Книга - Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Бiй з демоном: Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше
Stefan Zweig


Зарубiжнi авторськi зiбрання
У книжцi «Бiй з демоном: Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше» С. Цвейг розповiдае про трьох ключових творцiв, провiсникiв XX столiття, якi, мабуть, вплинули на сучасне розумiння мистецтва, творчостi, релiгii чи не бiльше за всiх iнших.

«Цi три героiчних образи – Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше – навiть у зовнiшнiй долi виявляють разючу подiбнiсть: так, нiби для них був складений один гороскоп. Всi трое гнанi якоюсь надпотужною… надприродною силою iз затишного «я» в згубний циклон пристрастi i передчасно закiнчують свiй шлях в жахливому потьмареннi розуму, в смертоносному сп'янiннi почуттiв – божевiллям або самогубством. Не пов'язанi зi своею епохою, не зрозумiлi своiм поколiнням, блиснувши, немов метеорит, вони мчать у нiч свого призначення… Вони самi пiд владою, вони… одержимi вищою силою, силою демонiчною…» – так автор говорить про своiх героiв.

Украiнською друкуеться вперше.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.





Стефан Цвейг

Бiй з демоном: Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше



© О. В. Черевко, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *


Професоровi Зигмунду Фрейду, збудливому розуму, проникливому збирачевi образiв, присвячую цей тризвук образотворчих дослiдiв


Я люблю тих, хто не вмiе жити. Вони не йдуть зi свiту, але переходять свiт.

    Нiцше

Чим важчий шлях смертного до свободи,

Тим сильнiше вiн б’е по наших струнах.

    Конрад Фердинанд Мейер





У цiй книзi, як i в попереднiй трилогii «Три майстри», знову об’еднанi за ознакою внутрiшньоi спiльностi портрети трьох поетiв; однак це внутрiшне об’еднання зводиться лише до порiвняння iхнiх образiв. Я не шукаю формулу духовного: я вiдтворюю форму духу. І, свiдомо поеднуючи в книзi кiлька таких образiв, дотримуюся взiрця художника, який пiдшукуе для своiх картин таке примiщення, де свiтло так поеднуе контрасти, що вирiзняе приховану аналогiю типажiв. Порiвняння завжди видаеться менi плiдним i навiть бiльше – творчим началом, i я охоче користуюся ним як методом, тому що його можна застосовувати без насильства. Воно збагачуе так само, як формула об’еднання, воно пiдносить всi цiнностi, приносить одкровення, що стають несподiваним рефлексом, i створюе глибину перспективи, наче рама навколо портрета. Цю пластичну таемницю знав уже перший портретист слова, Плутарх, i у своiх «Порiвняльних життеписах» вiн попарно зображував один грецький i один римський характер, для того щоб за особистiстю виразнiше виступив тип – його духовна тiнь. Того, що прославлений родоначальник цього мистецтва досяг в iсторико-бiографiчнiй царинi, я намагаюся досягти в близькiй iй сферi лiтуратурноi характеристики, i цi два томи повиннi бути лише першими в задуманiй мною серii, яку я хочу назвати «Будiвничi свiту. Типологiя духу». Та я далекий вiд намiру нав’язувати свiту генiя якусь застиглу систему. Пристрасний психолог, творчою волею пiдштовхнутий до творення образiв, я пiдпорядковую свое мистецтво лише вiльному потягу, а ваблять мене лише тi образи, з якими мене пов’язуе духовна спорiдненiсть. Цим внутрiшнiм спонуканням моi задуми певною мiрою обмеженi, i я анiтрохи про те не шкодую: неминуча фрагментарнiсть лякае лише того, хто у творчостi вiрить у системи i самовпевнено думае, що неосяжний свiт духу можна вимiряти циркулем; мене ж у цьому великому задумi приваблюе саме те, що вiн стикаеться з неосяжним i разом iз тим не ставить собi заздалегiдь жодних кордонiв. І ось повiльно i водночас пристрасно я споруджуватиму все ще допитливими руками випадково розпочату будiвлю, i нехай купол ii досягне небесноi митi, що невагомо нависае над нашим життям.


* * *

Цi три героiчних образи – Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше – навiть у зовнiшнiй долi виявляють разючу подiбнiсть: так, нiби для них був складений один гороскоп. Всi трое гнанi якоюсь надпотужною, певною силою – надприродною силою iз затишного «я» до згубного циклону пристрастi i передчасно закiнчують свiй шлях у жахливому потьмареннi розуму, у смертоносному сп’янiннi почуттiв – божевiллям або самогубством. Не пов’язанi зi своею епохою, не зрозумiлi своiм поколiнням, блиснувши, немов метеорит, вони мчать у нiч свого призначення. Вони самi не знають про свiй шлях, про свою мiсiю, бо шлях iхнiй – iз безмежностi i в безмежнiсть; у миттевому злетi й падiннi вони ледь встигають торкнутися реального свiту. У них е щось надлюдське, якась сила понад iхньою власною силою веде iх; вони не панують над своею волею (i в жаху помiчають це у короткi миттевостi, коли прокидаеться iхне «я»). Вони самi пiд владою, вони (в двоякому сенсi цього слова) одержимi вищою силою, силою демонiчною.

Демонiчною. Це слово мандрувало крiзь безлiч значень i тлумачень, поки вiд давнього й початкового мiфiчно-релiгiйного уявлення дiйшло до наших днiв, i тому необхiдно дати йому iндивiдуальне тлумачення. Демонiчним я називаю вроджене, початково властиве людинi занепокоення, яке жене ii за межi власного «я», у безмежнiсть, у стихiю: немов природа, залишивши в кожнiй окремiй душi невiд’емну неспокiйну частку свого первiсного хаосу, напружено i пристрасно прагне назад у надлюдську i надпочуттеву стихiю. Демон вселяе в нас бродило – фермент, що набухае, напухае, напружуе, фермент, що кличе вiд спокiйного iснування до небезпеки, до безмежностi, до екстазу, до самозабуття i самознищення; у бiльшостi людей, у пересiчноi людини, ця дорогоцiнна i небезпечна частина душi швидко всмоктуеться i розчиняеться; тiльки в рiдкiснi митi – при кризах змужнiння, у мить, коли пiд впливом любовi або спраги зачаття внутрiшнiй космос охоплений хвилюванням, – це прагнення може вирватися з тiла, ця надмiрнiсть, це самозабуття проривае i наповнюе передчуттям навiть мiщанське, найбанальнiше iснування. Зазвичай урiвноваженi люди пригнiчують у собi фаустiвськi пориви, присипляють iх мораллю, притлумлюють працею, миряться з порядком: буржуа – споконвiчний ворог хаосу не тiльки у свiтi, але i в самих собi. Але в людинi вищого порядку – особливо в людинi творчiй – занепокоення продовжуе творчо панувати, втiлюючись у незадоволення буденнiстю; воно створюе в нiй «вище серце, здатне до муки» (Достоевський), допитливий розум, який, пiдносячись над самим собою, простягае космосу свою тугу. Все, що зрадницьки штовхае нас за межi нашого ества, наших особистих iнтересiв, до небезпеки, до невiдомого, до ризику, – все це виходить вiд демонiчноi частини нашого «я». Але цей демон е дружньою, доброчесною силою лише доти, поки ми ним керуемо, поки вiн служить нам стимулом напруги i сходження; але вiн стае небезпечним, коли напруга переходить вiдому грань, коли душа вiддаеться бунтiвному iнстинкту, вулканiчному початку демонiзму. Адже демон може досягти своеi вiтчизни, своеi стихii, безмежностi тiльки шляхом безжального руйнування всього граничного, земного тiла, в яке вiн вселився: вiн починае з розширення, але прагне до вибуху. Тому вiн вселяеться в людей, не здатних своечасно приборкати його, збуджуе в демонiчних натурах грiзне занепокоення, непереборною силою виривае кормило волi з iхнiх рук: безвольно поневiряються вони бурхливим морем, гнанi демоном до пiдводних скель своеi долi. Життеве занепокоення завжди е першою ознакою демонiчного занепокоення кровi, занепокоення нервiв, занепокоення розуму (тому демонiчними називають жiнок, якi сiють навколо себе неспокiй, сум’яття, фатальнi подii). Демонiчне завжди оточене грозовими хмарами, життевими небезпеками, пронизане духом трагiзму, подихом фатуму.

Так, кожна натхненна, кожна творча людина неминуче вступае у двобiй зi своiм демоном, i завжди це двобiй героiчний, завжди двобiй любовний, найвеличнiший двобiй людства. Однi поступаються його полум’яному натиску, як жiнка чоловiковi, вiддаються насильству його непереборноi сили, вiдчувають блаженство бути захопленими i пронизаним заплiднюючою стихiею. Іншi втихомирюють його i заковують його гаряче, тремтливе тiло кайданами своеi холодноi, безстрашноi, цiлеспрямованоi чоловiчоi волi; цiле життя тривають цi обiйми полум’яноi ворожнечi i любовноi боротьби. У художника i в його творчостi ця велична боротьба стае образною: до останнього нерва трiпоче його творчiсть гарячим диханням, чуттевим тремтiнням шлюбноi ночi духу з його вiчним спокусником. Лише у художника слова демонiзм з мороку почуттiв може вирватися до слова i до свiтла, i найвиразнiше дiзнаемося ми його пристраснi риси в переможеному, приборканому демоном поетi. Представниками цього типу я вибрав образи Гельдерлiна, Кляйста i Нiцше, як найзнаменнiшi в нiмецькому свiтi. Бо там, де самовладно пануе демон, створюеться особливий полум’яно-поривчастий пiднесений тип мистецтва: сп’янiле мистецтво, екзальтоване, гарячкове, надмiрно творче, iз судомними злетами духу, спазмами й вибухами, вакханалiею i самозабуттям, «манiею» грекiв, священним, пророчим, пiфiчно[1 - Пiфiчно. Пiфiя – в Стародавнiй Грецii жриця-вiщунка в храмi Аполлона в Дельфах; пророкувала, дихаючи п’янкими парами, якi пiднiмалися з ущелини скелi (звiдси вираз «пiфiчнi пари»).] несамовитим. Надмiрнiсть завжди служить першою, незаперечною ознакою цього мистецтва, вiчне прагнення перевершити самого себе, переступити крайнi межi, досягти безмежностi, споконвiчноi прабатькiвщини всього демонiчного. Гельдерлiн, Кляйст i Нiцше належать до роду Прометидiв, який полум’яно розривае гранi життя, буремно долае будь-яку форму i знищуе себе в надлишковому екстазi: в iхнiх очах виразно мерехтить чужий, гарячковий погляд демона, i вiн говорить iхнiми вустами. Вiн продовжуе говорити з iхнiм зруйнованим тiлом i тодi, коли згасае в ньому дух, коли вже нiмi цi вуста: саме тодi, коли iхня змучена душа розриваеться, не витримавши непосильноi напруги, стае доступним погляду цей страшний гiсть iхнього ества: нiби крiзь розщелину бачиш бездонну прiрву, де звив собi гнiздо демон. Саме на заходi iхнього духу раптово, пластично розкриваеться в них глибоко прихована в кровi демонiчна сила.

Щоб цiлком усвiдомити таемничу природу переможеного демоном поета, щоб усвiдомити сутнiсть самого демонiзму, я, вiрний своему методу порiвняння, непомiтно протиставив трьом трагiчним героям iхню протилежнiсть. Але поетовi демонiчного натхнення не можна протиставляти поета, скажiмо, недемонiчного: немае великого мистецтва без демонiзму, без слова, викраденого у початковоi музики свiту. Нiхто не довiв цього переконливiше, нiж заклятий ворог усього демонiчного, який i в життi ставився до Гельдерлiна з суворим осудом, – нiж Гете, котрий одного разу сказав Екерманну: «Будь-яка творчiсть вищого порядку, всяке визначне aper?u[2 - Зауваження, огляд (фр.).] не перебувае в чиiйсь владi i пiдноситься над усiма земними силами». Немае великого мистецтва без iнспiрацii, без натхнення, а будь-яке натхнення йде з областi пiдсвiдомого, потойбiчного, дае знання поза нашою свiдомiстю. Справжнiм антагонiстом екзальтованого, своею надмiрнiстю вiдiрваного вiд самого себе, божественно-безмежного поета уявляеться менi поет, який пануе над своiм розмахом, поет, надiлений земною волею приборкувати i спрямовувати до мети вiдмiряну йому демонiчну силу. Бо демонiзм, вища могутнiсть i прабатько всякоi творчостi, водночас абсолютно позбавлений напрямку: вiн спрямований у безмежнiсть, у початковий хаос, з якого й виник. І високе, аж нiяк не менш цiнне мистецтво створюеться, коли художник пiдпорядковуе цю первiсну мiць своiй людськоi силi, знаходить iй земну мiру i направляе ii своею волею, коли вiн, у дусi Гете, «повелiвае» поезiею i «неспiвмiрне» перетворюе в творче начало. Коли вiн стае володарем демона, а не його рабом.

Гете: вимовивши його iм’я, ми вже назвали полярно протилежний тип, незрима, але потужна присутнiсть якого вiдчуваеться в цiй книзi. Гете не тiльки як дослiдник природи, як геолог був «противником всього вулканiчного», – i в мистецтвi вiн ставив еволюцiйний шлях вище вибухiв натхнення i з не притаманною йому i майже озлобленою рiшучiстю боровся зi всяким насильством, з судомою, з усiм вулканiчним, коротко кажучи – з демонiзмом. І саме ця його озлоблена вiдсiч найпереконливiше доводить, що i для його творчостi боротьба з демоном була питанням iснування. Бо тiльки той, хто зустрiвся в життi з демоном, той, хто, здригаючись, заглянув йому в очi, хто випробував цi тортури, лише той може вiдчувати в ньому такого небезпечного ворога. Мабуть, у затiнках своеi юностi Гете довелося, вирiшуючи питання життя i смертi, зiткнутися з цiею небезпекою, – про це свiдчать пророчi образи Вертера-Кляйста i Тассо-Гельдерлiна i Нiцше – образи, створенням яких вiн вiдвернув вiд себе iхню долю. І вiд цiеi жахливоi зустрiчi у Гете на все життя залишилося озлоблене благоговiння i неприхований страх перед смертельною силою великого супротивника. Магiчним поглядом вiн пiзнае кровного ворога в усякому образi i втiленнi: у музицi Бетховена, у «Пентесiлеi» Кляйста, у трагедiях Шекспiра (якi вiн, зрештою, не в змозi був розкривати: «це б мене вбило»), i чим дiяльнiше вiн прагне до творення i самозбереження, тим дбайливiше, тим боязкiше вiн його уникае. Вiн знае, до чого призводить влада демона над людиною, тому вiн захищаеться сам i марно застерiгае iнших: Гете витрачае стiльки ж героiчних сил на самозбереження, скiльки поети, одержимi демоном, на самознищення. І в цьому поединку вiн бореться за найвищу свободу: вiн захищае свою мiру вiд безмiрного, вiн прагне досягти межi, а вони – лише безмежностi.

Саме в цьому сенсi, але аж нiяк не в сенсi суперництва (в життi воно iснувало), я протиставив образ Гете цим трьом поетам i служителям демона: я вiдчував потребу пiдняти сильний «голос проти», аби екзальтована, титанiчна творчiсть, перед якою я схиляюсь, вiдтворюючи образи Кляйста, Гельдерлiна i Нiцше, не здавалася единим або найпiднесенiшим, у сенсi порiвняльноi оцiнки, мистецтвом. Саме зiставлення його з протилежним типом творчостi розкривае проблему духовноi полярностi в найбiльш яскравiй формi. Тому, мабуть, не зайвим буде наочно уявити цю iманентну антитезу в деяких ii вiдносинах. Майже з математичною точнiстю розгортаеться цей контраст iз загальноi формули аж до найдрiбнiших подiй iнього чуттевого життя: тiльки порiвняння Гете з його демонiчними антагонiстами, порiвняння двох вищих форм духовних цiнностей, проливае свiтло на суть проблеми.

Вiдiрванiсть вiд свiту – ось що перш за все звертае нашу увагу в образах Гельдерлiна, Кляйста i Нiцше. Кого демон тримае в руках, того вiн вiдривае вiд дiйсностi. Нiхто з них не мае нi дружини i дiтей (так само, як iхнi брати по кровi Бетховен i Мiкеланджело), нi майна i даху над головою, нi постiйноi професii, нi забезпеченого становища. Вони – мандрiвнi натури, мандрiвники свiту, стороннi люди, знедоленi, диваки, i вони ведуть абсолютно анонiмне iснування. У них немае нiчого свого на землi: нi Кляйст, нi Гельдерлiн, нi Нiцше не мають власного лiжка, нiщо iм не належить: вони сидять на чужому стiльцi i пишуть за чужим письмовим столом, кочують з однiеi чужоi кiмнати в iншу. Нiде вони не пускають корiння, i навiть Ерос не пов’язуе на тривалий час тих, хто заручився з ревнивим демоном. Їх дружнi зв’язки розпадаються, iх суспiльне становище руйнуеться, iхнi твори не приносять iм прибутку: вони завжди стоять перед порожнечею, працюють задарма. Їхньому iснуванню властиве щось хаотичне, щось вiд неспокiйних метань, падаючих зiрок, тодi як життя Гете рухаеться по правильнiй, замкнутiй орбiтi. Гете пускае мiцне корiння, i воно розгалужуеться все глибше, все ширше. У нього е дружина i син, онуки, жiнки прикрашають його життя, вiн мае невелике, але достатне число друзiв, котрi оточують його кожноi митi. Вiн живе в повному достатку, у просторому будинку, який вiн наповнюе колекцiями, вiн живе в теплiй, затишнiй славi, що понад пiвстолiття окутуе його iм’я. У нього е посада i високе звання, вiн таемний радник i Exzellenz[3 - Почесний титул, який нiмецька влада надавала сановникам. (Прим. перекл.).], всi ордени земноi кулi виблискують на його широких грудях. У ньому зростае земна сила тяжiння так само, як у них сила духовного польоту, вiн стае все бiльш осiлим i з роками все бiльш постiйним (тодi як у тих розвиваеться пристрасть до мандрiвок, i вони нишпорять по землi, як зацькованi звiрi). Там, де вiн стоiть, – центр його «я» i водночас духовний центр народу; володiючи твердою точкою опори, спочиваючи в дiяльностi, вiн охоплюе всесвiт; його зв’язки поширюються далеко за межi людського свiту: вiн доходить до рослин, тварин i камiння й творчо поеднуеться зi стихiею.

Так на схилi свого життя твердо стоiть у буттi могутнiй володар демона (тодi як iншi шматують себе на частини, подiбно Дiонiсу). Життя Гете – стратегiчно обдумане завоювання свiту, тодi як вони героiчно вступають у необдуманi сутички i, вiдтиснутi iз землi, бiжать у безмежнiсть. Їм треба вiдiрватися вiд земного, щоб стати причетними до вiчного – Гете ж нi на крок не ступае iз землi, щоб досягти безмежностi: повiльно, терпляче вiн притягуе ii до себе. Вiн чинить як розважливий капiталiст: щорiчно вiдкладае солiдну суму досвiду як духовний прибуток i, як турботливий купець, акуратно розносить його по поличках у своiх «Щоденниках» i «Анналах». Його життя приносить дохiд, як поле урожай. Вони ж дiють як гравцi: з пишнiстю байдужостi до свiту вони ставлять на карту все свое буття, все iснування, виграючи нескiнченнiсть i нескiнченнiсть програючи, – повiльне накопичення доходу, збирання прибутку в скарбничку демона iм ненависне.

Життевий досвiд, у якому для Гете втiлюеться сутнiсть iснування, в iхнiх очах не мае жодноi цiни: страждання не вчить iх нiчому, окрiм загострення почуттiв, i вони проходять свiй шлях мрiйниками, якi втратили самих себе, святими диваками. Навпаки, Гете невпинно вчиться, книга життя для нього – завжди розкритий пiдручник, що вимагае терплячого, сумлiнного засвоення, рядок за рядком; вiн завжди вiдчувае себе учнем, i тiльки на схилi рокiв вiн наважуеться вимовити знаменнi слова: «Життя я вивчив. Боги, продовжiть менi строк».

