Книга - Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки

Казки добрих сусiдiв. Сорок дiвчат. Узбецькi народнi казки
Folk art (Folklore)

Оксана Русланiвна Герман


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про iсторiю нещасливого кохання Фархада й Ширiн i про Жбана-силача, про красуню Тисяча косиць та про повiтряний палац, про Бадала-богатиря та про Алмауз Кампир дiзнаетеся у книжцi «Сорок дiвчат», куди увiйшли найпопулярнiшi узбецькi народнi казки («Злi пiски», «Кахрамон», «Чоботар Магруф» та iн.).

Бiльшiсть казок украiнською друкуеться вперше. Книжка розрахована на широке коло юних читачiв.





Народное творчество

Казки добрих сусiдiв. Сорок дiвчат. Узбецькi народнi казки



© О. Р. Герман, переклад украiнською, упорядкування, 2019

© Я. А. Кiсельова, iлюстрацii, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Жбан-силач


Було чи не було, ситно було чи голодно, та жили колись старий i стара. Дiтей у них не було. Сумно на самотi протiкали iхнi днi. Якось стара й каже:

– От якби народилась у мене дитина – що не попросила б вона, все дала би iй: молока – так молока, вершкiв – так вершкiв, кислого молока – так кислого молока.

Минуло пiсля цього стiльки-то часу, i у староi народився хтось без голови, без рук, без нiг, дивно схожий на глиняний жбан.

Старий здивувався i сказав дружинi:

– Стара, ти все жалiлася: дiтей немае, ось i народила якийсь жбан! Щоб не дивитись на нього i не журитися, давай його розiб’емо!

Жбан тут i заговорив:

– Гей, батьку, – сказав вiн, – що я вам поганого зробив? Ви попросили мене сходити за дровами, хiба я не пiшов? Чи ж ви велiли косити, а я не послухався?

– Он у сусiднього бая не зжато хлiб, сходив би туди, пiдзаробив, – сказав батько.

Жбан узяв серп i пiшов до бая. Бай побачив його i здивувався:

– Хто ти такий?

– Мене звуть Жбан-Силач, – вiдповiв той.

– Чого прийшов?

– Можу зжати пшеницю на твоему полi.

– Скiльки просиш за роботу?

– Наповнiть мене зерном, та й досить з мене, – вiдповiв Жбан-Силач.

«Не так-то й багато просить», – подумав бай i зрадiв. Жбан-Силач зжав увесь байський хлiб, зв’язав зжату пшеницю в снопи, запряг волiв, змолотив хлiб, а солому зiбрав у скирту. Бай наказав усе зерно зсипати в мiшки. Тодi Жбан-Силач заперечив:

– Зачекайте, баю, спершу заплатiть менi за роботу, потiм зсиплю вам зерно в мiшки.

Та бай не погоджувався:

– Спершу зсипай зерно в мiшки, вези в комору, а вже тодi й заплачу тобi за роботу.

– Нi, спочатку розрахуйтесь зi мною! – наполягав Жбан-Силач.

– От упертий! Будь по-твоему! – розсердився бай. – Заплачу тобi за твiй труд i йди собi.

Почав сипати бай зерно в горло Жбана-Силача. Сипав вiн, сипав, всю пшеницю з току висипав у жбан, а вiн усе ще не наповнився.

Бай схопився за голову.

– Жбан неповний, наповнiть його, – сказав Жбан-Силач.

– Ох, – забiдкався бай, – я все зерно зiбрав з току, а ти не наповнився. Ти не жбан, а якийсь шайтан. Увесь урожай в тебе зсипав.

Сказав так бай i пiшов.

Жбан-Силач тiльки крикнув йому вслiд: «Добре, нехай i не повний, я й цим задоволений!» – i пiшов додому.

– Мамо, – сказав вiн, – нехай батько пiднiметься на дах i зробить в ньому дiрку.

– Що ти принiс, синку? – запитала мати.

Жбан-Силач вiдповiв:

– Пшеницю принiс.

– Насип свою пшеницю он в ту дерев’яну миску, скiльки ж може помiститися в цьому жбанi?

– У мисцi не помiститься, – заперечив Жбан-Силач. – Я ж прошу: зробiть отвiр в даху, i я наповню всю кiмнату зерном.

Батько пiднявся на дах i зробив у ньому дiру. Жбан-Силач давай сипати пшеницю. Кiмната наповнилась зерном.

Так старий i стара досягли своiх бажань.


