Книга - Іван Виговський

Іван Виговський
Юрiй Андрiйович Мицик


Знаменитi украiнцi
Іван Виговський – один з керiвникiв Нацiонально-визвольноi вiйни 1648—1658 рр., найближчий помiчник Богдана Хмельницького у розбудовi Украiнськоi держави, переможець в битвi при Конотопi. Ставши гетьманом у надзвичайно складний перiод, Виговський намагався за будь-яку цiну зберегти незалежнiсть Украiни, на яку почав зазiхати царський уряд, проте не змiг об'еднати рiзнi верстви украiнського суспiльства i втратив владу. Вже не маючи владних повноважень, вiн зробив останню спробу прислужитися своiй краiнi, але загинув на самому початку нового етапу свого життя.





Юрiй Мицик

Іван Виговський





* * *


Незалежна Украiнська держава не виникла, як вважае дехто, у 1991 р., а вiдродилася! Ми маемо за собою не тiльки темний перiод iноземного панування, але й часи власноi самостiйноi держави (Антська держава, Киiвська Русь, Галицько-Волинське королiвство, Запорiзька Сiч, Гетьманщина, УНР i ЗУНР, Карпатська Украiна). До створення Украiнськоi козацькоi держави – Гетьманщини, що виникла внаслiдок Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу проти гнiту Речi Посполитоi 1648—1658 рр., мае безпосередне вiдношення Іван Виговський, сподвижник Богдана Хмельницького, а потiм i гетьман. Йому довелося дiяти у надзвичайно тяжких умовах, вiн спрямував усю свою енергiю на захист незалежноi Украiнськоi держави, але врештi-решт зазнав поразки. Життя й дiяльнiсть Івана Виговського неможливо було вивчати в пiдколонiальнiй Украiнi, а тепер, коли це стало можливим, не припиняються не тiльки науковi, але й полiтичнi дискусii довкола його постатi. Спробуемо ж розiбратися у примхливiй долi цiеi неординарноi особистостi.


* * *

Гетьман Украiни Іван Виговський (початок ХVІІ ст. – 1664 р.) походив iз старовинного роду украiнськоi православноi шляхти, гнiздо якоi було у с. Виговi Овруцького повiту Киiвського воеводства. Звичайно вважаеться, що цей рiд був вiдгалуженням роду Лучичiв i тому його часто називали родом Лучичiв-Виговських. Так, 28.02.1633 р. у Краковi король пiдтвердив право Виговських-Лучичiв на Скочковську землю в с. Виговi. В унiверсалi Івану Виговському, уже екс-гетьману, на Барське староство (1659 р.) король Речi Посполитоi Ян Казимир пов’язуе його рiд iз династiею знаменитих князiв Глинських.[1 - Найвизначнiшим представником останнього був Михайло Глинський (помер 1534 р.) – видатний державний дiяч Великого князiвства Литовського, котрий знаходився на службi нiмецького iмператора Максимiлiана, потiм у Альбрехта Саксонського та iн., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смертi Олександра пiдняв у 1508 р. останне значне повстання украiнськоi та бiлоруськоi православноi шляхти проти Польсько-Литовськоi держави. Зазнавши поразки, Глинський емiгрував до Московii, де теж активно займався полiтичною дiяльнiстю. Його племiнниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя ІІІ i матiр’ю першого московського царя Івана I V.]

Однак у свiтлi iнших генеалогiчних дослiджень пов’язання Виговських з Глинськими навряд чи мае пiд собою реальний грунт. Очевидно, Виговськi беруть початок вiд Болшуна (Чорногуба) або Коркошка – вихiдцiв з орди, котрi прибули в Украiну в часи киiвського князя Володимира Ольгердовича або великого князя литовського Витовта (кiнець XIV – перша третина XV ст.) й стали родоначальниками Болсуновських, Давидовичiв-Виговських, Лучичiв-Виговських та iн. За короля Стефана Баторiя у 1583 р. Виговськi отримали привiлей на пiдтвердження iхнiх вiковiчних «добр» i на звiльнення iх вiд служби. Отже, Виговськi були дрiбними украiнськими шляхтичами, i мав цiлковиту рацiю незнаний автор польськомовноi «Вiршованоi хронiки» (1682), коли вiдзначав:

Цей Виговський, хоч був не з панiв, але шляхтич з народження,
Вiри грецькоi, Вига чи Вишинка старого ймення,
Руська кiсть, хоч польське м’ясо.

Родовим гербом Виговським був досить поширений в Речi Посполитiй i зокрема в Украiнi герб «Абданк», зображення якого нагадуе якiр. Пiзнiше герб було доповнено за заслуги Івана Виговського уже як гетьмана.

Король Ян Казимир своiм унiверсалом-привiлеем вiд 4 червня 1659 р., даючи гетьману у володiння мiстечко Любомль, одночасно внiс важливi корективи у родовий герб: «до давнього гербу його дому, «Абданк» названого, додаемо герб Польського королiвства, орла бiлого i пурпурним полi, пiд покриттям; за криваву вiдвагу i (його) ув’язнення – герб звичайний руських князiв, тобто рицаря, котрий сидить на конi i пронизуе (списом) змiя, дозволяемо; а за те, що вiн бунтiвникiв, котрi цьому (Гадяцькому) миру з нами та Рiччю Посполитою ухваленому е супротивними, щасливо громить i приборкуе, герб лев жовтий, який у лапах тримае оголений меч, у зеленому полi, а до давнього титулу Львосерд Виговський приписуемо. Врештi… особливий герб литовських князiв «Погоня»… додаемо, а герб його стародавнiй Абданк в серединi цих чотирьох згаданих гербiв мае залишатися… Цього герба нiхто не мае права вживати, тiльки сам згаданий вельможний наш гетьман з батьком та своiми рiдними братами, уродженими Данилом та Костянтином Виговськими, також нащадки його обох статей»(5).

Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафiй) Виговський, син Гната чи Івана, онук Івана Виговського, служив у св. Петра Могили – видатного церковного i культурного дiяча Украiни, киiвського митрополита у 1632—1647 рр. Остапу Виговському належало мiстечко Гоголiв на територii сучасноi Полтавщини, де, можливо, й народився майбутнiй гетьман. Деякi автори вказують на село Руду (Рудку, Рудню) бiля Жидачева саме як на родовий маеток Виговських i згадують народний переказ про слова гетьмана: «Продам Бар i Руду i заграю ляхам в дуду!» Однак скорiш за все Руда була придбана Виговським-гетьманом пiзнiше, тим бiльше, що Бар був даний йому королем Яном Казимиром уже пiсля того, як вiн склав гетьманську булаву.

Батько майбутнього гетьмана був людиною активною, вiн пiдтримував зв’язки з Адамом Киселем, який у першiй половинi XVII ст. боровся проти дискримiнацii Православноi церкви, а також брав участь у дiяльностi луцького Хрестовоздвиженського православного братства. А в роки Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу проти гнiту Речi Посполитоi 1648—1658 рр. Остап Виговський осiв у Киевi i став намiсником киiвського замку. На схилi життя вiн прийняв чернечий постриг пiд iменем Йосифа i перебував у Любомлi, що е цiлком логiчним (його син Іван, уже колишнiй гетьман, був любомльським старостою). Дружиною Остапа Виговського й матiр’ю майбутнього гетьмана була Олена Ласко, украiнська православна шляхтянка[2 - Вiдомо, до речi, про одного з представникiв цього роду, ченця Петронiя Ласко, котрий був слугою А. Киселя i його посланцем до Богдана Хмельницького; iнший з роду Ласка брав участь у Конотопськiй битвi на боцi Виговського.]. Вiд шлюбу Остапа Виговського та Олени Ласко народилося трое синiв: Іван, Данило, Костянтин – i три дочки. (Можливо, були ще дiти у цьому шлюбi, але, очевидно, вони померли малолiтнiми.)

Тiткою майбутнього гетьмана, сестрою батька чи матерi, була Олександра – iгуменя Свято-Михайлiвського жiночого монастиря у 1656 р.

Брат гетьмана Данило в роки Нацiонально-визвольноi вiйни був бихiвським полковником та наказним гетьманом пiд час походу украiнського вiйська проти Речi Посполитоi 1655 р., а також в роки гетьманату старшого брата. Саме вiн взяв Люблiн 15 жовтня 1655 р. На початку 50-х рр. ХVII ст. Данило одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Вiн вiдзначився i як дипломат: вiв переговори з трансiльванським послом Ф. Шебешi та московським послом Ф. Бутурлiним. 30.05.1659 р. король Ян Казимир своiм унiверсалом-привiлеем пiдтвердив його, а також дружини та дiтей права на володiння м. Смiлою та iншими маетностями, серед яких Костянтинiв, Бакли, Орловець, Ольховець у Бiлоцеркiвському староствi, В’язiвок i Тарасiвку у Корсунському староствi (король умисно називав полки Гетьманщини староствами, пiдкреслюючи iхню належнiсть до Речi Посполитоi). Додамо, що до 1648 р. все цi маетностi належали С. Конецпольському, а потiм частина з них, насамперед Смiла i В’язiвок, були у володiннi гетьманича Тимоша Хмельницького – брата дружини Д. Виговського. Данило загинув у 1659 р., потрапивши у полон до росiйських вiйськ. Його пiддали жорстоким тортурам: залили розпеченим свинцем очi, i вiн прийняв мученицьку смерть. Щоб залякати потенцiйних противникiв Москви, його тiло було видано Юрiю Хмельницькому i привезено для поховання у Суботiв.

Однак деякi джерела говорять, що Данило Виговський помер вiд ран на шляху до сибiрського заслання. Його дружина Катерина Хмельницька-Виговська вийшла потiм замiж за майбутнього гетьмана Павла Тетерю, син Юрiй загинув молодим пiд час Хотинськоi битви 1673 р., а другой син, Василь, служив киiвським мiським регентом.

Другий брат Івана Виговського, Костянтин, служив спочатку Адамовi Киселю, а потiм перейшов на бiк повстанцiв, обiймав посади пiнського й турiвського полковника у 1658—1659 рр., генерального обозного, пiдскарбiя «Великого князiвства Руського», мужньо бився з московитами за визволення Киева у 1658 р. Констянтин був одружений з княжною Мещерською, дочкою багатого смоленського дiдича, князя Івана Мещерського i Тетяни Полубинськоi[3 - За твердженням деяких авторiв, дружиною К. Виговського була дочка пiнського маршалка Лукаша Єльського, але це маловiрогiдно, принаймнi тут може йти тiльки про перший шлюб.]. Брат дружини Констянтина Іван Мещерський (Мещерин) був високоосвiченою людиною, служив королевi Речi Посполитоi Владиславу IV, представляв його iнтереси при дворi баварського князя Фiлiпа Вiльгельма, воював проти Францii у складi баварських вiйськ. У часи гетьманату Виговського Мещерський став ченцем Киево-Братського монастиря пiд iменем Йосифа, потiм чернiгiвським архiмандритом, навiть був одним з претендентiв на митрополичий престол по смертi Сильвестра (Косова).