Вони ж переконанi, що життя недоступне вивченню, та й не варте того вивчення: властиве iм передчуття вищого буття для них важливiше, нiж будь-яке сприйняття i чуттевий досвiд. Що не звучить вiд iхнього генiя, того для них не iснуе. Лише вiд його сяючоi повноти беруть вони свою частку, тiльки зсередини, тiльки з розпаленого почуття черпають вони напругу i пiдйом. Вогонь стае iхньою стихiею, полум’я – iхньою дiяльнiстю, i ця полум’янiсть пожирае iхне життя без останку. Кляйст, Гельдерлiн, Нiцше самотнiшi, бiльше чужi землi, бiльше покинутi наприкiнцi, нiж на зорi свого життя, тодi як у Гете щогодинна остання мить – найконцентрованiша. Лише демон у них мiцнiе, лише безмежнiсть пронизуе iх все глибше i глибше: е злиднi життя в iхнiй красi i краса в злиднях щастя.

Ця полярна протилежнiсть життевоi установки при глибокiй внутрiшнiй спорiдненостi генiiв породжуе рiзну оцiнку дiйсностi. Демонiчна натура зневажае реальнiсть як неповноцiнну; всi вони – Гельдерлiн, Кляйст, Нiцше – кожен на свiй лад – е бунтiвниками, бунтiвниками проти iснуючого порядку. Вони краще зламаються, але не зiгнуться; до останнього смертельного удару вони залишаються непохитно непримиренними. Тому вони е (чудовими!) трагiчними характерами, iхне життя – трагедiею. Навпаки, Гете – такий зрозумiлий самому собi! – зiзнаеться Цельтеру[4 - Цельтер Карл Фрiдрiх (1758—1832) – нiмецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато вiршiв Гете.], що вiн не створений бути трагiком, «бо його натура здатна миритися». Вiн не прагне, як вони, до вiчноi вiйни: сам «охоронна i миролюбна сила», вiн хоче примирення i гармонii. Вiн пiдкоряеться життю – з почуттям, яке не можна назвати iнакше, як релiгiйним, – пiдпорядковуеться йому як вищiй силi, перед якою вiн схиляеться у всiх ii формах i фазах. «Що б не було, життя все ж гарне». А iм, замученим, зацькованим, гнаним демоном по всьому свiту, – найменше iм властиво надавати дiйсностi таку високу цiну або взагалi будь-яку цiну: вони визнають тiльки безмежнiсть i единий шлях до неi – мистецтво. Тому мистецтво вони ставлять вище за життя, поезiю вище дiйсностi. Подiбно до Мiкеланджело, невтомно, запекло, палаючи похмурим полум’ям фанатичноi пристрастi, крiзь тисячi кам’яних брил пробивають вони темну шахту свого буття в пошуках дорогоцiнноi руди, що виблискуе в безоднi iхнiх мрiй, – а Гете (як Леонардо) вiдчувае мистецтво лише як частку, як одну з тисячi прекрасних форм життя, не менш цiнну, нiж наука, нiж фiлософiя, але все ж тiльки частку, одну з активних частинок свого життя. Тому у демонiчних поетiв форми стають все iнтенсивнiшими, у Гете – бiльш екстенсивними. Вони розвивають у своему ествi велич однобiчностi, абсолютноi безумовностi, тодi як Гете – всеосяжну унiверсальнiсть.

Ця любов до буття спрямовуе всi зусилля антидемонiчноi натури Гете до досягнення стiйкостi, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонiчних натур навертае всi помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – i призводить до самознищення. У Гете всi сили доцентровi, спрямованi вiд периферii до центру, у них чиясь сильна воля створюе вiдцентровий рух, що виходить з внутрiшнього кола життя i невблаганно його розривае. І це прагнення вилитися i перелитися в безформнiсть, у свiтовий простiр виражаеться найбiльш наочно в iхнiй схильностi до музики. Там вони можуть цiлком безформно, цiлком безмежно струмувати у своiй стихii: якраз наприкiнцi Гельдерлiн i Нiцше i навiть суворий Кляйст пiдпадають пiд ii чари. Розум остаточно розчиняеться в екстазi, мова – у ритмi: зазвичай (так було i у Ленау[5 - Ленау Нiколаус (справжне iм’я Франц Нiмбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрiйський поет. Романтична лiрика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбiгойцi» i iн.]) музика оточуе полум’ям падiння демонiчного духа. Гете, навпаки, до музики «ставиться недовiрливо»: вiн боiться ii привабливоi сили, що вiдволiкае волю вiд дiйсностi, i в години бадьоростi протиставляе iй (навiть музицi Бетховена) рiшучу вiдсiч; вiн вiддаеться iй лише в години слабкостi, хвороби, любовi. Його справжня стихiя – це малюнок, пластика, все, що пропонуе певнi форми, ставить перепони розпливчастостi, безформностi, все, що стримуе розчинення, розкладання, випаровування матерii. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертае до хаосу почуттiв, то його мудрий iнстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяе стiйкостi iндивiда, закономiрностi, нормi, формi та порядку.

Ще сотнею порiвнянь можна було б пояснити цей творчий контраст мiж господарем i рабами демона: я наведу ще лише геометричне, як найяскравiше. Життеву формулу Гете визначае коло: замкнута крива, повна заокругленiсть, повне охоплення буття, постiйне повернення до себе, завжди однакова вiдстань вiд стiйкого центру до нескiнченностi, всебiчний розвиток зсередини. Тому в його життi немае кульмiнацiйноi точки, немае вершини творчостi – завжди i скрiзь рiвномiрно в часi i в просторi зростае його дух, наближаючись до нескiнченностi. Формулу демонiзму виражае не коло, а парабола; швидкий, поривчастий злiт у височiнь, у нескiнченнiсть, крутий пiдйом i рiзкий спуск. Їхня найвища точка (в поезii i в життi) передуе неминучому падiнню: понад те – вона нiби таемниче зливаеться з ним. Тому загибель демонiчних натур, загибель Гельдерлiна, Кляйста, Нiцше е iнтегральною частиною iхньоi долi. Лише вона завершуе iхнiй душевний портрет як падiння параболи геометричну фiгуру. Смерть Гете, навпаки, тiльки непомiтна частинка в закiнченому колi, вона не додае до його життя нiчого iстотного. Справдi, вiн вмирае не iхньою мiстичною, героiчно-легендарною смертю, а звичайною смертю патрiарха (якiй легенда марно намагаеться надати щось пророче, символiчне одкровення «Бiльше свiтла!»). Таке життя мае один певний кiнець: воно завершене в собi; життя ж демонiчних поетiв завершуеться загибеллю: у них палаюча доля. Смерть винагороджуе iх за злиднi життя i передае мiстичну силу: хто проживае життя як трагедiю, той вмирае смертю героя.

Палка самопожертва аж до розчинення в стихii, жагуче самозбереження в iм’я самотворення – обидвi форми боротьби з демоном вимагають героiчного серця, обидвi обiцяють великi перемоги. Життева повнота Гете i творча загибель демонiчних поетiв – i те й iнше – вирiшуе, хоча i в рiзних образах, одну i ту ж задачу, едине завдання особистостi: ставити невимiрнi вимоги буттю. Якщо я протиставив тут цi два типи, то лише для того, щоб символiчно змалювати двоякий вигляд духовноi краси, – аж нiяк не для того, щоб пiдказувати порiвняльну оцiнку, i найменше для того, щоб пiдтримувати похiдне – i до того ж найбiльш банальне – клiнiчне пояснення: Гете втiлюе здоров’я, а вони – хворобу, Гете – норма, а вони – патологiя.

Слово «патологiчний» мае сенс лише поза межами творчостi, у нижчому свiтi, бо хвороба, що створюе безсмертне, вже не хвороба, а вища форма здоров’я. І якщо демонiзм стоiть на рубежi життя i навiть схиляеться в бiк недосяжного i недосягнутого, вiн все ж залишаеться iманентним субстратом людського i не виходить за межi природного. Бо i сама природа, тисячолiттями незмiнно видiляе насiнню певний час для визрiвання, i плоду в утробi матерi вiдмiряе точний строк, – вона, прообраз всiх законiв, знае такi демонiчнi митi, i вона знае виверження i вибухи: у грозах, у циклонах, у катаклiзмах – вона дае свободу руйнiвним силам, що тягнуть ii до самознищення. І вона ж переривае – щоправда, нечасто, так само нечасто, як з’являються в середовищi людства демонiчнi люди! – свою розмiрену ходу, – але тiльки в цi митi ii надмiрностi ми пiзнаемо повноту ii мiри. Лише те, що у виняткових випадках розширюе наш кругозiр, лише в жаху перед новою силою зростають нашi почуття. Тому виняткове служить мiрилом усього великого. І завжди – навiть в найбiльш грiзних, найнебезпечнiших видах – творче начало залишаеться цiннiстю вищою вiд всiх iнших цiнностей, сенсом вищим всiх помислiв.

Зальцбург, 1925




Гельдерлiн



Важко смертному пiзнати блаженних.

    «Смерть Емпедокла»[6 - Емпедокл (V ст. до н. е) – грецький фiлософ (жив у Сицилii), автор фiлософськоi поеми «Про природу». За легендою, видавав себе за чудотворця i кинувся у кратер Етни, щоб довести свою божественнiсть. «Смерть Емпедокла» – назва трагедii Гельдерлiна.]






Священний сонм


…земля у темрявi i холодi

бачили б ви, вигризли б душу бiди,

якби не посилали боги iнколи

юнакiв таких благих,

якi вiдновлюють життеву свiжiть.

    «Смерть Емпедокла»

Нове дев’ятнадцяте столiття не любить свою ранню юнiсть. Народилось вогняне поколiння: полум’яно i смiливо пiднiмаеться воно з розпушеного грунту Європи, одночасно з рiзних сторiн, назустрiч зорi новоi свободи. Фанфари революцii пробудили цих юнакiв, блаженна весна духу, нова вiра полум’янить iхнi душi. Неможливе раптом стало близьким, вся мiць i пишнiсть свiту стали здобиччю кожного смiливця, вiдтодi як двадцатитрирiчний Камiль Демулен[7 - Демулен Камiль (1760—1794) – французький журналiст i полiтичний дiяч. Активно боровся за повалення королiвськоi влади. Однодумець Ж. Дантона, разом iз яким намагався перешкодити поглибленню революцii. Страчений за вироком революцiйного трибуналу.] одним вiдважним жестом зруйнував Бастилiю, вiдтодi як по-юнацьки стрункий адвокат з Арраса – Робесп’ер[8 - Робесп’ер Максимiлiан (1758—1794) – дiяч Великоi французькоi революцii, один iз керiвникiв якобiнцiв. В 1793 р. фактично очолив революцiйний уряд, зiграв величезну роль у розгромi внутрiшньоi i зовнiшньоi контрреволюцii. У той же час наносив удари i по лiвим громадським силам. Страчений термiдорiанцями.] – ураганом декретiв змусив тремтiти iмператорiв i королiв, вiдтодi як скромний корсиканський капiтан – Бонапарт – мечем розмежував Європу на власний розсуд i руками авантюриста захопив найкоштовнiшу корону свiту. Їхнiй час настав, час юних: подiбний першiй нiжнiй муравi пiсля першого весняного дощу, раптово сходить цей героiчний посiв свiтлого, натхненного юнацтва.

Одночасно у всiх краiнах пiднiмаеться вiн iз поглядом, зверненим до зiрок, i прямуе через порiг нового столiття немов у власне царство. Вiсiмнадцяте сторiччя, здавалося iм, належало мудрецям i старцям, Вольтеру i Руссо, Лейбнiцу[9 - Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646—1716) – нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, мовознавець. Засновник i президент (з 1700) Берлiнського наукового товариства. У дусi рацiоналiзму розвинув вчення про природженi здатностi розуму до пiзнання вищих категорiй буття i загальних i необхiдних iстин логiки i математики. Один з творцiв диференцiйного обчислення.] i Канту, Гайдну i Вiланду[10 - Вiланд Крiстофер-Мартiн (1733—1813) – нiмецький письменник, автор романтичного епосу «Оберон», виховного роману «Агатон».], повiльним i терплячим, великим i вченим: тепер черга за юнiстю i смiливiстю, нетерпiнням i пристрастю. Потужно здiймаеться бурхлива хвиля: з часiв Ренесансу Європа не бачила чистiшого духовного пiдйому, прекраснiшого поколiння.

Нове столiття не любить свою смiливу молодiсть, воно боiться ii повноти, сповненоi недовiрливого трепету перед екстатичною силою ii надлишку. І залiзною косою воно немилосердно косить свiй весняний посiв. Сотнi тисяч смiливцiв забирають наполеонiвськi вiйни, аж п’ятнадцять рокiв смертоносний млин перемелюе найблагороднiших, найсмiливiших, найбiльш життерадiсних представникiв усiх народiв, i земля Францii, Нiмеччини, Італii, аж до снiгових полiв Росii i пустель Єгипту, скроплена i напоена iхньою трепетною кров’ю. І наче не тiльки це юнацтво, цей цвiт найактивнiшого населення воно б хотiло вбити, але i сам дух юностi: самовбивча лють накривае не лише солдатiв, учасникiв вiйни, – а й мрiйникiв i спiвакiв, якi юними переступили порiг столiття, ефебiв духу[11 - Ефеби – в Стародавнiх Афiнах юнаки вiд 18 до 20 рокiв, якi проходили обов’язкове вiйськове навчання i отримували загальну освiту пiд керiвництвом спецiально видiлених державою наставникiв.], блаженних спiвцiв; на найсвiтлiших представникiв юного поколiння пiднiмае воно нищiвний меч. Нiколи за такий короткий час не приносилася в жертву настiльки велична гекатомба поетiв i художникiв, як на зорi нового столiття, яке Шиллер, ще не передчуваючи близькостi своеi фатальноi години, вiтав гучним гiмном. Нiколи не знiмала доля бiльш суворих жнив чистих i рано вiдкритих образiв. Нiколи вiвтар богiв не був такий рясно зрошений божественною кров’ю.

Рiзноманiтна iхня смерть, але для всiх передчасна, всiм судилася в час найвищого внутрiшнього пiднесення. Перший, Андре Шенье[12 - Шенье Андре Марi (1762—1794) – французький поет i публiцист. В елегiях вiдтворив свiтлий свiт Еллади.], юний Аполлон, в якому для Францii воскрес еллiнiзм, в останнiй каретi терору здiйснив свiй останнiй шлях: ще один день, один-единий день, нiч з восьмого на дев’яте термiдора[13 - Термiдор —11-й мiсяць (19/20 липня – 17/18 серпня) французького республiканського календаря (1793—1805). В iсторичнiй науцi – термiн, що позначае контрреволюцiйний переворот 27—28 липня (9 термiдора) 1794 р., який скинув якобiнську диктатуру i поклав початок контрреволюцiйному терору.], – i вiн був би врятований вiд кривавоi плахи i повернутий своiм антично чистим звукам. Але фатум його не пощадив, i його, i iнших: жорстокою волею, як Гiдра, вiн знищив цiле поколiння.

Пiсля довгих столiть Англii знову дано було лiричного генiя, мрiйливого, елегантного юнака, Джона Кiтса[14 - Кiтс Джон (1795—1821) – англiйський поет-романтик. Його лiричнi вiршi вiдрiзняються глибиною почуттiв i досконалiстю форми.], блаженного вiсника всеедностi, – у двадцять шiсть рокiв рок виривае останнiй подих з його дзвiнких грудей. Над його труною схиляеться його брат по духу, Шеллi[15 - Шеллi Персi Бiшi (1792—1822) – англiйський поет-романтик. Загинув при корабельнiй трощi в Тiрренському морi (у захiдних берегiв Італii), i його труп через кiлька днiв знайшли на березi.], полум’яний мрiйник, природою обраний доносити ii прекраснi таемницi; вражений, вiн спiвае брату по духу похоронну пiсню, найпрекраснiшу з усiх, коли-небудь присвячених поетом поетовi, елегiю «Адонаiс»; але минае рiк, – i безглузда буря викидае його труп до Тiрренських берегiв. Лорд Байрон, його друг, найулюбленiший спадкоемець Гете, поспiшае до мiсця його загибелi i, як Ахiлл Патроклу, запалюе вогнище бiля пiвденного моря[16 - Ахiлл – в грецькiй мiфологii син Пелея, царя мирмидонян у Фтii (Фессалii), i морськоi богинi Фетiди. Пiд час Троянськоi вiйни здiйснив багато славних подвигiв. Патрокл – в грецькiй мiфологii син одного з аргонавтiв, Менетiя, соратник Ахiлла в Троянськiй вiйнi. Коли Ахiлл вiдсторонився вiд участi в боях i становище грекiв стало критичним, Патрокл переконав Ахiлла дозволити йому битися. Одягнений в обладунки свого друга, на його колiсницi, яка була запряжена безсмертними кiньми, Патрокл звернув троянцiв на втеч й убив понад 20 троянських воiнiв. Захоплений боем, Патрокл забув заповiт Ахiлла, який наказав йому повернутися, коли супротивник буде вiдтиснутий вiд ахейского табору. Патрокл переслiдував троянцiв до самих стiн Троi i там загинув вiд руки Гектора, якому допомiг Аполлон. У сутичцi над убитим Патроклом Гектору вдалося стягти з нього обладунки, тiло ж Патрокла ахейцi вiдбили i забрали до табору. Тут Ахiлл влаштував Патроклу урочистий похорон: над багаттям в жертву герою було принесено 12 полонених троянських юнакiв.]: у полум’i пiдноситься прах Шеллi до неба Італii, а вiн, лорд Байрон, через два роки, у Месолонгiонi, згорае в лихоманцi. Одне десятилiття – i благородний лiричний цвiт, пророслий в Англii, у Францii, знищений.

Але i для молодого поколiння Нiмеччини не менш сувора ця жорстока рука: Новалiс[17 - Новалiс (псевдонiм Фрiдрiха фон Харденберга, 1772—1801) – нiмецький письменник-романтик. Помер вiд сухот, не доживши до 29 рокiв.], мiстично осягнувши найглибшi таемницi природи, передчасно згасае як свiчка, тане в темнiй келii. Кляйст, охоплений бурхливим вiдчаем, прострiлюе собi череп; Раймунд[18 - Раймунд Фердинанд (1790—1836) – знаменитий вiденський комiчний актор i драматург, автор народних i казкових комедiй. Наклав на себе руки пiсля укусу скаженого собаки.] теж гине насильницькою смертю; Георга Бюхнера[19 - Бюхнер Георг (1813—1837) – нiмецький драматург, автор перших нiмецьких реалiстичних драм. Помер вiд перевтоми мозку в Швейцарii, куди втiк iз Нiмеччини, переслiдуваний за революцiйну дiяльнiсть.] в двадцять чотири роки забирае нервова гарячка. Вiльгельм Гауфф, оповiдач iз виключно багатою уявою, нерозцвiлий генiй, сходить у могилу у двадцять п’ять рокiв, i Шуберт, перетворена в мелодiю душа всiх цих спiвцiв, завчасно видае останню пiсню. Всiма язвами i отрутами хвороби, вбивством i самогубством винищуеться молоде поколiння: благородно меланхолiйний Леопардi[20 - Джакомо Леопардi (1798—1837) – iталiйський поет-романтик; був горбатим, напiвслiпим, його органiзм, ослаблений ранньою розумовою напругою, не мiг чинити опiр жоднiй хворобi.] в’яне в похмурiй недузi; Беллiнi[21 - Вiнченцо Беллiнi (1801—1835), автор прославлених опер «Норма», «Сомнамбула», помер тридцяти чотирьох рокiв, через кiлька днiв пiсля трiумфальноi прем’ери своеi опери «Пуритани».], оспiвувач «Норми», вмирае в магiчному розквiтi; Грибоедов, свiтлий розум пробудженоi Росii, заколотий у Тiфлiсi якимось персом. Його похоронну колiсницю – пророчий збiг! – зустрiчае на Кавказi Олександр Пушкiн, новий генiй Росii, ii духовна зоря. Але часу оплакувати передчасно загиблого друга йому залишаеться зовсiм мало: за кiлька рокiв його вражае на дуелi смертельна куля. Нiхто з них не досягае сорокарiчного вiку, лише деякi доживають до тридцяти; так, в одну нiч зломлена дзюркотлива лiрична весна, найяскравiша, яку знае Європа, розбите i розсiяне священне зiбрання юнакiв, котрi на всiх мовах спiвають гiмн природi i блаженствам свiту. Самотньо, як Мерлiн у зачарованому лiсi[22 - Герой середньовiчних сказань, чарiвник Мерлiн був приспаний своею коханою, феею Вiв’ен, i проспав кiлька столiть у зачарованому лiсi.], поза часом, напiвзабутий, напiвлегендарний, сидить у Веймарi Гете, мудрий старець, i лише з його старечих вуст зрiдка ще зриваеться орфiчна пiсня[23 - Орфiки – в Стародавнiй Грецii секта шанувальникiв мiфiчного спiвця Орфея. Гiмни орфiков, якi дiйшли до нас, вiдрiзняються пiднесеним стилем.]. Предок i спадкоемець нового поколiння, яке вiн переживае зi здивованим поглядом, зберiгае вiн у своiй бронзовiй урнi дзвiнкий вогонь.

