчно не таланить. Як правило, подружжя, таке як ви з Джулiею, мае на собi етикетки – як дорожня валiза. На етикетцi Джулii написано: «Мiсiс Арнольд Б. Хемонд» – просто як на чиемусь багажi, що вiдправляють залiзницею. А на тебе налiплено iншого ярлика – «Арнольд Б. Хемонд, вручити особисто мiсiс Арнольд Б. Хемонд». О так, ви маете рацiю! Духовне життя потребуе затишного будинку i пристойноi iжi. Ви цiлком правi, воно навiть потребуе розмноження. Але все це чiпляеться за iнстинктивне бажання успiху. Це – вiсь, довкола якоi обертаються всi iншi речi.

Хемонд виглядав трохи зачепленим за живе. Вiн пишався своiм гострим розумом i тим, що не е рабом свого часу. Але не в останню чергу вiн бажав i успiху.

– Це правда, без грошей не проживеш, – сказав Мей. – Щоб жити, треба мати iх у певнiй кiлькостi… Навiть для того, щоб мати змогу вiльно мислити, потрiбна деяка сума грошей, – iнакше власний шлунок стане тобi на завадi. Але менi здаеться, треба облишити всi отi сексуальнi наклейки. Ми вiльнi розмовляти, з ким заманеться; чому ж ми не можемо вiльно займатись коханням з будь-якою жiнкою, що нас вабить?

– В тобi говорить розпусний кельт, – мовив Клiффорд.

– Розпусний! То й що з того? Я не думаю, що заподiю жiнцi бiльше шкоди, переспавши з нею, анiж коли з нею потанцюю… або побалакаю про погоду. Ми просто обмiняемося вiдчуттями, а не словами, – то чом би й нi?

– Бути невибагливими, мов кролi? – спитав Хемонд.

– А хоч би й так! Чим тобi не догодили кролi? Хiба вони гiршi за невротичне, бунтiвне людство, сповнене нервовоi ненавистi?

– Але ми все-таки не кролi, – сказав Хемонд.

– Авжеж! У мене е розум, я можу зробити деякi розрахунки для вирiшення питань астрономii, що хвилюють мене не менш, нiж питання життя та смертi. Інодi менi дошкуляе кишковий розлад. Інодi мучить голод. І так само – сексуальний голод. Що ж з того?

– Я думаю, розлад вiд сексуального переiдання дошкулятиме тобi набагато серйознiше, – насмiшкувато мовив Хемонд.

– Дзуськи! Я не переiдаю – i так само не кохаюся з жiнками надмiру. Кожен сам вирiшуе, скiльки йому iсти. А ти хочеш змусити мене постувати.

– Не зовсiм. Ти ж можеш одружитися.

– Звiдки ти знаеш, що можу? Це не узгоджуеться з моiми розумовими процесами. Одруження може… навiть повинне… iм зашкодити. Нi, я не збираюся ступати на цю стежку. Але що ж менi – скнiти у келii, як тому ченцевi? Все це маячня, хлопче. Я повинен жити й займатись своiми розрахунками. Інодi менi потрiбнi жiнки. І я вiдмовляюсь городити з цього казна-що, а також не потребую чиiхось моралiзувань або застережень. Я б стидався бачити бiля себе жiнку з налiпленою етикеткою, на якiй позначене мое iм’я, немов назва залiзничноi станцii – на пакунку з одежею.

Цi двое чоловiкiв так i не пробачили один одному залицянь до Джулii.

– Є така смiшна iдея, Чарлi, – сказав Дьюкс, – що секс – просто iнша форма розмови, в якiй ти робиш слова, замiсть того щоб iх вимовляти. Гадаю, це цiлком правдиво. Думаю, ми можемо обмiнюватися з жiнками роздумами, почуттями та емоцiями так само, як роздумами про погоду i таке iнше. Секс мае стати свого роду нормальним фiзiологiчним спiлкуванням мiж чоловiком i жiнкою. Ти не можеш говорити з жiнкою, якщо вашi думки не спiвпадають; або ж теревенитимеш без жодного iнтересу. І так само, якщо ти не маеш симпатii до жiнки або спiльних з нею почуттiв, ти з нею не спатимеш. Але якщо це е…

– Якщо ти маеш подiбнi почуття або симпатiю до жiнки, ти просто повинен iз нею спати, – сказав Мей. – Це единий правильний вихiд – лягти з нею в лiжко. Так само, якщо тебе цiкавить розмова з кимось, единий вихiд – це з ним поговорити. Ти ж не прикусиш собi язика з сором’язливостi, а просто казатимеш те, що хочеш сказати. Отак i з усiм iншим.

– Нi, – сказав Хемонд. – Це неправильно. Наприклад, ти, Мею, розтринькуеш на жiнок половину своiх сил. Ти нiколи насправдi не робитимеш того, що хочеш, незважаючи на свiй прекрасний розум. Надто багато сил не туди витрачаеться.

– Можливо… Але дуже мало чого витрачаеться в тебе, Хемонде, хлопчику мiй, – одружений ти чи нi. Ти можеш зберiгати цнотливим i незайманим твiй мозок, але вiн стане до бiса сухим. Твiй безгрiшний розум висохне, мов смичок – вiрнiше, те, що вiд нього лишиться. Ти його просто вибалакаеш.

Томмi Дьюкс розсмiявся.

– Та годi вже, ви, двое мудрагелiв! – сказав вiн. – Погляньте на мене… Я не займаюся високими матерiями та чисто розумовою працею, так, iнодi писну десь кiлька думок. Але я неодружений i не ганяюся за жiнками. Думаю, Чарлi правий: якщо йому хочеться за ними швендяти, вiн може робити це не надто часто, але я не застерiгаю його проти швендяння як такого. А щодо Хемонда, то вiн мае власницький iнстинкт, i тому для нього вiдкрита як широка дорога, так i вузька хвiртка. Ось побачите, вiн стане свiтилом англiйськоi лiтератури ще до того, як помре. Невмирущий класик, з голови до п’ят. Нарештi, я сам. Я – нiщо. Просто базiкало. А ти що скажеш, Клiффорде? Ти згоден, що секс – це динамомашина, яка допомагае чоловiкам досягти успiху в цьому свiтi?

Клiффорд того разу був небалакучим. Вiн нiколи не брав слова, для цього його iдеям вочевидь бракувало життя. Вiн був занадто сором’язливим i вразливим. Зараз вiн зашарiвся i трохи знiтивсь.

– Ну, – сказав вiн, – оскiльки я сам hors de combat[19 - Поза грою (фр.).], то не можу чiтко висловитися з цього питання.

– Це не зовсiм так, – сказав Дьюкс. – Твоя верхня частина, безумовно, не hors de combat. Твiй розум живе повним життям. То дай нам почути твоi думки.

– Ну, – промимрив Клiффорд, – навiть якщо так, не думаю, що цих думок в мене так уже й багато… Я думаю, треба одружуватись – i по всьому. Бо для чоловiка й жiнки, якi дорогi одне одному, це – велика рiч.

– Що значить – велика рiч? – спитав Томмi.

– О… в першу чергу це – близькiсть, – промовив Клiффорд, соромлячись, наче жiнка.

– Ну, ми з Чарлi вважаемо, що секс – це рiзновид спiлкування… Як розмова. Хай якась жiнка почне розмовляти зi мною на сексуальнi теми, – менi одразу ж здасться природним пiти з нею в лiжко для завершення розмови… На все свiй час. Жаль, жодна жiнка не починае зi мною про це розмови, тому я лягаю спати сам, i не так вже воно й погано… принаймнi сподiваюся, що це так, – бо звiдки менi знати? В усякому разi, я не переймаюся астрономiчними розрахунками i не пишу невмирущих творiнь. Я просто такий собi чолов’яга, що простирчав у армii все свое життя…

Запала тиша. Четверо чоловiкiв курили. І Коннi також сидiла там, i робила черговий стiбок у своему вишиваннi… Так, вона сидiла там! Вона повинна була мовчати, нi пари з вуст. Вона мала бути тихою, як мишка, i не втручатися в страшенно серйознi теревенi високомудрих мужiв. Але вона мала бути тут. iм не так гарно велося без неi; iхнi думки не текли з такою невимушеною вiльнiстю. Клiффорд ставав запальним i нервовим, в нього мерзли ноги, i йому було не до розмови. Томмi Дьюкс вправлявся краще, проте i його трохи надихала ii присутнiсть. Хемонд iй не подобався: вiн був такий закоханий у власний розум. А Чарлi Мей, хоча й приваблював ii чимось, здавався дещо грубим i неохайним, незважаючи на своi зiрки.

Скiльки вечорiв Коннi сидiла отак, слухаючи балачки чоловiкiв! Цих чотирьох, або ще одного, або двох iнших. Те, що вони рiдко доходили згоди, ii не турбувало. iй подобалося слухати iхнi розмови, особливо якщо серед них був Томмi. Це було так смiшно. Чоловiки, замiсть того щоб тебе цiлувати i пестити твое тiло, розкривають перед тобою свiй розум. От смiхота! Але який же вiн холодний, цей розум!

І все ж таки вони трохи ii дратували. Вона бiльше поважала Майклiса, при згадцi про якого iх сповнювала така лють до цього вискочки, до цього заброди, до цього неотесаного хама. Заброда й хам чи нi, вiн, однак, жив на свiй власний розсуд. Вiн просто не пiшов за ними у словеснi хащi, на парад досконалих розумiв.

