Книга - Божественна комедія

Божественна комедiя
Алiг'ерi Данте


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Серед пам’яток свiтовоi лiтератури генiальна «Божественна комедiя» Данте Алiг’ерi (1265—1321) посiдае одне з чiльних мiсць. У своему найграндiознiшому витворi в символiчно-алегоричнiй формi поет зобразив драматичну долю людськоi душi: ii загибель у пеклi, переродження в чистилищi, трiумф у раю. Поема Данте е найзначнiшим явищем Високого середньовiччя i певною мiрою передвiстям культури Вiдродження.





Данте Алiг’ерi

Божественна комедiя





«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ДАНТЕ


«Крiзь мене йдуть до мiста мук найтяжчих…», – рипить пекельна брама, i два поети, Данте i Вiргiлiй, вiдправляються в дивовижну мандрiвку. Чимало побачать вони на своему шляху. Пройдуть вони повз пишний замок, облитий ясним свiтлом, де перебувають славетнi героi старовини, побувають у страшному пiдземеллi, в якому караються грiшнi душi, потраплять до пекельного мiста Дiте, дiйдуть до самого осередку землi, де в льодовiй скелi терпить найтяжчу муку сам Люцифер, пан i в’язень цього свiту страждання.

Ще до них у потойбiчних свiтах побували й iншi героi. Щоб дiзнатися про свою долю, викликав душу померлого вiщуна Тiресiя велемудрий Одiссей. Вiд свого покiйного батька Анхiза довiдався про майбутне славного Риму Еней, герой Вiргiлiевоi «Енеiди». Цiлу низку сюжетiв дае нам i середньовiччя. Ще в IV сторiччi з’явилося так зване «Видiння Павла», започаткувало розвиток цiлого кола iрландських легенд про вiдвiдини Пекла та Раю. Вже в XII сторiччi було написано славетне «Видiння Тунгдала», герой якого пiсля своеi смертi потрапив до Пекла, однак повернувся на землю, щоб оповiдати людям про неодворотнiсть Божоi вiдплати.

Серед цих оповiдей, або так званих «вiзiй», поема Данте посiдае особливе мiсце. Попередники Поета, античнi спiвцi, використовуючи цей сюжет, пов’язували його з мотивом пророцтва, намагаючись перевершити обмеженiсть людських знань про майбутне. Християнськi автори вiдкривали завiсу невiдомого, щоб нажахати людину ницiстю ii грiховного iснування. Все це е i в «Божественнiй комедii» Данте. Однак е i дещо свое, неповторне. В листi до правителя Верони Кангранде делла Скала Данте пише: «Цiль поеми – вирвати людей, живущих нинi, iз стану мiзерii i привести до стану щастя. Той вид фiлософii, який у поемi е керiвним, це етика, бо ж поема написана i в цiлому, i в частинах не для споглядальних цiлей, а для дii». І далi: «Предмет поеми – людина, що силою своеi волi, через заслугу або незаслугу, пiдпадае справедливiй вiдплатi або карi». Саме про людину, про ii поривання до щастя, ii мiзернiсть та ii велич i розповiдае славетна поема.

«Божественну комедiю» було написано в 1307 – 1321 роках. Це був час, який в iсторii культури дiстав назву Передвiдродження. Зростае iнтерес до людськоi особистостi, до ii земних радощiв i сподiвань. Поступово починае формуватися новий гуманiстичний тип мислення, остаточне становлення якого буде пов’язане з добою Вiдродження. Однак вiра в необмеженi можливостi людськоi природи, в неповторнiсть людськоi iндивiдуальностi зароджуеться саме тепер. Цей процес i вiдтворюе генiальна поема Данте, що е одночасно синтезом середньовiчноi культури i прологом до культури Вiдродження. «Данте являеться найвищим виразом, поетичним вiнцем та увiчненням того, що називаемо середнiми вiками. Вся культура, всi вiрування, всi муки та надii тих часiв знайшли вираз у його поемi. Та рiвночасно як людина генiальна вiн усiм своiм еством належить до новiших часiв, хоча думками й поглядами корiниться в минувщинi», – стверджуе І. Франко, шанувальник i дослiдник Дантовоi поезii.

Ця своерiдна двоiстiсть знаходить свiй вiдбиток i в художнiй манерi Поета. Данте назвав свою поему «комедiя» за усталеними середньовiчними канонами: так називали тодi твори, якi починалися сумно, а закiнчувалися щасливо. Епiтетом «божественна», тобто «прекрасна», поему надiлив перший бiограф Данте, автор славетного «Декамерона» Дж. Боккачо.

Композицiя поеми е складною i одночасно довершеною. За ii основу Данте бере цифру «З» та похiднi вiд неi. Вiдомо, що уявлення про магiчне значення чисел iснували з прадавнiх часiв. Ще з дитячих казок ми пам’ятаемо трьох братiв, три шляхи, якi вiдкриваються перед героем… Майже в кожнiй язичницькiй мiфологii е образ свiтового дерева, будова якого мала вiдтворювати структуру космосу. І знову зустрiчаемо цифру «З». Корiння дерева – потойбiчний свiт. Стовбур – Земля, гiлля – Небо. Потрiйним е i вимiр часу: минуле – сучасне – майбутне. Або: предки – сучасники – нащадки. За часiв середньовiччя магiчний змiст цiеi дивноi цифри розширюеться, поеднуючись iз святою Трiйцею. Як символ всього, що мае свое становлення, розвиток i завершення, «трiйка» надзвичайно пасувала до задуму поета. «Божественна комедiя» подiлена на три частини (кантики) – «Пекло», «Чистилище», «Рай». Кожна частина мае 33 пiснi, написанi терцинами (потрiйна рима). З трьох рядкiв складаеться кожна строфа. Разом iз Вступом кiлькiсть пiсень в поемi сягае, таким чином, числа 100. Квадрат десяти символiзуе тут абсолютну довершенiсть.

Прикладiв використання символiки чисел у «Божественнiй комедii» чимало: у Поета три проводирi по потойбiчних свiтах – Вiргiлiй, Беатрiче i середньовiчний фiлософ-мiстик Бернар Клервоський. Вiн зустрiчаеться в лiсi з трьома звiрами, три обличчя в Люцифера, трое сходiв ведуть до брами Чистилища тощо. Однак автор не просто наслiдуе середньовiчну лiтературну традицiю з ii алегоризмом та схильнiстю до абстрагування. Перед нами особливий художнiй всесвiт, створений уявою поета. Власне, кожен майстер художнього слова е творцем поетичних свiтiв. Данте, однак, е ще й поетом генiальним, що поеднуе пристраснiсть почуттiв з суворою логiкою геометра. Своею реальнiстю його космос змагаеться iз свiтом, що оточуе людину. Тут сходить i заходить сонце, сяють зорi, течуть рiки. Ми вiдчуваемо подих вiтру, задушливий в Пеклi, освiжний в Чистилищi, дотикаемо шорсткостi поверхнi пекельних уступiв.

Ця надзвичайна конкретнiсть е притаманною навiть Дантовим алегорiям. У тому ж листi до Кангранде делла Скала Поет пiдкреслюе: «Смисл поеми багатозначний, моральний i анагогiчний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу». Кожен твiр – твердить Данте – мае чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний i анагогiчний. Згадаемо першу пiсню поеми. Герой опиняеться в густому пралiсi. Шлях до рятiвного пагорба, що ним кiнчаеться страшна долина, Поетовi заступають три звiра: пантера, лев i вовчиця. Перед нами одразу розкриваеться химерний свiт багатозначностi Дантових образiв. Три звiрки, виходячи з морального змiсту, це е людськi пороки: любострастя, гордiсть i корисливiсть. В алегоричному планi пантера мае означати флорентiйську республiку, лев – правителiв-тиранiв, а вовчиця – папський престол. Найширшим е, проте, анагогiчний символ: це сили зла, що перепиняють людинi шлях до досконалостi. І все ж, якою вражаючою е картина страшноi лiсовоi хащi, в якiй заблукала самотня людина! Образи Данте живуть i поза алегоричним змiстом, який вкладае в них Поет. Ким е, наприклад, Беатрiче? Заступницею Поета перед Богом, що намагаеться врятувати його душу вiд спокус неправедного життя? Втiленням божественноi мудростi, чи, може, прекрасною донною, красу якоi Данте оспiвував у своiх славетних канцонах? Ця ж багатозначнiсть характеризуе i образ Вiргiлiя. Вiн е улюбленим Поетом автора «Божественноi комедii», фiлософом, четверта еклога якого за середньовiчними уявленнями провiстила Христа, i одночасно алегорiею людського розуму. Мае цей образ i свiй драматичний мотив. Вiргiлiй позбавлений надii наблизитись до лицезрiння Божества, тому таким сумом сповнюеться його душа наприкiнцi мандрiвки.

Якщо уявити собi складний каркас грандiозноi Дантовоi споруди, вiн нагадае нам готичнi собори середньовiчноi Європи з iх пануванням вертикалi, витонченим декором, нервовою спрямованiстю до вiчного, абсолютного. Космографiя «Божественноi комедii» спираеться на уявлення середньовiчноi науки про будову космосу та теорiю давньогрецького вченого Птолемея. В центрi всесвiту знаходиться нерухома Земля, навколо якоi рухаеться небо, що складаеться з дев’яти сфер. Є ще десяте нерухоме небо, Емпiрей – обитель Божества. Навпроти престолу Троiцi на землi розташовано Єрусалим з Голгофою, де було розiп’ято Спасителя людства. То е центр Землi. Пекло, яке мае форму зрiзаного конуса, знаходиться в земних глибинах. Коли частина ангелiв на чолi з Люцифером повстала проти Бога, падшого янгола було скинуто з неба. Вiн увiйшов у землю i застряв там, а вiд його падiння утворилася воронка, що стала Пеклом. На протилежному кiнцi цiеi ж лiнii на поверхнi землi розташована висока гора Чистилища. Незважаючи на застарiлiсть наукових уявлень, на якi спирався Данте, ця картина своею довершеною симетричнiстю вражае й сучасного читача. А щодо застарiлостi… Деякi дослiдники нашого столiття, до речi, намагаються зблизити космологiю Данте з неевклiдовою геометрiею та загальною теорiею вiдносностi (наприклад, П. Флоренський у роботi «Позiрностi в геометрii»).

Ким же був творець цього дивосвiту? Народився Данте Алiг’ерi в травнi 1265 року у Флоренцii. Мiсту на рiчцi Арно судилося стати батькiвщиною багатьох славетних iталiйцiв. З Флоренцiею пов’язане життя Франческо Петрарки, Джованнi Боккаччо, живописцiв Джотто, Мазаччо, Сандро Боттiчеллi, скульптора Донателло. У флорентiйськiй церквi Сан Лоренцо зводить усипальницю рода Медичi генiальний Мiкельанджело. Тут було створено й уславлену «Мону Лiзу (Джоконду)» Леонардо да Вiнчi.

У цьому мiстi-легендi проходять дитинство та юнацтво Данте. Невдовзi завершилась боротьба гвельфiв i гiбелiнiв. Однак вiдгомiн запеклих полiтичних суперечок ще лунае на вузеньких вуличках староi Флоренцii. Родина Данте належала до партii гвельфiв, яка орiентувалася на папство, виступаючи проти гiбелiнiв, прихильникiв iмперськоi влади. Молодий Данте, однак, мало цiкавився полiтикою, вiддаючи перевагу наукам i поезii. Навчався вiн, ймовiрно, в школi правознавства в Болоньi. Про його високу освiченiсть ми можемо судити, читаючи «Божественну комедiю», яка е справжнiм компендiумом знань того часу.

У 1292 роцi Данте створюе свою поетичну збiрку «Нове життя», написану в дусi школи «солодкого нового стилю». Це – iсторiя юнацького кохання, пристрасного i цнотливого, щасливого i трагiчного водночас. Фабула книги е досить прозорою. Дев’ятирiчним хлопчиком Данте вперше побачив майже роком молодшу вiд нього Беатрiче, витончена краса якоi вразила чутливе серце майбутнього поета. Вже юнаком вiн зустрiв ii в церквi, крадькома милуючись вродою прекрасноi донни. В цьому коханнi для Данте все е важливим: погляд коханоi, ii легка хода, тендiтна постать, наче огорнена присмерковим серпанком. Цiлу гаму почуттiв викликае i «жорстокiсть» Беатрiче, яка не вiдповiла на його уклiн. Трагiчне напруження сягае свого апогею наприкiнцi оповiдi. Смерть прекрасноi донни е для поета справжньою космiчною катастрофою: «Одчаем серце повниться до краю». Невеличка повiсть про розкошi та болi кохання стала першим автобiографiчним твором у европейськiй лiтературi. Беатрiче залишиться музою поета i далi. «Коли в ii честь був зведений сонячно-чистий палац «Нового життя», Дантовi вiн здався замалим – замалим i для його надлюдського кохання до Беатрiче i до можливостей його, Дантового, духу – так кохана його пiд арками «Бенкету» проходить до найграндiознiшого середньовiчного замку «Божественноi комедii» (І. Драч).

Пiсля 1295 року Данте розпочав активну полiтичну дiяльнiсть. Був вiн членом Ради Ста – верховного органу Флоренцii, обирався до колегii прiорiв, iздив у Рим для дипломатичних переговорiв з папою Бонiфацiем VIII, iм’я якого ми потiм часто будемо зустрiчати в «Божественнiй комедii». У 1300 роцi Данте, як противник папського престолу, був змушений назавжди залишити рiдне мiсто i зазнати, «як солоно смакуе хлiб в чужинi». Останнi роки свого життя поет проводить у Веронi та Равенi. Помер вiн 11 вересня 1321 року.

Навiть цiеi невеличкоi бiографiчноi довiдки вистачить для того, щоб уявити собi нелегкий життевий шлях автора «Божественноi комедii». Людина пристрасна, сповнена великих надiй та сподiвань, Данте весь час шукае свiй «Правий шлях» у свiтi кривавоi ворожнечi, нескiнченних полiтичних чвар, якi охопили роздрiбнену Італiю. Вiн помиляеться, зневiрюеться i знову намагаеться дiстатися до правди. І завжди зберiгае вiрнiсть своiм двом музам: Беатрiче та Італii, про еднiсть якоi поет мрiяв протягом усього свого життя.

Мистецтво Ренесансу, наближення якого провiщала «Божественна комедiя», залишило нам чимало портретiв митця. Близько 1450 року Андреа дель Кастаньйо включить зображення Поета до циклу фресок, якi мали вiдтворювати приклади людськоi доблестi. Фiгуру Данте героiзовано, пiдкреслено риси, найбiльш поцiнованi гуманiстичною етикою: розум i мужнiсть. Поступово образ мiфологiзуеться. Вимальовуеться гострий профiль, темне обличчя, наче обпечене пекельним полум’ям. Тедео Гаддi в Санта Кроче змальовуе вже людину цiльного i суворого характеру, сильних пристрастей. Несподiваним нюансом доповнюе портрет Доменiко дi Мiкелiно: суворiсть поеднуеться на обличчi Поета-мислителя зi скорботною нiжнiстю. Фреска його роботи знаходиться у флорентiйському соборi Санта Марiя Новелла. На нiй зображено Данте, увiнчаного лаврами. Одягнутий у яскравочервону тогу, вiн тримае в лiвiй руцi книгу. Правою – Поет вказуе на широко вiдчинену браму пекла. Удалинi видно чистилище, а над ним небеснi сфери.

Саме таким хотiли бачити Данте шанувальники його поезii. З часом забулися суперечки мiж гвельфами та гiбелiнами. Лише фахiвцiв хвилюе перехiд поета-республiканця на монархiчнi позицii. Не мае зврештою великого значення i яким вiн був: непоказним чоловiчком невеликого зросту, чи титаном з орлиним профiлем. Людство столiттями створювало образ свого Данте, гiдного його поетичного генiя. Але ж саме до людства i звертаеться митець у «Божественнiй комедii», своему найграндiознiшому витворi. Перед нами, власне, драматична iсторiя загибелi (Пекло), переродження (Чистилище) i вiдродження (Рай) людськоi душi. Данте прагне провести читача через страждання i покуту до пiзнання вищоi iстини, допомогти йому, вiдкинувши внутрiшнiй розлад, зрозумiти сенс свого буття. Таке завдання було пiд силу лише Поету-пророку.

Одiссея Данте по Пеклу починаеться ввечерi Страсноi п’ятницi i завершуеться в Страсну суботу. Цiлу добу провели Данте i його вiрний супутник Вiргiлiй у царствi довiчного мороку. Час мандрiвки вибрано невипадково. За християнською традицiею саме наприкiнцi страсного тижня завершуеться земне життя Ісуса Христа, який, умираючи на хрестi, стае Викупителем людства. Вiдбуваеться найвище таiнство – поеднання людськоi i божественноi природи Сина Божого. На фонi цiеi грандiозноi загадки перевтiлення людина залишаеться iз довiчними проблемами життя i смертi, спасiння i загибелi.

Саме в цей час i починаеться пошук Поетом шляху до врятування людства. Земна людина з ii почуттями, ii радощами i стражданнями потрапляе у свiт вiчностi. Все тут мае свiдчити про необоротнiсть, незмiннiсть. Нiколи в Пеклi не сходить сонце. Усюди пануе довiчний морок. Навiть коли на землi день, над пiдземеллям нависае нiчний небосхил. Провiдним у зображеннi Пекла е образ вiчностi страждання. Адже грiшники не просто терплять страшнi муки – вони не мають надii на якiсь змiни. Вони самотнi у своему вiдчаi. Знехтувавши закони добра, грiшники вiдмовились вiд спiвчуття та можливостi прощення. В художньому свiтi поеми мотив шляху до досконалостi мае два ключових образи: рух i свiтло. Саме цi ознаки майже вiдсутнi в першiй частинi поеми. Грiшнi душi назавжди закрiпленi за своiм мiсцем страждання. Навiть коли починаеться iх несамовитий бiг, вони рухаються за колом, повертаючись туди, звiдкiль починався iх шлях. Власне, перемiщуються у просторi лише Данте i Вiргiлiй. Однак навiть вони, долаючи крутий i небезпечний спуск углиб землi, не вiдчувають наближення до мети. Весь час над ними нависають темнi брили, пiд ногами розкриваються бездоннi провалля, шлях перетинають чорнi вiд болота озера, рiки киплячоi кровi.

Грiшнi душi в Пеклi розмiщенi за iх провинами. В переддвер’i перебувають тi, хто за життя не знав нi добра, нi зла, був байдужим i нiкчемним. Мордованi осами i хробаками страждають вони, вiдкинутi самим пеклом. Не спiвчувае iм i Данте. Зневажливо дивиться вiн на iх муки. Переправившись через рiчку страждань Ахерон, мандрiвники потрапляють до першого кола Пекла, Лiмба. Тут перебувають душi нехрещених дiтей та тих, хто помер до християнства. Серед них Данте бачить своiх улюблених поетiв Гомера, Овiдiя, мислителiв та героiв античноi старовини. В Лiмбi мае знаходитись i Вiргiлiй. Так з’являеться в «Божественнiй комедii» тема античностi. І знову перед нами зустрiч двох епох. Своiм корiнням буде сягати античноi культурноi спадщини доба Вiдродження. Однак i для Данте греко-римська культура е взiрцем довершеностi. Поет радiсно вiдчувае свою спорiдненiсть з тим, кого бачить перед собою. Доброчеснi душi не вiдають страждань. Освiтленi ясним сяйвом, мудро i спокiйно ведуть вони своi розмови. Лiмб наче перетворюеться на грецький Елiсiй, блаженну краiну краси, щастя i спокою.

За першим колом розпочинаеться карколомний спуск углиб. Гасне свiтло, зникае трохи сумна гармонiйнiсть попередньоi сцени. Рiзким, майже шаленим стае ритм оповiдi. В другому крузi страждають любострасники, гнанi поривами жорстокого вiтру. Копошаться в багнюцi пiд невпинним дощем черевоугодники (трете коло). Страшна гризня точиться в четвертому, де страждають скнари i марнотратники. В мулi стигiйських болiт загрузли гнiвливi (п’яте коло). В розпечених гробах караються за свое безвiр’я еретики (круг шостий). Кривава рiка засмоктуе вбивць (коло сьоме). У злих сховах восьмого кола караються обманщики, хабарники, злодii. У найнижчому, дев’ятому колi Пекла серед довiчного холоду знаходяться зрадники. Трьох найогиднiших з них – Брута, Касiя та Юду – невпинно гризе правитель Пекла Люцифер.

Найближчим до Дантового ритму е Мiкельанджело у своiй фресцi «Страшний суд». Могутнi оголенi фiгури грiшникiв, змальованi з надзвичайною рельефнiстю i експресiею, заповнюють майже весь простiр фрески. Сповненi жаху, гнiву, вiдчаю, вони втягнутi в единий коловорот, центром якого е Христос.

У цей похмурий i фантасмагоричний свiт пiдземелля i потрапляе Поет. Потойбiчне царство ми бачимо вже його очима, сприймаемо через його оцiнки. Пристрасний i рiшучий Данте виправдовуе i засуджуе, мститься своiм ворогам i звеличуе друзiв. Серед пекельних мук весь час точаться розмови про те, що вiдбуваеться на землi, за земним життям тужить ненажера Чвакало, доля сина хвилюе батька Поета Гвiдо Кавалькантi, про своi заслуги перед Флоренцiею гордiвливо згадуе Фарiната. Вир життя нуртуе на сторiнках поеми. Земна реальнiсть потужнiм потоком вриваеться в оповiдь.

Чимало фрагментiв поеми вражають своiм високим гуманiзмом, пристрасним спiвчуттям до людського страждання. Особливе мiсце серед них займае епiзод Паоло i Франчески, який став справжньою перлиною свiтовоi поезii. Передiсторiя нещасливих коханцiв нагадуе трагедiю Шекспiра «Ромео i Джельетта». Здавна точилася ворожнеча мiж володарем Рiмiнi Малатеста i сеньйором Равенни Гвiдо да Полента. У 1275 роцi, щоб припинити криваву сварку, Франческу, доньку Гвiдо да Полента, видали замiж за Джанчотто Малатесту. На церемонii шлюбу Джанчотто замiщав його молодший брат Паоло. Про обман Франческа довiдалась вже в Рiмiнi. Легенда пiдсилюе потворнiсть Джанчотто, який за словами Джованнi Боккаччо був «огидний з обличчя i хромий». І сталося неминуче: Паоло i Франческа покохали одне одного. Довiдавшись про зраду дружини, суворий Джанчотто вбивае закоханих.

Сцена зустрiчi Данте з Паоло i Франческою сповнена особливоi поетичностi. Поет розмiщуе своiх героiв у другому колi Пекла, де караються грiшники, якi завинили своiм коханням. Потрапили сюди i Дiдона, що заподiяла собi смерть через пристрасть до Енея, i Єлена, чие кохання до Париса призвело до загибелi Троi, i уславленi коханцi Тристан i Ізольда. Проте зображення страждань плотi в цьому епiзодi вiдсутнi. Картини мук людського тiла, яке демони розривають на шматки, топлять у потоках живицi, яке горить у пекельному вогнi, становлять лейтмотив симфонii страждань грiшникiв у «Божественнiй комедii». Інакше зображено коло любострасникiв. Все тут нагадуе осiннiй пейзаж з притаманною йому мерехтливою красою вмирання: густий морок, злий вiтер, душi грiшникiв, якi, наче опале листя, кружляють у своему довiчному танцi. Поет навiть не наважуеться розлучити коханцiв. Данте визнае згубнiсть кохання, що призвело до загибелi i зради. Вiн засуджуе своiх героiв, позбавляючи iх надii на виправдання. І водночас автор канцон на честь мадонни Беатрiче спiвчувае закоханим.

«Любов, що водить сонце i свiтила» може бути сильнiшою за суворий розум. Людське почуття е однiею з таемниць всесвiту. Воно i жахае, i приваблюе Поета. Любов’ю заклинае вiн тiнi героiв наблизитись до нього. На гiмн коханню перетворюеться монолог Франчески, в якому немае й згадки про ii страждання. Вона навiть не називае iменi Джанчотто, не розповiдае iсторiю свого шлюбу. Їi слова сповненi вiдгомоном минулого щастя. Та й Данте з усiеi трагiчноi повiстi цiкавить передусiм момент зародження цього кохання, якому судилося перебороти саму смерть.

Оголена правда людськоi болi пронизуе i розповiдь про загибель Уголiно та його дiтей, один з найжорстокiших епiзодiв «Божественноi комедii». Граф Уголiно делла Герардеска е особою iсторичною. Людина доби кривавого розбрату, несамовитих полiтичних пристрастей, Уголiно охоче мiняв своi партiйнi уподобання, вiв таемнi iнтриги i боровся за единовладдя. За наказом архiепископа Руджерi дельi Убальдiнi Уголiно разом з двома синами i двома онуками було пiдступно ув’язнено у вежi, де iх i заморили голодом. «З того часу ця в’язниця мае назву в’язницi i вежi голоду», – стверджуе давня Пiзанська хронiка.

Волею Данте Уголiно потрапив до дев’ятого пекельного кола, де караються зрадники. Нестямно вгризаеться вiн зубами в голову архiепископа Руджiерi, марно сподiваючись вгамувати свою ненависть i свiй невситимий голод. Вражае художня довершенiсть цього епiзоду. Невловиме, ледь позначене поеднуеться в ньому з яскравими, подекуди навiть брутальними образами. Гнiв i любов, шалена лють i нiжнiсть звучать в оповiдi грiшника про страшну загибель невинних дiтей. І Поет, завжди такий невблаганний до зрадникiв, спiвчувае Уголiно. Не як нещасний страдник, а як грiшна i водночас сповнена величi людина з’являеться вiн перед нами.

Страшною е кара, яку Поет призначае Уголiно. Однак ще жорсткiшим е покарання Руджiерi. Нiщо не свiдчить про те, що архiепископ зазнае фiзичних мук. Перетворений авторською фантазiею на бездушний череп, Руджiерi не мае права навiть вiдчувати страждання. Згасли його почуття, зникла пам’ять про минуле. Коли Гамлет у трагедii Шекспiра згадуе про шляхетнiсть свого батька, вiн каже: «Вiн був людиною». Саме людськоi сутi й позбавлений жорстокий архiепископ, единий справжнiй мрець серед грiшних тiней Дантового Пекла.

Дух допитливостi пронизуе весь твiр. Данте спускаеться в найглибшi пiдземелля людського страждання, щоб звiдати природу людини, зрозумiти сенс ii буття. Втiленням цього неспокiйного розуму е герой поеми Улiсс Одiссей. У восьмому колi, майже на краю пекла караються вогнем лукавi порадники. Поет бачить мiж ними подвiйний полум’яний стовп, у якому мучаться Улiсс i Дiомед. Цей образ породжуе цiлу гаму почуттiв. Мiнливий, лукавий, жорстокий, як вогонь. Однак полум’я е одвiчним ворогом темряви. Вогонь може викликати жах, але нiколи почуття огиди. Наче величний вогняний смолоскип, здiймаеться перед Поетом невгамовний мореплавець. Вiргiлiй сам звертаеться до Улiсса, адже гордiвливий грек може й не вiдповiсти на вiтання невiдомого йому мандрiвника. Славнозвiсний монолог царя Ітаки звучить як пристрасний гiмн людськiй вiдвазi, жадобi пiзнання нового. Нi любов до сина, нi вiрнiсть Пенелопи не змогли перебороти бажання пiзнати безмежний свiт, перевершити межу вiдомого людинi. Улiсс допливае до Сардинii, Марокко, узбережжя Іспанii, гаванi Сеути. Його корабель гине за Геркулесовими стовпами (Гiбралтар), за якi не наважувалися плавати давнi мореплавцi.

Мине якийсь час, i на обрii смiливо затрiпотять вiтрила кораблiв Христофора Колумба, Васко да Гами i Магелана. Почнеться доба великих географiчних вiдкриттiв. Однак той самий неспокiй знали i сучасники Данте. У давнiй генуезькiй хронiцi, наприклад, розповiдаеться про батькiв Уголiно i Вадiно де’Вiвальдi та судновласника Тедезiо д’Орiо, якi 1291 року рушили в мандрiвку, на яку досi нiхто не наважувався. Як i Улiсс, допливли вони до узбережжя Іспанii. Подальших вiдомостей про долю iх двох галер немае. Пропав безвiсти i син Уголiно Сорлеоне, який вирушив на пошук батька.

Незвiдане вабить зрештою i самого автора «Божественноi комедii». Продовжуеться його мандрiвка. Побувавши у свiтi страждань, Поет наближаеться до царства покути – Чистилища. Архiтектонiка другоi частини поеми значно простiша. На березi свiтового океану височить гора, яка мае форму зрiзаного конусу. Їi оперiзують сiм виступiв, де очищаються душi тих, хто завинив перед Богом, однак розкаявся i дiстав надiю на спасiння. Розмiщення грiшникiв за колами тут уже iнше. Спочатку караються пихатi, заздрiснi, гнiвливi та ледачi. Останнi три кола належать скупцям та марнотратникам, обжерливим i любострасним. Цi яруси вiдповiдають другому, третьому i четвертому колам пекельного пiдземелля. І тут чимало страждань. Грiшники несуть камiннi брили, гнуться аж до землi пiд iх тягарем, ледь рухаються, зголоднiлi та спраглi… Цi випробування можуть тривати кiлька столiть, однак вони все ж мають скiнчитися, i тодi на грiшнi душi чекае довiчний порятунок.

У Чистилищi Данте перебувае приблизно три – п’ять дiб, тобто втричi довше, нiж у пеклi: очиститися вiд грiхiв значно важче, нiж поступитися перед спокусами. Тiльки-но Данте i Вiргiлiй потрапляють на поверхню землi, як iх охоплюе незбагненне почуття, викликане тим, що вони можуть дихати чистим повiтрям, бачити яснi зорi. В Пеклi вони мандрували свiтом, який нiбито щойно загинув, розсипався гострими камiнними брилами, розколовся на безформнi мертвi уламки скель. Втрачена гармонiя вiдновлюеться в Чистилищi. Зникають запаморочливi поеднання горизонталi та вертикалi, карколомнi спуски i сходження. Поет весь час пiдiймаеться вгору, i одразу виникае вiдчуття безмежностi. Неквапливо вершать свiй довiчний рух планети. На небозводi з’являеться Венера, котиться Чумацький вiз, виринае сузiр’я Риб.

«Чистилище» е мабуть наймальовничiшою частиною «Божественноi комедii». Пiсля трагiчноi напруженостi картин Пекла особливо гостро вiдчуваеться барвистiсть нового свiту. З’являються забутi кольори: блакитний, зелений, золотистий, якi були вiдсутнi в червонувато-брунатнiй симфонii образiв пiдземелля. Замiсть розпачливого стогону i зойкiв грiшникiв та брутальних окрикiв демонiв лунають молитви, сповненi надii на майбутне прощення. Якщо Пекло ототожнюеться з безнадiею, то Чистилище е втiленням саме надii. Часовий ланцюг вiдновлюеться: до минулого i сучасного, яке в Пеклi дорiвнювало вiчностi, приеднуеться майбутне. І природа начебто оживае. Рух, свiтло, повiтря переборюють вiдчуття задушливоi замкнутостi, що домiнувало в Пеклi.

Боротьба добра i зла, свiтла i темряви, певна рiч, тривае i в Чистилищi. Вночi сходження до Земного Раю припиняеться. В долину спускаеться посланець довiчного мороку Змiй-спокусник. У густих хмарах темного диму караються гнiвливi. Однак перемога добра е незворотною. Своерiдною увертюрою до неi в алегоричному свiтi Данте стае свiтанок. Удосвiта вiдбуваються всi найважливiшi подii другоi частини поеми. Рано-вранцi Данте вибираеться з пiдземелля, на зорi свята Лючiя переносить Поета на гору перед входом до Чистилища, а на сходi сонця досягае вiн Земного Раю. Сонце, яке нiколи не з’являлося в пiдземному царствi страждань, освiтлюе шлях до пiзнання остаточноi iстини.

Дантове Чистилище е не менш густо населеним, нiж Пекло. Кiлькома вiршованими рядками створюе поет численнi образи, сповненi життя. Не може не викликати усмiшки, наприклад, зустрiч Данте зi своiм давнiм знайомим – музичним майстром Бельаквою. Лiниво вилiжуеться той бiля пiднiжжя високоi гори покаяння i зовсiм не поспiшае розпочати важке сходження на гору.

Данте i в Чистилищi не перетворюеться на байдужого споглядача. В Пеклi, зiткнувшись iз ницiстю людськоi природи, Поет обурювався, жахався, проте – спiвчував. Тепер його почуття стають бiльш стриманими. Однак Данте залишаеться незалежним у своiх судженнях. Так, вiн виправдовуе короля Сицилii Манфреда, приреченого церквою на пекельнi муки. Манфред був запеклим ворогом папства. Для боротьби з ним римський престол закликав в Італiю брата короля Францii Людовика IX Карла Анжуйського. У 1266 роцi Манфред загинув при Беневенто, а його королiвство дiсталося Карлу. Ватикан не подарував смiливому сицилiйцю його боротьби з папою. Його було вiдлучено вiд церкви i поховано без християнських обрядiв. Данте врятував душу воiна, створивши легенду про його передсмертну молитву до Богородицi.

