Книга - Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

Шопенгауер як вихователь. Сутiнки iдолiв
Фрiдрiх Нiцше


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Фрiдрiх Нiцше (1844–1900) – видатний нiмецький фiлософ i мислитель ХІХ столiття, чиi твори мали вибуховий ефект i зробили його чи не найцитованiшим фiлософом у ХХ сторiччi. Отримавши класичну освiту i ставши професором фiлологii у 24 роки, Нiцше до того ж захоплювався музикою, яку вважав найвищим проявом творчого духу. Його першим фiлософським твором стало «Народження трагедii з духу музики» (1872). Бунтiвна натура мислителя не дала йому довго зачаровуватися iдеалiзмом, як не спокусив його i матерiалiзм. Нiцше знайшов свiй особистий шлях – вiн називав себе фiлософом неприемних iстин.

В нашому виданнi представлено двi роботи Нiцше: «Шопенгауер як вихователь» (1874) та «Сутiнки iдолiв» (1888). В першiй з них Нiцше звертаеться до фiлософii Артура Шопенгауера, який був представником фiлософii волюнтаризму. Воля, в його розумiннi, була тим космiчним принципом, на якому базуеться Всесвiт. Захоплення метафiзикою та етикою Шопенгауера мало неабиякий вплив на творчiсть самого Нiцше – його головний, хоч i не завершений, твiр мае назву «Воля до влади» (1886–1888). «Сутiнки iдолiв» зачiпае актуальну для кiнця ХІХ – початку ХХ столiття тему деградацii европейськоi цивiлiзацii та культури з ii потягом до декадансу i смертi. В цiй роботi Нiцше пiддае критицi творчiсть тих мислителiв i письменникiв, з якими не погоджуеться – вiд Платона до Руссо.



В формате PDF A4 сохранен издательский макет.





Фрiдрiх Нiцше

Шопенгауер як вихователь. Сутiнки iдолiв



Friedrich Nietzsche

SCHOPENHAUER ALS ERZIEHER, 1874

G?TZEN-D?MMERUNG, 1888



© А. Савченко, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Шопенгауер як вихователь





1


Якщо запитати мандрiвника, що побачив багато краiн i багато народiв, якi властивостi вiн помiтив скрiзь у людях, той скаже: вони мають схильнiсть ледарювати. Дехто мiг би вiдзначити, що правильнiше й справедливiше було б сказати: всi вони боязкi. Вони ховаються за звичаями та думками. Насправдi, кожна людина добре знае, що вiн единий у свiтi, унiкальний i що нiколи бiльше такий рiдкiсний випадок не змiшае пiстряве рiзноманiття в одне цiле, яким вiн е: вiн це знае, але приховуе це як нечисте сумлiння – навiщо? Через страх перед сусiдом, який вимагае дотримуватися звичаiв i сам ховаеться за ними. Але що саме примушуе людину боятися сусiда, думати i дiяти, як стадна тварина, а не радiти тому, що ти унiкальний. Можливо, у декого – це сором’язливiсть. У бiльшостi ж – iнертнiсть, млявiсть, коротше, схильнiсть до лiнування, про яку казав мандрiвник. Вiн мав рацiю: люди ще лiнивiшi, нiж боязкi i бояться вони здебiльшого труднощiв, якi на них звалила б безумовна чеснiсть й оголенiсть. Однi лише художники ненавидять невимушену ходу у позичених манерах i судженнях через плече i знiмають покрови з таемницi, з нечистого сумлiння – той факт, що кожна людина е чудом, що сталося лише один раз, вони наважуються показати нам людину, якою вона е – i лише вона одна – до кожного руху м’язу; навiть бiльше, що в цiй суворiй послiдовностi своеi винятковостi людина прекрасна i варта уваги, нова i неймовiрна, як кожне творiння природи, i зовсiм не нудна. Якщо великий мислитель зневажае людей, то вiн зневажае iхнi лiнощi: адже через них вони видаються фабричним товаром, неважливими, не гiдними спiлкування та повчань. Людинi, що не хоче бути частиною маси, треба лише припинити почуватися комфортно; нехай вона слiдуе за своiм сумлiнням, яке закликае: «будь собою! Все, що ти зараз робиш, думаеш i хочеш, все це – не ти».

