Книга - Історія Флоренції. Державець

Історiя Флоренцii. Державець
Нiкколо Макiавеллi


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Італiйський полiтик, фiлософ, iсторик, письменник, поет i комедiограф Нiкколо Мак’явеллi (1469–1527) особливоi слави зажив своiм знаменитим твором «Державець» (1513), в якому вiн зробив спробу сформулювати загальнi закони полiтичного життя, викласти суть «ремесла полiтика», а також визначити роль i мiсце державця в Європi та Італii ХVІ столiття. У нашi днi цi питання набули надзвичайноi гостроти та актуальностi.

Також до видання увiйшла «Історiя Флоренцii» (1520–1526) Н. Мак'явеллi, опублiкована вже пiсля його смертi (1532), в якiй вiдтворено iсторiю мiста вiд Давнього Риму до смертi Лоренцо Медiчi у 1492 роцi.





Нiкколо Мак’явеллi

Історiя Флоренцii. Державець



© А. К. Бичко, передмова, 2007

© Р. В. Варламов, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001


* * *




Нiкколо Мак’явеллi та його епоха


Iталiйський полiтик, фiлософ, iсторик, письменник, поет та комедiограф Нiкколо Мак’явеллi особливоi слави зажив своiм знаменитим твором «Державець». Починаючи з 1532 p. цю працю перекладали й видавали багато разiв рiзними мовами – нiмецькою, французькою, англiйською, шведською, голландською, датською, iспанською, польською, чеською, болгарською, угорською, росiйською. Тепер читачi мають можливiсть познайомитися з блискучим перекладом славнозвiсного твору Мак’явеллi украiнською мовою.

Важко перелiчити всiх мислителiв та державних дiячiв, якi зачитувалися «Державцем», – вiд одного з перших теоретикiв ранньобуржуазного вчення про державу та право Юста Лiпсiя в XVI ст., iдеi якого знайшли вiдбиття в курсах, що iх читали спудеям Киево-Могилянськоi академii, аж до мислителiв та державних дiячiв сьогодення. У 1960 р. в Бостонi вийшла друком хрестоматiя пiд назвою «Мак’явеллi – цинiк, патрiот чи полiтолог?», в якiй було зiбрано всi висловлювання цього державного дiяча. Назва повною мiрою вiдтворюе всю суперечливiсть розумiння iдей мислителя. І все ж таки одне незаперечне – вiн генiй, який вперше змiг сформулювати iдею нацiональноi державностi та показати механiзм управлiння нею.

У нашi днi цi питання набули надзвичайноi гостроти та актуальностi. Особливо це стосуеться нашого державного буття. Щоб краще збагнути його, украiнцi звертаються як до досвiду полiтичного життя рiзних краiн, так i до вивчення теоретичних засад сучасноi полiтики.

Варто при цьому врахувати те, що всi цi засади спираються на концепцii, свого часу висловленi Мак’явеллi, без знання яких неможливе розумiння сутностi сучасного свiтового полiтичного процесу. Тому необхiдно звернутися до автентичного тексту праць Мак’явеллi й спробувати осягнути його з позицiй сьогодення.

Однак це неможливо зробити, не застосувавши методологii «ментального» пiдходу, коли будь-яке суспiльне явище розглядаеться в контекстi всiеi специфiки конкретноi iсторичноi епохи.

В iсторii людства нiколи не було легких часiв. І все ж таки е в нiй особливо трагiчнi та суперечливi перiоди. Саме в таку епоху й жив Мак’явеллi. І саме ця епоха вiдбилася в тiй складностi й певнiй суперечливостi положень, що були висловленi в його працях.

Так, передусiм слiд вiдзначити полiтичну нестабiльнiсть, що характеризувала державне життя Флорентiйськоi республiки, громадянином якоi був Мак’явеллi. Як вiдомо, на вiдмiну вiд Англii, Францii та Нiмеччини, Італiя, що опинилася мiж двома постiйно ворогуючими могутнiми силами – iмперiею та папством, не створила полiтичноi едностi. Виникае таке собi строкате поеднання держав – вiд незалежних економiчно Флоренцii та Венецii й до напiвфеодального Неаполя. Усi вони були значно тiснiше пов’язанi зi своiми сировинними базами та ринками збуту за межами Італii, нiж одна з одною. Усе це породжувало нескiнченнi збройнi сутички мiж Флоренцiею, однiею з типових торгово-промислових республiк Італii, та близькими й далекими сусiдами – зокрема, Римом, Романьею, Венецiею, Ломбардiею, Сицилiею.

Невелике мiсто охоплене активним полiтичним життям. «У Флоренцii полiтиками були всi… Не завжди у Флоренцii полiтичний досвiд набувався в спокiйних умовах, iнодi його доводилося засвоювати пiд дзвiн мечiв, пiд гуркiт будинкiв, що завалювалися, пiд жахливе калатання дзвонiв у диму пожеж, серед змов i революцiй, – свiдчить вiдомий дослiдник творчостi Мак’явеллi А. Дживилегов. – А в мирнi часи полiтика зливалася з веселощами, з карнавальними пiснями й наспiвами танцюристiв. Полiтика пронизувала все. Мак’явеллi нею упивався»[1 - Дживилегов А. Предисловие // Никколо Маккиавелли – М.; Л.: Academia, 1934. – Т. І. – С. 24.].

У такому бурхливому свiтi й минало життя Мак’явеллi. Вiн народився 3 травня 1469 р. в невеличкому маетку Монтеспертолi в аристократичнiй родинi з середнiми статками. Про аристократичне походження свiдчить герб iз зображенням блакитного хреста, в кожен з кiнцiв якого забито срiбний цвях. Саме цвях i був символом родини, адже цвях iталiйською мовою – chiavello, звiдси – machiavello – «дошкульний цвях». Це мало пiдкреслити силу роду, який умiе постояти за себе.

По якомусь часi родина Мак’явеллi переiжджае до Флоренцii, де батько працював законодавцем. Широка освiченiсть Нiкколо, постiйне читання творiв класикiв античностi – римських в оригiналi та грецьких у перекладi, ознайомлення за допомогою батька з основами юридичноi науки та практики – усе це сприяло тому, що вiн замолоду проявив себе як досвiдчений полiтик i здобув авторитет серед громадян Флоренцii. У вiцi двадцяти дев’яти рокiв його обирають на засiданнi Великоi ради (уряду республiки Флоренцiя) на посаду другого канцлера.

Це була дуже висока урядова посада. Починаючи з XI–XIII ст. у Францii, Нiмецьких землях та в Італii формуеться iнститут канцлерiв, якi зобов’язанi були забезпечувати всю внутрiшню та зовнiшню дiяльнiсть держави.

З огляду на свiй фах, канцлери мали володiти великим обсягом спецiальних знань – досконало знати мови, закони, архiвну справу, iноземнi звичаi, дипломатiю. А це в свою чергу сприяло iхнiй власнiй творчiй дiяльностi – нерiдко вони ставали авторами полiтичних та iсторичних праць, хронографiв тощо.

У Флорентiйськiй республiцi, на чолi якоi стояв виборний керiвник (зазвичай це був учений-гуманiтарiй, широко вiдомий своiми науковими працями), було двi канцелярii. Канцелярiю Синьйорii очолював перший канцлер – канцлер республiки, який займався в основному зовнiшньополiтичними справами. Друга ж канцелярiя керувала внутрiшнiми справами республiки, на чолi ii стояв найголовнiший канцлер – другий канцлер. З 18 червня 1498 р. саме цю посаду зайняв Мак’явеллi й протягом чотирнадцяти рокiв самовiддано працював для блага республiки. Упродовж цих рокiв Мак’явеллi написав безлiч листiв (так, у Флорентiйському державному архiвi iх налiчуеться понад чотири тисячi), урядових розпоряджень, вiйськових наказiв, державних проектiв. Вiн здiйснив тринадцять вiйськово-дипломатичних поiздок до рiзних держав, був органiзатором та учасником кiлькох вiйськових кампанiй, iнiцiатором народного ополчення. Коли Мак’явеллi виповнилося тридцять три роки, вiн одружився з Марiеттою Корсiнi й потiм усе життя пiклувався про свою родину (вiн мав п’ятеро дiтей – чотирьох синiв та одну доньку).

До нас дiйшла характеристика Мак’явеллi тих рокiв, дана його сучасником. Оскiльки пiсля смертi Мак’явеллi за наказом Ватикану були спаленi не тiльки його твори, але й усi його портрети, то це свiдчення надзвичайно цiнне: «Мак’явеллi був середнього зросту, худий, з надзвичайно жвавими очима, темним волоссям, маленьким носом, невеликою головою, широким чолом, з майже завжди стиснутими вустами. Весь його зовнiшнiй вигляд свiдчив про те, що це тонкий спостерiгач i мислитель. На його вустах завжди грала саркастична усмiшка, надаючи йому вигляду неупередженого, розважливого, дошкульного чоловiка. Мак’явеллi мав дуже розвинуту уяву, яка часто захоплювала його й заносила так далеко, що вiн iнодi здавався абсолютним мрiйником. Вiдразу пiсля обрання вiн узявся вiрно служити батькiвщинi з усiею пристрастю давнього флорентiйця, натхненного поганством та республiканським Римом. Якщо вiн i не був цiлковито задоволений тодiшньою формою правлiння, то все ж мав неабияке задоволення вiд того, що скiнчилася тиранiя Медiчi та владарювання ченця (йдеться про Джiроламо Савонаролу – релiгiйного, полiтичного реформатора, пiсля страти якого на мiсце другого канцлера Великою радою Флоренцii було обрано Мак’явеллi. – А. Б.). Безперечно, спiлкування з Марчелло Вiрджiлiо (першим канцлером Синьйорii, професором Флорентiйського унiверситету. – А. Б.) було надзвичайно корисним для його занять; цiлком можливо, що вiн, крiм того, вiдвiдував i деякi лекцii свого старшого колеги»[2 - Виллари П. // Никколо Маккиавелли. История Флоренции. – Л., 1973. – С. 353.].

Саме в цi часи сформувалися основнi засади науковоi творчостi Мак’явеллi. Вони зводилися до намагання оцiнювати конкретнi подii крiзь досвiд iнших народiв та держав.

Крiм зовнiшнiх конфлiктiв, Італiя часiв Мак’явеллi переживала внутрiшнi труднощi, пов’язанi з тим, що змiцнiли нацiональнi держави – Іспанiя, Португалiя, Францiя, Англiя, де королiвська влада, спираючись на пiдтримку мiського населення, створила всi умови для розвитку торгового, фiнансового та промислового капiталу, й цим самим сприяла витiсненню iталiйських купцiв iз земель, де вони вiками панували. Ослабленню iталiйських земель сприяла також i полiтика Ватикану, який не був зацiкавлений у iхнiй едностi, намагаючись створити умови для подальшого маневрування перед загрозою гуманiстично-ренесансних явищ.

Даремно Мак’явеллi закликав до еднання всiх iталiйських земель перед небезпекою iноземного загарбання. Заслiпленi власною гординею, породженою переконанням у своiй культурнiй вищостi, та iдеею прямоi спадкоемностi щодо Риму та Грецii, iталiйськi держави й далi ворогували мiж собою, чим сприяли розгрому Італii, зокрема й падiнню Флорентiйськоi республiки. Пiсля розгрому iспанськими вiйськами французiв при Равеннi в квiтнi 1512 р. й жахливоi рiзанини, яку вони вчинили, гонфалоньер (голова Флорентiйськоi республiки) тiкае з Флоренцii. Вiдновлюеться Синьйорiя Медiчi. Мак’явеллi спочатку висилають з мiста, а 1513 р. арештовують, кидають до в’язницi й пiддають тортурам (його пiдтягували на дибi й завдали шiсть ударiв батогом). Із в’язницi вiн вийшов завдяки амнiстii, у зв’язку з обранням на папський престол Джованнi Медiчi, який прийняв iм’я папи Льва X.

Цi переслiдування були пов’язанi з тим, що Мак’явеллi мав дружнi стосунки з групою змовникiв проти тиранii Медiчi. Змова була невдалою. Це була змова таких собi «книжникiв», далеких вiд умiння здiйснювати конкретну полiтику. Так, один iз змовникiв примудрився навiть загубити аркуш з iменами вiсiмнадцяти учасникiв, яких невдовзi й схопили. Органiзаторiв змови – Паоло Босколi та Агостiно Каппонi – було страчено.

Мак’явеллi разом iз сiм’ею переселяеться до свого невеличкого маетку в сiльськiй мiсцевостi – Сант-Андреа в Перкуссiна. Розташований бiля придорожнього готелю на шляху до Рима, цей маеток дiстав назву «Готельчик» («Альбергаччо»).

Позбавлений у вiцi сорока чотирьох рокiв прибуткiв та всiх посад, Мак’явеллi тяжко переживае це. Вiн живе життям, ритм якого описуе в листi вiд 10 грудня 1514 р. до свого друга Вiталi: «Я встаю зi сходом сонця i йду до гаю подивитися на роботу лiсорубiв, якi вирубують мiй лiс, звiдти прямую до струмка, а потiм до птахоловного току. Я йду з книжкою в кишенi – або з Данте чи Петраркою, або з Тiбулом чи Овiдiем. Я читаю про iхнi любовнi iнтриги та пригоди, згадую те, що сам пережив, i деякий час насолоджуюсь цими згадками. Потiм заходжу до корчми, що при великiй дорозi, розмовляю з подорожанами, розпитую про новини з батькiвщини, прислухаюся до iхнiх розмов та приглядаюся до рiзних уподобань i фантазiй людей. Тим часом настае обiдня пора, i я сiдаю зi своею сiм’ею за скромну трапезу… Пiсля обiду знову повертаюся до корчми, де зазвичай уже сидять корчмар, м’ясник, мельник та цегельник. З ними я проводжу решту дня, граючи в карти… Коли настае вечiр, повертаюся додому i йду до своеi робочоi кiмнати. На порозi скидаю селянський одяг, геть забруднений. Вбираюся в розкiшне свiтське вбрання й вирушаю до великих людей давнини. Привiтно ними зустрiнутий, я споживаю те, до чого придатний i для чого народжений (йдеться про спiлкування з книжками античних фiлософiв, поетiв, мислителiв. – А. Б.). І менi не соромно розмовляти з ними, питати про причини iхнiх вчинкiв, а вони охоче менi вiдповiдають. Через чотири години я не вiдчуваю втоми, забуваю всi страждання, не помiчаю злиднiв, мене не лякае смерть, i я весь поринаю в цей забутий свiт»[3 - Алексеев А. С. Маккиавелли как политический мыслитель. – М., 1980. – С. 110–111.].

Саме в цей перiод вiдбуваеться формування Мак’явеллi як мислителя. Цьому сприяв той трагiчний факт, що Флоренцiя втратила генiального практика в полiтицi, штовхнувши його на шлях теоретичноi дiяльностi.

Вiдомо, що сучасники давали високу оцiнку Мак’явеллi як полiтику. В цi роки вiн отримуе ряд пропозицiй – зайняти мiсце секретаря кардинала Просперо Колонна в Римi, стати на службу до французького монарха. Але Мак’явеллi, патрiот Флоренцii, не може прийняти цi пропозицii вiд ii ворогiв.

Важко видiлити певнi етапи творчостi Мак’явеллi, бо вiн водночас займався всiм, що й створило таке широке розмаiття його праць, – про це свiдчать самi назви творiв: «Державець» (1513), «Роздуми про першу декаду Тiта Лiвiя» (1513–1516), «Дiалоги, або Роздуми про нашу мову» (1514–1516), «Золотий осел» (1516–1517), «Бельфагор», «Мандрагора» (1518), трактат «Про вiйськове мистецтво» (1519–1520), «Роздуми про засоби упорядкування справ у Флоренцii пiсля смертi герцога Лоренцо» (1520), «Опис подiй у мiстi Луццi» (1520–1525), комедiя «Клiцiя», «Історiя Флоренцii» (1520–1526), переклад байок Плавта та iншi.

Кожен з творiв Мак’явеллi мае свою неповторну цiннiсть. Так, у комедii «Мандрагора» автор довiв до завершення стильовi особливостi, характернi для «Комедii про скриню» (1508) Лодовiко Арiосто та комедii «Каландро» (1513) кардинала Бабiенi. Саме тому Мак’явеллi вважаеться засновником сучасноi комедiографii.

Маловiдомими, але, на наш погляд, важливими з позицiй аналiзу становлення мислителя й теоретика, е лiтературнi твори Мак’явеллi. Крiм «Мандрагори», комедiя «Клiцiя» вiдкривае нам ще один бiк його творчостi – глибокий зв’язок з римською драматургiею. Разом з тим у сюжетi «Клiцii» вiдтворено одну зi сторiнок життя Мак’явеллi – його «любовний шал» до спiвачки та актриси Раффаканi Салютатi. Комедiйнiсть невесела – змальовуючи себе в образi старого залицяльника Нiкомаха (в iменi якого простежуеться абревiатура iменi Нiкколо Мак’явеллi), висмiюючи його (а фактично самого себе), автор змальовуе суперечливiсть «потоку життя».

В единому своему новелiстичному творi «Бельфагор» Мак’явеллi пiдкреслюе зло реального життя – чорт, познайомившись iз земними конфлiктами й трагедiями, проситься назад у пекло. Там спокiйнiше, нiж на землi.

У поетичних творах, чотирьох капiтоло (невеличких поемах, якi характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячнiсть», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних iдей тих творiв, якi прославили його iм’я, – «Державець» та «Історiя Флоренцii».

І все ж уся лiтературна творчiсть Мак’явеллi нерозривно пов’язана i певною мiрою пiдпорядкована Мак’явеллi-полiтику: практику та теоретику.

Початки його теоретичних пошукiв припадають на 1513 p., коли вiн розпочав «Роздуми про десять книжок Тiта Лiвiя». Мак’явеллi поставив перед собою завдання: в дiалозi з мудрими спiвбесiдниками, починаючи вiд Платона й Арiстотеля, сформувати для себе своi власнi максими. Але коли з’являеться надiя повернутися до практичноi полiтичноi дiяльностi, вiн переривае роботу над «Роздумами» (було написано вiсiмнадцять роздiлiв, останнi завершено лише в 1522 p.).

Саме надiя на повернення до «живоi» полiтики змусила Мак’явеллi написати славнозвiсного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренцii, давши iм своерiдну програму управлiння державою.

І хоч за часiв Мак’явеллi ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вiчною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та полiтичному мистецтвi; у XVIII ст. – в iсторiографiчному планi, а в XX ст. – як до класичноi працi з полiтологii.

Це стае зрозумiлим, коли розглянути основнi iдеi працi Мак’явеллi. Центральною серед них е проголошення могутностi та сили людини, ii розуму, знань та волi, що й робить ii творцем-Демiургом, здатним змiнювати свiт вiдповiдно до власних потреб та планiв.

Адже саме це розумiння людського буття проголосила епоха Мак’явеллi, епоха титанiв Вiдродження. Вiдбуваеться рiзкий перехiд вiд статичного середньовiчного свiтобачення до визнання вiчноi рухливостi й навiть внутрiшньоi невпорядкованостi, конфлiктностi свiту. Принцип авторитаризму зберiгаеться, але вiн втрачае, так би мовити, монархiчний («монологiчний») характер. На змiну йому приходить республiканський принцип, коли авторитетними стають не тiльки бiблiйнi iстини, але й античнi авторитети та схiдна мудрiсть (певний полiфонiзм). І едине, що абсолютне в цьому вiчно рухливому свiтi, – це унiверсальна людина, надiлена безмежними пристрастями, що й становить ii найбiльшу цiннiсть.

Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стае мiрилом людського буття, його найвищого змiсту. І це зрозумiло. Людина-творець, орiентована на земнi, можна сказати, «тiлеснi» цiнностi, вiдкидала усталенi норми моралi, в епоху Вiдродження нерозривно пов’язанi ще й з мораллю клерикально-християнською, бо новi моральнi засади ще тiльки формувалися.

І можна смiливо зазначити, що бiля джерел цiеi новоi моралi одним iз перших стояв Нiкколо Мак’явеллi. Адже до «Державця» iснувало поняття вiрностi Богу, князю, королю, синьйоровi, а Мак’явеллi перший проголосив iдею stato – iдею Батькiвщини.

Власне, звiдси його зацiкавлення полiтичною проблематикою. Мак’явеллi проголосив iдею едностi Італii значно ранiше вiд того часу, коли окремi народи Європи, усвiдомивши свою нацiональну iдентичнiсть, стали на шлях нацiонально-визвольноi боротьби, вiдомоi як «Весна народiв» (1848 p.). Оцiнюючи значення заклику Мак’явеллi до нацiональноi едностi, видатний iталiйський поет кiнця XIX ст. Джозуе Кардуччi зазначае: «Я – Італiя велика i едина. І виховав мене Нiкколо Мак’явеллi!»

Як же з цим узгодити високу оцiнку единодержавноi монархiчноi влади, якою сповненi сторiнки «Державця»? Це стае зрозумiлим, коли згадати, що монархiчна влада протиставлялася сваволi нобiлiтету, земельнiй аристократii та папству i була фактично шляхом до республiканського ладу. За часiв Мак’явеллi питання полiтичного ладу опинилося в центрi уваги вiдомих мислителiв та дiячiв Флоренцii, якi пропонували рiзнi полiтичнi системи. Так, Гвiччардiнi обстоював iдею олiгархiчноi республiки, О. Джаноттi та Паруто – конфедерацiю республiк. Мак’явеллi ж проголосив iдею регiональноi абсолютистськоi держави, створеноi на основi Флорентiйськоi республiки.

Це та основна мета, яку обгрунтовуе Мак’явеллi. Але вiн не обмежуеться ii формулюванням. У «Державцi» вiн детально розробляе методи досягнення поставленоi мети. Тут уперше видiлено суто полiтичну дiяльнiсть в окрему сферу i розглянуто ii особливостi.

Ця дiяльнiсть, як вважае Мак’явеллi, спрямована на завоювання та утримання влади будь-якою цiною. А це можна здiйснити, розмежувавши сфери полiтики та моралi.

Якщо згадати, що державу протягом сторiч розглядали як втiлення волi Божоi та божественноi мудростi так само, як i моралi, то визнання людськоi природи державностi цiлком закономiрно мае певною мiрою протиставляти полiтику та мораль. Мораль залишаеться виразником волi Божоi, полiтика ж – проявом людськоi волi. Це й стало тим змiстовним внеском, який був продиктований ренесансним свiтобаченням: «Фортуна розпоряджаеться однiею половиною наших дiй, але дозволяе нам управляти другою половиною». Ця свобода «управлiння» проявляеться, за Мак’явеллi, в умiннi узгодити своi вчинки з фортуною. Оскiльки ж фортуна мiнлива, то мудрiсть державця полягае в тому, що вiн мае повсякчас шукати такого способу дii, який би вiдповiдав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначае успiхи чи неуспiхи державця. Моральним стае все те, що дае можливiсть досягнути успiхiв будь-якою цiною.

Це певною мiрою пояснюе ту суперечливiсть моральних оцiнок, якi наводить Мак’явеллi у своiй працi i якi покликанi вiдiграти роль «прикладiв» для показу тих шляхiв, що iх повинен обирати державець залежно вiд ситуацii.

Обгрунтування республiканських iдей Мак’явеллi завершуе на сторiнках «Історii Флоренцii». Ця праця, замовлена йому флорентiйським унiверситетом, який тодi очолював Джулiо Медiчi, писалася протягом 1520–1526 рокiв, за умови виплати авторовi 100 флоринiв щорiчно, а вiдтак була вручена папi Климентовi VII. У тi часи мiста-держави замовляли вченим написання своiх iсторiй. Вiдомi хронiки Вiлланi, Стефанi, Каппонi, «Декади» Бйондо, «Історiя Флоренцii» Кавалькантi, «Флорентiйська iсторiя» Поджо Браччолiнi та iншi працi.

Мак’явеллi викладае iсторичнi факти не завжди послiдовно, у нього е велика кiлькiсть помилкових оцiнок. Але вiдомий дослiдник захiдноевропейськоi середньовiчноi iсторiографii О. Л. Ванштейн сказав так: «Мiсце, яке займае Мак’явеллi в iсторiографii, визначаеться не фактичним змiстом його праць, а оцiнками окремих явищ та загальною iсторичною концепцiею, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стае на службу iнтересам сьогодення»[4 - Ванштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.].

Зрозумiло, що iсторiографiчнi принципи Мак’явеллi аж нiяк не вписувалися в тi iсторiософськi концепцii, якi були провiдними у творчостi письменникiв та мислителiв Середньовiччя i присвячувалися питанням про спiввiдношення свiтськоi та духовноi влади, влади папи, iмператора тощо. У всiх подiбних дослiдженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вiчностi, отож земнi проблеми були пiдпорядкованi цiй концепцii.

Це знову ж таки не збiгалося з полiтичними роздумами Мак’явеллi. Тим бiльше що вiн iз самого початку вiдокремлюе полiтику вiд релiгii, надаючи останнiй певного «iнструментального» змiсту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллi, мають викликати страх.

Разом з релiгiею вiн вiдокремлюе вiд полiтики право, яке в Середньовiччi спиралося на принципи християнськоi догматики.

Зрештою, Мак’явеллi був носiем релiгiйного iндиферентизму, характерного для мислителiв його часу. Дух вiльних дослiджень, негативне ставлення до середньовiчних iдеалiв, зокрема й до моральних норм, було характерною рисою iнтелектуального життя тогочасноi Італii.

Однак не можна погодитися з тим, що Мак’явеллi стояв на позицiях прийняття аморалiзму. Вiн скорiше зайняв позицiю стороннього спостерiгача, що виявилася у фактi «описового» ставлення до вчинкiв полiтичних дiячiв, про якi вiн розповiдав на сторiнках своiх праць.

Особлива цiннiсть «Історii Флоренцii» у тому, що автор започатковуе нове iсторiографiчне свiтобачення. Певна рiч, ми звикли до розумiння нерозривного зв’язку зовнiшнiх та внутрiшнiх полiтичних факторiв, але слiд пам’ятати, що Мак’явеллi перший сказав про це. Стоячи бiля витокiв буржуазноi науки, Мак’явеллi розробив програму величезноi iсторичноi ваги, органiчно пов’язав свою теорiю з практичними вимогами дiйсностi, з iдеями прогресу.

Загалом «Історiя Флоренцii» не лише охоплюе iсторичнi подii Італii, але й висвiтлюе полiтичну iсторiю мiжнародних вiдносин у Захiднiй Європi. Це чiтко виражено в самiй структурi працi.

Так, перша книга присвячена полiтичнiй iсторii Давнього Риму, хоч i охоплюе перiод до XV ст. У трьох наступних розглядаеться iсторiя Флоренцii аж до встановлення Синьйорii Медiчi в 1434 р. У другiй частинi, яка складаеться з 4 книг, дослiджуеться iсторiя правлiння Медiчi в XV ст.

Таким чином, можна вiдзначити, що «Історiя Флоренцii» – це блискучий пам’ятник полiтичноi думки пiзнього Вiдродження, iсторико-фiлософське дослiдження розвитку нацiонального республiканського ладу.

Це була остання праця Мак’явеллi.

Усунення Медiчi вiд влади та запровадження у Флоренцii республiканського режиму зродили в Мак’явеллi надiю на повернення до практичноi полiтичноi дiяльностi. 1526 р. вiн органiзував у Флоренцii Магiстрат оборони, головним адмiнiстратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помiчником.

Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено iспанськими вiйськами, а у Флоренцii вiдбулися вибори до Великоi ради.

Роки страждань та зневiри виснажили Мак’явеллi. Важко було впiзнати того веселого молодого чоловiка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчинi, що передчасно зiстарiвся: «Груди кiстлявi, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голенi, запалi щоки. Очi сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокiйно, але в них багато затаеноi думи, i вони здатнi спалахувати поривами рiшучостi та завзяття. Багато дум i пiд високим зморщеним чолом iз залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великi та малi душевнi болi, туга, розчарування. Вуста хтивi; якщо на них заграе усмiшка, вона буде насмiшкувата, недовiрлива, зла, цинiчна i навряд чи добродушна. Нiс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кiнцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епiкурiйця, Мефiстофеля в мiнорi. На гравюрi немае фарб, i так стае шкода, що обличчя одного з найвидатнiших людей Італii та Європи не увiчнене пензлем великого майстра…»[5 - Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. І. – С. 20.].

Таким був Мак’явеллi, коли балотувався на посаду канцлера Флорентiйськоi республiки в 1527 р.

На жаль, за якихось п’ятнадцять рокiв у настроях та полiтичних уподобаннях флорентiйцiв вiдбулися разючi змiни; вiд того, коли вони високо оцiнили дiяльнiсть, патрiотизм Мак’явеллi та його вiдданiсть Флоренцii, i до того, коли, переживши тиранiю Медiчi й повернувшись до iдеi республiки, вони почали цiнувати не стiльки ii велич як центру культури, мистецтва та освiти, скiльки стабiльнiсть ситого життя. До нас дiйшли окремi висловлювання членiв Великоi ради на адресу Мак’явеллi. «Мак’явеллi провадить життя, невiдповiдне звичаям i нерелiгiйне, вiн iсть скоромне в день святоi п’ятницi, чи хтось його бачив на проповiдях?» – запитував один iз «батькiв мiста». Другий: «Вiн сидiв у шинку, гiрше того – в бiблiотецi, читав старi книжки. Не хочемо фiлософiв! Геть фiлософiв!» – «Геть вчених! Батькiвщина потребуе людей благонадiйних, а не вчених, – заявив представник одного iз знатних родiв Флоренцii Леон Альбiццi. – Мак’явеллi iсторик… вiн насмiшник i ставить себе понад усiма»[6 - Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.]. За Мак’явеллi проголосувало 12 чоловiк, проти – 555. Генiального полiтичного теоретика, талановитого практика i полум’яного патрiота не сприйняли сучасники, як це часто бувае з тими, хто значно випереджае свiй час.

Невдовзi по тому Мак’явеллi помер – чи то вiд пневмонii, чи то вiд апендициту.

Те, чого вiн марно прагнув за життя, – визнання теоретичноi та практичноi цiнностi його полiтичних програм, – приходить до нього пiсля смертi й протягом столiть викликае до себе постiйний iнтерес. Наслiдком цього е навiть поява поняття «мак’явеллiзм», у яке вкладають змiст, далекий вiд того, що насправдi обстоював мислитель.

Протягом 450 рокiв цей термiн набував рiзного змiстового навантаження. Єдине, що не змiнювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоцiювалося з виразом «мета виправдовуе засоби».

Фактично ж творцями мак’явеллiзму вiд самого початку були клерикальнi кола – в матерiалах Тридентського собору в спецiальному меморiалi було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всi твори Мак’явеллi було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Схiднiй Європi езуiт Антонiо Поссевiно, що працював над довершенням релiгiйноi унii спочатку в Москвi, а пiзнiше в Украiнi (1581–1582), не заглиблюючись у самий твiр Мак’явеллi, написав супроти нього трактат; через п’ять рокiв пiсля цього iспанський чернець П’етро Рибаданейра в книзi «Про релiгiю й доброчинства християнських державцiв, проти Мак’явеллi» заперечуе несумiснiсть релiгii з полiтикою. Протягом усього XVII ст. клерикальнi кола вели активну боротьбу з полiтичними iдеями Мак’явеллi.

Саме цей наступ клерикалiв i породив поняття «мак’явеллiзм», а сам автор книг «Державець» та «Історiя Флоренцii» здобув репутацiю людини жорстокоi, аморальноi, без честi й совiстi. Наступ прихильникiв папства на iдеi, висловленi Мак’явеллi, зрозумiлий, якщо згадати, що полiтика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення единоi iталiйськоi нацiональноi держави. Це лише один бiк питання, а другий – протидiя появi свiтських знань та iх вiдокремленню вiд «теологiчноi науки», як називалося богослов’я в тi часи.

Перше мiсце серед свiтських знань Мак’явеллi вiдводить моралi, що ii вiн розглядав як певну сукупнiсть iнтересiв, виховуваних у спiвжиттi громадян у державi. Саме мораль покликана навчити останнiх вважати загальнодержавне благо за вище мiрило своiх вчинкiв.

Звiдси – детальна розробка питань управлiння державою, показ сутностi «ремесла» полiтика.

Мак’явеллi поставив нерозв’язну за його часiв проблему – поеднання норм високоi особистоi моралi й успiху в полiтицi. Пiзнiше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибiр засобiв, гангренознi члени не можна лiкувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброею, неможливо усунути м’якими заходами протидii. Життя, що ледь жеврiе, вiдродиться завдяки насильницьким дiям»[7 - Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.].

І хоч методика управлiння державою, запропонована Мак’явеллi, неприйнятна, сама проблема – мiра спiввiдношення рацiонального та цiннiсного: полiтики, права й моралi – вiчна, вона й тепер е надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорiентованого на неповторну цiннiсть кожноi людськоi особистостi.

В XIX–XX ст. спостерiгаеться новий злет зацiкавленостi полiтичними iдеями Мак’явеллi. Так, починаючи з Ф. Нiцше й завершуючи сучасними соцiологiчними концепцiями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллi» – рiзниця мiж «уявленням про полiтичну дiяльнiсть» i практикою цiеi дiяльностi та ii результативнiстю.

А ось iдея про роль активноi, дiяльноi особистостi лягла в основу «теорii елiт», яка виникла на межi ХІХ – ХХ ст. серед iталiйських соцiальних фiлософiв (Г. Моска, В. Парето, Р. Мiхельс).

Пiсля Другоi свiтовоi вiйни знаменитий соцiолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллiстський напря- мок», пiдтриманий P. Мiхельсом, Г. Ласауелом та iншими. Прибiчники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути елiту як сукупнiсть певних «ремiсникiв»; механiзми, якими вона користуеться в управлiннi; методи та засоби, якi вона застосовуе для досягнення своiх цiлей.

