Книга - Невидима людина

Невидима людина
Герберт Джордж Веллс


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Видатний британський письменник Герберт Веллс (1866–1946) – автор близько 40 романiв, один з першопрохiдцiв у жанрi науковоi фантастики. Ще на початку XX ст. вiн передбачив великi вiдкриття, якi змiнять долю людства, намалював картини майбутнього. Його твори вiдрiзняються оригiнальнiстю, непередбачуваним сюжетом i яскравими, цiкавими героями. А деякi винаходи, описанi ним iще сто рокiв тому, iснують i сьогоднi.

«Невидима людина» – це трагiчна iсторiя вченого Гриффiна, який зробив дивовижне вiдкриття i вважае себе «надлюдиною». Кинувши виклик людству, вiн свiй талант ученого звернув у зло. Але програв. Роман, написаний у 1897 роцi, вирiзняеться напруженим, майже детективним сюжетом i вражае поеднанням психологiчноi та побутовоi достовiрностi з фантастичнiстю подiй.

До видання також увiйшла «Повiсть про днi майбутнi» Герберта Веллса, що була написана в 1899-му i не перевидавалася украiнською з 1930 року.





Веллс Герберт

Невидима людина

Збiрник











НЕВИДИМА ЛЮДИНА

Переклав Микола Іванов

За редакцiею Дмитра Паламарчука





І. ПРИБУТТЯ НЕЗНАЙОМЦЯ


Стояв холодний лютневий ранок. Подував колький вiтер, сипав i крутив снiг – останнiй того року. Незнайомець прийшов iз станцii Брембльгерст, тримаючи в обтягнутiй рукавичкою руцi маленьку чорну валiзку. Вiн був закутаний з голови до п’ят, i пiд крисами м’якого фетрового капелюха ховалося геть усе його обличчя, крiм блискучого кiнчика носа. Снiг укривав йому плечi та груди i бiлим гребенем лежав на його валiзцi. Ледь живий вiд утоми, вiн увiйшов до заiзду «Карета й конi» i жбурнув на пiдлогу свiй багаж.

– Вогню! – закричав вiн. – В iм’я милосердя людського! Кiмнату й вогню!

Вiн потупав ногами, струсив з себе в буфетi снiг i пiшов слiдом за мiсiс Гол до ii вiтальнi сторгуватися про цiну. Не заходячи в довгi переговори, вiн кинув на стiл пару соверенiв[1 - Соверен – англiйська золота монета вартiстю один фунт стерлiнгiв.] i в такий спосiб найняв собi кiмнату в заiздi.

Мiсiс Гол запалила в коминку i, залишивши Незнайомця на самотi, подалася власноручно готувати йому поiсти. Зимовоi пори постоялець в Айпiнзi – подiя незвичайна, а тим паче постоялець, що не дуже торгуеться; i мiсiс Гол вирiшила бути гiдною такого щастя.

Налагодивши справу з грудинкою i пiдбадьоривши свою мляву служницю Мiллi кiлькома влучно дiбраними зневажливими словами, вона понесла скатертину, тарiлки та склянки у вiтальню i заходилась iз надзвичайним шиком накривати на стiл. Дарма що вогонь у камiнi жарко горiв, постоялець мiсiс Гол, на превелике ii здивування, все ще був у пальтi й капелюсi i, повернувшись до неi спиною, стояв бiля вiкна i дивився, як надворi падае снiг.

Руки в рукавичках вiн заклав за спину, а сам неначе поринув у задуму. Мiсiс Гол помiтила, що снiг, танучи у нього на плечах, стiкав на килим.

– Можна взяти вашi капелюх та пальто, сер, i висушити iх на кухнi? – спитала вона.

– Нi, – не обертаючись вiдповiв постоялець.

Мiсiс Гол не певна була, чи почула його, i повторила свое запитання.

Вiн повернув голову i глянув на неi через плече.

– Краще хай вони залишаться на менi, – з притиском вiдказав Незнайомець, i мiсiс Гол побачила, що вiн у великих синiх окулярах з бiчними скельцями, а густi бакенбарди спускаються йому на комiр пальта i повнiстю закривають щоки.

– Дуже добре, сер, – сказала вона. – Як ваша ласка. За хвилину в кiмнатi буде тепло.

Не вiдповiвши нiчого, вiн знову вiдвернув обличчя, а мiсiс Гол, почуваючи, що спроби ii зав’язати розмову марнi, поспiхом заслала стiл i вiйнулася з кiмнати. Зайшовши знову, вона побачила, що Незнайомець, немов кам’яна статуя, i далi згорбившись стоiть на тому самому мiсцi, пiднявши комiр пальта i спустивши вниз криси капелюха, що зовсiм закривали йому обличчя й вуха. Вона досить гучно поставила на стiл яечню з грудинкою i скорiше скрикнула, анiж сказала:

– Снiданок готовий, сер!

– Дякую, – вiдповiв Незнайомець, але не ворухнувся, доки мiсiс Гол не зачинила за собою дверей. Тiльки тодi вiн повернувсь i нетерпляче наблизився до столу.

Ідучи повз буфет на кухню, мiсiс Гол почула рiвномiрний стукiт ложки, якою швидко крутили в мисцi.

– Оце ще менi дiвчисько! – сказала мiсiс Гол. – А я зовсiм i забула… Завжди вона зволiкае!

І, взявши сама розмiшувати гiрчицю, мiсiс Гол присоромила Мiллi за ii надмiрну млявiсть. Вона ж устигла вже пiдсмажити яечню з шинкою, застелила стiл i геть усе поробила, поки та Мiллi (добра з неi помiчниця!) весь цей час возилася коло гiрчицi! А тут, як на те, новий гiсть, що хоче пожити в них! Мiсiс Гол наповнила гiрчичницю i, врочисто поставивши ii на чорну з золотим обводом тацю, понесла до вiтальнi.

Постукавши у дверi, вона одразу ж i ввiйшла. Їi пожилець зробив швидкий рух, i мiсiс Гол встигла помiтити тiльки якусь бiлу рiч, що зникла за столом. Вiн так наче пiдiймав щось iз пiдлоги. Мiсiс Гол поставила на стiл гiрчичницю i лише тодi побачила, що капелюх i пальто гостя почепленi на спинцi стiльця перед вогнем, а мокрi черевики стоять на чавуннiй решiтцi камiна. Решiтка, звiсно, може заiржавiти! Мiсiс Гол рiшуче попрямувала до камiна.

– Тепер уже можна взяти просушити вашi речi? – спитала вона категоричним тоном.

– Капелюх залиште, – якось приглушено сказав пожилець.

Повернувшись, мiсiс Гол побачила, що вiн пiдвiв голову й дивиться на неi.

З хвилину вона розглядала його, не мiгши вiд подиву вимовити й слова.

Щось бiле – очевидно, серветку – Незнайомець притискував до нижньоi частини обличчя, зовсiм ховаючи пiд нею пiдборiддя та рот, через що й був у нього такий приглушений голос. Але не те вразило мiсiс Гол. Їi вразило, що все чоло постояльця над синiми окулярами було обвинуте бiлим бинтом, а другий бинт закривав вуха, залишаючи на виднотi лише рожевий гострий нiс, що блищав так само, як i тодi, коли Незнайомець прийшов. На ньому була коричнева оксамитова куртка з пiднятим високим комiром. Густе чорне волосся, вибиваючись пасмами з-пiд бинтiв, надавало йому надзвичайно дивного вигляду. Ця закутана й забинтована голова була настiльки не схожа на будь-що бачене коли-небудь, що мiсiс Гол на хвилину аж наче закам’янiла.

Незнайомець, не вiднiмаючи вiд обличчя серветки i все ще тримаючи ii рукою в темнiй рукавичцi, дивився на мiсiс Гол крiзь синi окуляри.

– Капелюх залиште, – повторив вiн не досить ясно через ту бiлу серветку.

Мiсiс Гол поволi прийшла до пам’ятi i поклала капелюх назад на стiлець перед камiном.

– Я не знала, сер, – пробелькотiла вона, – що… – І, збентежившись, замовкла.

– Дякую, – холодно сказав Незнайомець, поглядаючи то на дверi, то на неi.

– Я зараз же все добре висушу, сер, – пообiцяла мiсiс Гол, забираючи одяг. З порога вона знову глянула на його закутану в бiле голову й темнi окуляри; обличчя його все ще покривала серветка. Мiсiс Гол ледь здригнулася, зачиняючи за собою дверi, лице ii виразно свiдчило про подив та збентеження.

– Скiльки живу… – прошепотiла вона. – Ото таке!

У кухню мiсiс Гол увiйшла зовсiм тихо i була занадто заклопотана своiми думками, щоб спитати в Мiллi, з чим вона тепер тут вовтузиться.

А пожилець тим часом сидiв i прислухався, як даленiли ii кроки. Перше нiж одвести вiд рота серветку та знову взятися iсти, вiн пильно глянув на вiкно. Проковтнувши шматок, вiн пiдозрiло зиркнув на вiкно ще раз, проковтнув ще шматок, а тодi встав, iз серветкою в руцi пiдiйшов до вiкна й опустив штору до бiлоi муслiновоi завiси на нижнiх шибках. В кiмнатi посутенiло. Пiсля того Незнайомець з полегкiстю повернувся до снiданку.

– Бiдолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, вiн перенiс операцiю абощо, – казала мiсiс Гол. – Та й налякали ж мене його бинти!

Вона поклала в пiчку ще вугiлля й повiсила пальто на спецiальну пiдставку, щоб висушити одяг.

– А тi окуляри! Наче в якогось водолаза, а не у звичайноi людини…

Вона повiсила сушити i його кашне.

– І весь час затуляе лице серветкою… Говорить крiзь неi… Може, в нього й рот пошкоджено… А певне…

Тут мiсiс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.

– Матiнко моя! – раптом змiнила вона тему. – А млинцi й досi не готовi, Мiллi?

Коли мiсiс Гол прийшла до пожильцевоi кiмнати прибирати пiсля снiданку, ii здогад про скалiчений або порiзаний пiд час операцii рот пiдтвердився. Незнайомий курив, але поки вона була в кiмнатi, нi разу не розмотував шовковоi хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб узяти люльку в зуби. І то була не забутливiсть, бо мiсiс Гол спостерiгала, як вiн поглядав на люльку, коли вона пригасала. Вiн сидiв у кутку, спиною до затемненого шторою вiкна. Попоiвши й добре зогрiвшися, вiн говорив уже не так уривчасто й роздратовано, як перше.

– На станцii Брембльгерст залишився мiй багаж, – сказав Незнайомець i спитав, як вiн може отримати його. На подяку за ii пояснення вiн ввiчливо нахилив свою забинтовану голову.

– Завтра? А ранiше не доставлять?

Йому, здаеться, було прикро, коли мiсiс Гол вiдповiла:

– Нi.

Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з вiзком, хто поiхав би по його речi?

Мiсiс Гол охоче вiдповiдала на його запитання, сподiваючись у такий спосiб зав’язати розмову:

– Тут дуже крута дорога до станцii, сер, – послужливо сказала вона i принагiдно додала: – Десь так рiк тому на цiй дорозi перекинувся екiпаж. Убито було й пасажиpa, i кучера. Нещасний випадок – це ж одна мить, i все, хiба ж не так, сер?

Але заохотити пожильця до розмови було нелегко.

– Певна рiч, – ствердив вiн крiзь хустку, спокiйно дивлячись на мiсiс Гол через непроникнi окуляри.

– І щоб одужати пiсля цього, треба багато часу, хiба ж не так, сер? Оце мiй небiж Том був порiзав собi руку косою… розумiете, спiткнувся, косивши, й упав… І що ж ви думаете, сер? Три мiсяцi ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.

– Я дуже добре розумiю вас, – сказав пожилець.

– Один час ми навiть думали, що йому доведеться робити операцiю; так було йому погано, сер.

Пожилець уривчасто засмiявся i зараз же немов проковтнув свiй смiх.

– Невже? – сказав вiн.

– Свята правда, сер. І в цьому не було нiчого смiшного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зi своiми малими. То забинтовуеш, то розбинтовуеш… Отож насмiлюся сказати, сер…

– Чи не дасте ви менi сiрникiв? – несподiвано перебив ii Незнайомець. – Моя люлька погасла.

Мiсiс Гол ураз зупинилася. Отак перервати ii мову – це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пiшла по сiрники.

– Дякую! – уривчасто кинув вiн, коли мiсiс Гол принесла сiрники, обернувся до неi спиною i знову став дивитись у вiкно. Очевидно, його нервували розмови про операцii та бинтування. Вона так i не насмiлилась сказати про те, що думала, до того ж ii розсердила зневажлива поведiнка пожильця, i тому Мiллi цього дня перепало.

Незнайомець до четвертоi години знаходився у своiй кiмнатi i не подумав навiть перепросити за свою нечемнiсть. Здебiльшого там було зовсiм тихо. Вiн, певно, сидiв перед камiном, палив люльку, а то й дрiмав у надвечiрнiх сутiнках.

Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як вiн перегрiбав вугiлля i хвилин п’ять походжав по кiмнатi. Здавалося, вiн розмовляв сам iз собою. Потiм вiн сiв знову, i крiсло пiд ним заскрипiло.




II. ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ


О четвертiй годинi, коли досить споночiло i мiсiс Гол уже наважилася пiти до свого пожильця спитати, чи не хоче вiн чаю, до буфету ввiйшов Теддi Генфрi, годинникар.

– Ну й погода, мiсiс Гол, – сказав вiн. – Якраз для поганих чобiт!

Снiг надворi сипав усе густiше.

Мiсiс Гол пiдтакнула, а тодi побачила, що при майстровi його валiзка з iнструментами.

– Коли ви вже тут, мiстере Теддi, – сказала вона, – то я хотiла б, щоб ви глянули на годинник у вiтальнi. Вiн iде й правильно вибивае години, тiльки годинна стрiлка завжди стоiть на шостiй.

Мiсiс Гол провела майстра до вiтальнi, постукала у дверi й увiйшла.

Вiдчиняючи дверi, вона побачила, що пожилець ii сидить у крiслi перед камiном i немовби дрiмае, схиливши набiк перев’язану голову. Кiмнату освiтлювали тiльки червонi жаринки в камiнi. Мiсiс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним i неясним, певно, тому, що вона якраз засвiтила лампу в буфетi й очi ii були ще заслiпленi тим свiтлом. На мить iй здалося, нiби в чоловiка, на якого вона дивилася, величезний, неймовiрних розмiрiв рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво – голова, вся в бiлому, потворнi окуляри на очах i велетенська паща над ними – тривала одну лише мить. Незнайомець кинувся, випростався в крiслi й пiднiс руку. Мiсiс Гол широко розчинила дверi, в кiмнатi посвiтлiшало, i тепер вона побачила яснiше, що лице його прикрите хусткою точнiсiнько так, як i ранiше було прикрите серветкою. Мiсiс Гол вирiшила, що то iй привидiлося у сутiнках.

