Книга - Полліанна дорослішає

Поллiанна дорослiшае
Елiнор Портер


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Поллiанна дорослiшае» — роман американськоi письменницi Елiнор Портер (1869–1920), написаний нею через два роки пiсля виходу «Поллiанни» (ця книжка також побачила свiт цього року у видавництвi «Фолiо»), що мала великий успiх, який i спонукав авторку написати продовження iсторii про дивовижну дiвчинку. Героiня пiдросла, але не втратила свою рiдкiсну здатнiсть «грати в радiсть». Навiть коли iй самiй доводиться проходити через рiзнi життевi перипетii, тепер — романтичнi, але дуже непростi переживання першого кохання…












Содержание




Роздiл 1. Делла переконала (#ub6a1ef8d-f4db-5321-9a93-704321ba6a16)

Роздiл 2. Давнi друзi (#ua595b282-ddc9-5f06-a02a-910d9cb3b3b8)

Роздiл 3. Доза Поллiанни (#uc90047e5-4b0f-53cb-9077-9c33236fe1e2)

Роздiл 4. Мiсiс Керю i гра (#u6d1b6311-aa76-53f2-9657-e669ba647293)

Роздiл 5. Поллiанна вирушае на прогулянку (#ueea47f3a-6797-598a-b00e-f3e741bcf3ce)

Роздiл 6. Рятiвний Джерi (#ua6495da1-59e5-5150-b4c9-49694ca496f7)

Роздiл 7. Нове знайомство (#litres_trial_promo)

Роздiл 8. Джемi (#litres_trial_promo)

Роздiл 9. Плани та iнтриги (#litres_trial_promo)

Роздiл 10. У провулку Мерфi (#litres_trial_promo)

Роздiл 11. Сюрприз для мiсiс Керю (#litres_trial_promo)

Роздiл 12. За прилавком (#litres_trial_promo)

Роздiл 13. Терпiння винагороджуеться (#litres_trial_promo)

Роздiл 14. Джиммi та зеленооке чудовисько (#litres_trial_promo)

Роздiл 15. Тiтонька Поллi занепокоена (#litres_trial_promo)

Роздiл 16. Як чекали на Поллiанну (#litres_trial_promo)

Роздiл 17. Як Поллiанна повернулася (#litres_trial_promo)

Роздiл 18. Знову вдома (#litres_trial_promo)

Роздiл 19. Два листи (#litres_trial_promo)

Роздiл 20. Вiдпочивальники (#litres_trial_promo)

Роздiл 21 . Днi лiта (#litres_trial_promo)

Роздiл 22. Супутники (#litres_trial_promo)

Роздiл 23. Прикутий до двох цiпкiв (#litres_trial_promo)

Роздiл 24. Вiдкриття Джиммi (#litres_trial_promo)

Роздiл 25. Гра i Поллiанна (#litres_trial_promo)

Роздiл 26. Джон Пендлтон (#litres_trial_promo)

Роздiл 27. День, коли Поллiанна не грала (#litres_trial_promo)

Роздiл 28. Джиммi i Джемi (#litres_trial_promo)

Роздiл 29. Джим i Джон (#litres_trial_promo)

Роздiл 30. Джон Пендлтон повертае ключ (#litres_trial_promo)

Роздiл 31. Минули роки (#litres_trial_promo)

Роздiл 32. Новий Аладдiн (#litres_trial_promo)





Роздiл 1Делла переконала


Делла Ветербi видерлась крутими сходами на ганок сестриного будинку на Комонвелт-авеню i енергiйно тицьнула пальцем у гудзик електричного дзвiнка. Вся вона, вiд облямованого плюмажем капелюшка до черевичкiв на низьких пiдборах, випромiнювала здоров’я, бадьорiсть i завзяття. Радiсть життя бринiла навiть у привiтаннi, з яким вона звернулась до служницi, коли та iй вiдчинила.

— Доброго ранку, Мерi! Моя сестра вдома?

