Книга - Олмейрова примха

Олмейрова примха
Joseph Conrad


Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Джозеф Конрад (справжне iм'я – Юзеф Теодор Конрад Коженьовський; 1857, Бердичiв —1924, Англiя) – вiдомий письменник, поляк за походженням, автор захопливих романiв про морськi пригоди, класик англiйськоi лiтератури. Вiн пройшов шлях вiд юнги до капiтана торговельного флоту, добре знав життя й побут морякiв i створив правдивi книжки, якi ставлять поряд з «Трудiвниками моря» Вiктора Гюго та «Островом скарбiв» Стiвенсона.

«Олмейрова примха» (1895) – перший роман Конрада, схвально прийнятий лiтературними критиками. У ньому автор з глибоким психологiзмом змалював особисту трагедiю людини, яка зневiрилася у життi, у своiх найближчих людях, втратила будь-якi iлюзii i врештi-решт загинула.

В основу оповiдання «Аванпост прогресу» (1896) лягла подорож до Бельгiйського Конго, зокрема, плавання до верхiв'iв Конго, однiеi з найве-личнiших рiчок Африки.

Повiсть «Кiнець неволi» (1902) належить до так званого «епосу капiтанiв». В образi капiтана Уоллея Конрад втiлив iдею особливого морського братерства, едностi вiдповiдальних i чесних людей, виплеканих небезпечною морською професiею.





Джозеф Конрад

Олмейрова примха





Джозеф Конрад: погляд через столiття


За кiлька рокiв украiнськi читачi матимуть нагоду вiдзначити сторiччя вiд початку дiалогу з доробком видатного англiйського прозаiка межi ХІХ—ХХ ст. Джозефа Конрада (1857—1924) – адже першi украiнськi переклади його прози з’явилися на наших теренах у серединi 1920-х рокiв. У вiтчизняних iсторикiв лiтератури немае однозначноi думки про те, що спричинило наприкiнцi 20-х такий iнтерес до Кон-радовоi прози: одночасно переклади його першого роману «Олмейрова примха» видали харкiвська «Книгоспiлка» та одеське видавництво, вийшли друком «Аванпост прогресу», «Кiнець неволi», «Тайфун» та iншi твори. Звичайно, може йтися про запiзнiле вiдкриття незнаного досi спiввiтчизника – адже Теодору Юзефу Конраду Коженьовському судилося з’явитися на свiт на Житомирщинi, у польськiй родинi поблизу Бердичева. Свою роль мала загальна культурна атмосфера 1920-х: над полiтикою украiнiзацii вже нависла загрозлива тiнь пiдозри владних структур, але всупереч тому в суспiльнiй свiдомостi не згасало вiдлуння високих i трагiчних змагань за украiнську свободу. Тож особиста доля Конрада, сина польського письменника Аполло Ко-женьовського, за прихильнiсть до нацiонально-визвольного руху засланого царською владою разом з дружиною i малим сином з Варшави до Вологди, рання смерть батькiв, драматичний пошук майбутнiм лiтератором свого життевого й творчого шляху викликали у тогочасних Конрадових читачiв безпосередню й заангажовану реакцiю.

Перекладачi та науковцi 1920-х активно розширювали для нового поколiння украiнства горизонти европейськоi духовноi спадщини. З вiдстанi часу зрозумiло, що тогочасна iнтерпретацiя творiв Дж. Конрада, «третього свiтового шотландця» – Р. Л. Стiвенсона, романтика наукового пошуку Г. Велса живила й на наших теренах енергiю неоромантичного свiтогляду – складного комплексу переконань й творчих iмпульсiв, у якому модель дiяльнiсного життя, сповненого снаги вiдкриттiв, виступала iдеалом, який вартий того, аби зберiгати його всупереч мiзернiй, ницiй, бездуховнiй реальностi.

Проникливо окреслив контекст духовних конотацiй «свiту Конрада» видатний лiнгвiст, перекладач i культуролог Михайло Калинович: «стiльки марних зусиль, стiльки знеможеного захвату, нездiйсненних мрiй, непотрiбних смертей – свiт безвихiдний i темний». Та й власне Конра-дове слово, на яке посилався його украiнський iнтерпретатор, пророчо втiлюе для нас буттевий i творчий вектор того цивiлiзацiйного та культурного зламу, що розпочався на межi столiть й незавершеним мав ось-ось обiрватися: «Бувають в життi подii, жести, погляди, що немов замикають жорстоко все минуле. Двигiт i гуркiт – наче грякнула брамою зрадницька рука долi за людиною. Іди й шукай собi iншого раю, нерозумного або мудрого. Хвилина нiмотного розпачу, – i знову повинно початися мандрування: болiсне з’ясовування фактiв, гарячкове нагромадження iлюзiй, оброблення новоi ниви неправди в потi чола свого – щоб пiдтримати життя, зробити його стерпним, зробити його прекрасним, бо треба передати незайманою iншому поколiнню слiпих мандрiвникiв чарiвну легенду про безсердечну краiну, про обiтовану землю, квiтчасту i благословенну».

Деяким першовiдкривачам Конрада в Украiнi 1920-х рр. тогочасна стратегiя жорстокого переслiдування iнакомислячих таки закрила «браму», й не у метафоричному, а в прямому сенсi. Вiдтак актуалiзований ними лiтературний спадок англiйських i шотландських неоромантикiв пiд тиском заiдеологiзованих механiзмiв впливу на iндивiдуальну та колективну свiдомiсть опинився на маргiнесах вiтчизняного культурного процесу. Тiльки в повоеннi роки, на межi 1960-х, в умовах обережного передчуття так званоi «вiдлиги», повертаеться вiдредагований П. Шарандаком передрук роману «Визволення» та оповiдань, i лише на початку 1980-х з’являються новi переклади «Аванпосту прогресу» Олександра Мокровольского та одного з ключових Конрадових романiв – «Лорд Джiм» Людмили Гончар.

Якщо замислитися над довгими паузами, що розривали процес входження конрадiани до вiтчизняного «поля лiтератури», над iхнiми причинами, згадуеться глибоке спостереження Майстра щодо зв’язку технологii та культури. У формi розгорнутоi метафори, близькоi кафкiанським вiзiям, Конрад висловив свое ставлення до детермiнiзму, найперше дарвiнiстського, а в ширшому сенсi – й детермiнiзму будь-якого iншого штибу. Митець представив структуру сучасного йому свiту у виглядi велетенськоi в’язальноi машини, що сама себе породила й запустила свiй нескiнченний процес «плетiння». Спроби вдосконалити механiчне чудовисько таким чином, щоб машина змогла, примiром, вишивати, – марнi, навiть якщо додати до ii механiзму якесь «небесне» мастило. Найбiльш убивчою Конраду видавалася думка про нескiнченнiсть процесу того «плетiння», адже зловiсна конструкцiя «зробила себе сама, створила себе без думки, без свiдомостi, без передчуття, без очей, без серця».

Наведений вище образ мiстить чимало смислiв та асоцiацiй. Наразi ж доводиться визнати, що поки та Конрадова «машина» працюе, тривае процес нiвеляцii як колективноi, так i iндивiдуальноi свiдомостi. Так виникае звичка всiма способами витiсняти з поля лiтератури так звану «важку» прозу, обтяжену метафiзичним пошуком. Третя спроба повернення Джозефа Конрада в Украiну вiдбулася 2011 року: у збiрцi його морських iсторiй пiд назвою «Зроби або помри» упорядники В. Панченко та О. Купрiян поеднали зразки давнiх i сучасних перекладiв, подали сучасну передмову й талановитий нарис М. Калиновича 1925 р. про життя й творчiсть автора. Однак у тогочаснiй присмерковiй атмосферi заявлена в назвi Конрадова максималiстська теза «зроби або помри», схоже, мало кого зацiкавила. Наразi ж, коли у черговий раз брама сучасноi украiнськоi iсторii з неймовiрними випробуваннями й героiчними жертвами вiдкриваеться свiтовi, гасло Конрадових мореплавцiв та енергiя його творчого пошуку набирають особливого звучання та смислу.

Якщо часова вiдстань, що вiддiляе текст вiд читача, довша за сторiччя, останнiй потребуе хай найзагальнiших культурних орiентирiв. Природа европейського та американського неоромантизму, у контекстi якого Дж. Конрад дебютував та формувався як митець, досi лишаеться питанням дискусiйним: фахiвцi не доходять згоди, чи була то бiльш-менш цiлiсна iдейно-художня система, чи стильова тенденцiя, що ii обумовлював здебiльшого iндивiдуальний досвiд i творчий темперамент митцiв. Існуе, однак, виважена концепцiя теоретикiв, згiдно з якою неоромантизм – об’еднуюча назва рiзних романтичних течiй i тенденцiй у лiтературi та мистецтвi кiнця ХІХ – початку ХХ столiття, пiдгрунтям яких е неприйняття тогочасноi «прози життя», а напрямком мистецького пошуку – створення особливого художнього свiту з «небуржуазним» героем, що виступае (хоч i не завжди) носiем гуманiстичних цiнностей (Д. Наливайко). Такий пiдхiд допомагае зрозумiти, яким чином об’едналися в неоромантичному руховi особистостi, рiзнi за iдейними переконаннями, увиразнюе тiснi зв’язки неоромантикiв iз сучасними iм реалiзмом, iмпресiонiзмом, натуралiзмом, а зрештою, з модернiстськими тенденцiями. Тяжiння митцiв-неоромантикiв до континууму сучасноi iм перехiдноi доби спрямовувало iх найперше до перегляду засадничих принципiв класичного романтизму: замiсть концептуального розриву мiж iдеалом i дiйснiстю, притаманних романтикам межi ХVІII—ХІХ столiть, нова генерацiя ставила за мету подолати непереборну опозицiю мiж ii складовими, зокрема, увиразнити в художнiх моделях риси реального досвiду. У концепцii героя неоромантикiв початку ХХ столiття, чи постае вiн у розмаiттi вимiрiв британського варiанта цiеi течii (Стiвенсон, Кiплiнг, Конан Дойл, Хаггард та iн.), чи загублений у просторах фронтиру в американських неоромантичних творах, бачимо спроби подолати виклики iсторii та природи, могутнiм зусиллям волi зробити сподiване – дiйсним, за всяку цiну вiдкинути iнертне животiння. Епiстемологiя неоромантизму в рiзних його нацiональних версiях визначена екзистенцiйним модусом буття героя, а спосiб розгортання останнього маркований не тiльки вибудовою авантюрних сюжетiв чи межових ситуацiй, якi створюють чи загартовують суб’ективне «я», а й iнтенсивною саморефлексiею персонажiв, до якоi автор достеменно залучае i читачiв.

Провiдний фiлософський мотив Конрадовоi прози – утвердження й розкриття процесу самовизначення особистостi, передусiм у духовному, моральному сенсi. Кредо автора, яким вiн випробовував i своiх героiв, вимогливе: «Кожний крок – учинок, за який неминуче доводиться вiдповiдати, й марнi сльози, скрегiт зубовний i жалкування слабкого, який мучиться, охоплений страхом, коли опиниться перед наслiдками своiх власних дiй». Такий жорсткий моральний iмператив подiляли з Джозефом Конрадом чимало його сучасникiв, незалежно вiд того, будували вони мости чи руйнували iх, вiдкривали загубленi свiти чи застерiгали вiд повернення до витокiв iсторii. «Понад усе мене вражае ваша здатнiсть занурити людське у неможливе i знизити (чи пiдняти?) неможливе до рiвня людського», – писав Дж. Конраду Герберт Велс, i саме на грунтi осмислення феномену людського вибудовуеться для читачiв ХХІ столiття зв’язок мiж Велсом, соцiально ангажованим засновником фiлософськоi фантастики нового типу, й Кон-радом-мислителем, персонажi якого у своiх мандрiвках також долають цивiлiзацiйнi вимiри часу. Випадкова зустрiч на борту пасажирського судна, що поверталося з Австралii в Англiю, Конрада-мореплавця й майбутнього письменника Джона Голсуорсi перетворилася на довгу мiцну дружбу. Двом майстрам психологiчноi прози, здаеться, було легше порозумiтися, нiж соцiалiсту Велсу й метафiзику Конраду, втiм, рецепцiя творiв один одного, здiйснена Конрадом i Голсуорсi в рiзнi часи й з рiзного приводу, свiдчить про глибший первень творчого дiалогу мiж ними. Так, Конрад у вiдомому есе про Джона Голсуорсi вiдзначав майстернiсть, з якою останнiй узагальнюе, концептуалiзуе передмодерний стан iнститутiв Сiм’i, Суспiльства та Мистецтва. Голсу-орсi ж у статтi про природу художньоi творчостi вдаеться до близькоi конрадiвським натхненноi романтичноi метафори, коли порiвнюе життевий досвiд митця з вогненною лавою, що прориваеться крiзь отвори у тонкому шарi буденноi свiдомостi, тодi як мистецький талант надае тiй розпеченiй магмi форми лiтературних персонажiв та iнших мистецьких образiв. І дотепер окреслений таким чином Голсуорсi принцип синтезу плинного, суб’ективного та об’ективного досвiду може бути конструктивним для рецепцii Конрадо-вих текстiв.

Як свiдчать доскiпливi бiографи Конрада, коли той зiйшов на сушу iз корабельноi палуби, лiтературний успiх дався йому нелегко. Втiм, однодумцiв прозаiку не бракувало, й iдеться не лише про прихильникiв неоромантичних образiв та концептiв або про авторитетного й доскiпливого в артистичних питаннях Генрi Джеймса. Вектори Конра-дового пошуку, як найкращим чином утiлити авторську «вiру в декiлька простих iстин», визначав також досвiд Гi де Мопассана i Золя, Гюстава Флобера, Івана Тургенева. Модернiстська генерацiя письменникiв та критикiв початку 1920-х поставилася до iндивiдуального стилю Конрада по-рiзному: серед блумсберiйцiв найбiльше розумiння його прози виявила В. Вулф, тодi як Е.М. Форстер висловився про неi двозначно. Мiж тим саме з роману Форстера «Подорож до Індii», який вийшов друком у рiк смертi Джозефа Конрада, можна вести вiдлiк функцiонування в лiтературi доби модернiзму своерiдного конрадiвського культурного коду, позначеного синтезом фактичного й фiкцiйного, iсторичного й мiфологiчного, iндивiдуального й унiверсального.

Досвiд Конрада у створеннi полiфонiчноi психологiчноi прози з яскраво вираженою фiлософською тенденцiею вважали плiдним для себе багато письменникiв XX ст., серед яких американцi В. Фолкнер, Е. Гемiнгвей, Р.П. Воррен, австралiець П. Вайт, канадець М. Лаурi. Вiдлуння експериментiв Конрада з особливим героем у iнокультурно-му просторi, з вiдтворенням екзистенцiйних конфлiктiв, полiвалентною фокалiзацiею зображуваних подiй активно впливали на англiйський роман середини i другоi половини XX ст., найперше на прозу Г. Грiна та його послiдовникiв – Н. Льюiса, Дж. Ле Карре та багатьох iнших. Авторськi стратегii Конрада безперечно зазнають трансформацiй у постмодернiстському дискурсi, але й на цьому новому витковi лiтератури його досвiд незмiнно нагадуватиме про себе. Так, у Нобелiвськiй промовi 1976 р., американський прозаiк Сол Беллоу вiдзначив, що саме Конрадове вмiння вiдбирати фундаментальнi, сутнiснi життевi факти, його здатнiсть апелювати «до тiеi частки нашого «я», яка е даром, а не результатом набутого – до вмiння захоплюватися й дивуватися, до жалю й спiвчуття, до прихованого почуття едностi з усiм сущим…» мало вирiшальний вплив на його, Беллоу, авторський стиль.

Для оцiнки векторiв свiтовоi рецепцii Конрадовоi прози на початку XXI столiття стисло означимо тенденцii розвитку наукового конрадознавства, адже в сучасних умовах воно вагомо й активно впливае на визначення мiсця того чи iншого автора в культурному полi, а вiдтак – i на видавничi й академiчнi стратегii. До прикладу нагадаемо, що за життя письменника факт включення в 1902 р. тексту його роману «Лорд Джiм» у список обов’язкового читання з курсу «Сучасний роман» у Єйльському унiверситетi у США вiдiграв не меншу роль у визнаннi Конрада в Британii, нiж вiдгуки англiйських рецензентiв.

У серединi XX ст. конрадознавцi передусiм дослiджували психологiчнi проблеми Конрадових текстiв, iх екзистен-цiйну складову, а з розвитком структуралiстських та пост-структуралiстських теорiй зосередилися на розкодуваннi полiфонii прози автора. З утвердженням постколонiальноi критики наприкiнцi 1970-х доробок Джозефа Конрада опинився у фокусi тотальноi деконструкцii: у ньому вiдчитували вiдкритий чи iмплiцитно присутнiй iмперський, колонiальний дискурс, ба навiть расистськi та тендернi упередження та стереотипи. Подiбна тенденцiя подекуди зберiгаеться й дотепер, але на змiну iй, якщо судити з матерiалiв недавнiх мiжнародних конференцiй, приходить бiльш виважений пiдхiд. У розмаiттi дискусiй з приводу рiзних аспектiв прози автора на початку XXI столiття все сильнiше вiдчуваеться поворот до культурних студiй, до ведення, звiсно, з вiдстанi нашого часу, культурного дiалогу з текстами, якi беззаперечно пiдтвердили свою когерентнiсть сучасному розумiнню глобальних – природних, соцiальних та полiтичних – ка-таклiзмiв, небезпечних культурних конфлiктiв. Приводiв для повернення до Джозефа Конрада чимало. Подii 11 вересня 2001 р. вiдразу актуалiзували в медiа iнтерпретацiю Конрадом проблем тероризму в його пiзнiх романах «Таемний агент» та «Очима Заходу». Численнi локальнi збройнi конфлiкти, якi загрожують цiлим континентам, викликають паралелi з реалiями роману Конрада «Ностромо». Не припиняються дискусii навколо проблематики повiстi «Серце пiтьми», що створила невичерпний ресурс iнтертексту для десяткiв художнiх творiв, написаних останнiм часом в Африцi, Індii, Пiвнiчнiй та Пiденнiй Америках, Австралii тощо. Як влучно зауважили редактори науковоi антологii «Конрад у XXI столiттi. Сучаснi пiдходи й критичнi оцiнки» К. Каплан, П. Ланселот Марiльос та А. Вайт, мотиви прози Конрада знедавна стали не тiльки змiстом сучасних медiй-них заголовкiв, але й предметом наших нiчних кошмарiв. Принаймнi, для свiтовоi читацькоi спiльноти – це iмпульс задуматися над тим, що дозволяе читати його тексти не лише в iсторичнiй, а й у сучаснiй перспективi.


* * *

Три твори даного зiбрання репрезентують доробок Джозефа Конрада рiзних перiодiв творчостi, рiзних жанрiв, але водночас демонструють певну цiлiснiсть естетичних принципiв i художнiх прийомiв.

Перший роман Конрада – «Олмейрова примха» (1895) – одна з найбiльш продуманих книжок автора. Конрад працював над нею довго: не розлучався iз рукописом пiд час плавань у пiвденних морях, подорожуючи Європою, працював над нею навiть пiд час короткоi поiздки 1893 р. до дядька й опiкуна Тадеуша Бобровського, у Казимирiвцi на Украiнi. Саме в цьому текстi формувалися художнi iдеi, що стали згодом провiдними у Конрадовому творчому спадковi, й тому зараз у невеликому творi вiдчитуемо набагато бiльше, нiж ескiз початкiвця. Не дивно, що у передмовi до новiтнiх перевидань роману на початку XXI ст. Надiн Гордiмер, вiдзначена у 1991 роцi Нобелiвською премiею з лiтератури, зауважуе: «Проза Конрада ставить питання, пошук вiдповiдей на якi тривае все життя».

Задум «Олмейровоi примхи» заснований на особистих враженнях письменника вiд подорожей на початку своеi морськоi бiографii. Бажання передати те, що бачив i пережив, – одне з ключових у формуваннi Конрадового стилю. Ще в процесi роботи над твором Конрад осмислюе культурний контекст, в якому мала з’явитися його книга. Важлива роль в цьому належить авторським передмовам до власних текстiв, започаткована ж така практика була саме «Олмей-ровою примхою». В нiй прозаiк досить рiзко зреагував на думку критика Алiси Мейнел: лiтературна ледi зневажливо вiдгукнулася про намагання деяких авторiв привернути увагу до дивних, «нецивiлiзованих» людей та iхнiх мандрiв та пригод серед екзотичних пейзажiв. Конрад же наголошував на схожостi конфлiктiв «там i тут», на глибинних зв’язках людського досвiду на теренах, давно обжитих лiтературою, й тих, якi ще невiдомi широкому читачевi. Людськi серця, за його словами, повсюдно перебувають пiд тягарем дарiв небес: вчаться долати прокляття фактичного досвiду й надихатися мрiею, шукають мудростi й пожинають гiркi плоди шаленства. Вiдкрити ж антропологiчний, у сучаснiй нам термiнологii, вимiр свiту, за Конрадом, можна, лише дотримуючись абсолютноi правди життя, захоплююча вона або неприкрашена у своiй марнотi.

Елементи авантюрного сюжету в «Олмейровiй примсi» очевиднi, як i деякi iншi традицiйнi для неоромантикiв композицiйнi та стильовi прийоми. Розгорнута експозицiя окреслюе стильову домiнанту всього тексту – контрастне зiткнення людини й зовнiшнього свiту. Каспар Олмейр вiддаеться спогадам на верандi своеi новоi, але вже заторкнутоi руйнацiею оселi, звiдки споглядае сповнену руху й звукiв картину лiтнього вечора на Борнео. Гра сонячних променiв, якi розливають «сяюче золото по водi Пантаi», спонукае Олмейра до думок про iнше золото, «якого вiн не знайшов, яке накопичили iншi – звiсно, нечесним шляхом, – i золото, яке вiн все ще мав намiр накопичити чесними справами – для себе та Нiни». Так, уже перший iмпресiонiстичний пейзаж iмплiкуе марнi сподiвання й невтоленнi пристрастi протагонiста, а його окремi деталi – плин води у Пантаi як символ часу, образ дерева, що ним грають хвилi, як аналог людськоi долi, – провiщають драматичний конфлiкт.

Протагонiст «Олмейровоi примхи» несхожий на «кон-радiвського героя», навколо iсторii якого сфокусована бiльшiсть майбутнiх творiв Конрада. Персонаж, сформований особистим досвiдом морськоi служби капiтана Конрада Коженьовського, – це зазвичай небалакучий, стриманий, але вольовий та цiлеспрямований чоловiк, непересiчнi риси та таемницi минулого якого розкриватиме та чи iнша межова ситуацiя. В «Олмейровiй примсi» подiбнi особистостi присутнi на маргiнесах твору: це давнiй покровитель Олмейра Том Лiнгард та почасти – син раджi Дейн, у якого закохуеться дочка головного героя Нiна.

Утiм, дивак i невдаха Олмейр теж постав звiдти – з морських мандрiв Конрада островами Малайського архiпелагу. В автобiографiчному нарисi «Особистi записи» (1912) е маленький епiзод про торговця з Яви, Шарля Олмейра. Іен Уотт, один iз найвiдомiших англiйських конра-дознавцiв, коментуючи цей запис, влучно назвав прототип Олмейра «незвичним поеднанням мрiйника та недотепи». Транспонований у текст роману, Олмейр змiнив iм’я та нацiональнiсть i примножив енергiю на шляху до само-реалiзацii. Син скромного службовця ботанiчного саду на Явi, голландець Каспар Олмейр з легким серцем i ще легшим гаманцем, озброений знанням англiйськоi мови та арифметики, вирушив колись пiдкорювати свiт, упевнений у своему успiховi. Вiн якнайкраще втiлюе iсторiю маленькоi людини, захопленоi коловоротом колонiальноi лихоманки, яка приречена програти у суперництвi iз вправнiшими хижаками. Однак, на вiдмiну вiд свого оточення на Борнео, Каспар Олмейр не розлучаеться iз мрiею про кращу, гiдну долю – якщо не для нього самого, то для його улюбленоi дочки Нiни.

