Книга - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2

Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi. Ч. 2
Мигель де Сервантес Сааведра


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Усi спроби навести на розум Дон Кiхота та змусити його вiдмовитися вiд лицарських подвигiв виявилися безрезультатними. Вiн знову вирушае в подорож i в дорозi зустрiчае дука i дукиню, якi вже чули про Лицаря Сумного Образу та його зброеносця. Дук запрошуе Дон Кiхота й Санчо у свiй замок, де з героями трапляеться безлiч пригод: Дон Кiхот «звiльняе вiд чар» бородату дуенью, а Санчо Пансу призначають губернатором острова.





Мiгель де Сервантес Сааведра

Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi

У 2-х частинах

Частина друга




Присвята графовi Лемоському[1 - Граф Лемоський – Педро Фернандес де Кастро (1576–1622) – iспанський державний дiяч i вiдомий меценат, якому Сервантес присвятив кiлька своiх праць.]



Посилаючи недавнiм часом Вашiй вельможностi моi комедii, оголошенi друком до вистави на кону,[2 - Збiрка драматичних творiв Сервантеса «Вiсiм комедiй i вiсiм iнтермедiй» вийшла того ж року, що й друга частина «Дон Кiхота».] я писав, здаеться, що Дон Кiхот припинае собi остроги, аби iхати Вашiй вельможностi руки поцiлувати; нинi ж повiдомляю, що вiн iх уже прип’яв i рушив у дорогу – якщо доiде щасливо, то, гадаю, зроблю цим якусь послугу Вашiй вельможностi, бо вже звiдусiль кваплять мене i наглять, аби я пустив його чим скорше мiж люди i прогнав оскому та нудоту, викликану iншим Дон Кiхотом, що гуляе по свiту, взявши на себе мошкару другоi частини;[3 - Йдеться про видане в Таррагонi 1614 р. продовження першоi частини сервантесiвського «Дон Кiхота». Автор його назвався Алонсо Фернандес Авельянеда, але чи це справжне його iм’я – невiдомо, й уроженцем арагонського мiстечка Тордесiльяса, тому Сервантес часто називае його тордесiльянцем.] з найбiльшим, мабуть, нетерпiнням виглядае мого Дон Кiхота сам великий богдихан китайський,[4 - Китайський iмператор.] що прислав до мене гiнця з листом, по-китайському писаним, а в тiм листi просить – де просить, благае! – щоб я свою книгу до нього переслав, бо хочу, каже, завести в себе колегiум для вивчення кастильськоi мови i щоб вивчали ii по Дон Кiхотовiй iсторii, а насамкiнець каже, що думае настановити мене в той колегiум за ректора. Я спитав у посланця, чи його величнiсть богдихан дае менi якусь грошову запомогу; той вiдповiв, що нi, i на думцi того не малося. «Коли так, брате, – одказав я йому, – то вертайся в свою Китайщину, iдь собi по десять, чи по двадцять миль денно, чи по скiльки там сюди iхав, бо я не змагаю на здоровлi в таку далеку мандрiвку пускатися. Тут же недуга менi долягае, а тут i безгрiшшя… Та богдихан богдиханом, король королем, а е в мене в Неаполi великий граф Лемоський[5 - Граф Лемоський у 1576–1622 рр. був вiце-королем Неаполя.] – вiн i без того колегiуму, i без того ректорства нещасного спомагае мене i пiдтримуе, такими ласками осипае, що годi бажати кращого». Тими словами попрощався я з гiнцем, прощаюсь i з Вашою вельможнiстю, заповiдаючи на ралець книгу мою «Злигоднi Персилеса i Сигiзмунди», що маю скiнчити, як Бог дасть, за чотири мiсяцi.[6 - Рицарський роман Сервантеса «Персилес i Сигiзмунда» був завершений i вийшов друком 1517 р., пiсля смертi письменника.] Буде то найгiрша або, може, найкраща книга, створена нашою мовою (певно, що з-помiж тих, якi пишуться для розваги); я вже й каюся трохи, що сказав «найгiрша», бо, на думку деяких моiх приятелiв, вона досягла найвищого ступеня досконалостi. Зичу Вашiй вельможностi якнайлiпшого здоровля; незабаром мiй Персiлес поцiлуе Вам руки, а я ноги, яко слуга Вашоi вельможностi.

    Писано в Мадридi року Божого тисяча шiстсот п’ятнадцятого, мiсяця октомврiя останнього дня.
    Вашоi вельможностi покiрник
    Мiгель де Сервантес Сааведра




Передне слово до читальника


Боже мiй свiте! З якою нетерплячкою ждеш ти, шляхетний – або хоть i посполитий – читальнику, сього пролога, сподiваючися знайти в нiм лайку, огуду та осуду на автора другого Дон Кiхота, того, що законився, кажуть, у Тордесiльясi, а народився в Таррагонi![7 - Авельянеда] Отже ж, не зроблю тобi такоi приемностi: хоть образи будять, як правило, гнiв i в найсмиреннiших серцях, та мое нехай буде винятком. Ти хотiв би, може, щоб я назвав його ослом, недоумком i нахабником, а воно менi i не в думцi: нехай його грiх та на нього ж i впаде, хай вiн жере його з хлiбом, i нехай йому всячина! Ото тiльки й жаль на нього, що взивае мене старим та калiчним, нiбито мав я силу час затримати, аби вiн мене не брав, нiбито скалiчено мене десь у корчемнiй бiйцi, а не в найголоснiшiй битвi,[8 - Найголоснiша битва – битва при Лепанто, в якiй Сервантеса було тяжко поранено.] яку бачили вiки давноколишнi й теперешнi i яку навряд чи побачать вiки прийдешнi. Нехай моi рани не красять мене в очах тих, хто на них дивиться, зате пiдносять у повазi тих, хто знае, де я iх здобувся, бо лiпше вояковi головою в потребi наложити, анiж утечею життя свое порятувати. Я так твердо стою при сiй думцi, що якби менi уможливлено неможливе i знов дано на вибiр так чи iнак чинити, я все одно волiв би взяти участь у тому преславному походi, нiж залишитись цiлим i здоровим, не бравши в ньому участi. Шрами на виду й на грудях у вояка – то зорi, що вказують iншим дорогу до неба слави й заслуженоi честi. А про старiсть iще додам, що пише не сивий волос, тiльки зрiлий розмисл, який приходить з роками.

А другий жаль менi на автора, що вiн завидником мене називае ще й пояснюе, мовби неуковi якому, що то за рiч така – заздрiсть. По щиростi кажучи, iз двох iснуючих видiв заздростi менi знайомий лиш один – свята й шляхетна заздрiсть, яка пориваеться до блага, тим i не можу я переслiдувати духовноi особи,[9 - Коментатори вважають, що йдеться про iспанського драматурга Лопе де Вегу, який дiйсно з 1609 р. служив в iнквiзицii, а 1614-го отримав духовний сан.] та ще такоi, що, кажуть, при священнiй iнквiзицii служить; якщо автор мае на увазi того самого чоловiка, що й я, то вiн дуже помиляеться, бо я того чоловiка велико цiную за хист i щиро поважаю за твори та за ненастанну доброчесну дiяльнiсть. А втiм, за одну рiч я справдi тому пану автору вдячен: вiн сказав, що повiстi моi радше сатиричнi, анiж повчальнi, проте, загалом беручи, добрi – а вони б не могли бути такими, якби не мали в собi тих обох якостей.

Може, ти, ласкавий читальнику, скажеш менi, що я надто прибiдняюсь, тримаючи себе так скромно, та я гадаю, що не годиться до печеного вогню прикладати, а того добродiя i так уже добре припекло, коли не важиться виступати в чистiм полi та пiд ясним небом, а приховуе свое прiзвище й придумуе собi рiдний край, так нiби почувае, що винен в образi величностi. Якщо ти знайомий iз ним випадково, то перекажи йому вiд мого iменi, що я не чуюсь ображеним: я добре знаю, що таке диявольськi спокуси, а одна з найбiльших спокус – то вбити чоловiку в голову, нiби вiн може написати й надрукувати книгу, що принесе йому стiльки слави, скiльки грошей, i стiльки грошей, скiльки слави. А на пiдтвердження сiеi думки розкажи йому, будь ласка, ось яку веселу й дотепну приповiстку.

Був у Севiльi один божевiльний, що схибнувся на дуже смiшнiй i чуднiй дурницi, яка доти жодному шаленцевi на ум не спадала. Вiн зладив собi рурку з очеретини, застругав один кiнець i як, бувало, спiймае собаку на вулицi чи де там, зараз наступить йому на одну задню лапу, а другу трохи догори пiдiйме, тодi встромить в одне мiсце рурку i доти дме, доки собака круглий стане, мов та опука шкуратяна. А тодi лясне, було, бiдолаху раз i вдруге по череву та й пустить, а людям, що на ту дивовижу збiгалися щоразу, скаже, було: «Ге, панове-добродiйство, ви думаете, легка то рiч – собаку надути?» Ге, пане-добродiю, ви думаете, легка то рiч – книгу написати?

А коли йому ся приповiстка не припаде до смаку, то розкажи, ласкавий читальнику, другу – так само про божевiльного та про собаку.

Той другий божевiльний жив у Кордовi i все, було, носить на головi уламок брили мармуровоi чи так яку важку каменюку; аби де назирив якого пса безуважного, зараз пiдкрадеться та й скине на нього зненацька той тягар. Пес мало, було, не скрутиться з того болю, завие-заскавулить та як дремене, то хiба на десятiй вулицi стане. Одного разу скинув той придурок каменя на шапкаревого пса, а шапкар дуже свого пса любив. Камiнь влучив у саму голову, пес заскиглив, шапкар почув те й побачив. Ех, як схопить же вiн аршина свого, як кинеться на того дурного, як почне молотити – геть на мотлох iзбив! А що вдарить, то й примовить: «Ах ти ж гицлю один! Так ти на лягавого? Чи не бачиш, латриго, що вiн у мене лягавий?» Так йому за того лягаша наклав, що дурний ледве живий та теплий зостався. Як уже дiйшов додому, так дiйшов, i бiльш як мiсяць, мабуть, на вулицю не виходив. А тодi знов вийшов на полювання з iще бiльшою каменюкою, здибав якогось собаку i став пильно-препильно до нього придивлятися, не наважуючись каменя скинути: «Гляди, – каже, – се лягавий!» Вiдтодi, було, вже якого не стрiне, чи британа, чи дворнягу, то зроду не зачепить: то, каже, лягавий.

Отаке ж i тому повiстяревi може приключитися, щоб не важився бiльше частувати публiку глевкими книжками-цеглинами.

А ще скажи йому, що хоть i нахваляеться вiн книгою своею хлiб у мене одбити, та воно менi й за вухом не свербить. Пригадавши вiдому iнтермедiю з «Перенденги», я йому ось як вiдповiм: «Нехай живуть двадцять чотири райцi мiськi i Христос нехай буде з усiма! Хай живе великий граф Лемоський, що його християнське серце i добре знана щедрiсть пiдтримують мене всупереч усiм ударам лукавоi моеi долi, i хай живе незмiрна благостиня ясновелебного архiепископа толедського Дон Бернарда де Сандоваль-i-Рохас, – хоч би на свiтi й зовсiм не було друкарень, хоч би проти мене бiльше випущено книг, анiж е лiтер у куплетах «Мiнго-Ревульго».[10 - «Мiнго-Ревульго» – сатиричнi куплети про Іспанiю (пiсля 1464 р.) часiв правлiння короля Енрiке ІV.] Сi два можновладцi без нiякого мого чолобиття чи лестощiв, едине з власноi своеi добротливостi опiкуються мною ласкаво та милостиво, i завдяки тiй опiцi я почуваюсь багатшим i щаслившим, нiж коли б мене фортуна звичайним ладом угору винесла. Честь може бути i в бiдного, тiльки не кривдивого; бiднiсть може захмарити людську гiднiсть, а не затьмарити ii цiлком; чеснота й сама собою яснiе, хоч як ii гнiтить бiда й тiснота, – високi й шляхетнi уми ii шанують i якомога iй протегують.

Оце скажеш йому, та й годi, бiльше й я тобi нiчого не скажу, хiба ще одне тiльки: оця друга частина «Дон Кiхота», що я тобi подаю, скроена тим самим кравцем i з того самого сукна, що й перша, а описуються в нiй дальшi Дон Кiхотовi дiяння аж до його смертi й поховання, аби нiхто бiльше не важився нових яких свiдчень про нього подавати, бо вистачить i тих, що е. Досить одному поштивому чоловiковi оповiсти про те мудре шаленство, та на тому й перестати: бо як чогось (хоч би й доброго) надто багато, вже йому не та й цiна, а як чого iншого (хоч би й поганого) обмаль, то здаеться людям, що воно чогось варте.

Ага, ще забув сказати: чекай у скорiм часi на «Персилеса» (я вже його докiнчую), а також на другу частину «Галатеi».[11 - Перша частина пасторального роману Сервантеса «Галатея» вийшла 1585 р., друга дописана так i не була.]




Роздiл І

Про розмову, що провадили парох та цирульник iз Дон Кiхотом за його хворобу


Повiдае Сiд Ахмет Бен-Енхелi в другiй частинi сiеi iсторii, де описуеться третiй Дон Кiхотiв виiзд, що парох i цирульник майже цiлий мiсяць iз нашим гiдальгом не бачились, аби не нагадувати йому й не ворушити пам’ятi про недавнi подii, а до небоги його та ключницi навiдувались час од часу, наказуючи пильно, аби добре за ним ходили та iсти все таке давали, щоб на серце й на мозок було йому помiчне та покрiпне, бо як подумати гаразд, то не звiдки, як iз серця й мозку все його лихо взялося. Тi вiдповiдали, що так же вони й роблять i надалi старатимуться, бо помiтили, що пан iхнiй, бувають хвилини, справляе враження чоловiка при добрiм розумi. Приятелi непомалу тим вiстям зрадiли – недарма, виходить, привезли вони його додому на воловiй пiдводi, мовби зачарованого, як про те оповiдаеться в останнiм роздiлi першоi частини сiеi не менш великоi, як правдомовноi iсторii. От i вирiшили вони перевiдати недужого i на власнi очi допевнитись, чи справдi йому на краще йдеться, хоч воно здавалось iм майже неможливим, – тим i поклали не чiпати в розмовi того рицарства мандрованого, не троюдити болючоi, незагоеноi рани.

Прийшли, аж вiн сидить на постелi в зеленiй камiзельцi баевiй, на головi йому толедська ярмулка червона, а сам худий, аж тлiнний, чисто на мумiю зсохся. Привiтав iх чемно й гостинно, коли спитали його за здоров’я, розказав цiлком розсудливо i в добiрних висловах, як йому здужаеться. Далi завелася в них мова про так званi громадськi справи та державнi порядки: однi зловжитки вони викорiнювали, другi засуджували, однi звичаi реформували, а другi зовсiм касували, i кожен мав себе за новiтнього законодавця, сьогоденного Лiкурга чи свiжоспеченого Солона,[12 - Напiвлегендарний Лiкург – автор конституцii Спарти. Солон (640-й чи 630 р. до н. е. – 559 р. до н. е.) – афiнський державний дiяч.] словом, перекували отак весь лад суспiльний – у горно одне вкинули, а з горна вийшло щось зовсiм iнше. Дон Кiхот про всi тi речi розправляв аж надто розважливо, i обидва екзаменатори увiрили поза всяким сумнiвом, що вiн цiлком здоровий i сповна розуму.

При тiй розмовi й небога з ключницею були i так уже Боговi дякували, що пан iхнiй знову б то при доброму розумi. Але тут парох одмiнив свiй попереднiй намiр, щоб то нiчого за рицарство не згадувати (хотiв, бачите, до краю пересвiдчитись, чи уздоровлення Дон Кiхотове справжне було, чи тiльки позiрне), слово по слову, та й заговорив про останнi столичнi новини. Сказав, мiж iншим, що турок суне нiбито великими морськими потугами на захiд сонця, та нiхто його замiрiв не знае допевне i годi вгадати, куди вдарить грiм iз тоi грiзноi тучi; мало не щороку тривожить вiн нас, аж по всiй християнщинi пополох iде – вже й його величнiсть король велiв укрiпити узбережжя Неаполю, Сицилii та острова Мальти.

– Його величнiсть король учинив як обачний войовник, – сказав на те Дон Кiхот, – укрiпивши загодя своi володiння, щоб ворог не заскочив його зненацька; та якби вiн був звернувся за порадою до мене, я на такий указав би спосiб, який, мабуть, i не сниться нинi його королiвськiй милостi.

Скоро парох зачув тi слова, зараз мовив собi на думцi: «Хай Бог тебе боронить, бiдний мiй Дон Кiхоте! З високого верхiвля шаленства, здаеться менi, падаеш ти тепер у глибоку безодню нерозуму!» А цирульник, подумавши те саме, що й парох, спитав у Дон Кiхота, яку ж би то спасенну раду хотiв вiн королю подати: адже володарям тепер дораджують усi, кому не лiньки, а все ж то недоладне й непорадне.

– А моя порада, пане стрижiю, – сказав Дон Кiхот, – якраз буде вельми доладна й доречна.

– Та хiба ж я про вас, – виправдувався цирульник, – я хотiв лише сказати, що майже всi пропозицii, що надсилаються його милостi королю, або неслушнi й нездiйсненнi, або навiть шкiдливi для держави й державця.

– А моя пропозицiя якраз i слушна, i здiйсненна, – заперечив Дон Кiхот. – Навряд чи iнший який дорадник спромiгся б на такий дотепний i доцiльний, а заразом простий i зручний проект.

– Ви, пане Дон Кiхоте, все ходите коло та навколо, – обiзвався парох. – Кажiть-бо прямо, що ви надумали.

– Не хотiв би я, – сказав Дон Кiхот, – аби те, що я вам сьогоднi тут одкрию, дiйшло завтра до слуху панiв iз державноi ради i аби хтось iнший дiстав подяку й нагороду за мiй труд.

– Щодо мене, – промовив цирульник, – то присягаю перед вами всiма й перед Богом святим, що не виявлю речей вашоi милостi нi королю, нi пiшаку, анiкомусiнько на свiтi! Цю присягу я взяв iз романса про священика, що на початку вiдправи виспiвав королю на злодiя, котрий украв йому сто дублонiв та ходовитого мула.

– Я тiеi iсторii не чув, – сказав Дон Кiхот, – але на присягу звiряюсь, бо знаю добродii цирульника за порядну людину.

– А якби воно було й не так, – зауважив парох, – то я ручу за нього й вiдповiдаю, що в сiй справi мовчатиме, як нiмий, пiд загрозою належитоi грошовоi кари.

– А хто менi, панотче, за вас у поруки стане? – спитав Дон Кiхот.

– Мiй сан священичий, – одказав парох, – що зобов’язуе мене зберiгати таемницi.

– Дiй його кату! – вигукнув тодi Дон Кiхот. – Се ж дуже просто: нехай тiльки його милость король кликне клич до мандрованих рицарiв, що по Гишпанii тиняються, аби такого а такого дня всi при дворi королiвськiм зiбрались. Як iх, може, всього з пiвдесятка набереться, то знайдеться, певне, мiж ними один такий, що сам собою всю потугу султанову переборе. Ви тiльки слухайте уважно, слiдкуйте за моею думкою. Хiба ж то первина, що одним-один мандрований рицар витинае цiле вiйсько вороже, хоч i двiстi тисяч, нiби в них на всiх одне горло, нiби вони всi з марципану зробленi? Адже так? Мало хiба в iсторiях про такi чудеса пишеться? Даю голову на одруб, не чужу, а таки свою власну, що якби жив тепер славетний Дон Бельянiс або котрийсь iз численних нащадкiв Амадiса Гальського та став оце на турка, то не хотiв би я бути в султановiй шкурi! Та Господь зглянеться над своiм народом i пошле йому якогось рицаря, може, не такого потужного, як тii вiкодавнi, та зате не менш одважного. Господь вiдае, що я на думцi маю, тож не мовлю бiльше нi слова.

– Ой лишенько! – сплеснула руками небога. – Щоб я так жива була, се вже дядьо мiй iзнов у мандрованi рицарi хоче!

– Мандрованим рицарем я й помру, – вiдповiв на те Дон Кiхот. – Нехай собi турок туди чи сюди пливе з якою хоче потугою, ще раз кажу: Господь вiдае, що я на думцi маю.

Тут у розмову втрутився цирульник:

– Дозвольте менi, панове-добродiйство, одну бувальщину невеличку розказати, яка iсторiя в Севiльi колись приключилась. Дуже вона сюди пасуе, тим i хотiв би я вам ii розповiсти.

Дон Кiхот дав дозвiл; тодi парох i всi iншi наготувалися слухати, а цирульник почав оповiдати такими словами:

– У севiльському шпиталi для божевiльних сидiв один чоловiк, якого родичi запроторили туди, бо стратив розум. Був то вчений – здобув ступiнь лiценцiата церковного права при Осунському унiверситетi, та що то, хоч би навiть у Саламанцi, а всi знали, що вiн таки божевiльний. Ну, просидiв там кiлька рокiв, i раптом спало йому на думку, що вiн уже здоровий, при повнiм, як то кажуть, розумi: узяв та й написав до архiепископа толедського слiзну суплiку з досить розумними доказами, аби прислав когось i визволив його з тих злиднiв, бо вже, мовляв, Бог над ним iзмилосердився й повернув йому втрачений розум, а родичi, зазiхаючи на той маеток, що йому припадае, тримають його в божевiльнi проти всякого права i справедливостi, хочуть, щоб вiн там i сконав. Написав раз i вдруге, та так же дотепно й доладно, що архiепископ послав одного свого капелана, аби той дiзнався у старшого над шпиталем, чи правду той лiценцiат пише, та й з ним самим аби поговорив: як виявиться, що вiн при своiм розумi, то вже ж треба його вiдти забрати й на волю пустити. От поiхав туди капелан, аж нi – управитель каже, що той лiценцiат таки й досi божевiльний: правда, бувае, що й зовсiм розумно мiркуе та говорить, а насамкiнець знов таке почне верзти, що й купи не держиться, i не менше навiженство показуе, нiж перед тим розум; нехай, коли хоче, сам iз ним розмовиться, то зразу побачить. Капелан на ту пробу погодився; повели його до лiценцiата на розмову, говорив вiн iз ним годину цiлу чи й бiльше i за весь цей час не почув од нього жодного безглуздого чи нiсенiтного слова, а самi розсудливi речi: ну, думае, таки минулося вже його божевiлля. Лiценцiат сказав мiж iншим, що управитель напасть на нього видумуе, бо не хоче хабарiв позбутись од родичiв, а за тi хабарi видае його за непритаманного, каже, що тiльки часами просвiтлiння на нього находить; усе лихо з того багатства постало, бо вороги, аби ним заволодiти, все на нього кови кують i сумнiваються в Господнiй благодатi, що з тварини несмисленноi знов розумну iстоту вчинила. Одне слово, управителя вiн виставив неприторенним хабарником, родичiв своiх бездушними користолюбами, а себе таким розумним, що капелан вирiшив нарештi повезти його до архiепископа, аби той на власнi очi побачив, як iз тим божевiльним справа маеться. Повiривши в його добрий розум, добрий капелан попросив управителя, аби лiценцiатовi видали одяг, у якому його приведено до шпиталю; управитель остерiгав його, щоб вiн iз тим не поспiшав, бо хворий, поза всяким сумнiвом, ще не одужав. Але капелан не зважав на управителевi остороги та вмовляння i твердо вирiшив забрати лiценцiата з собою; управитель мусив скоритись, як-не-як, то було розпорядження вiд самого архiепископа. Лiценцiатовi оддали його одежу, нову ще й цiлком пристойну; як перебрався вiн з дуренського в людське, попросив у капелана, аби той iз ласки своеi дозволив йому попрощатися з товаришами божевiльними. Капелан не перечив, бо й сам хотiв на тих нещасних подивитися. От пiшли вони до палати разом, а за ними ще дехто ув’язався; лiценцiат наблизився до клiтки, де сидiв один бiснуватий, на той час саме тихий та сумирний, i обiзвався до нього такими словами: «Скажи менi, брате, чи можу я щось для тебе зробити? Бачиш, я йду вже додому, бо Господь милосердний з благостi своеi безконечноi рачив повернути розсудок менi, недостойному; тепер я знов при доброму розумi i, як то кажуть, притомний: недарма ж приповiдають, що у Бога все мога. Отож надiйся i уповай на нього: уздоровив вiн мене, то й тебе уздоровить, здайся на його святу волю. Постараюсь переслати тобi чогось смачного, аби ти з’iв на здоров’я, бо скажу тобi правду (я дiзнав це на своiй шкурi), звiдки береться все наше божевiлля: шлунок порожнiй, а в головi повно повiтря, от i маеш. Крiпися ж, не падай духом, бо хто в нещастi зневiр’ю пiддаеться, той здоров’я свое руйнуе i смерть собi приспiшуе». Цi слова лiценцiатовi чув також iнший бiснуватий, що сидiв у другiй клiтцi навпроти; от пiдвiвся вiн з ветхоi рогожi, на якiй лежав голяка, та й запитав гучним голосом, хто то виходить iзвiдси при повному розумi. «То я, брате, – одказав йому лiценцiат. – Уже менi тут нема чого робити, i я складаю дяку небовi, що таку велику явило до мене ласку». – «Ей, гляди, лiценцiате, чи не кусить тебе лукавий! – сказав той iз клiтки. – Не хапайся так дуже, сиди собi тихо в палатi, бо однак доведеться вертатись!» – «А я кажу, що таки здоровий, – заперечив лiценцiат, – i годi вже з мене цiеi покути». – «Здоровий, кажеш? – не вгавав божевiльний. – Ну, гаразд, iди собi, там видно буде. Тiльки клянусь Юпiтером, котрого велич я заступаю на сiй землi, що за один той грiх, який чинить сьогоднi Севiлья, випускаючи тебе з сього дому i визнаючи за здорового, такою вдарю на нею карою, що пам’ять про неi зостанеться навiки-вiкiв, амiнь. Та знаеш ти, мiзерний лiценцiатику, що се в моiй силi, бо я не хто iнший, як сам Юпiтер-Гримiй? В руках у мене перуни спопеляючi, якими я погрожую свiтовi, i, як захочу, можу знищити його. Та це невiголосне мiсто я iнакше покараю: три роки поспiль, почавши з дня й години, коли виголошу сюю клятву, не дощитиму нi на сам город, нi на всю околицю й округу! Так ти вiльний, здоровий, розумний, а я хворий, божевiльний, запертий? Та скорше я повiшусь, анiж дам дощу хоть краплиночку!» Всi присутнi слухали божевiльного, що вигукував тi прогнози й погрози; тодi наш лiценцiат схопив капелана за руки й так до нього промовив: «Не журiться тим, добродiю мiй любий, не слухайте, що сей навiжений плеще, бо хоть вiн i Юпiтер, хоть i не буде, каже, дощувати, так я зате Нептун, бог i отець усiм водам: коли треба буде, коли захочу, тодi й звелю дощевi йти!» На се одказав йому капелан: «Так то так, пане Нептуне, та не годиться вам гнiвити пана Юпiтера, тож нехай ваша милость у сiм домi й зостанеться, а ми вже якось iншим разом, кращим часом по вас прийдемо». Управитель i всi присутнi засмiялись, аж капелановi трохи досадно стало; лiценцiата роздягли, так вiн i лишився у тому шпиталi. Оце й уся вам iсторiя.

– Так оце б то, пане цирульнику, – озвався Дон Кiхот, – i е та iсторiя, що, кажете, дуже до розмови нашоi пасуе i що ви притьмом розказати ii хотiли? Ех, пане скубрiю, пане скубрiю, треба бути хiба слiпим, щоб крiзь таке сито не бачити! Невже ж таки вашець не знае, що то не честь, не подоба – рiвняти отак ум до ума, дух до духа, красу до краси i рiд до роду? Я собi, пане цирульнику, не Нептун i над водами не богую, та й не хочу, аби хтось мав мене за розумного, коли я такий не е, я хочу лиш одного: довести свiтовi, яка то вада i шкода, що не гадае вiн одновити тих блаженних часiв, коли подвизався пiд сонцем орден мандрованого рицарства. Та, мабуть, спiдлений наш вiк не годен тiшитись тим добром, що зазнавали часи минулi, коли мандрованi рицарi брали на себе повиннiсть i обов’язок царства боронити, цноту дiвочу захищати, сирiт недорослих спомагати, гордопишних поскромляти, а смиренномудрих винагороджати… Теперiшнi так званi рицарi волiють шовками шамшiти та адамашками шелестiти, анiж кольчугами бряжчати; де ви такого побачите, щоб при всiй зброi в чистому полi просто неба за будь-якоi погоди нiч ночував, що, бувало, i нiг iз стремен не виймае, а обiпреться на свого списа та й замгне отак на малу часину; де такого знайдете, що оце тiльки з лiсу видерся, зараз у гори дикi пускаеться, а там уже снуеться пiсками пустельними та неплiдними десь понад морем, що, знай, шпуе та бурхае; як же побачить човника, хоч на ньому нi весла, нi вiтрила, нi щогли, нi линви, смiло скакае в нього i звiряе долю свою невблаганним хвилям глибокого моря: то аж до неба його пiдкине, то в хлань увергне, а вiн виставить груди проти борвiю того непогамовного, та так i незчуеться коли занесе його за три тисячi миль од того мiсця, де в човен сiдав, а вже як вийде на берег чужодальнiй i незнаний, то там такi йому дива приключаються, що iх би не на пергаменi списувати, а на бронзi карбувати… Але тепер лiнивство взяло гору над горливiстю, неробство над працею, порок над чеснотою, зухвалiсть над хоробрiстю, теорiя вiйськова над практикою, – все те цвiло i сяяло лише за золотоi доби, за мандрованого рицарства. Може, скажете, неправда? Ну, хто чеснiший i смiливiший за преславного Амадiса Гальського? Хто розумнiший за Пальмерiна Англiйського? Хто лагiднiший i приязнiший за Тиранта Бiлого? Хто чемнiший за Лiсуарта Грецького? Хто бiльше рубав i кого бiльше рубано, як Дон Бельянiса? Хто безстрашнiший за Перiона Гальського? Хто бiльше гордував небезпекою за Фелiсмарта Гiрканського? Хто щирiший за Еспландiяна? Хто одважнiший за Дон Сiронхiла Фракiйського? Хто бравiший за Родамонта? Хто обачнiший за царя Собрiна? Хто завзятiший за Рiнальда? Хто незвитяжнiший за Роланда? Хто, нарештi, шляхетнiший i люб’язнiший за Руджера, що то од нього, як пише Турпiн у своiй «Космографii»,[13 - Праця Турпiна (див. прим. до розд. VI 1-i частини) пiд такою назвою невiдома. Деякi коментатори припускають, що Сервантес навмисно примушуе Дон Кiхота говорити дурницi, демонструючи хворобливий стан його свiдомостi.] ведуть свiй рiд дуки Феррарськi? Всi цi рицарi, а також безлiч iнших, яких би я, ваша велебнiсть, мiг iще сюди приточити, були мандрованими рицарями, красою i хвалою рицарства. От таких ще й подiбних рицарiв i мав я на увазi, коли збирався радити його милостi королю: вони послужили б йому вiрою i правдою, одвернувши велику шкоду, а султан турецький хай би рвав тодi на собi бороду. Ну, та що ж, коли я мушу дома сидiти, бо капелан мене звiдси не бере. І коли Юпiтер, як сказав цирульник, не пустить дощу, то я коли захочу, тодi й звелю дощевi йти! Се я проти того кажу, аби пан Помазан знав, що я його добре зрозумiв.

– От iй же богу, пане Дон Кiхоте, – сказав цирульник, – я того зовсiм i на думцi не мав. Намiри в мене були щонайкращi, i ваша милость гнiваеться даремне.

– Чи даремне, чи, може, й недаремне, – вiдповiв Дон Кiхот, – то вже менi знати.

Тут у розмову втрутився парох:

– Досi я, – каже, – майже нiчого не говорив, та тепер не мушу мовчати, бо гризе менi й точить сумлiння один сумнiв, котрий вкинувся в душу од того, що сказав нам допiру пан Дон Кiхот.

– Вiльно вашiй велебностi i щось iнше говорити, – сказав Дон Кiхот, – а вже з цим сумнiвом то й зовсiм нема чого таiтися, бо воно ж недобре, коли на душi ото щось муляе.

– Як вiльно, то й скажу, – промовив парох. – Сумнiв у мене, бачите, ось який: не вiрю я жодним свiтом, аби всi отi мандрiвнi рицарi, що iх ваша милость низками ниже, справдi жили коли на свiтi i були люди з кровi й костi. Навпаки, я гадаю, що все те байки, вигадки, небилицi – от приверзеться комусь увi снi, а вiн i розповiдае, прокинувшись, або ще й не струсивши з себе сонноти.

– І в такий заблуд, – сказав Дон Кiхот, – упадають, бувае, люди, що не вiрять в iснування мандрованих рицарiв. Я вже не раз мав нагоду зводити на очi деяким людям сю iхню помилку, досить за нашого часу поширену: iнодi менi вдавалось iх переконати, а iнодi iстина так i залишалась для них недоступною. А се ж, коли хочете, iстина незаперечна; я ладен, примiром, стверджувати, що на власнi очi бачив Амадiса Гальського: то був чоловiк ростом високий, з лиця бiлий, борода йому гарна, хоть i чорна, очi лагiднi i воднораз суворi, на слово скупий, до гнiву не скорий i не лихопомний. І так, як я вам зобразив оце Амадiса, мiг би змалювати i списати всiх iнших мандрованих рицарiв, якi тiльки були в свiтi i попали в романи: я вважаю, що вони були саме такими, якими фiгурують у тих iсторiях, отже, знаючи подвиги, якi вони звершали, i вдачу, яку вони мали, ми можемо шляхом логiчних умовиводiв установити i очерти iхнi, i церу, i статуру.

– А скажiть, пане Дон Кiхоте, – спитав цирульник, – який, по-вашому, був заввишки велетень Моргант?

– Щодо велетнiв рiзнi iснують думки, – вiдповiв Дон Кiхот, – однi кажуть, що вони були, а другi, що iх не було; однак же в Святому Письмi, що й на волос нiде од правди не одбiгае, сказано, що вони таки були: там оповiдаеться iсторiя того Филистюги Голiафа, що був заввишки пiвосьма локiт, а то ж велич неабияка. І ще: на островi Сицилii знайдено сурелi й лопатки – такi величезнi костомахи, що могли належати лише велетням з добру башту заввишки, геометрiя доводить се незаперечно. А втiм, я не кажу вам iз певнiстю, якого зросту був Моргант; гадаю тiльки, що не надто високого, бо в тому романi, де особливо докладно описуються його подвиги, е згадки, що не раз ночував пiд покрiвлею, а коли були оселi, що могли його вмiстити, значить, не мiг вiн бути понад усяку мiру високий.

– Авжеж, – притакнув йому парох.

Вiн iзнов засмакував оце в тих великих нiсенiтницях i навмисне спитав у Дон Кiхота, якi були з себе, на його думку, Рiнальд Монтальбанський, Роланд та iншi пери Францii, – адже всi вони належали до мандрованого рицарства.

– Про Рiнальда, – одказав Дон Кiхот, – насмiлюся твердити, що вiн був широковидий, рум’яноi цери, очi мав бiгучi та вирлатi, на вдачу був дражливий та оприскливий надмiру, накладав iнодi з розбишаками та всякими стратенцями. Що ж до Роланда (чи Ротоланда, чи Орланда, бо його i так i сяк називають), то можу напевне сказати, що зросту був середнього, в плечах широкий, трохи нiби клишоногий, на лицi смаглявий, борода руда, тiлом волохатий, погляду грiзного, досить маломовний, а проте вельми чемний i добре вихований.

– Якщо Роланд був iз себе такий непоказний, як ваша милость оце змалювала, – зауважив парох, – то зовсiм не диво, що Анджелiка Прекрасна згордувала ним i пригорнулась до того гарного, гожого та миловидого мавра, що тiльки борiдка стала в нього засiватись. Розумно ж, мабуть, i вчинила, одкинувшись од шорсткого Роланда до нiжного Медора.

– Та Анджелiка, добродiю, – одказав Дон Кiхот, – була собi панянка легкодумна, вiтролетна та трохи шалапутна i прославилась на цiлий свiт не лише своею вродою, а й своiми свавiльними вибриками: вона згордувала тисячею чеснородних, тисячею доблесних, тисячею мудрих i дарувала свою ласку джурi пiд навуссям, безрiдному й безмаетному юнаковi, славному хiба що найменням «вiдданого», бо таки й справдi був щирим i вiрним другом. Великий спiвець ii краси, преславний Арiосто, не зважившись або не схотiвши писати про те, що сталося з цiею дамою пiсля ii ганебного падiння (певне, що там уже мало було хвали гiдного), попрощався з нею такими словами:

Як трон вона посiла у Китаi,
Хтось iнший, може, краще оспiвае.[14 - Тут i далi всi вiршi в перекладах М. Лукаша (ред.).]

І слова тi, коли хочете знати, стались пророчими: недарма ж поетiв називають часом вiщими спiвцями. Вiщування згодом справдилось – один знакомитий андалузький поета оплакав i оспiвав ii сльози, а другий знаменитий i, мовляв, единий поета, вже кастильський, прославив ii вроду.[15 - Андалузький – Луiс Бараона де Сото (1548–1595), автор поеми «Сльози Анжелiки» (1586); кастильський – Лопе де Вега, який написав поему «Краса Анжелiки» (1602). Обидвi поеми розвивають сюжет «Несамовитого Роланда» Арiосто.]

– Скажiть, пане Дон Кiхот, – спитав цирульник, – от скiльки спiвцiв величали тую Анджелiку, а чи не знайшлось такого, хто б написав на неi сатиру?

– Немае сумнiву, – одказав Дон Кiхот, – що якби Сакрiпант або Роланд були поетами, вони б цю панночку добре через росу перегнали, бо поетам властиво й притаманно мститися пасквiлями та сатирами на тих дамах, справдешнiх чи уявних, на тих володарках iхнiх мрiй, якi згордували чи знехтували iхнiм коханням; така помста, щоправда, негiдна благородних сердець, i до мене не дiйшло жодного вiрша, де ганилося б Анджелiку, що баламутила цiлим свiтом.

– Дивина! – вигукнув парох.

