Книга - Цент на двох

Цент на двох
Френсiс Скотт Фiцджеральд


Зарубiжнi авторськi зiбрання
У творах Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896–1940), створених на початку 1920-х pp. – збiрках новел «Flappers and Philosophers» (1920), «Tales of the Jazz Age» (1922) – зберiгаеться здебiльшого невимушено iронiчний настрiй розповiдi. Письменник у той перiод уособлював втiлення американськоi мрii – молодiсть, заможнiсть, раннiй успiх, тож i головними вартостями молодого поколiння описував потяг до багатства, успiху i безтурботних розваг.

У книзi зiбрано п’ятнадцять новел початку 1920-х. Персонажi в них живi i яскравi, романтичнi, молодi. Вони мрiють зустрiти свою любов, домогтися успiхiв у життi.





Френсiс Скотт Фiцджеральд

Цент на двох



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi

Переклад з англiйськоi І. О. Плясова, С. О. Щиголевоi

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© І. О. Плясов, С. О. Щиголева, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *




Благословення



І

На Балтиморському вокзалi було спекотно та багатолюдно, тому Лоiс була змушена згаяти бiля телеграфного столу досить багато тягучих секунд, поки клерк з великими переднiми зубами рахував i перераховував довге повiдомлення гладкоi дами, щоб визначити, чи мiстить воно невиннi сорок дев’ять слiв або фатальнi п’ятдесят одне.

Лоiс, чекаючи, вирiшила, що не зовсiм впевнена, чи точно вона написала адресу, тому дiстала iз сумочки листа i знову пробiглася по ньому очима.

«Моя люба, – починався вiн, – я все розумiю, i нинi я щасливiший, нiж колись був за все життя. Якби я тiльки мiг дати тобi тi речi, яких ти достойна, але я не можу. Лоiс, ми не можемо одружитися i не можемо втратити один одного, визнавши, що вся ця чудова любов закiнчуеться нiчим.

Допоки я не отримав твiй лист, кохана, я сидiв тут у напiвтемрявi й думав, куди я можу поiхати звiдси, щоб коли-небудь забути тебе; можливо, за кордон, проiхати наскрiзь усю Італiю чи Іспанiю i мрiяти про це, щоб загасити бiль втрати, там, де руiни цивiлiзацiй, схожих на вино староi витримки вiдобразили б лише спустошення мого серця – i тодi прийшов твiй лист.

Найсолодша, найсмiливiша дiвчинка, якщо ти надiшлеш менi телеграму, я зустрiну тебе у Вiлмiнгтонi. До цього часу я тут просто чекатиму й сподiваюся, що кожна моя давня мрiя про тебе здiйсниться.

Говард».

Вона вже прочитала лист стiльки разiв, що знала кожне його слово напам’ять, але вiн все ще ii дивував. У ньому вона знайшла багато невиразних вiддзеркалень людини, яка його написала, – змiшану яснiсть i смуток його темних очей, шалене, неспокiйне збудження, яке вона вiдчувала iнодi, коли вiн розмовляв з нею, його мрiйливу чуйнiсть, що присипляла ii розум. Лоiс було дев’ятнадцять, i вона була дуже романтичною, допитливою i безстрашною.

Гладка дама та клерк нарештi зiйшлися на п’ятдесяти словах, Лоiс взяла бланк i написала свою телеграму. І не було жодних сумнiвiв в остаточностi ii рiшення.

«Це просто доля, – думала вона, – саме так все працюе у цьому проклятому свiтi. Якщо боягузтво – це все, що мене стримувало до цього часу, то бiльше я не буду стримуватися. Тож ми просто дозволимо, щоб все йшло своiм шляхом, i нiколи не шкодуватимемо про це».

Клерк продивився ii телеграму:

«Прибула сьогоднi Балтiмор проведу день братом зустрiчай Вiлмiнгтонi три пополуднi середу кохаю Лоiс»

«П’ятдесят чотири центи», – сказав клерк iз захопленням.

«І нiколи не шкодуватимемо, – подумала Лоiс, – i нiколи не шкодуватимемо…».


II

Свiтло проходило крiзь дерева як крiзь фiльтр i падало на траву плямами. Дерева були схожi на високих, млявих дам з пiр’яними вiялами, що легковажно кокетують з потворним дахом монастиря. Дерева були як дворецькi, що ввiчливо схилялися над безтурботними дорiжками та стежками. Дерева, дерева над пагорбами з обох бокiв, були розкиданi групами, посадками й лiсами по всiй схiднiй частинi штату Мериленд, нiжне мереживо на подолах багатьох жовтих полiв, темний непрозорий фон для квiтучих кущiв та диких зарослих садiв.

Деякi дерева були дуже веселими та молодими, але монастирськi дерева були старшими за сам монастир, який, за справжнiми монастирськими мiрками, був зовсiм не старий. Власне кажучи, по сутi його називали не монастирем, а лише семiнарiею; але все-таки це був монастир, попри його вiкторiанську архiтектуру чи доповнення до неi у стилi Едуарда VII, або навiть його запатентоване у часи Вудро Вiльсона покриття даху зi столiтньою гарантiею.

За будiвлею монастиря було господарство, де пiв дюжини братiв-мирян рясно потiли, з невблаганною спритнiстю рухаючись навколо овочевих грядок. Лiворуч, за рядом в’язiв, було iмпровiзоване бейсбольне поле, де один з послушникiв з битою намагався вибити з гри трьох iнших, що супроводжувалось бiганиною, важким диханням та ударами по м’ячу. А пiсля того, як пролунав густий дзвiн, що вiдбивав наступнi пiв години, людський рiй чорного листя видуло на шахову дошку з дорiжок пiд чемними деревами.

Деякi з цього чорного листя були дуже старими, iхнi щоки вкритi зморшками, якi нагадували брижi на потривоженiй гладiнi басейну. Ще був розсип листя середнього вiку, чиi фiгури у сутанах, що розвивалися, при поглядi в профiль здавалися дещо несиметричними. Вони несли товстi томи творiв Томи Аквiнського та Генрi Джеймса, кардиналiв Мерсье та Іммануiла Канта, а також багато пухлих зошитiв, наповнених конспектами лекцiй.

Але найчисленнiшими були молодi листки – бiлявi хлопчики дев’ятнадцяти рокiв iз дуже суворими, сумлiнними виразами облич; чоловiки пiд тридцять з гострою самовпевненiстю, якi вже проповiдували у свiтi протягом п’яти рокiв, iх було кiлька сотень, – з мiст i селищ, штатiв Мериленд, Пенсiльванiя, Вiрджинiя, Захiдна Вiрджинiя та Делавер.

Було багато американцiв, декiлька людей iрландського походження, кiлька французiв, кiлька iталiйцiв i полякiв, i всi вони йшли, невимушено тримаючись за руки парами, трiйками, або довгими рядами, i майже у всiх були стиснутi губи й виставлене вперед пiдборiддя – адже це було Товариство Ісуса, засноване в Іспанii за п’ять сотень рокiв до цього суворо налаштованим солдатом, який навчав чоловiкiв тримати оборону вiд прориву й у битвi й у бесiдi, складати проповiдь або договiр, просто робити це i не сперечатися…

Лоiс вийшла з автобуса на сонячне свiтло бiля зовнiшнiх ворiт монастиря. Їй було дев’ятнадцять, вона мала золотаве волосся й очi, якi тактовнi люди намагалися не називати зеленими. Якщо хтось з творчих людей бачив ii в мiському транспортi, вони часто крадькома витягали недогризки олiвцiв та на зворотах конвертiв намагалися зафiксувати цей профiль або той вираз, який брови надавали ii очам. Пiзнiше вони переглядали результати й зазвичай рвали малюнки на шматочки зi здивованими зiтханнями.

Попри те, що Лоiс була одягнена у дорогий костюм для подорожей, вона не затрималась, щоб змахнути пил, який покривав ii одяг, але розпочала крокувати центральною алеею, кидаючи зацiкавленi погляди на обидва боки. На ii обличчi був вираз нетерплячого очiкування, але вона зовсiм не мала того вiдомого виразу, який носять дiвчата, коли вони приiжджають на випускний бал у Принстонi або Нью-Гейвенi; адже тут нiколи не бувало нiяких випускних балiв, тому, можливо, це не мало значення.

Їй було цiкаво, як вiн буде виглядати, чи може вона впiзнати його з тих фотографiй. На знiмку, який висiв над бюро матерi у неi вдома, вiн здавався дуже молодим i досить жалюгiдним, iз запалими щоками, з чiтко окресленим ротом та погано пiдiгнаною сутаною послушника, яка мала на метi продемонструвати, що вiн вже прийняв важливе рiшення вiдносно свого життя. Звичайно, йому тодi було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шiсть – i вiн зовсiм не виглядав таким; на останнiх знiмках вiн був набагато гладкiшим, а його волосся стало трохи тонкiшим, але враження вiд брата, яке вона завжди зберiгала, було враженням саме вiд цiеi великоi фотокартки. І тому iй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сiмнадцять рокiв пiдготовки, а вiн ще навiть не був священником – i не буде iм ще цiлий рiк.

У Лоiс була думка, що все буде занадто офiцiйно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всi своi старання, щоб справити враження, що вона свiтиться вiд справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навiть тодi, коли голова розколювалась, або коли у матерi траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та смiливою. Цього брата, без сумнiву, потрiбно було пiдбадьорити, i вона збиралася його розвеселити, подобаеться йому це чи нi.

Пiдходячи до великих невибагливих вхiдних дверей, вона побачила, як один чоловiк раптово вiдокремився вiд групи й, пiдтягуючи поли своеi сутани, побiг до неi. Вiн посмiхався, вона помiтила, що вiн виглядав дуже кремезним i надiйним. Вона зупинилася i чекала, знаючи, що ii серце б’еться незвично швидко.

– Лоiс! – закричав вiн, i через секунду вона опинилася в його обiймах.

Вона раптом затремтiла.

– Лоiс! – закричав вiн знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобi, Лоiс, скiльки я з нетерпiнням чекав цього. Ох, Лоiс, яка ж ти гарна!.

У Лоiс перехопило подих.

Його голос, хоч i стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергiею, дивною, такою, що огортае, якою, як вона вважала до цього, з усiеi родини володiе лише вона.

– Я теж дуже рада… Кiте.

При цьому першому вживаннi його iменi вона почервонiла, але радше вiд радостi.

– Лоiс… Лоiс… Лоiс, – повторював вiн здивовано. – Дiвчинко, зайдiмо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потiм ми пiдемо прогулятись. Нам потрiбно обговорити тисячу рiзних речей.

Голос його став похмурим: «Як там мати?».

Вона на мить подивилася на нього, а потiм сказала те, чого вона взагалi не збиралася казати, те саме, чого вона вирiшила взагалi уникати.

– О, Кiте, вона… iй весь час стае все гiрше i гiрше в усiх сенсах.

Вiн повiльно кивнув, нiби зрозумiв.

– Нерви, так… розповiси менi пiзнiше. А зараз…

Вона була в невеликому кабiнетi з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав ii руку на кiлька секунд.

– Так ось яка вона Лоiс!

Вiн сказав це так, нiби чув про неi роками.

Вiн попросив ii сiсти.

Зайшли двое iнших священникiв, повних захоплення, потискували iй руку i зверталися до неi, як до «сестрички Кiта», i вона виявила, що зовсiм не проти цього.

Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очiкувала певноi сором’язливостi, принаймнi стриманостi. Прозвучало кiлька невiдомих iй жартiв, якi, здавалося, смiшили кожного, i маленький отець-ректор називав iх трiо «тьмяними старими ченцями», i цей жарт вона оцiнила, бо, звичайно, вони зовсiм не були ченцями. У неi блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кiта – отець-ректор називав його «Кiтом», а один з iнших протягом усiеi розмови тримав руку на його плечi. Потiм вона знову потиснула руки й пообiцяла повернутися трохи пiзнiше за морозивом. Посмiхаючись знову i знову, вона була доволi абсурдно щасливою… вона сказала собi, що це тому, що Кiт так захоплюеться тим, що демонструе ii усiм.

Потiм вони з Кiтом прогулювались по дорiжцi, тримаючись за руку, i вiн розповiдав iй, яка чудова людина отець-ректор.

– Лоiс, – несподiвано перервався вiн, – перш нiж ми пiдемо далi, я хочу сказати тобi, наскiльки твiй вiзит е значущим для мене. Я думаю, що це… дуже мило з твого боку. Я ж розумiю, як перед цим весело ти проводила час.

Лоiс зiтхнула. Вона не була готова до цього. Спочатку вона планувала приiхати у спекотний Балтiмор, провести нiч у подруги, а потiм вже побачити свого брата. Вона вiдчувала себе доволi доброчесною i сподiвалася, що вiн не буде обурений чи читати iй моралi щодо того, що вона нiколи не бувала у нього ранiше. Але ж ця прогулянка з ним пiд деревами здавалося такою дрiбницею i, на диво, щасливою дрiбницею.

– Але ж, Кiте, – швидко сказала вона, – ти знаеш, я не могла чекати бiльше жодного дня. Я востанне бачила тебе, коли менi було п’ять, але, звичайно, зовсiм не пам’ятаю цього. І як я могла жити далi, практично не бачившись зi своiм братом?.

– Це дуже мило з твого боку, Лоiс, – повторив вiн.

Лоiс почервонiла – це дiйсно було дуже особисте для нього.

– Я хочу, щоб ти розповiла менi все про себе, – сказав вiн пiсля паузи. – Звичайно, я маю загальне уявлення про те, що ви з мамою робили в Європi тi чотирнадцять рокiв, i тодi ми всi так переживали, Лоiс, коли у тебе була пневмонiя i ти не могла приiхати разом з матiр’ю. Так, це було два роки тому… а потiм, ну, я бачив твое iм’я в газетах, але це мене не задовольняло. Я тебе зовсiм не знав, Лоiс.

Вона виявила, що аналiзуе його особистiсть, як вона аналiзувала особистiсть кожного чоловiка, якого зустрiчала. Їй було цiкаво, чи дiйсно це враження… враження близькостi, пов’язане з тим, що вiн постiйно повторюе ii iм’я? Вiн вимовляв його так, нiби любить його звучання, нiби воно мае якесь притаманне йому особливе значення,

– Потiм ти навчалась у школi, – продовжив вiн.

– Так, у Фармiнгтонi. Мати хотiла вiдправити мене до монастиря, але я вiдмовилася.

Вона кинула на нього погляд, щоб побачити, чи це не обурить його.

Але вiн лише повiльно кивнув.

– Тобi вистачило монастирiв за кордоном, чи не так?.

– Так, Кiте, i монастирi там зовсiм iншi. Тут навiть у найкращих дуже багато дiвчат простого походження.

Вiн знову кивнув.

– Напевне так, – погодився вiн, – i я гадаю, що розумiю, як ти ставишся до цього. Спершу i менi було нiяково тут, Лоiс, хоча я цього нiколи не скажу нiкому, крiм тебе; ми з тобою досить чутливi до таких речей.

– Ти маеш на увазi тутешнiх чоловiкiв?

– Так, деякi з них, звичайно, були гарнi, такими людьми, до яких я звик, але були й iншi; наприклад, чоловiк на iм’я Реган – я ненавидiв цього хлопця, хоча тепер вiн мiй найкращий друг. Вiн чудова особистiсть, Лоiс; ти зустрiнешся з ним пiзнiше. Людина саме такого типу, яку я хотiв би мати на одному боцi з собою у будь-якому бою.

Лоiс подумала, що Кiт – саме такий чоловiк, якого вона хотiла б мати на своему боцi в бою.

– А як ти сам… як з тобою це сталося? – запитала вона досить сором’язливо. – Я маю на увазi, як ти потрапив сюди. Звичайно, мати розповiла менi iсторiю про залiзничний вагон…

– А, це…, – вiн виглядав досить роздратовано.

– Розкажи менi про це. Я хочу почути це вiд тебе.

– О, напевне я не зможу розповiсти нiчого, крiм того, що ти вже, напевне, знаеш. Був вечiр, i я цiлий день iхав потягом i думав – про сотнi рiзних речей одразу, Лоiс, а потiм раптом у мене виникло вiдчуття, що хтось сидить навпроти мене. Я вiдчув, що вiн там знаходиться вже деякий час, i я просто подумав, що це ще один мандрiвник. Раптом вiн нахилився до мене, i я почув голос, який промовив: «Я хочу, щоб ти був священником, це саме те, що я хочу вiд тебе». Ну, я пiдскочив i заволав: «О, Боже, тiльки не це!» Я виглядав, як iдiот, перед приблизно двадцятьма людьми. Розумiеш, насправдi там, навпроти мене, взагалi нiкого не було. Через тиждень я пiшов до езуiтського колегiуму у Фiладельфii й проповз останнi сходинки до кабiнету ректора навколiшки.

Знову настала тиша, i Лоiс побачила, що очi ii брата затьмарились, що вiн дивиться незрячим поглядом кудись далеко, на залитi сонцем поля. Їi хвилювали модуляцii його голосу i раптова тиша, яка, здавалося, огорнула його, коли вiн скiнчив розповiдь.

Тепер вона помiтила, що його очi були тiеi ж самоi фактури, що й у неi самоi, не враховуючи вiдсутностi зеленого вiдтiнку, i що лiнiя його рота насправдi набагато нiжнiша, анiж на тому знiмку, – чи це його обличчя до цього часу значно подорослiшало? Вiн вже трохи полисiв на самiй макiвцi голови. Їй було цiкаво, чи вiдбулося це вiд того, що йому так часто доводилося носити капелюха. Здавалося жахливим, щоб чоловiк ставав лисим, а нiкому до цього не було жодноi справи.

– Ти був благочестивим, коли ти був молодим, Кiте? – запитала вона. – Ти знаеш, що я маю на увазi. Ти був релiгiйним? Якщо ти не заперечуеш проти таких особистих питань.

– Так, – сказав вiн все ще з затьмареними очима, – i вона вiдчула, що його вразлива вiдчуженiсть е такою ж частиною його особистостi, як i його увага.

– Так, я думаю, що був, коли був… тверезий.

Лоiс трохи захвилювалась.

– Ти пиячив?

Вiн кивнув.

– Я був на шляху до того, щоб занапастити все. – Вiн посмiхнувся i, повернувши погляд своiх сiрих очей на неi, змiнив тему. – Дiвчинко, розкажи менi про матiр. Я знаю, останнiм часом тобi було дуже важко. Я знаю, що тобi довелося багато чим пожертвувати й змиритися багато з чим, i я хочу, щоб ти знала, як добре я думаю про тебе вiдносно всього цього. Я вiдчуваю, Лоiс, що ти там начебто займаеш мiсце нас обох.

Лоiс швидко подумала, якою незначущою була насправдi ii жертовнiсть; i як останнiм часом вона постiйно уникала своеi нервовоi матерi-напiвiнвалiда.

– Молодiсть не можна приносити в жертву старiнню, Кiте, – твердо сказала вона.

– Я знаю, – зiтхнув вiн, – i ти не повинна мати цю вагу на своiх плечах, дитино. Я б хотiв бути там, щоб допомогти тобi.

Вона помiтила, як швидко вiн змiнив справжнiй змiст ii реплiки, i миттево зрозумiла, яка риса дозволила йому зробити це. Вiн був добрий. Їi думки полинули кудись вбiк, i тодi вона порушила тишу дивним зауваженням.

– Бути добрим важко, – промовила вона раптово.

– Що?

– Нiчого, – розгублено заперечила вона. – Я не хотiла вимовляти цього вголос. Я просто думала… про розмову з людиною на iм’я Фреддi Кеббл.

– Брат Морi Кеббла?.

– Так, – сказала вона досить здивовано, думаючи, що вiн не знав Морi Кеббла, хоча в цьому нiчого дивного не було. – Ну, вiн i я, ми говорили про доброту кiлька тижнiв тому. І я сказала, що чоловiк на iм’я Говард – чоловiк, якого я знаю, добрий, але вiн не погодився зi мною, i ми почали сперечатися про те, що таке насправдi доброта для людини. Вiн продовжував менi казати, що я маю на увазi якусь розхлябану м’якiсть. Я знала, що це не так… але я не знала, як саме висловити мою думку. А тепер я розумiю. Я мала на увазi якраз навпаки. Я гадаю, справжня доброта – це якась твердiсть… i сила.

Кiт кивнув.

– Я розумiю, що ти маеш на увазi. Я знав старих священникiв, якi мали цю рису.

– Я говорю про молодих чоловiкiв, – сказала вона досить зухвало.