Психологiчна драма героя – передусiм драма його батькiвських почуттiв, але крах його кар’ери закономiрний. Причини поразки Олмейра автор убачае не лите у зовнiшнiх обставинах, яких той не змiг подолати, але в його iндивiдуальному моральному досвiдi. Люди та подii з минулого Олмейра – яскравi й по-своему непересiчнi особистостi. Такими е його перший господар, голландець Вiк, легендарний у колонiальному просторi «король моря» Том Лiнгард та його прийомна дочка, у майбутньому – дружина Олмейра. На шляху Олмейра постають або звичайнiсiнькi авантюристи, або натури сильнi, вiтаiстичнi, що живуть за визначеним для себе моральним законом i не здатнi анi змiнити себе, анi оцiнити iнших. Олмейр почав зi спроби пiдладнатись пiд модель iснування останнiх, однак заiжджi торговцi чи комерсанти з його самбiрського оточення безпомилково вiдчувають його внутрiшню слабкiсть i користуються нею. Так чинить i Лiнгард, видаючи за нього, хай iз великим посагом, свою названу дочку, знайдену ним колись на борту малайського пiратського судна. Слабкiсть Олмейра вiдчувае його дружина i, всупереч нормам схiдноi моралi, не пiдкоряеться чоловiковi, а постiйно бунтуе проти нього. Слабкiстю батька користуються його улюблениця Нiна та ii коханий Дейн. Парадоксальним чином слабкодухий та наiвний невдаха Олмейр переймае вiд своiх опонентiв i супротивникiв передовсiм прагнення до могутностi та влади. Колись голландськi та англiйськi колонiальнi торговцi без проблем вели в Самбiрi своi справи. Антагонiзм мiж цими конкурентами зростав, але мрiя Олмейра – скористатись iхнiм розбратом i розбудувати власну торгiвлю – не справдилася. Для всiх великий дiм Олмейра, побудований задля ведення великих торговельних операцiй, – примха, помилка або й безумство (folly).

Xудожнiй простiр вигаданого Конрадом Самбiра позначений iсторичними деталями рiзного плану. Так, Дейн, син впливового раджi, який не пiдкорився завойовникам, символiзуе спротив мiсцевого населення поневолювачам, але цей порив поодиноких смiливцiв не матиме успiху. Образ Дейна досить умовний, однак авторська симпатiя до туземного принца очевидна.

Образ дочки Олмейра Нiни складнiший. Їi захоплення Дейном мотивоване не лише iмпульсами пiдсвiдомого, як це iнодi представляють прихильники психоаналiзу. Спалах ii пристрастi обумовлений ii попереднiм життевим досвiдом. Олмейр, заради своеi мрii про спiльне щасливе життя з нею в Європi, розлучив дiвчинку з матiр’ю, вiдправив ii до Сiнгапура, де ii мали виховувати як «бiлу» спадкоемицю неiснуючого багатства, а насправдi принижували. Повернення Нiни до Самбiру, здавалося, змiцнило зв’язок мiж нею й батьком, про що свiдчить емоцiйна реакцiя дiвчини на зухвальство голландських офiцерiв пiд час iх вiзиту до Олмейровоi господи. Однак Нiна усвiдомлюе марнiсть батькових сподiвань – ii життевий вибiр означае повернення до того свiту, з якого ii намагалися вилучити. Трагiчним парадоксом залишаеться очевидна схожiсть рис батька i дочки: Нiна, зрештою, мае шанс повторити «Олмейрову примху» – спробу моделювати свое життя за власними стандартами, незважаючи на об’ективнi обставини. Закохана дiвчина наiвно вiрить у свою спроможнiсть перетворити iнший, незнаний нею свiт Дейна, не усвiдомлюе реальних можливостей i тим самим уподiбнюе свою долю батьковiй.

На змiну першiй пейзажнiй панорамi, сповненiй динамiки, приходить iнший образ Самбiру: «м’яка чорна твань, пiд рiвною блискучою поверхнею якоi прихованi лихоманка, гнилизна й зло». Символiчний простiр Самбiру закладае основу того поеднання занепаду й духовного застою, який пiзнiше Конрад вiдтворюватиме на прикладах Конго («Аванпост прогресу»; «Серце пiтьми») та Патюзану («Лорд Джiм»). Це перша спроба Конрада-неоромантика розвiнчати мiф про первiсну природну iдилiю екзотичних краiв, чому вiн придiлятиме увагу й надалi.

Художнiй час роману представлений сугестивно: локальний сюжет розгортаеться упродовж класичних трьох днiв, а ретроспекцii хоч i розмивають бiографiчний час, але не надто порушують його лiнiйнiсть. Саме у численних вiдступах у минуле реалiзуеться аналiтична функцiя Конрадового психологiзму. Композицiйнi прийоми такого типу Девiд Хiгдон класифiкував як «бар’ерний час», через особливу насиченiсть iх драматичними змiнами та напруженим очiкуванням невiдомого. Поки Олмейр чекае свого компаньйона Дейна, перед читачем умотивовано вимальовуеться перспектива його остаточноi поразки, адже рiшення Нiни втекти з Дейном остаточно позбавляе протагонiста морального стимулу до життя.

Образ автора в першому творi Конрада близький до традицiйного всезнаючого оповiдача. Авторський коментар при тому вельми лаконiчний – скупi ремарки достатньо виразно свiдчать про позицiю наратора: вiн далекий вiд морального релятивiзму, керуеться почуттям обов’язку, не мае расових упереджень. Однак поява в «Олмейровiй примсi» iнших точок зору вже створюе для читача поле вибору власноi позицii.

Оповiдання «Аванпост прогресу» (1896) теж належить до раннього перiоду творчостi автора. В останню декаду ХІХ столiття в усiх европейських лiтературах вiдбувалося вiдродження мистецького та читацького iнтересу до малих форм прози. Для британського культурного контексту таке оновлення оповiдання й новели було знаковим явищем: пiсля тривалого домiнування роману в лiтературi що вiкторiанського, що раннього едвардiанського перiоду ця тенденцiя, серед iнших iмпульсiв до змiни жанрових прiоритетiв, свiдчила про зростання естетичного запиту на суб’ективнi форми вiдтворення дiйсностi, що закономiрно е визначальними для малоi прози. Стосовно англiйського культурного контексту, в зростаннi iнтересу до новелiстичних форм можна вбачати сигнал про певне розхитування коду британського iзоляцiонiзму вiд континентальних впливiв, адже у Захiднiй Європi, зокрема у Францii, вiдродження новели на той час уже активно тривало. Досвiд французьких майстрiв цього жанру – Флобера, Золя та Мопассана – багато важив для Конрада-початкiвця. Практика iнших неоромантикiв – майстрiв власне колонiальноi теми Кiплiнга, Хагарда, А. Конан Дойла так само могла впливати на раннi твори Конрада-новелiста.

«Аванпост прогресу» увiйшов до збiрки Дж. Конрада «Розповiдi про неспокiй» (1898), яка об’еднала п’ять оповiдань досить рiзноi тематики. Втiм еднiсть задуму очевидна – метафорична назва циклу найкращим чином означувала домiнанту авторського ставлення до життя. Настрiй авторського морального спротиву ницiй реальностi втiлений саме в «Аванпостi прогресу», в якому автор вперше вiдтворив своi враження вiд подорожi до Бельгiйського Конго 1890—1891 рокiв.

Побачене й пережите в Африцi фiксуе щоденник Конрада, коментарi в листах, зокрема й такий: «Уся гiркота, що ii я вiдчував у тi днi, весь той незбагненний подив вiд того, що я побачив, увесь гнiв вiд тоi замаскованоi пiд фiлантропiю брехнi, ожили в менi, поки я писав». «Аванпост прогресу» – своерiдний ескiз мотивiв пiзнiшоi повiстi автора «Серце пiтьми», навколо якоi i зараз не припиняеться критична й читацька полемiка. Без врахування образу колонiального Конго в «Аванпостi прогресу» навряд чи можна вповнi розкрити смисли тiеi найвiдомiшоi Конрадо-воi притчi. До того ж, рання новела драматично увиразнюе той глибинний переворот, що його пережив Конрад пiд час подорожi до Африки. Видатний американський конрадо-знавець Здiслав Найдер вважав пережите автором розчарування у системi колонiалiзму абсолютним i незворотним, а визнання Конрадом руйнiвноi ролi европейськоi цивiлiзацii в життi колонiзованих народiв – однiею з причин кардинальноi змiни свiтогляду автора на початку нового столiття.

Мiж тим е пiдстави вважати художнiй потенцiал «Аванпосту прогресу» недооцiненим. Серед знаних критикiв Конрадовоi прози Альбер Герар називав його «цiкавою невдачею» серед раннiх новел, зокрема й через звернення до концепту всезнаючого наратора в структурi оповiдi. Справдi, в цьому творi ефект полiфонii та iронiзацii менш витончений. Однак гра характеристик подiй та людей, яку демонструе анонiмний оповiдач, увиразнюе гiркоту й гнiв, що ii викликае повсякденна колiзiя на одному iз так званих «форпостiв прогресу» на березi величноi рiки Конго.

Побiжна згадка про смерть попереднього «директора» станцii, з фактом якоi стикаються новi торговi агенти, бельгiйцi Кайер та Карлье, пророкуе подальший розвиток подiй. Позiрно стриманi й iронiчно-поблажливi характеристики новоприбулих службовцiв, якi опановують новий простiр, тримаючись за руки, мов дiти, насправдi перейнятi гiрким авторським сарказмом. Обидвое бiлих надiленi вiдповiдальними повноваженнями: один – директор, iнший – його заступник. Колишнi службовець i офiцер, якими б не були мотиви iхньоi колонiальноi авантюри, постiйно демонструють неспроможнiсть зберiгати хоч видимiсть приналежностi до цивiлiзацii, яку вони за визначенням вважають вищою за рiвень колонiзованого племенi, що проживае поблизу й вiд якого залежать iхнi життя та безпека. Доброту й лояльнiсть африканцiв, що працюють на станцii, простодушну наiвнiсть iхнього вождя Гобiле вони сприймають як знак слабкостi й покори. Нездатнi дотримуватись порядку, лiнивi та безiнiцiативнi Кайер та Карлье не мають самостiйноi думки, але, дiзнавшись зi старих газет та книжок про святiсть своеi «просвiтницькоi мiсii», переймаються ще бiльшим самозамилуванням.

Присутнiсть на станцii Маколи, «цiнного» для торговельноi компанii чорного управителя та посередника, що волiе називати себе Генрi Прайсом, обертаеться для «носiiв прогресу» крахом: вони не витримують спокуси. За iхню мовчазну згоду не втручатися у продаж Маколою работоргiвцям частини африканського племенi за партiю слоновоi кiстки вони заплатять фiзичною й психологiчною деградацiею. Моральне падiння функцiонерiв колонiальноi торгiвлi стане тiею сюжетною пружиною, яка доведе iх до зiткнення й самознищення. Тiльки страх перед неминучим покаранням, а не каяття, спонукае Кайера до самогубства.

У передмовi до «Розповiдей про неспокiй» автор напрямки звертався до своiх читачiв, щоб наголосити на своему розумiннi завдань лiтератури – «об’еднати людей на основi iхнього усвiдомлення спiльноi долi». Демаскуючи в «Аванпостi прогресу» людськi вади, автор не провадить демаркацiйних лiнiй мiж расами та культурами, адже Мако-ла – такий самий расист i цинiчний манiпулятор iншими, як i його зайди бiлi господарi. Безжальна бездушнiсть боротьби в колонiальному просторi як за торгову вигоду, так i за виживання, не зустрiчае морального спротиву нi з боку Маколи, анi бельгiйцiв, а регулятори соцiальноi вiдповiдальностi перед законом не спрацьовують в умовах вiдтвореного Конрадом протистояння цивiлiзацiйних моделей. Згодом Конрад ускладнюватиме в творах колонiальноi тематики i психологiчнi характеристики учасникiв конфлiкту, i форми авторського дiалогу з читачем. Однак i в раннiй прозi ми вiдчитуемо тi етичнi й мистецькi прiоритети, якi автор задекларував у передмовi до роману «Негр з “Нарциса”», своерiдному творчому манiфестi письменника: «мистецтво <> це звернення однiеi особистостi до нескiнченностi досвiду iнших заради того, щоб надiлити вiдтворенi подii моральним почуттям i так передати емоцiйну атмосферу часу й мiсця».

Повiсть Дж. Конрада «Кiнець неволi» (1902) знайомить читачiв з особливим первнем його прози, який умовно можна назвати «епосом капiтанiв». У бiльшостi текстiв, пов’язаних зi змалюванням морських подорожей, Конрад розвивав мотив «морського братерства». За влучним спостереженням польського письменника Стефана Жеромського, «розкидане по всiх морях земноi кулi морське товариство, по сутi було вiтчизною Джозефа Конрада». Тож вiн характеризуе ту спiльноту, яка справила формуючий вплив на його власну свiдомiсть, зусiбiч, i постiйно шукае в нiй риси того стоiчного морального кодексу, який обстоював. Автор прагне максимальноi об’ективностi, тому вiн чесний з читачем, коли зривае маски з тих, хто лише прикидаеться належним до тiеi спiльноти. У бiльшостi текстiв цього плану саме капiтани перебирають на себе основну увагу автора та читачiв – чи вони свiдки та наратори, як Марлоу, чи суб’екти гострих конфлiктiв, як Мак-Вiр у «Тайфунi» та Еллiстоун у «Негрi з “Нарциса”», чи персонажi, що опиняються у складнiй системi професiйних i особистiсних колiзiй, як капiтан Уолей з «Кiнця неволi».

Автор уводить читача в iсторiю Уоллея, коли вiн перебувае в злагодi зi свiтом i з самим собою. Навряд чи його можна вважати щасливим, адже кохана дружина померла, едина дочка Айвi виросла, одружилася й живе далеко вiд нього, в Австралii. Однак Уоллей ще повний сил, мае пiдстави питатися своiм минулим мореплавця (на його честь названо острiв та морську протоку в Пiвденних морях), i вправна команда на його власному суднi «Красуня» працюе, як злагоджений механiзм, як годинник, за яким Уоллей постiйно звiряе ритм свого життя. Капiтан нiколи не займався комерцiею, його судно каботажне, тiльки перевозить вантажi та пасажирiв, отже совiсть його неза-плямована компромiсами. Подiбно до Каспара Олмейра, Конрад випробовуе свого Уоллея батькiвською любов’ю: заради благополуччя Айвi та онукiв той зважився вiддати найдорожче – продав свiй корабель. Проста життева колiзiя дозволяе Конраду об’еднати в повiстi романтичне та прозаiчне, високе та низьке. У момент кардинального життевого повороту Уоллею вiдкриваеться панорама пiвденного портового мiста, яке вiн пам’ятае невеликим рибальським поселенням, розбудовi якого вiн прислужився. Тепер мiсто прикрашають вишуканi колонiальнi особняки, хоч поруч тягнуться квартали занедбаних халуп, а в морському вiдомствi процвiтають хабарництво i безлад. Доля закидае Уоллея на нове мiсце служби. Подальша скрута дочки спонукае його погодитися на контракт iз пройдисвiтом Массi й стати спiввласником та шкiпером на старому пароплавi «Софала». Компаньйонство з вискочнем, якому «Софала» дiсталася за вигранi в лотерею грошi, обертаеться для Уоллея новими втратами, моральними та фiзичними. Команда «Со-фали» – збiговисько негiдникiв i п’яниць, Массi вимагае вiд нього грошей, шантажуе розривом контракту. Мiж тим Уоллей слiпне, i якби не вiрний серанг-малаець, вiн нiколи не витримав би цiеi неволi упродовж трьох рокiв.

Серед iнших творiв Конрада, написаних на межi столiть, конфлiкт повiстi «Кiнець неволi» викликае асоцiацii iз колiзiями роману «Лорд Джiм», адже в його основi вiдчуваемо той же глибинний фаталiзм, з яким споглядае Конрад життевi та духовнi процеси не лише своiх героiв, а й цiлого цивiлiзацiйного зламу. Схоже складаеться примхлива доля персонажiв обох творiв, i хоч поруч iз протагонiстами постають не лише покидьки роду людського, а й мудрi порадники й помiчники (Марлоу i Штейн для Джiма, колишнiй морський офiцер, голландець Ван-Вiк i слуга-серанг – для Уоллея), катастрофiзм неухильно наростае, i трагiчна розв’язка неминуча. Гюбрiс як передпорогова форма стихiйних процесiв ще пiддаеться аналiтицi: Конрад i в одному, й в iншому текстi звертався до свiдчення про ситуацiю з боку рiзних учасникiв конфлiкту. Однак система руйнiвних подiй, iррацiональних i рацiональних мотивацiй вже запущена, i дiя, як коментуе подiбнi процеси Ганна Арендт, яким би не був ii змiст i спрямованiсть, мае внутрiшню тенденцiю розривати всi обмеження й порушувати всi кордони. Фiнал «Кiнця неволi» пришвидшений саме такою конструкцiею художнiх подiй. Іррацiональний стан Массi, одержимого черговою вiзiею «правильного числа» для виграшу в манiльськiй лотереi, провокуе його до махiнацii з магнiтами, що мають вiдхилити «Софалу» вiд безпечного курсу, завдати судну шкоди й принести йому, Массi, чималий куш страховки за корабель. Виснажений морально й фiзично, Уоллей втiм вiднаходить у безвихiднiй ситуацii свiй шлях: смерть разом iз потопаючим кораблем як свiдому спокуту в традицiях морських ритуалiв минулого. В образi слiпого капiтана Уоллея, скутого своiм батькiвським обов’язком й почуттям професiйноi честi, нерiдко прочитують бiблiйний образ Самсона – в кайданах, ослiпленого фiлiстимлянами, але все одно нескореного.

«Визволення. Роман мiлин» (1920) – один з останнiх романiв Конрада i перший великий твiр, написаний ним пiсля закiнчення Першоi свiтовоi вiйни. Ідея повернутися до iсторii Тома Лiнгарда не полишала Конрада вiд початку його письменницькоi працi: вiн не раз згадував про намiр завершити «трилогiю Лiнгарда», однак iншi задуми та видавничi плани тому заважали. У «Визволеннi» автор повернувся до морського роману, пiдсиливши у структурi риси романтичноi оповiдi (англ. romance), iнтерес читацькоi публiки до якоi змiцнiв у мiжвоенний перiод як в англiйськiй, так i в американськiй прозi. Сюжетнi колiзii «Визволення» позначенi вiдтiнком ностальгii за минулим морськоi професii, коли море як шлях, сфера працi та звитяги, як терен випробування формувало таких непересiчних особистостей, як капiтан бригу «Блискавка». Лiнгард – умiлий практик, спроможний долати будь-якi виклики стихiй, бо ставиться до свого корабля як до живоi iстоти. Його комерцiйна дiяльнiсть дае прибуток, адже з ним – беззастережно вiддана йому команда, його стосунки з мiсцевим населенням заснованi на довiрi й взаемнiй повазi сторiн, про що свiдчить, зокрема, лiнiя його вiдносин iз вождем Беларабом, i навiть конкуренти й заздрiсники не в змозi поставити пiд сумнiв його авторитет.

Лiнгард – iдеальний герой для романтичних пригод та несподiванок, що розгортатимуться у вже знайомому читачам Конрада колонiальному просторi Малайського архiпелагу. Однак iсторичний час дii, крiм алюзiй на реальнi колiзii так званоi «китайськоi вiйни» 1859— 1860-х рр., мае й iнший вимiр, опосередковано вiдсилаючи до реалiй Першоi свiтовоi вiйни. Актуалiзуеться притаманний Конраду автобiографiчний чинник, на що вказуе посвята американському послу в Австрii Фредерiку Куртланду: «на згадку про визволення розгублених мандрiвникiв, що опинилися пiд владою великого свiтового шторму року 1914». Саме Ф. Куртланд допомiг Конраду, який iз усiею родиною у серпнi 1914 р. гостював у Польщi, в умовах початку бойових дiй повернутися до Англii. Фiлософсько-iсторичний контекст «Визволення» набагато ширший за подii, пов’язанi з порятунком яхти мiстера Треверса чи визволення принца Гассiма та принцеси Імади. Як сучасник свiтовоi катастрофи, Конрад усвiдомлював, що минула вiйна глибоко вразила колективну пам’ять та iсторичну свiдомiсть, й тому всi механiзми, що пов’язують минуле й теперiшне, потребують переосмислення. Конрад на цей раз не пише спецiальноi передмови до роману, однак авторську точку зору представляе на першiй же сторiнцi, й прочитуються в нiй не лише коментарi до реалiй вiдносин Сходу та Заходу, а уроки недавнього iсторичного минулого. Уводини присвяченi не герою, як годилося б класичному романтичному твору, а середовищу, природному (як i в Британii – це земля i море) та соцiальному, тим заохочуючи читачiв до подальшого зiставлення iсторичних катаклiзмiв у Європi та на островах Малайського архiпелагу. Конрад створюе тут власне другу посвяту: народу островiв, який упродовж довгих лiт мужньо боровся за свою свободу з чотирма нацiями – iспанцями, португальцями, голландцями та англiйцями, зазнав неминучоi поразки, однак «зберiг любов до волi, вiдданiсть своiм ватажкам, послiдовнiсть у приязнi та ненавистi, зокрема й до тих, хто силою меча та кропила вiдняв у них землю та воду». У таких же романтичних параметрах автор характеризуватиме Тома Лiнгарда – «смiливого мандрiвника, вiдданого своiм пориванням, людину високого розуму й чистого серця…», якому належить здiйснити типовий для конрадiвського персонажа екзистенцiйний вибiр.

Конфлiкт «Визволення» завдячуе сюжетною таемницею випадку – значущому чинниковi неоромантичноi поетики. Випадок увiв у життя капiтана Тома Лiнгарда двох молодих людей iз князiвства Ваджо – брата i сестру, принца i принцесу, яких вiн врятував вiд неминучоi загибелi. Друга зустрiч з Гассiмом та Імадою невипадкова – втративши законну владу на своему островi, молодi люди звертаються по допомогу до единого надiйного друга, якого мають – до капiтана-чужинця, який не може зрадити. І вiдмовити iм герой дiйсно не здатен: «саме життя закликало його втрутитися, i найбiльше значення в тому мала мовчазна, тотальна довiра цих людей». Пiдготовка визволення Ваджо вiд узурпатора потребуе часу, зусиль i дотримання таемницi. Тут i вiдбуваеться нашарування iншоi iнтриги на колiзiю глибокого, морально значущого вибору й вчинкiв Лiнгарда – навпроти мiсця таемних зустрiчей i перемовин заради визволення на замуленiй мiлинi надовго застрягае яхта мандрiвникiв Треверсiв.

