Книга - Фауст

Фауст
Johann Wolfgang Goethe


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Йоганн Вольфганг Гете (1749–1832) – фiлософ, мислитель, просвiтитель i, головне, генiальний нiмецький письменник, драматург i поет, твори якого безсмертнi. Над своею Головною книгою – поемою «Фауст» – Гете працював близько шести десятилiть, по сутi, все життя, починаючи з 20-рiчного вiку.

Сюжет трагедii взятий з нiмецькоi книги про доктора-алхiмiка. Фауст жив у XVI столiттi, мав славу мага i чаклуна й продав душу дияволовi. Про нього ходили легенди, до його образу зверталися багато авторiв. «Фауст» Гете – це драматична епопея про Людину, високiсть i низькiсть ii пристрастей, безупиннi пошуки iстини, злет i падiння, знайдення Свободи i Любовi. Вона об’еднала в собi високу поезiю, класичну досконалiсть i найглибшу фiлософську думку й стала вершиною свiтовоi лiтератури.





Йоганн Вольфганг Гете

Фауст





Й. В. Гете i його «Фауст»


Великий нiмецький поет Йоганн Вольфганг Гете (1749—1832) народився в родовитiй бюргерськiй сiм'i в мiстi Франкфуртi-на-Майнi. З дитинства батьки створили для нього всi умови для всебiчного духовного розвитку. Гете вчився у двох унiверситетах: у Лейпцизькому, а потiм у Страсбурзькому, по закiнченнi якого одержав диплом лiценцiата права. Але адвокатська дiяльнiсть його не приваблювала.

Студентськi роки поета минули пiд знаком бурхливоi творчоi активностi. Лiричнi вiршi, драма «Гец фон Берлiхiнген iз залiзною рукою» (1773) i роман «Страждання юного Вертера» (1774) зробили iм'я Гете надзвичайно популярним. Серед шанувальникiв його творчостi був i юний герцог Саксен-Веймарський Карл-Август, який запросив 26-лiтнього поета до себе на службу. До кiнця днiв свого сюзерена (той помер у 1828 роцi) Гете зберiг з ним дружнi довiрливi стосунки. Правда, становище високопоставленоi особи наклало вiдбиток на характер поета. У Веймарi, населення якого тодi становило б тис. чоловiк, Гете обертався серед досить тiсного кола придворних i бюргерства i часто не мiг не зважати на iнтриги i поговори, якi супроводжують людину, що живе у всiх на очах. Йому доводилося «миритися з необхiднiстю», часом iти на внутрiшнi компромiси.

Енергiя i оптимiзм юностi спочатку допомагали поетовi боротися з бездуховнiстю оточення. Вiн плекае мрiю, в дусi Вольтера i Дiдро, сприяти процвiтанню «освiченого абсолютизму» в герцогствi, допомогти герцогу здiйснити соцiальнi i господарськi реформи. До свого 30-лiття Гете приймае як належне посвячення у дворянство, частку «von» вiднинi вiн постiйно пише при своему iменi. Проте не обминула його i жорстока моральна криза. Поет iде з осоружного Веймара до Італii, де проводить два роки (1786—1788). Безпосереднiм поштовхом для вiд'iзду стало ускладнення особистих стосункiв з придворною дамою Шарлотою фон ІПтейн. Поет веде спостереження як природознавець, знайомиться з пам'ятками античного мистецтва, вивчае культуру iталiйського Ренесансу i Бароко. Захоплений колосальними естетичними враженнями, Гете переживае небачений пiдйом творчих сил. Серед написаного в Італii – трагедiя в античному стилi «Іфiгенiя в Тавридi», трагедiя в стилi Шекспiра «Егмонт»; тривала робота над «Торквато Тассо», «Фаустом». Пiсля повернення вiн створюе поетичний цикл у дусi Проперцiя «Римськi елегii». Другий вiд'iзд до Італii (1790) успiшно закiнчився завершенням першого варiанта «Фауста», який Гете надрукував пiд назвою «Фауст. Фрагмент».

Охоплений пристрасним поривом до внутрiшньоi емансипацii, Гете наважуеться на серйозний крок в особистому життi. Вiн розривае стосунки з Шарлотою фон ІПтейн i пов'язуе свое життя з дiвчиною з бюргерського середовища Християнок) Вульпiус (вона померла в 1816 роцi, коли iй минув 51 рiк, а син Гете вiд цього шлюбу помер у 1830 роцi, досягнувши 31 року).

Пiсля Італii в життi i творчостi Гете вiдбуваеться серйозний злам. Суспiльна дiяльнiсть дедалi менше приваблюе його. Якобiнський терор, що почався невдовзi у Францii, викликав вiдразу до полiтики. Вiднинi всю свою енергiю Гете спрямовуе на суто творчу, iнтелектуальну дiяльнiсть. Його захоплюють проблеми вiчного, абсолютного, що знайшло свiй вiдбиток у нових творчих задумах, наприклад, у бiльш широкому i фiлософськи спрямованому планi «Фауста». Десятилiття 1794—1805 рокiв пройшло пiд знаком творчоi дружби з Ф. Шiллером, яку урвала передчасна смерть останнього. Тодi ж встановлюються жвавi стосунки з «енськими романтиками» – молодим поколiнням поетiв i фiлософiв, що зробили центром своеi дiяльностi Єнський унiверситет (науковим куратором якого був Гете). В цей же перiод Гете – директор Веймарського театру (до 1802 року), на сценi якого вiн ставить п'еси Шекспiра, Лессiнга, Шiллера, Клейста, своi власнi твори. Найзначнiший творчий здобуток цих рокiв – роман «Лiта науки Вiльгельма Мейстера» (1796).

У першi п'ять рокiв нового, XIX столiття йдуть з життя духовно близькi поету люди: Новалiс, Клопшток, Кант, Гердер, Шiллер… У Гете значно погiршуеться здоров'я, вiн зазнае нападiв меланхолii, скепсису, страху смертi. Пiдточують душевнi сили i поразки Нiмеччини у вiйнi з Наполеоном, зокрема катастрофiчна поразка пiд Єною у 1806 роцi, всього лише в кiлькох кiлометрах вiд Веймара. Наполеон залiзною рукою перекроюе карту Нiмеччини, скасовуе десятки герцогств i князiвств, встановлюе своi закони.

Поступовому одужанню i подоланню кризи сприяла атмосфера загального нацiонально-патрiотичного пiднесення в Нiмеччинi, а потiм i вирiшальнi перемоги над Наполеоном. Зрозумiло, що творча натура Гете нiколи не мирилася з бездiяльнiстю, i в цi важкi роки вiн не полишае творчостi: закiнчуе першу частину «Фауста» (1806), друкуе роман з витонченою морально-психологiчною проблематикою «Вибiркова спорiдненiсть», своi переклади «Племiнника Рамо» Д. Дiдро i «Життя Бенвенуто Челлiнi». Особливо багато уваги в цi роки Гете придiляе природознавчим дослiдженням: з ботанiки, зоологii, анатомii, геологii, оптики. Все це було не просто «освiченим дозвiллям»: Гете прагнув свiдомо виробити в собi певне синтетичне уявлення про свiт i людину, вiдкрити загальнi закони, яким пiдпорядковуються суспiльство, природа, мистецтво.

Новий злет творчостi припадае на пiслянаполеонiвську добу. У 1814 роцi Гете на короткий час залишае Веймар i подорожуе старовинними нiмецькими мiстами, знайомиться з iх архiтектурними i художнiми пам'ятками. Цю подорож вiн називае «гiджрою» (Hegire), натякаючи на втечу Магомета до Медини, що посприяло виникненню новоi релiгii. І справдi, поет переживае, як колись, оновлення в життi i творчостi. З'являються збiрка вiршiв «Захiдно-схiдний диван» (1819), ще один роман – «Роки мандрiв Вiльгельма Мейстера» (1829), автобiографiчна книга «Поезiя i правда», що охоплюе час до його оселення в Веймарi (1831). Добiгае кiнця робота над другою частиною «Фауста»; весь твiр повнiстю був надрукований пiсля смертi поета.

В останнi два десятилiття свого життя Гете був всесвiтньо визнаним поетом, а його дiм у Веймарi став мiсцем паломництва. Саме тодi були зробленi численнi записи рiзноманiтних бесiд i висловлювань Гете, особливе мiсце серед яких належить розмовам з Гете секретаря поета П. П. Еккермана. Ранньою весною 1832 року Гете застудився i через тиждень, 22 березня, помер. Коли пульс його уже зникав, права рука поета нiби ще намагалася щось написати в повiтрi. Похований Гете у Веймарi в одному склепi з Шiллером.

«Я збирав усе, що проходило перед моiми очима й вухами, перед моiми почуттями, – писав Гете уже на схилi своiх рокiв. – Для моiх творiв тисячi окремих iстот внесли свое (…), всi прийшли i принесли своi думки й досягнення, своi долi, свое життя, свое буття. Так я пожинав часто те, що сiяв iнший; робота мого життя е створенням колективу, i це творiння носить iм'я Гете». Слова великого поета пояснюють енциклопедичнiсть його iнтересiв i дiянь. Можна сказати, що вся складна епоха, в яку вiн жив, виразила себе через його творчiсть. І не лише через шедеври. «У спадщинi Гете чимало i зовсiм незначних творiв – художнiх, якi зовсiм не мають естетичноi цiнностi, теоретичних, дивовижно пласких i неправильних», – писав у XX столiттi нiмецький фiлософ Г. Зiммель. Але не так легко осягнути й тi твори, що безперечно збагатили скарбницю свiтовоi культури. «Рiзноманiтнi уявлення Гете, що постiйно змiнювались за його довге неоднозначне життя, дають привiд для такого ж рiзного тлумачення», – продовжуе вчений. Навiть саме життя поета неможливо вiбгати в якiсь логiчнi рамки, його не можна пiдкрiплювати «цитатами», бо «в них завжди можна знайти факти, протилежнi за своiм значенням».[1 - Зиммель Г. Избранное: В 2 т. – М.: Юрист, 1996. – (Лики культуры). – Т. 1: Философия культуры. – С. 165; 159.]

Гете жив на зламi епох. До недавнього часу в науцi була поширена традицiя вiдносити його творчiсть до Просвiтництва, з яким пов'язувало поета багато творчих i свiтоглядних рис. Звичайно, вiд честi належати до великоi доби не став би вiдмовлятися жодний ii сучасник. Проте iсторико-культурну добу створюють генii, саме вони надають iй сенсу, змiсту i визначають ii. Але iм же дано право розсувати межi доби i вказувати iй подальший шлях. Нiмецький поет Генрiх Гейне назвав час творчостi поета «художнiм перiодом Гете» в нiмецькiй культурi, а в XX столiттi iсторик лiтератури Герман Август Корф назвав останню третину XVIII – першу третину XIX столiття «часом Гете». Багато взявши у свого часу, Гете незмiрно бiльше дав йому, поступово утворивши тим самим нову художню епоху.

Чи не найважливiшим нарiжним каменем новоi iсторико-лiтературноi епохи, «творiння на iм'я Гете», стало кантiанство – фiлософiя великого Іммануiла Канта (1722—1804), ровесника украiнського фiлософа Григорiя Сковороди. Протягом найближчого пiвстолiття учнi Канта – И. Г. Фiхте, В. Ф. Й. фон Шеллiнг, Ф. Шлегель, Новалiс (псевдонiм Ф. фон Гарденберга), Ф. Шлейермахер – розвивали його вчення; перед ним схилялися Г. В. Ф. Гегель i А. Шопенгауер. Головна заслуга Канта полягала в обгрунтуваннi творчого характера мислення. Людина – iстота скiнченна, але мислення ii сягае нескiнченностi. Фiлософ поглибив нашi уявлення про свiдомiсть, яка не просто механiчно копiюе реальнiсть, а додае до образу реальностi щось вiд iндивiда, роблячи його особистiстю. Англiйськi i французькi просвiтники у XVIII столiттi обстоювали ту думку, що всi люди однаковi, бо однаковi закони мислення. Фiлософiя Канта давала можливiсть стверджувати iнше: всi люди духовно неповторнi, бо мислення не тiльки вiдтворюе реальнiсть, а й вносить у неi власнi уявлення. Кожна людина – творець i збагачуе природу тим, чого в нiй нема, – образами свого мислення. Кант встановив, що одна частина свiдомостi – здоровий глузд, Verstand – пов'язуе людину зi свiтом емпiричного (буденного, звичайного, земного); iнша частина – розум, Vernunft – з нескiнченнiстю, царину якоi фiлософ назвав «iдеями (або принципами) розуму». Звiдси утвердилася назва нового вчення – iдеалам. Вищi, iдеальнi, поняття – краса, пiднесенiсть, честь, совiсть, любов, батькiвщина, патрiотизм, вiра, вiчнiсть, безкiнечнiсть та iн. – надають сенсу iснуванню людини. Без них вона не може жити духовно повним буттям i стае жалюгiдним рабом повсякденного, емпiричного – тобто, за влучним нiмецьким слiвцем, фiлiстером («мiщанином»).[2 - Образ узятий зi Старого Заповiту. Фiлiстимляни («фiлiстери») здалися герою Самсону настiльки мiзерними i жалюгiдними, що вiн, вiдклавши свого меча, побив i розiгнав iх всiх просто ослячою щелепою.]

Другим нарiжним каменем «часу Гете» стала по-новому осягнута античнiсть. Мистецтвознавець Й. Й. Вiнкельман (1717—1768) вважав, що мiфи, закарбованi, зокрема, в античнiй скульптурi, вiдображають природнiсть iснування людини, повноту ii духовного буття в союзi з природою. Драматург i естетик Г. Е. Лессiнг (1729—1781) учив бачити в мiфах греко-римськоi давнини рух, притаманний духовi неспокiй, трагiчну колiзiйнiсть («Лаокоон, або Про границi мiж живописом i поезiею»). Це значно вiдрiзнялося вiд того, як сприймали мiф в Англii чи Францii у XVII i XVIII столiттях. Якщо французькi класицисти спiввiдносили мiф з iдеею державностi i з суспiльними доброчинностями, то нiмецькi мислителi – зi Всесвiтом, природою, народним життям. Мiф у нiмецькому мисленнi переходив у своерiдну фiлософсько-естетичну утопiю, сенс якоi полягав у «поверненнi вперед» – у вiрi в те, що людина врештi-решт переборе своi обивательськi iнтереси, подолае роздвоенiсть духу i однобiчнiсть («одномiрнiсть» – Г. Маркузе) свiдомостi i поверне собi, подiбно до грекiв давнини, повноту власного iснування в союзi з природою i всiм суспiльством. Тодi, за словами Гегеля, iндивiд не пiдлягатиме закону як чомусь чужому i зовнiшньому, а сам втiлюватиме в собi закон як власну внутрiшню сутнiсть.

Третiм нарiжним каменем новоi епохи стали Шекспiр i Сервантес, в цiлому знехтуванi добою Просвiтництва. Обидва генii творили на зламi епох Вiдродження i Бароко, вiдобразили трагiчну напруженiсть людського буття i прагнення осмислити його в новому фiлософсько-естетичному планi. Художнiй свiт Шекспiра – це фантастика, поезiя природи, прагнення пiднести низьке i буденне до шляхетного, кинути свiтло земного на iдеальне, а трагiзм розкрити у зiткненнi з iронiчним i комiчним. Сервантес вiдтворив свiт через ушляхетнюючий ракурс високоi iронii i спiвчуття. Обох об'еднуе вiра у вчинок, через який людина утверджуе свiй високий сенс, не зважаючи нi на що, iнакше вона перестае бути такою. Вiчний внутрiшнiй неспокiй, постiйне прагнення до далекоi, а часом i нездiйсненноi мети – ось основа переконань таких рiзних поетiв i мислителiв, як Гете i Шiллер, Фiхте i Новалiс, Гельдерлiн i Шлеермахер.



У науцi зазвичай роздiляють творчiсть поета на «штюрмерський» i бiльш пiзнiй «веймарський» перiоди. І це справедливо. Вiдомо, що сам Гете пiзнiше навiть надмiрно критично поставився до своеi творчостi «штюрмерських» рокiв, власноручно знищив багато з ненадрукованих творiв, неохоче друкував листування того часу. Проте таке мотивування перiодизацii творчостi поета не мусить знiмати питання про ii еднiсть. Кантiанство з його культом художньоi форми, новий погляд на античнiсть, поетика, що грунтуеться не на готових правилах, а на вiльнiй уявi, – все це сповна вiдбилося у творах Гете, хоч по-рiзному було представлено в раннi i пiзнiшi роки.

Ранню творчiсть Гете нерiдко пов'язують з традицiями сентименталiзму, а вихiдною точкою для юного прозаiка вважають Руссо. Сентименталiзм звеличив неповторнiсть iндивiдуального свiтобачення. До суттевих його рис належить здатнiсть героя знаходити в буденних виявах життя прихований для решти людей високий змiст. Тож джерело неповторностi свiту мiститься не так у самiй реальностi, як у суб'ектi, що надiляе реальнiсть властивостями свого багатого внутрiшнього свiту. Свое злиття з реальнiстю iндивiд сприймае як творчий акт, наповнений почуттям емоцiйноi зворушеностi й розчуленостi, навiть патетичноi схвильованостi, що, по сутi, й становить суть сентиментального переживання.

Надзвичайно поширеною в нiмецьких «штюрмерiв» була тема природи. У «Майськiй пiснi» юного Гете годi шукати рацiонально впорядковану панорамнiсть чи певну ландшафтнiсть природи. Погляд поета рухаеться розкуто, свавiльно, навiть хаотично, пiдпорядковуючись настрою внутрiшнього радiсного збудження. Поет переносить на природу свiй радiсний настрiй i таким чином витворюе власний автопортрет. В iнших юнацьких поезiях Гете природа постае то бурхливо-збудженою, то лагiдно-тихою й iнтимно-нiжною, то злою й ворожою, то тривожно-мiстичною. Але щоразу перед нами по-рiзному розкриваеться сам поетичний суб'ект, завжди перед нами – образ самого поета.

Проте у своiх «штюрмерських» творах Гете розвинув стиль сентименталiзму до вимiрiв, цiлком чужих Руссо. Про це свiдчить явище, назване «штюрмерським iндивiдуалiзмом». Герой постае як окрема психологiчна «монада» (Лейбнiц), вiн сам е для себе джерелом духовноi сили, морального закону i психологiчноi самодостатностi. Образ «монадичного» героя постае перед нами у «Великих гiмнах». У «Прометеi» герой кидае звинувачення в обличчя самому Зевсу! Прометей – сам для себе моральний закон i джерело духовноi незалежностi. Таке сприйняття античностi було чуже французьким класицистам.

Не все однаково чiтке й недвозначне в цих гiмнах, часто iх змiст загадковий. Тут i мимолiтнi порухи душi, й не усвiдомленi самим поетом переживання. Це знаменитий штюрмерський стиль, де загадковiсть i недомовленiсть – один iз засадничих елементiв. Образи природи iнодi химернi, фрагментарнi, уривчастi. Але в них читач угадуе вже щось «фаустiанське»: природа постае рiзноманiтна, несподiвана, щедра на дива, часом навiть грiзна й страшна.

