Книга - Полліанна

Поллiанна
Елiнор Портер


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Бестселер Елiнор Портер (1868–1920) «Поллiанна» – це добра iсторiя про дивовижну дiвчинку, що пiсля смертi батькiв потрапила на виховання до своеi сувороi тiтки. Володiючи вражаючою здатнiстю завжди i всюди, незважаючи на найгiршi обставини, «грати в радiсть», робити це щиро i щедро, Поллiанна зумiла вилiкувати вiд нудьги, болю i похмуростi всiх, хто з нею зустрiвся.





Елiнор Портер

Поллiанна



Моiй кузинi Белль







Роздiл 1

Мiс Поллi


Того червневого ранку мiс Поллi Гаррiнгтон рвучко переступила порiг своеi кухнi. Зазвичай мiс Поллi не метушилася, навiть пишалася своею шляхетною стриманiстю. Але сьогоднi вона квапилася – по-справжньому квапилася.

Ненсi здивовано пiдвела на неi очi вiд тарiлок в умивальнику. Ненсi працювала у мiс Поллi на кухнi майже два мiсяцi, але вже засвоiла, що господиня не любить метушнi.

– Ненсi!

– Так, мем, – бадьоро вiдгукнулася Ненсi, не припиняючи, однак, витирати рушником карафу.

– Ненсi, – посуворiшав голос мiс Поллi, – якщо я звертаюся до тебе, ти маеш перервати будь-яку iншу роботу i уважно слухати мене.

Ненсi спаленiла i збентежено поставила карафу на стiл; однак, забираючи руку з рушником, мало не перекинула посудину, через що знiтилася ще бiльше.

– Так, мем. Вiдтепер я знатиму, – пробелькотала вона, надiйнiше встановлюючи карафу на столi й обернулася до господинi. – Я так поралася тiльки того, що ви самi вранцi казали не баритися з миттям посуду.

Господиня насупилася.

– Облиш, Ненсi. Менi не потрiбнi виправдання, коли я чекаю на твою увагу.

– Так, мем, – стримала зiтхання Ненсi.

«Цiкаво, – подумалось iй, – чи я коли спроможуся догодити цiй панi?»

Ранiше Ненсi не випадало працювати поза домом для заробiтку. Аж коли хвора мати овдовiла i лишилася сама з юною Ненсi й iще трьома меншими дiтьми, дiвчина мусила якось пiдтримати родину. Тож вона неабияк зрадiла, коли трапилася робота на кухнi у великому будинку на пагорбi. Ненсi походила з Корнера за шiсть миль звiдси i ще якiсь два мiсяцi тому знала мiс Поллi Гаррiнгтон тiльки як власницю староi садиби Гаррiнгтонiв i одну з найзаможнiших осiб у мiстечку. Вiдтодi Ненсi пiзнала набагато лiпше цю неприязну жiнку з суворим обличчям, яка супилася на найменший брязкiт ножа чи грюкання дверима, однак зроду не всмiхнулася, навiть якщо ножi й дверi строго дотримувалися цiлковитоi тишi.

– Ненсi, коли закiнчиш усi вранiшнi справи, – казала тепер мiс Поллi, – повинось усi скринi та ящики з кiмнатки на горищi – з тiеi, що просто навпроти сходiв. Поприбираеш у нiй як слiд, а тодi застелиш там дитяче лiжко.

– Гаразд, мем. А куди подiти все, що я звiдти повиношу?

– Складеш у вiддаленiй частинi горища.

Мiс Поллi завагалася, а тодi повела далi:

– Думаю, Ненсi, тепер я вже можу тобi сказати. До мене переiжджае моя небога, мiс Поллiанна Вiтьер. Їй одинадцять рокiв i вона спатиме у тiй кiмнатi.

– Сюди… мiс Гаррiнгтон, сюди приiде маленька дiвчинка? Ох, як же гарно! – вигукнула Ненсi, пригадавши, як ii власнi сестрички нiби сонцем сповнювали рiдну домiвку в Корнерi.

– Не думаю, що слово «гарно» найдоречнiше, – гостро урвала ii мiс Поллi. – Однак я маю намiр гiдно виконати свiй обов’язок. Я порядна людина i, сподiваюся, не дам приводу поставити пiд сумнiв свою доброчиннiсть.

У Ненсi спалахнули щоки.

– Та звiсно ж, мем, – пробелькотiла вона. – Я тiльки подумала, що мале дiвча могло б якось… той… скрасити вам життя.

– Дякую, – сухо вiдказала ледi. – Проте, я не бачу в цьому нагальноi потреби.

– Але ж вам… ви, звiсно, радi взяти донечку вашоi сестри, – зважилася Ненсi, неясно вiдчуваючи, що мае якось забезпечити теплий прийом сиротинi.

Мiс Поллi гордовито пiднесла голову.

– Ненсi, якщо моiй сестрi колись забракло кебети настiльки, що вона вийшла замiж i привела дитину у свiт, де та нiкому не потрiбна, я не зобов’язана втiшатися з того, що, зрештою, цiею дитиною маю опiкуватися я. Проте я вже сказала, що свiй обов’язок виконаю. А ти, Ненсi, повичищай там як слiд пил по кутках, – рiзко докинула вона, йдучи з кухнi.

– Так, мем, – зiтхнула Ненсi, знову беручись до витирання карафки.

Посудина вихолола, тож, щоб насухо витерти, ii довелося знову ополiскувати гарячою водою.

Тим часом мiс Поллi у своiй кiмнатi у чергове перечитувала листа, що – такою прикрою несподiванкою – надiйшов два днi тому з далекоi глушини на Заходi. У листi, адресованому мiс Поллi Гаррiнгтон, Белдiнгсвiль, штат Вермонт, писалося таке:



«Шановна панi! З сумом повiдомляю Вам, що преподобний Джон Вiтьер помер два тижнi тому, осиротивши едину свою дитину, дiвчинку одинадцяти рокiв. Небiжчик не лишив iй майна, за винятком кiлькох книжок, оскiльки – як напевне Вам вiдомо – був вiн пастором маленькоi мiсiонерськоi церкви й отримував дуже скромну платню.

Наскiльки я розумiю, Джон Вiтьер був одружений на Вашiй сестрi, але, свого часу, вiн згадував, що стосунки мiж Вашими родинами були не найближчими. Разом з тим вiн гадав, що, заради пам’ятi сестри, Ви захочете взяти сироту до себе i виховати серед рiднi на Сходi. Саме тому я пишу до Вас.

Коли Ви читатимете цього листа, дiвчинка вже буде готова рушити в путь i ми будемо невимовно вдячнi Вам, якщо, у разi Вашоi згоди, Ви вiдразу нам про це повiдомите, оскiльки незабаром одне тутешне подружжя iде на Схiд: вони могли б узяти дiвчинку з собою до Бостона, а там посадити на белдiнгсвiльський потяг. Звiсно, Вас буде завчасно сповiщено про дату прибуття i потяг, яким приiде Поллiанна.

Сподiваемося на Вашу прихильну вiдповiдь.

    З повагою Джеремiя О. Вайт».

Насупившись, мiс Поллi згорнула аркуш i вклала його у конверт. Вiдповiдь вона вiдправила ще вчора, повiдомивши, що, безперечно, прийме дитину. Адже вона мала гiдно виконати свiй обов’язок, хоч би яким неприемним вiн виявився.

Нинi, сидячи з конвертом у руках, мiс Поллi полинула думками у минуле, до своеi небiжки сестри, матерi цiеi дiвчинки, i до тих часiв, коли двадцятирiчна Дженнi, наперекiр родинi, наполягла на шлюбi з молодим пастором. До неi сватався заможний джентльмен i родина вiддавала йому перевагу перед пастором, але Дженнi трималася свого. Багатий претендент вiк мав так само солiдний, як фiнансове становище, а юний пастор мав сповнену iдеалами голову, завзяту вдачу i закохане серце. Дженнi вiддала перевагу молодому, звiсна рiч. Вона побралася зi священиком-мiсiонером i поiхала з ним на Захiд.

Це означало розрив з родиною. Мiс Поллi добре пам’ятала, як усе вiдбувалося, хоча iй самiй, наймолодшiй у родинi, на той час було заледве п’ятнадцять. Батьки не схильнi були знатися з дружиною мiсiонера. Щоправда, Дженнi сама писала до них якийсь час, а свою останню дитину назвала Поллiанною на честь власних сестер, Поллi й Анни – решта дiточок iй повмирали. То був останнiй лист вiд Дженнi; а за кiлька рокiв, з малого мiстечка на Заходi, надiйшла звiстка про ii смерть – стисле, однак розпачливе повiдомлення вiд самого пастора.

У великiй родиннiй садибi, зрештою, час теж не стояв на мiсцi. Вдивляючись у долину, що розкинулася навколо пагорба, мiс Поллi, розмiрковувала про змiни, яких домiвка зазнала впродовж останнiх двадцяти п’яти рокiв.

У своi сорок жiнка лишилася сама у цiлому свiтi. Батько, мати, сестри – всi повмирали. Вже котрий рiк вона едина господиня маетку й усього батькового спадку. Тi, хто вiдкрито спiвчував ii самотинi, радили завести подругу чи компаньйонку, але горда ледi не приймала нi iхнього спiвчуття, нi порад. Вiдповiдала, що вона не самотня. Їi влаштовуе вiдлюдне життя, бо вона любить спокiй i тишу. І ось тепер…

Мiс Поллi пiдвелася з крiсла, похмура, мiцно стиснувши вуста. Звiсно, вона тiшилася, що е iстинною благодiйницею, бо не тiльки усвiдомлюе свiй обов’язок, але мае силу волi достатню, щоб гiдно його виконати. А однак… «Поллiанна»… Яке безглузде iм’я!




Роздiл 2

Старий Том i Ненсi


Ненсi драiла i замiтала «кiмнатку на горищi», особливо ретельно вичищаючи кутки. Насправдi, завзяття, з яким вона вiддавалася прибиранню, бiльшою мiрою давало вихiд ii почуттям, нiж свiдчило про бажання домогтися бездоганноi чистоти – попри покiрливий страх перед господинею, Ненсi була аж нiяк не святенниця.

– Якби оце так… та повичищати… та кутки… у ii душi, – бубонiла вона у такт рiзким поштовхам, енергiйно орудуючи щiткою. – Атож!.. От, де треба з темних куткiв повичищати… Це ж у голову не увiбгаеш! Запроторити нещасне дитя у задушливу комiрчину на горищi… де взимку не опалюеться… i це у здоровенному будинку, де самi порожнi кiмнати. Нiкому непотрiбна дитина, каже! А нехай тобi!

Ненсi з такою силою викрутила ганчiрку, що аж у пальцях запекло.

– А я так гадаю, то не дитина нiкому не потрiбна… гм… Нiкому! Нiкому не потрiбна, а комусь, як на те, потрiбна. Авжеж… дуже потрiбна…

Деякий час вона працювала мовчки, а тодi, закiнчивши, гидливо оглянула вбогу кiмнатку.

– Що ж, справу зроблено… Себто, я свое зробила, – зiтхнула вона. – Бруду нема… Зрештою, тут нiчого нема. Бiдолашне дитя! Гарне мiсце вигадала панi для сироти, якiй бракуе рiдноi домiвки! – докинула Ненсi наостанок i вийшла, грюкнувши дверима.

– Ой! – похопилась, кусаючи губу.