Кожна юна душа чуе цей заклик вдень i вночi i здригаеться; бо вона передчувае споконвiку призначену iй мiру щастя, коли думае про свое справжне звiльнення: того щастя, посприяти якому не може нiхто, доки вона закута в кайдани чужих суджень i страху. І яким невтiшним та безглуздим може стати життя без цього звiльнення! У природi немае безрадiснiшого й огиднiшого створiння, нiж людина, що поступилася своiм генiем i тепер скоса позирае праворуч, лiворуч, назад i довкола. По сутi, краще таку людину й не чiпати, бо вона – лише оболонка без ядра, розфарбованi, гнилi й надутi одежi, виряджений привид, що бiльше не може викликати нi страху, а тим паче спiвчуття. І коли справедливо говорять про лiнивих, що вони вбивають час, то нам треба справдi потурбуватися, щоб час, у якому в питаннях особистого блага покладаються на суспiльну думку, тобто на приватну лiнь, справдi вбили: маю на увазi, щоб його викреслили з iсторii iстинного звiльнення життя. Якою великою мусить бути вiдраза наступних поколiнь, коли вони вивчатимуть надбання того перiоду, яким керували не живi люди, а видимiсть людей, що мислили суспiльними думками; можливо, саме тому наша епоха видаватиметься якомусь далекому нащадку найтемнiшим i найневiдомiшим, адже й найнелюдянiшим, роздiлом iсторii. Я йду новими вулицями наших мiст i думаю, що жоден iз цих жахливих будинкiв, збудованих суспiльно-мислячим поколiнням, у якомусь столiттi вже не стоятиме i що тодi також повалять i думки цих будiвникiв. І якими сповненими надii повиннi бути всi тi, хто не почуваеться громадянином цього часу; бо якби вони були такими, то теж служили б тому, щоб убивати свiй час i загинути разом iз ним – а вони, навпаки, хочуть пробудити час для життя, щоб далi жити у цьому життi.

Але навiть коли б у нас не залишалося жодноi надii на майбутне – то наше дивне буття саме зараз найдужче спонукае нас жити за власною мiрою i за власним законом: той незбагненний факт, що ми живемо саме сьогоднi, хоч мали безкiнечний час для виникнення, що ми володiемо лише коротеньким сьогоднi i в ньому мусимо показати, чому i для чого ми виникли саме зараз. Ми повиннi бути вiдповiдальними перед собою за наше буття. Вiдповiдно, ми хочемо самi бути керманичами цього буття i не допускати, щоб наше iснування походило на бездумну випадковiсть. Із життям треба поводитися трохи нахабно i ризиковано, тим паче, що в гiршому, як i в кращому, випадку, ми однаково його втратимо. Навiщо прив’язуватися до цього клаптика землi, до цього ремесла, для чого дослухатися до того, що говорить сусiд? Як провiнцiйно – пiдкорюватися поглядам, якi за кiлька сотень миль вже не обов’язковi. Схiд i Захiд – це лише лiнii, якi хтось вимальовуе крейдою перед нашими очима, щоб посмiятися над нашою боязливiстю. Я хочу спробувати дiйти до свободи, каже собi юна душа; iй перешкоджатиме те, що волею випадку двi нацii ненавидять одна одну i воюють, або що мiж двома частинами свiту пролягае море, або що довкола навчають релiгii, якоi ще кiлька тисячолiть тому взагалi не iснувало. Все це – не ти, каже вона собi. Нiхто не може збудувати мости, якими саме ти мусиш пройти свое життя, нiхто крiм тебе. Звiсно, е незлiченна кiлькiсть дорiжок, мостiв i напiвбогiв, якi хочуть перевести тебе через рiчку; але цiною тебе самого; ти б вiддав себе в заставу i програв. У свiтi е лише одна едина дорога, якою нiхто, крiм тебе, йти не може: куди вона веде? Не запитуй, iди нею. Хто це сказав: «Людина нiколи не сходить вище, нiж коли не знае, куди ще ii може завести дорога»?

Але як ми себе вiднайдемо? Як людина може себе впiзнати? Адже це темна й заплутана рiч; i якщо заець мае сiм шкiр, то людина може сiм разiв по сiмдесят здирати з себе шкiру й однак не зможе сказати: «ось тепер це – справжнiй ти, а не оболонка». До того ж таке розкопування самого себе й примусове сходження в глибини свого ества найкоротшим шляхом – болiсне й небезпечне починання. Дуже легко зашкодити собi так, що вже жоден лiкар не зцiлить! А крiм того, навiщо все це, коли все свiдчить про наше ество: наша дружба i наша ворожнеча, наш погляд i потиск руки, нашi спогади i все, що ми забуваемо, нашi книжки i розчерк нашого пера? Але щоб почути найважливiше – е такий спосiб. Нехай юна душа подивиться на свое минуле життя i запитае: що досi ти дiйсно любила, до чого тебе тягнуло, що володiло тобою i разом iз тим ощасливлювало? Постав перед собою ряд цих предметiв, перед якими ти захоплювався, i, може, своею суттю i своею послiдовнiстю вони покажуть тобi закон – основний закон твого власного я. Порiвняй цi предмети, подивися, як кожен iз них доповнюе iнший, розширюе, перевершуе, прояснюе, як вони утворюють сходи, якими ти досi здирався до самого себе; бо твоя справжня сутнiсть лежить не прихована глибоко в тобi, а незмiрно високо над тобою чи, принаймнi, над тим, що ти зазвичай вважаеш своiм Я. Твоi справжнi вихователi й наставники показують тобi, що е iстинним первiсним смислом i основою твоеi сутностi: щось, що не пiддаеться нiякому вихованню i формуванню, до того ж важкодоступне, переплетене, закостенiле; твоi вихователi можуть бути лише твоiми визволителями. І в цьому – таемниця всякого навчання: воно не дае нам штучних кiнцiвок, воскових носiв, очей, озброених окулярами; а те, що змогло би принести такi дари, – це лише слабка подоба виховання. Виховання ж – це звiльнення, виривання усiх бур’янiв, уламкiв i червiв, якi хочуть торкнутися нiжних паросткiв, променi свiтла й тепла, ласкавий шелест нiчного дощу; виховання – це iмiтацiя i поклонiння природi там, де вона по-материнськи милосердна; виховання – це вдосконалення природи, коли воно запобiгае ii жорстоким i немилосердним нападкам i звертае iх на благо, i коли накривае покривалом прояви злоби i прикроi глупоти природи-мачухи.

