Книга - Жак-фаталіст і його пан

Жак-фаталiст i його пан
Denis Diderot


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Майже всi художнi твори Денi Дiдро (1713–1784) французького фiлософа-просвiтителя, творця «Енциклопедii», мистецтвознавця i письменника, побачили свiт i принесли йому славу лише пiсля смертi. Протягом кiлькох столiть уся Європа вiдкривала для себе романи Дiдро-митця, чий творчий пошук значно випередив свiй час, але е актуальним i понинi.

До видання ввiйшли антиклерикальний роман-сповiдь «Черниця»; дотепний, перейнятий дiалектичною грою розуму роман-дiалог «Небiж Рамо» та наповнений життевою мудрiстю та життелюбством свого героя роман «Жак-фаталiст». На думку Дiдро, роман повинен змальовувати навколишнiй свiт, показувати живi характери та зображувати картину звичаiв своеi доби в правдивих деталях, щоб читач змушений був сказати: «Слово честi, це правда! Таке не вигадаеш!»





Денi Дiдро

Жак-фаталiст i його пан



Переклав з французькоi Валерiан Пiдмогильний








© Н. Є. Косенко, передмова i примiтки, 2004

© Є. В. Вдовиченко, iлюстрацii, 2004

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001




Передмова


Ім'я Денi Дiдро – творця «Енциклопедii», фiлософа, мистецтвознавця, письменника – стоiть поряд з визначними iменами не тiльки доби Просвiтництва, але й свiтовоi культури.

Дiдро-прозаiк вийшов за межi свого часу. Творчий пошук дозволив йому вiльно спiлкуватися як з античними мудрецями, так i сучасниками. Вiн вибирав собi у спiврозмовники однодумцiв-гуманiстiв: Сократа, Платона, Арiстотеля, Рабле, Монтеня, Паскаля, Декарта, Вольтера, Гельвецiя.

Керуючись допитливим розумом i творчою iдеею, вiн намагався розбудити в людинi людське, зняти з неi нашарування суспiльних забобонiв i споживацького прагматизму, звiльнити ii душу для свiдомого, сповненого вiдповiдальностi за свою долю життя.

Сповiдуючи вiру в перетворюючу силу живого розуму, Дiдро, як й iншi французькi просвiтники, обрав за мету свого творчого пошуку, можливо, дещо iдеалiстичну iдею виховання громадянського суспiльства, де кожен громадянин е вiльним робити свiй вибiр i нести за це вiдповiдальнiсть перед собою та iншими. Просвiтники називали такий стан душi «природним правом людини».

Саму iдею держави, що будувалася б на засадах «природних прав людини», у рiзнi часи називали по-рiзному: «Імперiею розуму», «Утопiею», «Мiстом сонця», «Телемським абатством».

Головними умовами реалiзацii цiеi утопiчноi iдеi вважалися: правитель-фiлософ, який керувався б гуманiстичним свiтоглядом, та суспiльство, що iснувало б на засадах добровiльного обмеження й спiльноi домовленостi. У такiй соцiальнiй схемi перевага вiддавалася «Імперii розуму» над «Імперiею влади». Просвiтники наiвно вiрили, що обiзнаний та розсудливий правитель, на кшталт Пантагрюеля з вiдомоi казки Рабле, здатен керувати «розумним суспiльством».

Ще з часiв Платона фiлософи замислювалися над проблемою правильного виховання. Просвiтники, розвиваючи античне вчення про природу та людину, намагалися довести, що знання та гуманiстичнi цiнностi здатнi повернути суспiльству втраченi моральнi iдеали, якi вважали апрiорi природними. Безумовно, така концепцiя передбачала активну роль Учителя-фiлософа й дiалектика, силою духу подiбного до Сократа або Арiстотеля. Саме такоi суспiльноi ролi прагнули для себе Дiдро, Вольтер, Руссо, свiдомо випробовуючи свiй дух бiднiстю, поневiряннями, опозицiею громадськiй думцi та схоластичнiй науцi. Можливо, вони були останнiми фiлософами-унiверсалiстами, якi поряд iз законами природи дослiджували проблеми людськоi душi та соцiуму.

Денi Дiдро народився 5 жовтня 1713 року в невеличкому мiстечку Лангр в пiвнiчно-схiднiй частинi Францii в родинi заможного ремiсника-ножовника. Батько хотiв забезпечити синовi гарну кар'еру та шкодував грошей на його освiту. У тi часи вважалося престижним навчатися в католицьких школах ордену Єзуiтiв, тому у вiцi 8 рокiв Дiдро поступив до езуiтського коледжу в своему рiдному мiстi, а коли йому виповнилося 12 рокiв, батько вiдiслав його вчитися до Парижа в коледжi д'Аркур.

Денi був старшим сином в родинi та мав успадкувати вiд дядька мiсце священика. Але ще пiд час навчання Дiдро назавжди вирiшив для себе вiдмовитися вiд духовноi кар'ери. Пiсля закiнчення коледжу вiн, порадившись з батьком, йде працювати помiчником до прокурора Клермана де Рi, уродженця Лангра, у якого служить два роки. Але юриспруденцiя також не приваблюе молодого Дiдро, весь вiльний час вiн присвячуе вивченню класичних i нових мов та математики. Театр i лiтература стають його захопленням. Невдовзi Дiдро приймае рiшення повнiстю присвятити себе науцi та вiдмовитися вiд будь-якоi служби. Батько не схвалюе такого вибору сина й погрожуе позбавити його матерiальноi пiдтримки. Але майбутнiй фiлософ вибирае вiльне, хоча й злиденне, життя. Йому доводиться перебиватися випадковими заробiтками. Ситуацiю ще бiльше ускладнюе ранне одруження. Поява родини змушуе Дiдро працювати з потрiйною енергiею. Протягом десятилiття (1730–1740 pp.) Дiдро заробляе на життя як лiтературний поденник. Вiн перекладае для книготорговцiв рiзнi книги з фiлософii, лiтератури, математики. У цей час зав'язуеться його дружба з Руссо, Кондiльяком та iншими майбутнiми знаменитостями. Багато часу вони проводять у бесiдах та фiлософських дискусiях. Можливо, тодi й формуеться енциклопедичний свiтогляд органiзатора та натхненника «Енциклопедii». До цього перiоду вiдноситься його знайомство з англiйським фiлософом-моралiстом Е. Шефтсберi, який мав великий вплив на формування у Дiдро етичних поглядiв. У 1745 роцi вiн перекладае книгу Шефтсберi «Дослiдження про заслуги доброчесностi». По сутi, це перша фiлософська праця самого Дiдро, оскiльки змiст твору Шефтсберi був викладений у перекладi досить довiльно. Перiод 1740–1750 pp. Дiдро проводить у напруженому пошуку власноi фiлософськоi системи. У першому авторському творi «Фiлософськi думки», написаному на початку 1746 року, Дiдро пiддае скептичному перегляду догмати католицькоi церкви. Ця книга викликала жорстоку суспiльну опозицiю. У червнi 1746 року «Фiлософськi думки», за вироком парламенту, були спаленi як небезпечна книга.

У 1747 роцi з'являеться наступна праця Дiдро «Прогулянка скептика, або Алеi», в якiй автор знову намагаеться спростувати церковнi догмати з позицii здорового глузду та науки. Слiдом за нею у 1749 роцi побачила свiт праця «Листи слiпих у настанову зрячим», у якiй автор послiдовно доводить хибнiсть будь-якоi фiлософii, що суперечить розуму та почуттям. Незважаючи на анонiмнiсть цiеi публiкацii, як i бiльшостi iнших прижиттевих творiв Дiдро, автора було викрито та ув'язнено на три мiсяцi до Венсенського замку за «богохульство». Бажану свободу Дiдро отримуе завдяки заступництву Вольтера. Пiд час перебування у Венсенському замку у Дiдро народжуеться задум грандiозного видання – «Енциклопедii, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», яке мае покласти край схоластицi в усiх галузях знань.

Вийшовши з ув'язнення, Дiдро залучае до спiвробiтництва в «Енциклопедii» усiх найталановитiших просвiтникiв: Монтеск'е, Вольтера, Гольбаха, Мармонтеля, Руссо, Гельвецiя, Кондiльяка та iнших. Редактором видання був вiдомий математик та фiлософ Ж. Л. д'Аламбер, проте основнi видавничi справи вiв сам Дiдро. У процесi пiдготовки словника розкрилися його органiзацiйний талант, колосальна енергiя та унiверсальна освiченiсть. Вiн пише для «Енциклопедii» 1259 статей з найрiзноманiтнiших питань: фiлософii, полiтики, естетики, етики, економiки, технiки тощо. Його допитливий розум вбирае в себе все нове як в галузi науково-теоретичноi думки, так i у виробничiй галузi. Недаремно деякi дослiдники порiвнюють Дiдро з унiверсальним тиглем, в якому плавляться, подiбно металам, рiзнi життевi спостереження та факти, прогартованi просвiтницькими iдеями. Перший том видання побачив свiт у 1751 роцi.

«Енциклопедiя» своiми новаторськими iдеями похитнула теоретичнi засади старого свiту, що у свою чергу викликало жорстоку опозицiю церкви. Хоча бiльшiсть статей «Енциклопедii» через цензурнi перешкоди була написана езопiвською мовою, уже пiсля публiкацii другого тому в 1752 роцi королiвський суд заборонив це видання. З цього моменту випуск «Енциклопедii» продовжувався нелегально. Було ще кiлька постанов про заборону ii публiкацii, але популярнiсть видання тiльки зростала. У 1759 роцi влада остаточно зупиняе випуск «Енциклопедii», вiдповiдно до королiвського указу передбаченi суворi покарання (у тому числi й позбавлення життя) за написання статей, якi критикують церкву та королiвську владу або порушують порядок i спокiй у краiнi. Переслiдування похитнули еднiсть енциклопедистiв – посварився зi своiми однодумцями Руссо, вiдмовився вiд редакторства д'Аламбер, вiдiйшов вiд видання Вольтер. Але Дiдро продовжував роботу до кiнця: у 1765 роцi вiн випустив останнi 10 томiв, а у 1772 роцi передплатники отримали додатково ще 11 томiв iлюстрацiй до повного видання «Енциклопедii», що складалося з 17 томiв теоретичних статей. «Енциклопедii» Дiдро вiддав 20 рокiв свого життя, ця праця стала його науковим та громадянським подвигом.

Водночас iз виданням «Енциклопедii» Дiдро продовжував своi науковi дослiдження. За цi роки вiн написав «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Про драматичну лiтературу» (1758 p.), «Фiлософськi засади матерii та руху» (1770 p.), «Системне спростування книги Гельвецiя «Про людину» (1773–1774), «Елементи фiзiологii» (1773–1780 pp.), «Парадокси про актора» (1773 р.) та iншi. Тодi ж були написанi й художнi твори Дiдро, якi принесли йому посмертну свiтову славу: «Черниця» (1760 p.), «Небiж Рамо» (1762–1782 pp.), «Жак-фаталiст та його пан» (1773 p.).

Прагнучи суспiльноi реалiзацii, Дiдро шукав кожноi можливостi для втiлення своiх фiлософських iдей в життя. Як i Платон, який свого часу намагався реалiзувати власнi утопiчнi теорii при дворi сиракузьких тиранiв Дионiсiiв i ледь не був за це проданий ними у рабство, як i Вольтер, який пережив захоплення та розчарування постаттю пруського правителя Фрiдрiха II, Дiдро захоплювався постаттю росiйськоi iмператрицi Катерини II, яка у свою чергу прагнула для себе ореолу освiченоi правительки.

Катерина II вела активне листування з просвiтниками, а коли у Францii заборонили видання «Енциклопедii», запропонувала Дiдро продовжити випускати ii в Росii. Будучи поiнформованою про важкий матерiальний стан фiлософа, вона надала Дiдро фiнансову пiдтримку: придбала в нього за велику грошову суму бiблiотеку та залишила ii у його довiчному користуваннi. Крiм цього, вона призначила Дiдро бiблiотекарем у власнiй бiблiотецi та встановила йому значну платню, яку виплатила за 50 рокiв наперед. Пiсля цього Дiдро отримав запрошення вiдвiдати Росiю.

У вереснi 1773 року Дiдро прибув до Петербурга. При дворi його прийняли з великими почестями. Щоденно вiдбувалися бесiди iмператрицi з фiлософом. За порадою Дiдро Катерина II купила у Францii кiлька сотен полотен уславлених художникiв (Мурiльйо, Рафаеля, Рембрандта, Ван-Лоо, Пуссена, Ван-Дейка та iнших), якi прикрасили картинну галерею Ермiтажу. Дiдро також дав iмператрицi багато корисних порад щодо вдосконалення полiтичного та культурного життя в Росii. Вiн покладав великi надii на «Пiвнiчну Семiрамiду». Фiлософ переконував росiйську iмператрицю в необхiдностi запровадження в краiнi суспiльно-полiтичних реформ, введення парламентського способу правлiння, обмеження прав дворянства на користь «третього стану», радив стимулювати розвиток науки, технiки, землеробства. Катерина II захоплювалась живою уявою Дiдро, але водночас, за його спиною, досить скептично висловлювалась щодо його реформаторських iдей.

Таку, досить поширену в суспiльствi, зрадницьку споживацьку поведiнку iнший фiлософ – Гегель у своiй працi «Феноменологiя духу» назвав «розiрваною свiдомiстю», в якiй водночас iснують «гуманiстичнi iдеi» та «цинiчний практицизм». Цей психологiчний феномен вивiв у своему сатиричному дiалозi «Небiж Рамо» Денi Дiдро.

Пiсля вiдвiдання Росii розчарований Дiдро, втративши останнi iлюзii щодо можливостi ствердження в суспiльствi «Імперii розуму», у 1774 роцi повернувся до Францii.

На батькiвщинi фiлософ продовжував багато працювати, але здоров'я його було виснажене випробуваннями та непомiрною працею. Помер Дiдро 31 липня 1784 року, не зрадивши власним переконанням. На вмовляння священика церкви святого Сульпiцiя зректися богохульних iдей, тому що це може справити гарне враження на iнших, фiлософ вiдповiв: «…Я вiрю, панотче, що це може справити гарне враження, але погодьтеся, що це було б безсоромною брехнею з мого боку».

Свое свiтоглядне кредо Дiдро виклав у написанiй для «Енциклопедii» статтi «Фiлософ», де навiв приклад, що наслiдував у власному життi. Так, за переконанням Дiдро: фiлософ – це «людина, дii якоi спрямованi розумом», вiн «пояснюе причини», «спостерiгае», дослiджуе, не просто судить, але шукае iстину, «намагаеться судити правильно». Це «доброчесна людина», яка «хоче бути корисною». Фiлософ «ревнивий до всього, що називають гiднiстю та чеснiстю», поняття «чесностi настiльки глибоко проникае в кров фiлософа, як i свiтло розуму». У такий спосiб Дiдро ототожнюе просвiтництво з моральним удосконаленням людини та суспiльства. Моральний переворот свiдомостi, що готували просвiтники XVIII столiття, мав на метi звiльнення людини вiд духовного полону «розiрваноi свiдомостi», схоластичних забобонiв та споживацького iснування.

Суспiльна революцiя, пiдготовку якоi часто приписують французьким просвiтникам XVIII столiття, мислилась ними самими, в першу чергу, як революцiя свiдомостi, як перехiд вiд механiстичноi споживацькоi форми iснування, через вiльний вибух душi, яка прагне реалiзацii своеi природи, до свiдомого i вiдповiдального суспiльного життя.

Мисленню Дiдро притаманна певна «парадоксальнiсть», яку правильнiше було б назвати дiалектичнiстю. З одного боку, Дiдро, поряд з Вольтером, Монтеск'е, Гельвецiем, Гольбахом, Руссо та Кондорсе, виступае як один з iдеологiв просвiтництва, з iншого боку – володiючи сильним дiалектичним розумом, вiн усвiдомлюе суперечливiсть просвiтницького iдеалу «природноi людини», оскiльки «природнiсть» не завжди узгоджуеться з гуманiзмом. Так ще Блез Паскаль у своiх фiлософських есе «Думки» зауважував: «Звичка е другою природою, що руйнуе першу. Але що е першою природою? Чому звичка не е природною? Я дуже боюся, що сама природа е тiльки першою звичкою».[1 - Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 514.]

Отже, природа та звичка можуть мiнятися мiсцями, переходити одна в iншу. Вони не протистоять одна однiй, як застиглi опозицii, а е результатом життевого досвiду. «У людинi все вiд природи, будь-яка властивiсть може бути вродженою, але будь-яка вроджена властивiсть може стертися»[2 - Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 587.]. Отже, за думкою Паскаля, життевий досвiд та вiдповiднi обставини, якими б вони не були, можуть стати природою людини.

Дiдро у своiй фiлософськiй прозi йде далi Паскаля, вiн намагаеться показати сучасникам у дiалектичному ракурсi надзвичайно просту iстину: обставини та людина взаемозалежнi, i тiльки неупереджена, духовно вiльна людина може вибирати для себе обставини.

Фiлософськi, натурфiлософськi, етичнi постулати Просвiтництва Дiдро намагаеться розглядати з контроверсiйних позицiй, для того щоб усвiдомити iх можливi наслiдки. За перевiреним античним принципом Дiдро виводить вiдмiннi свiтогляднi мiркування у формi дiалогiв, де спiвбесiдники суперечать не тiльки один одному, але й собi. Дiдро-експериментатор вiдкривае перед читачем свою фiлософську лабораторiю та захоплюе його творчим процесом спiвавторства, вiн показуе йому народження й розвиток думки та ii можливi наслiдки. Такий же принцип Дiдро сповiдуе й у своiй художнiй творчостi.

Якби ерудованого читача другоi половини XVIII столiття спитали, що йому вiдомо з творчого доробку Дiдро, вiн назвав би «Енциклопедiю», деякi драми, можливо, пригадав би дещо з фiлософських творiв, а також фривольний роман у стилi рококо «Нескромнi скарби». Дiдро-прозаiк цьому читачевi був маловiдомий.

Майже всi художнi твори, що принесли Дiдро свiтову славу, побачили свiт пiсля його смертi. У свiтовiй лiтературi небагато авторiв, чию посмертну долю супроводжувала б така кiлькiсть упереджених або хибних оцiнок. Наприклад, законодавець смакiв французького суспiльства кiнця XVIII – початку XIX столiття нинi забутий автор Лагарп ставився до Дiдро рiзко негативно, як до ворога релiгii та класицистичноi традицii, вiн бачив у «Черницi» тiльки три-чотири гарних сторiнки. У кiнцi XIX столiття французький академiк Емiль Фаге безапеляцiйно стверджував, що Дiдро е другорядним автором та докоряв йому у вiдсутностi художньоi уяви.

Протягом XIX столiття Францiя та Європа заново вiдкривали для себе Дiдро-митця, чий творчий пошук значно випередив свiй час. Брати Гонкур називали його «першим генiем новоi Францii». Його творчiсть високо цiнували Гете, Гегель, Бальзак, Стендаль, Достоевський. Французький вчений Жан Тома, автор монографii «Гуманiзм Дiдро», писав: «Саме Дiдро заразив свiй вiк щирою любов'ю до людства, потребою замiнити абстрактне поняття людини взагалi… живою реальнiстю iстоти з плотi та кровi».[3 - Цит за книгою: Diderot. Oeuvres romanesques. – Р: Garnier, 1959. – P. VIII.]

Саме такою е героiня Дiдро «Черниця». Так трапилось, що передплатники популярноi «Лiтературноi кореспонденцii» Мельхiора Гримма довiдалися про iсторiю написання цiеi книги ранiше, нiж ii прочитали. У 1770 роцi Гримм детально описав мiстифiкацiю, з якоi народилася «Черниця», сам же твiр було опублiковано в «Лiтературнiй кореспонденцii» у 1780 та 1782 роках. Широкiй публiцi роман представлено лише в 1796 роцi.

Багато що в авторському задумi роману пояснюе iсторiя написання «Черницi». Зокрема, з енциклопедистами та Дiдро мав дружнi стосунки дотепний та приемний у спiлкуваннi вiдставний офiцер маркiз де Крамар. Якось вiн поiхав до свого маетку в Нормандii i товариство залишилось без приемного спiврозмовника. Друзi вирiшили в будь-який спосiб примусити маркiза повернутися до Парижа. Тут в нагодi трапилась iсторiя про те, як маркiз, будучи за характером сентиментальним фiлантропом, у 1758 роцi щиро перейнявся особистою долею однiеi молодоi черницi – Сюзанни Сiмонен, яка силомiць була ув'язнена до монастиря Лоншан та намагалася вирватися звiдти на свободу. Маркiз нiколи не бачив цiеi дiвчини, хоча й стежив деякий час за ii долею. Дiдро разом з друзями скористалися цим фактом та вигадали цiлу iсторiю з листами черницi Сюзанни Сiмонен, в яких вона звертаеться до свого великодушного благодiйника, розповiдае про те, що начебто втекла з монастиря й переховуеться вiд переслiдування в Парижi та благае прийти до неi на допомогу.

Читаючи в нормандськiй провiнцii цi пристраснi послання, маркiз навiть й гадки не мав, що iх пише Дiдро. Невдовзi друзi зрозумiли, що жарт зайшов дуже далеко та примусили вигадану втiкачку «померти». За кiлька рокiв по тому, коли маркiз повернувся до Парижа, вони зiзналися йому у своiх витiвках.

Але кожен жарт мае частку правди. В основi роману Дiдро лежала доля реального прототипу – черницi Маргарити Деламар, яка за бажанням матерi, що прагнула успадкувати статок свого чоловiка, провела за монастирськими стiнами понад 50 рокiв[4 - Історiя Маргарити Деламар розказана в монографii: George May. Diderot et «La religieuse». – New-Haven-Paris, 1954.]. За лiтературноi уяви Дiдро звична для тих часiв iсторiя «черницi за примушенням» стала яскравим художнiм узагальненням особистоi долi людини, що е жертвою суспiльного блюзнiрства.

Дiдро було 47 рокiв, коли вiн писав «Черницю». До цього часу в нього вже склалася власна система естетичних поглядiв. Драматичний досвiд, який мав Дiдро, вiдповiдав завданням його нового творчого пошуку. І хоча автор не вiдмовився вiд театру, оскiльки саме драматургiя давала йому можливiсть безпосередньоi апробацii просвiтницьких iдей на широкому загалi, вiн усвiдомлював, що саме психологiчний роман дозволить йому бiльш грунтовно виразити власну естетичну програму, нiж драма. Поштовхом для експериментiв Дiдро в жанрi роману стало його захоплення талантом англiйського романiста С. Рiчардсона, якому фiлософ навiть присвятив статтю «Похвальне слово Рiчардсону» («Eloge de Richardson», 1761).

У Дiдро була власна концепцiя жанру роману. Автор «Черницi» не любив галантних авантюрних книг, що завжди мали популярнiсть, не шанував вiн i сухi дидактичнi твори в дусi давньоримського моралiста Катона. За концепцiею Дiдро, роман повинен розкривати свiт, в якому ми живемо, показувати живi характери в дii, зображувати картину звичаiв своеi доби в правдивих деталях так, щоб читач змушений був би сказати: «Слово честi, це – правда! Таке не вигадаеш!» Саме цей художнiй принцип вiдстоюе Дiдро у новелi «Два товариша з Бурбонни».

На вiдмiну вiд своiх попередникiв-прозаiкiв Лесажа, Прево, Марiво, – Дiдро пише пристрасний роман без кохання. Водночас з Руссо, який надав в «Новiй Елоiзi» взiрець французького сентиментального роману, Денi Дiдро творить роман-сповiдь, в якому головна героiня – не виняткова особистiсть, а жертва суспiльства.

Сюзанна Сiмонен – чиста й наiвна iстота, яка вiрить у справедливiсть. Вона прагне вирватися з монастиря тому, що вважае свободу вибору «природним правом людини». Сюзанна вiрить у Бога, але в неi немае схильностi до чернецтва.

«Черниця» – це соцiально-психологiчний роман. Дiдро показуе насильство над особистiстю нещасноi дiвчини як загальний прояв духовного рабства та водночас деспотизму, а також насильства над власною природою, яке прищеплюе людям протиприроднi пристрастi, святенництво та механiстичний спосiб iснування.

Особисту долю героiнi Дiдро зображуе з високих позицiй гуманiста, пiд кутом зору невiдповiдностi цiеi долi iдеалам природи та розуму, гуманiстичноi моралi. Не випадково божевiлля е одним з лейтмотивiв оповiдання. Сюзанна бачить божевiльну черницю, яка без роздумiв дае обiтницю чернецтва, будучи доведеною до стану автомату. Настоятелька Арпажонського монастиря втрачае розум вiд протиприродного кохання до Сюзанни.

Іррацiональнiсть монастирського iснування стае вищим проявом насильства над людською природою. Сестри «у Христi» пiддають Сюзанну жахливим тортурам тiльки через те, що вона не згодна з чернецтвом за примушенням. Дiдро переконливо показуе, що навiть «гарний» монастир перетворюе людей на «жорстоких тварин».

Героiня Дiдро – iстота цнотлива, але цнотливiсть виявляеться зайвою у свiтi, де пануе блюзнiрство та деспотизм. Сюзанна е позашлюбною дитиною, тому вона позбавлена захисту закону. ii мати хоче звiльнитися вiд грiха своеi молодостi, а сестри – отримати спадок батька. Святий отець залякуе Сюзанну описами вiльного життя, що принесе iй лише злиднi, важку працю, кине ii у вирiй низьких пристрастей та бажань. Але Сюзанна – натура цiлiсна та вольова, вона прагне свободи будь-якою цiною, навiть цiною власного життя.

Свiй авторський стиль Дiдро любив називати «патетичним». Патетика в «Черницi» вiдповiдае моральному пафосу автора. Дiдро переконаний, що тiльки духовно вiльна особистiсть може бути справдi моральною, або, як було прийнято говорити в тi часи, «доброчесною».

Сюзаннi вдалося вирватися з монастирських мурiв, але бажаноi свободи вона так i не знайшла. Монастирськi звички не дозволи iй стати iншою – такою, як всi. У вiдчаi вона пише своему благодiйнику, що в неi залишилася тiльки свобода кинутися в колодязь. Ця тема «втрачених iлюзiй» надалi отримае свiй розвиток у творчостi Бальзака, Стендаля, Флобера.

Видавець Мельхiор Гримм свiдчив, що Дiдро не закiнчив «Черницю». Але автор i не збирався цього робити. Будь-який кiнець зруйнував би художню правдивiсть та цiлiснiсть твору. Сповiдь Сюзанни, за ii зiзнанням, написана «без таланту та мистецтва, але правдиво». Намагаючись зберегти цю правдивiсть, Дiдро використовуе новаторську лiтературну технiку: вiн не розповiдае про життя героiнi, а показуе його за чисто драматичним принципом – у виглядi пристрасного монологу самоi героiнi. Такий прийом дозволяе автору поглибити психологiчний аналiз, притаманний класицистичнiй драмi та роману. Дiдро створюе абсолютну iлюзiю реальностi, точно зображуе жести й рухи персонажiв, динамiку iх поведiнки, мiняе в залежностi вiд композицiйноi доцiльностi емоцiйне навантаження епiзодiв, ритм оповiдання, майстерно монтуе роман з рiзних частин. Формально «Черниця» позбавлена «живописностi», в нiй домiнують тiльки два кольори – чорний i бiлий, але червоною лiнiею проходить пристраснiсть оповiдання. Гарний знавець живопису, Дiдро наче справжнiй художник розподiляе в романi контрасти кольорiв, свiтла та тiнi.

Характер Сюзанни Сiмонен поданий у саморозвитку. Це жива й пристрасна жiнка iз сильними та слабкими рисами своеi натури. Автор не втручаеться в долю героiнi та намагаеться уникати прямого вираження авторськоi iдеi. Вiн розкривае психологiю бунтiвноi душi, примушеноi до чернецтва дiвчини, яка надiлена волею й смiливiстю, але вiн не приписуе iй своiх думок фiлософа-просвiтника про релiгiю, свободу, суспiльну мораль. Саме художне дослiдження iндивiдуальноi долi Сюзанни Сiмонен приводить до висновку про нелюдськi обставини та духовне рабство, серед яких вона змушена жити.

Свое ставлення до дiалектики суспiльноi природи людини Дiдро виразив в iншому прозовому шедеврi – дiалогiчнiй повiстi «Небiж Рамо». Покищо цей твiр залишаеться нерозгаданим до кiнця. Це книга з невiдомою творчою iсторiею. У широкому листуваннi Дiдро, а також в багатiй мемуарнiй лiтературi доби й досi не знайдено жодного посилання на час написання цього твору. Ретельне дослiдження оригiналу рукопису, згадки в текстi про персонали' та подii дозволяють зробити висновок, що перший варiант «Небожа Рамо» було написано в 1761 роцi, але останнi авторськi правки було зроблено за два роки до смертi Дiдро. Таким чином, цей твiр е пiдсумком двадцяти рокiв роздумiв та творчого пошуку автора.

Не менш складною була й iсторiя публiкацii «Небожа Рамо». Уперше книга побачила свiт у 1804 роцi нiмецькою мовою в перекладi Гете. З оригiналом рукопису французи ознайомились тiльки у 1891 роцi, коли вiн був опублiкований бiблiографом Жоржем Монвалем. Копiя, надана видавцям у 1823 роцi дочкою Дiдро, маркiзою де Вандель, мала численнi пропуски та неточностi.

Досi не визначена й жанрова природа цього твору. Сам автор називав свiй дiалог сатирою в античному розумiннi цього термiна[5 - Сатира (вiд лат. повний, рясний) – лiтературний жанр римського походження, де повчальна тема поеднуеться з полемiчно-критичними тенденцiями.У «Небожi Рамо» Дiдро бере собi за взiрець «Сатири» Горацiя (або «Бесiди», такий переклад латинськоi назви цього твору – «Sermones» – здаеться бiльш правильним) – твiр, в якому Горацiй у формi довiльноi бесiди без гострих полiтичних випадiв, але достатньо критично та самокритично висвiтлюе соцiальнi та фiлософськi проблеми, показуе людськi слабостi та перипетii долi, виявляе себе спостережливим автором, який надае дотепнi характеристики типовим людським проявам та, зображуючи рiзнi ситуацii, намагаеться об'ективно виразити правду життя.], як строкату картину звичаiв доби та iнвективу проти окремих особистостей. Можна зробити припущення, що в основi задуму «Небожа Рамо» лежить бажання Дiдро затаврувати групу продажних лiтераторiв на чолi з Фрероном та Палiссо – iдейних ворогiв просвiтникiв.

Одначе проблематика твору значно ширша за цю актуальну для Дiдро полемiку. У даному випадку, за словами росiйського дослiдника М. М. Бахтiна, можна говорити про певну «дiалогiчну культуру» в традицii просвiтникiв, зокрема Дiдро, яка своiм корiнням сягае сократiвських дiалогiв, античноi дiатриби та солоквiуму.[6 - Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., «Художественная литература». – 1972, с. 245.]

Не виключений безпосереднiй вплив на автора «Небожа Рамо», що був опублiкований мiж 1760 та 1762 pp. незавершеного роману Лоренса Стерна «Життя та думки Трiстрама Шендi, джентльмена». Дiдро називав цей роман «загальною сатирою». Отже, можливо, що створюючи у 1762 роцi перший варiант власноi сатири, вiн спробував оцiнити з позицii здорового глузду не тiльки суспiльнi вади, але й слабкi сторони просвiтницькоi фiлософii.

«Небожа Рамо» можна назвати своерiдною iнтелектуальною комедiею доби, де стикаються два типи свiдомостi: «нещасна, розiрвана», за термiнологiею Гегеля, свiдомiсть небожа Рамо та «цiлiсна й послiдовна» свiдомiсть фiлософа. Можливо, Гегель, давши визначення типу «розiрваноi свiдомостi», яка усвiдомлюе себе, смiеться над собою, наявним iснуванням та заплутанiстю цiлого, – був першим, хто розкрив справжнiй прихований змiст сатири Дiдро.

