Книга - Айвенго

Айвенго
Walter Scott


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Вальтер Скотт (1771–1832), вiдомий британський письменник, основоположник жанру iсторичного роману. Майстер оповiдання, вiн наповнюе свiй свiт iдеями й мотивами, важливими в життi будь-якоi людини, а iсторичний фон допомагае йому загострити вiчнi питання: про любов i вiрнiсть, дружбу i зраду, честь i безчестя. Роман «Айвенго» ось уже двiстi рокiв – улюблена книга дiтей i дорослих. Це захоплююча розповiдь про благородного лицаря Айвенго та його кохану ледi Ровену, яким допомагае легендарний Робiн Гуд. Автор зображуе Англiю славетних часiв правлiння короля Рiчарда Левове Серце, де дiють вiдважнi героi й прекраснi дами. Добро, справедливiсть, честь i любов неодмiнно переможуть, а вiроломство та пiдступнiсть ворогiв буде покарано!





Вальтер Скотт

Айвенго



Бiблiотека свiтовоi лiтератури заснована у 2001 роцi



Walter Scott

IVANHOE



Перекладено за виданням:

Scott W. Ivanhoe. – London: Penguin Popular Classics, 1994

Переклад з англiйськоi Дарii Радiенко

Передмова i примiтки Н. Д. Бiлик

Редколегiя серii: Дмитро Наливайко (голова), Микола Жулинський, Іван Дзюба, Сергiй Кальченко, Наталiя Овчаренко, Галина Сиваченко, Тетяна Рязанцева, Андрiй Содомора, Юлiя Осадча, Оксана Пахльовська, Наталiя Торкут, Петро Рихло, Ростислав Радишевський

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова

В оформленнi обкладинки використано картину Йоханнеса Герца (1855–1921) «Лицар Айвенго»



© Д. Радiенко, переклад ук раiн ською, 2008

© Н. Д. Бiлик, передмова i при мiт ки, 2008

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», мар ка серii, 2001


* * *










«Айвенго»

i змiна тематико-художньоi парадигми iсторичного роману Вальтера Скотта


Англомовний письменник Вальтер Скотт – шотландець за походженням; у Шотландii минуло його життя, на шотландському грунтi виникла й розвинулася його творчiсть. Завдяки поетичним творам, i особливо романам Скотта, цей гiрський край, його народ та iсторiя стали знайомими й близькими людям далеко за межами батькiвщини письменника. Тому в першiй половинi XIX столiття кожна европейська краiна чекала свого Вальтера Скотта, який прославить ii так, як Скотт прославив свою Шотландiю.

А що цей видатний письменник належить i до шотландськоi, i до англiйськоi лiтератур, адже писав вiн англiйською мовою, то у Великiй Британii це сприймаеться як звичне явище. У нас близька йому в цьому планi постать Миколи Гоголя, який народився й вирiс в Украiнi, чия творчiсть формувалася на грунтi украiнського життя, iсторii, культури; вiн став видатним росiйським письменником, залишаючись разом з тим письменником украiнським.

Народився Вальтер Скотт 15 серпня 1771 року в Единбурзi, давнiй столицi Шотландii. Його батько – спадковий баронет i вiдомий адвокат, мати – донька професора медицини, теж походила iз старовинного роду. Майбутнiй письменник одержав широку освiту, ще в дитинствi опанував кiлька мов – латину, французьку, iталiйську, а згодом i нiмецьку. Вчився вiн легко, багато читав, особливо захоплювався поезiею й iсторiею. Палка уява хлопця перетворювала сухi факти на яскравi картини, що легко запам’ятовуються; це робило навчання цiкавим i навiть захоплюючим. Так, за зiзнанням самого Скотта, вiн заглиблювався в iсторiю, i такою вона постане пiзнiше в його творах.

Для змiцнення здоров’я батьки часто виряджали сина в гори. Немовлям майбутнiй письменник перехворiв на полiомiелiт, через що накульгував усе життя; на щастя, iнших наслiдкiв ця недуга не лишила, i сучасники згадують його як людину, чия кремезна постать випромiнювала силу i здоров’я. Старовиннi замки, мальовничi руiни, легенди та повiр’я, що становлять екзотику старовини, – усе це з дитинства стае iстотним складником свiту Скотта.

Мандрiвки Шотландiею, аж до ii найвiддаленiших гiрських куточкiв, тривали й пiзнiше, коли Скотт, закiнчивши у 1792 роцi правничий факультет Единбурзького унiверситету, працюе адвокатом, а згодом – шерифом одного з округiв, що вимагало постiйних iнспекцiйних поiздок. Обов’язки шерифа вiн сумлiнно виконував до кiнця життя, навiть тодi, коли став всесвiтньо вiдомим письменником.

Та подорожував Скотт не лише рiдною землею, а й рiзними iсторичними епохами. Тогочасна Шотландiя була дуже специфiчною, можна навiть сказати – унiкальною, краiною. Як вiдомо з географii, вона подiляеться на Верховину, або Шотландiю гiрську, i Низовину, або Шотландiю рiвнинну. Цей подiл досить умовний, бо гiрська зона вiдрiзняеться вiд рiвнинноi лише висотою й стрiмкiстю гiр. Значно iстотнiшим було те, що в рiзних географiчних зонах краiни вiдмiнними були й уклад життя, й культура, й мова, й рiвень суспiльно-iсторичного розвитку.

На Верховинi, гiрському пасмi, яке перетинае острiв iз пiвденного заходу на пiвнiчний схiд, жили гели – шотландськi горяни. Жили вони родами, або кланами, спiльно володiли угiддями й у своему життi вiдзначалися патрiархальною простотою i зберiгали риси общинного ладу. iхня рiдна мова – гельська – належить до кельтських мов i вiд англiйськоi вiдрiзняеться не менше, нiж, скажiмо, наша, украiнська. У Низовинi, де невисокi гори й пагорби, мiж якими лежать придатнi для землеробства долини, здавна будувала замки, а пiзнiше засновувала маетки шотландська знать. Тут iще й на початку XIX столiття зберiгалися залишки феодального ладу. Але разом з тим рiвнинна Шотландiя швидко втягувалася в орбiту капiталiстичного розвитку, особливо великi мiста й тi ii територii, що межували з Англiею. Говорили тут шотландським дiалектом англiйськоi мови, яким зокрема писав i славетний народний поет Шотландii Роберт Бернс.

Отже, на невеликiй територii краiни ще в другiй половинi XVIII столiття iснували три рiзнi суспiльнi устроi, що протягом столiть европейськоi iсторii змiнювали один одного.

Вальтеру Скотту судилося жити на зламi XVIII–XIX столiть, у час докорiнноi змiни життевого ладу Європи. Це був перiод, коли iсторiя нiби прискорила свiй плин. Цiлi епохи, стиснутi у часi, пройшли перед очима одного поколiння, що стало свiдком зрушень, якi ранiше потребували б столiття. I розкрилося те, що губилося в розмiреному плинi часу: iсторiя – це рух, перехiд вiд одного етапу суспiльного буття до iншого, i кожний з них мае свiй змiст i свiй колорит. На цiй хвилi виникае загальний iнтерес до iсторii, задовольнити який i був покликаний iсторичний роман.

Тож невипадково саме шотландець Вальтер Скотт став творцем новочасного iсторичного роману, потреба в якому ставала все нагальнiшою в першiй половинi XIX столiття, в добу романтизму.

Але свою творчу дiяльнiсть Скотт розпочав не романами, до них пролягав довгий, майже двадцятилiтнiй, шлях. Розпочав вiн ii наприкiнцi XVIII столiття перекладами поеми Готфрiда-Августа Бюргера «Ленора» та iсторичноi драми Йоганна-Вольфганга Гете «Гец фон Берлiхiнген», що мали всеевропейський вiдгомiн. Інтерес Скотта до нiмецьких передромантикiв був настiльки великим, що вiн навiть вивчив нiмецьку мову, щоб краще познайомитися з iхнiми творами. Рiч у тому, що в нiмецькому передромантизмi активно осмислювався теоретично та художньо освоювався фольклор i вiдбувалося звернення до середньовiчноi старовини, а це збiгалося з творчими устремлiннями письменника-початкiвця. Першою ж публiкацiею Скотта, яка привернула до нього увагу, була тритомна фольклорна збiрка «Пiснi шотландського кордону» (1802–1803), поява якоi теж була для Скотта закономiрною. Мандруючи Шотландiею, вiн збирав народнi пiснi, зокрема iсторичнi, балади, перекази, легенди тощо. Цiй великiй за обсягом збiрцi притаманна тематична еднiсть. Це – саме пiснi шотландського кордону, де кордон – поняття не географiчне, a скорiше епiко-iсторичне; це – смуга землi, де Шотландiя вiками протистояла Англii, боронячи свою свободу, щось на зразок Дикого поля в украiнськiй iсторii та епiчнiй поезii. Вiд цiеi збiрки пряма дорога веде не тiльки до поетичноi творчостi Скотта, а й до його iсторичноi романiстики.

Для повноти уявлень про особистiсть i життя Скотта слiд ще сказати, що вiн збирав не тiльки духовнi скарби минулих часiв, а й пам’ятки матерiальноi культури. Ще в молодi роки вiн заклав основу славнозвiсноi колекцii старожитностей, яку потiм поповнював усе життя. Скотт був непересiчним знавцем iсторii й археологii, а також завзятим антикваром. Придбавши 1811 року дiлянку землi на березi Твiду, вiн побудував дiм у виглядi середньовiчного замку i перетворив його на справжнiй музей шотландськоi старовини. У своiх спогадах письменник розповiдае, що, коли вiн iз сiм’ею перебирався до Ебботсфорда, iхнiй багаж складався з 24 возiв, завантажених переважно рiзними старожитностями: рицарськими обладунками, зброею, давнiми предметами домашнього побуту та iн. В Ебботсфордi вiн прагнув по змозi дотримуватися середньовiчного стилю життя. Та разом з тим вiн прикуповував навколишнi земельнi дiлянки й налагодив на них прибуткове сiльське господарство. Таке поеднання закоханостi в Середньовiччя i пристосованостi до умов реального життя в буржуазному суспiльствi характерне для Скотта.

Пiсля «Пiсень шотландського кордону» Скотт звертаеться до поем на iсторичнi й фольклорно-легендарнi сюжети, якi домiнують у наступний перiод його творчостi (1804–1813). Цi поеми, чи принаймнi бiльшiсть iз них, мали величезний успiх у читачiв i вивели його в ряд провiдних поетiв раннього англiйського романтизму, таких як Вiльям Вордсворт, Семюел Колрiдж, Роберт Саутi. В них драматична фабула поеднуеться з мальовничими пейзажами й лiричними пiснями та вiдступами в стилi народних балад. Написанi першими «Пiсня останнього менестреля» (1805) та «Мармiон» (1808) вiдзначаються яскравим, навiть дещо декоративним, середньовiчним колоритом; не чужi iм i iррацiонально-мiстичнi мотиви, притаманнi ранньому англiйському романтизмовi. Гiрська гельська Шотландiя вперше з’являеться в поемi «Дiва озера» (1810), за визначенням автора, поемi «про кохання, магiю й вiйну, що зображае звичаi наших горян». Саме ця поема й зробила Скотта надзвичайно популярним; на гiрських дорогах до озера Лох-Кетрiн, мiсця дii поеми, з’явилися сотнi шанувальникiв твору; вони, до речi, пiдказали iдею туристського маршруту, який дiе i нинi. Але наступнi поеми Скотта вже не мали такого великого успiху: «Рокбi» (1813), де змальовано образ розчарованого благородного розбiйника, i «Володар островiв» (1815), де виведено легендарного нацiонального героя Роберта Брюса. Ім’я шотландського патрiота, який зазнав чотирьох поразок вiд англiйцiв, був вiдлучений вiд церкви й поставлений поза законом, але врештi-решт перемiг i став королем вiльноi Шотландii, буде фiгурувати i в романiстицi Скотта. Пiзнiше, вже наприкiнцi XIX столiття, образ Роберта Брюса зацiкавив Лесю Украiнку, i вона написала поему про шотландського нацiонального героя.

Уже в очах сучасникiв Скотта його поеми поступалися романiстицi. Але не варто на цiй пiдставi iх недооцiнювати, забуваючи про принципово важливу роль, яку вiдiграли вони у формуваннi iсторичноi поеми, що була дуже поширеною в лiтературi доби романтизму, зокрема в украiнськiй; згадаймо хоча б про те, яке значне мiсце iсторичнi поеми посiдають у творчостi Тараса Шевченка.

Вальтер Скотт писав понад тридцять рокiв. За цей час вiн створив 26 романiв, до яких слiд додати ще повiстi й оповiдання, дев’ять поем, кiлька балад, багато праць лiтературознавчого та iсторичного змiсту, зокрема «Життя Джона Драйдена» (1808), «Життя Наполеона Бонапарта» (1817), «Життеписи романiстiв» (1821–1824), «Смерть лорда Байрона» (1824), «Історiя Шотландii» (1831) та iншi. Вiн редагував зiбрання творiв Джонатана Свiфта i Данiеля Дефо, регулярно виступав з публiкацiями в перiодицi, був видавцем. На його творчому шляху чiтко вимальовуються два перiоди – поетичний та прозовий. I вiхою, що роздiлила iх, була поява у 1814 роцi першого роману Скотта «Уеверлi». Цей роман вiн почав писати ще 1805 року, але потiм вiдклав його на невизначений час, зосередившись на поемах та баладах. Роман вийшов анонiмно, що загалом було тодi звичним явищем. Можливо, Скотт, який тодi вже став знаменитим поетом, не хотiв ризикувати своею лiтературною репутацiею. Успiх роману перевершив усi сподiвання! Проте його автор не розкрив, як на те чекали, свого iнкогнiто. Наступнi романи Скотта аж до 1827 року видавалися як «твори автора “Уеверлi”», а за iхнiм творцем закрiпилося iм’я Великого Невiдомого. В iсторii европейськоi лiтератури це була чи не найбiльша мiстифiкацiя, за успiхом якоi Скотт ревно стежив. Проте вже в серединi 20-х рокiв стало ясно, що нiхто, крiм нього, не поеднуе в coб? всього того, що необхiдно для написання цих творiв, – знання iсторii i фольклору, високу ерудованiсть, любов до Шотландii, схильнiсть до жартiв та дотепних витiвок, обiзнанiсть iз життям рiзних суспiльних верств i, звичайно, лiтературний талант.

Надзвичайний успiх свого першого прозового твору практичний В. Скотт енергiйно пiдтримуе, публiкуючи щороку один, два або й три новi романи. Наступного 1815 року з’являеться друком «Гай Маннерiнг», 1816-го – «Антикварiй», «Чорний карлик» i «Пуритани» (так пропонують передавати назву твору «Old Mortal?ty» росiйськi перекладачi), 1817-го – «Роб Рой», 1818-го – «Единбурзька в’язниця», 1819-го – «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» i 1820-го – знову три: «Айвенго», «Монастир» i «Абат». Такiй продуктивностi певною мiрою сприяв притаманний письменниковi «iмпровiзацiйний» стиль творчостi, використання розроблених ранiше сюжетних ходiв, замальовок, перефразувань, топосiв тощо. Особливо цим позначенi його пiзнi романи, в них знаходимо немало повторень i штампiв.

Інтенсивнiсть творчоi працi письменника ще бiльше зростае в останнi роки життя, пiсля того, як 1825 року збанкрутувало видавництво, компаньйоном якого вiн був. Юридично Скотт мiг вiдмовитися вiд сплачування боргiв, але це суперечило його поняттям про честь. На плечi письменника звалилася величезна частина боргу в 130 тисяч фунтiв стерлiнгiв, яку вiн прагнув покрити лiтературними гонорарами. З-пiд його пера виходять не тiльки романи, а й iсторичнi працi, бiографii видатних осiб, критичнi статтi, дитячi книги тощо. Одного зi своiх героiв, Сезара Бiрото, О. Бальзак назвав «мучеником комерцiйноi чесностi», i це визначення можна перенести на В. Скотта. Непомiрна напруга пiдiрвала його мiцне здоров’я. Останнi два романи, «Небезпечний замок» i «Граф Роберт Паризький», вiн писав, будучи тяжко хворим. У 1832 роцi Вальтера Скотта не стало, що в рiзних краiнах було сприйнято як величезна втрата для европейськоi культури.

До iсторii лiтератури Вальтер Скотт увiйшов як творець iсторичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дiйсно новим i вагомим словом у лiтературi. Самому авторовi вони уявлялися як освоення лiтературою величезного материка iсторii. Цю думку подiляли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усiй Європi.

Вони небезпiдставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, вiдомий росiйський критик В. Белiнський твердив, що Вальтер Скотт «створив iсторичний роман, який до нього не iснував». Це не зовсiм правильно: iсторичнi романи писали й до Скотта, i в значнiй кiлькостi. У Францii на початку ХІХ столiття виходила «Нова унiверсальна бiблiотека романiв», до якоi входила серiя «Історичнi романи», що нараховувала десятки томiв. Цi романи характеризуються поеднанням романного змiсту, що розумiвся лише як вимисел, i змiсту iсторичного, що розумiвся як розповiдь про iсторичнi подii та iсторичних дiячiв. Але цим романам бракувало органiчного поеднання цих двох змiстiв, вони розшаровуються в структурi творiв i з’еднуються лише зовнiшнiми фабульними зв’язками.

Важливо тут нагадати, що починаючи з античностi i до середини ХІХ столiття iсторiя вважалася не тiльки i не стiльки наукою, скiльки лiтературним прозовим жанром. ii зближали з епiкою, вбачаючи близькiсть у тому, що вони е розповiдними мистецтвами (невипадково у давнiх грекiв муза Клiо була iх спiльною покровителькою), а головну рiзницю – у тому, що, як визначив Арiстотель, iсторiя розповiдае про дiйснi подii i людей, а епiка – про те, чого реально не було, але могло бути за доцiльнiстю i вiрогiднiстю. Як зазначае вiдомий вчений Б. Реiзов, ця традицiя на початку ХІХ столiття ще лишалася в силi, «iсторiя – це все ще лiтература, жанр, близький до епосу й роману, недаремно Гомера вважають першим iсториком, а Геродота – Гомером iсторii».

Вальтер Скотт здiйснив органiчний синтез роману й iсторичноi прози, як ii тодi розумiли. У нього романний та iсторичний змiст не лише пов’язуються, а й взаемопроникаються, витворюючи цiлiсну й завершену жанрову структуру. В цьому синтезi, прагнення до якого проявлялися й ранiше, полягае чи не головна заслуга письменника перед лiтературою.

З попередникiв Скотта найближче до подiбного синтезу iсторii та лiтератури пiдiйшли автори англiйських iсторичних хронiк, i насамперед Шекспiр. Скотт спирався на його досвiд в усiх своiх творах, у тому числi i в «Айвенго», де особливо вiдчутнi паралелi з «Генрiхом IV». Подiбно до Шекспiра, Скотт робить учасниками iсторичних подiй представникiв усiх верств населення – вiд свинопаса, розбiйника i еврея-лихваря до вищих церковних чинiв, феодалiв i короля, вiн так само перемежовуе «високий» план, де дiють сильнi свiту цього, комiчними сценками й жартами, скажiмо, блазня Вамби чи веселого монаха Тука. При цьому вiн йде далi за драматургiв англiйського Ренесансу: iсторiю роблять не тiльки дiячi Історii – полководцi та королi, а всi, хто живе у цей час, тому «низовий» план романiст не вiдокремлюе вiд «високого» i задiюе персонажiв з дiаметрально протилежним суспiльним статусом в однiй i тiй самiй сценi: король бенкетуе з розбiйниками, а лицар рятуе еврея та його доньку (тодi як за часiв дii роману мiж ними iснувала величезна соцiальна прiрва). Врозрiз iз домiнуючою у попереднi вiки традицiею, Скотт перерозподiляе сфери дii серйозного i комiчного: вiдданий своему господаревi блазень Вамба постае в ореолi героя, а образ нащадка саксонських королiв, вайлуватого ненажери Етельстана мiстить комiчнi конотацii.

Далi за свого великого попередника Скотт iде й в iншому: за життя Шекспiра вважалося (ця думка зберiгалася ще довго), що рухаеться час, спричинюючи змiни в свiтi, проте люди залишаються незмiнними. Тому в Шекспiра, байдуже в якiй краiнi i в який iсторичний момент розiгруеться дiя, героi – англiйцi, сучасники драматурга. Моделювати мислення, внутрiшнiй свiт людей, якi жили в iншi епохи, письменники почнуть пiзнiше – на зламi ХVІІІ i ХІХ столiття, i принципова роль у цьому належатиме саме Вальтеру Скотту.

Та як конкретно створювався iсторичний роман, якi основнi складники й механiзми вищезазначеного синтезу? за часiв Скотта в Англii iнтенсивно розвивалися два основнi романнi рiзновиди – настiльки рiзнi, що англiйцi, на вiдмiну вiд нас, мають для них рiзнi назви. Це були novel i romance; перший зображав звичайних людей за звичайних обставин i, за вiдомим визначенням, був «епосом приватного життя». Вiн iшов вiд «лiтератури “факту”» – мемуарiв, звiтiв про подорожi, листiв i т. iн. – i був прив’язаний до емпiричноi дiйсностi. Другий будувався на фантазii, а вихiдним матерiалом для нього були, крiм iншого, лицарськi романи; його дiя вiдбувалася за обставин, далеких вiд буденностi: у старовинних замках, серед руiн i дикоi природи, в атмосферi мiстики i таемничостi. Названий «готичним» (або «романом жахiв»), вiн по-своему вiдбив захоплення старовиною, характерне для 2-i половини ХVІІІ столiття. Романiстика Скотта виникла на перехрестi iснуючих романiстичних традицiй i увiбрала досвiд обох романних рiзновидiв.

За вихiдну основу письменниковi послужив англiйський сiмейно-побутовий роман ХVІІІ столiття Г. Фiлдiнга, Т. Смоллетта, О. Голдсмiта та iнших, який досягнув високого рiвня у зображеннi життя, побуту, звичаiв, ментальностi рiзних прошаркiв тогочасного суспiльства. Тому не безперечною е звична точка зору, що у творчостi Скотта вiдбуваеться перехiд до реалiзму, розвинутого у творчостi романiстiв наступного поколiння – Дiккенса й Теккерея. Та безсумнiвним е те, що вiн збагатив роман ХІХ столiття вправним вiдтворенням «колориту часу» й впливу iсторii на суспiльне й iндивiдуальне буття.

Англiйськi реалiсти ХVІІІ столiття рельефно змальовували середовище й характери персонажiв, часто в комiчному, а то й у сатиричному висвiтленнi. Але це був свiт приватного життя приватних людей, до якого лише iнодi долiтали притлумленi вiдзвуки iсторичних подiй. Історiя протiкала десь поза цим свiтом, десь збоку або, точнiше, зверху, у «високих» сферах, не позначаючись на ньому. Вона була предметом iсторiографii, яка мала переважно наративний (розповiдний) або наративно-описовий характер.

Інша рiч Скотт: уже в першому циклi романiв, написаних на сюжети з недавнього минулого Шотландii, вiн прагнув показати, що приватне життя й iсторiя – не iзольованi свiти, що життя як особистостi, так i всього суспiльства пiдпорядковане iсторii, впливу ii закономiрностей та колiзiй. Цi романи, вiд «Уеверлi» до «Айвенго», називають «шотландським», або «уеверлiйським» циклом. В основних рисах у них була вироблена модель iсторичного роману, яка лягла в основу европейськоi iсторичноi романiстики першоi половини ХІХ столiття.

Як правило, будуються вони так: спочатку Скотт, у стилi романiстiв ХVIII столiття, малюе повсякденне життя в маетку джентрi (помiщика) чи в буржуазнiй родинi. Але далi в це розмiрене життя, занурене в побут, вторгаеться iсторiя, розiгруються iсторичнi подii, у вир яких, нерiдко всупереч його намiрам i бажанням, втягнуто головного героя, молодого дворянина чи буржуа, i це тягне за собою важливi змiни в його життi. Найвиразнiше ця схема проглядае в романi «Уеверлi», а також у «Пуританах», «Роб Роi» та деяких iнших. Розгортаючи твiр таким чином, Скотт що далi, то бiльше вiдходить вiд просвiтницького роману ХVІІІ столiття, звертаеться до ресурсiв любовно-авантюрного, пригодницького, готичного романiв.

Тут варто пiдкреслити, що «Айвенго» – перший роман, названий письменником у пiдзаголовку «А Romance». Це любовно-авантюрний твiр, який мае багато спорiдненого з лiтературною «готикою». Вiзьмемо, наприклад, замок Фрон де Бефа: похмура кам’яна споруда з переходами, пiдземеллями i потаемними кiмнатами, яка ховае жахливi таемницi вбивств i кровозмiшання; iстоти, що його заселяють, бiльше схожi на демонiв, нiж на людей, iхнi душi сповненi ницих пристрастей, чорною злобою й жадобою помсти; особливо характерна в цьому планi Ульрiка, добровiльна бранка норманiв-господарiв. «Готичнi» риси притаманнi й деяким iншим персонажам, насамперед тамплiеровi Брiану де Буа-Жiльберу, жорстокому i пристрасному водночас. Скотт вдало обiгруе рису европейськоi середньовiчноi ментальностi, яка «сарацинське» часто ототожнювала з «диявольським», i надiляе героя характерними рисами зовнiшностi: засмаглим пiд пiвденним сонцем обличчям, багряним вбранням й дае йому у супровiд двох слуг-маврiв, якi мають, звернiмо увагу, не тiльки темну шкiру, але й душi, чужi християнському милосердю. Є щось пекельне в тому, як охоче вони беруться виконувати найжорстокiшi вказiвки господаря.

Та на вiдмiну вiд авторiв «готики», Скотт розгортае дiю в Англii, а не, скажiмо, у ренесанснiй Італii чи Іспанii, як це було у них заведено у «класичних» творах цього жанру, вiн лише зрiдка замикае ii в обмеженому просторi старого замку, характерному топосi «готичних» творiв, набагато частiше подii розiгруються пiд вiдкритим небом – скажiмо, у зелених дiбровах чи на лицарському турнiрi. А головне, в романах Скотта практично вiдсутнi мiстика, така важлива для Радклiф, Льюiса чи Волпола.

Зло, яке дiеться у «готичному» антуражi i е його невiд’емною частиною, вiн пояснюе результатами людських дiянь: «Люди часто звинувачують долю в наслiдках своiх пристрастей», – говорить героiня роману Ребекка. Зловiсна атмосфера, яка пануе в замку Фрон де Бефа, – породження часу, який настав пiсля норманського завоювання; це результат жорстокостi переможцiв щодо переможених, яка, у свою чергу, провокувала жорстокiсть останнiх. Скотт не перетворюе Ульрiку чи Буа-жiльбера на демонiв зла i пояснюе негативнi прояви iхнiх понiвечених душ суспiльно-iсторичними факторами.

Увiбрала в себе творчiсть Скотта i досвiд «антикварного роману»: писаний знавцями старовини, вiн вiдзначався докладним ii вiдтворенням на рiзних рiвнях, у тому числi мовному.

Сюжети романiв Скотта завжди вигаданi, вони будуються на перипетiях долi головного героя, який, наражаючись на небезпеку, долае випробування i набувае життевого досвiду. Але iнтригуюча фабула не вiдсувае на другий план iсторичнi подii, бо саме вони становлять стрижень кожного твору. На вiдмiну вiд авторiв пригодницьких романiв, захоплюючий сюжет не був для Скотта самоцiллю. «На якого бiса той сюжет, як не для того, щоб залучити до роману багато цiкавого», – заявляв вiн. Залишаючись у своiх творах також iсториком, Скотт надавав важливого значення iх пiзнавально-iнформацiйнiй наповненостi.

Центральнi персонажi у романах Скотта теж завжди вигаданi. Автор послiдовно уникав виведення в цiй ролi iсторичних дiячiв, бо це потребувало iхнього зображення i в повсякденно-побутових обставинах. Вони з’являються на сторiнках його творiв епiзодично, але iх поява багатозначна, вона викликае поворот у розвитку подiй i долi iнших персонажiв. Робилося це письменником для того, щоб вони поставали в iсторичному ореолi й сприймалися читачами як уособлення iсторичних сил i тенденцiй. Мабуть, единий виняток становить образ французького короля Луi ХІ з «Квентiна Дорварда», занадто своерiдний i яскравий, щоб бути витiсненим на периферiю читацькоi уваги. Цi настанови дiють i в романi «Айвенго». У коментарях здiйснена спроба хоча б у загальних рисах окреслити, хто з героiв роману мае прототипа серед дiйсних iсторичних осiб, а хто е лише породженням авторськоi фантазii, хто змодельований у вiдповiдностi з iсторичними джерелами, а хто – з легендарними, фольклорними.

Часто iсторичнi романи Вальтера Скотта тлумачать як певну типологiчну еднiсть, з чим важко погодитись. Насправдi мiж ними iснують iстотнi вiдмiнностi не лише в тематицi, а й у структурi й поетицi. Не випадково iх здавна подiляють на групи чи цикли, виходячи в цьому з рiзних засадничих принципiв – «нацiонального», хронологiчного, типологiчного. Найдоцiльнiшим е подiл за типологiчним принципом, що засновуеться на особливостях структури й стилю творiв, на спiввiдношеннi в них рiзних художнiх систем. За цим принципом романи Скотта подаються як «уеверлiйськi» (з iсторii Шотландii недалекого минулого, де вихiдною е модель реалiстичного роману ХVІІІ столiття) i середньовiчнi (де вихiдною е модель романiв готичних та пригодницьких). У романах першого циклу, де письменник значною мiрою спирався на власнi спостереження та розповiдi старшого поколiння, його малюнок набував життевоi повноти й рельефностi. Не останню роль у цьому зiграла традицiя англiйського просвiтницького роману з його пильною увагою до побуту та звичаiв.

Та що далi вiн вiдходив вiд сучасностi й рiдноi Шотландii, то «романтичнiшими» (в узвичаеному розумiннi) ставали його романи. Дедалi бiльшою мiрою iх дiя розiгруеться скорiше в середньовiчних декорацiях, анiж у реальному життевому середовищi, добре знаному й глибоко вiдчутому. Вiдповiдно, характери персонажiв втрачають у життевiй повнотi й переконливостi, перетворюються на уособлення лицарських iдеалiв i чеснот. Дедалi частiше автор зловживае середньовiчною екзотикою i драматичними ефектами, а також згадуваною вже «iмпровiзацiею». I що далi занурювався вiн у глибiнь часу, то менше його цiкавили конкретнi iсторичнi подii, як це було в «уеверлiйських» романах, i щоразу бiльше – узагальнений образ епохи. Втрачаючи у життевiй конкретицi, пiзнi романи В. Скотта вигравали у «видовищностi» та у враженнi, яке вони справляли на уяву читачiв. У них Скотт не намагався перенести читача у минуле, вiн пропонував поглянути на нього як на серiю яскравих i захоплюючих картин. Якщо метод Скотта в «уеверлiйських» романах британськi критики часом називають «iсторичним реалiзмом», то в середньовiчних – «декоративним медiевiзмом» (не будемо вдаватися у дискусiю щодо науковоi коректностi цих визначень i приймемо iх як описовi). Своi пiзнi романи Скотт часто писав поспiхом, тому нерiдко вони поступаються раннiм i на рiвнi стилiстики.

За словами вiдомого критика Леслi Стiвена, перший «середньовiчний» роман «Айвенго» став водночас i першим кроком на шляху Скотта «з бiблiотеки до класноi кiмнати». Втiм, всi романи Скотта здiйснили цей шлях. Якщо в першiй половинi ХІХ столiття ними зачитувалися найсерйознiшi люди: критики, письменники, iсторики й фiлософи, знаходячи в них не лише естетичну насолоду, а й багату поживу для думки, то тепер вони стали надбанням переважно юного читача. І мало хто нинi задумуеться над причинами цього явища, над тим, якими новаторськими були твори Скотта для його сучасникiв, якi незвiданi свiти й горизонти вiдкривали вони перед лiтературою, i не лише англiйською.

«Айвенго» дiйсно у певних вiдношеннях поступаеться «шотландським» романам, та, незважаючи на оцiнки критики, продовжуе бути улюбленцем десяткiв поколiнь читачiв i тримати пальму першостi за кiлькiстю перекладiв i видань. Скажiмо, лише украiнською вiн дотепер перекладався двiчi: у 1929 роцi А. Волковичем, на основi його скорочення й обробки, i згодом у повному обсязi Ю. Лiсняком та Г. Лозинською.

Перший iз середньовiчних романiв Скотта е водночас i кращим у цiй групi. З’явившись 1820 року, «Айвенго» став важливою вiхою на творчому шляху письменника. В ньому розширенi як часовi, так i географiчнi обрii його романiстики: досi Скотт писав романи з iсторii Шотландii, причому ii недалекого минулого, лише зрiдка виходячи за межi ХVІІІ столiття. Тодi вiн вважав недоцiльним заглиблюватися в iсторiю бiльше, нiж на час життя одного поколiння (60 рокiв, хоча й постiйно виходив за окресленi ним самим межi). Саме така часова дистанцiя, на його думку, давала можливiсть показати вiдмiннiсть тодiшнього життевого устрою, зберiгаючи водночас вiдчуття причетностi до зображуваноi доби, вiдомоi сучасникам з розповiдей батькiв i дiдiв.

В «Айвенго» вiн вiдступае вiд своеi попередньоi настанови: дiя тут вiдбуваеться у ХІІ столiттi, у глибинi Середньовiччя. До того ж письменник зображуе тут Середньовiччя англiйське, тобто виходить за межi шотландськоi тематики. Скотт i пiсля «Айвенго» звертатиметься до неi, щоправда, вже до давнiших епох життя своеi батькiвщини. Однак тепер вiн писатиме переважно романи з iсторii Англii («Кенiлворт», «Монастир», «Вудсток», «Пертська красуня» та iншi), а також з iсторii iнших краiн: Францii («Квентiн Дорвард»), Швейцарii («Анна Гайерштайн»), з iсторii Хрестових походiв («Талiсман», «Граф Роберт Паризький»), проте головними героями у цих творах залишатимуться, як правило, шотландцi. В «Айвенго» шотландцiв немае, i шотландська тема у романi реалiзуеться iмплiцитно.

Про складнощi, якi перед ним постали при написаннi «середньовiчного» твору, Скотт сам розповiв читачевi в авторськiй передмовi. Уперше вiн мав справу з епохою, про яку не збереглося «живих» свiдчень, i мiг спиратися лише на iсторико-лiтературнi джерела, наприклад на монографiю Генрi, яку вiн згадуе у вступному словi; не меншою мiрою у пригодi стали художнi тексти, насамперед «Кентерберiйськi оповiдання» Чосера. У сукупностi вони допомогли «одягти» героiв, побудувати й облаштувати iхнi житла, органiзувати розваги тощо. Розмiрковуючи над тим, як знайти золоту середину мiж осучасненням матерiалу i надмiрною його архаiзацiею, яка загрожувала зробити роман нечитабельним, Скотт вирiшив активiзувати традицii зображення Англii та англiйцiв у добре знайомих усiм жителям Британii Чосера та Шекспiра, тобто письменникiв, якi жили на два-три столiття пiзнiше за час дii «Айвенго», у них же вiн знаходить лексико-стильовi ресурси для стилiзацii мови своiх персонажiв «пiд старовину». На жаль, значна частина архаiзмiв та iнших засобiв цiеi доволi рiзноманiтноi стилiзацii при перекладi бувае втрачена, часом свiдомо – заради полегшення сприйняття тексту сучасними читачами.

В «Айвенго» виняткова масштабнiсть i багатограннiсть у вiдтвореннi цiлоi iсторичноi епохи поеднуються з глибиною та переконливiстю ii художнього витлумачення. Дiя роману вiдбуваеться в останнiй чвертi XII столiття, десь у 1191–1192 роках, але, за небезпiдставним твердженням автора, вiн створив картину англiйськоi iсторii того ii перiоду, що настав пiсля завоювання краiни норманами (в серединi XI столiття), «змiшав звичаi двох чи трьох столiть i приписав правлiнню Рiчарда I явища, якi мали мiсце або значно ранiше, або значно пiзнiше зображуваного часу». Історичний контекст у необхiдному письменниковi освiтленнi Скотт прояснюе сам: через авторськi коментарi на початку першого роздiлу i далi у текстi. Вiн писав ще в тi часи, коли письменник не вважав за потрiбне самоусуватися з твору й удавати, нiби художня реальнiсть сама розгортаеться перед читачем. Тут маемо традицiйний тип нарацii, де високоактивна роль належить авторовi. Вiн веде оповiдь, перериваючи хiд подiй своiми коментарями, пояснюе, ставить необхiднi наголоси тощо. До цього треба додати, що Скотт пiдкреслюе часову вiдстань мiж зображуваними подiями i сучаснiстю; його голос – це вiдсторонений коментар людини, яка перебувае на iсторичнiй вiдстанi, така позицiя мае забезпечити iй об’ективнiсть. Водночас вiн акцентував увагу читачiв на тих рисах поведiнки чи побуту людей минулого, якi рiзняться вiд сучасних, адже вiн завжди мав на метi показати своерiднiсть кожноi епохи, ii власний колорит.

Не заглиблюючись в iсторiю Англii, слiд нагадати, що пiд час Великого переселення народiв (у III–VII столiттях) на Британських островах розселилися германськi племена англiв i саксiв, якi згодом утворили своi королiвства. В 1066 роцi Англiя зазнала останньоi навали – на острiв вдерлося вiйсько норманського герцога Вiльгельма Завойовника, який у битвi при Гастiнгсi розгромив англосаксiв i захопив краiну. I хоча з часу завоювання минуло вже майже пiвтораста рокiв, його наслiдки даються взнаки на кожному кроцi. Краiну роздирають гострi суперечностi – етнiчнi, соцiальнi, полiтичнi, мовнi, культурнi. Нормани, що завоювали Англiю, прийшли не зi Скандинавii, а з герцогства Нормандiя на пiвночi Францii. Вони принесли з собою французьку мову й вищу за рiвнем французьку лицарську культуру. Звiдси iхне зверхне ставлення до саксiв. Це протистояння норманiв i саксiв В. Скотт слушно розкривае не лише як нацiональне, а й як соцiальне. Завойовники знищили бiльшiсть саксонськоi знатi, заволодiли ii землями й замками, й хоча деякi давнi роди (як Седрiк Сакс та Етельстан Конiнгсбурзький) i вцiлiли, автор все ж небезпiдставно твердить, що «сакси збереглися саме як простолюд». iхня спадкова знать iз ii патрiархальною культурою близька до народу, i вони спiльно протистоять норманському лицарству й нормановi королю. Саме це засвiдчують i першi сцени роману, де дiють вiдданi Седрiку слуги – свинопас Гурт та блазень Вамба – i вперше з’являеться норманський лицар-храмiвник Буа-Жiльбер.

Чотири поколiння людей змiнилися з часу норманського завоювання, пише Вальтер Скотт, проте нормани все ще почувають себе чужинцями на цiй землi й поводяться як загарбники. Вони все ще дивляться на неi як на военну здобич, i в цьому – причина жорстоких злочинiв i моральноi деградацii норманськоi верхiвки. Безпечно вони почуваються лише за мiцними мурами замкiв, якi нагадують розбiйницькi кубла, як, наприклад, замок барона Фрон де Бефа. iхнiй зарозумiлостi й poзбeщeнocтi автор протиставляе простоту й чистоту звичаiв саксiв. Але слiд зауважити, що за всiеi симпатii до саксiв В. Скотт iх не iдеалiзуе: вони – неосвiченi, схильнi до обжерливостi (останне письменник вважав також рисою сучасних англiйцiв), пасивнi.

А проте в цьому свiтi взаемноi ненавистi й боротьби починають торувати coб? шлях об’еднавчi процеси й тенденцii, яким автор придiляе особливу увагу. Серед молодих саксiв з’являеться потяг до звичаiв i культури норманiв; i головний герой твору Айвенго, син Седрiка Сакса, стае лицарем короля Рiчарда. Сам того не пiдозрюючи, вiн «пробивае стiну» вiдчуженостi мiж саксами й норманами i сприяе примиренню мiж ними. Але особлива роль у доланнi взаемовiдчуження та ворожнечi належить королю Рiчарду Лев’яче Серце, якого письменник вiдверто iдеалiзуе. У Скотта цей iсторичний персонаж вважае себе королем уже не лише норманiв i саксiв, а е символом того поеднання, з якого формуеться англiйський народ та його державнiсть. Тим самим полiтика Рiчарда в iнтерпретацii Скотта стае зламом в iсторii Англii i уможливлюе формування англiйськоi нацii.