Вони дiйшли до нинi спорожнiлого бейсбольного поля, i вiн, вказавши iй на дерев’яну лавку, у повний зрiст витягнувся на травi.

– А чи щасливi тут цi молодi люди, Кiте?

– А хiба вони не виглядають щасливими, Лоiс?

– Я думаю, що так, але тi молодi, тi двое, яких ми щойно промайнули… чи вони…

– Склали обiтницi? – засмiявся вiн. – Ще нi, але наступного мiсяця складуть.

– Навiчно?

– Так, якщо вони не зламаються психiчно чи фiзично. Звичайно, за такоi дисциплiни, як у нас, багато хто не витримуе.

– Але цi хлопцi. Хiба ж вони не вiдмовляються вiд усiх чудових шансiв у зовнiшньому свiтi… як i ти?

Вiн кивнув.

– Дехто з них.

– Але Кiте, вони ж не знають, що роблять. Вони ж не мали жодного досвiду того, того вiд чого вони вiдмовляються.

– Я гадаю, що не мали.

– Це не здаеться справедливим. Життя спочатку iх просто налякало. Вони ж усi такi молодi?

– Нi, деякi з них повешталися, вели досить дурне життя – наприклад, Реган.

– Я думаю, щось подiбне було б на краще, – задумливо сказала вона, – чоловiки, якi бачили життя.

– Нi, – щиро сказав Кiт, – я не впевнений, що вештання дае людинi такий досвiд, яким можна подiлитися з iншими. Деякi з найбiльш вдумливих людей, яких я знав, були абсолютно жорсткими щодо себе. А тi перевихованi вiльнолюбцi – це горезвiсна нетерпима до iнших порода. Ти не вважаеш так, Лоiс?

Вона кивнула, все ще задумливо, а вiн продовжував:

– Менi бачиться, що коли одна слабка людина приходить до iншоi, вони не допомоги хочуть одна однiй; це своерiдне товариство у провинi, Лоiс. Коли ти народилася, мати почала нервувати, вона звикла ходити й плакатись до якоiсь мiсiс Косток. Господи, це ранiше змушувало мене тремтiти. Вона розказувала, що це втiшало ii, – бiдна стара мати! Нi, я не думаю, що для того, щоб допомогти комусь, хтось мае проявити своi почуття. Реальна допомога приходить вiд сильнiшоi людини, яку ти поважаеш. А iхня симпатiя тим бiльша, оскiльки вона не пов’язана з особистим.

– Але ж люди хочуть людського спiвчуття, – заперечила Лоiс. – Вони хочуть вiдчути чуйнiсть iншого.

– Лоiс, вони хочуть вiдчути, що iнша людина теж слабка. Це те, що вони розумiють пiд людянiстю.

– Тут, у монастирi, Лоiс, – продовжував вiн з посмiшкою, – вони з самого початку намагаються вигнати з нас цей жаль до самого себе та гординю нашоi власноi волi. Вони змушують нас драiти пiдлогу та робити iншi подiбнi речi. Це схоже на iдею врятувати свое життя, втративши його. Бачиш, ми начебто вiдчуваемо, що чим меншою е людина в людському розумiннi, тим кращим слугою вона може бути для усього людства. Ми також живемо з цим до самого кiнця. Коли хтось iз нас помирае, його родина навiть не може отримати тiло. Його ховають тут пiд простим дерев’яним хрестом разом iз тисячею iнших.

Його тон раптово змiнився, вiн дивився на неi i його сiрi очi були сповненi яскравiстю.

– Але ще в серцi чоловiка е деякi речi, яких вiн не може позбутися. І одна з них полягае в тому, що я дуже люблю свою маленьку сестру.

У раптовому поривi вона стала на колiна бiля нього в травi й, схилившись, поцiлувала його в лоба.

– Ти суворий, Кiте, – сказала вона, – i я тебе люблю за це… І ти добрий.


III

Повернувшись у приймальну, Лоiс зустрiла ще пiвтора десятка друзiв Кiта. Там був молодий чоловiк на iм’я Джарвiс, досить блiдий i тендiтний на вигляд, який, як вона здогадалася, повинен був бути онуком староi мiсiс Джарвiс, i вона подумки порiвнювала цього подвижника зi зграею його буйних дядькiв.

І там був той самий Реган зi шрамами на обличчi й пронизливими пильними очима, якi стежили за нею по всiй кiмнатi й часто зупинялись на Кiтi, з виразом, який найбiльше нагадував поклонiння. Тодi вона зрозумiла, що Кiт мав на увазi, коли казав про «гарну людину, яку вiн хотiв би мати на одному боцi з собою у бою».

«У нього типаж мiсiонера, – промайнула в неi туманна думка, – Китай, чи щось таке».

– Я хочу, щоб сестра Кiта показала нам, як танцюють шиммi, – зажадав один молодий чоловiк iз широкою усмiшкою.

Лоiс засмiялася.

– Я боюся, що в такому разi отець-ректор вiдiшле мене шиммувати за ворота. До того ж я не експерт.

– Я впевнений, що для душi Джиммi це не буде на краще у будь-якому разi, – промовив Кiт значуще. – Вiн занадто схильний роздумувати про такi речi, як всiлякi шимування. Коли вiн став ченцем тiльки-но почалась мода на, як його… матчиш, це переслiдувало його весь перший рiк. Ви б бачили його, коли вiн чистив картоплю, обнiмаючи вiдро i роблячи ногами якiсь зовсiм нерелiгiйнi рухи. Чи не так, Джiммi?

Пролунав загальний смiх, до якого Лоiс приедналася.

«Одна бабуся, яка приходить сюди на месу, надiслала Кiтовi це морозиво, – прошепотiв iй Джарвiс пiд прикриттям загального смiху, – бо вона чула, що ти приiдеш. Це дуже добре, чи не так?».

У Лоiс тремтiли сльози на очах.


IV

Потiм через пiв години в каплицi усе раптом пiшло не так. Минуло кiлька рокiв з того часу, як Лоiс була на Благословеннi, i спочатку вона була в захватi вiд блискучоi монстрацii[1 - Монстрацiя (вiд лат. monstrare – демонструвати) – рiзновид дароносицi. Призначена для адорацii – позалiтургiйного шануванняСвятих Дарiв, освячених у ходi Євхаристii.] з ii плямою бiлого свiтла в центрi, вiд повiтря, важкого вiд наповнення пахощами, i сонця, яке свiтило крiзь вiтраж iз зображенням святого Франциска Ксав’е над ii головою та вiдбивало теплi червонi слiди на сутанi людини, яка стояла перед нею. Але при перших нотах «O Salutaris Hostia» нiби великий тягар спустився на ii душу. Кiт був праворуч, а молодий Джарвiс – лiворуч, i вона тривожно поглядала на них обох.

«Що зi мною не так?» – нетерпляче подумала вона.

Вона знову подивилася. Чи то була певна холоднiсть в обох iх профiлях, яку вона ранiше не помiчала – блiдiсть губ та дивний вираз у iх очах? Вона трохи здригнулася: вони були схожi на мерцiв.

Вона вiдчула, як ii душа раптово вiдсахнулася вiд Кiта. Це був ii брат – ця, ця зовсiм неприродна людина. Вона впiймала себе на тому, що всмiхнулася.

«Що зi мною не так?»

Вона провела рукою по очах i важкiсть зросла. Вiд пахощiв iй ставало погано, а помилкова та нерiвна нота одного з тенорiв хору, дратувала вухо, мов скрипiння грифелю олiвця. Вона поворушилася, пiдняла руку до волосся, торкнулася чола, i виявила, що воно вологе вiд поту.

«Тут спекотно, до чорта спекотно».

Знову вона придушила слабкий смiх, а потiм в одну мить тягар ii серця раптом перетворився на холодний страх… Все навкруги було хитким. Чому нiхто цього не бачив? Зi свiчкою на вiвтарi щось вiдбувалося. З неi щось виходило, набуваючи обрисiв i форми над нею.

Вона спробувала боротися зi своею нестримною панiкою, умовляла себе, що це насправдi гнiт. Якщо гнiт не прямий, свiчки iнколи виробляють щось подiбне, але ж не настiльки! З незрiвнянною швидкiстю в нiй збиралася якась сила – величезна, всепоглинальна сила, що виходила з усякого почуття, з кожного куточку ii мозку; коли вона рiзко пiднялася, то вiдчула всерединi себе величезну жахливу вiдразу.

Вона притисла руки до свого тiла, вiдсахнувшись вiд Кiта та Джарвiса.

«Щось з цiею свiчкою… – вона нахилилася вперед, i в наступну мить вiдчула, що зараз кинеться вперед до неi. – Невже нiхто не бачить? …хоч хтось?»

«Ох!»

Несподiвано вона вiдчула вiльний простiр бiля себе, i щось пiдказало iй, що Джарвiс видихнув i раптово присiв… потiм i вона стала на колiна… І, коли палаюча свiтлом монстрацiя повiльно покинула в руках священика вiвтар, вона вiдчула у вухах величний зростальний гуркiт. Звук дзвонiв був схожий на удари молотом… а потiм, у мить, яка здавалася вiчною, крiзь ii серце прокотився потужний потiк, i в ньому почулися нiби крик та ритмiчне биття, схоже на шум морського прибою…

Вона звала, i iй здавалося, нiби вона кличе Кiта, а ii губи вимовляли беззвучнi слова: «Кiте! О, Боже мiй! Кiте!».

Раптом вона вiдчула нову присутнiсть прямо перед нею чогось зовнiшнього, наповненого i вираженого теплим червоним вiдблиском. І вона зрозумiла, що це був вiтраж святого Франциска Ксав’е. Їi розум ухопився за це, остаточно вчепився в нього, i вона вiдчула, що знову, без кiнця, безсило кличе Кiта: «Кiте… Кiте!».

Потiм посеред великоi тишi почувся голос:

– Нехай буде благословенний Бог!

Поступово наростальним гулом пролунав вiдгук, який важко прокотився по каплицi:

– Нехай буде благословенний Бог!

Цi слова миттево заспiвали в ii серцi; солодкi пахощi таемничо розповсюдились у повiтрi, а свiчка на вiвтарi згасла.

– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.

– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.

Все розмилося у вихорi туману.

Зi звуком, який був наполовину зiтханням наполовину стогоном, вона похитнулася i впала назад у раптово протягнутi руки Кiта.


V

– Лежи спокiйно, дитино.

Вона знову заплющила очi. Вона опинилася на травi зовнi, спираючись на руку Кiта, як на подушку, а Реган промокав ii голову холодним рушником.

– Зi мною все добре, – тихо сказала вона.

– Я знаю, але просто полеж ще хвилинку. Там було занадто жарко. Джарвiс теж вiдчув це.

Вона засмiялася, коли Реган знову акуратно торкнувся ii рушником.

– Зi мною все добре, – повторила вона.

І хоча теплий спокiй огорнув ii розум i серце, вона вiдчувала себе, як не дивно, розбитою i покараною, нiби хтось тримав ii оголену душу i смiявся.


VI

Через пiв години вона, спираючись на руку Кiта, йшла довгою центральною алеею до ворiт.

– Це був такий короткий день, – зiтхнув вiн, – i менi дуже шкода, що ти почувала себе погано, Лоiс.

– Кiт, я почуваюся добре, справдi. Я хочу, щоб ти не хвилювався.

– Бiдна моя дитина. Я не усвiдомлював, що Благословення буде для тебе занадто довгою службою пiсля поiздки сюди спекотною погодою та всього iншого.

Вона весело засмiялася.

– Я думаю, що правда полягае в тому, що я не дуже звикла до Благословення. Меса – це максимальна межа мого релiгiйного завзяття.

Вона зробила паузу, а потiм швидко продовжила:

– Я не хочу тебе шокувати, Кiте, але я навiть сказати тобi не можу, як незручно стало бути католиком. Це, схоже, вже зовсiм застарiло. Що стосуеться моралi, то деякi найбiльш нестямнi хлопцi, яких я знаю, – католики. А найрозумнiшi хлопцi – я маю на увазi тих, хто багато думае i читае, – схоже, бiльше нi в що не вiрять.

– Розкажи менi про це. Автобусу не буде ще пiв години.

Вони сiли на лавку бiля алеi.

– Наприклад, Джеральд Картер, вiн опублiкував роман. Вiн так i котиться зi смiху, коли люди згадують про безсмертя. І ще Гова – ну, iнший хлопець, якого я добре знала останнiм часом, вiн був членом «Фi-Бета-Каппа» в Гарвардi, – каже, що жодна розумна людина не може вiрити у надприродне християнство. Вiн каже, що Христос був великим соцiалiстом. Я тебе шокую?.

Вона несподiвано замовкла.

Кiт посмiхнувся.

– Монаха не можна шокувати. В нього професiйний iмунiтет щодо шоку.

– Ну, – продовжувала вона, – це в усьому. Все здаеться таким обмеженим. Наприклад, церковнi школи. Існуе бiльше свободи в тих речах, якi католики не можуть бачити, як-от контроль над народжуванiстю.

Кiт здригнувся майже непомiтно, але Лоiс це побачила.

– О, – швидко сказала вона, – зараз усi говорять про все.

– Напевно, так краще.

– О, так, набагато краще. Ну, це все, Кiте. Я просто хотiла розповiсти тобi, чому тепер я ставлюся трохи… без ентузiазму.

– Я не шокований, Лоiс. Я розумiю краще, нiж ти думаеш. Усi ми проходимо через такi часи. Але я знаю, що все буде добре, дiвчинко. Є той дар вiри, який ми маемо, ти i я, i вiн допоможе нам здолати поганi часи.

Говорячи це вiн пiднявся, i вони знову почали йти алеею.

– Я хочу, щоб ти молилася за мене iнколи, Лоiс. Я думаю, що твоi молитви будуть саме про те, що менi дiйсно потрiбно. Тому що ми стали набагато ближче один до одного за цi години, я вважаю.

Їi очi раптом засяяли.

– О, це так, дiйсно так! – вигукнула вона. – Зараз я вiдчуваю себе ближче до тебе, нiж до будь-кого у свiтi.

Вiн раптом зупинився i вказав на узбiччя.

– Ми можемо… лише хвилину…

Це була П’ета, статуя Пресвятоi Богородицi у людський зрiст, встановлена у пiвколi з камiння.

Вiдчувши себе трохи нiяково, вона опустилася на колiна бiля нього i зробила невдалу спробу помолитися.

Вона була лише на серединi молитви, коли вiн пiднявся. Вiн знову взяв ii за руку.

– Я хотiв подякувати Їй за те, що Вона дозволила нам провести цей день разом, – просто сказав вiн.

Лоiс вiдчула раптову грудку в горлi, i вона хотiла сказати щось, що дасть йому зрозумiти, наскiльки це значуще i для неi теж. Але вона не знайшла слiв.

– Я завжди буду пам’ятати це, – продовжував вiн, i його голос трохи тремтiв, – цей зворушливий день з тобою. Це було саме те, що я очiкував. Ти саме така, як я сподiвався, Лоiс.

– Я дуже рада, Кiте.

– Розумiеш, поки ти була маленька, вони продовжували надсилати менi знiмки. Спочатку ти була зовсiм дитина, потiм дитинча в шкарпетках, що гралося на пляжi з вiдерцем i лопаткою, а потiм раптом ти стала задумливою дiвчинкою з цiкавiстю у чистих очах – i я весь час думав про тебе. Кожна людина повинна мати щось живе, до чого лежить ii серце. Я думаю, Лоiс, саме твою маленьку чисту душу я намагався тримати поруч iз собою – навiть коли життя здавалося занадто гучним, а кожне iнтелектуальне уявлення про Бога здавалося абсолютним глузуванням. Бажання та любов i мiльйон iнших речей приходили до мене i казали: «Подивися на нас! Дивись, ми – Життя. А ти повертаешся спиною до нас!» Але весь час, Лоiс, крiзь цю тiнь, я завжди мiг бачити, як твоя дитяча душа мерехтить передi мною, така крихка, ясна i чудова.

Лоiс тихо плакала. Вони дiйшли до ворiт, i вона вперла лiкоть у них i почала нестримно витирати очi.

– І пiзнiше, дiвчинко, коли ти захворiла, я став на колiна i всю нiч просив Бога помилувати тебе для мене – о тодi я знав, що хочу бiльшого; Вiн навчив мене хотiти бiльшого. Менi хотiлося знати, що ти рухаешся i дихаеш в одному свiтi зi мною. Я бачив, як ти ростеш, що твоя чиста невиннiсть змiнюеться полум’ям i палае, щоб дати свiтло iншим слабшим душам. І тодi я хотiв в якийсь день взяти твоiх дiтей на колiна i почути, як вони називають старого буркотливого монаха дядьком Кiтом.

Вiн нiби смiявся зараз, коли говорив.

– О, Лоiс, Лоiс, я тодi просив у Бога бiльше. Я хотiв, щоб ти писала менi листи та хотiв мiсця за твоiм столом. Менi дуже цього хотiлося, Лоiс, люба.

– Ти матимеш це, Кiте, – ридала вона, – ти ж знаеш це, скажи, що ти це знаеш. Ох, я поводжусь, як дитина, але я не думала, що ти виявишся таким, i я… о, Кiте… Кiте…

Вiн взяв ii за руку i нiжно погладив ii.

– Ось твiй автобус. Ти ж приiдеш знову, правда?

Вона поклала руки на його щоки, i, опустивши його голову, притиснула його обличчя до свого, мокрого вiд слiз.

– О, Кiт, брате, одного дня я тобi щось скажу.

Вiн допомiг iй увiйти, побачив, як вона дiстае хустинку i смiливо посмiхаеться йому. І коли водiй надавив на газ i автобус рушив, навколо неi пiднялася густа хмара пилу, i вона зникла.

Кiлька хвилин вiн простояв там, на дорозi, спершись рукою на ворота, а його губи склалися у напiвпосмiшку.

– Лоiс, – сказав вiн вголос, якось здивовано, – Лоiс, Лоiс.

Пiзнiше деякi послушники помiтили його на колiнах перед П’етою, i, повернувшись через деякий час, знайшли його все ще на цьому ж мiсцi. І вiн був там допоки зiйшли сутiнки, i приязнi дерева затiяли розмови у вишинi, а цвiркуни перейняли свiй тягар пiсень у присмерковiй травi.


VII

Перший клерк у телеграфнiй будцi на Балтиморському вокзалi свиснув крiзь великi зуби до другого клерка:

– Чого?

– Бачиш цю дiвчину – та нi, красуню з великими чорними крапками на вуалi. Занадто пiзно – вона вже зникла. Ти пропустив дещо.

– Що саме?.

– Нiчого. Чорт, яка ж вона гарна. Приiхала сюди вчора i вiдправила телеграму якомусь хлопцевi, щоб ii зустрiв. Тепер, хвилину тому, вона прийшла з повнiстю написаною телеграмою i стояла тут, щоб подати менi ii, коли зненацька передумала чи що, i раптом порвала ii.

– Гм.

Перший клерк обiйшов стiйку i, пiднявши з пiдлоги два клаптики паперу, лiниво склав iх. Другий клерк читав через плече i, читаючи, пiдсвiдомо пiдраховував слова. Їх було всього сiм.

«Хочу попрощатися тобою назавжди. Рекомендую Італiю. Лоiс».

– Порвала, кажеш? – сказав другий клерк.




Мiстер Ікi



Квiнтесенцiя пошукiв змiсту на один акт

Сцена являе собою простiр перед котеджем у Захiдному Іссакширi у безнадiйно аркадський полудень десь у серпнi. МІСТЕР ІКІ[2 - Icky (англ.) – неприемний, бридкий, липкий.], несподiвано одягнений у костюм селянина Єлизаветинських часiв, вештаеться серед горщикiв i ножiв. Вiн – немолодий чоловiк, чий життевий розквiт минув. З того факту, що вiн трохи гаркавить i що вiн несвiдомо вдягнув свiй каптан навиворiт, ми можемо припустити, що вiн або трохи вище, або значно нижче звичайних правил буденного життя.

Бiля нього на травi лежить ПІТЕР, маленький хлопчик. ПІТЕР, зазвичай кладе пiдборiддя на долонi, як на фотографiях молодого сера Вальтера Релi. Вiн мае певнi риси, включаючи серйознi, похмурi, навiть сумнi, сiрi очi – вiн випромiнюе ауру iстоти, яка жодного разу не споживала iжi земноi. Слiд сказати, що така аура найкраще випромiнюеться пiд час вiдблискiв, що народжуються пiсля обiду з великою кiлькiстю яловичини. Зачарований, вiн дивиться на МІСТЕРА ІКІ.

