Книга - Іван та Юрій Липи

Іван та Юрiй Липи
Ігор Іванович Стамбол

Свiтлана Володимирiвна Кучеренко


Знаменитi украiнцi
Видання, пiдготовлене одеськими iсториками в рiк подвiйного ювiлею украiнських письменникiв-лiкарiв Івана Львовича Липи (1865–1923) та Юрiя Івановича Липи (1900–1944), мiстить новi факти громадськоi, полiтичноi, лiтературноi та культурноi дiяльностi батька i сина, знайденi у документах, творах, листах i спогадах Лип та iх сучасникiв.

Оглядаючись на свое життя, І. Липа писав: «…Якби довелося наново вибирати шлях, то тiльки цей i взяв би». Який саме? «…Лишень неслушно робитиме той, хто менi тiльки малi завдання в життю поставить», – переконував Ю. Липа, шукаючи свое призначення. Чи знайшов? Про це шановний читач довiдаеться з книги, яку тримае в руках.





Ігор Стамбол, Свiтлана Кучеренко

Іван та Юрiй Липи





Тарасiвець





Замiсть початку


…Украiно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синiв твоiх багато
На степах твоiх зосталось?

Чи вони ж не вiдцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?

Марна рiч! Були i в тебе
Кобзарi – гудцi народнi,
Що спiвали-вiщували
Заповiти благороднi…

    Микола Вороний «Євшан-зiлля»

Cереднього зросту, одягнений в костюм-трiйку чоловiк неквапливо пiднявся на трибуну i на хвилину завмер. Вiн поглянув на урочисту залу, де сидiли мiнiстри й парламентарi: iхнi обличчя були змученi довгими перемовинами та емiгрантськими умовами, але в очах свiтився оптимiзм – всi, хто злякався непевного становища, давно вже виiхали. А вiн залишився i займав вiдповiдний його рокам i досвiдовi статус старiйшини, дарма, що багнети червоних випхали його з Украiни…Чоловiк, не вiдчуваючи цiлковитоi тишi, за звичкою почесав бороду й усмiхнувся – вже три роки, як тривае революцiя, i стiльки ж часу минуло, як вiн зголив бороду, що надавала поважностi його обличчю ще зi студентських часiв.

Симон Васильович з вiдтiнком нетерпiння глянув на оратора. Вiн знав, що за давньою традицiею важливi зiбрання мае вiдкривати найстарший з представникiв Ради. Але до цього «старiйшини» вiн вiдчував гостру недовiру, як i до будь-кого из самостiйникiв-соцiалiстiв, якi понад рiк тому хотiли забрати в нього владу. Та видавати своi почуття Головному Отамановi було недоречно, i вiн спробував зрозумiти, що не дае лiкаревi почати. А, ось воно що: мiнiстри, незважаючи на дзвiн сигнального дзвоника, продовжували обговорювати останнi зовнiшньополiтичнi подii. Мiкрофона в готелi «Брiстоль» не було, власник скупо вибачився, мовляв, ми не очiкували, що тут буде засiдати цiлий парламент.

Головний Отаман злегка, але досить гучно постукав печаткою по столу – дубова дошка видала глухий i масивний звук. Чоловiк за трибуною вiдкрив теку з паперами. Вiн не збирався читати написане, хоч i витратив кiлька вечорiв на той десяток аркушiв. За життя вiн бачив чимало Шевченкових роковин, та цi були особливими. Пiзнiше вiн зрозумiе чому: незважаючи на неволю й скрутнi умови, всi попереднi святкування вiдбувалися на украiнських землях, а «Брiстоль», хоч i був увiнчаний украiнським прапором, знаходився на територii Польщi. Зала заспокоiлася, всi погляди звернулися в його бiк. Чоловiк у сiрому костюмi потер ланцюжок кишенькового годинника (не золотий, бо пiсля вкраденого румунським офiцером знайшлися кошти лише на залiзний) i розпочав. Стукання машинiстки по клавiшах переносило його слова у вiчнiсть i надавало промовi ритму:



«Панове депутати i нашi шановнi гостi!

Нинi в цьому високому палацi нашого еднання ми святкуемо 60-тi роковини смерти нашого нацiонального генiя Тараса Шевченка, iдеями якого живилося не одно поколiння до нас i буде живитися й пiсля нас. Я хочу вам розповiсти дуже коротенько з новiтнiх часiв нашоi iсторii, що ii почав наш поет i був там першим дiйсним i великим пророком нацiонального вiдродження.

Для того, щоби була ясна тема, про яку я говоритиму, менi доведеться зробити маленьку мандрiвку в минуле…

Уявiть собi маленького хлопця-крiпака, що кидае свое село, оточення i поле та iде в широкий свiт шукати тих свiтових стовпiв, що пiдпирають небо.

Се родився поет.

З того часу вiн усе життя починае шукати Бога, якому б мусив молитися, якому б мусив служити.

Чи знайшов його поет?

«Шукаю Бога, а знаходжу таке, що цур йому й казать».

Я не буду розповiдати про iдеi нашого поета, а хочу лиш зрозумiти високу i повну величi душу, що над нами витае, над усiма нами пануе…

Спершу хлопчик-крiпак носить воду школярам, далi козачок панський, що набивае люльку пановi, ще далi маляр, який посилаеться в науку до Варшави, звiдти до Петербурга. Скрiзь вiн уважно придивляеться до того, що робиться в свiтi.

І бачить, i розумiе своею молодою чулою душею, що «кругом неправда i неволя, народ замучений мовчить». Хто ж винен у тiй неправдi? – Пани!

Крiпацтво i панство вiн так змалював, як не змалював нiякий iнший поет у свiтi.

Та вiн на цьому не зупиняеться. Вiн iде далi. А ще хто винен? Хто винен у тому, що Украiна в неволi? Що вона загубила свою Державнiсть?

– «Це той перший, що розпинав нашу Украiну, а Вторая доконала вдову сиротину!.. Слава, слава хортам i гончим, i псарям, i нашим батюшкам царям слава!..»

Але вiн iде далi, бо бачить, що на цьому не кiнець. Хто ж ще винен? – «Ти, всевидящее око, не дуже бачиш ти глибоко, та спиш в кiотi». «Ти спиш», а «я так ii, я так люблю мою Украiну убогу, що прокляну святого Бога, – за неi душу погублю»…

Це був екстаз поета. Однак цей екстаз пройшов. Шевченко глянув холодним оком на цi слова i лишив iх, щоби ми розiбрали самi.

І от я собi уявляю так: глибоко релiгiйна душа поета не здригнулась перед цими словами, бо мислить так: «Бог есть любов. В душi моiй есть любов, а значить, i Бог, значить, це не есть богохульство».

А як не так?… А хоч би й не так, то все ж таки я «за неi душу погублю». І не сказав поет тут, що «умру», а що «за неi душу погублю». Це бiльше, нiж умру.

Це подiбне до Фауста, але той душу губить ради вiчноi молодости, а наш поет ради Украiни, ii волi, ii незалежности…

Звiдси його свiтогляд, коли так можна висловитись, був украiноцентричним. Усе, що вiн у свiтi бачив, бачив через призму вiльноi Украiни. Через цю призму вiн дивився на панiв, на царiв, на все, все, навiть самого Бога.