Коннi подобалося духовне життя – воно ii хвилювало, але вона подумала, що все це заходить надто далеко. iй подобалося бути тут, у тютюновому диму цих славних вечiрок давнiх друзiв, як вона iх для себе називала. Вона тiшилася, навiть пишалася тим, що вони не можуть розмовляти без ii мовчазноi присутностi. Вона шанувала мислення… а цi чоловiки, врештi-решт, намагалися мислити чесно. Та певною мiрою все це нагадувало кота, що не може стрибати. Всi вони про щось говорили, а яке значення це мало для ii життя, iй важко було сказати. Навiть Мiк не мiг iй того пояснити.

Але Мiк взагалi не намагався нiчого робити, вiн просто хотiв плисти за течiею власного життя i, де вдасться, перетинати шлях iншим людям – так само як вони це робили щодо нього. Вiн був справдi поза суспiльством, i саме це настроювало проти нього Клiффорда й «давнiх друзiв». Клiффорд i «давнi друзi» не протиставляли себе суспiльству; вони хотiли рятувати людство або принаймнi повчати його.

Пiд час однiеi з пiднесених розмов недiльного вечора бесiда знову торкнулася любовноi теми.

– Благословенний будь зв’язок, що порiднив серця в чомусь там…[20 - Благословенний будь зв’язок, що порiднив серця… – перефразованi першi рядки гiмну Джона Фосетта (1740–1817).] – сказав Томмi Дьюкс. – Хотiв би я знати, що це за зв’язок… Зв’язок, що поеднуе нас iз вами, – це нашi розумовi сутички. І незважаючи на це, ми все ж таки справдi пов’язанi одне з одним. Ми розбiгаемося в рiзнi боки i говоримо дошкульнi речi одне про одного, як i всi клятi iнтелектуали в цьому свiтi. Як i всi клятi людцi в цьому свiтi, якщо хочете, – адже всi так роблять. Ми розбiгаемося в рiзнi боки й прикриваемо своi лихi думки одне про одного солоденькими лестощами. Цiкаво, що духовне життя квiтне наче тiльки тодi, коли сягае корiнням у злiсть, невимовну i незбагненну злiсть. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона i усе це кодло. Скiльки у них неприхованоi злостi, скiльки радощiв, коли доведеться розiрвати когось на шматки… Протагора[21 - Протагор (бл. 490 – бл. 420 до н. е.) – давньогрецький фiлософ, провiдний софiст.] чи кого там iще! А Алкiвiад[22 - Алкiвiад (бл. 450–404 до н. е.) – афiнський стратег.] i всi отi його учнi – малi цуцики, що ладнi гризтись без упину! Зiзнаюся, що все це схиляе мене надати перевагу Буддi, який спокiйно сидить собi пiд священним деревом, або Ісусовi, що розповiдае учням маленькi недiльнi притчi, мирно, без усяких розумових вибухiв. Нi, щось справдi негаразд iз нашим духовним життям, у самiй його основi. Воно корiниться у злостi й заздрощах. А дерево пiзнаеться з його плодiв.

– Я не думаю, що всi ми такi злi, – заперечив Клiффорд.

– Любий Клiффорде, помiркуй про те, як ми розмовляемо один з одним, – усi ми. Я сам набагато гiрший за будь-кого. Я вiддаю перевагу невимушенiй злостi над солоденькими лестощами, бо вони отруйнi; i коли я починаю говорити, що за гарний хлопець цей Клiффорд i так далi, – бiдолашному Клiффордовi можна тiльки поспiвчувати. Заради Бога, кажiть про мене капоснi речi, – тодi я знатиму, що чогось вартий. Не вдавайтесь до солоденьких лестощiв, а то менi кiнець.

– О, та я справдi гадаю, що ми гарно ставимось одне до одного, – сказав Хемонд.

– Я ж кажу тобi, ми повиннi… ми говоримо дошкульнi слова один одному та один про одного поза очi! І в цьому я гiрший за всiх.

– А я вважаю, що ти плутаеш духовне життя з критичною дiяльнiстю. Я згодний, Сократ дав критичнiй дiяльностi гарний початок, але вiн досяг навiть бiльшого, – повчально мовив Чарлз Мей. «Давнi друзi» завжди ховали пiд удаваною скромнiстю отаке пишномовство. Все це було нiби виголошеним ex cathedra[23 - З кафедри (лат.).], хоч i претендувало на невимушенiсть.

Дьюкс вiдмовився обговорювати Сократа.

– Це правда, критицизм i знання – не одне й те саме, – сказав Хемонд.

– Звiсно, нi, – пiдтакнув Беррi, смуглявий, сором’язливий хлопець, що заiхав побачитись iз Дьюксом i залишився на нiч.

Всi подивилися на нього так, нiби раптом заговорила вiслиця[24 - …нiби раптом заговорила вiслиця… – У бiблейськiй мiфологii вiслиця провидця Валаама раптом заговорила до свого господаря. Вираз використовуеться в iронiчному сенсi стосовно людини, що несподiвано заговорила.].

– Я не казав про знання… Я казав про духовне життя, – засмiявся Дьюкс. – Справжне знання виходить з усiеi нашоi особини – iз шлунка або з пенiса – тiею ж мiрою, що з мозку й розуму. Розум може тiльки аналiзувати й рацiоналiзувати. Поставте розум i глузд заправляти над усiм iншим, i все, що вони можуть вдiяти, – це критикувати й змертвлювати усе. Бiльше вони нi на що не здатнi. Це дуже важливо. Господи, цей свiт потребуе критики щодня… вiн докритикуеться до смертi. Тому давайте жити розумним життям i уславлювати свою злiсть, i здирати завiсу з отих давнiх, струхлявiлих баечок. Але завважте: поки ми просто живемо, ми якось органiчно поеднуемося з усiм навколишнiм життям. А почавши духовне життя, ми зриваемо яблуко. Ми розриваемо зв’язок мiж яблуком та деревом, органiчний зв’язок. І якщо в нас нема нiчого, окрiм духовного життя, тодi ти сам – зiрване яблуко… ти впав з дерева. І тодi з’являеться логiчна потреба бути злим, оскiльки природна потреба зiрваного яблука – це гниття.

Клiффорд округлив очi: все це здавалося йому маячнею. Коннi тихенько всмiхнулась сама до себе.

– Ну тодi ми всi – зiрванi яблука, – мовив Хемонд досить в’iдливо й розлючено.

– То давайте зробимо з себе сидр, – сказав Чарлi.

– А якоi ви думки про бiльшовизм? – докинув смуглявий Беррi, так, нiби все до цього велося.

– Браво! – рикнув Чарлз. – Якоi ви думки про бiльшовизм?

– Вперед! Рознеси бiльшовизм на друзки, – заохотив Дьюкс.

– Боюся, бiльшовизм – це надто велике питання, – серйозно сказав Хемонд, похитавши головою.

– Бiльшовизм, я гадаю, – сказав Чарлз, – це просто найвищий ступiнь ненавистi до того, що вони звуть буржуазнiстю. А що таке буржуазнiсть, досi не визначено. Крiм усього iншого, це капiталiзм. Почуття й емоцii також е, безперечно, буржуазними, тому доводиться створювати людину, яка буде iх позбавлена.

Тодi iндивiд, кожна окрема особистiсть – це також буржуазне, отже, воно мае бути задавлене. Ти повинен розчинитися в чомусь бiльшому, радянсько-соцiалiстичному. Навiть органiзм е також буржуазним; iдеал повинен бути механiчним. Тому залишаеться лише певна одиниця, неорганiчна, складена з багатьох iнших, але однаково важливих частин – машина. Кожна людина – частка цiеi машини, а ii рушiйна сила – це ненависть… ненависть до буржуазii. Оце i е для мене бiльшовизм.

– Абсолютна правда! – сказав Томмi. – Але вiн також здаеться менi досконалим зображенням iндустрiальноi iдеi. Стисло кажучи, це iдеал власника фабрики за винятком того, що вiн заперечуе ненависть як рушiйну силу. Але ненависть е тiею ж самою, ненависть до життя як такого. Гляньте лишень на оцей Мiдленд, хiба вiн не жалюгiдний?.. Але це також частина духовного життя, вiрнiше, його логiчний розвиток.

– Я не думаю, що бiльшовизм е логiчним, вiн вiдмовляеться вiд основноi частини своiх передбачень, – сказав Хемонд.

– Любий мiй, вiн припускае тiльки матерiальнi передбачення, а так робить лише голий розум… винятково.

– Принаймнi, бiльшовизм мiцно стоiть на ногах, – сказав Дьюкс.

– На ногах? Та вiн взагалi нi на чому не стоiть! Так. Бiльшовики невдовзi матимуть найкращу армiю в свiтi, з найкращим озброенням. Але ця рiч довго не протримаеться… бо вона базуеться на ненавистi. Повинна бути реакцiя… – заперечив Хемонд.

– Ну, ми чекали протягом рокiв, почекаемо ще. Ненависть зростае, як усе iнше. Це невiд’емний наслiдок впровадження iдей у життя або пригнiчення глибинних людських iнстинктiв; ми задавлюемо своi найглибшi почуття, приводячи iх у вiдповiднiсть з iдеями. Ми керуемо собою за якоюсь формулою, наче механiзмом. Логiчний розум хоче задавати тон, а цей тон переростае в голу ненависть. Ми всi бiльшовики, тiльки прихованi. А росiяни – бiльшовики без лицемiрства.

– Але iснуе стiльки iнших шляхiв, – сказав Хемонд, – окрiм радянського. Бiльшовики не е по-справжньому розумними.