У «Ганiмедi» Гете прагне передати акт поетичного натхнення, одержимiсть людини творчим духом природи. Невинний, нетямущий Ганiмед – це образ людськоi душi. Невiдома сила, що раптово пiдносить його до неба, – це натхнення як вияв вищого творчого духу. І ось невиннi очi дитини бачать те, чого не дано побачити бiльш нiкому. Обранець – вiн! Ганiмед жадiбно всотуе в себе незабутнi враження. Образ натхнення як високого, але наiвного осягнення перегукуеться з ученням Канта про генiя: «Генiй сам не може описати чи науково показати, як вiн створюе свiй твiр (…), сам не знае, яким чином у нього здiйснюються iдеi для цього, i не в його владi спецiально чи за планом придумати iх i роз'яснити iншим…».[3 - Кант И. Сочинения: В 6 т. – М: Мысль, 1966. – Т. 5. – С. 323—324.]

Проте апофеоз суб'ективноi схвильованостi, яка надае природi нового для неi смислу, може перейти в трагедiю, а нетотожнiсть реальностi та ii образу у свiдомостi – стати причиною трагiчного розладу. Про це свiдчать балади: «Рибалка» й особливо «Вiльшаний король», написанi вже у «пiсляштюрмерську» добу (1782). В останнiй – дитина стае жертвою власноi уяви, рацiональнi пояснення батька виявляються безсилими. У змаганнi здорового глузду та наiвноi уяви перемагае уява i тим занапащуе все. Здаеться, тут Гете замислюеться над тiею страшною цiною, що ii платить людина за автономнiсть i самодостатнiсть уяви, розуму.

Тема трагiчного розладу мiж реальнiстю та ii суб'ективно забарвленим змiстом розкрита письменником у «Стражданнях юного Вертера». Головний персонаж марно прагне вiдстояти свою внутрiшню самобутнiсть, свiт почуттiв як основний змiст своеi особистостi. Вертер – трагiчна «монада», що сама в собi знаходить моральний закон i джерело психологiчно насиченого життя. Цей духовно незалежний герой протистоiть свiтовi загальноприйнятого – суспiльству, де мотиви поведiнки пiдкоряються лише емпiричному плиновi життя, де панують етикет, компромiс, умовностi. Перед Вертером нiбито i е вибiр: пiдкоритися закону громадськоi думки, морального компромiсу, становоi iерархii. Але для героя це означало б поступитися своiм витонченим внутрiшнiм свiтом. Розумiючи, що його почуття, неповторнiсть духовних прагнень нiкому не потрiбнi, незрозумiлi, бiльше того, виступають перешкодою для щастя, Вертер убивае себе.

Свiт розкриваеться для Вертера у виглядi особливих цiнностей, якi iснують тiльки для нього. Вiн цiнуе вiдносини i речi, що, не маючи значення для iнших, становлять для нього iнтимно близький образ свiту. Цi уподобання роблять його нестандартною особистiстю в суспiльствi i викликають в оточення подив та нерозумiння. Мова Вертера не просто схвильована й емоцiйно пiднесена; герой усвiдомлюе свою вiдчуженiсть вiд людей, неможливiсть знайти з ними спiльну мову i тим бiльш реалiзувати у суспiльствi своi якостi. Вiн доходить висновку, що його внутрiшня неповторнiсть i е головною завадою для щастя.

У Вертерi чимало рис Фауста. Герой хоче утвердити себе як внутрiшньо вiльна людина, але не у згодi зi стандартною поведiнкою, конвенцiйним способом мислення i дiй, що поширенi в суспiльствi, а всупереч iм. Вiн сам хоче бути своiм законом, але дiяти не анархiчно i свавiльно, а у згодi з природою, яку у XVIII столiттi сприймали як жадану духовну повноту свiтовiдчуття. Вертер утверджуе свое право на духовну «монадичнiсть» цiною власноi смертi.

Ще одним твором, що прославив юного Гете, була драма «Гец фон Берлiхiнген» на сюжет з реформацiйних вiйн у XVI столiттi. В автобiографii поет згадуе про свое захоплення iсторiею цього лицаря в одному зв'язку з Фаустом. У задумах про Прометея, Геца i Фауста проявилися нахили юного Гете до сюжетiв, що мали «протестний» характер, та до iсторичних, мiфологiчних чи легендарних осiб, що викликали до себе неоднозначне ставлення, здебiльшого несприйняття та осуд (в цей ряд можна поставити й Вертера). Можливо, так вiдлунювався «шекспiрiвський» пiдхiд: цiлком свiдомий намiр зробити психологiчно «масштабнiшою» полiтично чи морально одiозну особу, розкрити у злочинцi чи вiровiдступнику загальнолюдське; i на додачу пробудити палке спiвчуття до того, кого громадська думка одностайно засуджувала.

У «Гецi» поет силою уяви не просто вiдтворював минуле, а сам творив iсторiю, викликав до життя нову iсторичну особистiсть. В основi нового пiдходу до iсторii було прагнення ствердити новi духовнi цiнностi. І головний наголос при цьому падав на особистiсть. Сама iсторiя при всiй ii конкретностi, вiдтворенiй на основi мемуарiв лицаря та iсторичних дослiджень вчених, все ж таки вiдходила на другий план i поставала у творi як своерiдне унiверсальне середовище, як така собi сфера для ширяння людського духу. В центрi твору опиняеться особистiсть у напруженiй взаемодii чи вiдштовхуваннi з цим унiверсальним середовищем. Перед нами розкриваються пiдходи до метафiзичноi i водночас психологiчноi iсторичноi драми, яку згодом найяскравiше вдасться втiлити Фрiдрiху Шiллеру. Але такою метафiзичнiстю був пройнятий i Гетевий «Фауст».

Величезне значення для Гете мали дружнi взаемини з поетом, драматургом i фiлософом Фрiдрiхом Шiллером (1759—1805), який у «штюрмерськiй» творчостi Гете побачив вияв «наiвного» генiя, що утверджуе повноту свого буття як буття одухотвореноi природи на противагу сучаснiй цивiлiзацii, цiнностi якоi бiльше нагадували болiсну тугу за природою. Пiд впливом Шiллера у поета знову пробуджуеться iнтерес до юнацького задуму «Фауста», що вiн його закинув ще в серединi 70-х рокiв. Гете i Шiллер намагаються осмислити риси нового свiтовiдчуття, в основi якого лежала б духовна повнота i цiлiснiсть, притаманна хiба що самiй природi, i розробити принципи новоi естетики творчостi. Зразок вони шукають в античностi, в середнiх вiках, у добi Вiдродження. Цi фiлософсько-естетичнi шукання дiстали в гетезнавствi назву «веймарськоi класики».[4 - Докладнiше про це питання див.: Шалагiнов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослiдження. – К.: Вежа, 2002. – С. 121—127.]

Краса для «веймарськоi класики» була невiд'емною вiд уявлення про належну людину, яка б втiлювала у собi внутрiшню цiлiснiсть чуттевого i духовного, еднiсть iз зовнiшнiм свiтом – з суспiльством, природою, Всесвiтом. «Веймарська класика» – це не спроба реставрувати минуле, а таке собi повернення вперед, до повноти людського iснування, яке може бути досягнуто свiдомо, а не просто отримано з рук природи, як це сталося на свiтанку людськоi культури. Цi настанови веймарськоi класики привертали пильну увагу з боку Фiхте, Новалiса, Гельдерлiна та iнших романтикiв i були розробленi ними у виглядi фiлософсько-естетичноii утопii.

Мiж природою i культурою, на думку Гете, немае непрохiдноi прiрви, як це вважав Руссо; навпаки, вони тiсно взаемопов'язанi. Розвиток природи закономiрно приводить до виникнення свiдомостi i культури. Цим положенням вiдкидаеться класицистична теорiя наслiдування, що виходить не безпосередньо з природи, а iз «вторинних» зразкiв. Сама природа стае основою законiв мистецтва i через однi й тi самi фундаментальнi закони утверджуе свою вищу форму iснування – свiдомiсть i як ii найкращий вiнець – красу. Цим пояснюеться настiйливе прагнення Гете знайти «прафеномен», щоб використати його як спiльну основу для художньоi творчостi i для наукового вивчення природи.

В основi мiфотворчостi «веймарських класикiв» лежало не наслiдування готових зразкiв, як у французьких класицистiв, а свiдоме вiдтворення митцем нiби несвiдомих творчих iмпульсiв природи, не реалiзованих нею самою до кiнця. Це обумовило iдеалiзуючий принцип зображення персонажiв, зокрема у «Фаустi» та в iнших творах поета.

Стиль, в розумiннi веймарських класикiв, вiдображуе внутрiшню сутнiсть об'екта, його iстину, яка. завжди явлена чуттево i завжди – через красу. Призначення форми – не пiдкреслювати змiст експресiею, аурiвноважувати його i тим самим забезпечувати цiлiсну еднiсть форми, змiсту i духу. Таке розумiння форми i стилю виводило iх за межi вiдтворення лише самоi давньогрецькоi поетичноi технiки i вiдкривало простiр для використання практично всiх можливих стильових систем i жанрових особливостей, зокрема народно-поетичного середньовiччя, бароко та iн. Особливо яскраво такий жанрово-стильовий симбiоз представлений у другiй частинi «Фауста».

«Веймарська класика», так би мовити, завершила на бiльш високому рiвнi штюрмерськi шукання Гете. Видатний гетезнавець XX столiття Г. А. Корф писав: «Цей розвиток, спрямований до загальнолюдськоi цiлiсностi, був поверненням до старого iдеалу штюрмерства, але й одночасно сходженням на бiльш високу сходинку». Поет знайшов цю колишню цiлiснiсть у гармонii власноi особистостi, природи й мистецтва. Але якщо ранiше ця цiлiснiсть була «щасливим подарунком юностi», то тепер поет знайшов ii знов як «свiдоме завоювання змужнiлого вiку».[5 - Korff H. А. Geist der Goethezeit: in 4 Bde. / Unver?nderter Nachdruck der 4., durchges. Auflage. – Bd. 2. – Leipzig: Koehler & Amelang, 1958. – S. 305.]

«Веймарська класика» була вiдкритою системою, оскiльки мала опертя на фундаментальне поняття розвитку людини i культури, спрямованого на якомога повнiше виявлення iх вищоi родовоi сутностi. «Пiзнiй» Гете в цiлому зберiг вiрнiсть культурологiчним i естетичним постулатам «веймарськоi класики», хоча й вiдмовився певною мiрою вiд тих ii елементiв, що були пов'язанi з використанням античних мiфiв i поетичноi технiки давнiх грекiв.

Отже, суть «веймарськоi класики» полягала не в культивуваннi давньогрецького iдеалу, а в утвердженнi тих тенденцiй, якi з часом зробили б непотрiбною давньогрецьку культуру саме як iдеал. Тодi людина вiдкрие в собi здатнiсть до повноцiнного сприйняття всiх свiтових культур. А разом з проблемою iдеалу зникне i проблема публiки, яка постiйно турбувала поета i, зокрема, знайшла вiдбиття на сторiнках «Фауста» («Пролог у театрi»). Тож звернення Гете в серединi 10-х рокiв XVIII столiття в пошуках внутрiшньо повного людського буття до культури Сходу в «Захiдно-схiдному диванi» вiдповiдало логiцi розвитку головних тенденцiй «веймарськоi класики».

Не всi тенденцii «веймарськоi класики» виявилися життездатними. Палкий прихильник Гете Рiхард Вагнер писав про неможливiсть досягнути повноти естетичного iдеалу в умовах духовного розколу, що його переживае сучасне суспiльство: «У грекiв мистецтво було закорiнено в суспiльнiй свiдомостi, тодi як зараз воно iснуе лише у свiдомостi окремих iндивiдiв поруч з суспiльною несвiдомiстю (…) Справжне й прекрасне мистецтво не може iснувати там, де воно не випливае з життя як вияв вiльноi, свiдомоi суспiльноi самосвiдомостi, але перебувае на службi у сил, що ворожi вiльному розвитку суспiльства (…) Нi, ми не хочемо знов зробитися греками, бо те, чого греки не знали i що неминуче привело iх до загибелi, – ми тепер це знаемо».[6 - Вагнер Р. Кольцо Нибелунга: Избр. работы. – М.: ЭКСМО-Пресс; Санкт-Петербург: Terra Fantastica, 2001. – (Антология мысли). – С. 679, 690, 692.]



Задум «Фауста» – головного твору Гете, виник ще у 70-i роки в Страсбурзi. «Уславлена лялькова комедiя (…) на всi лади звучала i бринiла в менi», – згадував пiзнiше поет. У цьому наiвному сюжетi, що став ядром Гетевого твору, розповiдалося про те, як чорнокнижник Фауст складав спiлку з дияволом, який обiцяв йому доступ до всiеi можливоi земноi мудростi, але натомiсть вимагав за плату безсмертну душу вченого. Коли ж Фауст пересититься знанням, вiн сам вiльний спинити останню мить свого життя.

Перiод «складання» народноi легенди про Фауста нараховуе кiлька столiть. Вiн завершився створенням «народноi книжки» «Історiя про доктора Фауста», що була надрукована 1587 роцi у Франкфуртi-на-Майнi видавцем Й. Шписом. Легенда проникла в Англiю, де на ii основi К. Марло написав п'есу «Трагiчна iсторiя доктора Фауста» (1593). У XVII столiттi, внаслiдок заборони пуританами в Англii загальнодоступного народного театру, гурти акторiв шукали заробiтку за кордоном, насамперед у Нiмеччинi. Вони i привезли з собою виставу про чорнокнижника. Для того щоб полегшити глядачевi розумiння сюжету, його максимально спрощували, наголос робили на видовищностi, наприкiнцi показували, зазвичай, «балет i веселу комедiю». У виставi брали участь нiмецькi комiчнi персонажi – Гансвурст («Ганс-ковбаса»), Пiкельгерiнг («Маринований оселедець»), Каспар (чи Кашперле). Вони не просто пояснювали змiст дiйства, що йшло iноземною мовою, але й розважали публiку. З часом закрiпилась традицiя показувати Фауста у супроводi комiчного слуги чи учня-невдахи. Роль першого поступово перебрав Мефiстофель, а другим став «фамулус» (учень) Вагнер. У мiру того як дiяльнiсть англiйських театральних гуртiв поступово згорталася, iхнi сюжети i театральнi прийоми переходили в нiмецький ляльковий театр. Там сюжет про доктора Фауста ще раз був спрощений, видовищно пiдсилений, заграв новими комiчними барвами i став ще бiльш моралiзаторським. У такому виглядi i познайомився майбутнiй поет з iсторiею бунтiвного доктора.

Оселившись у Веймарi, Гете не полишав роботи над твором, зачитував друзям уривки i навiть дозволив фрейлiнi Луiзi фон Гьохгаузен зробити з написаного копiю, яка випадково була знайдена в архiвi у 1887 роцi Цей твiр, що сам поет не призначав для друку, вченi назвали «Прафауст» («Urfaust»).

Непридатнiсть Фауста для серйозноi трагедii для багатьох була поза сумнiвом. Знаменитий дослiдник нiмецькоi давнини І. Я. Бодмер вважав: «Про цього пройдисвiта можна написати хiба що фарс». Що привабило юного Гете в цьому сюжетi? Зiставляючи мiж собою написанi в роки «штюрмерства» гiмн i драматичний начерк «Прометей», драму «Гец фон Берлiхiнген», роман «Страждання юного Вертера» i «Прафауста», неважко помiтити, що всi цi твори мають протестний характер i орiентуються на показ героiв, чия полiтична роль або приватне життя виключало будь-яку можливiсть для iхньоi суспiльноi значущостi чи моральноi взiрцевостi. І зародилися вони в уявi штюрмера, налаштованого протестно, неконвенцiйно щодо сучасного йому лiтературного i громадського життя.

Гете хотiв показати життя знаменитого вiровiдступника Фауста так, щоб розбудити до нього спiвчуття, а для цього прагнув розкрити душу вченого не стiльки в наукових заняттях, скiльки у знайомiй самому поету приватнiй сферi, в коханнi до жiнки. Але стiльки було написано про те, як нечестивий чорнокнижник викликав з небуття знаменитих красунь давнини i вiддавався з ними любострастю (серед них була знаменита грецька красуня Гелена, через яку почалася Троянська вiйна), що Гете у своему творi вирiшив зробити коханою мага звичайну городянку Маргариту, зовнi i духовно цiлком звичайну дiвчину, якiй вiн дав виклично юний вiк – 14 рокiв! І це до неi, у ii тенета, за планом диявола, мав потрапити досвiдчений спокусник, щоб назавжди загубити свою душу?!

У «Фаустi-1» iсторiя кохання Фауста i Маргарити займала три чвертi сцен. Фауст у «штюрмерському» рукопису – молодий учений, яким i належало бути бентежнiй людинi новоi формацii. Уже в цьому поворотi сюжету ми вiдчуваемо неконвенцiйнiсть, елементи епатажу, приховану незгоду з лiтературною традицiею. Пiзнiше поет введе сцену «омолодження» старого Фауста за допомогою вiдьомських чар.

У 1790 роцi Гете опублiкував свiй твiр пiд назвою «Фауст. Фрагмент». Дiя уривалася пiсля сцени «Собор». У 1808 роцi поет надруковав значно допрацьований, збiльшений в обсязi у два з половиною рази текст пiд назвою «Фауст. Перша частина трагедii» («Фауст-1»).

«Фауст-1» виявляе чимало рис, що пов'язують його з естетикою народного театру, театру Шекспiра. Мiсце дii постiйно змiнюеться, сцени чергуються за принципом контрасту. Поет намагаеться розгорнути центральну подiю сцени, показати момент прийняття рiшення або розкрити основний аффект; при цьому дiю, що служить переходом вiд одноi сцени до другоi, вiн просто опускае. Звiдси в читача виникае враження розрива мiж сценами i певноi фрагментарностi цiлого. Домiнуе установка на театральнiсть i атмосфера чудесного, багато комiчних сцен, де диявол виступае у травестiйному виглядi. Свiтло, колiр, звук i рух вiдiграють важливу роль. У кожнiй сценi е свiй яскравий видовищно-предметний центр. Зокрема, у першiй сценi театрально ефектно з'являеться Дух Землi. У сценi «Авербахiв склеп у Лейпцигу» – це магiчнi дii з вином, яке починае текти прямо зi столiв, а також пожежа наприкiнцi. У сценi «Вечiр» Мефiстофель видихае в кiмнатцi Гретхен сiрчаний дим, так що, зайшовши, охайна дiвчина вiдразу ж кидаеться провiтрити помешкання[7 - Одна з версiй iменi Мефiстофеля пов'язана зi словом ???????? – «п'яниця» (грецьк.); ще одна – зi словом mephitis – отруйнi випаровування (латин.).]…

Однак у Гете, на вiдмiну вiд народноi легенди, Фауст позбавлений травестiйностi. І навпаки, образ «ворога роду людського» щедро надiлений рисами комiзму. Мефiстофель поеднуе риси двох типових образiв народного комiзму: грубiяна (Grobian) i шахрая (блазня, дурня – Schelme, Narr). Обидва персонажi належали до «низового» середовища i виступали як «неконвенцiйнi» особи, тобто як такi, що вiдкидають загальноприйнятi цiнностi, здатнi на епатаж i виклик. Мефiстофель виступае як цiлком неконвенцiйна, навiть анархiчна особа. Це виражаеться в нехтуваннi всiма високими нормами людського суспiльства, про що свiдчить його позицiя щодо науки, щодо кохання i подружнього життя тощо; та iнодi читач вiдчувае згоду з цим персонажем. Так, у пiснi про блоху («Авербахiв склеп…») Мефiстофель виступае проти сервiлiзму в суспiльному життi, який часто так допiкав Гете. Всi готовi терпiти укуси блохи та ii родичiв, щоб потрапити в милiсть до царя…

Сам Фауст також демонструе риси неконвенцiйностi, але без грубого епатажу, притаманного чорту. Зокрема, його глибоко не задовольняе вивчення фiлософii, медицини, юриспруденцii та богослiв'я. Це ж саме стосуеться приватних стосункiв та iнтересiв. Так, у розпалi наукових занять вiн замрiюеться про природу – джерело найбiльшоi повноти знань. Вiн хоче завоювати серце Маргарити поривом природнього почуття i висловлюеться в дусi фiлософii Жан-Жака Руссо – вельми виклично для ортодоксально настроеного читача i для Мефiстофеля – про Бога природи i любовi як про високу iстину: «Наповни ж цим все серце, аж по вiнця, / І якщо в цiм чуттi зазнаеш щастя ти, / То зви його, як хочеш: / Любов! Блаженство! Серце! Бог!».

