Книга - Король болю

Король болю
Богдан Вiкторович Коломiйчук


«Король болю» – новий авантюрний роман Богдана Коломiйчука. Дiя твору вiдбуваеться в XVI столiттi у Львовi, Поморянах, Краковi та iнших мiстах давньоi Речi Посполитоi. Тут знову з’являються героi, знайомi читачевi з першоi книги автора «Людвисар. Ігри вельмож»: майстерний стрiлець i фехтувальник Христоф, найманцi Казимир та Орест, лiкар Домiнiк Гепнер та iншi.

В 1572 роцi помирае король Речi Посполитоi Сигiзмунд ІІ, забираючи з собою безлiч таемниць. Та одну вiн мусить передати в надiйнi руки, навiть якщо доведеться домовитися з самою Смертю про ще один день життя… Середньовiччя представлене в романi цiкаво та захоплююче, а карколомнi мiстичнi та еротичнi пригоди персонажiв роблять цю книгу однiею з найкращих у доробку Коломiйчука.





Богдан Вiкторович Коломiйчук

Король болю

Авантюрний роман





Роздiл І

Дивнi постояльцi


Вона шукае пропащi душi i змiцнюе,

Просить ласки й осягае ii,

Святiша вiд Вiрсавii.

    Св. Епiфанiй[1 - З книги А. Содомори «Латинськi написи Львова».]

Шаленi пекучi вiтри терзали Малопольщу влiтку 1572 року. Вони були сильними настiльки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вiтрах завжди чекають бурi, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але ii не було. Тiльки дерева виривалися з корiнням, i залишенi десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усi найближчi околицi.

«Не на добро…», – скрушно хитали головою старцi, насмiлюючись хiба вистромити носа зi своiх осель. Час вiд часу знадвору чувся глухий стукiт в стiну. Це вiтер люто жбурляв у неi чимось, що пiдняв iз землi подекуди за кiлька стай[2 - Стая (пол. staja) – старопольська мiра довжини. Одна стая – 134 м.] звiдси. Шмат деревини, сiдло, заступ, якесь нещасне козеня або навiть теля могли прилетiти будь-якоi митi i звiдки завгодно. Так тривало вже третiй день.

І стiльки ж часу у заiжджому дворi, що знаходився за два днi дороги до Кракова, не було нових постояльцiв. Були тi, що через вiтри не могли iхати далi, але й перестали платити господарю за нiчлiг. Втiм власник двору, попри збитки, усе ж мав i вигоду, оскiльки задурно своiх гостей не годував, а тi, радше з нудьги, анiж з голоду, iли й пили багато.

Один iз них, на iм’я Христоф, наказував приносити iжу й питво йому до кiмнати, сам з’являючись серед цих своiх друзiв по нещастю вкрай рiдко. Хоча й невiдомо було, чи вiн так само, як i решта, поспiшав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудоi чорнявки, котрiй також знайшлося мiсце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну дiряву ковдру, вона солодко дрiмала, пiдклавши долонi пiд праву щоку. За вiкном люто свистiли вiтри, яких, здавалось, було там тисячi, i кожен з них мав свiй голос, мов у якомусь диявольському хорi, проте вони наче заколисували цю жiнку. Жодноi тривоги, жодного неспокою не було на ii обличчi, а отже й у ii снах.

Христоф, умостившись на стiльцевi бiля вiкна, за яким сiрiв полудень, не зводив з неi очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь ii обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, i дослiдити поглядом клаптики оголеного тiла, що виднiлися з-пiд ковдри. Хоч, можливо, вiн чекав пробудження цiеi жiнки, не бажаючи будити ii сам.

Раптом, вiн зачув чиiсь притишенi голоси за дверима i незграбнi кроки кiлькох пар нiг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихiше. «Авжеж, – подумалось йому, – тим роззявам давно цiкаво хто я, хто ця жiнка, чим ми тут займаемось i чому не виходимо на люди… Що ж, зараз будуть знати».

Чоловiк звiвся на ноги i нечутно пiдiйшов до дверей. Хвилину почекавши, вiн рiзко повернув ключ у дверях i щосили смикнув iх на себе. За ними виявилось три здивованi мармизи, що належали трьом захмелiлим чоловiкам, ззовнi схожих на волоцюг через свiй до краю занедбаний одяг.

Двое з них, що надмiрно спиралися перед цим на дверi, не втримали рiвновагу i провалилися в кiмнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подiбними на двiйко сполоханих свиней.

– Вiтаю, панове, – промовив Христоф, спостерiгаючи, як тi згодом мусили з навкарачок стати на колiна, дивлячись на нього знизу вгору, як на iкону або ксьондза, що приготував iм причастя.

– Е-е-е-е… курва… е-е-е… – вiдповiв хтось iз них.

– Хотiли тiльки запитати, чи не потребуе пан чогось, – ехидно промовив той, що лишився на ногах. А потiм покосившись убiк лiжка, хтиво додав:

– І панi…

– Ідiть в дупу. Усi трое, – коротко вiдповiв Христоф.

– Ги-ги, – засмiявся нахаба, – бачить пан, що ми тут всi в однаковому становищi. Нудно всiм до смертi, а в пана он яка забавка…

Вiн знову зиркнув убiк чорнявки, що вже прокинулась i дивилася на них широко вiдкритими зляканими очима.

– То ж чи не набавився бува пан? А якщо так, то може дасть побавитись i нам?

– Кому це вам?

Христоф потайки вiд них дiстав з-за поясу невелику нагайку i заховав ii за спиною.

– Нам, – чоловiк вказав на двох своiх товаришiв, що вже стояли на ногах i так само глипали голодними очима на лiжко, – а також iншим добродiям, що нидiють там унизу…

«Там унизу» – це була невелика смердюча зала, що правила за шинок. Кiмната Христофа знаходилась на горищi.

– І нехай пан не турбуеться. Ми панську любку не скривдимо… – спраглий любощiв волоцюга змiнив тон i вже тепер по-справжньому вирiшив домовитись, – i можемо навiть пановi заплатити вiдкупнi.

– Вiдкупнi? – раптом з цiкавiстю перепитав Христоф.

– Авжеж, авжеж, – закивали головами всi трое прибулих.

– Скiльки?

– Е-е-е… – зачухав потилицею промовець, – десять грошiв…

– Здурiли, панове? – хмикнув постоялець, – знали б ви якi божественнi перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.

– Двадцять…

– Живiт у неi плаский, а стегна пишнi. Таких, зiзнатися, я ще не бачив…

– П’ятдесят, чорт забирай! – випалив чоловiк.

– А чи вiдомо вам, який гарячий i хтивий рай помiж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощiв?… – провадив далi Христоф, – нi? То будьте певнi, що так i е! А ви пропонуете менi п’ятдесят грошей вiдкупних? Флорин, трясця вашiй матерi! Флорин i не менше!..

– Та звiдки ж нам знати? – облизавши губи, сказав торгiвець, – треба хоч глянути… Глянути, що там, пiд тим дрантям.

– То дивiться, – Христоф вказав рукою на сполотнявiлу вiд страху жiнку, що мiцно притискала до себе ковдру.

– І подивлюсь, – прохрипiв чоловiк, – i подивлюсь… Ану, покажи, кралечко, чи так воно все насправдi, як оповiв твiй коханок…

Вiн пiдiйшов до лiжка i вже простягнув до неi своi руки, коли ж Христоф рвучко змахнув нагайкою i щосили вперiщив того по спинi.

Аж нiяк не чекаючи в поривi своеi пристрастi такоi болючоi несподiванки, прибулий щосили завив. Утiм радше вiд лютi, анiж вiд болю. Не гаючи даремно часу, Христоф пригостив канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пицi, а далi з таким же завзяттям заходився перiщити двох його товаришiв. Усiм трьом, врештi, не лишалося нiчого iншого, як щодуху дременути з кiмнати, завиваючи, мов пси i помiж тим засипаючи кривдника найдобiрнiшими прокляттями.

Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув дверi на ключ i, вiдкинувши вiд себе канчука, втер з чола пiт. Христоф був високого зросту, мiцноi статури i мав на вигляд близько сорока рокiв. Риси обличчя його були виразнi, а погляд дещо колючий i, здавалось, насмiшливий. На щоцi, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.

– Ти безчесна людина, Христофе! – викрикнула жiнка. – Як ти мiг?

– Облиш, – спокiйно вiдповiв той, – я ж не взяв у них грошi.

– Мене це навiть дивуе! – чорнявка вiдвела вiд нього погляд i ображено втюпилась кудись попереду себе.

– Замало пропонували…

– Негiдник!

На очах у жiнки виступили сльози. Глянувши на неi, Христоф зрозумiв, що надто далеко зайшов у своiх жартах. Тихо вилаявшись, вiн перечекав першу хвилю плачу, а тодi промовив:

– Вибач, Софiе.

Вона витерла очi, вгамувала подих, але озвалася тiльки за хвилину.

– Навiщо ти влаштував цю виставу? – запитала жiнка.

Христоф знизав плечима.

– Хотiв iх провчити, а для цього слiд було пiдпустити ближче.

– Хiба ж я не досить натерпiлася принижень, Христофе?

Чоловiк важко зiтхнув.

– Дорога Софiе, на жаль, можу тiльки вдруге просити менi вибачити. Так, я справдi повiвся негiдно…

– Гаразд, давай забудемо про це, – вона мовила здавленим, але вже рiвнiшим голосом, – зрештою, тi негiдники отримали те, на що заслуговували.

Чоловiк вдоволено реготнув.

– Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгiв.

Неприемний осад на душi, втiм, залишився навiть у Христофа. Йому пригадалось, що кiлька мiсяцiв тому, коли вiн зустрiв Софiю ще на Волинi, то пообiцяв iй свiй захист у дорозi. Тим бiльше, що прямувала ця жiнка, як i вiн сам, до Кракова.

Софiя була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освiту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нiкколо Тартальi. Чоловiк цей, окрiм усього, займався ще й алхiмiею, астрологiею та не гребував чаклунством i, подейкують, знав потаемнi секрети людвисарства, завдяки яким мiг виготовляти небаченi досi потужнi гармати, що одним пострiлом здатнi були покласти пiв ворожоi армii.

Нiкколо Тарталья помер понад п’ятнадцять рокiв тому, але, подейкують, передав знання своiм учням, серед яких була й Софiя.

Пiсля смертi вчителя доля ii склалася не найкращим чином. Серед найгiрших поневiрянь був полон у пiратiв, якi продали ii туркам у Кафi, звiдки вона потрапила до гарему в Бахчисараi. Звiдти, на щастя, iй вдалося втекти i пристати до купцiв, що допровадили ii до Речi Посполитоi.

– Ти так менi й не зiзналась, навiщо тобi до Кракова, – промовив Христоф, умостившись на свое попередне мiсце на стiльцевi бiля вiкна, де сидiв до появи непроханих гостей, – тебе чекае там хтось? Маеш там родичiв? Друзiв? Чоловiка?

– Зате я зiзнавалась в iнших своiх бажаннях.

Вiдповiдь Софii була раптовою, як блискавка, i змусила його на хвилину замовкнути.

– Що таке, Христофе? – дещо насмiшкувато запитала вона, – невже ти знiтився?

Здавалось, що Софiя в такий спосiб хотiла вiдомстити йому за свое приниження.

– Аж нiяк… – вiдповiв той.

– То в чому рiч?

Вона одним рiзким рухом зiрвала з себе ковдру, пiд якою була цiлковито оголеною.

– Ти розповiдав про моi стегна, живiт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись… То скуштуй iх.

Софiя трохи розвела колiна i провела пальцями по своему акуратному затишному лонi.

– Невже не хочеш?…

– Хочу.

Вiн простягнув до неi руку i, коли вона подала йому свою, потягнув ii до себе. Христофовi кортiло побачити ii оголеною в повен зрiст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у ii вуста, вiн згодом потроху опускався цiлунками до ii шиi, плечей i персiв, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далi знову повернувся до вуст.

Мiж тим ii руки вже опинились пiд його сорочкою, а далi мiцно вхопили пояс, мовби прагнучи розiрвати його з пристрастi. Ледве стримуючи шал, Христоф пiдняв ii i, пронiсши кiлька крокiв, притис до стiни. Тут, вiдчувши, що руки Софii вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звiльнив собi шлях вiд одягу i ввiйшов у неi одним дужим рухом.

Лоно Софii вiдгукнулося гарячим i вологим пульсом, жадiбно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханцi сильно i з насолодою вдарялися в стiну, шалено стогнучи в унiсон вiтрам ззовнi, аж раптом хтось з силою гримнув у дверi.

– Не зважай, – благально промовила Софiя, ще дужче впиваючись нiгтями в його спину.

– Вони виб’ють дверi, – вiдповiв iй коханець.

– Плювати, що буде потiм. Давай закiнчимо!..

– Тодi повернися… – наказав вiн iй.

Софiя миттю сперлася руками на лiжко, пiдставивши йому пружнi розчервонiлi сiдницi.

– Тiльки продовж, продовж… – застогнала вона.

Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пiстоля, що лежав неподалiк вiд них i звiв курок. Пiсля цього знову увiйшов у свою коханку. Дверi, здавалось, от-от зiскочать з петель, i, щоб цього не сталося, вiн натиснув на гачок. Гримнув пострiл, i удари в дверi припинились. Одночасно з цим Софiя голосно закричала вiд останньоi найбажанiшоi хвилi задоволення.

Христоф нахилився й торкнувся губами ii шиi.

– А тепер пора, – прошепотiв вiн iй, – з того боку вгомонились ненадовго.

І справдi, щойно коханцi, долаючи млiсть у тiлi, встигли одягнутися, як дверi знову затряслися. Цього разу значно дужче i, здавалось, трималися на мiсцi тiльки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозумiти, скiльки за ними нападникiв. Втiм, схоже, тих було аж надто багато. Вiн глянув на Софiю i з подивом зауважив, що вона цiлковито спокiйна, мовби от-от в цю кiмнату ввiрветься не зграя розгнiваних волоцюг, а натовп усмiхнених самаритян.