– Чи дозволите, сер?.. Цей чоловiк прийшов подивитись на годинник, – сказала вона, отямившись пiсля хвилинного збентеження.

– Подивитись на годинник? – перепитав вiн напiвсонним голосом, прикриваючи рот рукою. – Звичайно, – додав вiн, приходячи майже зовсiм до тями.

Мiсiс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав i потягся. Принесено було свiтло, i мiстер Теддi Генфрi, увiйшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Вiн був, як сам потiм казав, «ошелешений».

– Добрий вечiр, – привiтався Незнайомець, дивлячись на нього «омарячими очима», як розповiдав потiм вражений цими темними окулярами мiстер Генфрi.

– Сподiваюсь, я не перешкоджаю вам, – зауважив мiстер Генфрi.

– О нi, анiтрохи, – вiдповiв Незнайомець. – Хоч я думаю, – вiн обернувся до мiсiс Гол, – що ця кiмната цiлковито в моему розпорядженнi.

– Я вважаю, сер, – почала була мiсiс Гол, – що ви хотiли б, щоб годинник…

– Звичайно, – перебив ii Незнайомець, – але загалом я хотiв би, щоб менi дали спокiй i не турбували.

Вiн повернувся спиною до камiна й заклав руки за спину.

– А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю, – додав вiн. – Тiльки не ранiше, як полагодять годинник.

Мiсiс Гол збиралась уже залишити кiмнату – цього разу i не намагаючись зав’язати розмову, бо iй не хотiлося, щоб ii образили в присутностi мiстера Генфрi, – коли пожилець спитав ii, чи вжила вона заходiв щодо його багажу на станцii. Мiсiс Гол вiдповiла, що говорила про це з поштарем i той обiцяв привезти багаж завтра вранцi.

– А ранiше – ви певнi, що не можна? – спитав Незнайомець.

Мiсiс Гол була впевнена i з пiдкресленою холоднiстю ствердила це.

– Мушу попередити вас, що я – дослiдник-експериментатор, – пояснив Незнайомець, – i не сказав про це досi тiльки тому, що занадто змерз i був стомлений.

– Справдi, сер? – вражено вiдповiла мiсiс Гол.

– І в моему багажi – рiзнi апарати та прилади.

– То все, безперечно, дуже кориснi речi, сер, – докинула мiсiс Гол.

– І я, природно, бажаю вести далi моi дослiди.

– Звичайно, сер.

– Приiхав я до Айпiнга, – досить невимушено провадив вiн, – тому що… шукаю самотностi. Я не хочу, щоб менi заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок…

«Я так i знала», – подумала мiсiс Гол.

– …вимагае певноi вiдлюдностi. Очi в мене такi слабкi й так болять, що iнодi менi годинами доводиться сидiти в темрявi… i зачинятися. Подеколи. Не зараз, звiсно. І коли ось у такi хвилини мене турбують, наприклад стороннi люди, якi заходять до моеi кiмнати, – це завдае менi болiсних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвiдомили моi слова.

– Певна рiч, сер, – вiдповiла мiсiс Гол. – І… дозвольте запитати…

– Це, здаеться, й усе, – перебив Незнайомець зi спокiйною рiшучiстю, яка поклала край подальшим балачкам. Своi запитання й вияви прихильностi мiсiс Гол мала залишити до слушнiшоi нагоди.

Коли мiсiс Гол вийшла, вiн (так казав пiзнiше мiстер Генфрi) став перед камiном i стежив, як лагодять годинник. Працюючи, мiстер Генфрi поставив лампу бiля себе, i ясне свiтло падало на його руки та на сам годинник, в кiмнатi ж було напiвтемно. Коли вiн пiдводив голову, перед очима в нього плавали кольоровi плями. Цiкавий вiд природи, мiстер Генфрi розiбрав (у чому не було жодноi потреби) увесь механiзм, щоб довше побути в кiмнатi, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний i нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрi. Йому здавалося, нiби в кiмнатi вiн сам. Коли вiн поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому туманi, що поплив перед очима, тiльки забинтовану голову та величезнi темнi окуляри, якi прикро дивилися на нього. Генфрi це здалося таким незвичайним, що добру хвилину вiн i собi не спускав з нього очей. Потiм Генфрi вiдвiв погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такоi пори року погода стоiть занадто холодна?

– Погода… – почав був вiн.

– Чого ви не кiнчаете й не йдете? – озвалась закам’янiла постать, мабуть, ледь стримуючи гнiв. – Вам треба було тiльки закрiпити на стрижнi годинну стрiлку. Ви просто байдики б’ете.

– Звичайно, сер… ще хвилинку. Я зараз…

І мiстер Генфрi, хутко закiнчивши роботу, пiшов.

Вийшов вiн, проте, надзвичайно сердитий.

– А, чорт! – бурмотiв мiстер Генфрi, пробираючись мiстечком через замети. – Треба ж бо чоловiковi iнодi лагодити годинники… Подумаеш! – провадив вiн далi. – На тебе, значить, i дивитись не можна? – І знову: – Здаеться, що нi. Якби тебе шукала полiцiя, то й тодi ти не змiг би бути бiльш закутаний та забинтований.

На розi вулицi вiн побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заiзду, де зупинився Незнайомець, i вряди-годи, коли випадала нагода, перевозив пасажирiв з Айпiнга до Сiддербрiджа. Тепер вiн саме повертався додому. Судячи з того, як вiн поганяв коня, Гол, очевидно, вже хильнув трохи в Сiддербрiджi.

– Як справи, Теддi? – гукнув вiн мимохiдь.

– У вас там якийсь чудернацький постоялець, – вiдповiв Теддi.

Гол зупинився.

– Що таке? – спитав вiн.

– Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в заiздi «Карета й конi», – пояснив Теддi. – Їй же бо!

І вiн жваво заходився описувати Голу химерного Незнайомця.

– Вiн так наче перевдягнений. Я, в усякому разi, неодмiнно подивився б на його обличчя, якби вiн спинився в мене, – вiв далi Генфрi. – Але жiнки завжди такi довiрливi, коли йдеться про когось чужого. Вiн оселився у вас, Голе, i не сказав навiть свого iменi.

– Та невже? – спитав Гол, не дуже меткий на розум.

– Так, так, – наполягав Теддi. – І заплатив за тиждень. Отож ранiше ви його не здихаетесь. І купу рiзних речей, каже, мае – завтра йому тiльки привезуть. Лишаеться сподiватися, що це не будуть ящики з камiнням, Голе.

І мiстер Генфрi розповiв, як його тiтку в Гастiнгсi обдурив якийсь зайда iз порожнiм чемоданом. Уся ця розмова викликала у Гола якiсь неяснi пiдозри.

– Ну, поiхали, стара, – хльоснув вiн свою кобилу, – Треба навести лад.

А Теддi, розваживши душу, i собi почвалав далi.

Не довелось-таки Головi «наводити лад», бо коли вiн повернувся додому, добре перепало йому вiд дружини за те, що загаявся в Сiддербрiджi; тож на всi своi несмiливi запитання вiн чув лише гострi й ухильнi вiдповiдi. Але насiння пiдозри, посiяне Теддi в його душi, зiйшло.

– Ви, жiнки, на цьому не розумiетеся, – буркнув собi пiд нiс мiстер Гол, твердо вирiшивши при першiй же нагодi докладнiше дiзнатися про свого пожильця. І як тiльки Незнайомець пiшов спати, – а це було десь о пiв на десяту, – мiстер Гол з дуже войовничим виглядом вступив у вiтальню, суворо оглянув меблi, немов бажаючи показати, що вiн, а не цей Незнайомець тут господар, i трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обчисленнями, що його залишив Незнайомець.

Укладаючись на нiч, вiн порадив мiсiс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомця, який привезуть завтра.

– Не стромляй носа до моiх справ, Голе, – вiдповiла мiсiс Гол. – Я й сама в них розберуся.

Їй тим бiльше хотiлося присiкатись до Гола, що Незнайомець таки й справдi був незвичайний пожилець i дуже непокоiв ii. Серед ночi вона прокинулась: iй приснилися потворнi, бiлi, схожi на брукву, голови на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялись за нею. Але мiсiс Гол була жiнкою розумною, тому вона здолала своi страхи, повернулася на другий бiк i знову заснула.




III. ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА


Отже, двадцять дев’ятого лютого, коли почалася вiдлига, цей дивний суб’ект з’явився невiдомо звiдки в мiстечку Айпiнг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить дивний багаж! Двi звичайнi, як i в будь-якого подорожнього, валiзи, але, крiм них, привезено ще було цiлий ящик з книгами – великими, товстими книгами, друкованими чи написаними вiд руки якимось нерозбiрливим почерком, i з дванадцять, коли не бiльше, кошiв, коробок та ящикiв iз чимось запакованим у солому. Гол засунув в ту солому руку i вирiшив, що там склянi пляшки. Вiн ледь устиг перекинутися словом-другим iз вiзником Фiренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, як на порiг нетерпляче вийшов Незнайомець – у пальтi й кашне, в капелюсi й у рукавичках. Виходячи, пожилець навiть i не глянув на собаку Фiренсайда, який лiниво обнюхував Головi ноги.

– Вносьте швидше ящики, – сказав вiн. – Я й так досить довго чекав на них.

Вiн зiйшов униз i попрямував до задка фургона, неначе сам хотiв узяти один з менших кошикiв.

Ледве побачивши його, собака Фiренсайда наiжачився i сердито загавкав, а коли Незнайомець збiгав сходинками, кинувся на нього й схопив за рукав.

– Пiшов геть! – Гол, який дуже боявся собак, перелякано вiдскочив назад, а Фiренсайд гукнув: «Лягай менi зараз!» – i схопив батiг.

Вони помiтили, що зуби собаки ковзнули по руцi Незнайомця i чули, як собаку вдарили ногою, бачили, як пес вiдскочив убiк, а тодi вчепився Незнайомцевi в ногу, i почули, як трiщать розiрванi штани. Нарештi кiнчиком батога Фiренсайд уперiщив собаку, i той, заскавулiвши вiд болю, поплентався пiд колеса фургона. Все це сталося протягом якоiсь пiвхвилини. Нiхто не говорив, усi галасували.

Незнайомець швидко глянув на своi подертi рукавички й штанину, зробив такий рух, нiби хотiв нахилитись, а потiм повернув i швидко зiйшов назад на ганок. Потiм чути було, як вiн бiг коридором i сходами до своеi кiмнати.

– Ах, ти, гадюка! – вилаявся Фiренсайд, з батогом у руцi злазячи з фургона, тодi як собака дивився на нього з-за колеса.

– Ану сюди! – гукнув Фiренсайд. – Я т-тобi!..

Гол розгублено стояв на мiсцi.

– Укусив, – сказав вiн. – Я краще пiду подивлюсь на нього. І Гол подався слiдом за Незнайомцем. У коридорi вiн зустрiв мiсiс Гол.

– Його вкусив Фiренсайдiв собака, – кинув вiн. – Треба поглянути, що з ним.

Гол пiднявся нагору. Дверi кiмнати Незнайомця стояли прочиненi. Вiн штовхнув iх, без вагань увiйшов, щоб чимось допомогти.

Штора була спущена, в кiмнатi було досить темно. Гол устиг помiтити щось незвичайне: перед ним, у повiтрi, метнулася нiби рука без кистi, а далi виднiло обличчя – так наче три великi блiдi плями на бiлому тлi, що скидалися на квiтку браткiв. Потiм його щось боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, i перед самим його носом зачинилися дверi. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якiсь непевнi тiнi, стусан i бiль у грудях. Гол стояв на маленькiй темнiй площадцi й дивувався з того, що сталося.

За кiлька хвилин вiн приеднався до маленького гурту, що зiбрався перед дверима «Карети й коней». Там був Фiренсайд, який удруге докладно розповiдав про подiю; була мiсiс Гол, яка казала, що Фiренсайдiв собака не повинен кусати ii пожильцiв; був Гакстер, власник унiверсальноi крамнички навпроти, який розпитував про подробицi; був Сендi Воджерс iз кузнi, що вряди-годи докидав i своi зауваження. Були ще й жiнки та дiти, i кожне висловлювало звичайнi за таких обставин зауваження: «Хай би вiн мене спробував укусити», «Нiхто не мае права тримати таких собак», «За що вiн його вкусив?» тощо. Мiстер Гол дивився на них зi сходiв, прислухаючись до iхнiх розмов, i йому здалося неймовiрним те, що вiн бачив там, нагорi.

– Вiн не хоче нiякоi допомоги, – сказав мiстер Гол у вiдповiдь на жiнчине запитання. – Вiднесiмо його багаж.

– Слiд було б зараз же припекти рану, – зауважив мiстер Гакстер. – Особливо якщо почалося запалення.

– А я б застрелила цього собаку, – сказала одна з жiнок.

Раптом собака загарчав знову.

– Швидше! – гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомець у пальтi з пiднятим комiром i в капелюсi iз спущеними крисами. – Чим швидше повносите ви моi речi, тим краще.

Один з присутнiх зауважив, що на ньому були вже iншi штани й рукавички.

– Вiн вас покусав, сер? – спитав Фiренсайд. – Менi дуже прикро, що мiй собака…

– Це пусте, – заспокоiв його Незнайомець. – Навiть шкiра не подряпана. – Поспiшiть краще з цими речами.

І вiн стиха вилаявся – так принаймнi запевняе мiстер Гол. Як тiльки перший ящик за його командою було принесено до вiтальнi, Незнайомець зараз же кинувся до нього i заходився розпаковувати, розтрушуючи скрiзь солому на килимi мiсiс Гол. Вiн витягав рiзнi пляшки: маленькi, опуклi з якимись порошками, тоненькi з бiлою та кольоровою рiдиною, видовженi, цилiндричнi з наклейками «отрута», круглi з вузенькими шийками, великi з зеленого та бiлого скла, пляшки iз скляними затичками, пляшки з корковими затичками, пляшки з дерев’яними затичками, пляшки з-пiд вина, пляшки з-пiд олii. Розставляв вiн усе це рядами на шифоньерi, на камiнi, на столi коло вiкна, на пiдлозi, на книжковiй полицi – одне слово, скрiзь. Аптека в Брембльгерстi не могла похвалитися й половиною такоi кiлькостi пляшок. Видовище було разюче. Ящик за ящиком звiльнявся вiд пляшок; i нарештi всi шiсть спорожнiли, а на столi й пiдлозi виросла цiла купа соломи. Крiм пляшок, у ящиках було ще багато пробiрок, а в одному з них лежали старанно укутанi терези.

Порозпаковувавши ящики, Незнайомець зараз же пiдiйшов до вiкна й почав працювати, не звертаючи найменшоi уваги нi на грубий шар соломи пiд ногами, нi на пригаслий камiн, нi на ящик з книжками, який залишався ще надворi, нi на решту багажу, вже винесеного нагору.