Велику роль вiдiграе в «Фаустi-1» природа. В сценi «Нiч» вона розкриваеться як первозданний, безпосереднiй та iстинний свiт на противагу свiту вторинному – книжно-схоластичному, кабiнетному. Природа – це свiт свободи, свiт тепла й нiжностi; це свiт душевноi гармонii й повноти життя, свiт чуттевоi повноти. В такому сприйняттi природи багато вiд сентименталiзму Ж.-Ж. Руссо, вiд теплоти фiлософського пантеiзму Шефтсберi. Та Гете надае темi природи трансцендентального значення, тут вiдчуваеться благотворний вплив Г. В. Лейбнiца. Поет розглядае природу як частину Всесвiту, а отже, й як позначену атрибутом духовноi й фiзичноi нескiнченностi. Водночас поет сприймае цю унiверсальнiсть як пластичну одухотворенiсть, чуттево забарвлену розмаiтiсть. Знак макрокосму, що його розглядае Фауст, розкривае образ природи як свiтобудови. Вченого захоплюе гармонiйна картина свiту, де, як в iдеально налагодженому механiзмi, нi на хвилину не припиняеться активна робота. Та Фаусту ближчий iнший знак – знак Духа Землi, який являе собою живе буття, де змiшанi «народження i смерть, океан i твердь, ткання мiнливе, життя бурхливе».

Як бачимо, природа постае у «Фаустi» як така, що безпосередньо оточуе людину, як субстанцiя свiтобудови i як принцип буття. В останньому особливому значеннi природа розкриваеться зовсiм не обов'язково як прекрасна та гармонiйна, вона бувае рiзноманiтна, мiнлива i навiть непередбачувано страшна та ворожа. Не випадково те, що Дух Землi постае перед Фаустом у «страшному виглядi». Таке трактування природи обумовлене розумiнням долi людини як споконвiчно трагiчноi – через небажання людини зректися прагнення до безкiнечного i через неспроможнiсть збагнути безкiнечнiсть звичайним смертним розумом. Бурхливе, радiсне i трагiчне включення людини у природу як у щось едине i цiлiсне саме й оспiвуеться у «Фаустi».

З темою природи в «Фаустi-1» переплетена тема кохання. Навiть озброений магiею i маючи такого могутнього помiчника, як Мефiстофель, Фауст не в змозi опиратися владi природнього почуття. Тема трепетноi сентиментальноi закоханостi чорнокнижника прозвучала виклично для нiмецькоi публiки, яка звикла завжди бачити у Фаустi нiкчемного вiровiдступника, що використовуе магiю у своiх корисливих, низьких, плотських цiлях. Диявол також безсилий спрямувати почуття Фауста i Гретхен у русло грубого любострастя. Фауст i Гретхен з радiстю i вiдчаем, Мефiстофель з роздратуванням i цинiчною недовiрою змушенi визнати над собою вищу силу природи, що пiдносить i оглушае, заповнюе i спустошуе все людське ество, силу, непiдвладну нi чорнокнижництву, нi чарам, непередбачувану у своему безкiнечному розмаiттi, що живе за своiми власними законами.

Маргарита (Гретхен) до зустрiчi з Фаустом – це образ спокiйного й щасливого невiдання. Вона втiлюе наiвну душевну гармонiю. Це «гармонiя» певного укладу життя, де панують рутиннi сiмейнi обов'язки, диктат звичаiв i суворих життевих правил. Про своi щоденнi хатнi обов'язки та про сумнi подii в сiм'i Гретхен говорить з епiчною наiвнiстю i спокоем. Сентиментально захоплений монолог Фауста в кiмнатцi Маргарити («Вечiр») не тiльки розкривае почуття закоханого, а й змальовуе риси патрiархальноi простоти й усталеностi життя дiвчини. Тут час нiби зупинився, про що свiдчить мотив крiсла – «трон батькiв», символ споконвiчностi. Дiвчина прагне у всьому дотримуватися «пристойностi», а ii закоханiсть уявляеться iй вiдхиленням вiд налагодженого, доброчесного життя, чого вона сама вiд себе не чекала.

До зустрiчi з Фаустом Маргарита знала тiльки любов до Бога i приязнь до своiх рiдних. Ось чому для неi важливо узгодити свое нове, невiдоме ранiше почуття iз значущими для неi цiнностями. Так виникае розмова з Фаустом про Бога. Дiвчина прийняла почуття кохання у свое серце, у свiй свiт наiвноi гармонii. Проте нове почуття виявилося зовсiм не таким, як це iй мрiялося. Схвильованiсть Гретхен вилилася в ii пiснi за прядкою: «На серцi жаль, / Мiй спокiй зник / І вже не вернеться / Повiк, повiк». Це несвiдома тривога людини, яка вiдчувае, що ii забирають пiд владу, пiдкоряють своiм незламним законам якiсь невiдомi космiчнi сили. В образi Гретхен Гете втiлив своi роздуми не просто про безтурботно-гармонiйний стан душi, а й про мiсце гармонiйного спокою в системi свiтовоi, природноi едностi. Бурхливi поривання i спокiйна наiвна гармонiя душi виражають двi сторони буття. Проте у своему становленнi природа завжди порушуе спокiй та застiй i рухаеться до своеi мети. У «Фаустi-1» тема кохання, як i тема природи, виходить за рамки сентиментального стилю i набувае метафiзичного звучання.



Публiкуючи «Фауст-1», Гете вже уявляв у загальних рисах концепцiю всього твору. Вельми складне завдання полягало в тому, щоб iнтегрувати в задуману цiлiснiсть уже готову 1-шу частину, написану з iншими поетичними намiрами. Не можна сказати, що це завдання було розв'язане поетом естетично бездоганно. «Фауст-1» i «Фауст-2» не становлять органiчноi едностi, зокрема щодо стилю. Перша частина вiдзначаеться «романичнiстю», а друга – жанрововiльним, фееричним, лiричним характером. Не випадково знаменита опера Шарля Гуно була написана на матерiалi саме 1-i частини, з якоi сюжетно-оповiдний елемент видiлявся легко. Гете свiдомо намагався знiвелювати, зруйнувати подiеву лiнiю у творi. При доопрацюваннi 1-i частини було пiдсилено три аспекти: фiлософська змiстовнiсть образу Фауста, стихiя комiчного i масовi сцени. Останнi досить симетрично «розбивали» подiеву лiнiю i переключали увагу глядача в царину певноi чарiвно-поетично-комiчноi умовностi («Вiдьмина кухня», «Вальпуржина нiч» та iн.). У 2-й частинi жанровiсть була доведена до безупинного фееричного руху, в якому читач часто втрачае нитку подiевостi. Весело-тривожний карнавал придворних i вистава з викликанням тiнi Гелени в 1-й дii химерно переходить у викликання з колби Гомункула в лабораторii Вагнера i безтурботне морське свято мiфологiчних iстот в 2-й дii, яке змiнюеться в 3-й дii гротескною виставою (Мефiстофель у ролi потворноi дiви Форкiади!) i нiби iнсценiзованим казковим шлюбом Фауста з тiнню Гелени; iхнiй син – хлопчик Евфорiон – з'являеться i зникае як тiнь не реалiзованоi до кiнця поетичноi мрii, нiби повторюючи долю нещасного Гомункула. В 4-й дii читача переносять на театр военних дiй, де беруть участь, поряд з армiею Цiсаря, химерне ополчення Мефiстофеля i сили завороженоi ним природи. Наприкiнцi 5-i дii останнiй акорд людськоi драми переходить в просвiтлений, урочистий, безплотний рух: ангели несуть душу Фауста на небо. Австрiйський композитор Г. Малер поклав цю сцену на музику у своiй Восьмiй симфонii.[8 - Докладнiше про жанрово-стильовi особливостi «Фауста» Гете див.: Шалагiнов Б. Б. «Фауст» Й. В. Гете: Мiстерiя. Мiф. Утопiя. – К.: Вежа, 2002.]



У мiру наближення всiеi роботи до кiнця Гете дедалi яснiше вiдчував, що логiка створеного ним образу не припускае скинення Фауста в пекло. Тут цей герой, символ новоi людяностi, назавжди прощався з персонажем середньовiчноi легенди.

Що являе собою угода Мефiстофеля i Фауста? Знаменита умова диявола спираеться на утилiтарно сприйняту «мить щастя». Все, що утилiтарне, – егоiстичне. Егоiстична мораль Мефiстофеля не передбачае, що щастя може полягати в iдеальних мотивах, зокрема в самозреченнi. Ось чому з самого початку Мефiстофель прагне розпалити афекти Фауста, щоб впливати на нього через чуттевi задоволення.

Переконанiсть Мефiстофеля в одвiчнiй зiпсутостi людини, внаслiдок якоi ii легко можна збити з моральноi позицii, не тiльки була загальним мiсцем мiстерii як джерела сюжету Гетевого твору, а й вiдображала фiлософськi суперечки у XVIII столiттi. Зокрема Гете у «Фаустi» не мiг пройти повз трактат «Байка про бджiл» Бернарда Мандевiля (1670—1733), в якому англiйський фiлософ виклав своi погляди на зло як рушiйну силу для суспiльного добробуту. В усiх дiях i висловлюваннях Мефiстофеля чiтко проглядаеться цiлком свiтський свiтогляд – моральний емпiризм. Мефiстофель репрезентуе заперечуваний нiмецьким iдеалiзмом погляд (зокрема, i Мандевiлевий) на чуттевiсть i матерiю як такi, що фатально поневолюють людину. Протистояння Мефiстофеля i Фауста вiдбивало, по сутi, протистояння двох епох: докантiвськоi епохи емпiричного пасивiзму i кантiвськоi, iдеалiстичноi епохи етичного активiзму, до якоi належав Гете. Поет виразив свiй постулат образно, але цiлком зрозумiло для XVIII столiття словами Господа («Пролог на небi»): «В душi, що прагне потемки добра, / Є правого шляху свiдомiсть». Тут у Гете Господь вiдображае нову, кантiанську позицiю, згiдно з якою людина спроможна протистояти чуттевостi завдяки розуму, а свiт чуттевостi (матерiю, природу) поет розглядае не як фатальну пастку для душi, а як прекрасний i повнозвучний свiт. Розум орiентуе людину на вищi цiлi iснування, на пошук вищого сенсу буття – того, чого не може пiдказати здоровий глузд просвiтникiв-рацiоналiстiв.

З розумiнням провокуючоi (а не дiалектичноi, як нерiдко тлумачать) ролi зла для суспiльства пов'язана самохарактеристика Мефiстофеля: «Я – тоi сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого…». Мефiстофель трактуе рiвнозначно i зло i добро як щось чуттеве, окреме, кiнцеве, «випадкове i партикулярне» (Гегель). Зв'язок мiж ними iснуе у виглядi самоi випадковостi, а не у виглядi розвитку. Мефiстофелеве розумiння добра i зла позбавлене унiверсальностi, його неможливо пов'язати з природою; адже Мефiстофель репрезентуе не всю природу, а лише одну ii частину – хаотичну, неоформлену, «революцiйну». У «Фаустi» конструктивну еднiсть полярних сил у процесi розвитку представляе не Мефiстофель, а все ж таки сама Природа як така, у всьому ii розмаiттi та багатствi. Мефiстофель виведений як носiй деструктивного зла. Вiн заперечуе, щоб знищити, а не ствердити.

Становлення Фауста як особистостi вiдбуваеться завдяки його свiдомим прагненням, а не втручанням випадковостей за волею носiя «зла» Мефiстофеля. Твердження Мефiстофеля – це парадокс здорового глузду. На ньому Мандевiль побудував свою фiлософiю, ним грае Мефiстофель. Воно звучить як бундючна самореклама, забарвлена, проте, iронiчною гiркотою; адже недарма диявол скаржиться на свою неспроможнiсть переробити свiт: «На всякi способи я брався, / А все удачi не дiждався: / Проти пожеж, потопiв, бур / Земля стоiть собi, як мур!»

Історична цiннiсть емпiричноi етики полягала в розкриттi головноi суперечностi суспiльства, в якому не знаходять самовиявлення природнi почуття людини; регулюючим принципом при такому розумiннi е не особистiсть, а чужа iй сила (держава). Нiмецький iдеалiзм, аж нiяк не заперечуючи такого протирiччя, вбачав регулюючий принцип у самiй особистостi, в тiй сторонi людськоi природи, яка пов'язана не з чуттевою матерiею, як у англiйських i французьких емпiрикiв, а зi свiтом космiчноi духовноi енергii. У цьому криеться ще одне пояснення, чому емпiризм i скептицизм Мефiстофеля (Мандевiля) постiйно зазнае поразки в суперництвi з iдеалiзмом Фауста (Канта).



Логiка образу Фауста приводить його до митi найвищого життевого задоволення як митi самозречення. Сенс свого iснування Фауст знаходить у задоволеннi не чуттевих бажань, як того прагнув скептик i емпiрик Мефiстофель, а iдеальних прагнень. У чому вони полягають? Цей мотив розвиваеться в останнiй, 5-й дii твору. У винагороду за военну допомогу Фауст одержуе вiд Цiсаря безплiдну рiвнину, що ii постiйно заливае морська вода, вирiшуе осушити ii i побудувати мiсто. Вiн вступае у двобiй з деструктивними силами природи, з «дурною безкiнечнiстю» в нiй, i тим пiдносить себе, Людину, як конструктивне, творче начало. Важливо, що Гете зiставляе дiяльнiсть трьох «зодчих»: Цiсаря, який пiсля здобутоi перемоги будуе державу на нових законодавчих засадах, Архiепископа, що споруджуе храм, i Фауста, який створюе, за задумом автора, щось зовсiм iнше – нову цивiлiзацiю.

На думку Канта, яку прийняла вся його епоха, людина не може бути засобом вiдносно найвищих задумiв природи, але тiльки метою. Оскiльки сама по собi мета недосяжна, то iснування людини – безкiнечне. Призначення людини на землi може здiйснити не один окремий iндивiд (навiть генiй!), а лише рiд. Так доба Канта-Гете виходить на нове уявлення щодо культури. На думку Канта, культура е здатнiстю людини ставити перед собою не лише найближчi (емпiричнi), але й вiддаленi (iдеальнi) цiлi i пiдпорядковувати iм не лише особисте життя, а й життя всього роду. Істинне буття людини – це буття в культурi, в царинi найвищих, «дальнiх» життевих цiлей, що освiтлюють свiтлом високого смислу ii повсякденне iснування i пiдносять його над тваринним животiнням у свiтi «скiнченного», емпiричного. Готовнiсть постiйно долати невiдповiднiсть кiнцевого результату iдеальним цiлям мiстить парадигму культури.

Знаменитий монолог Фауста в сценi «Просторе дворище перед палацом», в якому вiн промовляе, здавалося б, фатальнi слова про повне задоволення сущим, насправдi е апофеозом нескiнченному в людинi:

Лиш той життя i волi гiдний,
Хто б'еться день у день за них.
Нехай же вiк i молоде, й старе
Життевi блага з бою тут бере.
Коли б побачив, що стою
З народом вiльним в вiльному краю,
Тодi гукнув би до хвилини:
Постiй, хвилино, гарна ти!
Нiяка вiчнiсть не поглине
Моi дiла, моi труди!
Провидячи те щасне майбуття,
Вкушаю я найвищу мить життя.

За Кантом, умовою розвитку людськоi культури може бути лише боротьба, бо мае бути прийнятий виклик, кинутий природою. Уявляючи собi «райську краiну» майбутнього («ein paradiesisch Land»), Фауст зовсiм не виключае небезпеку з життя людей, тож iхне життя i в майбутньому позначене дiяльним доланням погрози, що постiйно таiть у собi море. Проте саме в цих умовах i можливе повноцiнне життя всiх поколiнь. У невтомнiй дiяльностi не окремий iндивiд, а лише рiд у своiй сукупностi (тобто в безкiнечностi) досягае стану повноi свободи, про що й говорить Гете вустами свого героя. До людського роду як цiлiсностi Фауст зараховуе себе. Фауст тут, кажучи словами Фiхте, «утверджуе не самого себе, а щось бiльше, нiж вiн сам». Фауст бачить свою заслугу перед народом не в тому, що вiн ушляхетнив його життя, а в тому, що передае йому свою iстину «дiяльноi свободи», тобто не iстину досягнення скiнченного, а iстину прагнення до нескiнченного. Це робить його щасливим. Фауст невипадково говорить про майбутне. Оскiльки, на думку Канта, вищi прагнення людини знаходять задоволення «не в iндивiдi, а в родi», то Мефiстофель, прагнучи спокусити Фауста, опиняеться перед завданням, яке неможливо виконати. Ось чому диявол зазнае поразки.

У своему монолозi Фауст говорить, що хоче бути разом «з народом вiльним в вiльному краю». Епоха Канта-Гете розглядала свободу як усвiдомлення iндивiдом самого себе через безперервнiсть власного дiяння, але не з огляду на зовнiшню необхiднiсть, а завдяки внутрiшньому вольовому iмпульсу. Тодi дiйсно, як говорить Фауст, iндивiд мусить оволодiвати (erobern muss) свободою в безперервному (t?glich, щоденному) дiяннi, iнакше вiн втрачае самовiдчуття власноi iдентичностi.

Мефiстофель втрачае право на душу Фауста, оскiльки мить щастя героя пов'язана з iдеальними мотивами. Фауст щасливий, бо сам робить власний вибiр, в цьому вiльному виборi знаходить себе як Людина i повнiстю зливаеться з майбуттям людського роду, з культурою, яка безкiнечна. Індивiд смертний, але рiд безсмертний; тож Фауст готовий до смертi, передаючи свою iндивiдуальну естафету людському роду. Так Гете розв'язуе у творi проблему смертi. «Фаустiанський» трагiзм не потребуе моменту катастрофи, його призначення – возвеличення цiнностi життя, прощання з яким злилося для Фауста з моментом глибокого задоволення i втiхи. Твiр закiнчуеться апофеозом.



«Фауст», виданий повнiстю лише пiсля смертi його автора, став у чомусь чужорiдним явищем у нiмецькiй культурi середини XIX столiття. Це були роки певного збайдужiння до Гете, слава його була на деякий час затьмарена популярнiстю Шiллера. Г. Гейне у своiх паризьких дописах не приховував розчарування в 2-й частинi твору i характеризував ii як «алегорично заплутанi нетрi», а першу частину «перелицював» у формi бурлескноi «танцювальноi поеми» «Доктор Фауст». Інтерес до «Фауста» спалахнув у Європi на рубежi XIX—XX столiть i вже нiколи не згасав. Тодi ж О. Шпенглер визначив сутнiсть европейськоi культури, назвавши ii «фаустiанською».