Вiн ухопив до рук стiльця i щосили жбурнув його у вiкно. Шиба розлетiлася, i до кiмнати увiрвався скажений холодний вiтер.

– Нам доведеться тiкати, – промовив Христоф, – i, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.

– Дрiбницi, – несподiвано з усмiшкою вiдповiла Софiя.

Чоловiк першим перелiз через пiдвiконня i пiдставив обличчя густому дужому вiтру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглоi до будинку конюшнi, а далi драбиною. Софiя, попри свою тендiтну зовнiшнiсть, виявилась надзвичайно сильною та вправною. Мов гнучка кiшка, вона на рiвнi з Христофом подолала всi перешкоди i спустилася з ним донизу.

Чоловiк вiдчинив конюшню i кинувся до свого коня, що ввидiвши господаря, радiсно заiржав. Та вже наступноi митi тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист i ревiння вiтру знадвору. То ласкою, то силою Христофовi вдалося осiдлати його й вивести з конюшнi. Скочивши в сiдло, вiн подав руку Софii. Як виявилось, досить вчасно, бо тiеi ж митi за якихось десять крокiв вiд них з’явилися iхнi розлюченi переслiдувачi.

Втiм, опинившись на конi, вони побачили перед собою лише темно-сiру пелену, за якою не видно було анi дороги, анi навiть найближчих орiентирiв. Не лишалось нiчого iншого, як рушити навмання, проте кiнь, незважаючи навiть на гострi шпори, затупцював на мiсцi, не ступивши вперед анi кроку.

Христоф вже збирався зiскочити на землю i зустрiти переслiдувачiв шаблею, але попереду несподiвано з’явився ще один вершник. В сутiнi виднiвся лише його силует i, попри несподiвану з’яву, нiчого б дивного у ньому не було, однак, попри скажений вiтер, жодна частина одягу незнайомця не трiпотiла й навiть не рухалась. Здавалось, просто з-пiд землi перед ними виросла бронзова статуя. Проте якоiсь митi вершник розвернувся i жестом запросив рушати слiдом. Вибору не було. Христоф ще раз пришпорив коня, i той цього разу слухняно виконав волю господаря.

Хоч вершник, який раптово став iхнiм проводирем, виглядав досить зловiсно, слiдом за ним утворювався зручний безвiтряний тунель, рухатись крiзь який було легко i безпечно. Буревiй лютував i далi, проте подорожнiх вiн бiльше не торкався. Ким був цей дивний незнайомець Христоф i Софiя не замислювались. Якщо тому захотiлося iх врятувати, то хай буде вiн хоч дiдьком.

Проiхавши так декiлька миль, вершник зупинився. Христоф помiтив, що вiтер також ущух, а пiд копитами коней виявився рiвний битий шлях, отже незнайомець вивiв iх куди слiд. Вони з Софiею ще раз вгледiлись у його постать i цього разу вдалося таки роздивитися його риси. Втiм, вiд побаченого подорожнiх пройняв жах. Обличчя невiдомого було сiрого, аж землистого кольору. Складалося враження, що череп просто обтягнули старою змертвiлою шкiрою. Очi незнайомця були посадженнi глибоко всерединi, тому очицi здавались порожнiми.

Їхнiй проводир загортався в темний промоклий плащ, з-пiд якого стримiла шабля без пiхов, а над халявою чобота з доброi шкiри виднiлось рукiв’я кинджалу. Очевидно, цьому добродiю частенько доводиться вступати в герць.

– Це дорога до Огродинця,[3 - Огродинець (або Огродзенец, пол. Ogrodzieniec) – мiстечко неподалiк Кракова.] – раптом озвався вiн голосом, подiбним до скреготiння катiвськоi диби, – чи ви збиралися до Кракова?

– Так, але спочатку нам потрiбна саме ця дорога, – вiдповiв Христоф, вiдчуваючи несамовите бажання попрощатися з цим чоловiком, – чи могли б ми якось вiддячити пану за наш порятунок?

– Прийде час, вiддячите, – вiдповiв той, – будьте певнi, я не забуваю своiх боржникiв. Вдалоi дороги!

З цими словами вiн пришпорив коня i, рушивши, за кiлька хвилин зник iз виду. Христоф вiдчув, що його супутниця тремтить чи то вiд холоду, чи то вiд страху i, вiдгорнувши полу свого плаща, накрив ii плечi. У вiдповiдь вона притулилася до нього, мов злякана сарна, загнана мисливцями.

Дорога, на яку вказав незнайомець, тягнулася далi рiвним полотном, де-не-де продiрявленим калюжами, але була затишною, мов стара сорочка. Вiтер ущух, свiт довкола побiлiшав. Тiльки обламанi гiлки i навiть цiлi дерева, вивернутi корiнням догори нагадували про те, що тут лютувала стихiя.

Приблизно за десять миль вдалинi зависочiв гостроверхий замок. Тримаючись своею основою за скелi, що слугували йому надiйною опорою, вiн здалеку був подiбний до велетенського бiлого орлиного гнiзда. Втiм, для птахiв воно здавалось занадто низьким, а для людей – занадто високим.

– Ми зупинимось там на певний час, – сказав Христоф, коли вони вже минали низькi присадкуватi хатини Пiдзамчого.

– Хiба до Кракова так далеко? – обережно перепитала Софiя.

– Нi, але я маю справу до вельможного пана Яна Фiрлея, господаря замку, – пояснив той, i жiнка помiтила, що говорить вiн якось непевно.

– Що ж, гаразд, – вiдповiла вона.

– Окрiм того, наш кiнь змучився везти двох. Думаю, менi вдасться тут позичити ще одного, – додав Христоф.

– Так, слушна думка…

Обое зрештою замовкли i мовчали, аж доки не наблизилися до в’iздноi брами. Вона була вiдчинена, i входу нiхто не пильнував. Можливо тому, що власнику твердинi, коронному маршалковi та кракiвському старостi Яну Фiрлею нiкого було боятися на вiдстанi пiвдня дороги вiд столицi. Але радше тому, що цей вхiд провадив тiльки до замкового двору. Будинок господаря мiстився на окремiй скелi, вiдгороджений вiд нього глибочезним ровом.

Челядь була заклопотана: кухарки, конюхи, ковалi й теслi сновигали з одного краю двору в iнший, час вiд часу перегукуючись, жартуючи або сварячись мiж собою. Господар, видно, був людиною дiйовою. А можливо, мешканцi замку, втiшенi тим, що вiтер нарештi вщух, намагалися якнайшвидше переробити всю необхiдну i найпотрiбнiшу роботу.

Прибулих помiтили не одразу. Аж за чверть години до них пiдiйшов замковий вартовий i поцiкавився, чого iм треба. Христоф попросив повiдомити господаря про iхнiй вiзит. Той змiряв гостей недовiрливим поглядом i, сплюнувши, побрiв кудись убiк солдатський касарень. Очевидно, десь там знаходився його старшинник. Ще за годину iх провели нарештi в будинок господаря i залишили у невеликiй кам’янiй почекальнi. Невдовзi до них вийшов господар замку. Ян Фiрлей був невисоким на зрiст i худорлявим, а проте в усiй його поставi вiдчувалася сила i влада. Риси обличчя мав чiткi, мов рiзьбленi, а погляд уважний i гострий. Христоф i Софiя при його появi звелися з мiсця й схилились в поклонi.

– До дiдька церемонiал, – вигукнув раптом Фiрлей i розкрив перед Христофом обiйми, – радий, що ти завiтав. Згодився врештi пристати до мене на службу?

– І так i нi, вашмосць – вiдповiв Христоф, пiсля того, як господар випустив його зi своiх мiцних обiймiв.

– І так i нi? – здивовано перепитав той. – Це ж як?…

– Найпевнiше, служитиму вашiй мосцi i не служитиму одночасно, – продовжив гiсть.

– Дiдько б узяв цих русинiв, – промовив Фiрлей i зареготав, – хитрi, як жиди. Прямо тобi нiколи не скажуть… «Служитиму вашiй мосцi i не служитиму одночасно». Це ж як? Братимеш платню, а сам будеш молодиць грати довколишнiх?… Так? Ой, пробачте, ясна панi…

Господар спохопився, згадавши, що поруч з Христофом жiнка. Вiн уклонився Софii i додав дещо винуватим голосом:

– В цiй глушинi перетворююсь потроху на селюка, але обiцяю в присутностi панi бути шляхтичем, як того велить мое походження.

Гостя поблажливо усмiхнулася i вiдповiла, що насправдi нiчого й не розчула. Вiн по-шляхетськи представився iй, витискаючи з себе стiльки добрих манер, скiльки в ньому iх було. Жiнка схвально кивнула, даючи зрозумiти, що оцiнила його потуги належним чином. Сама вона представилась господарю як Софiя Єлецька.

– Що ж, найперше, вам слiд вiдпочити з дороги, а вже потiм поговоримо з тобою, Христофе, наодинцi, – мовив Фiрлей i гукнув ключника.

Той миттю опинився перед господарем i глянув на нього вiдданими, як у пса, очима. Це був уже лiтнiй чоловiк, трохи згорблений i сивий. Пересувався вiн так безшумно, що, здавалось, ключником у цьому замку насправдi служив привид.

– Нашим гостям потрiбнi покоi, – коротко сказав Фiрлей.

Той вклонився у вiдповiдь.

– Ходiть, прошу, за мною, – запросив iх ключник.

Мандрiвники попрощалися з господарем i рушили слiдом за слугою, який повiв iх добряче стертими сходами кудись нагору.

– Йдiть поволi й обачно, – застерiг iх той, – тут можна впасти й добряче забитися.

Сам вiн, проте, подався попереду так швидко i бадьоро, що гостi ледве за ним встигали, одразу ж i порушуючи засторогу. На щастя, до вiдведених iм покоiв вони дiсталися цiлими. Всерединi кожноi з двох кiмнат було сиро i вiдгонило погано вичиненими шкурами. Ключник пояснив, що це вiд того, що там довго нiхто не мешкав. Кожен новий постоялець втягуе в себе i сморiд, i сирiсть, а потiм виносить iх назовнi пiд час прогулянок. Тож чим довше iхнi гостi тут пробудуть, тим краще для них самих, бо з часом побут iхнiй ставатиме все приемнiший. Христоф вiдповiв, що вони планують залишитися тут лише на одну нiч.

– Тодi ви, можливо, й не побачите ii… – пробурмотiв тихо ключник.

Втiм, гостi добре почули його слова.

– Кого «ii»? – першою перепитала Софiя.

Той затнувся i прикусив безкровну старечу губу.

– Не зважайте, – спробував вiдговоритися ключник.

Це ще бiльше пiдiгрiло iнтерес прибулих.

– Кого чи що пан мае на увазi? – запитав тепер уже Христоф.

Вiдвiвши погляд, ключник неохоче промовив:

– Челядь бачить iнодi величезну рись з вогненними очима, що гуляе вночi по замкових стiнах i подвiр’i… Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла…

– А ви ii бачили? – з цiкавiстю мовила Софiя.

– Так, декiлька разiв… Інакше не повiрив би i сказав, що все це вигадки.

– І що потрiбно цьому демоновi в подобi рисi?

– Невiдомо.

– Тобто вiн не чинить жодного зла?

– Нi, лише лякае челядникiв до смертi.

– Гадаю, дурня якась, – несподiвано сказав Христоф.

Йому пригадалася зустрiч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав iм сьогоднi шлях. Для одного дня здавалось забагато чортiвнi. Вiд такоi раптовоi рiзкостi з вуст гостя ключник згорбився i замовк, озвавшись пiсля цього лише раз:

– Вечеря о дев’ятiй в комендантськiй трапезнiй. На вас чекатиме егомосць Фiрлей.

Вiдкланявшись, вiн з такою ж спритнiстю збiг донизу по сходах, з якою пiднявся сюди. Залишалося тiльки здогадуватись, звiдки в такому геть немолодому тiлi стiльки спритностi.

– Ти мiг би бути з ним гречнiший, – дорiкнула Софiя, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходiв.

– Так, мiг би, – Христоф i сам це розумiв, проте втома далася взнаки i не сприяла ввiчливому поводженню.

Хотiлося чимшвидше i хоч ненадовго простягнутись на якiйсь лежанцi. Хай навiть у смердячому замковому покоi. Вiн мовчки повернувся до неi спиною i рушив до своеi кiмнати. Всерединi, лиш знявши з поясу шаблю, чоловiк лiг горiлиць на низьке трухляве лiжко i з насолодою заплющив очi.

Сон прийшов до нього миттево. Спершу липкою темною пеленою застелив йому очi, а потiм крiзь неi почало пробиватися свiтло. Врештi воно зiбралося у два яскравi вогники, якi пломенiли на вiдстанi руки вiд нього. Придивившись до них, Христоф зрозумiв, що насправдi це пара чиiхось очей. Вони дивились пильно, мовби прагнули спопелити його. В цю мить чоловiк з жахом вiдчув, що тiло його сухе, наче папiр. Отже, як тiльки тi вогники до нього наблизяться, вiн спалахне. Та ще ранiше всерединi загорiлось вiдчуття страху. І яким же був його подив, коли разом зi страхом вiн почав вiдчувати дивну насолоду. Вона огортала його i пульсувала в ньому, мовби замiсть кровi в жилах розтiкався божественний нектар. Слiдом за страхом i насолодою Христоф вiдчув над собою тепло i вагу чийогось тiла. Воно було гнучке i пругке. Добре вiдчувалися натягнутi, мов струни, м’язи та живiт, що пульсував пришвидшеним диханням.

