Книга - Воля Ізабелли

Воля Ізабелли
Ганна Гороженко


Любов, полiтика, пристрастi i пригоди у XVIII столiттi на украiнських землях. І в центрi всiх перипетiй – русинська, а отже украiнська княгиня Ізабелла Любомирська з волинського роду Чарторийських. Цю реальну жiнку, надзвичайно заможну, вiдому на всю Європу сучасники називали «Блакитною маркiзою». Однак вона не лише диктувала моду у величезнiй краiнi – Речi Посполитiй, а й була дуже активним полiтичним гравцем. Інтригами своiми вона боронила землi волинських шляхетних родiв. Усi головнi героi книги Ганни Гороженко «Воля Ізабелли» – реальнi персонажi. Серед них – монарх Станiслав Понятовський, авантюрист Джакомо Казанова, брат французького короля герцог Конде, генерал росiйських вiйськ Олександр Суворов. Їх усiх об’еднала жiнка. Княгиня Любомирська опиняеться в центрi полiтичноi боротьби, вiйськового конфлiкту, а головне – iй випадае розкрити загадку давньоримського артефакту – голки богинi Кiбели.

Римськi патрицii вiрили у силу темноi богинi забезпечувати державнiсть i процвiтання. Божественний символ – голка Кiбели, здавалося, був утрачений назавжди. Та звiстка про те, що вiн насправдi опинився у руках одного iз польських шляхтичiв, спричиняе полювання за магiчним артефактом. То до кого ж вiн урештi-решт потрапить – до украiнськоi княгинi, до масонiв чи до бунтiвного католицького епископа?





Ганна Гороженко

Воля Ізабелли





Вiд автора


Прекрасний, витончений час – XVIII столiття. Таким вiн назавжди лишився на картинах, у книгах i в уявi наступних поколiнь. Що ми згадуемо, коли чуемо слова «бароко», «рококо» – Францiю й Італiю? А Украiну? Так-так, на украiнських землях також було те саме, що i в Європi – прекраснi дами, галантнi кавалери, мистецтво, iнтриги, а ще змови, бунти i вiйни. Так уже сталось, що в Росiйськiй iмперii та в ii наступнi реiнкарнацii у XX-му столiттi украiнцiв намагалися позбавити усiх спогадiв про тутешню шляхту, яскравих iсторичних персонажiв i навiть палаци та замки на всiй територii вiд Малопольщi до Смоленська, знищенi ущент. Украiнi з царського дозволяння спускалась iсторiя козакiв i селян – iнше згадувати було зась. У цiй книзi все справжне. Ну майже все. Всi головнi героi – реальнi iсторичнi персонажi, якi жили в другiй половинi 18 столiття. Художньоi вигадки в цьому романi – не бiльше 15 вiдсоткiв. Власне, героi книги й справдi були знайомi одне з одним. Ізабелла Любомирська дiйсно була вiдомою у Європi заможною русинською шляхтянкою з роду Чарторийських. А ще знаною iнтриганкою та надзвичайно яскравою постаттю, яка назавжди увiйша в iсторiю, як «Блакитна маркiза». Їi батько та чоловiк вимагали урiвняння прав у Речi Посполитiй для католикiв та православних. І спершу спирались у цьому на пiдтримку православноi Московii. Та згодом хоч i змiнили свою думку щодо союзника, але механiзм вiйни вже був запущений. Рiшення про зрiвняння прав двох найчисленнiших груп вiрян краiни стало приводом для повстання iншоi, радикальноi частини шляхти. Врештi ослаблена держава впала жертвою сусiдiв – Московii, що стрiмко перетворювалась на Росiйську iмперiю, Австрii та Пруссii, якi роздiлили ii мiж собою. З’iдали Рiч Посполиту трьома етапами, i вже до середини 1790-х рокiв краiна з такою назвою зникла з мапи Європи. А проiснувала вона 225 рокiв. І створена була внаслiдок союзу двох королiвських родин – шлюбу польськоi королеви Ядвiги та литовського короля Ягайла. Велике Князiвство Литовське, яке разом iз Польщею утворило Рiч Посполиту, населялось здебiльшого православним людом: украiнцями, бiлорусами, литовцями, латвiйцями. Шляхта – переважно нащадки князiв Киiвськоi Русi. Тож iз упевненiстю можна стверджувати, що Рiч Посполита, яка перекладаеться з польськоi як «Республiка», е ще однiею iсторичною колискою для п’ятьох сучасних слов’янських краiн.




Роздiл I


Нiжний, весняний, ледь теплий промiнець пробився крiзь важкi гардини. Спершу обережно торкнувся мармурового пiдвiконня, осмiлiвши, перестрибнув на лакований паркет, просунувся килимом i хоробро дiстався дерев’яноi стiльницi, а вже там цiлунком вечiрнього сонця вiдбився у келиху з червоного муранського скла i нiжно-рожевим теплом припав до мiзинчика жiночоi руки, що лежала на невеличкому томику Джона Мiльтона. Вiкна були вiдчиненi навстiж, у повiтрi вiдчувались легкi крижанi нотки i аромат щойно розпораноi в палацових садах землi. Та попри це – в розцяцькованiй, як належне, бароковiй кiмнатi було затишно, наче у крихiтнiй табакерцi. Янголята з рожево-зефiрного склепiння позирали на двох людей, якi гомонiли за столом у центрi «ягiдноi кiмнати». Таку назву вона отримала завдяки темно-червоному шовку, яким були оббитi ii стiни.

– Джакомо, негайно розкажiть менi про вашу поiздку в Санкт-Петербург! Правду кажуть, що там надзвичайно холодно? – мiзинчик торкнувся нiжки скляного келиха, в якому замерехтiв золотавий сонячний промiнь.

– А ви гадаете, чого я звiдти втiк? – посмiхнувся чоловiк, одягнений за останньою модою. Вiн здригнувся i театрально накинув на плечi, вочевидь, жiночий палантин. – Хоча у Варшавi також не лiто.

– О, Джакомо, припинiть. Свiже повiтря корисне для здоров’я – це довели провiднi ученi! – Власницi мiзинчика розмова видавалась надзвичайно кумедною.

– Ви мене заморозите, ясновельможна княгине. Хоча краще це будете ви, а не ота нiмкеня, Катерина, – чоловiк пiдiгрував своiй вiзавi.

– То що там ота росiйська цариця? Дiйсно така гарна, як розповiдають у наших салонах?

– Та нi, iй годi зрiвнятись iз будь-якою варшав’янкою.

– Те, що ви знавець i жiночий серцеiд – це знае вся Європа. Та кажете так, бо, мабуть, не згодились до двору царицi Катерини, – жiнка пiдняла келих, чоловiк зробив те саме.

– У вас просто чудове угорське вино. Як i завжди у Чарторийських. До речi, ясновельможна моя панi, у вас кмiтливий розум, i ви могли б бути прекрасним полiтиком. І в такому разi я б навiть погодився стати вашим компаньйоном.

Жiнка гучно розсмiялась.

– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, i вся Європа знае, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумiв останнього слова. Тож жiнка повторила:

– La Spia![1 - Шпигун (iт.).]

На обличчi чоловiка з’явилася посмiшка:

– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!

Запанувала напружена тиша, та за мить кiмната осяялась дзвiнким смiхом, що луною пронiсся по всiх розкiшних кiмнатах палацу Вiлянув.


* * *

Інодi наша пам’ять недоречно виштовхуе на поверхню захованi глибоко в сердечний мул важкi спомини. От i цього разу Ізабелла на мить опинилась у квiтнi 1766 року, в час, коли за посмiшками та веселощами iй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звiрину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим вiялом i присунулась ближче до вiкна. Карета мчала, пiдстрибуючи на брукiвцi. Була вже майже нiч. На варшавських вулицях панувала тиша.

Ізабелла дивилась на мiсяць – тепло-жовтавий, повний, що пiднявся над мiстом. Вiн то ховався за гострими дахами будинкiв i високими деревами, то виринав i знову своiм яскравим кругляком променив нiчне небо. Жiнцi здалось, що на тому мiсяцi – хтось, можливо, така сама, як вона, теж милуеться нiчним небом. І на iнших планетах i в iнших свiтах у цю саму мить такi ж карети, мчать запилюченими дорогами, керманичi iх поспiшають i пришвидшують коней, а подорожнi вдивляються у примарнi нiчнi краевиди. Жiнка замрiявшись заплющила очi, дорога ii заколисувала, так що вона вже майже заснула. Нестямилась, як ридван зупинився. Вiзниця з кимось перегукнувся, конi рушили знову. Ще кiлька хвилин – i нова зупинка. Нарештi кучер зiстрибнув з передка, зробив кiлька крокiв i вiдчинив дверцята. З темряви виринули заслiплюючим полум’ям смолоскипи. Ізабелла насунула на голову капюшон плаща i рушила за служкою в червонiй лiвреi.

Їi карету спрямували на боковий вхiд до королiвського палацу, i це ii засмутило. «Станiслав боiться розголосу. Знов буде казати, що дбае про мене i мою репутацiю», – промайнуло в думках. Сходи, переходи, знову сходи. Цей палац величезний. У ньому не лише королiвськi апартаменти, а й кабiнети уряду. З ранку й до вечора сюди сунуть парламентарi. Й так уже вийшло, що всi законотворцi Польщi зiбранi пiд цим одним шпилястим дахом. Мабуть, щоби монархи Речi Посполитоi нiколи не розслаблялися i завжди пам’ятали: iхнiй вiк у Польщi короткий, а свiй трон навряд чи вони передадуть у спадок. Король Речi Посполитiй – посада врештi виборна.

Ізабеллу провели ледь освiтленим коридором, у великi вiкна зазирав повнолиций мiсяць. Їй здавалось, що з нього, згори, хтось все ще стежить за нею i лукаво усмiхаеться, спостерiгаючи, як маленька жiнка, наче крадiйка й розбiйниця, йде до королiвських покоiв. Червона лiврея попереду спинилась, розвернулася, вклонилась, вiдкривши масивнi дверi. Свiтло з опочивальнi затягло Ізабеллу, як лiхтар – метелика. У легкому реверансi жiнка застигла при входi. Очi не пiдiймала, а позирала собi пiд ноги – роздивляючись вiзерунки дерев’яного паркету.

– Моя люба, я дуже радий вас бачити! – з цими словами ii руки торкнулась тепла долоня високого чоловiка, одягненого у сорочку з пишними рукавами i в зелений домашнiй камзол.

Жiнцi була знайома кожна риса обличчя цього пана. Кожен рух, кожна мiмiчна зморшка довкола губ, кожна рисочка на чолi й навiть ледь помiтний крихiтний шрам на пiдборiддi. О, це була цiла дитяча пригода! Вони крали яблука з садiв iхньоi бабусi! Тобто робили вигляд, що крали – адже тi яблука, яблунi, сади, палаци i все, що було в них, належало тiльки iм, Беллi та Славку.

– Вас, напевне, провели боковим входом. Центральний я наказав зачинити. Бо запланував оновити цю стару халупу. І в мене грандiознi плани!

