Книга - Повість про санаторійну зону

Повiсть про санаторiйну зону
Микола Хвильовий


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Повiсть про санаторiйну зону» Миколи Хвильового – соцiально-психологiчний твiр, героi якого живуть лише примарними надiями на майбутне i на вiдродження нацii, однак, цi надii з кожним днем вiддаляються***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.





Микола Хвильовий

ПОВІСТЬ ПРО САНАТОРІЙНУ ЗОНУ



Із щоденника хвороi: «…І стоiть той тихий осiннiй сум, що бувае на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ злiтае з печальноi бiлонфгоi берези, коли глибокою пустелею вiдходить голубе небо в невiдомий дальнiй димок…»







І


Над сторожкою тишею санаторiйного закутка метнувся молодий голос i – пропав. Але дзвiнкий вiдголосок, затихаючи за дальнiми осоками, ще довго стояв над рiкою.

– Ма-а-айо!

На зонi конав нiжний присмерк. Вечiр стояв стрункий, прозорий i легкий, мов трусиковий пух. Крiзь гущавину кучерявих дерев линула тиховiйна жура. Стояло глибоке лiто. Над верандою жеврiла голубоока суета вечiрнього неба, а з безоднi виринав молодик: неяснi лiнii i мiдний нiмий хребет.

На Гралтайських Межах ледве чутно кричав санаторiйний i дурень.

І тодi ж iз-за пишноi яблунi вийшов ординатор i пiшов по дорiжцi – суворий, у бiлому халатi, пенсне в землю. Вiн провiряв останню лежанку. На другому краю санаторiйноi зони суетилась сестра з термометром. Потiм сестра пiшла березовий куток, пiдiйшла до порожнiх койок i сказала:

– Ах, Боже мiй! І сьогоднi шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарештi, анарх?.. А-ах, Боже мiй!

Але iй нiхто не вiдповiв. Тiльки легенький вiтер шамотiв у дикому малиннику й виганяв на трави табунцi зелених хвиль.

Сестра трохи постояла в роздум’i й раптом кинула, повертаючись до койок з хворими:

– Скажiть, будь ласка, анарховi, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? – І пiшла туди, де стояв суворий ординатор…

Потiм хтось вибiг за зону i – в рупор:

– Аго-о-ов!

Насторожилася рiка й понесла озов на низини, на плеса, i замираючи. І знову нiчого не чути. Тiльки зрiдка з десятин мiськоi в’язницi долiтав волохатий гомiн: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.

Нарештi з дикого малинника вискочила Майя. Слiдом за нею своею звичайною млявою ходою – величезний волохатий анарх. Скоро лежали на своiх койках i перекидались фразами. Скоро заговорила й Унiкум: вона нiколи в таких випадках не мовчала. Унiкум мае для цього спецiальну тираду, що в нiй згадуеться Савонаролу, флорентiйцiв, аскетизм, жах, ридання й т. д., i все це недвозначний натяк на анарха.

Хтось позiхнув. Очевидно, тирада не тiльки на того, кому ii було призначено, але й на решту публiки вже не впливала. Проте незабаром i сама Унiкум замовкла: мабуть, i iй було нудно. І справдi: промову ii зовсiм не розраховано на анархову запальнiсть. Вона добре розумiе, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала – i все!

Тiльки за пiвгодини миршавий дiдок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:

– Хе… Хе… Тавонарола!

Цим би, очевидно, i злiквiдовано було вiдголоски на тираду Унiкум, коли б не Хлоня.

– А що то значить «тавонарола»? – спитав вiн дiдка, нервово одкинувши голову.

– Тантiменталiтм – от що! – кинув дiдок i за хiхiкав.

Цього було досить. Така вiдповiдь зiрвала Хлоню, «нашого оригiнального пацанка», як його називали хворi, «нашого меланхолiка», що за кiлька мiсяцiв встиг чотири рази збiгати до рiки топитися.

Хлоня зiрвався з мiсця i, пiдбiгши до дiдка, закричав iстерично.

– Ну да! Ну да! Сентименталiзм!.. Але ти розумiеш, що це? Чуеш, чортова тютя?

Всi обернулись. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос – i так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторовi. Хiба анарх маленький? Та вiн же дiдка може одним пальцем убити! Хiба вiн не постоiть за себе, коли вiн всерйоз приймае цю кличку? А що тут особливого? Невже Савонарола – таке погане iм'я?.. Нарештi, чого ж анарх мовчить?.. От ще байдужий ведмiдь!