Книга Дiдро не схожа на поширений у французькiй лiтературi XVII–XVIII столiть жанр фiлософських дiалогiв у дусi Фенелона та Фонтенеля. «Небiж Рамо» по сутi являе собою драматизовану повiсть, в якiй дiють два героi: «Вiн» (небiж Рамо) та «Я» (близький по духу до автора фiлософ). Водночас широкий соцiальний фон, глибина розробки характерiв, вiдкритiсть композицii наближають цей твiр до роману.

Правомiрно говорити про жанрову полiфонiчнiсть «Небожа Рамо», якщо пригадати, що його провiдним лейтмотивом е музика. У небожа Рамо був реальний прототип, якого добре знав Дiдро. Музикант-невдаха, але людина талановита, захоплена своiм мистецтвом, вiн жив богемним життям та був завсiдником паризьких кафе. Соцiальнi та фiлософськi iдеi дiалогу не зрозумiлi поза характером небожа Рамо. Це примхливе та суперечливе створiння е своерiдним витвором мистецтва, яке захоплюе автора своею витонченiстю.

Небiж Рамо слiдуе моралi суспiльства, в якому правила поведiнки диктуе шлунок. Вiн щиро зiзнаеться в тому, що залюбки був би чесним, якби це вело до багатства. Народжений мiнливими обставинами герой – по-тваринному аморальний. Вiн складае панегiрики пiдступностi й догiдливостi та вважае iх своерiдним мистецтвом. За душею в нього, на перший погляд, немае нiчого святого, крiм прихованоi туги за утопiчними iдеалами, яка знаходить для себе вихiд у спогадах про померлу дружину. З ii смертю небiж перетворюеться на завершеного цинiка – продукт суспiльства споживачiв. Абсолютна моральна глухота музиканта, надiленого витонченим естетичним смаком, вражае фiлософа, який з обуренням докоряе за це спiврозмовнику. На що небiж слушно вiдповiдае, що, може, тому це сталося, що жив вiн «завжди з добрими музикантами й лихими людьми», отож «вухо стало дуже тонким, а серце стало глухим».

У парадоксальний спосiб небожу Рамо вдаеться загнати у глухий кут спiврозмовника, який стоiть на позицiях унiверсальноi моралi природи та розуму. Незважаючи на певну автобiографiчну схожiсть самого Дiдро та образу фiлософа, не варто ототожнювати позицiю автора з позицiею фiлософа. Абсолютно очевидною е дистанцiя, яка вiддiляе Дiдро вiд цього персонажа. Фiлософ втiлюе в собi багато iдеалiстичних iлюзiй, притаманних просвiтницькiй iдеологii, Дiдро ж намагаеться спiввiднести просвiтницькi iдеологеми з реальнiстю життя, що втiлюе в собi Рамо. Так народжуеться другий план дiалогу – мiж автором та вдумливим читачем.

Суть бесiди небожа та фiлософа полягае в тому, що iм часто доводиться вступати у протирiччя не тiльки один з одним, але й собою. В цьому схожому на оперу дуетi небiж також мае свою фiлософську партiю. Вiдповiдаючи на докори фiлософа, який стверджуе, що не можна заради добробуту жертвувати власною гiднiстю, вiн, у дусi просвiтницькоi iдеологii, заявляе, що дiе згiдно зi своею природою, тому вважае власну аморальнiсть абсолютно виправданою i природною. Навпаки, на його думку, iмплантованi в суспiльство просвiтницькi iдеали е штучними й неприродними: «…дуже дивно було б, якби я почав мучитись, мов та проклята душа, щоб себе скалiчити й зробити iншим, нiж я е; щоб надати собi характеру, чужого менi, i прикмет – дуже шановних, погоджуюсь iз цим, щоб не сперечатись, але iх надто важко було б менi набути й додержувати, хоч не дали б вони менi нiчого, а може, й вiд нiчого гiрше, – адже я став би постiйною сатирою для багачiв, що при них такi жебраки, як я, мусять шукати собi пожитку. Чесноту хвалять, але ненавидять i уникають ii, але мерзне вона на холодi, а на цiм свiтi ноги теплими треба мати. Та через це я ще й озлився б доконечно, бо чому так часто бачимо ми святих – жорстоких, гнiвливих, вiдлюдькуватих? Тому що вони поставили собi невiдповiдне до своеi природи завдання; вони мучаться, а коли мучишся, то й iнших мучиш…»

Тут Дiдро виявляе протирiччя, прихованi в фiлософськiй концепцii Гельвецiя, викладенiй у книзi «Про людину», щодо морального iдеалу спiвзвучностi життя людини i природи. Якщо розвинути думку Гельвецiя до логiчного кiнця, то можна отримати як наслiдок трагiкомiчну картину життя небiжа Рамо, змушеного жорстокими обставинами слiдувати аморальним законам «поганоi природи».

У такий спосiб «природна соцiально людина» виявляеться далекою вiд абстрактного iдеалу добропорядностi та моралi. Доведений до крайностi постулат просвiтникiв, що «природна людина» е iдеальною, – виявляе свою нежиттездатнiсть.

Дiдро висловлюе у своiй сатирi нову для iдеологii Просвiтництва думку про те, що природа людини мае соцiальний характер, отже не iснуе абстрактних природних iдеалiв.

Але дiалектична думка автора йде ще далi. Усупереч власному постулату щодо вродженоi добропорядностi людини, просвiтники вважали, що вирiшальний вплив на формування особистостi мае виховання. Дiдро пiддае критичному перегляду правомiрнiсть цiеi просвiтницькоi iдеологеми. У суперечливiй бесiдi небожа та фiлософа розкриваеться, що людська iндивiдуальнiсть формуеться пiд впливом спадкового чинника та обставин iснування, а сам процес виховання виконуе тiльки певну соцiальну функцiю.

Небiж розпитуе фiлософа, як той збираеться виховувати власну дочку. Фiлософ, як виявилося, вирiшив зневажити умовностями свiтського виховання та навчае ii «правильно мислити», вкладаючи у головний предмет «багато моралi». Рамо зауважуе щодо непотрiбностi всiх цих знань у суспiльствi. Дiвчина, на його думку, у першу чергу повинна бути гарна, втiшна й кокетна. Вiн пропонуе фiлософу навчити свою дочку вмiнню спiвати, танцювати та подобатися чоловiкам. Вiн радить не силувати дiвочоi природи непотрiбним моралiзаторством та вважае «правильне виховання» фiлософа хибним.

Розмiрковуючи над вихованням власного сина, небiж Рамо розвивае думку щодо впливу спадковостi на формування характеру, при цьому вiн посилаеться на «батькiвську кров» та «первiсну молекулу»: «Виховання раз у раз перетинатиметься з нахилом молекули, дитину мов тягтимуть двi протилежнi сили, i вона пройде всi кривини на життевому шляху, як безлiч тих, що я бачив, однаково незугарних як у добрi, так i в злi. Це тi, що ми називаемо «нiкчемами», найстрашнiшим з усiх епiтетiв, бо вiн означае пересiчнiсть i останнiй ступiнь зневаги». Рамо прагне узгодити виховання власного сина з цiнностями суспiльства, в якому вiн живе. Саме багатство вiн вважае запорукою пошани в суспiльствi: «Якщо це виховання погане, то виннi в цьому звичаi моеi нацii, а не я. Хай вiдповiдае за це хто хоче. Я ж хочу, щоб син мiй був щасливий або, це те саме, шанований, багатий i могутнiй… Якщо ви, мудрецi, мене ганитимете, то люди й успiх виправдають мене. Вiн матиме золото, ручуся вам. Якщо багато золота матиме, йому нiчого не бракуватиме, навiть вашоi пошани й поваги».

У «Небожi Рамо» Дiдро пiдiймае в першу чергу проблеми долi особистостi, якi буде розробляти в пiзнiшому романi виховання. Говорячи про свого героя словами фiлософа, автор зауважуе: «Вiн визнавав своi i чужi пороки, але не був лицемiром. Вiн був не менш i не бiльш гидкий, як вони, тiльки щирiший, послiдовнiший i часом глибокий у своему збоченнi. Мене брав острах, що то буде з його дитини при такому вчителi. Певна рiч, з вихованням, так точно пристосованим до наших звичаiв, вона мусить далеко пiти, якщо тiльки ii передчасно не переймуть по дорозi».

Характерно, що Рамо не позбавлений гiркого усвiдомлення власного принизливого становища. Злиднi змушують його прилаштовуватися до забаганок тих, в кого грошi й влада. Вiн свiдомо порiвнюе мистецтво блюзнiрства з мистецтвом музики: «… Найважливiша i найважча рiч, за яку добрий батько найбiльш мусить дбати, полягае…в тому, щоб показати iй вiрну мiру, мистецтво уникати ганьби, неслави й законiв. У суспiльнiй гармонii треба вмiти вставляти, готувати й покривати дисонанси. Нема нiчого простiшого, як послiдовнiсть довершених акордiв – треба чогось рiзкого, такого, щоб порiзняло свiтляну в'язку й розпорошувало ii променi».

За уважного аналiзу фiгура небожа Рамо виявляться швидше трагiчною, нiж комiчною. Вiн водночас i блазень, i жертва долi. «Нiчого сталого немае в цьому свiтi: сьогоднi на вершинi, а завтра в болотi. Нами керують проклятi обставини й керують дуже кепсько…» – констатуе вiн.

З надзвичайною майстернiстю Дiдро вiдроджуе шекспiрiвську метафору «Свiт – це театр». У пантомiмах, якi протягом усiеi бесiди грае перед фiлософом небiж Рамо i якi iлюструють рiзнi думки та життевi ситуацii, прихована iдейно-естетична концепцiя автора. Завдяки цим пантомiмам правда життя втручаеться в розмову: вiдбуваеться накладення мистецтва на життя, а життя – на мистецтво. Небiж Рамо приймае рiзнi пози: митця, багатiя, звiдника, абата, мiнiстра, короля. Але найпоширенiшою виявляеться поза улесника, прислужника й прохача: «Потiм почав смiятися, вдавати людину, що запобiгае, просить, догодити хоче. Праву ногу вперед виставив, лiву – назад, спину зiгнув, голову пiдвiв, погляд утопив у чужi очi, рота роззявив, руки до чогось простягнув. Вiн чекае наказу, дiстае його, мчить стрiлою, вертаеться – вiн виконав, складае звiт. Вiн усе пильнуе, пiдiймае, що впало, пiдкладае подушку чи лавочку пiдставляе пiд ноги, тримае тацю, присувае стiльця, вiдчиняе дверi, зачиняе вiкно, спускае завiсу, пантруе господаря й господиню, завмирае, спустивши руки й випроставшись, слухае, силкуеться читати на обличчi…»

На цю пантомiму Рамо фiлософ робить слушне зауваження: «…виходить, що на свiтi повно жебракiв, бо я не знаю нiкого, хто не вмiв би станцювати кiлькох па вашого танцю… Юрба честолюбцiв танцюе в позах, одна одноi пiдлiших… проте е iстота, звiльнена вiд пантомiми. Це – фiлософ, що нiчого не мае i нiчого не просить». Але якщо пiти далi, спробувати продовжити авторську думку, можна уявити, що позицiя фiлософа також е певною позою в суспiльствi, що живе «Sub specie ludi» (за законами гри). Тож мудрiсть полягае в усвiдомленнi iгровоi природи суспiльства.

Схожу думку можна знайти в iншому творi Дiдро «Парадокси про актора», де автор стверджуе: «У великiй комедii свiту, тiй, до якоi я повсякчасно повертаюся, всi палкi душi займають сцену, а всi генiальнi люди сидять в партерi. Перших називають безумцями, а других, що намагаються описати iх безумства, – мудрими. Це зображення мудрого змушуе вас смiятися над тими явищами, жертвами яких ви нещодавно були, а також – над собою».[7 - Diderot. Paradoxe sur le comedien. – Paris, 2001. – P. 78.]

На соцiальнiй сценi всi ролi розподiлено, кожен мае зайняти свое мiсце вiдповiдно до правил гри та рольовоi маски, i тiльки час вiдмiряе кожному кiнець та початок вистави. Тому невипадково бесiда Небожа Рамо та Фiлософа завершуеться ремiнiсценцiею з «Енеiди» Вергiлiя «Quisque suos non patimur manes» («Кожен свою кару вiдбуде» – вiрш з тiеi частини поеми, де розповiдаеться про те, як Еней спускаеться до потойбiчного царства) та церковними дзвонами, що сповiщають водночас початок вистави та початок меси.

Серед питань, що автор ставить перед читачем у своему дiалозi, не останне мiсце займае й проблема вiдповiдальностi митця за художнi образи, що народжуе його уява, за вплив його творчостi на суспiльство. Дiдро у такий спосiб намагаеться проаналiзувати загальнонацiональне значення генiiв, таких як: Корнель, Мольер, Расiн, Вольтер. Водночас вiдчуваеться, що явну перевагу вiн вiддае Расiновi, бо саме довкола цiеi постатi ведеться найзапеклiша полемiка Рамо та Фiлософа. Небiж докоряе Расiновi, що в життi «вiн був добрий тiльки для незнайомих, i то пiсля смертi». Але на це Фiлософ пропонуе вiдокремити буденну добропоряднiсть пересiчноi людини вiд загальнонацiонального значення генiя: «Вiн i через тисячу рокiв викликатиме сльози на очах. Ним захоплюватимуться люди по всiх краях землi; вiн навiюватиме людянiсть, спiвчуття, любов. Питатимуть: хто вiн, з якоi краiни, i заздритимуть Францii. Вiн зробив прикрiсть кiльком там людям, яких немае вже i якi нам майже зовсiм не цiкавi. Нам нема чого боятися нi його порокiв, нi його хиб».

Дiдро послiдовно проводить думку про велике суспiльне значення естетичного iдеалу, який поеднуе в собi прекрасне, добре, щире, гуманне та здатен замiнити абстрактну мораль. Естетичнi питання стають своерiдним пiдсумком соцiально-фiлософського змiсту цього твору.

Коли читаеш твори Дiдро, виникае враження, що у своiй iдейно-естетичнiй концепцii вiн навмисно уникае будь-якоi завершеностi та однозначностi, сповiдуючи метафiзичний принцип «життя складнiше й цiкавiше за будь-якi спроби визначити його». Науковий погляд на свiт фiксуе його iснування, вписуе його в певнi рамки визначень, але водночас обмежуе його можливостi мiнятися. Час у природознавчому фiзичному вимiрi е величиною однорiдною (будь-яка мить тотожна iншiй), свiт безкiнечно повторюе себе, не знаючи принциповоi рiзницi мiж минулим, теперiшнiм та майбутнiм. Водночас потiк людського життя е складнiшим за формальну логiку й математику, «потенцiальне» й «можливе» виявляються такими ж об'ективними, як i реально iснуюче. Але чим е об'ективна реальнiсть, можливо, тiльки вiдношенням до неi свiдомостi?

Свiт майбутнього – це свiт можливостей, яких завжди багато, якi iнодi виключають одна одну, народжують iншi можливостi, ведуть до невiдомого. Саме цi можливостi дослiджуе у свiй спосiб мистецтво, зокрема художня творчiсть.

Дiдро-прозаiк у своiй творчостi звертае увагу саме на тi моменти свiтоглядноi фiлософii Просвiтництва, якi передбачають парадоксальнi для просвiтницькоi системи наслiдки. «Інодi бувае достатньо зробити крайнi висновки з гiпотези, – пише вiн в «Думках щодо пояснення природи», – щоб похитнути ii»[8 - Дидро Д. Мысли об объяснении природы. – Собрание сочинений. В 10-ти т. – М., 1935. – Т. 1. – С. 338.]. Один з таких парадоксiв пов'язаний з проблемою спiввiдношення свободи та необхiдностi. Учення французьких просвiтникiв виявляе певну непослiдовнiсть: з одного боку, як головна полiтична вимога «розумного» суспiльного устрою висуваеться свобода, а з iншого – можливiсть свободи заперечуеться як «фiктивне поняття», причини якого людям ще не вiдомi. Така суперечливiсть народжуе думки про фатальну визначенiсть будь-якого вибору людини.

Дiдро-дiалектик ставить собi за мету звiльнити людину вiд вiдчуття фатальностi. Так з'являеться роман пiд назвою «Жак-фаталiст та його Пан», в якому читач спостерiгае за героем – Жаком, що разом iз Паном iде довгою дорогою та намагаеться вважати реально можливим лише те, що людинi визначено долею. «Чи може воно бути iнакше, – казав вiн, – коли немае свободи й доля наша написана на небi?» Вiн гадае, що людина iде до слави або до ганьби так само доконечно, як котиться з гори куля, що мала б самосвiдомiсть…». Цiм мiркуванням Жака заперечуе Пан, який достатньо послiдовно вiдстоюе можливiсть людини керувати обставинами власного життя.

У романi «Жак-фаталiст» Дiдро, як i в сатирi «Небiж Рамо», дозволяе героям повсякчасно заперечувати власнi принципи. Інодi аргументацiя Жака щодо визначеностi всього сутнього волею Неба достатньо переконливо вказуе на можливiсть протилежного трактування реальностi, схожого на свiтогляднi позицii Пана. Говорячи про прагнення Жака бути фаталiстом (свiтоглядна концепцiя Жака запозичена ним в армiйського капiтана – послiдовника Спiнози), автор зауважуе, що «…часто вiн був непослiдовний, як i ми з вами, i схильний забувати своi власнi засади, за винятком деяких обставин, коли його фiлософiя, очевидно, над ним панувала…»

Непослiдовнiсть, складнiсть, суперечливiсть, на думку Дiдро, е характерними для об'ективного потоку життя, що не вписуеться в будь-якi схоластичнi схеми. Ілюстрацiею цiеi думки i е роман про Жака-фаталiста, який не мае нi чiткоi фабули, нi формальних початку i кiнця та композицiйно складаеться з багатьох епiзодiв.

Часто дослiдники перебiльшують значення суб'ективiзму, що начебто пронизуе художню концепцiю «Жака-фаталiста». Цей суб'ективiзм пояснюють впливом на Дiдро Стерна та його «Трiстрама Шендi». Доволi поширеною е думка, що «Жак-фаталiст» е романом стернського типу та втiлюе в собi свiтогляд, спiвзвучний примхливому та витончено iррацiональному сприйняттю потоку життя, що знайшло свое вiдображення в «Трiстрамi Шендi». Таке трактування дещо деформуе iстинну сутнiсть художнього задуму «Жака-фаталiста». Вплив Стерна в романi Дiдро мае швидше зовнiшнiй формальний характер. У Стерна Дiдро запозичив формальний принцип подрiбнення оповiдання на окремi епiзоди, за яким будуеться композицiя роману. Проте, на вiдмiну вiд «Трiстрама Шендi», у Дiдро цей прийом виконуе iншу художню функцiю. Вiн не несе в собi нiякого специфiчного гносеологiчного значення, вiн виконуе нескладну функцiю ретардацii та використовуеться виключно з розважальною метою. Композицiя «Жака-фаталiста», яка на перший погляд здаеться складною та хаотичною, насправдi, якщо уважно проаналiзувати, виявляеться рацiоналiстично чiткою. ii принцип генетично спорiднений з нацiональною французькою лiтературною традицiею, в якiй прикладом для наслiдування у Дiдро е Рабле.

«Жак-фаталiст» – це iнтелектуальна гра автора з читачем та водночас фiлософська притча. З точки зору композицiйноi структури та жанровоi специфiки, «Жак-фаталiст» являе собою збiрку новел, оповiдань, анекдотiв, алегоричних настанов, фiлософських притч, об'еднаних мiж собою певною фабулою та образом кмiтливого слуги. Весь цей матерiал у своiй сукупностi дае широке реалiстичне зображення життя сучасникiв Дiдро. Ідейним стрижнем роману е послiдовна авторська свiтоглядна концепцiя. Дiдро намагаеться залучити читача до спiвавторства, розбудити його розум, позбавити упередженостi. Важко зрозумiти, хто е героями роману, а хто автором. Авторське «Я» виступае в романi не тiльки у традицiйнiй формi спiврозмовника, що обговорюе з читачем фiлософськi питання. «Я» абсолютно вiдкрито вигадуе роман на очах у читача, i саме про це говорить з ним. «Я» – такий самий персонаж роману, як i всi iншi, але мудрiший за них завдяки тому, що не приховуе вiд читача, що роман являе собою якусь створювану цим «Я» умовнiсть, яку, за бажання, легко змiнити. «Я» повсякчасно повторюе читачевi, що це зовсiм «не роман», але «якщо читач захоче, може стати романом».

Перипетii нагромаджуються на шляху мандрiвникiв, здавалось би, з однiею фатальною метою: завадити Жаку розказати Пановi iсторiю свого кохання. Ця iсторiя е своерiдним лейтмотивом подорожi Жака, ii кiнцевою метою, його мрiею про щастя, якiй волею неба судилося справдитися, але чи буде щасливим Жак вiд цього – то вже проблема його власного вiдношення, так би мовити, фiлософське питання: «Що е щастя?». У його постановцi й полягае суть твору, а вiдповiдь читач мусить шукати сам, тому що перефразуючи Овiдiя, на те йому небом i дано високе чоло, щоб пiдводити його до зiрок.[9 - Овiдiй. Метаморфози. Кн. І, вiрш. 85. «Юпiтер дав людинi високе лице, сказав iй дивитись на небо й пiдводити чоло до зiрок».]

У кiнцевому пiдсумку «Жак-фаталiст» говорить про те, про що i «Черниця», i «Небiж Рамо» – про необхiднiсть духовного звiльнення особистi вiд упередження та забобонiв, бо тiльки духовно вiльна людина може взяти на себе цiлковиту вiдповiдальнiсть за свое життя.

Недаремно кажуть, що коли людина перестае читати Дiдро, вона перестае мислити.



Наталiя Косенко




Черниця







Якщо маркiз де Круамар вiдповiсть менi, його вiдповiдь стане першими рядками цього оповiдання. Перед тим як написати йому, я про нього розвiдала. Вiн – свiтська людина, вiдзначився по службi; лiтнiй, був одружений; мае дочку i двох синiв, яких любить i якi люблять його. Родовитий, освiчений, розумний, знаеться на мистецтвi, на вдачу дуже своерiдний. Менi хвалили його чулiсть, честь i чеснiсть. З того глибокого iнтересу, що вiн виявив до моеi справи, i з усього того, що менi про нього казали, я побачила, що, звернувшись до нього, аж нiяк не схибила. Але годi сподiватися, що вiн вiзьметься змiнити мою долю, не знаючи, хто я така. З цiеi причини й постановила я перебороти свое самолюбство та огиду й розпочати оцi записки, де без хисту й умiння, з дитячою простотою своiх лiт i щирiстю своеi вдачi змальовую частину свого нещастя. Може, заступник мiй того зажадае, а може, й менi самiй у голову спаде закiнчити iх згодом, коли далекi подii вже притлумляться в моiй уявi, – тодi, гадаю, цей короткий пiдсумок iх i глибоке враження, що залишиться вiд них на все мое життя, допоможуть менi досить чiтко iх пригадати.



Батько мiй був адвокат. З матiр'ю вiн побрався вже в лiтах, i з нею мав трьох дочок. Достатку в нього було бiльше нiж треба, щоб iх добре влаштувати, та для цього вiн мусив хоч би однаково любити iх, а сказати це про нього я аж нiяк не можу. Рiч певна: розумом, обличчям, вдачею i здiбностями я краща була вiд сестер, i це батькам моiм завдавало, як менi здавалося, прикростi. Тi переваги над сестрами, що дала менi природа й моя пильнiсть, обертались для мене на джерело смутку, тому й бажала я ще з дитинства в усьому на них бути схожою, щоб i мене теж так, як iх, любили, жалiли, обдаровували та прощали. Коли скаже, було, хтось матерi: у вас дiти чарiвнi, то на мене цi слова нiколи не поширювались. Інодi я мала добру нагороду за ту несправедливiсть, але за похвалу, яку я дiставала, менi було стiльки клопоту, коли ми лишалися самi, що вже волiла я краще байдужостi, образи навiть. Що бiльше прихильностi виявляли до мене гостi, то лихiшi ставали батьки, коли гостi розходились. О, скiльки плакала я, що не народилася бридкою, грубою, дурною, гордовитою, одне слово, з усiма тими хибами, завдяки яким iх любили батьки! Я питала у самоi себе: чому батько й мати, люди, зрештою, чеснi, справедливi й побожнi, такi несправедливi до мене? Сказати вам, пане? З окремих слiв, якими спересердя прохопився батько, бо був вiн гнiвливий, з деяких обставин, що належали до рiзних перiодiв мого життя, з балачок мiж сусiдами i слугами я здогадувалася про причину iхньоi неласки до мене, i це, слiд сказати, навiть трохи виправдовувало iх у моiх очах. Може, батько мiй не зовсiм певен був щодо мого народження, може, я нагадувала своiй матерi про якусь ii провину, про невдячнiсть людини, якiй вона надто довiрилася. Хiба я знаю? Та коли здогади цi й необгрунтованi, що я втрачаю, звiряючи iх вам? Це писання ви спалите, а я обiцяю спалити вашi вiдповiдi.

На свiт ми з'явилися одна по однiй невдовзi, тож i дорослими стали всi трое разом. Нагодилися женихи. За старшою сестрою упадав один чарiвний юнак. Я помiтила, що накинув оком вiн на мене, а вона була ввесь час лише приводом, щоб з'являтися в нас. Я розумiла, яку бiду може накликати на мене його увага, тому й розказала про це матерi. Мабуть, за все мое життя я тiльки це й зробила iй приемного, i ось яка була менi винагорода. Днiв за чотири, у всякому разi днiв за кiлька, менi сказали, що для мене знайшли мiсце в монастирi, i наступного дня мене вiдвезли туди. Я так зле почувалася в батькiвськiй господi, що ця подiя мене не засмутила, i я пiшла до монастиря св. Марii[10 - Монастир св. Марii ймовiрно колись насправдi iснував.] – то був мiй перший монастир – дуже радо. Тим часом юнак, що залицявся до моеi сестри, скоро забув мене й одружився з нею. Звати його К***; вiн нотар, живе в Корбелi й живе поганенько. Друга моя сестра вийшла за Бомона, паризького торговця шовком, i живе з ним добре.

Коли сестри моi влаштувалися, я думала, що згадають i про мене i що я невдовзi вийду з монастиря. Менi було тодi шiстнадцять з половиною. Сестрам дали чималий посаг. Я сподiвалася, що й моя частина буде не гiрша за iхню. У головi моiй роiлися принаднi плани, аж ось мене покликали до приймальнi. То був отець Серафим, духiвник моеi матерi. Був вiн i моiм духiвником, тому й неважко було йому пояснити причину свого вiзиту: iшлося про те, щоб я взяла постриг. Я аж скрикнула на цю дивну пропозицiю i сказала йому вiдверто, що нiякоi прихильностi до чернецтва не почуваю.

– Тим гiрше, – сказав вiн, – бо вашi батьки все вiддали вашим сестрам, i вже не знаю, що вони можуть для вас зробити в теперiшнiй своiй скрутi. Помiркуйте, панно: муситимете або лишитися назавжди в цьому монастирi, або поiхати десь у провiнцiйний, де вас приймуть за скромну плату. З нього ви вийдете тiльки по смертi батькiв, якоi доведеться, може, й довго чекати…

Я гiрко нарiкала, обливалася слiзьми. Настоятельку попередили, вона чекала мене бiля приймальнi. Годi казати, яка я була збентежена.

– Що це з вами, люба дитино? (Вона краще за мене знала, що трапилось.) Вам, я бачу, не по собi! Такий розпач – менi аж страшно! Може, батька або матiр втратили?

«Якби ж то!» – хотiлось менi вiдповiсти, кинувшись iй у обiйми, але я тiльки скрикнула:

– Лишенько! Немае в мене нi батька, нi неньки… Я – безталанна, яку ненавидять i живцем хочуть отут поховати!

Вона дала утишитись моему пориву, перечекала, поки заспокоюся. Я розказала iй яснiше, про що саме менi оповiщено. Вона нiбито зворушилася, пожалiла мене, пiдбадьорила, щоб я не згоджувалась на те, до чого в мене немае нахилу, пообiцяла просити, умовляти, клопотатися.

Ох, пане, якi тi настоятельки монастирськi облуднi!.. Ви про це й гадки не маете.

Справдi, вона написала. Вона знала, яка буде вiдповiдь, показала менi ii, i лише геть згодом я навчилася сумнiватися в ii щиростi. Тим часом вийшов термiн, що дали менi на роздуми. Вона прийшла сказати менi про це зi смутком, чудово вдаваним. Спочатку помовчала, потiм кинула менi кiлька спiвчутливих слiв, що з них я зрозумiла вже й решту. Знову дала я волю розпачу, та це вже востанне. Умiти стримуватись – то велике вмiння! Потiм вона сказала, справдi таки, гадаю, плачучи:

– Так, ви покидаете нас, дитино моя! Не побачимося вже, мое серденько… – та iнше, чого я не почула. Я впала на стiлець, мовчала, ридала, завмирала, схоплювалась, кидалася до стiни, виливала скорботу свого серця. Отаке зо мною коiлося, коли вона промовила:

– А чого б вам однiеi речi не зробити? Слухайте, та тiльки не кажiть, що я вам пораду давала. Покладаюсь на вашу непорушну скромнiсть, бо нiзащо у свiтi не хочу, щоб менi чим-небудь докоряли. Що вiд вас вимагають? Щоб ви взяли послушенство? А чому б вам i не взяти? До чого це вас зобов'язуе? Нi до чого, ну, ще два роки з нами поживете. Не знати, хто помре, а хто житиме. Два роки – час чималий, за два роки багато що може трапитися.

І разом з облесною цiею мовою – щедрi ласки, дружнi нарiкання, нiжне лукавство. Я знала, де я е, не знала, куди мене повезуть, i дала себе переконати. Тож вона написала батьковi. ii лист був гарний, кращого й не треба! Не потаiла вона нi моiх мук, нi горя, нi скарг. Запевняю вас, що й хитрiшу вiд мене дiвчину той лист ошукав би. Проте наприкiнцi в ньому писалося про мою згоду. Як хутко все приготували! Призначили день, пошили схиму. Настав момент церемонii, так що тепер мiж тими подiями я не помiчаю нiякiсiнькоi перерви.

Забула вам сказати, що бачилася з батьками й не спинялася нi перед чим, щоб iх зворушити. Але вони були непохитнi.

Напучував мене доктор Сорбонни, абат Блек, а постриг давав епископ Алепський. Ця церемонiя сама по собi вже невесела, а того дня була й зовсiм сумна. Хоч мене й пiдтримували натовпом черницi, не раз, не раз пiдгиналися в мене колiна, i я мало не падала на приступки вiвтаря. Нiчого не чула, нiчого не бачила, у головi запаморочилось. Мене вели, я йшла, мене питали й вiдповiдали за мене. Зрештою, жорстока церемонiя скiнчилась, усi розiйшлися, i я лишилася серед отари, до якоi мене допiру прилучили. Товаришки оточили мене, обiймали, казали:

– А дивiться, сестри, яка вона гарна! Як вiдтiняе покривало ii бiлу шкiру! Як личить iй пов'язка! Як округляе ii обличчя! Як схима облягае стан i руки!..

Я чи й чула iх, бо була безпорадна. Проте мушу признатися, коли лишилася наодинцi iз собою у своiй келii, пригадала iхнi лестощi, не могла стриматися, щоб не перевiрити iх у своему люстерку, i менi здалося, що вони не зовсiм недоречнi.

Цей день провадиться з пишнотою: для мене ii ще збiльшили, але на неi я зовсiм не зважала. Проте всi вдавали, що навпаки якраз, i казали менi це, хоч ясно було, що воно зовсiм не так. Увечерi по молитвi до мене в келiю завiтала настоятелька.