Сам же Костянтин Виговський був бiля брата-гетьмана i пiсля його вiдставки, це вiн повiдомив бiлоруського мемуариста Василя Рудовича про те, що його брата Данила закатували московити. Вiн також пiдтримував мiцнi контакти з дияконом зi Слуцькоi землi Варлаамом Фiлiповичем. Пiзнiше Костянтин, очевидно, постригся у ченцi.

Як вже згадувалося, в Івана Виговського було також двi сестри. Одна з них, Тетяна, вийшла замiж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського), власника Глинського та Княжоi Луки. (З роду Боклевських походить, мiж iншим, видатний художник – iлюстратор «Мертвих душ» Миколи Гоголя.) Вона, очевидно, померла до 1658 р. Друга сестра Виговського (на жаль ii iм’я невiдомо) стала дружиною Павла Тетерi. Цей важливий факт наводить вiдомий сучасний iсторик Ярослав Дашкевич: виявляеться, пiд час служби в Луцьку як пiдписка у луцькому громадському судi Тетеря познайомився з Виговським, а незабаром i одружився з його сестрою.

Двоюрiдний брат І. Виговського, Самiйло, був сотником (разом з полковником Іваном Нечаем – зятем Богдана Хмельницького – вiн запекло боронив Бихiв вiд московських загарбникiв), двоюрiдний дядько Василь – овруцьким полковником. Родичем гетьмана був i сотник Криштоф Виговський, один з керiвникiв повстання на Полiссi. Дехто з дальшоi рiднi (двоюрiдний брат Юрiй, двоюрiдний племiнник Ілля) служили на боцi Речi Посполитоi i лише пiсля Гадяцького трактату перейшли, як i Василь Виговський, пiд украiнськi прапори. Вони обидва брали участь у Конотопськiй битвi, причому Ілля був там поранений з вогнепальноi зброi. Про Юрiя вiдомо, що вiн був одружений з Марiею Скурат (Скуратiвською), мав вiд неi сина Йосипа, котрий став потiм велятицьким старостою Речi Посполитоi.

За Переяславським договором 27(17) жовтня 1659 р. мiж Московською державою та Украiною, який пiдписав гетьман Юрiй Хмельницький, всi Виговськi мали бути виданi царевi Олексiю Михайловичу («О Выговских изменниках. Чтоб изменника Ивашка Выговского, жону и дети, гетман и Войско отдали его царскому величеству за измену. Также и брата его Данилка и иных Выговских, которые есть в Войску 3апорожском, а вперед не толко при гетмане и в урядниках, но и в Войску Запорозком Выговским не быт»). Таким чином, на сибiрське заслання були вiдправленi Данило, овруцький полковник Василь, який потрапив у полон у бою пiд Васильковим в серединi вересня 1658 р., Юрiй та Ілля. Пiзнiше до них долучився Самiйло, якого взяли в Биховi. Данила, як уже говорилося, було вбито по дорозi. Але бiльша частина цього розгалуженого роду залишилася на Волинi, яка тодi була пiд владою Речi Посполитоi, i уникнула царськоi «ласки». Про молодi роки майбутнього гетьмана майже нiчого не вiдомо. Вiн дiстав добру освiту. Якщо натяк польського хронiста Веспасiяна Коховського мае пiд собою пiдстави («Давно у однiй школi з Хмельницьким будучи, цих же самих штук навчився»), тодi виходить, що Виговський навчався разом з Хмельницьким у Львiвському езуiтському колегiумi. Якщо ж Виговський народився пiзнiше (як вважають деякi дослiдники – у 1616 р.), то вiн мiг навчатися у Киево-Братському колегiумi. Майбутнiй гетьман володiв, крiм рiдноi украiнськоi мови, ще й церковнослов’янською, польською, латинською, непогано знав росiйську мову, був прекрасним калiграфом i оратором. Згадуваний Коховський вiдзначив, що майбутнiй гетьман вiв тверезий спосiб життя, тобто не зловживав алкогольними напоями. Згiдно з даними Самiйла Величка, Виговський був «вивчений вiльним наукам, славився за дотепного i вправного у писарських справах». Не випадково вiн пiзнiше виступав як покровитель Киево-Братського колегiуму, добився для нього загальновизнаного статусу академii, тобто унiверситету. Виговський завжди пiдкреслював свое знайомство з Феодосiем Софоновичем, ректором цього колегiуму у 1653—1655 рр., а потiм iгуменом Золотоверхого Михайлiвського монастиря (у 1655—1672 рр.), письменником, теологом i iсториком.

Не було випадковiстю i те, що в ходi розвитку росiйсько-украiнських зв’язкiв саме Виговському на його прохання патрiарх Никон надсилав книги, а також священнi чашi й ризи. Майбутнiй гетьман був членом православного Хрестовоздвиженського братства у Луцьку, яке у боротьбi проти Речi Посполитоi вiдстоювало украiнську мову i православну вiру.

Свою вiйськову кар’еру Виговський розпочав у кварцяному вiйську Речi Посполитоi «товаришем», тобто рядовим шляхтичем – професiйним вояком, з яких складався кiстяк армii Речi Посполитоi. Служив вiн тодi з канiвським полковником Юрiем Голубом, котрий пiд час Нацiонально-визвольноi вiйни волiв залишитися на сторонi Речi Посполитоi i був поручником чи ротмiстром козацькоi хоругви (100 кiннотникiв) у полку белзького каштеляна Адама Фiрлея. Тодi ж, у роки панування короля Владислава IV (1632—1648), Виговський став командувати хоругвою, вiдзначився у боротьбi проти «ворога святого Хреста Господня», тобто у боротьбi проти турецько-ногайсько-татарськоi агресii. У 30-х роках XVII ст. Виговський служив у луцькому гродському судi (хоча один з сучасних дослiдникiв, В. Кривошея, вважае, що тут йдеться про рiдного дядька майбутнього гетьмана – теж Івана Виговського). Його начальником, як i пiдписка Павла Тетерi, був тодi Станiслав Казимир Беневський, у майбутньому дипломат Речi Посполитоi, з котрим Виговському не раз доведеться зустрiчатися як генеральному писарю, а потiм гетьману у 50-х рр. XVII ст. У 1635 р. І. Виговський став намiсником луцького староства, а у 1638 р. писарем при Яцку Шемберковi, комiсару Речi Посполитоi над Вiйськом Запорiзьким у 1637—1638 рр. Очевидно, тодi ж Виговський увiйшов у тiснiший контакт з Богданом Хмельницьким, тодiшнiм генеральним писарем Вiйська Запорiзького, принаймнi вони зустрiчалися пiд час переговорiв на Масловому Ставу.