А тодi буркнула:

– А менi байдуже. Тим лiпше, як вона почула. Нехай!

Згодом, уже по обiдi, Ненсi таки знайшла кiлька хвилин, щоб розпитати старого Тома, який вiд давнiх-давен працював при садибi, виполюючи бур’яни й розчищаючи дорiжки.

– Мiстере Томе, – почала вона, озирнувшись, чи, бува, нiхто не стежить. – А ви знаете, що до нас приiздить маленька дiвчинка, яка мешкатиме у мiс Поллi?

– Що? Хто? – перепитав старий, з натугою випростуючись.

– Маленька дiвчинка. Замешкае з мiс Поллi.

– Пхе! Оце пожартувала! – недовiрливо пирхнув Том. – Скажи ще, що завтра сонце сяде на сходi.

– Щира правда. Вона сама менi сказала, – наполягала Ненсi. – Дiвчинка ii небога i iй одинадцять рочкiв.

Старий аж рота роззявив.

– Овва!.. Стривай лишень, – пробурмотiв вiн, а тодi його бляклi очi засвiтилися нiжнiстю. – То це мусить бути… донечка мiс Дженнi. Решта з них нiхто не брав шлюбу. Атож, Ненсi, це мае бути донечка мiс Дженнi. Слава Господу у вишнiх! Подумати лишень, моi старi очi ii побачать!

– А хто була та мiс Дженнi?

– Вона була янголом небесним! – схвильовано вигукнув Том. – У старих господарiв вона була старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла замiж i виiхала звiдси, багато рокiв тому. Я чув, усi ii дiти повмирали, крiм останньоi донечки. Напевне, саме вона тепер приiде.

– Їй одинадцять рокiв.

– Так, наче сходиться, – кивнув старий.

– Вона спатиме на горищi. Як тiльки отiй… – Ненсi обурено озирнулась на будинок, – як iй не сором!

Старий Том насупився. А наступноi митi вуста йому викривила гiрка посмiшка.

– Цiкаво, як мiс Поллi ладнатиме з малою, – сказав вiн.

– Гай, гай! Менi цiкаво, як мала у цьому домi ладнатиме з мiс Поллi, – вiдказала Ненсi.

Старий засмiявся.

– Боюсь, ти не залюблена у мiс Поллi…

– Наче хтось колись у неi залюблювався! – уiдливо зауважила Ненсi.

Старий Том загадково посмiхнувся. Нахилившись, вiн знову взявся до роботи.

– Ти, либонь, не в курсi щодо роману мiс Поллi, – поволi проказав вiн.

– Роман… у неi?! Нi!.. Я так думаю, тут нема щодо чого бути в курсi. Не у ii випадку.

– А, однак, було… було кохання, – покивав головою старий. – І той парубок досi мешкае у нашому мiстечку.

– Хто?

– Не скажу. Не годиться менi про це плескати.

Том знову випростався, обличчям до будинку. У його вицвiлих синiх очах вiдбилася щира гордiсть вiдданого слуги за родину, якiй вiн залишався вiрним i яку любив упродовж кiлькох десятилiть.

– Якось не вiриться, щоб хтось та… в неi закохався, – не могла повiрити Ненсi.

Старий Том похитав головою.

– Бо ти не знаеш мiс Поллi такою, як я ii знав. Колись вона була по-справжньому вродливою. Та й зараз могла б собi на вроду дозволити, якби хотiла.

– Вродлива? Мiс Поллi?

– Так. Якби розпустила кучерi по плечах, як колись, а не стягувала й прилизувала, як тепер, якби вбрала мереживну сукню з бiлими стрiчками та накинула на плечi квiтчасту шаль, ти сама, Ненсi, побачила б, яка вона вродлива. Мiс Поллi ж iще не стара.

– Не стара? У такому разi вона досконало вдае лiтню панi. Далебi, що так, – чмихнула Ненсi.

– Та знаю. Воно й почалося саме тодi, як вона посварилася з коханим, – кивнув старий Том. – Вона пiсля того наче дiету з полину й терну взяла – до всiх дiтклива й гостра.

– Це точно, – пiдхопила Ненсi. – Нiколи iй не догодиш, хоч як намагайся! Я б давно пiшла, якби моiм удома не залежало на моiй платнi. Та якогось дня менi терпець урветься i я не змовчу. А тодi, звiсно – прощавай Ненсi, пакуй манатки. Далебi, що так.

Старий Том похитав головою.

– Знаю. Мене теж поривало так учинити. Це природне вiдчуття, але не найкраще. Повiр менi, дитино, не найкраще.

Похнюпивши голову, старий знову взявся до роботи.

– Ненсi! – покликав рiзкий голос.

– Так, мем, – вiдгукнулася Ненсi й поквапилася до будинку.




Роздiл 3

Прибуття Поллiанни


Наступного дня надiйшла обiцяна телеграма, у якiй повiдомлялося, що Поллiанна приiде у Белдiнгсвiль двадцять п’ятого червня, о четвертiй пополуднi. Прочитавши телеграму, мiс Поллi насупилася й пiднялася сходами на горище. Так само насуплено оглянула кiмнату.

У кiмнатi на горищi стояло акуратно застелене лiжечко, два жорстких стiльцi, умивальник, трюмо без дзеркала i маленький столик. Нi фiранок на вiкнах, нi картин на стiнах. Сонце весь день грiло дах, i у кiмнатцi було гаряче, наче у розжаренiй грубi. Через брак москiтних сiток, вiкна не вiдчиняли. Жирна муха сердито дзижчала при одному з них, б’ючись об скло i намагаючись вирватися геть.

Мiс Поллi вбила муху i викинула ii у вiкно (пiднявши раму заледве на дюйм), поправила стiлець, знову насупила брови i вийшла з кiмнати.

– Ненсi, – озвалась вона до прислужницi за кiлька хвилин, ставши у дверях кухнi, – я знайшла муху нагорi, у кiмнатi мiс Поллiанни. Напевне, хтось вiдчиняв вiкно. Я замовила сiтки вiд комах, але доки iх привезуть, маеш стежити, щоб вiкна лишалися зачиненими. Моя небога приiжджае завтра о четвертiй. Я хочу, щоб ти зустрiла ii на станцii. Тiмотi вiдвезе тебе екiпажем. У телеграмi написано: «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Це все, що менi вiдомо, але думаю, тобi цього буде достатньо.

– Так, мем. А… а ви…

Мiс Поллi, безперечно, зрозумiла сенс белькотання Ненсi, бо насупилася i сухо перервала ii:

– Нi, я не поiду. У цьому немае потреби.

Вона повернулася i вийшла з кухнi – турботи з улаштування своеi небоги, Поллiанни, мiс Поллi завершила.

Ненсi люто натиснула на розжарену праску й енергiйно протягла нею по кухонному рушнику.

– «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок», це все, що iй вiдомо! Я б крiзь землю провалилася вiд сорому… Отак зустрiчати едину небогу, що iде до тебе через увесь континент!

Наступного дня, за двадцять четверта, Тiмотi й Ненсi виiхали маленьким екiпажем, щоб зустрiти гостю. Про Тiмотi, сина старого Тома, у мiстечку казали, що, коли його батько е правою рукою мiс Поллi, то Тiмотi, щонаменше, ii лiва рука.

Тiмотi мав добру вдачу i показний вигляд. З Ненсi вони дуже швидко заприязнилися. Проте сьогоднi дiвчинi було не до звичних балачок з Тiмотi – вона цiлковито зосередилася на вiдповiдальному дорученнi, а щойно вони дiсталися станцii, одразу побiгла на перон.

Раз по раз Ненсi повторювала подумки: «Свiтле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Знову й знову намагалася вона уявити собi, яка насправдi та Поллiанна.

– Для неi самоi було б краще виявитися розважливою дiвчинкою, що не впускае ножi на пiдлогу й не грюкае дверима, – зiтхнула Ненсi до Тiмотi, що теж приеднався до неi.

– Бо, як нi, то хто й зна, яким боком нам усiм це вилiзе, – криво всмiхнувся Тiмотi. – Уяви собi лишень: мiс Поллi й галасливе дiвчисько! Нехай Господь милуе!.. А вже й потяг чути!

– Ох, Тiмотi, жорстоко було мене вирядити на цю справу, – раптом розхвилювалася Ненсi й кинулася до невеличкого гурту пасажирiв, що вийшли з потяга.

Майже одразу Ненсi побачила ii, худорляве дiвчатко у солом’яному капелюшку i картатiй червонiй сукенцi. Русяве волосся двома цупко сплетеними косами лежало на спинi. Радiсне веснянкувате личко крутилося навсiбiч, когось видивляючись.

Ненсi рушила до малоi, щойно минула раптова слабкiсть у колiнах. Дiвчинка на той час залишилася на перонi сама.

– Ви мiс… Поллiанна? – пробелькотала Ненсi запитання, а вже наступноi митi задихалася у палких обiймах – двi тоненькi ручки цупко сплелися у неi на шиi.

– Ох, яка я щаслива, щаслива, щаслива, що бачу вас! – задзвенiв радiсний голосочок просто iй у вухо. – Звiсно, я Поллiанна, i яка ж я щаслива, що ви зустрiли мене! Я так i сподiвалася!

– Ви… сподiвалися? – спантеличено перепитала Ненсi, поправляючи на собi капелюшка, здивована тим, як Поллiанна могла взагалi знати про ii iснування. – Ви чекали, що саме я вас зустрiну?

– Авжеж, я всю дорогу намагалася уявити собi, яка ви е, – пританцьовувала дiвчинка навшпиньки й оглядала ошелешену Ненсi з голови до нiг. – А тепер я вже знаю, i я щаслива, що ви така, як ви е.

Ненсi зробилося трохи легше, коли до них пiдiйшов Тiмотi. Слова Поллiанни геть збили ii з пантелику.

– Це Тiмотi, – представила вона його. – У вас е саквояж?

– Звiсно, е, – поважно кивнула Поллiанна, – до того ж новiсiнький. Його менi купила «Жiноча допомога»[1 - «Жiноча допомога» – одне з численних жiночих благодiйних товариств у США.]. Чи ж не зворушливо? Адже вони так хотiли килим! Щоправда, я не знаю, скiльки червоного килима можна придбати на грошi за саквояж, але скiлькись точно можна – думаю вистачило б на половину проходу мiж рядами у церквi. А ви як гадаете? У мене у цiй торбинцi квитанцiя, яку, мiстер Грей казав, я маю вiддати вам, щоб ви отримали мiй саквояж. Мiстер Грей – це чоловiк мiсiс Грей. Вони – родичi дружини диякона Кара. Я приiхала з ними сюди на Схiд i вони дуже славнi… А… ось де вона, – подала вона Ненсi папiрець, попорпавшись попередньо у своiй торбинцi.

Ненсi зiтхнула. Вона iнстинктивно вiдчула, що принаймнi хтось iз них мав би зiтхнути пiсля цього монологу. Зиркнула на Тiмотi – той передбачливо вiдвiв погляд.

Отримавши саквояж, вони поклали його в екiпажi позаду, Поллiанна зручно вмостилася мiж Ненсi й Тiмотi спереду, а тодi, нарештi, рушили. Весь час, доки вони лаштувалися, дiвчинка, не вгаваючи нi на мить, сипала коментарями й запитаннями, аж Ненсi вибилася з сил, вiдповiдаючи на них.