Раптом трохи вище грудей його пронизав рiзкий бiль, мовби хтось увiткнув йому в тiло одночасно десяток ножiв. Христоф рiзко стрепенувся i вiд того зникла з-перед очей пелена… Тепер вiн побачив, що болю йому завдають не ножi, а пазурi. А на ньому сидить, широко розкривши пащу, велетенська рись. Вiн бачив ii жовтавi зуби, що от-от, слiдом за кiгтями, мали вп’ястися в його плоть.

– Не смiй вiдвертатись вiд мене, коли я тебе хочу… – раптом почув вiн жiночий голос.

Замiсть розлюченоi тварини чоловiк побачив над собою Софiю, яка мiцно стиснувши стегнами його боки, знiмала з себе сорочку. Груди ii вистрибнули з полону одягу i хтиво затрiпотiли пiд здiйнятими руками. Коли сорочка полетiла вбiг, вiн побачив ii обличчя, перекошене вiд лютi й бажання.

– Сучий виродку, не смiй…

Вона рiзко подалася вперед, i вiн вiдчув на своему животi ii гаряче лоно.

– Тепер начувайся!.. – знову озвалась жiнка i конвульсивно зарухалась на ньому, мовби частинка якогось точного i вiдлагодженого механiзму.

Вона скаженiла й завивала, мовби та рись не зникла, а поселилася всерединi неi i тепер керувала ii дiями. Коли насолоди iй ставало замало, жiнка щосили била його по обличчю, хапала за волосся i, нахилившись, до кровi кусала йому вуста. Коли терпiти стало вже несила, Христоф, ухопивши ii за стан, зняв iз себе, мовби розлючену кiшку. Тiеi ж митi всi його почуття змiнилися на якесь дике блаженство, пiсля якого настало знесилення, а далi безпам’ять.

Прийшовши до тями, вiн вiдчув, що лежить на кам’янiй пiдлозi, а одяг його розкидано по кiмнатi. Звiвшись на ноги, пiдiйшов до дверей i смикнув за ручку. Дверi виявились замкненi.

– Що за чортiвня…

Христоф зiбрав свiй одяг i якось непевно одягся. Такi бiсовi сни, та ще й не посеред ночi, йому ще нiколи не снились.

У дверi голосно постукали, i з коридору долинув голос ключника:

– Пане Христофе, за чверть години вечеря. Єгомосць не любить, коли спiзнюються. Навiть якщо це гостi…

– Іду, – роздратовано буркнув чоловiк i пристебнув до поясу шаблю.

За мить вiн вже був готовий. В коридорi Христоф рушив у протилежний бiк вiд сходiв, що вели донизу.

– Куди це ви? – здивувався ключник.

– Хiба ми не покличемо Софiю? – запитав Христоф. – Я йду сказати iй.

– Панi Софiя вже в трапезнiй, – сухо вiдповiв той, – ходiмо.

Христоф пiдкорився i слухняно пiшов за ним.

Ян Фiрлей сидiв у головi столу, вдягнений у зовсiм iнший, значно багатший одяг, як i личило коронному маршалковi. Софiя була по праву руку вiд нього, i господар, тримаючись на своему мiсцi штивно й рiвно, мов свiчка, вiв iз нею якусь неспiшну розмову, прагнучи, вочевидь, дещо згладити первинне враження, яке справив на цю жiнку. Софiя стримано та прихильно усмiхалась йому, уважно вислуховуючи розповiдь.

Зайшовши до зали, Христоф перепросив за свое спiзнення i сiв з iншого кiнця столу. Мiж ним i Фiрлеем сидiло ще двое мовчазних чоловiкiв. Найпевнiше – бурграф i замковий скарбiй. Невдовзi подали наiдки.

Господар, схоже, вирiшив почастувати гостей найкращим, на що була здатна замкова кухня. Подали дичину в гiрчичному соусi та свинячу шию з кислою капустою. Пiсля цього на столi з’явилася птиця з лiсовими ягодами, а пiсля птицi – жирнi печенi коропи. Потiм настала черга пирогiв i кнедлiв, а згодом i солодких фруктiв. До наiдкiв гостям подали вiдмiнне пиво та витримане не менш як десять рокiв (так здалося Христофовi) добре вино. Христоф також подумав, що Фiрлей навряд чи старався б так для нього. Очевидно, маршалок прагнув вразити Софiю. Зрозумiвши це, чоловiк усмiхнувся i з неабиякою охотою кинувся обгризати запечене до скоринки дрiбне пташине тiло. Пiсля вечерi Софiя першою пiдвелася з-за столу i, подякувавши за частунок, попросила господаря дозволу пiти до свого покою. Ян Фiрлей учтиво пiдвiвся й також висловив iй подяку за те, що погодилась роздiлити з ним цю скромну трапезу. Пiсля цього додав, що, звiсно, вона може йти до себе, хоч вiдпускае ii маршалок вкрай неохоче. Ще за чверть години вiдкланялись дещо захмелiлi бурграф i скарбiй.

Христоф i господар замку залишились наодинцi.

– То що ж, тепер ти поясниш менi той бiсовий софiзм, який я почув вiд тебе вдень? – запитав маршалок.

– Який? – здивовано перепитав гiсть, справдi забувши про що йде мова.

Фiрлей хрипло захихотiв.

– Я ж казав, бiсовi русини… – промовив вiн, втираючи сльози, що виступили на його очах вiд смiху, – пригадай, що ти говорив про свою службу в мене. Мовляв, i служитимеш i нi. То що ти мав на увазi, скурвий сину?

– От дiдько, справдi забув, – Христоф ляснув долонею по стiльницi й також розсмiявся, – тепер пригадую.

– То кажи, – посерйознiшав господар замку.

– Мав на увазi, вашмосць, що прямую до Кракова, – вiдповiв гiсть, – а в столицi збираюся стати на службу до короля. І оскiльки вашмосць, як вiдомо менi, один iз найвiдданiших слуг його величностi, то я одночасно служитиму й вам.

– Он як, – веселощi раптом зникли з обличчя Фiрлея, – що ж, тодi ти маеш рацiю. На службi в короля служитимеш одночасно i менi.

– Прошу вибачення, якщо чимось засмутив вашмосць… – спробував виправити ситуацiю Христоф, проте господар знаком його зупинив.

– Все гаразд, – мовив Фiрлей i зморщив чоло, нiби вiд болю, що закрадався десь з глибини мозку.

Насправдi це був неприемний для нього спомин.

– Його Королiвська Мосць хворий, – важко зiтхнувши сказав Фiрлей, – важко хворий… І, курва, добром це не закiнчиться.

– Що не закiнчиться? – чомусь перепитав гiсть.

У вiдповiдь той сердито зиркнув на спiврозмовника, мовби його дратувало те, що гiсть не зрозумiв одразу.

– Король хворiе не на застуду чи пердячку, – вимовив маршалок, i слова його були важкими, мов каменi, – егомосць майже весь час лихоманить, i на додачу цей бiдолашний чоловiк провалюеться у безпам’ять, щойно лихоманка трохи вiдступае. Згодом вiн повертаеться до тями, але всi побоюються (хоч декотрi з нетерпiнням чекають), що одного разу вiн не прокинеться… Не уявляю, що буде коiтися в бiдолашнiй Речi Посполитий, якщо король зараз вiддасть Боговi душу.

– У короля немае наступника, – з розумiнням справи сказав Христоф.

– Та отож бо… – ще раз i ще важче зiтхнув Фiрлей.

Вiн звiвся на ноги, сiпнувшись вiд несподiваного болю в спинi, що викликало чергову хвилю брутальноi лайки з його вуст.

– Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашоi мосцi? – також встаючи, запитав Христоф.

– Кажи, – прокректав маршалок.

– Це щодо Софii…

На цих словах господар замку вирiвнявся i пильно глянув на гостя.

– Так, – мовив вiн, – слухаю тебе.

– Чи не знайшлося б тут для неi якоi-небудь служби? – запитав Христоф.

Фiрлей усмiхнувся.

– Служби, кажеш, – сказав вiн, – хочеш в мене ii залишити?

– Хочу знайти iй добре i безпечне мiсце, – вiдповiв Христоф, – часи непевнi.

– Треба подумати, – протягнув власник замку, хоча видно було, що вiн прийняв рiшення одразу, як лиш почув це прохання, – перебудемо нiч, а вранцi поговоримо.

Христоф уклонився на знак згоди, i вони попрощалися. Гiсть повернувся до свого покою i, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не бiльше двох годин, коли в дверi знову постукали. Стукiт цього разу був впевненiший i гучнiший, нiж попереднього разу. Чоловiк неохоче звiвся на ноги i подався вiдчиняти. За дверима виявився господар замку у нiчному одязi. Поряд з ним непевно тримався ключник зi свiчкою в руках. Рiдкувата чуприна на головi Фiрлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.

– Вашмосць… – здивовано промовив Христоф.

– Ходи зi мною, – прохрипiв маршалок.

– Куди?

– Побачиш. Ходи, кажу…

– Гаразд.

І, не дозволивши гостевi навiть як слiд одягнутись, Фiрлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потiм знову пiднялися вгору. Пiсля вузького, як мишача нора, коридору, усi трое вийшли на галерею замковоi стiни, що була призначена для тутешньоi сторожi. Замок Фiрлея був давнiм, то ж стiна мала характернi мерлони,[4 - Мерлони – характернi зубцi на мурованих оборонних стiнах.] як будували в часи, коли артилерiя ще була зовсiм слабкою i недiевою. За одним з таких мерлонiв Фiрлей зупинився i знаком зупинив iнших. Потiм пiдкликав до себе Христофа i обережно вказав пальцем на сусiдню з ними, дещо нижчу стiну, що знаходилась на першiй лiнii укрiплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у снi. Втiм, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднiлася жiноча постать в бiлому. Жiнка, присiвши навпочiпки, гладила цю велетенську кiшку по головi. Без жодного страху чи бодай побоювання… Вони виглядали, мов демонськi сестри, що зустрiлись вирiшити долю довколишнiх людських душ.

– Тобi видно, хто це там? – тремтячим голосом перепитав господар замку.

Христоф кивнув. Ясна рiч, вiн упiзнав Софiю…

– Навряд чи iй знайдеться служба в мене, – продовжив Фiрлей, – завтра попрошу вас звiдси поiхати…




Роздiл ІІ

Авдiенцiя в Його Величностi Сiгiзмунда ІІ


Спершу iм’я назву я свое, що i ви

Його добре знали…[5 - Переклад Бориса Тена.]

    Гомер. «Одiссея»

З-над Вiсли потягнуло прохолодою. Свiжий подих вiтру пробивався до напiвтемних затхлих покоiв крiзь вiдчиненi вiкна, плутаючись i трiпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграi птахiв у сiтях. Було досить пiзно, але всерединi нiхто не запалював свiчок.

З глибини кiмнати почулося чиесь болiсне зiтхання, а потiм кволi обережнi кроки. Поступово звiдти вийшов худий високий чоловiк, що з усiх сил намагався триматися рiвно. Вдавалося це йому цiною гострого болю в спинi. Пройти з одного краю покоiв до iншого було несамовитою мукою. Чоловiк iшов повiльно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцевi. При цьому, послуговувався мiцним рiзьбленим цiпком, що вдарявся час вiд часу в кам’яну пiдлогу.

– Доброго вечора, ваша величносте, – простiр кiмнати прорiзав чийсь голос.

Кроки й удари цiпка стихли.

– Хто тут? – стривожено запитав король.

З протилежного кута вийшов невiдомий у довгому плащi. Навiть у сутiнках можна було розгледiти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкiрою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без пiхов.

– Я той, з ким зустрiчi не оминути, – вiдповiв вiн.

В сутiнках вiдчулось, як монарх стрепенувся.

– Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, i в голосi його звучало бiльше вiдчаю, нiж гнiву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа iз загартованих та вiдданих воякiв не здатна його вберегти.

– Вiзьмiть себе в руки, ваша королiвська милосте, – спокiйно проговорив гiсть, – не треба кричати… Тим бiльше, що в свiтi не знайдеться такоi сили, яка б мене стримала. Вашi охоронцi нi в чому не виннi.

Король Речi Посполитоi Сiгiзмунд ІІ Август раптом вiдчув, що цей чоловiк дивним чином мае над ним владу i будь-що заперечувати йому немае жодного змiсту. Монарховi навiть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежi, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказовi.

– Що тобi потрiбно? – запитав Сiгiзмунд Август i тiеi ж митi зрозумiв, як сильно боiться вiдповiдi.

– Твiй час настав, – металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

– Стривай, – благально вимовив король i виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким i безнадiйним, проте гiсть зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирiшив, що поспiшати нiкуди i терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

– Можливо, ми домовимось?… – звiвши очi на спiврозмовника, майже пошепки промовив Сiгiзмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

– Домовимось? – перепитав незнайомець i в голосi його було стiльки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сiгiзмунд Август, – про що ви хочете зi мною домовитись, ваша королiвська милосте?

– Дай менi ще трохи часу, – благально вимовив той.

– Твiй час закiнчуеться сьогоднi.

– Будь ласка… Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

– Можеш, – кивнув гiсть, – але навiщо це тобi? Завтра нiчого не змiниться.

– Змiниться. Є одна справа, яку я мушу закiнчити.

Бiль та розпач пожирали короля, i вiн вже не мiг триматися рiвно. Монарх згорбився, важко спершись на свiй цiпок. Цей чоловiк, вiд якого досi залежала доля велетенськоi Речi Посполитоi, викликав до себе тiльки жаль.

– Мало хто в свiтi будь-коли торгувався зi смертю, – промовив гiсть, – а тi нечисленнi, хто все ж на це зважувався, потiм гiрко шкодували i прагнули таки померти у свiй час. Але було пiзно…

– Отже, це можливо? – з надiею запитав Сiгiзмунд.

– Можливо, але доведеться заплатити жахливу цiну.