Але тут iзнадвору почулись голоснi крики небоги та ключницi, якi вийшли пiд час тоi довгоi розмови, i всi вискочили на той галас.




Роздiл II,

де оповiдаеться про немалу зваду, що мав Санчо Панса з Дон Кiхотовою ключницею та небогою, а також про iншi кумеднi подii


Повiдае iсторiя, що той галас, який почули Дон Кiхот, парох та цирульник, справдi зняли небога з ключницею: жiнки сварилися з Санчом Пансою, що намагався прорватись до Дон Кiхота, а вони його й на порiг не пускали.

– Чого сей волоцюга до нас приплентався? – репетувала ключниця. – Іди собi, чоловiче, до своеi доми, бо я знаю, що то ти пана мого непутиш та баламутиш, по безвинах та по безвiстях його тягаеш!

– Ти, ключнице, ти, гадючнице! – одгризався Санчо. – То не я пана, а пан мене баламутить, i непутить, i по тих безвiстях за собою волочить! Та й то ще не вся правда, а тiки половина, бо вiн мене з дому вивабив, усе голову морочив, казав, що острiв дасть, та й досi дае…

– Вдавився б ти ним, Санчо проклятий! – се вже небога озвалась. – А з чим же хоть iх iдять, тii острови, ненажеро ненатлий?

– Їх не iдять, – одказав Санчо, – ними керують i правлять, i один острiв стане за чотири мiста й за п’ять суддiвських посад.

– Чотири чи п’ять, то байдуже, – заявила ключниця, – а ти, огидо, ти, занудо, все одно сюди не ввiйдеш! Іди, керуй там своiм обiйстям, управляй свою нивку та й викинь iз голови всi отi острови й островицi!

Парох i цирульник дослухалися до тоi троiстоi суперечки з видимим задоволенням, але Дон Кiхот, боячись, аби Санчо не намолов i не нагородив усяких неподобних нiсенiтниць та не пробовкнув чого зайвого на шкоду його честi, гукнув його до себе, а жiнкам велiв замовкнути i впустити гостя. Санчо ввiйшов, а парох та цирульник тут же попрощалися з Дон Кiхотом. Вони вже втратили останню надiю на його уздоровлення, так уперто стояв наш гiдальго при своiх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.

– От побачите, куме, – озвався парох до цирульника, – що й не зоглядимось, як приятель наш iзнову тягу дасть.

– Не маю сумнiву, – вiдповiв цирульник, – та мене дивуе не так навiсноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собi в голову того острова, i вже нiякi розчарування, нiякi сили тоi химери звiдти не виб’ють.

– Поможи iм Боже, – сказав парох, – а нам треба на бачностi матися та дивитися, до чого доведуть тi навiженi химороди рицаря нашого та його зброеносця. От уже, справдi, який брiв, такого стрiв, iх обох немов з одного модла вилито: панове божевiлля без джуриноi глупоти не варте було б i щербатого шеляга.

– Правда ваша, – погодився цирульник. – Цiкавий я знати, про що вони оце тепер балакають.

– Дiзнаемось, – зауважив парох. – Я певен, що небога або ключниця нам усе розкажуть; щоб вони та не пiдслухали!

Тим часом Дон Кiхот замкнувся з Санчом у себе в кiмнатi i, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:

– Прикро менi слухати, Санчо, як ти казав i кажеш, буцiм я тебе з дому зривав, так наче я сам на мiсцi сидiв: разом ми рушили, разом iздили, разом блукали, i однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тiльки тебе раз на ковдрi гойдали, а менi сто раз чосу давали – ото, мабуть, i вся моя перевага.

– Та вже ж не як, – обiзвався Санчо. – Адже ви самi, пане, казали, що всякi злигоднi скорше мандрованих лицарiв побивають, анiж iхнiх джур.

– Е, нi, Санчо, ти помиляешся, – заперечив Дон Кiхот. – Знаеш, е така приказка: quando caput dolet…

– Я тii приказки не втну, бо тiльки по-наському знаю, – перебив Санчо.

– Се значить от що, – пояснив Дон Кiхот, – коли болить голова, то болить i все тiло, а як я твiй пан i володар, то я, виходить, нiби голова, а ти, слуга мiй i джура, нiби частина мого тiла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобi воно позначиться, так само й твое на менi.

– Може, воно й так, – сказав Санчо, – та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрi гойдано, то голова моя за муром була та тiльки дивилась, як я в повiтрi лiтаю, а iй i за вухом не свербiло. А вже ж коли сустави мусять болiти, як голова заболить, то й голова повинна болiти за суставом.

– Ти хочеш сказати, Санчо, – перепитав Дон Кiхот, – що менi не болiло, як тебе на ковдрi пiдкидувано? То не кажи ж такого нiколи й не думай, бо душа моя тодi дужче болiла, нiж твое тiло. Та годi вже про те, слушного часу ми ту рiч обмiркуемо i з’ясуемо якнайдокладнiше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селi говорять? Якоi думки про мене простi люди, шляхта й великi пани? Що кажуть про доблесть мою, про моi подвиги, про моi звичаi? Як оцiнюють ту справу, на яку я пiднявся, – видвигнути з занепаду й вiдновити на всiм свiтi орден мандрованих рицарiв? Словом, Санчо, розкажи менi все, що тобi довелось чути про се дiло, не додаючи нiчого доброго i не втаюючи нiчого лихого, бо вiрнi васали мусять говорити сеньйорам своiм суту i щиру правду, не прикрашаючи ii лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарiв доходила гола правда, не вбрана в шати лестощiв, то настав би зовсiм iнший свiт: минулий вiк називали б супроти нашого залiзним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобi подаю, аби ти розумно й сумлiнно розказав менi по щирiй правдi все, що тобi вiдомо про речi, якi мене цiкавлять.

– Учиню так iз дорогою душею, пане мiй, – одказав Санчо, – тiльки нехай ваша милость не кладе на мене гнiву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те i продаю.

– Не бiйся, гнiватись не буду, – пообiцяв Дон Кiхот, – смiло кажи, Санчо, все, як есть, без обрiзкiв.

– Першим словом скажу я вам, – почав Санчо, – що люди нашi мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такi як ви, шляхтичi, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, «доном» себе величае i в великi пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великi пани, тii кажуть, що чого се нешеретоване шляхетство з ними рiвнятися хоче, а надто такi недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорнi панчохи зеленим шовком церують.

– То вже не про мене рiч, – зауважив Дон Кiхот, – бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хiба часом дране, та й то бiльше од збруi, а не од ветхостi.

– А про вашу хвабрiсть, – провадив далi Санчо, – та про звичаi, та про подвиги, та про замiри – всяко говорять. Той каже: «Божевiльний, але потiшний». А той: «Хоробрий, але невдаха». А iнший знов: «Гречний, але кумедний»… І вже як почнуть на зубах перетирати, то i вашiй милостi, i менi хiба ж так дiстанеться!

– Зваж, Санчо, на те, – сказав Дон Кiхот, – що скоро чеснота вгору пiде, зараз на неi починаються нагiнки. Мало хто iз славетникiв давнього часу уник злiсних наклепiв i нашептiв. Юлiя Цезаря, понад усiх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили в честолюбствi й деякiй нечистоплотностi, маючи на увазi i одежу, i душу. Про Олександра, прозваного Великим за незлiченнi бойовi подвиги, кажуть, що вiн буцiмто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестiй i до того ж бабiй. Про дона Галаора, брата Амадiса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксiй. Коли вже на таких славетних мужiв, о Санчо, злорiки клевету пускали, то нехай i про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось iншого.

– Тим-то й ба! – вигукнув Санчо.

– Як, виходить, то ще не все? – спитав Дон Кiхот.

– Е, це ще квiточки, ягiдки будуть далi, – одказав Санчо. – Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неi плещуть i клеплють, то зараз я приведу одного чоловiка, який розкаже вам геть-чисто все до останньоi цяти. Вчора ввечерi приiхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанцi вчився й на бакаляра вийшов; пiшов я до нього приiздом повiншувати, а вiн менi й каже, що вийшла, каже, iсторiя вашоi милостi, так i називаеться: «Премудрий гiдальго Дон Кiхот з Ламанчi». Каже, що й мене там пропечатано пiд моiм таки йменням – Санчо Панса, i сеньйору Дульсiнею Тобоську, i все, що промiж нами говорилось на двi пари очей – я здумiвся, аж перехрестився: i як воно, думаю, той писака про все дiзнався?

– Запевняю тебе, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – що нашу iсторiю списав який-небудь премудрий чарiвник: такий як задумае що написати, то перед ним нiщо не втаiться.

– Еге! – вигукнув Санчо. – Який там премудрий чарiвник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сiд Ахмет Брехунеллi.

– Се мавританське iм’я, – зауважив Дон Кiхот.

– І менi так здаеться, – сказав Санчо, – бо чував я не раз од людей, що маври – великi брехуни.[16 - Обiгруеться те, що Самсоном звуть бiблiйного персонажа великого на зрiст i сильного, а герой Сервантеса iнший на вигляд.]

– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – що ти перекрутив прiзвище того Сiда, а «сiд», щоб ти знав, по-арабському значить «пан».

– Мо’, й так, – погодився Санчо. – То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злiтаю.

– Зроби менi таку ласку, друже, – сказав Дон Кiхот. – Оце загадав ти менi загадку, що й iжа на душу не пiде, поки не дiзнаюся, як, що й до чого.

– Зара’ приведу його, – сказав Санчо.

Пiшов i незабаром повернувся вже з бакалавром; тут мiж ними трьома поточилася прецiкава розмова.




Роздiл III

Про потiшну розмову, що провадили мiж собою Дон Кiхот, Санчо Панса та бакалавр Самсон Карраско


Затоплений у думках сидiв Дон Кiхот, дожидаючи бакалавра Карраска, од якого сподiвався почути, що там за нього написано в книзi, про яку Санчо казав; аж не вiрилось йому, що така книга може бути – ще ж бо на лезi мечовому не висохла кров ворогiв, яких вiн убив, а тут же хтось появив друком iсторiю величного його рицарювання. А втiм, подумав вiн, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своiх чарiв тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголоснiшi дiяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити iх i принизити нижче всiх ницих учинкiв найницiших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж, мiркував вiн далi, дiяння зброеносцiв як таких ще нiхто нiколи не описував, i якщо така книга справдi iснуе, то вона скомпонована про мандрованого рицаря i вже тим одним мусить бути краснослiвна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потiшила, та не надовго: адже автор книги, судячи iз слова «сiд», був мавр, а якоi вже там правди можна од маврiв сподiватись, коли всi вони махлярi, фальшiвники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якоi непристойностi в трактуваннi його любовi, що могло б вийти на ущербок честi й доброi слави володарки його Дульсiнеi Тобоськоi: йому б хотiлося, аби автор показав усю його вiрнiсть i повсякчасну шанобливiсть супроти неi, розповiв, як заради неi нехтував вiн королевами, цiсарiвнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю гвалтовнi природнi пориви… Отакi-то думки та гадки облягали рицаревi голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привiв до нього бакалавра; Дон Кiхот привiтав гостя вельми ввiчливо i приязно.

Хоч бакалавр i звався Самсоном, та собою був досить хирний, тiльки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; рокiв мав двадцять i чотири, був кругловидий, кирпатий i ротатий – все то ознаки, що вдався на витiвки, глузи та жарти. Таким же вiн i тут показався, бо, скоро побачив Дон Кiхота, зараз став перед ним навколiшки й промовив:

– О, пане Дон Кiхоте з Ламанчi, дозвольте менi поцiлувати руки вашоi достойностi! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу[17 - Студенти й дрiбне духовенство носили однаковий одяг.] (хоч пройшов тим часом усього чотири ступенi), що ваша милость – один iз найславутнiших мандрованих рицарiв, якi будь-коли жили й житимуть на всiм земнiм крузi! Будь благословен Сiд Ахмет Бен-Енхелi, що списав iсторiю великих ваших дiянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттелюбивий муж, котрий не пожалiв труду переложити ii з арабщини нашою людовою кастильською мовою всiм добрим людям на посполитую втiху!

Дон Кiхот попрохав його пiдвестися i спитав:

– Виходить, то правда, що вийшла вже моя iсторiя i що написав ii якийсь премудрий мавр?

– Щирiсiнька правда, пане мiй i добродiю, – одказав Самсон, – i я ладен навiть твердити, що на сьогоднi тоi iсторii видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примiрникiв; коли не вiрите, спитайте в Португалii, Барселони i Валенсii, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже i в Антверпенi ii друкують. Думаеться менi, що не буде скоро такого народу на свiтi, що на його мову не перекладуть тiеi книги.

– Для людини доброчесноi i небуденноi, – промовив Дон Кiхот, – то, мабуть, найбiльша втiха – ще за життя дiждатися прослави доброго свого ймення на мовах розмаiтих народiв словом друкованим i типованим; я недарма сказав «доброго», бо як буде навпаки, то вже гiрше над усяку смерть.

– Якщо йдеться про добру славу й добре ймення, – сказав бакалавр, – то ваша милость мае пальму першенства з-помiж усiх мандрованих рицарiв, бо мавр своею мовою, а християнин своею змалювали якнайкраще ваше завзяття в боях, вашу безстрашнiсть у небезпеках, витривалiсть у випробах, терпливiсть у нещастях i ратних недугах, цнотливiсть i повздержливiсть у щироплатонiчних любощах вашоi милостi та моеi сеньйори доньi Дульсiнеi Тобоськоi.

– Зроду я не чув, – озвався тут Санчо Панса, – аби паню мою Дульсiнею «доньею» величали: на неi кажуть просто панi або ще сеньйора. От у цьому вже iсторiя, бачте, схибила.

– Сей закид не такий уже й важливий, – заперечив Карраско.

– І правда, – погодився Дон Кiхот. – Але скажiть менi, мостiпане бакалавре, на котрий iз моiх подвигiв кладеться в тiй iсторii найбiльша вага?

– Знаете, – одказав бакалавр, – на се люди по-рiзному дивляться, як на чий смак i вподобу: однi пiдносять пригоду з вiтряками, що здались вашiй милостi за сторуких велетнiв, другi – випадок iз ступарями; той хвалить опис двох супротивних вiйськ, що виявилися згодом овечими гуртами, а той – оказiю з мертвяком, що везли до Сеговii хоронити; хто вiдзначае iсторiю визволення каторжан, а хто ставить над усе битву з ченцями-великанами та з хоробрим бiскайцем.

– А скажiть-но, пане бакаляре, – спитав Санчо, – чи списана в тiй iсторii придибашка з янгуасцями, коли ото нашому доброму Росинантовi забаглося грушки в морi печерувати.

– Той чорнокнижник нiчого не потаiв i не проминув, – вiдповiв Самсон, – вислебiзував геть усе, i про те навiть розказав, як бравий Санчо на ковдрi млинка крутив.

– Не на ковдрi, а в повiтрi, – поправив Санчо, – та таки крутив, крутила б його лиха година!

– Чоловiк усе граеться з долею навпереваги, – сказав Дон Кiхот, – i про те, я гадаю, повинна говорити всяка мирська, а надто рицарська iсторiя: не про самi ж перемоги писати.

– Воно-то так, – промовив бакалавр, – але дехто з читальникiв каже, що краще було б авторам сiеi iсторii не все поминати, а дещо й поминути, наприклад, тi духопелики, що без кiнця-краю сипались на пана Дон Кiхота в рiзних пригодах.

– А то ж таки сторiя правдива, – зауважив Санчо.

– Проте заради справедливостi могли б вони дещо й мовчанням збути, – заперечив Дон Кiхот, – бо нема чого описувати подii, якi не вiдмiняють i не фальшують iсторичноi правди, але можуть кинути тiнь якусь на героя. Без сорома казка, Еней був не такий богочестивий, яким його змалював Вергiлiй, а Одiссей не такий хитромудрий, яким його виставив Гомер.

– Згоден, – сказав Самсон, – але одна рiч поетовi писати, а друга – iсториковi. Поет може оповiдувати чи оспiвувати щось не так, як воно було, а як мало бути, а iсторик повинен писати не так, як мало бути, a так, як було, по всiй щирiй правдi, нiчого не додаючи та й не вiднiмаючи.

– Коли вже той пан мавр так щируе та правдуе, – сказав Санчо, – то певно, що при панових духопеликах i за моi згадуе, бо як пановi, було, мiрку з плечей здiймають, то й мене всього вздовж i впоперек мiряють. Та воно й не диво, бо мiй пан сам каже, що як голова болить, то й усiм суставам тра болiти.

– Ох же ти, Санчо, й хитрун, – зауважив Дон Кiхот, – де тобi треба, там пам’ять у тебе добра!

– Раднiший би я забути, як мене бито, – одказав Санчо, – так басамани ж не дають, що й досi знати на боках та на спинi.

– Мовчи-бо, Санчо, не перебивай пана бакалавра, – зупинив його Дон Кiхот. – А ви, добродiю, кажiть далi, прошу вас, що там iще про мене говорять у вищезгаданiй iсторii.

– Та й про мене ж, – докинув Санчо, – бо кажуть, що i я в нiй неабияка дiлова особа.

– Не дiлова, брате Санчо, а дiйова, – поправив Самсон.

– О, ще один колехтор вирискався, слова править! – вигукнув Санчо. – Як до всього будемо чiплятись, то й довiку не перебалакаем.

– Бодай я довiку щастя не мав, – сказав бакалавр, – коли ти, Санчо, в тiй iсторii не друга персона. Є такi читальники, що iм твоi речi любiше слухати, анiж головного героя, не то що. Правда, дехто вважае, що ти надто вже великий легковiр, коли взяв за щиру правду оте губернаторство над островом, що тобi пропонуе присутнiй тут пан Дон Кiхот.

– Ще не вечiр, – заперечив Дон Кiхот. – Нехай лиш Санчо в лiта уб’еться та досвiду бiльше набереться, то вiн до того губернаторства ще краще придасться, анiж тепер.

– Далебi, пане, – обiзвався Санчо, – як я в моiх оце лiтах островом не вкерую, то не вкерую вже i в Мафусаiловому вiцi.[18 - У дуже похилому вiцi. Бiблiйний патрiарх Мафусаiл прожив майже тисячу рокiв.] Кебети на губернаторя в мене вистане, от тiльки де той у свiтi острiв забарився?

– Здайся на Бога, Санчо, – заспокоiв його Дон Кiхот, – i все буде добре, краще, може, нiж ти гадаеш, бо без волi Божоi i листочок на деревi не ворухнеться.

– Правда е, – сказав Самсон, – як Господь захоче, то не одного, а цiлих тисячу островiв Санчовi пiд ноги пiдклонить.

– Бачив я всяких на своiм вiку губернаторiв, – сказав Санчо. – Інший не годен i в слiд менi вступити, а проте вельможним величаеться, iз срiбла-злота iсть i п’е.

– Так то ж не острiвнi були губернатори, а просто над маетком якимсь, – заперечив Самсон. – Щоб же над островом бути правителем, треба принаймнi граматику знати.

– Що таке гра, то я тямлю, – сказав Санчо, – а от уже матики не втну нi в зуб. Та хай собi з тим губернаторством буде, як Бог дасть – йому виднiше, куди мене краще настановити, а я вам от що скажу, ваше бакалярство, пане Самсоне: дуже менi любо, що той писака, про мене в iсторii оповiдуючи, зацiкавлюе людей, а не зануджуе, бо якби вiн на мене, християнина з дiда-прадiда, щось негоже блявкнув, я такого наробив би шелесту, що й глухi почули б!

– Ото було б диво, – зауважив Самсон.

– Чи диво, чи пiвдива, – сказав Санчо, – то байдуже, а як пишеш чи говориш за дiлову особу, то гляди, шануйся, не верзи на галай-балай, що тобi в голову набреде.

– Дехто цю iсторiю за тее ганить, – провадив далi бакалавр, – що автор приткнув у неi повiсть про безрозсудно-цiкавого, не тим, що повiсть сама по собi погана чи недоладна, а тим, що не до речi ii притулено, адже вона нiчого спiльного не мае з iсторiею його милостi пана Дон Кiхота.

– Овва! – вигукнув Санчо. – Наколотив, виходить, сучий син гороху з капустою!

– Тепер я бачу, – сказав Дон Кiхот, – що не мудрець про мене книгу скомпонував, а якийсь невiголосий баламут, що писав ii абияк, навмання, на хибив-трафив. То, знаете, був собi маляр один в Убедi, Орбанеха звався, i як хто, було, його спитае, що вiн малюе, то вiн одказуе: «А що вийде». Намалював вiн раз якось пiвня, та так же погано вдав, що зовсiм не схожий; мусив пiд низом готицькими лiтерами пiдписати: «Се пiвень». Отак же, мабуть, i з моею iсторiею, що без коментаря ii не вчитаеш.

– Е, нi! – заперечив Самсон. – То книга дуже ясна i розбiрлива: дiтвора ii гортае, юнацтво читае, дорослi розумiють, старi похваляють. Люди всякого стану нею не начитаються, затого напам’ять усю витвердять; аби де побачили шкапу яку сухоребру, зараз кажуть: «Дивiться, то Росинант». Та найбiльше вона пажам полюбилась – нема в панiв такого передпокою, де «Дон Кiхота» не знайдеш: книга та нiколи не гуляе, все по руках ходить, мало за неi не б’ються, назахват усi хапають. І то сказати – приемнiшоi i невиннiшоi забави годi собi уявити, бо хоч як шукай, нiде в тiй книзi слова непристойного чи думки нечестивоi i зазором не видати.

– Писати iнакше, – зауважив Дон Кiхот, – то була б уже не правда, а брехня, а письменникiв та iсторикiв, що до перебреху вдаються, палити б треба зарiвно з фальшивими монетарями. Не знаю тiльки, з якоi речi автор сягав до стороннiх повiстей та оповiдок, коли мiг iще про мене рiзних рiзнощiв понаписувати – мiркував, певне, як у тiй примовцi: «Хоч повсть, хоч вовна, аби кишка була повна». А щоб вiн був виповiстив самi моi думки, зiтхання, сльози, моi заповiднi прагнення i дивугiднi звершення, – все те склалося б на грубелезну книгу, що переважила б повну збiрку Тостадових творiв.[19 - Тостадовi твори – алюзiя на приказку, яка мае негативний змiст: «Писати бiльше, нiж Тостадо». Алонсо Тостадо де Мадригаль (мiж 1400 i 1409–1455) – iспанський теолог, епископ Авiльський, у першiй половинi ХVІ ст. його твори було видано у 13 томах, згодом iх кiлькiсть суттево зросла.] Я, пане бакалавре, так собi мiркую: до написання iсторii чи так якоi книги треба великого розуму i зрiлого розмислу, до жартливоi мови i дотепного викладу треба небуденного хисту. Найрозумнiша постать у комедii – то блазень, хто його хоче зiграти, не повинен бути дурнем. Історiя се наче святиня, вона мусить бути iстинною, а де iстина, там i Бог, бо вiн сам i есть iстина. Проте е люди, що так книги лiплять, як ото сластьони печуть i викидають.

– Нема такоi поганоi книги, що в нiй не було б чогось доброго, – сказав бакалавр.

– Воно-то так, – вiдповiв Дон Кiхот, – але трапляеться часом, що людина вже прославилась цiлком заслужено своiми писаннями, а як оголосить iх друком, то слава ii блякне i меркне.

– Причина сьому та, – мовив Самсон, – що друкованi твори всi читають уважно i легко помiчають будь-яку помилку, а що бiльша письменникова слава, то прискiпливiший бувае читач. Люди знакомитого хисту, як от великi поети та видатнi дiеписцi, раз у раз викликають заздрощi у людцiв, що страшенно люблять судити й ганити чужi писання, а самi ж то нiчогiсiнько на свiт не появили.

– Воно й не диво, – сказав Дон Кiхот, – бо немало е таких богословiв, що сам до казальницi не здатен, а в чужих проповiдях зараз бачить, де що не так, чого бракуе, а що зайве.

– Все це вiрно, пане Дон Кiхоте, – погодився Карраско. – Та я хотiв би, щоб отi критикани були все-таки милосерднiшi й не такi уiдливi, щоб не чiплялись до кожноi пилиночки в творi, який вони судять, бо за тою пилиночкою вони й пресвiтлого сонця не бачать. Може, й правда, що aliquando bonus dormitat Homerus,[20 - Бувае, що й добрий Гомер дрiмае (лат.).] та нехай же вони зважать, скiльки ночей вiн недоспав, пильнуючи, аби в творiннях його було якнайбiльше свiтла i якнайменше тiней; а ще, може, те, що вони за плями мають, то тiльки родимки, що людському обличчю iнодi ще бiльшоi додають принади. Хто свою книгу друком оголошуе, наражае себе на чималу небезпеку, бо то рiч неможлива i немислима, такий твiр написати, щоб усiм догодити, всiх задовольнити.

– Той, що про мене написано, – докинув Дон Кiхот, – задовольняе, певно, небагатьох.

– Ба нi, навпаки: тим, що stultorum enfinitus est numerus,[21 - Дурнiв на свiтi безлiч (лат.).] iсторiя ваша припала до смаку безлiченнiй безлiчi людей. От тiльки бiдкаеться дехто, що автор собi трохи непам’ятущий вдався: забув забудько написати, хто у Санча Сiрого вкрав, украдено, та й годi, аж гульк! – Санчо знов верхи на ослi iде, а де той осел узявся, невiдомо. І ще одного не з’ясував би то автор – що зробив Санчо з тими талярами, якi в баульчику в горах Моренських знайшов. Про те нема нiде нi слова, а людям цiкаво знати, куди вiн iх дiв, на вiщо обернув. От за се найбiльше книзi пригану дають.

Тут уже й Санчо обiзвався:

– Менi, пане Самсоне, тепер не до звiту i не до одвiту, бо я так омлiв та охляв, що як не хильну для отухи доброго вина, то живiт, мабуть, до спини прилипне… А дома в мене дещо е, стара мене жде; ось попоiм, вернусь, а тодi вже i вашу милость, i всiх на свiтi задовольню, все чисто розкажу, що питатимете, i як осла вкрадено, i куди сто талярiв дiлося.

Сказав отак i, не ждучи вiдповiдi, майнув мерщiй додому.

А Дон Кiхот почав просити та припрохувати бакалавра, аби той зостався в нього на чернечу трапезу. Бакалавр погодився й зостався – на обiд було те, що й завше, тiльки ще пару голубцiв додали, а за iжею все про рицарськi справи гомонiли, i Карраско намагався говорити господаревi пiд лад. По обiдi передрiмались трохи, а там повернувся Санчо, i знов зняли втрьох перепинену розмову.




Роздiл IV,

де Санчо Панса з’ясовуе деякi питання, неяснi для бакалавра Самсона Карраска, а читач дiзнаеться й про iншi вартi уваги подii


Отож повернувся Санчо до Дон Кiхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:

– От тут пан Самсон казав, що цiкаво йому знати, хто, коли i як у мене Сiрого вкрав, – чого ж, i розкажу, коли хочете. Тiкали ми ото од Святоi Германдади пiсля тiеi пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговii везли, та й забилися вдвох iз паном аж у Моренськi гори, в хащi лiсовii; змученi та знiвеченi в тих тарапатах, ми одразу й заснули – пан мiй на списа обпершись, а я на своему Сiрому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила пiдкралась, пiдставила пiд сiдло з чотирьох бокiв чотири пiдпiрки та й висмикнула з-пiд мене осла, що я й незчувся, як на самому сiдлi зостався.

– То штука не хитра та й не яка нова, – зауважив Дон Кiхот. – Таке саме приключилося було й Сакрiпантовi, як вiн пiд Альбракою стояв; тодi таким же самим робом викрав йому з-помiж нiг коня i цiлосвiтний злодiй Брунель.[22 - Злодiй Брунель – спритний персонаж «Несамовитого Роланда» Арiосто, який вкрав у Сакрiпанта коня «таким самим робом», що й Хiнес де Пасамонте вiслюка у Санчо Панси.]

– На свiтанку, – провадив далi Санчо, – тiльки-но я потягнувся, тi пiдпiрки висунулися з-пiд сiдла, i я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди – нема мого ослика… Аж сльози наринули менi на очi – я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужiння та голосiння не завiв до книги, то, вважай, нема в нiй нiчого путнього. А тодi вже через скiлькись там день, коли ми з принцизною Обiзiяною iздили, побачив я мого осла, як на ньому сидiв у циганському перевдязi отой Хiнес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданiв його були одрятували.

– Та помилка ж не в тому, – сказав Самсон, – а виходить у автора, нiби Санчо на Сiрому iхав ще до того, як осел iзнайшовся.

– Ну, то я вже не знаю, – сказав Санчо, – може, повiстяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.

– Мабуть, що так, – погодився Самсон. – Ну, а де ж тii сто талярiв дiлись?

– Ге, де дiлись… Розкотились, – вiдповiв Санчо. – Потратив я iх уже, що на себе, а що на жiнку та дiтей. Якби не вони, то хiба моя стара терпiла б була моi походеньки та поiзденьки з паном Дон Кiхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрiв додому без Сiрого й без золотого, мав би я од неi чорну годину! А як iще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть i перед королiвською парсуною – що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всi тi киi, що я в дорозi набрався, грошi платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б менi хiба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тодi на чорне бiле, а на бiле чорне, бо всi ми такi, якими нас Господь создав, а часом то ще й гiршi.

– Я вже подбаю про те, – сказав Карраско, – щоб автор, коли видаватиме свою iсторiю другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращае непомалу.

– Чи потребуе сей твiр iще яких поправок, пане бакалавре? – спитав Дон Кiхот.

– Може, там i е ще таке дещо, – одказав Самсон, – але то вже не таку мае вагу.

– А скажiть, – питав далi Дон Кiхот, – чи не обiцяе часом автор другоi частини?

– Та обiцяе, – вiдповiв Самсон, – тiльки каже, що не знайшов iще ii, та й не зна, де шукати, тим i немае певностi, чи вона вийде, чи нi. Дехто гадае, правда, що другi частини нiколи не бувають добрi; iншi твердять, що про Дон Кiхота досить уже написано, тож не треба нiякого продовження, а люди, що бiльше веселого Юпiтера, анiж похмурого Сатурна шанують, так тi кажуть: «А давайте нам iще тоi Донкiхотчини, нехай собi Дон Кiхот атакуе, а Санчо пащекуе, – яке вже буде, таке буде, аби нам смiшно».

– Ну, а як же автор? – спитав Дон Кiхот.

– Автор? – перепитав Самсон. – Автор як тiльки знайде продовження (а вiн його певне знайде, бо пошукуе дуже пильно), зараз у друк пустить, бо вiн не стiльки за славою, скiльки за наживою вганяе.

– А, – обiзвався Санчо, – так той писака на грошi б’е та на зиск? Тодi навряд чи вийде в нього щось путне, так буде партолити й партачити, як ото кравець перед Великоднiми святами; сказано – швидко робиться, тут i там коробиться. Нехай лишень пан мавр, чи хто там такий, свого дiла як слiд пильнуе, а ми з паном настачимо йому стiльки всяких пригод та придибашок, що не то на другу частину, а й на цiлих сто хопить. Вiн, мабуть, дума, що ми тут вилежуемось, як байбаки в соломi, еге! Ми зовсiм iнше на мислi маемо, а як не вiрить, то хай перевiрить. А я тiльки от що скажу: якби пан моеi ради послухав, то ми б уже давно свiтами блукали та пригод шукали, зло поскромляли та кривду випрямляли, як велить закон славного мандрованого лицарства.

Ледве встиг Санчо вимовити сi слова, як до iхнього слуху долинуло Росинантове iржання; Дон Кiхот узяв те iржання за добру призвiсть i поклав за три-чотири днi знов у мандри пуститься. Вiн звiрив свiй задум бакалавровi i спитав поради – куди б йому краще першим дiлом ударитись. Бакалавр вiдповiв, що на його думку треба iхати в Арагонське королiвство, до мiста Сарагоси, бо там на Святого Юра турнiр великий та урочистий споряджаеться,[23 - У Сарагосi на День святого Юра змаганнями вiдзначали рiчницю звiльнення мiста вiд маврiв (у 1096 р.).] а на тому турнiрi Дон Кiхот мiг би взяти перевагу над усiма рицарями арагонськими, то значить здобути першiсть з-помiж усього свiтового рицарства. Бакалавр похвалив гiдальго за шляхетне й смiливе починання, застерiг тiльки, аби не наражався даремне на всякi небезпеки, бо життя його, мовляв, не тiльки йому самому належить, а й тим, що потребують його опiки та оборони.

– Отож i менi в печiнках сидить, пане Самсоне, – зауважив Санчо, – що пан мiй накидаеться на сотню збройних людей, мов ненажерущий хлопець одразу на десяток динь. Бий його Божа сила, пане бакаляре! Адже е час наступати, е час i одступати, не все ж гукать: «Сант-Яго! Вперед, Гишпанiе!» Та й чував я од людей (дай Боже пам’ятi, чи не од самого пана), що хоробрiсть лежить десь посерединi мiж двома крайнощами – боягузтвом i безрозсудством: нехай, про мене, не тiкае, коли нема чого, та нехай же й не сiкаеться, де явна ворожа перевага iнакшоi вимагае поведенцii. Та найпоперiдь чиню вiдомо пановi, що коли хоче взяти мене з собою, то треба зразу домовитись: нехай усi воi сам воюе, а менi, щоб тiки за ним ходити та ладу глядiти, аби був ситий i вкритий, тут уже я буду з-пiд шкури п’ястися; а щоб я взяв у руку меча, хоть би й проти посполитого розбишаки-сокирника, що пiд каптуром ховаеться, – ого, нехай собi i в думцi не кладе! Я, пане Самсоне, хочу зажити слави не найсмiлiшого, iно найщирiшого та найвiрнiшого джури, що будь-коли слугував у мандрованого лицаря. А як пан мiй Дон Кiхот за довгу мою та щиру службу рачить дати менi острiв який, що, каже, мона добути, то я йому превелике скажу спасибi; як же й не дасть, то що ж – на те я людина, щоб на Бога вповати, може, менi безгубернаторський хлiб незгiрше губернаторського засмакуе, може, все оте губернаторство – то тiльки западня, що лукавий на мене поставив, аби я впав та й зуби собi повибивав? Санчом я вродився, Санчом, гадаю, i помру. Ну та вже як не терши, не мнявши, без того, мовляв, риску i тиску, небо пошле менi острова чи ще яку таку штуку, то був би я дурний, щоб не взяв, знаете, як тоi приповiдки: дають – бери; що Бог не дасть, усе в торбу; не зiвай, Санчо, на те ярмарок!

– Ти, брате Санчо, говорив отсе, мовби професор iз кафедри, – сказав Карраско. – Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кiхота, дасть вiн тобi не то острiв, а й цiле царство.

– Ну, то вже, може, й лишне, – заперечив Санчо. – Та скажу я пановi Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собi живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоров’я чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже пановi свому не раз казав.

– Гляди тiльки, Санчо, – зауважив Самсон, – а то бувае, що виб’еться людина в люди, то де ii i людськiсть дiнеться: вискочиш на губернатора, то й рiдноi неньки одцураешся.

– То, може, з такими людьми бувае, що самосiйки десь у бур’янi вродились, – одказав Санчо, – а не з такими, як я, що душа на чотири пальцi щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?

– Дай Боже, – промовив Дон Кiхот. – Та скоро побачимо, як владу дiстанеш, бо той острiв уже менi перед очима мрiе.

Сее сказавши, попрохав у бакалавра, що коли вiн пiiта, то хай учинить йому ласку i напише для нього вiршi на розлуку з сеньйорою Дульсiнеею Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз першi лiтери кожного рядка, вийшло ймення Дульсiнея iз Тобоса. Бакалавр одказав, що хоть вiн i не належить до знаменитих поетiв (бо таких на всю Гишпанiю ледве знайдеться три з половиною), проте неодмiнно скомпонуе такий стихотвiр, дарма що то не легка рiч, бо в тому йменнi сiмнадцять лiтер: як писати кастильськими катренами,[24 - Кастильськi катрени формуються з двох полустроф з чотирьох чи п’яти восьмискладових рядкiв.] чотири строфи по чотири рядки, то одна лiтера зайва, як узяти п’ятирядкову строфу, одинарну чи подвiйну, тобто редондилью чи десиму,[25 - Редондилья – строфа з чотирьох чи п’яти (кiнтилья) восьмискладових рядкiв. Десима – строфа з десяти восьмискладових рядкiв, де кiнтильi утворюють двi полустрофи.] то трьох лiтер не вистачить, та вiн уже постараеться скостити десь одну лiтеру i вбгае те ймення в чотири катрени.

– Се треба зробити за всяку цiну, – сказав Дон Кiхот, – бо як iм’я не буде вказане ясно i явно, то нiяка жiнка не повiрить, що вiрш i справдi iй присвячено.

Отак вони й домовились, а виiзд призначили за тиждень. Дон Кiхот узяв з бакалавра слово, що не зрадить тiеi таемницi нiкому, особливо пароховi та майстровi Нiколасу, не кажучи вже про небогу та ключницю, бо вони могли б стати на перешкодi тому спасенному i шляхетному замiровi. Карраско пообiцяв i попросив на прощання в Дон Кiхота, аби вiн при нагодi подавав йому про себе вiстки чи вже там добрi, чи лихi. На тому вони й розстались, а Санчо теж пiшов рихтувати, що треба, в дорогу.




Роздiл V

Про дотепну й розумну розмову, що точилась помiж Санчом Пансою та жiнкою його Терезою,[26 - Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.] а також про iншi подii, гiднi доброi згадки


Дiйшовши до п’ятого роздiлу сiеi iсторii, перекладчик заявляе, що сей роздiл здаеться йому пiдробленим, бо в ньому Санчо висловлюеться таким штилем, якого навряд чи можна було сподiватись од його куцого розуму, i говорить такi субтельнi речi, якi йому, певне, i ввi снi не снились; проте не хотiв вiн нiчого того проминути, щоб не схибити проти своеi повинностi, i пише далi в такий спосiб.

Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жiнка тi його веселощi на мушкетний стрiл уже завважила та й питае:

– Що там сталося, любий мiй Санчо, що ти такий раденький iдеш та веселенький?

– Щоб була на те Божа воля, дружино моя, – одвiтуе Санчо, – раднiший я таким веселим не бути, як оце здаюся.