– Ох, як гарно! А далеко нам? Гарно, якби довго iхати, бо я люблю кататися! – не вгавала Поллiанна, вже коли почали обертатися колеса. – Втiм, якщо недалеко, тим лiпше, бо я хочу чимшвидше побачити… Яка гарна вулиця! Я знала, що тут гарно, бо тато менi розповiдав…

Вона урвала потiк слiв i схлипнула, переривчасто вдихнувши. Занепокоено глянувши на дiвчинку, Ненсi помiтила, що пiдборiддячко малiй затремтiло, а на очi iй набiгли сльози. Однак за мить Поллiанна мужньо пiднесла голову й заторохтiла далi:

– Татко менi все розповiв. Вiн усе пам’ятав. А ще… менi слiд було вiдразу пояснити… Мiсiс Грей менi так радила… пояснити, чому я приiхала у червонiй сукнi, а не в чорному, як належало б. Вона сказала, вас це може неприемно вразити. Але серед останнiх пожертвуваних у мiсiю речей не трапилося геть нiчого чорного. Крiм, хiба що, баски з чорного оксамиту, але дружина диякона Кара сказала, що на менi така рiч видаватиметься недоречною. Крiм того, баска була дуже виношена й оксамит витерся до бiлого – на лiктях i ще подекуди. Деякi дами з «Жiночоi допомоги» схилялися до того, щоб купити менi чорну сукню i капелюшок, але решта наполягли на тому, що грошi таки збирали на червоний килим… тобто, для церкви, знаете. Зрештою, мiсiс Вайт сказала, що так як е, можливо, навiть лiпше, бо вона не любить дiтей у чорному… Тобто, дiтей вона, звiсно, любить, але не в чорному.

Поллiанна перевела дух i Ненсi спромоглася вставити: – Я впевнена, це… все буде гаразд…

– Добре, що ви теж такоi думки, – кивнула Поллiанна, знову нiби злегка схлипнувши. – Бо, звiсно ж, набагато складнiше радiти, коли ти в усьому чорному.

– Радiти? – спантеличено перепитала Ненсi.

– Так, адже тато пiшов на небо, i зараз вiн у раю, разом з мамою та рештою наших. Вiн казав, я маю радiти. Але iнодi це важко, навiть попри сукню у червонi гратки, бо… бо менi його так бракуе! Я нiчого не можу з собою вдiяти, бо вiдчуваю, як менi його бракуе. У мами та всiх наших там е Бог i янголи, а в мене тут нiкого, крiм дам з Жiночого благочинного комiтету. Але тепер я знаю, все буде простiше, бо у мене е ви, тiтонько Поллi. Якби ви знали, яка я щаслива, що у мене з’явилися ви!

Болiсне спiвчуття Ненсi до цiеi горопашноi сироти раптом переросло у справжнiй жах.

– Ох, але ж… рiднесенька мiс… ви страшенно помиляетеся, – пробелькотiла вона. – Я всього лише Ненсi. Я не ваша тiтонька Поллi.

– Ви… ви не вона? – проказала, затинаючись, геть розгублена дiвчинка.

– Нi, я тiльки Ненсi. Я й гадки не мала, що ви маете мене за неi. Ми… ми нiтрохи навiть не подiбнi.

Тiмотi захихотiв, але Ненсi була надто схвильована, щоб вiдповiсти на його насмiшкуватий погляд.

– Але хто ж ви тодi? – поцiкавилася Поллiанна. – Ви не схожi на даму з «Жiночоi допомоги».

Цього разу Тiмотi вiдверто розреготався.

– Я Ненсi, прислуга. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування. За це вiдповiдае мiсiс Дерджин.

– А тiтонька Поллi насправдi е? – стурбовано запитала Поллiанна.

– Щодо цього, можеш закластися на життя, – запевнив ii Тiмотi.

Поллiаннi явно вiдлягло вiд серця:

– Тодi все гаразд!

Замовкнувши на коротку мить, вона весело повела далi.

– Знаете, я рада, що тiтонька Поллi не приiхала мене зустрiчати. Бо це означае, що наша з нею зустрiч iще попереду. А до того у мене тепер е ви.

Ненсi зашарiлася.

– Я б сказав, ти отримала комплiмент, – насмiшкувато пiдморгнув iй Тiмотi. – Не хочеш подякувати юнiй ледi?

– Я… я думаю… про мiс Поллi, – невпевнено проказала Ненсi.

Поллiанна вдоволено зiтхнула.

– Я теж. Менi так цiкаво, яка вона. Ви ж знаете, вона моя едина тiтка i я тривалий час не пiдозрювала про ii iснування. Потiм тато менi розповiв про неi. Вiн казав, вона мешкае у чудовому великому будинку, високо на пагорбi.

– Атож. Будинок уже видно, отам, просто, – пiдтвердила Ненсi. – Отой бiлий, великий, з зеленими ставнями.








– Ох, який гарний! А скiльки дерев i трави навколо! Я в життi не бачила одразу стiльки зеленi. Ненсi, а моя тiтка Поллi багата?

– Так, мiс.

– Як славно! Либонь приемно мати багато грошей. Я нiколи не зустрiчала багатих людей. Хiба що Вайтiв – бо вони таки заможнi. У них килими у кожнiй кiмнатi, i вони щонедiлi ласують морозивом. А тiтонька Поллi теж влаштовуе недiльнi морозива?

Ненсi заперечно похитала головою. Губи iй скривилися i вони з Тiмотi обмiнялися поглядами.

– Нi, мiс. Ваша тiтка навряд чи любить морозиво, iнакше б я, часом, бачила його у неi на столi.

У Поллiанни витяглося обличчя:

– Нi, не любить? Як прикро! Не розумiю, як можна не любити морозива. Втiм… може, воно й на краще, бо я тепер не боятимуся, що розболиться живiт, як того разу, коли я об’iлася морозивом у мiсiс Вайт. Та може у тiтки Поллi е килими?

– Так, килими у неi е.

– У кожнiй кiмнатi?

– Майже що у кожнiй, – вiдповiла Ненсi й раптом насупилася, пригадавши «кiмнатку на горищi» з голими стiнами i голою пiдлогою, де не було жодного килима.

– Ох, яка я щаслива, – захоплено вигукнула Поллiанна. – Обожнюю килими. У нас iх нiколи не бувало – крiм двох маленьких хiдникiв, якi ми отримали серед мiсiонерських пожертв, i один з них був заляпаний чорнилом. У мiсiс Вайт iще чудовi картини по стiнах розвiшанi. На них троянди i дiвчатка, що стоять навколiшки, а ще котики, ягнята i лев. Не разом, звiсно, ягнята i лев. У Бiблii сказано, що колись вони будуть разом, але не зараз. Тобто на картинах у мiсiс Вайт вони окремо. А ви любите картини?

– Я… я не знаю, – вiдгукнулась Ненсi здавленим голосом.

– А я люблю. У нас вдома iх нiколи не бувало. Вони не часто приходять у пожертвах. Якось трапилися двi картини, щоправда. Одна була така гарна, що тато вiдразу продав ii, щоб купити менi черевики. А друга була така ветха, що розвалилася, щойно ми ii повiсили. Скло трiснуло i все розсипалося. Я тодi плакала. Але тепер я навiть радiю, що не мала тих гарних речей i не встигла до них звикнути, бо тепер зможу тiшитися ними у тiтки Поллi. Все одно, що знайти серед пожертв для мiсii барвистi стрiчки у коси, замiсть вицвiлих брунатних. Овва! Який прекрасний будинок, – вигукнула вона у захватi, коли екiпаж повернув на широку пiд’iзну алею.

Коли Тiмотi вивантажував саквояж Поллiанни, Ненсi нишком прошепотiла йому на вухо:

– Не смiй вiднинi й слова казати про звiльнення, мiстере Тiмотi Дерджине. Мене тепер звiдси навiть за грошi не випхаеш!

– Звiльнятися? Звiсно, нi, – осмiхнувся молодик. – Мене звiдси силомiць не витягнеш. З цим дiвчам тут зробиться веселiше, нiж у тому iлюзiонi з живими картинами.

– Веселiше? – обурилася Ненсi. – Гадаю, благословеннiй дитинi буде не до веселощiв, коли вона замешкае зi своею тiтонькою. Вiдчуваю, iй у цьому домi знадобиться прихисток. І я стану iй таким прихистком, Тiмотi. Навiть не сумнiвайся, – заприсяглася Ненсi, обертаючись до Поллiанни, щоб повести ii широкими сходами до будинку.




Роздiл 4

Кiмнатка на горищi


Мiс Поллi Гаррiнгтон не пiдвелася назустрiч своiй небозi. Щоправда, коли Ненсi й дiвчинка стали на порозi вiтальнi, ледi вiдiрвала очi вiд книжки i простягла до гостi долоню, кожен палець якоi нiби втiлював почуття «виконаного обов’язку».

– Здрастуй, Поллiанно. Я… – заледве почала вона холодним тоном, як Поллiанна, метеликом фуркнувши через кiмнату, опинилася на негостинних колiнах отетерiлоi мiс Поллi.

– О тiтонько Поллi, тiтонько Поллi! Якби ви знали, яка я щаслива, що ви дозволили менi оселитись у вас, – схлипувала дiвчинка. – Якби ви знали, яка це втiха – знайти вас i Ненсi, i все оце, коли досi у мене були тiльки дами з «Жiночоi допомоги»!

– Я здогадуюся… хоча й не мала приемностi знатися з дамами з «Жiночоi допомоги», – сухо вiдгукнулася мiс Поллi, намагаючись розчепити палкi обiйми тоненьких ручок i похмуро зиркаючи на закляклу у дверях Ненсi.

– Ненсi, ти можеш iти. Поллiанно, зроби ласку, стань передi мною, як годиться. Я ще навiть не роздивилась тебе до пуття.

Поллiанна пiдхопилася на рiвнi i знервовано розсмiялася.

– Еге ж, тiтонько, ви мене вперше бачите. Та, по правдi, нема на що дивитися, крiм мого ластовиння. Ох, та я ж iще маю пояснити вам про свою сукню у червонi гратки i про чорну оксамитову баску з протертими лiктями. Я вже розповiла Ненсi, як тато менi казав…

– Облишмо з тим, що казав тобi твiй батько, – урвала ii мiс Поллi. – У тебе е багаж, я так розумiю?

– О так, звiсно е, тiтонько Поллi. Дами з «Жiночоi допомоги» купили менi чудовий саквояж. У ньому не так багато речей, зрештою. Я маю на увазi, моiх особистих. Останнiм часом, на мiсiю не часто жертвували вбрання для дiвчаток. Але я привезла всi татовi книжки. Мiсiс Вайт сказала, вони мають належати менi. Знаете, мiй тато…

– Поллiанно, – знову перервала ii мiс Поллi, – я хочу, щоб ти вiдразу засвоiла одну рiч, а саме: я не маю бажання постiйно слухати про твого батька.

Поллiанна злякано затамувала подих.

– Чому, тiтонько Поллi? Ви… То ви не маете на увазi… – вона запнулася, i мiс Поллi рiзко перемiнила тему.

– Зараз ми пiдемо нагору до твоеi кiмнати. Твiй багаж мае вже бути там. Я наказала Тiмотi вiднести туди твою… валiзу, чи що там у тебе. Прошу за мною, Поллiанно.

Поллiанна мовчки повернулася i рушила з кiмнати слiдом за тiткою. На очi iй набiгли сльози, однак пiдборiддя вона тримала мужньо пiднесеним.