Представники «неолiтичноi школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та iн.), що сформувалася наприкiнцi 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються iдеями Мак’явеллi, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язанi з виявленням особливостей боротьби мiж тiею елiтою, яка вже стоiть при владi, та тiею, яка прагне ii.

Ідеi лiдерства особистостi, здатноi виробити в собi якостi, потрiбнi для виконання вiдповiдних соцiальних ролей, розробляють, орiентуючись на iдеi, свого часу висловленi Мак’явеллi, соцiальнi фiлософи, що тяжiють до психологii, – Ж. Пiаже, Д. Рiсмен, Е. Фром.

Постiйно звертаються до творчостi Мак’явеллi й сучаснi соцiологи та полiтологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупцii, бюрократii, полiтичного прогнозування.

Для нас, певна рiч, особливий iнтерес становить резонанс iдей Мак’явеллi в Украiнi. Та оскiльки майже всi проблеми украiнськоi iсторii й культури тiльки тепер починають грунтовно дослiджуватися, питання про поширення iдей Мак’явеллi в Украiнi можна розглядати лише опосередковано. Так, вiдомо, що в першiй половинi XVII ст. Петро Могила привiз в Украiну твори Мак’явеллi. Неодноразово цитував Мак’явеллi Іоаникiй Галятовський.

Проте це питання цiлком закономiрне, зважаючи на те, що зв’язки Украiни з Італiею були започаткованi з давнiх часiв, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Украiнi активно поширюються гуманiстичнi та реформацiйнi iдеi. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з Украiни навчалися в iталiйських унiверситетах Падуi, Флоренцii, Рима, Болоньi, Феррари. Деякi з них залишилися в iнших краiнах i стали вченими зi свiтовим iм’ям (Юрiй Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станiслав Орiховський, який працював поза межами Украiни близько 20 рокiв, та iн.). «З кафедр Кракова й Болоньi, Падуi й Вiдня, – вiдзначае росiйський вчений І. Є. Голенiщев-Кутузов, – вихiдцi з украiнських степiв коментували античних авторiв»[8 -


Голенищев-Кутузов И. Е. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – С. 6–7.]. Але бiльшiсть поверталася в Украiну, несучи знання свiтовоi культури.

Це пiдготувало той розвiй духовноi культури в Украiнi, який ми спостерiгаемо в XVI–XVII ст. Це був перiод становлення нацiональноi самосвiдомостi. Вiдбувався вiн завдяки формуванню свiтськоi й гуманiстичноi культури, нерозривно пов’язаноi з тими процесами, якi вiдбувалися у передових европейських державах.

Поширенню iдей гуманiстичноi культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у вiдповiдь на посилення нацiонального та релiгiйного тиску з боку Польщi, на територii Украiни створюеться активний соцiальний рух, який сприяе формуванню нацiональноi самосвiдомостi. А вона з давнiх часiв спиралася на певнi ментальнi особливостi, в основi яких лежить культурний полiфонiзм – толерантнiсть i терпимiсть щодо iнших культур та народiв. Саме це вiдзначав М. Костомаров: «Пiвденноруси споконвiку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з iншими обличчями та iншими уподобаннями… Пiвденноруси, якi отримали свою вiру вiд грекiв, не засвоiли тоi неприязнi до захiдноi церкви, що виникла в Грецii. В пiвденноруських мiстах греки, вiрмени, жиди, нiмцi, поляки, угри знаходили вiльний притулок… Цей дух терпимостi, вiдсутнiсть нацiональноi зарозумiлостi, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народi досi»[9 - Костомаров Н. И. Две русские народности. – Киев; Харьков, 1991. – С. 47–48.].

За цих умов поширювалися iдеi ренесансних гуманiстiв насамперед через навчальнi заклади – спочатку це була Острозька академiя, що ii викладачi удосконалювали своi знання в унiверситетах Європи, передусiм в Італii – Кирило Лукарiс здобув освiту в Падуi та Венецii, Дiонiсiй Палеолог – у Римi. Пiзнiше до навчальних закладiв долучилася Киево-Могилянська академiя. Їi засновник Петро Могила iз самого початку взяв орiентацiю на тогочасну гуманiтарну освiту. Тому професори академii знайомили спудеiв не лише з теологiею та античнiстю, але й глибоко висвiтлювали писання iталiйських гуманiстiв епохи Вiдродження, зокрема Марсiлiо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованнi Боккаччо, Галiлео Галiлея, Тассо.

Серед цих авторiв ми знаходимо й iм’я Нiкколо Мак’явеллi. Ідея сильноi особистостi була близька й зрозумiла Петровi Могилi, який своею дiяльнiстю реалiзував ii. Проте вiн не приймае iдеi Мак’явеллi про необхiднiсть сильноi свiтськоi влади державця – адже тодi треба було б визнати зверхнiсть польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.

У системi поглядiв Теофана Прокоповича – «голови вченоi дружини» Петра І – iдея спiльноi влади державця стае основною.

Якщо врахувати те, що iнтелiгенцiя Украiни, до якоi належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих полiтично-державних програмах, то вiдшукати iдеi «нацiональноi едностi», проголошенi Мак’явеллi, ми можемо лише в тих документах, якi стосувалися козацького руху, – це козацькi лiтописи Самовидця, Григорiя Граб’янки, Самiйла Величка.

І все ж те, що виокремлюе проблему розумiння «Державця» в Украiнi, – це поеднання полiтичних i моральних критерiiв. Адже для украiнцiв, завдяки iхньому менталiтету, було неприйнятним проголошення аморалiзму державця. Це добре усвiдомлювали видатнi дiячi на нивi полiтичноi нацiональноi боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та iн. Вони широко сприяли розвитку освiти й нацiональноi церкви. І кожен з них спирався не тiльки на високий рiвень знань свiтовоi культури та полiтики, але й на вiчнi моральнi цiнностi народу, про що маемо чимало свiдчень.

Повертаючись до Мак’явеллi, треба зазначити, що його творчiсть потребуе постiйноi уваги – слiд прислухатися до рекомендацiй, якi вiн пропонуе, викладаючи суть «ремесла полiтика» в своему «Державцi». Чого варта лише думка про необхiднiсть державця бути завжди здатним до нескiнченних змiн i полiтики, i ситуацiй, i дiй, бути, якщо потрiбно, i «левом», i «лисицею». А хiба можна вiдкинути таку думку Мак’явеллi: «Про розум державця передусiм судять з того, яких людей вiн до себе наближае; якщо цi люди вiдданi та здiбнi, то можна завжди бути впевненим у його мудростi».

І найголовнiше, що робить Мак’явеллi близьким для багатьох народiв, якi в нашi днi стали на шлях розбудови власноi державностi, – це той палкий заклик, з яким звернувся вiн свого часу до спiввiтчизникiв: «Італiя ж, втрачаючи останнi сили, чекае на того, хто вилiкуе ii рани… Як сповнена вона прагнення та готовностi стати пiд спiльне знамено, коли б тiльки знайшлося, кому його пронести!»

Ада Бичко




Історiя Флоренцii






Найсвятiшому i найблаженнiшому отцю, господаревi нашому Клименту VII

покiрний слуга Нiкколо Мак’явеллi

Оскiльки, найблаженнiший i найсвятiший отче, ще до свого обрання Ваша святiсть доручили менi викласти дiяння флорентiйського народу, я з усiею наполегливiстю та вмiнням, котрими надiлили мене природа й життевий досвiд, постарався вдовольнити Ваше бажання. У писаннях своiх дiйшов я до часу, коли зi смертю Лоренцо Медiчi Пишного обличчя Італii змiнилось, i, оскiльки подальшi подii за величнiстю своею та знаменнiстю потребують i викладення в дусi високому, вирiшив, що правильно буде все мною до цього часу написане об’еднати в книгу i пiднести Вашому найсвятiшому блаженству, щоб могли Ви почати користуватися плодами моеi працi, плодами, отриманими вiд Вами посiяного зерна. Читаючи цю книгу, Ви, Ваше найсвятiше блаженство, насамперед побачите, наскiльки великим лихом i владою багатьох можновладцiв супроводжувалися пiсля занепаду Римськоi iмперii на Заходi змiни в долях iталiйських держав; побачите, як римський первосвященник, венецiанцi, королiвство Неаполiтанське i герцогство Мiланське першими досягли державностi й могутностi в нашiй краiнi; побачите, як вiтчизна ваша, саме завдяки роздiленню своему позбувшись iмператорськоi влади, залишалась роздiленою до тiеi пори, коли нарештi дiстала управлiння Вашого дому. Ваше найсвятiше блаженство особливо наказали менi викладати великi дiяння ваших предкiв таким чином, щоб видно було, наскiльки я далекий вiд хоч якихось лестощiв. Бо якщо Вам любо чути з вуст людських щиру похвалу, то хвала брехлива, яка шукае блага, нiколи не може бути Вам до серця. Та це i викликае моi побоювання, нiби я, говорячи про добросердiсть Джованнi, мудрiсть Козiмо, гуманнiсть П’еро, пишнiсть i передбачливiсть Лоренцо, не заслужив вiд Вашоi святостi докору щодо недотримання ваших вказiвок. Однак тут я маю можливiсть виправдатися як перед Вами, так i перед усiма, кому оповiдь моя не сподобалась би, як така, що не вiдповiдае дiйсностi. Бо, виявивши, що спогади тих, хто в рiзний час писав про ваших предкiв, сповненi всiляких похвал, я мусив би або показати iх такими, якими побачив, або замовчати iхнi заслуги, як чинять заздрiсники. Якщо ж за iхнiми високими iдеалами ховалося честолюбство, вороже, на думку деяких людей, загальному благу, то я, не угледiвши його, не мусив i згадувати про нього. Бо впродовж усiеi моеi оповiдi нiколи не мав я намiру анi прикрити шляхетну справу благолiпною личиною, анi кинути тiнь на похвальне дiяння пiд приводом того, нiби його мета негiдна. Про те, наскiльки далекий я вiд лестощiв, свiдчать усi роздiли моеi оповiдi, особливо ж публiчнi промови або приватнi судження як у прямiй, так i в опосередкованiй формi, де у висловах i в усiй манерi оповiдача у найпевнiший спосiб виявляеться його натура. Чого я уникаю – то це лайливих слiв, бо гiднiсть та iстиннiсть оповiдi вiд них нiчого не виграють. Кожен, хто без упередження поставиться до моiх писань, може переконатися в моiй безсторонностi, насамперед зауваживши, як небагато я говорю про батька Вашоi святостi. Причина тому – його коротке життя, через що вiн не мiг стати вiдомим, а я був позбавлений можливостi уславити його. Однак пiшли вiд нього справи великi й славетнi, бо став вiн батьком Вашоi святостi. Заслуга ця переважуе дiяння його предкiв i принесе йому бiльше столiть слави, нiж злощасна доля вiдняла в нього рокiв життя. Я в усякому разi, найсвятiший i найблаженнiший отче, старався в цiй своiй оповiдi, не прикрашаючи iстини, догодити всiм, але, можливо, не догодив нiкому. Якщо це так, то не дивуюся, бо вважаю, що, викладаючи подii свого часу, неможливо не зачепити доволi багатьох. Проте я бадьоро вирушаю в похiд, сподiваючись, що, завжди пiдтримуваний i обласканий благодiяннями Вашого блаженства, знайду також допомогу та захист у могутньому воiнствi вашого найсвятiшого розумiння. І тому, озброiвшись мужнiстю та впевненiстю, що не зраджували менi досi в моiх писаннях, я продовжуватиму справу, якщо тiльки не втрачу життя або покровительство Вашоi святостi.









Передмова


Маючи намiр викласти дiяння флорентiйського народу в його межах i поза ними, я перше хотiв почати оповiдь iз 1434 року за християнським лiточисленням, – з часу, коли дiм Медiчi, завдяки заслугам Козiмо i його батька Джованнi, досяг у Флоренцii бiльшого впливу, нiж будь-який iнший. Бо я вважав тодi, що месер Леонардо Аретiно i месер Поджо, двое видатних iсторикiв, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потiм я уважно вчитався в iхнi твори, бажаючи вивчити iхнiй спосiб i порядок викладу подiй та наслiдувати його, щоб заслужити схвалення читачiв. І от виявилося, що перебiг воен Флоренцii з чужоземними державцями й народами вони справдi виклали докладно, як належить, але стосовно цивiльних розбратiв, внутрiшнiх незгод i наслiдкiв одного й другого вони багато чого зовсiм замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож iз цiеi частини iхнiх творiв читачi не дiстануть нi користi, нi задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що подii цi видались iм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’ятi поколiнь, або тому, що побоювались образити нащадкiв тих, кого iм довелося б засудити. Такi причини – хай не гнiваються на мене цi iсторики, – здаються менi зовсiм не гiдними великих людей. Бо коли в iсторii щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подiй, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республiкою, так це пiзнання обставин, якi породжують внутрiшнi розбрати й ворожнечу, щоб громадяни цi, навченi недобрим досвiдом iнших, умiли зберiгати еднiсть. І якщо приклади того, що вiдбуваеться в будь-якiй державi, можуть нас хвилювати, то приклади нашоi власноi республiки зачiпають нас iще бiльше i е ще бiльш повчальними. І коли в якiйсь республiцi панували неабиякi розбрати, то найвизначнiшими були флорентiйськi. Бо бiльшiсть iнших держав обмежувалися зазвичай однiею якоюсь незгодою, котра залежно вiд обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до ii загибелi; натомiсть Флоренцiя, не обмежуючись однiею, породила безлiч незгод. Загальновiдомо, що в Римi пiсля вигнання королiв виникли розбрати мiж нобiлями та плебсом i не затихали вони до загибелi Римськоi держави. Так було i в Афiнах, i в усiх iнших державах, що процвiтали в тi часи. Та у Флоренцii розбрати виникали спочатку серед нобiлiв, потiм мiж нобiлями i пополанами i, нарештi, мiж пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навiть серед переможцiв виникав розкол. Розбрати ж цi призводили до таких убивств, вигнання, загибелi цiлих сiмейств, яких не знало жодне вiдоме в iсторii мiсто. На мiй погляд, нiщо не свiдчить про велич нашого мiста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже iх було цiлком достатньо, щоб привести до загибелi навiть найвеличнiшу й наймогутнiшу державу. А проте наша Флоренцiя вiд них немов тiльки зростала i зростала. Така видатна була звитяга ii громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе i свою вiтчизну, що навiть тi, хто виживав пiсля всiх лих, цiею своею звитягою бiльше сприяли славi батькiвщини, нiж сварки й розбрати могли iй нашкодити. І немае сумнiву, що, якби Флоренцiя пiсля звiльнення вiд iмператорськоi влади мала щастя дiстати такий спосiб управлiння, за якого вона зберiгала б еднiсть, – я навiть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неi: стiльки б вона досягла у вiйськовiй справi та мирнiй працi. Адже вiдомо, що не встигла вона вигнати своiх гiбелiнiв у такiй кiлькостi, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардiю, як пiд час вiйни з Ареццо i за рiк до Кампальдiно гвельфи за цiлковитоi згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренцii тисячу двiстi важкоозброених воякiв i дванадцять тисяч пiхотинцiв. А згодом, у вiйнi проти Фiлiппо Вiсконтi, герцога Мiланського, коли флорентiйцям протягом п’яти рокiв довелося дiяти не зброею (якоi вони тодi не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мiльйона флоринiв; по закiнченнi ж вiйни, невдоволенi умовами миру та бажаючи показати мiць свого мiста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумiю, чому цi внутрiшнi розбрати не гiднi бути висвiтленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменникiв стримувало побоювання зашкодити пам’ятi тих, про кого iм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись i тiльки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмiнне прагнення людей до того, щоб iмена iхнiх предкiв та iхнi власнi не зникали з пам’ятi нащадкiв. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гiдним дiянням, намагалися стати вiдомими через нечеснi справи. Не зважили вони також, що дiяння, котрi самi по собi певною мiрою величнi, – як, скажiмо, всi справи державнi й полiтичнi, – хоч би як iх вели, до яких би наслiдкiв приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто iх виконуе, бiльше честi, нiж хули. Помiркувавши про це все, я змiнив думку i вирiшив почати свою iсторiю вiд виникнення нашого мiста. Але, не маючи намiру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрiшнi справи нашого мiста до 1434 року, про зовнiшнi ж подii згадуватиму, коли це буде необхiдно для розумiння внутрiшнiх. В описi ж подальших рокiв докладно висвiтлюватиму i те, й iнше. А для того щоб у цiй iсторii були зрозумiлiшими всi епохи, якi вона зачiпае, я, перш нiж говорити про Флоренцiю, розповiм про те, як Італiя потрапила пiд владу тих, хто нею тодi правив. Усi цi початковi вiдомостi як про Італiю взагалi, так i про Флоренцiю, складуть першi чотири книги. У першiй буде коротко викладено всi подii, що вiдбувалися в Італii пiсля занепаду Римськоi iмперii i до 1434 року. Друга охопить час вiд виникнення Флоренцii до вiйни з папою пiсля вигнання герцога Афiнського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполiтанського Владислава. У четвертiй ми дiйдемо до 1434 року i, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що вiдбувалось у Флоренцii та поза ii межами до сьогодення.




Книга перша






І

Народи, що живуть пiвнiчнiше вiд Рейну та Дунаю, на землях плодючих i зi здоровим клiматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рiднi мiсця i шукати собi новi прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмiрноi кiлькостi людей, усi його мешканцi подiляються на три групи так, щоб кожна складалася з однаковоi кiлькостi шляхетних i нешляхетних, заможних i бiдних. Потiм частина, на яку випаде жереб, вирушае шукати щасливоi долi в iнших мiсцях, а двi iншi, позбувшись надлишкового населення, i далi користуються спадком своiх предкiв. Саме цi люди й зруйнували Римську iмперiю, у чому допомогли самi ж iмператори, котрi покинули Рим, свою давню столицю, i перебрались до Константинополя, послабивши захiдну частину iмперii: тепер вони придiляли iй менше уваги i, вiдповiдно, вiддали ii на розграбування як своiм пiдлеглим, так i ворогам. І воiстину: для того щоб зруйнувати таку величну iмперiю, що стояла на кровi стiлькох звитяжних людей, потрiбна була чимала ницiсть правителiв, чимале вiроломство пiдлеглих, чималi сила й завзяття зовнiшнiх загарбникiв; отже, згубив ii не один якийсь народ, а об’еднанi сили кiлькох народiв. Першими вийшли з цих пiвнiчних краiн проти iмперii пiсля кiмврiв, переможених Марiем, римським громадянином, вестготи – iм’я це i iхньою мовою, i нашою означае «готи захiднi». Пiсля низки сутичок уздовж кордонiв iмперii вони з дозволу iмператора на тривалий час оселилися на Дунаi й, хоч iз рiзних причин i в рiзний час, здiйснювали набiги на римськi провiнцii, iх усе ж таки постiйно стримувала мiць iмператорськоi влади. Останнiм, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосiй: вiн настiльки пiдпорядкував iх собi, що вони не захотiли обирати собi короля, але, цiлком задоволенi здiйсненими ним пожалуваннями, жили пiд його владою i билися пiд його знаменами. Коли ж Теодосiй помер, його сини Аркадiй i Гонорiй успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги i щасливоi долi, а зi змiною правителя змiнилися й часи. Теодосiй поставив на чолi кожноi з трьох частин iмперii трьох управителiв – на Сходi Руфiна, на Заходi Стилiхона, а в Африцi Гiльдона. Пiсля смертi правителя всi трое замислили не просто управляти своiми володiннями, а домогтися в них цiлковитоi самостiйностi. Гiльдон i Руфiн загинули, ледь почавши втiлювати свiй задум, а Стилiхон зумiв приховати своi намiри: з одного боку, вiн намагався здобути довiру нових iмператорiв, а з другого – внести такий розлад в управлiння краем, щоб потiм було легше заволодiти ним. Для того щоб налаштувати вестготiв проти iмператорiв, вiн порадив припинити давати iм встановлену платню. А оскiльки цих ворогiв, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в iмперii розлад, вiн заходився пiдбурювати бургундiв, франкiв, вандалiв i аланiв (також пiвнiчнi народи, що вирушили завойовувати новi землi) до нападу на римськi провiнцii. Втративши данину, що iм належала, i прагнучи сильнiше помститися за кривду, вестготи обрали своiм королем Аларiха, напали на iмперiю i пiсля цiлоi низки подiй вдерлися в Італiю, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларiх помер, а його спадкоемець Атаульф узяв собi за дружину Плацидiю, сестру iмператорiв, i, маючи таку рiдню, погодився допомогти Галлii та Іспанii, якi з вищенаведеноi причини зазнали нападу з боку вандалiв, бургундiв, аланiв i франкiв. Урештi-решт вандали, що захопили ту частину Іспанii, яка звалася Бетикою, не в змозi вiдбити нападу вестготiв, були покликанi правителем Африки Бонiфацiем захопити цю провiнцiю, охоче погодились, а Бонiфацiй був задоволений цiею пiдтримкою, бо, повставши проти iмператора, вiн побоювався розплати за свою зраду. Так пiд проводом свого короля Гензерiха вандали оселилися в Африцi. На той час iмператором став син Теодосiя Аркадiй. Вiн так мало опiкувався справами Заходу, що всi цi зарейнськi народи вирiшили затвердитися на захоплених землях.


ІІ

Отже, вандали стали господарювати в Африцi, алани й вестготи в Іспанii, а франки i бургунди не тiльки захопили Галлiю, а й дали свое iм’я захопленим краям, якi стали називатися Францiею i Бургундiею. Усi цi успiхи пiдштовхнули й iншi народи втрутитися в подiл iмперii. Гуни, теж кочова народнiсть, захопили Паннонiю, провiнцiю по той бiк Дунаю, яка, прибравши тепер iм’я цих гунiв, дiстала назву Хунгарii. До цих лих додалося ще одне: iмператор, якого тiснили зусiбiч, намагався зменшити кiлькiсть своiх ворогiв i заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу i вплив варварiв та послаблювало iмперiю.

Острiв Британiя, що нинi зветься Англiею, теж не уник лиха. Наляканi варварами, що захопили Францiю, не бачачи захисту з боку iмператора, брити покликали на допомогу англiв, одне з германських племен. Англи, пiд проводом свого короля Вортiгерна, охоче вiдгукнулись i спершу захищали бритiв, а потiм вигнали iх iз острова, затвердилися там, i почав вiн називатися Англiею. Та первiснi мешканцi цiеi краiни, втративши батькiвщину, змушенi були розбишакувати i, хоч i не змогли захистити власного краю, вирiшили заволодiти чужим. Зi своiми сiм’ями перепливли вони море, захопили прилеглi до нього землi та назвали iх Бретанню.


ІІІ

Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонiю, з’едналися з iншими народами – гепiдами, герулами, турингами й остготами (так називаються iхньою мовою готи схiднi) i вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францiю iм не вдалось, оскiльки ii обороняли iншi варвари, тому вони вдерлися до Італii пiд проводом свого короля Аттiли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не дiлити з ним владу. Це зробило його всемогутнiм, а Андарiх, король гепiдiв, i Веламир, король остготiв, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італii, Аттiла взяв у облогу Аквiлею. Хоча нiщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, i протягом цього часу вiн спустошив усю прилеглу мiсцевiсть i розпорошив усiх ii мешканцiв. Звiдси, як ми ще будемо говорити, почалася Венецiя. Захопивши i зруйнувавши Аквiлею та багато iнших мiст, вiн рушив на Рим, але вiд розгрому його утримався пiсля умовлянь папи, якого вiн став так шанувати, що навiть пiшов iз Італii в Австрiю, де й помер. Пiсля його смертi Веламир, король остготiв, i ватажки iнших народiв повстали проти його синiв, Генрiха й Урiха, i одного вбили, а другого змусили забратися разом iз його гунами за Дунай, на батькiвщину. Остготи й гепiди осiли в Паннонii, а герули й туринги – на протилежному березi Дунаю. Коли Аттiла пiшов iз Італii, захiдний iмператор Валентинiан вирiшив вiдновити краiну, а, щоб легше було охороняти ii вiд варварiв, перенiс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спiткали Захiдну iмперiю, iмператор, який перебував у Константинополi, часто передавав владу на Заходi iншим особам, вважаючи ii справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волi, римляни, покинутi напризволяще, самi обирали собi iмператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в iмперii. Так, примiром, пiсля смертi Валентинiана престол певний час посiдав Максим, римлянин, який змусив Євдокiю, дружину покiйного iмператора, взяти тепер iз ним шлюб. Та походила з iмператорського роду, i шлюб iз простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таемно покликала до Італii Гензерiха, короля вандалiв i правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко i вигiдно буде заволодiти Римом. Вандал, жадаючи здобичi, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його i залишався там два тижнi. Потiм вiн загарбав i спустошив iншi iталiйськi землi, пiсля чого вiйсько його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого мiста, оголосили iмператором римського громадянина Авiта. Потiм сталося ще дуже багато рiзних подiй, змiнилося багато iмператорiв i нарештi константинопольський престол дiстався Зенону, а римський – Оресту i сину його Августуловi, що захопили владу хитрiстю. Поки вони збиралися силою втримувати ii, герули й туринги, що осiли, як я сказав, пiсля смертi Аттiли на березi Дунаю, об’едналися пiд орудою свого полководця Одоакра i вдерлися до Італii. Покинутi ними мiсця вiдразу ж захопили лангобарди, також пiвнiчний народ, пiд проводом iхнього короля Кодога, i, про що буде сказано свого часу, стали останнiм лихом Італii. Одоакр, вдершись до Італii, перемiг i вбив Ореста неподалiк Павii, а Августул утiк. Пiсля перемоги Одоакр узяв титул не iмператора, а короля римського, щоб у Римi змiнилася не тiльки влада, а й сама назва ii. Вiн був першим iз вождiв народiв, що кочували тодi римським свiтом, який вирiшив утвердитися в Італii. Всi iншi, чи то зi страху, що iм не утриматися в Римi, оскiльки схiдний iмператор легко мiг допомогти Одоакру, чи то з якоiсь iншоi потаемноi причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якiй-небудь iншiй краiнi.


IV

У тi часи Римська iмперiя пiдкорялась кiльком державцям: Зенон, що царював у Константинополi, правив усiею Схiдною iмперiею; остготи володiли Мезiею i Паннонiею; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанiею; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францiею; герули i туринги – Італiею. Королем остготiв став на той час Теодорiх, небiж Веламира. Пов’язаний дружбою iз Зеноном, iмператором Сходу, вiн написав йому, що його остготи, якi переважають звитягою всi iншi народи, мають значно менше i вважають це несправедливим; що вiн уже не в змозi утримувати iх у межах Паннонii, i, отже, бачачи, що доведеться дозволити iм узяти зброю та шукати нових земель, вирiшив повiдомити про це iмператора, щоб той запобiг iхнiм намiрам, поступившись якимись землями, де життя для них було б i бiльш достойним, i легшим.

І от Зенон, зокрема зi страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італii, надав Теодорiху право пiти проти Одоакра i заволодiти Італiею. Той негайно виступив iз Паннонii, залишивши там дружнiх до нього гепiдiв, удерся в Італiю, вбив Одоакра i його сина, взяв за його прикладом титул короля Італii та мiсцем свого перебування обрав Равенну, з причин, якi змусили ще Валентинiана вчинити так само. І у вiйськових, i в мирних справах Теодорiх показав себе людиною найвидатнiшою: у битвах вiн постiйно перемагав, у мирний час осипав благодiяннями своi мiста й народи. Вiн розселив остготiв на завойованих землях, залишивши iм iхнiх вождiв, аби тi керували ними в походах i мирному життi. Вiн розбудував Равенну, вiдновив зруйноване в Римi й повернув римлянам усi iхнi привiлеi за винятком вiйськових. Усiх варварських королiв, що подiлили мiж собою володiння Римськоi iмперii, вiн тримав у iхнiх кордонах – самою тiльки силою свого авторитету, не застосовуючи зброi. Мiж пiвнiчним берегом Адрiатики й Альпами вiн збудував землянi вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італiю нових варварських орд. І якби численнi заслуги не були на кiнець життя затьмаренi жорстокiстю щодо тих, кого вiн пiдозрював у заколотах проти своеi влади, наприклад, убивством Сiммаха i Боецiя, людей святого життя, пам’ять його була б гiдна найвищого пошанування. Його хоробрiсть i великодушнiсть не тiльки Рим та Італiю, а й iншi краi захiдноi iмперii позбавили безперервних ударiв, що iх завдавали постiйними набiгами варвари, пiдняли iх, повернули iм досить стерпне iснування.


V

І справдi, якщо Італiю та iншi провiнцii, що стали жертвами варварiв, якi розбушувались, спiткали жорстокi лиха, то сталося це переважно за час вiд Аркадiя i Гонорiя до Теодорiха. Якщо помiркувати про те, скiльки збиткiв завдае будь-якiй республiцi або королiвству змiна правителя або основ управлiння, навiть коли вони спричиненi не зовнiшнiми потрясiннями, а хоча б лише внутрiшнiми чварами, якщо мати на увазi, що такi нехай i незначнi змiни можуть знищити навiть наймогутнiшу республiку або королiвство, – легко можна уявити собi, яких страждань довелося зазнати Італii та iншим римським провiнцiям, де змiнювалися не тiльки державцi й уряди, а й закони, звичаi, власне спосiб життя, релiгiя, мова, одяг, iмена. Адже навiть не всiх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнiшоi духом людини. Що ж вiдбуваеться, коли випадае iх бачити й зазнавати! Усе це призводило i до руйнування, i до виникнення й зростання багатьох мiст. Зруйновано було Аквiлею, Луни, К’юзi, Пополонiю, Ф’езоле та багато iнших. Заново виникли Венецiя, Сiена, Феррара, Аквiла та iншi поселення i замки, якi я задля стислостi викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великi Флоренцiя, Генуя, Пiза, Мiлан, Неаполь i Болонья. До цього слiд додати зруйнування та вiдновлення Рима й iнших мiст, якi то занепадали, то вiдроджувалися. Із усiх цих руйнувань, iз пришестя нових народiв виникають новi мови, як видно з тих, котрими заговорили у Францii, Іспанii, Італii: злиття рiдних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило новi манери висловлюватись. Окрiм того, змiнилися найменування не лише краiв, а й озер, рiчок, морiв i людей. Бо Францiя, Італiя, Іспанiя мають тепер багато нових iмен, що дуже вiдрiзняються вiд колишнiх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архiпелагу, щоб не згадувати багатьох iнших, мають тепер iншi назви, що являють собою дуже сильнi викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’етро, Джованнi й Матео. Та з усiх цих змiн найважливiшою була змiна релiгii, бо дивам новоi вiри протистояла звичка до староi й вiд iхнього зiткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релiгiя християнська являла собою еднiсть, то й негараздiв було б менше; та ворожнеча мiж церквами грецькою, римською, равеннською, а також мiж сектами еретикiв i католиками багато чим засмучували свiт. Свiдчення тому – Африка, що постраждала значно бiльше вiд прихильностi вандалiв до арiанськоi ересi, нiж вiд iхньоi вродженоi жадiбностi й лютостi. Люди, живучи серед стiлькох лих, у поглядi своему видавали смертну тугу своiх душ, бо, окрiм усiх страждань, яких iм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надiею на яку живуть усi нещаснi: адже бiльшiсть iх не знали добре, до якого бога звертатись, i тому без нiякого захисту й надii гинули в убозтвi.


VI

Ось чому Теодорiх справедливо заслуговуе на похвалу – адже вiн перший поклав край безлiчi напастей. За тридцять вiсiм рокiв свого панування в Італii вiн так звеличив ii, що зникли навiть слiди воен i розбрату.

Та пiсля смертi Теодорiха влада перейшла до Аталарiха, сина його дочки Амаласунти, i невдовзi не вдоволена ще зла доля знову занурила краiну в тi самi лиха. Бо Аталарiх помер незабаром пiсля свого дiда, престол перейшов до його матерi, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особi помiчника з управлiння державою. Вiн вбив ii, заволодiв королiвським троном, та остготи зненавидiли його за цей злочин. Тодi iмператор Юстинiан мав сподiвання на вигнання iх iз Італii. Очолити цю справу вiн доручив Велiзарiю, який щойно вигнав вандалiв iз Африки й повернув цю провiнцiю iмперii. Велiзарiй завоював Сицилiю та, перебравшись звiдти в Італiю, захопив Неаполь i Рим. Тодi готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його вiдповiдальним за лихо, i обрали на його мiсце Вiтiгеса, якого пiсля кiлькох незначних сутичок Велiзарiй узяв у облогу в Равеннi й захопив у полон. Та не встиг Велiзарiй завершити розгром, як Юстинiан вiдкликав його, а замiсть нього призначив Іоанна й Вiталiя, якi аж нiяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились i обрали королем Гiльдобальда, правителя Верони, однак його невдовзi було вбито, i королiвська влада дiсталася Тотiлi, який розбив вiйсько iмператора, захопив Тоскану i Неаполь, тож iмператорським полководцям лишилася тiльки остання з держав, вiдвойованих Велiзарiем. Тодi iмператор, вважаючи за необхiдне повернути Велiзарiя до Італii, з’явився туди з вiйськом, проте погано озброеним; отже, цей полководець не лише не здобув новоi слави, а й втратив ту, яку мав. Справдi, поки Велiзарiй зi своiм вiйськом перебував iще в Остii, Тотiла в нього на очах захопив Рим i, розумiючи, що йому не вдасться нi втримати мiсто, нi безпечно вiдступити, значною мiрою зруйнував його, вигнав усiх мешканцiв, захопив iз собою сенаторiв i, не думаючи про супротивника, повiв свое вiйсько в Калабрiю, назустрiч тим загонам, якi прибували з Грецii на допомогу Велiзарiю. Останнiй, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гiдну: вiн захопив руiни Рима, вiдновив якнайшвидше його мури i знову покликав пiд iхнiй захист колишнiх мешканцiв. Однак у шляхетнiй цiй справi йому не пощастило. Юстинiана в той час тiснили парфяни, вiн знову вiдкликав Велiзарiя, який, пiдкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італiю на милiсть Тотiли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотiла, однак, не обiйшовся з ним так жорстоко, як ранiше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тодi поважали за його святiсть, вiн навiть вирiшив вiдбудувати вiчне мiсто.

