Книга - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi. Ч. 1
Мигель де Сервантес Сааведра


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Мiгель де Сервантес Сааведра (1547–1616) прожив життя, повне пригод i драматичних подiй. Вiн воював, був поранений, провiв 5 рокiв у полонi, сидiв у в’язницi, бувши несправедливо засуджений. Писав п’еси, оповiдання та повiстi, а зажив слави романом «Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi», який 2002 року був визнаний Нобелiвським iнститутом найкращим лiтературним твором в iсторii людства.

Бiдний сiльський гiдальго, Алонсо Кiхано, начитавшись романiв про благородних лицарiв, мандруе разом з вiрним Санчо Пансою. Вiдтепер вiн – Дон Кiхот з Ламанчi, Лицар Сумного Образу. Скотарку iз сусiднього села вiн уявляе прекрасною дамою Дульсiнеею Тобоською, заради якоi готовий на подвиги. Заiжджий двiр Дон Кiхот вважае феодальним замком, мiдницю цирульника – золотим шоломом. Але всi його героiчнi вчинки закiнчуються тяжкою й водночасно смiшною iсторiею…





Мiгель де Сервантес Сааведра

Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi

У 2-х частинах

Частина перша





Безсмертний «Дон Кiхот» Сервантеса


«Дон Кiхот» належить до найвiдомiших i найвагомiших творiв свiтовоi лiтератури, iнтерес до яких не згасае, бо iх змiст невичерпний, як саме життя. Вiн тiсно прив’язаний до епохи, у межах якоi виник, i водночас виходить далеко за них. Кожна доба знаходить у ньому змiст, актуальний саме для неi, непомiчений чи незалучений людьми попереднiх епох. Йому присвячена така кiлькiсть науковоi, критичноi i коментаторськоi лiтератури, що не буде перебiльшенням сказати: людського життя не вистачить для ii прочитання.

Творчiсть Сервантеса е однiею з вершин «золотого вiку» iспанськоi лiтератури – перiоду ii найвищого злету, який тривав майже два столiття (ХVІ – ХVІІ) й закiнчився разом iз творчiстю Кальдерона. Вона тривала пiд завершення Вiдродження, яке в Іспанii мало мiсце значно пiзнiше, нiж у бiльшостi краiн Європи, й припадала на злам не лише двох столiть – ХVІ i ХVІІ, а й двох великих культурно-iсторичних епох – Вiдродження й Бароко. Це був драматичний перiод в iсторii Європи, позначений глибокими свiтоглядними зрушеннями, якi вiдобразилися i в Сервантесовiй творчостi, що втiлила i найвищий злет iспанського гуманiзму, i найбiльш драматично виразила розчарування в його iдеалах. Працював Сервантес у рiзних жанрах: замолоду писав вiршi й пiзнiше теж неодноразово звертався до поезii, вiдомий вiн i як драматург. Але насамперед Сервантес був прозаiком, його збiрка «Повчальнi оповiдки» започаткувала iспанську традицiю новелiстики й дала кращi зразки цього жанру в европейськiй лiтературi. Та все ж свiтовiй своiй славi Сервантес завдячуе саме «Дон Кiхотовi».

Написаний «Дон Кiхот» був пiд кiнець довгого й нелегкого життя його автора. Це пiдсумковий твiр письменника, який увiбрав увесь життевий досвiд, усi роздуми, всю мудрiсть свого творця. Існуе думка, що в ньому Сервантес виразив самого себе, на ii основi з’явилася тенденцiя до зближення, а то й злиття його з персонажем. Мотив зближення автора з Дон Кiхотом пронизуе кращий бiографiчний твiр про письменника – роман нiмецького письменника Бруно Франка «Сервантес» (1934). Утiм, схожiсть мiж Дон Кiхотом та його автором не варто абсолютизувати, адже у своему романi Сервантес виразно зберiгае дистанцiю мiж собою й персонажем.

Достеменних вiдомостей про життя Сервантеса не так уже й багато. Вважаеться, що народився вiн 29 вересня 1547 року в мiстечку Алькала де Енарес, неподалiк вiд Мадрида, в родинi, що належала до гiдальгii (дрiбного дворянства), але бiднiй, що для тодiшньоi Іспанii не було дивиною; бiднiсть переслiдувала Сервантеса майже до смертi. Це була багатодiтна родина лiкаря, який у пошуках практики часто переiжджав iз мiста до мiста, зупиняючись на певний час у Кордовi, Мадридi, Севiльi чи Вальядолiдi. Системноi освiти майбутнiй письменник не отримав, його навчання в унiверситетi Алькала де Енарес, скорiш за все, – один iз мiфiв, якими оповите його життя. Та достеменно вiдомо, що вiн багато уваги придiляв самоосвiтi. Вiдомо також, що в Мадридi Сервантес навчався у мiськiй колегii (школi) у гуманiста Х. Л. де Ойоса, послiдовника знаменитого нiдерландського гуманiста Еразма Роттердамського. 1569-го Ойос допомiг Сервантесу опублiкувати кiлька сонетiв й, можливо, у цьому ж роцi – вступити на службу до кардинала Аквавiви, посла Папи Римського Пiя V в Іспанii. Разом з Аквавiвою Сервантес потрапив до Італii й отримав можливiсть долучитись до Високого Вiдродження (кiнець ХV – кiнець ХVІ ст.), пiку iталiйськоi ренесансноi культури й водночас ii завершального етапу. Та обставини склалися так, що 1570-го Сервантес був змушений вступити на армiйську службу, i 7 жовтня 1571 року в складi об’еднаного iспано-венецiйського флоту взяв участь у знаменитiй морськiй битвi в Лепантськiй затоцi (нинi називаеться Коринфською), яка стала першою великою поразкою Османськоi iмперii на морi. У результатi отриманого в цiй битвi поранення лiва рука Сервантеса була пошкоджена; пiзнiше вiн писав: «заради бiльшоi слави правоi», натякаючи на своi письменницькi звитяги. Тим не менш, вiн залишився у вiйську ще на чотири роки, беручи участь у морських i сухопутних битвах. Головнокомандувач iспанською армiею в Італii у рекомендацiйному листi до короля Іспанii Фiлiпа ІІ вiдзначив заслуги Сервантеса, що мали допомогти йому знайти службу на батькiвщинi. Проте 1575-го, на шляху додому, Сервантес потрапив у полон до алжирських пiратiв i був змушений провести в рабствi довгих п’ять рокiв. Ймовiрно, згадуваний лист став причиною того, що за Сервантеса був призначений викуп, зiбрати який його родинi не вдалося. Три чи чотири рази вiн безуспiшно намагався втекти, допоки наприкiнцi 1580-го його не викупили тринiтарii, монахи ордена Пресвятоi Трiйцi, основна мiсiя якого полягала у звiльненнi християн з мусульманського полону.

Повернувшись додому, Сервантес починае серйозно займатися лiтературою. 1585-го побачив свiт пасторальний роман «Галатея», який зробив його вiдомим, проте не заможним. Вiн переробляе створенi ним ще в полонi «Алжирськi звичаi» й пише найвiдомiшу свою п’есу – героiчну драму «Облога Нумансii», ледь не едину, що мала довге сценiчне життя. Написана на матерiалi одного з епiзодiв боротьби iберiв (предкiв iспанцiв) проти римських завойовникiв, успiхом п’еса завдячувала скорiше патрiотичному пафосу, анiж художнiй оригiнальностi. За жанровими ознаками вона наближаеться до ренесансно-класицистичноi трагедii: жителi Нумансii (стародавнього мiста на територii сучасноi Соррii), взятоi в облогу 134–133 рр. до н. е. вiйськами Сципiона Емiлiана Африканського (сина знаменитого Корнелiя Сципiона), здiйснили масове самогубство, не бажаючи здатися ворогу. Ця подiя, переспiвана в романсах i суттево мiфологiзована, за часiв Вiдродження стала символом героiзму й патрiотизму. Комедii Сервантеса також написанi переважно в ренесансно-класицистичнiй традицii, яку, до слова, вiн вiдстоюе й у «Дон Кiхотi» (роздiл XLVIII, 1 частина). Бiльший iнтерес становлять його iнтермедii – одноактнi сценки побутового й звичаеописового змiсту, створенi мiж 1605–1611 рр., якi продовжують традицii народного комiчного театру.

1587 року Сервантес, нарештi, отримуе посаду iнтенданта, в обов’язки якого входило збирати провiант в Андалусii для «Непереможноi армади», iспанськоi флотилii, яка готувалася до вiйни з Англiею. Пiзнiше – збирача податкiв, там само в Андалусii. Ця робота призводить до того, що двiчi вiн ненадовго опиняеться у в’язницi: 1592-го за звинуваченням у недозволенiй закупцi та 1597-го – у розтратi коштiв, коли банк, якому вiн довiрив зiбранi грошi, розорився. Вважаеться, що у в’язницi (точно невiдомо, коли саме) його й осявае iдея – створити образ схибленого на читаннi рицарських романiв гiдальго й вiдправити його втiлювати сюжетнi схеми в реальному життi. Основний тираж першоi книги «Дон Кiхота», названоi «Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi», виходить у Мадридi 1605 року, а з 1606-го Сервантес повнiстю присвячуе себе лiтературнiй працi. Вiн доробляе й видае вже написане, працюе над новим. У 1613-му побачили свiт вже згадуванi «Повчальнi оповiдки» – збiрник iз тринадцяти творiв. У нiм Сервантес перенiс на iспанський грунт жанр новели, сформований у ренесанснiй Італii, водночас надаючи йому рис нацiональноi своерiдностi. Новели Сервантеса менш динамiчнi, нiж iталiйськi, але бiльш психологiчнi й звичаеописовi, iхнi сюжети майже всi вигаданi ним самим, тодi як iталiйцi традицiйно послуговувалися готовими.

Друга частина «Дон Кiхота» вийшла 1615-го, вважаеться, що ii появу прискорила публiкацiя в 1614-му продовження роману таким собi Авельянедою. Хоча за тих часiв у cтвореннi сиквелiв нiчого незвичайного чи недозволеного не було, Сервантеса це обурило й занепокоiло: той, хто ховався пiд iм’ям Авельянеди, «перекрутив» i спримiтивiзував його задум, зник i блискучий гумор Сервантеса, i складна гра фантазii та реальностi. Існуе думка, що бiльш фiлософiчною, так би мовити, серйознiшою, порiвняно з першою, друга частина роману стала саме через намiр Сервантеса оприявнити глибокий смисл свого творiння. Того самого 1615 року вiн видае зiбрання п’ес «Вiсiм комедiй i вiсiм iнтермедiй», до якого ввiйшли твори, написанi ним з 1600 року.

Із 1608 року Сервантес живе в Мадридi, величезний успiх першоi частини «Дон Кiхота» принiс йому гучну славу й незначний, але добробут, тож залишок своiх днiв вiн провiв у вiдносному спокоi. Останнiм твором Сервантеса був рицарський авантюрно-любовний роман «Персилес i Сигiзмунда», який вiн давно розпочав i поспiшно завершив, але свiт вiн побачив уже пiсля смертi автора. Помер Сервантес 23 квiтня 1616 року в Мадридi. Перед смертю вiн вступив до францисканського ордену (католицький чернечий орден), i за його кошти був похований в одному з монастирiв. Точне мiсце поховання Сервантеса невiдоме.

«Дон Кiхот» був задуманий i почасти реалiзований як пародiя на рицарськi романи, якi були чи не найпопулярнiшим жанром iспанськоi лiтератури «золотого вiку». Значною мiрою вони були нащадками середньовiчних рицарських романiв, жанру, який склався в куртуазнiй (придворнiй) лiтературi Францii ХІІ – ХІІІ ст. Найвiдомiшi з них належать до групи «бретонських», заснованих на кельтському фольклорi. Це романи артурiвського циклу – про короля Артура й рицарiв Круглого столу, де дiють часто згадуванi Сервантесом рицар Ланцелот з королевою Джiневрою. Також цикл романiв про Трiстана та Ізольду, вихiдний сюжет яких, нинi втрачений, був реконструйований 1902 р. французьким вченим i письменником Жаном Бедье, проте не вiршами, а прозою. Роман про Трiстана та Ізольду в обробцi Бедье добре вiдомий украiнському читачевi завдяки прекрасному перекладу Максима Рильського. А в епоху Хрестових походiв з’явився цикл романiв про пошуки Святого Грааля. Популярними були також цикли романiв, написанi на матерiалi античних творiв, передусiм про Олександра Македонського, Енея та Трою. А також група авантюрно-любовних романiв, умовно названих «вiзантiйськими», бо iхня сюжетна модель прийшла до Захiдноi Європи з пiзнього античного роману (грецького) через Вiзантiю, середньовiчну державу, спадкоемицю Схiдноi Римськоi iмперii; iх модель – в основi власного Сервантесового роману «Персилес i Сигiзмунда». У них iдеться про пригоди й випробування розлучених долею закоханих i iх щасливе возз’еднання у фiналi. Мотиви, сюжетнi схеми й героi середньовiчних французьких романiв бiльшою чи меншою мiрою отримали розвиток в Іспанii «золотого вiку», куди переходили з рiзних джерел, не обов’язково безпосередньо з оригiнальних старофранцузьких.

Каролiнзького циклу рицарських романiв у середньовiчнiй Францii не було: дiяння Карла Великого та його перiв – матерiал героiчного епосу, так званих chansons de geste (пiсень про дiяння), найвiдомiшою з яких е «Пiсня про Роланда». Але згодом вони переходять до рицарських романiв i поем, але не середньовiчних, а ренесансних. Це стосуеться i часто згадуваних у «Дон Кiхотi» iталiйських поем Маттео Боярдо «Закоханий Роланд» та Лодовiко Арiосто «Несамовитий Роланд», й iспансього циклу романiв про Рiнальда Монтельбанського тощо. З кiнця ХІІ, у ХІІІ ст. рицарськi романи поширюються iз Францii Нiмеччиною, у ХІІІ – ХІV ст. – Англiею, дедалi частiше стаючи прозовими. На Апеннiнському та Пiренейському пiвостровах у середнi вiки вони не поширились.

В Іспанii рицарськi романи почали писати з кiнця ХV ст., а перiод iх розквiту припав на першу половину ХV – середину ХVІ ст. На вiдмiну вiд не дуже великих, зазвичай вiршованих середньовiчних романiв, iспанськi були, як правило, бiльшого обсягу й прозовими. Їх структура дозволяла практично нескiнченно нанизувати продовження: героi не вмирали й з’являлись у подальшому ще потужнiшими, здатними на бiльш вражаючi подвиги, часом на роль головного героя висувалися iх нащадки, змiнюватися могли й автори роману. Так, один з кращих i найпопулярнiших романiв «золотого вiку» – «Амадiс Гальський», розпочатий Монтальво, автором перших п’яти частин (серед них i роману про Еспландiана, нащадка Амадiса Гальського), був продовжений iншими письменниками й розрiсся до тринадцяти книжок. На вiдмiну вiд бiльшостi iспанських романiв, його сюжет був народжений на Пiренейському пiвостровi.

Читацька аудиторiя рицарських романiв в Іспанii була широкою: ними зачитувалися кабальеро i гiдальго (представники дрiбного дворянства), городяни й студентство, духовенство, – усi, хто знав грамоту. У такому захопленнi навiть убачалося щось на кшталт нацiонального лиха, й видавалися королiвськi декрети, якi забороняли друкувати й поширювати рицарськi романи в Іспанii та ii володiннях; утiм, iх дiя обмежилася лише Латинською Америкою. Безпричинних явищ у свiтi немае, й незвичайна популярнiсть рицарських романiв у тогочаснiй Іспанii також мала своi причини, i шукати iх слiд в iспанськiй iсторii та iспанському нацiональному характерi, формованому поступом iсторii. З VIII до XV ст. Іспанiя – чи в цiлому, чи окремi ii регiони – знаходилась пiд владою маврiв (так називали вихiдцiв iз Пiвнiчноi Африки), i весь цей час iшла Реконкiста – вiдвойовування iспанцями своiх земель. Згодом цей дух авантюризму плекався колонiальною експансiею iспанських монархiв: тисячi iспанцiв iхали за океан, щоб розбагатiти на срiбних копальнях i золотих розсипах Пiвденноi Америки, яка стала заокеанським володiнням iспанськi корони. Авантюрний дух знаходив вираження в рицарських романах i, в свою чергу, пiдживлювався ними. Але все це мало й зворотний бiк: кожен гiдальго розраховував на щасливий випадок, а продуктивна праця знецiнювалась, ремесла, торгiвля, сiльське господарство занепадали, що, зрештою, призвело до жорстокоi економiчноi кризи; все це також знайшло вiдображення у генiальному творiннi Сервантеса.

Не треба вважати, що iспанськi романи ХV – ХVІ ст. були простим наслiдуванням середньовiчних: створенi в епоху Вiдродження, вони по-своему передавали ii cвiтобачення. У деяких з них, як у «Тирантi Бiлому», вiдчутнiший зв’язок iз середнiми вiками, в iнших, як в «Амадiсi Гальському» – з Ренесансом. Та в цiлому авантюрний дух рицарських романiв став своерiдним переломленням ренесансно-гуманiстичного свiтовiдчуття в умовах iспанськоi дiйсностi, з урахуванням iспанського нацiонального характеру. «Витворений авторами цих романiв «мiф про рицаря» перетворився на iспанський героiзований варiант гуманiстичного «мiфу про людину», найдосконалiше творiння Господне. Незвичайна фiзична мiць героя-рицаря, спрямована на служiння Добру й борьбу зi Злом, на допомогу тим, хто потребуе захисту й чиi права знехтуванi, порушенi грубою силою i беззаконням» (С. Пискунова). Із закiнченням великоi епохи Завоювань i Географiчних вiдкриттiв, з розчаруванням у невичерпних можливостях людськоi особистостi, висихае грунт, на якому пишно розростався ренесансний рицарський роман. У процес вiдмирання цього жанру зробив свiй внесок i сервантесiвський «Дон Кiхот».

Та чи безслiдно зник iз тих пiр iнтерес до рицарських романiв, як i самий цей жанр? Грунтовнi дослiдження захiдних вчених показують, що рицарськi романи у великiй кiлькостi видавалися в Європi навiть у ХVІІІ ст. (хоча нових на той час уже практично не писали). А наприкiнцi ХVІІІ ст. вiн лiг в основу популярного донинi готичного роману, де в iншiй жанровiй, та передусiм свiтогляднiй, парадигмi продовжили свое iснування зачарованi замки й чаклуни, фантастичнi iстоти й магiя; утiм, iх семантика стае переважно негативною, а загальний змiст та колорит цих творiв похмурий. Продовження свого iснування рицарський роман якоюсь мiрою знайшов у фентезi, лiтературному жанрi сучасностi.

Пародiйнi настанови вiдчутно превалюють у початкових роздiлах «Дон Кiхота». Пародiя починаеться вже в передньому словi, де автор кепкуе над оздобленням романiв цитатами й нотатками, iншими прийомами, якi мають демонструвати «ерудицiю та вченiсть» iх автора. А чого лише вартi дотепнi вiршi-вiдгуки, «написанi, як заведено, персонами значними й титулованими», у Сервантеса – героями рицарських романiв, пiкаро Ласарiльйо, i навiть конями знаменитостей. Та об’ектом висмiювання е не стiльки Дон Кiхот i навiть не рицарськi романи як жанр, скiльки те, що Сервантес вважав iх недолiками, зокрема, високопарний стиль: «Ваша безпричинна жорстокiсть причинилась до того, що я став мов причинний i не без причини мушу нарiкати на вашу злочинну лiпоту», – цитуе вiн один iз них, iх надмiрностi й недолугостi, сюжетнi стереотипи й клiше, якi мандрують з одного твору до iншого. Що Сервантес не був принциповим опонентом жанру, свiдчить його власний рицарський роман «Персилес i Сигiзмунда», закiнчений вже пiсля публiкацii «Дон Кiхота», високо ним самим поцiновуваний. Кiлька слiв варто сказати й на захист пародiйованих творiв, з якими так безжально повели себе «цензори» – парох, цирульник i Дон Кiхотова служниця: лiтературний смак рiдко зраджував Дон Кiхота. Це стосуеться не лише прекрасних ренесансних поем, iспанських та iталiйських, i поетичних збiрок, але й багатьох рицарських романiв, таких як уже згадуванi «Амадiс Гальський» чи «Тирант Бiлий» (до слова, найулюбленiший твiр знаменитого перуанського письменника Марiо Варгаса Льоси). Бiльшiсть iз творiв Дон Кiхотовоi бiблiотеки останнiм часом були в Іспанii перевиданi. Та й не треба забувати, що вирок книжкам парох здiйснюе, виходячи передусiм зi шкоди, яку вони завдають хворому мозковi його друга, хоча й художнiй рiвень iх не iгноруеться.

Є набiр елементiв, без яких художнiй свiт романiв про мандрованих рицарiв не iснуе. Це авантюри (рицарськi пригоди), на пошуки яких герой вирушае заради слави й кохання, проходячи при цьому випробування й вступаючи в двобоi з могутнiми рицарями, велетами тощо; це кохання, яке пiдносить даму серця на п’едестал, бiля пiднiжжя якого вiрний i покiрний ii волi рицар чекае на наказ, а то й без наказу здiйснюе на ii честь подвиги; i, нарештi, фантастика, без якоi свiт рицарських романiв не iснуе. У цьому свiтi можливим е все: його населяють чаклуни й феi, казковi й мiфологiчнi iстоти, там дiють чари, якi уможливлюють будь-якi перевтiлення й перетворення. Сервантес дотепно обiгруе всi цi елементи. Його героевi запалена свiдомiсть моделюе уявнi виклики й воднораз наражае на реальну небезпеку – бути побитим. Сервантес зображае «подвиги» Дон Кiхота, один недолугiший за iнший: корчму вiн приймае за рицарський замок, вiтряки – за грiзних велетнiв, отару овець – за вiйсько, вiн звiльняе каторжникiв, нападае на похоронну процесiю, i таке iнше. При цьому письменник вкладае певний фiлософський сенс у «поразки» персонажа. Так, в епiзодi з вiтряками вiдчутнi алюзii на дiю «колеса фортуни», яке на своiх крилах – у буквальному розумiннi – пiдносить занадто самовпевненого рицаря до неба й знову кидае на землю; тогочасний читач цi натяки легко розумiв. Така модель пiднесення – падiння героя характерна для бiльшостi пригод Дон Кiхота у першiй книзi. У нiй же найбiльш вiдчутна карнавальна стихiя, коли все проходить через заперечення й зниження, проте не знищення. Виразно карнавальний смiх звучить i в згадуваному побиттi, яке буквально переслiдуе героiв, але вони без жодних втрат вiдроджуються для нових пригод. Цi ситуацii чимось схожi з «карнавалiзованою» смертю: ми смiемося над героями, не вiдчуваючи до них жалощiв, – адже це усе «не по-справжньому».

На початку книги автор поводиться зi своiм персонажем доволi жорстоко, як iз лялькою, але читачевi це байдуже, вiн, так би мовити, ще не «ожив» для нього. Наслiдувати рицарськi пригоди Сервантесiв герой буде й надалi, але у це наслiдування вкладатиметься дещо iнший сенс. Так, у другiй частинi роману за такою моделлю сконструйованi, зокрема, сцени зi спробою випустити з клiтки лева й спуском до глибокого провалля – печери Монтесiноса, що може сприйматися як сходження до пiдземного царства духiв. Будучи смiшними, вони водночас не виглядають «поразками» у вищевказаному розумiннi, адже передусiм доводять безстрашнiсть i незламнiсть героя.

Дотепно пародiюються й прояви рицарського кохання. За приклад Дон Кiхот бере поведiнку Амадiса Гальського, який мае репутацiю iдеального закоханого (тут треба зазначити, що образи персонажiв рицарських романiв не були складними: за ними закрiплювалася певна риса або комплекс рис, якi не змiнювалися при переходi з роману в роман, вiд одного автора до iншого). Копiюючи його дii, вiн i собi вирушае в гори, щоб зображати шаленство, викликане суворiстю коханоi. Сервантес пiдкреслюе й дотепно обiгруе своерiдний мазохiстичний елемент, присутнiй в куртуазному коханнi-служiннi, коли страждання стають чи не обов’язковим його елементом. Пародiя посилюеться появою обiдраного, у лахмiттях Карденiо, який у буквальному розумiннi слова здичавiв, вiддаючись любовнiй тузi в лiсових хащах Моренських гiр. Бiльш тонкою е запропонована Сервантесом «гра» в Дульсiнею Тобоську, яку можна вважати чи не найвдалiшим винаходом письменника: таким невловимим е в цiй його грi поеднання ефемерностi неiснуючого, вимрiяного й матерiального в рiзних проявах i градацiях – вiд привабливого образу здоровоi, сильноi, веселоi й голосистоi сiльськоi дiвчини Альдонси Лоренсо, яка колись подобалась Дон Кiхотовi (утiм, iснуе вона в романi лише у вiддзеркаленнях i спогадах, немае навiть певностi, чи бачив ii колись Санчо Панса), до грубоi реальностi «псевдодульсiнеi», в усiй ii вiдчутностi – зоровiй, слуховiй, запахiв.

Свiдомiсть Дон Кiхотова заселила свiт магами й чарами, невдачi, якi його переслiдують, вiн пояснюе втручанням могутнього чаклуна, його особистого ворога. Герой усе бачить у перспективi рицарських романiв. А що «Дон Кiхот» не е, власне, романом рицарським, виникае напруга мiж характерною для цього жанру настановою на те, що можливим е все, – i життям реальним. Уперше дихотомiчну побудову «Дон Кiхота» Сервантеса оприявнив нинi призабутий iспанський науковець кiнця ХVІІІ ст. Рiос. Вiн дослiдив двi перспективи (точки зору, з яких оцiнюеться зображуване) у творi: Дон Кiхотову, якому хвороба затьмарюе розум, i вiн усе перетворюе на рицарськi пригоди й чари, i нашу, з якоi Дон Кiхотова виглядае невiрною. Перша включае до структури «Дон Кiхота» роман рицарський, пародiйований, але не принижений, друга – подii прозаiчнi, повсякденнi, смiшнi, а головне, достовiрнi, з якими мае справу iнший тип роману – реалiстичноi спрямованостi. Антагонiстичнi, цi двi перспективи чудово синхронiзованi й складають «концентричну» структуру твору, в якiй спiвiснують цi два типи роману.

Вiд такого дихотомiчного потрактування вже було недалеко до тлумачень, запропонованих романтиками, якi змiст роману сприймали передусiм з точки зору символiчного втiлення боротьби матерiального й iдеального, а також до виведених iз автономностi iснуючих у романi перспектив, жодна з яких не сприймаеться як едино вiрна. І тодi позицiя Дон Кiхота, який сам собi творить дiйснiсть, перестае бути однозначно «помилковою». У художньому свiтi «Дон Кiхота» все вирiшуеться у грi контрастних точок зору, тому однозначноi вiдповiдi на питання, яким не може не перейнятися читач, – тож на чиему боцi Сервантес – Дон Кiхота чи дiйсностi – не iснуе.

Сервантес дотримуеться балансу при показi «правоти» як реальностi, так i героя. Реальнiсть перевiряеться свiдомiстю Дон Кiхота, в основi своiй гуманiстичною, але й прекрасна гуманiстична утопiя Вiдродження, носiем якоi, за великим рахунком, Дон Кiхот виступае, у свою чергу перевiряеться реальнiстю. Письменник не лише виявляе комiзм у поведiнцi Дон Кiхота, який втратив здатнiсть ii розумiти, але й демонструе, що свiтовi бракуе розумностi й гуманностi, якi, в своему заслiпленнi, приписуе йому герой. Перевiрку не проходять обидвое: i шляхетний шаленець, i реальнiсть, яка, в свою чергу, виявляе щось на кшталт безумства, оприявнюючи свою ущербнiсть, недолугiсть, химернiсть, кiнець кiнцем, «дурiсть», притаманнi й поведiнцi Дон Кiхота. У цьому дiалектичному взаемозв’язку свiдомостi персонажа й реальностi оприявнюеться, в першу чергу, генiальнiсть Сервантеса.

Сервантес творив, коли гуманiзм епохи Вiдродження переживав глибоку кризу, й вiдкривалась невiдповiднiсть гуманiстичноi доктрини реальному стану речей. Основу цiеi доктрини складав антропоцентризм, утопiя людини досконалоi, духовно гармонiйноi, життево активноi, вiд природи налаштованоi на добро й самовдосконалення, не менш важливою була для неi гармонiя мiж свiтом моральним i соцiальним. Але виявилося, що усе це втiлити в реальностi неможливо, й ця трагiчна iстина глибоко й рiзнопланово розкриваеться в романi Сервантеса.



Головний герой «Дон Кiхота» – бiдний гiдальго, який жив «в однiм селi у Ламанчi». Висушене сонцем плоскогiр’я Кастилii – слушне мiсце для появи «пародiйного» рицаря: занадто воно звичайне, прозаiчне. Так само прозаiчними були побут, оточення i лад його життя. Інша рiч – рицарськi романи, заради яких вiн продавав землю (книжки на той час були дуже дорогi), i читав зранку до ночi й з ночi до ранку. І дочитався до того, що «його уява переповнилась рiзними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зiтханнями та коханнями, розлуками та муками i всякими такими штуками. Всi тi несосвiтеннi вигадки так убились йому в тямку, що вiн мав iх за щирiсiньку правду». Тож вирiшив вiн стати мандрованим рицарем, щоб «приборювати всiлякого роду кривди, наражатися на рiзнi бiди й небезпеки». Себе вiн назвав доном Кiхотом Ламанчеським (хоча «донами» могли зватися тiльки гранди – представники родовоi аристократii), умовив сусiда Санчо Пансу стати його зброеносцем, осiдлав схудлу вiд голоду й старостi, як вiн сам, шкапу i вирушив у мандри на пошуки пригод. У Сервантеса вийшла справдi весела пародiя, яка примушуе i сучасного читача смiятися, що вже казати про його сучасникiв, знайомих з об’ектом пародiювання. Розказують iсторiю: коли король Фiлiп ІІ побачив, як студент, читаючи книжку, заходиться вiд смiху, вiн послав слугу перевiрити, чи не Сервантесового «Дон Кiхота» той читае, – i виявилось, що король вгадав. Навряд чи ця iсторiя правдива, але промовиста.

Упродовж розгортання роману автор поглиблюе й ускладнюе образ шаленця, захопленого в полон рицарськими химерами. Вiн надiляе його добротою, шляхетнiстю, людянiстю, своерiдною мудрiстю. Тепер Дон Кiхот усе частiше викликае не тiльки смiх, а й спiвчуття i повагу. Поволi вiн «оживае»: його образ ускладнюеться, усе наполегливiше Сервантес пiдкреслюе, що герой прагне високоi мети – битися зi злом, несправедливiстю, жорстокiстю, насиллям, бути захисником усiх ображених. І те, що ранiше було джерелом комiчного – фiзичне безсилля персонажа, який уявив, що здатен на звитяги, починае викликати не тiльки жалiсть, але й захоплення. За словами Томаса Манна, «до смiху, який викликае його гротескна фiгура, незмiнно домiшуються подив i повага». З площини, переважно пародiйноi, безумний гiдальго поволi пересуваеться до тiеi, де комiчне поеднуеться з трагiчним. Вiдповiдно змiнюеться iнтонацiйний малюнок роману, з’являються сумнi нотки, твiр стае бiльш серйозним, фiлософiчним.

Сервантес дае зрозумiти, що Дон Кiхот – людина дiйсно освiчена, розкривае його i як носiя гуманiзму. Уперше це проявляеться в епiзодi з козопасами у Дон Кiхотовiй промовi про «золотий вiк» (роздiл ХI першоi частини); цей античний мiфологiчний образ вiн запозичив у гуманiстiв, котрi через нього передавали свою утопiю iдеального ладу життя на землi. У роздiлi ХХII першоi частини (епiзод звiльнення каторжникiв) слова Дон Кiхота: «…на мою думку, рiч надто жорстока й несправедлива – повертати в рабство тих, що iх Бог i природа вольними створили» – спiввiдносяться з вiрою гуманiстiв у гармонiйний розвиток людини за умови надання iй можливостi вiльного розвитку (тут варто згадати «Роби, що хочеш» – знамените гасло Телемського монастиря в «Гаргантюа i Пантагрюелi» Рабле). Одна з тез, яку Дон Кiхот не втомлюеться проголошувати – цiннiсть людськоi особистостi, що не залежить вiд ii соцiального статусу. З особливою повнотою вона розкриваеться в словах, якими Дон Кiхот проводжае свого джуру на посаду «губернатора» (роздiл ХLII другоi книги), i пiдтверджуеться «на практицi» мудрою й достойною поведiнкою Санчо Панси на цiй посадi.

У своiх монологах i розмовах iз Санчо Пансою Дон Кiхот висловлюе дiйсно глибокi думки й правильнi судження, тож коли джура простодушно приходить у захват вiд мудростi пана, читач з ним погоджуеться. «Хто, почувши наведенi вище мiркування Дон Кiхота, не мав би його за чоловiка цiлком розумного i абсолютно благомислячого?» – питае й автор-оповiдач на початку наступного роздiлу ХLІІІ. Похвала мудростi Дон Кiхота червоною ниткою проходить другою частиною роману, та варто лише зайти мовi про мандрованих рицарiв, здоровий глузд його зраджуе. Герой нiби роздвоюеться: Сервантес усе бiльшою мiрою претворюе Дон Кiхота на суддю над дiйснiстю, що вимагае тверезостi й розумiння багатьох речей, та при цьому залишае йому роль носiя своерiдноi утопiчноi свiдомостi. Вiн примушуе героя вiрити в те, що iснуе iнститут мандрованих рицарiв, усi думки й дii яких пiдпорядкованi високим i чiтким моральним нормам. Вiн вибудовуе в його уявi iдеальний свiтопорядок, при якому, скажiмо, селяни й ремiсники трудяться, а мандрованi рицарi стоять на сторожi справедливостi, карають тих, хто сiе зло. Благороднi iдеали героiв рицарських романiв переплiтаються з iдеями ренесансного гуманiзму, витворюючи своерiдну «утопiчну» складову Дон Кiхотовоi свiдомостi; доповнена природною добротою й вродженою мудрiстю героя, вона виглядае дуже привабливо.

У другiй частинi пародiйна мета для Сервантеса значною мiрою втрачае важливiсть. До початкового задуму – засудження рицарських романiв – письменник повернеться наприкiнцi твору, коли бакалавр Самсон Карраско вдало розiгруе спектакль за сценарiем фантазiй шаленця й змусить його повернутися до рiдного села. Перед смертю Дон Кiхот прозрiвае, просить звертатися до нього знову на iм’я Алонсо Кiхано й оголошуе себе ворогом «Амадiсовi Гальському i тьмi-тьменнiй нащадкiв його». Фiнал сумний, та цiлком вiрогiдним е те, що до нього Сервантеса присилувало бажання унеможливити написання продовження твору.

Залишаючись самим собою, Дон Кiхот у другiй частинi роману воднораз не схожий на Дон Кiхота з першоi. Змiнюеться й ставлення автора до нього: вiн прагне вже не стiльки смiшити своiх читачiв, розповiдаючи про безумства Рицаря Сумного Образу, скiльки викликати до нього спiвчуття й симпатiю, змусити читача його зрозумiти. Усе частiше Сервантес протиставляе свого героя людськiй обмеженостi й жорстокостi, i це зiставлення не на користь соцiуму. Воднораз Дон Кiхот утрачае в другiй частинi роману свое виняткове становище, i Санчо Панса нiби зрiвнюеться з ним. Змiнюються й композицiйнi принципи: якщо в першiй розвиток дii постiйно переривався розповiдями про iсторii iнших персонажiв, часто мiж собою переплетеними, й детальною розробкою окремих епiзодiв, то другiй притаманна бiльша сюжетна еднiсть.

Центральне мiсце у другiй частинi посiдае розповiдь про перебування Дон Кiхота в герцогському замку. Його мешканцi нудьгують, для них Дон Кiхот iз джурою – розвага, вони потiшаються над ними, проявляючи при цьому свою душевну й iнтелектуальну недорозвиненiсть. Це скорiше сумнi, нiж веселi сторiнки, незважаючи на жарти й розiграшi, там присутнi; в усякому разi, вони не можуть не наштовхнути на невеселi думки. Дон Кiхотовi протистоять вже не так викликанi власною уявою химери, як ситуацii, що часом нагадують пастки. Ранiше оточення пiдiгрувало шаленому рицаревi – щоб себе розважити, його втихомирити – але не образити. Тут же гостро вiдчутна небезпека приниження, а не посоромлення героя в «карнавальному», про яке йшлося ранiше, сенсi. І це при тому, що здiйснилися, зрештою, нiбито його фантазii: вiн потрапив до замку (а не корчми, як у першiй частинi), до свiту, де дiють чемнi й свiдомi придворного етикету люди. Але, матерiалiзувавшись, вони виявили свою пересiчнiсть, дрiб’язковiсть, капоснiсть. У другiй частинi реальнiсть буквально переслiдуе Дон Кiхота й, зрештою, за допомогою землякiв-доброзичливцiв, бере над ним гору. На захист мрiй прекраснодушного рицаря стае джура, який молить його податися на пошуки нових пригод. Та сили нерiвнi, й повернути його до iлюзiй, а заразом i до втраченоi разом iз ними життевоi сили, вiн не в змозi. Широко вiдомi слова Шеллiнга, фiлософа й раннього нiмецького романтика, про те, що символiчну боротьбу мiж iдеальним i реальним Сервантес у першiй частинi роману вiдтворюе, вдаючись до грубого, здорового гумору й загальноi реалiстичноi атмосфери, у другiй – до складноi гри з перспективами, в результатi якоi iдеальне заманюеться в пастку, вiддзеркалюеться й пiддаеться зниженню соцiумом.

Як не раз зазначалося, природа смiху в романi доволi складна: вiн поеднуе тонку iронiю освiченого гуманiста й карнавальнi веселощi народного свята, якi вiдкидають умовностi й не рахуються iз серйознiстю офiцiйного, «високого». На вiдмiну вiд сатиричного, смiх карнавальний не принижуе, не заперечуе й не знищуе висмiюване. Грубуватий, розкутий смiх звучить значно бiльше у першiй частинi твору, у другiй все частiше в ньому вiдчуваються сатиричнi нотки. Дещо змiнюеться й основне джерело комiчного: на початку це була, майже виключно, поведiнка Дон Кiхота, яка вiдповiдала канонам рицарських романiв – але ж дiяв вiн у реальному свiтi, в побутовому оточеннi, що й викликало основний комiчний ефект. У другiй частинi Сервантес активнiше й рiзноплановiше залучае Санчо Пансу до створення комiчного ефекту. Соковитий грубий фiзiологiзм i «шлунковi» фривольностi, невiддiльнi вiд його образу на початку книги, частково поступаються гумору iншоi природи, бiльш книжному. Вiн i надалi веселить нас витiвками, приказками й словесними перепалками зi своiм паном, але додаеться комiчний ефект вiд засвоеного ним нового «вченого» стилю мовлення. Та тут треба завважити: вiн не просто копiюе свого пана, а нiби проймаеться розумiнням того, заради чого варто бути мандрованим рицарем i нести тяжкий хрест його джури, що теж е новим у творi. Його образ також набувае неоднозначностi, притаманноi Дон Кiхотовi.

Санчо Пансову мудрiсть легко пояснити впливом Дон Кiхота, але не тiльки: суттеву роль грае «лiтературний родовiд» персонажа. Вiн теж перейшов до роману Сервантеса iз середньовiчноi традицii, але не з високоi, куртуазноi, а з низовоi традицii лiтератури про «дурнiв», якi виступають носiями своерiдноi мудростi (тут варто згадати й казки про «дурникiв», якi у певний момент виявляються мудрiшими за королiв). Епiзод у замку дука побудований саме за таким сценарiем: «дурник» (Санчо Панса) стае «королем на час», що дозволяе йому продемонструвати закладений у ньому потенцiал «мудреця».

На початку твору Дон Кiхот i Санчо Панса сприймаються як протилежнiсть один одному. Дон Кiхот живе високими думками, рицарськими iдеалами й зневажае прозу життя, вiн справдi iдеалiст (не у фiлософському, а в побутовому значеннi цього слова). Санчо, навпаки, практик, у першу чергу вiн дбае про сакви з iжею i бурдюки з вином. У цих образах, писали брати Шлегелi, видатнi фiлософи й естетики нiмецького романтизму, втiлений вiчний контраст мiж мрiею й грубим здоровим глуздом. Пiзнiше цю думку оригiнально развинув Генрiх Гайне: Дон Кiхот е втiленням «iдеального ентузiазму», його джура – «практичного розуму», та «позитивний розум… усе ж змушений тягтися на сумирному вiслюку за ентузiазмом». Санчо Панса переслiдуе практичнi цiлi, нерiдко хитруе з метою збагачення, часом обманюе й свого пана, дуже переймаеться обiцяною йому винагородою – островом, де вiн буде губернатором тощо. Але це не заважае йому по-справжньому любити Дон Кiхота й пiклуватися про нього. Вiн здатен оцiнити добре серце свого пана й продовжуе супроводжувати його й по тому, як переконався, що всi данi йому обiцянки нездiйсненнi.

Вiдмiннiсть устремлiнь та iнтересiв героiв унаочнюються iх зовнiшнiстю: майже безтiлесну фiгуру Дон Кiхота на так само ледь не позбавленому плотi конi увiнчуе спис, його силует нiби нацiлений в небо, де вiн витае думками. Натомiсть Санчо, прiзвище якого означае «брюхо» – суцiльна плоть: iз кругленьким пузцем вiн iде на вгодованому вiслюку з перекинутими через сiдло мiхами й торбами, якi тягнуть його донизу й засвiдчують, що земними е усi його турботи й iнтереси. Характерно, що «тiлеснiсть» украй рiдко стае джерелом гумору у випадку з Дон Кiхотом й постiйно – iз Санчо Пансою. Та впродовж розвитку образiв пан i слуга виявляють риси все бiльшоi схожостi. При цьому Санчо Панса так i залишиться «людиною землi», – у найкращому розумiннi цього слова, – селянином, трудiвником, що вiн i декларуе, полишаючи замок дука, а Дон Кiхот так i буде витати у хмарах книжноi премудростi.