Його величнiсть був у гарному гуморi. Вiн схопив Ізабеллу за руку i пiдвiв до столу, на якому були розкладенi плани реконструкцii палацу. Король вдоволений, наче дитина, розкладав перед гостею аркушi з кресленнями i заходився пояснювати кожне зображення. Ізабелла робила вигляд, що слухала уважно, та подумки вiдзначила: «Який же хвалько… Вiк його не змiнив анiтрiшечки».

Це було довго i насправдi нудно – слухати про чужi iдеi та плани, надто нецiкавi для княгинi. До королiвського палацу, до монарших покоiв ця жiнка приiхала, бо мала чiтку мету. І навiть на руку була iй та пiдвищена секретнiсть, з якою ii зустрiв Божою милiстю i волею народу король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жемайтiйський, киiвський, волинський, подiльський, пiдляський, iнфлянтський, смоленський, сiверський, чернiгiвський Станiслав Август Понятовський. Ізабелла мала наказ вiд свого батька, всiм вiдомого поважного й потужного полiтика Речi Посполитоi Августа Олександра Чарторийського. Той переймався долею Речi Посполитоi, рiдноi краiни, яка стала полем дипломатичних битв вiдразу кiлькох краiн: Пруссii, Австрii та нещодавно створеноi з Московii Росiйськоi iмперii. Всi вони до кордонiв пiдтягують армii, надсилають шпигунiв, пiдкуповують iнтриганiв. Навiть бодай якось полiтично пiдкованi жителi багатонацiональноi держави, якi не цураються вести дискусii, стають агентами чужих розвiдок i розносять гасла й вимоги вiд мiських ярмаркiв до королiвських покоiв. У будь-якiй корчмi Речi Посполитоi стала вже звичною картина, як у важковпiзнаваному темному одязi чоловiк силою чи пiдступом змушуе господаря пiдробляти шпигуном:

– Будеш менi розповiдати про все незвичне, що тут побачиш, – з цими словами незнайомець кидае на дубовий стiл кiлька мiдних шелягiв чи грошей. А за цим втаемниченим клiентом приходять й iншi. Й нерiдко корчмар, сам того не здогадуючись, стае агентом шпигунських мереж вiдразу кiлькох держав.

Рiдня ж Ізабелли – русини Чарторийськi, що з берегiв волинськоi рiчки Стири, з родового дому Ольгерда Гедимiновича зросли i досягли надзвичайних висот у цiй для них рiднiй краiнi. Досягли битвами й пiдступами, чесною службою i зрадами – та врештi, саме iхнiй родич – найближчий, нинi на тронi Республiки. Станiслав Август Понятовський – кузен Ізабелли Чарторийськоi, за чоловiком Любомирськоi. Й навiть ii муж – великий маршалок коронний Станiслав Любомирський, який стежить за дотриманням етикету при дворi, не проти нiжного спiлкування своеi дружини з монархом, бо й вiн прагне бiльших вольностей для своiх земель i iхнiх мешканцiв – русинiв.

– Ваша величносте, у мене особлива мiсiя, – промовила Ізабелла, щойно з’явилась пауза у тривалому монолозi Станiслава Понятовського.

– Белло… – видушив iз себе король. Вiн зробив крок вiд столу i сiв на оббитий шовком елегантний стiлець. На мить жiнцi здалось, що чоловiк навпроти стомлений. Але ж пiсля коронацii минуло лише чотири роки! Та король миттю змiнився в лицi, щиро всмiхнувся i простягнув до неi руку.

– Белло, пiдiйди. Для мене ти завжди будеш Прекрасною – Беллою. Ти пам’ятаеш – тобi було лише 14, менi 18 i ми з тобою чудово грали в двi руки? От якби в мене тут стояв клавесин! Ми б з тобою змусили рухатись цих мух! – Станiслав кивнув у бiк дверей, за якими стояли служки.

– Ваша величносте, не варто ображати тих, хто оберiгае ваш спокiй, – посмiхнулась Белла.

– Якби вони дiйсно оберiгали мене, то не пiдпускали б усiх тих радникiв, а головне – твого чоловiка! – Король гучно засмiявся.

Королiвськi покоi – невеликi. Якомусь розпещеному французькому баронету – навiть видались би занадто аскетичними. Мало тут позолоти й рiзьблення. Втiм, Ізабелла знала – це перше вiяння новоi моди, яку схопив король Польщi. Станiслав ii вiдчував. Замолоду вiн багато подорожував Європою, мав друзiв у численних королiвствах й князiвствах, цiкавився новинками у всiх сферах – вiд одягу до наукових розробок.

І нинi листи Станiславу Августу Понятовському надсилають звiдусiль, гiнцi не жалкують коней, аби привезти звiстку iз Францii чи Англii про щось надзвичайно цiкаве й небуденне. Тож i змiни у королiвському палацi мають стати кардинальними. Але чи будуть вони у Речi Посполитiй? Ізабелла вирiшила заговорити про полiтику й залучила свiй вроджений талант цiкавоi спiврозмовницi.

– Ваша величносте, чи можу я до вас звернутись, як у дитинствi?

– Тiльки не називай мене Славком, – знову засмiявся король.

– Станiславе, в краiнi забагато шпигунiв. А надто московських. Їхня армiя на наших землях, i це неприпустимо. Подбайте про свою безпеку i нашу краiну. Станiславе, я знаю, вам, може, не хочеться вiрити – але я вiдчуваю: якщо московитiв не вiдправити геть, буде щось недобре.

– Белло, твоя родина спершу хоче вольностей i рiвних прав для русинiв та полякiв, а коли це отримують за пiдтримки Москви, то хоче чогось нового! І тепер через такi надмiрнi бажання Чарторийських моя краiна на межi вiйни!

– Ваша величносте, я просто хочу попросити вас бути обачним… Ви надто близько до себе наблизили царициного посла.

Запанувала тиша. Така, що було чутно трiскiт з камiнiв. Вiдразу у двох димарях, що були облаштованi в рiзних кутах покоiв, палав вогонь. Вiд цього в кiмнатi було спекотно й задушливо. Ізабеллi так закортiло бодай ковтка свiжого повiтря.

– Я не можу i не хочу вiддаляти посла. Княгине, це моя позицiя, i на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.

Ізабелла вибухнула:

– Ваша цариця вас знищить!

– Ізабелло Любомирська, ви розмовляете зi своiм королем!

Жiнка наче й не чула цих слiв, розвернулась i попрямувала до виходу.

– Я не дозволяв вам iти! Белло!

Лишився лише один крок до дверей, як ii зупинив король. Опинившись позаду, вiн обiйняв маленьку й справдi крихiтну порiвняно з ним – поставним, жiнку. Нахилився до ii голiвки у великому напудреному парику:

– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щiчку…

Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук i вiдкрила дверi. Служка, що мить тому солодко позiхнув, враз пiдхопив канделябр i понiсся залами, сходами, залами…



Жiнка iхала у каретi. Їi пiдкидало й трусило. Й геть не вiд жорсткоi брукiвки варшавських вулиць. Жiнцi хотiлось плакати й кричати. І мабуть, було варто. Однак, не здатна видушити з себе анi сльозинки й анi звуку, вона очима вчепилась у нiчний пейзаж за вiкном. Мiсяць перемiстився, i його з вiкна вже не видно. Але подорожня була впевнена, що звiдти хтось на неi все ще дивиться i… смiеться. Як смiялась вона 20 рокiв тому.



– Славко, дивись, яка травнева троянда! Як я люблю iх! Вони такi запашнi. Так би й з’iла iх!

То вигукнула маленька дiвчинка у бiлоснiжнiй сукнi, з трохи розтрiпаною зачiскою, яку двом служницям ледь вдалося зробити – бо невгамовне дiвчисько просто не хотiло сидiти на одному мiсцi. Вона знала, що iй влетить вiд няньки, коли маленька княжна з’явиться на ii очi в забрудненому платтi. Але ж як утриматись вiд шоколадних цукерок, якi привiз кузен Станiслав, i як утриматись вiд того, щоб поганяти з ним довкола струмка бiля бабусиного палацу! Белла простягнула двоюрiдному брату троянду – нiжно-рожеву, з волохатою, мов джмелик, серцевинкою. Неочiкувано вiн затиснув зубами квiтку й загарчав. Белла знала, це знак – гра почалась i час тiкати. Вiн ганявся за нею, вона бiгла вiд нього. І в один момент кузен схопив сестру.

– Вiдпусти мене! Негайно!

– Це я тебе зараз з’iм, Ізабелло Чарторийська!

– Нi, не з’iси, я несмачна!



Яким же цей день був щасливим! Хоч Белла й знала – кузен незабаром знову кудись поiде.

– Славко, от якби ми були разом! – наiвно вирвалось у дiвчини, якiй було лише 15.

– Ми будемо… – вiн мав ще завершити речення, але дiвча скочило та побiгло вздовж струмка. Белла була щаслива, бо почула те, на що так сподiвалось. Їi пташине серце трiпотiло i готове було полетiти ген за обрiй – над цим струмком, старим парком, бабусиним палацом, за хмари, за бiлi хмари!



Август Олександр Чарторийський разом iз своею матiр’ю Ельжбетою в альтанцi бiля палацу пив чай з листя смородини. В бабусиному домi нерiдко одночасно гостювали всi онуки. Ельжбета Чарторийська любила малих дiтей i ще довго ними опiкувалась, навiть коли в них з’являлись вже своi сiм’i. Втiм, у родинi ii поважали не лише за добре серце, а й за вроджену мудрiсть. До речi, це бабуся порадила батькам назвати в’юнку онуку – Ізабеллою. Дiвчисько щойно з’явилось на галявинi i стрiмголов бiлою пташкою пропурхнуло лукою. І навiть здалека батько помiтив – його дитина замурзана й щаслива.

– Не варто Ізабеллi зустрiчатись iз Понятовським, – зазначив князь.

– Августе, це ж ii кузен.

– Нi, мамо. В мене iншi плани на неi. Я не хочу, аби вони бачились.

Ельжбета була стриманою й розважливою жiнкою, тож вирiшила до цiеi розмови повернутись пiзнiше. Август Олександр встав зi столу, так i не допивши чай.

– Синку, ти куди?

– У мене е справи, – звiвши руки позаду, Август Олександр попрямував по стежцi довкола палацу.

Спершу його обличчя було суворим, та за мить на ньому запроменiла посмiшка. Князь згадав, як Ізабелла – його улюблениця, в своi шiсть вмовила взяти кудлате цуценя, яке вона помiтила з карети, проiжджаючи вулицею в Бережанах. Ох, яке ж воно було гидке, брудне й запилюжене! Але Ізабелла так просила! Щоправда, недовго, батько здався, i вже увечерi дiвчинка влаштувала цуцику ванну з парфумами, а пiсля – почепила на нього блакитну стрiчку. Песик супроводжував княжну всюди, в усiх iхнiх численних сiмейних подорожах. Щойно ж менша Чарторийська з’являлась iз щеням на батькових прийомах, той кидався на шляхтичiв, гарчав на них i навiть одного разу розiрвав штани князю Потоцькому. Август Олександр зупинився на стежцi й гучно розсмiявся, потiм обернувся пересвiдчитись – чи не бачив цього хтось, i впевнившись, що за ним нiхто не стежив, попрямував далi.