А з Хлонею треба покiнчити. Бо ж i справдi нiхто нiчого не знае про справжнiй душевний стан цього хлопця. Можливо вiн просто рисуеться… А коли вiн iстерик, треба лiкуватися, для цього есть спецiальнi лiкарнi. Не можна допускати, щоб вiн наводив терор на весь санаторiй.

Сестра Катря заспокоювала хворих. І коли на койках стихло, вона звернулася до Хлонi:

– Навiщо ви так?.. Ах, як негарно!

Хлоня мовчав.

Анарх теж не промовив жодного слова. Всi цi «iсторii» давно йому обридли, i вiн не буде втручатися в розмову.

Краще вiн буде уважно дивитися на чисте прозоре небо i мрiяти. І вiн мрiе. Вiн бачить, як у небi росте хрустальна фортеця з неможливо синiм фасадом, як по безкрайому горовому океанi, починаючи свiй повiтряний путь вiд експериментальноi ферми, пливуть бiлi барашки на своiх бiлорунних човнах. І коли б не цей негарний смiшок, що ним весь час смiялася Майя (була в тому смiшку якась неприемна нотка), анарх почував би себе цiлком добре. Принаймнi зараз.

Майя знову засмiялась.

Звичайно, можна повернутись i спитати, чому iй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смiшне. На тiм i крапка. А справдi це не так. Вiн мае на це докази.

Нарештi, всi цi iдiотськi iсторii з Савонаролою, безперечно, не обходяться без ii злого язичка.

Сестра Катря остаточно заспокоiла хворих. Власне, нiхто й нiкого не хотiв ображати (виправдувався дехто), i зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сiрого санаторiйного будня.

Над санаторiем стояла сторожка тиша. Проходила остання лежанка. Розкиданi по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Хворi чекали вечерi.

Але за чверть години до дзвоника бiля пустельноi клумби на пiвнiчному краю будинку раптом виросла фiгура. Одразу ж мало не всi звернули на неi увагу.

Майя цiеi фiгури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:

– Ну… як дiла?

– Не знаю! – неохоче кинув той.

Тодi Майя пiдвелась i сiла бiля нього. Потiм погладила його волохату голову своею вихоленою рукою:

– Ах ти, моя волохатко!

– Майо!.. Не треба! – тихо сказав вiн i взяв ii не в мiру тонку талiю в свою мускулясту руку.

Вона засмiялася тихим смiшком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд i обидва перевела до тонкоi сорочки на своi тугi груднi яблука.

– Не тре-ба? – протягнула Майя, i, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролочко! Вiн i досi тут?

Атож! І справдi бiля клумби з клунком метранпаж. Сьогоднi зранку вiн прийшов у санаторiй i рiшуче заявив, що не пiде вiдцiля. Це було трохи комiчно, але й трохи трагiкомiчно, як дехто казав.

Метранпаж заявив, що вiн хоче оселитись на санаторiйнiй зонi. Вiн мае вiд свого виробництва вiдпустку, та вiн не мае можливостi подихати свiжим повiтрям. А через те, що в державних санаторiях завше забрано всi безплатнi мiсця i – мiж нами кажучи (на це «мiж нами кажучи» метранпаж зробив декiлька наголосiв) – не тими, кому слiд забирати, – вiн революцiйним шляхом хоче виправити деякi дрiбненькi хиби «нашого» апарату.

Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечерi. Метранпаж чекав.

– Коли хочеш – це менi подобаеться, – сказала Майя, – бо це справжня упертiсть.

– Упертiсть – то так, але подивiться на анарха, – говорила на дальнiй койцi Унiкум. – Це ж цiлi океани iронii, цiлi таемницi анархiстськоi мудростi. Як же: республiка покинула метранпажiв!

Унiкум i тепер нiхто не вiдповiдав.

Падало сонце. Нечутно гримiло за рiкою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич…

Анарх раптом згадав тихий негарний смiшок. Вiн подивився на Майю й коротко кинув:

– От!

– Що от? – суворо, мiняючи тон, спитала та. – Особливого нiчого не бачу.