Звiсно, е й iншi способи знайти себе, отямитися пiсля того зацiпенiння, у якому зазвичай живеш, нiби в темнiй хмарi; але я не знаю кращого способу, нiж звернути увагу на своiх вихователiв i наставникiв. І сьогоднi я хочу згадати одного вчителя i вихователя, яким я можу похвалитися, – Артура Шопенгауера, – щоб пiзнiше згадати й про iнших.




2


Щоб описати, якою подiею був для мене перший погляд, кинутий на твори Шопенгауера, я повинен ненадовго зупинитися на однiй iдеi, що в юностi спадала менi на думку так часто i настирливо, як, напевне, жодна iнша. Коли я ранiше вiльно витав у мрiях, то сподiвався, що доля позбавить мене страшного зусилля й обов’язку виховувати себе самому, що прийде час i я знайду свого фiлософа-вихователя, справжнього фiлософа, якому можна пiдкоритися без довгих роздумiв, бо довiряти йому бiльше, нiж самому собi. Тодi я запитував себе: за якими основними правилами вiн мене виховуватиме? І я подумав, що вiн мiг би сказати про два принципи виховання, поширенi у наш час. Один iз них вимагае, щоб наставник швидко розпiзнав справжню здiбнiсть своiх вихованцiв i направив усi сили, соки i все сонячне свiтло саме туди, щоб сприяти правильному визрiванню i плiдностi саме цiеi чесноти. Друге правило, навпаки, вимагае, щоб вихователь розвивав усi наявнi сили, ростив iх i приводив до гармонiйного спiввiдношення мiж собою. Але чи треба того, хто мае рiшучий потяг до ювелiрного мистецтва, силомiць навчати музицi? Чи треба визнати правим батька Бенвенуто Челлiнi, який знову i знову примушував свого сина грати на «милому рiжку», тобто на тому, що його син називав «проклятущою дудкою»? Це, певно, визнають неправильним щодо таких сильних i яскравих талантiв; отож, принцип гармонiйного розвитку треба застосовувати, певно, лише до слабших натур, якi хоч i мають цiле скупчення потреб i схильностей, проте всi вони разом чи кожна окремо не мають особливо великого значення? Але де ж ми знаходимо гармонiйну цiлiснiсть i багатоголосе спiвзвуччя в однiй натурi, де ми захоплюемося такою гармонiею дужче, нiж у людях, подiбних до Челлiнi, в яких все – пiзнання й жадання, любов i ненависть – прагне до однiеi центральноi точки, до однiеi корiнноi сили, i в яких саме примусова i панiвна надсила цього живого центру створюе гармонiйну систему коливань в усi боки? Отже, може, обидва цi принципи зовсiм не суперечать одне одному? Може, один iз них просто стверджуе, що людина повинна мати центр, а другий – що вона мусить мати також i периферiю? Той фiлософ-вихователь, про якого я мрiяв, напевне, не лише знайшов би центральну силу, але й зумiв би також запобiгти ii руйнiвному впливу на iншi сили; як менi здавалося, його виховна задача значно бiльше полягала б у тому, щоб перетворити всю людину в живу й рухливу сонячно-планетарну систему i вiдкрити закон ii вищоi механiки.

