Книга - Лицарка Корони

Лицарка Корони
Ганна Гороженко


XVI столiття – часи Єлизавети I в Англii, Марii Стюарт в Шотландii, Катерини Медичi у Францii. Але й на украiнських землях вирують пристрастi не меншi, нiж у Захiднiй Європi. У центрi буремних подiй опинилась русинка-украiнка княгиня Анна Сокольська І вона, i всi iншi постатi в цiй книзi – вiд королеви Анни Ягеллонки до Северина Наливайка i князя Констянтина Острозького – реальнi люди. «Лицарка Корони» – це розповiдь про жiнку, яка стала агенткою Церкви i полюе за королiвськими грамотами. Їй протистоять численнi чоловiки: вiд впливових родичiв до шпигунiв Московii та короля Стефана Баторiя. Чи вдасться смiливiй жiнцi обiйти всi пастки та виконати волю покровительки – королеви Речi Посполитоi, останньоi з Ягелонiв? Чи вдасться украiнськiй паннi навiчно сховати свiй найбiльший секрет?





Ганна Гороженко

Лицарка Корони


Присвячую моiй мамi, Тетянi Янченко, i всiм Захисницям Украiни



© Ганна Гороженко, 2020




Частина I


Забiлiло, захурделило,

Покровом всю землю встелило.

Загуло, припорошило

Бiлим птахiв сизi крила.

І коли довкола крига

Серце збережи вiд лиха.

І без бою, i без болю

Вiдпусти пташку на волю.





Роздiл I


До чернечих келiй стрiмко наближався молодий шляхтич. Одягнений у темний жупан, вицвiлий на сонцi ярмяк iз темними шовковими шнурами, в гострiй шапцi, пiдбитiй чорним хутром i при шаблi, вiн був таким непомiтним, що його важко було побачити посеред рiзнобарвного ошатного люду, який заповнив усе подвiр’я.

Монастирськi дзвони закликали на ранкову службу. Панство рушило до церковного входу, а чоловiк у темному прямував у протилежний бiк – до низеньких кам’яниць, за якими темнiли дахи монастирськоi броварнi. Шляхтич потягнув на себе залiзне кiльце дубових дверей, тi пiддатливо рипнули. Вiдкрилась крихiтна каплиця iз щiльним ароматом сиростi i медового воску. Вiд цiеi сумiшi першоi митi сперло дихання. Крижаний темний холод обпiкали вогнi бiля олтаря. Коло образiв у натертих до блиску срiбних окладах мерехтiли свiчки – сяйво вiдбивалось свiтлими плямами на стелi. Вогники блимали – наче безголосi живi iстоти, вони то завмирали i благоговiйно довго тримались на одному мiсцi, то з шипiнням пiдстрибували i тьмянiли, а за мить знов стрiмко розгорялись.

Шляхтич повернувся до олтаря спиною. В каплицi майже нiкого не було, лише в дальньому кутку схилив голову чернець. Пан у темному наблизився i ледве чутно прошепотiв:

– Папери. Хутко…

Чернець мовчки захитав головою, замруживши очi.

– Папери! – шляхтич наблизився впритул.

– Нема iх… – прошепотiв монах зблiдлими губами i закрив лице рукою.

– Як?! – вибухнув гiсть, вхопивши спiврозмовника за барки.

– Пане, пане, змилуйтесь… Нечистий попутав… Не винен я! – чернець, ще майже хлопчисько, вiдвернув налякане обличчя. Вiн ледве дихав: здавалось, ще мить – i вiн сповзе по стiнi. Шляхтич схилився над закляклим юнаком. Очi його звузились у грiзнi риски, сiрi зiницi уважно вдивлялись у ченця, губи зловiсно побiлiли i майже сховались пiд густими рудими вусами. В напруженiй тишi трiскання свiчок видавалось небесними громовицями. Шляхтич ще раз струсонув монаха та став поволi вiдпускати чернечу рясу.

– Що сталось, бидло? – цього разу вiн вже процiдив крiзь зуби.

– Бiс поплутав… – чернець говорив рвучко. – Жiнка… Це вона… Сам не знаю, як… Лихий на мене найшов…

– Ти вiддав папери жiнцi?! – шляхтич замахнувся рукою. Монах впав на долiвку i заплакав. – Жiнка, кажеш… – чоловiк вiдступив на крок, торкнувся холодного металу шаблi. – Коли це сталось? Як виглядала ця жiнка?

– Зранку… Перестрiла мене, коли йшов сюди, спокуслива…Чорнява чортиця… Грiшна душа моя… – застогнав чернець i заплакав.

Шляхтич замислився, наблизився до пiдсвiчникiв, де восковi статури плавились пiд вогнем, вимолюючи у Всевишнього мирськi бажання. Вогнянi помаранчевi пелюстки пестили зiр, звали вдивлятися, наче втягували… Пан несамовито загарчав i звалив один з поставникiв. Десятки свiчок впали на лiжник бiля олтаря, i той спалахнув. У нестямi вiд лютi, шляхтич ногою штурхонув ще один канделябр i вогонь стрiлами посипався на дерев’яну пiдлогу. Чернець завмер вiд страху, ще бiльше забившись у кут.

Полум’я ширилось каплицею, чадiло. А шляхтич Іван Журавницький, гiрко всмiхаючись у рудi вуса, прочинив дверi i вийшов надвiр. Вiн встиг зробити кiлька крокiв по заснiженiй брукiвцi церковного майдану, коли з вiконниць келiй повалив темний дим. Незабаром церковнi дзвони почали бити на сполох – але шляхтич вже зник за муром монастиря.


* * *

Жiнка у чорнiй сукнi-фортугалi розглядала себе у венецiйському дзеркалi. Вона милувалась вiдображенням, повертаючи голову то в один бiк, то в iнший. Пласкi кришталево чистi люстра вмiли робити тiльки венецiйськi майстри, i вони надiйно зберiгали секрет iх виготовлення. Такi чистi дзеркала все ще рiдкiсть – вони е лише у заможних шляхтичiв. Іншi мають лише напiвкруглi, випуклi, якi здатнi спотворити навiть найгарнiшi личка. Тож панi роздивлялась свое обличчя, намагаючись запам’ятати його до найменшоi дрiбницi. Вона поправила на головi оксамитовий берет iз червоним пiр’ям та вишуканим мереживом, торкнулась високого гофрованого комiрця на iспанський манер i запроменiла усмiшкою.

– Панi Анно… – пролунав чоловiчий бас.

– Владико, я не почула, як ви зайшли! – жiнка розвернулась i присiла у кнiксенi.

– Бо я зайшов вже давно, i стежив за тим, як ви милуетесь своiм личком. До речi, ви про це знали.

Кутики губ панi пiдвелись, вона посмiхнулась, а потiм прикрила очi густими вiями, схиливши голову.

– Ось, – з таемноi кишенi сукнi вона витягла бiлi аркушi, перев’язанi червоною стрiчкою, та простягнула сивому чоловiковi iз пiдстриженою бородою, одягненому в шати заможного шляхтича.

– Ви читали? – серйозно спитав той, схопившись за аркушi.

– Звiсно, нi, – жiнка хижо всмiхнулась, але листи ще не вiдпускала.

– Бiсиця, – нiжно прошепотiв спiврозмовник. І панi в чорному здалась.

– Цi папери допоможуть вам стати митрополитом всiя Русi?

– Подивимось. Усьому свiй час…

Чоловiк наблизився до вiкна i розгорнув аркушi. Вiн довго вдивлявся у текст, зiтхнув i склав iх учетверо.

– Ось ваша платня, – вiн поклав на рiзьблений стiл оксамитовий мiшечок.

– Владико Онисифiре, я хочу iншого…

Сивочолий вмостився у крiслi iз високою спинкою. Вiн пiдняв чоло на жiнку та пiдвiв брову.

– Чого ж ви хочете, Анно Сокольська?

– Стати вiльною!

Чоловiк гучно зареготав. Вiн заплющив очi i кiлька хвилин здригався вiд смiху, аж поки не закрив рукою чола. Нарештi гулко видихнув. І лише потому заспокоiвся, опанував себе i змiг вести далi.

– Моя панi, ви найвiльнiша жiнка, яку я тiльки знаю. Ну й насмiшили ж ви мене.

– Я хочу розлучитись iз чоловiком, – панна не вгамовувалась. Крадькома вона наблизилась до крiсла, в якому сидiв владика. А потiм обережно поклала руку на рiзблену дерев’яну спинку.

– Анно, шлюби укладаються на небесах. Це не контракт, який можна розiрвати. Врахуйте це.

– Але ж…

– Так, i не кожному королю це вдаеться. Що ж говорити про русинську шляхтянку… – вiдрiзав сивочолий.

Жiнка похнюпилась, вiдступила вiд крiсла i глянула на грубе скло вiкна, крiзь яке нестримно проривались променi ранкового сонця. За шибкою завивав вiтер. Ошатний прискiпливо дивився на панi в чорному, яка так i застигла з високо пiднятим пiдборiддям. Нарештi вiн перервав мовчанку.

– Але я подумаю, що з тим можна вдiяти. А тепер iдiть.

Шляхтянка оживилась. Вона хутко схопила оксамитовий мiшечок, вклонилась i за якусь мить зникла.




Роздiл II


– Андрiю, тримай удар! Нi, ну що ти робиш! Ще раз! До бою!

На галявинi посеред Чорного Лiсу саме запроменiла яскрава зелень. Молода жiнка у домашньому платтi та темному довгому каптанi зi стилетом у правiй руцi навчала випаду п’ятирiчного бiлявого хлопця. Той насупився, тримаючись за пасок коротких штанцiв, з яких недбало стирчав край сiроi лляноi сорочки. Його зброя лежала в минулорiчнiй травi. Хлопчик не квапився ii пiдiймати i знову брати до рук. Натомiсть вiн розвернувся i побiг у бiк струмка, що дзюрчав за високими деревами, якi муром вишикувались здовж ручая.

– Андрiю! Стiй! – Анна засунула свiй стилет у пiхви i майнула за ним.

Вона спiймала малого вже бiля потiчка, обiйняла i почала обсипати золоту голову незлiченними цiлунками. Дзюрок весело струменiв по лiсовим камiнцям, вiд кришталевоi води вiдбивались сонячнi зайчики, стрибаючи по стовбурах столiтнiх букiв, а задоволенi верески дитини i матерi розлiтались по всiх довколишнiх стежках та луках. Щойно жiнка припинила пестощi i сiла на велику каменюку, хлопчик заскочив iй на колiна. Мати, з нiжнiстю дивлячись йому у вiчi, завела дорослу бесiду:

– Андрiю, тобi лише п’ять – але ти вже маеш вмiти себе захищати! Ти ж Сокольський!

Малюк знову набурмосився. Вiн поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то снiп вигорiлих на сонцi соломинок, на груди матерi i пробурмотiв:

– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи менi про драконiв. Ти iх бачила?

– Драконiв?

Хлопець зiтхнув. Анна дивилась на стрiмку воду, що невгамовно дзюрчала пiд ногами, i занурилась у думки, аби витягти звiдти чергову iсторiю про лицарськi битви iз дивовижними крилатими створiннями. Але тут за ii спиною, вiд галявини, почулося iржання. Малий перелякався i ще дужче припав до грудей.

– Андрiю, я покажу тобi справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько i не виходитимеш на луку. Попри що.

Хлопець клiпав блакитними очима.

– Справжнього дракона… Тiльки сиди тут i мовчи. Добре? – прошепотiла жiнка, обiйнявши малого.

Вона ледь вiдiрвала вiд себе сина i всадовила його на камiнь. Той вiд переляку перебiг i сховався за iншим, ще бiльшим валуном.

Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анiчичирк – i визирнула з-за лiсових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхiй шапцi. Поруч iз деревами стояв гнiдий кiнь. Жiнка поправила спiдницю й волосся, що збилось з-пiд очiпка, i вийшла назустрiч.

– Панi Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у травi? – промовив шляхтич, перевiряючи пальцем, чи гостре вiстря у зброi, яка холодом блиснула в його руках.

– Вiн мiй, пане Журавницький, – жiнка привiталась традицiйним кнiксеном.

– Облиште цi шляхетнi штучки, – чоловiк хижо всмiхнувся. – Ми ж з вами не такi, як iншi. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кiнцем до себе. Жiнка забрала зброю, однак не сховала, а далi тримала в руках. Пан подивився на пiхви при ii поясi i встромлений в них такий самий нiж i лукаво посмiхнувся у вуса.

– Ви до нас на гостину? Не чула вiд чоловiка, що ми на когось чекаемо, – жiнка наче й не почула попереднiх слiв спiврозмовника.

– Нi, гостюю по сусiдству, у Михлинi, у ваших родичiв, – шляхтич знову зашкiрився. – А ви сама, тут, у лiсi?

– Звiсно – вiдрiзала жiнка i завела руку зi стилетом за спину. – Сама…

– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись звуком ii iменi. – Я знаю вас набагато краще, нiж ви думаете.

Пан роздивлявся, чи не сховався хтось за чагарями. Але довкола було безлюдно i спокiйно. Хiба десь у гiллi над iхнiми головами скрякнув крук.

– Гадаю, вам вже час, пане Журавницький. У Михлинi на вас зачекались, – суворо промовила жiнка, не залишаючи шляхтичу жодноi можливостi продовжити розмову.

Але той на це не зважав.

– Анно, я за вами стежу. Майте на увазi, – кутики його губ розплились знову, очi блиснули лихими бiсиками.

– Я вас не розумiю! – обурено вiдповiла жiнка, додавши металу в голос.

– Тримайтесь подалi вiд моiх справ, панi Анно. І так, згоден, в Михлинi на мене вже чекають, – рудовусий сказав це протяжно, не кваплячись наблизився до коня, скочив у сiдло, схилив голову заради удаваноi ввiчливостi i «йокнув» стежиною у лiс.

Анна ж стояла, застигши, наче заморожена. Потiм перевела погляд у бiк гiлля, яке все ще розгойдувалось услiд за небажаним гостем. Наче блискавкою, з голови до п’ят ii прошив холод вiд несподiваного вiзиту Журавницького до ii Чорного Лiсу. Цiеi митi iз хованки вибiг бiлоголовий наляканий малий i кинувся до матерi. Обiйняв i гiрко заплакав. Дрiбнi теплi дитячi сльози наче вдихнули життя у матiр, вона схилилась до сина, поцiлувала й прошепотiла:

– Не бiйся, нiколи нiчого не бiйся. А тепер ми пiдемо до драконiв…

За стiною з гострого частоколу було видно темнi дахи. Анна зi сином ще пiдходили до ворiт, як варта вже заходилась iх вiдчиняти. Посерединi Чорного Лiсу стояло обiйстя, де Сокольська вимушена була проводити сiрi днi. Якi ж немилi iй були цi дерев’янi старi оселi iз запахом цвiлi, скрипучими половицями та чоловiком-нелюбом! Вона була видана малолiтньою з примусу за князя Василя Четвертенського, який вже давно розчинився у тьмянiй варенусi.

– Анно! – загримiло зi сходiв панського будинку. – Знову водила сина у лiс, вiдьмо! – мiцний чолов’яга, вiд якого смердiло, наче з льоху, нарештi протверезiв.

У сiрiй сорочцi навипуск, похитуючись, вiн наближався до жiнки. Анна тiльки й встигла передати малого няньцi. Малий заверещав. Нянька понесла його у покоi, а над Анною схилилась мiцна статура чоловiка: розхристана сорочка, з червоноi шиi звисае плаский мiдний хрест. Той занiс руку над дружиною. Служки навкруги подружжя принишкли: не вперше хазяiн дозволяе собi таке. Але хазяйка стояла струнко, наче берiзка, лице ii зблiдло, посуворiшало i стало холодним. Чоловiк зробив крок, та несподiвано оступився, похитнувся i ледь не впав – на помiч йому пiдскочила челядь. Анна обiйшла п’яницю i впевнено рушила до дому.

Цього вечора панi сидiла сумна. Вона дивилась на вогники свiчок, що вiдбивались у товстому склi вiкна. Вже давно стемнiло, синiй вечiр перетворився на гiрку глибоку нiч. Господиня Чорного Лiсу поринала у дрiмоту – але роздягатись не поспiшала. Вона чекала, поки чоловiк звично захропе, розлiгшись просто на пiдлозi бiля печi – кожноi хвилини, поки вiн при тямi, Анна поруч iз ним вiдчувала небезпеку. Вiд сумних думок ii вiдiрвав несподiваний стукiт у шибку – наче хтось камiнцями кидався у скло.

Анна наблизилась до вiкна, та розгледiти на вулицi бодай щось було неможливо. Панi вискочила з кiмнати i стрiмголов гайнула надвiр. Тут теж нiкого не було, окрiм варти на воротах. Протяжно заухкала сова. Хазяйка подумала, що iй лише почулось i стомлено схилила голову.