Тут доречно згадати про тлумачення Вальтером Скоттом iсторичних процесiв i закономiрностей, про його концепцiю iсторичного розвитку. Скотт розумiв iсторiю як поступальний рух людства вiд варварських форм життя до форм цивiлiзованiших, вiд грубих i жорстоких звичаiв до гуманнiших i витонченiших. На цьому шляху можливi зупинки й навiть вiдступи, поступ вiдбуваеться за умов протистояння старого й нового, яке, загострюючись, переростае у конфлiкти – соцiальнi, релiгiйнi, полiтичнi тощо. Це – зламнi моменти iсторii, i саме на них, як правило, зосереджуе увагу письменник. Однак, зображуючи iх, вiн не пристае на бiк жодноi зi сторiн i ставиться до них з однаковою толерантнiстю, адже iсторична й моральна правда, на його думку, не бувае на боцi лише когось одного. Поступ, у розумiннi Скотта, – це нiби рiвнодiюча рiзноспрямованих сил, вiн можливий лише за умови компромiсу мiж супротивниками. Пiдтвердження цього Скотт убачав у пере6iгу англiйськоi революцii XVII столiття, що завершилася славною революцiею 1688 року, компромiсом конфлiктуючих сторiн. Сто рокiв по тому, вже за життя письменника, iсторiя майже повторилась у Францii.

Автор вiддае належне мужностi й самовiдданостi, з якими його героi обстоюють своi iдеi, але якщо iхнi нетерпимiсть i фанатизм ведуть до кровопролиття, вiн iх засуджуе. Об’ективнiсть Скотта в цьому можна порiвняти з гомерiвською, але вона зовсiм не свiдчить про вiдсутнiсть авторськоi позицii. Один з основних критерiiв, за якими Скотт судить cвоiх героiв, – це iхня вiдповiднiсть загальнолюдським моральним нормам i цiнностям, якi чиннi однаковою мiрою i в Середнi вiки, i в XIX столiттi. Це – чеснiсть, вiрнiсть слову й переконанням, шляхетнiсть, гуманнiсть, здоровий глузд. Форми iхнього прояву в рiзнi епохи можуть бути рiзними, але iхня сутнiсть залишаеться незмiнною.

Другий з основних критерiiв автора полягае в тому, наскiльки дii i прагнення героiв вiдповiдають поступовi iсторii. Цi два критерii у нього взаемопов’язанi. Так, високими моральними якостями Скотт нерiдко надiляе прибiчникiв iсторично приречених сил та iдей, але iхня висока моральнiсть не рятуе iх вiд поразки. Хоч би яку повагу викликали у нас чесноти Седрiка Сакса – його смiливiсть, принциповiсть, мужнiсть, – але повернути хiд iсторii назад вони не можуть, як не можуть вiдновити на англiйському престолi саксонську династiю королiв. I останнiй представник цiеi династii Етельстан, призначений ледi Ровенi Седрiком Саксом у чоловiки, попри певнi прояви мужностi й благородства, зображений у романi скорiше в комiчних, анiж у героiчних, тонах. Та й сам Етельстан не прагне королiвського трону – ця династiя вже виродилася, показуе В. Скотт, i Седрiку це теж час зрозумiти.

«Айвенго», перший роман про англiйську iсторiю, був написаний шотландцем. Вiдгуки в англiйськiй пресi на цей твiр мiстили цiкаву думку: Скотт досяг успiху в тому, що не пiд силу було iншим його спiввiтчизникам: взяти реванш у англiйцiв. Вiдомi конфлiктнi iсторичнi стосунки двох краiн, невдалi спроби якобiтiв (прихильникiв шотландськоi королiвськоi династii) вiдвоювати корону, остання з яких мала мiсце у 1745 роцi, лише за пiвстолiття до появи перших творiв Скотта; вiдоме також негативне ставлення англiйцiв до емiгрантiв з економiчно слабшоi Шотландii (про це можна прочитати в романах iншого видатного шотландця Тобайаса Смоллетта, який сам зазнав цiеi долi). Проте романи Скотта i про Шотландiю, i про саму Англiю англiйцi сприйняли iз захопленням. Та головне, зазначають британськi критики, саме шотландець Скотт дав англiйцям уявлення про iхнi нацiональнi витоки, про iхнiх предкiв, витворив образ «староi доброi Англii» – передусiм у романi «Айвенго». Цей образ мiцно закрiпився у iхнiй свiдомостi, так само як i у свiдомостi людей за межами Великоi Британii.

При створеннi «Айвенго» Скотт задiяв рiзного роду i походження лiтературнi джерела: i лицарськi романи, привезенi до Англii норманами, i англосаксонський епос, який розвивався до iхнього завоювання, i згадки про мiфологiю давнiшого, кельтського перiоду. Тим самим вiн доносить до читачiв, що iсторiя Англii – це цiлий ланцюг завоювань, що тут проживали i проживають рiзнi народи i етноси, якi робили свiй внесок у формування англiйськоi культури, мови i загалом нацii, що це е процесом, який тривае здавна i не зупиняеться досi.

Скотт створюе образ Англii на певному зрiзi iсторii, уведеного до невпинного плину часу, проте iснуе певний стрижень, якого час не торкаеться. Цей стрижень намiчений цитацiями та алюзiями iз Бiблii, а персонiфiковане втiлення позачасова моральна iдея отримуе в образi Ребекки, яка стае в романi також уособленням милосердя i вiрностi, про якi бiльшiсть персонажiв забули у змальований кризовий час. Вона ж озвучуе ii словами, зверненими наприкiнцi роману до Буа-жiльбера. «твою волю збуджуе мiнлива течiя людськоi думки, – говорить вона, – а моя воля спираеться на скелю вiчностi». Час, коли вiдбуваеться дiя роману, сповнений жорстокостi, жорстокiсть iснувала й в iншi епохи, нагадуванням про що стае доля гнаних евреiв. «Єврейський» мотив загалом вiдiграе важливу роль у романi: вiн iлюструе те, що навiть позбавлена власноi землi нацiя зберiгае свою духовну й культурну iдентичнiсть. Водночас вiн звучить i засудженням будь-яких форм нацiонально-етнiчноi чи релiгiйноi нетерпимостi.

Порiвняно з романами «уеверлiйського циклу» композицiя «Айвенго» мае суттевi вiдмiнностi. Тут немае розгорнутоi експозицii з картиною мирного приватного життя. Історiя, ii процеси й колiзii присутнi в романi вже з перших сторiнок. Центральний герой, iм’ям якого названо твiр, з’являеться не в родинно-побутовому оточеннi, а як загадковий незнайомець i виконавець мiсii короля Рiчарда. Дiя з перших же роздiлiв набувае динамiки й драматизму. Розгалужений сюжет витворюеться з переплетiння кiлькох сюжетних лiнiй, якi формуються на основi мотивiв рiзного походження i характеру, що дозволяе авторовi широко представити епоху, зобразити ii життевий устрiй i звичаi, суперечностi й конфлiкти.

Перший мотив можна визначити як «вiдвоювання головним героем нареченоi»; цей мотив втiлюеться в сюжетнiй лiнii Айвенго й ледi Ровени, навколо якоi й розгортаеться фабула твору. Подiбний мотив присутнiй майже в ycix романах Скотта; в ньому поеднанi елементи, характернi для сюжетобудови любовного й авантюрно-пригодницького романiв, найдавнiших рiзновидiв романного жанру. Головна функцiя цього мотиву – переважно «технiчна»: надавати твору сюжетноi цiлiсностi й тримати в напрузi увагу читача.

Другий мотив – вiдвоювання влади королем – це лiнiя боротьби за трон короля Рiчарда Лев’яче Серце з принцом Джоном i феодалами, якi скористалися тривалою вiдсутнiстю короля в краiнi (вiн брав участь у Третьому хрестовому походi й, повертаючись, потрапив до австрiйського полону). Його правлiння започатковуе нову добу в iсторii краiни. Функцiя цього мотиву – висловити iсторичну концепцiю твору, домiнанту його iдейного змiсту.

Третiй – iсторiя красунi-еврейки Ребекки, яка стала жертвою насильства лицаря-храмiвника Буа-Жiльбера. Ця лiнiя передусiм характеризуе епоху Середньовiччя з його забобонами й жорстокими звичаями, засуджуе релiгiйну й нацiональну нетерпимiсть.

І нарештi, четвертий – мотив фольклорного походження, запозичений Вальтером Скоттом з англiйських народних балад про Робiна Гуда, який виступае в романi пiд iм’ям Локслi.

Усi цi мотиви iснують у романi не осiбно – вони переплiтаються, пiдсилюють та увиразнюють один одного. Усi разом вони з можливою повнотою i конкретнiстю пiдкреслюють основну iдею твору – iдею подолання протистоянь i необхiдностi згоди основних суспiльних сил. Уособленням цiеi iдеi в романi виступае король Рiчард – реальна iсторична особа. Проте тут слiд сказати, що цей образ – iдеалiзований i мае великi розбiжностi зi своiм iсторичним прототипом. Реальний Рiчард Лев’яче Серце вiдзначався винятковою навiть для свого часу войовничiстю i все життя провiв у вiйнах, якi призвели королiвство до розорення. А у Скотта – це мудрий правитель, який перший усвiдомлюе себе не королем норманiв, а норманiв i саксiв, тобто всього англiйського народу. Вiн заявляе Седрiку: «Hi, благородний Седрiку, я – Рiчард, король Англii. І вiд щирого серця бажаю, щоб усi сини Англii жили в мирi та злагодi…»

У такому тлумаченнi образу короля Скотт наслiдував традицiю. Письменник не прагнув ламати стереотипи, що склалися у людей про ту чи iншу епоху, про тих чи iнших iсторичних осi6, a волiв спиратися на вже iснуючi в iхнiй свiдомостi уявлення, часто зафiксованi у фольклорi. Аналiз романiв Скотта, зокрема й «Айвенго», свiдчить, що письменник часто не тiльки оперував iснуючими уявленнями про подii та героiв, а й використовував сюжетнi блоки лiтературного чи фольклорного походження, дещо видозмiнюючи iх i наповнюючи потрiбною йому iнформацiею – iсторичною, моральною, соцiальною тощо. Так, уже зазначалося, що в тканину роману Скотт вшив легенду про Робiна Гуда. А щодо сюжетноi лiнii про прекрасну еврейку Ребекку та ii батька, жорстокого, але чадолюбного лихваря Ісаака, то вона здавна iснуе в англiйськiй лiтературi, зокрема в п’есах К. Марло «Мальтiйський еврей» та В. Шекспiра «Венецiанський купець».

Та наскрiзна провiдна iдея роману – це iдея формування iз середньовiчного хаосу племен та етносiв, рiзних суспiльних прошаркiв i станiв англiйськоi нацii, единоi англiйськоi народностi й англiйськоi державностi.

Читачi й дослiдники доробку Скотта давно помiтили, що в багатьох його творах центральнi персонажi з художнього погляду поступаються персонажам другого плану; не е винятком i роман «Айвенго». Головний герой переважноi бiльшостi романiв Скотта – юнак привабливоi зовнiшностi, надiлений багатьма чеснотами, що викликають повагу в yci часи. Вiн – порядний, хоробрий, чесний, добрий, розсудливий, шляхетний, що незмiнно забезпечуе йому читацьку симпатiю. Як правило, вiн не мае твердих полiтичних, нацiональних чи релiгiйних переконань, а родиннi, дружнi стосунки чи моральнi зобов’язання пов’язують його з представниками ворогуючих таборiв. Перебуваючи в епiцентрi iсторичного конфлiкту, вiн зберiгае безстороннiсть та об’ективнiсть, i в його судженнях ми часом чуемо голос самого автора.

Образи головних героiнь – теж неглибокi й малоiндивiду-алiзованi. Як i чоловiки, вони надiленi високими моральними чеснотами, добре вихованi, цнотливi й гарнi. Простежуеться певна вiдповiднiсть мiж зовнiшнiстю героiнь та iхнiми характерами й поведiнкою. Це два поширенi в романтичнiй лiтературi жiночi типи: чарiвнi синьоокi бiлявки з лагiдним характером, що не здатнi до рiшучих дiй, але можуть чинити пасивний опiр волi батькiв, коли йдеться про iхне особисте щастя; i чорноокi й темнокосi красунi, надiленi бурхливим темпераментом та незалежним характером; дещо ексцентричнi у своiй поведiнцi, вони здатнi до активних дiй. Втiм, нiхто з них нiколи не переходить межi благопристойностi, як ii розумiли сучасники Скотта. Часом цi два типи героiнь спiвiснують в одному романi, створюючи одна для одноi виграшний контраст, як це ми бачимо в образах Ровени i Ребекки. Проте Ребекка виглядае яскравiшою, вона чи не найпримiтнiший образ у романi. Тому не дивно, що саме iй були вiдданi симпатii читачiв, а переробки роману для сцени, популярнi у ХІХ столiттi, закiнчувалися шлюбом Вiлфреда Айвенго не з Ровеною, а з Ребеккою. Та треба сказати, що художня структура образу Ребекки не особливо складна. Виграшностi йому додае ситуативний контекст: вона жертва релiгiйних i расових забобонiв i виступае в ролi носiя позачасовоi iдеi гуманностi.

Давно помiчено, що бiльш яскравi у Скотта образи другого плану, вписанi в iсторичне тло й побут доби. Пiдраховано, що романи Скотта населяють близько 2800 персонажiв, створених його творчою уявою. I практично кожен iз них iндивiдуалiзований, незалежно вiд того, яке мiсце в сюжетi посiдае. Вмiння Скотта створювати колоритнi образи було поцiноване ще його сучасниками, якi навiть називали його «Шекспiром роману», що за часiв романтизму було чи не найвищою похвалою. Створюючи iх, Скотт, як правило, спирався на соцiо-психологiчнi типи, якi здавна iснують у мистецтвi, – скажiмо, надiлений чеснотами батько родини, благородний розбiйник, жорстокий лихвар, скривджена дiвчина, спритний слуга тощо. Водночас письменник моделюе iхнi типи у вiдповiдностi до епохи, яку вони представляють, надiляе iх становою атрибутикою, вiдповiдною суспiльному укладу зображуваноi епохи. Інварiантами цих архетипiв можна вважати в «Айвенго» i Седрiка Сакса, й Ісаака, й Робiна Гуда, i Ровену з Ребеккою, й Вамбу. Це – основний механiзм «закладання» у певний образ iсторичного змiсту, «колориту часу», який практикуе Скотт.

Про спiввiдношення в людинi непiдвладного часу й iсторично змiнного Скотт писав ще в романi «Уеверлi» i потiм неодноразово повертався до цього. Стрижень людськоi природи вiн вбачав у пристрастях, якi не змiнюються: любов завжди залишаеться любов’ю, а ненависть – ненавистю. Але прояви цих пристрастей суттево вiдрiзняються залежно вiд суспiльних умовностей того чи iншого моменту iсторii. Тому Скоттiв метод нанесення «прикмет часу» на iснуючi лiтературнi типи не лише полегшував йому роботу, а й сприяв унаочненню вiдмiнностей мiж людьми рiзних епох.

У багатьох поколiнь читачiв виникало питання: наскiльки намальована Вальтером Скоттом у романi «Айвенго» картина Середньовiччя вiдповiдае дiйсностi? Сучасники не сумнiвалися в ii вiрогiдностi, вони були переконанi, що для автора «Айвенго» таемниць в iсторii не iснуе. Але з часом ставало все очевиднiше, що i його обiзнанiсть з iсторiею неповна, що в його романах чимало неточностей, похибок, домислiв, що нерiдко вiн досить вiльно поводився з iсторичними фактами й постатями. Наскiльки картина англiйського ХІІ столiття умовна, можна судити вже з того, що витворювалася вона Скоттом переважно на основi джерел пiзнiшого перiоду, i скорiше вiдповiдае ХІV – ХV столiттям. Та в найсуттевiшому – у вiдтвореннi духу й колориту епохи, в осягненнi iсторичних процесiв – Скотт виявив глибоке розумiння iсторii, причому не як учений-iсторик, а як митець, що створив у романi панорамний художнiй образ англiйського Середньовiччя, по-своему переконливий i правдивий.



    Наталiя Бiлик




Передмова


Досi автор «Уеверлi»[1 - «Уеверлi», перший роман Скотта; «автор Уеверлi» – В. Скотт (див. передмову).] мав незмiнний успiх у читачiв i його можна було справедливо вважати улюбленцем долi в обранiй ним галузi лiтератури. Проте зрозумiло, що прихильнiсть читацькоi публiки, яка надмiру часто бачить його iм’я на сторiнках книг, рано чи пiзно могла згаснути. Ранiше автор звертався до шотландських звичаiв, шотландського дiалекту i шотландських характерiв, щоб надати своiм творам якоiсь новизни; проте така однобiчнiсть, безперечно, врештi-решт мала призвести до одноманiтностi та повторень i змусити читача заговорити мовою Едвiна[2 - Едвiн – герой поеми iрландського поета томаса Парнелла (1769–1718) «Казка у старовинному англiйському стилi» (1729).] з «Повiстi» Парнелла:

На цьому баечцi кiнець!
Хоч ти завзятий брехунець,
Та язика припни!

Нiщо не може бути бiльш небезпечним для репутацii професора образотворчих мистецтв i музики (звичайно, якщо вiн здатний цього уникнути), анiж надане йому довiчне звання митця-маньериста[3 - Митець-маньерист – тут митець, що вживае виключно одну манеру письма.] або думка, що вiн може бути митцем лише в однiй i дуже вузькiй галузi. Публiка взагалi схильна вважати, що митець, який здобув ii похвалу за одну оригiнальну композицiю, саме завдяки своему таланту не здатний звернутися до iнших тем. Публiка несхвально ставиться до тих, хто ii розважае, коли вони намагаються урiзноманiтнити у своi засоби творчостi; це видно з нищiвних суджень, що лунають на адресу акторiв або художникiв, коли вони наважуються спробувати себе в новiй галузi, аби розсунути обрii своеi мистецькоi царини.

У такому поглядi е частка правди, як i в усiх загальноприйнятих поглядах. У театрi нерiдко бувае, що актор, надiлений вiдповiдною зовнiшнiстю для виконання комедiйних ролей, саме через це позбавлений надii на успiх у трагедii. Так само i в живописi або в лiтературi художник чи поет нерiдко володiе лише обмеженим набором зображувальних засобiв i способiв передачi настрою, що, вiдповiдно, обмежуе i вибiр предметiв, якi змальовуються. Проте набагато частiше тi обдарування, що привели людину до успiху в однiй галузi, дарують iй успiх i в iнших. Це значно бiльшою мiрою стосуеться театру, нiж лiтератури, оскiльки тут автор не обмежений у своiх пошуках нi рисами свого обличчя, нi статурою, нi таким способом тримати пензель, що вiдповiдае лише певному набору сюжетiв.

Можливо, цi роздуми неправильнi; проте, у всякому разi, автор вiдчував, що коли б вiн обмежився шотландськими темами, то повинен був би не лише набриднути читачам, але й зменшити тi можливостi, якими вiн володiе для розважання публiки. В краiнi, де пануе освiта, де люди щомiсяця мають змогу насолоджуватися плодами творчостi багатьох талантiв, – нова тема, яку автору пощастило здибати, подiбна до джерела в пустелi:

Благословляючи долю, щастя в ньому вбачають.[4 - Благословляючи долю, щастя в ньому вбачають. – Перефразований рядок з трагедii Джозефа Аддiсона «Катон» (1713).]

Проте коли люди, конi, верблюди та рогата худоба скаламутять це джерело, його вода не смакуватиме тим, хто щойно пив ii з насолодою; а той, хто вiдкрив це джерело, повинен знайти новi i таким чином пiдтвердити свiй талант, якщо вiн хоче зажити шани у своiх спiвгромадян.

Якщо письменник, творчiсть якого обмежуеться певним набором тем, прагне зберегти свою репутацiю, по-новому описуючи сюжети, якi вже принесли йому славу, – його, безперечно, спiткае невдача. Якщо вся руда ще не вичерпана, то сам рудокоп, без сумнiву, вже пiдупав на силi. Якщо вiн намагаеться наслiдувати тi прозаiчнi твори, що колись привели його до успiху, то йому доведеться «дивуватися з того, що успiху вони бiльше не мають»[5 - «…Дивуватися з того, що успiху вони бiльше не мають» – рядок з поеми Семюела Джонсона (1709–1784) «Намарнiсть людських бажань» (1749), присвяченi шведському королю Карлу ХІІ, який у 1718 р. був смертельно поранений пiд Фредерiкшельдом.]. Якщо ж вiн спробуе по-новому зобразити старi теми, то невдовзi зрозумiе, що вже не може писати просто, природно i красиво, i буде змушений вдатися до карикатур, щоб досягти бажаноi новизни. Отже, прагнучи уникнути повторiв, вiн втрачае природнiсть. Певно, немае потреби перераховувати всi причини, з яких автор шотландських романiв, як його iнколи називають, спробував написати роман на англiйську тему. Водночас вiн намагався зробити свою спробу якомога успiшнiшою, представивши читачам задуманий ним твiр як свое нове дiтище, яке вони мають полюбити; вiн хотiв, щоб упереджене ставлення, чи то на користь автора, чи проти нього, жодною мiрою не вплинуло на справедливу оцiнку новоi книги автора «Уеверлi». Але згодом вiн вiдмовився вiд цього задуму з причин, про якi пiде мова пiзнiше.

Автор вибрав для зображення епоху Рiчарда І[6 - Рiчард І Лев’яче Серце (1157–1199) Плантагенет – англiйський король з 1189 р.]: це час, щедрий на героiв, чиi iмена зацiкавлять широке коло читачiв, i до того ж позначений рiзкими суперечностями мiж саксами-землеробами i норманами-землевласниками, що не бажали анi родичатися з переможеними, нi визнавати iх рiвними собi людьми. Думка про цю суперечнiсть була запозичена з трагедii талановитого i нещасливого Логана «Рунемед»[7 - …Трагедii талановитого i нещасливого Логана «Рунемед»… – У цiй драмi автор побачив зображення ворожнечi мiж саксонськими i норманськими баронами. – Джон Логан (1748–1788) – шотландський лiтератор i проповiдник, чия духовна кар’ера не склалася, зокрема через несхвальне ставлення шотландськоi церкви до театру. У першому актi «Рунемеда» (1783) саксонськi й норманськi дворяни виходять з протилежних бокiв сцени.], що присвячена цьому iсторичному перiоду; у драмi автор побачив зображення ворожнечi мiж саксонськими i норманськими баронами. Проте, наскiльки вiдомо, в цiй трагедii немае протиставлення почуттiв i звичаiв цих племен; до того ж зображення саксiв, як пихатих i войовничих вельмож, вочевидь е грубим насильством над iсторичною правдою.

Адже сакси вижили саме як простолюдини; щоправда, деякi древнi саксонськi родини зберегли багатство i владу, але iхне становище було винятковим порiвняно з пригнобленим станом усього народу. На думку автора, якщо вiн виконае свое завдання, читача мае зацiкавити це зображення одночасного iснування на однiй землi двох племен: переможених, з iхнiми простими, вiльними i грубими звичаями, i переможцiв, вiдомих своею пристрастю до военних подвигiв, до бойовоi слави – тобто до всього, що могло зробити iх взiрцем лицарства. І ця картина, доповнена описом iнших характерiв, що були природними для того часу i тiеi краiни, могла б привабити читача своiм розмаiттям, якби автор, зi свого боку, змалював ii досить виразно.

Однак останнiм часом саме Шотландiя була, здебiльшого, мiсцем подiй так званого iсторичного роману; i тому передмова мiстера Лоренса Темплтона[8 - Збирач старовини Лоренс Темплтон з Кемберленда – герой роману Скотта «Антикварiй».] е тут вельми доцiльною.

Щодо цiеi передмови, то читач повинен дивитися на неi як на висловлення поглядiв i задумiв автора, який вдався до цiеi лiтературноi спроби, не сподiваючись на те, що йому пощастить повною мiрою досягти поставленоi мети. Навряд чи потрiбно зазначати, що вiн не мае намiру видавати мiстера Темплтона за особу, яка реально iснуе. Втiм нещодавно якийсь анонiмний автор зробив спробу написати продовження «Оповiдей шинкаря»[9 - Втiм нещодавно якийсь анонiмний автор зробив спробу написати продовження «Оповiдей шинкаря» – цикл iз 6 романiв, що виходили трьома серiями («Пуритани», «Единбурзька в’язниця», «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» та iн.) й мiстили оповiдi, нiбито зiбранi й опублiкованi двома шкiльними вчителями. Наприкiнцi 1819 р. З’явився новий випуск цiеi серii – пiдробний, що спростувати було нелегко, бо автор «Уеверлi» зберiгав iнкогнiто. Причиною iнциденту була конкуренцiя мiж двома видавничими домами.]. У зв’язку з цим можна припустити, що ця посвята вважатиметься такою самою мiстифiкацiею i звабить дослiдникiв iти хибним шляхом, змушуючи iх думати, що перед ними – витвiр нового шукача успiху.

Пiсля того як бiльша частина цього роману була завершена i опублiкована, видавцi, якi вважали, що книжка матиме успiх, не погоджувалися з тим, щоб роман вийшов як анонiмний твiр. Вони переконували, що книжку не можна позбавляти тiеi переваги, якоi надае iй авторство творця «Уеверлi». Автор не дуже наполегливо опирався iхнiм умовлянням, позаяк вiн почав думати (разом з доктором Вiлером з чудовоi повiстi мiс Еджворт «Спритнiсть»[10 - «Trick upon trick» у Скотта, «sham upon sham is too much for any man» у Марii Еджворт (1767–1849), iрландськоi письменницi, яку Скотт особливо поцiновував за вмiння зображати звичаi i нацiональнi типи своеi краiни.]), що «хитрощi, доданi до хитрощiв», можуть покласти край терпiнню поблажливоi публiки, яка може запiдозрити, що автор нехтуе ii прихильнiстю. Тому книжка з’явилася просто як один з романiв «Уеверлi», i було б невдячно з боку автора не зазначити, що ii прийняли так само прихильно, як i попереднi його твори.

Примiтки, що можуть допомогти читачевi краще зрозумiти характер еврея, тамплiера, капiтана найманцiв – або, як iх називали, вiльних товаришiв – та iн., поданi у стислiй формi, адже будь-якi вiдомостi з цiеi теми можна знайти у книгах iз загальноi iсторii.

Той епiзод роману, що мав успiх у багатьох читачiв, автор узяв зi скарбницi старовинних балад. Я маю на увазi зустрiч короля з ченцем Туком у домiвцi цього веселого вiдлюдника. Сюжет цiеi оповiдi як такий можна зустрiти у всi часи та в усiх народiв, що намагаються перевершити одне одного, описуючи подорожi перевдягненого монарха, який, з цiкавостi або заради втiхи спускаючись у найнижчi прошарки суспiльства, переживае пригоди, цiкавi для читачiв або слухачiв через суперечнiсть мiж саном короля та його зовнiшнiм виглядом. Схiдний оповiдач розказуе про мандрiвки перевдягненого Гаруна ар-Рашида[11 - Гарун ал-Рашид – калiф Багдада; Месрур – його головний евнух; Джафар – великий вiзир; володар правовiрних – Магомет; iсторiя «Il Bondocani, or the Calif Robber» (robber, англ. – грабiжник, розбiйник) з’явилася в серii «Новi арабськi ночi» (1812). Про пригоди перевдягненого Якова V (1513–1542), короля Шотландii, Скотт розповiв у поемi «Дiва озера» (1810).] i його вiрних слуг, Месрура i Джафара, нiчними вулицями Багдада; у шотландськiй легендi розповiдаеться про подiбнi пригоди Якова V, який пiд час таких подорожей прибирав iм’я пана Баленгейха, побiдно до того як володар правовiрних, коли бажав зберегти iнкогнiто, був вiдомий пiд iменем Іль Бон-доканi. Французькi менестрелi також не обiйшли увагою цю знамениту тему. Повиннi iснувати норманськi витоки шотландського вiршованого оповiдання «Rauf Colziar», у якому Карл зображуеться як убогий гiсть вугляра. Іншi подiбнi твори немовби наслiдують згадану повiсть.

У старiй добрiй Англii iснуе безлiч таких народних балад. Вiрш «Староста Джон», згаданий епископом Персi[12 - Томас Персi (1729–1811) – епископ Драмора (Ірландiя) i фольклорист, у 1765 р. видав книгу «Пам’ятки старовинноi англiйськоi поезii» («Reliques of Ancient Enggish Poetry»), яка кiлька разiв перевидавалася на зламi ХVІІІ—ХІХ ст.] у книзi «Пам’ятки староi англiйськоi поезii», присвячений подiбному випадку; окрiм цього, iснують «Король i Бам-вортський кушнiр», «Король i Менсфiлдський мiрошник» тi iншi твори на цю саму тему. Але той твiр, якому автор «Айвенго» завдячуе в першу чергу, е на два столiття старшим за перелiченi вище.

Вперше вiн був опублiкований у цiкавiй збiрцi давньоi лiтератури, складенiй завдяки спiльним зусиллям сера Егертона Брiджа i мiстера Хейлзвуда. Ця збiрка виходила у виглядi перiодичного часопису пiд назвою «Британський бiблiограф». Звiдти ii передрукував вельмишановний Чарлз Генрi Хартшорн, видавець дуже цiкавоi книги «Старовиннi оповiдi у вiршах, надрукованих головним чином за першоджерелами, 1829 р.». Мiстер Хартшорн не зазначае для уривка, що нас цiкавить, жодного iншого джерела, окрiм публiкацii в «Бiблiографi» пiд назвою «Король i вiдлюдник». Стислий переказ цього уривка покаже його подiбнiсть до сцени зустрiчi короля Рiчарда з ченцем Туком.

Король Едуард (невiдомо, який саме з королiв, що мали це iм’я, але за характером i поведiнкою можна визначити, що це Едуард IV[13 - Едуард IV (1442–1483) – англiйський король з 1461 р.]) вирушив зi своiм почтом на бучнi лови у Шервудський лiс[14 - Шервудський лiс – мiсце дii балад про Робiна Гуда.], де, як то нерiдко бувае з королями в баладах, натрапив на слiд дуже великого i прудкого оленя; король гнався за ним доти, поки не загубив свiй почет i не загнав до смертi хортiв i коня. Надвечiр король опинився сам-один у темнiй дiбровi. Вiдчувши неспокiй, природний за такоi ситуацii, король згадав розповiдi про те, що подорожнi, якi бояться залишитися вночi без даху над головою, моляться святому Юлiановi, який у католицькому календарi вважаеться головним домовласником i надае притулок усiм заблуканим мандрiвникам – за умови, що вони викажуть йому належну пошану. Едуард помолився i, певно, завдяки прихильностi цього святого надибав вузьку стежину, яка привела його до келii ченця, що стояла бiля лiсовоi каплички. Король почув, як побожний чоловiк разом з товаришем, що подiляв його самотнiсть, перебирае у келii чотки, й уклiнно попросив надати йому притулок на нiч.

– Моя оселя не годиться для такого шляхетного пана, – мовив вiдлюдник. – Я тут живу у спокоi, харчуюся корiнням та корою i не можу прийняти в себе навiть убогого жебрака, хiба що рятуючи його вiд смертi.

Король поцiкавився, як йому потрапити до найближчого мiста. Зрозумiвши, що шлях туди знайти важко навiть ясного дня, вiн мовив: чернець хай там собi як хоче, а вiн, король, буде його гостем на цю нiч. Вiдлюдник погодився, проте натякнув, що, якби вiн не носив чернечого одягу, то не зважив би на погрози, i що погоджуеться вiн не з остраху, а просто щоб показати смиреннiсть.

Короля впустили до келii i дали йому два оберемки соломи, щоб вiн влаштувався з усiею можливою зручнiстю. Вiн заспокоював себе тим, що тепер принаймнi мае дах над головою, i що

Розвидниться невдовзi.

Проте скоро в гостя з’явилися iншi забаганки. Вiн вимагае вечерi, кажучи:

Про одне не забувайте:
Що б удень я не робив,
Та вночi я веселюся.

Втiм, хоч вiн i сказав, що любить смачно попоiсти, а також що вiн – королiвський челядинець i заблукав пiд час ловiв, проте не змiг випросити у скнари-ченця нiчого, крiм хлiба та сиру, якi не здалися йому надто привабливими. Ще менше привабив його «тверезий трунок». Врештi-решт король став вимагати, щоб господар вiдповiв йому на питання, яке гiсть невпинно задавав йому:

Не полюеш ти дичину?
Ну, то це твоя провина!
Ти живеш серед дiброви,
Де нiхто тебе не зловить;
Як лiсничий ляже спати,
Можеш вiльно полювати.
Певно, добрий ти стрiлець,
Хоч за одягом чернець.

У вiдповiдь чернець висловлюе пiдозру, що гiсть хоче дiзнатися, чи не переступав вiн мисливськi закони; якщо звiстка про це дiйде до короля, йому, ченцю, напевне, таки вкоротять вiку. Едуард запевняе вiдлюдника, що збереже його таемницю, i знов домагаеться, щоб вiн почастував його олениною. Чернець не погоджуеться, посилаючись на своi обiтницi, i продовжуе заперечувати:

Молоко саме лиш п’ю,
А дичини я не б’ю.
Бiля вогнища погрiйся,
Рясою моею вкрийся
І тихенько спи собi.

Слiд гадати, що тут у рукописi е пропуск, бо незрозумiло, що ж урештi-решт спонукае впертого ченця задовольнити королiвське бажання. Але, мовивши, що його гiсть – «хлопець хоч куди», богобоязкий чернець частуе його всiм найкращим, що е у сховку. На столi з’являються двi свiчки, бiлий хлiб i пироги; на додачу ще й солона та свiжа оленина, вiд якоi вони вiдрiзають найкращi шматочки.

– Менi довелося б жувати сухий хлiб, – сказав король, – якби я не випросив у тебе твоеi мисливськоi здобичi. От тепер це буде справжня королiвська вечеря, якщо знайдеться щось випити.

Чернець залюбки погоджуеться i наказуе служниковi витягти з потаемного сховку бiля його лiжка барильце в чотири галони; i тодi всi трое гуляють на славу. У цiй пиятицi головуе чернець, який стежить за тим, щоб кожнiй випитiй склянцi передували урочистi слова. Цими веселими приповiдками вони супроводжували свое застiлля, як це робиться в наш час за допомогою тостiв. Один каже «Fusty bondias»[15 - Латинська фраза, що не мае смислу.], iнший мае вiдповiсти «Убий пантеру»; чернець добре поглузував з неуважностi короля, який весь час забував слова цiеi священноi церемонii.

Так весело минае нiч. На свiтанку, прощаючись зi своiм люб’язним господарем, король запрошуе його до двору, обiцяючи винагородити за гостиннiсть, бо наданий прийом вельми йому сподобався. Веселий чернець погоджуеться з’явитись до королiвського двору i спитати Джека Флетчера (так назвав себе король). Пiсля того як чернець показав королю свое мистецтво у стрiльбi з лука, новi друзi прощаються. Король вирушае додому i по дорозi зустрiчае свiй почет. Балада дiйшла до нас без кiнцiвки, i тому ми не знаемо, як правда випливае назовнi; напевне, це вiдбуваеться так само, як в iнших творах з подiбним сюжетом: господар чекае, що його стратять за надто смiливе поводження з королем, який не вiдкрив свого iменi, i вельми здивований, натомiсть отримавши винагороду.

У збiрцi мiстера Хартшорна е балада з таким самим сюжетом – «Король Едуард i пастух»; що стосуеться зображення тогочасних звичаiв, вона набагато цiкавiша, нiж «Король i вiдлюдник», але наводити ii тут ми не будемо. Читач уже склав собi уявлення про першоджерело, з якого ми запозичили цей епiзод роману, i уподiбнення грiшного ченця до брата тука з iсторii Робiна Гуда мае здатися йому цiлком природним.

Ім’я Айвенго пiдказав авторовi старовинний вiрш. Будь-який романiст свого часу висловлював бажання, подiбне до слiв Фальстафа[16 - …Подiбне до слiв Фальстафа… – «От би дiзнатися, де знайти такий крам, як добрi iмення». – Шекспiр, «Генрiх ІV», ч. І, дiя 1, сц. 2.], який хотiв дiзнатися, де торгують гарними iменами. У таку хвилину авторовi спав на думку вiрш, де згадуються назви трьох маеткiв, вiдiбраних у предка славетного Хемпдена в покару за те, що вiн ударив Чорного принца[17 - Чорний принц – Едвард, принц Валлiйський (1330–1376), син англiйського короля Едварда ІІІ.] ракеткою, посварившись з ним пiд час гри у м’яч:

І вiдняли у Хемпдена в покару
Маетки славнi цi – Трiнг, Вiнг, Айвенго;[18 - Трiнг, Вiнг, Айвенго – селища у Букiнгемширi, далеко вiд Йоркшира, мiсця дii роману; вважають, що вони не належали родинi Хемденiв.]
Вiн радий був iх у казну вiддати,
Аби життя свое порятувати.

Це iм’я вiдповiдало авторському задуму з кiлькох причин: по-перше, воно мае староанглiйське звучання, по-друге, в ньому немае жодних посилань на характер твору. Друга обставина мае дуже велике значення для автора. Так званi «цiкавi» назви насамперед розрахованi на продавцiв книг або видавцiв, якi з допомогою цих назв продають книжку перше, нiж вона побачить свiт. Проте автор, погодившись на те, щоб до його ще не опублiкованого твору була штучно привернута увага читачiв, ставить себе в скрутне становище: в разi якщо, викликавши надто великi сподiвання, вiн не зможе iх виправдати, це стане фатальним для його лiтературноi слави. Крiм того, натрапивши на таку назву, як «Порохова змова»[19 - «Порохова змова» – невдалий замах, органiзований католиками на життя англiйського короля Якова І (1605).] чи щось подiбне, пов’язане зi свiтовою iсторiею, будь-який читач iще до того, як побачить саму книжку, вже уявлятиме собi перебiг подiй i очiкуватиме на те, що твiр принесе йому певну втiху. Може статися, що читач розчаруеться у своiх сподiваннях, i в такому разi вiн засудить автора чи його твiр, що завдали йому такоi прикростi. У цьому випадку письмен-ника засуджують не за те, що вiн не досягнув поставленоi мети, а за те, що вiн мiтив у тому напрямi, про який i гадки не мае. Маючи досвiд невимушених стосункiв з читачами, автор може, до речi, згадати про те, що Окiнлекський рукопис[20 - Окiнлекський рукопис – так званий список «романтичних iмен», доданий до «Сера Трiстрама» (1804).], де наводяться iмена цiлоi зграi норманських баронiв, пiдказав йому страхiтливе iм’я Фрон де Беф.

«Айвенго» мав неабиякий успiх, коли з’явився, i, скажiмо так, надав авторовi право самому диктувати собi закони, оскiльки вiднинi йому дозволено описувати в своiх творах як Англiю, так i Шотландiю.

Образ красунi-еврейки викликав спiвчуття в деяких читачок, якi звинуватили автора в тому, що, вирiшуючи долю дiйових осiб, вiн вiддав руку Вiлфреда не Ребеццi, а Ровенi, яка поступаеться iй своiми чарами. Але, навiть не кажучи про те, що тогочаснi забобони робили такий шлюб вочевидь неможливим, автор дозволить собi зауважити, що швидкоплинне щастя не звеличуе, а принижуе людей, надiлених справжнiми душевними чеснотами. Романи читае головним чином молоде поколiння, i було б надто ризиковано навiювати йому небезпечну думку про те, що благородство поведiнки i переконань природно супроводжуеться чи то обов’язково винагороджуеться задоволенням наших пристрастей або здiйсненням наших бажань. Іншими словами, якщо благородна i самовiддана людина позбавлена земних благ, влади, свiтського становища, якщо iй не судилося задовольнити свою несподiвану i нещасливу пристрасть, таку як пристрасть Ребекки до Айвенго, то потрiбно, щоб читач мiг сказати – воiстину душевна краса здобувае найвищу винагороду. Адже споглядання величноi картини життя переконуе, що самопожертва i вiдречення вiд своiх пристрастей заради обов’язку рiдко бувають винагородженi i що внутрiшне усвiдомлення виконаного обов’язку даруе людинi справжню винагороду – душевний спокiй, якого нiхто не може нi вiдiбрати, нi дати.



    Ебботсфорд, 1 вересня 1830 року




Посвята вельмишановному д-ру Драйездасту Ф. А. С.[21 - Драйездаст, член Товариства антикварiiв – знайомий Джонатана Олдбока з Монкбарнса у романi «Антикварiй»; пiсля «Айвенго» вiн фiгуруватиме у сюжетнiй рамцi ще чотирьох романiв. Мае промовисте iм’я, що у перекладi з англiйськоi означае «сухий, як пил».У 35-му роздiлi «Антикварiя» Олдбок посилаеться на свое листування з доктором Драйездастом «на предмет саксонського рога, який зберiгся в абатствi» у Йорку. Цей рiг зi слонового бивня належав Ульфусовi, лорду Захiдноi Дейри за правлiння Канута. Боячись, що сини пересваряться через спадок, Ульфус наповнив свiй рiг вином, став навколiшки перед олтарем i поклявся передати все майно Боговi i святому Петру.]