Коли мiсiс Гол принесла йому обiдати, Незнайомець настiльки захопився переливанням рiдини з пляшок у пробiрки, що не помiчав ii присутностi, аж доки вона не позамiтала солому i не поставила на стiл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому станi ii пiдлога. Тiльки тодi вiн озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Мiсiс Гол помiтила, проте, що вiн був без окулярiв, якi лежали поруч на столi, i iй здалося, нiби очнi западини в нього страшенно глибокi. Незнайомець зараз же надiв окуляри, а тодi повернувся обличчям до неi. Мiсiс Гол зiбралася вже висловити свое незадоволення щодо забрудненоi пiдлоги, але пожилець випередив ii.

– Я попросив би вас не заходити до кiмнати, не постукавши, – сказав вiн iз роздратуванням, яке не залишало його весь ранок.

– Я постукала, здаеться…

– Може, й так. Але пiд час моiх дослiджень – надзвичайно важливих i потрiбних – найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…

– Звичайно, сер. Ви можете зачинятися на ключ у таких випадках. Та й завжди.

– Думка дуже слушна, – погодився Незнайомець.

– Але ця солома, сер. Дозволю собi сказати…

– Не треба. Якщо солома вас непокоiть, запишiть ii до рахунку.

І вiн пробурмотiв кiлька слiв, що мiсiс Гол видалися нiби лайкою.

У нього був такий дивний вигляд, войовничий i запальний, коли вiн стояв перед нею з пляшкою в однiй руцi й з пробiркою в другiй, що мiсiс Гол не на жарт занепокоiлась. Але вона була жiнка рiшуча.

– Тодi я б хотiла знати, сер, скiльки, на вашу думку…

– Шилiнг… Запишiть до рахунку шилiнг. Шилiнга, певно, вистачить?

– Нехай i так, – сказала мiсiс Гол, застеляючи стiл скатертиною. – Коли це вас задовольняе, то, звiсно…

Вiн сiв, обернувшись до неi пiднятим комiром пальта.

До вечора вiн працював, замкнувши дверi i, як свiдчить мiсiс Гол, майже в цiлковитiй тишi. Тiльки раз почувся дзенькiт пляшок, що стукались одна об одну, неначе трусили стiл, i брязкiт кинутоi на пiдлогу пляшки. Пiсля цього почулися швидкi кроки по кiмнатi. Боячись, чи не скоiлось там чого серйозного, мiсiс Гол пiдiйшла до дверей i прислухалась, але стукати не наважилась.

– Нiчого не виходить! – нестямно вигукнув ii пожилець. – Нiчого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безлiч! Залишився в дурнях! Це може забрати все мое життя… Але терпiння! Терпiння насамперед! Дурень i брехун!

У цю хвилину в буфетi почулась чиясь важка хода, i мiсiс Гол хоч-не-хоч мусила вiдiйти, так i не дослухавши. Коли ж вона вернулась до дверей, в кiмнатi вже було тихо, тiльки поскрипувало крiсло пiд постояльцем та iнодi дзенькала пляшка. Все скiнчилося. Вiн знову працював.

Принiсши йому чай, мiсiс Гол побачила в кутку пiд дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.

– Запишiть це до рахунку! – огризнувся вiн. – І бога ради не докучайте менi. Коли щось буде пошкоджено, записуйте до рахунку. – І вiн знову взявся робити якiсь позначки у своему зошитi.



– Маю щось розповiсти вам, – таемниче сказав Фiренсайд. Було вже надвечiр, i вони сидiли в маленькiй пивничцi.

– Ну? – спитав Теддi Генфрi.

– Про того самого молодика, що його вкусив мiй собака. Вiн, знаете, чорний. Принаймнi його ноги. Я бачив це крiзь дiрку в штанях i в рукавичцi. Ви сподiвалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нiчого подiбного. Справжнiсiнька чорнота. Вiн – чорний, кажу я вам, як мiй капелюх.

– Та ну? – здивувався Теддi. – От-то чудасiя! А нiс же в нього рожевий, мов намальований.

– Правда ваша, – згодився Фiренсайд. – Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Вiн – рябий, Теддi. Подекуди – чорний, подекуди – бiлий: плямистий. Колiр на ньому виступае плямами вперемiш. Я чув про таке й ранiше. А в коней воно бувае раз у раз, це кожен знае.




IV. ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМЦЕМ


Про прибуття Незнайомця в Айпiнг я розповiв досить докладно, щоб читач зрозумiв, яке дивне враження справив вiн на мiсцевих громадян. А про подальше його перебування там аж до пам’ятного дня клубного свята, за винятком двох не зовсiм звичайних випадкiв, досить буде розповiсти в кiлькох словах. Правда, вiн мав не одну сутичку з мiсiс Гол з приводу порушень встановленого нею розпорядку, але до кiнця квiтня, аж поки не з’явилися першi ознаки грошових нестаткiв, всi непорозумiння легко залагоджував додатковий рахунок.

Гол не любив свого пожильця i, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Найвиразнiше виявляв вiн свою неприязнь тим, що намагався уникати зустрiчей з пожильцем.

– Зажди до лiта, – розважливо казала мiсiс Гол, – коли сюди почнуть приiздити художники. Тодi побачимо. Вiн, може, й з примхами, але хоч би там як, а рахунки сплачуе акуратно.

Незнайомець не бував у церквi та й взагалi не вiдрiзняв недiлi вiд буднiв, навiть щодо вбрання. Працював вiн, казала мiсiс Гол, з перебоями. То вiн сходив у вiтальню вранцi i був зайнятий увесь день, а то вставав пiзно, цiлими годинами снував по кiмнатi, нервував, палив люльку або спав у крiслi перед камiном. Нiяких стосункiв нi з ким не пiдтримував. Настрiй у нього бував дуже мiнливий. Здебiльшого вiн мав вигляд людини немовби зацькованоi, а iнодi вибухав гнiвом i тодi лаявся, бив, трощив усе, що попадало пiд руку. Дедалi частiше вiн розмовляв упiвголоса з самим собою, та хоч як ревно пiдслуховувала його мiсiс Гол, второпати не могла нiчого.

Вдень вiн рiдко виходив з дому, зате прогулювався смерком, пiд час усякоi погоди однаково закутаний, i все вибирав найбезлюднiшi стежки та найбiльш затiненi деревами чи вiдмежованi насипами мiсця. Його окуляри та страхiтливо перев’язана голова пiд навислими крисами капелюха, виринаючи з темряви, лякали поодиноких робiтникiв, що поверталися з роботи додому, а Теддi Генфрi, що якось о пiв на десяту, йшовши iз «Червоного камзола», угледiв схожу на череп голову Незнайомця (той нiс капелюх у руцi, i з розчинених дверей шинку блиснуло на неi свiтло), – мало не вмер вiд страху. Дiти, побачивши його ввечерi, марили увi снi привидами, i важко сказати, хто кого не любив бiльше: вiн хлопцiв чи хлопцi його. В усякому разi неприязнь була взаемна i досить сильна.

Людина настiльки примiтноi зовнiшностi та поведiнки неминуче мала стати частою темою для розмов у такому мiстечку, як Айпiнг. Щодо його роботи, то думки були рiзнi. Мiсiс Гол у цiй справi трималася дуже розважливо. Коли ii розпитували, вона дуже поважно пояснювала, що пожилець ii – «дослiдник-експериментатор», промовляючи цi слова склад за складом, повiльно, аби не спiткнутися. Коли ж ii питали, що воно таке «дослiдник-експериментатор», то мiсiс Гол зверхньо вiдповiдала, що освiченi люди це знають, а потiм додавала, що вiн, мовляв, «дослiджуе». Вона розповiдала, що ii пожилець потерпiв вiд нещасного випадку, через що його обличчя та руки втратили звичайний свiй колiр, i вiн, як людина вразлива, не хоче, щоб iншi це знали.

Але за спиною мiсiс Гол подейкували (i дедалi частiше), що Незнайомець – злочинець, який, закутуючись, намагаеться в такий спосiб не попасти до рук полiцii i, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку мiстера Теддi Генфрi. Проте, оскiльки було вiдомо, нiяких значних злочинiв за останнi тижнi не сталося. Тому, пройшовши через фантазiю мiстера Гаулда, мiсцевого вчителя-практиканта, ця теорiя набрала iншоi форми: Незнайомець був уже перевдягненим анархiстом, який виготовляе вибуховi речовини; i мiстер Гаулд вирiшив, не шкодуючи свого часу, вжити всiх заходiв, щоб викрити Незнайомця. Здебiльшого цi заходи полягали в тому, що мiстер Гаулд, зустрiчаючися з Незнайомцем, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто нiколи його не бачив. Однак викрити Незнайомця вiн так i не змiг.

Іншi дотримувалися погляду, який висунув мiстер Фiренсайд: нiбито пожилець рябий або щось подiбне. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець мiг би розбагатiти, показуючи себе на ярмарку; знаючи Святе письмо, той Дарген навiть порiвнював пожильця з людиною, що закопала свiй талант у землю.

Існувала й ще одна версiя – що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.

Крiм прихильникiв цих основних угруповань, були й такi, що вагалися, i такi, що приймали компромiснi погляди. Мешканцi графства Сассекс – люди не дуже забобоннi, i думку про якусь надприроднiсть Незнайомця було вперше висловлено в мiстечку тiльки пiсля подiй на початку квiтня. Та й то успiх вона мала тiльки серед жiноцтва.

Та хоч би як там було, а населення Айпiнга недолюблювало Незнайомця. Його дражливiсть, зрозумiла людинi розумовоi працi, дивувала цих спокiйних сассекських мешканцiв. Нестямна жестикуляцiя, звичка несподiвано вигулькувати в темрявi десь iз-за рогу глухоi вулицi, впертий опiр, який вiн чинив спробам усiх цiкавих ближче познайомитися з ним, любов до сутiнi, що змушувала його зачиняти дверi, спускати штори, гасити свiчки та лампи, – кому могла сподобатися така поведiнка? Коли вiн iшов мiстечком, зустрiчнi розступалися перед ним, а за спиною в нього мiськi жартiвники й собi пiдiймали комiри та спускали криси капелюхiв i нервовою ходою ступали слiдом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярнiсть мала пiсня «Людина-примара». Мiс Сетчел проспiвала ii якось на благодiйному концертi в школi (збiр мав пiти на купiвлю ламп для церкви), i вiдтодi щоразу, коли сходилися два-три айпiнгцi i з’являвся Незнайомець, у гуртi починали насвистувати мотив цiеi пiсеньки. Навiть запiзнiлi хлопчаки, поспiшаючи ввечерi додому, гукали до нього: «Людина-примара», – i в радiсному збудженнi тiкали геть.

Каса, мiсцевого лiкаря, долала цiкавiсть. Бинти викликали в ньому професiйний iнтерес, а оповiдання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрiсну повагу. Протягом усього квiтня й травня вiн шукав нагоди порозмовляти з Незнайомцем i нарештi десь перед Зеленими святами таки знайшов ii. Якраз почалося збирання пожертв на утримання мiсцевоi медичноi сестри, i це стало приводом для побачення з Незнайомцем. Лiкаря вразило, що мiсiс Гол не знае прiзвища свого пожильця.

– Вiн назвав менi свое iм’я, – сказала мiсiс Гол (твердження, до речi, цiлком безпiдставне), – але я не дочула.

На ii думку, кожен взяв би ii на смiх, якби вона призналася, що зовсiм не знае iменi свого постояльця.

Кас постукав у дверi вiтальнi й увiйшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.

– Даруйте, що я так вдерся до вас, – почав мiстер Кас, але потiм дверi зачинились, i подальшоi розмови мiсiс Гол не чула.

Вона розповiдала, що першi десять хвилин чула гомiн, далi вигук подиву, шурхiт нiг, падiння стiльця, вибух смiху, швидкi кроки до дверей, i на порозi з’явився Кас; блiдий, вiн виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою вiн не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збiг сходами й хутко пiшов по дорозi. Капелюх свiй вiн тримав у руцi. Мiсiс Гол усе стояла за прилавком i дивилася на розчиненi дверi вiтальнi. Вона почула, як Незнайомець тихенько засмiявся i пройшовся по кiмнатi. З того мiсця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потiм грюкнули дверi вiтальнi, i знову запала тиша.

Кас побiг просто до Бантiнга, мiсцевого вiкарiя.

– Чи я не божевiльний? – уривчасто почав Кас, заходячи в убогий кабiнет. – Хiба в мене вигляд хворого на голову?

– Що трапилося? – спитав вiкарiй, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповiдь.

– Той суб’ект iз готелю…

– Ну?

– Дайте менi випити чогось, – попросив лiкар i сiв.

І, тiльки випивши склянку дешевого хересу – единого напою, який визнавав вiкарiй, – Кас трохи заспокоiвся й розповiв про свое побачення з Незнайомцем.

– Приходжу я, – ледве зводячи дух, казав вiн, – i починаю з того, що прошу вiдписати яку-небудь суму на користь медичноi сестри. Коли я ввiйшов, вiн сунув руки в кишенi i всiвся в крiсло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його науковi iнтереси. «Так», – каже i знову сопе. Сопiв вiн увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не дивно, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрiзь – пляшки, хiмiкалii, терези, пробiрки на пiдставках i запах… вечiрнiх фiалок, чи що. «То пiдпишетесь?» – питаю. Каже, що подумае. Тодi я питаю навпростець, чи не провадить вiн яких-небудь дослiдiв? Каже, що так. І давно? Його взяла злiсть. «Давно, чорти б його батьковi!..» – «О!» – кажу. Вiн i так уже кипiв, а мое запитання розпалило його ще бiльше. Йому, бачте, дали рецепт, i рецепт надзвичайно важливий; який саме – не сказав. «Медичний?» – питаю. «А вам навiщо знати?» Я перепросив його. Вiн зверхньо пирхнув, кашлянув i вiв далi. Вiн прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потiм поклав його й вiдвернувся. Працював вiн у кiмнатi з вiдчиненим вiкном, i протяг здмухнув папiрець. Вiн помiтив – щось полетiло. Кинувся до камiна, та ба! Папiрець згорiв, тiльки попiл витягло в димар. Тут вiн безнадiйно махнув рукою.

– Ну й що?

– А руки нiякоi! Самий порожнiй рукав. Я подумав, що вiн калiка, – носить коркову руку, а оце вiдчепив ii. А потiм думаю: нi, тут щось не так. Який же чорт пiдтримуе рукав зсередини й не дае йому стулятись, коли там нiчого нема? А там не було нiчого, запевняю вас. Анiчогiсiнько. Я бачив приблизно до лiктя, i там була тiльки порожнеча, видима крiзь дiрку в рукавi. «Боже!» – скрикнув я. Тодi вiн спинився. Втупив у мене своi очi пiд окулярами, а потiм i собi глянув на рукав.

– Ну й що?