На найближчiй сiмейнiй радi було ухвалено, що Станiслав Август Понятовський вирушить у далекi мандри. Врештi йому знайшли вигiдне мiсце – помiчника посла Англii при дворi в Санкт-Петербурзi. Там молодий 22-рiчний красень-поляк закрутив роман з дружиною iмператора. Через що сам росiйський цар спустив коханця зi сходiв. Подейкують, що вiд Понятовського iмператорська жона навiть народила дитину – доньку. А згодом – коханка й сама стала iмператрицею – Катериною Другою. Понятовський волiв побачитись з нiмкенею на тронi Московii й навiть готувався вже вирушити до Петербурга, та отримав рiзку й однозначну вiдмову.

Ізабелла не могла йому це пробачити, що пiсля всього ii дитячого нестримного кохання Славко став просто лялькою в руках московськоi царицi. Обурення й розпач боролися всерединi, i ось-ось поллються сльози з очей яновельможноi княгинi. Вона хапалась за картинки в темрявi, якi з’являлись у вiкнi карети, аби лише не думати про образу. Та раптом у склi виникли обриси ченця, позначенi чи то мiсяцем, чи то свiтлом з вiкна будинку. Хтось iз темряви дивився на неi – жiнку, яка прямувала з одного палацу до iншого. Вмить серце завмерло, й Ізабеллi Любомирськiй стало страшно.




Роздiл II


Карета влетiла у ворота парку палацу Вiлянув. За нею гратовану високу браму зачинили, вiзник збавив швидкiсть, й екiпаж, похитуючись, повiльно котився до входу розкiшного маетку. Будiвлi потонули у нiчному маревi. І лише сяйво повного мiсяця позначало обриси палацових садиб.

Ізабеллi було все ще моторошно. Служка рiзко вiдкрив дверцята карети, що стала бiля сходiв, жiнка не на жарт злякалась, в цiй iмлi челядник видався iй привидом. Княгинi коштувало неабияких зусиль, аби втриматись i не зойкнути вiд переляку.

– Запалiть свiчки й комини по всьому палацу! Негайно!

Ізабелла запнулась плащем й не заходила до садиби. Ближче посунулась до лакея, який стояв при вiдчинених палацових дверях. Тiло княгинi тремтiло – чи то вiд холоду, чи то вiд страху. І лише коли у вiкнах замерехтiли вогники вiд канделябрiв, вона наважилась до палацу зайти. Жiнка поквапилась услiд за челядником, який тримав у руках пiдсвiчник. Постатi вiдкидали на стiнах довгi тiнi, що пропливали парадними сходами.

В опочивальнi вже розгорявся комин. Бiля нього прислужниця, стоячи на колiнах, закидала у вогонь дрова. Ізабелла пiдiйшла до полум’я й простягнула змерзлi руки. Вхололi пальцi кололо вiд жару, яким наповнювались покоi ii свiтлостi.

Вiд вiкон доносився гамiр. Іржання, крики, жiночий лемент. Служка повернулась обличчям у бiк шибки, дивилась осудливо, немов це вона – господиня дому, яка кидае суворим оком на недбалу челядь, що спричинила нiчний галас. Ізабелла, вже трохи зiгрiвшись, вiдiрвалась вiд теплого духу й рушила до вiкна. За склом у свiтлi смолоскипiв помiтила обриси коня, що встав дибки, й одного зi своiх слуг, який намагався спiймати тварину за повiд. Поруч на землi лежала людина. Серце княгинi стривожилось. Вона схопила пiдсвiчник i помчала униз.

Дворовi вишикувались довкола лежачого i голосно радили жiнцi, яка схилилась над ним, як саме розвернути впалого вершника обличчям догори. Коли господиня пiдiйшла, челядь розступилась i вона побачила скривавленого юнака в плащi, який тремтячою рукою намагався розстебнути камзол. Його голова вже лежала на колiнах однiеi з княжих служниць. На ii фартуховi проступили слiди кровi. Юнак сухими збiлiлими губами промовляв щось пошепки.

– Ваша свiтлосте, вiн вiд вашого батька, – сказала челядниця.

Ізабелла припала до юнака. Той з хрипом прошепотiв:

– Лист, лист…

Княгиня не вiдразу розчула. Й лише потiм зрозумiла, навiщо хлопець тягнувся долонею до грудей. Ізабелла допомогла йому розстебнути на камзолi гудзики, юнак застогнав. З потаемноi кишенi виглядав кутичок паперу.

– Вiн поранений, – з острахом прошепотiла служниця.

– Лiкаря, негайно! – гучно звелiла княгиня.

Та вслiд за цим хлопець тяжко видихнув i завмер. Його великi зiницi миттю стали скляними, в обрамленi густих вiй втупились у чорне небо. Кругле обличчя, пухкi губи видавали в цiй людинi дитину, яка лише нещодавно вiдчула присмак дорослостi. Княгиня торкнулась хлопцевоi руки – та була крижаною.

– Лiкаря не треба. Покличте панотця, – втомлено, майже пошепки, промовила ii свiтлiсть. Вона пiдвела очi на темнi небеса, з яких вдалечинi смiявся повнолиций мiсяць.

Княгиня стискала у руцi лист з темною плямою кровi. Пiдвелась. Челядь миттю розсiялась. Із сумним серцем жiнка зайшла в залу, присунулась до комина й зiрвала печатку з учетверо складеного паперу. Вощений герб Погоня – князiв Чарторийських трiснув i розпався навпiл. Ізабелла розгорнула послання.

«Люба доню, рiдна Белло. Пишу стисло, тому без красномовних витинань. Я зараз перебуваю в Краковi, на пiвдорозi з Волинi до Варшави. Мушу сказати, що не подобаеться менi те, що я бачу на наших землях. Тут оселились московськi солдати – наче неофiцiйно, – але вимагають для себе розквартирування. Та хоч я згоден миритись iз iхнiм перебуванням, але не з пiдбурюванням моiх холопiв. Русинiв нацьковують на полякiв. На Волинь заiжджають час вiд часу австрiйськi вояки. Цi ж розпалюють ненависть у шляхтi, яка й без того горить ненавистю до короля та холопiв. Мiсцевi шляхтичi та крамарi вже привселюдно погрожують знищити, як вони кажуть, «русинських свиней». Доню, донеси до Понятовського що втручання потрiбне й якнайшвидше. Боюсь я, темнi часи Рiч Посполиту не полишають. Вiрити варто хiба що у розум короля, якому ти й твiй чоловiк допоможуть. Обiцяю, що i я рук не складатиму. Є в мене одна iдея. Але про неi трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляе. І я тебе благословлю, – твiй батько Август Олександр Чарторийський».

Годi й казати – лист здивував. Батько писав речi, вiдомi iй i, безперечно, ii чоловiку – коронному маршалку. Бiльше того, подiбнi листи вiд Августа Олександра Чарторийського вона вже отримувала й ранiше. На службi ж у держави цiлий вiддiл таемних справ – в який надходять звiстки з усiх куткiв Речi Посполитоi. Не розумiла княгиня: навiщо вбивати посланця, який везе не надто важливого листа? Чи, може, юнак став жертвою грабiжникiв?

Небiжчика вже прибрали, бiля палацу – безлюдно. Стомлена жiнка бiля вiкна зосереджено дивилась в далечiнь. У безпросвiтну темiнь, що тихцем, крадькома, наче пiдступний звiр, наближалась до ii палацу. З кожною згаслою свiчкою, з кожним зжеврiлим смолоскипом той звiр пiдходив все ближче.

Почувся стукiт копит. Ізабелла насторожилась. До палацового входу з шурхотiнням пiд’iхала карета ii чоловiка – Станiслава Любомирського. За якусь мить той увiйшов досередини. Спершу пролунав нестримний кашель i лише потiм гучнi кроки. Луною розносились вони по залах. Княгиня знала: зараз вiн увiйде в кiмнату – в своему пишно гаптованому жюстокорi, високiй перуцi, просякнутiй запахом тютюну.

– Панi, що вас змусило не спати о цiй порi? – з iронiчною посмiшкою промовив ii чоловiк, розводячи руки, оздобленi в мереживо пишних манжет.

– У нас у палацi сталась пригода… – пробурмотiла зморена жiнка.

Вже понад годину обидвое сидiли бiля комина у м’яких крiслах й розмiрковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але нiяк не могли зрозумiти логiку подiй останньоi ночi. Станiслав Любомирський знову зайшовся кашлем i лише попiсля промовив:

– Все, що я думаю, – на юнака напали. Може, думали, що в нього е грошi. Або ж в дорозi вiн з кимось перетнувся. Белло, не переймайся. А щодо листа – це ще одне свiдчення того, що треба подумати про укрiплення державних кордонiв. Та як це зробити? В краiнi обмаль грошей i усюди бунтiвники. Завтра я донесу королю звiстку вiд твого батька. Та, гадаю, це навряд щось змiнить. Армiя московитiв для нього – гарантiя того, що Понятовський залишиться при владi. А те, що в царицi своя, паралельна гра – це вже очевидно усiм. Хiба слiпий не помiтить. Тож iди спати. Вже час.

Натомлена Ізабелла слухняно пiдвелась i вийшла. За дверима зали, де вона досi радилась iз чоловiком, в коридорi, ближче до найтемнiшого кута, стояла, опустивши додолу очi, зовсiм юна блондинка.

«Чергова хвойда», – подумавши так, княгиня суворо зиркнула на дiвчисько й попрямувала в своi покоi.

Станiслав Любомирський був вiдомий ловелас.

І якщо ранiше Ізабелла нервувала через численних коханок чоловiка, то зараз закривала очi на його походеньки.


* * *

Руки занiмiли вiд холоду. Дощ падав, породжуючи пiд ногами слизьку багнюку. Небесна сiра мла вiдбивалась у калюжах, наче в дзеркалi. Вiтер зривав капюшон з голови, й на чоло рясно крапали небеснi сльози. Посеред безмежноi пригнiченостi цвинтаря для злиднiв стояли кiлька темних фiгур. Трунарi з лопатами були наготовi, аби швидко закопати небiжчика й отримати кiлька срiбних грошей. Священик у чорнiй сутанi монотонно читав заупокiйнi молитви латиною. Та зупинився:

– Ім’я померлого?

Ізабелла з покоiвкою захитали головами.

– Не вiдаемо.

Панотець зiтхнув i продовжив:

– Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen.[2 - Вiчний покiй даруй iм, Господи, i вiчне свiтло хай свiтить iм. Покiйся з миром. Амiнь. (Лат.)]

Священик перехрестив могилу. Трунарi жваво почали засипати ii коричневою баюрою, в яку пiд дощем вже встигла перетворитись земля.

Гаряча сльоза покотилась щокою Ізабелли. Ксьондз закрив молитовник, пiдiйшов до княгинi, вони разом почимчикували до карети.