Чи зрозумiли Шевченка його сучасники? – Нi. Чи зрозумiли по смертi його нащадки? – Нi.

Та це стара iстина, що генiя сучасники не розумiють. І Шевченко був «один вiн мiж Ними, як сонце високе». І справдi, – из сучасникiв Шевченка найбагатiший iндивiдуальнiстю – Пантелеймон Кулiш, великий талант, великий працьовник, що для украiнського народу дав дуже багато, i що ж? – вiн зiйшов врештi на «Історiю возсоедiненiя Руси».

Далi Костомаров. Трохи украiнець, трохи украiнський письменник (Іеремiя Галка), трохи украiнський полiтик, а весь свiй талант оддав чужiй нацii, i був перший основоположник тих будучих столiть, що звалися украiнофiльськими.

Прекрасна, наприклад, його монографiя про Богдана Хмельницького, де зазначаеться, що в Богданi Хмельницькому маемо великого героя з нахилом до еднання з Московiею.

Однак, коли порiвняемо героя цього з твором Липинського «Украiна в минулому», то побачимо, що на пiдставi iсторичних документiв Богдан Хмельницький есть Самостiйник чистоi води!

Як Шевченко освiтлював усе життя через призму вiльноi i незалежноi Украiни, так Костомаров все творчi подii освiтлював через свою призму федералiзму.

Далi «Мазепа i Мазепинцi». Ця монографiя яскравiша, i коли порiвняти ii хоча б з монографiею Уманця, то побачимо ту ж саму велику рiжницю, що гостро вiдрiзняе один свiтогляд вiд другого.

Ось якi були найкращi з сучасникiв Шевченка. Що ж вони дали нашiй справi i нашiй нацiональностi? Дали так зване украiнофiльство.

Це, панове, слава Боговi, вже iсторiя дуже недавня. Украiнофiли були найосвiченiшi представники нашоi нацii. Однак не тiльки в собi, але й в своiх дiтях витравили все украiнське, все народне.

Вони дуже прислужилися росiйськiй нацii i лiтературi. Із катедр шкiльних i унiверситетських виховували виключно в росiйськiй культурi цiлi поколiння.

Чеснi й чистi, вони любили свiй нарiд, а працювали для чужого. Се може бути тiльки тодi, коли не вiрити в вiдродження свого народу, коли не вiрити в його духовнi сили, в його творчiсть.

Шевченка не зрозумiли. Для них вiн був просто великий поет, великий мрiйник.

Не вiрючи в воскресiння свого народу, украiнофiли пристосовувалися до культури росiйськоi, з нею зрiднилися та й iсповiдували «едину недiлиму Росiю».

Тут я мимоходом не можу не згадати про Драгоманова, що не був таким украiнцем, як Шевченко, а був так само украiнофiлом, був загальноросiйським полiтиком, i який мав чималу повагу i авторитет межи росiйськими лiберальними колами.

Пригадую популярну в свiй час його Вiльну спiлку, що клала в основу росiйського устрою децентралiзацiю цiлоi Росii, в тiм числi й Украiни, яка розбивалася на областi.

Для украiнцiв нацiональноi, тим бiльше державноi, доктрини вiн не утворив. Був, однак, основоположником радикальноi партii, особливо в Галичинi, а в Украiнi багато належало до радикалiв украiнофiлiв.

Так тяглось од Шевченка сливе до дев’яностих рокiв. Правда, деякi з украiнофiлiв розумiли нелогiчнiсть i ненормальнiсть такого стану речей i через те найбiльш талановитi почали оддавати своi творчi сили для украiнського народу.

Вони намагалися виховувати своiх дiтей в украiнськiй культурi украiнською мовою.

Ми iх знаемо: це Старицький, Кониський, Лисенко, Олена Пчiлка, Драгоманов i iншi.

Украiнська молодь 80-х рокiв, це тодi були «хахли»-«малороси».

По всiх унiверситетських мiстах закладалися кружки Украiнськоi громади, де гуртувалися люди рiзноманiтних напрямкiв.

Краще сказати, це були просто земляцтва. Існували вони напiводверто. Найбiльша програма iх дiяльности була в поширеннi легальних книг у народi, як украiнських, так i росiйських; i далi – театральнi вистави, хори, студентська бiблiотечка, а все разом – напiвсвiдомий етнографiчний нацiоналiзм.

Як-не-як, а для молодоi душi, освiченоi й iдейноi, такi громади були могилою, бо в них не було нi творчоi думки, анi боротьби за кращу долю народу, а тому бiльше чутлива молодь iх уникала i йшла в чужi органiзацii, тодi таемнi, де вона мала хоч те моральне оправдання, що ризикувала своiм життям або свободою.

І от, вступаючи до чужих органiзацiй, молодi украiнськi сили тим самим творили те, що не було в Украiнi украiнських органiзацiй, а лише росiйськi, польськi й iншi.

Однак як з украiнських громад, так i з окремих осiб поза громадами почалося розумiння ненормальностi такого стану, почала зрiти нова свiтла думка про утворення власних таемних органiзацiй во iм’я боротьби за народне дiло, назрiла переоцiнка цiнностей…»



Оратор ще довго розповiдав, але поряд из новими для багатьох фактами в головах присутнiх мала б утвердитися думка, яка полягала в останньому процитованому абзацi промови. цей невеличкий чоловiк – Іван Львович Липа – був тiею величною постаттю, яка вiдiграла чи не вирiшальну роль у процесi «назрiвання переоцiнки цiнностей» у свiдомостях напiвнiмоi iнтелiгенцii уярмленого народу…




Заповiти Т. Шевченка – основа полiтичноi програми


Березень 1881 року сколихнув зухвалiстю простих смертних всю величну зсередини i водночас слабку зовнi Росiйську iмперiю. Група народовольцiв, не злякавшись кари небесноi, оголосила смертний вирок «помазанику Божому» Олександру ІІ. Та лише проголосити – замало, вони спромоглися привести вирок у виконання.

Терор, як явище, по своiй сутi е чимось антигуманним. Даря ж було вбито в iм’я рiвностi та справедливостi, що мало б ознаменувати повалення тиранii. Такий парадокс розбурхав суспiльство: однi засуджували прояв людськоi ницостi перед монаршою родиною, iншi – мовчки спiвчували романтикам, якi гойдалися на шибеницях, довiвши свою грiзну справу до кiнця.

Та царський рiд на тому вбивствi не припинився, адже син убитого, теж Олександр, вже був готовий до царювання. Ера деспотизму в Росiйськiй iмперii набирала нових обертiв. Страждали вiд цього як «великороси», так i колонiальнi народи.

Мiсто Керч мало безпосереднiй зв’язок из замахом на царя. В мiсцевiй гiмназii навчалося аж трое учасникiв «Народноi волi», яка органiзовувала теракт. Це Л. Тихомиров, М. Тригонi та найбiльш вiдомий з них А. Желябов. «Славою» про них були наповненi стiни навчальних закладiв у 80—90-х роках ХІХ столiття. Особливо це стосувалося Олександрiвськоi гiмназii, в якiй той самий А. Желябов отримав срiбну медаль за успiхи в навчаннi.