У романi Сервантеса багато гри з читачем. Згадаймо приiзд Дон Кiхота зi джурою до замку дука, де про них уже знають i готуються до розваг. Звiдки? З першоi частини роману та його пiдробного продовження. Серед книжок у бiблiотецi героя – Сервантесова «Галатея», епiзодичному персонажевi автор передае право озвучити розповiдь про його власну участь у Лепантськiй битвi, – таких прикладiв у романi вдосталь. Реальне й книжкове опиняються в однiй площинi. Вигадливо виглядае й гра в авторство «Дон Кiхота»: Сервантес презентуе читачевi заплутану iсторiю про те, що «насправдi» автор роману – арабський iсторик Сiд Ахмет Бен-Енхелi, чий рукопис вiн придбав у торговця старожитностями в Толедо й вiддав перекладати з арабськоi мориску (так називали маврiв, якi залишилися в Іспанii пiсля Реконкiсти й прийняли християнство). Для його сучасникiв нiчого незвичного в такому оповiдному прийомi не було: характерний загалом для iспанських рицарських романiв «золотого вiку», вiн присутнiй у багатьох згадуваних у «Дон Кiхотi» творах – «Тирантi Бiлому», «Есплендiанi», «Пальмерiнi Оливському», «Амадiсi Грецькому», «Леполермо» та iн. Вони зазвичай пропонувались читачевi як переклад тексту, написаного грецькою, латиною, арабською чи якоюсь iншою мовою, автором якого був маг, вчений, служитель церкви тощо, з описом обставин, як i де рукопис був знайдений; iспанською навiть iснуе термiн falsa traducciоn – фiктивний переклад. Тож цей прийом можна вважати також пародiйним, але важливим вiн е й з iншоi точки зору. Сiд Ахмет Бен-Енхелi з’явився в роздiлi ІХ, але не зник й автор-оповiдач, який безроздiльно панував у процесi оповiдi до появи «пiдставного», що робить свiй внесок у романне багатоголосся. Воднораз Сервантесова гра в авторство оприявнюе важливу тенденцiю розвитку цього жанру, яка повною мiрою реалiзуеться у ХVІІІ ст.: презентацiю вигаданоi iсторii пiд виглядом «справжньоi».

Загальна iгрова атмосфера твору невiддiльна вiд його театральностi, пiд якою маеться на увазi не стiльки включенння елементiв вистави до нього, як, скажiмо, в епiзодi нападу Дон Кiхота на ляльковий театр, скiльки про присутнiсть «глядачiв» та «акторiв» у системi його персонажiв. Зазвичай акторами виступають Дон Кiхот з джурою, глядачами – тi, хто iх оточуе, часом вони мiняються мiсцями: пiдiгруючи Дон Кiхотовi, глядачi перетворюються на акторiв, а Дон Кiхот, споглядаючи розiгруване в його уявi видовище – на глядача. Такого роду театральнiсть присутня в багатьох епiзодах роману Сервантеса – вiд першоi сцени в корчмi й до фiнального бою героя iз Самсоном Карраскою. Та особливо повно вона оприявнюеться в розгорнутому епiзодi перебування Дон Кiхота в замку, який е, фактично, розгорнутим театральним дiйством, причому доволi складноi структури. Роль головних дiйових осiб належить двом дивакам – Дон Кiхотовi з джурою, глядачiв – усьому герцогському двору, причому останнi нерiдко теж вступають у дiю, i тодi Дон Кiхот опиняеться водночас дiйовою особою й глядачем. Розiгруються цiлi сюжети – закоханоi в Дон Кiхота фрейлiни, появи чаклуна, постановочним е й «губернаторство» Санчо Панси. У цьому, як i в розвитку наскрiзного для роману мотиву спiввiднесеностi безумства й здорового глузду, реалiзуеться також згадувана вище гра з контрастними перспективами.

Нинi нi в кого не виникае сумнiву в тому, що «Дон Кiхот» – один iз найглибших i найгенiальнiших творiв свiтовоi лiтератури. Але така оцiнка Сервантесового роману склалася не вiдразу: протягом ХVІІ ст. його любили, але сприймали передусiм як дотепну пародiю чи комiчний роман (був такий жанр). Ми звикли думати, що так тривало до початку ХІХ ст., коли завдяки раннiм нiмецьким романтикам – братам Шлегелям, Шеллiнгу, Тiку, Жан-Поль Рiхтеру та iншим вiдбулося його вiдкриття; до певноi мiри, так воно й було. Романтики справдi пiднесли Сервантеса на найвищий щабель у лiтературнiй «iерархii», поставивши поруч iз Шекспiром, якого вони також обожнювали. Вони захоплювались полiфонiзмом (багатоголоссям) «Дон Кiхота», його грубуватим i водночас витонченим гумором, його поблажливим, та заразом жорстоким ставленням до рицарських романiв. Вони ж вивели цей твiр на рiвень мiфу, потрактовуючи як утiлення вiчного розколу мiж реальним та iдеальним, при цьому iм, дiалектикам, iмпонувала наявна в романi тенденцiя до синтезу. Вiдповiдав вiн i iхнiм уявленням про iдеальнний роман, який мав бути не розказаною iсторiею, а «поемою в прозi», органiчним сплавом прози й поезii.

Але вперше про генiальнiсть «Дон Кiхота» заговорили у ХVІІІ ст., хоча й не полемiзували з його характеристикою як роману комiчного. Свое захоплення i глибоку зацiкавленiсть «Дон Кiхотом» висловили передусiм видатнi англiйськi романiсти – Фiлдинг, Смоллет i Стерн. Вони не лише високо оцiнили цей твiр, але й iнтегрували його в процес творення нового типу роману. Середина ХVІІІ ст. була часом, коли в Європi, передусiм Англii, йшов активний процес формування роману, який отримав назву novel. На вiдмiну вiд romancе, до якого належить i рицарський роман, це був твiр про звичайне життя i звичайних людей, iхнi справи, душевнi й ментальнi колiзii, вiн був чужий фантастицi з тенденцiею, щоб його приймали за життеву правду. Сервантесiв «Дон Кiхот» був активно залучений до цього процесу: його композицiйнi принципи, «вставнi новели», якi уможливлювали бiльше охоплення дiйсностi, його полiфонiчнiсть, гра з перспективами тощо були пiдхопленi романiстами ХVІІІ ст. Прислужився й Сервантесiв досвiд оновлення iснуючих романних форм шляхом пародiювання. Особливо великий вплив справив образ Дон Кiхота, з якого вийшла цiла галерея дивакiв в англiйськiй, а згодом, европейськiй лiтературi. Диваки й комiчний елемент стали важливою рисою англiйського роману, i тут також не обiйшлося без «Дон Кiхота».

Дон Кiхот перетворився на один iз «вiчних образiв» лiтератури, до певноi мiри, ствердившись у суспiльнiй свiдомостi, в якостi архетипу. Отримав вiн i «самостiйне» лiтературне життя, фiгуруючи в тому чи iншому потрактуваннi у творах письменникiв рiзних епох. А Сервантесiв роман, звiсно, у позбавленому нюансiв i обертонiв виглядi, став чимось на кшталт мiфу, вiдомого всiм. Та розкриваючи цю книжку, варто вiдкинути нав’язанi нам уявлення: вони приходять далеко не завжди iз самого тексту й не iз його глибокого розумiння, а, сказати б, «iззовнi»: багато стереотипiв його сприйняття й потрактування «витае в повiтрi». Тож варто насолоджуватися грою розуму й дотепнiстю Сервантеса, розважатися грубуватими витiвками персонажiв, бути готовими до серйозних повчань i урокiв моралi, дивуватися глибинi розумiння людей i сприймати надзвичайно проникливi судження про свiтопорядок. На завершення маемо повторити: «Дон Кiхот» Сервантеса невичерпний, як саме життя, тож звести його змiст до одного чи навiть кiлькох потрактувань немислимо. Але iх варто враховувати, адже вiдкрите його уважними читачами й дослiдниками – як колишнiх часiв, так i сучасних – не може не посприяти глибшому осягненню цього непересiчного твору.

Н. Бiлик


Дуковi Бехарському, маркiзовi Хiбралеонському, графовi Беналькасарському, вiконтовi Алькосерському, властителевi мiст Капiльi, Курiеля та Бургiльйоса[1 - Першу книгу Сервантес присвятив дону Алонсо Дiего Лопесу де-Суньiга-i-Сотомаойру, який пiдтримував багатьох тогочасних письменникiв. На яку допомогу з боку дука Бехарського розраховував Сервантес – невiдомо. Дук – герцог.]



Уповаючи на те, що Ви, Ваша Ясновельможнiсть, яко державець, завше прихильний i зичливий красним мистецтвам, добре приймаете й шануете всiлякого роду книги, а надто такi, що зi шляхетностi своеi не знижаються до корисливого прислужування чернi, поклав я пустити в свiт «Премудрого гiдальга Дон Кiхота з Ламанчi» пiд ослоною преславного ймення Вашоi Ясновельможностi; тож iз поштивiстю, належною такiй високiй гiдностi, благаю Вас прийняти його пiд ласкаву свою опiку – нехай i позбавлений коштовних оздоб витворностi i вченостi, якими красуються звичайно твори, скомпонованi в домах людей освiчених, стане вiн пiд тим захистком смiло перед суд тих мудрагелiв, що, виходячи за межi власного недомислу, повсякчас ладнi трактувати чуже писання з надмiрною суворiстю й недостатньою справедливiстю; сподiваюся, що, споглянувши очима премудростi своеi на моi добрi намiри, Ваша Ясновельможнiсть не погордуе цим щирим i покiрним приносом.

    Мiгель де Сервантес Сааведра




Передне слово


Хотiв би я, дозвiльний читальнику (тут ти менi й без божiння можеш дати вiру), хотiв би, кажу, щоб цяя книга, дитина мого умислу, була гарна, весела й дотепна понад усяку уяву, – отже, не здолав-таки переступити закону природи, що, який, мовляв, батько, такий i син. І справдi, що iншого мiг спородити мiй недiйшлий та недолугий розум, як не повiсть про худого, хирного i химерного сина, повного розмаiтих думок та гадок, що зроду нiякiй душi живiй i в снi таких не приверзеться? Ще ж як на те i народилося воно в темницi,[2 - Задум «Дон Кiхота» народився у в’язницi.] в тому осiдку всiлякоi недогоди, в тому притулку прикрого гомону й гамору…

Тиша i спокiй, мирнi краевиди, привiтнi поля й гаi, погiднi небеса, дзюркотливi ручаi, сумир душевний – ось чого треба, щоб i ялова муза родючою сталася: появить вона тодi на свiт таке, що всiм буде навдивовижу, усiм до сподоби.

Бувае, що вродиться батьковi дитина бридка та негарна, але любов наводить йому на очi полуду, i вiн не вбачае в нiй нiякоi ганджi, а саме тiльки любе та хороше, ще й друзям своiм хвалиться, яке то воно в нього вродливе та розумне. А я Дон Кiхотовi не рiдний батько, а, сказати б, вiтчим,[3 - Свiй твiр Сервантес приписуватиме вигаданому авторовi, собi залишить роль його презентатора й коментатора.] то й не ходитиму звичним тором i не благатиму тебе, ласкавий читальнику, мало не плачучи, як то дехто робить, щоб ти пробачив моiй дитинi ii вади або iх i зовсiм недобачив. Ти ж iй не сват i не брат, сам здоров маеш голову на плечах, а вольную волю в душi, ти сидиш у власнiм домi i порядкуеш ним, як король своiм скарбом; недарма ж то мовиться: «Як я в своiй господi, то й король у мене насподi». Все це звiльняе тебе й висвобождае од будь-якоi повинностi, од тiеi силуваноi пошани: можеш безбоязно говорити про сю повiсть усе, що справдi думаеш, за добре слово нiхто тебе не надгородить, за лихее нiхто не осудить.

І ще одне: хотiв би я подати тобi сюю повiсть голою наголо, не оздобивши ii анi прологом, анi безконечною плетеницею сонетiв, епiграм та панегiрикiв, що iх заведено вмiщати на припочатку кожноi книги. Щиро скажу тобi, що хоч твiр мiй немалого стоiв менi труду, та найтруднiше, либонь, було скомпонувати передмову, що ти оце читаеш. Не раз та й не два прихвачувався я до неi… i все випускав перо з рук, бо не знав, що маю писати. Сидiв я раз якось отак, вагаючись, лiктем на стiл iзлiг, голову пiдпер, за вухом перо, передо мною паперу аркуш: ну, що його, думаю, сказати? Аж тут раптом увiходить приятель мiй один, чоловiк дотепний i в усякому дiлi тямущий, i, бачивши мене в такiй задумi, питае, з якоi б то вона причини. Не став же я перед ним таiтися – так i так, кажу, мiркую над передмовою до iсторii Дон Кiхота i до того домiркувався, що вже анi передмови писати менi не хочеться, анi подвигiв того шляхетного рицаря свiтовi об’являти.

– Як ви, – кажу, – хочете, щоб я тим не журився, що скаже про мене старий законодавець, званий громадою, коли я, проспавши стiльки рокiв у мовчанцi забуття[4 - З 1585-го й до виходу 1605 р. першоi книги «Дон Кiхота» Сервантес не публiкував нiчого.] i вбившись у такi поважнi лiта, вийду тепер перед люди з iсторiею, сухою, мов той курай степовий, бiдною на вигадки, безрадною на стиль, скупою на думки, позбавленою прикмет ерудицii та вченостi, без виносок на берегах i приписок у кiнцi тому, як то бувае у деяких оповiдних, суто свiтських книжках, що так i кишать цитатами з Аристотеля, Платона[5 - Аристотель i Платон – найвiдомiшi давньогрецькi фiлософи (ІV ст. до н.е.).] i цiлоi тiчки iнших фiлософiв навдивовижу читачам, що вважають таких авторiв за людей очитаних, одукованих i проречистих на слово… Та вони не то що, а й саме Святе Письмо цитують, – сказав би святий Тома чи ще якийсь отець Церкви;[6 - «Отцями Церкви» в широкому розумiннi називали видатних церковних дiячiв I–VIII ст.; Тома Аквiнський (1225–1274) – один з найшанованiших теологiв i святих католицькоi церкви.] та як же то хитро i зручно робиться: на однiй сторiнцi малюються любовнi пригоди якогось розпусника, а на другiй наводиться християнська проповiдь, що ii любо-мило читати або й слухати. Всього цього бракуе моiй книзi: немае в нiй анi затекстових цитаток, анi прикiнцевих нотаток. Я навiть не знаю, яких авторiв я в своiй повiстi наслiдую, то й не можу приточити iх iмен в осiбному альфабетному списку, як то роблять iншi, наводячи iх усiх од Аристотеля до Юлiя Цезаря i включаючи сюди навiть Зоiла та Зевксiда, хоч той був злорiка, а сей маляр, та й годi.[7 - За давньогрецьким фiлософом Зоiлом (ІV – ІІІ ст. до н. е.) закрiпилася репутацiя прискiпливого й злого критика; Зевксiд – давньогрецький художник ІV–V ст. до н. е.] Не буде в моiй книзi i вступних сонетiв, принаймнi таких, що складали дуки, маркiзи, графи, епископи, родовитi дами чи славетнi поети. Правда, якби я попросив кiлькох моiх знайомих рукомесникiв, вони могли б постачити менi досить стихотворiв, i то не гiрших за тих, що в нашiй Гишпанii найбiльшою тiшаться славою. Кiнець кiнцем, приятелю i пане мiй любий, – провадив я далi, – ось як я вирiшив сю справу: нехай преславний Дон Кiхот спочивае з миром у своiх ламанчських архiвах, поки небо не пошле нам людини, що могла б його обмислити всiм тим, чого йому бракуе, бо я неспроможен тому зарадити по малоздатностi своiй i малоосвiченостi; до того ж я зроду вдався собi ледачим, то й лiньки менi вишукувати авторiв, якi можуть те сказати, що i я без них знаю. Ото ж i е причина того фрасунку i клопоту, в яких застав мене вашець – причина, як бачите, цiлком поважна.

Вислухавши таку рiч, приятель мiй ляснув себе по лобi, гучно зареготався i промовив:

– На Бога, пане брате! Аж нинi зрозумiв я одну свою стару-престару помилку… Вiдколи я знайомий iз вами, я все мав вас за чоловiка розумного i у всiх своiх учинках розважного. А тепер я бачу, що вам до того розуму та розважностi – як землi до неба. Де то видано, щоб такi дрiбницi, такi марницi та могли заклопотати такий, як у вас, дозрiлий ум, що йому й бiльшi труднощi за iграшку поконати й подолати? Повiрте, не ваша нездатнiсть тому причиною, а лiнивство надмiрне та оспалiсть думки. Хочете пересвiдчитись у правдивостi моiх слiв, то слухайте сюди: усi тi вашi труднощi я розмаю, як оком змигнути, миттю зараджу всiм нестачам, що, як ви кажете, бентежать вас i знесмiлюють до оголошення друком iсторii вашого преславного Дон Кiхота, свiтила i зерцала всього мандрованого рицарства.

– Скажiть же менi, – обiзвався я, почувши такii речi, – яким чином ви гадаете заповнити порожняву, що мене лякае, i внести яснiсть у хаос моеi розгубленостi?

– А ось яким, – одвiтував вiн. – Перше, на чому ви спiткнулися, – це брак для початку книги сонетiв, епiграм та похвальних вiршiв, писаних, як заведено, персонами значними й титулованими. Але ж ви можете тi вiршi самi любесенько написати, а потiм iх кому завгодно приписати: хоч попу Івану Індiйському, а хоч самому цiсаревi трапезонтському,[8 - Іван Індiйський – легендарний правитель християнського царства, розмiщуваного европейцями на Сходi – чи то в Середнiй Азii, чи в Ефiопii, чи в Індii та Китаi. Трапезонт чи Трапезунд (сучасна назва Трабзон) – мiсто на узбережжi Чорного моря. Трапезундська iмперiя – невелика грецька держава (1204–1461), останнiй уламок Вiзантii.] бо то, славлять, були знакомитi пiiти, а якби й нi, то не бiда. Як знайдеться, бува, який книгогриз чи бакалавр, що пiдкусить вас iспотайна та буркне комусь, що неправда ваша, на те не зважайте: хоч i завдадуть вам брехню, та руки, що те написала, все одно не втнуть. А щодо тих цитат на берегах, щодо словечок i сентенцiй рiзних авторiв, що ними треба вашу повiсть засмачити, то досить буде iз пам’ятi пригадати який-небудь латинський вислiв або такий узяти, що напохватi лежить. Пишучи, примiром, про волю i рабство, тут же ввернiть:

Non bene pro toto libertas venditur auro.[9 - Волi не слiд продавать за все золото свiту (лат.).]

i зразу ж приписочку збоку – Горацiй чи ще там хто. Говорячи про всевладдя смертi, не забудьте приточити:

Palida pors aequo pulsat pede pauperum tabernas,
Regumque turres.[10 - Смерть блiда i в злидарськi халупи, i в царськi палати стукае рiвно (лат.). (Горацiй, кн. І, ода 4.)Горацiй (65 р. до н. е. – 8) – один з найбiльших римських поетiв i найшанованiших теоретикiв лiтератури. Обидва наведенi далi рядки дiйсно Горацiевi.]

Як заведете рiч про дружбу, про любов до ворогiв своiх, що заповiдав нам Господь, то сягнiть до Святого Письма i зацитуйте недорогим коштом самого Спасителя: Ego autem dico vobis: diligite inimicos vestros.[11 - Я ж вам глаголю: любiть ворогiв ваших (лат.). (Євангелiя вiд Матвiя, роздiл V, в. 44.)] Чи про лихi помисли згадаете – i тут вам Євангелiя у пригодi стане: De corde exeunt cogitationes malae.[12 - З серця беруться ледачi думки (лат.). (Те саме, розд. XV, в. 19.)] Чи про несталих друзiв – позичте Катонового двовiрша:[13 - Наведений двовiрш зi збiрки «Трiстii» Овiдiя (43 р. до н. е. – 17), одного з найбiльших римських поетiв. Помилка припущена Сервантесом зумисно. Двовiршi Катона (ІІІ чи початок ІV ст.) – широко вiдома за тих часiв збiрка повчальних латинських вiршiв-висловiв, яка приписуеться Дiонiсiю Катону.]

Donec eris felix, multos numerabis amicos,
Tempora si fuerint nubila, solus eris.[14 - Поки щасливо живеш, численних матимеш друзiв. Прийде година лиха – зразу лишишся один. (Цей латинський двовiрш належить не Катоновi, а Овiдiю – збiрка «Жалi», книга перша, елегiя VI).]

Отакою та подiбною латинщиною ви залучите собi слави щонайменше граматика,[15 - Граматики – вченi-фiлологи, якi дослiджували й коментували тексти, писанi грецькою й латиною (вивченню текстiв сучасних авторiв тогочасна наука загалом багато уваги не придiляла).] а в нашi часи це вже неабияка честь i користь. А щодо примiток у кiнцi книги, се так само робиться дуже просто. Якщо в вашiй повiстi фiгуруе якийсь велетень, назовiть його Голiафом – хоч воно й дешевенько нiби, дак зате вже готова широкомовна примiтка: «Голiаф альбо Голiят[16 - …Голiаф альбо Голiят… – одноборець фiлiстийський, котрого пастух Давид убив каменем iз пращi в Теребинтовiй долинi, як про те повiдаеться в Книзi Царiв… – Йдеться про описану в Старому Завiтi битву; Голiаф – велетень фiлiстимлянин (фiлiстимляне – давнiй народ, який заселяв приморську частину Ізраiлю); Давид – майбутнiй цар Іудеi та Ізраiлю.] – одноборець фiлiстийський, котрого пастух Давид убив каменем iз пращi в Теребинтовiй долинi, як про те повiдаеться в Книзi Царiв, глава отака й така. Далi, якщо хочете виставити себе за вченого гуманiста й космографа, згадайте в вашiй iсторii нiби ненароком рiчку Тахо, – буде вам iще одна знаменита примiтка: «Рiка Тахо,[17 - Тахо – найбiльша рiчка на Пiренейському пiвостровi, протiкае й територiею Ла-Манчi.] названа так по iменi одного гишпанського короля, бере свiй початок у такому й такому мiсцi i вливаеться в Море-Окiян,[18 - Море-Окiян – Атлантичний океан.] обполоскавши мури славутнього мiста Лiсабони; гадають, що вона мае в собi золотодайний пiсок» i все таке. Як заведеться мова про розбiйникiв, нате вам iсторiю Кака[19 - У давньогрецькiй мiфологii пастух-велетень Как хитромудро вкрав у Геракла волiв, заганяючи iх до печери задом наперед, та Геракл почув iх ревiння й на смерть покарав крадiя.] – я можу ii з голови проказати; як про жiнок легких звичаiв – тут вам стане у пригодi епископ Мондоньедський[20 - Єпископ Мондоньедський – iспанський письменник Антонiо де Гевара (1480? – 1554?), наведенi iмена взятi з його «Інтимних записок».] з усiма своiми Ламiями, Лаiдами та Флорами; примiточки будуть вельми авторитетнi. Як про безсердечниць – нате вам Овiдiеву Медею,[21 - У давньогрецькiй мiфологii Медея – колхiдська царiвна, яка допомогла Язоновi заволодiти золотим руном й, тiкаючи з ним до Грецii, вбила власного брата; коли Язон ii зрадив, убила його наречену й двох своiх синiв вiд нього. Також вона порадила дочкам царя Пелiя, якi забажали омолодити батька, розрубати його на куски й зварити в казанi, вiдомi й iншi жорстокостi чаклунки. Про них iдеться в сьомiй книзi «Метаморфоз» Овiдiя.] як про чаклунок та чарiвниць – маете Гомерову Калiпсо i Вергiлiеву Цiрцею.[22 - У Гомеровiй «Одiссеi» закохана в героя нiмфа Калiпсо тримала його на своему островi, обiцяючи безсмертя. Цiрцея (Кiрка, Кiркея) – у давньогрецькiй мiфологii чаклунка з осторова Ея, яка закохалась в Одiссея й утримувала рiк на своему островi, а його супутникiв обернула на свиней; про це розповiдаеться в Гомеровiй «Одiссеi». У Вергiлiя ж, на якого посилаеться Сервантесiв порадник, це чаклування лише згадуеться у восьмiй еклозi «Буколикiв» («Кiрка чаклунством в свиней замiнила Улiссових друзiв…»). Кiлька згадок про Цiрцею (Кiрку) мiстить й «Енеiда» Вергiлiя, зокрема про те, як Цiрцея (Кiркея) привела звичайну кобилу до вогненних коней свого батька Сонця (в результатi чого, як вiдомо з мiфу, виникла порода коней, у яких з нiздрiв вилiтало полум’я).] Як про завзятих войовникiв – Юлiй Цезар у своiх «Записках» подасть вам до послуг себе самого, а Плутарх настачить вам цiлу тисячу Олександрiв.[23 - Римський полiтичний дiяч i полководець Гай Юлiй Цезар, який 58–50 рр. до н. е. був намiсником римськоi провiнцii Галлiя (Галлiею до ХVІІ ст. включно називали землi, якi входять до складу сучасних Францii, Люксембургу, Бельгii, Нiдерландiв i Швейцарii), у своiх «Записках про галльську вiйну» вiдтворюе подii часiв намiсництва, але про себе пише в третiй особi. Плутарх (46 – 120 чи 125) – давньогрецький iсторiограф, автор знаменитих «Порiвняльних життеписiв», вважаеться творцем жанру бiографii.] Як поведете рiч про любов, то, розумiючи таку-сяку дрiбочку по-тосканськи, вдайтеся до Леона Юдея[24 - Леон Іудей – Абрабанель Іегуда (1470? – 1521?) – iспано-еврейський релiгiйний письменник, його трактат «Бесiди про кохання» написаний iталiйською.] – вiн вам того добра повну мiрку з наспою удiлить. А не хочете чужинами блудити, то маете вдома власного Фонсеку з його «Любов’ю до Бога»[25 - Фонсека – Крiстобаль де Фонсека (1550? – 1621) – чернець августинського ордену, автор двотомноi працi теологiчного характеру «Трактат про любов до Бога».] – там i на вас, i на всякого мудреця тiеi справи стане. Одно слово, вам досить буде назвати тi ймення i згадати тi твори, що я отее казав, а цитатки та нотатки на мене полишiть: от iй же богу, що я всi береги ними засiю, ще й у кiнцi книги приписок аркушiв на чотири пущу. А тепер iще про списки авторiв, що, кажете, в усiх книгах е, тiльки в вашiй немае. Сьому лиховi дуже легко зарадити: знайдiть лишень книгу, що наводить iх усiх од А до Я, та й перенесiть тую абетку цiлком до своеi. Хоч i вийде, може, та омана наяв (бо навряд чи ви чим-небудь од тих авторiв покористаетесь), то нiчого: знайдуться, безперечно, i такi невiгласи, якi повiрять, що ви й справдi визискали всi тi джерела для вашоi простоi та безхитроi повiстi. Як-не-як, той довжелезний список хоч на те згодиться, аби книзi вашiй нараз поваги додати. Та чи й стане хтось там перевiряти, чи ви користались iз них, чи нi, – воно ж нiкому i не потрiбне. Ще й надто: якщо я не помиляюсь, цяя книга може любiсiнько обiйтися без того, чого iй, на вашу думку, бракуе, бо вона сама е суцiльним запереченням рицарських романiв, що про них i Аристотель нiколи не згадував, i святий Василiй нiчого не казав, i Цицерон нiякого уявлення не мав. Такi небилицi не потребують анi достотностi правди, анi астрологiчних обсервацiй: байдуже iм i до геометричних вимiрiв, i до штуки диспутування, що ii вчить риторика; не йдеться тут i про те, щоб казань комусь казати, людське з божественним мiшаючи, – така-бо мiшанина жодному розуму християнському не пристала. Тут головне – наслiдування самоi речi: що краще ви ii вдасте, то досконалiший буде ваш твiр. А що едина мета вашого писання – пiдiрвати вагу i вплив, що мають iще рицарськi книги серед вищого суспiльства i поспiльства, то негоже вам жебрати у фiлософiв сентенцiй, у Бiблii порад, у поетiв вигадок, у риторiв орацiй, у святих чудес; дбайте радше про те, щоб слова у вас були промовистi, пристойнi i к строцi поставленi, а речення й перiоди – повнозвучнi й доладнi, щоб думки вашi проступали в них якомога яснiше й зрозумiлiше, не заплутуючись i не затемнюючись. Подбайте також i про те, щоб, читаючи вашу повiсть, сумний засмiявся, веселий ще дужче розвеселився, простак не нудився, освiчений подивляв ii вигадливiсть, статечний не огудив ii, знавець не мiг не похвалити. Коротше кажучи, на те тiльки бийте, щоб дотла зруйнувати баламутну споруду рицарських романiв: хоч багато хто iх i тепер уже цураеться, та все бiльше таких, що iх славлять i хвалять. Як вам той намiр удасться, то вже немала буде рiч.

У глибокiм мовчанню слухав я слiв мого приятеля, i так вони менi в тямки далися, що я без жодноi супереки визнав iх за слушнi i саме з них вирiшив укласти отсю передмову – тепер ти сам, ласкавий мiй читальнику, можеш судити, який вiн у мене розумний, i як менi пощастило в хвилину скрути на доброго дорадця, що завдяки йому ти маеш тепер собi на втiху правдиву й безокрасну повiсть про славетного Дон Кiхота з Ламанчi, котрий серед усiх мешканцiв Монтьельського повiту тiшився славою найцнотливiшого закоханця i найзавзятiшого рицаря, яких уже вiддавна не бачено в тих околицях. Даючи тобi спiзнати такого шляхетного й гiдного рицаря, не хочу я прибiльшувати своiх заслуг, сподiваюсь натомiсть на твою вдячнiсть за те, що познайомлю тебе з його знакомитим зброеносцем Санчом Пансою, бо в ньому, здаеться менi, я згромадив докупи всi чесноти, що оздоблюють джуру,[26 - Джура – зброеносець.] тодi як у тих пустодзвонних рицарських романах вони трапляються лиш поодинцi.

По сiй же мовi будьмо з Божоi ласки здоровi. Vale.[27 - Прощай, будь здоров (лат.).]




На книгу про Дон Кiхота з Ламанчi


Урганда баламутка[28 - Урганда – чарiвниця з роману «Амадiс Гальський», яка захищае головного героя; за те, що часто змiнювала вигляд, прозвана баламуткою.]

Якщо ти потрапиш, кни- (го),
До розумного у ру (ки),
Вже тобi не скаже ду- (рень),
Що говориш ти дурни- (цi).
А якщо тебе на ли- (хо)
Вiзьме який-небудь йо- (лоп),
То почуеш ти вiд ньо- (го)
Рiзнi несусвiтнi ре- (чi),
Хоч йому завжди здае- (ться),
Що у нього теж е ро- (зум).

Як показуе нам до- (свiд),
Хто пiд добрим древом ста- (не),
Добра тiнь того вкрива- (е);
Ми ж у Бехарi знахо- (дим)
Древо царственого ро- (ду);
Принцiв родить тее дре- (во),
І процвiв мiж ними ге- (рцог),
Новий Олександр Вели- (кий);
Станьмо в тiнь його: смiли- (вим)
Доля, певно, усмiхне- (ться).

Ти повiдаеш приго- (ди)
Дворянина iз Лама- (нчi),
Що, романiв начита- (вшись),
Загубив свiй добрий ро- (зум).
Дами, рицарi, двобо- (i)
Полонили його се- (рце);
Закохався вiн шале- (но),
Мов Роланд Несамови- (тий),
І вiдважно, мужньо би- (вся)
За прекрасну Дульсiне- (ю).
Іероглiфiв примхли- (вих)
Не друкуй занадто гу- (сто):
Хто кохаеться в фiгу- (pax),
Марно тратить той чорни- (ло).
А як просто рiч вести- (меш),
Не вiзьме нiхто на глу- (зи):
«Бач, знайшовсь Альвар де Лу (на),
Ганнiбал лукавомо- (вний),
Чи Францiск, що у поло- (нi)[29 - Альваро де Луна (1388 чи 1390–1453) – фактичний правитель при Хуанi ІІ, королi Кастилii й Леона, але на вимогу дружини короля Ізабели Португальськоi був позбавлений волi, а потiм страчений. Ганнiбал (247–183 рр. до н.е.) – видатний карфагенський полководець, який здобув багато перемог, але був змушений покiнчити з життям, випивши отруту з персня, який завжди носив iз собою. Французький король Францiск І у битвi при Павii (1525) пiд час iталiйських воен (1494–1559) потрапив у полон до iспанцiв, де провiв рiк, i був змушений вiдмовитись вiд завоювань в Італii.]
Нарiкае на форту- (ну)!»

А як небо не суди- (ло),
Щоб була ти хитрому- (дра),
Як Латино, вчений му- (рин),[30 - Мурин (негр) Хуан Латино, вихований в домi iспанського гранда, отримав кафедру граматики в Гранадському унiверситетi.]
Не вдавайся до лати- (ни),
Не наводь цитат анти- (чних)
І не дуже фiлосо- (фствуй),
Бо побачиш – скривить ро- (та)
Той, хто дiло розбира- (е),
І тобi на вухо ска- (же):
«Що ти голову моро- (чиш)?»

Не залазь у душу лю- (дям)
І не дмухай iм у ка- (шу),
Не втручайся в чужi спра- (ви),
Бо цього нiхто не лю- (бить);
Як iз iнших ти кепку- (еш),
То дiстанеш сам по ша- (пцi);
Нi, вже краще добру сла- (ву)
Просто й чесно зароби- (ти),
Хто ж пускае в друк дурни- (цi),
Той довiку подать пла- (тить).

Треба бути iдiо- (том),
Щоб сусiдi вiкна би- (ти),
Коли сам живеш в буди- (нку)
Пiд покрiвлею скляно- (ю).
Як розумний пише тво- (ри), —
Все обдумае, обми- (слить),
Щоб нiде з шляху не схи- (бить);
Хто ж папiр даремно тра- (тить)
На розвагу кухова- (ркам),
Пре у книгу пiсне й ки- (сле).


Амадiс Гальський[31 - Амадiс Гальський – iдеальний рицар, головний герой одного з найпопулярнiших i кращих рицарських романiв «золотого вiку». Цей роман, ймовiрно, був створений у ХІV ст. невiдомим автором, знаменитим став завдяки обробцi його перших трьох книг Гарсiя Родрiгесом де Монтальво (бл. 1450–1504) й доданоi ним оригiнальноi четвертоi, вперше виданий з назвою «Доброчесний рицар Амадiс Гальський» приблизно 1495 р. Мав величезний успiх на европейському рiвнi, i Монтальво додав п’яту книгу про Еспладiана, сина Амадiса Гальського (див. прим. до розд. VІ). Згодом роман був продовжений iншими письменниками.]


Дон Кiхотовi з Ламанчi


Сонет

О ти, чиi пригоди невеселi
Нагадують мою бiду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бiднiй Скелi;[32 - Амадiс Гальський сховався вiд свiту на островi Бiдна Скеля, «проводячи своi днi в сльозах i постiйних душевних муках» пiсля того, як Орiана несправедливо приревнувала його до Брiолани, якiй вiн допомiг повернути острiв. Дон Кiхот намагаеться копiювати безумства, викликанi любовною тугою свого улюбленого героя в роздiлах ХХV i ХХVІ першоi частини роману.]

Ти, що гасив жагу в гiркiм джерелi,
Кого розпука слiзьми напувала,
Кого земля з землi ж i годувала,
Не з мiдноi чи срiбноi тарелi, —

Будь певен в тому, що на вiки вiчнi,
Допоки в небi у красi величнiй
Погонить конi Феб золотокудрий,[33 - Сонце (Феб – один з епiтетiв Аполлона як божества свiтила).]

Твiй подвиг буде в людях найславнiший,
Твiй рiдний край мiж iнших найсильнiший,
А твiй творець – над всiх у свiтi мудрий!


Дон Бельянiс Грецький[34 - Дон Бельянiс Грецький – герой рицарського роману у 4-х частинах «Історiя великодушного, вiдважного й непереможного кавальеро дона Бельянiса Грецького» Херонiмо Фернандеса (1545–1547), однiеi з найулюбленiших книг Дон Кiхота. Сервантес пiдсмiювався над незлiченними травмами ii героя: так, у роздiлi І вiн пише: «…як Дон Бельянiс мiг завдавати й сам дiставати таку силу ран – хоч би якi знаючi лiкарi iх гоiли, все обличчя його i все тiло мало бути покарбоване близнами та шрамами».]


Дон Кiхотовi з Ламанчi


Сонет

Я бив, рубав, крушив, вiщав i дiяв,
І подвиги звершив я незрiвняннi;
Вiдважний i палкий на полi бранi,
Сто кривд я вiдомстив, сто сот розвiяв.

Зажив я слави, про яку я мрiяв,
І вiддано служив своiй коханiй;
Пiгмей менi ввижався в великанi,
І завжди честь у битвах я лелiяв.

Над долею я знав могутнi чари,
Хапав за чуба випадки ледачi,
Тьму перешкод зумiв перебороти.

Та хоч пiднеслись високо над хмари
Отi моi прославленi удачi, —
Тобi я заздрю, славний Дон Кiхоте!


Сеньйора Орiана[35 - Cеньйора Орiана – донька короля Великоi Британii Лiсуарте, якiй служить i з якою заручений Амадiс Гальський.]


Дульсiнеi Тобоськiй


Сонет

Хотiла б я, прекрасна Дульсiнее,
Щоб висився в Тобосi замок мiй;
Змiнявши Лондон на приют сiльський,
Спочила б я i тiлом i душею.

Якби могла я мрiею твоею
Доповнити веселку власних мрiй
І глянути, як рицар вiрний твiй
Летить у бiй, подiбний до Арея![36 - Арей (Арес) – у давньогрецькiй мiфологiii бог вiйни, вiн же Марс у римськiй.]

Якби я цноту вберегти могла
Вiд Амадiса, як уберегла
Ти вiд свого гiдальга Дон Кiхота!

Всi заздрили б незаздрiснiй менi,
А я жила б щасливо день при днi,
Не вiдаючи, що таке гризота.


Гандалiн, джура Амадiса Гальського,


Санчу Пансi, Джурi Дон Кiхота


Сонет

Чолом тобi, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив i дiяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ти маеш повне право
Шаленцiв, що змагаються з судьбою.

Хороший, Санчо, твiй осел сумирний;
Сакви твоi, потрiбнi при обiдi,
Усiм являють розум твiй статечний.

Хвала ж тобi, о зброеносцю вiрний!
Недарма, нi, гишпанський наш Овiдiй
Пiднiс тобi цибульки, яко гречний.


Плутько, веселий поет,


Санчу Пансi й Росинанту



Санчу Пансi

Я – пузатий Санчо Па- (нса),
Зброеносець Дон Кiхо- (та);
Щоб пожить собi в охо- (ту),
Я подався в мандри з па- (ном).
Вмiю п’ятами кива- (ти)
Вiд усякоi хале- (пи),
Як мовчазний Вiльядье- (г),
Всiм вiдомий з «Селестi- (ни)»;[37 - Селестiна – хитромудра героiня однойменного надзвичайно популярного в ХVІ – ХVІІ ст. iспанського роману-драми, написаного, вiрогiдно, Ф. Де Рохасом у 1492–1497 рр.; цей твiр вважаеться попередником пiкарески (крутiйського роману).]
Пречудова тая кни- (га),
Тiльки надто вже вiдве- (рта).

Росинанту

Я, що звуся Росина- (нтом),
Правнук вiрного Баб’е- (ки),
А що зроду був худе- (нький),
Дон Кiхотовi прида- (вся).
Хоч обидва ми коща- (вi),
Я, як треба, бiгать мо- (жу),
За вiвсом хоч би й гало- (пом).
Я меткий, мов Ласарi- (льйо),[38 - Ласарiльйо – герой роману «Життя Ласарiльйо з Тормеса, його пригоди й знегоди» (1554) невiдомого автора, який вважаеться першою пiкарескою (крутiйським романом). Цi твори були написанi у формi мемуарiв пiкаро (крутiя, пройди), як правило, вихiдця iз соцiальних низiв, який вiдтворюе епiзоди свого життевого шляху, на якому успiхи змiнювалися невдачами; соцiальнi й моральнi норми його не обходять, на метi вiн мае суто егоiстичнi й матерiальнi iнтереси. Крутiйський роман з Іспанii поширився Європою й, дещо трансформуючись, зберiгав свою популярнiсть протягом ХVІІ та ХVІІІ столiть.]
Що вино в слiпого ви- (крав),
Пiдманивши на соло- (му).


Несамовитий Роланд[39 - Роланд Несамовитий – герой поеми iталiйського ренесансного поета Лодовiко Арiосто (1474–1533) «Несамовитий Роланд» (1505–1532). Побудована на матерiалi каролiнгського епiчного циклу (про Карла Великого, короля франкiв i його рицарiв) й куртуазних романiв артурiвського циклу (про короля Артура i рицарiв Круглого столу). Написана як продовження поеми Маттео Боярдо «Закоханий Роланд», але е цiлком самостiйним твором. Три головнi сюжетнi лiнii поеми: боротьба з маврами, кохання й несамовитiсть Роланда та любовна iсторiя мавританського рицаря Руджера й християнськоi велетки Брадаманти. На цей твiр i на «Амадiса Гальського» в романi Сервантеса чи не найбiльше посилань.]


