Книга - Людвисар. Ігри вельмож

Людвисар. Ігри вельмож
Богдан Вiкторович Коломiйчук


Дiя роману вiдбуваеться у другiй половинi XVI сторiччя у Львовi. На прохання бургомiстра Якуба Шольца мiсцевий лiкар Домiнiк Гепнер влаштовуе… публiчний розтин людського тiла.

А уночi обурений епископ тягне бургомiстра на Личакiвський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопуе могили. Бо е пiдозра, що займаеться цим сам лiкар Гепнер… І це тiльки початок таемничоi, загадковоi та мiстичноi iсторii.





Богдан Коломiйчук

Людвисар. Ігри вельмож





Передмова

Пострiл Людвисара


Автор цього роману звернувся до мене ще кiлька рокiв тому, надiславши спочатку уривки з нього, а вiдтак i сам роман, прохаючи поради. Час вiд часу менi хтось щось надсилае, але здебiльшого доводиться такi витвори збудженого i збентеженого духу читати по дiагоналi. Важко навiть збагнути, що думали цi люди, коли бралися писати, бо таке враження, що до них лiтератури не iснувало – хiба лише наскельнi малюнки.

Богдан повiдомив, що писав цей роман пiд моiм впливом i зокрема пiд впливом «Легенд Львова». Я став читати i побачив, що мова тут ллеться легко й невимушено, оповiдь захоплюе i пiдкуповуе досить добрим знанням реалiй того часу.

Середньовiчний Львiв не раз ставав об'ектом опису в романах. На жаль, бiльшiсть цих романiв писалися надто серйозно i занудно. До кращих зразкiв можна вiднести «Око пророка» Володислава Лозинського та «Манускрипт з вулицi Руськоi» Романа Іваничука. Перший з них суто пригодницький з хвацько закрученим сюжетом, другий бiльше карнавальний i химерний.

Роман Богдана Коломiйчука увiбрав у себе i одне, й друге. Тут маемо цiкавий сюжет, колоритних персонажiв, багато з яких справжнi iсторичнi особи, гарну мову i чудове володiння дiалогом. Загалом у романi просто таки буяе стихiя життя. Чого вартуе дiяльнiсть Братства вiдьмоборцiв, якi полюють на вiдьом, потрапляючи в кумеднi ситуацii.

Роман «Людвисар» мiцно вмонтований у другу половину XVI сторiччя, авантюрний сюжет захоплюе i не вiдпускае. Причому вiд самого початку. Адже роман i починаеться з того, що на прохання бургомiстра Якуба Шольца мiсцевий лiкар Домiнiк Гепнер влаштовуе публiчний розтин людського тiла.

А вночi обурений епископ тягне Шольца на Личакiвський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопуе могили. Бо е пiдозра, що займаеться цим сам лiкар. І на цьому ставимо крапку, бо якщо ви з цього моменту не завелися з пiвоберта, то марна справа.

Дочитавши роман, я зрозумiв, що маю перед собою дуже вдалий твiр, а тому не хотiлося б, щоб вiн вийшов у видавництвi, яке не вмiе розкручувати автора. Тому порадив податися на «Коронацiю слова». На мое превелике здивування, минулого року цей роман прошмигнув повз журi непомiченим. Як так могло статися i яка гемонська душа його вiдкинула набiк, невiдомо.

А цього року роман раптом не тiльки потрапляе у фiнал, а ще й отримуе першу премiю. І цiлком заслужено. Я радий вiтати молодих авторiв, якi не бояться братися за такi насиченi сюжети, а тим бiльше, коли йдеться про Львiв, який може подарувати сотнi i сотнi захоплюючих тем.

Людвисар – гарматник – у фiналi стрiляе з гармати. Влучно. Як i автор.

Юрiй Винничук




Частина перша





Роздiл І


На щастя, було прохолодно i навiть збиралося на грозу… Якщо пiде дощ, то видовище вiдбудеться пiд накриттям. Цiкаво, чи бургомiстра не знудить. Навряд чи йому захочеться мокнути пiд дощем, тому вiн накаже поставити свое крiсло на помiст…

Направду, дощ не передбачали, а втiм, передбачай, не передбачай – все одно ця проклятуща львiвська погода зробить свое.

Люд уже збираеться, товпився. Мiщани ласi до такого видовища. Авжеж упевненi, що сьогоднi тут комусь зiтнуть голову. Може, й зiтнуть… Та нi, мабуть, досить буде з того бiдолахи й розпоротого тулуба. І взагалi, не пора нинi для таких видовищ. Спекотно. Втiм, розумiють це у Львовi хiба що м'ясники.

– Панове, будьте ласкавi, змiнiть воду в трунi! – вiдiрвавшись вiд роздумiв, вигукнув чоловiк, що стояв бiля вiкна, – вода мусить бути студеною…

Гукнув вiн це у сусiдню кiмнату, i трое спудеiв кинулися виконувати його наказ: один метнувся в погрiб, де була криниця, двое iнших заходилися над домовиною. За мить усе було зроблено, i чоловiк продовжив спостерiгання за площею, погладжуючи довгими мiцними пальцями акуратно пiдстрижену бороду.

Серед усiх послiдовникiв Гiппократа та Парацельса Домiнiк Гепнер вирiзнявся передусiм охайнiстю. Його чистий та свiжий одяг зовсiм не виказував у ньому майстра ремесла, що в той час було спiвзвучним iз шарлатанством i не знаходило прихильностi анi серед патрицiяту, анi серед простого люду. І першi, i другi схильнi були бiльше вiрити заклинанням ворожок та молитвам святих отцiв, нiж медицинi i лiкарям. І все ж Гепнер мав своiх пацiентiв, завдяки яким змiг навiть дозволити собi львiвське громадянство.

Багатьох дивувала причина успiху колись простого флорентiйського студента, що прибув до Львова, прислуговуючи якомусь купцевi. І тiльки декотрi звертали увагу на те, що хвора панi чи панянка не хотiла бачити бiля свого лiжка анi священика, анi ворожку… Вони покладалися тiльки на майстернiсть молодого лiкаря, що здатен був зцiляти лише самим дотиком до хвороi. Згодом у Львовi навiть патрицiанки послуговувалися його хистом, приносячи все бiльший добробут Гепнеру.

Перед загрозою епiдемii Домiнiк вибивався з сил, приймаючи хворих iнколи по кiлька десяткiв за день, а то й уночi. Бо, як вiдомо, недуга найбiльш оповiдае людське тiло саме в темну пору доби. Проте епiдемiя все насувалася, а грошей у молодого лiкаря вже було достатньо, отож вiн невдовзi звузив коло своiх пацiенток. Атож, треба про власне здоров'я подбати. Йому хотiлося зайнятися нарештi справжньою медициною.

У мiстi його стали бачити нечасто, що у свою чергу дало поживу чуткам. Подейкували, нiбито Гепнер оволодiв в Італii мистецтвом перетворювати залiзо на золото. А хтось твердив, що вiн воскрешае мерцiв i займаеться усiляким чаклунством…

У дверi постукали, i спудеi в сусiднiй кiмнатi стривожено переглянулись мiж собою. Вони, як нiхто iнший, чекали цього дня, що був важливiшим над усе. На противагу iм, спокiйний i незворушний Гепнер вiдiйшов вiд вiкна, взяв невеличку скриньку з iнструментами та рушив до дверей. На порозi стояло двое охоронцiв зi зброею, щоб вiдтручувати надмiрно цiкавих.

– Виносьте, – коротко мовив Гепнер учням, i тi миттю завдали домовину собi на плечi.

Лiкар вийшов першим, за ним – спудеi з труною i нарештi – охоронцi з цiпами на плечах. Мiщани вже обступили ешафот тiсним колом, i двом цiпакам довелося попрацювати де лiктями, а де й держаком вiд цiпа, щоб дати змогу пройти туди головному учаснику.

– Зараз проведе розтин, – перешiптувались школярi, – справжнiй розтин…

Мiщани упiвголоса перемовлялись:

– А що тото – не страта?

– Не, прошу пана. Кажуть, вiн викопав мерця з труною, що пролежав кiлька днiв у землi. Хоче ту труну вiдкрити та показати, що ся з ним стало. Ото смороду буде, прости менi Господи.

Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували цiпаки, щоб прокласти прохiд бургомiстру, для якого несли крiсло. Поставили його на пiдвищеннi, бо спостерiгати звiдти було найкраще, i бургомiстр зручно в ньому вмостився.

Коли на помiст винесли грубезний стiл, спудеi заходилися над мерцем. Мiщани загомонiли, але нiхто не рушив з мiсця – всi лишилися спостерiгати незвичне дiйство.

З труни спершу появилися двi волохатi ноги, затим – руки i тулуб. Врештi тiло дiстали i понесли до столу. Воно було слизьким, i кiлька разiв спудеi, що тримали його за плечi, випускали ношу з рук. Тодi воно падало, глухо б'ючись головою, змушуючи юрбу охати та йойкати зi спiвчуття бiдоласi, проте йому, схоже, було байдуже до всього. Нарештi настала черга Домiнiка. Гепнер вiдкрив свою скриньку i, дiставши звiдти ланцет, шанобливо уклонився бургомiстровi. Той мовчки, одним кивком голови, дозволив братися до справи.

– Панове, – звернувся вiн до присутнiх, – перед вами – найдивовижнiше творiння природи, i я…

– Творiння Боже, – поправив хтось.

– Ваша правда, – погодився Домiнiк, – але це всього лише механiзм, i я маю намiр показати вам його будову.

Гепнер начепив фартух i закотив за лiктi рукави сорочки. Потiм занiс ланцета над тiлом i повiльно i впевнено, як досвiдчений м'ясник, розпанахав мерцевi черево.

Мiщани, бургомiстр i спудеi витягнули шиi, аби не пропустити жодного моменту з того, що вiдбувалося. Тим часом, лiкар рiзонув ще раз, дiставшись аж до нутрощiв.

– Вуаля, – промовив вiн, вiдкривши увесь шлунково-кишковий тракт. Затим лiкар запустив руки всередину i вивернув усе назовнi. Кишкiвник довгою вервечкою повис зi столу.

– Не хвилюйтесь, – заспокоiв Домiнiк схвильовану публiку, – йому не боляче. Бачте, вiн навiть задоволений.

Спудеi недовiрливо поглянули на обличчя померлого.

Далi Домiнiк безпристрасно розпочав свою лекцiю, демонструючи видобутi нутрощi: печiнку, шлунок, жовчний мiхур… Страх i невдоволення юрби цiлковито зникли, особливо, коли той почав вправно намотувати на руку тонкий кишкiвник, голосно рахуючи його довжину. Були поданi дерев'янi цебра, куди згодом вiдправили все, i Гепнер знову взявся за ланцет. Вiн розрiзав дiафрагму i просунув руку пiд грудну клiтку. За мить натовп вже споглядав легенi i серце… Раптом, наче грiм, над юрбою пролунав чийсь обурений вигук:

– Святотатцi!

Усi озирнулись i побачили епископа в оточеннi кiлькох ченцiв. Нiхто не зауважив, як його карета виiхала на площу i зупинилась бiля ратушi.

– Боговiдступники! – знову повторив епископ. – Чим ви спокусилися? Це – служитель Сатани!

Схоже, лекцiю було закiнчено, i Домiнiк, кивнувши на цебра, тихо запитав у бургомiстра:

– Чи дозволить ласкавий пан менi все це забрати?

Той розгублено кивнув, чекаючи, очевидно, на подальшi дii епископа.

– На колiна! – заволав той. – На колiна, боговiдступники!

Юрба, що заповнила собою ледь не увесь Ринок, опустилася на колiна. Тiльки лiкар i його помiчники, взявши скриньку й цебра, квапливо проскочили крiзь натовп i зникли за дверима будинку Гепнера.

– До храму! – вказав правицею епископ. – Усiм – вiдмолювати цей мерзенний грiх! На колiнах!

Юрба рушила до катедрального собору, розподiлившись надвое: розбиваючи до кровi колiна, православнi i католики колiнкували кожен до свого храму. Здивованi такою кiлькiстю прихожан, та ще й на колiнах, священики з потаемною думкою про кiнець свiту негайно сповiстили мiсто дзвонами про початок служби.

Євреi розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому i бургомiстр. Настрiй у Якуба Шольца був кепський… Сьогоднi передбачався день забав, i першу було зiпсовано, залишалась надiя на другу – ввечерi у Львовi мав вiдбутися бал.




Роздiл II


Близько пiвночi, коли мiсто вже купалося в блiдому сяйвi мiсяця, кроки одинокого перехожого лунко вiдбилися вiд стiн Домiнiканського собору. Безформна тiнь падала на брукiвку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевикiв. Минувши Криве Коло, вiн рушив вуличкою Божого Тiла. Ступивши кiлька крокiв, почув жалiбне скиглiння:

– Подайте, ласкавий пане…

Перехожий спинився i поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Нiч вносила щось огидне в його постать: жалюгiдне лахмiття, тремтячi кiстлявi руки i потворне обличчя з единим оком.

– Вибач, бiдаче, – промовив перехожий, – але о такiй порi ходять лише тi, в кого за душею не бiльше, анiж у тебе…

– Пан направду не мае? – прошепелявив жебрак. – Я гадаю, пан багатий…

– Хотiв би я, щоб це було так, – зiтхнув перехожий.

Жебрак жалюгiдно затупцяв довкола, стрiпуючи своiм лахмiттям.

– Подайте, подайте, подайте…

– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

– Грошi! – раптом засичав жебрак i наставив своi пальцi-гаки, готовi вчепитися в шию упертюху.

З тiнi вiд будинку поступило ще кiлька силуетiв в лахах. У руках жебрака з'явився нiж.

– Я з тебе шкуру здеру! – просичав вiн.

У вiдповiдь кулак перехожого розтрощив йому носа i збив iз нiг. Жебрак розпластався на брукiвцi, виючи, мов пес, стiкаючи кров'ю. Перехожий тим часом, вiдступивши назад, вихопив шаблю. На розбiйникiв це подiяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножi та палицi.

– Чого стали, недоумки? Вiн же один! – накоськував iх жебрак.

Це додало духу нападникам, i вони знову посунули вперед.

– Попереджаю, повiдрубую вам носи i вуха, – попередив перехожий.

– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводiй.

Негiдники боягузливо ступили ще кiлька крокiв.

– Дурнi, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нiчогiсiнько нема…

На доказ вiн вiдгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – пiхви вiд шаблi.

– У нього ж ще е кишенi! – завив жебрак з вiдчаю. Тим часом на ратушi пробило двi чвертi по пiвночi.

– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступiться!

З цими словами вiн змахнув шаблею, i в одну мить почулися зойки, трiск палиць i чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кiлька трупiв, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину i ратушу, вiн наблизився до будинку, звiдки потоком лилося свiтло, музика, а з вiдчинених вiкон долинали п'янкi пахощi жiночих парфумiв та виннi випари. При входi його зустрiв лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився i запитально глянув на прибулого.

– Авжеж, вичистиш до блиску.

Гiсть усмiхнувся i по-дружньому поплескав слугу по плечi:

– Я згадаю про тебе у своiх сьогоднiшнiх вiршах.

Обличчя лакея прояснiло в усмiшцi.

– Як тебе звати? – запитав гiсть.

– Мартин, ваша милосте, – вiдповiв той.

– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моiм клинковi не було жодноi подряпини.

Гiсть квапливо рушив сходами. З бенкетноi зали котилися хвилi музики i ароматiв.

Перед рiзьбленими дверима з позолотою вiн примружився i на мить спинився, звикаючи до свiтла сотень свiчок, яке заломлювалось у незлiченнiй кiлькостi пiдвiсок iз кришталю, розсiювалось по залi дивовижними спалахами. Сотнi очей з цiкавiстю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, i музика стихла…

– Мiй любий Себастяне! – залунало на всю залу.

Присутнi розступилися, даючи дорогу бургомiстру, Якубовi Шольцу Той, розкривши обiйми, рушив назустрiч гостю.