Тiльки один-единий з священного сонму, найчистiший зi всiх, Гельдерлiн, надовго залишаеться на обпаленiй землi: воiстину незвичайна його доля. Ще цвiтуть його уста, ще бродить його старiюче тiло по нiмецькiй землi, ще блукае його погляд по улюбленому ландшафту долини Неккара, ще пiдносить вiн побожний погляд до «батька ефiру», до вiчного небосхилу, – але розум його згас, оповитий нескiнченним сном. Як Тiресiя[24 - Тiресiй – в давньогрецькiй мiфологii син нiмфи Харiкло, нащадок Спарти, фiванский вiщун. За однiею з версiй, викладенiй в гiмнi Каллiмаха «На обмивання Паллади», Тiресiй юнаком випадково побачив Афiну оголеною пiд час ii купання i був за це заслiплений богинею, але потiм на прохання Харiкло Афiна вiдшкодувала Тiресiю втрату зору даром пророцтва.], вiщуна, не вбили, а заслiпили ревнивi боги того, хто iх пiдслухав. Як Іфiгенiю[25 - Іфiгенiя – донька Агамемнона, полководця грекiв в походi на Трою. Намагаючись умилостивити Артемiду перед вiдплиттям, Агамемнон повинен був принести Іфiгенiю в жертву, однак Артемiда вже на вiвтарi замiнила ii ланню, а дiвчину перенесла в Тавриду (Крим), на берег Понта (Чорного моря).], священну жертву, ще не закололи його, а оповили хмарою i забрали в Понт духу, у кiммерiйський морок почуттiв. Завiса на його вустах i морок навколо його душi: ще десятки тьмяних рокiв живе вiн iз збентеженою свiдомiстю, «в небесне проданий рабство», втрачений для себе i для свiту, i тiльки ритм, тьмяна, звучна хвиля ллеться в розпорошених, роздроблених звуках з його тремтячих уст. Навколо нього гинуть i вмирають люди, – вiн не знае про це. Шиллер i Гете, Наполеон i Кант, боги його юностi, давно пiшли зi свiту, гуркотливi залiзницi зорали його Нiмеччину, яку вiн бачить тiльки в сновидiннях, мiста стискаються в кулак, краiни стираються з лиця землi, – нiщо не зачiпае його потонуле у снах серце. Поступово сивiе волосся; боязка, примарна тiнь колишньоi краси, бродить вiн вулицями Тюбiнгена, забава дiтей, посмiховисько студентiв, якi не знають, який великий дух прихований, змертвiлий пiд трагiчною маскою: всi живi давно вже забули про нього. Якось, десь у серединi нового столiття, Беттiна[26 - Беттiна – так Цвейг називае Беттiну (Елiзабет) Арнiм (1785—1859) – нiмецьку письменницю, сестру поета-романтика Брентано i дружину його друга, також вiдомого представника романтичного напряму, Ахiма фон Арнiма; Беттiна Арнiм була подругою Гете i Бетховена, в життi якого зiграла важливу роль.], почувши, що вiн (колись зустрiнутий нею як божество) ще тягне свое «змiiне життя» в будинку скромного столяра, злякалася, немов побачила вихiдця зi свiту Аiда[27 - Аiд – в давньогрецькiй мiфологii владика пiдземного царства i царства мертвих. Цю ж назва носило й царство мертвих.], – таким чужим епосi був його далекий образ, так вiдлунало його iм’я, так забута була його велич. І коли одного разу вiн лiг i тихо помер, ця непомiтна смерть не викликала вiдгомону в нiмецькому свiтi, як безшумне падiння осiннього листка. Ремiсники опускають його в поношеному одязi в могилу, тисячi списаних ним аркушiв губляться або недбало зберiгаються i десятки рокiв припадають пилом у бiблiотеках. Непрочитаною, несприйнятою залишаеться для цiлого поколiння героiчна звiстка останнього, найчистiшого вiсника священного сонму.

Як грецька статуя в надрах землi, на роки, на десятилiття ховаеться духовне обличчя Гельдерлiна в туманi забуття. Але коли, нарештi, любовною рукою витягнутий з мороку торс, нове поколiння трепетно вiдчувае нев’янучу чистоту цього юнацького образу, немов вилiпленого з мармуру. У дивовижнiй пропорцiйностi постае образ останнього ефеба нiмецького еллiнiзму, i знову, як колись, натхнення розквiтае на його спiвучих устах. Всi весни, iм провiщеннi, увiчненi в його образi. І з сяючим, просвiтленим чолом приходить вiн у нашу епоху з темряви, немов iз таемничоi вiтчизни.




Дитинство


Часом посилають боги з тихоi обителi

Улюбленцiв своiх до чужих на короткий строк,

Щоб, згадуючи чистий образ,

Смертного серце радiсть дiзналася.


Будинок Гельдерлiна розташований у Лауфенi, у патрiархальному монастирському селi на березi Неккара, у кiлькох годинах шляху вiд батькiвщини Шиллера. Це м’який i лагiдний свiт сiльськоi Швабii – наймальовничiша в Нiмеччинi мiсцевiсть, ii Італiя: Альпи не тиснуть похмурим масивом, i все ж вiдчуваеться iхня близькiсть, срiблястими згинами ллються рiки, зрошуючи виноградники, привiтнiсть населення пом’якшуе суворiсть алеманського племенi i втiлюе його в пiснi. Родючий, але вимогливий до обробки грунт, м’яка, але не розкiшна природа; ремiснича праця природно поеднуеться з землеробською. Ідилiчна поезiя завжди знаходить батькiвщину там, де природа прихильна до людини, i, занурений у глибокий морок, поет iз розчуленим почуттям згадуе про втраченi пейзажi:

Ангели батькiвщини! Ви, перед якими погляд, навiть сильний,
Та й колiна тремтять у чоловiка, коли вiн один,
Вiн мусить триматися за когось iз близьких, благатиме,
Щоб з ним разом вони радостi ношу несли,
Хвала вам, благi!

Яку нiжнiсть, яку елегiйну м’якiсть знаходить його скорботнне пiднесення, коли вiн оспiвуе цю Швабiю, свое небо пiд небом вiчностi, умиротворено повертаючись у русло рiвного ритму хвилями екстатичного почуття, коли вiн вiддаеться цим спогадам! Покинувши батькiвщину, вiдданий своiй Елладi, обманутий у своiх сподiваннях, вiдтворюе вiн iз нiжних спогадiв все ту ж картину свого дитячого свiту, викарбувану навiки в урочистому гiмнi:

Землi блаженнi! Немае тут пагорба без лози виноградноi,
Восени в пишних садах падають фрукти дощем.
Радiсно миють у водах своi ноги палаючi гори,
Глави iхнi тiшать вiнки мохiв i зелених гiлок.
І, наче дiти на плечах сивого високого дiда,
Лiзуть по схилах глухих замки й хатини угору.

Все свое довге життя вiн прагне на цю батькiвщину, немов до неба своеi душi: дитинство Гельдерлiна – це його найяснiший, найщасливiший, найпроменистiший час.

Нiжна природа оточуе його, жiночна нiжнiсть охороняе його раннi роки: немае у нього батька, немае (з волi злоi долi) нiкого, хто б мiг прищепити йому твердiсть i суворiсть, змiцнити м’язи його почуттiв для боротьби з вiчним ворогом, з життям, – все у нього не так, як у Гете, у якого дух педантичноi дисциплiни з раннiх рокiв розвивае почуття вiдповiдальностi i надае воску потягiв планомiрнi форми. Благочестя вчать його лише бабуся i нiжна мати, i рано вже мрiйливий розум несеться в першу безмежнiсть всякоi юностi: у музику. Але iдилiя швидко закiнчуеться. У чотирнадцять рокiв чутлива дитина переселяеться в монастирську школу в Денкендорф, потiм у Маульбронський монастир, у вiсiмнадцять – у Тюбiнгенський iнститут – закритий навчальний заклад, який вiн закiнчуе лише в кiнцi 1792 року, – майже цiле десятилiття ця волелюбна особистiсть нудиться в чотирьох стiнах, у монастирськiй келii, у гнiтючiй скупченостi. Контраст занадто рiзкий, щоб не викликати хворобливу, навiть руйнiвну дiю: мрiйлива свобода невимушених iгор у полi й на рiчковому березi, жiночний затишок материнських турбот змiнюються чорним чернечим одягом, монастирською дисциплiною, механiчно розподiленою по хвилинах роботою. Шкiльнi, монастирськi роки для Гельдерлiна те саме, що для Кляйста роки в кадетському корпусi: перетворення придушеного почуття в чутливiсть, розвиток надмiрноi збудливостi, пiдготовка потужного внутрiшнього напруження, вiдсiч реальному свiтовi. Щось у його душi надiрвано, надламано назавжди. «Я зiзнаюся тобi, – пише вiн через десять рокiв, – у мене е одна схильнiсть, що залишилася вiд дитячих рокiв, вiд мого тодiшнього серця, вона i тепер менi найдорожча – це була воскова м’якiсть… Але саме цю частину мого серця найменше щадили, доки я був у монастирi». Коли вiн залишае за спиною важкi дверi iнституту, найблагороднiше, найприхованiше ядро його життевоi вiри вже пiдточене i наполовину всохло, перш нiж вiн виходить на свiтло денного сонця. І вже витае навколо його поки ще ясного юнацького чола – правда, лише легким подихом – тиха меланхолiя, те почуття розгубленостi в свiтi, якому судилося все бiльше згущуватися з роками, затьмарюючи його душу, щоб, врештi-решт, приховати вiд його погляду всяку радiсть.

Так, уже тут, у напiвтемрявi дитинства, у вирiшальнi роки дозрiвання, починаеться цей невилiковний розкол у душi Гельдерлiна, невблаганна цезура, що роздiляе навколишнiй свiт i його власний. І ця рана не затягуеться нiколи: вiчно живе в ньому почуття покинутоi на чужинi дитини, вiчна туга за рано втраченою блаженною вiтчизною, яка часом е йому як fata morgana, у поетичному маревi сподiвань i спогадiв, музики i мрiй. Невпинно вiдчувае себе вiчний юнак насильно скинутим з небес дитинства, перших сподiвань, невiдомоi прабатькiвщини – на жорстку землю, у ворожу сферу; i з ранньоi пори, з першоi сувороi зустрiчi з дiйснiстю, гноiться в його пораненiй душi почуття ворожнечi до свiту. Гельдерлiн не здатний вчитися у життя, i все, що вiн випадково набувае, уявна радiсть i тверезiсть, розчарування i щастя – все це невпинно змiнюе в ньому негативну оцiнку дiйсностi. «О, з юних рокiв свiт тримае мiй дух при собi», – пише вiн одного разу Нейферу[28 - Нейфер Християн Людвiг (1769—1839) – недаровитий поет, перекладач «Енеiди» Вергiлiя i творiв Саллюстiя. Друг студентських рокiв Гельдерлiна, який уклав разом з ним i Рудольфом Магенау (1767—1846) поетичний союз. Друкував вiршi Гельдерлiна в своiх альманахах.], i дiйсно – вiн нiколи не вступае з ним у зв’язок i в зносини, вiн стае зразком того, що в психологii називаеться «iнтровертивним типом», одним з тих характерiв, якi недовiрливо усувають усiлякi зовнiшнi iмпульси i тiльки зсередини, вiд самого початку пророслих паросткiв, розвивають свое духовне обличчя. Вже юнаком вiн повертаеться в мрiях до переживань дитинства, вживаеться в сподiвання мiфiчних часiв, у небувалий свiт Парнасу[29 - Парнас – в давньогрецькiй мiфологii мiсце, де жили Аполлон i музи. У переносному сенсi – «спiвдружнiсть поетiв».]. Половина його вiршiв варiюе один i той же мотив, нерозв’язний контраст мiж довiрливим, безтурботним дитинством i ворожим, чужим iлюзiям, практичним життям, контраст «iснування в часi» i духовного буття. У двадцять рокiв вiн дае одному зi своiх вiршiв сумну назву «Колись i нинi», i в гiмнi «До природи» вiчна мелодiя його свiтосприйняття виливаеться в строфи:

У днi, коли твоiм грав покровом
І квiткою на лонi нiжному був,
Твое серце в кожному звуцi новому,
Повторюючи, серцем трепетним ловив,
У днi, коли ще з тугою i вiрою
Перед тобою, багатий, як ти, стояв,
Свiт любив ще величезною мiрою
І для слiз ще приводiв не знав;
У днi, коли за сонцем вiдлiтав
Серце, немов почувши поклик його,
Зiрки братами своiми кликало,
Дiзнавалося у веснах божество,
У днi, коли ще за свiжим лугом
Дух твiй, дух твiй, радiсно дзвенячи,
У серцi хвилi пiднiмав, —
Золотий час знав я.

Але на цей гiмн дитинству вiдповiдае вже в похмурому мiнорi продиктована раннiм розчаруванням ворожiсть до життя:

Все мертво, все, що мене зростило,
Радiсть свiту юного мертва.
Цi груди, в яких жило небо,
Нинi – луг, де скошена трава.
Нехай весна спiвае менi, як колись,
Пiсню, щоб тривоги все дiзнатися, —
Та до ранку життя немае повернення,
Серцю знову весни вже не знати.
Краща любов завжди страждае,
Те, що любимо ми, одна лише тiнь,
Якщо снiв золотих душа не знае,
Для мене мертвий природи покров,
Як шляхи далекi до вiтчизни,
У днi веселi не знало ти,
Серце, ти ii не знайдеш у життi,
Якщо мало для тебе мрii.

У цих строфах, у незлiченних варiацiях, що повторюються в його творчостi, романтичне ставлення до життя висловлене вже з повною визначенiстю; погляд його завжди звернений у минуле, «на чарiвну хмару, якою огорнув мене добрий генiй мого дитинства, щоб я не побачив занадто рано всю дрiб’язковiсть навколишнього варварського свiту». Уже юнаком вiн вороже усувае потiк зовнiшнiх переживань: у минуле i в височiнь – единi устремлiння його душi, нiколи не прагне вiн у реальне життя, завжди – за його межi. Вiн не знае i не хоче знати зв’язку з часом, хоча б у сенсi боротьби. І вiн спрямовуе всi сили на мовчазне терпiння, на самозбереження в цнотi. Як ртуть – водi i вогню, пручаеться субстанцiя його душi всякому поеднанню i обмiну. Тому його оперiзуе фатальна, непереможна самотнiсть.

Розвиток Гельдерлiна, власне кажучи, закiнчено, коли вiн залишае школу. Надалi вiн лише пiдвищував iнтенсивнiсть своiх почуттiв, але не розвивався в сенсi матерiально-чуттевого збагачення. Вiн нiчому не хотiв вчитися, нiчого не хотiв запозичати вiд ворожоi йому сфери повсякденностi; його чуйний iнстинкт чистоти забороняв йому зливатися з буденною матерiею життя. Але тодi вiн стае злочинцем – у вищому сенсi – вiдносно свiтового закону, i його доля – в античному дусi – спокутою його hybris[30 - Зарозумiлiсть, гордiсть (грец.).], героiчноi, священноi гординi. Бо законом життя е злиття, вiн не терпить байдужостi до його вiчного коловороту: хто вiдмовляеться зануритися в цей гарячий потiк, той гине бiля берега вiд спраги; хто не бере участь у ньому, той приречений назавжди залишитися поза життям, у трагiчний самотi.

Намагання Гельдерлiна служити тiльки мистецтву, а не життю, тiльки богам, а не людям, мiстить – повторюю: у вищому, у трансцендентальному сенсi, – як i домагання його Емпедокла, нездiйсненну, перебiльшену вимогу. Бо тiльки богам дано панувати в чистому, цнотливому, i неминучою стае вiдплата, своiми безчесними силами мстить життя тому, хто його зневажае: воно вiдмовляе йому в хлiбi насущному, – i той, хто не хоче йому служити, впадае в найпринизливiше рабство. Саме тому, що Гельдерлiн вiдмовляеться вiд частини, вiн позбавляеться всього; саме тому, що його дух вiдкидае кайдани, життя його стае пiдвладним. Краса Гельдерлiна – i водночас його трагiчна провина: в iм’я свiту вищого, пiднесеного вiн бунтуе проти нижчого, тлiнного свiту, вiд якого вiн несеться геть лише на крилах поезii. І лише в ту мить, коли вiн пiзнае сенс свого призначення – свiй вiдхiд, героiчну загибель, – вiн опановуе долю: лише короткий термiн – вiд сходу до заходу сонця – належить йому, – вiд вiдплиття до фатального шторму, – але цей пейзаж юностi – героiчний пейзаж: скеля наполегливого духу, оточена вируючими хвилями нескiнченностi, загублене у вирi бурi вiтрило, буремний, оповитий блискавицями злiт у хмари.




Портрет тюбiнгенського перiоду


Людей нiколи я не мiг зрозумiти.

На лонi благих богiв я рiс.


Наче сонячний промiнь сяе в единому збереженому ранньому портретi образ Гельдерлiна: струнка юнацька постать, бiляве волосся спадае м’якою хвилею, вiдкриваючи ясний, немов ранковим свiтлом осяяний лоб. Яснi також уста, i жiночно м’якi щоки, готовi миттево спалахнути рум’янцем, яснi очi пiд гарним вигином чорних брiв; жодноi таемноi риси в цьому нiжному образi, яка б натякала на суворiсть або гордовитiсть, скорiше – дiвоцька сором’язливiсть, таемно-нiжна хвиля почуття. «Благопристойнiсть i чемнiсть» вiдзначае в ньому з першоi зустрiчi i Шиллер, i легко уявити собi скромного юнака в строгому вбраннi протестантського магiстра, який задумливо бродить монастирськими коридорами в чорному одязi без рукавiв, з бiлим збористим комiром. Вiн нагадуе музиканта, – можна навiть вловити деяку схожiсть з юнацьким портретом Моцарта, – i таким охоче малюють його шкiльнi товаришi. «Вiн грав на скрипцi – правильнi риси його обличчя, м’який його вираз, стрункий стан, його акуратний, чистий одяг i цей безсумнiвний вiдбиток пiднесеного у всiй його сутi – закарбувалися в моiй пам’ятi навiки». Важко уявити собi рiзке слово на цих нiжних вустах, нечистий помисел у мрiйливому поглядi, низьку думку на благородно пiднесеному чолi, але так само важко поеднувати веселощi з аристократично м’якою стриманiстю цього вигляду, i таким, боязко захованим у себе, наглухо замкнутому в собi, описують його товаришi: нiколи вiн не приеднувався до спiльноти, i лише в трапезнiй, у колi друзiв, захоплено читае вiршi Оссiана[31 - Оссiан – легендарний воiн i бард кельтiв, що жив, за легендою, в III в. Вiдома лiтературна мiстифiкацiя шотландського поета Дж. Макферсона, який приписав собi честь «вiдкриття» поезii Оссiана. Поеми Оссiана мали величезний вплив на всю европейську поезiю другоi половини XVIII – початку XIX ст.], Клопштока[32 - Клопшток Фрiдрiх-Готлiб (1724—1803) – нiмецький поет, автор епiчноi поеми «Мессiада» i прекрасних лiричних од.] i Шиллера або музикою висловлюе свiй мрiйливий екстаз. Не будучи гордим, вiн створюе навколо себе непомiтну огорожу: коли вiн, суворий, стрункий, виходить з келii, немов назустрiч комусь незримому, вищому, iм здаеться, «нiби Аполлон проходить по залi». Навiть у далекому вiд мистецтва, скромному синовi пастора, який написав цi слова, образ Гельдерлiна мимоволi викликае спогад про Елладу, його таемну вiтчизну.