Дон Кiхотовi з Ламанчi


Сонет

Великий ти, хоча й не володар,
Із перiв пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений вiками, —
Страшний усiм могутнiй твiй удар.

Я знавiснiв од Анжелiки[40 - Анжелiка – кохана Роланда, головного героя поеми Арiосто «Несамовитий Роланд».] чар
І у свiти подався iз нестями;
Блукаючи за дальнiми морями,
Приносив жертви славi на олтар.

Тобi не рiвен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кiхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалi запальнi.

Менi ж ти рiвен, бо i скiфа, й мавра
Зумiв скорить, i ми вiдомi всюди
Коханням нещасливим нарiвнi.


Рицар Феба[41 - Рицар Феба – герой iспанського рицарського роману Естебана Корбери «Приклад i продовження великих звершень, де наводяться безсмертнi дiяння Рицаря Феба Троянського i його брата Дона Іспалiана Венганського, синiв великого iмператора Флорiбасiо» (1576).]


Дон Кiхотовi з Ламанчi


Сонет

Рiвнятися менi iз вами годi,
Гишпанський Фебе, пане iменитий,
Хоч був мiй меч у свiтi знаменитий,
Блищав колись на заходi й на сходi.

Не рад я був найвищiй нагородi,
Я знехтував корону й самоцвiти,
Лиш Кларiдьянi[42 - Кларiдьяна – героiня роману «Рицар Феба».] прагнучи служити,
Що сяяла менi в божистiй вродi.

Кохав ii, бо сила чар жила в нiй;
Коли ж, було, я розлучався з нею,
Боялася мене вся пiднебесна.

А ви, Кiхоте, рицарю преславний,
Безсмертнi стали через Дульсiнею,
А через вас вона – вродлива й чесна.


Солiсдан[43 - Солiсдан – iспанськi коментатори не iдентифiкували це iм’я. Воно може бути вигаданим, перекрученим, чиiмось псевдонiмом чи анаграмою, наприклад, Лассiндо, зброеносця одного з персонажiв «Амадiса Гальського».]


Дон Кiхотовi з Ламанчi


Сонет

Всi знають, Дон Кiхоте, що дурницi
У голову вiддавна вам запали,
Проте не скаже нi один зухвалий,
Щоб ви колись робили вчинки ницi.

Потугою рицарськоi правицi
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невiгласи, ледаща i п’яницi.

Коли ж та Дульсiнея-верхоумка,
Уперта в неприступностi суворiй,
Не зглянеться на ваше люте горе, —

Хай вас утiшить у нещастi думка,
Що Санчо Панса – це не той посланець,
Вона – колода, ви iй – не коханець.


Дiалог мiж Баб’еткою[44 - Баб’етка (Баб’ека) – легендарний кiнь Сiда. Сiд Руй Дiас (1043–1099) – реальна особа, один iз провiдникiв Реконкiсти – вiдвоювання iспанських земель у маврiв. Герой iспанського епосу, зокрема, найзначнiшоi його пам’ятки «Пiсня про мого Сiда» i романсiв.] i Росинантом


Сонет

Б. Мiй друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормiв бракуе.
Б. Хiба ж тебе хазяiн не годуе?
Р. Сам бачиш, як цiнуе вiн мiй труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекуе.
Р. Вiн сам осел. Чи ба, як каверзуе:
Надумав закохатись, шалапут.

Б. А що тобi?
Р. Кохати не до речi.
Б. Та ти фiлософ!
Р. Певно, з голоднечi.
Б. То пожалiйся на слугу.
P. Ox-ox!

Кому тут, справдi, можна пожалiтись?
Що пан, те i слуга; як придивитись —
Кобилячi в них голови в обох.




Роздiл І,

де оповiдаеться, хто такий був преславний гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi та як вiн жив


В однiм селi у Ламанчi – а в якому саме, не скажу – жив собi не з-так давно гiдальго, з тих, що то мають лише списа на ратищi, старосвiтського щита, худу шкапину та хорта-бiгуна. Душенина на щодень (частiше яловичина, нiж баранина), на вечерю здебiльшого салатка м’ясна, суботами «бите-рiзане» (тобто яешня з салом), п’ятницями сочевиця, недiлями ще якесь голуб’ятко на додачу, – все це поглинало три чвертi його прибуткiв. Решта йшла на камiзелю з дорогоi саети, оксамитнi штани й пантофлi про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива – i то незгiрша. Була у нього в домi ключниця рокiв за сорок i небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвiрню роботу – чи коня сiдлати, чи ножицями садiвницькими орудувати. Лiт нашому гiдальговi до п’ятдесятка добиралося, статури був мiцноi, iз себе худий, з лиця сухорлявий, зорi не засипляв i дуже кохався в полюваннi. На прiзвище йому було, кажуть, Кiготь чи Вiхоть (про се, бачите, однi автори пишуть так, а другi iнак), хоча в нас е певнi пiдстави гадати, що насправдi вiн звався Кикоть. Проте для нашоi повiстi воно байдуже – аби ми тiльки, оповiдаючи, од правди анi руш не одбiгали.

Так от, щоб ви знали, гiдальго той гулящого часу – тобто замалим не цiлий рiк – водно читав рицарськi романи з таким запалом i захватом, що майже зовсiм занедбав не лише свое полювання, а й усяке господарювання. І так вiн до того дiла прилюбився та присмоктався, що не один морг орноi землi продав, аби книжок рицарських до читання собi накупити: де, було, яку зуздрить, так iзразу й тягне додому. Та найбiльше, либонь, припали йому тi до смаку, що iх скомпонував славнозвiсний Фелiсiян де Сiльва:[45 - Фелiсiян де Сiльва (1491–1554) – iспанський письменник, автор продовження «Селестiни» («Друга Селестiна»). Вiдомий також як автор рицарських романiв, у тому числi чотирьох книг про «Амадiса Гальського»: 7-i («Лiсуарте Грецький», 1514), 9-i (Амадiс Грецький, 1532), 10-i («Дон Флорiзель iз Нiкеi», 1532) i 11-i («Дон Рогель Грецький», 1535–1551), якi бiльше цiкавили героя. Надзвичайно популярний у ХVІ ст., був згодом призабутий, хоча зараз визнають доволi значний його внесок до iспанськоi лiтератури «золотого вiку».] його проза здавалась нашому гiдальговi блискучою, його напушистi речення – правдивими перлами, особливо ж освiдчення любовнi та виклики на герць, де писалось, примiром, таке: «Ваша безпричинна жорстокiсть причинилась до того, що я став мов причинний i не без причини мушу нарiкати на вашу злочинну лiпоту». Або ще: «Високi небеса, що посполу з зiрками божественно утверджують вашу божественнiсть, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговуе ваша небесна душа».

Бiдний кавальеро, читаючи такii речi, аж у голову заходив, ночi не спав, щоб тiльки додуматися та доглупатися, в чому iх сила, а воно хоч би сам Аристотель iз домовини встав, то навряд би чого дорозумiвся. Неясно було йому також, як Дон Бельянiс мiг завдавати й сам дiставати таку силу ран – хоч би якi знаючi лiкарi iх гоiли, все обличчя його i все тiло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте вiн вельми похваляв автора за обiцянку продовжити свою i без того довгу iсторiю; не раз йому й самому набiгала думка взятися за перо i написати те заповiдане продовження – i вiн був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на завадi iншi, важливiшi помисли, що безнастанно тривожили його ум.

Частенько йому траплялось диспутувати з тамтешнiм парохом – а був то чоловiк учений, укiнчений богослов iз Сiгуенси[46 - Сiгуенс – мiстечко в провiнцii Гвадалахара з унiверситетом другорядного значення (себто освiта не найлiпша).] – про те, котрий рицар кращий: Пальмерiн Англiйський[47 - Пальмерiн Англiйський – герой роману «Могутнiй рицар Пальмерiн Англiйський» (мiж 1541 i 1543) португальського письменника Франсiско де Мораеса (1500–1572). Пальмерiн Англiйський i його брат Флорiано Пустельник практично списанi з Амадiса та його брата Галаора.] чи Амадiс Гальський. Проте майстер Нiколас, цирульник у тому ж таки селi, вважав, що обом тим воякам далеко до Рицаря Феба; якщо хто може йому дорiвняти, то хiба лише Дон Галаор, брат Амадiса Гальського, бо то кругом рицар: не такий манiрник i тонкослiзка, як брат, а в юнацтвi нiколи заднiх не пас.

І так наш гiдальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так нiч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, i з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох – iзсунувся бiдаха з глузду. Його уява переповнилась рiзними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зiтханнями та коханнями, розлуками та муками i всякими такими штуками. Всi тi несосвiтеннi вигадки так убились йому в тямку, що вiн мав iх за щирiсiньку правду. Казав було, що Сiд Руй Дiас завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум’яного Меча,[48 - Рицар Полум’яного Меча – одне з iмен Амадiса Гальського.] бо той одним махом двох страшних i потворних велетнiв мiг навпiл розчахнути. Великого стояв у нього i Бернардо дель Карпiо, що вбив у Ронсевалi завороженого Роланда робом Геркулеса, котрий задушив у своiх обiймах Антея, сина Землi.[49 - Бернардо дель Карпiо – легендарний герой Реконкiсти, символ iспанськоi гiдальгii, втiлюе iдею жертовностi й вiрного васального служiння королю, популярний герой iспанського епосу, з якого перейшов до романiв. В одному з романсiв йдеться, як вiн за допомогою маврiв iз Сарагоси перемiг вiйсько Карла Великого в Ронсевальськiй ущелинi, а «завороженого Роланда», якого залiзо не брало, задушив на смерть. Про те, як Геркулес задушив велетня Антея, йдеться у давньогрецькому мiфi.] Похваляв наш гiдальго i велетня Морганта,[50 - Велетень Моргант – герой поеми iталiйського поета Луiджi Пульчi «Великий Моргант» (1483), в якiй розповiдаеться про пригоди рицаря Орландо (Роланда) та його джури, добродушного велетня Морганта. Поема будуеться на народних джерелах, фабули яких переповiдаються з гумором.] що з усього пихатого й нечемного великанського кодла единий був люб’язний i гречний. Та над усiх предкладав вiн Рiнальда Монтальбанського;[51 - Рiнальд Монтальбанський – один iз дванадцяти перiв Францii, герой французького епосу. Його визначальнi риси – мужнiсть, якою вiн не поступаеться Роланду, душевна стiйкiсть i моральнiсть. У серединi ХVІ ст. були виданi три частини iспанського рицарського роману «Рiнальд Монтальбанський», згаданий епiзод крадiжки мусульманськоi святинi – з нього.] любо йому було бачити, як той левень, виiхавши зi свого замку, грабував на шляху кого попадя, або, перелинувши через море, викрадав Магометового боввана, що був, як славить iсторiя, геть увесь щирозлотий. А за те, щоб надавати носакiв зрадниковi Ганелону,[52 - Ганелон – вiтчим Роланда, зрада якого призвела до перемоги маврiв у Ронсевальськiй ущелинi й загибелi Роланда, якого Ганелон ненавидiв.] наш кавальеро вiддав би радо свою ключницю – та вже й небогу заодно.

Збожеволiв вiн отак до послiдку, i вроiлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцевi доти на ум не спливала: що йому випадае, мовляв, i подобае, собi на славу, а рiдному краевi на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати свiтами кiнно й оружно, шукати пригод i робити все те, що робили, як вiн читав, мандрованi рицарi, – тобто поборювати всiлякого роду кривди, наражатися на рiзнi бiди й небезпеки, щоб, перебувши iх i подолавши, окрити ймення свое несмертельною славою. Неборака бачив уже в думцi, як за правицю його потужну вiнчають його, щонайменше, на трапезонтського цiсаря; розкошуючи без мiри цими принадними мрiями, заходився вiн мерщiй замiри своi до дiла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадiдну збрую, що вже бозна вiдколи занедбана в кутку валялася i добре iржею та цвiлизною взялася. Вичистив, вилагодив, як мiг, аж бачить – щерб у нiй великий: заборола бракуе, е самий-но шишак. Однак же хитро зумiв тому лиховi зарадити: вирiзав з картону такий нiби начiлок, примостив до шишака – от тобi й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевiрити, чи крiпкий той шолом, чи витримае в разi чого удар, та рубонув раз i вдруге, то одним махом знiвечив усе, над чим цiлий тиждень морочився. А що легкiсть, iз якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, вiн вирiшив забезпечити себе перед таким випадком i переробив його, вправивши всередину кiлька залiзних обручикiв. Вiн лишився задоволений тiею мiцнотою, хоч i не хотiв ii бiльше на пробу ставити, i вважав, що мае тепер знакомитого шолома.

Тодi огледiв свою шкапу i, хоч вона в нього була куксовата й мала бiльше всякоi ганджi, нiж горезвiсна гонеллина коняка,[53 - Гонелла, блазень одного з герцогiв Феррари ХV ст., мав коняку, яка всiх смiшила, настiльки була худою.] що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit,[54 - Була сама шкура та костi (лат.).] визнав, що нi Олександрiв Буцефал,[55 - Олександрiв Буцефал – улюблений кiнь Олександра Македонського.] анi Сiдiв Баб’ека його коневi не рiвня. Чотири днi над тим думав, як його назвати – бо де ж видано, щоб кiнь такого зацного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного iменi? Отож i старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кiнь, поки не служив мандрованому рицаревi, i чим тепер став – гадав, бачите, що як у пана стан змiнився, то й кiнь вiдповiдно мав змiнити iм’я на якесь нове, славне та гучне, гiдне нового звання i нового покликання його пана. Крутив мiзком туди й сюди, перебирав сотнi ймень, вигадував i вiдкладував, подовжував i скорочував, перевертав на всi боки – i назвав, нарештi, Росинантом, себто Перешкапою. Се iм’я здалось йому благородним i милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши переднiше шкапою, перетворився б то його кiнь у найпершого румака на свiтi.[56 - Ісп.: Rocinante, де Rocin означае робоча шкапа, аnte – до, перед. Тож у цьому iменi закладено подвiйний змiст: той, що був колись шкапою, або шкапа, яка скакае попереду всiх.]

Назвавши так собi до любостi вiрного свого коня, став наш гiдальго думати-гадати, яке б уже самому собi ймення прибрати, i те думання взяло йому вже не чотири днi, а цiлих вiсiм. Кiнець кiнцем вiн нарiк себе Дон Кiхотом;[57 - Скорiш за все, це iм’я пiшло вiд частини рицарськоi амунiцii, яка захищае стегно.] звiдси ж то й висновують автори сiеi правдивоi iсторii, що в дiйсностi його прiзвище було Кикоть, а не Вiхоть, як твердили деякi iншi. Проте, згадавши, що одважний Амадiс не задовольнявся своiм голим iменням, а долучив до нього назву рiдного королiвства, щоб його прославити, i йменувався Амадiсом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого iменi назву отчизни своеi i величатися Дон Кiхотом з Ламанчi: так усякому буде розумно, звiдки вiн родом i ходом, так, гадалося йому, уславить вiн непомалу свою батькiвщину. Пiдрихтувавши отак збрую, спорудивши як слiд шолома, прибравши ймення коневi своему i, нарештi, собi самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним дiло стало – знайти собi даму до закохання, бо мандрований рицар без любовi – то все одно, що дерево без листу й овочу або тiло без душi.

– Коли за грiхи моi, – мовив собi на думцi, – або на мое щастя випаде менi спiткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляеться мандрованим рицарям, i я повергну його в двобоi, чи розпанахаю навпiл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хiба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неi на поклiн? Нехай увiйде, впаде навколiшки перед любою моею сеньйорою i скаже смирно та покiрно: «Я – велетень Каракульямбро, володар острова Малiндранii, мене перемiг на герцi ще не оцiнений по заслузi рицар Дон Кiхот з Ламанчi i велiв менi стати перед очi вашмостi, аби ваша вельможнiсть розпоряджала мною по своiй вольнiй волi».

О, як же радiв наш добрий кавальеро, виголосивши в думцi таку орацiю, а надто знайшовши, нарештi, ту, кого мав назвати своею дамою! То була, як гадають, проста собi дiвчина з сусiднього села, хороша на вроду, що вiн у неi був деякий час закоханий, хоч вона, здаеться, про те не знала й не дбала. Звали ii Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гiдною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке iм’я, щоб i на ii власне було схоже, i личило принцесi чи якiйсь панii високого колiна, вiн назвав ii Дульсiнеею Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це iм’я здавалось йому доброзвучним, витворним i значливим, до пари тим, що вiн приклав уже собi й коневi своему.




Роздiл II,

де оповiдаеться про перший виiзд завзятого Дон Кiхота зi своiх володiнь


Скоро отак iзлагодився, не хотiв наш гiдальго марно часу гаяти i здiйснення своiх намiрiв на безрiк одкладати, бо вiд того свiтовi неабияка могла вчинитися шкода; скiльки ще в ньому зла треба знищити, скiльки беззаконня скасувати, скiльки сваволi впинити, скiльки помилок виправити, скiльки повинностей виконати! Отож, нi слова нiкому про задум свiй не сказавши, устав вiн раз якось перед свiтом (а дiло було в мiсяцi липнi, як саме гарячi днi стояли) i так, щоб нiхто не бачив, узяв на себе повний обладунок, сiв на Росинанта, приладив на головi свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа i виiхав задвiрками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полi, як шибнула йому в голову страшна думка – така страшна, що вiн ладен був уже й назад завернутися. Пригадав собi, що його ж iще не висвячено на рицаря, тож за рицарськими законами вiн не мае жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем; а якби вже й висвячено, то, як рицар-бiляк, вiн може носити лише бiлу збрую, без девiзу на щитi, поки своею хоробрiстю його не заслужить. Цi мiркування похитнули були його намiр, та шаленство взяло гору над тими сумнiвами, i вiн вирiшив, що висвятиться вiд першого, хто в мандрах йому зустрiнеться, бо й iнших багато так чинило – це вiн вичитав у книжках, якi довели його до такого стану. Що ж до бiлоi збруi, то вiн поклав так своi лати на дозвiллi вичистити, щоб вони за самого горностая бiлiше яснiли. Заспокоiвшись, вiн рушив далi, даючи на волю коневi куди-хотя правити: у тому ж, гадав вiн, i була вся сила пригодництва.

Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляе сам до себе такими словами:

– Немае найменшого сумнiву, що в прийдешнi часи, коли об’явиться свiтовi правдива iсторiя моiх голосних подвигiв, мудрець, котрий iх спише, розпочне оповiдь про сю мою першу ранiшню виправу саме так: «Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотавi звоi свого пишного волосся, заледве дрiбнi рiзноперi пташки, нiби в арфи дзвонячи, нiжнотонною i медоплинною гармонiею привiтали рум’яну Аврору, що саме покинула м’яке ложе ревнивого свого мужа i з’явилася смертним очам помiж брам i кружганкiв ламанчського обрiю, як преславний рицар Дон Кiхот з Ламанчi, занехаявши розкiшнi пуховицi, спав на свого знакомитого коня Росинанта i рушив у дорогу вiкодавньою i людославною рiвниною Монтьельською».

Справдi, саме цiею рiвниною вiн i iхав тепер.

– Блаженний той вiк, – провадив вiн далi, – блаженна доба, коли будуть ознаймованi предивнi моi дiяння, гiднi того, аби з бронзи iх вилити, з мармуру витесати, у фарбах удати на вiчную згадку! О ти, премудрий чародiю, хто б ти не був, – як випаде тобi доля стати лiтописцем сiеi незвичайноi iсторii, милим Богом прошу тебе: не забудь доброго мого Росинанта, вiрного товариша в усiх мандрах моiх i пригодах.

А потiм промовив – так, нiби й справдi був закоханий:

– О принцесо Дульсiнее, володарко полоненого мого серця! Великого завдала еси менi жалю, вiдiславши мене вiд себе й заказавши строго i гостро являтися перед очима вроди твоеi. Благаю, панi ласкава, не забувай вiдданого тобi серця, що з любовi до тебе несказанноi дознае муки!

І далi ще молов багато всяких нiсенiтниць, подiбних до тих, що в романах своiх повичитував, пiдладжуючись якомога пiд той самий штиль, та й iхав собi помалу вперед, а сонце тим часом, пiдбившись височенько, пражило немилосердно – щоб у нашого гiдальга лишився ще який мозок, воно б його до краю розтопило.

Майже цiлий той день iхав вiн гарма-дарма – не траплялось йому по дорозi нiчого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпiлось йому здибати кого-небудь i спробувати одразу мiць своеi правицi. Деякi автори твердять, нiби перша пригода сталась йому на Ляпiському перевалi, iншi знов кажуть, нiби то була пригода з вiтряками, але я, пильно дослiдивши сю справу i розшукавши вiдповiднi записи в Ламанчськiй хронiцi, знаю напевне, що того дня мав вiн пусту iзду; надвечiр i сам вiн, i кiнь його страшенно стомились i охляли з голоду. Розглядаючись на всi боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та випочити з труду великого, побачив наш рицар неподалiк од шляху корчму, i здалось йому, що то вiн зiрку уздрiв, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до брами спасiння. Наддавши ходу, добрався вiн до неi так уже смеркома.

У воротях корчемних стояли, як на те, двi молодички, з тих, що називають мандрьохами – вони справдi мандрували до Севiльi з погоничами мулiв та й завернули оце з ними на нiч до корчми. Нашому шукай-бiдi здавалося, нiби все, що йому думалось, бачилось чи уявлялось, мае неодмiнно з тим збiгатися, що вiн у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилось, що се не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрiбних, що коло замку того i мiст звiдний, i рiв кругойдучий е, i все iнше, до нього належне. Не доiхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), вiн натягнув коневi поводи й пристав, сподiваючись, що мiж зубцями муру туж-туж з’явиться якийсь карлик i задме в рiг, ознаймуючи прибуття рицаря. Та карлик чомусь барився, а Росинантовi пахло вже стiйло; тодi Дон Кiхот пiд’iхав ближче i, побачивши гулящих молодичок, подумав, що то перед замковою брамою шпацирують якiсь гречнi панянки чи пишнi дами. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи iз стерниська черiдку свиней (шанувавши слухи вашi, так вони називаються), засурмив у рiжок, бо на той гук вони звикли збiгатися; тут уже Дон Кiхотовi здалося, що сподiванка його справдилась, що то карлик звiстуе його приiзд. Без мiри врадуваний рицар став наближатися до дам, але тi, побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зi щитом i списом, перелякались i кинулись тiкати до корчми. Тодi Дон Кiхот, здогадавшись, що то вiн iх настрахав, пiдняв картонне забороло i, вiдслонивши свое худе, запорошене обличчя, обiзвався до них чемно й поважно:

– Не тiкайте од мене, сеньйори, не бiйтесь нiчого, бо рицарям того закону, до якого я належу, не честь i не подоба кривдити будь-кого, а найпаче таких достойних дiвиць, що i з виду вашого зразу можна пiзнати благородство.

Молодички зчудовано придивлялись до його обличчя, прикритого саморобним начiлком; як же почули, що вiн назвав iх дiвицями, а воно зовсiм iз iхнiм ремеслом не в’яжеться, то не втримались i почали реготати, аж Дон Кiхотовi сердито стало.

– Скромнiсть прикрашуе вроду, – зауважив вiн, – а хто без причини смiеться, того називають дурносмiхом. Зрештою, я кажу вам так не для того, щоб вас уразити чи подратувати; едине, чого я прагну, – служити вашим милостям.

Незвична мова нашого рицаря та його незграбна подоба ще бiльший викликала у молодичок смiх, а його ще дужче вiд того розбирала досада; не знати, чим би те все скiнчилось, якби не надоспiв у саму пору корчмар – чоловiк iз себе повнотелесий i через те, може, на вдачу потульний. Правда, як побачив вiн те одоробло в перiстiй збруi, що повiд не приходився до списа, а щит до панцера, то й сам мало не засмiявся за прикладом своiх нiчлiжанок; проте риштунок той грiзний все ж таки й перелякав його непомалу, i вiн вирiшив прийняти гостя поштиво.

– Пане рицарю, – озвався вiн до нього, – якщо ваше добродiйство хоче в нас пiдночувати, то вашець знайде тут усе, що треба – от тiльки лiжка немае, а то всього повно.

Побачивши Дон Кiхот шанобливiсть кастеляна,[58 - Кастелян – комендант, управитель замку.] – вiн бо мав корчмаря за управителя замку, – вiдповiв:

– А менi, пане кастеляне, i того стане, бо знаете:

В мене вбори – ясна збруя,
Бiй завзятий – то мiй спочив…[59 - В мене вбори – ясна збруя… – рядки з романсу.]

Корчмар подумав, що гiсть назвав його кастеляном, щоб натякнути, нiби вiн «кастилець, на всi руки умiлець», – хоч насправдi був родом з Андалузii, з Сан-Лукарського узбережжя, i такий злодiяка, що заломив би самого Кака, а шахрай незгiрший од якогось Жака. Вiн одказав рицаревi:

– То виходить, ваше добродiйство, що
Ваше ложе – твердий камiнь,
Вартування – то ваш сон…

Коли так, то смiло можете завернути до нашоi хати: таке в нас тут дiеться, що не то одну нiч, а й цiлий рiк можна буде очей не стуляти.

Сее сказавши, притримав стремено Дон Кiхотовi, i той iзсiв iз коня – з тяжкою, правда, бiдою, бо ж цiлiсiнький день i рiски в ротi не мав, та попрохав господаря коня як слiд попорати, бо, мовляв, другого такого вiвсяника i в свiтi не знайдеш.

Корчмаревi кiнь не здався i в половину таким добрим, як хвалився Дон Кiхот, проте вiн завiв його до стайнi i зразу повернувся, чи не треба ще чого гостевi. А гiсть уже помирився з тими жiночками, i вони саме стягали з нього збрую. Нагрудника й нараменника вже й зняли, а от нашийника нiяк не могли одстебнути та того вражого шолома розсупонити, що до нього стьожками зеленими був мiцно прикручений. Треба було б тi стьожки розрiзати, бо вузлики так позатягалися, що не розплутаеш, але Дон Кiхот не хотiв на те жодною мiрою пристати: так i просидiв цiлу нiч у шоломi, наче дивоглядь яка. Тих же двох пiдтiпанок, що збрую з нього здiймали, вважав вiн за якихось князiвен чи володарок того замку i промовляв до них з великою ввiчливiстю:

– Ще за жодним паладином
Так тi дами не ходили,
Як за славним Дон Кiхотом,
Що з своiх земель приiхав;
Йому служать двiрськi панни,
А коневi – королiвни…

А коня мого, любi моi панi, звати, щоб ви знали, Росинант, а мене самого – Дон Кiхот з Ламанчi; щоправда, не годилося б менi виявляти вам свого ймення доти, доки його не вславлять подвиги, доконанi мною вам на честь i пожиток, та коли вже випала така нагода припасувати до нинiшнiх обставин стародавнiй романс про Ланцелота,[60 - Ланцелот – один iз рицарiв Круглого столу при дворi короля Артура.] мушу я перед вами довчасно назватися. Та недалеко вже та пора, коли вашмостi будуть менi наказувати, а я вашмостей буду послухати – тодi мiцносила правиця моя дасть ознаку мого прагнення служити вам.

Молодички, не звиклi до таких пишномовних рацей, слухали його мовчки; спитали тiльки, чи не хотiв би вiн чогось попоiсти.

– А зажив би дечого, – одказав Дон Кiхот, – гадаю, що се було б i геть-то до речi.

Дiло, як на те, дiялося в п’ятницю, i в усiй корчмi не знайшлось нiякого iства, опрiч риби (та й тiеi було обмаль), що в Кастилii називають трiска, в Андалузii дорш, в iнших краях каблiон, а в iнших знов форелька. Дон Кiхота спитали, чи не спожило б його добродiйство форельки, бо iншоi риби все одно нема.

– Нехай буде й форелька, – погодився Дон Кiхот, – кiлька штук форельок стане за одну форель, а менi байдуже, чи дадуть вiсiм разiв по реалу, чи вiсiм реалiв в однiй монетi. А ще, може, та дрiбна форелька й смачнiша буде за форель – адже телятина делiкатнiша за воловину, а козенятина за козлину. Та нехай там уже що, тiльки мерщiй несiть, бо як живота не вгонобиш, то анi труду нiякого, анi зброi не пiдiймеш.

Стола поставили тут же надворi, коло ворiт, i господар принiс Дон Кiхотовi порцiю трiски; риба була зле вимочена i ще гiрше зготована, а хлiб до неi чорнiший i цвiлiший за рицареву збрую. Ото була смiхота дивитись, як вiн вечеряе! На головi йому шолом, забороло пiдняте, а до рота сам рукою не дiстане – мусив хтось iнший iжу в рота класти. Одна з тих молодичок служила йому в тiй потребi. Ще важче було з питтям, але корчмар прирозумiв, як тiй бiдi зарадити: вибрав iз тростинки серце, один кiнець тоi рурочки в рота йому вставив, а в другий вино наливав; рицар же, аби тiльки стьожок не розрiзати, всi тi недогоди терпливо зносив.

У цей саме час до корчми зайшов холощiй кабанцi викладати; увiйшовши, писнув кiлька разiв у свою дудочку. Тут же Дон Кiхот остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрiчають з музикою, що трiска – то форель, черствий хлiб – пшенишна булка, тi двi блудяжки – двiрськi дами, а корчмар – кастелян, отже, недарма повзяв вiн намiр у свiт рушити, недарма виiхав iз своiх володiнь. Одне тiльки його муляло, що вiн не дiстав досi висвяти на рицаря, то й не мае ще повного права шукати якоiсь пригоди, поки його не приймуть до рицарського стану.




Роздiл III,

де оповiдаеться, яким потiшним способом висвятився Дон Кiхот на рицаря


Мучений тiею думкою, Дон Кiхот одбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пiшов iз ним до стайнi, а там упав перед ним навколiшки i сказав:

– Зацний рицарю, я не встану iз мiсця, поки добродiйство ваше не вчинить менi однiеi ласки; вчинивши ж ii, вашець i себе славою великою окрие, i роду людському непомалу прислужиться.

Побачивши корчмар гостя у стiп своiх i такii речi його почувши, витрiщив очi з великого дива i не знав, що почати; вiн намагався пiдняти Дон Кiхота, але той аж тодi встав, коли корчмар пообiцяв уволити його волю.

– Меншого я й не сподiвався од вашоi, мiй пане, незрiвнянноi великодушностi, – промовив тодi Дон Кiхот, – бо ласка, о яку вас просив-ем i яку ваша гойнiсть прирекла менi зробити, полягае в тому, жеби завтра рано вашець мене на рицаря висвятив. Сю нiч у каплицi замку панського я вартуватиму при зброi, а вранцi, кажу, нехай справдиться жадання мое заповiдне, аби мiг я по велiнню обов’язку мого об’iжджати всi чотири сторони свiту, шукаючи пригод та допомагаючи всiм скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким як я мандрованим рицарям, схильним до звершення подiбних подвигiв.

Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; вiн i зразу був подумав, що його гiсть не сповна розуму, а тепер то й зовсiм у тому пересвiдчився. Хотiвши добре побавитись тоi ночi, вiн надумав потурати всiм його примхам, тож i сказав Дон Кiхотовi, що схвалюе його намiр, цiлком притаманний i властивий таким знакомитим рицарям, на якого вiн подобою своею бадьористою виглядае; що й сам вiн (корчмар би то) замолоду теж таким хвальним промислом трудився – вiявся свiтами, шукаючи пригод; було його скрiзь: i на малазьких жердовищах, i на рiаранських островах, i в севiльських бурдеях, i на сеговiйському точку, i в валенсiйському оливняку, i в гранадських передмур’ях, i на санлукарському узбережжi, i на кордовському жереб’ячому плацу, i по толедських шинках, i по прерiжних кутках, де вiн руками чудеса творив, а ногами тягу давав, де не одну каверзу спроворив, не одну вдовичку збаламутив, не одну дiвку справичив, не одного малолiтка ошукав i тим дав себе знати всiм чисто гишпанським судам та трибуналам, аж поки не осiв отут у власному замковi, де й живе своiм та чужим коштом, пригощаючи всiх мандрованих рицарiв, незалежно вiд iх сану i стану, з самоi щироi любовi, що вiн до них мае; вони ж за тую його люб’язнiсть дiляться з ним своiм добром. До сього вiн iще додав, що при замку немае каплицi, де можна було б одбути нiчне вартування, бо стару розваляли, а новоi ще не поставили; але йому напевно вiдомо, що в разi потреби вартувати при зброi вiльно в будь-якому мiсцi, отже, нехай його гiсть перебуде сю нiч на замковому дiдинцi, а вранцi, як Бог поможе, вiдправляться всi приписанi церемонii, i вiн стане справдешнiм рицарем, i то таким, що не знайдеш у всьому свiтi хрещеному.

Потiм корчмар спитався в Дон Кiхота, чи мае вiн грошi; той одказав, що не мае нi шага, бо нiде в книгах не читав, аби мандрованi рицарi носили при собi побрязкачi. На те заперечив корчмар, що вiн помиляеться: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такi простi й потрiбнi в дорозi речi, як грошi або чистi сорочки, однак це зовсiм не значить, що в рицарiв iх не було; навпаки, йому достеменно вiдомо, що всi мандрованi рицарi, про яких понаписувано цiлi стоси книг, мали про всяк случай добре натоптанi гаманцi; брали вони з собою i сорочки бiлi, i слоiки з мастю – рани гоiти: не завше-бо в чистому полi або серед степу десь воюючи i на рани здобуваючись е спромога знайти собi цiлителя, хiба тiльки, як накладав хто з чаклуном яким премудрим, що зараз тобi й пришле на хмарi дiвчину або там карлика зi склянятком води цiлющоi; аби одну краплю ковтнув, усi болячки твоi i врази де й дiнуться. Та де такоi помочi не було, давнi рицарi про те дбали, щоб у джур iхнiх чи то зброеносцiв були грошi й iнша всяка потрiб, як то корпiя чи мастi лiчничi. А як траплялося, що рицар не мав джури (хоч таке й не часто випадало), то й сам приторочував, бувало, сакiвки маленькi румаковi до крижiв, нiби то не знати яка дорога рiч. Правда, возитися з саквами не вельми-то мандрованому рицаревi пристало, тим i радить вiн Дон Кiхотовi (хоч мiг би й наказати, яко хрещениковi своему прийшлому), хай нiколи бiльше не рушае в дорогу без грошей та iншоi такоi потребизни: той припас зовсiм несподiвано може стати в великiй пригодi.

Дон Кiхот пообiцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватись до цiлонiчноi варти коло зброi на просторому подвiр’i, що до корчми тiеi збоку притикало. Позбирав увесь свiй риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й нiби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив вiн на варту, то й нiч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповiв усiм, хто в його корчмi був, про божевiлля свого нового нiчлiжника, про тее вартування над зброею та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому вiдбутися. Всi дуже тим химородам дивували й вийшли, щоб на Дон Кiхота iздалеку поглянути, а вiн ходив собi велично взад i вперед або спинявся раптом i, спершись на списа, пильно дивився на свiй бойовий обладунок. Нiч була вже пiзня, але мiсяць так розсвiтився, нiби в сонця все промiння забрав, i всi добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничевi, що в корчмi стояв, прийшла саме охота напоiти своiх мулiв, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кiхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

– Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброi найславетнiшого з усiх мандрованих рицарiв, якi будь-коли приперезувались мечем, – подумай, що робиш, не руш ii, бо головою за свое зухвальство приплатишся!

Погонич не зважав на тii погрози анiже (а краще б йому було зважити, нiж здоров’ям своiм так необачно важити), схопив збрую за ремiняччя i кинув ii якомога далi. Як побачив те Дон Кiхот, звiв очi до неба, а мислi знiс, видима рiч, до володарки своеi Дульсiнеi i промовив:

– Дай менi помочi, сеньйоро моя, в цiй першiй притузi, хай я помщуся за зневагу, вчинену серцю мойму, що голдуе тобi по всi вiки вiчнi, не забудь мене ласкою i заслоною своею в цiй першiй потребi!

Проказавши таку орацiю i ще багато дечого, вiдкинув геть щита, пiдняв обiруч списа i так ним у голову погоничевi торохнув, що той зразу як мертвий простягся; iще б один такий удар, то вже нiякий лiкар його не одволав би. А Дон Кiхот позбирав збрую свою i знов почав походжати собi любiсiнько, як i перше. По малiй часинi встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той iще лежав та чмелiв слухав), i теж хотiв своiх в’ючакiв напоiти. Пiдiйшов до жолоба i давай збрую скидати, щоб мiсце звiльнити, аж тут Дон Кiхот, не кажучи нi слова й не кличучи бiльш нiкого на помiч, iзнов кинув щита, знов махнув списом i так нахабу по головi лулуснув, що спис хоч i цiлий зостався, так у того ж череп не натрое, а, мабуть, начетверо розсiвся. На той галас позбiгались усi нiчлiжани корчемнi, прибiг i сам господар. Тодi Дон Кiхот, затиснувши однiею рукою щита, а другою за меча схопившись, покликнув:

– О царице вроди, сило й потуго мого знеможеного серця! Зверни в цю хвилю очi величi своеi на полоненого тобою рицаря, бо над ним небувала нависла небезпека!

Цi слова такого додали йому духу, що, здавалось, якби на нього вдарили погоничi з усього свiту, то й тодi анi на крок не одступив би. Товаришi поранених, побачивши iх у такому станi, зачали здалеку кидати на Дон Кiхота камiння, а вiн затулявся скiльки мога щитом, та од жолоба не одходив, щоб збруi напризволяще не лишати. Корчмар водно гукав на погоничiв, щоб дати спокiй рицаревi: казав же вiн iм, що то божевiльний, хоч i всiх переб’е, то йому за те нiчого не буде. А Дон Кiхот не вгавав, все, знай, галасував на погоничiв, що вони зрадники й вiроломцi, а на кастеляна – що вiн тхiр, а не чеснородний кавальеро, коли попускае такi вчинки супроти мандрованого рицаря, показав би вiн йому на те вiроломство – от шкода тiльки, що висвяти ще не дiстав.

– А вас, голодранцi, вас, пiдлi гультiпаки, – кричав iзнов на погоничiв, – я за невiщо маю. Кидайтесь на мене, бийтесь, лайтесь, що хочете робiть! За дурощi вашi й зухвальство пiднесу я вам добру повну!

Вiн виголошував цi похвалки з таким палом i завзяттям, що превеликого завдав напасникам своiм жаху; з того переляку та ще з намови корчмаревоi вони перестали кидатись камiнням, а вiн не боронив iм забрати скалiчених та й заходився знов справляти варту свою в незворушному супокоi.

Гостевi витiвки остобiсiли корчмаревi, i вiн вирiшив покласти iм край – дай, думае, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на рицаря, поки iншоi якоiсь халепи не склалось. Пiдiйшовши до Дон Кiхота, вiн перепросив його за тих гультяiв, котрi без панового вiдома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушноi здобулися кари. Потiм нагадав йому знов, що при замковi немае каплицi, але для довершення обряду воно не конче й потрiбно: для висвяти, згiдно з заведеним церемонiалом (це вже вiн напевне знае), найголовнiше – по шиi дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч i в чистому полi зробити можна. А вартувати йому годi вже, бо досить було б i двох годин, а вiн цiлих чотири провартував. Дон Кiхот пойняв йому вiри i сказав, що на все пристае, аби тiльки швидше обряд одбути, а потiм додав, що, дiставши висвяту, не зоставить у замку душi живоi, якщо на нього хто знов нападе; хiба тiльки з поваги до властителя замку тих ощадить, за кого вiн попросить.

Мудрий по шкодi господар метнувся боржiй по книгу, де записував сiно та ячмiнь, що на мулiв видавав, i знов вернув до Дон Кiхота в супроводi тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свiчки; велiвши нашому гiдальговi стати навколiшки, захарамаркав щось, мов читав iз видатковоi книги якусь урочисту молитву, i серед того молитвування влiпив рицаревi доброго потилишника, а потiм узяв у нього меча i плазом по спинi вдарив та все мимрив щось собi пiд нiс. Сее зробивши, велiв однiй молодицi приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритнiстю та делiкатнiстю: хоч i регiтно iй було з усiеi тоi церемонii, та, бачивши допiру подвиги новонареченого рицаря, душила в собi смiх.

– Пошли вам, Боже, щасливого рицарювання i дай вам, Господи, у всякому бою потуги i подуги, – примовляла чемненько, меча йому прив’язуючи.

Дон Кiхот спитав, як ii на iм’я, бо вiн же мусить знати, кому завдячуе таку велику ласку i кому мае вiддати частину слави, що здобуде потужною правицею своею. Вона вiдповiла смиренно, що зветься Похожала, а батько в неi – полатайко з Толедо, живе коло яток Санча Б’енаi, i додала, що куди б не закинула ii доля, вона завше буде служити йому i як свого пана шанувати. Тодi Дон Кiхот попрохав ii, щоб заради любовi до нього вона вчинила одну ласку – звалася вiдтепер панi Похожальська; молодичка пообiцяла, що так i зробить.

Друга молодичка прип’яла йому остроги, i в нього була з нею майже така сама розмова, як iз першою. Вiн i ii спитав, як звати, а вона одказала, що звати ii Вiтрогонка, а батько в неi – статечний мельник iз Антекери. Подякувавши iй i запропонувавши своi послуги, наш рицар попрохав ii, щоб вiднинi називалась панi Вiтрогонська.

Вiдбувши на галай-балай сi нечуванi й невиданi церемонii, Дон Кiхот аж регнув сiсти мерщiй на коня i рушити в свiт пригод шукати. Не гаючись, окульбачив вiн Росинанта, скочив на нього, обiйняв господаря i красно подякував йому за ласку, наплiвши силу-силенну високохмарних слiв, що годi й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, вiдповiв йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, i, не спитавши навiть плати за нiчлiгування, вiдпустив його з миром.