– Звичайно, нi! Але iнодi е розумним вдавати iз себе недоумка, – якщо хочеш чогось досягти. Щодо мене, то я вважаю бiльшовизм недоумкуватим; але таким самим я вважаю наше суспiльне життя на Заходi. Так само менi здаеться недоумкуватим наше славетне духовне життя. Ми всi холоднi, немов кретини, позбавленi емоцiй, як iдiоти. Всi ми – бiльшовики, тiльки дали цьому iншу назву. Ми вважаемо, що ми боги… або нарiвнi з богами! А це – те саме, що бiльшовизм. Треба бути людяним, мати серце i пенiс – для того, щоб уникнути перетворення на Бога або на бiльшовика… оскiльки це одне й те саме: обидва вони надто гарнi, щоб бути правдою.

В осудливiй мовчанцi пролунав збентежений голос Беррi:

– Але ж ти вiриш у кохання, Томмi, хiба не так?

– Ах ти гарнюнiй хлопчику! – сказав Томмi. – Нi, янголятко ти мое, в дев’яти випадках iз десяти – нi! Кохання – це ще одна з недоумкуватих забавок сьогодення. Хлопцi, вихляючи стегнами, трахають малих худозадих шльондрочок, немов гвiздки забивають. Ти це називаеш коханням? Або спiльну власнiсть, засiб для досягнення успiху пiд назвою: «мiй чоловiк, моя жiнка?» Нi, мiй хлопчику, я не вiрю у все це!

– Але ж у щось ти вiриш?

– Я? О, розумом я вiрю в добре серце, у жвавий пенiс, природну iнтелiгентнiсть i мужнiсть сказати «лайно» в присутностi ледi.

– Ну, все це ти маеш, – сказав Беррi.

Томмi Дьюкс заревiв вiд смiху.

– Ти справжне янголятко! Якби лишень я це мав! Нi, мое серце задубiло, немов картоплина, пенiс падае i не може пiдняти голiвку, i я б скорiше згодивсь його геть вiдтяти, анiж сказати «лайно» в присутностi моеi матерi чи тiтки… Повiр, вони – справжнi ледi. І я не справжнiй iнтелiгент, я просто кохаюся на «духовному життi». Бути iнтелiгентом – це прекрасно: тодi ти живеш всiма згаданими частинами… Член зводить свою голiвку i каже: «Ну як ся маеш?» кожнiй по-справжньому iнтелiгентнiй панi… Ренуар сказав, що вiн малюе своi картини членом… Так воно i е – картини чудовi! Я б теж хотiв робити щось подiбне. О Боже! Ми здатнi лише розмовляти! Ще одна пекельна мука… І все це почав Сократ.

– У свiтi е гарнi жiнки, – сказала Коннi, пiднявши голову i нарештi заговоривши до них.

Чоловiкiв це обурило… Вона мала б нiчого не чути. Вони ледь не зненавидiли ii, збагнувши, що вона весь час так пильно прислухалася до iхньоi бесiди.

«О Боже! Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони?»[25 - Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони? – рядки з поезii «Рiшення коханця» Джорджа Вiзера (1588–1667).]

– Нi, це марна справа! Я просто не здатний вiбрувати в унiсон з жiнкою. Немае жодноi жiнки, яку б я справдi бажав, опинившись iз нею вiч-на-вiч, i я не можу силувати себе до цього… О Боже мiй, нi! Я лишатимусь тим, ким я е, i вестиму духовне життя. Це едина чесна рiч, яку я можу зробити. Я можу бути цiлком щасливим, розмовляючи з жiнкою, але це чисте, безнадiйно безгрiшне щастя. Безнадiйно безгрiшне! Що ти скажеш, Хiльдебранде[26 - Хiльдебранд – Папа Григорiй VII (1021–1085), був ченцем, мирське iм’я Хiльдебранд. Вiн пiдтримував закон целiбату для священикiв.], курчатко мое?

– Це набагато простiше – залишатись безгрiшним, – сказав Беррi.

– Так, життя взагалi занадто просте!




Роздiл п’ятий


Морозного ранку, при свiтлi кволого лютневого сонця, Клiффорд i Коннi подалися через парк на прогулянку до лiсу. Клiффорд дирчав у своему крiслi з мотором, а Коннi йшла поруч.

Задушливе повiтря, як завжди, тхнуло сiркою – але вони обое звикли до цього. Лiнiя обрiю ховалася в мерехтливому маревi морозноi пари, а нагорi лежало мале блакитне небо; тому вони вiдчували себе нiби ув’язненими всерединi огорожi. Життя – це завжди сон або мана в ув’язненнi.

Вiвця пирхнула у шорсткiй, висохлiй травi парку, пасма якоi на галявинах були вкритi блакитнуватою памороззю. Крiзь парк бiгла стежка до лiсовоi брами – гарна рожева стрiчка. Клiффорд нещодавно наказав вкрити ii дрiбною жорствою з шахтового кар’еру. Коли пiдземнi породи й шлаки згоряли, видiляючи сiрку, вони ставали яскраво-рожевими: кольору креветок в сухi днi й темнiшими, кольору крабiв – у дощовi. Зараз це був блiдий креветковий колiр з бiло-блакитним морозним вiдтiнком. Вона завжди подобалася Коннi, ця стежка з дрiбних рожевих камiнцiв.

Клiффорд помалу почав з’iжджати вниз пагорбовим схилом, а Коннi притримувала крiсло рукою. Попереду лежав лiс: спочатку – заростi густоi лiщини, а далi темно-червоний присмерк дiброви. З узлiсся вишурхували й гасали туди-сюди кролики. Зграя крукiв раптом знялася вгору i, мов чорна жалобна процесiя, потяглася через маленький клаптик неба.

Коннi розчинила лiсову браму, i Клiффорд поволi проiхав на широку дорогу, що бiгла вгору помiж голого пруття лiщини. Цей лiс був рештком тiеi величезноi дiброви, де полював Робiн Гуд[27 - Цей лiс був рештком тiеi величезноi дiброви, де полював Робiн Гуд… – Тут i далi алюзii до середньовiчних легенд про благородного розбiйника Робiна Гуда, що обкрадав багатих у хащах Шервудського лiсу i вiддавав грошi бiдним.], а дорога являла собою давнiй, дуже давнiй битий шлях, що колись перетинав усю краiну. Але зараз, звичайно, це була просто дорога через приватний лiс. Дорога з Менсфiлду звертала убiк, на пiвнiч.

У лiсi все наче завмерло, опале листя на землi вкрилося памороззю. Пронизливо лементувала сойка, злетiла зграйка дрiбних пташок. Але тут не було дичини, фазани тут не водилися вiдтодi, як iх пострiляли пiд час вiйни. Лiс залишався без нагляду, поки Клiффорд не взяв лiсника.

Клiффорд любив лiс, любив старi дуби. Вiн вiдчував, що володiе ними, як спадщиною вiд багатьох поколiнь предкiв. Хотiв захистити iх. Хотiв, щоб це мiсце лишалося недоторканим, вiдрiзаним вiд усього свiту.

Крiсло неквапно чмихкало вгору по пагорбу, хитаючись i пiдстрибуючи на мерзлих земляних грудках. І раптом злiва вiдкрилася просiка, на якiй не було нiчого, окрiм заростей сухоi папоротi. Довгi й тонкi молодi деревця стирчали то тут, то там, велетенськi викорчуванi пеньки безживно випинали догори свiй тупий гладкий верх або зажерливо розчепiрене корiння. Та ще виднiлися чорнi плями там, де лiсоруби спалювали хмиз i смiття.

Це було одне з тих мiсць, якi сер Джефрi вирубав пiд час вiйни для будiвництва траншейних укрiплень. Весь пагорб, що полого здiймався справа вiд дороги, був спустошеним i давно занедбаним. На вершинi пагорба, де колись височiли дуби, тепер була пустка; звiдти над верхiв’ям дерев можна було побачити залiзницю, якою перевозили вугiлля, i новi промисловi будiвлi у Стакс-Гейтi.

Коннi стояла й дивилася у цю прогалину посеред затихлого мовчазного лiсу, що вела у живий свiт. Але вона не сказала цього Клiффордовi.

Це оголене мiсце завжди незбагненно дратувало Клiффорда. Вiн пройшов крiзь вiйну i знав, якою вона е насправдi. Але вiн нiколи так не лютував, як тодi, коли побачив цей голий пагорб. Вiн засадив його знову. Але зненавидiв за це сера Джефрi.

Поки крiсло неспiшно повзло вгору, Клiффорд сидiв iз напруженим обличчям. Дiставшись вершини пагорба, вiн зупинився; вiн не хотiв ризикувати, спускаючись униз довгим i дуже вибоiстим схилом. Вiн сидiв, дивлячись на зеленкувату в’юнку стрiчку дороги, що спускалася вниз, торуючи собi шлях помiж папоротi й дубiв. Вона звивалася бiля пiднiжжя пагорба i далi зникала; але ii вигин був таким чарiвно легким, що викликав в уявi гарцюючих на конях лицарiв i дам в амазонках.

– Я вважаю, що це i е iстинне серце Англii, – сказав Клiффорд, сидячи в крiслi пiд променями тьмяного лютневого сонця.

– Ти так гадаеш? – обiзвалася вона, вмощуючись у своiй блакитнiй в’язанiй сукнi на пеньку бiля стежки.

– Так! Це стара Англiя, самiсiньке ii серце; i я намагатимуся вберегти його вiд усiляких втручань.