Тиша… Спiвають птахи.



ПІТЕР: Часто вночi я сиджу бiля свого вiкна i розглядаю зiрки. Інодi я думаю, що вони належать менi… (Серйозно) Я думаю, що сам стану зiркою одного дня…

МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Так, так… так…

ПІТЕР: Я знаю iх всiх: Венера, Марс, Нептун, Глорiя Свенсон.

МІСТЕР ІКІ: Я не дуже добре знаю астрономiю… Я думав про Лондон, хлопче. І згадував мою дочку, яка поiхала туди, щоб стати машинiсткою… (Вiн зiтхае.)

ПІТЕР: Менi подобалася Ульса, мiстер Ікi; вона була такою пухкою, такою кругленькою, такою повнотiлою.

МІСТЕР ІКІ: Та вона не варта паперу, яким вона була набита, хлопче. (Вiн спотикаеться о купу горщикiв i ножiв.)

ПІТЕР: Як Ваша астма, мiстере Ікi?

МІСТЕР ІКІ: Слава Богу, гiрше!.. (Похмуро) Менi сто рокiв… я стаю крихким.

ПІТЕР: Я сподiваюся, що Ваше життя трошки вгамувалося, вiдколи Ви вiдмовились вiд дрiбних пiдпалiв чужого майна.

МІСТЕР ІКІ: Так… так… Розумiеш, Пiтере, хлопче, коли менi стукнуло п’ятдесят, я досить сильно перемiнився – якраз, коли сидiв у в’язницi.

ПІТЕР: Ви знову стали на хибний шлях?

МІСТЕР ІКІ: Гiрше. За тиждень до закiнчення мого термiну вони наполягли на тому, щоб пересадити менi залози здорового молодого в’язня, якого вони як раз збирались стратити.

ПІТЕР: І це оновило Вас?

МІСТЕР ІКІ: Оновило мене, якби! Старий Нiк повернувся i почав жити всерединi мене! Цей молодий злочинець, очевидно, був провiнцiйним грабiжником i клептоманом. Що значить кiлька невеличких пiдпалiв у порiвняннi з цим!

ПІТЕР: (з повагою) Як прикро! Наука – повна туфта.

МІСТЕР ІКІ: (зiтхаючи) Зараз я його досить добре контролюю. Не кожному доводиться зношувати два набори залоз за одне життя. Я б не згодився взяти наступний набiр навiть за весь запас бадьоростi притулку для сирiт.

ПІТЕР: (беручи до уваги) Я не думаю, що Ви б вiдмовились вiд набору вiд гарного спокiйного старого священика.

МІСТЕР ІКІ: У священникiв немае залоз – у них душi.



(За сценою приглушено звучить сигнал клаксону, що свiдчить про те, що близько зупинився великий автомобiль. Потiм на сценi з’являеться гарно одягнений молодий чоловiк, вдягнений у вечiрнiй костюм i капелюх з патентованоi шкiри. Вiн дуже свiтський чоловiк. Його протиставлення духовностi iнших двох дiйових осiб спостерiгаеться навiть з першого ряду балкона. Це РОДНІ ДІВАЙН.)



ДІВАЙН: Менi потрiбна Ульса Ікi.



(МІСТЕР ІКІ пiдiймаеться i, здригаючись, стоiть мiж двома ножами.)



МІСТЕР ІКІ: Моя дочка в Лондонi.

ДІВАЙН: Вона покинула Лондон. Вона iде сюди. Я вiдправився за нею.



(Вiн тягнеться за сигаретами до маленькоi оздобленоi перламутром сумки, що висить у нього на боцi. Вiн дiстае одну i, чиркнувши сiрником, пiдносить його до сигарети. Сигарета миттево запалюеться.)



ДІВАЙН: Я зачекаю.



(Вiн чекае. Проходить кiлька годин. Немае нiяких звукiв, окрiм випадкового базiкання чи клацання ножикiв, коли вони сваряться мiж собою. Тут можна вставити кiлька пiсень чи якiсь картковi фокуси у виконаннi ДІВАЙНА або ж акробатичний етюд, чи як вам заманеться.)



ДІВАЙН: Тут дуже тихо.

МІСТЕР ІКІ: Так, дуже тихо…



(Раптом з’являеться кричуще одягнена дiвчина; вона дуже вульгарна. Це УЛЬСА ІКІ. Вона мае одне з тих безформних облич, що притаманнi ранньому iталiйському живопису.)



УЛЬСА: (грубим, вульгарним голосом) Батько! Ось i я! Вгадай що зробила Ульса?

МІСТЕР ІКІ: (трепетно) Ульса, моя маленька Ульса.



(Вони обiймають тулуби один одного.)



МІСТЕР ІКІ: (з надiею) Ти повернулася, щоб допомогти з оранкою?

УЛЬСА: (сердито) Нi, батько; оранка це так нудно. Думаю, що нi.



(Хоча ii акцент жахливий, змiст ii промови дуже милий i чiтко зрозумiлий.)



ДІВАЙН: (примирливо) Слухай, Ульса. Давай будемо намагатись досягти порозумiння.



(Вiн рухаеться до неi витонченими, рiвними кроками, якi допомогли йому стати капiтаном команди зi спортивного крокування в Кембриджi.)



УЛЬСА: Ти все ще стверджуеш, що це мусить бути Джек?

МІСТЕР ІКІ: Про що це вона?

ДІВАЙН: (ласкаво) Моя дорога, звичайно, це мусить бути Джек. І нiяк не може бути Френк.

МІСТЕР ІКІ: Який Френк?

УЛЬСА: Це буде Френк!



(Тут можна вставити якийсь ризикований жарт.)



МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Ви не поб’етесь… Точно ж не поб’етесь…

ДІВАЙН: (протягуе руку, щоб погладити ii по руцi тим самим потужним рухом, який зробив його капiтаном команди з греблi в Оксфордi) То краще б тобi вийти за мене замiж.

УЛЬСА: (презирливо) Та невже? Мене ж пустять до твого будинку навiть з чорного ходу.

ДІВАЙН: (сердито) Вони не посмiють! Не переживай – ти зайдеш у нього як господиня через парадний.

УЛЬСА: Сер!

ДІВАЙН: (знiяковiло) Прошу пробачення. Ви ж знаете, що я маю на увазi?

МІСТЕР ІКІ: (капризно, наче в нього голова болить) То Ви хочете взяти замiж мою маленьку Ульсу?…

ДІВАЙН: Пiдтверджую

МІСТЕР ІКІ: Нiчого не знаю про Вас.

ДІВАЙН: От i добре. Я маю найкращу у свiтi конституцiю тiла…

УЛЬСА: І найгiршi пiдзаконнi акти до неi.

ДІВАЙН: В Ітонi я був членом клубу «Поуп»; в Регбi я належав до «Полупива». Я молодший син, тому менi судилося служити в полiцii…

МІСТЕР ІКІ: Можна не продовжувати… Грошi у Вас е?

ДІВАЙН: Повно. Думаю, що Ульсi щоранку доведеться роздвоюватись, коли вона вирушатиме в мiсто за покупками – на двох Роллс-Ройсах. У мене також е Крокодилак та перероблений танк. Я маю абонемент в оперу…

УЛЬСА: (похмуро) Я тiльки в ложi можу нормально спати. І я також чула, що тебе виключили з твого клубу.

МІСТЕР ІКІ: Ключами?…

ДІВАЙН: (повiсивши голову) Так, мене виключили.

УЛЬСА: За що?

ДІВАЙН: (майже нечутно) Одного дня я пожартував i сховав усi м’ячики для поло.

МІСТЕР ІКІ: Який стан Вашого ментального здоров’я?

ДІВАЙН: (похмуро) Блискучий. Кiнець кiнцем що таке блиск? Лише вiдчуття такту, що дозволяе вам сяяти, коли нiхто не дивиться i пожинати плоди пiд час загальноi уваги до вас.

МІСТЕР ІКІ: Обережнiше… Я не видам дочку замiж за епiграму…

ДІВАЙН: (ще бiльш похмуро) Запевняю Вас – я сама банальнiсть. Я часто опускаюся до рiвня пiдсвiдомих штампiв.

УЛЬСА: (понуро) Нiчого з того, що ви обговорюете значення не мае. Я не можу одружитися з людиною, яка думае, що це буде Джек. Чому б не Френк…

ДІВАЙН: (перебиваючи) Дурницi!

УЛЬСА: (наполегливо) Сам дурень!

МІСТЕР ІКІ: Ну-ну!.. Не слiд засуджувати… Милосердя, моя дiвчино. Як то там казав Нерон? – «Нi до кого зi злобою, до всiх з милосердям…»

ПІТЕР: Це був не Нерон. Це був Джон Дрiнкуотер.

МІСТЕР ІКІ: Ну, мабуть! Але хто ж цей Френк? І хто цей Джек?

ДІВАЙН: (холодно) Готч.

УЛЬСА: Демпсi.

ДІВАЙН: Ми посперечалися, хто з них залишиться живим, якщо вони будуть смертельними ворогами й будуть разом зачиненi в однiй кiмнатi. І я стверджую, що Джек Демпсi без жодних зусиль…

УЛЬСА: (сердито) Фiгня! Вiн навiть не змiг би…

ДІВАЙН: (швидко) Здаюся.

УЛЬСА: Тодi я знову тебе люблю.

МІСТЕР ІКІ: Тож я втрачу свою маленьку дочку…

УЛЬСА: У тебе будинок, повний iнших дiток.



(З котеджу виходить ЧАРЛЬЗ, брат УЛЬСИ. Вiн одягнений, нiби зiбрався у море; на плечi висить бухта канату, а на шиi висить якiр.)



ЧАРЛЗ: (не бачить iх) Я йду у море! Я йду у море! (Його голос звучить переможно.)



МІСТЕР ІКІ: (сумно) Та ти давно вже пiшов… далеко.

ЧАРЛЬЗ: Я читав «Кофрад».

ПІТЕР: (мрiйливо) «Конрад», так! «Два роки морського життя», Генрi Джеймс.

ЧАРЛЬЗ: Що?

ПІТЕР: версiя «Робiнзона Крузо» Вальтера Патера.

ЧАРЛЬЗ: (до свого батька) Я не можу залишитися тут i гнити разом з тобою. Я хочу прожити свое власне життя. Я хочу полювати на вугрiв.

МІСТЕР ІКІ: Я буду тут… коли ти повернешся…

ЧАРЛЬЗ: (презирливо) Ой, та черв’яки вже облизуються лишень почувши твое iм’я.



(Напевне ви помiтили, що деякi персонажi вже деякий час нiчого не кажуть. Драматичну технiку буде безумовно вдосконалено, якщо вони зможуть виконати натхненне соло на саксофонi.)



МІСТЕР ІКІ: (у скорботi) Цi долини, цi пагорби, цi комбайни Мак-Кормiк – вони нiчого не означають для моiх дiтей. Я розумiю.

ЧАРЛЬЗ: (бiльш м’яко) Отже, ти все ж по-доброму думаеш про мене, будько. Розумiти – означае пробачити.

МІСТЕР ІКІ: Нi…, нi… Ми нiколи не прощаемо тих, кого можемо зрозумiти… Ми можемо пробачити лише тих, хто нас поранив без жодноi причини…

ЧАРЛЬЗ: (з нетерпiнням) Мене до чорта нудить вiд твоiх роздумiв про людську природу. І, хай там що, я ненавиджу кожну годину, що тут провiв.



(Ще кiлька дюжин дiтей МІСТЕРА ІКІ вибираються з дому та розсипаються по травi, спотикаючись об горщики й ножики. Вони бурмочуть: «Ми iдемо геть» i «Ми залишаемо тебе».)



МІСТЕР ІКІ: (його серце розбите) Усi вони покидають мене. Я був надто добрий. Я сховав рiзки й зiпсував усю радiсть. О, в iм’я гланд Бiсмарка!



(Доноситься якийсь звук – мабуть, шофер ДІВАЙНА втомився чекати на свого господаря.)



МІСТЕР ІКІ: (у розпачi) Вони не розумiють землю! Вони так далекi вiд Великих Картопляних Традицiй! (Вiн пристрасно хапае жменю землi й натирае свою лисину. На нiй починае проростати волосся.) О, Вордсворт, Вордсворт, як вiрно ти сказав!

Тепер завмерла вона i сили не мае;
Не вiдчувае вона i не чуе;
Іi з собою Земля обертае
У чужому «Олдсмобiлi»…

(Всi стогнуть i кричать «Життя» та «Джаз» повiльно рухаючись до краiв сцени.)



ЧАРЛЬЗ: Назад до землi, як же! Я вже десять рокiв намагаюся повернутися спиною до усього земного!

ІНША ДИТИНА: Аграрii можуть бути опорою краiни, але ж кому сподобаеться, щоб на нього всi спиралися?

ІНША ДИТИНА: Менi байдуже, хто вирощуе овочi у моiй краiнi, якщо я можу iсти салат!

ВСІ: Життя! Психiчнi дослiдження! Джаз!

МІСТЕР ІКІ: (бореться iз самим собою) Я повинен бути оригiнальним. Це все хворобливi уявлення. Важливе не саме життя, а саме оригiнальнiсть, яку ви привносите до нього…

ВСІ: Ми будемо кататись на Рив’ерi. У нас е квитки у цирк Пiкадiллi. Життя! Джаз!

МІСТЕР ІКІ: Зачекайте. Дозвольте прочитати вам з Бiблii. Дозвольте менi вiдкрити книгу навмання. Завжди можна знайти щось, що пiдiйде до обставин, що склалися. (Вiн виявляе, що Бiблiя лежить в одному з горщикiв, вiдкривае ii навмання i починае читати.) «…i Анав, i Ештемо, i Анiм, i Гошен, i Холон, i Гiло, одинадцять мiст та iхнi оселi. Арав, i Дума, i Еш’ан…»

ЧАРЛЬЗ: (жорстоко) Купи ще десять кiлець i спробуй знову.

МІСТЕР ІКІ: (пробуе знову) «Яка ти прекрасна, моя ти подруженько, яка ти хороша! Твоi оченятка, немов тi голубки, глядять з-за серпанку твого! Твоi коси немов стадо кiз, що хвилями сходять з гори Гiлеадськоi!..» Гм! Не досить-таки скромно…



(Його дiти смiються з нього, кричать «Джаз!», І «Все життя – це насамперед сугестивнiсть!»)



МІСТЕР ІКІ: (вiдчайдушно) Це не спрацюе сьогоднi. (з надiею) Можливо, це волога. (пересвiдчуеться) Так, це волога… У горщику була вода… Це не спрацюе.

ВСІ: Волога! Не спрацюе! Джаз!

ОДИН З ДІТЕЙ: Пiшли вже, треба встигнути на шiсть-тридцять.



(Тут можна вставити будь-яку iншу реплiку)



МІСТЕР ІКІ: Прощавайте…



Всi вони виходять. МІСТЕР ІКІ залишаеться наодинцi. Вiн зiтхае i пiдходить до сходiв котеджу, лягае i закривае очi.

Сутiнки сходять, i сцена залита таким свiтлом, якого нiколи не бувае анi на сушi, анi на морi. Нiчого не чути, окрiм дружини пастуха овець, що грае на губнiй гармошцi арiю з Десятоi симфонii Бетховена. Великi бiлi та сiрi молi спускаються на старого аж допоки не покривають його повнiстю. Але вiн не ворушиться.

Завiса опускаеться i пiдiймаеться кiлька разiв, щоб позначити промiжок часу у декiлька хвилин. Хороший комедiйний ефект може бути досягнутий, якщо вдасться продемонструвати як МІСТЕР ІКІ чiпляеться за завiсу i пiднiмаеться разом з нею. Свiтлячки або феi на дротах також можуть бути виведенi на сцену саме в цей момент.

Потiм з’являеться ПІТЕР i на його обличчi помiтно майже iмбецильну доброту. У руцi вiн щось тримае i час вiд часу дивиться на це в екстазi, що його захоплюе. Пiсля боротьби з самим собою вiн кладе це на тiло старого, а потiм тихо вiдходить.

Молi балакають помiж собою, а потiм раптово вiдлiтають геть переляканi. І в той час, як поглиблюеться нiч, навкруги виблискують маленькi iскорки, бiлi та круглi, вносячи тонкий аромат до вiтру Захiдного Іссакширу вiд нафталiновоi кульки, дарунка любовi ПІТЕРА.



(П’еса може закiнчитися в цей момент або тривати нескiнченно.)




Порцелянове i рожеве


Кiмната на нижньому поверсi замiського дому. Верхню частину стiни прикрашено художнiм фризом, що зображуе рибалку з сiттю бiля його нiг та корабель у багряному океанi, рибалку з сiттю бiля його нiг та корабель у багряному океанi, рибалку з сiттю бiля його нiг i так далi. В одному мiсцi на фризi е перекриття – тут у нас е половина рибалки з половиною сiтi бiля його нiг, навпроти половини корабля на половинi малинового океану. Фриз не мае до сюжету нiякого вiдношення, але, вiдверто кажучи, мене вiн зачаровуе. Я мiг би продовжувати нескiнченно, але мене вiдволiкае один з двох об’ектiв у кiмнатi – синя порцелянова ванна. Вона з характером, ця ванна. Це не одна з цих новомодних, схожих на гоночнi човни, але невелика з високими бортами й вона виглядае так, нiби збираеться стрибнути; вiдмовившись, однак, через своi занадто коротенькi нiжки, вона змирилася зi своiм оточенням та небесно-блакитним покриттям. Але зi сварливостi вона вiдмовляеться дозволити будь-якому зi своiх вiдвiдувачiв повнiстю простягнути ноги – що плавно пiдводить нас до другого об’екту в кiмнатi:

Це дiвчина, очевидний придаток ванни, тiльки голова i шийка – у вродливих дiвчат завжди шийка замiсть шиi – i зовсiм трошки вiд плечей з’являеться над бортом. Протягом перших десяти хвилин вистави глядачi переймаються питанням, чи справдi вона грае свою роль чесно i оголена, чи iх обманюють, i вона одягнена.

Дiвчину звуть Джулi Марвiс. З гордого вигляду, з яким вона сидить у ваннi, ми робимо висновок, що вона не дуже висока i що вона звикла доглядати за собою. Коли вона посмiхаеться, ii верхня губа трохи задираеться i нагадуе про Пасхального Зайчика. Їй зовсiм трохи не вистачае до двадцяти рокiв.

І ще одне – нагорi та праворуч вiд ванни е вiкно. Воно вузьке i мае широке пiдвiконня; воно пускае в середину досить багато сонячного свiтла, але ефективно заважае тому, хто заглядае у нього, бачити ванну. Ви починаете здогадуватись про що пiде мова?

Ми традицiйно починаемо з пiснi, але, оскiльки здивованi зiтхання публiки практично заглушили першу половину, доведеться навести лише кiнець:



ДЖУЛІ (сопрано-ентузiастiко з придиханням):

Як Цезар Чикаго скорив,
Хлопець чудовий, усi говорили
Всi його курки священнi
Танцювали неначе скаженi
Весталки немов подурiли

А як нервii нервували занадто
Вiн прочухана давав iм кожен раз
Вони трясли своiм пузом
З консульським блюзом
Це був римський iмперський джаз

(Пiд час бурхливих оплескiв, якi слiдують за пiснею Джулi, вона скромно розводить руками й робить невеличкi хвилi на поверхнi води – принаймнi, ми припускаемо, що вона це робить. Потiм дверi лiворуч вiдчиняються i входить Лоiз Марвiс, одягнена, але вона несе одяг та рушник. Лоiз на рiк старша за Джулi та майже ii двiйник за обличчям та голосом, але в ii одязi та виразi обличчя – усi ознаки консерватора.

Так, ви правильно здогадалися. Це старий добрий сюжет комедii помилок.)



ЛОЇЗ: (здригнувшись) Ой, вибач. Я не знала, що ти тут.

ДЖУЛІ: О, привiт. Я даю невеличкий концерт…

ЛОЇЗ: (перебиваючи) Чому ти не зачинила дверi?

ДЖУЛІ: Не зачинила?

ЛОЇЗ: Звичайно, ти цього не зробила. Ти ж не думаеш, що я пройшла крiзь них?

ДЖУЛІ: Я думаю, ти зламала замок, дорогенька.

ЛОЇЗ: Ти така недбала.

ДЖУЛІ: Нi. Я просто щаслива, як пес на купi смiття, i я даю невеличкий концерт.