У 1878–1887 роках в Олександрiвськiй гiмназii навчався син незаможних мiщан Іван Львович Липа. Пiсля церковнопарафiяльноi школи, де спiви псалмiв та вивчення Священного Писання мало розважили хлопця, гiмназiя з ii «подвiйним життям» (вдень – звичнi для того часу студii, а в вiльний час – змовницькi збори з обговоренням радикального вирiшення проблем суспiльства) виявилася надзвичайно захопливою. Наприкiнцi навчання гiмназист вважав себе цiлковитим народником або ж толстовцем. Якщо перший напрямок можна спрощено визначити як рух, спрямований на звiльнення народу вiд деспотii та iнших обмежень свободи, то другий стосуеться насамперед просвiтництва.

Іван Липа активно включився в пiдпiльну роботу юнацьких органiзацiй. Згодом вiн згадував, що його дiяльнiсть, про яку на сьогоднi вже, напевне, неможливо дiзнатися, проходила на виду не лише гiмназii, але й всього мiста. Коли вiн вчився у восьмому класi, то в його помешканнi вчителi провели обшук, який не дав нiяких результатiв. Хоча можна уявити, як такi дii з боку «влади» пiдвищили почуття марнославства у юнака, адже вiн стояв на тому ж шляху, що й А. Желябов! Так само вiн у кiнцевому результатi отримав «четвiрку» за поведiнку, яка не дозволила йому потрапити на навчання нi до Москви з Петербургом, анi до Киева.

Юнак прагнув стати лiкарем. Побачений в дитинствi приклад лiкарськоi помилки, що призвела до смертi товариша, на все життя визначив шлях Івана Львовича. Обрано було Харкiвський унiверситет. Навряд чи хлопець мiг здогадуватися, що завдяки цьому университета, який було вiдкрито першим на Надднiпрянщинi, столиця Слобожанщини стала також першим центром украiнського вiдродження в першiй половинi ХІХ столiття. На базi университета розвинулися цiлi напрямки украiнознавчих студiй та лiтературних шкiл.

Харкiв, незважаючи на появу потужноi киiвськоi громади, займав провiдне мiсце в нацiональному русi в другiй половинi ХІХ столiття завдяки активнiй культурницькiй дiяльностi iнтелiгенцii. Родини Русових та Єфименкiв, Олександр Потебня, Дмитро Багалiй, Микола Сумцов, Христина Алчевська та iншi становили основу руху, який пiсля Валуевського та Емського указiв перебував лише в культурницькiй (украiнофiльськiй) площинi. Перспективи украiнського руху на той час були обмеженi не лише росiйською владою, а й страхом досвiдчених iнтелiгентiв перед новими покараннями з боку колонiальноi влади.

Але молодь не мала страху i вкотре доводила свою прогресивнiсть, адже молодi було за що боротися – за власне майбутне. Потрапивши на медичний факультет университета, І. Липа влився в студентську громаду, яка iмпонувала йому своею радикальнiстю на вiдмiну вiд украiнофiлiв. За свiдченнями полiцii, яка вела постiйний нагляд за студентськими гуртками, Іван Львович швидко знайшов свое мiсце серед «полiтично неблагонадiйних осiб».

І. Липа любив фах, якому вирiшив присвятити себе, та бажання лiкувати не лише фiзичнi, а й соцiальнi хвороби було теж чималим. Один з гурткiв, до якого входив І. Липа та маловiдомi сьогоднi Л. Фроердот i С. Степановський, намагався втiлити iдею створення окремоi студентськоi iдальнi, де молодь могла б обговорювати важливi питання без нагляду з боку викладачiв чи полiцii. Ідея створення подiбного закладу вочевидь е навiяною роллю кав’ярень в часи Французькоi революцii, де збиралися вiдомi просвiтителi та обговорювали важливi соцiальнi питання. Харкiвська полiцiя найбiльшим агiтатором за створення такоi iдальнi вважала І. Липу.

Навчання в унiверситетi, спiлкування з iнтелiгенцiею та студентською громадою вплинули на свiтогляд І. Липи. Його толстовство i народництво отримало украiнське забарвлення. Як людина, вихована в дусi соцiальноi справедливостi, І. Липа зрозумiв першочерговiсть боротьби за свободу i права саме украiнцiв, бо iхне iснування було в рази важчим порiвняно з росiянами, поляками, нiмцями та iншими народами iмперii. Щасливим випадком для викристалiзовування його поглядiв стало призначення Олександра Русова у 1891 роцi статистичним описувачем селянських господарств Полтавщини. Робота була величезна, тож статистик, який належав до вiдомих громадсько-культурних дiячiв, залучив собi в допомогу харкiвських студентiв.

У групi студентiв, якi пiд час канiкул описували майно полтавчан, був також І. Липа. Поiздка селами краю, який е колискою сучасноi украiнськоi культури, адже виплекав Г. Сковороду, І. Котляревського, М. Гоголя, П. Мирного, І. Нечуй-Левицького та багато-багато iнших, не могла лишити байдужим нiкого. Мальовничий край, який майже не зачепила русифiкацiя, був просто-таки «клондайком» етнографiчних особливостей, якi студенти намагалися зафiксувати. Щоправда, за спогадом І. Липи, не всi учасники описiв майна були щирими украiнцями. Значна iх частина вiдмежувалася вiд нього, тож лише трое з усiеi групи стали І. Липi побратимами на все життя. Це М. Байздренко – студент ветеринарного iнституту, М. Базькевич – студент технологiчного iнституту та В. Боровик – студент природничого факультету Киiвського университета.

У Полтавi вони оселилися у родинi Стешенкiв – батькiв вiдомого згодом лiтератора, педагога i громадського дiяча Івана Стешенка. Перебуваючи в украiномовному, майже заповiдному середовищi Полтавщини, студенти задумали здiйснити поiздку на могилу Т. Шевченка в Канiв. Чому саме туди? Четверо юнакiв не могли нiяк зрозумiти, як утiлити власнi прагнення, як розпочати боротьбу за справедливiсть, на якiй основi, що мае бути пiдгрунтям? Ідея вiдвiдати могилу людини, що пророкувала визволення свого народу i закликала його до цього, бiльше того, давала поради, як це робити i до чого потрiбно рухатися, виглядала бiльш нiж логiчною.

Подорож пароплавом по Днiпру, розмова из мiсцевими людьми, якi не могли чiтко визначити, хто похований на Чернечiй горi, пiдсилили враження вiд подорожi Полтавщиною. Як же це може бути, що народ не знае свого Пророка, хiба ж цей люд зможе повстати проти тирана i гнобителя, якщо заклик до визволення не був почутий? Хто вiзьме на себе мiсiю просвiтити темний народ, довести до нього думку, висловлену генiем, i розпочне ii втiлення в життя? Поступово, наближаючись до Тарасовоi гори, студенти розумiли, що нiхто… крiм них.

Студенти, що прагнули серйозноi громадсько-полiтичноi роботи, потрапивши на Чернечу гору, вiдчули в собi сили для рiшучого кроку. Як згадував І. Липа: «…Щось дуже давне заворушилося, виплило з глибокоi душi те, що таiлося досi там, десь-десь на самiсiнькому сподi ii…» Тому на могилi Генiя вони виголосили обiтницю: до кiнця життя сумлiнно i безкомпромiсно працювати на користь украiнського народу i втiлювати в життя заповiти Великого Кобзаря. Так з’явилася таемна органiзацiя «Братерство Тарасiвцiв».