Але тiльки на мить так яскраво, немов освiтлений променем духовного свiтанку, виступае його образ iз грозового мороку його долi, божественний образ iз божественного неба. До нас не дiйшли його портрети в зрiлому вiцi, – неначе доля забажала зберегти нам Гельдерлiна тiльки на свiтанку, тiльки сяючий лик вiчного юнака, приховавши вiд нас чоловiка (яким вiн насправдi нiколи й не був), а вже потiм – пiд збляклою, висохлою маскою здитинiлого старого. У промiжку – таемниця i морок: лише за усними переказами можна здогадуватися про поступове згасання голубиного блиску, яке оточувало цей дiвочо-цнотливий вигляд, про вiдлiт пiднесено-окриленоi, сяючоi юностi. Та «чемнiсть», яка полонила Шиллера, застигае в судомнiй напрузi, лякливiсть перетворюеться на мiзантропiю: у потертому одностроi домашнього вчителя, останнiй за столом, по сусiдству з оплаченою лакейською лiвреею, вiн привчае себе до принижених, раболiпних жестiв: боязкий, заляканий, змучений, безпорадно страждаючи вiд усвiдомлення своеi духовноi сили, вiн втрачае вiльну, дзвенячу ходу, яка нiби на крилах ритму несла його по хмарах; водночас i внутрiшня рiвновага полишае його. Гельдерлiн рано стае недовiрливим i пiдозрiлим, «найнезначнiше, швидкоплинне слово могло його образити», двозначнiсть становища робить його невпевненим у собi i перетворюе його зранене, безсиле самолюбство в сумiш гiркоти i впертостi, глибоко затаену в грудях. Все наполегливiше вiн приховуе свiй внутрiшнiй свiт вiд грубощiв розумовоi чернi, якiй вiн змушений служити, i поступово ця особиста догiдливiсть всмоктуеться в його плоть i кров. Тiльки безумство, що, як будь-яка пристрасть, виявляе все приховане на днi душi, робить огидно явною цю внутрiшню гримасу: раболiпство, за яким гувернер приховував свiй внутрiшнiй свiт, перетворилося на хворобливу манiю самознищення, у вiдлякуючу привiтнiсть, у нескiнченнi присiдання i принизливi поклони, якими вiн зустрiчае кожного незнайомця, обсипаючи його титулами (в постiйному страху бути впiзнаним): «Ваша святосте! Ваша величносте! Ваша милосте!» І обличчя його поступово набувае стомленого, байдужого виразу, властивого людинi, котра заховалась глибоко у собi; затьмарюеться погляд, колись мрiйливо спрямований у височiнь; мерехтячи i згасаючи, вiн нагадуе тлiюче полум’я; час вiд часу спалахуе пiд вiями яскраво i зловiсно блискавка демона, якому вже вiддана його душа. Нарештi, горбиться через роки забуття стрункий стан i – грiзний символ! – нахиляеться вперед пiд вагою голови, i, коли п’ятдесят рокiв потому, через пiвстолiття пiсля юнацького портрета, ми в малюнку олiвцем знову зустрiчаемо зображення колись «проданого в небесний полон» юнака, враженi, ми дивимося на худорлявого, беззубого старого, який, спираючись на палицю, урочисто пiднявши руку, декламуе вiршi в порожнiй простiр, у бездушний свiт. Лише природна вiдповiднiсть обрисiв ества торжествуе над внутрiшнiм руйнуванням, i лоб, приховуючи падiння духу, зберiгае благородну опуклiсть: як статуя, бiлiе вiн пiд сивиною густого i довгого волосся, являючи враженому погляду непорушну чистоту. Охопленi жахом, споглядають рiдкiснi вiдвiдувачi примарну маску Скарданеллi, марно намагаючись впiзнати в нiй вiсника фатума, який благоговiйно, неповторно вiщуе красу i зловiсний трепет вiщих сил. Але вiн, на жаль! «далекий i непричетний». Тiльки тiнь Гельдерлiна ще сорок рокiв у темрявi блукае по землi: викрадений богами поет в образi вiчного юнака. В iншiй сферi сяе нев’янучою чистотою його «обличчя»: у невгасимому вiдтвореннi його наспiвiв.




Покликання поета


У божественнiсть вiрять

Тiльки тi, у  кому вона живе.


Школа була для Гельдерлiна в’язницею: повний тривоги, у млостi таемних сподiвань, вступае вiн у вiчно чужий для нього свiт. Все, що можна було взяти вiд зовнiшнього знання, отримав вiн у Тюбингенському iнститутi: вiн досконало володiе древнiми мовами – еврейською, грецькою, латинською; з Гегелем i Шеллiнгом, товаришами по школi, вiн старанно опановував фiлософiю; печаткою i пiдписом засвiдченi його успiхи в теологii: «Studia theologica magno cum successo tractavit. Orationem sacram recte elaboratam decenter recitavit»[33 - Успiшно займався теологiею. Гiдно виголосив ретельно пiдготовлену проповiдь (лат.).].

Отож, вiн вмiе промовляти гарнi протестантськi проповiдi, i вiкарiат iз належним одягом i беретом йому забезпечений. Бажання матерi виконане: йому вiдкрита дорога до свiтськоi або духовноi кар’ери, до амвону або до кафедри.

Але вже з першоi хвилини не лежить у нього серце до служби, нi до духовноi, нi до свiтськоi: вiн хоче лише служiння, вiн знае про свое призначення для проповiдi вищого порядку. Уже в класi «literarum elegantiarum assiduus cultor»[34 - Старанний прибiчник витонченоi лiтератури (лат.).], як свiдчить химерно красномовний диплом, вiн писав вiршi, спершу елегiйно-наслiдувальнi, потiм – полум’яно прямуючи за натхненним польотом Клопштока i нарештi створюючи твори в бурхливих ритмах шиллеровських «гiмнiв до iдеалiв людства»; починае, у перших невпевнених начерках, роман «Гiперiон». І тiльки тут, у цiй пiднесенiй, неземнiй сферi вiдчувае його ясновидний дух рiдну стихiю: з першоi хвилини рiшуче спрямовуе мрiйник кормило свого життя до безмежностi, до недосяжного берега, об який йому судилося розбитися. Нiщо не може його збентежити: з саморуйнiвною вiрнiстю вiн дотримуеться цього таемничого кличу.

Вiд початку Гельдерлiн вiдкидае будь-якiй компромiс професii, будь-яку зустрiч з вульгарнiстю практичноi дiяльностi, вiн вiдмовляеться «згасати в негiдному», вiдмовляеться перекинути хоча б найвужчий мiст мiж прозою суспiльного становища, мiж цивiльною службою i пiднесенiстю внутрiшнього покликання – поетичного служiння:

Мое покликання —
Високих славити, якi в серце вклали мову менi i подяку, —

гордо заявляе вiн. Вiн хоче залишитися чистим у своiй волi i замкнутим у своему ествi. Вiн не хоче «руйнiвноi» дiйсностi, вiн шукае вiчно чистий свiт, шукае разом iз Шеллi

той свiт,
Де музика, почуття, свiтло мiсячне – лише,

де не потрiбнi компромiси, непотрiбне злиття з ницим, де чистий дух може утвердитися в чистiй, пiднесенiй стихii. У цiй фантастичнiй непохитностi, у цiй чудовiй непримиренностi до реального iснування проявляеться бiльше, нiж у кожному окремому вiршi, величний героiзм Гельдерлiна: вiн iз самого початку знае, що, ставлячи таку мету, вiн мае вiдмовитись вiд життевих благ, вiд суспiльного становища, вiд бодай якоiсь забезпеченостi; вiн знае, що легко «бути щасливим з дрiбним серцем»; вiн знае, що вiн приречений залишитися «недосвiдченим у радощах». Але вiн i мислить свое життя не як чесне животiння, а як долю поета: з нерухомим поглядом, спрямованим у височiнь, з непохитним духом у скорботному тiлi, в убогому лахмiтi, стае вiн до незримого вiвтаря, одночасно i жертва, i жрець.

У цiй внутрiшнiй замкнутостi, у таемницi самозбереження чистоти, у прагненнi цiлiсною душею сприйняти цiлiснiсть життя – найсправжнiша, найдiевiша сила цього нiжного, лагiдного юнака. Вiн знае, що поезiя не може досягти безмежностi однiею вiдiрваною i непостiйною часткою серця i духу: той, хто хоче проголошувати божественну iстину, повинен вiддатися iй повнiстю, принести себе в жертву. Для Гельдерлiна поезiя – священнодiйство: справжнiй, покликаний поет повинен вiддати все, чим земля надiляе iнших, – все – за надану йому милiсть близькостi до божества; служитель стихiй, вiн повинен жити серед них, у священнiй вiдчуженостi вiд свiту i просвiтленiй небезпецi. Безмежнiсть можна зустрiчати лише еднiстю: всяке дроблення волi досягае лише нижчих цiлей. З першоi хвилини дух Гельдерлiна осягае необхiднiсть безумовностi: ще до закiнчення iнституту вiн вирiшив не бути пастором, нiколи не пов’язувати себе мiцно з умовами земного iснування i вiчно залишатися лише «хранителем священного вогню». Вiн не знае шляху, але йому вiдома мета. І з дивовижною яснiстю духу усвiдомлюючи всi небезпеки своеi життевоi недосконалостi, вiн знаходить милостиву втiху:

Хiба тобi не однакове все живе?
Хiба Парка[35 - Парки – в римськiй мiфологii богинi долi. Мабуть, початковим було уявлення про одну Парку – богиню народження.] не годуе тебе послужливо?
Так смiливо йди беззбройний
Прямо крiзь життя, не знаючи страху!
Все, що станеться, хай буде на добро тобi!
І твердо вiн стае на шлях своеi долi.

З цiеi непохитноi волi до цiлiсностi життя, до самозбереження чистоти, виростае його власною волею народжена доля, його призначення. Трагiзм i внутрiшнiй розлад рано стають його призначенням тому, що не чужий йому грубий свiт, свiт його ненавистi, стае його головним супротивником: з нестерпним болем у серцi вiн повинен героiчно пронизати боротьбою свое ставлення до найулюбленiших, гаряче люблячих його людей. Справжнi противники його героiчноi волi в боротьбi за життя-поезiю – нiжно його любляча, нiжно любима ним родина, мати i бабуся, найближчi йому люди, яких вiн найменше хотiв би образити в iхнiх почуттях i яких вiн усе ж змушений рано чи пiзно гiрко розчарувати: завжди героiзм людини зустрiчае найнебезпечнiших супротивникiв саме в колi нiжних i дбайливих, щиро доброзичливих людей, якi прагнуть розрядити всяке напруження i дружнiм подихом пригасити полум’я «священного вогню» до рiвня домашнього вогнища. І зворушливо бачити, як – fortiter in re, suaviter in modo[36 - По сутi справи – твердо, по способах – м’яко (лат.).] – непохитний в ествi, але м’який у формах впливу – люблячий син протягом десяти рокiв усiма можливими доводами втiшае своiх близьких i, сповнений вдячностi, вибачаеться, що не може виконати iхне пристрасне бажання i стати пастором. Невимовний героiзм мовчання i спiвчуття в цiй прихованiй боротьбi: цнотливо, навiть боязко, вiн приховуе те, що дiйсно надихае його i загартовуе волю – свое покликання поета.

Про своi вiршi вiн завжди говорить як про «поетичнi дослiди», i обiцянки успiху, якi вiн дае матерi, звучать не надто самовпевнено: «Я сподiваюся, – пише вiн, – коли-небудь стати гiдним вашоi приязнi». Нiколи вiн не хвалиться своiми успiхами: навпаки, вiн завжди згадуе, що вiн тiльки початкiвець: «Я глибоко переконаний, що справа, якiй я служу, благородна, i що вона благотворна для людства, коли досягае справжнього вираження i розвитку». Але мати i бабуся зi свого далека за покiрними словами бачать тiльки факт: без становища у суспiльствi й даху над головою, чужий свiтовi, вiн кидаеться в гонитву за порожнiми химерами. Самотнi вдови день за днем проживають у своему скромному будиночку в Нюртiнгеннi, рiк-у-рiк вiдкладають дрiбнi срiбнi монети, вiдмовляючи собi в iжi, в одязi i теплi, щоб дати можливiсть вчитися талановитому хлопчиковi. Із задоволенням вони читають його шанобливi шкiльнi листи, радiють його успiхам i схваленню вчителiв, вони сповненi гордостi, коли з’являються у пресi його першi вiршi. І вони мрiють, що тепер, отримавши освiту, вiн скоро стане вiкарiем, одружиться на миловиднiй бiлявцi i вони щонедiлi з гордiстю будуть слухати, як вiн проповiдуе з амвона слово Боже в якомусь швабському мiстечку. Гельдерлiн знае, що повинен зруйнувати цю мрiю, але вiн не виривае ii безжально з дорогих рук: м’яко, наполегливо вiн усувае будь-яке нагадування про таку можливiсть. Вiн знае, що, незважаючи на всю iхню любов, вони все ж пiдозрюють у ньому неробу, i вiн намагаеться пояснити iм свое покликання, пише iм, що «в своiй бездiяльностi вiн не належить собi i не дозволяе собi лише приемне проведення часу за рахунок iнших». У вiдповiдь на iхнi сумнiви вiн завжди в найурочистiших виразах пiдкреслюе серйознiсть i моральнiсть своеi дiяльностi: «Повiрте менi, – шанобливо пише вiн матерi, – що я не легковажу вами, i що мене часто турбуе прагнення зробити свiй життевий план вiдповiдним до ваших побажань». Вiн намагаеться переконати рiдних, що вiн «теперiшньою своею дiяльнiстю так само служить людям, як служив би як пастор», проте глибоко в душi вiн знае, що нiколи йому не вдасться iх переконати. «Це не впертiсть, – стогне його серце, – це призначене моею природою i моiм теперiшнiм становищем. Природа i доля – це единi сили, яким нiколи не слiд вiдмовляти в покорi». Та все ж самотнi старi жiнки не полишають його: зiтхаючи, вони посилають блудному синовi своi заощадження, перуть його бiлизну i в’яжуть йому шкарпетки; багато таемних слiз i сподiвань уплетено в iхне в’язання. Але минають роки, а iхне дитя все в мандрах i перебиваеться випадковою роботою, вiддаючись тим же химерам, i вони – iм теж властива м’яка наполегливiсть iхнього дитяти – знову стукають до нього з колишнiм проханням. Вони не хочуть вiдвернути його вiд поетичних вправ, – несмiливо зауважують вони, – але вважають, що вiн мiг би з’еднати iх з посадою пастора: вони наче передбачають iдилiчну резин’яцiю[37 - Резин’яцiя (з фр.) – повна покiрнiсть долi, покiрлива смиреннiсть.] Мерiке[38 - Мерiке Едуард-Фрiдрiх (1804—1875) – нiмецький поет, у творчостi якого мотиви iдилiчного вдоволення життям е досить сильними. Довгi роки був сiльським пастором, потiм – викладачем лiтератури в жiночому пансiонi в Штутгартi.], який зумiв роздiлити життя мiж поезiею i свiтом. Але тут вони торкаються творчоi таемницi Гельдерлiна, його вiри в нероздiльнiсть жрецького служiння, i, як таемне знання, вiн розгортае свiй прапор: «Багато, – пише вiн матерi у вiдповiдь на ii умовляння, – людей сильнiших, нiж я, пробували бути дiловими людьми або чиновниками i водночас поетами. Але iм доводилося рано чи пiзно жертвувати одним заради iншого, i, у всякому разi, це було недобре… бо, жертвуючи службою, вони вчиняли нечесно стосовно iнших, жертвуючи мистецтвом, вони грiшили проти свого природного, посланого iм Богом призначення, а це такий же грiх, i навiть бiльший, нiж грiх вiдносно плотi». Але ця таемнича велична переконанiсть у своему призначеннi не справджуеться анiнайменшим успiхом: Гельдерлiн досягае двадцятип’ятирiчного, тридцятирiчного вiку, – i все ще жалюгiдний магiстр i дармоiд, як хлопчик, вiн повинен дякувати iм за надiслану «сорочечку», носовi хустки i шкарпетки i вислуховувати рiк за роком все сумнiшi закиди розчарованих у ньому близьких. З мукою вислуховуе вiн iх i в розпачi стогне, звертаючись до матерi: «Я б хотiв, щоб ви нарештi вiдпочили вiд мене», – i все ж знову i знову вiн мусить стукати в единi дверi, вiдкритi для нього у ворожому свiтi, i знову вiн заклинае iх: «Майте ж терпiння зi мною». І нарештi вiн безсило опускаеться бiля цього порога, як розбитий бурею човник на морське дно. Його боротьба за життя в iм’я iдеалу коштувала йому життя.

Героiзм Гельдерлiна невимовно прекрасний тому, що вiн чужий гордостi i вiрi в перемогу: вiн знае лише свое призначення, чуе таемний поклик, вiн вiрить у покликання, а не в успiх. Нескiнченно далекий вiд усякоi самовпевненостi, нiколи вiн не вiдчувае себе невразливим Зигфрiдом[39 - Зигфрiд, герой давньогрецького епосу «Пiсня про Нiбелунгiв», став невразливим, занурившись у кров дракона, якого вбив.], проти якого безсилi списи долi, нiколи вiн не бачить себе переможцем, трiумфатором. Саме почуття загибелi, що вiчною тiнню супроводжуе його на життевому шляху, придае його боротьбi героiчну мiць. Не слiд змiшувати вiру Гельдерлiна в поезiю як вищий сенс життя з вiрою поета в своi власнi сили: фанатизм, з яким вiн довiряеться своему призначенню, протистоiть скромностi в оцiнцi свого обдарування. Йому докорiнно чужа мужня, майже хвороблива самовпевненiсть Нiцше, який поставив собi за девiз формулу: Pauci mihi satis, unus mihi satis, nullus mihi satis[40 - Менi потрiбнi деякi, менi потрiбен один, менi не потрiбен нiхто (лат.).] – швидкоплинне слово може збентежити його дух i змусити засумнiватися у своему талантi, холоднiсть Шиллера засмучуе його на довгi мiсяцi. Як хлопчик, як школяр, вiн схиляеться перед пересiчними вiршомазами, навiть перед Нейфером, – але за цiею особистою скромнiстю, за цiею крайньою м’якiстю характеру криеться непохитна як сталь воля до поезii, готовнiсть до жертовного служiння.

«О мiй милий, – пише вiн друговi, – коли ж нарештi зрозумiють, що вища сила у своему проявi – водночас i вища скромнiсть, i що божественне, вирiзняючи, завжди мiстить певну частку смирення i скорботи!» Його героiзм – це не героiзм воiна, не героiзм насильства, а героiзм мученика, радiсна готовнiсть прийняти страждання за незримi цiнностi, готовнiсть йти на загибель за свою вiру, за iдею.

«Воля твоя нехай здiйсниться, доле!» – з цими словами благоговiйно схиляеться вiн, непохитний перед створеною ним долею. І я не знаю бiльш благородноi форми героiзму на землi, нiж ця едина, не закривавлена i ницою жагою могутностi: вища мужнiсть духу – це героiзм без насильства, не безглуздий заколот, а добровiльне пiдпорядкування нездоланнiй i освяченiй визнанням необхiдностi.




Мiф про поезiю


Люди цього не навчили,

Тягне, нескiнченно люблячи, святе серце

Мене до нескiнченного.