ЛОЇЗ: (суворо) Подорослiшай!

ДЖУЛІ: (розмахуючи рожевою рукою) Стiни вiдбивають звук, бачиш. Ось чому е щось дуже гарне у тому, щоб спiвати у ваннi. Це створюе ефект винятковоi чарiвностi. Може виконати щось за твоiм бажанням?

ЛОЇЗ: Я бажаю, щоб ти скорiше покинула ванну.

ДЖУЛІ: (задумливо хитаючи головою) Не можна поспiшати. Це мое царство в цей час, Благочестива.

ЛОЇЗ: Чому ти так мене звеш?

ДЖУЛІ: Бо ти наступна за Пречистою. Тiльки не кидай у мене нiчого, будь ласка!

ЛОЇЗ: Як довго ще ти будеш там сидiти?

ДЖУЛІ: (пiсля певного розгляду) Не менше п’ятнадцяти й не бiльше двадцяти п’яти хвилин.

ЛОЇЗ: А як послуга менi, може тобi вистачить десяти?

ДЖУЛІ: (нагадуючи) О, Благочестива, чи пам’ятаеш ти той холодний день минулого сiчня, коли така-то Джулi, вiдома своею посмiшкою Пасхального Зайчика, мусила йти на вулицю, а гарячоi води було ледве-ледве, то юна Джулi щойно наповнила ванну для себе улюбленоi, коли раптом прийшла ii злюча сестра i купалася у нiй, змусивши юну Джулi виконати своi обмивання холодним кремом – що занадто дорого та приносить багато клопоту?

ЛОЇЗ: (з нетерпiнням) То ти не поквапишся?

ДЖУЛІ: Чому я мушу?

ЛОЇЗ: Бо в мене побачення.

ДЖУЛІ: Тут, у будинку?

ЛОЇЗ: Не твоя справа.



(Джулi знизуе видимими кiнчиками плечей що напевне породжуе брижi.)



ДЖУЛІ: Як скажеш.

ЛОЇЗ: О, заради Неба! У мене майже вдома побачення.

ДЖУЛІ: Майже?

ЛОЇЗ: Вiн не стане гостювати. Вiн зайде за мною i ми пiдемо гуляти.

ДЖУЛІ: (пiдiймаючи брови) О, стае трохи яснiше. Це безперечно мiстер Калкiнс. Я думала, ти пообiцяла матерi, що не будеш його запрошувати.

ЛОЇЗ: (вiдчайдушно) Вона зовсiм дурна. Вона не виносить його, бо вiн щойно розлучився. Звичайно, вона мае бiльше досвiду, нiж я, але ж…

ДЖУЛІ: (розсудливо) Не дозволяй iй ставитись до себе як до дитини! Досвiд – найбiльш непотрiбна рiч у свiтi. Усi лiтнi люди мають його на продаж.

ЛОЇЗ: Менi вiн подобаеться. Ми говоримо про лiтературу.

ДЖУЛІ: Так ось чому я останнiм часом помiчаю усi цi важезнi книги розкиданi по всьому будинку.

ЛОЇЗ: Вiн позичае iх менi.

ДЖУЛІ: Ну, ти повинна грати за його правилами. З римлянами вчиняй по-римськи. Але я з книгами покiнчила. Я достатньо освiчена.

ЛОЇЗ: Ти дуже непослiдовна – минулого лiта ти читала кожен день.

ДЖУЛІ: Якби я була послiдовна, я б все ще споживала тепле молоко з маленькоi пляшечки.

ЛОЇЗ: Так, i, напевне, з моеi пляшечки. Але менi подобаеться мiстер Калкiнс.

ДЖУЛІ: Я його нiколи не зустрiчала.

ЛОЇЗ: Так, ти поквапишся?

ДЖУЛІ: Так. (Пiсля паузи) Я зачекаю, поки вода трохи охолоне, а потiм додам ще гарячоi.

ЛОЇЗ: (саркастично) Як цiкаво!

ДЖУЛІ: Пам’ятаеш як ми з тобою грали в «милки»?

ЛОЇЗ: Так – у десять рокiв. Я дуже здивована, що ти вже не граеш у цю гру.

ДЖУЛІ: Я граю. Як раз збираюся через хвилину

ЛОЇЗ: Дурна гра.

ДЖУЛІ: (тепло) Нi, не дурна. Вона корисна для нервiв. Б’юсь об заклад, ти забула, як у неi грати.

ЛОЇЗ: (заперечно) Нi, не забула. Наповнюеш ванну мильною пiною, а потiм сiдаеш на край i зiсковзуеш вниз.

ДЖУЛІ: (презирливо похитуючи головою) Нi! Це лише частина правил. Ти повинна ковзати вниз, не торкаючись рукою чи ногою…

ЛОЇЗ: (нетерпляче) О, Господи! Чи не все одно? Я б дуже хотiла, щоб ми або перестали приiжджати сюди влiтку, або придбали б будинок з двома ваннами.

ДЖУЛІ: Ти можеш придбати собi невеличке коритце з олова або скористатися шлангом…

ЛОЇЗ: Замовкни вже!

ДЖУЛІ: (не звертаючи уваги) Залиш рушника.

ЛОЇЗ: Що?

ДЖУЛІ: Залиш рушника, коли пiдеш.

ЛОЇЗ: Цього рушника?

ДЖУЛІ: (дуже мило) Так, я забула свого рушника.

ЛОЇЗ: (озираючись уперше) Ти зовсiм дурепа? У тебе навiть халата нема.

ДЖУЛІ: (також оглядаюсь) Дiйсно нема.

ЛОЇЗ: (з пiдозрою) Як ти потрапила сюди?

ДЖУЛІ: (смiеться) Я, мабуть, …я, мабуть, якось прослизнула. Ну знаеш – така собi бiла фiгура, що прослизае по сходах, i…

ЛОЇЗ: (сварливо) Ти маленька негiдниця Ти не маеш жодноi гордостi чи самоповаги?

ДЖУЛІ: Маю досить i того й iншого. Я думаю, що це як раз i доводить. Я дуже добре виглядала. Я насправдi досить мила у своему природному станi.

ЛОЇЗ: Ах, ти ж…

ДЖУЛІ: (думаючи вголос) Я хочу, щоб люди не носили одягу. Я здогадуюсь, я мала б народитись язичницею, або ж тубiльцем, чи щось таке.

ЛОЇЗ: Ти…

ДЖУЛІ: Менi минулоi ночi наснилося, що однiеi недiлi до церкви маленький хлопчик принiс магнiт, який притягував тканину. Вiн постягав одяг вiдразу з усiх, що привело iх у жахливий стан: люди плакали, кричали без кiнця, нiби вони вперше виявили своi власнi шкури. Тiльки я не хвилювалася, бо просто смiялася. Менi довелося збирати пожертви, тому що нiхто iнший цього не мiг зробити.

ЛОЇЗ: (не звертаючи увагу на цю промову) Ти хочеш сказати, що якби я не прийшла, ти б побiгла назад до своеi кiмнати… го… голою?

ДЖУЛІ: Au naturel – звучить набагато краще.

ЛОЇЗ: А якби у вiтальнi хтось був?

ДЖУЛІ: Нiколи ж ще не було до цього часу.

ЛОЇЗ: До цього часу! Кари Господнi! Скiльки разiв…

ДЖУЛІ: До того ж зазвичай у мене е рушник.

ЛОЇЗ: (повнiстю приголомшено) Святi угодники! Тобi треба було вiдлупцювати як слiд, сподiваюсь, ти все ж попадешся якось. Я сподiваюсь, що у вiтальнi, коли ти вийдеш, буде з десяток мiнiстрiв, а також iхнi дружини та дочки.

ДЖУЛІ: У вiтальнi не вистачило б мiсця для них, – вiдповiла Чепурунка Кейт з Району Пралень.

ЛОЇЗ: Гаразд. Ти зробила собi ванну; ти у нiй i лежи.



(ЛОЇЗ рiшуче направляеться до дверей.)



ДЖУЛІ: (з тривогою) Гей! Гей! Мене не хвилюе халат, але менi потрiбен рушник. Я не можу витиратися шматочком мила та мокрою мочалкою.

ЛОЇЗ: (вперто) я не буду потакати такому створiнню. Витирайся як хочеш. Можеш покататися по пiдлозi, як тварини, якi не носять одяг.

ДЖУЛІ: (знову задоволено) Добре. Забирайся!

ЛОЇЗ: (гордо) Ага!



(ДЖУЛІ вмикае холодну воду i пальцем спрямовуе струмiнь на ЛОЇЗ. ЛОЇЗ швидко виходить, гримаючи дверима за собою. ДЖУЛІ смiеться i вимикае воду)



ДЖУЛІ: (спiвае)

Вiд «Ерроу» комiрець вiн мав
Дiвчинку зустрiв та цiлував
У вагонi, що в Санта-Фе прямував
Посмiшка вiд «Пебеко» у неi була
Та плаття вiд «Люсiль» вона вдягла
Трам-пам-пам якось вони…

(Вона переходить на свист i нахиляеться вперед, щоб увiмкнути крани, але здригаеться вiд трьох гучних ударiв у трубах. Вона замовкае на мить – а потiм вона говорить у кран, нiби це телефон)



ДЖУЛІ: Алло! (Нема вiдповiдi) Ви сантехнiк? (Нема вiдповiдi) Ви водопровiдник? (Один гучний, глухий удар) Що вам треба? (Нема вiдповiдi) Я вважаю, що ви привид. Це так? (Нема вiдповiдi) Ну, тодi перестаньте стукати. (Вона тягнеться i вмикае кран гарячоi води. Вода не тече. Тодi вона знову кричить прямо в кран). Якщо ви сантехнiк – це пiдступ. Увiмкнiть негайно. (Два гучнi, глухих удари) Не сперечайтесь! Менi потрiбна вода… вода! Вода!



(У вiкнi з’являеться голова молодого чоловiка – голова, прикрашена тонкими вусами та симпатичними очима. Останнi намагаються розгледiти хоч щось, i хоча вони не бачать нiчого, крiм багатьох рибалок iз сiтками та великого багряного океану, вони вирiшують почати говорити)



МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Хтось знепритомнiв?

ДЖУЛІ: (здригаеться i прислухаеться уважно) Це кiшка стрибнула!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спiвчутливо) Вода не допомагае при знепритомненнi.

ДЖУЛІ: Допомагае! Бо нiхто не казав про знепритомнення!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви щось сказали про те, що кiшка стрибнула.

ДЖУЛІ: (рiшуче) Нi, не казала!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ми можемо обговорити це пiзнiше. Ви готовi йти? Або ви все ще вiдчуваете, що якщо ми зараз пiдемо разом, то почнуться плiтки?

ДЖУЛІ: (посмiхаеться) Плiтки! Хiба ж? Це буде бiльше нiж плiтки – це буде справжнiй скандал.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ви перебiльшуете. Ваша родина може бути дещо незадоволеною, але тим, хто не знае життя усе здаеться брудним. Нiхто з iнших навiть не звернув би уваги, крiм кiлькох старих жiнок. Виходьте.

ДЖУЛІ: Ви не знаете, про що просите.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви думаете, що за нами стежить натовп?

ДЖУЛІ: Натовп? Буде спецiальний, броньований потяг з вагоном-рестораном, що курсуватиме з Нью-Йорка щогодини.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Скажiть, ви прибираете будинок?

ДЖУЛІ: Чому ви так думаете?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я бачу, що на стiнах немае картин.

ДЖУЛІ: Ну у цiй кiмнатi нiколи не було жодних картин.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Дивно. Я нiколи не чув про кiмнату без картин, гобеленiв декоративних панелей чи чогось такого iншого.

ДЖУЛІ: Та тут i меблiв немае.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який дивний будинок!

ДЖУЛІ: Це залежить вiд кута зору, з якого ви дивитесь.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сентиментально) Так приемно отак з вами розмовляти, коли ви являете собою лише голос. Я радий, що не бачу вас.

ДЖУЛІ: (вдячно) І я рада.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Якого кольору ваш одяг?

ДЖУЛІ: (пiсля критичного огляду своiх плечей) Ну, скажiмо так, це такий собi рожево-бiлий колiр.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Вiн вам пасуе?

ДЖУЛІ: Дуже. Я… я вже давно його ношу. І звикла до нього.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я думав, ви ненавидите старий одяг.

ДЖУЛІ: Так, але це подарунок на день народження, i я начебто мушу його носити.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: рожево-бiлий. Закладаюся, що це божественно. Вiн стильний?

ДЖУЛІ: Досить. Це дуже проста, стандартна модель.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який у вас голос! Яке чудове вiдлуння! Інодi я заплющую очi й, здаеться, бачу вас на далекому безлюдному островi, що кличе мене. І я поринаю до вас через прибiй, чуючи, як ви кличете, стоячи там, вода простягаеться по обидва боки вiд вас…



(Мило ковзае з борту ванноi й плюхаеться у воду. МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК клiпае)



МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Що це було? Менi здалося?

ДЖУЛІ: Так. Ви … ви дуже поетичний, чи не так?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (замрiяно) Нi. Я займаюся прозою. Я вiршую лише тодi, коли мене щось зворушило.

ДЖУЛІ: (бурмочучи) Невеличке ворушiння…

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я завжди любив поезiю. Я пам’ятаю донинi перший вiрш, який вивчив напам’ять. Це була «Евангелiна».

ДЖУЛІ: Неправда

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангелiна»? Я мав на увазi «Кiстяк в обладунках».

ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свiй перший вiрш. У ньому був один лише один куплет:

Паркер i Девiс
На парканi сидiли
Мали п’ятнадцять центiв
Бо долар не заробили

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпiнням) Отже, ви полюбили лiтературу?

ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнiтюча. Так само i з людьми. Менi вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старi, складнi або гнiтючi.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали менi минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.

ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останнiй з могiкан».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.

ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго»? Ви з глузду з’iхали! Я точно знаю. Я читала.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останнiй з могiкан» – це Купер.

ДЖУЛІ: Менi байдуже! А ще менi подобаеться О. Генрi. Я не уявляю, як вiн писав усi цi iсторii. Бiльшiсть iз них вiн написав у в’язницi. «Баладу Редiнгськоi в’язницi»[3 - «Балада Редiнгськоi в’язницi» – твiр О. Вайлда.] вiн точно склав у в’язницi.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Лiтература… лiтература! Як багато це значить для мене!

ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габi Делiс мiстеру Бергсону, з моею зовнiшнiстю та вашими мiзками для нас немае нiчого неможливого.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (смiеться) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собi приемно мила, а наступного – не в настроi. Якби я не так добре зрозумiв ваш темперамент…

ДЖУЛІ: (з нетерпiнням) О, то ви один iз цих психологiв-любителiв, чи не так? Розумiете людей за п’ять хвилин, а потiм з розумним виглядом розповiдаете, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумiю вас. Ви найзагадковiша, я це визнаю.

ДЖУЛІ: В iсторii лише двое загадкових людей.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: І хто ж це?

ДЖУЛІ: Залiзна Маска та той, хто каже, «ту-ту-ту», коли телефонна лiнiя зайнята.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви загадковi. Я люблю вас. Ви красива, розумна i доброчесна, i це найрiдкiснiша з вiдомих комбiнацiй.

ДЖУЛІ: Ви iсторик. Розкажiть менi про роль ванни в iсторii. Я думаю, що ii страшенно недооцiнюють.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ваннi. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ваннi.

ДЖУЛІ: (зiтхаючи) Давня давнина! Нiчого нового у свiтi не iснуе, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичноi комедii, якiй не менше двадцяти рокiв; а на обкладинцi написано: «Шиммi Нормандii».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю цi сучаснi танцi. О, Лоiз, я б так хотiв, вас побачити. Пiдiйдiть до вiкна.



(У водопроводi лунае гучний стук i раптом з вiдкритих кранiв починае литися струмiнь. ДЖУЛІ швидко закривае iх).



МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спантеличено) Що, заради всього святого, це було?

ДЖУЛІ: (невинно) Менi теж щось почулося.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.

ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акварiум iз золотими рибками.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (все ще спантеличено) А що за дивний стукiт?

ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своiми золотими щелепами.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з раптовою рiшучiстю) Лоiз, я вас кохаю. Я не людина не вiд цього свiту, i я звик рiшуче…

ДЖУЛІ: (зацiкавлено) О, як захопливо.



МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рiшуче рухатись вперед. Лоiс, я хочу вас.

ДЖУЛІ: (скептично) Та ну! Чого ви насправдi хочете, – привернути до себе увагу всього свiту i щоб вiн зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вiльно!»

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоiз, я… Лоiз, я…



(Вiн зупиняеться, коли ЛОЇЗ вiдчиняе дверi, заходить i захлопуе iх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потiм раптом помiчае молодого чоловiка за вiкном)



ЛОЇЗ: (з жахом) мiстер Калкiнс!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (здивовано) Але ж ви сказали що вдягненi у рожево-бiле!



(Кинувши на нього один вiдчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикуе, сплескуе руками нiби капiтулюючи й опускаеться на пiдлогу.)



МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (у великiй тривозi) О Господь милосердний! Вона знепритомнiла! Я вже бiжу.



(Погляд ДЖУЛІ падае на рушник, який вислизнув з млявоi руки ЛОЇЗ)



ДЖУЛІ: У такому випадку я теж бiжу.



(Вона кладе руки на борти ванни, щоб пiднятися, i помiж глядачами виникае неясний шум, чи то шепiт, чи то приглушенi зiтхання. Але темiнь, як у Беласко, швидко настае i закривае сцену.)




ЗАВІСА





«О, руда вiдьмо!»


Мерлiн Грейнджер був працiвником у книгарнi «Мунлайт Квiл», яку ви, можливо, вiдвiдували, що розташована недалеко вiд Рiц-Карлтон на Сорок сьомiй вулицi. «Мунлайт Квiл» е, а точнiше був, дуже романтичним магазином, що вважався прогресивним з причини постiйноi темряви, що там панувала. Всерединi було дуже багато червоних та помаранчевих плакатiв, вiд екзотичного змiсту яких перехоплювало подих, а свiтло йшло вiд блискучих вiддзеркалюючих палiтурок спецiальних видань, не менше нiж вiд великоi приземкуватоi лампи, яка мала абажур iз багряного атласу та свiтила цiлий день, розгойдуючись над головою. Це була справдi «витримана», наче гарне вино, книгарня. Слова «Мунлайт Квiл» були схожi на вишивку, що змiiлася над дверима. Вiтрини, здавалося, завжди були наповненi чимось, що ледь-ледь пройшло лiтературну цензуру; томи з обкладинками глибокого помаранчевого кольору, якi пропонували своi назви, написанi на маленьких бiлих паперових квадратах. І над усiм панував запах мускусу, яким мудрий та незбагненний мiстер Мунлайт Квiл наказав окропити все навколо, що наполовину створювало запах магазину цiкавинок у дiкенсiвському Лондонi, а наполовину – кав’ярнi на теплих берегах Босфору.

З дев’яти до п’яти тридцяти Мерлiн Грейнджер запитував знуджених бабусь у чорному та молодих чоловiкiв iз темними колами пiд очима, чи цiкавить iх оцей новомодний автор, або може вони цiкавляться першими виданнями? Чи може вони хочуть придбати романи з арабами на обкладинцi, чи книгу, яка мiстить новiтнi сонети Шекспiра, якi через парапсихiчний зв’язок надиктованi мiс Сатон iз Пiвденноi Дакоти? Питаючи про це вiн презирливо фиркав. Власне кажучи, його особистий смак припадав скорiше до цих останнiх, але як працiвник «Мунлайт Квiл» вiн мусив у робочий час вдавати розчарованого знавця.

Пiсля того, як у п’ятiй тридцять кожного дня вiн опускав вiконницi на вiтринi й прощався з таемничим мiстером Мунiлайтом Квiлом, панi-клерком мiс МакКракен та ледi-стенографiсткою мiс Мастерс, вiн йшов додому, до Каролiни. Нi, вiн не вечеряв iз Каролiною. Неймовiрно, щоб Каролiна вирiшила б споживати iжу з бюро, де запонки знаходились небезпечно близько бiля домашнього сиру, а кiнчик краватки Мерлiна ледве не тонув у його склянцi молока. Вiн нiколи не запрошував ii до себе на вечерю. Вiн iв один.

Мерлiн зайшов у гастрономiчний магазин Брегдорта на Шостiй авеню i купив коробку крекерiв, тюбик пасти з анчоусiв i кiлька апельсинiв, а ще невелику баночку сосисок i трохи картопляного салату та пляшку безалкогольного напою, – i з цим усiм, вмiщеним у коричневий пакет, зайшов до своеi кiмнати у п’ятдесят-якийсь дiм на Захiднiй П’ятдесят восьмiй вулицi, з’iв вечерю i побачив Каролiну.