Княжин вiзниця iхав повiльно, за вiкном екiпажу можна було розгледiти обличчя пiшоходiв, якi прямували розмитими дорогами варшавськоi околицi. Їхнiй одяг був мокрий i брудний. Як i все довкола.

– Ви ж не знали того юнака? – спитав панотець.

– Нi, не знала.

– Так чому ж вирiшили прийти на поховання? – священик не приховував здивування. Де це бачено – щоб високоповажна шляхтичка приходила на цвинтар для бiдних?

Ізабелла замислилась. Дiйсно – навiщо вона, аристократка, долучилась до цього прощання?

– Мабуть, менi його стало шкода.

– Чув, вiн був посланцем? Мабуть, привiз вам якусь звiстку? – панотець iз цiкавiстю розпитував далi.

– Так, листа привiз. І через це загинув.

З очей княгинi знову пострумила сльоза. З рукава вона дiстала батистову хустинку.

– А що було в листi? Мабуть, вiн був важливий?

– Та нi, звичайний лист вiд батька. Нiчого особливого.

– І невже при посланцевi бiльше нiчого не було? – нiяк не вгамовувався панотець.

– Нi.

– Ви гарно подивились? Може, якась коштовна рiч була в нього?

– Та нi, панотче, звiдки у такого юнака щось цiнне може бути?

– Так, справдi. Такий молодий i така страшна смерть. Бiдолашний.

Священик зiтхнув. Карета пiд’iхала до його парафii. Конi стали. Дверi вiдчинив чернець у чорнiй, пiдперезанiй паском сутанi з насунутим на голову капюшоном, й схилившись застиг бiля екiпажу. Ксьондз довго прощався з Любомирською, прочитав молитву, поблагословив княгиню й нарештi вийшов з карети. Конi рушили, ридван погойдувався на вщент розмитiй весняним дощем дорозi, а чернець так i лишився стояти непорушно.




Роздiл III


Легка хмаринка пари пiднялась над холодним iталiйським золотавим мармуром. Туманом розвiялась над фрескою з лiтнiм пейзажем у витонченому затишному альковi i розчинилась пiд ламбрекеном, що звисав зi стелi у ваннiй кiмнатi палацу Вiлянув. Служки поспiшали наповнити князiвську ванну гарячою водою – вона швидко холола в мармурових покоях. На вiкнах зали пара лишала тьмянi слiди, по стiнах iз зеленого каменю вона слiзьми стiкала додолу на крижану i слизьку пiдлогу у виглядi шахiвницi. Ізабелла в домашньому платтi сидiла на золотавiй канапцi, яку, наче трон, увiнчував балдахiн пишно оздоблений жовтим оксамитом. Поки у двох метрах вiд княгинi слуги поспiхом готували ванну, княгиня ласувала вранiшнiм чаем та льодяниками монпансье, якi нещодавно iй привезли iз самого Парижа. Ізабелла давно вже хотiла спробувати на смак розрекламовану у Варшавi рiзнокольорову французьку карамель. У порцеляновiй креманцi солодкi камiнцi виблискували наче дорогоцiнний скарб. І невiдомо, що спершу зацiкавило в них Ізабеллу – смак чи назва. Солодощi з iм’ям неперевершеноi iнтриганки та жiнки-полiтика минулого столiття Анни де Монпансье – принцеси королiвськоi кровi, кузини Короля-Сонця Людовiка XIV. Пiсля невдалоi спроби одружити на собi монарха мадмуазель Монпансье стала ворогом короля, долучилась до Фронди на чолi з герцогом Конде, керувала армiею i навiть особисто брала участь у бойових дiях. Утiм, згодом доля вiд принцеси вiдцуралась – i врештi все, що лишилось вiд ii яскравого життя – солодкi карамельнi камiнцi.

– Не могли б ви зробити своi льодяники на паличках не такими великими? Адже смоктати iх у присутностi будь-якого мсье нецнотливо i панянкам вiд того нiяково, – звернулась якось Анна де Монпасье до свого аптекаря. Той натяк зрозумiв i незабаром надiслав своiй клiентцi маленькi карамельки у жерстянiй коробцi з написом «льодяники мадам де Монпансье». З часом смаки солодощiв паризьких аптекарiв тiльки кращали, тож i слава про них розiйшлась Європою.

Кольоровi монпансье Ізабеллi сподобались, i вона вiдiрвалась вiд них лише тодi, коли служка оголосила, що ванна ii свiтлостi готова. Княгиня зняла туфельки з червоноi парчi i стала на крижану шахiвницю. Ноги на мить просто занiмiли вiд кам’яного холоду. Княгиня дiсталась до ванни, перестрибуючи по чорних квадратах по дiагоналi, наче вона – король у шаховiй партii. Ще мить – i в батистовiй сорочцi жiнка занурилась у гарячу купальню. Служниця додала кiлька крапель ii улюбленоi рожевоi води. З парою аромат розвiявся по всiй ошатнiй кiмнатi. Й соковитий травень трояндовими пахощами охопив не лише сади палацу, а й увiрвався у зали Вiлянува.

Якби була воля Ізабелли – вона б цiлими днями перебувала у своiй ваннiй кiмнатi. Однiй з перших, яка з’явилась саме в ii палацi. Саме у Вiлянувi, а не десь iнде-серед безлiчi iнших замкiв та палацiв, розкиданих на польських теренах. І цим княгиня пишалась. Адже навiть деякi королi й iмператори досi не могли собi дозволити таких розкошiв. Для Ізабелли Любомирськоi було втiхою знати, що цариця, яка волiе називатись iмператрицею, Катерина, купалась у мiдному тазу, а пiсля ванни взувала холопськi валянки.

– Уявiть, цi валянки вона одягае пiд вишуканi сукнi! І ii слуги кажуть: це в царицi мерзнуть ноги, – жартома за келихом шампанського розповiдав у приватнiй бесiдi англiйський посол Вiльямс.

Все до дрiбниць з життя монархiв тогочасноi Європи княгиня Речi Посполитоi дiзнавалась завдяки гостям ii салону, публiчним i таемним друзям та послам, що вишикувались до неi з вiзитами у днi прийомiв. Сьогоднi ж у неi черговий, на який прийде весь варшавський свiт з його iнтригами та плiтками.

Батистова сорочка, в якiй ii свiтлiсть завжди приймала ванну, була з настiльки тонкоi тканини, що ледь вiдчувалась на тiлi навiть у водi. Мармурова купальня вже нагрiлась та парувала. Хмаринки пiдiймались угору – наче дим вiд ладану. Думки розлiтались геть, i голова жiнки стала безтурботно легкою.

За деякий час Ізабелла подивилась на руки – тепла вода утворила ривчаки зморшок на пальцях. Обряд омовiння треба було завершувати. Жiнка пiдвелась, служницi бережно загорнули маленьку тендiтну фiгурку з снiжно-бiлою шкiрою в численнi простирадла. Ізабелла присiла на свою тронну канапу й по-холопському пiдiбрала ноги – наче вона й не королiвського роду, а проста смертна жiнка. Доторкнулась до мокрого волосся, з пасма на шиi стiкав струмок прямiсiнько в складку мiж маленьких грудей. Чорнi прямi коси до плечей – за останньою модою рококо iх приховують пiд пишними перуками. Й мало хто знае, що коси в неi могли б витись, якби iм дозволили вирости бодай трохи довшими.

Пiсля горнятка ромашкового чаю та кiлькох канапок на снiданок жiнка пiдiйшла до позолоченого дзеркала. Це було знаком для служниць – про початок одягання. Спершу княгиню облачили у нову сорочку з бiлим мережаним низом. За ним – теплi панчохи, що обв’язувались стрiчками над колiнами. Шовковий корсет з китового усу, «кошик» на стегна, який створював об’ем там, де його волiли бачити найбiльшi модники того часу. Вправнi служницi одягали княгиню прудко – таемнi кишенi, планка на корсет, спiдниця в яскраво-синi квiти, розсипанi на бiлому iндiйському муслiнi, i врештi – улюблений жакет кольору неба, для прогулянок у палацовому саду. Щоб теплi веснянi променi не вiдбились вульгарною засмагою на обличчi, княгиня одягла чорну маску i капелюх iз широкими полями. Сьогоднi в неi прийом до якого ii свiтлiсть готуватиметься цiлий день.

В саду маленьку постать у блакитному, що вийшла на палацовi сходи, бачать усi мешканцi маетку. Це iх змушуе рухатись швидше. Всi знають: княгиня з холопами бувае жорстокою, якщо iй щось не до вподоби. Тож садiвники хутчiш висаджують травневi троянди бiля паркових ворiт. Служницi розвантажують карету з продуктами для кухаря вдвiчi швидше, нiж до цього. А пiд альтанкою музики, яким наказано репетирувати сьогоднi цiлий день – миттю розсипаються по своiх мiсцях i заводять Йоганна Фукса.

Зi спини до княгинi наблизився чоловiк у темному камзолi й застиг у поклонi. Стояв так довго, наче не людина вiн, а одна iз паркових статуй.

– Карле, – промовила маска, вiдчувши маршалка свого палацу спиною, якимось шостим чуттям. – Чи вже привезли суницю та ананаси?

– Так, ваше свiтлосте. Яке вино сьогоднi подавати?

– Угорське. Не будемо розбещувати наших гостей, – з iскоркою iронii висловилась маска. – Так, iще передайте моiй Ользi пiдготувати сукню з яскраво-блакитноi тафти, яку менi надiслали напередоднi.

Маска розкрила вiяло i рушила грунтовою стежкою до щойно висаджених троянд.

У Варшавi княгиню називали «Блакитною маркiзою». Своему улюбленому кольору вона рiдко зраджувала. Бiльше того, найбiльшi франти краiни вiдзначали: ця жiнка знайшла безлiч вiдтiнкiв блакитного, тож ii образи нiколи одноманiтними не були.

А ще Ізабелла була вiдома своiм неперевершеним смаком. Їi замки та палаци вважались найелегантнiшiми, колекцii антикварiату найбагатшими, а парки найкрасивiшими. Парковий сад у Вiлянувi з чiткими геометричними формами вважався кращим в краiнi. Кожна рослина в ландшафтi мала знаходитись на своему мiсцi. Ялiвцi, самшити, лiлеi, троянди разом створювали iдеальну, математично вивiрену гармонiю. Тож княгинi ще здалеку впав в око щойно висаджений кущ, який порушував цiлiснiсть всiеi картини. Ох, зроду вона не любила, коли свою роботу холопи виконували абияк. Тож iз садiвником блакитна маркiза не панькалась, i той миттю вiдчув на собi увесь колючий, крижаний гнiв господинi. І справжнiм рятунком для винного став маршалок палацу, який притьмом наближався. Той поспiшав, майже бiг, i зупинившись, Карлу довелось тамувати подих.

– Ваша свiтлiсть… Його свiтлiсть… князь Чарторийський…

– Мiй батько? Приiхав? – княгиня миттю пом’якшила свiй тон.

Щойно вона це вимовила, як побачила за кiлька десяткiв метрiв фiгуру свого батька в оточеннi ще кiлькох статних чоловiкiв.