У Касл-гейт, Йорк



Вельмишановний i дорогий сер,

Навряд чи потрiбно перераховувати тут рiзноманiтнi, проте надзвичайно поважнi мiркування, якi спонукають мене поставити Ваше iм’я перед твором, що йде нижче. Проте, якщо мiй задум не матиме успiху, головна з цих причин може зникнути. Якби я мiг сподiватися, що ця книжка е гiдною Вашого протегування, читачi одразу зрозумiли б, наскiльки доречною е посвята цього твору, в якому я намагаюся зобразити побут староi Англii i, зокрема, побут наших саксонських пращурiв, ученому – авторовi нарисiв про Рiг короля Ульфуса i про землi, покладенi ним до престолу святого Петра. Проте я розумiю, що побiжне, далеко не успiшне i спрощене зображення результатiв моiх iсторичних дослiджень на сторiнках цього роману ставить мiй твiр незрiвнянно нижче вiд тих, якi мають гордий девiз Detur digniori[22 - Нехай буде дано достойному (лат.).]. Навпаки, я боюся бути звинуваченим у самовпевненостi, поставивши славетне, шановане усiма iм’я доктора Джонаса Драйездаста на перших сторiнках книжки, яка, на погляд бiльш досвiдчених iсторикiв, нiчим не вiдрiзняеться вiд сучасних нездарних романiв i повiстей. Я б дуже бажав позбутися цього звинувачення, бо, хоч я й сподiваюся на Вашу поблажливiсть та розраховую на Вашу дружбу, у мене, проте, нема найменшого бажання бути звинуваченим публiкою в такому серйозному переступi, який малюе моя перелякана уява.

Тому я хотiв би нагадати Вам, що, коли ми вперше обговорювали подiбнi твори, в одному з яких мiстяться такi нечемнi натяки на приватнi й сiмейнi справи Вашого пiвнiчного друга-вченого – мiстера Олдбока з Монкбарнса, – у нас виникли певнi непорозумiння щодо причин, через якi цi твори е такими популярними в нашу легковажну епоху. Хоч би якими були iхнi численнi переваги, слiд, втiм, погодитися, що всi вони написанi вельми нездарно i порушують усi закони епiчноi творчостi.

У той час Ви, здаеться, дотримувалися думки, що таемниця чарiв полягае в мистецтвi, з яким автор, подiбно до другого Макферсона[23 - Макферсон, Джеймс (1736–1796) – шотландський поет, автор «Пiсень Оссiана» (1762–1765), створених на основi кельтського епосу i виданих автором за вiднайденi твори легендарного поета.Пiсля якобiтського повстання 1745 р. в Шотландii стало популярним проводити аналогii мiж кланами Верховинноi Шотландii та племенами пiвнiчноамериканських iндiанцiв, союзниками Великоi Британii у Семилiтнiй вiйнi (1756–1763).], використовуе скарби давнiх часiв, розкиданi повсюди, щоб збагатити свою немiчну i вбогу уяву готовими сюжетами з минулого своеi батькiвщини i зобразити осiб, якi дiйсно iснували, навiть не змiнюючи iмен.

Ви зауважили, що не минуло шiстдесяти-сiмдесяти рокiв вiдтодi, як уся пiвнiч Шотландii перебувала пiд владою, майже такою само патрiархальною, як влада наших славних союзникiв – мохокiв та iрокезiв.

Визнаючи, що автор власною персоною не мiг бути свiдком подiй того часу, Ви припускали, що вiн все ж таки повинен був знати людей, якi жили i страждали за тих часiв. Проте вже за останне тридцятирiччя звичаi Шотландii зазнали таких глибоких змiн, що самi шотландцi розглядають побут своiх прямих предкiв так само, як ми – побут часiв королеви Анни чи то навiть часiв Революцii[24 - …побут часiв королеви Анни чи то навiть часiв Революцii. – Англiйська королева Анна правила з 1702 до 1714 р.; маеться на увазi англiйська буржуазна революцiя середини ХVІІ ст.]. За таких умов едине, що, на Вашу думку, могло б зупинити автора, який володiе безлiччю фактiв i вiдомостей, – це складнiсть вибору. Отже, не було нiчого дивного в тому, що вiн, натрапивши на таке багатюще джерело, отримав вiд своеi працi заробiток i славу, якi не виправдовуються кiлькiстю витрачених зусиль.

У цiлому погоджуючись з Вашими поглядами, я не можу не дивуватися тому, що нiхто досi не спробував зацiкавити сучасникiв легендами i переказами староi Англii, тодi як до подiбних спроб стосовно наших бiдних i не таких знаменитих сусiдiв удавалися безлiч разiв.

Зелене сукно, попри свою древнiсть[25 - Зелене сукно, попри свою древнiсть… – Зелене сукно, з якого виробляли одяг лiсничих, традицiйно асоцiюеться з людьми, поставленими поза законом (наприклад, з Робiном Гудом).], безперечно, е милiшим нашому серцю, нiж строкатий тартан – сину пiвночi. Ім’я Робiна Гуда, якщо вживати його доречно, може бути не гiршим прикладом, анiж iм’я Роба Роя[26 - Роб Рой (Рой Мак-Грегор) – вождь одного з найстарiших шотландських кланiв, учасник повстання проти англiйцiв у 1715 р., герой однойменного роману Скотта.], а англiйськi патрiоти вартi не меншоi похвали в нашому оточеннi, нiж Брюс i Уоллес[27 - Брюс, Роберт (1273–1329), Уоллес, Вiльям (1272–1305) – очiль-ники боротьби шотландцiв проти англiйцiв, героi популярних за часiв Скотта романiв.] – в Каледонii[28 - Каледонiя – стара назва Шотландii.]. Якщо пiвденнi краевиди i не такi мальовничi та величнi, як пiвнiчнi гiрськi пейзажi, вони, проте, перевершують iх своею спокiйною, тихою красою. Все це дае нам право мовити разом з патрiотом Сирii[29 - Патрiот Сирii – Нааман Сирiйський, бiблiйний полководець.]: «Чи не прекраснiшi за всi рiчки Ізраiлю Фарфар i Авана, рiчки Дамаска?»

Якщо Ви дозволите нагадати, Вашi заперечення проти подiбних спроб, любий докторе, були подвiйними. З одного боку, Ви пiдкреслювали переваги шотландцiв, у чиiй краiнi ще не так давно iснував той побут, на тлi якого розгортаються подii. Навiть тепер лишаеться багато свiдкiв, що пам’ятають славетного Роя Мак-Грегора, якi воювали з ним плiч-о-плiч. І подробицi, що стосуються приватного життя i побуту тих часiв, i все, що робить достовiрним оповiдання i своерiдними – описанi характери, добре знають i пам’ятають у Шотландii. В Англii ж, навпаки, цивiлiзацiя вже давно досягла такого високого рiвня, що едине джерело вiдомостей про наших пращурiв становлять давнi лiтописи, автори яких наче змовилися приховувати всi цiкавi подробицi, замiнивши iх перлами чернечого красномовства i банальними роздумами про моральнi питання. Ви стверджували, що було б несправедливо ставити нарiвнi англiйських i шотландських письменникiв, якi намагаються перевершити одне одного, переказуючи i прикрашаючи давнi легенди своiх краiн. Ви говорили, що шотландський чарiвник[30 - Шотландський чарiвник – Вальтер Скотт.], подiбно до лукановоi вiдьми, може блукати полем недавньоi битви, воскрешаючи мертвi тiла, в яких щойно билося життя i на чиiх вустах щойно завмерли передсмертнi стогони. Але ж навiть всевладна Ерiхто[31 - Ерiхто – фессалiйська чаклунка з поеми Марка Аврелiя Лукана «Фарсалiя», де йдеться про громадянську вiйну в Римi 49—7 рр. до н. е. Некромантка Ерiхто шукае на полi бою тiла з неушкодженим мовним апаратом, через який можна промовляти.] повинна була вибирати саме таких мерцiв, бо лише iх могли воскресити ii чари:

«…gelidas leto scrutata medullas,
Pulmonis rigidi stantes sine vulnere fibras
Invenit, et vocem defuncto in corpore quaerit»[32 - Риючись у нутрощах, вражених холодом смертi, вона шукае вцiлiлi волокна закляклих легень i голос, що завмер у мертвому тiлi (лат.).].

Водночас англiйському письменниковi, – навiть якщо вiн володiе такими чарами, як Пiвнiчний Чаклун, – доводиться в пошуках сюжетiв занурюватись у прах столiть, де нiчого не знайдеш, окрiм сухих, мертвих, зотлiлих i розкиданих кiсток, схожих на тi, що встеляли долину Іосафату[33 - …що встеляли долину Іосафату. – Тут поеднано «долина, що була повна кiсток» з Книги Пророка Іезеркiля, 37: 1 з «долиною Іосафату» з Книги Пророка Іоiля, 3: 2.].

З другого боку, Ви висловлювали побоювання, що непатрiотичнi погляди моiх спiввiтчизникiв не дають iм змоги гiдно оцiнити той твiр, можливiсть успiху якого менi хотiлося довести. Ця обставина, стверджували Ви, лише почасти зумовлена загальною прихильнiстю до iноземноi мови, а не до своеi рiдноi; вона також залежить вiд особливого середовища, в якому перебувае англiйський читач. Якщо ви почнете розповiдати йому про первiсний стан суспiльства i дикi звичаi, що iснують у гiрськiй Шотландii, вiн залюбки слухатиме вашi оповiдi. І це е цiлком природним. Пересiчний читач або взагалi нiколи не бував у цих вiдлюдних краях, або проминав iх пiд час своiх лiтнiх подорожей. Погана iжа, убогий нiчлiг, злиднi i спустошення, що iх бачить вiн довкола, добре пiдготували його до неймовiрних розповiдей про волелюбний, незвичайний народ, який так добре гармонуе з диким краевидом. Проте той самий шановний читач, сидячи у своiй затишнiй вiтальнi, в теплi англiйського родинного вогнища, не надто схильний слухати розповiдi про те, що побут його предкiв був цiлком iншим, що похила вежа, яку вiн бачить iз вiкна, колись належала бароновi, який не вагаючись повiсив би його на воротах свого власного будинку без судового слiдства; що наймити, якi працюють в його невеликому маетку, два-три столiття тому були б його рабами i що необмежена влада дворянськоi тиранii панувала б над сусiднiм селищем, де зараз адвоката шанують бiльше, нiж помiщика.

Я розумiю всю серйознiсть цих заперечень, проте мушу зiзнатися, що вони не здаються менi вирiшальними. Звичайно, таку перешкоду, як брак матерiалу, подолати нелегко; проте хто ж, як не д-р Драйездаст, мае знати, що для тих, хто любить книжки i наше минуле, вiдомостi про звичаi i характери наших предкiв розкиданi скрiзь, у будь-якiй iсторичнiй працi; звичайно, вони становлять мiзерний вiдсоток вiдносно змiсту цих творiв, проте, зiбранi докупи, можуть освiтити vie privee[34 - Благослови вас Господь, сини моi (лат.).] наших пращурiв. Звичайно, i я можу зазнати поразки у своiй спробi. Проте я впевнений, що бiльш наполегливi пошуки матерiалу i бiльш вдале його використання обдарованим митцем завжди матимуть успiх, як про те свiдчать працi доктора Генрi[35 - Генрi, Роберт (1718–1790) – автор шеститомноi «Історii Великоi Британii, вiд першого римського вторгнення» (1771–1785).], а найбiльшою мiрою – мiстера Шерона Тернера[36 - Тернер, Шерон (1768–1847) – автор чотиритомноi «Історii англосаксiв» (1799–1805).]. І тому я заздалегiдь постаю проти будь-яких висновкiв у тому разi, якщо ця спроба буде невдалою. Але повторюю: якщо менi поталанить змалювати правдиву картину давнiх англiйських звичаiв, я хотiв би сподiватися, що доброзичлива вдача моiх спiввiтчизникiв та iх здоровий глузд забезпечать менi iхню прихильнiсть.

Вiдповiвши, наскiльки це було можливо, на Вашi першi заперечення, чи то принаймнi висловивши твердий намiр подолати всi перешкоди, вiд яких Ви мене застерiгали, я хочу сказати кiлька слiв про те, що безпосередньо торкаеться мого твору. Ви, напевне, подiляете ту думку, що сама професiя дослiдника старовини, який здiйснюе складнi i, як заведено вважати, копiткi та детальнi пошуки, полишае його здатностi створити цiкаву оповiдь iз цього матерiалу. Дозвольте зауважити, любий докторе, що це заперечення мае радше формальний характер i не стосуеться сутi справи. Звичайно, такi розважальнi твори не узгоджуються з суворими поглядами нашого друга мiстера Олдбока. Проте Хорас Уолпол[37 - Уолпол, Хорас (1717–1797) – автор першого готичного роману (роману жахiв) «Замок Отранто», який Скотт назвав «першою сучасною спробою створити захоплюючу вигадку на основi старих рицарських романiв».] змiг написати моторошне оповiдання про потойбiчнi сили, а Джордж Еллiс[38 - Джордж Еллiс (1753–1815) – автор тритомних «Зразкiв раннiх англiйських вiршованих лицарських романiв, написаних переважно на початку XIV столiття» (1805), зi стислим викладом змiсту куртуазних романiв i злегка модернiзованими цитатами з оригiналу.] – вдихнути чари життя i блискучого гумору, такого ж вишуканого, як i своерiдного, у своi перекази старовинних вiршiв. Отже, якщо менi доведеться зазнати каяття з приводу своеi смiливостi, я можу на свое виправдання посилатися на шановних попередникiв.

Втiм, прискiпливий iсторик може подумати, що, змiшуючи таким чином правду i фантазiю, я засмiчую чистi джерела iсторii сучасними поглядами i прищеплюю молодому поколiнню хибнi думки про описану мною епоху. Певною мiрою погоджуючись iз цими мiркуваннями, я спробую протиставити iм таке судження.

Щоправда, я не можу, та й не намагаюся, зберегти цiлковиту точнiсть навiть в описi костюмiв, не кажучи вже про такi важливi питання, як мова i звичаi. Проте тi самi причини, якi не дають менi змоги передавати дiалоги роману англосаксонською або норманофранцузькою мовою чи то запропонувати iх читачевi надрукованими шрифтом Кекстона[39 - Кекстон, Вiльям (1422?—1491) розпочав друкарську справу в Англii («Історiя Троi», 1474), Вiнкен де Ворд (пом. 1534?) – його пiдмайстер i послiдовник.] або Вiнкен де Ворда, заважають менi триматись у межах того часу, в якому вiдбуваеться дiя.

Для того щоб викликати в читача бодай якусь цiкавiсть, потрiбно описувати обрану Вами тему мовою i стилем Вашого часу. Жодний твiр схiдноi лiтератури не зажив такого успiху, як перший переклад арабських казок, зроблений мiстером Геландом[40 - …перший переклад арабських казок, зроблений мiстером Гелан-дом… – Тут йдеться про неповний переклад арабських казок «Тисячi й однiеi ночi» (1704–1712); Геланд (Антуан Галлан, 1676–1715) – французький орiенталiст.]: зберiгши своерiднiсть схiдноi фантазii i розкiшнi схiднi костюми, вiн поеднав iх з простими почуттями i природними вчинками персонажiв, що зробило iх цiкавими i зрозумiлими для всiх; водночас вiн скоротив надто розтягнутi сцени i нескiнченнi повторення, що присутнi в арабському першоджерелi. Звичайно, в такому виглядi цi розповiдi мають менше схiдного колориту, проте значно бiльше вiдповiдають вимогам европейського попиту; завдяки цьому вони отримали таке схвалення, якого нiколи б не мали, якби за своею формою i стилем не були певною мiрою пристосованi до почуттiв i звичок захiдного читача. Беручи до уваги смаки публiки, яка, сподiваюся, iз задоволенням читатиме цей твiр, я намагався описати старi звичаi сучасною мовою i передати характери моiх персонажiв тiею мiрою, яка не дозволить сучасному читачевi нудьгувати вiд надто докладного зображення старовини. Проте я вважаю, що, пристосовуючись до цих смакiв, я не переступив ту межу, за яку не повинен виходити автор художнього твору.

Талановитий письменник – покiйний мiстер Стратт[41 - Джозеф Стратт (1749–1802) – англiйський письменник, автор «антикварних романiв», Скотт завершив недописаний Страттом роман «Куiнху-хол», що стало його першим досвiдом у царинi iсторичноi прози.] – у своему романi «Куiнху-хол» iшов за iншим принципом. Протиставляючи сьогодення минулому, вiн начебто зовсiм забув про характери i вчинки, що е спiльними для нас i для наших предкiв – почасти успадкованi нами, але загальнолюдськi по сутi, позаяк iх iснування у всi епохи не пiдлягае сумнiву.

Вiдкинувши все, що не зовсiм застарiло, щоб бути для нас чужим i дивним, цей чоловiк, за всiеi його освiченостi i обдарованостi, зробив твiр недоступним для широкого кола читачiв. Права митця на вiльне поводження з матерiалом е такими важливими для здiйснення мого задуму, що я прошу Вас терпляче вислухати такi моi докази.

Того, хто вперше гортае твори Чосера[42 - Чосер, Джефрi (1340?—1400) – англiйський поет, автор «Кен-терберiйських оповiдань». Скотт значною мiрою орiентувався на мову Чосера, пишучи «Айвенго».] чи якогось iншого давнього поета, так лякае вигляд застарiлого правопису приголосних i давньоi мови взагалi, що вiн квапиться вiдкинути цю книжку вiд себе, мов якесь страховисько, напхане уламками древнiх руiн i тому надто жахливе для розумiння його прихованих чеснот. Проте якщо розумний i освiчений друг доведе йому, що цi труднощi е лише уявними, якщо вiн прочитае цей твiр вголос, якщо замiнить застарiлий правопис знайомих слiв на сучасний, вiн доведе своему учневi, що, напевне, лише одна десята частина слiв у цiй книжцi справдi вийшла з ужитку. В такий спосiб буде легше вмовити початкiвця пiдiйти до «джерела чистоi англiйськоi»[43 - «Джерело чистоi англiйськоi» – Едмунд Спенсер, англiйський поет доби Ренесансу, поема «Королева фей» (1590–1596); сказано про чосера.] з цiлковитою певнiстю, що, маючи трохи терпiння, вiн невдовзi зможе насолоджуватися тим гумором i пафосом, якими старий Джефрi тiшив епоху Кресi та Пуатье[44 - Битви пiд Кресi (1346) та Пуатье (1356) – найбiльшi битви Столiтньоi вiйни, в яких Англiя перемогла Францiю, що вiдбувалися за часiв Джефрi чосера.].

Помiркуймо далi. Припустiмо, що наш неофiт у своему новому захопленнi давниною спробуе наслiдувати те, що викликае в нього такий захват; вiн вчинить дуже нерозумно, якщо випише зi словника застарiлi слова i вживатиме iх замiсть слiв i виразiв, поширених у наш час. Саме такоi помилки припустився Чатертон[45 - Чатертон, Томас (1752–1770) – англiйський поет, автор поем у середньовiчному стилi i писаних середньовiчною англiйською, нiбито створених монахом на iм’я томас Роулi, що жив у Брiстолi у XV ст. Чатертон вiдiслав iх Хорасу Уолполу, проте той упiзнав пiдробку. Життя Чатертон закiнчив трагiчно, наклавши на себе руки, тому в оригiналi Скотт називае його «бiдним Чатертоном». Мiстифiкацiя Чатертона стоiть в одному ряду з Макферсоновою i вiдбивае характерну для 2-i пол. ХVІІІ ст. Тенденцiю: пробудження iнтересу до фольклорно-середньовiчноi творчостi.]. Прагнучи надати своiй мовi старовинного звучання, вiн знехтував усiма сучасними словами i створив мову, яка не мае нiчого спiльного з жодною з тих, якими коли-небудь говорили у Великiй Британii. Той, хто хоче наслiдувати давню мову, повинен засвоiти загальний характер ii граматичних форм, виразiв, зворотiв, принципiв узгодження слiв, а не ганятися за рiдкiсними i забутими словами. Як я вже казав, у творах давнiх авторiв застарiлi слова трапляються набагато рiдше, нiж слова, вживанi досi, але з iншим значенням та в iншому написаннi. Спiввiдношення мiж ними становить приблизно один до десяти.

Усе, сказане мною про мову, тим паче стосуеться зображення почуттiв i звичаiв. Найважливiшi людськi пристрастi у своiх проявах, так само як i джерела, що iх живлять, е загальними для всiх суспiльних прошаркiв, краiн i епох; це, безперечно, свiдчить про те, що хоч певний суспiльний лад впливае на погляди, думки i вчинки людей, та самi люди за своею природою мають багато спiльного. Нашi предки вiдрiзнялися вiд нас, звичайно, не бiльше, нiж еврей вiдрiзняеться вiд християнина. «Хiба вони не мають рук, органiв, членiв тiла, почуттiв, уподобань, пристрастей? Хiба не та сама iжа живить його, хiба не та сама зброя його ранить, хiба вiн не страждае на тi самi недуги, хiба не тi самi лiки зцiлюють його, хiба не грiють i не холодять його тi самi лiто i зима, що й християнина?» Тому iхнi почуття i пристрастi за своею природою i за своею силою близькi до наших. І коли автор береться за написання роману або iншого художнього твору, на зразок того, який вирiшив написати я, виявляеться, що доступний йому матерiал – як мовний, так i iсторично-побутовий – такою ж мiрою належить сучасностi, як i часовi, обраному для описання. Ця обставина надае автору свободу вибору i робить його працю легшою, нiж здавалося спочатку. Розглянемо приклад iз галузi сумiжного мистецтва. Можна сказати, що в живописi старовиннi деталi збагачують пейзаж специфiчними рисами. Лицарський замок повинен здiйматись у всiй своiй величi, люди повиннi мати той одяг i тi пози, що були властивi епосi; мiсцевiсть, яку художник вибрав для своеi картини, повинна бути зображена з усiма своiми особливостями, з гiрськими кручами чи стрiмкими водоспадами. Колорит також мае бути природним. Небо – ясне або хмарне, вiдповiдно до клiматичних умов, барви – саме тi, що переважають у природi. У цих питаннях закони мистецтва змушують художника суворо дотримуватися природних меж. Проте йому зовсiм не обов’язково передавати найменшi подробицi, з надмiрною точнiстю зображувати траву, квiти i дерева, що прикрашають пейзаж. Усе це, як i спiввiдношення свiтла й тiнi, е загальним для будь-якоi мiсцевостi, природним для будь-якоi краiни i тому може бути пiдказане особистими поглядами й уподобаннями живописця.

Щоправда, ця свобода вибору завжди е обмеженою. Художник повинен уникати тих подробиць, що не вiдповiдають клiматичним або географiчним особливостям пейзажу; не слiд саджати кипариси на Мерейських островах[46 - Мерейськi острови – знаходяться у Шотландii, Персе-полiс – у Персii.] або шотландськi ялини серед руiн Персеполiсу. Такi самi обмеження владнi i над письменником. Автор може дозволити собi описати почуття i пристрастi персонажiв бiльш детально, нiж це робиться у старовинних лiтописах, якi вiн наслiдуе; проте, захопившись цим описом, вiн не повинен вводити нiчого, що не вiдповiдало б характеру епохи. Його лицарi, лорди, зброеносцi й селяни можуть бути зображенi бiльш ретельно i образно, нiж у сухiй безбарвнiй оповiдi старовинного iлюстрованого рукопису, проте характер i зовнiшня обстановка епохи повиннi лишатися недоторканими. Усi цi персонажi мають залишатися такими самими, хiба що змальованими тоншим пером; або, щоб сказати скромнiше, повиннi вiдповiдати вимогам часу з бiльш глибоким розумiнням завдань мистецтва. Мова не повинна бути застарiлою i важкою для сприйняття; але по можливостi не повинна мiстити явно сучасних зворотiв. Одна рiч – вводити у твiр слова i почуття, спiльнi для нас i наших предкiв, i зовсiм iнша – надавати предкам ту мову i почуття, що характернi для iхнiх нащадкiв.

Саме це, любий друже, було найскладнiшим у моiм завданнi; i, щиро кажучи, я майже не сподiваюся Вас переконати. Адже цi мiркування не повною мiрою задовольняють i мене самого, тодi як Вашi погляди е не такими пристрасними, а Вашi знання в галузi iсторii – набагато глибшими вiд моiх. Гадаю, що поведiнка i зовнiшнiй вигляд моiх героiв заслужать чимало докорiв з боку осiб, якi дивитимуться на мiй твiр з урахуванням того часу, в який жили його персонажi. Можливо, я описав надто мало таких побутових деталей i вчинкiв, якi можна назвати сучасними; але, з iншого боку, також вельми можливо, що я поеднав звичаi двох або трьох столiть i надiлив епоху Рiчарда І явищами, якi iснували або набагато ранiше, або набагато пiзнiше зображеного часу. Я заспокоюю себе тим, що подiбнi помилки не привернуть уваги пересiчного читача i що я зможу подiлити незаслужений успiх з тими архiтекторами, якi, не дотримуючись нiяких приписiв, без будь-якоi системи прикрашали готичний стиль вiзерунками, запозиченими з iнших стилiв та iнших перiодiв мистецтва. Тi самi читачi, яким глибокi iсторичнi знання дадуть пiдстави суворо засуджувати моi помилки, поставляться до мене з певною поблажливiстю саме завдяки розумiнню складностi мого завдання. Мiй шанований, але незаслужено забутий друг Інгульфус[47 - Мiй… друг Інгульфус дав менi чимало цiнних порад; але свiтло, пролите Кройдонським ченцем i Джефрi де Вiнсау… – Абату Інгульфусу iз Кройланда (1085–1109) довгий час приписувалася «Історiя Кройланда», яка зараз вважаеться пiзнiшою пiдробкою.] дав менi чимало цiнних порад; але свiтло, пролите Кройдонським ченцем[48 - Кройдонський чернець – абат Інгульфус.] i Джефрi де Вiнсау[49 - Джефрi де Вiнсау – поет, вважаеться, що вiн супроводжував Рiчарда І у третьому хрестовому походi.], затьмарюеться такою безлiччю нецiкавого i незрозумiлого матерiалу, що я радо звернувся по допомогу до сторiнок Фруасара[50 - Жан Фруасар (1337?—1410?) – автор «Хронiк Англii, Францii та Іспанii», вiдбив подii 1323–1405 рр.], хоч вiн i був вiдомим в епоху, надто вiддалену вiд описуваних мною подiй. І все ж, любий друже, якщо Ви будете досить великодушнi, щоб пробачити менi цю зухвалу спробу сплести собi вiнок менестреля з коштовних перлин старовини i з брiстольських дрiбничок[51 - Брiстольськi камiнцi, або брiстольськi дiаманти – прозорi кристали з кам’яноi породи вапняку з-пiд Брiстоля, вираз вживаеться у сенсi «пiдробнi дорогоцiнностi».], якими я намагався пiдмiнити справжнi скарби, – я впевнений, що Ваше розумiння труднощiв мого завдання примирить Вас iз недосконалiстю ii виконання. Щодо матерiалiв, менi лишаеться додати небагато: всi вони мiстяться в одному англонорманському рукописовi. Сер Артур Уордор[52 - Сер Артур Уордор – з роману «Антикварiй» сусiда i суперник Олдбока, обмежений i впертий антикварiй.] дбайливо зберiгае його у третiй шухлядi свого дубового столу; проте вiн нiкому не дозволяе до нього доторкнутись, а сам не в змозi прочитати в ньому жодного слова. Пiд час мого перебування в Шотландii я б нiколи не дiстав дозволу побачити цi дорогоцiннi сторiнки, якби не пообiцяв позначити iх яким-небудь чудернацьким шрифтом пiд назвою «рукопис Уордора», таким чином виокремивши його з-помiж усiх iнших i надавши йому такого самого значення, яке мають рукописи Бенетайна, Окiнлека[53 - Рукописи Бенетайн, Окiнлек – важливi джерела ранньоi шотландськоi та пiвнiчноанглiйськоi поезii, другий з них мiстить «Сера Трiстрама» та «Рiчарда Лев’яче Серце».] та iншi пам’ятки працелюбностi середньовiчних переписувачiв. Я б надiслав Вам для ознайомлення стислий змiст цього цiкавого твору, який я з Вашого дозволу додаю до третього тому мого роману, якщо диявол друкарства не буде втiшений пiсля набору всiеi книги.

Прощавайте, дорогий друже, я сказав досить для того, щоб пояснити, якщо не виправдати, свою спробу. Незважаючи на Вашi сумнiви i мою власну нездарнiсть, я все ж таки сподiваюся, що вдався до цiеi спроби не марно. Сподiваюся, Ви вже одужали пiсля весняного нападу подагри, i буду радий, якщо Вашi вченi лiкарi порадять Вам здiйснити подорож у цi краi. Не так давно при розкопках поблизу стiн древнього Габiтанкума[54 - Габiтанкум – римське поселення у Нортумберлендi.] були зробленi цiкавi знахiдки. До речi. Ви, напевне, знаете, що якийсь злочинний неук знищив старовинну скульптуру чи то, скорiше, барельеф, вiдомий пiд назвою Робiн з Рiдесдаля[55 - «Робiн з Рiдесдаля» – старовинний барельеф, що зображав мисливця у фрiгiйському капелюсi; мiсцевий фермер, якому заважали туристи, розбив його, а з камiння зробив стовпи для ворiт.]. Напевне, слава Робiна приваблювала надто багато цiкавих глядачiв i завадила рости вереску на болотi, який коштуе шилiнг за акр. Вельмишановний сер, як Ви самi себе називаете, хоч раз у життi сповнiться мстивих почуттiв i молiться разом зi мною, щоб у печiнцi в цього лиходiя з’явилися каменi такого розмiру, наче всi рештки бiдолашного Робiна зiбралися в нього в цьому органi. Не розповiдайте про це у Гетi[56 - Нерозповiдайте про це у Гетi… – Бiблiйна алюзiя (Друга книга Самуiла I: 20).], не давайте шотландцям приводу радiти з того, що iхнi сусiди нарештi вчинили дiяння, не менш варварське, нiж знищення Артуровоi печi[57 - Артурова пiч – будiвля у формi вулика невизначеного, можливо, пiкто-римського походження, у Стерлiнгширi. Шотландськi iсторики ХVІІІ ст. вважали, що вона позначала границю римськоi територii, i сприймали це як доказ того, що предки сучасних шотландцiв чинили успiшнiший, нiж предки англiйцiв, опiр завойовникам, бо не пустили римлян далi на пiвнiч. У 1743 р. мiсцевий землевласник зруйнував будiвлю, а з камiння зробив загату для млина.]. Але, коли мова заходить про такi речi, нарiкати можна без кiнця й краю. Передайте моi щирi вiтання мiс Драйездаст. Пiд час моеi останньоi поiздки до Лондона я намагався пiдiбрати на ii прохання окуляри; сподiваюся, вона iх отримала благополучно i вони пiдiйшли. Я посилаю цього листа з кур’ером, i, певно, вiн затримаеться в дорозi.

За останнiми звiстками з Единбурга, джентльмен, що обiймае посаду секретаря Спiлки любителiв шотландськоi старовини, – найкращий у королiвствi iлюстратор, i я цiлком покладаюся на його стараннiсть i вмiння в галузi реставрацii зразкiв нацiональних пам’яток, якi або руйнуються з плином часу, або знищуються сучаснiстю за допомогою тiеi самоi вбивчоi мiтли, якою користався Джон Нокс пiд час Реставрацii[58 - …Джон Нокс пiд час Реставрацii. – Джон Нокс (1505–1572) – засновник просвiтерiанськоi (вiдгалуження протестантськоi) церкви в Шотландii. Епоха Реформацii – XIV ст.]. Іще раз прощавайте: vale tandem, non immemor mei[59 - Бувайте здоровi, не забувайте мене (лат.).]. Залишаюся, вельмишановний сер, вашим покiрним слугою.

Лоренс Темплтон Топiнгвод, поблизу Егремонта, Камберленд, 17 листопада 1817 року.




Роздiл I


Розмова йшла о тiй годинi,

Коли стада женуть з полiв

І з рохканням та виском свинi,

Наiвшись, тупають у хлiв.

    Поп. «Одiссея»[60 - Епiграф: з перекладу «Одiссеi» Гомера Александром Попом (Поупом, 1688–1744).]




У тiй чудовiй мiсцинi веселоi Англii, де котить своi води рiчка Дон, у давнину простягався безкрайнiй лiс, що вкривав бiльшу частину мальовничих пагорбiв та долин мiж Шефiл-дом i славетним мiстом Донкастер. Рештки цього пралiсу i нинi можна побачити довкола дворянських маеткiв Вентворт i Ворнклiф-парк, а ще неподалiк вiд Ротергема. Тут нiбито жив колись славнозвiсний уонтлейський дракон[61 - Уонтлейський дракон – згадуеться у «Пам’ятках старовинноi англiйськоi поезii» Персi. Уонтерi – мiсцева вимова Ворнклiфа.]; тут точилися запеклi боi за часiв вiйни Бiлоi i червоноi троянди[62 - Вiйна Бiлоi i Червоноi троянди – мiжусобиця за англiйський престол, що тривала протягом XV ст., з особливою iнтенсивнiстю в 1455–1485 рр. Переважна бiльшiсть iсторичних хронiк Шекспi-ра – про неi.]; i тут-таки у давнi часи збиралися тi шляхетнi розбiйники, чиi дiяння уславленi в англiйських пiснях. Це головне мiсце подiй нашоi оповiдi; що ж до часу – описанi в нiй подii вiдбувалися наприкiнцi царювання Рiчарда І, коли його зневiрений народ, що зазнавав жорстоких гноблень з боку вельмож, майже перестав сподiватися на повернення короля з довгого полону. Дворяни, надiленi необмеженою владою за часiв Стефана[63 - Стефан – англiйський король (1135–1154), син сестри короля Генрiха І, пiсля його смертi посiв престол.], проте змушенi коритися настановам помiркованого Генрiха ІІ[64 - Генрiх ІІ Плантагенет – англiйський король з 1154 р.], тепер вдалися до колишнього свавiлля; попри слабкi спроби англiйськоi державноi ради[65 - Державна рада – Велика рада землевласникiв, заснована Вiльгельмом І.] прикликати iх до покори, вони укрiплювали своi замки, збiльшували своi вiйська, тримали увесь довколишнiй люд у ярмi васальноi залежностi; кожен дворянин прагнув стати на чолi такого вiйська, яке дало б йому змогу вiдiгравати помiтну роль у грiзних подiях, що наближалися.

Вельми непевним стало за тих часiв становище дрiбномаетних дворян, або, як iх тодi називали, френклiнiв, котрi, згiдно з писаними i неписаними англiйськими законами, не повиннi були коритися тиранii великих феодалiв. Якщо френклiни – як це здебiльшого й траплялося – вiддавали себе пiд владу одного з могутнiх феодалiв свого краю, або входили у його почет, або ж зобов’язувалися за угодами про обопiльну пiдтримку i захист супроводжувати свого володаря в його вiйськових походах, тодi таке iхне становище на якийсь час забезпечувало iм спокiйне життя; проте в цьому разi вони мали вiдмовитися вiд особистоi свободи, що дорога серцю кожного справжнього англiйця, наражаючись на небезпеку потрапити в залежнiсть вiд ризикованих задумiв свого марнославного вельможi. З iншого боку, родовитi барони, маючи надто великi й рiзноманiтнi можливостi для утискiв i гноблень, завжди могли знайти привiд для того, щоб пригнiчувати, цькувати i зрештою розорити будь-кого зi своiх слабших сусiдiв, якби той спробував не визнати iхньоi влади i жити на власний розсуд, гадаючи, що мирна поведiнка i ревне дотримання законiв краiни вбереже його вiд небезпеки.

Завоювання Англii норманським герцогом Вiльгельмом неабияк змiцнило владу дворян i погiршило становище простого люду. Чотирьом поколiнням не вдалося змiшати кров давнiх ворогiв – норманiв i англосаксiв – або поеднати спiльною мовою та взаемними iнтересами два непримиреннi народи, один з яких все ще втiшався зi своеi перемоги, а другий страждав вiд наслiдкiв свого пiдкорення. Пiсля битви при Гастiнгсi[66 - Битва при Гастiнгсi вiдбулася 14 жовтня 1066 р., остаточна перемога норманiв.] влада повнiстю зосередилася в руках норманських вельмож, а iм, як запевняють iсторики, не була властива помiрнiсть у iхнiх забаганках. Майже всi до одного саксонськi принци i саксонська шляхта були або винищенi, або вигнанi зi своiх володiнь; небагато лишилося i дрiбномаетних дворян, що зберiгали за собою землi батькiв. Королi вдавалися до будь-яких законних i незаконних способiв, щоб послабити ту частину населення, яка плекала одвiчну ненависть до загарбникiв. Усi правителi норманського походження вiддавали очевидну перевагу своiм землякам; мисливськi закони та iншi правила, вiдсутнi у не такому строгому i бiльш людяному саксонському кодексi, гнiтили переможених, обтяжуючи i без того важкий тягар феодального гноблення.

При дворi i в замках могутнiх вельмож, якi прагнули наслiдувати звичаi королiвського двору, розмовляли лише нормано-французькою мовою; цiею мовою велося i судочинство скрiзь, де iснувало правосуддя. Коротко кажучи, французька мова була ознакою благородства, шляхетностi i навiть самого правосуддя, в той час як незрiвнянно бiльш мужня i виразна англосаксонська належала селянам i слугам, якi iншоi мови не знали.

Проте необхiднiсть спiлкування мiж землевласниками i пригнобленим людом, який працював на iхнiй землi, привела до поступового утворення сумiшi французькоi мови з англосаксонською; розмовляючи цiею говiркою, вони могли порозумiтися. Так врештi-решт зародилася сучасна англiйська мова, що являе собою вдалу сумiш мови переможцiв з дiалектом переможених; а вiдтодi вона ще й збагатилася запозиченнями з класичних i так званих пiвденноевропей-ських мов.

Я визнав за необхiдне надати читачевi цi вiдомостi, щоб нагадати йому про те, що, хоча iсторiя англосаксонського народу пiсля правлiння Вiльгельма ІІ[67 - Вiльгельм ІІ Рудий – англiйський король, другий син Вiльгельма І Завойовника; роки правлiння – 1087–1100.] не зазнала визначних подiй, вiйн або державних переворотiв, нанесенi завоюванням рани не загоiлися до часiв Едуарда ІІІ[68 - Едуард ІІІ – англiйський король, роки правлiння 1327–1377.]. Нацiональнi розбiжностi мiж англосаксами та iхнiми завойовниками були надто великi; спогади про давнину i роздуми про сьогодення ятрили цi рани i поглиблювали прiрву, що роздiляла нащадкiв переможцiв-норманiв i пригноблених саксiв.



Сонце сiдало над однiею з порослих пишною травою просiк лiсу, про який уже йшла мова на початку цього роздiлу. Безлiч гiллястих, з кряжистими стовбурами i широко розпростертими вiтами дубiв, якi, можливо, бачили на своему вiку славетнi походи давньоримських вiйськ, здiймали своi могутнi руки над пухнастим килимом розкiшноi зеленоi трави. Де-не-де серед дубiв траплялися бук, гостролист i пiдлiсок iз чагарнику, в густiй паростi якого губилися тьмянi променi вечiрнього сонця; подекуди дерева рiдшали, утворюючи довгi стрiмкi провалля в гущавинi, що чарують погляд i збуджують уяву згадкою про таемницi глухоi дiброви. Пурпуровi променi вечiрнього сонця, торуючи собi шлях у верховiттi, то кидали тьмянi тремтливi вiдблиски на поламанi гiлки i вкритi мохом стовбури, то слiпучими плямами ковзали по травi. Велика галявина посеред цiеi просiки, певно, колись була святилищем друiдiв[69 - Друiди – жерцi кельтiв, що заселяли Англiю до англосаксiв.]. На нiй височiв пагорб такоi правильноi форми, що його, без сумнiву, могли звести лише людськi руки; на вершинi збереглося коло з великих валунiв. Сiм каменiв стояли сторч, iншi були поваленi долу якимось ревним прибiчником християнства i лежали неподалiк вiд старого мiсця та нижче по схилi пагорба. Лише один велетенський камiнь скотився до самого пiднiжжя i перешкоджав течii малого джерельця, що ледь чутно дзюркотiло в тишi.