Нiхто з нiмецьких поетiв не вiрив так гаряче в поезiю i ii божественне начало, як Гельдерлiн, нiхто не захищав iз таким фанатизмом ii безумовнiсть, ii непоеднуване з земним: всю свою бездоганну чистоту вiн екстатично вкладае в поняття поезii. Як це не дивно, цей шваб, цей кандидат на посаду протестантського пастора, володiе цiлком античним ставленням до незримого, до вищих сил, вiн вiрить набагато глибшою вiрою в «батька ефiру» i всемогутнiй рок, нiж його однолiтки, нiж Новалiс i Брентано у свого Христа. Поезiя для нього те саме, що для них Євангелiе, одкровення останньоi iстини, п’янка таемниця, надприроднi дари, що полум’яно присвячують i причащають земну плоть безмежностi. Навiть для Гете поезiя – тiльки частка буття, для Гельдерлiна ж вона – абсолютний його сенс, для одного – тiльки особиста потреба, для iншого – потреба понадособиста, релiгiйна. У поезii вiн з трепетом пiзнае дихання божества, яке заплiднюе землю, у поезii – едину гармонiю, в якiй у милостивi митi виражаеться i переплавляеться одвiчний розлад буття. Як ефiр, фарбуючи, наповнюе прiрву мiж небом i землею, незримо згладжуючи жахливу порожнечу, що зяяла б мiж зоряною сферою i нашою планетою, так поезiя заповнюе прiрву мiж вершиною i низовиною духу, мiж божеством i людиною. Поезiя – повторюю – для Гельдерлiна не тiльки музична приправа життя, прикраса духовного тiла людства, а втiлення вищоi доцiльностi i вищого сенсу, всезберiгаюче i творче начало; тому присвятити iй життя – означае зробити гiдне жертвопринесення. Тiльки величчю цього погляду пояснюеться велич героiзму Гельдерлiна.

Невiдступно створюе Гельдерлiн у своiй поезii цей мiф поета, i тiльки вiдтворивши його, ми можемо осягнути пристраснiсть його свiдомостi, вiдповiдальностi, спрагу цiлiсностi, пронизливiсть його життя. Для нього, для побожного шанувальника «вищих сил», свiт подiлений на двi частини, як в грецькому, платонiчному вимiрi. У височинi «боги розкошують у вiчному сяйвi», недоступнi i все ж причетнi до людського життя. Внизу перебувае i працюе вiдсталий натовп смертних у безглуздому колесi повсякденностi.

Блукае вночi, живе наче в обителi Орка[41 - Орк – римське божество, те саме, що в давньогрецькiй мiфологii Аiд.],
Не вiдаючи бога, наш рiд.
До роботи прикутий
Кожен сам i в галасливiй своiй майстернi чуе вiн
Тiльки себе одного, наполегливо руками
Далi без зупинки працюють, але марно, але марно:
Безплiдна, як фурii, праця завжди залишаеться нещасним.

Як у вiршi Гете, свiт подiлений на свiтло i нiч, поки зоря не «зглянеться над мукою», поки не вiдновиться зв’язок мiж двома сферами. Бо космос залишився б подвiйно самотнiм, самотнiстю богiв i самотнiстю людей, якби не виникав мiж ними швидкоплинно-милостивий зв’язок, якщо б вищий свiт не вiдображав свiт нижчий, а нижчий свiт – свiт пiднесений. І боги у височинi, «блаженствуючи у вiчному сяйвi», – i вони не цiлком щасливi: вони не пiзнають себе, поки iншi iх не пiзнають:

Наче героям вiнок, так завжди священним стихiям
Потрiбно для слави серце людей, сповнених почуттям.

Так прагне нице у височiнь, пiднесене – до низького, дух – до життя, i життя пiдноситься до духу: всi предмети безсмертноi природи позбавленi сенсу, доки вони не пiзнанi смертними, якi не закоханi земною любов’ю. Троянда тодi тiльки стае справжньою трояндою, коли притягае радiсний погляд, вечiрня зоря тодi тiльки стае прекрасною, коли вiдблискуе в зiницi людського ока. Як людина, щоб не загинути, потребуе божественного, так i божество, щоб стати реальним, потребуе людини. Так божество створюе свiдкiв своеi могутностi, уста, що вiддають йому хвалу, поета, який робить його iстинним божеством.

Це основне ядро поглядiв Гельдерлiна – як майже всi його поетичнi iдеi – можливо, запозичене, бере свiй початок з «колосального шиллерiвського духу». Але наскiльки розширене холодне визнання Шиллера —

Чи не мав друзiв творець свiту,
Занудьгував – i створив духiв клiру,
Дзеркала святi святостi його —

в орфiчному баченнi Гельдерлiна – у мiфi про народження поета:

І невимовним, i одиноким
В марнiй темрявi залишився б той,
Хто знамена i блиски блискавок
І воду тримае у своiх руках,
Як думки, святий отче,
Нiде вiн не вiдкрився б серед живих,
Коли б для пiснi слухачiв не мало серце.

Вiдтак, не вiд туги, не вiд ледарськоi нудьги створюе собi божество поета – у Шиллера ще пануе уявлення про мистецтво як про якусь пiднесену «гру», – через необхiднiсть: немае божества без поета, через нього воно стае божеством. Поезiя – тут ми торкаемося найглибшого ядра серед iдей Гельдерлiна – це свiтова необхiднiсть, вона не творiння всерединi космосу, вона – космос. Не заради забави посилають боги поета, а в силу необхiдностi: вiн потрiбен iм, «посол еднаючого слова»:

Безсмертя свого
Досить богам, i коли
Чого-небудь потребують вони,
Те тiльки в людях i героях
Та iнших смертних.
Бо Нiчого блаженнi не вiдчувають,
І повинен, коли дозволено
Сказати таке, божим iменем
Інший вiдчути за них,
І вiн потрiбен iм.
Вiн iм потрiбен, богам, але i людям
потрiбнi поети, i святi речi,
В яких зберiгаеться життя вино – дух Героiв.

У них зливаеться те й iнше, вище i нижче, вони дозволяють дисонанс у необхiдну гармонiю, у спiльнiсть, бо:

Спiльного духу думи лежать,
Тихо стихаючи в душi поета.

Так i перебувае обраний i вiдторгнутий мiж самотнiстю i самотнiстю, цей створений земним, пронизаний божественним образ поета, покликаного споглядати божественне в божественних формах, щоб у земних видах вiдкрити його землi. Вiд людей вiн втiкае, богами вiн покликаний: його буття – посланництво, вiн – дзвiнкий щабель, по якому «як по сходах, сходять небеса». У поетi тьмяне людство символiчно переживае божество: як у таiнствi святих дарiв, у його словi куштуе воно плоть i кров – нескiнченностi. Тому i е незрима жрецька пов’язка навколо його чола i непорушна обiтниця чистоти.

Цей мiф про поета служить духовним центром свiту Гельдерлiна: крiзь всю свою творчiсть непохитно проносить вiн цю непорушну вiру в жрецьке призначення поезii; звiдси ця безсумнiвна священнодiйнiсть, урочистiсть його моральноi постави. Кожен вiрш починаеться пiднесено: у ту мить, коли в поезii вiн звертае свiй дух до небес, вiн вiдчувае себе вже непричетним землi, тiльки глашатаем, який вiщуе людству волю вищих сил. Хто хоче бути «голосом богiв», «герольдом героя» або (як вiн десь говорить) «мовою народу», той повинен володiти пiднесенiстю мови, урочистiстю постави, чистотою провiсника богiв; з незримих сходiв храму вiн звертаеться до незримого, незлiченного сонму, до примарного натовпу, до омрiяного народу, який повинен виникнути з реального, бо «вiчне створюють поети». Вiдтодi, як замовкли боги, iхнiм iм’ям i словом промовляють скульптори вiчного в земнiй повсякденностi. Тому так урочисто, пiднесено звучать його вiршi, i бiлоснiжнi вони, як шати жреця, навiть без прикрас. Тому вiн сам говорить у вiршах нiби високою мовою. І цього стилю послання не вiдняли у Гельдерлiна навiть роки життевого досвiду. З тими роками лише затуманюеться, затьмарюеться, трагiчно забарвлюеться його мiф: поступово приходить вiн до свiдомостi, розумiе, що посланництво – не безтурботне блаженство обраних, як марилося йому в весняному блиску юностi, а героiчний рок. Те, що юнаковi здавалося лише благодатною милiстю, те зрiлий чоловiк пiзнае як жахливо прекрасний бiг по краю урвища, серед похмурих хмар вищих сил, пiд блискавками фатуму i гнiвним громом надприроднiх, вищих сил —

Вони, що нам небесний дають вогонь,
Вони i бiль священний нам дарують.

Вiн усвiдомлюе: бути покликаним до жрецького служiння означае бути позбавленим щастя. Обраного помiчено, як дерево в безконечному лiсi червоним знаком для сокири: справжня поезiя кидае виклик долi, i тому лише той може бути iстинним поетом, хто свiдомо жертвуе легкiстю i мiрою життя i сам вiддаеться грi вищих сил. Тiльки той, хто сам береться ректи iм трагiчний героiзм, хто вiд затишку домашнього вогнища прямуе в грозу, щоб слухати заклики богiв, – тiльки той стане героем. Уже Гiперiон каже: «Вiддайся генiю один раз, i вiн порве всi ланцюги, що зв’язують тебе з життям», – але лише Емпедокл, лише затьмарений Гельдерлiн усвiдомлюе жахливiсть прокляття, посланого богами на того, хто «бачить божество в божествi»:

Але iхнiй закон
У тому, щоб власний будинок
Зруйнував той, i все миле
Прокляв, як ворог, i батька, i сина
Пiд уламками поховав.
Хто хоче уподiбнитися iм i не
Страждати вiд несхожостi, мрiйник.

Поет, торкаючись первозданноi моцi вищих сил, постiйно пiддаеться небезпецi: вiн немов громовiдвiд, який своiм единим тонким, спрямованим у височiнь вiстрям притягуе блискучi спалахи всесвiту, бо вiн, посередник, мусить, «пiснею надiлений», смертним «донести небесне полум’я». Величним викликом зустрiчае вiн, вiчно самотнiй, зловiснi сили, i його атмосферна насиченiсть iх згущеною вогненнiстю стае майже смертельною. Бо вiн не мае влади за мовчанням приховати пробуджене в ньому полум’я, пекуче слово пророка —

Вiн себе пожер би,
Боровся б сам з собою,
Бо не терпить
Полону небесний вогонь нiколи, —

та й не владний вiдкрити до кiнця приховане; мовчання про божество було б образою святинi, але так само й повне одкровення – було б зрадою богiв. Божественне, героiчне вiн повинен шукати серед людей, терпiти iх буденнiсть, не втрачаючи надiю на людство; вiн мусить вiддавати хвалу богам i прославляти велич тих, хто його, вiсника богiв, залишае в земнiй скорботi на самотi. Але слово i мовчання, те й iнше стае для нього святим стражданням: поезiя – не блаженна свобода, як мрiялося юнаковi, не радiснi часи, а сумний священний обов’язок, рабство обраних. Хто одного разу дав обiтницю служiння, залишаеться скутим назавжди; нiколи вiн не зiрве з себе Нессiв одяг[42 - Натяк на мiф про загибель Геракла, який загинув, вдягнувши плаття, просочене отруйною кров’ю вбитого iм кентавра Несса.] поезii: вiн би спалив себе (доля Геракла i всiх героiв). Вiн не може нi переступити, нi вiдступити: рок тяжiе над обранцем богiв.

Вiтак Гельдерлiн просякнутий свiдомiстю своеi трагiчноi долi; як у Кляйста i Нiцше, трагiчне почуття загибелi рано опановуе владу над його життям i кидае зловiсну тiнь на десятилiття вперед. Але цей м’який, слабкий онук пастора, як i син пастора Нiцше, мае класичну мужнiсть: як i Прометей, вiн хоче помiрятися силою з неосяжним. Нiколи вiн не намагаеться, подiбно Гете, притлумити демонiзм, що переповнюе його iстоту, вигнати або приборкати його.

Гете постiйно тiкае вiд своеi долi, вiн хоче врятувати дорогоцiнний скарб життя, якому вiн довiрений, – а Гельдерлiн вступае в единоборство з бурею з окутим сталлю духом i водночас беззбройний: чистота – едина його зброя. Смiливо i все ж благоговiйно (це чудове спiвзвуччя пронизуе всю його долю i кожен його вiрш) вiн пiднiмае голос для гiмну, щоб нагадати братам i мученикам поезii про святу вiру, про героiзм вищоi вiдповiдальностi, про героiзм iхнього покликання:

Не можна вiдрiкатися вiд стремлiння
Нам благородного – перетворювати
Все грубе на божественне в нас.

Не таемно, не нещирiстю серця, не бережливим збереженням буденного щастя – неймовiрною цiною купуеться найвища нагорода. Поезiя – виклик долi, благоговiння i смiливiсть водночас: хто веде бесiду з небесами, той не повинен боятися iхнiх блискавок i неминучостi фатуму:

І ми, поети, маемо пiд божою
Грозою з оголеною головою
Стояти i своiми руками промiнь батька
Ловити i людям у пiсню надiлений
Небесний дар пiдносити.
Тут ми однi, адже чистi серцем,
Як дiти, i безгрiшнi нашi руки,
І промiнь батька не обпiкае нас, чистий,
І вражене стражданням божим,
Страждаючи, залишаеться мiцним серце.




Фаетон[43 - Фаетон – в грецькiй мiфологii син бога сонця Гелiоса. Щоб довести свое походження вiд Гелiоса, Фаетон взявся керувати сонячною колiсницею батька i загинув, спалюваний вогненним жаром, ледь не згубивши землю, в страшному полум’i.] або натхнення


Натхнення, ми з тобою

Входимо немов у тишу могил

І пливемо з твоею хвилею

У тихiй радостi без сил.

Але, коли нас кличуть Ори,

З новою гордiстю встаемо

І горимо, як зiрок вiзерунки,

У коротких сутiнках нiчних.


До такоi героiчноi мiсii, яка в мiфi Гельдерлiна придiлена поетовi, юний мрiйник – навiщо штучно приховувати? – приступае, по сутi, з дуже скромним поетичним хистом. Нiщо в духовнiй поставi i в поетичнiй поведiнцi двадцятичотирирiчного магiстра не вказуе на яскраву iндивiдуальнiсть: форма його перших вiршiв, аж до окремих образiв, символiв i навiть слiв, майже з недозволеною близькiстю вiдтворюе поетичнi зразки його тюбiнгенського перiоду – оди Клопштока, дзвiнко-стрiмкi гiмни Шиллера, нiмецьку просодiю Оссiана. Його поетичнi мотиви бiднi, i тiльки юнацький запал, з яким вiн повторюе iх у все бiльш i бiльш пiднесених варiацiях, приховуе вузькiсть його духовного горизонту. І уява його витае в невизначеному i потусторонньому свiтi: боги, Парнас, батькiвщина утворюють замкнене коло його мрiй, навiть слова, епiтети «небесний», «божественний» повертаються з нав’язливою монотоннiстю. Ще менш розвинена у нього розумова сторона, яка перебувае в повнiй залежностi вiд Шиллера i нiмецьких фiлософiв; лише пiзнiше похмурим полум’ям спалахуе в глибинi його ночi таемнича лапiдарнiсть, немов пророче мовлення оракула – не виявлення власного духу, а нiби орфiчна мова духу всесвiту. Найсуттевiшi елементи форми не представленi хоча б у початках; чуттевi образи, гумор, знання людей, словом – все, що виходить iз земноi сфери, i, оскiльки Гельдерлiн, у силу впертого iнстинкту, вiдкидае будь-яке злиття з життям, ця вроджена слiпота до життя пiдвищуеться до ступеня абсолютного примарного стану, створюе iдеальну iдеологiю свiту. Солi та хлiба, тiнi i свiтла, фарб немае в тканинi його вiрша: незмiнно залишаеться вона ефiрною, примарною, невагомою, i найпохмурiшi роки передають йому тiльки таемниче безтiлесну хмарнiсть, якусь легкiсть.

І кiлькiсно його творчiсть мiзерна, часто перериваеться втомою почуттiв, тупою меланхолiею, розладом нервiв. Поруч iз первiсною, соковитою насиченiстю Гете, чиi вiршi несуть у зародку всi струменi й соки життя, поруч з цiею родючою, сильною рукою обробленою нивою, яка, подiбно до вiдкритого поля, всмоктуе i сонце, i вологу, i всi небеснi дари, – поетичне надбання Гельдерлiна здаеться особливо бiдним: можливо, единий раз в iсторii нiмецького духу з настiльки незначних поетичних задаткiв розвинувся такий великий поет. Його «даних» – як кажуть про спiвакiв – не вистачало. Його мистецтво – у володiннi цими даними. Вiн був слабшим за iнших, але в його душi виростали крила, що пiдносили його в небеса. Його обдарування було позбавлене своерiдноi тяжкостi, тому воно було здатне до безмежного пiдйому; генiй Гельдерлiна – можливо, не генiй мистецтва, скорiше – чудо чистоти. Його генiй – натхнення, незримий полiт. Тому природне обдарування Гельдерлiна не пiддаеться фiлологiчному вимiру – нi в сенсi широти, нi в сенсi повноти. Гельдерлiн – перш за все проблема iнтенсивностi. Його поетична фiгура здаеться (порiвняно з iншими, м’язистими i мiцно складеними) немiчною; поруч з Гете i Шиллером, з мудрими i багатогранними, бурхливими i потужними генiями, вiн здаеться наiвно простодушним i начебто безсилим, подiбно до Франциска Ассiзького[44 - Франциск Ассизький (1182—1226) – засновник ордена францисканцiв; проповiдував евангельську бiднiсть, смиреннiсть, любов до ближнього i до всiеi природи.], лагiдним, немудро-праведним поруч iз гiгантськими стовпами церкви, поруч iз Фомою Аквiнським[45 - Фома Аквiнський (1225—1274) – найвiдомiший богослов середньовiччя, творець офiцiйного релiгiйно-католицького свiтогляду.], Бернаром Клервосським[46 - Бернард Клервоський (1113—1153) – настоятель монастиря в Клерво, викривач порокiв духовенства i радник пап. Канонiзований католицькою церквою.], Лойолою[47 - Ігнатiй Лойола (1491—1556) – засновник ордена езуiтiв, творець основ езуiтського виховання i безпринципноi моралi цього ордену.], поруч iз великими будiвничими соборiв середньовiччя. Як у Франциска, у нього тiльки ангельски чиста нiжнiсть, тiльки безмiр братнього почуття в стихii, але також i справдi францискiйська, беззбройна сила захоплення, екстатичного пiднесення над тiсною долиною. Подiбно до нього, вiн художник без мистецтва, могутнiй однiею лише силою евангельськоi вiри у вищий свiт, тiльки силою героiчного зречення – зречення юного Франциска на Ассiзькiй площi[48 - Епiзод iз життя святого Франциска; юнак, що розтратив батькiвськi грошi на вiдновлення каплицi, був вiдданий батьком пiд суд, пiсля чого публiчно вiдрiкся вiд родини i вiд свiту, проголосивши своiм батьком «батька небесного».].

Отож, не часткова обдарованiсть визначила Гельдерлiну покликання поета, не одне тiльки поетичне обдарування, а здатнiсть до екстатичноi концентрацii всiх душевних сил, всього ества в пiднесений стан, надзвичайна сила вiдштовхування вiд землi, самозабуття в безмежному. Гельдерлiн творить не з кровi i не з нервiв, не з сокiв свого тiла, не з чуттевих даних, не з власного, особистого переживання: його творчiсть виникае з вродженого, судомного натхнення, з одвiчноi туги за недосяжною висотою. Для нього не iснуе особливо поетичних предметiв, тому що весь свiт вiн бачить поетично i тiльки поетично переживае. Весь свiт уявляеться йому неосяжною героiчною поемою, все, що вiн запозичуе вiд нього у своiх пiснях, – пейзаж, потiк, людина i почуття – неминуче вбираеться в героiчнi форми. Ефiр для нього «батько», як сонце «брат» для Франциска; джерело i камiнь вiдкриваються йому, нiби древньому греку, як дихання вуст i полонена мелодiя. Та самi буденнi предмети, до яких вiн торкаеться лунким словом, стають таемниче причетними до платонiвського свiту iдей, стають примарними, мелодiйно тремтять у сяючому свiтлi мови, яка лише за назвою схожа зi звичною мовою повсякдення, його слово виблискуе невiдомою свiжiстю, нiби ранкова роса на лузi, ще не зачеплена людським поглядом. Нiколи, нi до нього, нi опiсля, не створювала нiмецька поезiя таких окрилених, таких пiднесених над землею наспiвiв: немов iз пташиного польоту, з духовних висот, бачить вiн всi предмети, зi священних висот, до яких мрiйливо прагне його душа усiею силою пекучого почуття. Тому всi його образи здаються незбагненно звiльненими вiд сили тяжiння сновидiннями, нiби духами свого ества: нiколи Гельдерлiн (i в цьому його велич i так само – його обмеженiсть) не навчився бачити свiт. Завжди вiн творив його сам. Знання про нього вiн не досяг нiколи, назавжди вiн залишився мрiйником, духовидцем. Але саме незнання дiйсностi дало йому магiчну владу – вiчно передбачати ii в бiльш чистих формах, втiлювати в земну оболонку ii вiдображення в мрiях iнших сфер, не торкаючись до неi нi грубою рукою, нi допитливим серцем.