Проте такого фiлософа у мене не було, i я пробував себе i тут i там; я побачив, якi ми, сучаснi люди, жалюгiднi в порiвняннi з греками та римлянами, навiть у тому, що стосувалося серйозного й суворого розумiння виховних задач. З такою потребою у серцi можна оббiгати всю Нiмеччину, а особливо всi унiверситети, i не знайти того, що шукаеш: адже навiть значно нижчi й простi бажання залишаються тут незадоволеними. Якби, наприклад, хтось з-помiж нiмцiв захотiв добре вивчитися на оратора чи намiрився пройти школу письменника, то не змiг би знайти хорошого вчителя i школи; схоже, у нас нiхто навiть не думав, що мова й письмо – це мистецтво, якi не можна опанувати без турботливого керiвництва й щонайстараннiшого навчання. Проте нiщо не виказуе самовпевнену самозакоханiсть сучасникiв чiткiше й ганебнiше, нiж наполовину скупа, наполовину бездумна невимогливiсть до своiх вихователiв й учителiв. Якою нiкчемнiстю задовольняються нашi навiть найвельможнiшi та найобiзнанiшi люди пiд назвою домашнiх учителiв; яку мiшанину нерозважливих голiв та застарiлих установ називають гiмназiями i вважають iх хорошими; що тiльки не задовольняе нас в якостi вищого навчального закладу – унiверситету – якi керiвники, якi iнституцii, в порiвняннi з труднiстю задачi виховувати людину людиною! Навiть той вартий захвату спосiб, у який нiмецькi вченi беруться до своеi науки, передусiм показуе те, що вони думають про науку бiльше, нiж про людянiсть, що iх, як загублений легiон, навчають жертвувати собою, щоб потiм знову залучати новi поколiння до того самого жертвоприношення. Спiлкування з наукою, коли ним не керуе i не обмежуе жоден вищий принцип виховання, а навпаки, на основi принципу «що бiльше, то краще», звiльняе вiд усяких обмежень, таке спiлкування, безсумнiвно, для вчених таке ж шкiдливе, як економiчний принцип laisser faire[1 - Принцип невтручання (фр.). – Тут i далi примiтки перекладачки.] – для моралi цiлих народiв. Хто ще пам’ятае, що виховати вченого, не пожертвувавши його людянiстю i не висушивши ii, – це надзвичайно важка задача – проте цю труднiсть можна побачити на власнi очi, якщо звернути увагу на численнi екземпляри, якi через бездумне i передчасне захоплення наукою виросли кривими й горбатими. Але е ще важливiша ознака вiдсутностi всякого вищого виховання – важливiша й небезпечнiша i передусiм значно поширенiша. Якщо одразу зрозумiло, чому тепер неможливо виховати оратора чи письменника, – адже саме для них немае вихователiв; якщо майже так само зрозумiло, чому вчений тепер повинен ставати кривим i дивакуватим, – тому що його виховуе наука, тобто нелюдська абстракцiя, – то запитаймо себе нарештi: де ж, власне, для нас усiх, учених i невчених, вельможних i простих, моральнi взiрцi i знаменитостi серед наших сучасникiв, – видиме втiлення всiеi творчоi моралi нашого часу? Куди, власне, подiлися всякi роздуми про моральнi питання, якi в усi часи займали кожне благородне товариство? Таких знаменитостей i роздумiв бiльше немае; фактично ми живемо за рахунок успадкованого капiталу моральностi, який накопичили нашi предки i який ми вмiемо не примножувати, а тiльки розтринькувати; про такi речi в нашому суспiльствi або взагалi не говорять, або говорять з такою первiсною необiзнанiстю та недосвiдченiстю, що це викликае вiдразу. Тому так i сталося, що нашi школи й вчителi просто заплющують очi на моральне виховання або обмежуються формальностями, а чеснота стала просто словом, зачувши яке вчитель i учень бiльше не можуть думати – старомодне слово, що викликае посмiшку, i погано, якщо не посмiхаються, бо тодi вони лукавлять.

Пояснення такоi апатичностi й низького рiвня всiх духовних сил складне й заплутане; проте нiхто, хто бере до уваги вплив переможного християнства на моральнiсть нашого старого свiту, не зможе не зауважити зворотну дiю поваленого християнства, тобто його все бiльш вiрогiдну долю у наш час. Висотою свого iдеалу християнство настiльки перевершило античнi моральнi системи i гармонiйну панiвну природнiсть в усьому, що ми стали нечутливими до цiеi природностi i вiдчуваемо вiдразу до неi; але потiм, коли ми ще впiзнавали щось краще й вище, але вже не вмiли його досягти, тодi, попри все наше бажання, ми вже не могли повернутися до хорошого й високого, до античноi чесноти. В цьому метаннi мiж християнським i античним, мiж заляканою чи брехливою мораллю християнства i таким самим слабкодухим i боязким наслiдуванням античностi живе сучасна людина i почуваеться при цьому погано; успадкований страх перед природним i вiдроджена принаднiсть цiеi природностi, палке бажання знайти хоч якусь опору, безсилля знань, яке постiйно вагаеться мiж хорошим i кращим, – все це створюе неспокiй i сум’яття у сучаснiй душi, що засуджуе ii на безплiдне й безрадiсне буття. Нiколи ще моральнi вихователi не були такими потрiбними, i нiколи не було так неймовiрно мало шансiв iх знайти; в часи, коли лiкарi найпотрiбнiшi, пiд час великих епiдемiй, вони самi наражаються на найбiльшу небезпеку. Бо де лiкарi сучасного людства, якi самi так добре й мiцно тримаються на ногах, аби пiдтримувати й вести за руку ще й iнших? Певна понурiсть i зацiпенiння лежать на кращих особистостях нашого часу, постiйна досада на боротьбу мiж удаванням i чеснiстю, що розiгруеться у iхнiх грудях, вiдсутнiсть довiри до самих себе, – через це вони абсолютно нездатнi бути керманичами й вихователями iнших.