Роздiл IV

Що приключилось нашому рицаревi по виiздi з корчми


Саме на свiт почало благословлятись, як Дон Кiхот виiхав iз корчми вже зуповним рицарем, i такий же був радий, та веселий, та втiшний, так у ньому серце грало, що на Росинантовi аж попруги трiщали. Та тут спали йому на пам’ять корчмаревi поради за припас, що то в дорозi може знадобитися, особливо за грошi та за сорочки, i вiн вирiшив з’iздити по те добро додому та за одним ходом i зброеносця собi поеднати; був там у нього на призначцi селянин один, його сусiда, чоловiк багатий на дiти, а бiдний на достаток, та до джурування i геть-то придатний. От i завернув вiн Росинанта до свого села, а той, нiби зачувши вже рiдну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землi торкався.

Проiхав отак трохи, аж чуе – з правоi руки, з гущавини лiсовоi, щось нiби квилить-проквиляе, тихо так та жалiбно. Скоро почув, промовив:

– Хвала небовi святому за ласку, що менi так хутко ниспосилае, аби мiг я повиннiсть мою рицарську справити i плодiв моiх добрих намiрiв зажити! Не сумнюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочi моеi та опiки.

Смикнув за повiддя та й погнав Росинанта туди, звiдки те квилiння чулося. Ледве в залiсок уiхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого – хлопець рокiв п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож вiн i стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що е сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

– А будеш менi дивитися! А будеш менi кричати!

А хлопець лебедiв:

– Ой, не буду бiльше, дядьку, iй же богу святому, не буду, а худiбки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Побачивши Дон Кiхот, що тут дiеться, гримнув на дядька грiзним голосом:

– Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сiдай на коня, бери свого списа, – а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припонi, ратище було прихилене, – я кажу тобi, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фiгуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвiв увесь i одказав лагодком:

– Пане рицарю, хлопець, що я отсе караю, то мiй наймит, вiвцi в мене пасе в цих урочищах, i такий же вiн, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоiсь ягнички недолiчитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то вiн каже, що я скупар i пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

– Як ти смiеш, хамлюго, казати при менi, що вiн бреше! – гукнув Дон Кiхот. – Присягаю на сонце святе, що над нами свiтить, так i прошию тебе наскрiзь оцим-о списом! Заплати йому без жадноi вiдмовки, а нi, то Богом живим божуся, на мiсцi трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився i мовчки одв’язав свого наймита; тодi Дон Кiхот спитався в хлопця, за скiльки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’ять мiсяцiв, по сiм реалiв мiсячно. Дон Кiхот обрахував, що разом хлопцевi належить шiстдесят i три реали, i наказав господаревi, щоб вiн негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та вiн же стiльки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлiчити за три пари черевикiв, що хлопцевi справив, та ще реала за те, що двiчi кров йому з руки кидав, як був занедужав.

– Може, воно й так, – сказав Дон Кiхот, – а от ти допiру одшмагав його безневинно, то вiн уже, виходить, сквитував i за обув’я, i за кровопуск. Нехай вiн подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цирульник кинув йому кров, коли вiн хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як вiн зовсiм здоровий був. От воно й виходить, що за се нiчого вивертати не треба.

– Так горе ж мое, пане рицарю, що я грошей при собi не маю, – бiдкався дядько, – нехай Андрес iде зо мною, i дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

– Щоб я оце та пiшов до нього? – закричав хлопець. – Нiколи в свiтi! Нехай йому абищо! Нi, паночку, анi за якi грошi! Як пiду, то вiн же з мене всю шкуру спустить, як iз святого Бартоломея!

– Не спустить, – заперечив Дон Кiхот, – раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тiльки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею i вiн тобi напевне всю заслуженину заплатить.

– Що-бо ви, пане, говорите! – мовив хлопець. – Господар мiй не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатiй iз села Кiнтанара.

– То нiчого, – сказав Дон Кiхот, – i Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловiк славен, а робом.

– Воно-то так, – погодився Андрес, – та яким же робом оце мiй господар робить, що кривавицю мою заiдае?

– Та-бо не заiдаю, голубе Андресику, – обiзвався дядько, – ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всi рицарськi закони, якi тiльки е на свiтi, що сплачу тобi до останнього реала, з дорогою душею!

– Можна й без дорогоi душi, лиши ii собi, – сказав Дон Кiхот, – буде з мене, як ти йому виновате оддаси. Тiльки гляди менi: як не встоiшся у словi, то клянусь тiею самою клятьбою, що вернусь i покараю тебе – хоч би ти i ящiркою звивався, од мене нiде не сховаешся. Як же хочеш знати, хто се тобi розказуе, щоб тим ревнiше розказ той учинити, то знай: я – завзятий Дон Кiхот з Ламанчi, вiдомститель за всяку кривду i сваволю. А тепер бувай здоров i пам’ятай пiд загрозою грiзноi кари, що ти пообiцяв i на чому заприсягнувся.

Сее сказавши, стиснув Росинанта острогами – i тiльки смуга за ним лягла. Селянин провiв його очима i, як вiн уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса i сказав:

– А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього вiдомстителя i заплачу тобi все, що винен.

– Бiгме, – сказав Андрес, – добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацного рицаря, подовж йому, Боже, вiку без лiку, що вiн такий хоробрий i справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться i покарае вас, на Рока святого.

– Ти кажеш бiгме, i я кажу бiгме, – промовив господар. – Та я ж тебе так люблю, що хочу тобi ще бiльше завинити, щоб потiм бiльше заплатити.

Тут вiн порвав хлопця за руку i, знову його до дуба прив’язавши, такого дав перегону, що бiдаха мало душi не пустився.

– А тепер, – каже, – Андресику мiй пишний, клич того вiдомстителя за всяку кривду, побачимо, як вiн за сюю вiдомстить… Та я ще й не знаю, чи се вже твоiй кривдi кiнець, бо менi кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.

Але, врештi, вiн одв’язав-таки хлопця i дав йому волю суддю того справедливого шукати, – нехай, мовляв, вертаеться i виконуе заповiданий вирок. Андрес пiшов iз важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кiхота з Ламанчi й розповiсти йому геть-чисто все; доведеться тодi господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собi смiшки.

Завзятий же гiдальго Дон Кiхот, оборонивши в такий спосiб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав свое рицарювання. Радий та веселий iхав вiн до свого села i промовляв пiвголосом:

– Воiстину можеш ти йменуватися найщасливiшою з усiх кобiт, живущих на землi, о, над усiма вродницями вроднице, Дульсiнее Тобоська! Доля-бо судила, щоб вiрним твоiм слугою i виконавцем усiх твоiх бажаннiв i велiннiв став такий славний i завзятий рицар, як Дон Кiхот з Ламанчi, що, дiставши, як вiдомо, лише вчора висвяту, сьогоднi вже помстився за найстрашнiшу кривду i образу, вчинену свавiллям та беззаконням, сьогоднi вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього нiжнотiлого отрока!

Так доiхав до розстанi, де чотири дороги розходились рiзно, i враз навернулись йому на думку тi перехрестя, де мандрованi рицарi приставали й мiркували, котрим шляхом далi братися. Тож i собi спинився на якусь хвилю, погадав туди-сюди i, врештi, попустив повiддя Росинантовi, здавшися цiлком на його волю; кiнь же, як перше мав, тою путею рушив, що прямiсiнько до його стайнi провадила. Уiхавши так милi зо двi, побачив Дон Кiхот чималу громаду людей: були то, як згодом з’ясувалося, толедськi купцi, що правилися до Мурсii, аби там шовку накупити. Їх було шестеро, всi пiд парасолями, а з ними ще четверо служебникiв верхами та трое погоничiв, що йшли за мулами пiшо. Ледве iх угледiвши, уявив собi наш гiдальго, що се вже йому друга пригода лучаеться, i, намагаючись у всьому наслiдувати вичитанi в романах подii, вирiшив ще одного рицарського подвигу доконати. Тож осадився мiцнiше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки тi мандрованi рицарi (купцi тобто) до нього наблизяться. Як же пiд’iхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кiхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:

– Анi кроку далi! Стiйте всi, аж поки не визнаете, що в цiлому свiтi немае красунi над володарку Ламанчi, незрiвнянну Дульсiнею Тобоську!

Почувши таку рiч i побачивши чудернацьку постать речника, купцi спинились: i з мови, i з виду дорозумiлись вони, що то якийсь божевiльний. Та iм кортiло довiдатись, чого се вiн вимагае од них такого визнання. От один купець, чоловiк дотепний i гострий на язик, i каже:

– Пане рицарю, ми зовсiм не знаемо тiеi шановноi дами, про яку ви говорите. Покажiть же ii нам, i, якщо вона справдi така гарна, як ви кажете, то ми без жодного примусу, по вольнiй волi визнаемо те, чого ви од нас жадаете.

– Якби я вам ii показав, – заперечив Дон Кiхот, – то невеликою було б iз вашого боку заслугою засвiдчити очевидну iстину. Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повiрили, визнали, ствердили i присягли того боронити. Як же сього не вчините, ставайте зо мною до побою, ви, неотеси й пустопляси! Виходьте поодинцi, як велить закон рицарський, або й усi гуртом, як у такоi ледачоi низоти заведено. Я жду вас i чекаю, свiдомий своеi правоти.

– Пане рицарю, – обiзветься знов купець, – iменем усiх присутнiх тут можновладцiв благаю ваше добродiйство не обтяжувати нашоi совiстi визнанням таких речей, яких ми нiколи не бачили й не чули i якi до того ж могли б образити володарку Алькарii та королеву Естремадури. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тiеi дами, хоч iз пшеничину завбiльшки, то там уже, як то кажуть, по ниточцi дiйдеш до клубочка: нам буде обезпека й запорука, а вам заплата i догода. Зрештою, я вважаю, що ми вже й тепер з вами згоднi; якби навiть iз того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого iй ропа тече, то й тодi, аби вашецi догодити, ми ладнi визнати за нею будь-якi високi прикмети.

– Нiчого такого з неi не тече, пiдла шельмо! – закипiвши гнiвом, гукнув Дон Кiхот. – Їi бiле, як лебединий пух, личко точить iз себе амбру та мускус, i зовсiм вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Гвадаррами; ви ж заплатите за таке страшне блюзнiрство супроти божистоi вроди моеi сеньйори!

Сее сказавши, зважив списа i ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що, якби Росинант не спiткнувся ненароком i не впав серед дороги, набiг би необачний купець лиха. А так кiнь упав, а вершник далеченько по землi покотився. Силкувався пiдвестись, та не мiг – морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усiм важенним обладунком. Борсався бiдолаха з усiх сил, щоб устати, та все, знай, кричав:

– Не тiкайте, нiкчемнi страхополохи! Стiйте, пiдлi боюни! Не з своеi вини я впав, а через мого коня!

Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, почувши, як шпетить iх простягнений долi рицар, не стерпiв i надумав замiсть вiдповiдi полiчити йому ребра. Вiн пiдбiг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бiдоласi лати латати, аж поки не змолотив його на околот. Хазяi кричали, що годi вже, буде з нього, та хлопець укинувся в пасiю i не хотiв од жертви своеi одстати, поки вся досада не виллеться. Хапаючи один за одним цурупалки од списа, вiн лупцював ними лежачого так, що од них саме канцур’я лишалось, а той репетував пiд цiею зливою ударiв, не стуляв губи i на хвильку, все погрожував небовi й землi та кляв душогубiв (тепер уже вiн мав подорожнiх за розбiйникiв).

Урештi погонич утомився, i купцi рушили далi; вже до самого кiнця подорожi iм до розмови не збувало, все про нашого побитого героя говорили. А вiн, зоставшися на самотi, знов почав силкуватися, чи не встане; та як уже цiлий i здоровий не здужав пiдвестися, то тепер i поготiв, коли весь був побитий i потовчений. І все-таки почував себе щасливим: адже це, гадав, звичайна знегода мандрованого рицаря, та й винен був у всьому кiнь. Проте встати так i не здолiв, бо все тiло йому болем болiло.




Роздiл V,

де оповiдаеться далi про злигоднi нашого рицаря


Бачивши, що й справдi ворухнутися не може, надумав удатись вiн до звиклого способу – пригадати якусь подiю, вичитану з романiв, i в навiснiй головi його заманячили постатi Балдуiна, якого поранив i залишив у горах Карло Малий, та маркiза Мантуанського:[61 - Посилання на сюжет старовинного романсу про зрадницьку смерть Балдуiна вiд руки iнфанта Карлото (Карла Малого), сина iмператора Карла Великого, про звинувачення, яке проти нього висунув маркiз Мантуанський, дядько Балдуiна, й про покарання Карла Малого. У цьому епiзодi алюзiя на те, як Маркiз Мантуанський знайшов у лiсi на смерть пораненого Балдуiна.] iсторiя знана дiтям, вiдома юнакам i люба старим людям, що дають iй вiру, хоч у нiй стiльки правди, як у Магометових чудесах. Отож нашому рицаревi й здалося, що дуже та пригода до тоi подiбна, якоi вiн сам оце щойно зазнав; виявляючи ознаки великого жалю, почав вiн по землi качатися i, ледве голос одводячи, тими словами промовляти, що iх казав нiбито поранений Рицар Гаю:

О, прилинь, моя сеньйоро,
Роздiли мою печаль!
Чи про неi ти не знаеш,
Чи тобi мене не жаль?[62 - Чотиривiрш i далi двовiрш зi старовинного романсу (1555).]

І так прослебiзував увесь той романс аж до тих рядкiв, де говорилось:

О, маркiзе Мантуанський,
Я твiй небiж i васал…

Наче навмисне пiд ту саме хвилю проiздив тудою селянин один, гiдальга нашого односiлець та ще й сусiда – мливо до млина одвiз i це вже додому вертався. Як побачив, що на дорозi хтось лежить, то пiдiйшов i спитав, хто вiн такий i що йому болить, що так жалiбно стогне. Дон Кiхотовi, ясна рiч, уявилося, що то над’iхав його дядько, маркiз Мантуанський, тим замiсть одповiдi виголошував вiн далi свого романса i все провадив про свою лиху годину та про любощi цiсарського сина з мачухою, достотно так, як у тому романсi спiвалося.

Селянин iз дива не виходив, тоi бриднi слухаючи; тодi зняв iз нього пошматоване забороло i витер йому з обличчя пилюгу, а витерши, одразу впiзнав i сказав:

– Пане Кикоть, – так-бо звали нашого героя, поки не сплив iз розуму i не пошився зi статечного гiдальга в мандроване рицарство, – хто ж се так вашу милость понiвечив?

Та на всi його розпити Дон Кiхот водно торочив свого романса. Тодi добрий той чоловiк бережно стягнув iз нього нагрудника й нараменника, щоб побачити, чи немае де рани, – аж нi, не було нiде i кров не йшла. Потому пiдвiв його i з тяжкою бiдою висадив на свого осла, смирного й рахманного ступака, попiдбирав усю справу рицарську, навiть цурпалля од списа, i прив’язав те все до сiдла Росинантовi, взяв коня за повiд, а осла за оброть та й рушив поволеньки до села, мiркуючи, проти чого се пан городив таку нiсенiтницю. Задумався й Дон Кiхот, на ослi сидячи; збитий та знiвечений, вiн ледве тримався в сiдлi й з часу до часу зiтхав тяженько, що, певно, i в небi чути було. Селянин iзнову мусив спитати, що йому дошкуляе, та Дон Кiхотовi, мабуть, сам диявол насував на пам’ять рiзнi байки, що до його стану приходились, i вiн, забувшися якось про Балдуiна, мав себе вже за мавра Абiндарраеса,[63 - Мавр Абiндарраес – персонаж оповiдання «Історiя Абiндарраеса i Харiфи», що ввiйшло до четвертоi частини пасторального роману Хорхе де Монтемайора (1520–1661) «Дiана», про який iтиметься у примiтках до наступного роздiлу.] що його зайняв у полон антекерський кастелян Родрiго де Нарваес i привiз, яко бранця, у своi володiння. Коли той чоловiк iзнов почав розпитувати, що з ним сталось та що йому болить, рицар одповiдав до слова тими фразами, з якими звертався невольник Абенсераг до Родрiга де Нарваеса (ту iсторiю вiн вичитав колись у книзi Хорхе де Монтемайора «Дiана»). І так вiн гладко тулив усе те до себе, що селянин тiльки чортихався, його теревенi слухаючи. Вiн догадався вже, що пан збожеволiв, i, щоб швидше здихатися того дурного патякання, налiг чимдуж на ноги. Дон Кiхот же сказав наприпослiдок:

– Знайте ж, ваша милость, пане Родрiго де Нарваес, що прекрасна Харiфа, про яку я щойно говорив вашецi, то i е вродлива Дульсiнея Тобоська, що то заради неi я вершив, вершу i вершитиму подвиги, яких iще не бачив, не бачить i зроду не побачить свiт.

На те одказав йому селянин:

– Та придивiться ж, пане, до мене, грiшного: не есть я дон Родрiго де Нарваес, анi жодний маркiз Мантуанський, тiльки ваш сусiда, Педро Алонсо, та й ви, добродiю, зовсiм не Балдуiн i не Абiндарраес, а шановний гiдальго, пан Кикоть.

– Менi виднiше, хто я такий, – одрiк Дон Кiхот, – а як захочу, то буду не тiльки тими, що оце згадував, а й Дванадцятьма Перами Францii та Дев’ятьма Мужами Слави,[64 - Дванадцять Перiв Францii – дванадцять рицарiв Карла Великого, серед них Роланд i Рiнальд Монтельбанський, яких постiйно згадуе Дон Кiхот. Дев’ять Мужiв Слави – дев’ять iсторичних та легендарних персонажiв, якi уособлюють рицарський iдеал: три язичники – Гектор, Олександр Македонський та Гай Юлiй Цезар, три iудея – Ісус Навин, Давид та Юда Маккавей, три християнина – король Артур, Карл Великий, Готфрiд Бульйонський.] бо моi подвиги перевершують усе те, чого вони доказали кожен зосiбна i всi гуртом.

Провадячи всякi такi розмови, дочапали вони, зрештою, до села так як о присмерку, та дядько вирiшив зождати, поки добре споночiе, щоб нiхто не побачив побитого рицаря верхи на такiй непоказнiй животинi. Як надiйшла слушна пора, тодi вже в’iхав до села i став перед домом Дон Кiхота, де тим часом панував великий переполох; чути було, як ключниця промовляла гучним голосом до гостей – пароха[65 - Парох – парафiяльний священик, «батюшка».] й цирульника, що були найбiльшими приятелями Дон Кiхота:

– Що ви скажете, добродiю Перо Перес (так-бо звали священика), яка лиха година могла спiткати мого пана? Ось уже третiй день, як його немае, не стало й коня, i щита, i списа, i всiеi збруi. Бiдна ж моя головонько! Добре знаю – се так само певно, як те, що люди родяться, аби помирати, – начитався вiн отих проклятущих книжок, от вони й заслiпили йому розум. Тепер я собi пригадую, що не раз чула, як вiн, бувало, мiркував уголос, що хоче стати мандрованим рицарем i блукатися свiтами, пригод усяких шукаючи. А бодай би тi книги Сатана й Варава побрали, як мали вони замутити найсвiтлiший у всiй Ламанчi розум!

І небога те саме правила:

– Кажу ж вам, майстре Нiколас, – сокорила вона до цирульника, – що дядьо мiй, було, два днi й двi ночi поспiль над тими негодницькими романами сидять, а тодi, було, кинуть книжку, схоплять меча та й давай по стiнах затинати… А як ухоркаються вже до краю, то, було, кажуть: «Я, – кажуть, – чотирьох велетнiв побив, таких, що з башту заввишки». Пiт iз них цюрком iллеться, а вони кажуть, буцiм то кров iз ран, що вони в бою здобулися. А тодi, було, вип’ють цiлий жбан води холодноi, очуняють, утихомиряться i то, кажуть, цiлющий напiй, що принiс iм премудрий Алькир, великий чародiй i приятель iхнiй… Та я й сама винна: якби була вам ранiше сказала, що дядьо мiй отак-о схибнулися, то, може б, воно до того не дiйшлося, бо ви попалили б отi iхнi еретичнi книжки: багато iх е таких, що тiльки в огнище вкинути.

– Така i моя думка, – озвався парох. – Даю вам слово, що завтра ми влаштуемо над ними автодафе i дотла попалимо, щоб не збивали бiльше з плигу читальникiв, щоб не пiдкушували iх на такi вчинки, яких допустився, мабуть, мiй добрий приятель.

Всю тую розмову чули Дон Кiхот i селянин, що збагнув тепер цiлком, яка падь на його сусiда пала, i загукав зичним голосом:

– Одчиняйте, панове, дверi сеньйоровi Балдуiну та тяжко пораненому маркiзовi Мантуанському, а також мавровi Абiндарраесу, що його веде в неволю антекерський кастелян, одважний Родрiго де Нарваес!

На той галас iз дому вибiгли всi: скоро парох iз цирульником упiзнали свого приятеля, а ключниця й небога – пана свого i дядя, кинулись обiймати його, хоч вiн, знесилений, не мiг iз осла злiзти.

– Стривайте, – казав вiн iм, – мене тяжко поранено з вини мого коня. Несiть мене до лiжка i покличте, коли можна, ворожку Урганду, щоб доглянула мене й рани моi погоiла.

– Ой лишенько! – сплеснула руками ключниця. – Чуло мое серце, на чому мiй пан звихнувся… Злiзайте з Богом, добродiю, запевняю вас, що i без тоi Дурганди вас на ноги поставимо. От до чого довели вашу милость тi розпроклятi лицарськi романи, будь вони тричi неладнi!

Дон Кiхота вклали в лiжко i стали оглядати, де його поранено, але ран так i не знайшли. Тодi Дон Кiхот сказав iм, що то вiн потовкся, як грьопнув додолу разом зi своiм Росинантом у бою з десятьма велетнями, такими зухвалими й почварними, яких iще не бачили пiд зорею й сонцем.

– Еге! – сказав парох. – Уже, значить, i до велетнiв ряд дiйшов? Скарай мене, Боже, як завтра до вечора не спалю всього того непотребу!

Тут до Дон Кiхота пристали всi з розпитками, та вiн не одказував нiкому, попрохав тiльки, щоб дали йому попоiсти й поспати, бо йому тепер того найбiльше треба. Так же й зробили, а тодi священик почав випитувати в селянина, де i як вiн знайшов Дон Кiхота. Як же селянин розповiв йому все докладно, не минувши й тих дурниць, що плескав по дорозi наш рицар, то священик остаточно в своему замiрi утвердився. Тож назавтра, прихопивши i приятеля свого, цирульника Нiколаса, знову прийшов до Дон Кiхота.




Роздiл VI

Про великий i цiкавий огляд, що вчинили парох i цирульник у книгозбiрнi нашого завзятого гiдальга


Дон Кiхот iще спав. Парох попросив у небоги ключа вiд кiмнати, де зберiгались отi книжки, до всього лиха призвiдницi, i та охоче вволила його волю. Як увiйшли вони всi туди (i ключниця з ними), то виявили там сотню з чимось великих, грубелезних томiв у гарних палiтурах i ще чимало всяких дрiбнiших книжок; скоро ключниця окинула iх оком, зараз вибiгла з бiблiотеки, та за хвильку вернулася знов iз мисочкою свяченоi води та кропилом.

– Прошу вас, – каже, – панотченьку, покропiте з ласки вашоi сю кiмнату, аби которий iз чаклунiв, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми iх хочемо зi свiту згладити.

Посмiявшися трохи з простосердоi ключницi, священик сказав цирульниковi, щоб той подавав йому книги одну по однiй, а вiн дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них i такi знайдуться, що не заслуговують на спалення.

– Е, нi, – обiзвалася небога, – не ощаджаймо анi жодноi, бо всi вони накоiли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вiкно, складiмо в стос i пiдпалiмо або винесiм на подвiр’я i там розведiмо багаття, щоб дим сюди не йшов.

Те саме казала й ключниця – так уже вони обидвi прагнули згуби тих неповинних мученикiв, але парох на те не пристав: треба, казав, хоч титули всiх книжок перше переглянути. Майстер Нiколас подав йому насамперед чотири книги «Амадiса Гальського». Парох промовив:

– Се нам нiби призвiстка, бо чув я, що ся книга – перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанii, а од нього вже пiшли й постали всi iншi. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадiса, яко ересiарха всiеi лиходiйноi секти, без жодноi пiльги мусимо до спалiння засудити.

– Нi-бо, добродiю, – заперечив цирульник, – я чув дещо iнше: кажуть, що ся книга краща над усi, що писалися будь-коли в сiй царинi, тим-то ми повиннi помилувати ii, яко едину в своiм родi.

– Правда ваша, – погодився парох, – вiзьмiм се до уваги i даруймо iй тимчасом життя. А що там за книга стоiть поруч?

– То, – оголосив цирульник, – «Подвиги Еспландiана», правного сина Амадiса Гальського.[66 - «Подвиги доброчинного рицаря Еспландiана, сина Амадiса Гальського», уже згадувана п’ята книга рицарського роману Монтальво про Амадiса Гальського, де йдеться про пригоди його первiстка.]

– Є такий закон, – зауважив парох, – що батьковi заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчинiть вiкно i викиньте його в двiр, нехай положить початок тому стосовi, що ми з нього кострище розпалимо.

Ключниця вчинила те з великою уподобою: бравий Еспландiан полетiв у двiр i став терпеливо чекати вогненноi кари.

– Нуте, що там далi? – спитав парох.

– Далi йде «Амадiс Грецький», – одказав цирульник, – та на цiй полицi, здаеться менi, стоять самi-но Амадiсовi родичi.

– То нехай же всi летять у двiр, – постановив парох. – Щоб укинути в вогонь королеву Пiнтiкiнестру й пастуха Дарiнеля з його еклогами та всiма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б i рiдного батька заодно спалив, якби вiн узяв на себе постать мандрованого рицаря.

– І я так гадаю, – сказав цирульник.

– І я, – мовила небога.

– А коли так, – сказала ключниця, – то в двiр iх усiх!

Узявши цiлу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала iх у вiкно.

– А то що за бандура? – спитав парох.

– Це, – сказав цирульник, – «Дон Олiвант Лаврський».

– Сю книгу скомпонував автор «Саду квiток розмаiтих»,[67 - «Дон Олiвант Лаврський» i «Сад квiток розмаiтих» належать перу iспанського письменника Антонiо де Торквемади (1507? – 1569). «Повiсть про непереможного рицаря Олiванта Лаврського» (1564) – його единий рицарський роман. «Сад квiток розмаiтих» (1570) – основний твiр Торквемади, мiстить шiсть дидактичних трактатiв у дiалогiчнiй формi, де йдеться про явища надприроднi й чудеснi – про пiгмеiв, сатирiв, амазонок, про властивостi рiчок, джерел, озер, про чарiвникiв, фантомiв, видiння, про вiдьом та астрологiю. Тож шановний парох правий – голову Дон Кiхотовi могли заморочити обидвi цi книжки.] – зауважив парох, – i, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг бiльш правдива чи, вiрнiше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж свiтиться. У двiр ii!

– Далi йде «Флорiсмарт Гiрканський»,[68 - Флорiсмарт Гiрканський» (1556), вiн же у роздiлi ХІІІ фiгуруе пiд назвою «Фелiсмарт Гiрканський» (Felixmarte de Hircania) – рицарський роман Мельчора Ортеги.] – оповiстив цирульник.

– Ага, i пан Флорiсмарт е тут? – сказав парох. – Далебi, i йому не минеться. Хоч уродився вiн за надзвичайних обставин i мав усякi чудороднi пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що iншоi долi й не заслуговуе. У двiр його, панi господине, та й оце ще вiзьмiть на додачу.

– Оце по-моему, панотче, – сказала ключниця, з великою втiхою виконуючи той наказ.

– А ось «Рицар Платiр»,[69 - «Рицар Платiр» – назва iспанського рицарського роману, опублiкованого 1533 року пiд назвою «Хронiка дiянь хороброго й мужнього рицаря Платiра, сина iмператора Прiмалеона» без iменi автора, але е пiдстави вважати, що ним е Франсiско де Енсiко Сарате.] – читав далi цирульник.

– Древня книга, нiчого сказати, – зауважив парох, – а проте ласки не заслуговуе. І ii давайте в ту саму купу, чого там!

Так же i зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалася «Рицар Хреста».[70 - «Рицар Хреста» – назва двох рицарських романiв: iспанського «Леполемо» («Хронiка дiянь Леполемо, названого рицарем Хреста, сина iмператора германського, написана арабською й перекладена iспанською», 1521) Алонсо де Саласара та його iталiйського продовження «Леандро» П’етро Лауро; перекладене iспанською, воно довгий час вважалось оригiнальним твором iспанськоi лiтератури.]

– Заради такоi святобливоi назви можна було б простити авторовi його неуцтво. Та знов же недарма кажуть: «За хрестом сам диявол з хвостом». В огонь його.

Цирульник узяв iще одну книгу й сказав:

– А се «Зерцало рицарства».[71 - «Зерцало рицарства» – серiя iспанських рицарських романiв першоi половини ХVІ ст. з трьох книг, автор двох перших – Педро Лопес де Санта Каталiна, третьоi – Педро де Реiноса. Перша книга (1525) е вiльним перекладом з iталiйськоi «Закоханого Роланда» Боярдо, друга (1527) складена з рiзних iталiйських джерел, третя (1547) – оригiнальний iспанський роман. Дуже популярна в Іспанii.]

– О, я добре знаю ii достойнiсть, – сказав парох. – Тут фiгуруе сеньйор Рiнальд Монтальбанський зi своiми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайствi упослiдили, а також Дванадцять Перiв Францii посполу з iхнiм правдомовним дiеписцем Турпiном. Щиро кажучи, я засудив би цих героiв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже ранiше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда,[72 - Маттео Боярдо (1434–1494) – iталiйський поет, автор поеми «Закоханий Роланд», сюжетнi лiнii якоi розвинув у «Несамовитому Роландi» Арiосто.] а згодом на тiй самiй основi виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовiко Арiосто. Як я знайду його тут i побачу, що вiн говорить не по-рiдному, а по-чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рiдному, то схилю перед ним голову.

– У мене вiн е по-iталiйськи, – сказав цирульник, – та я його не втну.

– То навiть краще, – одказав парох, – ми могли б те й пану капiтановi пробачити,[73 - Херонiмо Хiменесу де Урреа (1510–1573), який був вiйськовим i письменником. Сервантес тут стисло аналiзуе переклад Урреi «Несамовитого Роланда» Арiосто, цей аналiз, на думку коментаторiв, i з сучасноi точки зору е достатньо якiсним.] аби вiн тiльки не переносив його до Гишпанii i не вивертав на кастильський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так бувае з усiма, що беруться вiршi iншою мовою переспiвувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорi. Одне слово, книгу цю, а також усяку iншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собi, а ми б уже згодом прирозумiли, як iз ними вчинити. Тiльки «Бернардовi дель Карпiо»,[74 - «Бернард дель Карпiо» («Історiя подвигiв i дiянь непереможного рицаря Бернардо дель Карпiо», 1585) – епiчна поема Агустина Алонсо, iспанського автора iз Саламанки.] що, певно, десь тут гуляе, та ще «Ронсевалю»[75 - «Ронсеваль» – поема Франсiско Гаррiдо де Вiльена «Правдива оповiдь про знакомиту битву в Ронсевалi, а також загибель Дванадцяти Перiв Францii» (1553), будуеться на сюжетi «Закоханого Роланда» Боярдо, також мiстить алюзii на продовження поеми Арiосто Нiколасом Еспiносою «Друга частина Орландо».] жодноi не дамо пiльги: скоро впадуть менi в руки, зараз передам iх господинi, а вона в огонь пошле без пощади.

Цирульник з тим усiм погодився – певно, що так воно i е, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин i такий правдолюб, що зроду-звiку нi думкою, нi словом не схибить. Далi майстер Нiколас розкрив «Пальмерiна Оливського» та «Пальмерiна Англiйського», що стояв тут же поруч.

Побачивши парох сi книги, сказав:

– Оту оливину на трiски порубати та спалити, щоб i попелу по нiй не зосталось, а англiйську пальмочку слiд берегти й хоронити, яко рiч унiкальну, в особливiй шкатулi, на взiр тiеi, що Олександр Македонський знайшов серед перських трофеiв i тримав у нiй Гомеровi твори. Та книжка, пане куме, гiдна пошани з двох поглядiв: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав ii, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усi пригоди в замковi принцеси Ладомiри пречудовi, написанi справдi майстерно, мовою вишуканою i водночас ясною, автор умiло дотримуе в нiй ладу й мiри, залежно вiд того, яких героiв змальовуе. Отож, майстре Нiколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також «Амадiс Гальський» не зазнають огненноi покари, а вся решта нехай гине – нема чого далi перебирати й перевiряти.

– Не зовсiм так, пане куме, – заперечив цирульник, – бачите, зараз у мене в руках славнозвiсний «Дон Бельянiс».

– Сьому, – одрiк парох, – за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зiйшла, та повикидати ще всi дурницi про Замок Слави й iншу таку бридню; тож вiдкладiмо розгляд на потiм, побачимо, чи вiн виправиться, чи нi, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що берiть його, куме, до себе додому, лише нiкому читати не давайте.

– Оце добре, – сказав цирульник.

Не бажаючи бiльше того клопоту з рицарськими романами, вiн велiв ключницi забрати всi тi фолiанти й повикидати у двiр. А ключниця до того торгу й пiшки – книжки палити iй любiше було, анiж тонкее та широкее полотно ткати. Вхопила iх цiлий оберемок, штук вiсiм, чи що, та й викинула в вiкно. Одну книжку, правда, впустила, iдучи; пiдняв ii цирульник, аж то «Повiсть про славного рицаря Тиранта Бiлого».

– Боже правий! – аж скрикнув парох. – Невже то й справдi «Тирант Бiлий»?[76 - «Повiсть про славного рицаря Тиранта Бiлого» – рицарський роман Жоана Мартуреля, завершений Мартi Жоаном де Гальбою, уперше опублiкований валенсiйською мовою 1490 р. У романi Сервантеса йдеться про його iспанський переклад «Могутнiй i непереможний рицар Тирант Бiлий, у п’яти частинах» (1511). Захоплений про нього вiдгук «цензорiв» iз сервантесiвського роману не е перебiльшенням.] Дайте менi його, куме, то ж цiлий скарб насолоди, цiле море втiхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбанський, брат його Томас i витязь Фонсека, описуеться там i двобiй хороброго Тиранта з британом, i витiвки дiвчини Ясочки, i жарти та зальоти вдовички Тихолiтськоi, i, вкiнцi, любощi цiсаревоi зi стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своiм ця книжка найкраща в свiтi: рицарi в нiй iдять, сплять, помирають дома в постелi, перед смертю пишуть духiвницi, i ще е тут багато всякоi всячини, що в iнших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор i тут ухитрився нагородити чимало нiсенiтниць, що дають нам привiд засудити його твiр на довiчну каторгу. Вiзьмiть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.

– Нехай i так, – погодився цирульник. – А що ми зробимо з цими дрiбними книжечками?

– То, мабуть, не рицарськi романи, а вiршi, – сказав парох.

Розгорнувши одну таку книжку, вiн побачив, що то була «Дiана» Хорхе де Монтемайора,[77 - «Дiана» Хорхе де Монтемайора… – пасторальний роман «Сiм книг Дiани», написаний iспанською мовою португальським письменником Хорхе де Монтемайором. У першому варiантi завершений 1559 р., у пiзнiших виданнях розширений; надзвичайно популярний у ХVІ – ХVІІ ст., коли поширилась мода на пасторалi з iх безтурботним життям пастухiв i пастушок на тлi завжди квiтучоi сiльськоi природи, з iх витонченими переживаннями героiв, якi виливаються у вiршi й пiснi (для пасторальних романiв е характерним чергування поезii й прози).] i, гадаючи, що й iншi будуть того самого гатунку, промовив:

– Цих книжок не треба палити, як тамтих: вони не роблять та й не робитимуть такоi шкоди, як рицарськi романи. Се твори цiлком пристойнi, вони нiкому нiчим не загрожують.

– Ох, добродiю, – впала в рiч небога, – краще буде, як ви i iх на ту кару засудите, бо як вилiкуються мiй дядько вiд тоi рицарськоi мани, то iх iще, боронь Боже, на вiршi потягне, i забандюриться iм стати пастушком: ходитимуть усе гаями та лугами, спiватимуть, у сопiлочку свистiтимуть або ще й самi поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна i невигойна.

– Правду мовить панночка, – сказав парох, – краще нам i цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайоровоi «Дiани», то, як на мене, палити ii все-таки не слiд, лише повикидати з неi всi вигадки про чарiвницю Фелiсiю[78 - Чарiвниця Фелiсiя – героiня «Дiани» Монтемайора, яка вирiшуе любовнi дилеми персонажiв.] та любовне дання, а також занадто розтягненi вiршi, а проза нехай собi буде, – се, як-не-як, перша серед книжок подiбного роду.

– Далi маемо другу «Дiану», що написав Саламантинець,[79 - Йдеться про пасторальний роман «Друга частина Дiани» (1564), продовження «Дiани» Монтемайора його другом, письменником i медиком Алонсо Пересом.] – провадив цирульник, – i ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хiля Пола.[80 - «Закохана Дiана» (1564), продовження роману Монтемайора iспанського письменника Гаспара Гiль Хiль Пола.]

– Саламантинець нехай iде до тоi купи, що в дворi горiтиме, – вирiшив парох, – а ту «Дiану», що Хiль Поло написав, бережiмо, буцiм то твiр самого Аполлона. Але поспiшаймо, пане куме, бо вже нерано.

– А ось, – сказав цирульник, розгортаючи наступний том, – «Щастя кохання» на десять книг, скомпонував же iх сардинський поета Антонiо де Лофрасо.[81 - Пасторальний роман поета й вiйськового Антонiо де Лофрасо «Десять книг щастя кохання» (1573), де розповiдаеться про цнотливе кохання пастуха Фрексано до пастушки Фортуни.]

– Присягаю саном своiм, – промовив парох, – вiдколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, нiхто ще не складав такоi цiкавоi й неподобноi книги: по-своему вона найкраща й найвиборнiша мiж усiма тими, що будь-коли в сьому родi на свiт являлася, i хто ii не читав, той, можна вважати, зроду не читав нiчого кунштовного. Давайте ii сюди, куме, то для мене така знахiдка, що якби менi хто подарував сутану з флорентинськоi саржi, то була б напевне менша втiха.

Сее сказавши, одклав ii набiк iз великим задоволенням, а цирульник тим часом виголошував:

– Далi йдуть «Іберiйський пастух»,[82 - «Іберiйський пастух» – iспанський пасторальний роман Бернардо де ла Веги (1591).] «Енареськi нiмфи»[83 - «Енареськi нiмфи» – роман Бернардо Гонсалеса де Бобадiлли (1587).] та «Лiки на ревнощi».

– Що ж нам iз ними робити? – спитав парох. – Передамо iх у руки свiтськоi влади, сирiч ключницi, а причин краще не питайте, бо iнакше сьому огляду кiнця-краю не буде.

– А ось iще «Пастух Фiлiди».[84 - «Пастух Фiлiди» – найвiдомiший твiр Луiса Гальвеса де Монтальво, друга Сервантеса; вийшов у Мадридi 1582 року, потiм кiлька разiв поспiль в iнших мiстах Іспанii та за ii межами.]

– То не пастух, – зауважив священик, – а вельми розумний i дотепний великосвiтський пан; сю книжку бережiть, як перлину коштовну.

– Оцей грубенький том, – вiв далi цирульник, – мае назву «Скарбона розмаiтих поезiй».[85 - «Скарбона розмаiтих поезiй» (1580) – поетична збiрка iспанського поета другоi половини ХVІ ст. Педро де Падiлли.]

– Якби iх не було стiльки багато, – сказав парох, – то вони цiнувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сiеi книжки всяку мiзерiю, що втислася помiж правдиво гарнi речi. Не даймо ii вогню на поталу, бо автор ii – мiй приятель, а крiм неi, вiн написав iще й iншi твори, пiднесенi й героiчнi.

– А ось «Пiсенник» Лопеса Мальдонада, – оголосив цирульник.

– І сiеi книги автор, – промовив парох, – належить до моiх добрих друзiв. Коли вiн сам своi пiснi рецитуе, то всi дивом дивуються: так же то солодко спiвае, що прямо душу поривае. Еклоги в нього, щоправда, довгуватi, але, як то кажуть, запас бiди не чинить. Нехай же й його книжка йде мiж вибранцi. А то що за книга обiк неi?

– «Галатея» Мiгеля де Сервантеса,[86 - «Перша книга Галатеi, подiлена на шiсть частин» (1585), пасторальний роман самого автора.] – одказав цирульник.

– Ми з цим Сервантесом здавна великi друзi: вiршi вiн так собi вiршуе, зате нещастями своiми багатьох перевершуе. Книга його мiстить у собi деякi незлi вигадки, дещо нiби обiцяе, але кiнцiв не виводить – треба, отже, чекати заповiданоi другоi частини: може, далi там усе лiпше буде, i тодi ми зможемо ii помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте ii у себе в сховi.