– Мiй любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустрiли в дорозi музу, i вона не вiдпускала вас аж дотепер.

– Справдi, мiй пане, я зустрiв музу i не одну.

Усмiшка бургомiстра раптом зникла.

– Бачу, вона навiть лишила про себе згадку, – стривожено сказав вiн, – погляньте на свою руку… На лiву…

Тiльки тепер гiсть помiтив, що трохи нижче плеча у нього було розiрвано камзол, а сорочка пiд ним прилипла до тiла. Кров на темнiй тканинi була непомiтною.

– Пусте, – усмiхнувся поранений.

– Лiкаря! – вигукнув бургомiстр, знаком наказуючи Себастяну сiсти.

– Лiкаря, лiкаря! – пiдхопили присутнi.

– Благаю вас, мiй пане, не турбуйтесь, – мовив гiсть, – зi мною все гаразд. Я нiчого не вiдчував дотепер.

Але бургомiстр його не слухав, вiн кивнув слугам.

Нарештi в iншому кiнцi зали з'явився товстун, якого всi нетерпляче пiдштовхували наперед. Той ледве утримував рiвновагу.

– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомiстр. – Швидше!

– Святий Антонiю, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лiкар. – Уже бiжу, бiжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлi застрягло? Риб'яча кiстка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спинi…

– Де Домiнiк? – вигукнув у натовп бургомiстр.

– Пана Гепнера на балу немае, – вiдповiв хтось.

Тим часом лiкар намiрився глянути Себастяновi до рота.

– Телепню, вiн поранений! – заволав Шольц.

– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсiм рятую, коли хтось перебрав з iжею, чи не дай боже – вдавився.

– Хай тобi грець, ти лiкар чи хто?

– Лiкар, ваша милосте…

– Тодi роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

– Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол i лiвий рукав сорочки. Лiкар уважно i злякано придивлявся до рани, невiдомо чого бiльше боячись – кровi чи бургомiстра.

– Рана серйозна? – запитав Шольц.

– Нi, ваша милосте…

– Мiй пане, – мовив Себастян, – менi незручно опинитися тут у такому виглядi…

– Дурницi, – перебив бургомiстр, – ми надто довго чекали на вас, мiй друже, аби тепер отак-от вiдпустити…

– Принесiть води, – розгублено кивнув лiкар. Прохання було миттю виконане.

– Розкажiть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.

Гiсть, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло i на мить задумався. Йому подали повний келих i, зробивши ковток, Себастян почав свою розповiдь:

Я поспiшав на бал прийти,
Всi лиха й бiди обiйти,
Ранiше всiх сюди з'явитись,
Щоб вам, мiй пане, уклонитись
I перший келих пiдiйняти
Та славу Бахусу воздати,
Потiшити своiм вiршем
Людей поважних i… нiкчем,
Хоча останнiх тут немае,
Та доля рiзне посилае,
Про те пiдказуе життя:
Ось неозначенiсть буття.

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очi бургомiстра заблищали, вiн був палким прихильником поезii.

– «Про неозначенiсть буття», – повторив вiн, – клянусь, ви мене заiнтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись вiд болю в плечi. За хвилину вiн продовжив:

Так от, я поспiшав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повiв дорогою лихою,
Звiв iз халепою й бiдою.
Готовi взятися до «працi»,
Харцизiв з десять,
Може, й двадцять
Мене у темрявi чекали,
Наживи легкоi шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усi моi скарби
Я не вiддам без боротьби.
Лиш срiблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…

– О, сором, сором менi! – раптом вигукнув бургомiстр. – «Лиш срiблом слова»… Даю вам обiцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнiм срiблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

– Одну хвилинку, – благально втрутився лiкар, – я не маю навiть чим перев'язати рану, а це неодмiнно треба зробити, ваша милосте…

– Можливо, ця хустинка знадобиться для такоi мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.

– Дякую, панно, – полегшено зiтхнув лiкар.

Себастян зустрiвся поглядом з молодою чарiвною панною.

Вiн уклонився iй – не вiдводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичнiй натурi вона здалася богинею. Отi палкi очi, нiжнi вуста, злегка зашарiлi щоки, темне, вкладене у вигадливу зачiску волосся… Поет навiть не одразу почув, що бургомiстр вимагае продовження розповiдi. Помiж присутнiми почулися смiшки, i це привело Себастяна до тями.

– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболiла раптом.

Бiдолаха лiкар упав на колiна.

– Обережно, телепню, – гримнув бургомiстр.

– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.

Себастян кивнув головою, i всi затихли. За мить його голос знову всiма заволодiв присутнiми:

Устиг, як бачите, на свято
Покiрний ваш слуга… Завзято
Оборонявся вiн мечем
Вiд тих грабiжникiв-нiкчем.
І показав iм без вагання
Урок затятий фехтування.

Тим часом лiкар перев'язав рану, i поет, пiд нову хвилю оплескiв, звiвся на ноги, мимоволi шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалiк i також аплодувала йому. На ii вустах сяяла усмiшка, за яку вiн ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталевi вiдблиски, що так спочатку його заслiпили, тепер здавалися лише жалюгiдним мерехтiнням. Укотре поета повернув до тями бургомiстр:

– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив вiн, – але, втiм, у мене до вас прохання.

– Так, пане, слухаю.

– Вiдтепер завжди носiть кольчугу.

– Неодмiнно!

– До розваг, панове! – звеселiло вигукнув бургомiстр. – Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

– Мiй друже, – перегукуючи першi акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезiя?

– Справдi, вашмосць, всього кiлька рядкiв. Ось вони:

Історii заключний штрих
Ще не наведено.
Мiж тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумнi очi, свiтлий лоб,
Мiй безкорисно чистив меч
І плащ дорожнiй з моiх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лiчить зовсiм грошi,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…

– Стривайте – Мирон?… Марко?…

– Мартин! – вигукнув бургомiстр, – мiй дорогий Мартин! Вiн отак казав? От вiддана душа… Заждiть, вiн же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнiшу роботу…

З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, i Себастян вже почувався його королем… Кишенi приемно обтяжувало срiбло, камзол приемно тиснув на плечi, дарма що був зiпсований дiркою вiд ножа, яку тепер не приховала б i найумiлiша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усiма у веселому вихорi. І кольори ii сукнi злилися з iншими барвами, а голос розтанув у музицi та смiховi.

Вино дурманило та все вiддаляло, отож поет його стерiгся… Серпанковi хвилi ii вбрання, мов увi снi, то з'являлися, то зникали, наче примара…

Мелодiя скiнчилася. Нарештi! Себастян раптом вiдчув, що свiт пливе перед очима. У головi паморочилось. Можливо, рана серйознiша, анiж те йому видавалось? Дурницi! Це iнше…

Вона стояла у барвистому жiночому колi, коли зустрiлася знову з ним поглядом, не вiдвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.

– Ви хочете прочитати нам вiрша? – запитала котрась iз дам.

– Панi, я вже стiльки сьогоднi iх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе нi рядка, – вiдповiв Себастян.

– О, як шкода…

– Якщо тiльки…

– Що? – кокетливо перепитала дама.

– Якщо тiльки вiршi самi не народяться i не вирвуться жагучим потоком…

Дама засмiялася переможно.

– Слово честi, Себастяне, ви мене лякаете, але я готова вас слухати.

– Мила панi, я вражений вашою безстрашнiстю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде нi краплини.

Їi обличчя аж позеленiло вiд злостi. Вона вже ладна була пiти, кинувши якесь слово спогорда, проте цiкавiсть взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподiваючись угледiти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмiшку i залишилась. Себастяновi слова плутались у головi, наче гублячись в туманi, що стояв перед його очима. Вiн ступив кiлька крокiв до красунi, що вразила його.

– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.

– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки вiдповiв Себастян.

– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслiдкiв…

Вона звела очi i, наче обпiкшись, в ту ж мить вiдвела погляд.

– Ви, здаеться, збиралися читати поезiю…

Себастян нахилився до ii плеча i промовив рядки, наче вихопив iз самого серця:

Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,
Не розлучатись з вашим образом нiколи,
Коли ця нiч, немов життя, промчить
Кудись у даль на ошалiлих конях.
А в день прийдешнiй, не зазнавши iнших втiх,
Рабом схилитися до ваших нiг…

Красуня раптом здригнулася, як вiд болю. Їi схвильований шепiт увiрвав слова Себастяна:

– Не треба… Припинiть…

Густий рум'янець залив ii щоки, а губи нервово затремтiли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:

І вiдтепер лиш Бог менi суддя,
За ваше серце я вiддам життя!

– Досить! – рiшуче мовила вона. – Ви не розумiете… ви не повиннi…

Замiсть вiдповiдi поет спробував поцiлувати ii руку, однак панна швидко вiдiйшла i загубилася серед присутнiх.

Вiн побачив ii нескоро: музиканти встигли перепочити i зiграти кiлька нових вальсiв, лакеi – змiнити порожнi барила на повнi, а слуги – вiдвести декiлькох вельмож на свiже повiтря.

Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо вiдчинив перед його богинею дверi, тiльки тепер ii вже супроводжував якийсь чоловiк. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли вiн опинився внизу, ii екiпаж уже рушив. Густа темрява за свiтлою плямою вiд лiхтаря ненажерливо проковтнула екiпаж, полишивши гуркiт колiс i прощальне кiнське iржання.

– Ну й п'яниця, – почулося збоку.

За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомiстром.

– Хто п'яниця? – не втямив поет.

– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.

– А хто отой ведмiдь?

– Лихий його знае…

– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишенi жменю срiбла, – лети чимдуж за тiею каретою, i будь що дiзнайся, де вона живе. Зрозумiв?

– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вiтром…

– Я живу на Руськiй! – гукнув Себастян услiд. – Знайдеш мене вдень.

– Гаразд, пане, – вiдлунало з темряви.




Роздiл III


Близько третьоi ночi веселощi на балу досягли свого апогею i потроху почали вщухати. Час вiд часу з будинку виходив лакей i, освiтлюючи дорогу лiхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось iз гостей, який в цей час розкланювався iз захмелiлим бургомiстром. Іншим, що жили на середмiстi, досить було ступити кiлька крокiв, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеiв, котрi потайки вже мрiяли про сон бiльше, нiж про панськi подачки. То тут, то там чулися фальшивi голоси, що силкувалися видобути з горлянки соромiцьких, зрiдка героiчних пiсень.

Мiсячний диск, що кiлька годин тому освiтив дорогу поетовi, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, якi мiцно тримали небеса у своiх широких обiймах, подекуди спалахуючи десь удалинi блискавками.

Проте Якуб Шольц та гостi не зважали анi на небо, анi на густу темряву довкола… Стоячи на вулицi, бургомiстр люб'язно прощався з молодою парою, яка, востанне розцiлувавши господаря мiста, сiла в карету. З пiвгодини Шольц давав настанови кучеру про те, як правильно смикати за вiжки, iдучи прямо або завертаючи, щоб панiв не трусило i не кидало в каретi, бо це не дiжки з капустою. Врештi, навiть коням урвався терпець i вони потроху почали рушати, лишивши бургомiстра з усмiшкою на розчервонiлому, мов буряк, виду.

Зненацька крiзь густе, як кисiль, повiтря долинуло з передмiстя протяжне собаче виття. Усмiшка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомiстр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з лiхтарем, багатозначно дмукнув i рушив до дверей. Раптом, услiд за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутнi уклякли i перехрестились. Лiхтар у руцi служника замиготiв i ледь не впав на землю.

– Зачекайте…

З темряви на тремтливе свiтло вийшов чоловiк у сутанi, на ходу докинувши:

– …сину мiй.

Чернець – то був епископ Лiбер – пiдняв каптур, пiдставивши свiтловi худi й суворi риси.

– Ваше преосвященство, – прохрипiв нарештi бургомiстр, – я не чекав…

– Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Вiдпустiть лакея i ходiть зi мною, – перебив його епископ.

– Але… куди?

– Робiть, що кажу. Побачите.

Бургомiстр знаком вiдпустив лакея i ступив крок до епископа. Лiбер знову натягнув на голову каптур i ступив у темряву.

– Сину мiй, – сказав вiн, – чи не завгодно вам здiйснити маленьку прогулянку на Личакiв?

– Куди? – ошелешено вигукнув бургомiстр. – Хiба це не може почекати до ранку?

– Не може, – твердо вiдповiв епископ. – Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекае карета.

– Ви що, змусите цiпакiв вiдчинити для вас браму? – не вгавав Шольц.

– Чому ж, ми вийдемо через хвiртку…

– Але тодi треба поспiшати.

З-за рогу Скотськоi блимнув вогонь смолоскипа i освiтив постать людини, що тримала його в руках.

– Нам туди, – сказав Лiбер.

Обережно ступаючи по нерiвнiй брукiвцi, вони рушили на свiтло i в бургомiстра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвiтив диявольську посмiшку на шоломi, що ховав голову незнайомця. Такi шоломи називали «чортова личина». Темнi очницi i щiлина усмiхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянцi Шольца.

– Не лякайтесь, – заспокоiв епископ, – це наш слуга i охоронець. За мурами нас чекають ще декiлька таких «веселунiв».

Бургомiстр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотiлося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсiм протверезiв.

Незнайомець видобув з-пiд довгого плаща короткий меч i рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутнiшi мужi мiста: бургомiстр та епископ. Заспаний вартовий вгледiвся у iхнi обличчя i, змiрявши недовiрливим поглядом незнайомця, прочинив хвiртку.

Через широчезний рiв було перекинуто дерев'яну кладку. Обережно ступаючи, трое чоловiкiв дiсталися до iншого, нижчого муру, за яким був ще один рiв i високий вал.

Коли врештi бургомiстр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рiвну землю, на ратушi пробило двi чвертi по третiй ночi.

– Хай йому грець, – лаявся роздратований Шольц, – набагато простiше було б дiстатися сюди через браму…

– Тихше, – спокiйно наказав епископ, – нiхто не повинен знати про нашу подорож.

– Дiдько! – не втихомирювався бургомiстр, в якого вiд страху перед епископом кебети не залишилось анi слiду. – А як же вартовий?

– Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумiете? – сказав Лiбер.

– Нi, ваше преосвященство, – отетерiло вiдповiв Шольц.

– Я мав на увазi, що ми з вами – надто поважнi люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…

З темряви справдi долинуло кiнське iржання та стишенi людськi голоси. «Хай йому грець, – подумав бургомiстр, – я не здивуюся, якщо там зiбрався гурт кентаврiв». У небi раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету i чотирьох чоловiкiв у таких же зловiсних шоломах, що й незнайомець. Неподалiк стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольськi усмiшки повернулись до прибулих i завмерли у беззвучному привiтаннi.

– Бачу, ви подбали про безпеку, – зауважив з потаемною радiстю Шольц.

Єпископ зняв з голови каптура i ехидно посмiхнувся, ставши схожим на решту учасникiв цього страхiтливого дiйства. Проте, ледь вiн зiбрався вiдповiсти, як повiтря здригнулось вiд могутнього удару грому та зляканого iржання коней. У цьому гуркотi голос Лiбера розчинився, бургомiстровi лишалося тiльки здогадуватись про сказане.

– Пробачте, я не дочув, – сказав вiн.

Лiбер нервово вiдмахнувся i знову сховав голову пiд каптур. Схоже, повторювати сказане епископ не мав бажання. Вони сiли у карету, iхнiй супутник натягнув вiжки. За деякий час, минувши бездорiжжя, вони виiхали на рiвний шлях.

Шольц прикипiв очима до вiконця карети, але мiг розгледiти лише темний силует вершника, що iхав збоку. Бургомiстр тричi перехрестився i жалiбно промовив:

– Де ми?

– На Глинськiй дорозi, – вiдповiв епископ, – не хвилюйтесь.

Бургомiстр здригнувся, перехрестився ще раз, бурмочучи:

– Застарий я вже для таких прогулянок…

– Я хочу тiльки, аби ви дещо побачили, – мовив Лiбер.