На сходах вона помiтила мiшечок. «Ох, знайомий почерк!» – зрадiла Анна, схопила секретне послання.

Торбинка була з м’якого червоного оксамиту, всерединi – щось тверде. Жiнка заскочила у дiм, де чоловiк саме гарчав на хлопа, який знiмав з нього чоботи.

– Анно! – п’яниця неочiкувано промовив у бiк дружини, вiдштовхуючи ногою служку – Ходи-но сюди, жоно!

Та вiд несподiванки застигла i якийсь час стояла незрушно.

– Чи батога знов узяти?! – прорипiв господар.

Панна зiтхнула, непомiтно сховала торбинку в кишеню i наблизилась. Чоловiк, умостившись на лавi, простягнув до неi ногу у чоботi зi стертою пiдошвою. Вона схилилась i потягнула взуття. Чобiт не давався, наче справдi прирiс до чоловiчоi ноги.

– Слабка вже зовсiм?! От як тебе я випестив! Геть розслабилась! – господар вдоволено шкiрився i чадiв отрутним запахом.

Анна лютувала на себе, що й досi терпить чоловiковi знущання. Але ж – як iй вдiяти? Розлучення – шалений ризик, навiть для неi, шляхтянки старовинного князiвського роду. До того ж без згоди i пiдтримки владики iх так просто не розлучать. Врештi у неi е син – i слiд перейматись тепер не лише своiм майбутнiм, а i його. Втекти? Як часто вона про це думала! Але ж життя нарiзно вiд чоловiка, i втеча у рiднi обiйстя, що перейшли до мужа разом з ii посагом, поставить пляму на всьому iхньому роду Сокольських! Залишаеться лише мешкати з нелюбом, терпiти i напувати його до безпам’ятства, а потiм ненадовго вириватись на волю, за гострий частокiл Чорного Лiсу.

Щоразу, коли чоловiк надовго зазирае у пляшку, Анна оголошуе люду в обiйстi, що iде погостювати до брата Марка, а сама рушае виконувати волю владики, ii покровителя i душпастиря. За цю непанську роботу вона отримуе чималi кошти, iх витрачае на сiмейнi справи i навiть вiдкладае для себе на майбутне. Досi нiхто не розпитував про походження ii особистих прибуткiв. Та й про часту вiдсутнiсть господарки нiхто жодних питань не ставить – бо княгиня завжди встигае повернутись до того, як чоловiк протверезiе.

Анна ще раз ривком потягнула на себе чобiт i нарештi вiн знявся. Скинула його на пiдлогу i розвернулась у бiк своеi кiмнати.

– А iнший?! Бабо!!! – несамовито закричав хазяiн. У цю ж мить до нього пiдскочив холоп, пiдняв ногу господаря i заходився знiмати другий.

Панна миттю дiсталась покою, замкнулась на засув i кинулась вiдкривати торбинку. З неi на стiл випала срiбна пляшечка i складена вдвое записка. Господиня ii розгорнула, прочитала i завмерла. На дрiбному аркушi чорнилами звивистою кирилицею, наче в релiгiйних манускриптах, було виведено: «Дерзай, чадо! Прощаються тобi грiхи твоi».

Княгиня торкнулась пляшечки i вiдняла руку, наче ошпарена. Перевела погляд на образи пiд стелею i розгублено присiла на лаву. Панну охопив страх, руки затремтiли, i вона закрила очi, аби заспокоiтись. Їi тривожнi роздуми перервав грюкiт i рев за дверима.

– Замкнулась, вiдьмо! Чи гадаеш, мене це спинить?! – раптом гримнуло так, що, здавалось, муж ось-ось розтрощить хвiртку. Скiльки разiв вiн ламав цi дверi i брав ii силою.

«Годi цього з мене!». Господиня пiдвелась, глибоко вдихнула повiтря, схопила пляшку i хижо посмiхнулась. Вiльною рукою вона пiднесла листа до полум’я свiчок. Поки дверi утримували навалу п’яного мужа, вона задоволено спалювала послання. Папiр палахкотiв, чорнiв i розлiтався довкола дрiбними iскрами. І щойно остання з них згасла, хазяйка нарештi заспокоiлась. Рiшення було прийняте. Коли дверi здались i з гуркотом впали на пiдлогу, вона вже вкладала пляшку в кишеню. Пiднявся густий пил. Посеред нього височiв розчервонiлий злющий кремез.

Та несподiвано дружина мило йому всмiхнулась i вiдчайдушно заголосила до служки:

– Просько, негайно неси варенухи! Тоi, що помiцнiше! Будемо господаря частувати!




Роздiл III


У Луцьку на площi Ринок було гамiрно. Бiля церкви Івана Хрестителя у кiлька рядiв щiльно вишикувались численнi вiзки торговцiв. Ярмарок був жвавим, гомiн ширився усiм велелюдним майданом. Бiля кам’яниць майстрiв шевського цеху чинбарi вивiсили шкiрянi пояси. Знахарки позносили розтертi у порох трави для фарбування. Бiля однiеi продавчинi – так давно вже при надii, що ось-ось мусить розродитись, яка пiдпирала долонею живiт, огорнутий довгим сiрим фартухом, – скупчився люд. Жiнка торгувала червцем, який надае одягу шляхетностi, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку цiну, аби лише не стояти просто неба до пiзньоi ночi.

Купцi проходжали вздовж рядiв, тримаючи у руках склянi намиста, залiзнi брошi-аграфи з рiзнокольоровими камiнцями i рiдкiсне у цих краях яскраве пiр’я. Шевцi вiдчиняли рундуки i пропонували луччанам вовну, мiсцеве сукно i завезений з чужих краiв едваб, адамашку, фалендиш i оксамит.

Бiля скринi з тканинами зупинились двi панни i шляхтич. Вони споглядали на товар i жваво розмовляли, час вiд часу заливчасто смiючись. Особливо гучно реготав чоловiк у шапцi з хутра лисицi зi срiбною брошкою, у довгому сiрому жупанi та в соболинiй шубi, критiй зеленим оксамитом. Його веселила панна у червонiй вiзерунчастiй сукнi з атласу, iз золотим мереживом та високим бiлим комiрцем-гофре, яка пускала бiсики. Волосся ii було заплетене у золоту сiтку на французький манер, а на головi променiв червоний капелюх iз яскравим екзотичним пiр’ям. Поруч iз вишуканою панною, що саме нахилилась до скринi iз тканинами, стояла жiнка у стриманiй жалобнiй сукнi i темному очiпку.

– Анно, тобi личитиме це лондонське сукно! Блакитне – ох, уявляю як тобi буде гарно в такiй сукнi! Тобi негайно треба пошити новi плаття, аби було що носити пiсля жалоби за тим нелюдом, – жiнка в червоному вихопила вiдрiз тканини з рундуку.

– Тихше, Ганнусю… – прошепотiла спiврозмовниця. – Не одежини мене зараз бентежать…

Жiнка в чорному поклала товар на мiсце i задивилась на вагiтну торговку, що вже все розторгувала i збирала клунки, аби йти додому: «Бiдна, лише б не розродилась дорогою».

– Ох, панi Сокольська, ви завжди така загадкова! Марку, зроби щось зi своею сестрою!

Чоловiк обiйняв за плече даму в темному вбраннi i всмiхнувся епископськiй доньцi, яка променiла до нього червоними вустами. Якось Ганнуся повiдала подрузi, що секрет ii яскравих губ та бiлоi шкiри лиця – походи до лiкаря-юдея. Лише iй, Борзобагатiвнi, той видае бiлила зi свинцем та оцтом i ртутну сумiш для червоних пухких вуст. Юдей розповiдав Ганнусi, що такими самими мазями користуеться в Лондонi королева Єлизавета. Вiд них колiр ii монаршого лиця – бiлiший за снiг. Але то все великий-великий секрет.

Ганна Журавницька, в дiвоцтвi Борзобагата-Красеньська, була вiдома на всю Волинь своiми чудернацькими забаганками та любов’ю до розкошiв. Любителька золотих прикрас, дорогих шат та чоловiчоi уваги, либонь, найяскравiша мешканка Луцька, Ганнуся, улюблена донечка вiйта, який до того ж нещодавно ще й став епископом – хоч сану так i не прийняв. Голова фамiлii, Йона Борзобагатий, набув епархii, але вiд цього життя родини не стало бiльш благочествим. Так само, як i ранiше, в iхнiй оселi лилося угорське вино, шумiли званi вечерi та бали на заздрiсть незаможним луччанам, навiть у час посту. Саме тi мiстяни й плiткували на вулицях та вдома, що срiбних грошiв, денарiiв i золотих дукатiв у Борзобагатих останнiм часом значно побiльшало. Бо, мовляв, тепер вони обкладають даниною не лише мiстян, а й церкви. А новоспечений владика навiть зачиняе парафii панотцiв-неплатникiв, якi не хочуть дiлитись набутками з епархiею, а, вiдтак, i з ним самим.

Анна Сокольська змалечку дружила з вибагливою Ганнусею, безродною багачкою, з якою не дуже волiли перетинатись нащадки вiдомих князiвських родiв. Сокольськi ж не гребували зв’язками iз заможнiшими, однак не надто шляхетними русинами, хай би як вони заробили своi статки. Врештi Анна помiтила в подрузi талант дипломата i перемовника. Завдяки йому, а ще червоним пухким губкам i хитрим бiсикам – вiйтiвна, а нинi ще й епископська донька могла розвiдати будь-що. Тож дружба деколи ставала княгинi ще й дуже корисною. Бути у справах усiеi Волинi – хтоб цього не волiв.

Ганна хитро примружила очi i взяла подругу пiд руку. Жiнки почимчикували вздовж рядiв. Марк Сокольський певний час йшов слiдом, допоки його увагу не привернув товар зброярiв, якi закликали ясновельможне панство спробувати на руку своi вироби.

– Аничко, дивись-но, що я вигадала… Думаю я порiднитись iз тобою, – жiнка в червоному задоволено хмикнула, щойно побачила, що з подругою вони лишились сам-на-сам.

– Ганю, ти про що? – спiврозмовниця нахилила голову, сповиту жалобним очiпком, ближче до зухвалого капелюшка.

– Ти ж тепер вiльна i можеш вийти замiж так, як захочеш?.. Ну, добре, як захочете ти i твiй брат. А вiн навряд вiдмовить тобi у тому, аби стати Борзобагатою, – Ганнуся радiсно плеснула в долонi i пiр’я на капелюшку пiдстрибнуло.

– Тобто? – Сокольська удавано здивувалась, хоча насправдi вже здогадалась, до чого хилить подруга.

– Василь, братик мiй, давно вже на тебе споглядае, – жiнка в атласi штурханула подругу у бiк.

– Але ж… ваш батько? – на вухо епископськiй донцi прошепотiла Анна.

– Породичатись iз князiвським родом! Ти що! Ха! Тепер самi Острозькi йому руку подаватимуть! Та вiн погодився б Василя i на собацi оженити, якби той був князiвною, – пирхнула Ганнуся i миттево отямилась. – Ну, про собаку, я ж пожартувала… Аничко, ти не ображаешся? – подруга пiдтягнула Сокольську до себе.

Княгиня всмiхнулась i обiйняла вiйтiвну:

– Моя ти пташко-рятiвнице…

Панни пройшли до кiнця Ринку i впритул наблизились до церкви Покрови. Перехожi зупинялись i схилялись перед митрополичою донькою.

– Аню, вони всi так схилятимуться й тобi… Всi до одного, хто бодай колись зневажав… Бо понад усе люди люблять грошi i багатство… – з гордiстю промовляла жiнка в червоному, впевнено ступаючи брукiвкою. – А ось i мiй братик… Васильчику!

На розi в тiнi храму причаiвся пан – огрядний iз густою бородою, у шубi з горностая, покритiй червоною китайкою, руку вiн тримав на рукоятi шаблi. Анна встигла помiтити, як поспiхом вiн перевiв свiй погляд iз неi на велелюдний ринок. Чоловiк робив вигляд, що не помiтив двох жiнок, якi увесь цей час неспiшно пiдходили до нього. Княгиня здогадалась, що подруга пiдлаштувала iхню зустрiч навмисно. Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина епископа, Василя, на Сокольськiй i нарештi наблизитись до князiв, елiти краю.

– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаеш княгиню?

Чоловiк схилив голову, так само у вiдповiдь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось i зараз вiн почервонiв – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усмiхнулась i почала першою:

– Пане Василю, як вашi справи? Чула, вам випала честь стати королiвським секретарем, а ще земським суддею.

– Панi Анно, цi посади швидше почеснi… – чоловiк прикусив язика i потупив очi, щойно сестра наступила йому на ногу.

– Але це дуже-дуже почеснi посади i хто-зна, може Василь стане незабаром вiйтувати, як наш батько колись, – пiдхопила Ганнуся. – Я тобi казала, що брат мiй такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всi звертаються?

Княгиня на це розплилась усмiшкою. Вона вже зрозумiла, що ii кличуть у нове замiжжя i, допоки не затягнуть у своi золотi тенета, Борзобагатi не заспокоються.




Роздiл IV


Небо затянули хмари. Повiтря було важким i тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом i повiльно випускати ротом. І навiть звуки довкола видавались стихлими i низькими, наче увесь свiт навмисне накрили залiзною кришкою. Усе мiсто з його околицями пiд куполом захмареного неба принишкло в очiкуваннi громовиць. На мурi Луцького замку, на Владичiй вежi, стояв чоловiк iз сивою густою бородою, в горностаевiй шубi i з золотим ланцюгом на грудях. Вiн вчепився руками у кам’янi мерлони, якi короною увiнчували стiни фортецi, i вдивлявся у небокрай.

Будинки мiстян струмiли бiлим димом. Вiконницi здебiльшого були зачиненi, на вулицях анi душi. Луччани перед негодою причаiлись або вдома, або в церквах, де в цi хвилини ревно моляться, аби лихо обiйшло iх стороною.

Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу i моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливiше, небо, здавалось, ось-ось вишкiриться блискучою ламаною лiнiею, а вiн спокiйно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях. Йона всмiхався.

– Батьку… – почувся шепiт за спиною.

Єпископ Луцько-острозький i, за сумiсництвом, Жидичинський архiмандрит повернувся на звук. Зворохоблений вiтром син Василь у шубi, вкритiй червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стiну. Небокрай яскраво замиготiв, i тишу розрiзав грiм.

– Ходiмо, синку… Вже час, – епископ обiйняв сина за плече i обидва рушили до вежi. – Ну що, княгиня наша згодна? Гарну жону тобi пiдшукали… – Йона був, вочевидь, задоволений майбутнiм шлюбом. Василь же дивився собi пiд ноги i мовчав. – Синку, ну будь же чоловiком! Такiй бабi треба мiцного мужа! – гикнув отче у бороду.

Єпископ iз сином зайшли у замкову залу. В коминi палахкотiли дрова, жар розливався ошатною кiмнатою, миготiли свiчки, даруючи життя брюсельським гобеленам на стiнах. Стiл iз напоями оточили гостi. Вони поштиво схилили голови, щойно епископ iз масивним золотим ланцюгом на грудях ступив через порiг.

Йона поспiшив до жiнки у стриманiй жалобнiй сукнi з шовковими шнурами та непримiтному мереживному очiпку.

– Княгине! Як я радiю новинi! Ви робите честь роду Борзобагатих, а ми цю честь з радiстю приймаемо! – вигукнув епископ гучно, вiн намагався, аби його слова почули усi присутнi.

До спiврозмовникiв прудко пiдскочила яскрава Ганнуся у сукнi-кот iз тканноi iз золотом зеленоi камки. Вона свiтила бiлою шиею i декольте, змушуючi нечисленних гостей манiрно ховати очi.

– А як я радiю вашому з Василем рiшенню! – жiнка поцiлувала подругу в щiчку i грайливо торкнулась перлинки, що звисала iз маленького вушка.

Єпископ вмостився у крiслi з масивною спинкою i потягнувся до келиха.

– Прошу панство пригубити за здоров’я молодят!

Гостi з задоволенням виконали наказ душпастиря i розсiлись по рiзьблених стiльцях, даючи служкам знак розносити страви до трапези. За мiцно зачиненими вiкнами загрозливо загуркотiло. Ганнуся перехрестилась i стурбовано прошепотiла щось на вухо подрузi. Гостi дочекались, поки припиниться грiм, i пiсля цього полегшено загелготiли. Сам же епископ без жодного страху пив вино. Поставивши на стiльницю порожнiй келих, вiн причмокнув i продовжив:

– Василю, i коли ти повезеш молоду дружину у Вiльно?

– У Вiльно?! – чоловiк у розшитому срiблом темному жупанi щойно зняв горнотаеву шубу, i застиг, бо вочевидь, не зрозумiв батька.