«Зрештою, тим лiпше, як вона заборонила менi говорити про тата, – мiркувала Поллiанна. – Менi буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Ймовiрно, саме тому вона менi заборонила».

Переконавши себе у такий спосiб у тiтчинiй доброзичливостi, Поллiанна змахнула сльози з очей i почала роззиратися довкола.

Наразi вони йшли нагору сходами. У Поллiанни перед очима шурхотiла хвилями чорного шовку розкiшна спiдниця мiс Поллi. Крiзь вiдчиненi дверi позаду дiвчинка встигла помiтити м’якi килими у пастельних тонах i оббитi атласом стiльцi. Пiд ногами стелилася килимова дорiжка, схожа на зелений мох. По стiнах обабiч сходiв виблискували позолоченi рами картин, слiпучо спалахували сонячнi променi, пробиваючись крiзь мереживо фiранок.

– Ой, тiтонько Поллi, тiтонько Поллi, – захоплено видихнула племiнниця. – Який у вас дивовижно гарний будинок! Ви маете страшенно радiти, що ви така багата!

– Поллiанно! – приструнчила ii мiс Поллi, ставши нагорi сходiв. – Ти мене дивуеш таким словами!

– Чому, тiтонько Поллi? Хiба ви не радi? – щиро здивувалася Поллiанна.

– Звiсно нi, Поллiанно! Сподiваюся, я ще не забулась настiльки у грiховнiй марнотi, щоб пишатися дарами, якими Господь у своiй милостi надiлив мене, – заявила ледi, – тим бiльше, коли йдеться про багатство!

Мiс Поллi повернулася i попрямувала коридором до дверей, за якими сходи вели на горище. Тепер вона впевнилась у правильностi свого вибору кiмнати для дiвчинки. Попервах панi хотiла тiльки тримати малу родичку подалi вiд себе, а також вберегти дорогi меблi вiд ii необережного поводження. Однак тепер, коли Поллiанна виявила таку схильнiсть до марноти, тiтка похвалила себе за далекоглядне рiшення про маленьку i скромну «кiмнатку на горищi».

Нiжки Поллiанни весело дрiботiли позаду тiтки, а ii великi синi очi захоплено роздивлялися усе довкола, намагаючись не оминути увагою жодноi цiкавинки у цьому розкiшному будинку. Найбiльше, втiм, ii цiкавило, за якими з чарiвних дверей чекае на неi ii власна кiмната – затишна й оздобна кiмнатка, з фiранками, килимами й картинами. Тим часом тiтка рвучко вiдчинила черговi дверi й рушила вгору iншими сходами.

Тут не було на що дивитися. Голi стiни обабiч. У кiнцi сходiв нагорi панували сутiнки, густiшаючи у найдальших закутках, де дах спускався майже до пiдлоги i де громадилися численнi коробки та скринi. На додачу, було тут спекотно й задушливо. Поллiанна мимохiть пiднесла голову, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тiтка вiдчинила дверi праворуч.

– Ось твоя кiмната, Поллiанно. Я бачу, твiй саквояж уже тут. Ключик у тебе е?

Поллiанна мовчки кивнула. Вона широко розплющила очi з переляку.

Мiс Поллi насупилася.

– Поллiанно, коли я тебе про щось питаю, то я хочу, щоб ти менi по-людськи вiдповiла, а не мотала головою.

– Так, тiтонько Поллi.

– Оце iнша рiч; дякую. Сподiваюся, тут у тебе е все, що тобi знадобиться, – додала вона, задоволено оглянувши чистi рушники та глечик з водою. – Я накажу Ненсi, щоб вона допомогла тобi розпакувати речi. Вечеря о шостiй, – закiнчила вона i, вийшовши з кiмнатки, почала швидко спускатися сходами.

Якийсь час Поллiанна стояла, дивлячись тiтцi услiд. Тодi обвела широко розплющеними очима голi стiни, голу пiдлогу, голi вiкна. Погляд ii зупинився на саквояжi, який ще недавно стояв перед нею у ii кiмнатцi, вдома, на далекому Заходi. Наступноi митi вона подибала до того саквояжа, опустилася поруч з ним навколiшки i затулила обличчя долонями.

Там знайшла ii Ненсi за кiлька хвилин.

– Годi, годi, бiдолашне мое ягнятко, – розраджувала вона дiвчинку, опустившись поруч з нею навпочiпки i пригортаючи ii до грудей. – Саме цього я боялася – що застану тебе тут засмученою.

Поллiанна похитала головою.

– Нi, Ненсi, я погана i зiпсована, я геть розбещена, – схлипувала вона. – Нiяк не хочу зрозумiти, що мiй тато потрiбнiший Богу i янголам, нiж менi.

– Та iм вiн нi до чого непотрiбний, – твердо заявила Ненсi.

– Ой, Ненсi! – непiдробний жах вмить висушив сльози в очах Поллiанни.

Ненсi знiчено всмiхнулася i рiшуче й собi витерла очi.

– Годi, годi, дитино, це я спересердя бовкнула дурницю, – квапливо запевнила вона. – Давай лишень свiй ключик, розпакуемо твiй саквояж та поскладаемо гарненько твоi речi.

Схлипуючи, Поллiанна подала Ненсi ключик.

– Там не так багато речей, – проказала вона стиха.

– Тим швидше розпакуемо, – вiдказала Ненсi.

Обличчя Поллiанни раптом осяяла усмiшка.

– Справдi! – вигукнула вона. – Я маю з цього радiти!

– Гм… Воно й правда, – глянула на неi Ненсi дещо невпевнено.

Моторнi руки Ненсi швидко розпакували книжки, латану бiлизну i кiлька вбогих сукенок. Поллiанна, вже сяючи усмiшкою, пурхала по кiмнатi, розвiшувала одяг у шафi, складала книжки на столi й ховала бiлизну по шухлядах.

– Ось так… Тепер буде дуже затишна кiмнатка. Що скажеш, Ненсi? – озвалася вона невдовзi.

Ненсi не вiдповiла, вдаючи, нiбито зосереджено шукае щось у саквояжi. Поллiанна зупинилася коло безголового трюмо i пильно подивилася на голу стiну над ним.

– І менi варто радiти, що тут немае дзеркала, бо як його тут немае я не бачитиму свого ластовиння.

У Ненсi з вуст злетiв якийсь невиразний гук, та коли Поллiанна здивовано обернулася до неi, Ненсi так само порпалася у саквояжi. Тодi Поллiанна пiдiйшла до вiкна i раптом радiсно скрикнула i у захватi заплескала у долонi.

– Ой, Ненсi, я тiльки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, i будиночки, i церква зi шпилем, а рiчка виблискуе наче срiбло. Навiщо ж тут iще якiсь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цiй кiмнатi!

На подив Поллiанни, Ненсi вибухнула риданнями. Засмучена, дiвчинка кинулася до неi.

– Ненсi, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кiмната?

– Моя кiмната? – аж розлютилася Ненсi, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, i якби дехто не знав уже, почiм тут кiвш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!

Отак, не завершивши свiй незрозумiлий коментар, Ненсi рвучко пiдхопилася, вискочила з кiмнати i стрiмголов побiгла сходами униз.

Полишена на самотi, Поллiанна повернулася до своеi «картини», як вона подумки охрестила чудовий краевид за вiкном. Тодi обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радiсть дiвчинцi, шибка ворухнулася пiд ii пальцями. Наступноi митi вiкно широко вiдчинилося, i Поллiанна вихилилася з нього, жадiбно вдихаючи свiже духмяне повiтря.

Вона подбiгла до iншого вiкна. Воно теж легко вiдчинилося. Величезна муха пролетiла iй просто повз носа i голосно задзижчала по кiмнатi. За першою мухою залетiла ще одна, потiм – ще, проте Поллiанна нiтрохи на них не зважала. Вона зробила дивовижне вiдкриття: просто пiд вiкном росло величезне крислате дерево. Розкинувши гiлля, воно нiби вабило Поллiанну до себе.

Дiвчинка голосно засмiялася:

– Стривай! Думаю, я зумiю!

За мить вона вже стояла на пiдвiконнi. Звiдти легко ступила на найближчу гiлку дерева, а тодi, наче та мавпочка, швиденько спустилася по гiлках на найнижчу. Зiстрибувати на землю Поллiаннi було трохи лячно, хоч вона не вперше лазила по деревах. Вона затамувала подих, розгойдалася, вчепившись тоненькими, але сильними руками за гiлку, i приземлилася навсi чотири у м’яку траву. Тодi пiдвелася i роззирнулася довкола.

Вона стояла зараз позаду будинку. Перед нею розкинувся сад, у якому, зiгнувши спину, працював якийсь старенький. За садом стежинка бiгла через широке поле до кручi, на якiй самотня сосна стояла на вартi коло величезноi скелi. Поллiаннi враз видалося, що понад усе на свiтi iй хочеться бути саме там, на його вершечку.

Короткими перебiжками, Поллiанна обминула схиленого над роботою старенького, промчаламiж рядами кущiв i, засапана, вибiгла на стежину, що тяглася через поле. Дiйшовши до кручi, Поллiанна рiшуче почала дертися вгору. Зараз вона вже розумiла, що до брили неблизький свiт, хоча з вiкна видавалося, що до неi як шапкою докинути!

За п’ятнадцять хвилин дзигар у передпокоi в будинку Гаррiнгтонiв пробив шосту. Разом з останнiм ударом Ненсi закалатала у дзвiнок, запрошуючи на вечерю.

Минула хвилина, двi, три… Мiс Поллi насупилася й тупнула взутою у пантофлю ногою. Тодi рвучко пiдвелася, вийшла у коридор i нетерпляче подивилася вгору на сходи. Якусь хвилину вона прислухалася, а вiдтак стрiмко повернулася до iдальнi.

– Ненсi, – рiшуче проказала вона служницi, – моя небога запiзнюеться. Нi, кликати ii не треба, – додала вона суворо, коли Ненсi ступила було до дверей. – Я казала iй, о котрiй у нас вечеря. Тож тепер нехай нарiкае на себе. Принагiдно почне вчиться пунктуальностi. Коли вона спуститься, нагодуеш ii на кухнi хлiбом з молоком.

– Так, мем.

На щастя, мiс Поллi не звернула уваги на вираз обличчя Ненсi.

По вечерi Ненсi чимшвидше прокралася кухонними сходами на горище.

– «Хлiбом з молоком», оце сказала! Через те тiльки, що бiдолашне ягнятко, наплакавшись, заснула, – сердито бурмотiла вона сама до себе, тихенько прочиняючи дверi до кiмнати.

Наступноi митi вона перелякано зойкнула.

– Де ти? Де ти сховалася?! Де ти подiлася? – питала Ненсi розпачливо, зазираючи у шафу, пiд лiжко, навiть у саквояж i глечик з водою.

Тодi вона збiгла сходами йниз i притьма у садок, до старого Тома.

– Мiстере Томе, мiстере Томе, – репетувала дiвчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небi розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бiдолашне ягнятко… а менi сказано нагодувати ii хлiбом з молоком на кухнi… ту, котра зараз, либонь, споживае райську страву… Далебi так е… далебi так е…

Старий випростався.

– Розчинилася у небi? – недовiрливо перепитав вiн, мимоволi озираючи осяйний призахiднiй виднокiл.