* * *




Повiтряний палац


Давно це було. Жив на свiтi один жорстокий падишах. Яких тiльки злочинiв вiн не вчиняв!

Покликав падишах до себе вiзира i каже:

– Знайди менi зодчого. Хочу, щоб вiн менi збудував повiтряний палац, та такий, щоб дах його не зачiпав неба, а низ не торкався землi. І щоб вiн був прозорiшим вiд повiтря, яскравiшим за сонце i прекраснiшим вiд зiрок.

Добре розумiв вiзир всю безглуздiсть бажання падишаха, та робити було нiчого: наказ е наказ, спробуй не виконай його, i тодi голова з плечей. Надiв вiзир драний халат, узяв у руки цiпок i пiшов шукати такого зодчого, який зумiв би збудувати шаховi повiтряний палац. Довго ходив вiзир по краiнi, стомився, змучився, та жоден зодчий i слухати його не хотiв. Тiльки смiялись вони й говорили: «Хiба мислимо побудувати повiтряний палац?» У вiдчаi вiзир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.

Ледве живий, з пораненими ногами, дiстався вiн далекого мiста, де жив вiдомий далеко за межами краiни зодчий. Прийшов до нього вiзир, упав до його нiг.

– Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та вiзир залишився лежати в пилюцi.

– Я не встану до тих пiр, доки ти менi, о, великий зодчий, не пообiцяеш виконати мое прохання.

– Яке ж твое прохання? – запитав зодчий.

– Падишах наказав менi, – вiдповiв вiзир, – знайти зодчого, щоби побудував вiн для нього повiтряний палац. Я шукаю вже багато днiв, час минае, а я нiкого так i не змiг знайти. Горе менi! Коли я повернусь, падишах накаже стратити мене.

– Падишах поставив тобi неможливе завдання, – сказав зодчий. – Неможливо побудувати повiтряний палац. Дивись! – вигукнув зодчий, показуючи вiзиру креслення на пергаментi i паперi. – Ось палаци для бiднякiв та людей працi. Прийде час – усi будуть рiвними, а люди за моiми кресленнями зможуть побудувати собi прекраснi будинки-палаци. Багато палацiв! І таких, якi у своiх мрiях не бачать падишахи, але…

– Що ти говориш? – з жахом закричав вiзир. – Це маячня! Краще врятуй мене!

– Навiть серед тих палацiв немае жодного повiтряного. Повiтряний палац не можна збудувати навiть для улюбленого народу, – забурмотiв зодчий. – Але я врятую тебе.

Вiн вiдкинув убiк креслення – працю багатьох рокiв, узяв вiзира за руку, i вони пiшли в мiсто жорстокого падишаха. Багато днiв вони йшли i дiсталися врештi столицi.

Падишах з нетерпiнням чекав приходу зодчого i, щойно його побачив, закричав:

– Гей, зодчий, побудуй менi повiтряний палац, та такий, щоб дах його не зачiпав неба, а низ не торкався землi. І щоб вiн був прозорiшим вiд повiтря, яскравiшим за сонце i прекраснiшим вiд зiрок!

– О повелителю, – покiрно сказав зодчий. – Я готовий виконати ваше бажання за однiеi умови: я побудую повiтряний палац, дах якого не буде зачiпати небо, а низ не торкнеться землi. Але глину я буду замiшувати тiльки на водi, яку накажи носити з рiки в ситах. Тiльки на водi, принесенiй в ситi, можна побудувати повiтряний палац.

Здивувався падишах i задумався.

– Про що ви задумались, о повелителю? – запитав зодчий.

– Гей, чоловiче, хiба в дiрявих ситах вода тримаеться? Ти, я бачу, з’iхав з глузду i говориш дурницi!

– Повелителю, якщо можна побудувати палац у повiтрi, значить, можна i воду в ситах носити.

Подивився зодчий на падишаха, повернувся до нього спиною i вийшов з палацу.

Так зодчий перемiг у словеснiй суперечцi падишаха i врятував вiзира.


* * *




Алмауз Кампир[1 - Алмауз Кампир – персонаж узбецьких казок i переказiв. Це стара- престара чаклунка. Голова у неi величиною з юрту, рот – як дверi. Служать чаклунцi сорок дивiв, яких нiхто не може здолати. На обiд Алмауз Кампир з’iдае цiлого верблюда, на вечерю сiм баранiв. Їжу вона собi готуе в казанi, який не можуть пiдняти й сорок чоловiк. Особливо Алмауз Кампир полюбляе людське м’ясо, часто ходить по селах-мiстах i викрадае малих дiтей. У казках герой перемагае чаклунку хитрiстю чи за допомогою добрих чарiвних персонажiв i предметiв. (Подiбний персонаж – слов’янська Баба-Яга.)]