– Щось я тебе не розберу, мужу мiй, – сказала Тереза. – Проти чого се ти кажеш, що раднiший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути? Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому бувае радий, що йому радостi нема?

– То слухай же сюди, Терезо, – сказав Санчо, – я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кiхота, що втрете надумав iхати пригод шукать; отож i я з ним iду, бо нужда менi припала, та й надiя, бачиш, свiтить, що ще десь сотню талярiв добуду намiсть тих, що вже потратили. Та вп’ять же таки й сумно менi, що мушу з тобою i з дiтьми розлучитись. От якби Господь послав менi поживу, щоб я дома сидiв, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, i не мочився, – а йому воно що, аби захотiв, i уже все е, – то моi радощi були б певнiшi i тривнiшi, а так, бачиш, iз журбою пополам, що з тобою розставатись випадае. Тим i правду я сказав, що, якби була воля Божа, раднiший я таким веселим не бути.

– Ти ба, Санчо, – одказала Тереза, – вiдколи ти до того мандрованого лицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою i не розжуеш, так-таки нiчого й не зрозумiеш.

– Аби Господь мене розумiв, жiнко моя, а вiн же то всьому на свiтi розумiтель, – мовив Санчо. – А ти, небого, дивись, добре доглядай сi три днi Сiрого, щоб менi як дзвiн був, оброку давай удвое проти звичайного, сiдло i всю упряж облагодь як слiд i охаюч, бо, вважай, не на весiлля iдемо, а свiтами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику i зику начуватися… Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасцiв та заворожених маврiв.

– Бачу, бачу, дружино моя, – сказала Тереза, – що нелегкий хлiб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тоi халепи.

– Скажу тобi по правдi, жiнко, – признався Санчо, – що якби не мав надii в скорiм часi на губернаторя вискочити, то вже менi хоть лягай та помирай.

– Оце вже й не думай, чоловiче, – заперечила Тереза. – Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, i хай западуться всi на свiтi губернаторства: без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досi якось жив, без того панства i в могилу зiйдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, i таки живуть, i таки люди iх за людей мають. Голод то найлiпша в свiтi приправа, i бiдним ii нiколи не бракуе, тим i iдять вони все в охотку. Та гляди вже менi, Санчо: коли ненароком таки вилiзеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за дiток. Санчиковi вже п’ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнii вивести. А Марiсанча,[27 - Складовою iмен в Іспанii могло бути iм’я батька, часом в його зменшувальнiй чи жiночiй, як у цьому випадку, формi.] донька твоя, вже на порi стала, аж регне замiж; дiвцi так замiжжя сниться, як тобi оте губернаторство. Сказано – краще ледачому супружниця, нiж доброму пiдложниця.

– Слово честi, – сказав Санчо, – коли Бог пошле менi губернаторство абощо, то я, жiночко, за такого великого пана Марiсанчу нашу оддам, що нi приступу: всяке вельможною ii величатиме.

– Е, нi, Санчо, не треба, – заперечила Тереза, – оддай ii за рiвню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев’яних черевикiв у дорогi пантофлi, з сiроi десятчаноi спiдницi в ребронти та едвабнi кунтушi, з Марiки, що всяке iй «ти» каже, зробиться ясною панею чи там вельможною – i буде дiвка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепаеться; сказано, до хлопськоi основи панське поткання не пристане.

– Мовчи, дурна! – гримнув Санчо. – Мине рiк чи два, i набереться вона благородних звичаiв, помажеться панiею, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава.

– Ей, Санчо, Санчо, – вмовляла його Тереза, – не кидайся свого стану, не микайся мiж пани, чого б я так високо лiтала? Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, вiл з волом, а кiнь з конем. Воно то лепсько було б нашу Марiку за якогось грапчука або там лицарчука вiддати, та гляди, щоб вiн потiм пiд сердиту руч мугиркою ii не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосiй, а мати товстопряха. І не кажи менi, чоловiче, й не говори, не на те я свою доню кохала… Ти тiки, Санчо, грошикiв добудь, а дочку за люди вiддати – то вже мiй клопiт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кремезень, що ну! Знаемо його добре, а дiвка йому нiби в око впала, вже й насватуватись почина – чим не пара? Сказано, рiвня, i вп’ять-таки – в нас пiд оком, отак i житимемо вкупi любенько, батьки й дiти, зятi i внуки, в мирi i злагодi, в Божому благословенствi. І не важся менi оддавати ii кудись у столицю, в пишнii палати, бо нiкому там вона не буде анi до розмови, анi до любовi.

– Тю на тебе! – вигукнув Санчо. – Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти нi сiло нi впало менi впоперек iдеш, не хочеш, щоб я видав дочку замiж, як сам знаю, щоб я од неi вельможних онукiв дiждався? Чув я, жiнко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе нарiка, як воно стороною пiшло. Негоже нам i тепер перед ним зачинятись, коли само в дверi добуваеться; дме ходовий вiтер – напинаймо ж вiтрила!

Оцi Санчовi вислови та деякi iншi, що нижче будуть наведенi, i схиляють перекладчика до думки, що сей роздiл пiдроблений, сказати б, апокрифiчний.[28 - Апокрифiчний – сумнiвний, несправжнiй, пiдроблений.]

– То по-твоему, дурепо, – казав далi Санчо, – погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всiх iз багнюки, оддам Марiсанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, i ти сидiтимеш у церквi на килимах, на подушках та на атласах, що всi загумiнковi шляхтянки аж казитимуться з завидкiв? Коли так, то й нидiй собi в своему мужицтвi, стiй на днiм мiсцi, мов та фiгура мальована! Та й годi вже балачок: ти собi хоть розсядься, а Марiсанча однако грапинею буде.

– Схаменися, чоловiче! – не вгавала Тереза. – Боюся я, щоб те грапство дитини моеi не погубило. Роби ii хоть княгинею, хоть дукинею, та не буде на те моеi волi i згоди. Я, небоже, все за рiвнiсть стою i страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без нiяких витребеньок та фиглiв-миглiв, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жiнка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нiчого, тiльки не треба менi того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всi говоритимуть: «Іч, – скажуть, – як пиндючиться та великоноситься наша нетiпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замiсто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась iз защiпками дорогими та й гне кирпу, буцiмто ми не знаемо, хто вона така есть». Нi, поки Бог не одiбрав у мене моiх сiм чи п’ять (чи скiльки там е) чуттiв, нiхто од мене такого страмовища не дiжде. Ти собi, чоловiче, губернаторюй чи островуй i пишайся, скiльки влiзе, а я з дочкою з села нi нога, клянусь спасiнням моеi матерi! Чеснiй жiнцi путь вiдома – зламай ногу, сиди дома; то у дiвки справжня цнота, як за свято iй робота. Їдь собi з своiм Дон Кiхотом на пригоди, а нам лиши нашi знегоди; як добрi будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й дiди його хоть i панували, та зроду не донували.

– Отепер я бачу, що тебе таки навiдило, навiжена! – гукнув Санчо. – Гей, жiнко, i намолола ж ти такого, що нi в тин нi в ворота. Я iй дiло кажу, а вона менi якiсь витребеньки та защiпки, приповiдки та пишання… Дурна еси та безголова (iнакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобi кажуть, i сама свого щастя цураешся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти комiть головою кинулась чи свiтами пiшла блудити, як тая королiвна донья Уррака,[29 - Уррака (1033 чи 1034–1101) – одна з доньок короля Фернандо І Кастильського, який передав iй у спадок Самору. Слова Санчо вiдсилають не до реальноi iсторii королiвни, а до романсу, в якому Уррака, обiйдена батьком у заповiтi, вирiшуе торгувати власним тiлом, вiддаючи заробленi грошi на упокiй його душi.] тодi ти мала б причину менi суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду iй панство та вельможество, виведу з грязi в князi, посаджу на стольцi високiм, не кажи ти престолi, мiж цiлу гору подушок атласних, що куди тобi Атлаським горам, – то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моему?

– Знаеш чого, чоловiче? – одказала Тереза. – Бо е така приказка: хто тебе вдяга, той i роздяга. Як убогий iде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, i вже не обберешся пересудiв та перегудiв, бо тi огудники в нас на вулицi раз у раз бджолиними роями гудуть.

– Слухай-но, Терезо, що я тобi зара’ скажу, – мовив Санчо, – бо ти такого, мать, iще зроду не чула. Се, коли хоч, i не моi слова, а отця казнодiя глаголи, що минулого посту в нашiй сiльськiй церквi казань провадив. Як пак вiн казав? Ага, теперiшнi, кае, речi, що ми очима споглядаемо, живiше, кае, i мiцнiше врiзуються, вкарбовуються i впечатуються в нашу пам’ять, анiж речi минулii.

(Оце ж те друге мiсце, через яке перекладчик уважае сей роздiл за пiдробку, бо Санчо тут провадить речi, недоступнi його розумiнню.)

– А звiдси випливае, – вiв далi Санчо, – що як бачимо яку персону одiжну чи ошатну i службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неi та повага; хоть i пригадаемо собi, що ми ii перше в низотi бачили, тiльки тоi ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже нiби нема, бо те все минулось, а е тiльки те, що ми живовидячки уздрiваемо. А як той чоловiк, що фортуна його винесла з рiдного болота на верхiвля слави й процвiту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собi доброзвичайний, до всякого щедровитий i приязний, супроти вiкодавньоi родовитоi знатi не гордливий, то будь певна, Терезо, що нiхто не буде згадувати, ким вiн передше був, а всi поважатимуть за те, чим вiн тепер е, крiм хiба завидникiв яких, що од них нiяка щаслива доля не вбезпечиться.

– Не втямлю я, чоловiче, що ти там говориш, – упала йому в рiч Тереза. – Роби собi, як знаеш, i не мороч менi голови тими химерниками та риториками. Коли вже ти так неохвiтно наважився…

– Непохитно, треба казати, жiнко, а не неохвiтно, – поправив ii Санчо.

– Ти, чоловiче, до мене не чiпляйся, – образилась Тереза. – Я тобi говорю, як Бог на душу положив, i високо в хмари не лiтаю. Як уже тобi притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то вiзьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правлiння навикае, бо синам годиться батькове ремесло переймати i далi провадити.

– Як стану губернатором, – одказав Санчо, – то випишу його поштою, а тобi грошей пришлю, iх у мене буде до стилоi мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачiв, то всяке йому з радоi душi позичить. Ти ж гляди менi, так його прибери, щоб видавав не на того, ким е, а на того, ким мае стати.

– Пришли тiльки грошей, – мовила Тереза, – а я вже його вичепурю, як лялечку.

– Виходить, ми з тобою договорились, – сказав Санчо. – Бути нашiй доньцi грапинею.

– Як стане вона грапинею, – одповiла Тереза, – то вже, вважай, я ii поховала… Ну, та роби, кажу, як знаеш: така вже наша доля жiноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловiкам коритись, хоть буде вiн у тебе дурний, як ступа.

Сее сказавши, заплакала так ревно, мовби Марiку ii вже справдi мертву ховали. Санчо потiшав ii, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потiм. На тому розмова iхня i скiнчилась, бо Санчо подався до Дон Кiхота, аби дiстати розпорядок на дорогу.




Роздiл VI

Про що говорилось мiж Дон Кiхотом та ключницею й небогою, – а воно в сiй iсторii неабияку мае вагу


Поки там Санчо Панса та жiнка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кiхотовi теж не гуляли. З тисячi ознак постерiгали вони, що пан iхнiй i дядько втрете збирався з дому повiятись i знов за свое мордоване, по-iхньому, рицарство взятись, тож i намагались на всi лади одвернути його од того лихого замiру, так що ж? Говори до гори, а гора не чуе; холодного залiза, кажуть, не вкуеш. Усяк уже пiдходила до нього ключниця, а тодi й каже:

– Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидiти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по свiту, мов грiшна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моему, злигоднiв, то доведеться менi, мабуть, слiзно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лиховi зарадити.

На те одказав iй Дон Кiхот:

– Не знаю, господине, яка буде вiдповiдь од Бога на твое благання, не знаю, що врадить тобi його милость король; знаю тiльки, що будь я королем, я не вiдповiдав би на тi безконечнi й здебiльшого недоречнi суплiки та прохання, якi йому щодень Божий подаються. І без того в королiв не збувае на рiзнi многоважнi справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рiшенець дати, тим i не хотiв би я, аби його королiвська милость ще й моiми дiлами турбувалась.

– А скажiть нам, пане, – упала йому в рiч ключниця, – хiба при дворi його величностi немае лицарiв?

– Є, та ще й немало, – одказав Дон Кiхот, – iх наявнiсть додае величi можновладцям i пишноти королiвському маестатовi.

– Так чого ж би й вам, – спитала ключниця, – не служити ясному пановi королю вашому, тихо й мирно при дворi його пробуваючи?

– Бачиш, госпосю, – одказав Дон Кiхот, – не всi рицарi можуть бути двораками, не всi двораки можуть i мусять бути мандрованими рицарями; всякi люди на свiтi потрiбнi. Хоч ми нiби всi рицарi, та е велика рiзниця мiж ними й нами: тi двораки, не виходячи зi своiх покоiв i не переступаючи двiрських порогiв, гуляють по всьому свiту, на мапу дивлячись, i воно iм нiчого не коштуе, бо не долягае iм нi спека, нi холод, нi спрага, нi голод, тодi як ми, правдивi мандрованi рицарi, за всякоi погоди й негоди, чи то сонце, чи мороз, чи вiтер, чи буря, вдень i вночi, пiшо i кiнно мiряемо землю своiми ногами, а ворогiв знаемо не мальованих, як тамтi, а таки натуральних, живих, i нападаемо на них при першiй-лiпшiй нагодi, i вдаряемо з маху, не вважаючи на всякi дурницi, на всi отi правила поединковi, у кого там меч або спис коротший, а в кого довший, чи не схований у противника на грудях амулет який або талiсман, чи сонце не дае переваги одному з суборцiв, i всi такi iншi церемонii, що iх дотримують у приватних поединках i що ти iх не знаеш, а тiльки я. Не забувай i того, що завзятий мандрований рицар, побачивши перед собою хоч i десять велетнiв, що голови iм сягають не то хмари, а поза хмару, ноги – як височеннi вежi, руки – як щогли на великих i могутнiх кораблях, очi завбiльшки з млиновее коло i палають, мов печi в склянiй гутi, – побачивши, кажу, таких велетнiв, не злякаеться iх нiяким свiтом, а з шляхетною самовладою та безстрашним серцем стае з ними до бою i, якщо це тiльки можливо, подужуе й перемагае iх за малу часину, хоть вони хай будуть окритi лускою з якоiсь там риби, що, кажуть, за алмаз твердiша, i озброенi не мечами, а гострими шаблюками з дамаськоi гартованоi сталi чи залiзними булавами з крицевими шпичками, що я iх сам не раз та й не два бачив. Усе це я кажу тобi, госпосю моя, аби ти зрозумiла, чим однi рицарi вiд других вiдрiзняються. По правдi можновладцi мали б вище цiнувати сей другий, вiрнiше, перший розряд рицарський, тобто мандрованих рицарiв, бо серед них, повiдае iсторiя, i такi завзятцi бували, що не одно царство завдячувало iм благо свое й порятунок.

– Ой дядечку! – гукнула тут небога. – Та зрозумiйте ж ви нарештi, що тi оповiдання про мандрованих рицарiв – то все вигадки та вимрiйки, а романи, що про них понаписувано, треба хоч попалити, хоч покутницьку верету на них накинути або так якими таврами позначити, щоб усякому було видно, якi вони баламутнi та пагубнi для добрих звичаiв.

– Клянуся Богом, що мене при життi тримае, – крикнув Дон Кiхот, – що якби ти не була рiдною моею племiнницею, тобто донькою единоматерньоi сестри моеi, я так би тебе покарав за цi блюзнiрськi слова, що весь свiт жахнувся б! Де видано, щоб отаке дiвчинисько, що й прутами плетiльними як слiд орудувати ще не навчилось, та розпускало язика й наважувалось критикувати рицарськi романи? Що сказав би пан Амадiс, якби таке почув? Та вiн, напевне, дарував би тобi, тим, що був найлагiднiшим i найчемнiшим рицарем свого часу i славився надто як оборонець дiвиць; але мiг би се почути й хтось iнший, i тобi б не поздоровилось, бо не всi вони ввiчливi та приязнi, е мiж ними й нечеми та грубiяни: бачиш, не кожен, хто себе рицарем називае, е таким цiлком i повнiстю, один то суте золото, а другий – червона мiдь; хоть усi вони на позiр видають рицарями, та не кожен витримае перевiрку спробним каменем iстини. Бувають люди низького роду, якi пнуться до рицарства, бувають i родовитi рицарi, якi намагаються чернi подобитись; тi прагнуть угору з амбiцii чи з доброчесностi, а сi знижаються iз недолугостi своеi чи з порочностi. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрiзняти сi двi вiдмiни рицарiв, що звання в них одне, а суть зовсiм несхожа.

– Боже милий! – сплеснула руками небога. – Ви, дядечку, знаете стiльки всякоi всячини, що могли б у разi потреби вийти на казальницю i проповiдувати народовi, – i водночас мов слiпота яка вас ударила, мов глупота яка вам розум охмарила, що ви маете себе за молодця, будучи стареньким, вважаете себе за моцаря, будучи недужним, хочете кривди випрямляти, коли вас самого скривило, а надто що ви рицарем себе звете, коли ви не рицар, бо хоть шляхтич i може бути рицарем, та не такий же вбогий.

– У тому, що ти сказала, небого моя, е чимало правди, – вiдповiв Дон Кiхот. – А про людськi роди та стани мiг би я тобi такого нарозказувати, що ти зачудувалася б, не хочу тiльки людського з божественним мiшати, тим i промовчу. Скажу тiльки от що, любi моi: всi роди, якi тiльки е на свiтi, можна звести до чотирьох основних рiзновидiв (слухайте ж пильно). Однi, взявши свiй початок iз самiсiньких низiв, росли й мiцнiли, аж поки досягли найвищоi слави; другi були великi з самого почину i, зберiгаючи ту велич упродовж вiкiв, доховали свiй первiсний високий стан до наших днiв; третi мали славний початок, та йшли все вниз i вниз, аж поки не звелись нанiвець, на пшик, на пiрамiдальний шпиль що, як рiвняти до основи чи теж фундаменту, е лише уявна точка, тобто нiщо; нарештi четвертi – таких найбiльше – i в ночинi були малозначнi, i в серединi вгору не вибились, i наприкiнцi голосного ймення не мають: то все люди простi, посполитi. Прикладом першого рiзновиду, коли рiд незначного походження сягае вершин величi й донинi втримуеться на тiй висотi, може служити Оттоманська династiя, що початок iй поклав простий собi пастух, а нинi вона знаходиться в зенiтi слави. Прикладом другого рiзновиду, коли з первопочину високий рiд зберiгае й надалi свою гiднiсть, хоч i не примножуе ii, можуть бути численнi монаршi доми, що дiстають свою владу правом спадку i втримують ii в давньому обсязi, не виходячи з миролюбностi своеi за межi дiдичних володiнь. Можна наводити тисячами приклади таких родiв, що починали блискуче, а потiм поступiнно пiдупадали, – всi отi фараони та Птоломеi египетськi, цезарi римськi i цiла зграя (скажу так) незлiченних можновладцiв, царiв i володарiв мiдiйських, ассирiйських, персидських, грецьких i варварських; всi цi роди й династii звелися нанiвець разом iз своiми родоположниками, бо годi тепер iхнiх нащадкiв будь-де дошукатися, а як i знайдеться який, то хiба в низькому й мiзерному станi. Про поспiльство я одне можу сказати: простi роди на те тiльки й iснують, щоб побiльшувати кiлькiсть земного населення, а на iншу якусь хвалу чи славу вони й не заслуговують. З усього сказаного я хотiв би, щоб ви зрозумiли, моi дурнесенькi, якi складнi й заплутанi бувають генеалогiчнi стосунки, i знали, що лише тi роди правдиво великi й славетнi, що iх репрезентанти вiдзначаються доброчеснiстю, багатством i щедрiстю. Кажу доброчеснiстю, багатством i щедрiстю, бо хто великий, але порочний, того i велич порочна, а хто багатий, але не щедрий, той скнарий i мiзерний злидень: властителi великого добра не тим щасливi, що його мають, а тим, що можуть його вживати й роздавати, i то не абияк, а з добрим розумом. А бiдному рицаревi е тiльки одна путь, на якiй вiн може рицарськiсть свою появити: се путь чесноти. Вiн повинен бути приячним, доброзвичайним, ввiчливим, чемним i люб’язним, негордовитим, нечванливим, незлостивим, а найпаче милостивим, бо, подавши од щирого серця убогому шажка, бiльшу появить щедротнiсть, анiж той, що про добродiйнiсть свою та милостиннiсть у великого дзвона дзвонить. І як буде той рицар усiма вищереченими цнотами оздоблений, то вже хто на нього спогляне, хоть i не знаючи особисто, всякий мусить визнати його i вважати за чоловiка доброго роду й заводу. І то не дивина, бо похвала завсiди була нагородою чеснотi i чеснотливий доконче дiждеться признання. Є два шляхи, дiти моi, на яких чоловiк може нинi досягти багатства i почестей: один то наука, а другий то вiйськова справа. Я бiльше вояк, анiж учений, i, судячи з моеi схильностi до вiйськовоi справи, народився пiдо впливом планети Марса; менi, можна сказати, судилося iти саме цим шляхом, i я йтиму ним на зло й наперекiр усьому свiтовi. Даремнi будуть усi вашi намагання одвернути мене од того, чого хоче саме небо, що велить менi доля, чого вимагае розум i до чого, кiнець кiнцем, я сам прагну з вольноi моеi волi, бо хоть i знаю я всi незлiченнi труднощi, зв’язанi з мандрованим рицарством, та знаю ж i незмiрнi блага, що через нього досягти можна; а ще знаю, що стежка чесноти вельми вузька, а шлях пороку широкий i розлогий, знаю, що неоднакова в них мета й межа, бо той широкий i розлогий шлях пороку веде до смертi, а та вузька й терниста тропа чесноти – до життя, i то життя не дочасного, а довiчного; а ще знаю, що, як сказав наш великий кастильський вiршник:[30 - Гарсiлас Ласо де ла Вега (1500 чи 1503–1536), знаменитий iспанський поет з Толедо, послiдовник iталiйських гуманiстiв, особливо Петрарки. Його творчiсть започаткувала течiю «гарсiласизму», представники якоi цуралися суспiльноi проблематики, були суто лiриками. Один з улюблених поетiв Сервантеса, мав значний вплив на його становлення.]

Важка, терниста, кремениста путь
Веде до осяйних висот безсмертя, —
Інакше iх не можна осягнуть.

– Лишко мое тяжке! – вигукнула небога. – Мiй дядечко до всього ще й поета! Усе ж то вiн знае, все вмiе; я певна, що якби ви пiшли в муляри, то вам добрий дiм iзмурувати було б, як iншому клiтку змайструвати.

– А що ти думаеш, небого, – сказав Дон Кiхот. – Якби оцi рицарськi помисли не володiли неподiльно всiею моею iстотою, не було б такоi речi, що б я ii не зробив, не було б такоi цяцьки, що б я не змайстрував своiми руками – чи клiтку, то й клiтку, чи копирсалочку до зубiв, чи що завгодно.

У цей час хтось стукнув у дверi; як спитали, хто там, на вiдповiдь почувся Санчiв голос. Упiзнавши його, ключниця втекла мерщiй з кiмнати, такий той чоловiк був iй осоружний. Дверi Санчовi одчинила небога, а Дон Кiхот прийняв його з розкритими обiймами; вони замкнулися вдвох у покоi, i мiж ними завелася розмова, не менш цiкава, нiж перед тим була.




Роздiл VII

Про що говорив Дон Кiхот iз своiм зброеносцем та про iншi преславнi подii


Побачивши ключниця, що пан замкнувся iз Санчом Пансою, одразу дорозумiлась, про вiщо в них мова буде – радитимуться, ясна рiч, як у похiд утрете вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець i однедавна приятель ii пана потрафить одраяти його од того нерозважного замiру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздрiла його ключниця, зразу бухнула йому пiд ноги, задихана й впрiла. Постерiгши ii вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:

– Що з вами, панi господине? Що вам оце такого подiялось; що на вас образу немае?

– Та менi то нiчого, паночку мiй Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.

– А чого ж його рве, панi господине? – спитав Самсон. – Може, з’iв чогось, то йому завадило?

– Та нi, – одповiла ключниця, – не так iрве, як ви гадаете, а поривае, кажу, йому душу знов ота божевiльна думка: хоче вiн, бакалярчику мiй годний, iзнов у свiти рушати, це вже буде втрете, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослi ледве живого та теплого пiсля кийового бою; вдруге на пiдводi з волами, та ще й у клiтцi – вiн усе казав, буцiмто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рiдна мати була б не впiзнала: худий-худющий, тiльки снасть, та жовтий увесь, а очi геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яець шiсть сотень збавити, те знае Пан Бiг i добрii люди, та й кури моi не дадуть менi збрехати.

– Та вiрю, вiрю, – сказав бакалавр, – вони ж у вас такi гарнi, такi гладкi i так добре поведенi, швидше розсядуться, анiж неправду скажуть. То мовите, панi господиня, що нiчого такого не скоiлось, лише боiтеся, що пан Дон Кiхот iзнов свое замишляе?

– А так, – потвердила ключниця.

– Тодi не журiться, – сказав бакалавр, – а йдiть собi любенько додому та зготуйте менi чогось гарячого попоiсти, а по дорозi прокажiть молитву святiй Аполлонii, якщо знаете. За малу часину i я до вас прийду, побачите, яка буде чудасiя.

– Ой лишко мое, – забiдкалася знов ключниця, – святiй Аполлонii, кажете? Се ж якби мiй пан на зуби недугував,[31 - Святу великомученицю Аполлонiю пiддавали тортурам, вириваючи зуби; з цим пов’язане повiр’я, що варто звернутися до святоi з молитвою, i зубний бiль мине.] а вiн же на голову.

– Я знаю, що кажу, панi господине, – перебив ii Карраско. – Ідiть собi й не зривайтеся зо мною диспутувати, бо я свое бакалаврство в Саламанцi здобув, мене нiхто не перебакалаврить.

По сiм словi ключниця пiшла собi, а бакалавр подався, не гаючись, до пароха де про що з ним перемовитись – а про що саме, скажемо в своiм часi.

А поки все те дiялось, Дон Кiхот i Санчо Панса сидiли собi замкнувшися й провадили розмову, що ii i наводить тут наша iсторiя з щонайбiльшою докладнiстю й достеменною правдомовнiстю.

Санчо казав своему господаревi:

– Я вже, пане, доконав свою стару, то вона одпустить мене з вашою милостю куди-любля.

– Переконав, треба казати, Санчо, а не доконав, – поправив Дон Кiхот.

– Не раз та й не два, пам’ятаеться менi, – сказав Санчо, – благав я вашу милость, щоб ви мене в словах не виправляли, коли вам розумно, що я на думцi маю; от як уже не зрозумiете, тодi так i кажiть: «Санчо, чи там чорте, бiсе, я тебе не розумiю». Як я i вдруге не потраплю, тодi вже виправляйте, бо я собi чоловiк невимагливий.

– Не розумiю тебе, Санчо, – тут же перебив його Дон Кiхот. – Що воно таке – невимагливий?

– Ну, невимагливий, знацця, такий, ну, такий… – одказав Санчо.

– Тепер iще менше тебе розумiю, – мовив Дон Кiхот.

– Ну, як не розумiете, – сказав Санчо, – то й я вже не знаю анi руш; Бог з вами, пане, та Бог же й зо мною.

– Ага, я вже, здаеться, догадався, – обiзвався Дон Кiхот. – Ти хотiв сказати або невимогливий, або невибагливий, що тобi скажуть зробити, те й зробиш, як звелять говорити, так i говоритимеш.

– От же хоть i закладусь, пане, – сказав Санчо, – що ви з самого першу добре втямили i зрозумiли, що я мав на думцi, а нарочито хотiли збити мене з плигу, аби я вам iще три мiшки гречаноi вовни наговорив.

– Може, й так, – погодився Дон Кiхот. – Ну, так що ж там каже твоя Тереза?

– Тереза каже, – вiдповiв Санчо, – що кохаймося, кае, як брати, а рахуймося, як жиди; козирна шоха простого туза б’е, на те козир; лiпше одно «на», нiж десять «дам»… Воно, звiсно, дурна баба дурне радить, та хто не слуха, тому вадить.

– І я так гадаю, – сказав Дон Кiхот. – Ну ж бо, провадь далi, друже Санчо: нинi в тебе що слово, то перлина.

– Рiч тут, пане, ось яка, – вiв далi Санчо. – Самi здоровi знаете, що сьогоднi за столом, а завтра на столi; смертi не одперти; круть-верть, у черепочку смерть; кирпата свашка нiкого не минашка; як проб’е час i година, то не одхреститься людина; смерть глуха, не пита, чи ти грiшний, чи без грiха… Так, бачите, люди славлять, та й панотцi з казальниць те саме правлять.

– То все правда, – зауважив Дон Кiхот, – от тiльки не можу збагнути, куди се ти стрижеш.

– А стрижу я он куди, – одказав Санчо. – Скажiть ви прямо, ваша милость, яку менi плату положите, мiсячно, чи як там, поки у вас служитиму, i щоб ту плату давали менi з вашого маетку, бо за добру ласку служити я не годен – коли ще та ласка буде, та чи й овсi буде? Тiльки й нашого, що в кишенi (дай Боже)! Я ж таки хочу знати, яка менi заслуженина буде, чи вже велика, чи мала; раз кап та вдруге кап – дивись, i повне вiдро; зеренце до зеренця, то й мiрка набереться; лiпший малий зиск, нiж велика втрата; запас бiди не чинить. Правда, якби так сталось (хоть я вже не вiрю та й не сподiваюсь), що ваша милость таки подаруе менi з ласки той острiв, що обiцяли, то я вже не буду анi невдячником, анi великим загребою: хай-но тiльки обчислять, якi з острова будуть прибутки, i я згоден, аби з моеi плати вiдлiчили якусь там суму.

– Друже Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – як е добра сума, а в тiй сумi добра сума, то воно на одно виходить.

– Бачу вже, що я й тута обмилився, – сказав Санчо. – Не на те «у» притиснув: су5му тра було сказати, а не суму5. Та менше з тим; адже ви мене, пане, й так зрозумiли.

– А зрозумiв, – одповiв Дон Кiхот. – Зглибив я твоi думки аж до самого дна, добре знаю, куди ти цiляеш незчисленними своiми приказками-стрiлами. Вважай, Санчо: з дорогою душею поклав би я тобi тверду платню, якби знайшов був хоч в одному романi про мандрованих рицарiв якийсь приклад або хоч натяк прихований, що зброеношi побирали стiльки а стiльки мiсячно чи там рiчно; однак же перечитав я всi (або майже всi) iхнi iсторii i не пригадую, щоб котрийсь рицар мандрований назначав певну винагороду джурi своему, натомiсть добре знаю, що всi вони служили за панську ласку: бувало, що пановi неждано-негадано всмiхалася фортуна, i тодi слуга дiставав од нього в дар острiв або ще якусь рiвноцiнну рiч, або принаймнi благородний титул. Отож, Санчо, якщо ви згоднi служити менi знов, маючи таку надiю i сподiванку, то будь ласка; та не думайте, щоб я став нехтувати й ламати споконвiчнi звичаi мандрованого рицарства: се рiч неможебна. Ідiть же, Санчо мiй пишний, додому i ознаймiть вашiй Терезi сю мою резолюцiю; як вона на те пристане i ви погодитесь служити менi за добру ласку, bene quidem,[32 - То добре (лат.).] як же нi, то розiйдемося без сварки. Аби пшоно, а голуби налетять, аби мед, а мухи налiзуть. Іще й на те вважайте, сину мiй, що лiпша добра надiя, нiж лихе володiння, i лiпший добрий позивач, як лихий одбирач. Говорю ж я таким складом лиш на те, аби ви, Санчо, зрозумiли, що i я незгiрше приказки низати вмiю. А насамкiнець от що я хочу вам сказати, i таки скажу: коли не хочете служити менi за ласку, дiлячи зо мною i долю й недолю, то зоставайтеся собi з Богом, хай вiн вас хоть i святим учинить, а я собi напитаю десь iншого зброеносця, вiрнiшого за вас i пильнiшого, не такого, як ви, нерозторопу та балаклiя.

Як почув Санчо отаку панову рiшучу умову, то небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила: вiн-бо гадав, що пан без нього не поiде нiяким свiтом. Стояв вiн так розгублений, не знаючи, на яку ступить, аж тут увiйшов Самсон Карраско, а за ним небога з ключницею: жiнотi цiкаво було почути, що казатиме бакалавр iхньому пановi, аби розраяти його вiд мандрiв та рицарювання. Отож Самсон, знаменитий жартiвник, приступив до Дон Кiхота, обiйняв його, як i того разу, i промовив зичним голосом:

– О, цвiте мандрованого рицарства! О, сяйне свiтило вояцтва! О, честе й похвало народу гишпанського! Нехай пошле Господь усемогутнiй, як то ширше в Письмi говориться, аби та особа, чи тi особи, котрi намагаються перешкодити й завадити третьому виiздовi твоему, заблудились навiки в лабiринтi своiх бажаннiв i нiколи не дiждалися здiйснення лукавих своiх намiрiв!

Тодi, звертаючись до ключницi, мовив:

– А ви, госпосю, можете вже не молитись до святоi Аполлонii, бо стало менi вiдомо, що есть то непохибна установа сфер небесних, аби пан Дон Кiхот пiднявся знову до справдження високодумних i небувалих своiх замiрiв; я взяв би великий грiх на мое сумлiння, якби не став умовляти й спонукати сього рицаря, щоб вiн не повстримував i не впиняв надалi потужноi сили своеi правицi i доблесного завзяття душi своеi, бо те гаяння i та безчиннiсть не дають йому направляти кривди, боронити сирiт, охороняти честь дiвочу, захищати вдiв, пiдпомагати мужнiм жонам, одне слово, чинити все те, що належить, подобае, випадае i личить правоправному мандрованому рицаревi. Уставайте ж, Дон Кiхоте, пане мiй гожий та годний: не завтра, а таки вже сьогоднi мае в похiд рушати ваша милость i ваша велич; коли ж вам, може, чого бракуе до здiйснення вашого задуму, то я ладен служити вам своею особою i всiм своiм маетком; якщо вам потрiбен джура, то я за щастя незмiрне собi покладатиму стати до послуг вашоi магнiфiценцii.

Обiзветься тодi Дон Кiхот, обертаючись до Санча:

– А що, друже Санчо, не я тобi казав, що зброеносцiв менi не забракне? Ти бачиш, хто пропонуе менi своi послуги – сам славнозвiсний бакалавр Самсон Карраско, перший вигадник i витворник серед спудеiв саламанчанськоi школи, здоровий на тiлi, жвавий у русi, здержливий на язик, витривалий на спеку й холод, на спрагу й голод, оздоблений усiма чеснотами, якi повинен мати джура в мандрованого рицаря. Та Боже уховай, аби я задля власноi втiхи повалив сього стовпа науки, розбив сей сосуд знання, пiдтяв сю пишну пальму вiльних i красних мистецтв! Нехай сей новий Самсон зостаеться у вiтчизнi своiй, а придаючи iй слави, хай заразом покрие славою i сивий волос своiх отця-матерi, а я задовольнюся i будь-яким джурою, якщо Санчо не рачить за мною iхати.

– Та рачу вже, рачу, – озвався розчулений Санчо (йому аж очi сльозою зайшли). – Про мене нiхто не скаже, пане мiй, що поки хлiба, поти й дружби, – казав вiн далi. – Не такого я роду й плоду, щоб невдячником бути; усьому свiту, а найпаче нашому селу, вiдомо, якi то есть люди Панси, що я од них походжу. А ще зрозумiв я i збагнув iз багатьох ваших добрих дiл i ще добрiших слiв, що ваша милость мае намiр нагородити мене по заслузi. А коли я й завiв був ото суперечку про платню, то не сам од себе, а з жiнчиного призводу, бо вона в мене така – як убгае щось у голову, то поти буде товкмачить, поки на свому не поставить; сказав би, довбешкою обручi на бочку набивае. Та вже ж чоловiк мае бути чоловiком, а жiнка жiнкою. Коли ж я чоловiк (що е, то е, нiде правди дiти), то буду таки господарем у себе в хатi, хоч то кому мило, хоч немило. Нiчого iншого не маемо робити – нехай милость ваша спише тестамента з примiткою, щоб нiяка лиха година не могла його заперчити, та й рушаймо притьмом у дорогу, аби вже пан Самсон не брав грiха на душу, бо, кае, гризтиме його сумлiння, як не доконае вашу милость утрете свiтами блудити; а я вже знов прирiкаю служити вашiй милостi щиро й вiрно, лучче й краще за всiх джур, що служили мандрованим лицарям давнiми й новими часами.

Бакалавр iз дива не виходив, слухаючи, якою мовою i яким штилем висловлюеться Санчо; хоть i читав Самсон першу частину iсторii його пана, та зроду не думав, щоб джура був такий потiшний, як там його змальовано; тепер же, почувши про тестамент iз примiткою, якого не можна було б «заперчити» (замiсть «заперечити»), повiрив, що то все була щира правда, визнав Санча Пансу за щонайпершого блазня наших часiв i мовив собi на думцi, що другоi такоi пари навiжених, як отсей пан iз слугою, не знайдеш у всьому свiтi хрещеному.

Насамкiнець Дон Кiхот обiйнявся з Санчом Пансою на знак примирення, i на думку й раду великого Карраска, що став вiднинi для нього немовби оракулом, ухвалено було рушати в путь через три днi; за сей час треба було налаштувати весь дорожнiй припас i роздобути десь шолома з прилбицею, бо, казав Дон Кiхот, вiн конче мусить мати його з собою. Самсон пообiцяв дiстати: один його приятель мав якраз таку штуку i певне йому не вiдмовить. Щоправда, шолом той не сяяв i не виблискував ясною сталлю, а вкритий був геть увесь iржею та цвiлизною.

Що вже наклялися бакалавра ключниця з небогою, то й сказати не можна; вони рвали на собi волосся, дряпали до кровi обличчя i голосили над паном своiм, що в мандри збирався, мов тужiльницi над покiйником. Самсон же, намовляючи Дон Кiхота до новоi виправи, мав на думцi один план, що вiн його врадив заздалегiдь iз парохом та з цирульником; що то був за план, про те скажемо в повiстi нашiй нижче.