– Згода, – одповiв цирульник. – А ось iще три книжки заразом: «Араукана» дона Алонса де Ерсiльi,[87 - Одна з найзначнiших епiчних поем видатного iспанського поета й воiна «золотого вiку» Алонсо Ерсiлья-i-Суньiги (1533–1594), за яку вiн отримав почесне звання «iспанського Вергiлiя». У нiй iдеться про конкiсту (завоювання земель в Америцi), вiйну iспанцiв i араукан (мапуче) – численноi групи iндiанцiв, якi заселяла землi сучасноi Аргентини й Чилi.] «Австрiада» Хуана Руфа, пiдсудка кордовського,[88 - Поема iспанського поета й воiна Хуана Руфо Гутьереса (1547–1620), який вважаеться лiтописцем дона Хуана Австрiйського (1545 чи 1547–1578), военачальника й дипломата часiв правлiння його брата, короля Іспанii Фiлiпа ІІ. Хуан Руфа супроводжував Хуана Австрiйського пiд час походу проти повсталих морискiв (див. комент. до розд. Х) у Гранадi (1568) й у битвi при Лепанто був на однiй з ним галерi; Сервантес теж воював пiд його командуванням. Подii цих походiв лягли в основу «Астурiади», тож висока оцiнка поеми може випливати й iз цього факту. Хуан Руфа був також членом судейськоi колегii в Кордовi.] та «Монсеррат» валенсiйського поета Кристобаля де Вiруеса.[89 - Кристобаль де Вiруес (1550–1614), драматург та епiчний поет, теж брав участь у битвi при Лепанто. Поема «Монсеррат» (1587), написана iспанською, розробляе середньовiчну легенду про ченця Гарiна й заснування монастиря Монсеррат.]

– Сi три книги, – сказав парох, – то найкращi епопеi, написанi кастильською мовою, вони гiдно стоять поруч iз найзнаменитшими iталiйськими поемами. Збережiмо iх, яко найцiннiшi здобутки гишпанськоi поезii.

Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився i ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цирульник розгорнув iще одну – «Сльози Анджелiки».[90 - «Сльози Анджелiки» – поема Луiса Бараона де Сото (1586), написана на сюжет «Несамовитого Роланда» Арiосто.]

– Я перший проливав би сльози, – промовив парох, почувши ту назву, – якби хто казав спалити сю книгу, бо автор ii – один з найкращих поетiв не лише в Гишпанii, а i в цiлому свiтi; крiм того, вiн пречудово переклав дещо з Овiдiевих «Метаморфоз».




Роздiл VII

Про другий виiзд нашого доброго рицаря Дон Кiхота з Ламанчi


У цей час почулося голосне гукання Дон Кiхота:

– Сюди, сюди, хоробре рицарство! Час i пора вам явити мiць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнiрi гору почали брати!

Довелося бiгти на той крик i галас, припинивши огляд у книгозбiрнi, через що, здаеться, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи «Каролея» та «Лев Гишпанський», а також «Цiсаревi дiяння» дона Луiса де Авiли,[91 - «Каролея», або «Карлеада» (1560) – поема Херонiмо Семпере (Сампере, Сампедро), яка розповiдае про деякi епiзоди з життя короля Іспанii Карла V (1500–1558). «Лев Гишпанський» (1586 чи 1584) – поема Педро де ла Весилья Кастельяноса про заснування мiста Леон i святих мученикiв, уроженцiв цього мiста. Оцiнка цих творiв Сервантесом е, скорiш за все, iронiчною. «Цiсаревi дiяння» дона Луiса де Авiли – книга не iдентифiкована, вважають, що може йтися про його «Коментарi до вiйни Нiмеччини проти Карла V, Великого iмператора Риму, короля Іспанii, 1546–1547», (1549 чи 1552). Луiс де Авiла-i-Суннiга (1504–1573) – iспанський iсторiограф.] що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був iх побачив, гадаю, що вони не пiдлягли б такому жорстокому вироку.

Як увiйшли всi до Дон Кiхота, той уже встав з постелi й був такий бодренний, мов i не думав спати – викрикував у нестямi всяку нiсенiтницю та, знай, штирхав мечем на всi боки, повертаючи його то лезом, то плазом. Його взяли попiдруч i силомiць уклали знову в лiжко, тодi вiн трохи втихомирився i сказав, обертаючись до священика:

– Чи то ж не ганьба, велебний пане архiепископе Турпiне, що так званi Дванадцять Перiв дали себе з доброго дива поконати на сьому турнiрi дворакам, коли натомiсть ми, мандрованi рицарi, три днi поспiль перед вели?

– Та годi-бо вам, пане куме, помовчте, – заспокоював його парох, – дасть Бог, фортуна перемiниться: що сьогоднi втратиш, надолужиш завтра. А тим часом майте обачення на свое здоров’я, бо, здаеться менi, що вашець дуже втомлений, а може, навiть i поранений.

– Та ран нiбито немае, – одказав Дон Кiхот, – а що мене побито й потовчено, то се вже певно: той байстрючий Роланд добре поколошматив мене дубиною, а все з завидкiв, що я, бач, один йому в молодецтвi рiвня. Та не будь я Рiнальд Монтальбанський, коли, з лiжницi пiдвiвшися, не оддячу йому наперекiр усiм його чарам! А поки що дайте менi чогось попоiсти, душу проквасити; як же помсти доконати, в тiм уже моя голова.

Так же й зробили, дали йому попоiсти, i вiн знову заснув, а вони всi дивували з його навiженства.

Тоi ночi ключниця спалила вогнем i пустила димом усi книжки, якi тiльки були в дворi i в цiлiм домi; сiли там попелом i такi, що заслуговували на вiчне збереження в архiвах – чи така вже була iхня доля, чи цензорове недбальство до того причинилось, а справдилася на них приповiдка, що часом i праведники з грiшниками гинуть.

Парох iз цирульником урадили, що найкращим лiком на недугу iхнього приятеля буде закласти й замурувати вхiд до книгозбiрнi – може, як усунути причину, то не стане й наслiдкiв; як же вiн, уставши, не знайде туди ходу, то скажуть йому, що якийсь чарiвник викрав усi книжки разом iз кiмнатою. Як же надумали, так не гаючись i зробили. За два днi Дон Кiхот устав з постелi i першим дiлом кинувся до своiх книжок, але, не знаходячи кiмнати, в якiй вони були, почав никати туди й сюди, крутився коло того мiсця, де були дверi, i все мацав руками та очима водив навсiбiч, не мовлячи нi словечка. Нарештi, по довгому часi спитав у ключницi, як пройти до книгозбiрнi, а та вже добре знала, що мае казати.

– Якоi се ви, паночку, книгозбiрнi шукаете? – спитала вона. – Немае вже в нас нi кiмнати тiеi, нi книжок – усе забрав сам диявол.

– Ба не диявол, а чаклун, – упала в рiч небога. – Першоi ночi по вашому, дядечку, вiд’iздi прилетiв вiн сюди на хмарi, злiз зi змiя, на якому верхи сидiв, i ввiйшов до тоi кiмнати. Не знаю, що вiн витворяв, тiльки дивлюся за якусь часину – вилiтае вiн через дах, а в домi скрiзь диму повно. Ми кинулись туди – що за оказiя? Анi книжок нема нiяких, анi самоi кiмнати, нiчогiсiнько! І ще пригадую, що чули ми з господинею, як, одлiтаючи, крикнув той лихий дiдуган, що вiн уже вiддавна таiв злобу проти властителя тих книжок i тiеi кiмнати, тим i накоiв у сьому домi шкоди, яка опiсля наяв вийде. Ще й додав наприкiнцi, що звати його мудрий Хрестон.

– Не Хрестон, а Фрестон,[92 - Фрестон – персонаж роману «Дон Бельянiс Грецький».] – поправив Дон Кiхот.

– Та не тямлю вже гаразд, чи то Хрестон, чи Хвостон, – сказала ключниця, – знаю тiльки, що натон кiнчаеться.

– Ото ж i е, – пояснював Дон Кiхот, – мудрий чаклун, мiй найлютiший ворог, що поклав на мене гнiв, бо дiзнався iз чарiв своiх та чорнокнижжя, що колись я маю стати на двобiй з певним рицарем, якому вiн сприяе, i подолаю того рицаря, не зважаючи на всi його зусилля. От вiн i витворяе менi тепер усякi каверзи, але ж нехай знае: що небо судило, того не годен вiн анi втекти, анi обiйти!

– Авжеж, що нi! – погодилась небога. – Тiльки нащо вам, дядю, здалися тi боi та двобоi? Чи не краще тихо-мирно домонтарювати, анiж свiтами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати? Не один-бо, знаете, по вовну iде, а сам вертаеться стрижений.

– Ох, мое небожатко! – сказав Дон Кiхот. – Нiчого ти в сiй справi не тямиш. Перше нiж мене стрижуть, я повискубую й повириваю пелехи всякому, хто тiльки посмiе моеi волосинки торкнутися, не то що!

Побачивши, що вiн спалахнув гнiвом, небога й ключниця вирiшили не казати вже йому нi слова накриво.

Цiлих два тижнi по тому сидiв наш гiдальго тихо дома – не було й знаку, щоб вiн iзнову тi химороди гнати збирався. Всi тi днi мав вiн надзвичайно втiшнi бесiди з двома друзяками своiми, парохом та цирульником; казав iм, що свiтовi нинi найбiльше потрiбнi мандрованi рицарi i що саме в його особi те мандроване рицарство вiдродиться й оновиться. Парох iнший раз сперечався з ним, а iнший притакував, бо знав, що iнакше з ним не зговориш.

Одночасно Дон Кiхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своiм сусiдом; був то чоловiк добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олii в головi. Так вiн уже його вговоряв, так надив, такого йому наобiцяв, що бiдний селюк згодився, нарештi, стати йому за зброеносця i з ним посполу в мандри пiти. Дон Кiхот радив йому, мiж iншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що iм удасться за одним махом-пахом звоювати острiв який-небудь, тодi вiн його зразу на губернатора настановить. Знадившись на цi обiцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жiнку i дiтей i став до сусiда свого за джуру.

Потiм Дон Кiхот заходився грошей дбати: дещо попродав, дещо позаставляв (i все ж то за безцiнь) i збив таки чималеньку суму. Крiм того, вiн позичив в одного приятеля круглого щита i, полагодивши сяк-так свого побитого шолома, завiдомив зброеносця свого Санча, якого дня i якоi години мають вони в дорогу рушати, щоб той устиг найпотрiбнiшим припасом себе обмислити та не забув притьмом сакви узяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пiшо ходити, то думае осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон Кiхот мав деякi сумнiви: вiн почав пригадувати собi, чи були в яких-небудь мандрованих рицарiв джури-ослоiзди, та так i не мiг пригадати i, врештi, дозволив своему зброеносцю взяти осла, сподiваючись, що невдовзi зможе дати йому пiд верх благороднiшого ступака, вiдбивши коня в першого-лiпшого нечемного рицаря, що спiткаеться iм по дорозi. Згадавши корчмаревi поради, Дон Кiхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши й нарихтувавши все як слiд, Дон Кiхот i Санчо Панса виiхали одноi ночi з села, так що нiхто й не бачив, не попрощались навiть iз своiми – сей iз жiнкою та дiтьми, а той з небогою та ключницею. Немало ж за ту нiч i проiхали, освiли од села далеченько: хоч там iх тепер i кинуться, то вже не знайдуть.

Санчо Панса iхав на своiм ослi, немов патрiарх який; не забув же вiн i сакви взяти, i бурдюка на вино. Йому не терпiлося швидше стати губернатором того острова, що пан обiцяв. А Дон Кiхот i на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, себто Монтьельською рiвниною, тiльки тепер iхалось йому охвiтнiше, бо час був iще раннiй i зукiсне промiння соняшне не дуже йому докучало. Отак iдучи, обiзвався Санчо Панса до свого пана:

– Глядiть же, пане мандрований лицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашоi менi обiцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите.

На те одказав йому Дон Кiхот:

– Треба тобi знати, друже мiй Санчо Панса, що в давнину мандрованi рицарi мали звичай наставляти джур своiх губернаторами та намiсниками тих островiв чи королiвств, що вони звоювали, i я твердо наважився того хвального звичаю дотримати; мало того, я хочу його удосконалити. Бачиш, вони iнодi (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброеносцi iхнi постарiють, що вже несила iм i служити по стiлькох гiрких днях i ночах, i аж тодi робили iх графами чи там маркiзами i давали iм на ранг якусь волость або округу, а як ми з тобою живi будемо, то, може, ще й на сiм тижнi я звоюю яке-небудь королiвство, якому ще кiлька держав пiдлягають – котра тобi подобаеться, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я прибiльшаю: рицарям раз у раз трапляються небаченi пригоди й нечуванi нагоди. Можливо, я дам тобi навiть бiльше, нiж пообiцяв.

– То себто виходить, – сказав Санчо Панса, – коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьеррес, моя стара,[93 - Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.] буде вже королицею, а дiтки моi короленятами?

– А хто ж у цьому може сумнiватись? – одрiк Дон Кiхот.

– Та хоч би й я, – сказав Санчо Панса. – Коли б навiть Пан Бiг iз неба королiвськi корони дощем сiяв, то й тодi на голову Марii Гутьеррес анi жодна, мабуть, не прийшлася б. Нi, пане, не вийде з неi королицi, хiба од сили грапиня, та й то ще невгадно.

– Уповай на Бога, Санчо, – втiшав його Дон Кiхот, – вiн пошле iй те, що годиться, а сам теж не прибiднюйся: бути тобi губернатором, а щоб нижче, то й не думай.

– А й не думаю, добродiю, – вiдповiв Санчо Панса. – Ви ж у мене пан важнющий, то й дасте менi щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було, й до снаги.




Роздiл VIII

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кiхотом у страшенному й неуявленному бою з вiтряками, та про iншi вiкопомнi подii


Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вiтрякiв, що серед поля стояли; як побачив iх Дон Кiхот, то сказав своему зброеношi:

– Фортуна сприяе нашим замiрам понад усяке сподiвання. Поглянь, друже мiй Санчо, що там попереду бовванiе: то тридцять, якщо не бiльше, потворних велетнiв, що з ними я наважився вой воювати i всiх до ноги перебити. Трофеi, що нам дiстануться, зложать початки нашому багатству. А вiйна така справедлива, бо змiтати з лиця землi лихе насiння – то рiч спасенна i Боговi мила.

– Та де ж тi велетнi? – спитав Санчо Панса.

– Он там, хiба не бачиш? – одказав Дон Кiхот. – Глянь, якi в них довжелезнi руки: у деяких будуть, мабуть, на двi милi завдовжки.

– Що-бо ви, пане, кажете? – заперечив Санчо. – То ж овсi не велетнi, то вiтряки, i не руки то в них, а крила: вони од вiтру крутяться i жорна млиновii ворочають.

– Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвiдомий, – сказав Дон Кiхот, – бо то таки велетнi. Як боiшся, то лiпше стань осторонь i помолись, а я тим часом зiтнуся з ними в запеклому й нерiвному бою.

По сiм словi стиснув коня острогами, не слухаючи крикiв свого зброеношi, який усе остерiгав його, щоб не кидався битись, бо то не велетнi, а вiтряки. Та рицаревi нашому так тi велетнi в головi засiли, що вiн не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вiтрякiв, хоч був уже од них недалеко, а летiв уперед i волав дужим голосом:

– Не тiкайте, боягузи, стiйте, пiдлi тварюки! Адже на вас нападае один тiльки рицар!

Тут саме звiявся легкий вiтрець, i здоровеннi крила вiтряковi почали обертатись; як побачив те Дон Кiхот, закричав:

– Махайте, махайте руками! Хай iх у вас буде бiльше, нiж у гiганта Брiарея,[94 - Гiгант Брiарей – у давньогрецькiй мiфологii один iз сторуких велетнiв.] i тодi не втечете кари!

Сее сказавши, припоручив душу свою володарцi Дульсiнеi, просячи ii допомогти йому в такiй притузi, затулився добре щитом i, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вiтряковi в крило. Тут вiтер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетiвся, а крило пiдняло коня й вершника, а потiм скинуло iх iз розгону додолу. Санчо Панса прибiг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, вiн побачив, що той i поворухнутись не може – так тяжко грьопнувся з Росинанта.

– Ах, Боже ж ти мiй, Господи! – бiдкався Санчо. – Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вiтряки, воно ж усякому видно, хiба тому нi, в кого вiтер у головi ганяе.

– Мовчи, друже Санчо, – одказав Дон Кiхот, – бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно i е, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупi з кiмнатою, навмисне перетворив тих велетнiв на вiтряки, щоб не дати менi слави перемоги, бо на мене дуже ворогуе. Але кiнець кiнцем мiй доблесний меч розiб’е тi зловорожi чари.

– Та дай Боже, – сказав Санчо Панса.

Вiн допомiг Дон Кiхотовi встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Мiркуючи так i сяк про недавню пригоду, вони рушили далi до Ляпiського перевалу, бо там, казав Дон Кiхот, на тих розиграх, чекають iх, без сумнiву, численнi й рiзнорiднi пригоди. Одне тiльки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповiвши про те горе джурi своему, вiн сказав:

– Раз якось читав я, що один гишпанський рицар на ймення Дiего Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гiлляку i того дня стiльки подвигiв учинив, стiльки маврiв нею перетовк, що йому дали прiзвище Гiлляка, а нащадки його й досi пишуться Варгас-i-Гiлляка. Я до того рiч веду, що й сам думаю собi дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозi вбачимо. І буде той дубець незгiрший, нiж у Варгаса був, i доконаю я з ним таких подвигiв, що ти можеш себе за щасливця вважати: рiдко кому доводиться бути свiдком i самовидцем майже неймовiрних подiй.

– То все в Божих руках, – одказав йому Санчо, – я вiрю всьому, що ваша милость менi каже. Тiльки сядьте-бо рiвнiше, а то ви якось аж перехнябились у сiдлi – мабуть, таки добре забились, як упали.

– Правда твоя, – промовив Дон Кiхот, – але, як бачиш, я не кволюся, що те й те менi болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них i тельбухи вилазили.

– Коли так, то хай буде й так, – вiдповiв Санчо, – але я був би радий, що Боже крий, якби ви, паночку, та жалiлись менi, як вам що болiтиме. А вже як у мене що заболить, хоч трiшечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, i джурам мандрованих рицарiв не вiльно на бiль нарiкати?

Дон Кiхот посмiявся з простоти свого зброеношi й сказав, що вiн може собi стогнати й жалiтися скiльки влiзе, чи е чого, чи нема, бо в рицарських законах про те нiчого не написано. Тодi Санчо нагадав пановi, що час би iм чогось i попоiсти. Дон Кiхот вiдповiв, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай iсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвiл, Санчо розташувався якнайзручнiше на ослi, вийняв iз саков харч i заходився пiдживлятися, трюхикаючи звiльна позад пана; час вiд часу вiн потягав винце з бурдюка, та так же смачно, що йому позаздрив би найзавзятiший не-минай-корчма з Малаги. Отак iдучи та частуючися потроху, вiн зовсiм забув про пановi обiцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приемною розвагою.

Обночувались вони на якомусь узлiссi; Дон Кiхот уломив собi з дерева суху гiлляку i насадив на неi залiзну клюгу, що од списа лишилась, – от тобi вже й ратище готове.

Цiлiсiньку ту нiч наш гiдальго не змигнув i на хвильку, мрiючи про свою володарку Дульсiнею – вiн-бо у всьому вирiшив наслiдувати вчинки рицарiв, у романах описанi, а тi, як вiдомо, не спали ночей по лiсах та пущах, усе до коханих своiх дам мислi зносячи. Інша рiч Санчо Панса: добре напхавши собi кендюха, i то не якоюсь там цикорною водою,[95 - Тогочасна медицина застосовувала напiй iз цикорiю як снодiйне.] вiн проспав без прокиду до самого рана, i щоб Дон Кiхот був його не розбуркав, не пробудило б сонька нi промiння соняшне, що прямо в лице йому било, анi спiвоче птаство, що веселим гамором вiтало новий день. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюка i непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такiй дорозi хтозна, чи швидко поповнiе. Дон Кiхот не хотiв снiдати – був, певно, ситий своiми розкiшними споминками. Знов рушили вони в путь, що вчора почали верстати, i так як у пiзнi обiди доiхали до Ляпiського перевалу.

– Отут, брате Санчо, – обiзвався Дон Кiхот, – буде нам з тобою тих пригод, хоч купайся. Тiльки гляди: хоч до якого великого скруту менi дiйде, не поривайся до меча, аби мене оборонити; хiба що нападуть на мене якiсь лайдаки, посполитi люди, тодi можеш менi пособляти. А як будуть то рицарi, ти не можеш i не мусиш за всiма законами рицарськими менi до помочi ставати, поки тебе самого на рицаря не висвятять.

– За се не клопочiться, пане, – вiдповiв Санчо, – тут я нiколи з послуху не вийду, бо вдався зроду любомирний, усякi свари та чвари менi осоружнi. От як мене самого хто зачепить, тодi вже й на лицарськi закони не подивлюсь, бо закони людськi та Божi дозволяють кожному себе од напастi боронити.

– І я не кажу, що нi, – промовив Дон Кiхот, – але як на мене, бувае, нападуть рицарi, то ти вже, будь ласка, стримуй своi пориви.

– Чому не стримать, стримаю, – заспокоiв його Санчо. – Се для мене така буде заповiдь, як шанувати недiленьку святу.

Їдуть вони отак, балакають, аж назустрiч iм де взялися два ченцi-бенедиктинцi верхи не на мулах, сказав би, а на верблюдах, такi тi мули були здоровi. Обидва вершники на очах мали подорожнi окуляри, а над головами парасолi. За ними iхав ридван з чотирма чи п’ятьма супровiдниками верхи на конях, а позаду йшли пiшки два погоничi. В тому ридванi сидiла, як виявилося згодом, одна бiскайська дама, що правилась у Севiлью до свого чоловiка, котрий мав iхати в Америку на якусь високу посаду, а тi ченцi не належали до ii почту, просто iхали однiею дорогою. Скоро побачив iх Дон Кiхот, зараз сказав своему джурi:

– Коли не помиляюсь, нас чекае зараз найславнiша пригода, яку тiльки можна собi уявити: тi двi чорнi поторочi онде-о – то, безперечно, чарiвники, що викрали якусь принцесу i везуть ii кудись у тому ридванi. Я мушу будь-що-будь тому гвалтовному вчинковi перешкодити.

– Глядiть, пане, щоб не було гiрше, як iз вiтряками! – сказав Санчо Панса. – Та то ж, добродiю мiй, брати-бенедиктинцi, а в ридванi iдуть, либонь, якiсь подорожнi. Вважайте добре, а то ще знов вас лихий попутае.

– Говорив же я тобi, Санчо, – вiдповiв Дон Кiхот, – що ти не вельми на пригодах розумiешся. Як я сказав, так воно i е, зараз сам побачиш.

По сiм словi вибасував наперед, став серед дороги, якою iхали ченцi, пiдпустив iх на таку вiдстань, щоб могли його почути, i обiзвався зичним голосом:

– Гей ви, диявольське потворне кодло! Зараз же пустiть на волю високородних принцес, що iх везете силомiць у сьому ридванi! А нi, то готуйтеся до наглоi смертi, приймiть слушну кару за свое лиходiйство!

Ченцi натягнули повiддя; враженi незвичайним виглядом Дон Кiхота i ще бiльше його мовою, вони одказали:

– Пане рицарю, ми не дияволи й не потвори, ми ченцi закону святого Бенедикта, iдемо собi вдвох своею дорогою, а чи е в тiм ридванi якi краденi принцеси, того ми несвiдомi.

– Ви не одурите мене лестивими речами, – сказав Дон Кiхот. – Знаю я вас, брехливе лайдацтво!

Не чекаючи вiдповiдi, вiн пiдострожив Росинанта, наважив списа i з таким лютим завзяттям ринувся на першого ченця, що якби той сам не скотився з мула, вiн би скинув його на землю тяжко пораненого або й зовсiм без душi. Другий чернець, побачивши, яка доля спiткала його товариша, дав своему доброму муловi п’ятками в боки i гайнув у поле, мов вiтром його здуло.

Санчо Панса зiскочив хутенько з осла, пiдбiг до ченця, що лежав на землi, i заходився стягати з нього рясу. Тут до завзятого джури пiдiйшли тi два погоничi, служки чернечi, i спитали, чого се вiн його роздягае. Санчо вiдповiв, що то його законнi трофеi, бо пан його, Дон Кiхот, здобув у битвi перемогу. Погоничi жартiв не знали, а про битви й трофеi зроду нiчого не чули; скориставши з того, що Дон Кiхот пiд’iхав до ридвана i завiв розмову з подорожнiми, вони кинулись на Санча, повалили його i добре йому боки полатали та бороду чисто обскубли; так i лежав, сердега, простягнувшися, без тями й без духу. Чернець тим часом устав, переляканий та перестрашений, що й лиця на ньому не було, злiз мерщiй на свого мула й погнав до товариша, що пiджидав його вiддалiк, дивлячись на всю тую веремiю. Тодi, не чекаючи кiнця пригодi, рушили разом уже чимдуж уперед та все, знай, хрестилися, мовби iм на п’яти наступала якась нечиста сила.

Тим часом Дон Кiхот, як ми вже сказали, завiв розмову з дамою, що в ридванi сидiла.

– Ваша лiпота, сеньйоро моя, – просторiкував наш рицар, – може тепер собi до вподоби персоною своею розпоряджати, бо свавiльна пиха напасникiв ваших лежить повергнута в прах могутньою моею правицею; аби ж вам не трудиться марне, iменi визвольника свойого допитуючись, вiдайте, що звати мене Дон Кiхот з Ламанчi, що естем мандрований рицар, довiчний слуга i раб незрiвнянноi вродливицi Дульсiнеi Тобоськоi; в нагороду за помiч, що я вам призволив, одноi лише благаю у вас ласки, рачте, ваша вельможнiсть, завернути до Тобоса, стати в моiм iменi перед володаркою моею i ознаймити iй усе, що я вчинив для рятунку вашого.

До всього, що говорив Дон Кiхот, прислухався слуга-бiскаець, один iз тих, що ридван супроводили; побачивши, що рицар не дае проiзду, а притьмом жадае, щоб подорожнi завернули до Тобоса, приступив до нього i, схопивши за списа, гукнув ламаною кастильською i крученою бiскайською мовою:

– Гей, лицар, лихоi години! Клянусь на Бога, що менi створив, як не будеш коляса пускати, буде тобi бiскай убивати!

Дон Кiхот зрозумiв його дуже добре i з гiднiстю вiдповiв:

– Якби ти був кавальеро, я скарав би тебе за твою глупоту i зухвальство, гультяю!

– Не я кавалер? – образився бiскаець. – Бога божусь, брешеш християнськи! Кидай спису, тягай меча, буде тобi кота в водi! Бiскай на землi, кавалер на морi, кавалер на чортi, а скажеш нi – твоя брехня!

– Ну що ж, побачим, хто кого, як сказав Аграхес,[96 - Ця словесна формула загрозливого змiсту часто зустрiчаеться в рицарських романах. Аграхес – персонаж «Амадiса Гальського».] – промовив Дон Кiхот.

Тодi кинув списа на землю, вихопив меча, затулився щитом i порвався до бiскайця, твердо наважившись укласти його на мiсцi. Бачить бiскаець, що непереливки, хотiв iз мула злiзти, бо не дуже-то на ту найману тварину звiрявся, та встиг лише меча добути. Щастя його, що ридван був близенько: вiн схопив iзвiдти подушку, закрився нею, мов щитом, i обидва вони ринулись до бою, як двое смертельних ворогiв.

Усi присутнi даремне силкувалися помирити iх: бiскаець галасував крученою своею мовою, що як не дадуть йому сю бiйку до кiнця довести, то вiн i панiю вб’е, i всiх повбивае, хто йому на завадi стане. Подорожня дама, вражена й перелякана таким зворотом справи, велiла машталiровi од’iхати на узбiч i вiддалiк дивилась на той запеклий поединок. Бiскаець саме рубонув Дон Кiхота по плечу – якби не щит, то був би розпанахав його аж до пояса. Вiдчувши мiць того гвалтовного удару, Дон Кiхот покликнув на весь голос:

– О, Дульсiнее, володарко душi моеi, квiте небесноi вроди, рятуй свого рицаря, що заради чеснот твоiх незмовленних на таку жахливу наражаеться небезпечнiсть!

Проголосити цю тираду, стиснути меча в руцi, заслонитися добре щитом i стрiмко впасти на противника – все це було справою якоiсь хвилини для Дон Кiхота, що вирiшив одним махом iз бiскайцем розправитись. Той же, побачивши таку рiшучiсть i одвагу рицареву, i собi поклав дiяти без вагання. Затулився гаразд подушкою i стояв напоготовi, тiльки мула не спромiгся нi туди, нi сюди повернути, бо та тварина, здорожена й незвикла до таких герцiв, стояла на мiсцi, мов укопана. Отож Дон Кiхот, пiднявши високо меча, наступав, як ми сказали, на обачного бiскайця, наважившись розрубати його навпiл, а бiскаець, прикрившися подушкою, i собi пiднiс меча; всi присутнi з ляком i тривогою ждали тих страшенних ударiв, якими противники погрожували один одному, а дама в ридванi з покоiвками своiми ревно молилась, обрiкаючись гойними приносами всiм чудотворним образам i святиням гишпанським, аби тiльки Господь порятував слугу ii й вибавив iх усiх од видимоi смертi. Але, на превеликий жаль, перший автор, що написав про Дон Кiхота, уривае iсторiю свою саме на цьому захопливому моментi, пояснивши це тим, що не знайшов у джерелах жодних вiдомостей про закiнчення сього поединку та про iншi Дон Кiхотовi подвиги. Проте другий його дiеписець не мiг припустити думки, щоб такi цiкавi подii пiшли в забуток, щоб усi ламанчани були такi вже оспалi й недопитливi, що нiде в архiвах iхнiх чи в шухлядах не лишилось якихось шпаргалiв чи рукописiв, зв’язаних так чи сяк з iменем нашого преславного рицаря, тим-то й не тратив утiшноi надii вiднайти колись кiнець сiеi небуденноi iсторii. І справдi, вiн таки вiднайшов його з небесного призволу, а як – про те дiзнаетесь iз другоi книги.




Роздiл IX,

що оповiдае про кiнець i край дивовижного поединку мiж хоробрим бiскайцем i завзятим ламанчцем


У першiй частинi сiеi iсторii ми лишили бравого бiскайця й славетного Дон Кiхота, як вони замахнулись люто один на одного голими мечами, що якби були з усiх сил рубонули, то напевне себе навзаем розполовинили б i розпалися б кожен на двi частки, мов розрiзанi гранатовi яблука, – i саме на такому непевному мiсцi урвав автор, як стiй, свою прецiкаву повiсть, не вказавши навiть, де можна знайти ii продовження.

Зажурився я з того непомалу: любо менi було той коротенький уривок читати, та нелюбо думати, як то нелегко розшукати дальший тяг сiеi превтiшноi повiстi, якiй, на мiй погляд, багатенько ще бракуе сторiнок. Менi здавалось неймовiрним, ба навiть зовсiм неможливим, щоб для такого славетного рицаря та не знайшлося якогось мудрого письмака, котрий пiднявся б списати його небувалi подвиги; адже всiм мандрованим рицарям, що шукали, як то кажуть, пригод, завжди щастило на хронiкарiв, на кожного припадало по одному, а то й по два, i тi мудрецi не лише iх дiяння списували, а й найменшi iхнi думки та всякi дурницi змальовували, що годi було й приховати. Чи то мислима рiч, щоб лиха доля позбавила нашого зацного рицаря того добра, що Платiр i все його субраття подостатком мали?

Тим i не хотiв я до думки прихилитись, що така чудовна iсторiя могла лишитись урiзаною i втятою, i складав цiлу вину на злостивiсть часу, цього нищителя й губителя всiх на свiтi речей: або, гадав я, вiн зовсiм запропастив ii, або в якомусь незнаному сховi тримае. Але знов-таки, мiркував я, якщо в Дон Кiхотовiй книгозбiрнi знайдено такi новочаснi твори, як «Енареськi нiмфи» та «Лiки на ревнощi», то i його власна iсторiя мусить бути не вельми давньою: хоч вона, може, й не записана, то досi живе ще в пам’ятi його односiльцiв та землякiв-ламанчан. Сi здогади непокоiли мене й додавали охоти дiйти сущоi i достеменноi правди про все життя й чудороднi вчинки славетного нашого гишпанця Дон Кiхота, зерцала i свiтила ламанчського рицарства, першого, хто в нашi часи, пiд таке знегiддя й лихолiття, взяв на себе нелегкi й почеснi обов’язки мандрованого рицаря, що мае направляти всякi кривди, запомагати вдовиць i обороняти дiвиць, тих, що то гасають горами-долами на скакунах своiх з карбачем у руках i всiм своiм дiвоцтвом за плечима; в старовину й справдi водились такi панянки, що, проживши до вiсiмдесяти рокiв i не проспавши анi жодноi ночi пiд крiвлею, примудрялися, якщо тiльки iм не розвивав вiнця якийсь нахаба, гультяй або потворний велетень, лягати в домовину такими нетиканими, як i матерi, що iх спородили. З сiеi ж то, кажу, причини i ще з багатьох iнших заслуговуе наш премудрий Дон Кiхот на повсякчасну хвалу i довiчную згадку, та й мене б забувати не слiд за тi труди й старання, що поклав я, аби розшукати кiнець сiеi надзвичайноi iсторii, хоч сам добре знаю – щоб не сприяли менi небо, випадок i фортуна, то рiд людський був би навiки позбавлений розваги й задоволення, якi вона годин на двi може дати тому, хто уважно ii прочитае. А розшукав я той кiнець ось яким чином. Раз якось iду я по жидiвському базару в Толедо, аж бачу – хлопець один старi якiсь зошити й шпаргали торговцю шовком продае, а я собi зроду до читання охочий, на вулицi клаптик паперу пiднiму, i то почитаю; з тiеi ж то цiкавостi узяв я в хлопчика один зошит i по письму зразу впiзнав, що то арабщина. Впiзнати ж то впiзнав, а вчитати не змiг; давай тодi роззиратися, чи нема де якого мориска,[97 - Мориски – мусульмани, якi пiсля закiнчення Реконкiсти (1492) були змушенi прийняти християнство.] щоб менi те писання розтлумачив. А в Толедо такого чоловiка знайти – не велика труднацiя: якби навiть менi треба було перекладача з якоiсь путнiшоi й давнiшоi мови, i то легко знайшов би. Нарештi, один таки навинувся менi на очi; я сказав йому, чого менi треба. Вiн узяв у руки зошита, розгорнув десь посерединi i, прочитавши кiлька рядкiв, зареготався. Я спитав, чого вiн смiеться, i вiн одказав, що його насмiшила приписка на маргiнесi. Я попросив його ту приписку перекласти. Не перестаючи смiятися, вiн сказав:

– Тут iзкраю написано ось що: «Дульсiнея Тобоська, що ii iмення так часто в сiй повiстi фiгуруе, була, кажуть, велика мастачка свинину солити – у всiй Ламанчi другоi такоi не було».

Почувши слова «Дульсiнея Тобоська», я став як уритий: менi одразу спало на думку, що цi старi зшитки мiстять у собi iсторiю Дон Кiхота. Вражений цим здогадом, я попрохав мориска прочитати заголовок, i вiн не гаючись перетовмачив менi з арабськоi на кастильську до слова так: «Історiя Дон Кiхота з Ламанчi, написана Сiдом Ахметом Бен-Енхелi, дiеписцем арабським».

У мене аж вушка засмiялись, як я той заголовок почув, та я перемiгся якось, щоб радостi своеi i навзнаки не подати. Пiдскочивши до шовкоторговця, я видер йому з рук усi тi зшитки й папери i забрав iх у хлопця за пiвреала; коли б вiн був здогадався, як вони менi потрiбнi, вiн мiг би заправити за них i одержати з мене цiлих шiсть реалiв, а то й бiльше. Тодi ми з мориском вiдiйшли до собору, стали пiд опасання, i тут я попросив його переложити на кастильську мову, нiчого не проминаючи й не додаючи, все, що в тих паперах стосувалось Дон Кiхота, – а цiну сам нехай покладе, яку хоче. Вiн задовольнився двома мiрками родзинок та двома корцями пшеницi, пообiцявши за те перекласти рукопис докладно й доладно, i то в найкоротшiм часi. Щоб же ту справу прискорити i такоi цiнноi знахiдки з рук не пускати, взяв я мориска до себе додому, i за яких пiвтора мiсяця вiн переклав менi всю ту iсторiю, яку я вам зараз i розкажу.

У першому зшитку була, мiж iншим, дуже натурально намальована бiйка Дон Кiхота з бiскайцем: суперники зображенi в тiй самiй поставi, як оповiдаеться в iсторii, обидва пiднесли вгору мечi, той затуляеться щитом, а сей подушкою; пiд бiскайцем мул, немов живий, i зразу видко, що наймана тварюка: пiд мулом напис – «Дон Санчо де Аспейтiя», так звали б то бiскайця, а пiд Росинантом – «Дон Кiхот». Росинанта маляр удав знаменито: така собi невiрна шкапа, худа й незграбна, суха й довготелеса, ще до того й драбинчаста, ребра аж свiтяться; недарма ж i названо його так, сказано – Перешкапа. Трохи одаль стоiть Санчо Панса, осла свого за оброть тримаючи; пiд ослом написано – «Санчо Санкас»: судячи з малювання, мав вiн товсте черево, короткого тулуба й довгi ноги, тим-то й прiзвище йому прокладено Панса або Санкас, себто Пузань чи Цибань, воно i так i так у нашiй iсторii пишеться. Були там iще деякi цiкавi дрiбнички, та вони для нашоi iсторii бiльшоi ваги не мають, нiчого не додаючи до ii правдивостi: а iсторiя та, кажуть, добра, котра правдива.

Як же нашiй iсторii i можна щодо правдивостi який закид зробити, то хiба одне тiльки, що автор ii араб, а ся нацiя на натуру брехлива; та що араби на нас ворогують, то можна припустити, що вiн радше применшуе, нiж прибiльшуе. Так воно, мабуть, i е, бо там, де вiн мусив i мiг би про заслуги нашого доброго рицаря ширше пером розвестися, вiн нiби нарочито збувае iх мовчанням. Се рiч погана, надто як робиться зумисне: iсторики завжди мають бути точними, правдомовними i безстороннiми, щоб нi власний iнтерес, нi страх, нi ворожнеча, нi дружба не могли збити iх з путi iстини, бо iстина – це матiр iсторii, а сама iсторiя – це суперниця часу, хоронителька дiй, свiдок минувшини, приклад i пересторога для сучасностi, наука на майбуття. Я певен, що в сiй iсторii ви знайдете все, чого тiльки можна вимагати вiд цiкавоi лектури, як же iй, може, бракуватиме дечого доброго, то винен у тiм, безперечно, собака-автор, а не сам предмет. Отож, якщо вiрити перекладовi, друга частина ii починаеться ось як.

Замахнулись нашi завзятi й затятi одноборцi гостролезими мечами своiми, i така грiзна та безстрашна була в обох постава i направа, що, сказав би, кидають вони виклик землi, небовi й пеклу. Перший ударив буйнокровий бiскаець – рубонув з такою люттю i мiццю, що, якби меч його був у руцi не схибнувся, сей один удар мiг i запеклому поединку, i всiм пригодам нашого рицаря край покласти; отже, зичлива доля, що берегла Дон Кiхота для важливiших справ, повернула меча його супротивника так, що вiн хоч i спав йому на лiве плече, та великоi шкоди не вкоiв, лише збив лiвобiчнi лати та вiдтяв мимохiдь частину шолома й пiвуха. Все те залiзяччя брязнуло додолу, i Дон Кiхот стояв якусь мить, як непишний.

Та, Боже мiй правий! Чи знайдеться такий чоловiк у свiтi, котрий змалював би словом той лютий гнiв, що вступив у нашого рицаря, як побачив вiн, яку йому вчинено швабу? Скажемо тiльки, що Дон Кiхот знову звiвся на стременах, ще мiцнiше стиснув обiруч меча i так скажено затнув бiскайця по головi й подушцi, що не помогла бiдоласi тая затула – здавалось, цiла гора на нього звалилася, а з носа, рота i з вух аж кров хлянула. Захитався бiскаець i спав би напевне з мула, якби за огривка не вхопився, та тут ноги висунулись йому зi стремен, руки розчепiрились, а наляканий отим страшенним ударом мул шарахнув убiк, став гопки i скинув вершника додолу.

Дон Кiхот дивився на все те з холодним серцем, а як побачив ворога свого на землi, миттю зiскочив з коня, пiдбiг до нього й приставив вiстря меча до очей.

– Здавайся, – гукнув, – а нi, то голову одрубаю!

Приголомшений бiскаець не мiг вимовити нi слова, та й зацiпив би йому, певно, навiки розсатанiлий Дон Кiхот, якби дами з ридвана, що доти дивились, умлiваючи, на той герць, не пiдiйшли до рицаря й не почали благати його, щоб вiн iз ласки своеi дарував iхнього джуру горлом. На тii речi вiдповiв Дон Кiхот з великою гiднiстю й повагою:

– Звичайно, прекраснi сеньйори, я з дорогою душею вчиню вашу волю, але з однiею умовою i з одним застереженням: нехай той рицар пообiцяе податися в Тобосо i стати в моiм iменi перед незрiвнянною царицею Дульсiнеею, аби вона розпорядила ним по своiй уподобi.

Переляканi й збентеженi дами, навiть не збагнувши до ладу, чого вiн вимагае, i не спитавши, хто така Дульсiнея, обiцяли, що джура iхнiй зробить усе так, як вiн велить.

– Гаразд, – сказав тодi Дон Кiхот, – я вiрю вам на слово i не заподiю йому бiльше нiякого лиха, хоч вiн його й заслуговуе.