– Не знаю вже, – сказала вона, подивившись на мене, – чому вам одiж ця така вiдразна – вам у нiй чудово, ви чарiвна. Сестра Сюзанна – прегарна черниця, тепер вас ще бiльше любитимуть. Ану, пройдiть… Не досить рiвно тримаетесь, не треба горбитись отак…

Вона показала, як тримати голову, ноги, руки, стан. Це було щось нiби лекцii Марселя[11 - Вiдомий паризький учитель танцiв.] з чернечоi Грацii, бо кожен стан свою мае. Потiм сiла й сказала:

– Гаразд, а тепер поговорiмо трохи про серйозне. Отже, маемо два роки. Батьки вашi можуть передумати. Ви самi, може, схочете лишитися тут, коли вони захочуть вас забрати. У цьому нема нiчого неможливого.

– Не думаю так, панiматко.

– Ви довго прожили серед нас, але нашого життя ще не знаете. Воно, певна рiч, важке, але мае i своi приемностi…

Ви й самi добре уявляете, що вона казала менi про свiт i монастир – про це скрiзь пишуть, i скрiзь однаково, бо, слава Богу, начиталась я предосить теревенiв, що iх ченцi розводять про свiй стан, який вони добре знають i ненавидять, супроти свiту, який вони люблять, ганьблять i не знають.

Про свое послушенство докладно не розповiдатиму. Коли б додержувати його з усiею суворiстю, його не можна було б витримати, але в монастирському життi це найкращий час. Годi знайти сестру вибачливiшу, як мати-послушниця. ii завдання – уберегти вас вiд усiх тернiв становища. Це – найтонший i найвправнiший курс зваблення. Вона згущуе темряву навколо вас, заколисуе, присипляе, упокорюе, заворожуе. До мене наша мати зокрема прихилилася. Не думаю, щоб якась молода й недосвiдчена душа встояла проти цього згубного мистецтва. У свiтi е своi безоднi, але не уявляю, що в них так легко можна скотитися. Коли я чхну, було, двiчi пiдряд, мене звiльняли вiд вiдправи, працi, молитви. Я лягала ранiше й пiзнiше вставала – правило скасовувалося для мене. Уявiть, пане, бували днi, коли я жадала лишитися тут назавжди.

У свiтi не трапляеться жодноi iсторii, про яку тут не говорили б – правду прикрашають, додають брехнi, а потiм без кiнця славлять Бога й дякують йому, що захистив нас вiд таких ганебних пригод. Проте наближався час, що його я сама iнодi пришвидшувала своiми бажаннями. Тодi я стала мрiйною, вiдчула, що прокинулась i зростае моя огида. Я сповiдала ii настоятельцi або нашiй матерi-послушницi. Цi жiнки добре мстяться за нудьгу, якоi ви завдаете iм, бо не треба думати, що iх дуже тiшить лицемiрна роль, яку вони грають, i тi дурницi, якi вони мусять вам казати, – зрештою, iм це так увiряеться i обридае! Але вони згоджуються на це, i то за тисячу екю, що перепадае iм у монастирi. Задля цiеi важливоi мети вони й брешуть усе життя та готують молодим простушкам на сорок-п'ятдесят рокiв вiдчаю, а може, й вiчну муку; бо то певна рiч, пане, що на сотню черниць, якi помирають перед п'ятдесятьма роками, всi сто – на пекло приреченi, не згадуючи вже тих, що на цi роки збожеволiли, здурiли й ошалiли.

Якось одна така вирвалася з келii, де ii було замкнуто. То була година мого щастя чи нещастя – залежно вiд того, як ви, пане, зi мною вчините. Нiколи я не бачила нiчого гидкiшого. Вона була розпатлана, майже гола; тягла своi кайдани, очi були безтямнi, вона рвала на собi волосся, била кулаками в груди, бiгла, вила, кляла страшенно сама себе й iнших, шукала вiкна, щоб викинутись. Жах пройняв мене, я геть уся затремтiла, побачила свою власну долю в цiй безталаннiй i зразу у своему серцi поклала, що тисячу разiв помру краще, нiж з такою долею житиму.

Про мое враження вiд цiеi подii здогадалися й визнали за потрiбне запобiгти йому. Про цю черницю менi розповiли он скiльки всякоi смiшноi i суперечноi брехнi: що й прийняли ii вже несповна розуму, що в критичний час[12 - Тобто коли вона брала постриг.] ii жах великий охопив, що видива почали iй маритись, що вона гадала, нiби з янголами мае стосунки, що читала згубнi книжки, що чула проповiдникiв, занадто суворих у моралi, якi так налякали ii Судом Божим, аж вона й зовсiм побавилася глузду; що бачила лише чортiв, пекло й геену вогненну; що вони всi через неi нещаснi, що це рiч нечувана, що нiколи в монастирi такого не бувало i ще не знати що. Це на мене аж нiяк не вплинуло. Щомить божевiльна черниця ставала передi мною, i я знову й знову заприсягалася, що обiтницi не дам нiколи.

Ось настала i хвилина, коли треба було показати, чи зумiю я встояти на словi. Якось уранцi по вiдправi до мене зайшла настоятелька. Вона тримала листа. На обличчi в неi була туга й пригнiчення; руки в неi опадали, здавалось, лист той був iм не пiд силу. Вона дивилася на мене, до очей iй мов би сльози пiдступали. Вона мовчала, я теж – вона чекала, щоб я перша заговорила. Менi хотiлося, але я стрималася. Вона запитала, як я себе почуваю, сказала, що вiдправа була сьогоднi дуже довга, що я трохи кашляла, що виглядаю недужою. На все це я вiдповiла:

– Нi, панiматко.

Вона все тримала листа в спущенiй долу руцi, розпитуючи, поклала його собi на колiна й напiвзакрила рукою; потiм, закинувши про мого батька, про матiр i побачивши, що я про той папiр нiчого не питаю, сказала:

– Ось лист…

На цьому словi серце мое закалатало, i я додала уривчасто тремтячими устами:

– Вiн вiд матерi?

– Так. Ось читайте…

Я трохи оговталася, взяла листа, почала читати досить твердо, та дедалi жах, обурення, гнiв, злiсть – рiзнi пристрастi забуяли в менi, голос мiй змiнився, обличчя мiнилося, тiло смикалося. Інодi я насилу тримала той папiр або так тримала, нiби хотiла подерти, а то мiцно стискала, мов хотiла зiбгати й геть викинути.

– Ну, дитино моя, що ми вiдповiмо на це?

– Ви знаете, панiматко.

– Нi, не знаю. Часи нещасливi, ваша родина зазнала втрат, справи ваших сестер розлагодженi, в однiеi i в другоi багато дiтей. Коли вiддавали iх, то всього збулися, а тепер зовсiм занепадають, пiдтримуючи iх. Батьки вас улаштувати не можуть; ви пiшли в послушницi, вони витратились, бо цей крок ваш давав надiю. У свiтi поширилась чутка про ваше майбутне чернецтво. Зрештою, завжди розраховуйте на мою допомогу. Я нiколи й нiкого не втягала в чернецтво. То становище й Бог кличе нас, а долучати до його голосу й свiй – небезпечно. Я не говоритиму до серця вашого, якщо благодать йому ще нiчого не сказала. Досi я не можу докорити собi за чуже нещастя, то не з вас же починати, дитино моя, така люба менi! Я не забула, що першi кроки ви зробили з моеi намови, i не дозволю зловжити iх на те, щоб проти волi далi вас спонукати. Помiркуймо ж разом, порозумiймося. Ви хочете взяти чернецтво?

– Нi, панiматко.

– Не почуваете нiякого нахилу до монастирського життя?

– Нi, панiматко.

– Не послухаетесь батькiв?

– Нi, панiматко.

– Чим же ви хочете бути?

– Чим хочете, тiльки не черницею. Не хочу черницею бути, й не буду.

– Гаразд, не будете. Але подумаймо, що вiдповiсти матерi…

Ми обговорили вiдповiдь. Вона написала й показала менi листа – вiн знову видався менi дуже гарним. Тим часом до мене прислали монастирського духiвника, прислали й того доктора, що мене напучував, припоручили мене матерi-послушницi, я побачилась була з епископом Алепським, сперечалася зi святобливими жiнками, що втрутилися в мою справу, хоч я й не знала iх, розмовляла раз у раз iз ченцями та священиками, прийшов батько, сестри листа написали, наприкiнцi й мати з'явилася – я опиралася всьому. Проте призначили день мого постригу. Згоди моеi добивалися як i чим тiльки можна, та, коли побачили, що годi ii здобути, вирiшили обiйтися без неi.

Тодi замкнули мене в келiю, наклали на мене мовчанку, вiдокремили вiд усiх, полишили на саму себе; i я ясно побачила, що мною задумали розпорядитися всупереч моiй волi. Проте становище мое було сумне – я не знала, скiльки воно може тривати, чи кiнчиться, не знала й того, що зi мною буде. У такiй непевностi я прийняла рiшення, про яке ви, пане, судитимете, як самi захочете. Я не бачила нiкого – нi настоятельки, нi матерi-послушницi, нi товаришок своiх. Я покликала настоятельку й прикинулася, нiби схиляюся на волю батькiв, але на думцi мала покласти край цим утискам i прилюдно висловити свiй протест проти задуманого насильства. Тож i сказала, що доля моя в iхнiх руках, що розпоряджатися мною можуть по своiй волi, що коли вимагають вiд мене бути черницею, то я й буду.

По всьому монастирi радiсть пiшла, до мене повернулася ласка з усiма лестощами й звабою. Бог, мовляв, моему серцю говорив, для цього високого стану я просто народилася. Цього не могло не бути, усi цього завжди сподiвалися. Хiба ж виконуе так пильно й невiдступно своi обов'язки той, хто справдi до них не призначений? Матерi-послушницi нiколи не траплялося бачити вихованок з таким виразним покликанням. Моi чудноти, мовляв, дуже дивували ii, але вона завжди казала матерi-настоятельцi, що треба на своему стояти i воно минеться; що такi хвилини бували й у найкращих черниць, що це – навiяння лихого духа, який подвоюе пiдступи своi тодi, коли ось-ось утратить свою здобич; що я звiльнюся вiд нього, що далi менi будуть самi троянди, що обов'язки чернецтва будуть менi тим легшi, бо я дуже iх перебiльшувала, що раптове обтяження тягаря було ласкою неба, яке в такий спосiб послугувалось, щоб його послабити…

Менi дуже дивним здавалося, що та сама рiч вiд Бога й вiд диявола походить залежно вiд того, з якого боку ii розглядати. Таких обставин у релiгii багато, i серед тих, що потiшали мене, однi казали про моi думки, що то сатанинське пiдбурення, а другi – що то Боже натхнення. Те саме зло походить то вiд Бога, що випробовуе нас, то вiд диявола, що нас спокушае.

Я трималася обачно, вважала, що сама за себе можу вiдповiдати. Побачилася з батьком – вiн говорив зi мною холодно; побачилася з матiр'ю – вона поцiлувала мене; одержала привiтальнi листи вiд сестер i багато iнших. Я дiзналася, що промову скаже сен-роський вiкарiй Сорнен[13 - Сен-роський вiкарiй – вiкарiй церкви св. Роха в Парижi.], а обiтницю мою прийме канцлер унiверситету Тьеррi. До вечора знаменного дня все йшло гаразд, от тiльки довiдалася я, що церемонiя мае вiдбутися таемно, що людей на нiй буде дуже мало, церковнi дверi будуть вiдчиненi лише для родичiв – тодi через воротарку я покликала всiх наших сусiдiв, своiх приятелiв та приятельок. Менi дозволили навiть написати декому зi знайомих. Усi цi люди, яких не чекали, з'явилися. Довелося впустити iх. Зiбралося iх майже стiльки, скiльки й треба було для мого намiру.

О, пане, яку нiч я перед тим пережила! Не лягала зовсiм, сидiла на лiжку, прикликала Бога на допомогу, зводила до неба руки, брала його за свiдка насильства, яке чинили надi мною, уявляла свою роль бiля пiднiжжя вiвтаря: молоду дiвчину, що голосно протестуе проти вчинку, на який нiбито погодилася, обурення присутнiх, розпач черниць, гнiв батькiв. О Боже, що зi мною буде?.. Вимовивши цi слова, я вiдчула млость у всьому тiлi, впала непритомна в головах лiжка, потiм колiна в мене затрусилися й зуби зацокотiли, потiм у страшний жар мене кинуло, розум мiй потьмарився. Не пригадую, щоб роздягалася й з келii виходила, а проте мене знайшли в самiй сорочцi долi коло настоятельчиних дверей, нерухому, обмерлу. Про це я довiдалася згодом. Мене вiднесли до келii, i вранцi коло мого лiжка зiбралися настоятелька, мати-послушниця й так званi помiчницi. Я була зовсiм розбита. Мене почали розпитувати i з вiдповiдей побачили, що я нiчогiсiнько не знаю, що сталося, i менi про це нiчого не сказали. Спитали, як я себе почуваю, чи не змiнила я свого святого рiшення i чи почуваю себе в станi знести втому цього дня. Я вiдповiла – так, i проти iхнього сподiвання нiщо не розладилось.

Усе приготували ще напередоднi. Задзвонили в дзвони, усiм оповiщаючи, що нинi мають зробити мене нещасною. Знову закалатало мое серце. Прийшли одягати мене. Тепер, коли пригадую всi цi церемонii, менi здаеться, що в них е щось урочисте й дуже зворушливе для молодоi простачки, яку призначення не покличе деiнде. Привели мене до церкви, вiдправили Святу Месу. Добрий вiкарiй, вiрячи у впокорення, якого не було в мене, сказав менi довге повчання, де все було супроти того, що я думала. Дуже смiшними виглядали його слова про мое щастя, красу, вiдвагу, ревнiсть, запал i всi чудовi почуття, що вiн у менi домислював. Контраст його хвали й кроку, який я мала зробити, схвилював мене – хвилинами брала мене непевнiсть, але не надовго. Я ще краще себе почула вiд того, що менi бракуе всього потрiбного для гарноi черницi.

Тим часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на мiсце, де я мусила виголосити свою обiтницю, ноги в мене заклякли. Двi товаришки взяли мене попiд руки, я схилила голову на одну з них i поволоклася. Не знаю, що дiялося в душi у присутнiх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар. Звiдусюди вихоплювалися зiтхання й ридання, але серед них, я певна, не чути було нi батькових, нi материних. Усi стояли. Дехто з дiвчат поставали на стiльцi, почепилися на гратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонiю, запитав:

– Марiе-Сюзанно Сiмонен, обiцяете казати правду?

– Обiцяю.

– Чи з власного бажання й доброi волi ви тут?

Я вiдповiла: нi, але черницi, що супроводили мене, сказали за мене: так.

– Марiе-Сюзанно Сiмонен, чи даете Боговi обiтницю чесноти, бiдностi й покори?

Я на мить завагалася: священик чекав, i я вiдповiла:

– Нi.

Вiн перепитав:

– Марiе-Сюзанно Сiмонен, чи даете ви Боговi обiтницю чесноти, бiдностi й покори?

Я вiдповiла йому твердiше:

– Нi, нi.

Вiн спинився й сказав менi:

– Отямтесь, дитино моя, i слухайте мене.

– Ви питаете мене, – сказала я, – чи даю я Боговi обiтницю чесноти, бiдностi й покори. Я вас цiлком зрозумiла й вiдповiдаю – нi.

І, повернувшись до присутнiх, серед яких здiйнявся великий гамiр, я дала знак, що хочу говорити. Гамiр ущух, i я сказала:

– Панове, а надто ви, моi батьки, беру вас за свiдкiв…

На цьому словi одна з сестер спустила на гратах завiсу, i я побачила, що говорити далi рiч марна. Черницi оточили мене, закидали докорами. Я слухала iх мовчки. Мене вiдвели до келii i замкнули.

Там, на самотi, поринувши в мiркування, я почала заспокоюватися душею. Пригадувала свiй учинок i не каялася. Бачила, що пiсля бучi, що я вчинила, мене не зможуть надовго тут залишити, а може, й зовсiм не зважаться вiддати до монастиря. Я не знала, що зi мною зроблять, але найгiрше менi було б стати черницею проти своеi волi.

Довгенько до мене нiхто й слова не промовив. Тi, що приносили менi iжу, заходили, ставили менi обiд додолу й мовчки виходили. Через мiсяць менi дали свiтську одiж, монастирську я скинула. Прийшла настоятелька й сказала йти з нею. Я вийшла з нею за монастирську браму. Там я побачила карету, а в нiй свою матiр, що чекала мене. Я сiла навпроти неi, карета рушила. Якийсь час ми сидiли вiч-на-вiч, не мовлячи слова. Я спустила очi й не зважувалась глянути на неi. Не знаю, що дiялося в мене в душi, та раптом я кинулася iй до нiг i схилила голову iй на колiна. Не казала нiчого, тiльки ридала й захлиналася. Вона грубо вiдiпхнула мене. Я не пiдвелася. З носа у мене пiшла кров. Я схопила силомiць одну ii руку i, поливаючи ii слiзьми та кров'ю, припавши устами до тiеi руки, цiлувала ii та приказувала:

– Ви ж мати менi, я дитина ваша…

А вона вiдповiла менi, пхнувши мене ще дужче й вирвавши свою руку з моiх:

– Встань, нещасна, встань!

Я послухалася, сiла й насунула капелюх на обличчя. В ii голосi було стiльки владностi й твердостi, що я мусила, здавалось менi, сховатися вiд ii очей. Сльози й кров, що йшла з носа, змiшувалися, текли по руках, вкрили мене всю, але я не помiчала цього. З кiлькох слiв, що вона промовила, я зрозумiла, що забруднила iй сукню й бiлизну, i це не до вподоби iй.

Приiхали додому. Тут мене зразу ж повели до кiмнатки, приготованоi для мене. Я знову впала перед нею навколiшки на сходах, схопила ii за вбрання, але тiльки на те й здобулася, що вона повернула до мене голову й глянула на мене, обурено ворухнувши головою, ротом i очима, – ви це уявите краще, нiж я зумiю розповiсти.

Я ввiйшла до своеi новоi в'язницi, де пробула пiвроку, щодня марно просячи ласки поговорити з нею, побачити батька чи написати йому. Менi приносили iсти, прибирали. У свята служниця водила мене до меси й мене знову замикала. Я читала, працювала, плакала, спiвала iнодi. Отак i збiгали моi днi. Тiльки те мене пiдтримувало, що я вiльна i що моя доля, хоч яка вона тяжка, може змiнитися. Але вирiшено було, що я маю стати черницею, i я нею стала.

Така нелюдянiсть, така затятiсть з боку батькiв остаточно пiдтвердили моi здогади про мое народження – чимось iншим я не могла цього пояснити. Очевидно, мати боялася, щоб я не завела колись мови про роздiл майна, щоб не зажадала своеi частки i не прирiвняла себе як дитину нешлюбну до дiтей законних. Але те, що було лише здогадом, обернулось на певнiсть.

Поки була замкнена в домi, релiгiйнi обряди я виконувала мало, проте напередоднi великих свят мене посилали сповiдатись. Я вже казала вам, що духiвник у мене був той, що й у матерi. Я поговорила з ним, розказала, як жорстоко поводяться зi мною батьки ось уже упродовж трьох рокiв. Вiн знав це. Надто ж на матiр я поскаржилася гiрко i прикро. Цей священик узяв чернечий постриг пiзно, тому був людяний. Вiн вислухав мене спокiйно й сказав:

– Дитино моя, пожалiйте свою матiр, пожалiйте бiльше, нiж ви зараз ii ганите. У неi добра душа, будьте певнi, що чинить вона так проти своеi волi.

– Проти волi! Що ж ii до цього змушуе? Хiба не вона мене народила? Яка рiзниця мiж мною i сестрами?

– Велика.

– Велика! Не розумiю вашоi вiдповiдi…

Я вже хотiла порiвнювати себе з сестрами, але вiн спинив мене й сказав:

– Ну, ну, жорстокiсть до порокiв ваших батькiв не належить. Спробуйте терпляче скоритися своiй долi, i вже це буде вашою заслугою перед Богом. Я побачу вашу матiр, i будьте певнi, що вживатиму на вашу користь увесь той вплив, що маю над ii розумом…

Цi його слова про велику рiзницю мiж мною i сестрами нiби висвiтлили таемницю. Я вже певна була, що здогади про мое народження правдивi.

Наступноi суботи, надвечiр, годинi о п'ятiй з половиною прийшла приставлена до мене служниця i сказала:

– Панi велiла вам одягтися…

Через годину:

– Панi звелiла вам iти зi мною…

Коло ворiт стояла карета. Сiвши в неi разом зi служницею, я довiдалась, що ми iдемо до Фейянського монастиря[14 - Фейянський монастир знаходиться неподалiк вiд палацу Тюiльрi в Парижi.], до отця Серафима. Вiн нас чекав, був сам. Служниця лишилася, а я зайшла до приймальнi. Сiла стурбована й цiкава – що то вiн менi скаже? Ось що вiн сказав:

– Панно, ви зараз з'ясуете для себе загадку суворого поводження ваших батькiв з вами. Я дiстав на це дозвiл вiд вашоi матерi. Ви – розважлива, розумна, тверда на вдачу. Ви в такому вiцi, що вам можна звiрити таемницю, навiть коли б вона вас i не торкалася. Давно вже умовляв я вашу матiр розповiсти вам те, про що ви зараз дiзнаетесь. Вона нiяк не могла на це зважитись – матерi важко зiзнатися перед дитиною у своiй великiй провинi. Ви знаете ii вдачу, таке приниження не пасуе iй. Вона гадала, що й так зможе дiйти свого, але помилилась i тепер гнiваеться. Вона згадала мою пораду й попросила мене сказати вам, що ви не дочка пана Сiмонена.

Я вiдразу вiдповiла йому:

– Я про це здогадувалась.

– Дивiться тепер, панно, розважте, подумайте, змiркуйте, чи може ваша матiр без згоди чи навiть за згодою вашого батька зрiвняти вас iз дiтьми, яким ви не сестра? Чи може вона визнати перед вашим батьком факт, про який вiн i так уже надто добре здогадуеться?

– А хто ж мiй батько, панотче?

– Це менi не звiрено, панно. Рiч зовсiм певна, – додав вiн, – що сестер ваших надiлили щедро i вжили всiх можливих пересторог за допомогою шлюбних контрактiв, договорiв, умовних переданнiв та iнших способiв, щоб звести нанiвець вашу частку, якби ви колись i звернулися до закону, щоб ii отримати. Коли батьки вашi помруть, ви мало що дiстанете. Ви вiдмовляетесь вiд монастиря, проте ви можете пожалкувати колись про це.

– Це неможливо, панотче. Я нiчого не прошу.

– Ви не знаете, що таке робота, тяжка праця, злиднi.

– Зате знаю цiну свободi й тягар стану, до якого не маеш покликання.

– Я сказав вам те, що мав сказати, а ви вже, панно, розмiркуйте.

По тому пiдвiвся.

– Ще одне запитання, панотче.

– Будь ласка.

– Сестри знають те, про що ви розповiли менi?

– Нi.

– Як же могли вони пiти на те, щоб обiбрати свою сестру? Адже вони мене мають за сестру.

– Грошi, панно, грошi! Інакше вони не дiстали б такого великого посагу. У цiм свiтi кожний про себе дбае, i я не раджу вам мати до них претензii, коли помруть вашi батьки. Будьте певнi, що вони вам не дадуть i шеляга з тiеi маленькоi частки, що ви мали б з ними подiлити. У них багато дiтей – це буде дуже благородне посилання, щоб пустити вас з торбою. Та вони й не можуть нiчого вдiяти, роблять усе iхнi чоловiки. Коли б вони зi спiвчуття допомогли вам без вiдома своiх чоловiкiв, ця допомога стала б джерелом родинного розбрату. Отак воно бувае: або покидають дiтей, або цим дiтям, навiть законним, допомагають коштом родинного спокою. Крiм того, панно, хлiб iз чужих рук дуже гiркий. Якщо ви вiрите менi, то помирiться з батьками, зробiть те, чого сподiваеться вiд вас мати, вiзьмiть чернецтво. Вам призначать належну пенсiю, з якою ви, коли не щасливо, то хоч сяк-так доживете вiку. Нарештi, не приховаю вiд вас, що гадана зневага вашоi матерi до вас, ii упертий намiр вiддати вас до монастиря i деякi iншi обставини, що я не пригадую зараз, але знав колись, справили на вашого батька точнiсiнько таке враження, як i на вас. Ваше народження здавалося йому пiдозрiлим, але тепер, хоч мати йому й не звiрилась, вiн певен уже, що ви, як дитина, належите йому лише за законом, який приписуе дiтей тому, хто зветься чоловiком. Отож, панно, будьте добра й розважлива; подумайте про те, про що ви зараз дiзналися.

Я пiдвелася й заплакала. Побачила, що й вiн зворушився. Вiн лагiдно пiдвiв очi й провiв мене. До мене пiдiйшла служниця, ще мене супроводила. Ми сiли в карету й повернулися додому.

Було пiзно. Частину ночi я думала про те, що дiзналася вiд отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матiр вiдiбрала у мене гризота; вжито заходiв, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того – важке хатне ув'язнення й нiякоi надii, нiякого просвiтку. Якби зi мною порозумiлися ранiше, коли ще сестри моi не повиходили замiж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, i знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здiбностi стали б за достатнiй посаг. Ще й тепер це не була рiч неможлива, тiльки важчою стала пiсля бучi, що я вчинила в монастирi – кожен розумiв, що такоi крайностi сiмнадцяти-вiсiмнадцятилiтня дiвчина може дiйти тiльки з дуже твердим характером. Чоловiки вихваляють цю рису, але, здаеться менi, залюбки обходяться без неi в тих, кого обирають собi за дружину. Проте в цьому напрямi можна було спробувати дiяти ранiше, нiж зважитися на щось iнше. Я вирiшила вiдкритися з цим матерi й попросила ii на розмову. Вона погодилася.

Була зима. Вона сiла в крiсло коло вогню. Обличчя ii було суворе, погляд пильний, руки нерухомi. Я пiдiйшла до неi, кинулась iй до нiг, попросила дарувати всi моi провини.

– Залежно вiд того, що ти скажеш далi, – вiдповiла вона. – Пiдведися, батька немае вдома, у тебе е час сказати все, що маеш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаеш, хто ти така й чого можеш сподiватися вiд мене, якщо тiльки не маеш намiру все життя карати мене за грiх, який i так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?

– Мамо, – вiдповiла я, – я знаю, що не маю нiчого i не повинна нiчого домагатися. Я й на думцi не маю збiльшувати вашi страждання, якi б вони не були. Може, я була б покiрнiша вашiй волi, коли б ви ранiше розповiли менi про певнi обставини, про якi менi важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, i менi лишаеться тiльки поводитися вiдповiдно до свого становища. Рiзниця у ставленнi до мене й сестер не дивна вже менi. Я визнаю ii справедливiсть, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своему лонi i, сподiваюся, не забудете мене.

– Горе менi, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тiею мiрою, якою могла!

– Так от, мамо, – сказала я, – вернiть менi вашу ласку, вернiть вашу присутнiсть, вернiть любов того, хто вважае себе моiм батьком.

– Вiн майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потiм вiд нього докори – докоряе вiн менi тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподiвайся вiд нього почуттiв нiжного батька. Та й, скажу тобi правду, ти нагадуеш менi про зраду, про таку огидну невдячнiсть з боку другого, що сама думка про неi менi нестерпна. Вiн стае весь час мiж мною i тобою, вiн бридкий менi, i ненависть до нього я мушу виливати на тебе.

– Як?! – скрикнула я. – Хiба я не можу сподiватися на те, що ви з паном Сiмоненом не ставитиметеся до мене, як до чужоi, яку ви з людяностi прихистили?

– Не можеш. Доню, не псуй менi далi мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе iх двое, i в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що пiдтримувала мене, сумлiння увiйшло у своi права.

– Але той, кому я зобов'язана життям…

– Його немае. Вiн помер, не згадавши про тебе, i це ще найменший з його злочинiв…

У цьому мiсцi вона аж змiнилася на обличчi, очi ii зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотiла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтiли iй губи. Вона сидiла, схиливши голову на руки, щоб приховати вiд мене своi жорстокi переживання. Якийсь час вона пробула в такому станi, потiм пiдвелася, пройшла мовчки кiлька разiв по кiмнатi, i, ледь стримуючи сльози, сказала:

– Потвора! Коли б його воля, вiн задушив би тебе в моему лонi стражданнями, що завдавав менi, але Бог уберiг нас обох, щоб мати спокутувала свiй грiх, народивши дитину. Доню, ти нiчого не маеш i нiчого не матимеш довiку. Ту дрiбку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоiх сестер – ось наслiдки слабостi! Сподiваюсь, проте, що не докорятиму собi, вмираючи, – твiй посаг я заробила своею ощаднiстю. Довiрою свого чоловiка я не зловживала, але день у день вiдкладала те, що одержувала вряди-годи вiд його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, i дiстала вiд нього дозвiл по своiй волi розпоряджатися одержаними грiшми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але вiдмовила собi в них; любила товариство, але живу вiдлюдно; любила пишноту, але зреклася ii. Якщо ти вiзьмеш чернецтво, як то е воля моя i пана Сiмонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе вiдбираю.

– Але ж, мамо, – сказала я, – тут бувають ще добрi люди. Може, хтось i знайдеться, кому я сподобаюсь i хто не вимагатиме тих заощаджень, якi ви призначили менi на влаштування.

– Про це не слiд i думати. Твоя витiвка тебе погубила.

– Хiба-таки немае ради?

– Нiякоi.

– Та коли я й не знайду чоловiка, то чи так уже необхiдно вiддавати мене до монастиря?

– Доконче треба. Якщо тiльки ти не хочеш, щоб я мучилась i страждала, аж поки склеплю очi. Я мусила так вирiшити. Твоi сестри тоi страшноi хвилини будуть коло мого лiжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутнiсть у тi останнi хвилини! Доню – бо ж ти дочка менi, хоч i проти волi – твоiм сестрам закон дав iм'я, яким ти звешся через мiй грiх; не завдавай туги покутнiй матерi, дай iй спокiйно зiйти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собi, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподiватися, що по ii смертi ти не спричинишся до розбрату в родинi й не домагатимешся прав, яких не маеш.

– Будьте спокiйнi щодо цього, мамо, – сказала я. – Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, i я пiдпишу все, що ви хочете.

– Це неможливо. Дитина не позбавляе себе спадщини, це – кара справедливо обурених батькiв. Коли Боговi вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дiйти цiеi крайностi – вiдкритися чоловiковi, щоб у згодi з ним вжити спiльних заходiв. Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивiю йому, а ти накличеш на себе ще бiльшу бiду, та ще й заживеш собi поганоi слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без iменi, без достатку, без становища… Бiдолашна! Скажи менi, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоему батьковi?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тiльки стати навколiшки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маеш до мене почуттiв, у тебе душа тверда, як у твого батька…

На ту хвилину ввiйшов пан Сiмонен. Вiн любив ii. Вiн спинився i, гнiвно поглянувши на мене, мовив:

– Вийдiть.

Коли б то був мiй батько, я не послухалася б його. Але ж вiн менi батьком не був. Вiн додав, звертаючись до слуги, що присвiчував менi:

– Скажiть iй, щоб сюди бiльше не приходила.