Ця велична здатнiсть до внутрiшнього пiдйому – едина i своерiдна мiць Гельдерлiна; нiколи вiн не перебувае в низькому, у повсякденному, у земнiй буденностi життя, завжди, окрилений, пiдноситься до вищого свiту (в свою вiтчизну). Вiн поза дiйснiстю, у нього своя власна сфера – йому звучить потойбiчний свiт. Нестримно прагне вiн у височiнь:

О, мелодii моi, нескiнченнi,
За вами, за вами лечу.

Як стрiла з натягнутого лука, вiн спрямовуеться в небо, за межi зримого: йому потрiбна висота, щоб вiдчути свое справжне «я» (яке мариться йому в якомусь неосяжному просторi, у фантастичнiй вишинi). Про те, що така налаштованiсть створюе безперервну напругу, сказав би навiть – грiзний стан iдеальноi екзальтацii, говорять уже найпершi, раннi свiдчення. Шиллер iз першоi зустрiчi зазначае, скорiше засуджуючи, нiж схвалюючи, цю палкiсть поривiв i шкодуе про вiдсутнiсть сталостi та обгрунтованостi. Але для Гельдерлiна цi «невимовнi захоплення, коли земне життя вiдходить, i немае бiльше часу, i розкутий дух стае божеством», цi судомнi стани самовознесенiння – рiдна стихiя. «Вiчний прилив i вiдлив», вiн може бути поетом лише в зосередженостi всiх душевних сил. Без натхнення, у години свого повсякденного життя, Гельдерлiн – найнещаснiша, ув’язнена, найпохмурiша людина, у хвилини захоплення – найблаженнiша, найвiльнiша особистiсть.

Проте його натхнення, власне кажучи, безпредметне: його змiст вичерпуеться самим станом. Вiн надихаеться лише тодi, коли оспiвуе натхнення. Воно для нього одночасно суб’ект i об’ект, позбавлений форми, бо вiн виник з вiчностi i повертаеться у вiчнiсть. Навiть у Шеллi, найбiльш близького йому лiричного генiя, натхнення бiльш пов’язане з землею: для нього воно ототожнюеться з громадськими iдеалами, з вiрою в розкрiпачення людини, у свiтовий розвиток. Натхнення Гельдерлiна йде в ефемерну сферу так само, як дим пiднiмаеться до неба; воно переживае себе як найяскравiше, як божественне вiдчуття щастя на землi, воно славить себе, насолоджуючись собою, i насолоджуеться собою в пiснi. Тому Гельдерлiн невпинно описуе свiй власний стан, його поезiя – нестихаючий гiмн творчiй силi, приголомшлива скарга на безплiднiсть, бо – «боги вмирають, коли вмирае натхнення».

Поезiя для нього нерозривно пов’язана з натхненням, i натхнення може виливатися лише в пiснi: тому воно (в повнiй згодi з його мiфом про свiтову потрiбнiсть поета) е виразом особистостi, як i всього людства. «Про дощ небесний, про натхнення! ти повернеш нам весну народiв», – мрiе вже Гiперiон, i Емпедокл знаменуе лише невимовний контраст мiж божественним (тобто творчим) i земним (тим, що не цiнуеться) почуттям. Своерiднiсть його натхнення чiтко вписана в цю трагiчну поему. Вихiдна точка творчостi – це дражливе, безрадiсне i безболiсне вiдчуття внутрiшнього споглядання, поглибленого сновидiння:

І без бажань бродить
Вiн у свiтi власному, вiн за кольорами
Йде в божественному спокоi, повiтря
Щасливе боiться потривожити.

Вiн не вiдчувае навколишнього свiту; тiльки в ньому самому наростае таемнича сила пiдйому: перед ним безмовний свiт, i з самого себе, у ньому радiсть пiдiймаючи, натхнення зростае, поки творчий захват поночi, як iскру, висiкае думка.

Отже, не з переживання, не з iдеi, не з волi запалюеться в Гельдерлiнi творчий iмпульс – «з себе зростае» натхнення. Воно займаеться не з дотику до вiдомого об’екту: «ненавмисно» блисне незбагненна мить, коли незабутнiй,

несподiваний над нами генiй
Спустився творчий, i наша
Нiмiе думка, i немов
Вiд блискавок здригаеться тiло.

Натхнення – це полум’я, яке впало з небес, займання вiд блискавки. І ось Гельдерлiн малюе божественний стан палання, згоряння земноi пам’ятi у вогнi екстазу:

Тут богом вiдчувае вiн
Себе у своiй стихii, i захват його —
Божественний наспiв.

Роздробленiсть iндивiда подолана, «небо людини» досягае едностi почуття («злитися воедино iз всесвiтом – у цьому життя божество, це небо людини», – говорить його Гiперiон). Фаетон, символiчний образ його життя, досяг зiрок у вогненнiй колiсницi, вже звучить навколо нього музика сфер; у цi творчi екстатичнi митi Гельдерлiн досягае апогею свого iснування.

Але до цього почуття блаженства пророчо домiшуеться передчуття падiння, вiчне очiкування загибелi. Вiн знае, що таке горiння, проникнення в таемницю богiв, ця трапеза безсмертних, нектар i амброзiя, смертним даеться лише на короткий термiн. Передчуваючи закони долi, вiн пояснюе свою:

Може тiльки на мить пiзнати повноту людина.
Мрiею про неi вона живе з того часу.
Бурхлива мандрiвка в колiсницi
Феба неминуче призводить – загибель Фаетона! – до падiння в безодню.
Бо навряд чи нетерплячi молитви
Нашi люблять боги.

І тепер генiй, ясний i благотворний, показуе Гельдерлiну iнший свiй бiк – темнi сутiнки демона. Гельдерлiн завжди повертаеться з поезii в життя розбитим; подiбно Фаетону, вiн падае не на рiдну землю, а набагато глибше, у безмежне море меланхолii. Гете, Шиллер, всi вони повертаються з поезii немов з подорожi, з iншоi краiни, iнодi стомленi, але все ж з бадьорим духом; Гельдерлiн падае з творчого польоту немов з хмар, i розбитий, поранений, таемничим вигнанцем пробуджуеться в реальному свiтi. І це пробудження вiд ентузiазму рiвносильне вмиранню душi; впавши з небес, вiн iз подвоеною чутливiстю вiдчувае образи реального життя, тьмяного i грубого: «Боги вмирають, коли вмирае натхнення. Помер Пан, коли вмирае Психея». Реальне життя не варте переживань, поза екстазом все бездушне i мертве.

Тут – наче в надмiрному протиставленнi нечуваноi сили екзальтацii, властивоi органiзму Гельдерлiна, – прихована зовсiм своерiдна туга поета, яку, по сутi, не можна назвати меланхолiею або патологiчним затьмаренням розуму. Вона виникае i живиться, так само, як i його екстаз, тiльки «з себе»; i вона не залежить вiд припливу переживань (не слiд переоцiнювати епiзод iз Дiотiмою[49 - Дiотiма (грец. – «богобоязлива») – пiд цим iм’ям Гельдерлiн оспiвав у своiй поезii Сюзетт Гонтар, уроджену Боркенштейн (1769—1802), з якою познайомився в 1795 р. у Франкфуртi в ii будинку, де жив як домашнiй вчитель. Ім’я Дiотiма запозичене iм з дiалогу великого грецького фiлософа Платона «Бенкет». У цьому дiалозi Дiотiма з Мантiнеi розкривае Сократу сутнiсть любовi. Треба сказати, що Гельдерлiн подiляв фiлософське вчення Платона про любов, згiдно з яким слiд «цiнувати красу душi вище, нiж красу тiла», а мета любовi е «споглядання вищоi краси».]!). Його туга не що iнше, як стан реакцii пiсля екстазу, i неминуче вiн мусить бути безплiдним: якщо в митi пiдйому вiн вiдчувае близькiсть безмежностi, то в безплiдному станi вiн усвiдомлюе свою нескiнченну вiдчуженiсть вiд життя. І, гадаю, так можна визначити його тугу: почуття безмiрноi вiдчуженостi, туга вигнаного ангела, дитяча жалоба за незримою небесною батькiвщиною. Нiколи Гельдерлiн не намагаеться поширити свою тугу за межi свого «я», так, як це робили Леопардi, Шопенгауер i Байрон, обернувши ii в свiтовий песимiзм («до свiту ворожнеча ворожа менi»); нiколи не наважуеться вiн у своему благоговiннi вiдкинути як безглузду якусь частину святого всесвiту: лише себе вiн вiдчувае чужим реальному, практичному життю. У нього немае iншоi зрозумiлоi людям мови, крiм пiснi: простою, розмовною мовою вiн не може висловити свою особистiсть. Тому творчiсть для Гельдерлiна – абсолютна проблема iснування, поезiя – единий «втiшний притулок» для створеного небом вигнанця з неба на землю, нiколи поет не вимовляв щире «Veni creator spiritus»[50 - «Я прийшов, творчий дух» (лат.) – слова одного з найпоширенiших католицьких церковних пiснеспiвiв.], бо Гельдерлiн знае, що творчiсть нiколи не даеться йому зсередини, з бажання; тiльки зверху, як ширяння ангелiв, може осяяти його генiй. Поза екстазом вiн слiпо блукае безбожним свiтом. «Пан помер для нього, коли вмирае Психея», життя – сiра купа шлаку, без проблискiв полум’я «квiтучого духу». Але його печаль безсила проти свiту, його туга позбавлена музики: поет ранковоi зорi, вiн замовкае в сутiнках. І так вiн поступово спускаеться по темнiй течii, нетлiнний труп свого «я», поет до останньоi години свого життя, але безсилий висловити себе, Гельдерлiн iз надламаними крилами, Скарданеллi, трагiчний привид.

Вайблiнгер[51 - Вайблiнгер Вiльгельм Фрiдрiх (1804—1830) – нiмецький поет, автор фiлософського роману «Фаетон», який вiн написав у роки навчання в Штутгартськiй гiмназii.], що знав його ближче всiх i часто бачив у днi затьмарення розуму, у одному зi своiх романiв назвав його Фаетоном. Фаетон – так назвали греки прекрасного юнака, який на вогнянiй колiсницi пiснi вознiсся в небесну обитель богiв. Вони дають змогу йому наблизитися, променем свiтла дзвенить його звучний полiт небом, – потiм вони безжалiсно скидають його в морок. Боги карають того, хто наважуеться наблизитися до них: вони розбивають його тiло, заслiплюють його погляд i кидають смiливця в прiрву долi. Але вони також i люблять вiдважних, полум’яно прагнуть iм назустрiч, i, з волi богiв, iхнi iмена сяють для науки смертними чистими образами серед вiчних зiрок.




Вступ у свiт


Часом, як благородне зерно,

Спить серце смертного в шкаралупi тiснiй.

Доки не прийде час.


Немов у ворожу краiну виходить Гельдерлiн зi школи в життя, з першоi митi пройнятий свiдомiстю боротьби, майбутньоi сутички його надто крихкого духу. Ще в тряскiй поштовiй каретi – це досить символiчно! – пише вiн гiмн «Долi», присвячений «матерi всiх героiв, необхiдностi». У першу мить вступу у свiт магiчне передчуття вже озброюе його для загибелi.

Насправдi ж обставини складаються для нього найкращим чином. Не хто iнший, як Шиллер, з огляду на рiшучу вiдмову кандидата на посаду вiкарiя виконати бажання матерi i стати пастором, рекомендував його як домашнього вчителя Шарлоттi фон Кальб[52 - Шарлотта фон Кальб (1761—1843) – нiмецька письменниця та мемуаристика; прожила довге i нещасливе життя, пережила трагiчну любов до Шиллера, потiм до великого нiмецького письменника Жана-Поля Рiхтера (1763—1825); в старостi в одному з монастирiв Берлiна написала роман «Кернел» i мемуари.]. Хiба мiг в якiйсь iз тридцяти провiнцiй тодiшньоi Нiмеччини двадцятичотирьохрiчний мрiйник знайти дiм, де б поетичний ентузiазм був у такiй пошанi, де нервова чутливiсть i боязкiсть серця могла бути так зрозумiла, як у домi Шарлотти, яка, «найнезрозумiлiша жiнка» i в минулому кохана Жан-Поля, мусила цiлком спiвчувати його сентиментальнiй натурi. Майор зустрiчае його привiтно, хлопчик нiжно любить його, ранковi години надаються йому цiлком для поетичноi творчостi, спiльнi прогулянки пiшки i верхи дають йому можливiсть знову вiдчути близькiсть природи, якоi вiн так довго був позбавлений, а виiзди в Веймар i Єну, завдяки дбайливостi Шарлотти, вводять його в обране коло: вiн зустрiчаеться з Шиллером i Гете. Неупереджене почуття говорить, що Гельдерлiн був влаштований якнайкраще. Його першi листи сповненi ентузiазму i навiть незвичноi веселостi: жартiвливо вiн пише матерi, що «з тих пiр, як у нього немае турбот i нудьги, вiн почав товстiшати», вихваляе «завбачливу люб’язнiсть» своiх друзiв: першi фрагменти ледве початого «Гiперiона» вони передають у руки Шиллера i тим самим вiдкривають йому шлях до гласностi. На мить складаеться враження, нiби Гельдерлiн знайшов свое мiсце у свiтi.

Але незабаром пiднiмаеться в ньому демонiчна тривога, той «жахливий дух неспокою», який жене його, «немов водоспад з гiрськоi вершини». У листах починае позначатися легке затьмарення, скарги на «залежнiсть», i раптово спливае причина: вiн хоче пiти. Гельдерлiн не може жити в кайданах посади, професii, у певному колi: всяке iнше iснування, крiм поетичного, для нього неможливе. У цiй першiй душевнiй кризi вiн ще не усвiдомлюе, що тiльки внутрiшня демонiчность ревниво вiдривае його вiд будь-яких зносин зi свiтом; поки ще зовнiшнiми причинами прикривае вiн вроджене полум’я, що горить у його кровi: на цей раз це впертiсть хлопчика, його таемна вада, яку вiн не може побороти. У цьому вже виявляеться непристосованiсть Гельдерлiна до життя: дев’ятирiчний хлопчик володiе сильнiшою волею, нiж вiн. І вiн вiдмовляеться вiд мiсця. Шарлотта фон Кальб, розумiючи справжню причину його вiдходу, пише його матерi (на втiху) глибоку iстину: «Його дух не може опуститися до дрiб’язковоi працi… або, вiрнiше, його душа занадто чутлива до дрiбниць».

Так зсередини руйнуе Гельдерлiн усi доступнi йому форми життя: через цей психологiчно помилковий побiжний сентиментальний висновок бiографiв, припущення, що Гельдерлiна всюди принижували i ображали, нiби i в Вальтерсгаузенi, i у Франкфуртi, i в Швейцарii його зводили до становища слуги. Насправдi ж всi i скрiзь намагалися його оберiгати. Але його шкiра була занадто тонкою, його чутливiсть занадто дратiвливою, «його душа була занадто чутливою до дрiбниць». Те, що Стендаль сказав одного разу про свого двiйника Анрi Брюлара: «Ce qui ne fait qu’effleurer les autres me blesse jusqu’au sang»[53 - «Те, що не зачiпае iнших, в менi викликае кров» (фр.).], стосуеться i Гельдерлiна так само, як i всiх iнших чутливих натур. Саму дiйснiсть вiн вiдчував як ворожу силу, свiт – як жорстокiсть, залежнiсть – як рабство. Тiльки в станi творчостi вiн вiдчувае себе щасливим, поза цiею сферою його дихання неспокiйне, вiн у сум’яттi i задихаеться в земному повiтрi, як у зашморгу.

«Чому я умиротворений i добрий, як дитя, коли в солодкому дозвiллi я спокiйно займаюся найбезневиннiшою справою?» – дивуеться вiн, переляканий вiчним розладом, який приносить йому кожна зустрiч. Вiн ще не знае, що його життева непристосованiсть – небезпечна стрiла, поки ще називае випадковiстю те, що приховуе демона, внутрiшнiй примус i призначення, вiн ще вiрить, що «свобода», або ж «поезiя» може усиновити його у свiтi. І вiн наважуеться стати на шлях нi з чим не пов’язаного iснування: повний надii, яку вселяе в нього розпочатий твiр, Гельдерлiн намагаеться знайти порятунок у свободi. Радiсно вiн платить гiркими стражданнями за духовне життя. Взимку вiн проводить цiлi днi в лiжку, щоб зберегти дрова, нiколи не дозволяе собi бiльше однiеi трапези в день, вiдмовляеться вiд пива i вина, вiд найскромнiших задоволень. У Єнi вiн вiдвiдуе тiльки лекцii Фiхте, зрiдка Шиллер придiляе йому годинку; а загалом вiн живе самотньо, у бiдному кутку (який важко назвати навiть комiркою). Тим часом душа його мандруе з Гiперiоном у Грецii, i вiн мiг би назвати себе щасливим, якби йому не судився вiчний неспокiй i вiчний розлад.




Небезпечна зустрiч


Ох, якщо б я не ходив у вашi школи!

    Гiперiон

Головне спонукання, яка штовхнуло Гельдерлiна до свободи, – це потяг до героiчного, прагнення знайти в життi «велике». Але перш нiж вiн наважуеться шукати його у власнiй душi, вiн хоче побачити «великих» поетiв, священний сонм. Мабуть, провидiння веде його у Веймар: там Гете, i Шиллер, i Фiхте, i поруч з ними, як сяючi супутники навколо сонця, Вiланд, Гердер[54 - Гердер Йоганн Готфрiд (1744—1803) – нiмецький мислитель, друг Шиллера i Гете, автор праць з фiлософii, iсторii та з теорii лiтератури.], Жан-Поль[55 - Цвейг мае на увазi великого нiмецького письменника Жана-Поля Рiхтера (1763—1825).], брати Шлегелi[56 - Брати Шлегель – Август-Вiльгельм (1767—1845) i Фрiдрiх (1772—1829) – iдеологи i вождi нiмецького романтизму; автори поетичних творiв, критичних i фiлософських праць, численних перекладiв.] – все сузiр’я нiмецького духу. Дихати цiею пiднесеною атмосферою жадають його ворожi всьому непоетичному груди: тут, немов нектар, буде вiн пити повiтря античностi i в цiй екклесii[57 - Екклесiя – народне зiбрання в республiках Давньоi Грецii.] духу, у цьому Колiзеi творчоi боротьби випробуе свою силу.

Але вiн повинен ще пiдготуватися до такоi боротьби, бо молодий Гельдерлiн вiдчувае себе в духовному, у розумовому вiдношеннi, у сенсi освiти недостойним бути поруч iз мудрим духом Гете, поруч iз «колосальним», досвiдченим у потужних абстракцiях розумом Шиллера. І вiн вирiшуе, – вiчна омана нiмцiв! – що йому потрiбна спецiалiзована «освiта», що вiн повинен «записатися» на лекцii з фiлософii. Так само як Кляйст, вiн гвалтуе свою наскрiзь спонтанну екзальтовану натуру, намагаючись метафiзикою висвiтлити небеса, якi вiн вiдчувае в блаженнi хвилини, доктринами пiдкрiпити своi поетичнi задуми.