З 1891 року Надднiпрянщина, яка була залякана i загнана царською дубиною в межi вузького культурництва, породила рух, що чiтко окреслював свою полiтичну мету, – свободу для украiнського народу. На той час важко було уявити цю свободу в формi самостiйноi держави (хоча цю iдею вже було обгрунтовано Ю. Бачинським), тож свобода народу могла проявитися i в автономii з iншими народами iмперii, i в рiвноправ’i культури та матерiального становища. Але на початковому етапi руху за звiльнення тарасiвцi бачили просвiтницьку дiяльнiсть, задля чого створювали бiблiотеки й намагалися друкувати украiномовну лiтературу.

Виходячи из назви, мiсця основания та основного програмного документа товариства – «Profession de foi молодих украiнцiв», його члени бачили в Т. Шевченковi провiсника новоi держави. Тому заповiти Кобзаря, зокрема «i мене… не забудьте пом’янути», І. Липа сприймав як особливо важливе завдання. Студентська молодь разом из старими громадiвцями-украiнофi-лами щороку з великим розмахом святкували роковини Кобзаря. Як згадував І. Липа в листi до М. Грiнченко, пiдготовка до цiеi дати починалася майже одразу пiсля завершення рiздвяних свят. Вже з 90-х рокiв ХІХ столiття І. Липа помiтив значну вiдмiннiсть мiж святкуванням цiеi дати серед «старих» украiнофiлiв та частини молодi: однi вшановували поета, славного предка, а iншi намагалися поширювати його iдеi, вбачаючи у роковинах пiдгрунтя для майбутнього визволення украiнцiв з-пiд колонiального гнiту. Виходячи з цiеi точки зору, І. Липа пiдготував i прочитав на святкуваннi рiчницi Кобзаря 1892 року реферат пiд назвою «Харкiвський нацiональний рух».

І. Липа став одним из основних натхненникiв тарасiвцiв або молодих украiнцiв, як себе ще називали братчики. Вiн очолював харкiвський осередок, який був першим з-помiж тих, якi виникли пiзнiше в Киевi, Чернiговi, Катеринославi та Одесi. Також вiн став одним из авторiв програми тарасiвцiв «Profession de foi молодих украiнцiв», в якiй вперше в пiдросiйськiй Украiнi проголошено iдею звiльнення народу з-пiд колонiального ярма та завдання, якi необхiдно для цього виконати. В програмi все свiдоме украiнство закликали до постiйноi самоiдентифiкацii на противагу прислужникам iмперii, поширення iдей щодо визволення народу, виховання молодого поколiння в украiнському дусi, використання службового становища задля досягнення поставлених завдань, сприяння створенню украiномовних книгарень i бiблiотек, якi мали стати основою для пробудження народу.

Пiд час органiзацiйноi роботи товариства І. Липа влiтку 1892 року як делегат вiд «Братерства Тарасiвцiв» приiхав до родини Грiнченкiв у село Олексiiвку, що на сучаснiй Луганщинi. Вже дорогою до оселi видатноi родини вiн розмовляв з селянами i почув вiд них схвальнi та захопленi вiдгуки про вчительську родину, яка плекае украiнську мову i традицii. Знайомство з родиною вийшло дуже теплим, в усьому з Борисом та Марiею Грiнченками вони виявилися однодумцями, адже тi ще у 80-х роках ХІХ столiття висловлювали iдеi наслiдування заповiтiв Т. Шевченка у полiтицi. Крiм дружби, яка зав’язалася в них на десятки рокiв, І. Липа запозичив у Грiнченкiв двi основнi iдеi, якi, напевно, i сам усвiдомлював, але в Олексiiвцi побачив у практичному виконаннi.

І. Липа спостерiг в Олексiiвцi, що можна не вiдходити вiд власних життевих принципiв у вихованнi дитини, адже на той час було чимало розмов про те, що украiнiзувати дiтей – це iх калiчити, звужувати кругозiр тощо. І ще один, не менш важливий висновок – вiн визначився из жанром, який мiг подолати скупе рiзноманiття дитячоi лiтератури, i почав писати казки з нацiональним забарвленням, а також притчi – майже поодиноке явище в украiнськiй лiтературi.

Б. Грiнченко, як i В. Самiйленко та М. Коцюбинський, стали членами «Братерства Тарасiвцiв» та продовжили власну лiтературну дiяльнiсть i в полiтичному сенсi. Попередники тарасiвцiв – украiнофiли, остерiгаючись полiтики, консервували украiнський рух. «Братерство Тарасiвцiв» стало еволюцiйним продовженням нацiонального вiдродження, мiстком мiж культурництвом та партiйним рухом. І. Липа разом з однодумцями розпочали той рух, який завершиться створенням держави в перiод нацiональноi революцii, i в цьому iхнiй основний здобуток.

Не лише родина Грiнченкiв зробила великий вплив на І. Липу. Сам тарасiвець також впливав на Бориса Дмитровича. Безсумнiвнi переконання в Шевченкових заповiтах не залишали можливостi для компромiсу з колонiальною владою. У вiдповiдь на бажання Бориса Грiнченка писати до росiйськомовних часописiв, І. Липа дав кiлька аргументiв, якi, очевидно, зупинили видатного лiтератора. Тодiшнiй очiльник харкiвського вiддiлення «Братерства Тарасiвцiв», розумiючи, що грошова скрута виснажуе, зазначав, що почати спiвпрацювати з росiйськими виданнями – це «увесь свiй талант або генiй вiддати чужим людям, чужим дiтям… за шмат хлiба, що стане поперек горла…» В тому ж листi вiн пояснив i свое розумiння шляху становлення мови: «…як кожна порода звiрят змагаеться за право свого iснування, так кожна мова… теж бореться за свое право, i чим бiльше людей балакають якою мовою, чим бiльша й ширша ii лiтература (якiстю i кiлькiстю!), чим бiльше вона мае талантiв, тiм швидше вона переживе й знищить другу мову… Нам, свiдомим украiнцям, треба се добре знати й пам’ятати (от через що я не поважаю «хвилiв» i завжди проти iх московського дряпання: вони-бо власними рухами нищать рiдну свою Краiну)…»

Царська полiцiя оцiнила можливi ризики вiд молодiжного руху, хоч i не розумiла його масштабу. Арешти тарасiвцiв були спричиненi вiдслiдкованою полiцiею бандероллю з революцiйною та украiномовною лiтературою. Їi надiслала з пiдавстрiйськоi Украiни Ольга Франко, дружина видатного Каменяра. В ходi слiдства навеснi – влiтку 1893 року було виявлено, що бандероль адресувалася І. Липi, тож вiн з-помiж десятка заарештованих отримав найсуворiший вирок – 11 мiсяцiв ув’язнення в харкiвськiй в’язницi та три роки перебування пiд полiцiйним наглядом.