– Це ти чи не ти, моя люба Ізабелло? – не приховуючи посмiшки, промовив ii тато, йдучи повз щойно висадженi кущi.

Це був уже немолодий пан, гарно вбраний, з iдеальною перукою. Найближча людина для Ізабелли. І хоч вiн теж нiжно ставився до своеi донi, але найбiльша любов Августа Олександра Чарторийського – його землi i полiтика.

– Звiсно, це я, тату. На обличчi маска, щоб воно не засмагало. Ви ж самi знаете – бiла шкiра зараз дуже цiнуеться, i ii треба берегти.

– Знiми «це» заради мене! – сивочолий чоловiк промовив цi слова дуже гучно, наказово.

– Нi. Сьогоднi у мене ввечерi прийом, i я не можу з’явитись на люди з червоним носом. – Ізабелла вiдповiла стиха, наче й принишкла вiд батькового тону.

– Добре-добре, – й князь Чарторийський гучно засмiявся. Ізабеллi стало нiяково, вона почервонiла – І це стало ще одним приводом маску не знiмати попри все.

– Ваша свiтлосте, а чому ви завiтали до мене з цими людьми? Хто вони? – княгиня влучно перервала своiм зауваженням батькiв регiт. Трое в майже однакових чорних сюртуках стояли в кiлькох метрах вiд князя та його доньки.

– Це моя охорона. І тобi раджу. Ти ж знаеш – зараз стало небезпечно. – Август Чарторийський знов змiнив веселий тон на суворий.

– До речi, батьку, ваш посланець, якого ви тиждень тому надiслали до мене з листом, – загинув. По дорозi до нас його поранили. Але листа вашого вiн довiз.

Чарторийський замислився, схиливши голову, провiв рукою по яскраво-веснянiй зеленi чагарника й продовжив уже спокiйним, лагiдним голосом:

– От бачиш, доню, стало дуже небезпечно. Усюди розбiйники, бунтарi. А ще й проти короля змова. Тож краще подбай про себе. На твоему мiсцi я б i веселощiв наразi не влаштовував.

Балачки про змову проти короля ширились Варшавою вже кiлька мiсяцiв. Хоч це й не дивно, адже частина магнатiв напередоднi вiдкрито виступила проти полiтики монарха. Вiдразу кiлька впливових родин, зокрема Пулавськi та Красинськi, об’еднались i оголосили свiй спротив рiшенню, ухвали якого роками добивались Чарторийськi i яке король i сейм за участi московитiв й чужинських солдат врештi затвердили: а саме про урiвняння в правах католикiв та православних. Тепер магнати, яким така рiвнiсть не до вподоби, навiть погрожують вiйною, обiцяють знищити короля та вирiзати русинiв-православних. А ще готовi заручитись пiдтримкою iнших королiвств, а вiдтак i iхнiми армiями. Принести вiйну на цi землi. Про це плiткують у варшавських салонах. Подейкували, що змовники е навiть у самiй Варшавi i вони можуть готувати замахи на монарха та його фаворитiв. Секретна полiцiя розшукувала i арештовувала пiдозрiлих мiстян. Втiм, гучних заяв про розправу над бунтарями з Королiвського палацу досi не лунало.

– Тату, я вважаю… – щойно завела Ізабелла, як ii перервав батько:

– Я мушу тобi повiдомити, що вирушаю до Бережан. Нинi там мое мiсце.

– І ви не прийдете сьогоднi ввечерi до нас? – княгиня засмутилась.

– Нi, Ізабелло. Але я передаю тобi ось це, – вiн простягнув доньцi загорнуте у чорний оксамит щось невелике за розмiром, тверде на дотик. – Там футляр, у ньому важливi для мене розписки. Я не можу iх везти в Бережани, боюсь – цi документи просто загубляться. Але й не можу залишити iх в себе у Варшавi. Надто небезпечно тут зараз. Пiдозрюю, що в моему палацi завiвся шпигун. Тому вирiшив передати цi папери тобi – бо знаю, ти про них подбаеш.

Августу Олександру Чарторийському було вже за 80. Ізабелла почала помiчати, що батько останнiм часом загадково поводиться. Вона чула про дивацтва лiтнiх людей, тож вирiшила не сперечатись i прийняти згорток. Серце Белли огорнула тепла хвиля любовi. Жiнка зняла свою чорну маску, поцiлувала тата у сиву скроню, i вони нiжно попрощались.

Батько пiшов, i княгиня рушила до палацу. Незабаром мали приiжджати першi гостi. Жiнка без особливоi цiкавостi машинально розкрила батькiв згорток – пiд оксамитом був дерев’яний футляр, а в ньому й справдi складенi вчетверо кiлька розписок. Щоправда, Ізабелла в них не вчитувалась. Занесла в свою опочивальню i лишила на мармуровiй консолi.

Увечерi «блакитна маркiза» разом зi своiм чоловiком, маршаликом Речi Посполитоi, приймали гостей на сходах Вiлянува. На тлi густоi нiчноi мли вогнi смолоскипiв палахкотiли так яскраво, що на долi секунди ослiплювали вiзитерiв, якi крокували дорогою вiд палацових ворiт. Святковий настрiй створювали сотнi свiчок, насаджених на високi канделябри, якi освiтлювали терасу, садовi перголи й альтанки. Просто неба музики та факiри розважали ясновельможне панство.

– Вечiр добрий, найпочеснiший владико! – Ізабелла ледь схилила голову, коли до неi пiдiйшов епископ Кракiвський. Його вiзит здивував княгиню: адже вiн один з активних органiзаторiв того самого бунту проти короля! «Як епископ потрапив у Варшаву? І як насмiлився сюди прийти?» – роiлось у головi.

Навпроти стояв огрядний чоловiк, удягнений у довгий червоний оксамитовий сюртук iз золотим мереживом i з чорним епископським комiрцем. На його пухлих пальцях виблискували перснi. Шия була коротка, голова велика. З маленькими круглима очима та з носом-картоплею вiн видавався таким добряком, що навряд чи хтось подумав би, що ця людина – Каетан Ігнацiй Солтик, епископ Кракiвський, був одним з рушiiв антикоролiвськоi коалiцii.

– Ви влаштували справжнiй бал, люба моя Ізабелло. Я б навiть сказав – бал пiд час чуми, – спробував дошкулити епископ.

– Як добре, що ви вже повернулись у Варшаву! Нам вас так не вистачало! – саркастично вiдбила цей закид Ізабелла.

Каетан Ігнацiй Солтик завжди був в опозицii до Чарторийських. Але кiлька рокiв тому протистояння загострилось – вiдтодi, як вiн активно став виступати проти коронацii Станiслава Понятовського.

– Боюсь, люба моя, незабаром ви так уже не радiтимете. Та я вже мушу йти. Ми неодмiнно з вами невдовзi зустрiнемось, – так само несподiвано, як i з’явився, епископ пiшов. Рушив до ворiт Вiлянува. З тераси Ізабелла бачила, як постать у довгому, аж до колiн, червоному камзолi прямувала дорогою в протилежному напрямку вiд гостей, що лише прибували у палац. Розштовхуючи iнших, епископ йшов хутко i врештi зник в гущавинi парку. Незвiдане важке передчуття лягло на княже серце. Музики вдарили «Маргариту» Йоганна Шмельцера.

Весь цей вечiр тривав у свiтських розмовах i плiтках. Була вже глибока нiч, як за словесних баталiй з двома панiями, якi так звеселяли Ізабеллу, княгиня спиною вiдчула постать маршалка свого палацу Карла.

– Що сталось? – жiнка розвернулась до слуги. Той щось iй прошепотiв на вухо – настiльки тихо, що зацiкавленi поплiткувати спiврозмовницi Ізабелли, попри палке бажання бодай щось почути, так i залишились нi з чим.

– Я швидко повернусь, обiцяю, – мило всмiхаючись, Ізабелла рушила за маршалком палацу.

Маленька тендiтна жiнка та високий худорлявий чоловiк майже мчали залами палацу Вiлянув, за музичною кiмнатою зникли в примiщеннi для челядi, звiдти секретними сходами пiднялись нагору, пробiгли сiрими, темними коридорами, де жеврiли недогорiлi в панських покоях свiчки, яким дали шанс завершити свое iснування тут – у мiсцi, де вони навряд чи будуть милувати чиесь око. Врештi двi постатi – низенька i висока – зайшли в кабiнет, де зберiгались архiви, листи, прикраси, найцiннiше з колекцiй антикварiату родини Любомирських. Але все це було розкидане по кiмнатi. Папери на пiдлозi, рахунки, срiбло, золото. Всi вiддiли та нiшi стола-секретера, що замикались за допомогою коду, який знали лише Ізабелла та ii чоловiк, були вiдчиненi. Через це стiл видавався багатоголовим звiром, що гарчав своiми порожнiми голодними пащами. Картина, за якою у стiнi знаходився сейф, трималась на одному цвяху, дверцята хованки – вiдкритi навстiж.

– Де пан Любомирський? – вичавила з себе збентежена Ізабелла. – Де мiй чоловiк?! – гаркнула на слугу.

– Вiн рушив до короля. Його викликали. Це було доволi давно. – Карл схилив голову, наче це його провина – увесь цей безлад в найпотаемнiшiй кiмнатi палацу.

– І мене не попередив?! – Ізабелла зiйшлась на крик. Їi груди стискала сумiш лютi, образи й розпачу.

– Я вже вiдправив до нього людину зi звiсткою. Пан приiде, як тiльки зможе.

По паперах, рахунках, розписках Ізабелла ступала своiми маленькими оксамитовими черевичками. Вона зупинилась у центрi кiмнати й озирнулась. Вiкна були зачиненi зсередини. До цього кабiнету на горищi лише один вхiд – тiльки той, яким вони разом з маршалком дiстались.

– Хтось звiдси виходив?! І що звiдси могли вкрасти?

– Ми це з’ясуемо, ясновельможна панi. Я звернув увагу на не запертi до кiнця таемнi дверi, що вели з коридора челядноi на горище, тому й вирiшив перевiрити i знайшов кiмнату в такому станi. Всi слуги палацу задiянi в прийомi. І я не думаю, щоб хтось бачив, як сюди заходили чи виходили.

Тендiтна жiнка обiперлась рукою на столик – едине, що нападники не зачепили й не перевернули. Через надто сильно затягнутий китовий вус корсета iй стало важко дихати. Спроба схопити повiтря глибше не вдалась, в очах потемнiло, княгиня втрачала свiдомiсть. На мармуровiй стiльницi аналоя невiдомо звiдки лежала ii темна маска, що захищала лице вiд пекучих сонячних променiв. Чорна, з вирiзаними очницями та iронiчною посмiшкою.