Тим часом Юстинiан уклав з парфянами мир i вже замислив був послати нове вiйсько на звiльнення Італii, як йому перешкодили слов’яни, новi племена, що прийшли з пiвночi, переправились через Дунай i напали на Ілiрiю й Фракiю, тож Тотiлi вдалося захопити майже всю Італiю. Нарештi Юстинiан здолав слов’ян i послав до Італii вiйсько пiд командуванням евнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італii, розгромив i вбив Тотiлу. Залишки готiв, що розпорошилися пiсля поразки, замкнулись у Павii та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим i врештi-решт, у битвi пiд Ночерою, розгромив Тею i вбив його. Пiсля цiеi перемоги в Італii вже не чули про готiв, якi панували тут сiмдесят рокiв, вiд Теодорiха до Теi.


VII

Та не встигла Італiя позбутися влади готiв, як Юстинiан помер, а його син i спадкоемець Юстин, намовлений дружиною своею Софiею, вiдкликав Нарсеса i замiсть нього послав до Італii Лонгина. Той за прикладом своiх попередникiв мiсцем свого перебування обрав Равенну, а крiм того, встановив в Італii новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провiнцiйних правителiв, вiн кожному мiсту, кожнiй бiльш-менш значущiй мiсцевостi дав окремих начальникiв, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав нiяких привiлеiв. Досi лишалися хоча б назви консулiв i сенату, тепер iх було скасовано, i Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намiсник iмператора, що правив усiею Італiею, дiстав назву екзарха. Такий подiл прискорив i остаточну загибель Італii, i ii захоплення лангобардами.


VIІІ

Нарсес був надзвичайно обурений тим, що iмператор позбавив його влади над провiнцiею, здобутою його звитягою i кров’ю. До того ж i Софiя не вдовольнилася самим тiльки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливi слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як iнших евнухiв. І от розлютований Нарсес пiдмовив Альбоiна, короля лангобардiв, що правив тодi в Паннонii, захопити Італiю. Як було вже сказано, лангобарди захопили землi вздовж Дунаю, залишенi герулами й турингами, коли iх повiв на Італiю iхнiй король Одоакр. Там вони i перебували, поки королем у них не став Альбоiн, чоловiк лютий i надзвичайно смiливий. Пiд його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепiдiв, що володiв Паннонiею, i розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоiн узяв ii за дружину i став володарем Паннонii. І такий вiн був лютий, що звелiв зробити з Гунимундового черепа чашу, i пив iз неi на знак пам’ятi про свою перемогу. Покликаний до Італii Нарсесом, iз яким його пов’язувала дружба вiд часiв готськоi вiйни, вiн вiддав Паннонiю гунам, що повернулись, як ми вже казали, пiсля смертi Аттiли до себе на батькiвщину. Потiм вiн прибув до Італii, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодiв Павiею, Мiланом, Вероною, усiею Тосканою, а також бiльшою частиною Фламiнii, що зветься нинi Романьею. Такi численнi й швидкi успiхи, здавалося, передують захопленню всiеi Італii. З радощiв вiн улаштував у Веронi бенкет i, не без впливу винних випарiв, наказав наповнити вином Гунимундiв череп i пiднести його Розамундi, що сидiла напроти нього. При цьому вiн промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’е разом зi своiм батьком. Слова цi були iй немов гострий нiж у серце, i Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахiльд, юнак до лютi хоробрий, закоханий в одну з ii служниць, i змовилась iз цiею жiнкою зробити так, щоб вiн провiв нiч iз нею, королевою, замiсть своеi коханки. Та вказала йому, куди вiн мае прийти на побачення, i вiн лiг у темному покоi з Розамундою, вважаючи, що обiймае ii служницю. Пiсля того як усе сталося, Розамунда зiзналася йому й дала йому вибiр: або вiн уб’е Альбоiна й заволодiе назавжди i престолом, i нею, або буде страчений Альбоiном як осквернитель королiвського ложа. Алмахiльд погодився вбити Альбоiна, та, здiйснивши це вбивство, вони побачили, що влади iм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, якi Альбоiна любили. Тому, захопивши iз собою всi королiвськi скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийнятi ним. Поки вiдбувались усi цi подii, iмператор Юстин помер, i спадкоемцем його став Тiберiй, який так зав’яз у вiйнi з парфянами, що не в змозi був надати хоч яку допомогу Італii. Лонгин вирiшив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та ii золота королем лангобардiв i всiеi Італii. Вiн розповiв про свiй задум Розамундi й умовив ii вбити Алмахiльда, а його, Лонгина, взяти за чоловiка. Вона погодилась i, коли Алмахiльд пiсля лазнi захотiв пити, пiднесла йому заздалегiдь приготований кубок iз отруеним вином. Вiдпивши до половини кубка, вiн раптом вiдчув, як йому розривае нутрощi, зрозумiв, у чому рiч, i примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обое вони сконали, i Лонгин утратив надiю стати королем.


ІХ

Тим часом лангобарди зiбрались у Павii, яка стала столицею iхнього королiвства, i оголосили королем Клефа. Вiн заново вiдбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Рiмiнi й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному походi помер. Клеф поводився не тiльки з чужинцями, а й зi своiми лангобардами так жорстоко, що вони тепер вiдчували вiдразу до королiвськоi влади й вирiшили не ставити над собою королiв, а обрати тридцятьох герцогiв i доручити iм управлiння краiною. Таке рiшення стало причиною того, що лангобарди так нiколи й не захопили всiеi Італii: iхня влада сягала не далi Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселiче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлi, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися вiд них, почасти так нiколи i не були ними захопленi. Вiдсутнiсть королiвськоi влади послабила готовнiсть лангобардiв до вiйни, коли ж вони знову почали обирати королiв, то, раз скуштувавши волi, були вже не такi слухнянi й бiльш схильнi до внутрiшнього розбрату. Через це спершу зменшились iхнi успiхи, а потiм вони взагалi втратили Італiю. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищi, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згiдно з якою военнi дii припинялись i за кожною зi сторiн зберiгалося те, що вона мала. На той час полiтична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоемцiв святого Петра за святiсть життя i чудеса так шанували люди i так поширилося християнство завдяки iхньому прикладу, що й правителi змушенi були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в свiтi. Через те, що iмператор, прийнявши християнську вiру, перенiс престол свiй до Константинополя, iмперiя римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардiв уся Італiя пiдкорялася iмператорам або королям, i папи не мали тодi iншоi влади, нiж та, яку давала iм загальна пошана до iхнього життя та вчення. В усьому iншому вони пiдкорялись iмператорам i королям, якi часом страчували iх, а часом доручали управлiння державою. Та найбiльше сприяв посиленню iхнього впливу на iталiйськi справи король готiв Теодорiх, коли перенiс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своеi змушенi були дедалi частiше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тодi ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тiльки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихiд лангобардiв i роздроблення Італii зробили папу смiливiшим: вiн опинився нiби главою Рима, константинопольський iмператор i лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини i з лангобардами, i з Лонгином не як пiдданi, а як рiвнi. Так папи лишалися друзями то вiзантiйцiв, то лангобардiв, i iхне значення вiд цього лише зростало. Саме в цей час, за правлiння iмператора Іраклiя, почався занепад схiдноi iмперii. Слов’янськi народи, про якi ми вже згадували, знову напали на Ілiрiю та, захопивши ii, дали iй i свое iм’я – Словенiя. Іншi ж частини цiеi iмперii зазнали нападу спочатку персiв, потiм арабiв, що вийшли з Аравii пiд проводом Мухамеда, i, нарештi, туркiв. Імперiя втратила Сирiю, Африку, Єгипет, i, бачачи ii безсилля, папа вже не мiг звертатися до неi по допомогу. Однак мiць лангобардiв дедалi зростала, папi треба було шукати нових союзникiв, i вiн попросив пiдтримки у франкiв та iхнiх королiв. Отож, усi вiйни, якi в той час варвари вели в Італii, були значною мiрою спричиненi римськими первосвященниками, i всi варвари, нападiв яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликанi. Так само поводяться вони й зараз, i саме через це Італiя залишаеться роздробленою й безсилою. Ось чому, розповiдаючи про подii, що вiдбувалися вiдтодi й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад iмперii, остаточно переможеноi, а про посилення влади римських первосвященникiв та iнших державцiв, якi правили Італiею до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних вiдлучень, потiм вiдлучень i зброi водночас, разом iз iндульгенцiями, стали грiзними й благоговiйно шанованими, а потiм через негiдне використання i того й iншого знаряддя силу першого звели нанiвець, а щодо другого опинилися на милостi тих, до кого зверталися по допомогу.


Х

Однак час повернутися до нашоi оповiдi. Коли на папський престол вступив Григорiй III, а на лангобардський – король Айстульф, останнiй, порушивши укладенi угоди, захопив Равенну й почав вiйну проти папи. З наведених уже причин Григорiй, не покладаючись на константинопольського iмператора через його слабкiсть i не довiряючи слову лангобардiв, яке вони так часто порушували, заходився шукати допомоги у Франкському королiвствi в Пiпiна II, який iз герцога Австразii й Брабанту вирiс на франкського короля завдяки не стiльки своiм достоiнствам, скiльки заслугам свого батька Карла Мартелла i свого дiда Пiпiна. Це батько його Карл Мартелл, правитель королiвства, розбив арабiв у пам’ятнiй битвi неподалiк Тура на березi рiчки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогiв. Так син Мартелла Пiпiн i став завдяки батьковим заслугам правителем цього королiвства. Папа Григорiй, як ми вже казали, послав до нього по допомогу проти лангобардiв. Пiпiн обiцяв допомогти, але повiдомив папi, що спершу хотiв би особисто побачитися з ним i вiддати йому належну шану. Григорiй вирушив у королiвство франкiв, проiхав володiннями своiх ворогiв лангобардiв, i при цьому нiхто не чинив йому перешкод iз пошани до вiри. У королiвствi франкiв король, як тiльки можливо, вшанував Григорiя i послав до Італii свое вiйсько, яке взяло в облогу лангобардiв у Павii. Айстульф був змушений просити миру, i франки погодилися на перемовини з ним на прохання папи, який не домагався смертi свого ворога, – вiн хотiв, аби той жив, однак охрестившись. За укладеною iз франками угодою Айстульф мусив повернути папi всi вiдiбранi в нього землi, але, щойно франкське вiйсько повернулося на батькiвщину, вiн порушив угоду. Папа знову попросив допомоги в Пiпiна, який удруге послав до Італii вiйсько, розбив лангобардiв, захопив Равенну i всупереч бажанню вiзантiйського iмператора вiддав ii папi разом iз усiма володiннями, що пiдкорялись екзархату, додавши до цього ще Урбiно i Марку. При передачi цих земель Айстульф помер, i лангобард Дезидерiй, який був правителем Тоскани, почав вiйну, щоб захопити владу, та почав просити пiдтримки у папи, обiцяючи йому свою дружбу. Папа задовольнив його прохання i змусив державцiв поступитися. Попервах Дезидерiй був вiрним своему слову i передавав папi землi, якими поступалися за домовленiстю з Пiпiном. У Равенну бiльше не з’являлися константинопольськi екзархи, нею правив римський першосвященик.


ХІ

Невдовзi помер Пiпiн, i королем став син його Карл, той самий, який за велич дiянь своiх здобув наймення Великий.

Папський престол посiв Теодор I, який розсварився з Дезидерiем, унаслiдок чого той узяв в облогу Рим. Тодi папа звернувся по допомогу до Карла, який перейшов через Альпи, обложив, своею чергою, Дезидерiя в Павii, взяв його iз синами в полон i вiдiслав iх бранцями у франкське королiвство. Потiм вiн вирушив до Рима провiдати папу i там оголосив, що римського первосвященника, як намiсника Божого на землi, не можна судити судом людським; натомiсть папа й римський народ оголосили Карла iмператором. Отже, Рим знову отримав iмператора на Заходi, але тепер уже не папа потребував, як ранiше, допомоги iмператора, а iмператор потребував пiдтримки папи для обрання. В мiру того як iмператорська влада втрачала своi прерогативи, вони переходили до Церкви, i завдяки цьому щодня посилювалась ii влада над свiтськими державцями. Лангобарди перебували в Італii вже двiстi тридцять два роки i вiд корiнного населення вiдрiзнялися тiльки назвою. За понтифiкату Лева III Карл вирiшив навести в Італii лад i дав згоду на те, щоб вони оселилися в краю, де були вiд самого початку, i щоб край цей називався Ломбардiею. Для того щоб вони шанували римське наймення, вiн звелiв, аби межова з ними частина равеннського екзархату називалася Романьею. До того ж сина свого Пiпiна вiн оголосив королем Італii, щоб пiдвладнi йому були всi провiнцii до Беневента; решта ж належали вiзантiйському iмператору, з яким Карл уклав угоду. На папський престол сiв Пасхалiй I, i от парафiяльнi священники римських церков, аби наблизитися до папи й брати участь у його обраннi, вирiшили пiднести свою владу гучним титулом i почали називатися кардиналами. Вони привласнили такi права, що тепер уже вельми рiдко первосвященника обирали не з iхнього середовища, особливо вiдтодi як iм удалося вiдсторонити римський народ вiд виборiв глави церкви. Так, пiсля смертi Пасхалiя вони обрали папою Євгенiя II з парафii Санта Сабiна. В Італii, коли вона перейшла пiд владу франкiв, частково змiнилися форма i порядок правлiння, i тому, що папська влада перевершила свiтську, i внаслiдок того, що франки встановили в нiй титули графiв i маркграфiв, як до того равеннський екзарх Лонгин запровадив титул герцога. Коли потiм папою став римлянин Оспорко, вiн вважав за необхiдне змiнити таке неблагозвучне iм’я i змiнив його на Сергiя; вiдтодi й повiвся звичай, за яким папи пiсля обрання змiнюють iм’я.


ХІІ

Тим часом iмператор Карл помер, залишивши престол сину своему Людовiку. Пiсля смертi останнього серед синiв його виникли такi чвари, що на час онукiв франкський дiм втратив iмперiю, яка перейшла до германських правителiв: першим германським iмператором став Арнольф. Через розбрат Каролiнги втратили не тiльки iмперiю, а й Італiйське королiвство; лангобарди знову посилились i почали утискувати папу i римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італii Беренгарiя, герцога Фрiульського.

Подii цi додали смiливостi гунам, якi осiли в Паннонii, напасти на Італiю; знову розбитi Беренгарiем, вони повернулися до Паннонii, чи, точнiше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провiнцiю. У Вiзантii iмператором на той час став Роман, який вiдняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його вiйська. Скориставшись зi змiни влади, Апулiя i Калабрiя, що входили, як ми згадували, до складу схiдноi iмперii, повстали проти Романа, i, роздратований цим, вiн дозволив сарацинам проникнути в цi землi, котрi й були ними захопленi, пiсля чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарiй опiкуеться обороною вiд гунiв, военачальником своiм обрали Альберiха, герцога Тосканського, i завдяки його рiшучостi врятували Рим вiд арабiв, якi, знявши облогу, поставили на горi Гаргано мiцну фортецю, звiдки панували над Апулiею й Калабрiею та здiйснювали набiги на iншi землi Італii. Отже, Італiя опинилась у найжахливiшому станi: з боку Альп iй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, i гiрке це становище не полiпшувалось упродовж панування трьох Беренгарiiв, якi сiдали на трон один за одним. Папа ж i вся Церква зазнавали всiляких потрясiнь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державцi захiднi ворогували мiж собою, а схiднi були зовсiм безсилi. Сарацини спустошили мiсто Геную i все узбережжя, але цi ж лиха пiднесли Пiзу, куди стiкалися люди, яких вигнали з рiдних мiсцин. Подii цi вiдбувалися близько 931 року за християнським лiточисленням. Та коли iмператорський престол посiв герцог саксонський Отон, син Генрiха i Матильди, державець, який уславився своiм розумом, папа Агапiй звернувся до нього iз закликом прибути до Італii та визволити ii вiд тиранii Беренгарiiв.


ХІІІ

У тi часи Італiю подiлено було так: Ломбардiя належала Беренгарiю III i синовi його Альберту; Тосканою i Романьею керував намiсник захiдного iмператора; Апулiя i Калабрiя пiдкорялися частково вiзантiйському iмператору, частково сарацинам; у Римi знать щороку обирала двох консулiв, якi й правили там за давнiм звичаем, i був ще префект як суддя народу i, окрiм того, рада iз дванадцяти членiв, котрi також щороку визначали правителiв у мiста, залежнi вiд Рима. Папи i в Римi, i в усiй Італii мали бiльший чи менший вплив вiдповiдно до того, наскiльки самi користувалися прихильнiстю iмператорiв або тих, хто в певний час був у цiй краiнi сильнiшим за всiх. Імператор Отон прибув до Італii, вiдняв королiвство у Беренгарiiв, якi мали владу п’ятдесят п’ять рокiв, повернув римському первосвященнику його колишнi повноваження. У державця цього були син i онук, що мали, як i вiн, iм’я Отон i правили пiсля нього один за одним. За правлiння Отона III римляни вигнали з мiста папу Григорiя V, iмператор одразу ж допомiг йому i повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив iх права участi у вiнчаннi iмператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – епископам Майнцському, Трiрському i Кельнському – i трьом свiтським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському i Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смертi Отона III германськi властителi обрали iмператором Генрiха II, герцога Баварського, який правив дванадцять рокiв i був урештi-решт коронований папою Стефаном VIII. Генрiх i дружина його Симеонда уславилися святiстю свого життя, чому доказ – безлiч храмiв Божих, що дiстали вiд них багатi дари або були навiть ними зведенi, як, наприклад, церква Сан-Мiньято неподалiк вiд Флоренцii. Генрiх II помер 1024 року, трон посiв Конрад Швабський, а пiсля нього – Генрiх III. Останнiй прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обранi були одразу трое пап, котрi суперничали мiж собою. Вiн позбавив усiх трьох влади i пiдтримав обрання на iхне мiсце Климента ІI, який i вiнчав його iмператорською короною.


ХІV

Італiею правили тодi почасти магiстрати, обранi населенням мiст, почасти державцi, почасти вповноваженi iмператора, головний iз котрих, що верховодив над усiма iншими, iменувався канцлером. Із правителiв наймогутнiшим був Готфрiд, одружений iз графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генрiха II. Подружжя це мало у власностi Лукку, Парму, Реджо, Мантую i все те, що нинi зветься Патримонiем святого Петра. Первосвященникам римським натомiсть доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензiями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування iмператорiв, установити власне панування в мiстi й розпорядитися ним згiдно iз власним бажанням, потiм став найбiльшим ворогом первосвященника, який зазнавав вiд народу римського бiльше кривд, нiж вiд будь-якого християнського правителя. Саме тодi, коли загроза папського вiдлучення вiд церкви жахала весь християнський Захiд, народ римський уперто не пiдкорявся папi, й обидва цi суперники тiльки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолi опинився Миколай II i, як Григорiй V, позбавив римлян права брати участь у вiнчаннi iмператора, так Миколай II позбавив iх можливостi брати участь в обираннi папи, вирiшивши, що вiднинi це буде справою кардиналiв. Цим вiн не задовольнивсь, але, змовившись iз державцями, якi правили тепер Калабрiею й Апулiею через обставини, про якi розповiмо далi, примусив усiх посадовцiв, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада мiста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навiть скинув iз посади.


ХV

Пiсля смертi Миколая II в Церквi стався розкол, оскiльки ломбардське духовенство не бажало пiдкоритись Олександру II, обраному в Римi, i зробило Кадала Пармського антипапою. Натомiсть Генрiх IV, якому ненависним було посилення папськоi влади, намагався переконати папу Олександра вiдмовитися вiд тiари, а кардиналiв – зiбратися в Германii для обрання нового первосвященника. Так цей державець i став першим, кому довелося вiдчути на собi весь тягар духовноi кари, бо папа скликав у Римi собор i на ньому позбавив Генрiха iмператорського та королiвського берла. Деякi народи Італii стали на бiк папи, iншi на бiк Генрiха – звiдси й походить подiл на гвельфiв i гiбелiнiв, нiби Італii судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полонi внутрiшнiх чвар. Генрiх, вiдлучений вiд церкви, був змушений на вимогу своiх пiдданих прибути до Італii, щоб босим i на колiнах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзi мiж папою й Генрiхом знову виникла ворожнеча. Генрiх був знову вiдлучений вiд церкви й послав на Рим iз вiйськом свого сина, теж Генрiха, який за допомогою римлян, що ненавидiли папу, взяв його в облогу в римськiй цитаделi. Та Роберт Гвiскар вирушив з Апулii на допомогу папi, й Генрiх, не чекаючи його, вiдступив у Германiю. Самi тiльки римляни й далi опиралися, тож Роберт розгромив мiсто, знову перетворивши Рим на руiни, з яких його ранiше пiдняли кiлька пап. Оскiльки вiд цього Роберта пiшло королiвство Неаполiтанське, я вважаю не зайвим розповiсти про його походження й дiяння.


XVI

Як уже було сказано, мiж спадкоемцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим пiвнiчним народам, що звуться норманами, напасти на Францiю i захопити в нiй цiлу провiнцiю, вiдтодi й названу на iхне наймення Нормандiею. Частина норманiв прибула до Італii в тi часи, коли в нiй сваволили Беренгарii, сарацини й гуни, i захопила деякi землi в Романьi, вiдважно вистоявши серед усiх цих воен. В одного з норманських державцiв, Танкреда, народилось кiлька синiв, iз яких особливо уславилися Вiльгельм на прiзвисько Залiзна Рука i Роберт Гвiскар. Коли влада перейшла до Вiльгельма, в Італii стало вже спокiйнiше, однак сарацини ще перебували на Сицилii й щодня здiйснювали набiги на iталiйське узбережжя. Тодi Вiльгельм змовився з правителями Капуi й Салерно, а також з Мелорхом, намiсником вiзантiйського iмператора в Апулii й Калабрii, напасти на Сицилiю та пiсля перемоги подiлити здобич i землi мiж собою на чотири рiвнi частини. Ця справа була успiшною, але Мелорх таемно викликав iз Вiзантii вiйсько i захопив увесь острiв вiд iменi iмператора, подiливши тiльки здобич. Вiльгельм цим був вельми незадоволений, але, вiдклавши помсту до бiльш сприятливих часiв, покинув Сицилiю разом iз правителями Салерно й Капуi. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своiх володiнь, як вiн, замiсть повернутись у Романью, швидко вирушив зi своiм вiйськом в Апулiю, зненацька захопив Мельфи i, попри протидiю iмператорського вiйська, незабаром пiдкорив собi майже всю Апулiю та Калабрiю, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвiскар. Не в змозi домовитися зi своiми небожами про подiл спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Робертi опору як проти германських iмператорiв, так i проти непокори римського народу. Розрахунки цi, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорiя VII Роберт вiдiгнав Генрiха вiд Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер i Вiльгельм, якi приеднали до володiнь своiх iще Неаполь i всi землi мiж Неаполем i Римом, а потiм i Сицилiю, володарем якоi оголосив себе Рожер. Коли Вiльгельм подався до Константинополя свататися до дочки iмператора, Рожер напав на брата й захопив усi його володiння. Вiн спершу погордливо оголосив себе королем Італii, та потiм, удовольнившись титулом короля Апулii й Сицилii, став першим, хто дав iм’я i лад цьому королiвству, яке до сьогоднi iснуе у тих самих кордонах, хоча кров i раса володарiв його змiнювалися не раз, бо коли згасла норманська династiя, влада перейшла до нiмецькоi, потiм до французькоi, пiсля французькоi – до арагонськоi, а тепер Сицилiя належить фламандцям.


XVII

Урбана II, який посiв папський престол, римляни зненавидiли. Почуваючись у небезпецi серед колотнечi, що роздирала Італiю, вiн замислив вельми смiливу справу. Вiн вирушив у супроводi свого клiру до Францii, зiбрав у Овернi силу-силенну народу та взявся проповiдувати проти невiрних. Вiн так надихнув усiх, що вони ухвалили вирушити до Азii в похiд на арабiв, який разом iз усiма наступними такими самими походами дiстав назву хрестового, бо всiх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязi й на зброi. Вождями були Готфрiд, Євстахiй i Болдвiн Бульйонськi, графи Булонi, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрiсть i святiсть; багато народiв i королiв сприяли цiй справi своiми грошима, а значна кiлькiсть приватних осiб iшли в похiд за власний рахунок без будь-якоi винагороди. Така була тодi сила релiгiйностi в душах людей, яких надихав приклад iхнiх ватажкiв. Попервах справа ця була славною й успiшною: уся Азiя, Сирiя i частина Єгипту опинилися пiд владою християн. Тодi й виник орден ерусалимських рицарiв, що iснуе й понинi i мае у власностi острiв Родос, едину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовникiв, який за короткий час занепав через розбещенiсть своiх членiв. Так у рiзний час сталася безлiч рiзних подiй, якi уславили i багато народiв, i окремих осiб. У хрестових походах брали участь королi Францii, Англii, а з народiв венецiйцi, пiзанцi й генуезцi зажили в них чималоi слави. Отже, ця боротьба тривала зi змiнним успiхом до часiв мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили iх урештi-решт слави, яку вони здобули спочатку, i за дев’яносто рокiв iх вигнали з усiх тих мiсць, котрi так вдало i з такою честю вiдвоювали.


XVIII

По смертi Урбана папою став Пасхалiй II, а iмператорський престол здобув Генрiх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потiм ув’язнив папу разом iз усiм його клiром i погодився повернути волю лише за умови, що вiн розпоряджатиметься германською Церквою на свiй розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всi своi статки залишила у спадок Церквi. Пiсля смертi Пасхалiя II i Генрiха IV було багато пап та iмператорiв, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а iмператорський – до Фрiдрiха Швабського, прозваного Барбаросою. І ранiше у пап були досить складнi стосунки i з римським народом, i з iмператором, – при Барбаросi стало ще складнiше. Фрiдрiх був вельми майстерний полководець, але сповнений такоi гординi, що навiть помислити не хотiв про поступки папi. Однак пiсля обрання свого вiн прибув до Рима для коронування, а потiм мирно повернувся в Германiю. Та недовго перебував вiн у такому настроi, бо невдовзi повернувся до Італii, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардii. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром i був деякими з кардиналiв обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу iмператоровi Фрiдрiху, табiр якого був розташований поблизу Креми, i iмператор вiдповiв: нехай i той i той прибудуть до нього, а вiн уже розсудить – кому бути папою. Така вiдповiдь Олександру не сподобалася, вiн бачив, що iмператор схиляеться на бiк антипапи, тому вiдлучив Барбаросу вiд церкви i втiк до Фiлiппа, короля Францii. Тим часом Фрiдрiх, воюючи в Ломбардii, захопив i розграбував Мiлан, унаслiдок чого Верона, Падуя i Вiченца об’едналися проти спiльного ворога. У цей час помер антипапа, i Фрiдрiх поставив на його мiсце Гвiдо Кремонського. Римляни, пiдбадьоренi вiдсутнiстю папи й труднощами, яких Фрiдрiх зазнавав у Ломбардii, потроху почали хазяйнувати у себе в Римi й пiдкорювати тi землi, якi звичайно вiд них залежали. Жителi Тускула не захотiли пiдкоритись, i римський народ усiма силами вирушив на них. Однак iм допомiг Фрiдрiх, i разом iз ним тускуланцi вчинили такий розгром римському вiйську, що вiдтодi Рим перестав бути багатим густонаселеним мiстом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпецi через ненависть римлян до Фрiдрiха i безлiчi ворогiв iмператора в Ломбардii. Фрiдрiх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втiк до Вiльгельма, короля Апулii, який лишився единим спадкоемцем цього королiвства пiсля смертi Рожера. Фрiдрiх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германii. Тодi ломбардцi, якi об’едналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павii й Тортонi, де перебувало iмператорське вiйсько, звели фортецю, котра могла стати головною позицiею в цiй вiйнi, i назвали ii Алессандрiею на честь папи i на ганьбу Фрiдрiху. Помер також антипапа Гвiдо, а на його мiсце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе пiд захистом iмператорського вiйська.


XIX

Поки вiдбувалися всi цi подii, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителi цього мiста, сподiваючись, що вiн захистить iх вiд римлян. Туди до нього прибули посланцi короля англiйського Генрiха, якi мали доручення оголосити, що король аж нiяк не винен у вбивствi блаженного Томи, епископа Кентерберiйського (у чому його гучно звинувачували чутки), i з цiеi причини папа послав до Англii двох кардиналiв розiбратися в цiй справi. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обуренi ницiстю цього злочину i тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епiтимiю: король мусив зiбрати всiх баронiв королiвства i публiчно присягнути перед ними, що непричетний; окрiм того, послати негайно двiстi озброених людей до Єрусалима та забезпечувати iх там протягом року, а також дати обiтницю, що не пiзнiше нiж за три роки вiн сам вирушить туди на чолi найсильнiшого вiйська, яке тiльки зможе зiбрати; i, нарештi, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правлiння для обмеження вольностей духовенства, i дозволити будь-якому зi своiх пiдданих, хоч хто б вiн був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генрiх погодився: так наймогутнiший правитель пiдкорився вимозi, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папi пiдкорялися таким чином правителi найвiддаленiших краiн, вiн не мiг змусити слухатися римлян настiльки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римi, хоч вiн i обiцяв не втручатися нi в що, окрiм церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на вiддалi значно бiльше, нiж поблизу! Тим часом Фрiдрiх повернувся до Італii. Поки вiн готувався до новоi вiйни з папою, всi його прелати й барони оголосили, що вiдречуться вiд нього, якщо вiн не замириться з Церквою. Тож вiн був змушений стати на колiна перед папою у Венецii, де вони й уклали мирну угоду. Згiдно з цiею угодою, папа позбавляв iмператора будь-якоi влади над Римом, а своiм союзником оголосив Вiльгельма, короля Сицилii й Aпyлii. Натомiсть Фрiдрiх нiяк не мiг обiйтися без вiйни, тому вирушив до Азii, щоб у боротьбi з Магометом вдовольнити свое честолюбство, котре нiяк не мiг вiн удовольнити у боротьбi з намiсником Христовим. Та коли опинився на берегах рiчки, його так зачарувала прозорiсть ii вод, що вiн замислив у нiй скупатись, i ця легковажнiсть коштувала йому життя. Так рiчковi води принесли магометанам бiльше користi, нiж папськi вiдлучення християнам: тi лише розпалювали шаленство Фрiдрiха; цi ж iз ним покiнчили.


XX

Коли Фрiдрiх загинув, папi лишалося тiльки здолати наполегливу незговiрливiсть римлян. Пiсля вельми тривалих суперечок щодо обрання консулiв сторони погодилися, що обирати консулiв буде за звичаем народ, але консули зможуть обiймати посаду лише пiсля того, як присягнуться пiдкорюватися церквi. Ця угода змусила антипапу Іоанна тiкати в Монте Альбано, де вiн невдовзi й сконав.

На той час помер також Вiльгельм, король Апулii, i папа вирiшив заволодiти цим королiвством, тим бiльше що единим спадкоемцем Вiльгельма залишився його побiчний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу i почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолi був тодi Целестин III. Щоб вирвати королiвство з Танкредових рук, вiн зробив так, що iмператором став Генрiх, син Фрiдрiха, i при цьому обiцяв йому королiвство Неаполiтанське, з метою щоб церквi повернули володiння, якi iй належали. Щоб полегшити справу, вiн витягнув iз монастиря вже немолоду дочку Вiльгельма Констанцiю й одружив ii з Генрiхом. Так засноване норманами королiвство Неаполiтанське перейшло вiд них до германцiв. Імператор Генрiх, давши спершу лад справам у Германii, прибув до Італii зi своею дружиною Констанцiею та чотирирiчним сином Фрiдрiхом i досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а пiсля нього залишалося тiльки немовля на iм’я Рожер. За певний час Генрiх помер на Сицилii, i Неаполiтанське королiвство успадкував Фрiдрiх, а iмператором завдяки сприянню папи Інокентiя III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вiнчатися iмператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Вiн привiв свое вiйсько в Романью i вирiшив напасти на Неаполiтанське королiвство. За це папа вiдлучив його вiд церкви, тож усi вiд нього вiдсахнулись, i iмператором обрали Фрiдрiха, короля Неаполiтанського. Фрiдрiх прибув до Рима прийняти корону, однак папа вiдмовився коронувати його, побоюючись його могутностi й сподiваючись вигнати його з Італii, як ранiше Отона. Обурений Фрiдрiх рушив до Германii та, успiшно воюючи проти Отона, перемiг його. Поки це все вiдбувалось, Інокентiй помер. Вiн уславився багатьма видатними справами i, окрiм усього iншого, заснував у Римi шпиталь Святого Духа. Спадкоемцем його став Гонорiй III, за якого було засновано орден Святого Домiнiка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрiдрiха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуiна Іоанн, котрий досi перебував у Азii iз залишками християн, дав за дружину одну зi своiх дочок. Серед посагу був i титул короля Єрусалимського. От чому всi королi неаполiтанськi iменуються вiдтодi також ерусалимськими.