Давно-давно колись жили старий зi своею старою. Сiм’я у них була невелика. Замолоду трудились вони не покладаючи рук; поступово надбали господарство i на старостi лiт жили у достатку. Чоловiк та жiнка удвох ростили i виховували единого сина, терпляче привчаючи його до працi. Вони його дуже любили i часто балували. Син у всьому допомагав батькам. У нього була улюблена iграшка – золота сокка[2 - Сокка – ашiчка, биток.]. Вiн часто грався ашiчкою, дуже влучно бив соккою i мiг одним ударом вибити з кону декiлька ашiчок. Вiн нiколи не розлучався iз золотою соккою i навiть у пiдлiтковому вiцi завжди носив ii з собою.

Кожного року наприкiнцi весни вся сiм’я виiздила в гiрську ущелину на лiтне пасовище. Старий перевозив туди юрту, рiзний домашнiй скарб. Хлопчик, сидячи верхи на конi, гнав усiляку худобу: корову, бичка, овець та кiз. В ущелинi було пасовисько з густою i соковитою травою. Старий ставив юрту, i вони усе лiто жили на чистому повiтрi, а худоба паслась на привiллi. З першими холодами сiм’я поверталася в селище.

Якось старий затримався в горах на лiтньому пасовиську довше, нiж звичайно. Лiто вже закiнчилось, та погода все ще стояла тепла i суха. Зрiдка випадали дощi, а потiм знову стояли теплi сонячнi днi. Нарештi, вже пiзньоi осенi, коли стало холодно, старий сказав, що пора перебиратися на зимiвлю в селище. Удвох iз сином розiбрав вiн юрту, нав’ючив усi речi на коня. Син сiв верхи на дворiчного лошака i погнав худобу. А про свою золоту сокку вiн зовсiм забув, i вона залишилась на пасовищi – там, де вiн востанне грався.

Потiм, коли вони вже приiхали додому, хлопчик засунув руку в кишеню, а золотоi сокки там немае. «Де ж вона?» – подумав хлопець, та не мiг згадати. Так i заснув з думкою про золоту сокку.

Наступного дня вранцi вiн запитав у матерi:

– Мамо, ти не знаеш, де моя золота сокка?

Та мати не знала.

Хлопець пiшов тодi до батька i запитав:

– Батьку, а де ж моя золота сокка?

– Ох, синку, ти, мабуть, залишив ii на пасовищi, – вiдповiв старий. – Сiдай на лошачка та привези ii.

Син осiдлав лошака, сiв верхи i поскакав у гори, на пасовище. Тiльки при заходi сонця вiн пiд’iхав до знайомоi ущелини. Пiднявся хлопець по схилу гори до стоянки, дивиться – на тому мiсцi, де була юрта, сидить якась стара, страшна-страшна, нiс у неi довгий, загнувся гачком, як у хижоi птахи, очi запали, лице все в зморшках, зуби жовтi й великi, як iкла, сивi пасма розкуйовдженi, руки довгi, кiстлявi, а на пальцях кiгтi. «Та це ж вiдьма Алмауз Кампир! – промайнуло в головi у хлопця, i вiдразу мурашки побiгли у нього по спинi.

А стара сидить собi навпочiпки i пiдкидае його золоту ашiчку. Золота сокка, падаючи на землю, увесь час лягае в положеннi «чiкка»[3 - Чiкка – програшне положення ашiчки.], тобто увiгнутим боком вгору. «Не вмiе кидати ашiчку, – подумав хлопець. – Мабуть, нiколи не грала. От би зiграти з нею – я б у неi вiдразу виграв. У мене – як не кину, так «олчi»[4 - Олчi – виграшне положення ашiчки.]. Та до староi вiдьми не пiдiйти. Вона вiдразу мене живцем проковтне!» Злякавшись староi, хлопець хотiв було вже повернути i скакати назад не озираючись, та йому жаль було залишити свою золоту сокку. «Вона така гарна i зручна! Бувало, пустиш ii, а вона так влучно б’е, прямо в цiль!» – подумав хлопець i вирiшив попросити стару.

– Вiддайте менi мою ашiчку! – сказав вiн, не рухаючись з мiсця.