У цей спокiйний пейзаж вносили деяке пожвавлення двое чоловiкiв; судячи з iхнього одягу та зовнiшностi, вони належали до простолюду, що в тi давнi часи заселяв лiсову мiсцину захiдного Йоркширу. Старший був похмурий i навiть лютий на вигляд чоловiк. Його вбрання складалося з однiеi шкiряноi куртки, зшитоi з дубленоi шкури невiдомого звiра; старе хутро так зносилося, що поодинокi вцiлiлi клаптi не давали змоги вгадати, якому звiру вони колись належали. Ця допотопна одежа вкривала свого хазяiна вiд шиi до колiн i вочевидь правила йому за всi iншi частини звичайного одягу. Комiр був такий широкий, що куртка вдягалася через голову, на кшталт наших сорочок або древньоi кольчуги. Аби куртка щiльнiше прилягала до тiла, ii перетягував широчезний шкiряний пасок з мiдною застiбкою. До паска з одного боку була причеплена торбина, з другого – баранячий рiг iз сопiлкою. За паском стирчав довгий широкий нiж з роговим рукiв’ям; саме такi ножi виробляли у тих краях, i вже тодi iх називали шефiлдськими. Взуття цього чоловiка нагадувало сандалii з ременями iз ведмежоi шкiри; тоншi i вужчi ременi обвивали литки, залишаючи колiна оголеними, як то ведеться в шотландцiв. На головi не було нiякого покриву, окрiм густоi кучми розпатланого волосся, вицвiлого вiд сонця; воно мало темно-рудий, наче iржавий вiдтiнок i вiдрiзнялося вiд русявоi пишноi бороди, що виблискувала бурштином. Нам залишилося описати iще одну рису його зовнiшностi, до того ж вона така визначна, що оминути ii не можна: це було мiдне кiльце, подiбне до собачого нашийника, наглухо запаяне на його шиi.[70 - Мiдне кiльце на шиi у Гурта – вигадка Скотта. Одяг саксiв вiдтворений за лiтературними джерелами таким, як вiн був до норманського завоювання.] Досить широке, щоб не перешкоджати диханню, воно було водночас таким вузьким, що зняти його можна було, хiба що розпилявши навпiл. На цьому чудернацькому комiрi було написано саксонськими лiтерами: «Гурт, син Беовульфа, вiд народження раб Седрiка Ротервудського».[71 - Гурт, син Беовульфа – iмена саксiв переважно з лiтературних джерел. Гуртом звали одного з братiв саконського короля Гарольда, убитого разом з ним у битвi пiд Гастiнгсом; Беовульф – герой англосаксонського епосу «Пiсня про Беовульфа», за часiв Скотта цей твiр не був вiдомий так широко, як зараз.]

Бiля свинопаса (саме таким було заняття Гурта) сидiв чоловiк, на вигляд рокiв на десять молодший за нього. Його вбрання нагадувало свинопасове, проте було трохи дивним, хоч i зшили його з лiпшоi матерii. Куртка була пофарбована в ядучо-пурпурний колiр i вкрита якимось недоладним строкатим вiзерунком. Зверху був накинутий надмiру широкий i куций плащ з дуже брудного малинового сукна, оторочений яскравою жовтою облямiвкою. Власник плаща мiг перекинути його з одного плеча на друге, а то й загорнутися в нього з нiг до голови, i тодi його постать зовсiм губилася в химерних складках. На руках у чоловiка були срiбнi браслети, на шиi – срiбний нашийник з написом: «Вамба, син Бовдура, раб Седрiка Ротервудського». Його взуття було таким самим, як у приятеля, але замiсть переплетених ремiнцiв ноги вкривало щось на зразок гетр, з яких одна була червона, а друга жовта. До капелюха були пiдвiшенi дзвiночки, за розмiром не бiльшi вiд тих, якi прив’язують мисливським соколам; вони дзеленчали щоразу, як вiн повертав голову, а що вiн жодноi хвилi не сидiв спокiйно, то дзеленчання не змовкало нi на мить. Цупкi шкiрянi криси цього капелюха були з верхнього краю вирiзанi зубцями i подiрявленi наскрiзь, через що капелюх був подiбний до корони пера; зсередини до крисiв була пришита довга торбина, рiжок якоi звисав на одне плече, нагадуючи старовинний нiчний ковпак, трикутне решето або головний убiр гусара наших часiв. Побачивши цей капелюх iз дзвониками, його форму i пришелепувату, проте водночас хитру мармизу Вамби, ви б одразу зрозумiли, що це один iз тих домашнiх клоунiв або блазнiв, яких багатii тримали вдома заради втiхи, щоб розвiяти нудьгу, викликану сидiнням у чотирьох стiнах.

Як i його приятель, вiн носив на паску торбину, проте нi рога, нi ножа не мав – певно, вважалося, що вiн належить до тих людей, яким не слiд давати в руки будь-яку зброю. Натомiсть вiн був озброений дерев’яною шпагою на зразок тiеi, з якою викаблучуеться арлекiн на сучаснiй сценi.

Вираз обличчя i поведiнка цих людей рiзнилися не менше, нiж iхнiй одяг. Обличчя раба, або крiпака, було похмуре i зажурене; його тоскний погляд нiбито показував, що глибокий сум змусив його збайдужiти до всього довкола; але вогонь, що час вiд часу зблискував у його очах, свiдчив про зачаене глибоко в душi усвiдомлення свого жалюгiдного становища i про бажання боротись. Обличчя Вамби, навпаки, виражало нетривку цiкавiсть, метушливiсть i непосидючiсть, що притаманнi таким людям, а також цiлковиту вдоволенiсть своiм становищем i зовнiшнiм виглядом. Вони розмовляли англосаксонською мовою; як уже зазначалося, за тих часiв вона була поширена в Англii серед простолюду, за винятком норманських воякiв i почту дворян. Проте немае сенсу передавати iхню бесiду в оригiналi для читача, не знайомого з цiею говiркою; тому ми визнаемо за краще навести ii у дослiвному перекладi.

– Святий Вiтольде[72 - Святий Вiтольд – святий вигаданий, а iм’я взято з пiснi божевiльного Едгара (Шекспiр, «Король Лiр»).], прокляни цих бiсових свиней! – пробурчав свинопас пiсля марних намагань зiбрати стадо докупи пронизливим дудiнням рога. Свинi зустрiчали його поклик майже таким само мелодiйним рохканням, проте аж нiяк не квапилися полишити розкiшнi страви з горiхiв та жолудiв i багнистi береги струмка, де частина стада лежала, розвалившись у багнюцi й анiтрохи не зважаючи на гучнi крики свого пастуха.

– Побий iх громом, святий Вiтольде! Бодай я скис, як до ночi двоногий вовк не зарiже двi свинi, а то й усi три! Сюди, Фангсе! Гей, Фангсе! – загукав вiн до кошлатого пса, чи то дога, чи хорта, а може, покручi хорта з шотландською вiвчаркою. Пес, трохи накульгуючи, гасав довкола i нiбито хотiв допомогти хазяiновi зiбрати уперте стадо. Але, чи то не втямивши знакiв, якi робив йому свинопас, чи забувши про своi обов’язки, чи то зумисне, вiн лише розiгнав свиней у рiзнi боки i таким чином обтяжив лихо, якому сам намагався зарадити.

– А бодай тобi дiдько зуби повибивав! – бурчав Гурт. – Хай йому грець, тому лiсничому! Пiдрiзае кiгтi нашим собакам[73 - Пiдрiзае кiгтi нашим собакам – щоб собак не можна було використовувати при полюваннi. Саксонський простолюд тут i далi скаржиться на так звану Велику лiсову хартiю, введену норманами, за якою лiси оголошувалися королiвськими заповiдниками i полювати там заборонялося.], от i нема з iх нiякого пуття. Зроби ласку, Вамбо, допоможи менi трiшечки! зайди з отого боку пагорба i шугони iх звiдти. Вони тодi за вiтром побiжать додому, мов ягнятка.

– Слухай-но, – сказав Вамба, не рушачи з мiсця, – я вже спитав поради в своiх нiг: вони кажуть, що тягати мою розкiшну одежину по багнюцi було б з iхнього боку тяжкою образою шляхетноi персони i ii вбрання. Тож от що я тобi скажу, Гурте: поклич Фангса, нехай вiн впораеться з худобою на свiй розсуд. Хiба не все одно, зустрiнуть твоi свинi загiн воякiв, розбiйне кодло чи мандрiвних прочан! До ранку свинi будь-що стануть норманами, на твою власну втiху i полегшення.

– Цебто як – свинi, на мою втiху та полегшення, стануть норманами? – спитав Гурт. – А ну-бо, поясни. Розуму в мене i так небагато, а тут ще й лють памороки забила. Нащо менi твоi загадки!

– Ану скажи, як називаються оцi рохкаючi створiння на чотирьох ногах? – спитав Вамба.

– Свинi, дурнику, свинi, – вiдказав свинопас. – Це кожен дурень знае.

– Еге ж, «свайн» – це по-саксонськи. А як ти назвеш свиню, коли ii зарiзали, облупили, розтяли на частини i пiдвiсили за ноги, мов бунтiвника?

– Порк[74 - Порк – Рогк (англ.) – свинина.], – вiдповiв пастух.

– От бачиш, i це кожен дурень знае, – пхикнув Вамба. – А «порк» начебто нормано-французьке слово. Отже, поки свиня жива i за нею ходить саксонський раб, то звуть ii по-саксонському; та вона стае норманом на ймення «порк», тiльки-но потрапить у дворянськi покоi i з’явиться на бенкетi шляхетних осiб. Що ти на це скажеш, Гурте, друзяко?

– Їй-право, так воно i е, друже Вамба. От лишень не знаю, звiдки ця правда взялася у твоiй дурнiй довбешцi.

– То послухай, що я тобi ще скажу, – провадив Вамба таким самим тоном. – От вiзьмемо нашого старого олдермена[75 - Олдермен – правитель графства, призначався королем з мiсцевоi знатi.] Окса[76 - Окс – Ox (англ.) – бик. Беф – Beef (анг.) – яловичина.]. Поки його пасуть такi раби, як ти, вiн мае свое саксонське iм’я; а варто йому втрапити на очi вельможного пана, то вiн в одну мить стае шляхетним лицарем Бефом, аби припасти пановi до смаку. Так само i з мiнгера[77 - Мiнгер = пан, ставиться перед прiзвищем голландця. Калф – Саlf (англ.) – теля.] Калфа виходить мосье де Во[78 - Во – Veau (з фр.) – телятина.]: поки за ним наглядають – вiн сакс, а коли хочуть мати з нього втiху – називають його по-нор-манському.

– Клянуся святим Дунстаном[79 - Святий Дунстан – чернець-бенедиктинець, архiепископ Кентер-берiйський (909–988), вiдновив англiйськi монастирi пiсля данського вторгнення; один з найпопулярнiших англосаксонських святих. На зображеннях, як правило, прищеплюе носа дияволу.], – вiдповiв Гурт, – ти кажеш правду, хоч вона й гiрка. У нас лишилося саме повiтря, щоб дихати, i його нам залишили тiльки для того, щоб ми могли гнути горба в роботi. Смачнiший та жирнiший кусень – до iхнього столу; гарненьких жiночок – iм у постiль; найкращi та найсмiливiшi з нас мають служити в iхнiх вiйськах i з волi чужинцiв встеляти своiми кiстками чужi землi; а в тих убогих, що лишаються тут, нема нi сил, нi бажання боронити бiдолашних саксiв. Дай Боже здоров’я нашому хазяiновi Седрiку за те, що вiн захистив нас, як i личить вiдважному воiну; а от днями приiде в нашi краi Реджинальд Фрон де Беф, то й будемо знати, чого варта Седрiкова турбота… Гей, сюди! – раптом гукнув вiн знову. – Отак, так iх, Фангсе! Хороший собака, всiх позганяв докупи.

– Гурте, – сказав блазень, – я бачу, ти мене за дурня маеш, а то не тицяв би свою голову просто менi в пельку. Менi ж бо варто лише слiвце кинути Реджинальду Фрон де Бефу або Фiлiппу де Мальвуазену, що ти ганив норманiв, i висiтимеш ти на одному з оцих дерев. Будеш гойдатись сюди-туди, в науку тим, хто лае вельможних панiв!

– Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такi слова! – вигукнув Гурт.

– Зрадити тебе? Нi, – вiдповiв блазень. – Так вчинив би чоловiк при здоровому глуздi, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав вiн сам себе, дослухаючись до кiнського тупоту, який уже лунав досить близько.

– А яке тобi дiло, хто там iде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зiбрати все свое стадо i гнав його вздовж похмуроi просiки.

– Нi, менi треба побачити цих проiжджих, – вiдказав Вамба. – А раптом вони iдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80 - Оберон – мiфiчний король ельфiв, лiсових духiв у кельтiв.]!

– Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навiщо верзти всiлякi дурницi, коли зараз уперiщить гроза з громом та блискавкою?! Чуеш, як гримить? Ох i дощ!.. Скiльки живу, не бачив, щоб о лiтнiй порi краплi були такi здоровi. Подиви-но, вiтру немае, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю. Знаеш що, помовчи, i ходiмо хутенько додому, поки гроза не вдарила! Вночi тут буде невесело.

Вамба, мабуть, визнав усю справедливiсть цих мiркувань i пiшов слiдом за своiм приятелем, котрий, пiдхопивши довгий цiпок, що лежав бiля нього на травi, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей[81 - Евмей – вiдданий своему господаревi раб-свинопас з «Одiссеi» Гомера.] щодуху поспiшав до узлiсся, пiдганяючи з допомогою Фангса свое галасливе стадо.




Роздiл II


Чернець той був наглядач монастирський

І вправний вершник; вiн любив лови

І шанував iх бiльше, нiж молитви.

Таких абатiв прийнято судити,

Та цей був добрий, нiде правди дiти.

Його коня усi довкола знали —

Так кiнська збруя весело бряжчала,

Немов тiеi церкви тихий дзвiн,

З якоi баришi отримав вiн.

    Чосер[82 - Епiграф: Дж. Чосер, «Кентерберiйськi оповiдання: загальний пролог».]

Кiнський тупiт лунав усе ближче, i Вамба, якому закортiло будь-що побачити вершникiв, не зважаючи на вмовляння i докори свого товариша, раз у раз вигадував причину, щоб спинитись: то зривав з високого куща недостиглi горiхи, то проводжав поглядом гарненьку селяночку, що проходила осторонь; i тому вершники наздогнали iх досить скоро. Кавалькада складалася з десяти чоловiк; двое, що iхали попереду, вочевидь були шляхетними особами, а iншi – iхнiми слугами. Заняття i звання однiеi з цих осiб не викликало сумнiву: то була духовна особа у високому санi. На ньому був одяг ченця-францисканця[83 - …ченця-цiстерiанця… – Статут цiстерiанцiв був схожий на статут бенедиктинцiв. В Англii перший цiстерiанський монастир виник у 1129 р. в Сурреi, проте характернiшi вони були для пiвночi краiни, кiлька цiстерiанських монастирiв було у Йоркширi. У ХІІ ст. орден цiстерiанцiв був одним з найвпливовiших у духовному й полiтичному життi Англii.], пошитий з вельми гарноi тканини, що забороняв статут цього ордену; його доладну, хоча й трохи огрядну постать укривав плащ з вiдлогою з прекрасного фламандського сукна, що спадав долу вiльними широкими складками. Лице цього чоловiка не бiльше свiдчило про богобоязку скромнiсть, нiж вбрання – про презирство до свiтськоi марноти. Риси обличчя були б привабливими, якби хитруватий епiкурейський[84 - Епiкурейський – тобто такий, що засвiдчуе схильнiсть до чуттевих насолод.] вогник в очах пiд набряклими повiками не викривав у ньому потаемного розпусника. Втiм, професiя i сан так привчили його володiти собою, що його лице, якби вiн забажав, могло прибрати урочистого виразу – хоча вiд природи воно виражало доброзичливiсть i недбалу зверхнiсть.

Всупереч монастирському статуту, едиктам пап i церковних соборiв його одяг вражав своею розкiшшю: рукави плаща в шанованого служителя церкви були пiдшитi й отороченi дорогим хутром, на мантii красувалася золота застiбка, i все його чернече вбрання було таким само ошатним i вишуканим, як за наших часiв – плаття гарненьких парафiянок iз секти квакерiв[85 - Секта квакерiв – християнська протестантська секта, поширена в США та Англii, виникла у ХVІІ ст.]: вони дотримуються належного покрою i кольору, але при цьому вибирають таку тканину, що вбрання пiдкреслюе iхнi чари не гiрше вiд одягу свiтських красунь.

Превелебний отець iхав верхи на вгодованому мулi-iноходцi; кiнська збруя була пишно оздоблена, а вуздечку, за тодiшнiм звичаем, прикрашали срiбнi дзвоники. Нiщо у стрункiй поставi священика не нагадувало про чернечу незграбнiсть – вiн сидiв у сiдлi впевнено, мов досвiдчений вершник. Було очевидним, що цей спокiйний мул-iноходець, обвiшаний прикрасами, потрiбен своему чепурному хазяiновi лише для повсякденних переiздiв. Один iз слуг-мирян, що супроводжували прелата, вiв за вуздечку баского iспанського жеребця, на якому чернець iздив в урочистих випадках. Таких коней, що за тих часiв були в модi у багатих дворян, з превеликими труднощами привозили з Андалузii купцi. Сiдло i збруя на цьому прекрасному конi були вкритi довгою попоною, що спадала майже до землi; ii прикрашали вишитi зображення хрестiв та iнших церковних емблем. Другий слуга вiв пiд уздечку нав’юченого мула, який, певно, нiс на собi поклажу настоятеля; двое ченцiв того самого ордену, але нижчого сану, iхали в кiнцi кавалькади, смiялися, про щось собi гомонiли i не звертали нiякоi уваги на iнших вершникiв.

Супутником прелата був високий на зрiст чоловiк рокiв сорока з лишком, сухорлявий, але мiцний. Його атлетична фiгура наче складалася з самих кiсток, м’язiв i сухожиль, що свiдчило про звичку до тiлесних вправ; було видно, що вiн пройшов чимало тяжких випробувань i ладен пройти ще стiльки ж. На ньому був червоний капелюх з хутряною оторочкою, подiбний до тих, що iх французи називають mortier через iхню схожiсть на ступку, перекинуту догори дном. В обличчi цього чоловiка читалося бажання навiювати кожному стрiчному почуття шанобливого остраху i покори. Це дуже виразне, рухливе обличчя з важкими i грубими рисами, засмагле пiд тропiчним сонцем до негритянськоi чорноти, у мить спокою немовби спочивало пiсля вибуху шаленоi пристрастi; але набряклi жили на лобi i нервове сiпання верхньоi губи показували, що буря може щомитi вибухнути знову. В проникливому поглядi його смiливих темних глибоких очей чаiлася оповiдь про перенесенi i подоланi небезпеки. Вiн мав такий вигляд, наче хотiв наразитися на опiр – лише для того, щоб знищити супротивника, виказати свою волю та мужнiсть. Глибокий рубець над бровами робив його обличчя iще суворiшим, а одне око, ледь зачеплене цим рубцем, трохи косило i дивилося з похмурою люттю.

Цей вершник, подiбно до свого супутника, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колiр цього плаща давав зрозумiти, що його хазяiн не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденiв. На правому плечi був нашитий бiлий суконний хрест дивноi форми[86 - Хрест дивноi форми – Мальтiйський хрест з вiсьмома променями. Проте у кольорах Скотт вiдхилився вiд фактiв: подiбно до цiстерiанцiв, храмовники носили бiлу сутану, що мала означати чистоту, i червоний хрест.]. Пiд плащем проглядала несумiсна з чернечим саном кольчуга, рукави i рукавички якоi були зробленi з металевих кiлець; сплетена з надзвичайною майстернiстю, вона щiльно, мов нашi светри з м’якоi вовни, облягала його тiло. Наскiльки давали змогу бачити складки плаща, кольчуга прикривала i його стегна; колiна були вкритi тонкими сталевими пластинками, а литки – металевими поножами. За поясом стирчав великий двосiчний кинджал – едина зброя вершника.

Їхав вiн верхи на мiцному iздовому конi; певно, хотiв поберегти сили свого порiдного бойового скакуна, якого один iз зброеносцiв вiв позаду. Кiнь був у повному бойовому уборi; з одного боку сiдла висiв короткий бердиш з розкiшною дамаською насiчкою, з другого – оздоблений пiр’ям шолом хазяiна, його ковпак з кольчуги i довгий двосiчний меч. Другий зброеносець тримав у пiднятiй руцi спис хазяiна; на наконечнику списа майорiв невеликий прапорець iз зображенням хреста, подiбного до того, що був нашитий на плащi. Той самий зброеносець тримав невеликий трикутний щит, згори широкий, щоб прикривати груди, i загострений донизу. Щит був у червоному суконному чохлi, i тому написаний на ньому девiз прочитати було неможливо.

Слiдом за цими двома зброеносцями iхали двое слуг; з iхнiх смаглявих облич, бiлих тюрбанiв i дивного крою одягу було зрозумiло, що вони – уродженцi Сходу. Та й в усiй подобi цього воiна i його почту вчувалося щось дике i чужинське. Одяг його зброеносцiв сяяв коштовними оздобами; на шиях у схiдних слуг були срiбнi обручi, на напiвоголених смаглявих руках i ногах – срiбнi браслети. iхне шовкове вбрання, погаптоване вiзерунками, свiдчило про багатство i шляхетне походження того, кому вони служать, i водночас дуже вiдрiзнялося вiд його власного простого одягу. Вони були озброенi кривими шаблями iз золотою насiчкою на рукiв’ях i пiхвах i турецькими ятаганами тонкоi роботи. В кожного при сiдлi стирчав пучок дротикiв, завдовжки футiв в чотири, з гострими сталевими вiстрями. Цей рiд зброi був широко розповсюджений у сарацинiв i досi використовуеться у военнiй забавцi, яку полюбляють схiднi народи i яка називаеться «ель-джерiд». Конi, на яких iхали слуги, були арабськоi породи; стрункi, сухорлявi, з легкою ходою, з тонкими гривами, вони нiчим не нагадували незграбних важких жеребцiв, яких розводили у Нормандii i Фландрii для воiнiв у повному бойовому обладунку. Поруч з цими велетенськими тваринами арабськi були подiбнi до легкоi миготливоi тiнi.

Дивний вигляд цiеi кавалькади зацiкавив не тiльки Вамбу, але i його бiльш розважливого приятеля. У ченцi вiн одразу впiзнав прiора[87 - Прiор – у католицькiй церквi настоятель чоловiчого монастиря, у Середнi вiки – помiчник абата; мабуть, цю церковну посаду i займав Еймер. Абатство Жорво – цiстерiанський монастир у Йоркширi, збудований у 1156 р., зруйнований у 1537 р., згодом вiдбудований.] абатства Жорво, що зажив слави у цих краях як завзятий мисливець i любитель бучних бенкетiв, а також, якщо вiрити людському поголосу, i деяких iнших забав, аж нiяк не сумiсних iз чернечими обiтницями. Проте в тi часи до поведiнки ченцiв i священикiв ставилися поблажливо, i прiор Еймер мав добру славу серед сусiдiв свого абатства. Його жвава та приязна вдача i постiйна готовнiсть дарувати прощення дрiбних грiшкiв зробили його найкращим другом усiх мiсцевих дворян, титулованих i не титулованих; багатьом з них вiн доводився родичем, оскiльки походив зi шляхетноi норманськоi родини. Жiноцтво також ставилося вельми поблажливо до цього чоловiка, який був пристрасним шанувальником прекрасноi статi i вмiв розвiяти смертельну нудьгу, вiд якоi потерпали хазяйки старовинних замкiв. Настоятель захоплювався полюванням, мав найкращих соколiв i хортiв у всьому пiвнiчному краi; завдяки цьому вiн завоював щиру прихильнiсть дворянськоi молодi. З людьми бiльш статечного вiку вiн звик грати iншу роль, що в разi потреби робив дуже талановито. Його неглибокоi начитаностi вистачало для того, щоб навiювати неукам пошану до його знань; поважний вигляд та велемовнi просторiкування про авторитет церкви i духiвництва змiцнювали в тих, хто його оточував, повагу до його святостi. Навiть простолюд, що звик суворо засуджувати поведiнку своiх панiв, прощав прiоровi його легковажнiсть. Це пояснювалося тим, що Еймер був дуже щедрим, а за добросердiсть, як вiдомо, прощаеться багато грiхiв. Вiн мiг вiльно розпоряджатися бiльшою частиною монастирських прибуткiв, i це надавало йому змогу не лише вдовольняти своi забаганки, але й щедрою рукою допомагати сусiднiм селянам. І якщо прiоровi Еймеру подеколи траплялося з надмiрним запалом скакати на ловах чи надто гучно веселитися на бенкетi, якщо комусь впадало в око, як вiн удосвiта прошмигуе крiзь бiчну хвiртку в стiнi свого абатства, повертаючись додому з нiчного побачення, люди тiльки здвигали плечима i мирилися з таким неподобством, пам’ятаючи, що багато хто з його товаришiв грiшить так само, не спокутуючи своiх грiхiв тими чеснотами, якими вирiзнявся цей чернець. Тому прiора Еймера добре знали i нашi сакси. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Benedicite, mes filz»[88 - Благослови вас Господь, сини моi (лат.).]. Проте дивний вигляд супутника Еймера i його почту так зачудував свинопаса i Вамбу, що вони навiть не почули запитання настоятеля, коли вiн поцiкавився, чи не знають вони, де можна було б зупинитися на нiч. Найбiльше вразив iх чи то чернечий, чи то военний одяг смаглявого чужинця i дивне вбрання та озброення його схiдних слуг. Вельми ймовiрно, що саксонським селянам рiзала вуха та мова, якою було дане благословення i задане питання, хоч вони й розумiли, що це значить.

– Я вас питаю, дiти моi, – повторив настоятель, пiдвищивши голос i переходячи на той дiалект, яким розмовляли мiж собою нормани i сакси, – чи немае десь поблизу добродiя, який з любовi до Бога i вiрностi святiй нашiй матерi-церквi надасть нам притулок на цю нiч i пiдкрiпить сили двох убогих ii слуг та iхнiх супутникiв? – Попри удавану скромнiсть цих слiв, вимовленi вони були з надзвичайною поважнiстю.

«Двое вбогих слуг матерi-церкви! Хтiв би я знати, якi ж у неi дворецькi, чашники та iнша челядь», – подумав Вамба, проте, хоч i вважався дурнем, не насмiлився висловити свою думку вголос.

Подумки зробивши таке зауваження, вiн звiв очi до неба i вiдповiв:

– Якщо превелебним отцям до душi ситна вечеря i м’яка постiль, то за кiлька миль звiдси знаходиться Бринксворт-ське абатство, де iх зустрiнуть з належною пошаною; а якщо вони бажають провести вечiр у каяттi, то оця лiсова стежина доведе iх до хижки в улоговинi Компенхерст, де побожний чернець-самiтник надасть iм притулок i роздiлить з ними вечiрнi молитви.

Але прiор, вислухавши обидвi пропозицii, лише похитав головою.

– Любий мiй, – сказав вiн, – твоi дзвiночки бряжчать так гучно, що геть заглушили голос твого розуму. А то б ти знав, що Clericus clericum non decimal[89 - Священик не платить десятину священику (лат.).], тобто ми, духовнi особи, не просимо притулку одне в одного. Ми звертаемося до мирян, щоб дати iм змогу послужити Боговi, допомагаючи його слугам.

– Я що, я ж просто вiслюк, – вiдказав Вамба, – а дзвiночки в мене не гiршi, анiж у мула вашоi превелебностi. Та менi здавалося, що доброта матiнки-церкви i ii слуг звернена, як то ведеться в усiх iнших, перш за все до своеi родини.

– Ану, годi пащекувати! – крикнув озброений вершник, сердито перериваючи блазня. – І покажи нам, якщо знаеш, дорогу до замку… Як ви назвали того френклiна, прiоре Еймер?

– Седрiк, – вiдповiв прiор. – Седрiк Сакс… Скажи-но, друже, чи далеко ми вiд його дому i чи не можеш ти вказати нам дорогу?

– Дорогу знайти важкенько, – промимрив Гурт, вперше за весь час зайшовши в розмову. – Та й спати там лягають рано, в домi у Седрiка.

– Ну-бо, не верзи дурниць! – мовив воiн. – Навiть якщо лягли, то встануть, щоб прийняти таких гостей, як ми. А нам не до лиця просити гостинностi там, де ми можемо ii вимагати!

– От не знаю, – похмуро мовив Гурт, – чи добре я зроблю, як покажу дорогу до оселi мого хазяiна таким людям, якi вимагають того, що iншi вважають за милiсть.

– Ти ще сперечатись зi мною будеш, бидлак! – вигукнув воiн. І з цими словами вiн пришпорив свого коня, рiзко розвернув його i зметнув нагая, збираючись покарати зухвалого простолюдина. Гурт блимнув на нього лютим i мстивим поглядом i з погрозою, хоч i вагаючись, взявся за нiж; але тiеi ж митi прiор Еймер рушив свого мула вперед i, ставши мiж воiном i пастухом, запобiг небезпечнiй сутичцi.

– В iм’я святоi Марii прошу вас, брат Брiан: пам’ятайте, що ми тепер не в Палестинi, де панували над турецькими поганами i невiрними сарацинами. Тут, на нашому островi, ми не любимо ударiв i терпимо iх хiба що вiд святоi церкви, бо вона карае нас заради нашого блага… Скажи-но менi, чоловiче, – повiв вiн далi, звертаючись до Вамби i пiдкрiплюючи своi слова дрiбною срiбною монетою, – як проiхати до Седрiка Сакса? ти повинен знати дорогу, а як знаеш, то вказати ii будь-кому з подорожнiх; а тим паче таким духовним особам, як ми.

– Їй-богу, святий отче, – вiдповiв блазень, – сарацинська голова вашого превелебного брата так настрахала мою, що я геть забув дорогу додому… Дай Бог менi самому туди втрапити…

– Ет, пусте! – мовив настоятель. – Пригадаеш, коли захочеш. Цей превелебний брат все життя воював iз сарацинами за володiння Гробом Господнiм. Вiн належить до ордену тамплiерiв[90 - Орден тамплiерiв (лицарiв Храму) – духовно-лицарський орден, заснований у 1118 р. для захисту дорiг, якими рухалися паломники до Єрусалима, з папськоi санкцii швидко поширився всiею Захiдною Європою; мав великий вiйськовий i фiнансовий потенцiал, чому сприяли Хрестовi походи; скасований у 1312 р.] – лицарiв Храму, про яких тобi, певно, доводилося чути: вiн наполовину чернець, наполовину воiн.

– Ну, то якщо вiн хоч наполовину чернець, – зауважив Вамба, – то йому i поготiв не личить так поводитися з перехожими, коли вони забаряться з вiдповiддю на питання, якi iм нi до чого.

– Я тебе прощаю – тiльки покажи нам дорогу до дому Седрiка, – сказав прiор.

– Гаразд, – вiдповiв Вамба. – Будьте ласкавi, ваша превелебнiсть, проiхати он тiею стежкою до мiсця, де побачите хрест, що врiс у землю. Вiд нього одна верхiвка лишилася, десь на лiкоть заввишки. Вiд того хреста йдуть чотири дороги в рiзнi боки. А ви звернiть лiворуч, i сподiваюся, що ваша превелебнiсть матиме дах над головою, перш нiж почнеться буря.

Абат подякував своему порадниковi, i весь загiн, пришпорюючи коней, поскакав геть з тим поспiхом, з яким люди завжди рятуються вiд нiчноi бурi.

Коли кiнський тупiт затих десь у далинi, Гурт звернувся до свого приятеля:

– Якщо святi отцi послухають твоеi мудроi поради, навряд чи вони дiстануться до Ротервуда.

– Еге ж, – мовив блазень усмiхаючись, – зате вони, як iм пощастить, можуть доiхати до Шефiлда, от i слава Богу. Я не такий поганенький лiсничий, щоб наводити собак на слiд дичини, якщо не хочу, щоб вони ii вполювали.

– Ти зробив добре, – сказав Гурт. – Погано буде, якщо Еймер побачить ледi Ровену, а ще гiрше – якщо Седрiк погиркаеться з цим ченцем… а це, того й гляди, станеться. Ми з тобою слуги, наша справа – дивитися й слухати мовчки.

Повернемося до обох вершникiв, якi невдовзi вiд’iхали досить далеко i завели розмову нормано-французькою мовою, як то велося серед шляхетних осiб, за винятком тих небагатьох, хто ще пишався зi свого саксонського походження.

– Чого хотiли цi нахаби, – спитав тамплiер у прiора, – i чому ви не дозволили менi iх покарати, як належить?

– Але ж, брате Брiан, – вiдповiв абат, – один з них – несосвiтенний дурень, i було б нерозумно карати його за глупство; що ж до iншого зухвальця, то вiн – один iз тих свавiльних лютих дикунiв, котрих, як я вам уже казав, усе ще можна зустрiти серед нащадкiв переможених саксiв: для них найбiльша втiха – вряди-годи показувати свою ненависть до переможцiв.

– То я б iх навчив чемностi! – вiдповiв тамплiер. – Я знаю, як поводитися з такими людцями. Нашi турецькi полоненi, коли розлютяться, з вигляду страшнiшi вiд Одiна[91 - Одiн – верховне язичницьке божество у скандинавiв.]; але, проживши два мiсяцi в моему домi, пiд командою мого наглядача за невiльниками, вони стали покiрними, слухняними i навiть запобiгливими. Щоправда, з ними маеш стерегтися отрути й кинджала: вони тiльки й стережуть нагоди, щоб скористатися i тим, й iншим.

– Але ж у кожного народу своi звичаi, – заперечив прiор Еймер. – Якби ви набили цього хлопа, ми б не взнали дороги до дому Седрiка; до того ж, навiть якби ми туди потрапили, Седрiк став би вам дорiкати за вiльне поводження з його рабами. Не забувайте, що я вам казав: цей багатий френклiн – чоловiк гордий, запальноi вдачi, пiдозрiливий i лихий; вiн не любить наших дворян i посварився навiть зi своiми сусiдами – Реджинальдом Фрон де Бефом i Фiлiппом Мальвуазеном[92 - Де Мальвуазен – персонаж з промовистим iм’ям: фр. Mal-voisin – «поганий сусiда».], а це люди суворi. Вiн так ревно оберiгае права свого роду i так пишаеться з того, що вiн е прямим нащадком Герварда[93 - Гервард – один з англосаксонських вождiв (ХІ ст.).], одного зi славетних прибiчникiв семицарства[94 - Семицарство – сiм англосаксонських королiвств, що виникли на пiвднi Англii наприкiнцi VІ ст. (Кент, Уессекс, Сассекс, Ессекс, Нортумбрiя, Схiдна Англiя i Мерсiя), 829 р. вони об’едналися в едине королiвство, i виникла Англiя.], що його всi так i називають – Седрiк Сакс. Вiн хвалиться своiми кровними узами з тим народом, якого багато хто з його спiввiтчизникiв охоче зрiкаеться, щоб уникнути – vae victis[95 - Vae victis (лат.) – горе переможеним, цитата з «Історii» Лiвiя, римського iсторiографа (59 до н. е. – 17 н. е.).] – злигоднiв, якi доводиться терпiти переможеним.

– Прiоре Еймер, – мовив тамплiер, – ви вельми люб’язнi, добре знаетеся на жiночiй вродi i не гiрше вiд трубадурiв пам’ятаете закони кохання[96 - …не гiрше вiд трубадурiв пам’ятаете закони кохання. – Лiрика трубадурiв розвивалася у Провансi в ХІІ—ХІП ст., мала куртуазний (придворний) характер, розробила культ служiння прекраснiй дамi, з притаманними йому ритуалами й умовностями, про якi iронiчно говорить тамплiер.]; але ця славна Ровена повинна бути справжнiм чудом краси, щоб винагородити мене за поблажливiсть i терпiння, якi менi доведеться виявити, щоб завоювати прихильнiсть такого нечеми i бунтiвника, яким е, з ваших слiв, ii батько Седрiк.

– Седрiк не батько iй, а лише далекий родич, – вiдповiв абат. – Вона походить з бiльш шляхетного роду, нiж вiн. Вiн сам забажав бути ii опiкуном i мае до неi таку прихильнiсть, що й рiдна донька не була б для нього дорожчою. Про ii красу ви невдовзi зможете судити самi. І нехай я буду еретиком, а не вiрним слугою церкви, якщо ii бiле личко i гордий, та водночас лагiдний вираз голубих очей не змусять вас забути про чорнявих дiвчат Палестини або гурiй мусульманського раю.

– А якщо ваша славетна красуня виявиться не такою вже гарною, – мовив тамплiер, – ви пам’ятаете про нашу заставу?

– Мiй золотий ланцюг, – вiдповiв абат, – а ваша застава – десять бочок хiонського вина. Я гадаю, вони вже моi, – все одно як вони стояли б у монастирському льоху, замкненi старим Денi, моiм ключником.

– Але ж розсудити, хто з нас правий, ви дозволяете менi самому, – сказав тамплiер, – i я програю лише в тому разi, якщо зiзнаюся, що вiд самоi Трiйцi не бачив такоi гарноi дiвчини. Тож як, домовилися? Прощайтеся зi своiм золотим ланцюгом, прiоре. Я почеплю його поверх свого панцира на турнiрi в Ешбi де ля Зуш.[97 - Забороненi за Генрiха І, турнiри були вiдновленi за Рiчарда І, але в Ешбi вони не проводилися.]

– Якщо ви виграете чесно, то носiть його, де i коли вам заманеться, – вiдповiв прiор. – Я вiрю вашому слову, бо це слово лицаря i ченця. І все ж таки, брате, послухайтесь моеi поради i будьте чемним, – адже вам доведеться розмовляти не з полоненими поганами чи схiдними рабами. Седрiк Сакс – така людина, що коли вiдчуе себе скривдженим (а скривдити його дуже легко), то не зважатиме на ваше лицарство, мою високу посаду i наш духовний сан i прожене нас ночувати просто неба, хоч би й опiвночi. І ще: не дивiться надто пильно на Ровену, вiн ii ревно оберiгае. Якщо ми дамо йому бодай найменший привiд запiдозрити нас у пiдступних намiрах щодо неi, то нам буде непереливки. Кажуть, вiн вигнав iз дому единого сина лише за те, що той наважився дивитись на ii красу закоханими очима. Певно, нею можна захоплюватись лише здалеку; а пiдходити ближче – тiльки з тими думками, з якими ми наближаемось до олтаря Пречистоi Дiви.

– Ну то гаразд, – мовив тамплiер, – я триматиму себе в руках. Буду поводитись, як невинне дiвчатко. У всякому разi, не бiйтеся, що хтось насмiлиться вказати нам на дверi. У мене i в моiх зброеносцiв, Амета i Абдули, вистачить сили, щоб домогтися гостинного прийому.

– Краще, щоб до цього не дiйшлося, – вiдповiв прiор. – Еге, он i хрест, що врiс у землю, про який казав блазень. Але в такiй пiтьмi i дороги не побачиш. Здаеться, вiн сказав, що слiд повернути лiворуч?

– Та нi, праворуч, – мовив Брiан. – Я пам’ятаю, вiн сказав – праворуч.

– Лiворуч, кажу вам. Я пам’ятаю – саме лiворуч вiн махнув своею дерев’яною шпагою.

Кожен, як то завжди ведеться у таких випадках, вперто правив своеi. Спитали слуг, але тi весь час трималися подалi вiд хазяiв i тому не почули, що казав Вамба. Нарештi Брiан, вдивляючись у нiчну темряву, розгледiв бiля пiднiжжя хреста якусь постать i сказав:

– Там хтось лежить: чи то спить, чи мертвий. Ану, Х’юго, полоскочи його своiм списом.

Зброеносець ще не встиг доторкнутись до лежачого, коли той схопився на ноги i вигукнув чистою французькою мовою:

– Хто б ти не був, але так переривати моi роздуми – не досить чемно з твого боку!

– Ми тiльки хотiли тебе спитати, – почав прiор, – як проiхати у Ротервуд, до оселi Седрiка Сакса.

– Я теж iду в Ротервуд, – вiдповiв незнайомий. – Якби в мене був кiнь, я б провiв вас туди. Шлях тут дуже заплутаний, та я його знаю добре.

– Друже мiй, ми тобi щедро вiддячимо, – сказав прiор, – якщо ти проведеш нас до Седрiка.

Абат звелiв одному зi слуг вiддати свого коня незнайомому, а самому пересiсти на свого iспанського скакуна. Проводир рушив у бiк, цiлком протилежний тому, в який вказував Вамба. Невдовзi стежка заглибилася в лiсову гущавину, перетинаючи струмки з багнистими берегами. Переправлятися через них було досить нелегко, але незнайомий наче навмання знаходив найсухiшi i найбезпечнiшi мiсця. Поволi просуваючись уперед, вiн зрештою вивiв загiн на широку лiсову дорогу, в кiнцi якоi бовванiла висока громiздка будiвля. Вказавши на неi рукою, проводир мовив абату:

– Ось i Ротервуд, маеток Седрiка Сакса.

Ця звiстка вельми порадувала Еймера, що мав не надто мiцнi нерви i, пробираючись через драговину, натерпiвся такого страху, що йому було не до розмов iз проводирем. Але тепер, вiдчувши себе в безпецi i близько вiд людськоi оселi, вiн вмить очуняв. У ньому одразу спалахнула цiкавiсть, i прiор почав розпитувати проводиря, що вiн за один та звiдки.