Цiннi свiдчення подае згаданий вище автор «Вiршованоi хронiки». Вiн вказуе на високоосвiченiсть майбутнього гетьмана («знав польськi звичаi, ляуда, сеймовi конвокацii, хiд сеймикiв, наради посольськоi iзби») i до того ж безпосередньо вказуе на його службу у киiвськiй гродськiй канцелярii («Вiн у киiвськiй канцелярii латиною та правом вигострив язика, став вважатися (розумною) головою, невдовзi мусив знати Руських воеводств iнтриги, знаючим про все (de omni scibili)») та на досить бурхливi молодi роки, оскiльки Виговському доводилося долати небезпеки, пов’язанi з професiйними обов’язками («хоч часом не рад i не кличе, але дiзнаеться, коли його вже вибили, тому вiн мусить завжди добре охороняти свого рота, i якщо добрий язиком, то й рукою (мусить добре володiти), щоб не вилетiли зуби, до того ж мав частi сутички з ворогами»).

Приблизно у першiй половинi 30-х рр. XVII ст. Виговський бере свiй перший шлюб з Яблонською, представницею дрiбного украiнського шляхетського роду Киiвщини. Джерела свiдчать, що вiд цього шлюбу було кiлька дiтей: сини Іван, Василь, Юрiй, Ілля, Костянтин i Станiслав та дочка Мар’яна. Остання у серединi XVII ст. була вже одружена з украiнським православним шляхтичем Михайлом Гунашевським, автором вiдомого Львiвського лiтопису, який служив у Генеральнiй канцелярii в роки Нацiонально-визвольноi вiйни, виконував дипломатичнi доручення Б. Хмельницького та І. Виговського, став киiвським протопопом i навiть купив собi, своiй дружинi i своiм дiтям, тобто внукам І. Виговського, землю й «Олизарiвський» будинок, на що дiстав вiдповiдний запис вiд киiвського полковника Павла Яненка-Хмельницького й самого гетьмана Богдана Хмельницького вiд 1657 р. Цiкаво, що вiн був знайомим з бiлоруським мемуаристом, ректором Замойськоi академii Василем Рудовичем i гостював у нього 22.07.1668 р. i розмовляв про отримання львiвським епископом Йосифом Шумлянським королiвського привiлею на кафедру i про перемиського унiатського епископа Антонiя Терлецького. Наступного дня Гунашевський вручив княгинi Гризельдi, матерi короля Михайла Вишневецького, лист вiд претендента на Киiвську митрополiю Антонiя Винницького. У серпнi того року Гунашевський зробив невдалу спробу вступити до православного братства у Замостi. Гунашевський розповiдав тодi також про своi конфлiкти зi священиками у Кам’янцi-Подiльському та Перемишлi.

Коли Виговський овдовiв, то пiшли чутки, що вiн нiбито став ченцем, але насправдi вiн не полишив посаду генерального писаря i залишався свiтською людиною. У 1656 р. вiн взяв другий шлюб з Оленою Стеткевич, дочкою украiнсько-бiлоруського шляхтича, мстиславського пiдкоморiя, мiнського воеводи Богдана Стеткевича та княгинi Олени Соломирецькоi. Рiд Стеткевичiв та Соломирецьких був значнiшим за рiд Виговських, до того ж украiнськi повстанцi виглядали «здрайцями» та злочинцями в очах вiрнопiдданих Речi Посполитоi. Через це батько Олени не хотiв вiддавати свою дочку за генерального писаря Вiйська Запорiзького, i Виговський зважився на несподiваний вчинок: його слуги викрали Олену i привезли ii з почестями до Киева. Генеральний писар запропонував iй руку й серце, щедро обдарував i пообiцяв у разi ii вiдмови вийти за нього замiж повернути до батькiв. Погодитися на пропозицiю генерального писаря вмовляв Олену i киiвський митрополит Сильвестр Косов, який, до речi, був майже земляком Олени, бiлорусом з Жировичiв на Вiтебщинi. Олена згодилася на шлюб i невдовзi конфлiкт з ii батьками було залагоджено.