– Ой, синку! Я помираю! У мене сил немае не тiльки пiдвестися, а навiть поворухнутися! – прошамкала Алмауз Кампир замогильним голосом. – Злiзь iз коника, пiдiйди ближче i вiзьми сам.

«Ага, так я до тебе i пiдiйду! Якщо я тiльки злiзу, ти мене схопиш i вiдразу проковтнеш! Он у тебе якi кiгтi! А зуби довгi, страшнi!» – подумав хлопець i попросив ще наполегливiше:

– Ну, давайте, кажу ж вам!

Вiн смикнув повiд – i коник пiдступив ближче до староi.

– Я помираю! – прогугнявила знову стара противним голосом. – Як я подам тобi твою сокку? Сил у мене немае. Злiзь! На ось, вiзьми сам!

З цими словами вона пiдсунула ашiчку трохи вперед своею довгою кiстлявою рукою. Хлопець пiдiбрав повiд, ударив каблуками пiд боки лошатi. Воно рвонулося вперед, i в цю мить хлопець, ухопившись лiвою рукою за луку сiдла, нахилився до самоi землi i спритно вхопив золоту ашiчку правою рукою, враз пришпорив коника, поскакав на весь дух униз по схилу гори. Алмауз Кампир витрiщила очi i вiд злостi клацнула зубами. Зразу всю хворобу з неi як рукою зняло. Вона пiдскочила i помчала за хлопцем. Тiльки камiння летiло з-пiд ii нiг i з гуркотом котилось на дно ущелини.

Хлопець щодуху пiдганяв нагайкою коника i вихором мчав свiт за очi, а Алмауз Кампир гналася за ним по п’ятах, ось-ось дожене i схопить його.

Коник втомився, вибився з сил. А нiч уже закiнчувалась. На свiтанку бiля якогось одинокого хутора хлопець побачив осiдланого осла. Вiн зiскочив з коника, пересiв на осла i помчав далi. Осел швидко втомився, Алмауз Кампир почала доганяти хлопця. Що робити?

Проскакавши повз пагорби, хлопець спустився в улоговину, дивиться – а там пасеться стриножений кiнь пiд сiдлом. Зiскочив вiн з осла, вихопив нiж з пiхов, перерiзав пута, скочив у сiдло i помчав ще швидше. Тепер Алмауз Кампир вiдстала, та все ще гналася за хлопцем.

Увесь день до заходу сонця скакав вiн без вiдпочинку. До вечора i цей кiнь теж дуже втомився, почав спотикатися, i стара, здавалось, ось-ось наздожене хлопця.

Раптом вiн помiтив оддалiк одинокого верблюда. Верблюд був осiдланий. Хлопець пiдскакав до нього, зiскочив з коня, сiв у сiдло i погнав верблюда. Та стара не випускала його з виду i продовжувала гнатися. Всю нiч хлопець трясся на верблюдi, втiкаючи вiд Алмауз Кампир, та, нарештi, верблюд теж утомився. Тут стара знову почала наздоганяти хлопця.

На свiтанку хлопець зустрiв на шляху бичка. Проте вiн, мабуть, страждав проносом, бо його заднi ноги були забрудненi. Хлопець згадав розповiдь батька про те, що такi телята, бички i телички надiленi чарiвними властивостями. Вiн упiймав бичка i сiв на нього верхи. Бичок брикнув заднiми ногами i понiсся щодуху. Озирнувся хлопець, дивиться – стара залишилась далеко позаду.

Цiлий день скакав хлопець на бичковi. Швидко промайнув короткий осiннiй день. Бичок дуже втомився i бiг не так швидко. А тим часом Алмауз Кампир знову почала наздоганяти хлопця. Вона вже випростала своi кiстлявi руки, випустила кiгтi i приготувалася схопити його. Аж раптом бичок задер хвiст i голосно випустив вiтри. Хмара пари огорнула бичка i хлопця, i вони зникли в нiй, наче у густому туманi. Алмауз Кампир збилася з дороги i побiгла зовсiм в iнший бiк. А прудкий бичок все бiг i бiг. Та ось дорога пiшла вгору, i, нарештi, бичок зупинився. Хлопець злiз, зняв iз себе пояс i хотiв прив’язати бичка. Як раптом бичок заговорив людською мовою:

– Ти мене не прив’язуй, я нiкуди вiд тебе не пiду. Я буду тепер твоiм товаришем i другом.