Каролiна була дуже молодою i веселою дiвчиною, яка жила зi старшою ледi й мала, можливо, дев’ятнадцять рокiв. Вона була немов привид, тому що ii не iснувало, доки не наставав вечiр. Вона матерiалiзовувалася, коли в ii квартирi близько шостоi загорялося свiтло, а зникала пiзнiше, близько опiвночi. Їi квартира виглядала приемною i була розташована у гарнiй будiвлi з бiлого каменю, навпроти пiвденноi сторони Центрального парку. Задня частина квартири дивилася у едине вiкно единоi кiмнати, що займав одинокий мiстер Грейнджер.

Вiн називав ii Каролiною, тому що вона нагадувала портрет з обкладинки книги з такою назвою, що знаходилася у «Мунлайт Квiл».

Мерлiн Грейнджер був худеньким молодиком двадцяти п’яти рокiв, з темним волоссям i без вусiв, бороди або чогось подiбного, а Каролiна була слiпучою i легкою, з мерехтливою багрянистiстю рудих хвиль волосся, i обличчям, що нагадуе про поцiлунки – таке лице, як ви вважали, належать вашому першому коханню; але коли ви дивитесь на стару фотографiю, ви розумiете, що це не так. Вона, як правило, одягалася в рожевий або блакитний колiр, але останнiм часом iнодi вбирала витончену чорну сукню, яка, очевидно, була ii особливою гордiстю, бо кожен раз, коли ii носила, стояла на певному мiсцi бiля стiни, де, як Мерлiн вважав, було дзеркало. Сидiла вона, як правило, у невеликому крiслi бiля вiкна, але iнодi вiддавала належне шезлонгу бiля лампи, i часто, вiдкинувшись назад, палила сигарету, а положення ii рук при цьому Мерлiн вважав дуже витонченим.

Одного разу вона пiдiйшла до вiкна, велично завмерла i дивилася назовнi, тому що мiсяць заблукав i краплями скидав найдивнiший блиск в простiр мiж ними, перетворюючи мотив урн та мотузок для бiлизни в яскравий iмпресiонiзм срiбних дiжок та гiгантських сiток павутиння. Мерлiн сидiв бiля вiкна, iв домашнiй сир з цукром i молоком, i так швидко потягнувся за вiконним шнуром, що iншою рукою скинув сир на колiна. Молоко було холодним, а цукор залишив плями на його штанах, i вiн був впевнений, що вона все ж таки його бачила.

Інодi у неi були вiдвiдувачi – чоловiки в смокiнгах, якi стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Каролiною; потiм вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освiтленого простору, очевидно, супроводжуючи ii на вечiрку або на бал. Іншi молодi люди приходили, сидiли й курили сигарети, i, здавалося, намагалися щось розповiсти Каролiнi – вона сидiла або у маленькому крiслi, уважно спостерiгаючи за ними, або у шезлонгу бiля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило i справдi непереборно чарiвно.

Мерлiн любив цих вiдвiдувачiв. Когось iз чоловiкiв вiн схвалював. Інших вiн лише терпiв. Були один чи два чоловiки, яких вiн ненавидiв, – особливо того, хто приходив найчастiше, – чоловiка з чорним волоссям, з чорною козлиною борiдкою i темною душею, який здавався Мерлiну розпливчасто знайомим, але вiн нiколи не мiг сказати точно, звiдки насправдi його знае.

Життя Мерлiна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливiшi години його дня». Вiн нiколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Каролiну з iхнiх «пазурiв»; нi, вiн навiть не одружився з нею. Сталося щось набагато бiльш дивне, i саме про це пiде мова нижче.

Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий iнтер’ер «Мунлайт Квiл».

Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кiнцем свiту, i все вiдбувалося в особливо похмурому сiрому тонi, який трапляеться лише у Нью-Йорку пополуднi. По вулицях вiяв вiтер, ганяючи шматки газет та iнше смiття; маленькi вогники починали свiтитись крiзь усi вiкна, i це виглядало настiльки самотньо, що ставало шкода верхiвок хмарочосiв, загублених там у темно-зеленому та сiрому небi, i вiдчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закiнчитися, зараз всi будiвлi зруйнуються, як картковi будинки, i перетворяться у пильнi цинiчнi купи, поховавши пiд собою усi тi мiльйони людей, яких заносило та виносило з них.

Принаймнi такi роздуми гнiтили душу Мерлiна Грейнджера, коли вiн стояв бiля вiкна, складаючи дюжину книжок назад на полицi пiсля вiзиту дами у горностаевому манто, яка налетiла неначе шалений ураган. Вiн дивився у вiкно, сповнений найжахливiших думок – вiн думав про раннi романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едiсон заявив, що через тридцять рокiв на островi не буде житлових будинкiв, а лише великий i бурхливий базар. А коли вiн поставив останню книгу потрiбною стороною вгору i повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Каролiна.

Вона була одягнена у стильний, але досить простий прогулянковий костюм – вiн згадав це, коли думав про цей вiзит пiзнiше. Їi картата спiдниця була плiсирована складками; ii жакет мав м’який вiдтiнок жовтого; ii черевики та гетри були коричневого кольору, а капелюшок – маленький i оздоблений – доповнював ii, як верх дуже дорогоi та красивоi коробки, повноi цукерок.

Мерлiн, затамувавши подих вiд здивування, нервово просунувся до неi.

– Добрий день…, – сказав вiн, а потiм зупинився, – чому, вiн не знав, за винятком того, що йому стало зрозумiло, що в його життi вiдбудеться щось дуже незвичайне, i що для цього не потрiбно буде нiякого оздоблення, окрiм тишi, та належноi кiлькостi уваги в очiкуваннi.

І в ту хвилину, до того, як все почало вiдбуватися, у нього було вiдчуття, що секунда, коли у нього перехопило дихання, розтягнулася у часi: i вiн побачив крiзь скляну перегородку, яка обмежувала маленький кабiнет, недоброзичливу конiчну голову свого роботодавця мiстера Мунлайт Квiла, який нахилився над листуванням. Вiн побачив мiс Мак-Кракен та мiс Мастерс, як двi плями волосся, що звисали над купами паперiв; вiн побачив багряну лампу над головою, i з приемним задоволенням помiтив, як справдi приемно i романтично вона виглядае у книгарнi.

А потiм це сталося, а точнiше – почало вiдбуватися. Каролiна схопила томик вiршiв, що лежав вiльно на купi, розгублено помахала ним стрункою бiлою рукою i раптом легким жестом пiдкинула вгору до стелi, де вiн зник в багрянiй лампi, оселившись там, i його було видно крiзь пiдсвiчений атлас як темний випираючий прямокутник. Це iй сподобалось – вона спалахнула молодим заразливим смiхом, i Мерлiн виявив, що вiн теж вiдразу iз задоволенням до нього приеднався.

– Вiн там залишився! – весело закричала вона. – Вiн справдi залишився?

Для обох ця подiя здавалася вершиною блискучого абсурду. Їх смiх змiшався, наповнив книгарню, i Мерлiн був радий дiзнатись, що ii голос е глибоким i сповненим чаклунства.

– Спробуйте iнший, – раптом запропонував вiн, – спробуйте червоний.

При цьому ii смiх посилився i iй довелося спиратися руками на стопку, щоб утриматись.

– Спробуйте iнший, – вона ледве зумiла вимовити мiж спазмами радостi. – О боже, спробуйте iнший!

– Спробуйте двi.

– Так, спробуйте двi. О, я задихнусь, якщо не перестану смiятися. Ось, поiхали.

За словами розпочалася дiя, вона пiдхопила червону книгу i послала ii плавною гiперболою до стелi, де вона опустилася в лампу поруч iз першою. Минуло кiлька хвилин, перш нiж будь-хто з них змiг би зробити бiльше, нiж хитатися туди-сюди в безпорадному смiху; але потiм за взаемною згодою вони зайнялися спортом заново, i ця думка виникла у них в унiсон. Мерлiн схопив велике, спецiальне видання французького класика i жбурнув його вгору. Аплодуючи власнiй влучностi, вiн взяв бестселера в одну руку та книгу про окуляри в iншу, i, затамувавши подих, дивився як Каролiна робила свiй кидок. Пiсля цього справа пiшла швидко i шалено – iнодi вони чергувались, i, спостерiгаючи, вiн виявляв, наскiльки вона гнучка в кожному русi; iнодi хтось iз них робив кидок за кидком, пiдбираючи найближчу книгу, вiдсилаючи ii, i тодi ледь вистачало часу, щоб прослiдкувати ii полiт, перш нiж потягнутись за iншою. Протягом трьох хвилин вони звiльнили трохи мiсця на столi, i лампа з багряного атласу настiльки розпухла вiд книжок, що ледь не лопнула.

– Дурна гра, баскетбол, – зневажливо крикнула вона, коли наступна книжка полишала ii руку. – Дiвчатка з середньоi школи грають у жахливих штанцях.

– Ідiотська, – погодився вiн.

Вона зробила паузу в актi пiдкидання книг i несподiвано поклала наступну на стiл.

– Я думаю, що тепер у нас е мiсце де присiсти, – сказала вона серйозно.

Це було дiйсно так; вони очистили достатньо мiсця для двох. Мерлiн зi слабким вiдтiнком переживання глянув за скляну перегородку мiстера Мунлайт Квiла, але три голови все ще серйозно гнулися над своею роботою, i було видно, що вони не бачили, що вiдбуваеться в магазинi. Тож, коли Каролiна поклала руки на стiл i вмостилася на ньому, Мерлiн спокiйно наслiдував iй, i вони сидiли плiч-о-плiч, дуже щиро дивлячись один на одного.

– Менi потрiбно було вас побачити, – почала вона з досить патетичним виразом у карих очах.

– Я знаю.

– Це було останнього разу, – продовжувала вона, i ii голос трохи тремтiв, хоч вона i намагався тримати його стiйким. – Я злякалася. Менi не подобаеться, що ви iсте за комодом. Я так боюся, що ви проковтнете запонку.

– Одного разу так i сталося… майже, – зiзнався вiн неохоче. – Але це насправдi не так просто, знаете. Я маю на увазi, що можна проковтнути плоску частину досить легко, а iншу частину теж – окремо, але для цiлоi запонки доведеться мати спецiально влаштоване горло.

Вiн сам себе здивував дотепною доцiльнiстю своiх зауважень. Слова, здавалося, вперше у життi самi приходили до нього, вимагаючи, щоб вiн iх обов’язково вжив, збираючись у ретельно влаштованi загони та взводи, нiбито пiдготовленi для нього пунктуальними ад’ютантами у виглядi цiлих параграфiв.

– Це мене i налякало, – сказала вона. – Я знала, що потрiбно мати спецiально влаштоване горло, i, принаймнi, я впевнена, що у вас його немае.

Вiн вiдверто кивнув.

– Дiйсно немае. Це коштуе великих грошей, на жаль, набагато бiльше грошей, нiж я маю.

Вiн не вiдчував сорому, сказавши це – скорiше захоплення вiд того, що визнав це. Вiн знав, що нiчого з того, що вiн може сказати чи зробити, не буде поза ii розумiнням; щонайменше через його бiднiсть та практичну неможливiсть коли-небудь позбутися ii.

Каролiна опустила погляд на наручний годинник i з тихим зойком ковзнула зi столу на ноги.

– Вже п’ята година, – скрикнула вона, – а я i не помiтила. Я маю бути в «Рiтц» в п’ять тридцять. Якщо поспiшу, я точно встигну, можу присягнутися.

За взаемною згодою вони знову приступили до роботи. Каролiна розпочала справу, захопивши книгу про комах i вiдправивши ii у полiт, нарештi, пробивши скляну перегородку, за якою розмiщувався мiстер Мунлайт Квiл. Власник пiдняв недобрий погляд, змiв зi свого столу кiлька шматочкiв скла i повернувся до працi зi своiми листами. Мiс Мак-Кракен удала, що нiчого не чула, i лише мiс Мастерс здригнулася i трохи злякано скрикнула, перш нiж знову схилилася до над своiми паперами.

Але для Мерлiна та Каролiни це не мало жодного значення. В об’еднаному буйному поривi вони кидали книжку за книжкою в усiх напрямках, поки iнодi три або чотири не опинялися в повiтрi вiдразу, стукаючи по полицях, розбиваючи скло картин на стiнах, падаючи у купи порваними на пiдлогу. Пощастило, що жоден клiент не зайшов у цей час, бо, безумовно, вiн нiколи бiльше б не вiдвiдав цей магазин – шум був занадто приголомшливим, шум розбиття, розриву та виривання сторiнок, перемiшаний раз у раз з брязкотом скла, швидким дихання двох кидачiв i переривчастими спалахами смiху, до якого обидва перiодично вдавались.

У п’ять тридцять Каролiна кинула останню книгу у лампу i таким чином дала остаточний поштовх вантажу, який вона вже несла. Ослаблений атлас порвався i скинув увесь вантаж одним величезним сплеском бiлого i та рiзноманiтного кольору на вже засмiчену пiдлогу. Потiм з полегшенням зiтхнувши, дiвчина звернулася до Мерлiна i простягла руку.

– До побачення, – сказала вона просто.

– Ви вже йдете?

Вiн знав, що так i е. Його питання було просто хитрiстю, затягуванням часу, щоб затримати ii та витягнути ще на мить те слiпуче свiтло, яке вiн черпав з ii присутностi, щоб продовжити величезне задоволення рисами ii обличчя, яке нагадувало про поцiлунки й було схоже на обличчя дiвчини, яку вiн знав ще в 1910 роцi. На хвилину вiн стиснув ii нiжну руку – потiм вона посмiхнулася i забрала ii, i, перш нiж вiн змiг вiдкрити дверi, вона зробила це сама i вийшла в каламутнi та зловiснi сутiнки. що нависли саме над Сорок сьомою вулицею.

Я б дуже хотiв розказати вам, що Мерлiн, побачивши, як краса ставиться до мудростi вiкiв, зайшов у маленьку конторку мiстера Мунлайта Квiла, щоб назавжди розпрощатися там зi своею роботою, вийшовши звiдти на вулицю набагато бiльш витонченим, шляхетним i бiльш iронiчним чоловiком. Але правда набагато буденнiша.

Мерлiн Грейнджер пiдвiвся й оглянув крах книжковоi крамницi – розiрванi томи, порванi атласнi залишки колись прекрасноi багряноi лампи, кристалiчний розсип битого скла, який райдужним пилом лежав по всьому iнтер’еру, а потiм пiшов у кут, де зберiгалася мiтла, i почав прибирати та поправляти, вiдновлюючи, наскiльки вiн мiг, крамницю до ii колишнього стану. Вiн виявив, що хоча деякi книжки були мало пошкодженi, бiльшiсть з них зазнали пошкоджень рiзного масштабу. У деяких були вiдiрванi палiтурки, в iнших вирванi сторiнки, деякi були просто надiрванi, що, як вiдомо усiм необережним користувачам книг, робить книгу негiдною до повернення за попередню цiну.

Однак, до шостоi години вiн досить багато зробив, щоб вiдшкодувати пошкодження. Вiн повернув книги на iхнi оригiнальнi мiсця, пiдмiв пiдлогу i вкрутив новi лампочки в патрони. Сам багряний атлас був безнадiйно зiпсований, i Мерлiн з певним побоюванням думав, що грошi для його замiни вирахують з його зарплати. Отже, о шостiй, зробивши все можливе, вiн продерся через вiтрину, щоб опустити вiконницi. Делiкатно крокуючи назад, вiн побачив, як мiстер Мунлайт Квiл пiдiймаеться зi свого столу, надягае пальто i капелюха та заходить у магазин. Вiн загадково кивнув Мерлiну i пiшов до дверей. Поклавши руку на ручку дверi вiн зупинився, обернувся, i голосом, який цiкаво поеднував лють та невпевненiсть, промовив: «Якщо ця дiвчина знову завiтае сюди, скажiть iй, щоб вона поводилася пристойно».

З цим вiн вiдчинив дверi, заглушивши покiрне «так, сер» вiд Мерлiна, i вийшов.

Мерлiн просто стояв якусь мить, розсудливо вирiшивши не хвилюватися про те, що на цю мить е лише можливим майбутнiм, а потiм вiн зайшов у задне примiщення магазину та запропонував мiс Мастерс пообiдати з ним у французькому ресторанi Пульпата, де все ще можна було замовити червоне вино пiд час обiду, попри зусилля федерального уряду. Мiс Мастерс погодилася.

– Вино змушуе мене почуватися трохи шокованою, – сказала вона.

Мерлiн розсмiявся про себе, порiвнявши ii з Каролiною, а точнiше не порiвнявши. Бо нiякого порiвняння просто не могло бути.


II

Мiстер Мунлайт Квiл, не дивлячись на всю свою загадковiсть, екзотичнiсть та воiстину схiдний темперамент, був все ж рiшучою людиною. І саме з рiшучiстю вiн пiдiйшов до розв’язання проблеми свого розгромленого магазину. Якби вiн не зробив витрат, що дорiвнювали б початковiй вартостi всього магазину, – крок, на який з певних приватних причин вiн не хотiв йти, – йому було б неможливо далi продовжувати справу з «Мунлайт Квiл», як ранiше. Існувало лише одне рiшення. Вiн негайно перетворив свiй заклад iз книгарнi, що торгувала новинками, у букiнiстичну книгарню. Пошкодженi книги були переоцiненi i iх вартiсть знизилася вiд двадцяти п’яти до п’ятдесяти вiдсоткiв. Назвi над дверима, що вилася змiiною вишивкою i колись свiтилася так нахабно яскраво, було дозволено потемнiти й придбати невимовно розпливчастий колiр староi фарби, а також, маючи сильну схильнiсть до церемонiалу, власник навiть зайшов так далеко, що придбав двi фески з червоного фетру, – одну для себе та одну для свого помiчника Мерлiна Грейнджера. На додаток, вiн дав своiй борiдцi можливiсть вiдрости, допоки вона не стала нагадувати пiр’я з хвоста старого горобця, i замiнив свiй франтуватий дiловий костюм на одiяння з блискучоi тканини.

Насправдi протягом року пiсля катастрофiчного вiзиту Каролiни до книгарнi, единою особою, що зберегла хоч якусь подобу актуальноi сучасностi, була Мiс Мастерс. Мiс Мак-Кракен пiшла слiдами мiстера Мунлайта Квiла i перетворилася у нестерпну нечупару.

Мерлiн теж вiд почуття, що являло собою поеднання лояльностi та недбайливостi, дозволив своiй зовнiшностi набути вигляду занедбаного саду. Вiн прийняв червону фетрову феску як символ свого занепаду. З часiв своеi юностi вiн був вiдомий як «модник», починаючи з дня закiнчення технiчного училища у Нью-Йорку, де його знали як вiдвертого поцiновувача доброго стану одягу, волосся, зубiв i навiть брiв, i де вiн навчився корисного мистецтва складання чистих шкарпеток носок до носка i п’яти до п’яти в конкретнiй шухлядi своеi шафи, яка була вiдома як шухляда для шкарпеток.

Цi речi, як вiн вiдчував, допомогли йому завоювати свое мiсце серед величноi пишностi «Мунлайт Квiл». Через це вiн не став виробником «скринь, корисних для зберiгання речей», чому вiн затамувавши подих був змушений навчатися в технiчному училищi, i не продавав iх усiм, хто мав необхiднiсть у таких скринях, – цiлком можливо, власникам похоронних бюро. Проте, коли прогресивна «Мунлайт Квiл» стала антикварною «Мунлайт Квiл», вiн вважав за краще поринути разом з нею, i тому дозволив своiм костюмам невпорядковано збирати пил з повiтря, i став нерозбiрливо кидати шкарпетки в шухляду для сорочок, шухляду для спiдньоi бiлизни i навiть взагалi повз шухляди. Не рiдко у його новiй недбайливостi ставалося так, що вiн вiдправляв до пральнi чистий одяг, якого вiн жодного разу не вдягав, – така собi звичайна ексцентричнiсть збiднiлих парубкiв. І це все вiдбувалося у присутностi його улюблених журналiв, якi в той час були ущент наповненi статтями успiшних авторiв, спрямованими проти жахливого нахабства приречених на бiднiсть, зокрема такого, як купiвля придатних для носiння сорочок та м’яса доброi якостi, i того, що вони вiддавали перевагу серйозним iнвестицiям в ювелiрнi прикраси, а не вкладам у поважнi банки пiд чотири вiдсотки.