Я замкнулася у своiй маленькiй в'язницi. Думала про те, що сказала менi мати. Уклякла й просила Бога, щоб вiн дав менi сили; молилася довго, припадала лицем до землi. Голос неба здебiльшого хочуть почути тодi, коли не знають, на що зважитись, i вiн майже завжди радить нам скоритися. Так i я постановила. Вiд мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також i воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадае менi бути нещасною, то чи не байдуже, де бiдувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матерi побачення. Вона переказала менi, що пообiцяла пановi Сiмонену не бачитися зi мною, але я можу написати iй, i прислала менi олiвця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папiрець знайшовся, i його чудово проти мене використали):

«Мамо, менi гiрко, що я завдала вам страждань, простiть мене, я вирiшила покласти iм край. Порядкуйте мною, як знаете. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»

Служниця взяла записку й вiднесла матерi. За хвилину вернулася й сказала захоплено:

– Якщо для щастя вашого батька, матерi й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панii таке обличчя, якого я ще не бачила, вiдколи тут служу; вони весь час через вас сварилися. Слава Богу, не буде вже цього…

Поки вона говорила, я думала, що пiдписала щойно смертний вирок собi, i це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кiлька днiв, нiчого не чути було. Аж ось уранцi, годинi о дев'ятiй, дверi моi раптом розчинилися – ввiйшов пан Сiмонен у халатi й нiчному ковпаку. Вiдколи я довiдалась, що вiн не батько менi, його присутнiсть мене лише лякала. Я пiдвелася, зробила йому реверанс. У мене нiби два серця було: коли про матiр думала, то зворушувалась, плакати менi хотiлось, а про пана Сiмонена зовсiм не так. Рiч певна, батько навiюе якесь почуття, яке тiльки до нього одного на цiлiм свiтi почуваеш; тiльки той це знае, хто опинився, як я, вiч-на-вiч з людиною, до якоi я довго мала це почуття i раптом утратила його. Коли б замiсть нього тут була моя мати, я, здавалося, була б iншою. Вiн сказав менi:

– Пiзнаеш цю записку, Сюзанно?

– Так.

– Ти з доброi волi написали ii?

Я могла тiльки потвердити.

– Чи збираешся ти виконати те, що пообiцяла?

– Так.

– Може, тобi подобаеться якийсь монастир?

– Нi, менi байдуже.

– Цього досить.

Оце так я вiдповiла. Але, на жаль, цього не записано.

Пiвмiсяця я нiчогiсiнько не знала, що дiеться. Менi здаеться, що батьки звертались до багатьох монастирiв, але через скандал iз моiм першим виступом мене нiде не хотiли брати. Легше було в Льоншанi[15 - Льоншан – монастир ордену Сен-Клер (кларис), одного з найбiльш суворих орденiв, заснованого у XII ст. Монастир був розташований на мiсцi нинiшнього паризького iподрому мiж Булонським лiсом та Сеною. Вiн був зруйнований пiд час Великоi французькоi революцii.] – мабуть, через те, що закинули про моi музичнi та вокальнi здiбностi. Усi тi перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив менi, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибiльшили, навiть примусили мене написати настоятельцi. Я не завбачала наслiдкiв цього писаного свiдоцтва, якого вiд мене вимагали. Вони, напевно, боялися, щоб я колись не заперечила своiх обiцянок, хотiли мати мое власноручне свiдчення, що тi обiцянки були вiльнi. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моiм зятям? Але заплющмо на це очi – вони показують менi пана Сiмонена таким, яким я не хочу його бачити, адже вiн помер.

Мене вiдвезли до Льоншану. Супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сiмоненом. Щиро сказати, думка про це спала менi тiльки в дорозi. Мене чекали. Я вже вiдома була своею iсторiею i талантами. Про перше й словом не згадали, але притьмом хотiли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про другоряднi речi, – ви ж добре розумiете, що пiсля тоi пригоди менi не закинули нi про Бога, нi про покликання, нi про свiтськi небезпеки, нi про солодкiсть чернечого життя й не зважилися вести мову про благочестивi дурницi, якими наповнюють цi першi хвилини, – настоятелька сказала:

– Панно, ви вмiете грати, спiваете. У нас е клавесин. Якщо хочете, пiшли до приймальнi…

Серце мое знiтилося, та не час був виявляти свою вiдразу. Спочатку пiдвелася мати, за нею я, настоятелька з кiлькома черницями, що надiйшли з цiкавостi, замикали похiд. Споночiло. Менi принесли свiчки, я сiла до клавесину й довго награвала, шукаючи музичного уривку в головi, i не знаходила його. Та настоятелька мене квапила, i я заспiвала – не з хитрощiв, а за звичкою, бо уривок цей часто спiваю: «Сумне лаштування, блiдi свiчки, i свiтло страшнiше вiд темряви…[16 - Сумне лаштування, блiдi свiчки, i свiтло страшнiше вiд темряви… – арiя з опери «Кастор та Поллукс» композитора Рамо (1734).]» Не знаю, яке це справило враження, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що iх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати передоручила мене настоятельцi, дала менi поцiлувати руку й поiхала.



Отже, я в новому монастирi на iспитi i так, нiби це добровiльно. Але що думаете про це ви, пане, знаючи аж до цiеi хвилини все, що сталося? На все це здебiльшого не довелося посилатися, оскiльки я сама вирiшила зректися своеi обiтницi – передусiм, правдi цiй доказу немае, а по-друге, я сама себе очорнила – в менi побачили б лише примхливу дитину, яка ганьбить пам'ять батькiв, щоб дiстати волю. Проти мене був доказ, а на те, що мене могло б виправдати, я не могла нi посилатися, нi спиратися. Я не хотiла, щоб судцям бодай натякнули на таемницю мого народження. Дехто, не з юристiв, радив менi притягти до справи мого й моеi матерi духiвника. Це було неможливо, а коли б i можливо, я цього не дозволила б. Але, до речi, щоб не забути самiй i щоб ви не забули про це, бажаючи допомогти менi, – по-моему, про моi музичнi здiбностi й умiння грати на клавесинi треба мовчати – цим я сама себе зрадила б. Не випадае менi пишатися талантами, шукаючи невiдомостi й спокою. Жiнки мого стану не мають iх, тож i я не повинна iх мати. А коли доведеться покинути батькiвщину, вони дадуть менi змогу iснувати. Покинути батькiвщину! Скажiть, чому думка про це мене лякае? Бо не знаю, куди iхати, бо я молода й недосвiдчена, боюся злиднiв, людей i грiха, бо жила я весь час пiд замком, i поза Парижем усе здаеться менi пустелею. Усе це, може, й не так, але так я почуваю. Та хай i не знаю я, пане, нi де подiтися, нi до чого братися, проте гадаю, що в цьому ви менi допоможете.

Настоятельки в Льоншанi, як i здебiльшого по монастирях, мiняються що три роки. Коли мене привезли, уряд очолювала панi де Монi – про неi можу сказати вам тiльки добре, але ii доброта й погубила мене. Це – розсудлива жiнка, яка знае людське серце. Вона вибачлива, хоч цього й не потребував нiхто, – всi ми були ii дiти. Вона завжди бачила тiльки тi провини, яких не можна було не помiтити i якi не дозволяли iй заплющити на них очi. Кажу про неi безсторонньо. Свiй обов'язок я виконувала пильно, i вона вiддавала менi належне за те, що я не вчинила жодноi провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й вiдзначала кого, то тiльки за заслуги. Не знаю, чи годиться менi пiсля цього казати, що вона нiжно любила мене i я була не остання з ii фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собi вiддаю – бiльшу, нiж ви можете гадати, не знаючи нашоi настоятельки. Фаворитками iншi iз заздрощiв називають настоятельчиних улюблениць. Панi де Монi я можу закинути хiба що ту хибу, що ii прихильнiсть до чесноти, благочестя, щедростi, нiжностi, талантiв i чесностi виявлялася надто вiдверто, а вона ж добре знала, що цим ще бiльше принижуе тих, кому всього того бракувало. Мала вона також дар, звичайнiший, мабуть, у монастирi, нiж у свiтi, – добре розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалася iй вiдразу, не могла вже сподобатися нiколи. Вона майже вiдразу полюбила мене, i я вiдразу ж цiлковито iй довiрилася. Горе тим, кого iй не щастило зразу прихилити до себе! Тi були поганими, нездарними й самi мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирi св. Марii. Я розповiла iй усе, що оце написала вам, – i про народження свое, i про муки своi, нiчого не втаiла. Вона пожалiла мене, розрадила, дала надiю на краще майбутне.

Тим часом минув термiн мого iспиту, настав час узяти послушенство, i я взяла його. Послушенство свое я вiдбула без вiдрази. Цi два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таемне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Інодi знову поймало мене хвилювання, але ж я вiдразу хилилася до своеi доброi настоятельки, i вона приголублювала мене, полегшувала менi душу, твердо викладала своi доводи й завжди казала менi наприкiнцi:

– А хiба в iнших станах немае своiх тернiв? Кожне лише своi чуе. Станьмо ж навколiшки, дитино моя, й помолiмося…

Вона вклякала й молилася вголос, але так умиротворено, красномовно, нiжно, пiднесено й сильно, нiби Дух Божий надихав ii. ii думки, вислови й образи проникали менi в глиб серця. Спочатку iх слухаеш, та помалу переймаешся ними, з'еднуешся з нею. Душа тремтить, зливаючись з ii надпоривом. Намiру звабити в неi не було, але, безперечно, саме це вона й робила: вiд неi виходили з палом у серцi, з радiстю й екстазом на обличчi. Якi солодкi сльози лилися! Такими почуттями переймалася i вона, й вони довго зберiгалися i в нiй, i в нас. У цьому я посилаюся не лише на власний досвiд, але й на досвiд iнших черниць. Дехто з них казали менi, що в них виникае потреба цiеi розради, мов найбiльшоi втiхи. І, гадаю, менi бракувало лише трохи звички, щоб самiй цього зазнати. Проте, в мiру наближення мого постригу, мене охоплювала така глибока туга, що добра настоятелька, дивлячись на мене, геть зовсiм занепала. Вона не могла дати собi ради, i в цьому сама менi зiзналася.

– Не знаю, – казала вона, – що зi мною дiеться. Коли ви приходите, менi здаеться, що Бог покидае мене i його Дух замовкае в менi. Даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок i хочу пiднести свою душу – стаю звичайною, обмеженою жiнкою, боюся говорити…

– Ох, панiматко, яке передчуття! – сказала я. – То Бог вiдбирае вам мову!..

Одного разу, почуваючи в собi ще бiльшу непевнiсть i пригнiчення, нiж звичайно, я пiшла до неi в келiю. Моя поява збентежила ii спочатку. Мабуть, з виразу моiх очей, з усiеi моеi постатi вона побачила, що глибоке почуття, яке було в менi, iй не до снаги, а вона не хотiла боротися тодi, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зi мною розмову, розпалилася потроху. Чим бiльше спадав мiй смуток, тим бiльше зростав ii порив – вона впала раптом навколiшки, i я за нею.

Я гадала була, що переймусь ii захватом, бажала цього. Вона промовила кiлька слiв, потiм зненацька замовкла. Марно чекала я, – вона не сказала вже нiчого, пiдвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:

– Ох, дитино моя, яке страшне враження ви справили на мене! Ось що сталося – дух покинув мене, почуваю це. Ідiть, хай Бог сам говорить до вас, коли вiн не хоче говорити моiми устами…

Справдi, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в нiй невiру у своi сили, яка так i не розвiялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справдi я розiрвала ii зв'язок iз небом, але хист розраджувати так до неi i не повернувся. Напередоднi постригу я зайшла до неi. Вона була в такiй самiй, як i я, тузi. Я заплакала, вона теж, я впала iй до нiг, вона благословила мене, пiдвела, поцiлувала й вiдпустила, сказавши:

– Я стомилася жити, хочу померти. Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волi. Ідiть, я поговорю з вашою матiр'ю, молитимусь цiлу нiч, молiться й ви, але заснiть також, наказую вам…

– Дозвольте менi, – сказала я, – молитися разом з вами…

– Дозволяю з дев'ятоi до одинадцятоi, не бiльше. О дев'ятiй з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятiй ви покинете мене на молитвi, а самi спочинете. Ідiть, люба дитино, решту ночi я пильнуватиму перед Богом сама.

Вона хотiла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жiнка тим часом ходила коридорами, стукала в кожнi дверi, будила черниць i казала iм тихенько iти до церкви. Усi пiшли, i, коли зiбралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потiм вона погасила свiтло; усi разом проказали «Miserere»[17 - «Помилуй» (лат.) – 56-й псалом Давiда.], крiм настоятельки, що в нестямi, припавши ниць перед олтарем, молилася:

– О, Боже, коли через якийсь мiй грiх ти покинув мене, прости менi його! Не прошу тебе повернути менi дар, що ти вiдiбрав, тiльки звернися сам до без невинноi, що спить, тим часом як я благаю за неi тебе. Боже мiй, говори до неi, говори до ii батькiв i прости мене!

Другого дня вона рано зайшла до мене в келiю, я й не почула – ще не зовсiм прокинулась. Вона сiла бiля мого лiжка, поклала легенько одну руку менi на чоло. У такiй позi я й побачила ii, коли розплющила очi. Про те, що було вночi, вона нiчого не сказала. Спитала тiльки, чи рано я лягла спати. Я вiдповiла:

– Тодi, коли ви наказали.

– Чи вiдпочили?

– Глибоко.

– Я так i гадала… Як себе почуваете?

– Дуже добре. А ви, панiматко?

– Лишенько! – сказала вона. – Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоiла мене, але нi за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотiла б, щоб ви були щасливою…

– Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.

– Ох, коли б вiд цього тiльки залежало щастя! Ви нi про що не думали вночi?

– Нi.

– Сна нiякого не бачили?

– Нiякого.

– А що зараз дiеться у вашiй душi?

– Я скорилася своiй долi без вiдрази, але й без захоплення, i пiшла за нею. Та я аж нiяк не почуваю нiжноi радостi, тремтiння, смутку й солодкоi непевностi, яку iнодi помiчала в тих, до кого приходила ця хвилина, що прийшла до мене зараз. Я дурна, не вмiю навiть плакати. Так хочуть, так треба – оце одна тiльки думка крутиться менi… Але ви нiчого не кажете…

– Я не для того прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб побачити й послухати вас. Я чекаю вашоi матерi, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моiй душi почуття. Коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю – в мене один порив, але сильний, i не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас. Скажiть менi лише кiлька слiв i дайте менi взяти тут те, по що я прийшла. Я пiду, а решту Бог зробить…

Я замовкла, лягла на подушку, простягла iй руку, i вона взяла ii. Здавалося, вона молилась думкою i молилась глибоко; очi мiцно заплющенi; iнодi розплющувала iх i пiдводила вгору, потiм дивилась на мене, душа iй повнилась бентегою, вона то заспокоювалась, то хвилювалася знову. Справдi, ця жiнка народилася бути пророчицею, пророчi були в неi обличчя i вдача. Колись вона була вродлива, але лiта, понiвечивши риси й поривши глибокi зморшки, тiльки надали бiльшоi гiдностi ii обличчю. Очi мала маленькi, але вони нiби дивились у неi саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутне. Часом вона мiцно стискала менi руку. Спитала мене раптом, котра година.

– Незабаром шоста.

– Прощавайте, я пiшла. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це порушить мiй настрiй. У мене одна тiльки турбота – зберегти спокiй у першi хвилини.

Щойно вона вийшла, як увiйшла мати-послушниця й моi товаришки. З мене скинули чернечий одяг i вдягли свiтське вбрання. Цей звичай вiдомий вам. Я не чула нiчого, що навколо мене говорили. Зробилася мов автоматом, нiчого не помiчала. Інодi тiльки по тiлу проходили конвульсiйнi рухи. Менi казали, що треба робити, i часто мусили й удруге повторювати, бо з першого разу я не чула, i я робила, – не тому, що я про щось iнше думала, а тому, що була приглушена, почувалася знесиленою думками. Тим часом настоятелька розмовляла з моею матiр'ю. Я так i не знаю, що дiялося на тому побаченнi, яке тривало дуже довго. Менi тiльки казали, що, коли вони розлучились, моя мати була така схвильована, аж не могла знайти дверi, через якi ввiйшла, а настоятелька вийшла, стиснувши руками чоло.

Тим часом задзвонили дзвони. Я вийшла. Людей було небагато. Мене напучували – добре чи зле, не чула: той ранок в моему життi нiби й не iснував, бо скiльки вiн тривав – не знаю. Не знаю нi що робила, нi що казала. Мабуть, мене питали, а я вiдповiдала. Я давала обiтницi, але нiчогiсiнько не пам'ятаю, i черницею стала так само невмисне, як i зроблено мене християнкою. Увесь обряд мого постригу я зрозумiла не бiльше, як i обряд свого хрещення – з тiею рiзницею, що один надае благодатi, а другий – лише обiцяе. Що ж, пане, чи ж бiльше, по-вашому, я зобов'язана, хоч i не протестувала в Льоншанi так, як у монастирi св. Марii? Здаюся на ваш суд, здаюся на Суд Божий. Я була так глибоко пригнiчена, що за кiлька днiв, коли мене оповiстили, що я – в хорi, то я не зрозумiла, що воно значить. Я запитала, чи справдi ж таки я взяла постриг, i захотiла побачити пiдпис моiх обiтниць. До цих доказiв треба було додати свiдчення всiеi громади й кiлькох стороннiх, запрошених на церемонiю. Не раз зверталась я до настоятельки, казала:

– Так це правда, виходить?..

І чекала раз у раз, що вона вiдповiсть:

– Нi, дитино моя, вас обманюють…

Їi повсякчасна упевненiсть не переконувала мене, бо я не могла збагнути, щоб з усього того дня, такого бурхливого й рiзноманiтного, такого багатого на дивнi й разючi подii, нiчогiсiнько не пам'ятала, навiть обличчя тих, хто прислужував менi, нi священика, що напучував мене, нi того, хто давав менi постриг. Змiна чернечоi одежi на свiтську – оце одне тiльки й пригадувала. Пiсля цiеi хвилини я зовсiм нiчого не пам'ятаю. Потрiбен був не один мiсяць, щоб вивести мене з цього стану. Повiльнiстю цього одужання я i пояснюю те, що зi мною сталося, – це нiби як з тими, що довго хворiли, свiдомо розмовляли, дiстали причастя, а коли видужали, геть про все забули. У монастирi я була свiдком кiлькох таких прикладiв i думала сама собi: отак, певно, й зi мною було, коли я брала чернецтво. Але треба ще знати, чи людинi належать тi вчинки i чи присутня вона в них, хоч i здаеться присутньою.

Того року я зазнала три утрати: помер батько, чи той, кого вважали за мого батька, – вiн був у лiтах, багато працював i згас; померла настоятелька i моя мати.

Достойна черниця здалека вiдчула наближення своеi години; прирекла себе на мовчанку, звелiла принести до кiмнати свою труну. Вона втратила сон, днi й ночi молилася думкою i писала – вона залишила п'ятнадцять мiркувань, якi менi здаються прегарними. Я записала iх.

Якщо колись ви поцiкавитесь знати, якi думки навiюе ця хвилина, я передам iх вам, вони називаються: «Останнi хвилини сестри де Монi».

При наближеннi смертi вона наказала одягти себе; лежала на лiжковi, iй дали останне причастя; в руках тримала розп'яття. Було це вночi. Свiчки освiтлювали цю жалiбну сцену. Ми стояли навкруги, ридали, крики лунали в келii, аж ось очi iй зненацька заблищали. Вона раптово пiдвелася, заговорила, ii голос був майже такий, як i коли вона була здорова. Утрачений дар вернувся до неi – вона пожурила нас за сльози, нагадавши нам, що на неi чекае вiчне блаженство.

– Дiти моi, горе ваше ошукуе вас. Отам, отам, – казала вона, показуючи на небо, – служитиму я вам; моi очi не покинуть цього дому, я заступатимуся за вас i буду почута… Пiдiйдiть усi, щоб я обняла вас; прийдiть дiстати мое благословення й почути прощальне слово…

Так померла ця рiдкiсна жiнка, що полишила по собi жалi, якi не скiнчаться нiколи.

Мати моя померла, повернувшись iз маленькоi подорожi, яку зробила наприкiнцi осенi до однiеi з дочок. Вона журилася; ii здоров'я пiдупало. Так i не дiзналась я нi про iм'я свого батька, нi про iсторiю свого народження. Той, хто був ii i моiм духiвником, передав менi вiд неi пакуночок – то було п'ятдесят луi з запискою, загорненi й зашитi в бiлу шматину. У записцi вона зверталася до мене:

«Дитино моя, це – дрiбниця, але сумлiння не дозволяе менi розпоряджатися бiльшими грiшми; це – решта вiд того, що я змогла заощадити з невеличких дарункiв пана Сiмонена. Живи свято, це – найкраще, навiть для твого щастя на цiм свiтi. Молися за мене; твое народження – мiй единий тяжкий грiх. Допоможи менi спокутувати його, i хай Бог простить менi твою появу на свiт з огляду на добрi твоi дiла. Не турбуй родину. І хоч стан, до якого вступила, ти вибрала не зовсiм добровiльно, як того менi хотiлося б, остерiгайся змiнити його. Чому мене не замкнули до монастиря до кiнця моiх днiв! Тодi не турбувала б мене думка, що за якусь мить я маю стати на Страшному Судi. Подумай, дитино моя, що доля твоеi матерi на тому свiтi дуже залежить вiд твоеi поведiнки на землi: Всевидющий Бог у справедливостi своiй залiчить менi все добро i все зло, тобою вчинене. Прощай, Сюзанно, не проси нiчого у своiх сестер. Вони неспроможнi допомогти тобi. Не надiйся на свого батька – вiн ранiш вiд мене побачив вiчне свiтло, вiн чекае мене. Зустрiч з ним для мене буде страшнiша, нiж для нього. Прощай iще раз. О нещасна мати! О нещасна дитино! Приiхали твоi сестри. Я незадоволена ними – вони все беруть, несуть, вони перед очима мрущоi матерi сперечаються за речi, засмучують мене. Коли пiдходять до мого лiжка, я повертаюсь на другий бiк, бо що побачила б на iх обличчях? Двi iстоти, що в них злиднi погасили природне почуття. Вони зiтхають, що я мало лишаю, ставлять лiкаревi й доглядачцi нескромнi запитання, з яких я розумiю, як нетерпляче чекають вони хвилини, коли я вiдiйду й вони заволодiють усiм, що мене оточуе. Вони здогадались, не знаю вже як, що я заховала в постелi трохи грошей, i всiляко добивалися, щоб мене пiдвести з лiжка; таки й добилися, але, на щастя, напередоднi приходив мiй вiрник, i я вiддала йому пакуночок з листом, що вiн написав з мого голосу. Спали листа i, коли дiзнаешся, що мене вже немае на свiтi, а станеться це невдовзi, вiдправ по менi месу й потверди на нiй своi обiтницi, бо я бажаю незмiнно, щоб ти лишилася в чернецтвi – думка про те, що ти, молода, опинишся у свiтi без поради й пiдтримки, вкрай збентежила б моi останнi хвилини».

Мiй батько помер п'ятого сiчня, настоятелька – наприкiнцi того самого мiсяця, а мати – наступного Рiздва.



Матiр Монi заступила сестра Христина. О пане, яка велика рiзниця мiж ними! Я казала вам, яка жiнка була мати Монi. А в цiеi вдача була дрiбна, голова тiсна й затуманена марновiрством. Вона сповiдувала новi вiрування, радилася iз сульпiцiанцями[18 - Сульпiцiанцi – католицький чернечий орден, заснований у XVII ст., мав власнi навчальнi заклади.] та езуiтами. Усiх фавориток своеi попередницi зненавидiла – вмить у монастирi пiшли чвари, ненависть, обмова, звинувачення, наклепи й пересуди. Ми мусили розбиратися в богословських питаннях, у яких нiчого не тямили, пiдписуватись пiд формулами, коритися дивним обрядам. Мати де Монi не схвалювала тих покутних вправ, що виконуються над тiлом. Вона виморювала себе лише двiчi за життя – один раз напередоднi мого постригу i вдруге в подiбних обставинах. Про такi спокути казала, що вони нiякоi хиби не виправляють, а тiльки гордощiв надають. Вона хотiла, щоб ii черницi добре почували себе, були здоровi тiлом i яснi духом. Обiйнявши уряд, вона передусiм звелiла знести до себе всi волосяницi з канчуками й заборонила посипати страву золою, спати на голих дошках i мати в себе будь-яке таке знаряддя. Друга, навпаки, повернула кожнiй ii волосяницю й канчука, а Старий i Новий Заповiт забрала. Фаворитки попереднього владування нiколи не бувають фаворитками наступного. До новоi настоятельки я була байдужа, щоб не сказати гiрше, з тiеi причини, що стара мене любила. Але невдовзi я накликала ще бiльшу бiду на себе вчинками, що ви назвете необачними або твердими, залежно вiд того, пiд яким саме поглядом подивитись на них.

По-перше, я геть вiддалася горю, якого менi завдала смерть нашоi першоi настоятельки. При всякiй нагодi хвалила ii; спонукала порiвнювати ii з тiею, що нами керувала, i порiвняння цi для останньоi були не на ii користь; змальовувала стан у монастирi у минулi роки; нагадувала про той спокiй, з якого ми тодi тiшилися, про вибачливiсть, яку мали до нас, про духовну й земну поживу, яку давали нам тодi, i вславляла звичаi, почуття i вдачу сестри де Монi. По-друге, я спалила свою волосяницю й викинула канчука; розповiла про це подругам i кiлькох заохотила зробити так само. По-трете, роздобула собi Старий i Новий Заповiт. По-четверте, вiдкинула всi партii, хотiла бути тiльки християнкою, не прибираючи назви янсенiстки[19 - Янсенiст – послiдовник янсенiзму (XVII–XVIII ст.), реформаторського руху в католицькiй церквi, заснованого католицьким богословом Янсенiем (1585–1638). Доктрина янсенiзму стверджуе божественне визначення долi й заперечуе свободу волi.] чи молiнiстки[20 - Молiнiст – прибiчник вчення iспанського iезуiта Луiза Молiни (1535–1600), на вiдмiну вiд янсенiстiв, молiнiсти вважали, що божественна благодать також залежить вiд вчинкiв самоi людини.]. По-п'яте, суворо обмежилася монастирським статутом i не хотiла робити нi бiльше, нi менше. Отже, я не погоджувалась на жоден надобов'язковий вчинок, бо й обов'язковi здавалися менi надто суворими. Сiдала до органу тiльки у свята, спiвала лише тодi, коли була в хорi, не дозволяла, щоб надуживали моею догiдливiстю й талантами й попихали мною скрiзь i щоденно. Я прочитала статут, перечитала його, вивчила його напам'ять. Коли менi наказували щось таке, чого в статутi ясно не викладено чи й зовсiм не було або суперечило йому, по-моему, то я вiд цього твердо вiдмовлялась, брала книгу й казала:

– Ось цi зобов'язання я взяла, а iнших не брала нiяких.

Моi суперечки захопили ще декого. Влада начальниць дуже й дуже обмежилася. Вони не могли вже порядкувати нами, як рабинями. Майже жодного дня не було без якоiсь сварки. У непевних випадках радилися зi мною. Я завжди була за статут проти деспотизму. Невдовзi я зажила слави бунтiвницi, а може, трохи й грала в неi. Раз у раз викликали вiкарiiв, пана архiепископа. Я ставала перед ними, боронилася, боронила своiх товаришок, i нi единого разу мене не засуджено, така бо розважлива була я у своiх учинках – стосовно обов'язкiв годi було до мене прискiпатися, я виконувала iх сумлiнно. Щодо дрiбних пiльг, що iх по своiй волi дае чи не дае настоятелька, то я iх i не просила. До приймальнi нiколи не виходила, одвiдин не мала, бо не знала нiкого. Але я спалила волосяницю й викинула канчука, iншим те саме радила, про янсенiзм та молiнiзм i слухати не хотiла нi гарного, нi поганого. Коли питали мене, чи корюся конституцii, я вiдповiдала, що корюся церквi; чи визнаю буллу[21 - …чи визнаю буллу… – Маеться на увазi булла папи Клiмента XI «Unigentius» (1713), видана на вимогу ордену езуiтiв. Булла засуджувала янсенiстiв як еретикiв i прокламувала верховенство церкви над державою. Вона розколола Францiю на два ворожих табори.] – що визнаю Євангелiе. Прийшли до мене в келiю, виявили Старий i Новий Заповiт. Я прохопилась нескромною мовою про близькiсть декого з фавориток. Настоятелька мала довгi й частi побачення з одним молодим церковником, i я розiбрала iх причину й приключку. Я не проминула нiчого, що могло викликати страх, ненависть до мене й бажання погубити мене, i в цьому дiйшла краю.

Скаржитись на мене начальникам перестали, але подбали про те, щоб жилося менi тяжко. Заборонили черницям пiдходити до мене. Невдовзi я лишилась на самотi. Було в мене трохи подруг. Гадаючи, що вони порушують нишком постанову й навiдують мене вночi або в забороненi години, бо вдень розмовляти зi мною не можуть, – нас почали вистежувати, застали мене то з одною, то з другою. Із цiеi необачностi зробили все, що хотiли, i покарали мене за неi жорстоко – присудили менi цiлими тижнями вистоювати вiдправу навколiшках, окремо вiд усiх посеред хору, жити хлiбом i водою, сидiти замкненiй у келii, виконувати в монастирi найгидкiшу роботу. З тими, кого називали моiми спiльницями, повелися не краще. Коли вини за мною не було, ii менi накидали: давали менi раз у раз несполучнi накази й карали за невиконання iх, переставляли години вiдправи, трапези, змiняли потай вiд мене весь монастирський розпорядок, i, попри всю свою пильнiсть, я щодня виходила винна й щодня мене карали.

Менi вiдваги не бракуе, але нiяка вiдвага не встоiть проти жорстокостi, самоти й переслiду. Дiйшло до того, що мучити мене стало за гру, то була розвага пiвсотнi душам, що об'еднались проти мене. Годi розповiсти всi подробицi iхнiх пiдступiв: менi не давали спати, пильнувати, молитися. Одного дня крали в мене щось з одежi, другого – ключi й молитовника; псували замок, заважали щось добре зробити й нiвечили те, що я робила добре; накидали менi всякi слова та вчинки, за все складали на мене провину, i життя мое стало нескiнченною низкою дiйсних чи вигаданих провин i кар. Мое здоров'я не витримувало таких довгих i жорстоких iспитiв – я занепадала, журба i смуток змагали мене. Спочатку я шукала сили бiля пiднiжжя олтарiв i знаходила ii iнодi. Я вагалася мiж покорою i розпачем, то пiдлягаючи всiй суворостi своеi долi, то гадаючи гвалтовно звiльнитися вiд неi. Край саду був глибокий колодязь: скiльки разiв я до нього ходила, скiльки разiв заглядала в нього! Поруч нього е лава кам'яна: скiльки разiв сiдала я на неi, прихилившись головою до цямриння; скiльки разiв у збентеженнi душевному пiдхоплювалась, наважившись кiнчити своi муки!

Що мене стримало? Чому волiла я краще плакати, кричати голосно, топтати пiд ноги покривало, рвати на собi волосся, дряпати нiгтями обличчя? Коли Бог не допустив, щоб я погубила себе, то чому Вiн не припинив знущання надi мною? Скажу вам рiч, що видасться вам, певно, дуже дивною, а проте вона правдива – я цiлковито певна, що мое вчащання до колодязя було помiчене й моi вороги тiшили себе надiею, що колись я таки виконаю намiр, що кипiв у моему серцi. Коли я йшла в той бiк, вони вдавали, що йдуть i дивляться зовсiм у протилежний. Разiв кiлька я заставала хвiртку до саду вiдчиненою в години, коли вона мусила бути замкнена, надто ж тими днями, коли найбiльше дошкуляли менi. Вони штовхали до крайностi мою бурхливу вдачу й гадали, що я вже не володiю собою. Та тiльки зрозумiла я, що цей спосiб покинути життя е, так би мовити, наслiдком мого розпачу, що мене до того колодязя за руку ведуть i що менi завжди буде до нього вiльний шлях, я перестала цим перейматися; думки моi звернулися на iнше: я спинялась у коридорах i дивилась, чи високо вiкна; роздягаючись увечерi, несвiдомо пробувала, чи мiцнi в мене пiдв'язки; iнодi вiдмовлялася iсти – виходила в трапезну, прихилялась спиною до стiни, спустивши руки, заплющивши очi, й не торкалась до страв, передi мною поставлених. У цьому станi я так забувалася, що всi черницi виходили, а я лишалася. Тодi всi навмисно тихо розходились, а мене покидали. Потiм мене карали за те, що спiзнилась на вiдправу. Сказати вам? Менi остогидли мало не всi способи вкоротити собi вiку, бо, здавалось, мене вiд них не стримували, а до них заохочували. Мабуть, нам не хочеться, щоб нас випихали iз цього свiту, бо напевно, мене вже не було б на ньому, якби вони вдавали, що затримують мене. Коли вкорочують собi життя, то цим хочуть, мабуть, iншим розпачу завдати, а коли це iншим на втiху, тодi життя тримаються. Цi порухи вiдбуваються в нас пiдсвiдомо. Справдi, якщо можливо пригадати мiй стан тодi, коли я була бiля колодязя, то я, здаеться, кричала в душi тим негiдницям, що вiдходили геть, щоб сприяти злочиновi: «Ступiть хоч крок до мене, виявiть хоч найменше бажання врятувати мене, пiдбiжiть затримувати мене, i будьте певнi, що ви спiзнитесь…» Справдi, я жила тiльки завдяки тому, що вони бажали моеi смертi. У свiтi ницi намiри мучити когось вщухають, а в монастирi – нiколи.