Повертаючись до рiднi Олени Стеткевич, вiдзначимо, що ii батько Богдан Стеткевич був сином брацлавського пiдкоморiя Вiльгельма Стеткевича i княгинi Ганни Огiнськоi (з цього роду походить композитор ХІХ ст. Огiнський, автор знаменитого полонезу), онуком надвiрного литовського маршалка Богдана Стеткевича та княгинi Овдотьi Друцькоi-Горськоi. Вiн мав маетностi у Бiлорусi (у Мiнському, Мстиславському та Оршанському повiтах), брав участь у польсько-шведськiй вiйнi у Прибалтицi (20-тi рр. ХVІІ ст.), був ротмiстром у Смоленськiй вiйнi 1632—1637 рр., новогрудським каштеляном. Вiн прославився як один з визначних покровителiв Киево-Могилянського колегiуму, разом з дружиною заснував Кутеiнський православний монастир пiд Оршею, а також Буйницький та Боркулабiвський монастирi, був близьким спiвробiтником св. Петра Могили, який навiть присвятив йому друковане в Киево-Печерськiй лаврi «Учительне евангелiе» (1637) i призначив його своiм заповiтом одним з опiкунiв Киево-Могилянськоi академii. Через свого тестя Виговський увiйшов у родиннi зв’язки з рядом вiдомих украiнських та бiлоруських шляхетських, навiть князiвських родiв. Зазначимо, що брат Олени Стеткевич Михайло, який навчався у Киево-Могилянському колегiумi у 30-х роках ХVІІ ст, можливо одночасно з І. Виговським, теж стане пiд прапори Богдана Хмельницького, так само, як i його двоюрiдний брат Юрiй. Михайло Стеткевич прославився як високоосвiчена людина, ревнитель православ’я, фундатор Боркулабiвського монастиря. За участь у повстаннi на боцi украiнського народу король Ян Казимир конфiскував у нього маетностi Погост i Новий Двiр у Пiнському повiтi. По смертi Виговського Михайло прийняв чернечий постриг i помер у монастирi. Сестра Олени Стеткевич була в шлюбi з шляхтичем Іваном Суходольським, одним з найвiдомiших помiчникiв Івана Нечая, чауського та старобихiвського полковника, брата славетного Данила Нечая, який був свого часу брацлавським полковником (у 1648—1651 рр.). Варто вiдзначити, що свояком Виговського став князь Микола Святополк-Четвертинський (помер у 1659 р.), мiнський каштелян, одружений з княгинею Домiцеллою Соломирецькою, двоюрiдною сестрою Олени Стеткевич. Вiн був сином знаменитого Стефана Святополк-Четвертинського (1574—1665), брацлавського пiдкоморiя з 1629 р., члена Луцького православного братства, одного з чiльних представникiв украiнськоi православноi шляхти, яка визнала зверхнiсть Вiйська Запорiзького. Старий князь Стефан був активним учасником вiдновлення православноi iерархii у 1620 р., зокрема у його маетностi Животовi було висвячено ерусалимським патрiархом Феофаном та ще двома митрополитами Паiсiя Іполiтовича на епископа холмського та белзького. Вiн мав також мiцнi зв’язки з киiвськими митрополитами Йовом Борецьким, св. Петром Могилою, Сильвестром Косовим, Дионiсiем Балабаном, причому останнiй вiдспiвав його сина Миколу у Новочетвертинському монастирi, iз Захарiею Копистенським, iз гетьманами Вiйська Запорiзького П. Сагайдачним, І. Петражицьким-Кулагою, Б. Хмельницьким та iн.

Вибух Нацiонально-визвольноi вiйни поставив перед Виговським, як i перед iншими украiнськими шляхтичами, питання: з ким бути. Украiнська православна шляхта у своiй масi пiдтримувала нацiонально-визвольнi й релiгiйнi тенденцii Нацiонально-визвольноi вiйни, але вороже ставилася до антифеодальних. Це питання кожен рiд, кожен шляхтич вирiшував по-своему, i прийняття остаточного рiшення проходило нерiдко болiсно. Деякi шляхтичi безоглядно стали на бiк свого народу (Б. Хмельницький, Данило та Іван Нечаi, Іван Богун та iн.), деякi одразу зайняли ворожу позицiю i стали до лав карального вiйська Речi Посполитоi (Марк Зацвiлiховський – кум Б. Хмельницького, сумнозвiсний Д. Чаплинський, Байбуза, Дзик та iн.), iншi перейшли до карателiв пiсля короткоi (Семен Забуський, Ясько Ясноборський) чи досить тривалоi служби у повстанцiв (полковники Іван Бруяка, Михайло Криса, Іван Головацький, Михайло Тиша), з деякими сталася, як от iз Михайлом (Станiславом) Кричевським, украiнцем з Уманi Ференцем Сербиним (Рацем), зворотна еволюцiя. До останнiх належав i Іван Виговський.