– Навiщо нам iхати у Вiльно? – пiдхопила наречена в жалобi.

Єпископ знов пiдняв келих, який служка хутко наповнила.

– Княгинi з новим чоловiком треба з’явитись на очi королiвнi, единiй живiй з Ягеллонiв у нашiй краiнi. Бо iнакше жоднi князi вас не визнають, – душпастир випив до дна i потягнувся за виделкою, аби встромити ii у качку.

– Але ж поки ми зiграемо весiлля, мине ще багато часу. Хто зна, може тодi з’явиться новий король, а в королiвни – чоловiк, врештi вона й сама може стане королевою. Може обрати iншу столицю. Все може змiнитись. Хто зна – може й сюди, у Луцьк, навiдаеться… – розмiрковувала Сокольська.

Йона вiдiрвався вiд м’яса i тепер вже колупався виделкою у зубах. Княгиню пересмикнуло вiд огиди. Минуло ще кiлька хвилин, поки епископ завершив свою справу, вiдпив вина i зауважив:

– Нi, мое миле дитятко, вам треба одружуватись чимшвидше.

– Але ж я у жалобi!.. Мае минути рiк! – обурилась Анна.

– Але ж я епископ! Нiхто й слова не посмiе сказати всупереч моему рiшенню, – Йона гупнув рукою по столу. – Тож, молодята, готуйтесь, одружимо вас за седмицю… без пишнот, звiсно… Ганнусю, допоможи нареченiй, щоб було все, як треба.

Ганнуся штурханула подругу у бiк i пiдморгнула. Анна Сокольська знала круту вдачу майбутнього свекра. До того ж, жалобу за колишнiм чоловiком вона готова була скинути хоч сьогоднi. Тому й не пручалась рiшенню епископа.

За вiкном знов замиготiли блискавицi, загримiло i нарештi зарипотiв дощ. Владика заборонив зачиняти вiконницi, i крiзь шибки було видно, як вiтер розкуйовджуе вози iз сiном, зривае хоругви та стяги на баштах, а злива косить небесними струменями землю, перетворюючи ii на багно.

Бiля епископа сидiв Ганнусин чоловiк – Олександр Журавницький. Вiн хрумкотiв горiхами, замрiяно дивився на стелю i, в зеленому жупанi iз золотою тасьмою та перлами довкола шиi, вочевидь, одягнений пiд стать яскравiй дружинi, видавалось, подумки був далеко звiдси. Олександр, брат того самого рудовусого Журавницького. Та на вiдмiну вiд лютого одинака, який так налякав Анну у Чорному Лiсi, Олександр був м’якшоi вдачi – певно, бо не знав бiди, адже вдало одружився на Борзобагатiвнi з ii численними статками. Цей шлюб також укладений за розрахунком Йони, який давно вже був удiвцем i всi рiшення приймав сам.

Зятя вiн обрав неабиякого – батько братiв Журавницьких був людиною церковною, шанованим серед мирян колишнiм нареченим епископом Луцьким, хоч сану вiн так i не прийняв. Однак старшого Журавницького люд так шанував, що не зважав на те, що той вирiшив лишитись мирянином. Та й у православнiй церквi такi випадки були не вдивовижу. Шлюб Ганнусi i Олександра безперечно допомiг владолюбному Йонi, який пiшов стопами свата, спираючись у багатьох справах на його пiдтримку. Згодом Йона й сам став епископом Луцьким услiд за кончиною близького родича. І теж без висвячення.

Та нинiшнiй митрополит Луцький виявився хитрiшим i жадiбнiшим вiд попередника – свою церковну владу вiн перетворив собi на вигоду. І тепер грошi з кожного приходу рiкою лились в його кишенi. А Жидичинський монастир, який колишнiй король Речi Посполитоi Сигизмунд II надав йому у керування, проносив родинi просто казковi статки. Адже саме в монастирi зберiгалась чудотворна iкона святого Миколая, до якоi миряни линули з усього Великого князiвства Литовського, та що там iз князiвства, звiдусюди, де е православний люд.

І тепер за столом Йона жваво обговорював iз гостями полiтику i торгiвлю, а княгиня позирала у темне провалля вiкна, за яким бушувала злива. «Звiсно, Йона спробуе керувати мною, як усiма довкола. Та я не хочу цього. Але й жити у злиднях, менi, княгинi Сокольськiй не пристало…» – Анна подивилась на майбутнього чоловiка. Вона всмiхнулась Василю, який щоразу червонiв, щойно перетинався поглядом iз нареченою. Княгиню ж це веселило. «Який кумедний у мене буде чоловiк… Та головне, що при ньому верховодити буду я…»

Сокольська поглядала на гостей Борзобагатих i на пишно обставлену залу i з кожною миттю напувалась майбутнiми багатством та славою. Щоразу, пiдносячи срiбний келих до вуст, вона вiдчувала, що ii минуле життя залишаеться далеко позаду, у пiтьмах, а поперед вiдкриваеться новий осяяний шлях.

«Онисфiр! Вийти з гри?.. – пiд жалобним очiпком промайнула думка. – О, нi, нiколи… Я такого не вчиню. Навiть Йона не зможе менi завадити… Я вдячна Онисфiру – без нього мене тут не було б… Вiн наче мiй янгол-охоронець…»

Злива припинилась, трапеза добiгала кiнця, дверi розчинились, i у епископський палац увiрвався крижаний i солодкий аромат свiжостi. На вулицi у свiтлi смолоскипiв конi мiсили багнюку. Вiзницi на шляхетських дерев’яних дормезах очiкували на гостей церковника. Служки одягали на шляхтичiв шуби. На Анну накинули просту шубу – з чорним оксамитом, пiдбиту недорогим хутром. Поруч прибився наречений. Княгиня торкнулась пишно гаптованого рукава його жупана i звабливо всмiхнулась, кивнуши головою у бiк найтемнiшого кута. Чоловiк знiтився – але слухняно ступив за княгинею.

Гостi з епископом рушили надвiр, i коли вони всi вийшли з палацу, майбутня жона наблизила вуста до Василевого вуха i нiжно прошепотiла:

– Пану треба знати, що в мене е певнi умови. По-перше, ви маете перед весiллям менi видiлити привiнок – вдвiчi бiльший нiж мiй посаг, який я принесу у ваш рiд. Я розраховую на власнiсть двох ваших сiл. Вони залишаться менi на випадок вашоi смертi.

Василь потупив очi i стиха промовив:

– Так, я розумiю. Це в мiсцевих традицiях i батько це схвалить. Я впевнений.

– В мене е ще одне прохання…, – Анна наблизилась до чоловiка ще ближче, гаряче дихаючи йому просто у шию, – Я iздитиму на прощу завжди сама. Завжди… Без супроводу. Я не люблю спiльникiв у своiх молитвах до Бога… – жiнка замовкла, i чоловiк потягнувся до Анинних вуст. Вiн заплющив очi, очiкуючи на цiлунок, та раптом отямився вiд шурхоту спiдниць i холоду, яким повiяло знадвору. З пройми дверей у свiтлi смолоскипiв йому всмiхалась жiнка у чорному.




Роздiл V


Залою епископського палацу розливався аромат бузку. Кущi з пурпуровими китицями заглядали у розчиненi вiкна. Солодкий дурман пробирався у всi куточки кам’яницi, вiн був ладен приспати всiх палацових мешканцiв i служок, притупити iхнi розважливi думки, аби лише вони вдихали чарiвливi пахощi розбещеного травня. У залi з високим мармуровим комином вiд вiтерцю, який прошмигнув з двору Луцького замку, розгойдались кiнцi бiлоснiжноi шовковоi скатертини iз золотим гаптуванням. Ця скатертина вкривала масивний стiл посерединi кiмнати, заставлений стравами – в епископа саме був другий снiданок. Йона сидiв у крiслi з високою спинкою, оббитою червоною шкiрою, i замрiяно роздивлявся свiй золотий перстень iз печаткою. Його нiс чухався вiд дражливого бузкового аромату – але вiд того настрiй епископа лише покращувався.

Цi кущi турецькоi калини, як ii називають при вiденському дворi, Йона за величезнi грошi викупив у посла Священноi Римськоi iмперii Ож’е Гислена де Бусбека. Той вiсiм рокiв прослужив в Костянтинополi посланцем у султана Сулеймана Першого. Там Бусбек й помiтив ароматнi гiгантськi чагарники, якi мiсцевi називали просто – лiлак, i, повертаючись до Вiдня, прихопив численнi садженцi iз собою. Посол був iз лякливих i тому по дорозi додому вирiшив оминути войовничих мешканцiв Балкан та Карпат i рушив iз почтом просто через море, Кримське ханство, пiвденнi степи, а потiм Волинь, Кракiв, аби звiдти вже дiстатись Вiдня.

Йона прочув про дивовижну пiвденну рослину i, зустiчаючись iз посланцем, вiддав за саджанцi п’ять мiшечкiв срiбних солiдiв. Цього травня бузок особливо грiв душу луцькому епископу – бо нарештi вперше зацвiв. А у Вiднi, кажуть, намагання ботанiкiв примусити турецьку калину випустити бодай одну пурпурову китицю все ще безуспiшнi. Та ще бiльше Йона радiв, бо нещодавно прочув про лiкарськi властивостi того дива з Костянтинополя i про потужну отруйну силу цих ароматних квiтiв. Єпископ досi розглядав перстень на руцi i все ще розмiрковував, як Всевишньому вдаеться так вдало поеднувати неземну красу та смертельну небезпеку. Але тут його роздуми перервав тремтливий голос:

– Владико, то може ви зменшите нам нашу лепту? Тяжка вона для нас… – стиха промовив чоловiк, який увесь цей час нишком сидiв на стiльцi з iншого боку столу.

Йона вiдiрвав засмучений погляд вiд персня i перевiв його на згорблену старечу фiгуру у чорнiй рясi.

– Скiльки храмiв у вашому селi? – епископ спитав суворо, вiдчувши як його пересмикнуло.

– Три… – панотець у рясi ледь всмiхнувся та, щойно перетнувся iз крижаним зором дрiбних чорних зiниць епископа, опустив очi додолу i помарнiв.

– То, якщо ви не можете нашiй Матерi подати якусь дрiбницю – три копи срiблом… – Йона зачепився поглядом за квiти за вiкном, довкола яких лiтали невгамовнi бджоли i раптово замовк та за мить несподiвано загарчав, так, що старець у рясi пiдстрибнув на стiльцi. – То я зачиню вашi храми на рiк, поки не сплатите церквi тридцять коп! Вдесятеро бiльше! Хай вашi попи з попадями посидять голодними, а вашi селяни без Божоi розради! За тиждень я чекаю тут три копи срiбла, iнакше моi люди приiдуть до тебе i такими, як я, ласкавими, вони не будуть!

Йона вдарив кулаком по столу, прохач пiдскочив i, тримаючи боброву шапку у руцi, почав кланятись та вiдступати спиною до виходу.

Солодкий аромат знову долинув до епископського носа. Йона розвернувся до вiкна i стомлено вiдкинув голову на спинку крiсла. У кутi зали весь цей час за писарським столом Василь Борзобагатий спокiйно заповнював канцелярську книгу. Вiн не звертав увагу на суворий тон батька i переляканого прохача. Йона глибоко вдихнув дражливий аромат i нарештi гучно чхнув, витер рукою носа i розвернувся до сина.

– Ну що, Васильчику, готовий до подорожi у Вiльно? Королiвна Анна Ягеллонка хоч стара дурепа – але ти маеш затриматись при дворi якнайдовше. Хай твоя дружина зарадить тобi у тому, хай поулещуе королiвську клячу. А ще, головне, – заведи дружбу з Вишневецькими та Острозькими.

Василь саме поставив крапку у книзi, опустив перо i присипав папiр пiском, аби той всмоктав залишки чорнил.

– Анна хоче двое сiл у привiнок, – байдуже промовив молодший Борзобагатий.

– От хвойда! – випалив Йона, – Не в ii станi торгуватись!

Єпископ глянув у вiкно, ще раз принюхався i вже спокiйнiше продовжив:

– Я i з цим розберуся, синку…


* * *

Княгиня Сокольська у жалобнiй сукнi з високим гофрованим комiрцем та срiбним ланцюгом на шиi сидiла на лавi бiля ганку, очiкуючи на бричку, що саме мала повезти ii до епископського палацу. Жiнка зупинилась у кам’яницi свого дядька, князя, який прохолодно вiдреагував на намiр племiнницi вийти замiж за Василя Борзобагатого. Але й переступати епископу дорогу вiн не бажав. Тож роздратований дядько Анну уникав i свое спiлкування цими днями звiв з нею до щоденного вiтання та прощання. Сама княгиня проводила все бiльше часу iз братом Марком. От i цього разу – вiн був поруч, розташувався на мармуровiй лавi пiд кроною староi липи на ганку луцького палацику Сокольських. Марк, молодший за Анну на декiлька рокiв, змалечку зростав iз нею i був найближчим i найрiднiшим iй з усiх. Вiн саме простягнув руку до Анниного лиця i обережно поправив на ii голiвцi мереживну сiтку, пiд якою збилось волосся.

– Ти знаеш, що не мусиш цього робити? Ти ж можеш вiдмовитись, – брат провiв рукою по щоцi жiнки.

Анна вперто мовчала, вип’ячивши нижню губу. Не до вподоби iй був осуд i застреження родичiв. Але Марк вiв далi, лагiдно, наче промовляв не до дорослоi жiнки, а до нерозумного маляти.

– Аничко моя, виходячи за Борзобагатого ти ж багато що втратиш. Вiн простий шляхтич, до того ж iз низiв, може й шляхетство його батько взагалi купив, а ти ж князiвського роду. Ми ж вiд Рюриковичiв. Ти ж розумiеш, що, виходячи за Василя, втратиш усе? Твоi майбутнi дiти князями вже не будуть. Та й невiдомо, як приймуть в родинi малого Андрiйка.

Анна згадала сина, який лишився на няньок у Чорному Лiсi, та вiд того ii погляд став ще суворiшим. Вона пiдвелась i вiдступила вiд брата на крок.

– Мене не цiкавить шляхетнiсть роду Борзобагатих, – ii голос був твердий i холодний.

– А що ж тебе цiкавить, Аню?! – прогарчав Марк.

В цю мить дерев’яна стара бричка, запряжена двома конями, з рипом пiдкотилась до ворiт. Княгиня стрiмко запригнула на пiднiжку, брат лише поспiвав за нею. Вiзниця накрив колiна панiв вовняною шкурою, всiвся на передок i йокнув. Колiса провернулись i конi слухняно й неквапливо потягнули пасажирiв вузенькими вуличками. Анна гордовито випростала спину, адже, побачивши бричку Сокольських iз нареченою епископського сина, городяни спинялись, дехто вклонявся, княгиня ж кивала головою у вiдповiдь.

– І ти хочеш позбутись князiвського стану? Поваги? Заради чого? Ти ж знаеш справжне ставлення люду до Борзобагатих… – не вгамовувася брат.

– Маркусю, припини. Я бiльше нiколи не буду жебрачкою. Краще вже бути заможною шляхтянкою, навiть несправжньою, нiж бiдною княгинею. Це мое рiшення i я нiколи, чуеш, нiколи про нього не пошкодую, – Анна торкнулась срiбного ланцюга на грудях i нарештi всмiхнулась.


* * *

– А от i наша наречена! – Йона Борзобагатий пiдвiвся iз крiсла, коли у залу увiйшли Сокольськi. Єпископ поштиво схилив голову, княгиня присiла в кнiксенi, ii брат кивнув. Жiнка було вже прошмигнула до iншого боку столу, де з широкою задоволеною усмiшкою стояла ii подруга Ганнуся, як ii зупинило рипiння Йони.

– То наша княгиня не хоче прикластись до руки епископа? Гидуе Божою ласкою? – Йона простягнув долоню, на якiй поблискував золотий перстень iз печаткою. Сокольська примружила очi. Якусь мить вона стояла, наче вкопана. В залi запанувала мовчанка. З боку канцелярського столу почувся кашель Василя:

– Отче…

– Нi, чого ж… Владико, вибачте, що забула про манери… – Анна хижо всмiхнулась i рушила до епископа, нахилилась i чмокнула перстень… – Я ж так поспiшала до нареченого, отче!

Княгиня пiдморгнула задоволеному Йонi i розвернулась до вiкна.

– А ваше диво розквiтло, владико! – вигукнула Анна з удаваним захопленням i пiдiйшла до шибки.

– В моiх руках все розквiтае, врахуйте це, дитино, – Йона присiв у крiсло i пiднiс до губ келих, наповнений до краю угорським вином.

– Ми прийшли обговорити привiнок, отче… – нарештi промовив Марк Сокольський.

– Ну, так, важлива справа. Що дiстанеться княгинi в разi смертi мого сина… За ii власнiсть прийшли торгуватись… – Йона клацнув язиком i поставив келиха на стiл.