Особисте, суто iндивiдуальне проявляеться в «Чистилищi» значно виразнiше, нiж в iнших частинах «Божественноi комедii». Тепер сам Данте стае головним героем поеми. Це пiдкреслюеться навiть особливим, серединним розташуванням цього фрагмента в контекстi «Божественноi комедii». І тут можливе певне порiвняння. Людина входить до храму. Перед нею виблискуе, сяе позолотою iконостас. Позаду, над входом залишаеться картина Страшного суду. Людина мае вибирати. Вiд неi залежить, бути засудженою довiчно чи сподiватись на виправдання. Саме в такому становищi i опиняеться тепер Поет.

У Чистилищi вiн мае очиститись вiд своiх провин i стати гiдним пiзнати остаточну iстину. З притаманною йому допитливiстю жадiбно вдивляеться Поет у новий свiт, що його оточуе, намагаеться визначити свое мiсце в ньому. Вiн вiдчувае себе душею Чистилища, яка всi своi надii покладае на порятунок. Данте радiе, що недовго затримаеться серед заздрiсних, проте вже заздалегiдь знае, яким важким мае бути тягар, що його несуть гордiвливi.

Якщо в першiй частинi Данте передусiм е пророком, в останнiй – фiлософом, то в «Чистилищi» Данте – Поет. Тема мистецтва, вiдсутня на початку поеми, поступово стае однiею з провiдних. Серед персонажiв з’являються численнi iмена поетiв, художникiв, музикантiв. Ще коло пiднiжжя гори покаяння Данте зустрiчае спiвака Каселлу, який написав музику до багатьох його пiсень. Каселла спiвае канцону «Любов, що думцi промовля моiй…». Туга за земним коханням, така недоречна i водночас така людська, охоплюе душi Чистилища, якi забувають навiть про майбутнi випробування.

Серед персонажiв поеми – вiдомий мiнiатюрист Одерiзi, лукканський поет Бонаджунта, улюбленi митцi Данте Гвiдо Гвiнiцеллi i провансалець Арнаут Данiель. Не про марнiсть мирськоi слави, а про невмирущiсть поезii ведуть вони мову. Пройде небагато часу, i iталiйський гуманiст Ермолао Барбаро напише дивнi слова: «Знаю двох я богiв, Христа i словеснiсть». І хоча доба Вiдродження ще не настала, розумiння мистецтва як сенсу i виправдання людського iснування поступово зароджуеться i в Дантовiй «Божественнiй комедii». І точаться серед кругiв Чистилища дискусii про природу творчостi, пишаються поети, не забутi своiми послiдовниками.

Зберiгаеться в поемi i шанобливе ставлення самого Данте до тих митцiв, що iх творчiсть була взiрцем для поета. Тема античностi звучить в «Чистилищi» з особливою силою. Данте намагаеться подолати розрив мiж язичницькою та християнською культурами. Остаточно це буде здiйснено гуманiстами наступноi доби. Однак i тут поет вже наближаеться до ренесансного свiтосприйняття. Не наважуючись ще проголосити самоцiннiсть античностi, Данте перетворюе римського поета Стацiя на таемного християнина. Як «син до батька» ставиться вiн i до фiлософа-стоiка Катона з Утiки, якого силою поетичноi фантазii врятовуе вiд довiчного перебування в Лiмбi.

Античнiсть живе в поемi i в численних поетичних образах, якими ряснiе текст другоi частини. Запалюе бiло-червоним лицем схiд неба Аврора, любим усмiхом освiтлюе небосхил Венера. Майже з язичницькою насолодою милуеться Данте витворами мистецтва, описiв яких також чимало в текстi. Чудовими рiзьбами i мозаiками прикрашено дорогу до другого кола Чистилища. Майстерними рiзьбами покритий мармуровий берег, що починаеться одразу за брамою. Тут вирiзьблене благовiщення Марii, а поряд – знову зустрiч двох свiтiв – справедливий суд римського iмператора Траяна.

Однак навiть краса мистецтва не може змусити мандрiвника забути про долю рiдноi краiни. В «Чистилищi» ця тема поглиблюеться. Поет думае вже не про майбутне окремих iталiйських земель. Вперше лунае народною мовою величне i скорботне звернення до всiеi Італii. Охоплена внутрiшнiми чварами краiна нагадуе судно без стерника, яке марно намагаеться боротися з поривами бурi. Італiя, самою долею призначена до великих дiянь, е рабинею. Себелюбнi правителi ведуть нескiнченну боротьбу за владу. Не поступаються iм у властолюбствi i пожадливi церковнi пастирi. Згадуе Данте i рiдну Флоренцiю. Тональнiсть пристрасноi Дантовоi iнвективи змiнюеться, саркастично вихваляе поет розсудливiсть флорентiйцiв, iх закони та звичаi. За удаваною iронiчнiстю, однак, вiдчуваеться пекучий бiль. Жодноi хвилини не забувае поет про занепад рiдного мiста, такого улюбленого i такого ненависного.

Мандрiвка Чистилищем завершуеться зустрiччю Данте з Беатрiче. Сцена появи Беатрiче обставлена цiлою низкою алегоричних образiв. Прекрасна донна з’являеться на трiумфальнiй колiсницi, яку везе грiфон, лев з головою орла. Попереду сiм рiзноколiрних свiтильникiв, що уособлюють дари Святого Духа. Трохи далi – двадцять чотири старцi, алегорiя книг Старого завiту. По боках колiсницi – чотири крилатих звiра, чотири Євангелiя. Доповнюють картину алегоричнi фiгури чеснот: теологiчних (Любов, Надiя i Вiра) та природних (Мудрiсть, Сила, Помiркованiсть i Справедливiсть). Вся ця мiстична процесiя мае змальовувати iсторiю християнськоi церкви. Повоз зупиняеться, i з нього виходить Беатрiче, увiнчана оливковою гiлкою, в сукнi огнисто-червого кольору. Це вже не та «прибрана в найшляхетнiший шарлатовий колiр, лагiдний та гожий, прикрашена й описана, як личило ii молодюсiньким лiтам юна донна», зустрiч з якою оспiвуе Данте в «Новому життi». Суворо дивиться Беатрiче на Поета, гнiвно докоряе йому за те, що «повернув свiй хiд на шлях неправий». Ким же е славетна флорентiйка в контекстi «Божественноi комедii»? Тлумачень тому iснуе чимало. Беатрiче вважають уособленням божественноi мудростi чи божественноi любовi, втiленням дiяльного розуму. Все ж сила Дантового мистецтва полягае саме в тому, що найскладнiшi за своiм алегоризмом образи його поезii вражають своею правдивiстю i щирiстю. Живою i прекрасною жiнкою, освiтленою коханням Поета залишаеться i Беатрiче. В ii поглядi не лише гнiв, а й сила давньоi любовi. Навiть в суворостi докорiв – спiвчуття i непримиреннiсть, образа i кохання. Поет гiрко оплакуе свое зраджене кохання. І щирiсть каяття приносить герою прощення. Змивши грiхи в Летi, Данте стае гiдним побачити розкошi Раю.

Раптом гармонiя зникае. Колiсницю, на якiй з’явилась Беатрiче, намагаються розшарпати на частини страшнi звiри. З пекельних безодень виринае дракон i запускае свiй хвiст у середину повозу. Перед нами алегорична картина зiпсуття церкви. Навiть в Земному Раю Поета непокоять земнi справи. Почуття жаху охоплюе Данте. Однак Беатрiче знову стае йому на помiч, провiщаючи майбутню перемогу добра над злом. В ii образi з’являються новi риси. Тепер муза Поета схожа на скорботну Богоматiр. Втiшений ii словами Данте забувае потворне видiння. Остаточно очистившись у водах Евное, Поет продовжуе свою мандрiвку.

Одним з найкращих iлюстраторiв «Чистилища» був iталiйський художник Сандро Боттiччелi. В його малюнках оживае та особлива атмосфера свiтла, простору та повiтря, що надае другiй частинi поеми неповторноi чарiвностi. Стиль митця вражае своею експресивнiстю. Легко й рвучко здiймаеться Поет на гору покаяння. Майже не торкаючись землi, начебто пливучи в повiтрi, рухаеться плетениця легких духiв. Витонченоi гармонii сповненi фiгури ангелiв, якi вказують вiрний шлях Поету.

Все ж найбiльш спiвзвучним таланту Боттiччелi виявився свiт поетичних образiв останньоi частини поеми. Наближення художника до Дантового свiтобачення е вражаючим. Митець вiдхиляе тут оповiдну манеру, вiдмовляеться вiд багатофiгурних композицiй. Всю увагу вiн придiляе зображенню двох фiгур – Данте i Беатрiче, обриси яких замкнуто колом неба. Боттiччелi передусiм цiкавить iх рух, мiмiка, що вiдтворюють нескiнченнi варiацii стану самопiзнання або схвильованого споглядання. Шлях вперед для них вже не е фiзичним подоланням простору. Перед ними внутрiшнiй рух душi до найвищоi iстини, абсолюту.

Однак повернемося до тексту «Божественноi комедii». За задумом Данте вiнчати поему мае ii остання частина «Рай». Пiд проводом Беатрiче Поет досягае небесних просторiв, здiймаеться вище й вище, переходячи з однiеi небесноi сфери до iншоi. Таких концентричних сфер – дев’ять. Починаеться цей парад свiтил сферами Мiсяця, Меркурiя, Венери, Сонця, Марса, Юпiтера i Сатурна. Над ними височать нерухомi зiрки та кришталеве небо Першорушiя, яке надае руху всiм iншим сферам. Завершуе симфонiю свiтла i вогню Емпiрей, мiсце перебування Бога, ангелiв i святих. Порiвняння з симфонiею тут е невипадковим. За давнiми уявленнями планети, обертаючись разом зi своiми сферами, випромiнюють музику, сповнену високоi гармонii, досконалостi i краси.

Рай е остаточною перемогою свiтла над темрявою, руху над нерухомiстю. Адже рух е запорукою розвитку, оновлення, а значить, i життя. В Пеклi душi грiшникiв були назавжди прикрiпленi до певного кругу пiдземелля. Що метушливiше було iх перемiщення у просторi, то виразнiше вiдчувалась його безцiльнiсть. Навiть Данте в Пеклi втрачае орiентацiю: спускаючись вниз, наприклад, вiн насправдi пiдiймаеться нагору. В Чистилищi рух починае вiдтавати, стае цiлеспрямованим. Однак душi Чистилища ще не мають повноi свободи. В Раю всi перепони зникають. Душi праведникiв вже не закрiпленi тiльки за своею сферою. Вiльно линуть вони до емпiрею, споглядаючи велич Творця.

Все ж своя iерархiя розмiщення праведних душ iснуе i в Раю. На Мiсяцi знаходяться духи, що зламали обiтницю, на Меркурiевiм небi – справедливi, на Венериному – велелюбнi, на Сонцевому – мудрецi тощо. Однак кожна з сфер е символом певного морального поняття, а не мiсцем ув’язнення, як, наприклад, у Пеклi. І хоч духи щасливi неоднаково, а в мiру свого наближення до Божества, всi вони вiльнi залишати свою сферу, вiльно рухаючись у просторi. І одночасно трiумфуе свiтло. Густий морок пекельних безодень, свiтовi контрасти Чистилища замiнюються вогняно-свiтною стихiею Раю. Тут все сяе, мiниться, мерехтить. Духи, як iскри, виблискують навколо Данте i Беатрiче. Свiтлом розпалюються душi блаженних. Червоним вогнем гнiву палае апостол Петро, згадуючи про занепад церкви. В морi свiтла з’являеться Небесна роза.

Принцип побудови сюжету i в останнiй частинi поеми залишаеться незмiнним. Поет i його проводир, – спочатку Беатрiче, а потiм фiлософ-мiстик Бернар Клервоський, – мандрують потойбiчним свiтом, ведучи розмови з душами, що iх зустрiчають на своему шляху. Цей мотив е одним з найдавнiших у лiтературi. Дорога завжди вабила людину. Саме тут на героя очiкували найнесподiванiшi зустрiчi, неймовiрнi пригоди.

Чимало нового пiзнае в Раю i Данте. Однак взаемовiдносини Поета з оточенням змiнюються. В Пеклi мiж ними зберiгалася повна рiвновага. Героi тут iснували i поза оповiдачем. Саме iх характери, яскравi, виразно змальованi, вражали нас найбiльше. В Чистилищi головна увага придiляеться вже внутрiшньо-емоцiйному становi автора. Зображення його почуттiв, прагнення очиститись вiд грiхiв, виправдати себе перед Беатрiче становить центр оповiдi. В Раю наратор значною мiрою втрачае свою самостiйнiсть. Вiн немов пригнiчений грандiознiстю того свiту, який бачить навколо себе. Праведники повчають Поета, вiдкриваючи йому iстини, незбагненнi для людського розуму. Апостол Петро, Якiв i Іоанн перевiряють, чи вiрно засвоiв вiн богословськi чесноти: вiру, надiю i любов.

Все ж допитливий розум Поета не вгамовуеться i серед райських принад. Царство трiумфу Божества е для нього i царством фiлософii. Невипадково саме питання свободи людськоi волi, яка е найцiннiшим божественним даром для людини, постiйно обговорюеться на сторiнках поеми. Як прискiпливий учень до вчителя, звертаеться Данте з численними питаннями до Беатрiче та праведникiв. Його цiкавить все: закони земного тяжiння, плями на мiсяцi, природа свiтла. Найпалкiше, однак, прагне автор «Божественноi комедii» збагнути таемницю стосункiв мiж людиною i Божеством, людиною i всесвiтом. Цiлий синклiт мислителiв з’являеться на сторiнках поеми: Фома Аквiнат, Петро Дамiан, Бернар Клервоський. Однак навiть iх вiдповiдi, до речi подекуди ухильнi та туманнi, часто-густо не задовольняють Поета. Не вирiшеним для нього залишаеться, наприклад, питання справедливостi засудження людини, що прожила свое життя, не прилучившись до християнськоi церкви. Про доброчесних язичникiв Данте згадував i в перших частинах поеми. Особливого драматизму ця проблема набувае, проте, саме в останнiй ii частинi. Все свое життя людина була доброю i чесною. Нiколи не чула вона про Христа. В чому ж ii вина, що прожила без хрещення i вiри? Чи може засудити ii праведний суддя? Мабуть, нiхто до Данте ще не наважувався поставити це питання з такою вiдвертiстю. І божественний Орел вiдступае: людинi не дано зрозумiти справедливiсть Божого вироку.

Данте ж хоче зрозумiти, збагнути незбагнене. Помiркованiсть, пасивнiсть нiколи не були притаманнi Поетовi. Як, мiж iншим, зовсiм не завжди зберiгають благоснiсть i святi праведники. І тодi замiсть прохолодного зоряного небозводу перед нами спалахуе гаряче сонце Італii. Розпалюються пристрастi, гнiвно звучать iнвективи славних теологiв. Не гребуе найгострiшими виразами Петро Дамiан, викриваючи пожадливiсть нових пасторiв. Червоним полум’ям спалахуе апостол Петро, засновник римського престолу. Вiд гнiву вiн навiть починае запинатися, повторювати слова. Одне за одним падають гострi звинувачення. Нинiшнi папи забули про своi обов’язки перед паствою. Властолюбнi та пожадливi, розпалюють вони ворожнечу мiж гвельфами та гiбелiнами, продають посади негiдним прелатам. Особливу зневагу у святого апостола викликае папа Бонiфацiй VIII, на якого так нетерпляче чекають у восьмому колi Пекла.

Не забутi i свiтськi володарi. В книгу довiчноi справедливостi записанi всi iх дiяння. Не лише рiдну поету Італiю, а й всю Європу охопив вихор кривавих пристрастей. Воюють за владу англiйський i шотландський королi, нiмецький iмператор Альбрехт, спустошивши Чехiю, вiд злиднiв потерпають пiдданцi короля Францii Фiлiппа Красивого. І знову лунае гнiвний голос Поета. Бринить мiдь його слова. І вже перед нами – не християнський пророк, а римський трибун. Саме Римська iмперiя, знедоленим нащадком якоi була сучасна поетовi Італiя, е для Данте взiрцем справедливоi держави. Захоплення давнiм Римом примушуе Поета назвати навiть всупереч Священному писанню Богом обраним народом не iудеiв, а римлян. Поет знову трiумфуе над теологом. Данте переносить до Раю не лише iмператора Траяна, врятованого молитвами папи Григорiя Великого, а й героя Вiргiлiевоi «Енеiди» справедливого троянця Рiфея. Лiтературний персонаж, отже, е для автора «Божественноi комедii» не менш реальним i гiдним райського блаженства, нiж свiточi християнськоi теологii?

Данте залишаеться собою i в промiннях райського сiяння. В споглядальному свiтi небесних сфер мали б зникнути всi пристрастi, всi болi земноi людини. Однак Поет не забувае нiчого: нi кохання, нi жаги земноi слави Беатрiче, нi Флоренцii. Вiрнiсть двом своiм музам поет зберiгае i в останнiй частинi поеми. Найяскравiше це вiдчуваеться в епiзодi розмови Данте iз своiм прапрадiдом Каччагвiдою, який у виглядi живого самоцвiту з’являеться перед Поетом на Марсовому небi. Уважно слухае Данте лицаря, вiдчуваючи себе Енеем, який шанобливо дослухаеться до слiв старого Анхiза.

Дивнi образи з’являються перед Поетом. Тихо i спокiйно точиться життя за старими мурами. Шануються флорентiйцi, вiльнi вiд пожадливостi та марнославства. Сидять при куделях жiнки, пильнуючи дiтей. Не забута ще слава Троi, Ф’езоле i Риму. Наче художник-жанрист, любовно змальовуе Каччагвiда кожну деталь старого побуту. Небесного Раю вже немае. На рай земний перетворилась сама Флоренцiя. Ця Флоренцiя, мабуть, нiколи не iснувала. І все ж боляче стискаеться серце Поета, охоплене тугою за рiдним мiстом. Залита кров’ю, роздерта чварами Флоренцiя не може бути вiчною. Мае iснувати iнше мiсто над Арно – свiтле i прекрасне. Хоча б у минулому.

Далi Каччагвiда вiщуе Данте його майбутню долю. Чимало страждань зазнае Поет, сповна скуштуе вiн солоного хлiба вигнання. Однак таким вже е призначення Поета. Його щире слово допоможе людям знайти праведний шлях. Уважно слухае пророцтво старого лицаря Беатрiче. Нiжним i ласкавим став ii погляд. Знову перед нами донна, оспiвана Дантовими канцонами: «З ii очей Кохання полум’яне вцiляе в очi кожному, хто iй наважиться послати погляд свiй, i серце нещасливцю тому в’яне».

Дивна мандрiвка потойбiчними свiтами завершуеться лицезрiнням Божества. В морi свiтла являеться Поетовi Небесна роза. Та чи знайшов вiн ту iстину, зрозумiти яку так пристрасно жадав? Непевне, нi. І от вже iншi образи породжуються в нашiй пам’ятi. Ми бачимо темний силует заглибленого у своi думки принца Гамлета. Звучать його останнi слова: «… а далi тиша». На пошуки абсолютного знання вирушае Фауст славетного Гете. Все ж i вiн лише наблизиться до своеi мети. А може, ця абсолютна, остаточна iстина i не iснуе? Може, сенс людського буття полягае саме в пристрасному жаданнi наблизитись до неi? Пробуджуе живу людську думку i поема Данте.

В Украiнi твори Данте вiдомi з початку XIX сторiччя. Високо цiнував поета Тарас Шевченко. До творчостi славетного флорентiйця звертаеться i Леся Украiнка. В 1898 роцi вона переклала V пiсню «Пекла» з «Божественноi комедii». Саме вiдтодi Дантовi терцини зазвучали украiнською мовою. Постiйний iнтерес до художньоi спадщини поета виявляв І. Франко. Ще навчаючись у Дрогобицький гiмназii, вiн читав твори Данте в нiмецькому та польському перекладi i робив першi спроби вiдтворити звучання Дантового вiрша рiдною мовою. У 80-х роках виник задум здiйснити переклад «Божественноi комедii», яку І. Франко високо цiнував «головне задля недосяжноi простоти i грандiозностi ii стилю». Згадку про це ми знаходимо в листi до М. Драгоманова. В результатi багаторiчноi працi Франко переклав i прокоментував найбiльш важливi уривки з «Божественноi комедii». Роботу було завершено 1913 року виданням книги «Данте Алiг’ерi. Характеристика середнiх вiкiв. Життя поета i вибiр iз його поезii». Незважаючи на невеличкий обсяг, вона стала першим в Украiнi цiлiсним фiлологiчним дослiдженням творчостi Данте. Розкрити перед украiнським читачем красу слова iталiйського поета намагався i В. Самiйленко. В останнi роки життя над перекладом «Божественноi комедii» працював М. Драй-Хмара. Арешт 1935 року не дав йому завершити цю працю. Не зберiгся, на жаль, i текст перекладу. Перший повний переклад «Пекла» здiйснив П. Карманський. Редагував текст М. Рильський. Редагування, однак, поступово перетворилося на спiвавторство. Повнiстю «Божественну комедiю» переклав украiнською мовою Є. Дроб’язко. У 1978 роцi його переклад отримав премiю М. Рильського. Саме цей варiант i використано у виданнi, яке пропонуеться нашому читачевi.



    Олена АЛЕКСЄЄНКО




БОЖЕСТВЕННА КОМЕДIЯ











ПЕКЛО











ПІСНЯ ПЕРША


1 На пiвшляху свого земного свiту
Я трапив у похмурий лiс густий,
Бо стежку втратив, млою оповиту.
4 О, де вiзьму снаги розповiсти
Про лiс листатий цей, суворий, дикий,
Бо жах вiд згадки почина рости!
7 Над смерть страшну гiркiший вiн, великий, —
Але за благо те, що там знайшов,
Повiм про все, що в пам’ять взяв навiки.
10 Недобре тямлю, як постав цей схов,
Бо соннiсть так оволодiла мною,
Що з певноi дороги я зiйшов.
13 Я опинивсь пiд пагорба стiною,
Яким кiнчався неширокий дiл,
Де острах лiг на серце пеленою.
16 Я вгору глянув i побачив схил,
Вже убраний у сонячне промiння,
Що надае людинi свiжих сил.
19 Тодi помалу уляглось тремтiння,
Що не давало спокою менi
Всю нiч, коли блукав мiж страховиння.
22 Як той, хто у задишцi голоснiй
На сушу вийшов, пiною укритий,
І озирае вири навiснi, —
25 Так i мiй дух, не скiнчивши летiти,
Зирнув назад i стежку оглядав,
Яка не дозволя нiкому жити.
28 Тут я собi спочити трохи дав
І вирушив на гору незнайому,
А за опору нижчу ногу мав.
31 І от, коли вже йшов я по пiдйому,
Збiг леопард, моторний та верткий,
І шерсть рябiла плямами на ньому.
34 Моiх очей вiн не злякавсь, дерзкий,
І, заступивши шлях, став на сторожi,
І я подавсь униз, у дiл низький.
37 А йшли хвилини ранiшнi, пригожi,
І сонце сходило з тим почтом зiр,
Що з ним спахнули, як Любовi Божiй.
40 Схотiлося у рух оздобить шир.
І дух надiя звабила рожева,
Що скоро зникне цей плямистий звiр.
43 Пора буяла навкруги квiтнева,
Та я не вчув нiчого, тiльки ляк
Од вигляду уже близького лева.
46 І так, здалось, на мене йшов хижак,
Наiжившись, страшенно зголоднiвши,
Що рух повiтря вмить, здалось, закляк.
49 Ще вийшла люта й зла вовчиця вивши, —
Їi неутоленна худорба
Примушуе людей конать збiднiвши.
52 В очах ii така була злоба,
Таке палало полум’я гаряче,
Що з страху шлях згубив я до горба.
55 І наче той, хто дивиться найпаче,
Куди б скарби багатi примостить,
А, iх утративши, – в розпуцi плаче,
58 Такий був я, бо твар мене щомить,
Встрiч iдучи, помалу вiдсувала
Туди, де сяйво сонця не звучить.
61 Коли ж моя нога на дiл ставала,
Явився хтось, у кого зiр потух,
Мовчанка ж довга голос вiдiбрала.
64 В безлюддi я його побачив рух.
«Врятуй! – була мольба моя едина, —
Байдуже, чи людина ти, чи дух!»
67 Вiн мовив: «Не людина; був людина;
В Ломбардii мiй батько оселивсь,
У Мантуi – моя там батькiвщина.
70 Bo время Юлiя я народивсь,
Хоч пiзно; жив я в Августовiм Римi,
Коли ще лжебогам народ моливсь.
73 Я був поет, пiснi складав любимi,
Як славний син Анхiзiв з Троi втiк,
А Ілiон упав в огнi та димi.
76 Та чом вертаеш i в журбi поник?
Чого не йдеш на горб, де корениться
Солодке джерело чудесних рiк?»
79 «Чи не Вiргiлiй ти, чи не криниця
Широкоплинних мовних вод ясних? —
Спитав я й став, щоб в шанi поклониться, —
82 О свiтло й честь усiх спiвцiв земних,
Ти зваж на захват мiй, на шанування
Твоiх безсмертних творiв видатних.
85 Ти вчитель мiй, мое угрунтування,
У тебе я знайшов на все життя
Той гарний стиль, що дав менi визнання.
88 Ти бачиш твар, що втiк од неi я?
Рятуй мене ти, мудрецю славетний,
Бо в серцi й жилах кров тремтить моя».
91 «Хай буде iнший шлях тобi прикметний, —
Вiн одповiв на жалiснi слова, —
Щоб ти мерщiй покинув дiл цей шпетний.
94 Повз твар, яка, голодна, завива,
Не прослизне i найспритнiший дока:
Хто мимо йде, усiх вона вбива.
97 Лиха вона з природи та жорстока;
Наiвшись, голоднiшою стае
Й ненатлого не насищае ока.
100 Із звiрами вiдгулюе свое
Без мiри; та надiя на Хорта е,
Що вiн цю твар таки, нарештi, вб’е.
103 Про нього скажуть: скарбiв не ковтае,
В любовi, мудростi й чеснотi зрiс.
І грунт мiж Фельтро й Фельтро доглядае.
106 Вiн за Італiю зведе свiй спис, —
Заради ж неi дiвчина Камiлла
І Еврiал умерли, й Турн, i Нiс.
109 І як би не тiкала твар немила,
Вiн в Пекло зажене ii, на дно,
Звiдкiль ii жадоба приманила,
112 А звiдсiля, – надумав я одно, —
Я поведу тебе, де залягають
Мiсця, якi я взнав уже давно.
115 Почуеш ти, як в розпачi благають
Там духи з зойком та з ламанням рук,
Повторну смерть на себе накликають.
118 Побачиш тих, хто мiж вогненних мук
Таемно тiшиться у сподiваннi
Колись пiднестись до блаженних лук.
121 А схочеш в висi злинути останнi, —
Душi, достойнiшiй за мене, здам
До нiжних рук тебе при розставаннi.
124 Бо той, хто звiку владарюе там,
Мене, що бився у ворожiй ратi,
Й тих, хто зi мною, не пуска й до брам.
127 А в троннiй владаря свiтiв палатi
Усе пристойне пишному кошу.
Щасливий той, хто буде там на святi!»
130 І я йому: «Поете, я прошу,
Ім’ям Христа, якого ти не вiдав,
Все зло й все гiрше хай тут полишу,
133 Ти ж покажи усе, про що повiдав:
Хай браму бачу я з Петром святим
І тих, хто в муках та скорботi знидiв».
136 І рушив вiн, а я – слiдом за ним.




ПІСНЯ ДРУГА


1 День одiйшов; з натомленоi спини
Всього живого тягарi земнi
Тьма поскидала; тiльки я, единий,
4 Все готувавсь до мужньоi борнi
З трудною стежкою з нестерпним жалем;
Та вiрна пам’ять сил додасть менi.
7 О музи, хай ваш хист сiяе палом,
О думко, що я бачив, запиши
І передай навiк людським скрижалям.
10 І я: «Поете, спершу ти рiши,
Якщо ти хочеш скрiзь мене проводить,
Чи доблесть е на те в моiй душi?
13 Спiвав ти: батько Сiльвiiв зiходить
Ще тлiнний та минущий в свiт тривкий,
Зберiгши чуйнiсть, що в живому бродить.
16 Коли ж противник всяких зол палкий
Був добрий з ним, передбачавши славу
Його дiянь, i хто вiн, i який,
19 То мудрий вiдзнача його по праву:
Обранець неба вишнього добра,
Рим породив вiн та його державу,
22 А той же й та (це iстина стара)
Заснованi, щоб стать святим престолом
Наступникам апостола Петра.
25 Ця путь, розцвiченим твоiм глаголом
Прославлена, причиною в вiках
Була його звитязi й папським столам.
28 Сосуд обрання теж у цих полях
Пiзнiше був, щоб дать пiдпору вiрi,
Яка спасiння вiдкривае шлях.
31 А я чого пiду? Хто пустить в мирi?
Нiякий не Еней, не Павел я,
На цю я честь не варт нi в якiй мiрi.
34 Коли ж спуститись знаджуе земля,
То чи не здасться спуск мiй божевiллям, —
Для мудреця яснiша мисль моя».
37 Мов той, хто раптом виниклим зусиллям
Занедбуе намiченi дiла
Й прощаеться з готовим вже справиллям,
40 Вчинив i я: де схил чорнила мла,
У думцi справа та пiшла вся прахом,
Що з запалом розпочалась була.
43 «Я бачу у словах, повитих жахом, —
Сказала тiнь, вся – благородний чар, —
Що ти в душi пройнявсь побожним страхом.
46 Вiн обсипа людину, мов той жар,
Примушуючи подвигу зректися,
Як мур уявлений спиняе твар.
49 Щоб мiг вiд остраху ти вiдмогтися,
Скажу, чом став твоiм я ватажком,
Щоб знав, коли в менi жалi знялися.
52 Був з тими я, хто мiж добром i злом,
Як панi кликнула щонайгарнiша,
І iй скоривсь я серцем i умом.
55 І от до мене над зорю яснiша
Звернула очi й голос чарiвний;
Лиш в ангелiв розмова лагiднiша:
58 «О мантуанська чемна душе, чий
На цiлу землю розголос лунае
Й лунатиме, аж поки свiт живий.
61 Мiй друг, що дружби з долею не мае,
На прикрому безлюдному горбi
Дорогу втратив i в страху вмирае.
64 Боюсь, щоб не накоiв зла собi,
Щоб з помiччю, бува, не опiзнитись, —
За нього, чула, й небо у журбi.
67 Іди, щоб там найшвидше опинитись
І мудрим словом стань його втiшать;
Менi з турбот допоможи звiльнитись.
70 Я – Беатрiче, я кажу рушать,
Прийшла я з мiсць, куди вернутись хочу,
Любов менi звелiла це сказать.
73 Я пiднесу тобi хвалу пророчу,
Як стану перед Господом святим».
Замовкла, й мову я почав урочу:
76 «О панi благосна, едина, з ким
Наш людський рiд всi перевищив твори,
Якi пiд небом зiбранi низьким!
79 Так уподобав я наказ твiй скорий,
Що, все здiйснивши б, думав, що не встиг, —
І зайвими були б його повтори.
82 Але скажи, це хто тобi помiг
У глиб землi без остраху пускатись,
Звiдкiль усяк тiкав би скiльки мiг».
85 «Щоб мiг за словом довго не шукатись, —
Сказала, – стисло вiдповiм одне,
Чом не боюся я сюди спускатись.
88 Того боятись треба, головне,
Що позбавля когось життя й спокою, —
Все ж iнше анiкому не страшне.
91 Ласкавий Бог створив мене такою,
Що ваша скорб повз мене промина,
Що я – поза пожежею яркою.
94 Та в небi благородна е жона;
Того жалiвши, хто пiдпав блуканням,
Вмолила Вишнього Суддю вона,
97 Звернулась до Лючii iз благанням,
Сказавши: «На людину ту малу
Ти зглянься й огорни ii сiянням».
100 Знайшла мене Лючiя, ворог злу,
Де ми сидiли з древньою Рахiллю,
Й сказала: «Справжню Боговi хвалу
103 Знось, Беатрiче, i зарадь зусиллю
Того, хто любить так, що став на згин,
Пiднявшись вище над людською цвiллю!
106 Чи ти не чуеш, як там стогне вiн?
Чи ти не бачиш, як зо смертю б’еться
Мiж хвиль, грiзнiших од морських пучин?»
109 Нiхто на свiтi палко так не рветься
До радостi i не тiкае бiд,
Як я, зачувши, як те слово ллеться.
112 Прийшла звiдтiль, де сяе небозвiд
Я, пiснi ввiрившись твоiй урочiй,
Яка вславля тебе й слухацький рiд».
115 Сказавши так, звела на мене очi,
Де сльози струменiли в чистотi,
І я стежки знайшов якнайкоротшi.
118 Прибув до тебе на прохання тi
І врятував од звiра, що з’явився
Тобi на цiй великiй висотi.
121 Та що тобi? Чого, чого спинився?
Чого на серцi пiдлий страх тяжкий?
Чого в тобi смiливий дух смутився?
124 І це тодi, коли святi жiнки
У небi втрьох клопочуться про тебе,
Я ж блага обiцяю дар такий?»
127 Мов квiт, в нiчнiм морозi, як в погребi,
Побитий, похиляе вниз чоло
Й знов оживае у ранковiм небi,
130 Так я вiдчув, що стомлення спливло,
І вигукнув iз серцем посмутнiлим,
Мов той, до кого звiльнення прийшло:
133 «О преблага, з якою став я смiлим,
І гречний ти, що зразу ж поспiшив
І пiдiйшов до мене з словом милим,
136 Ти так менi бажання прищепив
Рушати краем тим жахним, немирним,
Що до своiх вернувсь я перших слiв.
139 Іди ж, пойнятий захватом надмiрним,
Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти».
Сказав я й слiдом за поетом мирним
142 Ступив на шлях лiсистий i крутий.