Ще Андрiй Нiковський – автор першоi украiнськоi передмови до «Визволення» й редактор украiнського перекладу 1929 р. iронiзував з приводу, як йому здавалося, химерного бажання Конрада назвати iсторiю капiтана Лiнгарда «романом мiлин». Насправдi, i в першому компонентi назви («визволення»), i в другому (роман мiлин) маемо приклад двоiстостi неоромантичноi образностi, ба навiть амбiвалентностi, близькоi модернiстським принципам образотво-рення. Англiйська назва твору (the rescue) може означати i визволення, й порятунок. Професiйна вправнiсть Лiнгарда зможе зняти яхту Треверсiв з мiлини, його досвiд допоможе визволити мiстера Треверса з полону, але чи порятуе це учасникiв драматичних перипетiй? Невелика затримка в часi загрожуе успiху довгоi i складноi операцii, задуманоi для вiдновлення прав вигнанцiв iз Ваджо – Гассiма та Імади. Нiякий екстремальний досвiд не змiнить соцiальних, расових та особистих упереджень професiйного дипломата Треверса стосовно Лiнгарда та його друзiв i союзникiв, яких вiн вважае авантюристами та дикунами. Зустрiч з Томом Лiнгардом, за законами романтичноi iсторii, дае шанс мiсiс Треверс позбутися тiеi моделi життя, яку вона зневажае, й врятувати себе вiд заскнiлого iснування пiд маскою вiчноi нудьги. Треба визнати, що до «Визволення» Конрад нiколи так вiдкрито не аналiзував психологii европейськоi жiнки новiтнього часу, начебто готовоi, як мiсiс Треверс, прийняти нову реальнiсть. Сучаснi нам критики цього роману порiвнюють героiню «Визволення» iз жiночими образами Д. Г. Лоуренса, втiм, аж нiяк не на користь Едiт Треверс. Однак представники владноi вертикалi – до речi, не лише колонiзатори, але й колонiзованi – волiють рухатися звичним фарватером i не мiняти курсу свого життя.

Отже, назва твору вiдповiдае свiтогляду пiзнього Конрада: не станеться анi визволення, анi порятунку, зокрема й для Конрадового останнього героя – Тома Лiнгарда. Катастрофiчний фiнал «визволення» Гассiма та Імади провокуе у читача ХХІ столiття чимало питань. На вiдмiну вiд композицiйних рiшень «Кiнця неволi», природа трагiзму в задумi «Визволення» представлена в iншому ключi. Категорiя гюбрiса, згадана вище, функцiонуе в параметрах не високоi трагедii, а романтичного твору. В iсторii загибелi старого капiтана Уоллея невiдворотний тиск руйнiвних стихiйних процесiв, якi не пiддаються контролю розуму, сили, мудростi, витримки, – не змiг знищити людське, як писав про це Конраду Г. Велс, адже в загибелi «Софали» та ii капiтана людське занурюеться у неможливе, але й неможливе пiднiмаеться до рiвня людського. Тому й читаемо «Кiнець неволi» як притчу, iз вiдповiдними знаками-символами, навiть бiблiйними.

Катастрофiзм фiналу у «Визволеннi» залишае Лiнгарда живим та неушкодженим, ба навiть вiльним. Порiвнюючи ескiзнi згадки про нього в раннiх творах – в «Олмейровiй примсi» чи «Вигнанцевi з островiв», – читач усвiдомлюе, що в ретроспекгивi цього образу у «Визволеннi» Конрад тим чи iншим чином нагадував не лише про перемоги, а й про травми романтичноi юностi персонажа. Втiм, реконструкцiя романтичноi оповiдi у «Визволеннi», в контекстi власне модернiстичного переосмислення цього прозового жанру, не допускае суто катарсичних ефектiв. Автору й читачевi доводиться вдовольнитися трагiчною iронiею.

Тим самим «Визволення», крiм ностальгii за морською романтикою, за надзвичайними пригодами та почуттями, вочевидь пiдтверджуе релевантнiсть вiдтвореного в ньому свiту для новiтнього часу. Поширюеться цей висновок i на iншi твори, представленi на розсуд читача. Незалежно вiд того, чи подiляемо ми конрадiвськi фаталiстичнi висновки про розрив мiж цивiлiзацiею та культурою, чи довiряемо тим його персонажам, якi е речниками авторськоi фiлософii, чи дослухаемося до скепсису iхнiх антагонiстiв, тексти видатного англiйського прозаiка залишаються з нами, а отже, розпочатий столiття тому дiалог з ним мае пiдстави тривати.



    Наталiя Жлуктенко




Олмейрова примха. Історiя схiдноi рiчки



Пам’ятi Т. Б.



Роман







Роздiл I


– Каспаре! Макан!

Знайомий верескливий голос одiрвав Олмейра вiд приемних мрiй про пишне майбутне й вернув до неприемного сучасного. Осоружний голос. Багато рокiв чув вiн його, i з кожним роком зростала в ньому огида. Та дарма! Незабаром усьому прийде край.

Перемiг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся лiктями на бильця веранди й утупив очi у величезну рiчку, що байдуже котила прудкi хвилi у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаi, надто коли заходило сонце, кидаючи на неi жмуття золотого промiння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебiльше кривдою, придбали iншi; золота ж вiн хотiв чесно здобути для себе i для Нiни. Поринув у мрii про могутнiсть та багатство, далеко вiд цього берега, де прожив стiльки рокiв i забув навiть тяготи працi, наперед смакуючи велику нагороду. Вони житимуть в Європi – вiн та його дочка, багатi й усiма шанованi.

Нiхто й не згадае про мiшану кров дочки, споглядаючи ii дивовижну вроду й знаючи про його незлiченнi скарби. Дивлячись на ii трiумф, вiн i сам помолодшае та забуде двадцять п’ять рокiв ненастанних тяжких змагань на цьому березi, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тiльки Дейн повернеться! А вiн мусить незабаром вернутися у своiх же iнтересах, бо i йому припаде дещиця. Правда, спiзнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогоднi увечорi.

Так думав Олмейр, стоячи на верандi свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – i дивлячись на широку рiчку. Та не золотилася вона сьогоднi, бо вся набутнiла вiд дощiв, i вiн споглядав байдужим оком, як каламутнi хвилi несли спорохнявiлi стовбури, гiлки та цiлi, вивернутi з корiнням дерева, сердито булькаючи й переливаючись помiж листя.

Одне дерево зачепилось бiля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одiрвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацiкавлений. Дерево повiльно гойдалося на мiсцi, тодi як навколо нього шумувала спiнена вода, потiм звiльнилось i знову попливло вниз течiею, поволi перекидаючись та пiдкидаючи вгору довге оголене гiлля, нiби простягаючи до неба руки з нiмою скаргою на непотрiбну жорстокiсть та насильство рiчки. Олмейрова зацiкавленiсть долею дерева враз зросла. Вiн перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мiлинi нижче. Дерево не зачепилося. Тодi одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вiльно, i вiн позаздрив мертвiй деревинi, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутiнку, що все темнiшав. Деревина вже зникла з очей, а вiн думав, чи далеко вона випливе в море? На пiвдень чи на пiвнiч винесе ii течiя? Певно, на пiвдень, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.

Макассар! Швидка Олмейрова уява випередила дерево в його гаданiй мандрiвцi, а спогади вернулися щось рокiв за двадцять назад, i вiн побачив одягненого в бiле молодого, стрункого, соромливого Олмейра, побачив, як вiн зсiдае з голландського поштового човна на вкритий порохом макассарський берег здобувати щастя-долi у старого Гедiга. Знаменна це була подiя – початок нового життя для нього. Олмейрiв батько, службовець ботанiчного саду в Бiтенцоргу, залюбки пустив сина працювати до такоi фiрми, як у старого Гедiга. Сам молодий Олмейр теж був не вiд того, щоб залишити нездоровi береги Яви та мiзернi статки батькiвського бунгало, де цiлими днями батько нарiкав на глупоту садiвникiв-тубiльцiв, а мати, з глибини свого фотелю, оплакувала пишноту Амстердама звiдки вона так далеко заiхала, та шкодувала, що втратила свое становище дочки цигарового купця.

Олмейр залишив рiдну оселю з легким серцем та легким гаманцем. Добре розмовляючи англiйською мовою та дужий в арифметицi, готовий був здобути весь свiт, i на мить не припускаючи сумнiвiв, що його не здобуде.

І тепер, через двадцять рокiв, стоячи тут у духотi борнейського вечора з почуттям солодкого суму, Олмейр згадував високi прохолоднi Гедiговi комори з довгими рiвними шерегами скриньок джину та сувоями манчестерськоi мануфактури; величезнi дверi, що вiдчинялися зовсiм нечутно; тьмяне освiтлення, таке приемне пiсля блиску сонцем осяяних вулиць; маленьке огороджене мiсце помiж стосiв краму, де китайцi-клерки, чепурнi, стриманi, з сумними очима, мовчки, шпарко писали помiж гуркоту та гармидеру, що здiймавсь од роботи, коли гуртки робiтникiв котили барила та переносили скриньки, спiваючи монотонноi пiснi, яка кiнчалася безнадiйним зойком. Зверху, просто величезних дверей, огороджено було бiльше мiсця, добре освiтленого. Гамiр працi приглушувала тут просторiнь, i навколо вставав лише дзенькiт срiбних гульденiв, що iншi, так само стриманi, китайцi рахували й складали купками пiд доглядом мiстера Вiнка, скарбника, духа-охоронця цього мiсця й правоi руки господаревоi.

На цьому освiтленому мiсцi сидiв за своiм столом i Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаець у червоному поясi та тюрбанi, держачи в руцi маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного вiяла по той бiк зелених дверей у так званому особистому кабiнетi, де сидiв на тронi сам господар – старий Гедiг, приймаючи галасливих одвiдувачiв. Часом маленькi дверi вiдчиняли, i крiзь синювату iмлу тютюнового диму видко було довгий стiл, застановлений рiзноманiтними пляшками й високими глеками на воду. Галасливi люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крiзь одчиненi дверi й, тримаючись за ручку, щось конфiденцiйно бурмотiв Вiнковi: може, посилав якогось грiзного наказа вниз у комору, або, угледiвши нерiшучого чужинця, вiтав його дружнiм окликом: «Здоровi, капiтане! Здалека приiхали? З Балi, так? Привезли кiстку? Менi саме треба кiстки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – i пiд бурю вигукiв тяг чужинця до кабiнету. Дверi зачинялися, i навколо знов лунав звичайний гамiр – пiсня робiтникiв, гуркiт барил, рип швидких пер, а над усiм панував мелодiйний дзенькiт срiбних грошей, що безупинним потоком точився крiзь жовтi пальцi уважних китайцiв.

У тi часи в Макассарi пишно буяло життя й комерцiя. До цього мiста на островi збиралися всi непосидючi, у кого не бракувало вiдваги. Звiдси виряджали шхуни на австралiйський берег, опосiдали Малайський архiпелаг, шукаючи грошей та пригод. Вiдважнi, одчайдушнi, меткi в справах, не вiд того, щоб при потребi встряти до бiйки з пiратами, яких багато тодi було на тих берегах; здобувачi грошей мали звичай збиратися тут у порту, щоб поладнати комерцiйнi своi справи та погуляти. Голландськi купцi називали цих людей англiйськими гендлярами. Дехто з них були справжнi джентльмени, що мали певну насолоду з такого життя, бiльшiсть морцi. З-помiж них усiх визнаним королем був Том Лiнгард, вiн, кого всi малайцi, чеснi й безчеснi, мирнi рибалки й одчайдушнi горлорiзи, звали Раджа Лаут – Морський Король.

Олмейр почув про нього, не пробувши ще й трьох день у Макассарi. Почув про його дивовижнi справи, про його кохання, про одчайдушнi бiйки з пiратами Сулу, романтичне оповiдання про дитину-дiвчинку, яку переможець Лiнгард знайшов у пiратськiм прау, коли, пiсля довгого бою, взяв на абордаж судно, викинувши екiпаж за борт. Усi знали, що цю дiвчинку вiн прийняв за свою, дав освiту в якомусь iз явських монастирiв i, завжди говорячи про неi, називав ii «моя дочка». Вiн заприсяг, що вiддасть ii за бiлого й залишить iй усi своi грошi. «А у капiтана Лiнгарда сила грошей, – урочисто сказав мiстер Вiнк, схиливши набiк голову. – Силенна сила грошей – бiльше, нiж у Гедiга. – Потiм, помовчавши саме стiльки, щоб дати слухачам отямитись од дива, пiсля такого неймовiрного повiдомлення, пошепки додав: – Знаете, вiн винайшов рiчку».

Правда, вiн винайшов рiчку. Цей факт ставив старого Лiнгарда понад усiма морцями-авантурниками, що вели справи з Гедiгом, п’ючи шампан, граючи та виспiвуючи галасливих пiсень удень i залицяючись до дiвчат-полукровок на широких верандах готелю «Сен-да» ввечерi. Цiею рiчкою, що вхiд до неi лише сам вiн знав, Лiнгард возив манчестерську мануфактуру, бронзовi гонги, рушницi та порох. Його бриг «Блискавка», яким вiн сам керував при такiй оказii, зникав тихенько з рейду вночi, тодi як його товаришi мiцно спали по нiчнiй пиятицi. Лiнгард лише пiсля того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися пiд стiл, тодi як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю краiну, багату на гутаперчу, iндiйський очерет, перловi мушлi, пташинi гнiзда, вiск та гуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрi з цiкавих порозбивалися на мiлинах та коралових рифах i, втративши все, ледве врятували життя iз жахливоi пастки цього сонячною усмiшкою осяяного моря. Іншi зневiрилися. А зеленi лагiднi острови багато рокiв ховали вхiд до обiтованоi землi, держачи таемницю з жорстокою лагiднiстю тропiчноi вдачi. Тим часом Лiнгард iздив туди й сюди в своi таемнi та вiдомi всiм експедицii, зробившись героем в очах Олмейрових одчайдушнiстю своiх пригод та неймовiрно великими прибутками. Вiн видався якимсь казковим велетнем юнаковi, коли вперше прийшов до комори, пробуркотiвши: «Як ся маете?» – Вiнковi та привiтавши Гедiга, господаря, галасливим: «Здоров, старий пiрате! Живий iще?» – як вступ до якоiсь торговельноi умови, що мала вiдбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечерi, коли в порожнiй крамницi панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вiнком iти до його домiвки, де вiн оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкоi суперечки в особистому кабiнетi господаревому. Вiн чув глухе монотонне буркотiння Гедiгове та галасливi заперечення Лiнгардовi – двох псiв, що гризлися за маслак, – та Олмейровi вчувалася тут суперечка титанiв – змагання богiв.

Щось через рiк, часто здибуючися з Олмейром у комерцiйних справах, Лiнгард якось раптом, i як на стороннього спостерiгача, несподiвано, вiдчув приязнь до молодоi людини. Пiзно увечерi вихваляв його на всi боки своему товаришевi за чаркою вина в готелi «Сенда», а вранцi здивував Вiнка, повiдомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капiтанового клерка, так би мовити, щоб вiдав усiею писаниною». Гедiг згодився.

Олмейр, з властивим юнаковi прагненням шукати щастя-долi, теж був не вiд того й, спакувавши невеличке свое добро, вирушив у довгу мандрiвку на «Блискавцi», бо старий морець мав звичку заiздити майже до кожного острiвця на Архiпелазi. Минали мiсяцi, й приязнь Лiнгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубi, коли легенький нiчний вiтрець, насичений пахучими випарами островiв, гнав злегка бриг уперед пiд лагiдним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнаковi. Розповiв про свое минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезнi своi прибутки та про новi торговельнi комбiнацii, якi дадуть у майбутьому ще бiльший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у пiратськiм прау, й говорив про неi з дивним почуттям батькiвськоi нiжностi. «Вона мусить бути вже великою дiвчиною тепер, – говорив вiн звичайно. – Це вже чотири роки, як я ii не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думцi заiхати в цю подорож до Сурабаi». Завжди пiсля таких розмов, iдучи до своеi каюти, вiн бурмотiв: «Треба щось зробити, неодмiнно треба». Не раз дивував вiн Олмейра тим, що пiдiйде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнiм «гм!», нiби щось збираючись сказати, а тодi враз одвернеться й одiйде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, i стоiть нерухомо цiлими годинами, стежачи, як море спалахуе фосфоричними iскрами, лижучи боки корабля. І саме напередоднi прибуття до Сурабаi пощастило капiтановi довести до кiнця своi спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, вiн почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говорiть менi, що одмовляетесь тому, що ви бiлий! – гукнув вiн зненацька, не давши часу здивованому юнаковi й слова вимовити. – І не кажiть менi такого! Нiхто й не побачить, якого кольору шкiра вашоi жiнки. Для цього занадто багато в нас доларiв! І, майте на увазi, iх буде ще бiльше, заким я помру. Будуть мiльйони, Каспаре! Мiльйони, я кажу! І все це для неi i для вас, якщо ви з нею одружитесь».

Заслiплений несподiваною пропозицiею, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова. Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить вiн побачив, нiби в променi слiпучого свiтла, блискучi купки гульденiв i збагнув усi можливостi, що дае багатство. Пошана, безтурботне ледаче iснування, яке, вiн почував, дуже до вподоби йому, – власнi кораблi, власнi крамницi, власна торгiвля (старий Лiнгард не житиме вiчно) i, нарештi, як пишний вiнець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамi, цьому раю на землi, як звик вiн про нього мрiяти, а в пишнiй оселi вiн сам, король помiж усiма, яким зроблять його Лiнгардовi грошi, бавитиме там час, помiж розкошiв i блиску. Другий бiк справи – шлюб з дiвчиною-малайкою, цiею спадщиною пiратського прау, – лише дав йому легеньке почуття нiяковости, сорому бiлоi людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирi… Кiнець кiнцем, може, йому пощастить, i вона помре. Йому завжди щастило, а грошi всемогутнi. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути ii якось та кудись геть iз свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жiнкою, зрештою невiльницею, як здавалося це схiдному розуму Олмейра.

В монастир чи ще деiнде. З церемонiями чи без них.

Олмейр пiдвiв голову й глянув у стурбоване обличчя морцевi.

– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капiтане Лiнгарде.

– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазi, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тiм’я битий.

Олмейр добре пам’ятав той вечiр – вигляд капiтанiв, iнтонацiю його слiв, враження, яке вони зробили на нього, власнi його мiркування. Пам’ятав вузьку скiсну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морськоi поверхнi, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, мiсяць. Вiн пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевiльноi радостi, що охопило його, коли вiн подумав, яке щастя пливе йому до рук. Вiн не був дурнем тодi, не був ним i тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надiя ще залишилась.

Затремтiв у нiчнiй прохолодi й ураз спостерiг густу темряву, що пiсля заходу сонця огорнула рiчку, заховавши обриси протилежного берега. Лише вiдблиск iз багаття, яке горiло за парканом садиби раджi, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червонi плями на рiчку, якою пливли зламанi дерева, поспiшаючи крiзь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кiлька разiв його кликала жiнка. Певно, обiдати. Та людина, що в загравi нових надiй дивиться на руiну свого минулого, не може вiдчувати голоду, хай навiть для неi зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пiзно.

Обережно ступив на розхитанi дошки, простуючи до сходiв. Злякана шумом ящiрка з жалiсним скрекотом зашарудiла в травi на березi. Олмейр обережно зiйшов сходами, тепер уже цiлком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерiвну землю, вкриту камiнням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовiрному безладдi. Ідучи до будинку, де жив, до своеi «староi хати», як вiн називав його, зненацька вчув плюскiт десь у темрявi на рiчцi. Спинився на стежцi, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти рiчкою в таку пiзню годину, та ще й у повiнь. Уже виразно чув плюскiт весел, тиху розмову й важкий вiддих веслових, що змагалися з прудкою течiею, держачись берега, де вiн стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крiзь густi заростi кущiв.

– Певно, араби, – пробурмотiв сам собi Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що iм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надiйшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як i ранiш. Тодi затремтiли кущi просто нього, й тишу ночi порушив стукiт весел у кочетах. Човен саме минав кущi, й Олмейр ледве мiг роздивитися над берегом обриси чоловiчоi голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповiв:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабiв тут нема.

Серце Олмейровi скинулось од радощiв.

– Дейне! – вигукнув вiн. – Нарештi! Нарештi! І вдень, i вночi чекав я на тебе. Майже втратив надiю, що ти вернешся.

– Нiщо не могло мене спинити вернутися сюди, – вiдповiв той майже жорстоко. – Навiть смерть, – пошепки додав вiн сам до себе.

– Це мова приятеля i дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своiм людям варити рис у моiй садибi, поки ми з тобою поговоримо в хатi.

На цi запросини не було вiдповiдi.

– Що таке? – занепокоено спитав Олмейр. – Сподiваюся, бриговi нiчого не сталося?

– Бриг там, де нiхто з оранг-бленда не може покласти рук на нього, – вiдповiв Дейн з виразом суму в голосi, чого Олмейр не спостерiг у своему хвилюваннi.

– Добре, – мовив Олмейр, – але де ж решта твоiх людей? Я бачу лише двох з тобою.

– Слухай, туане Олмейре, – промовив Дейн. – Завтра сонце побачить мене в твоiй оселi, й тодi ми поговоримо. Тепер я мушу iхати до раджi.

– До раджi? Чому? Що ти хочеш од Лакамби?

– Туане, завтра ми говоритимемо як приятелi. Я мушу бачити Лакамбу сьогоднi.

– Дейне, ти не залишиш мене тепер, коли все зроблено? – нерiшуче запитав Олмейр.

– Хiба я не вернувся? Але спочатку я мушу бачити Лакамбу задля твого й свого добра.

Невиразнi обриси голови раптом зникли. Рука загребного випустила кущ, i вiн зi свистом вирiвнявся, обдавши Олмейра дощем каламутноi води, тодi як вiн нахилився вперед, намагаючись щось роздивитися.

За коротку мить човен опинивсь у смузi свiтла, що лилось од великого багаття з протилежного берега. Чiтко вирiзьбились постатi двох людей, схилених над веслами, та третього на кормi, який вимахував стерновим веслом. Голову йому вкривав величезний круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розмiру.

Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу свiтла. За якусь хвилину до нього долинув iз-за рiчки гомiн голосiв. Вiн бачив смолоскипи з запалених гiлок, що люди витягли з багаття, й на мить угледiв огорожу, бiля якоi вони товпились. Тодi вони, певно, увiйшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало вiд себе лише тьмяний мерехтливий вiдблиск.

Олмейр великими кроками попростував додому, замислений i занепокоений. Вiн не мiг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, i Лакам-ба – обое дуже зацiкавленi в успiху його справи. Чеснiсть для малайцiв – дурниця, але навiть малайцi мають досить тями, щоб зрозумiти своi власнi iнтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут вiн побачив, що стоiть бiля сходiв на веранду свого будинку. З того мiсця, де стояв, бачив обидва рукави рiчки. Головне рiчище Пантаi заховала суцiльна темрява, бо багаття бiля садиби раджi вже згасло; але колiно Самбiр-рiчки вiн бачив, i очi його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, i то тут, то там крiзь бамбуковi iхнi стiни блимало тьмяне свiтло, а на мiстку, який будували через рiчку, горiли димнi смолоскипи. Ще далi, де острiв кiнчався невисоким рогом над малайськими хатками, стримiла темна маса будiвель.

Мiцно збудований на твердому грунтi, яскраво освiтлений ясними бiлими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бiн-Селiма, найбагатшого торгiвця Самбiру. Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й вiн загрозився кулаком до будiвель, що, виразно говорячи про статки, нiби згорда глузували з власноi його недолi.

Повагом зiйшов сходами до будинку.