Отак менi було, коли я, гадаючи про свое минуле життя, подумала про скасування своеi обiтницi. Спочатку мрiяла про це побiжно. Де там менi, самотнiй, покинутiй, безпораднiй здiйснити намiр, такий важкий навiть тодi, коли б менi й не бракувало всякоi допомоги! Проте ця думка мене заспокоiла. Мiй розум упокорився, i я краще володiла собою – уникала кар i терплячiше зносила тi, що менi випадали. Цю змiну помiтили, i вона всiх здивувала. Злостивiсть спинилась як стiй, мов той полохливий ворог, що женеться за вами й до якого ви повертаетесь обличчям у хвилину, коли вiн цього не сподiваеться. Про одне хочу вас, пане, запитати, – чому серед усiх згубних думок, що снуються в головi у зневiреноi черницi, iй нiколи не спадае пiдпалити монастир? Нi в мене, нi в iнших такоi думки не було, хоч виконати ii було найлегше: треба тiльки у великий вiтер винести свiчку на горище, у дровiтню чи коридор. Жоден монастир вiд пожежi не згинув; а проте пiд час такоi подii дверi розчиняються i рятуються, хто може. Може, бояться небезпеки для себе й тих, кого люблять, i не хочуть разом iз собою порятувати тих, кого ненавидять? Ця остання думка надто штучна, щоб бути правдивою.

Якщо про одне гадати, воно починае здаватися справедливим i навiть можливим – тодi почуваеш у собi силу. Для мене це було справою двох тижнiв – мiй розум дуже податливий. Про що йшлося? Треба було скласти заяву й дати ii комусь переглянути. Зробити те й друге було небезпечно. Вiдколи в менi помiтили перемiну, почали стежити за мною пильнiше, нiж будь-коли. Очей з мене не зводили, кожен крок мiй тлумачили, кожне слово мое зважували. До мене пiдходили, хотiли вивiдати, що в мене на умi, розпитували, вдавали спiвчуття i приязнь; закидали про минуле, трохи винуватили, прощали, сподiвалися кращоi поведiнки, тiшили мене щасливiшим майбутнiм. А проте заходили раз у раз до мене в келiю вдень i вночi з абиякоi приключки – раптово, тихцем заглядали за заслону лiжка й виходили геть. У мене була звичка спати одягненою, i ще одна – писати сповiдь. У днi, на це призначенi, я просила в настоятельки чорнила й паперу, i вона не вiдмовляла.

Отож я почекала дня сповiдi, а тим часом складала в головi те, що мала заявити. Це було в скороченому виглядi все те, що я зараз вам написала, тiльки викладала я все пiд прибраними iменами. Але я зробила три необачностi: перше – сказала настоятельцi, що маю багато що написати, тому попросила бiльше паперу, нiж дають звичайно; друге – заклопотавшись заявою, про сповiдь забула, i трете – не склавши сповiдi й не пiдготувавшись до цього релiгiйного акту, пробула в сповiдальнi лише хвилину. Усе це помiтили i зробили з цього висновок, що взятий мною папiр використано не на те, про що казала. Та коли вiн, ясна рiч, не пiшов менi на сповiдь, то на що ж його повернуто? Навiть не знаючи про це занепокоення, я вiдчула, що в мене не повиннi знайти таке важливе писання. Спочатку я хотiла зашити його в головах або в матрац, потiм сховати в одiж, закопати в садку, спалити. Ви уявити не можете, як поспiшала я написати i як стривожилась, коли написала. Спочатку я заяву запечатала, потiм сховала на грудях i пiшла на вiдправу. Рухи моi зраджувало хвилювання, таке воно було велике.

Я сидiла коло однiеi молодоi черницi, яка любила мене. Я не раз бачила, що вона iз жалем поглядала на мене й плакала. Зi мною вона не розмовляла, але, безперечно, страждала. Ризикуючи всiм, що могло з того статися, я вирiшила довiрити iй свiй папiр. Пiд час молитви, коли всi черницi поставали навколiшки, посхилялися й мов позникали за своiми ситцями, я тихенько видобула папiр, подала iй за спиною; вона взяла й сховала на грудях. Це найважливiша послуга, яку вона зробила менi. Але я дiстала вiд неi ще й iнших багато: вона упродовж мiсяцiв непомiтно усувала всi дрiбнi перешкоди, якими утруднювали менi обов'язки, щоб мати право карати мене: стукала менi у дверi, коли був час виходити, виправляла те, що псували, ходила дзвонити й вiдповiдати, коли треба було, з'являлася скрiзь, де я мусила бути. Усього цього я не знала.

Добре зробила я, що так розважила! Коли ми виходили з церкви, настоятелька сказала менi:

– Сестро Сюзанно, iдiть за мною…

Я пiшла. Потiм, спинившись у коридорi коло одних дверей, вона промовила:

– Оце ваша келiя, а там житеме сестра Жерома…

Я ввiйшла. Вона за мною. Ми обидвi мовчки сiли, аж увiйшла черниця з одежою, яку поклала на стiльця, i настоятелька сказала менi:

– Сестро Сюзанно, роздягнiться, уберiться в цей одяг.

Я зробила це при нiй. Тим часом вона пильнувала за кожним моiм рухом. Сестра, що принесла менi одежу, стояла на дверях. Вона ввiйшла, взяла мое вбрання, як я скинула, вийшла, а за нею настоятелька. Причини цiеi процедури менi не сказали, та я й не питала. Тим часом у моiй келii все обшукали, розпороли подушку й матраци, перетрусили все, що тiльки можна; пройшли всюди, де я була ходила – до сповiдальнi, до церкви, до садка, до колодязя, до кам'яноi лави. Частину цих пошукiв я сама бачила, про решту здогадувалась. Не знайшли нiчого, але лишилися певнi, що таки е щось. Кiлька днiв мене й далi вистежували, ходили назирцi, заглядали скрiзь, але марно. Зрештою, настоятелька надумала, що дiзнатися правди можна тiльки вiд мене. Якось зайшла до мене в келiю i сказала:

– Сестро Сюзанно, у вас е хиби, але ви не брехатимете. Скажiть же менi правду – що ви зробили з папером, що я дала вам?

– Я вам сказала, панiматко.

– Не може бути, адже ви просили в мене багато паперу, а в сповiдальнi були лише хвилинку.

– То правда.

– Що ж ви зробили з ним?

– Те, що я казала вам.

– Гаразд, заприсягнiться менi святою покорою, в якiй ви дали Боговi обiтницю, що це так, i я повiрю вам, не зважаючи нi на що.

– Вам не дозволено, панiматко, вимагати присяги в такiй дрiбницi, а менi не дозволено давати ii. Я не можу заприсягтися.

– Ви дурите мене, сестро Сюзанно, i не знаете, до чого себе цим призводите. Що ви зробили з папером, що я вам дала?

– Я вже сказала.

– Де вiн?

– У мене його немае.

– Що ж ви зробили з ним?

– Те, що й роблять з писанням, коли воно вже використане й непотрiбне.

– Заприсягнiться менi святою покорою, що ви весь папiр списали на сповiдь i у вас його немае.

– Знову кажу вам, панiматко, що й це справа не важливiша вiд першоi, i я заприсягтися не можу.

– Заприсягнiться, – сказала вона, – а то…

– Не заприсягнуся.

– Не заприсягнетесь?

– Нi, панiматко.

– Так ви виннi?

– У чому ж я винна?

– В усьому. Немае нiчого, у чому б ви не завинили. Ви вихваляли мою попередницю, щоб мене принизити; зневажали звичаi, що вона вивела, й закони, що вона iх скасувала, а я визнала за потрiбне вiдновити; пiдбурювали всю громаду; порушували правила, чинили розбрат у душах, нехтували всiма обов'язками, примушували мене карати вас i карати тих, кого ви звели, – це менi найтяжче. Я могла б ужити проти вас жорстокiших заходiв, але пожалiла вас, гадала, що ви отямитесь, навернетесь до мене душею; ви цього не зробили. У вашому розумi щось недобре дiеться, у вас е якiсь намiри. В iнтересах установи я повинна знати iх, i я знатиму, обiцяю вам. Сестро Сюзанно, скажiть менi правду.

– Я сказала ii вам.

– Я зараз пiду, бiйтеся мого повернення. Я сiдаю i даю вам хвилину на роздум… Вашi папери, коли вони е…

– У мене iх немае.

– Або присяга, що в них була тiльки ваша сповiдь.

– Я не можу присягатися…

Вона хвилину помовчала, потiм вийшла й повернулася з чотирма своiми фаворитками. Вигляд у них був несамовитий, шалений.

Я кинулася iм до нiг, благала iхнього милосердя. Вони кричали всi разом:

– Нiякого милосердя, панiматко, не давайте зворушити себе – хай вiддасть папери або йде з миром.[22 - Жорстока двозначнiсть: слово «мир» (лат. pax, фр. раiх) означае також в'язницю в католицьких монастирях.]

Я обiймала то тiй, то тiй колiна, казала iм, називаючи iх на ймення:

– Сестро Агнесо, сестро Жулi, що я зробила вам? Чому ви пiдбурюете настоятельку проти мене? Хiба я так робила? Скiльки разiв просила я за вас, ви позабували це… Ви помиляетесь, а не я.

Настоятелька незворушно дивилася на мене й казала:

– Дай твоi папери, негiднице, або скажи, що в них було.

– Панiматко, – казали вони, – годi ii просити! Ви занадто добра, ви не знаете ii – це непокiрна душа, приборкати ii можна тiльки крайнiми заходами. Вона сама вас до цього призводить, тим гiрше для неi!

– Панiматко, – казала я iй, – я не зробила нiчого, що могло б образити Бога й людей, присягаюсь на тому.

– Це не та присяга, якоi я хочу.

– Вона написала на нас, на вас якусь заяву вiкарiевi, архiепископовi. Бог знае, як вона змалювала монастирськi порядки, а поганому легко вiри дiймають. Панiматко, треба присоромити цю тварюку, щоб вона нам лиха не наробила!

– Бачите, сестро Сюзанно… – додала настоятелька.

Я зненацька пiдвелася й сказала iй:

– Я все, панiматко, бачу й почуваю, що веду себе на погибель, та хвилиною ранiше чи пiзнiше – яка рiзниця? Робiть зi мною, що знаете: слухайтесь шаленства iхнього, доконуйте свою несправедливiсть…

І простягла iм руки. Черницi схопили мене. Здерли з мене покривало, без сорому роздягли мене. На грудях у мене знайшли маленький портрет колишньоi настоятельки, взяли його. Я благала, щоб дозволили менi ще хоч раз його поцiлувати, – вiдмовили. Накинули на мене сорочку, стягли панчохи, накрили мiшком i повели, простоволосу й босу, коридорами. Я кричала, гукала на допомогу. Але дзвонили в дзвони, даючи знак, щоб нiхто не виходив. Я волала до неба, впала, мене поволокли. Коли стягли мене сходами, ноги моi були в кровi, руки позаклякали. Становище мое могло зворушити й залiзнi душi. Тим часом грубим ключем вiдiмкнули дверi пiдземноi темноi комiрки, де мене кинули на мат, напiвзгнилий вiд вологи. Там я знайшла шматок чорного хлiба, кухоль води i якусь брудну посудину. За подушку був той самий мат, скручений з одного кiнця. На каменi лежав череп i дерев'яне розп'яття.

Перша думка в мене була – щось зробити iз собою. Я схопилася за горло, пошматувала зубами одежу, скажено кричала, вила диким звiром, билася головою об мури, геть уся закривавилась, силкувалася заподiяти собi смерть, аж поки виснажилась, а це невдовзi сталося. Отам пробула я три днi. Гадала, що все життя там буду. Щоранку приходила одна з моiх мучительок i казала:

– Скорiться настоятельцi, i вийдете звiдси.

– Я нiчого не зробила, не знаю, чого вiд мене хочуть. Ох, сестро Клементiно, е ж Бог!..

Третього дня, годинi о дев'ятiй увечерi, дверi вiдчинились – то прийшли тi черницi, що привели мене сюди. Похваливши доброту нашоi настоятельки, вони оповiстили, що вона чинить менi ласку й випускае мене на волю.

– Надто пiзно, – мовила я, – лишiть мене. Я хочу померти тут.

Проте вони пiдвели мене й потягли. Привели мене до моеi келii. В нiй була настоятелька.

– Я питалася в Бога про вашу долю, вiн зворушив мое серце, вiн велить менi змилосердитись над вами, i я скорилась. Ставайте навколiшки й просiть у нього прощення.

Я стала навколiшки й промовила:

– Молю тебе, Боже, прости грiхи моi, як ти молився за мене на хрестi.

– Якi гордощi! – скрикнули вони. – Вона порiвнюе себе до Ісуса Христа, а нас до евреiв, що розп'яли його!

– Не мене судiть, судiть себе, – сказала я.

– Це не все, – сказала настоятелька. – Заприсягнiться менi святою покорою, що не розкажете нiколи про те, що трапилось.

– Погано ж ви вчинили зi мною, коли вимагаете, щоб я мовчала. Присягаюсь, що нiхто, крiм вашого сумлiння, про це не знатиме.

– Присягаетесь?

– Так, присягаюсь.

Пiсля цього вони стягли з мене одежу, в якiй я була, й дозволили одягтися в мою власну.



Я застудилася, становище мое було небезпечне, все тiло в мене занiмiло – адже кiлька днiв я жила краплиною води та крихтою хлiба. Гадала, що це вже терплю останню муку. Але цей хвилинний занепад тiльки показуе, яка сильна природа в молодому органiзмi – я одужала зовсiм швидко, а коли вийшла, довiдалась, що вся громада мала мене за хвору. Я знову почала виконувати монастирськi обов'язки i посiла свое мiсце в церквi. Нi про свiй папiр, нi про молоду сестру, якiй доручила його, я не забула. Я була певна, що вона не вжила на зло мою довiру, але наражаеться на небезпеку, зберiгаючи мою записку. Згодом, за кiлька днiв по моему виходi з в'язницi, в хорi, в ту саму мить, як i тодi, коли я передала iй папiрця, тобто коли ми поставали навколiшки й позникали, схилившись, за ситцями, я почула, що мене тихенько смикають за сукню. Я простягла руку й дiстала записку, в якiй вона писала: «Як я турбувалася за вас! І що зробити з тим жахливим папером?..» Прочитавши, я скрутила папiрця руками й ковтнула його.

Усе це трапилося на початку посту. Наближався час, коли з Парижа до Льоншана збираеться добре й лихе товариство, цiкаве до спiву. Голос у мене тремтiв, я трохи втратила його.

По монастирях, як нiде, дбають про своi найдрiбнiшi iнтереси, тому менi дали пiльгу – трохи волi. Сестри, якими я керувала в хорi, могли пiдходити до мене без перешкоди, серед них i та, кому я доручила свою записку. Пiд час перерви, коли ми були в саду, я вiдвела ii набiк, змусила спiвати, i поки вона спiвала, сказала iй:

– У вас багато знайомих, а в мене нiкого. Я не хочу, щоб ви через мене зазнали лиха! Менi краще вмерти, нiж накликати на вас пiдозру в тому, що ви допомогли менi. Подруго, ви загинули б, я знаю, а мене це не врятувало б. Та коли б ви й порятували цим мене, я не хочу порятунку такою цiною.

– Облишмо це, – сказала вона. – Що я маю зробити?

– Передати в певнi руки мою заяву якомусь вправному адвокатовi так, щоб вiн не знав, з якого вона монастиря, i дiстати вiд нього вiдповiдь, яку ви передасте менi в церквi чи деiнде.

– До речi, – спитала вона, – що ви зробили з моею запискою?

– Будьте спокiйнi, я ii ковтнула.

– Будьте й ви спокiйнi, я помiркую про вашу справу…

Зважте, пане, на те, що, поки вона говорила, я спiвала, а вона спiвала, поки я вiдповiдала, отже, наша розмова перемiшувалася зi спiвом. Ця молода черниця, пане, ще й досi в монастирi. ii безпека у ваших руках. Коли б тiльки довiдались, що вона зробила для мене, то нiякi тортури ii не минули б. Менi не хотiлося б призвести ii до в'язницi, я сама краще туди повернулася б. Спалiть же цi листи, пане. Коли вiдкинути той iнтерес, що ви з ласки своеi виявляете до моеi долi, у них не лишаеться нiчого такого, щоб iх варт було зберiгати.

Отак я писала вам тодi, – та лишенько! ii вже немае, я зосталася сама.

Вона невдовзi додержала слова i повiдомила мене про це нашим звичайним способом. Настав Страсний тиждень! На вечiрнi до нас збиралася сила люду. Я так добре спiвала, що навiть викликала гучнi, ганебнi оплески, якими вiтають ваших акторок по театрах, але якi не мусили б нiколи лунати в храмах Господнiх, та ще й в урочистi, жалобнi днi, коли славлять пам'ять Сина Божого, розiп'ятого на хрестi за грiхи людського роду. Моi молодi ученицi були добре пiдготованi. У декого з них були гарнi голоси, всi вони спiвали з виразом i чуттям, i менi здалося, що публiка слухала iх з утiхою, а громада наша задоволена з успiху моiх заходiв.

Ви знаете, пане, що в четвер святi дари з дарохранильницi переносять на окремий олтар, де вони лишаються до п'ятницi вранцi[23 - Ви знаете, пане, що в четвер святi дари з дарохранительницi переносять на окремий олтар… Йдеться про перенесення так званоi евхаристii (св. причастя) з дарохранительницi до тимчасового вiвтаря, так званоi могили.]. У цей час черницi одна по однiй або парами ходять по черзi поклонитися iм до того олтаря. Є таблиця, де кожнiй зазначено час ii поклонiння. Я дуже зрадiла, прочитавши на нiй: «Сестра Сюзанна й сестра Урсула вiд другоi години ранку до третьоi». Я прийшла до олтаря призначеноi години, моя товаришка вже там була. Ми стали поруч на приступки олтаря, разом припали ниць i поклонялися Боговi пiвгодини. Пiсля цього моя молода подруга взяла мене за руку, потиснула ii й сказала:

– Певно, нам удруге не випаде нагоди так довго й вiльно поговорити. Боговi вiдомо, в якому примусi ми живемо, i вiн простить нас, коли ми подiлимо час, який мусимо вiддати йому цiлком. Вашоi заяви я не читала, але не важко здогадатися, про що ви пишете. Незабаром я дiстану вiдповiдь. Та коли ця вiдповiдь i дасть вам пiдставу домагатися скасування обiтницi, то чи не гадаете ви, що вам конче треба буде порадитися з юристами?

– Звичайно.

– І що вам потрiбна буде воля.

– Звичайно.

– І що ви, у разi, коли все гаразд пiдеться, скористаетеся з теперiшнього свого становища, щоб здобути ii?

– Я про це не думала.

– Так зробите це?

– Побачу.

– З другого боку, коли почнеться ваша справа, ви цим накличете на себе всю лють нашоi громади. Чи завбачаете ви переслiди, що чекають на вас?

– Вони будуть не бiльшi, нiж я перетерпiла.

– Про це я не знаю нiчого.

– Даруйте. Передусiм утискувати мою волю не зважаться.

– Чому так?

– Бо тодi я буду пiд охороною закону, у всiх перед очима, буду, мовляв, посерединi мiж свiтом i монастирем, матиму змогу говорити, волю скаржитися, про всiх правду сказати. Тодi вже не чинитимуть менi кривди, щоб я не поскаржилась, боятимуться погiршити справу. Менi найкраще було б, коли б зi мною зле поводилися, та тiльки цього не зроблять, – будьте певнi, що якраз навпаки робитимуть. Мене проситимуть, доводитимуть, що я сама собi й монастиревi пошкоджу, загрожуватимуть тiльки тодi, як побачать, що ласкою та звабою нiчого не вдiеш, а сили нiколи не вживатимуть.

– Аж не вiриться, що професiя, якоi обов'язки ви так легко й сумлiнно виконуете, така огидна вам!

– Справдi огидна. Із цим почуттям я народилася й помру. Черниця з мене буде в кiнцевому пiдсумку погана. Треба цьому запобiгти.

– А коли ви, на лихо, програете справу?

– Коли програю, попрошу, щоб до iншого монастиря перевели, або помру в цьому.

– Перед смертю доведеться зазнати багато муки. Ох, друже, ваш намiр дуже страшить мене – я боюся як вiдмови, так i скасування вашоi обiтницi. Якщо ii скасують, що з вами буде? Що ви робитимете у свiтi? Ви гарна, розумна, здiбна, але чесноти, кажуть, у свiтi нiчого не вартi, а я знаю, що вони з вами лишаться довiку.

– Ви вiддаете належне менi, але не чеснотам. На них я й покладаюсь. Що менше iх серед людей, то в бiльшiй вони мусять бути пошанi.

– Їх хвалять, але нiчого не роблять для них.

– А тiльки вони й надають менi сили, пiдтримують у моему намiрi. Хоч би що там менi закидали, але моральнiсть мою поважатимуть. Нiхто, щонайменше, не скаже, що з чернецтва я пориваюсь через якусь безпутну пристрасть: я нiкого не бачу, нiкого не знаю. Я хочу бути вiльна, бо своею волею я пожертвувала не з власного бажання. Ви прочитали мою заяву?

– Нi, пакет, що ви його дали менi, я розпечатала, бо вiн був без адреси i я спочатку подумала, що вiн призначений менi. Але з перших рядкiв побачила свою помилку i далi не читала. Яке щастя, що ви вiддали його менi! Ще хвилина – i його знайшли б у вас… Але година нашого стояння кiнчаеться, припадiмо ж ниць. Нехай тi, що заступатимуть нас, застануть нас у належному станi. Просiть у Бога, щоб просвiтив вас i керував вами. Я теж молитимусь i зiтхатиму разом з вами…

На душi в мене трохи полегшало. Моя товаришка молилася стоячи. Я ж чолом припала до останньоi приступки перед олтарем, а руки простягла по вищих приступках. Здаеться, я нiколи не зверталась до Бога з такою радiстю й запалом. Серце мое калатало. На мить я забула про все навкруги. Не знаю, чи довго я пробула в такому станi i чи довго пробула б iще в ньому. Але для моеi товаришки й двох черниць, що прийшли, я була, треба гадати, видовищем зворушливим. Коли пiдвелася, я думала, що коло мене нiкого немае. Я помилялася, – вони втрьох стояли позад мене й плакали. Вони не зважились потурбувати мене й чекали, аж поки я сама вийду з надпориву й захвату, в якому я була. Коли я обернулась до них, то, певно, на обличчi в мене було щось величне, як судити по iхньому враженню. До того ж вони казали, що я нагадала iм тодi нашу стару настоятельку у тi хвилини, коли вона розраджувала мене, i що iх обiйняло таке саме тремтiння, коли вони на мене дивились. Якби я мала нахил до лицемiрства й фанатизму й захотiла грати роль у монастирi, то цiлком певна, що в цьому менi пощастило б. Моя душа легко займаеться, захоплюеться, зворушуеться, i добра настоятелька не раз казала менi, цiлуючи, що нiхто так не любить Бога, як я, що в мене серце з тiла, а в iнших – з каменю. Рiч певна, я почувала, як легко я переймалася ii надпоривом, коли вона молилася вголос. Я iнодi й сама починала говорити, пiдхоплювала нитку ii думок i нiби з натхнення висловлювала частину того, що вона сама сказала б. Іншi слухали ii мовчки або проказували за нею. Я ж уривала ii, випереджала чи говорила разом з нею. У такому станi я сама лишалася дуже довго, але, мабуть, почасти пiдтримувала його в настоятельцi, бо ж видно було, що iншi говорять до неi, а вона – до мене. Але до чого все це, коли не маеш покликання?..

Коли кiнчилося наше стояння, ми дали мiсце тим, хто заступив нас. На прощання ми з моею молодою товаришкою дуже нiжно обнялися.

Ця сцена коло Святих дарiв не лишилася непомiченою в монастирi. Додайте до цього мiй успiх на вечiрнi в чисту п'ятницю – я спiвала, грала на органi, здобула оплески. О, безглуздi голови чернечi! Я майже нiчого не зробила, щоб замиритися з громадою. Вони самi до мене прийшли, настоятелька найперша. Кiльком мирянам захотiлося познайомитися зi мною. Це дуже сприяло моiм намiрам, тож я й не вiдмовилась. Я побачилася з головою суду, з панi де Субiз[24 - Панi де Субiз – йдеться про дружину маршала Субiза, фаворитку маркiзи Помпадур.] i багатьма чесними людьми, ченцями, священиками, вiйськовими, суддями, побожними жiнками, свiтськими жiнками, а серед них i з тими вiтрогонами, що ви називаете «червоними закаблуками»[25 - «Червоними закаблуками» називали придворних.] – iх я зразу й спровадила. Я була прихильна лише до тих знайомств, що не могли накинути на мене нiякоi тiнi; решту полишила тим нашим черницям, що не були такi перебiрливi.

Забула вам сказати, що першою ознакою зичливостi до мене було те, що мене знову оселили в моiй келii. Я зважилась попросити назад портрет колишньоi настоятельки, i менi не зважились у цьому вiдмовити. Вiн знову посiв свое мiсце бiля мого серця й лишиться там, поки мого життя. Щоранку мiй перший рух – пiднестися душею до Бога, а другий – поцiлувати портрет; коли я хочу молитися й почуваю байдужiсть у душi, то знiмаю його з шиi, ставлю перед собою, дивлюся на нього й надихаюсь. Дуже шкода, що ми не знаемо святих осiб, чиi iкони поставлено нам до поклонiння. Вони справляли б на нас зовсiм iнше враження, не лишали б нас такими холодними коло своiх нiг чи перед собою, як тепер бувае.

На свою заяву я дiстала вiдповiдь вiд пана Манурi[26 - Пан Манурi – вiдомий адвокат тих часiв.], не сприятливу i не безнадiйну. Перед тим як висловитись остаточно про мою справу, вiн зажадав силу пояснень, що iх важко було дати, не побачившись, тому я вiдкрила свое iм'я й попросила Манурi приiхати до Льоншану. Цим добродiям зрушитися важко, проте вiн приiхав. Ми розмовляли дуже довго, домовилися про листування, щоб його запити певно доходили до мене, а моi вiдповiдi – до нього. Зi свого боку, я весь час, поки вiн провадив мою справу, використала на те, щоб прихилити до себе iнших, зацiкавити iх своею долею i заручитися пiдтримкою. Я назвала себе й розказала про свое життя в батькiвському домi, про муки в монастирi, про свiй протест проти постригу, про перебування в Льоншанi, про свое послушенство, постриг i про жорстоке поводження зi мною з того часу, як я дала обiтницю. Мене жалiли, запропонували допомогу. Зичливiсть, яку виявляли до мене, я попросила зберегти до того часу, коли буде в нiй потреба, а докладнiше не пояснювала. У монастирi нi про що не знали. Я дiстала з Рима дозвiл просити про скасування обiтницi. Це я негайно й зробила для всiх зовсiм несподiвано. Уявiть, як здивувалася настоятелька, коли iй подали вiд сестри Марii-Сюзанни Сiмонен протест проти обiтницi з проханням покинути чернецтво й вийти з монастиря, щоб розпорядитися собою по своiй волi.

Я, звiсно, завбачала, що натраплю на рiзнi перешкоди – з боку законiв, з боку монастиря й з боку сполошених зятiв та сестер. У iхнiх руках було все родинне майно, а я, звiльнившись, могла б заявити на нього серйознi претензii. Я написала сестрам, благала iх не чинити нiяких перепон моему виходовi з монастиря, зверталася до iхнього сумлiння, посилаючись на недобровiльнiсть своеi обiтницi, пропонувала iм пiдписати акт зречення спадщини батькiв, всiляко переконувала iх, що дiю не з помсти. На iхнi почуття я не зважала. Пропонований вiд мене акт не мав сили, якби був пiдписаний у чернецтвi, а для них дуже непевним було, чи потверджу я його на волi. Та чи й пасувало iм пристати на моi пропозицii? Хiба годилося iм покинути сестру без пристановища й грошей, а самим користуватися ii майном? Що скажуть люди? Чи ж зможуть вони вiдмовити, якщо вона прийде просити в них шматок хлiба? А коли iй заманеться вийти замiж, то хто може поручитися за ii чоловiка? А коли ще дiти в неi будуть… Треба всiма способами перешкоджати цiй небезпечнiй спробi. Ось що вони скажуть i зроблять.

Одержавши мою заяву, настоятелька вiдразу ж прибiгла до мене в келiю.

– Як, сестро Сюзанно, – сказала вона, – ви хочете покинути нас?

– Так, панiматко.

– І хочете зректися обiтницi?

– Так, панiматко.

– Хiба ви не добровiльно дали ii?

– Нi, панiматко.

– Що ж вас примусило?

– Все.

– Батько?

– Так.

– Мати?

– Так само.

– Чому ж ви не заявили про це бiля пiднiжжя олтаря?

– Я так себе почувала, що й не пам'ятаю, чи була при тому.

– Що ви кажете!

– Правду кажу.

– Як! Хiба ви не чули, коли священик запитав вас: сестро Сюзанно Сiмонен, чи даете ви Боговi обiтницю покори, чеснотi й бiдностi?

– Не пам'ятаю.

– І ви вiдповiли тодi – так.

– Не пам'ятаю.

– І ви гадаете, що вам хто-небудь повiрить?

– Повiрить чи нi, але правда лишиться правдою.

– Люба дитино, коли б на такi заяви зважали, подумайте, якi були б з того зловживання! Ви зробили нерозважний крок, захопилися почуттям помсти, ваше серце вразили кари, на якi ви самi наражалися; ви подумали, що iх досить, щоб зламати обiтницю, – помиляетесь, це неможливо нi перед людьми, нi перед Богом. Згадайте про те, що присягопорушення – це найтяжчий злочин i що ви вже зробили його в серцi своему i хочете довершити його.

– Я не порушу присяги, бо нi до чого не присягалась.

– Коли вас i скривдили, то хiба цих кривд не виправлено?

– Не цi кривди спонукали мене до прийняття рiшення.

– А що ж?

– Брак покликання, брак волi в моiй обiтницi.

– Коли у вас не було покликання, коли вас змушено, чому ви не сказали менi, коли ще був час?

– А що б це менi дало?

– Чому ви не виявили такоi твердостi, як у тому монастирi?

– Хiба вiд нас залежить твердiсть? Перший раз я була тверда, а другий раз була не в собi.

– Чому ви не вдалися до юриста? Чому не протестували? У вас було двадцять чотири години, щоб заявити про вiдмову.

– Хiба я знала що-небудь про цi формальностi? Та якби й знала, то чи спроможна була скористатися з них? Та коли б i була спроможна, то чи змогла б? Хiба ви самi не помiтили моеi непритомностi? Якщо я вiзьму вас за свiдка, хiба ви заприсягнетесь, що я була при розумi?

– Заприсягнусь.

– Тодi ви, панiматко, а не я, будете присягопорушниця.

