Книга - Дон Жуан

Дон Жуан
Джордж Гордон Байрон


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Джордж Гордон Байрон (1788—1824) – найвiдомiший англiйський поет-романтик. Знаменитий дендi, аристократ-бунтар, вiдважний борець за свободу та пристрасний коханець, визнаний генiй i «володар думок» початку XIX столiття – став справжньою iконою стилю для свого поколiння.

«Дон Жуан» – пiдсумковий твiр Байрона з унiкальним для нього – не «байронiчним»! – героем. На змiну одиноким страждальцям на зразок Чайльд-Гарольда приходить безтурботний гульвiса. Дiя розгортаеться то в гаремi турецького султана, то у вiйську пiд командуванням Суворова, то при дворi Катерини II, то в Лондонi… Іспанський аристократ i сластолюбець, який часом не в змозi протистояти своiм пристрастям, але нерiдко i сам стае об’ектом домагання жiнок, Дон Жуан у поемi Байрона стае поцiновувачем насолод на вiдмiну вiд свого iсторичного прототипу – розбiяки та дуелянта.





Джордж Гордон Байрон

Дон Жуан





«НЕ-ПРИМХЛИВИЙ» ДОН ЖУАН: МІЖ АКЦЕНТУЙОВАНОЮ НЕРІШУЧІСТЮ ТА МЕЛАНХОЛІЙНОЮ УТОМОЮ


Нема героя в мене! Чи не диво – тепер, коли заледве не щодня, з газетних шпальт волаючи жадливо, новий герой увагу зупиня! Але, оскiльки доля iх примхливо скидае геть здебiльшого з коня, я обираю краще Дон Жуана, хоч доля на кону його й погана.

    Дж. Байрон, «Дон Жуан»

Джордж Ноел Гордон Байрон (George Noel Gordon Byron; 22 сiчня 1788 р., Лондон, Велика Британiя – 19 квiтня 1824 р., Месолонгiон, Грецiя) – один iз найяскравiших представникiв англiйського романтизму, чия творчiсть мала значний вплив на iншi лiтератури, зокрема, й украiнську. Байрон народився в Лондонi у старовиннiй, але збiднiлiй шляхетськiй родинi. Гордон – друге особисте iм’я, дане пiд час хрещення; це iм’я збiгаеться з дiвочим прiзвищем матерi. У десять рокiв Байрон успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маеток у графствi Ноттiнгемшир. Саме тут майбутнiй письменник був свiдком виступiв луддитiв, тут починае формуватися його активна громадянська позицiя та полiтичнi погляди, спрямованi в майбутньому на боротьбу iз соцiальною несправедливiстю. У 1799 роцi Байрон починае навчання у школi доктора Гленi, де провчився два роки. «Години дозвiлля» (1807) – перша, ще не цiлком самостiйна збiрка вiршiв. Сатирична поема «Англiйськi барди й шотландськi оглядачi» (1809) поклала початок полемiцi Байрона з романтизмом, якоi вiн не припиняв протягом усього життя. Байрон критично ставився до поетiв «озерноi школи», висмiював iх за зраду прогресивних iдей, захоплення середньовiччям i мiстикою. Вияви цiеi полемiки знаходять свое вiдлуння i в поемi «Дон Жуан».

Лiтературну славу й свiтове визнання Байрону принесла перша пiсня «Чайльд Гарольдовоi мандрiвки»[1 - Такий переклад назви твору здiйснив П. Кулiш.] (1812), написана пiд враженням пiсля мандрiв Португалiею, Іспанiею, Грецiею, землями Османськоi iмперii. Саме у цьому творi Байрон уперше заявив про своi симпатii до нацiонально-визвольноi боротьби поневолених народiв i про свою ненависть до загарбницьких воен.

Повернувшись до Англii, письменник бере активну участь у полiтичному життi, виступае в палатi лордiв проти закону про смертну кару для луддитiв та iн. Обурення, пов’язане з тогочасною полiтикою уряду, Байрон втiлив у сатиричнiй «Одi авторам бiлля проти руйнiвникiв верстатiв» (1812). У цi ж роки вiн створюе лiричнi вiршi, в яких тема кохання поеднуеться з волелюбними iдеями, а також цикл так званих схiдних поем («Гяур», «Абiдоська наречена», 1813, «Корсар», «Лара», 1814, дещо пiзнiше – «Мазепа», 1818, та iн.). «Дон Жуан» почасти також можна назвати «схiдною поемою», лiро-епiчним твором, у якому увиразнено орiентальну рецепцiю i якому притаманна сатирично-iронiчна спрямованiсть. У зазначених поемах експлiковано суперечностi свiтогляду Байрона – протест поета проти реальностi, сповненоi фальшувань i несправедливостi. Сприйняття навколишньоi дiйсностi викликае у митця песимiстичнi настроi. Настроi трагiчноi самотностi, вiдчаю, заперечення можливостей суспiльного прогресу виявились у вiршi «Пiтьма» (1816), у фiлософськiй драмi «Манфред» (1817) та в деяких iнших творах, написаних пiсля другого вимушеного вiд’iзду Байрона з батькiвщини внаслiдок переслiдувань його панiвними полiтичними класами Англii. Цi настроi в особливий спосiб оприявненi i в завершальному прижиттевому творi письменника – поемi «Дон Жуан». Мотив свiтовоi скорботи виникае насамперед пiд впливом свiтоглядноi кризи, яку митець пережив пiсля занепаду iдеалiв Французькоi революцii та реставрацii «старого режиму» в Європi пiсля падiння Наполеона.

«Дон Жуан» – magnum opus Джорджа Гордона Байрона. Цю поему (або ж роман у вiршах, за iншою класифiкацiею) написано впродовж 1819—1824 рр., твiр незавершений через смерть автора. На думку І. Франка, «Дон Жуан» був «останнiм i найбiльшим твором Байрона <…>, над яким автор працював шiсть рокiв i не завершив його». Дуже високо оцiнив згаданий твiр Гете, називаючи його найгенiальнiшим поетичним твором XIX столiття. Франко ж, передусiм, бачив у «Дон Жуанi» широку панораму европейськоi дiйсностi, яскраву картину тогочасного суспiльного ладу. Головними у змiстi «Дон Жуана», на думку І. Франка, е не пригоди героя, а величнi описи та вiдступи, жарти та натяки»[2 - Мельник О. Джордж Гордон Байрон у критичнiй та творчiй перцепцii Івана Франка / Оксана Мельник // Украiнське лiтературознавство. – 2008. – Вип. 70. – С. 222. Про Франкову рецепцiю творчостi Дж. Байрона також див.: Соколець Ф. Т. Шевченко та І. Франко про творчiсть Байрона // Всесвiт. – 1978. – № 9. – С. 192—193.].

О ви, блакитноокi й бiлорукi
Фемiди, що засудите мiй твiр,
невже таки не трапить вiн до друку
І пiде мiй рукопис на папiр
в крамничку, де солодощi на штуку
розпродуе кондитер-бузувiр?

«Дон Жуан» – пiдсумок свiтоглядних шукань i духовних поривань, що оприявнили енциклопедичний манiфест боротьби проти соцiального гноблення й рабства, мiлiтаризацii Європи, фальшування духовних цiнностей, подвiйних стандартiв тогочасноi европейськоi (англiйськоi, зокрема) буржуазii, морального зубожiння церкви, яка бiльше не поеднувала людину з Богом, а була iнкорпорована в полiтичний лад краiни. «Дон Жуан» – значний за обсягом художнiй твiр, який постае своерiдною вiзуалiзованою мапою свiту першоi третини ХІХ ст. Ідеться про те, що у цiй лiро-епiчнiй поемi оприявнено значну кiлькiсть етнокультурних i етноментальних стереотипiв, клiшованих форм сприйняття «Свого» й «Чужого»; цей твiр наскрiзь iмагологiчний, тобто «зiтканий» iз рiзних етнообразiв i ментальних проекцiй, за якими бачиш доволi непривабливу людську сутнiсть, надiлену численними вадами. У словах оповiдача маемо чимало iмагологiчних характеристик, як-от:

І, хоч як ви, либонь, запам’ятали,
мiй гнiвний розум та нещаднiсть рим
на рiдну кров братiв моiх напали,
коли ще був я зовсiм молодим,
тi вихватки нi успiху не мали,
нi снiв моiх не вивiтрили тим.
Шотландцiв я картав, але велику
краiну гiр кохатиму довiку.

Людина, позбавлена справжнього зв’язку з Богом, деформована викривленою мораллю, яка мае обслуговувати iнтереси панiвних верств, сама починае утверджувати власнi спотворення за морально-духовнi чесноти, вдягаючи на себе рiзнi маски праведностi й благопристойностi. Отже, ця поема (роман у вiршах) – не лише чергова версiя легенди про севiльського Дон Жуана, а окремий свiт уявлень, подеколи iронiчних i сатиричних, у яких у дошкульнiй формi репрезентовано тогочасне суспiльство, яке задихаеться вiд фальшивих правил, викривлених норм i штучних обмежень. Зображенi у творi суспiльнi верстви пiддано висмiюванню, iронiчнiй зневазi, сатиричному викриттю.

Крiм «чорт би вас побрав» Жуан одвiку
не знав англiйських виразiв i слiв,
але чомусь як милiсть превелику
вiн сенс цiеi фрази розумiв.

Окреме мiсце у творi посiдае оповiдач. Саме йому належить роль «мудрого блазня»; людини, здатноi казати правду про свою добу й людей у нiй, поширювати досвiд мудрецiв i поетiв, якi у рiзний час говорили й писали про тi базовi цiнностi, якi визначають сутнiсть людського життя. Часто, пригадуючи минулий досвiд, оповiдач дорiкае часовi теперiшньому, у якому вiдбулось змiзернення особистостi.

Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захватi й безпецi настае
у пристрастi почате царювання
безмежне та божественне твое!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
i все-таки одне у мене е:
як поеднати з захватом безпеку,
таку вiд нього рисами далеку?

Поет в рядках, що ви iх прочитали,
в свiдомостi усiх лишивши слiд,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
i тiльки так iх розумiти слiд.
Вiн не хотiв, щоб марно турбували,
коли вiн любить або iсть обiд.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певнiше дверi замикати.

Подеколи мiркування оповiдача нагадують фiлософськi сентенцii, у яких розкрито сутнiсть творчостi, поетичного мистецтва;

подеколи перед читачем виринають ескапади обр?з i незадоволення, вияви помсти й самоiронii.

В поезii нема нiчого важче,
анiж початок – може, лиш кiнець:
Пегас неначе вгору пiднiма ще,
та раптом зводить справу нанiвець,
крило необережно пiдламавши,
i як Люцифер падае чи мрець.
Ми високо злiтаемо в гординi,
мов знать, на що ми здатнi, не повиннi!

Там, де оповiдач нiби хоче подiлитися мудрiстю, одразу виникае «iронiчне зняття» високочолостi. Комунiкативнi стратегii мiстять «подвiйне дно»: щойно читач пiдготувався занотувати важливу сентенцiю, йому дають зрозумiти, що нiчого вiчного у цьому плинному свiтi немае, тож дiйснiсть потрiбно сприймати через «окуляри iронiчного скепсису».

Я змолоду вважав себе чудовим
i, щоб усi вважали так, хотiв.
Прийшла пора словам невипадковим,
i визнання здобути я зумiв.
Але черствим вкриваеться покровом
уява, i бракуе навiть слiв,
i те, що романтичним виглядало,
таiть уже комiчного чимало.

Лише такий пiдхiд здатний убезпечити людину вiд розчарувань або ж самозахоплення, наслiдки якого вельми сумнi. Зрештою, оповiдачевi притаманна здатнiсть смiятися не лише над навколишнiм свiтом, а й над собою. Байронiвському «Дон Жуану» властиве самопародiювання, часом у раблезiанськiй манерi. Лист Юлii допомагае авторовi досягти трагiчноi напруженостi, проте лише на незначний промiжок часу. Байрон не може не розповiсти, що потiм сталося з листом. Пiд час мандрiвки з Севiльi до Кадiса у Дон Жуана на кораблi починаеться морська хвороба. Перехилившись через борт, вiн ненавмисно забризкуе блювотою послання Юлii, написане на паперi iз золотим обрiзом i фiлiгранною кiноварною печаткою. Варто пам’ятати, що на той момент Дон Жуану лише шiстнадцять рокiв, вiн недосвiдчений i нездоровий. Таке поеднання рiзних, подеколи протилежних стильових регiстрiв видаеться оригiнальним, смiливим художнiм прийомом. Дослiдники вважають, що саме цей епiзод мав на увазi Вiльям Гезлем, пишучи про дивовижну здатнiсть Байрона до самопародiювання: «За класичним сп’янiнням маемо полоскання розчином соди <…>. Пiсля блискавок i шторму нам розповiдають про домашнiй побут i рукомийник»[3 - Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 19.].

Розум оповiдача гострий, дотепний, вiн висмiюе й пародiюе, але водночас у такому поглядi на свiт наявна особлива дошкульна вiтальнiсть, iронiчна життестверднiсть.

Учитись там! Хвалитися не стану.
Та й не вернуть минулого назад!
Не вводитиму грецькою в оману —
ii забув я зовсiм… Verbum sat![4 - Мовленого досить! (Латин.)]
Хоч сам здобув освiту я й погану,
та все-таки, я думаю, хлоп’ят
не так потрiбно нинi научати,
як Дон Жуана научала мати.

Іронiчнiсть авторського голосу у творi органiчно поеднана iз самокритикою, дошкульний сарказм – зi здоровим смiхом, фiлософiчнi напучування – iз жартiвливим балагурством i блазнюванням. С. Голованiвський змiг майстерно вiдтворити iронiчний пафос оригiнального твору, у перекладi помiчаемо чимало мовних знахiдок, якi свiдчать про скрупульознiсть роботи перекладача. Загалом можна стверджувати, що «Дон Жуан» – це твiр, у якому переплетено дiонiсiйське, стихiйне, тiлесно-сексуальне й аполлонiвське, розумово-iнтелектуальне, духовно-душевне (емоцiйно забарвлене).

Якщо лише тринадцятий хлопчинi,
а жiнцi вже не менше двадцяти,
за ласки iхнi чистi i невиннi
не можна iм, звичайно, доректи.
Та двадцять три вже iй минуло нинi,
i встиг Жуан шiстнадцяти дiйти…
За кiлька лiт мiняються на диво
взаемини – на Пiвднi особливо.

Свiтобачення оповiдача позначене рисами карнавального свiтогляду, для якого властива гра високого й низового, постiйне перемикання регiстрiв мiж елiтарно-iнтелектуальним i бурлескнорозважальним, повчальним i гедонiстичним. Зрештою, це лише потверджуе специфiку авторського свiтовiдчуття: у дiйсностi усе плинне й немае незмiнних параметрiв. Буття не даеться людинi в онтологiчних формах, воно експлiкуе себе передусiм як суще, для пiзнання якого потрiбно умiти смiятися й «бавитися» у життя. Шекспiрiвський мотив «весь свiт – театр» («all the world is a stage») притаманний i цьому творовi Дж. Байрона:

О насолодо! Знаемо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собi весною чесне слово,
що поведiнку виправлю свою.
Та навеснi повторюеться знову
все те, що душу зваблюе мою…
І все-таки, якщо знайду пiдтримку,
я досягну мети своеi взимку.

А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомiрноi ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливiший за неi, як завжди.

Проте саме така оповiдна стратегiя й забезпечила успiх твору, який було б непросто «подолати» без наскрiзноi iронii та самоiронii. Оповiдач – це блазень, надiлений можливiстю говорити правду i смiятися з себе та iнших.

Але тепер я все це залишаю,
щоб не впадати в пафос. Бо завжди,
як тiльки вип’ю кiлька чашок чаю,
вiн ллеться з вiч у виглядi води.
Я слiз Кассандри завше уникаю.
Але скажiть – подiтися куди,
якщо вдаюсь до чаю знов i знов я,
бо все мiцне шкiдливе для здоров’я?

Свiт навколо Дон Жуана духовно мiзерний i фарисейський, побудований на викривлених iдеях щодо досягнення й загалом сприйняття соцiального блага. С. Павличко слушно зауважуе, що «Дон Жуан» Дж. Байрона «не просто iронiчна поема i не лише поема, зосереджена на проблемах естетики, на пародiюваннi художнiх творiв, на боротьбi з лiтературними напрямами, а шедевр полiтичноi, соцiальноi сатири, якiй не було рiвних в англiйськiй лiтературi з часiв Джонатана Свiфта»[5 - Павличко С. І Прометей, i демон / Соломiя Павличко // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 171.]. Цi рядки з поеми – приклад до того, про що пише С. Павличко:

Юристи – це моральнi трубочисти,
ось через що завжди вони бруднi.
Хоч люди цi на вигляд гонористi,
вони у сажi, наче у багнi.

Художнiй простiр поеми можна було б порiвняти з фентезiйним, усвiдомлюючи, звичайно, певну умовнiсть такого зiставлення. Одна зi специфiчних рис фентезi як жанру лiтератури полягае в тому, що простiр, сконструйований у фентезi, потенцiйно стримить до безконечностi. Художнiй свiт байронiвського «Дон Жуана» як на початок ХІХ ст. також видаеться надмiру гiпертрофованим i географiчно вiдкритим, iманентно незавершеним i потенцiйно нескiнченим. Простiр поеми розiмкнений, об’еднанiсть географiчних локусiв досягаеться наявнiстю наскрiзного образу Дон Жуана, який уможливлюе нанизування значноi кiлькостi сюжетних лiнiй, водночас кожен новий локус маркуеться новим жiночим образом (Юлiя – Севiлья, Гайде – пiратський острiв, туркеня – Росiя, Аврора – Англiя). «Дон Жуан» Дж. Байрона – це iсторiя-травелог, свiт захопливих мандрiв та екзотичних жiнок; власне, саме через жiнок часто й вiдбуваеться пiзнання «множинних свiтiв» у цьому творi. Однак етнокультурнi картини вiдвiданих краiн хоча i посiдають центральне мiсце, але здебiльшого потрiбнi для характеристики протагонiста. На думку бiльшостi дослiдникiв поеми, жiнки для Дон Жуана – це засiб адаптацii як до рiзноманiтних обставин життя, так i до етноментальних особливостей чужих краiн (Аделiна, Дуду, Катерина II). Подеколи перебування в «iнших свiтах» оповiдач розкривае в iронiчно-саркастичному тонi, показуючи, що ключ до розумiння людського життя та його зигзагiв криеться у вельми простих речах, якi й визначають людську природу:

Чому Жуан, змiнивши звичнi шати,
в Росii став орлом серед вельмож —
про це, либонь, не слiд розповiдати:
не прагне, мабуть, мало хто того ж!
А тут – вино, золоченi палати,
багатство неабияке також…
Адже приемно в царському салонi
лежати навiть подушцi на тронi.

Дон Жуан належить до традицiйних лiтературних образiв[6 - Докл. див.: Лексикон загального та порiвняльного лiтературознавства / за ред. А. Волкова та iн. – Чернiвцi : Золотi литаври, 2001. – 636 с.], якi генерували окремий самодостатнiй i багатовимiрний лiтературний рецептивний дискурс. Рецепцiя – це «синтетична форма генетично-контактних зв’язкiв, яка полягае у сприйманнi iдей, мотивiв, образiв, сюжетiв iз творiв iнших письменникiв та лiтератур i iхньому творчому переосмисленнi в нацiональному письменствi чи творчостi митця»[7 - Будний В., Ільницький М. Порiвняльне лiтературознавство : пiдручник / В. Будний, М. Ільницький. – К. : Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2008. – С. 70.]. У контекстi дiалогiчного розумiння мiжлiтературних зв’язкiв Ганс Роберт Яусс зауважуе, що варто «розрiзняти в iсторико-лiтературному процесi обидва аспекти стосунку тексту i читача, тобто вплив – як спричинений текстом – i рецепцiю – як спричинений адресатом – елемент конкретизацii смислу»[8 - Яусс Г. Р. Рецептивна естетика й лiтературна комунiкацiя: (порiвняльне лiтературознавство) / Г. Р. Яусс // Слово i час : науково-теоретичний журнал / Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАНУ. – К., 2007. – № 6. – С. 43.]. Сьогоднi донжуанiвський дискурс – це полiморфна гетерогенна система, якiй притаманне продукування нових смислiв (що часом можуть кардинально розходитись з оригiнальними), нових iнтелектуально-мистецьких практик та iн. Нинi донжуанiвський дискурс постае настiльки строкатим явищем[9 - Про багатовимiрнiсть i полiвекторнiсть донжуанiвського дискурсу свiдчать такi дослiдження: Івашина Т. М. Закономiрностi еволюцii образу Дон Жуана в европейськiй лiтературi XVI—XX ст. : автореф. дис. … канд. фiлол. наук: 10.01.05 / Терноп. держ. пед. ун-т iм. В. Гнатюка. – Тернопiль, 2002. – 18 с.; Кузьманенко А. В. «Вiчний» сюжет про Дон Жуана в iндивiдуально-авторських iнтерпретацiях Дж. Байрона, О. Пушкiна, Лесi Украiнки: автореф. дис. … канд. фiлол. наук: 10.01.05 / НАН Украiни. – К., 2007. – 22 с.; Дон Жуан у свiтовому контекстi: [збiрник] / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – 448 с.; Нямцу А. Е. Легенда о Дон Жуане в мировой литературе: учеб. пособие / А. Е. Нямцу. – Черновцы: Рута‚ 1998. – 84 с.; Розумний Я. Украiнськiсть Дон Жуана в «Камiнному господарi» / Я. Розумний // Дивослово. – 1995. – № 2. – С. 22—24; Даниленко В., Тверiтiнова Т. Трансформацiя легенди про Дон Жуана в однойменному романi у вiршах Дж. Байрона / В. Даниленко, Т. Тверiтiнова // Зарубiжна лiтература в школах Украiни. – 2010. – № 11 (листопад). – С. 48—51; Рисак О. У дзеркалi Дон Жуана (Мандрiвний сюжет у трактуваннi Д. Г. Байрона, О. С. Пушкiна та Лесi Украiнки) / О. Рисак // Укр. мова i лiтература в середнiх школах, гiмназiях, лiцеях та колегiумах. – 2000. – № 2. – С. 57—61; Шевчук М. В. Особливостi рецепцii мотиву Дон Жуана в украiнськiй та росiйськiй лiтературах початку ХХ столiття / М. В. Шевчук // Вiсник Житомирського державного педагогiчного унiверситету. – 2003. – № 11. – С. 214—216; Новохатський Д. Основнi сфери взаемодii образiв Дон Жуана та його слуги (на матерiалi «Камiнного господаря» Лесi Украiнки та «El burlador de Sevilla» Тiрсо де Молiни): [Електронний ресурс] / Д. Новохатський. – Режим доступу: http://lesiaukrainka.crimea.ua/stown.htm. У росiйському лiтературознавствi першими спробами наукового осмислення й фахового коментування твору були такi: Брандес Г. Байрон и его произведения. – СПб. : Типография Н. А. Лебедева, 1888. – 108 с.; Дубашинский И. Поэма Байрона «Дон Жуан». – М. : Высшая школа, 1976. – 112 с.], що його первiснi смисли (когнiтивнi фрейми), породженi севiльською легендою, «затираються» пiзнiшими iнтерпретацiями i в разi iхньоi апропрiацii масовою свiдомiстю остаточно «затiняють» первiснi смисли. У такому разi пiзнання деяких первiсних смислiв тексту не видаеться можливим на рiвнi масовоi свiдомостi або ж результати такого пiзнання не можуть змiстити набутих уявлень, що утворюють альтернативну смислову реальнiсть навколо Дон Жуана.

Крiм того, цього героя доцiльно схарактеризувати як «трансгресивного» (iз притаманними соцiальними та iн. акцентуацiями й трансформацiями оригiнального канону, якi спiвiснують у межах донжуанiвськоi культурноi парадигми) персонажа, позаяк вiн мiстить iнтенцiю, яка реалiзуе вихiд за рамки соцiальних i психологiчних умовностей, усталених норм, звичних правил. Оповiдач у текстi конструюе навколо Дон Жуана дискурс iз «подвiйним дном», показуючи в iронiчний спосiб як трансгресивнiсть самого героя, так i тих, хто е об’ектом його зазiхань i причиною успiху.

Жорстока наша доля i зрадлива!
А ця, про котру я вам розповiв,
жорстока та пiдступна особливо.
І справдi, – джентльмен, що так розцвiв
i зовнiшнiстю й розумом на диво,
враз потрапляе в кiгтi упирiв!
І все тому, що так його невдало
це молоде створiння покохало!

Перед нами специфiчно «деформований» у художнiй уявi Дон Жуан, чий успiх у життi детермiнований не стiльки власною унiкальною природою й волею, скiльки тими, хто його оточуе:

А мав Жуан ще й деякi прикмети,
що iх цiнують високо жiнки,
яких кохати вчили не поети,
сонетнi заплiтаючи вiнки.
Щоправда, почуттiв жiночих злети
найкраще визначають не роки —
не сонце, що кружляе без зупинки,
а мiсяць служить вимiром для жiнки.

Чому? Бо цноту мiсяць навiвае.
І хай менi не шиють надарма
того, чого в думках моiх немае.

В оригiнальнiй легендi Дон Жуан – раб i володар водночас, жертва власних примх i пристрастей, а також пiдкорювач iнших. М. Фуко в есеi «Про трансгресiю» зазначае, що «мабуть, варто було б зазначити, що у свiтi, в якому не лишилося нiчого святого, сексуальнiсть виявляеться едино можливою цариною диференцiацii почуттiв»[10 - Фуко М. О трансгрессии // Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины ХХ века. – СПб. : Мифрил, 1994. – С. 114.].

Лiро-епiчна поема (за iншою класифiкацiею, роман у вiршах, а сам письменник уживав термiн «епiчна поема» до цього твору: «Вiд публiки чекатиму я схвали // Оцим епiчним задумом моiм») «Дон Жуан» Дж. Байрона здобула нечуваного успiху з огляду на специфiку головного героя, який виходить за рамки традицiйних соцiальних i моральних норм.

«Дон Жуан», як уже було зазначено, – твiр незавершений (складаеться з 16 пiсень i початку 17, написано октавами[11 - Октава складаеться з восьми рядкiв, римування ABABABCC. Два останнi римованi рядки в октавi мiстить пiдсумок, що додае мовi твору афористичностi.]). Байрон докладно розповiдае про дитинство героя й формування його характеру. Дон Жуан загалом позбавлений романтичного ореолу (за винятком iсторii кохання до Гайде, яка була дочкою пiрата). Протагонiст часто потрапляе в комiчнi ситуацii (наприклад, виявляеться в гаремi «наложниць» турецького султана, дружинi якого вiн сподобався), заради кар’ери може поступитися честю й почуттями (у Росii Дон Жуан – фаворит iмператрицi). З-помiж романтичних рис його характеру маемо романтичну волелюбнiсть. Байрон хотiв завершити поему епiзодом участi Дон Жуана у Французькiй революцii XVIII ст.

«Дон Жуан», зберiгаючи зв’язки з романтизмом, одночасно прокладае шлях i до реалiзму в англiйськiй лiтературi. Про це свiдчить гiпертрофована критика тогочасноi суспiльно-полiтичноi дiйсностi, стосовно якоi автор не шкодуе дошкульно-сатиричних i саркастичних висловлювань. Почавши з викриття лицемiрства у стосунках мiж батьками самого Дон Жуана, Юлiею та ii чоловiком тощо, автор, на широкому тлi аналiзуючи рiзнi царини суспiльного життя, показуе, що брехня глибоко вкорiнилась у тогочасному життi; власний час, у якому письменниковi довелося жити, названо «фальшивим» «столiттям егоiстичних грабiжникiв». У деспотизмi монархiв тих краiн, де людей продають на ринках рабiв, митець вбачае межовий вияв тиранii й насильства над народами. Байрон показуе турецького султана i Катерину II як аморальних i розбещених державцiв, примхи яких породжують атмосферу плазування й полiтичних iнтриг.