У три днi, як i гадалось, Дон Кiхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своiх – той жiнку, а сей ключницю з небогою, i смерком, аби нiхто не бачив, крiм бакалавра, що зохотився провести iх аж геть за царину, пустились iхати до Тобоса: Дон Кiхот на свойму доброму Росинантi, а Санчо на вiрному Сiрому, iз селянськими харчами в саквах i з грiшми в капшуцi, що пан дав йому про всякий случай. На прощання Самсон обiйняв Дон Кiхота i попросив його подавати про себе вiстi добрi чи лихi, аби вiн, бакалавр, мiг радiти з одних чи смутитися з других, як то велять закони дружби. Дон Кiхот пообiцяв; тодi Самсон вернувся в село, а тi двое побралися до преславного мiста Тобоса.




Роздiл VIII,

де оповiдаеться про те, що приключилось Дон Кiхотовi, коли iхав вiн до своеi володарки Дульсiнеi Тобоськоi


«Хвала всемогутньому Аллаховi», – рече Ахмет Бен-Енхелi на початку сього восьмого роздiлу. «Хвала Аллаховi i другим, i третiм разом»… А далi ясуе, за що тую хвалу воздае: за те, каже, що Дон Кiхот i Санчо рушили, нарештi, в дорогу, i читальники превтiшноi його повiстi можуть сподiватися, що отут-то й почнуться знов подвиги й чудасii Дон Кiхота i його зброеносця; тож вiн просить iх, нехай забудуть давнiшi рицарськi вчинки нашого завзятого гiдальга i пильнують натомiсть нових, котрi оце i мають початися саме тут, по дорозi на Тобосо, як першi починались на Монтьельському полi. Не багато ж i просить проти того, що обiцяе дати, а далi такими оповiдуе словами.

Отож Дон Кiхот i Санчо зостались на шляху самi; щойно Самсон пiшов собi, як Росинант зачав iржати, а Сiрий пирхати, що обидва вершники, i рицар, i джура, мали за добрий знак i щасливу призвiстку; направду сказати, не стiльки там було того ржання кiнського, скiльки ослиного пирхоту й ревiння, i з того Санчо виснував, що його фортуна переважить i вiзьме гору над пановою – може, вiн спирався при цьому на своi астрологiчнi знання, хоча iсторiя нiчого певного про се не говорить; вiдомо тiльки, що коли вiн спотикався або падав, то каже, бувало, що краще було б дома сидiти, бо з того спотикання та падання пуття нема, як не обув’я збавиш, то ребро собi вломиш (хоч на розум був i не багатий, а тут вiд iстини недалеко втiк).

– Друже Санчо! – обiзвався до нього Дон Кiхот. – Виiхали ми з тобою проти ночi, а вона ж западае темна та невидна, i не знати, чи постигнемо ми над ранок у Тобосо, куди я неодмiнно маю з’iздити, перше нiж ударитись у будь-яку iншу пригоду; там я засягну благословенства i призволiння од незрiвнянноi Дульсiнеi; гадаю i певно сподiваюся, що з тим призволiнням перебуду й до щасливого доведу скутку хоч яку небезпечну пригоду, бо нiщо в свiтi не додае такоi одваги мандрованим рицарям, як добра ласка iхнiх дам.

– Та й моя ж така думка, – одказав Санчо, – тiльки навряд, чи вашiй милостi пощастить розмовитись iз нею чи побачитись десь на вигодi, щоб благословення взяти, хiба що поблагословить вас через загороду з товарячого двору, де я бачив ii першого разу, як ото носив iй цидулку про вибрики та витворки, що ваша милость витворяла в самiй щиринi Моренських гiр!

– Так кажеш, Санчо, – спитав Дон Кiхот, – загородою видалось тобi те мiсце, де ти бачив тую неошановану досi, як належить, красу i вроду? Певно, то була все ж таки галерея чи кружганок, або пiд’iзд, чи як там кажуть, пишного королiвського палацу?

– Могло бути, – одказав Санчо, – та менi воно скинулось наче на загороду, якщо тiльки пам’ять моя не притерлась.

– Хоч би там як, Санчо, а мусимо туди iхати, – мовив Дон Кiхот. – Менi аби ii тiльки побачити, байдуже, чи то через огорожу, чи в вiкно, чи крiзь садовi грати, чи в яку щiлку: як од сонця ii вроди впаде менi в вiчi хоть один промiнчик, вiн осiяе мiй розум i покрiпить мое серце, i тодi вже нiхто в свiтi не переважить мене, анi дорiвняе менi мудрiстю i мужнiстю.

– По щиростi кажучи, пане, – зауважив Санчо, – як бачив я оте сеньйори Дульсiнеi Тобоськоi сонце, то не таке воно було ясне, щоб промiння з себе попускати, через те, мабуть, що ii милость переточувала саме, як ви знаете, пшеницю на решето i таку збила куряву, що лице iй нiби хмара чорна окривала.

– Ти знов своеi, Санчо? – сказав Дон Кiхот. – Ти все думаеш, гадаеш, говориш i твердиш, нiби володарка моя Дульсiнея направду пересiвала пшеницю, хоч та праця й та робота i геть далеко одбiгають од того, що роблять i мають робити вельможнi особи, створенi й призначенi для зовсiм iншого роду занять i дiяльностi, котрi на арбалетний пострiл, можна сказати, виявляють iхне вельможество. Мабуть же, тобi не в пам’ятку, о Санчо, тii вiршi поета нашого,[33 - Гарсiласа де ла Веги; опис чотирьох нiмф з «чертогiв кришталевих» взятий з його еклоги.] де вiн змальовуе нам, коло якого дiла пораються в чертогах своiх кришталевих чотири нiмфи: вирнувши з хвиль рiдного Таха, сiдали вони на лугу зеленiм кросна розкiшнii ткати, що, як описуе той вiршник бистроумний, були все з щирого золота, сутого едвабу та перел многоцiнних. Таким же то, певне, рукомеством i моя бавилась володарка в той час, як ти ii уздрiв, але якийся злий чарiвник, заздростячи дiлам моiм, обертае й перемiняе все те, що менi любе, в зовсiм iншу подобу. Тим i боюся, що в iсторii дiянь моiх, яку нiбито оголошено вже друком, нафальшував багато всячини автор, будучи, можливо, неприхильним до мене чорнокнижником, намiшав до одноi правди тисячу брехень, накрутив нарочито рiзних вигадок, незгiдних з правдомовною, мовляли, повiстю. О заздросте, кореню нескiнченних злигоднiв, шашелю всiх на свiтi доблестей! Усi грiхи, Санчо, мають у собi, я сказав би, щось принадного, тiльки грiх завистi не приносить нiчого, крiм злостi, досади й огиди.

– Отак же воно i на мiй суд, – погодився Санчо. – У тiй оповiстi чи сторii, що, каже бакаляр, сам бачив, як про нас обидвох прописано, i об мою честь, гадаю, руки потирають, як ото кабана, бувае, по вулицi-пилюцi туряють: ачу, рябий, аса-ля! А от же й забожуся, що зроду-вiку про жодного чарiвника слова лихого не сказав, та й добра такого не мав, щоб хто на мене заздрив; от хiба що вдався собi трохи нiби хитруватий, а може, й махляруватий, тiльки все те мов плащем широким крие-покривае простота моя велика, прирожденна, а не вдана. Та вже за те саме, що я вiрю крiпко й непохибно у Бога правдивого, як нам велить свята Церква наша римо-католицька, за те, що я з жидовою на смерть ворогую; мусили б на мене тii письмаки обачення мати i в писаннях своiх добре зi мною обiходитись. А проте нехай собi кажуть-говорять, як хочуть: голий я вродився, та й ниньки голий ходжу, нiчого не зискав, та й нiчого не втратив; нехай мене хоть у книжки пхають, хоть на язики всiм свiтом беруть, що-любля про мене плещуть – менi про те байдужечки.

– Се нагадуе менi, Санчо, притичину, яка склалась одному славному поетовi наших часiв, – сказав Дон Кiхот. – Написав вiн якось ущипливу сатиру на всiх куртизанок, та оминув одну даму двiрську, що й невгадано було, чи вона до того гурту належить; от та дама, не знайшовши себе в списку, i давай йому жалiтись – що вiн у нiй таке побачив, що разом з iншими не змалював? Отож нехай вiн свою сатиру поширить i ii десь хоч у додатку вмiстить, а як нi, то життю не радий буде. Поет так i зробив, i такого про неi понаписував, що й старi плiткарки не наговорили б, але дама була вельми рада, що доскочила-таки слави, нехай i неславноi. А ще приходиться сюди iсторiя того пастуха, що пiдпалив i димом пустив славетний храм Дiанин, залiчуваний до сiмох чудес свiту, на те тiльки, щоб iмення свое потомним вiкам передати; хоч i велено ж було того ймення не згадувати анi словом, анi на письмi, аби задум його не справдився, проте вiдомо стало, що звали того пастуха Геростратом. Спадае менi на пам’ять iз сього приводу також пригода, що мав ii великий цiсар Карло П’ятий з одним шляхтичем римським. Якось захотiлося цiсаревi оглянути славнозвiсну Ротонду, що в старожитнi часи звалася храмом Усiх Богiв, а тепер слушнiшу мае назву – церква Всiх Святих.[34 - Римський Пантеон (пантеон у перекладi з грецькоi означае «храм Усiх Богiв»). Збудований при iмператорi Адрiанi 126 р., у 609 р. вiн був освячений як християнська церква, названа згодом церквою Всiх Святих, оскiльки освячення вiдбулося на День Всiх Святих. Ротонда – кругла споруда, зазвичай увiнчана куполом.] То одна з небагатьох будов, що майже цiлою доховалась iз доби поганського Риму, являючи нам усю велич i пишноту прославлених своiх фундаторiв: формою вона нагадуе велетенську розкраяну навпiл помаранчу, а яснота в нiй несказанна, дарма що свiтло добуваеться туди через одно тiльки вiкно, чи радше через великий круглий отвiр у куполi. Через той же отвiр i оглядав цiсар тую церкву, а при боцi в нього був один шляхтич римський, що пояснював йому до тонкощiв усю велич i красу того архiтвору давнього зодчества; як одiйшли вони од отвору, шляхтич йому й каже: «Цiсарю мiй найяснiший! Тисячу, може, разiв поривало мене бажання схопити вашу величнiсть ув обiйми i кинутися з вами разом униз через сей отвiр, аби на сiм свiтi вiчную по собi зоставити славу». – «Я вам вельми вдячний, – одвiтував цiсар, – що ви не довели до дiла лихого вашого намiру; щоб же не було вам бiльше нагоди випробовувати вiрнопiдданiсть вашу, забороняю вам вiднинi говорити зi мною й перебувати в моiй присутностi». Сее сказавши, нагородив його щедро. Бачиш, Санчо, бажання зажити слави завше було могутнiм рушiем людських учинкiв. Як ти гадаеш, що спонукало Горацiя кинутися при повнiм обладунку з мосту в Тиброву глибину?[35 - Публiй Горацiй Коклес – напiвлегендарний римський герой (кiнець VІ ст. до н. е.), який стримував навалу етрускiв (етруски – давне iталiйське плем’я) на вузькому дерев’яному мосту через Тибр, поки римляни руйнували його з iншого боку, по тому стрибнув у рiчку. За цей подвиг у храмi Вулкану поставили його статую.] Що примусило Муцiя руку собi спалити?[36 - Гай Муцiй Корд Сцевола (тобто шульга) – легендарний римський герой, який пiд час вiйни римлян з етрусками 509 р. до н. е. спробував вбити етруського царя, але його схопили, та вiн не видав iнших учасникiв змови, а щоб продемонструвати стiйкiсть до тортур, сам поклав праву руку на вогонь i тримав, допоки вона не обвуглилась.] Що порвало Курцiя скочити в безодню огненну хлань, – яка посеред Рима була розверзлася?[37 - Марк Курцiй – легендарний герой Риму. Пiсля землетрясiння 362 р. до н. е. на форумi (площа у середмiстi Давнього Риму разом з прилеглими до неi будiвлями) вiдкрилася прiрва; оракул сповiстив, що вона не закриеться, допоки боги не отримають найцiннiше, що е в Римi. Тодi молодий солдат Марк Курцiй зi словами, що найцiннiше у Римi – це зброя i мужнiсть, стрибнув iз конем у прiрву, й вона за ним замкнулась.] Що подвигнуло Юлiя Цезаря наперекiр усiм недобрим призвiсткам перейти Рубiкон?[38 - 49 р. до н. е., всупереч заборонi римського сенату, Юлiй Цезар зi своiм вiйськом перейшов Рубiкон, вигукнувши «Жереб кинуто!» Громадянська вiйна, яка стала результатом цього рiшення, зробила його правителем Риму. Рубiкон – невелика рiчка, яка впадае в Адрiатичне море.] Або з новiтнiх уже прикладiв узявши – чого се хоробрим гишпанцям, що воювали в Новому Свiтi пiд рукою знакомитого Кортеса, закортiло кораблi своi потопити i на суходолi одрiзаними лишитись?[39 - Ернан Кортес (1485–1547) – знаменитий конкiстадор (учасник конкiсти – завоювання земель в Америцi, яка припала на кiнець ХV – поч. ХVІ ст.). Коли екiпажi його суден вiдмовилися йти в глиб невiдомоi землi, вiн наказав спалити кораблi, щоб перекрити шлях до вiдступу.] Всi оцi вчинки i багато iнших, iм подiбних, були, е i будуть дiяннями слави, котроi прагнуть смертнi яко нагороди й частки безсмертя, що належать iм за голоснi iхнi подвиги; щоправда, ми, християни-католики i мандрованi рицарi, бiльше повиннi дбати про славу вiку грядущого, яка вiчно витае в ефiрних висях небесних, анiж про ту марну славу, що даеться осягти в сьому земному й минущому вiцi, бо тая слава, хоть яка тривала, конче мае скiнчитися з цим конечним свiтом, – тим-то, Санчо, дii нашi не мусять переступати меж, назнаменованих релiгiею християнською, що ми до неi признаемося. Нам треба в велетнях поборювать гординю, зависть перемагати благородством i добротливiстю, гнiв – самовладанням i сумиром душевним, обжернiсть i оспалiсть – недоiданням та недосипанням, хтивiсть i жадобу – вiрнiстю до тих, кого ми обрали володарками всiх помислiв наших, лiнивство – невтомними по всьому свiтi мандрами в пошуках пригод, що можуть iз нас учинити i вчинять напевне не тiльки добрих християн, а й доблесних рицарiв. Оце тобi, Санчо, шляхи, якими можна доступитися найвищоi хвали i найбiльшоi слави!

– Добре я втямив усе, що ваша милость отут менi провадила, – сказав Санчо, – тiльки просив би я вашоi ласки одне питання скасувати, що саме в голову менi вступило.

– Не скасувати, а, мабуть, з’ясувати, – поправив його Дон Кiхот. – Питай на здоров’я, а я вже тобi вiдповiм, як зумiю.

– Скажiте менi, пане, – питав далi Санчо, – всi отi Іюлi та Августи, чи як iх там, усi отi лицарi-славути, що вже, ви каете, померли, – де вони теперечки?

– Котрi були погани, тi, видима рiч, у пеклi, – вiдповiдав Дон Кiхот, – а котрi християни (якщо вони справдi були добрими християнами), тi в чистилищi або в раю.

– Ну, добре, – сказав Санчо, – а тепер ще й таке: чи в тих поховальницях, де лежать отi пани великi, е лампади срiблянii, чи висять на стiнах у каплицях iхнiх милицi пам’ятковi, покривала мертвецькi, волосся пасма, ноги чи там очi восковii? А як нi, то чим же тii поховальницi оздобленi?

На те одвiтував Дон Кiхот:

– Поховальницi поганськi являли собою здебiльша розкiшнi храми: попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний кам’яний обелiск, що зветься в нинiшньому Римi шпилем Святого Петра;[40 - Те, що попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну – легенда; шпиль Святого Петра – обелiск, привезений з Єгипту до Риму в І ст. i встановлений навпроти собору Св. Петра.] у цiсаря Адрiяна за гробовець править цiлий замок, завбiльшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani,[41 - Андрiянова махиня (лат.).] а тепер це замок Святого Ангела в Римi;[42 - Йдеться про побудований iмператором Адрiаном (117–138) мавзолей, який служив мiсцем поховання римських iмператорiв, дiйсно величезний: сторона квадрату в його основi – 84 м. У середнi вiки споруду використовували у вiйськових цiлях, тодi ж перейменували в замок Св. Ангела.] цариця Артемiза поховала свого мужа Мавзола в усипальнi, що ii мали за одне з семи чудес свiту, – але жодна з цих гробниць, як i багато iнших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи iншими такими приносами й пам’ятками, якi свiдчили б, що тут покояться святi.

– Та вже ж не як, – мовив Санчо. – А тепер скажiть iще, яке дiло славнiше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?

– Тут нема чого й питати, – вiдповiв Дон Кiхот, – ясно, що воскресити мертвого.

– Отут же ви, пане, i впiймались! – вигукнув Санчо. – Виходить, той, хто воскрешае мертвих, вертае зiр незрячим, випрямляе кривоногих, уздоровляе недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплицi повно люду молящого до мощей припадае, – вiн i в сьому i в прийдущому вiцi бiльшоi сподобився слави, анiж була коли чи буде у всiх царiв поганських та лицарiв мандрованих у цiлому свiтi?

– Визнаю i я сю правду, – погодився Дон Кiхот.

– Виходить, – вiв далi Санчо, – така вже слава, i благодать, i, сказать би, привiлеi у мощей святих, що з призволу i призводу благочестивоi нашоi матерi-Церкви перед нами тобi й лампади, i свiчки, й покривала, й милицi, i образки, й кучерики, i очi, й ноги, люду хрещеному на побожнiсть, а iм на бiльшу християнську славу. Королi на плечах своiх тii тiла, чи, мовляли, мощi переносять, кiсточки iм цiлують, часточками iхнiми собi каплицi зукрашають, вiвтарi своi найкоштовнiшi приоздоблюють.

– І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? – спитав Дон Кiхот.

– А до того, пане, – одказав джура, – що ми з вами повиннi стати святими, тодi ми найшвидше заробимо собi тоi доброi слави, що до неi так ревно пориваемось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено мiж святих двох ченичикiв-босоножцiв, i кожне тепер за велике собi щастя мае припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залiзних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, пiдперезувались; тii ланцюги, скiльки я знаю, у бiльшiй тепер повазi, анiж Роландiв меч, що десь там у зброiвнi висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вiк довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законi чернечому смиренно ченцювати, анiж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дiйдуть до Бога два десятки бичiв, що сам собi всиплеш, анiж двi тисячi ударiв списових проти всiх отих велетнiв, драконiв та iнших прочвар.

– Воно-то так, – сказав Дон Кiхот, – та не всiм же бути ченцями, i воiстину незлiченнi тi шляхи, якими Господь своiх вiрних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за вiру подвижництво; не один-бо вже рицар вiчного в раю сподобився блаженства.

– Правда ваша, – погодився Санчо, – тiльки чув я, нiбито бiльше в раю все-таки ченцiв, а не лицарiв.

– Це тому, – сказав Дон Кiхот, – що й на сьому свiтi ченцi числом своiм рицарiв переважують.

– А чи мало ж на сiм свiтi всяких мандрованих? – сказав Санчо.

– Мандрованих-то багато, – вiдповiв Дон Кiхот, – але мало хто з них заслуговуе на ймення рицаря.

У таких i iнаких розмовах проiхали вони цiлу ту нiч i другий день, а статись iз ними нiчого такого й не сталося, чим Дон Кiхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечiр другого таки дня побачили вони здаля преславне мiсто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кiхот, а Санчо похнюпив носа, бо вiн же сном-духом не знав, де живе та Дульсiнея i зроду не бачив ii в образ, як, зрештою, i його пан. Обидва вони млiли серцем – той, що скоро мав ii побачити, а той, що нiколи не бачив; Санчо нiяк не мiг змiркувати, що мае робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарештi Дон Кiхот вирiшив не вступати до мiста, поки добре не споночiе; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею рiс, а як пора вже приспiла, увiйшли в мiсто; оттут-то й почалися в них пригоди, справдi на щось путне схожi!




Роздiл IX,

де оповiдаеться зараз побачите, що


Опiвнiчноi години, а може, трохи там ранiше чи пiзнiше, Дон Кiхот i Санчо виiхали з лiсу i вступили в Тобосо. В селищi було тихо й мирно, бо всi мешканцi вже обляглися i спали твердим, як то кажуть, мертвецьким сном. Нiч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчовi хотiлося, щоб вона i зовсiм була темна, щоб у тiй темнотi знайти якесь виправдання своему невiданню. Довкола чути було лише собачий гавкiт, що вiд нього Дон Кiхотовi аж у вухах лящало, а Санчовi ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свинi або коти нявчали – всi тi рiзнорiднi звуки виразно вчувалися серед нiчноi тишi. Закоханий рицар вiщував собi з того щось недобре, а проте обiзвався до Санча:

– Санчо, сину мiй, веди мене до Дульсiнеi, до ii палацу, може, вона ще не лягала спати.

– До якого там у сина палацу, – заперечив Санчо, – коли я бачив ii високiсть у малесенькiй хатцi.

– То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своеi резиденцii, – сказав Дон Кiхот, – розважитись у товариствi з паннами своiми двiрськими, як то чинять зазвичай високороднi сеньйори та принцеси.

– Ох, пане, – зiтхнув Санчо, – коли вже ваша милость думае менi наперекiр, що панi моя Дульсiнея не в хатi живе, а в палатi, то хiба ж тепер той час i та година, щоб дверi там одчиненi були? Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують i впустять, чи пристало вночi людей колошкати? Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пiзню годину, а так тобi прийде й гукае i лiзе коли схоче?

– Нам аби тiльки той палац розшукати, – мовив Дон Кiхот, – а там я вже скажу тобi, Санчо, як далi дiяти маемо. А дивись-но, Санчо, якщо менi тiльки не ввижаеться, то он вiн i е, палац Дульсiнеiн, бачиш, велике й темне щось бовванiе.

– Ну, то нехай же ваша милость iде попереду, – сказав Санчо, – може, воно й справдi так. Та хоч i сам увiч побачу i руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер бiлий день.

Дон Кiхот рушив попереду i, проiхавши двiстi, може, ступнiв, наткнувся на будiвлю, що велику од себе одкидала тiнь; побачив високу башту-дзвiницю й домiркувався, що не замок то був, а собор мiсцевий.

– Бач, Санчо, – мовив, – на церкву набрели.

– Та бачу, – одказав Санчо, – гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак – такоi пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам’ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашоi панi будинок стоiть десь у слiпому завулку.

– А бий тебе Божа сила, недоумку! – закляв Дон Кiхот. – Де ти бачив, щоб замок чи палаци королiвськi по слiпих завулках ставились?

– Знаете, пане, – заперечив Санчо, – воно як де: що край, то обичай. Може, тута в Тобосi так заведено, що тi палаци-озiяки по закутках будуються. Тим-то i прошу вашоi милостi, дайте менi по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з’iли, як маемо через нього стiльки iзданини та блуканини!

– Гляди, Санчо, говори з бiльшою повагою про все, що стосуеться моеi володарки, – остерiг Дон Кiхот. – А втiм, не впадаймо в пасiю, долиймо до окропу холодноi води.

– Та вже впиню себе, впиню, – одмовив Санчо. – Тiльки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашоi мадами будинок, однiсiнький раз бачивши, аби й опiвночi вам зразу одшукав, коли ви самi, пане, не годнi його знайти, хоч певне тисячу разiв уже бачили.

– Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! – сказав Дон Кiхот. – Чи не говорив же я тобi, еретичний сину, сто сот разiв, що сам я зроду не бачив незрiвнянноi Дульсiнеi i нiколи в життi не переступав порогу ii палацу, а закохався в неi з чутки, з людськоi слави про красу ii та розум?

– Уперше чую, – одвiтував Санчо, – i кажу, що як ваша милость ii не бачили, то я й поготiв.

– Бути не може! – не повiрив Дон Кiхот. – Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли принiс вiдповiдь на листа, що я iй через тебе посилав.

– Ви, пане, не дуже на тее впевняйтеся, – сказав Санчо, – бо, щоб ви знали, бачив я ii i вiдповiдь узяв так само з чутки, а яка вона е, сеньйора Дульсiнея, того не втну, як рукою до неба не сягну.

– Санчо, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – е час на жарти, i е час, що не випадае й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душi моеi i нiколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, нiби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаеш, що тому неправда.

Їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулiв i плуг, по землi тягнучись, брязкае; не iнакше, подумали, як устав оратай удосвiта в поле на оранку. Так же воно й було; iшов оратай i спiвав тую пiсню, що каже:

Зле скiнчилось для французiв
Полювання в Ронсевалi…[43 - Початок вiдомого iспанського романсу про битву в Ронсенвальськiй ущелинi.]

– От же щоб я вмер, Санчо, – озвався Дон Кiхот, почувши тi слова, – коли не буде нам сеi ночi якогось лиха. Чуеш, якоi той хлоп спiвае?

– Та чую ж, – одказав Санчо, – тiльки до нашоi справи тее полювання в Ронсевалi зовсiм не тичеться. Нехай би собi спiвав хоч i про Калаiноса,[44 - Старовинний романс розповiдае про знатного мавра Калаiноса, який заради доньки халiфа Сарагоси кинув виклик трьом французьким перам, але Роланд вбив його. Існуе вираз: пiсенька про Калаiноса (coplas de Calainos) – щось невчасне, сумнiвне, що нi для кого не мае цiнностi й значення.] все одно, у нашiм дiлi воно нi на добре, нi на лихе не призвiсне.

Як порiвнявся з ними селянин, Дон Кiхот спитався в нього:

– Чи не скажете ви, добрий чоловiче, нехай вам Бiг помагае, де тут палац незрiвнянноi принцеси доньi Дульсiнеi Тобоськоi?

– Пане, – одказав йому парубок, – я сам не тутешнiй, став оце недавно до одного багатого господаря в найми про всяку польову роботу; онде-о навпроти живуть йогомость i паламар сього приходу, вони вашiй милостi напевне скажуть, хоч той, хоч той, про тую панi принцизну, бо мають списки всiх мешканцiв тобоських; тiльки здаеться менi, що нема в цьому селi анi жодноi принцизни, хiба що чимало господарок пановитих, що кожна себе в домi за принцизну мае.

– Серед них же то, приятелю, – сказав Дон Кiхот, – i мусить бути та, про яку тебе питаю.

– Мо’, й так, – погодився парубок. – Бувайте здоровi, бо он уже й на свiт починае займатись.

Та й погнав собi мули, не чекаючи дальшого розпитку.

Побачив Санчо, що пан його нiби розгубився i невдоволений чимось, та й каже:

– А й справдi, пане, затого день бiлий буде, а нам воно нiби нiяково трохи на вулицi. Ось виiдьмо краще з мiста: ваша милость перебуде тут десь поблизу в лiсi абощо, а я по-видному вже вернуся до мiста i пiду по нишпорках, вилажу скрiзь до останньоi загогулини, шукаючи моеi панi дому, чи замку там, чи палацу; то було б велике нещастя, коли б не знайшов, а як iзнайду, то розмовлюся з ii милостю i скажу, де i як ваша милость чекае од неi знаку й слова, аби зiйтися вам обом без ущербку для честi ii i слави.

– Короткий був еси у словi, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – та много мудрого сказав еси. Я згоден i приймаю з превеликою охотою раду, що ти менi дав. Рушаймо ж, сину, знайдемо десь гай, де я цей час iзгаю, а ти повернешся, як сам сказав, i знайдеш мою володарку, i з нею поговориш; вiд мудростi i чемностi ii предивноi собi чекаю ласки.

Санчо намагався чимскорше спровадити пана свого з Тобоса, аби не вийшло наяв те ошуканство його з вiдповiддю, що вiн привозив у гори Моренськi нiбито вiд Дульсiнеi, тож i виiхали вони зразу, не гаючись. Уiхавши милi зо двi коротких од села, знайшли невеличкий лiсок чи, може, й прилiсок, де Дон Кiхот тим часом зостався, – Санчо знов подався до мiста на перемовини з Дульсiнеею. Пiд час тоi мiсii i сталися подii, що неабиякоi вимагають од нас уваги й довiри.




Роздiл X,

де оповiдаеться про хитрощi, на якi пiднявся Санчо, аби заворожити сеньйору Дульсiнею, та про iншi подii, такi ж правдивi, як i потiшнi


Дiйшовши до подiй, що мають оповiдатися в даному роздiлi, автор великоi сiеi iсторii мовить, що хотiв був спершу збути тi подii мовчанням – боявся б то, що нiхто йому не йнятиме вiри, бо Дон Кiхотове божевiлля сягае тут межi i гранi можливого, перевершуючи, либонь, на два арбалетних пострiли щонайсмiливiшу уяву. Та попри всi своi обави i опаски, вирiшив, кiнець кiнцем, списати все достоту так, як воно й дiялось, не додаючи й не однiмаючи супроти правди нiже единоi порошиночки i не дбаючи про те, що хтось, може, поважиться брехню йому завдавати: гаразд же i вчинив, бо правда бувае хоч i тонка, та не ламка i завше над брехнею, мов та олива над водою, наверх вийде. Отож i каже, ведучи далi свою оповiдь, що ставши Дон Кiхот у гаю, дiбровi чи лiсi неподалiк преславного Тобоса, зараз послав Санча до мiста i нехай, сказав, не вертаеться, поки не поговорить його iм’ям з володаркою його i не вблагае ii, аби була ласкава датися на очi щироприхильному своему рицаревi i поблагословити його на щасливе звершення всiх замiрiв його i многотрудних подвигiв. Санчо запевнив пана, що притьмом учинить його волю i принесе йому незгiршу вiстку, нiж того разу.

– Їдь же, сину, – промовив Дон Кiхот, – i не бентежся, як станеш у сяйвi сонця тiеi вроди, що вибрався шукати. Щастен еси понад усiх на свiтi зброеносцiв! Пильнуй же добре i примiчай гаразд, як вона тебе прийме: чи не змiниться на лицi, коли ти од мене вiстку подаватимеш, чи не стурбуеться, не замiшаеться, почувши мое наймення, чи не вiдкинеться на подушки, коли застанеш ii на препишному сидiннi, що ii гiдностi пристало; а як, бува, стоятиме, то гляди, чи не буде переступати з ноги на ногу; чи, як даватиме вiдповiдь, не повторить ii два або три рази, чи голос ii при тому не перемiниться з ласкавого на суворий або ж навпаки – з непривiтного на приязний; чи не знiме руки волосся поправити, хоч би там i поправляти не було чого, – одне слово, придивляйся пильно, сину, до всiх ii вчинкiв i порухiв, бо як ти менi iх докладно змалюеш, я зможу домiркуватись, що крие вона в тайниках свого серця проти моiх любощiв; ти мусиш, Санчо, знати, коли ще не знаеш, що в справах кохання всi отi дii i зовнiшнi порухи, котрi проявляються при подiбних розмовах, суть несхибнi вiсники того, що дiеться у глибинi душi. Отож iдь собi, мiй друже, i нехай тебе веде доля, щасливiша од моеi, хай супроводить тебе бiльший успiх, нiж той, якого я з тривогою сподiваюсь, зостаючися тут у прегiркiй самотинi.

– Я iду i незабаром вернуся, – сказав Санчо. – Носа вгору, пане, а то ви вже його похнюпили до самого долу, мов курчата погубили. Знаете, як то кажуть: добрий дух i горе боре; на ката бодня, як сала чортма; щастя, як трясця – на кого схоче, на того й нападе; а ще говорять – i гадки не мав, i зайчатко впiймав… Се я проти того кажу, що вночi то ми не знайшли палацу чи там замку нашоi панi, а вдень я набiжу того неждано-негадано. Ну, а вже як набiжу, то дам собi ради.

– Що й казати, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти тулиш до нашого дiла своi приказки, як горбатого до стiни; благаю Бога, щоб дав менi кращу долю, нiж тобi мову.

По тих словах Санчо повернув i затяв Сiрого, а Дон Кiхот так i застиг у сiдлi – упнувши ноги в стремена i спершись на списа, вiн поринув у смутнi й невиразнi якiсь роздуми. Лишiмо ж його тут i прослiдкуймо за джурою, що не менш сумливо i думливо вiддалився вiд свого пана. Ледве виiхав iз лiсу, озирнувся – аж Дон Кiхота вже не видно; тодi зiскочив з осла, сiв пiд деревом та й почав сам iз собою розмовляти та мiркувати:

– Ануте, брате Санчо, скажiть, куди се ваша милость путь верстае? Чи не осла, бува, шукаете, що десь забiг? – Та нi. – А кого ж ви шукаете? – Шукаю того, не знаю кого, сказать би принцизну, а з нею сонце краси i все небо небське. – А де ж ви, Санчо, гадаете знайти тее диво? – Де? У преславному мiстi Тобосi. – Гаразд, а од кого ви ii шукаете? – Од славного лицаря Дон Кiхота з Ламанчi, що кривду направляе, жаждущого годуе, а голодного поiть. – Знаменито. А ви ж знаете, Санчо, де ii дiм? – Та каже пан, що десь тут мають бути чи то палати королiвськi, чи замок якийсь гордопишний. – А чи ви ж ii хоть раз коли бачили? – Анi я, анi пан мiй не бачили ii зроду. – А чи не здаеться вам, що то буде слушно й справедливо, коли тобосцi, дiзнавшися, що ви приiхали сюди викрадати iхнi принцизни та iхнi дами баламутити, вiзьмуть та й обкладуть вам боки добряче киями, що й кiсточки цiлоi не лишиться? – Та, може, воно було б i по правдi, тiльки ж я посланець, а воно ж ото i в пiснi спiваеться:

Любий друже, ви посланець,
І нема на вас вини…[45 - Рядки, що зустрiчаються в двох романсах, зрештою, стали розмовним зворотом.]

– Не вповайте на тее, Санчо: люди в Ламанчi все гарячi та гонористi i не дадуть собi на носi грати. От iй же богу святому, як присочать вас, то матимете клопiт. – А згорiло б ти йому! Удар, громе, куди-iнде! Комусь кисличок закортiло, а на мене щоб оскома напала… Ще й надто – в Тобосi Дульсiнеi шукати, то все одно що в Равеннi Марiю, а в Саламанцi бакаляра. Лукавий, сам лукавий мене в се дiло вплутав, а вже ж не хто!

Провiвши Санчо сей монолог, дiйшов нарештi такоi думки:

– Ну, що ж! На все е лiки, тiльки на смерть немае: хоч-не-хоч, а наскiнчу життя всi пiд ii кормигу пiдпасти мусимо. Пан мiй, те я вже з тисячi ознак помiтив, таки божевiльний, хоч в’яжи його, та й я недалеко втiк, може, ще й за нього дурнiший, бо зв’язався з ним та й служу; недурно ж то мовиться, що з яким пристаеш, сам таким стаеш; хто з псами лягае, той з блохами встае. А як уже вiн не сповна розуму i в нетямi своiм однi речi за другi мае, бiле за чорне, а чорне за бiле, як вiтряки мав за велетнi, а воли чернечi за верблюди, як отари овечi здавались йому вiйськом ворожим абощо, то не важко йому буде бляхмана пустити i виставити першу-лiпшу селянку за сеньйору Дульсiнею; як вiн не повiрить, то я забожусь, а як сам божитиметься, що нi, то я перебожусь, що таки так; як вiн затнеться, то я затнусь iще дужче, аби тiльки мiй чорт старший був – а там уже дiйся Божа воля. Може, через ту мою впертiсть вiн уже перестане посилати мене в таких-о справах, побачивши, яке з того пуття бувае, може, подумае, авжеж, подумае, що то якийсь лихий чарiвник заворожив його панi, аби вчинити йому шкоду й невигоду.

Отак надумавшись, Санчо Панса втихомирив свого духа, бо дiло, вважай, уже зроблено – пересидiти отут тiльки до передвечора, аби Дон Кiхот повiрив, що джура вже туди й назад устиг змахати. І так же все добре для нього склалось: тiльки пiдвiвся, аби на Сiрого сiсти, аж бачить – од Тобоса прямо на нього трое селянок iдуть на трьох осликах чи, може, й ослицях, тут автор не каже точно, та бiльше того, що то були-таки ослицi, бо селянки iх частiш беруть собi пiд верх; однак годi тим дуже клопотатись, бо ж особливоi ваги воно не мае. Скоро Санчо уздрiв тих селянок, зараз же рвонув з копита до пана свого Дон Кiхота, а той собi все зiтхав та розливався незлiчними жалями любовними. Як побачив рицар свого джуру, зараз спитав:

– Ну як, друже Санчо? Бiлим чи чорним камiнцем маю я сей день одзначити?

– Краще одзначте його, пане, червоним, – вiдповiв Санчо, – як ото по неверситетах оповiщення малюють, щоб виднiш було.

– Виходить, ти принiс менi добру звiстку? – спитав Дон Кiхот.

– Таку добру, пане, – одказав Санчо, – що вашiй милостi лишаеться тiльки пiдострожити Росинанта й виiхати в чисте поле, де ви побачите сеньйору Дульсiнею: вона вже iде вам назустрiч iз двома двiрськими дамами.

– Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? – здивувався Дон Кiхот. – Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радiстю розвiяти невдавану мою тугу.

– А нащо б я мав дурити вашу милость? – заперечив Санчо. – Та ви зараз же можете перевiрити, правду я кажу, чи нi. Ну ж бо, торкнiть коня острогами та й гайда – побачите, яка там панi наша принцизна одягна та ошатна, сказано велика сеньйора. І на самiй, i на дамах-прибiчницях золото так i ряхтить, перли так i сяють, дiаманти так i грають, рубiни так i горять, а парча то, мабуть, у десять чи й бiльше сталок. А волосся iм по плечах стелеться, сонячним промiнням на вiтрi мае; iдуть же верхи на трьох свиноходах переполасих, що любо й дивитись.

– Мабуть, усе ж таки на виноходах, Санчо?

– Чи там на свиноходах, чи на виноходах, то невелика одмiна, – сказав Санчо. – На чому вже iдуть, то iдуть, i все ж такi хорошулi, що ну, а найпаче панi моя, принцизна Дульсiнея, що тiльки глянь та й зомлiй.