Вона розумiе, куди закидае вiн, i вона цинiчно заявляе, що ii не тiльки радуе, але й злить метранпажева впертiсть. Майя добре знае життя й знае таких плебеiв, котрi тiльки-но й кориснi, що своею товстозадою пiд боком. Ця ж, остання, продае на бульварi бублики (мухи загадили) або гнилi вишнi: на фунт пiвфунта хвостикiв – i плюе на все i вся.

– Але це ж ти про дружину? – вставив анарх.

– Знаемо! – грубо кинула Майя. – Знаемо, що таке вплив оточення!

Вiн не сперечався, вiн навiть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Вiн знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майею будуть тримати його в поганому настроi декiлька днiв… І, власне, навiщо це робити? Коли вiн незадоволений з санаторiйноi публiки i вважае, що iй не мiсце тут, коли вiн так уже симпатизуе опозицii, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, i сам вiн недалеко одiйшов вiд Унiкум, припустимо.

– Не! Зрозумiйте, – говорила десь Унiкум. – При чому тут ми?

– Е, на злодiю шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеi все розумiють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати мiсця метранпажам.

– Махаiвщина! – i Унiкум удавано позiхнула.

Перекидались фразами, мов флiртували: гостро. Анарх подивився на клумбу: до метранпажа пiдiйшла сестра.

Тодi заворушилася зона. Кожне навiть нiкчемне явище зустрiчали тут iз хвилюванням, iз сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторiй, i полетiла чутка по койках.

Одна рудоволоса дама скочила з лiжка й запитала:

– Ви не бачили, який вiн?.. Дуже старий?..

– Так що метранпажi не котячоi породи! – вульгарно вiдрубали плебеi. – «Пуговки не вкрутиш!».

– Галдiть! – i дама сплюнула.

Але шум не стихав.

…І тодi ж рiшили, що перший метранпажiв учинок був досить оригiнальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою на протязi кiлькох санаторiйних буднiв. Вiд метранпажа чекали нових трюкiв.

Вже свiтловi тiнi пали на яблунi, i яблунi стояли тихо, нерухомо. Пуховi сплески повисли над рiкою: грали верховоди. Вiд кошари запахло дальнiм гноем.

– Тям! Тям! Тям! – прозвучало бiля центрального будинку.

Розбитим черепком мiдi кiнчалась остання лежанка. Хворi пiдводились i йшли до веранди.




ІІ


На другий день узнали: метранпаж – iз центру, прiзвище – Карно! Вiн одразу ж всiх зацiкавив. Зацiкавив i своею поведiнкою i своiми манерами.

Вiн, скажiмо, дивився завше так, нiби говорив iз людиною на двi голови нижчою за себе: якось зверху вниз ухитрявся вiн ставити своi очi, i так з усiма, навiть iз тими, кому вiн був по плече. І коли потiм (ще приклад) йому приходилось зустрiчатися з випадковими людьми, якi не знали його, вiн, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його спiвбесiдник не здавав, як казали санаторiйцi, «внутрiшнi» позицii.

Колись, коли падали легкi тiнi, з дального поселку до гори пiдвiвся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.

Хлоня подивився задумано в гущавину дерев i сказав, звертаючись до метранпажа:

– Чуете, як гудить? Як вам? Подобаеться?

Анарх чомусь подумав, що Карно нiчого не скаже, а миршавий дiдок i зараз буде фольконiти гнилими зубами. Тому вiн i одвернувся до веранди.

Дiдок i справдi щось сказав. І те, що вiн сказав, було, як i завжди, безглузде. Анарх не втерпiв i пiдвiвся. Вiн подивився навкруги себе: нiкого з медичного персоналу не було. Тiльки сестра Катря маячила пiд яблунею з одуванчиком у руцi.

Стояла гаряча тиша. Навiть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фейерверк, i розтанув у просторах бiлим димком.

Анарх пiшов повз койок, що на них лежали хворi. Недалеко вiн почув розмову. Один iз хворих натхненно розповiдав про барикади пiд Киевом, про божевiльного Муравйова, про арсенал.

За асоцiацiею – божевiльний Муравйов – вiн подумав про розстрiли й тут же, зиркнувши на оповiдача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрi поповнити про його анамнез. І це неприемно вразило й зiпсувало й без того поганий настрiй. «Для чого анамнез?». І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причiпка: просто треба комусь поповнити його бiографiю.