Байронiвський Дон Жуан не мае притаманноi романтизму винятковостi характеру, неймовiрноi пристрастi, що мае здатнiсть керувати людьми. Проте героевi притаманна винятковiсть долi, яка й визначае його незвичайнi пригоди в екзотичних свiтах. Вiд романтизму у цьому творi маемо й уже згаданий мотив нескiнченноi мандрiвки, пiд час якоi романтичний герой зазвичай, змагаючись iз реальнiстю, створюе себе й вiднаходить глибинне фiлософське розумiння свiту. Дон Жуан у замку лорда Генрi натрапляе на таемницi й жахи, створенi аристократичним розумом, який вiдчувае утому вiд свiту. Привид чорного ченця, який так жахае Дон Жуана, насправдi виявляеться графинею Фiц-Фальк, яка прагне заволодiти юнаком.

«Дон Жуан» Дж. Байрона належить до творiв, щодо яких лiтературознавцi не мають одностайноi думки стосовно жанрового визначення. Традицiйно «Дон Жуана» визначали як поему, проте у сучасному лiтературознавствi дедалi переконливiшою постае думка про те, що все ж таки роман у вiршах або просто роман. «Дон Жуана» схарактеризували як роман росiйськомовнi перекладачi 1940-х рр. Г. Шенгелi i Т. Гнедич[12 - Див.: Шенгели Г. Послесловие переводчика // Байрон Дж. Г. Дон Жуан. – М., 1947. «Тем временем я кончил, написав, / Как в первой песне этого романа…» («Дон Жуан» у пер. Т. Гнедич, пiсня 2, октава 216).]. У 1950—1980-тi рр. твiр визначають як роман О. Петрова, Н. Берковський, М. Гузик та iн.[13 - Докл. див.: Кургинян М. Джордж Байрон. – М., 1958; Петрова Е. Н. Байрон. – Л., 1959; Берковский Н. Я. Статьи и лекции по зарубежной литературе. – СПб., 2002 (лекцiя про Байрона була прочитана 1971 р.); Гузик М. А. Жанровое своеобразие романа Байрона «Дон Жуан» // Метод, жанр, поэтика в зарубежной литературе. – Фрунзе, 1989.].

У зарубiжнiй критицi «Дон Жуана» нечасто називають романом[14 - Беликова А. В. «Евгений Онегин» Пушкина и «Дон Жуан» Байрона – романы в стихах // Вестн. Моск. гос. ун-та. Сер. 9. Филология. – 1982. – № 2.]. Романна атрибуцiя суперечить розумiнню цього жанру у самого Байрона, щоправда, в iсторii лiтератури ми маемо не поодинокi приклади, коли письменники й лiтературознавцi по-рiзному визначали жанрову належнiсть художнього твору. Дж. Байрон характеризував «Дон Жуана» як епопею, хронiку, епос, сатиру, найчастiше просто як поему, проте нiколи як роман. Окреслення «Дон Жуана» як роману сприяли iнтенсивнi лiтературознавчi дискусii 1930-х рр., детермiнованi розвитком радянськоi пушкiнiстики. У доволi значнiй кiлькостi дослiджень цей твiр порiвнювали з романом у вiршах «Євгенiй Онегiн». У монографii Н. Драгомирецькоi[15 - Див.: Драгомирецкая Н. В. А. С. Пушкин. «Евгений Онегин»: манифест диалога-полемики с романтизмом. – М., 2000.] один iз роздiлiв мае назву «Два вiршованих романи: «з героем» i «без героя». Наголошуючи на термiнологiчнiй неусталеностi того часу, дослiдниця зауважуе, що в «Дон Жуанi» Байрон залишаеться романтиком, а от Пушкiн у своему романi – реалiст. А от сам Дон Жуан у текстi поеднуе обидвi цi риси: iдеалiстичнi поривання й реалiстичну тверезiсть мислення:

Був мрiйником Жуан i реалiстом.

В поняттях цих розбiжностi нема, бо все, про що ми мрiяли колись там, в реальностi iснуе недарма.

Безсмертний дух своiм промiнням чистим проник в усе, де морок i пiтьма, та ми, над краем вiчностi посталi, не знаемо, що буде з нами далi.

Д. Лукач вважав, що «внутрiшня форма роману е, таким чином, процесом руху проблематичного iндивiда до себе, як шлях вiд смутноi зануреноi в наявну дiйснiсть, гетерогенну i, з погляду iндивiда, позбавлену значення, до ясноi самосвiдомостi»[16 - Лукач Г. Теория романа // Новое литературное обозрение / Г. Лукач. – 1994. – № 9. – С. 36.]. «Роман – це форма змужнiлостi i зрiлостi…»[17 - Там само. – С. 39.] Зрештою, для Д. Лукача «роман – це епопея залишеного Богом свiту…»[18 - Там само. – С. 40.]. У байронiвському «Дон Жуанi» ми маемо «процес руху проблематичного iндивiда до себе», дистанцiювання вiд свiту, небажання сходитися з недосконалою реальнiстю у герцi. Англiйський «Дон Жуан» поринае у свiт рефлексiй, якi, зрештою, скеровують його до апатичного сприйняття дiйсностi, яку таки не пiд силу змiнити окремому iндивiдовi. Михайло Бахтiн, окреслюючи iманентну сутнiсть роману, наголошував на iдеях «релятивiзацii» його художнього простору або ж процесi тимчасовоi контекстуалiзацii, який уможливлюе i спрямовуе «дiалогiчний» потенцiал роману. На думку М. Бахтiна, дiалогiчним романам притаманна неможливiсть досягнення балансу мiж «сенсом» («смислом») та «iстиною». Дiалогiзм байронiвського «Дон Жуана» детермiнований наявнiстю у цьому творi iронiчного й дотепного блазня-оповiдача, який водночас единий, хто мае здатнiсть бачити реальнiсть у фiлософський, дiалектичний спосiб. Оповiдач не стверджуе iстини, але пiдважуе «iстини» попереднiх культурноiсторичних епох рiзними додатковими «смислами», передчуваючи iдею Ф. Нiцше про множиннiсть iстин.

У працях росiйських радянських лiтературознавцiв часто для окреслення жанровоi специфiки «Дон Жуана» використано термiн «поема» й уточнено, що маемо справу iз «романом у вiршах»[19 - Докл. див.: Аникст А. А. История английской литературы. – М., 1956; Елистратова А. А. Байрон. – М., 1956; Елистратова А. А. Дневники и письма Байрона // Байрон Дж. Г. Дневники. Письма. – М., 1963; Клименко Е. И. Английская литература первой половины XIX века. – Л., 1971; Усманова Р. Джордж Гордон Байрон (1788—1824) // Байрон Дж. Г. Собр. соч.: в 4 т. – М., 1981. – Т. 1; История зарубежной литературы XIX века / под ред. Н. П. Михальской: в 2 ч. – Ч. 1. – М., 1991.]. Дослiдники наголошують на тому, що жанр роман у вiршах – рiзновид не роману, а саме поеми. Виникнення цього жанру пов’язано з характерним для 1820-х рр. розпадом системи не тiльки класицистичних, а й романтичних жанрiв. Науковцi вважають, що подiбне явище типологiчно подiбне до новелiзацii лiрики середини XIX ст. (твори Некрасова, Огарьова та iн. зараховують до жанру «лiричноi новели»).

Треба зауважити, що байронiвський «Дон Жуан» – специфiчна iнтерпретацiя легенди про севiльського спокусника. На думку дослiдникiв, цей твiр «настiльки не пов’язаний з вiкопомним сюжетом, який, власне, й згадуеться лише раз, на початку першоi пiснi, що головний герой мiг би носити будь-яке iнше iм’я, i це не потягло б за собою нiяких зрушень у нашому сприйняттi й оцiнцi Байроновоi поеми»[20 - Стрiха М. Украiнська прем’ера «Дон Жуана» / Максим Стрiха // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд: Вiра Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 249.]. У цьому творi «кохання, прагнення до перемоги над жiнками – не основна пристрасть героя Байрона, а тим бiльше не едина його пристрасть. Не менш сильною в ньому е пристрасть благородного воiна»[21 - Нусинов И. История литературного героя / И. Нусинов. – М. : Гослитиздат, 1958. – С. 386.]. Про це свiдчать, зокрема, епiзоди аварii на кораблi (вiдмова Дон Жуана iсти м’ясо своеi собачки), порятунку Лейли пiд час узяття Ізмаiла, а також турбота Дон Жуана про подальше виховання дiвчинки. Проте iз грекинею Гайде ми бачимо: Дон Жуан здатний на палкi й нiжнi почуття. «Вони спалахують на прекрасному дикому островi, на тлi багатоi пiвденноi природи. Тепер героем керують «природнi почуття». Любов Дон Жуана до дочки пiрата чиста й шляхетна – вiн довго не може забути дiвчину, навiть коли розплачуеться за свое почуття кров’ю i кайданами. «Наiвна вiдданiсть героiнi й малодосвiдченiсть героя надають iхнiм почуттям чистоти й поетичностi, яких немае у подальших епiзодах»[22 - Клименко Е. Английская литература первой половины ХІХ века: очерк развития / Е. Клименко. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 94.].

Життя для жiнки – то лише кохання,
А для мужчин – то крихiтка дрiбна.

Англiйська версiя легенди вражае браком «конфлiктностi та драматичноi напруги як всерединi душi героя, так i в його дiалозi з реальнiстю. Найбiльш значимим е те, що герой практично нiчого не долае, вiн пливе за життевою течiею, якась сила ставить його в скрутне становище, i вона ж береже його у ризикованих ситуацiях»[23 - Даниленко В., Тверiтiнова Т. Трансформацiя легенди про Дон Жуана в однойменному романi у вiршах Дж. Байрона / В. Даниленко, Т. Тверiтiнова // Зарубiжна лiтература в школах Украiни. – 2010. – № 11 (листопад). – С. 49.]. Натомiсть своерiдним антиподом Дон Жуану постае iронiчний i вiльнодумний оповiдач, надiлений пристрасним i гострим розумом, здатним препарувати «болотяну дiйснiсть»:

Та нащо я про все це теревеню?
Перо до рук узявши та папiр,
я жар, тотожний справжньому натхненню,
в собi вiдчув. І, хоч здiймати спiр
з ученими i всталеному вченню
не маю змоги йти наперекiр,
до зiр злетiти засобами вiрша
я хочу, змогу маючи не гiршу.

Я i пливу, i плавав проти вiтру,
хоч щодо зiр слабкий мiй телескоп.
Та пристань я лишив свою нехитру,
i хвилi стрiв мiй утлий човен в лоб,
бо i секстант давно вже, i клепсидру
я маю власнi для смiливих спроб.
Мiй човник пройде i на мiлководдi,
де кораблям i пробувати годi.

На вiдмiну вiд iспанського джерела в англiйському романтичному iнварiантi Дон Жуан позбавлений внутрiшнього драматизму, вiн не стiльки борець iз дiйснiстю, скiльки споглядач, його iнтенцii не активнi, а, радше, контемпляцiйнi, зануренi не стiльки назовнi, скiльки в себе.

Коли вщухають шал i поривання,
i стигне кров, i спокiй настае,
опосiдае старiсть (часом – рання,
що наслiдком зiтхань глибоких е).
І кашель, як сумне ii надбання,
вже позначае наше житiе,
а замiсть нас кохае та радiе
онук, по вiнця сповнений надii.

На думку А. Кузьманенко, «Дон Жуан – пасивний спостерiгач (при облозi Ізмаiла в його душi виникае спiвчуття до жертв кривавоi бiйнi, вiн бачить несправедливiсть iснуючих порядкiв, але це не викликае в ньому нi внутрiшнього, нi зовнiшнього протесту), у його дiалозi з реальнiстю практично вiдсутня драматична напруженiсть. Його вродженiй смiливостi (практично несвiдомо, з якогось пориву, вiн рятуе Лейлу) i оптимiзму протиставляються набутi за час мандрiвок байдужiсть i цинiзм. Вiн – iграшка випадку, проте навiть за найризикованiших обставин героя рятуе якась таемнича, невiдома сила. До того ж, героя до пригод призводить не прагнення до будь-яких змiн, а сама дiйснiсть з ii постiйними соцiальними або ж природними катаклiзмами»[24 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Н. Г. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.]. Байронiвський Дон Жуан часто вагаеться, жiнки навколо нього постають формою пiзнання «iнших свiтiв» (у творi наявнi чотири пари антитетичних жiночих персонажiв: Юлiя – Інеса; Гайде – Катерина II; Гюльбея – Дуду; Аделiна – Аврора). У деяких сценах цiеi поеми жiнки виявляють значно бiльшу активнiсть, нiж протагонiст. Зрештою, герой переходить у стан «саркастичноi апатii», йому водночас притаманнi сплiн i гострий розум, утома i розчарованiсть.

Не п’ю бордо i не роблю зусилля,
щоб натяк на взаемнiсть завиднiв
i щоб, як всi джентльмени, гандж надбати,
я скнарою тепер волiю стати.

Пiсля зустрiчi з командором доном Альфонсо протагонiст остаточно розчаровуеться у навколишньому свiтi. У поемi образ Командора позбавлений оригiнального мiстицизму, що можна пояснити загалом скептичним ставленням письменника до середньовiчноi фiлософii та мiстицизму. Оспiвування мiстичних iнтенцiй вiн вважае шкiдливим i небезпечним, позаяк занурення у трансцендентний свiт унеможливлюе адекватне пiзнання навколишньоi дiйсностi. Мiстицизм забирае людину з тiеi реальностi, яка потребуе гострих оцiнок у результатi аналiтичного сприйняття, а також вольових рухiв, спрямованих на переформатування дiйсностi як соцiально-полiтичноi системи, яку в часи письменника було деформовано.

Байронiвський Дон Жуан – це мандрiвник i вiдкривач iнших свiтiв, який показуе недосконалiсть свiту. Але вiн на вiдмiну вiд Чайльда Гарольда не змагаеться з реальнiстю й не прагне бути тiею рушiйною силою, яка переiнакшить свiт. Подеколи сам вiн видаеться жертвою жiнок, iхнiм «васалом», який пливе за течiею, вiддаючись пориванням i примхам тiлесностi. Англiйська публiка чекала вiд Байрона справдi напруженого драматичного твору, який вiдповiдав би енергiйностi i пристрасностi оригiнальноi легенди про iспанського викрадача сердець. «Жуан – особистiсть яскрава й привертае увагу тих, iз ким вiн зустрiчаеться, особливо жiнок: недарма вiн мае класичне iм’я переможця жiночих сердець»[25 - Клименко Е. Английская литература первой половины ХІХ века: очерк развития / Е. Клименко. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 93.]. Проте англiйський Дон Жуан позбавлений цiеi конфлiктностi й драматичностi, проте вiн усе одно постае внутрiшньо цiлiсним, надiленим гострим розумом («А я – фiлософ…»), який, зрештою, розчарувавшись у можливостi змiнити свiт, вбирае в себе мотив скорботи та втоми вiд боротьби з вiтряками. На думку сучасних iнтерпретаторiв поеми, «численнi любовнi пригоди Дон Жуана – результат не його особистих викрутасiв та iнтриг, спрямованих на те, щоб спокусити чергову жертву. У ньому немае нiчого спiльного нi з легендарним «севiльським перелюбником» – доном Хуаном де Тенорiо, нi з героями Тiрсо де Молiна i Ж.-Б. Мольера, для яких усе життя зводиться до пошуку черговоi жертви, й нарештi – iз гофманiвським Дон Жуаном, для якого любовнi перипетii – своерiдна помста Боговi. Кожна нова амурна iсторiя в байронiвського Жуана виникае внаслiдок сформованих обставин, з якими герой не хоче вступати в боротьбу. Усi цi пригоди – своерiдна капiтуляцiя перед дiйснiстю»[26 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.].

В англiйськiй версii знято пуантову напругу в сюжетi «Дон Жуан – Командор». В оригiнальнiй легендi образ шляхетного Командора втiлюе мотив «розгрiшення», позаяк лише той, хто надiлений iнфернальною силою, здатний порятувати землю вiд «демона кохання». Байронiвський Дон Жуан – демон iз вихолодженим серцем, у якому немае й слiду вiд пекельноi матерii. Хiба що можна говорити про надтонкий i вразливий розум, здатний пiдмiчати й викривати недосконалiсть зовнiшнього свiту. Тогочасна дiйснiсть ще холоднiша, нiж серце цього «англiйського» Дон Жуана, який постае у текстi поеми не змiем-спокусником, а Прометеем[27 - Докл. див.: Павличко С. І Прометей, i демон / Соломiя Павличко // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 161—174.]. Крiм того, у «Дон Жуанi» Дж. Байрона наявна окрема «галерея персонажiв-чоловiкiв (батько Жуана дон Хосе, командор дон Альфонсо, пiрат Ламбро, росiйський полководець Суворов, англiйський лорд Генрi Амондевiлл), що супроводжують головного героя протягом усього роману, змiнюючи один одного. Серед цiеi галереi виокремлюеться дон Альфонсо. <…> цей образ – своерiдна пародiя на традицiйне уявлення про образ легендарного Командора. У попереднiх лiтературних версiях «Дон Жуана» Командор е втiленням шляхетностi й честi, тому Жуан покараний ним абсолютно справедливо. У Дж. Байрона Альфонсо – людина, що не вирiзняеться нi розумом (епiзод у кiмнатi дружини), нi особливою хоробрiстю, анi високими моральними якостями (згадаймо, наприклад, його роман з Інесою). Єдина риса, що вирiзняе його з натовпу – неприборканi ревнощi (хоча й вони досить традицiйнi для iспанцiв). І все ж таки Альфонсо – перший, хто почав руйнувати в Жуанi кращi з людських якостей – юнацьку наiвнiсть i простодушнiсть»[28 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 376.].

Герой прагне визволити свiт, показавши, що людство йде хибним шляхом, наслiдуе хибних героiв i кумирiв. Ще виразнiше ця iдея представлена у словах автора, який нещадно викривае людську природу, акцентуючи на приземленостi людських бажань. Людину ошукують, бо вона сама часто прагне бути ошуканою («В пiтьмi живуть звичайнi громадяни…»). Можливо, тому в поемi й немае глорифiкованостi в описi Суворова та iнших полководцiв. Суворов у поемi «зображений за принципом “входження в ряд”» iнших полководцiв (Наполеона, Веллiнгтона та iн.), яких поет розглядав як негативних iсторичних дiячiв, звичайних загарбникiв й анексiонерiв. Вiдомо, що непiдробними героями для Байрона залишалися тiльки спартанський цар Леонiд, що вiдбив навалу персiв, i визволитель Америки Джордж Вашингтон»[29 - Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 377.]. Вiйськовi командувачi в поемi Дж. Байрона – жорстокi тирани, якi пiдкорюють свiт вiдповiдно до власноi волi та власних уявлень про порядок. Проте iдеальний лад так i лишаеться незбагненним для людини. За байронiвським Дон Жуаном, пекло не в серцi протагонiста й не пiд землею; пекло створено на землi, у соцiальному свiтi, у якому бiльше немае прагнень до краси, справедливостi, iстини, доброти. Усi класичнi морально-етичнi категорii постають викривленими й здрiбнiлими, як i людськi душi.

Вiдмовившись вiд зовнiшнього драматизму, в оригiналi спричиненого зiткненням героя зi знавiснiлою реальнiстю, яка не може сягнути внутрiшнiх iнтенцiй Дон Жуана, Дж. Байрон у поемi лише подеколи експлiкуе внутрiшнiй драматизм, детермiнований поведiнкою донжуанiвського батька-гульвiси та освiченоi й розумноi матерi. Англiйський класик показуе Дон Жуана як персонажа з «подвiйним кодуванням»: як людину, яка мае риси акцентуйованоi особистостi, за К. Леонгардом, але водночас i людини слабкоi, яка – заручник власноi волi й жаги життя. У Байрона Дон Жуан як приклад «акцентуйованоi особистостi» подiбний до Гамлета, поведiнку якого, вiдповiдно до поглядiв К. Леонгарда, «можна спробувати пояснити, виходячи зi структури його особистостi. В особi Гамлета перед нами особистiсть <…> iнтровертна. Вiн навiть друзям досить неохоче вiдкривае свiй внутрiшнiй свiт. Цiею рисою визначаеться лiнiя його поведiнки, його постiйнi коливання: з одного боку, намiр помститися за батька, з другого, його небажання зробити конкретнi кроки в цьому напрямi. Про етичнi мiркування Гамлета навряд чи можна говорити, якщо вже вiн, не замислюючись, вiддае в руки ката Розенкранца i Гiльденстерна. Впадае в око схильнiсть принца данського постiйно вдаватися до роздумiв»[30 - Леонгард К. Акцентуированные личности / К. Леонгард. – Ростовна-Дону : Феникс, 2000. – С. 146.].

Байронiвський «Дон Жуан» мiстить символiчний «каркас», сконструйований iз двох мiфологiчних тем: старозавiтна легенда про грiхопадiння Адама й античний мiф про Прометея. Ф. Нiцше зауважував, що «обидва мiфи перебувають у зв’язках спорiдненостi, як брат iз сестрою <…>. Усе найкраще, чого може досягти людство, воно досягае в результатi злочину, а потiм людство змушене прийняти i його наслiдки»[31 - Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки / Ф. Ницше. – М. : Азбука-классика, 2000. – C. 106.].

На думку М. Джозефа, Дж. Байрон вiдштовхувався вiд героiчноi версii мiфу про Прометея, яку пропонуе Есхiл, – образ титана уособлюе мрiю про прогрес людства, саме прометеiвський первень у людинi здатний виправити згубнi наслiдки першогрiха[32 - В оригiналi маемо такi слова: «…man, immortal and Promethean, reaches out for knowledgeand power. Byron is in the tradition of those who have believed that, in attempting to conquer his limitations, man is attempting to repair the damage of the Fall» (Joseph M. Byron the Poet / M. Joseph. – L. : Gollancz, 1964. – P. 231).]. Е. Ловелл зауважуе, що «падiння людини, через яке так обурюеться Байрон з огляду на несправедливiсть наслiдкiв цього явища, усе ж надзвичайно важливий факт для нього»[33 - Lovell E. J. Byron: The Record of a Quest. Studies in a Poet’s Concept and Treatment of Nature / E. J. Lovell. – Austin : University of Texas Press, 1949. – Р. 250.]. Дж. Рiденаур зазначае, що Байрон «у жодному разi не е некритичним поплiчником Викрадача Вогню»[34 - Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 88.], тож прометеiвський дискурс репрезентований не так оптимiстично, як наголошуе М. Джозеф.

Що ж, «можна стверджувати, що, з двох мiфiв Байрон загострюе iдею первинноi подвiйностi людини i самоi цивiлiзацii, що виникла в результатi порушення заборони. Грiхопадiння й викрадення божественного вогню визначили початок iсторичного часу, позаяк саме у них криеться причина всiх подальших негараздiв людства, але водночас це i можливiсть подолання грiхопадiнням суперечливостi та обмеженостi людини»[35 - Михайленко Е. Н. Образ байроновского Дон Жуана в контексте мифа о грехопадении / Е. Н. Михайленко // Вестник Кировского государственного университета. – 2016. – № 11. – С. 54.]. Недосконалiсть людського ества знаходить свое втiлення не тiльки на рiвнi iндивiдуального iснування, а й виявляе себе в усiх царинах буття «пiсляадамовоi» цивiлiзацii. Дж. Байрон експлiкуе неоднозначне ставлення до цивiлiзацii, яка постала в результатi руйнiвноi й водночас творчоi дiяльностi: «Man’s a strange animal, and makes strange use // Of his own nature, and the various arts»)[36 - «Людина – дивна тварина, яка у дивний спосiб використовуе власну природу i рiзнi мистецтва» – прим. Д. Д. (The Complete Works of Lord Byron. Paris.: Baudry’s European Library. 1837. – Р. 128.)]. Репрезентацiею протилежних векторiв у дiяльностi людини для Байрона постае вакцинацiя проти вiспи й одночасне винайдення порохових ракет. Отже, людство для письменника – роздвоений феномен: з одного боку, воно прагне до творення, а з другого, постае величезною небезпекою для себе. Якщо в мiстерii «Каiн» теорiя Кюв’е була використана як наукова гiпотеза, яка пояснюе геологiчне минуле Землi, то в «Дон Жуанi» вона постае як метафора, за допомогою якоi письменник, iронiзуючи з приводу майбутнього, акцентуе на «нерозумностi» сьогодення. Для Байрона свiт «нерозумний», позаяк у ньому немае жодного стосунку до людського розуму, а отже, теперiшнiй свiт не може бути адекватно осмислений за допомогою здорового глузду i в логiчних категорiях. «Дон Жуана» доцiльно розглядати як зразок романтичноi мiфотворчостi, позаяк у творi репрезентовано унiверсальну за своiм значенням модель людського свiту.

Дон Жуан i в оригiнальнiй iспанськiй легендi, i в англiйськiй версii надiлений даром-прокляттям, щоправда, у поемi його дедалi бiльше занурюе сплiн, розпач, песимiзм, герой висловлюе сарказм до зовнiшнiх подiй, не прагнучи змiнити iх доконечно або ж вагаючись у найвирiшальнiшу мить. Його «жага до пiзнання» мае хворобливий характер, але вiн цiкавий саме з огляду на цю викривленiсть, неправильнiсть, притлумлену екстравагантнiсть (знову ж таки порiвняно з iспанським оригiналом, який знайшов свое втiлення i в iспанському, i у французькому театрi).

У легендi «трансгресивнiсть» Дон Жуана пов’язана з неможливiстю зустрiти жiнку, яка внутрiшнiм свiтом або iнтелектом дорiвнювала б цьому героевi (такий мотив особливо увиразнено в «Камiнному господарi» Лесi Украiнки»). Свiт навколо нього слабкий, грiховний, iз численними вадами; люди в ньому заздрiснi та дволичнi. Натомiсть Дон Жуан постае справжнiм героем, який, попри весь демонiзм духу, видаеться значно чеснiшим, нiж тi, з ким йому доводиться зустрiчатися. Колись Ж.-П. Сартр назвав свою передмову до видань Ж. Жене «Святий Жене». У текстi йшлося про рiзнi вияви маргiнальностi французького письменника, який видався Сартру «святим» саме через власну позицiоновану грiховнiсть. На вiдмiну вiд бiльшостi Дон Жуан не прагне бути не-собою, видаватися кращим, моральнiшим, чеснiшим. Зрештою, вiн вiдчувае втому вiд свiту, у якому наявнi сфальшованiсть i штучнiсть. В оригiналi байронiвський каламбур особливо промовистий:

Man’s a strange animal, and makes strange use
Of his own nature, and the various arts,
And likes particularly to produce
Some new experiment to show his parts;
This is the age of oddities let loose,
Where different talents find their different marts;
You’d best begin with truth, and when you’ve lost your
Labour, there’s a sure market for imposture.

Зауважимо, що в донжуанiвськiй версii Лесi Украiнки характеристика суспiльного оточення набувае ще гострiшоi форми, iдеться про усталенiсть лицемiрства, «що зветься кодексом чеснот»[37 - Украiнка Леся. Зiбрання творiв : у 12 т. – Т. 6. / Леся Украiнка. – К. : Наукова думка, 1977. – С. 159.]. У байронiвськiй поемi чимало афористичних висловлювань i морально-етичних сентенцiй, присвячених людськiй природi.

Краса – красi! (Цитатою меткою
Люблю знання пiдкреслити своi!)

Дон Жуан цiлiсний, його внутрiшнiй свiт дорiвнюе зовнiшнiм дiянням або ж дистанцiюеться вiд свiту за лаштунками сарказму i втоми.