В залi запанувала така тиша, що можна було почути кроки служок в коридорах палацу. Тиша тривала хвилину за хвилиною. Нарештi ii перервала наречена – Анна холодно та рiшуче промовила:

– Я вимагаю Харлупський замок i резиденцiю в Красному.

– Красне – наша фамiльна вотчина, подарована нам, Борзобагатим, королiвською ласкою, – Йона втупив погляд у майбутню невiстку. – Ми не даруемо, не вiддаемо i не продаемо королiвськi блага.

– Або Красне буде моiм, або весiлля не буде, – Анна торкнулась короткого манжету на лiвiй руцi i розправила спiдницю з лондонського чорного сукна.

Йона мовчав. Вiн вiдпив ще вина i втулився у вiкно. Нiхто i нiщо не могло перервати цю важку тишу, навiть принишк соловей, що виспiвував весь ранок.

– Добре, буде вам Красне i Харлупа, – нарештi вичавив з себе епископ. – А тепер давайте обiдати.

Служки почали вносити запечену качку i ковбаси, розливали вино. Гостi пiдсунулись до столу. У самий розпал обiду епископ вiдiрвався вiд розмови iз Марком Сокольським i звернувся до майбутньоi невiстки:

– Панi Анно, знаю, що ваш душпастир – Онисфiр Дiвочка. Вам не здаеться, що вiн залишився далеченько вiд вас? У самому Киевi. Може, вам пошукати когось iз панотцiв поближче? Та й з родiв бiльш шляхетських? Я можу пiдсобити, в мене е кiлька гарних священникiв на прикметi.

– Владико, аби ви знали не лише моi грiхи, а й думки?.. – розсмiялась княгиня.

– Люба моя, таемниця сповiдi священна… – Йона розвiв рукавами, пишно гаптованими золотом. На це княгиня лише всмiхнулась. – До речi, менi передали листа для вас вiд Онисфiра.

Сокольська враз зблiдла. Єпископ прошепотiв щось на вухо служцi, i той миттю вискочив iз зали, повернувшись згодом iз розпечатаним листом.

– А ви гадали, що всi найважливiшi вiдомостi проходять повз мене? – вишкiрився епископ Луцький.

Марк Сокольський схопився за рукiв’я шаблi i подивився на сестру. Анна захитала головою, даючи знак не втручатись. Йона розгорнув аркуш iз зеленою печаткою панотця Онисфiра Дiвочки.

– Ваш душпастир вiтае вас, панi Анно, з гарним вибором. Пише, що вiн його схвалюе i буде молитись за ваше щастя iз Василем Борзобагатим, – епископ всмiхнувся i вiдклав листа. – Василю, передай папiр нареченiй.

Анна очима пробiгла листа. Рядки на паперi були рiвно виведенi розмашистим канцелярським почерком. Губи княгинi розпливлись у посмiшцi:

– Дякую, владико, за добру новину.

Жiнка вiдклала папiрцi i, наче нiчого не сталось, повернулась до Ганнусi Борзобагатоi, яка цього разу сяяла у розшитiй золотом синiй оксамитовiй сукнi.

По обiдi Йона показував гостям свое ботанiчне диво – кущi, розквiтлi пурпуровими ароматними китицями. Аннi ж поталанило на мить залишитись у залi бiля канцелярського столу, вiдiрвати вiд листа Онисфiра шмат i вивести кiлька слiв чорнилами, що стояли на канцелярськiй стiльницi. Це зайняло якусь мить – i складена крихiтна записка опинилась у кишенi жалобноi сукнi. По обiдi сторони пiдписали угоду про спадок майбутньоi нареченоi та дар родини Борзобагатих. Пiд документом поставили пiдписи всi присутнi, i вже за якусь годину бричка Сокольських викотилась iз брами Луцького замку повз кам’яницi заможних мiстян. На папертi Покровськоi церкви чорнiла постать ченця, який просив милостиню. Анна його впiзнала i зупинила повозку.

– Аню?! – вигукнув здивований Марко.

– Аби наша справа була успiшною! – пояснила жiнка, дiстаючи iз прив’язаного до паску гаманця мiдний грош.

Княгиня рушила до монаха. Той, побачивши панну, неабияк зрадiв, перехрестився, встав на колiна i схопив княгинiну руку, припавши до неi губами. Сокольська ледь вiдiрвала долоню i стрiмко повернулась до брички. Марко смiявся – настiльки його звеселила сцена на папертi i поведiнка ченця-жебрака, Анна вдоволено усмiхалась, вiзниця гукнув i конi рушили. Щойно ж бричка пiд’iхала до палацику Сокольських, княгиня влетiла у кам’яницю, закрилась в опочивальнi i дiстала з манжета згорнуту крихiтну записку, що iй передав агент Онисфiра – саме той жебрак-чернець. На нiй дрiбно – рукою ii душпастиря – було написано: «По дорозi на Вiльно – у Дубно з архiву Острозьких королiвська дарча грамота на Острог. У Вiльно – храм Успiння Пречистоi Матерi, отець Пафнутiй».

Анна все зрозумiла i зiтхнула – далекоглядний Онисфiр все прорахував. І бажання Йони вiдправити молодих до королiвни у Вiльно, i iхню зупинку в Дубно. А ще вiн знае, що за нею стежать кожну мить. Та, попри це, покладае сподiвання на свою Сокольську. Княгиня ще раз пробiгла очима записку, запалила свiчку вiд лампади i спалила послання. Анна знала – вона досi в грi хитрого Онисфiра i тепер з неi виходити точно не збираеться, назло пiдступному i огидному Йонi.




Частина II


Намиста з таемниць,

Гаптованi секрети

I зблиск розширених зiниць

Народжують легенди.





Роздiл VI


Карета Борзобагатих пiд’iжджала до Дубно. Їi супроводжували численнi надвiрнi козаки, попереду яких на чорному конi гарцював Марко Сокольський. Повозка в оточеннi наiзникiв була пишно оздоблена – червоною шкiрою, мiддю, – упряжена четвiркою коней, з двома кучерами та причепленими позаду скринями. Дормез, нещодавно придбаний заможною луцькою родиною у самому Вiднi, погойдувався i розхитувався, чим тiшив молодих – вони постiйно з того смiялись. Василь Борзобагатий виявився непоганим оповiдачем цiкавих байок, i його молода дружина навiть не помiтила, як минув час подорожi. Та постiйнi балачки притомили шляхтича i вiн й незчувся, як захропiв серед червоних ридванних подушок.

Анна ж дивилась у вiкно, оздоблене золотавими китицями. Вони вже добру годину проiжджали села, лани, гаi та лiси могутньоi фамiлii Острозьких. Княгиня була вбрана у весiльнi шати iз сiрого переливчастого едвабу, розшитого срiблом i перлами – подруга Ганнуся наполягла, аби спiдниця в молодоi була пишною, тож на Анну пiд сукню начепили фiжми, якi тiльки-но входили у моду. Їх називали на iспанський манер вертугадо.

Кажуть, першою одягла такi королева Кастилii Хуана Португальська, аби приховати при дворi свою вагiтнiсть. «Таке могла одягти на себе справдi лише божевiльна», – вiдзначила Сокольська, щойно побачивши складну конструкцiю. Згадала вона оповiдки про бiдну Хуану, яка втратила розум по смертi чоловiка Филипа Красивого, возила усюди його тiло i не давала поховати мужа. Врештi, чоловiковi родичi вiдправили безтямну королеву у монастир, i вiдтак до влади в Кастилii прийшли владолюбнi Габсбурги.

Вертугадо, спадок божевiльноi Хуани, неприемно вразив Сокольську. Кошик, який складався iз металевих прутiв i тримався на стегнах, був надзвичайно важким. На обручi, якi утворювали рiвний конус, натягувалась тканина – наче на барабан, створюючи iдеальну жiночу фiгуру, правда, за чоловiчими уявленнями. Спершу Анна противилась вдягати такий незручний набедрений кошик, та подруга i вiднинi близька родичка наполягала, адже саме такi, закутi у залiзо, жiнки нинi вважались наймоднiшими при дворах усiх европейських монархiв. Врештi, вiдмовити Борзобагатiвнi Сокольська не змогла: зiтхнувши, вона дозволила одягти на себе вертугадо. Хоча в конструкцii, яка сповiльняла рухи, нареченiй було важко не те щоб iхати в каретi, а й вистояти всю тривалу i помпезну Божу службу, яку розпланував сам луцький епископ Йона. До того ж, нервуватись пiд час обряду доводилось не лише через шати – спиною весь час вона вiдчувала пекучий погляд рудовусого Івана Журавницького, який приiхав до брата на родинне свято. Не зводив вiн очей з нареченоi i пiд час вечерi, через що княгинi було нiяково перед новими родичами.

Весiлля ж було хоч i не велелюдним, але надзвичайно пишним. Вже тиждень ця подiя головувала у плiтках луччан, та й не тiльки луччан. По всiх довколишнiх землях розлетiлись чутки про непристойно розкiшне святкування Борзобагатих. Про свою обiцянку тихого домашнього свята Йона, вочевидь, забув, щойно розпочалась пiдготовка до нього. Тож, не лише молода вражала пишними шатами, а й молодий був пiд стать нареченiй – вiн був вбраний у чорний оксамит та сiрий едваб iз розсипом перлiв довкола iспанського гофрованого комiра та у беретi зi страусячим пером. Пiсля вiнчання та застiлля Йона упевнився, що шлюб таки вiдбувся i вночi молодi не заснули окремо, а потiм з легким серцем вiдправив iх у Вiльно з першою зупинкою у Дубно в палацi князiв Острозьких. Вiн знав – пiсля прийому в найбагатшого магната у всьому Князiвствi Литовському, та й в Речi Посполитiй, Вiльно, лiтня королiвська столиця, вiдкрие Борзобагатим не лише ворота, а й обiйми.

А от Анна замислилась – в Дубно в неi була своя мiсiя, але як ii провернути, вона ще не вигадала. Фортеця наймiцнiша на Волинi, ii не пiд силу було здолати татарським ордам, тож як же iй – жiнцi – здобути найбiльший скарб князiв Острозьких? Грамоту, якою ще 1386 року король Ягайло та його брат князь Вiтовт дарували Острог та всi довколишнi землi волинськiй фамiлii з дому Гедимiновичiв. Пiсля отримання цього паперу i розпочався розквiт могутнього роду. Звiсно, тепер королiвський лист знаходиться в канцелярii наймiцнiшоi фортецi родини – у Дубно. Втратити цю грамоту Острозьким не снилось i в найстрашнiшому снi, так вони ii цiнують. Але навiщо ж вона Онисфiру?

Та цим Анна вирiшила не перейматись, бо «менше знаеш – краще спиш». Саме так вона ставилась до усiх завдань владики, за виконання яких вiн щедро платив золотом. Княгиня розумiла – нинi цим непростим наказом душпастир вирiшив перевiрити ii здiбностi та, головне, вiдданiсть. І звiсно, iй кортить це завдання виконати. Та, може, насправдi цим вона хоче утамувати й власне марнославство – адже не кожному чоловiковi таке до снаги. А вона – жiнка – мае зробити.

Карета в’iхала в Дубно, i Анна розштовхала сплячого мужа. Той невдоволено розплющив очi, потягнувся й позiхнув. Вiн визирнув з повозки саме в ту мить, коли до неi пiд’iхав Марко Сокольський.

– Приготуйтесь, пане Василю, скоро будемо у замку. Молодий Острозький, Януш, кажуть, прискiпливий до ошатного вигляду… – Марко зареготав i рушив уперед.

– Що вiн мав на увазi, Анно? – Василь натягнув на голову берет iз величезним розкiшним пером.

– Януш Острозький гострий на язик i часто дошкуляе рештi панства критичними зауваженнями щодо одягу. Але не переймайся – ти чудово виглядаеш, – Сокольська усмiхнулась.

– Як i ти, моя мила, – на цю чоловiкову реплiку дружина не вiдповiла, вдивляючись у обриси фортецi i замку, що з’явились на обрii.

Потужний i неприступний, з численними бiйницями, гарматами, бастiонами та валами, з ровом, наповненим водою з рiки Ікви, що протiкае поруч… За давнiх часiв тут було городище, яке вщент зруйнували монгольськi орди. Та мiсце вiдродилось завдяки потужному роду Острозьких, що звели тут не лише замок, а й розселили пiдданих мiстян i численних крамарiв, якi щотижня влаштовують торги пiд замковими стiнами. Дубно вiдродився, наче той фенiкс. Слава про мiсто Острозьких, як i про всю вiтчизну русинських князiв, ширилась Європою та навiть за ii межi. Бо цi магнати з iх численними землями були пiд стать будь-якому королю.

Карета iз почтом саме пiд’iхала до пiдйомного мосту бiля круглоi брами. Погойдуючись, потяглась у темну арку i за кiлька миттевостей з’явилась iз iншого ii боку. Дубно зустрiло подорожнiх гулом i тяжким смородом – iз запахами диму та мiськими вiдходами. Мiсто було розбурхане буденним життям – мало хто з перехожих й помiтив, що в оточеннi озброеного люду прибуло панство. Лише поодинокi мiстяни, якi тинялись залюдненими вулицями, на мить спинились, аби роздивитись приiжджих.

Тим часом карета вже пiдкотилась до замковоi брами – над воротам в око впадав «Баклай», герб Острозьких – зi стрiлою, двома пiвмiсяцями, рогами розгорнутими одне до одного, мiж якими свiтить Вифлеемська зоря. Ворота з лязгом вiдчинились i дормез та надвiрнi козаки луцького епископа в’iхали до замку. На майданi iх вже чекали шляхтичi в рiзнобаврних шатах – тi пани, що перебували на службi в Острозьких. Їх було багато, i тому складалось враження, що русинськi князi Острозькi оточили себе придворними, а самi нiчим не поступаються королям. Один iз тих, хто зустрiчав гостей, зрадiв, побачивши Марка Сокольського. І щойно той спiшився, пiдскочив до нього. Чоловiк у зеленому кунтушi та в шапцi з лисицi обiйнявся з прибулим князем, й обидва зареготали. Анна в своiй пишнiй спiдницi ледь просунулась крiзь дверi карети, ii за руку пiдтримував новоспечений чоловiк. Та до молодят нiхто не поспiшав пiдходити, допоки Марко Сокольський сам не пiдвiв шляхтичiв:

– Моя сестра, Анна. Ви ii маете пам’ятати!

– Аякже! Таку гостру на язик княгиню навряд хтось би забув, – один з шляхтичiв вклонився Аннi.

– Анно, пани Загоровський, Дениско i Жабокрицький. Михайло, ходи-но сюди! – гукнув Марко до русявого чоловiка у свiтло-сiрому, майже бiлому, оксамитовому жупанi, який стояв осторонь. Його волосся курчавилось бiля лоба, очi були великими i сiрими, а вуста пухкi, як у дитини. Анна всмiхнулась шляхтичу, який саме наблизився до панни.

– Михайло Жабокрицький, княгине, – голос чоловiка був грудним, таким саме теплим i затишним, як на дотик його оксамитовий жупан.

Про чоловiка Сокольськоi, здаеться, всi й призабули. А вiн саме манiрно кашлянув, аби привернути увагу.

– А! І Василь Борзобагатий, наш новий родич, Аннин чоловiк! – нарештi отямився Марко.

– У фортецi наразi не лише Януш Острозький, а i його батько – Костянтин. Старий князь не любить затримок. Мерщiй до зали! – звелiв один зi шляхтичiв, вказуючи на високий кам’яний палац. Ще з ганку було помiтно при входi велику кiлькiсть посрiблених венецiйських дзеркал, якi оточували внутрiшнi сходи палацу: вiд перших миттевостей Острозькi вражали гостей своiм багатством. Юрба молодикiв увiрвалась у будiвлю i звернула лiворуч у зал прийомiв, в той час, як Анна застигла на мить бiля величезного, у людськiй зрiст, люстра. Вона торкнулась на макiвцi голови золотого сердцевидного аттiфе – заколки, оздобленоi перлами та рубiнами, встромленоi в ii темнi коси, – картину привабливоi краси довершувала тонка вуаль, що струмилась мереживом по спинi. Без сумнiву, Сокольська була наймилiшою молодою, яка останнiм часом ступала залами палацу Острозьких. Жiнка вдоволено усмiхнулась своему вiдображенню i рушила назустрiч найвпливовiшим магнатам, некоронованим монархам ii рiдних русинських земель.

У крiслах iз високими рiзьбленими спинками сидiли старий та молодий Острозькi. Щойно разом з юрбою в залу зайшов ошатний Василь Борзобагатий, князь Януш скривився i закинув ногу на ногу. Його ж батько сидiв незрушно – наче вiн не людина, а статуя. Шляхетнi пани та панни, якi розпорошились довкола господарiв, принишкли.