– Менi однаково. Я готовий.

– Навiть не почувши, що буде потрiбно за це менi?

– Що ж, кажи…

Спiврозмовник короля глибоко вдихнув повiтря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потiм зi свистом вирвалось назовнi. Сiгiзмунд болiсно зойкнув, нiби цим зусиллям у нього вже вiдiбрали частку життя.

– По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Менi потрiбен бiль…

– Гаразд, – анi хвилини не сумнiваючись, вiдповiв монарх, – я згоден.

– Це ще не все, – перебив його гiсть, – менi мало твоiх тiлесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаеш вiд мене, заплатиш не тiльки ти.

– Що це означае? – здригнувся король.

– Менi потрiбне ще чиесь життя.

Сiгiзмунд вiдчув, як горло його здавив пекучий гнiв.

– Будь ти проклятий! – закричав монарх, – невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждае?

– Нi, – урвав той, – не знайдеться…

– Чие життя ти ще хочеш?

– Я сам вирiшу… Ти про це не дiзнаешся. Але неодмiнно вмре той, хто вiрно тобi служив. Або той, кого ти любиш.

Пiсля сплеску гнiву настала слабкiсть, i король вже не мiг триматися на ногах. Сiгiзмунд важко осунувся на пiдлогу…

– То що ж, ваша королiвська милосте, – iронiчно мовив гiсть, – скасовуемо угоду?

Монарх витер пiт, який градом котився з його чола i заливав очi.

– Нi, не скасовуемо, – простогнав вiн, – менi потрiбна ще одна доба… За будь-яку цiну.

Незнайомець раптом бiльше театрально, анiж учтиво вклонився.

– Як накажете, ваша величносте, – солодкаво i знущально водночас протягнув вiн, – буде сповнено.

Невiдомий зробив крок назад i знову вклонився.

– Буде сповнено! – повторив вiн вже голоснiше.

Дивний чоловiк, ця жахлива з’ява болiсноi ночi, продовжував вiдступати, кланятись i без упину повторювати ту саму покiрну фразу. Однак в його голосi чулося дедалi бiльше насмiшки й знущання, доки врештi замiсть слiв, десь у темнiй глибинi королiвських покоiв, пролунав пекельний регiт, який, проте, рiзко обiрвався.

– Добу, ще тiльки добу, я не прошу бiльшого… – шепотiв король, метаючись на вологiй вiд поту постелi.

– Ваша величносте, ваша величносте… – лiкар щосили намагався упiймати його слизьку розтрiпану голову, аби та не вперiщилась в залiзне узголiв’я.

Коли йому це вдалося, монарх одразу прокинувся i широко розплющив очi. Рот його також вiдкрився, як у рибини, i вiн почав жадiбно хапати ним повiтря.

Притримуючи хворого лiвою рукою, лiкар потягнувся до склянки з заспокiйливою настоянкою i за мить приклав ii монарховi до вуст. Сiгiзмунд зробив один спазматичний ковток, проте невдало, вiд чого вiдчайдушно закашлявся. Майже вся рiдина, яку той ковтнув, полетiла назад лiкарю в обличчя, втiм король таки прийшов до тями.

– Це був лиш сон, – якомога лагiднiше сказав йому ескулап, – всього лиш поганий сон…

Голова Сiгiзмунда безсило впала на подушку.

– Сон, – кволо вимовив король.

– Сон i не бiльше, – пiдтвердив лiкар, втираючи рукавом свое обличчя, яке обплював йому володар Речi Посполитоi.

Пiсля цього вiн взявся витирати хустинкою пiт з обличчя короля. Якоiсь митi Сiгiзмунд зiбрався з силами i скорчив обурливу гримасу. Лiкар припинив свою процедуру.

– Покличте сюди… – почав говорити король, але дихання йому раптом забракло.

– Священника, ваша величносте? – спробував допомогти йому лiкар.

– Дурню ти! – обличчя монарха налилося кров’ю. – Нехай до мене зайде Свенсон!..

Лiкар пiдскочив так, мовби його вкололи розпеченою голкою. Незграбно вклонившись розпластаному i знеможеному королю, вiн чимдуж вибiг за дверi.

Йон Свенсон, таемний королiвський розпорядник, високий на зрiст i дужий норман, зайшов до покоiв за кiлька хвилин. Колись цей чоловiк з похмурим i уважним поглядом, який сочився з-пiд густих сивих брiв, служив особистим охоронцем його величностi. З роками Свенсон постарiв, але монарх, замiсть того, щоб вiдпустити його до рiдноi Швецii, лишив при собi й навiть збiльшив платню. І справа тут була не лишень у вдячностi, яка не завжди властива королiвським особам, а в тому, що розум Свенсона не поступався його колишнiй та й теперiшнiй силi. Сiгiзмунд цiнував його вiрнiсть, як i те, що друзiв цей похмурий швед при дворi не мав. І звiсно ж умiв тримати язика за зубами. Свенсону можна було довiрити будь-яку таемницю i бути певним, що той швидше дасть вiдрубати собi руку, анiж зрадить довiру володаря.

Таемний розпорядник, зокрема, зберiгав кореспонденцiю короля. Отримував листи, адресованi його величностi, уважно перевiряв, чи на паперi не було отрути, i лиш тодi передавав секретаревi або особисто монарховi. Вiдправляв королiвськi листи Свенсон також сам. Спершу уважно приглядався до кур’ера, розпитував, чи добре знае шлях i, лише зачувши пiдходящу вiдповiдь, спроваджував у дорогу. Розпорядник короля, мовби кожного разу забував, що всi кур’ери були людьми надiйними i перевiреними безлiч разiв.

Звiсна рiч, охороняти життя та спокiй короля Свенсон i надалi не полишав. Тепер не робив цього сам, але добирав у королiвську сторожу тiльки тих, кому довiряв i кого випробовував. Про випробування «старого вiкiнга» при дворi ходили легенди… Казали, що Свенсон змушував видертись без драбини на замкову стiну, а потiм спуститися з iншого боку. Або ж перевiряв витримку тим, що мiг змахнути своiм велетенським, вкритим рунiчними написами мечем i зупинити його за якийсь цаль[6 - Цаль – давня мiра довжини, що становила приблизно 2,5 см.] вiд шиi претендента. Тiльки якщо той лишився незворушним, йому випадала честь служити в королiвськiй охоронi. Зайве говорити, що в цьому «загонi Свенсона» служили тiльки найкращi. Сiгiзмунд ще раз про це подумав, згадавши свiй сон i вiзит незнайомця. В дiйсностi, такого нiколи б не сталося. Вартовi нiзащо б не пропустили зайду! Якщо тiльки той смертний… З плотi i кровi…

Свенсон мовчав, зупинившись за кiлька крокiв вiд королiвського ложа. Монарх, зiбравши докупи сили, сперся на лiктi, щоб краще його бачити. Лiкар, вигулькнувши з-за спини нормана, запопадливо пiдклав пiд королiвську голову ще одну подушку.

– Залиш нас наодинцi, – наказав йому Сiгiзмунд.

Той слухняно зник.

Король, нiби обдумуючи, що мае сказати, добру хвилину не зводив зi Свенсона очей. Присутнiсть цього грiзного вiкiнга, схожого на одного з войовничих богiв Пiвночi, заспокоювала його. Вселяла спокiй i надiю. Сiгiзмунду навiть здалося, що саме так буде виглядати ангел, який коли-небудь спуститься за ним з неба й покладе край його стражданням.

– Свенсоне… – видихнув нарештi монарх.

– Так, ваша величносте, – вiдповiв той низьким рiвним голосом.

Сiгiзмунду раптом подумалось, чи не безглуздо буде зiзнаватися в тому, що вiн боiться власного сну? Як же так, король Речi Посполитоi i раптом перелякався кошмару, мов малий хлопчисько? Хай навiть хворий король… Хай навiть король, якому лишилося небагато.

Монарх облизав пересохлi губи i промовив зовсiм iнше:

– Хочу знати, чи не прибували до мене кур’ери за останню добу?… Чи не було важливих послань?

Свенсон уклонився i дiстав зi своеi важкоi шкiряноi сумки, що висiла на поясi, кiлька згорнутих листiв.

– Звiстка зi Сходу: Девлет-Гiрей iде на Москву.[7 - «Девлет-Гiрей iде на Москву…» – йдеться про невдалий похiд кримського хана Девлет-Гiрея. Влiтку 1572 року в Молодинськiй битвi за 50 верст вiд Москви його армiя зазнала поразки.]

– Чув, далi…

– Секретар вашоi королiвськоi милостi, Ян Замойський,[8 - Ян Сарiуш Замойський (1542–1605) – державний дiяч Речi Посполитоi, королiвський секретар з 1566 року. Згодом великий коронний канцлер.] бажае вашiй величностi одужання i…

– Далi, – знову перебив Сiгiзмунд.

– Князь Острозький[9 - Князь Острозький – мова про Костянтина Василя Острозького (1526–1608), сенатора, воеводу киiвського. Одного з найбагатших i найвпливовiших вельмож в Речi Посполитiй.] пише, що вiйська нашi в Лiвонii[10 - Лiвонiя – територiя сучасних Латвii та Естонii. В перiод з 1558-го до 1583 року за контроль над цим тереном точилася вiйна мiж низкою скандинавських та схiдноевропейських держав.] потребують харчiв та пороху.

Сiгiзмунд важко зiтхнув.

– Далi.

– Короткий лист з проханням про авдiенцiю.

– Хто просить?

– Такий собi Христофор з Лемберга.

– Хто це?

– Не знаю, ваша милосте, – вiдповiв Свенсон, – пише, що ви без сумнiву згадаете його.

– Я згадаю його? Якого дiдька? Вiн додае якiсь поважнi факти?

– Нi.

– Тодi спалiть цей лист.

– Як скажете, ваша величносте… Хiба що.

– Що?

– Чоловiк цей нагадуе, що одного разу, ваша королiвська милiсть потрапили у скруту.

– В скруту?

– В полон, якщо бути точнiшим…

– В полон? Нiколи такого не…

Раптом запала тиша. Король наморщив чоло, вочевидь болiсно щось пригадуючи.

– Нiколи такого не було, – продовжив вiн, – окрiм одного разу…

Сiгiзмунд пригадав, як рокiв десять тому втрапив у халепу на Волинi, де князь Острозький полонив його в своему замку. Власне, зробив це господар Вежi Мурованоi[11 - Вежа Мурована – iнша назва Острозького замку.] у непрямий i доволi пiдступний спосiб: знаючи про те, що король з дитинства мае страх перед пишногрудими палкими жiнками, приставив до дверей монарших покоiв гарячу волинську молодицю, якоi Сiгiзмунд боявся, мов дiдько ладану. Така «варта» справдi виявилась надiйною. Володар великоi Речi Посполитоi не наважився переступити порiг покою, аж доки вiд ганьби його порятував оцей самий Христофор з Лемберга. До того ж через короля накликав на себе гнiв князя i заледве не поплатився головою.

– Де цей чоловiк? – кволо запитав Сiгiзмунд.

– Вiд ранку в почекальнi, – мовив Свенсон.

Король перевiв погляд на вiкно, за яким висiла глупа нiч.

– Вiд ранку, кажеш…

– Закликати його? – знову озвався розпорядник.

– Якщо вiн дочекався, то заклич…

Вiкiнг вклонився i вийшов за дверi.

– Христофор… – повторив монарх iм’я прохача.

Королю пригадалась мiсячна нiч в полi, куди його вивiв цей вiдчайдух. Замок Острозького, що був перед цим для Сiгiзмунда в’язницею, лишався за спиною, а попереду сiрiла в темрявi дорога, що провадила до загонiв королiвськоi армii. Це була дорога свободи. Тодi монарх запитав, чим може вiддячити своему рятiвниковi. Христоф попросив про помилування для якоiсь львiвськоi дiвчини, звинуваченоi у вiдьмацтвi. Сiгiзмунд просто в сiдлi пiдписав документ i наостанок запросив смiливця до Кракова, до себе на службу… Видно, Христоф тiльки через роки прийняв його запрошення.

Дверi покоiв знову прочинились, i досередини зайшов спочатку Свенсон, а потiм той, хто просив авдiенцii. На стомленому обличчi прохача виднiлася радiсть, очевидно вiд того, що прочекав вiн на прийом усього пiвдоби. Вклонившись королю, Христоф зачекав, доки той до нього озветься.

– Я згадав, де ми зустрiчалися, добродiю. Ви порятували мене вiд полону того схизмата Острозького, – вимовив монарх.

– Мав за щастя служити вашiй королiвськiй мосцi, – вклонився Христоф.

– Ви не просто служили, ви ризикували життям.

– Ризикувати i, якщо буде потрiбно, вiддати життя за свого короля – це обов’язок кожного, хто називае себе людиною честi, – трохи улесливо, але твердо мовив прохач, – я, власне, прибув для того, щоб запропонувати вашiй королiвськiй милостi свою шаблю i свою вiрнiсть.

Сiгiзмунд усмiхнувся.

– Схоже, менi вони знадобляться, Христофе, – мовив вiн, – пiдiйдiть ближче…

Чоловiк зробив два кроки до лiжка, на якому лежав монарх. Розпорядник короля залишився на мiсцi.

– Ви також пiдiйдiть, Свенсоне, – звернувся до нього Сiгiзмунд, – даруйте, я нiчого вам не сказав. Але в мене, як i ранiше, не буде вiд вас таемниць…

Вiкiнг i Христоф завмерли, чекаючи на продовження королiвських слiв. Той попросив дати йому води i, щойно Свенсон виконав його прохання, заговорив знову:

– Як бачите, панове, у вашого короля певнi негаразди…

Тут вiн хрипло засмiявся, проте пiдданi не пiдтримали його жарту.