Дон Жуан – традицiйний образ, тобто такий, який започатковував окремий лiтературний дискурс, iнспiруючи численнi культурно-мистецькi трансформацii, рiзнi вияви iнтертекстуальностi, новi моделi власноi iнтерпретацii вiдповiдно до змiнених соцiально-психологiчних умов. Дон Жуановi можна закинути демонiчнiсть, деструктивнiсть, жорстокiсть, але вiн iманентно цiлiсний; персонаж не прикриваеться нормами штучноi моралi або ж не прагне видати власну поведiнку за «праведну», вдаючись до моральних деформацiй i комунiкативних вивертiв. Герой прагне сприймати свiт таким, який той е, а водночас i самостверджуватися, не примiряючи до себе iнших/чужих масок i не зростаючись iз ними.

В оригiнальнiй легендi персонаж надiлений особливою волею до життя i волею до влади. Вiн – передвiсник нiцшеанського повороту у фiлософii, зокрема, у моралi. Для Дон Жуана Бог давно помер i помер передусiм в образi церкви, iнституцii, яка бiльше не здатна генерувати справжню вiру. Дон Жуан – це втiлення справжньоi сили, яка може зносити на своему шляху рiзнi перепони. В образi, який конструюе Дж. Байрон, спостерiгаемо риси, притаманнi як англiйському, так i нiмецькому романтизму. Передусiм iдеться про шеллiнгiанське бачення дiалектичного зв’язку людини i природи, про прагнення природи «розвинути» себе в людинi, перейшовши на якiсно iнший рiвень розвитку. Воля Дон Жуана не знае обмежень i прагне постiйного розвитку. Водночас ця воля не мае аналогiв або ж, вiдповiдно до категорiй фiлософii Фiхте, «Я» Дон Жуана не може натрапити на «Не-Я». Дон Жуан не типологiчний, а акцентуйовано-унiкальний, надiлений гiпертрофованими рисами, якi нiколи не зможуть знайти адекватного сприйняття у свiтi людей. Дон Жуан – це Янус, який мае два обличчя. Одна частина його ества людська, але е iнша частина, яка не живе законами суспiльного договору, моралi, усталеноi етики, що взоруе на релiгiйнi догми. Саме тому твiр Дж. Байрона i здобув такого карколомного успiху: читачi мали можливiсть спостерiгати за героем, який мае надлюдськi риси; Дон Жуан – це переднiцшеанська Над-Людина, яка не мае «зачiпок» за реальнiсть, яка вiльна й свавiльна, подiбно до персонажiв, якi уособлюють свавiлля природи та ii стихiй у драмiфеерii «Лiсова пiсня» Лесi Украiнки. Дон Жуан – представник байронiчноi парадигми героiв-вигнанцiв, надiлених духом боротьби й iманентною суперечнiстю, амбiвалентнiстю, психологiчно-метафiзичною роздвоенiстю.

Безперечно, Дон Жуана можна зарахувати до категорiй акцентуйованих особистостей, до яких належать Гамлет або ж Родiон Раскольнiков. Цей персонаж Дж. Байрона мае значний вольовий потенцiал, iнспiрований особливою внутрiшньою вiтальнiстю. Для окреслення iманентноi сутностi Дон Жуана доцiльно пригадати бергсонiвське поняття «?lan vital». По сутi, йдеться про iнварiант фаустiвського духу, який нiколи не може спинитися у пiзнаннi реальностi, в отриманнi задоволення вiд вчування у життя. Проте, йдеться не про контемпляцiйну стратегiю, не про спокiйне й гармонiйне замилування життям, а про його перетворення, постiйну трансформацiю й перевiрку на мiцнiсть. Дон Жуан – це демон, який поеднуе одночасно риси як Фауста, так i Мефiстофеля. Його вiтаiстична iнтенцiя спрямована на пiдкорення iнших, а отже, йдеться про модель суб’екта-колонiзатора, який завойовуе тiла й пiдкорюе серця. Але саме у цьому й полягае телеологiчнiсть Дон Жуана як частини власного свiту: сенс його життя полягае у перевiрцi свiту й людей на здатнiсть залишатися людьми, на здатнiсть вiдчувати кохання й Любов. Дон Жуан вiдповiдно до позитивiстського бачення – заручник власних комплексiв i травм, якi настiльки потужнi, що нiколи не можуть бути проговоренi до кiнця, а отже, герой позбавлений права бути «вилiкуваним». Проте, чи може Дон Жуан бути «здоровим», позаяк це означало б i його «нормальнiсть»? Цей персонаж iманентно акцентуйований, i його вихiд за рамки як зовнiшнi, так i внутрiшнi уможливлений саме наявнiстю значноi кiлькостi травм i больових точок, якi керують поведiнкою героя. У часи, на якi припадае розвиток англiйського романтизму, ця хворобливiсть набувае меланхолiйно-апатичного забарвлення у результатi гiрких розчарувань щодо переформатування реальностi. «Розум та вiдвага Дон Жуана, його героiзм та чиннiсть, багатство його почуттiв, його здатнiсть кохати, його краса, усi тi властивостi, що вивищують його над середнiм рiвнем придворних франтiв та джентльменiв, мали б стати джерелом великого життя. Але заповнити своi роки вагомим змiстом вiн мiг лише в iншому суспiльствi, <…> а може – i в iншу епоху. У сучаснiй Європi усi його принади можуть використовуватися тiльки для салонних перемог»[38 - Нусинов И. История литературного героя / И. Нусинов. – М. : Гослитиздат, 1958. – С. 387.].

Дон Жуан – багатовимiрний художнiй образ, який залишаеться цiкавим для iнтерпретацii в сучасному лiтературознавствi й у театрознавствi, маемо численнi версii постдраматичних постановок «Дон Жуана», здiйснених вiдповiдно до художнiх принципiв постмодернiзму й пост-постмодернiзму (метамодернiзму).

Саме окреслена психологiчна рельефнiсть героя, багатовимiрнiсть, наявнiсть вiтаiстичноi «безоднi», душевноi та вольовоi «прiрви», що штовхае на постiйнi подвиги, визначаючи або демонозалежну долю, або детермiнованiсть соцiально-полiтичним контекстом i власними iнтенцiями, робить Дон Жуана традицiйним образом, який актуалiзуеться в рiзнi культурно-iсторичнi перiоди. Чергове украiнське перевидання класичного твору англiйського романтизму свiдчить про актуальнiсть образу Дон Жуана у наш час, а також про важливiсть критичного сприйняття дiйсностi, часто надiленоi численними полiтичними суперечностями, конфлiктами та абсурдом. І напевно, сьогоднi важливо не впадати в апатiю, не розчаровуватися, просто аналiтично розкладати вияви абсурду на ключовi чинники i протистояти iм власною активною громадянською позицiею.

Наприкiнцi ХІХ ст. переспiв Байроновоi поеми здiйснюе П. Кулiш[39 - Байрон Дж. Дон Жуан (пiсня 1) / переспiв з англiйськоi: Панько Кулiш. – Львiв: журнал «Правда». – Львiв: Друкарня товариства iменi Шевченка, 1891. – 56 с. (над перекладом-переспiвом П. Кулiш працюе упродовж 1890—1891 рр.).]. Вперше украiнською мовою повнiстю завершений переклад Байронового «Дон Жуана» було видано у 1985 р.[40 - Байрон Дж.-Г. Дон-Жуан / пер. з англ. С. Голованiвського. – К. : Днiпро, 1985. – 541 с.] Ранiше ця поема була надрукована у Москвi у росiйському перекладi Т. Гнедич[41 - Байрон Дж. Дон Жуан / пер. с англ. Т. Гнедич. – М.; Л. : Государственное издательство художественной литературы, 1959. – 589 с.]. 2001 р. видавництво «Фолiо» видало украiнський переклад Сави Голованiвського[42 - Байрон Дж. Дон Жуан ; пер. з англ. Сави Голованiвського ; передм. С. Павличко. – Харкiв : Фолiо, 2001. – 559 с.] iз передмовою С. Павличко, а в 2007 р. твiр побачив свiт у перекладi Валерii Богуславськоi у видавництвi «Дух i Лiтера»[43 - Байрон Дж.-Г. Дон Жуан / пер. з англ. Валерii Богуславськоi. – К. : Дух i Лiтера, 2007. – 592 с. (усi iншомовнi вкраплення у перекладi здiйснено росiйською мовою, що викликало обурення у критикiв, див.: Назаров Н. «Самцi – предивнi ссавцi» (2010 р.): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2010/07/16/samci–ssavci-predyvni).].

«Дон Жуан» Дж. Байрона – це твiр не стiльки про акцентуйовану постать, яка, безперечно, постае ключовою для розгортання художньоi реальностi, скiльки про час, полiтичний i соцiальний контекст, про моральний занепад i кризу вiри, полiтики, соцiальних iнститутiв. Тож саме байронiвський «Дон Жуан» повертае нас до себе, пропонуючи замислитися над екзистенцiйно важливими питаннями, у пошуку вiдповiдей на якi ми й народжуемося як свiдомi суб’екти реальностi, надiленi активною громадянською позицiею, моральним iмперативом i волею до змiн задля формування комфортного майбутнього, заснованого на засадах гiдностi та етики.



    Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
    кандидат фiлологiчних наук, докторант, науковий спiвробiтник вiддiлу свiтовоi лiтератури Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни




ПОСВЯТА






1

Боб Саутi! Ти поет-лауреат,
увiнчаний глава усього клану.
Хоч ти i торi, тобто ренегат,
що вже зробив кар’еру непогану,
скажи – чи ти i досi друг i брат
«Озернiй школi», з котроi лiтану
розпочали отi дрозди, що iх
в один пирiг запечено усiх?


2

Коли пирiг на частки розрiзали,
король бував у захватi – тому,
що тi дрозди запеченi спiвали,
i це завжди подобалось йому.
Лiтав i Колрiдж з ними, як казали,
в метафiзичну ринучи пiтьму.
Вiн пояснив це, але й знамените
пояснення потрiбно пояснити.


3

О, ти хоробрий, Бобе! В пирiжку
ти мрiяв всiх птахiв перекричати,
та зрозумiв, що ношу заважку
на плечi взяв i зась ii пiдняти.
Тепер, як личить барду й ватажку,
ти вище всiх замiрився лiтати.
Злетiв, як мокра риба, але ти ж
згори на мокру палубу летиш!


4

І Вордсворт теж узяв цiкаву тему
(«Прогулянка» – без краю та кiнця)
i виклав нам нову свою систему,
що з пантелику зiб’е й мудреця.
Та визнавати твором цю поему
лише в хвилину сказу до лиця:
хто сенс у тiй поезii вiдчуе,
той Вавилонську вежу надбудуе!


5

Створивши порожнечу коло себе,
ви начебто домовились про те,
що виключно для вашоi потреби
поезiя вiнки своi плете.
До iстини вам далi, нiж до неба —
летiть, либонь, колись долетите.
Та раджу вам, прославленим i знаним,
не озером пливти, а океаном.


6

Я з гордостi принизитись не в правi,
як, звiсно, i схилити голови,
хоч мiг би з вами викупатись в славi
i загрiбати золото, як ви.
Оплачено старання вашi жвавi —
в акцизi Вордсворт робить для грошви.
Дрiбнi людцi. Але знайшли куточок,
на поетичний видершись горбочок.


7

Отi вiнки над вашими лобами
приховують ганьбу самих лобiв,
а може, й рештки сорому, що вами
нiколи керувати не умiв.
Не заздрю вашим лаврам. І плодами
я б iхнiми живитись не хотiв.
Ще Вальтер Скотт i Крабб одним ударом
вiнки у вас вiднiмуть незабаром.


8

Я ж з Музою безкрилою не встану
проти Пегаса вашого дарма.
І хай вам доля славу дасть жадану
та вмiння, що його у вас нема.
І пам’ятайте – вiддавати шану
велить нам помiркованiсть сама,
бо так i сяк сучасникiв картати —
не засiб майбуття завоювати.


9

Той, хто нащадкам сам заповiдае
неумирущiсть виключну свою,
себе самого дурить i не мае
надiй в вiках дiждатись врожаю.
Коли ж таке вряди-годи й бувае
i хтось один опиниться в раю,
то бiльшiсть пропаде. І бозна, де тi
зухвальцi, котрi потонули в Летi.


10

Якщо славетний Мiльтон i звертався
до суду й справедливостi вiкiв,
i Час – великий месник – поквитався
iз кожним, хто знущатися умiв,
то лиш тому, що Мiльтона мета вся
не в тому, щоб паплюжити синiв,
аби батькам i тронам догодити,
а в намаганнi iстинi служити.


11

А що, коли б слiпець отой з могили
постав ураз, живий, як Самуiл,
щоб королям i кров захолодили
його пророцтва з осудом навпiл,
чи коли б дочки, що його ганьбили,
постали й узялись до чорних дiл, —
гадаете, навколiшки вiн став би
перед престолом царственоi мавпи?


12

В кровi iрландцiв поплямивши руки
i терен влади збiльшуючи свiй,
прирiк людей на горе i на муки
сер Каслрей – цей тиран i лиходiй.
Його девiз: немае запоруки
певнiшоi, нiж лихо в свiтi сiй,
щоб, всiм у хлiб пiдсипавши отрути,
i свiй народ знедолений закути.


13

Його промов обурливих хвалити
не зважувались навiть холуi,
а вороги та людство посполите
iм присвятили дотепи своi.
Вiн мав один талант – брехнi служити
i кайданами славити ii.
Нi iскри не злетiло з того жорна,
де серцевина темна i потворна.


14

Вiн навiть в ремествi убивцi й ката
нехлюй – i це завжди йому з руки,
бо милостивцiв здатнi налякати
повсюди ним залишенi дiрки.
Його мета – серця й думки топтати,
аби народам датися взнаки.
Вiн чесно заслужив ганьбу повсюди,
де в кайданах у свiтi стогнуть люди.


15

Нiкчемний дух завжди вiдповiдае
нiкчемностi статури. В згодi з цим
малий та хирий завше вимагае,
щоб розумнiшi гнулись перед ним.
Раб у душi, вiн певен, що немае
життя, коли не коряться малим.
Зухвальство боягузливе й порочне,
i це ми нинi бачимо наочно.


16

Куди втекти? Коритися бандитам
мене не змусить лютий лиходiй.
В Італiю? Але й вона пiд гнiтом
так само, як Ірландiя. І iй
в борнi зi злом отим несамовитим
не допоможе вiрш такий, як мiй.
В Європi е раби, царi й магнати.
Є й Саутi, щоб все те оспiвати.


17

Тобi, поету, вславленому нинi,
присвячую поему цю – бери.
Слова в нiй чеснi й простi i повиннi
служити цiлям нашоi пори.
Не покривлю душею: жовтi й синi
я полюбляю вiгiв кольори.
Вiдступництво, проте, мiй торi, модне.
Чи Ваше з цим Вiдступництво не згодне?




ПІСНЯ ПЕРША






1

Нема героя в мене! Чи не диво —
тепер, коли заледве не щодня,
з газетних шпальт волаючи жадливо,
новий герой увагу зупиня!
Але, оскiльки доля iх примхливо
скидае геть здебiльшого з коня,
я обираю краще Дон Жуана,
хоч доля на кону його й погана.


2

Був Кемберленд – отой м’ясник iз ятки,
i Вулф, i Гренбi, славленi без мiр,
Бургойн i Веллiнгтон, яких нащадки
ще не стомились славити з тих пiр —
всi «дев’ять поросят одноi матки»,
як говорив колись у нас Шекспiр.
Був Бонапарт i Дюмур’е, которi
увiчненi в «Кур’ерi» й «Монiторi».


3

Дантон, Брiссо, Марат i Лафайет
себе зумiли славою укрити,
i досягли своiх вiйськових мет
Барнав i Гош – французькi фаворити.
Було чимало й ще. Про всiх поет
в своiй поемi мiг би говорити.
Цi iмена повсюди в свiтi знано,
але вони римуються погано.


4

Був Нельсон – бог вiйни на Альбiонi,
але змiнився напрямок подiй,
i Трафальгар поглинули бездоннi
лiта, в яких побляк i той водiй.
Вiднинi вже моряк, як в роки ?нi,
не викаже пiхотi гонор свiй.
Король наш повернув до сушi круто,
Тож i Дункана, й Нельсона забуто.


5

Були й до Агамемнона тямущi,
якi чинили лихо та добро,
але вони забулися – тому що
минуло iх поетове перо.
Хто в тому винен? А донинi сущi,
сказати б, не захоплюють… i про
таких не створиш гарного романа.
Ось я чому i вибрав Дон Жуана.


6

«In medias res»[44 - Занурюючись у суть справи (латин.).] епiчно починати —
це правило Горацiя. Затим
уявлення герой повинен дати
про все, що спершу коiлося з ним:
про рай, чи грот, чи сад побiля хати
з шатроподiбним деревом старим,
де наш герой обняв свою кохану
i де пилось, як в тишi ресторану.


7

Такий був метод – наслiдок звичаю.
Але, на щастя, метод цей не мiй.
Я починать з початку полюбляю,
дотримуючись розвитку подiй.
Тому з батькiв героя й починаю,
хоч темi буду змушений отiй
вiддати гибель часу i роботи,
якщо ви, розумiеться, не проти.


8

Вiн родом iз Севiльi. Саме звiдти,
де помаранчi й дами – золотi.
Не марно твердять: той не жив на свiтi,
хто не вiдвiдав рай той у життi.
Ще Кадiс е… про нього говорити
я трохи згодом маю на метi.
Отож батьки у злагодi та мирi
жили в Севiльi, при Гвадалквiвiрi.


9

Гiдальго був i лицар знаменитий
Жуанiв батько, тобто дон Хосе.
Пiд ним скакун, мов з вершником iзлитий,
бувало, мчить стрiлою – не повзе.
І родовiд такий, що – не запитуй:
не кожного так доля вознесе.
Тож дон Хосе i народив героя,
а той… не мовлю поки що того я.


10

Освiчена була в Жуана мати
i мала теж достоiнства своi.
Їi добропоряднiсть порiвняти
могли хiба що з розумом ii.
Тож поруч з нею навiть програвати
мав дон Хосе – сам голова сiм’i,
i через це не дивно, що в окрузi
iм заздрили i вороги, i друзi.


11

Вона напам’ять знала Кальдерона,
Лопе де Вегу знала, i тому,
коли актор непевно мимрив з кону,
то за суфлера правила йому.
Могла i фору в справi цiй законну
донна Інеса дати будь-кому:
тож мнемонiчнi лекцii й трактати
було iй зайве слухати й читати.


12

Великодушнiсть – ось ii чеснота.
А коник – математика. Вона
любила розмiрковувати доти,
аж поки фiлософська глибина
не доведе до повноi нудоти,
сягнувши геть затемненого дна.
Шовки вдягала тiльки тi, що личать,
хоч назвами своiми й пантеличать.


13

Вона в латинi тямила чимало
i знала грецькi лiтери. Ручусь,
що самотужки книжку прочитала
i мовою французькою якусь.
Та з рiдною поводилась недбало.
А спробуй, навiть силою примусь
висловлюватись ясно чоловiка,
коли вiн розмовляе, мов заiка!


14

Англiйськiй та еврейськiй вiддавала
Інеса перевагу над всiма
i твердила, що схожiсть небувала
iснуе помiж ними недарма.
Та чи вона на те пiдстави мала,
нехай наука вирiшить сама,
хоч «Я ваш Бог» еврейською i схоже
на звичний вигук наш «побий вас боже!».


15

Жiнки, якi патякають без дiла,
трапляються нерiдко. Але ця
ще бiльше навiть висловити вмiла
багатомовним виразом лиця.
Як Ромiлi, в собi вона волiла
знайти життевим справам рiшенця,
хоч вкоротив життя вiн, як вiдомо,
коли не всi були у нього вдома.


16

Роман Еджворт, що вискочив з оправи,
трактат з моралi, цифра на ногах —
ось чим вона була по сутi справи.
І навiть, Панi Заздростi на жах,
жiночих вад, крiм чесностi й добра, ви
не вiднайшли б у неi i в думках.
Коротше – цноти втiлення знаменне.
Що все-таки найгiрше, як на мене.


17

Святi за неi бiльшi мали вади,
а що спокус пекельних не було,
то ангел-охоронець вiд посади
вiдмовився, святенникам на зло.
Вiрнiш чинити навiть Бога ради
i макасарське масло б не могло,
призначене для зрощення волосся;
та й дзигарям точнiше б не вдалося!


18

Вона була довершена до краю
i в намiрах, i в дiяннях своiх.
Та все це, кажуть, швидко набридае
у свiтi, де за первородний грiх
Адама й Єву видворено з раю.
Отож, лише повторюючи iх,
плоди, що так iх нехтувала мати,
героiв батько пробував зривати.


19

Вiн був гультяй веселий i гульвiса,
який з навчанням знатись не бажав,
i жiнка теж була йому на бiса.
А що розвал родин, як i держав,
нас веселить – i це хороша риса, —
то свiт йому коханок приписав.
Хоча для справи прикроi цiеi
цiлком бувае досить однiеi.


20

Та при своiх достоiнствах дружина
себе вважала кращою за всiх,
тож, кинута, була вона повинна
терпiти, щоб не викликати смiх.
Та почуттiв ображена людина
не вмiе часом стримати своiх.
Тож день i нiч не стомлювалась дбати,
щоб зуха на гарячому впiймати.


21

Нiчого в свiтi легшого немае,
анiж ловити гострих на язик.
Нерiдко i розумного, бувае,
хапають, бо таiтися не звик.
І той, i той нарештi потрапляе
пiд горезвiсний жiнчин черевик,
що завше перетворюеться в зброю
для справжнього жiночого розбою.


22

Шкода, що вченi й ввiчливi дiвчата
одружуються з темними людьми!
Коли вони iх пробують навчати,
тiкають з дому, наче вiд чуми.
Я скромний i до того ж нежонатий —
позбавлений подружньоi тюрми.
Скажiть, панове: навiть i щасливi,
пiд черевиком стогнете не всi ви?


23

Нерiдко дон Хосе сварився навiть
з дружиною – нiхто не знав за що.
То, звiсно, гандж, коли чуже цiкавить.
Мене це не обходило. Якщо
в мистецтвi е така важлива навiть,
яку опанував я, то нiщо
опрiч умiння з виглядом невинним
вертати мир посвареним родинам.


24

Надумав якось справу я добрячу —
мирити iх пiд час подiбних чвар,
але не слiд втручатися, як бачу,
в незбагненi свiти подружнiх пар.
Там потерпiв я ще одну невдачу,
дiставши ще болючiший удар,
коли малий Жуан на мене зверху
помиiв повну вихлюпнув цеберку.


25

З народження малий зробився бiсом
i всiм давався боляче взнаки,
немов навчали стати чортом лисим
його на власних прикладах батьки.
Принiс би кожен користь i собi сам,
застосувавши вiжки чи рiзки,
або коли б вiддав його до школи,
де чортеня не шкодило б нiколи.


26

Жили вони, неначе два шакали,
i навiть не розлучення тодi,
лиш смертi одне одному жадали.
Але, як люди свiтськi, i в бiдi
помiтити нагоди не давали,
що вже це не недавнi молодi.
Та запалало враз, як на жаровнi,
i вирвалося полум’я назовнi.


27

Донна Інеса скликала раптово
до себе цiлий натовп лiкарiв,
щоб ствердили законно й науково,
що в чоловiка розум помутнiв.
Коли ж iй не повiрили на слово
i зажадали фактiв, а не слiв,
то мовила, на мученицю схожа:
«Моя вимога – тiльки воля Божа!»


28

Був записник до того ж у Інеси
з реестром чоловiкових грiхiв —
там зберiгались прiзвища й адреси
жiнок, яким Хосе благоволив.
Їi святi подружнi iнтереси
весь вищий свiт обстояти хотiв —
хто речником зробився, хто суддею:
всi зайнялися справою цiею.


29

Всi твердили: та гляньте iй у вiчi!
Та це ж спартанка! Отже, як вони,
простити вправi зради чоловiчi
лише, якщо вiн вернеться з вiйни.
Не раз була присутня i не двiчi,
коли його ганьбили цi пани,
i всi кричали в захватi про неi:
«Яка душа у жiнки оцiеi!»


30

Байдужiсть наших друзiв у хвилини,
коли прокльони сиплються на нас,
я думаю, вважати ми й повиннi
сугубо фiлософською якраз.
Приемно зберегти чуття невиннi
та бажане здiйснити водночас!
Виходить, що прокльони тi законнi,
якщо не ми мстимося, а стороннi.


31

Тому, коли наклепник до недавнiх
ще додае i наклепiв нових,
нiчого неприродного нема в них.
Брехня – звичайний засiб задля тих,
хто мае втiху в брехнях безугавних
i в доданнi новiших до старих.
Вони i не здогадуються навiть,
що наклеп нас прикрашуе i славить.


32

Отож iх доброзичники мирили
i дальнi, i близькi до них колись.
Старалися i родичi щосили,
але мети й вони не домоглись.
Хтось був за те, аби iх розлучили,
хтось, навпаки, аби вони зiйшлись.
Коли ж уже погодились експерти,
враз дон Хосе додумався померти.


33

Ця прикра й несподiвана подiя
i друзiв спантеличила, й Інес,
бо, як вiд них довiдався тодi я,
зiрвався найцiкавiший процес.
Адже була розважитись надiя,
а привiд враз розвiявся i щез!
І на мерця, який вчинив погано,
посипалися докори й догани.


34

Небiжчик обiйшовся без покари,
але було поховано тодi
так само й адвокатськi гонорари,
i прецiкавi виступи в судi.
Коханки роздаровували чари —
одна поповi, ще одна суддi,
а лiкарi казали, що помер вiн
вiд того, що не витримали нерви.


35

Та заслужив i доброго вiн слова,
хоч правити не мiг би за взiрець.
Я тверджу так, бо знав його чудово,
а ще тому, що справi тiй кiнець.
Коли ж грiшив небiжчик випадково,
то ось мiй справедливий рiшенець:
у тому винне тiльки виховання,
та й вдача теж – причина не остання.


36

І хоч були значнi у нього вади,
вiн мав також достоiнства значнi.
Хай це даруе втiху, бога ради,
i ворогам, i друзям, i менi.
Адже нiхто не дав йому поради,
коли вiн був, вважай, уже на днi
i вибiр мав единий – чи померти,
чи по судах тинятися до смертi.


37

Вiн вмер, не залишивши заповiту,
i власнiсть з рук до рук не передав,
тож Дон Жуан маетнiсть розмаiту
як юний син його успадкував.
Інесу ж в опiкунку знамениту
перетворив закон – поборник прав:
вiдомо, що дiтей опiкувати
нiхто не вмiе так, як добра мати.


38

От i взялась виховувати сина
вдова найрозумнiша серед вдiв,
i врахувати все була повинна —
щоб на конi по-лицарськи сидiв,
i щоб, коли проб’е його хвилина,
не розгубився в розпалi боiв —
протистояти мiг ворожим юрмам,
i монастир жiночий брати штурмом.


39

Їй вчителi корилися в усьому,
i опiкунка змушувала iх
Жуановi щепити, як нiкому,
мораль в найвищих виявах своiх.
Про сон вона забула i про втому,
аби не перейшли вони порiг
i часом не проскочило едине —
наука з анатомii людини.


40

Жуан вивчав iсторiю античну
та безлiч непотрiбних дисциплiн,
немов для того тiльки, щоб практично
не мiг iх застосовувати вiн.
Інеса пильнувала педантично
i зважувала все з усiх сторiн
з надiею, що знати вiн не буде,
як плодяться й розмножуються люди.


41

Цей метод, часто вживаний i нинi,
не вдовольняв при вивченнi часiв,
коли ще розважалися богинi
у товариствi фавнiв та богiв.
Бо як було тлумачити хлопчинi
те, що вони без блузок та штанiв?
Тож радила Інеса «Одiссею»,
i вчителi погоджувались з нею.


42

Овiдiй – цей розпусник i гуляка —
стоiть з Анакреоном упритул.
Мораль не схвалить, далебi, нiяка
й того, що витворяв колись Катулл.
Лише Вергiлiй був не забiяка,
та й в нього е розпусницький намул:
його «Formosum pastor Corydon»’у[45 - «Пастух Коридон до красеня» (латин.).]
святенник не читатиме з амвону.