— Та... так, мем, мiсiс Керю вдома, — невпевнено вiдповiла дiвчина, — але вона сказала, ii нi для кого немае...

— Он як? Але я не нiхто, — усмiхнулась мiс Ветербi, — тож мене вона прийме. — Не бiйся, вiдповiдальнiсть я беру на себе, — додала вона у вiдповiдь на переляканий вираз дiвочого обличчя. — Де вона зараз? У вiтальнi?

— Та... так, мем, але... вона справдi казала...

Дарма — мiс Ветербi вже пiднiмалася широкими сходами, i покоiвка, розпачливо озирнувшись на гостю, зачинила за нею дверi.

Рiшуче перетнувши коридор на другому поверсi, Делла Ветербi пiдiйшла до напiвпрочинених дверей i постукала.

— Мерi, що там iще?! — вiдповiв роздратований голос. — Хiба я не казала, що... Ох! Делло? — голос враз наповнився теплом приемного здивування. — Це ти, серденько? Яким вiтром?

— Так, це я, Делла, — радiсно всмiхнулась молода жiнка. — Я поверталася з одноденноi вiдпустки на узбережжi з двома iншими медсестрами. Тож зворотною дорогою до санаторiю забiгла до тебе. Я ненадовго — тiльки заради цього...

З такими словами вона поцiлувала власницю мiнливого голосу.

Мiсiс Керю насупилась, трохи вiдсторонившись вiд сестри. Вираз радiсного пiднесення, що був набiг iй на обличчя, поступився звичнiй масцi пригнiчення й роздратування.

— Звiсна рiч! Я могла б одразу здогадатись! — вигукнула вона — Ти нiколи тут не затримуешся.

— «Тут»?

Делла Ветербi розсмiялась, повiвши рукою навколо. Тодi ii вигляд несподiвано змiнився. Вона нiжно притулилася до сестри.

— Рут, люба, я просто не змогла би витримати у цьому будинку, ти сама знаеш. Просто не мала б такоi змоги, — м’яко додала на закiнчення.

Мiсiс Керю роздратовано стенула плечима.

— З якого б це дива?

Делла Ветербi похитала головою:

— Ти знаеш, люба, знаеш. Я категорично не хочу сприймати похмуростi, невизначеностi, скиглiння й гiркоти.

— Менi гiрко, бо я страждаю!

— А тобi не слiд.

— Чом би й нi? Заради чого я маю мiнятись?

Делла Ветербi вiдповiла нетерплячим жестом.

— Рут, послухай, тобi тридцять три роки. У тебе добре здоров’я, принаймнi воно було б таким, якби ти дбала про себе. Тобi не бракуе вiльного часу i аж нiяк не бракуе грошей. Хто завгодно скаже: такого чудового ранку ти могла б узятися до чогось лiпшого, нiж замкнутись у цьому будинку, наче у склепi, наказавши покоiвцi нiкого до тебе не пускати.

— А якщо я нiкого не хочу бачити?!

— Зроби так, щоб захотiлось.

Мiсiс Керю тяжко зiтхнула i вiдвернулась вiд спiврозмовницi.

— Ох, Делло, як ти не можеш зрозумiти? Я не така, як ти. Я не можу... не можу забути.

Болiсна гримаса викривила обличчя молодоi жiнки.

— Ти маеш на увазi Джемi, я думаю? Та я не забула його, люба. Хiба ж я могла б... Але хандра не допоможе нам знайти його.

— Наче я не намагалася вiдшукати його впродовж восьми рокiв! — стримуючи сльози, обурилась мiсiс Керю. — І не самою тiльки хандрою.

— Я знаю, люба, –примирливо мовила сестра, — i ми не припинимо пошукiв, аж доки не знайдемо або самi пропадемо. Але занепадати духом немае сенсу.

— Але я нiчого бiльше не хочу робити, — похмуро пробурчала Рут Керю.