Посеред веранди стояв круглий стiл. Парафiнова лампа без дашка яскраво освiтлювала три внутрiшнi боки веранди. Четвертий одкритий бiк виходив на рiчку. Помiж кострубатих стовпiв, що пiдпирали високу покрiвлю, висiв розiдраний плетений параван. Стелi не було, й яскраве свiтло лампи переходило вгорi в сутiнок, який губивсь у темрявi помiж кроков. Передню стiнку подiляли надвое дверi, закритi червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у заднiй стiнцi вихiд до двору та до кухнi, виходила жiноча кiмната. В однiй iз бокових стiнок веранди були дверi. Наполовину зниклий надпис «Контора Лiнгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, якi мали такий вигляд, нiби iх дуже давно нiхто не вiдчиняв. Близько другоi боковоi стiни поставлено було крiсло-гойдалку, а бiля столу i далi на верандi чотири дерев’янi крiсла, що стояли якось сумно односторонь, нiби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висiв старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаець, з повитою червоним перкалем головою. Це був один iз невiльникiв у Олмейровiй господi, «моi люди», як звик вiн iх називати. Навколо лампи кружляли в дикiм танку численнi нiчнi метелики пiд натхненну музику силенноi сили москiтiв. Пiд покрiвлею з пальмового листя бiгали по бантинах ящiрки, нiжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпiв веранди мавпа, що заховалася на нiч пiд стрiху, виглянула зi свого схову й посмiхнулася Олмейровi, почепившись за бамбукову жердину пiд покрiвлею й сипонувши на занедбаний стiл цiлий дощ пороху й трухи з сухого листя. Пiдлога була нерiвна, з силою зiв’ялих рослин та сухоi землi, розкиданоi навколо. Вражала страшенна нечепурнiсть i занехаянiсть. Величезнi червонi плями на пiдлозi та стiнах говорили про те, що тут ненастанно жував хтось бетель, випльовуючи куди попало сiк. Легенький вiтрець ворушив розiдраний параван, несучи з лiсу за рiчкою ледве чутнi нездоровi пахощi гнилих квiтiв.

Пiд важкими кроками Олмейровими зарипiла пiдлога веранди. Малаець у кутку ворухнувся неспокiйно, щось незрозумiле промимривши. Позад завiшених дверей вчулося легке шарудiння, i нiжний голос спитав малайською мовою:

– Це ви, тату?

– Так, Нiно. Я голодний. Хiба вже всi сплять?

Олмейр говорив весело i з задоволеним виглядом сiв у крiсло бiля столу. Із-за завiшених дверей вийшла Нiна Олмейр разом iз старою малайкою, що принесла повну тарiль риби та рису, глек води й пiвпляшки вина. Дбайливо поставивши перед господарем надтрiснуту шклянку та поклавши олив’яну ложку, вона тихо вийшла. Нiна стала бiля столу, одною рукою злегка спираючись на край, а другу спустивши вздовж тiла. Обличчя повернула до темряви зовнi, крiзь яку ii замрiянi очi, здавалося, бачили якесь видовище, що викликало в неi вираз нетерплячого чекання. Вона була висока на зрiст, як на полукровку. Мала гарний батькiв профiль, який трохи вiдмiнювала, надаючи бiльшоi сили, масивна нижня частина обличчя, одержана в спадщину вiд предкiв по матерi – пiратiв Сулу. Твердо окресленi вуста, злегка розтуленi, показували блискучу бiлу смужку зубiв, надаючи вiдтiнку лютости й виразу нетереплячого чекання на ii обличчi. В гарних чорних очах сяяла нiжнiсть i лагiднiсть, властива малайським жiнкам, а крiзь них проглядав проблиск думки розвиненого iнтелекту. Вона стояла тут, уся в бiлому, гнучка, струнка, замрiяна. Широко розплющенi очi дивилися нерухомо, мов бачачи щось, невидиме iншим очам. Низьке, але широке чоло облямовувала блискуча маса пишного чорного волосся, що важкими хвилями падало на плечi, й на iхньому тлi блiдо-оливкове обличчя видавалося ще блiдiшим по контрасту з вугляно-чорним його кольором.

Олмейр жадiбно допався до рису, але, проковтнувши кiлька ложок, спинивсь i, держачи ложку в руцi, з цiкавiстю поглянув на дочку.

– Чи ти чула, Нiно, як з пiвгодини тому тут проходив човен? – спитав вiн.

Дiвчина скинула на нього швидкий погляд i, вiдiйшовши далi вiд свiтла, стала спиною до столу.

– Нi, – повiльно вiдказала вона.

– Тут був човен. Нарештi! Сам Дейн, але вiн поiхав до Лакамби. Я це знаю, бо вiн менi сказав. Я розмовляв з ним, та вiн не мiг зайти сюди сьогоднi. Сказав, прийде завтра.

Проковтнувши ще ложку рису, говорив далi:

– Я майже щасливий сьогоднi, Нiно. Вже бачу початок тiеi довгоi дороги, що виведе нас iз миршавого цього багна. Незабаром подамося геть звiдси. Я i ти, моя люба дiвчинко, а тодi…

Пiдвiвшись од столу, вiн спинився, зосереджено дивлячись просто себе, мов роздивляючись чарiвне якесь видовище.

– А тодi, – провадив вiн, – ми будемо щасливi, ти i я. Житимем у багатствi й шанi далеко звiдси й забудемо це життя, всi зусилля i все лихо!

Вiн наблизився до дочки й ласкаво погладив рукою ii волосся.

– Не варто звiрятися на малайцiв, – додав вiн, – але мушу визнати, що цей Дейн – справжнiй джентльмен. Справжнiй джентльмен, – повторив вiн.

– Ви прохали його прийти сюди, тату? – спитала, не дивлячись на нього, Нiна.

– Звичайно. Ми виiдемо завтра, – мовив радiсно Олмейр. – Не варто гаяти часу. Ти рада, мое мале дiвчатко?

Вона була заввишки з нього, та Олмейр любив згадувати часи ii дитинства, коли вони обое бачили весь свiт одне в одному.

– Я рада, – промовила вона дуже тихо.

– Звичайно, – жваво провадив Олмейр, – ти й не уявляеш, що це таке. Сам я не був у Європi, але часто чув, як моя мати оповiдала про неi, й, здаеться, знаю все. Ми провадитимем… е… е… розкiшне життя. Побачиш сама.

І знов стояв вiн мовчки бiля дочки, дивлячись на чарiвне свое марево. Потiм загрозився кулаком сонному селищу.

– Начувайся, друже Абдуло! – гукнув вiн. – Побачимо, хто з нас ухопить щастя в руки.

Тодi поглянув на рiчку й спокiйно зауважив:

– Знов буде буря. Та дарма! Нiякий грiм мене сьогоднi не розбудить. Цього я певний. На добранiч, мое дiвчатко! – пошепки сказав вiн, пестливо цiлуючи ii у щоку. – Сьогоднi ти ще не видаешся щасливою, та завтра у тебе буде радiсне личко. Так?

Нiна мовчки слухала батька. Обличчя ii було нерухоме, напiвзаплющенi очi ще дивились у темряву, що тепер нiби заворушилася. Важкi грозовi хмари повзли iз-за пагоркiв, змiтаючи зорi та проковтнувши небо, лiс i рiчку, залили все темрявою, яку, здавалося, можна було вiдчути дотиком. Легенький вiтрець завмер, але далекий гуркiт грому та блiде полум’я блискавки застерiгали, що наближаеться буря. Зiтхнувши, дiвчина повернулася до столу.

Олмейр лежав уже в гамаку, мало не заснувши.

– Вiзьми лампу, Нiно, – сонно пробурмотiв вiн. – Тут повнiсiнько москiтiв. Іди спати, доню!

Та Нiна, винiсши лампу, знову вернулася на веранду й стала бiля билець, обхопивши руками стовп i жадiбно вдивляючись на Пантаi. І стоячи нерухомо у гнiтючiй тишi тропiчноi ночi, щоразу, як спалахувала блискавка, вона бачила лiс понад обома берегами рiчки, бачила, як згиналися додолу дерева пiд лютим подихом бурi, що все наближалася. Вгорi рiчка клекотiла бiлою пiною, а чорнi хмари, кублячись химерними силуетами, бiгли низько над розгойданими деревами. Навколо неi була ще тиша, та вона чула, як вие, наближаючися, вiтер i сiче зливою хвилi збуреноi рiчки. Гроза все наближалася, гуркаючи громом та спалахуючи яскравими блискавками, i пiсля слiпучого iхнього свiтла ще чорнiшою здавалася нiч. Нарештi, вiтер налетiв на низовину рiчки. Пiд дужими його поривами затремтiв будинок, а дощ залопотiв по покрiвлi з пальмового листу. Гуркiт грому не вгавав, а блискавки, не згасаючи й на мить, освiтлювали розбурхану рiчку, що несла колоди та величезнi дерева, зламанi якоюсь лютою немилосердною силою.

Нiчна гроза не турбувала батька, й вiн мiцно спав, забувши своi надii, свое лихо, своiх друзiв та недругiв. А дочка стояла нерухомо, жадiбно вдивляючись занепокоеними очима на широку рiчку при свiтлi блискавок.




Роздiл II


Коли, пiддаючись раптовому бажанню Лiнгардовому, Олмейр згодивсь одружитися з малайською дiвчиною, нiхто й не знав, що цiкава молода монастирська вихованка в той день, коли втратила всiх родичiв та знайшла собi бiлого батька, затято билася нарiвнi з усiма на борту пiратського прау й лише тому не кинулась у воду, як зробили це нечисленнi недобитки iхнi, що була тяжко поранена в ногу. І там на палубi, пiд купою мертвих тiл та тих, що конали, знайшов ii старий Лiнгард та перенiс на борт «Блискавки», а тодi малайське судно запалили й пустили за течiею. Вона була при пам’ятi i в тишi тропiчного вечора, тишi, що заступила гармидер бою, стежила очима, як, жахаючи вогнем та димом, упливало в сутiнок едине на свiтi, дороге ii серцевi. Вона лежала нерухомо, й поки дбайливi руки перев’язували iй рану, мовчки дивилася на погребне багаття вiдважних людей, якими так захоплювалась i так добре iм допомагала в бiйцi з грiзним Раджою Лаутом.

Легкий вечiрнiй бриз посував бриг на пiвдень, а величезна пливуча пожежа все меншала та меншала, поки стала мерехтливою плямою на обрii, немовби там зiйшла зоря. Далi й ця пляма заховалася, лише густе накриття диму вiдбивало коротку мить невидиме полум’я, а тодi все зникло.

Дiвчина розумiла, що разом з огорненим полум’ям кораблем зникло й старе ii життя. Тепер вона буде невiльницею десь у далекiй краiнi, помiж чужих людей, у невiдомому й, можливо, жахливому оточеннi. Маючи чотирнадцять рокiв вiку, вона розумiла свое становище й зробила висновок, единий можливий для малайськоi дiвчини, що рано доходить пори пiд тропiчним сонцем та свiдома своеi принади, бо не раз чула, як iз захопленням розмовляли про неi молодi смiливi вояки з батькового екiпажу. Невiдоме майбутне лякало ii, проте вона чекала його зi спокоем, властивим ii народовi. Вважала навiть його природним. Хiба вона не дочка вояки, переможеного в бiйцi, i хiба не по праву належить тепер переможцевi-раджi? Навiть помiтна дбайливiсть грiзного старого раджi виникла, на ii думку, вiд захоплення його полонянкою. Це викликало у неi пиху й полегшило на мить свiдомiсть гiркого свого лиха. Можливо, якби вона знала про високi мури, спокiйнi садки та мовчазних черниць Самарангського монастиря, куди вела ii доля, – вона краще волiла б смерть, бо ненавидiла насильство й боялась його. Вона бачила в уявi iнше, звичайне для малайськоi дiвчини життя – тяжка праця та палке кохання, iнтриги, золотi прикраси, брудна домашня робота й отой величезний таемний вплив, що е одним з нечисленних привiлеiв напiвдикого жiноцтва. Та ii доля, яку держав у твердих руках старий морський вовк, з якоiсь незрозумiлоi примхи його серця, уготувала iй дивне i, як на ii думку, жахливе життя. Вона все перетерпiла – i примус, i вчення, й нову вiру – зi спокiйною покiрнiстю, що приховувала ii зненависть та огиду до нового життя. Вивчила дуже легко мову й зрозумiла трохи нову вiру, якоi добрi сестри навчали ii, засвоiвши з неi дуже легко лише забобони. Називала Лiнгарда батьком i поводилася з ним нiжно й лагiдно пiд час його коротких бурхливих одвiдин, твердо переконана, що вiн – велика небезпечна сила, й дуже добре здобути його приязнь. А хiба вiн не був i тепер ii господарем? І всi цi довгi чотири роки вона плекала в серцi надiю сподобатись йому й, кiнець кiнцем, стати йому за жiнку, порадницю й керiвницю.

Наказ Раджi Лаута розвiяв цi дiвочi мрii про майбутне, давши до Олмейрових рук фортуну, якоi юнак так палко сподiвався. Одягнена в ненависне европейське вбрання, тодi як на нiй зосереджувалась увага всього батавського громадянства, молода монастирська вихованка стояла перед вiвтарем поруч з невiдомим, незадоволеного вигляду бiлим чоловiком. Нелегко було й Олмейровi. Вiн вiдчував огиду й майже непереможне бажання втекти. Та тверезий розум i страх перед тестем, а також мiркування про свiй добробут удержали його вiд бешкету. Даючи присягу вiрностi перед вiвтарем, вiн потай планував, як спекатись у, можливо, недалекому часi гарноi малайки. А дiвчина, досить затямивши з науки в монастирi, знала, що, згiдно законiв бiлих людей, вона буде не невiльницею Олмейровi, а його дружиною, й дала собi обiцянку поводитись iз гiднiстю в новому своему становищi.

Отже, коли «Блискавка», навантаживши матерiал на нову будiвлю, залишила батавський порт, везучи молодих до незнаного Борнео, не було помiж них того кохання й щастя, яким старий Лiнгард звик вихвалятися перед своiми приятелями на верандах рiзних готелiв. Сам старий морець безумовно був щасливий. Вiн виконав свiй обов’язок щодо дiвчини. «Знаете, я осиротив ii», – не раз сумно говорив вiн, розмовляючи про власнi своi справи з портовими п’яницями, як звик це робити. І вигуки похвали пiдпилоi авди-торii ущерть сповнювали його просту душу почуттям гордощiв i захвату. «Я зробив усе як слiд», – була друга його увага i, згiдно зi своiми принципами, вiн з гарячковою хапливiстю будував комори та будинок на березi Пантаi-рiчки. Будинок для молодят, комори на крам для величезноi торгiвлi, що мав розпочати Олмейр, тодi як Лiнгард цiлком хотiв присвятити себе якiйсь таемничiй справi, про яку говорив лише натяками, але зрозумiло було, що мовиться про золото та дiаманти десь у глибинi острова. Олмейр теж нетерпеливився. Якби вiн знав, що чекае на нього, то, певне, не дивився б такими жадiбними, повними сподiванки очима на Лiнгардову експедицiю. Вiн стояв, стежачи, поки останнiй човен зник за кривиною рiчки, а тодi повернувсь i глянув на гарненький, наче лялечка, будинок та на величезнi комори, ретельно збудованi цiлою армiею китайських теслiв, на новий причал, бiля якого скупчилися торговельнi човни, й вiдчув пиху, так нiби весь свiт належав йому.

Та свiт треба було ще здобувати i здобувати не так легко, як йому це здавалося. Незабаром вiн побачив, що не до вподоби йому цей западок, де старий Лiн-гард та власна його, Олмейрова, слаба воля оселили його помiж безчесних iнтриг та лютого змагання за торгiвлю. Рiчку опосiли араби, збудувавши торговельний пост у Самбiрi й, торгуючи, були панами становища та не терпiли конкурентiв. Лiнгардовi не пощастило в першiй його експедицii, й вiн поiхав знов, витративши всi прибутки з Олмейровоi торгiвлi на таемничу свою мандрiвку. Олмейр змагався з труднощами свого становища, не маючи нi приятеля, нi порадника, лише протекцiю старого раджi, попередника Лакамбового, яку той дарував йому заради Лiнгарда. Сам Лакамба жив тодi як приватна особа на рисовiй плантацii за сiм миль униз понад рiчкою, вживаючи весь свiй вплив, щоб допомогти ворогам бiлоi людини, роблячи змови проти старого раджi й Олмейра, якi завжди виразно показували, що йому вiдомi найбiльшi iхнi таемницi. Вiн удавав з себе приятеля, i не раз можна було побачити на Олмейровiй верандi ставну його постать у зеленому тюрбанi та золотом гаптованiм жакетi, що сяяв у перших лавах гурту родовитих малайцiв, якi приходили привiтати Лiнгарда з щасливим поворотом iз нетрiв острова. Його «селям» завжди був привiтний, а потиск руки щирий, коли вiн вiтав старого торгiвця. Та невеличкi його очi вбирали в себе кожну дрiбничку, а вертаючись з цих одвiдин, вiн хитро, задоволено посмiхавсь i держав довгi наради з Саiдом Абдулою, своiм приятелем та спiльником, головою арабськоi торговельноi спiльноти, людиною з великими статками та великим впливом на островi.

Усi в селищi знали, що одвiдини Лакамбою Ол-мейровоi оселi не обмежувалися лише самими офiцiйними вiдвiдинами. Часто, в мiсячнi ночi, запiзненi рибалки iз Самбiру бачили, як з вузенького рукава рiчки бiля задвiр’я оселi бiлоi людини випливав маленький човен, i самотнiй весляр обережно iхав униз рiчкою, ховаючись у чорнi тiнi, що кидав берег. Подiю цю, вiдповiдно аргументувавши, аж до пiзньоi ночi обговорювали бiля вечiрнiх багать з цинiзмом малайського простолюдина до свого аристократа та зi злою радiстю щодо родинного лиха оранг-блен-да – ненависного голландця. Олмейр усе ще змагався затято, але з певною лагiднiстю, i це позбавляло його успiху в боротьбi з упертими безпринципними людьми, якими були його супротивники араби. Торгiвля у великих коморах занепала, та й самi комори розвалювалися на цурпалля. Банкiр Лiнгардiв Гедiг iз Макассару збанкрутував, i весь капiтал, що лежав у нього, пропав. Прибуток од торгiвлi останнiх рокiв з’iли Лiнгардовi невдалi експедицii. Сам Лiнгард був десь у глибу острова – можливо, вже й помер, бо не подавав звiстки про себе. Олмейр залишився сам у безнадiйно скрутному становищi, маючи едину втiху – маленьку дочку, що народилася за два роки по одруженнi, а тепер дiйшла шести рокiв вiку. Дружина його почала ставитися до нього з презирством, яке виявляла злiсною мовчанкою, часом вибухаючи потоком дикоi лайки. Вiн вiдчував, що вона ненавидить його, i в ревнивому ii поглядi, яким вона стежила за ним, коли вiн був iз дитиною, спостерiгав цю зненависть. Вона ревнувала, бачачи, що дiвчинка вiддае перевагу батьковi, i Олмейр не почувався безпечно в однiй оселi з жiнкою. А тим часом вона спалила меблi й подрала гарнi запинала в незрозумiлiй зненавистi до всiх ознак цивiлiзацii. Зляканий цим вибухом дикоi вдачi, Олмейр мовчки надумував, як спекатись жiнки. Вiн зважував усе, навiть убивство, та, як усi кволi вдачею люди, нiчого не насмiлився зробити й лише щодня чекав Лiнгардового повороту з новинами про успiх справи. Той, справдi, вернувсь, але хворий, зiстарiвшись, тiнь старого Лiнгарда з гарячковим огнем у згаслих очах, майже единий живий з цiлоi численноi експедицii. Та, нарештi, йому пощастило. В руках його були незчисленнi скарби. Але вiн потребував грошей, щоб зробити правдою мрiю про казкове щастя. А тут збанкротував Гедiг! Олмейр нашкрябав усе, що мiг, та старий чоловiк хотiв бiльше. Якщо Олмейр не мае грошей, вiн поiде до Сiнгапуру, навiть до Європи, хоч насамперед до Сiнгапуру, i вiн вiзьме з собою маленьку Нiну. Дитину треба як слiд виховувати. Вiн мае приятелiв у Сiнгапурi, що дбатимуть про дiвчинку й дадуть iй належну освiту. Все буде гаразд, i дiвчинка, на яку старий морець, здавалося, перенiс усю любов, що почував колись до ii матерi, буде найбагатшою жiнкою на сходi, навiть у цiлому свiтi! Так вигукував старий Лангард, мiряючи веранду широкими кроками та пахкаючи цигаркою, обiдраний, з розкуйовдженим волоссям ентузiаст. А Олмейр сидiв, зiбгавшись, на матах та з жахом думав, що доведеться розлучитися з единою любою йому iстотою. Та з ще бiльшим жахом уявляв сцену з жiнкою, дикою тигрицею, що захищае свое тигреня. Вона отруiть мене, думав бiдолаха, добре знаючи цей легкий спосiб, яким розв’язують кiнець кiнцем малайцi соцiальнi, полiтичнi й родиннi проблеми в своему життi.

На велике диво Олмейрове, вона поставилася до новини досить спокiйно, лише крадькома скинула очима на нього й на Лiнгарда, не промовивши й слова. Проте це не завадило iй другого дня стрибнути в рiчку й поплисти за човном, яким Лiнгард увозив дитину, що плакала на руках у няньки. Олмейр поiхав вельботом слiдом за жiнкою й витяг ii за волосся з води, а вона плакала й так кляла, що мало небо не завалилося. Проплакавши два днi, знов вернулася до свого звичайного життя: жувати бетель та висиджувати байдикуючи цiлiсiнький день помiж жiнок. Дуже швидко зiстарiлась пiсля того й виходила зi своеi апатii, лише щоб зробити якусь образливу заувагу, коли випадково траплялося побачити чоловiка. Олмейр збудував iй хату на березi, де вона й оселилася самотньою. Лакамба припинив своi вiдвiдини, бо згiдно з волею Провидiння та завдяки маленькiй ученiй манiпуляцii старий владар Самбiру вiддав Боговi душу. Замiсть його почав тепер царювати Лакамба, якому в пригодi стали його араби, що приятелювали з голландською владою. Саiд Абдула зробився вiдомою людиною та купцем на Пантаi. Олмейр, ущент зруйнований, задихавсь у тенетах iхнiх iнтриг, живучи лише думкою про Лiнгардовi таемнi скарби. Лiнгард десь зник. Написав раз iз Сiнгапуру, що дитина почуваеться добре й опiкуеться нею мiсiс Вiнк, а сам вiн збираеться iхати до Європи роздобувати грошi на величезне пiдприемство. «Але незабаром буду назад, – писав вiн. – Грошей здобути не важко, бо люди не знають, куди iх вкласти, i так i кинуться з ними». Та вийшло воно не так, бо вiн прислав ще одного листа, в якому писав, що хворий, не знайшов родичiв i взагалi мало чого досяг.