– Оце й усе. Вiн не промовив нi слова. Тiльки подивився на свiй рукав i хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповiдав, здаеться, що рецепт згорiв?» – i запитливо кахикнув. «Слухайте, – питаю, – як ви рухаете цим порожнiм рукавом?» – «Порожнiм рукавом?» – «Авжеж, – кажу, – порожнiм». – «А хiба вiн порожнiй? Ви бачили, що порожнiй?» Вiн устав. Устав i я. Вiн повiльно ступив три кроки й пiдiйшов зовсiм близько до мене. Сопiв люто! Я не злякався; хоч нехай мене повiсять, коли його забинтована макiтра та цi окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожнiй?» – питае. «Звичайно», – вiдповiдаю. А справдi, таки важко було витримати його нiмотно втуплений погляд! Тодi вiн спокiйно знову витягае з кишенi той рукав i пiдводить руку до мене, неначе хоче показати ii ще раз. І так повiльно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цiлу вiчнiсть. «Ну, що ж, – кажу вiдкашлюючись, – там нема нiчого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Вiн повiльно-повiльно – ось так – простягае руку, поки вiд рукава до мого обличчя залишилось не бiльше як шiсть дюймiв… Якось моторошно дивитись, коли до вас наближаеться порожнiй рукав… І тодi…

– Ну й що?

– Щось, немов великий i вказiвний палець, стискае менi носа.

Бантiнг зайшовся смiхом.

– Але ж там не було нiчого! – майже iстерично вигукнув Кас. – Добре вам смiятись, а я так налякався, що вдарив по рукавi, повернувся й дременув iз кiмнати…

Кас умовк. Сумнiвiв не було – лiкар справдi не на жарт перелякався. Вiн розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вiкарiй.

– І коли я вдарив його по рукавi, – вiв далi Кас, – враження в мене було точнiсiнько таке, якби я вдарив по руцi. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Мiстер Бантiнг замислився, недовiрливо дивлячись на Каса.

– Надзвичайна iсторiя, – сказав мiстер Бантiнг. Вигляд у нього був серйозний i глибокодумний. – Справдi, надзвичайна iсторiя, – з притиском повторив вiн.




V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ


Вiдомостi про крадiжку в будинку вiкарiя ми маемо головним чином вiд нього самого та його дружини. Трапилось це в день традицiйного в Айпiнзi клубного свята. Перед свiтанком мiсiс Бантiнг раптом прокинулася – iй здалось, нiби дверi iхньоi спальнi вiдчинились i зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловiка, а, сiвши в лiжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов iз сумiжноi кiмнати й коридором iде до сходiв. Переконавшись, що в домi хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила мiстера Бантiнга. Той, не запалюючи свiтла, надiв на нiс окуляри, одяг жiнчин пеньюар, взув купальнi капцi i вийшов на площадку бiля сходiв. Вiн цiлком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабiнетi, а потiм там хтось чхнув.

Мiстер Бантiнг повернувся до спальнi, озброiвся кочергою, найпевнiшою зброею, що була, – i якомога тихiше спустився вниз, а мiсiс Бантiнг вийшла на сходи.

Було близько четвертоi ранку, i нiчна темрява вже розсiювалась. У коридор пробивалося блiде свiтло, але дверi кабiнету зяяли непроникним мороком. Скрiзь було тихо, тiльки ледь чутно поскрипували схiдцi пiд ногами мiстера Бантiнга та ще чувся легенький шурхiт у кабiнетi. Потiм щось клацнуло, шухляду письмового столу було висунуто, i зашелестiли папери. Хтось вилаявся, черкнув сiрником, i кабiнет освiтило жовтувате свiтло. Мiстер Бантiнг уже був у коридорi i крiзь отвiр дверей побачив письмовий стiл з висунутою шухлядою та свiчку, що горiла на столi. Але злодiя не було видно. Так вiкарiй i стояв у коридорi, не знаючи, що робити далi, а мiсiс Бантiнг, з блiдим i напруженим лицем, повiльно сповзала вниз по сходах. Одна обставина додавала духу вiкарiевi: певнiсть, що злочинцем був мiсцевий мешканець.

Вони чули брязкiт монет i зрозумiли, що злодiй знайшов iхнi заощадження – два фунти пiвсоверенами i десять шилiнгiв. Цей звук спонукав мiстера Бантiнга до рiшучих дiй. Мiцно затиснувши в руцi кочергу, вiн увiйшов до кiмнати, а слiдом за ним i мiсiс Бантiнг.

– Здавайся! – люто гукнув мiстер Бантiнг i враз розгублено спинився: в кабiнетi не було нiкого.

І все ж таки вiдчуття, що в кiмнатi хтось ворушиться, дедалi посилювалося. З пiвхвилини простояли господарi, ледве переводячи дух вiд подиву, i тодi мiсiс Бантiнг, перейшовши кiмнату, подивилась за ширми, а мiстер Бантiнг зазирнув пiд письмовий стiл. Потiм мiсiс Бантiнг вiдгорнула завiсу на вiкнi, а мiстер Бантiнг оглянув димар камiна й постукав по ньому кочергою. Далi мiсiс Бантiнг уважно заглянула в кошик для паперiв, а мiстер Бантiнг вiдкрив ящик для вугiлля. Нарештi вони зупинились i запитливо перезирнулися.

– Можу заприсягтися… – почав мiстер Бантiнг.

– А свiчка! – скрикнула мiсiс Бантiнг. – Хто засвiтив свiчку?

– А шухляда! – сказав мiстер Бантiнг. – Та й грошi ж зникли!

Мiсiс Бантiнг квапливо пiдiйшла до дверей.

– З усiх незвичайних випадкiв…

В коридорi розляглось голосне чхання. Вони метнулися з кабiнету, i в ту ж мить грюкнули дверi на кухнi.

– Принеси свiчку! – сказав мiстер Бантiнг i рушив уперед. Обое чули, як хтось, кваплячись, вiдсунув засув.

Заглянувши в кухню, вони побачили, що дверi запасного входу розчиняються, i в передсвiтанкових сутiнках виднiе темна зелень саду. Мiстер Бантiнг був певний, що з дверей нiхто не виходив. Але дверi вiдчинились, якусь хвилину стояли отвором, а тодi з грюкотом зачинилися. Вiд подуву повiтря свiчка, що ii принесла мiсiс Бантiнг, блимнула й спалахнула яскравiше… Минула добра хвилина, перше нiж вони ввiйшли в кухню.

Там не було нiкого. Вони знову замкнули запасний вхiд, оглянули всю кухню, комору i нарештi зiйшли в льох. Та хоч як вони шукали, а в цiлому будинку не було анi живоi душi.

День застав вiкарiя i його дружину в дивному вбраннi. Вони все сидiли на першому поверсi й не могли оговтатися пiсля нiчноi пригоди, а поряд горiла непотрiбна вже свiчка.

– З усiх незвичайних випадкiв… – удвадцяте почав вiкарiй.

– Он iде Сузi, – сказала мiсiс Бантiнг. – Зажди, доки вона пройде на кухню, а тодi тiкаймо нагору.




VI. МЕБЛІ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЛИ


Того самого ранку в день святого духа, коли Мiллi ще не встигли завантажити роботою, мiстер i мiсiс Гол устали з лiжка й тихенько зiйшли в льох. Робота iхня мала цiлком приватний характер, бо була зв’язана з мiцнiстю iхнього пива.

Ледве вони ступили в льох, як мiсiс Гол виявила, що забула взяти iз спальнi пляшку з настоянкою, щоб пiдмiшати до пива. Головним виконавцем i експертом у таких справах завжди була вона, а по настоянку, цiлком природно, подався Гол.

Пiднявшись на площадку сходiв, вiн здивовано помiтив, що дверi кiмнати Незнайомця прочиненi. Гол увiйшов до своеi кiмнати i знайшов пляшку на тому мiсцi, де йому й було сказано.

Вертаючись уже з пляшкою, вiн помiтив, що засуви на дверях на вулицю скинутi i дверi зачиненi тiльки на клямку. У нього майнула думка пов’язати цей факт з вiдчиненою кiмнатою Незнайомця i з припущенням мiстера Теддi Генфрi. Вiн чудово пам’ятав, що напередоднi ввечерi тримав свiчку, коли мiсiс Гол засувала тi засуви. Вiн раптом спинився, здивовано роззявивши рот, i подався нагору з пляшкою в руках. Там постукав у дверi Незнайомця. Нiякоi вiдповiдi. Мiстер Гол постукав ще раз, а тодi розчинив навстiж дверi i ввiйшов у кiмнату.

Вiн побачив те, чого й чекав. І лiжко, й кiмната були порожнi. Але дивнiшим, навiть для його важкого розуму, видавалося те, що на стiльцi й на спинцi лiжка лежав костюм – наскiльки вiн знав, единий костюм постояльця, – i його ж бинти. Навiть крислатий капелюх висiв на спинцi лiжка.

Стоячи в кiмнатi, Гол чув голос своеi дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка i притиск на останнiх складах слiв, властивий мешканцям Захiдного Сассексу, свiдчили про ii нетерплячку й лють.

– Джордже! Ти знайшов те, що менi треба?

Мiстер Гол обернувся до дверей i подався до жiнки.

– Дженнi, – крикнув вiн, перехилившись через поручнi сходiв до льоху, – а Генфрi правду каже! Його нема в кiмнатi. І на парадних дверях вiдсунуто засуви.

Спершу мiсiс Гол не добрала, про що вiн говорить, i вирiшила сама оглянути порожню кiмнату. Гол, усе ще з пляшкою в руцi, iшов попереду.

– Хоч самого його й нема, – розводився вiн, – так зате е його одяг. І де вiн може вештатися роздягнений? Дивно!

Коли вони пiднiмалися сходами, обом iм здавалося (це вже було з’ясовано згодом), нiби параднi дверi вiдчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що дверi зачиненi i нiкого нема, вони тодi не сказали про це одне одному нi слова. В коридорi мiсiс Гол випередила свого чоловiка i побiгла сходами перша. На площадцi хтось раптом чхнув. Гол, який вiдстав вiд неi на кiлька сходинок, подумав, що то вона, а мiсiс Гол була певна, що то ii чоловiк. Вона широко розчинила дверi i з порога оглядала кiмнату.

– Справжне диво! – сказала мiсiс Гол.

Їй здалося, нiби хтось позад неi сопе, i вона дуже здивувалася, коли, обернувшись, побачила, що Гол iще крокiв за десять вiд неi. Правда, за мить вiн стояв уже поруч. Мiсiс Гол нахилилася й стала обмацувати подушку, потiм i всю постiль.

– Холодна, – заявила вона. – Вiн устав добру годину тому, коли не бiльше.

І в цей час сталося щось зовсiм незвичайне. Постiль зiбралася купою у формi стiжка, а потiм перестрибнула через спинку лiжка, – зовсiм так, неначе чиясь рука вхопила ii посерединi й одкинула вбiк. Зараз же пiсля цього капелюх Незнайомця зiрвався iз спинки лiжка, окреслив дугу в повiтрi й плюхнувся просто в обличчя мiсiс Гол. Потiм туди ж полетiла губка з умивальника, а тодi крiсло, недбало скинувши з себе пальто й штани пожильця i заходячись сухим смiхом, що нагадував смiх Незнайомця, повернулося всiма чотирма своiми нiжками до мiсiс Гол, якусь мить нiби цiлилось, а тодi кинулося на неi. Верескнувши, вона повернулася тiкати, а нiжки делiкатно, але впевнено вперлися iй у спину й виштовхали разом iз Голом з кiмнати. Дверi грюкнули й замкнулися на ключ. Стiлець i лiжко з хвилину, здавалось, виконували якийсь переможний танець, а потiм раптом усе стихло.

Мiсiс Гол майже непритомна повисла на руках мiстера Гола. На превелику силу пощастило йому й Мiллi, що вже проснулася вiд того шуму, звести мiсiс Гол униз i дати iй звичайного в таких випадках пiдкрiпляючого напою.

– То були ду5хи, – сказала мiсiс Гол. – Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стiльцi самi собою починають стрибати i танцювати…

– Ковтни ще трошки, Дженнi, – просив мiстер Гол. – Це додасть тобi сили.

– Зачинiть дверi! Не пускайте його бiльше! – кричала мiсiс Гол. – Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такi окуляри… забинтована голова… нiколи не бувае в церквi в недiлю… А всi тi пляшки… Навiщо iх стiльки поряднiй людинi? Вiн понапускав у меблi духiв. Моi гарнi старi меблi!.. В тому крiслi завжди сидiла моя люба матуся, коли я була ще дiвчинкою. І подумати тiльки, що тепер воно кидаеться на мене!..

– Випий ще краплинку, Дженнi, – умовляв Гол. – Ти зовсiм знервована.

О п’ятiй годинi, коли сонце заливало золотим свiтлом вулицю, вони вирядили Мiллi збудити мiстера Сендi Воджерса – коваля, що жив навпроти, щоб сказати йому про надзвичайно дивну поведiнку меблiв i запитати його, чи не завiтав би вiн до них. Мiстер Воджерс був чоловiк тямущий i дуже кмiтливий. До повiдомлення Мiллi поставився вiн досить серйозно.

– Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! – сказав коваль. – Такому пожильцевi тiльки копит бракуе.

Прийшов вiн дуже занепокоений. Господарi хотiли були повести його нагору, до тiеi кiмнати, але мiстер Воджерс, здавалося, зовсiм не квапився i вважав за краще розмовляти в коридорi. На тому боцi вулицi з тютюновоi крамницi вийшов учень Гакстера i почав вiдчиняти вiконницi. Його запросили теж взяти участь в обговореннi. За кiлька хвилин, як завжди, пiдiйшов i мiстер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу врядування виявився й тут: розмов було багато, а рiшучих дiй – жодних.

– Необхiдно встановити факти, – наполягав мiстер Сендi Воджерс. – Обмiркуемо, чи розважливо буде ламати дверi нагорi. Доки дверi не поламано, iх завжди можна поламати, але коли дверi уже поламано, iх не зробиш знов цiлими.

І раптом дверi нагорi вiдчинилися, i всi з подивом побачили, як сходами почала спускатися закутана постать Незнайомця, що дивився на них зловiсним поглядом своiх незвичайних скляних очей. Вiн повiльно пройшов коридором i зупинився.

– Гляньте сюди! – сказав вiн, ткнувши пальцем у рукавичцi.

Глянувши, куди показав Незнайомець, вони побачили пляшку з настоянкою пiд дверима до льоху. А вiн увiйшов у вiтальню i з несподiваною швидкiстю злiсно грюкнув дверима в них перед самим носом.

Нiхто не мовив i слова, доки не завмер грюкiт зачинених дверей. Всi здивовано перезирнулися.

– Ну, знаете, це вже перевершуе… – почав був мiстер Воджерс i не докiнчив фрази.

– Я пiшов би й поговорив з ним, – сказав вiн мiстеровi Голу. – Я зажадав би вiд нього пояснень!

Потрiбно було чимало часу, щоб пiдбити на те хазяйчиного чоловiка. Проте нарештi вiн таки насмiлився й постукав у дверi.

– Вибачте… – тiльки й устиг вимовити мiстер Гол.

– Геть к бiсу! – люто гримнув Незнайомець. – І зачинiть дверi.