– Тобто я помираю, – вже звичним своiм тоном проговорив Сiгiзмунд, – але це не найгiрше, попри те що ця звiстка зовсiм не тiшить мене. Найгiрше полягае в iншому…

Вiн глибоко вдихнув i, трохи потримавши повiтря в своему хворому нутрi, зi свистом видихнув його назовнi.

– В тому, що на тронi я не залишаю нащадка, а на землi – законного сина, – продовжив Сiгiзмунд, – будь-де це стае причиною кривавого хаосу… Змов, iнтриг, убивств, якi нищать королiвство зсередини. Бiдна, бiдна моя Рiч Посполита!.. Але Бог свiдок, вже нiчим я iй не допоможу.

По обличчю короля потекли сльози. Можливо, тiеi митi вiн також усвiдомив, що гiрку його передсмертну промову про долю Польщi мовчки вислуховують похмурий швед i Христофор, який був русином з походження.

Проте, пiсля ще однiеi паузи i ще одного важкого зiтхання монарх заговорив про iнше:

– Втiм, сталося так, що, попри все, я залишаю по собi на цьому свiтi маленьке життя…

Христоф i навiть суворий вiкiнг здивовано звели брови, а король усмiхався, i усмiшка його була щасливою. Сiгiзмунд сповненим тепла поглядом дивився кудись у стелю, де, можливо, бачив щось, що приносило йому полегшення, або чийсь образ, який втiшав його у цi останнi болiснi митi.

Минуло майже чверть години, перш нiж король заговорив знову:

– І от, моi дорогi друзi, перебуваючи на смертному ложi й терплячи несамовитий бiль, я прошу вас зберегти чи порятувати мою дитину, яка нiколи й не бачила свого батька, – Сiгiзмунд перевiв погляд на своiх мовчазних слухачiв, – знайдiть це янголя i допровадьте у безпечне мiсце. А найголовнiше – збережiть таемницю. Бачить Бог, життя цiеi дитини перетвориться на пекло, щойно про наш кровний зв’язок дiзнаються моi вороги…

Дихання короля стало важким i уривчастим.

– Свенсоне, – видавив з себе монарх, – поруч з вами вiдчайдух i смiливець родом з Лемберга. Довiряйте йому, наче собi. Пiсля моеi смертi ви залишитесь розпорядником скарбу, то ж дайте цьому чоловiковi стiльки грошей, скiльки йому знадобиться…

– Буде сповнено, ваша величносте, – невпевнено вiдповiв той.

– Христофоре, вас я прошу виконати цю останню волю вмираючого короля…

Чоловiк з Лемберга напружив слух i трохи подав голову вперед, щоб краще розчути слова монарха, однак той вкотре важко зiтхнув i заплющив очi. Точнiше, його важкi повiки скотилися вниз i не пiдiймались назад.

– Ваша величносте, – стривожено промовив Свенсон, – ваша величносте, ви чуете мене?…

Не вiдкриваючи очей, Сiгiзмунд кивнув. Тодi Христоф пiдiйшов до королiвського ложа i, ставши на одне колiно, нахилився до страждальця.

– Скажiть менi, де знаходиться дитина, ваша милосте, – промовив львiв’янин.

Король облизав сухi потрiсканi губи.

– В Познанi, – прошепотiв вiн ледь чутно.

– В Познанi, – повторив Христоф.

– Це хлопчик? – знову запитав вiн.

– Так…

– Пам’ятаете iм’я?

– Звiсно, – навiть у слабкому голосi почулося щире обурення, – звiсно…

Христоф замовк i став чекати, доки король назве iм’я сина.

– Звiсно… – втрете сказав той, – його звати… Франциск, здаеться…

– Франциск, – Христоф повторював сказане, аби впевнитись, що розчув правильно.

– Йому мае бути трохи бiльше року…

– Зрозумiв, ваша милосте.

Христоф спробував пiдвестись, але король зупинив його легким холодним дотиком.

– В Познанi знайдiть… абата Купiдуру… Це наш друг. І вiн знае…

Сiгiзмунд, здавалося, заговорив з останнiх сил.

– … мою таемницю.

– Лiкарю! – тiеi ж митi гаркнув Свенсон, бачачи, що король утратив свiдомiсть.

Дверi розчинились, i той, кого кликали, увiрвався в покоi. Опинившись бiля лiжка, вiн сердито вiдштовхнув Христофа, на додачу змiрявши його пiдозрiлим поглядом.

– Забирайтесь звiдси, – просичав ескулап.

Чоловiк слухняно звiвся на ноги й попрямував до виходу, жодним чином не вiдповiвши на цю грубiсть. Лiкаря в цю мить можна було зрозумiти.

Бiля дверей його зупинив Свенсон.

– Де ви зупинились? – запитав вiкiнг.

– В постоялому дворi, в «Кривого Яцка».

– Це той гадючник на Клепажу?

– Так.

– Я навiдаюсь за декiлька годин. Справа, як бачите, пильна.

– Буду чекати.

З цими словами Христоф вийшов з покоiв i, ледь не загубившись у безкiнечних лабiринтах коридорiв та сходiв, подався геть з королiвського палацу. Замок височiв над мiстом, а пiд ним простягалась темна пелена нiчного Пiдзамча, крiзь яку то там, то там пробивалися вогнi будинкiв i вулиць. Львiв’янин спустився донизу, просто в обiйми мiськоi ночi, iнстинктивно поклавши руку на ефес шаблi, що висiла в нього на поясi. Звiдси до Клепажу було не надто далеко, проте о такiй порi неприемностi могли спiткати на кожному кроцi навiть озброеного чоловiка. Краще загорнутися у свiй плащ i швидким кроком подолати цю вiдстань, не звертаючи уваги нi на кого i нi на що.

– Агов, любчику… – гукнула до нього якась шльондра.

– Гей, ти, к-к-курви с-с-сину, – ледве вимовляючи слова, озвався до нього п’яний солдат, якому, видно, хотiлося бiйцiвських пригод, а проте не вистачало сил навiть на те, щоб пiдвестися з калюжi власноi сечi.

Христоф, не повертаючи голови в iхнiй бiк, вийшов на вулицю Канонiчну. Тут вiн пiшов ще швидше, але несподiвано спiткнувся i простягся просто на загидженiй темнiй брукiвцi. Почулася добiрна львiвська лайка, яку Христоф не змiг та й не прагнув стримати.

– Будьте обачнiшим, добродiю, – промовив хтось.

Ще кiлька чоловiчих голосiв захихотiли.

– Спробуй тут… – Христоф хутко звiвся на ноги i спробував розгледiти, хто перед ним.

Навпроти сiрiло чотири силуети, один з яких видався йому знайомим.

– І що ж, вдалося потрапити на королiвську службу? – запитав той самий голос, i львiв’янин упiзнав нарештi в цiй постатi вельможного Яна Фiрлея, власника замку, в якому вони зупинялися з Софiею по дорозi до Кракова.

– Ваша милосте… – уклонився йому Христоф, – не сподiвався зустрiти вас ось так несподiвано…

– Все земне наше паломництво – суцiльна несподiванка, – по-фiлософському сказав Фiрлей, – ти, либонь, i гепнутись посеред вулицi не сподiвався.

Голоси за спиною маршалка знову захихотiли. Христоф стиснув зуби, бо вiдповiсти хотiлось зухвало й гостро.

– Не ображайся, – вгадавши його настрiй, поспiшив промовити вельможа, – жарти о такiй порi – химерна рiч. І не все слiд сприймати близько до серця. То як, дорогий Христофе, вдалося тобi отримати бодай королiвську аудiенцiю?

– Нi, ваша милосте, – вирiшив збрехати той.

– Не дивно… Зараз король допускае до себе тiльки того Свенсона i лiкарiв. Втiм, менi вiдомо бiльше…

Ян Фiрлей раптом стишив голос i пiдiйшов ближче до свого спiврозмовника.

– Наш Сiгiзмунд навряд чи доживе до ранку, – промовив вiн.

Христоф змовчав.

– Ти чув мене? – перепитав маршалок.

– Чув, ваша милосте.

– І що ж?

– Ця звiстка завдае жалю.

– Так, але я зараз про iнше… Смерть короля передчувають усi. І з усiеi Речi Посполитоi до Кракова стiкаються могутнi вельможi. Тi, хто готовий дiлити королiвську спадщину. Не треба бути провидцем, аби передбачити, що як тiльки закриються назавжди очi Сiгiзмунда, тут почнеться рiзанина. Це важлива нiч, Христофе. Бо вже в прийдешнiй полудень буде видно, хто матиме владу, а кого втоплять у Вiслi чи втопчуть у кракiвськi вулицi. Тому кожна вправна шабля i кожне хоробре серце зараз для мене на вагу золота…

Фiрлей ухопив Христофа за плечi.

– Я заплачу тобi будь-якi грошi, якщо станеш цiеi ночi поруч i рубатимеш за моiм наказом. Ти згоден?

– Ваша милосте…

– Будь-якi грошi, – перебив його маршалок, – всi патякають про мою скупiсть, але я доведу тобi iнше.

– Я зв’язаний iншим обов’язком, вашмосць.

– Яким ще, в дiдька, обов’язком?

– Це гонорова справа, – коротко вiдповiв Христоф.

– Ти наживаеш собi ворога, – погрозливо сказав Фiрлей.

– Господь милосердний, – покiрно мовив львiв’янин, ступивши, про всяк випадок, пiвкроку назад.

Йому не вдавалося розгледiти, як виглядають охоронцi Фiрлея, проте Христоф розумiв, що королiвський маршалок не ходив би в таку нiч по мiсту аби з ким. Найпевнiше, там трое озброених до зубiв вiдданих своему господарю мiцних бiйцiв, якi кинуться на нього, мов пси, за першим наказом господаря. Шансiв дожити до свiтанку тодi в Христофа буде небагато.

Проте, вельможа опанував свою злiсть i, глянувши на нього зверхньо, промовив:

– Не раджу тобi лишатися в Краковi довше, нiж до ранку. Задля твого ж добра.

– Я й не мав такого намiру, ваша милосте, – з деяким полегшенням вiдповiв Христоф.

– От i правильно.

Стримано попрощавшись, цi нiчнi спiврозмовники розiйшлися, кожен вiдчуваючи, що в душi залишився гнилий неприемний осад. Цi двое знайомi були ще з лiвонських, коли служили в одному вiйську i билися з одним ворогом. Тепер же, за iнших обставин, не могли знаходитись навiть в одному мiстi.

Христоф шкiрою вiдчував, як у мiстi росте напруга. Не дивлячись на те, що король Сiгiзмунд був ще живий i нiхто не оголосив про його смерть, здавалось, кожен мiщанин Кракова не спав, снуючи з площi на площу, з вулицi на вулицю, якимось потаемним чином переймаючись майбутньою долею держави. В рiзних мiсцях спалахували все новi вогнi, освiтлюючи дорогу невеликим групам, а то й цiлим юрбам людей, що, ховаючи зброю пiд плащами, зближалися все ближче до Вавелю. Королiвських солдатiв поки що видно не було.

Христоф дiстався нарештi свого помешкання на Казiмежу. В цiй дiльницi Кракова було спокiйнiше, хоч час од часу також з’являвся хтось зi смолоскипом в руках i стривоженою мiною на обличчi.

Софiя вiдчинила не одразу. Лишень зачувши за дверима голос Христофа, впустила його до помешкання, яке вони знiмали. Вона також виглядала переляканою.

– Де ти був? Я вже гадала, що тебе вбили, – розпачливо промовила жiнка.

– Це не так легко зробити, Софiе, – вiдповiв той, нахиляючись над мискою з водою.

Вмившись, Христоф, на мить, заховав обличчя за сiруватим рушником.

– Ти не знаеш з ким маеш справу, – раптом промовила Софiя.

– Поки що на вулицi тiльки юрми мiщан. Жодного солдата не видно, – промовив Христоф, вiдкидаючи вологого рушника геть, – хоч, безумовно, вони з’являться. Але згодом… Пiд ранок. Мене до того часу вже тут не буде.

– Ти… ти iдеш?

– Так, маю одне завдання, яке менi доручили у Вавелi.

– А як же я? Ти залишиш мене тут?

В голосi ii чулося стiльки благання, що, здавалось, не встояла б i кам’яна стiна.

– Я гадав, ти прямувала тiльки до Кракова… – розгублено мовив чоловiк.

– Хотiла, як i ти, пiдшукати тут для себе службу. Але ж сам бачиш, що коiться в цьому мiстi.

Христоф дивився на неi, намагаючись вирiшити, що робити зi своею супутницею надалi.

– Куди ти вирушаеш? – Софiя першою порушила незручну мовчанку.

– До Познанi.

– Вiзьми мене з собою… Прошу тебе. Я там залишусь i бiльше не буду тебе обтяжувати… А по дорозi дбатиму про тебе, мов дружина чи служниця, i не проситиму нiчого, крiм захисту.

Христофовi раптом подумалось, що цим глибоким благальним очам, якi дивились зараз на нього, не змiг би вiдмовити жоден чоловiк. Вiн не надто багато знав про цю жiнку, але найпевнiше, так воно й було.

Вiдвернувшись, мовби для того щоб позбутися чар ii погляду, львiв’янин кивнув.

– Сьогоднi ще чекаемо на гостя, – промовив Христоф за кiлька хвилин, – власне того, хто нас спровадить у подорож.

– Хто цей гiсть? – перепитала Софiя.

– Таемний розпорядник його величностi, – вiдповiв львiв’янин, – забув або й не почув його iм’я. Однак людина поважна.

– І прийде сюди? – з недовiрою кинула Софiя.

– Атож, в цей гадючник.