Коли почалася Нацiонально-визвольна вiйна, І. Виговський опинився у кварцяному вiйську великого гетьмана коронного Миколи Потоцького. Знаходячись в авангардi вiйська, яке очолював Стефан Потоцький, син головнокомандуючого, ротмiстр Виговський брав участь у битвi на Жовтих Водах i у вирiшальний момент (бiй бiля Княжих Байракiв 16 травня 1648 р.) бився проти повстанцiв до останнього. Коли пiд ним було вбито коня, вiн бився пiшим i припинив опiр тiльки тодi, коли втратив свiдомiсть через поранення i значну кровотечу. У несвiдомому станi його полонив якийсь запорожець i продав татарину. Виговський втiк з полону, але його спiймав iнший запорожець i знов продав за поганенького коня уже iншому татарину. Виговський втiк з неволi i цього разу, але знову був спiйманий i переданий самому хану Іслам-Гiрею ІІІ, очевидно, вже пiсля Корсунськоi битви (26. V. 1648 р.). Богдан Хмельницький обмiняв його на якогось полоненого, i вiн був прикутий до гармати, певний час знаходився в ув’язненнi. Згодом гетьман порозумiвся з бранцем, i той присягнувся йому вiрно служити i додержав свого слова. Принаймнi за життя Богдана Хмельницького ми не бачимо якихось серйозних розходжень мiж ним та Виговським. Цiкаво, що 28 липня 1649 р. пiд стiнами Збаража Виговський повiдав польському послу вiд обложених Станiславу Яницькому про причини, через якi вiн залишаеться на боцi повстанцiв, i Яницький так передав цю розповiдь: «…спiйманий на Жовтих Водах, викуплений Хмельницьким за одну кобилу. Мае там (у повстанському тилу) батька, братiв, сестер i т. д., i якби вiн зрадив Хмельницькому, той наказав би цих стратити як родичiв. Отже перемагае його природна любов до батькiв i родичiв, тому вiн там мусить залишатися». Але навряд чи варто вiрити цiй iнформацii, враховуючи хитру дипломатичну гру, яку вели Виговський iз Хмельницьким. Варто вiдзначити, що шлях Виговського до повстанцiв нагадуе шлях видатного сподвижника Б. Хмельницького Станiслава Кричевського. Останнiй походив з украiнсько-бiлоруського православного шляхетського роду, вiрно служив королевi Владиславу ІV, але в той же час саме вiн випустив з чигиринськоi в’язницi на волю свого кума Богдана Хмельницького. Взятий у полон пiд Корсунем, Кричевський повернувся з католицизму до православ’я, отримав нове iм’я (Михайло) i став служити вiрою i правдою повсталому народу. Будучи киiвським полковником, вiн перекрив шлях на Украiну вiйськам князя Януша Радзивила i прийняв тяжкий бiй пiд Лоевом (липень 1649 р.). Хоча Кричевський зазнав поразки i був смертельно поранений у цiй битвi, однак його дii не дали можливостi Радзивилу з’еднатися з королем Яном Казимиром i сприяли перемозi повстанцiв Богдана Хмельницького пiд Зборовом. Перейшовши на бiк повстанцiв, Виговський став служити особистим писарем гетьмана, а також, очевидно, i у Генеральнiй канцелярii. Вiн супроводжував Богдана Хмельницького у його переможному походi 1648 р. на Пилявцi, Львiв, Замостя, причому вже тодi виявляв свою нехiть до союзу з Кримським ханством, через що навiть вступив у конфлiкт з племiнником Тугай-бея. Цiкаво, що позицiя Виговського збiглася з позицiею… Максима Кривоноса, котрий вважав, що украiнськiй армii необхiдно зупинитися на берегах Случi й зайнятися укрiпленням кордонiв, мiж тим як Хмельницький i Тугай-бей слушно наполягали на переслiдуваннi ворога. У листi Б. Хмельницького до Януша Кеменi, радника трансiльванського князя Д’ердя ІІ Ракоцi, вiд 27 листопада 1648 р. (iз Замостя) йдеться про прийом трансiльванських послiв, а також про те, що до Трансiльванii направлять украiнське посольство: І. Виговський та «його товариш, наш нотар», щоб вони передали Кеменi «й виклали усно все, що треба. Бо ми бажаемо мати королем князя твоеi милостi (тобто Д’ердя ІІ Ракоцi) i хотiли б довести йому нашу повагу…»

Джерела спочатку не вирiзняють Виговського серед оточення гетьмана. Так, у щоденнику посольства А. Киселя, писаному Войцехом М’яскiвським, Виговський навiть не згадуеться пiд час переговорiв у Переяславi (лютий 1649 р.). Але через деякий час Виговський робить блискавичну кар’еру. Вже 3 квiтня 1649 р. бачимо фактично двох писарiв Вiйська Запорiзького: Івана Демковича Креховецького[4 - Іван Креховецький – перший генеральний писар вiдродженоi Украiнськоi держави, походив з украiнськоi православноi шляхти. Вiн заклав основу Генеральноi канцелярii Гетьманщини, мав значний авторитет i тому не випадково бачимо його пiдпис поруч iз гетьманським на деяких документах.], генерального писаря, та Івана Виговського, котрого ще називають «писар покоевий гетьманський», тобто особистий писар гетьмана. Обидва Івани (Креховецький та Виговський) нарiвнi i разом зустрiчають iноземних послiв, починаючи з квiтня 1649 р., дiстають вiд останнiх однаковi подарунки, але Виговський вже тодi починае вiдтiсняти свого колегу вiд справ. Так, переговори з московськими послами Василем та Григорiем Унковськими (квiтень 1649 р.) проводили тiльки Хмельницький та Виговський, а бiльше нiхто iз старшини не був на них допущений. У Реестрi Вiйська Запорiзького, складеному наприкiнцi 1649 – на початку 1650 р. за активноi участi Виговського, про що свiдчить навiть вiрш-панегiрик, вмiщений на початку Реестру, Іван Креховецький згадуеться вже як корсунський полковий писар. Сам же Виговський став одноосiбним генеральним писарем Вiйська Запорiзького i саме в цьому сенсi про нього згадуе Реестр.

Виговський брав участь у походi украiнськоi повстанськоi армii Богдана Хмельницького пiд Збараж, у облозi фортецi. У розпал боiв (28 липня) обложенi вислали свого посла Станiслава Яницького до хана Іслам-Гiрея ІІІ i Богдана Хмельницького. Пiсля переговорiв його з почестями провiв до стiн Збаража саме Іван Виговський.

Генеральний писар виступае i як спiвавтор деяких унiверсалiв Б. Хмельницького. Першим iз них е унiверсал вiд 07.09.1650 р., даний у Ямполi жителям Киiвського та Чернiгiвського воеводств, а також Житомирського староства з наказом не кривдити шляхту. Цiкаво, що цей унiверсал пред’явив до запису у книги киiвського суду слуга А. Киселя, шляхтич Костянтин Виговський, брат генерального писаря. А вносив унiверсал до книг Остап Виговський, батько генерального писаря, намiсник киiвського замку. Разом з Хмельницьким генеральний писар видав унiверсали про заборону чинити утиски нiжинським мiщанам (11(1). VIII. 1650 р., з Ірклiiва); про покарання тих, хто нападатиме на ченцiв Мгарського монастиря; про надання Межигiрському монастирю села Чернин; про затвердження Ф. Софоновича iгуменом Золотоверхого Михайлiвського монастиря у Киевi; листи до путивльського воеводи Ф. Хiлкова, до царя Олексiя Михайловича, до бояр І. Д. Милославського та Б. І. Морозова, iнструкцiю до шведського короля Карла Х Густава.