В Украiнi передовi уми ще в XIX столiттi оцiнили величезну культурну значущiсть i художнi достоiнства Гетевого твору[9 - Питання про рецепцiю творчостi Гете i його «Фауста» в Украiнi порушуеться в дослiдженнях: Zyla W. Т. Johann Wolfgang Goethe in der ukrainischen Literatur. – M?nchen: Ukrainische freie Universit?t, 1989; Нямцу А. Е. Рекомендации к изучению традиционных сюжетов и образцов мировой литературы: Советская драматургическая фаустиана. – Черновцы: Черновиц. гос. ун-т, 1982. – Вып. 2. – 74 с. та iн.]. Наприкiнцi 50-х рокiв XIX столiття Тарас Шевченко, повернувшись iз заслання, наполегливо вчитувався у «Фауста» (у росiйському перекладi Е. Губера 1838 року) i характеризував його неодноразово як генiальний твiр нiмецькоi лiтератури[10 - Див.: Шевченкiвський словник: В 2 т. – К.: УРЕ, 1978. – Т. 1. – С. 155—156; Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Днiпро, 1982. – С. 276, 483; Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв: В 6 т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – Т. 5. – С. 151—204.]. У 80-i роки Іван Франко у своему ретельному дослiдженнi «Фауста» вiдзначив тi елементи, що були близькi украiнськiй ментальностi. Це поетика природи, мiфопоетичне мислення, яскрава i соковита мова, що занурювала в стихiю народного життя, пiднесений iдеалiзм прагнень головного героя. Фаустовi пошуки iстини великий украiнський просвiтитель пов'язував з прагненнями волi, а похмурий кабiнет Фауста на початку твору поставав у нього не лише як сховище мертвотноi схоластичноi премудростi, а i як символ уярмлення вiльноi думки та iндивiдуальноi свободи. Про це написав І. Франко в посвятi свого перекладу Гетевого твору Михайлу Драгоманову, порiвнюючи цього вченого з Фаустом:

Тобi сей труд! Та ж смiлим словом ти
Розбив круг нас невiжостi границi!
На свiтло вирвав нас iз темноти,
На волю вивiв з мертвоти темницi!
Та ти ж вказав нам путь, куди iти,
Як поступу будови докладати,
Добра собi в добрi для всiх шукати…[11 - Гете Й. В. Фауст: Трагедiя. Ч. 1. / 3 нiмецького переклав i пояснив Іван Франко. – У Львовi: заходом редакцii «Свiт», 1882 (16, XI—XII).]

Михайло Драгоманов, високо оцiнюючи виконаний Іваном Франком переклад «великого произведения величайшего из поэтов мира», писав у цiй же рецензii про Украiну як про нацiю, «политическое будущее которой еще впереди, но чье место на право самостоятельного развития в ряду цивилизованных народов уже завоевано и не может быть занято никем иным».[12 - Драгоманов М. П. Лiтературно-публiцистичнi працi: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1970. – Т. 2. – С 145.]

Леся Украiнка, з ii енциклопедичною начитанiстю i широким культурним кругозором, чудово розумiла значення «Фауста» й iнших творiв Гете, про що свiдчать ii листи до М. П. Драгоманова[13 - Див., зокрема, ii лист до М. П. Драгоманова вiд 9 лютого 1894 р. // Леся Украiнка. Зiбрання творiв: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 10. – С 220.]. Наприкiнцi 80-х рокiв XIX столiття вона готуе великий список авторiв европейських та iнших лiтератур для перекладу украiнською мовою i включае в нього «Фауста», «Страждання юного Вертера» i вiршi Гете.[14 - Леся Украiнка. Вказ. вид. – С 41.]

Історiя перекладiв «Фауста» (як i iнших творiв Гете) украiнською мовою мае своiх дослiдниеекiв[15 - Дорошенко В. Гете в украiнських перекладах, переспiвах та наслiдуваннях. – Львiв, 1932; Бондаренко Н. До iсторii украiнськоi фаустiани: Г. О. Коваленко як перекладач «Фауста» Й. В. Гете: 3 доданням перекладу останньоi сцени першоi частини // Архiви Украiни. – К., 1986.– № 1.– С 69—76; Naum?nko А. Das konzeptuelle ?bersetzen (Goethes «Faust» in ostslavischen ?bersetzungen). – Zaporizz'a, 1999; Науменко А. М. «Фауст» Гете в восточнославянских переводах: О концептуальном переводе // Вiкно в свiт. – 2001. – № 1. – С. 106—120; Шалагiнов Б. Б. Зрозумiти мову, читаючи поезiю: Аналiз уривка з «Фауста» Й. В. Гете // Іноземнi мови в навчальних закладах. – 2003. – № 1. – С 23—27.]. Важливою подiею в культурному життi Украiни став здiйснений Миколою Лукашем переклад «Фауста» (1955), високi поетичнi достоiнства якого, гадаемо, повною мiрою вiдповiдають мрiям Лесi Украiнки.



Шалагiнов Б. Б.




Фауст

Трагедiя













Присвята


Знов близитесь ви, постатi туманнi,
Що вже менi з'являлися колись.
Чи вдержу вас? Чи знову тiй оманi
Моi чуття прихильно пiддались?
Ви ринете! Пануйте ж, нестриманнi,
Коли вже ви так владно пiднялись;
Моя душа бентежно молодiе,
Коли вiд вас чудовний дух повiе.

Ви принесли веселих днiв картини
І образiв навiки любий рiй;
І першого кохання й дружби тiнi
Встають, немов у казцi прастарiй.
Згадалися життя зигзаги звиннi,
Минулий жаль, i втрати бiль гiркий,
І ймення тих, що iх зрадлива доля
В цвiту стяла, мов квiти серед поля…

Пiсень моiх не чують нiжнi душi,
Що слухали пiснi юнацьких днiв;
Розвiялись бесiди нашi дружнi,
Їх вiдгомiн давно вже вiдбринiв.
Кругом чужi, хоч, може, й не байдужi,
Та iх хвала не радуе чуттiв;
А тi, що iх, мов рiднi, привiтають, –
Розкиданi, десь по свiтах блукають.

І знов мене привиддя полонили,
Неначе звуть в мовчазне царство сна,
Колишнiй спiв мiй, майже занiмiлий,
Лунае знов, мов арфа чарiвна;
Я стрепенувсь, i сльози забринiли,
І серце враз вiдтало аж до дна…
Теперiшне здалека ледве мрiе,
А що пройшло – iзнов живе i дiе.




Пролог у театрi


Директор театру, поет i комiк.

Директор
Обидва ви не раз менi
В пригодi стали в хвилю скрути;
Скажiть, яким повинен бути
Театр у нашiй сторонi?
Бажаю я завжди юрбi годити:
Вона живе, дае й другому жить.
Стовпи стоять, помiст iз дощок збитий,
І всяк туди, на свято мов, спiшить.
Сидять усi вже, звiвши вгору брови,
До подиву i захвату готовi.
Я знаю, як сподобатися всiм,
А все ж чомусь сьогоднi страшнувато;
Хоч путне щось незвично бачить iм,
Але вони читали страх багато.
Як змайструвать виставу нам таку —
Нову, й живу, i людям до смаку?
Люблю, коли у нас пiд балаганом
Гучна юрба хвилюе ураганом
І тиснеться до цих дверей вузьких,
Мов у переймах болiсно-тяжких.
Ще в бiлий день, ще о четвертiй
До каси товпляться дiстать квиток
І ладнi битися за нього до пiвсмертi,
Мов це – в голодний рiк насущника шматок.
Лише поет зробить це диво здiбний;
О друже мiй, тут твiй талант потрiбний!

Поет
Не говори про натовп той нiкчемний;
Його дiла високий дух гнiтуть,
Затьмарюють, як морок ночi темний,
Затягують у вир, у каламуть.
Веди мене в небесний свiт таемний,
Де радощi поетовi цвiтуть.
Лиш там любов i дружба нас чекають,
Божественнi чуття в серцях плекають.
Що в глибинi грудей у нас постало,
Що, тремтячи, зiрвалось на уста,
Невдало раз, а iнший раз i вдало, —
Поглине все хвилина зла й пуста;
А що роки у серцi визрiвало,
В довершене творiння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в вiках загину.

Комiк
А що менi з потомних тих вiкiв?
Коли б i я про них лиш говорив,
То хто б сучасникiв розважив?
А iм потрiбен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспiльствi вiн заважив.
Хто зацiкавить публiку зумiв,
Того вона не кине цiнувати;
Що бiльше буде слухачiв,
То легше iх опанувати!
Отож зробiть нам п'есу до пуття
І виведiть фантазiю i волю,
Кохання й розум, пристрасть i чуття,
Та й дуростi якусь там дайте ролю.

Директор
А головне, як бiльш перипетiй!
Бо глядачi цiкавi до подiй;
Як бiльше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —
І ви попали вже в число вiдомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою пiдкорите ви масу,
Для себе в нiй всяк найде штучку ласу;
Де всього е, там кожен вiзьме щось,
Й видовище до серця всiм прийшлось.
Даеш нам твiр – давай в шматках, на милiсть,
Таке рагу нам вигiднiш, як цiлiсть,
Бо легко зготувать i зручно подавать.
Нащо тобi здалась довершена умiлiсть?
Хоч що дай публiцi – на шмаття буде рвать…

Поет
Ганебне ремесло ганебним буде скрiзь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нiкчемних партачiв звеличить.

Директор
Такий докiр менi не заболить:
Хто дума путне щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'якi дрова колоти;
Для кого пишете? Глядiть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгiрший вiн завжди) —
Газет усяких начитавшись.
До нас збiгаються, немов на маскарад,
Побачити цiкаве кожен рад.
Тут дами напоказ з'являються ошатнi;
Це теж артистки, лиш безплатнi.
Ви дивитесь з поезii висот,
І всi поклонники вам любi;
Погляньте ж ближче на народ:
Однi холоднi, другi грубi.
Той по виставi йде у карти грать,
Той зночувати нiч в обiймах у повii;
Чи ж варт для них бентежить мрii
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишiть,
Все бiльш i бiльш пишiть, —
І зразу шлях до успiху вiдкритий, —
Людей аби iз плигу збити,
Бо трудно iх задовольнить…
Що з вами? З радощiв? Чи що болить?

Поет
Іди шукай деiнде наймитiв!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свiй вищий дар – i пориви, i мрii
Природою натхненного творця!
Чим вiн чаруе всi серця?
Чим вiн скоряе всi стихii?
Це та гармонiя, що лине iз грудей
І обiйма весь свiт – природу i людей.
Коли природа свiй починок вiчний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всiх створiннiв гурт негармонiчний
Рiзноголосячи гуде, —
Хто вносить лад усюди живодайний,
Вливае ритм у кожен рух i звук?
Хто всi тi голоси в хорал еднае зграйний,
В акордiв голосних врочистий перегук?
Хто каже бурi в пристрастi ревiти,
Зорi вечiрнiй в роздумi сiять?
Хто може всi веснянi пишнi квiти
До нiг коханоi прослать?
Хто лавровi листки сплiта в вiнок,
Щоб увiнчати почестю героiв?
Хто олiмпiйцям захист i зв'язок?
Поет, людськоi сили прояв.

Комiк
Явiть же нам ту силу сповна,
Хай творчiсть так у вас iде,
Немов пригода та любовна.
Бувае, двох десь випадок зведе,
А там пiшли побачення й розмови,
Щасливi сни й пробудження раптовi,
Надii хмiль i гiркота оман, —
І так незчуешся, як вродиться роман!
Таку i ви нам п'есу дайте,
В життя людське чимглибше заглядайте!
Всi так живуть, а бачать так не всi,
Тож покажiть життя у всiй красi.
Картини барвнi, свiтло тьмяне
Та iскра правди в млi омани —
І наварили ви пиття,
Що людям скрашуе життя.
І йде сюди замрiяне юнацтво,
Йому наш твiр – чудесне вiдкриття,
І йдуть сюди вразливi на чуття,
Для них ця гра – переживань багатство.
І кожен тут знаходить щось свое
І бачить те, що в нього в серцi е.
Ще здатнi всi вони i до плачу й до смiху,
Шанують пориви, iз блиску мають втiху…
Хто всього знав, тому попробуй догоди!
Хто починае жить – подякуе завжди.

Поет
Верни ж менi той час блаженний,
Коли я жити починав,
Коли пiсень потiк натхненний
З джерел незглибних виринав;
Коли в туман був свiт повитий
І чар закритий в пуп'янки,
Коли барвистi i п'янкi
В лугах веселих рвав я квiти…
Я бiдний був – i все я мав,
І правду й вигадку кохав…
Верни ж тi пориви чудовi,
І серця жаль, i щастя сни,
І мiць ненавистi й любовi —
Минулу молодiсть верни!

Комiк
Та молодiсть потрiбна лиш,
Як ворог у бою натисне,
Як дiвчина, усiх милiш,
Тобi сама на шию звисне,
Як вабить здалеку вiнок
Тебе добiгти ген до цiлi,
Як на умi тобi танок
І пиятика ночi цiлi, —
А струни лiри золотi
Рукою вправною торкати,
Назустрiч обранiй метi
Стежками звинними блукати, —
Це вам, старим, i Бог велiв,
І цьому тiльки маемо радiть ми,
Бо старiсть з нас не робить малюкiв,
Вона лиш застае нас дiтьми.

Директор
Покиньте спори й аргументи,
Лишiть докори й комплiменти, —
За них нiчого не купить;
До дiла треба приступить.
Натхнення, настрiй – то бридня все,
Смiлiшi будьте, iх не ждiть.
Коли поетом ти назвався,
Умiй натхненням володiть!
Варiть же швидше, друже милий,
Крiпкий напiй, що ми ждемо;
Чого сьогоднi не зробили,
Те завтра не прийде само!
Отож i дня дарма не гайте,
Як тiльки е можливiсть десь,
За коси враз ii хапайте
І вже iз рук не випускайте,
Поки свого не доб'етесь.
Адже яких лише дивацiй
Не бачив наш нiмецький кiн!
Тож не шкодуйте нi машин,
Нi чудернацьких декорацiй.
Не бракуватиме зiрок,
І сонця, й мiсяця, i неба,
Дамо й води, й вогню, як треба,
І скель, i звiрiв, i пташок!
Так розмiркуйте ж все дотепно,
На сценi всесвiт умiстiть
І швидко й бережно пройдiть
Із неба через землю в пекло.




Пролог на небi[16 - Вистава барокового театру на мiфологiчну, зокрема бiблiйну, тематику вiдкривалася «прологом», де показувалося, як боги та iншi вищi сили оглядають земнi обшири i бесiдують про людей (героiв п'еси), чия доля в iх владi. За традицiею, пiсля цього персонажi прологу вже не брали участi в самiй виставi.]


Господь, архангели, згодом Мефiстофель.

Рафаiл
Могутнiм громом сонце грае
В гучному хорi братнiх сфер
І путь накреслену верстае
Од первовiку й дотепер.
Цих незбагненних див видiння
Сповняе силою серця,
І, як у перший день творiння,
Величнi всi дiла Творця.

Гавриiл
Земля iз швидкiстю страшною
В просторi крутиться-лiта,
І райське свiтло дня чергою
Змiняе ночi темнота.
Хвилюе море неозоре
І шумом скелi покрива,
Та сфер стремлiння вiчно-скоре
І гори, й море порива.

Михаiл
Бурхають бурi навзаводи,
Шумлять нестримано кругом
І огортають твердь i води
Таемно-грiзним ланцюгом.
Блискоче з хмар руiнний пломiнь,
Громам осяюючи путь,
Та всеблагоi ласки промiнь
Приборкуе стихii лють.

Всi трое
Цих незбагненних див видiння
Сповняе силою серця;
І, як у перший день творiння,
Прекраснi всi дiла Творця.

Мефiстофель[17 - Мефiстофель – (або Мефiсто) – на думку Гете, це нiмецьке iм'я диявола поширилося лише у XVI—XVII ст. Етимологiя не з'ясована до кiнця. Припускають, що це спотворене латинське mephitis – отруйнi випаровування землi (пор. в «Макбетi» В. Шекспiра про вiдьом: «В землi е бульбашки, як i в водi, / Оце й були вони» (Переклад Бориса Тена з участю Вiктора Гуменкжа.)); в ньому знаходять грецький корiнь ????? – видумка, хитрiсть (пор. укр. «метикувати»), поеднаний з нiмецьким Teufel (чорт), а також iвритськi коренi «мефiз» – руйнiвник i «тофель» – брехун.]
О Господи, ти знов мiж нас явивсь,
Питаеш, як iдуть у кого справи;
Мiж челяддю i я тут опинивсь,
Бо ж завше був до мене ти ласкавий.
Не вмiю я так комплiментiв править,
Як ангели, удатнi на язик,
Вiд пафосу мого ти б засмiявся навiть,
Коли б ти був од смiху не одвик.
Сонця й свiти залишу я в спокоi —
Я свiдок лиш мiзерностi людськоi.
Смiшний божок землi не змiниться нiяк, —
Як спервовiку був, так i тепер дивак.
Погано вiн живе! Не треба
Було б йому давать i крихти свiтла з неба.
Тим розумом владае вiн,
Щоб жити, як тварина iз тварин.
Та вiн же чисто коник той цибатий
(Пробачте порiвняння це менi):
Не пiдлетить, а вмiе лиш стрибати
Та знай сюрчить в травi своi пiснi.
Та у травi iще б якось жилося,
Так нi, притьмом в болото суне носа.

Господь
І вiчно скаржишся менi ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля нiколи не змогла б?

Мефiстофель
Нi, Господи! На нiй одне лихе твориться:
Так люди мучаться,
що жаль на них дивиться, —
Вже проти них i запал мiй ослаб.

Господь
Ти знаеш Фауста?

Мефiстофель
Вiн доктор?

Господь
Вiн мiй раб!

Мефiстофель
Та раб то раб, а служить по-якому?
І iсть, i п'е вiн щось не по-земному.
Його думки, на безум хворi,
Ширяють десь в непевнiй далинi.
То з неба б вiн зiрвав найкращi зорi,
То пив би вiн всi радощi земнi;
Та нi земля, нi далi неозорi
Не вдовольнять тiеi маячнi.

Господь
Вiн поки що у мороцi блукае,
Та я вкажу йому до правди вхiд,
Бо знае садiвник, як деревце плекае,
Який вiд нього буде цвiт i плiд.

Мефiстофель
Та вiн не ваш, я ладен закладатись!
Дозвольте лиш за нього взятись,
І пiде вiн за мною вслiд.

Господь
Я згоден, спробуй його злудить,
Поки живе вiн на землi;
Хто йде вперед, той завше блудить.

Мефiстофель
Спасибi вам; з мерцями справи злi,
Я не люблю тii мороки;
Менi за них милiш здоровi, повнi щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кiт живих мишей.

Господь
Що ж, спробуй вiдiрвати духа
Вiд його першоджерела
І, якщо вiн тебе послуха,
Зведи його на стежку зла.
Знай, сам ти осоромишся натомiсть:
В душi, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свiдомiсть.

Мефiстофель
Свiдомiсть швидко завмира!
Я знаю, в мене певна гра.
А вже коли свого доб'юся,
То матиму утiху немалу:
Нехай тодi плазуе у пилу,
Як та змiя, моя тiтуся.

Господь
Приходь сюди безпечно завше,
На ваш-бо рiд не маю ворожди;
А з духiв заперечення, лукавче,
Ти був менi найстерпнiший завжди.
Людина не всякчас дiяльностi радiе,
Понад усе кохае супокiй;
Потрiбен iй супутник ворушкий,
Щоб бiсом грав i збуджував до дii.
А ви, справдешнi дiти Божi,
Любуйте на дива творiння гожi!
Нехай живий i вiчно-творчий дух
Лле скрiзь любовi свiтло животворне
І явищ бiг, речей минущих рух
Хай думкою безсмертною огорне.