– Зважаючи на характер подорожi, можу собi уявити, – вiдповiв Шольц, знову хрестячись.

– Не думаю…

– Я впевнений…

– Припинiть!

– Що?…

– Годi, вам кажу.

– Єзус Марiя, та що?

– Та припинiть хреститися, ви мене дратуете, Якубе!

Бургомiстр знову вiдвернувся до вiконця. Звiдти на нього подивилася у вiдповiдь вищирена кiнська морда. Йому здалось, нiби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла вiд поту, а вiд протягiв, що пронизували карету наскрiзь, ставало дедалi холоднiше. Вiн жалкував, що зморений балом, зняв камзол i, виходячи на вулицю, не прихопив його iз собою.

Карета раптом зупинилася. Єпископ вiдчинив дверцята зi свого боку, кивнувши бургомiстру зробити те саме. Вони ступили на землю, i чийсь старечий голос привiтався з його преосвященством.

– Благослови тебе Господи, сину мiй, – вiдповiв епископ, – ти могильник?

– Так, отче…

– Нагороду отримав?

– О, вашiй щедростi немае меж!

– Тодi веди нас.

– Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камiнь…

– Отже, ми йдемо на цвинтар? – пошепки запитав бургомiстр.

– Який ви здогадливий, Якубе, – безцеремонно мовив епископ.

Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.

– Всемогутнiй Боже, там же ховали померлих вiд чуми, – застогнав вiн.

– Хтось iз них вас впiзнае? – скривив губи епископ.

Бургомiстр не втримався i вилаявся щиро.

– Тсс, – зашипiв могильник, коли вони наблизились до першого хреста, – слухайте…

Зовсiм недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час вiд часу натрапляв на камiнь i лунко при цьому дзвенiв.

– Хтось блюзнiрствуе, – тихо промовив Шольц.

– Авжеж, i не просто так, – вiдповiв епископ, – i не просто «хтось». Дочекаемось блискавки, i ви спробуете впiзнати цих людей.

– Ви гадаете, я маю iх знати?

– Упевнений. Пiдiйдiмо ближче…

– Сюди, моi панове, – озвався гробар, нагадавши про свою присутнiсть, – сюди. І пригнiться…

Вiн затяг iх за широчезне дерево, якому вода добряче пiдмила корiння i воно стирчало тепер у темрявi, як багатоголова гiдра.

Трое завмерли у своiй засiдцi, прислухаючись до нiчного дiйства. Бургомiстр, що мав кращий зiр, до болю витрiщивши очi, поступово починав розрiзняти силует чоловiка в бiлiй сорочцi. Цей зрадливий колiр не змогла приховати навiть темна, як сам диявол, нiч.

– Щось бачите? – запитав епископ.

– Так, здаеться… – вiдповiв Шольц.

– Коли мигне блискавка, – мовив Лiбер, – будьте готовi придивитися якомога, мусите впiзнати цих людей.

– Гаразд, – пробурмотiв той.

У ту ж мить небо спалахнуло, i проступила доволi страхiтлива картина: променi свiтла заплутались, як душi померлих, у туманi, що огортав сiрi кам'янi хрести, якi на мить вiдкинули рiзкi лиховiснi тiнi. Запахло сплiснявiлим потойбiччям…

Серед цього мертвого свiту на купi розрихленоi землi i камiння стояли двое. Один був той самий чоловiк iз лопатою, а поруч – жiнка в темному футерковi поверх легкоi сукнi.

– Ну? – випалив нетерпляче епископ, коли все знову вкрилося темрявою.

Шольц мовчав i лише важко дихав. Незважаючи на туман, вiн добре розгледiв двi знайомi йому постатi.

– Кажiть же! – сердито наказав епископ.

Новий гуркiт грому врятував бургомiстра вiд вiдповiдi. Очi Лiбера горiли в темрявi, як очi Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум'ям.

– Не розгледiв, – застогнав Шольц, – так несподiвано… ця блискавка…

– Годi скиглити, ви впiзнали цих людей? – почав втрачати терпiння епископ.

– Не впевнений…

– Менше з тим, – раптом змiнив тон Лiбер, – я знаю цих двох! Жiнка – вiдьма, а чоловiк – еретик. І ви бачили там, бiля них, розриту могилу, адже так?

– Так, – вичавив iз себе бургомiстр.

Листя вгорi раптом зашелестiло, i великi краплини холодного нiчного дощу вперiщили iх по обличчях.

– Ходiмо звiдси, – благально мовив Шольц, – на менi тiльки сорочка.

Єпископ накинув на голову каптур, i вони вийшли з кладовища тiею ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалi сильнiшою, i коли вони дiсталися карети, то вже потопали в багнюцi.

– Тобi е де сховатися, сину мiй? – запитав у могильника епископ.

– За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, – вiдповiв той, – у мене тут халабуда недалечко – до ранку перечекаю…

– Тодi прощавай i на ось…

Вiн простягнув могильнику декiлька монет.

– Що ви, – зам'явся той. – Його преосвященство такi щедрi…

Бургомiстр прикусив губу i влiз у карету, епископ за ним. Вони були схожi тепер на двох промоклих псiв, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила i повiльно поповзла, немов великий слимак. Конi надриваючись тягли ii по розмоклiй глинi, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п'ятеро охоронцiв в усмiхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхнi конi терпляче мiсили копитами грязюку, iдучи обабiч карети, можливо, щиро спiвчуваючи запряженим у неi товаришам. Хоч було ще темно i, з огляду на грозу, свiтання мало настати ще нескоро, охоронцi вже вiдчинили браму i опустили пiдйомний мiст. Четверо вершникiв повернули i рушили назад до передмiстя, а карета загуркотiла на мостових дошках. Пiдозрiливо вдивляючись у вiзника, двое цiпакiв загородили iм дорогу. Один пiдiйшов до дверцят i рiзко iх вiдчинив. Назустрiч йому Лiбер тицьнув руку з перетнем, i той миттю ii поцiлував. Навiть промоклий як пес у мiстi епископ мав неабияку владу.

– Пропусти! – вигукнув вартовий iншому, шанобливо зачиняючи дверцята.

Карета в'iхала в мiсто. Бiля конюшнi бургомiстр кивнув на прощання епископу i ступив на пiднiжку.

– Стривайте, – зупинив його Лiбер. – Я точно знаю, що ви впiзнали тих двох. Ви не повиннi чинити опiр церковному правосуддю!

Шольц не вiдповiв. Тут, у мiстi, вiн почувався впевненiше i мовчки дивився в очi Лiберу.

– Вiдьму треба спалити, а еретика…

– Прощавайте, отче, – перебив бургомiстр.

Раптова думка сяйнула в головi Шольца.

– Ваше преосвященство! – вигукнув вiн iз дивною радiстю в голосi. – Я гадаю, що ми повиннi знати думку короля…

Лiбер перемiнився на обличчi.

– До чого тут король? – докинув спогорда вiн.

– Але ж ви не верховний суддя, отче, – упевнено мовив бургомiстр, ступивши нарештi на брукiвку, – його величнiсть може й не схвалити рiшення.

– Та жiнка – вiдьма! – вiдрiзав епископ, висунувши голову з карети.

– Я вiддам ii пiд суд тiльки з наказу короля, – рiзко промовив Шольц i попрямував Ринком.

Гроза стихала… Поступово ставало свiтлiше, а вгорi, помiж шматками чорних хмар, виднiлися клаптики сiрого неба. Бургомiстр пiдiйшов до будинку, в якому так чудово розпочалася нiч, що так кепсько для нього закiнчилася. Якуб Шольц кiлька разiв грюкнув у дверi, мовчки проминув слугу, збiг нагору i зачинився у своему кабiнетi.




Роздiл IV


Ближче до полудня небо над мiстом повнiстю прояснилось. Брукiвка швидко висохла, лише численнi калюжi досi виблискували на сонцi. Ринок жив повсякденним життям: в усi голоси i на всiх мовах кричали купцi, ремiсники та жебраки i тi, хто iх намагався перекричати. Чувся вереск свиней, яким на Ринку була вiдведена невелика загорода, однак у своiй меншостi вони галасливiстю не поступалися бiльшостi.

У передмiстi було тихiше, хоч у кожному домi теж панувала метушня.

Господинi готували обiд, а чоловiки в цю пору переджнив'я лагодили пiдводи, лаштували комори для зерна, мiсце для соломи, а ще багато-багато iнших турбот було в простого люду…

Дороги не були тут вимощенi каменем, i земля вiльно дихала, вiддаючи вологу повiтрю i полегшуючи полуденну спеку. Трави, кущi i дерева, натiшившись за нiч дощем, тепер купалися в сонячному промiннi i цвiли життям, наче сам Бог голубив iх у долонях.

Нiхто не звернув особливоi уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирiй дорозi, то минаючи дзеркальнi калюжi, то розбиваючи iх на тисячi блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-пiд копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним гелготiнням, витягуючи йому вслiд довгi гнучкi шиi.

Бiля в'iзду в мiсто вершник спiшився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цiй порi.

– Дорогу! Дорогу, чорт забирай! – нетерпляче вигукував вiн торговцям i ремiсникам, що геть ii загородили.

Тi, скоса поглядаючи на його кольчугу i шаблю при боцi, слухняно розступалися, що й було потрiбно стомленому вкрай мандрiвниковi, котрий аж нiяк не був налаштований церемонитись.

На Галицькiй вiн передав повiд разом iз дрiб'язком монет замурзаному хлопчаковi, наказавши вiдвести змиленого коня до конюшнi. Сам же швидким i широким кроком рушив до ратушi. Спiймавши там першого-лiпшого писарчука, запитав про бургомiстра.

– Пана Шольца нинi не було, – вiдповiв йому той, – служниця передала, що пан хорий.

Кивнувши, подорожнiй вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.

Там було тихо, як у склепi, лише на другому поверсi з-за дверей покоiв лунав гучний свистючий кашель.

– Як вас представити? – запитав слуга-нiмець баварською говiркою.

– Скажiть, що прибув кур'ер з Кам'янця, Христоф, – вiдповiв гiсть.

Слуга шанобливо вклонився. За мить гiсть увiйшов у затiнену спальню, посеред якоi стояло велетенське лiжко. Там розривався вiд кашлю бургомiстр. Не в такт йому в кутку поволi вiдбивав години бронзовий годинник часiв короля Казимира, показуючи золотими стрiлками дванадцяту о полуднi. Бiля вiкна тулився письмовий стiл на вигнутих рiзьблених нiжках i таке ж крiсло. Килими на пiдлозi, розкiш меблiв та розмаiття порцеляни на камiнi створювали приемне i заспокiйливе вiдчуття затишку…

Бургомiстр звiвся на лiктi.

– Христофе, – промовив вiн, – який я радий тебе бачити.

Кур'ер шанобливо уклонився i витягнув з-пiд поли плаща згорнутий сувiй. Бургомiстр зламав печатку i перечитав послання.

– До вчорашнього дня я ще чекав цiеi звiстки, – прохрипiв Шольц, сiдаючи на ложi, – але тепер менi плювати на цi полiтичнi настанови…

Подумки приписавши таку змiну настрою бургомiстра хворобi, Христоф нерухомо стояв над лiжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужне обличчя не виражало нiчого, окрiм утоми i глибоко захованого бажання вiдпочинку.

– Важкою була дорога? – поцiкавився Шольц.

Очi кур'ера пожвавiшали i уважнiше вгледiлись в обличчя бургомiстра.

– Дякую, вашмосць. Менi не звикати.

– Не дивуйся, – крiзь кашель промовив Шольц, – сьогоднi я не бургомiстр…

Нi, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось iнше робило його зморшки рiзкiшими i глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзi, то iнша недуга, схоже, терзала жорстоко.

– У мене горе, Христофе, – промовив вiн так жалiсливо, що навiть кашель перестав душити йому горло, – у мене горе, i розповiсти про це можу лише тобi…

– Що ж трапилось? – запитав кур'ер.

– Мою доньку… хочуть спалити…

– Що? Спалити?

– Звинуватити у вiдьмацтвi i спалити…

– Вашмосць, – опам'ятавсь Христоф, – у вас же…

– Так, – перебив Шольц, – моя дружина безплiдна… Але не всi жiнки безплiднi… Словом, це моя позашлюбна донька.

Христоф замовк. Тепер вiн мусить бути опорою для цього чоловiка, який викликав щире спiвчуття. Застуда не полишала бургомiстра, давлячи його кашлем, а вiн, у свою чергу, кляв ii в моменти короткого вiдпочинку. Зараз вiн був схожий на рака – червоний, з виряченими очима i безсило розкинутими руками.

– У мене один порятунок, – ледь чутно промовив вiн, – едине, на що я можу сподiватися, – це на милiсть короля.

Шольц пильно подивився на кур'ера.

– Христофе, ii життя буде у твоiх руках…

Кур'ер вклонився i приготувався слухати далi.

– Король прямуе до Острога, можливо, вже на пiвдорозi… Прибудеш туди, вiд мого iменi доб'ешся аудiенцii i передаси мое благання врятувати цю невинну iстоту.

– Що ж, – важко зiтхнув кур'ер, – я можу вирушити хоч зараз, аби не гаяти часу.

– Стривай, – мовив Шольц, – ми ще мусимо як слiд сховати мою дитину тут, у Львовi, аби епископ не вчинив судилище самохiть…

Слуга, що увiйшов до покоiв, перебив його:

– Пан лiкар просить прийняти.

Шольц схопився з лiжка i, стиснувши кулаки, закричав:

– Давай сюди собачого сина!..

– Вам не на користь так кричати, мiй пане, – промовив спокiйно Домiнiк, заходячи до покою.

– Не на користь, кажеш? Ах ти виродку! Зараз я тобi покажу «користь»!

З цими словами Шольц рушив назустрiч лiкарю i щосили вчепився йому в горлянку. Домiнiк не зрушив з мiсця, так наче його не душили, а обiймали на радощах.

– Вiдповiдай, що ти робив цiеi ночi на кладовищi, iроде?

Лiкар зблiд, проте вiдповiв спокiйним, злегка здавленим голосом:

– Розкопував могилу, як ви, мабуть, помiтили.

– А моя донька?

– Хто, даруйте?

– Ляна. Що вона робила поруч iз тобою?

Новий напад кашлю змусив Шольца вiдпустити горло лiкаря i повернутися на свое лiжко.

– Трясця б тебе побила! – простогнав вiн вже звiдти. – ii за це звинуватили в чаклунствi!

Тепер уже лiкарю довелося шукати руками опори, хоч нiхто його бiльше не душив.

– Послухай мене, шарлатане, – перейшов до погроз Шольц, – якщо тебе не вiдправить на той свiт iнквiзицiя, я власноруч здеру з тебе живцем шкуру! Зрозумiв?

Домiнiк не слухав. Вiн мовчки кланявся, не протестуючи i не виправдовуючись.

– Не варто зволiкати, – промовив Христоф, обережно урвавши лайку Шольца.

Той, важко дихаючи, звiвся на ноги. Обхопивши голову руками, наче намагаючись втиснути всередину думки, котрi звiдти розповзались, вiн ледь чутно мовив:

– Найкраще мiсце, де можна сховати дiвчину, – Високий Замок… Треба попередити коменданта…

– З вашого дозволу, мiй пане, – сказав Христоф, – я зберу мiських гайдукiв.

– Вони вже довго тиняються без роботи, – промовив Шольц, – навiть не знаю, де iх нечистий носить.

– Я знайду iх…

Бургомiстр сiв за стiл i взявся писати. Кур'ер тим часом наблизився до напiвживого лiкаря i тихо промовив:

– Ви вправно фехтуете?

– Мечем не згiрш, анiж ланцетом, – гаряче вiдгукнувся той.

– Менi знадобляться вашi послуги. Дiвчина зараз у мiстi?

– У моему домi.

– Будьте готовi вiддати за неi життя.

– Зайве про це говорити.