А пiсля того не було вже жодноi звiстки вiд нього. Європа, очевидячки, поглинула Раджу Лаута, i даремно поглядав Олмейр на захiд, чи не блисне йому промiнь свiтла у темному мороцi його розбитих надiй. Минали роки. Зрiдка приходили листи вiд мiсiс Вiнк, пiзнiше вiд самоi дiвчини, й це едине давало йому сили жити помiж переможноi дикостi рiчки. Олмейр жив тепер сам, одмовившись навiть одвiдувати тих, що виннi були йому грошi, бо певнi, що Лакамба захистить iх, вони не хотiли платити. Вiрний його суматрiець Алi варив йому рис та каву, бо нi на кого iншого Олмейр не звiрявся, а найменш на свою жiнку. Марнував час сумно, блукаючи травою, зарослими стежками навколо будинку, заходячи до зруйнованих комор, де кiлька прозеленню вкритих мiдяних рушниць та кiлька порозбиваних скриньок, колись повних манчестерськоi мануфактури, нагадували йому про минулi добрi часи, коли тут усе клекотiло життям, а в коморах повнiсiнько було краму. Олмейр згадував, як ходив вiн берегом рiчки разом з маленькою дочкою. Тепер човни з селищ, що лежали вище понад рiчкою, минали маленький зруйнований причал «Лiнгард з Т-вом», та повертали в рукав Пантаi й причалювали бiля новенькоi пристанi, що належала Абдулi. Вони не любили Абдули, але не наважувалися торгувати з людиною, щаслива зiрка якоi вже зайшла. Бо якби наважилися, то не було б iм милосердя вiд арабiв та раджi, й вони знали це. Нiхто не дав би iм i жменi рису в скрутнi часи, а Олмейр не в силi був чим допомогти iм, сам переживаючи тяжку скруту. У своiй занедбаностi та вiдчаю не раз Олмейр заздрив сусiдi китайцевi Джiму Енг, бачачи його розпростертим на купi холодних мат з дерев’яною пiдпорою пiд головами та люлькою опiю в нечутливих пальцях. Сам Олмейр не шукав забуття в опiю, може, тому, що це коштувало занадто дорого, а може, його гордiсть бiлоi людини повставала проти такого приниження. Хоч найбiльше, певно, його спиняла думка про дочку. Вiн чув тепер частiше про неi з того часу, як Абдула купив пароплав, який рейсував помiж Пантаi i Сiнгапуром, що три мiсяцi. Олмейр почував себе нiби ближче до дочки. Вiн палко бажав побачити ii i мрiяв про подорож до Сiнгапуру та з року в рiк одкладав, усе сподiваючись якоiсь щасливоi перемiни в становищi. Не хотiв зустрiчатися з дочкою з порожнiми руками, не маючи й слова надii на вустах. Не хотiв також брати ii сюди, в дике це оточення, до якого сам себе приневолив. А також трохи боявся ii. Що вона подумае про нього? Вiн порахував роки. Доросла вже дiвчина. Цивiлiзована дiвчина, молода й повна надiй. А вiн почував себе старим, зневiреним i надто скидався на дике навколишне оточення. Питав себе, яке буде ii майбутне? Не змiг одповiсти на питання i не насмiлювався побачити ii. Але сумував за нею. Так минали роки, а вiн вагався.

Нарештi настав край його ваганню, бо Нiна несподiвано приiхала до Самбiру пароплавом пiд опiкою капiтановою. Олмейр дивився на неi зчудовано i з подивом. За цi десять рокiв дитина стала жiнкою чорноволосою, смуглявою, високою та вродливою, з величезними сумними очима, в яких властивий малайським жiнкам зляканий вираз пом’якшувався вiдтiнком задуми, що вона одержала в спадщину вiд предкiв-европейцiв. Олмейр з жахом чекав зустрiчi дочки з матiр’ю. Що подумае оця пишна дiвчина в европейському вбраннi про свою матiр, яка ненастанно жуе бетель, сидить карачки в темнiй халупi, нечепурна, напiвгола, сердита? Вiн боявся також якогось вибуху з боку цiеi потвори в жiночiй подобi, хоч до цього часу йому пощастило зберегти бiльш-менш спокiйний настрiй у неi, врятувавши навiть решту незнищених меблiв. Стоячи пiд слiпучим сонячним свiтлом бiля зачинених дверей жiнчиноi халупи та прислухаючися до гомону розмови, вiв думав, що робиться там усерединi. Всiх служниць одразу вислано з хати, й вони стояли бiля паркану, наполовину закривши обличчя з цiкавiстю базiкаючи. На мить забув про все, намагаючись учути уривки розмови, що линули крiзь бамбукову стiнку, аж капiтан пароплава, що йшов з дiвчиною, боячись сонячного удару, взяв Олмейра пiд руку й повiв його в холодок до веранди, де вже стояла скриня Нiни, принесена сюди з пароплава носiями. Коли капiтан Форд узяв до рук шклянку вина та запалив цигарку, Олмейр попросив його розповiсти про причини несподiваного прибуття доччиного. Форд спочатку сказав щось невиразне, але крiпкими словами, про глупоту всього жiноцтва взагалi, а мiсiс Вiнк зокрема.

– Бачите, Каспаре, – промовив вiн пiд кiнець свого оповiдання схвильованому Олмейровi, – страшенно незручно мати в оселi дiвчину мiшаного походження. Люди такi дурнi. А отой юнак iз банку взяв за звичку iздити до Вiйкового бунгало й ранком, i ввечерi. Ну, стара думала, що то задля ii Еми. Коли ж дiзналася, в чому справа, там був такий рейвах, мушу сказати. Вона не захотiла й на хвилину залишити у себе Нiну. Почувши про цю справу, я взяв дiвчину до себе i здав пiд опiку своiй дружинi. Моя дружина – добра жiнка, i, присягаюся, ми б держали Нiну в себе, та вона не захотiла лишитись. А тепер… не хвилюйтеся, Каспаре, сидiть спокiйно. Що можна було вдiяти? Найкраще для неi – це жити з вами. Бо в iнших умовах вона не почуватиме себе щасливою. Обидвi Вiнковi дочки – не кращi вiд одягнених мавп, та вони зневажали Нiну. Не можна зробити ii бiлою. Вона дуже хороша дiвчина, але моiй жiнцi не сказала нiчого. Коли хочете дiзнатися, спитайте ii самi, хоч, вами бувши, я б облишив це. Можете не турбуватися з платнею за ii проiзд, старий друже, якщо у вас скрута. – І шкiпер, одкинувши цигарку, пiшов «розбудити iх там, на борту», як вiн висловився.

Олмейр даремно сподiвався з уст самоi дочки почути про причини ii повернення. Нi того дня, нi в який iнший день не згадувала вона про свое життя в Сiнгапурi. Вiн не намагався питати, зляканий виразом застиглого спокою на ii обличчi та сумними ii очима, якi дивилися повз нього на величезний тихий лiс, що дрiмав у величному спокоi пiд гомiн широкоi рiчки. Вiн мирився зi становищем, щасливий з тiеi лагiдноi, трохи опiкунчоi любовi, що дiвчина виявила до нього, хоч виявляла якось нерiвно, бо в неi бували, як вона сама iх називала, «поганi днi», i тодi вона звичайно йшла до материноi халупи на березi рiчки й довго лишалася там, а виходила стримана, як i завжди, але з якимсь гордим виглядом, з готовими короткими вiдповiдями на всi батьковi запитання. Олмейр звик i до цього й поводився спокiйно i в такi днi, хоч його дуже турбував вплив жiнчин на Нiну. З другого боку, дiвчина дивно пристосовувалася до напiвдикого злиденного життя. Не подаючи жодних ознак незадоволення та нiчого не питаючи, мирилася вона з неохайнiстю, занедбанiстю та бiднiстю батьковоi оселi, з вiдсутнiстю меблiв та перевагою рисовоi дiети бiля родинного столу. Жила разом з батьком у маленькому будинку, тепер майже зруйнованому, якого збудував колись Лiнгард для молодят Олмейрiв. Малайцi жваво обговорювали прибуття дiвчини. Спочатку малайськi жiнки разом з дiтьми товпились на березi, прагнучи дiстати вiд молодоi мем Путай – «убат» од усiх недуг тiла. А в прохолодi вечорiв поважнi араби в довгих бiлих сорочках та жовтих безрукавках повiльно йшли порохом укритою береговою стежкою, простуючи до Олмейровоi огорожi, й, вигадавши якусь незначну приключку, урочисто заходили до «невiрного», аби хоч раз оком скинути на дiвчину. Навiть Лакамба вирушив у вiйськових човнах iз своеi оселi з величезним почетом та з червоними парасолями й причалив до трухлявоi маленькоi пристанi «Лiнгард з Т-вом». Вiн нiби приiхав купити двi мiдянi рушницi, потрiбнi йому для подарунку його приятелевi, ватажковi самбiрських даякiв. І поки Олмейр, хоч i почуваючи щось непевне, але чемний, порпавсь у коморi, шукаючи рушницю, раджа, оточений своiм почетом, сидiв у крiслi на верандi, даремно сподiваючись побачити Нiну. У дiвчини був один з ii поганих днiв, i вона засiла в материнiй хатi, стежачи разом з нею за лицедiйством на верандi. Раджа вiд’iхав, обманутий у сподiванках, але привiтний, i незабаром Олмейр почав збирати жнива вiд полiпшення вiдносин з владарем. Деякi його винуватцi, що з них вiн уже втратив найменшу надiю одержати щось, сплатили своi борги, вiтаючи його низеньким «селям» та прохаючи вибачення за затримку. І бачачи цi ознаки полiпшення становища, Олмейр ожив трохи душею. Можливо, не все ще втрачено. Араби та малайцi переконалися нарештi, що вiн – людина з деякими здiбностями, думав вiн. І своiм звичаем почав планувати величезнi торговельнi комбiнацii, мрiючи про великi прибутки для себе й для Нiни. Надто для Нiни. Пiд впливом цих почуттiв попрохав капiтана Форда написати до своiх приятелiв у Англiю, щоб довiдатись про Лiнгарда. Живий вiн чи вмер? Коли вмер, то чи не залишив яких паперiв, документiв, якихось вказiвок або натякiв про великий свiй скарб? А тимчасом почав нишпорити помiж мотлохом у однiй iз порожнiх кiмнат i знайшов записну книжку старого авантурника. Уважно перечитував незрозумiлi нотатки й часто замислювався, читаючи. Дещо iнше теж вивело його з апатii. Гармидер, що зчинився на цiлiм островi з приводу заснування «Товариства Британського Борнео», вплинув навiть на сонне животiння Пантаi. Сподiвалися великих перемiн, говорили про анексiю. Араби стали чемнiшi. Олмейр почав будувати новий будинок для майбутнiх iнженерiв, агентiв та службовцiв нового товариства. З легким серцем витрачав на це кожний вiльний гульден. Лише одне турбувало його спокiй: дружина його вийшла iз свого добровiльного вигнання, принiсши свiй зелений жакет, вузький са-ронг, пронизуватий голос та вiдьомську подобу в його спокiйне життя в маленькiм бунгало. Але дочка, здавалося, байдуже поставилася i до цих одмiн у iхньому життi. Олмейровi було це не до вподоби, та вiн не насмiлився нiчого сказати.




Роздiл III


Наслiдки лондонських нарад сягають надзвичайно далеко, й постанова, винесена в оповитiй туманом лондонськiй конторi Борнейського т-ва, притьмарила блискуче промiння тропiчного сонця, додавши ще одну гiрку краплину до i так уже вщерть повного келиха лиха Олмейрового. Вплив на цiй частинi схiдного надбережжя розподiлено i рiчку Пантаi залишено пiд номiнальною владою Голландii. В Самбiрi панувала радiсть. Рабiв нашвидку позаховували в лiсi та джунглях, а на високих жердинах бiля раджевоi оселi повiсили прапори, сподiваючись одвiдин голландських офiцерiв з вiйськового корабля.

Фрегат об’якорився по той бiк гирла рiчки, а паровий катер привiв на тяглi човни, прокладаючи шлях помiж малайських суден, переповнених по-святковому вбраними малайцями. Старший офiцер вислухав поважно лояльну промову Лакамбову, повернув селям Абдулi й запевнив цих, обраних малайцями, джентльменiв, що великий раджа в Батавii доброзичливо ставиться i до керiвникiв, i до населення Самбiру – цiеi зразковоi округи.

Олмейр дивився з веранди на святкову подiю по той бiк рiчки, чув пострiли з рушниць на честь нового прапора, презентованого Лакамбi, та глухий гомiн юрби, що товпилася бiля огорожi. Бiлими хмарами стелився на зеленому тлi лiсу дим багать, i Олмейр не мiг не прирiвняти до нього своiх надiй, що теж, наче дим, розвiялися. Не почував зовсiм патрiотичного пiднесення при цiй подii, i довелося йому примусити себе бути привiтним, коли офiцiйна церемонiя скiнчилась i морськi офiцери комiсii переiхали рiчку, щоб одвiдати самотню бiлу людину, про яку вони чули, та й не без того, щоб кинути оком на його дочку. В цьому останньому iм не пощастило, бо Нiна вiдмовилася вийти до гостей, та, здавалося, вони знайшли розраду в джинi та сигарах гостинного Олмейра, розсiвшись вигiдно на кривоногих крiслах у затiнку веранди, тодi як зовнi велика рiчка немов кипiла вiд спеки пiд слiпучим сонячним свiтлом.

Вони сповнили маленький бунгало незвичайними тут згуками европейських мов, гамором i смiхом та властивими морцям брутальними жартами з товстого Лакамби, якому так багато наговорили приемних слiв цього ж таки ранку. Молодшi офiцери, змовившись, пiдбили господаря на щирiсть, i, схвильований европейськими iхнiми обличчями та европейською iхньою мовою, Олмейр одкрив свою душу симпатичним чужинцям, не свiдомий того, що, оповiдаючи про численнi своi турботи, лише бавить майбутнiх цих адмiралiв. Вони пили за його здоров’я, зичили йому силу дiамантiв та гори золота, навiть заздрили блискучiй долi, що чекала на нього. Збитий з пантелику такою доброзичливiстю, сердешний сивоволосий мрiйник запросив гостей обдивитись новий його будинок. Вони пiшли безладною процесiею, плутаючися у високiй травi, а човни вже чекали на них, щоб вертатись назад рiчкою у вечiрнiй прохолодi. У великих порожнiх кiмнатах, де теплий вiтрець, проходячи крiзь порожнi лутки, крутив легенько сухе листя та порох, Олмейр, у бiлому жакетi та кольоровому саронгу, оточений колом блискучих унiформ, стукав ногою об пiдлогу, аби показати, як мiцно ii зроблено, та вихваляв красу й вигоди будинку. Гостi слухали й погоджувалися, дивуючись простотi й дурнуватiй якiйсь самовпевненостi людини, поки Олмейр, виведений з рiвноваги хвилюванням, висловив жаль, що не прибули англiйцi, «що вмiють використовувати багатства краiни», як вiн сказав. Ця щира заява викликала вибух смiху помiж голландських офiцерiв, а тодi вони повернули до човнiв. Та коли, обережно ступаючи по трухлявих дошках Лiнгардового причалу, Олмейр спробував несмiливо закинути кiлька слiв головi комiсii про «потребу захистити голландцiв вiд хитрощiв арабiв, цей дипломат з солоноi води многозначно вiдповiв, що араби кращi вiд голландцiв, якi крадькома продають порох малайцям. Сердешний Олмейр одразу згадав гадючий язик Абдули та урочисту чемнiсть Лакамби, та поки надумався запротестувати, паровий катер рушив зненацька вниз рiчкою разом з низкою човнiв, а вiн лишився стояти на помостi, з роззявленим од гнiву й здивовання ротом. Вiд Самбiру до острiвця на лиманi, де стояв, чекаючи на човни, фрегат, було тридцять миль рiчкою. Мiсяць зiйшов ще до того, як човни проiхали половину цiеi просторiнi. Чорний лiс, що спав безтурботно пiд холодним його промiнням, прокинувся зненацька вiд дзвiнкого смiху в човнах маленькоi флотилii. Там згадували сумне оповiдання Олмейрове. Брутальнi жарти з бiдолахи переходили вiд човна до човна. Те, що не вийшла його дочка, обговорювали зi злим незадоволенням, а недокiнчений будинок для англiйцiв легковажнi морцi цiеi веселоi ночi одноголосно охрестили «Олмейровою примхою».

Багато тижнiв пiсля цих одвiдин життя в Самбiрi точилося безбарвно та одноманiтно, як завжди. Сонце, кидаючи ранiшне промiння через верховiття дерев, щодня освiтлювало звичайнi сцени денноi активностi. Нiна походжала стежкою, що була, власне, единою вулицею селища, бачачи звичне видовище чоловiкiв, якi вилежувались у холодочку на високих помостах бiля хат; жiнок, зайнятих лущенням рису для денного вжитку; голих брунатних дiтей, що гасали затiненими вузькими стежками, простуючи до галявин. Джiм Енг, тиняючись бiля свого будинку, дружньо хитав головою, вiтаючи ii, а тодi йшов до хати, де чекала на нього люлька улюбленого опiю. Старшi дiти товпилися навколо Нiни, насмiлившись на ближче знайомство, сiпали ii за бiле вбрання темними своiми рученятами й, виблискуючи бiлими зубами на осяяних усмiхом личках, чекали, що на них сипоне злива блискучого намиста. Нiна спокiйно посмiхалася до них, але завжди казала кiлька привiтних слiв молодiй дiвчинi-сiам-цi, невiльницi Буланджi, про вдачу численних жiнок котрого недобра йшла слава. Говорили також, що всi родиннi сварки в оселi цього трудолюбного господаря кiнчалися, звичайно, органiзованим нападом усiх його жiнок на невiльницю сiамку. Сама дiвчина нiколи про це нiкому не говорила – можливо, з обережностi, а швидше, з причин тiеi дивноi покори та апатii, властивоi всьому напiвдикому жiноцтву. З самого рання ii можна було побачити на стежках помiж хат, на березi або на пристанi з тацею пирiжкiв на головi, продавати якi було ii обов’язком. У спеку вона звичайно шукала захисту в Олмейровiй садибi, часто ховаючись у холодок у кутку веранди, куди ii кликала Нiна. Вона сидiла скоцюрбившись, держачи перед собою тацю. До «мем Путай» завжди посмiхалась, але, побачивши мiсiс Олмейр або почувши ii верескливий голос, хапливо уходила.

З цiею дiвчиною Нiна часто размовляла, тодi як iншi жителi Самбiру зрiдка або й нiколи не чули ii голосу. Вони звикли до мовчазноi постатi в бiлому вбраннi, iстоти з iншого, незрозумiлого iм свiту, що ходила спокiйним iхнiм селищем. Та, не зважаючи на зовнiшнiй спокiй та на вiдокремленiсть Нiни вiд людей, що оточували ii, життя ii було далеке вiд спокою, i тому мiсiс Олмейр почала виявляти певну активнiсть задля щастя й задоволення в оселi. Знов вiдновила стосунки з Лакамбою, правда, не особисто, бо гiднiсть владаря примушувала його сидiти в своiй садибi, але через першого його мiнiстра, господаря заiзду, фiнансового порадника та головного фактотума. Цей джентльмен, родом iз Сулу, мав, очевидячки, всi властивостi державного мужа, хоч йому цiлком бракувало особистоi привабливости. Справдi, вiн був надзвичайно огидливий. Одноокий, таранкуватий, з жахливо понiвеченими вiспою устами та носом, цей цiкавий iндивiд частенько тинявся в Олмейровiм садку в неофiцiйному своему вбраннi – шматку рожевого перкалю навколо стану. Позад будинку, присiвши карачки на розкиданому попелi бiля великого залiзного казана, де кипiв рис, що варили жiнки пiд доглядом мiсiс Олмейр, цей хитрий посередник вiв довгу розмову з Олмейровою дружиною мовою Сулу. Про що вони розмовляли, можна було догадатися з тих родинних сцен, якi вiдбувалися потiм у Олмейровiй оселi.

Не так давно Олмейр почав iздити в експедицii вгору рiчкою. У маленькому човнi, з двома весловими та вiрним Алi за стерничого, вiн зникав щоразу на кiлька день. Поза сумнiвом, за кожним його рухом стежили Лакамба й Абдула, бо людина, на яку звiрявся Раджа Лаут, могла знати якусь цiнну таемницю. Побережани Борнео слiпо вiрять у дiаманти казковоi вартостi та у велетенськi золотi поклади в глибинi острова.

Вартiсть казкових цих скарбiв ще збiльшуеться тому, що дуже важко дiстатися в глиб острова, надто в пiвнiчно-схiдну його частину, бо рiчковi племена даякiв або мисливцiв на голови завжди ворогували з малайцями. Цiлком можливо, що трохи золота таки попадало на берег, коли в короткi перiоди замирання пiд час iхнiх вiйн даяки вiдвiдували прибережнi малайськi селища. І цей незначний факт спричинився до неймовiрно перебiльшених чуток.

Олмейр, як бiлий – як перед ним Лiнгард, – був у трохи кращих стосунках з племенами верхорiччя, але навiть i його поiздки не позбавленi були небезпеки, й тому Лакамба завжди нетерпеливився, чекаючи на його повернення. Та щоразу раджа розчаровувався. Даремнi були наради бiля рисового горщика його фактотума Балабатчi з жiнкою бiлого. Бiлий був непохитний. Не зважав нi на запевнення, нi на пiдлещування, нi на хитрощi, нi на солодкi слова, нi на гострi образи, нi на жалiбнi прохання, нi на страшнi загрози: бо мiсiс Олмейр, у згодi з Лакамбою, палко бажаючи вплинути на чоловiка, переслiдувала його з усiм своiм умiнням i запеклiстю. У брудному вбраннi, що щiльно обтягало попiд руками висохлi ii груди з рiдким сивуватим волоссям, що падало в безладдi на випнутi вилицi з виразом прохання на обличчi, вона верескливо цокотiла про всi вигоди спiлки з такою визначною людиною, як раджа.

– Чому ти не пiдеш до раджi? – верещала вона. – Нащо вертаешся знов у лiси до тих даякiв? iх треба повбивати. Сам ти не можеш iх убити, не в силi. Але в нашого раджi хоробрi слуги. Скажи лише раджi, де скарби староi бiлоi людини. Наш раджа добрий! Вiн наче рiдний батько, дату безар! Вiн повбивае тих треклятих даякiв, а ти матимеш половину скарбiв. Ой, Каспаре, скажи, де скарби! Скажи хоч менi! Скажи, що ти вичитав з записок старого, бо ти так часто ночами читав iх.

У таких випадках Олмейр сидiв, зiгнувши спину, пiд нападом родинноi бурi, i лише коли потiк красномовностi жiнчиноi ущухав, часом на мить, сердито бубонiв: «Жодних скарбiв нема! Іди собi, жiнко!» Розлютована виглядом цiеi терпляче зiгнутоi спини, вона врештi оббiгала навколо столу й ставала проти нього, однiею рукою держачи вбрання, а другу руку, худу, з пальцями, що скидалися на кiгтi, простягала вперед i, доходячи до краю в своiй злостi та зненавистi, вибухала лайкою та гiркими прокльонами, що бурхливим потоком лилися на голову людини, не гiдноi, на ii думку, товариства вiдважних малайських ватажкiв. Кiнчалося звичайно тим, що Олмейр повiльно пiдводився з виразом внутрiшнього болю на обличчi й, держачи в руцi довгу люльку, мовчки вiдходив. Виходив крiзь високу траву на стежку до самотнього нового будинку, ледве тягнучи ноги, в станi цiлковитого фiзичного виснаження вiд огиди та страху до цiеi вiдьми. Вона йшла тодi до сходiв i садила йому вслiд цiлу копицю безладноi лайки. Кожна така сцена кiнчалася, звичайно, пронизуватими вигуками. Вiн чув здалека: «Ти знаеш, Каспаре, що я тобi жiнка! Шлюбна жiнка за всiма вашими християнськими безглуздими законами!» Вона знала, мiж iншим, що цими словами найгiрше дошкуляла йому, бо шлюб з нею було найтяжче лихо в життi цiеi людини.