ПІСНЯ ТРЕТЯ


1 «Крiзь мене йдуть до мiста мук найтяжчих,
Крiзь мене йдуть до мучень i заков,
Крiзь мене йдуть мiж поколiнь пропащих.
4 Суд правий вiв творця моiх будов:
Звели мене Могуття, що все родить,
Найвища Мудрiсть i Першолюбов.
7 Лиш пiсля мене свiт став брами зводить.
Нiщо не вiчне, я ж на всi вiки.
Лишайте сподiвання всi, хто входить».
10 Із чорних лiтер напис я такий
Побачив на вершку хмурноi брами
Й сказав: «Учителю, о жах який!»
13 І вiн, немов господар над думками:
«Лишатись легкодухiсть мае тут,
І мае вмерти дрож перед страхами.
16 Як обiцяв я, ми прийшли в той кут,
Де скорбнi тiнi можеш ти уздрiти,
Що розуму збулись блаженних пут».
19 Вiн руку дав менi, i я зогрiтий
Був усмiхом спокiйного лиця, —
Й повiв у глиб, у таiну повитий.
22 Такi зiтхання й лемент без кiнця
Почулись у беззорянiм склепiннi,
Що струмом слiз облився раптом я.
25 Усi нарiччя, мови старовиннi,
Репетувань i ремствувань слова
У плесках рук, у вигуках, хрипiннi, —
28 Зливались в гамiр, що завжди трива
У цьому мiсцi, крутячись всечасно,
Немов пiсок, що вихор порива.
31 Менi тодi зробилося так жасно,
Що мовив: «Волю ти мою вволи,
Скажи, хто мучиться отак злощасно?»
34 І вiн: «На животiння це прийшли
Тi, що зiрок, мiзернi, не хапали,
Жили собi без гани, без хвали.
37 А поряд – ангели, що з висi впали
Тi, недостойнi, i не вороги,
Й не слуги Божi, лиш за себе дбали,
40 Щоб вигляд не темнився дорогий,
Їх з неба гнано, пекло ж браму стисло,
Щоб грiх не вихваляв своi борги».
43 І я: «Учителю, що там нависло
Й над нами закрутило круговерть?»
Вiн одповiв: «Про це скажу я стисло:
46 Вони вже не надiються на смерть
І так ненавидять роки пропалi,
Що чорнi заздрощi iх повнять вщерть.
49 Нiхто за них не згадуе в печалi,
І Ласка, й Суд iх зневажають так,
Що й ти не говори, поглянь i – далi!»
52 Я, зиркнувши, побачив: в небi знак
Летiв, кружляючи, i зупиниться,
Як видалось менi, не мiг нiяк.
55 За ним така неслася плетениця
Померлих душ, що я й не уявляв,
Як стiльки встигло смертi причаститься.
58 По тому, як вже декого впiзнав,
Побачив я того з нероб неплiдних,
Хто зрiкся, страхопуд, великих справ.
61 Я зразу ж зрозумiв, що бачу бiдних
Перед собою неярких нiкчем,
І Богу, й ворогам його огидних.
64 Вони, з яких нiхто не жив живцем,
Тут прудко бiгли, всi в укусах, голi,
Над ними ж – оси й гедзi тьмою тем.
67 Поривши лиця, кров стiкала долi,
Усумiш iз слiзьми на грунт масний,
Де жовтi черви кублились поволi.
70 Поглянув далi, й натовп голосний
Побачив я край буйного потоку
Й спитав: «Учителю, ти поясни,
73 Щоб знав я, чом вони iз цього боку
На той всi прагнуть перейти мерщiй,
Як бачу, хоч у тьмi й не видно оку».
76 І вiн менi: «Одвiт почуеш мiй,
Коли зупинимо своi ми кроки
На Ахероновiй косi журнiй».
79 Стараючись не завдавать мороки
І волю дати боячись словам,
Я мовчки йшов на край рiки широкий.
82 І човен ми побачили, а там
Почварний дiд, роззявивши пащеку,
Горлав: «Ой горе, злобнi душi, вам!
85 Вже годi мрiять про зорю далеку,
Я тут, з човном, щоб вас перевезти
У вiчний морок, в холоднечу, в спеку!
88 А ти, живий, од мертвих геть коти
Назад, де скоро вже розквiтне травень! —
Та, бачивши, що я не хочу йти,
91 Додав таке: – Ти краще iншу гавань
І легший човен зразу обирай;
Мое судно важке тобi для плавань».
94 І вождь йому: «Хароне, не займай!
Так хочуть там, де все зробити можуть
Чого захочуть. Так що не чiпай».
97 І перестав тодi мене тривожить
Кудлай-човняр з мертвотного багна,
Що мiг з очей зiрницi сяйнi множить.
100 І квола зграя голих душ, смутна,
Почувши заклик той гучний i строгий,
Зi скреготом зубiв, як навiсна,
103 Взялась клясти – i Бога, й рiд убогий,
І давне поколiння, й молоде,
І час родин, i матерiв пологи.
106 Та, плачучи, встелила вся, хто де,
Проклятий берег зливою з хмарини, —
Вiн всiх, хто Бога не боiться, жде.
109 Харон, злий дух з очима – як жарини,
Розпалюючи погляд, купчив гурт:
Всiх гнав, веслом загайним мiряв спини.
112 Як лист злiтае восени до бурт
За першим другий, поки на галуззi
Останнiй не загляне в самий нурт, —
115 Адамове так плем’я в шумнiй тузi
Одне за одним збилось у човнi,
Мов птаство, скупчене в сильцi, у крузi.
118 Поки пливли по чорнiй струминi,
Хапаючись зiйти на той бiк темний,
На цьому знову з’юрмились квапнi.
121 «Мiй сину, – проказав учитель чемний, —
З усiх краiн, хто в Божiм гнiвi вмер,
Збираються на берег цей пiдземний,
124 Щоб поспiшать зарiччям до печер, —
Їх так острожить правосуддя Боже,
Що страх стае бажанням вiдтепер,
127 А добра тут душа пройти не може,
І що в Харона грiзний був привiт,
То сам збагни, з чим слово його схоже».
130 Вiн закiнчив, i враз похмурий свiт
Так задрижав, що навiть перед сконом
Мене од страху кидатиме в пiт.
133 В плачливiм краi знявся вихор гоном,
Пустельний дiл скорботи спалахнув
В моему серцi вiдсвiтом червоним,
136 І впав я, наче той, хто вмить заснув.




ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА


1 Мiй раптом перервався сон глибокий,
Бо грiм оглушливий я враз почув
І встав, немов ударений пiд боки,
4 І все спочилим оком озирнув,
На ноги звiвшись, подививсь уважно,
Щоб добре зрозумiти, де я був.
7 Стояв на стежцi я, що неосяжно
Збiгала вниз, в те урвище сумне,
Де лемент мук вiдгримував протяжно.
10 Таке в густiм туманi неясне
Було воно, що зiр мiй недолугий
Не мiг сягнуть крiзь марево жахне.
13 «Тепер ми зiйдемо в слiпi округи, —
Сказав поет i на обличчi зблiд, —
Я буду перший, а ти будеш другий».
16 І я, уздрiвши сполотнiлий вид,
Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,
Ти ж завжди захищав мене од бiд!»
19 І вiн: «Злощасних репет увiгнався
Ізнизу так, що вкрив лице блiде
Тим жалем, що тобi вiн жахом здався.
22 Але ходiм, бо довгий шлях не жде».
Так вiн сказав та й уступив зi мною
У перше коло, що круг прiрви йде.
25 Тут, стежачи за пiтьмою нiмою,
Я не почув нi скарг, нi нарiкань, —
Самi зiтхання коливали млою:
28 Їх збуджувала туга без страждань
У стовпищi, в якiм не розрiзняеш
Дiтей, жiнок, мужiв усяких звань.
31 І добрий вчитель мiй: «Ти не питаеш,
Це що за духи, на яких глядиш?
То знай, ще поки далi не ступаеш,
34 Що це не грiшних душ хисткий комиш,
А тi, хто без хрещальноi поради
Не знали, що спасае найпевнiш.
37 Їм християнськi не лились вiдради,
Було чуже iм Божество само, —
Я увiходжу теж до iх громади.
40 Це незнання – едине нам гальмо,
Й ми тим караемось за цю невдачу,
Що без надiй жаданням живемо».
43 І жаль узяв, що в Лiмбi тут побачу
Я тих, кому пошану всiм здаю
За видатнi дiла й величну вдачу.
46 «Скажи, учителю, скажи, вождю, —
Почав я, щоб змiцнитися у вiрi,
Яка являе для брехнi суддю. —
49 Невже тут по заслузi чи офiрi
Нiхто блаженства не досяг цiлком?»
І вiн на цi слова, i темнi й щирi,
52 Вiдмовив: «Бувши тут ще новаком,
Я бачив, як зiйшов сюди властитель,
Звитяжця коронований вiнком.
55 За ним звiдсiль пiшли: всiх прародитель,
Його син Авель, благочесний Ной,
Мойсей, законодавець i служитель,
58 Давид i Авраам, що жив давно,
Ізраiль з батьком i сини численнi,
Рахiль, дорожча над усе майно,
61 Й багато ще – i стали всi блаженнi.
Узнай одне ти – душi всi людськi
До того часу не були спасеннi».
64 У згадках про подii неблизькi
Ми не лишали прокладати в лiсi,
Кажу, у лiсi душ, стежки вузькi.
67 Та спогади недовго цi велися
Мiж нами ще, як смуги свiтлянi
У здолану пiвкулю тьми влилися.
70 За кiлька крокiв видний став менi
Освiтлений зелений простiр луки,
Де сяйвом сяли люди видатнi.
73 «О шано й честь мистецтва та науки,
Скажи, хто цi, що доля iх ясна
Й вiддiленi вони в окремi злуки?»
76 І вiн менi: «Їх слава голосна,
З якою ти ще на землi зiткнувся,
Така, що й в Бога шана iм значна».
79 І голос в той же час менi почувся:
«Вшануемо ж великого спiвця,
Бо зниклий дух його до нас вернувся!»
82 І по слiдах великого слiпця
Нас три величнi тiнi йшли стрiчати,
Нерадiснi i несумнi з лиця.
85 І добрий мiй учитель став казати:
«Он глянь: мечем оперезавши стан,
Іде, мов з пишним почтом, цар багатий, —
88 То сам Гомер, усiм поетам пан,
А другий – то творець сатир Горацiй,
А то – Овiдiй i за ним – Лукан.
91 Ішов я з ними вряд в натхненнiй працi
І вряд у славi йду – таж чуеш сам
Той спiв хвали, мов князевi в палацi».
94 Так я уздрiв блискучу школу там
Вождя поетiв, що, могутньокрилий,
Летiв орлом назустрiч небесам.
97 Вони про себе щось поговорили
І привiтання мовили своi,
І посмiхнувся мiй учитель милий.
100 Усi тримались, як близькi моi,
І, розумiючи високу шану,
Я шостим став у велетнiв сiм’i.
103 Отак iшли до свiтлого ми стану
Й поважно мову про таке вели,
Про що розповiдать пiзнiше стану.
106 Пiд благородний замок ми прийшли,
Який сiм раз оточували стiни,
Й джерельнi води навкруги текли.
109 Долаючи, мов суходiл, струмини,
Дiстались двору ми крiзь сiм ворiт
І вздрiли свiжу зелень луговини,
112 В очах у мешканцiв горiв привiт,
У постатях ласкава сяла милiсть,
А в тихiй мовi – лагiдностi свiт,
115 Зiйшли ми вкупi на горбка похилiсть
В такому свiтлi, що змогли вочу
Оглянуть мовчазну дiбров журливiсть.
118 Великi, до яких в думках лечу,
Вщасливили мене своiм собором,
Що й досi ще вiд захвату тремчу.
121 Я вздрiв Електру в натовпi прозорiм,
І Гектора, й Енея розрiзнив,
І Цезаря в бронi, з шулiчим зором.
124 Камiллу i Пентесiлею вздрiв
По другий бiк та ще царя Латина,
Який з Лавiнiею там сидiв.
127 Вздрiв Брута я й дружину Коллатiна,
Корнелью, Марцiю та Юлью – всiх.
А осторонь – самого Саладiна.
130 І, перевiвши зiр очей своiх,
Побачив я, що вчитель всiх, хто знае,
Сидить в сiм’i фiлософiв значних.
133 Всяк дивиться, всяк шану виявляе.
З ним обiч був Сократ, а там Платон,
І Дiоген свое тут мiсце мае.
136 Тур Демокрiт, що ввiв случай в закон,
Фалес, ким славилась бiблiотека,
І з Емпедоклом Гераклiт, Зенон.
139 Вздрiв якостей дослiджувача грека
Дiоскорiда, – тут же був Орфей,
Ще й Туллiй, Лiвiй, моралiст Сенека,
142 І геометр Евклiд, i Птолемей,
І Гiппократ з Галеном, Авiценна,
І Аверроес, цей тлумач iдей.
145 Тяглася iх гiрлянда незлiченна,
Та хай про це хтось iнший розповiсть,
Бо тема й так у мене широченна.
148 І двох спiвцiв позбавилося шiсть,
Бо враз мене вожай мiй знаменитий
Од мирних лук, де всiх розважив гiсть,
151 Туди повiв, де нiчому свiтити




ПІСНЯ П’ЯТА


1 І тут зiйшов до другого я кола,
За перше меншого, та вiд розпук
Кричали душi голоснiш довкола.
4 Й страхiтного Мiноса вчув я гук;
Який при входi судить справедливо,
Хвостом указуючи розмiр мук.
7 Кажу, коли якась душа лякливо
Розповiла про всi своi дiла,
То цей знавець грiхiв, тонкий на диво,
10 Їй мiсце визначае в царствi зла,
Хвоста скрутивши стiлькома витками,
В котре по черзi коло засила.
13 Тиск перед ним i днями, i ночами;
Душа тут кожна свiй проходить суд:
Сказала, вчула та й пiшла до ями.
16 «О ти, хто в наш занурюеться бруд, —
Гукнув Мiнос, коли на мене глянув,
На мить лишивши безконечний труд, —
19 Дивись, куди ввiйшов i з ким ти станув,
А про широкий вхiд i не гадай!»
І вождь до нього: «Чом так гучно грянув?
22 Не з власного жадання йде в ваш край:
Так хочуть там, де все зробити можуть
Чого захочуть, так що не чiпай».
25 І ось такий, що й камiнь мiг стривожить,
Зачувся лемент, i зневiра йме,
Чи зойки вiдчаю луна не множить?
28 Туди прийшов, де свiтло геть нiме,
І знявся рик, як в буряному морi,
Коли на ньому дужий вiтер дме.
31 Пекельнi вихори, рвучкi та скорi,
Засуджених волочать, тягнуть, б’ють
Згори i знизу, й тi в сльозах та в горi.
34 І душi, летячи у каламуть,
Ридають, виють, сповнюючись хiттю,
Самого Бога в небесах клянуть:
37 Я взнав, що пiдпадае тут страхiттю,
Жахливiй бурi цiй той люд яркий,
Який скорився лиха розмаiттю.
40 І як на крилах носяться шпаки
В холодну пору, збившися у зграi,
Так духiв злих пролинув рiй швидкий.
43 Звiдсiль, звiдтiль, вверх, вниз, як в водограi,
І без надiй, що прийде тишi мить
Або змалiють муки iх безкраi.
46 Як журавлиний ключ iз зойком мчить,
Коли на пiвдень вiдлiтае птиця,
Так я, передбачавши ремства нить,
49 Уздрiв, як тiней гурт в бурханнi мчиться,
І запитав: «Учителю, яким
Жiнкам так грiзно чорний вiтер мститься?»
52 «Найперша з тих, що виглядом своiм
Тебе цiкавить, – вiн менi промовив, —
Була царицею над свiтом всiм;
55 Щоб одiбрати грунт у марнословiв,
Їй пiдказала похiть навiсна
Розпусту скриту вивести зi сховiв, —
58 Семiрамiда, Нiнова жона
І спадкоемиця його зрадлива;
Султан тепер там, де жила вона.
61 А це – кохання жертва нещаслива,
Яка збезчестила Сiхея прах;
А далi – Клеопатра похiтлива».
64 Я вздрiв Єлену, за яку в боях
Лягли вiйська, Ахiлла мiць велику,
Яка з кохання згинула в вiках,
67 Парiса вздрiв, Трiстана й ще без лiку
Тих нещасливих, що Амор жене,
Як за життя iх гнав на згубу дику.
70 Коли мiй вождь назвав число значне
Мужiв i дам – весь почет iменитий,
Я засмутився, жаль пройняв мене,
73 І я сказав: «Спiвцю, поговорити
Хотiв би я iз тiнями двома,
Що вихор iх жене несамовитий».
76 І вiн: «Побачиш, як зрiдiе тьма
Й вони наблизяться: iм’ям любовi
Благай, i пара пiдлетить сама».
79 Коли до нас iх вир пiднiс раптовий,
Подав я голос: «Привиди журби,
Як Інший зволить, станьмо до розмови».
82 Як в полум’i жадоби голуби
У рiднi гнiзда мiж зеленi крони
Летять на крилах спiльноi судьби, —
85 Вони удвох з оточення Дiдони
Перенеслись у пiтьмi коловiй, —
І стали бiля нас без заборони.
88 «О ти, що ходиш по землi живий
І надiйшов сюди, у сморiд чорний,
До нас, що свiт забарвили в кровi.
91 Якби нам другом цар був непоборний,
Вблагали б ласку ми тобi послать,
Щоб ти щасливим був у висi горнiй.
94 То слухай, споминай, що е згадать,
І поки буря десь там забарилась,
Ми будем слухати i розмовлять.
97 Жила я там же, де й на свiт з’явилась,
Над морем тим, що в нього По втiка,
Котра супутниць тьмою збагатилась.
100 Кохання, що шляхетних обпiка,
Його зманило молодичим станом,
Який сточила тут печаль гiрка.
103 Кохання, що кохать дае й коханим,
Мене взяло, вогнем наливши вщерть,
Що став моiм вiн, як ти бачиш, паном.
106 Кохання нас вело в злощасну смерть.
Каiна жде того, хто кров’ю вмився», —
І вже iх ворушила вiтраверть.
109 Цi душi слухавши, я похилився
І в болiсну заглибився печаль;
Поет спитав нарештi: «Чом спинився?»
112 І я на це почав: «О лютий жаль!
Цi нiжнi мрii, цi солодкi чари
Їх завели в таку скорботну даль!»
115 А там звернувся до цiеi пари
Й почав: «Франческо, вiд твоiх страждань
У серцi чую болiснi удари.
118 Але скажи: пiд час палких зiтхань
Як вчило вас чаруюче кохання
Спiзнати мить жагучих поривань?»
121 Й вона: «Немае бiльшого страждання,
Як згадувати любий щастя час
В бiду; твiй вождь здае в тiм справоздання.
124 Коли ж ти прагнеш знать, який у нас
Початок був коханню, збудься спраги, —
Я плакать буду й мовить водночас.
127 Якось ми вдвох читали для розваги,
Як Ланчелота взяв кохання пал,
І самоти не брали до уваги.
130 І часто, мов пiд дiею дзеркал,
Нам пiд очима лиця пiк рум’янець.
Але нас подолав миттевий шал:
133 Ми прочитали, як тремтiв коханець,
Бо вперше в губи цiлував самi, —
І цей от, мiй незмiнний спiввигнанець,
136 Менi вуста торкнув, з жаги нiмий, —
Твiр i спiвця за Галеотто мавши,
Вже того дня бiльш не читали ми».
139 Так дух розповiдав цей, споминавши,
А той ридав; i руки я простер
У даль за ними, вiд жалю вмиравши,
142 І впав, неначе той, хто нагло вмер.




ПІСНЯ ШОСТА


1 Вернулась тяма, що на час лишила,
Коли жалiв я своякiв отих,
Чия печаль так дуже засмутила,
4 Й новi я муки й мучених нових
Побачив всюди, де б не озирався,
Де б не лишав мiй крок слiдiв своiх.
7 Я в третiм колi: дощ не припинявся,
Холодний, вiчний, проклятий, важкий;
Вiн по землi одноманiтно слався.
10 Градини, iнiй, снiговi грудки,
Мiшаючись iз мороком постiйним,
Смердили пiд ногами грунт в’язкий.
13 І Цербер, звiр iз вищиром потрiйним,
На три собачi пащi валував
На люд, поглинутий болотом гнiйним.
16 Багрянi очi, шерсть, масна вiд страв,
Грубезне пузо, лапи – кiгтi наче —
Вiн гриз, i дер, i дряпав, i кусав.
19 Промоклi тiнi вили по-собачи,
Й чи той чи цей ховаючи з бокiв,
Крутились дзигами, та без удачi.
22 Хробак здоровий, Цербер нас зустрiв,
Роззявив пащi враз, ошкiрив зуби
І весь од лютi сильно затремтiв.
25 І руку простягнув вожай мiй любий,
Землi взяв жменю та як кидоне
В голоднi пащi наiдок той грубий!
28 Мов пес, коли йому шматок заткне
Голодну пащу й зiв, з брехання спухлий,
Замовкне раптом, поки не ковтне, —
31 Так Цербер увiрвав, одразу вщухлий,
Свiй рев, який так голосно гуде,
Що душi тут усi були б поглухли.
34 Йдучи по тiнях, по яких iде
Дощ нескiнченно, ставили ми ноги
В порожняву у виглядi людей.
37 Вони пiдводитись не мали змоги,
І лиш один схопивсь аж пiдстрибнув,
Коли побачив нас серед дороги.
40 «О ти, хто смiло в Пекло це ступнув, —
Вiн проказав, – мабуть, мене впiзнаеш,
Бо ти уже, коли я вибув, був».
43 І я йому: «Такий ти вигляд маеш
Унаслiдок тривалого ярма,
Що вже навряд тепер тебе вгадаеш.
46 Повiдай же – бо тут ти недарма, —
Який ти грiх вчинив, що кар за нього
Є сила важчих, гiрших же нема?»
49 І вiн: «У мiстi, заздрому до всього,
Ти народився, – тож я твiй земляк,
Бо й я родивсь там для життя масного.
52 Обжерливiстю вiдзначавсь я так,
Що Чвакалом дражнили всi знайомi, —
А тут я мокну пiд дощем, бiдак.
55 І довелося не менi самому
Однакових тут скуштувать силець
За грiх однаковий». Сказав по тому
58 Я: «Чвакало, так скрушно для сердець
Бринить твiй жаль i викликае сльози;
Та, може, знаеш ти, який кiнець
61 У нашiм мiстi матимуть погрози,
І що веде спiвгромадян до чвар,
І де зростають праведностi лози?»
64 І вiн менi: «Пiсля тривалих свар
Рясна проллеться кров лiсовиками,
А партiю противну жде удар.
67 На третiй рiк повернуться до брами
Вигнанцi й переможницькi вiйська,
Й пiдлесник прийде нинiшнiй з вiйськами.
70 Притисне здоланих п’ята важка
Тих, що надовго мiстом завладають,
А цим лишаться сльози i тоска.
73 Два праведники марно промовляють:
Жадоба, скупiсть, заздрiсть до ества —
Од iскор тих в людей серця палають».
76 Так закiнчив печальнi вiн слова,
І я йому: «Іще прошу, менi ти
Вiдкрий усе, що темрява хова.
79 Тегг’яйо, Фарiната знаменитий,
Ще Рустiкуччi Якопо й ще хтось, —
От як Аррiго й Моска iменитий, —
82 Скажи менi, де мiсце iм знайшлось?
Дiзнатись хочу про судьбу найкращих —
Іти iм в Рай, чи в Пекло довелось?»
85 І вiн: «У норах ще чорнiших, важчих
За гiрший грiх каратись треба iм,
Побачиш iх внизу у муках тяжчих.
88 Як знову пiдеш свiтом ти живим,
Прошу, згадай мене хоч ненароком,
А бiльш я не скажу й не вiдповiм».
91 І ще раз скошеним од болю оком
На мене глянув i пiд шум струмин
Згубився в натовпi слiпцiв широкiм.
94 Вожай сказав: «Уже не встане вiн,
Аж поки на сурму громовокрилу
Не явиться нещадний властелин.
97 Усяк повернеться в свою могилу,
Одiне плоть колишнього буття
Й почуе вироку незрушну силу».
100 Ми тихо йшли, немов мiж куп смiття,
Мiж тiней, кинутих пiд дощ похмурий,
І про грядуще мовили життя.
103 Сказав я: «Вчителю, чи iм тортури
Побiльшить вирок правий судii,
Чи прояснiе iхнiй вид понурий?»
106 І вiн: «Науки пригадай своi:
Вiдомо, що чим ближча досконалiсть
В душi, тим бiльшi рай чи скорб ii.
109 До риси досконалостi й на малiсть
Не пiдiйти iм пiсля iхнiх дiл,
А все ще сподiваються на жалiсть».
112 Так в бесiдi пiшли ми третiм з кiл,
Про змiст ii не стану я казати,
І вийшли зрештою на дальший схил.
115 І тут зустрiв нас Плутос, недруг клятий.




ПІСНЯ СЬОМА


1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —
Завiв так Плутос голосом хрипким,
І мiй мудрець, що знав усе в цiм склепi,
4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим
Був звiр, а все ж не втрима на запорi
Вiд тебе переходу колом цим».
7 А далi товстогубiй злiй потворi
Промовив вiн: «Проклятий вовче, цить!
Бо задихнешся, як смертельно хворi.
10 Не без причин в безодню вiн стремить:
Так хочуть там, де вiйсько Михаiла
Взялось пиху насильницьку зломить».
13 І як пiд бурю падають вiтрила,
Коли зламалась щогла на кормi,
Так хижа твар звалилася безсила.
16 І далi ми пiшли по цiй тюрмi,
В четверте коло, до провалля ближче,
Де зло всесвiтне скублилось у тьмi.
19 О правосуддя Боже! Хто б мiг вище
Накупчити страждань, нiж я уздрiв!
І чом душа стае грiхам за грище!
22 Як хвиля, кинувши Харiбди зiв,
Бiжить назад i iншi б’е з розгону, —
Так люд не шкодував тут кулакiв.
25 Я бачив люд з найбiльшого загону,
Примушених з усiх бокiв штовхать
Грудьми й всiм тiлом кляту перепону.
28 Тут люто пхала одна одну рать
І вантажi носила з ревним криком:
«Чого iх кидати?», «Чого збирать?» —
31 Так рухались похмурим колом диким,
І кожен тяг у протилежний бiк
З гучним тим самим безсоромним кликом.
34 А, на серединний прийшовши стик,
Вертали знову битися жахливо,
І я, не в силi здержати язик,
37 Сказав: «Учителю, з’ясуй це диво:
Чи часом не тонзурники всi тi,
Із лисинками, що вiд нас налiво?»
40 І вiн: «В своему першому життi
Усi вони були на розум косi
Й не знали мiри в iжi i в питтi,
43 Тож по-собачому хрипкоголосi,
Вертають, вивергаючи лайки,
Всередину iз крайнiх точок осi.
46 В тих, в кого на тонзуру макiвки
Поголенi – у пап, у кардиналiв, —
Найбiльш скарбiв заховано в мiшки».
49 І я: «В цiй, вчителю, картинi жалiв
Я добре розпiзнати мав би тих,
Кого порок iще недавно вжалив».
52 І вiн: «Ти марних не чекай утiх:
Гидке життя спотворюе собою
До невпiзнанностi обличчя iх.
55 Вони на суд останнiй прийдуть з бою:
Той стисне кулаки й проклiн пошле,
Цей голою заблиска головою.
58 Бо тi, хто зле збирав, хто тратив зле, —
Приреченi на чвари проклятущi,
І всяке iм картання – замале.
61 Ти бачиш, сину, як скороминущi
Дари Фортуни чинять людям зло,
На бiйки спонукаючи найдужчi.
64 Все злото, що пiд мiсяцем було
Чи е, душi хоча б однiй-единiй
Спокою нi на хвилю б не дало.
67 «Учителю, – спитав я, – благостинi!
Яку Фортуну ти згадав менi,
І як iз рук ii все благо лине?»
70 Озвався вiн: «О витвори дурнi!
Яке ж бо вас невiдання вразило!
Думки тобi вiдкрию неяснi.
73 Той, хто ширяе в свiтi мислю смiло,
Небеснi сфери сотворив i iм
Дав рушiiв, щоб все навкруг свiтило.
76 Усюди свiтлом ширячись сяйним,
А серед людства дiло це – наснага
Тiй, хто владае таланом земним,
79 Щоб всi передавав минущi блага
Народ народовi, сiм’i – сiм’я,
Бо меншае в людей з лiтами спрага.
82 Той кориться, цей силою сiя
За присудом тiеi, що з дiлами
Весь час таiться, як в травi змiя.
85 І, високо лiтаючи над нами,
Вона провидить, судить i вершить
Нарiвнi з iншими всiма богами.
88 У нiй нiщо на мiсцi не стоiть
І змiни одна одну обганяють,
Нове-бо виникае кожну мить.
91 І от ii усi лиш розпинають,
Замiсть палку складати дяку iй,
І заповзято й дружно проклинають.
94 Вона ж в незмiннiй радостi благiй
Спiвае з ангелами нам iз далi
І крутить кулю в благостi своiй.
97 Проте спустiмось на ще бiльшi жалi, —
Заходять вже зiрки, якi стремiли вверх,
Коли я рушив; поспiшiмо ж далi.
100 Пройшли ми колом тим на самий верх,
Звiдкiль стiкав ручай, зникавши в ровi,
В якому промiнець останнiй мерк
103 В водi, скорiше чорнiй, нiж багровiй.
І ми зiйшли в провалину саму,
Ідучи вслiд похмурому струмковi.
106 Збiгаючи в ненависну пiтьму,
Спливала рiчка, наче пiд ворота,
Пiд те багно, що Стiкс iм’я йому.
109 Я, придивившись, що то за сквернота,
Побачив тiней голих гурт тiсний,
Занурений в драговину болота.
112 Не лиш руками билися вони,
А й головою, i грудьми, й ногами,
А хто й зубами гризся, навiсний.
115 Мiй добрий вчитель: «Сину, перед нами
Це душi тих, кого вразила лють,
А ще до того знай: пiд струминами
118 Багато душ у смородi гниють,
Окiл бентежать зойками гучними
Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».
121 Стогнали в тванi тонучi: «Були ми
У траурi на сонячнiй землi,
Нам душу сповивали чорнi дими,
124 Й терзаемось у смородi, в гниллi».
Так виливали, кумкаючи, муку,
Інак не в силi висловить жалi.
127 Вiдмiрявши значну дугу по луку,
Мiж рiчкою й болотом серед мли,
На тих дивившись, хто ковтав багнюку,
130 Високоi ми вежi досягли.