Роздiл X

Про втiшнi розмови, що провадив Дон Кiхот зi зброеносцем своiм Санчом Пансою


Тим часом пiдвiвся й Санчо Панса, якого служки чернечi добре-таки помотлошили, i став пильно стежити за поединком Дон Кiхота, благаючи подумки Бога, аби дарував пановi його перемогу i владу над островом, що на ньому губернатором мав стати, як було обiцяно, джура. Як же двобiй скiнчився i Дон Кiхот збирався знову сiдати на Росинанта, Санчо пiдбiг, щоб потримати стремено, упав перед ним навколiшки, поцiлував у руку й сказав:

– Пане мiй Дон Кiхоте, нарядiть мене з ласки вашоi губернатором на той острiв, що здобуло ваше добродiйство в сьому запеклому бою; хай хоч який великий той острiв буде, а в мене стане хисту на ньому губернаторювати несогiрше будь-якого губернаторя.

На те сказав йому Дон Кiхот:

– Уважай, брате Санчо, що се була в нас пригода не острiвна, лише перехресна, а в такiй нiчого путнього не здобудешся, хiба що голову собi розсадиш чи вуха одбiжиш. Май лишень терпiння, незабаром випаде нам щось краще, i будеш ти в мене губернатором, а може, й бери вище!

Санчо подякував йому красненько, поцiлував ще раз руку i край кольчуги, пiдсадив його на Росинанта, а сам сiв на осла та й потюпав слiдком за паном, що, навiть не попрощавшися з подорожнiми дамами i не сказавши бiльше нi слова, покатав у поблизький лiсок. Санчо i свою худобину на повну ристь пустив, так же за Росинантом годi було збiгти: мусив Санчо пана свого окликнути, щоб надiждав його. Дон Кiхот осадив Росинанта й чекав на свого захеканого джуру, що, порiвнявшись iз ним, сказав:

– Здаеться менi, пане, що треба нам у якiйся церквi заховатися,[98 - На служителiв церкви i тих, хто звертався до неi по захист, дiя свiтського суду не поширювалась.] бо ви тому чоловiковi такого завдали гарту, що як заявить хто в Святу Германдаду, то певне нас iз вами в тюрягу запроторять, а звiдти покiль вийдемо, то й голови нам пооблазять.

– Замовч, – сказав йому Дон Кiхот. – Ти бачив коли чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягли?

– За смердовбивство я не знаю, – вiдповiв Санчо, – сам на чуже життя не важив iзроду, знаю тiльки що Свята Германдада[99 - Свята Германдада – пiдпорядкований католицьким монархам озброений пiдроздiл (заснований 1476), який виконував полiцейськi функцii; вирок Германдада виносила без суду. Була створена передусiм для боротьби з бандитизмом й насправдi дещо пiдвищила безпеку на дорогах Іспанii, але населення великоi довiри до ii членiв не мало.] за тими сочить, що на битому шляху бiйку заводять, а я в таке мiшатись не хочу.

– Не журися, друже, – заспокоiв його Дон Кiхот, – я тебе не то од Германдади, а й од самих халдеiв одзволю. Але ти скажи менi по щирiй правдi: чи бачив ти де рицаря понад мене на всьому земному крузi, що людям вiдомий? Чи читав у якомусь романi, щоб хто коли смiливiше нападав, стiйкiше захищався, завзятiше рубався, спритнiше ворога з сiдла скидав?

– Як направду сказати, – признався Санчо Панса, – то я зроду не читав анi однiсiнькоi книжки, бо таки й неписьменний; та не грiх i побожитися, що, скiльки живу, не служив iще такому, як ваша милость, хвабренному пану; дай тiльки, Господи, щоб за ту вашу хвабрiсть не попали ви туди, що я оце казав. Та тепер прошу вас, пане, погойтеся трохи: он у вас iз уха кров як цебенить. А в мене в торбi i смиканина е, i мастi бiлоi трошки.

– Не треба було б того нiчого, – вiдказав Дон Кiхот, – якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф’ерабраса:[100 - Бальзам Ф’ерабраса – бальзам, яким натирали тiло Христа перед похованням. У французькiй епiчнiй поемi ХІІ ст. мавританський цар Балан i велетень Ф’ерабрас, його син, захопили бальзам як военний трофей, коли грабували Рим.] одна б його краплинка – i нiякi лiки бiльше не потрiбнi, i нiякого тобi клопоту.

– А що то за плящина, що то за бальзам? – спитав Санчо Панса.

– Я того бальзаму рецепт напам’ять знаю, – одказав Дон Кiхот, – з ним нiяка смерть не страшна, нiяких ран не бiйся. Я його наготую i дам тобi, а ти тiльки дивись – як мене в бою хто розрубае навпiл (таке з мандрованими рицарями раз у раз трапляеться), зараз обережненько пiднiми ту половину, що додолу впала, i, поки ще кров не зсiлася, притули ii гарненько до тоi половини, що в сiдлi лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слiд, а тодi дай менi того бальзаму двiчi ковтнути, i я буду знову здоровий, як дзвiн, от побачиш.

– Коли таке дiло, – сказав Панса, – то зрiкаюсь я навiки над островом урядувати, що ви обiцяли, а за всю мою вiрну й щиру службу одного в вас прошу: дайте менi, пане, рецепта на тi чудотворнi краплi. Як на мене, то за одну унцiю таких лiкiв де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грiшми вiку довiкую i гадки не матиму. А чи дорого ж то стане тi лiки зготовити?

– Та за якi три реали можна буде шiсть кварт наробити, – вiдповiв Дон Кiхот.

– Бий його Божа сила! – вигукнув Санчо. – То чого ж ви, пане, чекаете? Наробiть i мене навчiть.

– Тихо, друже, – сказав Дон Кiхот, – я тобi ще й не такi таемницi вiдкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полiкуймося, бо вухо менi таки непомалу болить.

Санчо дiстав iз саков корпiю i масть. Але тут Дон Кiхот глянув ненароком на свого розбитого шолома i трохи не сказився. Поклав руку на меча, звiв до неба очi й промовив:

– Присягаю на Створителя всього сущого i на всi чотири Євангелii, де тее суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркiз Мантуанськнй, коли поклявся за смерть свого небожа помститися, сирiч не iсти хлiба за столом, не пригортатися до малжонки i ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не помщуся, хто такоi завдав менi наруги!

Почувши таку рiч, Санчо сказав:

– Уважайте, ваша милость, пане мiй Дон Кiхоте, що коли той рицар учинив вашу волю i став перед очi Дульсiнеi Тобоськоi, то вiн уже виконав свою повиннiсть i не заслуговуе новоi кари, якщо тiльки не вкоiть нового якого злочину.

– Ти мiркуеш слушно i справедливо, – сказав Дон Кiхот, – тим я касую присягу помсти; зате знов шлюбую i конфiрмую, що житиму так, як казав, поки не виборю в якогось рицаря такого доброго шолома, як сей був. І не думай, Санчо, що се я сухого дуба везу, менi е чиiм слiдом iти: адже так достоту було з Мамбрiновим шоломом, що так дорого став Сакрiпантовi.[101 - Золотий шолом Мамбрiна, мавританського царя, мав чудесну властивiсть захищати вiд поранень. У «Закоханому Роландi» Боярдо – Мамбрiнiв шолом отримав Рiнальд Монтельбанський, а в «Несамовитому Роландi» Арiосто – Дардiнел (якого Дон Кiхот сплутав iз Сакрiпантом) поплатився життям за спробу повернути його. Сакрiпант, цар Черкесii – персонаж тих самих поем.]

– Ей, пане, пане! – промовив Санчо. – Пошлiть ви всi тi присяги к нечистiй матерi, бо вони тiльки на здоров’я вадять та душу до грiха провадять. Ану ж ми за кiлька день не здибаемо чоловiка в шоломi, що тодi робити? Невже таки будете тоi присяги додержувати, всякi шкоди й недогоди вiд неi терплячи? Це ж доведеться ночувати пiд голим небом, спати не роздягавшись i ще всяку таку покуту нести, що понавигадував той дурноголовий дiд, маркiз Мантуанський, а ви оце тепер його робом ходити надумали. Та по сiй же дорозi, пане, збройнi люди зовсiм i не iздять, а самi-но пiдводчики та погоничi; вони тих шоломiв зроду i в вiчi не бачили, не то щоб коли носили!

– Помиляешся, – сказав Дон Кiхот. – За якi двi години ми зустрiнемо десь на розпуттi велику силу збройного люду; буде його, може, ще бiльше, нiж у тому вiйську, що на Альбраку[102 - Альбрака – замок у скелi, де ховалася Анжелiка в «Закоханому Роландi» Боярдо.] йшло Анджелiки Прекрасноi добувати.

– Ну, чи так, то й так, – погодився Санчо. – Аби тiльки дав Бог, щоб усе добре було, та щоб швидше того острова добути, який менi так дорого коштуе, а там хоч i вмерти.

– Я вже казав тобi, Санчо, про те будь безпечен: не буде острова, знайдемо щось iнше, може, данське королiвство, а може, собрадiське. Тобi воно якраз на руку ковiнька, на суходолi все-таки веселiше. Та годi поки що про се, поглянь лишень, чи нема там у тебе в торбi чого попоiсти: пiдживимось i зараз же рушимо замку шукати, де б нам нiч перебути та бальзаму наготовити, що я казав, – а то вухо так болить, що крий Мати Божа.

– У мене е цибулина, сиру трохи та хлiба кiлька шкуринок, – мовив Санчо, – та се iство не годиться такому, як ви, зацному рицаревi.

– Небагато ж ти в цьому дiлi тямиш, – одказав Дон Кiхот. – Знай, Санчо: мандрованi рицарi за честь собi покладають по мiсяцю нiчого не заживати, або вже iдять, що Бог пошле. Воно було б тобi не в дивовижу, якби ти прочитав стiльки книжок, як я. Анi в жоднiй книзi про те не пишеться, аби мандрованi рицарi щось iли, хiба хто пишну учту на iхню честь уряджав, а то все абичим перебувались. Ясно само собою, без iжi вони не обходились i всякi iншi натуральнi потреби мусили справляти, бо то були, вважай, такi самi люди, як ми; та як вони тинялися майже весь час по пущах та пустищах i не мали з собою кухарiв, то, мабуть, iли здебiльшого всяку просту харч, таку, як ти менi оце пропонуеш. Отож, друже Санчо, не журися тим, що менi до смаку припадае, не переробляй свiту на свiй триб i не перевертай шкереберть звичаiв мандрованого рицарства.

– Даруйте, пане, – виправдувався Санчо, – я ж вам казав, що я чоловiк темний, неписьменний, у лицарськiй поведенцii небитий i несвiдомий. Тепер я вже для вас, яко для лицаря, возитиму в торбi сушеницi, а для себе, нелицаря, дробину якусь абощо, – воно, знаете, тривнiше.

– Я не кажу, Санчо, – вiдповiдав Дон Кiхот, – що рицарi конечне iли тiльки сушеницi, як ти iх називаеш, а просто се був iхнiй звичайний поживок. Та ще зiлля всяке, що на полях знаходили: вони на тих зiллях добре зналися, знаюся на них i я.

– Важлива то рiч, на зiллях знатися, – сказав Санчо. – Гадаю, що нам те зняття колись може в великiй пригодi стати.

По сiй мовi вив’язав iз торби харчi, та й попоiли вдвох любо i мирно. А що обом кортiло швидше до ночiвлi дiстатися, то не дуже й роз’iдалися, живенько вклали те сухе та вбоге iстиво. Тодi знов посiдали верхи та й рушили чимдуж, щоб до якоi-небудь оселi завидна добратися. Та шкода було iхньоi надii: сонце зайшло, а до житла так i не прибились. Довелося заночувати у козопасiв, що в полi куренями стояли, – добре що хоч до них приблудили. Санчовi будо досадно, що до села не доiхав, а Дон Кiхот, навпаки, радiв, що в полi зорюватиме – кожна така пригода правила йому за певний доказ його рицарськостi.




Роздiл XI

Про те, як велося Дон Кiхотовi у козопасiв


Козопаси привiтали його дуже гостинно, а Санчо, примостивши якнайлiпше Росинанта та осла свого, зразу почув носом пахощi козлини, що в казанi саме на вогнi кипiла, та й потяг туди глянути, чи не пора ii з казана в живiт перекладати; аж тут пастухи самi зняли ii з вогню, розстелили долi шкури овечi i, зладивши нашвидку свою сiльську вечерю, запросили од щирого серця обох подорожнiх – чим, мовляв, багатi, тим i радi. Було iх при тiй отарi шестеро: всi посiдали кружкома на шкурi, та перш пiдсунули Дон Кiхотовi перевернуте корито i з незграбною чемнiстю попрохали гостя сiсти. Дон Кiхот сiв, а Санчо став позад свого пана, щоб подавати йому зробленого з рога кубка. Бачивши, що вiн стоiть, Дон Кiхот сказав:

– Щоб ти переконався, Санчо, скiльки всякого добра мае в собi мандроване рицарство i якоi честi та шани серед людей тi заживають, котрi сiй благороднiй справi так чи iнакше служать, я хочу, щоб ти сiв поряд мене в сiм поштивiм товариствi; ми будемо з тобою, нiби рiвний з рiвним: я, твiй пан i прирожденний сеньйор, i ти, мiй джура, будемо iсти з одноi миски й пити з одного кубка, бо про мандроване рицарство можна сказати те саме, що про кохання – воно всiх рiвняе.

– Дякую красненько, – одказав Санчо, – та нiде правди дiти, як у мене е що iсти, то волiю з’iсти навстоячки сам-один, нiж iз цiсарем за одним столом сидячи. Воно таки й справдi краще в себе вдома хлiб iз цибулею без жадних церемонiй та антимонiй уминати, анiж гиндичку в гостях, що i помалу жуй, i потроху пий, i раз по раз утирайся, i не чхни, не кашляни, i ще чогось такого не зроби… Нема, як на своiй волi, сам iз собою! Тим-то, пане мiй любий, тii почестi, якими ви мене за слугування мандрованому лицарству, тобто за мое джурування, вшанувати хочете, обернiте з ласки вашоi на що-небудь кориснiше i вигiднiше, а за такi почестi я дякую щиро, та од них одрiкаюся однинi й до вiку, аж до кiнця свiту.

– А все-таки мусиш сiсти, – сказав Дон Кiхот, – бо хто, мовляв, принизиться, той у Бога возвиситься.

Узяв Санча за руку та й посадовив його обiк себе.

Козопаси, що тих розмов про джур та рицарiв нi бе, нi ме не тямили, iли собi мовчки та, знай, на гостей позирали, що з великим апетитом запихалися шматками м’яса в кулак завбiльшки. Як упорали м’ясиво, висипали на шкуру цiлу гору лiскових горiшкiв та поставили пiвкружка сиру, твердючого, мов тиньк. Не гуляв же й кубок роговий, усе ходив по кругу то повний, то порожнiй, мов той цебер водочерпальний, i спорожнив заiграшки один iз двох бурдюкiв, що тут же навидноцi стояли. Наiвшися досхочу, Дон Кiхот узяв у жменю горiхiв i, пильно на них дивлячись, такими зачав словами промовляти:

– Блаженний той час, щасливий той вiк, що мудрецi старожитнi золотим прозвали – не тим, що золото, так високо в наш залiзний вiк цiноване, легко тодi здобувалось, а тим, що люди тогочаснi не знали двох слiв: мое й твое. У ту священну добу все було гуртове; щоб собi поживку щоденного дiстати, не треба було нiкому особливо трудитися: простягни тiльки руку до могутнього дуба, i вiн щедро пришануе тебе своiм стиглим, смаковитим овочем. Чистi криницi та ручаi бiгучi давали всiм досхочу погожоi, прозороi води. В розколинах скель та в дуплах дерев закладали своi республiки мудрi й працьовитi бджоли, що всякiй охочiй руцi постачали без жодноi плати ряснi здобутки солодких трудiв своiх. Пишнi корковi дуби люб’язно й безхитро скидали з себе широку й легеньку кору, аби люди могли вкривати хати своi, поставленi на нетесаних палях едино для обезпеки вiд неласкавостi неба. Всюди тодi панували мир, лагода i приязнь. Тяжкий лемiш кривого плуга не важився ще краяти й вивертати благословенних надер праматерi нашоi: вона без жодноi насили плiдним своiм i безмежним лоном годувала, насищала i вдовольняла дiтей, що в ту пору нею володiли. Невиннi та вродливi пастушки ходили ще тодi горами-долами простоволосi, з заплетеними косами чи й так, а всiеi одежi в них було, аби те прикрити, що велiла й велить прикривати честивiсть; не знали ще тодi тих окрас, що тепер, тих пурпурiв, блаватiв та витворних узорчатих едвабiв, хiба тiльки лопушину зелену чи вiночок плющевий, та в тих оздобах красували вони й лишали незгiрше наших великих пань, що з цiкавостi пустоi та бездiлля прибираються в не знать якi витребеньки. Нiжнi сердечнi почуття висловлювались тодi так само просто й щиро, як i виникали, не шукаючи пишних фраз, щоб цiну собi пiдбити. Брехня, омана й хитрощi не домiшувались тодi до щироi правди. Непохитно стояло правосуддя; безпечне од пiдкупництва й догодництва, що тепер так йому загрожують, так над ним довлiють i тяжiють. Суддя не крутив iще законом по своiй уподобi, бо, власне, нiкого було судити та й нiзащо. Дiвчата, як я вже казав, ходили з цнотою своею де хотя, без догляду й дозору, не сподiваючись нiякого лиха од чиеiсь хтивостi чи сласноти, як же й губила котора вiночок, то лише самохiть i з доброi волi. Не так воно дiеться в нашi осоружнi часи, коли жодна з них не може бути безпечна, хоч сховай ii й замкни в якомусь новому лабiринтi на кшталт критського, бо пошесть любовна носиться в повiтрi, промикаеться проклятими лестками крiзь найменшу щiлину й шпарину i зводить хоч яку неприступну. Щодалi свiт усе бiльше злом i кривдою повнився, i для iх оборони заведене було мандроване рицарство, що мае дiвиць захищати, вдовиць опiкати, всiм сиротам i нужденним запомогу давати. До сього ж то ордену, братове козопаси, належу i я; спасибi вам, що ви мене й джуру мого так щиро привiтали й пригостили. Хоч ведлуг права природнього всяк живущий повинен мандрованим рицарям добра зичити, однак ви вчинили тее, навiть закону сього не знаючи, прийняли мене й пришанували; за ту вашу великую ласку немалу складаю вам подяку.

Наш гiдальго виголосив свою довжелезну, хоч i цiлком зайву, промову тiльки тому, що горiхи, якими його потрактували, навернули йому на пам’ять золотий вiк, i йому захотiлось розповiсти про нього пастухам. Тi слухали його оторопiло й непорозумiло, не мовлячи нi слова. Санчо також мовчав собi, лузав горiхи та час вiд часу прикладався до другого бурдюка, якого пастухи почепили на дубi, щоб вино не грiлось.

Вечеря давно вже скiнчилась, а Дон Кiхот балакав не вгаваючи; нарештi, один козопас промовив:

– Аби ви, пане мандрований лицарю, могли з повним правом сказати, що ми прийняли вашу милость з доброю хiттю i щирою душею, дозвольте потiшити й повеселити вас iще й спiвами. Зараз сюди прийде один хлопець, там такий розумний i дотепний, письменний, а до того ще й закоханий. І музика добрий, так на гуслi грае, що ну!

Ледве вiн скiнчив, як iздалеку почулися звуки гуслiв, а трохи згодом i музика надiйшов: був то парубчина рокiв так двадцяти двох, дуже хороший на вроду. Товаришi спитали його, чи вiн уже вечеряв, i вiн сказав, що вже; тодi той козопас, що завiв мову про спiви, озвався до нього:

– Коли так, Антонiо, то потiш нас трохи, заспiвай якоiсь, нехай шановний наш гiсть побачить, що в лiсах i горах теж е люди, що музику тямлять. Ми вже казали йому про твою кебету, покажи ж ii тепер, справди наше слово. Прошу тебе милим Богом, сядь отут-о та й заспiвай нам романса про твоi любощi, того, що дядько твiй священик iсклав i що всiм у селi до вподоби припав.

– Згода, – вiдповiв парубок.

Не чекаючи дальших запросин, вiн сiв на дубовий пеньок i, наладивши гуслi, заспiвав приемним голосом:


Антонiо

Знаю, знаю вже напевне,
Що мене ти покохала,
Хоч цього ти не сказала
Навiть поглядом, Олалье.

Знаю я, що й ти це знаеш,
І уже не сумнiваюсь —
Не бувае нещасливим
Почуття, яке узналось.

Правда, часом ти, Олалье,
Намагалась показати,
Що душа у тебе – бронза,
Бiлi груди – зимний мармур.

Та з-за маски гордування,
З-за покривала зневаги
Десь-колись надiя люба
Рукавом менi помае.

І лечу я на принаду,
Хоч не мiг iще нi разу
Нi ридати, як незваний,
Нi радiти, як обранець.

Якщо пристрасть завжди гречна,
Твоя гречнiсть означае,
Що надiя не пiдманить,
Що доб’юсь, чого жадаю.

І якщо служiння вiрне
Будить ласку в серцi дами,
То й моi, гадаю, вчинки
Гiднi теж якоiсь дяки.

Мабуть, бачила не раз ти,
Як мене ти помiчала,
Що ношу я i у буднi
Те, що в свято одягаю.

Тож кохання i убрання
Нiби йдуть тим самим шляхом,
Я б хотiв перед тобою
Бути повсякчас ошатним.

Не кажу уже про танцi
Та про нiжнi серенади,
Що спiвав тобi надвечiр
І над ранок iз пiвнями.

Скрiзь i всюди воздавав я
Красотi твоiй пошану
І правдивою хвалою
Ворогiв нажив немало.

Як хвалив тебе, сказала
Так Тереса з Беррокаля:
«Є такi, що кажуть – ангел,
Аж придивишся – то мавпа.

Тiльки вмiе штучним блиском
Додавать собi принади
І фальшивою красою
Хоч Амура отуманить!»

Став я з нею сперечатись,
А вона позвала брата,
Брат менi тут кинув виклик, —
Знаеш ти, що потiм сталось.

Я люблю не по-гультяйськи,
Я тебе, моя кохана,
Не зведу, не збаламучу, —
Нi, я маю чесний намiр.

Церква нам готуе узи,
Петлi нам iз шовку в’яже:
Вдiнь в одну свою ти шию,
Я удiну в другу радо.

А як нi, то присягаюсь
Найсвятiшими святцями,
Що пiду я з гiр цих диких
У обитель до монахiв.

На цьому пастух скiнчив свою пiсню. Дон Кiхот попросив його ще якоi-небудь заспiвати, та Санчо, якому вже спати хотiлось, а не спiвiв слухати, заперечив:

– Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цiлий день, а ви хочете, щоб вони вам усю нiч спiвали.

– Я тебе розумiю, Санчо, – сказав Дон Кiхот. – Ти все до бурдюка походеньки справляв, а пiсля того дужче до сну тягне, анiж до музики.

– Та сон же, хвалити Бога, усiм людям милий, – вiдповiв Санчо.

– Ну, нехай i так, – сказав Дон Кiхот, – мостися собi, де хочеш, а моему становi, як ти знаеш, бiльше личить чувати, анiж спати. Тiльки перш перев’яжи менi вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболiлося.

Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб вiн не клопотався, бо в нього е такi лiки, що швидко тую рану вигоять. Тодi зiрвав кiлька листочкiв розмарину (а його там багато росло), пожував, змiшав iз сiллю, приклав Дон Кiхотовi до вуха i перев’язав гарненько, запевнивши, що iнших лiкiв i не треба буде, – так воно потiм i вийшло.




Роздiл XII

Що розповiв пастух тим, хто був iз Дон Кiхотом


У цей час надiйшов хлопець, що носив iм iз села харчi, i сказав:

– Хлопцi, а ви знаете, що в селi дiеться?

– Ізвiдки би мали знати? – озвався один козопас.

– Так от, щоб ви знали, – вiв далi хлопець, – сьогоднi вранцi помер вiдомий усiм пастух, – вiн же студент Хризостом, i подейкують, нiби то з кохання до тiеi вражоi Марсели, багатого Гiльерма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукаеться.

– До Марсели, кажеш? – перепитав iнший.

– Та вже ж не до кого, – вiдповiв хлопець. – І ще ось яке диво: написав у заповiтi, щоб його поховали в чистiм полi, наче мавра якого, наузкрай скелi, де ото дуб над криницею стоiть, бо кажуть люди (вiд нього б то самого чули), що на тому мiсцi вiн уперше ii побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросiо, щирий друзяка небiжчика, що з ним разом у пастушому перевдязi ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповiдував Хризостом, – гуде в селi, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросiо хоче, i приятелi його пастухи – понесуть Хризостома рано-вранцi з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмiнно пiду, хоч би менi завтра знов у село припадало.

– Усi пiдемо, – заговорили козопаси, – кинемо жеребок, кому кiз за всiх пильнувати.

– Гаразд мовиш, Педро, – сказав один хлопець. – Але, певно, обiйдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецiкавий, а тим, що ходити не можу – оце якось скабку в ногу загнав.

– Ну, вже хоч як, а велике тобi спасибi, – сказав Педро.

Дон Кiхот поспитав у Педра, що за один був небiжчик, i яка вона – та пастушка. Педро вiдповiв, що, скiльки вiн знае, небiжчик був багатий гiдальго, родом iз поблизького нагiрного села, вчився чимало лiт у Саламанцi й повернувся звiдти додому чоловiком, мовляли, мудрим i очитаним.

– Найкраще, кажуть, знався вiн на науцi про звiзди, як там на небi сонцевi й мiсяцю дiеться, – вiв далi Педро, – i завше вгадував, коли будуть сонячнi та мiсячнi захмарення.

– Не захмарення, мiй друже, а затьмарення, – поправив його Дон Кiхот, – так говориться, коли сi два свiтила померкають.

Та Педро не звернув жодноi уваги на такi марницi й оповiдав далi:

– І ще вгадував, коли який рiк буде, доiдний чи недоiдний.

– Ти хочеш сказати: дорiдний чи недорiдний, – знов поправив Дон Кiхот.

– Дорiдний чи доiдний – все на одно виходить, – заперечив Педро. – То завдяки його порадам батько його i приятелi, що йому вiрили, в великi достатки вбилися. Скаже було: «Цього року пшеницi не сiйте, сiйте ячмiнь, а на те лiто ячменю не треба, а вже горох». Або: «Се лiто маслиновоi олii море буде, а потiм три роки – анi капелини».

– Ся наука називаеться астрологiя, – впав у рiч Дон Кiхот.

– Не знаю, як вона там називаеться, – сказав Педро, – досить, що вiн знав усе те i ще багато всякоi всячини. Ну, минув там який мiсяць чи два, як вiн iз Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув вiн свою довгу школярську хламиду i за пастуха перебрався, кептарика вдягнув ще й гирлигу в руку взяв; так само й Амбросiо, приятель його вiрний i товариш по науцi. Ага пак, я забув сказати, що небiжчик Хризостом був iще й знаменитий вiршник: i колядку нову на Рiздво, було, скомпонуе, i дiйство на Великдень напише, що нашi сiльськi хлопцi приставляли, – i всi хвалили, що, Боже, як гарно. Як же побачили селяни, що тii школярi так раптом на пастухiв перевернулись, дивували великим дивом i не могли додуматися, що воно за знак, до чого ця чудна перемiна. Тим часом у Хризостома помер батько, лишивши в спадок синовi неабияке багатство: i всякi статки-маетки, i худоби чимало, що великоi, а що i дрiбноi, i грошей готових суму-суменну. Став Хризостом усьому тому добру господарем i паном, i треба сказати, що вiн на те цiлком заслуговував: удачi був приязноi, товариськоi, подiльчивий такий, знався все з людьми статечними, а на вроду – не кажи ти херувим. Згодом довiдались люди, що бiдолашний Хризостом на те за пастуха перебрався, аби ходити по пустельних наших мiсцях слiдком за тiею пастушкою Марселою, що то хлопець допiру казав, бо закохався в неi напропале. А тепер треба вам знати, що то за дiвчина, я вам розкажу зараз, бо ви, мабуть, зроду ще такого не чули та, певно, i не почуете, хоч i до Іродових лiт доживете.

– Не Іродових, а Яредових, – зауважив Дон Кiхот; прикро йому булу слухати, як той козопас слова перекручуе.

– Іроди теж, бувае, довго живуть, – вiдповiв Педро. – Ви менi, пане, краще не перебаранчайте, бо як будете до кожного слова прискiпуватись, то й за рiк кiнця не дiйдемо.

– Вибачай, друже, – сказав Дон Кiхот, – я тебе недурно перепинив, бо одне дiло Ірод, а друге – Яред. Зрештою, ти цiлком слушно зауважив, що iнший Ірод i Яреда переживе. Кажи далi, я вже бiльше не перебиватиму.

– Так от, паночку мiй гречний, – вiв далi козопас, – жив у нашому селi один хлiбороб на ймення Гiльермо, а там такий заможний, що куди тобi Хризостомовому батьковi. І дав йому Господь, окрiм багатства незчисленного, ще й дочку-одиничку, що вродила йому жiнка його, молодиця на всю околицю, а вродивши, померла. Як зараз бачу ii: красою мов сонце чи мов зоря сiяе, а що вже хазяйновита, що до вбогих прихильна, то не iнакше, як душенька ii в раю у Бога розкошуе. Зажурився тяжко Гiльермо, що йому така добра жiнка померла, та й сам незабаром переставився, а дочка його мала, багата спадкоемиця Марсела перейшла пiд опiку дядька свого, нашого сiльського панотця. І росла ж така гарна та хороша, що всiм матiр свою покiйничку нагадувала: то була красуня велика, та донька, бачилось, i ii вродою переважить. Як була вже по чотирнадцятiй чи п’ятнадцятiй веснi, то хто було не гляне, всi Господа Святого хвалять, що такою красотою благословив ii; не один же тодi в неi закохався, не один голову стратив. Дядько глядiв ii пильно, держав бiльше в зачинi, одначе слава про ii вроду пишну та про ii багатства незлiченнi не тiльки в нашому селi, а й за сто миль навкруги голосно лунала, i звiдусiль до неi люди слалися, опiкуна того ревне прохали-благали дiвчину замiж дати. Та той поштивий чоловiк, правдиво християнська душа, хоч i ладен був ii одружити, як на порi стала, проте не хотiв силувати, поки сама не зохотиться. І не тому вiн замiж ii не пускав, що вигiдно йому було сирiтським добром заряджувати, боронь Боже! Не раз i не два за се в наших сiльських бесiдах славлено i хвалено доброго панотця. Бо щоб ви знали, пане подорожнiй, по наших невеличких селах геть про все говориться, геть про все судиться, i вже повiрте менi, як парафiяни, а надто сiльськi, кажуть на священика, що добрий, то так воно i е.

– Правда, – озвався Дон Кiхот. – Кажи далi, бо iсторiя таки дуже цiкава, а оповiдач iз тебе, друже Педро, знаменитий. Кажи далi, зроби нам усiм ласку.

– Аби мене Бог своею ласкою не поминув, то головна рiч. А далi, щоб ви знали, вже й сам дядько почав небогу вмовляти, щоб замiж iшла, зводив iй на очi гарнi прикмети численних сватачiв, що тiльки вибирай собi до мислi, та дiвчина затялася: нi, та й нi, ще iй не хочеться, рано ще голову собi зав’язувати. Дядько на тi ii докази здався та й не дуже iй докучав: пiдбiльшае, думав, то сама собi любу дружину до пари знайде. Вважав, бачите, – i слушно вважав, – що негоже тi батьки роблять, котрi дiтей своiх до того силують. Ну, гаразд, час собi йде, аж гульк – одного дня прибралась наша гордопишна Марсела за пастушку, хоч дядько та iншi люди з села й одраювали ii, та й подалася з сiльськими дiвчатами в поле, сама свою череду пасти. Скоро вона так на люди показалась i вроду свою всiм навiч появила, як юнацтво навколишне, i з панiв, i з хлiборобiв заможних, удягшися, взором Хризостома, хмара-хмарою почали за нею по полях та лугах уганяти – в тiм числi був i сам наш небiжчик, що, казали, не просто любив ii, а молився на неi. Не думайте, щоб, гуляючи отак по волi, без жадного нагляду й дозору, вмалила Марсела хоч на стiльки честь свою дiвоцьку, – навпаки, так цноти своеi пильнувала, що жоден iз тих ii зiтхальникiв та зальотникiв не мiг похвалитися (та й навряд чи коли зможе), що вона йому хоч маленьку надiю подала, не то що волю його вволила. Правда, вона од пастухiв не тiкае, розмов iз ними не уникае, поводиться з усiма гречно та приязно, але як хто заведе, було, рiч про женихання чи й про шлюб святий, законний, – зараз такого йому одкоша дасть, що летить неборак од неi, як камiнь iз катапульти. І така ii поведiнка багато в нашому краi лиха накоiла, сказав би, чумна пошесть по ньому пройшла, бо вродою своею i вiтливiстю вона прихиляе до себе серця щирих закоханцiв, а гордiстю i неприступнiстю до розпачу iх призводить, – не знають уже, горопашнi, що iй i казати, тiльки всi в один голос узивають ii жорстокою i невблаганною та iншi такi прiзвища прикладають, що натуру ii якнайкраще змальовують: щоб ви тут, пане, побули кiлька днiв, то почули б, як нашi гори й долини стогоном стогнуть, жалями згордованих коханцiв озиваючись. Тут неподалiк буки високi ростуть, буде iх зо два десятки, так на кожному на корi гладенькiй вирiзане-викарбуване iм’я Марсели, а на одному ще й корона вимережана – то ясував якийся залицяльник, що Марсела гiдна вiнця краси людськоi. Тут один пастушок зiтхае, там другий жалi виливае, звiдси чути пiснi любовнi, а звiдти – сумовитii спiви. Той цiлу нiчку просиджуе десь пiд скелею чи пiд дубом, очей заплаканих i на хвильку не склепляючи, все про неi мрiючи та душею млiючи, поки сонце святе не встане; iнший лежить усю днину лiтню гарячу десь на пiску палючому, раз у раз тяженько зiтхаючи та скарги своi ненастаннi милосердним небесам посилаючи, – i над тим, i над сим, i над п’ятим, i над десятим вiльно й безжурно трiумфуе вродлива Марсела. А ми всi, що ii знаемо, дивимось i виглядаемо – коли вже скiнчиться те ii гордування, хто буде той щасливець, що зломить уперту ii вдачу i втiшиться красою ii несказанною? Все, що я вам розповiв допiру, то щирiсiнька правда, отож вiрю я й тому, що сей хлопець сказав: не з якоi iншоi причини й наш Хризостом помер. Отож раджу вам, пане: сходiть завтра на його похорон, буде там на що подивитись, бо друзiв у небiжчика багато, а те мiсце, де вiн себе поховати казав, звiдси недалеко, може, з пiвмилi буде.

– Є в мене така думка, – вiдповiв Дон Кiхот. – Спасибi ж тобi за розповiдку цiкаву, я слухав ii з великою втiхою.

– Еге, – сказав козопас, – я й половини того не знаю, що було з Марселиними закоханцями. Та завтра, може, здибаемо по дорозi iншого якого пастуха, що все нам розкаже. А тепер вам уже, либонь, i спочити пора, та лягайте краще в куренi, щоб надворi рани, бувае, не застудити. Правда, лiкiв я до неi приклав добрих, боятись нема чого.

Санчо Панса, якому вже давно осточортiли козопасовi балаки, i собi став прохати пана, щоб переночував у Педровому куренi. Дон Кiхот так i зробив, але цiлу ту нiч промрiяв, згадуючи володарку свою Дульсiнею за прикладом закоханих у Марселу пастухiв. Санчо Панса розташувався мiж Росинантом i ослом та зразу й захрiп: кому добре полатають боки, тому спиться краще, нiж згордованому коханцю.




Роздiл XIII,

де завершуеться повiсть про Марселу й оповiдаеться про iншi подii


Заледве свiтло денне почало струменiти крiзь вiкна сходу, як п’ятеро з шести козопасiв уже встали i, розбудивши Дон Кiхота, спитали в нього, чи не роздумав вiн iти на пишний Хризостомiв похорон; як нi, то вони ладнi йому товаришити. Нашому рицаревi того тiльки й треба було; вiн одразу схопився i велiв Санчовi негайно осiдлати коня та осла нав’ючити. Той хутко з цим дiлом упорався, i всi бадьоро рушили в дорогу. Чи промандрували чверть милi, чи нi, як на перехреснiм шляху зуспiли ще якихось пастухiв, аж шестеро. Всi вони були в чорних кожухах, на головах мали вiнки – хто кипарисовий, а хто олеандровий, а в руках грубi ясеновi цiпки. З ними iхало i шляхтичiв двое верхи на конях, у доброму дорожному вбраннi, а позаду трое слуг пiших. Як iзблизився один гурт до другого, привiтались чемненько навзаем i розпитались, хто куди прямуе; довiдавшись, що всiм в одне мiсце треба, на похорон, побрались туди разом.

Один вершник обiзвався до свого товариша:

– Гадаю, сеньйоре Вiвальдо, що ми з вами не пожалкуемо, як на похоронi трохи загаемось, бо то, напевне, буде велична церемонiя, судячи з тих незвичайних речей, що розповiли нам цi добрi люди про небiжчика та про ту пастушку-губительку.

– І я гадаю так само, – вiдповiв Вiвальдо. – Я не то на день, а й на чотири днi забарився б, щоб тiльки таку дивовижу побачити.

Дон Кiхот спитав у них, що вони чули про Марселу й Хризостома. Подорожанин вiдповiв, що оце вранцi зустрiв вiн iз товаришем тих пастухiв у жалобних шатах i поцiкавився, чого то вони так урядились. Тодi один пастух оповiв iм про вродливу та гордовиту чередничку Марселу, що в неi стiльки юнацтва було закохано, i про смерть Хризостома, що до нього вони йшли на поховання. Швидше сказати, той шляхтич розповiв Дон Кiхотовi ту самiсiньку iсторiю, що й Педро.

Поговорили трохи про се, а потiм на iнше звернули. Той, кого звали Вiвальдо, спитав у Дон Кiхота, чого се вiн так уворужився, iдучи по такiй мирнiй краiнi. На те вiдповiв Дон Кiхот:

– Мiй стан i мое покликання не дозволяють i не попускають менi iздити iнакшим чином: вигоди всякi, розкошi та гулянки створенi для розпещених дворакiв, а труднощi, тривоги та подвиги ратнi призначенi й придiленi тим, кого свiт називае мандрованими рицарями, серед яких найменшим есьм аз, недостойний.

Скоро вони тii речi почули, зараз усi догадались, що вiн божевiльний; щоб той здогад пiдтвердити i з’ясувати, який блуд на нього напав, Вiвальдо знов спитав у нього – що воно таке, отi мандрованi рицарi?

– Хiба вашмостi не читали англiйських лiтописiв та хронiк, – одрiк Дон Кiхот, – що повiдають про славетнi чини короля Артура, котрого ми на своiм людовiм кастильськiм дiалектi називаемо звичайно Артусом? Про нього по всьому королiвству великобританському ходять старовиннi перекази, буцiмто вiн не вмер, а силою чарiв у ворона перекинувся, i, як надiйде слушний час, iзнов буде королювати, берло й державу в своiх руках тримати; тим-то жоден англiець i по сей день не наважуеться ворона вбити. Отож за часiв сього доброго короля й заснувався знакомитий орден рицарiв Круглого cтолу, тодi ж завелися i голоснi в iсторii любощi Ланцелота Озерного та королеви Джiневри, що мали собi за повiрницю та посередницю поштиву двiрську даму Кiнтаньйону. Про те й романс е прокладений, його часто у нас у Гишпанii виспiвують:

Ще за жодним паладином
Так тi дами не ходили,
Як за славним Ланцелотом,
Що з Британii приiхав…

І далi ще так любо та мило спiваеться про його кохання та подвиги войовницькi. З тих же то часiв почало рицарство помалу-малу по рiзних землях i краях ширитися i розпросторюватися, i помiж того рицарства найбiльше уславились i звеличились дiяннями своiми хоробрий Амадiс Гальський з усiма своiми синами та внуками аж до п’ятого колiна, бравий Фелiсмарт Гiрканський, достохвальний Тирант Бiлий, а також доблесний i непереможний левень Дон Бельянiс Грецький, котрого ми, можна сказати, бачили, чули й зазнали в нашi днi. Ось що таке, панове, мандроване рицарство, ось що таке сей орден, до якого, як я вже сказав, належу i я, грiшний, обрiкшися тим самим оброком, що й усi вишменованi рицарi. Тим i блуджу я сими пустками й пустощами в пошуках пригод, готовий повсякчас стати грудьми проти найстрашнiшоi небезпеки, що пошле менi доля, i лягти кiстьми, захищаючи принижених i окривджених.

Тут же подорожани остаточно пересвiдчились, що Дон Кiхот обезглуздiв, навiч побачили, яке його опанувало божевiлля, i чудувалися з того непомалу, як i всi, хто з ним уперше стикався. Вiвальдо, чоловiк дотепний i на вдачу жартовливий, надумав iще дужче нашого рицаря пiддрочити, щоб веселiше iхалось, бо до гiр, де мав вiдбутись похорон, було вже не так i далеко.

– Пане мандрований рицарю, – сказав вiн йому, – як на мене, то вашець обрiкся аж надто суворим i тяжким оброком; братам-картезiянцям i тим, мабуть, свiт вiльнiший.