– Не вiдходьте вiд неi сьогоднi нi на крок, а як тiльки побачите внизу, бiля вашого дому, карету, проведiть ii туди. До зустрiчi.

– Благослови вас боже.

Лiкар тихо вийшов з кiмнати, безшумно зачинивши за собою дверi. Трохи згодом з будинку бургомiстра вийшов Христоф, а слiдом за ним – посланець до Високого Замку. Всi трое розiйшлися врiзнобiч, так що навiть найуважнiший спостерiгач не змiг би й подумати, що iх об'еднувала одна спiльна мета.




Роздiл V


Пан Бень i гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби вiн i знав, що був единим, хто пiдвернувся пiд руку бургомiстровi, то навряд чи втiшився б iз того. Вiн прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортецi. А ще нiс у шкiрянiй торбi згорнутий i запечатаний сувiй для бурграфа, що його той мав отримати у власнi руки. Інакше Якуб Шольц обiцяв усi страхiття пекла…

Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов'язки. Однак пекельнi картини, змальованi осатанiлим бургомiстром, гнали його вперед, змушуючи минати усi корчми i заiзди. І навiть всемогутнiй винний дух, що долинав звiдти, не мiг його спинити. Корчмарi, що зустрiчали його широкими усмiшками та розкритими обiймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впiзнавали у своему частому вiдвiдувачевi того, хто пройшов повз них, навiть не привiтавшись.

За Кракiвською брамою вiн гукнув вiзника i важко гепнувся в бричку. Слiд зазначити, що з широтою душi та серця пана Беня могли зрiвнятися тiльки ширина його плечей та розмiри черева. Тому коли вiн умостив своi чесноти в бричку, вона заскрипiла так жалiсливо, що кiнь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасноi тварини справдились, щойно вiзник, сплюнувши, вигукнув «вйо».

Бричка повiльно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя i, так само ледве сунучи, об'iхала Лису Гору. Високий Замок похмуро виглядав своiми стiнами та вежами з-за густого мiшаного лiсу, що обволiкав його пiднiжжя.

Дорога стрiмко попрямувала вгору, i бiдолашнiй шкапi довелося непереливки. Вона хрипiла i мотала головою, час вiд часу спотикаючись об пiдступне камiння. Стривожений вiзник зiскочив на землю i взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищi. Вiн не мiг вилiзти слiдом за вiзником, бо тодi черево потягло б його донизу i вiн скотився б, як чималий валун. З iншого боку, через свою доброту, вiн слiзно жалiв змилену конячку.

Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екiпажа. Коли титанiчними зусиллями всiм трьом вдалося вибратись на вершину, кiлька озброених драбiв вийшли iм назустрiч. Зморена шкапа повалилася усiм тiлом на землю, поряд iз нею розпластався вiзник, проклинаючи все на свiтi, а найперше – зажирiлий магiстрат.

Пан Бень обережно вилiз iз брички i, поклавши перед бiдолахами потрiйну платню, вирiшив iх не турбувати i пiшов слiдом за драбами. Тi провели посланця через головну браму до подвiр'я замку, що потопало в багнi, створюючи рай для свиней. Тi могли хлюпатись майже всюди, окрiм тих мiсць, де для людей були прокладенi дошки: вiд брами до будинку бурграфа, звiдти до пекарнi i до колодязя.

З пекарнi долинав запах свiжого хлiба i чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Бiлоскорського, було тихо, як у могильнiй ямi.

Один з драбiв постукав у дверi. Було чути, як вiдголос блукае по стiнах, вiкнах, долинае до кожноi кiмнати i, врештi, досягнувши даху, вмовкае. Коли дверi прочинилися, на порозi постав маленький гостроносий дiдок, дiловито взявшись у боки руками.

– Чого треба? – швидко прошамкотiв вiн.

– До його свiтлостi, – коротко пояснив драб, вказавши на Беня.

Дiдок змiряв посланця швидким поглядом i, примруживши око, сказав:

– Так, так… А, це ви? Впiзнаю. Ідiть за мною.

– Ви до нас з тим же, що i завжди? – на ходу перепитав дiдок.

– Так, вiдколи його величнiсть поклав таке зобов'язання на львiвський магiстрат, ми мусимо щороку робити те саме…

– Ви тiльки з цим? – допитувався старець.

– Ще дещо особисте для бурграфа, – вiдповiв Бень.

– Еге ж, я так i подумав, що ви не просто так заявились на двi декади ранiше, – з беззубою усмiшкою пiдморгнув дiдок.

Подумки пан Бень вiддав належне спостережливостi слуги, якого ледве пам'ятав.

З-за потемнiлих дверей чувся голос бурграфа.

– У пана аудiенцiя? – запитав Бень, важко дихаючи пiсля прогулянки сходами.

– Не хвилюйтесь, – промовив дiдок, – я нiкого не впускав, отже у пана бурграфа один iз наших привидiв.

– Привидiв? – не второпав Бень.

– Так, вони мають доволi погану манеру з'являтися без попередження.

– Себто… духи?…

– Так, так. Хiба ви досi нi з ким не зустрiчалися?

– Слава богу, нi…

– Ну, тодi маете таку можливiсть.

– Та що ви, Господь iз вами!

– Зовсiм вiд рук вiдбилися. З'являються серед бiлого дня.

Дiдок постукав, i голос коменданта запросив його увiйти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив порiг i вкляк, не смiючи поворухнутись.

– А, пане Беню! – зрадiв бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо вiдверто, то я сам це роблю, коли менi набридае балаканина. Ха-ха! Тодi його як вiтром здувае.

Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф i його слуга за цей рiк геть з'iхали з глузду.

Подали обiд, i це змусило його забути про всi жахи, якi вiн пережив за пiвдня: скажену морду бургомiстра, вихiд на Замкову гору i, врештi, вiдчуття потойбiччя, що перевершило всi жахи, доти пережитi. Обiд був на диво смачний, i доки пан Бень вiддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

Сильвестр Бiлоскорський був середнього зросту, мiцноi статури, але вже в лiтах чоловiк. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечi з високого i зморшкуватого чола, пiд яким, прикриваючись дугами брiв, виднiла пара жвавих синiх очей. Шрам на лiвiй щоцi i зламаний нiс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнiшоi на Галичинi фортецi дiсталася зовсiм не задарма. Над гострим виголеним пiдборiддям мiстився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружнiй усмiшцi.

Вiн зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи iх пивом зi здоровенного кухля.

– Ну, що, мiй друже, ви готовi провести опис майна його величностi? – запитав бурграф, коли гiсть усе ум'яв i випив.

– Авжеж, – вiдповiв пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало менi наснаги.

– Тiльки вчора привезли ченцi. Свiже-свiжiсiньке, – похвалився бурграф.

– Впiзнаю, впiзнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?

– Бернардини, – вiдповiв комендант, – а як ви вгадали?

– Тiльки вони вмiють зварити так, що одним кухлем не нап'ешся, – вiдповiв Бень, – скажiть, а його у вас багацько?

– Та хоч утопися!

– Невже?

– Бiгме, не зiйти менi з цього мiсця!

– От якщо, примiром, умерти, – по-фiлософськи просторiкував Бень, – то хтiв би ся втопити в пивi.

– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влiзете!

– Зате в мiй живiт помiститься цiлих двi! – зареготав Бень.

Тимчасом кмiтливий слуга принiс ще один кухоль пiнистого напою, котрий гiсть так само, як i перед тим, за кiлька потужних ковткiв спровадив собi в шлунок.

– Ну що, – сказав вiн по тому веселим голосом, – а тепер до справи.

– Почнiмо з мого будинку, який також е власнiстю його величностi, бо наданий менi його милiстю, – сказав бурграф.

– А може, з гармат i пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.

– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собi спокiй.

– Так то й так, – сказав той i рушив слiдом за господарем.

Вони порахували меблi та картини, скринi та годинники, що дiсталися Бiлоскорському вiд попереднього бурграфа.

– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моему домi, але я не знаю де. Померли, кажуть, рокiв сорок тому…

Пан Бень витрiщив очi, але в ту ж мить з'явився слуга з пивом, i вiн лише махнув рукою.

– Привиди, кажете? Так i запишу: «Двое душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого вiд чуми…»

І пошепки додав:

– Може, це не господар, а я з глузду з'iхав? Пива б пити менше… А мо' бiльше…

Далi вони вийшли з будинку i рушили до кухнi. Пан Бень уже не мiг iти прямо по кладках, а мiсив збоку грязюку.

– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишiть, пане Беню, i iх.

– Справдi, – промовив той, – стривайте-но, я iх порахую…

З цими словами пан Бень пiд голосний смiх кухарок кинувся бiгати за свиньми, а оскiльки тi щоразу розбiгалися хто куди, вiн частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.

– Чи то так довго лiчити пару куцьок? – смiялися кухарки – веселi жiночки з розхристаними i спiтнiлими пазухами.

– Пару? – здивувався Бень. – Та iх тутка двадцять, не менше!

– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишiть, Беню, i ходiм на кухню.

– Записав! – вiдповiв урядник i рушив прямiсiнько до дiвок.

Тi, позбавленi чоловiчоi уваги, радi були i такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка нiмф вбiгла до кухнi. Дарма що пузо зайняло ледь не пiвкухнi завдяки своiй щедростi пан Бень устигав пригортати всiх.

Багато ще випив i записав у той день урядник з магiстрату. Коли вiн захропiв у стайнi, перелiчуючи коней, бурграф покликав до себе слугу i сказав:

– Скажи драбам, щоб пана не чiпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його i воли не перетягнуть у пристойнiше мiсце. І ще вiдправ посланця до ратушi, передай бургомiстровi, що я згоден i чекатиму.

Той мовчки кивнув i рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усмiхаючись, як дитина.

«…А у дворi, – написав вiн, – свиней видимо-невидимо, незлiченна кiлькiсть… Та всi, як одна, хитрi, що полiчити iх – зась. У льоху стоiть дiжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що iх лишилося сто з гаком штук, i бочка з рибою…Тiльки та була така стара й смердюча, що рахувати я ii не змiг. А ще дiвчата, що iх було трое душ. У кожноi – перса пругкi та свiжi, як молодi грушi. А що в кухнi було спекотно, то я мiг рахуючи i помилитись».




Роздiл VI


Служниця попросила дозволу запалити ще одну свiчку. Ляна звела на неi стомленi очi i ледь чутно запитала:

– Навiщо, Вiрцю?

– Я не бачу вашого волосся, панi, – пояснила дiвчина, – здаеться, нiби розчiсую саму темряву.

Господиня всмiхнулась.

– Тодi запали…

Служниця перехилила палаючий пiдсвiчник до iншоi, сплячоi свiчки, яку вогонь миттю пробудив. Кiлька краплин воску, що падали на стiл, дiвчина вправно спiймала в долоню i застиглими крихтами поклала пiд полум'я.

– Не боляче? – запитала панi.

– Та нi, – весело вiдповiла Вiрця, – пече недовго.

Темрява глибше забилась у кутки, i в кiмнатi стало свiтлiше.

Служниця поклала на стiл дерев'яний гребiнь i, вiдкинувши волосся дiвчинi за плечi, запитала, чи готувати його до спання.

– Нi, Вiрцю, – вiдповiла Ляна, – я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…

Веселунка закусила рожеву губку i знову взялася до роботи.

– Йой, панi, – за хвилину знову весело озвалася вона, – та, бiгме, нiц не бачу…

Голос ii звучав, як весняний струмочок.

– Годi, Вiрцю, – зiтхнула панна, – не до пустощiв менi. Плети…

Коса була заплетена. Вона нiжно торкалася тонкоi Ляниноi шиi i збiгала далi, поверх ii сукнi, що в темрявi здавалась сiрою, а проте була улюбленого бiлого кольору.

Панна пiдвелася, майнувши грацiею високого, тонкого стану i пружних грудей.

– Пан Гепнер у вiтальнi? – запитала вона.

– За дверима, – пустотливо усмiхнулась Вiрця.

– Як я тобi? – Ляна пiднесла свiчку до обличчя, на якому вже сяяла усмiшка.

– Ви чарiвна, – з усiею щирiстю вiдповiла служниця.

– Лукавиш? – перепитала господиня, йдучи до дверей.

– От не зiйти менi з цього мiсця!

– Ну, дивись, – весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вiрцю змiною настрою.

Домiнiк схопився з-за столу, на якому лежали його шабля i кинджал.

– Заспокойся, це я, – сказала Ляна, наближаючись до нього.

Гепнер зiтхнув.

– Пробач…

Лiкар додав згодом з печаллю в голосi:

– Яка ти гарна сьогоднi…

– Говориш, наче востанне, – стривожено сказала дiвчина.

– Та нi, що ти, – спробував усмiхнутись Домiнiк, – тобi здалося, я лишень турбуюся. Єпископ – мiй давнiй ворог… А цього разу у нього в руках усi карти.

– Це через ту нiч на цвинтарi?

Лiкар вiдвiв погляд.

– Вибач, що втяг тебе у цю чортiвню.

– Усе гаразд, – Ляна намагалася сказати це якомога бадьорiшим тоном. – Так, примiром, роблять в Італii. Хiба нi? Що, врештi-решт, залишаеться для справжнього вивчення анатомii? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…

– Ляно, – перебив вiн стомленим i вже дещо знервованим голосом.

– Я знаю, ти мене захистиш, – додала дiвчина майже пошепки.

Вона, грайливо усмiхнувшись, взяла до рук Домiнiкову шаблю, обережно та невмiло поклавши ii на долонi. Холодне лезо блиснуло мiж ними i затремтiло, наче ртуть.

– Бачиш, – мовила Ляна, – ми в безпецi, i нам нiщо не загрожуе…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стiл. Шабля тихенько дзенькнула i затихла, наче сповнена ревнощiв суперниця.

Жовте свiтло свiчок огорнуло обох, що завмерли в обiймах. Воно торкалося очей, розкриваючи захованi там таемницi, що видавали себе жагучим i дивовижним блиском.

– Чому ж так солодко вiдчуваеться небезпека? – шепотiла Ляна. – Пересихае в горлi, тремтять руки, але вiд того хочеться ще дужче тебе обiйняти…

– Може, у вас гарячка, панно? – через силу пожартував Домiнiк. – Треба пiдiбрати лiки…

Дiвоча усмiшка розтанула на губах лiкаря в легкому звабному поцiлунковi… В кутиках нiжних вуст затаiлась несмiлива пристрасть i ледь чутнi слова кохання, що поступово зливалися з диханням…

Полум'я однiеi зi свiчок тривожно сколихнулося, i темнi смуги рiзко пробiгли по кiмнатi. Свiчка затрiскотiла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.

– Що воно? – промовив Домiнiк.

– Мабуть, нетля потрапила у полум'я, – вiдповiла Ляна, – не тривожся.

Лiкар кинув погляд на годинник i процiдив крiзь зуби:

– Довго вiн…

У ту ж мить у дверi хтось голосно постукав.

– От бачиш, – промовила дiвчина, – це, певно, той пан.

– Без карети? Дивно…

Стукiт пролунав ще дужче. Лiкар взяв зi столу шаблю i тихо пiдiйшов до дверей. З iншого боку чулося недбале шамотiння нiг i незнайомi стишенi голоси. Вiн повернувся назад i швидко проговорив:

– Ляно, ходи до своiх покоiв!

– Домiнiку, а ти…

– Заради Бога! – вiн ледве себе стримував. – Ти мусиш…

Лiкар обiйняв ii, не випускаючи зброю з рук, а потiм ще хвильку почекав, доки вона сховаеться.

У дверi гамселили щосили, вони вже затрiщали – зволiкати було годi. Гепнер дiстав ключ i, пiдкравшись, рiзко прочинив iх. Задум вдався якнайлiпше: в простiр кiмнати встромився тулуб того, хто мав необережнiсть випробовувати деревину на мiцнiсть. Лiкар змахнув шаблею i вiддiлив голову вiд тiла з усiею притаманною хiрургам майстернiстю. Ще один з гостей, спiткнувшись об труп, зазнав тiеi ж процедури. Зате решта була значно обачнiша. З блискучими хижими очима двое вдерлись до кiмнати i пiдступили до Гепнера з обох бокiв. Це були звичайнi найманцi в дiрявих сорочках, латаних шароварах i сяких-таких чоботях. Вiдчуваючи свою перевагу, головорiзи не поспiшали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.