– Я прочанин, тiльки-но повернувся зi Святоi землi, – вiдповiв вiн.

– То й лишалися б там, воювати за Гроб Господнiй, – докинув тамплiер.

– Ви слушно кажете, вельмишановний пане лицар, – вiдповiв прочанин, який, слiд гадати, добре знав тамплiера. – Але що ж тут дивного, коли простий селянин повернувся додому? Адже навiть тi, хто поклявся присвятити все свое життя визволенню святого мiста, тепер тримаються подалi вiд тих мiсць, де мали б воювати, згiдно зi своею обiтницею?

Лицар уже розтулив рота, щоб дати нищiвну вiдповiдь на цi слова, але абат перешкодив йому, спитавши у проводиря, як це вiн так добре пам’ятае цю мiсцевiсть, якщо давно ii покинув.

– Я тутешнiй, – вiдповiв проводир.

Ще мить – i вони опинилися перед оселею Седрiка Сакса. Це була величезна неоковирна споруда з кiлькома внутрiшнiми подвiр’ями й огорожами. ii розмiри свiдчили про багатство господаря, але вона дуже вiдрiзнялася вiд високих замкiв, обгороджених кам’яними мурами i укрiплених зубчастими вежами. У таких замках жили норманськi дворяни; згодом цi будiвлi стали типовими для всiеi Англii.

Проте i Ротервуд був добре захищеним. За тих неспокiйних часiв жоден маеток не гребував укрiпленнями, iнакше його б дуже скоро пограбували i розорили вщент. Садибу оточував глибокий рiв, наповнений водою з рiчки, що протiкала поблизу. По обидва боки цього рову тяглася подвiйна огорожа iз загострених паль. Із захiдного боку в зовнiшнiй огорожi була зроблена брама; пiдйомний мiст з’еднував ii з ворiтьми внутрiшньоi огорожi. Приступки обабiч ворiт давали можливiсть зустрiти ворога перехресним вогнем з лукiв i пращ.

Зупинившись перед брамою, тамплiер голосно i нетерпляче засурмив у рiг. Слiд було поспiшати, оскiльки дощ, який збирався так довго, цiеi митi вперiщив як з вiдра.




Роздiл III


Саксонець мужнiй, золотоволосий,

З очима голубими, наче море,

Прийшов на лихо iз чужого краю,

Де слухае пустеля гомiн хвиль.

    Томсон. «Свобода»[98 - Епiграф з поеми Джеймса Томсона (1700–1748) «Свобода».]

У просторiй, але низькiй залi, на великому дубовому столi, збитому iз шкарубких дощок, була приготована вечеря для Седрiка Сакса.

Жодна перепона не вiддiляла це примiщення вiд неба, окрiм даху, вкритого тесом i пiдпертого мiцними кроквами та балками.

У протилежних кiнцях кiмнати палали величезнi вогнища, i iхнi димарi були влаштованi так невдало, що майже весь дим йшов у примiщення. Вiд кiптяви дерев’янi крокви i перекладини пiд дахом були вкритi масним шаром чорноi сажi i лиснiли, наче полакованi. На стiнах висiла мисливська зброя та бойовий обладунок, а по кутках зали були стулчастi дверi, що вели в iншi кiмнати великого будинку.

Все умеблювання вирiзнялося строгою саксонською простотою, i це було предметом гордощiв Седрiка Сакса. Пiдлога була зроблена з сумiшi глини i вапна, яку i дотепер можна побачити в наших клунях. В одному кiнцi зали пiдлога трохи пiднiмалася; на цьому мiсцi, що називалося чiльним помостом, мали право сидiти лише старшi члени родини i поважнi гостi. Поперек помосту стояв стiл, встелений розкiшною червоною скатертиною; вiд його середини уздовж нижньоi частини зали простягався iнший стiл, призначений для слуг i простолюду.

Цi столи, зiставленi разом, за формою нагадували лiтеру «Т» або тi старожитнi обiднi столи, що й досi можна побачити в оксфордських i кембриджських колежах. Навколо головного столу на помостi стояли мiцнi стiльцi та крiсла з рiзьбленого дуба. Над помостом нависав балдахiн iз цупкого сукна, що певною мiрою захищав шанованих гостей вiд дощу, краплi якого проникали крiзь поганенький дах.

На стiнах бiля помосту висiли строкатi завiси з простим вiзерунком, а пiдлогу вкривав такий само пiстрявий килим. Як ми вже казали, над довгим нижнiм столом не було нiякого покриву – нi стелi, нi балдахiна, нi завiс на сяк-так побiлених стiнах, нi килима на глинянiй пiдлозi; замiсть стiльцiв стояли грубi лави.

При серединi верхнього столу стояли два крiсла, трохи вищi вiд iнших, призначенi для господаря i господинi, якi головували за трапезою i тому мали почесне звання «роздавачiв хлiба». До кожного з цих крiсел була притулена лавочка для нiг, оздоблена рiзьбою i вiзерунком iз слоновоi кiстки, що свiдчило про визначне положення тих, кому вони належали.

В одному з цих крiсел зараз сидiв Седрiк Сакс, що з нетерпiнням чекав вечерi. За своiм званням вiн був усього лише таном, чи то, як називали його нормани, френклiном, але запiзнення обiду чи вечерi дратувало його не менше, нiж будь-якого олдермена старих i нових часiв.

З обличчя Седрiка було видно, що це людина вiдверта, запальна i нетерпляча. Вiн був середнiм на зрiст, плечi мав широкi, руки довгi; вся його мiцна статура вказувала на те, що вiн звик переносити знегоди вiйни або втому на полюваннi. Його голова була правильноi форми, зуби бiлi; широке обличчя з великими блакитними очима виражало мужнiсть, щирiсть i таку доброзичливiсть, яка легко поступаеться раптовому гнiву. Погляд його був гордим i водночас сторожким, бо цьому чоловiковi все життя доводилося вiдстоювати своi права, на якi постiйно хтось зазiхав; а його спритна, запальна i тверда вдача змушувала його постiйно дбати про свое становище. Довге русяве волосся Седрiка було роздiлене рiвним продiлом вiд тiм’я до лоба i спадало на плечi; в ньому майже не було сивини, хоча Седрiковi минав шiстдесятий рiк.

На ньому був зелений каптан, оторочений бiля комiра i вилог сiрим хутром, що е не таким цiнним, як горностаеве, i добуваеться зi шкурок сiроi вивiрки. Каптан був розстебнутий, i пiд ним проглядала тiсна куртка з червоного сукна, яка щiльно облягала тiло. Штани з такоi самоi тканини доходили до колiн, залишаючи гомiлки оголеними. Взуття його було такоi самоi форми, як у його селян, проте зроблене з кращоi шкiри i прикрашене спереду золотими застiбками. На руках у Седрiка були золотi браслети, на шиi – масивне намисто з цього ж коштовного металу; талiю оповивав пояс, усипаний самоцвiтами; до пояса був привiшений короткий прямий двобiчний меч iз загостреним кiнцем. За крiслом висiв довгий плащ з червоного сукна, оторочений хутром, i розшита вiзерунками шапка. Це був звичайний для тих часiв святковий одяг багатого землевласника. До спинки його крiсла була приставлена коротка рогатина з широким сталевим наконечником, якою вiн користувався пiд час прогулянок замiсть тростини, та й замiсть зброi.

Декiлька служникiв, чие вбрання являло собою наче щось середне мiж розкiшними шатами господаря i вбогою одежиною пастуха Гурта, дивилися в очi своему володарю i чекали його наказiв. Двое чи трое старших слуг стояли на помостi, за спиною в Седрiка; решта лишалися в нижнiй частинi зали. Тут були й слуги iншоi породи: три кошлатi хорти, з якими в тi часи полювали на вовкiв та оленiв; кiлька великих худих гончакiв i два маленькi песики, яких тепер називають тер’ерами. Вони нетерпляче чекали вечерi; але чуття пiдказувало iм, що хазяiн не в доброму гуморi, i вони не смiли порушити його похмуру мовчанку. Можливо, iм навiювала деякий острах i бiла палиця, що лежала бiля його прибору i зазвичай вгамовувала настирливiсть чотириногих слуг. Лише один страховидний сiрий вовкодав, що поводився з нахабством давнього фаворита, посунувся ближче до чiльного крiсла i раз у раз привертав до себе увагу хазяiна, тицяючи йому на колiна свою важку кошлату голову i торкаючись носом його долонi. Але навiть пса вiдштовхували з грiзним вигуком: «Геть, Болдере[99 - Болдер – iм’я сина Одiна у пiвнiчногерманськiй (скандинавськiй) мiфологii.], геть! Ти менi тут нi до чого».

Рiч у тiм, що Седрiк – як ми вже побачили – справдi був у поганющому гуморi. Ледi Ровена щойно повернулася з якоiсь вiддаленоi церкви, у якiй слухала вечiрню вiдправу, i тепер забарилася в себе, мiняючи намоклу пiд дощем сукню. Про Гурта досi не було чути, хоча вiн уже давно мав пригнати додому стадо. Часи були лихi, i хазяiн побоювався, що пастуха та його стадо зустрiли розбiйники, яких у тутешнiх лiсах вешталося чимало, або який-не-будь сусiда-барон, досить упевнений у своiх силах, щоб прибрати до рук чужу власнiсть. Багатства саксонських помiщикiв складалися здебiльшого з поголiв’я свиней, особливо в лiсовiй мiсцевостi, де цих тварин легко прогодувати; тому Седрiк хвилювався недаремно. На додачу до всього наш саксонський тан скучив за своiм улюбленим блазнем Вамбою, дотепи якого пожвавлювали вечерю i надавали особливого смаку вину та елю. Година, о якiй Седрiк вечеряв зазвичай, давно вже минула, а вiн i рiски не мав у ротi вiд самого обiду; ця обставина може зiпсувати настрiй будь-якому поважному землевласниковi, що часто трапляеться i в нашi часи. Його роздратування знаходило вихiд у в’iдливих зауваженнях, якi вiн то бурмотiв собi пiд нiс, то кидав слугам або своему чашнику, який час вiд часу пiдносив йому срiбну склянку з вином.

– Чого це ледi Ровена так забарилася?

– Вона зараз прийде, от тiльки змiнить головний убiр, – вiдповiла одна iз служниць тим недбалим тоном, яким за наших часiв розмовляе улюблена служниця господинi з главою родини. – Ви, мабуть, самi не схочете, аби вона з’явилася до столу в самiй юпцi та чепчику. В наших краях жодна ледi не вдягаеться так скоро, як ледi Ровена.

Це переконливе мiркування начебто трохи заспокоiло Сакса; вiн промимрив у вiдповiдь щось нерозбiрливе i зауважив:

– Дай Боже, щоб наступного разу, коли вона збереться до церкви Святого Іоанна, надворi було ясно. От що, – вiв далi вiн, звернувшись до чашника i раптом пiдвищуючи голос, нiби зрадiвши, що е нагода вилити свою лють на безсловесного спiвбесiдника, – якого дiдька Гурт досi робить у полi? Пом’янiть мое слово, зi стадом щось таки трапилося! Хоча вiн завжди був добрим слугою… Я вже думав, чи не взяти його собi в охоронцi.

Цiеi митi чашник Освальд наважився боязко натякнути, що сигнал гасити вогнi був поданий лише годину тому. Ця спроба постати на захист приятеля виявилася невдалою, оскiльки чашник торкнувся теми, згадка про яку була нестерпною для Сакса.

– Чорти б його взяли, той сигнальний дзвiн, – загорлав Седрiк, – i того лиходiя, що його вигадав, i безмозкого хлопа, що смiе патякати про нього по-саксонськи саксонським вухам! Сигнальний дзвiн… – продовжив вiн, хвилю помовчавши. – Еге ж… Сигнальний дзвiн змушуе порядних людей гасити в себе вогнi, щоб злодiям та розбiйникам поночi легше було грабувати. Атож, сигнальний дзвiн! Реджинальд Фрон де Беф i Фiлiпп де Мальвуазен знають, яка користь iз сигнального дзвону, незгiрш вiд Вiльгельма Покидька та всiеi норманськоi наволочi, що воювала пiд Гастiнгсом. Одноi чудовоi днини я почую, що всi моi статки загарбало це розбiйне кодло, аби не здохнути з голоду! Вони ж можуть жити тiльки з розбою… Мiй вiрний раб убитий, мое добро вкрадене, а Вамба… де ж Вамба? Хтось наче казав, що вiн пiшов з Гуртом?

Освальд це пiдтвердив.

– Ось тобi й маеш! Отже, саксонського дурня теж узяли на службу до норманського лорда. Воно й так, справдi: всi ми дурнi, коли погоджуемося iм служити i терпимо iхнi знущання! Якби ми вродилися несповна розуму, в них, iй-право, було б менше пiдстав з нас глузувати. Та заждiть, я iм помщуся! – вигукнув вiн, пiдхоплюючись iз крiсла i хапаючи рогатину при самiй лише думцi про уявну кривду. – Я поскаржуся в Головну раду, в мене вистачить i друзiв, i союзникiв. Викличу нормана на чесний поединок, як i подобае чоловiковi. Нехай б’еться в панцирi, в кольчузi, при повному обладунку, – може, це надасть боягузовi трохи смiливостi. Бувало, я отаким дротиком пробивав стiни, втричi товщi вiд iхнiх щитiв. Вони, може, вважають, що я застарий для такого дiла, та я iм покажу, що, хоч я один на свiтi, в жилах Седрiка тече кров Герварда! Ох, Вiлфреде, Вiлфреде, – мовив вiн з гiркотою, – якби ти мiг подолати свою нерозумну пристрасть, твiй батько не лишився б на старостi сам-один, як дуб у чистому полi, що простягае своi поламанi та голi вiти назустрiч буревiю!

Цi роздуми, як видно, стишили його лють i перетворили ii на тиху скорботу. Вiн вiджбурнув дротик, усiвся на колишне мiсце, похнюпив голову i поринув у глибоку задуму.

Раптом його роздуми перервав гучний звук рога; собаки у залi, та ще й три десятки тих, що були надворi, вiдповiли на нього голосним гавкотом i вищанням. І бiла палиця, i служники мали добряче попрацювати, перш нiж змогли якось заспокоiти тварин.

– Гей, слуги, ану хутчiш до брами! – мовив Седрiк, щойно в залi запанувала тиша i можна було вчути його слова. – Узнайте, яку звiстку принiс цей рiг. Поглянемо, що за неподобство коiться в моiх володiннях!

Минуло хвилини три, i один зi служникiв, повернувшись, доповiв, що прiор Еймер з абатства Жорво i славний лицар Брiан де Буа-Жiльбер просять надати iм притулок на нiч по дорозi до мiсця турнiру, що пiслязавтра вiдбудеться неподалiк вiд Ешбi де ля зуш.

– Еймер? Прiор Еймер? І Брiан де Буа-жiльбер? – бурмотiв Седрiк. – Обое – нормани… та це все одно, нормани вони чи сакси, – Ротервуд зустрiне iх гостинно. Якщо ви бажаете в мене заночувати – що ж, ласкаво просимо. Лiпше було б, якби вони iхали своею дорогою. Але ж не годиться вiдмовити подорожнiм у притулку; втiм, сподiваюся, що в гостях i нормани поводитимуться чемно. Ходи-но, Гундi-берте, – додав вiн, звертаючись до дворецького, що стояв за його крiслом з бiлим жезлом у руцi. – Вiзьми з собою пiвдюжини слуг i проведи приiжджих до гостини. Подбай про iхнiх коней та мула i подбай, щоб нiхто з iхнього почту не поскаржився. Дай iм сухий одяг, якщо вони забажають, запали вогонь, подай води умитися, почастуй iх вином та елем. Скажи кухарям, нехай приготують ще чого-небудь на вечерю, i звели накривати на стiл, щойно гостi будуть готовi. Скажи iм, Гундiберте, що Седрiк вийшов би привiтати iх сам, але не може, бо дав обiтницю не вiдходити назустрiч гостям далi нiж на три кроки вiд свого помосту, якщо тiльки гостi не походять iз роду саксонських королiв. Іди ж. Гляди, щоб усе було як належить: нехай цi високоповажнi особи потiм не кажуть, що нечема Сакс до того ж iще й жалюгiдний скнара.

Дворецький i кiлька служникiв пiшли виконувати наказ господаря, а Седрiк повернувся до чашника Освальда i мовив:

– Прiор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рiдний брат того самого Жiля де Мольверера, що нинi став лордом Мiдлгемом?

Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.

– Його брат загарбав замок i присвоiв землi та угiддя, що належали бiльш знатному роду – роду Уiлфгора Мiдл-гемського. Але хто з норманських лордiв учинив би iнакше? Кажуть, цей прiор – такий собi веселун, i келих доброго вина та мисливський рiг йому милiшi, нiж церковнi дзвони i молитовник. Та що там казати… Нехай увiйде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплiера?

– Брiан де Буа-Жiльбер.

– Буа-Жiльбер? – задумано повторив Седрiк, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена пiдданими i звикла звертатися до самоi себе частiше, нiж до iнших. – Буа-Жiльбер? Це славетне iм’я. Про нього можна почути i добре, й погане. Кажуть, це один з найвiдважнiших лицарiв ордену тамплiерiв, але вiн мае всi звичайнi для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий i розпусний. Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боiться нiкого нi на землi, нi на небi. Так говорили про нього тi воiни, що повернулися з Палестини, – а iх лишилося небагато. Втiм, вiн лишиться пiд моiм дахом усього лише на одну нiч; тож ласкаво просимо i його. Освальде, вiдкрий бочку найстарiшого вина, що е в домi; подай до столу найкращого меду, наймiцнiшого елю, духмяного морату, пiнистого сидру, пряного пiгменту i налий нам найбiльшi келихи! Тамплiери i абати полюбляють добре вино i великi келихи. Ельгiто, скажи ледi Ровенi, що ми сьогоднi не чекаемо ii до столу; хiба що на те буде ii особливе бажання.

– Сьогоднi в неi буде особливе бажання, – вмить вiдказала Ельгiта. – iй завжди цiкаво послухати останнi вiстi з Палестини.

Седрiк люто зиркнув на язикату служницю. Проте ледi Ровена i всi, хто служив iй, були надiленi особливими правами i не боялися його гнiву. Тому вiн лише мовив:

– Стули рота! Іди передай твоiй господинi моi слова, а вона нехай вчинить, як на те ii воля. Принаймнi тут внучка Альфреда[100 - Альфред Великий (849?—900?) – король англосаксонського королiвства Уессекс у 871–900 рр., зупинив вторгнення данцiв, зiграв видатну роль у розвитку законодавства i культури.] може владарювати, як королева.

Ельгiта вийшла iз зали.

– Палестина! – мовив Сакс. – Палестина… Скiльки бовдурiв розвiшуе вуха, жадiбно ловлячи звiстки з Палестини, що iх приносять iз цього клятого краю розпуснi хрестоносцi та облуднi прочани. І я б мiг спитати, i я б мiг щось дiзнатись i з душевним трепетом слухати байки, якi розповiдають цi хитрi заброди, що прослизають до тебе в дiм i задарма iдять твiй хлiб. Та нi! Син, що посмiв пiти проти моеi волi, – не син менi, i його доля хвилюе мене не бiльше, нiж доля най-мiзернiшого з тих людцiв, якi, припасувавши собi на плече хреста, живуть iз розбою та вбивства i ще переконують, начебто це Божа воля.

Спохмурнiвши, вiн опустив погляд i ще хвилю сидiв нерухомо. Коли ж вiн знову пiдвiв очi, стулчастi дверi у другому кiнцi зали розчахнулися i запiзнiлi гостi в супроводi дворецького з жезлом i чотирьох служникiв зi смолоскипами увiйшли до зали.




Роздiл IV


Лилася кров свиней, баранiв, кiз;

Печеню рiжуть, смажать на рожнi,

Вогонь блищить в червоному винi.

Улiсса привiтав лише царевич —

І за благеньким столиком вмостив

Подалi вiд гостей…

    Поп. «Одiссея», книга 21[101 - Епiграф з «Одiссеi» Гомера, переспiваноi А. Поупом.]

Абат Еймер скористався слушною нагодою змiнити плаття для верховоi iзди на ще розкiшнiше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантiю. Окрiм важкого золотого персня, що свiдчив про його духовний сан, вiн носив ще безлiч колець iз самоцвiтами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода пiдстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тiм’я прикривала червона шапочка, розшита вiзерунками. Тамплiер також перевдягнувся, i його вбрання було таким само ошатним, хоч i не так розкiшно оздобленим; проте сам вiн виглядав бiльш поважно, нiж його супутник. Вiн зняв кольчугу i натомiсть одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неi – довгий слiпучо-бiлий плащ, що спадав долу широкими складками. На його бiлiй мантii був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроений з чорного оксамиту. Вiн зняв свого високого капелюха, i густi чорнi з синiм полиском кучерi, що пасували до смаглявоi шкiри, спали йому на чоло. Його постава i хода, сповненi поважноi грацii, були б дуже привабливi, якби не зухвалий вираз обличчя, що свiдчив про звичку владарювати над iншими.

Слiдом за почесними гостями увiйшли iхнi слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиiй зовнiшностi не було нiчого цiкавого, окрiм одягу прочанина. Всю його постать огортав бахматий плащ iз чорноi саржi, що чимось нагадував плащi сучасних гусарiв, з просторими клапанами замiсть рукавiв. Такий плащ називався склавен, або слов’янський. Грубi сандалii, прикрiпленi ременями до оголених нiг, капелюх iз широкими крисами, обшитий по боках мушлями, окутий залiзом довгий цiпок з прив’язаною зверху пальмовою гiлкою, – ось яким було вбрання прочанина. Вiн тихенько ввiйшов слiдом за усiма i, побачивши, що за нижнiм столом навряд чи знайдеться мiсце для челядi Седрiка i почту його гостей, вiдступив до вогнища i сiв на лаву пiд його навiсом. Там вiн став сушити свiй одяг, мовчки очiкуючи, поки за столом звiльниться для нього мiсце чи то дворецький дасть йому чогось поiсти тут, бiля вогнища.

Седрiк з урочистою привiтнiстю пiдвiвся назустрiч гостям, спустився з чiльного помосту i, ступивши три кроки до них, зупинився.

– Вельми шкодую, шановний прiоре, – мовив вiн, – що обiтниця, дана мною, не дозволяе менi пройти далi назустрiч гостям, навiть таким, як ваша превелебнiсть i славний лицар-тамплiер. Але мiй дворецький, певно, пояснив вам причину такоi поведiнки, що може здатися моею нечемнiстю. Перепрошую також за те, що розмовлятиму з вами своею рiдною мовою, i прошу вас робити так само, якщо ви знаете ii настiльки, щоб це не стало вам у клопiт; якщо ж нi, то я досить добре володiю норманською мовою, тож зможу зрозумiти те, що ви захочете менi сказати.

– Обiтниць слiд дотримуватися, вельмишановний Франклiне, – вiдповiв абат, – чи, коли на те ваша ласка, вельмишановний тане, хоча цей титул вже вiдiйшов у минуле. Обiтницi – це тi узи, що пов’язують нас з небесами, або тi мотузки, якими жертву прив’язують до олтаря; а тому, як я вже сказав, iх слiд дотримуватися непорушно, якщо iх не вiдмiнить наша свята Матiнка-Церква. Що ж до мови, я залюбки розмовляю тiею говiркою, якою розмовляла моя покiйна бабуся Хiльда Мiдлгемська[102 - Преподобна Хiльда – член королiвськоi родини Нортумберленда, настоятелька абатства Вiтбi, яке вона заснувала у 657 р. на узбережжi Йоркширу.], праведна смерть якоi була дуже подiбною до смертi ii славетноi тезки, якщо можна так висловитись, блаженноi пам’ятi святоi i преподобноi Хiльди в абатствi Вiтбi – упокой, Господи, ii душу!

Коли прiор завершив свою промову, виголошену люб’язно та щиро, тамплiер коротко сказав:

– Я завжди говорив французькою, мовою короля Рiчарда i його дворян; але розумiю англiйську настiльки, щоб порозумiтися з народом цiеi краiни.

Седрiк[103 - Дядечку Седрiк – одна з численних шекспiрiвських алюзiй; «дядечко» – звернення до короля Лiра його шута.] кинув на нього один iз тих непримиренних поглядiв, якими завжди зустрiчав будь-яке порiвняння мiж ворожими краiнами; але, згадавши про свiй обов’язок господаря, потамував лють i помахом руки запросив гостей сiсти в крiсла нижче його власного, проте поруч iз собою, а потiм наказав подавати на стiл.

Челядь метнулася виконувати наказ, i тiеi ж митi Седрiк побачив свинопаса Гурта i його товариша Вамбу, якi щойно увiйшли до зали.

– Покликати сюди цих ледацюг! – нетерпляче гукнув Седрiк.

Коли раби з винуватим виглядом пiдiйшли до помосту, вiн спитав:

– Це що ж таке, мерзотники? Де це ти так забарився сьогоднi, Гурте? ти, поганцю, пригнав стадо додому чи залишив його забродам та розбiйникам?

– Усе стадо цiле, як бажае ваша милiсть, – вiдказав Гурт.

– Та моя милiсть аж нiяк не бажае, поганцю, – сказав Седрiк, – двi години сидiти в печалi, вигадувати собi рiзнi страхи i жадати помсти сусiдам за тi збитки, яких вони менi не завдали! затям, iншим разом покарою за такий переступ будуть тюрма та колодки.

Добре знаючи запальну вдачу хазяiна, Гурт навiть слова не мовив на свiй захист; але блазень, якому багато що пробачалося, мiг очiкувати бiльшоi поблажливостi з боку Седрiка i тому наважився вiдповiсти i за себе, i за приятеля.

– Їй-право, дядечку Седрiк, щось ви не тее кажете.

– Що? – перепитав хазяiн. – От пошлю я тебе до сторожiв, i вони тебе добряче вiдшмагають, як будеш розпускати язика!

– Їа спершу скажи менi, мудрий чоловiче, – вiдповiв Вамба, – чи справедливо, чи розумно карати одного за вину iншого?

– Звiсно, нi, дурню.

– То чого ж ти, дядечку, погрожуеш закувати в колодки бiдолашного Гурта? за провину його песика Фангса? Клянуся, ми анi хвильки не зволiкали в дорозi: тiльки-но зiбрали стадо, а Фангс ледве встиг зiгнати свиней докупи – i почули, як дзвонять до вечiрнi.

– Отже, повiсити Фангса, – квапливо мовив Седрiк, звертаючись до Гурта, – це його вина. А ти собi вiзьмеш iншого пса.

– Стривай-но, дядечку, – сказав блазень. – Це теж не зовсiм справедливо: чим завинив Фангс, коли вiн кульгае i не може скоро зiбрати стадо? Це провина того, хто пiдстриг йому кiгтi на переднiх лапах; якби Фангса спитали, то бiдолаха, мабуть, не погодився б на таке знущання.

– Хто ж посмiв так скалiчити собаку, який належить моему рабу? – спитав Сакс, вмить розлютившись.

– Це старий Х’юберт з нього познущався, – вiдповiв Вамба, – розпорядник ловiв у сера Фiлiппа Мальвуазена. Вiн спiймав Фангса у лiсi i твердить, начебто той ганявся за оленем. А його хазяiн цього не любить. Сам Х’юберт – лiсничий, от i маеш…

– Дiдько б його взяв, того Мальвуазена, разом з його лiсничим! – вигукнув Седрiк. – Хiба ж вони не знають, що цей лiс не належить до заповiдних угiдь, перелiчених у великiй лiсовiй хартii? Ну, то нехай начуваються… Гаразд, годi про це. Іди, блазню, сiдай на свое мiсце. А ти, Гурте, вiзьмеш собi iншого собаку, i якщо той лiсничий посмiе його чiпати, то вiн у мене скоро забуде, як стрiляти з лука. Нехай я буду останнiм боягузом, якщо не вiдрубаю йому великого пальця на правiй руцi! Тодi вiн покине стрiляти… Перепрошую, шановнi гостi. Моi сусiди нiчим не кращi за ваших поган у Святiй землi, лицарю. Втiм, ваша скромна трапеза вже перед вами. Пригощайтеся, прошу; i нехай добрi побажання, якими приправленi цi страви, винагородять вас за iх скромнiсть.

Проте страви, поданi на стiл, не потребували вибачень господаря. На нижньому столi стояла свинина, приготована рiзними способами, а також безлiч страв з домашньоi птицi, оленини, козлятини, зайчатини i риби, не кажучи вже про великi паляницi хлiба, печиво i рiзноманiтнi солодощi, зваренi з ягiд та меду. Дрiбна дичина, якоi також було багато, подавалася не на тарелях, а на дерев’яних шпичках або рожнах. Пажi i челядь частували кожного з гостей по черзi, а тi вже брали собi, скiльки душа забажае. Бiля кожного почесного гостя стояв срiбний келих; за нижнiм столом пили з великих рогiв.

Щойно хотiли взятися до iжi, як раптом дворецький здiйняв жезл i оголосив:

– Перепрошую – мiсце ледi Ровенi!

Позаду чiльного столу, у верхньому кiнцi зали, розчинилися бiчнi дверi, i на помiст ступила ледi Ровена в супроводi чотирьох служниць.

Седрiк був здивований i навiть прикро вражений з того, що його вихованка з’явилася в такому товариствi; проте вiн заквапився iй назустрiч i, взявши ii за руку, з шанобливою урочистiстю пiдвiв до призначеного господинi крiсла на помостi, праворуч вiд свого. З ii появою всi встали. Вiдповiвши на цю люб’язнiсть мовчазним поклоном, вона легкою ходою рушила до свого мiсця за столом. Та не встигла вона сiсти, як тамплiер прошепотiв до абата:

– Не випадае менi носити вашого золотого ланцюга на турнiрi! А хiонське вино – ваше!

– Що ж бо я казав? – вiдгукнувся абат. – Але, прошу, тихiше – френклiн стежить за вами.

Брiан де Буа-Жiльбер, що досi зважав лише на своi власнi примхи, знехтував цiею пересторогою i втупив погляд у саксонську красуню, яка, певно, вразила його так сильно ще й тому, що нiчим не нагадувала схiдних султанш.

Ровена була висока на зрiст, чудовоi статури, але не така висока, щоб це впадало в око. ii шкiра була слiпучо-бiлою, а витончений малюнок голови та обличчя були такими, що виключали думку про безбарвнiсть краси, що нерiдко супроводить свiтлошкiрих бiлявок. Чистi голубi очi пiд довгими вiями дивилися з-пiд тонких брiв каштанового кольору, завдяки яким ii чоло здавалося особливо виразним. Цi очi могли i запалити пристрасть, i зласкавити, могли i владарювати, i благати. Покiрний вираз пасував iй найбiльш. Однак звичка викликати загальну покору i панувати над iншими надавала цiй саксонськiй дiвчинi особливоi величi, доповнюючи те, чим надiлила ii природа. Густi кучерi мали свiтло-русявий вiдтiнок i були ретельно завитi; прикрашенi самоцвiтами, вони вiльно спадали на плечi, що за тих часiв було ознакою шляхетного походження. На шиi в неi висiв золотий ланцюжок з маленьким золотим ковчегом. На оголених руках сяяли браслети. Поверх ii шовковоi сукнi кольору морськоi хвилi була накинута друга, довга й простора, що спадала до самоi землi, з дуже широкими рукавами до лiктiв. До цiеi сукнi пурпурного вiдтiнку, зiтканоi з найтоншоi вовни, крiпилася легка шовкова вуаль iз золотим вiзерунком. Цiею вуаллю при бажаннi можна було прикрити лице та груди, за iспанським звичаем, або накинути ii на плечi.

Побачивши очi тамплiера, в яких, мов iскри у попелi, жеврiли вогники, Ровена сповненим гiдностi рухом опустила вуаль на обличчя, даючи зрозумiти, що такий пильний погляд неприемний для неi. Седрiк помiтив ii рух i вгадав його причину.

– Сер лицар, – сказав вiн, – обличчя наших саксонських дiвчат так рiдко бачать сонячне свiтло, що не можуть витримати такий довгий i пильний погляд хрестоносця.

– Якщо я вчинив зле, – вiдповiв сер Брiан, – то перепрошую, тобто прошу ледi Ровену менi пробачити; моя сумирнiсть не сягае далi.

– Ледi Ровена, – сказав абат, – бажаючи покарати смiливiсть мого друга, покарала нас усiх. Сподiваюся, вона не буде такою жорстокою до того добiрного товариства, яке ми зустрiнемо на турнiрi.

– Я ще не знаю, чи ми поiдемо на турнiр, – сказав Седрiк. – Я не полюбляю цих пустопорожнiх iгрищ, що були невiдомi моiм предкам за тих часiв, коли Англiя була вiльною.

– Втiм, – мовив прiор, – дозвольте сподiватися, що ви наважитеся поiхати туди в нашому супроводi. Коли на дорогах так небезпечно, не слiд вiдмовлятися вiд товариства сера Брiана де Буа-жiльбера.

– Сер прiор, – вiдповiв Сакс, – хоч би де я подорожував у цiй краiнi, досi менi не був потрiбний нiчий захист, окрiм мого власного меча i вiрних слуг. До того ж, якщо ми вирiшимо поiхати до Ешбi де ля зуш, нас супроводить мiй достойний сусiд Етельстан Коненгсбурзький з таким почтом, що нам не доведеться боятися нi розбiйникiв, нi дворян. П’ю цей келих за ваше здоров’я, сер прiор, сподiваюся, що мое вино вам смакуе, i дякую вам за люб’язнiсть. А якщо ви так строго дотримуетесь монастирського статуту, – додав вiн, – що вам смакуе лише сироватка, то сподiваюся, ви не будете цього соромитись i пити вино тiльки з ввiчливостi.

– Нi, – вiдказав прiор смiючись, – у монастирських стiнах нам не бракуе сироватки, ваша правда, але ж серед свiтських людей ми поводимося по-свiтськи. Тому я вiдповiм на ваш люб’язний тост, пiднявши келих цього чудового вина, а тверезi напоi нехай п’е мiй служник.

– А я, – мовив тамплiер, наливаючи собi вина, – п’ю за здоров’я прекрасноi Ровени. Вiдтодi як ваша тезка ступила на землю Англii, ця краiна не знала жiнки, що була б бiльш гiдна пошани. Клянуся небом, тепер я розумiю бiдолашного Вортигерна[104 - Вортигерн – легендарний король бриттiв – народу кельтського походження, витiсненого англосаксами. Пiд час вiйни з пiктами i скоттами, що заселяли пiвнiч Британii, Вортигерн звернувся до вождя саксiв Хенгiста, у якого була красуня донька Ровена. Закохавшись в Ровену, вiн вiддав частину свого королiвства в обмiн на ii руку i тим самим вiдкрив шлях для саксонського завоювання. Пiзнiше Хенгiст розбив Вортiнгерна i пiдкорив бриттiв.]! Якби перед ним був хоч смутний образ тiеi краси, яку ми зараз бачимо, цього було б досить, щоб забути про честь i королiвство.

– Менi не випадае слухати стiльки надмiрних похвал, лицарю, – з гiднiстю мовила Ровена, не вiдсуваючи вуалi, – i краще я скористаюся з вашоi люб’язностi, щоб почути з ваших уст останнi вiдомостi з Палестини, бо цей предмет приемнiший для нашого слуху, нiж усi люб’язностi, до яких спонукае вас французький етикет.

– Навряд чи я зможу розповiсти вам багато цiкавого, ледi, – вiдповiв Брiан де Буа-Жiльбер. – Можу лише пiдтвердити чутки про те, що з Саладiном укладено перемир’я.[105 - …з Саладiном укладено перемiр’я… – У 1191 р. Рiчард захопив фортецю Акра, але не змiг досягти Єрусалима i на три роки уклав перемир’я з Саладiном, султаном Сирii та Єгипту (1171–1193), перш нiж повернутися у 1192 р. до Англii; цим завершився Третiй хрестовий похiд.]

Його слова були перерванi втручанням Вамби. Блазень примостився крокiв за два вiд крiсла хазяiна, який раз у раз кидав йому шматки зi своеi тарiлки. Втiм, таку ж ласку мали вiд Седрiка i його улюбленi собаки, котрих, як ми вже знаемо, в залi було досить багато. Вамба сидiв за маленьким столиком на ослонi з вирiзаними на спинцi ослячими вухами. Пiдсунувши п’яти пiд перекладину свого стiльця, вiн всотав щоки так, що його щелепи стали схожими на щипцi для горiхiв, i примружив очi, хоч це аж нiяк не заважало йому до всього дослухатись, аби не прогавити нагоди для якоiсь iз витiвок, котрi йому дозволялися.

– Ох, цi перемир’я! – вигукнув вiн, не зважаючи на те, що перервав шанованого тамплiера. – Вони мене геть зiстарили!

– Що, негiднику? Що це значить? – мовив Седрiк, заздалегiдь втiшаючись зi штуки, яку зараз утне блазень.

– Атож, – вiв далi Вамба, – за мого життя було вже три таких перемир’я, i кожне – на п’ятдесят лiт. Отже, воно й виходить, що менi пiвтораста рокiв.

– Присягаюся, ти помреш не вiд старостi, – сказав тамплiер, що впiзнав у блазнi свого лiсового знайомого. – Твоя доля – сконати наглою смертю, якщо ти так показуватимеш дорогу проiжджим, як менi та прiору сьогоднi.

– Як же це так, негiднику? – гримнув Седрiк. – Дурити проiжджих! Нi, таки треба тебе вiдшмагати: пройда з тебе ще бiльший, нiж дурень.

– Зроби таку ласку, дядечку, – сказав блазень, – дозволь моiй дуростi цього разу вiдповiсти за мою нечеснiсть. Я завинив лише тим, що сплутав, де в мене права рука, а де лiва. А той, хто питае в дурня поради, мае стерегтися.

Розмову перервала поява слуги, якого воротар послав доповiсти, що бiля ворiт стоiть якийсь подорожнiй i просить впустити його переночувати.

– Впустiть його, – сказав Седрiк, – байдуже, хто вiн. Такоi ночi, коли надворi лле мов з вiдра, навiть дикi звiрi туляться до стада i шукають порятунку у свого смертельного ворога – людини, аби лишень не загинути серед стихii. Дайте йому все, що знадобиться. Освальде, приглядай за ним.

Чашник тiеi ж митi вийшов iз зали i рушив виконувати наказ хазяiна.




Роздiл V


Хiба у евреiв немае очей? Хiба в них немае рук, органiв, членiв тiла, почуттiв, уподобань, пристрастей? Хiба не та сама iжа живить його, хiба не та сама зброя його ранить, хiба вiн не страждае на тi самi недуги, хiба не тi самi лiки зцiлюють його, хiба не грiють i не морозять його те саме лiто i зима, що й християнина?

    Шекспiр. «Венецiанський купець»

Освальд повернувся i, схилившись до свого хазяiна, прошепотiв йому на вухо:

– Це еврей, вiн назвав себе Ісааком з Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

– Нехай Гурт виконуе твоi обов’язки, Освальде, – сказав Вамба, як завжди, нахабно. – Свинопас вшануе еврея як годиться.

– Пресвята Дiво, – прошепотiв абат, осiняючи себе хресним знаменням. – Пустити еврея в таке товариство!

– Що? – вiдгукнувся тамплiер. – Щоб собака-еврей наблизився до захисника Гробу Господнього?

– Ти ба, – сказав Вамба, – виходить, тамплiери люблять тiльки еврейськi грошенята, а еврейське товариство iм не до вподоби!

– Нiчого не вдiеш, шановнi гостi, – мовив Седрiк, – я не можу порушити закони гостинностi, щоб догодити вам. Якщо Господь наш стiльки столiть терпiв цiлий народ запеклих еретикiв, то й ми можемо потерпiти одного еврея кiлька годин. Проте я нiкого не силую розмовляти з ним або iсти з ним разом. Посадiть його за iнший стiл i погодуйте окремо. А втiм, – додав вiн з посмiшкою, – може, отi чужинцi в чалмах приймуть його до свого товариства?

– Сер френклiн, – вiдповiв тамплiер, – моi сарацинськi невiльники – вiрнi мусульмани i зневажають евреiв анiтрохи не менше, нiж християни.

– От лишень не знаю, – втрутився Вамба, – чим прихильники Магомета i Термаганта[106 - Магомет i Термагант – у мiстерiях (середньовiчних драматичних творах, переважно бiблiйного змiсту) пiд цими мусульманськими iменами часто виступав диявол.] кращi вiд цього народу, що його колись вибрав сам Бог!

– Ну то хай вiн сяде з тобою, Вамбо, – вiдповiв Седрiк. – Дурень i шахрай – якраз до пари.

– Дурень знае, як повестися з шахраем, – сказав Вамба, змахнувши кiсткою вiд свинячого окосту.