– Ну, може, й не дуже вiльнiший, – заперечив Дон Кiхот, – але скажiть, хто бiльше людям потрiбний – ми чи вони? Найменшого сумнiву немае, що ми. Бо як казати правду, то вояк, що виконуе наказ отамана, не менше робить, нiж той отаман, що наказ видае. Пiд цим розумiють ось що: ченцi моляться собi в упокоi й безпецi, щоб небо ниспослало землi всяке благо, а ми, войовники i рицарi, на дiлi справджуемо те, за що вони моляться, боронимо його потугою нашоi правицi i вiстрям нашого меча, i то не в тихiй обителi, а пiд голим небом, шкварячися влiтку на палючому сонцi, а взимку на лютому морозi дубiючи. Ми немовби служителi Бога на землi, знаряддя його правого суду. А що справа военна i все до неi належне та причетне даеться лише потом, трудом i зусиллям великим, то ясно, що подвижники ii несуть важчий тягар працi i клопоту, анiж тi, що в тишi й спокоi благають Бога подати ласку тружденним i нужденним. Я не хочу сказати i в думцi того не маю, нiби рицарювання можна до iнокування прирiвняти, нi; а тiльки на власнiй шкурi досвiдчив, що мандрований рицар бiльшу завжди муку приймае: безвiддя й безхлiб’я, стужа i нужа, – якого тiльки лиха не випадае йому на вiку! Як же которий i доступав мужнiстю своею цiсарськоi корони, то, вiрте менi, немало проливав за неi кровi своеi й поту, а якби iм iще не допомагали так високо вгору знятися мудрецi й чародii, то, певне, не одного б надiя ошукала, не в одного мрii димом би розвiялись.

– І я так само думаю, – погодився подорожнiй. – Одно лише менi в тих мандрованих рицарiв не подобаеться: як випаде iм коли якась велика, небезпечна пригода, як стане перед ними видима смерть, то вони нiколи не вдаються до Бога, як подобае в такiй притузi всякiй душi християнськiй чинити, а звертаються натомiсть до дам своiх з такою рвiею i таким святобливим трепетом, мов то iхне божество. Як не кажiть, а воно трохи нiби поганством одгонить.

– Щоб ви знали, пане, – вiдповiв Дон Кiхот, – iнакше не може й бути; щоб який мандрований рицар учинив iнакше, в великiй ходив би неславi. Рiч у тiм, що в мандрованому рицарствi так уже заведено й годиться, що, йдучи на подвиг, мандрований рицар завжди повинен мати перед собою образ своеi дами, звернувши до неi повний любовi й вiдданостi погляд, вiн просить ii помоги i заслони в тяжких випробах, що його чекають. Навiть якщо його нiхто не чуе, вiн мусить хоч пошептом кiлька слiв сказати про те, що вiн на неi з усього серця здаеться, – безлiч прикладiв тому знаходимо ми в рицарських романах. Звiдси зовсiм не випливае, що вони нiколи не моляться Боговi: на те й пiд час самого бою завжди знайдеться слушна хвиля.

– І все-таки, – заперечив подорожнiй, – одна рiч видаеться менi непевною. Не раз я читав, як тi мандрованi рицарi герцi заводять; спершу словами зiтнуться, а потiм, запалавши гнiвом, повертають коней, розганяються й летять один проти одного; тут же на повному скаку припоручае себе кожен своiй дамi. Така сутичка, як правило, кiнчаеться тим, що один iз них падае з коня додолу, бо спис противника прогнався крiзь нього навилiт, а другий тiльки тому на землю не брязнув, що якось коневi за гриву вчепився. Де вже збитому рицаревi в такiй короткiй потребi до Бога думкою i словом обернутись! Було б йому краще, до бою ринучи, не даму свою, а Бога згадати, як то належить кожному християниновi. Окрiм того, я певен, що не кожен мандрований рицар мае даму, якiй вiн може себе припоручити, бо не всi вони закоханi.

– Се неможлива рiч, – зауважив Дон Кiхот. – Не може бути такого, щоб мандрований рицар не мав дами серця, бо як небовi властиво i притаманно зорями сяяти, так само рицаревi любити: в жодному романi ви не знайдете рицаря без кохання, а якби де й вихопився такий, то нiхто його й не вважив би за справедливого рицаря, а всi мали б за якогось виродка, що до фортецi рицарства не через браму ввiйшов, а через загорожу, як злодiй чи гультяй, перескочив.

– А проте читав я, коли пам’ять мене не зраджуе, – сказав подорожнiй, – нiби дон Галаор, брат Амадiса Гальського, не мав такоi дами, одначе нiхто його за те не гудив, бо був iз нього хоробрий i славний рицар.

На те одказав йому Дон Кiхот:

– Одна ластiвка ще весни не робить, добродiю. Окрiм того, менi напевне вiдомо, що сей рицар був потаемно закоханий, хоч i була в нього вдача залицятися до всiх жiнок, якi йому подобались. Та мав вiн, безперечно, i едину любов, що обрав ii за володарку душi своеi й волi: до неi вiн звертався повсякчас, але робив те скрито, бо в рицарствi цiнував понад усе таемничiсть.

– Коли вже з природи своеi кожен мандрований рицар мусить бути закоханий, – сказав подорожнiй, – то й вашець, до стану того належачи, напевне теж когось кохае. Якщо вашець не такий скритник, як той дон Галаор, то в iменi всього товариства, i в моiм власнiм так само, прошу вашецi ознаймити нам iм’я, рiд i титул вашоi дами i вроду ii змалювати; вона може вважати себе щасливою, коли весь свiт знатиме, що то ii кохае, що то iй служить такий гiдний, бачиться, рицар, як ваша милость.

– Не можу з певнiстю сказати, чи любiй моiй ворогинi приемно буде, як увесь свiт дiзнаеться, що я iй слугую. Проте здаюся на ваше ласкаве прохання й повiдомляю, що ймення ii Дульсiнея, родом вона з Тобоса (е таке село в Ламанчi), а на звання мусить бути щонайменше принцеса, бо то ж моя володарка й сеньйора. Врода в неi надлюдська, бо в нiй поеднались усi неймовiрнi й фантастичнi прикмети краси, якими поети ущедряють своiх коханих: волосся ii – то щире злото, чоло – поля Єлисейськi,[103 - Поля Єлисейськi – у давньогрецькiй мiфологii частина потойбiчного свiту, де перебувають душi блаженних i праведникiв, де немае страждань i пануе вiчний мир.] брови – веселки, очi – сонця, личко – троянди, вуста – коралi, зубоньки – то перлоньки, шия – любайстер, перса – мармур, руки – мов кiсть слонова, уся вона – мов снiг бiла, а тi частини тiла, що цнотливiсть од ока людського приховуе, такi, думаю собi й уявляю, що ними можна лише безмiрно захоплюватись i годi до будь-чого рiвняти.

– Нам хотiлося б також знати, якого вона колiна, уродження й походження, – сказав Вiвальдо.

На се Дон Кiхот вiдповiв:

– Рiд ii ведеться не вiд старожитнiх римлян, Курцiiв, Каiв i Сципiонiв, анi вiд новочасних фамiлiй Колонна та Орсiнi, не вiд Монкадiв i Рекесенiв каталонських, не вiд Ребельiв чи Вiльяновiв валенсiйських, не вiд Палафоксiв, Нусiв, Рокабертiв, Корельiв, Лунiв, Алагонiв, Урреiв, Фосiв i Гурреiв арагонських, не вiд Сердiв, Манрiкiв, Мендосiв i Гусманiв кастильських, не вiд Аленкастрiв, Пальясiв i Менесiв португальських, – вона походить iз роду Тобосiв ламанчських; хоч рiд той i не стародавнiй, та може дати гiдний почин найславнiшим родинам потомних вiкiв. І нехай нiхто не осмiлюеться перечити менi, бо я поставлю йому тi самi умови, що написав колись Дзербiн[104 - Дзербiн – син короля Шотландii в «Несамовитому Роландi» Арiосто знайшов зброю Роланда, яка висiла на соснi; щоб нiхто себе не поранив, написав на стовбурi попередження про те, що це зброя Роланда.] пiд трофеями зброi Роландовоi:

Не руш цiеi зброi,
Як не здолаеш ти Роланда в боi.

– Я сам походжу з роду Скоробагатькiв ларедських,[105 - Скоробагатьками ларедськими називали тих, хто розбагатiв на торгiвлi з Америкою. Ларедо – портове мiстечко на пiвночi Іспанii.] – сказав подорожнiй, – але не смiю твердити, що вiн може зрiвнятися з фамiлiею Тобосiв ламанчських, хоча, нiде правди дiти, прiзвища такого я ще зроду не чув.

– Невже так-таки й не чули? – здивувався Дон Кiхот.

Усi прислухалися до тоi розмови з пильною увагою, i навiть козарям та вiвчарям ясно стало, що в Дон Кiхота не всi дома. Один лише Санчо Панса брав за щиру правду все те, що його пан торочив, хоч i знав його з самого мальства, хто вiн такий i що. Хiба тiльки сумнiвався трохи щодо вродливицi Дульсiнеi Тобоськоi; жив сам недалеко вiд того села, а не чував щось такого ймення i такоi принцеси. От посуваються вони так уперед, тi говорять, а тi слухають, аж бачать – з яруги мiжгiрноi пастухи виходять, душ двадцять, усi в чорних кожухах, а на головах вiнки (як iзблизились, видко стало, що з тисового та кипарисового вiття). Шестеро мари несуть, квiттям та зеленощами розмаiтими рясно умаенi. Постерiгши iх, один козопас сказав:

– Он бачите, то вже несуть тiло Хризостомове. Вiн же заповiдав, щоб його на обнiжжi он тоi гори поховано.

Тут усi подорожани придали ходи i надоспiли якраз у ту пору, коли носii опустили мари додолу, а четверо пастухiв узяли гострi чекани й заходились копати могилу попiд твердою кам’яною скелею.

Повiтавшися чемненько з погребовими, Дон Кiхот та його супутники пiдiйшли до мар i стали розглядати покiйника. Вiн лежав у вбраннi своему пастушому, весь засипаний квiтами; рокiв мав не бiльше як тридцять, i знати навiть по мертвому, був за життя вродливим i показним юнаком. Округ нього лежали в трунi якiсь книжки та папери, чи то в сувоях, чи розгорнутi. І тi, що дивились на нього, i тi, що яму копали, – усi, хто тут був, поринули в благоговiйне мовчання. Аж ось один iз тих, що несли мари, озвався до другого:

– Подивись гарненько, Амбросiо, чи це те мiсце, що казав Хризостом, раз ти вже хочеш усе достеменно так зробити, як вiн у тестаментi списав.

– Оце ж воно i е, – вiдказав Амбросiо. – На цьому самому мiсцi мiй нещасливий друг не раз оповiдав менi про свою недолю. Саме тут, за його словами, вiн уперше побачив ту смертельну ненавидницю роду людського, вперше освiдчив iй своi щирi й вiрнi почуття i тут же дiзнав од Марсели останньоi зневаги i наруги, що й примусило його дати кiнець трагедii цього мiзерного життя. І ось на згадку про всi тi злигоднi заповiдав вiн покласти його в лоно вiчного забуття саме тут.

І, обернувшись до Дон Кiхота й iнших подорожнiх, провадив далi:

– Се тiло, панове, що ви зорите на нього жалiсним оком, було виталищем душi, прещедро обдарованоi небом. Се тiло Хризостома, що був незрiвнянний на розум, безподiбний на чемнiсть, неперевершений у щиростi, бездоганний у дружбi, щедровитий без мiри, гордий без пишностi, веселий без смiшкування, перший у всьому хорошому i единий у своiй лихiй долi…

Вiн любив – ним згордували,
Вiн кохав – дознав презирства.

Вiн благав хижу звiрюку, вiн намагався розчулити мармурову статую. Гнався за вiтром, волав у пустелi, служив самiй невдячностi i в нагороду за все став здобиччю смертi в розповнi вiку, що його вкоротила жорстока пастушка, яку вiн хотiв унесмертельнити, щоб вона вiчно жила в пам’ятi людськiй; могли б нам те всi оцi рукописи посвiдчити, якби вiн не велiв менi повкидати iх у вогонь пiсля того, як ми його останки в землю зариемо.

– Як ви так зробите, – зауважив Вiвальдо, – то появите ще бiльше жорстокостi й суворостi, нiж сам iхнiй господар: не честь i не подоба чинити чиюсь останню волю, як вона суперечить здоровому розуму. Не гаразд удiяв би i сам Цезар Август, якби дозволив те зробити, чого вимагав у своiм заповiтi божественний мантуанець.[106 - Цезар Август – римський iмператор (27 р. до н. е. – 14); божественний мантуанець – Вергiлiй.] Тим-то, пане Амбросiо, вiддайте землi тiло друга вашого, та не пускайте в непам’ять його писання, не виконуйте нерозважно того, що вiн заповiв iз розпуки. Нi, збережiть тим творам життя, щоб нiколи не забулася безсердечнiсть Марселина, щоб була вона пересторогою на всi потомнi часи, аби нiхто бiльше не поривався до таких безодень. І я, i всi, що зi мною прибули, знаемо вже iсторiю вашого друга, що загинув iз кохання та з вiдчаю, знаемо приязнь вашу до нього i обставини його смертi та що вiн, умираючи, заповiв. З цii сумноi повiстi всякому розумно, яка немилосердна та Марсела, як щиро кохав ii Хризостом, як вiрно ви любили свого товариша i яка нещасна доля тих спобiгае, хто на одчай душi пускаеться по стежцi, що вказуе iм шалене кохання. Зночi ми почули про смерть Хризостома i про те, де його ховатимуть; не так iз цiкавостi, як зi спочуття звернули ми з прямого нашого шляху, щоб на власнi очi те побачити, про що переказ гiркого нам завдав усiм жалю. Аби тi нашi жалощi й спочуття наше щиросерде без нагороди не лишились, благаемо тебе, розсудливий Амбросiо, принаймнi я тебе сам вiд себе прошу, – не пали цих рукописiв, дозволь менi взяти деякi.

Не чекаючи на вiдповiдь, Вiвальдо простягнув руку i взяв кiлька аркушiв, що ближче до нього лежали; тодi Амбросiо сказав:

– З поваги до вас, пане, я дозволяю вам зберегти тi аркушi, що ви вже взяли, та не думайте, що я не спалю решти – то була б марна сподiванка.

Вiвальдовi кортiло швидше дiзнатись, що в тих паперах було; розгорнувши один рукопис, вiн прочитав заголовок: «Пiсня вiдчаю». Амбросiо глянув i сказав:

– Це останнiй твiр мого нещасливого друга. Як хочете побачити, до якоi скрути довело його кохання, почитайте цю пiсню вголос: ще маемо час, поки могилу викопають.

– З дорогою душею, – погодився Вiвальдо.

Тут усi присутнi, зрушенi единим бажанням, обступили його, i вiн зачав голосно та виразно.




Роздiл XIV,

де наводяться розпачливi вiршi небiжчика пастуха та оповiдаеться про деякi неспогаданi подii



Пiсня Хризостома

Жорстока, невблаганна i запекла!
Як хочеш ти, щоб вiдали мiльйони,
Яка ти неприступна й гордовита, —
Дiстану я з глибин огненних пекла
Розпачливi, вiдчайнi, тужнi тони,
Щоб голос мiй журбою був повитий,
І щоб усьому свiтовi явити
Твою нещаднiсть у любовнiм герцi,
Я винайду нечуванi ще звуки,
Вмiшавши в них скривавленi вiд муки
Шматки мого розтерзаного серця.
Так слухай же, кохана, слухай пильно
Не нiжний спiв, а стогiн, що свавiльно
Встае з грудей, бентежить серце хворе,
Не даючи й на мить заснути лиху,
Менi на втiху, а тобi на горе.

Левиний рик, страшне виття гiени,
Шипiння кровожерливого змiя,
Звiриний крик жахливоi потвори,
Воронiй грай, зловiсний, навiжений,
Гудiння ошалiлого борвiя,
Що на морях здiймае хвилi-гори,
Злий рев бика, якого пiкадори
Списами змордували на аренi,
Тужливий туркiт горлицi-вдовицi,
Пугукання сови, лихоi птицi,
Несвiтський лемент грiшникiв в геенi, —
Всi звуки в себе увiбрати мушу
І вилити iз ними скорбну душу,
Усi чуття вмiщаючи в одному,
Бо дух, що неприкаянно страждае,
Себе являе в виразi новому.

Куди ж полинуть тii скарги-спiви?
Не вчують iх нi жовтi пiски Тахо,
Нi Бетiса[107 - Бетiс – колишня назва рiчки Гвадалквiвiр.] зеленii дiброви;
Лунатиме iх вiдгомiн журливий
Мiж грiзних скель, у прiрвах, повних жаху,
Померлих уст живе несучи слово;
Чи в темних нетрях, де лиш звiрiв схови,
Де ще нога людини не ступала,
Куди промiння сонця не сягае,
Чи у пустелi, у Лiвiйськiм краi,
Де стрiнеш тiльки гада та шакала…
Луна мiй жаль просторами розносить
І скрiзь гiркi докори розголосить
Твоiй неперевершенiй гординi;
Про мiй талан нечувано жорстокий
Весь свiт широкий буде знати нинi.

Зневага убивае; пiдозрiння, —
Правдиве чи фальшиве, – серце крушить;
Терзають душу ревнощi гризучi;
Розлука геть виснажуе терпiння;
Страх забуття усi надii рушить;
В одно з’еднавшись, сили цi могучi
Ведуть назустрiч смертi неминучiй.
А я живу – о небувале диво! —
Зневажений, розлучений, забутий,
Вiд певностi пiдозр огнисто лютий
І все ж таки закоханий ревниво!
Я зношу радо муки цi тяжкii,
Не бачачи i променя надii,
Не боячись безоднього вiдчаю,
І навiть, щоб поглибити страждання,
Всi сподiвання гордо вiдкидаю.

Чи можна одночасно сподiватись
І зневiрятись, i чи це розумно,
Як для зневiри певнi е причини?
Чи можу я надiею втiшатись,
На зраду очi закривать бездумно,
Як в рани серця свiтло правди рине?
Та хто ж вiдчаю дверi не вiдчине,
Упевнившись, що зрадила кохана,
Побачивши, що сумнiв той проклятий
Став правдою – бодай ii не знати! —
А з правди уродилася омана.
О ревносте, губителько любовi,
Вклади кинджал у руку бiдаковi,
Сплети менi мотузку, гордування!
Хоч i жорстока ваша перемога,
Лиш так спромога погасить страждання.
Так, я помру; нiчого не загубить
У смертi той, кому життя не миле;
Це не пуста у мене забаганка.
Та я скажу: блаженний той, хто любить,
І вiльний той, чия душа зболiла —
Амура всескоряючого бранка.
І ще скажу, що та моя тиранка
Усе ж прекрасна тiлом i душею,
Що сам я винен, що вона гордливо
І що Амура сила справедлива
Всевладно править небом i землею.
Свiдомий цього, зашморгом безжальним
Край покладу я дням своiм печальним. —
Щоб не страждати бiльше вiд безстрастя,
Пущу на волю вiтру тiло й душу,
Уже байдужу до принади щастя.

А ти, чия неправнiсть непоправна
Менi дае на самогубство право,
Поглянь на серце, вражене тобою:
Воно тобi покаже ясно й явно,
Що, змучене i зранене криваво,
Воно вмирае з радiстю палкою.
Нi, не порушу я твого спокою,
Не хочу я, щоб мiй загин дочасний
В тобi збудив тривогу чи задуму,
Щоб потьмарили чорнi хмари суму
Очей коханих небозвiд прекрасний.
Коли почуеш про мою кончину,
Ти смiйся безтурботно в ту хвилину,
Немов тобi ця вiстка найлюбiша.
Та, мабуть, зайва ця моя порада:
Ти справдi рада, щоб я вмер скорiше.

Хай вийдуть iз жахних глибин Аiда
І Тантал, вiчно спраглий, невситимий,
І той Сiзiф iз каменем важенним,
І з бочкою своею Данаiди,
І Тiтiй з коршаками навiсними,
І Іксiон на колесi вогненнiм…[108 - Персонажi давньогрецькоi мiфологii, жорстоко покаранi богами вiчними муками: Тантал, стоячи по шию у водi, не мiг утамувати спраги, бо вода вiдступала, коли вiн нахилявся попити, а стиглi плоди, що над ним висiли, не мiг дiстати; Сiзiф мусив викочувати на високу гору камiнь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз; Данаiди, доньки египетського царя Даная, були приреченi вiчно наповнювати бездонну бочку; велетень Тiтiй лежав, простягнувшись, у пiдземному царствi, а двi шулiки постiйно роздирали йому печiнку; Іксiон був прикутий до вогняного колеса, яке вiчно обертаеться.]
Нехай своiм стражданням невтоленним
Мене напоять i в пiснях жалобу
(Коли ця шана подобае грiшним),
І жаль свiй виллють iз плачем невтiшним
Над тiлом, не спорядженим до гробу.
Хай Цербер,[109 - Цербер – багатоголовий пес, охоронець входу до Аiду.] що вартуе пекла дверi,
А з ним усi почвари i химери
Пiдхоплять тужнi спiви погребовi
Над тим, хто самохiть цей свiт покинув,
Хто радо згинув жертвою любовi.
О пiсне жалю, я прошу востанне,
Не говори про муки та страждання;
Повiр, що iй, моiй жорстокiй милiй,
Приемне те, що сталося зi мною,
Й не будь сумною на моiй могилi.

Хризостомова пiсня припала до вподоби всiм слухачам, тiльки той, хто проказував ii, зауважив, що вона нiби суперечить тому, що вiн чув про Марселину скромнiсть i честивiсть: адже Хризостом ревнуе ii, пiдозрiвае, нарiкае на розлуку, i все те наводить на дiвчину тiнь, неславить ii чесне iм’я. На те Амбросiо, якому небiжчик сповiряв усi найпотаемнiшi своi думи, вiдповiв так:

– Щоб вас, пане, цii сумнiви бiльше не бентежили, знайте, що цю свою пiсню склав наш бездольник, будучи далеко вiд Марсели; вiддалився ж вiн од неi по своiй вольнiй волi, щоб побачити, чи та розлука поширить на нього свiй звичайний закон, але закоханця в розлуцi все тривожить, усе мучить, i от i Хризостом карався уявними ревнощами й терзався гаданими пiдозрами так, нiби все те iснувало насправдi. Це аж нiяк не уймае честi Марселi: слава про ii цноту цiлком справедлива. Дiвчина вона, щоправда, гордовита, часом зухвала аж до жорстокостi, та навiть самi заздрощi не можуть i не важаться нi за що ii ганьбувати.

– Коли так, то правда ваша, – погодився Вiвальдо.

Вiн уже збирався прочитати iнший вiрш, од вогню одрятований, та йому перебило чарiвне видиво, що раптом з’явилося iм перед очима, нiби примрiялось: на вершечку скелi, що пiд нею могилу копали, де взялася пастушка Марсела, сяючи вродою своею, пишною понад усяку славу. Хто ii вперше побачив, дивились на неi нiмуючи, мов зачарованi, та й тi, кому вона по знаку була, з не меншим зорили на неi захопленням. Амбросiо ж, скоро ii помiтив, заговорив, не стримуючи свого обурення:

– Чого ти прийшла сюди, хижа упирице навколишнiх гiр? Може, хочеш побачити, чи не пуститься при твоему наближеннi плисти кров iз ран цього нещасливця, що йому збавила вiку твоя жорстокiсть? Чи, може, прийшла похвалитися своiм злодiянням, полюбувати на нього звисока, мов той неправедний Нерон, що милувався римською пожежею?[110 - Нерон – римський iмператор, вiдомий жорстокiстю й свавiллям, найтяжчий його грiх – вбивство власноi матерi. Лiтньоi ночi 64 р. у центрi Рима спалахнула пожежа, вогонь не вщухав тиждень. Деякi давнi iсторiографи висували припущення, що мiсто пiдпалив сам Нерон.] Чи хочеш зухвало потоптати ногами сей холодний труп, як та невдячна дочка Тарквiнiя, що над рiдним батьком поглумилася?[111 - Луцiй Тарквiнiй Гордий, або Тарквiнiй ІІ – останнiй цар Стародавнього Риму (534–509 рр. до н. е.).Але колiсницею переiхала мертве тiло щойно вбитого батька дочка Туллiя, опонента Тарквiнiя. Сервiй Туллiй – цар Стародавнього Риму (578–535 рр. до н.е.), який намагався повернути собi владу й був убитий Тарквiнiем.] Скажи нам усiм, чого ти сюди прийшла, чого тобi ще вiд нас треба? Ми знаемо, що за життя свого Хризостом готовий був повсякчас чинити твою волю; по його смертi ми, що звались його друзями, ладнi коритися тобi у всьому.

– Прийшла я сюди зовсiм не для того, що ти, Амбросiо, гадаеш, – вiдповiла Марсела, – лише для того, щоб себе оборонити i доказати, як помиляються всi тi, що винуватять мене у муках i смертi Хризостома; тим-то й прошу всiх тут притомних пильно мене вислухати: небагато-бо часу треба згаяти i небагато слiв потратити, аби розумним головам щиру правду з’яснити. Ви самi кажете, що небо створило мене прекрасною i та краса мимоволi примушуе вас мене любити, а вiд мене жадаете i вимагаете, аби за тую любов вас кохала. Даним менi вiд Бога природним розумом я знаю, що все гарне заслуговуе любовi, однак же не можу збагнути, чому та, яку люблять за вроду, повинна доконечне любити того чи тих, хто ii любить. А ще ж i таке бувае, що той красолюб сам iз себе бридкий, а бридота викликае лише вiдразу; яково ж то вiд нього чути: «Я люблю тебе, бо ти гарна, тож люби мене, хоч я й поганий». Та якби навiть врода вродi й рiвна була, то не конче в них мусять бути однаковi бажання; не кожна краса збуджуе любов: iнша тiшить око, та не зворушуе серця. Якби кожна краса будила кохання й хвилювала серце, то бажання нашi, непевнi й невиразнi, вiчно блудили б манiвцями, не знаючи, де пристати; безлiч е вродливих iстот, то безлiч повинно було б бути й бажаннiв. А я чула, що правдиве кохання не дiлиться i що на милування нема силування. Якщо се так (а я певна, що так воно i е), то чи можна вимагати вiд мене, щоб я несамохiть любила вас – тiльки тому, що ви менi про любов свою говорите? А якби я вродилася не гарною, а потворною, то чи годилося б менi нарiкати, що ви мене не любите? Подумайте ж надто, що я собi вроди не обирала: вона в мене така, яку Бог послав iз ласки своеi, а не з мого прохання чи обрання. І як гадюку не можна судити за отруту, хоч вона нею вбивае, бо то в неi од природи, так i я не винна, що вродилась гарною, бо краса жiнки честивоi – то нiби вогонь далекий або гострий меч: хто близько не пiдiйде, той не врiжеться i не обпечеться. А честь i цнота – то душi оздоба: без них i гарне тiло не повинне гарним здаватися. Як же цнота красить i прикрашае тiло й душу, то невже та дiвчина, котру хтось любить за красу, повинна йому на догоду свою цноту згубити, на яку вiн усiма силами й способами важить, аби тiльки хiть свою удовольнити? Я вродилась вiльною i, щоб вiльною на свiтi пробувати, обрала собi самотину на лонi природи: дерева нагiрнi – то моi подруги, прозорi води ручаiв – то моi свiчада, деревам i водам звiряю я думи своi i свою вроду. Я – дальне полум’я, я – недосяжний меч. Кого зором причарую – розчарую словом. Бажання надiею живиться, а я анi Хризостомовi, анi комусь iншому жодноi надii не подавала, то виходить, що до гробу довела його не моя жорстокiсть, а радше власна впертiсть. Дехто, може, скаже, що вiн мав чеснi намiри, тим я мусила його одвiтно любити; то хай же знае, що коли на цьому ось мiсцi, де йому нинi яму копають, вiн освiдчив менi честиву цiль своiх бажань, я вiдповiла йому, що хочу вiк свiй сама-одна звiкувати i лише сира земля втiшиться овочем цноти моеi i останками моеi вроди. І якщо вiн пiсля такоi вiдправи ще вперто сподiвався без надii i плив проти вiтру, то чи ж диво, що втонув у вирi власного шаленства? Якби я надила його, то була б нещира, якби вволила його волю, то зрадила б своi найкращi мрii й поривання. Не слухав вiн поради i розради, впадав в одчай, хоч не було зневаги… Чи слушно ж буде пiсля цього винуватити мене в його нещастi? Хай скаржиться той, кого одурили, хай розпачуе, кого звела надiя, хай сподiваеться, кого я покличу, хай пишаеться, кого пригорну, – та нехай не зве мене жорстокою душегубницею той, кого я не надила, не манила, не кликала й не пригортала. Небо досi не судило, щоб я когось покохала, а щоб я сама когось обрала – i не думайте. Нехай же ся загальна вiдмова буде за осторогу кожному, хто хоче здобутися в мене ласки; як, може, хто i вмре через мене, то загине не з ревнощiв i не тим, що я його зневажила, бо хто нiчого не любить, того не можна ревнувати, а хто вiдмовляе, той не конче гордуе. Хто мае мене за хижу упирицю, хай тiкае вiд мене, як вiд лихоi години, хто мае за невдячницю – хай за мною не впадае, хто за приманницю – хай мене не знае, хто за безсердечницю – хай за мною не ходить, бо ця хижа упириця, невдячниця, приманниця i безсердечниця сама нiколи нiкого не шукатиме й не знатиме, нi за ким не ходитиме й не впадатиме. Хризостома довела до згуби пристрасть його шалена i вдача поривна – чом же ви картаете мене за скромнiсть i честивiсть? Я бережу свою цноту, живучи мiж дерев, – чом же ви хочете, щоб я ii втеряла, живучи мiж людьми? Ви знаете, в мене свого добра багато, а на чуже очей не пориваю. Гуляю на вольнiй волi – i нiкому не хочу коритись, нiкого не люблю анi ненавиджу, нiкого не маню й не принаджую, нi з ким не жартую, нi до кого не примиляюсь. Воджу собi товариство з сiльськими дiвчатами, пасу своi кози – ото вся моя розвага. Бажання моi не сягають за межi цих гiр, як же коли й вийдуть поза них, то хiба для того, щоб красоту небес подивляти: то шлях, яким душа прямуе до своеi первовiчноi оселi.

По сiй мовi, не ждучи нi вiд кого вiдповiдi, Марсела повернулась i швидко ховалась у лiсовiй гущавинi; i врода ii, i розум усiх великим дивом уразили. Декого тi очi, променистi та урочi, до самого серця пройняли; кiлька пастухiв, забувши тiльки-но почуту осторогу, порвались були йти за нею. Як помiтив те Дон Кiхот, зразу вирiшив, що настала пора появити свою рицарськiсть в оборонi переслiдуваноi дiвицi; вiн стиснув у долонi рукiв’я меча i покликнув зичним голосом:

– Хай нiхто, будь то чоловiк значний чи простий, не важиться переслiдувати прекрасноi Марсели, якщо не хоче наразитися на мiй гнiв i обурення. Вона ясно й недвозначно довела, що до смертi Хризостомовоi цiлком непричетна й непривинна, i ознаймила надто, що жадною мiрою не схильна будь-чиi зальоти приймати: тим-то нiкому не гоже за нею упадати чи на неi нападати, а всi поряднi люди повиннi ii поважати й шанувати, бо, може, вона едина в цiлому свiтi таке честиве та обичайне життя провадить.

Чи то злякавшись погроз Дон Кiхота, чи здавшись на вмовляння Амбросiя, що треба мерщiй вiддати останню шану небiжчиковi, нiхто з пастухiв не рушив iз мiсця й не пiшов звiдти, поки не докопано ями й не спалено Хризостомових паперiв. Усi погребовi ревне плакали, як тiло його спустили в могилу й привалили важенним каменем. Згодом той камiнь мала замiнити плита, на якiй Амбросiо гадав вирiзьбити таку епiтафiю:

Тут лежить бiдак-пастух,
Що покинув свiт зарання, —
Жертва вiрного кохання,
Найстрашнiшоi з недуг.

Вiн вродливицю любив,
Безсердечну гордiвницю,
І Амур своею мiццю
Нещасливця погубив.

Потому закидали могилу всякими квiтами й вiтами; висловивши глибоке спочуття Амбросiевi, всi з ним попрощались. Так само зробив Вiвальдо та його товариш, а Дон Кiхот попрощався з козопасами, що його гостили, i з подорожнiми, якi все вмовляли його iхати з ними до Севiльi, бо там тих пригод на кожнiй вулицi й завулку – хоч греблю гати, нiде iнде стiльки не знайдеш. Дон Кiхот подякував iм за пораду i за iхню до нього доброзичливiсть, але сказав, що тимчасом не хоче й не може iхати до Севiльi, поки не очистить навколишнiх гiр од розбiйникiв та лиходiiв, бо вiн чув, що тут тоi нечистi аж кишить. Бачивши такий твердий намiр, подорожнi вирiшили не турбувати бiльше нашого рицаря, тож попрощалися з ним iще раз i рушили собi далi; впродовж усiеi дороги мали про що говорити – i про iсторiю Марсели та Хризостома, i про Дон Кiхотовi дивацтва. А наш гiдальго поклав собi розшукати пастушку Марселу й запропонувати iй своi послуги; та не так сталось, як йому гадалось – про се розповiсть вам продовження сiеi правдивоi iсторii, друга частина якоi отут кiнчаеться.




Роздiл XV,

де оповiдаеться про немилу пригоду, що сталася Дон Кiхотовi з недолюдками-янгуасцями


Премудрий Сiд Ахмет Бен-Енхелi розказуе далi, що Дон Кiхот, попрощавшися з козопасами i всiма тими, якi були на похоронi пастуха Хризостома, подався не гаючись разом iз джурою своiм до того лiсу, куди, як вони бачили, пiшла Марсела. Бiльше, мабуть, як двi години блукали вони по лiсу, даремно ii по всiх нетрях шукаючи, i приблудилися врештi до галявини, а на тiй галявинi трава буйна та сочиста, ще й рiчечка тихо лелiе, немовби надить i кличе подорожнiх перебути в любому холодочку гарячi полуденнi години, що саме на всю мiць розжарiлися. Дон Кiхот i Санчо спiшились i пустили осла та Росинанта на попас, нехай нiмина тiею травою досхочу наласуеться, а самi вив’язали з саков харчi та й попоiли тихо-мирно й без жадних церемонiй удвох, пан iз слугою, що вже там було.

Санчо i не подумав спутати Росинанта, бо то був, як вiн гадав, такий смирняга i плохута, що його i всi кобили кордовських пасовищ не могли б на грiх пiдкусити. Та лиха доля чи нечиста сила (сказано, диявол не спить!) надала якимсь погоничам iз Янгуаса отирлуватись поблизу зi своiми галiсiйськими лошицями: вони мають звичку спинятись на обiд в якомусь урочищi, де е добра паша й водопiй, i те мiсце, де попасав Дон Кiхот, припало iм якраз до смаку. Як зачув же Росинант той табунний дух, зразу забув про своi звичаi й обичаi: закортiло йому з панночками-кобилицями поженихатись, i вiн, не спитавшись дозволу в господаря, побiг туди в собачу ристь потребу свою задовольнити. Та лошицям, мабуть, бiльше пастися хотiлось, анiж чимось iншим бавитись: вони привiтали нахабу зубами й пiдкiвками так, що аж попруги на ньому порвали i сiдло збили. А ще дужче дошкулили йому погоничi: побачивши, що iхнiм кобилам гвалт хочуть учинити, вони кинулись гуртом на напасника i поти йому ребра киями окладали, поки вiн, ледве теплий, на землю не грьопнув.

Побачивши Дон Кiхот i Санчо, якого чосу дають Росинантовi, щодуху побiгли до нього.

– Уважай, друже Санчо, – сказав Дон Кiхот своему джурi, – се вже не рицарi, а гультяi, голота наголо. Я се проти того кажу, що тут ти можеш допомогти менi доконати справедливоi помсти за наругу, що вчинено у нас перед вiччю Росинантовi.

– Яка в бiса помста, – одрiк йому Санчо, – коли iх двадцятеро з гаком, а нас тiки двое, а може, всього пiвтора!

– Я один за сотню стану, – заперечив Дон Кiхот.

Не довго думавши, вiн добув меча i кинувся на янгуасцiв; заохочений i запалений пановим прикладом, Санчо Панса зробив так само. З першого ж маху наш рицар розрубав кажанка на одному погоничевi, та, мабуть, i плеча йому втяв. Та тут схаменулись янгуасцi, що iх же багато, а напасникiв лишень двое; тодi всi похапали киi, обскочили обох iзвiдусiль та й ну по чiм попадя молотити. І молотили так щиро й завзято, що вже за другим заходом Санчо беркицьнув додолу; не встояв i Дон Кiхот, хоч який був бравий та голiнний, упав, як на те, до нiг своему Росинантовi, що й досi не спромiгся на рiвнi стати, – добре, виходить, затинало киями розлючене простацтво. Побачивши янгуасцi, якого вони накоiли лиха, пов’ючили боржiй кобил своiх та й дали звiдти ходу, зоставивши обох шукачiв пригод у вельми плачевному станi й нiтрохи не кращому настроi.

Санчо Панса отямився перший; побачивши, що тут же бiля нього й пан лежить, вiн заговорив жалiбно й ледве чутно:

– Пане Дон Кiхоте, ох, пане Дон Кiхоте!

– Що тобi, брате Санчо? – обiзвався Дон Кiхот таким самим кволим i плачливим голосом.

– Менi б оце, якби можна, – одказав Санчо Панса, – тих лiкiв Хворобраза хоч два ковточки. Дайте менi, пане, з ласки вашоi, якщо пiд рукою маете, вони, певне, не тiльки на рани помiчнi, а й на потовченi костi.

– Еге, якби ж то мав, – зiтхнув Дон Кiхот, – то чого б нам iще треба? Ох, горе мое… Та присягаюсь тобi, Санчо, на слово мандрованого рицаря, що не мине й двох днiв, як я добуду тi лiки, коли тiльки фортуна не розсудить iнакше. От щоб менi руки повсихали!

– А як ви гадаете, пане, – спитав Санчо Панса, – за скiльки день ми будемо знов ногами володати?

– Як на мене, то не можу певного реченця встановити, – одказав побитий рицар Дон Кiхот. – Я сам у всьому винен: не треба було добувати меча проти людей, не висвячених, як я, у рицарi: отож, мабуть, караючи мене за той переступ закону рицарського, i попустив Бог бранi, щоб мене отак подужано. Тим-то, брате Санчо, слухай пильно, що я тобi зараз скажу, бо се рiч дуже важлива для нашого спiльного добра: якщо ти коли побачиш, що таке гультяйство чинить нам яку зневагу, то не жди, поки я меча на них добуду, бо я того вже зроду-вiку не зроблю, а берися до зброi сам i карай зухвальцiв, як хочеш: коли ж iм до помочi й оборони стануть рицарi, тодi вже я буду з усiеi сили тебе обороняти, а iх поборювати: ти вже на тисячi прикладiв мiг переконатись i пересвiдчитись, як далеко сягае мiць моеi потужноi правицi.

Отак, бачите, розпишався наш бiдний гiдальго пiсля перемоги над хоробрим бiскайцем… Та Санчовi панова порада не вельми до смаку припала, i вiн не забарився з вiдповiддю:

– Пане, я собi чоловiк тихий, смирний i потульний, на всяку кривду незлобивий, бо маю жiнку й дiток, а iх же треба якось годувати й до пуття доводити. То слухайте ж, що я вам скажу (бо я можу лише сказати, а не показати): нiколи i нiзащо в свiтi я не вiзьму до рук меча нi проти лицаря, нi проти простолюдця, i вiднинi й довiку перед Богом святим присягаю прощати всi кривди, що менi будь-коли сталися чи стануться, чи то вiд чоловiка значного, чи вiд посполитого, багатого чи бiдного, пана чи хлопа, байдуже, якого стану й заводу.

Як почув сее пан його, одповiв такими словами:

– Шкода, що я не можу здихатись, аби говорити спокiйно, та ще i в боку так болить i не перестае, а то я б тобi розтлумачив, Санчо, на який хибний шлях ти ступаеш. Ти тiльки подумай, нещасний: ану ж перемiниться той вiтер фортуни, що був досi нам супротивний, i, надимаючи паруси бажаннiв наших, приведе нас певно й безперешкодно до якого-небудь острова, що я тобi обiцяв? Що б iз тобою було, якби я добув той острiв i оддав його в твою обладу? І чи може взагалi так статися, якщо ти не рицар i не хочеш у рицарi вийти, бо не маеш мужностi й волi мститися за власнi кривди й боронити свого панування? Адже ти повинен знати, що в свiжо завойованих державах i провiнцiях люднiсть бувае, як правило, неспокiйна i до нового володаря неприхильна, тож завжди можна чекати якоiсь ворохiбнi, не без того, що хтось пiднiметься iзнов той лад перевернути, iще раз, як то кажуть, долi поспитати. Тим же новий володар повинен розумно справуватися i мати мужнiсть постояти в разi потреби за своi права.

– У потребi, що нам оце припала, – сказав Санчо Панса, – я хотiв би мати той розум i ту мужнiсть, що про них ваша милость говорить. Та даю бiдняцьке слово гонору, що тепер менi бiльше потрiбне лiчiння, анiж учiння. Спробуйте лишень, пане, чи не пiднiметесь, та поставимо на ноги й Росинанта, хоч вiн того й не варт, бо через нього ж то й дали нам хлосту. Нiколи я по нiм того не сподiвався, все мав за такого смирного й порядного чоловiка, як я сам. Недарма кажуть, що багато треба солi з’iсти, перш нiж кого добре спiзнаеш. Недарма кажуть i друге, що все на свiтi перемiнне… Хто б мiг подумати, що пiсля тих страшенних ударiв, що ви завдали нещасному мандрованому лицарю, доведеться в свою чергу i нам кийового бою цiлий град на спини прийняти?