– О так! – погодилась Коннi. Але, вимовивши цi слова, вона почула гудок на шахтi Стакс-Гейт, що лунав об одинадцятiй. Клiффорд вже надто звик до нього, щоб його почути.

– Я хочу, щоб цей лiс залишався так само гарним… i недоторканим. Я нiкому не дозволю сюди вдертися, – сказав Клiффорд.

У його словах пролунав певний пафос. Але лiс справдi все ще зберiгав таемницю дикоi староi Англii, хоча вирубки сера Джефрi й завдали йому страшного удару. Якими незворушними були дерева, що простирали до неба своi звивистi вiти: iхнi сiрi непохитнi стовбури здiймалися вгору з буроi папоротi! Як весело пурхали навколо них пташки! А колись тут були оленi й лучники, i ченцi неквапно проiжджали тут на своiх вiслюках. Це мiсце пам’ятало iх… все ще пам’ятало.

Клiффорд сидiв пiд блiдим сонцем, що свiтило на його гладке свiтле волосся; його рум’яне повне обличчя було непроникним.

– Я шкодую, що в мене нема сина… коли приходжу сюди, шкодую бiльше, нiж будь-коли, – мовив вiн.

– Але цей лiс старший за твою родину, – обережно вiдповiла Коннi.

– Так! – сказав Клiффорд. – Але ж ми зберегли його. Без нас його було б знищено… його б звели нанiвець, як усi iншi лiси. Ми ж мусимо пильнувати частку староi Англii.

– Мусимо? – перепитала Коннi. – Якщо ii треба пильнувати, то вiд новоi Англii… Це сумно, про мене.

– Якщо частку староi Англii не буде збережено, то не стане Англii як такоi, – сказав Клiффорд. – І ми, тi, хто володiе такою власнiстю й вiдчувае вiдповiдальнiсть за неi, повиннi ii зберегти.

Запала сумна тиша.

– Так… на якусь хвилю, – озвалася Коннi.

– На хвилю! Це все, що ми можемо вдiяти. Ми здатнi тiльки зробити свiй внесок. Я вiдчуваю, що кожен iз членiв моеi родини зробив його. Можна чинити всупереч правилам, але традицii треба пiдтримувати.

Знову запала мовчанка.

– Якi традицii? – спитала Коннi.

– Традицii Англii!

– Так, – спроквола промовила вона.

– Тому потрiбно мати сина; коли ти один, ти – лише ланка у ланцюгу, – сказав вiн.

Коннi не вабили ланцюги, але вона не вiдказала нiчого. Вона подумала про дивну абстрактнiсть його мрii – мати сина.

– Менi шкода, що нам не можна мати сина, – сказала вона.

Вiн твердо подивився на неi своiми блiдо-блакитними очима.

– Це була б загалом гарна рiч, якби ти народила дитину вiд iншого чоловiка, – сказав вiн. – Якщо ми ii виростимо в Рагбi, вона належатиме нам i цiй землi. Я не дуже вiрю в батькiвство. Якщо ми поставимо на ноги дитину, вона буде нашою власною, i вона продовжить рiд. Тобi не здаеться, що варто помiркувати над цим?

Коннi нарештi подивилася на нього. Дитина, ii дитина була для нього просто «вона». «Вона»… «вона»… «вона»!..

– А як же з тим iншим чоловiком? – спитала вона.

– А хiба це так важливо? Хiба цi речi справдi так глибоко нас зачiпають? Ти мала коханця в Нiмеччинi… i що далi? Та нiчого. Менi здаеться, цi акти та короткi зв’язки важать дуже небагато. Вони минають, i де вони потiм? Де торiшнiй снiг?.. Тiльки те, що тривае протягом життя, чогось варте. Мое власне життя е значущим для мене у своему iснуваннi й розвитковi. А що значить якась випадковiсть? А особливо випадковi сексуальнi зв’язки? Якщо люди не роздмухують це до смiховинних розмiрiв, вони минають, немов парування у птахiв. І так i повинно бути. Яке це мае значення? Важливою е лише та еднiсть, що тривае все життя. Це значить – жити поруч з людиною день у день, а не переспати раз або двiчi. Ми з тобою – подружжя, i байдуже, що б не сталося з нами, – ми звикли один до одного. А звичка, на мiй погляд, е змiстовнiшою за будь-який випадковий сексуальний досвiд. Поступова, неспiшна, тривка звичка… ось завдяки чому ми живемо, а не завдяки якимось випадковим корчам. Потроху, живучи разом, двое людей утворюють своерiдний союз, тонко вiдчувають одне одного. Оце – справжнiй секрет шлюбу, а не секс, у всякому разi, не проста функцiя сексу. Ти i я поеднались у шлюбi. Якщо ми стоiмо за це, ми повиннi сприймати цi сексуальнi питання так, як сприймаемо, наприклад, вiзит до зубного лiкаря; оскiльки доля поставила нам тут шах i мат.

Коннi сидiла й слухала його дещо здивовано – i навiть перелякано. Вона не знала, чи мае вiн рацiю. Був Майклiс, якого вона кохала, – так вона казала сама собi. Але ii кохання було лише втечею вiд шлюбу з Клiффордом, вiд iхньоi тривкоi, повiльноi звички до близькостi, що формувалася роками страждань i терпiння. Напевне, людськiй душi потрiбнi отакi прогулянки назовнi, ii не можна цього позбавити. Але суть кожноi прогулянки в тому, що ти знову повертаешся додому.

– І тобi все одно, вiд якого чоловiка я матиму дитину? – спитала вона.

– Чому ж, Коннi, я довiряю твоему природному iнстинктовi, твоiй гiдностi й здатностi вибирати. Ти просто не дозволиш якомусь негiдниковi доторкнутись до тебе.

Коннi подумала про Майклiса. Вiн повнiстю вiдповiдав Клiффордовому уявленню про «негiдника».

– Але в жiнок i чоловiкiв можуть бути рiзнi погляди на те, хто е негiдником, – заперечила вона.

– Нi, – вiдповiв вiн. – Ти ж любиш мене. І я не вiрю, що ти колись змогла б зацiкавитись чоловiком, який е повною моею протилежнiстю.

Вiн замовчав. Вона могла не вiдповiдати йому, бо його логiка була абсолютно хибною.

– І ти б хотiв, щоб я тобi розповiла?.. – спитала вона, крадькома поглянувши на нього.

– Нi, менi краще було б не знати… Але ж ти згодна зi мною – чи не так? – що випадковi сексуальнi стосунки – це дрiб’язок у порiвняннi з довгим життям, прожитим разом? Тобi не здаеться, що треба просто пiдкорити сексуальний бiк справи потребам спiльного життя? Або лише просто використовувати його, якщо вже так необхiдно? Врештi-решт, хiба ця тимчасова втiха щось значить? Хiба сенс життя полягае не в тому, щоб будувати власну цiлiсну особистiсть протягом рокiв? Не в тому, щоб жити цiлiсним життям? Нема нiякого сенсу в невпорядкованому життi. А якщо вiдсутнiсть дiтей змушуе тебе жити невпорядковано, тодi треба мати дитину – звичайно, якщо можеш. Але треба робити все це так, щоб життя було впорядкованим, щоб воно пiдкорялося гармонii. І ми з тобою можемо досягти цього… чи не так?… Якщо ми пристосуемося до наших потреб i водночас своiм розмiреним життям зведемо iх докупи в одне гармонiйне цiле. Ти згодна?

Коннi була трохи приголомшена його словами. Вона знала, що теоретично вiн мае рацiю. Але, уявивши собi довге розмiрене життя з Клiффордом, вона завагалася. Невже справдi така ii доля – назавжди присвятити себе його життю? І бiльше нiчого?

Невже тiльки це? Вона мае вдовольнитись розмiреним спiльним життям, плести це прядиво, лише деiнде прикрашене випадковою квiткою любовноi пригоди. Але звiдки iй знати, що вона вiдчуватиме за рiк? Хiба хтось може таке знати? Як можна сказати «так», коли йдеться про довгi роки? Це маленьке «так», що вимовляеться на одному подиховi! Нащо ж зв’язувати когось цим летючим словом-метеликом? Адже воно здатне будь-якоi митi спурхнути в повiтря i зникнути разом з iншими «так» або «нi»… мов зграйка метеликiв.

– Я думаю, ти правий, Клiффорде. Менi здаеться, я згодна з тобою. Хоча життя може повернути все це в iнший бiк.

– Але поки воно не повернуло в iнший бiк, ти згодна?

– О так! Я думаю, що згодна… Правда.

Вона дивилася на коричневого спанiеля, що вискочив з бiчноi стежки i позирав на них, задерши носа, глухо, хрипко гавкаючи. Чоловiк з рушницею, що швидкою, безшумною ходою йшов за ним, заступив iм шлях з таким виглядом, нiби збирався на них напасти; та замiсть цього вiн зупинився, привiтався i повернувся до схилу. Це був усього лише новий лiсник, але вiн налякав Коннi своею несподiваною появою. В його раптовому вторгненнi iй вбачалося щось загрозливе.

Це був чоловiк у темно-зелених вельветових штанях i гетрах… вдягнений трохи старомодно, з червонуватим обличчям, рудими вусами i холодним поглядом. Вiн швидко спускався вниз.

– Мелорз! – гукнув Клiффорд.

Чоловiк, напiвобернувшись, вiдповiв ледь помiтним жестом, в якому вiдчувалася солдатська виправка.

– Ви б не могли розвернути крiсло i пiдштовхнути його? Так менi буде легше, – мовив Клiффорд.