Перебування у в’язницi на Холоднiй горi для І. Липи стало певним iспитом перед наступними етапами полiтичноi дiяльностi. В той момент все його майбутне здавалося потьмареним, адже з университета його виключили i залишалася велика ймовiрнiсть заслання. Його мати Ганна, дiзнавшись про пригоду, яка трапилася з сином, приiхала з Керчi до Харкова, але не змогла одразу до нього потрапити. Вона передала через наглядачiв синовi кiлька сардин (як уродженець морського узбережжя, вiн полюбляв рибу) та заздравну просфору, завдяки чому син зрозумiв, що мати десь поблизу. Згодом iм вдалося зустрiтися, що додало тарасiвцю моральних сил.

Пiдтримували Івана Львовича друзi, серед яких i Грiнченки. Пiсля знайомства з родиною педагогiв-просвiтникiв, тарасiвець захопився iдеею створення власноi «творчоi лабораторii», але для цього йому не вистачало дружини. Познайомившись на одному из шевченкiвських вечорiв из сестрою Бориса Дмитровича Апполiнарiею, І. Липа запраг породичатися з родиною Грiнченкiв. Апполiнарiя теж виявила зацiкавленiсть студентом-медиком, i в них зав’язалися романтичнi платонiчнi стосунки. Проте дуже скоро І. Липа зрозумiв, що зацiкавлення Апполiнарii (чи Полi, як ii називали в родинi) зовсiм вiдрiзняються вiд його власних, тож творчого та й будь-якого iншого союзу в них бути не може.

Ув’язнення І. Липи позначилося i на його творчому доробку. Вже з перших рокiв навчання в унiверситетi вiн почав писати вiршi, прозу та публiцистичнi статтi. Але у в’язницi вiн переосмислив свою долю як борця за Украiну, котрий зобов’язаний «каратись, мучитись, але не каятись». Тут укотре І. Липа наслiдуе свого «iдейного батька» Т. Шевченка (день народження І. Липи за старим стилем 24 лютого, так само, як i Великого Кобзаря), навiть вiрш «У тюрмi» стилiстично схожий на шевченкiвський, сповнений трагiчного оптимiзму:

Коли барабани зловiщi почую,
Як вiзьметься кат за сокиру, —
Тодi я вiд тяжкого сону прокинусь,
Коли тут в тюрмi не загину…

Тодi вже востанне я очi вiдкрию
Й огляну катiв Украiни:
Не вбачу мiж ними нiякого жалю
Й думками в край рiдний полину.

І там я побачу: вже воля розкута
У рiдну краiну несеться,
А з серця народу любов та братерство,
Як луч вiд сонечка, ллеться.

З мiцною душею вже дiти Вкраiни
До бою встають з ворогами,
А злого вражина i вражую шану
Без заздрости топчуть ногами…

Побачу: старi i малi – все повстало!
У всiх сяють очi, як зорi,
І знов Украiна розкiшна й могутня,
Знов воля широка й простора!..

Все в мент я побачу… й хвилина та буде
Менi в нагороду едину,
Із глумом та смiхом зустрiну я ката
Й щасливо умру за Вкраiну…

Вийшовши з в’язницi, тарасiвець не мав можливостi жити далi в Харковi, тож поiхав додому в Керч. Невiдомо, як реагували на його невдале навчання рiднi, як це було свого часу в того ж Б. Грiнченка, коли його батько намагався звiльнити сина з ув’язнення, i, хоч засуджував необдуману дiяльнiсть, пiдтримав сина у важку хвилину. І. Липа ж сам вирiшував свою долю, бо не мав впливових родичiв, проте мав друзiв, якi не так дiлом, але словом тiшили вiдрiзаного вiд полiтичного руху побратима. Серед них були майже невiдомi сьогоднi О. Кривко, Є. Тимченко, М. Яценко, якi теж послiдовно втiлювали в життя iдеали «Братерства Тарасiвцiв», за що поплатилися власним добробутом.

І. Липi пощастило значною мiрою в тому, що вiн не здався пiсля розгрому його товариства. Вiн не вхопився за чарку i не вiдiйшов вiд полiтики назавжди, як це трапилося з частиною тарасiвцiв. Першою проблемою, яку йому вдалося вирiшити, була освiта. Не маючи права продовжувати навчання i не отримуючи нiяких вiдповiдей вiд мiнiстерства освiти, Іван Львович наважився на зухвалий вчинок, який вирiшив його подальшу долю.

Столиця iмперii – Санкт-Петербург, де «кровi пролито людськоi, i без ножа», саме там вирiшувалися всi питання. І. Липа вирiшив iхати вимагати права на продовження освiти в столицi. Дозволу на проiзд до Петербурга вiн не мав, а без нього до столицi – зась!

Коли у полiцiйному департаментi Петербурга, до якого І. Липа навiдався, зчинили скандал через самовiльний в’iзд, вiн виплутався, лише вдавшись до хитрощiв. Вiн заявив, що ще не заiхав до Петербурга, оскiльки його речi все ще на вокзалi. Вiдповiдь поставила полiцiантiв у глухий кут, i йому дозволили поселитися в мiстi на час вирiшення справи. Вирiшив майбутне молодого украiнського iнтелiгента тодiшнiй мiнiстр освiти граф І. Делянов.

Директор департаменту полiцii А. Добржинський, який свого часу був прокурором вiд обвинувачення на судi членiв органiзацii «Народна воля», пропонував І. Липi унiверситет у Дорпатi (Дерпт чи Юр’ев), бо в Киевi було «можливе повернення до украiнофiльства». І. Липа ж «виторгував» Казань, де викладацький склад медичного факультету був на дуже високому рiвнi.

У Казанi до студента з непевним полiтичним минулим ставились по-рiзному. Однi його обожнювали i кликали залишитися при 'iх лiкарнях, iншi, як професор С. Левашов, намагалися не допустити, аби тарасiвець отримав диплом медика. Майбутнiй ректор Одеського университета перед самими iспитами примусив студента клопотатися про додатковi документи з Харкова, а, коли той розiбрався из бюрократичними проблемами, на iспитi намагався поставити незадовiльну оцiнку, аби І. Липа повторно йшов на iспити вже наступного року. Проте за студента вступився весь професорський i студентський склад медичного факультету, тож С. Левашов капiтулював. Так тарасiвець став дипломованим медиком i розпочав тернистий шлях земського лiкаря.

Не знаючи куди подiтися пiсля iспитiв у Казанському унiверситетi, І. Липа активiзував пошуки роботи та спонукав до цього знайомих. В листопадi 1897 року вiн уперше потрапив на три тижнi до одного з основних мiст свого життя – Одеси, гостював у свого побратима, учасника таемноi органiзацii «Братерство Тарасiвцiв», поета i фольклориста Вiталiя Боровика. В Одесi той пiсля навчання у Нiжинi та Киевi закрiпився у 1899 роцi, отримавши посаду iнспектора Михайло-Семенiвського сирiтського будинку. Але переiхав сюди дещо ранiше, бо був одружений ще з 1885 року из дочкою вiдомого одеського художника Амвросiя Ждахи. Згодом став одним из провiдних членiв украiнськоi громади в Одесi. В. Боровик активно займався поширенням украiномовних книг, для чого створив у центрi мiста, на Соборнiй площi, книгарню «Дiло».