– Тобi ще, Санчо, нiчого, – зауважив Дон Кiхот, – бо для твоеi спини така халепа не первина, а моя ж то делiкатнiша, звична до батисту й тонкого голландського полотна, то iй ця лиха пригода дужче дошкуляе. Якби я не гадав, – та що це я кажу? – якби я не був цiлком певним, що всякi такi недогоди невiдлучнi вiд нашого збройного ремесла, то я був би вмер отут на мiсцi з досади.

– Пане, – мовив тодi Санчо, – якщо мандроване лицарство отакi гiркi плоди пожинае, то скажiть менi з ласки вашоi, чи часто такi жнива випадають, чи тiльки в особливу якусь пору, бо менi здаеться, що пiсля двох таких жнив третiх уже не дiждемо, хiба що Бог милосердний нас чудом порятуе.

– Знай же, друже Санчо, – вiдповiв Дон Кiхот, – що мандрованi рицарi зазнають на своiм вiку безлiч усяких небезпек i негод, та зате, як показуе досвiд численних рицарiв, що iх iсторiя вiдома менi вся достоту, часто й густо випадае iм нагода стати королями чи цiсарями. Якби менi в боку не так дуже болiло, я б тобi розповiв про кiлькох героiв, що едино силою правицi своеi тих високих гiдностей доступили. Але навiть iз ними – до того й пiсля того – бували прерiзнi бiди та нещастя. Так, хоробрий Амадiс Гальський упав був у руки свого заклятого ворога чаклуна Аркалая, який, кажуть, узявши його в неволю, прип’яв у замковому дворi до конов’язi й одшмагав вiжками, бiльш як двi сотнi всипав. А один автор, хоч мало вiдомий, зате гiдний вiри, пише про те, як рицаря Феба заманено в одному замку в западню: помiст пiд ним провалився, i вiн упав у пiдземну глибку. Там йому зв’язали руки й ноги i поставили, як то кажуть, клiзму з води снiговоi та пiску, що мало духу не визiвнув. Якби в тiй великiй притузi не дав йому рятунку вiрний друг його, мудрий чорнокнижник, то лихо було б горопашному рицаревi. Я мiг би ще кiлька таких доблесних мужiв назвати, якi тяжчоi бiди дiзнали, нiж ми оце тепер з тобою. Коли хочеш знати, Санчо, то рани, завданi якимось знаряддям, що випадково потрапило пiд руку, не уймають честi враженому, про се ясно й виразно говорять регули поединковi. Якщо, наприклад, швець ударить когось копилом, хоч би й дубовим, то не можна сказати, що вiн його оддубасив. Се я для того тобi кажу, щоб ти знав – хоч нас у цiй потребi й побито, та честi нашоi не зневажено, бо тi люди лупцювали нас не чим, а киями своiми: скiльки собi пригадую, нi в кого там не було меча, шпаги чи кинджала.

– А я й не роздивився, що в них там було, – сказав Санчо, – бо ледве вихопив свого гартованця, як вони вже мене бучками своiми по плечах благословили, що аж бiлий свiт менi перемiнився, а ноги пiдломились. Отож я впав та й досi лежу; чи то моiй честi поруха, чи нi, то малий клопiт, але боляче дуже, що тi клятi буки менi i в спину, i в пам’ять укарбувалися.

– Менше з тим, брате Санчо, – потiшав його Дон Кiхот. – Нема такого горя, щоб його час iз пам’ятi не стер, нема такого болю, щоб його смерть не втамувала.

– Та яке ж горе може бути гiрше, який бiль болючiший, нiж тi, що iх тiльки час iз пам’ятi зiтре, тiльки смерть утамуе? – вигукнув Санчо. – Якби ще нашому лиховi кiлькома припарками можна було зарадити, то ще пiвбiди, а то бачу, що i з цiлого шпиталю пластиру не стане, щоб нам хоч якось виходитись.

– Годi вже про те, Санчо, – сказав Дон Кiхот. – Зможися якось, i я зараз на силi зберуся, та навiдаймось до Росинанта, як там вiн i що, бо йому, небораковi, теж добре перепало.

– То й не диво, бо вiн же теж мандрований, – вiдповiв Санчо. – Чудно тiльки, що мiй Сiрий живий-здоровий, коли нас так здорово побили, що живого мiсця нема.

– Доля i в найтяжчiй бiдi лишае якусь браму рятунку, – сказав Дон Кiхот. – От i тепер: ця скромна животина може замiнити Росинанта й довезти мене до якогось замку, де я од ран своiх вигоюсь. І не буде менi неслави, що я на нiй верхи поiду, бо з книг пригадую, що добрий старий Силен, пестун i вихователь бога веселощiв,[112 - Бог веселощiв – бог виноградноi лози Дiонiс, вiн живе серед людей, звеселяючи вином iх серця. Силен – його вихователь, опiкун i постiйний супутник; Силена зображали як веселого лисого дiдка, товстого, як мiх з вином, його постiйний атрибут. Завжди п’яного, сатири його водили пiд руки або возили на спинi вiслюка.] теж уiжджав колись до стобрамного мiста,[113 - Стобрамне мiсто – Фiви.] сидячи любiсiнько на гарному своему ослi.

– Так то ж, ви кажете, сидячи, – зауважив Санчо. – Інша рiч верхи сидiти, а iнша рiч, мов гною лантух, на сiдлi висiти.

На те Дон Кiхот так йому вiдповiв:

– Добутi в бою рани честi нiкому не уймають, а радше додають, тим-то, друже Санчо, не змагайся словами, а встань краще, як я вже тобi казав, i вмости мене, як знаеш, на осла. Нам треба з цього безлюддя швидше вибратись, поки нiч не облягла.

– А ви ж менi, пане, не раз казали, – знову перебив його Панса, – що мандрованi лицарi звикли мало не цiлий рiк по всяких пущах та нетрях ночувати, i мають те собi за велике щастя.

– Се бувае тодi, – пояснив Дон Кiхот, – коли iнакше не можна або коли вони закохаються. І то щирiсiнька правда, бо був один рицар, що цiлих два роки пробув на скелi, i в спеку, i в студiнь, i в усяку негоду, а його сеньйора й гадки про те не мала. А той же самий Амадiс, прозвавшись Милосумом, прожив на голiй скелi чи то вiсiм рокiв, чи вiсiм мiсяцiв, не пам’ятаю добре, справляв покуту за те, що чимсь не догодив володарцi своiй Орiанi. Та годi вже про се, ворушись, Санчо, а то, може, ще й ословi, як Росинантовi, яка причина станеться.

– Отуди к бiсу! – сказав Санчо.

Тодi ойкнув разiв тридцять, разiв шiстдесят зiтхнув, разiв сто двадцять лайнувся й закляв того, хто його в таке дiло вплутав, та й пiдвiвся на превелику силу, тiльки не мiг до кiнця випростатись i все гнувся, мов турецький лук. З тяжкою бiдою осiдлав осла, що теж був якийсь нiби не свiй, мавши того дня бiльше волi, нiж звичайно, потiм пiдвiв Росинанта, котрий жалiвся б не менше свого пана та його джури, якби тiльки вмiв говорити. Насамкiнець Санчо пiдсадив Дон Кiхота на осла, Росинанта прив’язав iззаду, а сам узяв осла за оброть i поплентав навмання туди, де, здавалось йому, пролягав битий шлях. Чи пройшов яку милю, чи нi, а доля зичлива його вже на той шлях i спровадила. Мало того, край дороги побачили вони незабаром корчму; Дон Кiхот вирiшив, собi на втiху, а джурi своему на досаду, що то замок. Довго вони сперечались: Санчо казав, що то корчма, а Дон Кiхот затявся, що замок; так i не скiнчивши суперечки, добрались вони до тiеi оселi, куди Санчо i втелющився без дальших розвiдок з усiм своiм обозом.




Роздiл XVI

Що сталося з завзятим гiдальгом у корчмi, яка видалась йому замком


Як побачив корчмар, що Дон Кiхот на ослi впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо вiдповiв, що пусте – просто впав чоловiк зi скелi та й пом’яв собi трохи боки. У корчмаря жiнка була не така, як у iхньому дiлi заведено – зроду жалiслива i до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кiхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дiвчину, на помiч гукнула, щоб гостевi швидше лад дати. Ще була в тiй корчмi наймичка-астурiйка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця iй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге пiдслiпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сiм п’ядей од землi сягала, а через свою трохи невкладисту спину все бiльше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарiвнi сяке-таке леговище для Дон Кiхота нарихтувати, i де ж – на пiддашшi, котре, з усього знати, багато рокiв правило за соломосховище. Там же ночував iще погонич один, послався трохи оподаль на в’юках та попонах мулячих, а Дон Кiхотова постiль була не така догiдна: на два нерiвнi ослони поклали чотири неструганi дошки, а на них матрас; такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дiрок не лiзла, то на дотик подумав би, що то камiння; простирала були цупкi, немов iз щитовоi шкури, а лiжник такий обстрiпаний, що на ньому всi шерстинки до останньоi перелiчив би.

Дон Кiхот прилiг на те проклятенне лiжко, i корчмариха з донькою зараз же облiпила його пластирами з голови до нiг, а Марiторна (так звали астурiйку) iм присвiчувала. Побачивши господиня, що на рицаревi все тiло басаманами списане, зауважила, що мабуть-таки вiн не впав, а його побито.

– Ба нi, не побито, – заперечив Санчо. – То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло – що шпичак, то i знак. А як у вас, добродiйко, – додав по хвилi, – того лiплива кiлька шматочкiв лишиться, то воно ще декому в знадобi стане.

– Що, i ви, може, впали? – спитала господиня.

– Та впасти не впав, – одповiв Санчо, – а так од пайового упадку перелякався, що досi на менi вся шкура болить, наче самому тисячу киiв одважено.

– Таке часом бувае, – сказала корчмарiвна. – От i менi сниться iнший раз, нiби з якоiсь башти падаю i нiяк додолу не долечу, а як прокинусь, то, здаеться, така вся поламана й потовчена, нiби справдi впала.

– У тiм-то й заковика, – заперечив Санчо, – що то менi не в снi приздрiлось: я тодi не сонний був, от як i тепер, а в мене на тiлi не менше, мабуть, синякiв, нiж у пана мого Дон Кiхота.

– Як сього пана звати? – перепитала астурiйка Марiторна.

– Дон Кiхот з Ламанчi, – одрiк Санчо Панса. – Вiн мандрований лицар, i то один iз найлiпших i найкрiпших, яких уже вiддавна свiт не бачив.

– А що воно таке – мандрований лицар? – спитала наймичка.

– Ти що, вчорашня, що сього не знаеш? – здивувався Санчо Панса. – Мандрований лицар, то, небого, така штука, що сьогоднi його лупцюють, а завтра на цiсаря коронують, сьогоднi вiн над усiх безщасний i безрадний, а завтра своему зброеношi два чи три королiвськi вiнцi кине.

– Як же се ви, – спитала господиня, – мавши такого доброго пана, i досi графства навiть собi не заслужили?

– Ба яка швидка! – одказав Санчо. – Ми ще всього мiсяць один, як почали пригод шукати, а путньоi поки що не мали жодноi. Воно ж i так бувае, що шукаеш одно, а напитаеш зовсiм iнше. Та як тiльки пан мiй Дон Кiхот тi своi рани, чи то пак басамани позагоюе, а я од моiх не скалiчiю, то я своiх надiй на найвищi можновладницькi титули в Гишпанii не промiняю.

Дон Кiхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потiм пiдвiвся на лiжку, скiльки здужав, узяв корчмариху за руку й промовив:

– Повiрте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собi за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повiдае вам мiй зброеносець. Одно скажу: послуга, яку ви менi зробили, навiчно вкарбуеться в скрижалi моеi пам’ятi, i я вам буду вдячний за неi поки живоття мого. І якби небеса з високого свого призволiння не вчинили вже мене рабом кохання i невольником очей прекрасноi невдячницi, що ймення ii я ледве наважуюсь вимовити пошептом, то очi сiеi вродливоi панянки взяли б тепер у бран мою волю.

Господиня, дочка ii та брава Марiторна слухали оторопiло тоi мови нашого мандрованого рицаря, анiже не розумiючи, нiби вiн по-грецьки говорив абощо, здогадувались тiльки, що то мають бути якiсь лестки чи комплiменти. Не звиклi до таких речей, вони дивились на Дон Кiхота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрiчна вiд iнших людина. Нарештi господиня подякувала рицаревi, як могла, по-своему, по-корчемному, за його гречну мову i пiшла з дiвчиною, а наймичка Марiторна взяла поратися коло Санча, бо вiн потребував допомоги не менше од свого пана.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/migel-de-servantes-saavedra/premudriy-gidalgo-don-kihot-z-lamanchi-ch-1/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Першу книгу Сервантес присвятив дону Алонсо Дiего Лопесу де-Суньiга-i-Сотомаойру, який пiдтримував багатьох тогочасних письменникiв. На яку допомогу з боку дука Бехарського розраховував Сервантес – невiдомо. Дук – герцог.




2


Задум «Дон Кiхота» народився у в’язницi.




3


Свiй твiр Сервантес приписуватиме вигаданому авторовi, собi залишить роль його презентатора й коментатора.




4


З 1585-го й до виходу 1605 р. першоi книги «Дон Кiхота» Сервантес не публiкував нiчого.




5


Аристотель i Платон – найвiдомiшi давньогрецькi фiлософи (ІV ст. до н.е.).




6


«Отцями Церкви» в широкому розумiннi називали видатних церковних дiячiв I–VIII ст.; Тома Аквiнський (1225–1274) – один з найшанованiших теологiв i святих католицькоi церкви.




7


За давньогрецьким фiлософом Зоiлом (ІV – ІІІ ст. до н. е.) закрiпилася репутацiя прискiпливого й злого критика; Зевксiд – давньогрецький художник ІV–V ст. до н. е.




8


Іван Індiйський – легендарний правитель християнського царства, розмiщуваного европейцями на Сходi – чи то в Середнiй Азii, чи в Ефiопii, чи в Індii та Китаi. Трапезонт чи Трапезунд (сучасна назва Трабзон) – мiсто на узбережжi Чорного моря. Трапезундська iмперiя – невелика грецька держава (1204–1461), останнiй уламок Вiзантii.




9


Волi не слiд продавать за все золото свiту (лат.).




10


Смерть блiда i в злидарськi халупи, i в царськi палати стукае рiвно (лат.). (Горацiй, кн. І, ода 4.)

Горацiй (65 р. до н. е. – 8) – один з найбiльших римських поетiв i найшанованiших теоретикiв лiтератури. Обидва наведенi далi рядки дiйсно Горацiевi.




11


Я ж вам глаголю: любiть ворогiв ваших (лат.). (Євангелiя вiд Матвiя, роздiл V, в. 44.)




12


З серця беруться ледачi думки (лат.). (Те саме, розд. XV, в. 19.)




13


Наведений двовiрш зi збiрки «Трiстii» Овiдiя (43 р. до н. е. – 17), одного з найбiльших римських поетiв. Помилка припущена Сервантесом зумисно. Двовiршi Катона (ІІІ чи початок ІV ст.) – широко вiдома за тих часiв збiрка повчальних латинських вiршiв-висловiв, яка приписуеться Дiонiсiю Катону.




14


Поки щасливо живеш, численних матимеш друзiв. Прийде година лиха – зразу лишишся один. (Цей латинський двовiрш належить не Катоновi, а Овiдiю – збiрка «Жалi», книга перша, елегiя VI).




15


Граматики – вченi-фiлологи, якi дослiджували й коментували тексти, писанi грецькою й латиною (вивченню текстiв сучасних авторiв тогочасна наука загалом багато уваги не придiляла).




16


…Голiаф альбо Голiят… – одноборець фiлiстийський, котрого пастух Давид убив каменем iз пращi в Теребинтовiй долинi, як про те повiдаеться в Книзi Царiв… – Йдеться про описану в Старому Завiтi битву; Голiаф – велетень фiлiстимлянин (фiлiстимляне – давнiй народ, який заселяв приморську частину Ізраiлю); Давид – майбутнiй цар Іудеi та Ізраiлю.




17


Тахо – найбiльша рiчка на Пiренейському пiвостровi, протiкае й територiею Ла-Манчi.




18


Море-Окiян – Атлантичний океан.




19


У давньогрецькiй мiфологii пастух-велетень Как хитромудро вкрав у Геракла волiв, заганяючи iх до печери задом наперед, та Геракл почув iх ревiння й на смерть покарав крадiя.




20


Єпископ Мондоньедський – iспанський письменник Антонiо де Гевара (1480? – 1554?), наведенi iмена взятi з його «Інтимних записок».




21


У давньогрецькiй мiфологii Медея – колхiдська царiвна, яка допомогла Язоновi заволодiти золотим руном й, тiкаючи з ним до Грецii, вбила власного брата; коли Язон ii зрадив, убила його наречену й двох своiх синiв вiд нього. Також вона порадила дочкам царя Пелiя, якi забажали омолодити батька, розрубати його на куски й зварити в казанi, вiдомi й iншi жорстокостi чаклунки. Про них iдеться в сьомiй книзi «Метаморфоз» Овiдiя.




22


У Гомеровiй «Одiссеi» закохана в героя нiмфа Калiпсо тримала його на своему островi, обiцяючи безсмертя. Цiрцея (Кiрка, Кiркея) – у давньогрецькiй мiфологii чаклунка з осторова Ея, яка закохалась в Одiссея й утримувала рiк на своему островi, а його супутникiв обернула на свиней; про це розповiдаеться в Гомеровiй «Одiссеi». У Вергiлiя ж, на якого посилаеться Сервантесiв порадник, це чаклування лише згадуеться у восьмiй еклозi «Буколикiв» («Кiрка чаклунством в свиней замiнила Улiссових друзiв…»). Кiлька згадок про Цiрцею (Кiрку) мiстить й «Енеiда» Вергiлiя, зокрема про те, як Цiрцея (Кiркея) привела звичайну кобилу до вогненних коней свого батька Сонця (в результатi чого, як вiдомо з мiфу, виникла порода коней, у яких з нiздрiв вилiтало полум’я).




23


Римський полiтичний дiяч i полководець Гай Юлiй Цезар, який 58–50 рр. до н. е. був намiсником римськоi провiнцii Галлiя (Галлiею до ХVІІ ст. включно називали землi, якi входять до складу сучасних Францii, Люксембургу, Бельгii, Нiдерландiв i Швейцарii), у своiх «Записках про галльську вiйну» вiдтворюе подii часiв намiсництва, але про себе пише в третiй особi. Плутарх (46 – 120 чи 125) – давньогрецький iсторiограф, автор знаменитих «Порiвняльних життеписiв», вважаеться творцем жанру бiографii.




24


Леон Іудей – Абрабанель Іегуда (1470? – 1521?) – iспано-еврейський релiгiйний письменник, його трактат «Бесiди про кохання» написаний iталiйською.




25


Фонсека – Крiстобаль де Фонсека (1550? – 1621) – чернець августинського ордену, автор двотомноi працi теологiчного характеру «Трактат про любов до Бога».




26


Джура – зброеносець.




27


Прощай, будь здоров (лат.).




28


Урганда – чарiвниця з роману «Амадiс Гальський», яка захищае головного героя; за те, що часто змiнювала вигляд, прозвана баламуткою.




29


Альваро де Луна (1388 чи 1390–1453) – фактичний правитель при Хуанi ІІ, королi Кастилii й Леона, але на вимогу дружини короля Ізабели Португальськоi був позбавлений волi, а потiм страчений. Ганнiбал (247–183 рр. до н.е.) – видатний карфагенський полководець, який здобув багато перемог, але був змушений покiнчити з життям, випивши отруту з персня, який завжди носив iз собою. Французький король Францiск І у битвi при Павii (1525) пiд час iталiйських воен (1494–1559) потрапив у полон до iспанцiв, де провiв рiк, i був змушений вiдмовитись вiд завоювань в Італii.




30


Мурин (негр) Хуан Латино, вихований в домi iспанського гранда, отримав кафедру граматики в Гранадському унiверситетi.




31


Амадiс Гальський – iдеальний рицар, головний герой одного з найпопулярнiших i кращих рицарських романiв «золотого вiку». Цей роман, ймовiрно, був створений у ХІV ст. невiдомим автором, знаменитим став завдяки обробцi його перших трьох книг Гарсiя Родрiгесом де Монтальво (бл. 1450–1504) й доданоi ним оригiнальноi четвертоi, вперше виданий з назвою «Доброчесний рицар Амадiс Гальський» приблизно 1495 р. Мав величезний успiх на европейському рiвнi, i Монтальво додав п’яту книгу про Еспладiана, сина Амадiса Гальського (див. прим. до розд. VІ). Згодом роман був продовжений iншими письменниками.




32


Амадiс Гальський сховався вiд свiту на островi Бiдна Скеля, «проводячи своi днi в сльозах i постiйних душевних муках» пiсля того, як Орiана несправедливо приревнувала його до Брiолани, якiй вiн допомiг повернути острiв. Дон Кiхот намагаеться копiювати безумства, викликанi любовною тугою свого улюбленого героя в роздiлах ХХV i ХХVІ першоi частини роману.




33


Сонце (Феб – один з епiтетiв Аполлона як божества свiтила).




34


Дон Бельянiс Грецький – герой рицарського роману у 4-х частинах «Історiя великодушного, вiдважного й непереможного кавальеро дона Бельянiса Грецького» Херонiмо Фернандеса (1545–1547), однiеi з найулюбленiших книг Дон Кiхота. Сервантес пiдсмiювався над незлiченними травмами ii героя: так, у роздiлi І вiн пише: «…як Дон Бельянiс мiг завдавати й сам дiставати таку силу ран – хоч би якi знаючi лiкарi iх гоiли, все обличчя його i все тiло мало бути покарбоване близнами та шрамами».




35


Cеньйора Орiана – донька короля Великоi Британii Лiсуарте, якiй служить i з якою заручений Амадiс Гальський.




36


Арей (Арес) – у давньогрецькiй мiфологiii бог вiйни, вiн же Марс у римськiй.




37


Селестiна – хитромудра героiня однойменного надзвичайно популярного в ХVІ – ХVІІ ст. iспанського роману-драми, написаного, вiрогiдно, Ф. Де Рохасом у 1492–1497 рр.; цей твiр вважаеться попередником пiкарески (крутiйського роману).




38


Ласарiльйо – герой роману «Життя Ласарiльйо з Тормеса, його пригоди й знегоди» (1554) невiдомого автора, який вважаеться першою пiкарескою (крутiйським романом). Цi твори були написанi у формi мемуарiв пiкаро (крутiя, пройди), як правило, вихiдця iз соцiальних низiв, який вiдтворюе епiзоди свого життевого шляху, на якому успiхи змiнювалися невдачами; соцiальнi й моральнi норми його не обходять, на метi вiн мае суто егоiстичнi й матерiальнi iнтереси. Крутiйський роман з Іспанii поширився Європою й, дещо трансформуючись, зберiгав свою популярнiсть протягом ХVІІ та ХVІІІ столiть.




39


Роланд Несамовитий – герой поеми iталiйського ренесансного поета Лодовiко Арiосто (1474–1533) «Несамовитий Роланд» (1505–1532). Побудована на матерiалi каролiнгського епiчного циклу (про Карла Великого, короля франкiв i його рицарiв) й куртуазних романiв артурiвського циклу (про короля Артура i рицарiв Круглого столу). Написана як продовження поеми Маттео Боярдо «Закоханий Роланд», але е цiлком самостiйним твором. Три головнi сюжетнi лiнii поеми: боротьба з маврами, кохання й несамовитiсть Роланда та любовна iсторiя мавританського рицаря Руджера й християнськоi велетки Брадаманти. На цей твiр i на «Амадiса Гальського» в романi Сервантеса чи не найбiльше посилань.




40


Анжелiка – кохана Роланда, головного героя поеми Арiосто «Несамовитий Роланд».




41


Рицар Феба – герой iспанського рицарського роману Естебана Корбери «Приклад i продовження великих звершень, де наводяться безсмертнi дiяння Рицаря Феба Троянського i його брата Дона Іспалiана Венганського, синiв великого iмператора Флорiбасiо» (1576).




42


Кларiдьяна – героiня роману «Рицар Феба».




43


Солiсдан – iспанськi коментатори не iдентифiкували це iм’я. Воно може бути вигаданим, перекрученим, чиiмось псевдонiмом чи анаграмою, наприклад, Лассiндо, зброеносця одного з персонажiв «Амадiса Гальського».




44


Баб’етка (Баб’ека) – легендарний кiнь Сiда. Сiд Руй Дiас (1043–1099) – реальна особа, один iз провiдникiв Реконкiсти – вiдвоювання iспанських земель у маврiв. Герой iспанського епосу, зокрема, найзначнiшоi його пам’ятки «Пiсня про мого Сiда» i романсiв.




45


Фелiсiян де Сiльва (1491–1554) – iспанський письменник, автор продовження «Селестiни» («Друга Селестiна»). Вiдомий також як автор рицарських романiв, у тому числi чотирьох книг про «Амадiса Гальського»: 7-i («Лiсуарте Грецький», 1514), 9-i (Амадiс Грецький, 1532), 10-i («Дон Флорiзель iз Нiкеi», 1532) i 11-i («Дон Рогель Грецький», 1535–1551), якi бiльше цiкавили героя. Надзвичайно популярний у ХVІ ст., був згодом призабутий, хоча зараз визнають доволi значний його внесок до iспанськоi лiтератури «золотого вiку».




46


Сiгуенс – мiстечко в провiнцii Гвадалахара з унiверситетом другорядного значення (себто освiта не найлiпша).




47


Пальмерiн Англiйський – герой роману «Могутнiй рицар Пальмерiн Англiйський» (мiж 1541 i 1543) португальського письменника Франсiско де Мораеса (1500–1572). Пальмерiн Англiйський i його брат Флорiано Пустельник практично списанi з Амадiса та його брата Галаора.




48


Рицар Полум’яного Меча – одне з iмен Амадiса Гальського.




49


Бернардо дель Карпiо – легендарний герой Реконкiсти, символ iспанськоi гiдальгii, втiлюе iдею жертовностi й вiрного васального служiння королю, популярний герой iспанського епосу, з якого перейшов до романiв. В одному з романсiв йдеться, як вiн за допомогою маврiв iз Сарагоси перемiг вiйсько Карла Великого в Ронсевальськiй ущелинi, а «завороженого Роланда», якого залiзо не брало, задушив на смерть. Про те, як Геркулес задушив велетня Антея, йдеться у давньогрецькому мiфi.




50


Велетень Моргант – герой поеми iталiйського поета Луiджi Пульчi «Великий Моргант» (1483), в якiй розповiдаеться про пригоди рицаря Орландо (Роланда) та його джури, добродушного велетня Морганта. Поема будуеться на народних джерелах, фабули яких переповiдаються з гумором.




51


Рiнальд Монтальбанський – один iз дванадцяти перiв Францii, герой французького епосу. Його визначальнi риси – мужнiсть, якою вiн не поступаеться Роланду, душевна стiйкiсть i моральнiсть. У серединi ХVІ ст. були виданi три частини iспанського рицарського роману «Рiнальд Монтальбанський», згаданий епiзод крадiжки мусульманськоi святинi – з нього.




52


Ганелон – вiтчим Роланда, зрада якого призвела до перемоги маврiв у Ронсевальськiй ущелинi й загибелi Роланда, якого Ганелон ненавидiв.




53


Гонелла, блазень одного з герцогiв Феррари ХV ст., мав коняку, яка всiх смiшила, настiльки була худою.




54


Була сама шкура та костi (лат.).




55


Олександрiв Буцефал – улюблений кiнь Олександра Македонського.




56


Ісп.: Rocinante, де Rocin означае робоча шкапа, аnte – до, перед. Тож у цьому iменi закладено подвiйний змiст: той, що був колись шкапою, або шкапа, яка скакае попереду всiх.




57


Скорiш за все, це iм’я пiшло вiд частини рицарськоi амунiцii, яка захищае стегно.




58


Кастелян – комендант, управитель замку.




59


В мене вбори – ясна збруя… – рядки з романсу.




60


Ланцелот – один iз рицарiв Круглого столу при дворi короля Артура.




61


Посилання на сюжет старовинного романсу про зрадницьку смерть Балдуiна вiд руки iнфанта Карлото (Карла Малого), сина iмператора Карла Великого, про звинувачення, яке проти нього висунув маркiз Мантуанський, дядько Балдуiна, й про покарання Карла Малого. У цьому епiзодi алюзiя на те, як Маркiз Мантуанський знайшов у лiсi на смерть пораненого Балдуiна.




62


Чотиривiрш i далi двовiрш зi старовинного романсу (1555).




63


Мавр Абiндарраес – персонаж оповiдання «Історiя Абiндарраеса i Харiфи», що ввiйшло до четвертоi частини пасторального роману Хорхе де Монтемайора (1520–1661) «Дiана», про який iтиметься у примiтках до наступного роздiлу.




64


Дванадцять Перiв Францii – дванадцять рицарiв Карла Великого, серед них Роланд i Рiнальд Монтельбанський, яких постiйно згадуе Дон Кiхот. Дев’ять Мужiв Слави – дев’ять iсторичних та легендарних персонажiв, якi уособлюють рицарський iдеал: три язичники – Гектор, Олександр Македонський та Гай Юлiй Цезар, три iудея – Ісус Навин, Давид та Юда Маккавей, три християнина – король Артур, Карл Великий, Готфрiд Бульйонський.




65


Парох – парафiяльний священик, «батюшка».




66


«Подвиги доброчинного рицаря Еспландiана, сина Амадiса Гальського», уже згадувана п’ята книга рицарського роману Монтальво про Амадiса Гальського, де йдеться про пригоди його первiстка.




67


«Дон Олiвант Лаврський» i «Сад квiток розмаiтих» належать перу iспанського письменника Антонiо де Торквемади (1507? – 1569). «Повiсть про непереможного рицаря Олiванта Лаврського» (1564) – його единий рицарський роман. «Сад квiток розмаiтих» (1570) – основний твiр Торквемади, мiстить шiсть дидактичних трактатiв у дiалогiчнiй формi, де йдеться про явища надприроднi й чудеснi – про пiгмеiв, сатирiв, амазонок, про властивостi рiчок, джерел, озер, про чарiвникiв, фантомiв, видiння, про вiдьом та астрологiю. Тож шановний парох правий – голову Дон Кiхотовi могли заморочити обидвi цi книжки.




68


Флорiсмарт Гiрканський» (1556), вiн же у роздiлi ХІІІ фiгуруе пiд назвою «Фелiсмарт Гiрканський» (Felixmarte de Hircania) – рицарський роман Мельчора Ортеги.




69


«Рицар Платiр» – назва iспанського рицарського роману, опублiкованого 1533 року пiд назвою «Хронiка дiянь хороброго й мужнього рицаря Платiра, сина iмператора Прiмалеона» без iменi автора, але е пiдстави вважати, що ним е Франсiско де Енсiко Сарате.




70


«Рицар Хреста» – назва двох рицарських романiв: iспанського «Леполемо» («Хронiка дiянь Леполемо, названого рицарем Хреста, сина iмператора германського, написана арабською й перекладена iспанською», 1521) Алонсо де Саласара та його iталiйського продовження «Леандро» П’етро Лауро; перекладене iспанською, воно довгий час вважалось оригiнальним твором iспанськоi лiтератури.




71


«Зерцало рицарства» – серiя iспанських рицарських романiв першоi половини ХVІ ст. з трьох книг, автор двох перших – Педро Лопес де Санта Каталiна, третьоi – Педро де Реiноса. Перша книга (1525) е вiльним перекладом з iталiйськоi «Закоханого Роланда» Боярдо, друга (1527) складена з рiзних iталiйських джерел, третя (1547) – оригiнальний iспанський роман. Дуже популярна в Іспанii.




72


Маттео Боярдо (1434–1494) – iталiйський поет, автор поеми «Закоханий Роланд», сюжетнi лiнii якоi розвинув у «Несамовитому Роландi» Арiосто.




73


Херонiмо Хiменесу де Урреа (1510–1573), який був вiйськовим i письменником. Сервантес тут стисло аналiзуе переклад Урреi «Несамовитого Роланда» Арiосто, цей аналiз, на думку коментаторiв, i з сучасноi точки зору е достатньо якiсним.




74


«Бернард дель Карпiо» («Історiя подвигiв i дiянь непереможного рицаря Бернардо дель Карпiо», 1585) – епiчна поема Агустина Алонсо, iспанського автора iз Саламанки.




75


«Ронсеваль» – поема Франсiско Гаррiдо де Вiльена «Правдива оповiдь про знакомиту битву в Ронсевалi, а також загибель Дванадцяти Перiв Францii» (1553), будуеться на сюжетi «Закоханого Роланда» Боярдо, також мiстить алюзii на продовження поеми Арiосто Нiколасом Еспiносою «Друга частина Орландо».




76


«Повiсть про славного рицаря Тиранта Бiлого» – рицарський роман Жоана Мартуреля, завершений Мартi Жоаном де Гальбою, уперше опублiкований валенсiйською мовою 1490 р. У романi Сервантеса йдеться про його iспанський переклад «Могутнiй i непереможний рицар Тирант Бiлий, у п’яти частинах» (1511). Захоплений про нього вiдгук «цензорiв» iз сервантесiвського роману не е перебiльшенням.




77


«Дiана» Хорхе де Монтемайора… – пасторальний роман «Сiм книг Дiани», написаний iспанською мовою португальським письменником Хорхе де Монтемайором. У першому варiантi завершений 1559 р., у пiзнiших виданнях розширений; надзвичайно популярний у ХVІ – ХVІІ ст., коли поширилась мода на пасторалi з iх безтурботним життям пастухiв i пастушок на тлi завжди квiтучоi сiльськоi природи, з iх витонченими переживаннями героiв, якi виливаються у вiршi й пiснi (для пасторальних романiв е характерним чергування поезii й прози).




78


Чарiвниця Фелiсiя – героiня «Дiани» Монтемайора, яка вирiшуе любовнi дилеми персонажiв.




79


Йдеться про пасторальний роман «Друга частина Дiани» (1564), продовження «Дiани» Монтемайора його другом, письменником i медиком Алонсо Пересом.




80


«Закохана Дiана» (1564), продовження роману Монтемайора iспанського письменника Гаспара Гiль Хiль Пола.




81


Пасторальний роман поета й вiйськового Антонiо де Лофрасо «Десять книг щастя кохання» (1573), де розповiдаеться про цнотливе кохання пастуха Фрексано до пастушки Фортуни.




82


«Іберiйський пастух» – iспанський пасторальний роман Бернардо де ла Веги (1591).




83


«Енареськi нiмфи» – роман Бернардо Гонсалеса де Бобадiлли (1587).




84


«Пастух Фiлiди» – найвiдомiший твiр Луiса Гальвеса де Монтальво, друга Сервантеса; вийшов у Мадридi 1582 року, потiм кiлька разiв поспiль в iнших мiстах Іспанii та за ii межами.




85


«Скарбона розмаiтих поезiй» (1580) – поетична збiрка iспанського поета другоi половини ХVІ ст. Педро де Падiлли.




86


«Перша книга Галатеi, подiлена на шiсть частин» (1585), пасторальний роман самого автора.




87


Одна з найзначнiших епiчних поем видатного iспанського поета й воiна «золотого вiку» Алонсо Ерсiлья-i-Суньiги (1533–1594), за яку вiн отримав почесне звання «iспанського Вергiлiя». У нiй iдеться про конкiсту (завоювання земель в Америцi), вiйну iспанцiв i араукан (мапуче) – численноi групи iндiанцiв, якi заселяла землi сучасноi Аргентини й Чилi.




88


Поема iспанського поета й воiна Хуана Руфо Гутьереса (1547–1620), який вважаеться лiтописцем дона Хуана Австрiйського (1545 чи 1547–1578), военачальника й дипломата часiв правлiння його брата, короля Іспанii Фiлiпа ІІ. Хуан Руфа супроводжував Хуана Австрiйського пiд час походу проти повсталих морискiв (див. комент. до розд. Х) у Гранадi (1568) й у битвi при Лепанто був на однiй з ним галерi; Сервантес теж воював пiд його командуванням. Подii цих походiв лягли в основу «Астурiади», тож висока оцiнка поеми може випливати й iз цього факту. Хуан Руфа був також членом судейськоi колегii в Кордовi.




89


Кристобаль де Вiруес (1550–1614), драматург та епiчний поет, теж брав участь у битвi при Лепанто. Поема «Монсеррат» (1587), написана iспанською, розробляе середньовiчну легенду про ченця Гарiна й заснування монастиря Монсеррат.




90


«Сльози Анджелiки» – поема Луiса Бараона де Сото (1586), написана на сюжет «Несамовитого Роланда» Арiосто.




91


«Каролея», або «Карлеада» (1560) – поема Херонiмо Семпере (Сампере, Сампедро), яка розповiдае про деякi епiзоди з життя короля Іспанii Карла V (1500–1558). «Лев Гишпанський» (1586 чи 1584) – поема Педро де ла Весилья Кастельяноса про заснування мiста Леон i святих мученикiв, уроженцiв цього мiста. Оцiнка цих творiв Сервантесом е, скорiш за все, iронiчною. «Цiсаревi дiяння» дона Луiса де Авiли – книга не iдентифiкована, вважають, що може йтися про його «Коментарi до вiйни Нiмеччини проти Карла V, Великого iмператора Риму, короля Іспанii, 1546–1547», (1549 чи 1552). Луiс де Авiла-i-Суннiга (1504–1573) – iспанський iсторiограф.




92


Фрестон – персонаж роману «Дон Бельянiс Грецький».




93


Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.




94


Гiгант Брiарей – у давньогрецькiй мiфологii один iз сторуких велетнiв.




95


Тогочасна медицина застосовувала напiй iз цикорiю як снодiйне.




96


Ця словесна формула загрозливого змiсту часто зустрiчаеться в рицарських романах. Аграхес – персонаж «Амадiса Гальського».




97


Мориски – мусульмани, якi пiсля закiнчення Реконкiсти (1492) були змушенi прийняти християнство.




98


На служителiв церкви i тих, хто звертався до неi по захист, дiя свiтського суду не поширювалась.




99


Свята Германдада – пiдпорядкований католицьким монархам озброений пiдроздiл (заснований 1476), який виконував полiцейськi функцii; вирок Германдада виносила без суду. Була створена передусiм для боротьби з бандитизмом й насправдi дещо пiдвищила безпеку на дорогах Іспанii, але населення великоi довiри до ii членiв не мало.




100


Бальзам Ф’ерабраса – бальзам, яким натирали тiло Христа перед похованням. У французькiй епiчнiй поемi ХІІ ст. мавританський цар Балан i велетень Ф’ерабрас, його син, захопили бальзам як военний трофей, коли грабували Рим.




101


Золотий шолом Мамбрiна, мавританського царя, мав чудесну властивiсть захищати вiд поранень. У «Закоханому Роландi» Боярдо – Мамбрiнiв шолом отримав Рiнальд Монтельбанський, а в «Несамовитому Роландi» Арiосто – Дардiнел (якого Дон Кiхот сплутав iз Сакрiпантом) поплатився життям за спробу повернути його. Сакрiпант, цар Черкесii – персонаж тих самих поем.




102


Альбрака – замок у скелi, де ховалася Анжелiка в «Закоханому Роландi» Боярдо.




103


Поля Єлисейськi – у давньогрецькiй мiфологii частина потойбiчного свiту, де перебувають душi блаженних i праведникiв, де немае страждань i пануе вiчний мир.




104


Дзербiн – син короля Шотландii в «Несамовитому Роландi» Арiосто знайшов зброю Роланда, яка висiла на соснi; щоб нiхто себе не поранив, написав на стовбурi попередження про те, що це зброя Роланда.




105


Скоробагатьками ларедськими називали тих, хто розбагатiв на торгiвлi з Америкою. Ларедо – портове мiстечко на пiвночi Іспанii.




106


Цезар Август – римський iмператор (27 р. до н. е. – 14); божественний мантуанець – Вергiлiй.




107


Бетiс – колишня назва рiчки Гвадалквiвiр.




108


Персонажi давньогрецькоi мiфологii, жорстоко покаранi богами вiчними муками: Тантал, стоячи по шию у водi, не мiг утамувати спраги, бо вода вiдступала, коли вiн нахилявся попити, а стиглi плоди, що над ним висiли, не мiг дiстати; Сiзiф мусив викочувати на високу гору камiнь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз; Данаiди, доньки египетського царя Даная, були приреченi вiчно наповнювати бездонну бочку; велетень Тiтiй лежав, простягнувшись, у пiдземному царствi, а двi шулiки постiйно роздирали йому печiнку; Іксiон був прикутий до вогняного колеса, яке вiчно обертаеться.




109


Цербер – багатоголовий пес, охоронець входу до Аiду.




110


Нерон – римський iмператор, вiдомий жорстокiстю й свавiллям, найтяжчий його грiх – вбивство власноi матерi. Лiтньоi ночi 64 р. у центрi Рима спалахнула пожежа, вогонь не вщухав тиждень. Деякi давнi iсторiографи висували припущення, що мiсто пiдпалив сам Нерон.




111


Луцiй Тарквiнiй Гордий, або Тарквiнiй ІІ – останнiй цар Стародавнього Риму (534–509 рр. до н. е.).

Але колiсницею переiхала мертве тiло щойно вбитого батька дочка Туллiя, опонента Тарквiнiя. Сервiй Туллiй – цар Стародавнього Риму (578–535 рр. до н.е.), який намагався повернути собi владу й був убитий Тарквiнiем.




112


Бог веселощiв – бог виноградноi лози Дiонiс, вiн живе серед людей, звеселяючи вином iх серця. Силен – його вихователь, опiкун i постiйний супутник; Силена зображали як веселого лисого дiдка, товстого, як мiх з вином, його постiйний атрибут. Завжди п’яного, сатири його водили пiд руки або возили на спинi вiслюка.




113


Стобрамне мiсто – Фiви.