Отже, я дiйсно витав у мрiях, якщо сподiвався знайти iстинного фiлософа собi у вихователi, який змiг би пiдняти мене над невдоволенiстю i знову навчити, наскiльки це можливо в наш час, бути простим i чесним у думках i в життi, тобто бути несвоечасним, якщо розумiти це слово в найглибшому сенсi. Адже люди тепер такi багатограннi й складнi, що повиннi ставати нечесними, якщо взагалi хочуть говорити, стверджувати щось i дiяти вiдповiдно до цих тверджень.

З такими труднощами, потребами й бажаннями я познайомився iз Шопенгауером.

Я належу до тих читачiв Шопенгауера, якi пiсля першоi ж сторiнки впевненi, що прочитають все ним написане i почують кожне сказане ним слово. У мене одразу з’явилася довiра до нього, i вона все ще така сама, як була дев’ять рокiв тому. Я розумiв його так добре, нiби вiн писав для мене: кажу так, щоб ви мене зрозумiли, хоч це нескромно й по-дурному. Тому я не знайшов у ньому жодного парадоксу, хоча подекуди знаходив незначнi помилки; бо що таке парадокси, як не твердження, що не викликають довiри, оскiльки сам автор не впевнений у них, бо хотiв просто виблискувати й зваблювати ними i взагалi чимось здаватися? Шопенгауер нiколи не хоче здаватися: вiн пише для себе, а нiхто не хоче бути обманутим, а найменше – фiлософ, який ставить собi закон: нiкого не обманюй, навiть себе!

Навiть за допомогою того приязного суспiльного обману, який тягне за собою майже кожна розмова i якому письменники наслiдують майже пiдсвiдомо; тим паче за допомогою усвiдомленого обману оратора та штучних засобiв риторики. Нi, Шопенгауер говорить сам до себе; або, якщо неодмiнно хочеться уявити слухача, то подумайте про сина, якого наставляе батько. Це – чесна, грубувата, добродушна промова до слухача, що слухае з любов’ю. Таких письменникiв нам не вистачае. Сильне приемне самовiдчуття промовця охоплюе нас iз перших звукiв його голосу; ми раптом знову почуваемося так добре, нiби зайшли в гiрський лiс i дихаемо глибоко. Ми вiдчуваемо, що тут завжди знайдемо живильне повiтря; тут е якась неповторна свобода та природнiсть, як бувае у людей, якi е господарями свого внутрiшнього дому, до того ж дуже багатого дому; на противагу письменникам, якi найбiльше дивують самих себе, коли раптом говорять щось розумне, i тому iхня манера розповiдi стае неспокiйною i неприродною. Коли говорить Шопенгауер, це зовсiм не нагадуе вченого з вiд природи негнучкими й невмiлими кiнцiвками й вузькими грудьми, через якi вiн ходить незграбно й знiяковiло або ж набундючено; а з iншого боку, грубувата i трохи ведмежа душа Шопенгауера навчае нас не шкодувати за гнучкiстю й свiтською грацiею хороших французьких письменникiв, а нехтувати цими якостями, i нiхто не знайде в нього тiеi iмiтованоi, нiби посрiбленоi начебто-французькостi, якою так пересолюють нiмецькi письменники. Манера Шопенгауера подекуди трохи нагадуе Гете, але загалом вiн зовсiм не нагадуе нiмецьку модель. Бо вiн вмiе говорити глибокодумне просто, те, що хвилюе – без риторики, строго-наукове – без педантизму: у кого ж iз нiмцiв вiн мiг би цьому навчитися? Також вiн цураеться хитромудроi, надмiрно гнучкоi i – з дозволу сказати – трохи не нiмецькоi манери Лессiнга: i це – велика заслуга, оскiльки в тому, що стосуеться прозаiчного викладу, Лессiнг – найзвабливiший письменник з-помiж нiмцiв. І – щоб одразу сказати найголовнiше, що я взагалi можу сказати про його стиль, – я вважаю, що таке його твердження стосуеться його самого: «Фiлософ повинен бути дуже чесним, щоб не користуватися поетичними або риторичними допомiжними засобами». Звiсно, в часи суспiльних думок твердження, що чеснiсть – це щось хороше чи навiть чеснота, належить до заборонених особистих думок; тому я не хвалитиму Шопенгауера, а лише охарактеризую його, якщо повторю: вiн чесний навiть як письменник; чесних письменникiв так мало, що, насправдi, треба бути недовiрливим до всiх людей, що пишуть. Я знаю лише одного письменника, якого прирiвнюю до Шопенгауера в його чесностi, або й навiть ставлю вище за нього: це – Монтень. Той факт, що така людина взагалi писала, дiйсно збiльшуе охоту жити на цiй землi. Принаймнi вiдтодi, як я познайомився з цiею вiльною i могутньою душею, я почуваюся так, що мушу сказати про Монтеня те, що вiн сам казав про Плутарха: «щойно я поглянув на нього, як у мене виросла додаткова нога чи крило». Якби йшлося про те, щоб допомогти призвичаiтися на цiй землi, я б тримався його.