В Одесi І. Липа познайомився з мiсцевою украiнською громадою i з вiдомим меценатом Є. Чикаленком зокрема. це – надзвичайна постать в украiнському русi, адже всiею своею дiяльнiстю намагався зламати стереотип про згубну окремiшнiсть украiнцiв. У важку хвилину, задля ствердження рiзноманiтних видавничих та культурницьких проектiв, Є. Чикаленко продавав частинами землi свого маетку, аби пiдтримати загальну справу не словом, а карбованцем. Вiдома його фраза, що вже стала крилатою, «Батькiвщину варто любити до глибини власноi кишенi».

Є. Чикаленко через свого товариша П. Кондрацького спромiгся, аби І. Липу рекомендували до Ананьiвського повiту. Таким чином, перша лiкарня, яку очолив І. Липа, була розташована в селi Липецьке, неподалiк вiд Ананьева, на сучаснiй Одещинi.

Медична галузь Росiйськоi iмперii в другiй половинi ХІХ столiття проходила етап модернiзацii. В руслi реформ царя Олександра ІІ в бiльшостi губернiй iмперii встановилася земська медицина. Лiкарняна та санiтарна справа внаслiдок цього залежала вiд земського самоуправлiння та економiчного розвитку регiонiв. Протягом перших двадцяти рокiв iснування земств дiяла так звана роз’iздна система. Тобто лiкар мав сам дiставатися до хворого. Один из професорiв Казанського университета чiтко охарактеризував таку систему: «…Загальна характеристика ii полягае в тому, що лiкар завжди в поiздках, а хворi нiколи не знають, де знайти лiкаря…»

На початку лютого 1898 року лiкар прибув на мiсце роботи. Умови виявились не надто сприятливими: вiдсутне житло для лiкаря та мiсця для харчування, в амбулаторii вiдчувався постiйний холод. Єдина розрада: до Ананьева було близько, i там була свiдома украiнська громада.

Можливо, І. Липа залишився б у Липецькому, але його громадська дiяльнiсть призвела до того, що там почали «вороже ставитися до “хахлов”». Тому, коли помер старий голова Анань-iвськоi управи, з яким Є. Чикаленко мав гарнi вiдносини, почався набiр «благонадiйних людей». За спогадами мецената, мiсцевий магнат Ерделi та його однодумцi написали до повiтового вiддiлку полiцii заяви про антидержавну дiяльнiсть І. Липи. Така ж проблема виникла в Модеста Левицького, який також з допомогою Є. Чикаленка працював неподалiк вiд Ананьева в селi Окна (сьогоднi – селище мiського типу Краснi Окни).

Унаслiдок такого цькування обидва лiкарi змушенi були шукати iнше мiсце роботи. Основною персоною, яка поставила собi за завдання прибрати лiкарiв-украiнцiв з посад, був Микола Ерделi (1846–1902) – представник дворянського роду Угорщини. Микола Ерделi був повiтовим гласним Ананьева i зробив чималий внесок у розбудову цього регiону. Невiдомо, чи мав магнат iнтереси в Липецькому, адже цькування мiсцевого лiкаря навряд чи сприяло полiпшенню лiкарняноi справи в селi. Маючи значний вплив у земствi, М. Ерделi мiг дозволити собi будь-яку забаганку.

Пiсля багатонацiональноi Херсонщини мальовнича Полтавщина значно бiльше подобалася лiкарю. Напевне, пiсля подорожi п'ятирiчноi давнини цей край манив його до себе. Та спочатку нового лiкаря не надто добре сприймали мiсцевi жителi. Як зазначав сам лiкар, вони «як ведмедi, живуть по хуторах, такi ж дикi, як i ведмедi. Знахарок i знахарiв тут бiльше, нiж у других мiсцях…» І. Липа поселився в пятикiмнатнiй хатi, де, щоправда, спочатку не було жодних меблiв i посуду. Та з часом вiн облаштував це житло, а поряд из будiвлею виростив розкiшнi троянди.

У лiкарнi пiд керiвництвом І. Липи були два фельдшери й акушерка. Не вистачало найнеобхiднiших iнструментiв. Лiкар просив на iх купiвлю 300 рублiв, а отримав лише 100. Тож iнструменти доводилося купувати найдешевшi. За тодiшнiми реалiями Росiйськоi iмперii земський лiкар отримував платню до 1 тисячи рублiв, i була можливiсть ii збiльшення за вислугою рокiв.

Аби змiнити ставлення управи до своеi дiльницi в Мачухах, І. Липа розписав статистичний звiт за десять рокiв роботи лiкарнi. В обов’язок земського лiкаря, крiм прийому хворих, входило також опiкування сиротами, яких на початок його дiяльностi було десять. Найбiльш виснажливою була робота в перiод епiдемiй. Так, у сiчнi 1899 року, коли в регiонi лютувала вiспа, iнфлюенца (грип), а згодом i скарлатина, І. Липа приймав у середньому вiсiмдесят хворих на день i об’iжджав все хутори в радiусi сорока верст.

Лiкарня за керiвництва І. Липи стала своерiдним «культурним центром» села. Лiкар ламав стереотипне уявлення про цей заклад, як про останне мiсце, куди хочеться потрапити. До рiздвяних свят наприкiнцi 1900 року в нiй було влаштовано свято для мiсцевих дiтей. Не забув лiкар i прикрасити лiкарню святково вбраною сосенкою, потурбуватися i про подарунки. А подарунки були в дусi тарасiвця – украiнськi книжки: «Кобзар», «Чорна рада» та iн.

У вiльний вiд роботи час, який бував хiба що вночi, лiкар писав прозу та вiршi. На початку ХХ столiття вiн був уже пiзнаваним автором. Його твори можна було побачити у вiдомому журналi «Лiтературно-науковий вiстник», який об’еднав навколо себе кращi уми тодiшньоi Украiни, та в iнших захiдноукраiнських часописах. Писав також публiцистику, здебiльшого на теми, якi найбiльш цiкавили. Крiм полiтики, це також iдея медичного просвiтництва, бо рiвень усвiдомлення селянами причин всiляких хвороб залишався на рiвнi середньовiччя. Лiкар пропонував поширювати «летючi медичнi картки» – щось на зразок невеликих буклетiв зрозумiлою для селян украiнською мовою з основними правилами гiгiени та вiдомостями про збудникiв хвороб.

Згодом вiн трансформував цю iдею в спробу органiзацii украiномовного тижневика «Лiкарський порадник». це було складнiшим завданням за картки, але в повнiй мiрi поеднувало два фундаментальних аспекти прагнень І. Липи: просвiтництво медичне та нацiональне. Варто розумiти, що мова видання не була забаганкою лiкаря. Селяни на той час, а вони становили бiльшiсть населення украiнських земель, елементарно не розумiли мови iмперськоi влади. І всi скупi спроби влади поширювати вiдомостi в селах розбивалися об неуцтво та iншомовнiсть. Але цей останнiй аспект так i лишився незрозумiлим колонiальнiй владi, тож всi спроби І. Липи закiнчилися невдачами.

До молодого харизматичного лiкаря, майже одразу по влаштуваннi в Мачухах, почала виявляти цiкавiсть 19-рiчна дружина мiсцевого священика Єлизавета Іванiвна Геращенко. Молода мати i дружина намагаеться закохати в себе лiкаря – сюжет, який потребуе серйозного психiатричного аналiзу.