Домiнiк вирiшив атакувати першим. Штовхнувши велетенський пiдсвiчник на одного, вiн щосили рубонув шаблею iншого, проте лезо тiльки сердито заскреготiло, зустрiвши вправний захист. Зав'язався вiдчайдушний бiй.

Найманцi чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманiжених паничiв, котрi не вiдрiзняли шаблi вiд кухонного ножа. Раз-по-раз вiдкидаючи то одного, то другого, вiн завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.

Врештi, за деякий час усi трое добряче потомилися. Супротивники дедалi частiше промахувались i трощили меблi, лупцювали пiдсвiчники або чиркали по стiнах якiсь дивовижнi знаки. Поединок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якiй зброя вiдiгравала вже другорядну роль, поступившись мiсцем кулакам, лiктям i колiнам.

Домiнiк став вiдчувати, що чисельна перевага розбiйникiв почала даватися взнаки i витримувати iхнiй натиск йому стае дедалi важче. Вiдбиваючись, вiн мимоволi вiдступав все далi й далi в глибину кiмнати. Камзол його, скривавлений i пошматований, мало чим тепер вiдрiзнявся вiд лахмiття розбiйникiв. Останнi ж, окриленi своiм успiхом, з подвоеним азартом атакували упертюха, вiд якого аж нiяк не чекали такого опору.

– Чортяки! – вигукнув лiкар, вiдчуваючи нестерпний бiль у плечi.

Нападники радiсно завили, мов двое хижакiв над упiйманою жертвою. Здавалося, ще мить, i одна з тих кривих надщерблених шабель пiдкосить його i припне додолу.

Вхiднi дверi хтось прочинив рiзким ударом. Услiд за тим кiмната наповнилась несамовитим, вiдчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якоi живцем здирають шкiру, а ще – на моторошний голос кажана. Гепнер та розбiйники звернули погляди на прибулого i занiмiли вiд жаху. Перед ними стояв голий чоловiк iз розпанаханим черевом, звiдки проглядали залишки нутрощiв i порожнеча довкола них. В пiдняте догори обличчя вчепилися кiстлявi руки, гострими пальцями роздираючи залишки тлiючоi шкiри.

– Мати Божа, – прошепотiв Домiнiк, хапаючись рукою за порубаний стiл, аби не впасти.

Найманцi тимчасом, також забувши про нього, тiснилися з переляку до стiни. Крик незнайомця поволi стихав. Вiн, ставши посеред кiмнати, вiдняв вiд обличчя руки i почав роззиратися довкола своiм единим виряченим оком. Гепнер, вiдчувши, що справджуються його найжахливiшi пiдозри, стиснув рукiв'я i випростався, приготувавшись до новоi оборони. Погляди iхнi зустрiлися i на мить завмерли. З незнайомцем несподiвано сталося щось дивне: вiн ще дужче заволав i кинувся до вiкна. Надавивши на скло усiм тiлом, вiн з-помiж безлiчi осколкiв зiрвався донизу.

Нажаханi конi довгожданого екiпажа стали дибки i рвучко оминули тiло, що так несподiвано випало з вiкна. Христоф зiстрибнув на брукiвку i кинувся до будинку. В наступну мить вiн увiрвався до кiмнати, де розбiйники, опам'ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домiнiковi кiлькома швидкими i безжальними ударами було для нього справою кiлькох секунд. Найманцi, конаючи, розпластались на пiдлозi.

– Дякувати Богу, – видихнув Домiнiк, – ви саме вчасно.

– Усе гаразд? – запитав кур'ер.

– Зi мною так, – вiдповiв лiкар i кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

Дiвчина, блiда наче смерть, безсило впала в його обiйми i заридала.

– Треба поспiшати, – нагадав Христоф, – невiдомо, перед чим iще не зупиниться епископ.

Лiкар кивнув i, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слiдом, весь час йойкаючи i читаючи молитви, задрiботiла Вiрця, змушена цiлковито покладатися на своi ноги, оскiльки втрачати свiдомiсть мали право лише вельможнi панi.

Бiля карети Христоф зупинився i здивовано глянув на порожню брукiвку. Тiло, що лежало там, безслiдно зникло.

– Куди ви подiли того нещасного? – запитав вiн у гайдукiв, помiтивши, що тi були так само блiдi, як винесена з будинку панна.

– Нiкуди, – розгублено вiдповiли тi.

– Хочете сказати, вiн устав i пiшов сам?

Гайдуки ствердно закивали головами.

– Шляк би вас наглий трафив…

Порозумiвшись з ними в такий спосiб, вiн сiв у карету, опинившись поруч з Вiрцею, чим змусив ii сором'язливо опустити очi i поринути в найсолодшi мрii.

Екiпаж зрушив з мiсця, i гуркiт колiс злився з цокотiнням пiдков шiстьох коней гайдукiв, що iхали поряд, оточивши карету пiвколом. Поряд iз дверцятами йшов кур'ерський кiнь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев'яна лава краща за його мiцну i перевiрену спину.

Карета i вершники через Кракiвську браму залишили мiсто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмiстя, i потрапили зрештою до лiсу.

– Готуйтеся, – спокiйно мовив Христоф, дiстаючи арбалет, завбачливо покладений пiд лаву.

– Ви очiкуете засiдки? – запитав Домiнiк.

– Швидше навпаки, пане Гепнере, засiдка очiкуе на нас, – вiдповiв кур'ер.

– Ви знали про неi i все одно рушили цiею дорогою? – з докором у голосi промовила Ляна.

– Панi, – з тим же спокоем у голосi продовжив вiн, – ми не уникнемо нападу, навiть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ – не дурень, i його люди стережуть всi дороги до Високого Замку…

Сказавши це, вiн заклав болт у арбалетний жолоб i взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипiв, жадiбно розглядаючи темний пейзаж.

– Здаеться, тут, – сказав вiн, – приготуйтесь…

Гепнер кивнув i витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур'ер вiдчинив дверцята i миттю опинився на спинi свого коня. Приклавши арбалет до плеча, вiн тихо скомандував гайдукам:

– Цiльтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

Сiм тонких i гострих, наче голки, стрiл, зi свистом розсiкаючи повiтря, помчали попереду вершникiв i вп'ялися у темну цiль. У вiдповiдь донеслись вiдчайдушнi крики i прокляття. Кiлька чорних тiл з сiрими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.

– Ще раз! – вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи i одразу ж прицiлюючись.

Знову семеро стрiл пронизали повiтря, але тепер у цiль потрапила всього одна. І ще один невдаха, вiдчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у вiдповiдь, попереду з'явився загiн вершникiв…

– Ну от, – мовив кур'ер, чiпляючи арбалет до сiдла, – дiйство почалося.

– Чи не були б ви, панове, такi ласкавi пропустити нас? – голосно звернувся вiн до них.

У темрявi зареготали i порадили поцiлувати когось у дупу.

– Як негречно, – зауважив Христоф.

– Пане, iх бiльше ледь не втричi, – промовив хтось iз гайдукiв.

– Половину я беру на себе, – спокiйно вiдповiв той, – а з рештою – вже якось самi. Хiба я помилився, коли взяв собi у пiдмогу найвiдважнiших смiливцiв Львова?

– Нi, пане, не помилились, – прозвучала вiдповiдь.

– Тодi по чортовi вам кожному!

Навпроти раптом запалахкотiли смолоскипи, i чудернацькi тiнi стрiмголов кинулись на них. Христоф звiв коня дибки, i перший з нападникiв, наштовхнувшись на копита, вилетiв з сiдла. Другому дiстався удар мечем, третьому – мiцним, наче камiнь, кулаком… Приклад кур'ера перейняли семеро iнших. Нажаханi конi рвалися геть, i вершники поступово спiшувались. Оточивши кiльцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки iхнi вороги вiдступали i падали.

Так тривало доти, доки полум'я смолоскипа не зблиснуло на застиглiй диявольськiй усмiшцi, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з'явилася ще одна, i ще одна… Десять постатей в усмiхнених шоломах, переступаючи через кiнськi i людськi трупи i тримаючи напоготовi зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдукiв.

– Шляк! – вилаявся Христоф крiзь зцiпленi зуби. – Що вони за блазнi?

– Погляньте, – мовив Домiнiк, – тi, що з нами билися, вiдступають…

– Або поступаються мiсцем, – припустив кур'ер, – у будь-якому разi, панове, маемо можливiсть перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…

– Я сказав би, до пекла значно ближче, – додав той самий гайдук.

– Ага, а там, кажуть, п'ють смолу, – пiдхопив iнший.

– Згоден, непiдходяще мiсце, – сказав Христоф, – тодi вiдправимо туди цих веселунiв.

Чоловiки дружно засмiялися, однак у ту ж мить мусили вiдбивати новий напад. Кiльце одразу звузилося. Схоже, пiд тими чудернацькими шоломами i довгими чорними плащами ховалися майстернi фехтувальники i безжальнi вбивцi. Коли Христофу вдалося врештi проткнути одного з них, натомiсть почувся передсмертний крик двох гайдукiв. Було зрозумiло, що шестеро зморених, хоч i хоробрих оборонцiв не зможуть вистояти. Впало ще двое, потiм двое останнiх, i залишились тiльки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з рiзних бокiв i могли тiльки подумки молитися один за одного.

– Лiкаря мусите брати живим! – вигукнув раптом кур'ер. – Чуете, живим!.. Інакше епископ ранiше за мене постинае вам голови!

Клинок, що в цей час прямував Домiнiковi в груди, спинився i сердито рубонув землю бiля його нiг. Гепнер полегшено зiтхнув. У думках вiн був готовий подарувати Христофовi за його кмiтливiсть усе, що той тiльки забажае. Лише б не впасти…

– Стiйте, нечестивцi! – почувся несподiвано вигук, в якому всi впiзнали голос епископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорнiла на пагорбi.

– Гм, чого б це? – тихо промовив кур'ер. – Сам хоче помiрятись силою чи що?

Невiдомi в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки епископ з погано прихованим поспiхом спуститься донизу.

Глянувши на чотирьох мертвих «веселунiв», що лежали бiля Христофа, Лiбер зауважив:

– А лiкар убив лише одного…

– Бачте, отче, вiн закоханий. А закоханi – милосерднi, – вiдповiв кур'ер.

– Ви ж не протримаетесь, – сухо сказав епископ.

– Блазнiв тiльки п'ятеро, – Христоф знизав плечима i вдав, що уважно розглядае свою закривавлену зброю.

– Годi вам, – скривився епископ, – ви б'етесь майже годину. Окрiм того, маете поранену руку. Самi розумiете, що врештi-решт загинете…

– Нiчого не вдiеш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живiсiнький.

– А вам, Домiнiку, – вiв далi Лiбер, переходячи до iншого боку карети, – я пропоную врятувати i друга, i кохану…

– Як? – важко видихнувши повiтря, запитав той.

– Здайтесь.

– Не вiрте йому! – попередив Христоф.

– Вибiр за вами, – повторив слуга церкви.

– Якого дiдька? Перевага ж на його боцi! – не вгавав кур'ер.

– Я не хочу бiльше кровi, – лицемiрно мовив Лiбер.

– Я… я згоден… – сказав Гепнер, – але нехай вашi люди заберуться подалi вiд карети…

«Чортовi личини» миттю вiдступили.

– Далi! – вигукнув лiкар. – Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..

Невiдомi, здавалось, зовсiм розчинилися в темрявi. Домiнiк опустив шаблю i рушив до епископа. За мить кiлька пар рук мiцно його вхопили i, зв'язавши, перекинули через сiдло. Хтось щосили ляснув коня, i все стихло.

Вiд смолоскипiв мiсцями загорiлися сухi гiлляки i торiшня пожовкла трава, висвiтлюючи жахливу картину з купою мертвих тiл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдукiв, проте жодне серце вже не билося. Почувся жiночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, вiдразу безсило повисла на дверцятах. Чоловiк за кiлька крокiв опинився поруч i, пiдхопивши ii, всадовив назад, кинувши служницi:

– Приведи панну до тями. І не давай бiльше дивитися. Такi картини не для неi.

Бiдолаха була налякана не менше за свою господиню, але млiти i скрикувати не мала права.

У глибинi лiсу знову заблимали вогнi. Придивившись, Христоф упiзнав замкових драбiв i тiльки спересердя закусив губу. Так от чого епископ поспiшав! От чому вiн так прагнув отримати бодай щось iз цiеi колотнечi. Ще б трохи, i сам би вiн поплатився…

– Ви один живий? – коротко запитав офiцер.

– Ще панi Ляна i ii служниця, – була стомлена вiдповiдь.

– Ви молодчина, Христофе, слово честi!

– До дiдька… Мертвих це не врятуе…

Вiн кiлька разiв свиснув, але, не почувши у вiдповiдь знайомого iржання, роздратовано запитав:

– Зайвий кiнь у вас знайдеться?

– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiв драб i додав: – Поiдете з нами?

– Неодмiнно, – сказав той, – я дав слово довезти панну до Високого Замку, i я його дотримаю.




Роздiл VII


Здоровенний i чорний як смоль знахабнiлий ворон спокiйно примостився на пiдвiконнi i вже чверть години товк своiм мiцним широким дзьобом окраець хлiба. При цьому поважний птах не звертав жодноi уваги на кiмнату та господаря, що, сидячи за столом i поклавши голову на витягнуту руку, спостерiгав за цим дiйством. Обом, зрештою, було байдуже… Тiльки Себастян подумки зауважив, що такоi ненажерливостi вiн не спостерiгав уже давно. Справдi, ворон вiдривав iнодi такi шматки, що, незважаючи на всi зусилля, нiяк не мiг стулити дзьоба.

Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному воловi. Тодi вперше за цей час птах звiв голову i пильно, крiзь розчинене вiкно, вдивився в кiмнату. Раптом вiн поважними кроками перейшов з пiдвiконня на стiл i попрямував до келиха з вином.

– Що за чортiвня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гiсть i далi поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию i занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, вiдкидаючи назад свою велику голову i закриваючи вiд задоволення банькатi очi. Коли вина вже лишилося стiльки, що дiстати було годi, вiн, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеноi трапези.

– Бiсiв птах… Якщо я тiльки не спав, – промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не бiльше ковтка.

Ворон, мiж тим, здавалося, зовсiм наситився i заходився чистити дзьобом свое блискуче пiр'я. Однак раптовий вигук з вулицi змусив його стрепенутися i завмерти, дослухаючись до нього водночас iз Себастяном.

– Пане поете! – почувся молодечий голос. – Пане поете, виглянiть-но!

Господар потягнувся до вiкна i нетерплячим рухом зiгнав звiдти птаха. Той розправив своi великi крила i, щось на прощання каркнувши, вилетiв у вiкно.

Унизу, на вулицi, задерши догори голову, стояв лакей бургомiстра.

– Агов, хлопче! – гукнув йому Себастян. – Заходь до господи.

Мартин – то був вiн – рушив до пiд'iзду. На сходах вони зустрiлися, i поет нетерпляче вхопив хлопця за плечi.

– Дiзнався? Кажи!

– Дiзнався, пане, дiзнався, – вiдповiв той, – але не трясiть так, бо душа в мене одна…

– Добре, але не барися, кажи.

Мартин перевiв подих i дiловито промовив:

– Ця панi Даманська, за чиiм екiпажем я бiг уночi мов скажений, живе в передмiстi, у невеликому маетку поблизу Лисоi Гори. Ух!..

– Панi Даманська? – кисло перепитав Себастян. – То вона замiжня?

– За паном Даманським, – спiвчутливо вiдповiв хлопець, – але, пане…

Мартин чомусь знiтився.

– Що?