На цьому й скiнчилися переговори.




VII. НЕЗНАЙОМЦЯ ВИКРИТО


Незнайомець, зайшовши у маленьку вiтальню заiзду о пiв на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кiмнатi були спущенi, дверi зачиненi, i пiсля того, як вiн вигнав Гола, нiхто не наважувався туди наближатись.

Весь цей час Незнайомець нiчого не iв. Вiн тричi дзвонив, останнiй раз розлючено i довго, але нiхто не вiдгукувався.

– Буде вiн у мене пам’ятати «геть к бiсу», – бурмотiла мiсiс Гол.

Чутка про нiчне пограбування вiкарiя уже встигла облетiти мiсто, i люди зiставляли цi двi подii. Гол у супроводi Воджерса вiдвiдав мiстера Шеклфорса, суддю, i просив у нього поради. Нагору нiхто не вiдважувався йти. Що робив Незнайомець – було невiдомо. Час вiд часу чулося, як вiн розлючено ходив по кiмнатi, двiчi чули, як вiн вибухав прокльонами, дер якiсь папери та трощив пляшки.

Юрба наляканих, але цiкавих людей все бiльшала. Надiйшла мiсiс Гакстер. Прилучилося ще декiлька хлопцiв у чорних куртках та пiкейних краватках – було ж саме свято – i почали недоладно розпитувати. Юний Арчi Гаркер вiдзначився тим, що пiшов у двiр i спробував зазирнути пiд спущену штору. Хоч вiн не мiг анiчогiсiнько побачити, проте вдавав, нiби щось розгледiв; i до нього приедналися ще кiлька молодих айпiнгцiв.

Погода того дня була чудова. Уздовж вулицi стояли вряд десь дванадцять лоткiв i тир для стрiльби, а на травi бiля кузнi – три жовто-коричневi фургони, i кiлька мальовничо вдягнених чоловiкiв та жiнок ставили цiль для метання в неi кокосових горiхiв. Чоловiки були в синiх светрах, дами – в бiлих фартушках i модних капелюшках з великими перами. Оджер iз шинку «Червона лань» i мiстер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гiрлянду з прапорцями, – ту саму, що залишилася вiд святкування п’ятдесятирiччя королеви Вiкторii.

А в вiтальнi, куди проходив тiльки тоненький жмут сонячного промiння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, прiючи в своiх пов’язках, розглядав крiзь скло окулярiв папери, дзвенiв брудними пляшками i часом завзято кляв невидних зсередини хлопчакiв, що товклися пiд вiкнами. У кутку бiля камiна лежали скалки кiлькох розбитих пляшок, i в повiтрi стояв iдкий запах хлору. Ось i все, що було вiдомо з розмов i з того, що побачили цiкавi, увiйшовши до вiтальнi.

Пiд полудень Незнайомець несподiвано вiдчинив дверi своеi кiмнати i став на порозi, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфетi.

– Мiсiс Гол! – гукнув вiн.

Хтось боязко пiшов покликати мiсiс Гол.

Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще бiльше розлючена. Гол досi не повернувся. Вона давно вже обмiркувала цю сцену i прийшла з маленькою тацею, на якiй лежав неоплачений рахунок.

– Ви просите подати вам рахунок, сер? – спитала вона.

– Чому менi не приносили снiдати? Чому не приготували менi нiчого iсти i не озивалися на моi дзвiнки? Ви думаете, я можу жити не iвши?

– А чому ви не сплатили за моiм рахунком? – вiдповiла мiсiс Гол. – Ось що хочеться менi знати.

– Я три днi тому сказав вам, що чекаю переказу i…

– А я три днi тому сказала вам, що не хочу чекати нiякого переказу. Вам нiчого нарiкати, що запiзнюеться снiданок, коли п’ять днiв не сплачуете за рахунком.

Незнайомець лайнувся – коротко, але цiлком виразно.

– Ви там не надто! – почулося з буфету.

– І я буду вдячна вам, сер, якщо ви своi лайки залишите при собi, – сказала мiсiс Гол.

Незнайомець зараз бiльше нiж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрi. Всi присутнi вiдчували, що мiсiс Гол бере над ним гору. І його подальшi слова ствердили це.

– Послухайте, моя мила… – почав Незнайомець.

– Я вам не «мила»! – огризнулася мiсiс Гол.

– Я ж казав вам, що не одержав iще переказу.

– Знаемо ми такi перекази! – сказала мiсiс Гол.

– Але ж у кишенi в мене…

– Три днi тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.

– А тепер я знайшов ще трохи.

– О! – скрикнув хтось iз буфету.

– Цiкаво, де ви iх знайшли? – зауважила мiсiс Гол.

Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Вiн тупнув ногою.

– Що ви цим хочете сказати? – спитав вiн.

– Те, що менi цiкаво, де ви знайшли грошi, – вiдповiла мiсiс Гол. – І перше нiж я подам вам новий рахунок, або принесу снiдати, або взагалi зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити менi дещо, чого не розумiю нi я, нi хто iнший i що всi бажають зрозумiти. Я хочу знати, що зробили ви з моiм крiслом у вашiй спальнi, я хочу знати, як то сталося, що ваша кiмната була порожня, i як опинились ви в нiй знову? Хто спиняеться в цьому будинку, той увiходить крiзь дверi: таке тут правило. А ви його порушили, i я хочу знати, яким способом ви ввiйшли? Я ще хочу знати…

Незнайомець раптом пiдняв угору стисненi в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою i крикнув «годi!» з такою силою, що мiсiс Гол зараз же вмовкла.

– Ви не розумiете, хто я i що я таке? – сказав вiн. – Гаразд. Я вам покажу. Справдi, покажу!

Вiн приклав долоню собi до обличчя, а потiм вiдвiв руку. На мiсцi, де мала бути середина лиця, зазяяла чорна порожнеча.

– Нате! – сказав Незнайомець.

Вiн ступив крок уперед i подав мiсiс Гол якусь рiч, яку вона, вражена рiзкою змiною в його обличчi, механiчно взяла в руки, але, глянувши на неi, заверещала, впустила долi i вiдсахнулась. Нiс – рожевий, блискучий нiс Незнайомця – покотився по пiдлозi.

Потiм Незнайомець зняв своi окуляри, i всi в буфетi остовпiли. Вiн скинув капелюх i шарпливим жестом зiрвав iз себе перуку та бинти. Спершу вони не пiддавались його зусиллям. Всi завмерли в жахливому передчуттi. «О боже!» – скрикнув хтось. Бинти й перука полетiли на пiдлогу.

Те, що постало перед iхнiми очима, було страшнiше за всякi сподiвання. Остовпiла з жаху мiсiс Гол стояла, розкривши рот, а потiм закричала й кинулась тiкати з дому. Всi заворушилися. Вони готовi були побачити все, що завгодно – шрами, калiцтво, якийсь вiдчутний жах… але – нiчого? Бинти й перука пролетiли через коридор у буфет, перелякавши присутнiх. Падаючи одне на одного, всi бiгли сходами донизу. А на порозi вiтальнi, вигукуючи якiсь безладнi пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого комiра пальта, а вище… не було нiчого, зовсiм нiчого видимого!

Тi, що були подалi вiд будинку, почувши гамiр та крики, глянули вздовж вулицi й побачили, як iз заiзду «Карета i конi» прудко вибiгають люди. Вони бачили, як упала мiсiс Гол, а мiстер Теддi перестрибнув через неi, щоб не спiткнутися; потiм почули страшнi зойки Мiллi, яка, почувши гамiр, вийшла з кухнi й наштовхнулася на безголову людину.

І всi, хто був у той час на вулицi – продавець солодощiв, власник балагана для метання кокосових горiхiв та його спритний помiчник, хазяiн гойдалки, хлоп’ята, сiльськi франти, причепуренi молодицi, поважнi фермери у блузах, циганки у фартушках – кинулися бiгти до заiзду. За короткий час перед будинком мiсiс Гол зiбралась юрба чоловiк сорок. Людей все бiльшало, всi метушилися, галасували, розпитували i висловлювали рiзнi здогади. Кожному неодмiнно хотiлося говорити, але нiхто нiкого не слухав. Кiлька чоловiк пiдтримували мiсiс Гол, що була майже без пам’ятi. Над загальною колотнечею чулася розповiдь одного горластого самовидця.

– Перевертень!

– Що ж вiн накоiв?

– Невже поранив служницю?

– Здаеться, кинувся на неi з ножем!

– Не так, як то кажуть. А справдi у нього нема голови!

– Нiсенiтниця! Це – просто якийсь фокус!

– Тiльки-но поскидав своi бинти…

Намагаючись зазирнути у вiдчиненi дверi, натовп утворив клин, гостряк якого бiля входу займали найвiдважнiшi.

– Вiн на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, i вiн обернувся. Я бачив, як майнула ii спiдниця, i вiн побiг слiдом за нею. Не минуло й десяти секунд, як вiн повернувся з ножем в однiй руцi, iз скибкою хлiба в другiй i став, так наче вдивлявся в щось. Це було ось тiльки. Увiйшов вiн у цi дверi. Голови в нього немае зовсiм. Ви трохи пропустили, а то б самi…

Ззаду сталося якесь замiшання, i промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолi гурту виступав мiстер Гол, дуже червоний i рiшучий, далi мiстер Боббi Джеферс, мiсцевий полiсмен, i, нарештi, обережний мiстер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.

Натовп галасував, переказуючи iм суперечливi останнi вiдомостi.

– З головою вiн чи без голови, але я маю наказ арештувати його i арештую, – заявив Джеферс.

Мiстер Гол пiднявся сходами, пiдiйшов до дверей вiтальнi й побачив, що вони вiдчиненi.

– Констеблю, – сказав вiн, – виконуйте ваш обов’язок.

Джеферс ступив у кiмнату, слiдом за ним – Гол, останнiм – Воджерс. У тьмяному свiтлi вони побачили безголову постать у рукавичках, що в однiй руцi тримала недоiдену скибку хлiба, а в другiй – шматок сиру.

– Це вiн, – посвiдчив Гол.

– А то що за витiвки? – пролунав роздратований голос iз порожнечi над комiром постатi.

– Ви – надзвичайно дивний постоялець, сер, – сказав мiстер Джеферс. – Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, i обов’язок – це обов’язок.

– Не пiдходьте! – гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.

Вiн кинув хлiб i сир, а мiстер Гол ледве встиг прибрати зi столу нiж. Лiва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя мiстера Джеферса. За одну мить полiсмен, увiрвавши своi пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку i стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голiнцi так, що вiн аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу нiж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападникiв, i ступив назустрiч Джеферсовi i Незнайомцю, якi, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.

Стiлець, що стояв на дорозi, з гуркотом вiдлетiв убiк, i вони покотилися на пiдлогу.

– За ноги його, – крiзь зуби промимрив Джеферс.

Мiстер Гол, узявшись виконати розпорядження, дiстав добрячого штурхана пiд ребра i на якийсь час вибув iз лав, а мiстер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руцi, вiдступив до дверей, де зiткнувся з мiстером Гекстером та вiддербрiджським вiзником, якi з’явилися на пiдмогу слузi закону й порядку. В ту ж таки мить з шифоньера полетiли долi три чи чотири пляшки, наповнивши кiмнату надзвичайно iдким запахом.

– Здаюся! – закричав Незнайомець, дарма що Джеферс був пiд ним, i через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий i безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правоi рукавички. – Це нi до чого, – сказав вiн, неначе схлипнувши.

Найдивнiша то була у свiтi рiч – чути голос, який виходив з порожнечi, але мешканцi Сассексу, може, найбiльшi матерiалiсти на землi. Джеферс теж пiдвiвся, видобув пару наручникiв i… аж очi витрiщив.

– Еге! – сказав Джеферс, ураз збагнувши незвичайнiсть ситуацii. – До дiдька! Я бачу, що скоро й наручники будуть не потрiбнi.

Незнайомець перебiг рукою згори вниз по своему пiджаку, i всi гудзики, що до них доторкався його порожнiй рукав, немов чудом якимось розстебнулися. Потiм вiн буркнув щось собi в пiдборiддя i нахилився. Здавалося, вiн щось робить iз своiми шкарпетками та взуттям.

– Дозвольте, – раптом зауважив Гакстер, – та це ж зовсiм не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись усередину його комiра й костюма. Я мiг би встромити руку…

Вiн простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на пiвдорозi i, гостро скрикнувши, вiдсмикнув ii назад.

– Я просив би вас не тикати пальцями менi в очi! – мовив злостивим тоном голос iз повiтря. – Я ж тут увесь – з руками, ногами й рештою тiла, тiльки Невидимець. Це дуже незручно, та нiчого не вдiеш. Невже ж це достатня причина, щоб кожен айпiнзький йолоп тикав пальцями менi в обличчя?

Костюм, зовсiм уже розстебнутий i повислий на невидимих пiдпорах, стояв тепер, випроставшись i взявшись у боки.

Тим часом у кiмнату понаходили ще люди, i вона була повнiсiнька.

– Невидимець! – сказав Гакстер, незважаючи на сердитий тон Незнайомця. – Та де ж таке чувано?

– Воно, може, й дивно, але це – не злочин. Я не розумiю, чого накинувся на мене полiсмен…

– А! То вже рiч зовсiм iнша, – сказав Джеферс. – Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освiтленнi, але я дiстав наказ i дiяв згiдно iз законом. Арештовую я вас не за те, що ви невидимий, а через пiдозру в крадiжцi. Сьогоднi вночi тут в одному будинку вкрали грошi.

– Ну то й що?

– І деякi обставини вказують…

– Безглуздя! – крикнув Невидимець.

– Сподiваюся, що так, сер. Але я дiстав наказ…

– Гаразд, – сказав Незнайомець. – Я пiду. Я пiду з вами. Тiльки без наручникiв!

– Такий порядок, – пояснив Джеферс.

– Нiяких наручникiв! – уперся Незнайомець.

– Вибачте… – почав був Джеферс.

Раптом безголова постать присiла, i, перш нiж будь-хто зрозумiв, що вона робить, пiд стiл полетiли туфлi, шкарпетки i штани. Тодi постать випросталась i скинула пiджак.

– Стiй! Стiй! – крикнув Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться. Вiн схопив жилетку, та запручалася, i нарештi з неi випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.

– Держiть його! – крикнув Джеферс. – Як тiльки вiн роздягнеться…

– Держiть його! – зарепетували й iншi i кинулись до бiлоi сорочки, яка трiпотiла в повiтрi, – едине, що залишилось iще видиме на Незнайомцевi.

Рукав сорочки вдало зацiдив в обличчя Голу, i це припинило його рiшучий наступ, а потiм штовхнув його на старого Тусома, паламаря; за мить рукава пiдвелись угору i почали робити рухи, як людина, що скидае сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тiльки допомiг скинути ii. Вiн дiстав з повiтря доброго стусана по щелепах i зараз же своiм кийком з усiеi сили люто вперiщив по макiвцi Теддi Генфрi.