Чоловiк одразу ж повiсив рушницю на плече i рушив до них все тiею ж незвичайно швидкою, плавною ходою – в нiй було щось таке, нiби вiн хотiв залишитись невидимим. Вiн був досить високий, худий i мовчазний. Вiн навiть не глянув на Коннi, дивився тiльки на крiсло.

– Коннi, це новий лiсник, Мелорз. Ви ще не розмовляли з ii свiтлiстю, Мелорзе?

– Нi, сер!

Чоловiк зняв капелюха, показавши густе, майже бiляве волосся. Вiн втупився прямо в очi Коннi незворушним, спокiйним i байдужим поглядом, так, нiби хотiв розгледiти, що вона собою являе. Цим вiн змусив ii дещо засоромитись. Вона знiчено кивнула йому, а вiн, переклавши капелюха в лiву руку, злегка вклонився, як джентльмен, але так i не промовив нi слова. Якусь мить вiн стояв нерухомо iз капелюхом у руцi.

– Але ви вже якийсь час працюете, чи не так? – звернулася до нього Коннi.

– Вiсiм мiсяцiв, мадам… Ваша свiтлiсть! – вiн спокiйно виправив себе.

– І вам тут подобаеться?

Вона дивилася йому в очi. Його очi трохи звузилися, iронiчно, навiть з легкою зухвалiстю.

– Авжеж, так, дякую, ваша свiтлосте! Я вирiс тута… – вiн знову злегка вклонився, вiдвернувся вiд неi й вiдступив убiк, щоб узятись за крiсло. Коли вiн вимовляв останнi слова, його голос раптом зазвучав по-тутешньому протяжно, – мабуть, вiн зробив це, глузуючи, оскiльки до того в його вимовi не було й тiнi мiсцевого дiалекту. Вiн виглядав майже як джентльмен. У будь-якому разi це був незвичайний чоловiк – меткий, спритний, але вiдчужений i досить самовпевнений.

Клiффорд завiв свiй маленький мотор, Мелорз обережно розвернув крiсло i скерував його у бiк схилу, що полого спускався до темних заростей лiщини.

– Це все, сер Клiффорд? – спитав вiн.

– Нi, ви краще проведiть нас, на той випадок, якщо крiсло застрягне. Мотор не досить потужний для пiдйому.

Мелорз зиркнув довкола, шукаючи свого собаку… Промовистий погляд. Спанiель глянув на нього i приязно ворухнув хвостом. Легка посмiшка, глузлива, трохи в’iдлива, але й ласкава водночас, промайнула в чоловiчому поглядi, потiм зникла, i його обличчя знову стало непроникним.

Вони швидко йшли вниз пагорбовим схилом, лiсник тримав руку на поруччi крiсла, скеровуючи його. Вiн скидався радше на вiльного солдата, а не на слугу. І щось у ньому нагадало Коннi про Томмi Дьюкса.

Пiдiйшовши до заростей лiщини, Коннi раптом вибiгла уперед i вiдчинила паркову браму. Коли вона стояла, пiдтримуючи хвiртку, двое чоловiкiв мимохiдь подивилися на неi: Клiффорд – трохи несхвально, а той чоловiк – з холодною цiкавiстю, знову нiби вирiшуючи, чого вона варта. І вона побачила в його блакитних спокiйних очах не тiльки тiнь страждання i самотностi, але й несподiване тепло. Чому ж вiн такий самотнiй, нiби покинутий?

Клiффорд зупинив крiсло, тiльки-но вони опинилися за брамою, i чоловiк швидко, чемно повернувся, щоб ii зачинити.

– Чого ти побiгла вiдчиняти? – спитав Клiффорд спокiйним холодним тоном, показуючи, що вiн невдоволений. – Мелорз сам мiг це зробити.

– Я думала, ви пiдете прямо вперед, – сказала Коннi.

– І залишимо тебе бiгти позаду? – спитав Клiффорд.

– О, та я люблю часом побiгати!

Мелорз знову взявся за крiсло з тим самим незворушним виглядом, але Коннi вiдчула, що вiн усе помiтив. Штовхаючи крiсло вгору на пагорб, яким починався парк, вiн дихав дуже часто, ледь вiдкривши рота. Вiн, напевне, був досить кволим. Зовнi нiби пашить здоров’ям, але хворобливий i ослаблений. Їi жiночий iнстинкт вiдчув це.

Коннi вiдступила назад, щоб дати крiслу проiхати. День зовсiм згас – мале блакитне небо, що висiло впритул над туманним обрiем, затяглося хмарами, вiчко зачинилося, повiяло холодною вогкiстю. Збирався снiг. Усе було сiре, сiре! Свiт виглядав геть зношеним.

Крiсло зупинилося на початку рожевоi стежки. Клiффорд обернувся до Коннi:

– Стомилася? – спитав вiн.

– О нi! – вiдповiла вона.

Але вона була стомлена. Їi мучило неспокiйне виснаження, зневiра. Клiффорд не помiтив цього: про такi речi вiн нiколи не здогадувався. А незнайомець про це знав. Для Коннi все в цьому свiтi i в ii життi нiби зносилося на мотлох, а ii зневiра була старою, мов свiт.

Вони пiдiйшли до будинку, обминувши його ззаду, де не було сходiв. Клiффордовi вдалося переправити себе у низьке домашне крiсло на колесах: у нього були дуже сильнi, вправнi руки. Потiм Коннi переклала туди ж його мертвi ноги.

Лiсник, очiкуючи, поки його вiдпустять, уважно спостерiгав за всiм i не пропускав жодноi дрiбницi. Вiн зблiд, немов з остраху, дивлячись, як Коннi своiми руками пересувала нерухомi чоловiковi ноги до iншого крiсла, а Клiффорд у цей час повернувся назад. Вiн виглядав злякано.

– Дякую за допомогу, Мелорзе, – недбало кинув вiн i спрямував свое крiсло в коридор, що вiв до помешкань прислуги.

– Бiльш нiчого, сер? – пролунав байдужий голос, наче увi снi.

– Нiчого, бувайте здоровi!

– На все добре, сер.

– На все добре! Це так гарно з вашого боку, що ви вкотили крiсло на отой пагорб. Сподiваюся, це було для вас не дуже важко, – мовила Коннi, дивлячись услiд лiсниковi, що виходив у дверi.

Вiн зустрiв ii погляд з таким виразом, нiби раптово прокинувся. Вiн наче знав щось про неi.

– О нi, не важко! – швидко вiдповiв вiн. І знов у його голосi забринiла протяжна тутешня вимова: – На все добре вашiй свiтлостi!

– Хто такий твiй лiсник? – спитала Коннi за ланчем.

– Мелорз. Ти його бачила, – вiдказав Клiффорд.

– Так, але звiдки вiн узявся?

– Та нiзвiдки! Вiн – тевершельський хлопець… я думаю, син шахтаря.

– А сам вiн теж був шахтарем?

– По-моему, ковалем у кар’ерi… старшим над ковалями. Але перед вiйною вiн два роки працював лiсником… поки його не взяли до вiйська. Батько завжди був гарноi думки про нього, тому, коли вiн повернувся i знову хотiв найнятись ковалем до шахти, я взяв його назад як лiсника.

Я справдi був дуже радий його взяти… тут взагалi неможливо знайти гарного лiсника… i до того ж, потрiбна людина, що знае мiсцевих жителiв.

– А вiн одружений?

– Був. Але його жiнка гуляла з… рiзними хлопцями… востанне – з шахтарем у Стакс-Гейтi, зараз вона з ним i живе.

– То вiн самотнiй?

– Бiльш-менш, так. Його мати живе в селищi… i дитина, по-моему, також.

Клiффорд подивився на Коннi своiми блiдими, трохи випуклими блакитними очима, вираз яких був наче вiдсутнiм i, хоча на перший погляд здавався навiть зосередженим, у глибинi нагадував мiдлендське повiтря – смутний, туманний морок. І цей туман нiби розповзався все далi. Тому, коли вiн втупив у Коннi свiй прискiпливий погляд, даючи iй точну, вичерпну вiдповiдь, вона вiдчула, що весь простiр його мозку перетворюеться на це туманне нiщо. І це жахало ii. Вiн здавався iй збайдужiлим ледве не до iдiотизму.

І пiдсвiдомо вона збагнула один iз великих законiв людськоi душi: якщо вразлива душа тяжко поранена, а тiло залишилося живим, душа все одно не видужае разом iз тiлом. Їi удаване одужання е лише даниною вiдновленiй звичцi. Поволi, дуже поволi душевна рана знову дае про себе знати, немов виразка, що лише згодом завдае нестерпного болю й проникае все глибше – аж доки цiлком не пiдкорить собi душу. І коли ми вважаемо, що одужали й забули все, страшнi наслiдки проявляються якнайгiрше.

Так сталося i з Клiффордом. Вiн вже нiби «одужав», повернувшись до Рагбi, i писав своi твори, i мав упевненiсть у життi, всупереч усьому, – здавалося, вiн забув усе й вiдновив рiвновагу. Але тепер, коли помалу-помалу збiгали роки, Коннi вiдчула, що виразка жаху й вiдчаю знов ятриться i розповзаеться углиб. На якийсь час вона нiби загоiлася, ii наче вже не iснувало. Та поволi вона почала заявляти про себе нападами паралiзуючого жаху. Розумово Клiффорд все ще був зосередженим. Але мертвотна виразка вiд надто сильного шоку поступово заволодiвала його вразливим «я».