– То й iдьмо, Санчо, сину, – сказав Дон Кiхот. – У нагороду ж за цюю несподiвану й щасливу вiстку я дам тобi найлiпший трофей, що здобуду в найпершiй пригодi, а як цього мало, то додам iще й трое лошат, що знайдуться сього лiта в трьох моiх кобил – вони ж, як сам здоров знаеш, ходять у нас по громадському вигону жеребнi.

– Буде з мене й самих лошат, – одказав Санчо, – бо ще невгадно, чи припаде вам у першiй пригодi який путящий трохвей.

Не гаючись, виiхали вони з лiсу й побачили неподалiк тих трьох селянок. Дон Кiхот пробiг оком по всьому тобоському шляху i, не постерiгши нiде нiкого, крiм цих дiвок, збентежився непомалу й спитав у Санча, де ж вiн тих дам покинув – у мiстi, чи за мiстом.

– Як то за мiстом? – вигукнув Санчо. – Чи вам, пане, повилазило, що не бачите – оце ж вони i е, iдуть i сяють, як сонце ополуднi.

– Кого я бачу, Санчо, – сказав Дон Кiхот, – то се тiльки трьох мужичок на трьох ослах.

– Боронь мене, Боже, од бiсовоi мани! – гукнув iзнов Санчо. – Та певне ж ото i справдi цi виноходи, чи як iх, бiлiсiнькi, як той снiг, уздрiлись вашiй милостi ослами? Та якби воно так було, то я на собi всi патли обiрвав би!

– А я тобi кажу, друже Санчо, – провадив свое Дон Кiхот, – що се таки осли чи нехай ослицi, i се така сама правда, як те, що я Дон Кiхот, а ти Санчо Панса; принаймнi так воно менi здаеться.

– Мовчiть, пане, – сказав Санчо, – не говорiть таких дурниць, а ото вiзьмiть очi в руки та iдьте привiтайте володарку ваших дум, он-о вже вона зовсiм близько.

Сее сказавши, поспiшив сам назустрiч трьом селянкам, iзлiз iз Сiрого, взяв осла одноi дiвчини за вуздечку i, ставши перед нею на обидва колiна, промовив:

– Королево, i принцизно, i княгине красоти! Нехай зволить ваша великiсть i високiсть поглянути ласкавим та милостивим оком на сього вiдданого вам лицаря, що став отут каменем маймуровим, зомлiв i завмер перед вашою пишновеличною парсуною. Я в нього зброеноша, вiн же сам – мандрований лицар Дон Кiхот з Ламанчi, званий iще Лицарем Сумного Образу.

Тут уже й сам Дон Кiхот клякнув на колiна побiч Санча, недомисленно витрiщивши очi на ту, котру Санчо величав королевою i княгинею; вбачивши у нiй просту сiльську дiвку, та ще й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату, вiн остаточно розгубився i не важився розтулити рота. Дiвчата й собi здивувались неабияк, угледiвши сих двох недiбраних прояв, що, впавши навколiшки, загородили iхнiй товаришцi дорогу; вона ж нарештi здобулась на слово i гукнула сердито й досить неввiчливо:

– Якоi холери на дорозi поставали? Ану, гетьте, дайте проiхати, бо нам нiколи.

Обiзветься тодi Санчо:

– О, велика принцизно i всетобоська сеньйоро! Невже ваше чеснородне серце не зласкавиться над опорою i муром мандрованого лицарства, що так уклiнно колiнкуе перед вашою ясновельможною особою?

Почувши сее, друга дiвка сказала:

– А я тебе шаную, як собаку рудую! Гля, гля, як паничики пiдсипаються, щоб iз селючок смiх собi зробити! Та ми й самi прикладки прикладати вмiемо. Ідiть собi путею, а ми пiдемо своею – оце вам i вся.

– Вставай, Санчо, – промовив тут Дон Кiхот, – бачу вже, що лихая доля завзялась на мене i переп’яла всi шляхи, якими втiха могла б прийти в цю хвору душу, в тiло це стражденне[46 - Рядок з еклоги вже не раз згадуваного Гарсiласа де ла Веги.]… А ти, найвища цното, якоi тiльки можна бажати, вершино людськоi шляхетностi, едина вiдрадо сього зболiлого серця, що тебе кохае! Дарма що той лихий чародiй, переслiдуючи мене, захмарив i забiльмив моi очi i тим, а не чим iншим, перетворив i спотворив незрiвнянну твою вроду, обернувши тебе в убогу селянку, а може, й мене перекинув у яке страшидло, аби тiльки мiй образ в очах твоiх знемилити – поглянь, подивися на мене ласкаво та нiжно, i нехай ся колiнопоклонна покора моя перед твоею знiвеченою красою засвiдчить пал душi моеi, що божествить тебе незмiнно.

– Тринди-ринди, дiдусику! – огризнулась дiвка. – Страх люблю, як менi хто ляса пiдпускае! Одчепiться вже, дайте проiхати, i спасибi вам у шапку.

Санчо одступився i дав iй дорогу, радий та веселий, що так iз сiеi халепи вискочив. Побачивши, що облогу знято, дiвка, яку мали за Дульсiнею, штрикнула свого свинохода рiжком i погнала вперед по полю. Та, мабуть, цього разу стрекало дошкулило ослицi дужче нiж коли: вона вихонула кiлька разiв задом i скинула сеньйору Дульсiнею додолу; побачивши сее, Дон Кiхот побiг ii пiдводити, а Санчо кинувся пiдрихтувати й пiдтягнути сiдло, що з’iхало ослицi на живiт. Як джура приладнав сiдло, Дон Кiхот хотiв своiми руками пiдсадити свою заворожену володарку наверх, та вона збавила його од тоi мороки – сама пiдвелась, одступила трохи, взяла розгiн i, впершись обома руками ослицi в крижi, легше од сокола скочила в сiдло й сiла верхи по-чоловiцькому.

– Роком святим клянуся, – вигукнув Санчо, – наша панi й володарка така метка, як шулiка, а вже верхи iздити то хоч якого бравого кордованця чи мексиканця навчить! Одним махом через заднiй облук перемайнула, а тепер ось без острогiв жене свого винохода, мов зебру тую. Та й дворачки од неi не одстали – летять, не кажи ти вiтер!

І правда – забачивши Дульсiнею в сiдлi, товаришки ii й собi затягли ослицi та й погнали за нею, може, з пiвмилi тiкали отак необзир. Дон Кiхот провiв iх очима, а як iх уже й не видно стало, обiзвався до Санча:

– От бачиш, Санчо, як незлюбили мене тii чародii! Бачиш, як далеко сягае iхня до мене злоба та ворожнеча, коли вже й ту вiдраду в мене вкрали, яку я мав би од споглядання правдивого виду володарки моеi. Мабуть, таки й справдi народився я, щоб являти взiрець нещасливого, щоб бути цiллю й метою, куди цiляють i влучають стрiли лихоi долi. Іще й на те вважай, Санчо: мало було тим лукавим, що перемiнили й переiнакшили мою Дульсiнею, так iще злицювали ii i перечарували на тую пiдлу й гидомирну хлопку, a надто позбавили ii приемних пахощiв, таких притаманних вельможним сеньйорам, що витають в амбрi та квiтках. Чиню тобi вiдомо, Санчо, що коли я пiдiйшов до Дульсiнеi, щоб пiдсадити ii на винохода (се ти так кажеш, а менi здавалось, що то ослиця), то од неi вдарив такий прикрий часниковий дух, що менi аж душу млоiло й вивертало.

– Ох же й сволоцюги! – обурився Санчо. – Ах ви ж чорнокнижники падлючнi та лиходумнi, коли вже я дiждуся, що вас нанижуть зябрами, як тих сардин, на тичку! Багато ви знаете, багато можете, багато лиха коiте… Мало вам було, негiдники, що моеi панi перловii очi на дубовi кислички перемiнили, а волосся щирозлоте на рудий бичачий хвiст, а всю вроду з хорошоi на погану – то вже хоч би пахощiв не чiпали, нехай би хоч нюхом ми вгадали, що криеться пiд тiею грубою корою. Хоча, правду кажучи, то я там нiякоi бридоти не бачив, саму тiльки красу; а ще бiльше краси iй наддавала лунинка справа над губою, мовби вусик який – семеро чи восьмеро бiлявих волосинок, не кажи ти золоття, а завдовжки бiльше як у п’ядь.

– А тiй лунинi, – сказав Дон Кiхот, – за законом вiдповiдальностi родимих знакiв на обличчi й на тiлi, е в неi пара на стегнi з того самого правого боку; тiльки здаеться менi, що таких довгих волосин на родимках не бувае.

– А я вам, пане, кажу, – заперечив Санчо, – що вони iй якраз до лиця, сидять, мов улитi.

– Вiрю, вiрю, друже, – погодився Дон Кiхот, – бо все, чим нагородила Дульсiнею природа, може бути лише досконалим i довершеним; якби на нiй було i сто таких родимок, то вже було б не сто лунинок, а сто свiтлосяйних зоринок. А скажи менi, Санчо, як ти ото сiдло лаштував, чи була то проста кульбака, як менi здавалось, чи панська?

– Та де проста, – вiдповiв Санчо. – Там таке арабське сiдло з двома облуками, з попоною подорожньою, що, мать, пiвцарства варте, розкiш несказанна.

– Ах, чом я не мiг усього того бачити! – зiтхнув Дон Кiхот. – Іще раз, i ще тисячу разiв скажу – немае над мене нещасника в свiтi…

Хитрун Санчо ледве стримувався, щоб не смiятись, слухаючи тi дурнi речi свого пана, якого вiн так умiло пiддурив. Поговорили вони ще там скiльки, посiдали той на коня, той на осла та й подалися битим шляхом до Сарагоси, щоб поспiти на початок урочистого свята, що в тiм преславнiм городi щороку в таку пору справляеться. Та поки вони туди доiхали, лучилась iм ще не одна пригода, а що кожна з них була многоважна й незвичайна, то варто буде iх описати й прочитати, як то виявиться з подальшого.




Роздiл XI

Про дивовижну пригоду, що сталась завзятому Дон Кiхотовi з возом чи колiсницею Собору Смертi


Задуманий та замислений iхав Дон Кiхот своiм шляхом, гадаючи про ту пинфу, що завдали йому лихi чарiвники, обернувши володарку його Дульсiнею в неоковирну селючку, i не можучи змiркувати, якого б способу хопитися, щоб одчарувати ii в первiсну подобу; думки тii так опанували всю його iстоту, що вiн невзамiтку собi попустив повiддя Росинантовi, а той, почувши волю, раз по раз приставав та знай поскубував зелену травицю, бо в тих полях росло ii удозвiль. Із тоi задуми вирвав нашого гiдальга Санчо Панса.

– Воно то правда, пане, – сказав вiн, – що смутки створено не для тварин, а для людей; тiльки ж як людина в тii смутки без мiри вдаеться, вона сама стае несмисленною животиною. Схаменiться-бо, пане, та вдарте журбою об землю, та напнiть Росинантовi повiддя, та пiдбадьортесь, та пожвавiйте, та покажiть тую звагу, що завше личить мандрованому лицаревi. Що се за чортовиння? Що за зневiр’я? Та де ми – в себе вдома чи, може, у Францii? Та кат iх бери, тих усiх на свiтi Дульсiней, бо добре здоров’я одним-одного мандрованого лицаря бiльше варт, нiж усi тii чари та перевертання, скiльки б iх там не було!

– Замовч, Санчо, – одказав йому Дон Кiхот не дуже-то кволим голосом. – Замовч, кажу, i не блюзни словами проти моеi завороженоi володарки, бо тiльки я винен у ii нещастi й недолi: усi ii злигоднi постали з ворожнечi тих лукавих, що пекельними дишуть на мене заздрощами.

– Та i я ж не що кажу, – не перечив йому Санчо. – Не та стала, що була, серцю жалю завдала.

– Кому ж про це й говорити, як не тобi, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – адже ти бачив ii красу в повному блиску, бо тii чари твого зору не отуманили, ii вроди од тебе не закрили: тiльки проти мене самого i проти очей моiх спрямована була сила iхньоi отрути. Але мiж iншим, Санчо, мушу зауважити, що ти не зовсiм вiрно змалював красу володарки моеi: якщо пам’ять не зрадила мене, ти сказав, що в неi перловi очi, але очi, схожi на перли, бувають радше у якоiсь коропицi, нiж у дами; Дульсiнеiнi ж, я гадаю, мають бути смарагдово-зеленi i винозорi з двома райдугами небесними вгорi, що правлять iм за брови. Так що тii перли не тули iй до очей, а перенеси на зуби, бо ти, Санчо, простiсiнько сплутав очi з зубами.

– Могло бути, – вiдповiв Санчо, – бо ii краса збентежила мене не менше, нiж вашу милость ii негожiсть. Та здаймося з тим усiм на Бога, бо тiльки вiн, усевiда, знае, що мае статися у цiй юдолi слiз, у нашому грiшному свiтi, де навряд чи знайдеться якась рiч без домiшки скверни, облуди та махлярства. Одне тiльки, пане мiй любий, непутить мене та ще й дуже: якщо ваша милость переможе якогось велетня чи просто собi лицаря i скаже йому явитись перед свiтлосяйною красою сеньйори Дульсiнеi, то де ж ii знайде той бiдний велетень чи той нещасний переможений лицар? Уже менi живовидячки уздрiваеться, як никають вони бовванами по всьому Тобосу, шукаючи панii моеi Дульсiнеi i хоть, може, надибають ii серед вулицi, то все одно не впiзнають, як не впiзнали б i мого батька.

– Може бути, Санчо, – мовив Дон Кiхот, – що дiя тих чарiв не поширюеться на подоланих i посланих на поклiн велетнiв та рицарiв i що вони зможуть упiзнати Дульсiнею; одного-двох iз перших, що я подолаю, ми й пошлемо для проби, щоб перевiрити, чи побачать вони ii, чи нi; посилаючи ж, накажемо вернутись i доповiсти нам, як було дiло.

– А що, пане, – сказав Санчо, – здаеться менi, що ваша милость ловко придумала. Уживши того способу, ми швидко дiзнаемось, що там i як: коли виявиться, що вид ii тiльки вам закритий, значить, то бiда не стiльки ii, скiльки вашоi милостi. Аби тiльки сеньйора Дульсiнея була жива-здорова, а ми вже тут якось перекрутимось, собi пригод нових шукаючи. А там, дивись, час iзробить свое, бо то найлiпший лiкар, що й не такi недуги лiкуе.

Дон Кiхот збирався одповiсти щось на цi Санчовi мiркування, та йому перебив, виiхавши на дорогу, вiз, облiплений геть увесь якимись чудернацькими несвiтськими проявами. Мулами правував, сидячи за машталiра, якийсь гидомирний чортяка. Перша постать, що впала в очi Дон Кiхотовi, була сама Смерть у людськiй подобi; поруч неi – ангел з великими мальованими крильми; збоку – цар з вiнцем на головi, дивитись золотим; бiля нiг у Смертi – божок на ймення Купiдон, щоправда без пов’язки на очах, зате, як годиться, з луком, сагайдаком та стрiлами; був там i рицар у повнiй бойовiй справi, тiльки що замiсть шолома чи прилбицi мав на собi бриля, закосиченого розмаiтим пiр’ям; було там чимало й iншого люду рiзного виду й кшталту. Та несподiвана поява нiби аж стривожила Дон Кiхота, а Санча то й зовсiм настрахала; та невдовзi наш герой оговтався, змiркувавши, що то йому нагодилась якась незвичайно небезпечна пригода – наважившись твердо стати проти будь-якоi небезпеки, вiн рушив поперед воза i промовив зичним та грiзним голосом:

– Вiзничий, машталiре, чорте, бiсе! Зараз же скажи менi, хто ти еси, куди iдеш i що за народ везеш у своiй халабудi, бiльше схожiй на Харонiв човен,[47 - Харонiв човен – у давньогрецькiй мiфологii Харон перевозив човном через пiдземну рiчку Стiкс душi померлих до царства тiней.] анiж на людську колясу!

Чорт спинив мули й вiдповiв йому любомирно:

– Щоб ви знали, пане, ми собi лицедii з трупи Ангула Лихого. Виставляли сьогоднi вранцi, за тиждень по Тiлi Божому,[48 - Тiло Боже (Свято Тiла й Кровi Христових) у католицькiй церквi святкуеться у четвер тижня, наступого пiсля Зелених свят.] у тiм селi за горою мiстерiю «Собор Смертi», а оце маемо ще ввечерi грати в он тiм-о мiстечку, то щоб не перевдягатись дурно, так i iдемо, в чому грали. Сей молодик, як бачите, вдае Смерть, той Янгола, ся жiнка (авторова дружина) – Царицю, сей чоловiк – Царя, а я – Сатану, то в комедii неабияка фiгура; я, знаете, в нашiй трупi все на перших ролях. Якби ваша милость щось iще про нас хотiла знати, питайте, я на все зугарен вiдповiсти, на те я й чорт.

– Клянуся честю мандрованого рицаря, – мовив Дон Кiхот, – скоро побачив я сього ридвана, то подумав був, що матиму якусь незвичайну пригоду; тепер же мушу сказати, що досить торкнутися мани рукою – i вона розсиплеться. Їдьте собi з Богом, люди добрi, справляйте свое свято, а якби я мiг стати вам чимось у пригодi, скажiть – допоможу з дорогою душею i щирим серцем, бо з пуп’янку в машкарадних дiйствах кохався, а молодим, було, пасу очi й не напасу, дивлячись на комедiйникiв.

Поки тая мова мовилась, де взявся перед ними кумедник один, за блазня вбраний, у балабончиках увесь, а на палицi аж три пузирi бичачi надутi: пiдкотився той викрутасник та вихилясник до Дон Кiхота та й давай штукарити, палицею махати, пузирями в землю швигати, а тодi й у перекидьки пiшов, брязкотячи своiми брязкотельцями. Уздрiвши ту лиху прояву, схарапудився Росинант, заiв вудила, що й вершник не здолав його стримати, та i рвонув бiгти полем з прудкiстю, що хто б ii мiг сподiватися од такого невiрного шкелета. Побачив Санчо ту бiду, що пан у сiдлi навряд чи втримаеться, скочив iз Сiрого i побiг його рятувати, та поки добiг, i кiнь i вершник лежали вже долi: такий був звичайно кiнець i край усiм Росинантовим вискокам i вибрикам.

Чи добiг же Санчо до Дон Кiхота, чи нi, як на спину Сiрому скочив той танцюристий i пузиристий диявол та й ну його тими пузирями затинати; не так од болю, як од того ляку й ляску дременув ослисько навпрошки полем до села, куди ото лицедii з виставою зiбрались. Гляне Санчо – тут Сiрий тiкае, а там пан простягся: куди ж його, падку мiй, вдаритися перше? Та що був iз нього добрий джура i вiрний слуга, то любов до пана взяла-таки гору над прихиллям до осла, хоть i краялося серце начетверо, дивлячись, як тii пузирi то вгору злiтають, то на крижi бiднiй худобинi опускаються: якби примiг, вiдболiв би кожнiсiнький удар очима своiми, обома зiницями, щоб тiльки Сiрому найменша волосиночка з хвоста не впала. У такiй гiркiй притузi прискочив вiн до Дон Кiхота, якому теж непереливки було, допомiг йому вилiзти на Росинанта i сказав:

– Пане, мого Сiрого чорт забрав.

– Який чорт? – спитав Дон Кiхот.

– А той пузиристий, – одповiв Санчо.

– Нiчого, вiдiб’ю, – мовив Дон Кiхот, – не сховаеться вiн од мене i в найглибших, найтемнiших пекельних закапелках. Ходи за мною, Санчо, вiз iде помаленьку, заберемо мули, та й надолужимо, що осла втеряли.

– Шкода, пане, ваших старань, – одказав Санчо. – Впинiть свое серце, ваша милость, бо вже, здаеться менi, чорт пустив Сiрого, оно-но вiн уже до нас дибле.

Так воно й було справдi: iдучи за прикладом Дон Кiхота й Росинанта, чорт упав разом iз Сiрим; сам пiшов уже пiшки до села, а осел повернувся до свого господаря.

– А проте, – зауважив Дон Кiхот, – не завадило б за те чортове зухвальство помститися на комусь iз сiеi капелii, хоч би й на самому царевi.

– Нехай ваша милость i в думку собi того не кладе, – утримав його Санчо. – Послухайте моеi ради, нiколи не заводьтеся з кумедiянтами, бо то люди з он якими привiлеями. Бачив я раз, що схопили були одного лицедiя за подвiйне вбивство та й пустили на волю без кари тiлесноi чи грошовоi. Сказано, штукарi та потiшники, то всяке iх милуе i жалуе, шануе i цiнуе, а надто як вони з королiвськоi чи iншоi якоi титулованоi трупи, у тих уже i убори i манери не кажи ти княженецькi.

– І все-таки, – сказав Дон Кiхот, – я покажу тому смiхачевi-дияволу, як над нами коверзувати, нехай хоч i ввесь рiд людський за ним обстане!

Сее кажучи, повернув коня до воза, що мав уже в село в’iжджати, i загукав великим гуком:

– Стiйте, стривайте, юрмовище веселе та юродиве! Я вас навчу, як слiд шанувати ослiв та iншу животину, що служить для iзди джурам мандрованих рицарiв!

Таке голосне було Дон Кiхотове гукання, що всi його там на возi почули i добре зрозумiли рицарiв намiр. Смерть вискочила як стiй iз воза, а за нею цар, диявол-машталiр i янгол; не одстали од них i цариця з божком Купiдоном. Всi озброiлись камiнюччям i стали бойовим строем, готовi почастувати Дон Кiхота гострими тими гостинчиками. Побачивши ту завзяту команду з грiзно пiднесеною метальною зброею, гiдальго подав Росинанта трохи назад, мiркуючи, як би то iх краще заатакувати з меншою для власноi персони небезпекою. Поки вiн так вагався, наздогнав його Санчо i, бачачи, що пан збираеться вдарити на той бойовий шик, промовив:

– Ото вже й зовсiм дурне було б дiло, пане мiй милостивий, бо тая крупа превельми крута: хоть стiй, хоть падай, а од неi нiде в свiтi не дiнешся, хiба пiд мiдяним дзвоном укриешся. Ще ж нехай i на те ваша милость iзважить, що то вже не одвага буде, а необачнiсть, як один чоловiк стане проти цiлого вiйська, а в тiм вiйську i Смерть сама воюе, i царi персонально, та ще й янголи добрi й лихi iм спомагають. Коли ж i сей доказ не дасть вам упину, то змiркуйте собi, що помiж усiма оцими царями нiбито та князями та цiсарями немае напевне анi жодного мандрованого лицаря.

– Отут уже ти, Санчо, у самiсiньке око вцiлив, – сказав Дон Кiхот. – Ся околичнiсть може i мусить одвернути мене од повзятого намiру. Не раз-бо казав я вже тобi, що негоже й невiльно менi на тих меча виймати, хто не есть зуповним рицарем. Тобi самому, Санчо, випадае помститися, якщо ти бажаеш, за кривду, вчинену твойму ословi, а я звiдси додаватиму тобi духу вигуками та спасенними порадами.

– Знаете що, пане, – заперечив Санчо, – не треба мститися нiкому, бо то не по-християнськи за кривду кривдою платити; я ж iз своiм осликом умовлюся, щоб дав вiн тую кривду менi на волю, а воля моя така: живи собi тихо-мирно, поки Бог тебе на сiм свiтi держить.

– Якщо така твоя постанова, – сказав Дон Кiхот, – Санчо добрий, Санчо мудрий, Санчо щирий, Санчо богобоязливий, то покиньмо цii поторочi i рушаймо шукати кращих, пристойнiших пригод, бо в сiй сторонi, як менi здаеться, мусить iх бути повно i то найдивовижнiших.

Та й завернув як стiй свого Росинанта, а Санчо допав Сiрого; Смерть з усiею своею летючою командою посiдали знов на воза i поiхали собi далi. Отакий щасливий кiнець мала жахлива пригода з колiсницею Смертi, дякуючи спасеннiй радi, що дав Санчо свому пановi; а того вже наступного дня чекала iнша пригода з закоханим мандрованим рицарем, не менш дивугiдна, нiж попередня.




Роздiл XII

Про незвичайну пригоду завзятого Дон Кiхота з одважним Рицарем Свiчад


Нiч по тому дню, як була зустрiч iз Смертю, ночували Дон Кiхот i Санчо Панса пiд високими та розложистими деревами. З намови свого джури Дон Кiхот покрiпився харчами, що вiз на собi Сiрий. За вечерею Санчо сказав пановi:

– Дурний би я, пане, був, якби погодився взяти нагороду з трохвеiв, що ваша милость мала добути в першiй пригодi, замiсто трьох лошат од панських кобил! То правда правденна, що краще синиця в жменi, нiж журавель у небi.

– Однак же, – заперечив Дон Кiхот, – якби ти, Санчо, не стримав був мене од нападу, то мав би собi за трофея принаймнi золоту царицину корону та мальованi Купiдоновi крила; я б уже видер у них живосилом те добро i зложив би тобi в руки.

– Та ’дже в тих кумедiянтських царiв, – одказав Санчо Панса, – корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха.

– То правда, – погодився Дон Кiхот, – воно б i не годилося, щоб тi клейноди театральнi були суто-щирi: вони мають бути умовнi чи уявнi, як i сама комедiя, котру я тобi, Санчо, раджу любити й поважати, зарiвно з тими, що ii виставляють i компонують, бо все то чинники вельми для держави кориснi. На кожному кроцi ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити подii нашого життя, i нiщо iнше не може нам показати так яскраво, якi ми е i якими маемо бути, як комедiя з своiми акторами. Хiба не правду я кажу? Адже ти бачив, як на сцену виводяться королi, цiсарi й папи, рицарi й дами та iншi всякi особи. Один грае ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наiвного закоханця, – а як комедiя скiнчиться i лицедii поскидають свое сценiчне вбрання, то всi знов стають мiж собою рiвнi.

– Чом не бачити, бачив, – вiдповiв Санчо.

– Таке ж саме, – вiв далi Дон Кiхот, – спостерiгаемо i в театрi сього свiту, де однi виступають у ролi цiсарiв, iншi в ролi пап чи там iще яких персонажiв комедii, а як доходить до розв’язки, себто як життя кiнчаеться, смерть iз усiх здiймае вбрання, що iх рiзнило, i домовина рiвняе всiх.

– Слушне порiвняння, – сказав Санчо, – хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фiгура мае свою осiбну службу, а як дограють, то згребуть iх усi гамузом, i в торбинку, сказати б – тут тобi й могила.

– З кожним днем, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – ти чимдалi позбуваешся дуростi i набираешся розуму.

– Та вже ж хоть якась окрушина мудростi мусить од вашоi милостi й до мене пристати, – вiдповiв Санчо. – Отак бувае i земля суха та ялова, а як добре ii угноiти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було нiби добриво на яловий грунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то нiби оранка чи iнша яка поранка; отож я й сподiваюся благословенного собi врожаю, що не зрадить i не осоромить доброi науки, що нею ваша милость ущедрила убогий мiй i кволий розумець.

Дон Кiхот аж засмiявся, почувши од Санча такi напушистi речi, а проте ще бiльше впевнився в слушностi свого спостереження; час вiд часу джура справдi вражав його новою манерою вислову, хоть частенько i так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своеi простоти в безодню свого неуцтва. Найбiльше дотепу й тямущостi проявляв вiн усе-таки в численних приказках, що iх наводив раз у раз до речi й не до речi, як ми те вже не раз бачили й вiдзначали протягом усiеi нашоi повiстi.

На таких ото розмовах i ночi вже чимало збiгло; Санчовi кортiло насунути швидше заслонки на очi, як вiн казав, коли спати хотiлось, тож розсiдлав не гаючись Сiрого i пустив його на попасання. Росинанта ж i не розкульбачив, пам’ятаючи панову виразну вказiвку, що не годиться з коня сiдла знiмати, коли почуеться не пiд дахом, а десь у чистiм полi: так уже здавна повелося i прийнялося у мандрованих рицарiв, що знiми гнуздечку та й почепи на облук, а сiдло здiймати – Боже крий! Так само й зробив Санчо, пускаючи на вiльний попас Росинанта до свого Сiрого, – а треба сказати, що дружба мiж тими двома животинами була така незвичайна й небувала, що славлять люди переказом од батька до сина, нiби автор правдомовноi сiеi iсторii присвятив був iй кiлька спецiальних роздiлiв, але, щоб не схибити проти пристойностi й поваги, що личить такiй героiчнiй повiстi, не включив ii в остаточний текст; iнколи, щоправда, вiн нiби забувае про сей свiй намiр i описуе, як вони зiйдуться, бувало, докупи та й труться собi любенько, а як утомляться тим i вдовольняться, то Росинант покладе холку Сiрому на шию, перехилиться через нього бiльше як на пiвлiктя та й стоiть, було, отак, у землю очима втупившись, хоч би й три днi поспiль, хiба що iм переб’е хтось або голод пожене пашi собi шукати. Подейкують навiть, що автор порiвнював дружбу iхню до приязнi, що еднала Нiза й Еврiала, Ореста й Пiлада;[49 - Приклади вiрноi дружби, здатностi до самопожертви заради товариша.] якщо сьому правда, то можна собi уявити, яка мiцна дружба лучила сих двох сумирних тварин на диво всьому свiтовi i на сором людям, якi так часто хиблять проти взаемноi дружби. Недаром же сказано:

Уже друзi розбратались,
Комишi списами стали…[50 - Рядки з романсу, якi стали приказкою зi значенням: починаеться грою, закiнчуеться сваркою. Камишовими списами билися пiд час вiйськових iгор.]

А то ще приспiвують:

Другу друг плюе у кашу…[51 - Джерело не iдентифiковане, вважаеться, цей вираз був рефреном до вiрша. Вживаеться у значеннi: друг на вигляд не завжди е другом насправдi.]

І нехай нiхто не гадае, що задалеко зайшов автор, порiвнюючи дружбу мiж сими тваринами до людськоi: адже люди багато чого навчились i перейняли чимало корисного од рiзного животвору: од лелек – клiстир, од собак – блювання i вдячнiсть, од журавлiв – пильнiсть, од мурашок – дбайливiсть, од слонiв – поряднiсть, од коней – вiрнiсть.[52 - Приклади взятi зi знаменитоi «Природничоi iсторii» римського письменника Плiнiя Старшого (23–79), яка стала праобразом европейських енциклопедiй.]

Тим часом Санчо заснув уже пiд корковим деревом, а Дон Кiхот i собi прикорхнув трохи пiд гiллястим дубом, та за коротку часину збудив його гомiн якийся за плечима; схопився рицар на рiвнi i став розглядатися та розслухатися, що то воно й де гомонить. Аж бачить – вершникiв двое; один зiскочив iз сiдла та й каже другому:

– Злiзай i ти, друже, та попусти повiддя коням; для них у сьому мiсцi, здаеться менi, досить буде пашi, а для думок моiх любовних доволi тишi й самотностi.

Сее кажучи, простягнувся в три мига долi i, як припадав до землi, щось на ньому забряжчало, нiби зброя – певна ознака для Дон Кiхота, що то був мандрований рицар. Пiдiйшов наш гiдальго до сонного Санча, шарпнув його за плече та несплоха ж i розбуркав, а розбуркавши, сказав потихеньку:

– Брате Санчо, от нам i пригода!

– Дай Боже, щоб добра була, – обiзвався Санчо. – А де ж вона, паночку, тая вельможна сеньйора пригода?

– Де, питаеш? – Дон Кiхот йому. – Вiзьми очi в руки та й дивись: он там лежить на землi мандрований рицар, i видиться менi, не дуже в нього на душi весело, бо i з коня зiскочив i додолу впав нiби аж з досадою, а як падав, то зброя на ньому бряжчала.

– А вiдки ж ваша милость знае, що се i есть пригода? – спитав Санчо.

– Ну, може, як не сама пригода, то хоть ii початок, – одказав Дон Кiхот, – бо так вони звичайно й починаються. Та послухай-но, вiн, здаеться, настроюе лютню чи торбан, прокашлюеться i продирае горло, певне зараз спiвати буде.

– А далебi, що так, – пiдтвердив Санчо, – i знати з усього, що лицар той закоханий.

– А незакоханих мандрованих рицарiв взагалi не бувае, – зауважив Дон Кiхот. – Послухаймо ж, то, може, по ниточцi й дiйдемо до клубочка його думок, бо з переповнi серця, як то кажуть, промовляють уста.

Санчо збирався вiдповiсти щось пановi, та йому перебив голос Лiсового Рицаря, а був той голос не надто добрий, та не надто й поганий. Наставили вони вуха й почули, що спiвав закоханий рицар.


Сонет

Наказуйте, я слухаю, сеньйоро,
Святий закон для мене ваш наказ,
Всi вашi примхи виконаю враз,
Являючи безприкладну покору.

Помру я без единого докору,
Як хочете, щоб я безмовно згас,
А хочете – дзвiнкi пiснi для вас
Велю зложити муз i грацiй хору.

Моя душа, що вiд жаги стражда,
Як вiск, м’яка i, як алмаз, тверда,
І в нiй Амур пануе переможно.

Вiд мене в дар приймаючи цей скарб,
Лишiть на нiм чи вiдбиток, чи карб, —
Я слiд довiку збережу побожно.[53 - Сонет е пародiею на гарсiласизм (стиль, започаткований Гарсiласо де ла Вегою), скомпiльований з його виразiв.]

Спiв Лiсового Рицаря завершився протяглим зойком, що вирвався йому, здавалось, iз самiсiнькоi глибини серця, а небавом вiн уже заговорив жалiсним та болiсним голосом:

– О вродлива й невдячна понад усiх жiнок у пiднебеснiй! Чи то можлива рiч, найяснiша Касiльдее Вандальська,[54 - Касiльдея Вандальська – вигадане за аналогiею з Дульсiнеею Тобоською iм’я; вандальська – андалузька (поширеною е версiя, що назва Андалусiя пiшла вiд назви германського племенi вандалiв, якi певний час нею володiли).] що ти попустиш томитися у ненастанних мандрах i вбиватися в тяжких i пресуворих трудах вiдданому тобi довiку рицаревi? Чи не досить, що я примусив визнати тебе найбiльшою вродливицею в свiтi всiх витязiв наваррських i леонських, всiх левенцiв андалузьких i кастильських i насамкiнець всiх рицарiв ламанчських?

– От уже що нi, то нi, – обiзвався тут Дон Кiхот, – бо я ж то сам з Ламанчi, а нiколи не визнавав, не визнаю i не визнаю, не можу й не мушу визнати сiеi речi, що принижуе красу моеi володарки. Ти ж бачиш, Санчо, сей рицар блудить словами. Та слухаймо далi: може, вiн iще що скаже.

– Та певно, що скаже, – пiдхопив Санчо. – Воно на те показуе, що розводитиме жалi своi цiлий Божий мiсяць.

Та Санчо помилився; почувши Лiсовий Рицар, що хтось поблизу гомонить, урвав своi нарiкання, скочив на ноги i гукнув дужим, а проте приязним голосом:

– Хто йде? Що ви таке за люди? І з якого десятку будете – з гульливого чи, може, iз журливого?

– Із журливого, – озвався Дон Кiхот.

– Ну, то ходiть до мене, – промовив Лiсовий Рицар, – i ви побачите перед собою саму тугу i саму журбу.

Почувши такi лагiднi й гречнi запросини, Дон Кiхот пiдiйшов ближче, а за ним i Санчо.

Рицар-жалiбник узяв Дон Кiхота за руку i сказав:

– Сiдайте ось тут, пане рицарю, – бо що ви рицар, i надто ще мандрований, розумно менi вже з того, що спiткав я вас у цiй дикiй пущi, де вам товаришить лиш вiтер вночiшнiй: ото мандрованому рицаревi притаманна оселя й постеля.

На ту рiч одказав Дон Кiхот:

– Так, я рицар, i саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душi моiй мають постiйний притулок смутки, злигоднi та знегоди, iз спiву вашого я зрозумiв, що ваше горе любовноi натури, тобто походить вiд кохання до вродливоi невдячностi, котру ви у ламентацiях ваших на iм’я назвали.

Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердiй землi, нiбито й не мали нарано один одному ран завдавати.

– А ви, пане рицарю, – спитав Лiсовий у Дон Кiхота, – певне, теж маете щастя бути закоханим?

– Маю таке нещастя, – одказав Дон Кiхот. – Хоча, правду кажучи, страждання, спричиненi любов’ю до гiдного любовi предмета, слiд таки вважати за велике щастя.

– Щира правда, – притакнув йому Лiсовий Рицар, – аби тiльки не каламутили нам розуму й чуттiв отi погорда та зневага, що, як дознаеш iх раз i вдруге, скидаються радше на помсту.

– Жодного разу не дознав я зневаги од моеi володарки, – сказав Дон Кiхот.

– Авжеж, що не дознав, – обiзвався Санчо, поблизу стоячи. – Моя панi така м’якенька, що хоть ii у вухо бгай, хоть до рани прикладай.

– Се хто, джура ваш? – спитав Лiсовий.

– Джура, – вiдповiв Дон Кiхот.

– Зроду ще не бачив я джури, – зауважив Лiсовий, – щоб отак насмiлювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого – здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то нi в свiтi губи не розтулить.

– Овва! – вигукнув Санчо. – А я таки говорив i буду говорити, i нема чого боятись усякого… усякого… Та нехай уже, щоб не смердiло, краще не ворушимо.

Джура Лiсового Рицаря взяв Санча пiд руку i сказав:

– Ходiмо десь далi та й поговоримо собi досхочу по-наському, по-зброеноському, а панство наше нехай тут про любощi своi розводиться та списи ламае: от побачиш, вони й до бiлого свiту не нагомоняться.

– Чи ходiм, то й ходiм, – погодився Санчо. – Я розкажу вашецi, хто я такий, то й побачите, чи багато ще е таких джур говорючих.

По сiм словi джури пiшли геть, i мiж ними зав’язалася розмова, настiльки весела, наскiльки у панiв iхнiх вона була поважна.