43

Лукрецiй соромiцький та безбожний —
поганий харч для шлункiв молодих,
i Ювенал – хоч твiр його й не кожний,
теж надто вже колючий, як для них.
Одвертiстю своею вiн спроможний
збентежити i грiшних, i святих.
А Марцiаловi солонi епiграми —
то просто бруд, говорячи мiж нами.


44

Жуан читав цi твори у виданнi,
яке сумлiнно звiрив видавець
i де мiсця не зовсiм бездоганнi
покреслив геть цнотливий олiвець.
Проте усi уривки тi поганi
дбайливо перенесено в кiнець,
де, як дотепно вибранi цитати,
iх кожен мiг в додатку прочитати.


45

Це надзвичайно спрощувало справу,
звiльняючи вiд пошукiв ловця,
бо, як навмисне, юним на забаву
була вся покидь виставлена ця.
І так воно триватиме по праву,
допоки не поверне на мiсця
хтось розумнiший викреслене знову
i не прикрие виставку чудову.


46

Та й молитовник теж було негоже
давати юнаковi: як на зло,
малюнками такими ж слово Боже
у ньому iлюстровано було.
Чи не вважав чудiй якийсь, що зможе
словесне ними вирiзнити тло?
Отож собi його лишила мати,
щоб iншого Жуановi придбати.


47

Його читати змушували вдома
Євангелiе й житiя святих
Фоми, Іеронiма, Хризостома,
i вiн читав з цiкавiстю про них.
(До речi, це напевне аксiома,
що серед богоборцiв запальних
вiддати першiсть треба Августину,
чия «Спокуса» зваблюе людину).


48

Вона заборонила й Августина,
i грiх ii на себе я беру.
І покоiвку в домi через сина
не молоду тримала, а стару.
Була ii це тактика едина,
коли вела ще з чоловiком гру —
цю тактику, щоб клопоту не мати,
я раджу всiм жiнкам застосувати.


49

І хоч у набожностi й благочестi
Жуан i жив, не знаючи бiди,
вiн мужнiм рiс i очi мав розверзтi,
був красенем i хлопцем хоч куди.
А що перебував на перехрестi
мiж церквою та матiр’ю завжди,
то мав тiею стежкою, гадаю,
потрапити прямiсiнько до раю.


50

Отож вiн спершу гарна був дитина,
як говорив не раз я перед цим,
в дванадцять мати вже була повинна
пишатись навiть пiдлiтком таким.
Щоправда, часом вибухи у сина
траплялися, властивi молодим,
але загал iх легко переносив,
допоки формувався цей фiлософ.


51

Я з висновком своiм не поспiшаю,
бо добре знав Жуанових батькiв
i щось розпiзнавати, як гадаю,
в людських серцях навчитися зумiв.
До того ж я i намiру не маю
по матерях судити про синiв,
та й не люблю я злого лихослiв’я —
його завжди уникнути умiв я.


52

Отож мовчу. І е на те причина.
Скажу лише: якби менi свого
доводилось виховувати сина,
я б день i нiч не змушував його
читати катехiзис, i дитина
пiшла б до школи вчитися того,
чого навчився я в ii гостинних
i пам’ятних менi до скону стiнах.


53

Учитись там! Хвалитися не стану.
Та й не вернуть минулого назад!
Не вводитиму грецькою в оману —
ii забув я зовсiм… Verbum sat![46 - Мовленого досить! (Латин.)]
Хоч сам здобув освiту я й погану,
та все-таки, я думаю, хлоп’ят
не так потрiбно нинi научати,
як Дон Жуана научала мати.


54

В шiстнадцять лiт вiн гарний був до бiса,
стрункий i худорлявий, наче паж,
хоч не такий, як пажi тi, гульвiса.
Та входила завжди Інеса в раж,
коли його якась потвора лиса
дорослим називала – терпла аж.
Бо передчаснiсть, як вважала ненька,
великий гандж i хиба чималенька.


55

Були у неi друзi бездоганнi,
та Джулiя трояндою цвiла,
i – нi! – не поступилася б Дiанi.
Краса ii природною була,
як пас Венери, сiль, що в океанi,
чи Купiдонiв лук або стрiла.
Хоч порiвняння, котрих уживаю,
вже досить заяложенi, я знаю.


56

Очей ii блискучiсть i принаду
iй мавританська кров передала.
(В Іспанii вважають це за ваду,
хоч в тiм провина Джулii мала).
Як Боабдiл, лишаючи Гранаду,
до Африки тiкав не спроквола,
в Іспанii лишилась прабабуся, —
чи справа в нiй, сказати не беруся.


57

Їi з якимсь гiдальго одружили,
коли настав одружуватись строк.
Йому б, напевне, предки не простили
такий зухвалий i ганебний крок —
самi вони старалися щосили
лише племiнниць брати i тiток,
хоч всiм вiдомо – шлюб такого роду
здебiльшого погiршуе породу.


58

Цих двое перемiшувачiв кровi,
хоч i були батькам, як в серце нiж,
та хлопчики пiшли вiд них здоровi,
дiвчатка не потворнi, як ранiш.
Обставини, щоправда, випадковi
нащадкiв iм давали вперемiш:
я навiть чув, що жiнка та зухвала
частенько незаконних дарувала.


59

Що б не було, родина розрослася.
Минали поколiння, линув час,
з’явився син, а в цього лоботряса,
звичайно, рiд так само не загас,
i народилась Джулiя – окраса
родини, що тепер цiкавить нас, —
як мати, чиста й гарна, i так само ж
у двадцять три устигла вийти замiж.


60

Вона напрочуд гарнi мала очi
(я сон завжди втрачаю вiд таких!),
ввижалось – зiр той виказати хоче
не гнiв, а шал сподiвань запальних.
Коли ж уста всмiхалися дiвочi,
от-от, здавалось, вивержеться з них
огонь жаги – якби свiдома сила
його велiнням волi не гасила.


61

Їi волосся темне, мовби туча,
облямувало високо чоло,
шовковi брови, темнi та блискучi,
як двi веселки вигнуто було,
уста рожевi та небалакучi —
все це iспанське сонце iй дало.
Ставна на зрiст. (А я – чому не знаю —
малих на зрiст жiнок не полюбляю.)


62

Їi посватав чоловiк самiтний,
якому вже минуло п’ятдесят.
Та у жiнок звичай тепер новiтнiй
i змога е купюру розмiнять,
щоб, коли муж твiй п’ятдесятилiтнiй,
було iх краще два по двадцять п’ять.
Та е у мене твердити причини,
що й тридцять – непогано для мужчини.


63

Усе це прикро. Але як на мене,
то винна тiльки сонця сухозлоть.
Його промiння дике i шалене
розпалюе i труiть нашу плоть.
І навiть пiст i бдiння цiлоденне
не в силi хiть ганебну побороть.
На Пiвднi кожен легше пiддаеться
всьому тому, що любощами зветься!


64

Щасливi люди Пiвночi святоi,
де править доброчеснiсть золота!
Моральнi там пiдтримуе устоi
мороз, що грiшнi душi огорта.
(Себе в обiймах стужi крижаноi
змиряв святий Антонiй неспроста!)
Там за розпусту встановили мито
i мають суддям грiшники платити.


65

В Альфонсо ще була краса i сила,
та Джулiя i в пестощах своiх
його лише терпiла – не любила.
Немало е на свiтi пар, що iх
буденщина об’еднуе безкрила,
бо дуже мало спiльного у них.
Альфонсо ревнував, але нiкому
признатись не насмiлився б у тому.


66

Хтозна чому, та Джулiя дружила
з Інесою – неначе завдяки
тому, що хоч iх дещо i рiзнило,
обох еднали де в чому смаки.
Базiки теревенили щосили,
неначебто ще в молодi роки
Інеса при Альфонсовi, бувало,
про стриманiсть сувору забувала.


67

Уся Севiлья тiльки те i чула:
цей флiрт тривае, судячи з ознак!
І Джулiю Інеса пригорнула —
не розiллеш водою iх нiяк.
Альфонсо був у захватi: мамула
його хороший схвалювала смак!
Та хоч плiтки i ширились зухвалi,
Інеса iх спростовувала й далi.


68

Чи Джулiя прочула власним вухом,
чи просто здогадатися змогла,
не знаю… Анi словом, анi рухом
вона того вiдчути не дала.
Можливо, що не вiдала i духом
або цiлком байдужою була…
Коли ж вiд свiту крилася й таiла,
то, визнаю, – робила це умiло.


69

Якщо лише тринадцятий хлопчинi,
а жiнцi вже не менше двадцяти,
за ласки iхнi чистi i невиннi
не можна iм, звичайно, доректи.
Та двадцять три вже iй минуло нинi,
i встиг Жуан шiстнадцяти дiйти…
За кiлька лiт мiняються на диво
взаемини – на Пiвднi особливо.


70

Та байдуже, яка тому причина,
а нiжнiсть ласки iхньоi – не та.
Зробився соромливiшим хлопчина,
а жiнка часто очi одверта…
Вона вже розумiти все повинна,
та не такi Жуановi лiта:
вiн уявити наслiдки не в силi,
як сухопутник – океанськi хвилi.


71

А Джулiя i в стриманостi нiжна —
ледь-ледь його торкнеться i тремтить.
І хоч уже доросла i замiжня,
в очах небесна хилиться блакить…
Коли ж рука Жуанова й недвижна
ii руки торкнеться мимохiть,
в душi його здiймаються флюiди
не меншi, нiж вiд палички Армiди.


72

І вiдтепер, коли його стрiчала,
вже усмiхом обличчя не цвiло, —
ii печаль i туга небувала
ставала бiльше схожа на тепло.
І те, що зiр свiй Джулiя ховала,
ознакою зневаги не було:
лукавство у закоханих безкрае —
воно iх прикидатися навчае.


73

Та пристрасть – як ii ти не приховуй,
вона ще дужче в тьмi палахкотить.
Так само неба колiр загадковий
вiщуе грiм, а не ясну блакить.
А почуття – хоч в стiни замуровуй,
вони проникнуть i несамохiть,
бо машкара – то прикриття погане,
крiзь неi швидко iстина прогляне.


74

Тим видаються глибшими зiтхання,
чим глибше ти iх хочеш затаiть,
i тим солодшi свiдчення кохання,
чим важче iх в очах перехопить.
І дрож перед розлукою останнiй,
i зустрiчi вичiкувана мить —
все це прикмети нiжноi любовi,
що iх впiзнати важко юнаковi.


75

Лихий кiнець вiдчувши в перспективi
i знаючи, до чого справа йде,
гонила мрii Джулiя звабливi
i гамувала серце молоде.
Молилася вона Пречистiй Дiвi —
мовляв, нехай Господь не доведе,
а потiм довго радилася з нею,
в жiночих справах кращим судiею.


76

Вона клялась не бачити Жуана,
а полетiла в гостi до Інес.
Хвала Пречистiй Дiвi полум’яна:
на щастя, вiн прогулювався десь!
Та хтось iде… Рятуй, небесна панно!
Чи не Жуан? – Даремно смiетесь:
того разу, здаеться, Божа Мати
ii не спромоглася врятувати…


77

Кiнець кiнцем вона собi поклала,
що страх – то недостойнiсть i ганьба,
що тiльки гордiсть все перемагала
i, отже, переможе. Та хiба
вона пильнiш про декого не дбала
i з почуттям сестри, а не раба,
не ставилась нiколи до особи,
яка iй бiльш за iнших до вподоби?!


78

Та коли б хтось, скажiмо, перед шлюбом
iй, як коханець, був би до душi,
то доброчесна жiнка навiть з любим
не переступить певноi межi!
Коли б вiн навiть виявився грубим,
йому сказати можна: ми чужi! —
поклавши край нахабнику тим самим.
…Ось тактика, яку я раджу дамам.


79

До того ж чи на свiтi вже немае
кохання платонiчного… з яким
свята чи лiтня лiтнього кохае,
лиш почуття подiлюючи з ним?
Так Джулiя, закохана без краю,
казала, грiшне сплутавши з святим.
Я iй так само радив би цей засiб,
i вiд спокус вона убереглася б.


80

Така любов – погоджуюсь – цнотлива.
Цiлують ручку, а тодi уста…
Зi мною не було такого дива.
Але попереджають неспроста,
що це межа i начебто важлива,
бо з дальшого вже злочин вироста.
Тож хай уникнуть вас пекельнi муки!
Я попередив i вмиваю руки.


81

Отож любов не плотська та безсила,
яка не вразить i не потрясе, —
кохання, котре дасть людинi крила,
навчить i душу в небо вознесе! —
так Джулiя для себе встановила
щодо Жуана, ладного на все.
Але чого любов навчити мала?
Та Джулiя й сама того не знала…


82

Збадьорена й захищена бронею
свiдомостi своеi чистоти,
упевнилася Джулiя, що з нею
жаданого iй вдасться досягти.
Отож над поведiнкою своею
вiдкинула контроль – i до мети.
Чи намiри здiйснились благороднi,
ми з вами ще побачимо сьогоднi.


83

Цей план iй здався чистим i невинним.
Взаемини з хлопчиськом не могли
подати харч пересудам i кпинам.
Але якби плетухи й завели,
то чиста совiсть з спокоем невпинним
зневагою б на те вiдповiли.
Так, чисту совiсть мавши до могили,
i християни християн палили.


84

Якби, скажiмо… О, помилуй боже!
якби раптово з мужем сталось щось…
І все-таки усяке ж статись може,
тож припущу цю думку inter nos[47 - Мiж нами (латин.).].
(Тут entre nous[48 - Мiж нами (фр.).] було б ужити гоже,
бо все це iй французькою верзлось,
але тодi, така неоцiнима,
пропала б у моему вiршi рима).


85

І все-таки вона це уявила:
Жуан уже дорослий i змужнiв,
вона – вдова, до того ж дуже мила…
Хай через кiлька рокiв, а не днiв.
Набув би повноти душi та тiла,
то й у коханнi бiльше б розумiв…
В коханнi серафима молодого,
що перед цим говорено про нього.


86

Та досить вже про Джулiю. Пора вже
поволi й до Жуана перейти.
Що коiлося в серцi не добравши,
вiн, як Медея, рано розцвiсти
зумiв, але, розгублений, не знав ще,
якоi досягнути висоти
змогла у ньому пристрасть, що безкрае
чоловiкам блаженство обiцяе.


87

Розгублений, Жуан тiкав до гаю,
блукав блiдий i стомлений з лиця,
i, самоти шукаючи з вiдчаю,
не знав, що значить стомленiсть оця.
Що ж, самоту i сам я полюбляю,
та самоту султана – не ченця.
І лiс люблю – не з гротом поокремим,
а краще, так би мовити, з гаремом.


88

Поет сказав чудово: «О кохання!
Лиш в захватi й безпецi настае
у пристрастi почате царювання
безмежне та божественне твое!»
Не ставитиму зайвих запитань я,
i все-таки одне у мене е:
як поеднати з захватом безпеку,
таку вiд нього рисами далеку?


89

Поет в рядках, що ви iх прочитали,
в свiдомостi усiх лишивши слiд,
жадав, щоб люди клопоту не мали —
i тiльки так iх розумiти слiд.
Вiн не хотiв, щоб марно турбували,
коли вiн любить або iсть обiд.
Що ж до безпеки… Раджу вам до хати
лише певнiше дверi замикати.


90

Жуан блукав над берегом у тишi,
в журбi й сум’яттi падав на траву…
В таких мiсцях поет поему пише
або сюжети бачить наяву.
Тут i читати створене зручнiше.
Проте я застереження вживу:
якщо не Вордсворт виростив тi квiти
i можна щось у творi зрозумiти.


91

Вiн так поринув у своi глибини
(не Вордсворт, а Жуан), що самота
зняла душевний бiль до половини.
Та вiн не знав, що пристраснiсть ота
i хижа спрага значити повинна,
i, на своi не зваживши лiта,
зробився метафiзиком побожним —
цiлком, здаеться, Колрiджу тотожним.


92

Вiн розпочав про всесвiт мiркувати,
про зорi та вогонь, як Прометей,
про землетруси та аеростати,
про вiйни й анатомiю людей, —
про все, що заважае нам пiзнати
великий свiт непiзнаний оцей,
i врештi, захлинувшись вiд любовi, —
про очi донни Джулii чудовi.


93

У тому, хто думки такi плекае,
глибокодумнiсть, а не простоту
завжди мудрець досвiдчений вбачае.
Та в людях, що iх ловлять на льоту,
нiчого, крiм базiкання, немае.
Але ж юнак – яку вiн мав мету?
Було вiд фiлософii тут мало:
вiн рiс – змужнiння роль вiдiгравало.


94

Замислювався вiн над буйством квiтiв,
над голосом вiтрiв… А як коли
i про богинь, якi до фаворитiв
спускалися i смертними були.
Та батько-Час його найбiльше нiтив:
минув, неначе лезом вiдтяли,
i знову завдяки його химерi
Жуан спiзнився нинi до вечерi!


95

Вiн розгортав Боскана й Гарсiласо,
i обiймало раптом вiдчуття,
що до небес душа його знялася
i вже нема на землю вороття.
Мiстичноi поезii окраса —
здiймали книги тi серцебиття
i, як в казках шановноi бабусi,
зчиняли бурю, як при землетрусi.


96

Отак у спробах явне зрозумiти
минали днi Жуановi в гаю.
А бракувало серця, щоб любити,
грудей, на котрi голову свою
розчулено вiн мiг би похилити —
отих единих в цiлому краю,
i ще чогось, чого не називаю,
тому що за потрiбне не вважаю.


97

Цей настрiй хворобливий, як нiрвана,
вже Джулiя помiтила. Проте
предивно, що Інеса до Жуана
i словом не обмовилась про те.
Чому? Бо спостережливiсть погана?
Чи правило любила золоте,
яке велить, щоб за синами мати
грiхiв не поспiшала помiчати?


98

Адже й таке на практицi бувае —
мовчить i чоловiк, коли межу
його дружина з кимсь переступае,
вторгаючись у царину чужу…
(Яка при цьому заповiдь страждае?
Не знаю точно, отже, не скажу.)
В таких випадках – тiльки мовить слово,
не до ладу воно обов’язково.


99

Чоловiки швидкi на пiдозрiння,
та поцiляють не в стрiлецький круг, —
той, в чий город би слiд жбурнуть камiння,
здебiльшого поводиться, як друг.
І не свое стрiлецьке неумiння
кленуть, зазнавши кпинiв i наруг,
i не свое вважають глупство винним,
а гандж, властивий друзям i дружинам.


100

Бувають i батьки короткозорi,
хоч кожен пильно стежить, наче рись.
І враз нiмiють в розпачi та горi:
сини з дiвками дiлися кудись!
Зламались плани точнi та суворi,
хто в тому винен – свари пiднялись…
Матуся плаче, батечко зiтхае
та спадкоемцiв власних проклинае…


101

Але Інеса – не слiпий мужчина:
все помiчала, стежила, як тать.
Тож слiд гадати, що була причина
Жуанових спокус не помiчать.
Хотiла ще довиховати сина?
Або урок Альфонсовi подать? —
мовляв, у тому саме i бiда вся,
що на дружину надто покладався?


102

Одного дня, улiтку… Слiд сказати,
що лiто – найпiдступнiша пора,
як i весна, звичайно, коли грати
кров починае в жилах i стара.
І в тому тiльки сонце винувате —
його зваблива i лукава гра.
Коти шалiють в березнi. А в травнi —
i господинi iхнi достославнi.


103

Дванадцятого червня… (Точнi числа —
а я люблю вживати саме iх —
це станцii, де доля наша кисла
мiняе коней змилених своiх.
Над царствами й народами нависла,
летить вона й лишае, як на смiх,
лише хисткi надii на чудове,
що iх нам обiцяють богослови.)


104

Дванадцятого червня, пiв на сьому
(або о сьомiй), в сутiнках густих
вона сидiла в гротi, у якому,
либонь, ховались гурii. (Про них
i Магомет згадав, а ще по тому —
i Мур-Анакреон в рядках палких.
Хай лiра iхня славиться й трофеi,
що iх вони одержали за неi!)


105

Вона сидiла не сама – з Жуаном.
Не знаю, хто i як це влаштував.
Та вгадувати ми того не станем.
Коли зiйшлися – i не для забав —
удвох i кожне з личком непоганим,
заплющитись найкраще, я б сказав.
Але, на жаль, заплющуються рiдко,
коли при свiтлi мiсячному видко…


106

А Джулiя цвiла, немов жоржина —
пашiли щоки, повнились уста.
І не вважала Джулiя, що винна…
О, як слабкий в коханнi вироста,
а дужий раптом слабшае зневинна!
І нiтиться розважливiсть пуста,
i схоже, що злiтаете до зiр ви,
хоч саме й наближаетесь до прiрви.


107

Вона плекала думи безтурботнi
про те, що i Жуан iще юнак
i що й саму ii спокуси жоднi
нiколи ще не звабили… Однак
згадала, що Альфонсовi – пiвсотнi,
а, як вiдомо, це поганий знак,
бо цифра ця не до вподоби жiнцi,
хiба що – коли йдеться про червiнцi.


108

«Я вже казав вам п’ятдесят разiв» —
так гнiвна починаеться догана.
«У вiршах цих по п’ятдесят рядкiв» —
це означае (звiстка препогана!),
що вам поет читати iх схотiв.
У п’ятдесят – любов не бездоганна,
хоча ii вiдомий сурогат
купити можна теж за п’ятдесят.


109

Але Альфонсо Джулiя любила
i чесною дружиною була —
примусити б ii нiяка сила
подружню честь зганьбити не могла.
І певна в тому, Джулiя премила
правицю Дон Жуанову взяла:
i треба ж так невдало помилиться —
здалося iй, що це ii правиця!


110

Так само несподiвано щокою
вiдчула i руки його тепло.
А зiр пашiв цнотливiстю такою,
що й вгамувати сили не було.
Дарма Інеси, повне неспокою,
передчуття цих двох не розвело!
Чи, може, хибним виявився засiб?
Моя матуся так не повелася б.


111

У нього очi сяяли незвично,
немов благали: «Дужче потискай!»
І потиск був, звичайно, платонiчний…
Вона б вiд нього, як велить звичай,
негайно вiдсахнулася велично,
як од змii отруйноi – i край,
якби пiдозрiвала, що дружина
поводитись так з iншим не повинна.


112

Жуан вчинив, як з радiсного дива
i ви вчинили б, я гадаю, теж —
припав до ручки вдячно i поштиво,
i знiтився, мов крикнув: «Не бентеж!»
Кохання спершу дiе соромливо…
Та знiтилась i Джулiя. Але ж
долала не душi несамовитiсть,
а страх, що голос зiрветься i видасть.


113

А мiсяць звис i з темряви нiчноi
палав огнем диявольських натхнень.
Пiд ним не всидиш в тишi та спокоi,
бо голова – неначе п’яна впень.
За двi години ночi отакоi
накоiш бiльше, як за довгий день…
І як при цьому вигляд немовляти
наш баламут спромiгся зберiгати!


114

Цей дивний час спок?ю чарiвного
тамуе звабу в схованках своiх —
байдужим не лишае вiн нiкого
i самовлади позбавляе всiх.
Слiпуче срiбло променя нiчного
вселяе млость солодку, наче грiх,
i почуття, якi хвилюють душу,
назвати незбагненними я мушу.


115

Бiля Жуана Джулiя тремтiла,
його вiдчувши руку на собi.
Неначе i пручалася невмiло,
але не вивiльнялась в боротьбi.
А потiм… Потiм, хоч i не хотiла…
Та краще вже мовчати, далебi!
Я каюся i червонiю знову —
дарма i розпочав про це розмову.


116

Платоне! О вигаднику й фантасте!
З пiдмогою своеi маячнi
та спроб на людство вплинути зубасте
дорогу ти, як видиться менi,
зумiв до аморальностi прокласти
прямiшу, нiж поети визначнi.
Ти шарлатан, наiвний, як малятко,
чи сват i звiдник – в кращому вип?дку.


117

А Джулiя могла лише стогнати —
для каяття забракло навiть слiв.
Кохання та помiрнiсть поеднати
нiхто в життi, здаеться, ще не вмiв.
Вона i вiдсiч пробувала дати
допоки мозок не потуманiв,
i поступатись почала – вiдколи
«нiзащо» прошептала i «нiколи».


118

Його величнiсть Ксеркс винагороду,
як твердять люди, обiцяв тому,
хто, замiсть всiм вiдомих, насолоду
незнану досi винайде йому.
Я ж до вiдомих схильнiсть маю зроду
та ще й в помiрних дозах. І тому,
радiючи з дарiв земного раю,
на небесах нового не шукаю.


119

О насолодо! Знаемо чудово,
що ти погибель наша! Я даю
завжди собi весною чесне слово,
що поведiнку виправлю свою.
Та навеснi повторюеться знову
все те, що душу зваблюе мою…
І все-таки, якщо знайду пiдтримку,
я досягну мети своеi взимку.


120

А зараз Муза змушена, як бачу,
зректися планомiрноi ходи.
А ти вже не обурюйся, читачу,
цнотливiший за неi, як завжди.
Це – поетична вiльнiсть. Що я втрачу
у викладi роману, – сам суди.
Я щиро перепрошую, бо дуже
шаную Арiстотеля, мiй друже.


121

Довiльнiсть ця потрiбна задля того,
щоб уявити мiсяцi, коли
героi вдвох вiд червня золотого
без нас до листопада прожили.
Тепер точнiшi числа нi до чого,
бо далi вже подii попливли
без ладу в хронологii: як видко,
календаря дотримувались рiдко.


122

Та нам той червень варто пам’ятати.
Приемно, коли день уже завмер
i загортае нiч у темнi шати
канал, де пропливае гондольер;
приемно, коли небо осявати
виходять зорi з неосяжних сфер,
а вранцi сяе райдуга над нами,
подiбна до золоченоi брами;


123

приемно чути пса свого вищання,
до рiдних повертаючись домiв;
приемно в митi зустрiчi й прощання
пiзнати зiр, що запалахкотiв;
приемнi – жайвiр, що спiвае зрання,
дзвiн ручая та зелень берегiв;
пiснi дiвчат нас тiшать молодечi,
дзижчання бджiл та гомони малечi.


124

Чудовий час збирання винограду,
коли п’янкий тече на землю сiк;
приемно, з мiста iдучи, розраду
знайти в селi, до котрого утiк;
плекае скнара з?лота принаду,
подовжуе батькам дитина вiк;
нас тiшить помста (особливо жiнцi),
грабiж – солдатiв, морякiв – червiнцi.


125

Приемно спадок добрий дiставати,
коли раптово дядечко помер,
та ще коли нам дня того чекати
багато лiт доводиться тепер!
Не хочуть старигани помирати,
пускати в сейф i до високих сфер,
а поки жив той дядечко та хворiв,
ми вже в лабетах клятих кредиторiв…


126

Приемно заслужити нагороду
чи вiршами, чи кров’ю – все одно;
приемно з другом впасти у незгоду,
коли вже вiн набрид тобi давно.
Вино чи ель приемнiшi за воду;
заступництво – приемне i воно;
приемнi стiни батьковоi хати,
хоч ти й почав уже iх забувати.


127

Та перша мить кохання молодого
в сто крат милiша й радiснiша нам,
i не забути захвату отого,
як не забув грiха свого Адам.
Солодкий плiд! На свiтi пiсля нього
нема чого згадати юнакам —
i Прометей, промiння вкравши Боже,
уяви полонити вже не може.


128

Людина – найхимернiша iстота:
досвiдченiй в мистецтвах дотепер,
дослiджувати нинi iй охота!
Наш вiк, до того ж, схильний до химер,
вiдкрив кумедним витiвкам ворота
у межах рiзних галузей i сфер.
Тож починали б з правди! А не вдасться,
тодi в облудi спробували б щастя.