Це справдi був дивний стан справ, прикрий для багатьох гiдних i богобоязливих людей. Вперше в iсторii республiки майже будь-який негр на пiвнiч вiд Джорджii мiг отримати здачу з доларовоi банкноти. Але оскiльки в цей час цент швидко наближався до купiвельноi спроможностi китайського убу i ставав такою рiччю, яку ви лише час вiд часу випадково отримували пiсля сплати безалкогольного напою, та мiг використовуватися лише для з’ясування вашоi точноi ваги, це, мабуть, не було таким вже дивним явищем, як може здаватися, на перший погляд. Однак, для Мерлiна Грейнджера це був занадто дивний стан речей, щоб спонукати його здiйснити той крок, який вiн здiйснив – небезпечний, майже мимовiльний крок, запропонувавши мiс Мастерс «руку та серце». Бiльш дивно, що вона прийняла його пропозицiю.

Це було в суботу ввечерi в ресторанi Пульпата, i пропозицiя виникла за пляшкою води вартiстю в 1,75 долара, що була розведена вином.

– Вино змушуе мене почуватися трохи шокованою, а вас? – весело запитала мiс Мастерс.

– Так, – вiдповiв Мерлiн розгублено. А потiм, пiсля тривалоi й значущоi паузи: – Мiс Мастерс… Олiвiя, я хочу вам щось сказати, якщо ви вислухаете мене.

Шок мiс Мастерс (яка здогадувалась, що вiдбуваеться) зростав, поки не стало здаватися, що незабаром вона зазнае удару електричним струмом вiд власних нервових реакцiй. Але ii «так, Мерлiн» прозвучало без жодних ознак або проблискiв внутрiшнього хвилювання.

Мерлiн ковтнув повiтря, яке випадково виявилося в його ротi.

– У мене немае грошей, – сказав вiн тоном серйозноi заяви. – У мене зовсiм немае грошей…

Їх очi зустрiлися, злилися та стали туманними, мрiйливими й красивими.

– Олiвiе, – сказав вiн iй, – я тебе кохаю.

– Я теж тебе люблю, Мерлiн, – вiдповiла вона просто. Може вiзьмемо ще одну пляшку вина?

– Так, – вигукнув вiн, i його серце швидко забилося. – Ти маеш на увазi…

– Щоб випити за наше заручення, – смiливо перервала вона. – Нехай воно буде недовгим!

– Нi! – ледь не закричав вiн, зi злiстю опустивши кулак на стiл. – Нехай воно триватиме вiчно!

– Що?

– Я маю на увазi… о, я бачу, що ти маеш на увазi. Ти маеш рацiю. Нехай воно буде недовгим. – Вiн засмiявся i додав: – Я помилився.

Пiсля того, як було подане вино, вони детально обговорили цю справу.

– Спочатку нам доведеться зайняти маленьку квартиру, – сказав вiн, – i менi здаеться…, боже, я знаю, що в будинку, де я живу, е саме така – одна велика кiмната, невелика кухня з гардеробною i можна користатися ванною кiмнатою на цьому ж поверсi.

Вона радiсно плескала в долонi, i вiн подумав, наскiльки вона гарна насправдi, тобто верхня частина ii обличчя, а от вiд носа донизу воно виглядало дещо неприродно. Вона продовжувала захоплено:

– І як тiльки ми зможемо собi це дозволити, ми вiзьмемо справжню велику квартиру з лiфтом та консьержкою.

– А пiсля цього – будиночок за мiстом… i машина.

– Я не можу собi уявити нiчого гарнiшого. Ти можеш?

Мерлiн на мить замовк. Вiн думав, що йому доведеться вiдмовитися вiд своеi кiмнати на четвертому поверсi. Але це вже не мало значення. За останнi пiвтора року, насправдi з моменту вiдвiдування Каролiною «Мунлайт Квiл», вiн бiльше ii не бачив. За тиждень пiсля цього вiзиту ii свiтильники бiльше не засвiчувались – темрява, що зайняла простiр, здавалося, слiпо втупилася у його незавiшене вiкно, що завмерло в очiкуваннi. Потiм нарештi свiтло з’явилося, але замiсть Каролiни та ii вiдвiдувачiв воно висвiтило звичайну родину – маленького чоловiка зi щетинистими вусиками й жiнку з повними грудьми, яка проводила вечори, погладжуючи себе по стегнах та розкладаючи пасьянси. Через два днi Мерлiн остаточно опустив завiсу на своему вiкнi.

Мерлiн не мiг уявити собi нiчого гарнiшого, нiж будувати свое життя з Олiвiею. Буде котедж у передмiстi, котедж, пофарбований у синiй колiр, лише на один клас нижче, нiж котеджi з бiлою лiпниною i зеленим дахом. У травi навколо котеджу будуть розкиданi iржавi садовi iнструменти, стоятиме розбита зелена лавка та плетена дитяча коляска злiва. А навколо трави, дитячоi коляски та самого котеджу, навколо всього його свiту були б обiймаючи руки Олiвii, трохи мiцнiшi, нiж руки «нео-олiвiйського» перiоду, котрий настане, коли ii щоки почнуть тремтiти пiд час ходи, так злегка, вiд занадто iнтенсивного масажу обличчя. Зараз вiн чув ii голос, зовсiм зблизька:

«Я знала, що ти збираешся сказати це сьогоднi ввечерi, Мерлiн.

Я помiтила…»

Вона помiтила… Аж раптом вiн задумався, скiльки всього вона ще могла помiтити. Чи могла вона помiтити, що дiвчина, яка прийшла на вечiрку у супроводi трьох чоловiкiв i сiла за сусiднiй стiл, була Каролiна? Чи могла вона це помiтити? Чи могла вона помiтити, що спиртнi напоi, що принесли iз собою тi чоловiки, були набагато мiцнiшi, нiж червонi чорнила Пульпата, розбавленi втричi?

Мерлiн дивився, затамувавши подих, напiвчуючи крiзь ефiр, наповнений iншими розмовами, тихий, нiжний монолог Олiвii, який звучав так, наче вона була наполегливою медоносною бджолою, що висмоктувала всю солодкiсть зi своеi пам’ятноi години. Мерлiн дослухався до дзвону шматочкiв льоду та тонкого приязного смiху всiх чотирьох, – i смiх Каролiни, який вiн так добре пам’ятав, його розворушив, пiдняв, та владно покликав його серце до ii столику, куди воно слухняно пiшло. Вiн мiг бачити ii досить чiтко, i йому здавалося, що якщо за останнi пiвтора року вона i змiнилася, то лише трохи. Можливо причина була у тому, як падало свiтло, бо ii щоки трохи запали, а очi стали менш яскравими, бо може вона бiльше плакала в цей час? Але тiнi, як i ранiше, були дуже густими в ii рудому волоссi; ii рот все ще натякав на поцiлунки, як i профiль, який iнодi спадав йому в очi перед рядами книг, коли в книгарнi були сутiнки, а багряна лампа вже не сяяла.

І вона пила. Потрiйний рум’янець у ii щоках змiшався з молодiстю, вином та прекрасною косметикою – це вiн мiг сказати напевне. Вона жартувала з молодим чоловiком, що сидiв злiва вiд неi та з дорiдним чоловiком, що сидiв праворуч, i навiть зi старим навпроти неi, бо останнiй час вiд часу вимовляв разючi та м’якi докiрнi заперечення iншого поколiння. Мерлiн почув слова пiснi, яку вона перiодично наспiвувала…

Пальцями клацни, та дивись уважно,

Як прийшов вже – на мiсток ступай вiдважно…

Дорiдний чоловiк наповнив ii келих яскравим бурштином. Офiцiант пiсля кiлькох подорожей до iх столу i безлiчi безпорадних поглядiв на Каролiну, яка веселилася, ставлячи безглуздi питання щодо соковитостi цiеi чи iншоi страви, нарештi зумiв отримати щось подiбне до замовлення i поспiшив зникнути…

Олiвiя говорила до Мерлiна…

– Коли ж тодi? – запитала вона, ii голос трохи затьмарився вiд розчарування. Вiн зрозумiв, що тiльки що вiдповiв «нi» на якесь питання, яке вона йому задала.

– О, ну колись.

– Невже тобi… байдуже?

Досить виражена болiснiсть у ii запитаннi повернула його погляд до неi.

– Якнайшвидше, люба, – вiдповiв вiн з дивовижною нiжнiстю. – Через два мiсяцi – у червнi.

– Так скоро? – Їi радiсне збудження цiлком забрало ii подих.

– О так, я вважаю, нехай буде червень. Нема жодноi потреби чекати.

Олiвiя почала удавати, що два мiсяцi справдi занадто короткий час, щоб вона пiдготувалася. Хiба вiн не поганий хлопчик! Хiба вiн не занадто нетерплячий! Ну, вона б показала йому, що вiн не повинен бути з нею занадто швидким. Дiйсно, вiн був такий наполегливий, що вона точно ще не визначилась, чи взагалi варто виходити за нього замiж.

– Червень, – суворо повторив вiн.

Олiвiя зiтхнула, посмiхнулась i випила свою каву, ii мiзинець пiднявся високо над iншими пальцями по-справжньому вишуканим способом. До Мерлiна прийшла шалена думка, що вiн хотiв би придбати п’ять кiлець i накинути на цей палець.

– О боже! – вигукнув вiн вголос. Незабаром вiн одягне кiльце на один з ii пальцiв.

Його очi рiзко ковзнули вправо. Компанiя з чотирьох людей стала настiльки буйною, що метрдотель пiдiйшов до них, щоб iх вгамувати. Каролiна сперечалася з метрдотелем пiдвищеним тоном, ii молодий та мелодичний голос був таким гарним, що здавалося, весь ресторан буде слухати тiльки ii – цiлий ресторан, окрiм Олiвii Мастерс, яку повнiстю поглинула ii нова таемниця.

– Як справи? – казала Каролiна. Це ж треба, мабуть, найкрасивiший метрдотель у неволi. Занадто шумно? Дуже прикро. Щось iз цим треба зробити. Джеральд, – звернулася вона до чоловiка праворуч, – метрдотель каже, що занадто багато шуму. Звертаеться до нас, щоб це припинилося. Що менi сказати?

– Тс-с, – вiдповiв Джеральд зi смiхом, – тс-с!

І Мерлiн почув, як вiн додав трохи тихiше:

– Буржуазiя буде вся переполохана. Це ж мiсце, де клерки вчать французьку.

Каролiна випросталась з раптовою тривогою.

– Де тут клерки? – закричала вона. – Покажiть менi клерка!

Це, здавалося, дуже звеселило вечiрку, бо всi вони, включаючи Каролiну, спалахнули вiд смiху. Пiсля останнього сумлiнного, але вiдчайдушного нарiкання метрдотель по-гальськи знизав плечима i вiдiйшов вiд них.

Як всi знають, ресторан Пульпата мае незмiнну респектабельнiсть табльдота. Це не мiсце для веселощiв в загальноприйнятому розумiннi. Вiдвiдувач приходить, п’е червоне вино, розмовляе, можливо трохи бiльше i трохи голоснiше, нiж зазвичай, пiд низькими, задимленими стелями, а потiм йде додому. Ресторан закриваеться о дев’ятiй тридцять, точно, як годинник; полiцейському виплачують зароблене i видають додаткову пляшку вина «для мiсiс», гардеробниця передае чайовi в загальну касу, а потiм темрява ховае маленькi круглi столи з-пiд погляду життя. Але сьогоднi ввечерi у Пульпата було незвичне схвилювання – схвилювання, якого досi не траплялося. Дiвчина з рудим, фiолетового вiдтiнку волоссям, вскочила на стiл i почала танцювати на ньому.

– Sacre nom de Dieu! Злiзьте звiдти! – закричав метрдотель. – Припинiть музику!

Але музиканти вже грали так голосно, що вони цiлком мали право удати, що не чують його наказу; колись вони самi були молодими, тому вони грали голоснiше i веселiше, нiж будь-коли, а Каролiна танцювала грацiозно i бадьоро. Їi рожева зi складками сукня кружляла навколо неi, ii гнучкi руки кружляли у плавних жестах у наповненому димом повiтрi.

Група французiв за столом поруч зiрвалася на аплодисменти, до яких приедналися iншi, i за мить кiмната наповнилася плесканням та криками; половина, що обiдала, стояла на ногах, поступово скупчуючись, а на околицях поспiшно викликаний власник давав невиразнi голосовi свiдчення свого бажання якомога швидше покiнчити з цiею справою.

– …Мерлiн! – гукнула Олiвiя, прокинувшись нарештi. – Яке порочне дiвчисько! Пiшли звiдси!

Зачарований Мерлiн слабко протестував, що рахунок ще не сплачено.

– Все добре. Поклади на стiл п’ять доларiв. Я зневажаю цю дiвчину. Я не можу на неi дивитися.

Вона встала i потягнула Мерлiна за руку.

Безпорадно, не вимовляючи анi слова, але з вiдвертим небажанням, Мерлiн пiднявся, та отупiло пiшов за Олiвiею, в той час, коли вона пробиралася крiзь маревний галас, який наближався до своеi найвищоi точки й загрожував стати справжнiм i незабутнiм заворушенням. Покiрно вiн взяв пальто i, спотикаючись, здолав пiв дюжини сходинок, дiставшись до вологого квiтневого повiтря надворi. Його вуха все ще дзвенiли звуком легких нiг на столi й смiху навколо, що заполонив весь маленький свiт ресторану.

У тишi вони пiшли в напрямку П’ятоi авеню до автобусноi зупинки.

Лише наступного дня вона вiдповiла йому щодо весiлля. Вона вирiшила перенести його ближче: набагато краще, щоб вони були одруженi першого травня.


III

І вони одружилися, i вiдбулося це дещо прозаiчно – пiд люстрою квартири, де жила Олiвiя зi своею матiр’ю. Пiсля одруження настало деяке пiднесення, а потiм, поступово, почала зростати втома. На Мерлiна покладалася вiдповiдальнiсть за те, щоб вiн заробляв тридцять доларiв на тиждень, яких разом з ii двадцятьма вистачало лише на те, щоб вони були поважно гладкими, та докази цього приховували гiдним одягом.

Пiсля кiлькох тижнiв катастрофiчних i досить принизливих експериментiв з ресторанами було вирiшено, що вони приеднаються до великоi армii споживачiв напiвфабрикатiв, тому вiн знову повернувся до свого звичного способу життя, коли щовечора вiн заходив у гастрономiчний магазин Брегдорта i купував картопляний салат, шинку скибочками, а iнодi в спалаху екстравагантностi навiть фаршированi помiдори.

Потiм вiн приходив додому, входив в темний передпокiй i пiдiймався на три хиткi сходинки, накритi старовинним килимом з давно стертим малюнком. Коридор мав запах давнини – овочiв врожаю 1880 року, меблевоi полiтури, що була в модi, коли «Адам-Єва» Брайан протистояв Уiльяму Мак-Кiнлi, портьерами, якi були важче на цiлу унцiю вiд пилу, що був зiбраний зi зношеного взуття та ворсу з суконь, якi давно перетворилися на клаптевi ковдри. Цей запах переслiдував його коли вiн йшов вгору по сходах, посилювався i загострювався на кожному прольотi, де його пiдкреслювала аура приготовленоi iжi, змiнюючись на наступному прольотi запахом мертвоi рутини мертвих поколiнь.

Врештi-решт перед ним опинялися дверi його кiмнати, яка з непристойною готовнiстю вiдчинялась i закривалась з презирливим фирканням пiсля його: «Привiт, дорога! Сьогоднi будемо бенкетувати».

Олiвiя, яка завжди iхала додому автобусом, щоб «отримати ковток повiтря», стелила лiжко та розвiшувала одяг. Пiсля його вiтання вона пiдходила до нього i дарувала йому швидкий поцiлунок, широко розплющивши очi, в той час, як вiн тримав ii вертикально, наче драбину, за обидвi руки, нiби вона ось-ось втратить рiвновагу, i якщо вiн вiдмовиться ii пiдтримувати, вона може впасти прямо на пiдлогу. Такий поцiлунок з’являеться на другий рiк одруження, замiнюючи поцiлунок наречених (який в кращому випадку виглядае досить награно, як кажуть тi, хто розумiеться на таких речах, i прагне лише скопiювати сцени з фiльмiв, повних пристрастi).

Потiм наставала вечеря, i пiсля цього вони виходили на прогулянку, через два квартали та Центральний парк, а iнодi до кiнотеатру, де фiльми терпляче навчали iх, що усе в життi створено саме для них, i що якiсь грандiознi, чудовi та прекраснi речi невдовзi трапляться саме з ними, якщо вони будуть слухняними, пiдкорятися своiм законним начальникам i триматися трохи далi вiд зайвих задоволень.

Саме таким був кожен iхнiй день протягом трьох рокiв. Потiм в iхньому життi настали змiни: Олiвiя народила дитину, i це сприяло тому, що Мерлiн отримав новий приплив матерiальних ресурсiв.

На третьому тижнi пiсляпологового ув’язнення Олiвii, пiсля години нервових репетицiй, вiн зайшов до кабiнету мiстера Мунлайта Квiла i зажадав величезного пiдвищення зарплати.

– Я працюю тут десять рокiв, – сказав вiн, – з того часу, як менi виповнилось дев’ятнадцять. Я завжди намагався робити все можливе в iнтересах бiзнесу.

Мiстер Мунлайт Квiл вiдповiв, що вiн подумае над цим.

Наступного ранку, на велике захоплення Мерлiна, вiн оголосив, що збираеться втiлити в життя крок, який дуже довго планував, а саме – звiльнитись вiд активноi роботи в книгарнi, обмежившись перiодичними вiзитами, i залишити Мерлiна за менеджера iз зарплатою в п’ятдесят доларiв на тиждень i десятою часткою доходу вiд бiзнесу. Коли старий закiнчив, щоки Мерлiна свiтилися, а очi сповнилися слiз. Вiн схопив руку свого роботодавця i бурхливо потиснув ii, кажучи знову i знову:

– Дуже дякую вам, сер. Це дуже мило з вашого боку. Дуже, дуже дякую вам.



Тож пiсля десяти рокiв чесноi роботи в магазинi йому нарештi пощастило. Озираючись назад, вiн бачив свiй власний прогрес до цiеi вершини щастя вже не як суворе i завжди сiре десятилiття турбот, невдалого ентузiазму та провальних мрiй – роки, коли мiсячне свiтло в туманi тьмянiло, а молодiсть на обличчi Олiвii згасала, але як славний i переможний пiдйом через перешкоди, якi вiн рiшуче подолав непереможною силою волi. Оптимiстичний самообман, що вберiг його вiд нещастя, тепер бачився у золотих шатах сувороi рiшучостi. Пiв дюжини разiв вiн думав про те, щоб полишити «Мунлайт Квiл» i злетiти до нових висот, але через власну слабкiсть вiн залишився там i надалi. Як не дивно, вiн зараз подумав, що це були часи, коли вiн проявляв величезну наполегливiсть, i «вирiшив» боротися до перемоги саме там, де знаходився.

У будь-якому разi, давайте зараз не будемо засмучувати Мерлiна, який отримав новий i чудовий погляд на себе самого. Йому вдалося. У тридцять рокiв вiн досяг важливоi посади. Того вечора вiн, щасливо усмiхнений, вийшов з магазину, вклав усе до останнього пеннi в найкращi делiкатеси, якi мiг запропонувати гастрономiчний магазин Брегдорта, i пiшов додому з чудовими новинами та чотирма гiгантськими паперовими пакетами. Ця подiя зовсiм не була зiпсована тим, що Олiвiя занадто погано себе почувала, щоб iсти, що його самого трохи нудило пiсля чотирьох фаршированих помiдорiв, i що бiльша частина iжi швидко зiпсувалася в розмороженому холодильнику вже на наступний день. Вперше з того часу, як пройшов перший тиждень його шлюбу, Мерлiн Грейнджер проводив життя пiд безхмарно спокiйним небом.

Хлопчика охрестили Артуром, i життя стало гiдним, значущим i, нарештi, зосередженим. Мерлiн та Олiвiя вiдiйшли на дещо другорядне мiсце у власному всесвiтi; але те, що вони втратили в особистостi, вони повернули собi через якусь первiсну гордiсть. Замiський будинок не трапився, але мiсяць у пансiонатi «Есберi Парк» кожного лiта заповнював прогалину; i пiд час двотижневоi вiдпустки Мерлiна ця подорож наповнювала повiтря справжнiми веселощами – особливо коли дитина засинала у великiй кiмнатi з умовними вiкнами на море, а Мерлiн прогулювався з Олiвiею у натовпi по дощатому настилу пляжу, димлячи сигарою i намагаючись виглядати як людина з доходом у двадцять тисяч на рiк.