– Цить! Ось вiн iде, – мовив Седрiк.

Впущений без будь-яких церемонiй, до зали боязко i нерiшуче ступив сухорлявий, високий на зрiст старий чоловiк; вiн щокроку кланявся i тому здавався нижчим, нiж був насправдi, вiд звички схиляти спину. Риси його обличчя були тонкi i правильнi; орлиний нiс, гострi чорнi очi, високе чоло, пооране зморшками, довге сиве волосся i пишна борода могли б створити гiдне враження, коли б не так яскраво свiдчили про його приналежнiсть до племенi, яке за тих диких часiв викликало вiдразу в марновiрного i темного простолюду, а з боку користолюбних i жадiбних дворян зазнавало найжорстокiших утискiв. Одяг еврея, що вельми потерпiв вiд негоди, складався з простого темно-брунатного плаща i темно-червоного хiтона. На ньому були грубi чоботи, отороченi хутром, i широкий пасок, за яким стирчали невеликий нiж i коробочка з письмовим приладдям. На головi в нього був високий чотирикутний капелюх жовтого кольору й особливоi форми: закон приписував евреям носити такi капелюхи, що вiдрiзняли iх вiд християн. Увiйшовши до зали, еврей одразу ж скинув його.

Прийом, наданий цьому чоловiковi в оселi Седрiка Сакса, задовольнив би навiть найревнiшого прихильника iзраiльтян. Сам Седрiк у вiдповiдь на незлiченнi поклони еврея лише хитнув головою i вказав йому на нижнiй кiнець столу. Однак там нiхто не посунувся, щоб звiльнити для нього мiсце. Коли вiн проходив повз ряди iдокiв, слуги-сакси навмисне розставляли лiктi i, здвигаючи плечима, продовжували уминати вечерю, не звертаючи анi найменшоi уваги на нового гостя. Монастирськi служники хрестилися, озираючись на нього з побожним острахом; навiть сарацини, коли Ісаак проходив повз них, почали люто посмикувати вуса i схопилися за кинджали, збираючись перешкодити його наближенню у будь-який спосiб. Слiд гадати, що Седрiк з тих самих причин, якi спонукали його надати притулок цьому нащадковi знедоленого народу, наполiг би й на тому, щоб його люди поводилися з Ісааком бiльш ввiчливо; та саме цiеi митi абат завiв з ним таку цiкаву бесiду про породи i звички його улюблених собак, що Седрiк не покинув би цiеi розмови i заради бiльш важливоi справи, нiж те, що евреевi, можливо, доведеться лягти спати натщесерце.

Ісаак стояв осторонь вiд усiх, марно очiкуючи, чи не знайдеться для нього вiльне мiсце, де б вiн мiг сiсти й перепочити. Зрештою прочанин, що сидiв на лавi бiля вогнища, пожалiв його i мовив:

– Старий, моя одежа вже висохла, я повечеряв, а ти змок i зголоднiв.

Мовивши так, вiн пiдгорнув на середину вогнища розкиданi дрова, що ледь жеврiли, i роздув яскраве полум’я; потiм вiн пiшов до столу, взяв миску гарячоi юшки з козлячим м’ясом, поставив ii на столику, за яким вечеряв сам, i, не чекаючи, поки еврей викаже свою вдячнiсть, рушив у протилежний бiк зали: чи то вiн не хотiв знатися з тим, кому допомiг, чи, може, просто бажав опинитися ближче до чiльного помосту.

Якби за тих часiв iснували художники, здатнi зобразити подiбний сюжет, постать цього еврея, що схилився над вогнищем i грiв своi затерплi вiд холоду руки, могла б послужити iм для зображення зимовоi пори року. Трохи зiгрiвшись, вiн жадiбно накинувся на гарячу юшку i iв так квапливо, з такою видимою насолодою, наче давно вже не торкався iжi.

Тим часом абат вiв далi розмову з Седрiком про лови; ледi Ровена завела бесiду з однiею зi своiх служниць, а пихатий тамплiер, позираючи то на еврея, то на саксонську красуню, про щось замислився – певно, про щось дуже цiкаве для нього.

– Дивуюсь я на вас, вельмишановний Седрiку, – казав абат. – Як ви, за всiеi вашоi любовi до мужньоi мови своеi вiтчизни, не визнаете переваги нормано-французькоi мови в усьому, що стосуеться мисливськоi науки? Адже в жоднiй мовi не знайдеш стiлькох спецiальних виразiв для полювання в полi та в лiсi.

– Любий отче Еймер, – вiдповiв Седрiк, – знайте, що менi всi цi чужинськi викрутаси нi до чого; я й без них знаю, як поводитись у лiсi. Сурмити в рiг я вмiю, хоч i не називаю цей звук receat[107 - Звук мисливського рога, яким скликають собак на початку або наприкiнцi ловiв.] або mort[108 - Звук рога, що сповiщае про смерть спiйманоi здобичi.], вмiю нацькувати собак на звiра, знаю, як його краще оббiлувати i як розвiсити шкуру, i чудово даю собi раду без отих новiтнiх слiвець – curee, arbor, nombles[109 - Французькi мисливськi термiни.] та iнших дурниць у дусi казкового сера Трiстрама[110 - Трiстрам – герой лицарських романiв, для нього «полювання було зведене до науки».].

– Французька мова, – сказав тамплiер iз властивою йому за будь-яких обставин холодною зверхнiстю, – едина мова, пристойна не лише на полюваннi, але й у любовi, i на вiйнi. Цiею мовою слiд завойовувати серця прекрасних дам i перемагати ворогiв.

– Ну-бо, вип’емо по скляночцi вина, сер лицар, – мовив до нього Седрiк, – та й абатовi налийте! А я тим часом розповiм вам, що було тридцять рокiв тому. Тодi проста англiйська мова Седрiка Сакса тiшила дiвочий слух, хоч у нiй i не було пишномовства французьких трубадурiв. Коли ми билися на полях Норталертону, бойовий поклик сакса було чути у лавах шотландського вiйська не гiрше, нiж cri de guerre[111 - Заклик до бою (фр.).] найсмiливiшого з норманських баронiв. Вшануймо ж келихом вина пам’ять вiдважних воiнiв, що билися там! Випийте зi мною, гостi.

Вiн вихилив свою склянку i повiв далi з iще бiльшим запалом:

– Скiльки щитiв було порубано в той день! Сотнi знамен майорiли над головами героiв. Кров лилася рiкою, та смерть була всiм нам милiша за втечу. Саксонський спiвець назвав той день святом мечiв, злiтанням орлiв на здобич; удари сокир i мечiв по шоломах i щитах недругiв, шум битви i бойовi заклики здавалися спiвцевi веселiшими вiд весiльних пiсень. Але в нас немае своiх спiвцiв. Нашi дiяння затьмаренi дiяннями iншого народу; нашу мову, навiть самi нашi iмена скоро забудуть. І про це нiхто не пошкодуе, крiм мене, самотнього старого… Чашник! Ану, ледарю, налий нам! За здоров’я вiдважних воiнiв, сер лицар, хоч би до якого племенi вони належали, якою мовою говорили! За тих, хто хоробрiше вiд усiх воюе в Палестинi у лавах захисникiв хреста!

– Я сам ношу знак хреста, i не менi про це говорити, – мовив Брiан де Буа-жiльбер, – та хто ж iнший заслуговуе на звання перших серед хрестоносцiв, як не тамплiери – вiрнi охоронцi Гробу Господнього!

– Іоанiти[112 - Іоанiти (госпiтальери) – члени духовно-лицарського ордену, заснованого хрестоносцями у Палестинi в 1118 р., з 1120 р. складають конкуренцiю тамплiерам. Назва пiшла вiд iхньоi першоi резиденцii – госпiталю св. Іоанна в Єрусалимi. У IV ст. орден був перейменований на Мальтiйський (з резиденцiею на Мальтi).], – сказав абат. – Мiй брат вступив до цього ордену.

– А я й не применшую iхньоi слави, – сказав тамплiер, – але…

– Знаеш, дядечку Седрiк, – докинув Вамба, – якби Рiчард Лев’яче Серце був розумнiшим i слухався мене, дурня, вiн би сидiв удома зi своiми веселими англiйцями, а Єрусалим звелiв вiдвойовувати тим лицарям, якi його здали.

– Невже в англiйському вiйську не було нiкого, – мовила раптом ледi Ровена, – чие iм’я гiдне було б стояти поруч з iменами тамплiерiв та iоанiтiв?

– Даруйте менi, ледi, – вiдповiв де Буа-Жiльбер, – англiйський король привiв у Палестину вiйсько хоробрих воякiв, якi поступалися смiливiстю лише тим, хто невпинно боронив Святу землю.

– Вони не поступалися нiкому, – сказав прочанин, який весь час стояв поруч i з помiтним нетерпiнням прислухався до розмови. Усi подивилися в той бiк, звiдки пролунала ця несподiвана заява.

– Я наполягаю на тому, – вiв далi прочанин твердим i звучним голосом, – що англiйськi лицарi не поступалися нiкому з тих, хто боронив мечем Святу землю. Іще скажу, що сам король Рiчард i п’ять його лицарiв пiсля взяття фортецi Сен-Жан д’Акр влаштували турнiр i викликали на бiй усiх бажаючих. Я бачив це на власнi очi, тому й кажу. Того дня кожен з лицарiв виiжджав на арену i щоразу перемагав. Можу також сказати, що семеро з iхнiх супротивникiв належали до ордену тамплiерiв. Сер Брiан де Буа-Жiльбер чудово про це знае i може пiдтвердити моi слова.

Неможливо передати ту скажену лють, якою вмить спалахнуло потемнiле обличчя смаглявого тамплiера. Розлючений i збентежений, вiн стиснув тремтячими пальцями рукiв’я меча, проте не витяг меч з пiхов, мабуть розумiючи, що в такому мiсцi i при таких свiдках чинити розправу не варто. Але простий i вiдвертий Седрiк, що не звик робити двi справи водночас, так радiв звiстцi про доблесть своiх спiввiтчизникiв, що не помiтив лютi i збентеження свого гостя.

– Я б радо подарував тобi цей золотий браслет, добрий чоловiче, – сказав вiн, – якби ти назвав iмена тих лицарiв, якi з такою честю пiдтримали славу нашоi веселоi Англii.

– Я охоче назву iхнi iмена, – вiдповiв прочанин, – i подарункiв менi не треба: я дав обiтницю, що деякий час не торкатимуся золота.

– А хочеш, друже мiй, я поношу цей браслет замiсть тебе? – сказав Вамба.

– Першим за воiнською доблестю i мистецтвом бою, за славою i званням, – почав прочанин, – був вiдважний Рiчард, король англiйський.

– Я його прощаю! – вигукнув Седрiк. – Прощаю те, що вiн – нащадок тирана, герцога Вiльгельма.

– Другим був граф Лестер, – вiв далi прочанин, – а третiм сер томас Малтон з Гiлсленда.

– О, це сакс! – з погордою вигукнув Седрiк.

– Четвертим – сер Фолк Дойлi, – мовив прочанин.

– Теж саксонець, у всякому разi, по материнськiй лiнii, – сказав Седрiк, що жадiбно ловив кожне його слово.

Щиро радiючи перемозi англiйського короля i спiввiт-чизникiв-остров’ян, вiн майже забув про свою ненависть до норманiв.

– А хто ж був п’ятим? – спитав вiн.

– П’ятим був сер Едвiн Торнгем.

– Чистокровний сакс, клянуся душею Хенгiста! – вигукнув Седрiк. – А шостий? Як iм’я шостого?

– Шостий, – вiдповiв прочанин, трохи помовчавши i нiби зiбравшись з думками, – був зовсiм молодий лицар, нiкому не вiдомий i незнатний; його прийняли до цього шановного товариства не так завдяки його чеснотам, як заради круглого рахунку. А iм’я його я позабув.

– Сер прочанин, – презирливо мовив Брiан де Буа-Жiль-бер, – така удавана забудькуватiсть пiсля того, як ви згадали так багато, не введе нiкого в оману. Я сам назву iм’я лицаря, якому випадково – з вини мого коня – пощастило вибити мене iз сiдла. Його звали лицар Айвенго; попри його молодiсть, жоден з його товаришiв не перевершив його у вмiннi володiти зброею. І я вголос, при свiдках, заявляю, що, коли вiн буде в Англii i забажае на турнiрi повторити той виклик, що кинув менi у Сен-Жан д’Акрi, я готовий стати з ним на прю, надавши йому право вибирати зброю. З таким конем i зброею, якими я володiю зараз, я ручуся за свою перемогу.

– Ваш виклик був би прийнятий, – вiдповiв прочанин, – якби ваш супротивник був присутнiй тут. Але його тут немае, i не слiд порушувати спокiй цiеi мирноi оселi, вихваляючись перемогою у двобоi, який навряд чи коли-небудь вiдбудеться. Проте якщо Айвенго повернеться з Палестини, я можу поручитися, що вiн битиметься з вами.

– Гарна порука! – кинув тамплiер. – А яку заставу ви можете запропонувати?

– Оцей ковчег, – сказав прочанин, виймаючи з-пiд плаща маленьку коробочку зi слоновоi кiстки i осiняючи себе хресним знаменням. – У ньому зберiгаеться частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря.[113 - …Частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря. – Вважаеться, що св. Гелена, мати iмператора Костянтина, зберегла частину хреста, на якому розiп’яли Ісуса. Монт-Кармель – оригiнальна фундацiя (1154) католицького чернецького ордену кармелiтiв, розмiщеного на горi Кармель у Палестинi.]

Прiор абатства жорво теж перехрестився i побожно проказав «Отче наш». Усi вчинили за його прикладом, окрiм еврея, мусульман i тамплiера. Не виказавши нiякоi пошани до святинi, тамплiер зiрвав iз шиi золотого ланцюга, жбурнув його на стiл i мовив:

– Прошу абата Еймера прийняти на схов мою заставу i заставу цього безiменного прочанина на знак того, що, коли лицар Айвенго ступить на землю, омиту чотирма морями Британii, вiн отримае виклик на бiй з Брiаном де Буа-Жiль-бером. Якщо названий лицар не вiдповiсть на цей виклик, я оголошу про його боягузтво зi стiн кожного командорства ордену тамплiерiв, якi е в Європi.

– Цього не буде, – втрутилася ледi Ровена, вперше порушуючи свою тривалу мовчанку. – Якщо в цiм домi нiхто не бажае сказати слово на захист вiдсутнього Айвенго, за нього ручуся я. Мое слово стане порукою, що вiн прийме будь-який виклик до чесного бою. І якби моя слабка порука могла пiдвищити цiннiсть цiеi безцiнноi застави, запропонованоi добрим прочанином, я б поручилася своiм iменем i доброю славою, що Айвенго дасть гiдну вiдсiч цьому гордому лицарю.

У душi Седрiка вирувала така буря суперечливих почуттiв, що пiд час цiеi розмови вiн не в змозi був мовити нi слова. Радiсна гордiсть, гнiв, бентега змiнювалися на його чесному i вiдвертому обличчi, наче тiнi вiд хмар, що пропливають над скошеним полем. Челядинцi, помiж якими при згадцi iменi Айвенго наче пробiгла електрична iскра, затамувавши подих чекали, що буде далi, i не зводили очей з хазяiна. Та ось заговорила Ровена, i ii голос наче пробудив Седрiка вiд роздумiв i змусив порушити мовчання.

– Ледi Ровена, – сказав вiн, – це зайве. Якби знадобилася ще одна застава, то я сам, незважаючи на те, що Айвенго жорстоко скривдив мене, готовий поручитися за його честь власною честю. Але, здаеться, застав i так вистачае – навiть за новiтнiм статутом норманського лицарства. Чи вiрно я кажу, отче Еймер?

– Цiлком вiрно, – пiдтвердив прiор, – я вiдвезу ковчег зi святинею i цей золотий ланцюг до нашого монастиря i зберiгатиму iх у ризницi доти, поки справа не вирiшиться належним чином.

Вiн ще кiлька разiв перехрестився, промовляючи молитви, i, ставши навколiшки, вiдважив кiлька поклонiв; а тодi передав ковчег у руки ченця, що його супроводжував, – брата Амвросiя; потiм уже без будь-яких церемонiй, проте, мабуть, з не меншим задоволенням прибрав зi столу золотий ланцюг i поклав його у напахчену парфумами сап’янову торбину, причеплену до його пояса.

– Сер Седрiк, – сказав абат, – ваше славне вино таке мiцне, що у моiх вухах вже дзвонять до вечернi. Дозвольте нам ще раз випити за здоров’я ледi Ровени i вiдпустiть нас вiдпочивати.

– Клянуся бромхольським хрестом,[114 - Бромхольський хрест – залишки хреста, що були привезенi до Бромхола, Норфолк, близько 1223 р.] – мовив Сакс, – ви погано пiдтримуете свою добру славу, сер прiор. Про вас iде поговiр, як про сумлiнного ченця: кажуть, ви тiльки тодi випускаете з рук келиха, коли продзвонять до заутренi, i я, старий, боявся осоромитись у змаганнi з вами. Клянуся честю, за моiх часiв дванадцятирiчний хлопчисько-сакс просидiв би за столом довше, нiж ви.

Однак цього разу в прiора були своi причини виявляти помiрнiсть. Сан зобов’язував його грати роль миротворця, проте вiн i сам запобiгав будь-яким сваркам та сутичкам. Причиною цьому була не любов до ближнього i навiть не любов до самого себе; вiн боявся гнiву старого сакса i пiдозрював, що злостива пиха тамплiера, що вже не раз виривалася назовнi, зрештою спричинить вельми неприемну сцену. Тому вiн почав розводитися про те, що у вмiннi пити жоден народ не може дорiвнятися до мiцних на хмiль та витривалих саксiв, побiжно натякнув на свiй святий сан i завершив промову уклiнним проханням дозволити йому йти спочивати.

Потiм пустили по кругу останнiй келих, i гостi, низько вклонившись господарю i ледi Ровенi, встали i розiйшлися по залi, а хазяi у супроводi найближчих слуг пiшли до своiх покоiв.

– Ти, брудна собако, – сказав тамплiер евреевi, проходячи повз нього, – ти що, теж збираешся на турнiр?

– Так, збираюся, – вiдповiв Ісаак, боязко вклоняючись, – якщо дозволить ваша вельмишановна милiсть.

– Атож, – сказав тамплiер, – ти йдеш туди, щоб своiм гендлярством висотати всi жили з дворян, а в жiнок i дiтей вициндрити грошi нiкчемними цяцьками? Ручуся, що твiй капшук напханий шекелями[115 - Шекель – грошова одиниця Ізраiлю.].

– Жодного шекеля, жоднiсiнького срiбного пеннi, анi гроша немае, клянуся богом Авраама[116 - Авраам – перший патрiарх i предок евреiв.]! – скрикнув еврей, сплеснувши руками. – Я йду просити допомоги у своiх товаришiв для сплати податку, який стягае з мене палата еврейського казначейства.[117 - …для сплати податку, який стягае з мене плата еврейского казначейства. – за Рiчарда І органiзовувалися комiтети з нагляду за фiнансовою дiяльнiстю евреiв. Королiвська влада захищала евреiв, проте брала за це податок. Так, Генрiх ІІ вiдбирав чверть iхнiх доходiв, завдяки чому фiнансував Хрестовий похiд 1187 р.] Нехай даруе менi удачу праотець Іаков. Я зовсiм збiднiв. Навiть оцей плащ, що на менi, позичив менi Рейбен з тадкастера.

Тамплiер у’iдливо посмiхнувся i кинув:

– Брешеш, клятий пройдисвiте!

З цими словами вiн вiдiйшов вiд еврея i, звертаючись до своiх мусульманських невiльникiв, проказав щось мовою, нiкому з присутнiх не вiдомою.

Бiдолашного старого дуже вразило, що войовничий чернець заговорив до нього, i вiн не насмiлювався пiдвести голову i випростатись доти, поки той не вiдiйшов на iнший кiнець зали. Коли еврей нарештi звiв голову й озирнувся, на обличчi в нього був написаний безмежний подив, мов у людини, яку заслiпила блискавка й оглушив грiм.

Невдовзi тамплiер i абат пiшли у вiдведенi для них спальнi. iх супроводжували дворецький i чашник. При кожному з них iшли двое слуг зi смолоскипами, а ще двое несли на тацях прохолоднi напоi; iншi вказували почту тамплiера та рештi гостей мiсця, де для них був приготований нiчлiг.




Роздiл VI


Як друг, я заслужу його довiру;

Удасться – добре, нi – бувай здоров i не тримай на мене зла.

    «Венецiанський купець»

Коли прочанин у супроводi служника зi смолоскипом проходив заплутаними переходами цього величезного будинку, спорудженого без будь-якого плану, чашник наздогнав його i прошепотiв йому на вухо, що, коли вiн не мае нiчого проти кухля доброго меду, то в його кiмнатi вже зiбралося багато слуг, якi хотiли б послухати оповiдi про Святу землю, а особливо про лицаря Айвенго. Слiдом за чашником його прохання повторив Вамба, запевняючи, що одна склянка вина опiвночi варта трьох пiсля сигналу гасити вогнi. Не заперечуючи проти цього твердження, що пролунало з вуст такоi обiзнаноi людини, прочанин подякував обом за гостинне запрошення, але сказав, що дана ним обiтниця забороняе йому розмовляти на кухнi про те, чого не можна говорити за столом у господарiв.

– Оце так обiтниця! – мовив Вамба, звертаючись до чашника. – Слузi вона навряд чи пiдiйде.

– Я хотiв був дати йому кiмнату на горищi, – сказав чашник, роздратовано здвигнувши плечима, – та як вiн не хоче знатися з добрими християнами, нехай спить поруч з Ісааком. Енвольде, – продовжив вiн, обернувшись до слуги зi свiточем, – проведи прочанина до пiвденноi келii. Який привiт, така й вiдповiдь. На добранiч, сер прочанин.

– На добранiч, i нагороди вас Пресвята Дiва, – незворушно вiдповiв прочанин i рушив за своiм проводирем.

У невеликому, освiтленому грубим залiзним лiхтарем передпокоi, звiдки виходили в рiзнi боки кiлька дверей, iх зупинила служниця ледi Ровени, яка владним тоном мовила, що ii хазяйка бажае поговорити з прочанином, i, взявши свiточ з рук Енвольда та наказавши йому дочекатись ii повернення, жестом запросила прочанина слiдувати за нею. Певно, прочанин вважав нечемним вiдмовитись вiд цього запрошення, як вiдмовився вiд попереднього; у всякому разi, вiн пiдкорився без жодних заперечень, хоча, здавалося, такий наказ його здивував.

Вузький коридор i сходи, складенi з товстих дубових колод, привели його до кiмнати Ровени; груба розкiш цiеi кiмнати свiдчила про пошану господаря дому до ii хазяйки. Усi стiни були завiшенi гобеленами, на яких строкатим шовком та золотими i срiбними нитками були вишитi рiзнi сцени псових i соколиних ловiв. Постiль пiд пурпуровим балдахiном була застелена розкiшно вишитим покривалом. На стiльцях лежали яскравi подушки; перед одним стiльцем, вищим вiд усiх iнших, стояла лавочка iз слоновоi кiстки, прикрашена рiзьбленням. Кiмнату освiтлювали чотири вощанi свiточi у срiбних пiдсвiчниках.

Проте сучасним красуням не слiд було б заздрити розкошi, в якiй жила саксонська принцеса. Стiни кiмнати були так погано проконопаченi, з такими шпаринами, що розкiшнi гобелени трiпотiли вiд нiчного вiтру. Щось на зразок благеньких ширм прикривало свiточi вiд протягу, але полум’я лопотiло пiд поривами вiтру, мов розгорнутий стяг полководця. Звичайно, умеблювання кiмнати було багатим i навiть вишуканим; але комфорту в ньому не було, а позаяк за тих часiв не було й уявлення про комфорт, то його вiдсутнiсть не впадала в око.

Три служницi, стоячи за спиною в Ровени, укладали на нiч ii волосся. Сама Ровена сидiла на високому стiльцi, схожому на трон. Уся ii зовнiшнiсть i манери були такими, що здавалося, нiби вона народжена владарювати. Прочанин одразу ж визнав це, схиливши перед нею колiна.

– Пiдведися, мандрiвнику, – привiтно мовила Ровена, – захисник вiдсутнiх заслуговуе на люб’язний прийом з боку кожного, хто любить iстину i шануе мужнiсть.

Потiм, звернувшись до свого почту, вона сказала:

– Вiдiйдiть усi, окрiм Ельгiти. Я бажаю поговорити зi святим прочанином.

Служницi вiдiйшли в iнший бiк кiмнати i, вмостившись на вузькiй лавi пiд самою стiною, сидiли нерухомо й безмовно, наче статуi, хоча могли б залюбки гомонiти, не заважаючи розмовi своеi хазяйки з прочанином.

Ледi Ровена хвилю помовчала, нiби не знаючи, з чого почати, i мовила:

– Прочанине, сьогоднi ввечерi ви назвали одне iм’я. Я маю на увазi, – вела вона далi, зробивши над собою зусилля, – iм’я Айвенго; за законами природи i кровних уз це iм’я мало б зустрiти бiльш привiтний вiдгук у цьому домi; але з примхи долi склалося так, що, хоч у багатьох затрiпотiло серце при звуку цього iменi, лише я наважуюся спитати вас, де i за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що вiн затримався у Палестинi через хворобу i що пiсля того, як звiдти пiшло англiйське вiйсько, вiн зазнав утискiв з боку французькоi партii; а нам вiдомо, що до цiеi партii належать i тамплiери.

– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знiчено вiдповiв прочанин, – але хотiв би знати бiльше, якщо вам небайдужа його доля. Здаеться, йому пощастило уникнути переслiдувань у Палестинi, i вiн збирався повернутись до Англii. Певно, ви, ледi, знаете краще за мене, чи е в нього тут надiя на щастя.

Ледi Ровена тяжко зiтхнула i спитала, чи не знае прочанин, коли саме слiд чекати повернення лицаря Айвенго на батькiвщину i чи не загрожуе йому небезпека дорогою.

Прочанин не мiг нiчого сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого питання ледi Ровени, вiн запевнив ii, що подорож може бути цiлком безпечною, якщо iхати через Венецiю i Геную, а звiдти – через Францiю i Англiю.

– Айвенго, – сказав вiн, – так добре знае мову та звичаi французiв, що в цiй дорозi йому нiщо не загрожуе.

– Дай Боже, – мовила ледi Ровена, – щоб вiн доiхав благополучно i змiг взяти участь у майбутньому турнiрi, де всi лицарi змагатимуться у воiнському мистецтвi. Якщо приз здобуде Етельстан Конiнгсбурзький, Айвенго може почути лихi звiстки, коли повернеться до Англii. Скажiть менi, прочанине, яким вiн був, коли ви бачили його востанне? Чи не зменшила недуга його тiлеснi сили й красу?

– Вiн схуд i засмаг вiдтодi, як прибув до Палестини з острова Кiпр у почтi Рiчарда Лев’яче Серце. Менi здавалося, що на його лицi – печать глибокого смутку. Але я не пiдходив до нього, бо я з ним не знайомий.

– Боюся, те, що вiн побачить у рiднiй краiнi, – мовила Ровена, – не розвiе його смутку… Дякую тобi, добрий прочанине, за звiстки про друга мого дитинства. Дiвчата, – звернулася вона до служниць, – подайте цьому святому чоловiковi вечiрнього келиха. Йому час спочивати, i я не можу затримувати його довше.

Одна iз служниць принесла срiбний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася вустами, пiсля чого його подали прочаниновi. Вiн низько вклонився i вiдсьорбнув трохи вина.

– Прийми цей дарунок, друже, – продовжувала ледi Ровена, подавши йому золоту монету. – Це на знак моеi поваги до твоiх тяжких випробувань i до святих мiсць, якi ти вiдвiдав.

Прочанин прийняв подарунок, ще раз низько вклонився i вийшов услiд за Ельгiтою.

У передпокоi його чекав слуга Енвольд. Узявши свiточа з рук служницi, Енвольд квапливо i без зайвих церемонiй провiв гостя до примурку, де було кiлька комор, що служили спальнями для нижчоi челядi i гостей простого звання.

– Де спить еврей? – спитав прочанин.

– Ця брудна собака проведе нiч поруч з вашою превелебнiстю, – вiдповiв Енвольд. – Святий Дунстане, ото доведеться вiдмивати пiсля нього комору, щоб у нiй мiг ночувати християнин!

– А де спить Гурт, свинопас? – поцiкавився прочанин.

– Гурт, – вiдповiв слуга, – спить у тiй коморi, що вiд вас праворуч, а еврей – лiворуч; тримайтеся подалi вiд цього невiрного. Вам вiдвели б кращий покiй, якби ви погодилися на прохання Освальда.

– Пусте, менi i тут буде добре, – сказав прочанин.

Мовивши це, вiн увiйшов до своеi комори i, взявши свiточа з рук слуги, подякував йому та побажав на добранiч. Зачинивши за собою дверi келii, вiн встромив смолоскип у дерев’яний пiдсвiчник i оглянув свою спальню, все умеблювання якоi становили грубий дерев’яний стiлець i плаский дерев’яний короб, набитий чистою соломою, поверх якоi були постеленi двi чи три овечi шкури. Ця споруда замiняла лiжко.

Прочанин загасив свiточ, не роздягаючись витягся на цьому вбогому лiжку i заснув – чи то принаймнi лежав нерухомо доти, поки перший промiнь сонця не впав у мале гратчасте вiконце, крiзь яке до келii проникали свiтло i повiтря. Тодi вiн встав, проказав ранковi молитви, обтрусив на собi одяг i, обережно вiдхиливши дверi, пройшов до еврея.

Ісаак забувся тривожним сном на лiжку, цiлком подiбному до того, на якому провiв нiч прочанин. Увесь знятий увечерi одяг вiн поклав на себе або пiд себе, щоб його не поцупили вночi. Обличчя еврея було змученим i неспокiйним; руки судомно сiпалися, нiби боронячись вiд страшноi примари; вiн щось бурмотiв i вигукував еврейською мовою, а час вiд часу промовляв цiлi фрази мiсцевою говiркою. З-помiж них можна було розчути такi слова: «Заради бога Авраама, згляньтесь над нещасним старим! Я бiдний, у мене немае грошей, можете закувати мене в кайдани, розтяти на шматки, та я не в силi виконати ваше бажання».

Прочанин не став чекати, поки Ісаак прокинеться, i торкнув його кiнцем свого цiпка. Цей дотик, певно, змiшався у свiдомостi сплячого з його моторошним сном: вiн схопився з мiсця, волосся в нього пiднялося сторч, колючий погляд чорних очей, сповнений дикого страху та подиву, втупився у прочанина, пальцi вп’ялися в одяг, наче кiгтi яструба.

– Не бiйся мене, Ісааку, – сказав прочанин, – я прийшов до тебе як друг.

– Нагороди вас бог Ізраiлю, – промимрив еврей, трохи отямившись. – Менi примарилося… Та будь благословенний праотець Авраам, то був лише сон.

Потiм, прийшовши до тями, вiн спитав уже звичайним тоном:

– А чого волiе ваша милiсть вiд бiдного еврея о такiй раннiй порi?

– Я хотiв тобi сказати, – вiдповiв прочанин, – що, коли ти цiеi ж митi не пiдеш iз цього дому i не поiдеш звiдси якомога скорiше i якомога далi, тебе спiткае в дорозi велике лихо.

– Святий отче, – вигукнув Ісаак, – хто ж захоче напасти на такого нiкчемного злидаря, як я?

– Це ти маеш краще знати, – мовив прочанин, – але знай, що тамплiер, коли вчора ввечерi проходив через залу, заговорив до своiх невiльникiв сарацинською мовою, яку я розумiю, i звелiв iм сьогоднi вранцi простежити, куди поiде еврей, схопити його, коли вiн опиниться подалi вiд цього маетку, i вiдвести у замок Фiлiппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати жах, що охопив еврея при цiй звiстцi; здавалося, сили покинули його в одну мить. Кожен м’яз, кожен нерв ослаб, руки безсило повисли, голова схилилася на груди, колiна пiдломилися, i вiн упав до нiг прочанина, наче пiдкорений невiдомою силою; то була вже не людина, схилена у благальнiй покорi, а тiло, з якого пiшло життя.

– Бог Авраама! – скрикнув вiн. Не пiдводячи сивоi голови, вiн склав своi зморщенi руки i здiйняв iх до неба. – О Мойсею[118 - Мойсей – бiблiйний пророк зi Старого завiту.]! О блаженний Аароне! Недарма менi наснився цей сон, недаремно мене мучило це видiння! Я вже вiдчуваю, як вони клiщами тягнуть з мене жили. Вiдчуваю, як ходять по всьому тiлi зазубренi колеса, мов тi гострi пили, борони i залiзнi сокири, якими катували жителiв Рабби i дiтей Амонових![119 - …гострi пили, борони i залiзнi сокири, якими катували жителiв Рабби… – Цар Давид, коли взяв мiсто амовитян Раббу, пiддав його жителiв жорстоким тортурам (Друга книга Пророка Самуiла, 11: 1).]

– Встань, Ісааку, i послухай, що я тобi скажу, – з жалем, проте трохи зневажливо мовив прочанин, дивлячись на його страждання. – Я розумiю твiй страх: принци i дворяни безжалiснi до твоiх одноплемiнникiв, коли хочуть витягти з них грошi. Та встань, я тебе навчу, як уникнути бiди. Йди з цього дому негайно, поки не прокинулися слуги, – вони мiцно сплять пiсля вчорашньоi пиятики. Я проведу тебе потаемною стежкою через лiс, який я знаю не гiрше вiд тутешнiх лiсничих. Я не покину тебе, поки не передам у руки якого-небудь барона або помiщика, що iде на турнiр; певно, ти знайдеш спосiб здобути його прихильнiсть.

Ледве в Ісаака з’явилася надiя на порятунок, вiн пiдвiв голову i, все ще стоячи на колiнах, вiдкинувши назад свое сиве волосся i розгладивши бороду, втупив проникливi чорнi очi у прочанина. У його поглядi читалися страх, надiя i пiдозра водночас. Але, почувши останнi слова прочанина, вiн знову вжахнувся, впав долiлиць i вигукнув:

– Я знайду спосiб, щоб здобути його прихильнiсть! Горе менi! Є лише один спосiб здобути прихильнiсть християнина, та як здобути ii бiдному еврею, якщо вiн розорений i бiдний, мов Лазар[120 - Лазар – злиденний прохач бiля ворiт багатiя (Євангелiе вiд Луки 16: 20–1).]? Заради Бога, юначе, не викривай мене! Заради нашого спiльного Небесного Отця, що створив нас усiх, евреiв i поган, синiв Ізраiлю i синiв Ізмаiла – не викривай мене!

Пiдозра знов пересилила в ньому всi iншi почуття, i вiн продовжував:

– Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навiть якщо вiн вимагатиме все до останнього пеннi!

З цими словами вiн благально схопився за плащ прочанина.

– Заспокойся, – мовив прочанин. – Навiть якби ти володiв усiма скарбами твого племенi, менi нема чого тебе кривдити. У цьому одязi я мушу дотримуватись обiтницi бiдностi, i якщо й порушу ii, то хiба що заради кольчуги i бойового коня. Втiм, не думай, що я нав’язую тобi свое товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрiк Сакс зглянеться на тебе.

– Ох, нi! – вигукнув еврей. – Вiн не дозволить менi пристати до його почту. Саксонець i норман – обое зневажають бiдного еврея однаково. А самому проiхати через землi Фiлiппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Нi! Добросердий юначе, я поiду з тобою! Скорiше! Пiдперiзуймо стегна своi i бiжiмо! Ось твiй цiпок… Скорiше, не зволiкай!

– Я не зволiкаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливостi свого супутника, – та спочатку менi треба знайти спосiб звiдси вибратись. Іди за мною!

Вiн пройшов до сусiдньоi комiрчини, де, як ми вже знаемо, спав Гурт.

– Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчiй. Вiдiмкни хвiртку бiля задньоi брами i випусти нас звiдси.

Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часiв, в ту епоху були не менш поважаними у саксонськiй Англii, нiж обов’язки Евмея – в Ітацi[121 - Ітака – острiв в Іонiчному морi, царем якого був Одiссей.]. Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.

– Єврей iде з Ротервуда, – зверхньо мовив вiн, пiдвiвшись на одному лiктi i не рушаючи з мiсця, – а прочанин обрав його за компаньйона.

– А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кiмнати, – що еврей ушиеться звiдси з окостом шинки.

– Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – i еврей, i прочанин можуть зачекати, поки вiдчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гостi вiд’iздили тайкома, та ще о такiй раннiй годинi.

– Хай там як, – владно мовив прочанин, – а я гадаю, що ти менi в цьому не вiдмовиш.

І, схилившись до пастуха, вiн прошепотiв йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт вмить схопився на ноги, а прочанин, застережливо пiднявши палець, додав:

– Стережися, Гурте! Ти завжди був обачливим. Вiдiмкни хвiртку, чуеш? Все iнше скажу потiм.

Гурт з надзвичайною спритнiстю мотнувся виконувати наказ, а Вамба i еврей пiшли слiдом, дивуючись раптовiй змiнi у поведiнцi пастуха.

– Мiй мул! Де мiй мул? – скрикнув еврей, щойно вони вийшли з хвiртки.

– Приведи сюди мула, – сказав прочанин, – i вiзьми ще одного для мене, я поiду з евреем, поки ми не виберемося з цiеi мiсцини. Потiм я вiдправлю мула комусь iз почту Седрiка в Ешбi. А ти… – решту прочанин сказав Гуртовi на вухо.

– З радiстю все зроблю, – сказав Гурт i побiг виконувати доручення.

– Хотiв би я знати, – мовив Вамба, коли його приятель пiшов, – чого вчать вас, прочан, у Святiй землi.

– Читати молитви, дурню, – вiдповiв прочанин, – а ще спокутувати грiхи i умертвляти свою плоть постом i довгою молитвою.

– Та нi, мабуть, вас таки вчать чогось кращого, – сказав блазень. – Хiба можлива рiч, щоб каяття й молитви змусили Гурта комусь прислужитись, а за пiст i покуту вiн дав комусь мула! Думаю, ти мiг би так само розповiдати про покуту та молитви його чорному кнуру.

– Ох ти дурню! – мовив прочанин. – Одразу видно, що ти саксонський дурень – i бiльш нiчого.

– Це ти слушно кажеш, – вiдгукнувся блазень. – Якби я був норманом, як ти, менi б велося трохи краще, бо всi вважали б мене розумником.

У цю мить на протилежному березi рову з’явився Гурт з двома мулами. Мандрiвники перейшли рiв по вузькому пiдйомному мосту, ширина якого – у двi дошки – вiдповiдала розмiрам хвiртки i того вузького отвору, що вiв iз зовнiшньоi огорожi до лiсу.

Щойно вони переправилися на другий берег, як еврей пiдсунув пiд сiдло свого мула торбинку з просмоленого синього полотна, яку обережно витяг з-пiд хiтона, весь час примовляючи, що це «змiна бiлизни, тiльки змiна бiлизни, от i все». Потiм скочив у сiдло з такою спритнiстю, якоi годi було чекати вiд старого, i, не гаючись, став розправляти складки свого плаща. Прочанин сiв у сiдло не з таким поспiхом i на прощання простягнув Гуртовi руку, яку той поцiлував з надзвичайною пошаною. Пастух стояв, дивлячись услiд мандрiвникам, поки вони не зникли в гущавинi лiсу. Зрештою голос Вамби пробудив його вiд роздумiв.

– Знаеш, друже мiй Гурт, – сказав блазень, – сьогоднi ти на диво чемний i надмiру побожний. Шкода, що я не абат i не голоногий прочанин, а то б i менi перепало трохи твоеi люб’язностi. Та я, звiсно, схотiв би чогось бiльшого вiд поцiлунку.

– Ти мiркуеш розумно, Вамбо, – вiдповiв Гурт, – але ти судиш за зовнiшнiстю; втiм, i найрозумнiшi роблять так само… Гаразд, пiду я до стада.

З цими словами вiн повернувся до садиби, а блазень поплентав за ним.

Нашi мандрiвники поспiшали i iхали зi швидкiстю, що свiдчила про крайнiй переляк еврея: в його вiцi люди зазвичай не полюбляють швидкоi iзди. Прочанин, що скакав попереду, вочевидь добре знав усi лiсовi стежки i навмисне вибирав кружнi шляхи, тож пiдозрiливому евреевi не раз спадало на думку, чи не збираеться прочанин заманити його у пастку. Втiм, його побоювання були цiлком зрозумiлi, якщо взяти до уваги, що за тих часiв нi на землi, нi у водi, нi в повiтрi не було жодноi iстоти – хiба що, мабуть, окрiм летючих риб,[122 - …що за тих часiв нi на землi, нi у водi, нi в повiтрi не було жодноi iстоти – хiба що, мабуть, окрiм летючих риб… – алюзiя до «Історii Землi i живоi природи» (1776) Олiвера Голдсмiта.] – яка б зазнавала таких повсюдних, невпинних i жорстоких утискiв, як еврейське плем’я. За найменшою i нiчим не виправданою вимогою, за безглуздим i необгрунтованим звинуваченням iхня особа i власнiсть потерпали вiд гнiву можновладцiв. Нормани, саксонцi, датчани, британцi, хоч як би вони ворогували мiж собою, вiдчували спiльну ненависть до евреiв i вважали за свiй святий обов’язок пригноблювати iх, визискувати й грабувати.