– Обережно! – гукав кожен, замахуючись навмання i нi в що не влучаючи. – Держiть його! Замкнiть дверi! Не випускайте його! Я впiймав щось! Ось вiн!

Зчинилося справжне стовпотворiння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сендi Воджерс завдяки страшному ударовi в нiс набрався ще бiльше тями, перший вихопився в дверi й чкурнув надвiр. Іншi зараз же кинулись слiдом за ним i за якусь хвилину збилися всi в кутку бiля дверей. А вдари не вщухали. Сектанту Фiпсовi було вибито переднього зуба, а Генфрi пошкоджено вухо. Джеферс дiстав удар у пiдборiддя i, повернувшись, впiймав щось невидиме, що втиснулося мiж ним та Гакстером, i заважало обом вийти. Джеферс намацав пiд руками мускулястi груди, але за мить увесь цей клубок збуджених бiйкою людей викотився в коридор.

– Я впiймав його! – задихаючись, прохрипiв Джеферс. Борючись з невидимим суперником, вiн пробивався крiзь натовп, лице його налилося кров’ю, жили набрякли.

Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по схiдцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, колiна його тремтiли, але вiн цупко тримав ворога. Потiм ураз вiн перекрутнувся i важко впав, стукнувшись головою об землю, i тiльки тодi розтулив пальцi.

Розляглись несамовитi крики: «Держи його!», «Невидимець!» Якийсь парубок, не з мiсцевих, чие iм’я залишилося невiдомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не змiг утримати i впав на розпростерте констеблеве тiло. Якась жiнка посерединi вулицi заверещала, коли щось промчало повз неi; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, i, скiмлячи, побiг у Гакстерiв двiр. Так утiк Невидимець.

Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тодi iх охопила панiка i розвiяла по всьому мiстечку, як порив вiтру розвiюе сухе листя. Тiльки Джеферс, зiгнувши колiна, нерухомо лежав горiлиць бiля сходiв заiзду.




VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ


Роздiл восьмий – надзвичайно короткий. Оповiдаеться в ньому про те, як Джiбiнс, мiсцевий натуралiст-аматор, дрiмаючи на пагорку серед рiвнини, де, як вiн думав, милi на двi навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потiм люто вилаявся. Озирнувшись, Джiбiнс не побачив нiкого, а проте голос чути було цiлком виразно. Невидимець усе лаявся тими добiрними й особливими слiвцями, що одразу виказують освiчену людину. Дiйшовши найвищоi сили, голос почав стишуватися й нарештi зовсiм завмер удалинi, як здалося Джiбiнсовi, в напрямi Алдердiна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, i все стихло. Джiбiнс не знав нiчого про ранковi подii, але те, що вiн почув, так його спантеличило i вразило, що весь його фiлософський спокiй зник. Вiн схопився i якомога швидше спустився з пагорка та й подався до мiстечка.




IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ


Щоб уявити собi мiстера Томаса Марвела, потрiбно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий i пухлий нiс, великий слинявий рот i ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткi ноги ще бiльше пiдкреслювали це. Носив вiн пухнастий цилiндр, а те, що рiзнi шворки та шнурки вiд черевикiв правили йому за гудзики на найбiльш критичних мiсцях його одягу, – тiльки свiдчило, що вiн затятий парубок.

Спустивши ноги в рiвчак, мiстер Томас Марвел сидiв на узбiччi дороги, що веде до Алдердiна, милi за пiвтори вiд Айпiнга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних вiд дiрок, були босi; широкi великi пальцi iх були нашорошенi, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом – мiстер Томас Марвел усе робив неквапно – вiн приглядався до пари черевикiв, що збирався примiряти. То були черевики найдобротнiшi з усiх, якi йому траплялися останнiм часом, тiльки що занадто великi; та старi його черевики, дуже зручнi в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкi пiдошви. Мiстер Томас Марвел ненавидiв велике взуття, але ненавидiв вiн i сльоту. Зрештою вiн нiколи не замислювався над тим, що ненавидить бiльше; а тим часом день стояв чудовий, i нагальноi роботи в нього не було, то вiн i вирiшив помiркувати над цим питанням. Отож вiн мальовничо виставив двi пари черевикiв на травi i розглядав iх; на зеленiй травi обидвi пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анiтрохи не злякав мiстера Марвела.

– І все ж таки це черевики, – сказав Голос.

– Подарованi черевики, – вiдповiв мiстер Томас Марвел, схиливши голову набiк i з вiдразою дивлячись на них. – І щоб мене грiм побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкiша.

– Гм! – озвався Голос.

– Я носив i гiршi, доводилося ходити й босим. Але нiколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевикiв. Я давненько випрошую собi черевики, бо тi старi вже осточортiли менi. Цi, звичайно, ще досить цiлi. Але джентльмен, який багато ходить пiшки, багато в чому залежить вiд своiх черевикiв. І – чи повiрите? – в цьому клятому графствi я не знайшов нiчого, крiм оцих черевикiв. Ви тiльки гляньте на них. Взагалi-то в цiй окрузi можна розжитися на добрi черевики. Але така вже моя щербата доля. Рокiв десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепер вони менi пiдсунули, маеш!..

– Паскудне графство! І люди препоганi, – промовив Голос.

– Правда ж? – сказав мiстер Томас Марвел. – Боже! Ну й черевики! Хай iм!

Вiн глянув через плече праворуч, щоб порiвняти, якi черевики у його спiвбесiдника, але там, де той мусив би стояти, – не побачив нi черевикiв, нi нiг. Вiн повернув голову лiворуч – i там нi черевикiв, нi нiг. На обличчi Марвела вiдобразився глибокий подив.

– Де ви? – спитав вiн, повертаючись на всiх чотирьох. Але побачив вiн тiльки широку, безлюдну рiвнину, де вiтер розхитував зеленуватi кущi дроку.

– Що це я, п’яний? – пробурмотiв мiстер Томас Марвел. – Чи то менi ввижаеться? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння…

– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.

– Годi вже вам фокуси виробляти! – крикнув мiстер Томас Марвел, зiрвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!

– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.

– Зараз ви хвилюватиметесь, – погрозився мiстер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас… – А може, ви похованi? – спитав вiн, помовчавши.

Вiдповiдi не було. Мiстер Томас Марвел стояв напiвбосий, збентежений, майже зовсiм скинувши куртку.

– Пi-у-iт! – цвiрiнькнула десь далеко вертихвiстка.

– Теж менi пi-у-iт, – сказав мiстер Томас Марвел. – Тепер зовсiм не час клеiти дурника.

Рiвнина на всi боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з бiлими стовпами на нiй та з глибокими рiвчаками обабiч слалася, гладка та порожня, на схiд i на захiд. Крiм тоi вертихвiстки, порожньо було й у небеснiй блакитi.

– Не доведи господи! – сказав мiстер Томас Марвел, знову натягуючи на плечi куртку. – То я випив. Так я й думав.

– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.

– О-о! – протяг мiстер Томас Марвел, i обличчя його побiлiло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Вiн усе роздивлявся довкола, повiльно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотiв вiн.

– Звичайно, чули.

– От знову! – вигукнув мiстер Томас Марвел, заплющуючи очi й трагiчним жестом притискаючи руку до лоба.

Раптом щось ухопило його за комiр, мiцно струснуло, i в головi в нього зовсiм замакiтрилось.

– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.

– Це вже я збожеволiв… – сказав мiстер Томас Mapвел. – Кепська справа. І все через тi клятi черевики. Справдi, збожеволiв. Або це – привид.

– Нi те i нi те, – мовив Голос. – Слухай.

– От бевзь, – сказав мiстер Марвел.

– Та стривай же! – Голос тремтiв, ледь стримуючи роздратування.

– Ну? – зойкнув мiстер Томас Марвел, вiдчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

– То ти думаеш, що це примарилось?

– А то ж як? – спитав мiстер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

– Гаразд, – з полегкiстю мовив Голос. – Тодi я кидатиму в тебе камiнцями, доки ти не почнеш думати iнакше.

– Та де ж ви?

Голос не вiдповiв нiчого. У повiтрi просвистiв камiнець, пролетiвши бiля самого плеча мiстера Марвела. Повертаючись, вiн побачив, як камiнець пiдстрибнув угору, пролетiв дугою, на хвилину завис у повiтрi i впав йому до нiг з майже невловимою швидкiстю. Вiн був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – i камiнець, ударившись об його голий великий палець, вiдскочив у рiвчак. Мiстер Томас Марвел дригнув ногою i зарепетував. Потiм кинувся тiкати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетiв шкереберть i, коли отямився, уже сидiв на землi.

– Ну, – промовив Голос, коли й третiй камiнь, описавши криву, завис у повiтрi над головою бродяги, – то це все тобi мариться?

Замiсть вiдповiдi мiстер Марвел зробив одчайдушну спробу встати i знову покотився на землю. Хвилинку вiн лежав спокiйно.

– Якщо ти ще будеш пручатись, – попередив Голос, – я дам тобi цим камiнцем по головi.

– Здорово, – сказав мiстер Томас Марвел, сидячи на землi, потираючи забитий палець i не спускаючи ока з третього камiнця. – Нiчого не розумiю. Камiнцi самi лiтають. Камiнцi розмовляють. Звалюють вас з нiг. Пропав я!

Третiй камiнь упав.

– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.

– Верзiть собi казна-що, – вiдповiв мiстер Марвел, кривлячись вiд болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нiчого не второпаю. Здаюсь.

– От i добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумiв.

– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, мiстере. Ну, а тепер… пояснiть менi, як ви це робите?

– Я – невидимий. Це головне. І зрозумiй, що…

– Та де ж ви? – перебив його мiстер Марвел.

– Тут. За кiлька крокiв вiд тебе.

– Облиште. Я ж не слiпий. Ото ще почнете доводити менi, нiби ви – просто повiтря. Я – не якийсь неук!

– Правильно. Я – повiтря, i ти дивишся крiзь мене.

– Що? У вас так-таки нiчого нема? Може, ви – тiльки порожнiй голос, га?

– Та нi, я – такий самий, як i всяка людина, – я мушу пити, iсти, ховатися вiд негоди… але я – невидимий. Розумiеш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

– Значить, ви таки справжнiй?

– Ну звiсно, справжнiй.

– Якщо ви справжнiй, то дайте менi вашу руку, – попросив Марвел. – Тодi це не буде така чудасiя.

Вiн вiдчув, як чиiсь пальцi стиснули йому зап’ясток, а потiм його пальцi несмiливо пiднялись по чиiйсь руцi, намацали мускулястi груди, бородате обличчя. Марвел неймовiрно здивувався.

– Оце маеш! – скрикнув вiн. – Куди там тi пiвнячi боi. Дивина! І крiзь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звiдси. У вас не видно нiчого… крiм… – Мiстер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не iли ви хлiба з сиром? – спитав вiн, тримаючи невидиму руку.

– Ти вгадав. Цю iжу мiй органiзм ще не засвоiв.

– Ага! Хоч ви – нiби й дух.

– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаеш.

– Е, як на мiй вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав мiстер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дiдька?

– Довго розповiдати. І до того ж…

– А знаете, я ще досi не можу оговтатись.

– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, менi потрiбна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний вiд лютi, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…

– Боже! – зiтхнув мiстер Марвел.

– Я пiдiйшов ззаду, завагався… пройшов далi…

Обличчя мiстера Марвела красномовно говорило про його почуття.

– Потiм зупинився. Це, сказав я собi, невдаха, як i я. Такий менi якраз i потрiбен. Тодi я повернув назад i пiдiйшов до тебе. І…

– Боже! – застогнав мiстер Марвел. – Менi в головi паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам вiд мене треба? Якоi допомоги?… Невидимий!..

– Я хочу, щоб ти допомiг менi дiстати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тодi… Але ти допоможеш менi… мусиш допомогти!

– Стривайте, – сказав мiстер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене бiльше. Дозвольте менi встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовiрно. Нiкого на землi, нiкого в небi. На цiлi милi довкола не бачити нiкого, сама природа. І раптом голос. Голос, iз неба! І камiння! Господи боже мiй!

– Вiзьми себе в руки, – вiдповiв Голос. – Тобi треба зробити те, що я скажу.

Мiстер Марвел надув щоки, i очi його стали круглi.

– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крiм кiлькох дурнiв там, единий, хто знае про iснування невидимоi людини. Ти мусиш допомогти менi. Допоможи – i я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку вiн замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вiв далi Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю…

Вiн замовк i боляче ляснув мiстера Марвела по плечу. Той з переляку вiд цього дотику аж скрикнув.

– Я не викажу вас, – запевнив мiстер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальцiв. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажiть менi, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаете, я зроблю з величезним задоволенням.




X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ


Коли панiка трохи вщухла, мешканцi Айпiнга почали тверезо обмiрковувати незвичайну подiю. Зараз же пiдвiв голову скептицизм – щоправда, гарячковий, не зовсiм певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вiрити в iснування невидимоi людини! А таких, хто на власнi очi бачив, як Невидимець розтанув у повiтрi, або хто вiдчув на собi силу його кулакiв, – можна було порахувати на пальцях. До того ж один з цих свiдкiв, мiстер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вiтальнi «Карети й коней». Великi й незвичайнi iдеi, що виходять поза межi досвiду, часто впливають на нас менше, нiж незначнi, але зате цiлком конкретнi мiркування. Айпiнг красувався в прапорах, i всi були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з мiсяць, а то й бiльше. Пiд вечiр навiть i тi, хто вiрив у iснування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що вiн пiшов зовсiм, а для скептикiв це взагалi був тiльки привiд для дотепiв. Одне слово, як тi, так i тi вiддавалися бурхливим веселощам.

Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де мiсiс Бантiнг з iншими ледi готувала чай, а дiтвора з недiльноi школи бiгала та гралась пiд галасливим керiвництвом молодшого пастора, мiс Кас та мiс Секбат. Правда, навкруги вiдчувався якийсь неспокiй, але бiльшiсть публiки розважливо приховувала своi побоювання. На галявинi великий успiх мав у молодi туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’iхати на мiшок iз сiном на протилежному кiнцi мотузки. Такий же успiх мали гойдалка та кидання в цiль кокосовими горiхами. Однi прогулювалися, iншi кружляли на маленькiй каруселi, до якоi було прикрiплено паровий орган, що виповнював повiтря нестерпним духом мастила i не менш нестерпною музикою. Члени мiсцевого клубу, якi вранцi були в церквi, хизувалися своiми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив своi цилiндри ще й барвистими стрiчками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового вiдпочинку, ставши на дошку, покладену на два стiльцi, бiлив стелю своеi кiмнати, що виходила на вулицю, i його можна було бачити або через вiкно, де стояли гiлки жасмину, або через вiдчиненi дверi.