Вiн зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тодi повернувся до Ненсi, лукаво всмiхаючись:

– Що ж, Ненсi, вона, схоже, таки намiрилася видертися якнайближче до янголiв небесних, – погодився вiн, показуючи скоцюрблим пальцем на овiяну вiтром тоненьку постать, що чiтко вимальовувалася на тлi рожевого неба, на вершинi височенноi скелi.

– Е, нi! Сьогоднi я ii до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсi.

– Якщо панi питатиме, скажiть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бiгла у вiдкрите поле.




Роздiл 5

Гра


– Заради всього святого, мiс Поллiанно, як же ви мене налякали, – бiдкалася захекана Ненсi, поспiшаючи до скелi, з якоi щойно спустилася Поллiанна.

– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправдi, не варто непокоiтися. Тато i дами з «Жiночоi допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.

– Та я навiть не знала, що ти пiшла! – вигукнула Ненсi, беручи долоньку малоi собi пiд руку i ведучи дiвчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла i нiхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!

Поллiанна весело пiдстрибнула:

– Атож, тiльки я спурхнула не вгору, а деревом униз.

Ненсi аж стала на мiсцi:

– Що ти зробила?!

– Злiзла по дереву, що пiд вiкном.

– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсi, знов рушаючи. – Цiкаво, що б на це сказала твоя тiтка.

– Тобi справдi цiкаво? То я iй розповiм, i ми знатимемо, – весело пообiцяла Поллiанна.

– Боронь боже! – злякалася Ненсi. – Нi, нi, не треба.

– Чому? Гадаеш, вона б стривожилася? – засумнiвалась Поллiанна.

– Нi… чи, той… так. Пусте… Насправдi не дуже мене цiкавить, що б там вона сказала, – бубонiла Ненсi, сподiваючись, принаймнi, вберегти дiвчинку вiд прочуханки. – Поквапимось, натомiсть, бо на мене ще чекае гора посуду, знаеш.

– Я допоможу, – радо пообiцяла Поллiанна.

– О мiс Поллiанно! – розчулилася Ненсi.

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темнiло. Робилося прохолодно. Поллiанна мiцно трималася за руку своеi подруги.

– Думаю, менi варто радiти з того, що я трiшечки тебе налякала, бо iнакше ти б не пiшла по мене, – прищулилася дiвчинка.

– Бiдолашне ягнятко! Ти, напевне, зголоднiла. Боюся, що зможу тобi запропонувати самий хлiб з молоком, разом зi мною на кухнi. Твоя тiтка неабияк розгнiвалася, коли ти не спустилася до вечерi.

– Я не могла спуститися. Я була там, на скелi.

– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсi, стримуючи смiх. – То вже вибачай за хлiб з молоком.

– Як на те, навпаки. Я радiю.

– Радiеш? Чому?

– А що? Я люблю хлiб з молоком, i менi подобаеться повечеряти з тобою. То чого б менi не радiти?

– Ти ладна радiти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсi, пригадавши, як мужньо Поллiанна намагалася полюбити свою вбогу кiмнатку на горищi.

– Бо це, бач, така гра, – захихотiла Поллiанна.

– Гра??

– Так, це гра, що називаеться «знай, радiй».

– Що за нiсенiтницi?

– А що? Це гра така. Мене тато навчив, i це славна штука, – гнула своеi Поллiанна. – Ми завжди так грали, ще вiдколи я була малою. Я навчила цiеi гри дам iз «Жiночоi допомоги» й вони теж грали… дехто з них.

– То як у неi грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Поллiанна знову засмiялася, а заразом – зiтхнула; у сутiнках ii обличчя видавалося худеньким i задумливим.

– Все почалося з милиць, якi прибули у пожертвах для мiсii.

– З милиць?

– Атож. Розумiеш, я хотiла ляльку, i тато iм про це написав. Та коли надiйшов черговий вантаж для мiсii, панi писала, що ляльки нiхто, на жаль, не пожертвував, а, натомiсть, е дитячi милицi. Тому вони надсилають нам милицi, в надii, що вони стануть у пригодi якiй-небудь дитинi. Отодi ми й почали грати.

– Мушу зiзнатися, що не бачу, в чому тут полягае забава, – заявила Ненсi майже роздратовано.

– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадiти, – завзято пояснювала Поллiанна. – І ми почали грати саме з милиць.

– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радiти, коли хочеш ляльку, а тобi дають милицi!

Поллiанна заплескала у долонi.

– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зiзналась вона, – але тато менi пiдказав.

– То, коли твоя ласка, пiдкажи й менi, – буркнула Ненсi.

– Простiше простого! Радiеш з того, що милицi тобi… не потрiбнi, – переможно виголосила Поллiанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаеш, як грати!

– Отаке химерне вигадати… – пробурмотiла Ненсi, майже з острахом дивлячись на дiвчинку.

– Нiчого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Поллiанна. – Ми, вiдтодi не полишали грати в неi. А що складнiше завдання, то цiкавiша його долати. Щоправда, iнодi бувае… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо i не лишаеться нiкого, крiм дам iз «Жiночоi допомоги».

– Чи коли тебе поселяють у задушливiй убогiй комiрчинi пiд дахом, – сердито рикнула Ненсi.

Поллiанна зiтхнула.

– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щиростi, я саме не мала жодноi охоти до гри, а на додачу я очiкувала усiляких вигод! Але потiм я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалi свое ластовиння, а тодi ще побачила чарiвний краевид з вiкна, вiдтак я вже знала, що знайду, з чого радiти. Бо коли наполегливо шукаеш радощiв, то на прикрощi – як ось брак ляльки – просто не зважаеш.

– Гму! – гмикнула Ненсi, намагаючись звiльнитися вiд клубка, що став iй у горлi.

– Зазвичай це не забирае так багато часу, – зiтхнула Поллiанна, – а часто взагалi виходить наче мимоволi. Я так давно граю, що призвичаiлася. Це справдi чудова гра. Ми з татом, – ii голосок затремтiв, – любили в неi грати. Тепер, либонь, буде складнiше, бо нема з ким грати. Можливо, втiм, тiтка Поллi захоче, – спало iй на думку.

– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процiдила Ненсi крiзь зуби.

Зважившись, вона додала рiшучiше:

– Послухайте, мiс Поллiанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навiть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.

– Ой, Ненсi! – кинулася iй на шию Поллiанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.

– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсi. – Але на багато вiд мене не сподiвайтеся. Я нiколи не надавалася до iгор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймнi, тобi буде з ким грати, – завершила Ненсi, коли вони разом переступили порiг кухнi.

Поллiанна з апетитом ум’яла скибку хлiба з молоком. Тодi на пропозицiю Ненсi пiшла до вiтальнi, де ii тiтка сидiла й читала книжку.

Мiс Поллi холодно глянула на племiнницю.

– Поллiанно, ти повечеряла?

– Так, тiтонько Поллi.

– Менi дуже прикро, Поллiанно, що я змушена була першого ж дня вiдправити тебе на кухню, на хлiб з молоком.

– Дарма, тiтонько Поллi! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хлiб з молоком, i Ненсi теж люблю. Тож не робiть собi з цього клопоту.

Мiс Поллi ще жорсткiше випростала спину.

– Поллiанно, тобi час вкладатися спати. У тебе сьогоднi був важкий день, а завтра маемо скласти твiй розклад i переглянути твiй гардероб, щоб вирiшити, що слiд iще придбати для тебе. Ненсi дасть тобi свiчку. Будь обережною з вогнем. Снiданок о пiв на восьму. Не запiзнюйся. На добранiч.

Поллiанна раптом пiдiйшла до мiс Поллi й нiжно обняла ii.

– Менi дуже гарно у вас! – щасливо зiтхнула вона. – Менi подобаеться мешкати у вас. Втiм, ще коли iхала сюди, я вже знала, що менi сподобаеться у вас. На добранiч! – вигукнула Поллiанна весело i вибiгла з кiмнати.

– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула мiс Поллi. – Що за незвичайна дитина?

Потiм вона, як зазвичай, насупилася: «Радiе, що я ii покарала, ще й просить, щоб я не робила собi з цього клопоту. Їй, бачте, подобаеться мешкати зi мною!»

– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.

А за чверть години по тому, у кiмнатцi на горищi самотня дiвчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:

– Я знаю, тату мiй, що нинi ти серед янголiв, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навiть ти навряд чи знайшов би з чого радiти, коли мусиш спати на самотi у мороцi на горищi. Якби поряд була Ненсi, чи тiтонька Поллi чи, бодай, яка дама з «Жiночоi допомоги», було б набагато легше.

Внизу, на кухнi, Ненсi квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчiрку у глечик з-пiд молока, вона сердито примовляла:

– Якщо бути прихистком сиротинi полягае у тому, щоб грати у те, як радiти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…




Роздiл 6

Питання обов’язку


Наступного ранку Поллiанна прокинулася ще до сьомоi. Оскiльки вiкна ii комiрчини виходили на пiвдень i на захiд, сонця дiвчинка о цiй порi не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обiцяла, що день буде погожим.

У кiмнатцi зараз було прохолоднiше, а з вiкна вiяло свiжiстю. Надворi весело щебетали птахи, й Поллiанна кинулася до вiкна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тiтку серед трояндових кущiв. Поллiанна швиденько вбралася, щоб приеднатися до неi.

Вона стрiмголов збiгла сходами з горища, залишивши широко вiдчиненими обое дверей. Далi – коридором, тодi ще один марш сходiв i, грюкнувши дверима з сiткою вiд комах, дiвчинка бiгом обминула будинок i опинилася у саду.

Тiтонька Поллi зi старим садiвником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Поллiанна, не тямлячи себе вiд радощiв, кинулася iй на шию.

– Ох, тiтонько Поллi, тiтонько Поллi… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому свiтi!

– Поллiанно! – гостро запротестувала ледi, випроставшись настiльки, наскiльки дозволяли сорок кiлограмiв, що повисли у неi на шиi. – Ти завжди так вiтаешся зранку?

Поллiанна вiдпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.

– Нi, лише тодi, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вiкно i подумала, як гарно, що ви не дама з «Жiночоi допомоги», а моя справжня рiдна тiтонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побiгла вниз, щоб обiйняти вас.

Похилений старенький раптом вiдвернувся. Мiс Поллi спробувала насупитись, але цього разу – марно.

– Поллiанно, ти… Я… Томасе, на сьогоднi досить. Гадаю, ти все зрозумiв… щодо трояндових кущiв? – промовила вона суворо, а тодi повернулась i швидко пiшла геть.

– Ви завжди працювали у цьому садку, мiстере… дядечку? – поцiкавилася Поллiанна.

Старий обернувся до неi. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.

– Так, мiс. Я старий Том, садiвник, – вiдказав вiн.

Старий несмiливо, але наче скоряючись непереборнiй силi, на мить поклав на русяву голiвку тремтячу руку.

– Як ви схожi на свою маму, маленька ледi! Я знав ii ще коли вона була менша за вас теперiшню. Я вже тодi працював тут садiвником.

Поллiаннi аж перехопило подих.

– Справдi? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажiть менi, будь ласка, про неi, – всiлася Поллiанна коло старого просто на землю.

З будинку долинув дзвiнок. Наступноi митi з кухонних дверей вискочила Ненсi i кинулася до Поллiанни.

– Мiс Поллiанно, дзвiнок зранку – кличе до снiданку, – крекчучи пiдняла вона дiвчинку з землi й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В iнший час дзвiнок запрошуе на обiд i вечерю. Але завжди вiн означае одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бiгти мерщiй до столу. Якщо ви цього не засвоiте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощiв.