– Дитино моя, ви тiльки даремно зiб'ете бучу. Схаменiться, заклинаю вас вашими власними iнтересами й iнтересами монастиря. Такi справи спричиняють скандальнi суперечки.

– То не моя буде провина.

– Свiтськi люди лихi. Пiдуть найгiршi здогади про ваш розум, серце, звичаi, подумають…

– Усе, що завгодно.

– Але скажiть менi щиро – якщо ви потай з чогось незадоволенi, з чого б то не було, ми доберемо ради.

– Я була й буду незадоволена зi свого стану.

– Невже дух-спокусник, що весь час пiдступае до нас, жадаючи нас погубити, скористався з надто великоi волi, яку ви з недавнього часу маете, щоб навiяти вам якийсь згубний нахил?

– Нi, панiматко. Ви знаете, що присягатися менi завжди важко – так от, Богом свiдчуся, що серце мое безневинне i в ньому нiколи не було нiякого ганебного почуття.

– Незрозумiла рiч!

– Рiч дуже зрозумiла, панiматко. У кожного своя вдача, у мене – своя, ви любите монастирське життя, а я ненавиджу; ви дiстали вiд Бога ласку чернечу, а менi ii бракуе зовсiм; ви у свiтi загинули б, а тут – для вас спасiння, а я тут погублю себе, а у свiтi сподiваюся на порятунок. Черниця з мене була й буде погана.

– Та чому? Ви своi обов'язки краще за всiх виконуете.

– Але з мукою i проти бажання.

– Тим бiльшого ви вартi.

– Нiхто краще за мене не знае, чого я варта. А я мушу зiзнатися собi, що, скоряючись усьому, я не варта нiчого. Менi обридло бути лицемiркою. Роблячи те, що спасае iнших, я ненавиджу себе i проклинаю. Одне слово, панiматко, за справжнiх черниць я вважаю тих, кого в цiй оселi затримуе iхнiй нахил i хто лишився б у нiй, коли б i не було навкруги грат та мурiв. Багато чого менi бракуе, щоб до таких належати. Мое тiло тут, а серця немае, воно – по той бiк. І коли б треба було вибирати мiж смертю i довiчним монастирем, я б, не вагаючись, померла. Отакi в мене думки.

– Як! Ви без гризоти скидаете покривало й одiж, яку присвятили Ісусовi Христу?

– Так, панiматко, бо вдягла iх без роздуму й волi.

Я вiдповiла iй дуже стримано, бо серце пiдказувало менi зовсiм iнше, воно казало менi: «О, коли вже настане хвилина, щоб подерти iх i викинути геть вiд себе!» Проте моя вiдповiдь справила на неi гнiтюче враження. Вона зблiдла, хотiла ще щось сказати, але губи в неi тремтiли. Вона не тямила гаразд, що iй далi говорити. Я великими кроками ходила по келii, а вона скрикнула:

– О Боже мiй! Що скажуть нашi сестри? О Ісусе! Зглянься на неi! Сестро Сюзанно!

– Що, панiматко?

– Так це вирiшено? Ви хочете нас ославити, зробити нас i стати самiй осудовиськом людським, погубити себе!

– Я хочу вийти звiдси.

– Та коли вам не подобаеться тiльки цей монастир…

– І монастир, i становище, i чернецтво. Я не хочу ув'язнення нi тут, нi деiнде.

– Дитино моя, вас нечистий дух полонив. То вiн хвилюе вас, говорить вашими устами й поривае вас. Це суща правда, подивiться, в якому ви станi!

Справдi, як скинула на себе очима й побачила, що сукня моя в безладдi, нагрудник майже задом наперед одiтий, покривало впало на плечi. Менi набридли слова лихоi настоятельки, що тiльки голосу прибрала нiжного й фальшивого, i я сказала iй прикро:

– Нi, панiматко, нi, я не хочу цiеi одежi, не хочу…

Водночас я намагалася поправити покривало, руки моi тремтiли, що бiльше я силкувалась припорядити його, то гiрше робила. Знетерпеливившись, я нагло схопила його, зiрвала iз себе й лишилась перед настоятелькою з пов'язкою на чолi, розпатлана. Тим часом вона, не знаючи, чи треба iй лишатись, ходила туди й сюди й казала:

– О Ісусе! ii полонив нечистий дух, то суща правда… – i лицемiрка хрестилася чотками.

Я вiдразу отямилася, вiдчула непристойнiсть свого становища i необачнiсть своiх слiв; опорядилася якнайкраще, пiдняла покривало, надiла його; потiм, звертаючись до неi, сказала:

– Я не божевiльна, в мене не вселився нечистий дух, панiматко. Менi соромно за свое зухвальство, даруйте менi його, прошу. Але зважте на те, як мало пасуе до мене чернецтво i як справедливо прагну я вийти з нього…

Вона приказувала, не слухаючи мене:

– Що скажуть люди? Що скажуть сестри?

– Ви хочете уникнути скандалу, панiматко? – спитала я. – На те е спосiб. Я не домагаюся свого вкладу, прошу тiльки волi. Я не скажу, щоб ви розчинили менi браму, але зробiть сьогоднi, завтра чи згодом так, щоб ii погано охороняли, i моеi втечi не помiчайте якомога довше…

– Нечистивиця! Що ви зважуетесь менi пропонувати?!

– Даю пораду, якою добра й розважлива настоятелька мусила б скористатися i застосувати до всiх тих, кому ii монастир мов в'язниця, а менi вiн у тисячу разiв гiрший вiд тих в'язниць, де тримають лиходiiв. Я мушу вийти з нього або загинути в ньому. Панiматко, – мовила я, прибираючи поважного тону й упевненого вигляду, – послухайте мене: якщо закони, до яких я звернулася, ошукають моi сподiвання i мене опануе розпач, занадто добре менi вiдомий… у вас е колодязь, вiкна в будинку… скрiзь – мури перед тобою… е одежа, яку можна подерти… руки, якi можна пустити в дiло…

– Спинiться! Мене жах проймае. Як Ви можете…

– Можу, коли не випаде менi вiдразу скiнчити життьовi страждання, вiдмовитися вiд iжi – кожному вiльно пити, iсти чи не пити й не iсти… Якщо пiсля всього, що я сказала вам, менi стане на це вiдваги – а ви знаете, що менi ii не бракуе i що iнодi для життя треба бiльшоi вiдваги, нiж для смертi, – подумайте про Суд Божий i скажiть менi, хто тодi, настоятелька чи черниця, буде злочиннiша? Панiматко, я нiчого не вимагаю i не вимагатиму iз монастиря. Не доводьте мене до злочину, не доводьте себе до гризоти, – порозумiймося вдвох…

– То ви гадаете, сестро Сюзанно, що я порушу свiй найперший обов'язок i подам руку злочину, вiзьму участь у нечестивостi?

– Справжня нечестивиця – я, панiматко, бо щодня споганюю зневагою священну одiж, яку ношу на собi. Знiмiть ii з мене, я недостойна ii. Знайдiть менi на селi руб'я найбiднiшоi селянки i вiдхилiть менi монастирську браму.

– Куди ви пiдете шукати кращоi долi?

– Не знаю, куди пiду, але погано тiльки там, де Бог нас не хоче, а Бог не хоче мене тут.

– У вас же нiчого немае!

– То правда, але не вбогостi я найбiльше боюся.

– Бiйтеся безпутства, до якого веде вона.

– Минуле е менi запорукою майбутнього. Коли б я пiшла на злочин, то була б вiльна. Але з монастиря я вийду або з вашоi згоди, або силою закону. Вибирайте…

Наша розмова тривала довго. Пригадуючи ii, я червонiла за все те необачне й смiшне, що я зробила й сказала, але було вже пiзно. Настоятелька все ще вигукувала: «Що скажуть люди! Що скажуть сестри!», коли задзвонили до вiдправи, i ми розлучились.

Ідучи, вона сказала менi:

– Сестро Сюзанно, ви йдете до церкви. Попросiть Бога, щоб зглянувся над вами i змiцнив вам дух у вашому становищi. Запитайте свое сумлiння i вiрте тому, що воно скаже вам, – воно не може не докорити вам. Вiд спiву я вас звiльняю.

До церкви ми прийшли майже разом. Наприкiнцi вiдправи, коли всi сестри збиралися вже розходитись, вона постукала об молитовник i спинила iх.

– Сестри, – сказала вона, – закликаю вас упасти до пiднiжжя олтаря й благати милосердного Бога за одну черницю, яку вiн покинув, яка втратила релiгiйний нахил i дух i ладна зробити вчинок, блюзнiрський перед Богом i ганебний перед людьми.

Не можу сказати вам, як усi здивувались. Кожна, не зворухнувшись, умить скинула поглядом по товаришках, сподiваючись викрити винну по ii замiшанню. Усi поприпадали ниць i мовчки помолилися. Через чималий час настоятелька тихо завела: Veni, Creator[27 - «Гряди, Создателю!» (лат.) – гiмн Творцевi.], i всi тихо пiдхопили; потiм, по другiй мовчанцi, настоятелька постукала об пюпiтр. Усi розiйшлися.

Подумайте самi, який шепiт пiшов по нашiй громадi: «Хто така? Чи не вона? Що зробила? Що хоче зробити?..» Сумнiви недовго тривали. Моя заява почала набувати у свiтi розголосу. Менi робили багато вiзитiв: однi менi докори приносили, другi поради; тi хвалили мене, iншi гудили. Я мала тiльки один спосiб виправдатися перед усiма – розповiсти про поведiнку своiх батькiв. А ви розумiете, якою скромною я мусила бути пiд цим поглядом. Вiдкритися цiлковито я могла лише тим особам, якi щиро до мене прихилились, та пановi Манурi, що провадив мою справу. Коли менi страшно ставало мук, якими менi загрожували, у моiй уявi з усiм своiм жахом з'являвся льох, де мене вже раз замикали, – я знала чернечу лють. Про своi страхи я оповiла пановi Манурi, i вiн сказав менi:

– Зовсiм уберегти вас вiд прикростiв неможливо. Ви iх матимете, та й мусили сподiватися iх. Треба озброiтись терпiнням i пiдтримувати себе надiею на те, що вони кiнчаться. Щодо льоху обiцяю вам, що ви вдруге туди не потрапите нiколи. Це вже моя справа…

Справдi, днiв за кiлька вiн принiс настоятельцi наказа – дозволяти йому бачитися зi мною щоразу, коли вiн тiльки цього зажадае.

Наступного дня по вiдправi настоятелька знову запропонувала помолитися за мене громадою. Помолилися мовчки i проказали тихо той самий гiмн, що й напередоднi. Так само й утрете вчинили з тiею тiльки рiзницею, що менi наказали стати окремо серед хору i проказали молитву за мрущих та лiтанiю святим з приспiвом: Ora pro ea.[28 - Моли Бога за неi (лат.).]

Четвертого дня вiдбувся маскарад, у якому дуже дивно виявилася чудернацька настоятельчина вдача. Наприкiнцi вiдправи мене поклали в труну посеред хору. З бокiв поставили свiчки й кропильницю. Накрили мене саваном, вiдправили панахиду, а потiм кожна черниця, виходячи, бризкала на мене свяченою водою, промовляючи: Requiescat in pace[29 - Хай спочине у мирi (лат.).]. Треба знати монастирську мову, щоб зрозумiти, яка погроза мiститься в останнiх словах.

Двi черницi скинули з мене саван i лишили мене, мокру до живого тiла вiд води, якою вони мене облудно покропили. Одежа висохла на менi: я не мала в що перебратись.

За цiею наругою друга наспiла. Зiбралася громада. До мене поставились, як до окаянницi, намiр мiй визнали за вiровiдступництво, i всiм черницям заборонили пiд страхом непослуху розмовляти зi мною, допомагати менi, пiдходити до мене й навiть торкатися до того, з чого я послугувалася. Цi накази виконували суворо. Коридори в нас вузькi, в деяких мiсцях двое можуть вiд сили розминутись – коли я йшла, а назустрiч менi йшла друга черниця, то вона або повертала назад, або притискалась до муру, пригорнувши рукою покривало й одiж, щоб вони якось не дiткнулися до моiх. Коли вiд мене треба було щось узяти, я ставила ту рiч додолу, i ii брали ганчiркою. Коли ж менi мали щось дати, то кидали менi. Коли яка черниця мала нещастя доторкнутися до мене, то вважала себе за споганену i йшла сповiдатися та розгрiшуватись до настоятельки. Лестощi, кажуть, ницi й пiдлi. Вони ще багато жорстокiшi й вигадливiшi, коли мають на метi догодити своiми образами. Скiльки разiв згадувала я слова своеi небесноi настоятельки де Монi: «Серед усiх створiнь, що ви бачите навколо мене, таких слухняних, простих i лагiдних, немае жодного, дитино моя, немае жоднiсiнького, що з нього я не могла б зробити лютого звiра. Нахил до цiеi дивноi метаморфози тим бiльший, чим молодшими потрапляють до келii i чим менше знають свiтське життя. Цi слова дивують вас. Нехай же боронить вас Бог дiзнати на собi цю правду. Сестро Сюзанно, добра черниця та, що йде до монастиря спокутувати якийсь великий грiх».

Мене звiльнили вiд усiх обов'язкiв. У церквi залишали по одному порожньому мiсцю обабiч того, що я займала. У трапезнiй я сидiла за окремим столом. Менi нiчого не подавали. Я мусила сама йти до кухнi просити свою пайку. Першого разу сестра-куховарка крикнула менi:

– Не входьте, вiдступiться…

Я вiдступилася.

– Що вам треба?

– Їсти.

– Їсти! Ви негоднi жити…

Інодi я iшла геть i цiлий день нiчого не iла, iнодi напосiдалась, i менi ставили на порiг страву, яку посоромилися б дати тваринi. Я брала ii плачучи i йшла. Інодi менi траплялося приходити дверi хору останньою, я заставала iх замкнутими; ставала пiд ними навколiшки й чекала там кiнця вiдправи. Коли це в саду було, я верталась до келii. Тим часом сили моi занепадали вiд недостатностi харчу, вiд поганоi якостi того, що я iла, а ще бiльше вiд страждання, якого завдавали менi повсякчаснi прояви жорстокостi. Отож я вiдчула, що коли страждатиму неремстиво, то й кiнця нiколи не побачу своему позову. Тому я вирiшила поговорити з настоятелькою. Напiвмертва вiд страху, я пiшла все-таки й тихо постукала до неi у дверi. Вона вiдчинила, побачивши мене, оступилась на кiлька крокiв, крикнувши:

– Вiдiйди, вiровiдступнице!

Я вiдiйшла.

– Ще…

Я ще вiдiйшла.

– Що ви хочете?

– Як нi Бог, нi люди не засудили мене на смерть, то я хочу, панiматко, щоб менi дали жити.

– Жити! – мовила вона, повторюючи слова сестри-куховарки. – Хiба ви гiднi цього?

– Тiльки Бог знае це. Але попереджаю вас, що, коли менi вiдмовлятимуть у iжi, я муситиму поскаржитись на це тим, хто взяв мене пiд свою оборону. Я тут лише тимчасова мешканка до того часу, коли моя доля i становище будуть вирiшенi.

– Ідiть, – сказала вона, – не поганьте мене своiми поглядами. Я подбаю про це…

Я пiшла, а вона люто зачинила дверi. Мабуть, наказа вона дала, але менi вiд того мало що покращало. Не коритися iй у цьому вважалося за заслугу – менi кидали найгiршу страву та ще й псували ii попелом i всякими покидьками.



Отак жила я, поки тривав мiй позов. Виходити до приймальнi менi не зовсiм забороняли. Вiдiбрати мое право радитися iз судцями та адвокатом не могли, проте вiн мусив кiлька разiв удаватись до погроз, щоб зi мною побачитись. На побачення мене завжди супроводила одна iз сестер. Вона нарiкала, коли я розмовляла тихо; обурювалась, коли я лишалась у приймальнi надто довго, уривала мене, заперечувала, заважала менi. Переказуючи цi моi розмови настоятельцi, перекручувала iх, криво тлумачила, накидала менi те, чого я й не казала. Що там! Дiйшло того, що мене обiкрали, повитягали в мене стiльцi, ковдри, матраци, не давали менi бiлизни. Одiж у мене подерлась, я лишилася майже без панчiх i черевикiв. Я насилу могла роздобути води, не раз мусила сама ходити по неi до колодязя, того самого, що я про нього згадувала. Посуд менi перебили – тодi я мусила пити воду коло колодязя, бо не мала в чому принести ii. Проходячи попiд вiкнами, я мусила або бiгти, або сподiватись собi на голову помий. Кiлька сестер плюнули менi в обличчя. Я стала брудна до гидоти. Сповiдатися менi заборонили, щоб я, бува, не поскаржилась нашим духiвникам. Якось на велике свято, здаеться на Вшестя, менi в келii забили чимось замок. Я не могла вийти до меси, та, мабуть, й iншi вiдправи пропустила б, коли б не нагодився пан Манурi, якому спочатку казали, що не знають, де я подiлася, що не бачили мене, що я службу Божу зовсiм занедбала. Тим часом я, розхвилювавшись, зламала замок i прийшла пiд дверi хору, що були замкненi, як i звичайно, коли я з'являлась не серед перших. Я лягла на землю, прихилившись головою i спиною до стiни, склавши на грудях руки, i так вийшло, що тiлом своiм загородила прохiд. Коли вiдправа кiнчилась i черницi почали виходити, перша раптом спинилася, iншi так само. Настоятелька здогадалась, у чому рiч, i сказала:

– Ідiть по нiй, це ж – труп.

Дехто послухався i стоптав мене ногами. Іншi були не такi жорстокi. Але жодна не зважилась простягти менi руку й пiдвести.

Пiд час моеi вiдсутностi в мене викрали налой, портрет нашоi фундаторки, iншi благочестивi образи, розп'яття. У мене лишився тiльки хрест, що я носила на чотках, та й той не надовго. Тож я жила в чотирьох голих стiнах, у кiмнатi без дверей, без стiльця, стоячи або лежачи на сiннику, без найпотрiбнiшого посуду й мусила вночi виходити за природними потребами, а вранцi мене винуватили, що я турбую монастирський спокiй, блукаю, божеволiю. Що келiя моя не замикалась, то вночi до мене з галасом вдиралися, кричали, шарпали мое лiжко, били шибки, всiляко лякали мене. Галас чути було поверхом вище i поверхом нижче, i хто не входив до змови, тi казали, що в моiй кiмнатi коiться щось дивне, що вони чули жалiбнi голоси, крики, брязкiт кайданiв i що я розмовляю з привидами й нечистими духами, що я, певно, продала свою душу i що треба притьмом вибиратися з мого коридору. У чернечих громадах е недоумкуватi, таких навiть бiльшiсть – вони повiрили в те, що iм про мене казали, не зважувались проходити повз моi дверi, бачили мене у своiй затьмаренiй уявi з огидним обличчям, хрестилися при зустрiчi зi мною, тiкали геть, кричали:

– Вiдступися вiд мене, сатано! Боже, захисти мене!..

Одна з наймолодших черниць була в кiнцi коридору, коли я йшла iй назустрiч. Обминути мене було зовсiм нiяк. ii пойняв несказанний жах. Спочатку вона повернулась лицем до стiни й бурмотiла тремтячим голосом: «Боже мiй! Боже мiй! Ісусе! Марiе!..» Тим часом я пiдходила. Коли вона вiдчула мене поруч себе, то затулила обличчя руками, щоб не побачити мене, рвонулась до мене, нестямно кинулась менi в обiйми й закричала:

– Рятуйте! Рятуйте! Милосердя! Я пропала! Сестро Сюзанно, не чинiть менi зла! Сестро Сюзанно, згляньтесь надi мною!

І, кажучи це, падае пiвмертва горiлиць на пiдлогу. На крик збiглися, забрали ii, а як уже розмалювали цю пригоду, то й сказати годi. З неi зробили найзлочиннiшу iсторiю: буцiмто демон нечестя опанував мене. Менi приписали намiри, вчинки, якi не зважуюсь назвати, i дивовижнi бажання, що на них i склали той видимий безлад, у якому молоду черницю знайдено. Справдi, я ж не чоловiк i не знаю, що можна вигадати про двох жiнок, а тим бiльше про одну. Проте лiжко мое було без заслони, до кiмнати моеi заходили коли завгодно, так що ж тут, пане, казати? Певно, цi жiнки, попри зовнiшню стриманiсть, скромнi погляди й чеснотливий вираз, серце мають дуже зiпсуте: вони знають принаймнi, що на самотi можна робити якесь неподобство, а я цього не знаю, тому й не могла я нiколи зрозумiти, в чому мене звинувачують, а вони висловлювались так невиразно, що я нiколи не знала, що iм вiдповiсти.

Я б не кiнчила свою розповiдь, коли б почала докладно розповiдати про це переслiдування. Ох, пане, якщо е у вас дiти, дивiться на мене, яку долю ви iм готуете, коли дозволяете iм уступати в чернецтво без прояву найбiльшого й найрiшучiшого покликання! Якi ж несправедливi люди! Дитинi дозволяють розпоряджатися собою в такому вiцi, коли iй не дозволяють розпоряджатися одним екю. Краще вбити свою дочку, нiж замикати до монастиря проти ii волi. Так, убити! Скiльки разiв жалкувала я, що мати не задушила мене в колисцi! То було б не так жорстоко. Чи повiрите, що в мене вiдiбрали молитовника й заборонили молитися Боговi? Ви певнi, що цьому я не скорилася. Лишенько! То була едина моя розрада. Я зводила руки до неба, я кричала й сподiвалася, що моi крики почуе той Єдиний, що бачив усi моi злигоднi. Пiд дверима в мене пiдслуховували, i одного разу, коли я зверталась до Бога знiченим серцем своiм i кликала його на допомогу, менi сказали:

– Марно ти волаеш до Бога, Бога вже немае для тебе. Помри в розпуцi й будь проклята…

Іншi додали:

– Амiнь, вiровiдступнице, амiнь!

Але ось що видасться вам ще дивнiшим. Не знаю, чи то злостивiсть була, чи омана, бо, хоч я й не зробила нiчого такого, що свiдчило б про мiй розумовий розлад, а тим бiльше про те, що в мене вселився нечистий дух, вони обговорили мiж собою, чи не треба вигнати з мене бiса, i ухвалили бiльшiстю голосiв, що я зреклася свого соборування i хрещення, що мене посiв демон i вiдвертае вiд служби Божоi. Одна з черниць заявила, що пiд час деяких молитов я скрегочу зубами, що взагалi в церквi я тремчу й на пiднесеннi Святих дарiв заломлюю руки. Друга додала, що я стоптала пiд ноги розп'яття, не ношу чоток (iх у мене вкрали) i вирiкаю богохульства, яких не зважуюсь переказати вам. І всi погодилися, що в менi дiеться щось неприродне й що треба повiдомити про це вiкарiя. Так i зробили.

Вiкарiем був тодi Ебер, людина лiтня й досвiдчена, рiзкий, але справедливий i розумний. Йому докладно написали про колотнечу в монастирi. Колотнеча, безперечно, була велика, i коли я спричинилася до того, то не зi своеi волi. Ви, мабуть, здогадуетесь, що в посланiй йому заявi не забули згадати про моi нiчнi походеньки, про мою вiдсутнiсть у хорi, про гамiр у моiй келii, про те, що одна бачила, друга чула, про мою огиду до святощiв, про моi богохульства й непристойнi вчинки, що менi ми iх закидали. Щодо пригоди з молодою черницею, то з неi зробили все, що хочете. Винувачення були такi великi й численнi, що пан Ебер, з усiм своiм здоровим глуздом, не мiг не пiддатися iм почасти й не повiрити, що в них багато правди. Рiч видалася йому такою важливою, що вiн сам поклав з нею розiбратися. Вiн повiдомив про свiй приiзд i справдi прибув з двома молодими церковниками, що були при ньому й допомагали йому в його нелегких обов'язках.

Днiв за кiлька перед тим я почула вночi, що хтось тихенько ввiйшов до мене в келiю. Я не сказала нiчого, чекала, щоб до мене заговорили, i мене гукнули тихим, тремтячим голосом:

– Сестро Сюзанно, ви спите?

– Нi, не сплю. Хто там?

– Це я.

– Хто ви?

– Ваш друг, що помирае зi страху й наражаеться на смертельну небезпеку, щоб дати вам пораду, може, й марну. Слухайте: завтра чи позавтра приiде вiкарiй – вас обвинувачено. Приготуйтесь боронитися. Прощайте, майте мужнiсть, i хай Господь Бог буде з вами…

Сказавши це, вона зникла легко, як тiнь. Бачите, скрiзь, навiть по монастирях, е спiвчутливi душi, яких нiщо не робить жорстокими.

Тим часом мiй позов розгортався. Сила людей усякого стану, статi й становища, людей менi не вiдомих, зацiкавились моею долею й клопотались за мене. Серед них i ви були, тож iсторiю мого позову ви, мабуть, краще вiд мене знаете. Пiд кiнець я вже не могла бачитися з паном Манурi. Йому сказали, що я хвора. Вiн здогадався, що його дурять, але боявся, щоб мене не кинули в темну. Звернувся до архiепископства, та його не захотiли там вислухати. Туди вже повiдомили, що я божевiльна, а може, й гiрше. Вiн удався до судцiв i обстоював виконати наказ, що його давали настоятельцi, за яким вона мусила дозволяти йому бачити мене живу чи мертву на першу ж його вимогу. Свiтськi суддi натиснули на церковних. Тi вiдчули, до яких наслiдкiв може призвести цей iнцидент, коли не пiти назустрiч, – це, мабуть, i пришвидшило приiзд вiкарiя, бо цi добродii, яким постiйнi монастирськi чвари в печiнках сидять, не поспiшають звичайно втручатися в них – вони з досвiду знають, що iхнiй авторитет вiд того буде зневажений i скомпрометований.

Я скористалася з поради подруги, щоб покликати на допомогу Бога, змiцнити душу й пiдготувати свою оборону. У неба я просила лише того щастя, щоб мене допитали й вислухали безсторонньо – це щастя я дiстала, але побачите, якою цiною. Коли мiй iнтерес був стати перед суддею безневинною i розсудливою, то настоятельцi не менш важило показати мене лихою, нечестивою, винною i божевiльною. Я збiльшувала свiй запал, а вони – своi пiдступи: iсти менi давали стiльки, аби я з голоду не померла, виснажували мене образами, збiльшили навкруг мене жахи, позбавили мене зненацька нiчного спочинку, пiшло в дiло все, що тiльки може пiдтяти здоров'я й затьмарити розум, – то була така витончена жорстокiсть, що ви про неi й гадки не маете. Мiркуйте про решту ось iз чого: одного дня я вийшла з келii, iдучи до церкви чи деiнде, i побачила долi посеред коридору обценьки. Я нахилилась, щоб пiдняти iх i покласти так, щоб тiй, хто загубив iх, легко було iх знайти. При свiтлi я не бачила, що тi обценьки мало не червонi. Я взяла iх i вiдразу впустила – на них лишилася вся шкiра з моеi понiвеченоi долонi. Уночi по тих мiсцях, де я мусила проходити, менi або пiд ноги ставили перешкоди, або чiпляли iх у рiвень з головою. Раз у раз я ранилася – не знаю, як i зовсiм не вбилася. Присвiчувати я не мала чим i мусила йти, тремтячи, витягнувши вперед руки. Пiд ноги менi розкидали бите скло. Я твердо вирiшила про все це розказати i слово свое бiльш-менш додержала. Дверi до вигод я заставала замкненими й мусила сходити вниз кiлька поверхiв i бiгти в глиб саду, коли хвiртка була вiдчинена, а коли нi… Ох, пане, якi то лихi створiння – замкненi в монастирi жiнки, коли вони певнi, що догоджають своiй настоятельцi у ii мстивих бажаннях i служать Боговi, доводячи вас до розпачу! Час уже був приiхати архiепископовi, час уже був кiнчитися моему позову.



Це були найжахливiшi хвилини в моему життi, бо подумайте ж, пане, менi зовсiм не вiдомо було, якими фарбами розмалювали мене перед цим церковником i кого вiн з цiкавостi приiхав побачити – справдi нечестивицю, в яку вселився сатана, чи дiвчину, яка тiльки прикидаеться. Виставити мене такою, по-iхньому, можна було, тiльки налякавши мене до смертi, i ось як вони до цього взялися.

Того дня, як прибув вiкарiй, до моеi келii рано-вранцi ввiйшла настоятелька з трьома сестрами; в однiеi була кропильниця, в другоi – розп'яття, в третьоi – мотузка. Настоятелька сказала менi голосно й загрозливо:

– Пiдведiться… Станьте навколiшки i припоручiть душу Боговi…

– Панiматко, – мовила я, – чи можу я перед тим, як скоритися вам, запитати, що зi мною буде, що ви надумали вчинити зi мною i що мушу я просити в Бога?..

По всьому тiлу в мене проступив холодний пiт. Я тремтiла, колiна пiдгинались, iз жахом поглядала я на трьох лиховiсних товаришок. Вони стояли вряд з похмурими обличчями, зцiпивши зуби й заплющивши очi. Вiд страху слова в моему запитаннi я вимовляла уривчасто, нарiзно. Нiхто не вiдповiв менi, тож я подумала, що, може, й не почули мене. Знову я проказала останнi слова того запитання, бо все його проказати менi не було сили. Отож я промовила тихо й невиразно:

– Якоi ласки мушу я просити в Бога?

Менi вiдповiли:

– Просiть у нього прощення за грiхи всього вашого життя. Говорiть до нього так, як нiби ви зараз маете стати перед ним…

На цих словах я подумала, що вони радили раду й постановили спекатися мене. Я не раз чула, що таке роблять по деяких чоловiчих монастирях: судять, засуджують i страчують. Тiльки ж не гадала, що таку нелюдську розправу можуть учинити в монастирях жiночих. Але скiльки було в них такого, про що я ранiш i не здогадувалась, а потiм сама побачила! На згадку про близьку смерть я хотiла скрикнути, але рот мiй розкрився, голосу ж не було. Я пiдiйшла до настоятельки, благально витягнувши руки, i, зiмлiвши, впала на спину. Я впала, але не дуже забилась. Такими хвилинами смертельного страху, коли сила нас покидае, члени непомiтно кволiють, нiби спадають однi на одних, i природа не в змозi пiдтримати себе, нiбито хоче тихо згаснути. Я втратила свiдомiсть, чула довкола себе тiльки дзижчання невиразних i далеких голосiв – чи то черницi говорили, чи то в ухах у мене дзвенiло, але я чула тiльки те безкiнечне дзижчання. Не знаю, скiльки часу пробула я в цьому станi, але прокинулася вiд раптового холоду, що дрожем пройшов по менi, аж я зiтхнула. Я була геть чисто мокра, вода стiкала в мене з одежi додолу – на мене вилили всю велику кропильницю. Я лежала на боцi в калюжi, прихилившись головою до стiни, напiврозтуливши рота, з обмерлими, заплющеними очима. Хотiла розплющити iх i подивитись, але на них нiби туман налiг. Крiзь нього я бачила тiльки плями вбрання, за яке марно намагалася схопитись. Я силкувалась поворухнути вiльною рукою, пiдвести ii, але вона була надто важка. Млость потроху зменшувалась. Я звелась i сiла, прихилившись спиною до стiни. Руки моi лежали у водi, голова впала на груди, я стогнала – нечленороздiльно, уривчасто, болiсно. На обличчях у жiнок був вираз такоi суворостi й непохитностi, що я не зважувалась благати iх. Настоятелька сказала:

– Поставте ii.