Хлопець дуже здивувався i не прив’язав бичка. Вiн хотiв пiдперезатися поясом, аж раптом намацав у пояснiй хустцi за спиною щось тверде. Тут тiльки хлопець згадав, що в хустцi у нього зав’язана перепiчка, яку мати дала йому в дорогу. Вiн так зголоднiв, що з жадiбнiстю накинувся на iжу i в одну мить з’iв половину перепiчки. Утамувавши трохи голод, вiн загорнув у хустку другу половину перепiчки.

Нiч пройшла спокiйно. Вранцi бичок прокинувся, встав, виставив уперед переднi ноги i, вигнувши спину, солодко потягнувся. Потiм хвицнув по черзi заднiми ногами i пiшов по схилу гори пощипати зеленоi травицi. А хлопець, втомлений безперервною погонею, все ще лежав вiдпочиваючи. Тим часом бичок, насолоджуючись соковитою травою, пiднiмався вище i вище i, нарештi, зайшов на самiсiньку вершину. Подивився вiн вниз i побачив удалинi великий палац, оточений зеленим тiнистим садом. Кожного року влiтку в цей палац приiздив цар зi своею сiм’ею, вiдпочивав i розважався полюванням в навколишнiх горах. Бичок, пощипуючи травичку, почав спускатися вниз, iшов-iшов – i не помiтив, як опинився перед самим палацом.

У царськоi дочки було сорок рабинь-служниць. Усi вони, молодi, гарнi, моторнi, пустотливi, прогулювались по алеях тiнистого саду. Побачивши бичка, вони вибiгли за огорожу, упiймали його i повели в сад. Там вони покрили йому спину халатом, найжвавiша дiвчина сiла на нього верхи i почала поганяти. Бичок переступив з ноги на ногу, нахилив голову, покрутив хвостом – та як помчить з усiх нiг по алеi! Дiвчина закричала з переляку, потiм заспокоiлась, ухопилась за роги, повернула бичка i поiхала назад уже спокiйно. Пiсля неi сiла друга, третя, i всi сiдали верхи по черзi i каталися по саду.

Почула царiвна шум у саду, визирнула з вiкна i розсмiялась. Вона довго спозирала забави своiх служниць. Дiвчата нарештi побачили царiвну, пiдiйшли пiд вiкно i запросили ii зiйти вниз розважитись.

– Ідiть до нас, сiдайте верхи i покатайтесь на бичковi! – говорили дiвчата.

Та царiвнi соромно було сiдати верхи на прудкого бичка.

– Катайтеся самi, а я звiдси буду дивитись на вас, – сказала вона.

Але дiвчата не вiдступали.

– Ходiть сюди, сiдайте, не бiйтесь, на ньому дуже зручно сидiти, покатайтесь трохи! – умовляли вони царiвну.

Нарештi царiвна погодилась:

– Добре, спробую!

Вона зiйшла вниз, сiла верхи на бичка i поiхала. Бичок побiг по алеi легкою однохiддю. Добiгши до кiнця, вiн обережно повернувся i побiг назад.

Прокатавшись кiлька разiв по алеi саду, царiвна сказала:

– Виявляеться, це досить сумирний бичок, сидiти на ньому дуже зручно, однохiдь у нього добра, вiн зовсiм не трясе.

Царiвнi так сподобалось кататися, що вона так i не злiзла з бичка i каталась на ньому до самого вечора. Було вже пiзно, сонце закотилось, упали сутiнки. Пiдбiг бичок до ворiт, вiдкрив рота, дихнув з усiх сил, задер хвiст, голосно випустив вiтер. Дiвчата-служницi не встигли озирнутися, як бичок i царiвна зникли з очей в густому туманi. Поки вони охали та ахали, бичок стрiмко бiг, вiдносячи на собi царську доньку. Дiставшись вершини гори, вiн спустився вниз знайомою стежиною, пiдбiг до хлопця i сказав:

– Уставай, друже мiй, подивись, яку дiвчину я тобi привiз!

Хлопець пiдвiвся i допомiг царiвнi злiзти з бичка. Потiм постелив свiй халат i запросив ii сiсти. Дiвчина так утомилась за день, що, посидiвши трохи, задрiмала i скоро заснула глибоким сном.

– Слухай, друже мiй, – сказав бичок до хлопця, – ти вiдведи мене за гору i зарiж. Коли зарiжеш, зарий моi очi в одному мiсцi, а тушу в iншому мiсцi, як можна далi.