Спочатку І. Липа пробував не помiчати ii залицянь. Тодi вона почала влаштовувати скандали всiм, хто був поряд. Якщо лiкар лишався незворушним, Є. Геращенко просто приходила до його господи в гостi за рiзних приводiв i вела розмови на всi теми, аби лишитися довше. Лiкар на той час запросив свою мати Ганну до себе, та теж не знала, що робити з тiею залицяльницею.

Як би «зимно» Липи не ставилися до жiнки, вона не зупинялася. І лiкар почав ii жалiти, а потiм з’явилися й iншi почуття. Та душевнi муки не полишали людину, яка звикла жити по совiстi. До етичних сторiн психологiчноi драми додавалося i те, що Є. Геращенко мала дуже своерiдний характер. Побачивши, що І. Липа вже не виявляе до неi ворожостi, вона почала жалiтися на свое життя, на чоловiка, який iй не милий, на вiдсутнiсть можливостей робити щось корисне. І почала проситися до І. Липи в лiкарню фельдшеркою. На заперечення, що для цього потрiбна спецiальна освiта, цiлеспрямована особа пiшла на фельдшерськi курси.

Старання призвели до того, що врештi лiкар «здався» i жiнка пiшла вiд священика. Але й служитель церкви не зупинився. Вiн подав заяву до медичного управлiння, що не дозволяе своiй законнiй дружинi йти на фельдшерку. Як виявилося, на той час жiнка не могла без дозволу чоловiка йти на роботу. Крiм того, намагався робити рiзнi дрiбнi шкоди своему «супротивнику», писав йому листи зi звинуваченнями тощо.

У листах до М. Грiнченко І. Липа докладно описуе характер iх взаемин та портрет Є. Геращенко, яку ласкаво називае «Люлiки». Вiн був глибоко спантеличений цiею ситуацiею. Адже навiть коли все майже владналося, лiкар мав чималi душевнi переживання, спричиненi характером i поведiнкою майбутньоi дружини. В одному з листiв вiн зазначав: «…з одного боку [я] ii чим далi, тим бiльше люблю. З другого боку, боюся взяти ii за дружину. Це така людина, що всiм подобаеться: i жiнкам, i чоловiкам… всi у неi закохуються… Усякий лiчить за щастя зробити iй яку хоче послугу, i вона пануе над ними, поки вони не зробляться для неi непотрiбними, або поки я не почну сердитися…»

Незважаючи нi на що, все йшло до одруження І. Липи, адже Є. Геращенко подала заяву на розлучення та вчилася на фельдшерку. Але тут утрутилася доля. Вже на початку 1902 року І. Липа опинився на Одещинi. Причому вiн виiхав из Мачух один, а Є. Геращенко ймовiрно повернулася до чоловiка. Чому так сталося, джерела мовчать, i якби не продовження цiеi iсторii, то цей роман був би вартий хiба що кiлькох речень.

Майже через десятилiття, коли І. Липа облаштувався на Одещинi й одружився з iншою жiнкою, вчителькою Марiею Шепель-Шепеленко, ця iсторiя набула свого продовження. Подружжя жило щасливо, але дiтей не мало. Тому в лютому 1910 року вони всиновили хлопчика Георгiя з мiстечка Старi Сенжари, що неподалiк села Мачухи, з сiм’i Андрiя та Єлизавети Геращенкiв. Хлопчику змiнили iм’я, i так з’явився в родинi майбутнiй талановитий поет i геополiтик Юрiй Іванович Липа.

В Одеському архiвi на початку 2000-х дослiдниками було вiднайдено справу про всиновлення Георгiя (Юрiя) Липи, i це була сенсацiя. Не надто велика, але активна громада мiсцевих украiнцiв, яка звикла шанувати Івана та Юрiя Лип, не могла в це повiрити, адже питання кровноi спорiдненостi для пересiчних людей е дуже важливим. З’явилися розмови про те, що вони дiйсно не схожi один на одного, навiть полiтичнi погляди в них рiзнилися. Галичани теж сприйняли таку новину з не надто великим захватом. Певна тiнь падала на ореол вiдомих «батька i сина Лип». Це не единий раз, коли одноосiбно вирване з архiву джерело розкривало правду, але без поеднання з iншими – не всю…

Як через вiсiм рокiв пiсля розриву стосункiв з Є. Геращенко І. Липа мiг поiхати до неi, аби всиновити ii сина? Чи мiг би священик, за навiть найбiльш ангельського характеру та найфантастичнiших умов, вiддати рiдного сина своему колишньому супернику? Вiдповiдь очевидна. Іван Львович повернувся до колишнiх мiсць проживання та роботи, аби забрати власного сина. Чому вiн так довго зволiкав, можна лише здогадуватися.

Селяни дуже тепло проводжали лiкаря з Мачух, як вiн сам згадував, «дехто просто з плачем». Такi проводи вселяли надiю лiкаревi у безхмарне майбутне. Та в селi стати вiдомою фiгурою не складало проблеми для щирого та чесного iнтелiгента. Варто було видатися селянам «своiм», тобто не «паничем», та ще й виявити турботу стосовно iхнього духовного розвитку – i любов кiлькатисячного украiнського села гарантовано. А от в мiстi, аби стати вiдомим лiкарем, треба старатися в рази бiльше. Навiть потрапити до персоналу лiкарнi було досить важко.




Вiд лiкаря для бiдних до комiсара Одеси


Одеса на початку ХХ столiття була найбiльшим мiстом пiдросiйськоi Украiни i займала четверте мiсце за рiвнем економiчного розвитку в iмперii. Рiвень строкатостi нацiонального складу був надзвичайно високим. Привiлейоване становище росiян роздiляли в бiльшостi галузей евреi, якi за смугами осiлостi мали можливiсть для розвитку лише на окраiнi iмперii. Медична галузь теж була наповнена талановитими еврейськими лiкарями. Крiм великих державних лiкарень, у мiстi було чимало приватних клiнiк, оголошеннями про можливостi яких яскраво ряснiли тодiшнi газети.

Завдяки потоку зерна та iншоi продукцii через порт Одеса не зупиняла свое зростання. Село Романiвка, яке знаходилося поряд, вже наприкiнцi ХІХ столiття поглинулося мiстом i перетворилося на район пiд назвою Слобiдка. На момент приiзду І. Липи до Одеси там добудовували нову лiкарню. Розумiючи, що з ii вiдкриттям з’являться новi вакансii, І. Липа, ймовiрно, за порадами мiсцевих товаришiв, й аби стати для мiсцевоi управи «своею людиною», зайняв посаду, що не стосувалася медицини, – став торговим наглядачем. Ця посада за своiми функцiями нагадувала торговельну полiцiю. Вже за мiсяць роботи вiн успiшно пройшов лiкарську раду i став поеднувати функцii торгового наглядача з тимчасовими обов’язками лiкаря для бiдних. Це стало можливим завдяки вiдпусткам двох штатних лiкарiв.

Робота лiкарем у мiстi за характером дуже вiдрiзнялася, але клопотiв було не менше. Мiська управа затвердила І. Липу завiдувачем лiкарсько-санiтарним пунктом на Серединськiй площi (сьогоднi – Прохорiвський сквер). Іншою назвою площi була «Косарка», чим завдячувала бiржi найманих сезонних робiтникiв – косарiв. Також вiн мав спостерiгати за одним из базарiв – «Толкучим» та кiлькома житловими кварталами. Згодом до цих адрес було додано ще нагляд за притулком ципоркiса з Михайлiвськоi дiльницi.