Й у мiру того, як це змертвiння опановувало Клiффорда, Коннi також вiдчувала на собi його владу. Внутрiшнiй жах, порожнеча, байдужiсть до всього поволi пiдкоряли собi ii душу. Коли Клiффорд був чимось захоплений, вiн ще мiг блискуче говорити i, як деколи, розпоряджатися майбутнiм: як тодi, коли в лiсi говорив iй про дитину, про нащадка Рагбi. Але вже наступного дня цi блискучi промови нагадували мертве листя, що здiймаеться пiд поривом вiтру i розсипаеться на порох, – нiчого не варте, пiдвладне слабенькому вiтерцевi. Цi слова не були листям справжнього життя, молодим, сповненим сили, живим породженням дерева. Вони були просто купою опалих листкiв, нiкчемних та немiчних.

Таке вiдчуття переслiдувало ii усюди. Шахтарi у Тевершелi знову говорили про страйк, i Коннi здавалося, що це було не проявом iхньоi енергii, – нi, це виразка вiйни, що заспокоiлася на деякий час, знову з’являеться на поверхнi й спричиняе страшний бiль неспокою, зацiпенiння, образи. Виразка була глибокою, такою глибокою… виразка брехливоi, нелюдськоi вiйни. Ще багато рокiв жива кров поколiнь буде розсмоктувати цей чорний згусток усерединi iхньоi душi й тiла. І для цього потрiбна нова надiя.

Бiдолашна Коннi! Роки збiгали, а ii долав страх перед порожнечею власного iснування. iхне з Клiффордом духовне життя поступово перетворювалося для неi на якусь нiсенiтницю. iхнiй шлюб, iхне спiльне буття, засноване на звичнiй близькостi, про яку вiн казав, iнодi оберталося на очевидну пустку, на нiщо. Тiльки однi слова, так багато слiв. Єдиною реальнiстю була порожнеча, а над нею – словесна омана.

Клiффорд нарештi впiймав богиню успiху. Вiн був майже знаменитий, i його книги принесли йому тисячi фунтiв. Його фотографii маячiли скрiзь. В однiй iз галерей стояло погруддя, а його портрет помiстили навiть у двох галереях. Його голос звучав серед наймоднiших голосiв сьогодення. У своiй страхiтливiй кульгаючiй гонитвi за визнанням вiн надибав-таки звання одного з найвiдомiших «молодих iнтелектуалiв». Звiдки тут узявся iнтелект, Коннi так i не збагнула. Клiффорд був справдi розумним, аналiзував людей та iхнi вчинки з нищiвним гумором, але це нагадувало забавки цуценят, що вовтузяться, розшматовуючи подушки на канапi, з тiею рiзницею, що тут було не прудке грайливе коверзування, а стареча в’iдлива гризня. Все було чудне й безглузде. Це вiдчуття лунало й вiдлунювало знову й знов у душi Коннi: все це – суцiльне безглуздя, недоладна вистава з нiчого. Вистава! Вистава! Вистава!..

Майклiс вчепився за Клiффорда як за головного персонажа своеi п’еси; вiн вже намiтив сюжет i написав першу дiю. Адже Майклiс ще навiть краще за Клiффорда вмiв робити виставу з нiчого. То було единим залишком пристрастi в обох чоловiкiв: пристрасть до створення вистави (сексуально обидва вони були безживнi, навiть мертвi). Майклiс тепер гнався уже не за грiшми. Клiффорда ж взагалi нiколи надто не приваблювали грошi, хоча вiн i намагався отримати iх там, де мiг, адже грошi – це печатка й клеймо успiху. Вони прагнули створити справжню виставу… виставу з самих себе, щоб показати себе публiцi i хоч на деякий час завоювати ii.

Це злягання з облудною богинею успiху було таке дивне. Для Коннi, яка дивилася на неi збоку i залишалася цiлком байдужою до ii чарiв, все взагалi було маячнею. Навiть злягання з облудною богинею – це маячня, хоча чоловiки раз у раз продаються iй, мов повii. Маячня навiть це.

Майклiс написав Клiффордовi про п’есу. Звiсно, Коннi знала про неi вже вiддавна. І Клiффорд знову був зачарований. Вiн знову виставить себе напоказ, вiрнiше, хтось його виставлятиме, до того ж iз вигiдного боку. Вiн запросив Майклiса з першою дiею п’еси до Рагбi.

Майклiс приiхав – у лiтньому свiтлому костюмi та бiлих замшевих рукавичках, з напрочуд гарними бузково-рожевими орхiдеями для Коннi. Перша дiя була дуже вдалою. Вона схвилювала навiть Коннi… схвилювала до глибини душi. І Майклiс, також пiднесений своею творчою наснагою, був просто чудовим… просто прекрасним як для Коннi. Вона знову вбачала в ньому ту прадавню незворушнiсть давньоi раси, яку вже не можна розчарувати далi, – виняткову в своiй недоторканiй чистотi. На вiдстанi навiть його шалена розпуста з облудною богинею успiху здавалася безгрiшною – безгрiшною, немов африканська маска зi слоновоi кiстки, що перетворюе бруд на своiй рiзьбленiй поверхнi на чистий полиск.

Ця хвиля гострого збудження, що легко пiдхопила Клiффорда i Коннi Чаттерлi, була однiею з вершин Майклiсового життя. Йому вдалося захопити iх. Навiть Клiффорд на мить закохався у Майклiса… якщо взагалi можна таке уявити.

Тому наступного ранку Мiк почував себе неприроднiше, нiж будь-коли; стривожений, знiчений, вiн весь час тримав руки в кишенях. Коннi не вiдвiдала його вночi, i вiн не знав, де ii шукати. Отаке кокетування пiд час його перемоги!..

Зранку вiн пiднявся до ii вiтальнi. Вона знала, що вiн прийде. Його збентеження кидалося у вiчi. Вiн спитав ii про п’есу… як на ii думку, чи вона гарна? Вiн мав почути вiд неi схвалення. Це завдавало йому гострiшого збудження, нiж сексуальний оргазм. І вона гаряче хвалила п’есу. Але весь час усвiдомлювала в глибинi душi, що загалом п’еса i шеляга не варта.

– Слухай, – сказав вiн раптом, – а чому б нам з тобою не прояснити iншу справу? Чому ми з тобою не одружуемось?

– Але ж я замiжня, – вiдповiла вона збентежено, не вiдчувши нiчого.

– Ах це!.. Вiн дасть тобi розлучення, не сумнiвайся. Чому б нам з тобою не одружитися? Я хочу одружитись. Я знаю, це буде для мене найкраще – одружитися i вести розмiрене життя. Я живу чортзна-як, просто на шматки розриваюсь. Слухай, ми з тобою нiби створенi одне для одного… як рука й рукавичка. Чому б нам не одружитись? Ти бачиш хоч якусь причину, щоб не зробити цього?

Коннi з подивом глянула на нього – i знов нiчого не вiдчула. Цi чоловiки, всi вони однаковi, все пропускають повз вуха. В них у головi щось спалахуе, мов ракета, i вони готовi здiйняти тебе у пiднебесся на своему кволому пломiнцi.

– Я вже замiжня, – повторила вона. – Ти знаеш, я не можу покинути Клiффорда.

– Та чому? Чому?! – вигукнув вiн. – Вiн за пiвроку ледве завважить, що ти пiшла. Вiн i не пiдозрюе, що iснуе ще хтось, окрiм нього. Наскiльки я можу побачити, ти йому взагалi не потрiбна; вiн цiлком занурений у себе.

Коннi не могла не згодитись, що його слова е правдою. Але також вона вiдчувала, що й Майклiс навряд чи е взiрцем безкорисливостi.

– Хiба не всi чоловiки зануренi в себе? – спитала вона.

– О, я припускаю, що майже всi. Чоловiк повинен таким бути, аби вижити. Але це не суттево. Головне те, яку долю може чоловiк дати жiнцi. Може зробити ii до бiса щасливою чи нi? Якщо нi, то вiн i не мае права на жiнку… – вiн замовкнув i втупив у неi майже гiпнотичний погляд своiх випуклих карих очей. – Зараз я впевнений, – додав вiн, – що можу дати жiнцi найлiпшу до дiдька долю, якоi тiльки вона забажае. Я за себе ручаюся.

– А яка це найлiпша доля? – спитала Коннi, дивлячись на нього все ще здивовано, навiть бентежно, але так само без жодного вiдчуття.

– Та яка хочеш, чорти б ii забрали, яка завгодно! Сукнi, прикраси, будь-який нiчний клуб, що тобi до вподоби… можеш заводити знайомства, взагалi вiдповiдати вимогам часу… подорожувати i щось представляти з себе усюди, куди б ти не поiхала. Все що захочеш, трясця його матерi!

Вiн переможно промовляв усе це, сяючи вiд самовдоволення, i Коннi дивилася на нього, наче зачарована, але не вiдчувала взагалi нiчого. На поверхнi ii душi не з’явилося щонайменшоi хвильки вiд його славетних поривань.

Навiть ii зовнiшне «я», що iншого разу могло б трохи схвилюватися, зараз мовчало. Все це не зачiпало ii, вона не могла цим захопитися. Вона просто сидiла й дивилася на нього, i виглядала наче приголомшеною, i не вiдчувала нiчого – тiльки десь поряд iй вчувалося невимовно бридке смердюче дихання облудноi богинi успiху.

Мiк сидiв як на голках, виструнчившись у своему крiслi, i позирав на неi з майже iстеричним виразом. Хтозна, що його мучило найбiльше, марнославне бажання ii згоди чи панiчний жах, що вона таки згодиться?