Хлопець послухався, вiдвiв бичка за гору i зарiзав його. Очi вiн зарив тут же, на схилi гори, потiм узяв на спину його тушу, вiднiс ii подалi в долину i теж зарив. Була вже глибока нiч, коли вiн, утомлений, повернувся назад. Не роздягаючись, хлопець лiг на голу землю i заснув як убитий. Прокинувшись на свiтанку, вiн подивився в той бiк, де були заритi очi, i здивувався: там лежали два величезних собаки. Вони охороняли сон юнака i дiвчини. Хлопець хотiв пiдiйти до них ближче, та тiеi митi почувся голос царiвни:

– Ах, який прекрасний палац!

Хлопець озирнувся i побачив у долинi, на тому самому мiсцi, де вiн уночi зарив тушу бичка, високий палац, оточений фруктовим садом.

Хлопець i дiвчина вирушили до палацу i пройшли через вiдкритi ворота в сад, а сторожовi пси супроводжували iх i залишились бiля ворiт. Пiднявшись нагору по сходах, молодi люди увiйшли у внутрiшнi покоi палацу. Довго ходили вони по кiмнатах i все дивувались багатому убранству, блиску вишуканоi золотоi оздоби, гарному розпису стiн i стелi. Палац хлопцевi i царiвнi сподобався, вони поселились у ньому i почали жити разом.

Якось хлопець, узявши з собою обох собак, вирушив на полювання. Спочатку вiн полював у горах, потiм спустився в долину i пiдiйшов до рiчки. Дивиться – а на березi стоiть Алмауз Кампир. Побачила вона хлопця i кинулась у воду. Хлопець хотiв було кинутися за старою, та вона зникла пiд водою i не показувалась на поверхнi. Хлопець повернувся до собак i крикнув:

– Хапайте цю стару! Як тiльки схопите ii, тримайте мiцно, не випускайте!

– Ми виконаемо твiй наказ, – вiдповiли собаки, – негайно кинемося у воду. Тiльки ти придивляйся: якщо на водi з’явиться кров, ти не бiйся, а, навпаки, радiй, значить, усе добре. А якщо з’явиться гнiй – ну тодi плач, значить, справи кепськi.

Собаки стрибнули одна за одною в рiчку, у те мiсце, де пiрнула стара, i щезли пiд водою. Довго стояв хлопець на березi, як раптом на поверхнi води показався гнiй. Побачивши гнiй, хлопець заплакав: «Значить, усе пропало!» – подумав вiн. Трохи згодом вода в цьому мiсцi забарвилася кров’ю. Хлопець зрадiв i перестав плакати.

Аж ось на поверхнi води показалась голова одного пса, i вiдразу ж виплив ще один пес. Мiцно вчепившись зубами, вони тягнули за ноги мертву стару. На березi вони кинули ii i пiдбiгли до свого господаря. Хлопець був на сьомому небi вiд радостi. Тепер його ворог – зла Алмауз Кампир – бiльше не могла завдати йому шкоди. Задоволений i веселий, вiн повернувся в палац. Дивиться – а в палацi у нього гостi. Виявляеться, цар, розшукуючи свою дочку, випадково заiхав у палац разом зi своею свитою. На радощах цар наказав влаштувати весiльний бенкет. Вiддавши свою дочку замiж за молодого чоловiка, цар посадив його на трон i передав у його руки кермо влади. Скоро до хлопця приiхали батько i мати. Вони довго розшукували свого сина i, нарештi, дiзнались, що вiн знаходиться в палацi. Старий i стара були дуже радi, що iхньому синовi випало таке щастя, що молода царiвна, така красуня, стала iхньою невiсткою. Усi вони зажили щасливим життям, досягнувши своiх бажань i мети.


* * *




Злi пiски


У давнi часи, коли емiр бухарський сидiв, мов той клiщ, на шиi народу, розповiдали, що багато караванникiв i погоничiв верблюдiв пiсля довгих поневiрянь по Червоних пiсках раптом бачили перед собою посеред пустелi арки i будiвлi, якi пiднiмалися у вишину i суперничали своею бiрюзою з куполом неба. То – давне мiсто Варахша, мiсто щастя! Та тiльки наближався змучений спрагою i спекою мандрiвник, як усе щезало – i будинки, i арки, i куполи. Так i блукае по просторах пустелi, наче туманне видiння, дивне мiсто.