Я побоююся, що нiколи ще не було сказано з належною вiдвертiстю, якими згубними були не тiльки для Гельдерлiна, а й для всiеi нiмецькоi поезii зустрiчi з Кантом i заняття метафiзикою. І нехай традицiйна iсторiя лiтератури продовжуе вважати великим завоюванням необачнiсть нiмецьких поетiв, якi поспiшили приеднати до своiх поетичних здiбностей метафiзику Канта, – неупереджений погляд повинен нарештi побачити фатальнi наслiдки цього вторгнення догматичного мудрування в область поезii. Кант – я висловлюю свое особисте переконання – нескiнченно заземлив чисту творчiсть класичноi епохи, придушив ii конструктивною майстернiстю свого мислення i, штовхнувши художникiв на шлях естетичного критицизму, завдав невимовноi шкоди чуттевостi, радiсному прийняттю свiту, вiльному польоту уяви. Вiн надовго придушував чисту поезiю у всякому поетi, пiдпорядкувавши його своему впливу, – i як мiг би цей мозок у людськiй подобi, цей втiлений розум, цей гiгантський льодовик думки заплiднити флору i фауну уяви? Як могла б ця найнеживiша людина, знеособлений автомат думки, людина, яка нiколи не торкалася до жiнки, жодного разу не переступила межу свого провiнцiйного мiста, людина, котра протягом п’ятдесяти, нi, насправдi сiмдесяти рокiв щодня в один i той же час автоматично запускае ретельно пiдiгнанi колеса i зубцi своеi розумовоi машини, – як мiг би протилежний полюс безпосередностi, позбавлений будь-якоi спонтанностi, закостенiлий розум (генiальнiсть якого полягае саме в цiй фанатичнiй конструктивностi) коли-небудь заплiднити поета, наскрiзь чуттеву душу, яка черпае натхнення у святих примхах випадку, що невилiковною пристрастю штовхае до невiдомостi? Вплив Канта вiдволiкае класикiв вiд iхньоi великоi, первiсноi пристрастi, напоеноi мiццю Ренесансу, i непомiтно штовхае iх до нового гуманiзму, до науковоi поезii.

Хiба це не знекровлення нiмецькоi поезii, коли Шиллер, творець найяскравiших нiмецьких образiв, всерйоз займаеться розумовою грою, намагаючись розсiкти поезiю на категорii, на наiвну i сентиментальну, або коли Гете мiркуе з братами Шлегель про класицизм i романтизм? Непомiтно поети впадають у прозу, торкаючись до розумовоi проникливостi фiлософа, споглядаючи холодне рацiональне свiтло, що виходить вiд цього систематичного, кришталево закономiрного розуму: у ту пору, коли Гельдерлiн приiжджае в Веймар, Шиллер вже втратив п’янку мiць своiх раннiх демонiчних натхнень, i Гете (здорова натура якого з ворожiстю первiсного iнстинкту рiшуче опиралася будь-якiй систематичнiй метафiзицi) зосередив свою увагу переважно на науцi. Про те, в яких рацiоналiстичних сферах оберталися iхнi думки, свiдчить iхне листування, величний документ закiнченого свiтогляду, але все ж швидше листування двох фiлософiв або естетикiв, анiж поетична сповiдь: у ту пору, коли Гельдерлiн приеднуеться до Дiоскурiв, поезiя пiд магнетичним впливом Канта перемiщаеться з центру до периферii iхнього ества. Настала епоха класичного гуманiзму, але (фатальна протилежнiсть Італii) найпотужнiшi поети епохи не тiкають, подiбно до Данте, Петрарки i Боккачо, з холодного свiту науки в поетичну сферу: Гете i Шиллер на (безповоротнi!) роки йдуть з божественного свiту образiв у бiльш холодний свiт естетики i науки.

Так i в молодшому поколiннi, яке визнавало iх за своiх вчителiв, змiцнюеться фатальна омана: треба бути «освiченим», треба пiддати себе «фiлософському тренуванню». Новалiс, ангельски абстрактний дух, Кляйст, людина захоплення, iнстинкту, обое – натури прямо протилежнi холоду, розумовiй конкретностi Канта i його спекулятивних наступникiв, навпомацки – не з iнстинкту – кидаються у ворожу iм стихiю. І Гельдерлiн, пронизаний натхненням, наскрiзь алогiчний розум, який не сприймав жодноi систематизацii, людина абсолютного, не пiдвладного свiдомiй волi свiтового почуття, заковуе себе в ланцюги абстрактних понять, iнтелектуальних розваг: вiн вважае себе зобов’язаним говорити на естетично-фiлософському жаргонi того часу, i всi його листи енського перiоду сповненi схоластичних тлумачень понять, зворушливих, дитячих потуг фiлософствування, яке так суперечило його глибокому прозрiнню, його безмежним сподiванням. Бо Гельдерлiн е типом саме алогiчним, позбавленим будь-якоi розсудливостi мислення: його думки наче виблискують з небес генiальностi, але абсолютно нездатнi поеднуватися в силогiзми; iхнiй магiчний хаос противиться будь-якiй зв’язностi i сплетiнням. Говорячи про «творчий дух» —

Що розквiтне, я знаю,
Що вiн мислить, не знаю я, —

вiн прозрiвае свою межу: тiльки передчуття становлення дано йому висловлювати; втiлювати схеми, абстракцii буття вiн не в силах. Думки Гельдерлiна – метеори, небеснi каменi, а не осiлi гiрськi породи, тесанi в земнiй каменоломнi; з них не можна скласти нерухому стiну (будь-яка система – стiна). Вони спочивають у ньому так само вiльно, як злiтають з небес, йому не потрiбно формувати i шлiфувати iх; i те, що Гете сказав одного разу про Байрона, у тисячу разiв бiльше стосуеться Гельдерлiна: «Вiн великий лише тодi, коли творить. Коли вiн мiркуе, вiн суще немовля». Однак це немовля сiдае в Веймарi на шкiльну лаву перед кафедрою Фiхте, перед кафедрою Канта i так старанно наповнюе себе доктринами, що Шиллер змушений йому нагадати: «Уникайте по можливостi фiлософських матерiй, це – найневдячнiшi теми… тримайтеся ближче до чуттевого свiту, тодi ви менше пiддаетеся небезпецi втратити в натхненнi тверезiсть». Минае багато часу, перш нiж Гельдерлiн саме в лабiринтi логiки починае бачити небезпеку тверезостi: чутливий барометр його особистостi, поетична продуктивнiсть падае i показуе йому, що вiн, людина польоту, потрапив в атмосферу, гнiтючу його почуттям. І тодi тiльки вiн наважуеться вiдштовхнути систематичну фiлософiю: «Я довго не розумiв, чому вивчення фiлософii, яке зазвичай винагороджуе завзяту стараннiсть спокоем, – чому мене воно робить тим бiльше бунтiвним i пристрасним, чим повнiше я йому вiддаюся. І тепер я пояснюю це тим, що цi заняття бiльшою мiрою, нiж слiд було, вiддаляли мене вiд моеi природноi схильностi».

Вперше пiзнае вiн у собi ревниву владу поезii, що не дозволяе вiчному мрiйниковi вiддатися нi чистому розумовi, нi чуттевому свiту. Його ество вимагало ширяння мiж вищою i нижчою стихiею: нi у свiтi абстракцiй, нi в реальному життi не мiг знайти спокою його бунтiвний дух.

Так обдурила фiлософiя того, хто смиренно постукав у ii дверi: замiсть впевненостi вона дала нестiйкому духовi новi сумнiви. Але iнше, грiзнiше розчарування викликають в ньому поети. Вiсниками радiсного i повного здавалися вони йому здалеку, жерцями, якi пiдносять серця божеству: вiн чекав вiд них пiдйому свого власного натхнення, вiд Гете i особливо вiд Шиллера, якими вiн зачитувався ночами в Тюбiнгенському iнститутi i чий «Карлос» був «чарiвною хмарою його юностi». Вони мусили, як вiн сподiвався, допомогти йому перемогти невпевненiсть, дати те едине, що просвiтлюе життя: пiднесення в безмежнiсть, пiднесену вогнянiсть. Але тут починаеться вiчне непорозумiння мiж другим, третiм поколiнням i його вчителями: молодь забувае, що, хоча створене майстрами залишаеться вiчно юним, хоча над досконалими творами мистецтва протiкае час, як чиста вода по мармуру, але самi поети старiють. Шиллер став радником, Гете – таемним радником, Гердер – радником консисторii, Фiхте – професором; iхнiй iнтерес – я вважаю, що ця рiзниця досить зрозумiла – власне вже в царинi не поетичноi творчостi, а поетичноi проблематики: всi вони вже втiленi у своiх творiннях, кинули якiр у життi, нiщо, можливо, не стае настiльки чужим i забутим для людини, як ii власна молодiсть. Таким чином, взаемне нерозумiння зумовлено вже рiзницею рокiв: Гельдерлiн чекае вiд них натхнення, вони ж вчать його обережностi, вiн хоче в зiткненнi з ними зайнятися ще яскравiше, вони намагаються пом’якшити його полум’я. Вiн хоче почерпнути у них свободу, а вони намагаються забезпечити йому суспiльне становище. Вiн хоче змiцнити свою мужнiсть для великоi боротьби, а вони (вiд доброго серця) схиляють його до пристосування. Вiн хоче бути гарячим, вони хочуть його охолодити. Так, незважаючи на душевну схильнiсть i особисту симпатiю, двi кровi в iхнiх жилах – розпалена i охолола – не пiзнають одна одну.

Уже перша зустрiч з Гете символiчна. Гельдерлiн приходить до Шиллера, застае у нього лiтнього пана, який холодно звернувся до нього з незначним питанням, на яке вiн дае байдужу вiдповiдь, – i лише увечерi з переляком дiзнаеться, що уперше бачив Гете. Вiн не впiзнав Гете, – не впiзнав його тодi, а в духовному сенсi не пiзнав нiколи, як i Гете не впiзнав Гельдерлiна: нiде, крiм листiв до Шиллера, протягом майже сорока рокiв, Гете не згадуе про нього жодним рядком. І Гельдерлiн був так само однобiчно захоплений Шиллером, як Кляйст Гете: кожен з них спрямовуе свою любов на одного з Дiоскурiв[58 - Дiоскури – у давньогрецькiй мiфологii – героi-напiвбоги, близнюки, сини Леди. Тут Дiоскурами названi Гете i Шиллер.] i з властивою молодостi несправедливiстю нехтуе iншим. Але так само i Гете не розумiе Гельдерлiна: вiн пише, що в його вiршах висловлене «м’яке прагнення, що виражаеться в задоволеностi», i, звичайно, не розумiе Гельдерлiна, його глибоку, невтомну пристраснiсть, схвально вiдзначаючи в ньому «вiдому м’якiсть, сердечнiсть, мiру», радячи творцевi гiмнiв «писати переважно маленькi вiршi».

Витончене чуття до демонiчного на цей раз зрадило Гете; тому його ставлення до Гельдерлiна позбавлене звичайного запалу самозахисту; воно залишаеться м’яко-байдужим, холодно-добродушним, як швидкоплинний дотик, не вартий уваги, – ставлення, яке глибоко ображало Гельдерлiна: вже впавши в безумство (втративши розум, вiн ще туманно розрiзняв колишнi схильностi i антипатii), вiн гнiвно вiдвертався, якщо вiдвiдувач вимовляв iм’я Гете. Вiн пережив розчарування, спробуване й iншими нiмецькими поетами того часу, – те розчарування, яке Грiльпарцер, холодний у почуттях i вмiло приховуючий своi думки, висловив з повною виразнiстю: «Гете звернувся до науки, у пишнотi свого квiентизму вимагав тiльки помiрного – i скiнчився, тодi як у менi палали всi смолоскипи уяви». Навiть наймудрiший виявився недостатньо мудрим, щоб, наближаючись до старостi, зрозумiти, що надлишок i юнiсть – единi.

Отже, ставлення Гельдерлiна до Гете неприродне: воно могло б стати фатальним, якби Гельдерлiн iз властивим йому смиренням послухав порад Гете, знизив свою вроджену мiру, якби вiн слухняно налаштував себе на iдилiчний, буколiчний лад; тому його опiр Гете е самозахистом у вищому сенсi. Але справжньою трагедiею i бурею, що потрясла найглибшi коренi його буття, було його ставлення до Шиллера, бо тут люблячий мусив утвердити себе на противагу улюбленому, творiння – протиставити себе творцевi, учень – вчителю. Схиляння перед Шиллером було фундаментом його свiтосприйняття; тому глибоке потрясiння, яке вiдчувае його вразлива психiка пiд впливом нерiшучостi, холодностi i сумнiвiв Шиллера, загрожуе зруйнувати весь його свiт. Але це взаемне нерозумiння мiж Шиллером i Гельдерлiном – явище високого етичного порядку, i любовний опiр, хворобливiсть неминучого розриву дозволяе порiвняти його лише з вiдходом Нiцше вiд Вагнера. І тут учень кидае вчителя заради iдеi i зберiгае високу вiрнiсть, вiрнiсть iдеалу, жертвуючи вiрнiстю звичайноi покори. Насправдi Гельдерлiн залишаеться бiльш вiрним Шиллеру, нiж Шиллер сам собi.

Справдi, Шиллер у ту пору ще вiльно володiе своiм творчим духом, ще гримить, проникаючи в серце нiмецького народу, незрiвнянний пафос його промови, – але все ж охолодження до чуттевого свiту i тяжiння до абстрактного мислення, втрата молодостi у хворобливого, прикутого до кiмнати i крiсла поета вiдбулася ранiше, нiж у старшого Гете. Несправедливо було б сказати, що ентузiазм Шиллера випарувався або зменшився, – але вiн теоретизувався; бурхлива, бентежно-мрiйлива сила Шиллера-тираноборця кристалiзуеться в «методику iдеалiзму»; полум’яна душа перетворюеться в полум’яну мову, вiра – в усвiдомлений оптимiзм, що вiдкривае шлях до буржуазного, ручного нiмецького лiбералiзму. Шиллер переживае переважно розумом, а вже не всiею «неподiльнiстю» особистостi (якоi вимагае Гельдерлiн), не напруженням усiх життевих сил. І дивним мав здатися цiй чеснiй, досягшiй ясностi людинi той час, коли вперше постав перед ним Гельдерлiн. Бо Гельдерлiн е справжнiм його творiнням: Гельдерлiн запозичив у нього не тiльки форму вiрша i загальний напрямок, – все його мислення протягом багатьох рокiв пiдживлюеться винятково iдеями Шиллера, його вiрою в удосконалення людства. Вiн е його поетичним твором, продуктом його уяви так само, як iншi юнi мрiйники, як маркiз Поза i Макс Пiкколомiнi: вiн пiзнае в Гельдерлiновi свiй власний iдеал, свое слово, втiлене в людську подобу. Все, чого вимагав Шиллер вiд юнака, – натхнення, чистота, надмiрнiсть, – все це в Гельдерлiнi втiлилося в життя: цей юний мрiйник втiлюе у своему iснуваннi шиллерiвський постулат iдеалу. Гельдерлiн живе iдеалiзмом, який для Шиллера е скорiше риторичною догмою, вiн вiрить у богiв i в Елладу, якi для Шиллера давно стали чудовою декоративною алегорiею, – вiрить з релiгiйною, не тiльки поетичною вiрою; вiн виконуе мiсiю поета, яку той лише постулюе в мрiях. Його власнi теорii, його мрii раптово набувають втiлення i зримого вигляду: звiдси цей таемний переляк Шиллера, коли вiн вперше бачить цього юнака, героя своiх творiв, свiй iдеал як живу людину. Вiн впiзнае його одразу: «Я знайшов у цих вiршах багато вiд свого колишнього образу, i вже не вперше автор нагадав менi мене самого», – пише вiн Гете, i, розчулений, вiн схиляеться перед зовнi смиренною, але внутрiшньо палаючою людиною, перед вiдбитком згаслого вогню своеi молодостi. Та саме ця вулканiчна полум’янiсть, цей ентузiазм (який вiн невпинно проповiдуе у своiй поезii) у зрiлому вiцi здаеться йому небезпечним для нормального життя: Шиллер з життевоi точки зору не може схвалити здiйснення своiх поетичних вимог, пiну екстазу, коли ставиться на карту все iснування, i вiн повинен – трагiчний розлад – вiдкинути як нежиттевий ним самим створений образ iдеального мрiйника.

Тут, можливо, вперше виявляеться для Шиллера небезпечний дисонанс, викликаний розчленуванням внутрiшнього свiту на героiчну творчiсть i буржуазно-затишне iснування: вiнчаючи лаврами юних героiв своiх творiв – маркiза Позу, Макса, Карла Моора, посилаючи iх на загибель (iхнiй героiзм аж занадто великий для земного iснування), – перед iншим своiм творiнням, перед Гельдерлiном, вiн вiдчувае явне збентеження. Бо його проникливий погляд пiзнае, що той iдеалiзм, якого вiн вимагав вiд нiмецького юнацтва, доречний тiльки в iдеальному свiтi, у драмi, а тут, у Веймарi, в Єнi, ця поетична безумовнiсть, ця демонiчна непримиреннiсть волi мае убити молоду людину. «У нього яскраво виражена суб’ективнiсть… його стан небезпечний, тому що до таких натур важко наблизитись», – як про загадкове явище, говорить вiн про «мрiйника» Гельдерлiна, i майже тими ж словами говорить Гете про «патологiчний» образ Кляйста; обое вони iнтуiтивно вiдчувають у них прихований лик демона, небезпеку вибуху в iхньому до межi напруженому i розпаленiлому внутрiшньому свiтi. Тодi як поет Шиллер лiрично прославляе юних героiв i занурюе iх у блаженство надмiрностi, у безодню почуттiв, – у реальному життi добродушний, доброзичливий чоловiк намагаеться стримати запал Гельдерлiна. Вiн пiклуеться про його приватне життя, про його мiсце в суспiльствi, влаштовуе на посаду i знаходить видавця для його творiв, – з глибокою душевною прихильнiстю, з батькiвською нiжнiстю пiклуеться про нього Шиллер. І, прагнучи послабити i пом’якшити зловiсну напруженiсть його надмiрностi, прагнучи «зробити його розсудливим», м’яко i планомiрно (при всiй своiй симпатii) вiн тисне на його крила, не пiдозрюючи, що навiть найменший тиск може зламати цю чутливу, вразливу, тендiтну душу.

Так поступово ускладнюються обопiльнi вiдносини: проникливим поглядом будiвничого доль Шиллер провидить над головою Гельдерлiна грiзний меч самознищення, – Гельдерлiн, зi свого боку, вiдчувае, що «едина людина, яка забрала у нього свободу», Шиллер, вiд якого вiн непереборно залежить, допомагаючи йому у зовнiшньому iснуваннi, не розумiе глибин його ества. Вiн жадав пiдйому, змiцнення своiх сил; «дружнього слова з серця мужньоi людини – яке для духу немов цiлюща вода, що захлиналася в гiрських надрах i в кристальних струменях приносить нам таемну силу землi», – каже Гiперiон; але обое вони, Шиллер i Гете, мляво i рiдкiсними краплями дарують свое схвалення. Жодного разу вони не нагородили його щедрим захопленням, жодного разу не запалили його серце. Так близькiсть Шиллера стае для нього не тiльки щастям, але i мукою. «Я завжди прагнув Вас бачити i, бачачи Вас, щоразу вiдчував, що я для Вас нiчого не значу», – пише вiн з глибини серця гiркi слова прощання. І нарештi вiдкрито висловлюе двоiстiсть свого почуття: «Тому я наважуюся зiзнатися, що iнодi я вступаю в таемну боротьбу з Вашим генiем, щоб зберегти перед ним свою свободу». Вiн не може – це стало йому ясно – довiряти своi потаемнi думки тому, хто так стримано ставиться до його вiршiв, хто заземлюе його полiт, хто хоче бачити його помiрним i холодним, а не «суб’ективним i екзальтованим».

З гордостi, незважаючи на властиве йому смирення, вiн приховуе вiд Шиллера найбiльш значнi своi вiршi, показуе тiльки менш серйознi твори епiграмного характеру, – бо чинити опiр Гельдерлiн не вмiе, – вiн може тiльки схилятися i ховатися. Вiн незмiнно залишаеться уклiнним перед богами своеi юностi: не згасае в ньому благоговiння i подяка до того, хто був «чарiвною хмарою його юностi», хто дав голос його наспiвам. Зрiдка зiйде до нього Шиллер з ласкаво-заохочувальним словом, i Гете з байдужою привiтнiстю пройде повз нього. Але вони залишають його на колiнах перед собою, доки у нього не зiгнеться спина.