З такими словами Ненсi загнала Поллiанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.

Першi п’ять хвилин снiданку минули у цiлковитiй тишi. Раптом мiс Поллi помiтила двох вiдразливих мух, якi спокiйнiсiнько кружляли над столом.

– Ненсi, звiдки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.

– Не знаю, мем. На кухнi не було жодноi.

Напередоднi Ненсi була настiльки схвильована, що не звернула уваги на розчиненi вiкна у кiмнатi Поллiанни.

– Напевне, це моi мухи, тiтонько Поллi, – люб’язно вступила Поллiанна. – Сьогоднi вранцi у моiй в кiмнатi iх цiла зграйка назбиралася.

Ненсi прожогом вискочила з кiмнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафiнами, якi вона саме лаштувалася подавати до столу.

– «Твоi»? – охнула мiс Поллi. – Що ти маеш на увазi? Звiдки вони налетiли?

– Отакоi, тiтонько! Звiсно, знадвору. Залетiли у вiкна. Я сама бачила, як вони це робили.

– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повiдчиняла вiкна, на яких немае сiток вiд комах?

– Нi, тiтонько Поллi, жодних сiток не було.

Ненсi знову зайшла до iдальнi, з тацею мафiнiв. Обличчя iй аж побуряковiло.

– Ненсi, – рiзко наказала iй господиня, – постав мафiни на стiл, а сама негайно пiднiмися у кiмнату мiс Поллiанни й позачиняй усi вiкна. І дверi теж. Згодом, коли впораешся на кухнi, пройдися по всiх кiмнатах з мухобiйкою. Подбай, щоб не лишилося жодноi мухи.

До небоги ж вона звернулася з такими словами:

– Поллiанно, я замовила протимоскiтнi сiтки на твоi вiкна. Я пам’ятала, що це мiй обов’язок. А ти, як менi видаеться, про свiй обов’язок забула.

– Мiй обов’язок? – широко розплющила очi здивована Поллiанна.

– Безперечно. Я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, ти маеш обов’язок тримати вiкна зачиненими, доки не привезуть сiтки. Мухи, Поллiанно, не тiльки бруднi й набридливi, але також украй небезпечнi для здоров’я. Пiсля снiданку я дам тобi одну брошуру, щоб ти про це прочитала.

– Прочитала? Ой, дякую, тiтонько Поллi. Я люблю читати. Мiс Поллi голосно вдихнула i мiцно стиснула губи. Глянувши на ii суворе обличчя, Поллiанна й собi трiшечки насупила брови.

– Менi прикро, що я забула про свiй обов’язок, тiтонько Поллi, – вибачилася вона несмiливо. – Я бiльше не вiдчинятиму вiкна.

Тiтка не вiдповiла. До кiнця снiданку вона бiльше не зронила нi слова. Вiдтак пiдвелася, пiдiйшла до книжковоi шафи у вiтальнi, дiстала тоненьку брошурку i повернулася до небоги.

– Прочитаеш оцю статтю, Поллiанно. Я раджу тобi пiти до своеi кiмнати й прочитати ii негайно. Я пiднiмуся за пiвгодини, i ми переглянемо твоi речi.

Дивлячись на зображення кiлькаразово збiльшеноi голови мухи на обкладинцi, Поллiанна весело вигукнула:

– Дякую, тiтонько Поллi!

Наступноi митi вона пiдскоком вибiгла з кiмнати, грюкнувши дверима.

Мiс Поллi спохмурнiла, вагаючись, а тодi величною ходою перетнула кiмнату i вiдчинила дверi. Але Поллiанна вже зникла з поля зору, дрiбочучи по сходах на горище.

За пiвгодини мiс Поллi з виразом загостреного усвiдомлення обов’язку, що вiдбивалося у кожнiй рисочцi ii обличчя, пiднялася на горище. Коли вона вiдчинила дверi, Поллiанна зустрiла ii вибухом непiдробного захвату.

– Ой, тiтонько Поллi, я в життi не читала нiчого цiкавiшого. Я така щаслива, що ви дали менi почитати цю книжку! Хто мiг би уявити собi, що мухи на своiх лапках переносять стiльки всього, i…

– Гаразд, – зупинила ii мiс Поллi. – Поллiанно, принеси менi весь свiй одяг, я маю його оглянути. Все, що тобi не пiдходить, я вiддам Саллiванам.

Не дуже охоче Поллiанна вiдклала брошуру i пiдiйшла до шафи.

– Я боюся, вам моя вдяганка сподобаеться ще менше, нiж дамам iз «Жiночоi допомоги», вони навiть казали, що то чистий сором, – зiтхнула дiвчинка. – Але у двох чи трьох останнiх пожертвах для мiсii траплявся одяг лише для хлопцiв i стареньких, тож… А ви, тiтонько Поллi, коли-небудь носили речi з благочинностi?

У вiдповiдь на гнiвний погляд мiс Поллi, дiвчинка квапливо виправилася:

– Ой, звiсно нi, тiтонько! – вигукнула вона зашарiвшись. – Я забула, що багатим не потрiбна благочинна допомога. Розумiете, тут, у своiй кiмнатцi, я iнодi забуваю, що ви багата.

Зачеплена за живе, мiс Поллi розтулила вуста, але промовчала. Поллiанна ж, не помiтивши, яке прикре враження ii слова справили на тiтку, спокiйно вела далi:

– Я до того, що вантажi з пожертвами геть непередбачуванi – там знаходиш усе, що завгодно, тiльки не те, що хочеш, навiть, коли наперед це знаеш. Щоразу траплялися такi партii пожертв, з якими дедалi складнiше бувало грати, коли ми з тат…

Поллiанна вчасно пригадала, що тiтка заборонила iй говорити про батька. Вiдтак, вона кинулася до шафи й обiруч витягла звiдти все свое убоге вбрання.

– Речi геть негарнi, – промимрила Поллiанна, – i навiть не чорнi, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.

Мiс Поллi самими кiнчиками пальцiв перегорнула купу одягу, який не пасував би нiкому, а надто – Поллiаннi. Потiм тiтка перенесла свою критичну увагу на латану бiлизну у шухлядах.

– Найпристойнiша бiлизна зараз на менi, – занепокоено зiзналася Поллiанна. – Дами з «Жiночоi допомоги» купили менi один повний комплект з розпродажу. Мiсiс Джонс, вона голова товариства, сказала, що це вони зобов’язанi придбати менi, бодай, навiть iм судилось би до кiнця своiх днiв стукати пiдборами по голих плитах у церквi. Але iм не судилося. Мiстер Вайт терпiти не може стукоту. Йому це дiе не нерви, каже його дружина. Але вiн також мае грошi, тож усi гадають, що вiн зробить чималий внесок на килим… заради своiх нервiв, зрозумiло. Я думаю, вiн би мав радiти, що, поза нервами, вiн мае також грошi. Як гадаете?

Мiс Поллi, здаеться, не слухала ii. Вона завершила огляд бiлизни й несподiвано обернулася до дiвчинки.

– Поллiанно, ти ходила до школи?

– Так, тiтонько Поллi. Крiм того, тат… Тобто, крiм того, я трiшки навчалася вдома.

Мiс Поллi насупилася.

– Чудово. Восени пiдеш у мiсцеву школу. Директор, мiстер Голл, визначить, до якого класу тебе записати. А до того часу ти щодня читатимеш менi вголос по пiвгодини.

– Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я залюбки почитаю сама собi… слово честi, тiтонько Поллi. І менi не знадобиться докладати зусиль, щоб з того радiти, бо я набагато бiльше люблю читати про себе, особливо якщо трапляються довгi слова.

– Нiтрохи не сумнiваюся, – похмуро перервала ii мiс Поллi. – Ти навчалася музицi?

– Не дуже. Я не люблю свою музику, хоча менi подобаеться, коли iншi грають чи спiвають. Я трiшки навчалася на фортепiано. Мене вчила мiс Грей, що грае у церквi. А я би радше утрималася вiд музики, тiтонько Поллi. Правду кажучи, не варто.

– Цiлком припускаю, що так, – iронiчно звела брови тiтка. – Однак я вважаю своiм обов’язком дати тобi бодай основи музичноi освiти. Шити, звiсно, ти вмiеш.

– Так, мем, – зiтхнула Поллiанна. – Дами з «Жiночоi допомоги» мене цього навчали. Та невдало. Мiсiс Джонс наполягала, що голку, коли робиш петельки, слiд тримати геть iнакше, нiж вважали решта дам, а на думку мiсiс Вайт, перш, нiж братися до пiдрублювання, треба навчитися робити строчку (чи, може, навпаки?), тим часом як мiсiс гаррiман дуже скептично ставилася до штопання як такого.

– Такого роду складнощiв у нас не виникне, Поллiанно, – я сама навчу тебе шити. А куховарити, я так гадаю, ти теж не вмiеш?

Поллiанна раптом розсмiялася.

– Вони заповзялися навчити мене саме цього лiта, однак ми не далеко просунулися. Дами у цiй справi розiйшлися ще бiльше, нiж у питаннях шиття. Вони хотiли найперше навчити мене пекти хлiб, але кожна мала свiй геть вiдмiнний рецепт, отож, на одному з засiдань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзi – кожна раз на тиждень, пополуднi, на своiй кухнi. Я встигла навчитися готувати тiльки шоколадну помадку та пирiг з iнжиром, доки… доки мусила скiнчити… – голос Поллiаннi урвався.

– Шоколадна помадка i пирiг з iнжиром, оце так! – скривилася мiс Поллi. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.

Вона на мить замислилася, а тодi поважно оголосила:

– Щоранку о дев’ятiй ти менi читатимеш уголос упродовж пiвгодини. До цього часу ти маеш поприбирати у своiй кiмнатi. По середах та суботах – з пiв на десяту i до обiду – Ненсi, на кухнi, навчатиме тебе куховарити. Решту ранкiв я вчитиму тебе шити. Пополуднi ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобi викладача, – рiшуче завершила вона i пiдвелася зi стiльця.

– Але ж, тiтонько, тiтонько Поллi! – перелякано вигукнула Поллiанна. – Ви не залишили менi часу на… на просто жити!

– Жити? Дитино, що ти маеш на увазi? Наче ти не живеш весь цей час!

– Так, безперечно, пiд час усiх цих занять я дихатиму, але, тiтонько Поллi, це ще не означае, що я житиму. Людина дихае також, коли спить, але це не життя. Пiд життям я розумiю – робити, що тобi хочеться: бавитися надворi, читати книжки (про себе, звiсно), видиратися на гори, розмовляти з мiстером Томом у садку i з Ненсi, дiзнаватися про людей та iхнi домiвки, i про всi-всi дивовижнi речi на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проiжджала. Оце я називаю життям, тiтонько Поллi. А просто дихати – це ще не означае жити.

Мiс Поллi роздратовано пiднесла голову.

– Поллiанно, ти просто неймовiрна дитина! Звiсно, ти матимеш достатнiй час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свiй обов’язок i дати тобi вiдповiдну освiту та виховання, ти, своею чергою, маеш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати моi зусилля.

Поллiанна здавалась ошелешеною.

– Тiтонько Поллi, чи ж я посмiла б виявити таку до вас невдячнiсть! Я вас люблю. Ви ж навiть не дама з «Жiночоi допомоги», ви моя тiтонька!

– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила мiс Поллi i повернулася до дверей.

Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неi за спиною пролунав несмiливий голос Поллiанни:

– Тiтонько Поллi, вибачте… ви не сказали, якi з моiх речей ви хочете… комусь вiддати.

Мiс Поллi втомлено зiтхнула, i Поллiанна виразно почула ii зiтхання.

– Так, Поллiанно, я забула тобi сказати. Тiмотi сьогоднi о пiв на другу вiдвезе нас у мiсто. Серед твого одягу немае нiчого, що личило б носити моiй племiнницi. Я забула б свiй обов’язок, якби дозволила тобi з’явитися на людях у чомусь настiльки недоречному.

Цього разу не стримала зiтхання Поллiанна. Вона починала майже ненавидiти слово, «обов’язок».

– Тiтонько Поллi, прошу вас, – озвалася дiвчинка благально, – чи ж немае iншого способу радiти, крiм, як з виконання обов’язку?

– Що? – ошелешено глянула вгору мiс Поллi.

Щоки iй почервонiли i вона сердито рушила сходами вниз.

– Не грубiянь, Поллiанно!

У розпеченiй кiмнатцi на горищi Поллiанна опустилася на один iз жорстких стiльцiв. Подальше iснування уявлялося безперервним виконанням обов’язку.








– Якi я грубощi сказала, не розумiю? – зiтхнула вона. – Я тiльки запитала, чи можна з чого-небудь iще радiти, коли виконуеш свiй обов’язок.

Кiлька хвилин Поллiанна сидiла мовчки, сумно споглядаючи полишену на лiжку купу одягу. Тодi поволi пiдвелася i почала складати речi.

– Не бачу, з чого тут радiти, – мiркувала вона вголос. – Хiба що… можна порадiти, коли обов’язок виконано.

І засмiялася на цю думку.




Роздiл 7

Поллiанна i покарання


О пiв на другу Тiмотi повiз мiс Поллi та ii небогу по найбiльших крамницях за пiвмилi вiд обiйстя Гаррiнгтонiв.

Добирання нового гардеробу для дiвчинки позначилося на всiх учасниках приемним збудженням. Мiс Поллi вiдчувала незвичайну полегкiсть i водночас упевненiсть, як людина, що ступила на твердий грунт пiсля небезпечноi прогулянки по краю вулканiчного кратера. А персонал у крамницях дiвчинка з тiткою залишали з розпашiлими вiд метушнi обличчями i запасом кумедних iсторiй вiд Поллiанни – продавцям буде чим розважати друзiв до кiнця тижня. Сама ж Поллiанна, усмiхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звiрилася однiй з продавчинь: «Тому, хто ранiше не знав нiчого лiпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приемно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба нi пiдшивати, нi чимсь доточувати».

Похiд по крамницях забрав бiльшу частину дня. Далi була тiльки вечеря, приемна розмова зi старим Томом у саду i з Ненсi на ганку, коли та вже перемила посуд, а тiтка Поллi пiшла з вiзитом до сусiдки.

Дiвчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповiв iй багато цiкавого про ii маму; натомiсть Ненсi розповiдала про маленьку ферму за шiсть миль звiдси, у Корнерi, де мешкала ii люба мати й не менш любiсiнькi братик i сестрички. Вона також пообiцяла Поллiаннi, що, з дозволу мiс Поллi, коли-небудь повезе дiвчинку до своiх на гостину.

– У них усiх такi гарнi iмена, тобi сподобаються, – зiтхнула Ненсi. – Їх звати Алджернон, Флорабель i Естель. А я… терпiти не можу свое «Ненсi»!

– Ой, Ненсi, що ти таке кажеш? – здивувалася Поллiанна. – Чому?

– Бо мое не таке гарне, як у решти. Розумiеш, я була первiстком, а мама тодi ще не почала читати романи, де у персонажiв такi розкiшнi iмена.

– А менi подобаеться «Ненсi», бо це ти, – проголосила Поллiанна.

– Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларiсою-Мейбл, – вiдказала Ненсi, – а менi було б набагато приемнiше, оскiльки таке iм’я менi дуже до вподоби.

Поллiанна розреготалася:

– Принаймнi можеш радiти, що ти не Гiпзiба.

– Гiпзiба?

– Еге ж. Таке iм’я у мiсiс Вайт. Чоловiк пестливо ii називае Гiп, а iй це страшенно не подобаеться. Мiсiс Вайт каже, що коли вiн ii кличе, «Гiп, Гiп!», у неi таке вiдчуття, наче вiн зараз докине «ура!». А на ii думку, непристойно, щоб до жiнки зверталися «Гiп-гiп ура!».

Понуре обличчя Ненсi раптом розпливлося в усмiшцi.

– Поллiанно, ти перевершила мудрiстю царя Соломона! Я, вiдтепер, щоразу порiвнюватиму свое iм’я з «Гiп-гiп-ура!» i навряд чи втримаюся вiд смiху. Так, менi либонь варто радiти з того, що…

Урвавши на пiвсловi, Ненсi здивовано витрiщилась на спiврозмовницю:

– Стривайте лишень, мiсiс Поллiанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповiла менi про Гiпсiбу?

Поллiанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсмiялася.

– Мабуть, так, Ненсi. Напевне, ми зараз грали. Насправдi, часто-густо трапляеться так, що граеш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаеш в усьому знаходити приводи для радощiв, вони починають тут i там виникати самi собою. Майже завжди i майже в усьому можна вiдшукати що-небудь приемне – варто лише придивитися, як слiд.

– Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсi. О пiв на дев’яту Поллiанна пiшла вкладатися спати. Сiтки на ii вiкнах досi не встановили. У тiснiй кiмнатцi було гаряче, мов у духовцi. Поллiанна тужливо глянула на щiльно замкненi вiкна, але вiдчиняти iх не посмiла. Вона скинула i акуратно повiсила на стiльцiуодяг, прочитала молитви i, загасивши свiчку, лягла у лiжко.

Скiльки часу вона потiм крутилася без сну з боку на бiк у незручному лiжку, Поллiана не знала. Але iй видавалося, що минуло чимало виснажливих годин, перше нiж вона пiдвелася i, навпомацки пробравшись до дверей, вiдчинила iх.

Усе горище було оповито оксамитом нiчного мороку. Лише вiд схiдного вiкна пролягла по пiдлозi мiсячна дорiжка. Переборовши страх, крiзь темряву, що нависала з обох бокiв, Поллiанна рушила тiею срiблястою стежкою до единого освiтленого вiкна.

Вона тiшила себе примарною надiею, що бодай це вiкно забезпечене захисною сiткою. Дарма. Але там, за вiкном, панувало диво лiтньоi ночi. Крiм того вона знала, там вiяв легкий вiтерець, який так приемно освiжив би ii розпашiлi щоки i плечi.

Пiдiйшовши до вiкна впритул, Поллiанна вiдкрила також iншi цiкавi обставини. Трохи нижче, пiд вiкном, вона виявила плаский бляшаний дах заскленоi веранди – солярiю мiс Поллi, зведеного над пiд’iзною алеею. Видовище сповнило ii пристрасним бажанням вирватися на свiже повiтря. От би просто на цей дах!

Поллiанна злякано озирнулася. Десь там залишилася ii маленька задушлива комiрчина з незатишною гарячою постiллю. Туди треба повертатися навпомацки, крiзь грiзний морок. Натомiсть, дах солярiю – ось де вiн, перед нею, залитий мiсячним свiтлом, овiяний свiжим нiчним повiтрям.

От якби тут стояло ii лiжечко! До речi, деякi люди вважають за краще спати просто неба. А, наприклад, туберкульозник Джоел Гартлi, там, у них, на Заходi, той просто змушений був спати надворi.

Раптом Поллiанна пригадала, що недалеко вiд цього вiкна вона бачила пiдвiшенi на гвiздочках бiлi мiшки. Ненсi згадувала, що в них улiтку зберiгаеться запакований зимовий одяг. Так само боязко як уперше, Поллiанна навпомацки пробралася до мiшкiв. Вона вибрала на роль перини один з них, найбiльший i найм’якiший (у ньому зберiгалася котикова шуба мiс Поллi). Потiм намацала другий, трохи менший i тонший – складений удвiчi, вiн замiнить подушку. Іще один, третiй мiшок, який здавався майже порожнiм, Поллiанна прихопила собi на ковдру. Екiпiрована таким чином, Поллiанна вже набагато впевненiше повернулася до вiкна, пiдняла раму i виштовхнула на дах солярiю свою ношу. Тодi перебралася на дах сама i ретельно причинила за собою вiкно, пам’ятаючи про мух, якi так багато всього переносять на своiх дивовижних лапках.

Як же чудово! Пританцьовуючи з радощiв, Поллiанна з захватом вдихала прохолодне повiтря. Злегка прогинаючись пiд ii ногами, бляшаний дах дзвiнко крякав, що неабияк розважало Поллiанну. Вона навмисне, зо два-три рази, прогулялася туди й сюди балакучим дахом. Пiсля задушливоi спекотноi кiмнатки, особливо приемно було вiдчувати навколо себе нiчну свiжiсть; а ризику зiрватися з широкоi, пласкоi покрiвлi, вона не вбачала. Нарештi дiвчинка затишно згорнулася на котиковiй перинi, пiдклавши пiд голову подушку з другого мiшка i накрившись третiм, i налаштувалася засинати.

– Як добре, що сiтки на моi вiкна так i не встановили, – блаженно пробелькотала вона, клiпаючи сонними очима на зiрки, – iнакше, я б нiколи не пiзнала всiеi цiеi краси.

Тим часом унизу, у своiй спальнi, поруч з заскленою верандою, блiда вiд переляку мiс Поллi гарячково натягувала на себе халат i взувала пантофлi. Вона вже встигла по телефону викликати Тiмотi.

– Мерщiй сюди! І розбуди батька, – тремтячим голосом наказала вона. – Вiзьмiть iз собою лiхтарi. Хтось вилiз на дах солярiю. Напевно, видерся по решiтцi для плетистих троянд або ще якось. Тепер зловмисник може проникнути всередину будинку через слухове вiконце. Дверi на сходи з горища я замикала, але ви однаково покваптися!

Невдовзi по тому, Поллiанну, яка щойно поринула у солодкий сон розбудило рiзке свiтло лiхтаря i чиiсь зойки й вигуки. Злякано витрiщивши очi, вона побачила перед собою Тiмотi, що видерся на дах драбиною, а старий Том, саме пролазив з протилежного боку через вiкно горища. У нього з-за спини визирала тiтка Поллi.

– Поллiанно, як це розумiти? – вигукнула вона.

Поллiанна сiла, розгублено клiпаючи очима.

– Мiстере старий Томе, тiтонько Поллi! Чого ви? – промимрила вона сонно. – Ви не лякайтеся! У мене сухот немае. Я сплю просто неба тому, що у моiй кiмнатi задуха. Але всi вiкна зачиненi, тiтонько Поллi, ви не думайте – жоднi мухи зарази у будинок не принесуть.

Тiмотi раптом зник, стрiмко спустившись по сходах. Старий Том, вiддав лiхтар мiс Поллi й теж квапливо пiшов за сином. Тiтонька закусила губу, чекаючи, поки чоловiки заберуться геть. Потiм, вона сказала:

– Поллiанно, подай менi оцi речi, i негайно в будинок!

– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руцi лiхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Поллiанна була вже в будинку.