Словом, сьогоднi вiн знову вiдчув тривогу.

До анарха пiдсунула койку Унiкум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.

– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унiкум, звертаючись до анарха.

Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманiя. Вона буквально й остаточно нiкому не дае покою.

– Знаете, краще було б, коли б ви до мене не приставали!

– Що? – скрикнула Унiкум.

Хтось ще раз пирхнув.

Тодi Унiкум, щоб вийти з нiякового становища, пiдвелась i погладила своею рукою загорiлi анарховi груди. Потiм нахилила голову на бiк, на дикий малинник: мовляв, ходiм! І раптом одвернулась.

– От iще нелюдимий!

– І справдi: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, i кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, i йшов би!

– Нiкого я не кличу, – образилась Унiкум. – Подумаеш, яка цяця! – i понесла свою койку до веранди.

Майя випровадила ii iронiчним поглядом, потiм розставила руки й затопила яблуневий глуш:

– О-о-о!

– Так кричить санаторiйний дурень! – подав iз дальньоi койки психопат.

– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бiк Майя.

Психопат усмiхнувся: «Життя?». Вiн нiколи цьому не повiрить. Дiдок правий: у неi, безперечно, хворий огник в очах.

«О» пiшло в глуш, у бур'яни й там поринуло, щоб бiльше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибiгла сестра й одразу ж накинулась:

– Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторовi скажу!

Майя звернулася котятком. Майi нема. Майя нiколи не кричала.

– Хто ж?

– О! – i Майя показала пальцем на анарха.

Сестра до нього; мовляв, такий серйозний – i на тобi. Що це з ним? То невчасно на койку лягае, то ще що-небудь. Це ж недисциплiнованiсть! Так порушувати санаторiйний режим нi в якому разi не можна. Вiн мусить негайно себе виправити – iнакше, будуть неприемностi.

Але сестру несподiвано перебив метранпаж.

– Це кричали вони! – сказав вiн, роблячи наголос на «вони», i махнув рукою в Майiн бiк.

– Що? – зробила здивованi очi Майя.

– Нiчого! – спокiйно сказав Карно i потiм раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишенi?

– В кишенi?

– Я питаю: що то у вас лежить у кишенi?

Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонiв. Проходячи повз загороджений молодняк, вiн зiрвав три яблука, що iх хотiв дати Хлонi. Тепер Карно його несподiвано поставив у таке становище, нiби вiн тiльки те й робить, що нищить заборонений молодняк.

– Яблука, – сказав вiн i витяг iх.

– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж i перевiв свiй iронiчний погляд на Майю.

До цього часу анарх жодного разу не говорив iз Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажiв голос вiн уже десь чув. Анарх навiть пам'ятае: саме такий упертий, повний сарказму, з гаркавим акцентом.

Сестра здвигнула плечима й одiйшла вiд койки. Наступила нiякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останнiй – iронiчно на неi. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дiдок, що пiдсiв до нього, вiн мусив би кудись одiйти.

Дiдок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нiсенiтницю про Рiчардсона, про сентименталiзм. Це була одна з його улюблених тем. Майя, мовляв, не бiблiйська Рахiль (смакував вiн далi), але щось подiбне. Знаете: фосфоричний блиск, легенька хвороба в очах, нiжка, знаете, коли неловко сяде напроти без панталонiв.

– Хе… хе… Тантiменталiтм?

Анарх тiльки хмурився. Вiн завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нiм прокидалась у такi моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути це слиняве белькотiння, що його вiн приймав як молитву перед своiм могутнiм тiлом.

Тепер анарх просто не чув дiдка. Вiн крадькома поглядав на метранпажа i з кожним поглядом усе бiльш находив знайомих рис у його обличчi. Один раз йому навiть здалося, що це його старий знайомий.

Пiдiйшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвiнок i зашумiли хворi, пiдiйшов психопат.

Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й нiби щось згадував.

Розмови йшли на антирелiгiйнi теми. Дiйшли, нарештi, до попiв, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сiдали. Говорили й про iнших: про святих i преподобних Онанiiв i Озарiiв. Для вiдомого кола й це улюблена тема. Дiдок i тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.

– Ви кажете пiп? Добре! Утилiзируй i попа! Нема в нетрях ячейки – хай пiп агiтуе з амвона. І потiм я думаю, – додав вiн, – що i в цiм оновленнi iкон есть своя прелiсть. По-моему, це все-таки мiстика революцii. Не погоджуетесь?

Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того, Майя назвала придуркуватим, за що психопат i образився.

Нарештi, коли бiля жовтого пiсочку хтось крикнув: «Хто робив – той валяв», публiка кинулась туди. І через деякий час на койцi зосталися: анарх i сестра Катря.

Ця дiвчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт i черезмiрна делiкатнiсть утримували ii вiд такоi безцеремонноi й уiдливоi нав'язi, на яку здiбна була Майя. І тому не дивно, що анарх, порiвнюючи, також рiдко бачився з сестрою Катрею, як i з Хлонею (останнiй взагалi любив самотнiсть).

Зiйшовся анарх iз цiею дiвчиною в першi днi свого промешкання на санаторiйнiй зонi. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря вiдрекомендувала йому Хлоню. Сестра Катря була тихою дiвчиною, голос ii нiколи не пiдносився на вищi нотки, i навiть тодi, коли вона хотiла висловити свое обурення, у неi нiчого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своею, а саме некрасивiстю, в якiй була своерiдна краса: саме цим трохи кирпатеньким носом i безцвiтними тихими очима. Вся ii одiж сидiла на нiй якось незграбно, але i в цьому була своя привабливiсть. Особливо подобались анарховi неслухнянi кучеряшки з ii русявого волосся, «вiчна» бiленька блузка, на шиi – «вiчний» бантик «котиком». Чимсь древнiм, забутим, але й близьким вiяло вiд цього бантика.

І зараз, коли публiка розбiглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху дорiжку в крижовник, що по нiй ходили тургеневськi дiвчата.

Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальноi ферми вiдходила сонячна дорога. На поверхнi рiки бiгали срiблястi зайчики i похило – пiд вагою сонця – стояли осоки. Бiля домiв вiдпочинку зрiдка прокидалися голоси, але глохли в сонячнiй порожнечi.

Сестра Катря подивилася своiми тихими очима на анарха й сказала:

– Знаете? Скоро iду. Подала рапорт.

– Зовсiм?

– Так! Буду працювати десь в iншому мiсцi…

– І радий за вас, i шкода, що iдете! – сказав анарх ласкавим голосом: вiн завжди почував необхiднiсть говорити з сестрою Катрею задушевно.

– А ви ж коли? – спитала сестра Катря.

– Думаю, через два мiсяцi – не бiльше: бачу – мене збираються затримати тут.

– Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подiбне до iстерii.

– Можливо! – покривився вiн.

Потiм сестра Катря скаржилась, що бути бiля города в нетрях надто важче, нiж десь у далеких нетрях. І потiм вона вже не буде сестрою. Але сестра Катря розумiе, що для анарха ця тема не зовсiм приемна.

– Ну, колись i ви виiдете! – сказала вона, зиркнувши на рiку, i задумалась.

Вiн скинув очима в яблуневий глуш i подумав: «Колись». І раптом захотiлось йому образити цю милу дiвчину. Вiн ледве стримав себе, щоб не сказати: «А чи не хочете ви комбiнацii з трьох пальцiв?». Чому це всi певнi, що вiн у станi повного анабiозу? Чому це всi говорять iз ним таким жалiсливим тоном, нiби й справдi з ним дiеться щось неладне? Безперечно, вiн мусить пiдлiкуватися… Але що з того?..

З рiки вiйнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись i пiдкреслюючи своi фрази жестами степовоi дiвчини: наiвними i м'яко-суворими. Темою ii оповiдання були нашi сiрi санаторiйнi «буднi», що з iх кола вона шукала виходу.

– Це якась iдiотська плутанина! – сказала сестра Катря й наiвно подивилася на осоки. – Це якась iдiотська проблема, i iй нема нi кiнця, нi краю. Я буквально не розберу: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик. Знаете, мисль пiдiйде до цiеi мовчазноi стiни й робиться порожнiм дрiб'язком. Ви не думайте, що я тут, на санаторiйнiй зонi, давно. Нi, я бiльш, як пiвроку, нiде не проживу. Це – натура. Інодi дивуються: я така тиха, смирненька дiвчина – i така непосидюща… І уiду я вiдцiля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цiеi буденноi мiзерii…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mikola-hviloviy-8345444/pov-st-pro-sanator-ynu-zonu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.