Роздiл IV


Каетан Ігнацiй Солтик гнiвався. Лють була нестримною, якби ж його воля, не стало б у рiднiй Польщi анi Любомирських, анi Чарторийських, цих руйнiвникiв Корони! Од злостi йшов вiн поспiхом, а вiд того в цей прохолодний вечiр було йому спекотно. На чолi та пiдборiддi виступив пiт. Єпископ Кракiвський швидко рухався грунтовою алеею парку палацу Вiлянув у бiк парадних ворiт. Гостi ж Любомирських – у гарному настроi сунули йому назустрiч. Жiночий щебет, смiх та музика видавались епископу какофонiею, недоречною в такi буремнi для Польщi часи. Один iз гостей ледь не зiштовхнувся з архiепископом- той роздратовано вiдштовхнув неуважного молодика. В кiнцi алеi Каетан Ігнацiй Солтик оминув череду карет. Конi, якi довезли до палацу хазяiв, задоволено жували сiно. Вiзники спiлкувались i жартували. За мить епископ Кракiвський дiстався навстiж вiдчинених ворiт палацу.

Солтик у Варшавi – гiсть небажаний. Адже саме вiн розпочав бунт, який тепер щодня ширився краiною. Спершу епископ Кракiвський спровокував сварку iз послом Московii Репнiним. Попри свiй сан, який зобов’язуе бути смиренним, поляк дошкуляв i дорiкав Репнiну в його полiтичнiй необачностi та короткозоростi.

Ох, як же вiн влучно втрапляв своiми ремарками у саме серце царициного посланця! Москаль виявився мстивим i наказав солдатам пограбувати та понищити маетки Каетана Солтика. Обiйстя самого епископа Кракiвського! Образа вiд Катерининого холопа, про яку дiзналась уся Рiч Посполита. Не дивно, що вiдтодi Солтик з легкiстю збирав довкола себе невдоволених полiтикою короля полякiв, якi не бажали урiвняння прав католикiв та православних. Все вiрно прорахував епископ – i запальний характер посла, який нав’язуе царицину волю королю, й реакцiю шляхти, що лютувала через монарха, та найбiльше його посiпак – русинських магнатiв Чарторийських та Любомирських, якi хоч i стали католиками, та, вочевидь, своi холопськi русинськi коренi не забули. Стратегiя епикопа була правильною.

Солтик уже вийшов з Вiлянува, звернув з освiтленоi лiхтарями дороги i тепер прямував попiд величезними липами вздовж палацовоi стiни. Тут, серед гiлля, його огрядну постать не розгледiти. На розi вiн побачив карету з четвiркою коней. На козлах сидiли двое – один дививсь уперед, iнший роздивлявся на всi боки. Щомитi екiпаж мiг рушити. Каетан Солтик вiдкрив дверцята ридвана i плюхнувся на м’яке сидiння з подушками. Дiстав хустинку i нарештi витер пiт. Навпроти у кутку примостився худорлявий чоловiк у чорному. Хриплуватим голосом латиною вiн звернувся до епископа Кракiвського.

– Carus amicus,[3 - Любий друже (лат.).] брате. Бачу, пригод ви не боiтесь.

– Я мусив це зробити ваше…

– Не треба, взагалi не звертайтесь до мене. Ми говоримо з вами, як друзi.

Солтик кивнув.

– Мiй люб’язний друже, те, що ми мусимо з вами зробити – рiч необхiдна. Господу потрiбнi вашi зусилля. Мир i спокiй на нашiй землi може гарантувати лише матiнка Церква. А тому буллу нашого Папи Климента XII ми маемо виконати. Польща повинна бути очищена вiд масонiв. І повiрте менi: тодi вас i вашi задуми пiдтримають всi королi Європи, для яких Папа – названий батько.

– Так, ваше… Так-так, я розумiю. Я все зроблю, що в моiх силах.

Карета з четвiркою мчала вулицями Варшави. Екiпаж пролетiв повз розкiшний палац епископiв Кракiвських. Але не зупинився. Ігнацiй Солтик у Варшавi iнкогнiто. Бiльше того – у мiстi будь-якоi митi йому загрожуе арешт. Карета рiзко зупинилась, спiврозмовник у чорному вийшов. Каетан Солтик оком не встиг моргнути, як постать розчинилась серед цiлковитоi темряви. Четвiрка стрiмголов рушила далi.

Єпископ Кракiвський взяв у руки розарiо. Вiн намагався молитись – та зосередитись було важко. Йому заважала лють i мiсяць, який, здавалось, цiеi ночi по-зрадницьки надто яскраво свiтив. На небi й справдi не було анi хмаринки.

Нарештi карета зупинилась бiля брами. Єпископ почув голоси вiзникiв, скрипи засуву та ворiт. Екiпаж в’iхав у монастир. Звiдси лiдер бунтiвникiв вже на свiтанку поiде геть. Каетан Солтик важко спустився з пiднiжки екiпажу, почалапав до вузьких дверей у внутрiшньому дворi обителi, а далi – коридором у крихiтну чернечу келiю. Там з вечерею чекав на нього вiдданий вiкарiй.

Солтик був втомлений, повiльно зняв епископський комiрець, червоний сюртук i лишився в сорочцi з пишними рукавами. Всiвся за стiл i наказав вiкарiю брати перо й писати. Поки налив собi вина та присунув срiбну тацю iз засмаженою гускою, помiчник вже приготувався нотувати.

– Пиши: «Брате Красинський, ми починаемо нашу справу. Веди своiх людей на Бар. Заберемо в князiв Любомирських iхне мiсто i зробимо нашою ставкою. Ми починаемо гру. І. К.»

Солтик зробив ковток вина. І продовжив:

– Цей лист вiдправиш брату епископа Каменець-Подiльського, копiю – Йосифу Пулавському, адвокату. І ще одного листа пиши.

Солтик долив у келих води.

– Дуже мiцне тут вино. Передай настоятелю, що негоже таке мiцне тримати в монастирi. Пиши далi:

«Мiй друже, пишу тобi i сподiваюсь, що пiсля того, як ти цей лист прочитаеш, то спалиш його i нiкому не розповiдатимеш. Твое завдання – зв’язатись iз дружиною пiдстолiя Литовського – молодшого брата Любомирського, слабкого розумом. Вона на тебе чекатиме у Львовi. Пiсля ii сигналу ти поiдеш у iхнiй маеток у Побережi та захопиш його своiми силами. Малих дiтей Любомирського ув’язниш i нi за яких обставин не здаватимеш фортецю. Лист цей знищ, а в разi провалу забудь мое iм’я. І хай Господь тобi помагае, друже мiй».

Все. Цей папiр не пiдписуеш i вiдправляеш шляхтичу Бобровському. Вiн все зрозумiе.

По вечерi Каетан Ігнацiй Солтик припав на колiна до темного хреста на бiлiй монастирськiй стiнi, дiстав своi чотки й почав ревно молитись. З часом молитви переростали у важкi роздуми, й вiн не зчувся, як за крихiтним гратованим вiконцем небо стало свiтлiшати. Цiеi ночi епископ кракiвський не спав. З першим променем сонця, що втрапив у келiю, одягнув перуку, кафтан та епископську краватку й вийшов надвiр. Там на нього вже чекала та сама карета з четвiркою. На мить Ігнацiй Солтик спинився, задивившись на ранкове небо. Його плеча торкнувся незнайомець, що простягнув листа. Ігнацiй папiр благословив, запопадливо одягнув рукавички i взяв аркуш до рук. Понад усе боявся архiерей отрути.

В листi була лише одна фраза латиною:



Non cuilibet pulsanti patet ianua.[4 - Не кожному, хто стукае, вiдчиняються дверi. (Лат.)]


Прочитавши це, епископ Кракiвський послання розiрвав на дрiбне шмаття й сiв у карету. Монастирська брама вiдчинилась, i четвiрка помчала сонними вулицями Варшави.




Роздiл V


Бризки розлiтались навкруги, щойно рука торкалась пружних струменiв водоспаду. Вiд наповнених веселкою дрiбних крапель, якi рясно обсипали усе тiло, стало весело, наче в дитинствi. Шипiт шурхотiв i шипiв, його води розбивались об каменi «ш-ш-ш-умовинням», яке намагався переспiвати невгамовний соловей. Де ж тут сховалась ця крихiтна спiвуча пташка? Ох, як же радiсно трiпоче серце! Як хочеться нестримно смiятись та веселитись у чистих прозорих водах! Шубувстати, штовхатись, шумiти. Щемнуло серце, йойкнуло – за стiною води примарою з’явилась темна фiгура у чорнiй масцi. Крижаним холодом це видiння скувало серце. Й лише вправний соловей попри все витинав своi пiснi.

Ізабелла прокинулась – i хоч вiкна в опочивальнi були щiльно зачиненi, тут було добре чутно птаха, що у цей травневий ранок гучно закликав до себе пару. Бiля лiжка стояв порцеляновий глечик з крижаною водою. В опочивальнi зимно. Вочевидь, комин вже давно згас. І як же не хотiлось вставати з нагрiтоi постелi! Рука хутко схопила холодний мiдний дзвоник, який щоранку оголошував всiм у палацi – панi прокинулась.

Зайшла Ольга. У сiрiй вовнянiй сукнi з вишитими чорним рукавами – це вбрання вiдрiзнялось вiд iнших служниць. Ольга була особистою покоiвкою господинi. Княгиня наказала спершу розвести вогонь, i коли дрова в коминi запалахкотiли й у кiмнатi стало тепло, Ізабелла Любомирська схопилась iз лiжка i загорнулась у домашню сукню зi срiблястого китайського шовку з журавлями та пурпуровими квiтами на хутрянiй пiдкладцi. За мить iй повиннi були принести ранковий гарячий чай. Княгиня стояла посеред покоiв i невдоволено дивилась на дверi, звiдки давно вже мала зайти служка зi срiбним розносом. Наче цiла вiчнiсть минула, а цiеi нероби все ще не було. Вiд сварливих думок ii свiтлiсть вiдволiк згорток у чорному оксамитi, що втрапив iй на очi. Вона недбало лишила його на консольному столi бiля дверей. Ізабелла згадала всi подii останнього вечора. Ох, який же тяжкий i моторошний день був учора!

«Батько був правий – у Варшавi направду стало небезпечно. Але ж де те ледащо?» Ізабелла рiшуче наблизилась до дверей, вони розчинились, i служниця iз заклопотаним та одночасно винуватим виразом обличчя з’явилась iз чаем, що плескався й парував у бiлоснiжнiй порцелянi. На розносi в креманцi шляхетно виблискували льодяники монпансье.

– Чого так довго?! – гаркнула Ізабелла. Служниця, ховаючи очi, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгинi не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челядi. Вона пiд пильним суворим поглядом господинi засервiрувала стiл бiля вiкна й як опечена майнула з кiмнати. Щойно дверi за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолi.

«Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, i потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли iз секретного кабiнету?»

Жiнка розгорнула оксамит i вiдкрила футляр. Там були кiлька розписок теслi, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луiдорiв за iнкрустацii червоним деревом. Давнiй лист, пiдписаний iталiйцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 роцi, яким той засвiдчив продаж батьку кiлькох предметiв антикварiату. Та несподiвано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячi луiдорiв. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а вiн, людина не бiдна, й рiдний брат епископа Кракiвського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, пiсля чого той блискавично полишив Вiлянув. Сьогоднi ж в ii руках з’явилась ця надзвичайно пiдозрiла розписка – можливо, вона стане княгинi ще й дуже корисною.