За годину в дверi справдi рiшуче постукали. До цього часу постояльцi вже встигли зiбрати своi речi в двi невеликi дорожнi торби. Христоф схопився з мiсця i рушив вiдчиняти, по дорозi вдоволено потираючи долонi. В цей час, вiн, найпевнiше, згадав наказ короля своему розпоряднику видати Христофовi стiльки грошей, скiльки той буде потребувати. Чоловiк з Лемберга вирiшив, що потребуватиме багато. Тим бiльше що дорога до Познанi неблизька та справа, до якоi вiн зголосився, важлива й по-своему небезпечна. Адже невiдомо, хто ще може дiзнатись про iснування королiвського нащадка… А дiзнавшись, чи бажатиме цьому нежданному спадкоемцевi добра? Словом, дiло вартiсне.

З такими думками Христоф прочинив дверi нiчному гостевi. Яким же великим було його здивування, коли замiсть високого благородного Свенсона, вiн побачив на порозi декiлька миршавих постатей, що миттю заштовхнули його всередину кiмнати, виставивши перед собою ножi, загостренi палицi та уламки шабель.

– Вiтаю вас, добродii, – Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу i двiчi, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зi свистом розсiкло повiтря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.

– Чого вам в бiса треба? – запитав постоялець, вiдчуваючи, як потроху пiсля здивування його переповнюе злiсть i навiть кiлькiсть цих пройдисвiтiв не применшуе бажання посiкти iх на капусту.

– Ми шукаемо зра… зрадникiв… – пробелькотiв хтось iз них п’яним голосом.

– Яких ще зрадникiв? – гаркнув Христоф.

– Зрадникiв корони, – втрутився iнший, – тих, що виннi в занедужаннi його величностi…

«От i почалося, – подумав постоялець, – через таких п’яних недоумкiв i почалося… Вельможi порадили б мiж собою, не проливаючи мiщанськоi кровi. Тепер же непереливки буде i городянам».

– Вiд чийого iменi ви тут? – хмикнув вiн, пiдступивши до них ще ближче.

– Вiд iменi короля! – заволали вони в один голос.

– В короля немае на службi свиней! – почулося в них за спиною.

Горе-нападники озирнулися. До тiсного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли вiн випрямився у повен зрiст, очi його палали, а обличчя було багряним вiд гнiву. За його спиною стояло ще трое жовнiрiв з королiвськоi сторожi. Вони, в свою чергу, тiльки криво всмiхались, наполовину повитягавши шаблi з-за поясу.

– Випхати звiдси цих волоцюг, – наказав своiм людям Свенсон i вiдступив убiк вiд дверей.

Однак, тi, що дiяли «вiд iменi короля» чимдуж кинулися до виходу самi, а сторожа тiльки пригостила iх наостанок щедрими копняками. Згодом Свенсон знаком наказав iм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всерединi запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю i почав було про щось говорити, коли ж помiтив, що Свенсон i Софiя мовчки дивляться один на одного. Не розумiючи в чому справа, вiн вирiшив почекати, доки заговорить хтось iз них.

– Не одразу тебе впiзнав, – першим озвався вiкiнг, – не вiрю своiм очам.

– Менi також не вiриться, що це ти, – вiдповiла жiнка.

– Багато минуло рокiв.

– Атож.

Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши вiд подиву, а потiм знову втюпились поглядами один в одного.

– Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, – раптом процiдив крiзь зуби Свенсон.

– Жодного разу моеi вини в цьому не було, – вiдповiла жiнка тремтячим голосом.

По обличчю Свенсона покотився рясний пiт.

– Що цього разу? – прохрипiв вiкiнг.

– Я не знаю…

Софiя вiдвела очi.

– Кажи!

– Не знаю, – зi сльозами мовила та.

– Що за бiсова комедiя? – втрутився Христоф, проте його нiхто не слухав.

– Вони вже тут? – перевiвши подих, твердо запитав Свенсон.

Жiнка пiдняла на нього своi вологi очi. Вони були широко розкритi i десь в iхнiй глибинi поволi загорався незрозумiлий i моторошний вогонь.

– Так, – вимовила вона чужим низьким голосом.

– Де саме? – перепитав норман.

Вуста Софii раптом почорнiли i скривились, як у бiснуватого.

– Позаду тебе…

В ту ж мить ззовнi почулися звуки бою. Брязкання зброi, слова лютих проклять i стогони поранених. Свенсон, вихопивши шаблю, кинувся за дверi, проте на нього там вже чекали. Хтось швидко i точно завдав йому удару шаблею в груди. Вiкiнг заревiв, наче лев i, викинувши лiвицю вперед, пiдтягнув нападника до себе. Своею велетенською рукою вiн тримав його за шию, мов гусака, дедалi мiцнiше ii стискаючи, хоч сам при цьому стiкав кров’ю. Христоф кинувся йому на допомогу i, перше, що вiн побачив за дверима – це були порубанi тiло волоцюг, що вдерлися до його кiмнати. Поруч з ними лежало двое з королiвськоi сторожi, а третiй вiдчайдушно вiдбивався вiд цiлого загону якихось нових нападникiв.

– Хто це в бiса такi? – вигукнув Христоф, намагаючись дiстати шаблею когось iз них.

У вiдповiдь, львiв’янин сам отримав добрий десяток майстерних ударiв, якi ледве зумiв вiдбити.

– Нема часу, – прохрипiв Свенсон, задушивши врештi того, кого тримав за горло. Тепер вiн використовував його мертве тiло, як щит, – повертайся досередини…

– І що далi? Будемо вiдсиджуватись, як щурi? – запротестував той.

– Досередини негайно! – гаркнув Свенсон, i на губах його виступила кров.

Христоф неохоче пiдкорився. Вiдштовхнувши своiх супротивникiв якнайдалi вiд себе, вiн кинувся назад до кiмнати. Вхiд миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тiло, яким досi прикривався, собi на спину, а до Христофа й Софii повернувся обличчям.

– Тiкайте через вiкно, – прохрипiв норман, – я довго не зможу iх стримувати.

З iншого боку хтось вдарив його шаблею по нозi, i Свенсон важко опустився на колiна. Однак i в такому положеннi нападники не перевищували його зростом, тому вiн все ще надiйно захищав вiд них вхiд до покою.

– Чому я маю тебе залишати? – промовив Христоф.

– Бо в тебе доручення вiд короля!.. – вiдповiв норман. – Йди, чорт забирай…

Вдруге за останнiй час Христоф i Софiя мусили тiкати з заiжджого двору крiзь вiкно, наче злодii або постояльцi, яким нiчим заплатити за ночiвлю. Цього разу висота було бiльшою, а вiкно меншим. Полетiвши сторчака донизу, кожен iз них гепнувся на брукiвку, боляче при цьому забившись. Софiя скрикнула з болю.

Христоф звiвся на ноги. Обережно ступив крок, потiм другий… При падiннi тiльки забив колiно, але рухатись це надмiру не заважало.

– Йдемо Софiе, – прошепотiв вiн, простягаючи iй руку.

Жiнка, на щастя, також вцiлiла. Вони хутко рушили до конюшнi. Ще мить, i цi двое, навiть не засiдлавши коней, помчали темними кракiвськими вулицями просто навмання, геть з мiста…

Вранцi наступного дня, як тiльки Софiя розплющила очi, перше, що вона побачила – це була бездонна синь чистого неба просто перед нею. Час вiд часу його стрiлами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне i голосне своiми пташиними голосами. Пiд головою вона вiдчула дбайливо покладену сумку, а поруч з ii обличчям легко гойдалася волога вiд роси трава. Був ранок.

Жiнка пригадала, як змучена останнiми подiями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потiм, либонь, просто зомлiла вiд утоми. Софiя була загорнута в його плащ i почувалася цiлковито затишно. Трохи пiднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.

Той був неподалiк. Мовчки сидiв на травi, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранiшнiй туман.

– Доброго ранку, – привiталась Софiя.

Христоф звернув до неi втомлене обличчя, на якому свiжiв шрам вiд учорашньоi сутички в постоялому дворi.

– Вiтаю, – мовив вiн i знову вiдвернувся.

– Про що ти думаеш? – за якийсь час запитала Софiя.

Вона з приемнiстю вдихнула насичене травами й запахом землi вранiшне повiтря. Довкола, скiльки оком кинь, простягалося заквiтчане поле. В такi митi, як нiколи, усе внутрiшне ество хоче жити.

– Я думаю про бiдолаху Свенсона, – вiдповiв львiв’янин, – i про те, що вчора вiн славно загинув. Душа його, справжня душа воiна, либонь вже десь перед райськими воротами.

– Мабуть… – тепер i Софiя повнiстю пригадала вчорашнiй день, добряче спохмурнiвши.

– В мене безлiч питань до тебе, – продовжив Христоф, – найперше, звiдки ви зналися ранiше зi Свенсоном?

– А iсти ми будемо? – зiтхнула вона. – Зiзнатися, ще вiд учора вмираю з голоду…

Христоф пiдтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софii подушкою, i дiстав звiдти хлiб та шмат солонини. Роздiливши все навпiл, вони мовчки поснiдали. Пiсля цього львiв’янин удруге звiв на неi погляд.

– Це сталося понад десять рокiв тому. У Венецii. Я ще була ученицею майстра Тартальi. Оскiльки, окрiм усього, вiн був ще й неперевершеним ювелiром, його запросили до палацу дожа оздоблювати там святкову залу. В цiй залi планувався дуже важливий прийом. На кого там очiкували, я не знала. Не знав, мабуть, i сам Майстер. Та мене це й не обходило. Я вперше була у Венецii, вперше бачила такий розкiшний палац i менi вперше випала можливiсть допомагати своему Наставнику в такiй важливiй роботi.

Ми з Майстром та ще з десятком помiчникiв працювали не один мiсяць. Врештi оздоблення зали було завершено. Венецiанський дож, його милiсть Джироламо Прiулi, залишився задоволений. Ще б пак! На стелi iз золота, перлiв, дiамантiв, смарагдiв та аметистiв були викладенi картини раю, а на пiдлозi, з рубiнiв, гранатiв та сапфiрiв – ми зобразили пекло. Стiни ж прикрасили полотнами з мирського життя. Таким чином, кожен, хто заходив, опинявся нiби посеред безкiнечноi коловертi Всесвiту. І, мовби перебуваючи на мiсцi самого Бога, спостерiгав одночасно за всiм, що вiдбуваеться з людською душею: народження в тiлi, земне паломництво, сповнене спокус i зваб… А далi – шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримуе безкiнечне блаженство.

Нам щедро заплатили за роботу, проте пiд страхом смертi наказали мовчати про iснування цiеi зали. Згодом, однак, усiх, окрiм нас iз Майстром, запросили на святкову учту, пiсля якоi я вже нiколи не бачила тих робiтникiв. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмiю тримати слово, а найпевнiше – просто швидко про все забуду.

Так чи iнак, але невдовзi ми мусили збиратися в дорогу i покидати Венецiю, щоб повернутись до Мiлана, де мiй учитель працював у зброярнi iншого впливового вельможi. Менi понад усе хотiлося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стiльки часу. Адже навряд чи ще колись менi вдалося б потрапити туди знову. Врештi, не встоявши перед спокусою, я тихо дiсталася туди потаемним ходом, що показав менi колись Учитель.

Я ступала тихо, навмисне знявши черевики, тому вчасно зауважила, що в тiй залi хтось е. Звiдти долинали чоловiчi голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цiкавiсть стала тепер ще сильнiшою. Адже там, мабуть, тi для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краем ока не побачити, хто це? Як виглядають цi люди?

Я пiдкралася зовсiм близенько до потаемних дверей, що мiстилися за одним iз полотен. Звiдси навiть чулися окремi слова, однак змiст розмов i надалi лишився незрозумiлий. Щойно я вирiшила прихилитися до дверей вухом, сподiваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечi, одночасно закривши менi рота, щоб я бува не крикнула.

– Ти хто така? – почула я запитання, i рука бiля рота трохи послабилась, щоб я могла вiдповiсти.

– Я не злодiйка, – тiльки й вистачило в мене духу прошепотiти.

– Це я бачу, – сказав невiдомий так само пошепки i зовсiм мене вiдпустив, – запитую, як тебе звати i що тут робиш?

– Софiя… Я учениця майстра Тартальi…

Сказавши це, одразу зрозумiла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моему Вчителю. Я склала руки перед собою i почала благати незнайомця не виказувати мене й нiкому не розповiдати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо вiн усмiхнувся i зробив менi знак говорити тихiше. Я змовкла i мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледiла його як слiд. Височенний на зрiст, кремезний i тодi ще не такий сивий… Так я вперше зустрiла Свенсона.

Зiзнаюся, боялася, що вiн мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, i вiн обережно прочинив дверi до зали. Полотно, що висiло перед нами, якраз в цьому мiсцi мало розрiз, то ж менi сяк-так вдалося розгледiти, що там вiдбувалось.

В залi рiвним пiвколом були розставленi велетенськi рiзьбленi крiсла. На деяких сидiли поважнi, пишно вбранi чоловiки. Іншi були порожнiми.

– Хто цi люди? – схвильовано запитала я.

– Володарi свiту, – усмiхнувся Свенсон.

– Аякже… – мене чомусь образила ця реплiка, яка видавалась жартом.

Однак цей чоловiк не жартував.

– Той, що найближчий до нас, з чорною борiдкою – це король Речi Посполитоi, його величнiсть Сiгiзмунд Август. За його безпеку я вiдповiдаю.

– І що, вдаеться? – хiхiкнула я.

Одразу злякалася, що тепер вже образиться Свенсон. Але так не сталося.

– Дурне дiвчисько, – тiльки проказав вiн, – за кожним виходом з цiеi зали чатують моi люди.

Я й справдi була ще дiвчиськом, i менi можна було пробачити будь-що.

– А iншi – це хто? – запитала я.