Окрiм чесностi Шопенгауер мае ще й iншу, спiльну з Монтенем, рису: веселiсть, яка дiйсно звеселяе. Aliis laetus, sibi sapiens[2 - Для iнших веселий, мудрий для себе (лат.).]. Є два дуже рiзних види веселостi. Справжнiй мислитель звеселяе i збадьорюе завжди, хоч висловлюе серйозну думку, хоч жарт, людську проникливiсть чи божественну поблажливiсть; без понурого вигляду, тремтливих рук, сльозливих очей, натомiсть завжди впевнено i просто, смiливо й сильно, можливо, трохи по-лицарськи й суворо, але завжди як переможець; i саме це – бачити переможного бога поруч iз усiма чудовиськами, яких вiн здолав – бадьорить нас найглибше, проникае у саму душу. Навпаки, веселiсть, яку iнколи зустрiчаеш у посереднiх письменникiв i лаконiчних мислителiв, робить нас пiд час читання глибоко нещасними, як я це, наприклад, вiдчував вiд веселостi Давида Штрауса. Навiть соромно мати таких веселих сучасникiв, адже вони компрометують час i нас, людей цього часу. Подiбнi веселуни зовсiм не бачать страждань i чудовиськ, хоча вдають iз себе мислителiв, здатних iх побачити й здолати; iхня веселiсть збурюе досаду, адже вона вводить в оману: вона хоче примусити нас повiрити – тут здобуто перемогу. Адже насправдi веселiсть бувае лише тодi, коли е перемога: творiв iстинних мислителiв це стосуеться такою ж мiрою, як i будь-якого iншого витвору мистецтва. Нехай його змiст завжди буде таким жахливим i серйозним, якою насправдi е проблема життя: твiр справляе гнiтюче й болiсне враження лише тодi, коли напiвмислитель i напiвхудожник дихали над ним випарами своеi неспроможностi; водночас немае для людини нiчого радiснiшого й кращого, нiж близькiсть до одного з тих переможцiв, якi – оскiльки осягнули глибини – повиннi любити те, що найбiльш живе, i як мудрецi схилитися наприкiнцi перед красою. Вони говорять по-справжньому, а не затинаються i не повторюють бездумно одне за одним; вони рухаються i дiйсно живуть, а не ходять жахливими масками, як це зазвичай роблять люди. Ось чому в iхнiй присутностi нам так людяно й природно, що хочеться вигукнути, як Гете: «Яка розкiшна, дорогоцiнна рiч – живе! Як добре пристосоване до умов, яке справжне, яке реальне!»[3 - З «Італiйськоi подорожi» Й. В. Гете, 9 жовтня 1786 року.]

Я не описую тут нiчого, крiм, немовби фiзiологiчного, враження, яке справив на мене Шопенгауер, той чарiвний вилив внутрiшньоi сили одного творiння природи на iнше, що вiдбуваеться вiд першого i найслабшого доторку; i коли я згодом аналiзую це враження, то бачу, що воно складаеться з трьох елементiв: iз враження вiд його чесностi, його веселостi i його сталостi. Вiн чесний, тому що говорить i пише до себе i для себе, вiн веселий, бо думкою здолав найважче, i сталий, бо повинен бути таким. Його сила, нiби полум’я, коли немае вiтру, здiймаеться легко i прямо вгору, стрiмко, без тремтiння, без хвилювання. Вiн знаходить свiй шлях за всяких обставин, а ми навiть не помiчаемо, що вiн його шукав; вiн бiжить уперед так швидко й упевнено, так неминуче, нiби його пiдганяе закон тяжiння. І хто хоч раз вiдчув, що значить серед нашого людства трагелафiв[4 - Трагелаф – мiфiчна iстота у Стародавнiй Грецii, напiвкозел, напiволень. У своiй роботi De Interpretatione Аристотель застосував iдею трагелафа, щоб висловити фiлософську концепцiю чогось, що можна осягнути, хоч його i не iснуе.] знайти цiлу, цiлiсну, природну, невимушену iстоту, що дiе i рухаеться з власноi волi, той зрозумiе мое щастя i мiй подив, коли я знайшов Шопенгауера. Я здогадався, що знайшов у ньому того вихователя i фiлософа, якого так довго шукав. Щоправда, лише у формi книжки; i в цьому був великий мiнус. Тим дужче я намагався дивитися крiзь книжку й уявити собi живу людину, чий великий заповiт я мусив прочитати i яка обiцяла зробити своiми спадкоемцями лише тих, хто захоче i зможе бути бiльше, анiж простими читачами: бути його синами й вихованцями.