XXI

В Італii становище було таке: римляни перестали призначати консулiв, а замiсть них вiдповiднi повноваження передавали то одному, то кiльком сенаторам; iснувала, як i ранiше, Лiга, котру утворили проти Фрiдрiха Барбароси ломбардськi мiста – Мiлан, Брешiя, Мантуя, Вiченца, Падуя i Тревiзо.

За iмператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена i Тренто. Іншi мiста i замки Ломбардii, Романьi та Тревiзькоi марки схилялися то на той, то на iнший бiк, залежно вiд обставин. У часи Отона III прибув до Італii такий собi Еццелiно, i тут у нього народився син, вiд якого походив iнший Еццелiно. Цей останнiй, вельми багатий i могутнiй, зблизився з Фрiдрiхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою i за сприяння Еццелiно Фрiдрiх прибув до Італii, захопив Верону i Мантую, зруйнував Вiченцу, узяв Падую i розгромив вiйсько союзних мiст, а потiм вирушив до Тоскани. Еццелiно тим часом пiдкорив усю Тревiзьку марку. Однак вiн не змiг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте i папське вiйсько в Ломбардii. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив ii ленним володiнням i вiддав Ацоне д’Есте, вiд якого походять державцi, що й донинi нею правлять. Фрiдрiх, прагнучи якнайшвидше заволодiти Тосканою, зупинився в Пiзi й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італii, бо всюди розвелися гвельфи й гiбелiни: гвельфами називали себе прибiчники церкви, гiбелiнами – прибiчники iмператора. Назви цi вперше прозвучали в Пiстоi. Полишивши Пiзу, Фрiдрiх заходився нападати зусiбiч на володiння Церкви й спустошувати iх. Папа, не бачачи iншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похiд, як його попередники оголошували проти невiрних. Фрiдрiх, щоб вiд нього не вiдцуралися вiдразу всi прибiчники, як це сталося з Фрiдрiхом Барбаросою та iншими його предками, взяв на службу велику кiлькiсть сарацинiв. Аби мiцнiше прив’язати iх до себе i до того ж мати в Італii пiдтримку, яка не боятиметься папських вiдлучень, вiн вiддав iм мiсто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вiрнiше служитимуть йому, маючи тут прихисток.


XXII

Папський престол посiв Інокентiй IV. Страх його перед Фрiдрiхом був такий, що вiн вирушив до Генуi, а потiм до Францii, i в Лiонi влаштував собор, на якому вирiшив бути присутнiм i Фрiдрiх. Завадило йому повстання в Пармi. Занепавши духом вiд неуспiшностi своiх дiй, вiн вирушив до Тоскани, а звiдти на Сицилiю, де й помер. У Швабii в нього лишився син Конрад, а в Апулii незаконний нащадок на iм’я Манфред, якого вiн зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а пiсля нього лишився спадкоемцем малюк Конрадiн, який перебував у Германii. Манфред спершу заволодiв королiвством як опiкун Конрадiна, а потiм, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волi папи й неаполiтанцiв, яких змусив визнати себе силою.

Поки в королiвствi все це вiдбувалось, у Ломбардii тривав розбрат мiж гвельфами i гiбелiнами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццелiно, який заволодiв уже майже всiею Ломбардiею по той бiк По. Поки тривали военнi дii, проти нього повстала Падуя, i вiн знищив дванадцять тисяч падуанцiв, але й сам помер iще до закiнчення вiйни у вiцi вiсiмдесяти рокiв, а пiсля його смертi всi мiста, якими вiн володiв, здобули волю.

Манфред, король Неаполiтанський, вiдчував, за прикладом своiх предкiв, велику ворожiсть до Церкви, i тодiшнiй папа, Урбан IV, постiйно жив у жорстокому страху. Дiйшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похiд i вирушив до Перуджi чекати вiйська. Бачачи, що загонiв пiдходить мало, що вони слабкi та прибувають iз великим запiзненням, вiн вирiшив, що для перемоги над Манфредом потрiбна дiевiша допомога. Вiн звернув увагу на Францiю, передав королiвство Сицилii та Неаполя Карловi Анжуйському, братовi короля Францii Людовiка, i викликав його до Італii прийняти владу в королiвствi. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його мiсце посiв Климент IV, за якого Карл i прибув до Остii з флотом iз тридцяти галер, звелiвши iншим своiм загонам вирушити до Італii пiшки. Поки вiн перебував у Римi, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому iнвеституру на королiвський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церквi п’ятдесят тисяч дукатiв, i, окрiм того, видав наказ, згiдно з яким анi Карл, анi будь-який iнший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними iмператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив пiд Беневентом, заволодiвши Сицилiею i королiвським троном. Але Конрадiн, якому батько заповiв це володiння, зiбрав у Германii чимале вiйсько i прибув до Італii битися з Карлом, що й сталося пiд Тальякоццо. Однак вiн зазнав поразки, а потiм, невпiзнаний, утiк, але його захопили й убили.


XXIII

В Італii панував мир, поки папський престол не посiв Адрiан V. Карл i далi перебував у Римi й керував ним як сенатор. Не бажаючи терпiти його владу, папа оселився у Вiтербо i почав кликати iмператора Рудольфа до Італii проти Карла. Так папи то через любов до релiгii, то через власне честолюбство безперервно кликали до Італii чужоземцiв i починали новi вiйни. Не встигали вони пiднести якогось правителя, вiдразу ж розкаювались у цьому та шукали способiв знищити його, бо не могли знести, щоб у цiй провiнцii, для владарювання над якою iм самим бракувало сил, владарював хтось iнший. Правителiв це все теж доволi сильно страхало, бо, ухилялись папи вiд военних дiй чи воювали, вони завжди ставали переможцями, якщо не вдавалось обiйти iх за допомогою якоiсь хитростi, як було з Бонiфацiем VIII i деякими папами, котрих iмператори, удаючи добрих друзiв, змогли заманити в полон. Рудольф до Італii, однак, не прибув, бо йому завадила вiйна, яку вiн вiв проти короля чеського. Адрiан помер, а його мiсце посiв Миколай III iз роду Орсiнi, чоловiк вельми смiливий i честолюбний. Миколай одразу ж вирiшив за будь-яку цiну послабити владу Карла. Вiн спонукав iмператора Рудольфа скаржитися на те, що Карл тримав у Тосканi свого намiсника для допомоги гвельфам, яких вiн пiсля смертi Манфреда вiдновив там у правах. Карл поступився iмператору, вiдкликав своiх намiсникiв, i папа послав до Тоскани одного зi своiх небожiв, кардинала, щоб той панував там вiд iменi iмператора. Натомiсть iмператор на вiддяку за цей знак поваги повернув церквi Романью, яку вiдняв у неi колись один iз його попередникiв, i папа поставив Бертольдо Орсiнi герцогом Романьi. Вважаючи себе досить сильним для боротьби з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського звання i видав наказ, згiдно з яким жоден королiвський нащадок не мiг вiднинi бути римським сенатором. Було в нього також на думцi вiдiбрати у Карла Сицилiю, i з такою метою вiн таемно змовився з королем Педро Арагонським, та справа ця мала успiх лише за його наступника. Хотiлося йому, окрiм того, звести на королiвськi престоли ще двох своiх родичiв – одного на ломбардський, другого на тосканський, щоб вони захищали Церкву вiд германцiв, якi забажали б напасти на Італiю, i проти французiв, якi панували в Неаполiтанському королiвствi. Однак вiн помер, не втiливши цих задумiв. Це був перший папа, який вiдкрито виявляв честолюбнi прагнення i намагався пiд приводом величi Церкви осипати своiх родичiв багатством i почестями. Упродовж усього часу, про який ми розповiдали, не доводилося говорити про небожiв i взагалi родичiв пап, зате тепер iсторiя буде сповнена ними настiльки, що нам доведеться навiть говорити про папських синiв. І якщо до наших часiв папи намагалися робити iх впливовими державцями, то тепер iм лишаеться тiльки передавати папський престол своiм нащадкам у спадок. Та, правду кажучи, заснованi ними держави до останнього часу мали досить швидкоплинне iснування. Папи переважно жили недовго, внаслiдок чого iхнi насадження не могли пустити корiння; якщо це i вдавалося, то паростки пускали слабке корiння i, позбавленi пiдтримки, при першому ж сильному вiтрi гинули.

Наступником Миколая III став Мартiн IV. Француз за походженням, вiн був на боцi Карла, i той на знак вдячностi послав свое вiйсько на упокорення Романьi, яка повстала проти папи. Пiд час облоги Форлi астролог Гвiдо Бонатто порадив люду напасти на них у вказаному ним мiсцi, тож усi французи потрапили в полон або були вбитi. У той самий час здiйснився заколот, влаштований Миколаем III i королем Педро Арагонським, i сицилiйцi знищили всiх французiв, якi перебували на островi; ним одразу ж заволодiв Педро, який оголосив, що Сицилiя належить йому через дружину його Констанцiю, дочку Манфреда. Готуючись до вiйни за вiдновлення на островi своеi влади, Карл помер, а спадкоемець його Карл II перебував у цей час у полонi в Сицилii. Волю вiн дiстав, пообiцявши повернутися в полон, якщо протягом трьох рокiв не доможеться вiд папи згоди на передання королiвства Сицилiйського арагонському роду.


XXV

Імператор Рудольф, замiсть прибути в Італiю i примножити в нiй славу iмперii, вiдправив туди свого посла з дорученням укласти угоду з мiстами, якi забажали б викупити в iмператора волю. Багато iталiйських мiст скористалися цим i, здобувши волю, iстотно змiнили свiй спосiб життя. Імператорський престол посiв Адольф Насауський, а папський – П’етро дель Мурроне пiд iменем Целестина, чернець-вiдлюдник вельми святого життя, який за пiвроку зрiкся папськоi влади, i тодi папою обрали Бонiфацiя VIII. Небо, яке знало, що прийде день, коли Італiя позбудеться французiв i германцiв та буде надбанням тiльки iталiйцiв, не забажало, однак, щоб папи, навiть коли iм уже не заважатимуть чужоземцi, котрi живуть за Альпами, змiцнили свою владу i користувалися нею. Тому воно допустило, щоб у Римi пiднеслися два могутнi роди – Колонна й Орсiнi, якi завдяки своему впливу та родинним зв’язкам могли постiйно послаблювати папську владу. Бонiфацiй, який розумiв усе це, вирiшив покiнчити з родом Колонна i для цього не тiльки вiдлучив iх вiд Церкви, а й оголосив проти них хрестовий похiд. Хоча це й трохи зашкодило iм, iще бiльш згубним виявилося для Церкви, оскiльки зброя вiдлучення, така дiева, коли ii застосовували для захисту вiри, затупилася, коли честолюбство повернуло ii проти християн. Так i вийшло, що надмiрне прагнення пап наситити свою жадiбнiсть поступово вибивало зброю з iхнiх рук. До того ж папа позбавив двох кардиналiв iз роду Колонна кардинальського звання. Ш’ярра, глава роду Колонна, таемно втiк iз Рима, був захоплений у морi каталонськими пiратами i зiсланий на галеру. Але в Марселi його впiзнали й вiдправили до французького короля Фiлiппа, якого Бонiфацiй вiдлучив вiд Церкви й позбавив королiвського сану. Змiркувавши, що вiдкрита вiйна проти намiсника Христового призводить завжди або до поразки, або до великоi небезпеки, Фiлiпп вирiшив схитрувати. Удавши, що хоче помиритися з Бонiфацiем, вiн таемно послав Ш’ярру до Італii, а той, дiставшись Ананьi, де перебував папа, зiбрав уночi своiх прибiчникiв i захопив його в полон. І хоча жителi Ананьi невдовзi звiльнили папу, ця образа виявилася для глави Церкви таким тяжким ударом, що вiн утратив розум i помер.

XXVI

1300 року Бонiфацiй ухвалив рiшення про святкування ювiлею, звелiвши, щоб i надалi його вiдзначали кожнi сто рокiв. У той час розбрати мiж гвельфами i гiбелiнами розгорiлись iз новою силою. Оскiльки iмператори покинули Італiю напризволяще, багато iталiйських мiст здобули волю, але багато з них натомiсть стали здобиччю тиранiв. Папа Бенедикт повернув прелатам iз роду Колонна кардинальську шапку i знову прийняв Фiлiппа, короля Францii, в лоно церкви. Пiсля його смертi папою став Климент V, француз, який 1305 року перенiс папську резиденцiю до Францii. Тим часом помер Карл II, король Неаполiтанський, i престол успадкував син його Роберт, а iмператорську корону дiстав Генрiх Люксембурзький, який прибув до Рима коронуватися, хоча папи там не було. Прибуття його спричинило в Ломбардii велике сум’яття, оскiльки вiн повернув до Італii всiх вигнанцiв, незалежно вiд того, гвельфи вони були чи гiбелiни. Однак обидвi партii й далi так ворогували мiж собою, що провiнцiю цю роздирала безперервна вiйна, яку iмператор не мав сили припинити, хоч як старався. Вiн поiхав iз Ломбардii й вирушив генуезькою дорогою до Пiзи, де намагався вирвати Тоскану з рук короля Роберта. Це йому не вдалось, i вiн вирушив до Рима, де залишався всього кiлька днiв, бо Орсiнi, котрих пiдтримував Роберт, вигнали його звiдти, i вiн повернувся до Пiзи. Щоб успiшнiше воювати з Тосканою та вiдняти ii в Роберта, вiн спонукав напасти на неi Федерiго, короля сицилiйського, але в той час, коли вже розраховував захопити Тоскану й вiдняти в Роберта владу, вiн помер, а спадкоемцем його на iмператорському престолi став Людовiк Баварський. На той час папський престол перейшов до Іоанна XXII, пiд час його понтифiкату iмператор не припиняв переслiдувати гвельфiв i Церкву, захисниками яких були переважно король Роберт i флорентiйцi. Так почалися тi вiйни, якi Вiсконтi вели в Ломбардii проти гвельфiв, а Каструччо з Лукки в Тосканi проти флорентiйцiв. Але оскiльки рiд Вiсконтi започаткував герцогство Мiланське, одну з п’яти держав, на якi вiдтодi розкололась Італiя, менi здаеться, що слiд детально розповiсти про його походження.


XXVII

Коли в Ломбардii утворилася Лiга мiст для захисту вiд Фрiдрiха Барбароси, про що ми вже згадували, Мiлан, який вiдродився зi своiх руiн i вирiшив помститися за образи, приеднався до Лiги, котра опиралася Барбаросi й на певний час пожвавила у Ломбардii дiяльнiсть церковноi партii. Поки тривали цi вiйни, у Мiланi особливо вбилась у силу родина Делла Торре, i слава його дедалi зростала, натомiсть iмператори в цiй провiнцii мали зовсiм незначну владу. Та коли Фрiдрiх II прибув до Італii, а гiбелiнська партiя завдяки старанням Еццелiно посилилася, в усiх мiстах почали виявляти себе прибiчники гiбелiнiв. У Мiланi на iхньому боцi опинилися Вiсконтi, яким i вдалося вигнати з мiста Делла Торре. Проте вигнанцями вони були недовго: мiж iмператором i папою було укладено угоду, i завдяки цьому вони повернулись на батькiвщину. Коли ж папа з усiм своiм двором поiхав до Францii, а Генрiх Люксембурзький прибув до Італii, щоб коронуватись у Римi, у Мiланi його прийняли Маттео Вiсконтi i Гвiдо Делла Торре, котрi були тодi главами цих родiв. Тут Маттео i замислив використати присутнiсть у Мiланi iмператора, щоб вигнати Гвiдо. Вiн вважав, що легко цього доб’еться, адже Гвiдо належав до ворожоi iмператору партii. Гарним приводом йому здалися ворожi почуття народу до германцiв через iхнi насильства: вiн потроху змiцнював мужнiсть спiвгромадян i пiдмовляв iх узятися до зброi та скинути з себе нарештi ярмо цих варварiв. Коли, на його думку, все вже було досить добре пiдготовано, вiн доручив одному з вiрних людей зчинити бунт, i от раптом – мiланський люд пiдняв зброю проти всього, що мало германське iм’я. Ледве почалася чвара, Маттео iз синами й озброеними прибiчниками поспiшив до Генрiха й оголосив йому, що бунт здiйняли Делла Торре, котрi, не вдовольняючись тим, що жили у Мiланi як приватнi громадяни, вирiшили скористатися можливiстю зашкодити йому, щоб вислужитися перед iталiйськими гвельфами i захопити владу в мiстi, але що вiн може не тривожитися: щойно йтиметься про його захист – iх, Вiсконтi, i iхнiх прибiчникiв буде цiлком досить для його безпеки. Генрiх легко повiрив усьому, що казав Маттео, об’еднав своi сили iз силами Вiсконтi, i разом вони напали на прибiчникiв Делла Торре, якi в рiзних кiнцях мiста намагалися придушити бунт, убили всiх, кого могли, а iнших вигнали з мiста, конфiскувавши iхне майно. Так Маттео став володарем Мiлана. Його спадкоемцями стали Галеаццо й Аццо, а iхнiми – Лукiно i Джованнi. Останнiй став у Мiланi архiепископом, Лукiно ж помер ранiше за нього, i спадкоемцями були Бернабо й Галеаццо. Невдовзi помер i Галеаццо, залишивши единого сина Джана Галеаццо, прозваного графом Вiрту, який пiсля смертi архiепископа зрадницьки вбив свого дядька Бернабо й залишився у Мiланi единим володарем. Вiн перший i прибрав титул герцога. Сини його були Фiлiппо i Джованнi Марiя Анджело, невдовзi вбитий мiланським людом. Вiн залишив державу Фiлiппо, який не мав, однак, нащадкiв чоловiчоi статi, внаслiдок чого управлiння державою вiд роду Вiсконтi перейшло до роду Сфорца, а як i чому це сталося, ми ще розповiмо.


XXVIII

Повернiмося, однак, до того, вiд чого я вiдволiкся. Імператор Людовiк, аби пiдняти значення своеi партii та заразом i коронуватися, прибув до Італii. У Мiланi вiн пiд приводом прагнення повернути мiланцям волю, але насправдi бажаючи взяти з них грошi, посадив усiх Вiсконтi до в’язницi, та невдовзi звiльнив iх через наполягання Каструччо Луккського. Потiм вiн подався до Рима i, щоб посилити в Італii розбрат, поставив антипапою П’етро делла Корбару, розраховуючи за допомогою його впливу та вiйська Вiсконтi iстотно послабити ворожу йому партiю в Тосканi й у Ломбардii. Одначе Каструччо помер, i для iмператора це було початком поразки, бо Пiза i Лукка повстали та пiзанцi випровадили антипапу до Францii до папи в полон, тож iмператор, не в змозi добитися чогось в Італii, повернувся до Германii. Не встиг вiн забратися геть, як Іоанн, король Чехii, прибув до Італii на поклик гiбелiнiв Брешi й захопив це мiсто, а також Бергамо. Оскiльки нашестя це вiдбулося зi згоди папи, хоч вiн i удавав, що обурений, легат Болоньi пiдтримував його, вважаючи, що це гарний спосiб завадити поверненню iмператора до Італii. Через це становище в Італii зовсiм змiнилося. Флорентiйцi й король Роберт, бачачи, що легат пiдтримуе дii гiбелiнiв, стали ворогами всiх, кого вважали друзями легат i чеський король. Тепер, уже не зважаючи на гвельфськi або гiбелiнськi симпатii, багато державцiв, серед яких були Вiсконтi, делла Скала, мантуанський Фiлiппо Гонзага, володарi Каррари й Есте, об’едналися мiж собою. Папа iх усiх вiдлучив вiд Церкви. Король Іоанн, злякавшись цiеi спiлки, повернувся до себе додому, щоб зiбрати сильнiше вiйсько, i, хоч вiн знову прибув до Італii з численнiшою армiею, йому довелося зiткнутись iз досить значними труднощами. Збентежений таким сильним опором, вiн повернувся додому на величезне невдоволення легата, залишивши своi гарнiзони тiльки в Реджо i в Моденi та доручивши Парму Марсiлiо i П’еро деi Россi, якi були тодi тут вельми могутнi. Коли вiн вiдбув, Болонья приедналася до цього союзу, i всi його члени подiлили мiж собою чотири мiста, якi ще були на боцi Церкви: Парма дiсталася делла Скалi, Реджо – Гонзазi, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентiйцям. Та захоплення цих мiст викликало чимало збройних сутичок, якi припинилися переважно завдяки посередництву Венецii. Може здатися дивним, що, розповiдаючи про таку велику кiлькiсть подiй, що вiдбувалися в Італii, ми досi не згадували про венецiйцiв – адже iхня республiка за значенням своiм i могутнiстю заслуговуе на те, щоб бути уславленою бiльше за iншi iталiйськi держави. Щоб покiнчити з цiею дивиною, пояснивши ii причини, доведеться менi повернутися далеко назад, аби кожному стали вiдомi й виникнення Венецii, i обставини, що перешкоджали iй протягом тривалого часу втручатись у справи Італii.


XXIX

Коли Аттiла, король гунiв, узяв в облогу Аквiлею, жителi ii довго чинили йому опiр, та врештi покинули мiсто й, хто як мiг, з усiм майном, яке змогли забрати, осiли на скелястих пустельних островах пiвнiчного узбережжя Адрiатики. Падуанцi, зi свого боку, бачачи, що до них наближаеться пожежа вiйни, злякалися, що Аттiла, захопивши Аквiлею, нападе й на них. Тому вони зiбрали все свое найцiннiше майно i вiдiслали його в одне мiсце поблизу того самого узбережжя, пiд назвою Рiво-Альто, куди переправили також жiнок, дiтей i старих, залишивши в Падуi тiльки молодь – обороняти мiсто. У тих самих мiсцях осiли й жителi Монселiче та iнших прилеглих пагорбiв, також нажаханi полчищем гунiв. Коли ж Аквiлею було захоплено й Аттiла спустошив Падую, Монселiче, Вiченцу i Верону, падуанцi й найзаможнiшi переселенцi з iнших мiст лишились жити в лагунах поблизу Рiво-Альто, де до них приедналося населення прилеглоi провiнцii, здавна називаноi Венецiею, – цi люди зазнали тих самих лих. Так, через обставини, покинули вони мiсця щасливi й родючi i стали жити в мiсцевостi безплiднiй, дикiй i позбавленiй будь-яких життевих зручностей. Проте поеднання в одному мiсцi такоi кiлькостi людей зробило його незабаром не тiльки цiлком придатним, а й приемним для життя. Вони завели у себе законнiсть, порядок i були в безпецi серед лих i руiни, яких зазнала Італiя, завдяки чому могутнiсть iхня невдовзi зросла i стала широко вiдома. До цих перших переселенцiв приеднались i багато мiстян Ломбардii, якi тiкали переважно вiд жорстокостi Клефа, короля лангобардiв, i це ще бiльше сприяло зростанню нового мiста. Тож за часiв Пiпiна, короля франкiв, коли вiн на прохання папи прибув вигнати з Італii лангобардiв, пiд час укладання угоди мiж ним i вiзантiйським iмператором встановлено було, що герцоги Беневентськi й венецiйцi не будуть пiдданими нi в того, нi в того, а матимуть цiлковиту незалежнiсть. Горе, що змусило всiх цих людей жити серед води, змусило iх подумати i про те, як, не маючи плодючоi землi, створити собi добробут на морi. Їхнi кораблi почали плавати по всьому свiту, а мiсто наповнювалося найрiзноманiтнiшими товарами, яких потребували жителi iнших краiн, якi й стали вiдвiдувати i збагачувати Венецiю. Багато рокiв венецiйцi й не думали про iншi завоювання, окрiм тих, що могли б полегшити iхню торговельну дiяльнiсть: iз цiею метою здобули вони кiлька гаваней у Грецii та в Сирii, а за послуги, наданi французам iз перевезення iхнього вiйська в Азiю, дiстали у володiння острiв Кандiю. Поки вони так жили, iмення iхне було грiзним на морях i шанованим по всiй Італii, тож iх часто обирали третейськими суддями в рiзних суперечках. От чому й сталося, що коли мiж союзниками виникли суперечностi з питання про подiл завойованих земель, вони звернулися до Венецii, i вона присудила Бергамо та Брешу роду Вiсконтi. Однак за певний час венецiйцi самi захопили Падую, Вiченцу i Тревiзо, а потiм Верону, Бергамо i Брешу, а також багато мiст у королiвствi та в Романьi i, жадаючи ще бiльшоi могутностi, почали загрожувати не тiльки iталiйським правителям, а й чужоземним. Нарештi всi об’едналися проти них, i в один день утратили вони володiння, якi здобули впродовж стiлькох рокiв, витративши величезнi ресурси. І хоча за останнiй час вони повернули собi дещо зi втраченого, колишнiх могутностi й слави iм завоювати не вдалося, i живуть вони, як i решта iталiйських провiнцiй, тiльки милiстю iнших.


XXX

Коли папою став Бенедикт XII, вiн побачив, що втратив майже всi своi володiння в Італii. Побоюючись, щоб iх не захопив iмператор Людовiк, вiн вирiшив подружитись iз усiма, хто захопив володiння, котрi ранiше належали iмперii, щоб вони допомогли йому захистити Італiю вiд зазiхань iмператора. От вiн i видав наказ, згiдно з яким усiх тиранiв, що захопили в Ломбардii мiста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро пiсля того помер, i папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрiстю папа розпоряджаеться майном iмперii, не захотiв поступитися йому в щедростi й одразу ж оголосив усiх узурпаторiв церковних земель iхнiми законними власниками, що владарюють у своiх мiстах за згодою i дозволом iмператора. Саме з цiеi причини Галеотто Малатеста i його брати стали правителями Рiмiни, Пезаро i Фано, Антонiо да Монтефельтро – Марки й Урбiно, Джентiле да Варано – Камерiно, Гвiдо да Полента – Равенни, Сiнiбальдо Орделаффi – Форлi й Чезени, Джованнi Манфредi – Фаенци, Лодовiко Алiдозi – Імоли, i ще багато iнших – безлiчi iнших мiст, тож у володiннях Церкви майже не залишилося землi без правителя. Внаслiдок цього Церква була послабленою аж до понтифiкату Олександра VI, який уже в наш час, пiсля розгрому нащадкiв узурпаторiв, вiдновив ii владу. Коли iмператор видавав свiй дарчий наказ, вiн перебував у Тренто, i скидалося на те, що вiн мае намiр увiйти до Італii. Це викликало в Ломбардii низку збройних сутичок, пiд час яких Вiсконтi захопили Парму. Тодi ж помер Роберт, король Неаполiтанський, залишивши спадкоемицями тiльки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно ранiше. Перед смертю вiн указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб iз його небожем, угорським королем Андреем. Із цим своiм чоловiком Джованна прожила недовго, бо невдовзi вбила його й одружилась iз iншим своiм родичем, князем Тарантським Людовiком. Одначе король Угорщини Людовiк, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспiшив iз вiйськом до Італii й вигнав iз королiвства Джованну та ii чоловiка.


XXXI

Тодi ж у Римi сталася подiя надзвичайно визначна. Такий собi Нiкколо, син Лоренцо, канцлер Капiтолiю, вигнав iз Рима сенаторiв i, прибравши титул трибуна, очолив Римську республiку. Вiн, використовуючи давнi звичаi, встановив таку повагу до законiв i громадянськоi доблестi, що послiв до нього вiдправляли не тiльки сусiднi мiста – вся Італiя, i давнi римськi провiнцii, бачачи, що Рим вiдновлюеться, попiдводили голови i, через страх або через надiю, вшанували його. Однак Нiкколо, попри свою добру славу, сам вiдмовився вiд цих справ; знемагаючи пiд тягарем, що звалився на нього, вiн, хоч його нiхто не виганяв, таемно втiк iз Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхiд Людовiка Баварського, було оголошено iмператором. Карл, щоб засвiдчити свою вдячнiсть папi, вiдправив до нього Нiкколо як полоненого. Невдовзi пiсля того такий собi Франческо Барончеллi, за прикладом Нiкколо, захопив владу трибуна i вигнав iз Рима сенаторiв. Прагнучи якнайшвидше покiнчити з цим бунтiвником i не знаходячи iншого способу, папа випустив Нiкколо iз в’язницi, повернув його до Рима i дав звання трибуна! Нiкколо знову мав владу – i стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожiсть роду Колонни, вiн сам був незабаром убитий, i владу повернули сенаторам.


XXXII

Тим часом король угорський, зiгнавши з неаполiтанського престолу Джованну, повернувся у своi землi. Але папа, якому було краще мати за сусiда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходiв, i врештi-решт iй повернули неаполiтанський престол, за умови щоб Людовiк, чоловiк ii, не приймав королiвського титулу, а вдовольнявся своiм становищем князя Тарантського. Настав рiк 1350-й, i папi спало на думку, що ювiлей, який за рiшенням Бонiфацiя VIII мали вiдзначати кожнi сто рокiв, можна було б святкувати кожнi п’ятдесят, i вiн видав вiдповiдний наказ. Вдячнi за таке благодiяння, римляни погодилися на те, щоб вiн прислав до Рима чотирьох кардиналiв iз метою впорядкувати в мiстi управлiння i призначити потрiбних папi сенаторiв. Окрiм того, папа дав Людовiку, князевi Тарантському, титул короля Неаполiтанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церквi мiсто Авiньйон, що належало iй за правом спадку. На той час помер Лукiно Вiсконтi, i единим державцем Мiлана став архiепископ Джованнi, який часто воював iз Тосканою та своiми сусiдами i вельми збiльшив свою мiць. Спадкоемцями пiсля його смертi лишилися двое небожiв, Бернабо i Галеаццо, але Галеаццо невдовзi помер, залишивши пiсля себе сина Джана Галеаццо, який i подiлив владу в державi зi своiм дядьком Бернабо. Імператором у тi часи був король чеський Карл, а папою – Інокентiй VI, котрий послав до Італii кардинала Егiдiя, iспанця, який дiяв так умiло, що йому вдалося повернути повагу до папськоi влади не тiльки в Романьi та в мiстi Римi, а й у всiй Італii. Вiн знову заволодiв Болоньею, яку захопив було архiепископ Мiланський, змусив римлян узяти за сенатора одного iноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вiсконтi, розгромив i захопив у полон англiйця Джона Гоквуда, який на чолi чотиритисячного англiйського загону воював у Тосканi на боцi гiбелiнiв. Святий престол перейшов до Урбана V, i той завдяки таким успiхам вирiшив вiдвiдати Італiю i Рим, куди прибув також iмператор Карл. Папа пробув у Італii кiлька мiсяцiв, потiм повернувся в Авiньйон, а Карл повернувся у свое королiвство. Пiсля смертi Урбана папою став Григорiй XI, але оскiльки помер i кардинал Егiдiй, в Італii вiдновилася колишня колотнеча, яку постiйно починали мiста, що об’еднувалися проти роду Вiсконтi. Папа прислав до Італii нового легата на чолi шести тисяч бретонцiв, потiм i сам вiн прибув до Італii вже зi своiм двором та остаточно осiв у Римi. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Францii сiмдесят один рiк. Невдовзi пiсля того Григорiй XI помер, i на його мiсце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналiв, якi вважали це обрання незаконним, зiбрались у Фондi й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезцi, якi впродовж рокiв пiдкорялися роду Вiсконтi, повстали; i мiж ними й венецiйцями через острiв Тенедос почалися кривавi вiйни, у котрих на тому чи на тому боцi взяла участь уся Італiя. Тодi ж було вперше застосовано артилерiю – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успiх був на боцi генуезцiв, котрi кiлька мiсяцiв тримали Венецiю в облозi, наприкiнцi вiйни перемогли венецiйцi, i за посередництва папи 1381 року було укладено мир.


XXXIII

У Церквi, як ми вже казали, стався розкол. Королева Джованна схилялася на бiк папи-розкольника, внаслiдок чого Урбан закликав Карла, герцога Дураццо, нащадка неаполiтанських королiв, оголосити про своi права на Неаполь; Карл захопив там владу, а королева була змушена тiкати до Францii. Обурений французький король послав до Італii Людовiка Анжуйського, щоб той повернув королевi владу в Неаполi, вигнав Урбана з Рима i посадив там антипапу. Однак iще на початку цiеi справи Людовiк помер, вiйсько його розпалось i повернулося до Францii. Папа тодi прибув до Неаполя й ув’язнив дев’ятьох кардиналiв, якi були на боцi Францii й антипапи. Потiм вiн озлобився на короля, який вiдмовився призначити одного з його небожiв правителем Капуi, але удав, що не надае цiй вiдмовi великого значення, i попросив короля вiддати йому для проживання мiсто Ночеру. Там вiн спорудив фортецю i почав готуватися до вiйни з метою вiдняти в короля його королiвство, але король узяв його в облогу в Ночерi, i папi довелося тiкати в Геную, де вiн i стратив ув’язнених ним кардиналiв. Звiдти вiн повернувся до Рима, де призначив двадцять нових кардиналiв, аби збiльшити розкiш свого двору. Тодi ж король Неаполiтанський Карл вирушив до Угорщини, де його обрали правителем; невдовзi вiн там помер, залишивши в Неаполi свою дружину з двома дiтьми, Владиславом i Джованною. Водночас Джан Галеаццо Вiсконтi вбив свого дядька Бернабо, став у Мiланi единим правителем, i мало йому було всiеi Ломбардii – вiн хотiв приеднати до неi Тоскану, однак помер саме тодi, коли вже готовий був заволодiти нею i коронуватись iталiйським королем. Урбана VI змiнив Бонiфацiй IX. Антипапа Климент теж помер в Авiньйонi, i папою обрали Бенедикта XIII.