– Пане, я назад бiг швидше, нiж за каретою, хоч, здавалось, уже нiкого не наздоганяв.

– Наздоганяли тебе? – криво усмiхнувся Себастян.

– Нi… Ви не повiрите, але вона раптом на мене так глянула, що вiд того погляду ноги самi мене понесли геть подалi вiд маетку.

– Чого ж ти на очi лiз?

– Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…

Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев'яних сходах, на яких вiн ледь не скрутив собi в'язи, коли бiг назустрiч лакею. Утiм, така зосереджена заглибленiсть тривала лише мить, не бiльше. За ту мить наш герой усе зважив, оцiнив i прийняв рiшення. Обличчя його посвiтлiшало i навiть здалося безтурботним.

– І хто ж цей пан Даманський? – запитав вiн у Мартина, який саме впорядковував нову лiврею.

– Гм, – задумався Мартин, – здаеться, лавник… Чи то пак, нi… Начальник мiськоi сторожi, от хто!

– Ах, чорти та пекло, – зморщивши чоло, сказав Себастян, – той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!

– Так, пане, все завдяки вашим вiршам, – щиро зрадiв хлопець.

– А Даманського – пiд три чорти! Ходiмо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз менi все розкажеш…

– Охоче, пане…

– Облиш, не такий я вже й пан, тiльки того й маю, що трохи блакитноi кровi в жилах… А що, кажеш, панi Даманська?… Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тiльки менi не тiкати хотiлося, а навпаки…

Вони поволi пiдiймалися пiд монотонне рипiння схiдцiв.

– Завваж, Мартине, сходи трухлявi, – почулося десь iзгори.

Вiдьмою була панi Даманська, от у чому рiч! Сердешний Мартин нiзащо б не повiрив у ii портрет, описаний нами вище…

Двiйко вiдьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усi солодощi сну.

У той пам'ятний для всiх вечiр Катерина Даманська зовсiм не вiдчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись iз сил, за каретою бiжить лакей бургомiстра. І знала, чому… Їi це неабияк тiшило, рiвно як i спогад про того палкого поета, чиi вiршi вона тепер з усмiшкою повторювала.

Поряд сопiв, схиливши голову на груди i вряди-годи дригаючись ii чоловiк, добре знаний усiм волоцюгам i п'яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магiстратi. Випари вина, вириваючись з його нiздрiв i рота, робили повiтря всерединi карети нестерпним. Через це панi Даманська мусила щоразу пiсля кiлькох його могутнiх видихiв прочиняти дверцята, висовуючи назовнi свiй гарненький носик.

Карета спинилась бiля ворiт помiстя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапае темною алеею i впустить господарiв. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаiвшись за розкiшним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гiлочка ледь-ледь трiснула, i звук той з такоi вiдстанi не почула б жодна жива iстота… Але слуху панi Даманськоi вiн не уник.

«Шляк би тебе трафив, – подумки мовила вона, – вже лiпше б зовсiм не ховався…»

Мартину в ту ж мить стало так кепсько, що, аби не зомлiти, вiн вчепився зубами в гiлку. Опам'ятавшись, Катерина вирiшила бути обережнiшою з побажаннями i повiльно провела бiля чола руками, наче виганяючи злiсть назовнi. Мартин полегшено зiтхнув, лишивши на гладенькiй гiлцi невидимi слiди. Катерина, перехилившись через сплячого чоловiка, вiдчинила дверцята з його боку. Шовкова накидка тихо сповзла з ii плечей i безшумно вкрила чоботи начальника мiськоi сторожi. Над його сплячою тушею виникли воiстину божественне видiння: стрункий i грацiйний стан несподiвано вигнувся з-пiд хвилi довгого волосся i звабливо окреслив неслухнянi груди, що й собi рвалися з полону.

Катерина виглянула з карети i рисячими очима сяйнула в той бiк, де зачаiвся Мартин. Останнiй похолов з остраху, бо тi очi втупилися прямiсiнько в нього. «Побачила», – обiрвалося всерединi у хлопця.

– Ану, геть з мого жасмину, – якомога лагiднiше прошепотiла панi Даманська.

Однак на Мартина це подiяло, як укол розпеченою голкою. Безжально топчучи клятий кущ, вiн зiрвався з мiсця, i за мить навiть чистокровний арабський скакун не ризикнув би позмагатися з ним у швидкостi.

– О, moja droga[1 - О, моя люба (польск.).]… – почула поруч Катерина п'яне мимрення.

– А бодай тобi… – жiнка вчасно зупинилася i, вирвавшись з його п'яних обiймiв, тихо, але твердо промовила, рiзко змахнувши рукою:

– Іди геть!

Начальник мiськоi сторожi Єжи Даманський, протаранивши своiм огрядним задом делiкатнi крихкi дверцята, вилетiв з карети i зашурхотiв у кущах так, наче його пригостив стусаном бiблiйний Самсон чи мiфiчний Полiфем. Коли шурхотiння стихло, почувся приглушений стогiн: «О-о-о-о… Ku-ku-ku-r-r-wa-a-a-a»…

Тим часом панi Даманська, вже бiльше не в змозi стримувати свiй гнiв, вистрибнула легко, мов рись, з карети i рушила до ворiт. Сторожевi, який, щойно причалапавши, вiдчинив iх, вона рiзко кинула:

– Доручаю того бовдура тобi. Вiн п'яний, як чiп…

Старий лях уклонився i, спiдлоба дивлячись iй услiд, пробурмотiв, повiльно розгинаючись:

– Казав же я йому: «Не берiть, пане, за дружину русинки. Хiба сумирних полячок вам мало?» Як у воду дивився – вiдьмачки всi до одноi…

– Витягнемо його з тих кущiв, чи хай там i лежить? – промовив, пiдiйшовши, кучер.

– Тягни, галагане, бо то твiй пан.

– «Тягни, тягни»! А йдiть-но лишень помагати, бо я сам не годен.

– Може, воли пригнати?

– Не базiкай.

– Тра було панi попросити…

– А що панi?

– Пальцями клацнула б i вiн сам би полетiв.

– Бiгме, правда…

Пiднявши гордо голову, Катерина Даманська йшла темною алеею. Кроки ii були швидкi i трохи непевнi. Здавалось, вона стримуе себе, аби не полетiти. В ii чарiвнiй голiвцi одна за одною змiнювались думки. Однi конали, iншi народжувались, декотрi вона душила ще в зародку… Проте одна з них, народжена не в головi, а бiля серця, пережила всiх. Тихо причаiвшись десь у куточку, вона пiдступно чекала належного моменту. І ось цей момент настав. Катерина спинилась i рiзко, наче прагнучи ii позбутись, мотнула головою, притулившись щокою до оголеного плеча. Марно! Думка не полетiла шкереберть, вона лишилась, бо цього пiдсвiдомо прагнула сама панi Даманська!.. Так! Волосся кiлькома темними пасмами впало на ii знеможене обличчя. Якась первiсна i дика краса майнула в цю мить у ii палких очах i злегка розчулених вiд важкого дихання вустах. Вона була переможена тiею раптовою думкою, але тому, що здалася сама… Вiдьма! Усi демони пекла жили тепер у ii душi! А душа прагнула одного…

У покоях Катерина опинилася перед дзеркалом у золотiй оправi, яка зображала якесь чудернацьке хитросплетiння. В ньому панi Даманська побачила себе на повний зрiст… Прекраснi до нестями груди вже звiльнилися зi свого полону i тепер зухвало здiймалися в ритмiчному диханнi. Катерина провела по них долонями i злегка усмiхнулась. «До бiса», – подумала вона i кiлькома вправними рухами спустила сукню додолу. «Цiеi ночi ще буду з ним, а потiм…»

За вiкном почувся глухий гуркiт грози, i важкi краплi застукотiли по темних шибках.

У той самий ранок наступного дня, коли Христоф увiрвався до Львова, панi Даманська прокинулася i вiдразу звелася з лiжка. За звичкою вона мала б зараз гукнути служницю, щоб та принесла своiй господинi ранкову легку одiж, розчесала волосся i провела до вже зготованоi ванни. Проте Катерина не поспiшала торкатися маленького мiдного дзвоника, який миттю пригнав би покоiвку сюди. Лишивши свого сплячого чоловiка й далi хропти на всi заставки з-пiд бiлоснiжноi ковдри, Катерина ступила кiлька крокiв по дорогому килимовi i пiдiйшла до вiкна. Вся челядь у дворi вже давно виконала всю вранiшню роботу, i серед мокрих вiд нiчного дощу жасминових алей не було нiкого, крiм кам'яних статуй.

Їi не побачив нiхто, окрiм Давида i Аполлона. На обличчi ж останнiх, здавалось, застигла мука: чом вони витесанi, а не вилiпленi Богом iз глини, як той перший чоловiк, що Бог вдихнув йому життя? Хвилину помилувавшись мокрими статуями, панi Даманська звела очi i поглянула вище. З правого боку до вiкна крадькома зазирали зеленястi схили Кальварii, збiгаючи до лисоi, з хрестом на макiвцi вершини сонячним вранiшнiм перелиском. За квiтучим жасмином було видно Кракiвське передмiстя. Туман, що бродив по ньому, вiщуючи спекотний липневий день, був схожий на зiм'яту ковдру, яку, здавалось, воно вперто на себе натягало, прагнучи, мов вранiшнiй сплюх-лiнивець, допити залишки сну. Проте так тiльки здавалось… Уже давно вiдправили службу в церквi святого Миколая, в костелах Івана Хрестителя та Марii Снiжноi. Давно взялось до роботи працьовите Пiдзамче. Волинською дорогою скрипiли вози – прямували хто до Старого Ринку, а хто далi – до мiста. І байдуже iм було, що там, у маетку Даманських, стоячи бiля вiкна, на них згори дивилася гола господиня. Зрештою, вона iх i не бачила. Для неi iснував лише ранок, сповнений життя, i соковитий туман. Усе це хотiлося проковтнути, вдихнути одним порухом легень, вживити в себе всю цю красу!

Катерина поглянула на сплячого чоловiка i презирливо усмiхнулася. Вiдчуття невгамованоi жаги клекотiло в ii грудях все дужче й дужче. Не хотiлось одягатися… Вона рвучко прочинила вiкно i щосили вдихнула. Мало! Ще, ще…

Раптом почулося лопотiння дужих крил i кiлька пронизливих «кар-р-р». Великий чорний, як сатана, птах, описавши над вiкном вигадливу спiраль, впевнено опустився на пiдвiконня. Катерина присiла так, що ii чарiвна голiвка порiвнялася при цьому з гостем.

Чорнi тонкi брови, гордiсть панi Даманськоi, злегка смикнулись догори. Цей жест, цей порух часто означав багато, але тепер лише запитання: «І що?» Ворон роззявив дзьоба i, дихнувши, наче пан Єжи, перегаром, якось насмiшкувато каркнув. Катерина гордовито i вдоволено випросталася. Ступаючи повiльно i грацiйно, наче тодi, на балу, вона рушила назад у кiмнату. Вiдповiдь панi Даманська отримала.




Роздiл VIII


Шинок Стеця П'явки славився на все передмiстя. Якби комусь довелося звiдкiлясь приiхати на Старий Ринок у ярмаркових справах, то святим дiлом вважалося заiхати до Стецька i перехилити чарчину-другу. А скiльки побрехеньок передавалось тут iз вуст в уста! Сам господар, часом не маючи роботи, полюбляв, пiдперши руками голову, послухати iсторii, що приносили iз собою бородатi мандрiвники. Траплялося, що вiдвiдувачi iх i годували, i поiли в обмiн на тi побрехеньки.

Проте найбiльший прибуток Стецько мав з подорожнiх, котрi в сутiнках, як-то кажуть, цiлували замок на мiськiй брамi i не мали де зупинитися, як тiльки в нього. Пiд вечiр до шинку приходили музики: юнак-сопiлкар, вусатий скрипаль i сивий дiдок з кобзою. Усю нiч вони бавили гуляк, а вранцi розбрiдалися хто куди.

Омелько, магiстратський писар, бував тут частенько. Випивав i залицявся до П'явчихи. Утiм, не лише це. Маючи гарного спiврозмовника, себто кума свого Беня, Омелько полюбляв помiркувати i про серйознi речi. Примiром про вiдьом. Що-що, а на цьому вiн знався. Стишивши голос i безупину хрестячись, вiн розповiдав такi придибенцii, що пан Бень боявся йти поночi додому i лишався в шинку чекати ранку.

Пан Бень, цей достойний урядник i вiдданий слуга магiстрату, щойно виконавши того дня свiй обов'язок у Високому Замку та гарненько виспавшись у стайнi, понiс свiй опис у магiстрат. Там сердито зустрiли автора, який невiдь-де пропадав цiлу добу, i безсердечно поглумились iз творiння його пера. З-помiж цiеi невдячноi публiки знайшлася тiльки одна спiвчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Бiда якось особливо в той вечiр зблизила iх i повела звичною дорогою – до шинку Стецька П'явки.

Музики, певно, добре виспались i похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався i притьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день пiдгризав душу.

– А то, куме, нинi так е, що вiд тих вiдьом спасу нема, – почав звичну розмову Омелько пiсля першого кухля, – куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш – усюди як не якесь кодло, то його послiд…

Тут, мов на пiдтвердження цих слiв, з темного кутка на Омелька зиркнуло двое здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкiрi i слова застрягли в горлянцi.

– Ет, знову ви за свое, куме, – вiдмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падiння вже вiдходило в минуле, i вiн весело гойдався в такт музицi, нiби пiддражнюючи скрипаля.

Погляд тим часом зник, i Омелько вирiшив бути обережнiшим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовленi слова в утробу.

…Ех, Омельку, з'iв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу пiвцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там i всидiли. А ти, небораче, не втримав…

– От ви, куме, кажете, вас у Бiлоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварiя там недалечко.

Вiд того нагадування пан Бень скривився, наче з'iв кислицю.

– От хрест мене побий, – розпалився Омелько, – думаете, брешу? Та вже всi пiвнi переспiвали, що туди опiвночi вiдьми злiтаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар'ята… – Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка. Невже якась нечисть бере його на кпини?

Та нi, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно вiдомо, що Омелько не бреше! Вже пiдбадьорений, а не переляканий, вiн продовжив:

– Скрiзь нечисть, куме, скрiзь… От хоча б узяти П'явчиху, – тут Омелько облизався, – з виду – файна молодиця, а коли придивитися, то очi в неi вiдьомськi: нинi чорнi, а завтра будуть болотяними…

Пан Бень скинув око на кругленьку i вправну шинкарку. З-пiд очiпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся. Очi, про якi говорив Омелько, пiд рiвненькими бровами, жадiбно блищали, вiдчуваючи добрий зиск, а ще й те, що бiльше за пиво та шинку пан писар хочуть ii саму. Пiд свiжими, зiбраними усмiшкою в тугенькi пампушки щоками, цвiли соковитi вуста, бiлi, мов перлини, рiвненькi зуби i широке м'яке пiдборiддя. Нi, обличчя геть не вiдьомське.

– А я ж ii бачив, кляту, – випалив Омелько, помiтивши, що сказане зовсiм не справило потрiбного враження.

– От там ii бачив, – писар тицьнув пальцем угору, – на мiтлi…

– Свят, свят, свят, – вiдсахнувся пан Бень, – таке скажете…

– От провалитися менi на цьому мiсцi! Хiба самi не помiчали, що, як тiльки за пiвнiч, то ця краля десь пропадае?

– Та Господь iз вами, куме, пийте лiпше…

Омельковi здалося, що баньки з кутка знову з нього глузують… Тьху, нечисть! Нема на вас хреста святого!

Тим часом хтось голосно почав вимагати гальбу пива. Всi звернули увагу на багато вбраного молодика, до якого щодуху поспiшала П'явчиха з пивом у руках. Тицьнувши iй грошi, вiн несподiвано голосно свиснув. Омелько помiтив, що очi в темрявi заметушилися, а над паном Бенем виросла чиясь постать. Чоловiк iз жахливо роздертим обличчям, на якому було, до того ж, тiльки одне око, а рана нiчим не прикрита, пройшов повз них i попрямував до панича.