Увесь дивний набiр паперiв наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став пiдводити. Розписки були датованi рiзним часом. Зв’язку мiж ними не було. Мабуть, ii сивочолий тато був не в собi – коли вирiшив передати iх. І доньчине серце вiд того тужно защемiло.

Пiд час чаювання жiнка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.

– Ваша свiтлосте…

– Карле, вже вiдомо, що саме зникло з кабiнету?

– Ми до ранку з його свiтлiстю спiвставляли всi документи. Мушу сказати – все на мiсцi. Грабiжники нiчого не встигли взяти. Вочевидь, iх щось лякало, i вони свою справу не завершили.

Ізабелла була здивована.

– А фамiльнi коштовностi?

– Усе на мiсцi, ваша свiтлосте.

– Добре, можете йти.

Дверi за маршалком гучно зачинились, а Ізабелла потонула у тривожних думках. Княгиня була певна: нападники повернуться, i хтозна, що може тодi статись…

По оббитих шовком стiнах плигали сонячнi зайчики – вiкна золотились яскравим вранiшнiм свiтлом. Соловейко надворi нiяк не вгамовувався. Ізабеллi чимдуж захотiлось опинитись де-iнде. Десь, де буде набагато спокiйнiше й безпечнiше. Їi рука простягнулась до мiдного дзвоника з високою ручкою у виглядi давньоримськоi колони. Вiн розливчасто задзеленькотiв.

– Так, ваша свiтлосте. – Карл повернувся так швидко, наче увесь цей час чекав за дверима.

– Карле, ви ж посилите охорону палацу?

– Я вже це зробив.

– Добре, тодi я поiду звiдси зi спокiйним серцем. Я хочу сьогоднi ж рушити до Ланцута.

– Як скажете, ваша свiтлосте.

По цьому Ізабелла встала з-за столу й вийшла. Вiлянувський палац вiдразу загомонiв. Служки поспiхом збирали речi своеi панi. У величезнi скринi складали те, що iй мало б стати в нагодi в Ланцутi. В цю пору року там теплiше, нiж у Варшавi – це пiвденнiше й ближче до Кракова. І хтозна, може, саме в тi землi вирушив епископ Кракiвський – Ізабеллi кортiло його провчити за учорашню неввiчливiсть. Як вiн посмiв прийти i поставити ii, Любомирську-Чарторийську, не лише у незручне становище, а ще й погрожувати iй?!

Фамiльний палац у Пiдкарпаттi – в Ланцутi був улюбленою Ізабеллиною хованкою вiд галасливого варшавського вищого свiту. Це був добре укрiплений замок з бастiонами, перетворений на сiмейну резиденцiю. Палац-фортеця.

Була ще одна причина термiново рушити до Ланцута – Ізабеллi слiд простежити за роботою архiтектора, який у своiх листах вимагае щораз бiльших видаткiв. Замок в Ланцутi Любомирськi перебудовують вже понад десятилiття. Реконструкцiя виявилася не лише тривалою, а поглинала, наче чорна дiра, статки фамiлii.

– Ольго! – гукнула княгиня.

Покоiвка наблизилась. Вона була завжди поруч, iз самого раннього вiку. Дiвчинкою русинку Ольгу, бiдну шляхтянку, забрали вiд батька-матерi з Волинi i перевезли у кракiвський палац бабусi Ельжбети. Кароока i чорнява, вона ще тодi вирiзнялась вiд решти челядi поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не единою людиною, якiй Ізабелла довiряла. Вона знала всi секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинствi пiд час iхнiх бешкетувань i завжди брала усi провини на себе.

– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть моi сукнi. – Ізабелла простягнула покоiвцi батькiв футляр. Про всяк випадок вона вирiшила його взяти iз собою. Ох, як княгиня волiла б утерти носа пихатому епископу Кракiвському – i ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллi ще треба вигадати, як ii використати.

– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотiла десь зупинятись на нiч.

Минуло лише двi години. Золочений хронометр у залi прийомiв вiдбив рiвно 10-ту. І карета, завантажена скринями, виiхала з ворiт палацу Вiлянув. Ізабелла в темно-синьому дорожньому костюмi й у вишуканому трикутному капелюшку дивилась у вiкно. Ольга, що сидiла навпроти, намагалась вишивати, в панни у руках був, як належить, молитовник – та карета пiдстрибувала, бодай щось прочитати було неможливо, тим паче втрапити голкою у потрiбне мiсце. Двi жiнки подивились одна на одну й засмiялись через недолугi своi спроби вiдповiдати образовi допропорядних панн, який був нав’язаний iм громадою й XVIII столiттям. Ізабелла закрила книгу i з легкiстю видихнула – нарештi з Варшави!

Вона вдивлялась у пейзаж за вiкном ридвана, на величезнi липи, якi росли за стiною палацу Вiлянув – навiть захист таких гiгантiв не давав iй тут вiдчуття безпеки. Жiнка перевела млосний погляд на стiну свого маетку. Та вираз очей враз змiнився – княгиня вжахнулась. Руки стиснули молитовник до болю в пальцях. Бiля огорожi палацу стояв той самий чернець у сутанi з насунутим на лоба капюшоном. Чи не привид це? Темну постать було добре видно на тлi залитоi сонцем стiни. У ченця в руках було розарiо, але вiн не молився – Ізабелла на собi вiдчувала його крижаний погляд. Вiн скував ii, наче й справдi заморозив у цей спекотний травневий день. Ізабелла хотiла вже закричати, але, зацiпенiла, так i не змогла. У вiкнi тим часом вже одне за одним змiнювались будинки варшавськоi знатi. «Нехай привиди Вiлянува залишаться iз ним», – подумала княгиня. Їi палац надiйно захищений – так пообiцяв Карл. І якщо чернець аж нiяк не той, ким себе видае, а звичайний грабiжник – його обов’язково затримають.




Роздiл VI


У Ланцутi вирували пристрастi. Ізабеллi Любомирськiй довелось вигнати архiтектора пiсля того, як маршалок палацу розповiв iй про своi пiдозри та проведене маленьке розслiдування. Виявилось, що архiтектор iз кiлькома помiчниками в останнi мiсяцi ледве працювали, однак багато часу витрачали на розваги та мiсцевих селянок. У свою майстерню палацову челядь митець не пускав пiд жодним приводом. Маршалок вирiшив опитати постачальникiв матерiалiв для перебудови маетку i виявив, що молодий iталiйський архiтектор брехав, надмiрно завищуючи iхню вартiсть. Ізабелла лютувала, та що вiзьмеш з митця, який стверджуе, що вiн голий, як пес, i в нього анi мiдного гроша не лишилось. Врештi, поспiхом вiд’iжджаючи, архiтектор та його компанiя невiдомо, чи то з необережностi, а чи з помсти ще й розбила кiлька середньовiчних китайських ваз. Княгиня була зла, а ще й, як годиться ясновельможним паннам, злостива: пообiцяла, що зробить все, аби iм’я iталiйця-ледаря стерти з лиця землi. Врештi так i сталось – за кiлька рокiв про цього архiтектора серед европейськоi знатi вже нiхто й не згадував.

Але палац-фортеця в Ланцутi попри все був прекрасний. Вiн – твердиня фамiлii Любомирських. Замок перейшов родинi по чоловiчiй лiнii. Вiн i так був ошатний, та особливого шарму i блиску йому додавала Ізабелла. Вона скуповувала антикварiат для декору, планувала в парку розбити оранжерею i повнилась бажанням облаштувати в палацi театр. У княгинi Ізабелли Любомирськоi були величезнi плани на Ланцут.

Садиба кольору охри котрастувала iз зеленню парку. Уздовж гравiйних стежинок довкола будiвлi стояли штамбовi дерева, привезенi з Грецii. Щойно доставленi скульптури богiв, досконало виконанi сучасними iталiйськими майстрами, вишикувались просто неба бiля парадного входу. Ізабелла ще мала вирiшити, де саме iх розставити у своему палаццо.

Князь Любомирський – коронний маршалок Речi Посполитоi, постiйно перебував у Варшавi. І всi справи у Ланцутi, як i в iнших численних маетках родини, вiн передав дружинi. Останнiм часом чоловiка свого княгиня бачила хiба що на портретi в галереi на першому поверсi садиби. Бiля нього й цього ранку вона зупинилася. Дивилась у його вдоволено-пихате обличчя. О, як iй хотiлось iнодi видряпати йому очi! І саме в час таких злостивих роздумiв до Ізабелли пiдiйшла вихователька дiтей:

– Ваша свiтлосте, ви мене кликали? Бажаете поспiлкуватись з дiвчатами?

– Нi, я хотiла спитати, чи все у них добре? – промовила княгиня, не зводячи очей з чоловiкового портрета.

– Так, у них все добре. Вони готовi з вами зустрiтись будь-якоi митi. Юлiя робить помiтнi успiхи…

– Це все, що я хотiла знати. Дякую. Можете йти, – суворим тоном мовила панi й рушила коридором.

Тендiтна, хто б розгледiв у нiй матiр чотирьох дiтей, дiвчат? Звiсно, що в цьому чоловiчому свiтi це була ii провина, що народила вона Любомирським не хлопцiв. Мабуть правий був духiвник фамiлii, коли говорив що то все кара Божа за нелюбов ii до мужа. Та покарана ж врештi не вона, Ізабелла, а Станiслав Любомирський, коронний маршалок Речi Посполитоi. Це для нього справжня трагедiя, що незлiченнi статки своi передасть не синовi, а пiсля смертi його й дружини роздiлять iх мiж зятями, чоловiками його доньок, насправдi ж чудових дiвчат – Юлii, Олександри, Констанцii-Маргарити та Ельжбети. Але Ізабелла Любомирська – мати iз холодним серцем. Не волiла вона бачити своiх дiтей i спiлкування з ними обмежувала, як могла. Проте так само чинили й бiльшiсть панн ii стану. До того ж, i з чоловiком своiм княгиня тепер бачилась зрiдка i за це була насправдi дуже вдячна долi.