Мене взяли за руку й пiдвели. Вона додала:

– Вона не хоче припоручити себе Боговi. Тим гiрше для неi. Ви знаете, що треба робити. Робiть…

Я гадала, що тiею мотузкою мене задушать. Дивилась на неi, очi моi пройнялися слiзьми. Я попросила поцiлувати розп'яття, менi вiдмовили. Попросила поцiлувати мотузку – дали. Я нахилилась, схопила настоятельчин наплiчник, поцiлувала його, промовила:

– Боже, зглянься надi мною! Боже, зглянься надi мною! Хоч не мучте ж мене, любi сестри…

І пiдставила шию. Не знаю вже, нi що зi мною сталося, нi що менi зробили. Певно, тi, кого ведуть на страту, а я саме це уявляла, вмирають ранiше, нiж iх скарають. Я опам'яталася на сiннику, що правив менi за лiжко, – сидiла зi скрученими за спиною руками, на колiнах лежало велике залiзне розп'яття. Пане маркiз, я звiдси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотiли знати, чи варта я того маленького спiвчуття, якого сподiваюся вiд вас.

Отодi вiдчула я вищiсть християнськоi релiгii над усiма релiгiями у свiтi. Яка глибока мудрiсть у тому, що слiпа фiлософiя називае безумством хреста! Навiщо б здався менi в тодiшньому моему станi образ щасливого i вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолi, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав вiд страждання, i думала: «Оце Бог мiй, а я ще смiю нарiкати!..» Ця думка додала менi сили, i я вiдчула, як у серцi моiм вiдроджуеться розрада; я пiзнала суету життя i щаслива була втратити його ранiше, нiж мала час помножити своi грiхи. Проте полiчила своi роки i завважила, що менi й двадцяти немае, i зiтхнула. Була надто знесилена, надто пригнiчена, щоб мiй дух мiг пiднестися над страхом смертi. При здоров'i я, певно, могла б повестися вiдважнiше.

Тим часом повернулась настоятелька зi своiми поплiчницями. Вони застали мене бiльш притомною, нiж гадали й сподiвалися побачити. Пiдвели мене, запнули менi обличчя покривалом. Двое взяли мене попiд руки, третя пiдштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала менi йти. Я пiшла, не знати куди, але гадала, що на страту, i приказувала:

– Боже, зглянься надi мною! Боже, змiцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!

Прийшла я до церкви. Вiкарiй правив месу. Уся громада була в зборi. Забула вам сказати, що тi три черницi, якi вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми пiдiйшли до дверей, – вдавали, нiби мучаться коло мене, тягли мене за руки, пiдпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотiла входити до церкви. Насправдi ж цього нiчого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколiшки, нiби я вiдмовлялася схилитись, тримали мене, нiби в мене була думка тiкати. Заспiвали Veni creator; винесли Святi дари, дали благословення. Пiд час благословення, коли належить класти поклiн, тi, що тримали менi руки, пригнули мене, мовби силомiць, а решта притримали руками за плечi. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навiщо вони це роблять. Нарештi, усе з'ясувалося.

По благословеннi вiкарiй скинув убори, надiв тiльки стихар та епiтрахiль i вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколiшках. Обiч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святi дари, обличчям до мене. Вiн пiдiйшов до мене й сказав:

– Сестро Сюзанно, пiдведiться…

Сестри, що тримали мене, нагло мене пiдвели. Іншi оточили мене й обступили звiдусюди так, нiби боялися, щоб я не вирвалась. Вiн додав:

– Розв'яжiть ii…

Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звiльнити мене. Але я вже казала вам, що людина вiн крута. Вiн ще раз промовив твердо й суворо:

– Розв'яжiть ii…

Послухалися. Тiльки звiльнили менi руки, я болiсно й гостро застогнала, аж вiн зблiд, а лицемiрнi черницi вiдсахнулися вiд мене з переляку. Вiн опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять вiд страху. Я стояла нерухомо, i вiн спитав мене.

– Як ви?

Замiсть вiдповiдi я показала йому своi руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'iлася в тiло, i руки в мене геть посинiли вiд того, що кров застоялася в жилах. Вiн зрозумiв, що стогiн у мене вихопився вiд раптового болю, коли вiдновився кровообiг. Вiн сказав:

– Скиньте з неi покривало…

Його пришили в кiлькох мiсцях так, що я й не помiтила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самi вони й поставили на перешкодi, – треба ж було, щоб вiкарiй побачив мене несамовитою, божевiльною. Тим часом вiд шарпанини нитка в кiлькох мiсцях висмикнулась, в iнших мiсцях покривало й одiж подерлися, i мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змiнила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, i той, хто мене слухае, почувае, що слова моi правдивi. Усе це викликало великий жаль у молодих супутникiв архiдиякона. Йому ж цi почуття були чужi: справедливий, але нечулий, вiн належав до тих, хто сповiдуючи чесноту, не вiдчувае ii солодкостi. Добро вони роблять тому, що так велить iм розум. Вiн пiдiйняв епiтрахiль, покрив нею менi голову й запитав:

– Сестро Сюзанно, чи вiрите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я вiдповiла:

– Вiрю.

– Чи вiрите в матiр нашу, Святу Церкву?

– Вiрю.

– Чи зрiкаетесь сатани й дiл його?

Замiсть того, щоб вiдповiсти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, i край епiтрахiлi впав у мене з голови. Вiкарiй занепокоiвся, його супутники зблiдли. Із сестер однi розбiглися, другi, що сидiли, посхоплювалися з великим гуркотом. Вiн дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоiла, сказавши:

– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звiвши очi й руки до неба, я додала, вмиваючись слiзьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрiкаюсь я сатани й дiл його, i я добре бачу, навiщо.

Настоятелька вiд усiх запротестувала, що до мене не торкались. Архiдиякон знов покрив мене епiтрахiллю. Черницi хотiли знову пiдiйти, та вiн дав iм знак вiдступитися й перепитав мене, чи зрiкаюсь я сатани й дiл його, i я твердо вiдповiла:

– Зрiкаюсь, зрiкаюсь…

Вiн сказав принести розп'яття й дав менi поцiлувати; я поцiлувала його в ноги, руки й рану в боцi. Вiн наказав менi голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколiшках:

– Боже мiй, Спасителю мiй, Ти, що сконав на хрестi за моi i всього людського роду грiхи, поклоняюся Тобi. Хай окриють мене Твоi муки, хай упаде на мене крапля кровi, Тобою пролитоi, i очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своiм…

Потiм сказав менi:

– Визнайте вiру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже пiднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молодi церковники заплакали, а архiдиякон здивовано спитав, звiдки взяла я молитви, допiру проказанi. Я сказала йому:

– З глибини свого серця; це – моi думки й почуття. Свiдчуся в цьому Богом, що все чуе й витае над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якiсь грiхи, то вони тiльки Боговi единому вiдомi, тiльки вiн мае право правити з мене звiт за них i покарати… – На цьому словi я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закiнчилася церемонiя, якою було ображено величнiсть Божу, споганено найсвятiшi речi й ошукано служителя церкви. Черницi розiйшлися, окрiм настоятельки, мене й молодих церковникiв. Архiдиякон сiв, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати ii i питати мене за артикулами, що в нiй мiстилися:

– Чому ви не сповiдаетесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не причащаетесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не буваете нi на месi, нi на службах Божих?

– Мене не пускають.

Настоятелька хотiла щось сказати. Вiн спинив ii властивим йому тоном:

– Мовчiть, панiматко… Чому ви виходите вночi з келii?

– У мене вiдiбрали воду, глек на воду й посуд на природнi потреби.

– Чому вночi чути галас у вашому коридорi й у келii?

– Менi навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотiла заговорити, вiн ще раз сказав iй:

– Я вже казав вам, панiматко, – мовчiть. Вiдповiдатимете, коли запитаю…

– Що то за черницю вирвали з ваших рук i знайшли повалену додолу в коридорi?

– Це – наслiдок жаху, який навiяли iй щодо мене.

– Вона ваша подруга?

– Нi, панотче.

– До неi в келiю ви коли-небудь заходили?

– Нiколи.

– І нiколи не робили чогось непристойного чи то iй, чи iншiй якiй?

– Нiколи.

– Чому вас зв'язали?

– Не знаю.

– Чому ваша келiя не замикаеться?

– Я зламала в нiй замок.

– Чому ви його зламали?

– Щоб вiдчинити дверi й пiти на вiдправу в день Вшестя.

– Так ви того дня були в церквi?

– Так, панотче…

Настоятелька сказала:

– Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала ii:

– … потвердить, що дверi до хору були замкненi, що вони знайшли мене долi коло дверей, i ви наказали iм iти по менi. Дехто так зробив, але я прощаю iм i вам, панiматко, що ви наказали. Я прийшла не iнших виказувати, а себе боронити.

– Чому у вас немае нi чоток, нi розп'яття?

– У мене вiдiбрали.

– Де ваш молитовник?

– Вiдiбрали.

– Як же ви молитесь?

– Молюся серцем i духом, хоч молитись менi й заборонено.

– Хто заборонив?

– Панiматка.

Настоятелька знову хотiла заговорити.

– Панiматко, – сказав вiн iй, – правда чи неправда, що ви заборонили iй молитися? Скажiть: так чи нi?

– Я гадала й мала пiдставу гадати…

– Не про те йдеться. Ви заборонили iй молитися – так чи нi?

– Заборонила, але…

– Але, – урвав ii архiепископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

– Менi не дають нi панчiх, нi черевикiв.

– Чому бiлизна й одiж у вас такi подертi й бруднi?

– Вже три мiсяцi менi не дають бiлизни, а в одежi я мушу спати.

– Чому ви спите в одежi?

– Бо не маю нi заслони, нi ковдри, нi матрацу, нi постелi.

– Чому не маете?

– Вiдiбрали в мене.

– Їсти вам дають?

– Я прошу, щоб давали.

– Виходить, не дають?

Я мовчала, вiн додав:

– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоiсь тяжкоi провини.

– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва i хочу зректися обiтницi, яку дала недобровiльно.

– Справу цю належить розв'язати законам, i хоч би який був iх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечi обов'язки.

– Нiхто, панотче, не виконуе iх пильнiше за мене.

– І мусите користуватися з усього, що й вашi товаришки.

– Цього я тiльки й прошу.

– Може, ви скаржитесь на когось?

– Нi, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

– Ідiть.

– Куди мушу йти, панотче?

– До своеi келii.

Я ступила кiлька крокiв, потiм повернулась i впала до нiг настоятельцi й архiдияконовi.

– Що таке? – спитав вiн.

– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кiлькох мiсцях голову, своi скривавленi ноги, своi посинiлi, кiстлявi руки, свою брудну й подерту одiж.

Чую, пане маркiз, що ви й бiльшiсть тих, хто цi записки прочитае, скажете: «Скiльки жахiв, таких вигадливих i довготривалих! Яка витончена жорстокiсть у чернечих душах!» Неймовiрна рiч, скажете ви всi. Погоджуюсь, але це – правда, i хай небо, яким свiдчуся, судить мене з усiею суворiстю i вiддасть на вiчнi муки, коли я дозволила наклеповi хоч краечком своеi тiнi затьмарити де-небудь моi рядки! Хоч i глибоко пiзнала я, яким сильним збудником стае настоятельчина ненависть для природноi зiпсутостi, надто ж коли зiпсутiсть ця може своiми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомнiсть не заглушила в менi справедливостi. Що бiльше я мiркую, то бiльше переконуюсь, що такого, як менi трапилось, не траплялось i, мабуть, не трапиться нiколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший i останнiй) угодно було провидiнню, чиi путi невiдомi нам, зiбрати над однiею безталанною всю силу жорстокостi, що розподiляеться за його незбагненними велiннями на безконечну многiсть нещасних, якi перед нею були i по нiй будуть у монастирi. Я страждала, дуже страждала, але доля моiх мучительок здаеться i завжди здавалась менi гiднiшою жалю, нiж моя власна. Волiю i волiтиму краще вмерти, нiж помiнятися з ними роллю. Моi муки кiнчаться, сподiваюсь цього вiд ваших доброт; а спогад, сором i гризота злочину лишаться iм довiку. Вони вже винуватять себе, не сумнiвайтесь; вони винуватитимуть себе все свое життя, i жах зiйде разом з ними в домовину.

Проте, пане маркiз, теперiшне мое становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жiнка, духом слаба, як i всi в моiй статi. Бог може покинути мене. Я не почуваю нi сили, нi вiдваги терпiти далi те, що перетерпiла. Бiйтеся, пане маркiз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очi тодi виплачете за моею долею, хоч i сточить вас гризота, я не вийду вже з безоднi, в яку впаду, – вона навiки замкнеться над зневiреною.



– Ідiть, – сказав менi архiепископ.

Один iз церковникiв допомiг менi пiдвестися, i архiепископ додав:

– Я допитав вас, зараз допитаю вашу настоятельку… i не вийду звiдси, поки не вiдновлю тут ладу…

Я пiшла. Монастир був у тривозi; усi черницi стояли на порогах своiх келiй, перемовлялись одна з одною через коридор. Тiльки-но я з'явилась, як вони позникали, i почувся довгий стукiт дверей, що одна по однiй з гуркотом зачинялись. Я ввiйшла в келiю, стала навколiшки коло стiни й попросила Бога зважити на мою скромнiсть у розмовi з архiдияконом i показати йому мою безневиннiсть i правоту.

Я молилася, коли архiдиякон з двома своiми супутниками з'явились у моiй келii. Я вже казала, що не мала нi застiлки, нi стiльця, нi налою, нi заслони, нi матрацу, нi ковдри, нi постелi, анi якоiсь посудини. Дверi моi не замикались, у вiкнах майже всi шибки були побитi. Я пiдвелася, i архiдиякон, спинившись вiдразу й обурено глянувши на настоятельку, промовив:

– Ну, панiматко?

– Я цього не знала, – сказала вона.

– Не знали? Неправда. Хiба хоч один день ви не заходили сюди i чи не звiдси саме прийшли вранцi?.. Скажiть, сестро Сюзанно, панiматка була у вас сьогоднi?

Я не вiдповiла нiчого. Вiн не домагався, але молодi церковники, опустивши руки, похиливши голови й утопивши в землю очi, достатньо виявили свiй бiль i подив. Вони всi вийшли, i я почула, як архiепископ казав настоятельцi в коридорi:

– Ви негоднi своiх обов'язкiв, вас треба було б усунути. Про це я подам скаргу владицi. А все це неподобство виправити ще перед моiм вiд'iздом. – І, йдучи далi, вiн хитав головою, приказував: «Це жахливо! Християнки! Черницi! Людське створiння! Жахливо!»

Пiсля цього розмов уже не було нiяких, але менi дали бiлизну, iншу одежу, заслону, ковдру, постiль, посуд, мiй молитовник, моi благочестивi книжки, чотки, розп'яття, засклили вiкна, одно слово, вiдновили мене у звичайному становищi всiх черниць. Виходити до приймальнi теж дозволили, але тiльки в справах.

А справи посувалися повiльно. Пан Манурi подав першу заяву, яка вплинула мало. У нiй було забагато розуму, не досить патетики й майже зовсiм не було доводiв. Але не адвокат, дуже вправний, був тому причиною. Я не хотiла, щоб хоч трохи постраждала репутацiя моiх батькiв, не хотiла, щоб було ославлено чернецтво, зокрема монастир, де я страждала, щоб не було надто вiдразними фарбами змальовано моiх зятiв та сестер. На мою користь свiдчив лише мiй протест, зроблений у першому монастирi, але в другому не повторений. Коли оборонi поставлено такi тiснi межi, а напад супротивника нiяких меж не визнае, топче пiд ноги правду i кривду, твердить i заперечуе однаково зухвало, не спиняеться нi перед звинуваченням, нi перед пiдозрами, – його перемогти важко, зокрема в судах, де звичка й утома не дозволяе майже нiколи розглянути сумлiнно навiть найважливiшi справи i де на такi заяви, як моя, полiтик завжди дивиться незичливо, боячись, щоб успiх однiеi черницi, яка протестуе проти обiтницi, не заохотив до такого вчинку й безлiч iнших, – адже суддi почувають потай, що як дозволити брамi цих в'язниць вiдчинитися перед однiею нещасною, то до них рине юрба i виважуватиме iх. Нам пильнують вiдiбрати вiдвагу й упокорити нас нашiй долi, позбавивши надii на ii змiну. Проте в добре керованiй державi, по-моему, мусило б навпаки бути – вступати в чернецтво важко, а виходити з нього легко. І чому не прирiвняти цей випадок до багатьох iнших, де брак якоiсь дрiбноi формальностi знищуе всю процедуру, навiть справедливу, зрештою? Хiба монастирi такi вже сутнi в державному устроi? Хiба встановив Ісус Христос ченцiв i черниць? Хiба церква аж нiяк не може без них обiйтися? Навiщо жениховi стiльки божевiльних наречених, а людськiй породi стiльки жертв? Хiба ж таки не зрозумiють нiколи потреби звузити отвiр безодень, що загрожують поглинути майбутнi поколiння? Чи вартi всi бездушнi молитви, читанi там, хоч одного шеляга, поданого бiдному зi спiвчуття? Чи може Бог схвалювати самотництво людини, яку вiн створив громадською? Чи може Бог дозволяти зухвалi обiтницi людинi, яку вiн створив такою непостiйною, нетривалою? Чи може цих обiтниць, противних загальному прагненню природи, додержати цiлком хто-небудь, крiм зле зорганiзованих iстот, у яких зародки пристрастiв загинули i яких по праву можна було б помiстити серед потвор, якби нашi знання дозволяли нам унутрiшню будову людини бачити так само легко й добре, як ii зовнiшню форму? Чи завмирають твариннi функцii вiд усiх тих жалобних церемонiй, що iх виконують при вступi в послушенство та чернецтво, коли чоловiка або жiнку вiддають у монастир, занапащаючи iх назавжди. Чи не збуджуеться в них, навпаки, у тишi, спонуцi й неробствi сила, невiдома мирянам, захопленим безлiччю розваг? Де ще побачить хто голови, опанованi нечистими примарами, що iх переслiдують i непокоять? Де ще побачимо глибоку нудьгу, блiдiсть, охлялiсть, усi цi симптоми заскнiлоi i виснаженоi природи? Де ще ночi тривожать зойки, а днi стiкають безпричинними слiзьми, що ллються вiд невiдомого смутку? Де ще природа, обурена примусом, до якого вона не створена, ламае поставленi iй перепони, шаленiе, призводить життевi сили до розладу, що проти нього вже немае засобу? Де ще туга й злiсть понищили всi громадськi прикмети? Де ще немае нi батька, нi брата, нi сестри, нi родича, нi друга? Де ще людина, вважаючи себе лише за хвилинну й минущу iстоту, ставиться до найголовнiших свiтських зв'язкiв, як мандрiвець до пересiчних речей – без прихильностi? Де, як не в цiй обiтницi, поселилися ненависть, огида й марення? Де, як не тут, мiсце рабству й деспотизму? Де нiколи не вгасае лють? Де жеврiють у тишi всi пристрастi? Де осередок жорстокостi й цiкавостi?

«Історiя цих притулкiв не знае, – казав потiм пан Манурi у своiй захиснiй промовi, а в iншому мiсцi додавав: – Дати обiтницю бiдностi – це зобов'язатися пiд присягою бути ледарем i злодiем; дати обiтницю чеснотi – це пообiцяти Боговi постiйно порушувати наймудрiший i найважливiший з його законiв; дати обiтницю покори – це вiдмовитись вiд притаманноi людськоi прерогативи – свободи. Додержувати цих обiтниць – злочин; не додержувати – присягопорушення. Монастирське життя – життя фанатика й лицемiра».

Одна дiвчина попросила в батька дозволу вступити до нас. Батько сказав, що згоден, але дае iй три роки на роздум. Цей наказ видався дiвчинi, сповненiй запалу, суворим, а втiм, мусила скоритися. ii покликання не схибило, тож вона знову звернулася до батька й сказала йому, що три роки минуло. «Дуже добре, дитино моя, – вiдповiв вiн. – Я дав три роки, щоб випробувати тебе. Сподiваюсь, i ти даси менi стiльки ж рокiв на обмiркування». Це видалося ще суворiшим. Полилися сльози, але батько був людиною твердою на словi. Через шiсть рокiв вона вступила до монастиря i взяла постриг. Була вона добра черниця, проста, побожна, ретельна в обов'язках. Але сталося так, що сповiдники зловжили ii вiдвертiстю i повiдомили духовний суд про те, що дiеться в монастирi. Нашi начальницi запiдозрили ii, замкнули, заборонили ходити до церкви. Вона вiд того збожеволiла – та й як устояти чиiйсь головi проти переслiдiв пiвсотнi жiнок, що з ранку до вечора дбають про те, щоб вас мучити? Перед тим ii матерi поставили пастку, яка чудово виявляе монастирську скнарiсть. Матерi цiеi самiтницi навiяли бажання побувати в монастирi й вiдвiдати доччину келiю. Вона звернулась до вiкарiiв, i тi задовольнили ii клопотання. Вона приiхала, кинулася до келii своеi дитини, але як же здивувалась, коли побачила в нiй лише чотири голiсiнькi стiни! Звiдти геть усе винесли. Сподiвалися, що чула мати не залишить дочку в такому станi. Справдi, вона все облаштувала, одягла у вбрання й бiлизну й заявила черницям, що вдруге вже до дочки не приiздитиме, бо iй надто дорого коштувала цiкавiсть, i що три-чотири такi вiдвiдини розорять ii братiв та сестер… Ось як честолюбство й розкiш жертвують частиною родини, щоб рештi влаштувати вигiднiшу долю; ось де вертеп, куди збувають покидькiв суспiльства. Скiльки матерiв, як i моя, спокутують таемний грiх iншим грiхом!



Пан Манурi подав другу заяву, що справила трохи бiльше враження. Вживали всiх заходiв. Я знову запропонувала сестрам, що полишу iм у цiлковите й непорушне володiння батькiвську спадщину. Був момент, коли позов мiй обернувся якнайсприятливiше, i я сподiвалась на волю. Тим жорстокiше було розчарування. Справу мою бiло розглянуто на судi й програно. Уся громада довiдалась про це, тiльки я не знала. Зчинили галас, багато хто радiв, покотилися балачки, почалися походеньки до настоятельки й черниць одна до одноi. Я вся тремтiла, не могла нi сидiти в келii, нi вийти. Не було жадноi подруги, до якоi я могла б кинутися в обiйми… О жорстокий ранок суду! Я хотiла молитися – не могла, ставала навколiшки, зосереджувалась, починала молитву та невдовзi думка мимо моеi волi линула до судцiв. Я бачила iх, чула адвокатiв, зверталась до них, уривала свого оборонця, що кепсько, по-моему, обстоював справу. Нiкого iз судцiв я не знала, проте всiляко iх уявляла – тих зичливими, тих лиховiсними, тих байдужими.

Пiсля галасу запала глибока тиша. Черницi замовкли. Менi здалося, що iхнi голоси в хорi звучать урочистiше, нiж звичайно, щонайменше в тих, хто спiвав. Дехто не спiвав зовсiм. По вiцправi всi розiйшлися мовчки. Я переконувала себе, що чекання непокоiть iх так само, як i мене, але пiсля полуцня галас i рух зненацька всюци поновився, я почула стукiт дверей, бiгання черниць, шепiт тихих розмов. Припала вухом до дверей, та, мабуть, проходячи повз мене, усi замовкали й ступали навшпиньки. Я вiдчула, що позов програно, нi хвилини в цьому не сумнiвалась. Почала мовчки кружляти по келii, задихалась, не могла плакати, заломила руки над головою, прихилялась чолом до однiеi стiни, до другоi, хотiла спочити на лiжку, але калатання серця не давало менi заспокоiтися – я виразно чула його стукiт, вiд нього пiднiмалася на менi одежа. У такому була я станi, коли менi сказали, що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались. Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звiстка, принесена менi, могла бути тiльки дуже сумною. Проте я пiшла. Коло дверей приймальнi я раптом зупинилась i кинулась у закуток мiж двома стiнами – не могла стримати себе, а втiм увiйшла. У приймальнi не було нiкого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввiйти ранiш вiд мене. Усi здогадувались, що то посланець вiд мого адвоката, хотiли знати, що мiж нами станеться, тому й зiбрались послухати.

Коли вiн увiйшов, я сидiла, схиливши голову на руки, притулившись до граток.

– Вiд пана Манурi, – сказав вiн.

– Щоб повiдомити мене, що позов я програла, – вiдповiла я.

– Нiчого не знаю, панi. Але вiн дав менi цього листа, дуже зажурений був i наказав гнати щодуху.

– Дайте…

Вiн подав листа. Я взяла, не зрушившись i не дивлячись на посланця; поклала листа на колiна й сидiла. Тодi вiн спитав:

– Вiдповiдi не буде?

– Нi, – сказала я, – iдiть…

Вiн пiшов, а я сидiла, не маючи сил нi ворухнутись, нi встати.

У монастирi не можна нi писати, нi одержувати листiв без дозволу настоятельки; iй вiддають i одержанi, i написанi – отже й мого листа треба було iй вiднести. Для цього я зрушила з мiсця, здавалося менi, що не дiйду нiколи – так поволi й пригноблено не йдуть i стратенцi з в'язницi на кару. Аж ось i ii дверi. Вiддалiк пильнували мене черницi. Вони не хотiли нiчого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, менi вiдчинили. У настоятельки було кiлька черниць – я помiтила iх по подолах iхнiх суконь, бо пiдвести очi не зважувалась. Тремтячою рукою подала iй листа. Вона взяла, прочитала, вiддала.

У своiй келii я кинулась на лiжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обiдати, не зворухнулась навiть аж до пообiдньоi вiдправи. О третiй з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зiбралось уже кiлька черниць. При входi до хору була настоятелька. Вона спинила мене, сказала стати зовнi навколiшках; решта громади ввiйшла, дверi зачинились. По вiдправi всi вийшли. Я iх пропустила, пiдвелася за ними останньою – з тiеi хвилини я почала сама себе змушувати до всього, чого вiд мене хотiли. Менi заборонили ходити до церкви, я ж сама собi заборонила ходити до трапезноi й на прогулянку. Я бачила свiй порятунок тiльки в тому, що тут потрiбнi моi таланти i мое впокорення. Рада була б, коли б про мене назавжди так нiби забули, як уже було це впродовж кiлькох днiв. До мене приходило кiлька вiдвiдувачiв, але побачитись менi дозволили тiльки з паном Манурi. Увiйшовши до приймальнi, я застала його в такому самому станi, як i сама була, коли приймала його посланця, – вiн стояв, схиливши на руки голову, руками спершись на гратки. Я зрозумiла його, не сказала нiчого. Вiн не зважувався нi глянути на мене, нi заговорити.

– Панi, – сказав вiн, – я писав вам, ви прочитали мого листа?

– Одержала, але не читала.

– Так ви не знаете…

– Усе знаю, пане; про свою долю я здогадалась i скорилась iй.

– Як з вами поводяться?

– Покищо не думають про мене, але з минулого я бачу, що готуе менi майбутне. Єдина в мене е розрада – що без надii, яка пiдтримувала мене, не зможу ще раз витерпiти те, що перетерпiла, – помру. Моя провина не з тих, що iх прощають у чернецтвi. Я не прошу в Бога зм'якшити серця тих, на чию волю вiн полишив мене. Прошу тiльки, щоб вiн надав менi сили страждати, порятував вiд розпачу й невдовзi покликав мене до себе.

– Коли б ви були менi рiдна сестра, то й тодi я не зробив би краще… – промовив вiн плачучи. Серце в нього було чуле. – Панi, – додав вiн, – якщо я зможу в чомусь бути корисний вам, розпоряджайтеся мною. Я побачуся з головою суду, вiн шануе мене, побачуся з вiкарiями i архiепископом.

– Не варто нi з ким бачитись, пане, усе скiнчено…

– А якби вам можна було перемiнити монастир?

– Надто багато е перешкод.

– Яких саме?

– Важко дiстати дозвiл, треба дати новий уклад або старий справити з цього монастиря. Та й що знайду я в iншому монастирi? Свое незламне серце, невблаганних начальниць, не кращих, нiж тут, черниць, тi самi обов'язки, тi самi покарання. Краще вже тут менi дожити своi днi, тут вони будуть коротшi.

– Але ж ви, панi, зацiкавили багатьох чесних людей. Здебiльшого вони багатi. Вас не затримуватимуть тут, коли ви нiчого звiдси не братимете.

– Мабуть.

– Черниця своiм виходом чи смертю збiльшуе добробут тих, хто залишаеться.

– Але тi чеснi люди, тi багатi люди не думають уже про мене, i побачите, якi вони будуть холоднi, коли йтиметься про те, щоб дати менi iхнiм коштом уклад. Чому ви гадаете, що свiтським людям легше визволити з монастиря черницю без покликання, нiж людям побожним примiстити в нього покликану? Хiба легко такiй дають уклад? Ех, пане, всi ж вiдвернулись вiд мене, коли позов програно, нiхто до мене не приходить.

– Тiльки вповноважте мене, панi, на цю справу, я буду щасливий.

– Я нiчого не прошу, нiчого не сподiваюсь, нiчого не заперечую; едина моя надiя втрачена. Коли б то я могла сподiватись, що Бог перемiнить мене i замiсть утраченоi надii вийти з чернецтва в менi з'являться потрiбнi для нього прикмети… Але це неможливо. Ця одежа прикипiла до моеi шкiри, до моiх кiсток i душить мене ще бiльше. Ох, що за доля! Бути назавжди черницею i почувати, що завжди будеш поганою черницею! Усе життя свое битись головою об грати в'язницi!..

На цiм словi я почала кричати, хотiла стриматись, та не могла. Пан Манурi, украй цим здивований, сказав менi:

– Чи можу я запитати вас про щось, панi?

– Питайте.

– Чи не мае таке глибоке горе якоiсь таемноi причини?

– Нi, пане. Я ненавиджу самотне життя, тепер ненавиджу i почуваю, що ненавидiтиму довiку. Я не зможу пiдкоритися безглуздю, якого повен день самотницi; це – плетиво нiсенiтниць, якi я зневажаю; коли б могла зробити це, то зробила б; скiльки разiв пробувала я ошукати себе, перемогти – не можу. Я бажала, просила в Бога щасливоi духовноi тупостi своiх товаришок, але не дiстала ii, Бог менi ii не дав. Я все роблю погано, кажу все не до ладу, брак покликання знати у всiх моiх учинках, це видно. Я щохвилини ображаю монастирське життя; мою нездатнiсть називають гордощами, силкуються принизити мене. Провини й кари збiльшуються без краю, цiлi днi минають у тому, що я мiряю очима височiнь мурiв.

– Я не можу повалити iх, панi, але можу щось iнше.

– Не треба нiчого, пане.

– Треба змiнити монастир. Я за це вiзьмуся. Знову прийду до вас. Сподiваюся, що вас не сховають. Ви зразу ж матимете вiд мене звiстки. Коли ваша згода, будьте певнi, що менi пощастить витягти вас звiдси. Якщо з вами надто суворо поведуться, не забудьте повiдомити менi про це.

Коли пан Манурi пiшов, було вже пiзно. Я повернулася до келii. Невдовзi задзвонили до вечiрнi. Я прийшла одна з перших, пропустила черниць, знаючи, що менi належить лишатись коло дверей. Справдi, настоятелька зачинила iх передi мною. За вечерею вона, ввiйшовши, дала менi знак сiсти долi посеред трапезноi. Я скорилася, i менi дали хлiба з водою, я з'iла трохи, зросивши його слiзьми. Наступного дня радили раду; усю громаду скликали судити мене, i присудили: не мати годин спочинку, мiсяць вистоювати вiдправу на порозi хору, iсти долi посеред трапезноi, три днi вряд прилюдно каятися, поновити постриг i обiтницю, постувати через день i щоп'ятницi пiсля вечiрнi вмертвляти плоть. Я стояла навколiшках, спустивши покривало, коли менi зачитували цей вирок.

Другого ж дня настоятелька прийшла до мене в келiю, а за нею одна черниця несла волосяницю й ту грубу полотняну сукню, що на мене надiли тодi, як вели в темну. Я зрозумiла, що воно значить, роздяглася, чи, певнiш, iз мене здерли покривало й одiж i надiли ту сукню. Голова була непокрита, ноги босi, довге волосся спадало на плечi, за все вбрання була волосяниця, що дали менi, груба сорочка й та довга сукня, що облягала мене вiд шиi до п'ят. Отак ходила я цiлий день, так виконувала й обов'язки.