129

Яких лише цей вiк в лиху годину
нам винаходiв спiрних не принiс!
Той винайшов для людства гiльйотину,
той для безносих —паперовий нiс,
той – засiб переламувати спину,
той – лiки, щоб хребет мiцнiв i рiс,
той з вiспою боровся, вiд корови
бацили в тiло вводячи здорове!


130

Як твердять, нас в полон картопля вiзьме —
я чув, що з неi хлiб уже печуть;
кривляються мерцi вiд гальванiзму,
неначе вiри в смерть свою не ймуть;
А скiльки нинi маемо вже скрiзь ми
машин, якi i шиють нам, i тчуть!
Здолали вiспу, та коли б до гроба
не довела нова якась хвороба…


131

Хвороба ця з Америки неначе,
то хай би поверталася назад:
там збiльшилось населення – тим паче
в краiнi тiй навести мiг би лад
помiр, який поставив би, одначе,
ii з цивiлiзованими в ряд.
Проте ще бiльше для американцiв
страшна зараза наших псевдопранцiв.


132

Наш вiк – це час кмiтливостi людськоi,
i винайшов, стараючись чимдуж,
вiн досить патентованоi зброi
для вбивства тiла i спасiння душ.
Є лампи вже конструкцii новоi —
свiти, лиш настанови не поруш.
Немае в тому лиха i малого,
якщо рiвняти з лихом Ватерлоо.


133

Феноменальна у людей природа:
для них у свiтi завше, як на смiх,
смертельний грiх – найбiльша насолода,
а насолода – то смертельний грiх!
Одних чарують грошi, iнших врода,
кохання, сяйво успiхiв своiх…
Та всi хисткi i звивистi дорiжки
не вiддалять вiд смертi анiтрiшки.


134

А потiм що? Та хто зна! Вже не рано.
Тож на добранiч. Час уже менi
вертатись до початого роману.
Вже листопад хмурнiшав у вiкнi,
коротшав день, з вечiрнього туману
гора в снiгу бiлiла вдалинi.
Гуло в затоцi, хвилями обнятiй,
а сонце скромно гаснуло о п’ятiй.


135

Як твердить сторож, хмари пелехатi
заткали нiч – нi мiсяця, нi зiр.
Довкiл вогню сидiли люди в хатi.
Люблю i я вогонь той з давнiх пiр —
камiн, цвiркун, балакуни затятi,
серед яких нi хмурих, нi зневiр.
І, щоб, як кажуть, нас минули свари,
до цього ще й шампанське та омари.


136

Пробила пiвнiч. Джулiя збиралась
уже лягати в лiжко, та за мить
в будинку враз такий здiйнявся галас,
що навiть мертвих мiг би розбудить,
якби вони в книжках не прокидались,
коли сюжет ожити iм велить.
Хтось грюкае, вигукуе i кличе:
«Прокиньтесь, донно Джулiе! Та швидше!»


137

«Вiдкрийте! Слово честi, я не винна!
Я стежила, невидима нiким!
Там дон Альфонсо й цiла половина
Севiльi йде озброена за ним!
Яка ганьба! Лише одна хвилина,
i пан увiйде з натовпом отим.
Нехай ваш гiсть вистрибуе до саду:
не високо, до того ж не з фасаду!»


138

І ось Альфонсо справдi у кiмнатi,
а з ним при зброi душ iз двадцять п’ять.
Усi вони, як водиться, жонатi,
i сон жiнок не звикли шанувать,
та ще коли дружини заповзятi
лоби iм полюбляють прикрашать.
Заразливе ж бо зрадництво жiноче:
прости однiй, грiшити iнша схоче!


139

Не знаю, звiдки все те узялося —
i пiдозрiння, й вихватка оця.
Коли у мужа сиве вже волосся,
йому таке, либонь, не до лиця.
Чи гарно, коли тiльки щось здалося,
тягти до спальнi дурня й мудреця,
щоб iншi пересвiдчились у тому,
вiд чого страшно робиться й самому!


140

Нещасна й сонна Джулiя ридала.
А тут iще, з’явившись, як мана,
служниця i досвiдчена, й бувала
доводячи, що спала тут вона,
i друге простирадло геть зiбгала:
мовляв, дивiться – панi не одна.
Пощо була ця вигадка новiтня,
що панi й справдi спала не самiтня?!


141

Вiдтак вони – i покоiвка, й панi,
яких i страх, i сором опосiв,
вляглися поруч, наче у чеканнi
удару з боку лютих ворогiв.
Отак жiнки, бувае, на свiтаннi
з пивницi ждуть своiх чоловiкiв,
а тi белькочуть, зборюючи втому:
«Усi ще п’ють, а ми пiшли додому».


142

Та Джулiя за мить опам’яталась
i крикнула: «Альфонсо! Боже мiй!
Що сталося? Навiщо я дiсталась,
ще молода, потворi отакiй?!
Що означае напад цей i галас?
Чи ви не п’янi часом? То мерщiй,
коли не довiряете, шукайте!»
А вiн: «І обшукаю, так i знайте!»


143

Перекопали шафи й гардероби —
шукав i вiн, шукали i вони.
Знайшли усе, що в дамськоi особи
для туалету служить з давнини —
обручки i намисто, i оздоби,
бiлизну для зими i для весни…
Кололи шафи шпагами зухвало
i меблiв передряпали чимало.


144

Пiд лiжко дуже пильно зазирали
i там накрите кришкою знайшли…
все рiвно що… не те, чого шукали.
Вiконницi розкрили: як коли
слiди необережно залишали
на клумбах чоловiчi закабли.
Чомусь не турбувало iх нiтрiшки,
що зовсiм не обшукували лiжко!


145

А язичок у Джулii тим часом
анi на мить едину не вгавав.
«Шукайте! – до образ жiночих ласим
вона волала. – Бог мене скарав,
на лихо одруживши з цим матрацом!
Та зараз вiн терпець менi урвав.
Коли ще суд iснуе, я покину
цей дiм, що був менi за домовину!


146

Так, дон Альфонсо, ви менi вiднинi
не чоловiк… якщо ви ним були!
Чи личить так поводитись людинi?
Ви ж п’ять чи шiсть десяткiв прожили!
Ви шанувати честь мою повиннi,
а ви ii ганьбити почали.
Як смiли ви подумати, що зможу
я зважитись на рiч таку негожу?!


147

Чи прав своiх зреклася я назавше,
глухого, як березовий кiлок,
духiвника столiтнього обравши,
для того, щоб дiстати цей урок?
А вiн завжди захоплено казав же,
що я найдоброчеснiша з жiнок!
Що я замiжня, – це для нього диво.
О, як же засмутиться вiн жахливо!..


148

Чи залицяльникiв пiд час кориди
вiдштовхувала я завжди на те?
Лише в театр ходила й на обiди,
або до церкви на Рiздво святе!
Вдавала я, що вартi всi огиди,
а ви отак борги вiддаете?
Та граф О’Рiллi – цей герой Алжиру
жалiвся, що сувора я надмiру!


149

А той спiвак з Італii – Каццанi,
що склав для мене стiльки серенад!
А друг його – славетний Корнiанi,
що божеволiв од моiх принад!
А всi англiйцi, турки, росiяни —
нiхто в менi не бачив жодних вад.
Лорд Коффiхауз так запив шалено,
що дуба дав з прихильностi до мене!


150

І герцог Айкр, i дон Фернандо Нуньес
бiля моiх принижувались нiг.
А ви? Хiба порядний опiкунець
з дружиною так повестися б мiг?
Спасибi, що принаймнi ви у цю нiч
пустити в хiд не зважились батiг!
Якими виглядаете смiшними
ви з шпагою й пiстолями своiми!


151

То ось чому поiздку з прокурором
ви термiнову вигадали вдвох!
Користолюбець з виглядом суворим,
це, мабуть, вiн здiйняв переполох.
Мовчить… Йому виправдуватись сором…
Либонь, язик до щелепи присох.
Нi, вiн не дбав про друга дорогого —
ми з вами правдолюбцям нi до чого.


152

Коли з’явився вiн, щоб акт складати, —
будь ласка, не соромтеся, пишiть!
Я можу вам перо й чорнило дати,
вигадуйте провини самохiть!
Та шпигунiв гонiть негайно з хати —
служниця ось роздягнена стоiть!»
Тим часом дiвка в розпалi шепоче:
«Коли б могла iм видряпати очi!»


153

«Хоч стовбула перевернiть шухляди!
Ось шафа – обiйдiть з усiх бокiв.
А ось камiн – найкраще вiд громади
сховатись там – вiн майже догорiв.
А я посплю. Благаю бога ради
поводитись тихiше шукачiв.
Коли добро те знайдете чудове,
то покажiть менi його, панове.


154

До речi, пiсля вашоi навали,
коли ви розбудили весь квартал,
скажiть хоча б, кого ви тут шукали,
хто спричинив увесь оцей скандал?
Як звуть його? Чи особисто знали?
Чи здатний вiн служить за iдеал?
Якщо вже честь поставлено на карту,
то знати слiд, чи справа риску варта.


155

Не поспiшайте тiльки убивати,
якщо сивин устиг вiн досягти.
Та й чоловiк не мае ревнувати —
адже йому нема ще й тридцяти!
Не думала моя покiйна мати,
що в свiтi е такi, як ви, кати…
Я плачу, хоч нема такоi звички.
Антонiе, подай менi водички.


156

Можливо, ви ревнуете до неi —
бо спали ми з Антонiею вдвох,
коли ввiйшли до спальнi ви цiеi
i здiйняли такий переполох?
Прошу – як знов з’явитись надихне i
благословить вас iншим разом Бог,
то попередьте, воiни чудовi,
щоб ми були прийняти вас готовi.


157

Ну, от i все я вам сказала зразу.
І знайте, як умiе в глибинi
невинне серце зносити образу,
яку й назвати соромно менi.
Нехай тепер лiкуе вас вiд сказу
сумлiння, вчинки судячи сумнi.
Бог покарае вас за цю провину.
Антонiе, подай менi хустину!»


158

Вона замовкла й на подушку впала,
блiда, в сльозах гарячих i рясних —
мов небо, котре хмарами заткало,
а дощ сiче у блисках вогняних.
Волосся, плечi криючи недбало,
темнiло чорним розсипом на них,
уста тремтiли, й серце стугонiло,
i вiддихи ii стрясали тiло.


159

Лице Альфонсо соромом залито.
Антонiя тим часом, наче змiй,
ходила, позираючи сердито
на пана й супровiд його сумний.
Лиш прокурор всмiхався гордовито,
кохаючись у певностi своiй:
вiн добре знав – якщо в родинi свара,
то буде й суд, а, отже, i покара.


160

Задерши нiс, примружуючи вiчка,
вiн вже до всього втратив iнтерес.
Його лише оживлювала звичка
затiювати вигiдний процес.
Зiбрати факти – справа невеличка:
збере, хоч огризайся, наче пес.
І показання знайдуться, i свiдки,
хоч би й взялись вони не знати звiдки.


161

Альфонсо ж, опустивши очi долу,
стояв, неначе геть осоловiв:
образивши дружину напiвголу,
вiн обшуком нiчого не довiв.
Що мiг вписати вiн до протоколу,
крiм справедливих Джулiiних слiв,
що з уст ii обурено i строго,
мов те камiння, сипались на нього?


162

Немов пощади просячи у неi,
Альфонсо щось промимрив незначне.
Вона ж з-пiд хустки скиглила своеi, —
гляди, от-от iстерику почне,
тремтiла, мов пелюстка орхiдеi,
нещастя проклинаючи нiчне,
мов та жона Іова. І жахлива
постала перед доном перспектива.


163

В безсилому вiн мимрив намаганнi
i покоiвки ледь почув слова:
«Ідiть, якщо ви хочете, щоб панi
кiнець кiнцем лишилася жива!»
«Бодай ii!» – лайнувся вiн востанне,
i щоб не сталось гiршого, бува,
подався геть, як дiвчина зухвала
поважному невдасi наказала.


164

Пiшли слiдом i «posse comitatus»[49 - Загiн для придушення бунту (латин.).], —
усi тi свiдки, котрих вiн привiв.
Лиш прокурор, що прагнув розiбратись
у дiях, що Альфонсо iх вчинив,
не поспiшав з кiмнати забиратись
i гулею на лобi заплатив,
коли услiд iм дiвка невмолима
iспересердя хряпнула дверима.


165

І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!
Подiбного й уява не знесе…
Чи буде свiт завжди на очi хворим?
Таж доброчеснiсть жiнцi над усе!
Отож лиш дверi з гуркотом суворим
гойднулися, мов трясця iх трясе,
враз Дон Жуан прожогом, наче кiшка,
блiдий вiд страху, вискочив iз лiжка!


166

Не розумiю, де вiн там сховався.
Гнучкий, вiн мiг скрутитися в клубок.
Я б не жалiв, якби вiн там зостався,
а не лише вiд переляку змок.
Приемнiше, як я переконався,
вмирати помiж двох таких жiнок,
нiж пурхнути ураз в небеснi сфери,
мов Кларенс, з бочки доброi мадери!


167

Я б не жалiв його, бо хлопець щойно
вчинив тяжкий i непрощенний грiх.
В шiстнадцять лiт вражае вiн незгойно.
В такому вiцi злочинiв своiх
сумлiнням вимiряти недостойно.
Це в шiстдесят, пригадуючи iх,
ми мрiемо, аби чорти запеклi
вагу iм трохи зменшили у пеклi.


168

Та цю пригоду добре пояснили
усiм вiдомi хронiки старi:
як цар Давид постарiв, вiдмiнили
пiгулки та мiкстури лiкарi
i прописали, щоб додати сили,
йому гарненьку жiнку до зорi.
Але Давида оживила люба,
а Дон Жуан ледь-ледь не врiзав дуба…


169

Та що було робити iм? Щомитi
мiг дон Альфонсо знову увiйти.
Всi звивини у мозку переритi
були уже в Антонii. Знайти
вона не вмiла засоби невжитi —
як Джулii безпеки досягти.
А Джулiя мовчала i з нестями
до Дон Жуана тислася устами.


170

Уста злилися врештi i, розкутi,
знов iхнi почуття сягнули меж.
Була готова пристрасть спалахнути,
i небезпеку нехтуючи теж.
«Та годi пустувати, шалапути!» —
лайнула iх Антонiя. Та все ж
всмiхнулася, хоч трохи й сухувато:
«Найкраще в шафi красеня сховати.


171

Тож вiдкладiть-бо гру свою дитячу
та в руки хоч на мить себе вiзьмiть!
Що вийде з цього, я чудово бачу:
все це скiнчиться кров’ю мимохiть.
Ви помрете, а я роботу втрачу,
а панi честь жiночу заплямить!
І все це через милу вашу пику…
Не регочiться! І поменше крику!


172

Нехай би вiн хоч справжнiй був мужчина…
(Ховайтеся ж!), хоч рокiв тридцяти.
Дивуюся з вас, панi: це ж дитина!
(Та й дон Альфонсо може увiйти!)
Ну ось: замкнулись в шафi… Молодчина!
А далi що? О, господи прости!
(Ви ж, Дон Жуане, не озвiться звiдти!
Та ще вночi не здумайте хропiти!)».


173

Тепер, пiсля тривалого вагання
Альфонсо вже без почту увiйшов
i покоiвки припинив повчання,
що становили сенс ii розмов.
Вiн iй сказав: «Ідiть, пора не рання».
І за таких невигiдних умов
Антонiя досвiдчена i д?йшла
взяла свою свiчу i тихо вийшла.


174

І ось, сум’яття борючи безкрае,
Альфонсо розпочав свiй монолог:
пiдстав для перепрошень вiн не мае,
хоч засудив свiй вчинок – бачить Бог.
Та е причини – вiн iх приховае,
чому здiйнявся цей переполох…
Вiн нiтився, i фраза його кожна
заплутана була й пустопорожня.


175

Та Джулiя мовчала, хоч готова
була у неi вiдповiдь. Проте
ви всi, жiнки, коли про зраду мова,
чоловiкiв завжди одним б’ете:
тут i брехня годиться загадкова,
i крик, i плач, i натяки на те,
що чоловiк дарма коханця шие,
коли в самого тих коханок три е!


176

Була у неi навiть перевага,
бо про роман Альфонсо та Інес
чудово знала вся оця ватага.
(Чи до лукавства й ви не вдаетесь,
коли раптово купчиться увага
на тому, що накоiли ви десь!)
Вона мовчала й з жалю до Жуана,
який вважав, що мати бездоганна.


177

Мовчати ще була одна причина:
Альфонсо Дон Жуана не назвав.
Виходить, хто щасливий той мужчина,
ревнивець i уявлення не мав.
Вiн би радiв, звичайно, як дитина,
коли б iм’я коханця розгадав.
За цих умов, сказавши про Інесу,
вона могла вказать йому адресу.


178

Тут натяк мiг би наслiдками злими
скiнчитись. Тож кориснiше – мовчи.
(Це слово блякле, але йде до рими.)
Жiнки, цiею стежкою йдучи,
упоруються з справами складними,
так раптом факти вивернувши чи
збрехавши так грацiйно, що, бувае,
це навiть iх на диво прикрашае.


179

Їм досить тiльки ледь почервонiти,
щоб ми уже повiрили. Було
таке й зi мною – нiде правду дiти.
А запереч, то вийде, як на зло.
Коли ж голiвку ладнi вже схилити,
а з милих вiчок рясно потекло,
ми танемо… i, причинивши дверi,
готовi мирно сiсти до вечерi.


180

Альфонсо змовк i попросив простити.
Та Джулiя на те вiдповiла
умовами, що важко iх здiйснити,
бо перша з них пов’язана була
з вiдмовою таке задовольнити,
до чого в нього спрага чимала.
Вiн, як Адам в раю, похмуро никав
i враз набрiв на пару черевикiв.


181

Жiночi не запали б навiть в вiчi:
ну, черевики… Що в тiй дивинi?
Але були це явно чоловiчi
(О, як це важко визнати менi!
Крiзь землю провалитись ладний тричi,
я весь тремчу, як у страшному снi.)
На черевики глянув вiн скандальнi
i, ошалiлий, вискочив iз спальнi.


182

Вiн вибiг, щоб схопитися за шпагу.
А Джулiя – до шафи стрiмголов.
«Мерщiй! Вiн приведе усю ватагу!
Тiкайте, вiн от-от увiйде знов!
Ось ключ. Мiй любий, виявiть вiдвагу,
та швидше, бо пролитись може кров!
Надворi нiч, нiхто вас не пiзнае —
ще нi душi на вулицi немае!»


183

Порада ця була цiлком практична,
але, на жаль, запiзно надiйшла.
Така бувае плата наша звична
за досвiд, котрий доля нам дала!
Жуан з кiмнати вибiг блискавично
i вже дорога в сад його вела, —
i раптом дон Альфонсо з кулаками…
Але Жуан притис його до брами.


184

Борня була на славу. Свiчка згасла.
Антонiя волала: «Це розбiй!»,
а Джулiя, в огонь пiдливши масла,
до крику додавала голос свiй,
немов у пастцi зопалу зав’язла.
І Дон Жуан ще дужче рвався в бiй,
як лев, що, не зважаючи на втрати,
не мае думки мучеником стати.


185

Не встиг Альфонсо шпагу оголити,
бо передчасно випустив з руки.
То ще гаразд, що Дон Жуан вхопити
ii не змiг, а мав лиш кулаки.
Вiн в розпалi зумiв би навiть вбити…
Подумайте ж про любчикiв, жiнки,
i водночас про муки чоловiчi,
аби не овдовiти зразу двiчi!


186

Альфонсо стис Жуана й стоголосо
кричав, а той душив його, як вовк.
Кров потекла (щоправда, тiльки з носа).
Та кулаком Жуан його притовк,
рвонувся, аби швидше дати чосу,
iз-пiд Альфонсо, що на мить замовк,
i як Іосиф, втiк до огорожi,
хоч тiльки цим вони, здаеться, й схожi.


187

Людей, що збiглись, наче на пожежу,
видовище це кинуло у дрож:
на Джулii розiрвано одежу,
як, звiсно, на Антонii також;
затятiсть демонструючи ведмежу,
реве Альфонсо – лев серед вельмож,
а Дон Жуан, в чiм народила мати,
чимдужче намагаеться тiкати.


188

Тож пiсня i кiнчаеться на тому.
Чи слiд розповiдати, як Жуан
бiжить, не озираючись, додому,
приховуючи стид вiд громадян?
Як ранком у порядку судовому
розлуки зажадав шановний пан;
якi плiтки Севiлью потрясали
i що про це в газетах написали?


189

Коли б ви ознайомитись хотiли
з процесом тим – з дебатами сторiн,
зi свiдченнями, що набрали сили,
i з присудом, яким скiнчився вiн,
то все те кiлька звiтiв вiдтворили,
щоправда, не без деяких вiдмiн.
Але найкраща збiрка у Гернея:
вiн до Мадрида iздив ради неi.


190

Інеса, щоб скандал той пригасити,
обiтницю дала – розпочала
свiчки перед Мадонною палити —
iх мала бути кiлькiсть чимала.
Коли вона клялася щось вчинити,
то дiяла завжди не спроквола,
i Дон Жуана в Кадiс вiдiслала,
звiдкiль невдовзi шхуна вiдпливала.


191

Аби моралi й досвiду надбати
i там характер виправити злий,
послати сина вирiшила мати
до Францii й Італii мерщiй.
А Джулiю за монастирськi грати
вiдправив муж – моральностi носiй,
i як там потерпала бiдолашка,
з ii листа довiдатись не важко.


192

«Ти iдеш… Що ж, добра тобi бажаю.
Це прикро – поблизу тебе нема.
На юне серце права я не маю
i залишаюсь жертвою сама.
Та радiстю я сповнена до краю:
мiй грiх – кохання: мучусь недарма!
А в плямах аркуш, наче на бiду, мiй…
та це не сльози – навiть i не думай.


193

О, я люблю тебе, як i любила!
За це я щастя й волю вiддала.
І хоч сама себе я осудила,
зате, як в снi, щасливою була.
Що з почуттям боротися несила, —
хiба це злочин? Похибка мала!
Пишу тобi, бо це душi потреба,
а не якiсь претензii до тебе.


194

Життя для жiнки – то лише кохання,
а для мужчин – то крихiтка дрiбна.
Утiхи свiтськi, мандри, полювання —
все це задовольняе iх сповна.
Багатство, слава, гулянки до рання,
вiдвага, бiй, солодощi вина —
ось скiльки справ принадних у мужчини,
а у жiнок кохання – то едине.


195

На тебе шлях вдоволення чекае.
«Мене кохали», – скажеш ти комусь.
А в мене навiть виходу немае —
я вже в ганьбi довiку залишусь.
Знесу я все, чим Бог мене карае,
та спробуй пристрасть змовкнути примусь!
Прости менi, мiй любий, i прощай же.
Кохай! Хоч слово це даремне майже.


196

Слабка душа себе ще переможе,
хоч кров кипить i жар в нiй не пригас.
Все це на хвилi пiсля бурi схоже —
щоб улягтися, iм потрiбен час.
Мое жiноче серце тiльки й може
тремтiти, коли думаю про нас,
мов компас, що нiколи й на хвилину
не упускае цiль свою едину.


197

Не маю бiльш нiчого вже сказати,
але пишу, бо потяг не ослаб.
Коли б нещастя вмiло убивати,
до дня такого я не дожила б.
Смерть не волiе спокiй дарувати
тим, хто ii лихих жадае зваб.
Я це прощання пережити мушу,
щоб вiчно за твою молитись душу».


198

Вона листа на аркушi писала,
що мав по краю смужку золоту.
Перо тремтiло, й серце калатало,
трiпочучи, мов пташка на льоту.
І про печатку теж вона подбала,
що мала напис «Elle vous suit partout»[50 - «Вона йде за вами слiдом» (фр.).]
i сонях у тонкому вiзерунку.
Був також вiск найвищого гатунку.


199

Така була Жуанова пригода —
хоч перша, та невдала i сумна.
Тож публiки менi потрiбна згода:
чи схоче далi слухати вона?
Хоч осуди ii чи нагорода
мене обходять мало вже здавн?,
якщо цi спроби визнають за вдалi,
я через рiк писатиму i далi.


200

Поема ця складатися повинна
з дванадцяти, як я гадаю, книг.
Три епiзоди. Буде в них картина
кохання, вiйн i сутичок морських,
жагуча пристрасть, боротьба невпинна
i панорама пекла буде в них —
все, як Гомер з Вергiлiем робили,
думок епiчних сповненi та сили.


201

Я це зроблю за правилами школи,
якi нам Арiстотель заповiв,
i стiльки в нашу пору, як нiколи,
вже наплодили дурнiв i спiвцiв.
Вони без рим плетуть своi глаголи.
А я – за рими, я за iхнiй спiв!
Той, хто творити вмiе Бездоганне,
на iнструменти скаржитись не стане.


202

Є в мене певний виграш в порiвняннi
з епiчним даром цих моiх братiв
(я не кажу, що виграшi останнi
свiт оцiнити досi не зумiв),
бо кожен з них в святому пориваннi
в сюжетах безлiч вигадок наплiв,
тим часом – ця iсторiя на диво
природна буде, точна й справедлива.


203

А тих, що мають сумнiв, одсилаю
до iсторичних драм та оперет,
до видатних легенд отого краю,
до правдою прославлених газет,
до певних фактiв, що, як уповаю,
запевнять вас, що правий був поет.
Та бачили ж усi на власнi очi,
як чорт забрав Жуана тоi ночi!


204

Якби я впав до рiвня прози раптом,
то поетичнi заповiдi б склав
i першiсть безперечно перебрав там,
де слави попередник мiй надбав.
То був би приклад правдам i неправдам,
i твiр цей знаменитий я б назвав
«Лонгiн i пляшка, або Що нам треба,
щоб стати Арiстотелем для себе».


205

Ось правила моi: незмiнно вiруй
в троiсту силу – Мiльтон, Драйден, Поп;
е Колрiдж, Вордсворт, Саутi нещирий —
п’яниця, божевiльний або сноб;
не впораешся з Краббом, хоч i хирий;
об Кембела розбити можна лоб;
а з музою уславленого Мура
заводити не варто шури-мури.


206

Ти Созбi не берись iмiтувати —
облиш його Пегаса та пiснi.
І свiдчень не повинен ти давати,
якщо в них е хоч крихiтка брехнi.
Пиши такi поеми i трактати,
якi читати схочеться менi,
бо батога критичного вiзьму я
i без жалю до тебе застосую.


207

Коли б хто-небудь в браковi моралi
мене обвинуватити схотiв,
то хай припинить вихватки зухвалi,
допоки ще його я не огрiв.
Хай прочитае, що пишу я далi,
i вiд лихих утримаеться слiв.
Про свiй кiнець задирливi та злiснi
дiзнаються з дванадцятоi пiснi.


208

Якщо ж i пiсля сказаного вище
ви бевкнете у пресу будь-коли,
що, прочитавши твiр, мовляв, i ви ще
моралi в ньому досi не знайшли;
якщо ви не придивитеся ближче,
а значить, глузд втрачати почали, —
коли ви пiп, скажу: «Ви брехуни всi»,
а генерал, – скажу, що помилився.


209

Вiд публiки чекатиму я схвали
оцим епiчним задумам моiм.
Як вперемiш з забавою давали
нам лiки – несвiдомим i малим,
аби молочнi зубки проростали, —
так грiшне я мiшатиму з святим.
Тi, що бояться власну думку мати,
бабусин «Вiсник» можуть почитати.


210

Я цей журнал передплатив для неi, —
за це редактор обiцяв мене,
як i поеми не чiпать моеi.
Коли ж, вчинивши свинство визначне,
зречеться вiн обiцянки своеi
i гудити поему розпочне,
я людям право матиму сказати,
що грошi вiн украв од передплати.


211

Домовленiсть подiбна гарантуе
менi тепер широке визнання,
i байдуже – що мiсячники всуе
або газети скажуть навмання.
В життi не дбав нiколи завчасу я,
аби мене минала та гризня,
«Квартальник», як i «Единбурзькi вiстi»,
щодо незгодних дуже норовистi.