Небо закриваеться, архангели розходяться.

Мефiстофель
До чого ж гарний дiдуган!
З ним iнколи зустрiтися приемно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!




Частина перша





Дiя перша





Нiч[18 - Монолог Фауста, яким починаеться сцена, написаний вiдповiдно до «репрезентативного» монологу барокових i народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публiцi. В ньому вiдбилася також традицiя «солiлоквii», за означенням популярного серед «штюрмерiв» англiйського фiлософа Шефтсберi (1671—1713), – фiлософськоi розмови людини з самою собою з метою дiйти виваженого життевого рiшення.]


Вузька кiмната з високим готичним склепiнням.

Фауст сидить неспокiйно в крiслi бiля столу.

Фауст
У фiлософiю я вник,
До краю всiх наук дiйшов —
Уже я й лiкар, i правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну i до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так i лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять рокiв навмання
Туди й сюди, навкрив-навкiс
Воджу я учнiв своiх за нiс, —
А серце краеться в самого:
Не можем знати ми нiчого!
Хоч я й розумнiший, як бевзнi тi всякi,
Ученi, магiстри, попи та писаки,
Хоч я в забобони й страхи не вдаюся,
Із пекла смiюся, чортiв не боюся, —
Зате нiяких радощiв не маю,
Не вiрю я, що я щось знаю,
Не вмiю я людей навчати,
Не вмiю iх на добре напучати…
Грошей, майна я не нажив
І слави теж не заслужив;
Собака, й той не став би так жити!
Тому-то й почав я ворожити, —
Чи не одкрие духiв мiць
Менi одвiчних таемниць,
Щоб я дарма не мудрував,
Чого не знаю, не казав,
Щоб я збагнув почин думок
І свiту внутрiшнiй зв'язок,
Щоб я пiзнав основ основу,
А не кидав слова-полову…
О повний мiсяцю ясний,
Мiй друже тихий i сумний!
Коли б востанне з висоти
Моi страждання бачив ти
За цим столом чувань нiчних,
Мiж цих пергаментiв i книг!
Коли б я мiг блукать мiж гiр,
В твоiм промiннi нiжить зiр,
Серед печер звиватись духом,
В твоiй iмлi снуватись лугом,
Весь чад науки там лишити,
В твоiй росi цiлющiй змити!..
Ох! Я ще тут, в тюрмi-норi?
О мури проклятi сирi!
У цих мальованих шибках
Небесний свiт – i той зачах!
Стримлять до неба стоси книг,
Ненатла точить iх черва,
iх пилюга густа вкрива,
І кiпоть осiда на них;
Уздовж полиць з давнезних лiт —
Реторти, слоiки, склянки,
Начиння, приладiв рядки —
І це в тебе свiт! І це зветься свiт!
І ти питаеш ще, чому
На серце туга наляга,
Чому незвiдана нудьга
Труiть всi радощi йому?
Замiсть живих природи хвиль,
Куди Творець людей вселив,
Навколо тебе – тлiнь, i цвiль,
І жах потворних кiстякiв.
Тiкай! На волю, на простiр!
Вiзьми цю книгу чарiвну;
Цей Нострадамiв[19 - …Цей Нострадамiв вищий твiр… – Нострадам (Nostradamus) – латинська форма iменi Мiшеля де Нотр Дам (1503—1556) – астролога французького короля Карла IX, автора вiдомих пророцтв.] вiщий твiр
Тобi вiдкрие таiну.
Спiзнаеш ти шляхи свiтил,
Збагнеш природи вiчний рух,
І в душу вступить повiнь сил,
Коли промовить духу дух.
Шкода обнять сухим умом
Священних знакiв змiст живий;
Ви, духи, тут в'етесь кругом,
Озвiться ж ви на голос мiй!

(Розкривае книгу i бачить знак макрокосму[20 - …бачить знак макрокосму. – Макрокосм – «великий свiт» (грецьк.), поширена в мiстичних вченнях середнiх вiкiв назва Всесвiту, який включае в себе три свiти, що знаходяться у взаемодii: матерiальний (земний), небесний i духовний.]).

Яким блаженством всi моi чуття,
Уся моя iстота пойнялася,
Немов по жилах полумiнь життя
І невмируща юнiсть розлилася…
Чи то ж не Бог цi знаки написав,
Що душу збурену втишають,
Що серце вражене втiшають,
Що перед розумом наяв
Природи тайнощi всесильнi виявляють?
Чи ж я не Бог? Я просвiтлiв!
І враз мое духовне око
В природи творчий вир заглянуло глибоко.
Тепер збагнув я сенс премудрих слiв:
«В свiт духiв можна прозирнути,
Та ум i серце млявi вкрай:
Встань, учню, i земнii груди
В ранковiм сяевi скупай!»

(Розглядае знак).

Як все тут дiе в колi вiчнiм,
У многоликiй красотi,[21 - Як все тут дiе в колi вiчнiм, / У многоликiй красотi… – «штюрмери» приставали до думки Г. В. Лейбнiца (1646—1716) про панування у Всесвiтi «напередустановленоi гармонii».]
Як сили горнi в льотi стрiчнiм
Мiняють кiнви золотi!
На благовiсних крилах мають,
Споруду всесвiту проймають
У гармонiйнiй повнотi!
Яка картина! Ах! Картина лиш…
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею свiт ти поiш,
І небо, й землю – все живиш?
Невже ж ти болю в серцi не загоiш,
Жаги палкоi в нiм не заспокоiш?

(Перегортае нетерпляче книжку
й натрапляе на знак Духа Землi).

Цей знак на мене мае iнший вплив!
Ти, Дух Землi, менi рiднiший,
Я став вiдразу мов сильнiший,
Мов хмiль вина мене сп'янив;
І я ладен пiрнути в свiту море,
Знести земнi i радощi, i горе;
Нi грiм мене, нi хвиль виття суворе,
Нi згуби страх, нi буря не поборе!
Нахмарило кругом —
І мiсяць заховавсь,
І лампа згасла!
В iмлi встае над головою
Червона заграва…
Холодний жах згори вiйнув,
Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув…
Одкрийсь менi!
Твiй повiв серце стрепенув
І владно тягне…
Усе ество до тебе прагне!
Тобi вiддав навiк я серце й душу,
Нехай i вмру – тебе побачить мушу!

(Бере книгу i промовляе таемничi заклинання.
Займаеться червона заграва, i в полум'i з'являеться дух).

Дух
Хто зве мене?

Фауст
(аж вiдсахнувся)
Лице страшне!

Дух
Ти притягнув мене так владно,
З моеi сфери пивши жадно,
І ось…

Фауст
Жахаеш ти мене!

Дух
Благав ти ревно i незмiнно
Побачити вид мiй, почуть мою рiч;
Вразив мене вiдчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дiвсь душi порив?
Де велет смiливий, що свiт в собi створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нiм
Із духами у всьому стати рiвним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав i сподiвавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Вiдразу знiтився ти жалко,
Гробак нiкчемний, боязкий?

Фауст
Нi, я знесу вогонь чарiвний!
Це я, це Фауст, тобi я рiвний!

Дух
В життя потоках, у морi дiй
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрiзь!
Народження й смерть —
Океан i твердь,
Ткання мiнливе,
Життя бурхливе[22 - …Ткання мiнливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляеться образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним фiлософським образом натхне на i знаменита сцена, що зображае Гретхен за прядкою («Кiмната Гретхен»). Незайве згадати, що прiзвище прадiда Гете було Weber («ткач»), яке вiн пiзнiше замiнив на латинську форму Текстор.], —
Я тчу на грiмкому верстатi часу
Богам на одiння живую красу.

Фауст
По всьому свiту ти снуеш,
Дiяльний дух, як я близький до тебе!

Дух
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезае).

Фауст
(падае додолу)
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!

(Хтось стукае у дверi).
О смерть гiрка! Це йде мiй помiчник,
Докучливий сухий влазлйвець!
І щастя обернулось внiвець,
І привид вимрiяний зник!

Увiходить Вагнер у шлафроцi, в нiчному ковпаку, з лампою в руцi. Фауст вiдвертаеться з нехiттю.

Вагнер
Даруйте, ви декламували;
Це з грецькоi трагедii, мабуть?
Це вмiння мае значення чимале,
І я б хотiв його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодiя
Повчитись часом може в лицедiя.

Фауст
Так, якщо й сам священик – лицедiй;
Немало е мiж них такого крою.

Вагнер
Ох! Ми живем здебiльша самотою
І бачим свiт хiба у день святий,
Немов крiзь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням – рiч нелегка.

Фауст
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире i буремне
Усi людськi серця зруша.
А ви?.. Сидiть та компонуйте
З чужих об'iдкiв розмазню,
Та в попiлець ретельно дуйте —
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то дурнi й дiти
З вас подивують iнший раз;
Але шкода серцями володiти,
Коли немае серця в вас.

Вагнер
Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нiм знаюся не дуже.

Фауст
Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливi блазнi!
Як розум е в твоiх речах,
То будуть без окрас виразнi,
Бо для правдивих мудрецiв
Не треба вишуканих слiв.
Всi вашi фрази дутi, беззмiстовнi,
Цяцькованi, бундючно-пишномовнi, —
То вiтер лиш, що десь мiж верховiть
Сухим осiннiм листям шарудить.

Вагнер
Ох, довгий лан знання,
А ми недовговiчнi!
Всi дослiди моi критичнi
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвiду набратись,
Щоб до самих джерел дiстатись!
А там, дивись, на пiвшляху
Спiткаеш нагло смерть лиху.

Фауст
Пергаментом жаги не вгамувати,
Не в нiм свята, живуща течiя;
Повiк тобi на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.

Вагнер
Пробачте, нам приемно завше
Побачить, дух часiв прослiдкувавши,
Якi колись думки у мудрецiв були
І як далеко ми тепер вперед пiшли.

Фауст
Авжеж далеко, аж до зiр!
В часи минулi не сяга наш зiр:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часiв», —
В тiм лиш вiдбиток духу письмакiв,
По сутi, можем помiчать ми.
Та писанина – то якесь страхiття,
Поглянувши, свiт за очi б тiкав:
То – купа смiття, звалище лахмiття,
А в кращiм разi – фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковiй драмi.

Вагнер
А свiт? А людський ум i почуття?
Пiзнати iх усякий з нас бажае.

Фауст
А що ж «пiзнати» означае?
Хто справжнiм iменем назве дитя?
Так, мало хто пiзнать хоч дещо змiг,
Та й тi провидцi, серцем необачнi,
Несли своi думки юрбi невдячнiй;
За те й палили, й розпинали iх…[23 - …За те й палили, й розпинали iх… – На думку Фауста, iстина мае особистiсний, цiннiсний (т. зв. потенцiйний) характер, про що свiдчить той iсторичний факт, що ii «провидцi» нерiдко важили заради неi власним життям. Просвiтники-рацiоналiсти, навпаки, стверджували, що iстина завжди актуальна, тобто заздалегiдь наявна незалежно вiд свiдомостi.]
Даруйте, друже, мабуть, час кiнчати,
Бо вже, дивiться, пiзня нiч.

Вагнер
А я ладен i цiлу нiч не спати,
Аби вести iз вами вчену рiч.
Дозвольте й завтра, в Великодне свято,
Спитати вас про те, про се.
Я щирий до наук – i знаю вже багато,
Але хотiв би знати все.
(Виходить).

Фауст
(сам)
Іще його не зрадила надiя;
Копаеться в гноiську, скарб шука,
А знайде часом черв'яка,
То, дурень, i тому радiе…
Як мiг цей голос пролунати в час,
Коли тут вився духiв рiй таемний?
Та дякую тобi я на цей раз,
Ти, син землi, над всiх нiкчем нiкчемний!
Ти з пут вiдчаю визволив мене,
Бо я вже мало глузду не позбувся:
Видiння те було таке грiзне,
Що перед ним я карликом почувся.
А я ж гадав, що, образ божества,
Я вже зирнув у iстини свiчадо
І поринув у вiчне сяйво радо,
Земного збувшися ества;
Я був уже, мов свiтлий херувим,
Спроможний всю природу обiйняти,
У насолодi творчiй богувати;
За це зухвальство я дiждавсь одплати,
Упавши в прах пiд словом громовим…
Менi з тобою не дано зрiвнятись,
Мiй дух слабкий: вiн змiг тебе дiзватись,
А вдержати – снаги не стало в нiм.
Таким малим, таким великим
Я чувся в ту блаженну мить;
Та вверг мене ти владним скриком
Ізнову в людську безвихiдь.
Куди ж iти? Чого тiкати?
Чи вiдректись вiд давнiх мрiй?
Своiми ж вчинками ми ставимо завади
Собi в дорозi життьовiй!
На всi високi духу поривання
Матерiя лягае тягарем,
І, благ земних досягши обладания,
Найвище з благ оманою ми звем,
І почуття, i пориви натхненнi
Ми в суетi розгублюем буденнiй.
Фантазiя почне свiй смiлий льот,
Об вiчностi черкаючися гранi,
Та розмах той повужчае заранi
В мутному вирi часових незгод.
Вгнiздиться в серцi глибоко турбота
І невсипущая скорбота,
Прогонять радощi, захмарять супокiй,
Приймаючи щоразу вид новий:
То нiби дiм i двiр, то нiби жiнка й дiти,
Вода, вогонь, отрута, нiж;
Нема загрози – а дрижиш,
Нiчого не згубив – а мусиш щось жалiти…
Не рiвня я богам, i знаю, що це так;
Мабуть, проскнiю вiк, немов слiпий гробак,
Що вплаз живе i землю рие-пушить,
Поки його чиясь нога роздушить.
Хiба ж не пил то, з безлiчi полиць
Злiтаючи, мiй мозок сушить?
Не мотлох то, що тисяччю дрiбниць
Мене в цiм затхлiм свiтi душить?
Чи ж тут знайду, чого шукав?
Пощо менi у сотнях книг читати,
Що рiд людський завжди i скрiзь страждав,
А хто-не-хто i щастя мiг зазнати?
Чом вищиривсь ти, черепе пустий?
Твiй мозок, як i мiй, колись серед туману
Шукав ясного дня, й блукав у тьмi густiй,
До правди рвавсь, i потрапляв в оману.
Стоять, мене на глузи беручи,
Вали, зубцi, колеса, кулi…
Бiля дверей б'ючись, я мав вас за ключi, —
Та ви менi замка не вiдiмкнули…
Бо, повна тайн i бiлим днем,
Природа не вiдслонить запинала,
І що вона тобi вiд духу заховала,
Того не витягнеш гвинтом i важелем.
Ось iнструмент ще батькiвського вжитку,
До нього я нi разу не торкавсь;
Ось блок уже здавен дармуе без пожитку,
Вiд каганця весь сажею узявсь.
Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,
Анiж тепер пiд ним, згинаючись, впрiвати!
Що вiд батькiв у спадок ти дiстав,
Тим користуйсь, щоб дiйсно посiдати.
Що без пожитку нам —
то тягар зайвих справ,
А користь вся у тiм, що хвиля може дати.
Та що там iз кутка так вабить, ловить очi?
Чи в пляшечцi тiй криеться магнiт?
Яснiе любо так, мов в лiсi серед ночi
Промiння мiсячне, пробивши хащу вiт.
Привiт тобi, фiале мiй единий,
Утiлення умiлостi людини,
Побожно я на стiл тебе здiйму.
Вмiстилище лагiдних струй дрiмотних,
Виталище витворних сил мертвотних,
Вслужи як слiд господарю свойму.
Дивлюсь на тебе – i страждання глухне,
Вiзьмусь за тебе – поривання вщухне,
Вгамуеться в душi бажань прибiй;
До нiг менi безкрае, свiтле море
Простелеться, мов дзеркало, прозоре,
І вдалинi засяе день новий.
Ось близиться вогненна колiсниця
На легких крилах! Вже готовий я
Новим шляхом в ефiрний безмiр звиться
До вищих сфер, де чистий чин сiя.
Божиста розкiш, вiчне раювання!
Чи ж варт його така гробача слизь?
Так, вiд земного сонця без вагання,
Без жалкування вiдвернись!..
Дерзни вступити самохiть до брами,
Якоi всяк уникнути б волiв;
Ти мусиш зараз довести дiлами,
Що честь людей – не менш, як мiць богiв;
Перед хмурним проваллям не дрижати,
Що в нiм фантазiя до мук нас прирекла,
До того входу прямувати,
Що поза ним пекельний вир пала;
На крок рiшучий мужностi здобутись,
Хоч би й судилося в нiщо там обернутись.
Іди ж сюди, мiй кубку кришталевий;
Залежався ти в цьому футляревi,
Давно вже я про тебе й не гадав!
Ти вигравав ще на дiдiвських святах
І звеселяв гостей понуркуватих,
Коли мiж них ти за столом кружляв.
Твiй штучний карб аж очi в себе брав:
Усi той карб у вiршах толкували,
А потiм враз свiй трунок випивали, —
Я не забув i досi тих забав…
Та не мiнятимусь з сусiдами тобою,
Не мудруватиму над хитрою рiзьбою,
Бо iншого пиття собi надбав.
В тобi ж темнiе сiк п'янкий, фатальний,
Що я обрав на цей бенкет прощальний;
В останнiй раз, самотнiй i печальний,
Вiтаю ранок я, що тайно засвiтав!
(Пiдносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спiв).

Хор ангелiв
Христос воскрес!
Мир вам, оплутанi
Згубними, лютими,
Грiшними путами,
Мир вам з небес!

Фауст
Що за гомiн, що за свiтлий дзвiн
Вiд уст вiдводить чашу ненадпиту?
То дзвонiв гук; чи не вiстуе вiн
День Великоднiй змученому свiту?
Ви, хори, почали уже той втiшний спiв,
Що в воскресiння нiч з уст ангелiв бринiв
Потвердженням Нового Заповiту?

Хор жiнок
Миром пашистим
Ми полили Його,
Саваном чистим
Ми повили Його;
В грiб положили
Тiло Його святе…
Як же з могили
Зник ти, Христе?

Хор ангелiв
Христос воскрес!
Радуйтесь, смирнii,
Серцем покiрнii,
В iспитах вiрнii, —
Ви спасетесь!

Фауст
Небесна вiсть любовi й миру,
За чим прийшла в оселю сiру?
Лети туди, де е лагiднi почуття.
Я чую вiсть, але утратив вiру.
А чудо – вiри вкохане дитя.
У сфери тi, вiдкiль той спiв лунае,
Менi заказано полiт;
Та рiдний був той дзвiн менi з малечих лiт,
І знов мене вiн до життя вертае.
Колись, було, в суботнiй тишинi
Небес цiлунок мариться менi,
І чудо чуеться у дзвонi, тайни повнiм,
І я горю в екстазi молитовнiм;
І йду, було, у поле, в лiс,
У тузi солодко-бентежнiй,
І розливаюсь морем слiз,
І свiт встае в менi безмежний!
Так згадую я час дитячих забавок
І щастя свят весни, свобiдне i безкрае,
І спогад любий цей мене вже не пускае
Зробить останнiй, грiзний крок.
Дзвенiть, бринiть, пiснi, яснi, як мрiя!
Сльоза бiжить… О земле, знову твiй я!

Хор учнiв
Землю покинув Вiн,
Вставши iз тлiнi,
Вгору полинув Вiн
В слави промiннi.
Вiн внебесах ясних,
Там Йому стать, радiть;
Ми ж на путях земних,
Тут нам страждать, терпiть.
Ти нас залишив,
Вчителю, ми скорбим:
Ти нас не втiшив
Щастям Твоiм!