Увечерi, сидячи в келii, я почула, що наближаеться спiв лiтанii – то цiлий монастир iшов парами. Увiйшли, я встала. Менi накинули на шию мотузку, дали в одну руку запалений смолоскип, а в другу – канчука. Одна з черниць узяла мотузку за кiнець, провела мене мiж двома лавами, i похiд рушив до внутрiшньоi каплички, присвяченоi св. Марii – до мене йшли, тихо спiваючи, а поверталися мовчки. У тiй капличцi, освiтленiй двома свiчками, менi сказали просити прощення в Бога й громади за ганьбу, що я вчинила. Черниця, що вела мене, тихцем пiдказувала, що менi казати, i я казала те слово в слово. Пiсля того скинули з мене мотузку, роздягли до пояса, зiбрали волосся, що розсипалося по плечах, i перекинули на груди, дали менi в праву руку канчука, що я була тримала в лiвiй, i заспiвали Miserere. Я зрозумiла, чого вiд мене чекають, i виконала. Коли Miserere проспiвали, настоятелька звернулася до мене з короткою намовою. Погасили свiчки, черницi розiйшлися, i я одяглася.

Вернувшись до келii, я вiдчула в ногах страшний бiль. Глянула на них – вони були геть скривавленi вiд шматкiв скла, що iх зозла розкидали менi по дорозi.

Так само склала я прилюдне каяття i двома наступними днями; тiльки останнього дня до Miserere додали ще одного псалма.

Четвертого дня менi повернули чернечу одiж майже так само врочисто, як i тодi, коли вперше одягаеш ii прилюдно.

П'ятого дня я поновила свою обiтницю. За мiсяць я виконала решту покладеноi на мене спокути, пiсля цього життя мое в громадi потекло бiльш-менш звичайно: я знову посiла свое мiсце в хорi та трапезнi й вiдбувала своею чергою рiзнi монастирськi обов'язки. Але як я здивувалася, коли глянула на ту молоду подругу, що цiкавилась моею долею! Вона, здалося менi, так само змiнилася, як i я, – схудла страшенно, була смертельно блiда, губи побiлiли, очi майже погасли.

– Сестро Урсуло, – спитала я тихо, – що це з вами?

– Що зi мною? – вiдповiла вона. – Я люблю вас, а ви ще мене питаете! Добре, що кара ваша скiнчилася, а то померла б я.

Якщо у два останнi днi прилюдного каяття я не поранила собi ноги, то тiльки iй маю дякувати – вона нишком вимiтала коридори й вiдкидала набiк шматки скла. У тi днi, коли менi приречено постувати хлiбом та водою, вона зi своеi пайки уривала частину, загортала в бiлу шматку й кидала менi в келiю. На черницю, що мала мене на мотузцi вести, кинули жеребок, i вiн якраз на неi випав. iй не забракло мужностi пiти до настоятельки й заявити, що вона волiе краще вмерти, нiж виконувати такий ганебний i жорстокий обов'язок. На щастя, ця дiвчина була iз шанованоi родини. Вона мала велику пенсiю, яку використовувала по волi настоятельки, i за кiлька фунтiв цукру та кави вона знайшла черницю, що ii заступила. Не смiю думати, що на цю негiдницю вдарила Божа рука – вона збожеволiла, ii замкнули. Проте настоятелька живе, керуе, мучить i почувае себе добре.

Звичайно, мое здоров'я не могло вистояти проти таких довгих i жорстоких iспитiв – я захворiла. Отодi й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую iй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама менi це не раз казала, проте, коли чергувала в лiкарнi, робила менi якi тiльки можна послуги. В iншi днi я теж не була занедбана завдяки ii турботам про мене i тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно вiд того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночi, але настоятелька вiдмовила iй з тоi причини, що для такоi працi вона надто тендiтна, – це було для неi великим горем. Усi ii турботи не могли спинити моеi хвороби – я була безнадiйна, мене запричастили. Хвилин за кiлька перед тим я попросила, щоб до мене зiбралася вся громада. Менi це дозволили. Черницi оточили мое лiжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах i тримала мене за руку, обливаючи ii слiзьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене пiдвели й посадили на лiжковi, обклавши подушками. Тодi, звертаючись до настоятельки, я попросила ii поблагословити мене й забути про моi провини, а в усiх товаришок своiх попросила прощення за ганьбу, що вчинила iм. Сказала принести до себе купу всякого бездiлля, що прикрашало мою келiю i було в особистому моему користуваннi, i попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, i я роздала його тим, хто був у неi за поплiчниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузцi в день прилюдного каяття, я пiдкликала до себе й сказала iй, обiймаючи i даючи своi чотки й розп'яття:

– Люба сестро, згадуйте мене у своiх молитвах i знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…

Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподiватися його вдруге? Хто знае, яка буде в мене остання хвилина?

А бути вона мусить. Хай же поновить Бог моi муки, тiльки дасть той спокiй смертi, що я мала! Я бачила вiдкритi небеса. Так воно, певно, й було, бо сумлiння тодi не обманюе, а воно обiцяло менi вiчне блаженство.

Запричастившись, я поринула в якусь летаргiю. Тiеi ночi всi втратили надiю на мiй порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моему обличчю, чула рiзнi голоси, що мовби здалека казали: «Помирае… нiс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Вiдiйдiть, вiдiйдiть, дайте iй спокiйно померти! Хiба ви ще не досить мучили ii?» Дуже солодка була менi хвилина, коли я вийшла iз цiеi кризи, розплющила очi й побачила себе в обiймах подруги. Вона не вiдходила вiд мене, цiлу нiч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала менi цiлувати розп'яття i сама цiлувала його, вiдiйнявши вiд моiх уст. Побачивши, що я широко розплющила очi й глибоко зiтхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своiм другом, казати:

– Боже, зглянься над нею i надi мною! Боже, прийми ii душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…

Я глянула на неi, посмiхнулася сумно, заплакала, потиснула iй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лiкар; вiн, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий i суворий. Вiн грубо вiдсторонив мою подругу, помацав менi пульс i шкiру. З ним прийшла й настоятелька та ii фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зi мною, сказав:

– Вона очуняе… – І додав, дивлячись на настоятельку, якiй цi слова не сподобались: – Так, панi матко, очуняе; шкiра добра, пропасниця спадае, в очах починае жеврiти життя…

Вiд кожного цього слова на обличчi в моеi подруги розливалась радiсть, а в настоятельки та в ii супутниць – якийсь зле прихований жаль.

– Я не хочу жити, пане, – мовила я.

– Тим гiрше, – вiдповiв вiн.

Потiм наказав щось i вийшов. Кажуть, що пiд час своеi летаргii я промовила кiлька разiв: «Люба мати, я йду до вас, я розкажу вам усе…» Мабуть, я зверталась до нашоi колишньоi настоятельки, то рiч певна. Я нiкому не дала ii портрета, хотiла забрати його iз собою в домовину.

Пана Бувара завбачення справдилось: пропасниця зменшилась i зовсiм зiйшла з рясним потом. Я вже казала, що вистраждала в монастирi всi муки, якi тiльки можна пiзнати, та й хвороба моя була тяжка. Сестра Урсула майже не вiдходила вiд мене. Коли я почала набиратися сили, вона геть знесилiла, травлення в неi розладилось, пiсля полудня ii обiймали млостi, що тривали iнодi чверть години. У цьому станi вона була немов мертва, погляд iй тьмарився, на чолi проступав холодний пiт i, збираючись краплями, стiкав по обличчю. iй ставало трохи легше, коли ii розсупонювали й розстiбали одежу. Коли вона опритомнювала, перша думка в неi була – шукати мене коло себе, i я була коло неi завжди. Інодi навiть, коли в неi лишалися якiсь сили, вона водила рукою навкруг себе, не розплющуючи очей. Бажання в неi було цiлком певне, бо дехто з черниць, спробувавши схилитись пiд дотик ii руки, яка зразу й опадала нерухомо, не пiзнаючи бажаного, казали менi:

– Сестро Сюзанно, то вона вас хоче, пiдiйдiть же…

Я ставала навколiшки, клала ii руку собi на чоло, i рука так лишалась, аж поки вона опритомлювала, а, опритомнiвши, вона казала менi:

– Ну, сестро Сюзанно, менi випадае iти, а вам лишитися. Я перша побачу ii i розкажу про вас. Плакатиме вона, мене слухаючи (якщо е гiркi сльози, то е також i солодкi). І коли е любов на небесах, то чому б не бути й сльозам? – Тодi клала голову менi на плече, плакала ревно й казала: – Прощайте, сестро Сюзанно, подруго моя! Хто дiлитиме вашi муки, коли мене не буде? Хто?.. Ох, друже любий, шкода менi вас! Я йду, почуваю це, я йду. Коли б ви була щаслива, як жаль було б менi покидати!

Їi стан лякав мене. Я сказала настоятельцi. Я хотiла, щоб ii поклали в лiкарню, звiльнили вiд служби й iнших важких монастирських повинностей, щоб покликали до неi лiкаря, але менi все вiдповiдали, що то дрiбницi, що млостi самi по собi минуться i що сестра Урсула не бажае нiчого кращого, як виконувати своi обов'язки й жити, як усi. Одного дня, пiсля заутренi, на якiй вона була, вона вже не вийшла. Я гадала, що iй дуже погано, i як тiльки кiнчилась ранкова вiдправа, помчала до неi. Застала ii в лiжковi, одягнену. Вона сказала менi:

– Це ви, любий друже? Я знала, що ви не забаритеся прийти, й чекала вас. Слухайте. Як менi хотiлося, щоб ви прийшли! Я так дуже й так надовго зомлiла, що вже думала – не очуняю i не побачу вас. Ось ключ вiд шафи, вiдчините ii, виймете планку, що дiлить надвое кожну шухляду, за планкою знайдете пакунок з паперами. Я нiяк не могла наважитись розлучитися з ними, хоч як небезпечно було iх тримати i хоч як тяжко було менi iх читати… Лишенько! На них майже все змили моi сльози… Коли мене вже не буде, спалiть iх…

Вона була така слаба й пригнiчена, що не могла двох слiв уряд вимовити. Мало не на кожному складi спинялась i говорила так тихо, що я насилу розбирала ii, хоч майже припала вухом до ii уст. Я взяла ключа, показала пальцем на шафу, i вона кивнула головою. Потiм, передчуваючи, що втрачу ii, i знаючи, що ii хвороба через мою взялася, через муку, що вона прийняла, через клопiт за мною, я почала плакати й гiрко побиватися. Поцiлувала ii в чоло, очi, обличчя, руки, попросила прощення в неi. Однак вона була мов неуважна, не чула мене, а одна ii рука лежала в мене на обличчi й гладила його. Мабуть, вона й не бачила мене, може, гадала, що я вийшла, бо гукнула:

– Сестро Сюзанно!

– Я тут, – вiдповiла я.

– Котра година?

– Половина на дванадцяту.

– Половина на дванадцяту! Ідiть обiдати. Ідiть, та зразу й вертайтесь…

Подзвонили на обiд, я мусила покинути ii. Коли я була вже коло дверей, вона гукнула на мене, я вернулась. Вона через силу пiдставила менi щоки, я поцiлувала iх. Вона взяла мене за руку, стиснула ii. Здавалося, вона не хотiла, не могла зi мною розлучитись.

– Але треба, – мовила вона, пускаючи мене, – так Боговi вгодно. Прощайте, сестро Сюзанно. Дайте менi розп'яття…

Я поклала iй у руки розп'яття й вийшла.

Обiд уже закiнчувався. Я звернулася до настоятельки, сказала iй при всiх черницях, у якiй сестра Урсула небезпецi, квапила ii переконатися в тому на власнi очi.

– Гаразд, треба побачити ii, – сказала вона.

І пiшла ще з кiлькома, я за ними. Коли вони ввiйшли до келii, бiдноi сестри вже не було. Вона лежала вдягнена на лiжку, голова похилилася на подушку, рот був напiврозтулений, очi сплющенi, в руках – розп'яття. Настоятелька холодно глянула на неi i сказала:

– Вона мертва? Хто б подумав, що ii кiнець такий близький? Чудова була дiвчина. Хай задзвонять по нiй i загорнуть у саван.

Я лишилася сама в ii головах. Свого горя не зумiю вам змалювати, а проте я заздрила ii долi. Я пiдiйшла до неi, заплакала, поцiлувала ii кiлька разiв i закрила iй простирадлом обличчя, що починало вже змiнюватись. Потiм подумала про дане менi доручення. Щоб менi в цьому дiлi не завадили, я почекала, поки всi пiшли до церкви, тодi вiдчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувiй паперiв, якi ввечерi спалила. Ця дiвчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посмiхнулась коли, крiм одного разу пiд час своеi хвороби.

От i сама лишилась я в монастирi, на свiтi, бо не знала нiкого, хто мною цiкавився б. Про адвоката Манурi не чула нiчого. Гадала, що вiн оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обiцянки, що вiн iх дав менi, i за це не дуже-то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крiм несправедливостi, невдячностi й немилосердя. Тож i вибачала, як тiльки могла, адвокатовi Манурi, усiм свiтським людям, якi виявили стiльки прихильностi пiд час мого позову i для яких я перестала iснувати, i навiть вам, пане маркiз, – коли це до монастиря завiтало наше церковне начальство.

Воно приiздить, ходить по келiях, розпитуе черниць, править звiт за матерiальне й духовне врядування i, залежно вiд розумiння своiх обов'язкiв, усувае або побiльшуе безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й спiвчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному станi я колись з'явилася перед ними. Очi iхнi зволожились, i на обличчi в них я побачила зворушення й радiсть. Ебер сiв i менi сказав сiсти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стiльцем, не зводячи з мене очей.

Вiн спитав:

– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?

– Про мене забули, панотче, – вiдповiла я.

– Тим краще.

– Цього я тiльки й бажаю, але хочу просити у вас великоi ласки – покликати сюди матiр-настоятельку.

– Навiщо?

– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неi, вона неодмiнно обвинуватить мене.

– Розумiю. Але скажiть менi все-таки те, що ви знаете.

– Благаю вас, панотче, покликати ii, хай вона сама почуе вашi запитання i моi вiдповiдi.

– Кажiть усе-таки.

– Ви погубите мене, панотче.

– Нi, не бiйтесь нiчого. Із цього дня ви вже не пiдвладнi iй. Наприкiнцi тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропii бiля Арпажона. У вас е щирий приятель.

– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.

– Ваш адвокат.

– Пан Манурi?

– Саме вiн.

– Не думала, що вiн ще згадуе про мене.

– Вiн бачився з вашими сестрами, з архiепископом, головою суду й усiма особами, вiдомими своiм благочестям. Вiн дав за вас уклад у монастир, що я допiру назвав, i вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаете про якийсь нелад, можете розказати менi без страху, i я святою покорою наказую вам зробити це.

– Не вiдаю нiчого.

– Як! Хiба вас помилувано пiсля того, як ви програли позов?

– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила грiх, зрiкаючись обiтницi, i звелiли менi просити прощення в Бога.

– Але якого саме прощення, хотiлося б менi знати…

І на цих словах вiн похитав головою, нахмурився. Я зрозумiла, що лише вiд мене залежить повернути настоятельцi частину канчукiв, що я з ii наказу дiстала, але не було в мене такого намiру. Архiдиякон побачив, що нiчого не дiзнаеться вiд мене, i вийшов, порадивши тримати в секретi його повiдомлення про мiй перехiд до монастиря св. Євтропii. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зi мною дуже палко й нiжно. Не знаю, хто вони такi, але хай збереже iм Бог нiжну й милосердну вдачу, що так рiдко трапляеться в iхньому станi й так пасуе до охоронцiв людськоi немощi й заступникiв Божого милосердя.

Я гадала, що отець Ебер розраджуе, допитуе або догану дае якiйсь iншiй черницi, аж вiн знову зайшов до мене в келiю. Спитав мене:

– Звiдки ви знаете пана Манурi?

– З мого позову.

– Хто вам його порадив?

– Панi головиха.

– Мабуть, ви з ним часто бачились пiд час вашоi справи?

– Нi, панотче, я з ним рiдко бачилась.

– Як же ви дали йому всi вiдомостi?

– Писала власною рукою всi заяви.

– У вас е копii тих заяв?

– Нi, панотче.

– Хто ж передавав йому заяви?

– Панi головиха.

– А ii ви звiдки знаете?

– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а ii родичка.

– А пiсля того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурi?

– Один раз.

– Дуже мало. Вiн не писав вам?

– Нi, панотче.

– А ви йому?

– Теж нi, панотче.

– Певно, вiн повiдомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальнi, а коли вiн напише вам вiдверто чи нишком – прислати менi його листа нерозпечатаним. Чуете – нерозпечатаним!

– Чую, панотче, i зроблю як ви кажете.

Чи то Ебер менi самiй не довiряв, чи моему добродiйниковi, але це мене образило.

Пан Манурi приiхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архiдияконовi слово, вiдмовилась говорити з ним. Наступного дня вiн прислав менi посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберовi. Це було у вiвторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслiдку архiдияконовоi обiцянки й заходiв пана Манурi. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися менi цi днi! Я боялася, щоб не трапилося якоi перешкоди i все не звелося нанiвець. Я не здобувала волi, тiльки в'язницю свою перемiняла, але й тим радiла. Одна щаслива подiя збуджуе в нас надiю на другу – iз цього, мабуть, i пiшла приказка, що «щастя щастя водить».

Я знала товаришок, яких покидала, i була цiлком певна, що з iншими полонянками менi житиметься не краще. Хоч якi вони будуть, але не можуть бути нi лихiшими, нi зломиснiшими. У суботу вранцi монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, дверi з келiй вiдчинялись i зачинялись – це, як ви вже знаете, гасло монастирських революцiй. Я була сама в келii, серце мое калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вiкно, безтямно вешталася по келii й казала сама собi, тремтячи з радощiв: «Це по мене приiхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.

Двi невiдомi постатi з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили менi, чого саме приiхали. Я без ладу схопила ту мiзерiю, що належала менi, кинула ii воротарцi у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотiла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нiчого. Виходжу, менi вiдчиняють браму, оглянувши попереду мое майно, сiдаю в карету i iду.

Архiдиякона з його двома молодими церковниками, панi головиху та пана Манурi повiдомили про мiй приiзд, i вони зiбралися в новоi настоятельки. Дорогою черниця розповiдала менi про монастир, а воротарка додавала, мов приспiв, щоразу, як черниця вихваляла його:

– Це суща правда…

Вона пишалася з того, що саме ii послали по мене, й хотiла бути менi за приятельку, тому звiрила менi деякi секрети й дала менi деякi поради щодо поводження. Цi поради, мабуть, до неi пасували, але до мене аж нiяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будiвля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вiкна на першому фасадi виглядало двi-три черницi. З одного цього я довiдалася про лад у монастирi бiльше, нiж з усього того, що розказала менi черниця та ii товаришка. Мабуть, вiдомо було, якою каретою ми iхатимемо, бо всi тi запнутi голови вмить позникали, i я прибула до брами своеi новоi в'язницi. Настоятелька вийшла до мене з обiймами, поцiлувала мене, взяла за руку й повела до монастирськоi зали, де вже було кiлька черниць, а решта позбiгалися.



Настоятельку цю звали панi ***. Не можу побороти в собi бажання змалювати ii, перш нiж писати далi. Це – маленька, кругленька жiнка, проте моторна й жвава. Голова в неi нiколи не тримаеться рiвно на плечах, у вбраннi завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очi в неi (одне з них, праве, вище й бiльше вiд другого) повнi вогню й неуважностi. Коли ходить, махае руками. Коли починае говорити, вiдкривае рота, перше нiж зiбралася з думками, тому трохи заникаеться. Сiвши, йорзае на крiслi, немов iй щось муляе, забувае всяку добропристойнiсть, пiднiмае нагрудника, щоб почесати тiло, кладе ногу на ногу, питае вас, ви iй вiдповiдаете, а вона вас не слухае, говорить, збиваеться, спиняеться, не знае, про що казала, гнiваеться, взивае вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете ii на мову; iнодi за панiбрата з вами, навiть на ти звертаеться, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гiдностi короткi в неi: вона то вибачлива, то сувора, i в змiнах ii обличчя позначаеться вся химернiсть ii розуму та нерiвнiсть вдачi. Тому в монастирi лад i безлад чергуються – бували днi, коли все переплутувалось: пансiонерки з послушницями, послушницi з черницями, коли починалася бiганина з кiмнати в кiмнату, коли всi гуртом пили чай, каву, шоколад, лiкери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – i ось раптом серед цього розгардiяшу настоятелька мiняеться в обличчi, дзвонить дзвiн, усi замикаються, розходяться, пiсля галасу, крикiв i гармидеру западае найглибша тиша, так нiби все зненацька тут вимерло. Отодi хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе ii до себе в келiю, суворо вимовляе iй, велить роздягтися й дати собi двадцять канчукiв; черниця скоряеться, роздягаеться, бере канчука, починае мордувати себе, та тiльки вдарить себе разiв кiлька, настоятелька, розчулившись, виривае в неi спокутне знаряддя, починае плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цiлуе черницю в чоло, очi, уста, плечi, голубить ii, вихваляе:

– А яка в неi шкiра бiла та нiжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Августино, та чи ти при розумi – соромитись! Спусти бiлизну, я ж жiнка i твоя настоятелька. О, груди чудовi! Якi твердi! І щоб ото я дозволила шматувати iх наконечниками? Нi, нi, не буде цього…

Вона знову ii цiлуе, пiдводить, сама одягае, говорить iй нiжнi слова, звiльняе вiд вiдправи й вiдсилае до келii. Лихо з такими жiнками – нiколи не знаеш, чим iм догодиш, а чим прогнiваеш, що треба робити, а чого уникати; правила немае нiякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирi заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсiм не зважають. З настоятельками ii вдачi або надто близький, або надто далекий буваеш, нi вiдстанi, нi мiри правдивоi немае. З неласки потрапляеш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрiбницi покажу вам загальний приклад ii врядування? Двiчi на рiк вона бiгала з келii до келii i велiла викидати за вiкно всi пляшки з лiкером, якi знаходила, а днiв за чотири сама присилала iх бiльшостi своiх черниць. Оце такiй жiнцi дала я врочисту обiтницю покори, бо ж ми своi обiтницi переносимо з монастиря в монастир.

Я ввiйшла разом з нею. Вона вела мене, обiйнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архiдиякон почав про мене мову, але вона перебила:

– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…

Шановний архiдиякон хотiв далi казати, але настоятелька знову перебила:

– Як могли вони вiдпустити ii? Адже вона – сама скромнiсть та нiжнiсть i сповнена, кажуть, талантiв…

Шановний архiдиякон хотiв-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши менi на вухо:

– Ви менi страшенно подобаетесь, i коли цi педанти пiдуть, я скличу наших сестер, i ви заспiваете нам якоiсь пiсеньки, правда?

Менi кортiло засмiятися. Шановний панотець трохи збентежився, i його молодi супутники посмiхалися з моеi та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своеi вдачi й звичайного свого поводження – вiн рiзко сказав iй сiсти й помовчати. Вона сiла, але нелегко то iй було – вона крутилася на своему мiсцi, чесала голову, поправляла на собi одiж, хоч i не треба було, позiхала, а тим часом архiдиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикростi, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язанiсть перед особами, що допомогли менi. На цьому словi я глянула на пана Манурi, вiн опустив очi. Пiсля того пiшла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я пiдiйшла до пана Манурi, подякувала за зробленi менi послуги. Я тремтiла, затиналася, не знала, що пообiцяти йому в подяку. Мое збентеження, замiшання, розчулення – бо я справдi зворушилася, – мiшанина слiз i радостi, увесь учинок мiй сказав йому бiльше, нiж я могла висловити. Його вiдповiдь теж не була доладнiша вiд моеi мови. Вiн так само був збентежений. Не знаю, що саме вiн казав менi, розумiла тiльки, що за велику винагороду йому вже те буде, що вiн пом'якшив мою сувору долю i що спогад про зроблене для мене буде йому ще милiший, нiж менi самiй, i що дуже прикро йому, що через судовi справи, якi пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навiдуватися до Арпажона, але вiн сподiваеться, що панотець архiдиякон i панiматка настоятелька дозволять йому довiдуватись про мое здоров'я i становище. Архiдиякон цього не чув, але настоятелька вiдповiла:

– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що iй бажатиметься. Ми вже подбаемо тут загладити неприемностi, яких завдали iй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало смiливостi збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансiонерками в Пор-Роялi[30 - …пансiонерками в Пор-Роялi… – вихованками в монастирi Пор-Рояль. Пор-Рояль – жiночий монастир, заснований у 1204 р. неподалiк вiд Парижа. Його було перенесено до Парижа у 1625 р. i розпущено у 1709 р. У 1636 р. Пор-Рояль був духовним центром янсенiзму.] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш менi…

І на цьому словi взяла мене за руку й злегка поляскала своею рукою. Молодi церковники теж мене привiтали. Було пiзно. Пан Манурi поiхав, архiдиякон iз своiми супутниками рушили до арпажонського пана, куди iх запрошено, i я лишилась наодинцi з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збiглися всi черницi, послушницi й пансiонерки, i за мить мене обступило душ сто. Я не знала нi кого слухати, нi кому вiдповiдати. Навколо себе бачила рiзнi обличчя i чула найрiзноманiтнiшi запитання. Проте завважила, що нi моi вiдповiдi, нi моя особа нi в кого не викликала невдоволення.

Якийсь час проминув у цiй докучнiй розмовi, i, коли першу цiкавiсть було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моеi келii. За звичаем похвалила ii, показала менi налой i мовила:

– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб ii колiнця не натрудилися. А в кропильницi свяченоi води й немае, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крiсло, спробуйте, чи зручно в ньому сидiти?

І, говорячи так, посадовила мене, вiдхилила менi голову на спинку й поцiлувала в чоло. Тодi пiдiйшла до вiкна, пересвiдчилась, чи легко воно вiдчиняеться й зачиняеться; потiм до лiжка – тут вiдiпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закриваеться. Оглянула ковдри – вони новi. Взяла подушку, перебила ii, сказала:

– Любiй голiвоньцi дуже добре буде на нiй спати; простирадла не тонкi, та такi вже у всьому монастирi; матраци хорошi…

По тому пiдiйшла до мене, обняла й вийшла. Пiд час цiеi сцени я гадала сама собi: «От безумне створiння». І сподiвалася для себе гарних i лихих днiв.

Я влаштувалася в келii, ходила ввечерi до церкви, була на вечерi, а потiм вiдпочивала. Деякi черницi пiдiйшли до мене, а деякi вiдсторонилися; однi сподiвалися вiд мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильнiсть, яку вона до мене виявляла. Першi хвилини минули у взаемних похвалах, розпитуваннi про монастир, що я покинула, вивiдуваннi моеi вдачi, нахилiв, смакiв, розуму – вас звiдусюди мацають та все мережi на вас ставлять i з усього висновки роблять якнайвiрнiшi. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповiдь i чекають, чи спитаете ви, що далi сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнiсiньке скажете, а вони його чарiвним називають, хоч i знають добре, що то абищиця; силкуються довiдатись ваших найпотаемнiших думок, розпитують, що ви читаете, пропонують вам книги священнi й свiтськi, помiчають, якi ж ви вибрали; пiдохочують вас порушувати в дрiбницях статут, звiряються вам, закидають про настоятельчинi дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивiдують вашi думки про звичаi, благочестя, свiт, релiгiю, монастирське життя, про все.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66748348) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 514.




2


Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 587.




3


Цит за книгою: Diderot. Oeuvres romanesques. – Р: Garnier, 1959. – P. VIII.




4


Історiя Маргарити Деламар розказана в монографii: George May. Diderot et «La religieuse». – New-Haven-Paris, 1954.




5


Сатира (вiд лат. повний, рясний) – лiтературний жанр римського походження, де повчальна тема поеднуеться з полемiчно-критичними тенденцiями.

У «Небожi Рамо» Дiдро бере собi за взiрець «Сатири» Горацiя (або «Бесiди», такий переклад латинськоi назви цього твору – «Sermones» – здаеться бiльш правильним) – твiр, в якому Горацiй у формi довiльноi бесiди без гострих полiтичних випадiв, але достатньо критично та самокритично висвiтлюе соцiальнi та фiлософськi проблеми, показуе людськi слабостi та перипетii долi, виявляе себе спостережливим автором, який надае дотепнi характеристики типовим людським проявам та, зображуючи рiзнi ситуацii, намагаеться об'ективно виразити правду життя.




6


Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., «Художественная литература». – 1972, с. 245.




7


Diderot. Paradoxe sur le comedien. – Paris, 2001. – P. 78.




8


Дидро Д. Мысли об объяснении природы. – Собрание сочинений. В 10-ти т. – М., 1935. – Т. 1. – С. 338.




9


Овiдiй. Метаморфози. Кн. І, вiрш. 85. «Юпiтер дав людинi високе лице, сказав iй дивитись на небо й пiдводити чоло до зiрок».




10


Монастир св. Марii ймовiрно колись насправдi iснував.




11


Вiдомий паризький учитель танцiв.




12


Тобто коли вона брала постриг.




13


Сен-роський вiкарiй – вiкарiй церкви св. Роха в Парижi.




14


Фейянський монастир знаходиться неподалiк вiд палацу Тюiльрi в Парижi.




15


Льоншан – монастир ордену Сен-Клер (кларис), одного з найбiльш суворих орденiв, заснованого у XII ст. Монастир був розташований на мiсцi нинiшнього паризького iподрому мiж Булонським лiсом та Сеною. Вiн був зруйнований пiд час Великоi французькоi революцii.




16


Сумне лаштування, блiдi свiчки, i свiтло страшнiше вiд темряви… – арiя з опери «Кастор та Поллукс» композитора Рамо (1734).




17


«Помилуй» (лат.) – 56-й псалом Давiда.




18


Сульпiцiанцi – католицький чернечий орден, заснований у XVII ст., мав власнi навчальнi заклади.




19


Янсенiст – послiдовник янсенiзму (XVII–XVIII ст.), реформаторського руху в католицькiй церквi, заснованого католицьким богословом Янсенiем (1585–1638). Доктрина янсенiзму стверджуе божественне визначення долi й заперечуе свободу волi.




20


Молiнiст – прибiчник вчення iспанського iезуiта Луiза Молiни (1535–1600), на вiдмiну вiд янсенiстiв, молiнiсти вважали, що божественна благодать також залежить вiд вчинкiв самоi людини.




21


…чи визнаю буллу… – Маеться на увазi булла папи Клiмента XI «Unigentius» (1713), видана на вимогу ордену езуiтiв. Булла засуджувала янсенiстiв як еретикiв i прокламувала верховенство церкви над державою. Вона розколола Францiю на два ворожих табори.




22


Жорстока двозначнiсть: слово «мир» (лат. pax, фр. раiх) означае також в'язницю в католицьких монастирях.




23


Ви знаете, пане, що в четвер святi дари з дарохранительницi переносять на окремий олтар… Йдеться про перенесення так званоi евхаристii (св. причастя) з дарохранительницi до тимчасового вiвтаря, так званоi могили.




24


Панi де Субiз – йдеться про дружину маршала Субiза, фаворитку маркiзи Помпадур.




25


«Червоними закаблуками» називали придворних.




26


Пан Манурi – вiдомий адвокат тих часiв.




27


«Гряди, Создателю!» (лат.) – гiмн Творцевi.




28


Моли Бога за неi (лат.).




29


Хай спочине у мирi (лат.).




30


…пансiонерками в Пор-Роялi… – вихованками в монастирi Пор-Рояль. Пор-Рояль – жiночий монастир, заснований у 1204 р. неподалiк вiд Парижа. Його було перенесено до Парижа у 1625 р. i розпущено у 1709 р. У 1636 р. Пор-Рояль був духовним центром янсенiзму.