212

«Non ego hoc ferrem calida juventa,
consul Planco»[51 - «Я не стерпiв би цього в днi жагучоi юностi, консул Планко» (латин.).], – Горацiй говорив.
Отож, коли при мутних водах Бренти
я навiть ще й рядка не сотворив,
скрутнi бували в мене теж моменти,
але до справедливостi порив
був дужчий, нiж сьогоднi, коли Третiй
Георг царюе, стримуючи лет iй.


213

Тепер менi вже тридцять пролунало —
вже сивiти й волосся почало.
Час про перуку дбати. Та чимало
сивин уже i серце здобуло!
(Що буде в сорок?) Так мое невдало
ранiш за весну лiто одцвiло…
Життя прожито й грошi. Непокора
моя тепер слабiша, нiж учора.


214

Невже у душу, памороззю вкриту,
не западе вже свiжiсть, що могла
добути радiсть вiдгомонiв свiту,
як мед, що з квiтки п’е його бджола?
Невже його нема у надрах цвiту?
Нi, вiн iде не з того джерела,
а з нашого умiння розпiзнати
у кожнiй квiтцi власнi аромати.


215

Ти, серце, замiнити вже нiколи
не зможеш свiту цiлого менi.
Колись його ввiбравши видноколи,
ти б’ешся вже тепер в самотинi.
Нема солодких мрiй уже. Хоч кволе,
ти вiдтодi не стало гiршим, нi.
З’явилася досвiдченiсть серйозна,
хоч де було узятися iй, – хтозна.


216

Минула зваба нiжного похмiлля —
дiвчат, жiнок, а особливо вдiв, —
вже через них дiйти до божевiлля
я не спроможний нинi, як умiв.
Не п’ю бордо i не роблю зусилля,
щоб натяк на взаемнiсть завиднiв
i щоб, як всi джентльмени, гандж надбати,
я скнарою тепер волiю стати.


217

Я честолюбства не плекав до скону, —
стражданню й насолодам недарма
його принiс я в жертву безборонну.
І ось плоди старань мого ума:
тепер кажу, як голова Бекона
рекла: «Є час, був час, часу нема».
Так, свiтлу юнiсть з мрiями ясними
я передчасно обмiняв на рими!


218

У чому зваба слави? Чи не в тому,
щоб аркуш вiршi сповнили й пiснi?
Це – висхiд на вершину, що в густому
довiчно потопае туман?.
Чи ради того в захватi святому
ми пишемо поеми в нашi днi,
аби портрети нашi виставляли,
коли згниють в землi оригiнали?


219

На що ж надiя? Першу пiрамiду
колись Хеопс для себе спорудив,
вважаючи, що славi дiтись нiде,
коли свiй труп у нiй вiн прихистив.
Але нема вiд мумii i слiду —
знайшлись цiкавi до подiбних див.
Чи ж варто домагатись монументу,
коли й Хеопса знищено дощенту!


220

А я – фiлософ. Я собi невпинно
повторюю вiдоме i старе:
з живоi плотi доля робить сiно,
усе, що народилося, помре.
Якщо одержав молодiсть, як вiно,
то час ii все рiвно вiдбере.
Отож радiй, що днi прожив хорошi,
молися Богу й заощаджуй грошi.


221

Тепер дозвольте, милий мiй читачу
i ще милiший пане покупець,
потиснути вам руку на додачу.
Бувайте! Бог воздасть вам за терпець.
Полюбимось, то ще я вас побачу,
а нi, – хоч не набрид би пiд кiнець!
Яке було б поводження знаменне,
якби поети приклад брали з мене!


222

«Іди ж, мiй плоде самоти, iз хати,
пливи й пливи морями многолiть».
Якщо можливо Саутi читати
i Вордсворта не важко зрозумiть,
чому б менi надiй на те не мати
i слави не жадати мимохiть?
Рядки в лапках – це Саутi. Бога ради,
не припишiть менi його тиради!




ПІСНЯ ДРУГА






1

О вчителi юнацтва всетямущi
з Америки, з Європи – звiдусiль,
благаю вас, шмагайте учнiв дужче —
це гоiть, незважаючи на бiль!
Ми бачили, як мати невсипуща
свого синочка пестила, покiль
позбувся вiн невинностi – на жаль нам,
ще й засобом таким оригiнальним.


2

Коли б у нас на Пiвночi холоднiй
до школи Дон Жуана вiддали,
навчання б запал втишило природний
i заслужив би хлопець похвали.
Іспанiя – це виняток, я згодний.
Але i там повинен як коли
юнак, що став причиною розлуки,
доводити дорослих до розпуки.


3

Та не дивуе це мене аж зовсiм.
Звернiмося, будь ласка, до джерел:
матуся-математик – передовсiм,
по-друге – вихователь, той осел,
гарненька жiнка з мужем голомозим,
що з ревнощiв пiшов на духопел,
нарештi – час цвiтiння весняного,
та ще й момент сприятливий для того!


4

Але земля кружляе мiж зiрками,
тож ми на те приреченi – i край.
Живи, i вдовольнись ii дарами,
i тiльки нiс за вiтром повертай.
Король бере податки – править нами,
лiкуе лiкар, пiп вiщуе рай…
А нам би тiльки чарочку добрячу,
та ще кохання й слави на додачу.


5

До Кадiса Жуан дiстався вдало.
(Хороше мiсто, в ньому я бував.
Там, поки ще Перу не бунтувало,
мiстився центр колонiальних справ.)
А жiночки! – таких у свiтi мало.
Яка статура, чорт би iх побрав!
Таку ходу, як i такого стану
я малювати й пробувать не стану.


6

Арабський кiнь, жираф чи, може, навiть
грацiйний олень, вишукана лань
чи будь-яка iнакша iхня павiть —
усi вони не йдуть до порiвнянь.
Щоб змалювати iх, потрiбно вставить
окремий роздiл до моiх писань.
А нiжки! А спiднички! Це дiвчата,
про котрих значно краще помовчати.


7

Але писати все-таки я мушу.
Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуаль
притримуе рука, що ранить душу, —
для неi фарб не маю теж, на жаль.
А одяг! Та об’iдь моря i сушу —
де так обляже шовк або мiткаль?
Зручнiшого не бачив я нiколи,
окрiм венецiанського фацолi.


8

Але пора до справи повертати.
Жуан прибув до Кадiса. Мерщiй
порочний нахил виправити мати
в мандрiвцi сподiвалася морськiй.
Як Ной, вiн мав ковчег свiй скерувати
в краi, де потяг вивiтрив би свiй
i повернув до маминоi школи б,
немов з ковчега випущений голуб.


9

Вiн наказав слузi складати речi,
одержав грошi й низку настанов.
І в нападi гiркоi сльозотечi
Інеса обiймала рiдну кров.
Ще й лист дала (якого вiн, до речi,
не прочитав), де повторила знов
всi вказiвки, якi були повиннi
на благо прислужитися дитинi.


10

Жуан поiхав. Матiнка по тому
понакликала з вулиць хлопчакiв
i почала iх вчити, хоч додому
мерщiй з них кожен вирватись хотiв.
Та не давала попуску нiкому —
нещадно била тих, хто зледачiв,
бо вже надбала досвiду i вмiння
на вишколi нового поколiння.


11

А корабель, що вiз тепер Жуана,
уже в затоку Кадiську ввiйшов.
Мiсцину ту я знаю препогану,
i сам не раз я хвилi тут боров
пiд натиском лихого урагану,
який летить зi сходу стрiмголов.
Жуан стояв, примруживши повiки,
немов прощався з Кадiсом навiки.


12

В юнацьку пору край свiй залишати
невесело людинi – визнаю.
Завинуту отак у темнi шати,
не раз лишав я Англiю свою.
Так сумно бiлину ii мiняти
було на синь в далекому краю!
Проте усе, що в юностi полишим,
нам видаеться згодом наймилiшим.


13

Жуана непокоiли думки цi.
Рипiла снасть на носi та кормi.
Здавалось, мiсто, котре ще iскриться,
от-от погасне, танучи в пiтьмi.
Бiфштекс – найкраща рiч при хитавицi,
не вiрите, то спробуйте самi.
Менi принаймнi це допомагало,
тож i на вас впливати мае вдало.


14

Так, батькiвщини межi здаленiлi
спроможнi душу збурити сумну!
Вiдчули це народи навiть цiлi,
коли рушали з дому на вiйну.
Прощання… Очi в мить оту зболiлi
позбавити надовго можуть сну —
i вiд чужого двору або хати
бувае зiр не легко вiдiрвати.


15

Жуан лишав там доброго багато —
i матiр, i коханку молоду,
а це не те, що жiнку залишати,
хоч все у тебе з нею й до ладу!
І недруга нелегко виряджати…
Та тяжчого я лиха не знайду,
анiж створiння кидати кохане —
принаймнi доки ще щось не нагряне.


16

Немов еврей на рiках Вавилону,
Жуан i свiй оплакував Сiон.
І я пустив би крапельку солону,
та сльози не беруть мене в полон.
Мандруйте, люди, з юностi до скону,
це бадьорить i розвiвае сон!
Можливо, згодом нишком у валiзу
до вас i я з романом цим пролiзу.


17

Вiн вiдпливав, з морською гiркотою
змiшавши слiз гарячi ручаi.
«Краса – красi!» (Цитатою меткою
люблю знання пiдкреслити своi!
І королева датська над труною
Офелii вжила також ii.)
Жуан зiтхав, i витирав обличчя,
i виправитись клявся якнайшвидше.


18

«Прощай, моя Іспанiе! Я плачу, —
вiн вигукнув. – Можливо, в далинi
життям своiм платити за невдачу,
як всiм вигнанцям, суджено менi.
І, Джулiе, прощай, бо не побачу
я вже тебе в далекiй сторонi!»
Вiн лист вiд неi видобув з кишенi
i прочитав слова ii натхненнi.


19

«О, я тебе нiколи не забуду!
Та випариться швидше океан,
нiж в непрощенну я впаду облуду
i на подiбний зважуся обман.
Нехай Господь вiддасть мене до суду,
якщо лихий затьмить мене дурман!»
Тут хвиля враз ударила супроти,
i вiн замовк вiд нападу нудоти.


20

«Та швидше небо зiллеться з землею!» —
(а напади все дужчi почались).
«Краси немае схожоi з твоею!
(Допоможiть зiйти менi униз.
Мерщiй! Дивiться, як хитае рею!..)
О Джулiе, ти чуеш? Вiдгукнись…»
Але нудота почалась така вже,
що вiн замовк – замало не назавше.


21

Вiн болi вiдчував такi великi
в душi, чи, власне, в шлунку i навкруг,
що мучать, незважаючи на лiки,
коли коханка зраджуе чи друг,
чи ми когось втрачаемо навiки
i гинемо й самi, як вiд недуг.
Вiн ще пишнiше мовив би, нiж доти,
коли б не напад дикоi блювоти.


22

Кохання – рiч капризна. Лихоманку
саме iз примхи власноi завдасть.
А випадковий нежить схопиш зранку
та чхнеш – i зникне геть його напасть.
Кохання ще й смiеться наостанку
iз ним же заподiяних нещасть —
йому висока хворiсть до вподоби,
а не якийсь чиряк низькоi проби.


23

Воно не любить i морську нудоту
та нижчий поверх шлунка. Дужче вiд
всiх почуттiв, залюблених у цноту,
воно проти компресiв на живiт.
Тож був Жуан закоханий достоту,
якщо, постiйно киданий у пiт,
терпiв, не вдаючись до порятунку
вiд рiзi у зiпсованому шлунку.


24

Плив до Лiворно корабель Жуанiв,
що звався «Тринiдад». Уже здавн?
там родич жив, i, як вiдомо з планiв
Інеси, що складала iх вона,
вiн був одним з поважних дiдуганiв,
який вельмож у мiстi тому зна.
Вiн Дон Жуана мусив би по-свiйськи
ввести у товариство iталiйське.


25

Крiм слуг, з Жуаном був також Педрилло —
наставник товстощокий, як склодув.
Вiн мови знав чужi, але скрутило
невдаху так, що й рiдну вiн забув.
Вiн море кляв i, стогнучи безсило,
не раз в молитвах чорта пом’янув.
А тут ще в нього бризнуло й водою
i вiн вiдчув вологу пiд собою.


26

Не марно вiн злякався. Лютi хвилi
гримiли, не вщухаючи нiяк.
Хоч моряка злякати це й не в силi,
та пасажир легкий на переляк.
З’явився гандж помiтний у вiтрилi,
а темний обрiй бурею набряк,
тож парус почали згортать помалу,
щоб ненароком щогли не зламало.


27

О першiй ночi хвиля небувала,
перевернувши корабель набiк,
i кiль, i ахтерштевень розхитала,
i корабель в кiлькох мiсцях протiк.
Уже за мить позбувся вiн штурвала
i пiдхопив його води потiк,
а на додачу до такоi скрути
трюм затопило на чотири фути.


28

До помп людей негайно вiдрядили,
а iнших – переносити вантаж.
Хто скiльки мiг, натужували жили —
i пасажири, як i екiпаж.
Але вода в пробоiни щосили
гула, все дужче входячи у раж,
хоч що попало люди пхали в дiри —
i сорочки, i куртки, i мундири.


29

Все виявилось марним. Допомогу
лише чудовi помпи подали.
Я раджу всiм, рушаючи в дорогу,
тримати iх напохватi, коли
посудину бiда спiткае вбогу.
Цю теж порятувати б не змогли,
якби не мали iх у ту хвилину.
Спасибi винахiдниковi Мiнну!


30

Удосвiта вдалось передихнути —
раптово вiтер вщухнув i завмер.
Хоч в трюмi ще води було три фути,
надiя все ж проблиснула тепер.
Та враз настала мить новоi скрути —
новий порив зi сходу нiч роздер,
i люта хвиля, хижа, мов акула,
знов корабель на бiк перевернула.


31

Вiн бовтався на хвилях, мов корито,
а з трюму виливалася вода
i з нiг збивала всiх несамовито.
(Либонь, найглибше в пам’ять запада
вiйна, якщо вас, звiсно, не убито,
пожежа чи у плаваннi бiда.
Тому так мореплавцi та солдати
про це i люблять всiм розповiдати.)


32

Бiзань спочатку мусили зрубати,
а потiм грот у море полетiв,
та корабель уперто i затято
не пiддавався владi морякiв.
Бушприт, аби ваги ще менше мати,
зрубали, а фок-щоглу й поготiв…
Кiнець кiнцем, скоряючись зусиллям,
посудина на воду стала кiлем.


33

Нiякого немае в тому дива,
що виявлено ревнiсть отаку —
матросам загибати перспектива
так само, як i всiм, не до смаку.
Щоправда, непокора теж можлива,
i навiть бунт у пору нелегку,
коли нап’ються рому або грогу,
що iх матроси взяти мають змогу.


34

Не сумнiваюсь – душу вдовольнити
найкраще здатнi набожнiсть i ром.
Тож хтось почав мерщiй горiлку пити,
а хтось вiддався Бiблii цiлком.
Навколо вiтер вив несамовито,
лунали тiльки лайка та псалом,
i навiть хворi на морську хворобу
молилися чи ром лили в утробу.


35

Безладдя довело б, либонь, до скрути,
коли б як стiй озброений Жуан
не став у дверях певноi каюти,
де зберiгав горiлку капiтан.
На диво – страх у морi потонути
був менший, нiж загинути вiд ран,
i натовп, що волiв тонути п’яним,
покiрно вiдступив перед Жуаном.


36

«Давай горiлки!» – чулося зiвсюди.
«Не дам! – Жуан суворо вiдповiв. —
Якщо кiнець, то помремо, як люди,
а не як дика зграя пацюкiв!»
Вiн ладен був стрiляти просто в груди —
нiхто вперед ступити не посмiв,
i навiть розчарований Педрилло
одмовився вiд чарочки безсило.


37

Старий позбувся давньоi гординi
i геть од страху розуму одбiг.
Вiн пресвятiй молився Катеринi —
в грiхах численних каявся своiх,
вiн клявся, що нiхто його вiднинi
у море з дому випхати б не змiг,
що втратив мандрувати вiн охоту,
як Санчо Панса бiля Дон Кiхота.


38

Уранцi просяйнув промiнчик вiри
в те, що страшна минулася бiда.
Прищухла буря. Та в пробитi дiри
у трюмi набиралася вода.
До помп ставали навiть канонiри,
в яких була ще сила молода,
а тi, кого робота вкрай зморила,
заходжувались лагодить вiтрила.


39

Але не стало щогл, i уповати
вже не могли на силу вiтерця.
Адже не пiзно й завтра загибати,
тож краще сподiватись до кiнця!
І хоч судилось раз iм помирати,
а все-таки мiлка затока ця
не вабила нiкого, як могила,
котра б i iх навiки прихистила…


40

По бурунах Лiонськоi затоки
посудину, вже сповнену води,
хоч не тонула ще вона допоки,
туди ганяло вiтром i сюди —
то на мiлке тягло, то на глибоке,
поглинути готове назавжди, —
вона пливла то уперед, то рачки
не набагато вправнiше вiд качки.


41

Обшарпана пiд час нiчного шквалу,
вона вже ледь жила. А як на зло
людей i люта згага вже змагала,
але води питноi не було.
Дарма команда стежила бувала
крiзь труб пiдзорних збiльшувальне скло:
нi берега довкiл, анi вiтрила,
лиш нiч, що знову обрiй обступила!


42

А вiтер вив – от-от, здавалось, вдасться
iз кораблем закiнчити дуель.
До того ж в помпах, наче на нещастя,
потерлися паси на канитель.
Тепер уже, шматований весь час цей,
iз ласки хвиль тримався корабель,
хоч ласка то була, якою в бiйцi
так люблять обмiнятися англiйцi.


43

Тесляр прийшов в сльозах до капiтана
i про останнi спроби доповiв.
І то була ознака препогана,
бо чоловiк той плакати не вмiв,
та й схожий був уже на дiдугана…
Вiн мав дружину й кiлька дiтлахiв,
котрi, як я не вперше помiчаю,
i мертвого доводять до вiдчаю.


44

Хилилася посудина безсила,
уже не здатна рухатися вплав.
Хтось плакав, щоб Мадонна захистила,
а хтось човна за борт уже спускав.
Хтось навiть причепився до Педрилла,
аби старий його висповiдав,
але поважний вчений, як гульвiса,
послав того святенника до бiса.


45

Однi перевдягалися у чисте,
неначебто збиралися на бал,
а iншi працювали й урочисто
клялися, що плювати iм на шквал,
хтось проклинав усе на свiтi чисто,
хтось запевняв розгублений загал,
що добрий човен виручить у морi,
хоч для плавби обставини й суворi.


46

На жаль, чомусь i на порозi смертi
голодним iсти хочеться завжди.
А тут, у цiй шаленiй круговертi
багато в харч набралося води.
Проте команди заходи упертi
порятували дещо вiд бiди,
хоч сухарiв мiшок один i сало —
це для такоi кiлькостi й замало.


47

В Жуанiв човен взяти пощастило
три фунти хлiба i збанець вина,
води питноi налили в барило,
свинини шмат поклали до човна, —
хоч вже ii i плiснявою вкрило,
проте гадали – здасться i вона,
як i мале барильце, у якому
ще хлюпало на денцi трохи рому.


48

Найкращi шлюпки бурею розбито
чи в море геть занесено було.
Лишилось двi – i кожна мов корито —
це вдовольнити, звiсно, не могло.
Взяли вiтрила, що iз ковдр пошито,
напнули замiсть щогли на весло
i в довгу путь рятунку чи загину
людей забрали тiльки половину.


49

Ще день минув. Коли б новоi ночi
завiсу розпанахати вдалось,
постала б тiнь лихоi поторочi,
що прирекла на смерть уже когось.
Вона потьмила мозки, душi, очi,
позбавила сподiванки на щось…
Дванадцять дiб змагалися упертi,
тринадцята була порою смертi.


50

Спустити плiт хтось вирiшив на хвилi —
з дощок тесав прав?ло та весло…
Було б це усмiх викликати в силi,
але смiшити лихо не могло.
Та реготали люди очманiлi
не через те, що весело було —
iстерика, мов буря ошалiла,
в напiвживих iстотах клекотiла.


51

Кiнець кiнцем до плоту прив’язали
мотуззям в непрогляднiй темнотi
все, що могло тримати, як гадали,
оту хистку споруду на водi.
Уже людьми набитi, вiдпливали
вiд корабля баркаси… І тодi
здригнувся вiн в останньому зусиллi
i зник, мов тiнь, поринувши у хвилi.


52

Лунали зойки, викрики, волання
тих, що з бортiв стрибали в круговерть,
неначе спроба то була остання
хоч на хвилину обiгнати смерть.
Та виявилось марним намагання,
i прiрва та наситилася вщерть,
i судно, i приречених назавше
своею крутiею засмоктавши.


53

Зойк смертi та загибелi над морем
лунав, як вирок збурених небес,
i раптом стих… Пiд небом неозорим
лиш вiтер чувся iнодi, та десь
окремий вигук, виповнений горем,
звучав, неначе виплаканий весь,
та зрiдка ще спливав на гребiнь хвилi
бiдак, що i кричати вже не в силi.


54

Човни з людьми поволi вiдпливали,
в пiтьмi та мряцi танучи нiчнiй.
Проте дiстатись берега замало
було у них i певностi, й надiй.
Їх лютий вiтер нiс куди попало,
i тут цiлком безсилий був водiй,
та i людьми занадто вже набитi,
човни могли на дно пiти щомитi.


55

Коли католик гине у безоднi,
то, щоб вогню пекельного минуть,
вiн палко хвилi вмолюе Господнi,
щоб зменшити сувору iхню лють.
А тут, у морi, гинуло сьогоднi
аж двiстi душ, завершуючи путь,
та хто подбати мiг про iх останки,
як панахида коштуе три франки!


56

Жуан у човен скочив i поволi
туди й Педрилла вмiло перевiв.
В нещастi помiнялись iхнi ролi,
i учень дужчий став за вчителiв.
Та не минув слуга своеi долi —
спiткнувся i в безодню полетiв:
на жаль, йому напою пощастило
ковтнути бiльше, нiж устиг Педрилло.


57

Жуан хотiв його у човен взяти,
та п’яний оступився, як на зло,
i, звiсно, полетiв у море кляте,
а човен вмить далеко однесло.
Вiн кинувся п’яницю рятувати
i вже схопився навiть за весло,
але в човнi для плавання нiчного
було вже досить люду i без того.


58

Був також батькiв песик з Дон Жуаном,
який весь час вертiвся бiля нiг
i вив, немов змагався з ураганом, —
Жуан його покинути не мiг.
Корисно мати з нюхом непоганим
i пса серед супутникiв своiх, —
то в небезпеки сповнену дорогу
узяв Жуан i твар четвероногу.


59

Вiн прихопив i грошi – у кишенi
набив сповна й Педрилловi, й собi.
Старий стогнав, волаючи до ненi,
уже цiлком безтямний, далебi.
Що ж до Жуана, то дiла щоденнi
навчили не коритися судьбi,
i не такий вiн був, щоб з переляку
покинути учителя й собаку.


60

А нiч ревла. Щоб знищити вiтрило,
скажений вiтер не жалiв зусиль.
Воно то нахилялося безсило,
то зiр сягало з поривами хвиль.
А море човен кидало й трощило,
пiдносило, оголюючи киль,
i на очах у всiх одним ударом
розбило менший човен незабаром.


61

І до двохсот ще дев’ять додалося,
а в решти мало теж було надiй.
І в гаморi морського стоголосся
живi мовчазно висловили свiй
сердечний жаль, що вмерти довелося
ще дев’ятьом у гибелi морськiй, —
тим паче, що з нещасними пропало
барильце з ромом та копчене сало.


62

Червоне сонце вибилось на обрiй,
зловiсне, мовби вмите у кровi,
затамувавши в усмiшцi недобрiй
лихе знання про випроби новi.
Ковток вина i хлiб солоно-мокрий
одержали нарештi пiвживi,
закутанi в плащi своi подертi,
мандрiвники, якi чекали смертi.


63

Було iх тридцять душ в суднi малому.
Всi збилися в нестерпнiй тiснотi,
що не давала рухатись нiкому.
Тож мiж собою вирiшили: тi,
що вже не в силi зборювати втому,
лежатимуть, а дужi й молодi
стоятимуть, хоч тiльки й захищало
вiд вiтру iх небесне покривало.


64

Вiдомо, що стремлiння будь-що жити
подовжуе i хворому життя.
Його жiнки спроможнi вкоротити
i друзi, що не знають каяття.
Лише надiя здатна сполучити
те, що Атропа рiже без пуття.
Вiдчай – смертельний ворог довголiття,
як встиг уже нарештi зрозумiть я.


65

Пенсiонери, кажуть, набагато
живуть за iнших довше – i, мабуть,
через свою властивiсть дратувати
людей, за кошт яких вони живуть.
Ось через що, несхильнi поспiшати,
з них принципово декотрi не мруть.
І я колись на безгрошiв’я хворiв,
та був завжди в лабетах кредиторiв…


66

Всi люди в море кинутi несите
твердiшають, мов кремiнь стрiмчакiв,
через свое стремлiння будь-що жити
у свiтi, котрий iх не пожалiв.
Вiд Ноя iм аварii терпiти
доводиться на сотнях кораблiв,
так само, як на каперi, в якому
i аргонавти плавали потому.


67

Та люди – це тварини м’ясоiднi,
як тигри, чи акули, чи вовки, —
не кулики – отi болотнi злиднi,
у котрих невибагливi смаки.
Хоч, власне, трави досить апетитнi
iм споживати теж було б з руки;
чомусь вважають люди непутящi,
що м’ясо перетравлюеться краще.


68

Так i в човнi нещасному гадали.
На третiй день постав на морi штиль —
нарештi змогу все-таки дiстали
заснути пiсля каторжних зусиль.
А вранцi, зголоднiлi, мов шакали,
накинулися на поживну гниль,
хоч слiд було подумати сьогоднi,
що й завтра будуть теж вони голоднi.


69

Проте не важко наслiдки вгадати:
як тiльки все доiли й допили,
то й зрозумiли ясно, що розплати
за глупство не минути iм, коли
бодай добу ще треба iм чекати,
допоки берег з’явиться з iмли.
Чудово сподiватися! Та значно
чудовiше – поводитись обачно.


70

Чотири днi вiтрець i ворухнуть iх
не мiг, немов захоплених у бран.
Мов те дитя у матерi на грудях,
дрiмав у повнiй тишi океан.
А голод звiром втiлювався в людях,
i, як не опинався Дон Жуан,
його собачку все-таки забили
i на снiданок всiм розподiлили.


71

На п’ятий день лиш кiсточки вiд неi
лишились бiдолахам на обiд.
Жуан, який вiд порцii своеi
вiдмовився, як лицаревi й слiд,
тепер психологiчнi емпiреi
вiдкинув геть, бо так уже поблiд,
що iз Педриллом роздiлив реберце,
хоч засмутило вчителя тепер це.


72

На шостий день всi покотом лежали,
мов неживi. А вiтру не було.
Пожадливо i хижо, мов шакали,
очима вже застиглими, як скло,
пiвбожевiльнi люди позирали
одне на одне. Здатися могло,
що хижаки жадання гарячковi
уже от-от i втiлити готовi.


73

Нарештi хтось шепнув комусь на вухо,
а той так само далi передав,
i кожен в пропонованому глухо
свiй потаемний намiр упiзнав.
Кричали всi, доводячи щодуху,
що час вiд слiв удатися до справ,
а справа залишилася остання —
на жертву провести жеребкування.


74

Та перше, нiж дiйти такоi згоди,
вони погризли чоботи й шапки.
Але такi ж голоднi, як i доти,
взялися готувати жеребки.
Для цього й Музi вдалоi нагоди
не пропустили датися взнаки:
лист, що писала Джулiя кохана,
на жеребки взяли у Дон Жуана.