– Менi треба подумати, – сказала вона. – Я не можу зараз тобi вiдповiсти. Ти, певно, гадаеш, що Клiффорда не слiд брати до уваги, – але я так не можу. Як тiльки подумаю, який вiн безпорадний…

– Чорти б його взяли! Якщо хтось так торгуе своею немiччю, тодi й менi треба почати жалiтися, який я самотнiй i який я завжди був самотнiй… i розрюмсатися, щоб хтось витирав менi соплi! До дiдька все це, якщо справдi треба бути калiкою, щоб тебе брали до уваги…

Вiн одвернувся, iз люттю засунувши руки до кишень.

Того ж вечора вiн сказав iй:

– Ти ж сьогоднi прийдеш до мене? Я не знаю, де в бiса знаходиться твоя кiмната.

– Добре, – вiдповiла вона.

Тiеi ночi вiн був iще палкiшим коханцем iз його дивною, тендiтною хлопчачою оголенiстю. Коннi не вдалося досягти оргазму до того, як вiн скiнчив. І своею нiжною дитячою голизною вiн збудив у нiй несамовиту жагу; iй довелося продовжувати вже пiсля того, як вiн скiнчив, у дикому божевiллi судомних спазмiв; а вiн героiчно утримувався в нiй зусиллям самопожертви, аж доки вона, коротко, дико скрикуючи, не дiйшла пiку насолоди.

Коли вона нарештi вiдклякла вiд нього, вiн мовив гiрко, навiть трохи глузливо:

– Ти не можеш скiнчити водночас iз чоловiком, правда ж? Ти маеш сама довести себе до цього, додивитись виставу до кiнця?

Його коротка промова завдала iй одного з найбiльших у життi ударiв. Адже пасивна змога вiддаватись була нiби единим, на що вiн здатний.

– Про що ти? – спитала вона.

– Ти знаеш, про що я кажу. Ти завжди ведеш далi, пiсля того як я вже скiнчив… i я маю, зцiпивши зуби, чекати, поки ти задовольниш себе власними силами.

Вона була приголомшена його несподiваною брутальнiстю якраз тоi митi, коли ii сповнювала насолода, яку неможливо описати словами… i навiть любов до нього. Адже вiн, врештi-решт, як i бiльшiсть сучасних чоловiкiв, скiнчав ледве не до того, як почне. І саме це змушувало жiнку бути активною.

– Але ж ти хотiв, щоб я продовжувала, щоб я була задоволена? – спитала вона.

Вiн похмуро всмiхнувся.

– Хотiв! – сказав вiн. – Оце добре! Я хотiв лежати, зцiпивши зуби, поки ти на менi вправляешся!

– То ти не хотiв? – наполягала вона.

Вiн нiби не чув ii запитання.

– І так з усiма клятими жiнками, – мовив вiн. – Або зовсiм не ворушаться, наче вони там мертвi… або чекають, поки ти скiнчиш, i тодi починають самi собою займатися, а ти маеш терпiти. Я ще не зустрiчав жiнки, яка б скiнчила одночасно зi мною.

Коннi майже не слухала отi його чоловiчi зiзнання. Вона була вражена тим, що вiн вiдчувае насправдi, i цiею незбагненною брутальнiстю. Вона ж нiчим не завинила.

– Але ж ти хочеш, щоб я теж отримала втiху? – повторила вона.

– Та звiсно ж, хочу! Але будь я проклятий, якщо це не в бiса забагато для будь-кого – терпiти, поки жiнка сама себе задовольнить…

Цi слова стали однiею з найгiркiших поразок у життi Коннi. Вони вбили щось у нiй. Вона не була в захватi вiд Майклiса; поки вiн не почав усiеi цiеi справи, вона його не хотiла. Взагалi вона нiколи не хотiла його по-справжньому. Але якщо вже вiн почав, то iй здавалося таким природним отримувати насолоду з його помiччю! Вона навiть кохала його за це… тiеi ночi вона справдi кохала його i хотiла вийти за нього замiж.

Мабуть, пiдсвiдомо вiн усе розумiв, i саме через це йому забаглося припинити цю виставу одним порухом, розкидати цей картковий будиночок. Їi сексуальнi почуття до нього, чи до будь-кого з чоловiкiв, тiеi ночi загинули. Вона вiдтяла його вiд себе так, нiби вiн нiколи не iснував для неi.

І вона знову тоскно пленталася дорогою днiв. Тепер вже не було нiчого, окрiм машинального тупцяння на мiсцi, яке Клiффорд називав упорядкованим життям, тривалим спiвiснуванням людей, що призвичаiлися жити пiд одним дахом.

Пустка! Єдиний вихiд полягав у тому, щоб змиритися з цiею великою пусткою, з безлiччю клопiтких дрiбниць, якi вкупi утворюють загальну величезну порожнечу.




Роздiл шостий


– Чому жiнки й чоловiки в наш час насправдi не подобаються одне одному? – спитала Коннi в Томмi Дьюкса, хто певною мiрою був для неi, як то кажуть, iстиною в останнiй iнстанцii.

– Та чому ж? Я не думаю, що з часiв створення людини була iще така пора… коли чоловiки й жiнки були б такi прихильнi одне до одного, як сьогоднi. Це справжня прихильнiсть! Вiзьмiть хоча б мене… Менi жiнки справдi подобаються бiльше за чоловiкiв; вони смiливiшi, з ними можна бути бiльш вiдвертим.

Коннi помiркувала над цим.

– Але ви з ними нiколи не мали справи, – сказала вона.

– Я? А що ж я роблю зараз, як не дружньо балакаю з жiнкою?

– Так… балакаете.

– А що ще я мiг би зробити, якби ви були чоловiком?

– Нiчого, мабуть. Але жiнцi…

– А жiнцi потрiбно вам подобатись, розмовляти з вами i водночас бути коханою й жаданою; менi ж здаеться, що цi речi абсолютно несумiснi.

– Але вони мають якось сумiщатися!

– Так, без сумнiву, водi не слiд бути такою мокрою, а то в нiй забагато вологи. Та в тому-то й рiч! Менi подобаються жiнки, я залюбки з ними розмовляю i саме тому не кохаю i не жадаю iх. Я не можу зазнати i того, й iншого одночасно.

– Але так воно мало б бути.

– Нехай так. Тiльки ж перетворити речi на щось iнше, нiж те, чим вони е насправдi, – то не моя стихiя.

Коннi замислилась.

– Це неправда, – сказала вона. – Чоловiк може i кохати жiнку, i розмовляти з нею. Не розумiю, як можна кохати, не розмовляючи, не будучи вiдвертими й близькими одне до одного. Як це може бути?

– Ну, – сказав вiн, – не знаю. Що вам за користь вiд моiх роздумiв? Я можу сказати тiльки про себе. Менi подобаються жiнки, але я не жадаю iх. Я люблю розмовляти з ними, та цi розмови, хоч у певному розумiннi й зближують, та водночас розкидають нас на рiзнi полюси, коли передбачаються поцiлунки i таке iнше. Отак!.. Проте не берiть мене за взiрець, бо я, напевне, досить оригiнальний в цьому вiдношеннi: чоловiк, якому подобаються жiнки, але який iх не любить i навiть починае ненавидiти, коли вони вимагають вiд нього любовi або хочуть впiймати його на гачок.

– І хiба вас це не засмучуе?

– Чого б то? Анiтрохи! Дивлюся на Чарлi Мея, на iнших чоловiкiв з iхнiми любовними пригодами… Нi, я анiтрохи iм не заздрю! Якщо доля пошле менi таку жiнку, яку я хотiв би, – дякувати небовi. Але досi я не зустрiчав жодноi такоi жiнки… i навiть не бачив. Що ж, припускаю, що я просто холодний. Але деякi жiнки менi справдi дуже подобаються.

– А я?

– Надзвичайно! І ви ж бачите, у нас iз вами не йдеться до поцiлункiв, нi?

– У жодному разi! – вiдповiла Коннi. – Але ж мало б iти до цього?

– Нащо, скажiть, будь ласка? Менi подобаеться Клiффорд, але що б ви сказали, якби я пiдiйшов i поцiлував його?

– А хiба немае жодноi рiзницi?

– А в чому вона? Всi ми – iнтелiгентнi люди, i ми повиннi вiдсунути всi отi чоловiчi й жiночi штучки. Вам би було до вподоби, якби я зараз почав поводитись, немов якийсь iноземець з манерами самця, i демонструвати власну сексуальнiсть?

– Я б вас зненавидiла.

– От i добре! Я ж кажу вам, якщо я навiть самець по своiй сутi, я все одно нiколи не зустрiчав самки мого виду. І менi ii зовсiм не бракуе, менi просто подобаються жiнки. Хто присилуе мене iх кохати або удавати, нiби кохаю, гратися у цю сексуальну забавку?

– Нi, я не робитиму цього. Але чи не е все це якимось хибним?

– Може, вам так здаеться, але не менi.

– Так, менi здаеться, що мiж чоловiками й жiнками щось негаразд. Жiнка бiльш не зваблюе чоловiкiв.

– А чоловiки – жiнку?

Вона трохи помiркувала про зворотний бiк цiеi проблеми.

– Також не дуже, – чесно зiзналася вона.

– Тодi облишимо все це, будемо поводитись пристойно i просто, як звичайнi люди. До бiса всi цi штучнi сексуальнi зобов’язання! Я вiд них вiдмовляюсь!