Близько четвертоi години в мiстечко ввiйшов якийсь невiдомий. Це був невисокий огрядний чоловiк у надзвичайно поношеному цилiндрi i, здавалося, дуже задиханий. Щоки в нього то надималися, то опадали. Рябе обличчя було стурбоване, i посувався вiн з якоюсь нiби силуваною жвавiстю. Завернувши за рiг церкви, вiн попростував до «Карети й коней». Разом з iншими звернув на нього увагу й Флетчер; незвичайний вигляд прибульця так вразив старого, що вiн дивився йому вслiд, аж доки iз щiтки не затiк у рукав крейдяний розчин.

За свiдченням власника тиру, невiдомий розмовляв сам iз собою; помiтив це й мiстер Гакстер. Невiдомий спинився перед ганком заiзду i, як розповiдав мiстер Гакстер, довго вагався, доки наважився ввiйти в будинок. Нарештi вiн пiднявся сходами i (мiстер Гакстер бачив це), повернувши лiворуч, вiдчинив дверi вiтальнi. Мiстер Гакстер чув голоси з кiмнати i з буфету, якi гукали невiдомому, що вiн помилився.

– Це приватне помешкання, – сказав мiстер Гол, пiсля чого невiдомий незграбно причинив дверi й пiшов у буфет.

За кiлька хвилин вiн показався знову, витираючи долонею губи з задоволеним виглядом, що здався мiстеровi Гакстеру удаваним. Хвилинку невiдомий постояв, озираючись навкруг, а потiм мiстер Гакстер помiтив, що вiн, неначе крадькома, пiдiйшов до ворiт у двiр, куди виходило вiкно з вiтальнi. Трохи повагавшись, невiдомий сперся на стовп ворiт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив ii тютюном. Пальцi його тремтiли. Вiн незграбно запалив люльку й, схрестивши руки на грудях, почав курити з байдужим виглядом, хоча тривожнi погляди, якi вiн раз у раз кидав на вiкно, нiяк не узгоджувалися з тiею байдужiстю.

Все це мiстер Гакстер бачив з-за бляшанок на вiкнi своеi крамницi. Загадкова поведiнка невiдомого спонукала його й далi вести спостереження.

Раптом невiдомий випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двiр. Думаючи, що тут iдеться про якусь дрiбну крадiжку, мiстер Гакстер вискочив з-за прилавка й вибiг на дорогу перейняти злодiя. Тим часом мiстер Марвел (а це був вiн) з’явився знову. Цилiндр його був збитий набакир, у правiй руцi вiн тримав пакунок у синiй скатертинi, а в лiвiй – три книги, зв’язанi, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, вiн розкрив рот, а тодi раптом повернув лiворуч i дременув щодуху. «Держи злодiя!» – гукнув мiстер Гакстер i кинувся слiдом за ним.

Враження мiстера Гакстера були глибокi, але короткочаснi. Вiн бачив перед собою чоловiка, що хутко завернув за рiг церкви й пустився в поле. Попереду вiн бачив прапори, гуляли люди, але нiхто не кинувся на Гакстерiв крик.

– Держи злодiя! – вiдважно переслiдуючи втiкача, гукнув вiн iще раз. Та не пробiг вiн i десяти крокiв, як щось незриме вхопило його за пiдборiддя, i вiн з неймовiрною швидкiстю злетiв у повiтря. Не встиг вiн отямитись, як уже лежав на землi. Свiт, здавалося, розсипався мiльйоном iскор, i йому стало байдуже до того, що було далi.




XI. В ЗАЇЗДІ «КАРЕТА Й КОНІ»


Щоб ясно уявити собi перебiг подiй у заiздi, треба повернутися назад до того моменту, коли мiстер Гакстер побачив iз свого вiкна мiстера Марвела.

На той час у вiтальнi були мiстер Кас i мiстер Бантiнг. Вони серйозно заходилися обмiрковувати дивнi ранковi пригоди i, з дозволу мiстера Гола, докладно переглядали речi невидимоi людини. Джеферс, оклигавши вiд падiння, пiшов додому пiд доглядом своiх приятелiв. Мiсiс Гол склала порозкиданий одяг Незнайомця i прибрала кiмнату. На столi пiд вiкном, за яким звичайно пожилець працював, Кас вiдразу знайшов три грубi рукописнi книги iз заголовком «Щоденник».

– Щоденник! – сказав Кас. – Тепер ми, в усякому разi, дещо дiзнаемось.

Вiкарiй стояв тут же, поклавши руку на стiл.

– Щоденник, – повторив Кас, сiдаючи; далi вiн пiдклав двi книги пiд третю i розгорнув ii. – Гм! Нiякого iменi на першiй сторiнцi. Оце так… Самi цифри.

Вiкарiй глянув через плече.

Кас гортав сторiнки, i обличчя його виражало розчарування.

– Ет! – сказав вiн. – Самi тiльки цифри, Бантiнгу.

– А дiаграм нема? – спитав мiстер Бантiнг. – Або малюнкiв, що прояснили б щось?..

– Подивiться самi, – запропонував Кас. – Тут, як судити з лiтер, написано росiйською чи якоюсь подiбною мовою, а трохи – по-грецькому. Ну, грецьку-то ви, я думаю…

– Звичайно, – вiдповiв мiстер Бантiнг, витягаючи окуляри i витираючи iх; видно було, що вiн почував себе якось незручно. Вiд грецькоi мови в пам’ятi його залишилось так мало, що не варто було й говорити… – Авжеж… грецька мова, звiсно, може дати нам ключ…

– Я знайду вам те мiсце…

– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав мiстер Бантiнг, усе ще тручи своi окуляри. – Насамперед, знаете, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потiм.

Вiн кахикнув, надiв окуляри, невдоволено поправив iх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок i врятував його вiд неминучоi ганьби. Потiм вiн неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справдi щось трапилось.

Дверi несподiвано вiдчинилися.

Обидва джентльмени аж пiдскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя пiд пухнастим цилiндром, полегшено зiтхнули.

– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись по кiмнатi.

– Нi, – воднораз вiдповiли вони.

– Навпроти, голубчику, – пояснив мiстер Бантiнг.

– І прошу, зачиняйте дверi, – роздратовано додав мiстер Кас.

– Гаразд, – стиха мовив гiсть. – Вiдчалюй! – наказав сам собi й, зачинивши за собою дверi, зник.

– Моряк, мабуть, – сказав мiстер Бантiнг. – Цiкавi вони хлопцi. «Вiдчалюй!» – напевне, морський термiн, що означае наказ вийти з кiмнати.

– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогоднi вкрай знервований. Коли дверi ото вiдчинялись, я мало не пiдскочив.

Мiстер Бантiнг посмiхнувся, нiби сам не пiдскочив iз несподiванки.

– А тут iще, – зiтхнув вiн, – цi книги!

– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи i зачиняючи дверi на ключ. – Тепер, думаю, нiхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопiв.

– Безперечно одне, – зауважив Бантiнг, присуваючи свiй стiлець до Каса, – що останнiми днями в Айпiнзi сталися дивнi речi… дуже дивнi. Я, звичайно, не можу повiрити в цю безглузду iсторiю про невидиму людину…

– Вона таки неймовiрна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукавi…

– Та чи бачили ж ви? Чи впевненi в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацiю викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справдi доброго фокусника.

– Я не хочу знову товкти те саме, – вiдповiв Кас. – Ми вже розiбралися в цьому, Бантiнгу. Ось цi книги… А ось i мiсце, що, як менi здалося, написано по-грецькому. Лiтери справдi грецькi.

Вiн показав на середину сторiнки. Мiстер Бантiнг злегка почервонiв i наблизив до книги свое обличчя – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обiзнанiсть цього маленького чоловiка з грецькою мовою була наймiзернiша, але вiн був упевнений, що всi парафiяни вважали, нiби вiн знае i грецьку, i давньоеврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, що вiн читае? Раптом вiн вiдчув якийсь дивний дотик до потилицi. Biн спробував поворухнути головою i зустрiв непереборний опiр. Немов чиясь важка тверда рука схопила його за голову i сильно тисне ii до столу.

– Не ворушiться! – прошепотiв чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!

Мiстер Бантiнг глянув Касовi в обличчя, що було зовсiм близько вiд його власного, i побачив на ньому вiдбиття свого власного переляку й подиву.

– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вам так брутально, – сказав Голос, – але нiчого не поробиш. Вiдколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослiдникiв? – додав Голос, i два пiдборiддя, водночас гупнувши в стiл, клацнули чотирма рядами зубiв. – Вiдколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в бiдi? – i знову стук об стiл i клацання зубiв.

– Куди ви подiли мiй одяг?.. Послухайте, – провадив далi Голос. – Вiкна цi зачиненi, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, пiд руками в мене – кочерга, i до того ж я – невидимий. Будьте певнi, що, коли схочу, я можу любiсiнько вбити вас обох i легко звiдси вибратися. Розумiете? Отож-то. Якщо я пущу вас, обiцяете менi не робити нiяких дурниць i виконувати те, що я скажу?

Вiкарiй та лiкар перезирнулися, i обличчя в лiкаря видовжилось.

– Обiцяемо! – вiдповiв мiстер Бантiнг.

– Обiцяемо! – повторив за ним i лiкар.

Тодi Невидимець вiдпустив iм шиi, i вiкарiй з лiкарем випросталися на своiх стiльцях. Обличчя в них були дуже червонi, i обидва вони крутили головами.

– Сидiть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кiмнату, – вiв далi Невидимець, ткнувши кочергу пiд нiс одному й другому, – я не думав, що тут хтось е, i сподiвався, крiм книг з моiми записами, знайти тут i свiй одяг. Де вiн? Нi, не пiдводьтеся. Я й так бачу, що вiн зник. Хоч днi тепер досить теплi, щоб невидима людина могла бiгати гола, але вечори – прохолоднi. Менi потрiбен одяг та й ще дещо. Потрiбнi менi й цi три книги.




XII. НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ


З одноi дуже прикроi причини, яка зараз стане ясною, наше оповiдання доводиться тут знову перервати. Поки все оте вiдбувалось у вiтальнi й мiстер Гакстер стежив за мiстером Марвелом, що палив люльку бiля ворiт, ярдiв за дванадцять далi мiстер Гол i Теддi Генфрi з превеликим подивом розмовляли на едину тодi в Айпiнзi тему.

Раптом у дверi вiтальнi щось сильно стукнуло, розлiгся голосний крик, а потiм… усе стихло.

– Е-гей! – гукнув Теддi Генфрi.

– Е-гей! – вiдгукнулося з пивницi.

Мiстер Гол усвiдомлював речi повiльно, але певно.

– Щось там негаразд, – сказав вiн i вiдiйшов од прилавка до дверей вiтальнi.

З виразом напруженоi уваги на обличчях, iз задумою в очах вони з Теддi Генфрi пiдiйшли до дверей вiтальнi.

– Щось сталося, – сказав Гол, а Генфрi пiдтакнув головою.

На них вiйнуло неприемним запахом хiмiкалiй, i з кiмнати почулися притишенi звуки швидкоi розмови.

– Чи все там у вас гаразд? – постукавши у дверi, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увiрвалася, на мить настала тиша, а тодi знову заговорили пошепки, i хтось скрикнув: «Ну, нi, не треба!» Потiм раптом почулася метушня, стук перекинутого стiльця i шум короткоi боротьби. І знову тиша.

– Що там за дiдько? – пiвголосом вигукнув Генфрi.

– Чи все у вас гаразд? – повторив мiстер Гол.

Вiкарiй озвався якимось дивним уривчастим голосом:

– Цiлком. Прошу… не перешкоджати.

– Дивно! – зауважив мiстер Генфрi.

– Дивно! – згодився мiстер Гол.

– Каже «не перешкоджати», – сказав Генфрi.

– Я не чув, – сказав Гол.

– І хтось сопiв, – додав Генфрi.

Вони стояли, прислухаючись. У вiтальнi почали знову розмовляти швидко i притишено.

– Я не можу, – заявив мiстер Бантiнг, пiдвищуючи голос. – Кажу вам, сер, я не хочу!

– Що таке? – спитав Генфрi.

– Каже, що не хоче, – пояснив Гол. – Але то ж вiн не до нас говорить, правда?

– Це насильство, – сказав у вiтальнi мiстер Бантiнг.

– Насильство, – повторив Генфрi. – Я виразно чув.

– А хто це говорить тепер? – спитав мiстер Генфрi.

– Мiстер Кас, здаеться, – вiдповiв Гол. – Ви що-небудь розiбрали?

Тиша. Долинали якiсь неяснi звуки.

– Здаеться, стягають зi столу скатертину, – сказав Гол.

За прилавком з’явилася мiсiс Гол. Чоловiк знаком попросив ii не галасувати й пiдiйти до них, але мiсiс Гол була жiнка завзята. Вона розкричалася:

– Чого ти стовбичиш там i прислухаешся, Голе? Чи тобi роботи нема, та ще й у свято?

Мiстер Гол пробував усе iй пояснити мiмiкою та жестами, але уперта жiнка ще бiльш розходилася. Тодi приголомшенi Гол i Генфрi навшпиньки вiдступили до неi i, розмахуючи руками, взялися пояснювати iй, у чому рiч.

Спершу мiсiс Гол зовсiм вiдмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потiм звелiла Головi мовчати, поки розповiдатиме Генфрi. Вона схильна була вважати все це за дрiбницю, – може, там просто пересували меблi.

– Я чув, як вiн казав «насильство», – запевняв Гол.

– І я чув те саме, мiсiс Гол, – ствердив Генфрi.

– А може… – почала мiсiс Гол.

– Ш-ш! – прошипiв мiстер Теддi Генфрi. – Чи це не вiкно вiдчиняють?

– Яке вiкно? – не зрозумiла мiсiс Гол.

– Вiкно у вiтальнi, – пояснив Генфрi.

Всi пильно дослухалися. Мiсiс Гол, не бачачи нiчого, дивилась просто себе на свiтлий отвiр дверей заiзду, на бiлу залюднену дорогу i на фасад Гакстеровоi крамницi, залитий червоним сонцем. Раптом у Гакстера вiдчинились дверi, i сам вiн вискочив на вулицю, жестикулюючи i вирячивши вiд подиву очi.

– Гей! – зарепетував Гакстер. – Держи злодiя! – Вiн перебiг вулицю i зник за ворiтьми двору.

Водночас iз вiтальнi почувся гамiр i стукiт вiкна, що хтось зачиняв.

Гол, Генфрi й всi, хто був у буфетi, висипали стрiмголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за рiг, у напрямi поля, а мiстер Гакстер виконав у повiтрi складний стрибок i впав долi. Люди на вулицi здивовано зупинялися, а дехто й собi кинувся бiгти.

Мiстер Гакстер лежав нерухомо, Генфрi нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол i двое робiтникiв з буфету, вигукуючи щось нерозбiрливе, пiдбiгли до рогу й побачили, як мiстер Марвел зникав за церковним парканом. Дiйшовши хибного висновку, що це й е невидима людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слiдом за Марвелом. Але не пробiг Гол i двадцяти ярдiв, як голосно скрикнув вiд подиву i полетiв сторчака, зачепившись за одного з робiтникiв i потягши його за собою на землю. Його штовхнуло так, як штовхають пiд час гри у футбол. Другий робiтник, обернувшись, подумав, що Гол просто спiткнувся, i побiг далi, але враз спiткнувся так само, як i Гол. Перший робiтник, що силкувався встати, дiстав такого стусана в бiк, який звалив би й вола.