75

Коли по черзi жереб витягали,
не вiдчували й голоду, що iх
чинити так, як чинять канiбали,
примусив щодо родичiв своiх.
Хто перший запропонував, не знали:
Либонь, природа вводила у грiх,
i iй було перечити несила…
Тим часом жереб випав на Педрилла.


76

Вiн висловив одне лише бажання —
аби цирульник, вигостривши нiж,
безболiсно зробив кровопускання
i дiяв по можливостi певнiш.
Католик, вмер вiн не без покаяння,
а помолившись, наче мовив «рiж»,
себе у розпорядження убивцi
вiддав, щоб процедури проробив цi.


77

Цирульник не вiдмовився вiд плати,
бо виконав доручення як слiд:
йому було дозволено обрати
за власним смаком кусень на обiд.
Але, не змiгши спраги подолати,
напився кровi спершу людоiд.
Всi, хто хотiв, поласували м’ясом,
а кишками – акули за баркасом.


78

Не iли тiльки четверо чи трое —
хто чи не мiг, чи просто не схотiв.
Найперше слiд вiдзначити героя,
котрий i собачатини не iв.
А хто не iсть i псини запашноi,
той на обiд, звичайно, й поготiв
нi з голоду не стане, нi вiд страху
спокiйно iсти вчителя-невдаху.


79

Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,
бо дехто з тих, хто стриматись не мiг
i щойно жер те м’ясо як не репне,
невдовзi навiть розуму одбiг.
Їх корчило страждання невiдчепне,
то плач лунав, то божевiльний смiх,
i, виючи вiд болю, як шакали,
вони в жорстоких муках помирали.


80

Смерть вiдiбрала майже половину,
але до чого решту довела!
Тепер жадали декотрi загину…
Але були й такi, що спроквола
пожадливо ковтали знову слину —
мовляв, дiсталась порцiя мала!
Не налякала братiю неситу
розплата за нестримнiсть апетиту.


81

Тепер помiчниковi капiтана —
найтовщому – i випала черга.
Та перспектива вмерти препогана
була йому не дуже дорога.
Рятунком для вгодованого пана
став аргумент, що все перемага:
почесний приз вiд дамського загалу,
здобутий за сердечнiсть небувалу.


82

Лишилося ще дещо вiд Педрилла,
але замкнули рештки на замок,
i тiльки тим, хто був уже без сили,
подеколи вдiляли ще шматок.
Лише Жуан, якого теж хилило,
тримався, доки якось двох чайок
пiдстрелили, i рибам на догоду
тi рештки трупа викинули в воду.


83

Якщо вас доля страдника лякае,
згадайте при нагодi отакiй,
як голову ворожу прогризае
сам Уголiно в повiстi жахнiй.
Чи, може, з пеклом спiльного немае
в мандрiвцi приголомшливiй отiй
i чи такий випадок з провiантом
страшнiший вiд наведеного Дантом?


84

Вночi раптово сипонула злива
крiзь непроглядну товщу темноти.
Ту благодать хапаючи жадливо,
пiд краплi всi пiдставили роти.
Хто по пустельнiй Африцi, можливо,
за караваном щастя мав iти,
той розумiе, що таке криниця,
на днi якоi iстина мiститься.


85

Води та хмар обсiли iх навали.
Тож люди розстелили полотно,
викручували й жадiбно смоктали,
як тiльки ледь зволожиться воно.
Вони б, либонь, в теплi пивноi зали
обрали б краще пиво чи вино,
та бiдакам, яким живитись нiчим,
нiщо не видавалося смачнiшим.


86

Попеченими спрагою устами
вони смоктали воду, як нектар,
немов пани, що в пеклi до нестями
заслужений пiдсмажуе iх жар,
та подiлився радiсно з панами
останнiми краплинами бiдар.
Якщо таке бувае, то Христове
учення справдi втiшне i впливове!


87

Два чоловiки тут були, а з ними —
iз обома – недолiтки сини.
Один помер. Очима крижаними
лиш глянув батько, наче з далини.
«Що ж, воля Божа, – проказав самими
устами вiн, – Господь нас борони».
І, мов чужий, дивився занiмiло
на те, як в море викинули тiло.


88

А другий був i слабший, i неначе
молодший за померлого, але
хреста вiн нiс покiрно i терпляче,
i зовнi – почував себе незле.
Коли вiн помiчав, що батько плаче,
жалiючи дитя свое мале,
втiшав, аби розвiяти болючi
передчуття розлуки неминучi.


89

Та й вiн ослабнув. Бачачи, що гине
дитина з волi Божого перста,
старий, дощу збираючи краплини,
воложив з болем хлопцевi уста.
Вiн розумiв: дитя його едине
от-от помре – холодна i густа
вже тiнь вмирання очi огортае,
i порятунку синовi немае.


90

І син помер. На хлопчикове тiло
дивився вiн, свiдомий не сповна.
Коли й воно в безодню полетiло
i попливло за вiтром вiд човна,
вiн довго ще дивився отупiло,
як темну цятку вiдстань поглина,
i враз упав… Лиш руки невагомi
здригалися у болiснiй судомi.


91

І враз над морем райдуга постала,
зiпершись на невимiрну блакить, —
мов пера чарiвного опахала,
яскравi фарби блиснули на мить
чи знамено, що волю провiщало
i тим нещасних мало звеселить.
Як лук, зiгнулась райдуга, i знову
у мряку геть поринула раптову.


92

Так зник хамелеон цей, наче з пiни
чи з випарiв народжений морських,
що зринув iз небесноi купини
i в променях розтанув золотих, —
палiтра, де зливаються в едине
сiм кольорiв чи, створений iз них,
синяк пiд оком, що його набито,
коли ти боксував несамовито.


93

Надiям на рятунок та безпеку
в безвиходi нещаснi вiддались:
веселку навiть римляни та греки
вважали знаком радiсним колись.
Вона i нинi щастя недалеке
вiщуе всiм, що в горi затялись, —
не дивно, що рятунком вiд загину
здалась вона i iм у ту хвилину.


94

Тодi ж з’явився й птах, i бiлокрило
у небi над човном замайорiв, —
чи заблукав, чи вiтром вiдлучило
його вiд зграi iнших голубiв.
Вiн закружляв i навiть на вiтрило
замало вже спочити не присiв.
До смерку вiн лiтав над океаном —
це теж здалося знаком непоганим.


95

Тут мав би зауважити давно я,
що голуб той завбачливо вчинив,
на щоглi не шукаючи спокою,
хоч, може, довгий шлях його й стомив.
Та будь вiн навiть i з ковчега Ноя —
розвiдник, що спинився на спочив,
його б отут обпатрали i навiть
оливкову його пожерли павiть.


96

Вночi зi сходу знову дмухонуло.
Сяйнули зорi. Човен понесло.
Лежали всi безсило i нечуло,
не в змозi навiть взятись за весло.
Хтось твердив, наче вухо щось почуло
чи навiть чути пострiли було.
А ще комусь в рiденькому туманi
вже береги ввижалися жаданi.


97

Перед свiтанком стихло. Нетерпляче
матрос вдивлявся в сутiнки нiчнi
i раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!
Хай Бог мене скарае, коли нi!»
Всi протирали очi: справдi, наче
щось темне бовванiло вдалинi.
Хтось реготав i плакав, як хлопчисько.
Так, то була земля, i досить близько.


98

Всiх видиво чудове захопило.
Але в талан не вiруючи свiй,
однi поникли тупо та безсило,
ще страх не вiддiливши вiд надiй,
а iншi, бiльше вiрячи в вiтрило,
нiж в Божу волю, все-таки i iй
молилися й хрестилися щосили,
хоч i давно до церкви не ходили.


99

Але коли уздрiли черепаху,
забули вiд жадливостi про все —
погналися, позбувшись навiть страху,
що iх убiк вiд берега несе.
Вони схопити спромоглись невдаху,
тремтiли, наче трясця iх трясе,
вважаючи i це дарунком Божим,
теж на звичайний випадок не схожим.


100

Земля, що височiла гордовито,
була вгорi загострена, як рiг.
А що то за краiна, встановити
нiхто з нещасних страдникiв не мiг.
Була то Етна, хмарою повита,
чи Кiпр, що туман його облiг,
чи, може, Родос, котрий над водою
скелястою пiдводиться горою…


101

Тим часом вiтер, течiя та хвилi
самi човна прискорювали хiд,
немов Харон, який тiла змертвiлi
вночi везе човном своiм в Аiд.
Живих лишилось четверо – безсилi,
вони в човнi звалилися на спiд,
а трое iнших назавжди поснули —
на них чекали жадiбно акули.


102

Усi вiд спраги й голоду похудли —
такi блiдi зробилися й старi,
що лиця, котрi геть вкривали кудли,
не упiзнали б навiть матерi:
морська хвороба душi iхнi вутлi
терзала вiд зорi i до зорi,
i недаремно шлунки порожнила
вiд решток м’яса бiдного Педрилла.


103

Краiна, що постала перед ними,
п’янила й зачаровувала зiр,
неначе декорацiя з густими
узлiссями пiд затiнками гiр.
Не вiрилося навiть, що такими
пишнотами, всьому наперекiр,
iх вирве з океанськоi безоднi
i прихистить земля оця сьогоднi.


104

Пустельним берег здалеку здавався —
анi людей на ньому, нi хатин,
i вiдстань геть бурунами була вся
покрита, всiм вiщуючи загин:
там риф камiнний гостро випинався,
неначе зуби вишкiрив з глибин —
вони туди намiрились щосили
i вщент об нього човен розтрощили.


105

Жуан купався у Гвадалквiвiрi
i змалку добре плавати умiв.
Умiння це не раз у повнiй мiрi
вiн i практично з успiхом довiв.
Вiн, як Леандр, не тонучи у вирi,
чи дехто ще з уславлених плавцiв,
либонь, i Геллеспонт плекав надiю
перепливти, як, врештi, й я умiю.


106

Тож i тепер, хоч i була несила,
вiн кинувся вперед, аби уплав
дiстатися, допоки тьма не вкрила
той берег, що за рифом поставав.
Лякала лиш акула тупорила,
з якими справ Жуан iще не мав.
А щодо тих, що плавати не вмiли,
то хвилi iх одразу ж i накрили.


107

А втiм, те саме сталося б з Жуаном,
якби вiн не натрапив на весло,
що, вирване з уключин ураганом,
неподалiк до берега пливло.
За брили вiн чiплявся звiддаля ним,
коли пливти вже сили не було,
i врештi з пекла вирвався морського,
i впав, уже не тямлячи нiчого.


108

Напiвживий, вчепився вiн щосили
у землю, що ii вкривала мла,
щоб хвиля в море знов його не змила
i в пекло те назад не потягла.
Вiн не радiв, уникнувши могили, —
натомiсть переконанiсть росла,
що краще б вiн загинув в океанi,
нiж тут, де тiльки скелi первозданнi.


109

Зiп’ястися стараючись на ноги,
наполовину випростався вiн,
та пiдвестись йому забракло змоги
з тремтливих i знесилених колiн.
Вiн озирнувся, мов з перестороги —
його обстали скелi з трьох сторiн,
а море пiну хлюпало безсило
на труп, який до берега прибило.


110

Жуан вiдчув, як все перед очима
вiд погляду на труп той попливло
i памороч обсiла незборима,
i з рук безсилих випало весло.
Здавалося, попереду щось блима,
кудись його, безтямного, несло,
а вiн лежав, гарнiший в первоцвiтi
за все, що з праху створене на свiтi.


111

Чи довго вiн пробув у непритомi,
Жуан не знав. Здавалося нараз —
i день, i нiч завмерли, нерухомi,
неначе зупинився раптом час,
аж поки серце стислося в судомi
i порух кровi знов його не стряс.
Смерть випускала з пазурiв людину,
та неохоче, мовби на хвилину.


112

Спочатку приверзлося, наче знову
вiн у човнi, а берег той – мара.
І розпач раптом душу юнакову
опанував, неначе вiн вмира.
Але свiдомiсть скинула закови,
з душi тяжка звалилася гора,
i дiвчину, що вразила красою,
побачив раптом вiн перед собою.


113

Схилившись, наче в нiжному поклонi,
зiгрiти ладна подихом своiм,
вона йому рукою терла скронi,
життя поволi зроджуючи в нiм,
зволожувала очi напiвсоннi,
мов силу в тiлi будячи слабкiм,
i вирвалося з уст його зiтхання,
як нагорода за ii старання.


114

Вона дала вина йому й укрила,
зручнiше уложивши на пiску,
i до щоки блiдоi притулила
свою, налиту полум’ям, щоку;
волосся розчесала й просушила,
турботу виявляючи таку,
що, коли вiн вiд доторкiв стенався,
здригалася судомно i вона вся.


115

Чекала покоiвка бездоганна
неподалiк – у затiнку скали.
Удвох вони в печеру Дон Жуана
внесли й багаття поруч розвели.
Та господиня вишукано вбрана
аж ослiпила зiр його, коли
осяяло ii раптове свiтло
i в променях лице ii розквiтло.


116

Разок монет свiтився металево
на мармурi дiвочого чола,
i брови розлiталися, як мева,
i шкiра оксамитною була.
І хоч на зрiст ця горда королева,
здавалось, як для жiнки, й чимала,
волосся iй каштанове замало
до самих нiг струнких не дiставало.


117

Як сказано вже, кучерi дiвочi
каштанового кольору були,
зате красуня чорнi мала очi,
а вii ще чорнiшi вiд смоли:
немов стрiла нiчноi поторочi,
жагучий зiр пронизував з iмли,
чи зiр змii, що, сповнена отрути,
прокинувшись, ладнаеться стрибнути.


118

Пашiло сяйвом сонячним у липнi
обличчя, наче жар, полум’яне.
Але уста!.. Побачивши подiбнi,
либонь, i кожен в захватi зiтхне.
О скульптори! Подоби вашi хибнi:
про золото жiночностi ясне
уявлення нiколи не давали
блiдi й камiннi вашi iдеали.


119

Я поясню, чому я так вважаю —
без аргументiв я – нi пари з уст.
Наприклад, я одну iрландку знаю,
що мала найгарнiший в свiтi бюст.
Та скульптор-Час принади того раю
в тiсну втовкмачив форму, як Прокруст,
i врештi для наступноi доби те
створiння залишилось не вiдбите.


120

Красуня наша теж була чудова,
та вдягнена не на iспанський смак:
пiстрява й проста суконька шовкова,
а не мантилья, чорна, нiби фрак.
Адже тому iспанка й загадкова,
i вабить, зацiкавлюючи так,
що в темному нуртуе таемниця
i чарiвна незбагненiсть мiститься.


121

А ця була у платтi iз тканини
тонкоi та квiтчастоi, мов лан.
У нiжних вушках сяяли перлини
i пояс, що облiг дiвочий стан,
у перлах був також до половини.
Але цiлком захоплювала в бран
чудова стрункiсть вишуканих нiжок,
узутих в черевички без панчiшок.


122

Їi служниця срiбло мала в косах,
що обручем зiйшлося на чолi —
то був, либонь, ii дiвочий посаг.
У неi огряднiша взагалi
була постава, хоч на нiжках босих
вона стояла мiцно на землi;
на плечi пасма падали коротшi
i не такi були рухливi очi.


123

Обидвi метушилися не всуе
(о цi жiночi ручки золотi!) —
вони голубку патрали пiсну i
бульйон зварити мали на метi.
Чомусь у вiршах рiдко фiгуруе
ця страва, хоч поживнiша за тi,
якими, пiдгодовуючи, гоiв
Гомер своiх знесилених героiв.


124

Та хто вони, сказати вам пора вже.
О, не принцеси, боже борони.
Я не люблю, героiв не назвавши,
навiювати морок таiни.
Звичайними i простими, як завше,
були й тепер дiвчатками вони:
одна – дочка запеклого рибалки,
а друга iй прислужувала змалку.


125

Рибалка – теж примушений сказать я, —
крiм риболовлi та домашнiх справ,
ще й iншi, прибутковiшi заняття,
хоч i не дуже вишуканi, знав.
Вiн про пiратство добре мав поняття
i капiтал тим засобом надбав,
до того ж з допомогою шаланди
ще й перевiз чимало контрабанди.


126

Ночами, рибу ловлячи, i душi
вiн теж ловив, немов святий Петро —
купецькi судна близько бiля сушi
спиняв i конфiсковував добро.
З невiльникiв зривав добрячi кушi,
бо знав про цю комерцiю i про
те, що продасть нещасних незабаром
в Стамбулi, де торгують цим товаром.


127

Вiн збудував оселю пречудову
у глибинi Цикладських островiв
i знов ii обладнував, i знову
коштовностями повнив, як умiв.
І хто зна, скiльки кровi на будову
та душ людських рибалка перевiв,
i скiльки змiг вiн штормiв побороти
ради скульптур отих i позолоти!


128

Гайде – його дитина ясновида,
ще не доросла, та вже й не мала,
росла йому на радiсть, i планида
ii в красi незайманiй була.
Вже не один закоханий сновида
в снах припадав до того джерела,
але красуня юна та нестигла
вже багатьом вiдмовити устигла.


129

Блукаючи увечерi над морем,
Жуана враз побачила вона,
i видався вiн дiвчинi не хворим —
чоло вкривала смертна жовтизна.
Спочатку пiдiйти завадив сором
до хлопця, що вмирав бiля човна,
але любов до ближнього звелiла,
i шкiра теж приваблювала бiла.


130

Внести до хати i покласти в лiжку —
негожу це нагадувало б гру:
чи не здалася б схожою на кiшку,
що мишеня заманюе в нору?
Та й батько знав одну лише дорiжку
i заспiвав би пiсеньку стару:
вiн хлопця i не викинув би з хати,
але з единим намiром – продати.


131

Тож, нахили враховуючи отчi
i наслiдкiв поганих боячись,
вони, ризикувати неохочi,
Жуана в грот заносити взялись.
Коли ж юнак яснi розплющив очi,
iм рай вiдкрився… (Мовив же колись
святий Павло, що милосердя – мито,
перед яким ворота в рай розкрито!)


132

Невдовзi у печерi запалало
i вогнище, даруючи тепло, —
деревини всiлякоi чимало
на березi годящоi було:
дошки, що iх вiд суден вiдламало,
трухлява щогла, кинуте весло:
i шторми, дяка Боговi, i шквали
тут кораблi нерiдко розбивали.


133

Дiвчата вдвох Жуановi i ложе
з гiлок улаштували та зела,
пiдклали хутро, знаючи, що зможе
воно додати хворому тепла.
Гайде не пожалiла i, як гоже,
для того й соболi своi зняла,
пообiцявши – лиш замрiе ранок,
iз дому принести йому снiданок.


134

Дiвчата ще й не рушили додому,
а вiн заснув, як мертвий у трунi.
(Напевне, тiльки Боговi вiдомо,
що сниться людям у такому снi).
Вiн так заснув, що не почув би й грому —
не мучили пробутi в морi днi,
як мучить часом нас несамовито
ввi снi усе, що вчора пережито.


135

Гайде пiшла. Але тiеi ж митi
учулося, що вiн ii назвав.
Вона мерщiй, мов у несамовитi,
вернулася й побачила: вiн спав.
Бувае, що насниться й не сновидi —
уява не цураеться забав:
либонь, забула дiвчина, що й знати
вiн ще не може, як ii назвати.


136

Вона пiшла, служницi наказавши,
аби не прохопилася, бува.
Та знала й без наказу це, як завше,
дорослiша на рiк або на два.
В природнiй школi лiт не змарнувавши,
людина добрий досвiд здобува,
а ця, як кожна жiночка бувала,
тих двох рокiв дарма не змарнувала!


137

Коли вгорi засяяв перший промiнь,
ще спав Жуан в печернiй темнотi
i не будив його чаiний гомiн
та ручаiв дзвiночки золотi.
Вiн спочивав, мов нехтуючи спомин
про лихо, котре випало в життi,
коли рятуе тiльки випадковiсть,
як дiдова про те звiтуе «Повiсть».


138

Не те було з Гайде. Вона й хвилини
вночi спокiйно спати не могла —
iй снилися чомусь морськi глибини,
в яких загиблих плавали тiла.
Вона збудила всiх. Мов з домовини,
служниця встала заспана i зла,
а слуги – тi кляли ii породу
на всiх говiрках сонячного Сходу.


139

Але вона примусила iх встати
пiд приводом, що спати навiть грiх,
коли скидае нiч потворнi шати
i сяе ранок в променях своiх.
І справдi, грiшно ранок марнувати,
як мить, коли коханцевi на смiх
спадае траур, котрий носять в муцi
по мужевi чи ще якiйсь тварюцi.


140

Так, сонця схiд – видовище на диво!
Я сам стрiчав колись його не раз.
Та лiкар твердить, буцiм це шкiдливо
i в гроб кладе занадто рано нас.
Та хто до слави ставиться дбайливо,
пiдводитись повинен в раннiй час,
аби про це залишилася згадка
на вашому надгробку для нащадка.


141

Коли Гайде звелася, то нiвроку,
либонь була рожевiша, нiж вiн.
Гаряча кров ударила iй в щоки,
забарвивши iх миттю у кармiн.
Так бистрина бурхливого потоку,
зустрiвши скелi, бiля iхнiх стiн
стае Червоним морем… Хоч бездонна
вода насправдi в ньому… не червона.


142

Гайде униз повiльною ходою
з крутого схилу стежкою зiйшла.
Уста iй вкрило нiжною росою,
мов бризками побiля джерела;
ii своею рiдною сестрою
Аврора, мабуть, визнати б могла.
Ви б, далебi, iх теж не розрiзнили.
Та ця була жива i повна сили.


143

Ввiйшовши до печери по хвилинi,
побачила вона, що хворий спить,
i зупинилась у благоговiннi.
(Сон викликае шану!) Та за мить,
пiдбивши узголiв’я, мов дитинi,
схилилася, аби теплiше вкрить,
i злякана, розгублена, нечула,
п’янливий подих з уст його вдихнула.


144

Отак вона й стояла, занiмiла,
мов над святим, що тихо помирав.
А вiн лежав, як чайка бiлокрила,
котру над морем вiтер подолав.
Тим часом яйця дiвчина варила
i готувала кiлька iнших страв,
вважаючи, що день почати зранку
найкраще з умивання та снiданку.


145

Вона була упевнена, що iжi
i нiжнi вимагають почуття,
i що на самотi з Гайде у тишi
Жуан поiсть i вип’е до пуття.
Була тут риба, мед i фрукти свiжi,
вино та ром, готовi до вжиття:
всi цi продукти, звабливi i зовнi,
були до того ж зовсiм безкоштовнi.


146

Жуана мала вже вона будити,
але Гайде iй пальчика свого
до уст приклала й глянула сердито —
мовляв, не смiй тривожити його!
Отож снiданок, що його не вжито,
застиг, iдця чекаючи того,
який допоки спав собi i, схоже,
вже взагалi прокинутись не зможе.


147

Жуан метався, стогнучи безсило.
Вiн був блiдий, i, мабуть, через те
його змарнiлих щiк не червонило
промiнням навiть сонце золоте.
Ще не просохле, темне, як чорнило,
i, як смола, блискуче та густе,
пiдкреслювало блiдiсть ту волосся,
яке на лобi пасмами сплелося.


148

Неначе над колискою, стояла
Гайде i серця слухала биття.
А вiн лежав, розкиданий недбало,
неначе розповинуте дитя,
мов квiтка, котра щойно розцвiтала,
мов у гнiздi тендiтне лебедя.
Вiн був такий, що, кажучи коротше,
мiг сильно серце збурити дiвоче.


149

Прокинувшись, тiеi ж митi знову
заснув би вiн знеможено в теплi,
але уздрiв таку красу чудову,
яку не часто стрiнеш на землi.
Жiнки, як ми про те вели вже мову,
Жуана хвилювали взагалi —
i в храмi не угодникам, а дiвам
вiн бив поклони з жаром особливим.


150

До рятiвницi юноi своеi
напiвпiдвiвшись важко на руках,
вiн бачив, як змагаються лiлеi
рожевi й бiлi в неi на щоках.
Та мова, у красунi оцiеi
незрозумiла, кидала у жах.
Була то новогрецька. І просили
його поiсти, щоб змiцнити сили.


151

Жуан не розумiв. Але, чутливо
сприймаючи слова отi на слух,
вiн музику, зворушливу на диво,
вiдчув – ii мелодiю та рух.
Вона бринiла нiжно i грайливо,
мов пiсня, проникаючи до вух,
подiбна до дзвiнкого щебетання,
коли зоря згасае вже остання.


152

Дивився вiн, мов збуджений звучанням
мелодii, що здалеку сяга,
коли замрii з лагiдним старанням
ще не розвiяв сторож чи слуга.
Любив i я поспати ранком раннiм,
коли хвилина кожна дорога,
i певен, що вставати не пора ще,
бо в снi жiнки та зорi сяють краще.


153

Кiнець кiнцем розтанула омана,
i вiн живих побачив сеньйорит,
що, з пахощами разом, у Жуана
збудили неймовiрний апетит.
Огонь палав, i iжа бездоганна
чекала – яйця, кава та бiсквiт…
Але йому страшенно закортiло
бiфштекса, приготовленого вмiло.


154

Та, як на грiх, телятина зарiдко
трапляеться на грецьких островах,
де навiть i корiв нiде не видко.
Як варвари, тут смажать на рожнах
баранину – на це й дивитись гидко,
та й свiт, здаеться, нею тут пропах.
Але чомусь вважають найбагатшим
цей острiв, де живитися нема чим!


155

Тут нагадати змушений я казку
про Мiнотавра… Нинiшнi знавцi
здiймають неймовiрну свистопляску,
з принцеси смiючись, бо на лицi
коров’ячу вона носила маску.
Але слабкi були ii бiйцi,
i Пасiфая втiлення корови
обрала, щоб привчити iх до кровi.


156

До ростбiфа, як знаете здавна ви,
англiйцi небайдужi. Не кажу
про пиво, що не тичеться до справи,
бо повiсть мае теж свою межу.
Ми любимо вiйну й вiйськовi лави,
хоч я за ними зовсiм не тужу.
Чи смак до м’яса й воiнськi звичаi
нам прищепив не образ Пасiфаi?


157

Та час до дiла! Глянувши навколо,
Жуан уздрiв картину чарiвну,
i хоч душа ще тiпалася кволо,
та голод швидко вивiльнив од сну.
Це почуття всi iншi побороло,
i вiн на iжу кинувся м’ясну,
як олдермен, чи пiп, чи як акула,
що запах кровi свiжоi вiдчула.


158

Гайде, що саме страви подавала,
щасливо дивувалася без слiв,
як той, кого мерцем вона вважала,
з невситною пожадливiстю iв.
Та покоiвка – старша та бувала —
боялася, щоб хлопець вiд харчiв
не луснув, бо голодного потрошки
годиться пiдгодовувати – з ложки.


159

Вона сказала навiть: «Коли панна
не хоче, щоб врятований помер,
то мусить вгомонити Дон Жуана
й порадити, щоб жадiбно не жер.
Бо не на те ж прокинулася рано,
щоб хлопця вбити iжею тепер! —
Вона тарiлку вирвала у нього,
сказавши: – Кiнь би луснув од такого!»


160

Скiнчивши врештi дружнi пересвари,
подертi лахи з хворого зняли —
вдягнули у турецькi шаровари
i ноги взули в грецькi постоли.
Пiстолiв, що iх мають яничари,
як i чалми та шаблi, не дали,
але й без них вiн турком або греком
мiг легко бути визначений деким.


161

Тепер Гайде раптово осмiлiла —
дала нарештi волю язику
i до Жуана так заторохтiла
на мовi, ним не чутiй на вiку,
що, мабуть, не могла б нiяка сила
перепинить словесну ту рiку,
якби сама не втямила раптово,
що вiн не розумiе анi слова.


162

Вона про силу усмiшки згадала,
про жести i про спалахи очей,
i знахiдка та виявилась вдала —
цю мову полюбляв ще Гiменей.
А вiдповiдь в очах вона читала
на вияв красномовностi оцей,
i кожен погляд був, неначе слово
ясне i зрозумiле iм чудово.