У давнину мiсто Варахша дiйсно було. Стояло воно подiбно до острова посеред хвиль пiщаного моря. Стiни мiста були складенi з рожевого мармуру, вежi – iз золота, дахи будинкiв – iз срiбла. На березi водойми сяяв коштовними каменями срiбний палац. У ньому жив великий правитель краiни – шах Наджмеддiн. Навколо мiста на десять бухарських фарсангiв тягнулися сади, виноградники, гаi та поля. У повноводих ариках дзюрчали прохолоднi струменi. Згиналися гiлки дерев пiд вагою плодiв граната, iнжиру, персикiв. Нiчого не боялися жителi мiста за своiми мармуровими стiнами i навiть не дивилися на червонi пiщанi пагорби, якi грiзно насувалися на поля i сади.

Всемогутнiй Наджмеддiн був молодий i легковажний. Вiн не думав про справи держави i свого мiста. Понад усе вiн любив вино i жiнок, полювання i вiйну.

Поiхав якось шах Наджмеддiн на полювання. Раптом iз заростiв саксаулу вискочив величезний тигр i повалив Наджмеддiна разом з конем. Тут i кiнець прийшов би шаховi, аж просвистiла стрiла i вразила хижака на смерть! Пiдвiвся шах Наджмеддiн, струсив одяг i бачить: стоiть юнак з луком у руках. Простягнув йому руку шах Наджмеддiн i запитав:

– Як тебе звати?

– Захiд.

– Врятував ти мене вiд вiрноi загибелi. Тепер ти, Захiде, будеш менi братом.

Привiз шах Наджмеддiн юнака до палацу, зiбрав усiх своiх придворних радникiв i вiзирiв i оголосив iм:

– Усi ви боягузи i дурнi! Коли тигр терзав мене, де були ви? Геть забирайтеся з палацу! Тепер радником i вiзиром буде названий брат мiй Захiд.

Як сказав шах Наджмеддiн, так i сталося. Зробився юнак Захiд вiзиром.

Шах Наджмеддiн задовольняв себе забавами, а його вiзир Захiд правив мiстом Варахша.

Прославився швидко вiзир Захiд своiм надзвичайним розумом. З усiх кiнцiв свiту з’iжджалися до нього мудрецi за порадами, i усiх вражав вiн розумними промовами. Не вiдпускав шах Наджмеддiн вiд себе Захiда нi на крок i радився з ним у всiх справах.

Сказав одного разу вiзир Захiд шаховi Наджмеддiну мудре слово:

– Злi пiски нашлють на мiсто страшнi бiди! З кожним днем засипають вони все бiльше полiв i садiв. Заборони, правителю, рубати дерева в садах i в степу.

Здивувався шах, та послухався свого вiзира, оголосив, що кожного, хто зрубае хоч маленьке дерево, буде страчено.

Почав заперечувати вiзир Захiд проти страт, та шах Наджмеддiн наказав:

– Повелiння мое остаточне!

Почали хапати i страчувати тепер кожного, хто пiшов у заростi взяти хоч трохи дров для домашнього вогнища. Збурився народ проти вiзира, бо знали всi, що шах i пальцем не ворухне без його поради.

Сталося так, що шах Наджмеддiн полював у тому самому мiсцi, де колись його ледве не розiрвав тигр.

Бачить шах – iде красуня. Коси у неi кольору ночi, мов змii, очi яскравiшi вiд вечiрньоi зiрки, щоки – нiжнiшi вiд персика, вii наче стрiли. Була дiвчина дика i струнка, подiбна до степовоi газелi-джейрана.

Наказав шах схопити дiвчину i привезти ii до палацу. Побачив ii вiзир Захiд, зблiд.

– Великий шах, я знаю дiвчину, звуть ii Джамiля, вона моя наречена. Вiддай ii менi.

Та шах Наджмеддiн тiльки посмiявся над словами вiзира. Того ж вечора було влаштоване пишне весiлля. Джамiля стала дружиною шаха, а щоб вiзир утiшився, одружив його шах на красунi з Бухари.

До нестями кохав шах Наджмеддiн свою нову дружину, дарував iй пишний одяг, обсипав з нiг до голови коштовностями.

– Чи любиш ти мене? – запитував вiн ii.

Та Джамiля мовчала. Вона любила лиш степ i свободу.

Незабаром у дружини шаха народилася донька Гульчехра, i хоч у давнi часи народження доньки нiчого не передвiщало жiнцi, окрiм гнiву чоловiка, та шах iще сильнiше полюбив свою дружину Джамiлю.