– Вашi свiтлостi, молодий Борзобагатий та княгиня Сокольська!.. – проголосив один з проводирiв.

Януш манiрно прокашлявся, щойно прибула юрба розсiялась i посерединi зали залишився сам Василь. Вiн зашарiвся ще до того, як в дверi поспiхом увiрвалась молода дружина. Анна Сокольська присiла в кнiксенi.

– Сокольська, княгине, честь бачити нащадкiв князiв староi породи у цих стiнах, – Старий Острозький привiтно усмiхнувся. Тим часом Марко наблизився до сестри.

– А чи не малий це Сокольський?

– Не такий вже й малий, ваше свiтлосте! – впевнено вiдповiв Аннин брат.

– Бачу, що такий самий – гоноровий, як i батько, – Костянтин Острозький перевiв погляд на сина.

– А я бачу, що Борзобагатi вирiшили нас, Острозьких, здивувати своiм багатством! – цi слова Януша викликали регiт, через що Василь збагровiв ще бiльше.

– Ваше свiтлосте, звiсно, до ваших статкiв Борзобагатим далеко, та ми не могли образити вашi стiни недбалим та злиденним виглядом, – вступилась за мужа Анна.

Старий Острозький на це хмикнув:

– Януше, гадаю, ти з нашими гостями не засумуеш. Головне, гострiть своi язики, а не шаблi, – Костянтин Костянтинович пiдвiвся i неквапливо рушив у бiк виходу. Вже наблизившись до дверей вiн несподiвано розвернувся:

– Сокольським i Борзобагатим тут радi. Як я розумiю, ви рушаете до Вiльна. Якщо вам знадобиться i там наша гостиннiсть та пiдтримка – Острозькi ii нададуть.

Дверi зали вiдчинились, i постать старого князя за ними зникла. Василь Борзобагатий та Анна Скокольська застигли в поштивому поклонi посеред величезноi зали iз кольоровими фресками на стiнах та кiлькома гiгантськими мармуровими камiнами.

– То в нас сьогоднi особлива вечеря, на якiй ми частуватимемо молодих! – проголосив Януш пiд схвальнi оплески службових шляхтичiв.

Князь пiдвiвся зi стiльця, який бiльше походив на трон, i наблизився до все ще зчервонiлого Василя, поклав руку йому на плече i повiв до сусiдньоi зали. За ними рушила й решта. На виходi Анна перетнулась iз русявим Жабокрицьким, той засоромлено опустив додолу очi. Княгиня ж навпаки – не вiдводила вiд нього свого настирного зацiкавленого погляду. Сiроокий шляхтич це вiдчув, несподiвано наблизився якнайближче i зазирнув у темне провалля ii чорних, як нiч, зiниць.




Роздiл VII


У трапезнiй залi вигравали на дудках музики. На високих мiдних та срiбних канделябрах миготiли свiчки, хоч надворi було ще сонячно. Панство збиралось уздовж столiв, але сiдати не поспiшало, допоки не звелить голова роду Острозьких – Костянтин. Трапезна вражала убранством: на стiнах французькi гобелени зi сценами з давньогрецьких мiфiв, попiд ними численнi скринi, в яких зберiгаеться срiбний посуд, пiд ногами – яскравi схiднi килими. Жiноцтво, затягнуте у корсети та сукнi за европейською модою, рiзнобарвною i галасливою юрбою стояло окремо вiд панiв. Чоловiки ж, вбранi у довгi жупани з вiзерунчастих тканин, пiдперезанi широкими пасками та у високих чоботах, розбились на невеликi групи i розсiялись кiмнатою. Помiж ними швендяв князiвський блазень у сiрому, вiн то зненацька щипав гостей, то закидався гострими зауваженнями – вiд чого то з одного, то з iншого кута залою ширився регiт.

Молодi Борзобагатi увiйшли у трапезну, та на них нiхто знов не звернув уваги. Анна попрямувала до жiночого гурту. Помiтивши ii, панни зашушукались. Посерединi юрми у чорнiй гаптованiй золотом сукнi з коштовного шовку, пiд якою, безсумнiвно, було модне вертугадо, стояла донька князя Костянтина, Катерина. Їi волосся було складене у зачiску на iталiйський манер – русi коси прикривали шию та вуха, чоло здавалось неприродньо високим, ймовiрно, поголеним. А над ним блискотiло дорогоцiнне камiння, вплетене у локони. Поруч iз нею впiвоберта – в темному вбраннi – стояла племiнниця князя, рудоволоса Беата, з надзвичайно бiлою шкiрою, такою, що здавалось, вона просто свiтиться.

Сокольська присiла у реверансi i увiйшла до гурту. Донька старого князя ще довго плiткувала iз панною в зеленому фалендишi та в беретi, аж поки звернула увагу на гостю, яка увесь час стояла самiтньо.

– Бачу, серед нас з’явилась молода. Панi Сокольська, кажуть, це ваш другий шлюб.

– Так, ви правi, ваше свiтлосте, – Анна вiддала належне магнатцi, знову вклонившись.

– Щоправда, як на мене, дуже дивний вибiр – зв’язати долю iз Борзобагатими. Правду кажуть, що вони шляхтичi несправжнi, а посади своi купують? – за цими словами жiночою юрбою рознiсся смiх.

– Що ви, ваше свiтлосте, це дуже достойнi люди! І мiй чоловiк свою посаду не купив! – Анна обурилась i схопилась рукою за талiю. От якби в неi була при боцi шабля, не пошкодувала б вона пихату князiвну, хай би й Острозьку.

– Не переймайтесь люба, у нашоi Катерини сьогоднi поганий настрiй, – Сокольську пiд руку схопила руда бiлолиця Беата i пiдвела до вiкна. – Справа в тому, що пан Жабокрицький на неi сьогоднi й не дивиться. Цей пан всiм нам розбив серця. А все через просто божественне личко i гарнi манери. Князь його й тримае бiля себе, бо вiн розрада для наших дiвочих очей.

До жiнок пiдскочив блазень, який прихопив бозна-де кобзу i завiв жартiвливi пiснi. Панни його слухали i звеселялись, допоки у залу не увiйшли князь та його син Януш в оточеннi радникiв. Старий Острозький, вдягнений у соболину шубу, вкриту чорним оксамитом iз золотим гаптуванням та в червоний жупан iз золотим паском, був круглолицим, мав великi карi очi та густу сиву бороду. Його хода була некваплива, але тверда. Поруч iз князем – у яскравих шатах та довгiй шубi – йшов трохи молодший за нього чоловiк. Вiн промовляв до князя латиною, i, вочевидь, саме зараз сказав те, шо зацiкавило Костянтина Острозького, бо той спинився i здивовано повернувся до спiврозмовника.

– Хто це? – Анна спитала у мiдноволосоi Беати, яка дiстала iз кишенi срiбне люстерко i дивилась на своi пухкi червонi вуста.

– Той, що поруч iз князем – Себастьян Монтелупi, iталiець i банкiр. Мешкае у Краковi, але мае намiр заснувати в наших землях поштовий транспорт. Його люди вже вiдправляють нашi послання та вантажi у Вiдень, Венецiю, Париж. А ще, – Беата нахилилась до вушка Сокольськоi, – вiн й досi бездiтний, хоч дружину взяв собi рокiв двадцять тому, iй тодi й шiстнадцяти не було. Кажуть, що Монтелупi, якому вона не подарувала дiтей, пiдозрюе ii у вiдьомствi – i звертався з порадами до астролога та алхiмiка при дворi англiйськоi королеви Єлизавети, аби той завдяки своiм вмiнням з’ясував, чи не займаеться дружина темними чарами…

– А звiдки це вiдомо? – Сокольська була здивована неабиякою поiнформованiстю племiнницi старого князя.

– Та про це весь Кракiв знае! А якщо Кракiв, то й ми, – всмiхнулась панна, повертаючи дзеркальце у кишеню.

Князь нарештi наблизився до столiв i вiддав наказ розпочинати трапезу. Музики вдарили з iще бiльшою силою. Панство вмощувалось на лавах та у крiслах, а з усiх дверей потягнулась челядь iз блюдами та глеками. На столi з’явились гуска з грибами, перчена качка, запечена голова вепра, печiнка iз цибулею, рiдкiсна, привезена зi сходу, рисова каша iз шафраном, фаршированi каплуни – молодi кастрованi пiвнi, самому князевi принесли лосося, запеченого у горщику. Виночерпii ходили помiж гостями зi срiбними глечиками iз мальвазiею – солодким вином, привезеним iз Канарських островiв, острозьким пивом зi смаженими грiнками, особливою «князiвською» горiлкою, виробленою на спецiально для князя доставленому тростинному цукрi та мiсцевих травах, а також з грушевим сидром, який тут називали квасом. Також посеред страв яскраво свiтились помаранчi, якi Острозькi отримували з далеких теплих краiн.

Старий володар пiдняв догори келих i вигукнув:

– Сьогоднi до нас приiхали молодята! Княгиня старовинного роду Сокольських вийшла замiж за поважного шляхтича! Тож хай буде вам не лише солодко, але й гiрко!

«Гiрко!» пронеслось трапезною, Анна i Василь пiдвелись, аби за традицiею поцiлуватись i подякувати за шанування господарям.

– Ви прямуете у Вiльно? – почулось з iншого боку столу, щойно на молодят перестали дивитись звiдусiль i вони змогли вмоститись у крiсла. Улюбленець князiвськоi доньки Жабокрицький запитально дивився на княгиню.

– Так, у Дубно ми спинились ненадовго, – вiдповiв Василь Борзобагатий, протягуючи дружинi заморський апельсин.

– Шкода… – ледь прошепотiв кучерявий красень. Анна ж на це лише усмiхнулась.

– Непростi часи зараз у Вiльно, точнiше у королiвни, що единою зi свого роду лишилась у нашiй Речi Посполитiй. Анна Ягеллонка втратила чоловiка, так i не вийшовши замiж. Вкотре! – за цими словами столом поширився регiт. Та Януш Острозький не спинився: – То хто ж буде наступним нашим монархом? Неодружених королiв, здаеться, майже не лишилось.

Тепер вiн i сам засмiявся iз власного жарту. Старий князь все ще продовжував перемови з iталiйцем Монтелупi i на молоде поколiння уваги не звертав.

– Це ж треба – всi чоловiки вiд неi тiкають. Цiкаво, чому ж? Французик взагалi бiг до кордону так, що аж п’ятки свiтились, – пiдiгрував князю Янушу пан у темному кунтушi.

– Але ж це неповага до власноi королiвни та краiни – кликати в чоловiки принца, що на двадцять вiсiм рокiв молодший за неi! То ж Сейм i вельмиповажнi шляхтичi обрали того француза Генриха Валуа iй за чоловiка! А як тiльки у Францii звiльнився трон – зрозумiло, що вiн i втiк, розбивши серце нашоi Ягеллонки, – Анна обурилась недоречним жартам.

– Так, королiвнi вже треба думати про вiчне, а не про принцiв! Їй вже шостий десяток пiшов, – все ще насмiювався пан у темному.

– Невже iй треба обов’язково одружуватись?! Невже Анна Ягеллонка не може правити сама, подiбно англiйцi Єлизаветi?! – Сокольська не вгамовувалась.

– Аби жiнка нами керувала?! – обурився Януш Острозький, – В нас вже була одна керiвниця, iталiйка Бона Сфорца! Вистачить з краiни цього глуму! Бiльше такого не буде, це точно!

З iншого боку столу несподiвано грюкнув кулаком старий князь.

– Що це ви ляси точите?! Жодноi поваги до влади i вiку! – князь загарчав, всi принишкли i навiть музики перестали грати.

Та пауза була нетривкою. Костянтин Острозький майнув рукою, даючи знак музикантам продовжувати. І розмови за столом поновились.

– Але ж як тiкав той Валуа! Кажуть, що все, що встиг забрати iз собою – то лише виделку з трапезного столу! Бо саме вечеряв, як отримав звiстку, що брат його, король Францii помер.

Чоловiк у темному не вгамовувався, але жартував вже пошепки, щоб старий Острозький на iншому боцi застiлля не почув.

– Кажуть, що в Парижi ту виделку визнали чудасiею i дивом! Бо французьке панство та королi iхнi досi iли руками, а тепер нарештi набулись шляхетностi. І iдять виделками – нашими… – промовив Януш саме встромлюючи срiбний двозуб у пропечене м’ясо.

Анна вже не втручалась у розмову, а роззиралась довкола. Їi погляд знов перетнувся iз Жабокрицьким. Його очi палали. Анна пригубила вина, не вiдводячи погляду вiд красеня-шляхтича. «Як же довго я не вiдчувала себе привабливою…» – промайнула думка.

Сонце покотилось за обрiй – i почались танцi. Чоловiки та жiнки розсипались залою i по черзi вступали у сарабанду. Сокольська теж пiдвелась i несподiвано перетнулась iз Жабокрицьким – той виявився спритнiшим за новоспеченого чоловiка i вiдразу повiв ii у коло.

– Ви мене не пригадали, панно? – прошепотiв вiн, небезпечно наблизившись. Анна запитально на нього подивилась. – Ми якось, правда, давно вже, зустрiчались у будинку вашого дядька у Луцьку. Ви ще тодi вразили мое серце. Та так сильно, що щойно ви зникли – подався я свiт за очi i опинився врештi тут, на службi в князя Острозького.

Сокольська стала пригадувати. Так, так – це той самий шляхтич, який ходив за нею слiдом, коли вона п’ять рокiв тому гостювала у дядька. Вiн ii так рознервував, що довелось перервати гостину. Як же вона могла таке забути!

– Я вас згадала, пане… – княгиня лукаво посмiхнулась.

– А я вас й не забував. І цього разу вже не вiдпущу… – на цi палкi слова Сокольська лише розсмiялась. I саме в цю мить перетнулась з гнiвним поглядом високочолоi Катерини Острозькоi, яка витанцьовувала поруч.

Та щойно музика припинилась, Сокольська вискочила притьма iз зали. У сусiднiй було не так гамiрно. Вона причаiлась бiля вiкна. За якийсь час на порозi з’явилась постать у свiтлому – княгиня побачила вiдблиск у шибцi. Жабокрицький так наблизився до жiнки у переливчастому едвабi, що вона вiдчувала його гаряче дихання. Анна розхвилювалась, але стримувала себе i не поверталась.

– Чи вдовольнить вас ваш чоловiк-нелюб?

– Чого ви вирiшили, що я його не кохаю?.. – з придихом спитала княгиня. Вона виструнчилась, та до шляхтича не поверталась.

– Я це бачу… – Жабокрицький простягнув руку й обережно, наче маючи справу iз хижим звiром, поклав ii на княгинине плече.

Анна нарештi повернулась i нiжно провела рукою по сiрому оксамиту жупана красеня. Вiн iй все ж таки подобався – не жупан, звiсно. Чоловiк розпашiв, нахилився i поцiлував чужу молоду. Нестримно, палко… Так, що княгиня ледве змогла перервати жагу шляхтича.

– Моя кiмната напроти вашоi. Я чекатиму цiеi ночi, i наступноi… Я чекатиму, скiльки буде треба… – прошепотiв на вухо сiроокий.

Вiд цього жiноче серце затрiпотiло – як приемно було Аннi чути такi палкi слова! Але ж вона потай смикнула себе за спiдницю – ii свiдомiсть мала залишатися тверезою.

У трапезнiй лунали музика i смiх. А до зали, де вiд усiх сховалась Сокольська iз Жабокрицьким, наближались голоси. Княгиня несподiвано вiдштовхнула шляхтича i стрiмко рушила на гамiрнi звуки. Вона видавалась розгнiваною. У проймi дверей зiштовхнулась iз Катериною Острозькою, присiла у кнiксенi i втекла до чоловiка.




Роздiл VIII


Вже була глибока нiч, а веселощi в палацi Острозьких тривали. Музики, хоч i були надзвичайно стомленими, виду не подавали. Злагодженi мажорнi мелодii розливались усiма куточками дубенського палацу. Цим вони звеселяли панночок, що без упину крутились у танцях. За трапезним столом ще сидiли князi та шляхтичi. Поруч iз молодим Янушем Острозьким – батькiв ненажера, Богдан Сусло. Вiн мiг з’iсти цiлого вепря i залишитись голодним. Старому князю подобався такий нестримний апетит i вiн тримав вiчноголодного Богдана, аби той дивував численних гостей на застiллях. От i зараз ненажера з’iдав чергову порцiю баранини пiд схвальне улюлюкання блазня, який пiдiгрiвав iнтерес вельмишановного панства до персони кремеза, огрядного вiд постiйного переiдання.