Королi норманськоi династii i дворяни, якi брали з них приклад, пригнiчували цей народ з корисливих мiркувань. Всi знають оповiдь про те, як принц Джон, ув’язнивши багатого еврея в одному зi своiх замкiв, наказав щодня виривати в нього по одному зубу.[123 - …як принц Джон, ув’язнивши багатого еврея… наказав щодня виривати в нього по одному зубу. – Принц Джон (1167–1216), молодший брат Рiчарда Лев’яче Серце. Пiсля смертi Рiчарда – англiйський король (з 1199 р.); звався Безземельним, бо втратив бiльшу частину англiйських володiнь у Францii.Епiзод з вириванням зубiв мав мiсце у 1210 р.: принц Джон наказав тримати всiх евреiв Англii пiд арештом, доки вони не виплатять йому 66 000 марок (назва старовинноi англiйськоi монети), з них 10 000 вимагалося вiд брiстольськоi общини; голова цiеi общини i пiддався описаним тортурам.] Це тривало доти, поки нещасний iзраiльтянин не втратив половину зубiв, i лише тодi вiн погодився заплатити кругленьку суму, яку в нього вимагав принц. Грошi, що були в обiгу, зосереджувались головним чином у руках цього пригнiченого племенi[124 - Грошi, що були в обiгу, зосереджувались головним чином у руках цього пригнiченого племенi… – Церковний едикт забороняв християнам займатися лихварством, цим займалися евреi, тому в iхнiх руках сконцентрувалися значнi капiтали; iншi види суспiльноi дiяльностi евреям були забороненi.], i дворяни, щоб отримати цi грошi, за прикладом свого правителя без жодних вагань вдавалися до будь-яких засобiв переконання, включаючи тортури. Пасивна мужнiсть, породжена любов’ю до власностi, спонукала евреiв нехтувати цiею небезпекою, тим паче що вони могли отримати величезнi прибутки у такiй багатiй краiнi, як Англiя. Попри численнi перешкоди й особливу податкову палату, про яку ми вже згадували (вона називалася еврейським казначейством i була створена саме для того, щоб розоряти i пригноблювати евреiв), вони примножували своi статки i передавали iх з рук у руки за допомогою векселiв; цей комерцiйний винахiд належить евреям. Векселi також давали iм змогу переводити грошi з однiеi краiни в iншу; отже, коли в однiй краiнi евреям загрожували утиски i збитки, iхнi скарби зберiгалися за кордоном. Впертiсть i пожадливiсть, властивi евреям, певною мiрою допомагали iм опиратися фанатизму i тиранii тих, пiд чиею владою вони жили; цi якостi наче зростали вiдповiдно до гноблень, яких вони зазнавали.

Через багатства, нажитi торгiвлею, нерiдко вони потрапляли в небезпечне становище, проте тi багатства служили iм на користь, змiцнюючи iхнiй вплив i надаючи певний захист. Такими були умови iснування евреiв, i вони формували iхнiй характер: спостережливий, пiдозрiливий i боязкий, але водночас упертий, спритний i стiйкий у подоланнi труднощiв.

Мандрiвники довго пробиралися лiсовими стежками; нарештi прочанин порушив мовчання.

– Бачиш отой старий висохлий дуб? – спитав вiн. – Це межа володiнь Фрон де Бефа. Ми вже давно проiхали землi Мальвуазена. Тепер ти можеш не боятися погонi.

– Нехай розтрощаться колеса iхнiх колiсниць[125 - Нехай розтрощаться колеса iхнiх колiсниць… – Пiд час виходу евреiв з Єгипту Бог позбавив колiсницi египтян, якi iх переслiдували, колiс (Друга книга Мойсейова. Вихiд, 14: 25).], – сказав еврей, – подiбно до того, як вони розтрощилися в колiсниць фараонових! Та не покидай мене, добрий юначе. Згадай про лютого тамплiера i його сарацинських рабiв. Вони не зважать нi на межi, нi на садибу, нi на звання власника.

– Вiд цього мiсця нам не по дорозi. Людинi мого звання не личить iхати поруч з тобою довше, нiж цього вимагае необхiднiсть. І якоi допомоги ти чекаеш вiд мене, мирного прочанина, проти двох озброених язичникiв?

– Добрий юначе! – вигукнув еврей. – Ти можеш мене захистити, а я можу тобi вiддячити – не грошима, iх у мене немае, допоможе менi отець Авраам…

– Я вже сказав тобi, – перервав його прочанин, – що нi грошей, нi твоеi вiддяки менi не треба. Провести тебе я можу. Навiть можу захистити тебе, оскiльки вступитися за еврея перед сарацинами навряд чи заборонено християнину. А потiм я проведу тебе до мiсця, де ти зможеш знайти собi гiдних захисникiв. Ми вже неподалiк вiд Шефiлда. В цьому мiстi ти легко розшукаеш своiх одноплемiнникiв i знайдеш у них притулок.

– Нехай благословить тебе Іаков, добрий юначе! – мовив еврей. – У Шефiлдi я знайду притулок у мого родича Зарета, а потiм вiднайду якийсь спосiб проiхати далi.

– Гаразд, – сказав прочанин. – Отже, в Шефiлдi ми попрощаемось. За пiвгодини ми будемо там.

За цi пiвгодини жоден з них не зронив бiльш нi слова; прочанин, мабуть, вважав нижче своеi гiдностi розмовляти з евреем без крайньоi потреби, а той не смiв звертатися до людини, яка здiйснила подорож до Гробу Господнього i тому мала на собi печать святостi. Зупинившись на вершинi пологого схилу, прочанин вказав на мiсто Шефiлд, що розляглося бiля пiднiжжя, i мовив:

– Осьде ми попрощаемось.

– Але не ранiше, нiж бiдний еврей викаже вам свою вдячнiсть, хоч я й не смiю просити вас завiтати до мого родича зарета, який допомiг би менi винагородити вас за доброту, – сказав Ісаак.

– Кажу тобi, – мовив прочанин, – нiякоi винагороди менi не потрiбно. Якщо в довгому списку твоiх боржникiв знайдеться який-небудь бiдний християнин i ти заради мене врятуеш його вiд борговоi тюрми та кайданiв, я вважатиму, що отримав свою винагороду.

– Зажди! – вигукнув Ісаак, хапаючи його за полу. – Я хотiв би зробити для тебе бiльше. Господь вiдае, який я бiдний… Авжеж, Ісаак – найбiднiший серед своiх одноплемiнникiв. Та пробач менi, якщо я спробую вгадати, що для тебе зараз найважливiше…

– Якщо ти вгадав, що менi зараз потрiбно, – сказав прочанин, – ти все одно не змiг би менi це дати, навiть якби був таким багатим, яким прикидаешся бiдним.

– Прикидаюся бiдним? – перепитав еврей. – Повiр, я сказав щиру правду: мене розорили, пограбували, я у боргах. Лихi руки вiдняли в мене весь мiй крам, грошi, кораблi i все, що я мав… Та все ж я знаю, що тобi потрiбно, i, може, зумiю тобi допомогти. Зараз ти понад усе хочеш мати коня та зброю.

Прочанин мимохiть здригнувся i, рвучко обернувшись до нього, спитав:

– Як ти здогадався?

– Байдуже, як я здогадався, аби лишень мiй здогад був вiрним. І коли вже я знаю, що тобi потрiбно, я це роздобуду.

– Зваж на мое становище, мiй одяг, моi обiтницi…

– Я знаю вас, християн, – заперечив еврей. – Знаю, що найзнатнiшi серед вас у марновiрному каяттi беруть у руки цiпок прочанина i пiшки вирушають у далеку путь, щоб уклонитися праху мерцiв.

– Не богохульствуй! – строго перервав його прочанин.

– Пробач, – сказав Ісаак. – Я сказав це, не подумавши. Але вчора ввечерi, та й сьогоднi зранку в тебе вихопилося кiлька слiв, що, мов iскри, вибитi кресалом, осяяли для мене твое серце. До того ж пiд твоею одежею прочанина схованi лицарський ланцюг i золотi шпори. Вони зблиснули, коли ти схилився над моiм лiжком.

Прочанин не змiг втримати посмiшки i сказав:

– А якби хтось так само придивився до твоеi одежi, Ісааку? Певно, вiн би побачив дещо цiкаве.

– Не варто про це говорити! – сказав еврей, змiнившись на лицi, i квапливо витяг з торбини письмове приладдя. Поставивши на сiдло свого жовтого капелюха, вiн розстелив на ньому аркуш паперу i почав писати, наче бажаючи покласти край небезпечнiй розмовi. Дописавши листа, вiн хитро примружив очi i подав його прочаниновi зi словами:

– У мiстi Лестерi всi знають багатого еврея Кирджата Джайрама з Ломбардii. Передай йому цього листа. В нього е на продаж шiсть лицарських обладункiв мiланськоi роботи, найгiрший з них пiдiйшов би i принцовi; також е в нього десятеро коней – на гiршому з них не сором було б iздити i королю, якби вiн вирушив битися за свiй трон. За цим листом Кирджат дасть тобi на вибiр i обладунок, i бойового коня, а також усе необхiдне для турнiру. Коли потреба в цьому минеться, поверни товар йому або, якщо можеш, заплати за нього повну цiну.

– Але ж, Ісааку, – мовив прочанин з посмiшкою, – хiба ти не знаеш, що, як лицаря виб’ють iз сiдла пiд час турнiру, його кiнь i зброя переходять у власнiсть переможця? Таке лихо може трапитись i зi мною, а заплатити за коня i обла-дунок я не зможу.

Здавалося, еврея вразила ця несподiвана думка; проте, зiбравши всю свою мужнiсть, вiн вiдповiв:

– Нi, нi, нi! Цього не може бути, я й слухати про це не хочу. Благословення отця нашого з тобою… І твiй спис буде переможним, мов жезл Мойсея.

З цими словами вiн повернув мула убiк, але прочанин притримав його за край плаща i мовив:

– Стривай, Ісааку. Ти не знаеш, чим ризикуеш. Може статися так, що кiнь буде убитий, а обладунок потрощений; адже я сам не жалiтиму нi коня, нi людини. До того ж твоi одноплемiнники нiчого не роблять задарма. Менi таки доведеться чимось розплачуватись.

Ісаак зiщулився, наче вiд болю, але благородство все ж таки перемогло звичнi для нього почуття.

– Це ваги не мае, – сказав вiн, – байдуже. Пусти мене. Якщо збитки й стануться, ти iх виплачувати не будеш. Кир-джат Джайрам подаруе тобi цей борг заради Ісаака, свого родича, якого ти врятував. Прощавай i будь здоровий. Але послухай, добрий юначе, – продовжував вiн, ще раз озирнувшись, – не лiзь уперед, коли почнеться ця колотнеча. Я кажу це не для того, щоб ти берiг коня i зброю, а лише заради спасiння твого життя i тiла.

– Дякую за турботу, – вiдповiв прочанин усмiхнувшись, – я пам’ятатиму твою люб’язнiсть i будь-що постараюся тобi вiддячити.

Вони попрощалися i рiзними дорогами рушили до мiста Шефiлд.




Роздiл VII


Ось скаче славних лицарiв загiн.

При зброi кожен, в пишному вбраннi;

Несе за ним шолом слуга один,

А iнший – меч для славноi борнi.

Б’ють конi копитами та iржуть,

Меча для битви нагострив зброяр.

А глядачi вже звiдусiль iдуть —

І дворянин, i йомен, i злидар.

    Драйден. «Паламон i Арсит»[126 - Епiграф з поеми Джона Драйдена (1631–1700) «Паламон i Арсит, або Оповiдь лицаря» на сюжет з «Кентерберiйських оповiдань» Чосера.]

За тих часiв англiйський народ перебував у досить непевному становищi. Рiчард Лев’яче Серце був у полонi в пiдступного i жорстокого герцога Австрiйського.[127 - …у полонi в пiдступного i жорстокого герцога Австрiйського. – Леопольд, герцог Австрiйський, був суперником Рiчарда пiд час Хрестового походу (про це йдеться у «близькосхiдному» романi Скотта «талiсман»), вiн захопив його в полон i звiльнив у лютому 1194 р. За величезний викуп, який за нього внесла королева-мати.] Навiть саме мiсце ув’язнення Рiчарда було невiдоме; бiльша частина його пiдданих, що за його вiдсутностi зазнавали тяжких поневiрянь, нiчого не знала про долю свого короля.

Принц Джон, що був у союзi iз запеклим ворогом Рiчарда – французьким королем Фiлiппом[128 - …був у союзi iз французьким королем Фiлiппом… – Фiлiпп ІІ Август (1165–1223, король з 1180) теж брав участь у Третьому хрестовому походi, згодом вiн вiдвоював майже всi землi, що належали англiйськiй коронi у Францii (Нормандiю, Аржу та iн.).], використовував увесь свiй вплив на герцога Австрiйського, щоб вiн якомога довше тримав у полонi його брата Рiчарда, який свого часу зробив йому стiльки добра.

Улучивши сприятливу нагоду, Джон набирав собi прибiчникiв, щоб у разi Рiчардовоi смертi вiдтягти престол у законного спадкоемця[129 - …витягти престол у законного спадкоемця – свого племiнника Артура… – Артур, герцог Британський (1187–1203), його батько був третiм сином короля Генрiха ІІ, i за тодiшнiми законами принц Артур мав успадкувати трон пiсля смертi бездiтного Рiчарда І. Перед смертю Рiчард примирився з Джоном i передав йому корону. Існуе версiя, що кiлька рокiв по тому Джон захопив Артура в полон i вбив.] – свого племiнника Артура, герцога Британського, сина його старшого брата Джефрi Плантагенета. Згодом вiн, як вiдомо, здiйснив свiй задум i незаконно захопив владу. Вправний iнтриган i гульвiса, принц Джон легко завоював прихильнiсть не лише тих, хто мав пiдстави боятися гнiву Рiчарда за злочини, вчиненi за його вiдсутностi, а й численних «зiрвиголов» – колишнiх учасникiв хрестових походiв. Цi люди повернулися на батькiвщину, пiзнавши всiею скверни Сходу, але, зубожiвши, тепер тiльки й чекали мiжусобноi вiйни, щоб покращити свое становище.

До причин, якi викликали загальний неспокiй i тривогу, слiд вiднести й ту обставину, що чимало селян, доведених до краю утисками дворян i суворими законами про охорону лiсiв, збиралися у великi загони i хазяйнували у лiсах i полях, не боячись мiсцевого уряду. Дворяни, зi свого боку, прибравши роль самодержавних володарiв, збирали довкола себе справжнi розбiйнi банди. Щоб утримувати це вiйсько i жити в розкошi, чого вимагали iхня гордiсть i марнославство, дворяни позичали грошi в евреiв пiд великi проценти. Цi борги пiдточували iхнi статки, i вони намагалися позбутися iх, чинячи насильство над кредиторами. Не дивно, що за такого лихолiття англiйський народ зазнавав тяжких злигоднiв i мав усi пiдстави чекати на ще тяжчi в майбутньому. На довершення всього у краiнi поширилася якась небезпечна заразна хвороба[130 - …у краiнi поширилася якась небезпечна заразна хвороба… – Маеться на увазi епiдемiя 1196 р.]. Вона знайшла для себе сприятливi умови серед злиденного простолюду i забрала безлiч життiв, а тi, хто вцiлiв, часом заздрили мерцям, яким уже не загрожували майбутнi бiди. Проте, попри всi цi знегоди, i багатi й бiднi, простолюд i знать жадали потрапити на турнiр. Це було найцiкавiше i найвеличнiше видовище того часу, i населення мало до нього таку саму пристрасть, як напiвголодний мешканець Мадрида – до бою бикiв, на який витрачае останнiй грiш, замiсть того щоб купити iжу для своеi родини. Нiякi обов’язки, нiякi недуги не могли втримати старих i молодих вiд такоi вистави. Пiшла чутка, що бойовисько, призначене поблизу мiста Ешбi, у графствi Лестерському, вiдбудеться мiж славними лицарями у присутностi самого принца Джона, i це викликало ще бiльший iнтерес. Вранцi того дня, на який було призначено вiдкриття турнiру, безлiч людей усiх звань i станiв рушили до мiсця бойовоi вистави.

Мiсце турнiру було дуже мальовничим. На узлiссi великого лiсу, на вiдстанi однiеi милi вiд мiста Ешбi, розкинулася широка галявина, вкрита зеленим дерном, з одного боку оточена густим лiсом, а з другого – поодинокими старими дубами. Посерединi ii пологi схили утворювали широкий рiвний майданчик, обгороджений мiцним парканом. Огорожа була чотирикутноi форми, iз заокругленими кутами, що зручнiше для глядачiв. Для в’iзду воiнiв на арену у пiвнiчнiй i пiвденнiй стiнках огорожi були зробленi ворота, такi широкi, що двое вершникiв могли проiхати в них плiч-о-плiч. При кожних воротах стояли два герольди, шiсть сурмачiв i шiсть глашатаiв i, крiм того, загiн солдатiв, якi стежили за порядком. Герольди повиннi були перевiряти звання лицарiв, що бажали взяти участь у турнiрi. За пiвденними ворiтьми на невеликому пагорбi стояли п’ять розкiшних наметiв, прикрашених стягами коричневого та чорного кольорiв; це були кольори, вибранi розпорядниками турнiру. Стрiчки на всiх наметах були того ж кольору. Перед кожним наметом висiв щит його хазяiна-лицаря, а поруч зi щитом стояв зброеносець, одягнений дикуном, або фавном, або якимось iншим чудернацьким створiнням – залежно вiд смакiв свого хазяiна. Середнiй, почесний намет був наданий Брiану де Буа-Жiльберу. Чутки про його неперевершене мистецтво у всiх лицарських вправах, а також його близькi зв’язки з лицарями, якi влаштували цей турнiр, спонукали розпорядникiв не лише прийняти його до свого кола, але навiть обрати своiм головою, незважаючи на те, що вiн лише недавно прибув до Англii. Поруч з його наметом з одного боку стояли намети Реджинальда Фрон де Бефа i Фiлiппа де Мальвуазена, а з другого – Х’юго де Гранменiля, родовитого барона, один з предкiв якого був лордом-сенешалем[131 - Лорд-сенешаль – особа, що вiдповiдае за внутрiшнiй розпорядок при дворi монарха.] за часiв Вiльгельма Завойовника i його сина Вiльгельма Рудого. П’ятий намет належав iоанiтовi Ральфу де Вiпонту, великому землевласниковi з мiстечка Гесер, що лежить неподалiк вiд Ешбi де ля Зуш.

Майданчик з наметами був обгороджений мiцним частоколом i з’еднувався з ареною широким пологим спуском, що також був обнесений огорожею. Уздовж частоколу вишикувалися стражники. За пiвнiчними воротами арени на такому ж обгородженому майданчику розмiщувався намет, призначений для лицарiв, якi побажають викликати на бiй розпорядникiв турнiру. Тут були приготованi рiзноманiтнi страви i напоi, а поруч сидiли ковалi, зброярi та iншi майстри i слуги, ладнi будь-якоi митi надати бiйцям потрiбну послугу. Вздовж огорожi були влаштованi особливi галереi, завiшанi гобеленами i встеленi килимами. На килимах лежали подушки, щоб дами i знатнi глядачi могли вiдпочити тут якомога комфортнiше. Вузький простiр мiж цими галереями й огорожею був вiдданий дрiбномаетним фермерам, або так званим йоменам, тому цi мiсця являли собою щось на зразок партеру в нашому театрi. Що ж до простолюду, то вiн мав розмiститися на сидiннях, зроблених з дерну на схилах найближчих пагорбiв, що надавало глядачам змогу бачити жадане видовисько поверх галерей i чудово роздивитися все, що вiдбуваеться на аренi. Крiм того, кiлька сот чоловiк вмостилися на гiлках дерев, що оточували галявину; навiть дзвiниця найближчоi сiльськоi церкви кишiла глядачами.

У серединi схiдноi галереi, напроти центру арени, було узвишшя, де пiд балдахiном з королiвським гербом стояло високе крiсло, подiбне до трону. Навколо цiеi почесноi ложi юрмилися пажi, зброеносцi, стражники в пишному одязi, i з усього було видно, що це мiсце призначаеться для принца Джона i його почту. Напроти королiвськоi ложi, посерединi захiдноi галереi, височiв iнший помiст, оздоблення якого було не таким розкiшним, проте вражало розмаiттям барв. Там теж стояв трон, обтягнений червоною i зеленою тканиною, оточений натовпом пажiв i молодих дiвчат – най-вродливiших, яких лиш можна було пiдiбрати. Всi вони були у вишуканому вбраннi, також червоного i зеленого кольорiв. Ложу прикрашали квiти i прапори iз зображенням сердець, палаючих сердець, сердець, що спливають кров’ю, стрiл, сагайдакiв та iнших емблем всепереможного Купiдона. Напис над троном оголошував, що це почесне мiсце призначаеться для королеви любовi й краси. Але хто буде цiею королевою, поки що було невiдомо.

Тим часом строкатий натовп глядачiв рушив до арени. Вже виникло чимало суперечок через те, що дехто намагався зайняти чужi мiсця. Здебiльшого цi суперечки досить нечемно вирiшувалися стражниками, якi для переконання найбiльш упертих користувалися рукiв’ями своiх мечiв та древками сокир. Коли через мiсця сперечалися бiльш поважнi персони, iхнi претензii розбирали двое маршалiв[132 - Маршал – особа, що наглядае за королiвськими конюшнями i органiзацiею турнiрiв.] ратного поля: Вiльям де Вiвiль i Стiвен де Мартiваль. Цi маршали, при повному озброеннi, роз’iжджали по аренi, наглядаючи за порядком серед глядачiв.

Поступово в галереях зiбралася юрма лицарiв i дворян; iхнi довгi темнi мантii приемно вирiзнялися на тлi свiтлого i яскравого вбрання дам, яких тут було ще бiльше, нiж чоловiкiв, хоча, здавалося б, такi кривавi i жорстокi забавки не мiстять в собi нiчого привабливого для прекрасноi статi. У нижнiх галереях i переходах стояв цiлий натовп багатих йоменiв i дрiбномаетних дворян, якi через бiднiсть або незнатний стан не наважилися зайняти кращi мiсця. Звiсно, саме серед цiеi публiки найчастiше спалахували сварки через право на першiсть.

– Ах ти брудна собако! – кричав якийсь лiтнiй чоловiк, пошарпаний одяг якого свiдчив про бiднiсть, а меч на поясi, кинджал за поясом i золотий ланцюг – про претензii на знатнiсть. – Син вовчицi, покидьок! Як смiеш ти штовхати християнина, та ще й нормана iз шляхетного роду Мон-дiдье!

Ця сердита промова була звернена не до кого iншого, як до нашого приятеля Ісаака; вiн, цього разу багато вбраний, у розкiшному плащi, прокладав собi шлях у натовпi, намагаючись вiдшукати мiсце в передньому рядi нижньоi галереi для своеi дочки, красунi Ребекки. Вона приiхала до нього в Ешбi i тепер стояла поруч з ним, мiцно тримаючи його за руку, боязко озираючись довкола. ii лякало загальне невдоволення, викликане поведiнкою ii батька. Ми вже бачили, що Ісаак iнколи виявлявся справжнiм боягузом; але тепер вiн знав, що йому нема чого боятись. При такiй кiлькостi свiдкiв нiхто з його корисливих i лютих гнобителiв не наважився б його скривдити. На подiбних виставах евреi перебували пiд захистом закону, а якщо цього виявлялося недостатньо, з-помiж дворян завжди знаходилося кiлька знатних баронiв, якi готовi були заступитися за еврея з власноi вигоди. До того ж Ісаак добре знав, що принц Джон прагне позичити в багатих евреiв Йорка велику грошову суму пiд заставу коштовностей i земель. Ісаак мав до цього безпосередне вiдношення i чудово знав, що принцовi хочеться чимшвидше владнати цю справу. Тому вiн був упевнений, що в разi неприемного зiткнення принц його захистить.

Смiливо просуваючись уперед, Ісаак мав необережнiсть штовхнути норманського дворянина. Однак його виправдання лише розлютили оточуючих. Кремезний йомен у зеленому суконному каптанi, з оберемком стрiл за поясом, iз срiбним значком на грудях i величезним луком у руцi рвучко повернувся, i його обличчя, задубiле вiд сонця та вiтру, мов смажений горiх, спалахнуло гнiвом. Вiн порадив еврею затямити, що, хоч вiн i роздувся, мов павук, висотуючи кров зi своiх нещасних жертв, проте павуки мають сидiти по кутках, а коли вони вилiзуть на свiтло – iх душать. Погрози, грубий голос i лихий погляд йомена змусили еврея позадкувати. Мабуть, Ісаак поквапився б опинитися десь подалi вiд такого небезпечного сусiди, аж раптом загальну увагу привернула поява на аренi принца Джона та його численного i веселого почту. Цей почет складався головним чином зi свiтських, а почасти i з духовних осiб, що були вдягненi з не меншою розкiшшю i поводилися не менш вiльно, нiж iхнi свiтськi товаришi. Серед духовних осiб був i прiор з Жорво, у найрозкiшнiшому вбраннi, яке лишень дозволяв його сан. Його одяг був рясно оздоблений хутром та золотом, а носки чобiт загнутi догори так високо, що перевершили без того смiховинну моду тих часiв. Вони були такi великi, що прив’язувалися не до колiн, а до пояса i заважали вершниковi вставити ногу в стремено. Проте чепурного абата це анiтрохи не бентежило. Можливо, вiн був навiть радий виявити при такiй кiлькостi глядачiв i прекрасних дам свое вмiння триматися в сiдлi без стремен.

Решта осiб, що входили до почту принца Джона, були його фаворитами – командувачi найманого вiйська, кiлька баронiв, розбещена юрма придворних i лицарi – тамплiери та iоанiти. Слiд зазначити, що лицарi цих двох орденiв вважалися ворогами Рiчарда: у Палестинi, пiд час нескiнченних чвар мiж французьким i англiйським королями, вони стали на бiк Фiлiппа. Усiм було вiдомо, що саме внаслiдок цих чвар усi перемоги Рiчарда над сарацинами виявилися марними, а його спроби взяти Єрусалим скiнчилися поразкою; плодом завойованоi слави було лише хистке перемир’я, укладене iз султаном Саладiном. З тих самих полiтичних мiркувань, якими керувалися iхнi товаришi у Святiй землi, тамплiери та iоанiти, що жили в Англii i Нормандii, приедналися до партii принца Джона, не маючи пiдстав нi бажати повернення Рiчарда до Англii, нi бачити на престолi його законного спадкоемця, принца Артура.

Принц Джон, у свою чергу, ненавидiв i зневажав уцiлiлих представникiв саксонськоi знатi i не минав за будь-якоi нагоди ii принизити. Вiн розумiв, що саксонськi дворяни разом з усiм iншим саксонським населенням вороже ставляться до його замiрiв, боячись подальшого обмеження своiх давнiх прав, якого вони могли чекати вiд такого свавiльного володаря, яким був принц Джон.

Принц виiхав на арену у супроводi свого почту, верхи на баскому конi сiроi мастi i з соколом на руцi. На ньому було розкiшне пурпурово-золоте вбрання, на головi – хутряна шапочка, оздоблена самоцвiтами, з-пiд якоi спадали на плечi довгi кучерi. Вiн iхав попереду, голосно розмовляючи й обмiнюючись жартами зi своiм почтом, i, як то ведеться в членiв королiвськоi родини, кидав вiдвертi погляди на красунь, що сидiли у верхнiй галереi. Навiть тi, хто вбачав на обличчi принца вираз жорстокостi, розпусти, зверхнього i вкрай байдужого ставлення до iнших людей, не могли не погодитися, що йому властива певна привабливiсть; риси його обличчя, правильнi вiд природи, завдяки вихованню набули привiтного та люб’язного виразу, який нерiдко може здаватися справжньою душевною добротою. Такий вираз обличчя занадто часто – i цiлком даремно – здаеться оточуючим ознакою мужностi й щирого серця, тодi як пiд цiею личиною ховаеться легковажна байдужiсть i розбещенiсть людини, яка, незалежно вiд своiх душевних якостей, вважае себе вищою за iнших завдяки знатному походженню, багатству або iншим сумнiвним благам.

Проте бiльшiсть глядачiв не обтяжували себе такими серйозними роздумами. iм варто було побачити розкiшну хутряну шапочку принца Джона, його мантiю, оторочену соболиним хутром, його сап’яновi чоботи iз золотими шпорами i, нарештi, його вмiння триматись у сiдлi, як вони, не тямлячись вiд захвату, привiтали його гучними криками.

Принц роз’iжджав по аренi. Раптом його увагу привернула сварка, зчинена претензiями Ісаака на краще мiсце. Пильнi очi Джона одразу ж розгледiли еврея, проте набагато приемнiше вразила його зiр вродлива донька Сiону, що боязко тулилася до свого старого батька. Та й справдi, навiть на смак такого вибагливого кавалера, яким був принц Джон, Ребекка нiчим не поступалася англiйським красуням. Вона мала навдивовижу гарну фiгуру, i схiдне вбрання не приховувало ii чарiв. Жовтий шовковий тюрбан личив до смаглявого вiдтiнку ii шкiри, очi сяяли, тонкi брови вигиналися гордими дугами, бiлi зуби блищали, мов перли, а густе чорне волосся спадало на груди й плечi, прикритi довгою симарою з пурпурового персидського шовку з вигаптуваними на ньому барвистими квiтами; спереду симара була усипана золотими застiбками та перлами. Весь образ дiвчини таiв у собi таку принаду, що Ребекка могла змагатися з будь-якою красунею з тих, що сидiли поруч. ii сукня була застебнута перламутровими пряжками; три верхнi були розстебнутi, оскiльки день видався спекотний, i на оголенiй шиi сяяло дiамантове колье з коштовними пiдвiсками; страусова пiр’iна, прикрiплена до тюрбана дiамантовим аграфом[133 - Аграф – коштовна пряжка або застiбка на одязi.], також одразу впадала в око, i хоча гордовитi красунi з верхньоi галереi змiряли еврейку презирливим поглядом, кожна з них потайки заздрила ii красi та багатству.

– Клянуся лисиною Авраама, – мовив принц Джон, – ця еврейка – взiрець тих чарiв i чеснот, через якi втратив розум наймудрiший iз царiв. Як ви гадаете, прiоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш iще мудрiший брат Рiчард не може вiдвоювати, – ця дiвчина гарна, мов сама наречена з Пiснi пiсень.

– Троянда Сарону i Лiлея Долин[134 - Троянда Сарону i Лiлея Долин… – образи з Пiснi Пiсень Соломона.], – вiдповiв прiор. – Однак, ваша свiтлосте, вам слiд пам’ятати, що вона всього лише еврейка.

– Авжеж, – кинув принц, не звернувши анi найменшоi уваги на його слова. – А ось i мiй еврейський капшук з грiшми! Маркiз червiнцiв i барон срiбнякiв гиркаеться через почесне мiсце з обiдранцями, в яких, мабуть, i пеннi нема за душею. Клянуся святим Марком, мiй грошовитий приятель i його гарненька евреечка зараз матимуть мiсця на верхнiй галереi. Агов, Ісааку! Це хто з тобою? Хто вона тобi, дружина чи донька? Що це за схiдна гурiя, яку ти тримаеш пiд пахвою, наче скриньку з грiшми?

– Це моя донька Ребекка, ваша свiтлосте, – вiдповiв Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вiтання принца, в якому поеднувалися i глум, i люб’язнiсть.

– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним смiхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобi чи дружина, ii слiд вшанувати, як того заслуговуе ii краса i твоi заслуги. Гей, хто там сидить нагорi? – продовжував вiн, озираючи галерею. – Саксонськi хлопи? Ач, як розсiлися! Виженiть iх геть звiдти! Нехай звiльнять мiсце для мого князя лихварiв i його прекрасноi доньки. Я втовкмачу цим нечемам, що кращi мiсця синагоги вони повиннi дiлити з тими, кому синагога належить!

Ця зухвала i груба промова була звернена до Седрiка Сакса з його почтом та до його союзника i родича Етельстана[135 - Етельстан – iм’я iсторичне, так звали саксонського короля, наступника Альфреда.] Конiнгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королiв, надзвичайно шанували всi сакси – уродженцi пiвнiчноi Англii. Проте разом iз королiвською кров’ю предкiв Етельстан успадкував вiд них i чимало вад. Вiн був високий на зрiст, мiцноi статури, у розквiтi лiт; але його вродливе обличчя було таке мляве, очi дивилися так безживно i невиразно, рухи були такi повiльнi, а сам вiн – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзi, яких було чимало i якi, подiбно до Седрiка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватiсть пояснюеться не браком мужностi, а сумирною вдачею. На думку iнших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалi запоi призвели до того, що вiн втратив усi своi кращi риси, окрiм смiливостi i млявого добросердя. Саме до нього й звернувся принц Джон з наказом посунутись i звiльнити мiсце для Ісаака та Ребекки. Етельстан, приголомшений такою вимогою, що для тогочасних понять була надзвичайно образливою, i не подумав скоритися принцовi. Проте вiн не знав, як вiдповiсти на цей наказ. Вiн обмежився тим, що не зробив нiчого. Не ворухнувшись, вiн широко розплющив своi банькатi сiрi очi i зиркнув на принца з таким подивом, який мiг би видатися смiшним. Але принцовi Джону було не до смiху.

– Цей саксонський пастух чи то спить, чи не розумiе мене! – сказав вiн. – Де Брейсi, полоскочи його списом, – продовжував Джон, повернувшись до лицаря, що iхав з ним поруч. То був командир загону вiльних стрiлкiв-кондотьерiв, тобто найманцiв, що не належали до жодноi нацii i залюбки служили будь-кому, хто iм щедро платив.

Навiть у почтi принца залунали обуренi вигуки. Але сам де Брейсi, професiя якого притлумила в ньому делiкатнiсть, певно, виконав би наказ принца скорiше, нiж Етельстан Вайлуватий встиг подумати, що треба ухилитися вiд зброi, – якби Седрiк з блискавичною швидкiстю не вихопив свiй короткий меч i одним ударом не вiдрубав сталевий наконечник списа.

Обличчя принца Джона налилося кров’ю. Вiн люто вилаявся i вже збирався висловити погрозу, але змовчав – i тому, що придворнi заходилися вмовляти його та заспокоювати, i тому, що натовп привiтав вчинок Седрiка гучними вигуками схвалення.

Принц кинув на глядачiв розлючений погляд, нiби шукаючи беззахисну жертву, на якiй можна зiгнати злiсть. Вiн помiтив того стрiльця у зеленому каптанi, який щойно погрожував Ісааковi. Побачивши, що цей парубок голосно i вiдкрито висловлюе свое схвалення Седрiку, принц спитав його, чого вiн так розходився.

– А я завжди кричу «ура», – вiдповiв йомен, – коли бачу вдалий прицiл або влучний удар.

– Еге! – мовив принц. – Мабуть, ти й сам стрiлок хоч куди?

– Не гiрший вiд будь-якого лiсничого, – сказав йомен.

– Вiн за сто крокiв влучить у мiшень Уота Тiрела[136 - Мiшень Уота Тiрела… – Вiльгельм ІІ (Рудий) був убитий пiд час полювання; Уолтер Тiрел, який супроводжував короля на цьому полюваннi, втiк за кордон. Вважаеться, що саме вiн здiйснив злочин, але довести це нiхто не змiг.], – кинув хтось iз заднiх рядiв, але хто саме – принц не побачив. Цей натяк на долю його дiда, Вiльгельма Рудого, i розлютив, i налякав принца Джона. Проте вiн обмежився тим, що наказав стражникам приглядати за цим хвалькуватим йоменом.

– Клянуся святою Гризельдою, – додав вiн, – ми побачимо, чого вартий цей шанувальник чужих заслуг.

– Не маю нiчого проти, – вiдповiв йомен iз властивою йому незворушнiстю.

– А ви чого не встаете, саксонськi хлопи? – закричав розлютований принц. – Клянуся Всевишнiм, буде так, як я сказав, i еврей сидiтиме поруч з вами!

– Як це так? Нехай ваша свiтлiсть не гнiваеться, але нам зовсiм не випадае сидiти поруч зi шляхетними особами, – мовив Ісаак; хоч вiн i посварився через мiсце iз занепалим та розореним представником родини Мондiдье, проте не наважився б зазiхати на привiлеi заможних саксонцiв.

– Іди туди, брудна собако, я тобi наказую! – вигукнув принц Джон. – Інакше я накажу, щоб твою шкуру зiдрали й видубили на кiнську збрую.

Почувши таке застереження, Ісаак ступив на вузькi крутi сходи, що вели до верхньоi галереi.

– Побачимо, хто насмiлиться його спинити, – сказав принц, пильно дивлячись на Седрiка, який вочевидь готувався зiпхнути еврея зi сходiв. Але блазень Вамба, несподiвано втрутившись, запобiг цьому лиховi: вiн скочив уперед i, ставши мiж своiм хазяiном та Ісааком, вигукнув:

– Дайте-но я спробую! – i, витягши з-пiд плаща чималий кусень свинини, тицьнув його пiд нiс Ісааковi. Звiсно, вiн прихопив iз собою цю поживу на той випадок, якщо турнiр затягнеться довше, нiж може витримати його апетит. Ісаак, угледiвши цей осоружний для нього предмет i бачачи, що блазень здiймае в нього над головою свою дерев’яну шпагу, заточився назад, спiткнувся i сторчма покотився по сходах. Ця сцена викликала шалений вибух реготу в глядачiв, та й сам принц Джон i його почет аж зайшлися вiд смiху.

– Ну, братику принц, давай менi приз, – сказав Вамба. – Я перемiг ворога в чесному двобоi: мечем i щитом, – продовжував вiн, вимахуючи шпагою в однiй руцi i шматком свинини в iншiй.

– Хто ти такий i звiдки, славний вояче? – крiзь смiх промовив принц Джон.

– За походженням я дурень, – вiдповiв той, – звати мене Вамба, я син Бовдура, який був сином Телепня, а той, у свою чергу, був нащадком олдермена.

– Звiльнiть мiсце для еврея в передньому ряду нижньоi галереi, – сказав принц Джон, потайки радiючи, що трапилася нагода вiдмiнити початкове рiшення. – Адже не годиться саджати переможеного поруч з переможцем! Це проти всiх правил лицарства.

– Атож, не слiд садити шахрая поруч з дурнем, а еврея – поруч зi свинею.

– Ну, спасибi, друже, – вигукнув принц Джон, – ти мене розсмiшив на славу! Гей, Ісааку, ану позич менi жменьку червiнцiв!

Збентежений цим проханням, Ісаак довго порпався у своiй хутрянiй торбинi, що висiла в нього на поясi, i намагався визначити, скiльки монет вмiститься у жменi; але принц поклав край його ваганням: схилившись до еврея, вiн вихопив торбину з його рук, витяг звiдти кiлька золотих монет, кинув iх Вамбi i поскакав далi уздовж бойового поля. Глядачi почали кпити з еврея, а принца осипали такими схвальними вигуками, наче вiн вчинив почесне i благородне дiяння.




Роздiл VIII


Ось пролунав сурми тривожний спiв,

До бою закликаючи бiйцiв.

Луна пiшла i небом i землею;

І лицар забороло опустив,

Рушаючи на смертних ворогiв.

    «Паламон i Арсит»

Об’iжджаючи арену, принц Джон раптом притримав коня i, звернувшись до абата Еймера, заявив, що геть забув про головний клопiт цього дня.

– Святi на небi! – сказав вiн. – Чи знаете ви, сер прiор, що ми забули обрати королеву любовi й краси, яка своею бiлою ручкою роздаватиме нагороди! Щодо мене, я подам голос за чорнооку Ребекку. В мене немае нiяких забобонiв.

– Пресвята Дiво, – прошепотiв прiор, з острахом звiвши очi до неба, – за еврейку! та ж пiсля цього нас закидають камiнням i виженуть геть з турнiру, а я ще не такий старий, щоб прийняти мученицький вiнець. До того ж, клянуся моiм святим покровителем, Ребекка поступаеться красою чарiвнiй саксонцi Ровенi.

– Та чи не все одно, – вiдповiв принц, – саксонка чи еврейка, собака чи свиня! Що менi з того? Нi, оберемо Ребекку, хоча б для того, щоб подражнити саксонських хлопiв.

Почувши це, навiть принцiв почет обурився.