Тож така бажана зустрiч з великими стае для нього фатальною i зловiсною. Рiк свободи у Веймарi, вiд якого вiн чекав удосконалення, пройшов майже безплiдно. Фiлософiя – цей «притулок для невдалих поетiв» – не дала йому нiчого, поети його не надихнули: уламком залишаеться «Гiперiон», драму не закiнчено, i, попри крайню економiю, засоби його iснування вичерпанi. Перша битва з долею за поетичне iснування начебто програна, бо Гельдерлiн змушений повернутися додому пiд опiку матерi i з кожним шматком хлiба ковтати прихований докiр. Насправдi ж саме в Веймарi вiн здобув перемогу над найбiльшою небезпекою: вiн не вiдступив вiд «неподiльностi натхнення», не дав себе приборкати i стримати, як хотiли його доброзичливцi. Його генiй утвердився у своiй найглибшiй стихii, i, всупереч всякiй розсудливостi, демон обдарував його непримиреннiстю iнстинкту. На спроби Шиллера i Гете звести його до iдилii, до буколiки, до помiркованостi вiн вiдповiдае ще бiльш бурхливим вибухом. Умовляння Гете до поезii в образi Евфорiона —

Але тихiше, тихiше,
Без захоплення,
Щоб не спiткало
Тебе падiння …
Стримай, ну стримай, упокоривши,
Хоч до нас з любовi,
Надмiрно живий порив
І пристрастi своi!
Спокiйним будь тут, у полi,
Красуйся, молю! —

цей заклик до поетичного квiетизму, до iдилii, Гельдерлiн зустрiчае пристрасною вiдповiддю:

До чого обiцяти спокiй, коли згорае
Моя душа в оковах залiзних днiв,
Не позбавляйте боротьби мене,
Раби стихii полум’яностi моеi?

Натхнення, «полум’яна стихiя», в якiй душа Гельдерлiна живе, як саламандра у вогнi, у спокусi холоду класикiв залишилася недоторканою, – захоплений долею, вiн, той, «кого боротьба рятуе», знову поринае в життя, i —

У горнi подiбному буде
Чисте все куватися.

Те, що повинно було його погубити, спершу загартовуе його, i те, що його загартувало, приносить йому загибель.




Дiотiма


Слабких виривае всiх доля.


Madame де Сталь[59 - Мадам де Сталь Анна-Луiза-Жермена (1766—1817) – французька письменниця, романiстка i авторка книг про лiтературу. Їi твiр «Про Нiмеччину» вперше познайомила французiв з лiтературою i фiлософiею нiмецького романтизму.] записуе у свiй щоденник: «Frankfurt est une tres jolie ville; on у dine parfaitement bien, tout le monde parle le franqais et s’appelle Gontard»[60 - Франкфурт – дуже красиве мiсто; там гарно iдять, всi говорять французькою i мають прiзвище Гонтар (фр.)].

В одну з цих родин сiмейства Гонтар поет пiсля катастрофи був запрошений домашнiм учителем до восьмирiчного хлопчика: тут, як i у Вальтерсгаузенi, спочатку всi здаються його мрiйливому, легко займистому погляду «дуже хорошими i вiдносно рiдкiсними людьми»; вiн вiдчувае себе прекрасно, хоча значна частка його колишнього запалу вже зруйнована. «Я i так схожий на засохлу квiтку, – елегiйно пише вiн Нейферу, – яка якось разом iз вазоном впала на вулицю; вщент розбився вазон, гiлки зламанi, корiння пораненi, i тепер, з трудом посаджена у свiжу землю, ретельним доглядом вона ледь врятована вiд повного занепаду». І сам вiн знае про свою «крихкiсть», – найглибше ядро його особистостi може дихати тiльки в iдеальнiй, у поетичнiй атмосферi, в уявнiй Елладi. Нiяка певна дiйснiсть, жоден певний будинок, нi Вальтерсгаузен, нi Франкфурт, нi Гауптвiль не були до нього особливо суворi, але це була дiйснiсть, а всяка дiйснiсть була для нього трагiчна. «The world is too brutal for me»[61 - Свiт надто грубий для мене (англ.).], – каже якось його брат Кiтс. Цi нiжнi душi могли витримувати лише поетичне iснування.

І ось його поетичне почуття непереборно прагне в цьому колi до одного-единого образу, який вiн, незважаючи на близькiсть, вiдчував у своiх iдеальних мрiях як вiсницю «iншого свiту»: це була мати його вихованця, Сусанна Гонтар, його Дiотiма. Справдi, у цьому нiмецькому образi, збереженому для нас у мармуровому бюстi, сяе грецька чистота лiнiй, i такою бачить ii Гельдерлiн з першоi митi. «Гречанка, чи не так?» – захоплено шепоче вiн Нейферу, який вiдвiдав його в ii будинку: вона вийшла, марить вiн, з його власного неземного свiту i, як i вiн, перебувае, чужа, серед черствих людей у гiркiй тузi за батькiвщиною:

Мовчиш i терпиш, вони не зможуть зрозумiти тебе,
Ти, життя благодать! опустивши очi, мовчиш
У прекрасний день, на жаль! даремно
Шукаеш своiх ти в сонячному свiтлi…
Свiтловисоких душ годi й шукати.

Вiсницею, сестрою, яка заблукала душею з iншого, з його свiту – такою видаеться Гельдерлiну, святому мрiйнику, дружина його господаря; але до глибокого почуття спорiдненостi не домiшуеться помисел про чуттеве володiння. (Будь-яке почуття у Гельдерлiна нестримно несеться до вищого, у духовну сферу.) Вперше в життi вiн зустрiчаеться з утiленням iдеалу, колись очiкуваного або баченого в iнших свiтах. І в дивнiй аналогii вiршiв Гете до Шарлотти фон Штейн —

О, у столiттях, вже давно вiджитих,
Ти сестрою чи дружиною була менi, —

вiн вiтае Дiотiму як бажану сестру, вiщуючи в магiчному передчуттi:

Дiотiма, життя благодать,
Споконвiку сестра моя!
Рук до тебе не простягаючи,
Я давно вже знав тебе.

Тут його захоплений безмiр вперше зустрiчае в роздробленому, порочному свiтi гармонiйне створiння, «все i одне»: «миловиднiсть i велич, i спокiй, i життя, i дух, i душа, i тiло складають милостиву еднiсть у цю душу», i вперше в одному з листiв Гельдерлiна, як звук органа, з безмежною душевною силою гримить слово «щастя»: «Я все ще так само щасливий, як у першу мить. Це вiчна, радiсна, святая дружба з особою, яка воiстину заблукала в цьому позбавленому духу i порядку столiттi. Тепер мое естетичне почуття огороджене вiд помилок. Воно постiйно направляеться цiею голiвкою мадонни. Мiй розум вчиться у неi, моя надiрвана душа пом’якшуеться, прояснюеться в ii умиротвореному спокоi».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stefan-cveyg/biy-z-demonom-gelderlin-klyayst-nicshe/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Пiфiчно. Пiфiя – в Стародавнiй Грецii жриця-вiщунка в храмi Аполлона в Дельфах; пророкувала, дихаючи п’янкими парами, якi пiднiмалися з ущелини скелi (звiдси вираз «пiфiчнi пари»).




2


Зауваження, огляд (фр.).




3


Почесний титул, який нiмецька влада надавала сановникам. (Прим. перекл.).




4


Цельтер Карл Фрiдрiх (1758—1832) – нiмецький музикант, педагог, композитор. Поклав на музику багато вiршiв Гете.




5


Ленау Нiколаус (справжне iм’я Франц Нiмбш фон Штреленау) (1802—1850) – австрiйський поет. Романтична лiрика, поеми «Савонарола», «Ян Жижка», «Альбiгойцi» i iн.




6


Емпедокл (V ст. до н. е) – грецький фiлософ (жив у Сицилii), автор фiлософськоi поеми «Про природу». За легендою, видавав себе за чудотворця i кинувся у кратер Етни, щоб довести свою божественнiсть. «Смерть Емпедокла» – назва трагедii Гельдерлiна.




7


Демулен Камiль (1760—1794) – французький журналiст i полiтичний дiяч. Активно боровся за повалення королiвськоi влади. Однодумець Ж. Дантона, разом iз яким намагався перешкодити поглибленню революцii. Страчений за вироком революцiйного трибуналу.




8


Робесп’ер Максимiлiан (1758—1794) – дiяч Великоi французькоi революцii, один iз керiвникiв якобiнцiв. В 1793 р. фактично очолив революцiйний уряд, зiграв величезну роль у розгромi внутрiшньоi i зовнiшньоi контрреволюцii. У той же час наносив удари i по лiвим громадським силам. Страчений термiдорiанцями.




9


Лейбнiц Готфрiд Вiльгельм (1646—1716) – нiмецький фiлософ-iдеалiст, математик, фiзик, мовознавець. Засновник i президент (з 1700) Берлiнського наукового товариства. У дусi рацiоналiзму розвинув вчення про природженi здатностi розуму до пiзнання вищих категорiй буття i загальних i необхiдних iстин логiки i математики. Один з творцiв диференцiйного обчислення.




10


Вiланд Крiстофер-Мартiн (1733—1813) – нiмецький письменник, автор романтичного епосу «Оберон», виховного роману «Агатон».




11


Ефеби – в Стародавнiх Афiнах юнаки вiд 18 до 20 рокiв, якi проходили обов’язкове вiйськове навчання i отримували загальну освiту пiд керiвництвом спецiально видiлених державою наставникiв.




12


Шенье Андре Марi (1762—1794) – французький поет i публiцист. В елегiях вiдтворив свiтлий свiт Еллади.




13


Термiдор —11-й мiсяць (19/20 липня – 17/18 серпня) французького республiканського календаря (1793—1805). В iсторичнiй науцi – термiн, що позначае контрреволюцiйний переворот 27—28 липня (9 термiдора) 1794 р., який скинув якобiнську диктатуру i поклав початок контрреволюцiйному терору.




14


Кiтс Джон (1795—1821) – англiйський поет-романтик. Його лiричнi вiршi вiдрiзняються глибиною почуттiв i досконалiстю форми.




15


Шеллi Персi Бiшi (1792—1822) – англiйський поет-романтик. Загинув при корабельнiй трощi в Тiрренському морi (у захiдних берегiв Італii), i його труп через кiлька днiв знайшли на березi.




16


Ахiлл – в грецькiй мiфологii син Пелея, царя мирмидонян у Фтii (Фессалii), i морськоi богинi Фетiди. Пiд час Троянськоi вiйни здiйснив багато славних подвигiв. Патрокл – в грецькiй мiфологii син одного з аргонавтiв, Менетiя, соратник Ахiлла в Троянськiй вiйнi. Коли Ахiлл вiдсторонився вiд участi в боях i становище грекiв стало критичним, Патрокл переконав Ахiлла дозволити йому битися. Одягнений в обладунки свого друга, на його колiсницi, яка була запряжена безсмертними кiньми, Патрокл звернув троянцiв на втеч й убив понад 20 троянських воiнiв. Захоплений боем, Патрокл забув заповiт Ахiлла, який наказав йому повернутися, коли супротивник буде вiдтиснутий вiд ахейского табору. Патрокл переслiдував троянцiв до самих стiн Троi i там загинув вiд руки Гектора, якому допомiг Аполлон. У сутичцi над убитим Патроклом Гектору вдалося стягти з нього обладунки, тiло ж Патрокла ахейцi вiдбили i забрали до табору. Тут Ахiлл влаштував Патроклу урочистий похорон: над багаттям в жертву герою було принесено 12 полонених троянських юнакiв.




17


Новалiс (псевдонiм Фрiдрiха фон Харденберга, 1772—1801) – нiмецький письменник-романтик. Помер вiд сухот, не доживши до 29 рокiв.




18


Раймунд Фердинанд (1790—1836) – знаменитий вiденський комiчний актор i драматург, автор народних i казкових комедiй. Наклав на себе руки пiсля укусу скаженого собаки.




19


Бюхнер Георг (1813—1837) – нiмецький драматург, автор перших нiмецьких реалiстичних драм. Помер вiд перевтоми мозку в Швейцарii, куди втiк iз Нiмеччини, переслiдуваний за революцiйну дiяльнiсть.




20


Джакомо Леопардi (1798—1837) – iталiйський поет-романтик; був горбатим, напiвслiпим, його органiзм, ослаблений ранньою розумовою напругою, не мiг чинити опiр жоднiй хворобi.




21


Вiнченцо Беллiнi (1801—1835), автор прославлених опер «Норма», «Сомнамбула», помер тридцяти чотирьох рокiв, через кiлька днiв пiсля трiумфальноi прем’ери своеi опери «Пуритани».




22


Герой середньовiчних сказань, чарiвник Мерлiн був приспаний своею коханою, феею Вiв’ен, i проспав кiлька столiть у зачарованому лiсi.




23


Орфiки – в Стародавнiй Грецii секта шанувальникiв мiфiчного спiвця Орфея. Гiмни орфiков, якi дiйшли до нас, вiдрiзняються пiднесеним стилем.




24


Тiресiй – в давньогрецькiй мiфологii син нiмфи Харiкло, нащадок Спарти, фiванский вiщун. За однiею з версiй, викладенiй в гiмнi Каллiмаха «На обмивання Паллади», Тiресiй юнаком випадково побачив Афiну оголеною пiд час ii купання i був за це заслiплений богинею, але потiм на прохання Харiкло Афiна вiдшкодувала Тiресiю втрату зору даром пророцтва.




25


Іфiгенiя – донька Агамемнона, полководця грекiв в походi на Трою. Намагаючись умилостивити Артемiду перед вiдплиттям, Агамемнон повинен був принести Іфiгенiю в жертву, однак Артемiда вже на вiвтарi замiнила ii ланню, а дiвчину перенесла в Тавриду (Крим), на берег Понта (Чорного моря).




26


Беттiна – так Цвейг називае Беттiну (Елiзабет) Арнiм (1785—1859) – нiмецьку письменницю, сестру поета-романтика Брентано i дружину його друга, також вiдомого представника романтичного напряму, Ахiма фон Арнiма; Беттiна Арнiм була подругою Гете i Бетховена, в життi якого зiграла важливу роль.




27


Аiд – в давньогрецькiй мiфологii владика пiдземного царства i царства мертвих. Цю ж назва носило й царство мертвих.




28


Нейфер Християн Людвiг (1769—1839) – недаровитий поет, перекладач «Енеiди» Вергiлiя i творiв Саллюстiя. Друг студентських рокiв Гельдерлiна, який уклав разом з ним i Рудольфом Магенау (1767—1846) поетичний союз. Друкував вiршi Гельдерлiна в своiх альманахах.




29


Парнас – в давньогрецькiй мiфологii мiсце, де жили Аполлон i музи. У переносному сенсi – «спiвдружнiсть поетiв».




30


Зарозумiлiсть, гордiсть (грец.).




31


Оссiан – легендарний воiн i бард кельтiв, що жив, за легендою, в III в. Вiдома лiтературна мiстифiкацiя шотландського поета Дж. Макферсона, який приписав собi честь «вiдкриття» поезii Оссiана. Поеми Оссiана мали величезний вплив на всю европейську поезiю другоi половини XVIII – початку XIX ст.




32


Клопшток Фрiдрiх-Готлiб (1724—1803) – нiмецький поет, автор епiчноi поеми «Мессiада» i прекрасних лiричних од.




33


Успiшно займався теологiею. Гiдно виголосив ретельно пiдготовлену проповiдь (лат.).




34


Старанний прибiчник витонченоi лiтератури (лат.).




35


Парки – в римськiй мiфологii богинi долi. Мабуть, початковим було уявлення про одну Парку – богиню народження.




36


По сутi справи – твердо, по способах – м’яко (лат.).




37


Резин’яцiя (з фр.) – повна покiрнiсть долi, покiрлива смиреннiсть.




38


Мерiке Едуард-Фрiдрiх (1804—1875) – нiмецький поет, у творчостi якого мотиви iдилiчного вдоволення життям е досить сильними. Довгi роки був сiльським пастором, потiм – викладачем лiтератури в жiночому пансiонi в Штутгартi.




39


Зигфрiд, герой давньогрецького епосу «Пiсня про Нiбелунгiв», став невразливим, занурившись у кров дракона, якого вбив.




40


Менi потрiбнi деякi, менi потрiбен один, менi не потрiбен нiхто (лат.).




41


Орк – римське божество, те саме, що в давньогрецькiй мiфологii Аiд.




42


Натяк на мiф про загибель Геракла, який загинув, вдягнувши плаття, просочене отруйною кров’ю вбитого iм кентавра Несса.




43


Фаетон – в грецькiй мiфологii син бога сонця Гелiоса. Щоб довести свое походження вiд Гелiоса, Фаетон взявся керувати сонячною колiсницею батька i загинув, спалюваний вогненним жаром, ледь не згубивши землю, в страшному полум’i.




44


Франциск Ассизький (1182—1226) – засновник ордена францисканцiв; проповiдував евангельську бiднiсть, смиреннiсть, любов до ближнього i до всiеi природи.




45


Фома Аквiнський (1225—1274) – найвiдомiший богослов середньовiччя, творець офiцiйного релiгiйно-католицького свiтогляду.




46


Бернард Клервоський (1113—1153) – настоятель монастиря в Клерво, викривач порокiв духовенства i радник пап. Канонiзований католицькою церквою.




47


Ігнатiй Лойола (1491—1556) – засновник ордена езуiтiв, творець основ езуiтського виховання i безпринципноi моралi цього ордену.




48


Епiзод iз життя святого Франциска; юнак, що розтратив батькiвськi грошi на вiдновлення каплицi, був вiдданий батьком пiд суд, пiсля чого публiчно вiдрiкся вiд родини i вiд свiту, проголосивши своiм батьком «батька небесного».




49


Дiотiма (грец. – «богобоязлива») – пiд цим iм’ям Гельдерлiн оспiвав у своiй поезii Сюзетт Гонтар, уроджену Боркенштейн (1769—1802), з якою познайомився в 1795 р. у Франкфуртi в ii будинку, де жив як домашнiй вчитель. Ім’я Дiотiма запозичене iм з дiалогу великого грецького фiлософа Платона «Бенкет». У цьому дiалозi Дiотiма з Мантiнеi розкривае Сократу сутнiсть любовi. Треба сказати, що Гельдерлiн подiляв фiлософське вчення Платона про любов, згiдно з яким слiд «цiнувати красу душi вище, нiж красу тiла», а мета любовi е «споглядання вищоi краси».




50


«Я прийшов, творчий дух» (лат.) – слова одного з найпоширенiших католицьких церковних пiснеспiвiв.




51


Вайблiнгер Вiльгельм Фрiдрiх (1804—1830) – нiмецький поет, автор фiлософського роману «Фаетон», який вiн написав у роки навчання в Штутгартськiй гiмназii.




52


Шарлотта фон Кальб (1761—1843) – нiмецька письменниця та мемуаристика; прожила довге i нещасливе життя, пережила трагiчну любов до Шиллера, потiм до великого нiмецького письменника Жана-Поля Рiхтера (1763—1825); в старостi в одному з монастирiв Берлiна написала роман «Кернел» i мемуари.




53


«Те, що не зачiпае iнших, в менi викликае кров» (фр.).




54


Гердер Йоганн Готфрiд (1744—1803) – нiмецький мислитель, друг Шиллера i Гете, автор праць з фiлософii, iсторii та з теорii лiтератури.




55


Цвейг мае на увазi великого нiмецького письменника Жана-Поля Рiхтера (1763—1825).




56


Брати Шлегель – Август-Вiльгельм (1767—1845) i Фрiдрiх (1772—1829) – iдеологи i вождi нiмецького романтизму; автори поетичних творiв, критичних i фiлософських праць, численних перекладiв.




57


Екклесiя – народне зiбрання в республiках Давньоi Грецii.




58


Дiоскури – у давньогрецькiй мiфологii – героi-напiвбоги, близнюки, сини Леди. Тут Дiоскурами названi Гете i Шиллер.




59


Мадам де Сталь Анна-Луiза-Жермена (1766—1817) – французька письменниця, романiстка i авторка книг про лiтературу. Їi твiр «Про Нiмеччину» вперше познайомила французiв з лiтературою i фiлософiею нiмецького романтизму.




60


Франкфурт – дуже красиве мiсто; там гарно iдять, всi говорять французькою i мають прiзвище Гонтар (фр.)




61


Свiт надто грубий для мене (англ.).