ПІСНЯ ВОСЬМА


1 Я, далi ведучи, скажу, що, пiшки
Ще вежi не дiставшись, на вiнцi
Ми зори зупинили бiля вишки,
4 Де вздрiли два спахнулi промiнцi
Й на вiдповiдь ще й третiй розгорiвся
У ледь очам приступнiй далi цiй.
7 Й вiд мене в море всяких знань полився
Потiк розпитувань: «Це хто? Кому
Той пломiнь вiдповiв? Як вiн з’явився?»
10 І вождь: «Якби ти крiзь iмлу нiму
Мiг бачити, то б стрiвсь очима з жданим,
Невидним ще у випарiв диму».
13 І як проноситься над стиглим ланом
Легка стрiла з дзвiнкоi тятиви,
Так утлий човен, мовби ураганом,
16 Нестримно мчав на берег неживий,
А в ньому iздаля човняр жахливий
Кричав: «Нарештi, грiшнику новий!»
19 «Нi, Флегiю, нi, Флегiю гнiвливий, —
Сказав мiй пан, – з тобою будем ми,
Лиш поки цей здолаем бруд вадливий».
22 Як хто розчарувань зазнавши тьми,
Почне стогнати й голосить при цьому,
Так зойки Флегiй видихнув сами.
25 Вождь опинився в човнику легкому,
Подавши знак менi iти за ним;
Вагу в човнi лиш я складав вагому.
28 Ми посiдали, i шляхом мутним
Побiг наш човен, глибший слiд лишивши,
Нiж поки був вiн iз гребцем самим.
31 Ми рухались, по мертвiй рiчцi пливши,
Як перед мною встав хтось у багнi
Й спитав: «Хто ти, що йдеш тут, не доживши?»
34 І я: «Іду, бо вiльно йти менi,
А ти хто? Ти збудив нiяк не жалi».
І вiн: «Я з тих, що плачуть тут сумнi».
37 І я: «Бодай ти у плачу й печалi,
Проклятий образе, вiками гнив!
Тебе впiзнав я, хоч ти весь у калi».
40 Тодi вiн борт обiруч ухопив,
Та вчитель вiдiпхнув його, до дiла
Сказавши: «Геть iди, до iнших псiв!»
43 А там притис мене тiснiш до тiла
Й, цiлуючи, сказав: «Блаженна та,
О гнiвний душе, що тебе родила!
46 Живим владала ним пиха пуста,
Нiхто добром не згадуе за нього,
А тiнь його тримають болота.
49 А скiльки ще царiв та панства того,
Що тут залiзуть свиньми у багно
І не залишать спогаду малого!»
52 І я: «Учителю, прошу одно:
Нехай човняр продовжить веслування,
Поки гордiй не пiде геть на дно!»
55 І вiн менi: «Єдина мить чекання!
Ще човен наш не стане на приплав,
Як буде здiйснено твое бажання».
58 І я побачив, як того обпав
Великий гурт, до люду не подiбний,
І Богу вдячнi я слова послав.
61 Усi горлали: «Ось Фiлiппо Срiбний!»
А той, скажений флорентiйця дух,
Рвав бiк собi i в лютi був несхибний.
64 На тому зник з очей i гамiр вщух.
Та вчулося виття, по тьмi розлите,
І знову я напружив зiр i слух.
67 Мiй добрий вчитель мовив: «Слiзьми вмите
Це мiсто, де страждае люд без меж;
Воно, прокляте, мае назву Дiте!»
70 І я: «Учителю, мечетей, веж,
Будинкiв пломенiють яснi стекла,
Пойняте все загравами пожеж».
73 А вiн: «Огонь, де йде борня запекла,
Дае свiй одсвiт у найдальший схов,
Це взнаеш, нижнього досягши Пекла».
76 Нарештi човен у рови зайшов,
Якi оточували землю туги;
Був, як з залiза, мур навкруг будов.
79 Але ще довго човен креслив дуги,
Аж поки не гукнув човняр: «Тепер
Мерщiй виходьте, це ваш берег другий!»
82 Було при брамi кiлькасот химер,
Колись рясним дощем упалих з неба,
Вони гукали: «Хто з вас ще не вмер,
85 А йде нахабно й смiло до Ереба!»
Зробив iм знак мiй вчитель видатний,
Що потай побалакати iм треба,
88 І, хижу вдачу стримавши, вони
Сказали: «Йди, цього ж лиши в пащеках
Страхiв, як вiн не боягуз дурний,
91 То хай вертаеться стежок далеких
Собi шукати, ти ж лишайся тут,
Ти, що водив його по небезпеках».
94 Читачу, уяви, яких отрут
Я скуштував, страшну зачувши мову,
І захотiв побачить рiдний кут!
97 І я: «О вождю, подавав чудову
Менi ти допомогу раз iз сiм,
Видимi ж бiди виникали знову!
100 Не кидай же мене пiд мiстом цим!
Коли менi йти глибше – рiч не вiльна,
То краще вже додому повернiм!»
103 Та вождь, що путь була з ним досi спiльна:
«Не бiйсь, не вiдберуть в нас навмання
Дорiг, якi дала нам влада чiльна.
106 Тут жди мене, i хай охороня
Тебе Надiя; в цiй iмлi мертвотнiй
Тебе нiколи не залишу я».
109 Пiшов мiй добрий батько, я ж, самотнiй,
Запав у нерiшучiсть претяжку
Мiж «так» i «нi» в борнi безповоротнiй.
112 Ловив його я мову нешвидку,
Вони ж раптово, нiби ненароком,
Всi поспiшили за стiну мiську
115 Й замкнули браму перед самим оком
Учителя мого, i вiн один
До мене повернув повiльним кроком.
118 Потупившись, iшов понурий вiн,
Весь час гадавши про вiдмову строгу:
«Хто не пустив мене до скорбних стiн?»
121 Сказав менi: «Я не досяг порогу,
Та не турбуйсь, здолаю iх вiйська,
Готовi довгу витримать облогу.
124 Це не нова зухвалiсть iх така:
Їх взнали верхнi брами всемогучi,
Що й досi залишились без замка.
127 Вгорi ти прочитав слова мертвучi,
Але уже крiзь мiсто те страшне
Йде без супутнiх колами по кручi
130 Той, хто нам брами всюди вiдiмкне».




ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА


1 Той колiр, що я вкрився ним од страху,
Коли побачив, як верта вожай,
Вiдбивсь йому в лицi вiдтiнком жаху.
4 Спинивсь поет, запавши у вiдчай,
І став вдивлятись марно, хоч i ревно,
Крiзь непрозору млу в туманний край.
7 «Проте ми подолати мусим певно, —
Почав вiн, – а як нi… Пiдмога де?..
О, якби вiн з’явився тут напевно?..»
10 Я добре бачив, що у нього йде
Уривано за одним словом друге,
Зв’язку ж немае помiж них нiде.
13 І сповнився боязнi я i туги,
Вбачаючи у мовi тiй слiди
Уявноi душевноi недуги.
16 «Чи сходив хто до щiлини сюди,
Для цього перше кинувши кружало,
Де кара – безнадiйнiсть назавжди?» —
19 Так я спитав i мовив вiн: «Бувало,
Що хтось сюди проходив не без дiл
Тим шляхом, що я ним пройшов чимало.
22 От i мене у цей послала дiл
Зла Ерiхто; ii вiдьомська школа
Вертати вмiла духiв до iх тiл;
23 Коли моя душа лишилась гола,
Вона вдягла iзнов у плоть мене,
Щоб тiнь вернуть з Іудиного кола.
28 Найнижче мiсце те найбiльш сумне
Й найдальше вiд небес, що всiм керують.
Тож знаю шлях я, – хай твiй ляк мине.
31 Цi болота, що всюди тут панують,
Смердять навколо мiста злих жалiв,
Де вороги загибель нам готують…»
34 Забув я, що вiн далi говорив,
Бо надто вражений я став страшилом,
Коли на вежi вогнянiй уздрiв
37 Пекельних фурiй, що звились над схилом
Утрьох, жахливi, геть усi в кровi,
Хизуючись своiм жiночим тiлом.
40 Зеленi гiдри – шати iх живi,
Замiсть волосся ж в них клубки змiiнi
Сичали в кожноi на головi.
43 І вiн, служниць пiзнавши господинi
Над царством вiчного плачу гiрким:
«Поглянь, – сказав, – на лютих цих ерiнiй.
46 Це – Алекто iз голосом гучним,
А поруч – Тiсiфона, образ жаху,
Мегера ж – злiва». І скiнчив на цiм.
49 Тi ж груди дряпали собi, з розмаху
Руками били й так ревли з-за стiн,
Що до поета я припав зi страху.
52 «Медуза де? Хай скам’янiе вiн, —
Вони горлали, дивлячись додолу, —
На ньому мста Тезеевих провин!»
55 «Ти вiдверни й сховай лице пiд полу:
Побачивши страшний Горгони лик,
Забудеш путь по сонячному колу», —
58 Сказав i повернув мене убiк
Учитель та притис iще й руками
Моi долонi до моiх повiк.
61 О люди iз здоровими думками!
Помислiть-но, яка наука вам
Пiд цими дивовижними рядками!
64 Тим часом рiс у напрямi до брам
Разючий гуркiт у бурхливiй хвилi,
Надаючи стрясання берегам.
67 Так вихори шалiють знавiснiлi,
Коли повiтря б’ють двi течii,
У прямуваннi рiзнi, рiвнi в силi, —
70 Гiлля ламають, гатять ручаi,
Нестримно мчать, женуть людей, худобу,
Не розбиравши, де стада чиi.
73 І вождь, звiльнивши зiр менi: «Ти спробуй
Звернути ока нерв спочилий свiй
На древню пiну й пари люту злобу».
76 Мов жаби, як зачують раптом змiй,
Закумкають, аж затуляеш ушi,
І всi пiд воду кинуться мерщiй, —
79 Так, бачив я, численнi грiшнi душi
Вiд Одного тiкали в твань грузьку,
А Той ступав по Стiксу, як по сушi.
82 А щоб запону одслонять важку,
В задусi зводилась його лiвиця,
Мов пiднiмала рiч якусь тяжку.
85 Я взнав посла небес, що мав явиться,
Звернувсь до вчителя, i вiн мовчком
Дав знак менi в шанобi поклониться.
88 Ах, як гнiвився цей борець iз злом,
Що ображало в ньому досконалiсть!
Вiн браму розчинив тонким жезлом.
91 «О вивержена з неба клята малiсть! —
Гукнув вiн, ставши на жахний порiг, —
Звiдкiль така обурлива зухвалiсть?
94 Чом опиратись тим, хто перемiг?
Скорiтесь волi, що в мету влучае
І збiльшуе для вас тягар вериг?
97 Ви знаете, чим доля вiдомщае?
У Цербера у вашого з оков
Намуленi мiсця всяк добачае!»
100 Нечистим шляхом вiн назад пiшов,
На нас не кинувши свiй погляд милий,
Мов той, хто, ринувши у мислей схов,
103 Не бачив тих, що поруч з ним ходили.
Дало нам сил це сяйво серед мли,
Й вiдважно ми порiг переступили.
106 Без опору до мiста ми зайшли,
І палко я бажав про тих дiзнатись,
Що у фортецi замкненi були.
109 Зайшовши, став я миттю оглядатись
І вмить побачив дiл скорботи й зла,
Де мало все од лементу здригатись.
112 Як в Арлi, де рiка тече мала,
Як в Полi над Карнаро, де в затоцi
Італiя замок собi знайшла,
115 Гробницi горбляться на кожнiм кроцi, —
Тут ними всiяно весь грунт пустий;
Та гiрш було, що з усiеi моцi
118 Мiж ними звився полумiнь густий.
Жара пашiла скрiзь така велика,
Якоi й звиклим не перенести.
121 На трунах зсунутi були всi вiка,
Й зiтхання чулися з-пiд них жаскi,
Мов iз грудей розтятих чоловiка.
124 І я: «Учителю, це хто такi,
Що, змушенi до скорбноi постави,
Лиш зойки дикi видавать важкi?»
127 І вiн: «Це лжеучень усяких глави
З iх послiдовниками. Тут, в огнi,
Злiчити iх не вистачить уяви.
130 Із схожим схоже тут в однiй трунi
У полум’i, то бiльш, то менш похмурiм».
Вiн шлях праворуч показав менi,
133 І ми пiшли мiж полем мук i муром.




ПІСНЯ ДЕСЯТА


1 І от iде стежиною вузькою
Мiж мурами товстими й полем мук
Учитель мiй, i я за ним ступою.
4 «О вишнiй уме, що до гiрших лук
Ведеш мене, – почав я, – як владика,
Ти спрагу вдовольни iз власних рук!
7 Чи можна тих, чия вина велика,
Побачити? Нехай би пiдвелись —
Немае ж варти, i розкритi вiка».
10 І вiн: «…Вони закриються колись,
Як з Йосафату вернуть опочилим
Тiла, в якi свого часу вдяглись.
13 Це кладовище вiддане могилам
Для Епiкура та його рiднi,
Якi вбивають душу з вмерлим тiлом,
16 Але небавом при однiй трунi
Задовольниться й це твое жадання
І друге, що ховаеш в таiнi».
19 І я: «Мiй добрий вождю, запитання
Я пильно бережу в душi своiй,
Щоб виконать твоi заповiдання».
22 «О ти, що йдеш по мiсту цiм живий
Уродженцю Тоскани, будь же гречний,
Прошу тебе, зi мною мить постiй.
25 Твоя вимова – доказ безперечний,
Що ти iз благородноi землi,
Якiй я, може, був занебезпечний».
28 Так гримнув голос у гробничiй млi,
І з страхом до вождя я пригорнувся,
Немов до ненi зляканi малi.
31 А вождь менi: «Чого це ти вжахнувся?
Ти бачиш Фарiнату, що пiднявсь
По крижi в домовинi й не схитнувся».
34 І пильно в нього зором я втуплявсь,
А вiн, чоло здiймаючи та груди,
Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.
37 Вожай до нього мiж могильнi груди
Штовхнув мене, умiло ведучи,
Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».
40 Коли ж наблизився я, iдучи,
На мене скоса вiн поглянув знизу
Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»
43 І я, щоб догодить його капризу,
Нiчого не втаiвши, все повiв,
І вiн неначе в млу вгорнувся сизу.
46 А далi вимовив: «Твоiх дiдiв
Вважав я з партiею ворогами
І двiчi на вигнання засудив».
49 «Та привела до рiдноi iх брами, —
Я вiдказав, – i перша, й друга путь, —
Цього ж зробить не вмiли вашi з вами».
52 І тут, в трунi, приховуючи лють,
Звелась ще друга голова по шию —
Навколiшки пiдвiвся дух, мабуть.
55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрiю
Побачить поруч мене ще когось,
Але, даремну втративши надiю,
58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось
Тебе звести у цю слiпу в’язницю,
Де син мiй? Не з тобою вiн чогось».
61 І я: «Не сам iду крiзь цю темницю:
Керуе мною той, що поряд жде,
З ким Гвiдо ваш не мiг заприязниться».
64 Сумнi слова й лице його блiде
Були для мене яснi й зрозумiлi,
І я в вiдмовi не схибнув нiде.
67 І з зойком пiдхопивсь вiн у могилi:
«Ти що? «Не мiг!» Отож його нема?
І свiтло дня не тiшить очi милi?»
70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,
Бо з вiдповiддю я спiзнивсь моею,
Впав навзнак, i його покрила тьма.
73 А гордiвник, що мовою своею
Мене затримав, не змiнивсь в лицi
І далi вiв перервану рацею:
76 «Не вмiють вас моi долать бiйцi,
І це мене жахливiше терзае,
Нiж язики вогню в могилi цiй.
79 Та п’ятдесят разiв не запалае
Прекрасна владарка держав нiчних, —
Й цього невмiння взнаеш зло безкрае.
82 Та хай ти вернеш до краiв земних! —
Скажи, чом цей народ такий жорстокий
В своiх законах до людей моiх?»
85 І я йому: «Багрянi тi потоки,
Що нам при Арбii несли загин,
Нерiдко згадуе наш храм високий».
88 Чолом поникнувши й зiтхнувши, вiн:
«Не сам я був, – сказав, – як до навали
Приеднувався я не без причин.
91 Але був сам, коли усi жадали
Фйоренцi i руiни, й всяких бiд.
Сам проти всiх був, непохитний, сталий».
94 «Ах, угамувався врештi ваш би рiд! —
Я побажав. – Знiмiть же пута з мови,
Пiд iх вагою я неначе зблiд.
97 Як я гадаю, зiр у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучаснiсть же огорнута в покрови».
100 «Як тi, хто кепсько бачить, зрим ми все, —
Сказав вiн, – що вiддалене вiд ока:
Всевишнiй вождь дае нам свiтло се.
103 Коли ж близьке воно, то зависока
Нам ця завада; без вiстей од вас
Рiка знання про свiт в нас неглибока.
104 Отож ти розумiеш, що запас
Всiх наших знань загибель жде едина,
Коли замкнеться хiд в майбутнiй час».
109 І каючись, мов то моя провина,
Вiдмовив я: «Скажiть тому, хто впав,
Щоб не оплакував живого сина.
112 Не вiдповiв я через безлiч справ,
В мою бо душу сумнiв труту крапав,
Що з неi розум ледве врятував».
115 І мiй учитель тут мене поквапив,
І поспiшив я духа розпитать,
Хто з ним iще у цi гроби потрапив.
118 І вiн: «Душ з тисячу – чимала рать;
Є Федерiко Другий, а крiм нього —
Ще Кардинал; не варт i рахувать».
121 Вiн щез, i до поета я старого
Вернувсь у хвилюваннi – мова ця
Передвiщала безлiч зла нового.
124 Вiн вирушив, i я – в слiди спiвця.
Йдучи вiн запитав: «Про що турботи?»
І я йому вiдкрився до кiнця.
127 «Запам’ятай все мовлене навпроти
Твоеi долi, – наказав мудрець.
Звiв палець, – та дiзнайся ось про що ти:
130 Лиш ставши перед любим для сердець
Промiнням зiр, що бачать все правдиво,
Життя свого ти взнаеш реченець».
133 Сказавши це, вiн повернув налiво,
Й пiшли ми до середини, де був
Крутий обрив, що бiг згори стрiмливо,
136 А звiдти сморiд нестерпучий тхнув.




ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА


1 Ми пругом вужчим перейшли й тiснiшим,
Який складався з диких валунiв,
Спинившись над проваллям ще жахнiшим.
4 Вiд смороду, який весь час валив
З безоднi чорноi невпинним плином,
З нас кожен заховатися волiв
7 За вiко гробу з написом нетлiнним:
«Це папи Анастасiя тюрма,
Що впав у ересь слiдом за Фотiном».
10 «Іти нам вниз можливостi нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма», —
13 Так вчитель мiй, i я на те: «А доти
Щось роз’ясни менi, щоб час не йшов
Намарне». Й вiн: «Та я не проти.
16 Мiй сину, мiж скелястих цих основ, —
Почав вiн мову, – мiстяться три кола,
Що вужчають, бiжучи стрiмголов.
19 Юрба проклята повнить iх довкола, —
Скажу, щоб далi ти лиш додивлявсь,
Яка покара вдачу iх зборола.
22 Злий вчинок приводом неправдi ставсь,
Огидний небу; той несправедливий,
Хто до насильства та оман вдававсь.
25 Самим лиш людям злий обман властивий
І тим бридкiший Богу, тож для них
У нижчих колах мук добiр жахливий.
28 У першiм – тьма насильникiв лихих;
Трьом смугам вiддане воно сумiжним,
Троiстий-бо природою цей грiх:
31 Чинити Боговi, собi чи ближнiм
Насильство можуть, iм та iх речам,
Як взнаеш, стежачи за думки стрижнем.
34 Насильнiй смертi й ранам ближнiй сам
Пiдпасти може, а маетки в нього —
Руйнацii, пожежам, грабежам.
37 Отож розбiйник, ласий до чужого,
Людиновбивця i брудний палiй —
Всi в першiй смузi покарання злого.
40 Собi й маеткам лиха заподiй
І в другу смугу муки йди терпiти,
Карайся у провинi там своiй
43 Із тим, хто жити не схотiв на свiтi,
Добро гайнуе, програш покрива
І плаче там, де слiд було б радiти.
46 А цi насильства – кривда Божества:
Його вiдкинення, хула кричуща,
Зневага до природи i ества.
49 Тому-то смуга познача найвужча
Тавром своiм Каорсу i Содом
І всiх, кому мерзенна сила суща.
52 Обман, що честь гидуе ним, як злом,
Можливий i до тих, хто йме нам вiру,
Й до тих, якi не вiрять нам цiлком.
55 А ще е способи вбивати щиру
Любов природну, вдавшись до мерзот.
Тож в другiм колi мучать совiсть хиру
58 Святош, що наживалися стокрот
З пiдробок та шахрайства, симонii,
Хабарництва та iнших ще пiдлот.
61 Любов обманом нищать лиходii
Й ту, що природнiй додае добро
І зроджуе довiрливi надii.
64 Найменше з кiл е в той же час ядро
Для всесвiту й престол для пана Дiте,
Там зрадникiв шматуеться нутро».
67 І я: «Учителю, твое розвите
Пояснення висвiтлюе менi
Цю прiрву i населення в нiй скрите.
70 Але скажи: тi, хто вищить в багнi,
Хто в вихрi мчить, хто мерзне в зливi з тучi,
Хто лаеться у марнiй метушнi, —
73 Чом обминули мiсто це палюче
Раз Божий гнiв над ними розiтнувсь?
І чом караються так нестерпуче?»
76 І вiн менi: «Чого це так схибнувсь
Твiй, – мовив, – розум, може, понеслися
Кудись думки й на iнше вiн звернувсь?
79 Згадай-но краще, з пам’яттю зберися,
Що в «Етицi» твоiй було в рядку
Про три образливi для неба риси:
82 Нездержливiсть, злобливiсть та ярку
Твариннiсть? Ще нездержливiсть на кару
Заслужуе порiвняно легку.
85 Розглянь-но iстину цю, повну чару,
І пригадай, – це саме призвело
Тi грiшнi душi до важкого вдару, —
88 Збагнеш, чом вiковiчне iх житло
Не тут i чом на кару без докорiв
Їх Боже правосуддя прирекло».
91 «О сонце, лiкарю коротких зорiв,
Ти словом так вщасливлюеш мене,
Що всю науку радо б я оспорив,
94 Назад вернись, хай вузол розiтне, —
Сказав я, – мисль твоя, чому насподi
Караеться лихварство навiсне?»
97 «У фiлософському, – вiн мовив, – зводi
Одне iз мiсць пояснення дае,
Що основним початком у природi
100 Премудрiсть i мистецтво Божi е;
Коли ж ти iншим вiддасись наукам,
Розгорнеш вчення «Фiзики» свое,
103 То взнаеш, що природним всiм спонукам
Мистецтво, нiби учень, вслiд iде, —
Отож воно е наче Божим внуком.
106 Ти маеш знати, що Мойсей веде
У книзi «Битiя», що Бог не всуе
Їм двом довiрив людство молоде.
109 А в лихваря щось iнше за мету е,
Йде манiвцями, крiзь чагар та хмиз,
Мистецтвом i природою гордуе.
112 Та час вже лаштуватись нам униз,
Пливуть до обрiю небеснi Риби,
Наблизився до Кавру сяйний Вiз
115 І видно шлях, що йде в камiннi глиби».




ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА


1 Мiсця, де йшли ми з горем та печаллю,
Були такi похмурi та страшнi,
Аж зiр вiд них ми вiдвернули з жалю.
4 На Тренто схожi цi мiсця сумнi,
Де берег Адiче колись порвали
Чи труси, чи пересуви земнi.
7 Вiд самого шпиля сповзли завали
В рiвнину, i немае стежки вниз
Тому, хто вийде на високi скали, —
10 Такий був спуск до царства муки й слiз.
Вгорi ж, де ледве можна розмiститься,
Розлiгся звiр i всього себе гриз,
13 Неначе той, хто до нестями злиться,
Ненатлий звiр, який знеславив Крiт;
Вiд лжекорови вiн лиш мiг вродиться.
16 Мудрець йому: «Гадаеш, знов привiт
Тобi прислали скоренi Афiни,
А вождь iх смерть приносить до ворiт?
19 Та геть, тварюко! Цей не взяв единий
Мотка в твоеi мудроi сестри,
А йде, щоб бачить ваших мук картини!»
22 Як бик, упавши в час кривавий гри
Вiд вдалого удару, не крутився,
А здригував ногами до пори, —
25 Отак вiд лютi й Мiнотавр звалився.
Вожай гукнув менi: «Униз бiжiм,
Аж поки вiн ще не переказився».
28 І схилом поспiшили ми крутим,
А камiнь сипався, немов нестямки,
З-пiд нiг моiх пiд тягарем новим.
31 Замисливсь я, й сказав вiн: «На уламки
Милуешся ти величезних гiр,
Де я лишив це чудище без тямки?
34 Як того разу бачив iх мiй зiр
І страх вони породжували в мене,
То iх не руйнував ще владний вир.
37 Та перед тим, як в огненiй геенi
Той походжав, хто вивiв багатьох
Із тих, що вили, в Дiте полоненi,
40 Одразу трусонувся хмурий льох,
І я подумав, що з жари здригнувся
Усесвiт i зчинивсь переполох,
43 Що, мабуть, свiт на хаос обернувся:
У ту хвилину цей важкий стрiмчак
Із мiсця давнього свого й схитнувся.
46 Але зверни свiй зiр на дiл: отак
Вируе у кровi потiк вогненний
Насильникам, що жерли неборак.
49 О жадiбнiсть слiпа, о гнiв страшенний,
Що нас веде в короткому життi
І вiк в кровi терзае нескiнченний!
52 Я бачив рiв: краi його крутi
Суцiль усю долину оточили», —
Про це повiв учитель мiй в путi,
55 Навкруг центаври бiгали щосили
Й тi самi луки на боках у них,
Що й на землi в мисливствi iм служили.
58 З’явились ми, i стук копит утих,
А трое ухопили стрiли в руки
І до тятив приклали iх тугих.
61 Один гукнув здаля: «Якi це муки
Чекають вас, що ви згори йдете?
Кажiть, не руштесь, бо ми спустим луки!»
64 Мiй вчитель мовив: «Вiдповiдь на те
Дамо Хiроновi, ти ж – неотеса,
Й тобi на лихо запал твiй росте. —
67 Торкнув мене й додав: – Ти бачиш Несса,
Який красуню Деянiру звiв
І загубив, убитий, Геркулеса.
70 Середнiй, що одне плече пiдвiв, —
Великий то Хiрон, пестун Ахiлла,
А третiй – Фол, якого знищив гнiв.
73 Вздовж рову бiга iх велика сила,
Стрiляючи усiх, хто виплива
Над рiвень, що iм доля ухвалила».
76 Ми пiдiйшли, привiтнi шлем слова…
Кошлатою зарослий бородою,
Кiнцем стрiли Хiрон ледь розсува
79 Вусища над великою губою
Та до своiх: «Глядiть-но, камiнець
Вiн iдучи ворушить пiд собою!
82 Такого не вчинив би жоден мрець».
Торкнув його мiй вождь у груди голi,
Де з чоловiком злився жеребець,
85 І мовив: «Вiн живий. З святоi волi
Показую йому цей темний дiл —
Це неминучiсть, а не примха долi.
88 Та, що менi дала новий удiл,
Спiвати перервала «Алiлуйя».
Вiн не харциз, я ж дух без грiшних дiл.
91 Та ради цнот, що ради них терплю я
Цей дикий шлях, багнище це руде,
Нам дай когось ти iз своiх, молю я,
94 Щоб указав вiн мiсце нам тверде
Та й перенiс своiм хребтом широким.
Бо вiн не дух, повiтрям вiн не йде».
97 Хiрон праворуч повернувся боком
І мовив Нессовi: «Ти – провiдник,
А стрiне хтось, обороняйся скоком».
100 Повiв вiн берегом одноi з рiк,
Де вир кипiв клекочучоi кровi
І звiдки чувся вiдчайдушний крик.
103 Я бачив тут занурених по брови.
І мовив Несс: «Тут кожен з них – тиран,
Ковтать майно i кров чужу готовий.
106 Тут тi, хто злочином сквернив свiй стан.
Тут Александр i Дiонiсiй лютий,
Сицилii жорстокосердий пан.
109 Той, з чорним чубом, пишний та надутий,
То Адзолiно, а бiлявий цей —
Обiццо д’Есте, вмерлий без покути:
112 Нешлюбний син послав у край смертей».
Звернувсь до вчителя я, й той промовив:
«Тут перший вiн, я другий, я з гостей».
115 А там центавр нам стежку приготовив
До тих, хто аж по шию увiйшов
В найгарячiший iз пекучих сховiв.
118 На когось показав: «Вiн проколов
Те серце у пречистiй Божiй дланi,
Що на далекiй Темзi точить кров».
121 Я бачив далi в рiчцi полум’янiй
Чи голови, чи тiнi до пупка,
І деякi були менi ще й знанi.
124 Все бiльш i бiльш мiлiшала рiка
І покривала вже самi лиш ноги.
І перейшли ми на той бiк струмка.
127 «В малiй частинi нашоi дороги
Все вищав рiвень кров’яного дна, —
Сказав центавр, – тож ясно, схил пологий
130 Вниз пiде рiчкою, поки вона
Не зiллеться iз тим потоком саме,
Де для тиранiв кара е одна.
133 Киплять на муки вiдданi судами —
Аттiла, найстрашнiший бич землi,
І Секст, i Пiрр; спливаючи сльозами,
136 Ридають у вируючiй iмлi
Рiньер Корнето i Рiньер да Паццi,
Що на шляхах точили вiйнi злi».
139 І вiн помчав назад, до служби й працi.




ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА


1 Не перебравсь центавр ще через рiчку,
Як ми потрапили у лiс такий,
Що годi в нiм шукати стежки стрiчку.
4 Не свiжiсть крон – сухих прутiв пучки,
Не рiвне вiття – стовбур вузлуватий,
Не плiд рясний – отруйнi шпичаки.
7 Не мешкае там дикий звiр кошлатий,
Що радо кублиться в таких мiсцях,
Як до Корнето з Чечiни лiс клятий.
10 Там гнiзда гарпiй в тiнявих кущах,
З Строфад прогнали гарпii троянцiв,
Навiявши на них пророцтвом жах.
13 В них крила, лик дiвочий без рум’янцiв,
Великi, вкритi пiр’ям животи, —
Весь вигляд iх, немов у тих поганцiв.
16 І добрий вчитель: «Будем звiдси йти
У другiй смузi по труднiй стежинi, —
Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,
19 Поки опинишся в страшнiй пустинi.
Тож треба, щоб ти добре роздививсь
І довiряв менi, як i донинi».
22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.
Але ж нiщо нiде не появлялось,
І, здивувавшись з того, я спинивсь.
25 Менi здалось, що вчителю здавалось,
Немов менi здаеться, що це крик
У стовпищi, яке в лiсу ховалось.
28 І вiн менi сказав: «Придерж язик!
Ти краще кущ вiзьми i без принуки
Зламай галузку й подивись на сiк».
31 Тодi простяг я перед себе руки,
І вiдломилась гiлочка якась, —
Кущ заволав: «Чом завдаеш ти муки?»
34 І темна кров iз зламу полилась,
А кущ той знову: «Що це за розбоi?
Звiдкiль така жорстокiсть узялась?
37 Були ми люди, нинi в сухостоi,
А ти явив би бiльшу доброту
І бiльший жаль i до змii простоi».
40 Мов зламану зелену гiлку ту
Охоплюе вогонь з одного краю,
А другий плаче, мокрий, як в сльоту,
43 Та сумiш мови й темного ручаю
Ішла iз гiлки, я й ii впустив,
Мов той, хто повен жаху та вiдчаю.
46 «Щоб вiрив вiн, що вздрить одне iз див, —
Сказав мiй вчитель, – душе потерпiлий.
Я в вiршi про це диво говорив.
49 Звестись на тебе руки б не посмiли;
Та неймовiрним був менi той збiг,
Його пiдбив на вчинок я немилий.
52 Скажи йому, ким був ти, щоб вiн мiг
Розмаяти твоеi слави стяги,
Як знову стане на земний порiг».
55 І кущ: «Ця мова будить пломiнь спраги,
Що тут не скажеш сам собi «мовчи».
Отож я попрошу у вас уваги.
58 Я той, хто мав обидва тi ключi
До серця Федерiго, й iх обачно
Всував i висував, не дзвенячи.
61 Його довiру я сприймав подячно
Й почесну службу завжди нiс як слiд,
Сон i життя вiддавши iй нелячно.
64 Блудниця-заздрiсть, що заради бiд
До Цезаря в чертоги зачастила,
Мор для народiв, для палацiв стид,
67 Серця всiх проти мене пiдпалила,
Й пiдпаленi пiдпал моiй судьбi
Вчинили в Августа, й судьба згорiла.
70 Душа моя, полишена в ганьбi,
Надумалась ганьбу помстити тлiнням, —
Всiм правий, я неправим став собi.
73 Але клянусь новим своiм корiнням,
Я й раз не зрадив за багато лiт
Державця з праведним його правлiнням.
76 Хай той iз вас, хто прийде знов у свiт,
Поверне врештi честь менi здорову,
Бо заздрощiв ii притиснув гнiт».
79 Мить почекавши: «Вiн закiнчив мову, —
Сказав менi поет. – Часу не гай,
Як хочеш щось довiдатися знову».
82 До нього я тодi: «Ти попитай
Предмет, менi корисний i цiкавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив вiн: «Обiт твердий i правий
Дасть мiй супутник, щирий i незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в цi вузли?
Як можеш, ще скажи, чи вашi груди
Вiд цих кайданiв звiльняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, i всюди
Почулося гудiння немале:
«Моя вам вiдповiдь коротка буде.
94 Коли душа лиха й ведеться зле
Із тiлом, кинувши його свавiльно,
Мiнос ii у сьоме коло шле.
97 Упавши в лiс, не озирае пильно,
Щоб розшукати мiсце iй свое, —
Ляга у грунт зерниною повiльно,
100 Там пагоном i деревом стае,
І гарпii годуються вiд крони,
Ран завдають, а в ранi отвiр е.
103 Як всi ми знайдем нашi оболони,
Але iх не надiне жоден з нас:
Чого зреклись – не вернемо в день оний.
106 Ми принесем iх в лiс, що листя стряс,
Щоб тiло висiло на шпичаковi
Душi бридкоi безконечний час».
109 Ще слухать стовбура були готовi,
Бо вiн зростав не на такi лiси,
Коли волання вчулися раптовi, —
112 Скидалось на собачi голоси,
І це мисливця б сповiщати мало,
Що недалеко вепр i гончi пси.
115 І от – повз нас iзлiва двое мчало
Оголених, подряпаних, прудких
Й без лiку гiлля на бiгу ламало.
118 «О смерть, прийди, прийди!» – так перший з них,
А другий не вiдстати намагався
Й кричав: «Такий у тебе, Лано, спiх,
121 Який пiд Топпо зовсiм не являвся!»
Та, бiльш не в силi видати хоч звук,
Захекавшись, вiн пiд кущем сховався.
124 За ним гурти голодних чорних сук,
Наповнюючи лiс, прожогом бiгли,
Немов хортиць хтось випустив iз рук.
127 За мить вони накинутися встигли,
Й розшматували геть того, хто впав,
І розхапали труп ще не остиглий.
130 Мене за руку мiй вожай узяв
І вивiв до куща, який, нiзащо
Скалiчений, в сльозах, в кровi казав:
133 «О Джакомо да Сант-Андреа! Нащо
Було ховатись в гущинi моiй?
Чи винен я, що жив ти, як ледащо?»
136 Наблизившись до нього, вчитель мiй
Сказав: «Ким був ти, що перехопились
Слова скорботнi у кровi густiй?»
139 І вiн до нас: «О душi, що спустились
Поглянути на зганьблений мiй рiст,
Коли гiлки вiд мене вiддiлились, —
142 Згребiть на мiй злощасний корiнь лист!
Я з того мiста, де прийшов Хреститель
Замiсть того войовника, чий хист
145 Невтомно потрясае нам обитель.
Якби побiля Арнського моста
Ще не лишався давнiй покровитель,
148 То в мiстi вiдбудови висота
Із того, що лишив Аттiла, з праху
Так не звелась би, як тепер зроста.
151 Я ж рiдний дiм обрав собi за плаху».




ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА


1 Любов до рiдного звелiла краю
Весь лист обiрваний зiбрать як слiд
І повернуть безсилому з одчаю.
4 Дiйшли до мiсця ми, де перехiд
Був з другоi у третю смугу й лютий
Явився праведного суду вид.
7 Щоб читачу виразнiше збагнути,
Скажу, що прибули ми в тi краi,
Де на рiвнинi й квiту не добути.
10 Навколо пралiс оточив ii,
Навкруг же нього йшли рови канальнi;
І зупинили кроки ми своi.
13 Блищали там жаркi пiски безжальнi,
Такi ж, як i були, у млi столiть,
Як вiв Катон вiйська в похiд свiй дальнiй.
16 О Божа мста, як мусить той тремтiть,
Хто прочитае про твоi удари,
Що я на власнi очi мав уздрiть!
19 Великi бачив голих душ отари,
Всi плакали за вчиненим в життi,
Своеi кожен зазнававши кари;
22 Горiлиць на пiску лежали тi,
А тi навпочiпки ген посiдали,
Або тинялись i самi, й в гуртi.
25 Найбiльше тих було, що вкруг никали.
А тих найменше, хто в стражданнях лiг,
Але iх зойки голосно лунали.
28 А на пiски, я скiльки бачить мiг,
Повiльно йшов дощем вогонь лапатий,
Немов без вiтру по нагiр’ях снiг.
31 Як Александр, уздрiвши, що солдати
В iндiйськiй спецi гинуть пiд вогнем,
Що, впавши з неба, не спiшив згасати, —
34 Звелiв за кожним стежить пластiвцем,
Де б вiн не лiг, топтать його ногою,
Бо пломiнь гасне легше одинцем.
37 Пiдпалений небесною золою,
Мов з iскри трут, спалахував пiсок,
Подвоюючи муки ще й жарою.
40 Не спочиваючи, тривав танок
Злощасних рук, якi пекучi плями
Скидали iз розжарених кiсток.
43 Почав я: «Вчителю, ти перед нами
Все змив, крiм тиску демонiв, який
Нас допустити не хотiв до брами,
46 Це хто лежить, великий, громiздкий,
Незрушно, блискають лиш очi впертi,
Мов нехтуе вогненнi язики?»
49 І той помiтив, що слова одвертi
Про нього я вождевi говорю,
Й гукнув: «Який в життi, такий я в смертi!
52 І хай Юпiтер, знову повторю,
Замучить коваля хоч до загину, —
Хай блискавку його востанне зрю! —
55 Нехай утомить в працi без упину
Усiх в жерлi у Етни вогнянiм
Пiд гук: «Рятуй, рятуй, Вулкане-сину!»
58 Як у бою пiд Флегрою труднiм;
Хай б’е мене вiн з усiеi сили, —
Та не здола його звитяжний грiм!»
61 Тодi вожай мiй, повний гнiву й сили, —
Цих слiв я в нього не передбачав:
«О Капанею, гонор твiй немилий
64 Не вмер, тож карi тяжчiй ти пiдпав,
Із мук нi одна не переважае
Тiеi, що твiй сказ тобi послав. —
67 І, втишивши обурення безкрае,
До мене: – Вiн в числi сiмох царiв
Брав Фiви, зневажав i зневажае
70 Вiн Бога i прощення не просив,
Тримаючи себе весь час свободним;
У грудях в нього лиш пиха i гнiв.
73 Ну що ж, рушаймо знов, один за одним,
Не йди лиш по гарячому пiску,
А обминай-но лiсом прохолодним».
76 На рiчку мовчки вийшли ми близьку,
Що з лiсу винесла червону воду, —
Цю барву досi згадую жаску, —
79 Як Булiкаме витiкае з броду
Туди, де воду грiшницi беруть,
Так на пiсок несла ця рiчка воду,
82 Собi в камiннi прокладавши путь.
І я помислив, а чи не сюдою
Удвох нам треба далi йти, мабуть.
85 «З усього, що ми бачили з тобою
Вiдколи перейшли той вхiд, куди
Усiм пройти приречено судьбою,
88 Такоi погляд твiй не знав води,
Щоб викликала сильне здивування;
Вона вгашае всi вогню слiди», —
91 Так вождь своi закiнчив мiркування,
І я просив, нехай не вiдмовля
В поживi, раз мое збудив бажання.
94 «У морi спорожнiла е земля, —
Почав вiн, – що спрадавна Крiтом звали,
Коли ще свiт наш був як немовля.
97 Там е гора, яку в вiках вславляли
Струмки й дiброви; Іда – назва iй:
Тепер ii потроху занедбали.
100 Там Реi син у схованцi своiй
Безпечно спав, i мати його крики
Глушила в галасливостi бучнiй.
103 У тiй горi стоiть старик великий,
Що вiд Дам’яти спину вiдверта,
Як в дзеркалi, у Римi бачить лики.
106 А голова вся щирозолота.
І щиросрiбнi в нього руки й плечi,
А з мiдi все – до низу живота.
109 І двi ноги суцiль – залiзнi речi,
Крiм глиняноi правоi ступнi,
Яка важкi трима кiстки старечi.
112 Крiм золота, на часточки дрiбнi
Потрiскане все тiло, i холоне
Сльоза iз щiлин на печернiм днi
115 І в Ахеронi, Стiксi й Флегетонi
Тече цим долом, де мерцям тюрма;
Скидаючи тi струменi червонi
118 В провалля, звiдки виходу нема,
Утворюючи став, що звуть Коцiтом.
Ти вздриш його, тож мовити дарма».
121 І я йому: «У разi нашим свiтом
Ще протiкае цей страшний потiк,
Чому лиш тут для ока став одкритим?»
124 І вiн: «Ця вирва – наче лiйка рiк.
Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;
Йдучи по нiй униз у лiвий бiк,
127 Всього iще не обiйшли ми кола,
Й яких новин нам не пошле Плутон,
Вiд здивування ти не зморщуй чола».
130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,
Де Лета? Проминаеш це мовчанням,
А той тече, ти кажеш, з слiзних лон?»
133 І вiн: «Обом я радий запитанням,
Та вiдповiддю на одне iз них
Звучить тут струм червоним клекотанням.
136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,
А там, куди приходять обмиватись,
Коли зника спокутуваний грiх. —
139 І ще сказав: – Пора нам вiдправлятись
Туди, де буде найзручнiше нам,
Де ноги в нас не будуть обпiкатись,
142 Бо гасить пара всякий вогник там».




ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА


1 По березi пiшли ми кам’яному,
Й туман густий на рiчку всюди лiг,
І вiд огню вода ховалась в ньому.
4 Як межи Бруджею й Гвiдзантом рiг
Фламандцi обвели високим валом,
Щоб помiж ними й морем став порiг,
7 А Падуя вiд Бренти з ii шалом
Люд захища й трудiв його плоди,
Як в К’ярентанi стане жар чималим, —
10 Так само й тут, хоч камiнь i твердий,
Поставив майстер мури неширокi,
Щоб захистити сушу вiд води.
13 Вiд лiсу в даль ступали нашi кроки,
Що вже крiзь випари з усiх калюж
Його не бачили б i гостроокi, —
18 Коли зустрiлось нам чимало душ,
І межи них почулись рiзнi толки,
І стали всi вони у нас чимдуж
19 Вдивлятись, мов у кам’янi осколки
На стежцi в променi молодика,
Мов дiд-кравець шукае вушко в голки, —
22 Так оглядала нас юрма бридка;
Аж раптом хтось мене смикнув за полу
І вигукнув: «О, дивина яка!»
25 Коли торкнувся вiн мого подолу,
До нього враз я голову нагнув
І, розглядаючи фiгуру кволу,
28 Не так пiзнав, а серцем я збагнув
Лице, скоричнявiле вiд скорботи,
Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.
31 І вiн: «О сину мiй, чи ти не проти,
Щоб мiг Брунетто сер Латiнi з мить
Пройти з тобою руховi навпроти?»
34 І я вiдмовив: «Це й менi кортить.
А хочете, то сядемо iз вами
На хвильку, як супутник мiй звелить».
37 «О сину, – вiн сказав, – з цiеi ями
На мить хто стане, стане той навiк,
Щоб вiк пектись безжальними вогнями.
40 Отож iдiть вперед, пiду я вбiк.
А радiснi хвилини як пролинуть,
До тих вернусь, хто йти в огнi привик».
43 Я не наважувався берег кинуть,
Але чолом схилявся до плеча,
Мов той, хто мае гостя в шанi стрiнуть.
46 І вiн почав: «Чи доля, чи случай
Веде сюди тебе, iще живого?
І хто це путь для тебе визнача?»
49 «Там, нагорi, в цвiту життя ясного, —
Я мовив, – я в долинi заблукав,
Як ще не вийшов строк життя мойого,
52 А вчора вранцi з неi вiдступав,
І цей вернув мене й повiв стезею,
Яку вiн добре, як я бачу, знав».
55 І вiн: «За провiдною йди зорею,
Й дороги в гавань слави приведуть,
Як стежив я за долею твоею,
58 Якби не мав так рано я заснуть,
То, бачачи небес таке сприяння,
Я прагнув би тобi полегшить путь.
61 Але народ, вiдомий з хизування,
Що з Ф’езоле зiйшов колись, малий,
І грубих звичаiв зберiг владання,
64 Тобi вiн за добро помститься, злий, —
І вiрно це: на дикiй горобинi
Іще нiколи смокви не росли.
67 Слiпим у свiтi дражнять ще донинi
Цей люд пихатий, заздрiсний, скупий;
Самий зв’язок з ним чинить зло людинi.
70 Прославить доля так твоi стопи,
Що кожна з партiй вишкерить голодну
Пащеку, щоб на них ти жав снопи.
73 Тварюки ф’езольськi хай одна одну
Жеруть, а вирослу на iх гною
Хай не чiпають квiтку благородну,
76 В якiй воскресло у чергу свою
Святе насiння древнiх римлян саду,
Що звироднiло нинi вiд огню».
79 «Якби небесного хазяiн граду
Мене почув, – сказав я, – то весь час
Очолювали б ви людську громаду.
82 Та й досi в думцi ще печалить нас
Ваш гарний образ, добрий, без огуди,
Коли ще за життя ви раз у раз
85 Навчали, як увiчнюються люди,
І поки житиму, до вас моя
Подяка у пiснях бринiти буде.
88 Слова, що чув од вас про майбуття,
В душi я запишу, щоб прояснiли
У Знаючоi з уст, як стрiнусь я.
91 А зараз хочу я, щоб зрозумiли,
Що совiстi моеi чистий дух
Скорився фатуму, хай вiн немилий,
94 Не вперше нiжить це мiй грубий слух,
Хай колесо Фортуна обертае,
Як селянин сапу, легку як пух».
97 Знов серце вчитель тут явив безкрае.
Й сказав, пiдвiвши зiр очей ясних:
«Найкраще чуе той, хто пам’ятае».
100 Ми далi йшли у бесiдах значних
І я, йдучи, Брунетто став питати,
Чи е ще хто з осiб тут видатних.
103 І вiн: «Та варто б декого згадати,
А всiх – ми тiльки зiб’емось в числi,
Та i часу на це в нас малувато.
106 Тож знай: тонзурники всi немалi,
Вони й письменнi вельми, й вельми славнi
Були в грiхах тих самих на землi.
109 І Прiсцiап в юрбi цiй непоправнiй,
Й Франческо, син Аккосо, в ряд ступив;
Увагу й гидi придiлив би давнiй,
112 Отiй, яку смиренний раб рабiв
З-над Арно вигнав геть на Баккiльйоне,
А Бог там з нею швидко покiнчив.
115 Ще б називав iх, полум’я ж червоне
Строк покладае i путi й розмов,
І свiжий вихор на пiску холоне.
118 Я тiням цим назустрiч би не йшов.
Прошу, щоб ти про «Скарб» поклопотався,
Бо в нiм мое життя й моя любов».
121 Вiн повернув назад i так помчався, —
Як той в Веронi, що на бiй стае,
Щоб плащ зелений взяти, i здавався
124 Тим, хто домчить, – не тим, хто вiдстае.




ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА


1 Як вийшли ми iз вожаем над доли,
Долинув раптом водоспаду гук,
Немов над квiтами дзижчали бджоли.
4 Коли три тiнi вибiгли з-над лук
Вiд хмари тiней, що iх дощ огнисто
Зливав потоком ненастанних мук,
7 І на бiгу волали голосисто:
«Спинися, бо твiй одяг видае,
Що наше ти лишив порочне мiсто!»
10 О, скiльки опiкiв в думках встае,
Що кожному ятрили свiжу рану!
Вiд згадки й досi боляче стае.
13 Учений мiй послухав рiч неждану
І враз до мене: «Трохи пiдождiм, —
Сказав, – як хочеш iм вiддати шану.
16 Були б не пiд вогнем ми дощовiм,
У цих мiсцевостях звичайнiм завше
Спiшити б личило тобi, не iм».
19 Ми зупинилися, i, нас догнавши,
Ізнову тiнi затягли свiй спiв,
Навколо нас всi трое закружлявши.
22 Як той борець, що тiло умастив,
І, для удару час обравши вдалий,
Вивча суперника з усiх бокiв, —
25 Так у кружiннi душi обертали
До мене лиця, так що ноги iх
Із головами рiзний напрям мали.
28 І «Якщо бiднiсть цих грунтiв сипких
Примусить гордувати прохачами, —
Почав хтось, – як i вигляд лиць смутних,
31 Та все ж спинись, розкрийся перед нами,
Скажи вiдверто, хто ти i чому
По Пеклу в нас живими йдеш ногами?
34 Той, хто бреде попереду крiзь тьму
Без одягу й не дасть вiн струпам ради, —
Значнiший був, нiж бачиш по ньому.
37 Онук вiн чеснотливоi Гвальдради,
Ім’я мав Гвiдо Гверра, – i щокрок
Мечем i розумом всiм нiс вiдради.
40 А той, що ледь ступае на пiсок, —
Тегг’яйо Альдобрандi, уславляти
Повинен свiт це ймення до зiрок,
43 І я, що з ними на хрестi розп’ятий,
Був Рустiкуччi Якопо; в грiхах
Найбiльше винен шлюб мiй тричi клятий».
46 Якби не риск згорiти в пломiнцях,
Обняв би тiнi я, – мiй друг учений
Зрадiв би, мабуть, – взяв же гору жах
49 Над намiром зiйти в пiсок палений
Із нашого твердого укриття
Пiд огневiй клекочучий, скажений.
52 І я почав: «Не гордiсть – спiвчуття
До вас у цiй вогненнiй хуртовинi
Та ще скорботу мiг почути я,
55 Коли мiй пан, уздрiвши вас в пустинi,
Сказав слова, з яких я осягнув,
Що юрми йдуть таких, якi ви нинi.
58 Я з вашоi землi; iще малим я був,
А поважанi ймення вашi в душу
З пошаною й любов’ю я замкнув.
61 Лишу я тут пекельну жовч i рушу
По яблуко солодке, молоде
Од вожая: у глиб зiйти ще мушу».
64 «Хай тiло довго ще твое веде
Душа, – вiдмовив опiками вкритий, —
Хай свiтла слава перед тебе йде!
67 Але, скажи, чи дозволенно жити
Ще в нашiм мiстi лицарства взiрцям.
Чи мусять, вигнанi, комусь служити?
70 Гульельм Борсьере, що ступае там,
Повiдав дещо, бо звiдтiль недавно,
Й не радi ми були земним вiстям».
73 «Новi людцi, збагаченi безславно,
В пиху та розкiш у тобi вдались,
Флоренцiе, й скорбиш ти безугавно!» —
76 Так я гукнув, чоло пiднявши ввись,
І три душi перезирнулись пильно,
Мов тi, якi на iстинi зiйшлись.
79 «Коли ти можеш легко так i сильно, —
Вiдмовили вони, – розповiдать,
Щасливий ти, що промовляеш вiльно.
82 Як з мiсць жаху, де нам вiки страждать,
Пiднiмешся на зорянi дороги
І зможеш «Я там був» усiм сказать,
85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».
Вони побiгли втрьох, за тiнню тiнь,
І крилами здались менi iх ноги.
88 Скорiш, нiж вимовляеться «амiнь»,
Тi душi щезли в огнянiм покровi.
Мiй вчитель рушив знов у далечiнь.
91 Я йшов за ним, коли почув раптовi
Десь близько клекотання й шум струмин,
Що Перешкодою були розмовi.
94 Мов рiчка та, що мае шлях один
Вiд Монте-Везо в напрямi до сходу
По лiвому нагiр’ю Апеннiн
97 (Звуть Аквакета ту в верхiв’ях воду),
А далi по хребту мiж скелi мчить,
Втрача в Форлi iм’я, та не природу,
100 Й пiд мурами монастиря шумить
В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,
Де тисяча б могла принаймнi жить.
103 Так вийшли ми з вождем до верховини,
Де грiм такий над вирами гримить,
Що ледь я не оглух вiд громовини.
106 Вiрьовкою свiй стан я встиг обвить
Вiд леопарда, хитрого звiрюки,
Мав боронитись i його скрутить.
109 Вiрьовку з себе зняв я без принуки,
Коли вожай зробити це звелiв,
Їi змотавши, дав йому у руки.
112 Вiн взяв ii, на правий бiк ступив
Й один кiнець в провалля кинув темне
Якмога далi вiд його краiв.
115 «А що, як звiдти раптом щось таемне, —
Сказав я нишком, – може стрибонуть?
Не певний вчитель, мабуть, недаремне».
118 Яким обачним слiд при тому буть,
Чий зiр не з вчинкiв лиш покров зривае,
Але й з думок, якi до них ведуть!
121 Сказав менi вiн: «Те вже випливае,
Чого я жду й про що думки твоi
І що твiй погляд в пiтьмi розрiзняе».
124 На iстину, подiбну до брехнi,
З зав’язаними дивляться ротами,
Звичайно, щоб не бути у винi,
127 А я мовчать не в силi, i рядками
Комедii цiеi пiд кiнець
Я, читачi, клянуся перед вами,
130 Що бачив сам, як з пiтьми, мов плавець,
Щось пiдiймалось нелюдського штибу,
Страшне й для найхоробрiших сердець,
133 Мов той вертав, хто, розiгнавши рибу.
Й до каменистого дiстався дна,
Звiльнивши якiр iз морського глибу,
136 Працюючи ногами, вирина.




ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА


1 «Цей гострохвостий звiр, що з нами поряд,
Руйнуе мур в фортецi кам’янiй,
По цiлiм свiтi йде вiд нього сморiд!» —
4 Таке промовив вождь учений мiй
І знак подав, що ждать потвору буде
На стежцi забрукованiй твердiй.
7 І це гидотне втiлення облуди
Лице наблизило кiнець кiнцем,
Не витягши хвоста, сховавши груди.
10 Було його лице людським лицем:
М’який блаженний усмiх, щоки чистi, —
А тулуб вився, як в змii, кiльцем,
13 Двi лапи волохатi й пазуристi;
Обидва ж боки, спина з животом
Вiд смужок та кружечкiв – геть плямистi,
16 Куди там турковi з шовкiв жмутком,
Не витчуть килимiв таких татари,
Арахна знов програла б з полотном.
19 Як пристають до берега байдари —
Пiвсудна у водi, пiв – на землi,
Як там, де у неситих нiмцiв свари,
22 Бобер, присiвши, ладить пастки злi, —
Так лютий звiр з iменням Герiона
З’явився враз на кам’яному тлi,
25 А хвiст був – мов розчахнута колона,
Й стояли сторч отруйнi два кiнцi,
Неначебто жало у скорпiона.
28 Сказав вожай мiй: «Маем, як ловцi,
Вiд нашоi дороги вiдхилитись
До чудиська, що сiло на луцi».
31 Поквапились праворуч ми спуститись
І крокiв з десять стежкою пройшли,
Стараючись пiском не обпалитись.
34 Коли до звiра близько вже були,
Побачив тiнi я, що в спогляданнi
Сидiли коло прiрви серед мли.
37 Тодi учитель: «Кладучи в вивчаннi
Край дослiдам, ти подолай свiй страх, —
Сказав, – i розберись у iх стражданнi.
40 Веди розмову там в скупих словах,
А я домовлюсь, як би над цим долом
Нас перенiс вiн на своiх плечах».
43 Так вирушив палючим сьомим колом
Я сам-один, без друга, боязкий,
Помiж народом, мученим i голим.
46 У них в очах свiтився бiль рiзкий,
Чи тут, чи там, вiддавшись небезпецi,
То пломiнь вiдсували, то пiски.
49 Так само роблять пси в нестерпнiй спецi
Ротами й лапами, коли кусать
Почнуть iх блохи, мухи а чи гедзi.
52 Я в лиця намiрявся заглядать,
Та лютий пломiнь падав без упину,
І я не мiг нiкого упiзнать.
55 І кожен з них на шиi мав торбину
На колiр певну й певний знак на нiй,
Якi були за втiху всiм едину.
58 І в одного на довгiм гаманi
Я вздрiв лазур небесного ефiру,
Що лева мала обриси яснi.
61 А iнший, що являв покуту щиру,
На капшуку, червоному, як кров,
Мав гусака, бiлiшого вiд сиру.
64 І той, якому вишив бiлий шов
Знак на калитцi з синьою свинею,
Спитав мене: «А ти чого прийшов?
67 Живий, то б i живою йшов землею,
Тут сяде Вiтальяно, мiй сусiд,
Персоною грiховною своею.
70 Це – флорентiйцi, з Падуi ж мiй рiд.
Менi рвуть вуха, а собi утроби,
Волаючи: «Сюди б вельможу слiд,
73 Що на торбинi змалював три дзьоби!»
Скривив тут рота й висунув язик,
Неначе бик, не тямлячись вiд злоби.
76 І я, щоб не розгнiвавсь провiдник,
Мiй рятувальник серед звiрiв хижих,
Вiд тих мордованих скорiше зник.
79 Знайшов я вожая уже на крижах
Тварюки, що смирила дику лють.
І вiн менi: «Сил наберися свiжих,
82 Бо тут по сходах тiльки так iдуть.
Сiдай ти спереду, а я позаду,
Щоб гострий хвiст не мiг тебе торкнуть».
85 Мов той, що над собою тратить владу
В припадку лихоманки при грозi,
У всякiм затiнку вбачае ваду, —
88 Таким я став од слiв цих, та в сльозi
Дав страм менi позбутися вiдчаю,
Як добрий пан несмiлому слузi,
91 Я вилiз звiрю на плече по краю
Й хотiв сказать, та вимовить не змiг,
Лише два слова: «Обiйми, благаю!»
94 А той, хто вмiв у злигоднях дорiг
Мене втiшать, як я лиш сiв, негайно
Мене вхопивши, вдержатись помiг,
97 І мовив: «Герiоне, вирушай-но,
Але обачно й повагом лети,
Нова-бо ноша важить незвичайно».
100 Мов човен, що готуеться пливти,
Назад-назад вiн подавався звiдти,
Коли ж вiдчув, що вiльно можна йти,
103 Вiдразу повернув свiй хвiст розвитий
І, випроставши, мов вугор, кiстяк,
Став, лапами махаючи, летiти.
106 Нiколи в свiтi не лякались так
Нi Фаетон, що вiжки Божi кинув,
Лишивши в небi полум’яний знак,
109 Анi Ікар злощасний, що загинув,
Наважившись добратися до зiр,
Хоч батько i гукав: «Куди полинув?!» —
112 Як я, коли побачив скрiзь мiй зiр
Лиш порожнечу i помiтив з лиха,
Що обмежовуе ii лиш звiр.
115 А вiн спускався вниз так стиха-стиха,
І рух, i напрям змiг я зрозумiть,
Бо чув, як сильно вiтер знизу диха.
118 Тепер дiзнавсь, що справа гримотить
Ген водоспад i сiе водним пилом;
Не встиг я трохи голову схилить,
121 Як, переляканий новим страшилом,
Побачив попереду блиск огнiв.
І, тремтячи, зiщулився всiм тiлом.
124 І вздрiв я те, чого ранiш не зрiв:
Як ми кружляем крiзь великi болi,
Що насувалися з усiх бокiв.
127 Мов сокiл, що летить уже поволi,
Утомлений, не бачачи пташок,
Пiд зойк сокiльника: «Немае долi!» —
130 Із пiднебесних поверта стежок,
Де вiн даремно сто разiв крутився,
Й сiда, вiд всiх подалi, на лужок, —
133 Так Герiон до прiрви дна спустився,
Пiд самий-самий бескид сторчовий,
І, ледь вiд наших вiн осiб звiльнився,
136 Зник, як стрiла зникае з тятиви.




ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА


1 Є в Пеклi мiсце, зване Лихосхови,
Залiзних тонiв муром кам’яним
Оточене; таке ж воно й з основи.
4 А посерединi, у долi тiм,
Глибока та широка е криниця, —
Про неi я пiзнiше розповiм.
7 У тому поясi, який тiсниться
Помiж криницею й пiднiжжям скель,
Аж десять бiльших виiмiв гнiздиться.
10 Як силами навколишнiх земель
Круг мiста риють бiльшi й бiльшi ями
На оборону мурiв та осель, —
13 Вид у ровiв i тут такий же самий,
Як i по наших замках та мiстах:
Висять мости для ходу над ровами.
16 Так i по схилах тут, i по ровах
Із гострих скель проходи утворились,
Що до криницi свiй проклали шлях.
19 Ми й стали тут, як скинутi лишились
Зi спини Герiона, i пiшов
Поет налiво звiдти, де спинились.
22 Йдучи, я вправо зрiв новий захов,
Нових мучителiв, новi страждання,
Якi наповнювали перший схов.
25 Там чулось голих грiшникiв ридання;
Багато з них назустрiч нам iшло,
А iншi – швидше нашого ступання.
28 Так римляни роздвоiли жерло
Моста на час святого ювiлею,
Щоб тiсняви мiж пiших не було,
31 Й прочани струминою однiею
До замку й до Петра туди текли
І другою вертали течiею.
34 І тут, i там – я з хмуроi скали
Спостерiгав, як не один рогатий
Шмагав нещадно ззаду тих, що йшли.
37 Ах, перший же удар мастив так п’яти
Нещасним, що не важились вони
Нi другого, нi третього чекати.
40 Із тiней хтось наблизивсь до стiни,
І тут же я почав у думцi ритись:
«Чи не здибавсь менi вже цей сумний».
43 Я зупинивсь, щоб краще роздивитись,
І мiй вожай ласкавий дуже був,
Менi дозволив трохи вiдступитись,
46 Батожений цей голову нагнув,
Ховаючись, та прогадав, похмурий,
Бо я сказав: «І що ти цим здобув?
49 Нi, не змiнив своеi ти натури,
Венедiко Каччанемiко; грiх
Який привiв тебе на цi тортури?»
52 І тiнь менi: «У пiдземеллях цих
Ти нагадав менi старi оселi
Й людей, моему серцю дорогих.
55 Я той, хто раду дав Гiзолабеллi
Повiрить в те, що обiцяв маркiз.
То все брехня про зганьбленi постелi.
58 З болонцiв не один я впав униз, —
Тут стiльки наших загнано в закути,
Що чуем ми силенну силу слiв,
61 Якi й од Савенни до Рено чути.
Якби цьому взнать докази схотiв,
То скупiсть серця прагни не забути».
64 І чорт його тут батогом огрiв,
Гукнувши: «Годi, бандуре огидний,
Вперед! На продаж тут немае дiв!»
67 Я озирнувсь, де був учитель гiдний,
І ми невдовзi з ним дiйшли туди,
Де висувавсь уступ гребеневидний.
70 Ми легко пiднялися до гряди
І рушили по нiй у праву руку,
Лишаючи цю яму назавжди.
73 Коли звелись на мостову ми злуку,
Над шляхом, що був страдникам сумним,
Вожай сказав: «Постiй i глянь на муку,
76 Яка тяжить над грiшним людом цим,
Ти ще не бачив, що це тут за люди,
Бо йшов iз ними в напрямi однiм».
79 Пiд арку глянувши мiж скельнi груди,
Вiдразу я помiтив одного,
Що наче зневажав тягар осуди.
82 І вождь сказав без розпиту мого:
«Іде великий приклад страстотерпцям:
Анi сльози в очах сухих його.
85 Мов рицар виступае перед герцем!
Це той Ясон, що золоте руно
Узяв у колхiв розумом i серцем.
88 Вiн перш до Лемносу привiв судно —
А там порiзали всi гнiвноокi
Жiнки чоловiкiв не так давно.
91 Пустивши в хiд дари й слова високi,
Вiн звiв там Ізiфiлу чарiвну,
Якою сестри зведенi жорстокi,
94 Й лишив ii вагiтну й самiтну.
Тож мука ця за грiх той знаменитий,
Ще й помста за Медею навiсну.
97 Із ним iдуть всi iншi дурисвiти.
Та досить роздивлятись перший дiл
І тих, кого припало тут зустрiти».
100 Туди ми вийшли вже, де другий схил
Перетинався стежкою вузькою,
Де на мосту лежав прадавнiй пил.
103 Тут чулись дужi пирхи над юрбою,
Що повнила собою другий рiв
Й себе вдаряла власною рукою.
106 На вiнцях же смердючий глей осiв
Од випарiв, що знизу йшли, зiсподу,
І для очей нестерпнi, й для носiв!
109 Тут дно було тьмянисте, як в негоду,
Й, щоб яму всю належно озирнуть,
Мостом зiйти ми мали по проходу.
112 Тих мiсць ми досягли, куди, мабуть,
Гнiй звезено з усiх вiдхiдкiв свiту,
І грiшники в тiм смородi гниють.
115 І тiнь побачив я суцiль облиту,
Немов хто гряззю голову обдав,
Й не знать, чи мае макiвку вiн бриту.
118 Гукнув менi вiн: «Може, ти гадав
Побачити в менi найбiльш брудного?»
І я йому: «Як вiрно я вгадав,
121 Тебе колись я бачив, та сухого
Алесьйо ж бо Інтермiнеллi ти,
Тож i дивлюсь: караешся ти строго».
124 Й себе вiн по макiтрi ну товкти:
«В усьому виннi тi слова лестивi,
Що мiй язик не втомлювавсь плести».
127 Сказав вожай мiй: «Очi неслiзливi
Вниз опусти й знайди в юрмi тiснiй,
Яка так терпить кари справедливi,
130 Бридку задрипу в сморiднiм багнi,
Що дряпае собi лице руками
І то пiдскоче, то впаде у гнiй.
133 Таiс-блудниця то з ii речами.
Як мовив гiсть: «Чи я годжусь тобi?»
Вона: «Ти чудо мiж чоловiками!»
136 Та досить бачили ми в цiй юрбi.




ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА


1 О волхве Сiмоне, о жаднi учнi,
Господне сотворiння пресвяте,
З добром заручене, ви, зла пiдручнi.
4 За злото й срiбло всiм продаете.
Вже треба, щоб про вас сурма дзвенiла,
Ви ж в третiм сховi кару несете.
7 Пiд нами далi вже була могила,
Коли ми вийшли на крутий мiсток,
І яма нам свое нутро явила.
10 О вишня мудросте, значний твiй крок
У небi, на землi, у Пеклi злому!
В твоiм-бо правосуддi всiм урок!
13 На стiнах бачив я й на днi вузькому
Багровий камiнь, круглий, весь в дiрках,
Якi були однаковi в усьому.
16 Не ширшими здались в моiх очах
За тi хрестильнi в любiм Сан-Джованнi,
Де кум держить малятко на руках.
19 Колись таку плиту при рятуваннi
Втопаючого я розбив одну,
І ось – печатка на моiм зiзнаннi.
22 У вустi ходу в товщу кам’яну
У кожнiм ноги грiшника стримiли,
А тiло все суцiль зайшло в стiну.
25 І кiсточки яскраво пломенiли.
Так сильно корчилися пари нiг,
Що й вiрьовки втримать не мали б сили.
28 Як не спалахуе все жирне вмиг,
А полум’я лиш на поверхнi дише,
Так тут вогонь од п’яток далi бiг.
31 «Скажи, учителю, хто це сильнiше
За iнших корчиться вiд лютих мук, —
Спитав я, – й полум’я там червонiше?»
34 І вiн: «Як хочеш, не спускавши з рук,
Я пронесу тебе крутим цим схилом,
І сам почуеш його мови звук».
37 І я: «Тобi благе й менi е милим.
Ти знаеш те, що хочу я сказать.
Ти пан, i я твоiм корюся силам».
40 Тодi ми вийшли на четверту гать
І повернули влiво, вниз до ями,
Де зяють дiри й полум’ям горять.
43 І добрий вчитель стис мене руками
І вiдпустив, як стали – не ранiш —
Ми там, де грiшник той сукав ногами.
46 «Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, —
Почав я, – наче кiл, що хтось вбивае,
Печальний душе, скорб свою утiш».
49 Схиливсь я, мов чернець, що сповiдае
Убивцю, той же, вчувши смертi гнiт,
Їi за всяку цiну вiддаляе.
52 А вiн гукнув: «Невже покинув свiт,
Невже покинув свiт той Бонiфацiй?
Чи список наш збрехав на кiлька лiт?
55 Ти, може, утомився вiд труднацiй
З багатствами, що викрав ради них
Красуню й нею торг ведеш в палацi?»
58 Я наче той був, чий язик затих,
До нього бо звернулись незвичайно,
Вiн розгубився й був нi в сих нi в тих.
61 Вiргiлiй мовив: «Ти вiдповiдай-но:
Та я не той, не той, кого ти ждав!»
І раду цю я виконав негайно.
64 Тодi цей дух ногами замахав,
А там почав так жалiсно зiтхати
Й казать: «Навiщо ж ти мене чiпав?
67 Коли ти так хотiв про мене взнати,
Що не злякали прiрви кам’янi,
То знай, що я вдягав розкiшнi шати,
70 Що ведмедиха – мати е менi,
Що сам я пiклувавсь про ведмежаток,
Копив добро – тепер я в гаманi.
73 Пiд головою в мене тут – з десяток
Таких, хто симонiею грiшив,
Кому камiння не пече вже п’яток.
76 Давно б поверхню цю я залишив,
Коли б з’явився той, кого з тобою
Я сплутав, як уперш заговорив.
79 Та довше я стою сторч головою,
Пожежу чуючи в ногах лиху,
Анiж йому призначено судьбою.
82 Бо пiсля нього весь в гидкiм грiху
Вiд заходу йде пастир без закону, —
Той всiх обгонить на своiм шляху.
85 Новiтньому подiбний Іасону,
Описаному в Маккавеiв, вiн
Французького пiдтримку знайде трону».
88 Не знаю, може, злий був мiй учин,
Слова ж на вiдповiдь були готовi:
«Якого скарбу ждав, скажи, взамiн
91 Господь наш, як святому дав Петровi
Своi ключi? Наказ вiн мовив свiй:
«Іди за мною!» – та й по цьому словi.
94 Петру та iншим не платив Матвiй
Нi злотом, нi срiблом, як обережно
Посiв вiн мiсце по душi кривiй.
97 Тож стiй отут, бо скараний належно
З чужим добром грабованим стирчи,
Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.
100 Якби не так я шанував ключi,
Поважанi для всiх людей путящих,
Гаптованi у тебе на парчi,
103 To я б удавсь до виразiв ще тяжчих,
Бо кривдить землю всю ваш хижий хист,
Пiдносить гiрших, в грязь ввергае кращих.
106 Вас, пастирi, вже знав евангелiст
В тiй, що на водах возсiда, байдужа,
Лиш блудствуе з царями з рiзних мiст.
109 А в нiй, семиголовiй, сила дужа
На десять рогiв сяяла свята
Аж поки шлюбного любила мужа.
112 Тепер в вас вiра срiбна й золота;
Вiдмiна та в вас од iдоловiра,
Що в нього Бог один, а в вас – до ста…
115 О Константине, тож не купiль щира,
А дар твiй папi зло вчинив тяжке,
Що до багатства в них пропала мiра».
118 І поки я спiвав йому таке,
Вiд сорому чи лютi в хриплiм ревi,
Ногами виробляв вiн щось бридке.
121 Гадаю, що сподобавсь вожаевi,
Бо слухав вiн моiх уважно слiв:
Були вони правдивi i життевi.
124 І тут руками вiн мене обвив,
До серця пригорнув, понiс угору
По тiй дорозi, що й сюди привiв.
127 Пронiс мене крiзь путь круту, сувору
Аж на високий арковий карниз,
Де вид у п’ятий схов одкрився зору.
130 І там мене, де спуск iшов униз,
Вiн бережно поставив на скелину,
Що неприступною була й для кiз,
133 Звiдкiль побачив я нову долину.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТА


1 Новi покари я в тiм самiм ритмi
Оспiвую в двадцятiй пiснi цiй
Канцони першоi – про втоплих в пiтьмi.
4 Вже на крутi схиливсь я камiнцi,
Щоб роздивитись дно глибоке долу,
Зволожене у слiзнiм озерцi.
7 Й багато душ побачив, що по колу
Ходили, сльози мовчазнi ллючи;
Так ходять в нас в процесiях спрокволу.
10 Я ще одне помiтив, що, йдучи,
Вони тримають дивно пiдборiддя;
В них не на мiсцi й шия на плечi.
13 Це з скрученими лицями порiддя
Лише назад примушене ходить,
Незмильне втративши очей повiддя.
16 Паралiч може хворому скрутить
Потворно так на шиi м’язи й жили,
Що я не мiг такого й уявить.
19 Хай Бог дае тобi, читачу, сили
Ума в цiм мiсцi зосередить мiць.
А я не мiг, щоб очi не сльозили,
22 Як вздрiв спотворених тьму-тьмущу лиць.
Та й iхнiх слiз потiк неутолимий
В них не по грудях бiг, а мiж сiдниць.
25 Притьма залився я й собi рясними,
На камiнь спершись, i такi слова
Сказав вожай: «Невже ти теж iз ними?
28 Бо жаль до винних губить тут права:
Хто може буть злочиннiший за того,
Хто винним перед Богом спiвчува?
31 Зведи чоло i очi на отого,
Пiд ким розсiлась на очах фiвян
Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,
34 Амфiараю? Чом покинув стан?»
Та колiсницю гнав вiн без упину,
Поки Мiнос не взяв його у бран.
37 Дивись, вiн груди обернув на спину
За дерзкiсть, що хотiв вперед все знать.
Тепер назад вiн знае путь едину.
40 Ще зриш Тiресiя, – вiн зрадив стать.
Із чоловiка жiнкою зробився
І всю iстоту мусив був мiнять,
43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрiвся,
Кием приборкав в гадах кровi бунт
І в чоловiче пiр’я знов одiвся.
46 За черевом його iде Арунт,
Що в горах Лунi, де на днi кар’еру
Каррарець вбогий обробляе грунт,
49 Житлом обрав iз мармуру печеру,
Де мiг побачить небо у зiрках
І в далинi морськiй струнку галеру.
52 А ця, в якоi голова в кiсках,
Хова вiд тебе невидимi груди,
А тiло все в шерстистих волосках, —
55 Ця звалась Манто, що блукала всюди
Й моя сподобалась iй сторона.
Отож про неi й повiсть в мене буде.
58 Побачивши, що зовсiм самiтна,
Вiтчизну ж Вакха рабство осiдае,
Свiт за очi пiшла собi вона.
61 В Італii прекраснiй, в Альпах сяе
Те озеро, де йде до Маньi путь.
Це озеро iм’я Бенако мае.
64 Джерела, що iх з тисячу, мабуть,
Вiд Валькамонiки до Гарди, гони
Пеннiнськi вмивши, в озеро течуть.
67 Всерединi, де сходяться кордони,
Благословляти пастирi б могли
Народ iз Трента, Брешii й Верони.
70 Де береги у низинi лягли,
Бергамцi не зруйнують чи брешiйцi
Пескьери гарнi та мiцнi вали.
73 А надмiр рiдини, якого в шийцi
Не вмiщуе Бенако, випада
І витiка, мов через вiнця в лiйцi.
76 Текти почавши з озера, вода
Бiльш не Бенако, а вже Мiнчо зветься
Аж до Говерно, де у По впада.
79 Одразу ж рiчка до рiвнини ллеться,
Там ширшае, стае на взiр ставка,
А влiтку сохне й смородом береться.
82 Сюди iшовши, дiвчина жорстка
Серед болiт вподобала мiсцину,
Хоча рослиннiсть там була й рiдка.
85 Звела вона тут з слугами хатину
І вiддалась чаклунству й ворожбi,
Аж поки не поклали в домовину.
88 Сусiднi люди збилися й собi
На тому, що його, немов намисто,
Твань оточила, дикому горбi.
91 Щоб згадувану в бесiдах врочисто
Засновницю нiхто з них не забув,
Нове назвали Мантуею мiсто.
94 Притулок мiй залюднений вже був,
Аж поки легковiрнiсть Касалодi
Безчесний Пiнамонте обманув.
97 Кажу на те, щоб, чуючи в народi
Щось iнше про походження землi
Моеi, знав ти – це брехня, та й годi».
100 І я: «Ти, вчителю, слова незлi
Промовив щиро на мою повагу,
Що iншу рiч вподiбню я золi.
103 Але скажи: на всю оцю ватагу
Чи не уздриш хоч одного, який
Мою до себе привернув увагу?»
106 Тодi менi вiн мовив: «Той, з щоки
Якого борода по темнiй спинi
Спадае, в днi, як в Грецii-таки
109 В колисцi мiсце лиш було хлопчинi,
Авгуром був, з Калхантом кораблi
Послав з Авлiди по морськiй пучинi.
112 Це Еврiпiл, дiла його незлi
Спiва моя трагедiя висока, —
Їi ж уривки знаеш чималi.
115 А ця от далi тiнь кощавобока —
То Мiкаеле Скотто; вiн митцем
Був у магiчному дурiннi ока.
118 Он Гвiдо там з Азденте, з тим шевцем,
Який за дратвою, за копилами
Заходиться запiзненим плачем.
121 Зриш грiшниць, що, простившися з голками,
До чарiв узялись через каприз,
Щоб чаклувать над зiллям та ляльками.
124 Але ходiмо, бо сяйнув униз
Й, межi обох пiвкуль торкнувши зовнi,
Склав Каiн за Севiльею свiй хмиз.
127 Тiеi ночi мiсяць був у повнi.
Згадай лишень, що променi яснi
Вели тебе крiзь чагарi безмовнi».
130 Так, iдучи, вiн говорив менi.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША


1 Так ми з моста на мiст, багато вiвши
Чужих моiй Комедii розмов,
Пройшли, щоб, зором глибочiнь розкривши,
4 Ще на один поглянуть Лихосхов
В нових покарах i новiй печалi;
Занадто чорним я його знайшов.
7 Як у Венецii, де в арсеналi
Взимi в’язка смола кипить, буя,
Щоб засмолити судна на причалi,
10 Що там стоять; i дехто обробля
Готове вже судно, а дехто маже
Борти мандрованого корабля,
13 Хто робить весла, хто канати в’яже,
Той ремонтуе нiс, а той корму,
Хто ж на бiзань, фок-мачту ладить тяжi, —
16 Тут не вогню, а вишньому уму
Завдячувала рiдина кипiнням,
Сочившись звiдусiль у чорну тьму.
19 Смолу я бачив з булькотанням пiнним,
І верх ii шумливий то здiймавсь,
То опадав з бурхливим клекотiнням.
22 Розглянуть я все пильно силкувавсь,
Та вождь, говорячи: «Дивись, дивись-но!», —
Вiдтяг мене вiдтiль, де я лишавсь.
25 Оглянувсь я, мов той, хто ненавмисно
Тiкаючи вiд ворога учвал,
Все озираеться зi страхом, звiсно,
28 Оглянувся на шум страшних навал, —
І враз побачив – мчав на нас огидний
Диявол чорний по бескеттях скал.
31 Ах, та який же був вiн страховидний!
Невже такi бридкi всi хвостачi,
Як вiн, ширококрилий, прудкохiдний!
34 На гострому високому плечi
Бридкого грiшника держав i дряпав
На п’ятцi шкуру в нього, несучи.
37 Гукнув з моста: «Гей, хто там з Лихолапiв!
От старшина святоi Зiти вам, —
Топiть його, а я назад почапав
40 У землю, де лише Бонтуро сам
Хабарничать нiзащо не вiзьметься,
І з «нi» вам «так» за грошi зроблять там».
43 Жбурнув його, як завжди тут ведеться,
Й погнав назад; пес, пущений з ланця,
За злодiем так швидко не женеться.
46 А той пiрнув i вирнув, та плавця
Чорти настигли, й кожен дав по тичцi,
Із криком: «Нi Святого в вас Лиця,
49 Анi купань нема, як в Серкйо-рiчцi!
Щоб не зазнав ти наших пазурiв,
Сиди собi в смолi, як фрукт на дичцi!»
52 Та й пiдчепили сотнею гакiв,
Приказуючи: «Ти не будь докучним,
Чи стань одним з таемних шахраiв».
55 Так кухарi велять своiм пiдручним
Втопляти м’ясо гаком в казанi,
Щоб не спливало й залишалось тучним.
58 І добрий вчитель мiй сказав менi:
«Щоб не побачив хтось тебе одразу,
Сховайся за уступи кам’янi
61 Й не бiйся, чуючи менi образу,
Бо вiд цiеi чортiвнi я дiл
Таких наслухався того ще разу».
64 А далi перейшов вiн мосту схил
І, шостого уздрiвши схову ложе,
Нових набратись мусив мужнiх сил.
67 3 такою лютiстю i так вороже
Не нападають пси на жебрака,
Що всюди жебрае, де тiльки може,
70 Як бiси вистрибнули з-пiд мiстка
Та й кинулись на нього iз гаками,
Але вiн гримнув: «Геть, юрмо дерзка!
73 Хай вислухае той мене мiж вами,
Кому ясний моеi мови змiст,
А там, як зможете, тягнiть до ями!»
76 Гукнули всi: «Хай вийде Лихохвiст!»
І вийшов вiн, лишивши решту ззаду,
Й спитав: «Який тебе перiщить хлист?»
79 «Чи, Лихохвосте, здумав ти до ладу,
Невже б то зваживсь, – вчитель мiй сказав, —
Сюди прийти я, знавши вашу зваду?
82 Я з волi Божоi сюди попав.
Отож не заважай, бо небо хоче,
Щоб iншому я шлях цей показав».
85 Пиха чортяча зникла неохоче.
Вiн розгубився, упустив свiй гак
І мовив iншим: «Шкода, вiн проскоче».
88 Тут вождь менi: «О ти, що певно так
Сховався за уступ, з кутка зручного
Виходь, i хай тебе покине ляк».
91 І я пiдвiвся i пiдбiг до нього,
Й чорти мене обстали у злобi,
І я боявсь iх зрадництва лихого.
94 Так, бачив я, тремтiли у журбi
Подоланi, виходячи з Капрони,
В ворожiй бачачи себе юрбi.
97 Припав я до вождя для оборони
Й в мерзотнi пики утопив свiй зiр:
Добра не обiцяв iх зiр червоний.
100 Гаки спустили й: «От завив би звiр, —
Мiж себе мовили, – гучноголосо!»
Й вiдповiдали: «То й гати до дiр!»
103 Але на них поглянув гнiвно й косо
Той чорт, що говорив з вождем моiм,
І вигукнув: «Облиш, облиш, Нечосо!»
106 А там сказав до нас: «Невiльно цим
Уступом вам iти, бо арку шосту
Зруйновано не знати як i ким.
109 Щоб iншу путь вам вiдшукати просту,
Зайдiть в печери ближчоi жерло,
Там вихiд е ще до одного мосту.
112 Учора без п’яти годин було
Дванадцять сотень шiстдесят шiсть рокiв,
Як землетрусом мiст той геть знесло.
115 Я шлю моiх оглянуть з усiх бокiв
І стан речей узнати в тiм краю, —
Ви з ними йдiть; це захист ваших крокiв.
118 Десятку, Бородо, збереш свою, —
Вiн став лiчить: – Ти пiдеш, Злий Собако,
Й ти, Бахуре, й ти Росотопчiю,
121 Й ти, Никлокриле, й ти, Старий Кусако,
Й ти, Ікло Вепряче, й ти, Труто-Змiй,
Й ти, Неотесо, й ти, Дурний Чортяко.
124 По стежцi смолянiй iдiть самi,
А тi хай обминуть моста остачу
Й до переходу йдуть собi в пiтьмi».
127 «Ой леле, вчителю мiй, що я бачу!
Ти шлях цей знаеш, сам зi мною йди, —
Промовив я, – вони ж несуть невдачу.
130 Коли ти обережний, як завжди,
То чом не бачиш, зле вони клопочуть
І поглядами зичуть нам бiди?»
133 А вiн: «Не бiйся, хай собi скрегочуть, —
Це проти тих, засуджених навiк,
Що iз смоли тут виринати хочуть».
136 І вирушили всi на лiвий бiк,
Але з них кожен перед Бородою
Помiж зубами висунув язик,
139 А той iм з заду прогримiв трубою.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА


1 Я бачив вершникiв, якi до бою
Ладналися з пихою в рiвний стрiй,
Але назад тiкали iз ганьбою;
4 Я бачив, ворог нищив навiсний
Вас, аретинцi; бачив я колони
Солдатiв; бачив рицарський двобiй
7 Пiд барабан, сурму, а чи пiд дзвони,
А чи на знак з високих башт фортець,
Мiсцевий або видний крiзь кордони, —
10 Але нiде не бачив я, щоб грець
Обрав на свiй сигнал просту волинку
Для всiх – чи пiший то, чи верхiвець.
13 Ми iз чортами вийшли на стежинку
(Ну ж i компанiя!), та зриш людей
Побожних в церквi, а п’яниць – у шинку.
16 Мiй зiр цiкавився смолою, де
Хотiв я бачить всi куточки схову
І всiх, хто шляхом вiчних мук iде.
19 Немов дельфiн, що хвилю вздрiв, готову
Судно нещасне в вирах потопить,
Вистрибуе з-пiд водного покрову, —
22 Так, прагнучи нестерпнiсть мук зменшить,
Якийсь iз грiшникiв червону спину
Являв очам на блискавичну мить.
25 І наче жаби пiд жарку годину,
Лишаючи все тiло в глибинi,
Самi лиш писки висувають з плину, —
28 Так скрiзь чинили грiшники сумнi,
Але, щоб не зiткнутись з Бородою,
Ховались у киплячiй гущинi.
31 Я бачив – серце й досi рве журбою, —
Як забаривсь один i не пiрнув
(Бува, лишиться й жаба над водою),
34 А тут Старий Кусака саме був —
Вчепився в кудли, злiпленi страшенно,
І, як ту видру, сильно смиконув.
37 Їх iмена узнав я достеменно,
Бо чув безперестанно кличi iх,
Коли вони звертались поiменно.
40 «Гей, Неотесо, пазурiв кривих
Дай гостроту йому покуштувати!» —
Почулись голоси кiлькох iз них.
43 І я: «Учителю, кортить спитати,
Хто iз смоли киплячоi там звiвсь,
Як причепивсь до нього чорт рогатий?»
46 Мiй вождь звернувся: «Звiдки ти з’явивсь,
Коли?» – І дав той вiдповiдь нам скору:
«В Наваррськiм королiвствi я родивсь,
49 І мати вiддала служить до двору.
А батько мiй був майстром темних справ,
Згубив себе й майна велику гору.
52 Своiм я в короля Тебальдо став
І, надто захопившись хабарами,
У цей окрiп нарештi я попав».
55 Тут iкло Вепряче йому зубами,
Якi не сором мати й кабанам,
Вiдчути дав, якi вiд бивнiв шрами.
58 Попалась миша в лапи злим котам!
Та Борода, йому спочинок давши,
Промовив: «Кинь, йому ще я задам! —
61 Тодi звернувсь до вчителя, сказавши:
– Як хочеш щось дiзнатись, то спитай,
Поки не розшматований назавше».
64 І вождь: «Скажи, серед тутешнiх зграй
Чи не трапляються якiсь латинцi
В смолi?» І той: «Ще мить тому, бодай,
67 З сусiдом iхнiм був я наодинцi.
Куди приемнiш бути iз панком,
Нiж з тим, хто шле удари навздогiнцi».
70 Тут Бахур: «Годi ляпать язиком!» —
Сказав, i гак у руку, як острогу,
Уп’яв, i видер з м’ясива шматком.
73 А Трута-Змiй намiривсь теж у ногу
Встромити гак, але очей грозу
На нього звiв десятник дуже строгу.
76 Коли ущухло трохи все внизу,
Мiй вождь спитав того, чия несита
На рану скорб лила гiрку сльозу:
79 «А хто була ця тiнь, смолою вкрита,
Коли весь iнший залишив ти люд?»
Вiн одповiв нам: «То був брат Гомiта,
82 Той, що з Галлури. Зла i лжi сосуд, —
Над ворогами владарю свойому
Вiн учинив занадто легкий суд:
85 Усiх за грошi вiдпустив додому,
Як сам казав. Вiн був не рядовим,
А був царем у царствi тiм брудному.
88 А логодорець Мiкель Дзанке з ним
Веде розмову. Часто i охоче
Говорить кожен про сардiнський дiм…
91 Ой, гляньте, як зубами вiн скрегоче!
Я дечого б чимало розповiв,
Але боюсь, що гаком полоскоче!»
94 Помiтивши, що раптом пiдступив
Дурний Чортяка злий, начальник лютий
Промовив: «Птах лихий, вгамуй порив!»
97 «Покличу, якщо хочете почути, —
Так зляканий став мову знов вести, —
Тосканцiв та ломбардцiв з ями смути.
100 А лихолапам краще вiдiйти,
Щоб не лякали злiстю нас своею.
А я, не сходячи iз висоти,
103 Сiмох покличу стежкою цiею
Прийти, як свисну, як це робим ми,
Зринаючи з смоли дихнуть над нею».
106 Звiв Злий Собака писок iз слиньми,
Хитнувши головою, мовив: «Балуй,
Хитруне, та не памороч уми!»
109 А той, бо спритнiсть мав таки чималу,
Сказав: «Вам добре з Хитруном таким,
Що вiддае своiх вам на поталу!»
112 Тут Никлокрил, перечачи усiм,
Гукнув йому: «Як пустишся навтiки,
Чи з бiгом не зрiвняюсь я твоiм?
115 Як над смолою крил розмах великий
Розкину, то i видно буде нам,
Чи встоiш проти нашоi ти клiки».
118 Читачу, подивуйся чудесам:
Всi стали очi обертать поволi,
І перший, хто не довiряв словам.
121 Цього Наваррцевi було доволi,
Напружив ноги та й стрибнув собi,
Урятувавшись вiд лихоi долi.
124 Усi аж скаженiли у злобi,
Й найгiрше той, хто бiльшого дав маху.
Вiн кинувся, гукнувши: «Я ж тобi!»
127 Але дарма: бо крил гiнких до страху
Не прирiвняти: цей шугнув на дно,
А той в повiтрi уподiбнивсь птаху.
130 Навчилось каченя не так давно,
Як сокiл надлетить – мале у воду!
І той у гнiвi, що втекло воно.
133 Розлючений Росотопчiй нагоду
Не проминув, щоб дати бiй усiм,
І полетiв над ямою наброду.
136 Не стрiвся вiн з хабарником метким,
Тож бойовисько розпочав гаряче
На цей раз iз товаришем своiм.
139 А цей, лихий, як яструб той неначе,
Теж в нього пазурi встромив зо зла,
Та й впали разом в озеро кипляче.
142 Жара в смолi iх миттю розняла,
Та повернутися не мали сили,
Бо облiпила крила iм смола.
145 І Борода, як iншi, посмутнiлий
Звелiв, щоб четверо в парнiй iмлi
На той бiк прiрви помагать летiли.
148 І тут, i там всi сiли на землi
Й гаки простерли вгрузлим у мерзотi,
Що вже спеклись в розтопленiй смолi.
151 І ми iх залишили у турботi.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ


1 Самотнiм, мовчки йти нам без супутнiх,
Один за одним надiйшла пора,
Як в мiноритiв прийнято покутнiх.
4 Менi згадалась байка прастара,
Подiбна тим подiям проречистим:
Езоп в нiй вивiв жабу та щура.
7 В «цю мить» i «зараз» схожiсть та ж за змiстом,
Що в бiйцi тiй i в баечних рядках,
Коли поглянуть оком променистим.
10 А що думки по других йдуть думках,
То народилась з тоi мислi друга,
І ось чому подвоiвся мiй страх.
13 Я думав так: «Лиш через нас наруга
Спiткала так iх i жорстоко, й зло,
Тож iх гризе i гiркота, i туга,
16 Що зло коли б iх дужче припекло,
Його б на нас зiгнали i негайно:
Як зайцю з хортом, так би й нам було».
19 Волосся диба стало незвичайно,
Коли назад я раптом озирнувсь,
І так сказав: «Учителю, сховай-но
22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь
Тих Лихолапiв: не одну iх тушу
Уже я бачу, гнiвом всяк надувсь».
25 І вiн: «Твое лице не швидше мушу
Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,
Анiж твою пойняту страхом душу.
28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;
Моi з твоiми легко поеднати,
Тож до ухвали звiв я iх притьмом;
31 Якщо доволi правий схил покатий,
То в дальший схов потрапимо за мить
І вороги не зможуть нас догнати».
34 Не встиг свою вiн мову закiнчить,
Як я побачив – на простертих крилах
Рiй демонiв до нас чимдуж летить.
37 Мiй вождь схопив мене (вiн був ще в силах!),
Як мати, що прокинулась в диму,
У стiнах, вiд пожежi спломенiлих,
40 Хапае сина та й бiжить у тьму,
Турбуючись ним дужче, нiж собою,
Накинувши сорочку лиш саму.
43 Умить рвонувсь вiн до крутого звою,
Що обертавсь на косогiр стрiмкий
І замикав наступний схов стiною.
46 Не швидше наповняе лотоки
Перед млиновим колесом струмина
І з розмаху б’ють в лопатi струмки, —
49 Нiж ковзала учителева спина,
І вiн мене до серця пригорнув,
Не як товариша, як свого сина.
52 І лиш ногами землю вiн торкнув,
Як вискочили на скалу з розгону
Дияволи, та страх уже минув:
55 Бо вишнiй Промисл, давши в охорону
Їм цю лише едину – п’яту – з ям,
Наклав на вихiд з неi заборону.
58 Блискучi тiнi посувались там
Повiльно, заливаючись сльозами,
Знесиленi тяжким якимсь чуттям.
61 На кожнiй плащ iз довгими кiнцями,
Каптур на очi низько насувавсь, —
Отак в Колоньi вчинено з ченцями:
64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,
Але тяжким, свинцевим був зiсподу,
Що Фрiдрiхiв – солом’яним здававсь.
67 О вiчний одяг для цього народу!
Пiшли ми – влiво, як черга журна,
Вслухаючись у зойки й плач наброду.
70 Пiд тягарем, за одною одна
Йшли тiнi, i супутника нового
Хода щокрок давала забарна.
73 Тож я вождевi: «Пошукай, на кого
З людей, дiлами чи iм’ям значних,
Слiд глянути, поки йде спуск полого».
76 Впiзнав тосканську мову хтось iз них
І вигукнув: «Чом женете в дорогу
Ви, що хапаетесь мiж тiней цих?
79 Можливо, дам тобi я допомогу».
І озирнувся й мовив вождь: «Зiстав
Ступнi разом iз ним i йдiть у ногу».
82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,
Що допомога в них для нас готова,
Але вантаж i шлях iм заважав.
85 Наблизившись до нас, вони без слова
Оглянули вiд нiг до голови,
Й така почулась помiж ними мова:
88 «Як видно з рухiв горла, цей живий,
Коли ж померлi, чом же iм, гордливим,
Як всiм, не скручено плащами вий? —
91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим
Нам, лицемiрам, запит серце стис:
«Хто ти такий?» – дай вiдповiдь тужливим».
94 І я до них: «Я народився й зрiс
Над любим Арно, у великiм мiстi,
Те саме тiло я й сюди принiс.
97 Хто ж ви такi, що муки пломенистi,
У вас, я бачу, по щоках струмлять?
Чому на вас цi тягарi злотистi?»
100 Один вiдмовив: «Так ваги гримлять
У жовтiй та свинцевiй оболонцi,
Що терези вiд гир тяжких скриплять.
103 Ми з ним брати-веселуни, болонцi,
Я – Каталано, Лодерiнго – вiн;
Закликанi як миру охоронцi
106 До тебе в землю; слiд, щоб був один,
А ми удвох служили так завзято,
Що Гардiнго не видно з-пiд руiн.
109 Почав я: «О братове, вас узято…»
Й замовк, побачивши, що в три коли
Людину долi до землi прип’ято.
112 Мене помiтив, зойки вмить зросли
Крiзь довге бородище чорно-сине.
Брат Каталано вчув той крик хули
115 І мовив: «Цей, чий стогiн знизу лине,
Упевнив фарисеiв сонм слiпий,
Що краще хай один за всiх загине…
118 Лежить вiн, голий, впоперек тропи
І терпить болi пiд важким ходiнням
Вiд натискання кожноi стопи.
121 Карався й тесть тим способом незмiнним,
І радники, що слухались iх слiв
І стали для евреiв злим насiнням».
124 Я бачив, як того, хто так терпiв,
Із здивуванням розглядав Вiргiлiй,
Розп’ятого, який довiчно скнiв.
127 А там звернув слова до брата милi:
«Скажи, як добре ставлення твое,
Чи вихiд е якийсь на правiм схилi,
130 Щоб швидше на бажання йти свое
І чорних ангелiв нам не просити
Знести туди, де мiст який не е?»
133 Сказав: «Скорiш, нiж можна уявити.
Тут е стiна великоi гряди,
Що ям перетинае ряд розбитий.
136 Стiна ж та обвалилась, i туди
Ви можете пiднятись по руiнi,
Що вкрила схили й дно пiсля бiди».
139 Постояв вождь i по малiй хвилинi
Менi сказав: «Молов казки дурнi
Той чорт, що гаком грiшних бив по спинi».
142 І брат: «В Болоньi лiчено менi
Грiхи диявола, iх цiлу зливу
Наведено. Вiн – кат, отець брехнi».
145 З обличчям, перекошеним од гнiву,
Ходою вождь широкою пiшов;
І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,
148 Ступив я в слiд вождевих пiдошов.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА


1 Пори тiеi в молодому роцi,
Коли пiд Водолiем Сонце йде
І ночi дням здають частину моцi,
4 Коли полотна паморозь кладе,
Мов бiлий брат ii, в поля просторi,
Та довго iм не влежати нiде, —
7 У селянина ж порожньо в коморi,
То вiн iде й глядить, i бачить лан
Весь бiлий, i об поли б’е у горi.
10 Й вертаеться, в сумний запавши стан,
Але отямившися вiд удару,
Виходить знов i крiзь надiй туман
13 Вiн бачить: свiт змiнився, мов од чару,
І радiсно береться знов до справ —
Попастися жене свою отару.
16 Так вчитель мiй страху менi нагнав,
Як на виду побачив я морщини,
Та вiн бальзаму ранi серця дав.
19 Уже ми вийшли на моста руiни,
Й звернув до мене вождь лице ясне,
Що перше в нього бачив край долини.
22 Вiн, озирнувши груддя кам’яне,
І, начебто порадившись з собою,
Розкрив обiйми i обняв мене.
25 Мов хто не скiнчив з справою одною,
А дальшу взяв уже до голови,
Так вiн, мене пiднiсши над стiною
28 Уступу, намiчав уступ новий,
Казавши: «Став на цей ти камiнь ногу,
Та перше спробуй, може, вiн кривий?»
31 Нiхто в плащi цю б не пройшов дорогу,
Бо ледве й ми повзли на брили з брил,
Вiн – легко, я ж спирався на пiдмогу,
34 Якби iз цього боку шлях на схил
Не був коротший тих, що iх долають,
Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.
37 Але тому, що Лихосхови мають
Покатiсть до криничного жерла,
Виходить, що вони стiну здiймають,
40 Щоб не однакова увись була.
Там врештi ми спинились, де кремнистий
Стрiмчак повис, як ламана скала.
43 Став подих в мене кволий та нечистий,
Поки спромiгся я шпиля дiстать,
І мусив стомлений на камiнь сiсти.
46 «Тепер не час тобi ледарювать, —
Сказав учитель, – слави нi перина,
Нi подушка не в силi дарувать.
49 Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слiд,
Як дим в повiтрi чи на хвилях пiна.
52 Зведися ж: втому подолати слiд
В душi, яка здолае зло природи,
Як плоть важка не призведе до бiд.
55 Ми маемо зiйти на довшi сходи;
Не досить нам лишити цi мiсця,
Якщо зi мною певно дiйдеш згоди».
58 І звiвсь я, вдаючи, нiби моя
Бадьорiсть бiльша, нiж була на дiлi,
Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моцi я!»
61 Ми вирушили по ще менш похилiй
Урвистiй скелi, по якiй iти
Було ще важче, нiж на першiй брилi.
64 Я розмовляв, щоб очi одвести,
Аж з ями голос раптом стало чути,
Та слiв нiяк не мiг я осягти.
67 То дивно, що не в силах був збагнути,
Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.
А голос був розгнiваний i лютий.
70 І я нагнувся, та очам живим
Крiзь пiтьму не пройти до дна жахного,
І я: «Учителю мiй, перейдiм
73 На другий бiк, спустiмся з мосту цього,
Бо хоч я звiдси й чую – слух ступiв,
Хоч i дивлюсь – не бачу ж я нiчого.
76 У вiдповiдь вiн мовив: «Я б хотiв
Сказать, що хочеш чути: що високу
Слiд просьбу вдовольнять без зайвих слiв».
79 Зiйшли iз мосту ми iз того боку,
Що поряд з восьмим сховом по стiнi;
Цей схов явив картину нам широку:
82 І я побачив кублища страшнi
Огидних змiй; од негодi цiеi
Ще й досi кров холоне у менi.
85 Не слав же, Лiвiе, землi своеi,
Де крiм амфесiбен е тьма потвор:
Келiдри, ченкри, якули, фареi.
88 Нi стiльки гидi, нi подiбний мор
Не стрiнуться нi там, де ефiопи,
Нi там, де хвиль червоних чути хор.
91 Торуючи собi мiж гадiв тропи,
Крутились голi тiнi без надiй
Знайти чи схови, чи гелiотропи.
94 На грудях в них хвости й голiвки змiй
Сплiтались, тиснучи iз болем спину
І руки в’яжучи вузлом на нiй.
97 Найближчому до нас в одну хвилину
Туди, де шия з плiч в живих стирчить,
Змiя, вкусивши, упустила слину.
100 Скорiш, нiж О чи І хто начертить,
Спахнув вiн i згорiв, весь обернувшись
На попiл за якусь коротку мить.
103 І тiльки вiн розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попiл сам з собою в стик,
Ув образi колишньому зiмкнувшись.
106 Ученi знають часу певний лiк,
Що Фенiкс хоч вмира, та кров в нiм свiжа,
Коли надходить п’ятисотий рiк.
109 Лиш сльози ладаннi – у нього iжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард i мирра – в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падае i охлява,
Коли його на землю бiс жбурляе,
Чи закупорюеться голова,
115 Коли ж пiдводиться, все оглядае,
Тяжким припадком зламаний цiлком,
Дивуеться i, дивлячись, зiтхае, —
118 Так грiшник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безлiч мук вдiляе багатьом!
121 Мiй вождь спитав, хто вiн i звiдки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани змiг
Потрапить до цiеi злоi ями,
124 Звiряче, не по-людськи я полiг.
Так, мулом справдi був: Я Ваннi Фуччi —
Звiр, i Пiстойя – гiдний мiй барлiг».
127 І я вождю: «Нехай про днi вiн луччi
Розкаже нам, за вiщо кари цi;
Я знав його лихим в благополуччi».
130 Перш грiшник не вважав, що тут спiвцi,
Але, на мене звiвши очi впертi,
Вiд сорому змiнився на лицi
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш вiдвертi, —
Це найлихiше у моiй судьбi
І навiть гiрше вiд самоi смертi.
136 Вiдмовити не можу я тобi,
Сюди-бо я попав як тать iз татiв, —
Взяв посуд з ризницi я, далебi,
139 А iншого в крадiжцi звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихiд ти надiй не втратив,
142 Ти слух свiй прихили для дальших рад:
В Пiстойi спершу влада «чорних» згине,
Та свiй Флоренцiя поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського пiдкине
У тучi, як вмiстилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бiй з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Пiхтовому полю, —
Там «бiлих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобi завдати болю».