Вже з деяким занепокоенням Мерлiн зустрiв тридцять один рiк, тридцять два, а потiм майже з поспiхом вiн перейшов у той вiк, коли довге, старанне та ретельне промивання може зiбрати лише жменьку дорогоцiнного золотого пiску молодостi: йому виповнилось тридцять п’ять. І одного разу на П’ятiй авеню вiн побачив Каролiну.

Була недiля, сяючий, квiтучий, великоднiй ранок. Вулиця була переповнена лiлiями, святковими костюмами та гарними квiтневими капелюшками. Опiвднi великi церкви випускали людей зi своiх нутрощiв – церква св. Симона, церква св. Хiльди, церква Послання Святих Апостолiв вiдчинили своi дверi, наче широкi роти, поки люди, що випливали з них, щасливо смiялися, зустрiчаючи один одного, прогулювались i розмовляли, або ж махали бiлими букетами водiям, що iх очiкували.

Перед церквою Послання Святих Апостолiв стояло дванадцять членiв ii приходу, виконуючи освячений часом звичай роздавати великоднi яйця тим, хто цього року вперше прийшов на службу. Навколо них iз захопленням вилися двi дюжини чудово доглянутих дiтей дуже багатих батькiв – благопристойнi й вихованi, що сяяли, як блискучi коштовностi на пальцях iхнiх матерiв. Сентиментальнiсть вимагае описати й дiтей бiднякiв? Так, але ж дiти багатих – чистенькi, пахучi, виплеканi краiною, i, головне, з голосами м’якими й тихими.

Маленькому Артуру – дитинi представникiв середнього класу, виповнилося п’ять. Непримiтний, непомiтний, з носом, який назавжди змарнував надiю на грецьку бездоганнiсть, вiн мiцно тримався за теплу липку руку своеi матерi, а з iншого боку, у натовпi, що розходився додому, рухався Мерлiн. На П’ятдесят третiй вулицi, де стояло двi церкви, затори були найбiльшими й найщiльнiшими, тому iхне просування стало настiльки неспiшним, що навiть маленький Артур не мав анi найменших труднощiв, щоб рухатись разом з усiма.

Раптом Мерлiн помiтив, як вiдкритий автомобiль найглибшого багряного кольору, з гарною нiкелевою обробкою, повiльно ковзае вздовж бордюру i зупиняеться. У ньому сидiла Каролiна.

Вона була одягнена в чорну обтислу сукню з корсажем з орхiдей на талii й високi рукавички лавандового кольору. Мерлiн здригнувся, а потiм боязко втупився в неi. Вперше за вiсiм рокiв вiд свого одруження вiн знову зустрiв цю дiвчину. Але дiвчини вже не було. Їi фiгура була стрункою, як нiколи, або, можливо, не зовсiм стрункою, бо певна хлоп’яча пiдступнiсть, якийсь нахабний пiдлiтковий вiк пiшов шляхом першого цвiтiння ii щiк. Але вона була гарна, сповнена гiдностi й чарiвними лiнiями двадцяти дев’яти рокiв. Вона сидiла в машинi з такою iдеальною доречнiстю i самовладанням, що змусила його, затамувавши подих, спостерiгати за нею.

Раптом вона усмiхнулася – усмiшкою колишньою та яскравою, як сама Пасха та ii квiтi, бiльш м’якою, нiж будь-коли, але не тiею – повною сяйва i вiчних обiтниць – першою усмiшкою тодi у книгарнi дев’ять рокiв тому. Це була холоднiша усмiшка, розчарована i сумна. Але вона була досить м’якою, щоб змусити декiлькох молодих чоловiкiв у вишуканих костюмах зняти високi капелюхи з набрiолiненого волосся й збаламучених, пiдiйти, кланяючись, до борту ii автомобiля, де ii лавандовi рукавички нiжно торкалися iхнiх сiрих. До цих двох приеднався ще один, а потiм ще два, поки навколо машини не утворився натовп, який швидко розростався. Мерлiн почув, як молодий чоловiк поруч говорив своему, можливо, досить привабливому супутнику:

«Пробач менi на мить, я маю з кимось поговорити. Іди прямо. Я наздожену».

Протягом трьох хвилин кожен сантиметр автомобiля, спереду, ззаду та збоку, був зайнятий людьми – чоловiками, кожен з яких намагався скласти речення, досить розумне, щоб знайти шлях до Каролiни через потiк розмови. На щастя для Мерлiна з одягом маленького Артура саме в цей момент щось трапилось, i Олiвiя поспiхом вiдвела його убiк до якоiсь будiвлi для проведення деяких невiдкладних ремонтних робiт, тож Мерлiн мiг безперешкодно спостерiгати за салонною бесiдою на вулицi.

Натовп продовжував розростатися. Утворився ряд позаду першого, потiм ще два за цим. Посерединi, орхiдеею, що пiдiймаеться з чорного букета, сидiла Каролiна на тронi своеi машини, що зникла у натовпi, киваючи, вимовляючи вiтання i посмiхаючись з таким справжнiм щастям, що, раптом, нова естафета джентльменiв залишила своiх дружин i компаньйонiв i направилась до неi.

Натовп, що вже нагадував фалангу, почав збiльшуватися коштом просто цiкавих; чоловiки рiзного вiку, якi, можливо, не знали Каролiну, наштовхувались i танули в колi чимраз бiльшого дiаметра, поки дама в автомобiлi не стала центром величезноi iмпровiзованоi аудиторii.

Навколо неi були обличчя – чисто поголенi, з вусиками, старi, молодi, невизначеного вiку, а тепер звiдусiль стали з’явилися i жiнки. Натовп швидко поширився до протилежного бордюру, i, коли церква святого Антонiя випустила на вулицю своiх парафiян, вiн перелився на тротуар i розбивався о залiзну огорожу будинку якогось мiльйонера через вулицю. Автомобiлi, що швидко рухалися, були змушенi зупинятися, i миттю нагромадились по три, п’ять i шiсть на межi натовпу, автобуси – найповiльнiшi черепахи дорожнього руху, занурилися в затор, а iхнi пасажири в дикому хвилюваннi й штовханинi пiдiймалися до краiв дахiв, намагаючись заглянутив центр натовпу, який у цей час навряд чи було видно з його краю.

Тиснява стала приголомшливою. Жодна модна аудиторiя на футбольному матчi Йель – Прiнстон, анi спiтнiлi вболiвальники на свiтових серiях з бейсболу не йшли у жодне порiвняти з цiею свитою, яка розмовляла, дивилася, смiялась i хизувалась перед дамою в чорному та лавандовому. Це було приголомшливо; це було жахливо. За чверть милi вниз по кварталу напiвбожевiльний полiсмен телефонував до своеi дiльницi; на цьому ж розi переляканий цивiльний розбив скло пожежноi тривоги та вiдправив шалений сигнал усiм пожежним машинам мiста; у квартирi на верхньому поверсi одного з високих будинкiв iстерична стара покоiвка телефонувала по черзi спецiальному агенту з дотримання сухого закону, уповноваженому по боротьбi з бiльшовизмом та у пологове вiддiлення лiкарнi Бельвю.

Шум посилювався. Прибула перша пожежна машина, наповнюючи недiльне повiтря димом, ляскотом та високими гучними сигналами, що вiдлунням вiдбивалися вiд стiн. Вирiшивши, що у мiстi трапилось якесь жахливе лихо, два схвильованi диякони негайно почали служити спецiальнi служби й наказали розпочати дзвонити у великi дзвони церкви святоi Хiльди та церкви святого Антонiя, до яких вiдразу приедналися ревнивi дзвони у святого Симона та Церкви Послань святих Апостолiв. Навiть далеко на Гудзонi та на Іст Рiвер залунали звуки метушнi – пороми, буксири та океанськi лайнери включили сирени та свистки, якi, iнколи рiзноманiтнi, iнколи повторюванi, пливли меланхолiйною каденцiею через усе мiсто вiд Рiверсайд-Драйв до сiрих водних просторiв нижнього Іст-Сайду…

У центрi всього цього божевiлля у своему автомобiлi сидiла дама в чорному та лавандовому, приемно спiлкуючись спочатку з одним, а потiм з iншим з тих чоловiкiв у багатих костюмах, яким найпершим пощастило знайти свiй шлях до вiдстанi, що сприяе особистiй розмовi. Через деякий час вона озирнулася навколо, i в ii поглядi читалося наростальне роздратування. Вона позiхнула i запитала найближчого до неi чоловiка, чи не може вiн кудись збiгати й дiстати для неi склянку води. Чоловiк вибачився у деякому збентеженнi. Вiн не мiг поворухнути рукою чи ногою. Вiн навiть не мiг почухати власне вухо….

При перших звуках гудкiв вiд рiчки, що зависли у повiтрi, Олiвiя застебнула останню шпильку в комбiнезонi маленького Артура i пiдняла очi. Мерлiн побачив, як вона починае, повiльно цiпенiти, наче лiпнина, що поступово твердiе, а потiм видихнула з подивом i невдоволенням.

– Та жiнка! – раптом скрикнула вона. – О!

Вона блиснула на Мерлiна поглядом, який поеднував докiр i бiль, i без жодного слова взяла маленького Артура однiею рукою, схопила чоловiка другою, i з дивовижною швидкiстю проклала собi дорогу крiзь натовп. Люди, якимось чином поступалися перед нею; якимось чином iй вдалося утримати сина та чоловiка; якимось чином iй вдалося вибратись за два квартали вгору на вiдкритий простiр трохи пом’ятою та розпатланою, i, не уповiльнюючи темпу, звернути на бокову вулицю. Потiм, нарештi, коли заворушення перетворилося в нечiткий та далекий гул, вона сповiльнила темп i поставила маленького Артура на ноги.

– І навiть в пасхальну недiлю! Хiба вона не достатньо зганьбилася?

Це був ii единий коментар. Вона сказала це Артуру, оскiльки, здавалося, зверталася зi своiми зауваженнями до Артура протягом решти дня. З якоiсь цiкавоi та езотеричноi причини вона жодного разу не подивилася на свого чоловiка протягом усiеi втечi.


IV

Роки – вiд тридцяти п’яти до шiстдесяти п’яти обертаються перед пасивним розумом як незрозумiла карусель. Справдi, це карусель з незадоволеними й розбитими вiтром кониками, якi були пофарбованi спочатку в пастельнi кольори, але потiм кольори стали тьмяними, сiрими та коричневими, а постiйне вертiння стало нестерпно запаморочливим, зовсiм не таким, як веселi катання у дитинствi чи пiдлiтковому вiцi, i вже точно i безумовно не схоже на динамiчнi американськi гiрки юностi. Для бiльшостi чоловiкiв i жiнок цi тридцять рокiв сприймаються поступовим вiдходом вiд життя, вiдступом вiд лiнii фронту – спочатку з багатьма притулками, безлiччю розваг та молодостi, до межi, де iх менше, де ми знижуемо своi амбiцii до однiеi амбiцii, нашi вiдпочинки до одного вiдпочинку, наших друзiв до небагатьох з них, кого ми ще можемо терпiти; нарештi, опинившись в самотньому, спустошеному укрiпленому пунктi, який насправдi не такий вже й укрiплений, де снаряди мерзотно свистять, але ми цього майже не чуемо, оскiльки то переляканi, то втомленi сидимо, чекаючи смертi.

У своi сорок Мерлiн нiчим не вiдрiзнявся вiд себе в тридцять п’ять; трохи бiльший живiт, сивина бiля вух, та бiльш явна вiдсутнiсть бадьоростi в його ходi. Його сорок п’ять вiдрiзнялися вiд сорока схожим чином, якщо не згадати легку глухоту в лiвому вусi. Але в п’ятдесят п’ять процес перетворився на хiмiчну реакцiю величезноi швидкостi. З кожним роком вiн все бiльше ставав «старим» у своiй сiм’i – майже «старезним», як була впевнена його дружина. У цей час вiн вже був повноцiнним власником книгарнi. Таемничий мiстер Мунлайт Квiл помер десь п’ять рокiв тому, не переживши свою дружину, заповiвши йому магазин i весь склад товарiв, i там Мерлiн все ще проводив своi днi, до цього часу вивчивши назви майже усього, що людство написало протягом трьох тисячi рокiв. Живий каталог, авторитет щодо тиснення та палiтурок, фолiантiв та перших видань, вiн мiг дати точний опис щодо тисячi авторiв, яких вiн нiколи не мiг зрозумiти й напевно нiколи не читав.

В шiстдесят п’ять у нього з’явилося старече тремтiння. Вiн надбав меланхолiйнi звички старого чоловiка, якi так часто зображують в iнших старих у стандартних комедiях вiкторiанських часiв. Вiн витрачав величезнi промiжки часу на пошуки загублених окулярiв. Вiн допiкав свою дружину, i вона вiдповiдала йому тим самим. Три-чотири рази на рiк вiн розповiдав тi ж самi жарти за сiмейним столом i давав синовi дивнi, неможливi вказiвки щодо його поведiнки в життi. Психiчно та фiзично вiн був настiльки цiлком вiдмiнний вiд Мерлiна Грейнджера у двадцять п’ять рокiв, що здавалося недоречним, що вiн повинен досi мати те саме iм’я.

Вiн все ще працював у книгарнi, найнявши молодого помiчника, якого, звичайно, вважав дуже лiнивим, i нову молоду секретарку мiс Гафнi. Мiс Мак-Кракен, стародавня i незворушна, як i вiн сам, все ще вела облiк. Молодий Артур торгував облiгацiями на Уолл-стрiт, як, здавалося, в той час робили всi юнаки. Все це, звичайно, було саме так, як i повинно бути. Нехай старий Мерлiн здобувае усю магiю, яку може, зi своiх книг – мiсце молодого короля Артура перебувало у свiтi цифр.

Одного дня, о четвертiй годинi, коли Мерлiн у своiх капцях на м’якiй пiдошвi безшумно ковзнув до передньоi частини магазину, керований новою звичкою, якоi вiн, чесно кажучи, трохи соромився, а саме – шпигувати за молодим клерком, вiн, напружуючи зiв’ялий зiр, випадково визирнув через вiтрину, щоб роздивитися вулицю. Лiмузин – великий, привабливий, дивовижний, пiдкотив до бордюру, i шофер, вийшовши й провiвши якусь розмову з людьми в салонi машини, розгублено обернувся i попрямував до входу в «Мунлайт Квiл». Вiн вiдчинив дверi, прослизнув всередину i, невпевнено поглянувши на старого у фесцi, звернувся до нього глухим, похмурим голосом, нiби його слова доносилися крiзь туман.

– Чи ви…чи у вас продаються завдання?

Мерлiн кивнув.

– Пiдручники знаходяться в заднiй частинi магазину.

Шофер зняв кепку та почухав коротко стрижену кучеряву голову.

– Та, нi. Те що треба, то детектив.

Вiн вказав великим пальцем назад у напрямку лiмузина.

– Вона бачила це в газетi. Перше завдання.

Інтерес Мерлiна посилився. Тут, можливо, був великий продаж.

– А, видання. Так, ми рекламували кiлька перших видань, але… детективи, я не пригадую… Яка була назва?

– Я забув. Про злочин.

– Про злочин? У нас… ну ми маемо «Злочини сiм’i Борджiа» – сап’янова палiтурка, Лондон 1769, прекрасний…

– Нi, – перебив його шофер, – там був один хлопець, який скоiв цi злочини. Вона дiзналася з оголошення у газетi, що у вас у продажу е ця книга.

Вiн вiдкинув кiлька можливих назв з виглядом знавця.

– Сильвер Бондар, – раптом оголосив вiн пiсля невеликоi паузи.

– Що? – перепитав Мерлiн, не пiдозрюючи, про що саме йдеться.

– Сильвер Бондар. Це був той хлопець, який скоiв злочини.

– Сильвер Бондар?

– Сильвер Бондар. Може пiрат якийсь.

Мерлiн почухав коротку сиву щетину на щоках.

– Слухайте, мiстере, – продовжував потенцiйний покупець, – якщо ви хочете врятувати мене вiд жахливого прочухана, спробуйте подумати. Старенька божеволiе, якщо все не проходить гладко.

Але мiркування Мерлiна на предмет «Сильвера Бондара» були такими ж марними, як i його стараннi пошуки на полицях, i через п’ять хвилин дуже пригнiчений вiзничий був змушений повернутися до своеi господинi. Крiзь скляну вiтрину Мерлiн мiг побачити видимi символи грандiозного заворушення, яке тривало в iнтер’ерi лiмузина. Шофер робив вiдчайдушнi, зворушливi жести, виражаючи свою невинуватiсть, але вочевидь безрезультатно, тому що коли вiн обернувся i залiз на водiйське сидiння, вираз його обличчя був трохи пригнiчений.

Тодi дверi лiмузина вiдчинилися i назовнi вийшов блiдий i стрункий молодий чоловiк рокiв двадцяти, одягнений за останньою модою, з легкою тростиною в руках. Вiн увiйшов до магазину, пройшов повз Мерлiна, дiстав сигарету i запалив. Мерлiн пiдiйшов до нього.

– Чим я можу допомогти вам, сер?

– Друже, – холодно сказав молодий чоловiк, – е кiлька речей. Спершу ви можете дозволити менi викурити цю сигарету, уникаючи уваги тiеi староi в лiмузинi, яка, так сталося, е моею бабусею. Якщо вона дiзнаеться, що я курю до повнолiття, це коштуватиме менi п’ять тисяч доларiв. Друге – ви повиннi знайти перше видання «Злочин Сiльвестра Бонарда», яке ви рекламували минулоi недiлi в Times. Моя бабуся, здаеться, хоче позбавити вас його.

Детектив! Чийсь злочин! Сильвер Бондар! Все було ясно. Зi слабкою недовiрливою посмiшкою, нiби кажучи, що вiн би мiг насолодитися цим, якби життя допомогло йому надбати звичку насолоджуватися хоч чимось, Мерлiн попрямував до задньоi частини магазину, де зберiгалися його скарби, щоб добути одну з останнiх iнвестицiй, яка дiсталася йому досить дешево при продажу великоi колекцii.

Коли вiн повернувся з книгою, молодий чоловiк затягувався сигаретою i з величезним задоволенням видував цiлi клуби диму.

– Боже мiй! – сказав вiн. – Вона тримае мене бiля себе весь день, змушуючи виконувати iдiотичнi доручення, i це моя перша затяжка за шiсть годин. Куди котиться увесь цей свiт, я питаю, у якому мiзерна старенька, котрiй вже час знову переходити на молоко, мае можливiсть диктувати чоловiковi вказiвки щодо його особистих звичок? Я не бажаю терпiти над собою нiякого диктату. Дайте глянути книжку.

Мерлiн обережно передав йому книгу, i молодий чоловiк, вiдкривши ii з необережнiстю, що миттево змусило серце книготорговця здригнутися, пробiг по сторiнках великим пальцем.

– І що, нiяких iлюстрацiй, чи не так? – прокоментував вiн. – Ну, друже, чого вона варта? Кажiть! Ми готовi дати вам справедливу цiну, хоча я не знаю з якоi причини.

– Сто доларiв, – насупився Мерлiн.

Молодий чоловiк здивовано свиснув.

– Отакоi! Давайте так. Ви не з селюками якимось маете справу. Я з мiських, i моя бабуся – жiнка, яка також виросла в мiстi, хоча, треба визнати, щоб пiдтримувати ii у належному станi знадобиться спецiальне асигнування. Я пропоную вам двадцять п’ять доларiв, i дозвольте сказати, що це досить щедро. У нас е книги, лежать на горищi разом з моiми старими iграшками, i вони були написанi до того, як народився старий, який написав це.

Мерлiн напружився, виражаючи суворий i педантичний жах.

– Бабуся дала вам двадцять п’ять доларiв, щоб придбати це?

– Нi. Вона дала менi п’ятдесят, але вона очiкуе решту. Я добре знаю цю стару.

– Так передайте iй, – з гiднiстю вимовив Мерлiн, – що вона позбавила себе дуже вигiдного придбання.