– Увага, панове, – як штукар на площi, загукав молодик, – стежте за моiм слугою, вiн покаже вам, як на тамтiм свiтi п'ють пиво грiшники.

Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неi обома руками i з жалiбним скавулiнням миттю випив усе, що в нiй було.

Одразу щось заклекотiло в його утробi, а з черева, крiзь численнi дiрки на сорочцi, наче з Мелюзiни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слiдом за пивом полилися розпачливi сльози. Панич схопився з лави i весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витiвку пана i його слуги, увесь шинок до нього приеднався. Регiт стояв такий, що музики здивовано затихли.

– Агов, моi панове! – вигукнув молодик i з капелюхом у руцi почав грацiйно походжати помiж гуляк, – давайте грошi за цю комедiю!

Розкiшне страусяче перо вилося з-пiд його випещених пальцiв i досягало брудноi зачовганоi долiвки. Камзол був розшитий золотом, i золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мiдяки i подекуди срiбло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупi вартувало хiба що гудзика на його вбраннi.

– Чого затихли? – гукнув вiн музикам, що з роззявленими ротами спостерiгали за ним.

Обiйшовши довкола останнiй стiл, вiн притьмом опинився бiля музик.

– Ану, дiду, наставляй долонi, – i коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. – А тепер ушкварте так, щоб навiть дiдько станцював! – крикнув панич, вiдстiбаючи збоку шпагу.

Тi завзято взялися до справи, а молодик заходився в танцi. Спершу розважливо, наче примiряючись, а потiм пустився навприсядки так, що в Омелька i кума заряботiло в очах. А далi ще й П'явчиху ухопив, та так нею завертiв, що очiпок злетiв iй з голови i гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетiлось урiзнобiч, як хмара слiпих кажанiв, ненароком сполоханих удень.

– От вiдьма, – впiвголоса сказав Омелько, – гуцае тут серед чесного люду…

– І сорому нема, – почулося збоку.

Обидва – i писар, i пан Бень крутнули головами. Панич уже сидiв поруч них i обмахував спiтнiлий писок капелюхом, наче вiялом.

– Що за чортiв…

– …ня, – додав гiсть.

– Хе, ви лихого не подумайте, – поспiшив додати Омелько, кинувши оком на музик, що пiсля десятого поту голосно вiдсапувались.

– Нiчого проти не маю, – зауважив той, – навпаки…

У горлi пана Беня щось застрягло, i вiн мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.

– А вiдьми на Лисiй Горi усе-таки збираються, добродiю, – повiдомив вiн нi сiло нi впало.

– Ага! А я про що? – аж пiдскочив Омелько. – Казав же, казав? Повторiть це ще раз, пане, прошу вас.

– Збираються, збираються, – сказав, позiхнувши, той, – i щоразу те саме, така нудьга.

Омелько, вiдчуваючи цiкавинку, пiдсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне пiдозрiле вiдчуття нiяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво i змушувало увесь час спостерiгати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповiдав Омельковi про вiдьомськi зборища, що годi було заперечувати в ньому знавця тоi нечистоi справи.

– Опiвночi вiдьмацтво злiтаеться туди хто на чiм: на мiтлах, на вiниках, на рогачах, а то й просто на якiйсь ломацi… Однак найпочеснiшим вважаеться приiхати верхи на чиемусь горбi. Звiсно ж, той бiдолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Вiн i направду спить аж до того моменту, коли на самiй вершинi вiдьма дае йому добрячого копняка i той котиться до самого пiднiжжя. Унизу прочухуеться i, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…

– Бiсове кодло! – гаряче перебив Омелько. – Отак знущатися з християнських душ!

– Правильно, – зауважив гiсть, – таки бiсове.

Омелько гримнув кулаком по столi.

– Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнiрству… Про католикiв нiц не кажу, тi як собi хочуть!

Вiд того щирого сплеску писаревого гнiву варенi раки, що купкою лежали в мисцi посеред столу, розлетiлися в рiзнi боки… Незнайомець клацнув пальцями, i вони, мов живi, сповзлися назад. Навiть позалазили один одному на твердi червонi спини.

Пан Бень завмер з виряченими очима i вiдвислою щелепою… Нi, такоi чортiвнi вiн ще не бачив!

– От, куме, – прошепотiв Омелько, – отож бо й е, що вiдьма iх варила.

– Вона, курва, – кивнув незнайомець.

Музики затягнули урочисту прелюдiю до якогось танцю, а три голови зiткнулися чоло в чоло над купкою ракiв.

– Те, що вони повзали, – сказав писар, – означае, що невдовзi нечисть вiзьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство вiдьмоборцiв i до скону боротися з нечистю.

– Я готовий! – палко заявив панич.

– Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.

– Граф Хiх, – вiдповiв той.

– Ви з Австрii, пане граф?

– Ja.

– Чудово. Ви будете вiдстоювати нашi iдеi там… Вас, куме, я знаю. За нами Львiв. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хрестi поклянемось…

Хiх закашлявся.

– Вам зле?

– Трохи… Скажiть, скiльки зараз ракiв на столi?

– Чотири, – вiдповiв Омелько.

– Значить, нас також мусить бути четверо.

Братчики задумались. Хiх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих ракiв, а писар таемничим поглядом шукав помiж присутнiх однодумцiв. Всi були добряче напiдпитку, i кожен патякав якусь дурницю. Нi, такi високi iдеi не для них. Проте Омелько не втрачав надii.

Музики сiли перепочити i перехилити по чарчинi, коли дверi шинку прочинились, i досередини увiрвалось трохи свiжого повiтря. Пригнувши голову, чоловiк з шаблею при боцi переступив порiг. За його плечима майнула мiсячна нiч. Нiхто не звернув особливоi уваги на прибулого, окрiм, звичайно, Омелька, що впiзнав у ньому кур'ера бургомiстра.

Христоф пройшов повз них, привiтавшись легким кивком, i попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як вiн попросив приготувати харчiв на три днi та постiль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутнiх, сiв за стiл. Постать магiстратського писаря скрадливо виросла лiворуч вiд нього.

– Дай Боже щастя, пане Христоф, – привiтався Омелько.

– Дай Боже й вам, пане писарю, – вiдповiв той.

– Ви, я бачу, знову в дорогу?

– Так, вирушаю вдосвiта.

– Далеко?

– Як поведеться.

Омелько сiв поруч.

– Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав вiн, – комашня всiляка й очей не дасть стулити.

– Ет, – засмiявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…

– А йдiть до мене, – запропонував писар, – я тутка недалеко жию, за полем.

Христоф спробував вiдмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзi полишив спроби. З'явився Стецько з великою торбою, але йому повiдомили, що писар сам спровадить магiстратського посланця в дорогу. Писар, пiд лихий погляд шинкаря, вивiв кур'ера на вулицю. Лiхтар i повний мiсяць освiтили постатi наших героiв-вiдьмоборцiв.

– Знати б, котра година, – про себе мовив Омелько.

Хiх вирiс за спиною, звiв догори очi i впевнено сказав:

– За чверть пiвнiч.

– Чудово, саме вчасно, ходiмо, браття…

Христоф вивiв зi стайнi свого коня, i той слухняно почалапав за ним. Хiх чалапав позаду.

– Можу запропонувати карету, – гукнув вiн услiд.

Писар заперечливо похитав головою.

– Не треба.

Цiеi митi до графа приеднався його слуга з дiрявим черевом, i вся ця процесiя, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

Вiтру не було… Нiч стояла ясна i спокiйна. Мiсячнi променi сновидами бродили помiж розкiшного колосся, лякаючи цвiркунiв i безцеремонно натикаючись на сплячi волошки та маки.

Омелько iшов попереду, велично переставляючи ноги, i дихав гордо та ритмiчно, мов легендарний Леонiд, ведучи свое нечисленне, проте вiдважне вiйсько. Над ним височiв пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотiннi польовоi мишi ввижалася вiдьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажановi – крилатий куролиск.

Слiдом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох вiдьмоборцiв тендiтну мелодiю шпор. Пана Беня ця мелодiя заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таемничiсть смiшила, проте передчуття затишного дому i хорошоi вечерi, обiцянi писарем, змушували пiдiгравати цьому добродушному борцевi з нечистю.

Слiдом за конем, ухиляючись вiд помахiв хвоста цiеi благородноi тварини, йшов граф Хiх. Його шляхетнi очi, що свiтилися в темрявi, бiльше дивились на стежку, оскiльки слiди, якi залишав попереду кiнь, подекуди липли до чобiт i кепсько пахли. Останнiм iшов графський слуга. Вiн мовчки вдивлявся единим оком у темну постать господаря i нiчим бiльше не цiкавився.

Врештi поле закiнчилося, i стежка, вистрибнувши з жита, повилася далi сiрою стрiчкою помiж темноi трави до одиноких вогникiв вдалинi, бiля яких перебрiхувалися час вiд часу собаки. На межi росло високе i гiллясте дерево, плоди його зацвиркотiли пiд ногами та в кiнських зубах.

– Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – iден жид колись ii посадив… Але яблука такi кислi, що, крiм коней, iх мiг би iсти хiба що дiдько.

– Навряд чи, – озвався Хiх.

Брудно вилаявшись i не по-графськи плюнувши, вiн метнув у темряву надгризений плiд i сердито додав:

– Жидва…

З боку села почулося якесь дике хихотiння. Кiнь рiзко звiв голову i тривожно заiржав.

– Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бiк шию, – покажись менi…

Утiм, щиро кажучи, вiдважний писар i гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться вiч-на-вiч з кимось iз нехрещеноi братii. Але вiн був не сам, а ця обставина робить будь-кого героем.

Мiсяць мав би тепер висiти над головою, але вiн, з необережностi зачепившись за Лису Гору, трiпотiв самотнiм бранцем майже над обрiем. Хiх легенько дмухнув у той бiк, i вiн, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.

– Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.

– Куме? – тривожно мовив Омелько.

Пан Бень сидiв на купi розчавлених яблук i жалiбно стогнав:

– Люди добрi, ну це вже занадто. Ракiв у шинку я ще мiг стерпiти, але ж мiсяць – не рак!.. Нi, тепер анi краплини до рота.

– Тю! – глузливо вiдповiв писар i вхопив кума попiд руки, роблячи вiдчайдушну спробу звести його на ноги. – Що ви там вигадуете!

У цей час якийсь дикий смiх пролунав зовсiм близько, i на осяянiй мiсяцем стежинi з'явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сидiла на плечах в огрядного чоловiка, тримаючись обома руками за його розкiшнi вуса, правлячи ними, як вiжками. Кiнь кур'ера, побачивши таке видиво, рвонув геть, i доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночi вже шурхотiло в житi.

– Свят, свят, свят, – пронеслося мiж присутнiми, а Хiх вiдступив вiд них на три широкi кроки.

– То наш староста, – вичавив з себе Омелько, – ач, осiдлала, навiжена…

– У-у, нечисть! – раптом завив пан Бень i, вхопивши яблуко, метнув його в жито.

Щоправда, це був швидше прояв вiдчаю, анiж смiливостi.

– Отак iх, куме, – зрадiв Омелько, отримавши несподiвану пiдтримку, – хай тiльки ще з'являться.

Наче почувши писаря, у небi промайнуло двi тiнi i, покружлявши довкола мiсяця, зникли за Лисою Горою.

– Ти диви, – процiдив той, хапаючись i собi за яблуко. За мить у небо випливла ще одна тiнь. Вона рухалась повiльно й гордовито, минаючи зорi i не зважаючи на людей унизу.

– На тобi! – випалив Омелько, метнувши в неi кислицею. Проте, не досягнувши цiлi, яблуко гупнуло за кiлька крокiв вiд нього.

– Кидайте, куме, – жваво пiдбадьорив вiн пана Беня.

Той широко замахнувся, але з жахом вiдчув, що його велетенська правиця з силою вперiщила когось по головi. Граф Хiх, тiльки гигнувши, розпластався на землi. Капелюх налiз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.

Тiнь угорi заметушилась. Христоф чiтко бачив жiночi обриси верхи на мiтлi. Якнайкраще прицiлившись, вiн, слiдом за писарем, щосили жбурнув у цiль кiлька гнилякiв. Отепер вiдьмi буде непереливки! Стрiлецьке око його не пiдвело: разiв з десять перевернувшись у повiтрi, вона так затрiскотiла у верболозах понад Полтвою, що всi солов'i довкола замовкли i ще довго не наважувались подати голос.

Омелько затанцював на радощах:

– Отам iй i амiнь! iй-богу, навiть вiдьма врiже дуба, коли телепнеться з такоi висоти!

Христоф мовчав. Незрозумiле вiдчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки вiн уже картав себе за те, що погодився пiти з писарем i тепер встряв у цю вар'ятську iсторiю. З голови не виходило темне гнучке тiло, що звивалось у небi на мiтлi: розпущене волосся, круглi перса, пишнi стегна… Вiн важко зiтхнув i вiдв'язав коня.

– Ходiмо, пане писарю, якщо ви ще запрошуете.

– Так-так, – радiсно мовив Омелько, – безумовно!

У темрявi почулося глухе гарчання. Трiумфатори лячно озирнулись. Дiрявий слуга Хiха волiк свого непритомного господаря подалi вiд них у жито. Вiн сердито поглядав на пана Беня i грозив йому вискаленими жовтими зубами.

– Бiдолашний, – пожалiв його писар, – дiсталось йому вiд тих вiдьом. Певно, якiсь чари…

Пан Бень мовчки кивнув головою.

– І не кажiть, куме…

Усi трое вирушили до писаревого дому, а вранцi, як тiльки на свiт благословилося, посланець бургомiстра галопом помчав на схiд, геть забувши про вiдьмоборцiв i нiчнi пригоди.




Роздiл IX


За дверима почулися чиiсь квапливi кроки, загрозливе скрипiння сходiв i лайка господаря. У дверi сильно i безцеремонно постукали.

– Трясця вашiй матерi, – крiзь сон вiдповiв Себастян.

Стукали наполегливо i дедалi сильнiше.

– Кого там шляк принiс о такiй порi? – важко вiдриваючись вiд лiжка, сердито гукнув вiн.

– Це я, пане поете, не вбивайте… – донiсся стурбований голос Мартина, – ваш покiрний слуга, хочу передати наказ бургомiстра…

Себастян важко сперся на дверi i зусиллям усього неслухняного тiла iх прочинив.

– Господи помилуй, – зойкнув Мартин.

– Ти чого?

– Вас навiть блiдим не назвеш. Ви наче мрець.

– Я майже не спав… Цiлу нiч щось зi мною коiлось.

– Зурочили.

– Кажи, що треба вiд мене бургомiстровi.

– Вiн велiв передати, що на свiтанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вiтальний памфлет.

Обличчя Себастяна перекосилося вiд лютi.

– Якого бiса? Про такi вiзити повiдомляють за мiсяць. Вiн що, про нього забув i згадав увi снi?

Лакей, мов боячись, що його пiдслухають, стишив голос i майже пошепки вiдповiв:

– Кажуть, бургомiстр i епископ чогось не подiлили i покликали його, аби той iх розсудив. Але хiба дiдько знае, чом вiн так швидко прибув.

Поет важко зiтхнув i попрямував до цебра з водою.

– Гаразд, – сказав вiн хлопцю, – передай, що я вже беруся до роботи.

Морок потроху почав розсiюватись, i Себастян не запалював свiчки. У напiвтемрявi вiн пiдсунув до себе каламар i папiр. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.

Мартин вiдкланявся i вийшов за дверi. Обережно спустився сходами i, минувши сплячого господаря, опинився на вулицi.

Темнi фiгури лавникiв та урядникiв дрiботiли по площi, плутались помiж першими торговцями, спотикалися, лаялись i врештi зникали в освiтленiй ратушi. Туди поспiшив i лакей бургомiстра. Якуб Шольц ухопив його за плечi.