На якусь мить запала тиша. Молодша сестра сiла, дивлячись на старшу схвильовано i осудливо.

— Рут, — нарештi вимовила вона з нотками розпачу, — ти менi пробач, але... ти що, назавжди у такому станi залишишся? Визнаю, ти овдовiла. Але твое шлюбне життя тiльки й тривало один рiк; а чоловiк був набагато старшим за тебе. Ти на той час була майже дитиною, i той единий рiк мае видаватись тобi давнiм сном. Не допусти, щоб той сон отруiв тобi все життя!

— Нi, ох, нi... — скрушно пробурмотiла мiсiс Керю.

— То що, довго це з тобою дiятиметься?

— Що ж... якби знайшовся Джемi...

— Так, я знаю, Рут. Але, люба моя, невже, крiм Джемi, нiщо в свiтi тебе не тiшить?

— Не бачу такого, на чому б могла затриматись думкою, — гiрко зiтхнула мiсiс Керю.

— Рут! — вигукнула молодша сестра, на мить пiддавшись роздратуванню, але тут-таки засмiялась. — Ох, Рут, я б тобi призначила дозу Поллiанни. Не знаю нiкого, хто потребував би цього бiльше за тебе!

Мiсiс Керю дещо напружилась.

— Не знаю, що то за «поллiанна», але в будь-якому разi я ii не бажаю, — рiзко вiдказала вона, своею чергою не втримавши роздратування. — Ти не у своему санаторii, а я не твоя пацiентка. Тож не призначай менi процедури i не вичитуй менi.

У Делли Ветербi в очах заграли iскорки, але губи залишились неусмiхеними.

— Поллiана, моя люба, це не лiки, — стримано пояснила вона, — хоча дехто стверджуе, що вона дуже тонiзуе. Поллiанна — це дiвчинка.

— Дитина? Звiдки менi було знати? — скривилася сестра. — У вас же е «белладонна», то я подумала: «поллiанна» — щось у цьому родi. Зрештою, ти завжди менi рекомендуеш якiсь новi лiки. А оскiльки ти сказала «дозу»... Так, зазвичай, говорять про лiки.

— Поллiанна — це свого роду лiки, — усмiхнулася Делла. — Принаймнi лiкарi в санаторii кажуть: дiевiшого засобу вони вигадати не здатнi. Дiвчинцi рокiв дванадцять чи тринадцять; торiк вона пробула у санаторii цiле лiто i частину зими. Щоправда, ми з нею спiлкувалися заледве мiсяць чи два, бо вона виписалась невдовзi по тому, як я туди прибула. Але цього часу виявилось достатньо, щоб цiлковито пiддатись ii чарам. Зрештою, весь санаторiй досi обговорюе Поллiанну i не припиняе ii гру.

— Гру?!

— Атож, — ствердно кивнула Делла, загадково усмiхаючись. — Їi гру «знай, радiй». Я нiколи не забуду, як уперше познайомилася з правилами. Одна з призначених дiвчинцi процедур була надзвичайно неприемна, ба навiть болiсна. Процедура виконувалася щовiвторка зранку. І невдовзi по моему прибуттi менi випало це робити. Я боялася йти, бо вже знала з досвiду, що на мене чекае: дiти капризують, плачуть, а трапляеться й гiрше. На мiй превеликий подив, дiвчинка зустрiла мене усмiшкою i сказала, що рада бачити мене. Ти не повiриш, але за весь час я не почула з ii вуст чогось бiльшого за легкий стогiн, хоча знала, як бiдолашнiй боляче.

— Напевне, — повела далi Делла, — я у той чи iнший спосiб висловила свiй подив, бо дiвчинка охоче пояснила, в чiм рiч: «Так, я спершу теж боялася процедури. Аж доки менi не спало на думку, що це достоту, як понедiлок, день прання, у Ненсi. Саме по вiвторках я почуваюся найщасливiшою, бо до наступного вiвторка тодi ще цiлий тиждень».