Коли вiн падав, з лугу, де вiдбувалося нове гуляння, показався цiлий натовп. Попереду йшов власник тиру, огрядний чоловiк у синiй фуфайцi. Вiн дуже здивувався, побачивши трьох людей, якi в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, i вiн i собi покотився на землю, встигши пiдбити свого брата й компаньйона, який бiг слiдом за ним i теж шкереберть полетiв униз. А тодi на них обох навалився людський натовп, що квапливо вiдкочувався назад: iх штовхали ногами, товкли колiньми, спотикалися через них i нещадно кляли.

Коли Гол, Генфрi та робiтники вибiгли з буфету, мiсiс Гол, навчена багаторiчним досвiдом, залишилася бiля каси. Раптом дверi з вiтальнi вiдчинилися, i з’явився мiстер Кас. Не дивлячись на господиню, вiн кинувся сходами вниз, вибiг надвiр i зразу метнувся за рiг будинку.

– Держiть його! – закричав вiн. – Дивiться, щоб вiн не випустив iз рук клунка. Бо тодi його не буде видно!

Вiн нiчого не знав про iснування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок i книги у дворi. Обличчя мiстера Каса було сердите й рiшуче, але костюм його був не повний: вiн нап’яв на себе тiльки якусь бiлу спiдничину, що могла правити за одежу хiба десь у Грецii.

– Держiть його! – не вгавав вiн. – Невидимець забрав моi штани i всю одежу вiкарiя!

– Я зараз наздожену його! – гукнув мiстер Кас до Генфрi, бiжучи повз розпростертого на землi Гакстера i повертаючи за рiг, щоб приеднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та враз хтось збив його з нiг. Хтось на бiгу важко наступив йому на палець. Мiстер Кас верескнув, спробував пiдвестися, але, знову збитий з нiг, упав на всi чотири i аж тодi збагнув, що бере участь не в наступi, а у вiдступi. Всi тiкали назад до мiстечка. Вiн устав iще раз i дiстав дошкульний удар у вухо. Мiстер Кас, хитаючись, подався до заiзду i по дорозi перестрибнув через покинутого всiма Гакстера, який, оклигавши, сидiв уже посеред дороги.

Пiдiймаючись на ганок заiзду, вiн раптом почув, як крикнула людина, розлютована вiд болiсного удару, i нiби звук ляпаса. Той крик гостро вирiзнився з гомону на вулицi. Вiн упiзнав голос Невидимця.

За мить мiстер Кас був знов у вiтальнi.

– Вiн повертаеться, Бантiнгу, – загаласував Кас. – Рятуйтесь! Вiн знавiснiв.

Мiстер Бантiнг стояв бiля вiкна, намагаючись змайструвати собi одяг iз килимка й великого газетного аркуша.

– Хто повертаеться? – спитав вiн, так шарпнувшись, що його костюм мало не розсипався.

– Невидимець! – вiдповiв Кас i метнувся до вiкна. – Нам краще втекти звiдси. Вiн б’еться, як скажений. Нiби й справдi одурiв.

За мить мiстер Кас був уже у дворi.

– Боже милий! – вигукнув пройнятий жахом мiстер Бантiнг, не знаючи, на що зважитись. Раптом вiн почув вiдчайдушну метушню в коридорi i таки наважився. Вилiзши з вiкна, мiстер Бантiнг поспiхом приладнав свiй костюм i подався мiстечком iз швидкiстю, на яку тiльки спроможнi були його коротенькi нiжки.

……………………………………..

Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув вiд лютi, а мiстер Бантiнг дав тягу через усе мiстечко, послiдовний опис айпiнзьких подiй став неможливим. Невидимець, мабуть, хотiв спершу просто прикрити вiдступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже лагiдну вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, i вiн став лупцювати та перекидати всiх, щоб на чомусь зiгнати свiй гнiв.

Уявiть собi вулицю, повну людей, що летять стрiмголов, грюкання дверей i бiйки за сховища. Уявiть собi, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рiвновагу дошки на двох стiльцях у старого Флетчера i до яких катастрофiчних наслiдкiв це призвело. Уявiть собi налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалцi… А потiм увесь цей гамiр ущух; вулиця в Айпiнзi з усiма прапорами та гiрляндами спорожнiла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкиданих кокосових горiхiв, звалених парусинових ширм i розсипаного краму торговця солодощами. Скрiзь грюкали зачинюванi вiконницi та засуви, i единою ознакою, що в мiстi ще зосталися люди, було хiба лиш якесь око пiд зведеною бровою, що визирало з куточка шибки.

Невидимець якийсь час розважався тим, що трощив вiкна в заiздi «Карета й конi», а потiм пожбурив вуличний лiхтар у вiкно вiтальнi мiстера Грогрема. Мабуть, таки вiн же обiрвав телеграфний дрiт бiля котеджу Гiгiнса на Едердiнському шляху. Пiсля того, завдяки своiм особливим можливостям, вiн зник для тамтешнiх людей, i вiдтодi в Айпiнзi його бiльше не бачили й не чули. Вiн зник назавжди.

Але минуло мало не двi години, перш нiж хтось наважився вийти на безлюдну айпiнзьку вулицю.




XIII. МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ


Вже западали сутiнки, i айпiнгцi почали полохливо позирати на руiни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловiчок в убогому цилiндрi. Вiн нiс три книги, перев’язанi якоюсь еластичною стрiчкою, i пакунок у синiй скатертинi. На його багряному обличчi вiдбивався вираз жаху та втоми, i вiн, здавалося, страшенно поспiшав. Супроводив його чийсь, не його власний, голос, i сердега щоразу корчився вiд дотику невидимих рук.

– Якщо ти знову спробуеш втекти, – сказав Голос, – якщо ти ще раз насмiлишся…

– О боже! – зiтхнув мiстер Марвел. – Всi моi плечi в синцях.

– …то, слово честi, я тебе вб’ю, – закiнчив Голос.

– Та я ж i не пробував тiкати, – запевняв Марвел, мало не плачучи. – Їй-богу, нi. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у бiса я мiг про нього знати? А ви менi завдали такого прочухана.

– Дiстанеться ще бiльше, коли не будеш слухати, – пообiцяв Голос, i мiстер Марвел ураз замовк. Вiн надув щоки, а очi його красномовно свiдчили про глибокий розпач.

– Досить того, що цi несусвiтнi дурнi довiдались про мiй секрет, а тут ще й ти дременув з моiми книжками. Їхне щастя, що порозбiгались та поховались. А то б… Нiхто не знав, що я невидимий. А тепер що менi робити?

– А менi що робити? – пробурмотiв Марвел.

– Тепер усе вiдомо. Газети ще ширше роздзвонять. Усi кинуться мене шукати. Кожне буде насторожi…

Голос вибухнув прокльонами й замовк. Розпука на обличчi мiстера Марвела стала ще глибша, i вiн поплентав зовсiм повiльно.

– Ну, йди, йди! – звелiв Голос.

Марвелове обличчя помiж червонястих плям посiрiло.

– Та не розгуби книг, бовдуре! – гостро сказав Голос. – Я хочу, щоб ти менi допомiг. Щоправда, знаряддя з тебе поганеньке, але нiчого не вдiеш…

– З мене – жалюгiдне знаряддя, – поправив Марвел.

– Правду кажеш.

– Гiрше навряд чи змогли б ви знайти, – сказав Марвел. – Я слабосилий, – додав вiн, помовчавши. – Я зовсiм слабосилий, – повторив вiн.

– Справдi?

– І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав. Але, iй-богу, на превелику силу.

– Ну?

– Для таких штук менi бракуе сил i духу.

– Нiчого, духу я тобi додам.

– Краще вже не треба. Я, бачите, не хотiв би попсувати вашi плани… Але, може… А раптом я злякаюсь абощо…

– Гляди-но менi, спробуй лише, – зi спокiйною твердiстю мовив Голос.

– Краще вже вмерти… – сказав Марвел. – І це ж несправедливо… ви повиннi згодитись. Маю ж я право…

– Марш! – наказав Голос.

Мiстер Марвел прискорив ходу, i якийсь час вони йшли мовчки.

– Страшенно важко! – сказав мiстер Марвел.

Цi слова не справили на Невидимця нiякого враження. Тодi Марвел спробував удатись до iнших заходiв.

– І що я матиму за це? – спитав вiн страшенно ображеним тоном.

– Заткни пельку, – з несподiваною силою гаркнув Голос. – Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобi казатимуть. І все робитимеш як слiд. Ти хоч i дурень, нiде правди дiти, але робитимеш, як тобi звелять.

– Кажу ж вам, сер, я – непiдходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так i е.

– Якщо ти не замовкнеш, я знову почну викручувати тобi руку, – сказав Невидимець. – Менi треба помiркувати, не заважай.

Незабаром мiж деревами блиснули двi жовтi плями, i в сутiнках замаячiла квадратна дзвiниця сiльськоi церкви.

– Я триматиму руку в тебе на плечi, поки ми будемо йти цим селом, – сказав Голос. – Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо буде гiрше.

– Я знаю, – зiтхнув мiстер Марвел. – Все це я добре знаю.

Жалюгiдна постать у старомодному цилiндрi пройшла зi своею ношею по сiльськiй вулицi повз освiтленi вiкна i зникла у вечiрнiх сутiнках.




XIV. У ПОРТ-СТОУ


Наступного дня о десятiй ранку мiстер Марвел, непоголений, брудний i запорошений, сидiв на лавi бiля дверей маленького заiзду в передмiстi Порт-Стоу. Руки вiн засунув у кишенi, вигляд мав дуже стомлений, збентежений i розгублений i часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язанi вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згiдно з новими планами Невидимця. Отже, мiстер Марвел сидiв на лавi i, дарма що нiхто не звертав на нього найменшоi уваги, неспокiй його зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидiв вiн так чи не цiлу годину, коли з заiзду вийшов лiтнiй матрос з газетою в руках i сiв бiля нього.

– Гарний день, – сказав матрос.

Мiстер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.

– Дуже, – пiдтвердив вiн.

– Погода саме на цю пору року, – провадив матрос незаперечним тоном.

– Цiлком, – погодився мiстер Марвел.

Матрос видобув зубочистку i, перепросивши сусiду, кiлька хвилин орудував нею. Його очi тим часом роздивлялись запорошену постать мiстера Марвела та книжки, що лежали поряд. Пiдходячи до мiстера Марвела, матрос почув, як у кишенi в того забряжчали немовби грошi, i був вражений контрастом мiж зовнiшнiстю мiстера Марвела i його можливою грошовитiстю. Отож матросовi думки перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.

– Книжки? – зненацька запитав вiн, закiнчивши орудувати зубочисткою.

Мiстер Марвел здригнувся i глянув на книги.

– Еге ж, – сказав вiн. – Еге ж – книжки.

– У книжках натрапляеш iнодi на незвичайнi речi, – сказав матрос.

– Звiсне дiло, – вiдповiв мiстер Марвел.

– Але бувають незвичайнi речi не тiльки в книжках, – сказав матрос.

– Ваша правда, – сказав мiстер Марвел. Вiн зиркнув на свого спiвбесiдника, а тодi озирнувся.

– Оце, бува, в газетi прочитаеш про що-небудь незвичайне, – провадив матрос далi.

– Бувае.

– Ось у цiй газетi… – сказав матрос.

– А! – вiдповiв мiстер Марвел.

– Є… – матрос втупив у мiстера Марвела пильний погляд. – Є, наприклад, про невидиму людину.

Мiстер Марвел скривив рот, почухав собi щоку i вiдчув, що вуха в нього червонiють.

– Ну, а що вони ще пишуть? – насилу спромiгся вiн. – І де це: в Австралii чи в Америцi?

– Нi там, нi там, – вiдказав матрос. – Тут.

– Боже! – здригнувся мiстер Марвел.

– Коли я кажу тут, – на превелику полегкiсть мiстера Марвела пояснив матрос, – то це не значить саме в цьому мiсцi, а десь неподалiк.

– Невидима людина! – повторив мiстер Марвел. – І що ж вона робить?

– Все, – вiдповiв матрос, допитливо вдивляючись в мiстера Марвела, i додав: – Усяке неподобство.

– Я вже чотири днi не бачив газет, – сказав Марвел.

– З’явився вiн уперше в Айпiнзi.

– Ну?

– Вiдтiля й почав. А звiдки вiн узявся – цього нiбито нiхто не знае. Ось тут: «Надзвичайна пригода в Айпiнзi». І в газетi сказано, що все це чиста правда!

– О боже! – вигукнув мiстер Марвел.

– Справдi, iсторiя незвичайна. Свiдчать про це священник i лiкар, якi бачили його цiлком ясно… Вiрнiше, не бачили. Жив вiн, пишуть, у заiздi «Карета й конi», i нiхто, здаеться, й гадки не мав про його нещастя, доки пiд час однiеi сварки там не зiрвали йому з голови бинтiв. Тiльки тодi помiтили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але вiн скинув одяг i йому пощастило вислизнути, правда, пiсля запеклоi колотнечi, коли вiн серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного i шановного констебля, мiстера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прiзвища, й усе iнше.

– О боже! – сказав мiстер Марвел, нервово озираючись i намагаючись навпомацки перелiчити грошi в кишенi. Аж раптом у нього в головi майнула нова, досить дивна думка. – Надзвичайно чудна iсторiя, – зауважив вiн.

– Авжеж! Просто незвичайно! Нiколи не чув я досi про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такi дивнi речi, що…

– Оце й усе, що вiн зробив? – спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

– А хiба цього мало?

– А вiн часом не повернувся туди знову? Чи зник, i кiнцi в воду?

– Зник, та й усе, – вiдповiв матрос. – Вам що, цього не досить?

– Цiлком досить.

– Ще б пак, – сказав матрос. – Як на мене, то досить.

– А спiльникiв у нього не було? Про це не пишуть? – збентежено запитав мiстер Марвел.

– Хiба вам мало одного такого? – спитав матрос. – Нi, хвалити Бога, спiльникiв вiн не мав.

Матрос повiльно хитнув головою i вiв далi:

– Мене аж нудить, як тiльки подумаю, що вiн вештаеться десь тут поблизу. Тепер вiн на волi i, як вважають, подався дорогою на Порт-Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякi вашi американськi дива проти цього! Подумайте лише, чого може вiн накоiти! Що було б з вами, якби вiн хильнув трохи зайвого та закортiло йому напасти на вас? Уявiть собi – вiн захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Вiн може залазити куди схоче, преспокiйно красти; може пройти крiзь кордон полiцii з такою легкiстю, як ми з вами могли б утекти вiд слiпого. Навiть легше! Бо в тих слiпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б вiн наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66807708) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Сноски





1


Соверен – англiйська золота монета вартiстю один фунт стерлiнгiв.