– Ось той худорлявий чоловiк у чорному, як у монаха, одязi – це Фiлiпп Габсбург, король Іспанii. Кривдник маврiв[12 - Фiлiпп ІІ Габсбург, або ж Фiлiпп Благочестивий (1556–1598) був вiдомий своiми утисками маврiв, якi становили частину населення Іспанii. Доведенi до вiдчаю, вони пiдняли повстання, яке iспанцi жорстоко придушили. Пiсля цього маврiв почали насильно виселяти з краiни.] i переможець битви при Лепанто.[13 - В битвi при Лепанто (1571 р.) з’еднаний флот «Священноi Лiги» (Венецii, Генуi, Іспанii та Савойi), який очолила Іспанiя, завдав нищiвноi поразки османському флоту.]

На бiду якраз навпроти нього сiв султан Селiм…

– У нього свiтла борода, – вирвалось у мене, – вiн не схожий на турка.

– Маеш рацiю, – погодився Свенсон, – його матiр’ю була русинка.[14 - Матiр’ю султана Селiма ІІ (1524–1574) була Настя Лiсовська, Роксолана. Украiнка, що походила з Рогатина.]

– Бiльше менi нiкого не видно, – розчаровано мовила я.

– Там ще присутнi iмператор Максимiлiан,[15 - Максимiлiан ІІ Габсбург (1527–1576) – iмператор Священноi Римськоi iмперii.] та молдовський правитель Іван.[16 - Іван Воде Лютий (1521–1574) – молдавський господар.]

– Усi чекають ще на когось?

– Так.

– На кого?

– Цього ти не дiзнаешся.

– Чому?

– Бо негайно пiдеш звiдси, доки тебе не впiймав хтось iнший.

Я важко зiтхнула, але все розумiла. Менi й так пощастило. Вже збиралася повернутись тим же шляхом, яким сюди прийшла, коли ж iз зали почулися чиiсь швидкi й гучнi кроки, а голоси монархiв миттю затихли. Я визирнула знову зi свого потаемного мiсця i побачила, як посеред зали стояв чоловiк у багатому венецiйському одязi. Я добре розгледiла на ньому гранатово-червоний джуббоне,[17 - Джуббоне – верхнiй одяг у венецiйському костюмi XVI ст.] розшитий золотими нитками, короткий плащ на плечах i гарний пояс, на якому висiла довга веценiйська скьявона.[18 - Скьявона – тип меча з широким ефесом, який захищав усю кисть.] Незнайомець майже одразу повернувся до мене боком, тому розгледiти його обличчя менi не вдалося. Невдовзi чоловiк заговорив, i я одразу зрозумiла, що насправдi вiн не венецiець. Акцент незнайомець мав рiзкий та неприемний, з яким тут говорять хiба що купцi з пiвночi.

– Вiтаю вас, владцi Європи, – сказав вiн, – нiколи ще, либонь, свiт не бачив стiлькох владних мужiв в однiй залi… Зiбрав я вас, аби висловити занепокоення останнiми вiйнами, якi ви ведете мiж собою. Через це я не отримую всього, що належить менi…

– Ходiмо, – прошепотiв Свенсон i рiшуче взяв мене за руку.

– Хто це такий? – здивовано запитала я. – Що за король королiв?…

– Не твое дiло, – рiзко вiдповiв норман i потягнув мене геть вiд дверей.

Ми йшли тим самим потаемним ходом, яким я дiсталась сюди, i вiдчувалось, що Свенсон чомусь нервуеться. Вiн до болю стиснув мою руку, i я побоювалась, аби цей здоровань випадково ii не зламав. Раптом вiн зупинився. Попереду нас виросли двое чоловiкiв у сiрому одязi з шаблями наголо.

– Хто такi? – загрозливо запитав один iз них.

– Пiдданi Його Величностi Короля Польського, – вiдповiв норман.

– І ця маленька курвочка також?

Я зцiпила зуби, щоб не вiдповiсти iм, як слiд.

– І вона також, – твердо вiдповiв Свенсон.

Запанувала мовчанка, пiд час якоi чоловiки пiдозрiло дивилися один на одного. Тi двое врештi вiдступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вiкiнга, анiж повiрили йому.

Ми вийшли назовнi. Перед нами височiла темна базилiка Святого Марка, над якою пiдiймався повний яскравий мiсяць. Через вiтер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.

– Тi двое – справжнi зарiзяки, – сказала я, – хто вони?

– Охоронцi того… вельможi, – вiдповiв Свенсон.

– Короля королiв?

– Так. А тепер тiкай звiдси чимдуж…

Софiя урвала свою розповiдь, примружившись вiд липневого сонця, що сходило все вище.

– Кажеш, були одягненi в сiру одiж? – перепитав Христоф.

– Так, – вiдповiла жiнка, – в такi самi строi, як i тi, з якими ти бився учора.

– І якi убили спершу волоцюг, потiм трьох королiвських вартових, якi прийшли зi Свенсоном, а потiм i його самого, – доповнив львiв’янин.

Софiя закусила губу.

– І все ж таки, чому той «король королiв» мав таку владу? – мовив Христоф.

– Я все ж таки випитала про це у свого рятiвника… – сказала жiнка пiсля мовчанки, – тi королi були володарями своiх земель. А вiн розпоряджався iхньою смертю. Вирiшував хто, коли i як мусить вмерти. Нiхто не знае, звiдки в нього така влада. Вiн – справжнiй король страждання. Король болю…




Роздiл ІІІ

Поморянський алхiмiк


Русине, подив твоi в них викликають лiси

Всюди, куди божества лiсовi та сатири водили

В густозарослих лiсах стежку боги вiднайшли

    С. Кльонович. Роксоланiя

Ігнацiй Цибульський iшов вулицею рiдного мiстечка, де знав, мабуть, усi небезпечнi нерiвностi й мiсця, позбавленi брукiвки. Вiн ходив нею ще зовсiм малим, коли батьки вiдправили його на науку до школи при парафiяльному костелi Святоi Трiйцi. Бо саме ця вулиця провадила вiд його дому до плебанii отця Стефана, де вiдбувалось навчання. Ходив вiн цiею вулицею i парубком, бо якраз там, де вона закiнчувалась, жила чорноока Вiрця, що тепер вже тридцять лiт, як панi Цибульська.

Останнi десять рокiв цей шлях провадив вiд iхнього обiйстя до водяного млина, яким володiли Цибульськi. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацiй проводив на цьому млинi весь свiй час удень, а подекуди й вночi, як це бувало в жнива. Стежив, аби найманi мельники сумлiнно виконували свою роботу.

Словом, вулицю добродiй Цибульський знав краще, нiж власну кишеню, й мiг, якби довелося, пройти тут iз зав’язаними очима. Однак, зараз вiн iшов по нерiвнiй брукiвцi, як по розпеченому залiзу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.

Втiм, його мiстечко, що мало назву Поморяни, о цiй вечiрнiй порi виглядало таким же, як i завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньоi розлогоi рiчки i голосами собак, якi перегукувались мiж собою. Над мiстом височiв замок Сененських.[19 - Родина Сененських (герб Дембно) володiла замком у Поморянах вiд 1494 року приблизно, до 1620-го.] Зграбний i похмурий, вiн прилягав до мiського валу, чи то пiдтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.

Ігнацiй Цибульський прямував до свого млина, який сьогоднi стояв без роботи. Була недiля, перша пiсля Івана[20 - Свято Івана Купала за схiдним календарем припадае на 7 липня.] i робiтники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.

Однак, млин не пустував… Крiзь щiлини було помiтно, що хтось всерединi запалив свiтло. Ігнацiй пiдiйшов до дверей i, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотоi Липи, рiчки, що протiкала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Вiд цього власник млина нервово сiпнувся i тривожно глянув на широкi водянi кола, що залишила по собi риба.

Дверi млина вiдчинились до половини. З-поза них злодiйкувато визирнув худорлявий чоловiк у темному одязi. Вiн все ще мiцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якоi митi рiшуче iх зачинити.

– Впусти мене, Казимире, – наказав Ігнацiй.

Чоловiк у чорному одязi ширше прочинив дверi i вiдступив убiк, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всерединi, обвiв поглядом добре знайоме йому примiщення. Це були звичайнi сiни з низькою стелею, що провадили далi до жорен. Тут панi Цибульська марно боролася з порохом. Вiн i далi товстим шаром вкривав зачовгану пiдлогу, двi лавки та стiл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втiм, цього разу на столi та лавках стояли досить незвичнi предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були склянi колби, заповненi кольоровими рiдинами, невеликi дiжки, з яких сочився важкий сморiд, а найголовнiше – посеред сiней стояв невiдомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно змiiлися довкола нього. Пiд цим устаткуванням пломенiв пальник, нагрiваючи пузату сталеву колбу, всерединi якоi щось люто шипiло.

– Ти вчасно, – хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним дверi.

Пiсля цього вiн опустив велику дверну колоду й кiлька разiв перевiрив, чи надiйно та лягла на скоби.

Ігнацiй мiж тим зауважив, що поряд з колбами та iншим алхiмiчним начинням багато порожнiх пляшок з-пiд вина, а сам Казимир дещо непевно стоiть на ногах. «Байдуже, – подумав Цибульський, – якщо цей дивак справдi зробить те, що менi обiцяв, то хай зiп’еться хоч до Delirium tremens[21 - Delirium tremens (лат.) – бiла гарячка.]».

Вiн зустрiв Казимира декiлька тижнiв тому. Той спочатку найнявся допомагати його робiтниам у млинi. Робочих рук не вистачало, i Цибульський надто його не розпитував, хто вiн i звiдки. Казимир тiльки розповiв, що був колись спудеем, а потiм подався найманцем у Лiвонiю, де кiлька рокiв воював на боцi вiйськ Радзивiлла.[22 - «…на боцi вiйськ Радзивiла» – Миколай Радзвивiл Рудий (1512–1584) – великий гетьман литовський, учасник Лiвонськоi вiйни.] Згодом, коли найманцям почали платити менше, нiж обiцяли, вирiшив повертатися спочатку на Волинь, звiдкiля був родом, а потiм вирушив у Галiцiю.

Казимир увесь час носив темну простору одiж, схожу на рясу монаха чи мантiю аптекаря, яка, щоправда, була вже сiрою вiд борошна. Мельники ще розповiдали про його дивовижне стрiлецьке вмiння. Мовляв, цей чоловiк iз власноруч змайстрованого лука заiграшки влучав у качку на льоту.

Та якось одного вечора Казимир вiдвiв господаря млина вбiк i повiдомив, що мае цiнну таемницю, якою охоче з ним подiлиться. Звiсно, не задарма.

– Про що йдеться? – перепитав Цибульський, жваво вiдмахуючись вiд комарiв, що над рiчкою були великими та кусючими.

– Про перли, – коротко вiдповiв той.

– Якi ще перли? – не зрозумiв Ігнацiй.

– Про тi, якi я можу добувати з пiску, – пояснив Казимир стишеним голосом, – точнiше, я вмiю звичайний рiчковий пiсок перетворювати на перли.

Цибульський недовiрливо глянув на свого робiтника.

– А лайно на гречаний мед. Еге ж? – хминув вiн i ляснув себе по загорiлiй шиi, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнськоi кровi, навiть не намагалася злетiти. Чи радше не могла.

Власний дотеп так припав до душi пану Цибульському, що вiн розреготався вiд душi, вишкiривши своi жовтуватi й крупнi, як у вiслюка, зуби.

Казимир сягнув до кишенi своеi сiруватоi мантii, а коли знову дiстав руку назовнi, почав повiльно розтискати кулак. Що бiльше вiдкривалася долоня робiтника, то менше реготав Ігнацiй, а зуби його потроху ховалися назад за пухкi губи. В руцi Казимира виявилась жменя дрiбних блискучих камiнцiв.

Власник млина завмер, i жадiбнi комарi, скориставшись цим, рясно обсiли його писок. Тепер Цибульський вже iх не помiчав.

– Справжнi? – видавив вiн з себе.

– Справжнiсiнькi, – кивнув Казимир i простягнув йому один.

Той довго розглядав коштовнiсть, пiдносив до очей, носа i навiть вух, а потiм неохоче повернув Казимиру.

– Я лише раз в життi бачив перли, – зiзнався Ігнацiй, – звiдки менi знати, що ти мене не дуриш?

Казимир затис кулак.

– Гаразд, тодi забудемо про це, – холодно мовив вiн.

– Нi, стривай.

Цибульський кiлька разiв ляснув себе по обличчi, лишивши там кiлька кривавих комариних плям. Казимир, якого ця летюча напасть чомусь минала, спiвчутливо подивився на спiврозмовника.

– То кажеш з пiску?… – перепитав Ігнацiй.

– Зi звичайного пiску, – пiдтвердив той.

– І цi, що в тебе в руцi, також?

– Також. Я б нiчого не казав, якби одного разу менi вже не вдалося.

Цибульський трохи помовчав, мовби збираючись з думками.

– Отже ти вмiеш перетворити рiчковий пiсок на перли? – повторив вiн швидше для того, щоб переконати в цьому себе.

– Вмiю.

– І що потрiбно для цього?

Казимир зiтхнув з полегшенням. Нарештi iхня розмова ставала дiловою.

– Найпереше – замовити деяке алхiмiчне начиння з Лемберга, – вiдповiв той.

В цей час неподалiк вiд них голосно закумкала жаба, тому Ігнацiй добре не розчув.

– Яке-яке? – злякано перепитав власник млина й нервово перехрестився, – демонiчне начиння?

– Алхiмiчне, – виправив його Казимир, – а щоб ти не мав зайвого страху, ми його освятимо.

– Що ще? – мовив Ігнацiй.

– Потрiбно багато алхiмiчних речовин. Їх слiд також замовити в Лемберзi.

– Гаразд, – кивнув Цибульський, подумки намагаючись бодай уявити, у скiльки обiйдеться йому ця вся чортiвня.

– Менi знадобиться також дiжка пороху i дiжка пiску, – продовжив Казимир.

– Гм, пiсок – це просто. А порох… Ну, нiчого, дiстану. Це все?