Тiльки ще бiльше засумувала вона i все спiвала журливi, як пустеля, пiснi та нишком позирала на вiзира Захiда.

А у дружини вiзира народився син Шакiр.

Не хотiла дивитися Джамiля на свою доню вiд нелюбого чоловiка. Не хотiв навiть поглянути вiзир Захiд на свого сина вiд нелюбоi дружини.

Одного дня гаремнi евнухи доповiли шаховi, що дружина його Джамiля зникла. Нiде не могли знайти i вiзира Захiда.

Почорнiв вiд злостi шах Наджмеддiн, скликав вiн слуг i воiнiв i кинувся в погоню. Далеко вiд мiста втiкачiв схопили. Не пам’ятаючи себе вiд гнiву, шах убив свою дружину, а вiзира кинув у темницю.

Йшли роки, i довелося шаховi Наджмеддiну згадати про свого мудрого радника Захiда. Вiн сам вивiв його за руку з темницi i пiднявся з ним на найвищу вежу, яка тiльки була в мiстi Варахша.

– Дивись, Захiде, – показав шах Наджмеддiн навколо, – твоi слова збуваються. Злi пiски пожирають наше мiсто Варахшу. Забув я твоi поради. Нiхто не слiдкував за тим, щоб берегли дерева.

Поглянув Захiд i застогнав вiд горя. Червона пiтьма огорнула пеленою мiсто, гори пiску пiдступили впритул до стiн. Ось-ось пiщанi потоки потечуть через ворота вулицями мiста. Навiть листя небагатьох уцiлiлих дерев i те стало червоним.

І сказав тодi Захiд:

– Шах, ти вiдiбрав у мене кохану, ти кинув мене в темницю, ти вiдiбрав у мене юнiсть, i тепер ти вимагаеш моiх порад?

Почав просити його шах:

– Я тебе зроблю знову вiзиром, ти будеш правителем мiста, я дам тобi багатство.

– Навiщо менi все це?! Дивись, я став старим i сивим.

Молив, просив шах Наджмеддiн Захiда дати пораду, як врятувати мiсто вiд загибелi, але той був невмолимий.

Сталося так, що дочка шаха i Джамiлi, юна Гульчехра, прийшла у той час на вежу. Дивна краса ii вразила Захiда, пристрасть охопила його, i вiн сказав:

– Добре, я виконаю твое прохання, шах, якщо ти вiддаси менi Гульчехру. Донька схожа на матiр, як одна краплина роси на iншу. Гульчехра стане менi доброю дружиною, вона буде спiвати менi пiснi, i я буду насолоджуватися нею у своiй самотнiй старостi. Ти знаеш, я нiкого i нiколи не любив, окрiм Джамiлi, i ось кохання знову прийшло до мене.

– Нi! – люто вигукнув шах. – Хiба я можу вiддати найкращу перлину своеi скарбницi, найкращу троянду мого квiтника, улюблену доньку тобi!

Та не прогнав шах за зухвалiсть Захiда, а призначив його знову вiзиром. Кожного дня вiн просив-молив його дати пораду, як врятувати мiсто вiд пiску, та Захiд стояв на своему, серце його стало жорстоким. Забув вiн про все i думав день i нiч тiльки про прекрасну Гульчехру.

А син Захiда – Шакiр – жив усi тi роки в палацi i став дорослим прекрасним юнаком. Вже давно таемно зiтхав вiн, дивлячись на Гульчахру. Вiн нiколи не бачив таких красивих дiвчат, як вона, а Гульчахра не бачила юнакiв таких прекрасних, як Шакiр.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44742000) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Алмауз Кампир – персонаж узбецьких казок i переказiв. Це стара- престара чаклунка. Голова у неi величиною з юрту, рот – як дверi. Служать чаклунцi сорок дивiв, яких нiхто не може здолати. На обiд Алмауз Кампир з’iдае цiлого верблюда, на вечерю сiм баранiв. Їжу вона собi готуе в казанi, який не можуть пiдняти й сорок чоловiк. Особливо Алмауз Кампир полюбляе людське м’ясо, часто ходить по селах-мiстах i викрадае малих дiтей. У казках герой перемагае чаклунку хитрiстю чи за допомогою добрих чарiвних персонажiв i предметiв. (Подiбний персонаж – слов’янська Баба-Яга.)




2


Сокка – ашiчка, биток.




3


Чiкка – програшне положення ашiчки.




4


Олчi – виграшне положення ашiчки.