Нiна мовчки нерухомо дивилася на такi сцени, приглушена, нiма, без жодного почуття, поки не завмирав згук останнього прокльону. Коли батько шукав захисту в величезних запорошених кiмнатах «Олмейровоi примхи», а мати, знеможена риторичними змаганнями, сiдала навпочiпки долi, знесилено прихилившись до нiжки столу, Нiна з цiкавiстю наближалася до неi й, пiдiбгавши спiдницю з запльованоi соком бетеля пiдлоги, дивилася на матiр, як дивляться в кратер затихлого вулкана пiсля руйнiвного вибуху. Думки мiсiс Олмейр пiсля таких сцен верталися, звичайно, до спогадiв дитинства, i монотонною спiвомовкою, не завжди складно, вона оповiдала про славу султана Сулу, велику його пишноту, силу, могутнiсть та вiдвагу; про страх, що кригою сковував серця бiлих, коли вони бачили iхнi прудкi пiратськi прау. І цi муркотливi розказ-ки про дiдову могутнiсть перемiшувалися з пiзнiшими ii спогадами про великий бiй iз кораблем «Бiлого Чорта», а найбiльше про життя ii в Самарангськiм монастирi. Тут вона звичайно уривала нитку оповiдання й, витягти маленький мiдяний хрест, що завжди носила на шиi, дивилася на нього з забобонним жахом. Цей жах переплутувався з невиразною думкою про якiсь чарiвнi властивостi маленькоi металевоi речi та з ще невиразнiшим, але жахливим уявленням про злих джинiв та про пекельнi муки, що, на ii думку, саме iй на кару вигадала добра мати-настоятелька, якщо вона втратить оцю маленьку рiч.

Отакий був теологiчний багаж мiсiс Олмейр, який вона придбала для тернистого свого життевого шляху. Правда, вона мала принаймнi за що чiплятися, тим часом як Нiна, виросши пiд протестантським крилом чеснотливоi мiсiс Вiнк, не мала навiть маленького шматочка металу, щоб нагадував iй про минуле вчення. І слухаючи повiсть цiеi дикоi слави, варварських боiв та бучних бенкетiв, iсторiю вiдважних, хоч, може, кривавих учинкiв, коли люди раси ii матерi пiдносились над оранг-бленда, дiвчина почувала якiсь непереможнi чари цього. Вона бачила з невиразним подивом, що тоненька керея цивiлiзованоi моральностi, якою огорнули ii молоду душу тi чеснотливi люди, впала з неi, i вона стояла тремтячи, безпорадна, з самого краю глибокоi, незнаноi безоднi. На велике диво, коли вона була пiд впливом iстоти, що скидалася на вiдьму й доводилася iй матiр’ю, безодня ця не лякала ii. Трапивши в культурне оточення, Нiна, здавалося, забула минуле свое життя, до того часу, коли Лiнгард вихопив ii з рiдноi оселi. Пiсля того вона набула християнського виховання, освiти i звикла до цивiлiзованого життя. На нещастя, ii вихователi не зрозумiли ii вдачi, й виховання скiнчилося сценою приниження та вибухом огиди бiлих людей до мiшаноi кровi. Вона скуштувала всю гiркоту цього й пригадувала виразно, що чеснотлива мiсiс Вiнк гнiвалася не так на молодика з банку, як на невинну причину його захоплення. Нiна не мала також сумнiву, що найголовнiша причина гнiву мiсiс Вiнк була та, що цей випадок трапився в бiлому гнiздi, куди саме прилетiли з Європи двi снiжно-бiлi голубки, ii дочки, щоб заховатися пiд материнi крильця, чекаючи там наречених, що судила iм доля, – якихось статечних людей. Навiть думка про грошi, якi з такими труднощами збирав Олмейр, акуратно висилаючи iх на утримання Нiни, не спинила мiсiс Вiнк у доброчиннiй ii постановi. Нiну було одiслано, хоч дiвчина й сама хотiла iхати, дарма що ii лякала трохи змiна в ii життi. Тепер вона вже три роки прожила бiля рiчки разом з дикункою-матiр’ю та нерiшучим, кволим, нещасливим батьком, що блукав iз затуманеною головою помiж розставлених на нього пасток. Дiвчина жила позбавленим усяких культурних вигiд життям, у мiзерному домашньому оточеннi. Вона вдихала атмосферу жадiбноi гонитви за зиском i не менш огидливих змов та злочинiв задля хтивостi чи задля грошей. Все це, та ще домашнi сварки, було едине, що iй довелося бачити через три роки ii животiння тут. Вона не вмерла ще на початку вiд огиди та одчаю, як того чекала й навiть сподiвалася. Навпаки, за пiвроку iй уже здавалося, що iншого життя вона й не зазнавала, ii молодому безхитрому розумовi дозволено на мить заглянути у краще життя, а тодi силомiць одтягнено назад у глибоку трясовину варварства, повну дужих нестримних пристрастей, i тут Нiна втратила вмiння розбиратися, iй здавалося, що зовсiм однаково, де, що i як робити: торгувати чи в цеглянiй крамницi, чи на багнистiм березi рiчки; досягати чи великого, чи малого; кохатися пiд захистом чи велетенських дерев, чи сiнгапурського собору; чи жити до природного свого кiнця, згiдно з приписами християнськоi моралi та пiд охороною законiв, чи шукати задоволення своiх бажань з диким лукавством та нестриманою жагою вдачi, що так само не знае культури, як i похмурих велетенських лiсiв своеi краiни. Нiна бачила лише однаковi вияви любовi чи зненавистi та пiдлу жадiбну гонитву за зрадливими доларами в рiзноманiтнiм мiнливiм iхнiм виглядi. Для дужоi чесноi натури дiвчини через усi цi роки дика нестриманiсть i щирiсть в осягненнi мети ii землякiв-малайцiв видавалися кращими, нiж рiвний удаваний спокiй, брехлива ввiчливiсть та претензiя на всiлякi чесноти тих бiлих людей, з якими вона мала нещастя жити разом. Нарештi, таке було ii життя, мусило таким бути, i, думаючи так, вона все бiльше й бiльше почувала, що пiдпадае пiд вплив матерi. Шукаючи в своему незнаннi кращих бокiв життя, вона жадiбно слухала оповiдання староi жiнки про минулу славу раджiв, од яких i вона походила, й поволi ставала все байдужiшою, все зневажливiшою до примiшки в своему походженнi кровi бiлих, яких репрезентував ii слабодухий безтрадицiйний батько.

Труднощi в життi Олмейровому не зменшились од присутностi дiвчини в Самбiрi. Метушня, що зчинилася була з ii прибуттям, стихла, правда, i Лакамба не поновляв своiх одвiдин. Щось за рiк пiсля того, як приiздили голландськi вiйськовi човни, вернувся з прощi до Мекки Абдулин небiж Саiд Решид, здобувши собi зеленого жакета та пишний титул хаджi. На палубi пароплава, що привiз його, пускали ракети, а в садибi Абдули гупав усю нiч барабан. Бенкет по хатах затягся аж до ранку. Решид був улюблений небiж Абдули та його спадкоемець. Щасливий дядько, зустрiвши якось Олмейра на березi, спинився чемно обмiнятися привiтаннями й попрохав урочисто побачення. Олмейр сподiвався якогось шахрайства, в усякому разi, чогось неприемного, але, звичайно, згодився, удаючи навiть, що дуже радий. Другого дня, саме пiсля заходу сонця, в супроводi кiлькох iнших сивобородих шкарбунiв та самого небожа, прибув Абдула. Молодик – розпусний та пiдтоптаний на вигляд – удавав абсолютну байдужiсть до подii. Коли носii смолоскипiв збилися купою внизу бiля приступок, а гостi розсiлися на рiзноманiтних покалiчених стiльцях, Решид став односторонь, далi вiд свiтла, з величезною увагою роздивляючися своi маленькi аристократичнi руки. Здивований такою урочистою поведiнкою одвiдувачiв, Олмейр угнiздився на край столу з властивим йому браком пихи, що одразу спостерегли араби з поважним незадоволенням. Та Абдула почав промову, дивлячися повз Олмейра на червоне запинало, що висiло на дверях, тодi як легке його тремтiння говорило про присутнiсть жiнок по той бiк. Почав iз витончених комплiментiв Олмейровi з приводу довголiтнього iхнього сусiдства та приязнi й прохав Аллаха дарувати йому ще бiльше рокiв життя, щоб звеселяти собi очi, дивлячись на любого свого приятеля. Делiкатно натякнув про ту виключну повагу, що виявила Олмейровi голландська комiсiя, i зробив звiдси приемний для Олмейра висновок про величезний вплив його помiж свого бiлого народу. Вiн, Абдула, теж користуеться впливом помiж арабiв, а небiж його, Решид, одержить у спадщину i його соцiальне становище, й величезнi статки. Тепер Решид – хаджi. У нього е вже кiлька жiнок-малайок, провадив Абдула, та час уже мати йому укохану жiнку, першу з чотирьох, яких дозволяе Пророк. І, говорячи далi, з добре витриманою чемнiстю, вiн пояснив враженому Олмейровi, що коли на те його воля i вiн оддасть дочку iстинновiрному та доброчинному чоловiковi Решидовi – вона буде господинею питноi Решидовоi оселi й першою жiнкою найповажнiшого араба на островi, коли його, Абдулу, всемилостивий Аллах покличе до радощiв раю.

– Ти знаеш, туане, – мовив вiн наприкiнцi, – iншi жiнки будуть лише ii невiльницями, а Решидова оселя велика. Вiн привiз iз Бомбею величезнi дивани, коштовнi килими та европейськi меблi. Там е також велике свiчадо, вправлене в рамцi, що сяе, наче золото. Чого бiльше бажати дiвчинi? – І поки Олмейр мовчки з жахом дивився на нього, Абдула сказав конфiденцiйним тоном, махнувши рукою своiм провожатим, щоб одiйшли, якi матерiальнi вигоди дасть йому цей шлюб, та запропонував Олмейровi три тисячi доларiв на ознаку щироi приязнi та як калим за дiвчину.

Сердешного Олмейра мало грець не вхопив. Палаючи бажанням учепитись у горлянку Абдулi, вiн згадав безпорадне свое становище помiж цих свавiльних людей, подумав про потребу бути обережним i вдався до дипломатii. Опанувавши свое збентеження, сказав чемно та холодно, що дочка його ще надто молода, мало не дитина, як на його думку, а туан Решид – правовiрний та хаджi – не захоче, певно, мати невiрну в своему гаремi. Бачачи, що Абдула посмiхнувся скептично на цю його останню увагу, не сказав бiльш нiчого: не насмiлився щиро вiдмовити, але й не дав ухильноi вiдповiдi, взагалi не промовив i слова. Абдула зрозумiв, що ховалось у його мовчанцi, та встав, прощаючись поважним «селям». Побажав своему приятелевi Олмейровi жити ще тисячу рокiв i пiшов сходами, тодi як Решид поштиво пiдтримував його. Носii взяли своi смолоскипи, засипаючи iскристим дощем рiчку, й процесiя рушила додому, лишивши Олмейра схвильованого, але задоволеного, що вони нарештi пiшли. Вiн кинувсь у крiсло й стежив за переблиском огнiв помiж стовбурiв дерев, аж поки вони зникли, й гомiн голосiв та тупотiння нiг заступила глибока тиша. Сидiв нерухомо, поки зашелестiло запинало й на веранду вийшла Нiна та сiла в крiсло-гойдалку, де сидiла звичайно щодня по кiлька годин. Вона мовчки злегка похитувалася, напiвзаплющивши очi, а довге волосся захищало iй обличчя вiд свiтла димноi лампи, що стояла на столi. Олмейр крадькома глянув на неi, та обличчя ii було нерухоме, як завжди. Вона поволi повернула голову до батька й, говорячи, на превелике його диво, англiйською мовою, спитала:

– Це тут був Абдула?

– Так, – одповiв Олмейр. – Допiру пiшов.

– А чого вiн приходив?

– Хотiв купити тебе для Решида, – брутально вiдказав Олмейр, пiдпадаючи пiд владу гнiву та дивлячись на дiвчину, нiби сподiваючись, що вона виявить якiсь почуття.

Та Нiна сидiла нерухомо, замрiяно дивлячись у темряву ночi.

– Бережись, Нiно, – промовив Олмейр, помовчавши кiлька хвилин i встаючи з крiсла. – Будь обережна, коли iздиш сама човном. Цей Решид – негiдник, i хто знае, чого вiд нього можна сподiватися. Ти чуеш мене?

Тепер вона вже стояла, збираючись iти й держачись однiею рукою за запинало на дверях. Повернулася назад, одкинувши рвучким рухом важкi своi коси на спину.

– Ви думаете, вiн насмiлиться? – шпарко спитала вона, а тодi, знов повернувшись iти, додала тихше: – Вiн не насмiлиться. Всi араби боягузи.

Олмейр вражено подивився на неi. Не лiг одпочивати в гамак, а розгублено ходив по верандi, часом задумано спиняючись бiля билець. Лампа згасла. Першi промiння свiтанку проглядали iз-за лiсу. Олмейр тремтiв у вогкому повiтрi. «Не розумiю, – бурмотiв вiн сам до себе, стомлено лягаючи. – Чорт розбере цих жiнок».

Скидаеться на те, що дiвчина хоче, аби ii хто взяв звiдси.

І вiн вiдчув, що в серце йому прокрадаеться якийсь незрозумiлий жах, i знову затремтiв.




Роздiл IV


Цього року, коли вже майже кiнчався пiвденно-захiднiй мусон, до Самбiру дiйшли непевнi чутки. Капiтан Форд, одвiдавши Олмейрову оселю, щоб погомонiти увечерi з ii господарем, привiз останнi числа «Стрейтс Таймс», з новинами про Ачинську вiйну та про нещасливу голландську експедицiю. «Накоди» з рiдких торговельних прау, що приiздили рiчкою одвiдати Лакамбу, обговорювали з ним справи й, поважно хитаючи головами, нарiкали на вибагливiсть, суворiсть i деспотизм оранг-бленда, наводячи, як приклад iхнiх утискiв, цiлковиту заборону торгiвлi порохом та пильний огляд усiх запiдозрених торговельних суден у Макассарськiй протоцi. Навiть лояльна душа Лакамбова почувала внутрiшне незадоволення, що в нього вiдiбрано дозвiл на торгiвлю порохом i несподiвано конфiсковано сто п’ятдесят барил цього краму канонеркою «Принцеса Амелiя», коли, пiсля небезпечноi плавби, порох майже привезли в гирла рiчки. Цю неприемну новину сповiстив йому Решид, що, пiсля нещасливого свого сватання, поiхав у довгу мандрiвку помiж островiв з комерцiйною метою. Вiн купив пороху для свого приятеля, й коли вже вертався назад, вiтаючи свою проникливiсть, яка допомогла йому щасливо уникнути небезпеки, митницький догляд одiбрав у нього заказаний крам. Лють Решидова скерована була виключно проти Олмейра, якого вiн запiдозрив у доносi голландськiй владi про ту запеклу боротьбу, що вели араби та раджа з племенами даякiв у верхорiччi.

На величезне здивовання Решидове, раджа дуже незадоволено вислухав його скарги, не виявивши жодних ознак ворожостi до бiлоi людини. Справдi, Лакам-ба дуже добре знав цiлковиту непричетнiсть Олмейро-ву до справ державних, i, опрiч того, його поведiнка до всiма гнаноi людини зовсiм змiнилася пiсля того, як новознайдений приятель Олмейрiв, Дейн Марула, спробував замирити Лакамбу з давнiм його ворогом.

Олмейр мав тепер приятеля. Незабаром пiсля вiдбуття Решидового в комерцiйну його подорож, Нiна, пливучи повiльно човном додому з самотньоi своеi прогулянки, почула в одному з невеличких рукавiв рiчки плюскiт, так немовби хто кинув у воду важку ко-долу, потiм до неi долинула повiльна пiсня малайських морцiв, якоi вони спiвають, тягнучи щось важке. Крiзь густий чагарник, що ховав закрутки рiчки, вона побачила високi щогли якогось европейськи оснащеного парусника, що стримiли вище верховiття невеличких пальм нiпа. Із бокового рукава бриг тягли в головне рiчище. Сонце вже сiло, й у скороминучому тропiчному присмерку Нiна угледiла весь бриг, що повiльно плив течiею, повернувши прову до Самбiру, а вечiрнiй вiтрець надимав злегка фок-вiтрило. Дiвчина накерувала човна з головного рiчища в одну з численних узеньких проток помiж зарослими лiсом острiвцями й завзято гребла чорною сонною поверхнею води, простуючи до Самбiру. Їi човен зачiпав пальми на березi та обминав мулкi мiлини, звiдки позирали байдуже на неi ледачi алiгатори, й саме коли запала темрява, виiхала в широке рiчище, де зливались обидва головнi рукави рiчки. Бриг стояв уже там на якорi з прибраними парусами, впоперек поставленими реями й порожньою палубою, де не видко було жодноi живоi iстоти. Щоб трапити до своеi домiвки на низькому розi помiж двох рукавiв Пантаi, Нiна мусiла переплисти рiчку дуже близько вiд брига. Понад берегами обох рукавiв горiли вже вогнi в хатках, одбиваючись на спокiйнiй водi. Гомiн голосiв, випадковий плач дитини, швидкий уривчастий гук дерев’яного барабана разом з далекими окликами запiзнених рибалок, що лунали в темрявi, линули до неi через широку просторiнь рiчки. На мить Нiна спинилася, вагаючись, ранiш нiж переiздити рiчку. Така несподiванка, як оснащений европейськи парусник, трохи непокоiла ii, але широчiнь рiчки видавалася досить темною, щоб сховати маленький човен. Кiлькома ударами весел, розiгнавши човна, дiвчина приклякла навколiшки на днi його й, перехилившись уперед, насторожено прислухалася до найменшого непевного згуку, керуючи до невеличкого причалу «Лiнгард з Т-вом». Яскраве свiтло парафiновоi лампи з веранди Олмейрового бунгало, немов маяк, показувало шлях дiвчинi, але сам причал ховавсь у темрявi похилих дерев на березi. Ранiш, нiж Нiна змогла побачити, вона почула, як стукнувся об трухлявi палi великий човен, i до неi долинув шепiт розмови. Бiла фарба човна i великий його розмiр, що невиразно замаячили перед нею, коли вона над’iхала ближче, пiдтвердили ii здогади, що човен цей з брига, який щойно тут об’якорився.

Спинивши раптом свого човна, дужим ударом весла вона повернула його вiд причалу й накерувала в маленький струмок, що починався позад iхнього двору. Зсiвши на мулкому березi, попростувала втоптаною травою до будинку. Лiворуч, пiд кухонним накриттям, горiло червоне полум’я, вiдблиск якого вона бачила, минаючи банановi заростi, й у вечiрнiй тишi бринiв жiночий смiх. Нiна зробила висновок, що матерi поблизу немае, бо смiх i мiсiс Олмейр не були близькими сусiдами. Вона, певно, в хатi, подумала Нiна, легко збiгаючи вгору дерев’яним помостом, що вiв до заднiх дверей вузького передпокою, який подiляв будинок на двi половини. За дверима стояв у чорнiй тiнi вiрний Алi.

– Хто тут? – спитала Нiна.

– Прибув якийсь вельможний малаець, – одповiв Алi приглушеним схвильованим голосом. – Вiн дуже багатий. З ним шестеро чоловiк iз списами. Справжнiй вояка, розумiеш? І одягнений пишно. Я бачив його вбрання – все сяе. А якi самоцвiти! Не йди туди, мем Нiно! Туан заборонив, але стара мем пiшла. Туан буде гнiватися. Милосердний Аллаху! Якi самоцвiти мае цей чоловiк!

Минаючи простерту руку невiльника, Нiна прослизнула в темний передпокiй, де на червоному тлi освiтленого зовнi запинала близько другого його краю угледiла маленьку темну постать, що, зiгнувшись, тулилася бiля стiнки. Їi мати тiшила своi очi та вуха тим, що вiдбувалося на верандi, й Нiна наблизилась до неi, щоб узяти й собi участь у рiдкiй розвазi, якою була iй всяка новина. Мати перепинила ii простягненою рукою й приглушено пробурмотiла застереження поводитись тихше.

– Ви бачили iх, мамо? – пошепки спитала Нiна.

Мiсiс Олмейр повернула обличчя до дiвчини. Запалi ii очi якось дивно блищали в червоному сутiнку передпокою.

– Я бачила його, – вiдповiла вона ледве чутно, стискаючи доччину руку кiстлявими пальцями. – Великий раджа прибув до Самбiру. Син неба, – мурмотiла стара жiнка сама до себе. – Йди звiдси, дiвчино!

Обидвi вони стояли близько бiля запинала. Нiна хотiла поглянути в дiрку, але мати ii зi злою упертiстю захищала свою позицiю. Розмова на верандi на мить урвалась, але чути було вiддих кiлькох чоловiк, випадковий легенький брязкiт прикрас, стукiт металевих пiхов або мiдяних плювальниць, що передавали з рук до рук. Мати й дочка мовчки змагалися, коли вчулось чалапання крокiв i на запинало лягла дебела Олмейрова тiнь.

Обидвi перестали змагатися й застигли нерухомо. Олмейр пiдвiвся, щоб одповiсти гостевi. Повернувся спиною до запинала, далекий од того, що за ним робиться. Промовляв з жалем, але роздратовано.

– Ти не туди трапив, туане Маруло, коли хочеш провадити торгiвлю, як кажеш. Колись я був купцем, але тепер уже нi, щоб ти не чув про мене в Макассарi. І коли тобi треба що купити, то не знайдеш тут. Я нiчого не маю на продаж i сам нiчого не купую. Йди краще до раджi, при денному свiтлi ти побачиш його оселю за рiчкою, там, де горять багаття на березi. Вiн допоможе тобi й торгуватиме з тобою. Або, ще краще, йди ось туди до арабiв, – провадив вiн, гiрко показуючи рукою на будiвлi Самбiру. – Абдула саме такий чоловiк, що тобi треба. Вiн усе купить i усе продасть. Вiр менi, бо я знаю його добре.

Почекавши трохи на вiдповiдь, додав:

– Усе, що я сказав, – правда, й бiльше нiчого не можу сказати.

Стоячи позад матерi, Нiна почула лагiдний голос, що промовляв зi спокiйною урiвноваженiстю, властивою вищим класам малайським.

– Хто може не вiрити словам бiлого туана? Але людина шукае приятелiв там, куди веде ii серце. І хiба це теж не правдиво? Я прийшов, хоч уже й пiзно, бо маю сказати тобi таке, що ти, можливо, радий будеш чути. Взавтра я пiду до султана, купцi шукають приязнi великих людей. Тодi вернуся сюди для серйозноi розмови, якщо туан дозволить. До арабiв не пiду, надто велика iхня лжа. Та й хто вони? Челака!

Олмейрiв голос забринiв у вiдповiдь трохи ласкавiше.

– Добре, якщо бажаеш, я зможу повсякчас вислухати тебе взавтра, коли ти маеш що сказати менi. Але! Одвiдавши султана Лакамбу, ти не захочеш вертатися сюди, iнчи Дейне! Ось побачиш. Лише май на увазi, що я не хочу провадити жодних справ з Лакамбою. Можеш так i сказати йому. Але яка б могла бути в тебе справа до мене?

– Взавтра ми поговоримо, туане, тепер я вже знаю тебе, – вiдповiв малаець. – Я трохи розмовляю англiйською мовою, отож ми зможемо говорити так, що нас нiхто не зрозумiе, а тодi…

Зненацька вiн урвав, здивовано спитавши:

– Що це за гармидер, туане?