3


Для мене фiлософ важить рiвно настiльки, наскiльки вiн може слугувати прикладом. Те, що своiм прикладом вiн може повести за собою цiлi народи – безсумнiвно; це показуе iсторiя Індii, що майже одне й те саме з iсторiею iндiйськоi фiлософii. Але вiн повинен давати приклад своiм зримим життям, а не лише книжками, тобто так, як навчали фiлософи Грецii: виразом обличчя, поставою, одягом, iжею, звичками бiльше, нiж промовами, а тим паче писанням. Скiльки ж всього нам не вистачае для цiеi смiливоi ясностi фiлософського життя у Нiмеччинi; тут тiло тiльки починае звiльнятися, коли душi, здаеться, вже давно звiльненi; проте це лише iлюзiя, що дух може бути iстинно вiльним i незалежним, якщо цю досягнуту необмеженiсть – яка, по сутi, е творчим самообмеженням – не доводити ii знову i знову кожним поглядом i кроком з ранку до вечора. Кант тримався за свiй унiверситет, пiдкорявся керiвництву, зберiгав видимiсть релiгiйних поглядiв, терпiв своiх колег i студентiв; тому, звiсно, його приклад породив перш за все унiверситетських професорiв i професорську фiлософiю. Шопенгауер не дуже церемониться з вченою кастою, вiддiляеться, досягае незалежностi вiд держави й суспiльства, – ось його приклад, ось його взiрець, – якщо говорити про зовнiшнiй бiк. Але багато ступенiв у звiльненнi фiлософського життя ще невiдомi нам, нiмцям, хоча i не зможуть залишитися невiдомими назавжди. Нашi художники живуть смiлiше й чеснiше; i найпотужнiший приклад, що маемо перед собою, – приклад Рiхарда Вагнера, – показуе, як генiй не повинен боятися вступати в найворожiше протистояння з iснуючими формами й порядками, якщо хоче проявити вищий порядок й iстину, що живуть у ньому. Щоправда, та «iстина», про яку так багато говорять нашi професори, здаеться невимогливою iстотою, що не загрожуе якимось безладом i чимось незвичним: зручне й добродушне створiння, що безперервно запевняе всi iснуючi сили, що нiкому не завдасть жодних клопотiв; адже воно лише «чиста наука». Отже, я хотiв сказати, що фiлософу в Нiмеччинi треба все дужче й дужче забувати, як бути «чистою наукою»: саме такий приклад Шопенгауера-людини.

Але це чудо (i не менше), що вiн дорiс до людського прикладу: тому що вiн був оточений, зовнi й зсередини, жахливими небезпеками, що могли б розчавити й роздробити будь-яку слабшу натуру. Менi здаеться, було багато прикмет тому, що Шопенгауер-людина загине, залишивши по собi в кращому випадку «чисту науку»; але це лише в кращому випадку, а найвiрогiднiше не залишилося б нi людини, нi науки.