– Сказав? – нервово випалив вiн.

– Так, мiй пане, – вiдповiв той, – вiн уже взявся до роботи.

– Гаразд. Нiкуди не йди. Ти ще менi будеш потрiбен.

Мартин мовчки вiдступив убiк i, притулившись до стiни, спостерiгав, як кожен зi служителiв магiстрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що ii створював довкола себе бургомiстр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином i тарелями з найсвiжiшими фруктами, щойно зiрваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печенi, доводячи до спазм порожнi шлунки i наповнюючи давкою слиною жадiбнi роти.

– Хутко, хлопцi, хутко, – то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. – Як же воно так? – бурмотiв вiн собi пiд нiс. – Отак раптово… Не мiг же Христоф дiстатись до Острога за пiвночi?… А може, король не в Острозi? Може, ближче?…

Раптом якась думка змусила його спинитись i вклякнути на мiсцi. Роздуми бургомiстра обiрвалися розпачливим вигуком:

– От чортiвня!

Усi завмерли i витрiщились на голову магiстрату. З хвилину вiн мовчав, а потiм з розпачем у голосi промовив:

– Не сам же Себастян своiм памфлетом зустрiчатиме наближеного до короля! Людину, вiд якоi стiльки залежить… Пане Даманський!

– Я тут! – вiйнуло перегаром збоку.

– В околицях Львова е вiйськовi?

– Можливо, вашi гайдуки, пане.

Бургомiстр закусив губу.

– А окрiм них?

Пан Єжи почухав за вухом.

– Хiба що замковi драби.

– Не покинуть же вони замок, – процiдив крiзь зуби Шольц.

Пан Єжи знизав плечима.

– Вишикуете своiх цiпакiв, – вирiшив бургомiстр, – i самi одягнiть парадовий мундир.

– Буде сповнено!

– Ще б квiтiв i кобiт… Квiти i кобiти… Та чого ви поставали? Працюйте, чорт забирай! У нас година – пiвтори, не бiльше!

Метушня вiдновилась, i вiд того мозок бургомiстра запрацював швидше. Вiн зиркав по кутках, на стелю, в темне вiкно, однак рiшення нiде не було. Натомiсть варта провела в залу якогось чоловiка в дорожньому костюмi, що урочисто повiдомив:

– Його сiятельство за пiвгодини прибуде до Львова!

– От напасть! – заволав бургомiстр. – Ідiть шукайте дiвчат!

– Якубе, о такiй порi ми знайдемо хiба що блудниць, та й то сплячих, – сердито вiдповiв вiйт, котрому ця метушня вже давно була в печiнках.

– То приведiть блудниць, чорт забирай!

– Блудниць?!!

– А що? У них на чолi не написано, хто вони!.. Мартине!

Хлопець миттю опинився поруч.

– Мерщiй до борделю!

Вiд несподiванки в лакея вiдiбрало мову, зате округлилися очi.

– Ти знаеш, де у Львовi оте мiсце? – вже тихше запитав бургомiстр.

Мартин нерiшуче похитав головою.

– Та не бреши, я у твоi роки знав усiх курвiв поiменно!

Хлопець зрозумiв, що дiжка з порохом всерединi цього чоловiка от-от вибухне, а тому вирiшив не опиратися.

– Пiдеш, нi, побiжиш туди i скажеш, аби з десятеро найгарнiших одягнулись ошатненько i негайно з'явились сюди. Зрозумiв?

Мартин кивнув головою.

– Чого стоiш? Мерщiй! – закричав Шольц.

Здавалось, що той окрик породив вихор, який миттю винiс лакея на Ринок. Тут вiн зупинився, щоб перевести подих, але, вiдчувши на собi палючий погляд, помчав далi, проклинаючи службу, знавiснiлого бургомiстра i всiх повiй на свiтi.

Та бiг Мартин недовго: минувши цвинтарнi стiни, що оберiгали мертвих вiд живих бiля церкви латинiв, зупинився неподалiк брами. На одному з будинкiв висiла, тримаючись з останнiх сил, вивiска «Львiвськi курчата». Поряд з нею справдi було дерев'яне курча з неймовiрноi величини розправленими крилами, отож однi бачили в ньому кажана, а iншi – пегаса. Втiм, господаря це не засмучувало. Курча було покликане приваблювати вiдвiдувачiв i з честю виконувало свiй обов'язок. За що й отримувало винагороду – кiлька мазкiв жовтоi свiжоi фарби на своi чудернацькi крила щомiсяця.

Усерединi панували тиша i сморiд. Кiлька мiзерних каганцiв освiтлювали господаря, що спав, сидячи за масивним столом серед численних недогризкiв i недоiдкiв. Пiд ногою лакейського черевика розлiзся шмат бруднющого сала. Мартин гидливо скривився i кiлька разiв човгнув пiдошвою по пiдлозi, як молодий бугай у загонi. Корчмар трохи звiв розкуйовджену голову i поглянув на нього байдужим поглядом.

– Що ти тут робиш? – промимрив вiн.

Мартин, трохи ступивши наперед, тихо мовив:

– Дiвку хочу… Маеш?

Корчмар хмикнув i, нарештi вiдiрвавшись вiд столу, сiв, спираючись тiльки на лiктi.

– Що, кров кипить? А грошi маеш?

– Кипить, – вiдповiв, червонiючи, хлопець. І трохи знiчено додав: – І грошi е. А десятьох… Маеш?

Вiд того господар прокинувся зовсiм. Вiн на мить вгледiвся в лакея, а потiм зайшовся хрипким, як свиняче рохкання, смiхом. Хлопець дiстав з-пiд лiвреi гаманець бургомiстра i витрусив жменю злотих на стiл. Смiх урвався, i господар жадiбно ковтнув слину.

– З того б i починав.

– Я iх вiзьму з собою.

– Гаразд.

Згрiбши золото, корчмар заховав його до кишенi i пiдвiвся з-за столу. Зробивши знак iти слiдом, вiн попрямував у темний куток до сходiв нагору. У невеличкiй кiмнатцi спали повii, хто де. Їх тут було душ двадцять, якщо не бiльше. Схоже, корчмар непогано на цьому заробляв, якщо мав змогу iх стiлькох утримувати.

У кутку стояла шафа, посерединi – стiл, бiля стiни – велике лiжко, на якому спали семеро. Бiльше з меблiв не було нiчого. З-пiд зiм'ятих суконь звiдусiль визирало найсокровеннiше, що було тут предметом торгу. Кожна з них справедливо могла вважати себе красунею. Зрештою, iнших корчмар до себе не наймав.

Вiкно було зачинене, i вранiшня свiжiсть сюди ще не досягла. У кiмнатi стояв запаморочливий дух поту, якогось дешевого зiлля та вина.

– Прокидайтесь, дiвки! – голосно сказав корчмар. – Панич десятьох замовив.

По заспаних личках пробiгли хвильки подиву. Там сiпнулась тонка брова, там сяйнула усмiшка, там розiмкнулися спраглi вуста i почулося стомлене зiтхання.

Господар, гидотно пiдморгнувши Мартиновi: «Вибирай», вийшов з кiмнати. З хвилину хлопець стояв нерухомо, наче закам'янiлий, доки однiй iз дiвчат не прийшло в голову прочинити вiкно. Чи то скрипiння старих завiс, чи то свiже повiтря повернуло його до тями. Вiн чемно уклонився i захриплим голосом мовив:

– Якщо буде ласка панянок, то десятьох iз вас пан бургомiстр просить негайно прибути в магiстрат для зустрiчi посланця до короля.

Помiж дiвками пролунав дзвiнкий смiх i посипалися непристойнi жарти, що змусило й без того зашарiлого Мартина почервонiти ще бiльше. Проте, зiбравшись з духом, вiн додав:

– Ще пан бургомiстр просить одягнутись якнайлiпше…

Знову посипались жарти, i хлопець вiдчув, що вже нiчого бiльше не скаже. Вiн тiльки крадькома спостерiгав, як дiвчата, вiдчинивши шафу, перевдягалися в iншi вбрання, геть при цьому не соромлячись. Вiдвести очi було несила, так само як i зiмкнути докупи щелепи.

Однак досить швидко вони були вже готовi, i одна за одною почали виходити. Усi були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепуренi, а на тендiтних плечах i шиях залишились слiди нiчних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився i вже рушив було слiдом, аж тут його спинила чиясь нiжна i тепла рука. Обернувшись, вiн зустрiвся зi стрiмким i палючим поглядом чорних, як львiвська нiч, очей.

– Чом ти поспiшаеш? – прошепотiли гарячi вуста, i шепiт той долинав немов iздалеку, долаючи туман, що сповив i запаморочив його.

– Я… м-мушу… з ними, – вичавив iз себе хлопець.

– Вони знають, де магiстрат, – почулося збоку.

– Не турбуйся, – промовили з iншого.

– Гарний одяг, – обпiк потилицю чийсь подих.

– Служиш у бургомiстра?

– Вiн добре платить?

– А дiвку маеш?

– Медку вже пробував?

Мартин вiдчув, як кiлька вмiлих рук шастають пiд одягом, i гаманець iз рештою золота перестав обтяжувати пояс. Та хлопцевi раптом стало до всього байдуже. Свiт перед очима закрутився, i солодка безмежна прiрва простяглася пiд ногами.

– Таки добре платить…

Хлопець зрозумiв свою приреченiсть. Не стримуючись, вiн полетiв на самiсiньке дно тiеi прiрви…

Зiйшло сонце. І коли промiння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нiкого з блудниць у кiмнатi вже не було. Так, наче всi вони наснилися. Вiкно досi було вiдчинене, i десь iздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамiр юрби. Швидко одягнувшись, вiн вибiг з кiмнати i загуркотiв сходами донизу. Усi каганцi в корчмi вже загасили, було так само тихо, тiльки кудись подiвся господар. Натомiсть мале дiвча, блукаючи помiж снопами сонячного свiтла, що проникало сюди з двох вiкон, шарудiло вiником, пiдмiтаючи долiвку. Мартин не помiтив лукавоi усмiшки, яку воно причаiло, вiдвернувшись убiк. Вiн вибiг на вулицю i притьмом помчав на Ринок.

Незважаючи на доволi раннiй час i на те, що звечора про цей приiзд не знав навiть сам бургомiстр, цiкавого люду там зiбралося багато. Складалося враження, що в кожного з мiщан був свiй кур'ер, що в будь-який час дня i ночi сповiщав господарiв про найцiкавiше. Щоправда, не надто точно, бо однi запевняли, мовляв, приiздить сам пан круль, iншi – що австрiйський цiсар, але всi погоджувались на тiм, що, аби його побачити, можна й не доспати.

Утiм, на площу виiхала тiльки одна карета без солдат i почту. Проте яка! Вона одна вартувала цiлого королiвського ескорту. Позолота вкривала навiть колеса, i вiд того вони не були заболоченi, наче екiпаж i не подолав сотнi верст. Золото пишною оздобою прикрашало зробленi з чорного дерева дверцята. Рiзьблення на них зображало картини пекла i муки грiшникiв, однак цi грiшники були вдоволенi i щасливi, мов перебували насправдi в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрiмкi кажанячi крила, а над вiзником була розмiщена голова, замiсть очей у якоi сяяли коштовнi каменi такоi величини, яких, мабуть, не бачив i найбагатший ювелiр. І, нарештi, чистокровнi арабськi скакуни були впряженi в карету i нервово били копитами по брукiвцi.

Юрба затихла. Хто це? Може й справдi король або цiсар? Або хтось iнший, без сумнiву, значно багатший за них обох.

Дверцята прочинились, i пишно вбраний молодий пан ступив на брукiвку. Юрба загула у привiтаннях, а з рук панича у вiдповiдь посипалось золото.

– Чи я сплю? – сказав хтось з урядникiв. – Погляньте-но, куме, та це ж граф Хiх! Бачите, якi люди в нашому братствi? Ну, тепер ми тiй нечистi покажемо! Ех i покажемо!..

Пролунало вiйськове привiтання цiпакiв, i назустрiч графовi виступило десятеро блудниць з оберемками квiтiв у руках. Обличчя гостя раптом ожило:

– Оце так, – вдоволено мовив вiн, безцеремонно оглядаючи iх зусiбiч, – кращого я не мiг i бажати… Славнi дiвоньки…

Тут граф зняв свого розкiшного капелюха i заходився цiлувати кожну, вiд чого юрба здивовано загомонiла, а бургомiстра кинуло в пiт. Розцiлувавши останню, гiсть повернувся до мiщан i, пiднявши догори руки, радiсно вигукнув:

– Хай живе Львiв!

– Хай живе найяснiший пан!!! – вiдповiли йому.

З натовпу виступив Себастян i, уклонившись гостю, урочисто продекламував:

До ваших нiг складаем, пане,
Львiв'ян смирення i пошану.
Як вiдчинилась перед вами
Сьогоднi вранцi львiвська брама,
Так душi нашi вiдчинились, —
Любов у них, як в чашi, влилась.
Додали ми ще трохи лiй
І вам пiдносим цей напiй!

Той усмiхнувся i стримано поаплодував. Потiм дiстав з-за пояса гаманець i пiд новi захопленi вигуки публiки простягнув його поетовi. Себастян знову уклонився i, вже коли тримав нагороду в руках, несподiвано почув сказане графом напiвпошепки:

– Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловiче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тiльки золото… На лiвому березi Полтви, неподалiк старого млина, ви знайдете безцiнний скарб.

Поет з подивом i цiкавiстю поглянув на вельможу. Вiн спробував уловити тiнь жарту на його обличчi, але ii не було. Натомiсть очi Хiха, досi невиразнi, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самiй iхнiй глибинi блиснули два химернi вогники.

– На вашому мiсцi, юначе, я б не зволiкав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути роздiлити з коханою ложе, хоч i постелене воно на болотi з шувару. Мерщiй, доки не пiзно!

Себастян зблiд i вiдсахнувся вiд графа, як вiд прокаженого. Затремтiвши, мов у лихоманцi, вiн вiдступив декiлька крокiв i, не в змозi стримати раптовий неясний порив, на подив присутнiх мерщiй кинувся геть з Ринку.

Тим часом наближений короля був запрошений до Ратушi, де на нього чекав розкiшний снiданок та всi, що мали намiр з ним його роздiлити. До столу гостi наближались, як i личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити вiд жирних лящiв самi голови, вiд смажених поросят та курча – купу кiсток, а вiд численних пампухiв, пирогiв та медiвникiв – лише спогади. Одностайно всi пристали на думку бургомiстра розпочати трапезу без тих, хто через необiзнанiсть та доволi ранню пору запiзнювався до Ратушi. Не було, зокрема, королiвського старости, але i його вирiшили не чекати. Достатньо було й присутнiх: братiв бургомiстра, панiв Дибовецьких, Вiльчкiв, Кампiанiв та решти. Правда, присутнiй був i пан епископ, але мовчазний.

За столом бургомiстр обережно пiдiйшов до сутi справи:

– Пан круль виказуе нам велику честь, вiдправляючи до мiста довiрену особу. Та таку поважну i так хутко, – звернувся вiн до графа.

Гострий, як меч, погляд епископа наскрiзь проткнув Шольца i знову втупився в стiл.

– Пусте, – вiдповiв Хiх, нетерпляче чекаючи, доки всi, нарештi, розсядуться.

– А як здоров'я його величностi?

– Чудово, – сказав не без iронii граф. – Лiвонська кампанiя пiшла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров'я буде молитися ще один епископ.

Присутнi нарештi порозсiдалися, i гiсть вдоволено зiтхнув. Утiм, нiхто, крiм нього, ще не торкнувся iжi – всi спрямували погляд на епископа. А граф накинувся на частунок з такою жадiбнiстю, наче, подiбно до Ерiсiхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м'яса, вiн, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хiха зупинитись i обвести поглядом фiзiономii, здивованi таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб'яча кiстка.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bogdan-kolom-ychuk/ludvisar-gri-velmozh/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


О, моя люба (польск.).