Нерiдко Виговський сам писав лист чи унiверсал вiд iменi гетьмана, а Хмельницький тiльки ставив пiдпис. Вiдомий украiнський iсторик Т. Крип’якевич встановив ряд таких документiв. Характерно, що гетьман часто навiть не диктував унiверсал чи лист, а обмежувався стислими розпорядженнями Виговському. Так, за свiдченням московського посла В. Унковського, гетьман вислухав його скарги щодо конфлiктiв на кордонi i наказав Виговському написати з цього приводу листа до миргородського полковника Мартина Гладкого. У свою чергу Виговський нерiдко полишав суто писарську працю на пiдлеглих. Посол Януша Радзивила шляхтич Мисловський, перебуваючи в Чигиринi у березнi 1651 р., побачив, як Виговський диктував комусь унiверсал вiд iменi Хмельницького про спорядження човнiв. Звичайно, збереглися й документи (унiверсали, листи), виданi особисто Виговським. Таких документiв тiльки з часiв Нацiонально-визвольноi вiйни дiйшло понад 25, тобто бiльше, нiж документiв будь-якого iншого керiвника вiдродженоi Украiнськоi держави середини XVII ст., за винятком самого Богдана Хмельницького (близько 600), котрий гетьманував 10 рокiв. Що стосуеться документацii Виговського-гетьмана, котрий тримав булаву набагато коротший час (майже 3 роки), то киiвський дослiдник Андрiй Бульвiнський нарахував iх щонайменше 136 документiв.

За короткий час Виговський зробив з Генеральноi канцелярii потужну i високоефективну iнституцiю Украiни-Гетьманщини, вона стала важливою складовою частиною державного апарату. Ця установа вiдiгравала роль мiнiстерства закордонних справ i певною мiрою мiнiстерства справ внутрiшнiх. Вона стала тим генератором, який згiдно з волею гетьмана та ради Вiйська Запорiзького приводив у рух численнi приводнi ременi державноi машини. Саме сюди стiкалася вiйськово-полiтична iнформацiя з усiх кiнцiв Украiни й зарубiжних краiн, тут зустрiчали й вiдправляли численнi посольства, тут приймалися важливi рiшення, що нарiвнi з вiйськовими перемогами визначали долю Нацiонально-визвольноi вiйни украiнського народу. Як вiрно вiдзначав І. Крип’якевич, Виговський «органiзував державну канцелярiю, яка прийняла все дiловодство як у внутрiшньому правлiннi, так i в закордонних справах…» За Б. Хмельницьким же зберiгався «контроль основних державних справ, а iх виконання, в тому числi все листування, довiрив (вiн) Виговському».

Щоб створити i керувати такою потужною машиною як Генеральна канцелярiя, потрiбен був величезний талант адмiнiстратора i полiтика. І хоч створювали цю машину спочатку Богдан Хмельницький та Іван Креховецький, саме Виговський розбудував ii i поставив на рiвень европейських канцелярiй. Не випадково уряд писаря Вiйська Запорiзького був пiднятий зусиллями Виговського на друге мiсце пiсля гетьманського, не випадково з цього моменту захiднi джерела називають генеральних писарiв Вiйська Запорiзького канцлерами.

На жаль, склад i функцiонування Генеральноi канцелярii в роки Нацiонально-визвольноi вiйни i нинi залишаються недостатньо вивченими, насамперед через фрагментарнiсть джерел. Можна, однак, визначити коло найближчих спiвробiтникiв Виговського. Серед них бачимо, наприклад, зятя Івана Виговського Михайла Гунашевського. «Секретарем Виговського» називають деякi джерела Силуяна Мужиловського, видатного дипломата Украiнськоi держави, який очолював посольства до Московськоi держави, Молдавii, Швецii та iнших краiн. Мужиловський походив з бiлоруськоi православноi шляхти, був сином видатного борця проти польсько-католицькоi експансii, православного письменника-полемiста Андрiя Мужиловського, який навiть розглядався як один iз кандидатiв у киiвськi митрополити по смертi Йова (Борецького). На початку 30-х рр. ХVІІ ст. Силуян разом iз братом (ймовiрно з Григорiем, проповiдником та полемiстом) вчився у Киево-Могилянському колегiумi i вже тодi мiг близько познайомитися з Виговським. В. М’яскiвський у своему щоденнику занотував, що пiд час переговорiв у Переяславi (лютий 1649 р.) на бiк украiнських повстанцiв перейшов Соболь – писар А. Киселя, «немолодий, знаючий справи й стан Речi Посполитоi», якого Хмельницький затримав при собi, бо той гарно пише, а до того ж належить до його вiри, i якийсь Ярмолович, литвин (бiлорус – Ю. М.), котрий поiхав до Хмельницького i став Іудою, а ми не стереглися його на порадах».

Іншi джерела вказують, що у Генеральнiй канцелярii працювало 12 шляхтичiв, якi перейшли до Хмельницького, але називають iм’я тiльки одного з них (П’ясецький). Можливо, в часи Нацiонально-визвольноi вiйни у канцелярii працював i «пiдписок» Виговського Федiр Погорецький, писар Захар Шийкевич, майбутнiй генеральний писар Лiвобережноi Гетьманщини в 60-х та 80—90-х рр. XVII ст. Тут же працювали грек Іван Мануйлов та серб Василь Данилов, причому останнiй служив Вiйську Запорiзькому ще з 1647 р. i навiть жив при Виговському.