Сучасний англiець так зображае найосновнiшу небезпеку для надзвичайних людей, що живуть у суспiльствi, прихильного до всього звичного: «такi чужорiднi характери спочатку згинаються, потiм впадають у меланхолiю, потiм починають хворiти i зрештою помирають. Людина на зразок Шеллi[5 - Маеться на увазi Персi Бiшi Шеллi.] не могла б жити в Англii, i раса Шеллi була б неможлива». Нашi Гельдерлiни й Кляйсти та iм подiбнi гинули вiд цiеi своеi надзвичайностi i не витримували клiмату так званоi нiмецькоi культури; лише залiзнi натури, як-то Бетховен, Гете, Шопенгауер i Вагнер, можуть вистояти в ньому. Але й у них ефект цiеi виснажливоi боротьби i судом видно на багатьох рисах i зморшках: iхне дихання стае важчим, а голос – вимушеним. Один досвiдчений дипломат, який лише побiжно бачив Гете й говорив iз ним, сказав своiм друзям: Voila un homme, qui а eu de grands chagrins! – що Гете переклав так: «Вiн теж iз тих, кому довелося несолодко!» «Якщо в рисах нашого обличчя, – додае вiн, – не стираються слiди пережитих страждань i працi, то не дивно, що все, що залишаеться вiд нас i наших стремлiнь, мае тi самi слiди». І це той Гете, якого нашi культурнi фiлiстери видають за одного з найщасливiших нiмцiв, намагаючись довести твердження, що попри все можна стати щасливим серед них – з прихованим смислом, що вони не пробачать тому, хто почуваеться серед них нещасливим i самотнiм. Тому вони навiть сформулювали й пояснили на практицi з великою жорстокiстю тезу, що в iзоляцii завжди е таемна провина. Нещасний Шопенгауер також мав на душi таку провину, – а саме, вiн цiнував свою фiлософiю бiльше, нiж своiх сучасникiв; i при цьому, на свою бiду, вiн знав саме вiд Гете, що для спасiння своеi фiлософii вiн повинен всiма засобами захищати ii вiд зневаги своiх сучасникiв, бо iснуе вид iнквiзицiйноi цензури, в якiй нiмцi, за свiдченнями Гете, досягли значних успiхiв; ця цензура е непорушне мовчання. Саме через нього значна частина першого видання головного твору Шопенгауера перетворилася на макулатуру. Небезпека, що йому загрожувала – що його велике творiння знищать просто iгноруванням, викликала у Шопенгауера жахливу й невпинну тривогу; у нього не виявилося жодного бiльш-менш значного прибiчника. Печально бачити, як вiн женеться за найменшими слiдами своеi слави; а його заключний, надмiрно голосний трiумфальний крик про те, що його нарештi дiйсно читають («legor et legar»[6 - Мене читають i будуть читати (лат.).]), мае щось хворобливо-зворушливе. Саме тi риси, в яких ми не бачимо великого фiлософа, виказують людину, що страждае, що дуже переживае за долю своiх найцiннiших благ; його мучила тривога втратити свiй маленький статок i, може, вiн бiльше не мiг зберiгати свое чисте, iстинно античне ставлення до фiлософii; так у своему бажаннi мати надiйних i спiвчутливих людей вiн часто робив неправильний вибiр i йому знову й знову доводилося з сумним видом повертатися до свого вiрного собаки. Вiн був абсолютним вiдлюдником; у нього не було жодного друга-однодумця, щоб його розрадити – а мiж одним i жодним тут, як i скрiзь мiж чимось i нiчим, пролягае безкiнечнiсть. Нiхто, хто мае справжнiх друзiв, не знае, що таке справжня самотнiсть, хоч би й увесь свiт постав проти нього. – Ох, – я бачу, – ви не знаете, що таке iзоляцiя. Там, де iснували могутнi громади, уряди, релiгii, суспiльнi думки, – коротше, де була якась тиранiя, вона ненавидiла самотнього фiлософа; адже фiлософiя пропонуе людинi прихисток, куди не може проникнути жодна тиранiя, печеру внутрiшнього життя, лабiринт серця: i це дратуе тиранiв. Там переховуються самотнi; але там причаiлася i найбiльша небезпека для самотнiх. Цi люди, що сховали свою свободу у внутрiшньому свiтi, повиннi жити також i у зовнiшньому, стати видимими, показувати себе; вони зв’язанi численними людськими стосунками через свое народження, мiсцеперебування, виховання, батькiвщину, випадковостi й настирливiсть iнших людей; так само iм приписують численнi думки, просто тому, що це – панiвнi думки; будь-який вираз обличчя, який не заперечуе, вважаеться схваленням; будь-який рух рукою, який не руйнуе, вважаеться згодою. Вони знають, цi самотнi й вiльнi духом, що постiйно видаються не тим, чим вони е за своiми думками: хоча вони не хочуть нiчого iншого, крiм iстини й чесностi, але знаходяться в тенетах непорозумiнь; i це палке бажання правди все одно не може вiдвернути туман невiрних думок, адаптацii, напiвпоступок, жалiсливого замовчування, помилкових тлумачень, що лягае на iхнi вчинки. Це збирае хмару меланхолii на iхньому чолi; бо необхiднiсть прикидатися такi натури ненавидять бiльше за смерть; ця постiйна гiркота робить iх небезпечними й вулканiчними. Час вiд часу вони мстяться за свое примусове переховування, за свою вимушену потайливiсть. Вони виходять зi своеi печери зi страшним виразом обличчя; тодi iхнi слова й дii – це вибухи, що можуть призвести до власноi загибелi. Так небезпечно жив Шопенгауер. Саме таким самотнiм людям потрiбна любов i товаришi, з якими вони можуть бути вiдкритими й простими, як iз самим собою, у присутностi яких припиняються судоми мовчання й лукавство. Заберiть цих товаришiв, i ви створите ще бiльшу небезпеку; Гайнрiх фон Кляйст загинув через таку вiдсутнiсть уваги, i найнебезпечнiший засiб проти надзвичайних людей – це увiгнати iх так глибоко в самих себе, що iхне повернення до життя завжди ставало виверженням вулкана. Але завжди е напiвбоги, яким вдаеться жити в таких жахливих умовах i навiть жити переможно; i якщо ви хочете почути iхнi самотнi пiснi – послухайте музику Бетховена.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/fridrih-vilgelm-nicshe/shopengauer-yak-vihovatel-sutinki-idoliv/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Принцип невтручання (фр.). – Тут i далi примiтки перекладачки.




2


Для iнших веселий, мудрий для себе (лат.).




3


З «Італiйськоi подорожi» Й. В. Гете, 9 жовтня 1786 року.




4


Трагелаф – мiфiчна iстота у Стародавнiй Грецii, напiвкозел, напiволень. У своiй роботi De Interpretatione Аристотель застосував iдею трагелафа, щоб висловити фiлософську концепцiю чогось, що можна осягнути, хоч його i не iснуе.




5


Маеться на увазi Персi Бiшi Шеллi.




6


Мене читають i будуть читати (лат.).