XXXIV

У тi часи в Італii було безлiч вiйськових найманих загонiв – англiйських, нiмецьких, бретонських, що з них деяких приводили туди чужоземнi державцi, котрi прибували в Італiю, деяких посилали папи, коли перебували в Авiньйонi. До послуг цих вiйськових загонiв удавалися потiм усi iталiйськi властителi, що воювали мiж собою, поки Лодовiко да Кунео, житель Романьi, не набрав сильний загiн iталiйських найманцiв, який дiстав iм’я святого Георгiя. Мужнiсть i дисциплiна цього загону затьмарили славу чужоземних вiйськ i повернули ii iталiйським воiнам. Вiдтодi iталiйськi державцi, воюючи мiж собою, стали використовувати тiльки iталiйських найманцiв. Оскiльки мiж папою i римлянами виник розбрат, папа поiхав до Ассiзi й залишався там до ювiлею 1400 року. Римлянам, натомiсть, було вигiдно, щоб ювiлейного року папа перебував у Римi, тому вони знову погодилися прийняти сенатора-iноземця, якого призначав папа, i допустили, щоб папа змiцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цих умовах до Рима, вiн, щоб збагатити церковну скарбницю, звелiв, аби рiчний прибуток iз кожного вакантного бенефiцiю надходив до папськоi скарбницi. Хоча пiсля смертi Джана Галеаццо, герцога Мiланського, лишилися двое синiв – Джованнi Марiя Анджело i Фiлiппо, держава ця розпалась. У колотнечi, що почалася, Джованнi Марiа Анджело загинув, а Фiлiппо певний час був ув’язнений у павiйськiй фортецi, де йому вдалося зберегти життя завдяки вiрностi й спритностi коменданта. Серед тих, хто заволодiв мiстами, що належали iхньому батьковi, був Гульельмо делла Скала. Йому довелося знову тiкати пiд захист Франческо да Каррари, державця Падуi, який допомiг йому знов утвердитись у Веронi, однак не надовго, бо за наказом цього Франческо його отруiли, i той сам заволодiв мiстом. Але тодi жителi Вiнченци, якi мирно жили до того часу пiд владою роду Вiсконтi, почали побоюватися посилення Падуi та перекинулися до венецiйцiв, котрi оголосили Франческо вiйну i спершу вiдiбрали в нього Верону, а потiм i Падую.


XXXV

На той час помер папа Бонiфацiй i обрано було Інокентiя VII. Народ звернувся до нього з проханням повернути фортецi, а також вiдновити народнi вольностi, на що папа вiдповiв вiдмовою. Народ покликав на допомогу короля неаполiтанського Владислава. Проте невдовзi вони помирились, i папа, який зi страху перед народом утiк до Вiтербо, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовiко графом Марки. Потiм вiн помер, i папою обрали Григорiя XII, з умовою, що вiн вiдмовиться вiд папського престолу, якщо й антипапа вiдмовиться вiд своiх зазiхань. Щоб удовольнити бажання кардиналiв i спробувати припинити розкол у церквi, антипапа Бенедикт прибув до Портовенере, а Григорiй до Лукки, де почалися перемовини. Вони, однак, нi до чого не привели, тож кардинали одного i другого претендента вiд них вiдвернулись, i Бенедикт вирушив до Іспанii, а Григорiй до Рiмiнi. Що ж до кардиналiв, то вони за пiдтримки Бальтазара Косси, кардинала i легата Болоньi, зiбрали в Пiзi церковний собор, на якому обрали папою Олександра V. Новий папа вiдразу ж вiдлучив вiд церкви короля Владислава, а його королiвство передав Людовiку Анжуйському, пiсля чого вони обое разом iз флорентiйцями, генуезцями, венецiйцями та болонським легатом Бальтазаром Коссою напали на Владислава i вiдiбрали в нього Рим. Але в розпал цiеi вiйни Олександр помер, а на його мiсце обрали Бальтазара Коссу, який прибрав iмення Іоанн.


XXIII

Бальтазар Косса негайно покинув Болонью, де його обрали, i вирушив до Рима, з’еднавшись там iз Людовiком Анжуйським, який прибув iз вiйськом iз Провансу. Вони стали до бою з Владиславом i розгромили його, однак iз вини кондотьерiв не змогли завершити перемогу, тож король невдовзi знову зiбрався на силi та ще раз захопив Рим, змусивши папу тiкати до Болоньi, а Людовiка до Провансу. Папа взявся обдумувати, як йому послабити Владислава, i з цiею метою постарався зробити так, щоб iмператором обрали Сигiзмунда, короля угорського. Вiн переконав його прибути до Італii, зустрiтись iз ним у Мантуi, i там вони вирiшили скликати вселенський собор для припинення розколу в Церквi, яка, об’еднавшись, успiшно могла б протистояти своiм ворогам.


XXXVI

Було тодi трое пап: Григорiй, Бенедикт i Іоанн; iхне суперництво послаблювало Церкву i позбавляло ii поваги. Всупереч бажанню папи Іоанна, мiсцем собору обрали Констанцу в Германii. Хоча зi смертю короля Владислава не стало причини, з якоi папi спало на думку зiбрати цей собор, вiн уже не мiг вiдмовитися вiд обiцянки прибути на нього. Його привезли в Констанцу, там вiн за кiлька мiсяцiв iз запiзненням усвiдомив свою помилку i спробував утекти, але його ув’язнили i змусили вiдректися вiд влади. Один iз антипап, Григорiй, прислав повiдомлення про вiдмову вiд папства, а iншого, Бенедикта, який не захотiв вiдректися, було засуджено як еретика; покинутий своiми кардиналами, вiн урештi-решт теж був змушений вiдректися. Собор обрав папою Оддоне з роду Колонни, який прибрав iм’я Мартiна V, i так Церква об’едналася, пiсля того як протягом сорока рокiв нею правили вiдразу кiлька пап.


XXXVII

Як ми вже казали, Фiлiппо Вiсконтi був тодi ув’язнений у павiйськiй фортецi. Але на той час помер Фачiно Кане, який, скориставшись ломбардськими розбратами, захопив Верчеллi, Алессандрiю, Новару й Тортону i набрав чимале багатство. Не маючи нащадкiв, вiн залишив своi володiння у спадок дружинi своiй Беатрiче i заповiдав друзям домогтися, щоб вона одружилась iз Фiлiппо. Ставши вельми могутнiм завдяки цьому шлюбу, Фiлiппо знову заволодiв Мiланом i всiм ломбардським герцогством, а потiм, щоб показати вдячнiсть за такi великi благодiяння так, як це роблять майже всi правителi, вiн звинуватив дружину свою Беатрiче у зрадi та вбив ii. Коли ж могутнiсть його остаточно утвердилася, вiн, щоб утiлити задуми батька свого Джана Галеаццо, почав мiркувати про напад на Тоскану.


XXXVIII

Король Владислав, помираючи, залишив сестрi своiй Джованнi, окрiм держави, ще й велике вiйсько, яким командували наймайстернiшi в Італii кондотьери, а першим серед них був Сфорца да Котiньйола, котрий вiдзначався особливою смiливiстю. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тому, що бiля неi постiйно перебувае такий собi Пандольфелло, якого вона виховала, взяла собi за чоловiка Якопо делла Марку, француза королiвськоi кровi, з умовою, що вiн вдовольниться титулом князя Тарантського, а королiвський титул i королiвську владу залишить iй. Та ледве вiн прибув до Неаполя, солдати оголосили його королем, унаслiдок чого мiж ним i дружиною виникла велика чвара, в якiй перемагали то вiн, то вона. Однак урештi-решт влада в державi дiсталася королевi, яка невдовзi почала ворогувати з папою. Тодi Сфорца вирiшив довести ii до того, щоб вона цiлком залежала вiд нього, i з цiею метою зовсiм несподiвано оголосив про свою вiдмову залишатися в неi на службi. Так вона несподiвано залишилася без вiйська – i могла тiльки звернутися по допомогу до Альфонса, короля Арагону й Сицилii, котрого вона всиновила, та взяти на службу Браччо да Монтоне, полководця, уславленого не менше, нiж Сфорца, i до того ж ворога папи, у якого той вiдняв Перуджу та деякi iншi землi, що належали Церквi. Невдовзi вона помирилась iз папою, та Альфонс Арагонський, побоюючись, аби вона не обiйшлась iз ним, як колись iз чоловiком, почав потихеньку прибирати до рук фортецi. Взаемнi пiдозри в них дедалi посилювались, i дiйшло до збройних сутичок. За допомогою Сфорца, який повернувся до неi на службу, королева здолала Альфонса, вигнала його з Неаполя, анулювала всиновлення i замiсть нього всиновила Людовiка Анжуйського. А через це виникли новi вiйни мiж Браччо, який став на бiк Альфонса, i Сфорца, який пiдтримував королеву. Пiд час цiеi вiйни Сфорца при переходi через рiчку Пескару потонув, тож королева знову залишилася без вiйська i була б позбавлена престолу, якби iй не допомiг Фiлiппо Вiсконтi, герцог Мiланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Однак Браччо, якого не бентежило те, що Альфонс залишив його, i далi воював iз королевою. Вiн узяв в облогу Аквiлу; але тут папа, який не вважав пiднесення Браччо вигiдним для церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорца, той несподiвано напав на Браччо поблизу Аквiли, перемiг його i вбив. З боку Браччо залишився тiльки син його Оддоне; папа вiдняв у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Невдовзi його вбили в Романьi, де вiн воював на службi у флорентiйцiв, тож iз усiх товаришiв Браччо залишився тiльки один, i цей чоловiк зажив значноi ратноi слави. Це був Нiкколо Пiччiнiно.


XXXIX

Оскiльки я вже довiв свою оповiдь до часу, який вказав вiд початку, i оскiльки найiстотнiше з того, про що менi лишилося розповiсти, належить до воен флорентiйцiв i венецiйцiв iз Фiлiппо, герцогом Мiланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцiю, я свою оповiдь перериваю i тiльки нагадаю про становище в Італii, про ii правителiв i про вiйни, якi в нiй тривали на той час, до якого ми дiйшли.

Якщо говорити про найзначнiшi держави, то королевi Джованнi II належали королiвство Неаполiтанське, Марка, частина папських земель i Романья. Але частина мiст у цих землях пiдкорялася Церквi, частина пiдкорялася законним правителям або ж була пiдвладна тиранам, якi захопили там владу: так, у Феррарi, Моденi й Реджо панували д’Есте, у Фаенцi – рiд Манфредi, в Імолi – Алiдозi, у Форлi – Орделаффi, у Рiмiнi й Пезаро – Малатеста, а в Камерiно – рiд Варано. Частина Ломбардii визнавала владу герцога Фiлiппо, частина пiдкорялася венецiйцям, бо всi дрiбнiшi володiння в цiй провiнцii було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рiд Гонзаги. Бiльша частина Тоскани належала флорентiйцям, незалежними лишалися тiльки Лукка i Сiена, причому Луккою володiли Гвiнiджi, а Сiена була вiльною. Генуезцi то мали волю, то потрапляли пiд владу або французьких королiв, або роду Вiсконтi, животiли безславно i вважались одними з найбiльш незначних громадянств. Жоден iз цих головних правителiв не мав власного вiйська. Герцог Фiлiппо замкнувся в своему палацi й не навертався нiкому на очi, всi його вiйни вели довiренi военачальники. Венецiйцi, ледве iхнi честолюбнi погляди звернулися до суходолу, самi вiдмовилися вiд зброi, яка принесла iм таку славу на морi, i, за прикладом iнших iталiйцiв, довiрили керувати своiм вiйськом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, i королева Джованна Неаполiтанська, як особа жiночоi статi, з необхiдностi вдавалися до того, що iншi державцi чинили через недогляд. Тiй самiй необхiдностi пiдкорялися флорентiйцi: дворянство iхне в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, якi звикли торгувати, якi вiйськову справу й успiх у нiй довiряли iншим. Отож iталiйськi збройнi сили були в руках або дрiбних володарiв, або воiнiв, якi не були державцями: першi набирали вiйсько не для зростання своеi слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в бiльшiй безпецi; другi, змалку вихованi для вiйськовоi справи, нiчого бiльше не вмiли i тiльки на неi й могли розраховувати, якщо хотiли досягти багатства та могутностi. Серед них у той час найбiльшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нiкколо Пiччiнiно – учень Браччо, Аньйоло делла Пергола, Лоренцо i Мiкелетто Аттендолi, Тарталья, Якопаччо, Чекколiно з Перуджi, Нiкколо да Толентiно, Гвiдо Торелло, Антонiо даль Понте ад Ера i ще багато до них подiбних. Треба додати також дрiбних володарiв, про яких уже згадували, i ще римських баронiв Орсiнi й Колонна, а також синьйорiв i дворян королiвства Неаполiтанського в Ломбардii, – усi вони зробили з вiйськовоi справи ремесло i нiби домовилися мiж собою поводитись так, щоб очолювати вiйсько ворожих сторiн, а за можливостi обидвi цi сторони приводити до загибелi. Урештi-решт вони до того принизили вiйськову справу, що навiть найпересiчнiший военачальник, у якому виявилася б хоч тiнь стародавньоi доблестi, змiг би вкрити iх ганьбою на великий подив усiеi Італii, яка так нерозсудливо шанувала iх. У подальшiй оповiдi моiй повно буде цих нiкчемних правителiв та iхнiх найганебнiших воен, але, перш нiж розповiсти цi подробицi, потрiбно менi, як я обiцяв, повернутись i розказати про походження Флоренцii, щоб кожен зрозумiв, яке було становище цiеi держави у тi часи i як серед лих, що спiткали Італiю впродовж тисячi рокiв, досягла вона нинiшнього свого стану.




Книга друга






І

Серед великих i дивовижних справ, притаманних республiкам i монархiям давнини та нинi забутим, е гiдний вiдзначення звичай засновувати всюди новi держави й мiста. Бо нiщо не може бути бiльш гiдним мудрого правителя чи благополучноi республiки, а також кориснiшого для будь-якоi провiнцii, нiж заснування нових мiст, що дають людям змогу успiшно захищатись i в безпецi обробляти своi поля. Стародавнiм людям робити це було нескладно, бо вони зазвичай посилали в землi завойованi або порожнi нових жителiв у поселення, що називалися колонiями. Завдяки цьому не тiльки виникали новi мiста, а й переможцевi легше було володiти завойованою краiною, пустельнi мiсцини заселялись, i населення держави значно правильнiше розподiлялося по ii землях. Приводило це також до того, що, коли добробут дiставався легше, люди швидше розмножувалися, були значно енергiйнiшими у нападi на ворога i значно стiйкiшими в оборонi. Оскiльки такий устрiй через погане управлiння монархiями та республiками припинив iснування, багато держав занепали: адже тiльки вiн забезпечував мiцнiсть держав i зростання iхнього населення. Мiцностi досягають завдяки тому, що заснована правителем у завойованих землях колонiя е своерiдною фортецею, пильним вартовим, що тримае людей у покорi. Без такого ладу жодна краiна не може бути заселена цiлком, iз правильним розподiлом жителiв. Бо не всi землi в нiй однаково родючi й однаково сприятливi для життя, що й призводить в одному мiсцi до надмiрного скупчення людей, у другому – до iхньоi нестачi, i якщо немае можливостi переселяти частину населення звiдти, де його забагато, туди, де його бракуе, уся краiна занепадае: мiсця, де малолюддя, перетворюються на пустелю, мiсця, де перенаселення, зубожiють. Оскiльки сама природа не може усунути цi несприятливi обставини, тут необхiдна людська дiяльнiсть: нездоровi краi стають бiльш сприятливими для життя, коли в них одразу оселяеться велика кiлькiсть людей, котрi, обробляючи землю, роблять ii бiльш родючою, а розводячи вогонь, очищують повiтря. Доказом може бути Венецiя, розташована у мiсцевостi болотистiй та нездоровiй: переселення туди вiдразу значноi кiлькостi людей оздоровило ii. У Пiзi через шкiдливi випари у повiтрi не було достатньоi кiлькостi жителiв, поки Генуя та ii узбережжя не стали зазнавати набiгiв сарацинiв. І от через цi набiги у Пiзу переселилася така кiлькiсть вигнанцiв зi своеi батькiвщини, що вона стала велелюдною i могутньою. Вiдтодi, як щез звичай засновувати колонii, складнiше стало утримувати завойованi землi, малолюднi мiсцевостi не заселяються, а перенаселенi не можуть позбутися надлишку жителiв. Так i сталося, що в усьому свiтi, а особливо в Італii, багато мiсцин порiвняно з давниною знелюднiли. І все це було i до сьогоднi е наслiдком того, що правителi не прагнуть справжньоi слави, а республiки – ладу, що заслуговував би на схвалення. У давнину ж заснування колонiй часто приводило до появи нових мiст i постiйного зростання тих, що виникли ранiше. До них належить Флоренцiя, яка походить вiд Ф’езоле i зростання якiй забезпечив приплив колонiстiв.


II

Очевидно, як це й довели Данте i Джованнi Вiлланi, що мiстяни Ф’езоле, розташованого на вершинi гори, бажали, щоб ринки його були бiльш велелюднi та бiльш доступнi для всiх, хто хотiв би доправити на них своi товари, i для цього постановили, що вони розташовуватимуться не на горi, а на рiвнинi, мiж пiднiжжям гори й рiчкою Арно. Я вважаю, що ринки цi спричинили зведення поряд iз ними перших будiвель: купцi потребували примiщень для товарiв, i з часом цi примiщення стали постiйними будiвлями. Згодом, коли римляни перемогли карфагенян i убезпечили Італiю вiд чужоземних нашесть, кiлькiсть цих будiвель iстотно зросла. Адже люди живуть у складних умовах тiльки несамохiть, i якщо страх перед вiйною змушуе iх вiддавати перевагу мiсцям, укрiпленим самою природою i важкодоступних, то, позбувшись небезпеки, вони iще охочiше оселяються в мiсцях значно менш суворих i бiльш доступних, – бо це зручнiше. Безпека, яку завоювала для Італii слава Римськоi республiки, сприяла такому зростанню (ми вже про це говорили) зведення житлових будiвель, що вони утворили мiстечко, яке спершу мало назву Вiлла-Арнiна. Потiм у Римi почалися громадянськi вiйни, спочатку мiж Марiем i Суллою, пiзнiше мiж Цезарем i Помпеем, а потiм мiж убивцями Цезаря i тими, хто хотiв помститися за його смерть. Спершу Сулла, а пiсля нього тi трое римських громадян, котрi, помстившись за вбивство Цезаря, подiлили мiж собою владу, вiдправили у Ф’езоле колонiстiв, якi майже всi оселилися на рiвнинi, поблизу мiста, що вже будувалося. Зростання населення настiльки примножило кiлькiсть будiвель i городян i такий громадський устрiй установився в ньому, що вiн уже мав право вважатись одним iз мiст Італii. Що ж до походження iменi Флоренцiя, то тут думки рiзняться. Однi вважають, що воно походить вiд Флорина, одного з ватажкiв колонiстiв, iншi стверджують, що спершу говорили не «Флоренцiя», а «Флуенцiя», оскiльки мiстечко було розташоване поряд iз руслом Арно, i наводять свiдчення Плiнiя, який пише: «Флуентiйцi живуть бiля русла Арно». Твердження це, однак, може й не бути правильним, бо в текстi Плiнiя йдеться про те, де жили флорентiйцi, а не як вони називалися. Цiлком iмовiрно, що власне слово «флуентiйцi» – помилка, бо Фрондiн i Корнелiй Тацит, якi писали майже тодi ж, коли i Плiнiй, називають мiсто i його жителiв Флоренцiею i флорентiйцями, бо вже в часи Тiберiя ними правили у той самий спосiб, що й iншими мiстами Італii. Тацит передае, що до iмператора вiд флорентiйцiв було вiдправлено посланцiв просити про те, щоб води К’яни не спускали в iхнiй край. Здаеться безглуздим, щоб те саме мiсто мало водночас двi назви. Тому я вважаю, що воно завжди називалося Флоренцiею, хоч звiдки походить ця назва, а також що воно, хоч якi причини його заснування, виникло у часи Римськоi iмперii та вже за перших iмператорiв згадувалось у працях iсторикiв. Коли варвари спустошували iмперiю, Флоренцiя зазнала руйнацii вiд рук остготського короля Тотiли i за двiстi п’ятдесят рокiв знову вiдбудована Карлом Великим. Вiдтодi до 1215 року вона жила, подiляючи в усьому долю тих, хто правив тодi Італiею. Нею спершу володiли нащадки Карла, потiм Беренгарiй i насамкiнець германськi iмператори, як ми це показали в нашому загальному нарисi. У тi часи флорентiйцi не мали можливостi нi пiднестися, нi вчинити щось гiдне пам’ятi нащадкiв через могутнiсть тих, кому пiдкорювалися. Проте 1010 року, в день святого Ромула, який особливо шанували ф’езоланцi, флорентiйцi захопили Ф’езоле i зруйнували це мiсто, зробивши це або зi згоди iмператора, або в такий час, коли мiж смертю одного iмператора i коронуванням iншого народи почуваються трохи вiльнiшими. Але взагалi мiрою того, як в Італii змiцнювалася влада пап i послаблювалася влада германських iмператорiв, усi мiста цiеi краiни досить легко припиняли пiдкорятися правителевi. 1080 року, за часiв Генрiха III, коли всю Італiю було подiлено, – однi були на боцi папи, а iншi на боцi iмператора, – флорентiйцi зберiгали еднiсть до 1215 року i пiдкорялися переможцевi, не шукаючи нiчого, крiм безпеки. Але як у тiлi людському, – що в бiльш похилому вiцi заволодiвае ним хвороба, то вона небезпечнiша i смертельнiша, – так i у Флоренцii жителi ii пiзнiше за iнших подiлилися на двi ворожi партii, та зате й бiльше постраждали вiд цього подiлу. Причина перших незгод досить широко вiдома, бо про неi багато розповiдали Данте й iншi письменники. Однак i менi слiд коротко розказати про неi.


III

Серед впливових родин Флоренцii наймогутнiшими були двi – Буондельмонтi й Убертi, а безпосередньо вслiд за ними йшли Амiдеi i Донатi. Дама з роду Донатi, заможна вдова, мала дочку надзвичайноi вроди. Збиралася вона вiддати ii за месера Буондельмонте, юного кавалера i главу цього роду. Чи то через неуважнiсть, чи то переконана, що завжди встигне це зробити, вона нiкому про свiй намiр не повiдомила, проте стало вiдомо, що з месером Буондельмонте бере шлюб одна дiвиця з роду Амiдеi. Дама була неймовiрно розчарована, однак вона все ж сподiвалася, що краса ii дочки може зруйнувати той шлюб, поки його ще не укладено. Якось вона побачила, що месер Буондельмонте сам, без супроводу йде в напрямку ii будинку, й одразу ж спустилася на вулицю, ведучи за собою дочку. Коли юнак проходив повз них, вона рушила до нього назустрiч, кажучи: «Я дуже рада, що ви одружуетеся, хоча призначала для вас за дружину мою дочку». І тут вона, вiдчинивши дверi, показала йому дiвчину. Кавалер, побачивши, яка вона прекрасна, i зметикувавши, що знатнiстю роду та багатством посагу вона нiтрохи не поступаеться тiй, з якою вiн зiбрався брати шлюб, запалав таким бажанням володiти нею, що, не думаючи вже про свою обiцянку, про тяжку образу, якою стало б ii порушення, i про лиха, якi були б наслiдком, вiдповiв: «Якщо ви призначали менi свою дочку, я виявив би невдячнiсть, вiдмовившись вiд неi, поки я ще вiльний». І, не гаючи анi хвилини, вiн одружився. Справа ця, ледве вона стала вiдома, надзвичайно обурила родину Амiдеi, а також Убертi, якi були iм родичi. Вони зiбралися разом з iншими своiми родичами i вирiшили, що ганьбою було б стерпiти таку образу i що единою гiдною помстою за неi може бути смерть месера Буондельмонте. Дехто, щоправда, звертав увагу на лиха, до яких мала призвести така помста, але Моска Ламбертi заявив, що хто довго обмiрковуе справу, нiколи нiчого не здiйснить, а закiнчив свою промову вiдомим висловом: «Що зроблено, то зроблено». Скоiти це вбивство вони доручили Мосцi, Стьяттi Убертi, Ламбертуччо Амiдеi й Одерiго Фiфантi. Зранку на Великдень цi четверо сховались у будинку Амiдеi мiж Старим мостом i Сан Стефаном. Коли месер Буондельмонте переiжджав через рiчку на своему бiлому конi, вважаючи, що забути образу так само легко, як порушити обiцянку, вони напали на нього бiля спуску з мосту пiд статуею Марса i вбили. Через це вбивство стався розкол у всьому мiстi, однi стали на бiк Буондельмонтi, iншi – Убертi. І оскiльки обидва цi роди мали палаци, фортецi та озброених людей, вони воювали протягом багатьох рокiв, але жодна сторона не могла добитися вигнання iншоi. Миром iхня вворожнеча теж не завершилася, хiба що затихала часом у перемир’ях. Так вони залежно вiд обставин то трохи заспокоювалися, то знову спалахували люттю.


IV

Колотнеча ця тривала у Флоренцii аж до часiв короля неаполiтанського Фрiдрiха II, який вирiшив збiльшити сили своi для боротьби з Папською державою i, щоб змiцнити свою владу в Тосканi, пiдтримав Убертi з iхнiми прибiчниками, i тi за його допомогою вигнали Буондельмонтi з Флоренцii. І от наше мiсто подiлилося на гвельфiв i гiбелiнiв, як це вже давно сталося в усiй Італii. Не здаеться менi зайвим нагадати, якi роди опинилися в однiй партii, а якi в iншiй. Отже, на боцi гвельфiв були Буондельмонтi, Нерлi, Россi, Фрескобальдi, Моццi, Бардi, Пульчi, Герардiнi, Форабоскi, Баньезi, Гвiдалоттi, Саккеттi, Маньерi, Лукардезi, К’ерамонтезi, Компьйоббезi, Кавалькантi, Джандонатi, Джанфiльяццi, Скалi, Гвальтероттi, Імпортунi, Бостiкi, Торнаквiнчi, Векк’еттi, Тозiнгi, Аррiгуччi, Альi, Сiцi, Адiмарi, Вiсдомiнi, Донатi, Паццi, Делла Белла, Ардiнгi, Тедальдi, Черкi. На бiк гiбелiнiв стали Убертi, Маннельi, Убрiакi, Фiфантi, Амiдеi, Інфагатi, Малеспiнi, Сколарi, Гвiдi, Галлi, Капп’ярдi, Ламбертi, Сольданьерi, Тоскi, Ам’ерi, Брунеллескi, Капонсаккi, Елiзеi, Абатi, Тедальдiнi, Джьокi, Галiгаi. Окрiм того, до тiеi та iншоi сторони цих родин нобiлiв приедналися роди пополанiв, тож майже все мiсто було заражене iхнiми чварами. Вигнанцi з Флоренцii, гвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була бiльша частина iхнiх фортець, i там вони оборонялися вiд своiх ворогiв, як тiльки могли. Та коли помер Фрiдрiх, тi з добре забезпечених флорентiйських мiстян, яким народ найбiльше довiряв, вирiшили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, нiж губити батькiвщину, продовжуючи розкол. Дiяли вони настiльки успiшно, що гвельфи, забувши своi образи, повернулись, а гiбелiни прийняли iх без пiдозр. Коли це примирення здiйснилося, вони вирiшили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосiб правлiння, за якого можна було б жити вiльно i пiдготуватись до захисту, поки новий iмператор не зiбрав сили.


V

Вони подiлили мiсто на шiсть частин i обрали дванадцятьох мiстян – по два вiд кожноi сестьери, – якi мали правити мiстом: називалися вони старiйшинами i мусили щороку змiнюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечi внаслiдок судових рiшень, призначали, не з громадян мiста, двое суддiв, один iз яких називався капiтан, а другий подеста; iм були пiдсуднi всi цивiльнi й кримiнальнi справи, що виникали мiж громадянами. А оскiльки жоден лад не може iснувати без охорони, було набрано двадцять озброених загонiв у мiстi й сiмдесят шiсть у сiльських округах. До цих загонiв було приписано всю молодь, i кожному молодому флорентiйцевi було наказано з’являтися зi зброею до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброi наказом капiтана або старiйшин. Знамена в загонах були не однаковi, а вiдповiдали озброенню: зокрема, в арбалетчикiв були своi значки, у щитоносцiв – своi. Щороку на Трiйцю новим воiнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирiв загонiв. Щоб iще краще оснастити свое вiйсько та водночас дати можливiсть усiм, кого потiснить ворог, швидко знайти мiсце зборiв i з новими силами рушити в бiй, флорентiйцi вирiшили, що вiйсько завжди мае супроводжувати колiсниця, запряжена волами в червоних попонах, а на нiй мае бути червоно-бiлий прапор. Коли вiйсько вирушало в похiд, цю колiсницю доправляли на Новий ринок i урочисто вручали главам народу. А щоб усi справи флорентiйцiв здавалися ще бiльш блискучими, вони мали дзвiн, названий Мартiнелла, у який били протягом мiсяця перед початком военних дiй iз наочною метою дати ворогу можливiсть пiдготуватися до захисту. Скiльки розважливостi було в серцях цих людей i скiльки великодушностi, що раптовий напад на ворога, який сьогоднi вважають дiянням шляхетним i мудрим, тодi розглядали як дiяння негiдне i пiдступне. Дзвiн цей теж незмiнно був при вiйську як засiб для подання сигналiв вартовим i всiм iншим воiнам.


VI

Саме на цьому громадському й вiйськовому ладi грунтувалася воля флорентiйцiв. Не можна й уявити собi, якоi сили й мiцi досягла Флоренцiя за дуже короткий час. Вона не тiльки стала на чолi всiеi Тоскани, ii вважали одним iз перших мiст-держав Італii, i хтозна, якоi ще величi вона могла досягти, якби не виникали в нiй так часто новi й новi чвари. Протягом десяти рокiв iснувала Флоренцiя за такого устрою, i за цей час змусила укласти з нею союз Пiстою, Ареццо i Пiзу. Повертаючись iз-пiд Сiени, флорентiйцi захопили Вольтерру та зруйнували, окрiм того, кiлька укрiплених мiстечок, переселивши iхнiх жителiв у Флоренцiю. Усе це було здiйснено за порадою гвельфiв, могутнiших, нiж гiбелiни, яких народ ненавидiв за зверхню поведiнку в той час, коли вони правили у Флоренцii пiд егiдою Фрiдрiха II: партiю Церкви флорентiйцi взагалi бiльше любили, нiж партiю iмператора, бо за допомогою папства сподiвалися зберегти волю, пiд владою ж iмператора побоювались ii втратити. Однак гiбелiни не могли спокiйно змиритись iз тим, що влада вислизнула з iхнiх рук, i чекали тiльки нагоди знову захопити ii. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрiдрiха, захопив неаполiтанський престол, що було вiдчутним ударом по могутностi папства. Вони таемно змовились iз ним з метою знову захопити владу, однак iм не вдалося дiяти настiльки таемно, щоб це не стало вiдомо старiйшинам. Рада звинуватила родину Убертi, але тi замiсть пiдкоритися взяли до рук зброю i замкнулись у своiх будинках, немов у фортецях. Обурений народ озброiвся i за допомогою гвельфiв змусив усiх гiбелiнiв покинути Флоренцiю та шукати прихистку в Сiенi. Звiдти вони благали про допомогу Манфреда, короля Неаполiтанського, i завдяки спритностi месера Фарiнати дельi Убертi вiйська цього короля завдали флорентiйцям такоi жорстокоi поразки на берегах рiчки Арбii, що тi, хто залишився живим, шукали прихистку не у Флоренцii, яку вважали для себе втраченою, а в Луццi.


VII

Манфред послав на допомогу гiбелiнам на чолi своiх вiйськ графа Джордано, досить вiдомого у тi часи военачальника. Пiсля перемоги граф iз гiбелiнами увiйшов до Флоренцii, пiдкорив ii владi iмператора, зняв усiх посадовцiв iз iхнiх постiв i знищив усi постанови, що в них хоч якось виявлялась ii воля. Здiйснено це все було дуже грубо i викликало загальну ненависть мiстян, ворожiсть яких до гiбелiнiв так посилилася, що це призвело згодом до iхньоi загибелi. Справи королiвства змусили графа Джордано повернутися до Неаполя, i королiвським намiсником у Флоренцii вiн залишив графа Гвiдо Новелло, володаря Казентiно. Той скликав у Емполi раду гiбелiнiв, на якiй усi висловили думку, що для збереження в Тосканi влади гiбелiнськоi партii необхiдно зруйнувати Флоренцiю, бо весь народ ii на боцi гвельфiв i самоi Флоренцii буде досить, аби партiя Церкви знову зiбралася на силi. Проти такого жорстокого вироку, винесеного такому благородному мiсту, не протестував жоден громадянин, жоден друг його, окрiм месера Фарiнати дельi Убертi, який, нi перед чим не зупиняючись, став вiдкрито захищати Флоренцiю, говорячи, що доклав багато зусиль i зазнав багатьох небезпек тiльки для того, щоб жити на батькiвщинi, що тепер аж нiяк не схильний вiдкинути те, чого так прагнув i що дароване було йому долею, а, навпроти, радше стане для тих, у кого iншi намiри, таким самим ворогом, яким вiн був для гвельфiв; якщо ж хтось iз присутнiх боiться своеi батькiвщини, нехай спробуе згубити ii, – вiн зi свого боку вирушить на ii захист зi всiею мужнiстю, яка надихала його, коли вiн виганяв гвельфiв. Месер Фарiната мав велику душу, був чудовим воiном, ватажком гiбелiнiв, i Манфред його дуже поважав. Промова його поклала край цим спробам, i гiбелiни почали обмiрковувати iншi способи утримання влади.