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА


1 Наприкiнцi розмови святокрадець,
Пiдвiвши руки, дулi поробив
І крикнув: «Боже, ось тобi мiй вкладець!»
4 Вiд того часу змiй я полюбив:
Одна тi чорнi заглушила звуки,
Мов кажучи: «А не кажи цих слiв!»
7 А друга, оповивши йому руки,
Зв’язала у тугому iх вузлi,
Й не розiрвать нiяк цiеi злуки.
10 Пiстойе, о Пiстойе! Чом в золi
Ти не зникаеш у вогненних бурях,
Твое закоренiло сiм’я в злi!
13 У жодному з пекельних кiл похмурих
Ще не траплявсь менi такий блюзнiр,
Нi навiть той, хто впав на фiнських мурах.
16 І той побiг, немов лавина з гiр;
Я вздрiв центавра – з пащi била пiна
І вiн кричав: «А де вiн? Де цей звiр?»
19 Є, мабуть, у Мареммi половина
Тих змiй, що збились там, де був конем,
До мiсць, де починалася людина.
22 Над тiм’ям же нависши тягарем,
На плечах щирився, немов собака,
Дракон; iз нiздрiв дихав вiн огнем.
25 Учитель мiй сказав: «Ти бачиш Кака,
Який колись пiд самий Авентiн
Розлив озера кровi, розбишака.
28 Давно не ходить iз братами вiн,
Бо видурив собi в них на додаток
Велике стадо з тучних луговин.
31 Не довго так збирав собi достаток:
Дав Геркулес йому сто раз дубця,
Хоч перший же вмертвив його десяток!»
34 Центавр завiз у даль свого iздця,
Й три духи пiдiйшли пiд час розмови,
Їх не помiтили б нi вождь, нi я,
37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?»
Тодi з нас кожен мову перервав,
Їх пильно роздивлятись був готовий.
40 3 них на землi нiкого я не знав,
Та голос до знайомства спричинився,
Бо раптом хтось чиесь iм’я назвав,
43 Промовивши: «А Чанфа де подiвся?»
І носа пальцем я собi торкнув,
Щоб вождь з увагою з тим духом вiвся.
46 Не диво, коли ти це все почув
І вiру ймеш, читачу, неохоче:
Я теж не вiрю, хоч i сам там був.
49 І поки я втупляв своi в них очi,
Враз виповз шестиногий змiй гидкий
Та на одного з них як не пiдскоче!
52 В середнi лапи вiн забрав боки,
Переднiми перехопивши кистi,
А там обидвi укусив щоки
55 І заднiми вiн стегна стис нечистi,
Мiж обома протнув свого хвоста,
І вгору звiвсь по спинi всiй костистiй.
58 Так плющ до стовбура не прироста,
Не глушить так, як ця гидка тварюка
Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як вiск, людина i гадюка,
І постае в очах в нас не загин —
Забарвлених iнакше тiл сполука.
64 Так барви зазнають в багаттi змiн,
Поки огонь не встиг папiр пожерти, —
Уже не бiлий, ще й не чорний вiн.
67 А iншi два, пiзнавши образ стертий,
Волали: «Як, Аньеле, ти змiнивсь!
Поглянь, – не два i не один тепер ти!»
70 На мiсцi двох единий лик з’явивсь,
Бо й голови зiмкнулися в едину,
І вид новий од давнього рiзнивсь.
73 Руками лапи стали в ту хвилину,
Й не розпiзнаете, хоч як б’етесь,
Живiт, литки, i стегна, й груди, й спину.
76 Колишнiй вигляд зник, розвiявсь десь,
І образ «Два й нiхто», що небезпеку
В собi ховав, змiнився геть увесь.
79 Мов ящiрка, що в нестерпучу спеку
Десь блимне блискавкою серед дня,
Перебiгавши стежку недалеку.
82 Так, звiдкись вистрибнувши, змiеня
На одного й останнiх двох насiло,
Все чорно-сине, наче перченя,
85 Вп’ялось в те мiсце, котре нам служило
Найпершим живлення провiдником,
А потiм впало вниз до нiг безсило.
88 Укушений аж остовпiв притьмом,
Стояв, дививсь на змiйку, позiхавши,
Як вражений недугою чи сном.
91 У змiйку – вiн, та – в нього зiр втуплявши,
Обое дим пускали всiм на страх,
Вiн – з рани, змiйка з пащi видiлявши.
94 Тож хай мовчить Лукан у тих мiсцях,
Де в нього зник Сабелл i з ним Нассiдiй,
Хай слуха, про який повiм я жах.
97 Про Кадма й Аретузу хай Овiдiй
Мовчить, що на ручай та на змiю
Їх обернув, – не з мене буть завидi, —
100 Бо двi iстоти у однiм строю
Вiн не мiняв, у нього два сосуди
Взаемно не мiняли суть свою.
103 Тут безперервно змiни йшли усюди:
З хвоста в гадюки вила рознялись,
Той ноги звiв, пiднявши iх по груди.
106 Голiнки й стегна щiльно так злились,
Що вже нiхто не мiг би й пригадати,
Чи щiлина й була мiж них колись.
109 Хвiст набирав все бiльш тiеi втрати,
Що той зазнав, а шкiрний в них покров —
В змii м’який, а в мужа став лускатий.
112 Я бачив – лiкоть у пахву ввiйшов
І довшi лапи у змii робились,
В людини ж руки йшли у глибший схов.
115 Двi заднi лапи у змii скрутились
І вкупi стали членом потайним,
В нещасного ж двi лапи утворились.
118 Вкривав обох iх кольором новим
І переносив пасмами волосся
З одноi голови на другу дим.
121 Одне з них впало, друге пiдвелося,
Та iх в’язав близьких очей огонь
В якiм мiняння пик розпочалося.
124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,
І з зайвих решток речовин прилежних
Два вуха стало в розмiрi долонь.
127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних
Вiд обсягу, те збилось в носа гак
Та ще у губи розмiрiв належних.
130 Той, хто лежав, свiй писок витяг так,
Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий —
Подiбне робить з рiжками слимак.
133 Язик, в людини цiльний, балакучий,
Розпався навпiл, а жало, як е,
Стяглося, й зник раптово дим тягучий.
136 Душа, що втратила лице свое,
З сичанням голосним повзе тропою,
А той, заговоривши, вслiд плюе.
139 Вiн, повернувшись спиною новою,
До iншого: «Хай Бозо, як i я,
Поповзае стезею коловою!»
142 Так бачив я мiж сьомого смiття,
Що змiнювалось все й мiнилось гидко,
Й списав, можливо, щось не до пуття.
145 Хоч стомленим очам не дуже видко,
Й мiй дух бентежився, в своi круги
Не так тi двое тiней зникли швидко,
148 Щоб не впiзнав я Пуччо Шкутильги, —
Із трьох лиш вiн був при своiм суцiллi
І не позбувся виду чи ноги.
151 А другий – той, за ким скорблять в Гавiллi.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА


1 Радiй, Фйоренцо, ти така велика,
Що на землi й на морi б’еш крилом,
Та йде i в Пеклi слава стоязика!
4 Увагу помiж злодiiв п’ятьом
Вiддав я вродженцям твоiм, якими
Ти б не пишалась; криюсь я стидом.
7 Коли у снi годинами нiчними,
Насниш ти правду, взнаеш, що за змiн
Ждуть жителi у Прато й iншi з ними.
10 Раз мае статись щось (хоч би й загин!),
То хай би якнайшвидше мав вiн статись!
Бо тим вiн тяжчий, чим пiзнiший вiн.
13 Ми рушили; як мусили спускатись
На дно уступами, – по них тепер
Удвох з вождем ми мали видиратись.
16 І тут, мiж трiщин, каменiв печер
Ми здерлись на стежину самiтную, —
Нога не йшла, щоб лiкоть не пiдпер.
19 Засумував тодi й тепер сумую,
Вернувши мислю бачених в юрбi,
І серце якомога я гальмую,
22 Щоб керiвник був у його судьбi,
Й коли опорою зоря жива е
Чи лiпший хтось, – не заздрю я собi.
25 Мов селянин, який вiдпочивае,
В той час, як скрить лице свое пора
Тому, хто свiт промiнням осявае,
28 Як муха мiсце дасть для комара, —
Вiн бачить в свiтляках весь глиб долини,
Де лан оре i виноград збира, —
31 В стiлькох вогнях тiеi ж вздрiв хвилини
Я восьмий схов, як, бувши на мосту,
Побачив скрiзь пiд ним страшнi глибини.
34 Мов той, за кого учинили мсту
Ведмедi, бачив, як вiзок з Іллею
Вогненнi конi мчали в висоту,
37 Саме лиш сяйво, яснiстю своею
Подiбне на хмаринку неясну,
Десь високо вгорi понад землею, —
40 Так бачив я, вогонь снував по дну;
Хоч душi в нiм горiть не перестануть,
Не викривав iз них вiн нi одну.
43 Я став на верх моста, щоб краще глянуть,
Й якби я не затримавсь на краю,
То легко мiг би в тiй безоднi кануть.
46 І вождь, цiкавiсть бачивши мою,
Сказав: «У цих вогнях е душi, й кожна
Зодягнена у пагубу свою».
49 «Учителю, – промовив я, – тотожна
Ця думка з баченим; передусiм
Скажи лишень менi, коли це можна,
52 Який то пломiнь iз вершком двiйним
Неначе ворожнечу лле злостиву,
Мов Етеокл горить iз братом в нiм».
55 Вiн мовив: «Кару тут несуть правдиву
Улiсс i Дiомед; iх ремесло
До мсти веде iх, як вело до гнiву.
58 В палаючий вогонь iх принесло
Сильце з конем, що вiдчинило браму,
Звiдкiль шляхетне римське сiм’я йшло;
61 Деiдамiя, що в сльозах вiд страму
Ахiлла, мертва, кличе в млi жадань;
Та ще Палладiй, викрадений з храму».
64 «Якщо говорить це двiйко палань,
Прошу, – сказав я, – вчителю, i знову
Прошу, i тисяч варте це прохань,
67 Не дай менi почуть твою вiдмову
Тут зачекать рогатий пломiнь цей,
На волю згляньсь, уклiн зробить готову».
70 І вiн: «Оздоблюе твое лице
Достойна просьба, i ii я вволю;
Не розмикай лиш губ своiх кiльце.
73 Я сам казатиму; турботи й волю
Твоi я знаю, ти ж для грекiв цих,
Мабуть, незбагнутих подiлиш долю».
76 Обравши мить i мiсце, вождь до тих,
Що саме сходили на схил пологий,
Звернув промову в виразах таких:
79 «О ви, одягнутi в огненнi тоги!
Якщо вас гiдний став я, поки жив,
Якщо вас гiдний став я, скiльки змоги,
82 Як я вести почав високий спiв,
Не рухайтесь, i хтось хай скаже, чому
Та як загинув, як життя скiнчив».
85 Гойднувшись, вищий рiг в огнi старому
Став видавати гуркiт чималий,
Неначе грiм у вихрi вiтряному.
88 І, розхитавши свiй вершок малий,
Немов крило для пiдiймання й лету,
Заговорив i так сказав: «Коли
91 Я вiд Цiрцеi, що мене в Гаету
На цiлий рiк замкнула, вiдiйшов
(Енея назва не пiрнула в Лету),
94 Нi почуття до сина, нi любов
До батька, нi палкий вогонь сердечний,
Який до Пенелопи не холов, —
97 Не похитнули потяг небезпечний
Душi моеi – бачить в свiт вiкно,
Людську чесноту i порок конечний.
100 Я спорядив одне тодi судно
І в море вийшов iз товаришами,
Якi були зi мною заодно.
103 Проплив мiж обома я берегами
Іспанii й Марокко, сардiв край,
Й мiж iншими в тiм морi островами.
106 Уже в нас над чолом срiблився гай,
Коли у мiсце ми зайшли вузьке те,
Де Геркулес, щоб позначити край
109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,
Й пiшов Севiльi справа сад живий,
А злiва одiйшли будови Сети.
112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви
Крiзь сотнi тисяч лих на захiд дальнiй!
Недовгий строк потратьте життьовий,
115 Що вам лишився, на вiдповiдальнi
Ще дальшi подорожi в свiт сумний,
Щоб вслiд за сонцем, землi зрiть печальнi.
118 Тож пригадайте, ви чиi сини,
Бо ви народженi не животiти,
А знання й честь нести у свiт ясний».
121 Недовга ця промова знаменитий
В моiх супутниках лишила слiд,
І вже не знав я, як iх зупинити.
124 Кормою повернули ми на схiд,
Зробили на шалений лет в просторi
Із весел крила й брали влiво хiд.
127 Пiд iншим полюсом я всi вже зорi
Зрiв уночi, а нашi на очах
Зникали мало не цiлком у морi.
130 Уп’яте сяяла на небесах
І гасла мiсячна стезя широка,
Вiдколи вийшли ми на смiлий шлях,
133 Як несподiвано гора висока
Замрiла невиразно нам здаля,
Що вищою з усiх здалась для ока.
136 Зрадiли ми, але нова земля
Зустрiла негостинно, вiтровiнням
Ударивши у снастi корабля.
139 Кружило тричi нас води крутiнням,
Вчетверте ж пiднялась корма увись,
Униз же нiс пiшов чиiмсь велiнням —
142 І хвилi понад нами знов злились».




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА


1 Засяяв пломiнь рiвно, мов планета,
Помчав у далину i там заглух
Із дозволу привiтного поета.
4 Коли наш зiр принадив iнший дух
Неясним звуком, що iз нього рвався
І долинав до наших чуйних вух.
7 Як сицилiйський бик, чий рев вчувався
На зойк того – i так тому i слiд, —
Хто пильно збудувать його старався,
10 Ревiв стогнанням жертв його обид,
Хоч, бувши зроблений увесь iз мiдi,
Здавалось, од страждань та болiв, блiд, —
13 Так, замкненi в палаючiм болiдi,
Говiрку позичаючи в огнi,
Слова з’являлись у туманнiм видi,
16 Та зрештою собi шляхи яснi
На вiстрi язика знайшли в проходi,
І ринули розбiрнi й голоснi, —
19 Й почули ми: «О ти, хто в нашiм родi
Ломбардськiм щойно чiтко говорив,
Сказавши: «Йди лишень, iз мене годi», —
22 Я б, може, пiзно просьбу повторив,
Не пожалiй спинитись на хвилину,
Як не жалiю я, хоч би й згорiв.
25 Як зараз впав ти в цю слiпу краiну, —
Вгорi ж зосталась люба сторона
Латинська, що я втратив за провину, —
28 Скажи, чи мир в Романьi, чи вiйна?
Од гiр, де Тiбр почавсь, до стiн урбiнця
Лежить моя вiтчизна чарiвна».
31 Я ще уваги повен був по вiнця,
Коли мiй вождь iз доторком легким
Сказав: «Промов йому, вшануй латинця».
34 І тут я волю дав словам таким
Без затримок тривалих чи обманiв:
«О душе, скована вогнем палким!
37 Твоя Романья вся в серцях тиранiв
Без воен неспроможна й дня прожить,
А нинi меч нiкого там не зранив.
40 Равенна, як ранiш, така ж лежить,
У нiй орел Поленти загнiздився,
І Черв’я пiд крилом його дрижить.
43 А край, що зрештою оборонився,
Де лiг француз кладовищем сумним,
В зелених лапах нинi опинився.
46 А пес Веруккйо з песиком своiм,
Якi Монтанью вбили так мiзерно,
Скриплять зубами над шматком смачним.
49 Мiста ж бiля Ламоне та Сантерно
Пiд юним левом бiлого герба,
Що зазiхае на добро пажерно.
52 Той край, де Савйо ллеться з-пiд горба,
Лежить собi мiж долом та горою,
Немов мiж волею й ярмом раба.
55 Але прошу тебе передi мною
Вiдвертим бути, як я щойно був,
Щоб не забувсь ти пам’яттю людською».
58 Вогонь, мугикнувши, iзнов хитнув
Своiм колючим вiстрям, i, не знаю,
Як саме сталось, зрештою загув:
61 «Якби я вiрив, що вiдповiдаю
Тому, хто знов побачить бiлий свiт,
То мiй вогонь би не тремтiв без краю.
64 Та ми терпiти будем вiчний гнiт,
Тож вiддаватись нiчого химерам, —
Не боячись ганьби, я дам одвiт.
67 Я воiном був, потiм кордильером,
Повiривши у мотуз рятiвний,
І вiру цю святим сповило б флером.
70 Якби мене наш пастир головний
Не спокусив – хай злом йому помститься! —
Я розповiм, як стався грiх страшний.
73 В життi, вiдколи змiг на свiт з’явиться,
З дарунком ненi з м’яса та кiсток,
На вдачу був не лев я, а лисиця.
76 Таемних я дорiг знав кожний крок
І так прехитру лаштував я пастку,
Що край землi здригався од чуток.
79 Коли побачив я останню частку
Своiм лiтам, то надiйшла пора
Згорнуть вiтрила i прибрать оснастку.
82 Утiхам давнiм всiм поклав я край
І дурня я прогнав, якого клеiв, —
Ах, я нещасний! – i вже бачив рай,
85 Та ватажок новiтнiх фарисеiв,
Що воював в мiсцях, де Латеран,
Не проти сарацинiв чи евреiв;
88 Вiн ворогами мав лиш християн,
Якi не здобували Акри смiло
Й не гендлювали в землях бусурман.
91 Зневажив вiн свiй сан, святе все дiло,
В менi ж – непоказний, сумирний чин
І мотуз, той, що геть ослабив тiло,
94 І як Сiльвестра хворий Константин
З Сираттi кликав гоiти проказу,
Мене намiрився закликать вiн
97 У нього люту вгамувать вiдразу.
І знiтивсь я, не знавши, що робить:
Вiн нетверезим видався одразу.
100 А вiн казав: «Душi гризото, цить!
Я розгрiшу тебе; хай ум багатий
Порадить Пенестрiну як згубить.
103 Рай можу замикати й розмикати,
Ключi я маю для цii мети, —
Їх не хотiв мiй попередник знати».
106 Не мiг до мене доказ не дiйти,
Не втримав слiв у власнiй оборонi,
Й сказав: «Раз, отче, зняв iз мене ти
109 Мiй грiх, то удержись в такiм законi:
Багато обiцяй, а менш роби, —
Й восторжествуеш на високiм тронi».
112 Францiск по мене злинув на гроби,
Та чорний херувим промовив руба:
«Облиш, бо вiн iде в моi раби!
115 Менi душа була у нього люба,
Вiдколи раду вiн лукаву дав!» —
І зараз же вхопив мене за чуба.
118 Вiн не розкаявсь, прощеним не став;
А каючись грiшить – дiльце мерзенне,
Є суперечнiсть в цьому станi справ».
121 Ой лихо! Чудисько оте скажене
Мене за чуб схопило й додало:
«А ти й не бачив, що за логiк з мене»? —
124 І до Мiноса вкинуло, й чоло
Насупив той, хвостом крутнув по спинi
Аж вiсiм раз, його куснувши зло,
127 Й сказав: «Вогонь – покара цiй провинi».
Тому я тут в скорботi й муцi йду,
В огонь одягнений, як бачиш, нинi».
130 І пломiнь в дальшу муку та бiду
Посунув, змовкнувши, червонотiлий,
Хитавши рiг свiй гострий на ходу.
133 А я i вождь – ми разом поспiшили
Звестись на кам’яноi арки шар
Над ямою, де муками платили
136 Тi, хто на чварах наживав тягар.




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА


1 Хто, навiть вiльними вiд рим словами,
Повiсти мiг би, скiльки кровi й ран
Побачив я на днi новоi ями?
4 Тут мова лиш заводить нас в обман:
Бо наш словник ще дуже невеликий
І розум завузький збагнуть цей стан.
7 Якби звелись усi мерцi й калiки,
Хто кров у благодатному краю
Пулiйському пролив пiд зойки й крики
10 Вiд рук троян; хто в довгому бою
Перснями заплатив данину волi,
Як чесний Лiвiй в книгу внiс свою;
13 Тi, хто вiдчув непереноснi болi,
Що iх завдав дерзкий Роберт Гвiскард,
І тi, чиi кiстки гниють поволi
16 Пiд Чеперано, де без алебард
Пулiйцi зрадили, й, не вдiвши лати,
При Тальякоццо iх здолав Алард;
19 Коли б на одну купу поскладати
Всi кукси й шрами, – iх стократ затьмить
Той надто моторошний схов дев’ятий.
22 Побачив я того помiж страхiть,
У кого, мов у дiжки не до вжитку,
Був розруб з губ до мiсця, чим смердiть.
25 Кишки звисали аж по саму литку,
Йшли нутрощi до темного мiшка,
Де в кал надходить все, що е в спожитку.
28 На мене звiвши очi хижака,
Розкрив своi вiн груди до скелета
Й сказав: «Дивись, розрубина яка!
31 Дивися на калiцтво Магомета!
А спереду йде стогнучи Алi, —
Спотворене лице – його прикмета.
34 Усi, хто тут несе в собi жалi,
Є сiвачами розбрату й розколу
І йдуть, порубанi, в жахливiй млi.
37 А ззаду чорт рубае всiх посполу,
Бо грiшники гуртом повз нього йдуть,
Шматуе лезом вiн усiх спрокволу,
40 Коли вертаеться скорботна путь.
У нас, допоки дiйдемо до нього,
То всi ушкодження i заживуть.
43 А ти хто, що по краю кам’яного
Йдеш гребеня, ти, може, вiдтягти
Гадаеш строк покарання страшного?»
46 «Не вмер вiн ще, i не грiхи стягти, —
Сказав мiй вождь, – його повергли в сушу, —
Бажання все самому осягти.
49 Умерлий, я його проводить мушу
Крiзь Пекло, з кола в коло всiх принук, —
Це так, як те, що бачу твою душу».
52 Спинив iх з сотню тоi мови звук.
Всi, роздивляючись мене едино,
Вiд подиву забули гiркiсть мук.
55 «Пiд ясним сонцем братовi Дольчiно,
Щоб не зарано впав на наш порiг,
Перекажи таке, жива людино:
58 «Готуй припаси, бо глибокий снiг
Новарцю стане за пiдмогу, й з нею
Боротись довго ти б уже не змiг». —
61 Пiдвiвши ногу трохи над землею,
Промовив Магомет такi слова,
Ступнув та й рушив стежкою своею.
64 Той, в кого з одним вухом голова
Була обкарнана на повну силу,
Вiдтятий нiс i зрiзана брова,
67 Спинивсь, бо мову вчув для себе милу,
Як всi, у здивуваннi похиливсь,
Розкрив горлянку, з кровi потемнiлу,
70 Й сказав: «Ти не за грiх сюди зваливсь,
Я в тiй землi, де знають всi латину,
Стрiчав тебе, якщо не помиливсь.
73 Ти П’ера пригадай да Медiчiну,
Коли повернешся у чарiвну
Помiж Верчеллi й Маркабо долину,
76 Ти попередь у Фано сивину
Мессера Гвiдо з Анджолелло в парi, —
Бо прозираем iстину одну, —
79 Що скинуть iх за борт в мiшку по сварi
Бiля Каттолiки на дно руде
При зрадному тирановi-почварi.
82 Мiж Кiпром та Майоркою нiде
Не здибувавсь Нептун з таким пороком,
Хоч вiльно там пiрат судно веде.
85 Цей зрадник, що одним лиш бачить оком
І править в землях, що iх мiй сусiд
Повiк минав би якнайшвидшим кроком,
88 До себе звабить iх, мов для бесiд,
Але вiтрам фокарським необорим
Вже iм було б молитися не слiд».
91 І я йому: «Щоб свiтом я просторим
Рознiс про тебе звiстку мiж людьми,
Скажи: хто це з таким печальним зором?»
94 Тодi вiн щелепи розняв самi
Сусiду, що iшов сумний, в мовчаннi,
І вигукнув: «А вiн тепер нiмий!
97 Це ж вiн згасив у Цезаря в вигнаннi
Весь сумнiв, бо кого, мовляв, жде трон,
Той гаятись не мусить у ваганнi.
100 Ой як стогнав, коли його закон
Позбавив язика, як плакав з туги
Колись швидкий на мову Курiон!
103 Плiч-о-плiч рештки рук пiдносив другий
У темрявi, помiж калiчних зграй,
З лицем, аж почорнiлим од напруги,
106 Вигукуючи: «Моску ще згадай,
Який сказав: «Раз почали – скiнчiмо!»
І тим принiс бiду в Тосканський край».
109 А я додав: «А в дiм твiй – смерть, всiм зримо!»
Й, примноживши страждання, видав виск
Та й знову з криками подався мимо.
112 А я, вдивившись в дивовижний тиск,
Таке побачив, що розповiдати
Без свiдкiв я б не взяв на себе риск,
115 Коли б не людська совiсть: цей вожатий
До мене руку iз щитом простер,
Щоб чистого душею захищати.
118 Побачив я й мов бачу дотепер,
Як стежку тiло безголове стеле
У стадi покалiчених химер.
121 І голову несе воно, дебеле,
В простягнутiй руцi, немов лiхтар,
І стогне болiсно вона: «Ой, леле!»
124 Вiн сам собi свiтив, немов пожар,
І був один у двох i двое в однiм,
А як – це знае лиш правiчний цар.
127 Вiн зупинився пiд мостом безводним
І руку простягнув свою увись,
Щоб зблизитись до нас лицем холодним
130 І мовити: «На мене подивись,
Мiж мертвих дишеш, як живе все диха,
Ти згляньсь на тих, що в муцi тут злились.
133 Коли ж з мого iм’я всiм буде втiха,
То знай, що я Бертран де Борн, який
Призвiв малого короля до лиха.
136 Я сина з батьком ятрив на сварки, —
Незгiрш Ахiтофел Авессалома
З Давидом збурював на бiй гiркий.
139 Нарештi мозок мiй скувала втома,
Бо вiн був зрубаний мечем з хребта
Й для нього решта тiла незнайома,
142 Така була менi покара й мста».




ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТА


1 Великий натовп цей i цi терзання
До того обпоiли зiр менi,
Що пiдступали iз грудей ридання.
4 Вiргiлiй же: «Що бачив ти на днi?
Чому ти роздивлятися готовий
Цi тiнi покалiченi, страшнi?
7 Тебе ж не притягали iншi схови,
І там же ти не зупинивсь нiде.
На двадцять двi аж милi цi закови.
10 А мiсяць вже пiд нашi ноги йде,
Лишивши обмаль часу нам на жалi,
Багато ще небаченого жде».
13 «Якби ти знав, – я мовив у печалi, —
На що я зором нацiляв своiм,
Ти сам би не велiв менi йти далi».
16 Але вiн рушив, я пiшов за ним,
Розмову слухавши, на змiст багату,
А там додав: «У цiм дуплi бруднiм,
19 Де зiр мiй прагнув одшукати втрату,
Напевно, i мiй родич зотлiва, —
Вiн платить за грiхи велику плату».
22 Тодi сказав учитель: «Постривай,
І думка хай твоя над цим не б’еться,
Бо он його майнула голова;
25 Я бачив все, як вiн мiж тiней в’еться,
Гукае щось, погрожуе тобi,
І чув, що Джерi вiн дель Белло зветься.
28 А ти не помiчав його в юрбi
Й, цiкавлячись лиш владарем Отфору,
Не подививсь на родича в клятьбi».
31 «О вождю мiй, вiн смерть мав наглу й скору,
Яку не вiдомстили, – мовив я, —
Тi, що несуть ганьби тяжкоi гору,
34 Не змила кров йому гидка сiм’я,
Тому ми i зустрiлися чужими, —
Тож спiвчува йому душа моя».
37 Наблизились з розмовами такими
До скелi ми, i схов новий цей нам,
Коли б свiтлiш було, до дна б став зримий.
40 Коли зiйшли ми над останню з ям
Тих Лихосховiв, i юрма безруха
Одкрилася здивованим очам, —
43 Розлiгся лемент не одного духа,
Мов зойки караних з ста тисяч диб,
Тож затулив собi мiцнiш я вуха.
46 Такi знялися б стогони, коли б
У серпнi всi лiкарнi в Вальдiк’янi,
В Мареммi, на Сардинii у глиб
49 Занурити у звалище на тванi.
Такий нестерпний дух сюди проник,
Мов гнiй зiбрався в непромитiй ранi.
52 Ми пiдвелися на останнiй стик
Довгастоi скали, звернувши влiво,
І погляд мiй, що до iмли вже звик,
55 Пройшов до дна, де Богу незрадливо
Слугуе Справедливiсть, бо велить
Фальшiвникам каратися жахливо.
58 Не знаю, чи було сумнiше зрiть
В Егiнi, як людей, тварин до мишi
Лихе повiтря, сповнене страхiть
61 Заразних, вбило все, що тiльки дише,
І винищило всiх, хто був живий,
Та знову людство, як поет нам пише,
64 Пiшло уже вiд сiм’я мурашви, —
Нiж бачити у цiй жахнiй долинi
Стражданнями заповненi рови.
67 Хто на живiт упав, а хто на спинi
Лежав сусiдовiй, тi ж, мов козли,
Угору видирались по стежинi.
70 Ми крок за кроком мовчазнi iшли,
Дивуючися дивом стрiчним трупам,
Що свого тiла звести не могли.
73 Побачив двох, що пiдпиравсь, як слупом,
Сусiдом кожен, сидячи, цiлком
Вiд пальцiв нiг до тiм’я вкритий струпом.
76 Не бачив я, щоб працював скреблом
Бистрiш слуга, як пан не терпить ждати,
Чи сторож, змiнюючись перед сном,
79 Нiж кожен шкiру дер собi, затятий,
Та розривав сверблячi пухирi,
Щоб хоч на мить полегшення дiстати,
82 І так шкребли по скровленiй корi,
Як з коропа луску зчищають вмiло
Або з ляща на чорному дворi.
85 «О ти, що дряпаеш i рвеш злютiло, —
Почав мiй вождь до одного iз них, —
Мов клiщами, руками власне тiло,
88 Скажи, латинцiв чи нема яких
Мiж вами, хай же ти не поламаеш
Повiки нiгтiв для трудiв таких!»
91 «Латинцi ми, яких ти розглядаеш, —
Обидва, – вiдповiв вiн iз плачем, —
Ти ж будеш хто, що пильно так питаеш?»
94 І вождь мiй мовив: «Ми разом iдем
Із ним, живим; я вийшов у дорогу,
Щоб Пекла показати весь об’ем».
97 Забувши про взаемну допомогу,
У мене кожен, тремтячи, вдививсь
Як i всi тi, що чути мали змогу.
100 Мiй добрий вчитель ближче нахиливсь,
Сказав: «Скажи iм, що в думках витае».
Я й розпочав, порадi пiдкоривсь:
103 «Хай вiчно ваша пам’ять не зникае
У першiм свiтi, де людський е плiд,
Хай пiд сонцями багатьма сiяе!
106 Скажiть, звiдкiль ви i який ваш рiд,
А що в бронi ви з лусочок-мерзенниць,
То вам цього стидатися не слiд».
109 «Я був з Ареццо, i Альберо-сьенець, —
Сказав один, – мене вогню вiддав,
Та не за те сиджу в найглибшiм з денець.
112 Я, правда, з ним якось пожартував:
«Лiтать я вмiю летом небувалим», —
А вiн, глупак, до цих цiкавий справ,
115 Хотiв навчитись, та не став Дедалом.
І той, кому доводивсь як синок,
Звелiв мене згубить вогненним палом.
118 Мiнос же, що не робить помилок, —
А що в алхiмii досяг я висi, —
В цей схов послав мене на вiчний строк».
121 І я сказав поетовi: «Дивися,
Який пихатий сьенський весь народ!
Французи – й тi не так би повелися!
124 А другий прокажений грiховод
Таке тодi менi додав: «Крiм Стрiкки,
За скупiсть гiдного всiх нагород;
127 Та й Нiкколо, що сiм’я внiс гвоздики
Найперший в грунт, а iз садових див
Линули урожайнi втiшнi рiки;
130 Ще й товариство, у яке вгатив
З Ашани Качча землi всi з садами,
Заслiплений же розум загубив.
133 Щоб ти довiдавсь врештi, хто це саме
Кепкуе тут iз сьенцiв залюбки,
Хай очi в тебе ще добавлять тями
136 Й впiзнаеш ти Капоккйо тiнь, який
Алхiмiею пiдробляв метали;
Пригадуеш, я змалку був такий
139 І в мавпуваннi став мастак чималий».