– Це кепський жарт, мiлорде, – мовив де Брейсi. – жоден лицар не пiднiме списа, якщо завдати такоi образи шляхетному товариству.

– І це вельми необачно, – сказав один з найстарших i найвпливовiших дворян у почтi принца, Вальдемар Фiтцурс. – Така витiвка може перешкодити здiйсненню задумiв вашоi свiтлостi.

– Сер, – зверхньо мовив принц, зупинивши коня i повертаючись до вельможi, – я запросив вас перебувати у моему почтi, а не давати менi поради.

– Кожен, хто йде за вашою свiтлiстю тими шляхами, якi ви зволiли вибрати, – стиха вiдповiв Вальдемар, – мае право давати вам поради, оскiльки вашi iнтереси i безпека тiсно пов’язанi з нашими власними.

Це було сказано таким тоном, що принц визнав за краще поступитися.

– Я пожартував, – сказав вiн, – а ви накинулися на мене, мов змiiне кубло! Чорти б вас узяли, та обирайте кого хочете!

– Нi, нi, – мовив де Брейсi, – залиште трон вiльним, i нехай той, хто здобуде звання переможця, сам обере прекрасну королеву. Це пiдвищить цiннiсть перемоги i навчить прекрасних дам ще бiльше цiнувати любов благородних лицарiв, якi можуть так iх прославити.

– Якщо переможцем вийде Брiан де Буа-Жiльбер, – сказав прiор, – я вже знаю, хто буде королевою любовi й краси.

– Буа-Жiльбер – славний воiн, – сказав де Брейсi, – але тут е чимало лицарiв, сер прiор, якi не побояться змагатися з ним у мистецтвi бою.

– Тихiше, панове, – сказав Вальдемар, – нехай принц займае свое мiсце. І глядачi, i бiйцi чекають з нетерпiнням – ми й так спiзнилися, час починати.

Принц Джон ще не був королем, проте завдяки Вальдемару Фiтцурсу[137 - Вальдемар Фiтцурс – вигаданий син реальноi особи, Реджинальда Фiтцурса, одного з дворян, якi вбили Бекета (Бекет, Томас (Фома Бекет), 1118?—1170 – архiепископ Кентерберiйський; Генрiх ІІ, батько принца Джона, спровокував убивство Бекета в його власному соборi у Кентерберi, тому клятва в устах принца звучить особливо цинiчно.).] вiн уже мав неабиякий клопiт з першим радником-фаворитом, який хоч i згоден служити правителю, та лише на свiй власний розсуд. Принц був схильний виявляти впертiсть у дрiбницях, але цього разу змирився. Вiн сiв у свое крiсло i, коли почет зiбрався довкола нього, подав знак герольдам оголосити правила турнiру. Правила цi були такими.

П’ять лицарiв-призвiдцiв викликають на бiй усiх бажаючих.

Кожний лицар – учасник турнiру мае право вибрати собi супротивника серед п’яти призвiдцiв. Для цього вiн повинен доторкнутися списом до його щита. Дотик тупим кiнцем означае, що лицар битиметься тупою зброею, тобто списом з пласким дерев’яним наконечником, або «зброею чемностi», – в такому разi небезпечним було хiба що зiткнення вершникiв. Але якби лицар доторкнувся до щита вiстрям списа, це мало означати, що вiн бажае битися до смертi, як у справжньому бою.

Пiсля того як кожний з учасникiв турнiру переломить спис до п’яти разiв, принц оголосить, хто з них вийшов переможцем у сьогоднiшньому змаганнi, i накаже видати йому приз – бойового коня надзвичайноi краси i сили. На додачу до цiеi нагороди переможець здобував особливу честь – самому обрати королеву любовi й краси.

Насамкiнець оголосили, що наступного дня вiдбудеться загальний турнiр, у якому зможуть взяти участь усi присутнi лицарi. iх подiлять на двi рiвнi партii, i вони битимуться чесно i мужньо, поки принц Джон не дасть знаку до закiнчення бою. Пiсля цього обрана напередоднi королева любовi й краси увiнчае лицаря, якого принц визнае найсмiливiшим з усiх, лавровим вiнцем зi щирого золота.

На третiй день призначалися змагання у стрiльбi з лукiв, бiй бикiв та iншi розваги для простолюду. Таким святом принц Джон сподiвався купити прихильнiсть того самого люду, який вiн так жорстоко кривдив своiми необачними та безглуздими витiвками.

Тепер мiсце майбутнього змагання являло собою розкiшне видовище. У похилих галереях зiбрався весь цвiт багатства i знатностi, що був на пiвночi Англii та в середнiй ii частинi; барвисте розмаiття одягу цiеi публiки тiшило зiр, приемно контрастуючи з темним i бляклим вбранням заможних мiщан та йоменiв, якi, з’юрмившись нижче галерей уздовж усiеi огорожi, нiби утворювали темну облямiвку, що пiдкреслювала блиск i розкiш верхнiх рядiв.

Герольди завершили читання правил звичайними вигуками: «Щедрiсть, щедрiсть, славнi лицарi!» У вiдповiдь на цей заклик з галерей полетiли золотi та срiбнi монети. Герольди вели лiтопис турнiру, i лицарi не шкодували грошей для тих, хто увiчнить iхню славу. В подяку за отриманi подарунки герольди вигукували: «Любов до прекрасних дам! Смерть ворогам! Честь щедрому! Слава хороброму!» Глядачi з простолюду вторили iм радiсними вигуками, а сурмачi тим часом розтинали повiтря войовничим спiвом своiх iнструментiв.

Коли весь цей гамiр стих, блискуча юрма герольдiв покинула арену. Тепер самi лише маршали, у повному бойовому обладунку, верхи на закованих у панцир конях, з непорушнiстю статуй стояли бiля ворiт з обох кiнцiв поля.

На цей час увесь обгороджений простiр бiля пiвнiчного входу на арену заповнили лицарi, що виявили бажання взяти участь у змаганнi з призвiдцями. З верхнiх галерей здавалося, наче там вируе цiле море трiпотливих пiр’iн, сяючих шоломiв i довгих списiв; емблеми завширшки в долоню, прикрiпленi до списiв, коливалися i майорiли на вiтрi, пожвавлюючи i без того мальовничу картину.

Нарештi ворота розчинилися, i п’ять лицарiв, обраних за жеребкуванням, повiльно в’iхали на арену; один попереду, решта за ним по двое. Всi вони були прекрасно озброенi, i саксонський лiтописець, оповiдь якого править для мене за першоджерело, дуже докладно описуе iхнi девiзи, кольори, навiть гаптування на чепраках iхнiх коней. Проте нам немае потреби розглядати все це надто детально. Кажучи словами одного iз сучасних поетiв, автора дуже небагатьох творiв:

Тих лицарiв давно немае,[138 - Тих лицарiв давно немае… – За словами Скотта, це один з неопублiкованих уривкiв з поезiй Семюела Колрiджа (1772–1834).]
Іржа iх панцир роз’iдае,
А душi вiдiйшли до раю.

Їхнi герби безслiдно зникли зi стiн замкiв, а самi замки перетворилися на зеленi пагорби i вбогi руiни. Там, де iх колись знали, тепер iх не пам’ятають, о нi! Багато поколiнь змiнилося i було забуто в тих краях, де правили цi можновладцi. Тож яке дiло читачевi до iхнiх iмен i лицарських девiзiв!

Втiм, не вiдаючи про те, яка безодня забуття чекае на iхнi iмена й дiяння, бiйцi виiхали на арену; вони притримували своiх баских коней, змушуючи iх ступати повiльно, щоб похизуватися красою iхньоi ходи i своiм наiзницьким мистецтвом. І тiеi ж митi з-поза пiвденних наметiв, де сидiли музики, вдарила дика, варварська музика: цей звичай був привезений лицарями з Палестини. Оркестр складався з цимбалiв i дзвонiв, i виникало таке враження, нiби призвiдцi водночас посилали i вiтання, i виклик лицарям, якi до них наближалися. На очах у глядачiв п’ять лицарiв перетнули арену, в’iхали на пагорб, де стояли намети призвiдцiв, роз’iхалися в рiзнi боки, i кожен злегка доторкнувся тупим кiнцем списа до щита того, з ким бажав стятись. Глядачi з простолюду, а втiм, i багато хто зi шляхетних осiб – кажуть, навiть деякi дами, – були трохи розчарованi тим, що лицарi забажали битися тупою зброею. Є й тепер люди, якi приходять у захват вiд найжахливiших трагедiй. А тодi такi любителi турнiрiв цiкавилися ними тiею мiрою, якою ця розвага була небезпечною для ii учасникiв.

Сповiстивши про своi мирнi намiри, лицарi вiд’iхали в iнший кiнець арени й вишикувалися в шеренгу. Тодi призвiдцi вийшли зi своiх наметiв, сiли на коней i, очолюванi Брiаном де Буа-Жiльбером, з’iхавши з пагорба, також стали поруч – кожен напроти того лицаря, який доторкнувся до його щита.

Заспiвали сурми i рiжки, i бiйцi поскакали назустрiч одне одному. Сутичка тривала недовго: вмiння i талан призвiдцiв були такi, що супротивники Буа-Жiльбера, Мальвуазена i Фрон де Бефа попадали з коней на землю. Супротивник Гранменiля, замiсть того щоб спрямувати спис у шолом або у щит ворога, переламав його об тулуб лицаря, що вважалося ганебнiшим, анiж впасти з коня: останне можна було розглядати як випадковiсть, а перше свiдчило про невмiння лицаря володiти зброею. Тiльки п’ятий з бiйцiв пiдтримав честь своеi партii: вiн стявся з iоанiтом, обое переламали списи i розiйшлися, причому жоден не здобув перемоги.

Крики глядачiв, вигуки герольдiв i звуки сурм сповiстили про славу переможцiв i поразку переможених. Переможцi повернулися до своiх наметiв, а переможенi, насилу пiдвiвшись iз землi, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвiдцями про викуп своiх коней i обладунку, якi, за законами турнiру, вiдiйшли у власнiсть переможцiв. Один лише п’ятий лицар трохи затримався i погарцював по аренi, дочекавшись оплескiв публiки, що, безперечно, тiльки збiльшило приниження його товаришiв.

Друга й третя партii лицарiв виiхали на арену слiдом за першою. Однак перемога лишалася на боцi призвiдцiв. Жодного з них не вибили iз сiдла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тодi як iхнi супротивники постiйно зазнавали поразки. Тому та частина глядачiв, що не спiвчувала призвiдцям, дещо засмутилася, бачачи iхнiй незмiнний успiх. Четвертими за чергою виiхали трое лицарiв; вони оминули щити Буа-Жiльбера i Фрон де Бефа i викликали на бiй трьох iнших – тих, що виказали менше спритностi й сили. Але така обачнiсть iм не допомогла. Успiх не зрадив призвiдцiв. Один з iхнiх супротивникiв був вибитий iз сiдла, а двое iнших схибили, тобто припустилися помилки у прийомi бою, який вимагав точностi i сильного удару списом, причому спис мiг вдарити по шоломi або щитi супротивника, переломитися вiд сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.

Пiсля четвертого бою настала досить довга перерва. Певно, тих, хто бажав продовжити змагання, не було. Серед глядачiв залунали невдоволенi вигуки; рiч у тiм, що з-помiж п’яти призвiдцiв Мальвуазена i Фрон де Бефа простолюд не любив за iхню жорстокiсть, а iнших, окрiм Гранменiля, – за iхне iноземне походження.

Розв’язка турнiру нiкого так не засмутила, як Седрiка Сакса. В кожному успiху норманських лицарiв вiн вбачав нове приниження честi Англii. Сам вiн замолоду не навчився лицарського мистецтва володiти зброею, хоча й не раз виказував мужнiсть i вiдвагу на полi бою. Тепер вiн допитливо позирав на Етельстана, який свого часу долучився до лицарськоi науки. Здавалося, Седрiк хотiв, щоб Етельстан спробував вiдiбрати лаври переможцiв у тамплiера i його товаришiв. Проте Етельстан, попри свою силу i хоробрiсть, був такий лiнивий, а ще позбавлений славолюбства, що не здобувся на зусилля, якого чекав вiд нього Седрiк.

– Англii сьогоднi не пощастило, мiлорде, – з притиском мовив Седрiк. – Чи не схиляе це вас узяти в руки списа?

– Я битимусь завтра, – вiдповiв Етельстан. – Вiзьму участь у m?lеe. Сьогоднi вдягати панцир нi до чого.

Ця вiдповiдь завдала Седрiковi подвiйноi образи: по-перше, йому було не до душi норманське слово melee, що означало загальну сутичку, а по-друге, ця вiдповiдь виказала цiлковиту байдужiсть Етельстана до честi своеi батькiвщини. Та позаяк це сказала людина, до якоi Седрiк плекав глибоку пошану, вiн не дозволив собi зробити зауваження щодо ii мотивiв чи вад. Втiм, його випередив Вамба, який поквапливо докинув слiвце до розмови:

– Атож, ясна рiч! – мовив вiн. – Бiльше честi бути першим серед ста, нiж першим iз двох, хоч воно й тяжче.

Етельстан прийняв цi слова як похвалу, але Седрiк, зрозумiвши приховану думку блазня, зиркнув на нього суворо й багатозначно. На щастя для Вамби, час i обставини перешкодили хазяiновi його покарати.

Перерва все ще тривала; було чути лише вигуки герольдiв:

– На вас чекае любов прекрасних дам, ламайте списи в iхню честь! Вперед, славнi лицарi! чарiвнi очi споглядають вашi подвиги!

Час вiд часу лунали пронизливi звуки фанфар, що оголошували торжество переможцiв i виклик на бiй. Серед натовпу почулося невдоволення: мовляв, стiльки чекали цього свята, а дивитися нема на що. Старi лицарi i дворяни пошепки обмiнювалися зауваженнями, згадували своi перемоги, нарiкали на те, що дух воiнства скоро зовсiм зникне, i всi, як один, сходилися на тому, що зараз бiльше немае таких красунь, якi колись надихали бiйцiв на перемогу. Принц Джон зi своiм почтом почав обговорювати майбутнiй бенкет i заявив, що приз слiд вiддати Брiану де Буа-Жiльберу, який одним i тим самим списом скинув з коней двох супротивникiв, а третього перемiг.

Зрештою, пiсля того як сарацинськi музики ще раз зiграли марш, на пiвнiчному кiнцi арени з-за огорожi пролунав самотнiй звук сурми, що означав виклик. Усi повернулися в той бiк, аби побачити, що воно за лицар, який сповiщае про свою появу. Ворота спiшно вiдчинили, i лицар в’iхав на арену.

Наскiльки можна було судити про людину, закуту в панцир, цей боець був трохи вищий середнього зросту, радше тендiтноi, нiж мiцноi статури. На ньому був сталевий панцир iз золотою насiчкою; девiз на щитi зображував молодий дуб, вирваний з корiнням; пiд ним був напис iспанською мовою: Desdichado,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valter-skott/ayvengo-58835873/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Уеверлi», перший роман Скотта; «автор Уеверлi» – В. Скотт (див. передмову).




2


Едвiн – герой поеми iрландського поета томаса Парнелла (1769–1718) «Казка у старовинному англiйському стилi» (1729).




3


Митець-маньерист – тут митець, що вживае виключно одну манеру письма.




4


Благословляючи долю, щастя в ньому вбачають. – Перефразований рядок з трагедii Джозефа Аддiсона «Катон» (1713).




5


«…Дивуватися з того, що успiху вони бiльше не мають» – рядок з поеми Семюела Джонсона (1709–1784) «Намарнiсть людських бажань» (1749), присвяченi шведському королю Карлу ХІІ, який у 1718 р. був смертельно поранений пiд Фредерiкшельдом.




6


Рiчард І Лев’яче Серце (1157–1199) Плантагенет – англiйський король з 1189 р.




7


…Трагедii талановитого i нещасливого Логана «Рунемед»… – У цiй драмi автор побачив зображення ворожнечi мiж саксонськими i норманськими баронами. – Джон Логан (1748–1788) – шотландський лiтератор i проповiдник, чия духовна кар’ера не склалася, зокрема через несхвальне ставлення шотландськоi церкви до театру. У першому актi «Рунемеда» (1783) саксонськi й норманськi дворяни виходять з протилежних бокiв сцени.




8


Збирач старовини Лоренс Темплтон з Кемберленда – герой роману Скотта «Антикварiй».




9


Втiм нещодавно якийсь анонiмний автор зробив спробу написати продовження «Оповiдей шинкаря» – цикл iз 6 романiв, що виходили трьома серiями («Пуритани», «Единбурзька в’язниця», «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» та iн.) й мiстили оповiдi, нiбито зiбранi й опублiкованi двома шкiльними вчителями. Наприкiнцi 1819 р. З’явився новий випуск цiеi серii – пiдробний, що спростувати було нелегко, бо автор «Уеверлi» зберiгав iнкогнiто. Причиною iнциденту була конкуренцiя мiж двома видавничими домами.




10


«Trick upon trick» у Скотта, «sham upon sham is too much for any man» у Марii Еджворт (1767–1849), iрландськоi письменницi, яку Скотт особливо поцiновував за вмiння зображати звичаi i нацiональнi типи своеi краiни.




11


Гарун ал-Рашид – калiф Багдада; Месрур – його головний евнух; Джафар – великий вiзир; володар правовiрних – Магомет; iсторiя «Il Bondocani, or the Calif Robber» (robber, англ. – грабiжник, розбiйник) з’явилася в серii «Новi арабськi ночi» (1812). Про пригоди перевдягненого Якова V (1513–1542), короля Шотландii, Скотт розповiв у поемi «Дiва озера» (1810).




12


Томас Персi (1729–1811) – епископ Драмора (Ірландiя) i фольклорист, у 1765 р. видав книгу «Пам’ятки старовинноi англiйськоi поезii» («Reliques of Ancient Enggish Poetry»), яка кiлька разiв перевидавалася на зламi ХVІІІ—ХІХ ст.




13


Едуард IV (1442–1483) – англiйський король з 1461 р.




14


Шервудський лiс – мiсце дii балад про Робiна Гуда.




15


Латинська фраза, що не мае смислу.




16


…Подiбне до слiв Фальстафа… – «От би дiзнатися, де знайти такий крам, як добрi iмення». – Шекспiр, «Генрiх ІV», ч. І, дiя 1, сц. 2.




17


Чорний принц – Едвард, принц Валлiйський (1330–1376), син англiйського короля Едварда ІІІ.




18


Трiнг, Вiнг, Айвенго – селища у Букiнгемширi, далеко вiд Йоркшира, мiсця дii роману; вважають, що вони не належали родинi Хемденiв.




19


«Порохова змова» – невдалий замах, органiзований католиками на життя англiйського короля Якова І (1605).




20


Окiнлекський рукопис – так званий список «романтичних iмен», доданий до «Сера Трiстрама» (1804).




21


Драйездаст, член Товариства антикварiiв – знайомий Джонатана Олдбока з Монкбарнса у романi «Антикварiй»; пiсля «Айвенго» вiн фiгуруватиме у сюжетнiй рамцi ще чотирьох романiв. Мае промовисте iм’я, що у перекладi з англiйськоi означае «сухий, як пил».

У 35-му роздiлi «Антикварiя» Олдбок посилаеться на свое листування з доктором Драйездастом «на предмет саксонського рога, який зберiгся в абатствi» у Йорку. Цей рiг зi слонового бивня належав Ульфусовi, лорду Захiдноi Дейри за правлiння Канута. Боячись, що сини пересваряться через спадок, Ульфус наповнив свiй рiг вином, став навколiшки перед олтарем i поклявся передати все майно Боговi i святому Петру.




22


Нехай буде дано достойному (лат.).




23


Макферсон, Джеймс (1736–1796) – шотландський поет, автор «Пiсень Оссiана» (1762–1765), створених на основi кельтського епосу i виданих автором за вiднайденi твори легендарного поета.

Пiсля якобiтського повстання 1745 р. в Шотландii стало популярним проводити аналогii мiж кланами Верховинноi Шотландii та племенами пiвнiчноамериканських iндiанцiв, союзниками Великоi Британii у Семилiтнiй вiйнi (1756–1763).




24


…побут часiв королеви Анни чи то навiть часiв Революцii. – Англiйська королева Анна правила з 1702 до 1714 р.; маеться на увазi англiйська буржуазна революцiя середини ХVІІ ст.




25


Зелене сукно, попри свою древнiсть… – Зелене сукно, з якого виробляли одяг лiсничих, традицiйно асоцiюеться з людьми, поставленими поза законом (наприклад, з Робiном Гудом).




26


Роб Рой (Рой Мак-Грегор) – вождь одного з найстарiших шотландських кланiв, учасник повстання проти англiйцiв у 1715 р., герой однойменного роману Скотта.




27


Брюс, Роберт (1273–1329), Уоллес, Вiльям (1272–1305) – очiль-ники боротьби шотландцiв проти англiйцiв, героi популярних за часiв Скотта романiв.




28


Каледонiя – стара назва Шотландii.




29


Патрiот Сирii – Нааман Сирiйський, бiблiйний полководець.




30


Шотландський чарiвник – Вальтер Скотт.




31


Ерiхто – фессалiйська чаклунка з поеми Марка Аврелiя Лукана «Фарсалiя», де йдеться про громадянську вiйну в Римi 49—7 рр. до н. е. Некромантка Ерiхто шукае на полi бою тiла з неушкодженим мовним апаратом, через який можна промовляти.




32


Риючись у нутрощах, вражених холодом смертi, вона шукае вцiлiлi волокна закляклих легень i голос, що завмер у мертвому тiлi (лат.).




33


…що встеляли долину Іосафату. – Тут поеднано «долина, що була повна кiсток» з Книги Пророка Іезеркiля, 37: 1 з «долиною Іосафату» з Книги Пророка Іоiля, 3: 2.




34


Благослови вас Господь, сини моi (лат.).




35


Генрi, Роберт (1718–1790) – автор шеститомноi «Історii Великоi Британii, вiд першого римського вторгнення» (1771–1785).




36


Тернер, Шерон (1768–1847) – автор чотиритомноi «Історii англосаксiв» (1799–1805).




37


Уолпол, Хорас (1717–1797) – автор першого готичного роману (роману жахiв) «Замок Отранто», який Скотт назвав «першою сучасною спробою створити захоплюючу вигадку на основi старих рицарських романiв».




38


Джордж Еллiс (1753–1815) – автор тритомних «Зразкiв раннiх англiйських вiршованих лицарських романiв, написаних переважно на початку XIV столiття» (1805), зi стислим викладом змiсту куртуазних романiв i злегка модернiзованими цитатами з оригiналу.




39


Кекстон, Вiльям (1422?—1491) розпочав друкарську справу в Англii («Історiя Троi», 1474), Вiнкен де Ворд (пом. 1534?) – його пiдмайстер i послiдовник.




40


…перший переклад арабських казок, зроблений мiстером Гелан-дом… – Тут йдеться про неповний переклад арабських казок «Тисячi й однiеi ночi» (1704–1712); Геланд (Антуан Галлан, 1676–1715) – французький орiенталiст.




41


Джозеф Стратт (1749–1802) – англiйський письменник, автор «антикварних романiв», Скотт завершив недописаний Страттом роман «Куiнху-хол», що стало його першим досвiдом у царинi iсторичноi прози.




42


Чосер, Джефрi (1340?—1400) – англiйський поет, автор «Кен-терберiйських оповiдань». Скотт значною мiрою орiентувався на мову Чосера, пишучи «Айвенго».




43


«Джерело чистоi англiйськоi» – Едмунд Спенсер, англiйський поет доби Ренесансу, поема «Королева фей» (1590–1596); сказано про чосера.




44


Битви пiд Кресi (1346) та Пуатье (1356) – найбiльшi битви Столiтньоi вiйни, в яких Англiя перемогла Францiю, що вiдбувалися за часiв Джефрi чосера.




45


Чатертон, Томас (1752–1770) – англiйський поет, автор поем у середньовiчному стилi i писаних середньовiчною англiйською, нiбито створених монахом на iм’я томас Роулi, що жив у Брiстолi у XV ст. Чатертон вiдiслав iх Хорасу Уолполу, проте той упiзнав пiдробку. Життя Чатертон закiнчив трагiчно, наклавши на себе руки, тому в оригiналi Скотт називае його «бiдним Чатертоном». Мiстифiкацiя Чатертона стоiть в одному ряду з Макферсоновою i вiдбивае характерну для 2-i пол. ХVІІІ ст. Тенденцiю: пробудження iнтересу до фольклорно-середньовiчноi творчостi.




46


Мерейськi острови – знаходяться у Шотландii, Персе-полiс – у Персii.




47


Мiй… друг Інгульфус дав менi чимало цiнних порад; але свiтло, пролите Кройдонським ченцем i Джефрi де Вiнсау… – Абату Інгульфусу iз Кройланда (1085–1109) довгий час приписувалася «Історiя Кройланда», яка зараз вважаеться пiзнiшою пiдробкою.




48


Кройдонський чернець – абат Інгульфус.




49


Джефрi де Вiнсау – поет, вважаеться, що вiн супроводжував Рiчарда І у третьому хрестовому походi.




50


Жан Фруасар (1337?—1410?) – автор «Хронiк Англii, Францii та Іспанii», вiдбив подii 1323–1405 рр.




51


Брiстольськi камiнцi, або брiстольськi дiаманти – прозорi кристали з кам’яноi породи вапняку з-пiд Брiстоля, вираз вживаеться у сенсi «пiдробнi дорогоцiнностi».




52


Сер Артур Уордор – з роману «Антикварiй» сусiда i суперник Олдбока, обмежений i впертий антикварiй.




53


Рукописи Бенетайн, Окiнлек – важливi джерела ранньоi шотландськоi та пiвнiчноанглiйськоi поезii, другий з них мiстить «Сера Трiстрама» та «Рiчарда Лев’яче Серце».




54


Габiтанкум – римське поселення у Нортумберлендi.




55


«Робiн з Рiдесдаля» – старовинний барельеф, що зображав мисливця у фрiгiйському капелюсi; мiсцевий фермер, якому заважали туристи, розбив його, а з камiння зробив стовпи для ворiт.




56


Нерозповiдайте про це у Гетi… – Бiблiйна алюзiя (Друга книга Самуiла I: 20).




57


Артурова пiч – будiвля у формi вулика невизначеного, можливо, пiкто-римського походження, у Стерлiнгширi. Шотландськi iсторики ХVІІІ ст. вважали, що вона позначала границю римськоi територii, i сприймали це як доказ того, що предки сучасних шотландцiв чинили успiшнiший, нiж предки англiйцiв, опiр завойовникам, бо не пустили римлян далi на пiвнiч. У 1743 р. мiсцевий землевласник зруйнував будiвлю, а з камiння зробив загату для млина.




58


…Джон Нокс пiд час Реставрацii. – Джон Нокс (1505–1572) – засновник просвiтерiанськоi (вiдгалуження протестантськоi) церкви в Шотландii. Епоха Реформацii – XIV ст.




59


Бувайте здоровi, не забувайте мене (лат.).




60


Епiграф: з перекладу «Одiссеi» Гомера Александром Попом (Поупом, 1688–1744).




61


Уонтлейський дракон – згадуеться у «Пам’ятках старовинноi англiйськоi поезii» Персi. Уонтерi – мiсцева вимова Ворнклiфа.




62


Вiйна Бiлоi i Червоноi троянди – мiжусобиця за англiйський престол, що тривала протягом XV ст., з особливою iнтенсивнiстю в 1455–1485 рр. Переважна бiльшiсть iсторичних хронiк Шекспi-ра – про неi.




63


Стефан – англiйський король (1135–1154), син сестри короля Генрiха І, пiсля його смертi посiв престол.




64


Генрiх ІІ Плантагенет – англiйський король з 1154 р.




65


Державна рада – Велика рада землевласникiв, заснована Вiльгельмом І.




66


Битва при Гастiнгсi вiдбулася 14 жовтня 1066 р., остаточна перемога норманiв.




67


Вiльгельм ІІ Рудий – англiйський король, другий син Вiльгельма І Завойовника; роки правлiння – 1087–1100.




68


Едуард ІІІ – англiйський король, роки правлiння 1327–1377.




69


Друiди – жерцi кельтiв, що заселяли Англiю до англосаксiв.




70


Мiдне кiльце на шиi у Гурта – вигадка Скотта. Одяг саксiв вiдтворений за лiтературними джерелами таким, як вiн був до норманського завоювання.




71


Гурт, син Беовульфа – iмена саксiв переважно з лiтературних джерел. Гуртом звали одного з братiв саконського короля Гарольда, убитого разом з ним у битвi пiд Гастiнгсом; Беовульф – герой англосаксонського епосу «Пiсня про Беовульфа», за часiв Скотта цей твiр не був вiдомий так широко, як зараз.




72


Святий Вiтольд – святий вигаданий, а iм’я взято з пiснi божевiльного Едгара (Шекспiр, «Король Лiр»).




73


Пiдрiзае кiгтi нашим собакам – щоб собак не можна було використовувати при полюваннi. Саксонський простолюд тут i далi скаржиться на так звану Велику лiсову хартiю, введену норманами, за якою лiси оголошувалися королiвськими заповiдниками i полювати там заборонялося.




74


Порк – Рогк (англ.) – свинина.




75


Олдермен – правитель графства, призначався королем з мiсцевоi знатi.




76


Окс – Ox (англ.) – бик. Беф – Beef (анг.) – яловичина.




77


Мiнгер = пан, ставиться перед прiзвищем голландця. Калф – Саlf (англ.) – теля.




78


Во – Veau (з фр.) – телятина.




79


Святий Дунстан – чернець-бенедиктинець, архiепископ Кентер-берiйський (909–988), вiдновив англiйськi монастирi пiсля данського вторгнення; один з найпопулярнiших англосаксонських святих. На зображеннях, як правило, прищеплюе носа дияволу.




80


Оберон – мiфiчний король ельфiв, лiсових духiв у кельтiв.




81


Евмей – вiдданий своему господаревi раб-свинопас з «Одiссеi» Гомера.




82


Епiграф: Дж. Чосер, «Кентерберiйськi оповiдання: загальний пролог».




83


…ченця-цiстерiанця… – Статут цiстерiанцiв був схожий на статут бенедиктинцiв. В Англii перший цiстерiанський монастир виник у 1129 р. в Сурреi, проте характернiшi вони були для пiвночi краiни, кiлька цiстерiанських монастирiв було у Йоркширi. У ХІІ ст. орден цiстерiанцiв був одним з найвпливовiших у духовному й полiтичному життi Англii.




84


Епiкурейський – тобто такий, що засвiдчуе схильнiсть до чуттевих насолод.




85


Секта квакерiв – християнська протестантська секта, поширена в США та Англii, виникла у ХVІІ ст.




86


Хрест дивноi форми – Мальтiйський хрест з вiсьмома променями. Проте у кольорах Скотт вiдхилився вiд фактiв: подiбно до цiстерiанцiв, храмовники носили бiлу сутану, що мала означати чистоту, i червоний хрест.




87


Прiор – у католицькiй церквi настоятель чоловiчого монастиря, у Середнi вiки – помiчник абата; мабуть, цю церковну посаду i займав Еймер. Абатство Жорво – цiстерiанський монастир у Йоркширi, збудований у 1156 р., зруйнований у 1537 р., згодом вiдбудований.




88


Благослови вас Господь, сини моi (лат.).




89


Священик не платить десятину священику (лат.).




90


Орден тамплiерiв (лицарiв Храму) – духовно-лицарський орден, заснований у 1118 р. для захисту дорiг, якими рухалися паломники до Єрусалима, з папськоi санкцii швидко поширився всiею Захiдною Європою; мав великий вiйськовий i фiнансовий потенцiал, чому сприяли Хрестовi походи; скасований у 1312 р.




91


Одiн – верховне язичницьке божество у скандинавiв.




92


Де Мальвуазен – персонаж з промовистим iм’ям: фр. Mal-voisin – «поганий сусiда».




93


Гервард – один з англосаксонських вождiв (ХІ ст.).




94


Семицарство – сiм англосаксонських королiвств, що виникли на пiвднi Англii наприкiнцi VІ ст. (Кент, Уессекс, Сассекс, Ессекс, Нортумбрiя, Схiдна Англiя i Мерсiя), 829 р. вони об’едналися в едине королiвство, i виникла Англiя.




95


Vae victis (лат.) – горе переможеним, цитата з «Історii» Лiвiя, римського iсторiографа (59 до н. е. – 17 н. е.).




96


…не гiрше вiд трубадурiв пам’ятаете закони кохання. – Лiрика трубадурiв розвивалася у Провансi в ХІІ—ХІП ст., мала куртуазний (придворний) характер, розробила культ служiння прекраснiй дамi, з притаманними йому ритуалами й умовностями, про якi iронiчно говорить тамплiер.




97


Забороненi за Генрiха І, турнiри були вiдновленi за Рiчарда І, але в Ешбi вони не проводилися.




98


Епiграф з поеми Джеймса Томсона (1700–1748) «Свобода».




99


Болдер – iм’я сина Одiна у пiвнiчногерманськiй (скандинавськiй) мiфологii.




100


Альфред Великий (849?—900?) – король англосаксонського королiвства Уессекс у 871–900 рр., зупинив вторгнення данцiв, зiграв видатну роль у розвитку законодавства i культури.




101


Епiграф з «Одiссеi» Гомера, переспiваноi А. Поупом.




102


Преподобна Хiльда – член королiвськоi родини Нортумберленда, настоятелька абатства Вiтбi, яке вона заснувала у 657 р. на узбережжi Йоркширу.




103


Дядечку Седрiк – одна з численних шекспiрiвських алюзiй; «дядечко» – звернення до короля Лiра його шута.




104


Вортигерн – легендарний король бриттiв – народу кельтського походження, витiсненого англосаксами. Пiд час вiйни з пiктами i скоттами, що заселяли пiвнiч Британii, Вортигерн звернувся до вождя саксiв Хенгiста, у якого була красуня донька Ровена. Закохавшись в Ровену, вiн вiддав частину свого королiвства в обмiн на ii руку i тим самим вiдкрив шлях для саксонського завоювання. Пiзнiше Хенгiст розбив Вортiнгерна i пiдкорив бриттiв.




105


…з Саладiном укладено перемiр’я… – У 1191 р. Рiчард захопив фортецю Акра, але не змiг досягти Єрусалима i на три роки уклав перемир’я з Саладiном, султаном Сирii та Єгипту (1171–1193), перш нiж повернутися у 1192 р. до Англii; цим завершився Третiй хрестовий похiд.




106


Магомет i Термагант – у мiстерiях (середньовiчних драматичних творах, переважно бiблiйного змiсту) пiд цими мусульманськими iменами часто виступав диявол.




107


Звук мисливського рога, яким скликають собак на початку або наприкiнцi ловiв.




108


Звук рога, що сповiщае про смерть спiйманоi здобичi.




109


Французькi мисливськi термiни.




110


Трiстрам – герой лицарських романiв, для нього «полювання було зведене до науки».




111


Заклик до бою (фр.).




112


Іоанiти (госпiтальери) – члени духовно-лицарського ордену, заснованого хрестоносцями у Палестинi в 1118 р., з 1120 р. складають конкуренцiю тамплiерам. Назва пiшла вiд iхньоi першоi резиденцii – госпiталю св. Іоанна в Єрусалимi. У IV ст. орден був перейменований на Мальтiйський (з резиденцiею на Мальтi).




113


…Частка справжнього Хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря. – Вважаеться, що св. Гелена, мати iмператора Костянтина, зберегла частину хреста, на якому розiп’яли Ісуса. Монт-Кармель – оригiнальна фундацiя (1154) католицького чернецького ордену кармелiтiв, розмiщеного на горi Кармель у Палестинi.




114


Бромхольський хрест – залишки хреста, що були привезенi до Бромхола, Норфолк, близько 1223 р.




115


Шекель – грошова одиниця Ізраiлю.




116


Авраам – перший патрiарх i предок евреiв.




117


…для сплати податку, який стягае з мене плата еврейского казначейства. – за Рiчарда І органiзовувалися комiтети з нагляду за фiнансовою дiяльнiстю евреiв. Королiвська влада захищала евреiв, проте брала за це податок. Так, Генрiх ІІ вiдбирав чверть iхнiх доходiв, завдяки чому фiнансував Хрестовий похiд 1187 р.




118


Мойсей – бiблiйний пророк зi Старого завiту.




119


…гострi пили, борони i залiзнi сокири, якими катували жителiв Рабби… – Цар Давид, коли взяв мiсто амовитян Раббу, пiддав його жителiв жорстоким тортурам (Друга книга Пророка Самуiла, 11: 1).




120


Лазар – злиденний прохач бiля ворiт багатiя (Євангелiе вiд Луки 16: 20–1).




121


Ітака – острiв в Іонiчному морi, царем якого був Одiссей.




122


…що за тих часiв нi на землi, нi у водi, нi в повiтрi не було жодноi iстоти – хiба що, мабуть, окрiм летючих риб… – алюзiя до «Історii Землi i живоi природи» (1776) Олiвера Голдсмiта.




123


…як принц Джон, ув’язнивши багатого еврея… наказав щодня виривати в нього по одному зубу. – Принц Джон (1167–1216), молодший брат Рiчарда Лев’яче Серце. Пiсля смертi Рiчарда – англiйський король (з 1199 р.); звався Безземельним, бо втратив бiльшу частину англiйських володiнь у Францii.

Епiзод з вириванням зубiв мав мiсце у 1210 р.: принц Джон наказав тримати всiх евреiв Англii пiд арештом, доки вони не виплатять йому 66 000 марок (назва старовинноi англiйськоi монети), з них 10 000 вимагалося вiд брiстольськоi общини; голова цiеi общини i пiддався описаним тортурам.




124


Грошi, що були в обiгу, зосереджувались головним чином у руках цього пригнiченого племенi… – Церковний едикт забороняв християнам займатися лихварством, цим займалися евреi, тому в iхнiх руках сконцентрувалися значнi капiтали; iншi види суспiльноi дiяльностi евреям були забороненi.




125


Нехай розтрощаться колеса iхнiх колiсниць… – Пiд час виходу евреiв з Єгипту Бог позбавив колiсницi египтян, якi iх переслiдували, колiс (Друга книга Мойсейова. Вихiд, 14: 25).




126


Епiграф з поеми Джона Драйдена (1631–1700) «Паламон i Арсит, або Оповiдь лицаря» на сюжет з «Кентерберiйських оповiдань» Чосера.




127


…у полонi в пiдступного i жорстокого герцога Австрiйського. – Леопольд, герцог Австрiйський, був суперником Рiчарда пiд час Хрестового походу (про це йдеться у «близькосхiдному» романi Скотта «талiсман»), вiн захопив його в полон i звiльнив у лютому 1194 р. За величезний викуп, який за нього внесла королева-мати.




128


…був у союзi iз французьким королем Фiлiппом… – Фiлiпп ІІ Август (1165–1223, король з 1180) теж брав участь у Третьому хрестовому походi, згодом вiн вiдвоював майже всi землi, що належали англiйськiй коронi у Францii (Нормандiю, Аржу та iн.).




129


…витягти престол у законного спадкоемця – свого племiнника Артура… – Артур, герцог Британський (1187–1203), його батько був третiм сином короля Генрiха ІІ, i за тодiшнiми законами принц Артур мав успадкувати трон пiсля смертi бездiтного Рiчарда І. Перед смертю Рiчард примирився з Джоном i передав йому корону. Існуе версiя, що кiлька рокiв по тому Джон захопив Артура в полон i вбив.




130


…у краiнi поширилася якась небезпечна заразна хвороба… – Маеться на увазi епiдемiя 1196 р.




131


Лорд-сенешаль – особа, що вiдповiдае за внутрiшнiй розпорядок при дворi монарха.




132


Маршал – особа, що наглядае за королiвськими конюшнями i органiзацiею турнiрiв.




133


Аграф – коштовна пряжка або застiбка на одязi.




134


Троянда Сарону i Лiлея Долин… – образи з Пiснi Пiсень Соломона.




135


Етельстан – iм’я iсторичне, так звали саксонського короля, наступника Альфреда.




136


Мiшень Уота Тiрела… – Вiльгельм ІІ (Рудий) був убитий пiд час полювання; Уолтер Тiрел, який супроводжував короля на цьому полюваннi, втiк за кордон. Вважаеться, що саме вiн здiйснив злочин, але довести це нiхто не змiг.




137


Вальдемар Фiтцурс – вигаданий син реальноi особи, Реджинальда Фiтцурса, одного з дворян, якi вбили Бекета (Бекет, Томас (Фома Бекет), 1118?—1170 – архiепископ Кентерберiйський; Генрiх ІІ, батько принца Джона, спровокував убивство Бекета в його власному соборi у Кентерберi, тому клятва в устах принца звучить особливо цинiчно.).




138


Тих лицарiв давно немае… – За словами Скотта, це один з неопублiкованих уривкiв з поезiй Семюела Колрiджа (1772–1834).