Олмейр теж чув гармидер од боротьби за запиналом на жiночiй половинi. Очевидячки, цiкавiсть Нiни почала перемагати перебiльшене розумiння пристойностi мiсiс Олмейр. Виразно чути було тяжкий вiддих, а вiд фiзичних iхнiх змагань тремтiло запинало. Лунав голос мiсiс Олмейр, що сердито умовляла дочку зi звичайним для неi браком логiчного зв’язку й багатством на лайку.

– Безсоромна дiвчино! Хiба ти невiльниця? – верещала розгнiвана матрона. – Закрий обличчя, негiднице! Ти, бiла гадюко, я не дозволю тобi!

На обличчi Олмейровому одбилося незадоволення, а також непевнiсть, оскiльки до речi встрявати до суперечки помiж матiр’ю та дочкою. Вiн скинув поглядом на гостя-малайця, що мовчки чекав кiнця подii з виразом веселого здивовання, й, зневажливо махнувши рукою, пробурмотiв:

– Дурниця якась. Щось там жiнки…

Малаець поважно хитнув головою, i обличчя його набуло виразу спокiйноi байдужости, як того вимагае етикет пiсля таких пояснень. Боротьба за запиналом скiнчилась, i, очевидно, перемогла Нiна, бо швидке дрiботiння закаблукiв на сандалях мiсiс Олмейр завмерло вдалинi. Заспокоений господар дому збирався провадити розмову, коли, здивований раптовою вiдмiною в обличчi гостевiм, повернув голову й побачив у дверях Нiну.

Пiсля того, як переможена мiсiс Олмейр утекла з поля бойовища, Нiна, зневажливо скрикнувши: «Це лише торговець!» – пiдняла запинало й спинилася, яскраво вся освiтлена на темному тлi передпокою. Уста ii були злегка розтуленi, волосся розмаяне пiсля боротьби, i вогонь гнiву ще не погас у блискучих ii очах. Скинувши швидким оком на гурток одягнених у бiле вбрання списоношiв, що стояли нерухомо в далекому кутку веранди, вона спинила цiкавий погляд на господаревi цього пишного почту. Вiн стояв майже проти неi, трохи-трохи набiк i, вражений красою цього несподiваного видовища, низько вклонявся, пiднiсши складенi руки над головою в ознаку глибокоi пошани, з якою малайцi вiтають лише великих владарiв. Яскраве свiтло лампи вiдбивалося на золотому гаптованнi його чорного шовкового жакета, розбиваючись на тисячi блискучих скалок, на прикрашеному самоцвiтами держалнi крiса, що виглядав з численних бганок червоного його саронга, перехопленого поясом на станi, й грало на самоцвiтах перснiв на темних його пальцях. Низько вклонившись, вiн одразу випроставсь i зграбно й непримушено поклав руку на держално важкого короткого меча, облямоване барвистою то-рочкою з фарбованого кiнського волосу. Нiна нерiшучо спинилася на порозi, дивлячись на рiвну гнучку постать середнього зросту з широкими плечами, що говорили про неабияку силу. Із-пiд бганок блакитного тюрбана, облямованi торочкою кiнцi якого падали зграбно на лiве його плече, дивилося смiливе, зважливе, добродушне обличчя, не позбавлене певноi величi. Масивна нижня щелепа, повнi червонi уста, тремтливi нiздрi та горда постава голови робили враження натури напiвдикоi, свавiльноi, можливо, жорстокоi, але це враження пом’якшувалось лагiдною нiжнiстю майже жiночих очей, загальною властивiстю усiеi раси. Тепер, коли минула перша хвилина здивування, Нiна побачила, що цi очi дивляться на неi з таким нестримним виразом захоплення й бажання, що вiдчула досi невiдоме iй почуття сорому, яке, перемiшуючись iз занепокоенням i радiстю, охопило всю ii iстоту. Знiяковiвши вiд цих незвичних для неi вражень, спинилась у дверях, iнстинктивно прикривши запиналом обличчя й лишивши на виднотi тiльки половину округлоi щоки, розмаяне пасмо волосся й одне око, що дивилось, не одриваючись, на пишну й смiливу iстоту, яка зовсiм не скидалася на тих купцiв, що вiдвiдували зрiдка iхню оселю i яких вона бачила ранiше на цiй самiй верандi.

Заслiплений несподiваним видивом, Дейн Марула забув знiяковiлого Олмейра, забув про свiй бриг та про людей почту, що стояли, пороззявлявши роти, зчудовано дивлячись на дiвчину, забув про мету своiх одвiдин i про все iнше, охоплений могутнiм бажанням якнайдовше дивитися на цю чарiвну iстоту, що вiн несподiвано тут побачив на мiсцi, яке, на його думку, зовсiм не пасувало до такоi зустрiчi.

– Це моя дочка, – знiяковiло промовив Ол-мейр. – Та дарма, бiлi жiнки мають власнi своi звичаi, як ти це, певно, знаеш, туане, бо кажеш, що чимало попоiздив свiтами. До речi, вже пiзно. Ми скiнчимо нашу розмову взавтра.

Дейн низько вклонився, скинувши востанне на дiвчину смiливим поглядом, яким намагався висловити все свое захоплення. За хвилину з поважною поштивiстю стискав Олмейрову руку, а на обличчi йому вiдбився вираз цiлковитоi байдужости до присутностi тут якоi б там не було жiнки. Почет його рушив довгою низкою вперед, i вiн поспiшив слiдом за ним, у супроводi кремезного, лютого вигляду суматрiйця, якого вiн, знайомлячи його з Олмейром, назвав капiтаном свого брига. Наблизившись до бильцiв веранди, Нiна дивилася на вiдблиск мiсячного сяйва на сталевих кiнцiвках списiв i слухала ритмiчний дзенькiт мiдяних бранзолетiв на щиколотках людей, якi тяглися низкою до причалу. Ще хвилина, i човен зрушив з мiсця, то чiтко вимальовуючись у всю свою величiнь пiд свiтлом мiсяця, то розпливаючись невиразною масою в легенькому мороцi, що оповивав рiчку. Дiвчинi здавалося, що вона бачить струнку постать купця, який стоiть, випроставшись, на кормi, але незабаром усе притьмарилось i зникло, розтанувши в бiлих пасмах туману, що заховав середину рiчки.

Олмейр наблизився до дочки й спинився, спершись обома руками на бильця веранди й похмуро дивлячись униз на купу смiття й порозбиваних пляшок.

– Що то був за гармидер? – роздратовано пробурчав вiн не обертаючись. – Як вам з матiр’ю не соромно? Чого вона хотiла? І навiщо ти вийшла?

– Мати не хотiла, щоб я виходила, – вiдповiла Нiна. – Вона дуже розгнiвалася. Каже, що чоловiк, який допiру пiшов, – раджа. І тепер, я вважаю, вона мала рацiю.

– Ви обидвi несповна разуму, – буркнув Олмейр. – Що вам до цього чоловiка? Вiн хоче збирати трепангiв та пташинi гнiзда на островi, оцей ваш раджа. Прийде ще i взавтра. Я хотiв би, щоб ви з матiр’ю тримались десь поза домом i дали менi можливiсть спокiйно провадити своi справи.

Дейн Марула прийшов другого дня й держав довгу розмову з Олмейром. З цього часу помiж них почалася приязнь, на яку спочатку населення Самбiру звернуло велику увагу, а потiм звикли, часто бачачи, що в садибi Олмейровiй палае сила багать, бiля яких люди Марули грiються холодними ночами пiд час пiвнiчно-схiдних мусонiв, тодi як господар iхнiй веде довгi наради з туаном Путай, як вони називали Ол-мейра. Новий купець викликав величезну цiкавiсть у Самбiрi. Чи бачив вiн султана? Що йому султан сказав? Чи давав вiн якi подарунки? Що вiн купуватиме? Що продаватиме? Такi питання палко обговорювали мешканцi бамбукових халуп понад рiчкою. Навiть у солiднiших будiвлях, як оселя Абдули, що правила за резиденцiю головним купцям – арабам, китайцям i бугiсам, панував пiднесений настрiй, який тривав багато часу. З властивою iм пiдозрiлiстю вони не йняли вiри тим звичайним поясненням, якi завжди готовий був дати сам молодий купець. Хоч усе видавалося дуже ймовiрним. Вiн казав, що продае рис. Гутаперчi або воску купувати не хотiв, бо мав намiр доручити численному своему екiпажевi збирати трепангiв на коралових рифах поза гирлом рiчки, а також i пошукати пташиних гнiзд на островi. Оцей крам вiн залюбки купить, якщо хто мае його на продаж. Казав, що вiн з Балi, брамiн, i це останне доводив тим, що завжди вiдмовлявся вiд iжi, частенько одвiдуючи Лакамбову та Олмейрову оселi. До Лакамби ходив переважно ввечерi, маючи довгi наради. Балабатчi, що завжди був третьою особою в цих нарадах владаря з купцем, умiв одвадити всiх цiкавих, що хотiли довiдатися про змiст цих частих довгих нарад. Коли поважний Абдула з лiнькуватою цiкавiстю питав його, вiн, уставившись у просторiнь единим своiм оком, надавав собi придуркуватого виразу.

– Я лише раб своему господаревi, – бурмотiв вiн, нiби вагаючись, а тодi, немов раптом зважившись на безоглядну щирiсть, повiдав Абдулi про якусь торговельну справу з рисом, повторюючи слова: «Сто великих чувалiв купив султан, аж сто, туане», – таемничо-урочистим голосом. Абдула, твердо переконаний, що вiдбулися далеко крупнiшi операцii, приймав, проте, цi iнформацii з усiма ознаками чемного здивування. Тодi обидва розходились, араб – кленучи в душi хитрого собаку Балабатчi, а сам Балабатчi простував далi запорошеною стежкою, похитуючись i задравши догори рiденьку сиву борiдку та скидаючись на цiкавого цапа, що вирушив кудись у шкоду. А за кожним його рухом стежили цiкавi очi. Джiм Енг, угледiвши здалека Балабатчi, струшував з себе апатiю, властиву затятому курцевi опiю, i шкандибав назустрiч значнiй цiй особi, гостинно запрошуючи завiтати до його оселi. Але стриманостi Балабатчi не могла навiть подолати мiшанина мiцного джину з запевненнями в щирiй приязнi простодушного китайця, i Джiм Енг, так i не дiзнавшись новин, мусiв визнати себе переможеним i сидiв, сумно дивлячись на порожню пляшку та на постать самбiрського державного мужа, який похитуючись простував своiм шляхом, що звичайно доводив його до Олмейровоi садиби. З того часу, як Дейн Марула замирив бiлого свого приятеля з раджею, одноокий дипломат знов зробився частим гостем у оселi голландця. На величезне незадоволення Олмейрове, вiн здибував його повсякчас, або як вiн з байдужим виглядом шкандибав верандою, або прокрадався передпокоем i взагалi несподiвано з’являвся у рiзних кутках, завжди готовий розпочати конфiденцiйну розмову з мiсiс Олмейр. Боявся лише самого господаря, нiби непевний, чи не виллються почуття до нього бiлоi людини несподiваним стусаном. Та кухонне накриття було улюбленим його мiсцем, i вiн зробився звичайним гостем там, цiлими годинами сидячи навпочiпки помiж заклопотаних жiнок, спершись пiдборiддям на колiна й обхопивши тонкi ноги худими руками, тодi як едине його око неспокiйно позирало навкруги – справжне втiлення сторожкоi потворностi. Не раз хотiв Олмейр поскаржитись Лакамбi на настирливiсть першого його мiнiстра, та Дейн Марула розраджував його.

– Ми слова не можемо промовити, щоб вiн не чув, – нарiкав Олмейр.

– Тодi приходь розмовляти до мене на бриг, – говорив зi спокiйною посмiшкою Дейн. – Але краще хай вiн залишаеться тут. Лакамба вважае, що вiн багато знае. Можливо, султан гадае, що я можу втекти.

Краще хай уже одноокий крокодил грiеться на сонечку в твоiй садибi, туане.

І Олмейр незадоволено поступався, бурмочучи невиразнi загрози, що колись таки викине геть нахабу, й зi зненавистю дивлячись на старого дипломата, що з спокiйною настирливiстю сидiв бiля його родинного огнища, де варився рис.




Роздiл V


Кiнець кiнцем хвилювання в Самбiрi заспокоiлось. Мешканцi його звикли до того, що помiж Олмейро-вою оселею та об’якореним бiля протилежного берега бригом частенько сновигали човни, а обговорення гарячковоi працi Олмейрових човнярiв перестало одривати вiд домашнiх обов’язкiв жiнок селища. Навiть одурений у своiх сподiванках Джiм Енг облишив турбувати затуманений свiй мозок торговельними таемницями i знову взявся до люльки з опiем, яка давала йому можливiсть зазнавати райських утiх, не звертаючи бiльш уваги на Балабатчi, коли той проходив повз його оселю.

Отож цього гарячого дня, коли порожня рiчка вилискувалась пiд прямовисним сонячним промiнням, державний муж самбiрський без перепон з боку цiкавих приятелiв мiг одв’язати маленького човна з-пiд кущiв, куди вiн звичайно ховав його на час од-вiдин Олмейровоi оселi. Зiгнувшись у човнi, Балабатчi повiльно грiб, ховаючись, оскiльки можливо, пiд велетенськими крисами свого бриля вiд нестерпноi спеки, сонячного промiння, що вiдбивалось од води. Вiн не поспiшав. Його господар Лакамба вiдпочивав, звичайно, в цю пору дня. Вiн мав досить багато часу, щоб переплисти рiчку й привiтати його по пробудженнi важливими новинами. Як вiн до них поставиться? Чи застукотить сердито цiпком з чорного дерева об пiдлогу, лякаючи його вибухом безглуздоi лайки, а чи приклякне навпочiпки з добродушною посмiшкою на обличчi i, розтираючи черево, знайомим йому рухом почне вiдхаркуватись рясно у мiдяну плювальницю, задоволено щось бурмочучи? Отакi думки опосiли Балабатчi, поки вiн повагом грiб, простуючи рiчкою до раджевоi садиби, огорожа якоi виглядала з-помiж густого листя насупроти Олмейрового бунгало на протилежному березi.

А в нього справдi були новини. Нарештi щось певнiше вiд щоденних оповiдань про ознаки близькостi помiж Дейном Марулою та Олмейровою дочкою, прихованi погляди, якi йому щастило спостерегти, та уривчастi палкi слова, якi траплялося перехопити. Лакамба слухав цi його оповiдання спокiйно, з виразною неймовiрнiстю. Та тепер вiн переконае Лакамбу, бо мае певнi докази, якi здобув цього самого ранку, вудячи вдосвiта рибу в струмку бiля оселi Буланджi. Сидячи в своему човнику, вiн угледiв довгий каюк Нiни, що плив повз нього, а на кормi сидiла сама дiвчина, схилившись над Дейном, що лежав на днi, поклавши iй голову на колiна. Поплив за ними назирцi, але за коротку мить обое взялися за весла й зникли у нього з очей. За кiлька хвилин побачив невiльницю Буланджi, що iхала каюком до мiста, везучи пирiжки на продаж. Вона теж бачила у сiрому свiтанку закохану пару. І Балабатчi посмiхнувся, згадавши стурбоване обличчя дiвчини, сумний вираз ii очей, та як тремтiв iй голос, коли вона вiдповiдала на його запитання. Маленька Тамiна, певно, сама закохана в Дейна Ма-рулу. Так ще краще. І Балабатчi голосно засмiявся на цю думку, але враз споважнiв i за якоiсь дивноi асоцiацii почав мiркувати, за яку цiну може продати дiвчину Буланджi. Журливо похитав головою, згадавши, що зажерливий Буланджi вiдмовився продати цю саму Тамiну за сто доларiв лише кiлька тижнiв тому. Тодi зненацька спостерiг, що, поки вiн мiркував, човен однесло течiею далеко вниз. Одкинувши сумнi думки з приводу скнаростi Буланджi, взявся за весла й, ударивши ними кiлька разiв, пристав бiля причалу раджевоi садиби.

Сьогоднi, як i весь останнiй час, Олмейр вештався на березi, доглядаючи за працею бiля човнiв. Нарештi вiн зважився. Прочитавши з староi Лiнгардовоi записноi книжки уривки деяких iнформацiй, вiн надумав вiдшукати золотi розсипи, такi багатi, що треба лише нахилитися, аби взяти незчисленнi скарби й здiйснити нарештi юнацькi своi мрii. Потребуючи допомоги, мусiв подiлитися своiми вiдомостями з Дейном Ма-рулою i взяти до спiлки Лакамбу, який обiцяв свою допомогу, якщо йому дадуть певну частину скарбiв. Олмейр принiс в офiру свою гордiсть, честь i вiдданiсть урядовi задля неймовiрних труднощiв, якими загрожувала експедицiя, опрiч того, ще й заслiплений блискучими наслiдками, якi дасть ця неприемна, але потрiбна спiлка. Небезпека була величезна, але Ма-рула мав безоглядну вiдвагу, а люди його скидались у цьому на свого господаря, та й допомога Лакамби забезпечувала успiх. Останнi два тижнi, захоплений лаштуванням до експедицii, Олмейр, немов сновида, тинявся помiж робiтникiв та невiльникiв. Практичнi мiркування, як лагодити човни, перемiшувались у нього з мрiями про нечуванi скарби, i всi невигоди сучасного, пекуче сонце, багнистi нездоровi береги рiчки зникали в блискучому видивi пишного майбутнього для його й Нiни. Вiн ледве чи бачив цими останнiми днями Нiну, хоч образ улюбленоi дочки панував увесь час у нього в уявi. Не звертав уваги й на Дейна, чия постiйна присутнiсть у його оселi зробилася для нього звичайною справою, тепер, коли iх з’еднували спiльнi iнтереси. Зустрiчаючи молодого ватажка, вiн неуважно вiтався з ним i йшов собi далi, певно уникаючи його, прагнучи забути осоружне сучасне за працею, або поринувши у мрii, коли думки залiтають понад верхiвки пальм, линучи на величезних бiлих хмарах на захiд, туди, де рай Європи чекае на майбутнього схiдного мiльйонера. І Марула тепер, коли умову було складено й усi справи обговорено, не шукав товариства бiлоi людини. Але Дейн завжди никав бiля оселi, хоч рiдко лишався довго на березi. Щоденно вiдвiдуючи бiлу людину, малайський ватажок волiв тихенько прослизнути крiзь головний передпокiй дому й вийти до саду позад його, де горiло багаття пiд кухонним накриттям i гойдалися над ним казани з рисом пiд дбайливим доглядом господинi. Обминаючи це накриття з його чорним димом та гомоном нiжних жiночих голосiв, Дейн повертав лiворуч. Тут, край банановоi плантацii, росла купка бананiв та мангових дерев, утворюючи затiнок. Кiлька кущiв зовсiм вiдокремлювали це мiсце вiд усього свiту, й лише коли-не-коли сюди линув гомiн голосiв невiльниць та випадковий вибух реготу. Заходячи в цей захисток, вiн ховався вiд усiх очей i, прихилившись до рiвного стовбура високоi пальми, чекав з блискучими очима та упевненою посмiшкою на устах, поки не зашарудить злегка суха трава пiд легкими кроками Нiни.

З першоi хвилини, як очi його угледiли цю, на його думку, досконалу вроду, вiн вiдчув у серцi певнiсть, що вона буде належати йому. Вiдчув легкий подих обопiльного розумiння помiж первiсних iхнiх натур i зовсiм не потребував посмiшок мiсiс Олмейр, якими вона хотiла надати йому мужностi, використовуючи всi можливостi, аби зблизитись iз дiвчиною. І щоразу, коли вiн промовляв до неi, щоразу, коли дивився iй в очi, Нiна, хоч i одвертала обличчя, але почувала, що цього молодика iз смiливими очима та палкими словами, якi вона так залюбки слухала, судила iй, певне, доля. Вiн був немов втiлення ii мрiй – вiдважний, жорстокий, завжди напоготовi з метким ударом крiса для ворога й палкими обiймами для коханоi – iдеал малайського ватажка за традицiями ii матерi.

З солодким тремтiнням страху вiдчула таемну свiдомiсть свого спорiднення з його iстотою. Прислухаючись до його слiв, думала, що лише тепер справдi на свiт народилася, що живе лише бiля нього й, пiддаючись почуттю мрiйливого щастя, напiвзакривши обличчя, як звичай наказуе малайськiй дiвчинi, мовчки слухала мову Дейнову, що розсипала перед нею всi скарби кохання й жаги первiсноi його натури, з палким захопленням людини, незачепленоi впливом цивiлiзацii й позбавленоi стриманостi.

Багато щасливих скороминучих годин пролинуло пiд захистом мангових дерев за густою запоною приязних кущiв, поки верескливий голос мiсiс Олмейр не давав знаку, що настала мить небажаноi розлуки. Мiсiс Олмейр поклала на себе приемне завдання стежити, щоб якось ненароком чоловiк ii не перешкодив плавкому ходовi кохання ii дочки, до якого вона ставилася з великою прихильнiстю й iнтересом. Почувалася щасливою й гордою, бачачи пристрасне кохання Дейнове до Нiни. Вважала його за могутнього ватажка, а щедрiсть Дейнова задовольняла ii користолюбство.

Наперододнi того ранку, коли Балабатчi на власнi очi побачив, що пiдозрiння його мали рацiю, Дейн та Нiна довше звичайного лишались у своему захистку. На верандi вже залунали важкi кроки Олмейровi й нетерпляча вимога iжi, коли мiсiс Олмейр зважилась гукнути застереження. Марула, легко перестрибнувши через низьку бамбукову огорожу, прокрався непомiтно крiзь бананову плантацiю до мулкого берега струмка, тодi як Нiна поволi попростувала додому подавати батьковi iжу, як вiн того завжди вимагав. Цього вечора Олмейр почував себе досить щасливим. Всю працю було майже скiнчено, взавтра вiн спустить на воду човни. В уявi вже бачив скарби майже в руках i, держачи олив’яну ложку, забув про тарiлку рису, що стояла перед ним, упиваючись пишним бенкетом, який дадуть на честь його прибуття до Амстердама. Нiна, сидячи в довгому крiслi, слухала неуважно одрубистi беззмiстовнi речення, що зривалися з батькових уст. Експедицiя! Золото! Хiба це все ii обходить? Але коли батько згадав Дейна Марулу, дiвчина вся насторожилась. Дейн поiде взавтра бригом униз рiчкою й повернеться за кiлька день, говорив Олмейр. Дуже неприемна оця затримка. Лише Дейн повернеться, вони, не гаючи часу, вирушать у дорогу, бо вода в рiчцi прибувае. Вiн не здивуеться, якщо почнеться повiнь. Одсунувши нетерплячим рухом тарiлку, встав од столу. Але Нiна вже не слухала його. Дейн поiде! Тому вiн i наказав iй тим лагiдно-владним тоном, якому вона з такою радiстю корилася, зустрiти його на свiтанку в струмку Буланджi. Чи ж е весла в ii човнi? – думала вона. Чи все в ньому як слiд? iй доведеться вирушати ще вдосвiта, о четвертiй ранку, всього за кiлька годин вiдтепер.