– Ми дамо вам сорок, – закликав молодий чоловiк. – Погоджуйтесь, будьте розумним i не намагайтеся нас пограбувати…

Мерлiн розвернувся, тримаючи дорогоцiнний том пiд пахвою i збираючись повернути його в спецiальний ящик у своему кабiнетi, коли його раптом зупинили. З нечуваною пишнiстю вхiднi дверi скорiше розчахнулися, нiж вiдчинилися, i впустили в темний iнтер’ер шляхетний привiд з чорного шовку та хутра, який швидко направився до нього. Сигарета вистрибнула з пальцiв мiського юнака, i вiн затамував подих, не зумiвши утримати ненавмисне «чорт!». Але саме на Мерлiна це з’явлення, здавалося, мало найвидатнiший i неперевершений ефект – настiльки сильний ефект, що найбiльший скарб його магазину вислизнув з його руки й приеднався до сигарети на пiдлозi. Перед ним стояла Каролiна.

Вона була старою жiнкою, такою, що дивовижно збереглася, надзвичайно красивою, надзвичайно стрункою, але все ж старою. Їi волосся було м’яким, з гарною сивиною, вишукано укладеним i прикрашеним; на ii обличчi, трохи нарум’яненому у стилi дами з вищого свiту, було видно павутиння зморшок бiля очей, а двi глибшi лiнii з’еднували ii нiс з куточками рота. Їi погляд був тьмяний, недоброзичливий i роздратований.

Але це без усякого сумнiву була Каролiна: риси Каролiни, хоча i зiв’яли з часом, фiгура Каролiни, хоч крихка i заклякла, манера триматися Каролiни, безпомилково складена з чудовоi зухвалостi та вартiй заздростi самовпевненостi, i, головне, голос Каролiни, ламкий i тремтячий, але з тiею нотою, яка все ще могла примусити шоферiв побажати керувати вантажiвками з пральнi й спричиняла падiння сигарет з пальцiв онукiв.

Вона зупинилася i принюхалася. Їi очi знайшли сигарету на пiдлозi.

– Що це таке? – вигукнула вона. Слова не були питанням – вони були цiлою лiтанiею пiдозри, звинувачення, доказiв та вироку. Їй ледве знадобилася мить. – Встань! – сказала вона онуку. – Встань i видуй увесь цей нiкотин з легенiв!

Молодий чоловiк з трепетом дивився на неi.

– Дмухай! – наказала вона.

Вiн слабенько стиснув губи й подув у повiтря.

– Дмухай! – повторила вона, бiльш безперечно, нiж ранiше.

Вiн знову подув, безпорадно i смiшно.

– Ти розумiеш, – стрiмко продовжувала вона, – що втратив п’ять тисяч доларiв за п’ять хвилин?

Мерлiн на мить очiкував, що юнак впаде благально на колiна, але таке вже було благородство людського характеру, що вiн залишався стояти, – навiть ще раз видихнув повiтря, частково вiд нервозностi, частково, без сумнiву, з якоюсь невиразною надiею знову повернути ii прихильнiсть до себе.

– Молодий вiслюк! – закричала Каролiна. – Ще раз, ще один единий раз, i ти пiдеш з коледжу i вiдправишся працювати.

Ця загроза мала настiльки надзвичайний вплив на молодого чоловiка, що вiн зблiд ще бiльше, нiж був вiд природи. Але Каролiна ще не скiнчила.

– Ти думаеш, я не знаю, що ти й твоi брати, як i твiй дурнуватий батько, думаете про мене? Так ось, я знаю. Ви думаете, що я старезна. Ви думаете, що я вже нiяка. Так ось нi! – Вона вдарила себе кулаком у груди, нiби доводячи, що все це – маса м’язiв i сухожиль. – І у мене залишиться бiльше мiзкiв, нiж у всiх вас разом узятих, навiть коли ви покладете мене на стiл у вiтальнi якимось сонячним днем.

– Але бабуся…

– Мовчи. Ти, хлопчик-стеблинка, якби не моi грошi, найкраще, що з тебе могло б вийти – мандрiвний перукар у Бронксi. Дай-но менi поглянути на твоi руки. Тьху! Руки перукаря! Ти вважаеш себе розумнiшим за мене, яка колись мала залицяння вiд трьох графiв i справжнього герцога, не кажучи вже про пiв дюжини папських намiсникiв, якi переслiдували мене вiд самого Риму до самого Нью-Йорку. – Вона зробила паузу, затримавши дихання. – Встань! Дмухай!

Юнак покiрно подув. Одночасно вiдчинилися дверi, i схвильований джентльмен середнього вiку, який носив пальто i капелюх, оброблений хутром, а також, здавалося, мав таке ж саме хутро над верхньою губою та на пiдборiддi, увiрвався в магазин i кинувся до Каролiни.

– Нарештi я знайшов вас, – вигукнув вiн. – Я шукав вас по всьому мiсту. Спробував зателефонувати вам додому, а ваш секретар сказав менi, що наскiльки йому вiдомо, ви вiдправились до книжкового магазину пiд назвою «Мунлайт…».

Каролiна роздратовано обернулася до нього.

– Я вас найняла, щоб слухати вашi спогади? – вiдрiзала вона. – Ви мiй репетитор чи мiй брокер?

– Ваш брокер, – зiзнався оброблений хутром чоловiк, дещо розгубившись. – Прошу пробачення. Я прийшов дiзнатися щодо пакета акцiй тiеi фонографiчноi компанii. Я можу продати по сто п’ять.

– То зробiть це.

– Дуже добре. Я просто думав, що менi краще…

– Ідiть i продайте. Я розмовляю з онуком.

– Дуже добре. Я…

– До побачення.

– До побачення, мадам. – Оброблений хутром чоловiк зробив легкий поклiн i поспiшив з магазину у деякiй розгубленостi.

– Що стосуеться тебе, – сказала Каролiна, звертаючись до онука, – залишайся там, де стоiш, i мовчи.

Вона звернулася до Мерлiна й окинула його вже не таким недружнiм поглядом. Потiм вона посмiхнулася, i вiн теж усмiхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтрiснутим, але вiд того не менш спонтанним смiхом. Вона схопила його за руку i потягнула на iнший бiк магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного i дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощiв.

– Це едине, – зiтхнула вона з певною переможною зловтiхою – едине, що приносить щастя таким старим людям, як я, – це почуття, що вони можуть змусити iнших людей ходити навколiшки. Бути старим i багатим та мати бiдних нащадкiв – це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.

– О, так, – посмiхнувся Мерлiн. – Я знаю. Я вам заздрю.

Вона кивнула, пiдморгнувши йому.

– Востанне, коли я була тут сорок рокiв тому, – сказала вона, – ви були молодим чоловiком, який дуже хотiв би ходити навколiшки.

– Я дiйсно був таким, – зiзнався вiн.

– Мiй вiзит, мабуть, багато для вас значив?

– Це дiйсно так, – вигукнув вiн. – Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.

Вона засмiялась.

– Багато людей вважали мене надприродною iстотою.

– Але зараз, – схвильовано продовжував Мерлiн, – я розумiю. Розумiння приходить до нас, старих людей, адже нiчого вже не мае значення. Зараз я розумiю, що той вечiр, коли ви танцювали на столi, ви були нiчим iншим, як моею романтичною мрiею про вродливу i порочну жiнку.

Їi старi очi поринули далеко, а голос звучав як вiдлуння забутого сну.

– Як я танцювала того вечора! Я пам’ятаю.

– Ви провокували мене. Я був майже в обiймах Олiвii, а ви закликали мене бути вiльним i зберiгати повну мiру молодостi та безвiдповiдальностi. Але здавалося, що попередження з’явилося в останнiй момент. Занадто пiзно.

– Ви дуже старi, – сказала вона без докору. – Я не усвiдомлювала.

– Також я не забув, що ви зробили зi мною, коли менi було тридцять п’ять. Ви похитнули мене, коли перекрили рух. Це було розкiшне зусилля. Краса i сила, яку ви випромiнювали! Ви стали уособленням цих рис навiть для моеi дружини, i вона вас побоювалася. Тижнями я хотiв вислизнути з дому в темрявi й втопити задуху життя у музицi, коктейлях та дiвчинi, яка повернула б менi молодiсть. Але потiм… я вже не знав як.

– А тепер ви вже зовсiм старий.

З якимось побоюванням вона вiдсунулася назад трохи далi вiд нього.

– Так залиште мене! – вигукнув вiн. – Ви також старi; дух в’яне разом зi шкiрою. Ви прийшли сюди лише для того, щоб нагадати менi те, що я б хотiв забути: що бути старим i бiдним, можливо, набагато гiрше, нiж бути старим i багатим; щоб нагадати менi те, що мiй син кидае менi в обличчя, кажучи, що я старий невдаха?

– Давайте менi мою книгу, – суворо наказала вона. – Швидше, старий!

Мерлiн ще раз подивився на неi, а потiм терпляче пiдкорився. Вiн пiдхопив книгу i передав iй, покачавши головою, коли вона протягнула йому грошi.

– Навiщо розiгрувати фарс, що ви готовi заплатити менi, коли одного разу ви змусили мене зруйнувати це саме примiщення?

– Так, я це зробила, – сказала вона з гнiвом, – i радiла цьому. Можливо, саме тут було зроблено достатньо, щоб зруйнувати мене.

Вона поглянула на нього, наполовину зi зневагою, наполовину з прихованою нiяковiстю, коротко скомандувала до мiського онука i рушила до дверей.

Потiм вона пiшла з його магазину i з його життя. Дверi клацнули. З зiтханням вiн повернувся i рушив назад до скляноi перегородки, яка закривала пожовтiлi рахунки багатьох рокiв, а також зiв’ялу зморшкувату мiс Мак-Кракен.

Мерлiн розглядав ii висохле, вкрите павутинням зморшок обличчя з дивним жалем. Їй, в будь-якому випадку, дiсталося ще менше вiд життя, нiж йому. Непокiрний, романтичний дух, що дiяв несподiвано, у пам’ятнi моменти не надав ii життю жодноi родзинки та слави.

Мiс Мак-Кракен пiдняла голову i мовила до нього:

– Ну хоч стара, але все ще запальна, чи не так?

Мерлiн здригнувся.

– Хто?

– Стара Алiсiя Дейр. Мiсiс Томас Алердiс вона зараз, звичайно; вже десь тридцять рокiв.

– Що? Я вас не розумiю.

Мерлiн раптово присiв у свое поворотне крiсло; очi його були широко вiдкритi.

– Але ж напевне, мiстере Грейнджер, ви ж не кажете менi, що ви ii забули, якщо десять рокiв поспiль вона була найвiдомiшою жiнкою в Нью-Йорку. Одного разу, коли йшла ii справа про розлучення з Трокмортоном, вона привернула стiльки уваги на П’ятiй авеню, що рух зупинився. Хiба ви не читали про це в газетах?

– Я нiколи не читав газети.

Його стара голова йшла кругом.

– Ну, ви ж не могли забути той випадок, коли вона завiтала сюди й все зруйнувала. Дозвольте сказати, що я тодi майже попросила мiстера Мунлайт Квiла мене розрахувати.

– Невже ви маете на увазi, що ви теж тодi ii бачили?

– Бачила! Як я могла ii не бачити, коли було стiльки гуркоту. Господу вiдомо, що i мiстер Мунлайт Квiл був не в захватi, але, звiсно, вiн нiчого не сказав. Вiн зовсiм втратив розум вiд неi, i вона вертiла iм, як завгодно. Як тiльки вiн заперечував проти будь-якоi з ii примх, вона погрожувала розповiсти все його дружинi. Так йому i треба. Так завжди бувае, коли людина втрапляе у пазурi вродливоi авантюристки! Звичайно, вiн нiколи не був для неi достатньо багатим, хоча магазин в тi часи приносив добрi грошi.

– Але коли я бачив ii, – пробурмотiв Мерлiн, – тобто, коли я думав, що бачу ii, вона жила зi своею матiр’ю.

– Мати, як же ж! – обурено промовила мiс Мак-Кракен. – У неi там була жiнка, яку вона називала «тiтонькою», яка була такою ж ii родичкою, як i я. О, вона була погана, але ж розумна. Одразу пiсля справи про розлучення з Трокмортоном вона вийшла замiж за Томаса Алердiса i забезпечила себе на все життя.

– Хто ж вона така? – вигукнув Мерлiн. – Заради Бога, вона що, вiдьма?

– Ну… вона Алiсiя Дейр, танцюристка, звiсно. У тi часи не можна було знайти газету, щоб там не було ii зображення.

Мерлiн сидiв дуже тихо, його мозок раптом втомився i заспокоiвся. Вiн справдi був старим чоловiком, таким старим, що неможливо було навiть мрiяти коли-небудь знову бути молодим; таким старим, що весь блиск вже зник зi свiту, не переходячи навiть на обличчя дiтей i в простi радостi життя, тепла i комфорту, вiн повнiстю зник за межi зору i почуттiв. Вiн нiколи бiльше не посмiхнеться, не буде сидiти в тривалому задумi, коли весняними вечорами дiти кричать пiд його вiкнами, поступово перетворюючись на друзiв його дитинства, що кличуть вийти й погратися допоки зовсiм не стемнiе. Вiн був занадто старий навiть для спогадiв.

Того вечора вiн сидiв за вечерею зi своею дружиною та сином, якi використовували його для своiх незрозумiлих цiлей.

Олiвiя сказала:

– Не сиди, як скелет. Скажи що не будь.

– Нехай вже мовчить, – пробурчав Артур. – Бо ти заохотиш його розповiсти нам iсторiю, яку ми вже чули ранiше разiв сто.

О дев’ятiй годинi Мерлiн дуже тихо пiднявся нагору сходами. Опинившись у своiй кiмнатi й щiльно закривши дверi, вiн постояв бiля них якусь мить. Його тонкi кiнцiвки тремтiли. Тепер вiн знав, що завжди був дурнем.

«О, руда вiдьмо!».

Але було вже запiзно. Вiн розлютив Провидiння, протистоячи занадто великим спокусам. Попереду не було нiчого, окрiм вiчного життя на небесах, де вiн зустрiне лише тих, хто, як i вiн, даремно розтратив життя земне.




Дебютантка

(п’еса в одну дiю)



Сцена I

Велика i вишукана спальня в будинку Коннеджiв – кiмната дiвчини; рожевi стiни та штори, рожеве покривало на лiжку кремового кольору. Рожевий i кремовий – мотиви кiмнати, але единий предмет меблiв який повнiстю видно – розкiшний туалетний столик зi скляним верхом i тристороннiм дзеркалом. На стiнах присутнi: дорога гравюра «Стиглi вишнi», зображення кiлькох собак породи лендсiр та «Молодий король Чорних островiв» Максфiлда Паррiша.

Великий безлад складаеться з таких предметiв: (1) сiм-вiсiм порожнiх картонних коробок з паперовими язичками, що, задихаючись, звисають з iхнiх ротiв; (2) асортимент вуличних суконь, змiшаних з iхнiми вечiрнiми сестрами, – всi на столi, всi вочевидь новi; (3) рулон тюлю, який втратив гiднiсть i закрутився навколо усього, що знаходиться в полi зору; i (4) на двох невеликих стiльцях – колекцiя спiдньоi бiлизни, яка не пiддаеться опису. Хтось iз задоволенням побачив би суму, у яку обiйшлася вся ця вишуканiсть, а iнший був би одержимий бажанням побачити принцесу, для якоi… Ось! Хтось з’являеться! На жаль це лишень служниця, яка щось шукае. Вона пiдiймае речi зi стiльця – там немае; ще одна купа речей, туалетний столик, ящики шифоньеру. Вона виводить на свiт кiлька красивих нiчних сорочок i дивовижну пiжаму, але це ii не задовольняе – i вона виходить.

Чути незрозумiле бурмотiння iз сусiдньоi кiмнати.

Вже теплiше. Це мiсiс Коннедж, дорiдна, сповнена гiдностi, нарум’янена, нiби вдова, та повнiстю змучена. Їi губи помiтно рухаються, коли вона теж щось шукае. Їi пошук менш ретельний, нiж пошук покоiвки, але в ньому е приплив лютi, що цiлком компенсуе його поверхневiсть. Вона натикаеться на тюль i чути, як вона каже «чорт». Вона виходить з порожнiми руками.

Знову чути балаканину за сценою, та дуже розбещений дiвочий голос каже: «В життi не бачила таких дурних…»

Пiсля паузи входить третiй шукач, не володарка розбещеного голосу, а iнше видання, молодше. Це Сесiлiя Коннедж, шiстнадцятирiчна, симпатична, дотепна та вiд природи доброзичлива. Вона одягнена у вечiрне плаття, очевидна простота якого, напевно, ii знуджуе. Вона пiдходить до найближчоi купки, вiдбирае невеликий рожевий предмет одягу й, оцiнюючи, пiдiймае його.



СЕСІЛІЯ: Рожевий?

РОЗАЛІНДА (за сценою): Так!

СЕСІЛІЯ: Дуже модний?

РОЗАЛІНДА: Так!

СЕСІЛІЯ: Я знайшла його!



(Вона бачить себе в дзеркалi туалетного столика i починае виконувати танець на носочках прямо на килимi).



РОЗАЛІНДА (ззовнi): Що ти робиш?



(Сесiлiя припиняе танцювати й виходить, несучи одяг на правому плечi. З iнших дверей входить Алек Коннедж, близько двадцяти трьох, стрункий i добре одягнений. Вiн пiдходить до центру кiмнати й гучним голосом кричить.)



АЛЕК: Мамо!



(З сусiднiх дверей лунае хор голосiв, що протестують, i вiн починае рухатись туди, але його зупиняе iнший хор).



АЛЕК: Так ось ти де! Еморi Блейн приiхав.

СЕСІЛІЯ (швидко): Нехай залишаеться внизу.

АЛЕК: О, так вiн i е внизу.

МІСІС КОННЕДЖ: Ну, ви можете показати йому, де знаходиться його кiмната. Скажи йому, що менi шкода, що я зараз не можу зустрiтися з ним.

АЛЕК: Вiн багато чув про вас усiх. Поспiшiть. Батько розповiдае йому все про вiйну, i вiн неспокiйний. Вiн такий собi темпераментний.



(Останнього достатньо, щоб заманити Сесiлiю в кiмнату).



СЕСІЛІЯ (сiдае на спiдню бiлизну): Як саме темпераментний?

АЛЕК: Ну, вiн письменник.

СЕСІЛІЯ: Вiн грае на фортепiано?

АЛЕК: Я не знаю. Вiн схожий на привида … iнодi вас лякае на смерть… знаеш всi цi богемнi справи?

СЕСІЛІЯ (зацiкавлено): Випивае?

АЛЕК: Так, для нього це не дивно.

СЕСІЛІЯ: Як щодо грошей?

АЛЕК: Господи милосердний, запитай його сама. Нi, не впевнений. Хоча вiн був у Принстонi, коли я був у Нью-Хейвенi. Вiн повинен мати хоч якiсь грошi.

МІСІС КОННЕДЖ (входить): Алек, звичайно ми радi будь-яким твоiм друзям, але ти мусиш визнати, що час незручний, i йому не буде придiлено достатньо часу. Це тиждень Розалiнди. Коли дiвчина вперше виходить у свiт, iй потрiбна вся увага.

РОЗАЛІНДА (ззовнi): Ну тодi доведи це. Іди сюди та допоможи менi iз застiбками плаття.



(Мiсiс Коннедж виходить).



АЛЕК: Розалiнда анi трохи не змiнилася.

СЕСІЛІЯ (тихо): Вона жахливо зiпсована

АЛЕК: Ну, вона зустрiнеться зi своею парою сьогоднi ввечерi.

СЕСІЛІЯ: З ким – з мiстером Еморi Блейном?

(Алек кивае)

Ну, Розалiнда ще мае зустрiтися з чоловiком, якого вона не зможе переграти. Чесно кажучи, Алек, вона ставиться до чоловiкiв жахливо. Вона зловживае ними, зраджуе iх, не з’являеться на побачення i позiхае iм в обличчя, – а вони повертаються i просять ще.

АЛЕК: Їм це подобаеться.

СЕСІЛІЯ: Вони ненавидять це. Вона якась вампiрка, я вважаю, – i вона може змусити дiвчат робити те, що зазвичай хоче, – тiльки вона ненавидить дiвчат.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65717637) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Монстрацiя (вiд лат. monstrare – демонструвати) – рiзновид дароносицi. Призначена для адорацii – позалiтургiйного шануванняСвятих Дарiв, освячених у ходi Євхаристii.




2


Icky (англ.) – неприемний, бридкий, липкий.




3


«Балада Редiнгськоi в’язницi» – твiр О. Вайлда.