Хор ангелiв
Христос воскрес,
Смертiю смерть зборов!
Вiльний вiд зла оков,
Рад мир увесь!
Хто Його чтитиме
Тим, що чинитиме:
Ближнiх любитиме,
Благо творитиме,
Тайну вiститиме, —
З тим буде Божий Син,
З тим буде Вiн!




За мiською брамою


Юрби людей, що вийшли гуляти за мiсто.

Гурт пiдмайстрiв
Із нами хочете? Ходiм!

Другий гурт
Та нi, ми йдем в Стрiлецький дiм.

Першi
А ми до млину водяного.

Один пiдмайстер
Я раджу вам до Доброi Води.

Другий
Коли ж негарна там дорога!

Другий гурт
А ти?

Третiй
Куди вони, i я туди.

Четвертий
Ходiм у слободу, там гулянки на диво,
Дiвчата гарнi, i незгiрше пиво,
І хлопцi б'ючi, хоч куди.

П'ятий
Диви, яка палка натура!
Чи втрете засвербiла шкура?
Ти не заманиш бiльш мене туди.

Наймичка
Нi, нi, пусти, я маю бути в мiстi.

Друга
Та вiн десь тут, ходiм до тих осокорин.

Перша
Менi нема з того користi,
Бо ж горнеться до тебе вiн,
З тобою тiльки i танцюе…
Мене те щастя не хвилюе!

Друга
Та вiн там буде не один,
Казав, що прийде i блондин.

Школяр
Глянь, пане-брате! Ну й дiвульки!
Гайда слiдом, пiдчепим хто яку.
Хмiльного пива дзбан,
Крiпкий тютюн до люльки
Та дiвка при боку – оце нам до смаку.

Дiвчина-городянка
Нiвроку, хлопцi дженджуристi,
Та легковажнi, просто жах:
Де б погулять в пристойнiм товариствi —
Так нi, побiгли по дiвках.

Другий школяр
(до першого)
Стривай, ще двi iдуть за нами,
Дiвчата ладнi, чепурнi;
Одна – моя сусiдка саме,
І страх до любостi менi.
Дивись, як нiжками дрiбочуть,
Напевно, нас догнати хочуть.

Перший
Нi, пане-брате! Що нам чепурнi!
Бiжiм, не даймо зникнуть дичинi.
Тi рученьки, що в будень працю люблять,
В недiльний день найкраще приголублять.

Мiщанин
Нi, новий бургомiстр не радуе мене,
Як на посаду став, так зразу кирпу гне!
А мiсту з цього мало послуг, —
Що день, то гiрше справи йдуть,
Що час, то збiльшуеться послух,
Що раз, то бiльше з нас деруть.

Старець-лiрник
(спiвае)
Пани коханi, любi панi,
Моi рум'янi, пишно вбранi
Учуйте голос слiзний мiй,
Запоможiть в нуждi гiркiй!
Нехай недарма буду грати!
Блаженний той, хто може дати…
Хай ради празника i ми
Повеселимся мiж людьми.

Другий мiщанин
Люблю я над усе в недiлю а чи в свято
Послухати про вiйни та боi;
В Туреччинi, – десь е такi краi, —
Народи рiжуться завзято.
Стоiш собi iз кухлем край вiкна,
А по рiцi човни проходять рiвномiрно;
Так весело святковий день мина,
І йдеш додому тихо й мирно.

Третiй мiщанин
Еге ж, сусiде, й я за те,
Хай б'ються там собi на лихо,
Хай свiт перевертом iде,
Аби у нас було все тихо.

Стара баба
(до дiвчат-городянок)
Дiвчатонька! Ой любий макiв цвiт!
У вас не закохатись годi!
Бабуся стане вам в пригодi —
Чи ворожить, чи вилити пристрiт.

Дiвчина-городянка
Не йди, Агато, до староi вiдьми,
Не станем тут iз нею говорить ми;
Та, знаеш, в неi в новорiчну нiч
Я судженого бачила навiч.

Друга
Та i менi вона гадала,
Його в кришталi показала:
Вiйськовий, смiлий, гарний на виду, —
Шукаю скрiзь його, та хтозна, чи знайду.

Солдати
Крiпкii замки —
Мури зубчастi,
Пишнi дiвчата,
Ще й гордуватi —
Здобич солдата!
Красна в нас плата
За смiливий труд!
Завше ми радо
Йдем за трубою,
Як до утiхи,
Так i до бою.
Любо нам жити,
Мило нам битись,
Замки й дiвчата
Мусять скоритись.
Красна в нас плата
За смiливий труд!
Вiзьмуть солдати
Й далi iдуть.

Фауст i Вагнер.

Фауст
Вiд криги звiльнив закутi хвилi
Ясноi весни животворний зiр;
Полiв зеленiе весела шир;
Стара зима у лютi безсилiй
Втекла до схову суворих гiр
І посилае подеколи звiдти
Зернистого снiгу спiзнiлу стягу,
Що зникне вмить на зеленiм лугу,
Бо бiлого сонце не хоче терпiти;
Всюди буяе рiст i цвiтiння,
Все одягае барвне одiння,
І як немае квiток ще тут,
То iх замiнюе вбраний люд.
З гiрки цiеi обернися
І на мiсто подивися:
Як iз темрявих ворiт
Весело висипав люд, мов цвiт.
Сонце всiх iх радо вiта:
Це ж бо день воскресiння Христа,
Та й самi вони з мертвих встали,
Вийшли з тiсних, ядушних домiв,
Кинули темнi горища й пiдвали,
Стiни гнiтючi майстерень, цехiв,
Вирвались з вулиць щемких оков,
Із святобливого смерку церков —
Вийшли всi до свiтла ясного!
Глянь-бо, глянь, народу якого
Розiйшлось по садах, по полях,
А рiка тече розлого,
Вся в веселих, рухливих човнах.
Од берега, до краю повен,
Одчалюе останнiй човен;
Навiть з далекоi гори
Убрань мигочуть кольори…
А он – селян святковi зграi,
Тут люди радi, як у раi,
І скрiзь один лунае крик:
Ось тут я справдi чоловiк!

Вагнер
Шановний докторе, iз вами
Приемно й корисно пройтись;
А сам би я не змiг гулять мiж мугирями,
Бо грубостi я не виношу скрiзь.
Цей крик i зик, скрипки, скраклi
Для мене зроду ненависнi:
Так репетують, мов iх гонять духи злi,
І це в них гра, i це в них пiсня!

Селяни
(танцюють i спiвають пiд липами)
Ой пастушок прибравсь в танок,
На жупанку – стрiчок, квiток —
Як мак той, процвiтае…
Пiд липою гульня вже йде,
І всi танцюють, аж гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинае.

Ось пастушок прискорив крок,
Та шусть в гурток, та до дiвок,
І вже одну штовхае…
Та обертаеться мерщiй:
«Агiй, дурний, який швидкий —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Звичаю мов не знае!»

Та пастушок ii в кружок,
Направо стриб, налiво скок —
Плахiття тiльки мае!
Розчервонiлись – аж горять,
Втомились – сiли спочивать,
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!

Вiн дiвку пiдмовляе.
«Ой пастушок, голубчичок!
Слова ж твоi, як той медок,
А не зведеш, бувае?»
А вiн ii у гай веде,
З-пiд липи ж iм танець гуде —
Гей, гоп! Гей, гуп!
То по-топ! Тупу-туп!
Ще й скрипка витинае…

Старий селянин
А, пане докторе, гаразд,
Що й ви мiж нас у день оцей:
Такий учений чоловiк,
А не цураетесь людей!
За це ж найкращий кухоль вам,
Хоч покуштуйте наших вин, —
Пиття вам згагу прожене;
І, скiльки в кухлi е краплин,
Бажаю я, щоб стiльки днiв
Вам Бог до вiку приложив.

Фауст
За ласку дяку вiддаю
І за здоров'я ваше п'ю.

Народ обступае iх колом.

Старий селянин
Еге ж, гаразд, що ви до нас
У цей веселий день прийшли;
Та ви i в iнший, гiрший час
До нас прихильними були.
Чимало е мiж нас таких,
Що ваш покiйний панотець
Одзволив з пазурiв чуми,
Поклавши пошестi кiнець.
А ви, ще парубком, iз ним
З села ходили до села
Мiж хворих, чумних мертвякiв —
Не брала вас недуга зла.
Випробувань скiнчився час:
Спасителя Спаситель спас.

Усi
Хай Бог пошле вам довгий вiк,
Учений муж, наш рятiвник!

Фауст
Молiть Того, хто боре зле,
Спасати вчить, спасiння шле.
(Іде з Вагнером далi).

Вагнер
Народна шана, о великий муже,
Тебе, напевне, схвилювала дуже.
Щасливий той, хто весь свiй хист
Оберне на таку користь!
Показуе на тебе батько сину,
Юрба навкруг хвилюе без упину,
Застиг скрипаль i танцюрист.
Ти йдеш, i всi стоять рядами,
Шапкуючи, прохiд дають:
Ще мить – i всi навколiшки впадуть,
Немов перед Священними Дарами!

Фауст
Пройдiм туди ще декiлька ступнiв
Та й сядемо на каменi спочити.
Не раз я тут у роздумi сидiв,
Вiд молитов i посту хоровитий,
І, уповавши на Творця,
Ридав, зiтхав, ламав я руки,
Благав страшнiй чумi кiнця,
Визволу вiд тяжкоi муки.
Хвала юрби звучить менi як глум,
І скiльки вже я передумав дум
Про те, що ми, невдахи бiднi,
І батько, й син – похвал не гiднi!
Мiй батько, чесний, скромний трудiвник,
Над тайнами природи бивсь весь вiк
Ретельно, ревно i невтомно,
Але якось головоломно.
У чорнiй кухнi вiн сидiв,
Замкнувшись iз гуртком адептiв,
І там за безлiччю рецептiв
Чудовий елiксир варив.
З негiдних речовин червоний лев вчинявся,
Що потiм в лiтеплi з лiлеею вiнчався,
А згодом iх обох ганяв огонь палкий
На шлюбне таiнство з покою у покiй.
І в склянцi ось, блискучiша над перли,
З'являлася цариця молода;
Такий у нас був лiк; а хворi мерли й мерли,
Чи вижив хто – питать шкода,
Із цим-то варивом пекельним,
Ще гiрше од чуми смертельним,
Ми гори й доли цi пройшли.
Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,
Вони погинули, а я доживсь безслав'я —
Убивцям чую похвали.

Вагнер
Навiщо вам про те журитись?
Хiба ж не досить нам трудитись
Ретельно й чесно, так, як нас
Учили вчителi в свiй час?
Коли ти хлопцем батька поважаеш,
Його науку радо приймеш ти;
Коли ти мужем скарб той умножаеш,
То син твiй зможе бiльше досягти.

Фауст
Блаженний той, хто ще надiю мае
На свiт зiрнуть iз цього моря тьми!
Бо треба нам, чого не знаем ми,
Що знаемо – з того пуття немае.
Та годi, годi сумувать
Такоi гарноi години!
Поглянь, як в сяевi прощальному блищать
Окучерявленi хатини…
Заходить сонце; гасне день у нас;
Десь iнший край ще оживить та сила.
Коли б дались менi могутнi крила,
Летiв би я за сонцем повсякчас,
Глядiв би я на свiт просторий
У променистiм сповиттi,
На тихi падоли, на жеврiючi гори,
На срiбернi струмки i рiки золотi…
Нi дикi урвища, нi темрявi iзвори
Мене б у льотi не могли спинить,
І ось уже внизу лелiе море,
Ваблива, лагiдна блакить…
Не видно вже Божистого свiтила,
А мрiя знов у серцi заяснiла:
За ним, за ним летiти дню навстрiч,
Лишаючи позаду себе нiч,
Над мною – небо, пiдi мною – хвилi…
Це мрiя, сон, а день уже погас…
Чому лиш дух крилатий в нас,
Але тiлесно ми безкрилi?
Та хто не марив, хто не снив
Злетiли високо-високо,
Почувши жайворонка спiв,
Що його не догляне око,
Побачивши, як од землi
Орел шугае попiд тучi,
Як понад море й гори-кручi
Летять додому журавлi?!

Вагнер
І я, було, частенько химерую,
Але в таких дурницях не смакую.
Набриднуть швидко всi поля й лiси;
Пташинi крила – то менi до лиха;
Книжки, книжки читати – от де втiха,
Немае в свiтi кращоi краси!
Вони скрашають вечори зимою
І зогрiвають серце i думки,
А розгорну пергаменти шумкi —
То й небо те, здаеться, тут, зi мною.

Фауст
Тобi одна знайома путь,
А я – стою на роздорiжжi…
У мене в грудях двi душi живуть,
Мiж себе вкрай не схожi – i ворожi.
Одна впилась жаждиво в свiт земний
І розкошуе з ним в любовнiй млостi,
А друга рветься в тузi огневiй
У неба рiднi високостi.
О духи, духи, ви ж тут е,
Ширяете мiж небом i землею,
Зiйдiть до мене й силою своею
Змiнiть, змiнiть життя мое!
Коли б плаща чарiвного я мав,
Щоб вiн мене понiс у свiт незнаний,
То я б його, щасливець незрiвнянний,
І за царську порфiру не вiддав.

Вагнер
Не викликай тих духiв навiсних,
Що в маревi над нами в'ються роем:
Даремно людям ждать добра вiд них,
Вони приносять звiдусюди зло iм.
Із пiвночi кусливi духи йдуть,
І зуби, й язики у них гостреннi,
Зi сходу сонця нам вони засуху шлють,
Сухотами згризаючи легенi,
Із пiвдня, iз розпечених пустинь
Спекотою палючою дiймають,
Із заходу не прохолодну тiнь,
А зливу, як потоп, на ниви насилають.
Лиш позови – вони з'являються на клич,
Готовi враз на згубу i на шкоду,
Та, хоч i ангельська в них рiч,
Вони диявольського роду,
Але ходiм! Уже зовсiм стемнiло,
Холодна мла полями залягла;
Кортить увечерi до хатнього тепла!
Та що ж ти став i дивишся здумiло,
Мов поночi побачив дивне щось?

Фауст
Собака чорний он там по рiллi блукае.

Вагнер
Та бачу й я – нiчого в тiм немае.

Фауст
Ану пригляньсь, на що воно здалось?

Вагнер
То, мабуть, пудель, що шукае
Свого хазяiна слiди.

Фауст
А глянь, як вiн спiралями кружляе,
Зближаючись щораз до нас сюди!
За ним слiдком у грi витворнiй
Мигочуть iскри голубi…

Вагнер
Та що це ти? Там просто пудель чорний,
А iнше все примарилось тобi.

Фауст
Менi здаеться, нiби вiн проводить
Чаклунський круг навколо наших нiг.

Вагнер
Дивись, як сторожко й непевно
вiн пiдходить —
Замiсть хазяiна вiн двох чужих настиг.

Фауст
Все вужче коло, вже вiн близько!

Вагнер
Ну от, дивись, звичайне псисько,
Гарчить, то знiтиться увесь,
Хвостом виляе – звiсно, пес.

Фауст
До мене, цуцику! На, на!

Вагнер
Ця псина, бач, яка чудна!
Як станеш ти – й вона тут стане,
Гукнеш – одразу прибiжить,
Загубиш щось – то найде вмить,
Цiпка тобi з води дiстане.

Фауст
Ти правду кажеш, духа тут нема;
В цьому собацi – виучка сама.

Вагнер
І мудреця, бувае навiть,
Такий собака зацiкавить;
Твоеi ласки сповна заслужив
Годованець веселих школярiв.

Увiходять до мiськоi брами.




Кабiнет Фауста


Фауст увiходить з пуделем.

Фауст
Покинув я поля i луки,
Що у нiчнiм туманi сплять,
Ущухли в грудях лютi муки,
І буйнi пориви мовчать.
Душа стражденна просвiтлiла —
Благословен просвiток цей!
І знову в нiй заговорила
Любов до Бога, до людей.
Спокiйно, пуделю! Годi тобi вертiться!
Чом ти там на порозi гарчиш?
Ляж бiля печi, треба зiгрiться…
Ось на подушку, та мовчи ж!
Кумедно кружляв i петляв чогось ти,
Як сюди ми йшли по дорозi крутiй,
Тепер попав до мене в гостi,
Так шануватися умiй.

Коли у келii смиреннiй
Знов свiтло лампи спалахне,
В моiй душi, добром натхненнiй,
Зринае видиво ясне.
Думки стають чiткi i стислi,
Надiя лине в майбуття,
І знову, знов я зношу мислi
До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твое завивання
Не гармонуе зi звуками тими,
Що душу сповняють думками святими.
Таж нам вiдоме людське глузування
З високого всього,
З того, що в ньому не тямлять нiчого;
Осмiюють вони прекрасне все;
І ти туди ж, за ними, псе!
Та лихо менi! Я знову нудьгую,
В душi задоволення бiльше не чую…
Чом так швидко криниця висихае,
А мене знов спрага змагае?
Не раз таке було зi мною…
Та з цим ще можна позмагатись:
Нам треба вiрою пройнятись,
Премудрiстю понадземною,
Нам тiльки Вiдкриття з'ясуе свiт.
Вiдкрию Новий Заповiт,
Вiдкрию текст прадавнiй знову,
Заглиблю в нього пильний зiр
І цей священний первотвiр
Перекладу на милу рiдну мову.
(Розгортае книгу i лаштуеться перекладати).
Написано: «Було в починi Слово!»[24 - «Було в починi Слово!» – Фауст перекладае Євангелiе вiд Іоанна. Грецьке слово ????? мае значення «слово» i «першопричина, закон». Отже, Фауст приходить до думки, що першозаконом буття була «дiя» (die Tat). Звертае на себе увагу, що Фауст полемiзуе з Лютеровим перекладом цього мiсця в Бiблii. Зберiгся переказ, що, коли Лютер перекладав Євангелiе, з'явився чорт, але богослiв кинув в нього чорнильницею. Лютер пишався тим, що, на вiдмiну вiд Фауста, встояв перед спокусами диявола.]
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цiнувать!
Інакше треба змiркувать,
Так внутрiшне чуття менi говорить.
Написано: «Була в починi Мисль!»
Цей перший вiрш як слiд осмисль,
Бо ще перо бiди тобi натворить.
Хiба ж то мисль i свiт i нас створила?
А може, так: «Була в починi Сила!»
Пишу – i сумнiв душу огорнув:
Я, мабуть, знову сутi не збагнув…
Та свiт свiнув – не зрадила надiя,
І я пишу: «Була в починi Дiя!»
Коли ти хочеш тут сидiти,
Пуделю, то годi вити
І скавулiти!
Менi в роботi заважаеш,
Господаря так зневажаеш!
Хоч менi з кiмнати
Прийдеться тiкати,
Хоч гостю покажу порiг:
Бiжи туди, звiдкiль прибiг!
Та що це? Що я бачу?
Чи я притомнiсть трачу?
Чи це не сон, чи не мара?
Собаку щось мов розпира —
Росте, росте, як та гора,
Втрачае подобу собачу!
Так ось кого я пригостив!
Немов страшенний бегемот,
Вiн блимнув оком, роззявив рот.
Ну що ж! Бог милостив!
Пекельне кодло розженем
Ми Соломоновим ключем!

Духи
(в коридорi)
Одного уже зловили —
Обережно, браття миле!
Як в капкан хитрий лис,
Втрапив в пастку хижий бiс.
Тiльки глядiть!
Пiдлетiть та заграйте,
Все змiшайте,
І звiльнiть його, звiльнiть!
Якщо ми зможем —

Йому допоможем;
Вiн нашiй породi
Теж стане в пригодi.