VIII

Гвельфи ж, якi сховалися спершу в Луццi й яких вигнали звiдти ii жителi, котрi злякалися погроз графа, перебралися до Болоньi. Звiдти iх покликали жителi Парми на допомогу проти своiх гiбелiнiв, яких гвельфи здолали своею хоробрiстю, за що iм було передано всi володiння переможених. Повернувши собi в такий спосiб багатство та шану i дiзнавшись, що папа Климент покликав Карла Анжуйського вiдняти в Манфреда корону, вони послали до глави Церкви послiв, пропонуючи свою допомогу. Папа не тiльки прийняв iх як друзiв, а й дарував iм свiй прапор, пiд яким вiдтодi гвельфи завжди бились i яким навiть сьогоднi користуеться Флоренцiя. Карл вiдняв потiм у Манфреда королiвську владу, Манфред помер. Флорентiйськi гвельфи змiцнили своi сили, а гiбелiни ослабли. Тож тi гiбелiни, якi разом iз Гвiдо Новелло правили у Флоренцii, вирiшили, що iм корисно було б хоч якимось благодiянням пiдкупити народ, котрий вони до того всiляко гнобили. Однак засiб цей, який був би корисним, коли б вони застосували його до того, як змушенi були це зробити, тепер не тiльки не полiпшив iхнього становища, а й прискорив загибель. Усе ж вони вирiшили залучити народ на свiй бiк, повернувши йому частину тих прав i тiеi влади, якi в нього вiдняли. З народу обрали вони тридцять шiсть мiстян, доручивши iм i двом покликаним iз Болоньi дворянам заснувати новий спосiб правлiння. Ця рада на першому ж своему засiданнi ухвалила подiлити все мiсто на цехи й на чолi кожного цеху поставити посадовця, який i розбиравсь би в усiх справах своiх пiдлеглих. Окрiм того, кожен цех отримував прапор, пiд який мали з’являтися зi зброею члени цеху, якщо мiсто потребуватиме цього. Спочатку таких цехiв було дванадцять: сiм старших i п’ять молодших. Але потiм кiлькiсть молодших зросла до чотирнадцяти, тож усього iх стало, як i зараз, двадцять один. Тридцять шiсть реформаторiв виробили ще й низку iнших постанов для загального добра.


IX

Для утримування свого вiйська граф Гвiдо призначив громадянам податок, але це зiткнулось iз таким опором, що вiн не наважився застосувати силу. Вважаючи, що влада вiд нього вислизае, вiн викликав до себе очiльникiв гiбелiнiв, i вони вирiшили силою вiдняти в народу те, що так необачно самi йому дарували. Вони озброiлись i, коли iм здалося, що настала нагода i рада тридцяти шести була на мiсцi, самi викликали заворушення, тож тридцять шiсть делегатiв злякались i сховались у своiх будинках. Але вiдразу ж з’явилися загони цехiв, причому переважно озброенi. Дiзнавшись, що граф Гвiдо зi своiми прибiчниками перебувае в Сан Джованнi, вони отаборилися поблизу Санта Трiнiта i доручили командування месеру Джованнi Сольданьерi. Граф, своею чергою, розвiдавши, куди рушив озброений народ, вийшов йому назустрiч. Народ, натомiсть, не тiльки не ухилився вiд бою, а пiшов на ворога. Там, де тепер лоджiя Торнаквiнчi, сталася зустрiч; сили графа зазнали поразки, i багато з його прибiчникiв загинули; вiн же став побоюватись, як би вночi супротивник, скориставшись iз того, що його люди збентеженi невдачею, не напав на них i не вбив його. І думка ця так сильно заволодiла ним, що, не намагаючись обдумати жодного засобу порятунку, вiн вирiшив не боротись, а тiкати i всупереч порадi очiльникiв гiбелiнськоi партii вiдступив з усiм своiм вiйськом до Прато. Не встиг вiн опинитись у безпецi, як страх його розвiявся, вiн зрозумiв свою помилку i вирiшив виправити ii рано-вранцi, уже на свiтанку вирушив знову на Флоренцiю, щоб iз боем увiйти до мiста, яке вiн малодушно залишив. Однак це йому не вдалося: народу було б нелегко вигнати його з мiста силою, та було не дуже складно не пустити його назад. Гiрко збентежений, пiшов вiн у Казентiно, а гiбелiни сховались у своiх замках. Народ перемiг, i, на радiсть усiх, хто переймався благом держави, вирiшено було об’еднати мiсто i покликати назад усiх громадян, що лишилися за його межами, – як гвельфiв, так i гiбелiнiв. Так повернулись у Флоренцiю гвельфи пiсля шестирiчного вигнання, а гiбелiнам ще раз простили iхню провину перед батькiвщиною i дозволили iм повернутися туди. Проте i гвельфи, i народ ненавидiли iх, як i ранiше: гвельфи не могли iм пробачити свое вигнання, а народ добре пам’ятав iхню тиранiю, коли гiбелiни правили у Флоренцii. Тож вони й далi вiдчували взаемну ворожiсть.

Поки у Флоренцii так жили, поширилися чутки, що Конрадiн, небiж Манфреда, iде з вiйськом до Італii, щоб вiдвоювати Неаполiтанське королiвство. Гiбелiни знову сповнилися надii повернутися до влади, а гвельфи, помiркувавши про те, як iм убезпечитися вiд ворогiв, звернулися до Карла з проханням надати iм допомогу при проходженнi Конрадiна Тосканою. Коли з’явились вiйська Карла, гвельфи настiльки посмiлiшали, що гiбелiни вжахнулись i ще за два днi до вступу анжуйцiв у мiсто втекли з нього, хоча iх звiдти нiхто не виганяв.


X

Пiсля втечi гiбелiнiв флорентiйцi встановили новий лад управлiння. Було обрано дванадцятьох начальникiв, владу iм давали на два мiсяцi, i називали iх уже не анцiанами, а Добрими мужами, потiм рада довiрених iз вiсiмдесяти громадян пiд назвою Креденца i, нарештi, сто вiсiмдесят пополанiв, по тридцятеро вiд сестьери, якi разом iз Креденцою та Дванадцятьма Добрими мужами становили Загальну раду. Засновано було також iще одну раду зi ста двадцяти мiстян, пополанiв i нобiлiв, що ухвалювала остаточнi рiшення в усiх справах, якi розглядали iншi ради, i призначала всiх посадовцiв у республiцi. Пiсля того як було встановлено цей лад, партiю гвельфiв iще посилили, що дало б iм можливiсть краще захищатися вiд гiбелiнiв. Майно останнiх подiлили на три частини: першу взяли в скарбницю комуни, другу вiддали магiстратурi гвельфськоi партii, членiв якоi називали капiтанами, третю роздали всiм iншим гвельфам як вiдшкодування за збитки. Папа, зi свого боку, для того щоб Тоскана залишалася гвельфською, призначив короля Карла iмперським вiкарiем Тоскани. Завдяки новому способу правлiння Флоренцiя блискуче пiдтримувала свою славу, бо у внутрiшнiх справах держави панувала законнiсть, а зовнi дiяло ii вiйсько. Невдовзi, однак, папа помер, i пiсля суперечок, якi тривали протягом двох рокiв, обрали Григорiя X, вiн довго жив у Сирii та перебував там, навiть коли посiв папський престол. Унаслiдок цього вiн погано розбирався в боротьбi iталiйських партiй i дивився на них не так, як його попередники. Зупинившись у Флоренцii на шляху до Францii, вiн вирiшив, що добрий пастир мусить добитись едностi серед громадян мiста, i почав дiяти в цьому напрямку, тож флорентiйцi погодилися прийняти синдикiв гiбелiнiв i почати з ними перемовини щодо умов повернення гiбелiнiв. Однак, хоча сторони дiйшли згоди, гiбелiни вiдчували тепер такий страх, що повернутися не захотiли. Папа вирiшив, що винне в цьому мiсто, i, розгнiвавшись, наклав на Флоренцiю вiдлучення, яке тяжiло над нею, поки Григорiй X був живий; пiсля ж його смертi новий папа Інокентiй V знову дав мiсту пастирське благословення. Потiм почався понтифiкат Миколая III, який походив iз роду Орсiнi. Оскiльки папи все ще побоювались усiх, хто пiдносився в Італii, навiть якщо пiднесенням своiм вiн завдячував тiй самiй церквi, i одразу ж намагалися його якось принизити, наслiдком такоi полiтики були в Італii безперервнi чвари та перевороти: могутнього правителя боялись i протиставляли йому iншого, поки що слабкого, але тiльки-но вiн набирався сили, його починали боятись i намагалися послабити. Через це королiвську владу вiдняли в Манфреда i передали Карлу, який теж почав викликати страх i прагнення згубити його. Отже, Миколай III успiшно повiв iнтригу, за допомогою iмператора позбавив Карла намiсництва в Тосканi й пiд iменем iмперського вiкарiя послав туди месера Латiно як свого легата.


XI

Становище Флоренцii в тi часи було досить сумним, тому що гвельфський нобiлiтет знахабнiв i зовсiм не боявся посадовцiв республiки. Щодня коiлися вбивства чи iншi насильства, а тих, хто це творив, неможливо було покарати, оскiльки вони були улюбленцями того чи того нобiля. Ватажки пополанiв вирiшили, що для приборкання цього нахабства непогано буде повернути вигнанцiв, легат цим скористався для того, щоб умиротворити мiсто, i гiбелiнiв повернули. Кiлькiсть правителiв, яких було спершу дванадцять, збiльшили до чотирнадцяти – по семеро вiд кожноi партii: вони мали правити протягом одного року i призначатися папою. Флоренцiею правили так два роки, потiм папський престол посiв Мартiн IV, француз, який повернув королю Карлу всю владу, яку вiдняв у нього Миколай. У Тосканi вiдразу ж вiдновилася боротьба партiй: флорентiйцi озброiлися проти iмперського правителя, а для того щоб не допустити до влади гiбелiнiв i приборкати знать, установили новий лад. Був 1282 рiк, коли цехи, маючи своiх очiльникiв i озброенi загони, набули великого значення в мiстi. Значенням цим вони скористалися для того, щоб змiнити спосiб правлiння. Замiсть чотирнадцяти правителiв мало бути лише трое: вони називалися прiорами i правили два мiсяцi, обираючись – не важливо – з пополанiв чи з нобiлiв, тiльки б опiкувалися торгiвлею чи ремеслами. Пiсля перших двох мiсяцiв кiлькiсть правителiв зросла до шести, щоб вiд кожноi сестьери iх було по одному, i так тривало до 1342 року, коли мiсто було подiлено на картьери, а кiлькiсть прiорiв зросла до восьми, хоча за цей перiод обставини часом змушували збiльшувати ii до дванадцяти. Ця магiстратура, як показав час, призвела до цiлковитоi поразки нобелiв, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати iх iз Ради, а потiм i зовсiм проганяти. Нобiлi вiд самого початку примирились iз цим, бо були роз’еднанi; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсiм втратили ii. Радi цих посадовцiв надали особливий палац, де вона постiйно збиралася; ранiше всi засiдання й наради посадовцiв вiдбувались у церквах. Окрiм того, iм установили почесну охорону i дали ще iнший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тiльки прiорами, тепер для надання iхнiй посадi нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренцiя здобула внутрiшне умиротворення та скористалася ним для вiйни проти Ареццо, який вигнав своiх гвельфiв, i перемогла при Кампальдiно. Оскiльки мiсто залюднювалось i багатiло, довелося розширити кiльце мiських мурiв до нинiшньоi iхньоi межi. Перший мiський мур замикав лише простiр вiд Старого мосту до Сан Лоренцо.


XII

Зовнiшнi вiйськовi сутички та внутрiшнiй мир, можна сказати, знищили у Флоренцii обидвi партii – гiбелiнiв i гвельфiв. Лишалася незамиренною тiльки одна ворожнеча, що природно iснуе в будь-якi державi, – ворожнеча мiж знаттю i народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне йому наказувати, i тому згода мiж ними неможлива. Поки гiбелiнiв усi боялися, ця ворожiсть не проривалася назовнi, та тiльки-но вони були переможенi, вона вiдразу ж себе показала. Не минало дня, щоб когось iз пополанiв не було скривджено, вiдповiсти ж на цю кривду закони й посадовцi були безсилi, бо будь-який нобiль за допомогою родичiв i друзiв мав змогу протистояти прiорам i капiтанам. Тодi найсильнiшi члени цехiв, прагнучи покiнчити з таким зловживанням, вирiшили, що кожна обрана синьйорiя мае призначати особливого гонфалоньера правосуддя, людину з пополанiв, якiй було б надано тисячу озброених людей iз приписаних до двадцяти загонiв цехiв i яка за iхньою допомогою та пiд своiм прапором чинила правосуддя щоразу, коли б iй це доручили прiори чи капiтан. Першим було обрано в гонфалоньери Убальдо Руффолi: вiн розгорнув свiй прапор i зруйнував дiм Галлеттi за те, що один iз членiв цiеi родини вбив у Францii флорентiйського пополана. Цехам нескладно було встановити такий лад через те, що нобiлi постiйно ворогували одне з одним i зрозумiли, яких заходiв ужито проти них, лише тодi, коли побачили всю суворiсть iхнього застосування. Спершу вони дуже злякались, але невдовзi повернулися до колишнього нахабства, бо серед членiв синьйорii завжди мали когось зi своiх i легко могли завадити гонфалоньеру виконувати його справу. До того ж обвинувач мав привести свiдкiв учиненоi йому кривди, а нiкого, хто погодився б свiдчити проти нобiлiв, не знаходилось. Тож незабаром Флоренцiя повернулася до тих самих неподобств, i пополани, як i ранiше, потерпали вiд грандiв, бо правосуддя дiяло повiльно, а його вироки не виконувались.


XIII

Пополани не знаходили виходу з цього становища, поки Джано делла Белла, чоловiк iз найшляхетнiшого роду, але натхненний любов’ю до волi рiдного мiста, не вдихнув у серця глав цехiв мужньоi рiшучостi створити новий лад. За його порадою вони вирiшили, що гонфалоньер мусить засiдати разом iз прiорами i мати чотири тисячi пiдлеглих. Окрiм того, нобiлiв позбавили права бути членами синьйорii, зробили родичiв злочинця його спiввiдповiдачами i встановили, що для вироку у справi достатньо, щоб злочин був загальновiдомим. Закони цi, що називалися Постановами справедливостi, дали народу велику перевагу, але викликали жорстоку ненависть до Джано делла Белла: знатнi роди не могли простити йому знищення iхньоi зверхностi, а багатi пополани були сповненi заздрощiв, бо iм здавалося, що вплив його надмiрний. Це все виявилося за першоi нагоди. Склалося так, що пополана вбили пiд час сутички, в якiй брали участь багато нобiлiв i серед них месер Корсо Донатi. З них вiн був найзухвалiший, i тому саме його звинуватили в убивствi. Його затримав капiтан народу, але так вийшло – чи то месер Корсо не був винен, чи то капiтан побоювався винести йому вирок, – що його виправдали. Це рiшення народу так не сподобалося, що вiн озброiвся та прибув до будинку Джано делла Белла просити, щоб вiн домiгся виконання ним самим запроваджених законiв. Джано хотiв, щоб месера Корсо було покарано як належить, тому вiн не закликав народ роззброiтись, як мусив би, на думку багатьох, учинити, але порадив iти до синьйорii, скаржитися на те, що сталось, i вмовляти ii ухвалити справедливе рiшення. Однак народ iще бiльше роздратувався i, вважаючи, що капiтан завдав йому образи, а Джано делла Белла вiдсторонився вiд справи, пiшов не до синьйорii, а до капiтанового палацу, захопив його i зруйнував. Цей акт насильства обурив усiх громадян; тi ж, хто хотiв загибелi Джано, в усьому звинуватили його. Оскiльки серед членiв новоi синьйорii був один його недруг, вiн був звинувачений перед лицем капiтана у пiдбурюваннi народу до бунту. Поки тривало слiдство у його справi, народ знову озброiвся i, пiдiйшовши до будинку Джано, запропонував йому свiй захист вiд синьйорiв i вiд його ворогiв. Джано зовсiм не хотiв нi скористатися цим виявом народноi любовi, нi вiддавати свое життя в руки посадовцiв, бо побоювавсь як непостiйностi перших, так i зловмисностi других. І от, щоб не дати ворогам своiм можливостi нашкодити йому, а друзям завдати збиткiв державi, вiн вирiшив пiти у вигнання i таким чином поступитися заздрощам недругiв, позбавити спiвгромадян страху, який вони до нього вiдчували, i покинути мiсто, яке, тяжко працюючи i з небезпекою для життя, звiльнив вiд ярма можновладцiв. Отже, вигнання його було добровiльним.


XIV

Пiсля того як вiн пiшов, нобiлi знову дiстали надiю завоювати колишне становище. Вирiшивши, що джерело iхнiх лих у розз’еднаннi, вони цього разу змовились i послали двох делегатiв до Синьйорii, яку вважали до себе прихильною, просити про хоча б часткове пом’якшення спрямованих проти них законiв. Щойно про це стало вiдомо, пополани вiдчули тривогу, бо Синьйорiя i справдi могла вдовольнити бажання нобiлiв: розходження мiж бажаннями нобiлiв i побоюваннями пополанiв призвели до збройних сутичок. Нобiлi пiд командуванням месера Форезе Адiмарi, месера Ваннi деi Моццi i месера Джерi Спiнi закрiпились у трьох мiсцях – у Сан Джованнi, поблизу Нового ринку й на п’яцца деi Моццi. Пополани, яких було значно бiльше, зiйшлися пiд своiми прапорами бiля Палацу синьйорiв, що був тодi неподалiк вiд Сан Проколо. Ставлячись до синьйорiв з пiдозрою, вони послали до них шiстьох своiх представникiв, аби з ними засiдати. Поки обидвi сторони готувалися до двобою, дехто з пополанiв i з нобiлiв разом iз деякими духовними особами, що мали добру славу, вирiшили добитися примирення. Нобiлям вони нагадали, що коли iх позбавили колишньоi шани та видали закони проти них, то причиною цього були iхнi зверхнiсть i надзвичайно погане управлiння; що озброюватися тепер, аби силомiць повернути собi те, що в них вiдняли через чвари й негiдну поведiнку, означало б для них згубити батькiвщину i ще погiршити власне становище; що пополани i численнiстю, i багатством, i навiть силою своеi ненавистi перевищують iх; i що, нарештi, iхня горезвiсна нобiльська гiднiсть, що нiбито пiдносить iх над усiма iншими людьми, за них битися не буде, i коли дiйде до бою, залишиться тiльки словом, геть недостатнiм для того, щоб iх захистити. Але народ вони закликали зрозумiти, що надзвичайно необережно висувати найгострiшi вимоги, а ворогiв доводити до вiдчаю, бо хто не сподiваеться на благо, той не злякаеться зла; що цей нобiлiтет – той самий, який пiд час воен iз ворогами Флоренцii уславив свое мiсто, i що тому недобре i несправедливо переслiдувати його так запекло; що нобiлi легко змирились iз тим, що втратили в республiцi всi головнi посади, та, звiсно, не могли знести того, що за нинiшнiми законами кожен може вигнати iх iз батькiвщини. Значно краще було б утихомирити iх i таким чином змусити скласти зброю, нiж покластися на випадок i стати до бою, сподiваючись на численну перевагу, бо не раз було так, що великому вiйську завдавало поразки невелике. Думки в народi розiйшлися: багато хто вважав, що треба битися, бо рано чи пiзно доведеться це зробити, i краще вже зараз, нiж тодi, коли ворог стане сильнiшим. Якби, пом’якшивши закони, можна було утихомирити нобiлiв, був би смисл це зробити, але гординя iхня така, що вони не вгамуються, поки не будуть змушенi до цього силою. Та iншi, мудрiшi й холоднокровнiшi, вважали, що коли пом’якшити закони не так уже й важливо, то не доводити до збройноi сутички значно важливiше. Їхня думка перемогла, i вирiшили, що вiднинi для обвинувачення нобiля потрiбнi покази свiдкiв.


XV

Сторони замирились, однак лишилися при взаемних пiдозрах i далi укрiплювали мури та збирали зброю. Пополанство ввело новi правила, зменшивши кiлькiсть членiв Синьйорii, звiдки прибрали прибiчникiв нобiлiв. На чолi ii лишилися глави пополанiв iз родин Манчiнi, Магалоттi, Альтовiтi, Перуццi i Черретанi. Змiцнивши державу, подбали про те, як оточити синьйорiв бiльшою пишнотою й краще убезпечити iх: з цiею метою було закладено 1298 року фундамент нинiшнього Палацу синьйорii, а перед ним розбили площу, зруйнувавши будинки, що належали родинi Убертi. Водночас почали споруджувати новi тюрми. Їх було побудовано всього за кiлька рокiв. Нiколи мiсто наше не було в кращому i щасливiшому станi, нiж за тих часiв, бо нiколи не досягав вiн такого велелюддя, багатства i слави. Громадян, здатних носити зброю, у мiстi було не менш нiж тридцять тисяч, а у пiдвладних йому мiстах – не менше сiмдесяти тисяч. Уся Тоскана пiдкорялася Флоренцii – усi там були ii пiдданими або ii союзниками. Хоча мiж нобiлями i пополанами завжди були пiдозрiливiсть i ворожiсть, вони не мали поганих наслiдкiв, i всi жили в мирi та злагодi. І якби мир цей не було порушено новими внутрiшнiми чварами, то його не порушили б i напади зовнi, бо Флоренцiя досягла того, що iй уже не доводилося побоюватись анi iмператора, анi громадян-вигнанцiв, i iй вистачало сили протистояти всiм iншим iталiйським провiнцiям. Та удару, якого вона могла не боятися вiд зовнiшнiх ворогiв, завдали iй вороги внутрiшнi.


XVI

У Флоренцii було двi наймогутнiшi родини – Черкi та Донатi, що вирiзнялися знатнiстю, багатством i численнiстю людей, якi вiд них залежали. У Флоренцii i в контадо вони були сусiдами, що призводило до певних сутичок мiж ними, однак не настiльки важливих, аби дiйшло до застосування зброi; можливо, взаемна ворожiсть ця i не мала б сумних наслiдкiв, якби ii не посилили новi обставини. Серед найвiдомiших родин Пiстоi виокремлювалися Канчельерi. Сталося так, що Лоре, син месера Гульельмо, i Джерi, син месера Бертаккi, обое члени цiеi родини, посварилися пiд час гри i Лоре завдав Джерi легкого поранення. Ця подiя засмутила месера Гульельмо, який, сподiваючись залагодити справу, лише погiршив становище, коли звелiв синовi пiти до батька пораненого та попросити в нього пробачення. Лоре пiдкорився батьковi, однак цей гуманний вчинок анiтрохи не пом’якшив жорстокого серця месера Бертаккi, який наказав своiм слугам схопити Лоре i для ще бiльшоi ганьби на годiвницi для худоби вiдрубати йому руку. При цьому вiн промовив: «Повертайся до свого батька i перекажи йому, що рани лiкують залiзом, а не словами!» Ця жорстокiсть так обурила месера Гульельмо, що вiн звелiв усiм своiм взяти до рук зброю, щоб помститись, а месер Бертаккi, своею чергою, озброiвся для самозахисту. От i почався розбрат не тiльки в цiй родинi, а й у всiй Пiстоi. Оскiльки предком усiх Канчельерi був месер Канчельере, який мав двох дружин, одна з яких звалася Б’янка, та з партiй, на якi подiлився цей рiд, що походив вiд Б’янки, почала називатися бiлою, а друга, уже просто на противагу iй, – чорною. Мiж сторонами вiдбувалися збройнi сутички, було чимало побитих на смерть людей i зруйнованих будинкiв. Примиритися вони нiяк не могли, хоча й знемагали у цiй боротьбi, i, нарештi, захотiлось iм або припинити розбрат, або посилити його, втягнувши в цю справу й iнших. Тому вони прибули до Флоренцii, де чорним, пов’язаним iз родом Донатi, надав пiдтримку месер Корсо, глава цього роду. Тодi бiлi, щоб мати сильного союзника проти Донатi, звернулися до месера Верi деi Черкi, який нiчим не поступався месеровi Корсо.


XVII

Новий привiд для розбрату, що виник у Пiстоi, розпалив стару ворожнечу мiж родинами Черкi та Донатi, i вона так ясно вiдчувалася, що прiори та iншi доброчеснi громадяни почали побоюватися, щоб не дiйшло в будь-який момент до збройноi сутички та через це не виник розбрат у всьому мiстi. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своею для припинення цiеi ворожнечi спосiб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Верi з’явитися до нього i звелiв йому помиритись iз родиною Донатi. Тут месер Верi зобразив подив, сказав, що нiяких ворожих стосункiв iз ними в нього немае i що примирення е там, де е вiйна, а вiйни немае, i тому вiн не розумiе, чому треба миритись. Так месер Верi й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожiсть i далi зростала, тож тепер досить було найменшоi краплi, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усi свята у Флоренцii супроводжуються загальними веселощами. Кiлька молодикiв iз родини Донатi, проiжджаючи разом iз друзями верхи поблизу Санта Трiнiта, зупинились подивитися на жiнок, якi танцювали. Тут пiд’iхали i кiлька людей iз родини Черкi, теж у супроводi чималоi кiлькостi нобiлiв. Не знаючи, що попереду молодь Донатi й теж захотiвши подивитися на танцi, вони на своiх конях почали прориватись у першi ряди i при цьому безцеремонно потiснили вершникiв iз родини Донатi. Тi, вважаючи себе приниженими, видобули мечi. Молодь Черкi вiдповiла тим самим, i супротивники роз’iхалися тiльки пiсля того, як завдали й дiстали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все мiсто, як гранди, так i пополани, подiлилися на двi партii, якi прибрали назву бiлих i чорних. Партiю бiлих очолили Черкi, й на iхнiй бiк стали родини Адiмарi, Абатi, частина родин Тозiнгi, Бардi, Россi, Фрескобальдi, Нерлi та Маннеллi, усi цiлком Моццi, Скалi, Герардiнi, Кавалькантi, Малеспiнi, Бостiкi, Джандонатi, Векк’еттi й Аррiгуччi. До них приеднались i багато пополанських родiв разом iз усiма гiбелiнами, що перебували у Флоренцii. Тож через велику кiлькiсть своiх прибiчникiв бiлi, можна сказати, головували у державi. Проте на чолi чорних опинилися Донатi, а з ними всi тi з названих вище родин, хто не став пiдтримувати бiлих, а також усi з родiв Паццi, Вiсдомiнi, Маньерi, Баньезi, Торнаквiнчi, Спiнi, Буондельмонтi, Джанфiльяццi, Брунеллескi. Притому зараза ця поширилася не тiльки в мiстi, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслiдок цього капiтани гвельфськоi партii та всi прибiчники гвельфiв i прихильники республiки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу i не вiдновив партiю гiбелiнiв, i знову вiдправили до папи Бонiфацiя послiв iз проханням ужити якихось заходiв, якщо вiн не хоче, щоб мiсто, яке завжди було мiцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося пiд владою гiбелiнiв. Тодi папа послав до Флоренцii легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Вiд самого початку йому перешкоджала партiя бiлих, яка, розраховуючи на свою численнiсть, не дуже його боялась. Обурений, вiн поiхав iз Флоренцii, наклавши на неi iнтердикт, тож залишив вiн мiсто в iще бiльшому розбратi, нiж до свого приiзду.


XVIII

Отже, напруга дедалi зростала, i от сталося так, що значна кiлькiсть членiв роду Черкi та роду Донатi зустрiлися на одному похоронi. Мiж ними почалася сварка, незабаром бiйка, однак поки що все обмежилося безладом. Коли всi розiйшлися по домiвках, Черкi вирiшили напасти на Донатi й рушили на них великим натовпом, та завдяки вiдвазi месера Корсо були вiдбитi й майже всi пораненi. Усе мiсто озброiлося, Синьйорiя та закони були безсилi перед шаленством знатi, а найрозумнiшi та найдоброчеснiшi громадяни жили в постiйному страху. У Донатi та iхнiх прибiчникiв було бiльше причин для всiляких побоювань, бо вони були слабшi, i от, аби залагодити iхню справу, месер Корсо порадився з iншими очiльниками чорних i з капiтанами гвельфськоi партii, i вони вирiшили, вважаючи, що це приборкае бiлих, просити папу прислати до Флоренцii якого-небудь принца королiвськоi кровi, щоб вiн привiв до ладу державу. Супротивна партiя доповiла прiорам про цi збори й ухвалене на них рiшення, зобразивши його як заколот проти народноi волi. Оскiльки обидвi партii були озброенi, Синьйорiя, що осмiлiла завдяки мудрим порадам Данте, одного з тодiшнiх ii членiв, вирiшила озброiти народ Флоренцii, до якого приедналося багато жителiв контадо. Отже, глави супротивних партiй змушенi були скласти зброю, пiсля чого месера Корсо Донатi й багатьох iз чорних було вигнано. Щоб засвiдчити свою неупередженiсть, Синьйорiя вигнала також декого з бiлих, якi, проте, невдовзi повернулися до мiста пiд тим чи iншим поважним приводом.


XIX

Месер Корсо i його прибiчники, впевненi в тому, що папа на iхньому боцi, вирушили до Рима i переконали його в тому, про що йому вже писали. При папському дворi перебував тодi Карл Валуа, брат короля Францii, проiздом на Сицилiю, куди його покликав неаполiтанський король. І папа, на прохання флорентiйських вигнанцiв, вирiшив, що буде цiлком доречним послати Карла до Флоренцii в очiкуваннi, поки не настане пора року, сприятлива для морськоi подорожi. Карл прибув туди, i, хоча бiлi, якi правили мiстом, ставилися до нього з пiдозрою, як до ватажка гвельфiв i посланця папи, вони все ж не тiльки не насмiлилися перешкоджати його приiзду, але навiть, прагнучи добитись його прихильностi, дали йому право розпоряджатись у мiстi, як йому заманеться. Маючи таку владу, Карл одразу ж озброiв усiх своiх друзiв i прибiчникiв, а це викликало в народi пiдозру – чи не зазiхае вiн на волю Флоренцii, – i от усi сховались у своiх будинках, готовi вийти звiдти зi зброею, ледве Карл щось учинить. Черкi й глави партii бiлих, що певний час очолювали республiку, своею зверхнiстю викликали до себе загальну ворожiсть. З цiеi причини месер Корсо та iншi вигнанцi з партii чорних смiливо намiрились повернутися до Флоренцii, бо були до того ж впевненi, що Карл i капiтани гвельфськоi партii на iхньому боцi. Попри те, що все населення мiста побоювалося Карла i тому було озброене, месер Корсо та iншi вигнанцi в супроводi значноi кiлькостi своiх друзiв безперешкодно ввiйшли в мiсто. І хоча багато людей спонукали месера Верi Черкi вийти зi зброею iм назустрiч, вiн вiдмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентiйському народу, який i мусить приборкати зухвальцiв. Однак сталося зовсiм iнше: замiсть покарати чорних народ охоче прийняв iх, i самому месеру Верi довелося заради порятунку тiкати. Бо месер Корсо, ввiрвавшись у мiсто через ворота Пiнтi, закрiпивсь у Сан П’етро Маджоре неподалiк вiд свого будинку, а потiм, коли до нього почали прибувати його друзi й багато пополанiв, що прагнули змiн, насамперед звiльнив усiх, хто сидiв у тюрмi за державнi й кримiнальнi злочини. Вiн примусив синьйорiв повернутись у своi будинки вже як приватних осiб, влаштував вибори новоi Синьйорii, тiльки з пополанiв i прибiчникiв чорних, якi протягом п’яти днiв громили будинки найвiдомiших членiв партii бiлих. Черкi та iншi очiльники цiеi партii, бачачи, що принц Карл i бiльша частина народу проти них, утекли з мiста й закрiпились у своiх замках. Спочатку вони не хотiли дослухатися до порад папи, та тепер були змушенi звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замiсть помирити флорентiйцiв мiж собою принiс у мiсто лише новi чвари. Тодi папа знову послав до Флоренцii легатом своiм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення мiж домами Черкi й Донатi, закрiпивши його новими шлюбами. Та оскiльки легат на додачу захотiв, щоб бiлих допустили до влади, а чорнi на це не погодилися, вiн поiхав iз Флоренцii надзвичайно незадоволений i розгнiваний, наклавши на мiсто за непокору iнтердикт.


XX

Отже, у Флоренцii мусили уживатися тепер обидвi партii, i обидвi були незадоволенi: чорнi – тим, що вороги iхнi повернулись i могли знову знищити iх i вiдняти у них владу, бiлi – тим, що все ж так i не мають анi влади, анi шани. До цих неминучих приводiв для роздратування i пiдозр додались iще новi образи. Месер Нiкколо Черкi вирушив iз багатьма друзями в своi замiськi маетки, i поблизу Понте ад Аффрiко на нього напав Сiмоне, син месера Корсо Донатi. Бiй був надзвичайно жорстокий i закiнчився для обох сторiн плачевно, бо месера Нiкколо було в нiй убито, а Сiмоне тiеi ж ночi помер вiд ран. Ця подiя знову спричинила сум’яття в усьому мiстi, але, хоча чорнi були в нiй бiльш виннi, правителi взяли iх пiд захист. Не встигли ще ухвалити рiшення у цiй справi, як викрили заколот, влаштований бiлими i месером П’еро Ферранте, одним iз баронiв принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи вiд Черкi до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи пiдробленi Донатi, якi розраховували за iхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них пiсля смертi месера Нiкколо. Однак усiх Черкi та iхнiх прибiчникiв iз партii бiлих, а серед них i поета Данте, було засуджено до вигнання, майно iхне було конфiсковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урiзнобiч разом iз багатьма гiбелiнами, що приедналися до них, шукаючи собi нових справ i новоi долi. Карл, натомiсть, виконавши те, навiщо його послали у Флоренцiю, повернувся до папи, щоб потiм взятися втiлювати своi плани на Сицилii. Але там вiн виявився не мудрiшим i не кращим, нiж у Флоренцii, тож, втративши бiльшiсть своiх людей, iз ганьбою повернувся до Францii.