Анна Сокольська бiля вiкна задивилась на канделябри – свiчки поволi з’iдав вогонь, такий же затятий, як i вiчноголодний князiвський ласун. Не тiшили молоду панськi веселощi. Вона все розмiрковувала, як дiстатись до князiвськоi бiблiотеки, де, найiмовiрнiше, захована королiвська грамота. Бенкет не затьмарив ii мети. Вочевидь, вигляд в Анни був стурбованим – i це змусило господаря фортецi, молодого Януша Острозького, озватись до неi, щойно вiн вiдiрвався вiд нав’язливоi панни у сiрiй сукнi.

– Щось не надто весела наша молода, – князь наблизився до Сокольськоi. Януш сам був ще неодруженим, але про його славу залицяльника знала вся Волинь. За ним просто полювали молодi шляхтянки, сподiваючись стати господинями багатств Острозьких, Януш радо користувався щедрими ласками панянок та досi жодну з них своiм вибором так i не ощасливив. – То де ж наш молодий?

Дубенський господар посмiювався. Вочевидь, шлюбний вибiр Сокольськоi i його звеселяв.

– За столом, вочевидь, вражений вашим службою, ласим до iжi, – Анна показно зiтхнула.

– То може його привезти сюди, аби молода не сумувала?! – Януш промовив голосно.

– Не варто, ваше свiтлосте, – жiнка блиснула бiсиками – Я останнiм часом не часто бувала на людях, тим бiльше серед такого шляхетного панства, i, вочевидь, забула, як важко даються такi гуляння. До них слiд бути бiльш пiдготовленою. Ясновельможний князю, а я до вас приiхала з таемною мiсiею.

На останнiх словах Сокольська примружила очi i звабливо усмiхнулась. Князь пiдвiв руку до вуст i вiдповiв найiнтригуючiшим поглядом:

– І що ж це за мiсiя, люба моя?

– Я роззираюсь довкола i запам’ятовую все до найменших дрiбниць, – Анна знов усмiхнулась. – Як ви знаете, мiй новий свекор – луцький епископ. Але його палацам та замкам не вистачае смаку, такого, який е у вас, ваша свiтлосте. Що ви порадите – чим варто дивувати гостей?

Януш Острозький наблизився на небезпечну вiдстань, вiн зазирнув в темнi очi княгинi.

– Звiсно, бiблiотекою, панi. Книгозбiрнi здатнi перетворити у вченого багатiя навiть дурня. Вiн може не прочитати жодного манускрипту, але добра слава йому гарантована, – чоловiк потягнувся до руки Сокольськоi. – Бажаете, я покажу вам свою?

Анна схвально кивнула. Янушу ii вираз обличчя нагадав вдоволену дiвчинку, якiй щойно пообiцяли привезти iз ярмарку яскравий солодкий льодяник. Вiн згадав, як малим пiд час батькових подорожей перетинався iз Сокольськими, серед них було грайливе дiвча, що ходило у короткiй сукнi i з малим кортом при боцi. Ще тодi Анна видалась йому незвичайною – адже ii, як i його, з дитинства навчали вiйськовiй науцi. Рiзниця була лише в тому, що Сокольськi навчали дiвчинку. А це було рiдкiстю. Януш рукою вказав княгинi шлях, i вони вийшли iз зали разом, чим сильно здивували сестру Острозького Катерину, яка цiлий вечiр пильно стежила за новими гостями замку.

– Ви вже не носите зброю при боцi, панi Сокольська? – пожартував Януш, ведучи Анну довгим коридором в iнший бiк палацу.

– Нi. Але, якщо вона менi потрапить до рук, я знаю, що з нею робити.

– Це дуже добре, панi Анно. Ваш батько був мудрою людиною i вiн вiрно вчинив, навчивши вас битись, – Януш Острозький вiдчинив дверi бiблiотеки в кiнцi коридору.

Княгиня помiтила, що вони незамкненi. В залi за свiчкою сидiв чернець. Вiн пiдвiвся, щойно господар увiйшов, вклонився i стрiмголов залишив кiмнату. Молодий Острозький пiднiс пiдсвiчник з писарського столу до численних канделябрiв, i за деякий час бiблiотека запроменiла свiтлом. Януш повернувся до Анни i, дивлячись iй у вiчi, задмухав свiчу, яку тримав у руцi. Потiм впритул наблизився до гостi i прошепотiв iй на вухо:

– Тож, що саме вас цiкавить, княгине?

Анна вiдступила вiд чоловiка на крок i натомiсть наблизилась до столу, за яким досi працював чернець. На ньому лежали папери, списанi грецькою.

– Це буде переклад? – поцiкавилась гостя.

– Так, Арiстотеля. Останнiм часом я цiкавлюся фiлософiею, – князь також пiдiйшов до столу i став поруч, наче переслiдуючи княгиню.

– А яких ще фiлософiв ви порадите, ваша свiтлосте? – Анна провела рукою по дрiбно списаних чорнилом паперах.

– У Овiдiя е цiкавi спостереження за жiнками. В нього е така праця, називаеться «Наука кохання»… – Януш схопив долоню гостi i пiднiс ii до своiх губ.

– Князю, ви мене спокушаете? – спiврозмовниця лукаво усмiхнулась.

– Не я вас, а ви мене, панi… – Януш Острозький поцiлував пальчики княгинi, та вмить вiдкинув ii руку, щойно дверi зали рипнули. Але так нiхто не увiйшов – вочевидь, це був палацовий протяг – i Анна розсмiялась. Молодий князь оторопiв.

– Вам не здаеться, ваша свiтлосте, що це був божественний знак?! – княгиня все ще посмiювалась. Молодий Острозький зблiд, i не вимовивши анi слова, стрiмко полишив кiмнату.

«Дивак» – промайнуло у Анни. Вона знала, що Острозькi затятi не лише у своiй православнiй вiрi, а й у численних забобонах. Подейкували, що князi неодноразово звертались до оракулiв та алхiмiкiв – i саме вiд iхнiх порад такi величезнi статки родини. А за подiбнi послуги з потойбiччя доведеться сплатити, шепотiли плiткарки на ринкових площах. Хай би як не розбудовували Острозькi численнi церкви i монастирi, як ревно б не молились у храмах за iхне здоров’я – розплата наздожене волинських королiв, розмiрковували ласi до чуток п’янички у шинках. Та, звiсно, на пересуди Острозькi не зважали. Та й хто зараз не звертаеться до провидцiв чи алхiмiкiв? Чи не кожен багатiй у старiй матiнцi Європi.

І все ж княгиня намацала слабинку молодого Острозького: той прислухався до «божественного знаку» i просто утiк, залишивши ii на самотi. Аннi ж цього тiльки й треба. Вона не втрачала анi хвилини, розшукуючи грамоту. Кинулась до полиць, там ii не знайшла. Позазирала у шухляди писарського столу, але в них були лише чорнила, пiр’я та пожовтiлi тонкi аркушi, схожi на тонкий пергамент. Княгиня схопила канделябр i наблизилась до найвiддаленiшоi скринi. Та була замкнена. І, вочевидь, найцiннiшi папери зберiгались саме в нiй. Дверi знову рипнули, Анна обернулась. Цього разу до кiмнати увiйшов чернець, вiн схилився у поклонi:

– Його свiтлiсть князь Януш Острозький наказав вiдповiдати на всi питання вашоi свiтлостi…

– Я вражена книгозбiрнею. І вашою роботою, вона у вас така цiкава. Торкатись старовинних фолiантiв, читати тисячолiтню мудрiсть. І я бачу – тут не лише церковнi книги, – Анна мило всмiхаючись, поставила канделябр на скриню i хотiла було рушити до столу.

– Так, тiльки попрошу вас прибрати вогонь з тiеi скринi. Там дуже важливi папери.

– Якi ж? – удавано невинно поцiкавилась княгиня.

– Там архiв князiв Острозьких, – перекладач рознервувався i сунув до неi, бо Анна саме схопила канделябр i нахилила так, що з нього ледь не впала свiчка. Та пiсля вiдповiдi жiнка слухняно передала йому пiдсвiчник i уважно огледiла ченця. На його паску вона помiтила зв’язку ключiв.

– Вибачте, я мабуть пiду…

Вiзитерка була задоволена. І, не вимовивши бiльше анi слова, Сокольська полишила князiвську книгозбiрню.

Княгиня прямувала темним коридором на звуки музики. Мiсячне сяйво променiло синiм i вiдбивалось на стiнах. Лише де-не-де по закутах тремтiли жовтавi вогники свiчок. Моторошна темрява крок за кроком пiдступно i непомiтно захоплювала палац князiв Острозьких. Анна вiдчувала ii шкiрою. Здавалось, темрява йде за нею. Княгиня не на жарт злякалась i зойкнула, коли ii щось схопило i потягло у бiк. Вона закричала, та рот затулили рукою. Серце шалено забилось. Жiнка намагалась пручатись. Марно – хтось надто дужий утримував Сокольську:

– Я чекатиму вас у себе цiеi ночi… Моi покоi навпроти ваших… – прошепотiв голос. Анна його впiзнала. Лють додала iй сили, i вона вдарила нападника локтем у живiт. Панич застогнав, а княгиня нарештi звiльнилась iз його пастки.

– Пане Жабокрицький, нiколи так не робiть! І не переслiдуйте мене бiльше! – кричала жiнка у срiблястому едвабi – бiла, як крейда i холодна, як снiг.

Саме такою ii побачили служби Острозьких, що вже починали розходитись iз святкування по покоях. Здалеку вони почули жiночий крик i, наблизившись, помiтили розгнiвану Сокольську та Жабокрицького, який ховав обличчя у темному кутi. Шляхтичi, якi вже були добре напiдпитку, пирхнули зi смiху, а молода у срiблястих шатах з високо пiднятим пiдборiддям рушила до трапезноi.

На входi ii погляд зустрiвся iз Марковим, який саме залицявся до бiлолицьоi Беатки. Брат занепокоiвся бентежним виглядом Анни i перервав фривольну бесiду:

– Щось сталось?

– Жабокрицький проходу не дае. П’янь! – Анна вигукнула це так, аби ii було добре чути всiм оточуючим.

– Та тут всi вже веселi. Час розходитись. Дивись-но лише на свого чоловiка, – Марка, вочевидь, звеселило, що новий родич ледь тримаеться на ногах.

Так, це була дiя пiдступноi мальвазii – солодкого лiкерного вина, яке доставляли Острозьким з iспанського королiвства. Василь Борзобагатий ледь рухався, схопивши рукою шию челядника, який тягнув того до гостьових покоiв. Там сп’янiлого молодого обережно вклали на лiжко i служки вийшли геть, низько вклоняючись княгинi, яка слiдом майнула до опочивальнi. Анна зачинила дверi, але не роздягалась. Вона чекала, поки палац зануриться у сон. Загасила свiчки i дивилась у вiкно на зорi та повний кругляк мiсяця, що свiтив цiеi ночi надзвичайно яскраво. Той променив холодним сяйвом, освiтлюючи стiни фортецi. На небi ж не було анi хмаринки. Анна любила такi осяйнi ночi – лише нещодавно вона так само дивилась на зоресхил зi свого Чорного Лiсу.

І так само, як i зараз, ii мучило сумлiння. Княгиня Сокольська затiяла небезпечну гру. Що ще вигадае для неi Онисфiр? Якi випробування на неi чекають? А якщо ii спiймають – що буде з нею, з ii родом, а головне – з Андрiйком, який лишився пiд наглядом няньок у старiй лiсовий фортецi? Але що бiльше вказiвок Онисфiра Анна виконувала i що зухвалiшими були вони, то цiкавiшою видавалась iй ця гра. Їi затягувало у вир все глибше i глибше. Анна лише зараз усвiдомила, як любить азарт i це млосне вiдчуття, яке розливалось ii тiлом перед кожною небезпечною витiвкою.

Лише коли в палацi все змовкло, вона визирнула з покоiв. Навпроти опочивальня Жабокрицького. Княгиня прошмигнула в коридор i штовхнула дверi – знала, що сiроокий шляхтич не закрие iх, очiкуючи на ii появу. Той сидiв бiля розжеврiлого комина в самiй сорочцi за накритим столом i справдi чекав. І щойно така бажана постать у переливчастому едвабi постала у проймi, кучерявий красень пiдскочив до неi.

– Я знав! Знав, що ти прийдеш! – вiн став жадiбно цiлувати бiле личко норовливоi княгинi. Анна й незчулась, як всi ii дорогоцiннi шати, розшитi срiблом i перлами, впали до нiг…

І вже за якусь годину Жабокрицький був вимучений жагою та вином. Анна все пiдливала в його утому iспанську мальвазiю, яку подавала у прозорому важкому скляному келиху разом iз солодкими цiлунками. Коханець й незчувся, як засопiв на подушках.

Княгиня ж одразу почала збирати розкиданий по кiмнатi одяг. Пiднявши сорочку, що впала на скриню бiля лiжка, вона помiтила складений у четверо аркуш. З цiкавостi Сокольська розгорнула його – то був лист польською до Жабокрицького вiд якоiсь жiнки. «Чи вiд Катерини Острозькоi? Та навряд би вона писала польською… Інша жiнка?» – княгиня гнiвно глянула на сплячого Жабокрицького i кинула папiр на пiдлогу. Натягнула сiрi шати, вдягла важкi чоботи, дiстала з пiхов шаблю, перевiрила ii лезо i застромила знову, насунула на голову хутряну шапку iз яскравим пiр’ям i вийшла з опочивальнi. Здалеку будь-який служка вирiшить – пан Жабокрицький не знаходить собi спокою i прогулюеться темними коридорами палацу. Постать у свiтлому при шаблi пiдступилась до дверей книгозбiрнi. Цього разу вони були зачиненi.

Настирний грюк мав збудити ченця, який вмостився на лавi. Та монах спершу подумав, що стукiт йому лише сниться, i ще бiльше насунув на вуха овечого кожуха. Але звук повторився – i лише зараз сновидець зрозумiв, що це грюкiт наяву. Чернець нарештi вскочив, перехрестився i сонно почалапав до дверей. Та щойно iх вiдчинив – наткнувся на шаблю. Постать у сiрому з напнутою на чоло хутряною шапкою посунулась на нього, закривши за собою дверi. Зляканий чернець позадкував, послизнувся i впав на долiвку. Нападник вказав пальцем на вуста, монах похолов, перевiв розгублений погляд на зброю i схвально захитав головою, розумiючи, що крик про допомогу марний. І навiть якщо вiн спробуе покликати варту – у ту ж мить попрощаеться з душею. Постать була мовчазною, у мiсячному сяйвi, яке падало з вiкна, та у свiтлi лише однiеi свiчки, яка догоряла у поставнику, ченцю було важко розгледiти обличчя. Але й не треба було – вiн добре знав дорогi i витонченi шати улюбленця Катерини Острозькоi. Постать штурханула його ногою i вказала на причепленi до паску ключi. Чернець все зрозумiв, i хоч руки тремтiли, в горлi пересохло i йому здавалось, що ось-ось зомлiе, вiн став вiдчеплювати зв’язку.

– Менi треба свiтло, – прошепотiв монах, – Я нiчого не бачу.

Постать повернулась до свiчника на писарському столi i чернець спритно потягнув на себе лiжник на пiдлозi. Нападник з грюкотом впав на спину, чернець вiдчув у собi сили i хоробрiсть, про яку досi не пiдозрював, i рванув до сiрих шат. Вiн накинувся на постать i схопився за шляхетську шию, здавалось, ось-ось вiн задушить свого кривдника та в цю мить тiлом розлився гострий бiль, в очах потемнiло i сили стали його полишати. З хрипом чернець впав на нападника i обтяжiв.

Постать зiштовхнула тiло на долiвку i стала закхекуватись, тримаючись за горло. Кiлька хвилин вiдлежувалась на долiвцi i нарештi пiдвелась. Блiдий чернець розпростягся на пiдлозi. Фiгура у сiрому торкнулась його вуст – той не дихав. Нападник оговтався, схопив шапку, яка досi лежала на долiвцi i вiдстiбнув з паска небiжчика зв’язку ключiв. Потiм пiдлетiв до скринi. Один, другий… Ключi не пiдходили до замка. І лише третiм – довгим, iз важкого металу «iз секретом» на кiнцiвцi – скриню вдалось вiдчинити. Провернути до клацання влiво i ще раз назад – такi замки пiддаються лише «рiдним» ключам.

Кришка вiдкинута i ось вони – скарби родини Острозьких. Скриня була вщент заповнена листами i паперами. Вочевидь, надто важливими, аби iх сховати. Постать пiднесла свiчу i швидко стала перебирати документи. Та все було не те, що вона шукала. Раптом фiгура застигла. В коридорi почулись кроки. Довелось прислухатись – кроки спершу наблизились, та потiм стали вiддалятись. То змiнювалась варта бiля покоiв князя. Щойно охоронцi пiшли геть, людина в сiрому гучно видихнула i пришвидчилась. Виймала документи i кидала iх на пiдлогу. На самому ж днi скринi лежали згорнутi грамоти. Одна з них – з червоною стрiчкою iз золотою китицею, з зображеним гербом Острозьких та королiвською печаткою – ось вона, дарча грамота на Острог! Постать загасила свiчу. Але кiмната враз осяялась свiтлом. Це мiсяць променiв крiзь вiкно i освiтив тiло ченця, який мертвим i холодним лежав у калюжi власноi кровi коло дверей. Сiрий жупан перехрестився, переступаючи його.