Роздiл XIII,

що мiстить у собi продовження пригоди з Лiсовим Рицарем, а також розумну i нечувано приемну розмову помiж двома джурами


Отак роздiлилися рицарi й джури – сii про життя свое мiж собою говорили, а тii про закохання; але iсторiя оповiдае перше про розмову пахолкiв, а потiм уже про панську бесiду. Отож, кажуть, одiйшовши осторонь, Лiсовий джура сказав Санчовi:

– Нелегке життя, добродiю мiй любий, ведемо i провадимо ми, зброеношi мандрованих лицарiв: от уже справдi iмо хлiб у потi чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатькiв наших.

– І так iще мона сказати, – докинув Санчо, – що iмо його в дрижаках усього тiла нашого, бо кого ще бiльше сквар шкварить i холод дiймае, як тих бiдолашних джур у мандрованого лицарства? І то б iще нiчого, коли б таки iли, бо як е iда, то пiвбiди бiда, а то ж бувае, що й день мине, i другий, а ми тiльки вiтер iмо, а повiтрям запиваем.

– Усе б то воно можна знести i винести, – сказав Лiсовий джура, – як е надiя на винагороду, бо якщо тiльки мандрований лицар не вдасться надмiру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, i подаруе джурi свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.

– Угу, – сказав Санчо. – Я вже говорив пановi, що вдовольнюся губернаторством на островi, а вiн у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообiцяв i приобiцяв.

– А я, – похвалився Лiсовий, – волiю дiстати за свою службу мiсце канонiка, i пан уже напитав десь, та ще яке!

– То певне, – сказав Санчо, – пан у вашецi духовний якийсь лицар, що може вiрним своiм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собi, що певнi люди, розумнi, але, на мою думку, недобромиснi, радили йому, щоб iшов у архiепископи, та вiн сам конче хотiв у iмператорi. Я тодi аж потерпав: не дай боже, думаю, ще вiзьме та в церковники пошиеться, бо куди вже менi та держать якусь парафiю… Признаюсь вашецi, що я хоть i скинувся нiби на людину, а в церковних справах баран бараном.

– Здаеться менi, що вашець усе-таки помиляеться, – сказав Лiсовий, – бо, знаете, отi уряди острiвнi не завше добрi бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, i навiть при найпишнiшому i найлуччiшому губернаторствi такi тяжкi випадають клопоти да турботи, що тiльки пiдставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любiшого дiла, от собi звiра бити чи рибу ловити, бо хоть який бiдний джура, а знайдеться в нього i конячина, i хортiв пара, i вудка, е чим на селi забавитись i розважитись.

– Та того добра i менi не бракуе, – вiдповiв Санчо, – щоправда, коня нема, зате е ослик, що удвiчi вартнiший проти пайового румака. Бодай я паски святоi не дiждав, коли помiняю осла на такого коня, якби навiть iще й два корцi вiвса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сiрого хвалю, – вiн у мене, бач, сiроi мастi. А хортiв добуду, iх у нашому селi хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюеться.

– От же, iй-богу i присяй-богу, – сказав Лiсовий, – вирiшив я, пане джуро, i постановив покинути к бiсу оте дурне лицарювання i вернутись до себе в село та дiток своiх до розуму доводити, а iх у мене трiйко, там як перли орiянськi.[55 - Перли орiянськi – перли Сходу.]

– А в мене двiйко, – мовив Санчо. – Там такi, що хоть самому Папi показати не грiх, а найпаче дiвка, що я ii на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.

– А скiльки ж рокiв тiй панянцi, що на грапиню рихтуеться? – спитав Лiсовий джура.

– Та п’ятнадцятка вже, чи, може, рiк туди – рiк сюди, – вiдповiв Санчо. – А висока, як тополя, та свiженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.

– Ну, з такими прикметами, – гукнув Лiсовий, – вона не то на грапиню потягне, а й на нiмфу зеленого гаю. Ах ти ж, сучоi дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дiвка!

На те одповiв Санчо трохи з серцем:

– Анi вона в мене сучка, анi ii мати, та i зроду сучками не стануть, поки Бог мене на свiтi держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемнiше: вашець рiс нiбито мiж мандрованими лицарями i мiг би од них навчитися гречностi, а такi негожi слова пускае.

– Ох, пане джуро, як же кепсько знаеться вашець на похвалах! – заперечив Лiсовий. – Як то? Хiба ви не знаете, що як штирхоне добре списом бика борець на аренi або як хтось iзробить щось дуже добре, то народ каже: «Ах ти ж сучого сина син, оце втяв!» І тi слова не на догану говориться, а на очевисту похвалу. Зречiться, мiй пане, синiв i дочок, що дiлами своiми неспроможнi засягти такоi похвали для батькiв.

– Та чом i не зректися, – погодився Санчо. – Коли так воно е, а не iнакше, то нехай i мене, i жiнку мою, i дiти лае вашець по-скурвасинськи скiльки влiзе, бо всi iхнi слова i вчинки гiднi таких похвал понад усяку мiру; аби вернутися до них, побачити iх, молю Бога милосердного, щоб вибавив мене од смертельного грiха, себто визволив од пренебезпечноi моеi зброеноськоi служби, на яку я вже вдруге став оце спокушений i знаджений стома дукатами, що iх знайшов я в багульчику у самiсiнькiй щиринi Моренських гiр. І вже менi нечиста сила насувае на очi то з одного боку, то з другого, то тут, то там, то ген цiлу торбу з дублонами; от-от уже, здаеться, хапаю ii руками, беру, несу додому, даю грошi на процент i на той рiст паном дiло живу… Коли про те подумаю, аж легше стае на всi отi труди й муки приймати, що терплю через мого навiженого пана; бо бiльше в нього божевiлля, анiж того лицарства.

– Недарма ж то кажуть, що жадоба мiшки рве, – сказав Лiсовий джура. – А як уже про панiв говорити, то, мабуть, над мого немае в свiтi дурнiшого. Як тоi приповiдки: «Ухоркають осла чужi дiла». Якийсь там лицар iз глузду зсунувся, а вiн хоче йому ума вставити, та й сам дурiе, i все iздить та шукае бiди на свою ж таки голову.

– А вiн часом не закоханий?

– Атож, – вiдповiв Лiсовий, – у якусь там Касiльдею Вандальську: такоi, каже, сувороi i сировоi панi немае бiльше нiде на всiм земнiм крузi. Та вiн кульгае не на саму лише суворiсть, ще й не такi дурницi в нього в нутробi завелися, вiн iх i сам не забариться викласти.

– Це бувае, – сказав Санчо. – І на гладкiй дорозi спотикаються нозi. В людських хатах горох варять, а у мене то й казанами: бiльше тих прихильникiв i застiльникiв у дуростi, як у мудростi. Та коли правду кажуть, що з товаришем легше i бiду перебiдувати, то, може, й менi од того полегша, що вашець такому ж дурному пановi служить.

– Вiн у мене дурний та хоробрий, – сказав Лiсовий джура, – а понад те все ще й шахраюватий.

– А мiй нi, – мовив Санчо. – Шахрайство у нього i прислiдку нема, душу мае, як чистий кришталь, зла зроду нiколи не вдiе, а добро всiм робив би; такий безхитрий, що й дитя його круг пальця обведе. За ту щиру простоту люблю пана, як свою душу, i нiяк не зважусь покинути, дарма що витворки усякi витворяе.

– Одначе, пане-брате, – зауважив Лiсовий, – як веде слiпий слiпого, то обидва впадуть у яму. Краще б нам накивати потихесеньку п’ятами до свого, мовляв, стiйла, бо хто пригод шукае, той часто в халепу залазить.

Пiд час тоi розмови Санчо спльовував раз у раз якоюсь липкою i нiби аж сухою слиною. Побачив тее i прикмiтив жалiсливий Лiсовий джура та й каже:

– Од цiеi балаканини, здаеться менi, в нас уже язики до пiднебiння поприлипали, та е в мене про сей случай добренний розлiпач, там до кульбаки приторочений.

Устав, пiшов до коня i за малу хвилю вернувся з сулiею вина i з паштетом завдовжки (без перебiльшення кажучи) в пiвлiктя. Був той паштет iз здорового кроля: Санчо як його налапав, то думав, що воно, певне, не козля, а цiлий цапище. Уздрiвши таке добро, запитав у Лiсового:

– І оце вишець такi штуки iз собою возить?

– А ви ж думали як? – вiдповiв той. – Я ж собi не якийсь там повстяний джура! Та в мене такий запас у коня на хребтинi, що i подорожньому генераловi не снилось.

Санчо iв без припрохи, запихався поночi такими шматками, як ото гудзi на воловодi.

– Оце джура, так джура, – прихвалював Лiсового, – вiрний i щирий, стрiляний i меляний, пишний i щедрий, то вже i з сiеi учти знати, що нiби чарами якими вродилась; не такий нещасний харпак, як я, що в саквах тiльки сиру трошки, такого твердючого, хоч песиголовцiв ним бий, а до сиру ще кiлькадесят стручкiв та стiльки само горiхiв волоських i лiсових, i все те через пановi злиднi та закони, яких вiн пильнуе, що, кае, мандроване лицарство мае живитись i харчуватись тiльки овочем сушеним та ще зелами польовими.

– Е, нi, брате, – сказав на те Лiсовий, – шлунок у мене не до бур’яну, не до лопуцькiв i не до кисличок. Нехай пани нашi мають своi засади i своi закони лицарськi, хай iдять собi, що iм тi закони велять; а я завжди вожу з собою м’ясиво, а при сiдлi висить iще й оця плетена сулiя, така люба та мила, що я iз нею раз у раз тiльки б цiлувався та обiймався.

Сее кажучи, подав сулiю Санчовi, а той, схопивши ii обiруч, пiднiс угору i приклався щиро; може, з чверть години дивився на зорi, а випивши, схилив голову набiк, зiтхнув iзглибока й промовив:

– От скурвого сина син, яке ж воно мудре!

– От бачите, – сказав Лiсовий, почувши тi слова, – i ви похвалили се вино батькуючи.

– Правда, – погодився Санчо, – отож я кажу i конфiрмую, що коли назвеш кого задля похвали скурвим чи сучим сином, то немае в тiм жодноi образи. Та скажiть менi, дай Боже здоров’я тому, хто вам найлюбiший, чи се вино не з Сьюдад-Реаля?

– О, та з вас, я бачу, тонкосмак! – вигукнув Лiсовий. – Та вже ж не звiдки, i кiлька рочкiв вистоювалось.

– Кому ви кажете! – запишався Санчо. – Не гадайте собi, що я не знаюся гаразд на винах. Повiрите, пане джуро, я од природи всяке вино нутром чую: тiльки нюхну разок i тут же вам усе розкажу й розмажу: i вiдки воно, i якого сорту, i яке на смак, i скiльки вистоювалось, i як мiнилось, i геть-чисто все. Та воно й не дивно, бо в роду моему, по чоловiчому колiну, було двое винопробiв, що кращих давно вже не знали на всю Ламанчу, а те нехай засвiдчить вам ось який випадок, що iм приключився. Дали iм раз обом покуштувати вина з одноi бочки, питаючись думки про смак його, вiк та доброту. Один узяв на кiнчик язика, а другий тiльки понюхав. Перший сказав, що вино одгонить залiзом, а другий – нi, каже, ременем. Господар сказав, що бочка була чистiсiнька, i в винi жодноi немае домiшки, тож нiчим воно не може тхнути, але обидва славнi винопроби на своему стояли. Як уже все вино з бочки виточили й випродали i стали чистити бочку, знайшли в нiй маленького ключика на ремiнцi. А хто, прошу вашецi, з такого роду походить, той може смiло забирати голос у подiбних справах.

– Тим же я й кажу, – похопився Лiсовий джура, – що годi нам тинятися, пригод шукаючи. Маеш хлiб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.

– Поки пан мiй до Сарагоси не доiде, – сказав Санчо, – мушу йому служити, а там уже всi гуртом якось прирадимо.

Доти ж говорили й доти пили тii бравi джури, доки сон не пов’язав iм язики i не пригамував iхньоi невситенноi спраги. Отак i заснули вдвох, обiймаючи сливе порожню сулiю i не дожувавши шматкiв, що в ротi мали. Залишмо ж iх тут на якусь часину, бо треба нам оповiсти, що там робили тим часом Лiсовий Рицар та Рицар Сумного Образу.




Роздiл XIV,

де пригода з Лiсовим Рицарем далi снуеться


Багато де про що гомонiли Дон Кiхот iз Лiсовим Рицарем; опрiч усього iншого, повiдае iсторiя, сказав Рицар Гаю Дон Кiхотовi i ось яку рiч:

– Насамкiнець ознаймую вам, пане рицарю, що з велiння чи радше з власного вiльного обрання закохався я з незрiвнянну Касiльдею Вандальську. Називаю ж ii незрiвнянною чи теж безподiбною тому, що справдi всiх переважила i поставою величною, i гiднiстю високою, i вродою препишною. Отся-то вищеречена Касiльдея тим одплатила за щирi моi почуття й честивi бажання, що вимагала од мене, як мачуха од Геркулеса, звершення численних подвигiв,[56 - Геркулес, вiн же Геракл у давнiх грекiв, син Зевса й Алкмени. Тому Лiсовий Рицар iронiчно називае Геру, ревниву дружину Зевса, мачухою Геркулеса. Вона переслiдувала Геракла, тому iм’я, дане йому оракулом, означае «той, хто звершуе подвиги через утиски Гери».] трудних i небезпечних, обiцяючи при кiнцi кожноi випроби, що вже пiсля наступноi сподiвання моi жаданого дiйдуть скутку, але тi подвиги таким безконечником нижуться, що я вже iм i лiк загубив, не знаючи, котрий iз них буде останнiй, котрий iз них увiнчае високi моi прагнення. Раз якось наказала менi викликати на бiй тую преславну севiльську велетку, що звуть Хiральда:[57 - Маеться на увазi чотириметрова бронзова статуя Вiри зi стягом у руках, яка стоiть на кулi й виконуе функцiю флюгера (iсп. Giralda – флюгер), вона увiнчуе майже стометрову вежу кафедрального собору в Севiльi, вибудовану 568 р. Зараз Хiральдою звуть усю дзвонарню.] тая бронзова красуня мiцна й потужна i, хоть нiколи не сходить iз мiсця, перевершуе всiх на свiтi жiнок легковажнiстю та вiтрогонством. Я прийшов, побачив, перемiг, я ii вгамував i знерухомив – бо тиждень iз чимось вiтер вiяв лише з полуночi. Іншим разом велiла менi пiдняти й зважити вiкодавне камiння, тi знакомитi бики в Гiсандi,[58 - Вирiзьбленi з гранiту фiгури звiрiв, схожих на бикiв, ймовiрно, культового призначення (приблизно ІІ ст. до н. е.); Гiсандо – пагорб в Авiлi, Іспанiя.] хоть тая робота бiльше ломовиковi пристала, нiж рицаревi. А то загадала, щоб кинувся я i ринувся в Кабринське провалля[59 - Кабра – мiстечко мiж Кордобою та Малагою в Андалусii. Згадане провалля (глибока печера) фiгуруе у багатьох вiдомих творах; за повiр’ям, воно сполучаеться з пеклом.] (рiч нечувано жахлива й небезпечна!) i потiм розповiв iй докладно про все, що в собi ховае та похмура отхлань. Я спинив Хiральду, зважив Гiсандськi бики, опустився в безодню i винiс на свiтло денне ii тайнощi, а надii моi – мертвим-мертвiсiнькi, а моеi панi вимисли й гордування – живим-живiсiнькi. Коротше слово, останнiй ii наказ був такий: я мав об’iздити всi гишпанськi провiнцii i вимагати од усiх мандрованих рицарiв, яких тiльки здиблю, аби визнали, що вона заломила вродою своею всiх нинi живущих дам, а я доблестю моею i закоханням переважую всiх кавалерiв земного кругу. Виконуючи сей ii загад, я виiздив уже мало не всеньку Гишпанiю i перемiг у сiй подорожi багатьох рицарiв, якi наважувались менi суперечити. Та найдужче тим горджуся я i пишаюся, що здолав у двобоi преславного рицаря Дон Кiхота з Ламанчi i змусив його визнати, що моя Касiльдея вродливiша за його Дульсiнею; здобувши сю одну перемогу, я вважаю, що взяв гору над усiма рицарями свiту, бо вищезгаданий Дон Кiхот поборов iх усiх, тож пiсля моеi над ним перемоги i трiумфу вся його слава, хвала i честь на мою перейшла й перенеслась персону.

Хто славного подужав у двобоi,
Той сам достойний слави голосноi.[60 - Початок першоi пiснi «Араукани» Ерсiльi.]

Таким чином незчисленнi подвиги вищесказаного Дон Кiхота тепер по праву лiчаться й рахуються моiми.

Здивувався Дон Кiхот непомалу, почувши од Лiсового Рицаря такii речi; язик йому аж свербiв завдати брехню зухвальцевi, i тисячу разiв слова: «Ви брешете!» ладнi були зiрватися з його уст. Проте вiн опанував себе, як мiг, сподiваючись, що примусить самого суперечника спростувати тую вигадку, тож сказав йому спокiйно:

– Супроти того, що ви, пане рицарю, перемогли бiльшу частину мандрованих рицарiв Гишпанii, ба навiть цiлого свiту, я не мовлю нi слова; проте щодо вашоi перемоги над Дон Кiхотом я дозволю собi висловити сумнiв. Можливо, то був хтось iнший, схожий на нього, хоч узагалi мало е таких, що були б на нього подiбнi.

– Як то? – заперечив Лiсовий Рицар. – Клянуся небом вишнiм, що я бився з Дон Кiхотом, перемiг його й переважив. То чоловiк на зрiст високий, на лицi сухорлявий, сам худий i довготелесий, просивий уже, нiс орлиний, карлючкуватий, вуса довгi, чорнi, униз дивляться. Подвизаеться пiд iменем Рицаря Сумного Образу, за джуру держить селянина на прiзвисько Санчо Панса, пiд верхом мае i поводом торкае знаменитого румака на окличку Росинант, i насамкiнець за володарку волi своеi вважае таку собi Дульсiнею Тобоську, що звалась переднiше Альдонса Лоренсо, так само як я свою панi, що прозиваеться, власне, Касiльда й походить iз Андалузii, величаю Касiльдеею Вандальською. Якщо всiх отсих ознак не досить для засвiдчення правдивостi моiх слiв, то ось мiй меч, який змусить повiрити й саму невiру!

– Спокiйтеся, пане рицарю, – промовив Дон Кiхот, – i послухайте, що маю вашiй милостi казати. Ознаймую i чиню вiдомо, що згаданий вами Дон Кiхот той мiй найкращий у свiтi приятель i друг, мое, сказати б, друге «я»; з усiх ознак, що ви менi тут подали, прикмет певних i достеменних, мусив би я гадати, що ви перемогли саме його. З другого боку, очима бачу й рукою чую, що то не мiг бути вiн – хiба що якийсь чарiвник (а серед них у нього багато ворогiв, найпаче один, що повсякчас його переслiдуе) узяв на себе його постать i навмисне дався перемогти, аби позбавити його слави, що вiн добув ii i залучив подвигами своiми рицарськими у всьому свiтi хрещеному й нехрещеному. На потвердження цих слiв подаю до панського вiдома, що не минуло й двох днiв, як тii зловорожi чаклуни перетворили образ i подобу прекрасноi Дульсiнеi Тобоськоi на бридку й неоковирну селянку; таким же самим робом могли вони й самi перекинутись Дон Кiхотом. А як i сi докази неспроможнi вас переконати, то знайте, що перед вами стоiть не хто iнший, як Дон Кiхот власною персоною, готовий щомитi збройно обстоювати свою правоту – кiнно чи пiшо, чи як буде ваша ласка.

Сее кажучи, схопився на ноги i сягнув меча, очiкуючи рiшення Лiсового Рицаря; той же вiдповiв йому так само спокiйним голосом:

– Добрий платiльник застави не боiться: хто вже раз, пане Дон Кiхоте, мiг побороти вас у перетворенiй подобi, той смiе сподiватись, що здолае вас i в притаманнiй вашiй сутi. Але тим що негоже рицарям потемки герцi своi герцювати, мов розбишакам яким чи гультяям, почекаймо дня: нехай сонце буде свiдком наших дiянь. І така буде умова нашого двобою, що подоланий мае здатися на волю переможця, який може вимагати вiд нього чого завгодно, аби тiльки воно не було противне рицарськiй честi.

– Я бiльш нiж задоволений такою умовою й угодою, – сказав Дон Кiхот.

По сiм словi пiшли до джур своiх, що затинали хропака в тiй самiй поставi, в якiй змiг iх сон. Розбудили iх i казали рихтувати конi, бо зi сходом сонця вони мали, мовляв, зiйтись у страшенному й нечувано кривавому двобоi. Почувши тую вiстку, Санчо здумiвся й перелякався: потерпав за пана свого, наслухавшись од Лiсового джури балачок про хоробрiсть його повелителя. Слуги не промовили й слова, пiшли мовчки до худоби – всi трое коней i Сiрий знюхались уже мiж собою i паслися разом.

По дорозi Лiсовий джура сказав Санчовi:

– Чиню вам вiдомо, брате, що в андалузьких ратоборцiв такий повiвся звичай: коли двое лицарiв зiйдуться на мономахiю, то й свiдки iхнi не повиннi сидiти, склавши ручки. Отож знайте: поки боротимуться нашi пани, i ми з вами мусимо битися i моцюватися.

– Той звичай, пане джуро, – заперечив Санчо, – нехай собi ведеться i поводиться у тих дурноборцiв, що ви казали, але мiж зброеносцями мандрованих лицарiв того анi руш бути не може. Принаймнi пан мiй жодного разу не говорив менi про таку поведенцiю, а вiн же напам’ять знае всi приписи й артикули мандрованого лицарства. Та даймо на те, що й справдi е таке правило, аби при поединку мiж панами мали сточити герць i джури, – я того правила все-таки дотримувати не буду, волiю заплатити кару, що на миролюбних джур за те накладаеться, а то е, запевняю, не бiльше, нiж два безмiни воску.[61 - Йдеться про вагу трохи менше, нiж двiчi по пiвкiло (двi лiбри), мiра вiдкупу, яку вносили ченцi за порушення уставу.] То менi дешевше стане, нiж понитчина на ранену голову, а в мене вона вже, вважай, пробита i провалена. Ще й бiльш од того: не можу я герцювати, бо меча не маю, зроду-вiку i натями не було.

– На те я знаю добру раду, – сказав Лiсовий джура. – Є в мене тут два мiшки полотнянi однакi завбiльшки: ви вiзьмете один, я другий та й будем войдуватися тими мiшками, рiвною, мовляв, зброею.

– Ну, як так, то ще нехай, – погодився Санчо. – У такiй бiйцi ран не буде, хiба порох один з одного повибиваемо.

– Так-то воно, та не зовсiм, – сказав Лiсовий джура. – У тi мiшки, щоб iх вiтром не занесло, треба вкинути по пiвдесятку гладеньких камiнцiв-круглячкiв, i завважки щоб однаковi були; так будемо собi мiшкуватись без будь-якоi шкоди й невигоди.

– Ого, батьковi моему царство небесне! – гукнув Санчо. – Оце так м’якота буде, не кажи ти хутро цибулине або клоччя бавовняне, щоб лоби нам не потрощились, маслаки не поламались… Та напхайте туди i шовковиння, добродiю, а я все ’дно битися не буду: нехай там пани нашi борються, то iхня рiч, а ми собi пиймо та жиймо, поки живеться. Настане той час-година, то життя наше й само урветься; на яке ж лихо нам тую годину приспiшати, зеленцем недоспiлим без пори додолу гупати?

– Ви там що не кажiть, – наполягав Лiсовий джура, – а нам таки хоть iз пiвгодини випадае подубаситись.

– Ба нi, – заперечив Санчо. – Де видано бути таким нечемним i невдячним, щоб заводити бiйку за невинного Бога, з ким оце пив i iв? Та ще як не маеш гнiву, нi досади, то якоi холери й сiкатись?

– Ну, цьому лиховi легко зарадити, – вiдповiв Лiсовий джура. – От вiзьму пiдiйду нишком до вашецi i врiжу два чи три ляпаси, що ви й ногами вкриетесь. Отут уже хоть би гнiв ваш як бабак спав, то я його таки розбуджу.

– А на тi хитрощi е в мене незгiршi мудрощi, – сказав Санчо. – Не встигне вашець мого гнiву розбудити, як я ваш добрим дубцем навiки присплю (хiба на тiм свiтi прокинеться); бо не такий я есть чоловiк, щоб хто мене лящами годував. А найкраще нехай кождий свого глядить i сам свiй гнiв присипляе, бо чужа душа – темний лiс, хто йде по вовну, той часом стриженим вертае, а Бог благословив мир i прокляв вiйну; кажуть, що як кота задражнять, i зацькують, i заженуть у тiсний кут, то вiн стае левом, а я ж таки чоловiк, то бозна-ким можу стати. Отож остерiгаю i варую вас, пане джуро, що все зло i лихо, що з нашоi суперечки постати мае, окошиться на вашiй милостi.

– Гаразд, – вiдповiв Лiсовий джура. – Дасть Бог день, то, казав слiпий, видно буде.

Тим часом у вiттi дерев обiзвалась безлiченна безлiч пташок рiзноперих; розмаiтими веселими спiвами нiби вiтали вони й вiншували молодесеньку зорю свiтовую, що появила свiй гожий вид мiж брам та кружганкiв сходу, струшуючи з кучерiв своiх мiрiади краплистих перел; купалися зела в любiй тiй волозi i самi, здавалось, пiнились та шумували дрiбнiсiньким бiлим бiсером; верби струменiли духмяною манною, кринички смiялись, потоки жебонiли, гаi радiли, й пишалися луки у вранiшнiм сяйвi. Заледве свiтло денне дозволило розрiзняти гаразд предмети, як Санчовi впав у око найперше нiс Лiсового джури, не нiс, а носяра, що тiнь од нього застилала, сказав би, все тiло. Те велетенське нюхало, перехняблене на половинi, звисало нижче рота пальцiв на два чи три, все було в бородавках, а на колiр синяве, мов баклажан. Як загледiв Санчо тую пику, спотворену бородавистою закарлюкою незвичайного кольору, ноги й руки у нього затряслися, мов у дитини, що ii родимець напав: краще, казав собi подумки, схоплю мовчки двi сотнi лящiв, нiж маю злостi добувати i з такою поторочею в бiйку заходити.

Дон Кiхот i собi глянув на свого супротивника: обличчя розгледiти не мiг, бо його закривало забороло, та помiтив, що був то чоловiк кремезний, хоть i не вельми собою високий. Поверх обладунку була на ньому опанча чи козачина iз щирого, бачиться, златоглаву, усипана геть уся блискотючими люстерками-свiчадками, що аж очi на себе брали; понад шоломом рясно маяли пера зеленi, жовтi й бiлi; спис його, до дерева приставлений, був довгий i замашний, а клюга на ньому гартована завдовжки бiльше як у п’ядь.

Усе те побачив Дон Кiхот, усе постерiг, а з баченого й спостереженого зробив висновок, що рицар той неабияку мусив мати силу; проте на одмiну вiд Санча Панси не злякався, а чемно й невимушено звернувся до Рицаря Свiчад:

– Якщо ваша войовничiсть, пане рицарю, не притлумила у вас ввiчливостi, то ii iменем прошу вас пiднести на хвильку забороло, аби я мiг побачити, чи мужнiсть обличчя вашого дорiвнюе смiливостi вашоi постави.

– Чи вийдете ви, пане рицарю, з сього двобою переможцем, а чи переможеним, – вiдповiв Рицар Свiчад, – ви матимете однаково час i змогу побачити мене; якщо я не спiшуся вволити зараз же ваше бажання, то причина тому тiльки одна: боюся, що уйму честi прекраснiй Касiльдеi Вандальськiй, коли загаюсь хоч на малу часину, одкриваючи забороло перед тим, як змушу вас визнати самi знаете що.

– То, може, хоть скажете, поки ми на конi не сiли, – мовив Дон Кiхот, – чи я той самий Дон Кiхот, якого ви нiбито перемогли.

– На сей запит одповiдаемо, – одказав Рицар Свiчад, – що ви кап-у-кап схожi на того рицаря, котрого я перемiг, та оскiльки ви кажете, що вас переслiдують чарiвники, не смiю твердити про цiлковиту тотожнiсть.

– Сього з мене цiлком досить, щоб переконатись у вашiй помилцi, – сказав Дон Кiхот, – та щоб i вас у тому переконати, нехай лишень приведуть конi; якщо тiльки Бог поможе, моя володарка зiзволить, а правиця моя не зрадить, то в коротший час, нiж мали б ви забороло пiдняти, побачу вже ваше обличчя, – а ви побачите, що я не той Дон Кiхот, якого ви, на вашу думку, колись перемогли.

Урвавши на тому розмову, обидва допали коней: Дон Кiхот завернув Росинанта, щоб iз розгону краще вдарити на суперника, те саме зробив i Рицар Свiчад. Пробiгши яких крокiв двадцять, Дон Кiхот пристав, почувши його гукання.

– Не забувайте ж, пане рицарю, нашоi умови, – нагадав Рицар Свiчад. – Переможений мае здатися на волю переможцевi, як ми вже казали.

– Знаю, – вiдповiв Дон Кiхот, – i при тому вимоги, поставленi переможеному, не мають вибiгати за межi рицарського кодексу честi.

– Ясно само собою, – одказав Рицар Свiчад.

Тут Дон Кiхот скинув очима на носяку Лiсового джури i здивувався не менше од Санча, гадаючи, що то, певне, прочвара якась або людина несьогосвiтньоi породи. А Санчо як побачив, що пан його розгiн бере, так i отерп iз ляку: ану ж зостанься вiч-на-вiч iз тим носанем, а вiн довбоне тебе своею закарлюкою, то й заореш носом iз самого страху, тим i баталiя твоя скiнчиться. Побiг слiдком, учепився Росинантовi за стремiння i став прохати Дон Кiхота, що збирався вже завертати:

– Прошу вас i благаю, паночку мiй любий, нехай ваша милость пiдсадить мене на того он дуба, перш нiж до бою летiти; згори менi краще буде видно, як ваша милость iз тим лицарем вой воюватиме.

– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кiхот, – що тобi просто на високий помiст заманулось: так можна безпечне на бiй бикiв дивитись.

– Щиро кажучи, – признався Санчо, – мене здивував i налякав велетенський нiс того джури, аж боязно коло нього стояти.

– І справдi, нiс такий, що i я злякався б, якби був не я, – сказав Дон Кiхот. – Ну, гаразд уже, давай пiдсаджу.

Поки Дон Кiхот пiдсаджував Санча на коркового дуба, Рицар Свiчад од’iхав скiльки там треба було до розгону i, гадаючи, що його суперник уже готовий до бою, не став чекати суремноi яси чи iншого якого гасла, а повернув коня свого, що не був анi прудкiший, анi показнiший за Росинанта, i погнав його щодуху назустрiч вороговi, хоть духу того ледве стачило на помiрний клус. Як же побачив, що Дон Кiхот джуру свого на дерево пiдсаджуе, натягнув повода i осадив коня, за що той був йому вельми вдячний, бо вже зовсiм з моцi вибився. А Дон Кiхот, якому здавалось, що ворог уже на нього льотом летить, так стиснув шпорами худющi Росинантовi боки, що бiдному аж зашпори зайшли i ушпарив вiн щирим галопом (повiдае iсторiя, що таке трапилось йому один-однiсiнький раз, а то все трюхикав тiльки). Отаким шаленим алюром заскочили вони Рицаря Свiчад, що даремно всаджував своему коневi остроги аж по самi кнопки – той як на пнi став, анi руш iз мiсця, де його на бiгу зупинено. І з конем вершник борюкався, i зi списом нiяк не мiг собi дати ради, бо й не вмiв, либонь, його до бою зважити. Заставши супротивника в такому сприятливому для себе станi, Дон Кiхот нi про що не дбав; без будь-якого ризику й небезпеки з таким iмпетом ударив на Рицаря Свiчад, що миттю вибив його з сiдла: полетiв бiдолаха через коня перевертом та й простягнувся на землi недвигою, мовби мертвий.

Скоро Санчо тее побачив, iзсунувся з дуба i попрямував швиденько до пана, а той, iзлiзши з Росинанта, нахилився над Рицарем Свiчад i заходився розсупонювати йому шолома, щоб подивитись, чи живий iще, а як живий, то щоб на вiтер пiдняти, та й побачив… Хто б мiг сказати, що вiн там побачив, не викликавши подиву, зачудування й здумiння усiх послухачiв? Побачив же вiн, повiдае iсторiя, живе обличчя, справжнiсiнький вид, достеменну твар, iсну фiзiономiю, правдивий образ i сущу подобу бакалавра Самсона Карраска, а побачивши, заволав зичним голосом:

– Бiгай сюди, Санчо, дивись i вiр, як хочеш, неймовiрному! Ступай, кажу, i вважай, що може тая магiя, що можуть тii чарiвники та чорнокнижники!

Надбiг Санчо i, уздрiвши лице бакалавра Карраска, знай тiльки хрестився та божкався без мiри й без лiку. А що рицар той повержений i далi не подавав жодних ознак життя, Санчо сказав Дон Кiхотовi:

– Така в мене думка, пане мiй, що хай би ваша милость оцьому нiбито бакаляровi Самсоновi меча в рот угородила, бо то, може, i е один iз ворогiв ваших, чорнокнижникiв.

– Добре еси кажеш, – погодився Дон Кiхот. – Що менше ворогiв, то краще.

І став уже меча добувати, щоб тую Санчову думку й пораду до зробу довести, як надоспiв Лiсовий джура (уже без того носа, що такого потворного надавав йому вигляду) i закричав:

– Схаменiться, пане Дон Кiхоте, адже у стiп вашоi милостi лежить ваш приятель, бакаляр Самсон Карраско, а я його джура.

Як побачив його Санчо без тоi осоруги, спитав:

– А де ж носяра?

Той одказав:

– А ось-ось-о, в кишенi.

І, сягнувши рукою в праву кишеню штанiв, витяг маскарадного носа, описаного нами вище: зроблений вiн був iз лакованого картону. Санчо приглянувся до джури пильнiше i, вражений, вигукнув:

– Мати Божа, царице небесна! Чи се не Томе Сесьяль, сусiда мiй i кум?

– А то ж хто? – вiдповiв обезносений джура. – Авжеж, що Томе Сесьяль, приятелю мiй i куме Санчо Панса. Я розкажу тобi, якi хитрощi, штучки та каверзи мене сюди привели, тiльки спершу впросiть i вблагайте пана вашого, щоб не чiпав i не рушив, не вбивав i не ранив поверженого йому до нiг Лицаря Свiчад, бо не думайте й не сумнiвайтесь, то таки справдi наш односелець бакаляр Самсон Карраско, шибайголова i невдаха.

Саме на той момент Рицар Свiчад прийшов до тями; Дон Кiхот, помiтивши тее, наставив на нього голого меча i промовив:

– Тут вам, пане рицарю, й смерть, якщо не визнаете, що незрiвнянна Дульсiнея Тобоська перевищуе й переважуе вродою своею вашу Касiльдею Вандальську. Крiм того, мусите пообiцяти менi (якщо залишитесь живим пiсля цього побою й поразки), що пiдете до города Тобоса i представитесь вiд мого iменi моiй володарцi, аби чинила з вами, що ii воля; як же вона поверне вам вашу свободу, маете знов розшукати мене (слiди моiх дiянь правитимуть вам за найпевнiший дороговказ) i здати менi з усього справу: як бачите, вимоги моi, згiдно з нашою попередньою конвенцiею, не вибiгають поза межi установ мандрованого рицарства.

– Визнаю, – сказав повержений рицар, – що бiльше вартий подертий i брудний черевик сеньйори Дульсiнеi Тобоськоi, анiж розчухранi, хоть i чистi, патли Касiльдеi; крiм того, обiцяю сходити до вашоi володарки i повернутися сперед ii обличчя до вас для повного й докладного справоздання.

– Ви повиннi також визнати i вважати надалi, – додав Дон Кiхот, – що переможений вами рицар не був i не мiг бути Дон Кiхотом з Ламанчi, що то був хтось iнший, на нього схожий, так само як я визнаю i вважаю, що хоть ви i здаетесь бакалавром Самсоном Карраском, ним не есте насправдi, ви хтось iнший, подiбний до нього, що в сю подобу перетворили вас моi вороги, аби я впинив i вгамував силу мого гнiву i був милостивiший у славi моеi перемоги.

– Усе те я визнаю, вважаю i гадаю так само, як визнаете, вважаете i гадаете ви, – промовив змордований рицар. – Допоможiть менi тiльки встати, як можна буде, бо, падаючи, так забився, що нема на менi живого мiсця.

Дон Кiхот пiдвiв його з допомогою Лiсового джури, себто Томе Сесьяля, з якого Санчо не зводив очей i все розпитував про те i про се. З вiдповiдей ясно було, що то таки достеменний Томе Сесьяль, а не самозванець якийсь, але непевнiсть, викликана в Санчовi Дон Кiхотовими словами про дii чорнокнижникiв, якi перетворили Рицаря Свiчад на бакалавра Самсона Карраска, довела простака до того, що вже очам своiм не хотiв вiрити. Зрештою пан i слуга так i лишились при своiх сумнiвах, а Рицар Свiчад iз джурою, невеселi обидва й непишнi, вiддалилися вiд Дон Кiхота й Санча; треба було десь оселi шукати, щоб скалiченому садна залiпити та ребра вправити. Дон Кiхот iз Санчом подалися знову на сарагоський шлях, де iх i залишае iсторiя, щоб оповiсти тим часом, хто такий був Рицар Свiчад i його буйноносий зброеносець.




Роздiл XV,

де розказуеться й показуеться, хто такi були Рицар Свiчад та його зброеносець


Радий, веселий та гордовитий iхав Дон Кiхот, здобувши перемогу над таким хоробрим витязем, яким був у його уявi Рицар Свiчад; упевнившись на взяте рицарське слово, вiн сподiвався дiзнатись небавом, чи володарка його i досi ще заворожена: адже подоланий рицар будь-що-будь мусить, пiд страхом утрати свого звання, повернутись до переможця i доповiсти йому про свою з нею зустрiч. Про одно ж гадав Дон Кiхот, а зовсiм про iнше Рицар Свiчад; як ми вже сказали, пiд ту хвилю ним володiла едина думка – де б йому притьмом перев’язатись.