Ізабелла йшла коридором, в якому висiли картини та стояли погруддя вiдомих Любомирських. Була б ii воля – очистила б цей прохiд вiд старого мотлоху! Але ж чоловiк напевно б через це безмежно лютував, а можливо, й осмiлився руку пiдняти. Тож хай лишаються тут, пестять його самовдолену душу. В своiх покоях княгиня пройшла в дзеркальний кабiнет. Тут було багато сонячного свiтла, що вiдбивалось у посрiбненому склi люстер на стiнах кiмнати. Тож щойно княгиня увiйшла, служка заходилась запинати гардини. Ізабелла заборонила це робити – най буде сонце. В кабiнетi на круглому столi стояв другий снiданок – iла княгиня у Ланцутi завжди окремо. Винятки робила лише пiд час вiзитiв гостей…

Ізабелла досi не торкнулась до печеноi кракiвськоi кашi з родзинками, хоч сидiла за столом у дзеркальному кабiнетi вже пiвгодини. Про це ii сповiстив годинник, що продзеленькотiв з консолi. Княгиня дивилась у залите сонцем вiкно i згадувала своi 16 рокiв. Тодi ii батько в присутностi усiеi рiднi проголосив, що обрав доньцi чоловiка. Ім’я Станiслава Любомирського, звiсно, вона вже чула, й була з ним знайома, той часто заходив у гостi до Чарторийських. Але батьковому рiшенню Ізабелла не зрадiла, воно ii збентежило. Все ж таки вона сподiвалась, що батько вибере iй за чоловiка Станiслава… Понятовського. Ще бiльше того вечора була здивована мати Ізабелли – Софiя, вроджена Сенявська. Ця сильна красива жiнка сучасних, вiльних поглядiв ще довго намагалась переконати свого чоловiка змiнити рiшення. Та не заради доньки старалась Софiя Сенявська, а заради себе. Чутки ширились Варшавою, що молодий Станiслав Любомирський був коханцем дружини князя Чарторийського. Напевне, це знав батько Ізабелли i саме тому вигадав своiй дружинi таку тяжку кару. Та ще бiльшим покаранням став цей шлюб для його улюбленицi Ізабелли. Мати не пережила сiмейноi драми, вiдцуралась доньки й обмежила з нею свое спiлкування. А чоловiк молодоi княгинi нерiдко вгадував в Ізабеллi материнi риси i наодинцi не соромився це пiдкреслювати. Тож першi 10 рокiв шлюбу здавались Ізабеллi гiршими за рабський труд на галерах. І чи можна ii тепер засуджувати за небажання бачити своiх дочок? Кожна з усiх чотирьох була народжена не з любовi, а лише зi страждання й родинного примусу. Ізабелла, звiсно, розумiла, що завданий дiтям бiль у вiдповiдь не загасить вогню ii мук. Та iнакше вона не вмiла й не могла.

Княгиня, так i не скуштувавши страву, встала зi столу й рушила до виходу. Назустрiч iй поспiшала Ольга.

– Панi, приiхав пан Мощинський з якимось юнаком. Хоче зустрiчi.

Вiзитера княгиня велiла вести в приймальню. В цiй залi вона не лише зустрiчала гостей, а й частенько грала в бридж. Хоч вигравала рiдко, але чомусь саме в Ланцутi дозволяла собi не перейматись грiхом марнотратства, яким, беззаперечно, е картковi забави. Можливо, на Ізабеллу так дiяли чари самого палацу та цiеi зали. Вона наче й справдi чарiвна, пестить очi й душу своею легкiстю. В приймальнiй сонячно i тепло. Зала видавалась наповненою повiтрям i свiтлом. Декору обмаль – хiба на стiнах дрiбний розпис i лiпнина на стелi. Тут княгиня вiдчувала безтурботнiсть свого князювання.

При входi бiля розчинених дверей вже стояв Август Фредерiк Мощинський. Прямий нащадок короля Саксонii та Польщi Фредерiка Августа I, одначе славу в польському панствi вiн здобув аж нiяк не родинними зв’язками та славетними пращурами. Ця людина, надто просто одягнена як на аристократа – у чорний вовняний каптан, насправдi – великий магiстр першоi польськоi масонськоi ложi – «Три брати». Август Мощинський мав гострий розум, вдумливий погляд та зрештою приемну посмiшку. Ізабеллi подобалось дивитись на куточки його губ, якi створювали милi зморшки на щоцi, коли вiн усмiхався.

– Добридень, пане Мощинський. Ваш вiзит несподiваний, але приемний. – Ізабелла радiла приiзду великого Магiстра.

– Як я мiг не вiдвiдати зiрку нашоi адаптивноi ложi?

Ізабелла Любомирська – одна iз трьох жiнок Речi Посполитоi, якi входили в адаптивну масонську ложу. Жiнок у масони, звiсно, не брали, але зрiдка долучали, зокрема, до благочинностi. Ізабеллi ж неабияк лестило вiдчувати себе обраницею.

У приймальню занесли чай – надзвичайно дорогий сорт, нещодавно завезений iз самого Китаю. Служниця розлила золотавий запашний напiй у порцеляновi чашки севрськоi мануфактури мадам де Помпадур. Август Фредерiк оцiнив щедрiсть господинi.

– Я впiзнаю французький шарм у нашому чаюваннi. Севрська порцеляна… Вона наразi найкраща в Європi. – Пан Мощинський всмiхався, а Ізабелла мимохiдь ним милувалась.

– Справдi, у фаворитки короля Францii був вiдмiнний смак, – вiддала належне французькiй маркiзi польська княгиня.

– Це у вас, ваша свiтлосте, вiддмiнний – якщо ви обрали саме таку порцеляну, – Август Мощiнський пiднiс до вуст горнятко, на його безiменному пальцi блиснув чорний циркон.

Витонченi лiнii чайного сервiзу милували око. Порцеляна здавалась невагомою й настiльки тонкою, що просвiчувалась на сонцi. Недарма севрську мануфактуру вважали кращою. Та й належала вона некоронованiй королевi Францii. Жанна Антуанетта Пуассон не мала анi краплi блакитноi кровi, до того ж була вже замiжня – коли в якостi своеi протеже ii представив королю один iз впливових банкiрiв. Монарху Жанна запала в душу. Нова фаворитка отримала не лише титул i мiсце поруч короля. Врештi нова маркiза, яку стали називати де Помпадур, викликала справжнiй фурор при французькому дворi, змiнивши його устрiй i полiтику. Мiнiстри спершу обговорювали своi iдеi в яскраво оздоблених шовкових опочивальнях мадам, а потiм уже – в покоях короля Луi.

Помпадур була донькою фiнансиста, i в неi була надзвичайна iнтуiцiя у справах фiнансових, вона завжди вигiдно вкладала державнi й своi кошти. Севрська мануфактура – один iз багатьох способiв ii прибуткiв. Маркiза сама iнспектувала усю порцеляну iз королiвським клеймом – адже виробництво знаходилось зовсiм поруч з ii палацом Бельвю. А якi витонченi сервiзи роблять на мануфактурi!

У мадам було якесь надзвичайне вiдчуття стилю. Взуття на пiдборах, високi зачiски, костюми та навiть меблi, дизайн яких вона вигадувала сама – все це ще за ii життя стало «европейською класикою». У Вiднi, Лондонi чи Копенгагенi заможнi панi приходили до цирюльникiв та шевцiв з вимогою одягти iх «а-ля Помпадур». Завдяки смаку та гострому розуму ця жiнка була королiвською фавориткою двадцять рокiв. Хоч навiть не фавориткою, а фактичною правителькою Францii – останне слово в будь-якiй дискусii при дворi завжди було за нею.

Ізабелла Любомирська кiлька разiв вiдвiдувала салон маркiзи де Помпадур, коли перебувала у Парижi з вiзитами до законноi королеви Францii, яка так i жила в тiнi всевладноi мадам, – польки Марii Лещинськоi. Тодi ж княгиня вiдзначила: королiвська фаворитка – особа напересiчна, i саме тодi безперечно найкращi порцеляновi сервiзи севрськоi мануфактури були замовленi з доставкою до Ланцута.

– Ваша свiтлосте, я чув, тут, у Ланцутi ви зiштовхнулись iз неприемностями пiд час перебудови комплексу? – Мощинський i сам був талановитим каменярем – не лише масонськоi ложi, а й у прямому сенсi. Вiн – вiдомий польський архiтектор. Щоправда, пiсля того, як його обрали великим магiстром – замовлень вiд аристократiв вiн практично не брав. – Як ви знаете, я особисто згодитись вам не зможу. Але у мене е чудовий хлопець – i хоч вiн молодий, та сподiваюсь, що вам у майбутньому допоможе. Його звати Вiнченцо Бренна. Вiн привiз менi непогану антикварну колекцiю з Риму, яку зiбрав його вчитель Стефано Поццi. Щоправда, цей хлопець мусить незабаром повертатись в Італiю. Я запропонував йому подивитись, як вiртуозно ви перетворюете цю нудну фортецю на такий витончений палаццо. Чи ви не проти, аби вiн побув тут кiлька днiв i подивився на ваше рукотворне диво? – Мощинський промовляв усе це з невимушеною посмiшкою.

– Пане Мощинський – звiсно не проти, – Ізабелла грайливо розкрила вiяло.

– До речi, ваша свiтлосте, це ще не все. В мене для вас е дарунок, – пан Мощинський плеснув у долонi. За цим у залу увiйшов смаглявий юнак з великими кароокими очима та гострим носом. В руках у нього було щось важке, накрите червоним оксамитом.

– А ось i сам Вiнченцо.

Юнак якнайшвидше пiдiйшов до грального столу, що стояв неподалiк вiд спiврозмовникiв, поставив свiй вантаж i зняв з нього покривало. На стiльницi опинилось погруддя з чорного металу. На Ізабеллу дивилась жiнка. Вираз обличчя одухотворений, щось схоже в ньому було на мадонну. Але дама була геть з iнших краiв – давня римлянка чи грецька богиня. Легка посмiшка i розважливий мудрий погляд вдалечiнь. Бюст увiнчувала величезна тiара у виглядi високоi фортецi з баштами.

– Це галло-римська бронза першого столiття нашоi ери. Зображена богиня Кiбела. А погруддя це нещодавно знайшли у французькiй Пiккардii. – Август Мощинський уважно стежив за Ізабеллою. Вiн ловив поглядом бодай якусь ii реакцiю. Княгиня довго й уважно дивилась на скульптуру. Направду вона iй не сподобалась – надто темна й холодна, металева. Та видати своi емоцii Ізабелла не могла, не дозволяла ввiчливiсть.

– Нiколи подiбного не бачила, – нарештi вичавила iз себе княгиня й всмiхнулась, повернувшись обличчям до гостя.

– Це дуже цiкавий персонаж давньоримськоi доби – мати всiх богiв. Взагалi-то корiння ii культу походить з Близького Сходу. Може, навiть з дуже давнiх цивiлiзацiй. Знаете, моя панi, давнi римляни вiрили, що саме Кiбела гарантуе безпеку й сам факт iснування iхньоi держави. Уявляете – жiнка гарантуе державнiсть? – Мощинський гучно зареготав. І цього разу Ізабеллу його смiх i усмiхненi вуста невiдомо чому дратували. Якийсь неспокiй враз охопив серце. Може, надто великий контраст був мiж цiею сонцем осяяною залою й темною постаттю великого магiстра та його холодного металевого дарунку.

– Дякую вам, пане Мощинський за ваш вiзит i ваш дарунок. Перепрошую, але в мене е кiлька нагальних справ. Я просто зараз мушу iх зробити i нiяк не можу вiдкласти, – Ізабелла поквапилась пiти. І хоч господиня палацу наважилась порушити неписанi правила гостинностi, та iй вiд цього стало легше.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=43481872) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Шпигун (iт.).




2


Вiчний покiй даруй iм, Господи, i вiчне свiтло хай свiтить iм. Покiйся з миром. Амiнь. (Лат.)




3


Любий друже (лат.).




4


Не кожному, хто стукае, вiдчиняються дверi. (Лат.)