Подумала, що iй не завадить одпочити перед тим, як вирушати в довгу плавбу вдосвiта, й пiдвелася з крiсла. Лампа горiла тьмяно, i батько, стомлений цiлоденною працею, лежав уже в гамаку. Нiна погасила лампу й увiйшла до великоi кiмнати, лiворуч передпокою, в якiй жила разом iз матiр’ю. Вона побачила, що мiсiс Олмейр, уставши з купи мат у кутку кiмнати, яка правила iй за постiль, нахилилася над одчиненою величезною дерев’яною своею скринею. Долi стояла половинка кокосовоi шкаралупи, налита олiею з бавовняною ганчiрочкою, заправленою замiсть гнота, i крiзь чорний запашний дим на мiсiс Олмейр падав червоний ореол свiтла. Спина ii була зiгнута, а голова й плечi заховались у глибокiй скринi. Вона нишпорила руками всерединi, звiдки лунав тихий дзенькiт немов срiбних монет. Спочатку не помiтила дочки, й Нiна, спинившись мовчки позад неi, дивилася на силу маленьких полотняних торбинок на днi скринi, звiдки мати виймала жменями блискучi гульдени та мексиканськi долари, пропускаючи iх струмочком крiзь пальцi, що скидалися на кiгтi. Їi, здавалося, тiшив музичний дзенькiт срiбла, а в очах iй вiдбивався блиск новеньких монет. Буркотiла сама до себе: «Це, це й оце! Незабаром вiн дасть бiльше – стiльки, скiльки я забажаю. Вiн – великий раджа, син неба. А вона буде ранi – вiн дав усе це за неi! Хто коли заплатив що за мене? Я – невiльниця! Нi, я мати великоi ранi!» Зненацька зауважила присутнiсть дочки й припинила свое бубонiння, з розгону зачинивши скриню. Тодi, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмiшкою на замрiянiм обличчi.

– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все мое – за тебе. Але цього не досить! Вiн дасть бiльше, ранiш нiж забере тебе на пiвденний острiв, де його батько королем. Ти чуеш мене? Ти варта бiльшого, внучка раджiв! Бiльшого! Бiльшого!

З веранди долинув сонний голос Олмейрiв, наказуючи мовчати. Мiсiс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кiмнати. Нiна лежала горiлиць на купi м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дiрку – вiкно у стiнi, на зорi, що мерехтiли в чорному небi. Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустрiч у величезному лiсi, далеко вiд усiх людських очей i голосiв. Їi душа дикунки, охоплена знову примiтивними пучуттями, а генiй цивiлiзацii пiд керiвництвом мiсiс Вiнк нiколи не мiг iх цiлком знищити, вiдчувала й гордiсть, i легеньке занепокоення з тоi високоi цiни, що призначила за неi практична ii матiр, але, згадавши палкi погляди й слова Дейновi, заспокоiлась i заплющила очi, здригаючись од приемного передбачення майбутньоi зустрiчi.

Бувае часом становище, коли варвари й так званi цивiлiзованi люди мають однаковi почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своею тещею, не дуже високоi був думки i про апетит цiеi шановноi особи до блискучих доларiв. Але цього туманного ранку, коли Балабатчi, вiдкинувши набiк усi державнi турботи, поiхав оглянути своi рибальськi снастi в струмку Буланджi, Марула, не маючи жодних сумнiвiв i не почуваючи нiчого, опрiч нетерплячки та жаги, веслував до схiдного берега острова, що його оточував саме цей струмок. Заховавши човен у кущах, вiн мерщiй пройшов острiвець, нетерпляче продираючись крiзь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережностi вiн не пiд’iздив човном до самого мiсця зустрiчi, як робила це Нiна, а лишав його в головному рукавi, тодi як сам простував пiшки на той бiк острова. Теплий густий туман щiльно огорнув його, але вiн устиг побачити мерехтливий вогник лiворуч iз оселi Буланджi i скерував вiдповiдно свiй шлях. Далi вже нiчого не бачив у вогкому запиналi туману, що все густiшав, i лише iнстинктивно не збився зi стежки, що вивела його саме на те мiсце по той бiк острiвця, куди вiн хотiв трапити. Вода прибила сюди величезну колоду, пiд прямим кутом до острова, й утворилося щось, немов невелика гатка, об яку, шумуючи й дзюркочучи, розбивалась прудка течiя. Вiн ступнув швидким упевненим кроком на колоду й за два стрибки опинився з другого ii краю, де бiля нiг його пiнячись вирувала вода.

Стоячи тут, самотнiй, вiдокремлений од усього свiту, тодi як небо, землю i навiть рiчку, що шумувала бiля нього, проковтнув густий ранiшнiй туман, Дейн прошепотiв iм’я Нiни в невидиму просторiнь, певний, що вона його вчуе, iнстинктивно почуваючи, що кохана дiвчина близько, що вона так само вiдчувае присутнiсть його, як вiн ii.

Над колодою виринула прова каюка Нiни. Вона високо стримiла над водою, бо дiвчина сидiла на кормi. Марула схопився рукою за борт i легко стрибнув у каюк, сильно вiдштовхнувшись. Легенький човник, корючись новому напрямку, обiгнув колоду, майже торкаючись ii, а рiчка, немов вiрний товариш, слухняно схопила його, повернула по течii i мовчки й прудко понесла помiж невидимих берегiв. І знову бiля нiг Нiни Дейн забув увесь свiт, вiдчуваючи, що його пiдхопила могутня хвиля кохання, порив радостi, гордостi й жаги. Знову переконався, що життя його неможливе без цiеi iстоти, яку вiн стискае в палких, могутнiх i довгих обiймах.

Нiна нiжно визволилася з його рук, тихенько засмiявшись.

– Ти перекинеш човна, Дейне, – прошепотiла вона.

Вiн з хвилину палко дивився iй ув очi, а тодi, зiтхнувши, вiдпустив ii i лiг на днi каюка, поклавши голову iй на колiна, й, дивлячись угору, закинув назад руки, оповивши ними стан дiвчини. Вона схилилася над ним, струсонувши головою, й довгi пасма ii чорного волосся закрили обличчя обом.

Так вони пливли течiею. Вiн говорив з грубим красномовством дикоi натури, що цiлком оддаеться могутньому почуттю жаги; вона, низько схилившись над ним, слухала гомiн його слiв, солодший для неi над саме життя. Для них обох не iснувало нiчого поза тендiтним iхнiм човником, тут був iхнiй власний свiт, сповнений потужного всеосяжного iхнього кохання. Вони не бачили, що туман перед свiтанком усе густiшае, а вiтер ущух, забули про велетенськi лiси, якi оточували iх, i про всю тропiчну природу, що завмерла в урочистiй тишi, чекаючи сходу сонця.

Туман низько стелився над водою, ховаючи човен з двома переповненими щастя й жаги юними iстотами, зорi зблiдли, а зi схiдного обрiю впала на небо срiблясто-сiра тiнь. Вiтрець анi подихав, i не ворушився причаiвшись лист. Безмежноi тишi широкоi рiчки не порушувала сонним сплеском риба, й усi живi створiння немов завмерли на березi. Землю, небо й рiчку – все огорнув глибокий сон, вiд якого, здавалося, нiколи не буде пробудження. Всi вияви життя й руху тропiчноi природи немов зосередились у палких поглядах очей i бурхливому стукотiннi сердець двох закоханих у хиткому човнику пiд бiлим запиналом туману на рiвнiй поверхнi рiчки.

Зненацька з-понад чорного муру дерев на березi Пантаi вибухнув величезний снiп жовтого промiння. Зорi згасли. Маленькi чорнi хмарки на зенiтi на мить спалахнули багрянцем. Легенький вiтрець – подих пробудженоi природи, – заворушивши густий туман, розiрвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його iз збриженоi поверхнi рiчки, що запроменiла лелiтками пiд яскравим денним свiтлом. Величезнi зграi бiлих птахiв кигикаючи закружляли над верховiттям пальм. На схiдному березi встало сонце.

Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Пiдвiвшись, скинув швидким поглядом угору й униз по рiчцi. Угледiв каюк Балабатчi позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливiй поверхнi води спереду – це був човен Тамiни. Обережно посунувся до прови й, приклякши навколiшки, взявся за гребку. Нiна теж схопилася за весло. Обое заповзято гребли, iз кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летiв уперед, лишаючи за кормою вузький слiд, облямований блискучим бiлим мереживом пiни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:

– Позад нас хтось пливе, Нiно. Не треба, щоб вiн нас наздогнав. Гадаю, тепер вiн надто далеко, щоб упiзнати нас.

– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, вiдповiла Нiна, не перестаючи гребти.

– Здаеться, я пiзнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й заслiплюе очi, але, я гадаю, це дiвчина Тамi-на. Вона щоранку приiздить на мiй бриг продавати пирiжки й часто лишаеться на цiлий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звiдси мiй човен.

Говорячи це, вiн стежив очима за широколистими нiпа, якi вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.

– Глянь, Нiно, – мовив вiн нарештi. – Бачиш, де кiнчаються пальми, стоiть дерево, схиливши вiти? Кермуй на оту велику зелену гiлку.

Вiн пiдвiвся, чекаючи, а човен поволi наближався до берега. Нiна пiдганяла його легенькими ударами весла. Досить наблизившись, Дейн схопився за величезну гiлку й, одкинувшись назад, проштовхнув човен пiд зелене склепiння гiлки, рясно оповитоi чiпкими рослинами, в маленький затишний куточок, немов у крихiтну бухточку, яку розмила в березi вода пiд час останньоi повенi. Дейнiв човен стояв тут, об’якорений закинутим у воду каменем, i Дейн перелiз до нього, держачи руку на борту Нiниного каюка. За хвилину обидва човни гойдалися спокiйно поруч, одбиваючись у чорнiй водi пiд тьмяним освiтленням, що ринуло крiзь зелений намет густого листя. Високо вгорi, на сонячному свiтлi, горiли полум’ям ряснi багрянi квiти, обсипаючи iм голови дощем великих червоних пелюсток, що, виблискуючи росою й повiльно кружляючи, падали пахучим струмком. І вгорi, i внизу, i в соннiй водi, усюди, навколо помiж буйноi рослинностi, що купалась у теплому повiтрi, видихаючи мiцнi й терпкi пахощi, провадила iнтенсивну роботу тропiчна природа. Рослини тяглись угору, сплутуючись, переплiтаючись у неймовiрному безладдi, в дикому божевiльному прагненнi, чiпляючись одна за одну й мовчки, в безнадiйному зусиллi тягнучись угору до життедайного сонячного свiтла, немовби iх опосiв раптовий жах гнилоi маси внизу, злякали смерть i гниття, з яких вони народилися.

– Тепер ми мусимо попрощатися, – мовив Дейн пiсля довгоi мовчанки. – Тобi треба вже вертатися, Нiно. Я чекатиму, поки сюди надiйде бриг, i тодi сяду на борт.

– Тебе довго не буде, Дейне? – тихо спитала Нiна.

– Довго! – вигукнув Дейн. – Чи згодиться людина довго лишатись у темрявi? Коли я далеко вiд тебе, Нiно, то я немов слiпий. Як можу я жити без свiтла?

Нiна перехилилась через борт, щасливо й гордо посмiхаючись, i, взявши помiж рук обличчя Дейно-ве, глянула йому в очi нiжним запитливим поглядом. Очевидячки, вона знайшла в них пiдтвердження слiв, щойно сказаних, бо почуття радостi полегшило iй сум розлуки. Вона вiрила, що йому, нащадковi великих раджiв, синовi славетного ватажка, владаревi життя й смертi сонце свiтить лише в ii присутностi. Могутня хвиля вдячностi й кохання залила iй серце. Як зможе вона висловити своi почуття до того, хто дав iй стiльки радостi й гордостi? І в бурхливому поривi жаги, немов блискавка, спалахнув у неi спогад про осоружну й майже забуту цивiлiзацiю, на яку вона лише одним оком глянула в давнi днi примусу, горя й гнiву. У холодному попелi свого ненависного й гiркого минулого вона знайшла ознаку любовi, гiдний вияв безмежного захоплення, що вiдчувала в цю мить, i запоруку яскравого пишного майбутнього. Оповивши руками шию Дейнову, вона припала до його вуст довгим жагучим поцiлунком. Вiн заплющив очi, здивований i зляканий бурею, яка знялась у нього в грудях од цього, досi йому незнаного дотику, й довго пiсля того, як Нiна проштовхнула свiй каюк у рiчку, вiн лишався нерухомим, не наважуючись розплющити очей, iз страху втратити почуття п’янкого раювання, яке вiн уперше вiдчув.

Тепер, вiн гадав, йому бракуе лише безсмертя, щоб стати богорiвним, i iстота, яка вмiе так одчиняти йому браму раю, мусить належати йому – незабаром буде належати йому назавжди!

Розплющив очi саме вчасно, щоб побачити крiзь зелене склепiння витких рослин прову брига, що повагом плив униз рiчкою. Йому треба було сiдати на корабель, але брав жаль залишити те мiсце, де вiн зазнав стiльки щастя. «Встигну ще. Хай собi пливе», – пробурмотiв сам собi Дейн, знов заплющивши очi пiд червоним дощем пахучих пелюсток i намагаючись викликати в уявi минулу подiю i розкошi раювання, i тремтiння страху.

Вiн мусiв, кiнець кiнцем, вчасно сiсти на бриг та виконати купу справ, i даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ рiчки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнiм, хiба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорнi хмари, й частi дощi вiшували, що мае установитися дощова пора з грозовицями та зливами, якi зроблять рiчку неприступною для тубiльних човнiв.

Тиняючись мулким берегом бiля своеi оселi, Олмейр занепокоено стежив за рiчкою, що поволi бут-нiла цаль за цалем, пiдповзаючи до човнiв, уже полагоджених та вишикуваних у шерег пiд накриття iз мат. Доля, здавалося, насмiялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди пiд дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, вiн вiдчував якусь безнадiйну байдужiсть. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя. Цi два мерзенних дикуни – Ла-камба й Дейн, обiцяючи свою допомогу, пiдбили його витратити останнi долари на устаткування човнiв, а тепер один десь завiявся, а другий замкнувсь у своiй оселi, не подаючи жодних ознак життя. Навiть пройдисвiт Балабатчi, думав Олмейр, не показуе носа з тоi пори, як вiн продав йому весь рис, мiдянi гонги та тканини на потреби експедицii. Витягли у нього останнiй грiш, а тепер iм байдуже, чи вiн поiде, а чи залишиться. І, безнадiйно махнувши рукою, Олмейр починав поволi здиратися на веранду нового свого будинку, щоб заховатись од дощу i, схилившися на бильця та втягттти голову в плечi, поринав у гiрку задуму, забувши й про час, i про голод, глухий до верескливого голосу дружини, що кликала його вечеряти. Тодi, вiдiрвавшись од журливих думок при першому гуркотi вечiрнього грому, вiн поволi волiкся на мерехтливий огник староi своеi оселi. Напiвзавмерла надiя надприродно загострювала йому слух, роблячи його чутливим до найменшого згуку на рiчцi. Кiлька вечорiв поспiль чув вiн плюскiт весел на водi й бачив невиразнi обриси човна. Окликав людей, що маячили перед ним у млi, й серце йому тремтiло в раптовiй надii почути Дейнiв голос. Щоразу тяжко зневiрявся, бо в одповiдь чув, що це якiсь араби iдуть одвiдати сидня Лакамбу. Це спричинилося до багатьох безсонних ночей, витрачених на мiркування, якi ще пiдлоти надумують йому оцi поважнi люди. Нарештi, коли всi надii, здавалося, вмерли, вiн зрадiв, почувши Дейнiв голос. Хоч Дейн дуже хапався побачити Лакамбу, i Олмейр вiдчув занепокоення, бо не вiрив у приязнь Лакамби до нього. Проте Дейн вернувся кiнець кiнцем. Очевидячки, мае намiр виконати свою умову. Сподiванки його ожили знов, i цiеi ночi Олмейр мiцно спав, тодi як Нiна стежила за розгнiваною рiчкою, що пiд бичем зливи бiгла прудко до моря.




Роздiл VI


Дейн не дуже барився, перепливаючи рiчку пiсля того, як залишив Олмейра. Зсiв на березi бiля купки хаток, що належали до резиденцii самбiрського раджi. Тут, певно, когось чекали, бо ворота стояли вiдчиненi, й люди зi смолоскипами в руках напоготовi були проводити гостя похилим дерев’яним помостом, що вiв до бiльшого будинку, який посiдав сам Лакамба й де обговорювалися та вирiшувались усi державнi справи. В iнших будiвлях жили численнi жiнки та родина владаря.

Оселя Лакамбова мiстилась у мiцнiй будiвлi з грубих дошок на високих палях, з верандою iз розщепленого бамбуку, яка оточувала весь будинок, i неймовiрно високою гостроверхою покрiвлею з пальмового листя, що спиралася на почорнiлi вiд диму численних смолоскипiв крокви.

Будiвля стояла рiвнобiжно рiчцi одним боком до шлюзу, звiдки йшов похилий помiст просто до дверей. Пiд нерiвним освiленням димних смолоскипiв Дейн угледiв невиразнi постатi озброених людей у чорному затiнку праворуч. З iхнього гурту вийшов Балабатчi, щоб одчинити дверi, i Дейн увiйшов до раджевого покою, де той приймав численних своiх одвiдувачiв. Це була приблизно третина всiеi будiвлi, вiдокремлена вiд решти помешкання важкими запонами з европейськоi тканини. Бiля самоi запони стояло велике крiсло з якогось чорного дерева, прикрашене рiзьбленими вiзерунками, а бiля нього незграбно змайстрований стiл. Поза цим кiмнату умебльовано лише силою мат. Лiворуч од входу стояли грубi козла, до яких прихилено було три рушницi з приладженими до них багнетами. У затiнку пiд стiнкою особиста охорона Лакамбова – усе родичi або приятелi – спали безладною купою брунатних рук, нiг та рiзнобарвних уборiв, часом порушуючи тишу випадковим хропiнням або стогоном. На столi стояла пiд зеленим дашком европейська лампа, освiтлюючи Дейновi все в покою.

– Щасливий вiтати тебе тут i запропонувати вiдпочинок, – мовив Балабатчi, запитливо дивлячись на Дейна.

– Менi треба поговорити з раджею, – вiдповiв Дейн.

Рухом висловивши згоду, Балабатчi повернувся до мiдяного гонгу, що стояв пiд козлами, й двiчi з силою вдарив у нього.

Лункий дзвiн розбудив охорону. Хропiння ущухло, розкиданi ноги пiдтяглись, уся купа заворушилась i поволi почала набувати вигляду окремих людей, якi, позiхаючи, протирали заспанi очi. Поза запоною ви-бухла жiноча балаканина. Тодi долинув бас Лакамби:

– Це арабський купець?

– Нi, туане, – вiдповiв Балабатчi. – Це, нарештi, вернувся Дейн. Вiн прийшов на важливу розмову з тобою, бiтчара, якщо твое милосердя дае згоду.

Очевидячки, у Лакамби вистачило на це милосердя, бо за якусь коротку мить вiн вийшов iз-за запони. Та воно не сягало так далеко, щоб походити бiля свого туалету. Короткий червоний саронг, обмотаний нашвидку навколо стегон, було все його убрання. Милосердний владар Самбiру видавався сонним та сердитим. Вiн сiв у крiсло, розкарячивши ноги, спершись руками на поруччя й опустивши голову на груди, та, сопучи, наче ковальський мiх, злiсно чекав, поки Дейн розпочне важливу розмову.

Та Дейн не квапився починати. Утупивши погляд у Балабатчi, що з комфортом умостився навпочiпки бiля нiг свого господаря, вiн, злегка схиливши голову, стояв мовчки, немов уважно чекаючи на мудре слово.

Нахилившись уперед i стримано кашлянувши, Балабатчi пiдсунув кiлька мат, щоб сiсти Дейновi, тодi палкою швидкомовкою почав запевняти його верескливим своiм голосом про велику радiсть усiм з так довго сподiваного Дейнового повернення. Серце його, Балабатчi, зголоднiло, не бачучи обличчя Дейнового, а вуха зiв’яли, не чуючи свiжих згукiв Дейнового голосу. Вуха й серця усiх iнших теж у такому сумному станi, запевняв Балабатчi, широким рухом показуючи на другий берег рiчки, де спокiйно дрiмало селище, несвiдоме тiеi великоi радостi, що чекае на них узавтра, коли стане вiдома присутнiсть Дейнова помiж них. «Бо, – провадив Балабатчi, – що може дати радiсть бiднiй людинi, як не щедрiсть багатого купця або могутнього…»

Тут вiн враз урвав з удаваною нiяковiстю, бiгаючи оком по пiдлозi, а на знiвечених його вустах промайнула винувата посмiшка. Раз чи двiчi пiд час його промови по обличчi Дейновiм пробiгав смiхотливий вираз, що потiм його заступила удавана поважнiсть. Чоло Лакамбi похмурилось, а вуста злiсно сiпались, коли вiн слухав красномовство першого свого мiнiстра. В мовчанцi, що запала пiсля того, як Балабатчi перестав говорити, залунав хор рiзнотонного хропiння з кутка, де охоронцi поновили перерваний сон, але вiддаленого гуркоту грому, який викликав у серцi Нiни турботу за коханого, трое чоловiкiв не чули, кожний заглиблений у думки про власнi своi справи, де важилося життя i смерть.

Пiсля короткоi мовчанки Балабатчi, облишивши тепер пишне двiрське красномовство, знову почав говорити, але короткими уривчастими реченнями й притишеним голосом. Вони дуже непокоiлись. Чому Дейна так довго не було? Люди, що живуть на низах рiчки, чули вибухи з гармат i бачили вiйськовi кораблi голландцiв у лиманi помiж острiвцiв. Тому вони дуже непокоiлись. Кiлька день тому до Абдули дiйшли чутки про якесь лихо, i з того часу вони чекали на приiзд Дейнiв, боючись, що з ним трапилась якась нещаслива пригода. O^ днi вони зi страхом заплющували очi й прокидалися занепокоенi й тремтячи ходили берегом, немов чекаючи ворожого нападу. Але все це почували, лише турбуючись про Дейна. Чи не заспокоiть вiн тепер iхнього страху, не за них самих, а за нього? Вони за себе спокiйнi, бо вiрнi й вiдданi могутньому раджi Батавii, – нехай доля даруе йому перемогу на радiсть i щастя його пiдданцiв! «Потiм, – провадив Балабатчi, – Лакамба, мiй господар, змарнiв у турботах за купця, якого вiн узяв пiд свою охорону. Так само й Абдула, бо невiдомо, що сказали б недобрi люди, якби випадково…»

– Мовчи, дурню! – злiсно буркнув Лакамба.

Балабатчi урвав iз задоволеною посмiшкою, тодi як Дейн, що, немов зачарований, стежив за ним, зiтхнувши з полегкiстю, повернувся до самбiрського владаря. Лакамба не ворохнувся й, не пiдводячи голови, дивився спiдлоба на Дейна, голосно сопучи й зi страшенно незадоволеним виглядом надувши губи.

– Говори, Дейне! – промовив вiн нарештi. – До нас доходило багато чуток. Багато вечорiв поспiль мiй приятель Решид приходив до мене з поганими звiстками. Новини рознеслись по всьому надбережжю. Та, можливо, вони брехливi. В устах людей тепер бiльше неправди, як за днiв моеi молодостi, але мене й тепер не легко пiддурити.

– Усi моi слова правдивi, – безтурботно мовив Дейн. – Якщо хочеш спитати, що трапилося з моiм бригом, то знай, що вiн у руках голландцiв. Вiр менi, раджо, – провадив вiн з раптовою енергiею, – у оранг-бленда е добрi приятелi в Самбiрi, бо iнакше звiдки б вони знали, що я iду звiдси?

Лакамба глипнув коротким ворожим поглядом на Дейна. Балабатчi спокiйно пiдвiвсь i, попростувавши до козел, ударив в гонг.

За дверима залопотiв тупiт босих нiг. У хатi прокинулась охорона й сидiла, дивлячись перед себе з сонним здивуванням.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45129972) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.