В палацових коридорах було тихо. Вечеря i гучне святкування, яке Острозькi влаштували своiм гостям та пiдданим, всiх вимучили. Та й до свiтанку лишалось не так багато часу – i саме зараз сни, звiсно, найсолодшi. Дверi бiблiотеки зi скрипом прочинились i в темному коридорi з’явилась людина у свiтлому, вона майнула до опочивальнi Жабокрицького i зникла в його покоях.

Кучерявий шляхтич мiцно спав. Анна подивилась на оксамитовий жупан – на ньому була величезна пляма вiд кровi, вона квапливо зняла одяг. Шаблю не встромлювала у пiхви, а лишила скривавлену бiля лiжка. Жiнка хвацько сама затягнулась у корсет, начепила фiжми, пiд якими заховала грамоту, одягла сукню. Як же влучно вигадали те вертугадо, може й недаремно вона на нього погодилась. Нiхто й не запiдозрить, що в тому кошику на стегнах можна щось сховати! Анна подивилась на сплячого безтурботного шляхтича. Їй закортiло пiдiйти до нього, аби поцiлувати у високе чоло, всипане ангельськими свiтлими кучерями, та за вiкном пiдступно протяжно заспiвали пiвнi i жiнка притьма вискочила з кiмнати. В гостьовiй опочивальнi навпроти хропiв ii чоловiк, вiн розлiгся поперек лiжка. Не роздягаючись, стомлена княгиня вмостилась у крiслi, поклала подушку пiд голову i солодко позiхнула. В неi лишилась година для сну.




Роздiл IX


Пронизливий жiночий вереск рознiсся палацом. Майже одразу в коридорах зашурхали ноги, загарчали голоси. Палац Острозьких прокинувся вiд жаху. Княгиня ж, попри бiганину за дверима, залишалась спокiйною. Вона пiдвелась iз крiсла, дiстала зi скринi нову сукню i неспiшно почала перевдягатись. Гамiр посилювався. Анна дивилась у вiкно i рахувала кожен стук свого серця – вона була здивована власним спокоем, хiба що руки нiяк не могли зiгрiтись, як би не намагалась вона iх зiгрiти бiля полум’я свiчi. Василь Борзобагатий нарештi прокинувся, застогнав вiд головного болю i розплющив одне око. Його дружина саме розправляла широку спiдницю iз синього оксамиту.

– Що сталось? – прошепотiв Борзобагатий.

– Не знаю, любий. Ти щось погано виглядаеш. Хоч так насправдi мусила б виглядати я, а не ти, – княгиня говорила це пошепки. Вона присiла на лiжко поближче до чоловiка i пiдiп’яла нижню губу. Василь, вочевидь, не розумiв, про що мовить його дружина. – Зовсiм мене вимучав уночi. Бачиш – блiда, як смерть… – на цих словах молода запнулась, зiтхнула i продовжила: – Заснули ми лише пiд ранок. Я й не знала, що та такий ласий до любощiв!

Борзобагатий був здивований, привстав, почухав бороду i замислився. Цiеi ж митi у дверi постукали. Анна трохи знервовано повернулась до вiкна, а ii чоловiк неквапливо пiдвiвся i рушив вiдчиняти.

– Князь Острозький звелiв усiм зiбратись у трапезнiй! Негайно! – прозвучав низький бас голови особистоi охорони володаря.

Брутальний тон молодика у сiрому короткому жупанi iз оголеною шаблею вiдбив бажання розпитувати – в чому ж така негайна потреба. Княгиня сховала вхололi руки у таемнi кишенi сукнi. Їi пересмикнуло вiд рiшучого тембру командира. І лише, коли дверi за ним зачинились, вона вiльно видихнула, повернулась до дзеркала на стiнi i поправила гофрований комiр, провела рукою по гаптованому срiблом лiфу сукнi. Княгиня поглянула на себе – колiр обличчя землистий, сiрий, блiдi губи i сумнi очi. «Я думала, що це буде простiше, а воно не так… Боже, пробач менi, у мене не було iншого вибору… а може був?» – жiнка знов поглянула на свое вiдображення у дзеркалi. Надто блiда… Вона мае щось зробити, iнакше своiм виглядом видасть себе. Анна стала пощипувати себе за щоки – аби з’явився хоч який рум’янець.

– Щось ж це за ранок такий?! – бiдкався ще сонний Василь, одягаючи вузькi штанi та довгий зелений жупан.

– Нам варто було б уже iхати на Вiльно. Не треба надовго затримуватись тут, що скажеш? – Анна мовила нетерпляче, хоч як намагалась говорити спокiйнiше. Розвернулась до лiжка, закрила очi i уявила темнi високi стовбури Чорного Лiсу, освiтленi вранiшнiм сонцем i усмiхненого сина, який ховаеться за деревами вiд суворого маминого погляду. Солом’яне неслухняне волосся, рiдна посмiшка… Вiд споминiв княгиня повеселiшала, наблизилась до чоловiка i нiжно поцiлувала його у вуста.

Вже за якусь годину у трапезнiй зiбрались мешканцi дубенського палацу. Всi вже знали, що цiеi ночi в книгозбiрнi сталось убивство. І, найiмовiрнiше, з архiву щось таки зникло. Старий князь зайшов у залу невдоволений, люд пiдвiвся, голова фамiлii суворо огледiв шляхту та служб. Та перед тим, як сiсти на трон, Костянтин Острозький прочитав молитву. Лише потому проголосив:

– Серед нас е суддя. Ми швидко знайдемо винного i засудимо його.

– Але ж якщо це буде шляхтич, мае бути суд за правилами! – хтось озвався з гурту молодих панiв. – Саме цього ми досягли Люблiнською унiею! Аби шляхтичi не лише мали бiльшi права, але й щоб iхнi права ще й поважались!

– Вбито мою людину у моему домi! Сталась крадiжка! Тут буду судити я, як вважатиму за потрiбне! – гримнув знервований старий.

Натовп принишк. До князя наблизився той суворий вартовий iз князiвськоi охорони з грубим голосом, який заходив зранку у покоi. Аннине серце забилось швидше. Адже вiд цього рiшучого молодика залежатиме ii доля.

– Цей пан – мiй найближчий служба. Йому я довiряю так, як нiкому бiльше. Северин Наливайко – вiн влаштуе допит кожному, аби дiзнатись правду! – князь лютував, схопив за руку командира, пiдняв ii i проголосив так, аби це почув кожен у залi. – Северине, я тобi дозволяю усе – катуй усiх, якщо це треба, але з’ясуй, що тут сталось!

Чоловiк у сiрому жупанi припав на одне колiно i прошепотiв щось своему пану так, що це не змiг почути навiть Януш, який стояв до батька найближче. В залi зависла тривка тиша. Така запаморочлива, що вiд неi в княгинi зашумiло у вухах. Аннi здалось, що вiд страху вона ось-ось втратить свiдомiсть. Жiнка вiдступилась до стiни i сперлась на неi спиною.

– Жабокрицький! – люто гаркнув Острозький.

Катерина ахнула, ii ноги пiдкосились, та служби встигли впiймати дiвчину та всадовити у крiсло.

Шляхтича, наспiх вдягненого, виштовхали у центр.

– Твоя шабля?!

Пан мовчав.

– Твоя, питаю?! – князь заревiв.

Жабокрицький схилився на колiно i вiдповiв стиха «так».

– Навiщо ви, пане, ii намагалися сховати? – промовив, вiдбиваючи паузою кожне слово, Северин Наливайко.

Жабокрицький мовчав.

– Я повторюватиму це питання – денно i нощно, аби ви менi вiдповiли, пане, – командир пiдходив до шляхтича все ближче i ближче, наче змiй до жертви. – Я все одно дiзнаюсь, для чого ви це зробили! – Наливайко наблизився впритул i схопив шляхтича за барки. – Якщо треба, я вичавлю твоi зiницi i закатую тебе до смертi, але довiдаюсь!

Зал загув.

– Катувати шляхтича неприпустимо! – вигукнув хтось iз натовпу.

– Цей шляхтич винен! – Северин пiдняв руку у шкiрянiй перчатцi догори. – Вiн на свiтаннi чистив свою шаблю. Та робив це так поспiхом, що на нiй залишились слiди кровi. Свiжi слiди! А ще вiн намагався сховати зброю! А це ще один беззаперечний доказ! – Наливайко пiдняв догори жупан Жабокрицького iз плямою кровi. – Вiн i цього хотiв позбутися! Але йому це не вдалось.

Анна, аби не видати хвилювання, намагалась вiдсторонитись вiд усього, що вiдбувалось у залi, дивитись на усе так, немов вона й справдi не причетна до останнiх подiй у дубенському замку. Сокольська обвела поглядом усiх присутнiх i затрималась на обличчi голови князiвськоi варти, жiнка розсудила, що у своiй лютi командир привабливий. Через голови людей вона роздивлялась його молоде обличчя – рiзкi риси, гострий нiс i темнi очi з холодним поглядом. У самiй постатi вартового, в його рухах i вмiннi говорити було щось шляхетне.

– Хто тебе напоумив?! Де грамота? Для кого ти ii вкрав?! – загарчав старий князь.

– Я не крав i не вбивав! – обурився шляхтич i пiдскочив на ноги. Охоронцi його оточили i знов поставили на колiна. – Вiдпустiть! Я не винен!

– Ти вдерся у мою книгозбiрню, вбив перекладача, вкрав документ! Ти його вже комусь передав?! Зiзнавайся! – князь гримав i трусив сивою бородою.

– Я цього не робив. Я можу це пiдтвердити! – Жабокрицький здавалось ось-ось заплаче.

– Як? – здавалось князеве терпiння зараз лусне.

– Цiеi ночi я був не сам… – прошепотiв молодий шляхтич.

– Що? Не чую!

Северин Наливайко наблизився до шляхтича i потягнувся за шаблею. Натовп принишк.

– Я був не сам цiеi ночi. З жiнкою. І вона зможе пiдтвердити, що я нiкого не вбивав! – вигукнув зблiдлий Жабокрицький i вiд сорому заплющив очi, Катерина Острозька закрила лице рукою. Розлючений старий князь повернувся в ii бiк:

– Катю!!!

Командир князiвськоi охорони схопив Жабокрицького за ворот жупана.

– Нi, це не вона, ваше свiтлосте! – звинуваченому пересохло горло, i з останнiх сил вiн промовив, – це була Анна Сокольська!

Не минуло й митi, як до затриманого рванув Марко Сокольський. Вiн вже витягнув зброю iз пiхов – та його спинили iншi шляхтичi.

– Я не дам тобi ганьбити мою сестру! Це ти, свиня, вчора не давав iй проходу! Це бачили всi!

– Який грiх бере на душу цей брехун! – на цей раз вигукнула Анна обурено, розвернулась i попрямувала до виходу.

Люд розступився i зашипiв, наче сотня гадюк. Сокольська дивилась лише попереду себе i видавалась спокiйною i врiвноваженою, але, виходячи, щосили штурханула дверi руками. Вийшовши з зали, вона спинилась, подумки намагаючись переконати себе, що усе, що вiдбувалось за дверима, немае до неi жодного стосунку i варто прямувати до покоiв. Утiм, так i не змогла, а лишилась стояти i слухати все, що вiдбувалось у залi.

Щойно дружина вийшла, Василь Борзобагатий зашарiвся. Тепер всi дивились на нього. Щомитi вiн ставав все багрянiшим i нарештi вичавив iз себе:

– Це неправда, ваша свiтлосте. Моя дружина не могла так вчинити.

Тепер й чоловiк Сокольськоi разом iз ii братом полишили зiбрання. Спантеличений натовп загомонiв. Бiльше Анна не пiдслуховувала – вона нарештi пiшла геть. Хоч серце ii калатало, сумлiння гризло – i довелось докласти неабияких зусиль, аби заспокоiтись.

Тим часом старий князь лютував, вiн гупнув долонею по ручцi трону:

– Це не мiсто, а Вавилон – мати розпусти i гидоти землi. Заберiть цю потвору у пiдземелля. Там вiн швидко зiзнаеться.

– Але вiн шляхтич! Шляхтича не можна катувати! – заступився за Жабокрицького служба Януша Острозького, який ранiше вже перечив князевi, згадавши про Люблiнську унiю.

– У своему домi я – закон! – гримнув Острозький i стрiмко полишив трапезну. За ним охоронцi на чолi iз Наливайком виволокли обезсиленого i осоромленого Жабокрицького.

Анна Сокольська, на диво, зовнi видавалась надзвичайно спокiйною. Це помiтив Василь, який щойно зайшов у кiмнату. Княгиня перебирала перли на сукнi, в якiй прибула до Дубна i в якiй вчора зваблювала молодого шляхтича. Вона мовчала. Чоловiк присiв на лiжко i схопив руками голову – вона в нього болiла вiдтодi, як вiн розплющив очi. До покоiв постукали. Анна пiдiйшла до дверей i отримала послання вiд Катерини Острозькоi – прийти у музичну залу. Вона очiкувала, що закохана у сiроокого Жабокрицького княжна не заспокоiться, допоки все не з’ясуе.

Сокольська йшла впевнено, спiдницi ii жваво шурхотiли i спинились лише на мить, перед дверима музичноi зали. Анна зробила глибокий видих та рiшуче вiдчинила дверi. У кiмнатi було саме жiноцтво. Вони з осудом дивились на молоду. Мовчки. Першою звернулась рудоволоса i бiлолиця Беата:

– Це правда, що сказав Жабокрицький?

– А як ви вважаете? – вiдповiла запитанням на запитання норовлива Сокольська. Катерина Острозька, яка сидiла у центрi кiмнати пирхнула. – Не я маю виправдовуватись, а шляхтич, який звiв на мене наклеп.

– Вчора вас неодноразово бачили разом, – продовжувала свiй допит Беата.

– Пан Жабокрицький напився i не тримав себе у руках. Якщо ви вже всiх розпитали, то мали б знати, що вчора я його попередила, аби вiн залишив мене у спокоi. Цьому були свiдки, – Сокольська стояла посеред зали – струнка i гаряча.

– Кажуть, ви дуже швидко вийшли замiж пiсля смертi вашого першого чоловiка. Вас за це поза очi навiть засуджують, – Катерина Острозька нарештi вступила в розмову. Анна Сокольська подивилась iй просто у вiчi, але не вимовила анi слова.

– І вийшли ви замiж не за рiвню собi, а за безродного Борзобагатого… – пiдхопила Беата. Та Анну, здавалось, обходило це глузування заможних князiвен. Вона була незворушною.

– Беато, може не варто так засуджувати панi Сокольську. Може, вона так любить того хом’яка Борзобагатого, що просто iз жалобних шат перестрибнула у весiльнi? – Катерина Острозька засмiялась, i всi панни разом iз нею. На це княгиня Сокольська присiла у кнiксенi i розвернулась до дверей.

– Анно Борзобагата, я вас не вiдпускала! – гримнула високочола Катерина.

Та Сокольська ii наче й не чула. Вiд ii руки дверi з грюкотом розчинились i княгиня попрямувала коридором до своiх гостьових покоiв. Вiдтодi жiнку у палацових залах нiхто не бачив.

Цього дня не було анi обiду, анi вечерi у замку Острозьких. В палацi все принишкло i лише гайвороння з-надвору розрiзало карканням цю напружену тишу.




Роздiл X


– Хто тобе напоумив? Хто заплатив i скiльки? Хто?! Северин Наливайко був червоним вiд лютi. Вiн гримав на скривавленого Жабокрицького, якого розтягували на дибi у пiдземеллi князiв Острозьких. Жодним казематам не зрiвнятись iз катiвнею Дубенського замку. Цi три поверхи пiд землею, в яких ховались мiстяни пiд час татарських набiгiв, в разi необхiдностi швидко перетворювались на найлютiшу буцегарню. Втекти з дубенського пiдземелля жодному арештанту досi не вдавалось. Це знав Жабокрицький, однак i провину свою визнавати не хотiв. Опирався допитам командира князiвськоi варти пiд прискiпливом поглядом колишнього друга та патрона – Януша Острозького.

Та до справи долучився кат, бiля якого стояв провославний священник та лiкар-юдей iз кремезним помiчником, який мав вправляти кiстки ув’язненому в разi потреби.