Так от, повiдае iсторiя, як порадив ото бакалавр Самсон Карраско Дон Кiхотовi вернутися знову до рицарювання, то вже домовився був iз парохом та цирульником, якого способу слiд ужити, щоб примусити гiдальга сидiти дома й не рипатися за тими злоповiсними пригодами. Усi вони погодились на тому (найдужче наполягав сам Карраско), що Дон Кiхотовi треба дати змогу виiхати, бо утримати було однак неможливо, а тодi рушить за ним Самсон у перевдязi мандрованого рицаря, знайде будь-яку зачiпку для поединку i домовиться заздалегiдь, що переможений повинен здатися на ласку переможцевi; подолавши ж Дон Кiхота (що здавалось рiччю легкою аж надто), зажадае од нього, аби вертався додому в село i не рушав iз мiсця два роки чи там до особливого розпорядження; переможений Дон Кiхот конче мав виконати ту умову, не мiгши зламати й порушити рицарськi звичаi, а поки вiн перебуватиме в домашньому ув’язненнi, тi його химери забудуться або ж на божевiлля знайдуться якi пiдхожi лiки.

Карраско на те пристав, а за джуру йому зохотився Санчiв приятель i кум Томе Сесьяль, чоловiк веселого норову та бистрого розуму. Самсон спорядився вищеписаним робом, а Томе Сесьяль нап’яв на свого натурального носа ще й того маскарадного, щоб кум при зустрiчi не вгадав. От подалися вони в дорогу слiдком за Дон Кiхотом i мало не наспiли на ту пригоду з колiсницею Смертi, та доступили iх аж у лiсi, де й сталося те, про що вже знае обачний читальник. І якби не дивугiднi фантазii Дон Кiхота, який уроiв собi, що бакалавр – не бакалавр, то не дiждався б наш пан бакалавр лiценцiатського звання доскочити. Пустився-бо пташок видирати, та й гнiзда не знайшов. Побачивши Томе Сесьяль, як зле обернувся iхнiй задум i як плачевно скiнчилася виправа, сказав бакалавровi:

– Так нам, пане Самсоне, i треба: катюзi по заслузi! Легко казка кажеться, та важко часом дiло робиться. Дон Кiхот дурний, а ми розумнi, тiльки вiн собi здоровий i веселий, а вашець побитий i сумний. То скажiть же менi тепер, хто дурнiший: чи той, хто дурним удався, чи хто самохiть у дурнi пошився?

На те одповiв Самсон:

– Рiзниця тут у тому, що хто дурний удався, то навiки дурень, а хто дурнем самохiть стае, може коли хоч перестати.

– Коли так, – сказав Томе Сесьяль, – то я власною охотою пошився в дурнi, як став до вас за джуру, а тепер за власним же бажанням iз дурнiв виходжу i вертаю додому.

– Як знаете, – одказав Самсон, – що ж до мене, то шкода й гадати, що повернусь додому, поки не обкладу киями Дон Кiхота. Шукатиму його тепер не для того, щоб до глузду привести, а щоб помсту свою на нiм удовольнити, бо ребра моi потовченi так болять, що не можу здобутись на милосерднiшi помисли.

У таких розмовах доiхали вони нарештi до села, де щасливим випадком знайшовся костоправ один: у нього ж то й курувався невдаха Самсон. Томе Сесьяль поiхав додому, а вiн лишився тут, обмiрковуючи плани помсти; слушного часу iсторiя ще повернеться до нього, а ми тим часом повеселимося з Дон Кiхотом.




Роздiл XVI

Про зустрiч Дон Кiхота з розважливим шляхтичем ламанчським


Отож, як сказано, веселий, радий та гордопишний верстав Дон Кiхот свою путь, гадаючи, що по здобутiй оце перемозi вiн став найславнiшим мандрованим рицарем сього свiту i свого вiку. Усi пригоди, що мали йому приключитись, вiн уже заздалегiдь уважав за вiдбутi й доведенi до щасливого краю, чари й чарiвникiв мав за нiщо i зовсiм не пам’ятав нi про киi, що нахапався рицарюючи, нi про кам’яний град, що пiвстiни зубiв йому витрощив, нi про невдячних галерникiв, анi про нахабних янгуасцiв, що його дубцювали; нарештi, мовив собi на думцi, якби тiльки пощастило прибрати спосiб, засiб чи ярмiс та вiдчарувати володарку його Дульсiнею, не заздрив би вiн найвищому блаженству, що будь-коли засяг чи мiг засягти найфортуннiший мандрований рицар минувшини. Поринув вiн цiлком у тее марення, аж тут обiзвавсь до нього Санчо:

– Ну, i треба ж отаке, пане? І досi менi перед очима маячить той понад усяку мiру дивоглядний носюра кума мого, Томе Сесьяля.

– Невже ти й справдi гадаеш, Санчо, що Рицар Свiчад то був бакалавр Карраско, а зброеноша його – твiй кум Томе Сесьяль.

– Не знаю, що й казать, – вiдповiв Санчо, – знаю тiки, що прикмети всi про мою хату та про жiнку й дiти так подав, що iнший хто не змiг би. Та й на твар, як носа iзняв, достеменнiсiнький Томе Сесьяль, i голос таки ж його, а не чий.

– Помiркуймо резонно, Санчо, – провадив Дон Кiхот. – От ти менi скажи: з якоi речi мав бакалавр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, узброеним до нападу i оборони, i ставати зi мною до бою? Чи я, може, йому ворог? Чи я дав йому коли який привiд до гнiвання? Чи я йому суперник, чи вiн теж войовницьким ремеслом бавиться i заздрить бойовiй моiй славi?

– А чого ж тодi, пане, – спитав Санчо, – лицар той, хто б вiн там не був, схожий отак на бакаляра Карраска, а джура його скинувся на мого кума Томе Сесьяля? Коли то чари, як ваша милость каже, то чого вони перекинулись саме в них i нi в кого iншого?

– Усе то хитрощi й каверзи лихих чорнокнижникiв, що переслiдують мене, – сказав Дон Кiхот. – Вони завбачили, що я вийду переможцем iз того поединку, i подбали про те, щоб подоланий рицар постав передi мною в образi приятеля мого, бакалавра, аби дружба, що я до нього маю, стала мiж вiстрям меча мого i потугою моеi правицi, аби правий мiй гнiв угамувався i той, хто так пiдступно i зрадливо наставав на мое життя, сам залишився живий. І ще один доказ: згадай, о Санчо, як легко тим чаклунам ману пускати, один образ у другий переображувати, являти гарне бридким, а бридке гарним; не минуло-бо й двох днiв, як ти доочне бачив красу й уроду незрiвнянноi Дульсiнеi в постатi потворноi, брудноi i неоковирноi селючки з каправими очима i смердючим ротом. А як уже той облудний чарiвник зважився на таке пiдле перетворення, то нема дива, що обернув когось Самсоном Карраском та твоiм кумом, аби видерти менi з рук славу звитяги. Одна тiльки думка втiшае мене: хоть у чиiй там подобi стояв передi мною ворог, я його, зрештою, перемiг i переважив.

– Усю правду тiльки Пан Бог знае, – зауважив Санчо.

А знаючи добре, що перетворення Дульсiнеi було наслiдком його власних хитрощiв та каверз, не дуже дослухався до панових резонiв i не важився перечити, щоб не пробовкнутись, бувае, зайвим словом.

За тими розмовами наздогнав iх чоловiк якийсь, що тим же самим шляхом iхав позаду на гарнiй сивострокатiй кобилi. На ньому була кирея тонкого зеленого сукна, обрамлена червоно-бурим оксамитом, на головi шличок iз того ж таки оксамиту; наряд подорожнiй на кобилi був теж зелений i цинамоновий, стремiння коротке. При боку мав мавританську шаблю-кривулю на зелено-золотiм широкiм шабельтасi, полуботки-мишини з того самого товару, що й перев’язь, остроги не золоченi, а зеленi, наведенi лаком, покощенi й налощенi так ловко, що, пасуючи до всього убору, видавали кращими, як щирозлотi. Порiвнявшися з Дон Кiхотом i Санчом, подорожнiй уклонився iм чемненько i, пiдостроживши кобилу, хотiв був iх обiгнати, та Дон Кiхот сказав:

– Мiй гожий пане, коли в вашоi милостi одна з нами дорога i вам не вельми спiшно, то я за велику мав би собi ласку верстати путь разом.

– Сказати правду, – одмовив вершник, – тим я хотiв вас оминути, щоб кiнь ваш, мою кобилу почувши, не роз’ятрився, бувае.

– Могли б ви, пане, – впав у рiч Санчо, – могли б, кажу, й придержати кобилку, бо кiнь у нас такий рахманний i так добре поведений, як нiде й нiколи, i зроду до того паскудства не квапився; раз якось тiльки знесла була його охота, то мали ми з паном покутню годину. Отож, коли хiть ваша, то й припинiться, паночку. Ви йому тую кобилу хоть на срiбнiй талiрцi пiднесiть, то вiн на неi не нацiлить.

Подорожнiй придержав ходи, придивляючись зачудовано Дон Кiхотовiй поставi i появi (той iхав саме без шолома, якого Санчо баульчиком приторочив до переднього ленчика свого в’ючака); не з меншою увагою розглядав i Дон Кiхот вершника в зеленому, бо то, думалось йому, був собi не абихто. Лiт мав, дивитись, пiд п’ятдесят, волосся негусте, шпакувате, нiс орлиний, погляд жвавий та й поважний воднораз, а з одягу й постави знати було, що вжитки мав добрi. Про Дон Кiхота ж думав той у зеленому, що такого взору й штибу чоловiка йому зроду ще бачити не траплялось: довгов’язий, гiнкотелесий, худокостий та жовтовидий, а тут iще ця вся зброя, манера й поведiнка, – справдi, вiддавна вже в тiм краю такоi прояви не проявлялось. Дон Кiхот помiтив, що подорожнiй так пильно його розглядае, i вiдчитав з очей його цiкавiсть, а що сам був завжди ввiчливий i кожному готовий до послуги, то перший сказав, не чекаючи розпиткiв:

– Менi не дивно, що ваша милость дивуеться на незвичайнiсть i неординарнiсть моеi постатi; та думаю, що ви з того дива вийдете, як я скажу вам, а ви почуете, що естем рицар «з тих, як кажуть у народi, що пригод собi шукають». Я покинув свiй рiдний край, заставив статки-маетки, занедбав привiлля i кинувся в обiйми Фортунi – нехай веде мене, куди iй заманеться. Пiднявся я воскресити вмерле мандроване рицарство, i ось уже вiдколи, то спотикаючись, то падаючи, то точачись, то знов устаючи, я здiйснюю свiй задум, де тiльки можу: запомагаю вдови, захищаю дiвицi, опiкуюсь мужнiми жонами, сиротами й недолiтками, що е натуральним i неодмiнним обов’язком мандрованих рицарiв. За тi моi численнi доблестi й христолюбивi подвиги прославлено вже мене друком мiж усiма, чи майже всiма, нацiями свiту. Тридцять тисяч примiрникiв випечатано вже моеi iсторii, а з Божоi допомоги додрукуеться ще стосоткрот по тридцять тисяч. Коротка рiч, сказати б одним чи кiлькома словами, естем Дон Кiхот з Ламанчi, iнакше iменований Рицарем Сумного Образу. І хоть кажуть, що власна хвала е завше зла, часом я буваю змушений отак сам себе величати, коли бiльше нiкому. Знаючи ж тепер, хто такий я есть i яке покликання справляю, не дивуйте, пане шляхтичу, нi на коня мого, нi на списа, нi на щита, нi на джуру, нi на всю мою зброю, нi на вид мiй жовтий, анi на худину мою нужденну.

Сее сказавши, замовк Дон Кiхот, а той у зеленому не одразу й на слово спромiгся, розгубився б то, чи що; аж чималу хвилю згодивши, озвався:

– Умiли есте, пане рицарю, з дивування мого цiкавiсть мою пiзнати, та не здолiли-сте мене з дива вивести; сказали з ласки вашоi, що, дiзнавшись, хто ви такий, перестану дивуватись, от же ж я дiзнався, а дивуюсь i чудуюсь бiльше нiж перше. Чи ж то рiч можебна, що й нинi е на свiтi мандрованi рицарi i що друкуються книги про справдешнi рицарськi подвиги? Не думалось менi й не гадалось, аби в наш час хтось там десь запомагав удови, боронив дiвицi, шанував мужнi жони, опiкувався сиротами, i нiкому б я зроду не повiрив, якби отее не побачив вас у живi очi. Даймо ж хвалу Боговi, щоб iсторiя, видана, як ви кажете, про iстиннi й високi вашi рицарськi дiяння, пустила в непам’ять отi незлiченнi книги про вигаданих мандрованих рицарiв, яких стiльки розплодилось у свiтi на превелику шкоду добрим звичаям i на не менший уверед добрим повiстям.

– Багато що далося б сказати, – зауважив Дон Кiхот, – стосовно вигаданостi чи невигаданостi тих iсторiй про мандрованих рицарiв.

– Як то? – спитав той у зеленому. – Хiба ж сумнiваеться хоч хто, що вони не гiднi вiри?

– Я сумнiваюсь, – одказав Дон Кiхот. – Та не говорiм про се бiльше; протягом сiеi подорожi, маю в Бозi надiю, я ще переконаю вашу милость, яку помилку ви вчинили, приставши на думку тих, що не вiрять у iхню правдивiсть.

Останнi Дон Кiхотовi речi збудили в подорожнього пiдозру, що рицар сей, мабуть, не сповна розуму, i вiн став чекати, чи не пiдтвердять того здогаду якiсь iншi висловлення. Та поки до того дiйшло, Дон Кiхот попрохав його, щоб i вiн розповiв про себе тепер, як дiзнався вже про супутникове життя-буття. На те чоловiк у зеленiй киреi сказав:

– Я собi, пане Рицарю Сумного Образу, шляхтич родом iз села, куди оце з добротливого Бога помiччю постигнемо сьогоднi на обiд. Маеток маю незгiрший, а на iм’я дон Дiего де Мiранда. Живу собi помалу з жiнкою, дiтьми та друзями, бавлюсь полюванням та риболовлею, проте хортiв i кречетiв не держу, тiльки перепела-вабця та пронозувату ласицю. Є в мене десяткiв iз сiм книжок, которi гишпанськi, а которi латинськi, що iсторичнi, а що й божественнi: рицарських же книг i на порiг не пускаю. Гортаю радше свiтськi, нiж духовнi, як вони тiльки пристойнi та утiшнi, чарують проречистим словом i захоплюють цiкавим змiстом, хоть таких книжок у Гишпанii обмаль. Часом гостюю у сусiд i приятелiв, частiше гощу iх у себе, стiл у мене чистий, добрий i не скупий. Не люблю плiткарити i не дозволяю, щоб при менi хто злорiчив; не суну носа до чужого проса i не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу i подаю на бiднiсть, та не хвалюся доброчиннiстю, аби не допустити до серця лицемiрства та марнославства, що знишка i в найсмиреннiшу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Дiву i вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого.

Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя свое та заняття оповiдував, i здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тодi скочив iз Сiрого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цiлувати i раз, i вдруге, i в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крiзь сльози.

– Що ви робите, чоловiче добрий? До чого цi цiлунки?

– Дайтесь, пане, цiлувати, – одрiк Санчо, – бо оце, скiльки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи iде.

– Не святий я, – заперечив шляхтич, – а великий грiшник. От ви, певне, доброi душi чоловiк, воно й з простоти вашоi знати.

Санчо знову сiв у сiдло свое, викликавши усмiх на повитому глибоким сумом обличчi Дон Кiхота i додавши дивування дону Дiеговi. Дон Кiхот запитав у шляхтича, скiльки в нього дiтей, i докинув, що старожитнi фiлософи, несвiдомi iстинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури i фортуни, а також наявнiсть численних друзiв i якомога бiльше добрих дiтей.

– У мене, пане Дон Кiхоте, одним-один син, – вiдповiв шляхтич, – та хто зна, чи не був би я щасливiшим, якби його не мав; не тим, що вiн у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би менi жадалось. Рокiв йому, вважай, вiсiмнадцять, iз них шiсть перебув у Саламанцi, вивчаючи латину та греку; як же я хотiв, щоб вiн до iнших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезii (якщо ii взагалi можна наукою звати), i годi його схилити до студiювання права, на яке я його нацiляв, чи до царицi всiх наук – теологii. Сподiвався я побачити в ньому вiнець роду нашого, бо живемо в час, коли королi нашi найвищими обдаровують нагородами грунтовну та доброчесну ученiсть, бо вченiсть без чесноти – то перлина в купi гною. А синок мiй цiлiсiнький день може над тим мудрувати, чи добре, чи зле висловився Гомер у такому-то вiршi «Ілiади», чи пристойним, чи нi показався Марцiал у такiй-то епiграмi, чи так, чи сяк слiд тлумачити отакi й такi рядки Вергiлiя. Тiльки в нього й мови, що про книжки названих поетiв та ще про Горацiя, Персiя, Ювенала й Тiбулла, бо новiтнiх гишпанських спiвцiв вiн не вельми цiнуе. Хоть же рiдну поезiю не конечне собi влюбляе, морочиться оце зараз, компонуючи глосу[62 - Глоса – популярна в iспанськiй поезii середнiх вiкiв i Вiдродження форма, мiстить кiлька строф, заключнi рядки яких, складаючись у самостiйну строфу, формулюють основну iдею. Ця строфа називаеться мотто i розмiщуеться поперед усього вiрша. Класична глоса складалася з чотирьох вiршорядкiв мотто i чотирьох десятирядкових строф (десим). Далi у текстi наведений приклад глоси (с. 123).] на присланий iз Саламанки чотиривiрш – здаеться, там у них турнiр поетичний.

На все тее одказав Дон Кiхот:

– Дiти, пане, то нiби частки утроби родительськоi, тим-то слiд iх любити, чи добрi вони там, чи лихi, як любимо душу, що животворить нас: повиннi iх отець-мати з малого малку на добру путь наставляти, на добрий розум навчати, на благочестивi звичаi навертати, аби, до зросту дiйшовши, стали батькам своiм старим опорою, а нащадкам хвалою i славою. Не вважаю за доцiльне змушувати iх до студiювання тiеi чи iншоi науки, хоть переконування нiколи не завадить. Коли ж наука потрiбна не pro pane lucrando,[63 - Аби на хлiб заробити (лат.).] коли небо послало щасливому студентовi батькiв, що його всiм обмислити спроможнi, такому, на мою думку, слiд дозволити в ту науку вдатися, до якоi вiн найбiльше схильний, i хоть поезiя дае менше користi, нiж утiхи, заняття нею нiчиеi не може остидити слави. Поезiя, мостiпане, то в мене молодесенька та нiжнесенька панянка, вродлива понад усяке слово, котру ту панянку дбайливо чепурять, оздоблюють i зукрашають багато iнших, що суть всi нашi науки: вона ж то всiма ними послугуеться, а вони всi через неi уповажнюються. І така то панянка, що не любить, аби ii руками хапано, по вулицях волочено, по майданах велелюдних показувано чи по палацах гордопишних виставлювано. То така алхiмiчна сполука, що хто коло неi ходити вмiе, добуде з неi щире золото неоцiненноi проби; треба тiльки тримати ii в шорах, не давати розтiкатись безсоромними сатирами та безпардонними сонетами i нiяким свiтом у продаж не пускати, хiба що в виглядi героiчних поем, жалiсливих трагедiй чи веселих та штудерних комедiй; не слiд також допускати до неi усяких блазнiв та чернi несмисленноi, нездатноi збагнути ii сили i скласти цiну ii скарбам. І не гадайте, пане мiй, що пiд черню я розумiю тут саму лише простоту та низоту: усякого невiгласа, будь вiн паном великим чи князем, можна й слiд зарахувати до сього розряду; той же, що трудитиметься поезiею, дотримуючи указаних вище умов, уславить i звеличить iм’я свое помiж усiма культурними нацiями свiту. А що син ваш, кажете, легковажить рiдне письменство, то вiн, на мiй суд, помиляеться, i ось чому: великий Гомер не писав латинською мовою, бо був греком, а Вергiлiй не писав по-грецьки, бо був латинцем. Одне слово, всi поети давнього часу творили мовою, що ii ввiссали з материнським молоком, i не сягали до чужоi якоiсь, аби висловити високi своi думи; а якщо так, то слiд сей звичай i на iншi народи поширити, i не погорджувати нiмецьким, скажiмо, поетом, коли вiн пише по-нiмецьки, або кастильцем чи навiть бiскайцем, як вони по-своему творять. Тiльки ж син ваш, добродiю (так я собi мислю), не проти поезii рiдномовноi виступае, а проти поетiв, мабуть, що, крiм гишпанщини, не знають жодноi iншоi мови, анi жодноi iншоi науки, що могли б пiдтримати, посилити й збагатити прирожденний iхнiй хист. Та й се ще не певна рiч, адже правду то кажуть, що поетом народжуються, себто правдивий поет уже з матiрнього лона поетом виходить i, мавши в собi той од неба даний нахил, без жодноi дальшоi науки й штуки компонуе речi, якi справджують вiдомий вислiв: «Est Deus in nobis»…[64 - Живе в нас Бог (лат.).] А ще додам, що вроджений поет, що заручиться допомогою мистецтва, бiльше варт i вищого осягне, анiж той, хто прагне стати поетом, спираючись лише на знання правил: мистецтво-бо не перевершуе природу, а тiльки вдосконалюе ii, i найдосконалiший поет е наслiдком злуки природи з мистецтвом i мистецтва з природою. На закiнчення моiх мiркувань скажу вам, пане шляхтичу, нехай ваша милость дозволить iти синовi, куди веде його зiрка: мавши-бо такi до науки здiбностi i подолавши щасливо перший ii щабель, се есть знання мов, дiйде вiн i до вершин свiтського письменства, що так личать шляхтичевi й кавалеровi, так його оздоблюють, пiдносять i вiдзначають, як митра епископа або як мантiя вченого правознавця. Сварiте сина вашого, як писатиме сатири з наругою честi ближнього, вкарайте його, а писання порвiте; як же творитиме iх взором Горацiя, що так удало вмiв таврувати пороки взагалi, то похвалiте, бо годиться поетовi картати заздрощi й засуджувати завидникiв чи iншi вади та iх носiiв, не прив’язуючи вiршiв своiх до певноi особи. Щоправда, бувають поети, якi задля втiхи злорiчення ладнi наразитися на вигнання i йти кудись на понтiйськi острови.[65 - Натяк на Овiдiя, якого iмператор Октавiан Август заслав у Томи – грецьку колонiю бiля гирла Дунаю, зараз це територiя Румунii. Понт – Чорне море.] Якщо поет честивий у звичаях, таким вiн буде i в своiх творах, перо – то язик душi: якi в нiй витворились поняття, такi будуть i писання. Як убачають королi й можновладцi чудовну науку поезii серед пiдданцiв розумних, доброчесних та поважних, вони iх шанують, почитують i обдаровують, ба навiть вiнчають листям iз дерева, що не боiться грому, мовби ясуючи, що нiхто не смiе ображати тих, чиi скронi тими вiнцями вшанованi й оздобленi.

Подорожнiй у зеленiй киреi з дива не виходив, слухаючи Дон Кiхотовоi орацii, i ладен був уже змiнити свою думку, що то божевiльний. А Санчо, не дослухавши й половини тiеi промови, що була йому не до шмиги, збочив трохи з дороги попрохати молока в пастухiв, що неподалiк вiвцi доiли. Захоплений розумом Дон Кiхота i його проречистим словом, шляхтич хотiв був вiдновити бесiду, як рицар наш, пiдвiвши голову, побачив раптом на шляху поперед себе критий фургон, умаений королiвськими хоруговками, i, уявивши собi, що то мае бути якась незвичайна пригода, гукнув голосно Санча, аби подав йому шолома. Зачувши те гукання, Санчо чимдуж погнав Сiрого од пастухiв до пана, що мав пережити жахливу й дивовижну пригоду.




Роздiл XVII,

де ясуеться найвища вершина i скрайня межа, якоi сягнула й могла сягнути Дон Кiхотова нечувана одвага в щасливо перебутiй пригодi з левами


Повiдае iсторiя, що як гукав Дон Кiхот Санча, аби шолома йому подав, джура сторгував саме у вiвчарiв гляганого сиру; бачивши, що пановi спiшно дiеться, не знав гаразд, що з тим сиром робити i куди його покласти, а кидати жаль, бо грошi заплатив уже. Не довго думаючи, сунув те добро в шолом панiв, та й до нього – що там йому так пильно припало? А той йому й каже:

– Подай-но, друже, шолома: або я мало розумiюсь на пригодах, або оце така нам прилучаеться, що конче маю стати i вже стаю до бронi.

Шляхтич у зеленiй киреi, почувши тi слова, розглянувся пильно на всi боки, та нiчого не побачив, крiм фургона, що iм назустрiч iхав; на фургонi тому були двi чи три хоруговки, якi свiдчили, що везеться в ньому якийся скарб його королiвськоi милостi. Так само вiн i сказав Дон Кiхотовi, але рицар не дав його словам вiри, бувши тоi думки i гадки, що завше йому мають траплятися пригоди i тiльки пригоди.

– Добре зготувавсь до бою – перемога за тобою, – сказав вiн шляхтичевi. – Нiколи не завадить матись на осторожностi, бо я на самому собi досвiдчив, що маю ворогiв видимих i невидимих, i не знати де, коли, як i в чиiй подобi можуть вони на мене напасти.

І обернувшись до джури, зажадав од нього шолома; той же, не мавши часу гляганець iз нього вийняти, так i подав. Дон Кiхот ухопив його сквапливо, не дивлячись, i насадив собi на голову; сир здавився й пустив сироватку, що патьоками побiгла по виду й по бородi Дон Кiхотовi. Сторопiлий рицар спитав у Санча:

– Що воно таке, Санчо? Чи то череп менi розм’якшився, чи мозок розтопився, чи то пiт мене з голови до нiг проймае? Якщо я i вмокрiв, то не з переляку, хоть пригода, що мае менi статись, без сумнiву, жахлива… Дай-но чимось утертись, якщо маеш, бо пiт рясний аж очi заливае.

Санчо мовчки подав йому хустку, похваливши в думцi Бога, що пан не здогадався, в чому рiч. Дон Кiхот утерся i зняв шолома – подивитись, що йому голову студить; побачивши ж усерединi ту бiлу гамулу, пiднiс до нiздер, понюхав i вигукнув:

– Клянусь життям володарки моеi Дульсiнеi Тобоськоi, ти сиру менi сюди поклав, зраднику iден, шельмо, невiрний джуро!

На те Санчо одповiв незворушно, нiби й не вiн:

– Як то сир, то дайте сюди, пане, я його з’iм… Тiльки цур йому, хай його та нечиста сила iсть, що його туди втеребила! Де б то я посмiв вашiй милостi шолом отак паскудити? Найшли менi смiлька! От iй же право, пане, послав менi Бог на розум, що i мене якийсь чорнокнижник напастуе, бо я ж вашоi милостi знадiб i сустав, от вiн i насквернив туди, щоб ви, терпець утративши, на мене гнiв положили i боки менi, як водиться, полатали. Тiльки цим разом не в тi, лихий, узувся, бо я на добрий вашоi милостi розум уповаю: ви ж, пане, довiдне знаете, що нема в мене анi сиру, анi молока, анi ще чого путнього, а якби й було що, то я б його не вам у шолом, а собi в кендюх укинув би.

– Все може бути, – сказав Дон Кiхот.

На все те дивився шляхтич i з усього того дивувався, особливо як Дон Кiхот, витерши собi голову, обличчя, бороду й шолом, iзнов нап’яв його на лоба, поправився в стременах, шурнув меча, чи добре виймаеться, наважив списа i промовив:

– Тепер будь, що буде! Готовий я хоть iз самим сатаною на мiру стати.

Тут над’iхав саме фургон iз хоруговками – на одному мулi погонич сидiв та ще на передку чоловiк якийсь. Дон Кiхот став на них переп’ят i спитав:

– Куди, братове, iдете? Що се в вас за фургон i що ви в ньому везете? Що воно ото за хоруговки?

На те вiдповiв вiзник:

– Фургон се мiй, а везу на ньому левiв двох добрих у клiтках, що губернатор Оранський презентом його королiвськiй мостi до двору посилае; i хоруговки королiвськi ж, на признаку, що се добро його величностi.

– Чи великi ж тi леви? – поцiкавився Дон Кiхот.

– А великi, – вiдказав чоловiк, що на передку сидiв. – Таких iще, або бiльших, з Африки до Гишпанii досi не привожено; сам я левар, то всяких перевозив, а таких iще не траплялось. Маемо тут самця й самицю: самець он у першiй клiтцi, а самиця в он тiй заднiй, i голоднi обое, бо сьогоднi ще iх не годовано. Тож нехай милость ваша рачить дати нам дорогу, бо нам якнайшвидше треба кудись доiхати, щоб корму iм добути.

На ту рiч Дон Кiхот тiльки осмiхнувся:

– Левчуки, менi? Менi, левчуки? Та ще такоi години? Богом святим божуся, побачать панове, що iх сюди шлють, чи такий я чоловiк, щоб левiв iзлякатись! Злiзай iз воза, голубчику, i, як ти собi левар, повiдчиняй клiтки й повипускай менi сих звiрюк: я покажу iм у чистiм полi, на зло й наперекiр усiм завидам-чорнокнижникам, що сюди iх посилають, хто такий есть Дон Кiхот!

– Те-те-те! – сказав собi нишком шляхтич. – Аж ось коли наш добрий рицар перед нами зрадився! Певно, той сир розм’якшив-таки йому мозок i геть розрiдив у головi олiю.

Тут пiдiйшов до нього Санчо i сказав:

– Пробi, пане, не дайте пановi мойму Дон Кiхотовi з тими левами заводитись, бо як заведеться, то пошматують вони нас усiх на кавалки.

– А хiба ж ваш господар такий божевiльний, – спитав шляхтич, – що справдi, гадаете, може кинутись на тих хижих звiрiв?

– Не божевiльний вiн, – вiдповiв Санчо, – тiльки шалено одважний.

– То я вже якось одведу його од тоi шаленоi одваги, – пообiцяв шляхтич.

І, приступивши до Дон Кiхота, що притьмом наглив леваря клiтки одчинити, сказав йому:

– Пане рицарю, пристоiть мандрованим рицарям такi пригоди пiдiймати, якi заповiдають щасливе докiнчання, а не такi, що цiлком виключають надiю на успiх; адже одвага, що межуе з необачнiстю, схиляеться бiльше до безуму, нiж до величi духу. А надто ж цi леви проти вашоi милостi не ворогують, воно iм i не снилось; iх же послано його величностi на ралець, то не честь, не подоба iх затримувати i дорогу iм загаювати.

– Знаете що, пане шляхтичу, – заперечив Дон Кiхот. – Хай ваша милость дбае краще про свого перепела-вабця та пронозувату ласицю i не заважае iншим справляти iхню повиннiсть. Я свое дiло знаю, i зараз побачимо, чи до снаги менi сi вельможнi левове, чи нi.

І, повернувшись до леваря, крикнув:

– Зараз же менi одчиняй клiтки, пане леварю, бо нехай менi те та се, як я отсим списом до воза тебе не пришию!

Побачивши погонич рiшучiсть тiеi озброеноi поторочi, заблагав:

– Змилуйтесь, паночку, хай ваше добродiйство дозволить менi хоть мули випрягти та в безпечне мiсце одiгнати, поки тих левiв iз клiток добуватимуть, бо як вони iх менi роздеруть, пропав я навiки: тiльки моеi й худоби, що вiз оцей та мули!

– О маловiре! – вiдповiв йому Дон Кiхот. – Ізлазь, розпрягай, роби, що хочеш, та зараз побачиш, що то все дурна робота й марна праця.

Вiзник зiскочив i заходився чимдуж розпрягати, а левар заволав на все горло:

– Будьте менi за свiдкiв, усi тут притомнi, що я одмикаю сi клiтки i випускаю леви гвалтом i примусом; протестую i декларую, що всi шкоди та збитки, що тii бестii заподiяти можуть, спадають i приходяться на сього пана, варуючи права моi i заплату. Поки ж не одчинив, шукайте собi, панове, безпечного мiсця – мене-то леви, я певен, не рушать.

Шляхтич iще раз спробував одраяти Дон Кiхота од того безумства: на таку несосвiтенну рiч наважитись, казав, то значить спокушати Бога. Той одповiв, що сам знае, що робить. Шляхтич востанне застерiг рицаря, аби схаменувся, бо то все, мовляв, облуда.

– Ну, от що, пане, – сказав йому Дон Кiхот. – Коли ваша милость не бажае бути очевидником сiеi, як ви гадаете, трагедii, то стиснiть острогами свою сиво-строкату та й гайда в затишок.

Як почув тее Санчо, слiзно почав благати пана, щоб на таке дiло не поривався, бо проти нього i пригода з вiтряками, i притичина зi ступарями, i всi iншi оказii, досi пережитi, були, сказано б, наче коржi з маком.

– Майте на оцi, пане, – казав Санчо, – тут жодних немае чарiв анi якого чортовиння. Я сам бачив крiзь грати i шпарки у клiтцi справжнiй левиний пазур, i з пазуря того судити можна, що там левище як гора або ще й бiльший.

– Із переляку принаймнi, – заперечив Дон Кiхот, – вiн би мiг тобi здатися бiльшим за пiвсвiту. Ну, йде вже, Санчо, а я тут зостанусь; якщо загину, ти ж знаеш давню нашу умову: поспiшиш до Дульсiнеi i… вриваю на пiвсловi.

І ще наговорив чимало дечого, що найменшоi не залишало надii на можливiсть одвернути його од навiсного того умислу. Шляхтич у зеленому раднiший був щось удiяти, так зброя ж нерiвна: заводитись iз божевiльним (а за такого вже напевне мав вiн тепер Дон Кiхота) було нерозумно. Дон Кiхот знову пристав до леваря з короткими гужами; тим часом шляхтич погнав свою кобилу, Санчо Сiрого, а пiдводчик мули – всi квапились якнайдалi од фургона одбiгти, поки левiв не випущено. Санчо оплакував уже панову видющу смерть у лев’ячих пазурах, кляв свою долю i проклинав ту годину, коли заманулось йому знов до пана на службу стати, але тi жалi й лементи не заважали джурi гоном гнати Сiрого далi од бiди. Побачивши левар, що тiкачi вже далеченько, знов почав умовляти й остерiгати Дон Кiхота, про що й перше умовляв та остерiгав, але рицар вiдповiв, що чув уже, годi тих умовлянь i остережень, нiчого з них не буде, i що хай притьмом одчиняе.

Поки левар порався коло першоi клiтки, Дон Кiхот розважав собi в думцi, як йому зручнiше до бою стати – пiшо чи кiнно, i поклав усе ж таки битися пiшо, бо коли б iще Росинант не схарапудився, леви побачивши. Тож скочив iз коня, одкинув геть ратище, нахопив на руку щита i, добувши з пiхов меча, з предивною одвагою i мужнiм серцем повагом пiдiйшов до фургона, щирою душею вручаючи себе Боговi та володарцi своiй Дульсiнеi.

Варто знати, що, дiйшовши до сього мiсця, автор правдомовноi сiеi iсторii не мiг утриматися од такого оклику: «О мiцносердий i понад усяке слово преодважний Дон Кiхоте з Ламанчi, верцадло, в якому можуть визиратися всi левенцi свiту, новий i другий дон Мануель де Леон, що був хвалою i славою гишпанського рицарства! Якими словами оповiм сей жаху гiдний подвиг, якими речами впевню в його правдивостi вiки потомнi? Якi хвалення знайду, щоб тобi не личили й тебе не величили, хоч би й були то гiперболи з гiпербол? Ти безкiнний, ти сам-один, ти безстрашний, ти великодушний, з самим лише мечем, та й то не з тим толедським гостролезим, i зi щитом не з осяйноi крицi, стоiш i ждеш та виглядаеш тих двох левiв – за них хижiших ще африканськi пущi не родили… Нехай же хвалять тебе власнi твоi дiяння, доблесний ламанчцю, я надаю iм слово, бо сам не годен на вислови здобутись!»

На цьому й уривае автор згадану апострофу i, нав’язуючи нитку оповiдання iсторичного, веде його далi таким робом:

Отож побачив левар, що Дон Кiхот уже напоготовi стоiть – нiчого робити, треба лева-самця випускати, щоб у гнiвливого та шаленистого рицаря в неласку не впасти. Навстiж розчахнув вiн першу клiтку, де, як уже сказано, лев був, здоровенний, страхолюдний та гидомирний. Звiр першим дiлом перевернувся у своiй в’язницi, тодi витяг лапи, потягнувся добре, роззявив пащу i позiхнув спроволока, далi висолопив язика мало не в двi п’ядi завдовжки i випорошив собi очi та морду вилизав, потому вистромив головень iз клiтки i повiв доокола очима, що жаром жахтiли. Те страховiття нагнало б холоду найшаленiшiй смiливостi, та Дон Кiхот тiльки дивився на нього пильно, чекаючи, поки звiр iз воза сплигне i на нього налiзе: певен був, що посiче хижака на локшину. От аж куди сягнуло безприкладне його божевiлля!

Проте благородний лев появив бiльше миролюбностi, анiж зухвальства; не звертаючи уваги на всякi там хлоп’ячi бравади, оглянувся, як ми вже сказали, туди-сюди, а тодi завернувся i, показавши Дон Кiхотовi огузок, лiг собi спокiйнiсiнько в клiтцi, мов нiде нiчого. Побачивши сее, Дон Кiхот сказав леваревi, щоб роздрочив звiра, витуривши його з клiтки палицею.

– От сього вже й не зроблю, – затявся левар. – Як стану його дратувати, вiн же мене першого розшарпае. Задовольнiться, пане рицарю, тим, що вже зробили: вищоi хоробростi годi доказати, i нема чого спитувати вдруге фортуну. Дверi в клiтцi одчинянi; чи вийде лев, чи не вийде, то його справа, та як досi не вилiз, то вже й до вечора не вилiзе. А вашоi милостi одвага i без того вже всiм ясна i явна: адже доброму переборцевi (так я розумiю) цiлком досить викликати противника на бiй i чекати його в полi; якщо ворог не з’явиться, то на нього впаде вся ганьба, а хто ждав, дiстае переможнецький вiнець.