Фауст
Я звiра чарами зв'яжу,
Замову Чотирьох скажу:
Саламандро, блищи,

Ундiно, течи,
Сiльфiдо, подуй,
Кобольде, працюй!
Той, хто не знае,
Що в кожнiй стихii
Силу становить —
Той не здолае
Добрi й лихii
Духи замовить.

В огнi розвiйся,
Саламандро!
В водi розлийся,
Ундiно!
Блисни в повiтрi промiнно,
Сiльфiдо!
Дай дому помiч незмiнно,
Incubus! Incubus!
Вийди, я тебе не боюсь!
Ось всi чотири —
Нема iх в звiрi…
Лежить i вищиривсь, бридкий;
Його не зрушив поклик мiй!
Та ще я нову
Вживу замову.
Ти, може статься,
Пекельного роду?
Глянь на цей знак!
Його бояться
Всi вашi зроду.
Чому ж це ти наiживсь так?
Виплiд триклятий!
Вмiеш читати
Ім'я Несказанного,
Чудом зачатого,
За нас розп'ятого,
В вiках осiянного?
Де ж вiн? За пiччю он,
І вже вироста, як слон,

Заповнюе весь покiй,
Хоче узятись туманом…
Спускайся униз мерщiй!
Падай ниць перед паном!
Бачиш, моi не марнii погрози,
Спалять тебе святii грози!
Не змушуй же
Вогонь троiстий лити!
Не змушуй же
Щонайсильнiших чар ужити!

Мефiстофель
(виступае, коли туман розiйшовся, з-за печi в одязi мандрованого схоласта)
Що тут за шум? Чим зможу вам служити?

Фауст
Так ось хто в пуделi сидiв!
Мандрований схоласт! Оце так насмiшив!

Мефiстофель
Вiтаю вас, великовчений муже!
Од ваших чарiв впрiв я дуже.

Фауст
Як звешся ти?

Мефiстофель
Як дивно запит цей
Вiд того чуть, хто зневажае слово
Й, не звикши мислить поверхово,
Зглибляе дiйсну суть речей.

Фауст
Таких, як ти, вiдома суть —
Аж свiтиться крiзь покрив назви;
Пiзнаетесь усюди враз ви,
Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.
Ну, добре, хто ж ти е?

Мефiстофель
Я – тоi сили часть,
Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.[25 - Я – тоi сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. – Мефiстофель глузуе з Фауста через те, що той «зневажае слово», i рекомендуе йому себе через своi «дii», якi заперечують самi себе; цим вiн дае зрозумiти вченому, що його переклад не вносить яснiсть у це мiсце Бiблii. Фауст, не розгубившись, у вiдповiдь глузливо обiгруе Мефiстофелеве слово «часть», на що диявол вiдповiдае новою низкою софiзмiв. Та все ж останне слово залишаеться за Фаустом, який обстоюе правду свого перекладу: «На всеблагу творящу силу, / Пiдступний, ниций, хижий бiс, / Ти руку смертно-зледенiлу / Даремно, грозячи, пiднiс».]

Фауст
Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

Мефiстофель
Я – заперечення усього!
Бо всяка рiч, що постае,
Кiнець кiнцем нiчим стае,
І жодна рiч буття не гiдна.
А все, що ви звете грiхом,
Чи згубою, чи просто злом, —
Ото моя стихiя рiдна.

Фауст
Ти кажеш, що ти – часть,
а сам з'явивсь цiлком.

Мефiстофель
Менi чужа зарозумiлiсть.
Це ж тiльки ви з своiм дурним свiтком
Себе вважаете за цiлiсть.
Я ж – часть од частi лиш,
що перше всiм була,
Частинка тоi тьми, що свiтло привела,
Те свiтло гордее, що хочеться йому
З одвiчних володiнь прогнати матiр тьму.
Та це йому не вдасться – шкода сил,
Воно навiк приковане до тiл:
Од тiл тече, в тiлах лише прекрасне,
Тiлами лиш спиняеться в ходi,
А згинуть тi тiла – тодi
Й воно разом з тiлами згасне.

Фауст
А, ось до чого ти згодивсь!
Велике знищить – неспромога,
Так ти з маленьким заходивсь.

Мефiстофель
Та й тут непевна перемога!
Цей свiт, оце нiкчемне Щось,
Проти Нiщо мов затялось;
На всякi способи я брався,
А все удачi не дiждався:
Проти пожеж, потопiв, бур
Земля стоiть собi, як мур!
Людське й звiрине кодло теж набридло:
Як можна так поводитися пiдло?
Вже я iх бив, губив – i знов,
Дивись, шумуе свiжа кров.
І скрiзь таке, хоч бийся в груди —
В землi, в водi, в повiтрi, – всюди
Мiльйони родяться життiв,
В теплi i в холодi, в сирому i в сухому…
Остався б я, напевне, нi при чому,
Коли б огонь служить не захотiв.

Фауст
На всеблагу творящу силу,
Пiдступний, ниций, хижий бiс,
Ти руку смертно-зледенiлу
Даремно, грозячи, пiднiс.
До чогось iншого б узявся,
Потворний дух, порiддя тьми!

Мефiстофель
Та я вже й сам був поривався;
Про це ще поговорим ми.
А зараз можна менi вийти?

Фауст
Чому ж не можна? Ну й чудний ти!
Тепер уже знайомi ми:
Заходь до мене, як захочеш,
Вiкном – вiкном, дверми – дверми,
Та й через комин ти проскочиш.

Мефiстофель
Та так-то так! А звiдси вийти як?
Завадою постане пiд ногами
Бiля порога тайний знак.

Фауст
А! Ти злякався пентаграми,[26 - А! Ти злякався пентаграми… – Пентаграма (з грецькоi) – стародавнiй мiстичний знак у формi п'ятикутноi зiрки, що застосовували проти нечистоi сили.]
Що мае силу над чортами?
Пекельнику, як ти сюди пробравсь?
І як це дух такий попавсь?

Мефiстофель
А придивись до неi пильно, —
Вона накреслена нещiльно:
Не вийшов трохи крайнiй кут.

Фауст
Випадок добре постарався!
Так ти тепер в неволi тут?
Оце не ждав, не сподiвався!

Мефiстофель
Коли сюди я вскочив псом,
Я не помiтив знаку того, —
І чорту вийти вже незмога.

Фауст
А чом не вилiзти вiкном?

Мефiстофель
Та звичка в нас така вже здавна повелась:
Чортам i привидам скрiзь вхiд без перепони,
Але кудою влiз, тудою i вилазь.

Фауст
То в пеклi теж своi закони?
Чудова рiч! То з вами можна й пакт
Надiйний пiдписати, безумовно?

Мефiстофель
Як хто формальний укладе контракт,
Обiцяне завжди одержить сповна.
Колись питання це складне
Ми обговорим неодмiнно.
Ну, а тепер пусти мене,
Прошу тебе, прошу уклiнно.

Фауст
Та ще хвилиночку пожди,
Скажи менi хорошу казку!

Мефiстофель
Та це ми встигнемо завжди.
Пусти мене, зроби цю ласку!

Фауст
Чи я шукав тебе, скажи?
Ти ж сам попавсь менi на щастя.
Хто чорта вловить, то держи,
Хтозна, чи ще коли впiймати вдасться.

Мефiстофель
Гаразд, на все я пристаю,
Як хочеш, я лишусь з тобою,
Але дозволь фантазiю твою
Потiшити мого мистецтва грою.

Фауст
Роби що хоч, але гляди,
Щоб не було в тiй грi нуди.

Мефiстофель
Твоi чуття за цю часину
Зазнають бiльше втiх, мiй сину,
Нiж в цiлий рiк сiреньких днiв.
Ти вбачиш любосну картину,
Ти вчуеш духiв нiжний спiв, —
І це не буде лиш маною:
Вiдчуеш ти амброзiй пах
І смак нектару на устах,
Торкнешся щастя ти рукою.
А збори скорi будуть в нас:
Весь гурт наш тут; почнiмо враз!

Духи
Щезнiть, зникайте,
Темнi склепiння!
Дивно привiтне,
Нiжно-блакитне
Небо, сiяй!
Геть розпливайтесь,
Чорнii тучi,
Ви ж розгоряйтесь,
Зорi блискучi,
Сонце, заграй!

Дiти небеснi —
Духи чудеснi,
Ласку несучи,
Тут пролiтають,
Трепет жагучий
Скрiзь викликають;
Звиннi iх тiнi
В барв мерехтiннi
Землю вкривають
Там, де в альтанах
Пари коханих
В пристраснiм млiннi
Душi зливають.
Зелено пишнi
Лози буяють,
Грона розкiшнi
Тяжко звисають,
І винотоки
Виннi потоки,
Пiннi й шумливi,
З них вигнiтають.
В радiснiй зливi
З гiр, маем критих,
По самоцвiтах
Струмнi тi ллються,
Поки зiйдуться
В рiки глибокi,
Плеса широкi.
Любить там птиця
Солодко впиться
Й далi помчати
Десь на чудовий
Острiв казковий
Сонце стрiчати.
Чуеш, у лузi
Спiв там лунае?
Бачиш, у крузi
Танець буяе?
Всюди тут воля,
Всiм тут роздолля:
Тi поп'ялися
По верховинi,
Тi розплилися
В озера синi,
Інший ширяе
В небо безкрае,
В далi прозорi,
Звiдки ллють зорi
Щастя жагу.

Мефiстофель
Заснув! Гаразд, моi хлоп'ята чулi!
Чудово ви спiвали люлi-люлi;
За цей концерт я не лишусь в боргу.
Вiн думав, що менi звiдсiль уже не вийти!
Ще бiльш його маною оповийте,
Ще глибш його занурте в море мар!
Менi ж тепер пацюк на визвiл прийде,
Розбить накреслений цей чар.
От i пацюк вродивсь одразу —
Шмигнув до нiг i жде наказу.
Володар всiх щурiв, мишей,
Жаб, мух, комах, блощиць, вошей
Тобi наказуе пiдлiзти
І на порозi знак прогризти
Там, де оливи вiн полив, —
За дiло ж, ну, без зайвих слiв!
Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?
Я через неi тут сидiти маю;
Гризни! Ще раз, i всьому край! —
Ну, Фаусте, спи i поки що бувай!

Фауст
(прокинувся)
Це що ж, я знов в оману дався?
Знов духiв рiй без слiду зник,
Почезла чортова мана вся,
Та й пудель теж кудись утiк!




Кабiнет Фауста


Фауст i Мефiстофель.

Фауст
Хто там? Заходь! Чи ж мук iще не досить?

Мефiстофель
Це я.

Фауст
Заходь!

Мефiстофель
Хто хоче, тричi просить.

Фауст
Заходь же!

Мефiстофель
От за це люблю;
Дiйдем до злагоди ми духом.
Дивись, яким прийшов я зухом:
В червець убрався, в блаватас,
Плащем обвинувся едвабним,[27 - … В червець убрався, в блаватас, /Плащем обвинувся едвабним… – Червець – червона, блаватас – блакитна шовкова тканина (примiтка М. Лукаша), едвабний – шовковий. Якщо спочатку Мефiстофель з'явився в одязi «мандрiвного схоласта» i програв учений двобiй з Фаустом, то тут вiн одягнувся «як шляхетний пан» («edler Junker»), бажаючи показати, що тепер не збираеться з ним сперечатися.]
Вдяг капелюх з пером привабним
Ще й шпагу замашну припас.
Послухай дружньоi поради,
Вдягни й собi такi наряди,
Покинь нiкчемнi заняття, —
Узнаеш, що таке життя.

Фауст
Шкода менi у шати тi вбиратись,
Турбот життя й на них лежить печать.
Я застарий, щоб тiльки гратись,
Замолодий, щоб не бажать.
Чого ж менi од свiту ждати?
І що той свiт спроможний дати?
Страждай, терпи! Терпи, страждай! —
Цей спiв я чую щохвилини,
І щогодини, i щоднини
Усе життя – iз краю в край.
Прокинувся уранцi – i тривога,
Печаль гiрка мене уже тiснить,
Що весь цей день не дасть менi здiйснить
Нi одного бажання, нi одного…
Найменший проблиск щастя враз
Вiд злоi критики погасне,
Зникае видиво прекрасне
За тисяччю гидких гримас…
Нiчною зрадною добою
Я в лiжко з острахом iду —
І тут менi нема спокою
Од снiв, що сняться на бiду.
А Бог той, що живе в менi
І сили збуджуе духовнi,
Громадить iх бентежно в глибинi,
Та вийти не дае назовнi.
Онавiснiв менi тягар буття —
Я кличу смерть, ненавиджу життя.

Мефiстофель
Та хто ж бажае смертi прибуття?

Фауст
Блаженний той, кому у сяйвi слави
Вона чоло у лавр зав'е кривавий,
Кого знайде серед гулянки
В обiймах дiвчини-коханки.
Чому не вмер я в захватi в ту мить,
Як Дух Землi менi явився!

Мефiстофель
І все-таки якогось трунку спить
Ти тоi ночi не рiшився.

Фауст
Як бачиться, ти любиш шпигувать.

Мефiстофель
Хоч не всевiда я, а дещо можу знать.

Фауст
Тодi вiд пориву страшного
Спинив мене знайомий спiв,
І спомин днiв дитинства мого
Іще раз душу обманив…
Клену ж я все, що нас тримае
В тенетах марев i оман,
Клену я все, що нам скрашае
Життя земного тужний бран!
Прокльон бучному гордуванню,
Що дух ним сам себе п'янить,
Прокльон людському слiпуванню,
Що нас обманюе щомить!
Прокльон вам, мрii славолюбнi,
Бажання ввiчнити iм'я,
Прокльон вам, пута злуднi, згубнi —
Робота, влада i сiм'я!
Прокляття золоту, мамонi,
Що завдае нам тьму турбот
Або колише нас на лонi
Розкошолюбних насолод!
Я шлю прокльон любовi щирiй,
Смачному соку виногрон,
Я шлю прокльон надii, вiрi,
Й терпiнню надто шлю прокльон!

Хор духiв
(незримо)
Жаль! Жаль!
Розбив ти його,
Прекрасний свiт,
Ударом руки —
Розбив на друзки!
То вчинок пiвбога!
Ми зносим
Уламки у вiчне Нiчого,
Голосим
По загинулiй красi.
Сильнiший,
Як земнороднi всi,
Пишнiший
Свiт побудуй,
Побудуй його в серцi своiм!
І прямуй
Шляхом новим
З духом ясним,
І чарiвнiший
Спiв наш почуй!

Мефiстофель
Моi малята
Мудрi до ката.
Чуеш, як до втiх i дii
Радять, мов старii?
Звуть тебе в свiти
З цеi самоти,
Що вiд неi кров нiмiе,
Розум туманiе.

Кинь панькатись iз вiчною журбою,
Що круком серце рве тобi з грудей.
Вiдчуеш ти, оточений юрбою,
Що й ти людина мiж людей.
Не хочу я, правда, рiвнять
Тебе до того наброду.
Я сам не великого роду;
Але, коли схочеш пристать
До мене в життевiй дорозi,
То буду тобi по змозi
Товаришем вiрним,
Слугою покiрним,
А хочеш – i псом,
Безмежно вiдданим рабом.

Фауст
Якоi ж ти вiд мене хочеш плати?

Мефiстофель
Того часу ще досить довго ждати.

Фауст
Нi, нi! Ти, чорте, егоiст,
І так не зробиш, Бога ради,
Комусь другому щось в користь.
Кажи, якоi хочеш плати,
А то не буду i наймати.

Мефiстофель
Я маю тут тобi у всiм служить,
Скоряючись завжди твойому слову.
Коли ж ми там зустрiнемося знову —
Ти мусиш те ж менi робить.

Фауст
Що буде там – мене це не обходить.
Ти можеш свiт якийсь новий виводить,
Коли зруйнуеш той, що е.
На цiй землi я радiстю втiшаюсь,
Пiд небом цим я муками караюсь,
І аж тодi, як з ними попрощаюсь,
Нехай що хоче настае.
І не бере мене цiкавiсть
Спiзнати той iнакший свiт,
Чи е i там любов, ненависть,
Чи е i там i верх, i спiд.

Мефiстофель
Та, якщо так, тобi немае риску.
Угодьмося. Лиш дай менi пiдписку,
Я дам тобi таке, чого повiк
Іще не бачив чоловiк.

Фауст
Що хочеш ти, нещасний чорте, дати?
Чи можеш ти стремлiння тi узнати,
Що iх плекае дух людський?
Є в тебе iжа – в нiй нема поживи;
Є в тебе злото – та воно рухливе,
Із рук виприскуе як стiй;
Покажеш гру – в нiй виграть неможливо,
Даси коханку – а вона, зрадлива,
З моiх обiймiв iншому морга;
Є в тебе честь i слава дорога —
Мов метеор, вона щезае;
У тебе плiд зеленим зогнивае,
А дерево лиш мить одну цвiте.

Мефiстофель
Така вимога бiса не злякае,
Я можу дать тобi все те.
Та, друже мiй, колись i щось хороше
Утiшити в спокоi прийде нас.

Фауст
Коли, вспокоений, впаду на лiнi ложе,
То буде мiй останнiй час!
Коли тобi, лукавче, вдасться
Мене собою вдовольнить,
Коли знайду в розкошах щастя, —
Нехай загину я в ту мить!
Ідем в заклад?

Мефiстофель
Ідем!

Фауст
Дай руку, переб'ем!
Як буду змушений гукнути:
«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —
Тодi закуй мене у пута,
Тодi я рад на згубу йти.
Тодi хай дзвiн на вмерле дзвонить,
Тодi хай послух твiй мине,
Годинник стане, стрiлку зронить,
І безвiк поглине мене.

Мефiстофель
Змiркуй як слiд! Ми все затямим, друже!

Фауст
На це ти маеш всi права.
Що я кажу – то не пустi слова.
Як буде так – я раб тобi, злий душе,
Тобi чи ще кому – байдуже.

Мефiстофель
Сьогоднi ж, пане докторе, в обiд
Я до своеi служби приступаю.
Але – життям i смертю заклинаю —
Розписку дай, щоб все було як слiд.

Фауст
Навiщо ця формальнiсть дрiб'язкова?
Не знаеш ти, що ми додержуемо слова?
Тобi не вистачить хiба,
Що слово дам несхибне, поки вiку?
Весь свiт тече, хисткий без мiри i без лiку,
Мене ж затримае клятьба?
Хоч, може, це й химера все —
Але душа ii приймае.
Блаженний той, хто вiрнiсть в серцi мае,
Вiн без жалю все в жертву iй несе.
А звiй пергамену, i пiдпис, i печатка
Лякае всiх, як хижий василiск;
Там слово мертве од початку,
Там владу мають шкура й вiск.
Скажи ж менi, що треба взяти:
Мiдь? Мармур? Шкуру? Папiрець?
Рiзець, перо чи олiвець?
Як бачиш, вибiр пребагатий!

Мефiстофель
Уже засипав, як з лоток…
Навiщо стiльки тоi мови?
Бери абиякий листок,
А пiдписатися – вточи краплину кровi.

Фауст
Ну що ж, i цей зроблю я крок,
Коли вже в вас такi умови.

Мефiстофель
Кров, бачиш, своерiдний сiк.

Фауст
Не бiйсь, що я угоду цю порушу:
Мою нестримно поривае душу
До того, що тобi прирiк.
Даремно я себе дурив:
Не бiльш од тебе я заважив.
Великий дух мене зневажив,
До тайн природи вхiд закрив.
Тепер порвалась нитка мислi,
Науки стали менi ненависнi.
Тепер у вирi чуттевих втiх
Я пристрастi пломiнь заспокою,
За чарiвною пеленою
Набачусь див i чуд усiх.
Риньмося смiло в часу прибiй,
В потiк випадкiв i подiй,
Нехай i смiх, i плач,
І щастя, й бiль невдач
Перехлюпуються, як хвилi рiк:
Лиш в русi проявить себе чоловiк.