Пiсля перебування на даху, повiтря на горищi видалося Поллiаннi ще важчим, нiж ранiше. Однак вона не нарiкала, а тiльки зiтхнула судомно.

Дiйшовши до сходiв, мiс Поллi уривчастим голосом оголосила:

– Поллiанно, спатимеш у мене, в моему лiжку. Завтра повиннi доставити сiтки. Але доки iх встановлять, я вважаю своiм обов’язком тримати тебе при собi i не спускати з тебе очей.

У Поллiанни вiд захвату перехопило подих.

– У вас, тiточко? У вашому лiжку? – схвильовано вигукнула вона. – Ох, тiтонько Поллi! Як це мило з вашого боку! Я так мрiяла заснути iнодi поряд з ким-небудь рiдним! Вже ж не з дамами з «Жiночоi допомоги» – вони-то були поряд, але це зовсiм не те. Тiтонько Поллi, а я тепер знаете яка щаслива, що сiток на вiкнах досi немае!..

Вiдповiдi не було. Мiс Поллi рушила вперед. Дивним чином вона вiдчувала себе геть безпорадною. Вже втрете пiсля переiзду небоги вона намагаеться покарати ii, i втрете наштовхуеться на сприйняття дiвчиськом покарання як заохочення за невiдомо якi заслуги. Не дивно, що мiс Поллi почувалася геть збентеженою.




Роздiл 8

Поллiанна йде у гостi


У маетку Гаррiнгтонiв нарештi встановилася подоба порядку, хоча й не цiлком такого порядку, який початково задумувала мiс Поллi. Щоправда, Поллiанна i шила, i вчилася музики, i читала вголос, i вивчала кулiнарне мистецтво. Але часу вона придiляла всiм цим заняттям набагато менше, нiж передбачалося. А от як раз на «просто життя», як вона, нещодавно, висловилася, часу у Поллiанни виявлялося бiльш нiж достатньо. Вся друга половина дня, з другоi пополуднi до шостоi вечора, належала цiлковито iй, i дiвчинка могла робити все, що iй заманеться, якби тiльки iй не заманулося робити деякi речi, категорично забороненi тiтонькою Поллi.

Важко сказати, надавалося таке щедре дозвiлля Поллiаннi для того, щоб вона як слiд вiдпочила вiд занять, а чи – щоб тiтка Поллi вiдпочила вiд небоги. Та хоч би там як, а впродовж тих перших липневих днiв, у мiс Поллi постiйно виникали приводи вигукнути: «Що ж це за дитина така!» А з щоденних занять з читання й шиття, тiтка, на вiдмiну вiд племiнницi, почувалася геть виснаженою i перебувала у напiвпритомному станi.

Ненсi, як викладач кухонного ремесла, справлялася зi своею роллю набагато лiпше. Себто, не умлiвала вiд урокiв, не почувалася знесиленою. Навпаки, середи та суботи стали для неi, свого роду, червоними днями календаря.

Поблизу маетку Гаррiнгтонiв Поллiанна не зустрiчала однолiткiв чи дiтей, з якими б вона могла бавитися. Особняк стояв на околицi i, хоча неподалiк виднiлися iншi будинки, у них, на той час, чомусь мешкали самi дорослi. Поллiанну, втiм, це не бентежило.

– Та нi, мене це нiтрохи не засмучуе, – пояснювала вона Ненсi. – Менi подобаеться прогулюватися, розглядати будинки, спостерiгати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсi?

– Я б так не сказала. Принаймнi, не всiх, – сухо зауважила Ненсi.

Будь-якого погожого дня Поллiанна неодмiнно випрошувала для себе якесь «доручення у мiстi», що давало iй привiд для черговоi прогулянки – щоразу в нове мiсце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, iй зустрiчався один i той самий чоловiк. Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно вiд того, скiльки iнших джентльменiв зустрiлися iй того чи iншого дня.

Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальтi й шовковому цилiндрi, а такi елементи вбрання притаманнi лише iстинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднiлася з-пiд цилiндра, вiдзначався пiдкреслено стрункою поставою i ходив дуже швидко. І вiн завжди бував сам, через що Поллiаннi стало трохи шкода Того Джентльмена. Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.

– Добрий день, сер. Хiба ж сьогоднi не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.

Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потiм невпевнено зупинився.

– Ви до мене звертаетеся? – рiзко запитав вiн.

– Так, сер, – пiдтвердила Поллiанна. – Я кажу, чудовий сьогоднi день, правда?

– Га? Кхе! Гм-м… – вiдкашлявся вiн i рушив собi далi. Поллiанна засмiялася. Який кумедний Джентльмен, подумалось iй.

Наступного дня вона знову його зустрiла.

– День сьогоднi не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дiвчинка.

– Га? Кхе! Гм-м… – вiдгукнувся вiн так само, як учора, i Поллiанна знову радiсно засмiялася.

Коли ж Поллiанна, на третiй день, знову подiлилася з ним своiми думками про погоду, Той Джентльмен раптом зупинився.

– Хто ви, моя дитино, i чому ви щодня заговорюете до мене?

– Я Поллiанна Вiтьер, а ви менi видалися самотнiм. Як славно, що ви зупинилися! Адже тепер, ми з вами познайомилися. Щоправда, я так i не знаю, як вас звати.

– Ну, це вже, знаете…

Не закiнчивши речення, Той Джентльмен рушив геть iще стрiмкiше, нiж зазвичай.

Поллiанна подивилася йому вслiд. Розчарована посмiшка застигла на ii личку.

– Схоже, вiн навiть не зрозумiв, що познайомилися ми лише наполовину. Я так i не дiзналася його iменi, – знiяковiло пробурмотiла вона собi пiд нiс.

Сьогоднi Поллiаннi доручили вiднести мiсiс Сноу телячий холодець. Раз на тиждень, мiс Поллi Гаррiнгтон неодмiнно вiдправляла мiсiс Сноу яке-небудь частування. Мiс Поллi вважала своiм обов’язком допомагати iй, оскiльки мiсiс Сноу була бiдна i хвора, i вони належали до однiеi церковноi парафii. Власне, допомагати iй було обов’язком усiх парафiян. Мiс Поллi, зазвичай, виконувала свiй обов’язок по четвергах, пополуднi. Але не особисто, а через Ненсi. Сьогоднi, як на те, Поллiанна виторгувала собi це почесне право. Ненсi, втiм, охоче ним поступилася – за попередньою згодою господинi, звiсно.

– Я залюбки здихаюся на сьогоднi цього обов’язку, – зiзналася потiм Ненсi Поллiаннi, – хоча не надто й благородно з мого боку зiпхнути справу на тебе, мое славне ягнятко. Далебi, що так.

– Ненсi, я ж таки зi своеi охоти це роблю.

– Ти спочатку сходи до неi раз, а тодi скажеш, чи маеш охоту, – похмуро прорекла Ненсi.

– А в чiм рiч?

– У тому, що задоволення з того дуже сумнiвне. До того ж вона настiльки любитьсперечатися, що – якби не з жалю й спiвчуття – нiхто б до неi взагалi не зазирнув. Проте, кого по-справжньому менi шкода, то це ii дочки. Вона, хоч-не-хоч, змушена пiклуватися про матiр.

– Ненсi, то що з нею не так?

Ненсi стенула плечима.

– На думку мiсiс Сноу, все у цьому свiтi не так, усе неправильно. Навiть днi тижня не у тому порядку чергуються. У понедiлок вона скаже, iй би хотiлося, щоб була недiля. А коли ти iй принесеш телячий холодець, не сумнiвайся, вона заявить, що волiла б курятини. Хоча, запропонуй iй курку, то вона захоче супу з баранини.

– Яка кумедна дама! – розреготалася Поллiанна. – Менi вже терпцю немае, щоб скорiше ii побачити. Вона, мабуть, дуже непередбачувана i не схожа на iнших. Менi подобаються люди, якi не схожi на решту.

– Гм-м. Мiсiс Сноу точно нi на кого не схожа. Сподiваюся, у будь-якому разi, що ми на неi не схожi! – пiдсумувала Ненсi.

Сьогоднi, заходячи у хвiртку до старого будиночку, Поллiанна згадувала цю свою розмову з Ненсi. Вiд передчуття зустрiчi з дивовижною мiсiс Сноу в очах ii блищав вогник нетерпiння.

Дiвчинка постукала, i дверi iй вiдчинила блiда, втомлена на вигляд дiвчина.

– Добрий день! – ввiчливо почала Поллiанна. – Я вiд мiс Поллi Гаррiнгтон, i була б рада побачити мiсiс Сноу, бо я щось для неi маю.

– Коли так, ви перша, хто радий ii побачити, – пробурмотiла дiвчина, проводжаючи Поллiанну коридором до дверей кiмнати.

У кiмнатi, де лежала хвора, вiкна були наглухо зашторенi. Тому, коли дiвчина впустила гостю, та, деякий час, лише блимала очима, звикаючи до напiвтемряви. Нарештi, вона побачила в глибинi кiмнати жiнку, що напiвлежала у лiжку. Поллiанна вiдразу попрямувала до неi.

– Добрий день, мiсiс Сноу, як ся маете? Мiс Поллi сподiваеться, що ви сьогоднi почуваетесь добре i передае вам телячий холодець.

– От прикрiсть! – буркнула хвора роздратовано. – Я, звiсно, дуже iй вдячна. Проте сьогоднi я сподiвалася покуштувати супу з баранини.

Поллiанна стурбовано насупила брови.

– А я думала, коли вам приносять холодець, вам хочеться курки, – здивовано зазначила вона.

– Що? – рiзко обернула до неi голову хвора.

– Та нi, нiчого такого, – квапливо заспокоiла ii Поллiанна. – Насправдi, це не так важливо. Просто Ненсi сказала, коли вам приносять холодець, вам хочеться курки, а баранячого супу вам хочеться, коли приносять курку. Але, ймовiрно, Ненсi трiшечки наплутала.

Хвора випростала спину i сiла прямо, що було для неi небаченою справою, про що Поллiанна, втiм, знати не могла.

– Отже, мiс Зухвалiсть, ви хто така? – запитала мiсiс Сноу.

– Насправдi, мене звати геть iнакше, мiсiс Сноу, – засмiялася Поллiанна. – Щиро кажучи, я задоволена, що iнакше, нiж ви оце сказали. Бо таке iм’ячко давалось би взнаки дужче навiть Гiпзiби! Я Поллiанна Вiтьер, племiнниця мiс Поллi Гаррiнгтон. Я тепер переiхала до неi назовсiм. Ось чому сьогоднi передачу з холодцем принесла вам я.

Мiсiс Сноу спочатку зацiкавилася новинами i нiби пiдбадьорилася. Однак, почувши знов про холодець, вона безвладно вiдкинулася на подушки.

– Авжеж. Красно дякую. Ваша тiтка дуже добра до мене. Але у мене сьогоднi немае апетиту. Я б хотiла хiба що баранячого…

Не договоривши, вона раптом рiзко змiнила тему:

– Я сьогоднi геть не спала. За всю нiч нi на мить очей не склепила.

– Щастить вам! Менi б так! – зiтхнула Поллiанна, ставлячи холодець на тумбочку бiля лiжка i зручно влаштовуючись на стiльцi, що стояв поруч. – Адже скiльки часу ми втрачаемо через той сон. Прикро, правда?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/elinor-porter-17115296/pollianna/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


«Жiноча допомога» – одне з численних жiночих благодiйних товариств у США.