XXI

Пiсля того як Карл вiдбув iз Флоренцii, життя в нiй було мирним. Не знаходив спокою тiльки месер Корсо, бо здавалося йому, що вiн не мае в республiцi належноi шани: при владi перебували пополани, i, на його думку, республiкою правили особи набагато менш значнi, анiж вiн. Через такi почуття вiн вирiшив приховати за добрими намiрами своi недостойнi душевнi прагнення. Вiн зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи iх у розтратi громадських грошей на особистi потреби й вимагаючи iх викрити i покарати. Цi звинувачення пiдтримувалися тими, хто подiляв його бажання, а також значною кiлькiстю тих, хто не знав, але вiрив, що месер Корсо надихаеться виключно любов’ю до батькiвщини. Однак обмовленi месером Корсо громадяни, спираючись на довiру та любов до них народу, всiляко захищалися. Розбрат цей поглибився настiльки, що, коли законнi засоби нападу i захисту виявилися недостатнiми, дiйшло до збройних сутичок. На одному боцi були месер Корсо з епископом Флорентiйським месером Лоттьерi, багатьма грандами та деякими пополанами, на iншому – члени Синьйорii та бiльша частина народу, тож майже в усьому мiстi спалахували безперервнi сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, i от усi жителi Лукки поспiшили до Флоренцii. Завдяки iхньому втручанню настав спокiй, безлад припинився, народ зберiг своi закони i волю, та не став переслiдувати винних у розбратi. До папи дiйшли вiдомостi про колотнечу у Флоренцii, i, щоб покiнчити з ними, вiн послав туди своiм легатом месера Нiкколао да Прато. Широко вiдомий завдяки своему становищу, вченостi й порядностi, вiн одразу ж викликав до себе таку довiру, що легко добився у Флоренцii права встановити на свiй розсуд спосiб правлiння. Походячи з гiбелiнського роду, вiн прагнув повернути до мiста вигнанцiв. Однак насамперед вiн намагався завоювати симпатii народу, а для цього вiдновив колишне, подiлене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанiв i послабило грандiв. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, вiн вирiшив ужити заходiв для повернення вигнанцiв. Брався вiн до цiеi справи i так, i так, але нiчого не виходило, i врештi-решт люди при владi почали ставитися до нього з такою пiдозрою, що вiн, розгнiваний, був змушений покинути Флоренцiю та повернутися до папського двору. Флоренцiя ж лишилась, як i ранiше, у чварах, до того ж iще й пiд iнтердиктом. Роздирали мiсто не тiльки цi чвари, а ще й ворожнеча мiж пополанами i грандами, гiбелiнами i гвельфами, бiлими i чорними. Усе мiсто було озброене, i всюди спалахували сутички, бо вiд’iзд легата не сподобався всiм, хто хотiв повернення вигнанцiв. Першими почали розбрат Медiчi i Джуньi, якi були заодно з легатом i вимагали повернення заколотникiв. Тож сутички точилися майже в усiх кварталах мiста.

До всiх лих додалась iще й пожежа. Спершу загорiлось у Орто Сан Мiкеле, у будинку Абатi, потiм вогонь перекинувся на будинки Капонсаккi, якi згорiли дощенту разом iз будинками Маччi, Ам’ерi, Тоски, Чiпрiанi, Ламбертi, Кавалькантi й усiм Новим ринком. Потiм вогонь шугонув до брами Санта Марiя, яка теж тодi вщент згорiла, i, повернувши до Старого мосту, знищив будинки Герардiнi, Пульчi, Амiдеi i Лукардезi та ще стiльки iнших, що згорiлих будiвель нарахували понад тисячу сiмсот. Найпоширенiшою думкою щодо цих пожеж була та, що вони виникли випадково пiд час однiеi iз сутичок. Та дехто стверджував, що мiсто пiдпалив Нерi Абатi, прiор Сан П’етро Скераджо, людина розбещена й охоча до злочинiв: бачачи, що народ тiльки й робить, що б’еться, вiн, мовляв, вирiшив учинити таку мерзеннiсть, iз якою люди, заклопотанi зовсiм iншим, нiяк не можуть упоратись. А щоб це йому легше вдалося, вiн пiдпалив будинок своiх родичiв, де його злочину нiхто не подумав би завадити. Так у липнi 1304 року Флоренцiя i стала жертвою вогню. Серед усього цього безладу лише месер Корсо Донатi не брав до рук зброi, вважаючи, що так йому значно простiше буде стати посередником мiж обома сторонами, коли, втомившись, нарештi, вiд своiх боiв, вони захочуть помиритися. Вони й справдi припинили збройнi сутички, але бiльше вiд пересиченостi заподiяним злом, нiж вiд прагнення до миру та злагоди. Закiнчилось усе тим, що заколотникiв не повернули, i партiя, що пiдтримувала iх, вийшла з боротьби послабленою.


XXII

Папський легат, повернувшись до Рима i дiзнавшись про новi сутички у Флоренцii, взявся переконувати папу, що, коли вiн хоче об’еднати Флоренцiю, йому необхiдно викликати до себе дванадцять найвiдомiших ii громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде i зовсiм знищити. Папа дослухався до цiеi поради, i викликанi ним громадяни, серед яких був i месер Корсо Донатi, виконали його наказ. Ледве вони виiхали з Флоренцii, як легат повiдомив вигнанцям, що головних ватажкiв у мiстi немае i настав саме час повертатися. Тодi вигнанцi, об’еднавшись, рушили до Флоренцii, прорвалися через iще недобудованi мури до мiста i досягли площi Сан Джованнi. Гiдне зауваги, що тi, хто щойно боровся за повернення вигнанцiв, коли вони, беззбройнi, благали пустити iх на батькiвщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанцi озброiлись i силою хочуть проникнути до мiста. Бо для цих громадян спiльна справа виявилася важливiшою за особистi схильностi, й вони, об’еднавшись iз усiм народом, змусили заколотникiв пiти геть. Заколотникам, натомiсть, не вдалося досягнути своеi мети, тому що частину своiх людей вони залишили в Ластрi i не захотiли чекати месера Толозетто Убертi, який мав пiдiйти до них iз Пiстойi з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу iм забезпечить не стiльки сила, скiльки стрiмкiсть напору. У таких справах узагалi нерiдко трапляеться, що вiд зволiкання втрачаеш сприятливий момент, а вiд надзвичайноi швидкостi не встигаеш зiбратися на силi. Пiсля втечi заколотникiв Флоренцiя знову повернулася до колишнiх чвар. Щоб вiдняти владу в родини Кавалькантi, народ силомiць вiдiбрав у них стародавне володiння iхнього роду, замок Стiнке, що стояв у Валь-дi-Греве. Оскiльки всi захопленi в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеноi нещодавно тюрми, цiй новiй будiвлi дали назву замка, яка збереглася до сьогоднi. Потiм люди, якi були при владi в республiцi, вiдновили народнi загони i видали цим загонам, що ранiше збиралися пiд прапорами цехiв, новi прапори. Начальники цих загонiв почали називатися гонфалоньерами компанiй i колегами синьйорiв: вони мали допомагати Синьйорii в разi будь-якого розбрату зброею, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом iз гонфалоньерами мусив стримувати нахабство грандiв. Тим часом помер папа, i месер Корсо разом iз iншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б i далi мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у мiстi новi чвари. Прагнучи популярностi, вiн завжди висловлював думки, протилежнi тим, яких дотримувалися правителi, i, щоб мати дедалi бiльшу довiру народу, завжди був на тому боцi, куди тягнуло народ. Тому вiн виявлявся головним, коли виникали розбiжностi або починались якi-небудь виступи, i до нього звертались усi, хто хотiв добитися чогось незвичайного. Через це його ненавидiли багато найшанованiших громадян, i ненависть ця посилилась до того, що в партii чорних почався розкол, бо месера Корсо пiдтримували сила i вплив приватних осiб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистiсть його була оточена таким ореолом могутностi, що всi його боялись. І от, щоб позбавити його симпатiй народу, було застосовано найбiльш вiдповiдний для цього засiб: поширили чутки, що вiн замислив установити тиранiю, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настiльки його спосiб життя вiдрiзнявся вiд притаманного приватнiй особi. Думка ця ще змiцнилася, коли вiн узяв за дружину одну з дочок Угуччоне делла Фаджола, ватажка гiбелiнiв i бiлих, людини вельми впливовоi в Тосканi.


XXIII

Цей шлюб, тiльки-но про нього стало вiдомо, додав мужностi супротивникам месера Корсо, якi й пiдняли проти нього зброю. З тiеi самоi причини народ не тiльки не захотiв захищати його, а й переважно приеднався до його ворогiв. Супротивникiв його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Паццiно деi Паццi, месер Джерi Спiнi та месер Берто Брунеллескi. Вони зi своiми прибiчниками та бiльшiстю народу зiбрались, озброенi, бiля Палацу синьйорii, з постановою якоi месеру П’еро Бранка, капiтану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що вiн за допомогою Угуччоне збираеться встановити тиранiю. Потiм його закликали постати перед судом i заочно засудили як заколотника. Мiж обвинуваченням i вироком минуло не бiльше нiж двi години. Пiсля того як вирок було винесено, члени Синьйорii в супроводi народних загонiв, якi йшли пiд своiми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсiм не злякався нi того, що друзi покинули його напризволяще, нi вироку, нi влади синьйорiв, нi численностi ворогiв, укрiпив свою оселю, сподiваючись протриматись у нiй, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким вiн послав. Довкола його будинку i на прилеглих вулицях зведено було барикади, якi його озброенi прибiчники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозi був захопити. Бiй усе-таки був вельми кривавий, з обох сторiн було багато вбитих i поранених. Тодi народ, бачачи, що на вiдкритiй мiсцевостi йому нiчого не досягти, захопив сусiднi з оселею Корсо будинки, пробив мури i вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який вiн i не подумав. Месер Корсо, бачачи, що вiн оточений зусiбiч, i не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирiшив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом iз Герардо Бордонi загiн найсмiливiших i найвiдданiших своiх друзiв, вiн раптом напав на ворогiв, iз боем прорвався крiзь iхнi ряди та вибрався з мiста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслiдували, i на березi Аффрiко Герардо загинув пiд ударами Боккаччо Кавiччулi. Месера ж Корсо наздогнали i захопили вершники-каталонцi, якi перебували на службi у Синьйорii. Та коли його везли назад у Флоренцiю, вiн, не бажаючи бачити своiх ворогiв-переможцiв i зазнати приниження, зiскочив iз коня, впав на землю i був заколотий одним iз тих, хто його вiз; тiло його пiдняли ченцi Сан Сальвi й поховали без будь-якоi шани. Так закiнчив своi днi месер Корсо, якому батькiвщина його i партiя чорних завдячують i багато чим добрим, i багато чим поганим, i якби душу його менше тривожили пристрастi, то й пам’ять про нього була б бiльш славною.

Та вiн заслуговуе на те, щоб його ймення було серед найвидатнiших громадян нашого мiста. Щоправда, неспокiйний характер його змусив i батькiвщину, i партiю, до якоi вiн належав, забути про його заслуги, i цей неспокiйний характер принiс йому смерть, а батькiвщинi й партii – чимало лиха. Угуччоне, який спiшив на допомогу зятю, дiзнався в Ремолi про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумiвши, що допомогти вiн йому тепер нiяк не зможе i тiльки зашкодить самому собi, не принiсши користi зятю, вiн повернувся назад.


XXIV

Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренцii панував мир до того дня, коли стало вiдомо, що iмператор Генрiх увiйшов до Італii зi всiма флорентiйськими заколотниками, яким вiн обiцяв повернення на батькiвщину. Тут люди при владi вирiшили, що краще було б мати менше ворогiв, а для цього треба б скоротити iхню кiлькiсть. Тому вирiшили повернути всiх заколотникiв, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнаннi лишилися бiльшiсть гiбелiнiв i дехто з партii бiлих, а серед них Данте Алiг’ерi, сини месера Верi Черкi та Джано делла Белла. Окрiм того, Синьйорiя вiдправила до короля Роберта Неаполiтанського послiв iз проханням про допомогу. Зробити його своiм союзником iм не вдалося, тодi вони передали йому на п’ять рокiв владу над мiстом, для того щоб вiн захистив iх як своiх пiдданих. Увiйшовши до Італii, iмператор обрав шлях на Пiзу i через Маремму дiйшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирiшивши потiм пiдкорити флорентiйцiв, вiн рушив на Флоренцiю через Перуджу й Ареццо i розташувався зi своiм вiйськом поряд iз монастирем Сан Сальвi, за милю вiд мiста. Там вiн безуспiшно простояв п’ятдесят днiв, утратив надiю скинути правлiння, що було в мiстi, i вирушив до Пiзи, де домовився з Фрiдрiхом, королем Сицилii, про спiльне завоювання королiвства Неаполiтанського. Вiн рушив зi своiм вiйськом у похiд, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.


XXV

Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодiв Пiзою, а потiм Луккою, куди його впустила гiбелiнська партiя, i за допомогою цих мiст завдавав сусiдам надзвичайно великих збиткiв. Бажаючи убезпечити себе, флорентiйцi попросили короля Роберта прислати до них його брата П’еро очолити iхнi вiйська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою мiць i, дiючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно i Валь-д’-Ньеволе. Коли ж вiн обложив Монтекатiнi, флорентiйцi вирiшили, що слiд допомогти цьому мiсту, щоб вогонь не знищив усю iхню краiну. Зiбравши досить значнi сили, вони проникли у Валь-дi-Ньеволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавiй битвi вони зазнали поразки, П’еро, брат короля Роберта, загинув, i навiть тiла його знайти не змогли, а з ним полягли понад двi тисячi людей. Але й Угуччоне перемога дiсталася дуже i дуже нелегко: вiн утратив одного зi своiх синiв i багатьох военачальникiв. Пiсля цiеi поразки флорентiйцi укрiпили навколо мiста всi поселення, а король Роберт послав iм як капiтана iхнього вiйська графа д’Андрiа, прозваного графом Новелло. Та через його поведiнку, а може, просто тому, що власне у природi флорентiйцiв бути незадоволеними будь-яким становищем i мати розбiжностi з будь-якого приводу, все мiсто, попри вiйну з Угуччоне, подiлилося на друзiв i ворогiв короля. Главами ворожих угруповань були месер Сiмоне делла Тоза, родина Магалоттi та ще деякi пополани – в урядi вони мали бiльшiсть. Вони всiляко намагалися добитись, аби по военачальникiв i солдатiв послали спершу до Францii, потiм до Германii, щоб мати можливiсть вигнати з Флоренцii графа, котрий правив мiстом вiд iменi короля. Однак iм у цьому не пощастило, i вони нiчого не досягли. Проте своiх задумiв вони не полишили i, не маючи змоги знайти потрiбну людину у Францii чи в Германii, знайшли ii в Губбiо. Вигнавши з Флоренцii графа, вони викликали Ландо да Губбiо на посаду екзекутора, чи барджелло, i надали йому необмежену владу над усiма громадянами. Людиною вiн був жадiбною i лютою. З великим загоном озброених людей вiн обiйшов усю округу, вбиваючи всiх, на кого вказували йому тi, хто його обрав. Нахабство його дiйшло до того, що вiн заходився карбувати фальшиву монету вiд iменi Флорентiйськоi республiки, i нiхто не насмiливсь опиратися цьому – таку владу вiн здобув через розбрат у Флоренцii. Воiстину велике i нещасне мiсто: нi пам’ять про колишнi чвари, нi страх перед Угуччоне, нi могутнiсть короля не могли згуртувати його, i перебувало воно тепер у найгiршому становищi; зовнi його розоряв Угуччоне, а всерединi мучив Ландо да Губбiо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибiчникiв були родини нобiлiв i багатих пополанiв, усе гвельфи. Однак держава була в руках iхнiх супротивникiв, i iм було б надзвичайно небезпечно вiдкрито заявляти про своi почуття. Вирiшивши, однак, скинути таку мерзенну тиранiю, вони таемно написали королю Роберту з проханням призначити його намiсником у Флоренцii графа Гвiдо да Баттiфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, i, хоча Синьйорiя була проти короля, ворожа партiя не насмiлилась опиратися цьому, бо граф уславився своiми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорiя та гонфалоньери компанiй були на боцi Ландо i його партii. Поки Флоренцiю роздирали всi цi подii, у нiй зупинилася проiздом дочка германського короля Альберта, яка iхала до свого чоловiка, сина короля Роберта – Карла. Друзi короля вiддали iй велику шану i гiрко скаржилися на становище, у якому опинилося мiсто, а також на Ландо та його прибiчникiв. Дiяли вони так майстерно, що до вiд’iзду принцеси завдяки ii особистому посередництву та посланням короля ворожi сторони у Флоренцii помирились, а Ландо позбавили влади i вiдiслали назад у Губбiо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентiйцiв. Пiд час встановлення нового правлiння Синьйорiя ще на три роки подовжила верховнi повноваження короля, а оскiльки в ii складi було вже семеро прибiчникiв Ландо, його поповнили шiстьма новими членами з друзiв короля. Так протягом певного часу Синьйорiя складалась iз тринадцяти членiв, але згодом кiлькiсть синьйорiв було знову зведено до сiмох, як у давнину.


XXVI

У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пiзою, i Каструччо Кастраканi, який був до того звичайним громадянином Лукки, став ii синьйором. Цей молодик, сповнений нестримноi енергii та смiливостi, у найкоротший термiн став главою всiх тосканських гiбелiнiв. З цiеi причини флорентiйцi, припинивши на кiлька рокiв своi громадянськi чвари, почали мiркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч iхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як iм вiд нього захиститися. Для того щоб Синьйорiя могла ухвалювати мудрiшi рiшення й дiяти бiльш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради i згоди яких синьйори не могли ухвалити жодноi важливоi постанови. За цей час збiг термiн Синьйорii короля Роберта, i мiсто, яке стало саме собi правителем, повернулося до звичного свого ладу зi звичними керiвниками та магiстратами, а внутрiшнiй його згодi сприяв великий страх перед Каструччо. Останнiй, натомiсть, пiсля численних военних дiй проти володарiв Лунiджани взяв у облогу Прато. Флорентiйцi вирiшили стати на захист цього мiста, замкнули своi крамницi й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячi пiхотинцiв i тисяча п’ятсот вершникiв. Аби послабити Каструччо та посилити свое вiйсько, синьйори вирiшили, що кожен гвельф-бунтiвник, який захищатиме Прато, дiстане пiсля закiнчення военних дiй право повернутися на батькiвщину. На заклик цей вiдгукнулися чотири тисячi бунтiвникiв. Численнiсть цього вiйська i швидкiсть, iз якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, вiн вiдступив до Лукки. І тут, у флорентiйському таборi, мiж нобiлями i пополанами знову виникли суперечностi. Пополани хотiли переслiдувати Каструччо i, продовжуючи вiйну, покiнчити з ним. Нобiлi ж вважали, що слiд повертатися, бо досить уже того, що Флоренцiя в небезпецi через захист Прато. Звiсно, казали вони, зробити це було необхiдно, але тепер, коли досягли цiлi, не треба спокушати долю i ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскiльки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорiю, але там виникли такi самi суперечностi. Коли про це стало вiдомо в мiстi, на площi вийшов народ, який заходився вiдкрито погрожувати грандам, унаслiдок чого зляканi нобiлi поступились. Однак рiшення продовжувати вiйну виявилося пiзнiм i неодностайним, ворог, натомiсть, устиг безперешкодно вiдiйти до Лукки.


XXVII

Обурення пополанiв грандами досягло такого рiвня, що Синьйорiя вирiшила заради збереження порядку та заради власноi безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Тi, передбачаючи вiдмову, вирiшили випередити ii та ще до повернення всього вiйська з’явилися бiля брами мiста, щоб увiйти до нього першими. Однак флорентiйцi були напоготовi, тож задум не вдався, i iх вiдкинули тi, що залишалися в мiстi. Тодi вони вирiшили все ж спробувати дiстати добром те, що не далося iм силою, i послали в Синьйорiю вiсiм обраних ними осiб, аби тi нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якоi вони щойно зазнали, сподiваючись на обiцяну нагороду. Нобiлi вважали себе особливо пов’язаними обiцянкою Синьйорii, бо зi свого боку пiдтвердили ii вигнанцям, тому вони з усiх сил добивалися виконання обiцяного, однак iхня поведiнка, через яку вiйну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцiю, що iхнiй захист вигнанцiв не мав успiху – на превеликий збиток i безчестя для мiста. Багато нобiлiв, обурившись вiдмовою Синьйорii, вирiшили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що тi, озброенi, пiдiйдуть до мiста, а вони зi свого боку, щоб допомогти iм, вiзьмуться за зброю в мiстi. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанцi побачили все мiсто озброеним i готовим дати вiдсiч нападникам i нагнати такого страху на внутрiшнiх змовникiв, щоб тi не наважились взятися до зброi. Довелось i тим i тим вiдмовитися вiд свого намiру, нiчого не добившись. Коли вигнанцi пiшли, у Флоренцii порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всi добре знали, хто виннi, жодна людина не насмiлилася не те що звинуватити iх, ба навiть просто назвати. Тому вирiшили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засiданнi Ради кожен напише iмена винних i таемно передасть свою записку капiтановi. Отже, звинуватили месера Амерiго Донатi, месера Тегiайо Фрескобальдi i месера Лотерiнго Герардiнi, та суддя в них був бiльш милостивий, нiж, можливо, заслуговував iхнiй злочин, i iм присудили тiльки сплату штрафу.


XXVIII

Сум’яття, що виникло у Флоренцii, коли бунтiвники пiдiйшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирiшили, що надалi в кожному загонi буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньера буде по два-три помiчники, яких назвали пенноньерами, i все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цiлого загону, а якоiсь частини його, ця частина могла виступати пiд орудою свого командира. Далi сталося те, що зазвичай бувае в усiх державах, коли новi подii скасовують старi постанови i затверджують iншi. Ранiше склад Синьйорii оновлювався через певнi промiжки часу. Тепер синьйори та iхнi колеги, почуваючись достатньо сильними, змiнили цей порядок, привласнивши право заздалегiдь намiчати нових членiв на наступнi сорок мiсяцiв. Записки з iменами заздалегiдь дiбраних членiв Синьйорii складали в торбу i кожнi два мiсяцi витягали звiдти. Але оскiльки значна кiлькiсть громадян побоювалася, що iхнi iмена до торби не потрапили, довелось iще до закiнчення сорока мiсяцiв додати новi iмена. Так виник звичай заздалегiдь добирати нових кандидатiв на магiстратури задовго до закiнчення повноважень старих магiстратiв, як у самому мiстi, так i поза ним, i, отже, iмена нових посадовцiв були вiдомi вже тодi, коли старi ще були при владi. Такий порядок обрання дiстав потiм назву «вибори за жеребом». Оскiльки вмiст торби оновлювали кожнi три роки, а то й раз на п’ять рокiв, здавалося, що в такий спосiб мiсто позбуваеться зайвих хвилювань i будь-якого приводу для розбрату, що виникав при змiнi кожноi магiстратури через велику кiлькiсть осiб, якi претендували на неi. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного iншого, але нiхто не помiтив тих iстотних недолiкiв, якi приховувала ця не така вже значна перевага.


XXIX

Ішов 1325 рiк, коли Каструччо, захопивши Пiстойю, став настiльки могутнiм, що флорентiйцi, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього i вирвати це мiсто з-пiд його влади, поки вiн там iще не закрiпився. Набравши двадцять тисяч пiхотинцiв i три тисячi вершникiв як серед жителiв Флоренцii, так i серед союзникiв, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його i завадити ворогу допомогти Пiстойi. Флорентiйцям удалося захопити це мiсто, пiсля чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу мiсцевiсть. Та нездатнiсть, а головне, неправдивiсть капiтана цих загонiв не дали iм розвинути успiх. Їхнiм капiтаном був месер Раймондо дi Кардона. Вiн помiтив, як безтурботно флорентiйцi ставляться до своеi волi, як вони доручають ii захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, i вирiшив, що, коли вони поставлять його при нагодi iхнiм вiйськовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його i своiм правителем. Вiн безперестанку нагадував iм про це, стверджуючи, що коли в мiстi не матиме тiеi влади, яку вже мае у вiйську, то йому не добитися покори, необхiдноi капiтану вiйськ. А оскiльки флорентiйцi на це не йшли, вiн зi свого боку нiчого не робив, гаячи час, який, натомiсть, використовував Каструччо, бо до нього пiдходили пiдкрiплення, обiцянi Вiсконтi й iншими ломбардськими тиранами. Коли ж вiн зiбрався на силi, месер Раймондо, який ранiше через свою лукавiсть не намагався його розгромити, тепер через нездатнiсть свою не змiг навiть урятувати себе. Поки вiн повiльно рухався вперед зi своiм вiйськом, Каструччо напав на нього неподалiк вiд Альтопашо i розгромив пiсля жорстокоi битви, у якiй загинули або втрапили в полон багато флорентiйських громадян i, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що вiн i заслуговував вiд флорентiйцiв. Не злiчити всiх лих, яких Флоренцiя зазнала вiд Каструччо пiсля цiеi його перемоги: вiн тiльки те й робив, що грабував, громив, пiдпалював, захоплював людей, бо протягом кiлькох мiсяцiв мав змогу, не зустрiчаючи опору, хазяйнувати зi своiм вiйськом у володiннях флорентiйцiв, якi радi були хоча б тому, що вберегли мiсто.


XXX

І все ж не настiльки вони занепали духом, щоб не готуватись, iдучи на будь-якi витрати, до оборони, не споряджати нове вiйсько, не посилати по допомогу до союзникiв. Однак цього всього було недостатньо для успiшноi протидii такому ворогу. Урештi-решт змушенi були вони обрати своiм синьйором Карла, герцога Калабрiйського, сина короля Роберта, щоб вiн погодивсь iх захистити, бо цi державцi, звиклi самостiйно правити у Флоренцii, добивалися не дружби ii, а покори. Карл, однак, у той час опiкувався военними дiями на Сицилii й не мiг особисто прибути до Флоренцii та прийняти владу, а тому послав туди француза Готье, герцога Афiнського, котрий як намiсник свого синьйора захопив мiсто i почав призначати там посадовцiв на свiй розсуд. Все ж поведiнка його була цiлком гiдна, що навiть трохи суперечило його натурi, i вiн завоював загальне добре ставлення. Закiнчивши свою сицилiйську вiйну, Карл на чолi тисячi вершникiв прибув до Флоренцii та ввiйшов до неi в липнi 1326 року, а це привело до того, що Каструччо вже не мiг безперешкодно спустошувати флорентiйськi землi. Проте добру славу, завойовану своiми дiями за стiнами мiста, Карл невдовзi втратив власне у мiстi, якому довелося зазнати вiд друзiв тих збиткiв, яких воно не зазнало вiд ворогiв, бо Синьйорiя нiчого не могла вирiшувати без згоди герцога, i той за один рiк витиснув iз мiста чотириста тисяч флоринiв, хоча за укладеною угодою мав право не бiльше нiж на двiстi тисяч: цi грошовi побори вiн i його батько проводили у Флоренцii мало не щодня. До цього лиха додались iще новi тривоги та новi вороги. Ломбардськi гiбелiни настiльки занепокоенi були появою Карла в Тосканi, що Галеаццо Вiсконтi й iншi ломбардськi тирани грошима та обiцянками приманили до Італii Людовiка Баварського, обраного всупереч папському бажанню iмператором. Вiн удерся до Ломбардii, потiм вирушив до Тоскани, де за допомогою Каструччо захопив Пiзу i звiдти, з награбованим добром, пiшов на Рим. Через це Карл, побоюючись за Неаполiтанське королiвство, поспiхом покинув Флоренцiю i залишив там намiсником месера Фiлiппе да Саджiнетто. Пiсля того як iмператор пiшов iз Пiзи, Каструччо захопив ii, але втратив Пiстойю, яку в нього вiдняли флорентiйцi, змовившись iз ii жителями. Каструччо взяв у облогу це мiсто, причому з такою рiшучiстю та завзяттям, що хоч як намагалися флорентiйцi допомогти Пiстойi, нападаючи то на вiйсько Каструччо, то на його володiння, не змогли вони анi силою, анi хитрiстю змусити його вiдмовитися вiд своiх планiв, так люто прагнув вiн покарати пiстойцiв i перемогти Флоренцiю. Пiстойя змушена була визнати його зверхнiсть, але перемога ця виявилася для нього настiльки славною, наскiльки й гiркою, бо, повернувшись до Лукки, вiн невдовзi помер. А оскiльки доля зрiдка даруе благо або уражае нещастям, не додавши i нового блага i нового лиха, то i сталося, що в Неаполi тодi ж помер Карл, герцог Калабрii й володар Флоренцii. Отже, флорентiйцi, не чекавши того, майже водночас позбулись i влади одного, i страху перед iншим. Звiльнившись, вони заходились упорядковувати правлiння: всi колишнi ради було скасовано, а замiсть них запровадили двi новi: перша – з трьохсот членiв, яких обирали тiльки з пополанiв, i друга – з двохсот п’ятдесяти i з грандiв, i з пополанiв. Перша дiстала назву Ради народу, друга – Ради комуни.


XXXI

Імператор, прибувши до Рима, влаштував там обрання антипапи й ужив низку заходiв проти папства: багато з них вiн утiлив, але чимало з них i не мали успiху. Закiнчилося тим, що з Рима вiн iз ганьбою пiшов i повернувся до Пiзи, де вiсiмсот германських вершникiв, чи то чимось незадоволенi, чи то через вiдсутнiсть платнi, повстали проти нього й укрiпилися на Монтек’яро над Черульйо. Щойно iмператор вийшов iз Пiзи до Ломбардii, вони захопили Лукку, вигнавши звiдти Франческо Кастраканi, якого там залишив iмператор. Розраховуючи мати з цiеi здобичi користь, вони запропонували Флоренцii купити це мiсто за вiсiмдесят тисяч флоринiв, але флорентiйцi, за порадою месера Сiмоне делла Тоза, на цю пропозицiю не пристали. Таке рiшення було б для нашого мiста вельми корисним, якби флорентiйцi його дотримувались, але невдовзi iхнi настроi змiнилися, що i призвело до чималого лиха. Бо коли можна було здобути це мiсто мирно i за дуже гарну цiну, вони вiд нього вiдмовились, а коли захотiли його та готовi були заплатити значно бiльше, було вже пiзно. Цi справи також спричинили те, що Флоренцiя знову запровадила змiни в своему управлiннi, що виявилися надзвичайно злощасними. Коли флорентiйцi вiдмовилися купити Лукку, ii придбав за тридцять тисяч флоринiв генуезець месер Герардiно Спiнолi. Люди зазвичай не так поспiшають узяти те, що iм легко даеться, як спраглi того, до чого iм зась. Тiльки-но стало вiдомо про угоду, укладену месером Герардiно, i про заплачену ним низьку цiну, як народ Флоренцii запалився бажанням здобути Лукку, гнiваючись i на себе, i на тих, хто радив вiдмовитися вiд покупки. Вирiшивши будь-що забрати силою те, що вiдмовилися купити, вiн послав свое вiйсько шарпати i грабувати луккськi землi. Тим часом iмператор пiшов iз Італii, а антипапу, за рiшенням пiзанцiв, вiдправили полоненим у Францiю. Пiсля смертi Каструччо 1328 року й до 1340 року флорентiйцi мiж собою жили мирно, опiкуючись тiльки зовнiшнiми справами та ведучи приватнi вiйни в Ломбардii через появу там Іоанна, короля чеського, i в Тосканi за приеднання Лукки. Мiсто прикрасили новими будiвлями та, за порадою Джотто, найвiдомiшого тодi художника, спорудили вежу Сан Репарата. 1333 року в деяких кварталах Флоренцii через те, що води Арно пiднялися на дванадцять лiктiв вище вiд звичайного, сталася повiнь. Багато мостiв i будiвель було зруйновано, однак усе вiдновили, не шкодуючи сил i витрат.