– І п’ять дукатiв менi за роботу, – незворушно сказав алхiмiк.

– П’ять дукатiв? – аж пiдскочив Цибульський.

– І ще п’ять, коли отримаеш своi перли, – додав Казимир.

– Але це нечувано!

– Коли станеш багатим, як Крез, цi десять дукатiв здаватимуться тобi дрiбницею. Крiм того, я пiду геть з цих краiв i нiкому не розповiм, як ти став заможнiшим за Сененського, – спокiйно сказав алхiмiк.

Цибульський втягнув голову в плечi i важко дихав, роздуваючи щоки.

– Ну що ж, – врештi видавив з себе власник млина, – хай буде по-твоему. Тiльки ж гляди, якщо дуриш мене…

Вiн спробував грiзно подивитися на спiврозмовника, але той вiдповiв йому палючим поглядом зелених, як у кота очей. Цибульський вiдвернувся i коротко вимовив якусь лайку. Врештi вони потисли один одному руки.

Казимир вiдтодi не працював у млинi з iншими робiтниками. Вiн приходив туди щонедiлi, коли нiкого iншого не було, i надовго зачинявся всерединi. Година за годиною, вiд ранку до ночi, алхiмiк проводив своi дослiдження, доки врештi не повiдомив, що готовий перетворити дiжку пiску на перли.

Сьогоднi мав бути цей вирiшальний день.

Казимир засукав рукави своеi мантii й урочисто пiдiйшов до свого устаткування.

– Зараз розпочнемо, – промовив вiн.

Цибульський витер спiтнiле чоло. Вирячивши очi, вiн напружено ловив поглядом кожен рух Казимира, а той заходився методично сполучати усi рурки та змiйовики, що досi були роз’еднанi. Для власника млина це було справжньою магiею, i вiн до всього ще й боявся зайвий раз дихнути.

Врештi всi приготування було завершено, i алхiмiк пiдлив олii у пальник. Сталева колба зашипiла ще дужче, i в сiнях тепер стало нестерпно спекотно.

– Менi знадобиться твого допомога, – звернувся Казимир до Цибульського, – ось там, в курту стоiть дiжка з порохом. Менi вiн потрiбен, щоб пришвидшити горiння. Принеси сюди.

Ігнацiй кивнув i швидко виконав прохання. Невелика дiжка опинилась поруч iз Казимиром, i той, не дивлячись, опустив туди руку.

В ту ж мить, алхiмiк закам’янiв.

– Що сталося? – стурбовано запитав Цибульський.

Казимир не вiдповiв, а тiльки тривожно зазирнув у дiжку, де застигла його рука.

– Що таке? – повторив Ігнацiй, бачачи, що Казамир несподiвано зблiд, наче смерть.

– Це не порох, – вимовив урештi вiн.

– А що ж?

– Пiсок.

– А де тодi порох?

Алхiмiк перевiв погляд на свiй апарат. Інша, така сама на вигляд дiжка, була мiцно закрiплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугонiла вiд нагрiвання. Саме в цiй дiжцi був порох, а мав бути пiсок!

– Рани Господнi! – закричав Казимир i, вхопившись обома руками за дiжку, спробував ii зiрвати.

– Бiсiв п’яниця! Ти з похмiлля все переплутав! Сучий сину! – заверещав Цибульський.

Вiн спробував йому допомогти, але навiть удвох iм не вдалося зруйнувати цю конструкцiю.

Врештi, Казимир покинув цю справу i метнувся до дверей.

– Ану стiй, падлюко! – не тямлячи себе з лютi, Ігнацiй вхопив його за рукав.

– Дурню! Тiкаймо звiдси! – вiдповiв той i спробував пiдняти дверну колоду, яку сам перед тим опустив i мiцно насадив на скоби.

Колода вперто не пiддавалась. Окрiм того, власник млина заходився гамселити його кулаками по спинi.

– Вiддавай моi грошi! Вiддавай усе, виродку!

Зрозумiвши, що цим шляхом йому не вибратись, Казимир кинувся в iнший бiк, де були дверi, що провадили до млинового колеса. Налiгши на них усiм тiлом, чоловiк зiрвав iх разом iз завiсами, опинившись просто над плесом рiчки. Колесо нерухомо стояло праворуч вiд нього, позбавлене сьогоднi свого щоденного рутинного обертання.

– Курва твоя мати! Бiсове ти лайно! – почув Казимир за спиною хриплуватий голос Цибульського.

По цих словах, пролунав могутнiй вибух, нiби одночасно стрiлили десяток гармат. Обидвое чоловiкiв на мить здiйнялися, наче птахи, вгору i, описавши в повiтрi дугу, гепнулися в воду.

Вiдлуння вдалинi ще довго гуляло довколишнiми пагорбами та лiсами, а над Золотою Липою простягався сiрий смердючий дим. То там, то там пропливали уламки млина, мiж якими злякано сновигала всiляка рiчкова живнiсть.

Казимир першим вистромив голову з води i судомно вдихнув повiтря. Потiм виплюнув з рота добрячий пучок водоростей i вдихнув ще раз. Горе-алхiмiк потроху почав приходити до тями i, щойно свiт перед його очима розвиднiвся, почав озиратися довкола себе.

Млин вiд вибуху добряче просiв, а в стiнi його утворилася чимала дiра, всерединi якоi палахкотiло полум’я. Колесо також похилилося, однак вцiлiло.

Неподалiк вiд Казимира пропливло людське тiло повернуте догори спиною, через що не видно було обличчя, але одяг воно мало такий самий, як мав Ігнацiй Цибульський. Алхiмiк пiдплив до нього i потягнув убiк берега. Щойно вiдчувши пiд ногами дно, Казимир пiдняв голову потопельника над водою, аби той, якщо ще був живий, мiг дихати. Цибульский захрипiв, забулькотiв i, широко розкривши пельку, випустив з нутра не менше гарнця води.[23 - Гарнець – давня мiра об’ему рiдин, що становила приблизно 3,8 л.]

– Ти живий, братику, – зрадiв алхiмiк i з усiею щирiстю згрiб його в обiйми.

Ігнацiй безсило повиснув у нього на плечах, але вже за хвилину почав також приходити до тями. Перше, що вiн побачив, розплющивши очi, – був його зруйнований млин.

– Падлюко, – зашипiв Цибульський, але так тихо, що Казимир не почув цього звертання.

– Що, братику? – перепитав вiн, пiдставляючи вухо ближче до його вуст.

– Я тобi зараз покажу «братику»… – видихнув Ігнацiй i з ненавистю вхопив Казимира за горло.

Той, не сподiваючись такого випаду, i сам ще будучи ослабленим, безсило змахнув руками i знову впав у воду, тягнучи щойно врятованого Цибульського за собою. Ігнацiй продовжував гарчати, мов звiр, i нi на мить не вiдпускав свою жертву, ритмiчно занурюючи голову Казимира пiд воду. Очевидно вирiшивши втопити того, якщо забракне сил задушити.

Втiм алхiмiк, щойно врятувавшись сам i врятувавши свого душителя, аж нiяк не хотiв гинути ось так по-дурному. Зiбравши всi сили докупи, вiн зацiдив Ігнацiю кулаком по писку спочатку лiвою, а коли це не допомогло – ще й правою. Удари виявились дiйовими, i руки Цибульського на його шиi добряче ослабли. Тодi Казимир, не гаючи часу, схопився на ноги i, вiдкинувши нападника геть вiд себе, щодуху кинувся до берега, розгрiбаючи перед собою воду, що в цьому мiсцi доходила йому до грудей.

Однак, фортуна, що не полишала його в рiчцi, як виявилось, пiдло зрадила на березi. Щойно ступивши на прибережне камiння, Казимир побачив перед собою добрий десяток розгнiваних мiщан, якi збiглися сюди, почувши вибух. Декотрi мали в руках кiлки й вила, мовби збиралися вiдганяти вовкiв вiд худоби або ж заблудлих мародерiв вiд свого шинку.

– От паскудство, – з вiдчаем проказав алхiмiк, вiдчуваючи як декiлька рук одразу вхопили його за мокрий одяг i ще безлiч тягнуться до нього з тiею ж метою.

– Цей антихрист зруйнував менi млина! – заволав з води Цибульський, – це демон в людськiй подобi!..

Всi мiщани, хто не тримав Казимира, злякано перехрестились.

– Спалiмо його, – стишено сказав хтось.

– Так, спалiмо демона! – пiдхопив iнший вже голоснiше.

– Тiльки вогонь може знищити нечисту силу! – закричали з iншого боку.

Попри переконання мiщан, що лиш полум’ям слiд боротися з нечистю, на Казимира градом посипались штурхани, ляпаси i копняки, то ж йому лишалося тiльки закриватися наскiльки було можливо i терпiти це приниження.

Вiд берега його потягли в центр мiстечка. Мiська площа була криво забрукованою, мала форму нерiвного квадрата i знаходилась помiж мiським костелом i ратушею. Тут до натовпу одразу приедналися ще з десяток роззяв, якi одразу ж перейнялися священною мiсiею покарання демона-Казимира. Здавалось, в цьому мiстечку нiколи не було правосуддя, а всi схожi справи вирiшувались збiговиськом мiщан у такий спосiб.

Казимир вже подумки намагався пригадати яку-небудь молитву, бо становище його видавалось зовсiм пропащим i все, що лишалося – це подбати сяк-так про душу й гiдно померти. Мiщани, надiйно зв’язавши йому руки й ноги, завзято обговорювали де найкраще розвести багаття, звiдкiля притягти добрячого хмизу i в кого в дворi е пiдходящий стовп, щоб прив’язати до нього вiдступника.

Врештi, приготування розпочалися. Лежачи на брукiвцi, Казимир спостерiгав, як при свiтлi смолоскипiв, в землю вкопали свiжо зрубаний та поспiхом обтесаний сосновий стовбур, а пiд ним почали складати хвойнi сухi гiлляки.

– Очистiть стовп вiд смоли! – гукнув вiн своiм екзекуторам, – не люблю, як руки прилипають.

– Хочеш здаватися героем, падлюко?

Над ним раптом нависло оскаженiле обличчя Цибульського, i Казимир навiть вiдчув смердячий сопух з його рота.

– Побачимо, як ти благатимеш про милiсть, коли вiдчуеш шкварчання власного сала, – ехидного додав той.

– Поглянь, який я худий, – промовив той у вiдповiдь, намагаючись стримати тремтiння в голосi, – яке там сало? Буде суцiльна шинка…

Цибульський задоволено реготнув.

– Маеш рацiю! Буде шинка!..

– Послухай, Ігнацiю, – раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упiймати його погляд, – я найманець, але я воiн… Був у десятках битв, переможних битв. Зроби менi ласку – убий, коли буду бiля стовпа. Не дай менi зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо…

– А-а-а-а… – задоволено протягнув Цибульський, – от ти i попросився. Гаразд, я подумаю, але обiцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуешся бiля того стовпа, нiби вуж. Ге-ге-ге!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/bogdan-kolomiychuk/korol-bolu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


З книги А. Содомори «Латинськi написи Львова».




2


Стая (пол. staja) – старопольська мiра довжини. Одна стая – 134 м.




3


Огродинець (або Огродзенец, пол. Ogrodzieniec) – мiстечко неподалiк Кракова.




4


Мерлони – характернi зубцi на мурованих оборонних стiнах.




5


Переклад Бориса Тена.




6


Цаль – давня мiра довжини, що становила приблизно 2,5 см.




7


«Девлет-Гiрей iде на Москву…» – йдеться про невдалий похiд кримського хана Девлет-Гiрея. Влiтку 1572 року в Молодинськiй битвi за 50 верст вiд Москви його армiя зазнала поразки.




8


Ян Сарiуш Замойський (1542–1605) – державний дiяч Речi Посполитоi, королiвський секретар з 1566 року. Згодом великий коронний канцлер.




9


Князь Острозький – мова про Костянтина Василя Острозького (1526–1608), сенатора, воеводу киiвського. Одного з найбагатших i найвпливовiших вельмож в Речi Посполитiй.




10


Лiвонiя – територiя сучасних Латвii та Естонii. В перiод з 1558-го до 1583 року за контроль над цим тереном точилася вiйна мiж низкою скандинавських та схiдноевропейських держав.




11


Вежа Мурована – iнша назва Острозького замку.




12


Фiлiпп ІІ Габсбург, або ж Фiлiпп Благочестивий (1556–1598) був вiдомий своiми утисками маврiв, якi становили частину населення Іспанii. Доведенi до вiдчаю, вони пiдняли повстання, яке iспанцi жорстоко придушили. Пiсля цього маврiв почали насильно виселяти з краiни.




13


В битвi при Лепанто (1571 р.) з’еднаний флот «Священноi Лiги» (Венецii, Генуi, Іспанii та Савойi), який очолила Іспанiя, завдав нищiвноi поразки османському флоту.




14


Матiр’ю султана Селiма ІІ (1524–1574) була Настя Лiсовська, Роксолана. Украiнка, що походила з Рогатина.




15


Максимiлiан ІІ Габсбург (1527–1576) – iмператор Священноi Римськоi iмперii.




16


Іван Воде Лютий (1521–1574) – молдавський господар.




17


Джуббоне – верхнiй одяг у венецiйському костюмi XVI ст.




18


Скьявона – тип меча з широким ефесом, який захищав усю кисть.




19


Родина Сененських (герб Дембно) володiла замком у Поморянах вiд 1494 року приблизно, до 1620-го.




20


Свято Івана Купала за схiдним календарем припадае на 7 липня.




21


Delirium tremens (лат.) – бiла гарячка.




22


«…на боцi вiйськ Радзивiла» – Миколай Радзвивiл Рудий (1512–1584) – великий гетьман литовський, учасник Лiвонськоi вiйни.




23


Гарнець – давня мiра об’ему рiдин, що становила приблизно 3,8 л.