Мефiстофель
В нас не питай, де мiра й край:
Всього досхочу, до жадоби.
Бери, хапай, що до вподоби,
І на здоров'я поживай.
Лиш не губись, держися смiло.

Фауст
Та зрозумiй, не в насолодах дiло.
В стражданнях радощi вiдчути я готов,
Утiху – в розпачi, в ненавистi – любов.
Мiй дух звiльнивсь уже од пут науки,
Чутким зробивсь до будь-якого болю,
Вмiстить в собi всi радощi i муки,
Все те, що людству випало на долю.
І глиб, i вись – все духом охоплю я,
І втiху, й бiль – все в серце уберу я,
Щоб всiм еством своiм з еством вселюдським злитись
І разом з ним у безвiсть провалитись.

Мефiстофель
І я жую вже ряд тисячолiть
Той шмат черствий, мiй друже милий!
Нiхто з людей, з колиски й до могили,
Староi закваски нiяк не мiг стравить.
Повiр менi, для себе сам
Бог сотворив цей свiт як цiлiсть;
Вiн в вiчнiм свiтлi сяе там,
Нам дав лиш пiтьму, ну, а вам
І день i нiч послав як милiсть.

Фауст
Коли ж я хочу!

Мефiстофель
Це воно!
Але… тут е «але» одно.
Мистецтво довге, вiк короткий,
Ти б мусив знати це давно.
Нехай який-небудь поет солодкий,
У мрiях смiлий, у серцi кроткий,
Для тебе аж у хмари зайде,
Найкращi якостi там найде;
Ти будеш смiливий, як лев,
І, як сайгак, прудкий,
Як пiвдня син, яркий, палкий,
Як сiверяк, крiпкий.
І будеш ти зразком лицарства
І водночас верхом лукавства,
Зумiеш пристрастю палати
І розраховано кохати.
Таку прояву високосну
Значу я знаком мiкрокосму.

Фауст
Хто ж я такий, що досягти
Я мрii людськостi не можу,
Якою душу я тривожу?

Мефiстофель
Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти.[28 - Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти. – Мефiстофель прагне переконати Фауста в його суетнiй, скiнченнiй сутностi, яку легко задовольнити суетним же, тодi як Фауст прагне наблизитися до «безкiнечного» («Не став я нi на волос вищий, / До безконечного не ближчий»). Тут Гете наголошуе на марностi всiх майбутнiх Мефiстофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустовоi душi, якi лежать в царинi нескiнченного.]
З мiльйонiв кучерiв дiстань собi перуки,
На височеннii зопнися закаблуки,
Але й тодi ти будеш – ти.

Фауст
Не радуе мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязi рокiв…
Я нiби й рiс – а добре придивиться,
То духом я нi крихти не змiцнiв;
Не став я нi на волос вищий,
До безконечного не ближчий.

Мефiстофель
Мiй друже, дивишся на речi
Ти якось надто по-старечи;
Нi, треба дiяти не так,
Поки в життi ми чуем смак.
Кат знае! Руки, ноги маеш,
І голова, i зад – все е…
А те, чим вiльно користаеш,
То, може, скажеш, не твое?
Шестiрку коней я впряжу,
Коли купити iх до змоги,
І, хоч людина, а бiжу,
Як звiр двадцятьчотириногий!
Мерщiй покиньмо всi думки
І в свiт пориньмо навпрямки!
Хто в мудрощi химернii заходить,
Той мов осел, невдаха-довговух,
Якого пустирем мара по колу водить,
Коли кругом хвилюе пишний луг.

Фауст
З чого ж ми почнемо?

Мефiстофель
Мерщiй вiдцiль бiжiм!
Та це ж катiвня, а не дiм!
Себе ти тут даремно душиш
І хлопчакiв нещасних сушиш;
Нехай сусiда цим живе,
Товче, як знае, воду в ступi…
Чи тим малим ти скажеш щось нове?
Вони для того надто глупi.
Ось чуеш, вже один iде!

Фауст
Я не прийматиму нiкого.

Мефiстофель
Та бiдний хлопець довго жде,
Невже ж i пiде без нiчого?
Стривай, цей плащ i шапочка оця
Менi якраз, здаеться, до лиця.
(Перевдягаеться)
На мене смiло покладайся,
Я хлопчику скажу два-три слiвця,
А ти iди в дорогу вже ладнайся.
Фауст виходить.

Мефiстофель
(у Фаустовiй довгiй одежi)
Зневаж лиш розум i знання —
Найвище людське надбання;
Хай дух олжi тебе охмарить,
Дивами злудними обмарить, —
Тодi робота нам легка…
Йому дiставсь на долю дух бентежний,
Що мчить усе вперед, усе чогось шука,
Рвучись кудись в простiр безмежний,
Од втiх земних вiн утiка.
Втягну ж його в життя розпусне,
У свiт нiкчемностей липкий,
Хай б'еться, борсаеться, грузне,
Нехай в ненаситi своiй
Жадливими устами дарма ловить
Примарну iжу i пиття, —
Коли б i не вдалось менi його пiдмовить,
То вiн би й сам пропав без вороття.

Увiходить учень.

Учень
У цьому мiстi я новак,
Сюди осмiливсь завiтати,
Щоб мужа вченого пiзнати,
Якого тут шануе всяк.

Мефiстофель
Вельми вдячний вам за цюю честь,
Та таких, як я, немало есть.
Ви що, уже взялися за науку?

Учень
О, приймiть мене пiд вашу руку!
Я з щирим серцем сюди прийшов,
Є й грошенята, й свiжа кров.
Довго мене не пускала мати,
Та дуже хочу мудрiсть пiзнати.

Мефiстофель
Тодi на мiсцi ви якраз.

Учень
Признатись, сумно якось у вас:
Усi цi мури, всi цi зали
Менi до серця не припали.
Мов нежива оселя ця —
Анi зела, нi деревця,
А як за парту я сiдаю —
І слух, i зiр, i ум втрачаю.

Мефiстофель
Та тут у звичцi дiло все.
І немовля спочатку теж
Не дуже радо груди ссе,
А опiсля – не одiрвеш.
Отак i вам – науки груди
Щодня смачнiше ссати буде.

Учень
Раднiший я до тих грудей допасти,
Але ж навчiть, як шлях до них прокласти?

Мефiстофель
Та ви скажiть менi вперед,
Який ви обрали факультет?

Учень
Я хочу справдi вченим стати,
Усе знання умом обняти,
Пiзнать життя землi i неба
І всiх речей збагнути суть.

Мефiстофель
Ви стали враз на вiрну путь;
Лиш розважатися не треба.

Учень
Вiзьмусь я щиро працювати,
Але хотiлося б менi
Хоч трохи часом погуляти
У гарнi святковi лiтнi днi.

Мефiстофель
Цiнуйте час – вiн не стоiть на мiсцi,
Зумiйте з нього взять якмога бiльш користi,
А щоб як слiд згострити ум,
Вступiть в Collegium logicum.
Там дух ваш добре намуштрують,
В iспанськi чоботи озують,
Щоб вiн тягнувсь за кроком крок
Обачно по шляху думок,
А не збивавсь на манiвцi,
Як блудний вогник по луцi.
Там вас навчатимуть щодня:
Не дiй нiколи навмання,
Не так-то просто iсти й пить —
Все слiд пiд «раз, два, три» робить.
Думки у нас фабрикують так,
Як складну тканину тче верстак:
Раз ступив – тисячi ниток,
Раз прибив – непомiтно ллються,
Човники сюди-туди снуються,
В основу вплiтаючи уток.
А тут фiлософ вже пiдходить
І що, йчого i як доводить:
Як перше так i друге так, —
То трете i четверте так;
Як першого й другого немае,
То трете й четверте вiдпадае.
І славлять повсюди його учнi,
Та щось iз них ткачi незручнi.
А стане мудрець живе щось вивчати —
Заходиться з нього дух виганяти,
І от – всi частки в руках трима,
Та що по тих частках – зв'язку ж нема!
«Encheiresis naturae» це в хiмii звуть,
Тi мудрощi темнi самi себе б'ють.

Учень
Менi не все тут зрозумiло.

Мефiстофель
Та далi краще пiде дiло,
Навчiться лиш редукувати
І вiрно класифiкувати.

Учень
Од цих речей я очманiв:
У головi – мов сто млинiв.

Мефiстофель
А потiм, щоб дiйти мети,
Слiд метафiзику пройти.
Збагнiть, зглибiть усе те в нiй,
Чого не втямить глузд людський,
А як не все i збагнете —
Слова ж препишнi е на те!
Та ви в цей перший рiк занять
Повиннi пильно працювать:
Щодня п'ять лекцiй буде в вас;
З дзвiнком завжди заходьте зразу в клас
Заздалегiдь завчiть урок
З своiх книжок – рядок в рядок,
Побачите, що вчитель вчить
Достотно так, як там стоiть,
І все пишiть у зошит свiй,
Мов то диктуе Дух Святий.

Учень
Я розумiю це чудово:
Не спи, у класi сидячи,
Усе записуй слово в слово,
Іди додому та й учи.

Мефiстофель
То вибирайте ж факультет!

Учень
У правознавствi щось принади я не бачу.

Мефiстофель
За це я вас не винувачу:
Наука права – то не мед.
Закон, права, правопорядок —
Все те прийшло до нас у спадок,
Передавалось, як лишай,
Із роду в рiд, iз краю в край.
Страждай, тому що ти нащадок:
Ум – безумом i злом добро стае,
А що у нас природне право е,
Про те нема нiде i згадок.

Учень
Тому, що досi думав сам,
У вас пiдтвердження знайшов я.
Чи не пiти ж на богослов'я?

Мефiстофель
Я б не хотiв зле радить вам.
В науцi тiй обачним треба бути,
Щоб на слизьку дорогу не ступить.
Розлито стiльки в нiй таемноi отрути,
Що трудно нам ii од лiкiв одрiзнить.
Найкраще й тут – одного лиш держiться
І на слова учителя клянiться,
Тодi вам прикростей не знать.
І взагалi, держiться слова,
І в храм пiзнання путь готова.

Учень
Але ж до слiв потрiбно i понять!

Мефiстофель
Авжеж, це так, мiркуючи сумлiнно;
Та де понять не стане, неодмiнно





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/iogann-volfgang-fon-gete/faust-5727812/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Зиммель Г. Избранное: В 2 т. – М.: Юрист, 1996. – (Лики культуры). – Т. 1: Философия культуры. – С. 165; 159.




2


Образ узятий зi Старого Заповiту. Фiлiстимляни («фiлiстери») здалися герою Самсону настiльки мiзерними i жалюгiдними, що вiн, вiдклавши свого меча, побив i розiгнав iх всiх просто ослячою щелепою.




3


Кант И. Сочинения: В 6 т. – М: Мысль, 1966. – Т. 5. – С. 323—324.




4


Докладнiше про це питання див.: Шалагiнов Б. Б. Естетика Й. В. Гете: Дослiдження. – К.: Вежа, 2002. – С. 121—127.




5


Korff H. А. Geist der Goethezeit: in 4 Bde. / Unver?nderter Nachdruck der 4., durchges. Auflage. – Bd. 2. – Leipzig: Koehler & Amelang, 1958. – S. 305.




6


Вагнер Р. Кольцо Нибелунга: Избр. работы. – М.: ЭКСМО-Пресс; Санкт-Петербург: Terra Fantastica, 2001. – (Антология мысли). – С. 679, 690, 692.




7


Одна з версiй iменi Мефiстофеля пов'язана зi словом ???????? – «п'яниця» (грецьк.); ще одна – зi словом mephitis – отруйнi випаровування (латин.).




8


Докладнiше про жанрово-стильовi особливостi «Фауста» Гете див.: Шалагiнов Б. Б. «Фауст» Й. В. Гете: Мiстерiя. Мiф. Утопiя. – К.: Вежа, 2002.




9


Питання про рецепцiю творчостi Гете i його «Фауста» в Украiнi порушуеться в дослiдженнях: Zyla W. Т. Johann Wolfgang Goethe in der ukrainischen Literatur. – M?nchen: Ukrainische freie Universit?t, 1989; Нямцу А. Е. Рекомендации к изучению традиционных сюжетов и образцов мировой литературы: Советская драматургическая фаустиана. – Черновцы: Черновиц. гос. ун-т, 1982. – Вып. 2. – 74 с. та iн.




10


Див.: Шевченкiвський словник: В 2 т. – К.: УРЕ, 1978. – Т. 1. – С. 155—156; Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Днiпро, 1982. – С. 276, 483; Шевченко Т. Г. Повне зiбрання творiв: В 6 т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – Т. 5. – С. 151—204.




11


Гете Й. В. Фауст: Трагедiя. Ч. 1. / 3 нiмецького переклав i пояснив Іван Франко. – У Львовi: заходом редакцii «Свiт», 1882 (16, XI—XII).




12


Драгоманов М. П. Лiтературно-публiцистичнi працi: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1970. – Т. 2. – С 145.




13


Див., зокрема, ii лист до М. П. Драгоманова вiд 9 лютого 1894 р. // Леся Украiнка. Зiбрання творiв: У 12 т. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 10. – С 220.




14


Леся Украiнка. Вказ. вид. – С 41.




15


Дорошенко В. Гете в украiнських перекладах, переспiвах та наслiдуваннях. – Львiв, 1932; Бондаренко Н. До iсторii украiнськоi фаустiани: Г. О. Коваленко як перекладач «Фауста» Й. В. Гете: 3 доданням перекладу останньоi сцени першоi частини // Архiви Украiни. – К., 1986.– № 1.– С 69—76; Naum?nko А. Das konzeptuelle ?bersetzen (Goethes «Faust» in ostslavischen ?bersetzungen). – Zaporizz'a, 1999; Науменко А. М. «Фауст» Гете в восточнославянских переводах: О концептуальном переводе // Вiкно в свiт. – 2001. – № 1. – С. 106—120; Шалагiнов Б. Б. Зрозумiти мову, читаючи поезiю: Аналiз уривка з «Фауста» Й. В. Гете // Іноземнi мови в навчальних закладах. – 2003. – № 1. – С 23—27.




16


Вистава барокового театру на мiфологiчну, зокрема бiблiйну, тематику вiдкривалася «прологом», де показувалося, як боги та iншi вищi сили оглядають земнi обшири i бесiдують про людей (героiв п'еси), чия доля в iх владi. За традицiею, пiсля цього персонажi прологу вже не брали участi в самiй виставi.




17


Мефiстофель – (або Мефiсто) – на думку Гете, це нiмецьке iм'я диявола поширилося лише у XVI—XVII ст. Етимологiя не з'ясована до кiнця. Припускають, що це спотворене латинське mephitis – отруйнi випаровування землi (пор. в «Макбетi» В. Шекспiра про вiдьом: «В землi е бульбашки, як i в водi, / Оце й були вони» (Переклад Бориса Тена з участю Вiктора Гуменкжа.)); в ньому знаходять грецький корiнь ????? – видумка, хитрiсть (пор. укр. «метикувати»), поеднаний з нiмецьким Teufel (чорт), а також iвритськi коренi «мефiз» – руйнiвник i «тофель» – брехун.




18


Монолог Фауста, яким починаеться сцена, написаний вiдповiдно до «репрезентативного» монологу барокових i народних ярмаркових вистав, де герой мусив сам себе представляти публiцi. В ньому вiдбилася також традицiя «солiлоквii», за означенням популярного серед «штюрмерiв» англiйського фiлософа Шефтсберi (1671—1713), – фiлософськоi розмови людини з самою собою з метою дiйти виваженого життевого рiшення.




19


…Цей Нострадамiв вищий твiр… – Нострадам (Nostradamus) – латинська форма iменi Мiшеля де Нотр Дам (1503—1556) – астролога французького короля Карла IX, автора вiдомих пророцтв.




20


…бачить знак макрокосму. – Макрокосм – «великий свiт» (грецьк.), поширена в мiстичних вченнях середнiх вiкiв назва Всесвiту, який включае в себе три свiти, що знаходяться у взаемодii: матерiальний (земний), небесний i духовний.




21


Як все тут дiе в колi вiчнiм, / У многоликiй красотi… – «штюрмери» приставали до думки Г. В. Лейбнiца (1646—1716) про панування у Всесвiтi «напередустановленоi гармонii».




22


…Ткання мiнливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляеться образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним фiлософським образом натхне на i знаменита сцена, що зображае Гретхен за прядкою («Кiмната Гретхен»). Незайве згадати, що прiзвище прадiда Гете було Weber («ткач»), яке вiн пiзнiше замiнив на латинську форму Текстор.




23


…За те й палили, й розпинали iх… – На думку Фауста, iстина мае особистiсний, цiннiсний (т. зв. потенцiйний) характер, про що свiдчить той iсторичний факт, що ii «провидцi» нерiдко важили заради неi власним життям. Просвiтники-рацiоналiсти, навпаки, стверджували, що iстина завжди актуальна, тобто заздалегiдь наявна незалежно вiд свiдомостi.




24


«Було в починi Слово!» – Фауст перекладае Євангелiе вiд Іоанна. Грецьке слово ????? мае значення «слово» i «першопричина, закон». Отже, Фауст приходить до думки, що першозаконом буття була «дiя» (die Tat). Звертае на себе увагу, що Фауст полемiзуе з Лютеровим перекладом цього мiсця в Бiблii. Зберiгся переказ, що, коли Лютер перекладав Євангелiе, з'явився чорт, але богослiв кинув в нього чорнильницею. Лютер пишався тим, що, на вiдмiну вiд Фауста, встояв перед спокусами диявола.




25


Я – тоi сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого. – Мефiстофель глузуе з Фауста через те, що той «зневажае слово», i рекомендуе йому себе через своi «дii», якi заперечують самi себе; цим вiн дае зрозумiти вченому, що його переклад не вносить яснiсть у це мiсце Бiблii. Фауст, не розгубившись, у вiдповiдь глузливо обiгруе Мефiстофелеве слово «часть», на що диявол вiдповiдае новою низкою софiзмiв. Та все ж останне слово залишаеться за Фаустом, який обстоюе правду свого перекладу: «На всеблагу творящу силу, / Пiдступний, ниций, хижий бiс, / Ти руку смертно-зледенiлу / Даремно, грозячи, пiднiс».




26


А! Ти злякався пентаграми… – Пентаграма (з грецькоi) – стародавнiй мiстичний знак у формi п'ятикутноi зiрки, що застосовували проти нечистоi сили.




27


… В червець убрався, в блаватас, /Плащем обвинувся едвабним… – Червець – червона, блаватас – блакитна шовкова тканина (примiтка М. Лукаша), едвабний – шовковий. Якщо спочатку Мефiстофель з'явився в одязi «мандрiвного схоласта» i програв учений двобiй з Фаустом, то тут вiн одягнувся «як шляхетний пан» («edler Junker»), бажаючи показати, що тепер не збираеться з ним сперечатися.




28


Кiнець кiнцем, ти – тiльки ти. – Мефiстофель прагне переконати Фауста в його суетнiй, скiнченнiй сутностi, яку легко задовольнити суетним же, тодi як Фауст прагне наблизитися до «безкiнечного» («Не став я нi на волос вищий, / До безконечного не ближчий»). Тут Гете наголошуе на марностi всiх майбутнiх Мефiстофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустовоi душi, якi лежать в царинi нескiнченного.