ПІСНЯ ТРИДЦЯТА


1 В часи, коли Юнона вiдомщала
Семели грiх на Фiвах, коли, страх
Із неба несучи, в доми iх мчала,
4 Цар Атамант iз безумом в очах
Свою дружину вздрiв з двома синками,
Яких вона тримала на руках,
7 Гукнув: «Даваймо зловимо сiтками
Левицю з левенятами!» – i враз
Схопив маля залiзними руками,
10 І, здiйснюючи владарки наказ,
Леарха взяв розчерепив об стiну;
Втопилась мати з другим воднораз.
13 Коли фортуна кинула в руiну
Троян, щоб не лишилось i знаку,
І царство й цар знайшли свою кончину.
16 Гекуба впала у журбу тяжку,
Коли уздрiла вбиту Полiксену
І сина Полiдора на пiску.
19 Залишив розум матiр полонену,
Й завалувала псицею вона,
Свою судьбу жалiючи шалену.
22 Проте, нi Фiв, нi Троi лють жахна
Не людям лиш, а й звiрам, що на волi,
Нiколи не була така страшна,
25 Як лють, що виявили тiнi голi,
Якi, кусавши, бiгли навпростець,
Мов свинi, коли хлiв повалять долi.
28 Одна Капоккйо уп’ялась в хребець
Зубами i пiд стогони великi
У дальнiй потягла його кiнець.
31 І аретинець: «Той це Джаннi Скiккi, —
Промовив тремтячи, – що нас усiх
Лякають у ньому цi скоки дикi».
34 «О, – мовив я, – поки зубiв своiх
Вiн не встромив у тебе, то повинна
Пiти в нас мова про шаленця грiх».
37 І вiн менi: «Душа це старовинна
Тiеi Мiрри, що ii стряса
До батька досi ще любов злочинна.
40 Щоб согрiшити з ним, оця краса
Себе так пiдробила в скромнiй шатi,
Як той, хто там далеко десь куса».
43 А той пiд Бодо пiдробивсь Донатi,
Кохавшись в панi табунiв самiй,
В його ж i заповiт писав кiмнатi.
46 Коли скажених двое цих у тьмi
Забiгли десь, зустрiчнi та попутнi
До себе привернули погляд мiй.
49 Одного бачив: мав би форму лютнi,
Коли б вiдрiзать все вiд паху вниз,
Де почались роздвоення вiдчутнi.
52 З водянки, вiд якоi вiн не лiз,
Не те що не ходив, живiт роздуто
Ще вище лиць, набряклих геть вiд слiз.
55 Так рот йому роздерла спрага люта,
Що ця губа, здавалось, вверх летить,
А та лягла на пiдборiддя круто.
58 «О ви, що всюди можете ходить,
І тут, як по землi, йдете так само, —
Промовив нам вiн, – згляньтесь, поглядiть
61 Як мучиться тут майстер ваш Адамо!
Був на землi бенкет суцiльний, пир,
А тут дiймае спрага – дика прямо!
64 Струмки, якi вiд Казентiнських гiр
Бiжать зеленими лугами в Арно
Й каналом розрiзають вогкий шир,
67 Ввижаються весь час менi – й не марно,
Бо сушить iхнiй блиск ще бiльш мене,
Хоч виглядаю я i так почварно.
70 Суворий суд, що з кривди не схитне,
Для мене визначив щабель карання,
І часто дух мiй вiзьме та й зiтхне.
73 Я там, в Роменi, брав на пiдробляння
Монети iз Хрестителем яснi,
І тiлу мить в огнi була остання.
76 Якби побачив душi я сумнi
Тих Гвiдо, Алессандро та iх брата, —
Й фонтана Бранди не шкода менi!
79 Тут одного десь тiнь блукае, клята,
Як вiрить тим скаженим бiгунам, —
Та що я вдiю, бо нога – як втята!
82 Якби то легкiсть повернуть ногам,
Щоб крок ступить в сто лiт я був би в силi,
Уже давно я мандрував би там,
85 Шукаючи його в огиднiй гнилi,
Хай обводу всього, навкруг бери,
Миль з одинадцять, впоперек – з пiвмилi.
88 Це ж через них попав я до дiри —
Примушували карбувать флорини,
Що мали домiшок каратiв з три».
91 І я: «А хто цi двое? В чiм iх вини?
Як взимку змочена рука, димлять,
Праворуч там, людина до людини».
94 «Такими iх застав, коли з проклять, —
Сказав вiн, – прiрва ця мене вхопила.
Нiколи брехень iм вже не казать.
97 От ця шахрайка Йосифа губила,
А грек, шахрай Сiнон згубив троян;
Пропасниця ж смердюча все убила».
100 І той вже вскочив у злоби туман
І в гнiвi, з маху, скiльки стало сили,
У пузо бахнув, як у барабан.
103 А майстер той Адамо, роздобрiлий,
Його в одвiт у пику затопив,
Бо мав кулак не надто обважнiлий,
106 Приказуючи: «Хоч не з ряду бив,
Бо рухатись менi не дуже зручно,
А все ж удар не надто ослабiв».
109 А той вiдмовив: «Трапивши невлучно
У пломiнь, ти не квапив нiг прудких,
Коли монету карбував поштучно».
112 Товстун же: «Правда йде зi слiв твоiх,
А чи слова ти правди говорив цi,
Коли за правду мав троянець iх?»
115 «Брехав я в словi, ну, а ти в карбiвцi, —
Сказав Сiнон, – тож ти життя й знання
Вiддав, щоб жить на чортовiй верхiвцi».
118 «Клятвопорушнику, згадай коня, —
Вiдмовив черевань, – i тим карайся,
Свiт пам’ята тебе до цього дня».
121 «А ти вiд спраги лютоi старайся, —
Промовив грек, – налить живiт бурди
І черевом, як плотом, прикривайся!»
124 Тодi монетник: «В тебе, як завжди,
Мерзоти повен рот, на гидь багатий,
Бо спрагу чую й дмуся од води,
127 Ти ж весь в жару, горить язик проклятий,
І дзеркало, в яке дививсь Нарцис,
Ти б без запрошення почав лизати».
130 Що iнтерес до спору в мене рiс,
Учитель мовив: «Що тобi в цiм дивi?
Ще трохи – й я цього б не перенiс».
133 Коли сказав менi вiн так у гнiвi,
Я озирнувсь, i стид мене пойняв;
Ще й досi у душi вiн соромливiй.
136 Мов той, хто лихом снив, як сон змагав,
І, щоб те снилось лиш, вiн мрiяв спавши,
Бо переплутував з уявним яв, —
139 Таке ж i я чинив, благання славши
Вiд серця, щоб менi пробачив вiн,
І, що я прощений уже, не знавши.
142 «І менший сором бiльшу iз провин, —
Сказав мiй вождь, – спокутуе звичайно,
Й тобi журитися нема причин.
145 І пам’ятай, що стану я негайно
З тобою, в разi доля допуска,
Подiбнi свари слухать непотайно.
148 Волiть iх слухать – воля то низька».




ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРША


1 Язик той, що завдав менi страждання,
Вiд чого сором в мене рiс i рiс,
Одразу ж вгамував моi вагання.
4 Так я чував, – був у Ахiлла спис
Вiд його батька, що у час той самий
І рани завдавав, i лiки нiс.
7 Залишили ми тi злощаснi ями,
Обходячи по краю без дорiг,
І не обмiнювалися словами.
10 Похмурий день на вiдпочинок лiг,
Я бачив кепсько, мов крiзь сутiнь ночi.
Раптово я почув – звучав десь рiг;
13 Вiн заглушив би грiм, що з хмар гуркоче
Мiж блискавок та дощових гiрлянд, —
І спрямував туди своi я очi.
16 Коли пiд натиском невiрних банд
Великий Карл втрачав братiв по зброi,
Так моторошно не сурмив Орланд.
19 Звернувши зiр в бiк музики рiзкоi
Й побачивши немов громаддя веж,
Я: «Вождю, тiнь фортецi то якоi?»
22 І вiн менi: «Уяву не бентеж,
То далина тебе ввела в оману,
Ти ж хочеш бачити i в пiтьмi теж.
25 От станем ближче, вийде все з туману,
І сумнiви розвiються умить.
Отож тебе я й пiдганяти стану. —
28 Почав, за руки взявши, говорить: —
Щоб знову в прикрий не упав обман ти
Й даремно не лякався тих страхiть,
31 Тож знай, що то не вежi, а гiганти
До пупа видимi навкруг жерла.
Ми пiдiйшли уже. Тепер поглянь ти».
34 Як, поки хмарна розтае iмла,
Наш зiр у темрявi ще неглибокiй
Те розрiзня, де досi муть була,
37 Так ми пiшли по стежцi неширокiй,
Спускаючись у ще хмурнiший край,
І меншав мiй обман, i рiс неспокiй,
40 Бо, мов у вежах вся стiна стара
В Монтереджоне, як ведеш очима, —
Криничний так обстали грiзно край
43 Тi вежi, половина тiла зрима
Жахних гiгантiв, що донинi iм
Грозить Юпiтер, в час, коли вiн грима.
46 Угадував я пiд лицем страшним
І плечi, й груди, й живота частину,
І руки понад краем кам’яним.
49 Природа, створюючи без упину
Істоти рiзнi, права все ж, свята,
Катiв не давши Марсовi в дружину.
52 А, творячи слона або кита,
Не каеться, вдоволена собою,
І в цьому видна мудра простота.
55 Коли ж до сили разом iз злобою
Бувае додаеться й ум тямкий, —
Людина позбавляеться спокою.
58 Був грубий в нього й довгий вид такий,
Як шишка близ Петра святого в Римi;
Належних розмiрiв були й кiстки.
61 До лоба в половинi тiла зримiй
Один на одному б не дотяглись
Три фризи, велетнi цi незборимi.
64 Вiд стегон тридцять п’ядей би вляглись
До мiсця – так прикидував кришталь мiй, —
Де щiльно застiбки в плащi зiйшлись.
67 «Рафель маi амек iзабi альмi!» —
Оглушно заревiв страшенний рот,
Не назвичаений в нiжнiшiй псалмi.
70 І вождь до нього: «Душе нечеснот,
За рiг берися, ним ти краще скажеш,
Як мучить злiсть чи iнша iз гризот.
73 Обмацай шию i на нiй пов’яжеш
Дебелий ремiнь, душе туману,
Тодi i рiг на ньому ти пiдважиш. —
76 До мене ж: – Це Немврод. Свою вину
Вiн зна. Через дiла його нiкчемнi
Ми маем в свiтi мову не одну.
79 Та годi з нас: розмови з ним даремнi,
Бо як йому нiкого не збагнуть,
Так i його слова для iнших темнi».
82 Ми подались лiворуч в дальшу путь
Й побачили за пострiл арбалета
Гiганта, що його долала лють.
85 Хто дужчий поборов цього атлета,
Не знаю, – знов, щоб не чинив наруг,
Рука та – на живiт, ця – вздовж скелета,
88 І велетенське тiло все навкруг,
У нього вiдбираючи свободу,
Аж п’ять разiв обвив тяжкий ланцюг.
91 «Гордiй вважав, що ствердить зверхнiсть роду,
Як на Юпiтера вiн зазiхне, —
Сказав мiй вождь, – от мае й нагороду.
94 Це Ефiальт – вiн витворяв страшне,
Коли богам гiгант був страховитий,
А нинi й пальцем не поворухне!»
97 І я йому: «Хотiв би я уздрiти,
Який вiн, той незмiрний Брiарей,
Якби дозволив це менi зробити».
100 Вiн вiдповiв: «Тут близько е Антей,
Вiн вiльно розмовляе, без кайданiв,
І послугу вiн зробить для гостей.
103 А той, кого ти хочеш бачить, станув
Десь далi, скутий теж, щоб не крутивсь,
І гарний був, та гнiв його споганив».
106 Нiколи ще пiдмурок не трусивсь
І не здригалась вежа, страхом скута,
Як в злобi Ефiальт заворушивсь.
109 Злякавсь я, що вже смерть пiдходить люта, —
Бо страх, насправдi, то смертельна рiч, —
Якби мiцнi я не помiтив пута.
112 І далi стежкою пiшли ми встрiч :
Антею – певно, той був на льодинi;
Вiн лiктiв з п’ять од стегон мав до плiч.
115 «О ти, хто в ощасливленiй долинi,
Де слави Сцiпiон зажив навiк
Вслiд втеклiй Ганнiбаловiй дружинi,
118 Кричати з тисячами левiв звик
І змушуеш у те пойняти вiру:
Коли б ти на вiйну проти владик
121 Повiв братiв, то перемогу щиру
Сини землi дiстали б, – нас знеси
В глибини, де Коцiт замерз надмiру.
124 А Тiтiя й Тiфона не проси;
Супутний мiй дарунок знаменитий
Несе собi, нагнись, та не вкуси,
127 Твою вiн славу хоче вiдновити,
Бо ще живий i ласкою небес
Щасливо на землi гадае жити», —
130 Сказав мiй вчитель; мов слухняний пес
Той взяв його в простягнутi долонi,
Що мiцнiсть iх спiзнав сам Геркулес.
133 Вiргiлiй, вчувши зручнiсть в iх полонi,
Сказав менi: «Пiдходь, я обiйму».
І з ним в однiм ми опинились лонi.
136 Як Гарiзенда видасться тому,
Хто йде внизу, нахиленою грiзно
Й от-от впаде на голову йому, —
139 Менi здававсь Антей таким приблизно, —
І пожалiв: не той я шлях обрав,
А рятуватися було запiзно.
142 Та вiн поставив нас на мерзлий став, —
Люцифера з Іудою пекельна
Терзала холоднеча там, – i встав,
145 І випроставсь, як щогла корабельна.




ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ДРУГА


1 Якби мiй вiрш був жорсткий та суворий,
Щоб мiг вiдповiдать безоднi тiй,
Де починаються всi скелi й гори,
4 Я б вилив сiк своiх думок i мрiй
Якнайповнiше, а без цього статку
Пiдношу полохливо голос свiй,
7 Бо значно важча справа – без остатку
Дна свiтового дати малюнки,
Анiж дитячий белькiт: «мамко», «татку».
10 Поможуть вiршу хай святi жiнки,
Як Амфiону будувати Фiви,
Щоб вiн уславив бачене, дзвiнкий!
13 О створений на лихо роде хтивий,
Думки про тебе в нас такi сумнi!
Вже вiвцi кращi, анiж ти, бунтливий!
16 Коли ми опинилися на днi
В гiганта пiд ногами, я негайно
Став оглядати мури обвiднi.
19 Зачулось враз: «Уважнiше ступай-но,
Не йди по головах братам в бiдi,
Бо й так вони страждають надзвичайно!»
22 Оглянувшись, побачив я тодi,
Що пiд ногами озеро, дзеркалам
Подiбне, але зовсiм не водi.
25 Узимку пiд таким товстим вкривалом
Не спить Дунай помiж австрiйських рiк,
Чи Танаiс ген за холодним валом;
28 Коли б то величезний Тамберник
На озеро це впав, чи П’етрапана, —
Крiзь лiд би жоден камiнь не проник.
31 Як жаба висувае, мов iз жбана,
З води свiй писок кумкать в пору спек,
Коли селянка снить жнивами зрана,
34 Так мертвi тiнi в лiд, немов у глек,
До лiнiй стиду на лицi ховались,
Зубами повторявши стук лелек,
37 Обличчями найнижче всi схилялись;
Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —
Про болi серця – зором признавались.
40 Спустивши очi, бiля нiг своiх
Побачив я двi тiнi зледенiлi,
Що й кучми переплутались у них.
43 «Скажiть ви, стиснутi в единiй брилi, —
Сказав я, – хто ви?» Не звелись самi,
Лиш вбiк зирнули, скiльки чулись в силi.
46 І тут iх очi налились слiзьми;
І сльози бралися вiдразу льодом
Вiд холоднечi вiчноi зими.
49 Вони були подiбнi двом колодам,
Якi скобами збитi ще мiцнiш,
Анiж цапи б сплелись в борнi над бродом.
52 А iнший, прихиливши вид щiльнiш,
Який з морозу без ушей зостався,
Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?
55 Щоб ти докладно про обох дiзнався, —
Дiл, де бiжить Бiзента, в iх роду
І вiд Альберто, батька iх, дiстався.
58 Вони й одноутробнi, на бiду,
Нiкого ти не знайдеш у Каiнi,
Хто бiльше б заслужив тремтiть в льоду:
61 Нi той, кому пробив – йому i тiнi —
Огруддя списом доблесний Артур,
Анi Фокачча, анi той в глибинi,
64 Хто заступа нам стежку до тортур
І називався Сассоль Маскеронi, —
Його в Тосканi знае кожен мур.
67 І, щоб не бути в розпитiв полонi,
Дiзнайсь, що Камiчоп де Паццi я
Й менi Карлiн потрiбен в оборонi».
70 Я тисячi тих бачив, хто з лиця
Був синiй, як собака, й зрiть не можу
Вiдтодi крижаного озерця.
73 Чим бiльше наближалися ми к ложу,
Куди стремить усяка рiч важка,
Тим я вiд страху був у бiльшiм дрожу.
76 Чи випадковiсть, чи судьба така, —
Йдучи повз дiл, весь од голiв строкатий,
Торкнувся враз я одного виска.
79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?
Коли ти не з’явився вiдомстить
За Монтапертi, то чого топтати?»
82 І я: «Мiй вчителю, дозволь просить,
Постiй, мою послухай просьбу щиру,
Ми потiм надолужим кожну мить».
85 Мiй вождь погодивсь, я ж сказав блюзнiру,
Який брехав гидкiш за всiх собак:
«Хто ти, що поспiль всiх ганьбиш над мiру?»
88 «А сам ти хто, – промовив вiн, – що так
На лиця ти iдеш по Антенорi,
Немов живий ступае на стрiмчак?»
91 «А я живий i е, не будеш в горi,
Мабуть, коли, – одвiт мiй був такий, —
Уславлю я тебе в земнiм просторi».
94 І вiн: «Якраз я хочу навпаки, —
Йди геть звiдсiль; кiнчай цю мову кляту;
Не мiсце тут розводить балачки».
97 Схопив я за потилицю кошлату
Й сказав: «Менi свое iм’я назвеш,
Бо обскубу я голову патлату».
100 А той: «За те, що ти мене скубеш,
Я не скажу, хто я, хай i калiччя,
Хай тисячу разiв мене клянеш».
103 Я намотав собi на передплiччя
І висмикнув волосся жмут товстий,
А вiн iз гавкотом ховав обличчя.
106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?
Хiба не досить щелепами гримать,
А ти ще й гавкаеш? Пiд три чорти!»
109 Я мовив: «Можеш язика притримать,
Запроданцю! Вернусь – i все повiм,
І вiд ганьби iм’я тобi не вимить!»
112 «Іди, – вiн мовив, – всiм брехать живим,
Не обминай лиш згадкою живою
Цього iз язиком його швидким.
115 Вiн плаче за французькою грошвою,
«Менi там, – скажеш, – стрiвся Двера злий,
Де всi корою вкритi льодовою».
118 Про iнших зайде мова ще коли, —
Он Джаннi Сольданьер, он Беккерiя,
Якому рiднi комiр розсiкли.
121 Тут всi – вiд Ганелона-лиходiя
До того, хто болонцям ключ однiс,
Як пойняла Фаенцу сонна мрiя».
124 Пiшли ми, й враз вождю я руку стис,
Уздрiли двох, вморожених в крижину, —
З них верхнiй капшуком на нижнiм звис
127 І, як вмирущий з голоду в хлiбину,
Несамовито вгризся в мiсце, де
Із черепа заходить мозок в спину.
130 І не лютiш, помщаючись, Тiдей
Пив Меналiппа кров зi скронь гарячу,
Нiж цей впивавсь у вмiстище iдей.
133 «О ти, що виявляеш лють звiрячу,
Гризучи голову в страшнiй грозьбi,
Скажи менi, – сказав я, – хай побачу,
136 Чи справедливий ти в своiй злобi.
Хто ти, скажи, й якiй ти мстиш мерзотi, —
І в свiтi дещо я зроблю тобi,
139 Поки не всохне мiй язик у ротi».




ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ


1 Пiднявши рота вiд страшноi страви
Й волоссям жертви з губ утерши кров,
Цей грiшник припинив бенкет кривавий
4 І так почав: «Мене ти хочеш знов
Вернуть у розпач, що пече незгасно
Вiд думки лиш самоi – не розмов.
7 Коли ж на зрадника, якого сласно
Гризу, впаде це сiм’я вiдкриттям, —
Мовлять я й плакать ладен одночасно.
10 Не знаю, хто ти е i як вiдтам
Попав сюди, а що твое колiно
З Флоренцii – з вимови чую сам.
13 Тож знай, що я був графом Уголiно,
Архiепископом Рудж’ерi – цей;
Ворожiсть нас тут в’яже воедино.
16 Як вiн мене брехливiстю рацей,
Яким так вiрив я, призвiв до смертi, —
Усi наслухалися цих вiстей.
19 Але нiхто в щоденнiй коловертi
Не знав, яка була та смерть страшна.
Про ницiсть слухай-но слова одвертi.
22 В вузеньку шпарочку, замiсть вiкна,
У вежi, що Голодною зоветься
Та багатьох ув’язнюе вона,
25 Я бачив, мiсяць безлiч раз дереться,
Коли злий сон душi порушив стан, —
Повiвши, що зазнать нам доведеться.
28 Приснився цей менi владар i пан,
Вiн вовка гнав з вовчатами на гору,
Що Лукку затуляе вiд пiзан.
31 Спустили i хортiв, порвавши швору, —
Усi Гваландi, та й Сiсмондi всi
Й Ланфранкi мчали в цю жахливу пору,
34 Та й знищили в безжальностi усiй
З малими й батька, що звивався диба;
В кровi ходили, наче по росi.
37 Я пiдхопивсь, i стисла горя глиба,
Бо плакали ввi снi моi малi,
Також ув’язненi, й просили хлiба.
40 Жорстокий ти, коли своi жалi
Словами кiлькома лише обмежив,
Не плакав, – та чи й плачеш взагалi?
43 Попрокидалися, i кожен стежив,
Коли тюремник принесе обiд,
Але той сон усiм серця бентежив.
46 Аж раптом чую, забивають вхiд
Страшноi вежi; мовчки подивився
Я на синiв i скрив розпуки слiд.
49 Вiдчув, що в камiнь я перетворився,
Вони ж стогнали; Ансельмуччо мiй
Спитав: «Чого ти, батьку, засмутився?»
52 Та я не плакав. У журбi нiмiй
Просидiв день i нiч, поки прекрасне
Зiйшло свiтило у красi своiй.
55 Блiдий свiтанок, що сяйне i згасне,
В сумну пробравсь темницю, i я вздрiв
В них чотирьох свое обличчя власне, —
58 Собi я руки в розпачi вкусив.
Гадавши, що я голод за всiх важче
Терплю, вони, пiдвiвшись iз кутiв,
61 Сказали: «З’iж нас, батьку. Це найкраще,
Коли ти вiдбереш життя у нас.
Нехай воно iде на щось путяще».
64 Щоб не смутить iх, мiй вiдчай пригас.
Ще день i ще без iжi, без вологи.
Чом не розверзлась нам земля в той час!
67 А на четвертий день мiй Гаддо ноги
Моi до себе пригорнув щiльнiш
І простогнав: «Дай, батьку, допомоги!»
70 І вiн помер, i, як мене ти зриш,
Я зрiв iх смерть, – а був же кожний молод!
Смерть в п’ятий, шостий день – i не пiзнiш.
73 Ослiплий, мацав я камiнний холод,
Звав кожного, – i кожний був мертвяк,
Аж поки горе перемiг злий голод».
76 Замовкнувши, накинувсь неборак
На вбогий череп знову й ну глодати
Зубами гострими, як у собак.
79 О Пiзо, ти ганьбиш весь край багатий,
Де наше «si» так солодко бринить!
Сусiди не спiшать тебе карати,
82 То хай Капрайя i Горгона вмить,
Немов двi греблi, встануть в гирлi Арно,
Щоб весь твiй люд у хвилях потопить!
85 Хоча граф Уголiно вмер немарне,
Бо, зрадивши тебе, вiн замки здав,
Але дiтей морити – це ж почварно!
88 Покайсь, мала фiванко, i прослав
Малечу – Угуччоне та Брiгату
Та ще тих двох, що в пiснi я назвав.
91 Ми вже в долину сходили покату,
На грiшних iншого уже зразка
І навзнак перекинутих багату.
94 Сам плач iх плакати не допуска,
І бiль, що набiгае iм на очi,
Назад верта, i мука знов тяжка,
97 Як витекти сльоза з очей захоче,
Ледь на студене вийде прикриття,
То забралом криштальним заклубоче.
100 Хоч в холодi згубив я всi чуття
І вже нiяких форм, нi барв, нi лiтер
Не мiг би, мабуть, розрiзнити я,
103 Менi здалось, що почуваю вiтер,
Тому я: «Вчителю, це б звiдки йшло?
Бо тут же пари й слiд хтось нiби витер».
106 І вiн: «Пожди, хоч би там що було,
Вже скоро твоi очi з прямотою
З’ясують цього вiтру джерело».
109 А хтось iз скутих холодом i тьмою
Гукнув: «Хiба ви, душi, злi такi,
Що вас послали до низького звою!
112 Ви тягарi знiмiть з очей важкi,
І погляд знов нехай сльозою присне,
Поки не вернуть холоди бридкi».
115 І мовив я: «Тобi зроблю корисне,
Скажи ж, хто ти, i хай тягар вериг
Із криги, як збрешу, мене притисне».
118 І вiн сказав: «Я брат той Альберiг,
Що злi плоди в саду ростив, упертий,
Й ужинок мае фiнiкiв – не фiг».
121 «О! – з подивом гукнув я. – То вже вмер ти?»
І вiн: «Та не обходить це мене,
Чи дано тiлу час життя чи смертi!
124 Одне лиш дiло тут нам i ясне,
Що душi падають до Толомеi
Ранiш, як нитку Атропос утне.
127 Щоб ти охочiш з ямини моеi
Знiмав цю непрозору пелену,
Знай, що душа як зрадить, то до неi
130 Як i зi мною стало, в мить одну
У тiло входить бiс в лихiй погрозi,
Душа ж викочуеться в глибину,
133 В криницю, не спинившись на порозi.
Тут не вважають мертвим i того,
Можливо, хто заклякнув на морозi.
136 Коли з землi ти, мусиш знать його:
Це Бранка д’Ор’я; хто iз нас не знае
Цього сусiду з давнини свого!»
139 «Боюсь, – сказав я, – правди тут немае:
Цей Бранка д’Ор’я зовсiм ще не вмер.
Вiн iсть, i п’е, i спить, i вбрання мае».
142 І вiн: «До Ляхолапових озер
Туди, нагору, ще тодi не вийшов
Мiкеле Дзанка, де сидить тепер.
145 З близьким я родичем мiсця полишив,
Де вiддавались радощам стiльком,
І вже надiями себе не тiшив.
148 Тепер мерщiй звiльняй мiй зiр цiлком!»
Йому ж орбiти я не зчистив очнi:
З ним найшляхетнiш – стати селюком.
151 О генуезцi, розуми порочнi,
Чого ще на собi вас держить свiт?
Чому не пожирае вас, збиточнi?
154 Я з тим, хто сто пройшов решiт i сит
В Романьi, бачив одного, в якого
Душа давно вморожена в Коцiт,
157 А тiло на землi вдае живого.




ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА


1 «Грядут хоругви к нам владики Ада»
Все ближче; подивись лишень на знак, —
Сказав учитель, – де його громада».
4 І як, коли б у хмарах день побляк
Чи вiдiйшов би з нашоi пiвкулi,
Ледь бачимо здаля верткий вiтряк, —
7 Побачив я будову в свистi й гулi
Й сховавсь од вiтру за вождя в iмлi,
Немов у найнадiйнiшiй притулi.
10 Люд грiшний в неймовiрному числi —
Аж лячно в римах це вiддать словами, —
В льоду стирчав соломинками в склi.
13 Хто лежачи, хто випроставшись прямо,
А хто сторчком, ногами догори,
Або упершись в макiвку п’ятами.
16 Коли без слiв прийшли ми до гори,
Учитель, показать менi схотiвши
Того, хто гарним був у час старий,
19 Ступив набiк, мене вперед пустивши,
«Ось Дiте, – мовив вiн, – i ось той рiв,
Де ти подужчаеш, все оглядiвши».
22 Як раптом захолов я й остовпiв,
Читачу, не питай: я весь стенувся,
Розповiсти – не вистачило б слiв.
25 Не чувсь я мертвим, та й живим не чувся.
Збагнеш ти й сам, що я переживав,
Коли й життя, i смертi враз позбувся.
28 Володар найсумнiшоi з держав
Був до середини грудей в крижинi.
Гiгантовi я б скорше дорiвняв,
31 Анiж гiгант руцi його единiй;
Тепер вже можеш сам ти справу здать,
Який вiн весь, умерзлий у льодинi.
34 Якщо вiн на Творцеву благодать
Звести смiв погляд, повний лютi й кровi.
То скiльки зла вiд нього треба ждать!
37 Я з подиву позбувся навiть мови,
Побачивши на ньому три лиця!
Той вид, що спереду, – увесь багровий,
40 Два iншi йшли вiд шийного кiльця
З обох бокiв i, пересiкши мiру,
Сягали десь пiд кучмою кiнця.
43 З них правий вид мав барву жовто-сiру.
Коли ж пройти до водоспадiв Нiл,
Побачиш лiвого обличчя шкiру.
46 Над кожним височiла пара крил,
Таких же самих розмiрiв потрiбних.
Я в морi не здибав таких вiтрил
49 Безперих, на кажанячi подiбних.
Махаючи весь час на цiлий свiт,
Вiтрiв вiн трое створював осiбних,
52 Що обвiвали без кiнця Коцiт.
І рiчка аж до дна вся прохолола:
Сльозами сходив вiн на шiсть ланит,
55 А кожна з пащ, мов терниця, молола
По грiшнику, – щоразу об коли
Душа стражденна тiпалася гола.
58 Переднiй ще жахливiшi були
Такi тертя пiд скреготи зубовнi,
Що дерли шкiри кусень чималий.
61 «Той, угорi, що терпить кару вповнi, —
Сказав мiй вождь, – то Юда Іскарйот,
В зубах он голова, а решта – зовнi.
64 А в тих обличчя видно без турбот:
У чорнiй пащi ти он бачиш Брута, —
Вiн корчиться увесь, та зцiпив рот.
67 А в Кассiя статура краще скута.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dante-aligeri/bozhestvenna-komediya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.