До речi, саме з числа канцеляристiв Хмельницький та Виговський нерiдко формували дипломатичнi мiсii. Так, Мануйлов i Данилов були посланi гетьманом та писарем з-пiд Зборова (пiд час Берестецькоi кампанii) до Москви у травнi 1651 р. Залучав писар для виконання дипломатичних доручень i свого батька та братiв, а також челядникiв та слуг, наприклад, Івана Стадника i якогось Самiйла. 20 червня 1657 р. вiн послав до Швецii разом з послами Хмельницького i свого представника – козака Дорошенка. Вище наведенi факти засвiдчують, що у Генеральнiй канцелярii в роки Нацiонально-визвольноi вiйни працювали високоосвiченi люди, що мали значний досвiд працi у державних установах Речi Посполитоi; люди, яким до снаги були i перо, i меч.

Існують серйознi пiдстави вважати, що саме Виговський вiдiгравав не останню роль у формуваннi розвiдки та контррозвiдки при урядi Украiни. Ще на початку 1649 р. двi тисячi розвiдникiв до Польщi висилав з Переяслава полковник Максим Нестеренко (за iншими даними – Стасенко), але пiзнiше безпосередне керiвництво цими справами переходить до Виговського. Невипадково агентом саме Виговського був татарський товмач великого вiзиря Сефер Кази-аги. Цей агент пiд час сепаратних польсько-кримських переговорiв пiд Кам’янцем-Подiльським у груднi 1653 р. передав генеральному писарю вiдомостi про iхнiй змiст. Невипадково агентом саме Виговського був у Стамбулi серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкiнцi 1653 р. Агентом Виговського був i Теодосiй Томкевич, грек за походженням, львiвський купець i мiщанин. Вiн брав участь у дипломатичних контактах украiнського уряду з урядами Речi Посполитоi i Швецii (1658 р.). Інший грек, Остафiй Астаматiй (Стаматi, Стомателло), керiвник митноi служби у Богдана Хмельницького, теж дiяв як агент Виговського у 1654—1656 рр. Не дивно, що Прокiп Верещака врештi-решт став на бiк повстанцiв, бо був братом Василя Верещаки, який служив секретарем Яна Казимира i був дуже тiсно пов’язаний з Виговським навiть i родинними узами. 9.09.1654 р. Виговський сповiстив царя про те, що послав «своего человека для проведывания в землю Мултянскую, Венгерскую, Турскую для всяких вестей подлинных». Дипломат Речi Посполитоi доповiдав з Чигирина на самому початку 1651 р. про те, що через канцелярiю Виговського «Хмельницький знае про все, що робиться у Варшавi i мае таких, котрi доповiдають йому про найменшi подii». При переговорах з московським послом Л. Лопухiним у Чигиринi 17.01.1656 р. Хмельницький i Виговський сповiстили йому про новини з Польщi, бо iм i «прислали грамотки наши друзья из Польши». Сам Виговський часом згадував про своiх друзiв з Польщi, Литви, Бiлорусi, а також Волинi й Полiсся, що iнформували його i уряд Украiни про плани польськоi дипломатii, про намiри султана, кримського хана, молдавського господаря та iн. Агенти повстанцiв активно дiяли у Львовi, Кам’янцi-Подiльському, Перемишлi,

Краковi, Варшавi, Вiднi, Брно та iнших мiстах, спiвпрацювали з шведськими й трансильванськими розвiдниками на територii Речi Посполитоi, Чехii, Моравii, Сiлезii, Австрii, краiн Балканського пiвострова. Мережа украiнськоi розвiдки при королiвському дворi у Варшавi була настiльки мiцною, що навiть через 25 рокiв лунали скарги на те, що козаки (вже в часи Петра Дорошенка) знають про всi замисли короля, та вносилися пропозицii «добре пошукати» серед тих украiнцiв, якi входили до оточення короля Яна ІІІ Собеського.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-micik/van-vigovskiy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Найвизначнiшим представником останнього був Михайло Глинський (помер 1534 р.) – видатний державний дiяч Великого князiвства Литовського, котрий знаходився на службi нiмецького iмператора Максимiлiана, потiм у Альбрехта Саксонського та iн., був правою рукою великого князя литовського Олександра, а по смертi Олександра пiдняв у 1508 р. останне значне повстання украiнськоi та бiлоруськоi православноi шляхти проти Польсько-Литовськоi держави. Зазнавши поразки, Глинський емiгрував до Московii, де теж активно займався полiтичною дiяльнiстю. Його племiнниця Олена стала дружиною великого князя московського Василя ІІІ i матiр’ю першого московського царя Івана I V.




2


Вiдомо, до речi, про одного з представникiв цього роду, ченця Петронiя Ласко, котрий був слугою А. Киселя i його посланцем до Богдана Хмельницького; iнший з роду Ласка брав участь у Конотопськiй битвi на боцi Виговського.




3


За твердженням деяких авторiв, дружиною К. Виговського була дочка пiнського маршалка Лукаша Єльського, але це маловiрогiдно, принаймнi тут може йти тiльки про перший шлюб.




4


Іван Креховецький – перший генеральний писар вiдродженоi Украiнськоi держави, походив з украiнськоi православноi шляхти. Вiн заклав основу Генеральноi канцелярii Гетьманщини, мав значний авторитет i тому не випадково бачимо його пiдпис поруч iз гетьманським на деяких документах.