XXXII

Але 1340 року виникли новi причини для розбрату. Найвпливовiшi громадяни мали два способи посилювати i зберiгати свою владу. Перший полягав у тому, щоб усiляко зменшувати пiд час жеребу кiлькiсть нових посадовцiв, аби жереб випадав завжди iм або iхнiм друзям. Другий – у тому, щоб керувати обранням правителiв i, отже, завжди користуватись iхньою прихильнiстю. Цей другий спосiб був для них таким важливим, що iм уже було замало двох ректорiв i вони часто додавали ще одного. І от 1340 року вдалось iм провести третю людину – месера Якопо Габрiеллi да Губбiо зi званням капiтана варти й надати йому всю владу над iншими громадянами, i вiн, бажаючи вдовольнити правителiв, творив усiлякi несправедливостi. Серед ображених ним громадян опинилися месер П’етро Бардi й месер Бардо Фрескобальдi, нобiлi, а тому, природно, люди вельми зверхнi, i вони не бажали терпiти, щоб якийсь чужинець нi з сього нi з того, вислужуючись перед небагатьма членами уряду республiки, ображав iх. Замисливши помсту, вони вчинили заколот проти нього i проти уряду, i в цьому заколотi взяли участь багато нобiльських родiв i дехто з пополанiв, яким тиранiя правителiв була кiсткою в горлi. Задум полягав у тому, щоб зiбрати у своiх домiвках достатню кiлькiсть озброених людей i рано-вранцi наступного дня, пiсля урочистого поминання Всiх святих, коли громадяни ще молитимуться в церквах за упокiй душ своiх близьких, вбити капiтана й головних членiв уряду, а потiм обрати нову Синьйорiю та провести реформи в державi. Але коли йдеться про задуми дуже небезпечнi, iх зазвичай вельми докладно обговорюють i з утiленням не дуже-то поспiшають, а тому заколоти, для здiйснення яких потрiбен час, переважно розкриваються. Один iз заколотникiв, месер Андреа Бардi, мiркуючи про це, схильний був бiльше пiддатися страху перед покаранням, анiж тiшитися надiею на помсту. Вiн розповiв про заколот своему зятю, Якопо Альбертi, який видав усе прiорам, а тi попередили iнших урядовцiв. Небезпека насувалася, бо день Усiх святих був не за горами, i от багато громадян, зiбравшись у палацi та вважаючи, що зволiкання може бути згубним, почали вимагати, щоб Синьйорiя наказала бити на сполох, закликаючи народ до зброi. Гонфалоньером був Тальдо Валонi, а одним iз членiв Синьйорii Франческо Сальв’ятi. З Бардi вони були родичi, тож бити в дзвони iм аж нiяк не кортiло, тому вони висловили думку про те, що озброювати народ iз будь-якого приводу – справа небезпечна, бо коли в руках натовпу влада – утримати його зась, i нiколи з того нiчого доброго не виходило, що розпалити пристрастi легко, а погасити важко i що краще буде, мабуть, спершу перевiрити вiдомостi про заколот i покарати винних, вживши проти них звичайних громадянських заходiв, нiж загрожувати добробуту Флоренцii, вживши за простим доносом заходiв надзвичайних. Нiхто не хотiв цього слухати, членiв Синьйорii погрозами та образами змусили бити у дзвони, i, зачувши iх, усi громадяни, озброiвшись, збiглися на площу. Зi свого боку, Бардi та Фрескобальдi, бачачи, що задум iхнiй викрито, вирiшили або славно перемогти, або з честю загинути й теж узялися до зброi, сподiваючись успiшно захищатись у тiй частинi мiста за рiчкою, де були iхнi оселi. Вони укрiпилися на мостах, оскiльки розраховували на допомогу нобiлiв, що мешкали в контадо, та iнших своiх друзiв. Однак у цьому вони помилилися, бо пополани з iхнього кутка мiста стали на захист Синьйорii. Оточенi зусiбiч заколотники очистили мости i вiдступили на вулицю, де жили Бардi, як найзручнiшу для захисту, i там хоробро оборонялися. Месер Якопо да Губбiо, знаючи, що заколот спрямовано переважно проти нього, i боячись смертi, так вжахнувся, що зовсiм розгубивсь, i нiчого не робив, оточений своею озброеною охороною неподалiк вiд Палацу Синьйорii. Але iншi правителi, не настiльки виннi, виявляли разом з тим бiльше мужностi, особливо подеста, на ймення месер Маффео деi Каррадi. Вiн вирушив на мiсце бою, перейшов без найменшого страху мiст Рубаконте просто пiд мечi людей Бардi та знаками показав, що хоче з ними говорити. Чоловiка цього так поважали через його високi моральнi якостi й iншi достоiнства, що битва миттю припинилась i його стали уважно слухати. У словах розсудливих, але сповнених стурбованостi, засудив вiн iхнiй заколот, показав, яка небезпека iм загрожуе, якщо вони не поступляться такому пориву народу, дав iм надiю на те, що iх уважно вислухають i будуть до них поблажливими, пообiцяв, що наполягатиме на тому, аби через справедливiсть iхнього обурення до них поставилися з належним спiвчуттям. Повернувшись потiм до синьйорiв, вiн заходився переконувати iх, щоб вони не добивалися перемоги цiною кровi своiх спiвгромадян i нiкого не засуджували, не вислухавши. І дiяв вiн настiльки успiшно, що Бардi й Фрескобальдi зi своiми вийшли з мiста i вирушили безперешкодно в своi замки. Пiсля цього народ роззброiвся, i Синьйорiя задовольнилася тим, що притягла до вiдповiдальностi лише тих членiв родин Бардi та Фрескобальдi, якi здiйняли зброю. Щоб послабити iхню вiйськову мiць, у Бардi викупили замки Мангона i Вернiа; було видано особливий закон, який забороняв громадянам мати укрiпленi замки ближче нiж за двадцять миль вiд мiста. За кiлька мiсяцiв вiдтяли голову Стьаттi Фрескобальдi та ще багатьом членам цiеi родини, оголошеним бунтiвниками. Однак правителям було недостатньо приниження та розгрому родин Бардi й Фрескобальдi. Як часто бувае з людьми, що дедалi сильнiше зловживають своею владою та дедалi нахабнiшими стають, вони, уже не задовольняючись одним капiтаном варти, що дошкуляв усьому мiсту, призначили ще одного для iнших земель Флоренцii з особливо великими повноваженнями, щоб люди, якi викликали у них пiдозру, не могли жити не тiльки в мiстi, а й узагалi на територii республiки. Так вони налаштували проти себе всiх нобiлiв, i тi готовi були заради помсти й самi продатись, i мiсто продати кому завгодно. Вони чекали лише нагоди; це сталося незабаром, а вони скористались iз цiеi нагоди дуже швидко.


XXXIII

Пiд час безперервноi колотнечi, що роздирала Тоскану та Ломбардiю, мiсто Лукка опинилося пiд владою Мастiно делла Скала, володаря Верони, який, хоча i зобов’язаний був, згiдно з угодами, передати Лукку Флоренцii, не зробив цього; вiн вважав, що, володiючи Пармою, може утримати також i Лукку, i тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентiйцi в союзi з Венецiею повели проти нього таку нещадну вiйну, що вiн мало не втратив усi своi володiння. Однак единою вигодою, яку вони дiстали, було задоволення вiд того, що вони погромили Мастiно, бо венецiанцi, як усi, хто уклав союз зi слабшим, нiж вони, заволодiвши Тревiзо i Вiченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренцiя залишилася нi з чим. Утiм, за певний час Вiсконтi, герцоги Мiланськi, вiдняли у Мастiно Парму, i той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирiшив продати ii. Покупцями були Флоренцiя та Пiза, i пiд час торгу пiзанцi зрозумiли, що флорентiйцi, як багатшi, вiзьмуть у цiй справi гору. Тодi вони вирiшили захопити Лукку силою i за допомогою Вiсконтi взяли мiсто в облогу. Флорентiйцi все ж не вiдступились, уклали з Мастiно угоду, виплативши частину грошей готiвкою, а на iншi видавши зобов’язання, i послали трьох комiсарiв – Надо Ручеллаi, Джованнi дi Бернардiно Медiчi та Россо дi Рiччардо Рiччi – отримати у володiння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного мiста, i вiйсько Мастiно, що перебувало там, передало iм Лукку. Пiзанцi, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодiти мiстом, флорентiйцi ж намагалися змусити iх зняти облогу. Пiсля досить тривалоi вiйни, у якiй флорентiйцi втратили своi грошi та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла пiд владу Пiзи. Втрата цього мiста, як завжди в таких випадках бувае, викликала у флорентiйському народi крайне роздратування проти правителiв держави, i iх паплюжили на всiх площах, звинувачуючи у скнаростi й бездарностi. Попервах вести вiйну доручили двадцяти громадянам, якi призначили месера Малатеста да Рiмiнi капiтаном вiйська. Вiн же вiв военнi дii i нерiшуче, i невмiло, а тому зiбрання Двадцяти послало королю Робертовi Неаполiтанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренцii Готье, герцога Афiнського, який (з волi неба, яке вже готувало майбутнi лиха) прибув саме тодi, коли затiя з Луккою остаточно провалилася. Зiбрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирiшило, що призначення нового военачальника викличе у народi новi надii й або зовсiм знищить, або значно притупить привiд для нападу на неi. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афiнському такi повноваження, щоб вiн мiг успiшнiше захищати ii, вона призначила його спершу зберiгачем, а потiм капiтаном вiйська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволеннi, а проте багато з них були тiсно пов’язанi з Готье, коли вiн вiд iменi Карла, герцога Калабрiйського, керував Флоренцiею. Тут вони i вирiшили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я iхньоi ненавистi й що единий спосiб здолати народ, який завдав iм стiльки образ, – це вiддати його пiд владу правителя, який, добре знаючи достоiнства однiеi з партiй i розгнузданiсть другоi, першу винагородить, а другу триматиме в уздi. До цього треба додати i розрахунок на тi блага, якi, безсумнiвно, мали стати iхньою часткою як нагорода за iхне сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таемно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обiцяючи допомагати йому всiм, чим тiльки зможуть. У цiй справi до них приедналися деякi пополанськi родини, як, наприклад, Перуццi, Аччаюолi, Антеллезi та Буонаккорсi: зав’язлi в боргах i не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро i на те, що, вiддавши в неволю батькiвщину, вони позбудуться неволi, якою погрожували iм претензii кредиторiв. Усi цi вмовляння розпалили в честолюбному серцi герцога спрагу влади та могутностi. Щоб уславитись як суворий правдолюбець i заслужити так симпатii низiв, вiн затiяв судове переслiдування тих, хто керував Луккською вiйною, стратив месерiв Джованнi Медiчi, Надо Ручеллаi та Гульельмо Альтовiтi, а багатьох iнших засудив до вигнання або грошового штрафу.


XXXIV

Вироки цi дуже налякали всiх громадян середнього стану, а припали до душi тiльки грандам i низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всi образи, завданi iм пополанами, другим – тому що iм вiд природи властиво радiти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями мiста, його гучно славили за душевне благородство, i кожен публiчно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зiбрання Двадцяти щодня важило дедалi менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усi громадяни, прагнучи засвiдчити свою прихильнiсть до нього, зображували на фасадах своiх будинкiв його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозумiти членам Синьйорii, що переконаний у необхiдностi для блага держави дiстати всю повноту влади i, оскiльки все мiсто з цим згодне, сподiваеться, що й Синьорiя не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всi вони, почувши цю вимогу, вiдчули велике хвилювання i, попри ясне усвiдомлення того, що iм загрожуе небезпека, вiдповiли одностайною рiшучою вiдмовою, щоб не зрадити батькiвщинi. Герцог, бажаючи постати в очах усiх особливо прихильним до вiри та загального блага, обрав мiсцем свого перебування монастир братiв-мiноритiв Санта Кроче. Вирiшивши, що час уже здiйснити пiдступний свiй задум, вiн звелiв читати всюди заклик до народу зiбратися завтра перед ним на площi Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорiю ще бiльше, нiж попереднi його дii, i вона об’едналася з тими громадянами, яких вважала найбiльш вiдданими батькiвщинi та свободi. Добре усвiдомлюючи сили герцога, вони вирiшили тiльки умовляти його та спробувати, якщо опiр уже неможливий, переконати його вiдмовитися вiд задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кiлька членiв Синьорii вирушили до герцога, i один iз них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потiм за указом вашим про всенароднi збори, бо нам здаеться безсумнiвним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотiли вам дати законним порядком. Ми аж нiяк не маемо намiру силою опиратися вашим задумам, ми тiльки хочемо, щоб ви зрозумiли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираетеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про нашi поради та про тi, зовсiм протилежнi, якi дають вам люди, стурбованi не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба мiсто, яке завжди жило вiльно, бо влада, яку ми колись вручали неаполiтанським королям, означала спiвдружнiсть, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означае для такого мiста i як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолае, час не зiтре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, якi сили будуть потрiбнi, щоб тримати таке мiсто в рабствi. Тих, що ви отримаете ззовнi, буде недостатньо, а внутрiшнiм ви довiритися не зможете, бо нинiшнi вашi прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зi своими недругами, вiдразу ж шукатимуть способiв знищити вас, аби залишитися в панiвному становищi. Низи, яким ви зараз довiряете, змiнюються за найменшоi змiни обставин, тож будь-якоi митi все мiсто може перетворитися на вашого ворога, згубивши i себе, i вас. Лiкiв проти цiеi бiди немае, бо убезпечити свое панування можуть лише володарi, у котрих мало ворогiв, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточуе тебе зусiбiч, не може бути безпеки, бо не знаеш, звiдки загрожуе удар, а, побоюючись усiх, не можна довiряти нiкому. Намагаючись позбутися загрози, тiльки посилюеш небезпеку, бо всi скривдженi розпалюються ще бiльшою ворожнечею i ще лютiше готовi мститися. Немае сумнiву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охопленi нею в багатьох мiстах жителi, що нiколи самi не вiдчули ii смаку, але любили ii з пам’ятi, залишеноi iхнiми батьками, i, якщо iм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали ii з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навiть цiеi пам’ятi не заповiдали iм батьки, вона вiчно живе в громадських будiвлях, у мiсцях, де вершили справи посадовцi, в усiх зовнiшнiх ознаках вiльних установ, у всьому, що прагнуть на дiлi пiзнати всi громадяни. Що саме розраховуете ви зробити, аби врiвноважити солодкiсть вiльного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинiшнiй лад? Нi, нiчого такого не вдасться вам здiйснити, навiть якби ви приеднали до цiеi держави всю Тоскану i щодня поверталися до цього мiста пiсля перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не iхньою славою, i громадяни Флоренцii придбали б не пiдданих, а товаришiв по рабству, що ще глибше занурювало б iх у рабський стан. І навiть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спiлкуваннi, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вiльно, i будь-якi закови стискають його. До того ж правлiння насильницьке несумiсне з добрим правителем, i неминуче трапиться, що вони або уподiбняться один до одного, або одне знищить iнше. Тому у вас е лише один вибiр: або правити цим мiстом, застосовуючи найбiльш крайнi засоби насильства, для чого доволi часто недостатньо бувае фортець, збройноi варти, зовнiшнiх союзникiв, або задовольнятися тiею владою, якою ми вас надiлили, до чого ми вас i закликаемо, нагадуючи вам, що едина мiцна влада – та, яку люди визнають за своею доброю волею. Не прагнiть в ослiпленнi честолюбством становища, в якому не зможете мiцно утвердитись i з якого вам не можна буде пiднятися вище i де, отже, ви приреченi на падiння на превелике ваше i наше нещастя».


XXXV

Промова ця анiскiльки не зворушила жорстоку душу герцога. Вiн вiдповiв, що аж нiяк не мае намiру позбавляти мiсто свободи, а навпаки – повернути йому ii, бо в рабствi живуть лише мiста, роздiленi внутрiшнiми чварами, а де пануе еднання, там i свобода. І якщо Флоренцiя пiд його владою звiльниться вiд ярма партiй, гри особистого честолюбства i приватних чвар, це не вiднiме у неi свободу, а поверне ii. І не честолюбство змушуе його взяти на себе цей тягар, а благання вельми багатьох громадян, i тому iм, синьорам, слiд було б прийняти те, що влаштовуе iнших. Що небезпеками, пов’язаними з цiею справою, вiн нехтуе, бо лише негiдна людина вiдмовляеться вiд благих намiрiв зi страху перед злом i тiльки боягуз ухиляеться вiд славетноi справи, якщо результат ii сумнiвний. І що вiн сподiваеться дiяннями своiми незабаром переконати всiх, що йому замало довiряли та занадто його побоювалися. Синьйори, бачачи, що нiчого вони не доб’ються, домовилися на завтрашнiй ранок скликати весь народ на площу перед палацом i з його згоди вручити герцогу верховну владу на один рiк на тих самих умовах, на яких ii вже вручали Карлу, герцогу Калабрiйському. Восьмого вересня 1342 року герцог у супроводi месера Джованнi делла Тоза, всiх своiх прихильникiв i багатьох iнших громадян прибув на площу та разом iз синьйорами пiднявся на трибуну, як називають флорентiйцi сходи, що ведуть вiд площi до Палацу Синьйорii, звiдки i було прочитано народу умови, встановленi мiж Синьйорiею та герцогом. Коли дiйшли до статтi, за якою верховна влада вручалася йому на один рiк, народ закричав: «Пожиттево!» Коли месер Франческо Рустiкеллi, один iз членiв Синьйорii, пiдвiвся, щоб промовою своею заспокоiти збуджений натовп, слова його перервано було ще бiльшим галасом; тож, за бажанням народу, герцога обрали володарем Флоренцii не на рiк, а довiчно. Натовп пiдхопив його, пiдняв i урочисто понiс по площi, вигукуючи його iм’я. За звичаем глава палацовоi охорони пiд час вiдсутностi членiв Синьйорii мав замкнутися в палацi: тодi посаду цю обiймав Рiньерi дi Джотто. Пiдкуплений друзями герцога, вiн упустив його до палацу без опору, а переляканi та зганьбленi синьйори розiйшлися по домiвках. Палац розграбувала герцогська челядь, прапор народу було розiрвано, а на фасадi палацу прикрiпили герб герцога. Усi цi подii викликали безмежну скорботу i зневiру доброчесних громадян i велику радiсть тих, хто брав участь у них з невiгластва чи зловмисностi.


XXXVI

Надiлений верховною владою, герцог, щоб позбавити будь-якоi влади людей, якi були завжди захисниками свободи, заборонив членам Синьйорii збиратися в палацi й надав iм один приватний будинок; вiн вiдiбрав прапори у гонфалоньерiв компанiй, якi очолювали народнi збройнi загони, скасував Постанови справедливостi, спрямованi проти грандiв, звiльнив ув’язнених, повернув до Флоренцii родини Бардi й Фрескобальдi та всiм заборонив носити зброю. Щоб краще захищатися вiд внутрiшнiх ворогiв, вiн замирився iз зовнiшнiми, причому вельми задовольнив жителiв Ареццо та всiх iнших супротивникiв; уклав мир iз Пiзою, хоча був покликаний як синьйор для ведення з нею вiйни; анулював зобов’язання, виданi купцям, позичив республiцi грошi для луккськоi вiйни; збiльшив колишнi податки та встановив новi; позбавив Синьйорiю всякоi влади. Управителями у нього були месер Бальоне з Перуджi та месер Гульельмо з Ассiзi, якi разом iз месером Череттьерi Вiсдомiнi й були його радниками. Вiн дошкуляв громадянам тяжкими поборами, суд вершив несправедливо, а строгiсть моралi та людянiсть, якi вiн на себе напускав, обернулися гординею та жорстокiстю. Отже, багатьом громадянам iз грандiв i зi знатних пополанiв постiйно загрожували грошовi штрафи, смерть i всiлякi iншi способи пригнiчення. А щоб поза мiстом його правлiння було не краще, нiж у мiстi, вiн призначив для флорентiйськоi территорii за межами столицi шiстьох управителiв, якi гнобили та грабували сiльських жителiв. Гранди були у нього на пiдозрi, попри те, що вони ж його пiдтримували i вiн багатьох iз них повернув на батькiвщину. Вiн не мiг уявити собi, щоб благороднi душi, якi часто можна зустрiти серед нобiлiтету, почувалися задоволеними пiд його пануванням. Тому вiн загравав iз низами, розраховуючи на те, що з iх допомогою i за пiдтримки чужоземноi зброi зможе зберегти тиранiю. Коли настав травень, який у народi зазвичай вiдзначають святами, вiн наказав утворити з низiв i з бiдного народу збройнi загони, яким дав гучнi назви, роздав прапори та грошi. З них однi урочисто ходили мiстом, а iншi вiтали iх iз великою пишнотою. Усюди поширилася чутка про пiднесення герцога, i до нього почали прибувати французи, а вiн роздавав iм посади як людям, котрим мiг цiлком довiритися. Тож незабаром Флоренцiя не тiльки пiдпала пiд владу французiв, а й стала навiть переймати iхнi звичаi та вбрання, бо i чоловiки й жiнки наслiдували iх без усякого сорому, забувши про вiтчизнянi звичаi. Але найбiльше обурювали в ньому i його прибiчниках насильства, якi вони, не червонiючи, дозволяли собi стосовно жiнок. Так i жили громадяни Флоренцii, обурено дивлячись на те, як занепадае велич iх держави, як перекручуються всi встановлення, як знищуеться законнiсть, псуються звичаi, зневажаеться всяка пристойнiсть. Тi, хто нiколи не спостерiгав зовнiшньоi пишностi монархiчноi влади, не могли без жалю бачити, як мiстом урочисто роз’iжджае герцог, оточений кiнним i пiшим почтом. І для того, щоб iще яснiше усвiдомлювати свою ганьбу, були вони змушенi висловлювати повагу тому, кого смертельно ненавидiли. До цього ще додавався страх, що викликаеться частими стратами i безперервними поборами, якi терзали та розоряли мiсто. Обурення i страх громадян були добре вiдомi герцогу, i сам вiн теж боявся, але все ж таки удавав, нiби вважае, що всi його люблять. І от сталося, що Маттео Мороццо, чи то для того, щоб заслужити його милiсть, чи то щоб усунути вiд себе смерть, донiс йому про змову, що учиняли проти нього родина Медiчi та ще дехто з громадян. Однак герцог не тiльки не почав слiдства у цiй справi, а й з ганьбою стратив донощика. Цей вчинок вiдняв у всiх, хто готовий був iнформувати його про небезпеку, всяке бажання робити це i вiддав його в руки тих, хто жадав його загибелi. За те, що Бертоне Чiнi вiдкрито обурювався його поборами, вiн велiв вiдрiзати йому язика з таким мучительством, що Бертоне помер. Гнiв народу та ненависть до герцога через це ще посилилися, бо флорентiйцi, якi звикли i робити, i говорити абсолютно вiльно все, що хотiли, не могли знести, щоб iм затикали рот. Обурення та ненависть дiйшли до того, що не тiльки флорентiйцi, якi не вмiють нi зберiгати свободу, нi зносити рабства, а й навiть найбiльш принижений народ запалав би прагненням повернути вiльне життя. І ось безлiч громадян усiх станiв замислили або вiддати свое життя, або знову стати вiльними. Громадяни трьох родiв – нобiлi, пополани та ремiсники – вчинили три змови. Крiм спiльних причин для ненавистi до герцога, у них усiх були й своi особливi причини: гранди обуренi були тим, що управлiння державою iм так i не дiсталося, пополани – тим, що вони його позбулись, а ремiсники – втратою заробiткiв. Архiепископом Флоренцii був месер Аньоло Аччаюолi, який спочатку прославляв у проповiдях своiх дiяння герцога i вельми допомiг йому завоювати прихильнiсть народу. Але коли вiн побачив герцога повновладним правителем i пiзнав усе його тиранство, то вважав, що той обдурив надii батькiвщини, i, щоб спокутувати свою провину, вирiшив, що рука, яка завдала рани, мае i вилiкувати ii. Тому вiн став главою пер- шоi i найсильнiшоi змови, у якiй брали участь також Бар- дi, Россi, Фрескобальдi, Скалi, Альтовiтi, Магалоттi, Строццi та Манчинi. Ватажками другого були месери Манно та Корсо Донатi, а з ними заодно – Паццi, Кавiччулi, Черкi й Альбiццi. Третю очолив Антонiо Адiмарi, i в нiй брали участь Медiчi, Бордонi, Ручеллаi й Альдобрандiнi. Цi думали спершу вбити герцога в будинку Альбiццi, куди, як вони вважали, вiн прийде в день Святого Іоанна дивитися на кiннi перегони. Однак вiн туди не прийшов, i задум цей не вдався. З’явилась у них думка напасти на нього пiд час прогулянки його мiстом, але це було дуже важко, бо герцог виiжджав завжди добре озброений i супроводжуваний сильним конвоем та до того ж завжди вирушав у рiзнi мiсця, тож невiдомо було, де його пiдстерiгати. Обговорювали i питання про вбивство герцога в Радi, але там навiть пiсля його загибелi вони опинилися б у руках його охорони. Поки змовники виробляли всi цi плани, Антонiо Адiмарi вiдкрив iхнi задуми декому зi своiх друзiв у Сiенi, щоб дiстати вiд них допомогу, назвавши iм деяких змовникiв i переконуючи, що все мiсто готове до боротьби за свободу. Один iз сiенцiв, своею чергою, повiдомив про це месеру Франческо Брунеллескi, не для того щоб донести, а тому, що вiн вважав його учасником змови. Натомiсть месер Франческо, чи то боячись за себе, чи то з ненавистi до деяких змовникiв, вiдкрив усе герцогу, який звелiв схопити Паголо дель Мадзека i Сiмоне да Монтерапполi. Тi розповiли йому, хто змовники i скiльки iх, герцог вжахнувся, i йому порадили не заарештовувати iх, а тiльки викликати на допит, бо, якщо вони сховаються, вигнання позбавить його вiд них без зайвого шуму. Герцог тодi викликав Антонiо Адiмарi, який, покладаючись на спiльникiв, прибув до герцога, i його було заарештовано. Месер Франческо Брунеллескi та месер Угуччоне Буондельмонтi порадили герцогу прочесати збройними загонами всю краiну i всiх захоплених убивати, але цю пораду вiн вiдхилив, вважаючи, що проти такоi кiлькостi ворогiв вiйська у нього недостатньо, й ухвалив iнше рiшення, котре, якби його вдалося здiйснити, врятувало б його вiд ворогiв i змiцнило його владу. Герцог мав звичай викликати до себе громадян за своiм вибором, щоб радитися з ними у справах мiста, тож вiн склав список iз трьохсот громадян i послав до них посильних з викликом нiбито на раду: намiр його полягав у тому, щоб, зiбравши iх у себе, вбити або кинути до в’язницi й таким робом позбутись iх. Але арешт Антонiо Адiмарi i наказ про збiр вiйськ, що неможливо було зберегти в таемницi, насторожили громадян, особливо ж змовникiв, i найсмiливiшi вiдмовились коритися виклику. А оскiльки всi вони ознайомилися зi списком, то й дiзналися про своiх однодумцiв i пiдтримали одне в одному мужню рiшучiсть краще померти зi зброею в руках, нiж дозволити, щоб iх погнали на бойню, нiби худобу. Тож дуже скоро всi три групи змовникiв вiдкрились одна однiй i вирiшили наступного дня, 26 липня 1343 року, вчинити на Старому ринку заворушення, а потiм взятися до зброi та закликати народ до боротьби за свободу.


XXXVII

Наступного дня при полуденному дзвонi змовники, згiдно з наказом, взялися до зброi, весь народ пiд вигуки «Свобода!» озброiвся, i кожен зайняв свое мiсце у себе в кварталi пiд прапорами народних загонiв, якi потай пiдготували змовники. Усi глави родин нобiлiв i пополанiв зiбрались i дали присягу захищати одне одного, а герцога вбити. До них не приедналися лише Буондельмонтi й Кавалькантi та ще тi чотири родини пополанiв, якi сприяли приходу герцога до влади: цi, об’еднавшись iз м’ясниками та iншими з низiв, збiглися зi зброею на площу i стали на його захист. Щойно почався заколот, герцог зачинився в палацi, а його прихильники, розмiщенi в рiзних кiнцях мiста, скочили на коней i кинулися на площу, але по дорозi iх перехоплювали й убивали. Однак близько трьохсот вершникiв зумiли все ж таки прорватися на площу. Герцог вагався, битися йому з ворогами на площi чи оборонятися в палацi. Але Медiчi, Кавiччулi, Ручеллаi та iншi родини, що найбiльше постраждали вiд герцога, зi свого боку побоювалися, що коли вiн здасться на площi, багато хто з тих, хто зараз повстав, знову перетворяться на його прихильникiв, i, щоб не дати йому можливостi зробити вилазку та збiльшити своi сили, вони об’едналися й увiрвались на площу. Коли вони з’явилися, люди з пополанських родин, якi стали на бiк герцога, бачачи, що на них нападають, а доля герцогу зраджуе, теж змiнили своi почуття та приедналися до спiвгромадян, окрiм месера Угуччоне Буондельмонтi, який увiйшов до палацу, i месера Джанноццо Кавалькантi, який iз частиною своiх прихильникiв вiдступив до Нового ринку. Там вiн вилiз на лаву i почав закликати тих, що йшли зi зброею на площу, стати на захист герцога, причому всiляко залякував людей, перебiльшуючи сили герцога та погрожуючи iм смертю, якщо вони наполягатимуть на своему намiрi повстати проти правителя. Бачачи, що нiхто за ним не йде, але й не намагаеться з ним розправитися за його зухвалiсть i що вiн тiльки даремно витрачае сили, вiн вирiшив не гратися бiльше з долею та замкнувся у себе вдома.

Сутичка на площi мiж народом i людьми герцога перетворилася на справжню битву, i, хоча останнiм за стiнами палацу захищатися було легше, вони зазнали поразки: однi з них здалися на милiсть переможця, iншi сховалися в палацi. Поки на площi билися, Корсо й Амерiго Донатi з частиною озброеного народу вдерлися до в’язницi Стiнке, спалили документи подеста i державного казначейства, розгромили будинки управителiв i перебили всiх прислужникiв герцога, якi трапились iм пiд руку. Герцог, бачачи, що площа в руках його ворогiв, усе мiсто на iхньому боцi, а на допомогу надii немае, спробував повернути собi симпатii народу якимись великодушними дiяннями. Вiн велiв привести до себе в’язнiв, iз ласкавими словами повернув iм свободу та посвятив у рицарi Антонiо Адiмарi, хоча той зовсiм цього не бажав. Вiн велiв також зняти свiй герб, що красувався над палацом, i замiнити його гербом флорентiйського народу. Але всi цi вчинки, запiзнiлi й недоречнi, бо вони були вирванi силою та дарованi з нехiттю, мало йому допомогли. Сповнений досади, вiн залишавсь обложеним у себе в палацi й усвiдомив нарештi, що, жадаючи забагато, втратив усе i що за кiлька днiв доведеться йому прийняти смерть або вiд голоду, або вiд меча. Щоб вiдновити лад у державi, громадяни зiбралися в Сан Репаратi та обрали чотирнадцять осiб серед себе – половину з грандiв, половину з пополанiв, – яких разом iз епископом надiлили всiма повноваженнями для вiдновлення Флорентiйськоi держави. Вибрали також шiстьох людей для виконання функцiй подеста, поки iх не зможе змiнити той, кого знову призначать.

До Флоренцii прибули безлiч озброених людей на допомогу народу, i серед них сiенцi на чолi з шiстьма посланниками, людьми, вельми шанованими у себе на батькiвщинi. Вони намагалися стати посередниками мiж народом i герцогом; проте народ не захотiв i чути про будь-якi перемовини, поки йому не видадуть на суд i розправу месера Гульельмо з Ассiзi та його сина, а такоже месера Черреттьерi Вiсдомiнi. Герцог на це не погоджувався, але тут йому стали погрожувати iншi обложенi разом iз ним у палацi, i вiн змушений був поступитися силi. Без сумнiву, лють у серцях людей значно гострiша та рани значно глибшi, коли тривае боротьба за вiдновлення свободи, нiж коли ii захищають. Месер Гульельмо i син його потрапили до рук незлiченних ворогiв, а син цей був майже хлопчик, iще не досяг вiсiмнадцяти рокiв. І все ж нi молодiсть його, нi невиннiсть, нi краса не могли врятувати його вiд лютi натовпу. Тi, кому не вдалося нанести удар батьковi та сину, поки вони були ще живi, шматували iхнi трупи i, не задовольняючись ударами мечiв, рвали iхнi тiла пальцями. А щоб наситити помстою всi своi почуття, вони, насолодившись iхнiми криками, iхнiми ранами, що впивалися в iхню плоть, захотiли i на смак спробувати ii, щоб помста втамувала не тiльки почуття, а й нутро. Шаленство це виявилося настiльки ж згубним для Гульельмо з Ассiзi iз сином, як i рятiвним для месера Черретьерi. Натовп, утамувавши свою жорстокiсть цими двома жертвами, про нього забув. Його нiхто не вимагав привести, вiн i залишився в палацi, а вночi деякi з друзiв i родичiв непомiтно вивели його звiдти.

Коли натовп наситив лють свою пролитою кров’ю, укладено було угоду, за якою герцогу надавалося право вийти з Флоренцii з усiм майном i своiми людьми за умови вiдмови вiд влади над нею, i цю угоду вiн ратифiкуе вже поза ii межами, у Казентiно. Уклавши цю угоду, вiн 6 серпня виiхав iз Флоренцii в супроводi безлiчi громадян i, прибувши до Казентiно, пiдтвердив свое зречення, хоча i згнiтивши серце. Вiн не дотримав би слова, якби граф Сiмоне не пригрозив, що пошле його назад до Флоренцii. Був цей герцог, як видно з його правлiння, жадiбний, жорстокий i зарозумiлий. Прагнув вiн не блага для народу, а поневолення його, i тому хотiв викликати страх, а не любов. Зовнiшнiсть його була не менш огидна, нiж поведiнка: був вiн малий на зрiст, чорнявий, iз довгою, але рiденькою бородою, тож хоч iз якого боку на нього дивитися, вiн заслуговував тiльки на ненависть. Так от за десять мiсяцiв через злостивiсть своеi вдачi позбувся вiн верховноi влади, яку захопив за шкiдливими порадами своiх прихильникiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65765082) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Дживилегов А. Предисловие // Никколо Маккиавелли – М.; Л.: Academia, 1934. – Т. І. – С. 24.




2


Виллари П. // Никколо Маккиавелли. История Флоренции. – Л., 1973. – С. 353.




3


Алексеев А. С. Маккиавелли как политический мыслитель. – М., 1980. – С. 110–111.




4


Ванштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.




5


Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. І. – С. 20.




6


Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.




7


Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.




8





Голенищев-Кутузов И. Е. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – С. 6–7.




9


Костомаров Н. И. Две русские народности. – Киев; Харьков, 1991. – С. 47–48.