– То правда, – погодився Дон Кiхот. – Замикай же, друже, дверцi i будь готовий свiдкувати по спромозi твоiй про все те, що вчинив я у тебе на виду, а саме: як ти одчинив левовi клiтку, я ждав, а вiн не вийшов, як я знов його чекав, а вiн таки не вилiз, як вiн iзнову лiг. До бiльшого я не зобов’язаний. Нехай гинуть чари! Погоди, Боже, розумовi й правдi, i правдивому рицарству! Замикай же, кажу, а я зараз подам гасло тим, що втекли i не були присутнi, нехай iз уст твоiх почують про сей подвиг.

Левар зробив, що йому казано, а Дон Кiхот, прив’язавши до списового наконечника хустку, що то нею витирав сироватчинi патьоки, почав iскликати подорожан, якi все ще тiкали iз шляхтичем попереду, оглядаючись раз за разом назад. Санчо перший помiтив ту бiлу хустку i гукнув:

– От хоть убийте мене, як пан не перемiг тих диких звiрiв! Бач, нас уже кличе.

Усi стали й придивились – справдi, то таки Дон Кiхот знак iм подавав; оговтавшись трохи, взяли вертатись помалу, аж поки не розчули цiлком виразно його гукання. Як уже всi були коло фургона, Дон Кiхот сказав пiдводчиковi:

– Ну, брате, запрягай iзнову мули та й рушай своею дорогою; а ти, Санчо, дай йому й доглядачевi по таляру золотому, що з моеi причини загаялись.

– Чому не дать, дам iз дорогою душею, – сказав Санчо. – Тiльки де ж тi леви? Мертвi вони там чи живi?

Тодi левар докладно й сам себе часто перепиняючи розповiв про перебiг тiеi баталii, прибiльшуючи якомога Дон Кiхотову смiливiсть: на його вид лев би то злякався i не хотiв чи не смiв iз клiтки вилiзти, хоч дверi в клiтцi довгенько розтвором стояли; коли ж iсказав вiн, доглядач, рицаревi, що не годиться, мовляв, спокушати Бога, дратуючи лева, щоб iз клiтки вийшов, як вiн, рицар, того вимагав, тодi тiльки, та й то нерадо й неохоче, дозволив йому Дон Кiхот замкнути дверцi.

– А бачиш, Санчо? – спитав Дон Кiхот. – Чи е такi чари, щоб проти правдивоi одваги що вдiяли? Чорнокнижники можуть вiдiбрати в мене щастя, але доблесть i мужнiсть – нiколи!

Санчо дав тii таляри, пiдводчик запрiг мули, левар поцiлував Дон Кiхотовi руки за явлену ласку i пообiцяв, що самому королевi, як при дворi побачить, розкаже про той доблесний подвиг.

– Як спитае часом його величнiсть, хто звершив той подвиг, скажiть йому, що Рицар Левiв, бо саме на такий титул бажаю, аби надалi перемiнилось, переiнакшилось, переробилось i перетворилось дотеперiшне звання мое – Рицар Сумного Образу; так чинячи, iду за давньою ужанцiею мандрованих рицарiв, що вiдмiняли iмення своi, коли те iм видавалось доцiльним чи доречним.

З тим вони й роз’iхались – фургон рушив своею дорогою, а Дон Кiхот iз Санчем та шляхтич у зеленому – своею.

За ввесь цей час дон Дiего де Мiранда не озвався й словом, тiльки пильно придивлявся й прислухався до Дон Кiхотових речей та вчинкiв: чоловiк той був, на його присуд, божевiльним мудрецем або ж мудрим божевiльником. До його вiдома, бачте, ще не дiйшла перша частина рицаревоi iсторii: якби був прочитав ii, то не дивував би на слова i вчинки Дон Кiхота, знаючи, на чому той розумом помiшався. А так вiн уважав його то за розсудливого, то за непритаманного, бо що казав, усе було розумне, дотепне й доладне, а що робив – безглузде, дурне та неподобне. «Хiба то не великий недомисел, – питав себе подумки, – надягти шолома з сиром i гадати, що чарiвники мозок тобi розм’якшили? Хiба то менше безглуздя i шаленство – притьмом пориватися до боротьби з левами?» Із тих мiркувань вирвав його Дон Кiхот, перебивши думаний монолог такими словами:

– Не маю сумнiву, пане Дiего де Мiранда, що ваша милость вважае мене в душi за божевiльного й навiженого. Невелике то й диво, бо самi вчинки моi, здаеться, певне тому дають свiдоцтво. Мимо все те, хотiв би я, аби ваша милость переконалась, що не такий я причинний i недоумкуватий, як декому уявляюся. Любо глянути, як смiливий рицар перед очима в короля свого серед майдану просторого лютого бика списом влучно затинае; любо дивитись, як рицар у блискучiм обладунку на турнiрi веселому перед дамами конем грае; гарнi здаються i всi тi рицарi, що вiйськовими та iм подiбними справами бавляться, будучи, так би мовити, честю i втiхою у своiх сюзеренiв; та над усе те краще й любiше, як ото рицар мандрований блукае пущами-пустелями та розпуттями-манiвцями та горами-ярами, шукаючи всяких небезпечних пригод i до щасливого iх доводячи скутку, аби залучити собi голосноi та вiкопомноi слави; двiрського кавалера, що десь у мiстi до панянки лестками примиляеться, переважить, кажу, i заломить мандрований рицар, що на безлюддi бiднiй удовицi помочi-рятунку дае. Кожен-бо рицар мае свое опрiчне дiло: придворний нехай услуговуе дамам, додае принади королiвському двору барвами слуг своiх, пригощае бiднiших дворакiв на своiх розкiшних учтах, влаштовуе iгрища, вряджае турнiри, виблискуе гойнiстю i пишнотою, сяе величчю, а надто благочестям i таким чином виконуе прямi своi обов’язки; а мандрований рицар хай забираеться на край свiту, блудить найзаплутанiшими лабiринтами, пiдiймаеться повсякчас на неможливi речi, зустрiчае тiлом своiм на голiм белебнi палюче сонячне промiння в розповнi лiта i люту непогодь вiтристу та морозяну взимку, не боiться левiв, не лякаеться примар, не страшиться драконiв, бо все те шукати, з усiм тим боротись i все те долати й перемагати i е його властивою та правдивою повиннiстю. Отож i я, раз випало менi на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мiй погляд, належить до обов’язкiв сього стану; в даному разi на левiв напасти, як я отсе напав, i було прямим моiм обов’язком, хоть i усвiдомлював я собi, що то шаленоi вимагало одваги. Добре знаю, що таке смiливiсть: се чеснота, рiвно вiддалена вiд двох скрайнiх порокiв – боягузтва i безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли смiливець сягне верхiв безумноi одваги, нiж коли б вiн принизився до пiдлого боягузтва, i як марнотратцевi легше бути щедрим, нiж скнарi, так i безумно-одважному легше стати iстинно смiливим, анiж страхополоховi здобутись на правдиву мужнiсть. А що до сих пригод, то повiрте, пане дон Дiего, що лiпше програти з перебором, анiж з недобором, бо воно й для вуха любiше бринить «такий i такий рицар безрозсудно-смiливий», нiж «такий i такий рицар боягуз i страхополох».

– Мушу сказати, пане Дон Кiхоте, – вiдрiк йому дон Дiего, – що все сказане i зроблене вашою милостю нiби зрiвноважено на терезах самого розуму; здаеться менi, якби загубились були приписи й закони мандрованого рицарства, iх би вiднайдено в серцi вашоi милостi, наче в питомому сховi чи архiвi. Проте поспiшiмо, бо вже нерано, а нам же треба впору доiхати до села, до господи моеi, де ваша милость може спочити по перебутих трудах: може, не так тут тiло натомилось, як той дух, але втома духа часом i на тiлi позначаеться.

– Вашi запросини, пане дон Дiего, – сказав Дон Кiхот, – маю за превелику для себе честь i ласку.

По сiй мовi стали вони жвавiше острогами торкати i так як у пiзнi обiди прибули в село, до двору дон Дiега, якого Дон Кiхот назвав Рицарем Зеленоi Киреi.




Роздiл XVIII

Про те, що спiткалось Дон Кiхотовi в замку, чи то будинку Рицаря Зеленоi Киреi, а також про iншi незвичайнi речi


Будинок дона Дiега де Мiранди, що перед ним стояв оце Дон Кiхот, був досить просторий, як бувають зазвичай панськi доми на селах: над брамою вхiдною герб, викарбуваний на нетесанiм каменi, у внутрiшнiм дворi винарня, пiд кружганком льох, i скрiзь повно глекiв глиняних; а що були вони тобоського роблива, то звели на думку нашому рицаревi його заворожену й спотворену володарку. Зiтхнув сердега i промовив нiби несамохiть, байдуже, що хтось почув би:

– О любi дари, знайденi на горе,
Колись менi давали ви утiху![66 - Рядки iз сонета Гарсiласа де ла Веги.]

О глеки тобоськi, ви нагадали менi про любий предмет гiркоти моеi превеликоi!

Почув же тii слова дон Дiегiв син, спудей i вiршник, що вийшов з матiр’ю своею назустрiч прибулим. І мати, i сина вразила чудернацька постать Дон Кiхота, що, зсiвши з Росинанта, пiдiйшов ввiчливенько до господинi руки iй поцiлувати.

– Привiтайте, панi, – сказав дружинi своiй дон Дiего, – i пришануйте зi звиклою люб’язнiстю пана Дон Кiхота з Ламанчi, що стоiть тут перед вами, найхоробрiшого i найрозумнiшого в свiтi мандрованого рицаря.

Господиня, на ймення донья Крiстiна, прийняла гостя з великою приязню та не меншою гречнiстю, а Дон Кiхот у надзвичайно чемних та вишуканих виразах запропонував iй своi послуги. Такими ж привiтними словами обмiнявся вiн iз юнаком, на якого справив враження людини розсудливоi i бистроумноi.

Тут автор докладно змальовуе обстанову в дон Дiеговому домi, перераховуючи всi предмети, що знаходяться в мешканнi заможного дiдича, але перекладник сiеi iсторii вирiшив збути тi i iм подiбнi подробицi мовчанкою, бо вони не мають притоки до головноi речi: бiльше-бо важить у повiстi правдиве зображення подiй, анiж тii порожнi одбiги.

Гостя поведено в свiтлицю; тут Санчо зняв iз пана обладунок, i Дон Кiхот лишився в плюндрах валлонських та в камiзельцi замшовiй, геть од панцера iржею узятiй; ковнiр носив широкий, вiдкотистий, як ото в студентiв, некрохмалений i без мережив, ногавицi фiнiкового кольору, черевики воскованi. Меч при боку висiв на перев’язi iз шкiри морського пса, тим-то гадають, що рицар наш оддавна на нирки слабував.[67 - Морськi собаки – тюленi; вважалось, що вироби з iх шкiри допомагають при хворих нирках.] Потому вiн нахопив на себе ще й плаща верхового доброго сiрого сукна, та попереду мусив вихлюпати п’ять чи шiсть банякiв води (щодо числа банякiв джерела подають суперечливi вiдомостi), одмиваючи собi голову та обличчя, i то ще вода сироваткою мутнiла через джуру-ненажеру, що купив клятого того сиру на благословенну панову голову. Причепурившись таким робом, Дон Кiхот увiйшов зграбно й невимушено до другоi свiтлицi, де вже чекав на нього студент, що мав бавити гостя розмовою, поки до столу буде наготовлено, бо заради такого благородного завiтальника донья Крiстiна хотiла показати, що вмiе i може людей у себе гостити.

Ще коли Дон Кiхот здiймав iз себе ту свою рицарiю, дон Лоренсо (так звали сина дона Дiега) спитав у батька, вигодивши хвилю:

– Що маемо думати, панотче, про сього рицаря, що ваша милость у господу привела? І назвисько його, i поява, i мова про мандроване рицарство великим дивом i мене самого, i панiматку мою здивувало.

– Не знаю, що тобi, сину, й сказати, – вiдповiв дон Дiего. – Скажу хiба, що бачив, як робив вiн найшаленiстiшi в свiтi речi, та чув же вiд нього i якнаймудрiшi слова, що нiби касують i перекреслюють тi його вчинки. Поговори з ним сам, помацай пульс його знання i як розумна людина зваж, чого в ньому бiльше – здорового глузду чи недомислу; щиро кажучи, я вважаю його радше непритаманним, анiж здоровим на розум.

Пiсля того дон Лоренсо, як уже говорилось, пiшов бавити гостя; розмовившись iз ним, Дон Кiхот сказав мiж iншим:

– Пан дон Дiего де Мiранда, отець вашоi милостi, говорив менi про рiдкiсну обдарованiсть i витончений розум, що ними ваша милость одзначаеться, а надто що з вас, пане мiй, великий пiiта.

– Пiiта, можлива рiч, – вiдповiв пан Лоренсо, – а щоб великий, того я i в думку собi не клав. Я справдi непомалу кохаюся в поезii, люблю читати добрих поетiв, але все те ще не вповажнюе мене на титул великого пiiти, яким зволив мене нагородити панотець.

– Ваша скромнiсть менi подобаеться, – сказав Дон Кiхот, – бо вiршники здебiльшого зарозумiлi, i кожен вважае себе за найвидатнiшого в свiтi.

– Нема правил без виiмкiв, – заперечив дон Лоренсо. – Бувае, що справжнiй поет за такого себе не вважае.

– Таких мало, – зауважив Дон Кiхот. – Та скажiть менi, коли ласка, над якими вiршами трудиться тепер ваша милость, що, мовляв панотець, чималоi завдають вам турботи i клопоту? Коли то, може, глоса, я хотiв би тi вiршi почути, бо трохи на сiм рiзновидi розумiюсь; якщо ж iдеться ще й про поетичний турнiр, то раджу вашiй милостi намiрятись на другу премiю, бо перша, як правило, присуджуеться з фавору комусь високопоставленому, а друга справдi достойному – таким чином третя е по сутi другою, а перша третьою, як воно бувае i в унiверситетах при наданню лiценцiатського ступеня. Попри все те в званнi першого е завжди щось величне.

«Поки що, – сказав собi подумки дон Лоренсо, – нема причини вважать його за шаленця; та ходiмо далi». А вголос промовив:

– Здаеться менi, ваша милость училася по школах: якi ж науки ви штудiювали?

– Науку Мандрованого Рицарства, – вiдповiв Дон Кiхот, – яка нi в чому не поступаеться Поезii, а може, ще й перевершуе ii на яких два-три вершки.

– Не знаю, що се за наука така, – сказав дон Лоренсо, – не доводилось менi досi про неi й чути.

– То така наука, – промовив Дон Кiхот, – що поеднуе в собi всi, або майже всi, знання й умiння сього свiту, бо той, хто iй себе присвятив, мусить бути правником i знати закони дистрибутивного й комутативного права,[68 - Закони дистрибутивного й комутативного права… – термiни середньовiчного права. Дистрибутивне передбачае розподiл благ i кар згiдно вчинкiв певноi особистостi; комутативне право – замiну однiеi кари iншою, зазвичай у бiк ii пом’якшення.] аби оддавати кождому, що йому припадае й належить; мусить бути богословом, аби мiг ясно й виразно витолкувати в разi потреби догмати вiри християнськоi, ним сповiдуваноi; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмiв по пущах та пустовищах зiлля цiлющi на гоення ран розшукати, бо не випадае мандрованому рицаревi повсякчас до лiкарiв удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночi й мiсцезнаходження свое в будь-якому краю i пiдсоннi свiту; мусить володiти математичними знаннями, що стануть йому в надобi на кождому кроцi; поминаючи те, що вiн мусить бути оздоблений усiма, скiльки iх е, богопохвальними та кардинальними чеснотами,[69 - Богопохвальнi та кардинальнi чесноти – у купi складають вiдомi сiм чеснот, якi протистоять семи грiхам. Богопохвальнi – вiра, надiя й милосердя; кардинальнi – мужнiсть, помiркованiсть, справедливiсть, розважливiсть.] i переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що вiн мусить умiти плавати незгiрше од людини-риби Нiколаса,[70 - Людина-риба Нiколас – персонаж фольклорних творiв, мiг проводити багато днiв у морi й глибоко пiрнати.] вмiти пiдкувати коня й полагодити сiдло та збрую; i знову до високого вертаючи, – мусить пильно дотримувати вiри Боговi та дамi своiй, бути чистим у помислах, крiпким у словi, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених i, нарештi, мужнiм споборником правди, готовим повсякчас за неi життя свое покласти. Отсi ж то бiльшi й меншi частки i складають у цiлокупностi своiй доброго мандрованого рицаря; от i гадайте тепер, пане дон Лоренсо, чи нiкчемна та наука, яку такий рицар вивчае i визнае, i чи можуть iй дорiвняти найпрославленiшi науки, що по наших школах та колегiях викладаються.

– Коли так, – сказав дон Лоренсо, – то ся наука над усiма взяла гору.

– Що значить «коли так»? – спитав Дон Кiхот.

– Рiч, бачите, в тiм, – одказав дон Лоренсо, – що я сумнiваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на свiтi мандрованi рицарi, та ще оздобленi всiма тими чеснотами.

– Не раз я вже казав, що скажу зараз, – промовив Дон Кiхот. – У переважнiй своiй бiльшостi люди гадають, нiби мандрованих рицарiв узагалi нiколи не було на свiтi, i я певен, що коли само небо не явить iм чудом сiеi iстини, тобто що такi рицарi були i е, то марнi будуть зусилля iх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвiду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость iз багатьма подiляе; можу тiльки молити Бога, щоб вивiв вас iз того заблуду i дав вам урозумiти, якi кориснi й потрiбнi були свiтовi мандрованi рицарi давнього часу i як би вони знадобились у теперiшностi, коли б тiльки водились; але нинi задля грiхiв людських пануе скрiзь лiнивство, неробство, обжерливiсть та нездержливiсть.

«Отут-то нашого гостя i прорвало, – подумав дон Лоренсо. – А проте божевiлець iз нього не ординарний, i був би я пустим недоумком, якби мiркував iнакше».

На тому iхня розмова i припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дiего спитав у сина, який вiн висновок зробив щодо гостевих розумових здiбностей. Той вiдповiв:

– Заплутаного почерку його божевiлля не вiдчитае жоден у свiтi лiкар i не розбере щонайлiпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець iз частими проблисками.

Посiдали до столу; iда була така, як дон Дiего по дорозi казав, що гостям завше пропонуе, – чиста, багата i смачна; та Дон Кiхотовi найбiльше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цiлiй господi: не дiм, а справжнiй тобi монастир картезiянський.[71 - Ченцi картезiанцi давали зарок мовчання.] Як же прибрали зi столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклiнно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вiршi своi, що на турнiр поетичний пише.

– Не хочу бути схожим на тих поетiв, – одказав юнак, – що вiдмовляються читати своi вiршi, як iх просять, i виригають iх, як нiхто не хоче, тим i прокажу зараз свою глосу, що за неi нiякоi собi не сподiваюсь надгороди: писав-бо тi вiршi едино задля вправи.

– Один мiй приятель, чоловiк вельми розумний, – зауважив Дон Кiхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса нiколи не зрiвняеться з самою темою, а дуже часто ще й рiзнить iз нею, далеко од ii задуму одбiгаючи. До того ж правила глоси занадто тiснi: сей рiд вiршiв не допускае анi питальних речень, анi вживання виразiв «сказав», «скажу» тощо, анi субстантивованих дiеслiв, анi змiни значень, не кажучи вже про iншi умови та обмеження, що iх усi глосатори конче мусять додержуватись, як те вашiй милостi, безперечно, вiдомо.

– Признаюсь вам по щиростi, пане Дон Кiхоте, – сказав пан Лоренсо, – я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви менi з-помiж пальцiв в’юном вислизаете.

– Не розумiю, – вiдповiв Дон Кiхот, – що ваша милость мае на увазi, говорячи про те мое нiби вислизання.

– Згодом я все з’ясую, – сказав дон Лоренсо, – а тим часом прошу пана вислухати з увагою i тему для глоси, i саму глосу. Звучать же вони ось як.

О, якби я мiг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегiдь
Те, що завтра мусить буть!


Глоса

Все минае в цьому свiтi,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолiттi
Долi щедроi дари,
Незабутi, неспожитi.
Доле, доле! Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди моi надii!
Днi минулi, золотii,
О, якби я мiг вернуть!

Не прошу я в неба влади,
Перемог i нагород,
Я одному був би радий —
Жити знову без турбот,
Як колись, у днi вiдради
Хай утiха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серцi чулiм,
Хай зазнаю, як в минулiм,
Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вiчнiсть схоронила
У безоднi небуття,
Нiчия не може сила.
Рiк за роком прудко мчить,
Їх нiкому не спинить,
І не вдасться нам нiколи
Вiдвернуть велiння долi
Чи узнать заздалегiдь.

Мучить душу бiль жорстокий,
Пал тривог i шал надiй;
Нi, вже краще вiчний спокiй,
Вiчний сон в землi сирiй,
У могилi у глибокiй.
Щоб страждання всi забуть,
Я б хотiв навiк заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискае серце жахом
Те, що завтра мусить буть.

Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кiхот схопився на ноги, стиснув йому правицю i промовив гучним голосом, мало не криком:

– Вишнiми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви – найкращий пiiта на крузi земному i заслужили есте лаврiв не з Кiпру й не з Гаети, як казав один вiршописець[72 - Хуан Баутiста де Вiвар, один з найвiдомiших iспанських письменникiв «золотого вiку», сучасник Сервантеса, згодом призабутий. Гаета – мiсто в Італii.] (прости його, Боже!), а вiд самоi афiнськоi академii, якби вона й досi iснувала, та вiднинi iснуючих паризькоi, болонськоi i саламанчанськоi! Як же суддi не присудять вам першоi премii, то бодай би iх застрелив яснолукий Феб-Аполлон, бодай би Музи порогу iхнього довiку не переступали! Прокажiть iще, пане, спасибi вам, якiсь вiршi довшоi мiри, аби я мав змогу всiма сторонами ваш дивовижний генiй оцiнувати.

Чи треба ж казати, як зрадiв дон Лоренсо похвалам Дон Кiхотовим, хоть i вважав його за божевiльного? О, сило лестощiв, як далеко ти сягаеш, якi розлогi межi принадного твого владарювання! Потвердив сю iстину i дон Лоренсо, вволивши рицареву волю i прочитавши такого сонета на легенду чи повiсть про Пiрама й Тiсбу:[73 - Тiсба – вавилонська красуня, кохана Пiрама, свого сусiда. Батьки не дозволяли iм спiлкуватися, але закоханi знайшли шпарину в стiнi, через яку перемовлялися. Йдучи на побачення, Тiсба зустрiла левiв i втекла, Пiрам вирiшив, що вони ii розiрвали, й наклав на себе руки. Повернувшись, Тiсба побачила мертвого коханого й собi заподiяла смерть. Ця сумна iсторiя розказана Овiдiем у «Метаморфозах». Дуже популярний сюжет у добу Вiдродження.]


Сонет

Ламае мури Тiсба молодая,
Яка розверзла груди юнаковi;
Уже Амур, крилатий бог любовi,
На вилом глянуть з Кiпру поспiшае.

То – храм для юних душ, хоча немае
Крiзь отвiр той проходу навiть мовi,
Але кохання рве усi окови,
Всi перешкоди смiливо долае.

Нема заслон для почуттiв безмiрних,
Красуня йде вiдважно на сконання,
Але усi потомнi поколiння

Оплачуть долю двох коханцiв вiрних.
В них спiльна смерть i спiльне поховання,
І спiльне – у легендi – воскресiння.

– Хвала милосердному Боговi! – покликнув Дон Кiхот, вислухавши дон Лоренсового сонета. – Пiсля незчисленноi кiлькостi поетiв безпорадних зустрiв я, кiнець кiнцем, одного з першорядних: на таку думку наводить мене майстернiсть отсього вашоi милостi сонета.

Чотири днi блаженствував отак Дон Кiхот у гостинi, а тодi попросив у дона Дiега дозволу iхати: дякую, сказав, за ласку й пошанiвок, що дознав у сiй господi, та не честь, не подоба мандрованому рицаревi у неробство й розкошi вдаватись, треба службу свою справляти та пригод шукати, яких, чутно, у сьому краю досхочу водиться; ними ж то вiн i мае намiр тепер пробавлятись, поки не надоспiе турнiр у Сарагосi, що е властивою метою його виправи; та попереду гадае ще спуститися в печеру Монтесiноса, про яку в сiй околицi оповiдають стiльки дивовижних речей, а за одним заходом прознати й дослiдити достеменнi джерела й витоки сiмох так званих руiдерських озер. Дон Дiего з сином схвалили той його спасенний намiр i просили рицаря з iхнього дому й двору що-хотя на дорогу взяти, вони ж готовi служити йому щирою душею, як того вимагае достойнiсть його особи та його почесне покликання.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/migel-de-servantes-saavedra/premudriy-gidalgo-don-kihot-z-lamanchi-ch-2/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Граф Лемоський – Педро Фернандес де Кастро (1576–1622) – iспанський державний дiяч i вiдомий меценат, якому Сервантес присвятив кiлька своiх праць.




2


Збiрка драматичних творiв Сервантеса «Вiсiм комедiй i вiсiм iнтермедiй» вийшла того ж року, що й друга частина «Дон Кiхота».




3


Йдеться про видане в Таррагонi 1614 р. продовження першоi частини сервантесiвського «Дон Кiхота». Автор його назвався Алонсо Фернандес Авельянеда, але чи це справжне його iм’я – невiдомо, й уроженцем арагонського мiстечка Тордесiльяса, тому Сервантес часто називае його тордесiльянцем.




4


Китайський iмператор.




5


Граф Лемоський у 1576–1622 рр. був вiце-королем Неаполя.




6


Рицарський роман Сервантеса «Персилес i Сигiзмунда» був завершений i вийшов друком 1517 р., пiсля смертi письменника.




7


Авельянеда




8


Найголоснiша битва – битва при Лепанто, в якiй Сервантеса було тяжко поранено.




9


Коментатори вважають, що йдеться про iспанського драматурга Лопе де Вегу, який дiйсно з 1609 р. служив в iнквiзицii, а 1614-го отримав духовний сан.




10


«Мiнго-Ревульго» – сатиричнi куплети про Іспанiю (пiсля 1464 р.) часiв правлiння короля Енрiке ІV.




11


Перша частина пасторального роману Сервантеса «Галатея» вийшла 1585 р., друга дописана так i не була.




12


Напiвлегендарний Лiкург – автор конституцii Спарти. Солон (640-й чи 630 р. до н. е. – 559 р. до н. е.) – афiнський державний дiяч.




13


Праця Турпiна (див. прим. до розд. VI 1-i частини) пiд такою назвою невiдома. Деякi коментатори припускають, що Сервантес навмисно примушуе Дон Кiхота говорити дурницi, демонструючи хворобливий стан його свiдомостi.




14


Тут i далi всi вiршi в перекладах М. Лукаша (ред.).




15


Андалузький – Луiс Бараона де Сото (1548–1595), автор поеми «Сльози Анжелiки» (1586); кастильський – Лопе де Вега, який написав поему «Краса Анжелiки» (1602). Обидвi поеми розвивають сюжет «Несамовитого Роланда» Арiосто.




16


Обiгруеться те, що Самсоном звуть бiблiйного персонажа великого на зрiст i сильного, а герой Сервантеса iнший на вигляд.




17


Студенти й дрiбне духовенство носили однаковий одяг.




18


У дуже похилому вiцi. Бiблiйний патрiарх Мафусаiл прожив майже тисячу рокiв.




19


Тостадовi твори – алюзiя на приказку, яка мае негативний змiст: «Писати бiльше, нiж Тостадо». Алонсо Тостадо де Мадригаль (мiж 1400 i 1409–1455) – iспанський теолог, епископ Авiльський, у першiй половинi ХVІ ст. його твори було видано у 13 томах, згодом iх кiлькiсть суттево зросла.




20


Бувае, що й добрий Гомер дрiмае (лат.).




21


Дурнiв на свiтi безлiч (лат.).




22


Злодiй Брунель – спритний персонаж «Несамовитого Роланда» Арiосто, який вкрав у Сакрiпанта коня «таким самим робом», що й Хiнес де Пасамонте вiслюка у Санчо Панси.




23


У Сарагосi на День святого Юра змаганнями вiдзначали рiчницю звiльнення мiста вiд маврiв (у 1096 р.).




24


Кастильськi катрени формуються з двох полустроф з чотирьох чи п’яти восьмискладових рядкiв.




25


Редондилья – строфа з чотирьох чи п’яти (кiнтилья) восьмискладових рядкiв. Десима – строфа з десяти восьмискладових рядкiв, де кiнтильi утворюють двi полустрофи.




26


Санчова жiнка мае iм’я Хуана-Тереза.




27


Складовою iмен в Іспанii могло бути iм’я батька, часом в його зменшувальнiй чи жiночiй, як у цьому випадку, формi.




28


Апокрифiчний – сумнiвний, несправжнiй, пiдроблений.




29


Уррака (1033 чи 1034–1101) – одна з доньок короля Фернандо І Кастильського, який передав iй у спадок Самору. Слова Санчо вiдсилають не до реальноi iсторii королiвни, а до романсу, в якому Уррака, обiйдена батьком у заповiтi, вирiшуе торгувати власним тiлом, вiддаючи заробленi грошi на упокiй його душi.




30


Гарсiлас Ласо де ла Вега (1500 чи 1503–1536), знаменитий iспанський поет з Толедо, послiдовник iталiйських гуманiстiв, особливо Петрарки. Його творчiсть започаткувала течiю «гарсiласизму», представники якоi цуралися суспiльноi проблематики, були суто лiриками. Один з улюблених поетiв Сервантеса, мав значний вплив на його становлення.




31


Святу великомученицю Аполлонiю пiддавали тортурам, вириваючи зуби; з цим пов’язане повiр’я, що варто звернутися до святоi з молитвою, i зубний бiль мине.




32


То добре (лат.).




33


Гарсiласа де ла Веги; опис чотирьох нiмф з «чертогiв кришталевих» взятий з його еклоги.




34


Римський Пантеон (пантеон у перекладi з грецькоi означае «храм Усiх Богiв»). Збудований при iмператорi Адрiанi 126 р., у 609 р. вiн був освячений як християнська церква, названа згодом церквою Всiх Святих, оскiльки освячення вiдбулося на День Всiх Святих. Ротонда – кругла споруда, зазвичай увiнчана куполом.




35


Публiй Горацiй Коклес – напiвлегендарний римський герой (кiнець VІ ст. до н. е.), який стримував навалу етрускiв (етруски – давне iталiйське плем’я) на вузькому дерев’яному мосту через Тибр, поки римляни руйнували його з iншого боку, по тому стрибнув у рiчку. За цей подвиг у храмi Вулкану поставили його статую.




36


Гай Муцiй Корд Сцевола (тобто шульга) – легендарний римський герой, який пiд час вiйни римлян з етрусками 509 р. до н. е. спробував вбити етруського царя, але його схопили, та вiн не видав iнших учасникiв змови, а щоб продемонструвати стiйкiсть до тортур, сам поклав праву руку на вогонь i тримав, допоки вона не обвуглилась.




37


Марк Курцiй – легендарний герой Риму. Пiсля землетрясiння 362 р. до н. е. на форумi (площа у середмiстi Давнього Риму разом з прилеглими до неi будiвлями) вiдкрилася прiрва; оракул сповiстив, що вона не закриеться, допоки боги не отримають найцiннiше, що е в Римi. Тодi молодий солдат Марк Курцiй зi словами, що найцiннiше у Римi – це зброя i мужнiсть, стрибнув iз конем у прiрву, й вона за ним замкнулась.




38


49 р. до н. е., всупереч заборонi римського сенату, Юлiй Цезар зi своiм вiйськом перейшов Рубiкон, вигукнувши «Жереб кинуто!» Громадянська вiйна, яка стала результатом цього рiшення, зробила його правителем Риму. Рубiкон – невелика рiчка, яка впадае в Адрiатичне море.




39


Ернан Кортес (1485–1547) – знаменитий конкiстадор (учасник конкiсти – завоювання земель в Америцi, яка припала на кiнець ХV – поч. ХVІ ст.). Коли екiпажi його суден вiдмовилися йти в глиб невiдомоi землi, вiн наказав спалити кораблi, щоб перекрити шлях до вiдступу.




40


Те, що попiл Юлiя Цезаря замуровано в урну – легенда; шпиль Святого Петра – обелiск, привезений з Єгипту до Риму в І ст. i встановлений навпроти собору Св. Петра.




41


Андрiянова махиня (лат.).




42


Йдеться про побудований iмператором Адрiаном (117–138) мавзолей, який служив мiсцем поховання римських iмператорiв, дiйсно величезний: сторона квадрату в його основi – 84 м. У середнi вiки споруду використовували у вiйськових цiлях, тодi ж перейменували в замок Св. Ангела.




43


Початок вiдомого iспанського романсу про битву в Ронсенвальськiй ущелинi.




44


Старовинний романс розповiдае про знатного мавра Калаiноса, який заради доньки халiфа Сарагоси кинув виклик трьом французьким перам, але Роланд вбив його. Існуе вираз: пiсенька про Калаiноса (coplas de Calainos) – щось невчасне, сумнiвне, що нi для кого не мае цiнностi й значення.




45


Рядки, що зустрiчаються в двох романсах, зрештою, стали розмовним зворотом.




46


Рядок з еклоги вже не раз згадуваного Гарсiласа де ла Веги.




47


Харонiв човен – у давньогрецькiй мiфологii Харон перевозив човном через пiдземну рiчку Стiкс душi померлих до царства тiней.




48


Тiло Боже (Свято Тiла й Кровi Христових) у католицькiй церквi святкуеться у четвер тижня, наступого пiсля Зелених свят.




49


Приклади вiрноi дружби, здатностi до самопожертви заради товариша.




50


Рядки з романсу, якi стали приказкою зi значенням: починаеться грою, закiнчуеться сваркою. Камишовими списами билися пiд час вiйськових iгор.




51


Джерело не iдентифiковане, вважаеться, цей вираз був рефреном до вiрша. Вживаеться у значеннi: друг на вигляд не завжди е другом насправдi.




52


Приклади взятi зi знаменитоi «Природничоi iсторii» римського письменника Плiнiя Старшого (23–79), яка стала праобразом европейських енциклопедiй.




53


Сонет е пародiею на гарсiласизм (стиль, започаткований Гарсiласо де ла Вегою), скомпiльований з його виразiв.




54


Касiльдея Вандальська – вигадане за аналогiею з Дульсiнеею Тобоською iм’я; вандальська – андалузька (поширеною е версiя, що назва Андалусiя пiшла вiд назви германського племенi вандалiв, якi певний час нею володiли).




55


Перли орiянськi – перли Сходу.




56


Геркулес, вiн же Геракл у давнiх грекiв, син Зевса й Алкмени. Тому Лiсовий Рицар iронiчно називае Геру, ревниву дружину Зевса, мачухою Геркулеса. Вона переслiдувала Геракла, тому iм’я, дане йому оракулом, означае «той, хто звершуе подвиги через утиски Гери».




57


Маеться на увазi чотириметрова бронзова статуя Вiри зi стягом у руках, яка стоiть на кулi й виконуе функцiю флюгера (iсп. Giralda – флюгер), вона увiнчуе майже стометрову вежу кафедрального собору в Севiльi, вибудовану 568 р. Зараз Хiральдою звуть усю дзвонарню.




58


Вирiзьбленi з гранiту фiгури звiрiв, схожих на бикiв, ймовiрно, культового призначення (приблизно ІІ ст. до н. е.); Гiсандо – пагорб в Авiлi, Іспанiя.




59


Кабра – мiстечко мiж Кордобою та Малагою в Андалусii. Згадане провалля (глибока печера) фiгуруе у багатьох вiдомих творах; за повiр’ям, воно сполучаеться з пеклом.




60


Початок першоi пiснi «Араукани» Ерсiльi.




61


Йдеться про вагу трохи менше, нiж двiчi по пiвкiло (двi лiбри), мiра вiдкупу, яку вносили ченцi за порушення уставу.




62


Глоса – популярна в iспанськiй поезii середнiх вiкiв i Вiдродження форма, мiстить кiлька строф, заключнi рядки яких, складаючись у самостiйну строфу, формулюють основну iдею. Ця строфа називаеться мотто i розмiщуеться поперед усього вiрша. Класична глоса складалася з чотирьох вiршорядкiв мотто i чотирьох десятирядкових строф (десим). Далi у текстi наведений приклад глоси (с. 123).




63


Аби на хлiб заробити (лат.).




64


Живе в нас Бог (лат.).




65


Натяк на Овiдiя, якого iмператор Октавiан Август заслав у Томи – грецьку колонiю бiля гирла Дунаю, зараз це територiя Румунii. Понт – Чорне море.




66


Рядки iз сонета Гарсiласа де ла Веги.




67


Морськi собаки – тюленi; вважалось, що вироби з iх шкiри допомагають при хворих нирках.




68


Закони дистрибутивного й комутативного права… – термiни середньовiчного права. Дистрибутивне передбачае розподiл благ i кар згiдно вчинкiв певноi особистостi; комутативне право – замiну однiеi кари iншою, зазвичай у бiк ii пом’якшення.




69


Богопохвальнi та кардинальнi чесноти – у купi складають вiдомi сiм чеснот, якi протистоять семи грiхам. Богопохвальнi – вiра, надiя й милосердя; кардинальнi – мужнiсть, помiркованiсть, справедливiсть, розважливiсть.




70


Людина-риба Нiколас – персонаж фольклорних творiв, мiг проводити багато днiв у морi й глибоко пiрнати.




71


Ченцi картезiанцi давали зарок мовчання.




72


Хуан Баутiста де Вiвар, один з найвiдомiших iспанських письменникiв «золотого вiку», сучасник Сервантеса, згодом призабутий. Гаета – мiсто в Італii.




73


Тiсба – вавилонська красуня, кохана Пiрама, свого сусiда. Батьки не дозволяли iм спiлкуватися, але закоханi знайшли шпарину в стiнi, через яку перемовлялися. Йдучи на побачення, Тiсба зустрiла левiв i втекла, Пiрам вирiшив, що вони ii розiрвали, й наклав на себе руки. Повернувшись, Тiсба побачила мертвого коханого й собi заподiяла смерть. Ця сумна iсторiя розказана Овiдiем у «Метаморфозах». Дуже популярний сюжет у добу Вiдродження.