Початок ХХ столiття принiс пiвдню iмперii кiлька спалахiв епiдемii, зокрема чуми i холери. Внаслiдок епiдемii чуми мiсто було подiлено на «околотки» – райони з посиленим наглядом та нищенням пацюкiв. Варто вiдзначити, що в перiод епiдемii за одного вбитого i принесеного на спалення пацюка платили вiд 5 копiйок. Одним з таких «околоткiв», що мав номер 8, завiдував І. Липа. Лiкар спiльно з двiрниками, полiцiантами та iншими помiчниками мав спалювати все, що можна було зiрвати з квартир будинкiв, заражених чумою: меблi, пiдлогу, одяг i т. iн.

Робота не надто подобалася І. Липi, про що вiн писав до Грiнченкiв: «У мене така посада: з 7 години оглядаю свiй район i базар, в 9—10 йду в контору, а в 10–11 додому, або Управу… праця не по менi, не по спецiальностi…» Тому вiн планував опанувати, наскiльки це було можливо при мiсцевих лiкарнях, «горловi, вушнi та носовi хвороби» i завершити навчання у Вiднi. Таку тактику І. Липа вигадав у зв’язку з тим, що в Одеському унiверситетi не було кафедри, яка б спецiалiзувалася на подiбних хворобах, i так вiн мiг би стати дещо конкур ентноспроможнiшим серед подiбних собi. Реалiзувати на практицi це прагнення не вдалося. І. Липа здiйснив поiздку до Вiдня, але що саме пiшло не так – невiдомо.

Коли в кiнцi вересня 1902 року в Слобiдцi-Романiвцi було добудовано нову амбулаторiю мiськоi лiкарнi, лiкарська рада призначила І. Липу ii завiдувачем i санiтарним лiкарем. Вважаючи, що його поневiряння завершилися, новопризначений завiдувач одразу взявся за купiвлю необхiдних меблiв, iнструментiв та лiкiв – все за власнi кошти, аби швидше приступити до самостiйноi практики i не бути нi в чому обмеженим. Та мiська управа, врозрiз из рiшенням лiкарськоi ради, призначила керiвником новоi амбулаторii iншого лiкаря. Тож до кiнця квiтня 1903 року І. Липа залишився лiкарем для бiдних при мiськiй лiкарнi.

Такi умови працi не дозволяли активно включитися в культурницьку роботу, хоча налагодження зв’язкiв из широкою одеською громадою вiдбувалося. Крiм згаданого вже мецената Є. Чикаленка, І. Липа зблизився i щиро заприятелював з лiкарем І. Луценком, юристом та поетом С. Шелухиним (псевдонiм С. Павленко), фольклористом, мовознавцем i очiльником громади М. Комаровим та iншими. Також ненадовго до Одеси переiхав давнiй товариш І. Липи – актор та вiдомий поет М. Вороний. Яскравий склад громади призвiв до сплеску нацiонального руху, який було не стримати урядовими заборонами.

Травень 1903 року став вирiшальним для лiкаря i визначив його долю на наступний десяток рокiв. Одеська управа призначила його лiкарем для бiдних та завiдувачем лiкарнею в примiському селищi Дальник. З цiеi лiкарнi починали молодi лiкарi, якi прагнули працювати в Одесi. Лiкарня була невелика, занедбана i нагадувала землянку, в якiй, як писали одеськi газети, «…хворi зимою розбiгаються вiд холоду… там навiть мишi не живуть i, здаеться, лiтом мух не бувае…»

Незважаючи на всi негаразди, саме у Дальнику І. Липi вистачило часу, сил, енергii та натхнення, аби здiйснити бiльшiсть из задуманого i ввiйти до когорти великих, хоч i не дуже вiдомих серед загалу, украiнцiв.

У серпнi 1903 року украiнцям обох iмперiй вдалося, из запiзненням на п’ять рокiв, зорганiзувати святкування 100-рiччя лiтературного твору, який розпочав еру новоi нацiональноi лiтератури – «Енеiди» І. Котляревського. На вiдкриття пам’ятника І. Котляревському з’iхалися провiднi дiячi украiнськоi культури й науки. Одеська громадськiсть, до якоi, працюючи в Дальнику, належав i І. Липа, брала участь у збираннi коштiв на пам’ятник ще з 1895 року. І живучи на Полтавщинi, вiн агiтував своiх знайомих з причорноморського мiста, аби надсилали грошi на створення пам’ятника.

Коли ж уряд дозволив вiдкриття пам’ятника І. Котляревському та проведення урочистостей, І. Липа поiхав до Полтави. Дуже посприяла ця подiя налагодженню мiжособистiсних зв’язкiв мiж украiнською iнтелiгенцiею. Так, І. Липа познайомився в Полтавi з двома молодими лiтераторами: О. Кандибою та О. Плющем, в лiтературнiй долi яких йому судилося вiдiграти не останню роль.

Крiм широкого резонансу, пов’язаного з iм’ям І. Котляревського, полтавськi урочистостi привернули увагу до статусу украiнськоi мови. Так, вiдомий в Одесi публiцист М. Славинський подав огляд правового стану мови колонiального народу в Росiйськiй iмперii. Вiн висловив сподiвання на те, що уряд перегляне цензурний устав i украiнськi письменники та читачi перестануть бути «изгоями» серед письменникiв i читачiв iнших народностей. Продовжила тему, пiдняту М. Славинським, стаття І. Липи «О малорусском языке». Лiкар доводив до читачiв власнi погляди на вирiшення ситуацii: по-перше, аби росiйськi публiцисти чiтко з’ясували украiнське питання, воно потребувало великоi кiлькостi розвiдок у росiйськiй пресi (тож, будь ласка, хочете знати щось про нас – давайте мiсце для розмiщення iнформацii). По-друге, уряд мав дозволити украiномовну перiодику на спiльних засадах из росiйськомовною та iншими, що теж дасть росiянам змогу зрозумiти сусiднiй народ.

Значною життествердною перемогою лiкаря в Дальнику став давно ним очiкуваний крок – одруження. Ідеал грiнченкiвськоi «творчоi лабораторii» не було зраджено, адже «дуже природня i спокiйна, з розумними лагiдними очима… гарною звучною украiнською мовою» двадцятипятирiчна Марiя, яка з сiчня 1904 року стала Липою, працювала педагогом i мала проукраiнськi погляди. За свiдкiв пiд час вiнчання у Покровськiй церквi (знищена бiльшовиками) було взято помiтних представникiв украiнськоi громади: лiкарiв Ф. Шульгу та І. Луценка, юриста С. Шелухина та редактора мiсцевоi газети «Южное обозрение» М. цакнi. Пiсля завершення таiнства священик М. Шаравський виголосив перед присутнiми, яких було трохи бiльше десяти, промову украiнською мовою. Звiсно, для того, аби служитель погодився сказати напутне слово майже зовсiм забороненою в iмперii мовою, нареченому довелося добре постаратися. Надалi бiльшiсть справ, пов’язаних из культурницькою, лiтературною та громадською дiяльнiстю, родина Лип робила разом.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gor-stambol/van-ta-ur-y-lipi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.