163

Отак, ii повторюючи миги
та усмiшки, i навiть рухи рук,
Жуан зробив значнi, сказати б, здвиги
у вивченнi найкращоi з наук.
І астроном не зазирае в книги,
неначе нерозважливий малюк,
а дивиться на небо, щоб зумiти
обчислити невидимi орбiти.


164

Найкраще мови змолоду вивчати
по рухах уст i позирках жiнок,
та ще коли жiнки отi – дiвчата
i ти стоiш не далi, як за крок.
Вiд успiхiв вдоволень можна мати
не менше, як вiд прикрих помилок:
всi правила поводження з жiнками
я так i вивчив, кажучи мiж нами.


165

Я i англiйську – мову Альбiону
погано знаю, бо вивчав ii
по Сауту, Барроу i Тiллстону.
То звiдки ж знати грецькоi тii!
Щотижня красномовнiсть iхню сонну
я в мислi перекачував своi.
Що ж до поетiв любленого краю,
то я iх не люблю i не читаю.


166

А про жiнок помовчу… Вже зi мною
давно порвали лондонськi пани,
хоча, як до вигнанця, з теплотою
колись до мене ставились вони.
Тож попливли у безвiсть за водою
i вороги, i друзi давнини,
як i жiнки, що згинули, мов тiнi
в химерному нiчному сновидiннi.


167

Жуан до слiв чудовоi сильфiди
уважно прислухався й почуттiв
уже в душi палкiй своiй таiти,
мов та черничка, далi не умiв.
Вiн покохав Гайде. І, дiтись нiде, —
ви б закохались в неi й поготiв!
Тим часом i чорнява говоруха
в Жуана закохалася по вуха.


168

Удосвiта (либонь, занадто рано
для пестуна подiбного) щодня
приходила Гайде до Дон Жуана —
провiдати в гнiздечку пташеня.
Немов троянда свiжа та духмяна,
що тихий сон його обороня,
вона лише схилялася над лiжком,
чола його доторкуючись нишком.


169

Жуан ожив, – рожевiсть, наче хвиля,
обличчя залила йому до скронь.
Здоров’я – буцiм сон пiсля похмiлля,
мов пiсля бурi – тиха оболонь.
Та пристрастям сприяе i дозвiлля,
мов гас, який пiдтримуе вогонь:
Церера й Бахус учать так – i мало
без них би нас Венера турбувала!


170

Коли нам серце сповнюе Венера
(любов без серця не така смачна),
пiдносить миску локшини Церера,
а Бахус пiдливае нам вина.
Та кращае й вiд устриць атмосфера,
i вiд яець не гiршае вона,
i тiльки Бог про те напевне знае —
Нептун чи Пан усiм тим пригощае.


171

Прокинувшись, Жуан завжди знаходив
снiданок, котрий радував без меж,
а також очi – лагiднi на подив,
що хвилювали й радували теж,
ще й покоiвку, котру супроводив
очима не байдужими… Але ж
спочатку вiн купався, пiсля чого
йшов до Гайде та снiдання смачного.


172

Була Гайде i юна, i цнотлива,
i сором не гнiтив ii нiяк,
коли в затоцi радiсно й щасливо
купався Богом посланий юнак.
Вiн був, як образ втiленого дива,
неначе щастя здiйсненого знак,
з якого iм радiти треба спiльно,
бо щастя – це надбання обопiльне.


173

Яку давали радiсть iй велику
тi зустрiчi отут, бiля води,
i доторки без остраху та лiку,
такi приемнi й лагiднi завжди!
Це, може, й надто – бути з ним довiку…
Та розлучитись… О, не доведи!
Вiн був ii здобутком i коханням,
одним до скону – першим i останнiм.


174

Вiдвiдини кiнчалися щасливо,
бо батько серед клопотiв i справ,
хоч i завжди уважливий на диво,
вiдсутностi дочки не помiчав.
І ось вiн вивiв човен свiй квапливо,
помiтивши купецький пароплав,
i в море вийшов, вкритий темнотою, —
не Іо красти, з iншою метою.


175

Гайде i змалку матерi не мала,
i виросла без неi з пелюшок.
Тож мить тепер i виявилась вдала,
щоб не тремтiти iй за кожен крок.
І опинилась дiвчина зухвала
вiльнiша набагато за жiнок,
що, будучи замiжнiми, крiзь грати
повиннi навiть в люстро зазирати.


176

Вiдвiдини тепер були тривалi,
розмови теж – вiн все вже розумiв.
Вони могли й прогулюватись далi
пiд захистом скелястих берегiв,
де стiльки днiв, як човен на причалi,
не рухався Жуан i тихо скнiв, —
гуляли, в море дивлячись безкрае,
де сонце десь за обрiем сiдае.


177

Пустельнi тут мiсця були та дикi —
пустельне узбережжя, а за ним
гранiтнi скелi – спершу невеликi,
а далi вищi, з верхом крейдяним.
Над бухтою завжди чаiнi крики,
i рев прибою, i туман, як дим,
який зникав, коли теплiло лiто
i море, наче озеро, розлито.


178

Дзюрчав струмок, мов те вино iскристе
у келихи з важкоi сулii.
Вино – роса душi моеi чиста!
Смаком не перевершуе ii
i проповiдь розумна й урочиста,
що мае все ж недолiки своi.
Подайте нам вина й жiнок на втiху,
а проповiдь лишiть собi для смiху!


179

Людина мусить випити хоч трохи.
Вино i слава, золото й любов —
до них завжди тяжiють випивохи,
яких ще глузд ханжi не поборов.
Життя було б таке без нього вбоге,
без випивки у жилах скисла б кров.
Тож пийте для душi своеi й тiла,
допоки голова не заболiла.


180

Щоб насолоду, гiдну Ксеркса, мати,
запам’ятайте раз i назавжди:
покличте слуг, звелiть мерщiй подати
карафку вiскi з пляшкою води.
З ним i шербет не можна порiвняти,
бургундське теж не тичеться сюди, —
пiсля кохання, битви або сплiну
у вiскi втiху бачу я едину.


181

Той берег… Я змальовував, здаеться,
його… Авжеж. Тепер вiн бовванiв
мов з туману. Як влiтку тут ведеться,
на морi штиль… Ледь уловимий спiв
пташок навкiл… i скеля як фортеця…
А унизу, побiля берегiв
вузеньке пасмо збуреноi пiни,
що мливо перемiшуе камiнне.


182

Вони вже вiддалилися вiд гроту.
В походi батько. Матерi нема.
Лиш покоiвка, що усе достоту
виконуе покiрно, як нiма,
про коси виявляючи турботу,
щоб панна не чесала iх сама,
про сукнi, що з упертiстю маляти
Гайде iх вiдмовляеться мiняти…


183

Був милий час вечiрнього спок?ю
iз холодком, властивим тiй порi,
коли криваве сонце за горою
сiдае, щоб спочити до зорi,
i свiт сповито тишею такою,
що порух серця чути… а вгорi
недвижно сяе зiрка одинока,
подiбна до розплющеного ока.


184

Вони, за руки взявшись, наче дiти,
гуляли на терасах кам’яних
i зупинялись, щоб перепочити
бiля печер, неначебто для них
споруджених вiтрами нарочито —
для потаемних зустрiчей таких.
Стояли i, обнявшись, таемниче
тулилися обличчям до обличчя.


185

Ще небо сяйвом заходу яскрiло,
палало море свiтлом вогняним,
а вже нiчне з’являлося свiтило —
зростало i срiблилося над ним.
Об скелi хвилi хлюпали безсило,
а двое, мов замилуванi тим,
в полонi молодечоi нестями
зливалися гарячими устами.


186

О сило i тривалосте цiлунку
закоханоi юнки й юнака!
Подiбний вiн до Божого дарунку,
що, наче промiнь, в серце проника.
У скронях кров одгукуеться лунко,
а поцiлунок плине, як рiка,
вимiрюючись мiрою одною —
тривалiстю, а значить – довжиною.


187

А в них вони тривали бозна-скiльки —
коханцi не вимiрювали iх:
тяглись одне до одного i тiльки
у почуттях кохалися своiх.
Неначе уст даровано iм стiльки,
як бджiл в рою, що тулиться до стрiх,
а серце – джерело бездонне, звiдки
смоктати можна мед, немов iз квiтки.


188

Вони були самi, та не як всi тi,
що, вдома замикаючись на ключ,
самiтними себе вважають в свiтi.
Поеднанi з мовчазнiстю цих круч,
iз обширом землi та неба злитi,
серед пiскiв, що мрiли обiруч,
вони були самим життям, в якому
вмирати не доводиться нiкому.


189

Вiд слуху зацiкавленого й зору
печера боронила iх, як дiм,
i, наче одне в одному, в ту пору
жили вони усiм еством своiм.
Кохання правду чисту i сувору
тлумачило й пояснювало iм,
мов яблуко, що вистигло на древi,
майбутню долю визначивши Євi.


190

Обiтницi Гайде не вимагала,
та не давала любому й сама —
вона, либонь, ще навiть i не знала,
що i клянуться часто надарма,
що i любов трапляеться невдала
i що вiд лжi гарантii нема:
мов пташка, до коханого летiла
i до облуди не було iй дiла.


191

Вона була закохана, та й годi!
Якби прирiк на смерть i душi Бог,
душа Гайде з Жуановою в згодi
в обiймах i застигнули б удвох.
Та пристрасть завдяки своiй природi
спалахувала й гаснула в обох,
аби новий породжувати спалах
в серцях, лиш на хвилину занепалих.


192

Та ба! Вони такi ще недозрiлi,
закоханi й беззахиснi були!
А час настав, коли душа не в силi
з собою управлятися; коли
миттевоi сягаеш врештi цiлi
i потрапляеш враз до кабали,
щоб непомiрно дорого платити
за щастя забуття несамовите.


193

Чудових, мов троянди в первоцвiтi,
нiхто б iх розлучити не зумiв.
Такоi пари, мабуть, i на свiтi
ще не було – крiм наших прабатькiв!
Гайде, звичайно, знала всi казки тi
про пекло й Стiкс, який до пекла вiв,
але забула саме в ту хвилину,
коли згадати iх була повинна.


194

Ось нерухома, наче напiвп’яна,
з очима, туги повними й тепла,
Гайде припала до свого Жуана —
улюбленого нiжно обняла;
а ось iх знову пристрасть первозданна
в одне у сяйвi мiсяця злила,
i стали вони схожi на чудову,
небачену скульптуру мармурову.


195

Знеможений, Жуан заплющив очi,
схилилась обважнiла голова,
чоло на груди падае дiвочi
i кожен порух серця вiдчува.
Немов у снi, нечутно вiн шепоче —
не розбереш, це стогiн чи слова.
І власне серце млiе небувало
вiд щастя, що його воно спiзнало.


196

Дитя, що блиск вогню спостерiгае,
молiльник при молитвi та чернець,
араб, що в домi гостя пригощае,
i скнара, що набив свiй гаманець, —
всi мають удоволення безкрае.
Але воно й не схоже на взiрець
для того, хто щасливоi години
чатуе сон коханоi людини.


197

Той, хто заснув, – таким вiн виглядае
спокiйно врiвноваженим! Таким
слабким та безпорадним, що немае
i змоги в чомусь мiрятися з ним!
Те, чим вiн снить, що, може, вiдчувае,
i непроглядне й неясне, як дим,
i все-таки обожнений вiн нами
з принадами своiми та грiхами.


198

Так в нiч кохання бiля океану,
на теплих скелях берега того
охороняла спокiй Дон Жуана
i сновидiння лагiднi його
Гайде – така закохана й кохана.
І свiт вiд дня сотворення свого
не бачив зiр, щоб очi iх срiблястi
засяяли хоч раз в такому щастi.


199

Але кохання жiнки, як вiдомо,
чудове та жахливе водночас:
у грi тiй програш – наче вибух грому —
життя померкло, пломiнець погас.
Ось через що i мстять вони по тому,
так злiсно переслiдуючи нас,
хоч, муки нам нещадноi завдавши,
вони й самi вимучуються завше.


200

Та iхня правда! Зверхня наша влада
завжди несправедлива щодо них.
Єдиний вихiд – це подружня зрада.
В полонi почуттiв своiх святих,
чужа душа – одна для них принада.
Коли ж розпусник зрiкся i затих,
лишаеться – вбрання, облуда, дiти
i незнання: куди себе подiти.


201

Одна нового прагне, iнша пити
або молитись щиро почина,
чи, щоб лихi обставини змiнити,
свою родину кидае вона.
Та дiе скрiзь прислiв’я знамените:
брехня у хижi й п?лацi – одна.
А е й такi, що в нападi нiрвани
писати ще заходяться й романи.


202

Гайде у тому досвiду не мала.
Вона в краiнi сонячнiй жила,
де трави палить спека небувала
i поцiлунок спалюе дотла.
Народжена в коханнi, теж кохала,
лукавити з Жуаном не могла,
нiчого не боялася й нiкого
в полонi почуття полум’ян?го.


203

О, скiльки нам доводиться платити
за той солодкий, радiсний полон!
В рiшучу мить цю радiсть зупинити
i глузд повинен був би, i закон,
чи на жадання це несамовите
накласти низку певних заборон.
Дивуюся, що Каслрей навiть з нього
ще не бере податку, як з усього!


204

Тож – вiдбулося! Бiля океану
вони серця з’еднали i тiла,
i свiдком нiч Гайде та Дон Жуану
пiд час вiнчання iхнього була.
Вони – подружжя! Славу та осанну
iм провiстив не пiп, а нiч i мла.
Трава в печерi постiллю була iм,
а свiт – i домом затишним, i раем.


205

Кохання! Цезар був твоiм забралом,
Тiт був твоiм володарем з мечем,
Антонiй був рабом твоiм невдалим,
Катулл – спiвцем, Горацiй – тлумачем,
Сафо – вона з усiм своiм загалом
наслiдувачiв сiрих та нiкчем
лише мудрець або панчоха синя.
А ти, кохання, прикростей богиня!


206

З тобою зазнае тяжких аварiй
подружня честь i вiдданiсть мiцна.
Нi Магомет не був одним iз парiй,
анi Помпея честь не омина,
у славi Цезар, в шанi Велiсарiй,
великi та достойнi iмена,
та схожiсть iхня не у високостi,
а в тому, що усе це – рогоносцi.


207

Кохання i фiлософiв творило:
i Епiкур, i навiть Арiстiпп
нас ревно аморальностi учили
або зручноi практики… Коли б
вони ще додали нам трохи сили,
аби його уникнули ми хиб,
якоi б слави вчення те надбало!
«Кохай i пий…» – слова Сарданапала.


208

Та Джулiя… Невже зродила втому
вона так швидко в милого свого?
О, безсумнiвно, мiсяць винен в тому —
нове кохання – витiвка його.
Коли не так, якого б чорта в ньому
з’являлася нi з того, нi з сьог?
непереборна кидатися звичка
до кожного привабливого личка?


209

Ненавиджу нестiйкiсть хворобливу,
текучу й невловиму, наче ртуть!
Я з вдач таких завжди даюся диву.
В менi постiйнi нахили живуть,
i я любов плекаю незрадливу.
Та, на хистку заманюючи путь,
з’явилась вчора дiвчина премила
i почуття непевнi породила…


210

В менi фiлософ мовив: «На дозвiллi
ти про подружнi узи краще дбай!»
«То так, – сказав я, – але зубки бiлi
та очi цi менi вiщують рай…»
«О, схаменись!» – в античному вiн стилi
гукнув: мовляв, чужого не займай!
Чого домiгся мудрий дiдуган цим,
що був не греком, а венецiанцем?


211

Спинитися? Напевне, доведеться.
Але й писати далi на час?.
Усе, що в нас розбещенiстю зветься, —
довершеностi шана i красi.
Тож не про нас, а про природу йдеться,
з якою ми погоджуемось всi.
Милуемося ж статуею в нiшi, —
то чи живi створiння не гарнiшi?


212

В цих почуттях – шукання iдеалу,
як здатностi, що Бог нам дарував;
це платонiчнi нахили загалу,
що вiд тварин рiзнять нас або трав:
без них життя пригаснуло б помалу.
Я почуття цi коротко б назвав
спостерiганням з домiшкою хiтi
для нашого спалахування в свiтi.


213

Цi почуття нам коштують багато!..
Що, коли б справдi випало i нам
завжди до однiеi почувати
те, що до Єви почував Адам?
Наскiльки меншi ми зазнали б втрати
сердечних сил з грошима пополам,
якби у нас була одним-едина
на все життя нам суджена дружина!


214

Душа, як небо, – теж частина раю.
Як в небi, в нiй бувае день i нiч,
гримить гроза, коли з-за виднокраю
зринае хмара… І сльозами з вiч
ряснiе дощ – кiнця йому немае.
Густий туман i мряка навсiбiч
така, що й промiнь вибитись не може,
що на англiйський клiмат дуже схоже.


215

Печiнка – це лiкарня задля жовчi,
але порядок в нiй – не доведи!
І функцii медично-оздоровчi
виконуе сяк-так вона завжди.
Ошкiрить пристрасть зуби своi вовчi
слiдом за тим нового лиха жди:
i страх, i лють, i ревнощi грiховнi
iз неi вириваються назовнi.


216

Тож я анатомiчний свiй аналiз
кiнчу, терпцевi знаючи межу.
Дванадцять написати ще зосталось
менi пiсень чи бiльше, не скажу.
Повагу – ось моя природна галузь —





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhordzh-bayron/don-zhuan/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Такий переклад назви твору здiйснив П. Кулiш.




2


Мельник О. Джордж Гордон Байрон у критичнiй та творчiй перцепцii Івана Франка / Оксана Мельник // Украiнське лiтературознавство. – 2008. – Вип. 70. – С. 222. Про Франкову рецепцiю творчостi Дж. Байрона також див.: Соколець Ф. Т. Шевченко та І. Франко про творчiсть Байрона // Всесвiт. – 1978. – № 9. – С. 192—193.




3


Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 19.




4


Мовленого досить! (Латин.)




5


Павличко С. І Прометей, i демон / Соломiя Павличко // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 171.




6


Докл. див.: Лексикон загального та порiвняльного лiтературознавства / за ред. А. Волкова та iн. – Чернiвцi : Золотi литаври, 2001. – 636 с.




7


Будний В., Ільницький М. Порiвняльне лiтературознавство : пiдручник / В. Будний, М. Ільницький. – К. : Вид. дiм «Киево-Могилянська академiя», 2008. – С. 70.




8


Яусс Г. Р. Рецептивна естетика й лiтературна комунiкацiя: (порiвняльне лiтературознавство) / Г. Р. Яусс // Слово i час : науково-теоретичний журнал / Інститут лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАНУ. – К., 2007. – № 6. – С. 43.




9


Про багатовимiрнiсть i полiвекторнiсть донжуанiвського дискурсу свiдчать такi дослiдження: Івашина Т. М. Закономiрностi еволюцii образу Дон Жуана в европейськiй лiтературi XVI—XX ст. : автореф. дис. … канд. фiлол. наук: 10.01.05 / Терноп. держ. пед. ун-т iм. В. Гнатюка. – Тернопiль, 2002. – 18 с.; Кузьманенко А. В. «Вiчний» сюжет про Дон Жуана в iндивiдуально-авторських iнтерпретацiях Дж. Байрона, О. Пушкiна, Лесi Украiнки: автореф. дис. … канд. фiлол. наук: 10.01.05 / НАН Украiни. – К., 2007. – 22 с.; Дон Жуан у свiтовому контекстi: [збiрник] / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – 448 с.; Нямцу А. Е. Легенда о Дон Жуане в мировой литературе: учеб. пособие / А. Е. Нямцу. – Черновцы: Рута‚ 1998. – 84 с.; Розумний Я. Украiнськiсть Дон Жуана в «Камiнному господарi» / Я. Розумний // Дивослово. – 1995. – № 2. – С. 22—24; Даниленко В., Тверiтiнова Т. Трансформацiя легенди про Дон Жуана в однойменному романi у вiршах Дж. Байрона / В. Даниленко, Т. Тверiтiнова // Зарубiжна лiтература в школах Украiни. – 2010. – № 11 (листопад). – С. 48—51; Рисак О. У дзеркалi Дон Жуана (Мандрiвний сюжет у трактуваннi Д. Г. Байрона, О. С. Пушкiна та Лесi Украiнки) / О. Рисак // Укр. мова i лiтература в середнiх школах, гiмназiях, лiцеях та колегiумах. – 2000. – № 2. – С. 57—61; Шевчук М. В. Особливостi рецепцii мотиву Дон Жуана в украiнськiй та росiйськiй лiтературах початку ХХ столiття / М. В. Шевчук // Вiсник Житомирського державного педагогiчного унiверситету. – 2003. – № 11. – С. 214—216; Новохатський Д. Основнi сфери взаемодii образiв Дон Жуана та його слуги (на матерiалi «Камiнного господаря» Лесi Украiнки та «El burlador de Sevilla» Тiрсо де Молiни): [Електронний ресурс] / Д. Новохатський. – Режим доступу: http://lesiaukrainka.crimea.ua/stown.htm. У росiйському лiтературознавствi першими спробами наукового осмислення й фахового коментування твору були такi: Брандес Г. Байрон и его произведения. – СПб. : Типография Н. А. Лебедева, 1888. – 108 с.; Дубашинский И. Поэма Байрона «Дон Жуан». – М. : Высшая школа, 1976. – 112 с.




10


Фуко М. О трансгрессии // Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины ХХ века. – СПб. : Мифрил, 1994. – С. 114.




11


Октава складаеться з восьми рядкiв, римування ABABABCC. Два останнi римованi рядки в октавi мiстить пiдсумок, що додае мовi твору афористичностi.




12


Див.: Шенгели Г. Послесловие переводчика // Байрон Дж. Г. Дон Жуан. – М., 1947. «Тем временем я кончил, написав, / Как в первой песне этого романа…» («Дон Жуан» у пер. Т. Гнедич, пiсня 2, октава 216).




13


Докл. див.: Кургинян М. Джордж Байрон. – М., 1958; Петрова Е. Н. Байрон. – Л., 1959; Берковский Н. Я. Статьи и лекции по зарубежной литературе. – СПб., 2002 (лекцiя про Байрона була прочитана 1971 р.); Гузик М. А. Жанровое своеобразие романа Байрона «Дон Жуан» // Метод, жанр, поэтика в зарубежной литературе. – Фрунзе, 1989.




14


Беликова А. В. «Евгений Онегин» Пушкина и «Дон Жуан» Байрона – романы в стихах // Вестн. Моск. гос. ун-та. Сер. 9. Филология. – 1982. – № 2.




15


Див.: Драгомирецкая Н. В. А. С. Пушкин. «Евгений Онегин»: манифест диалога-полемики с романтизмом. – М., 2000.




16


Лукач Г. Теория романа // Новое литературное обозрение / Г. Лукач. – 1994. – № 9. – С. 36.




17


Там само. – С. 39.




18


Там само. – С. 40.




19


Докл. див.: Аникст А. А. История английской литературы. – М., 1956; Елистратова А. А. Байрон. – М., 1956; Елистратова А. А. Дневники и письма Байрона // Байрон Дж. Г. Дневники. Письма. – М., 1963; Клименко Е. И. Английская литература первой половины XIX века. – Л., 1971; Усманова Р. Джордж Гордон Байрон (1788—1824) // Байрон Дж. Г. Собр. соч.: в 4 т. – М., 1981. – Т. 1; История зарубежной литературы XIX века / под ред. Н. П. Михальской: в 2 ч. – Ч. 1. – М., 1991.




20


Стрiха М. Украiнська прем’ера «Дон Жуана» / Максим Стрiха // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд: Вiра Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 249.




21


Нусинов И. История литературного героя / И. Нусинов. – М. : Гослитиздат, 1958. – С. 386.




22


Клименко Е. Английская литература первой половины ХІХ века: очерк развития / Е. Клименко. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 94.




23


Даниленко В., Тверiтiнова Т. Трансформацiя легенди про Дон Жуана в однойменному романi у вiршах Дж. Байрона / В. Даниленко, Т. Тверiтiнова // Зарубiжна лiтература в школах Украiни. – 2010. – № 11 (листопад). – С. 49.




24


Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Н. Г. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.




25


Клименко Е. Английская литература первой половины ХІХ века: очерк развития / Е. Клименко. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 93.




26


Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 374.




27


Докл. див.: Павличко С. І Прометей, i демон / Соломiя Павличко // Дон Жуан у свiтовому контекстi / упоряд. В. Агеева. – К. : Факт, 2002. – С. 161—174.




28


Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 376.




29


Кузьманенко А. В. Cоцiумний простiр «Дон Жуана» Дж. Г. Н. Байрона: особливостi комунiкативноi структури»: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://philology.knu.ua/library/zagal/Literaturoznavchi_ studii_2012_35/373_378.pdf – С. 377.




30


Леонгард К. Акцентуированные личности / К. Леонгард. – Ростовна-Дону : Феникс, 2000. – С. 146.




31


Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки / Ф. Ницше. – М. : Азбука-классика, 2000. – C. 106.




32


В оригiналi маемо такi слова: «…man, immortal and Promethean, reaches out for knowledgeand power. Byron is in the tradition of those who have believed that, in attempting to conquer his limitations, man is attempting to repair the damage of the Fall» (Joseph M. Byron the Poet / M. Joseph. – L. : Gollancz, 1964. – P. 231).




33


Lovell E. J. Byron: The Record of a Quest. Studies in a Poet’s Concept and Treatment of Nature / E. J. Lovell. – Austin : University of Texas Press, 1949. – Р. 250.




34


Ridenour G. The Style of «Don Juan» / G. Ridenour. – New Haven : Yale University Press, 1960. – P. 88.




35


Михайленко Е. Н. Образ байроновского Дон Жуана в контексте мифа о грехопадении / Е. Н. Михайленко // Вестник Кировского государственного университета. – 2016. – № 11. – С. 54.




36


«Людина – дивна тварина, яка у дивний спосiб використовуе власну природу i рiзнi мистецтва» – прим. Д. Д. (The Complete Works of Lord Byron. Paris.: Baudry’s European Library. 1837. – Р. 128.)




37


Украiнка Леся. Зiбрання творiв : у 12 т. – Т. 6. / Леся Украiнка. – К. : Наукова думка, 1977. – С. 159.




38


Нусинов И. История литературного героя / И. Нусинов. – М. : Гослитиздат, 1958. – С. 387.




39


Байрон Дж. Дон Жуан (пiсня 1) / переспiв з англiйськоi: Панько Кулiш. – Львiв: журнал «Правда». – Львiв: Друкарня товариства iменi Шевченка, 1891. – 56 с. (над перекладом-переспiвом П. Кулiш працюе упродовж 1890—1891 рр.).




40


Байрон Дж.-Г. Дон-Жуан / пер. з англ. С. Голованiвського. – К. : Днiпро, 1985. – 541 с.




41


Байрон Дж. Дон Жуан / пер. с англ. Т. Гнедич. – М.; Л. : Государственное издательство художественной литературы, 1959. – 589 с.




42


Байрон Дж. Дон Жуан ; пер. з англ. Сави Голованiвського ; передм. С. Павличко. – Харкiв : Фолiо, 2001. – 559 с.




43


Байрон Дж.-Г. Дон Жуан / пер. з англ. Валерii Богуславськоi. – К. : Дух i Лiтера, 2007. – 592 с. (усi iншомовнi вкраплення у перекладi здiйснено росiйською мовою, що викликало обурення у критикiв, див.: Назаров Н. «Самцi – предивнi ссавцi» (2010 р.): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litakcent.com/2010/07/16/samci–ssavci-predyvni).




44


Занурюючись у суть справи (латин.).




45


«Пастух Коридон до красеня» (латин.).




46


Мовленого досить! (Латин.)




47


Мiж нами (латин.).




48


Мiж нами (фр.).




49


Загiн для придушення бунту (латин.).




50


«Вона йде за вами слiдом» (фр.).




51


«Я не стерпiв би цього в днi жагучоi юностi, консул Планко» (латин.).