Жабокрицький стогнав i просив припинити тортури. Та все одно зiзнаватись не бажав – постiйно повторював, що цiеi ночi був iз княгинею Сокольською i що нi на кого не нападав. Священник закликав його покаятись i розповiсти правду. Януш увесь час мiряв кроками припилюжену катiвню.

– Годi! Як ти смiеш! Ця панна щойно вийшла замiж! Як ти смiеш чорнити ii iм’я. Сокольськi – князi! На вiдмiну вiд тебе, голоти! – вибухнув Януш Острозький, – Кате, до роботи!

Шляхтич знову ридма заридав:

– Нi! Не треба! Я не винен!

Але кат вже заходився прив’язувати гирi до нiг Жабокрицького. Священник лише перехрестився. Януш вийшов iз катiвнi i рушив до сусiдньоi зали, де стояв накритий стiл. Там мовчки сидiли побратими Жабокрицького, якi, проте, друга свого поспiшно зреклись i тепер доводили свою вiдданiсть молодому князю. Щойно Януш сiв у крiсло – йому налили вина просто з дiжки, якими було заставлене пiдземелля Острозьких. Це найнадiйнiша хованка князiв – тут зберiгались незлiченнi iхнi скарби та провiант, який мiг стати у нагодi в разi облоги.

– Жабокрицькi хоч i бiднi, але шляхтичi. Вони спробують налаштувати iнших проти вас, якщо довiдаються, що одного з них катували, – промовив, потупивши очi, один з князiвських служб у синьому жупанi.

– Хай тiльки спробують. Його провину вже доведено. Залишилось лише з’ясувати, кому вiн служив, – промовив Януш, вiдiрвавшись вiд срiбного келиха.

– Вiн цiлий вечiр ходив за Сокольською. Може справдi був iз нею, а вона з чоловiком бреше… – розмiрковував синiй жупан.

– Жабокрицький хитрий пес. Вiн навмисне це робив, аби так всi подумали, – пiдхопив iнший, що сидiв поруч. – Навряд би панна у чужому домi, та ще в такому величному, як палац Острозьких, щось би таке втнула.

Януш слухав своiх служб i нарештi втрутився:

– Я Сокольську знаю. Вона жiнка норовлива, але прямолiнiйна. Їi батько загартовував ще змалечку, вчив, наче хлопця. До всiх цих жiночих витрибеньок вона нездатна. І швидше за все вiдшила Жабокрицького – то це така його помста! – Януш пригадав свою вчорашню розмову iз княгинею i знову хильнув чарку.

– Пес… – пiдхопив один iз радникiв.

– Видно, йому добре заплатили, раз мовчить i не каже, хто це. В його опочивальнi грамоти нема. Вiн устиг ii комусь передати… – продовжив сусiд.

У залу пiдземелля заскочив стурбований кат, вiн розвiв руками. Януш iз службами напружився i пiдвiвся.

– Здох… Не винен я… Наче нiчого такого й не робив…

Князь iз шляхтою увiравались у катiвню – на пiдлозi лежало скривавлене тiло, над яким чаклував юдей. Та марно. Лiкар пiдняв голову:

– Слабке серце. Слабкий розум. Не витримав хлопець.

Вiд розпачу Януш Острозький зi всiеi сили вдарив кулаком об стiну.

На ранок задощило, але молодi Борзобагатi планiв не змiнили. Вони сiдали у закритий дормез. Сокольська натягнула шубу, вкриту темно-синiм шовком. Анна вже дiйшла до карети i обернулась лицем до двоповерхового палацу. В одному з вiкон застигла темна жiноча фiгура – Анна знала, то за нею стежить розбита горем Катерина Острозька. Княгиня зрадiла, що нарештi полишае Дубно. Вона пiдняла своi численнi спiдницi, пiд якими причаiвся ii найбiльший секрет.

– Стiйте, стiйте! – по калюжах до ридвану бiг чоловiк. Анна напружилась. – Князь запрошуе вас погостювати в його палацi у Вiльно.

Князiвськiй служба передав Борзобагатому листа, скрiпленою червоною князiвською печаткою. Княгиня всмiхнулась i задоволено вмостилась у каретi. Слiдом за нею у дормез пiднявся Василь. Вiн дочекався, поки дверцята закриють i нарештi поставив питання, що вже цiлi день i нiч його муляло:

– Аню, ти ж правду казала, що тодi… ти була… не з ним, – Василь дивився на дружину змученим поглядом.

«Хом’як» – пригадались княгинi слова суперницi i вона всмiхнулась:

– Васильчику, припини. Не будь дитям.

Марко, який гарцював на конi, зазирнув у вiкно дормеза, кивнув схвально головою i голосно гукнув до надвiрних козакiв:

– На Вiльно, руш!




Роздiл XI


У тяжких роздумах Йона Борзобагатий сидiв за столом зi стосом паперiв. За вiкном лив дощ, барабанив у зачиненi вiконницi, у коминi палахкотiв вогонь, а бiля епископських нiг грiвся дворовий кiт Хведька.

«Сокольська i Онисфiр… Онисфiр i Сокольська… Темна конячка, що прагне стати не менше, нiж Митрополитом Киiвським i всiя Русi… i моя невiстка… Як розiрвати цей зв’язок?».

Йона розумiв, що силою на Анну Сокольську не подiеш. Треба було дiяти хiба наглою хитрiстю. Борзобагатий подивився на свою епископську золоту каблучку – Онисфiр був його прямим суперником у боротьбi за митрополичий престол. Так-так, то була найзаповiтнiша мета Йони – стати душпастирем усiх русинiв. Заради такого вiн погодився б просто зараз прийняти сан. Та що там сан! Навiть побути трохи ченцем i зректись усього мирського. Щоправда, зректись ненадовго, аби вiн – нащадок дрiбного шляхетського роду – отримав владу, бiльшу за королiвську. Не над тiлами, а над душами людей.

Мрii, мрii – такi солодкi мрii… Йона облизнувся. Йому захотiлось iспанського вина, якого купцi доставляли до Луцькоi епархii разом iз посилками Костянтину Острозькому.

«Може, Онисфiра та Анну порiднюе якась таемниця? Дивно, що княгиня обрала собi за духiвника отця, який довго не був церковною особою i сан священницький отримав лише нещодавно. Ох-ох, щось тут не так все просто, вiдчувае моя селезiнка…»

Йона пригадав, що Онисфiр, так само, як i вiн, отримав в управлiння вiд попереднього короля православний Лаврашевський монастир. Луцький епископ вiдзначив – щось надто багато спiльного мiж ним та духiвником Сокольськоi.

«Онисфiра i княгиню щось поеднуе, i це щось – бiльше за ii грiхи… таемниця, яку варто розгадати…».

Йому стало невтерпець, вiн схопив мiдного дзвоника, i з першим ударом у дверях з’явилась служка.

– Принеси мальвазii з цими… як в бiса iх називають… помаранчами! Руш!


* * *

У тяжких роздумах бiля вiкна стояв худорлявий сивий чоловiк у темному вбраннi. Оснисфiр замислився. Вiн бачив, як бiлi храми i золотi куполи накривае чорна хмара. У вузьких вiконних проймах соборiв палахкотiли свiчки. Православнi кияни поспiшали на службу Божу. Їх, iмовiрно, не лякало, що вертатись додому вони будуть пiд зливою, бо першi дощинки вже змочили брукiвку киiвського Подолу. На розi сусiднiх вулиць матроси чужоземних торгових суден затягували своi вульгарнi пiснi – i хоч мiсцевi iхньоi мови не розумiли, про змiст веселих куплетiв можна було легко здогадатись. Вони були вже добре напiдпитку, поруч iз ними реготали босоногi хвойди з найближчоi корчми, сподiваючись за свою компанiю заробити мiднi грошi. Крамницi та портовi склади поруч iз храмами зачинялись до завтра. Дружина пекаря щойно винесла надвiр свiжу вечiрню випiчку. На жiнку у чистому бiлому фартуху та з великим розносом, повним кругленьких хлiбин, заздрiсно дивилось бiлобрисе маля у вимащенiй багном сiрiй сорочцi – воно стояло бiля своеi матерi-злидарки, яка заснула просто на мокрiй брукiвцi.

Онисфiр потягнувся до дзвоника. На його звук з’явився писар.

– Тримай два гроша. За один купиш у тiеi продавчинi хлiб i вiддаси дитинi – на розi стоiть бiля нероби. Другий – даси злидарцi, хай вiзьме його i забираеться iз малим геть. Зрозумiв?

Писар схвально кивнув. Онисфiр витягнув iз гаманця, прикрiпленого до срiбного паска, монети.

– Йди вже.

«Маля бiлобрисе… гарненьке, а в злиднях… Хто ж тебе захистить, хлопче? Вiн такий беззахисний, як i ми усi. Це мiсто, твердиня православних вiрян, русин. Чи можу, я, раб твiй, Господи, це осилити? Гiрка, а не солодка, ця Люблiнська унiя. Шляхта iй радiе, не думаючи про майбутне своiх земель. Так-так, тепер за русинськими шляхтянами закрiпленi небувалi права, прирiвнянi вони до полякiв та литвинiв, перетворенi на третiй стан у Речi Посполитiй. Та гiрко, як гiрко, що не тямили вони, погоджуючись на Унiю, що разом iз нею прийде навала католикiв i заполячення на нашi землi. Як протистояти цьому, Боже? Чи вiддаси ти вiрних своiх грецькоi православноi вiри на поталу? А чи збережеш? Чи даси менi цю честь – з молитвою i талантами своiми вiдстоювати нашу праведну вiру на рiднiй землi?»

Тяжкi роздуми в Онисфiра Дiвочки. В цей непростий час вiдчувае вiн потребу втрутитись у перебiг iсторii. Та, може, це i е його доля?

Онисфiр подивився услiд злидарцi, яка зрадiла несподiванiй пожертвi, схопила дитину i попрямувала босонiж пiд дощем у бiк корчми. Чоловiк всмiхнувся, побачивши задоволенi очi маляти, яке на руках у матерi не вiдривалось вiд м’якоi i духмяноi здоби. Вiн i сам у дитинствi був таким занедбаним. З родини дрiбних киiвських шляхтичiв-зем’ян – його долею могло стати служiння бiльш заможним панам або ж тяжка робота на себе чи взагалi на землi, на полi. В дитинствi батьки на Онисфiра не зважали, у них голодних ротiв був повний дiм i iм ледь вдавалось зводити кiнцi з кiнцями. Тому й вiддали свого сина у служiння при монастирi. А вже звiдти, навчившись грамотi, малий Дiвочка пiшов у свiт широкий. Його, наче корабель у штормовому морi, поносило по свiтах, та врештi вiн повернувся додому, на коханi киiвськi пагорби, у тiнь вiковiчних лип, помiж якими виблискують золотавi куполи.

Чому навчився Онисфiр за цi роки – в колi заможного панства серед блиску королiвських дворiв? Мудростi? Аж нiяк. Лише хитростi i пiдступностi. Так, саме це його найкраща i найгострiша зброя. І нею вiн буде битись до скону, поки не захистить те, що наймилiше його серцю. Його любу вiтчизну, тисячолiтню iсторiю якоi жоден чужинець не спаплюжить.


* * *

У тяжких роздумах з кута у кут, як хитун годинникового механiзму, проходжав залою епископського палацу iнтеррекс Речi Посполитоi Якуб Уханський. Пiсля наради з королiвськими урядниками вiн нiяк не мiг заспокоiтись. Час безкоролiв’я мае завершитись. Але як, як переконати впертюхiв-шляхтичiв iз русинських та литовських земель пiдтримати кандидатуру Габсбургiв? Та й не всi польськi пани хочуть бачити суворого ревнителя католицькоi вiри на престолi – побоюючись, що змусить вiн iх говорити нiмецькою. «От, йолопи… Іуди!» – вигукнув iнтеррекс i скинув з камiну пiдсвiчник. Благо, хоч свiчка у ньому не горiла.

Бородань у лiтах пiдiйшов до вiкна. Вiн подивився на шпиль католицькоi капiтули навпроти епископського палацу. Той врiзався у захмарене небо, яке загрожувало ось-ось розридатися холодними слiзьми. Інтеррекс зiтхнув – сивочолий у темнiй рясi, вiн зрiкся свiтських благ i за те опинився на одному щаблi з королями. А все завдяки кракiвському каштеляну Енжею Тенчинському, який у дрiбному Якубi розгледiв неабиякi здiбностi i не пошкодував грошей на навчання хлоп’ятi – чужому i навiть не далекому родичевi.

Інтеррекс останнiм часом часто згадував свого покровителя. Вже й свiчку розпорядився в храмi ставити за його упокiй i молитви по монастирях читати – та не йде Тенчинський з голови. Може, це знак? Бо хто ж ще так любив матiнку Церкву i Польщу, як не Тенчинський? «Як, як же тебе посилити i збiльшити, перетворити тебе на могутню, аби пiдкорились тобi усi народи, моя рiдна земле? А головне – литвини та русини, якi не хочуть розпрощатись зi своiми вольностями, а хочуть ще новi i новi!» – Якуб молитовно склав руки i на обрii в цю ж мить блиснула громовиця.

«Тiльки Габсбурги силою та рiшучiстю зможуть побороти русинiв iз iх православ’ям! Не допомогла нам Люблiнська унiя, яка хоч i приеднала русинськi землi до Польщi, перетворивши iх на едине, та не подiяла на схiднi воеводства. Не вiдмовляються русини вiд власноi грецькоi вiри. Вважають себе окремiшним народом. Та не бути тому! Заради моеi Польщi. Заради усього, що у мене е – мого краю i народу».

Інтеррекс наблизився до столу i схопив дзвона. На його звук вийшов служка.

– Zawolaj kanceliste. Bede pisal Habsburgom. I pospiesz sie![1 - Клич писаря. Писатиму Габсбургам. І поквапся (пол.).] – прогримiв невисокий, але дужий архiепископ.




Роздiл XII


Бiля корчми у передмiстi Вiльно дормез спинився. Княгиня радiла зупинцi. Та, либонь, найбiльше тому, що нарештi, пiсля мiсяця подорожi, мандрiвка завершувалася. Дорогою молодим доводилось вiдвiдати всiх родичiв та друзiв родини. Марко Сокольський такоi довгоi поiздки не витримав i давно вже повернувся додому. Самiй ж Аннi навiть почало здаватись, що iхнiй шлях до столицi Великого князiвства Литовського i Речi Посполитоi не завершиться нiколи. Що далi вона з Василем вiддалялась вiд рiдних земель, то бiльше марнiла. Чоловiк помiчав, як молода дружина iнодi плаче на самотi. «Мабуть, тужить за батькiвщиною», – припускав Василь i, як випадала нагода, обiцяв, що мандрiвка буде недовгою. Та вiн помилявся, подорож затягувалась, як i похмурий настрiй молодоi.

Жiнка у темних шатах вийшла з карети та попрямувала до корчми. Там майнула у кiмнату на другому поверсi, аби змiнити дорожню сукню на бiльш вишукану, адже столицю слiд пiдкорювати з першоi митi. Гостьовi покоi були аскетичними: з меблiв лише лiжко i лава, на стiнi чорнiе розп’яття. Слiдом за княгинею у кiмнату занесли дорожнi скринi. Анна наблизилася до вiкна i визирнула надвiр. На вулицi конi мiсили багнюку, в калюжi спав п’яниця без чоботiв, повз нього проходили чоловiки та жiнки у довгих невиразних жупанах, поруч рохкали свинi, закритi у стiйлi. Довкола корчми стояв страшенний смрад, Анна затуляла носа хусткою, змоченою трояндовою водою. Вона перевела погляд на сiре небо, яке тяжким хмаровинням супроводжувала iхню карету вiд самого Дубна. «Такого ж кольору його очi, холоднi, наче метал», – княгиня згадала бiдного Жабокрицького, ii пересмикнуло. Вже в дорозi вона довiдалась, що той помер у дубенському пiдземеллi. І що до останньоi митi повторював ii iм’я. Тепер Сокольська була певна – шляхтич прокляв ii, холодну i жорстоку жiнку. Адже це вона занапастила його, скориставшись чоловiчою слабкiстю. А могла ж цього й не робити. Аннi стало шкода й себе – ранiше вона нiколи не дiяла так пiдступно, а останнiм часом вбивае одного за одним. Що ж буде далi?

«Нi, нi, нi! Анно, заспокойся! Ти ж знаеш, для чого i для кого це робиш. І хай твоi руки будуть по лiкоть у кровi, нехай ти занапастиш свою душу, але вiн, вiн житиме, i не побиватиметься, не стане жебраком. Його доля складеться i вiн досягне слави».

Солона крапля знов покотилась з очей. Княгиня змахнула сльозинку, i тут у кiмнату постукали. Це прийшла корчмарева донька – допомогти перевдягтись ясновельможнiй панi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ganna-gorozhenko/licarka-koroni/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Клич писаря. Писатиму Габсбургам. І поквапся (пол.).