Коннi знала, що вiн правий. Але це змушувало ii почуватися такою покинутою, покинутою i розгубленою. Немов соломинка у стоячiй водi. В чому ж справа – у нiй самiй чи ще в чомусь?

Насправдi винна була ii молодiсть, що не бажала змиритися з iснуючим свiтом. Цi чоловiки здавалися такими старими й холодними. Все здавалося старим i холодним. А тi нiкчеми, що удають, нiби хочуть, починають гратися у сексуальну забавку, i тому вони навiть гiршi за iнших. І Майклiс також виявився нiкчемою; з нього не було нiякого пуття. Чоловiки нiчого не хочуть, вони навiть жiнку не хочуть по-справжньому, i Майклiс не хотiв також.

Це жахливо, але треба з цим якось зжитися. Правда те, що чоловiки бiльш не принаджують жiнок; i якщо ти зможеш обдурити себе i повiрити, нiби це не так, – подiбно до того, як вона обдурила саму себе iз Майклiсом, – тим краще для тебе. Тодi ти зможеш просто жити, хоч у цьому й немае жодного сенсу. Вона надто добре розумiла, нащо люди влаштовують вечiрки з коктейлями, слухають джаз i танцюють чарльстон[28 - Чарльстон – популярний рухливий танець, запроваджений у 1923 роцi.] до нестями. Ти маеш так чи iнакше розтринькати свою молодiсть, бо вона сама зжере тебе. Але яка ж гидотна штука оця молодiсть! Ти можеш вiдчувати себе древньою, як Мафусаiл[29 - …древньою, як Мафусаiл… – бiблiйний мiфiчний патрiарх Мафусаiл прожив 969 рокiв. У переносному значеннi означае тривале життя, довголiття.], але щось нуртуе в тобi i не дае тобi спокою. І жодноi перспективи! Гидка реальнiсть! Вона майже жалкувала, що не поiхала тодi з Мiком i не перетворила свое життя на одну довгу вечiрку з коктейлем i джазом. В будь-якому випадку це було б краще, анiж самiй поховати себе у могилi.

В один iз таких чорних днiв вона пiшла сама на прогулянку до лiсу, задумана, неуважна до всього довкола, байдужа навiть до того, де вона знаходиться. Вiдлуння пострiлу неподалiк вiд неi налякало i роздратувало ii. Потiм, пройшовши далi, вона почула голоси, i це викликало в неi вiдразу. Люди! Люди iй не потрiбнi. Але ii гострий слух вловив iншi звуки, i вона стривожилась: це було дитяче схлипування. Вона насторожилася. Хтось сварив дитину. Вона кинулася вперед, продираючись мокрою дорогою, охоплена похмурою люттю. Вона вiдчувала, що зараз влаштуе сцену.

За поворотом вона побачила на дорозi двi фiгури – лiсника та дiвчинки в червоному плащику й кротовому капелюшку; дiвчинка плакала.

– Та стули рота, ти, сученя мале! – чувся розлючений чоловiчий голос. Дитя заплакало ще дужче.

Коннi пiдступила ближче, ii очi метали блискавки. Чоловiк обернувся i, глянувши на неi, холодно привiтав ii, але його лице було блiдим вiд гнiву.

– В чому справа? Чому вона плаче? – наступала на нього Коннi, ледь задихаючись.

Майже невловима посмiшка, схожа на глум, ковзнула по його обличчю.

– Вiдки я маю знати, самi в еi питайтеся, – холодно вiдповiв вiн на мiсцевому дiалектi.

Коннi вiдчула себе так, нiби вiн дав iй ляпаса. Вона зблiдла. Потiм глянула на нього з усiею зневагою, на яку була здатна. Їi темно-блакитнi очi гнiвно блищали.

– Я питаю вас, – видихнула вона.

Вiн легко вклонився iй, здiйнявши капелюха.

– Так, ваша свiтлосте, – вiдповiв вiн. І провадив далi знов на дiалектi: – Та я не мо’ вам сказати.

Вiн виглядав наче солдат, непохитний, тiльки блiдий вiд злостi.

Коннi обернулася до дитини, рум’яноi, чорнявоi дiвчинки рокiв дев’яти-десяти.

– Що трапилось, сонечко? Скажи, чого ти плачеш, – запитала вона доречним у таких випадках солодким тоном. І чим були вiдчайдушнiшi шморгання, тим ще бiльше додавалося ласки в голосi Коннi:

– Ну не плач-бо! Скажи, що тобi зробили!.. – ii тон усе нiжнiшав. В той же час вона порпалася у кишенi жакета i, на щастя, видобула шестипенсовика.

– Не плач-бо, годi! – сказала вона, присiвши перед дiвчинкою. – Дивися, що я маю для тебе!

Сопiння, пiдшморгування, кулак, вiдтулений вiд зарюмсаного личка; i чорне хитре оченятко зиркнуло на шестипенсовика. Потiм знову почулося хлипання, але вже тихiше.

– Ну скажи менi, що трапилось, – попросила Коннi i поклала монету у пухку дитячу ручку, що одразу ж зтислася.

– Це… це… киця!

Останнi судомнi схлипування.

– Яка киця, сонечко?

По хвилi кулачок, що стискав шестипенсовика, боязко вказав на ожиновi заростi:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dev-d-gerbert-lourens/kohanec-ledi-chatterli/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Баронет – аристократичний титул, що передуе барону, передаеться у спадок синовi.




2


Бонд-стрит – вулиця розкiшних магазинiв у центральному районi Лондона.




3


Прерафаелiти – група англiйських художникiв та поетiв середини XIX столiття, що вiдроджували мистецтво дорафаелiвського часу (часiв Середньовiччя й раннього Вiдродження), захоплюючись його природнiстю та прозорiстю у деталях.




4


Фабiанцi – члени фабiанського товариства англiйськоi реформiстськоi органiзацii (заснованоi 1884 року), названоi на честь римського полководця Фабiя Максима, прихильника очiкувальноi тактики. Фабiанцi пропагували еволюцiйно-реформiстський шлях розвитку суспiльства.




5


Тут пройшло кохання (фр.).




6


…загубили шилiнг, а знайшли шiсть пенсiв. – Англiйський шилiнг дорiвнюе дванадцяти пенсам. Популярний вислiв, що означае розчарування.




7


Кiтченер, Горацiо Герберт (1850–1916) – британський фельдмаршал, очолював вiйська в англо-бурськiй вiйнi. У 1914–1916 роках вiйськовий мiнiстр.




8


Англiйськi «томмi» – збiрна назва для британських солдатiв, скорочено вiд «Рядовий Томмi Аткiнз», що використовувалась для всiх британцiв призовного вiку.




9


Як такi (лат).




10


Ллойд-Джордж, Девiд (1863–1945) – прем’ер-мiнiстр Великоi Британii у 1916–1922 роках.




11


Боттомлi, Горацiо (1860–1933) – журналiст, фiнансист, член парламенту, який накопичував i втрачав величезнi грошi через зухвалi спекуляцii, «прославився» шахрайством i гучними промовами пiд час Першоi свiтовоi вiйни. Заснував i видавав щотижневик «Джон Булл» (1906–1929), у якому рiзко критикував романи Д. Г. Лоуренса «Закоханi жiнки» (1921) i «Коханець ледi Чаттерлi» (1928–1929).




12


Методисти – члени протестантськоi секти, що виникла на початку XVIII столiття в Англii, а наприкiнцi XIX столiття перетворилась на самостiйну церковну органiзацiю, що закликала до методичного, неухильного виконання християнами своiх релiгiйних обов’язкiв.




13


Неперевершеними (фр.).




14


Напiвцнотлива (фр.).




15


Речовий доказ (лат.).




16


Дама напiвсвiту (фр.).




17


…по копiях Ренуара i Сезанна… – П’ер Огюст Ренуар (1841–1919) i Поль Сезан (1836–1906) – французькi художники-iмпресiонiсти.




18


«Une immense esperance a traversе la terre» (фр.) – «Велика надiя пройшла по землi», цитата з поетичного твору Альфреда де Мюссе (1810–1857), французького поета-романтика.




19


Поза грою (фр.).




20


Благословенний будь зв’язок, що порiднив серця… – перефразованi першi рядки гiмну Джона Фосетта (1740–1817).




21


Протагор (бл. 490 – бл. 420 до н. е.) – давньогрецький фiлософ, провiдний софiст.




22


Алкiвiад (бл. 450–404 до н. е.) – афiнський стратег.




23


З кафедри (лат.).




24


…нiби раптом заговорила вiслиця… – У бiблейськiй мiфологii вiслиця провидця Валаама раптом заговорила до свого господаря. Вираз використовуеться в iронiчному сенсi стосовно людини, що несподiвано заговорила.




25


Якщо вони не ласкавi до мене, яке менi дiло, чи хорошi вони? – рядки з поезii «Рiшення коханця» Джорджа Вiзера (1588–1667).




26


Хiльдебранд – Папа Григорiй VII (1021–1085), був ченцем, мирське iм’я Хiльдебранд. Вiн пiдтримував закон целiбату для священикiв.




27


Цей лiс був рештком тiеi величезноi дiброви, де полював Робiн Гуд… – Тут i далi алюзii до середньовiчних легенд про благородного розбiйника Робiна Гуда, що обкрадав багатих у хащах Шервудського лiсу i вiддавав грошi бiдним.




28


Чарльстон – популярний рухливий танець, запроваджений у 1923 роцi.




29


…древньою, як Мафусаiл… – бiблiйний мiфiчний патрiарх Мафусаiл прожив 969 рокiв. У переносному значеннi означае тривале життя, довголiття.