— Нiчого собi! — насупилася мiсiс Керю, не цiлком зрозумiвши. — Я не доберу, в чому полягае гра?

— Я теж не одразу второпала. Та вона менi згодом пояснила. Дiвчинка росла без матерi. Батько, бiдний пастор, виховував ii на пожертви прочан та «Жiночоi допомоги»


. Дитина страшенно хотiла ляльку i дуже сподiвалася знайти ii в черговому пакунку з пожертвами. Натомiсть, там виявилась лише пара дитячих милиць.Дiвчинка розридалась, i тодi батько навчив ii гри, яка полягае у тому, щоб знаходити радiсть в усьому, що трапляеться. Вiн запропонував iй одразу й почати, радiючи з того, що вона не потребуе милиць. Вiдтодi й пiшло. Поллiанна каже, вона захопилася грою i нiколи вже ii не припиняла. Причому, що важче бувало знайти щасливий бiк в обставинах, то цiкавiшою робилась гра, i найбiльшою тодi видавалася радiсть.

— Дивина! — пробурмотiла мiсiс Керю, втiм, не до кiнця iще зрозумiвши.

— Ти б iще не таке сказала, якби побачила наслiдки гри в санаторii, — кивнула Делла. — А доктор Еймс каже, вiн чув, буцiмто вона у такий спосiб перевиховала все мiстечко, з якого приiхала. Вiн добре знайомий з доктором Чилтоном, чоловiком, що одружився з тiткою Поллiанни. До речi, я думаю, той шлюб теж здiйснився з ii легкоi руки: вона примирила двох закоханих, владнавши iхню давню сварку.

— Рокiв зо два тому чи бiльше, — розповiдала Делла, — батько Поллiанни помер, i ii вiдрядили на схiд краiни, до тiтки. У жовтнi дiвчинка потрапила пiд машину. Лiкарi сказали, вона нiколи не зможе ходити. У квiтнi, доктор Чилтон вiдправив ii у санаторiй, i вона лiкувалася у нас аж до минулого березня, майже рiк. Додому поверталася практично здоровою. Бачила б ти цю дитину! Лише одна хмаринка затьмарювала ii щастя: вона, бач, не могла здiйснити пiшки весь шлях додому. Наскiльки менi вiдомо, цiле мiсто зустрiчало свою улюбленицю з духовими оркестрами й привiтальними транспарантами.

— Утiм, — додала Делла на завершення, — про Поллiанну немае сенсу розповiдати. Їi треба бачити! Тому я сказала, що тобi не зашкодила б доза Поллiанни. Тобi це було б дуже на користь.

Мiсiс Керю гордовито задерла носа.

— Не хотiла б я бути подiбною до тебе, — холодно зауважила вона. — Я не потребую жодного перевиховання i нi в кого не закохана, з ким менi треба було б миритись. І що менi видаеться нестерпним, — то це мала пуританська проповiдниця, що напучувала б мене, як я маю за все дякувати долi. Я б зроду не стерпiла...

Їi слова перервав сестрин дзвiнкий смiх.

— Ох, Рут, Рут! Поллiанна аж нiяк не проповiдниця! Якби ти тiльки раз побачила ту дитину! Втiм, менi слiд було передбачити. Я ж сама казала, що про Поллiанну немае сенсу розповiдати. І, звiсно, ти не схильна до знайомства з нею. Але сказати, що вона «пуританська проповiдниця»...

Молоду жiнку охопив черговий напад смiху. Але тiеi таки митi вона посерйознiшала i пильно подивилась на сестру.

— А по щиростi, люба, невже нiчого не можна вдiяти? Навiщо отак марнувати свое життя? Чому тобi не вийти, нарештi, з дому, не поспiлкуватися з людьми?

— Навiщо, коли я не маю такого бажання? Я втомилася вiд людей. Я завжди нудилась у товариствi.

— А якби взятися до якоiсь роботи? Благочиннiсть... Мiсiс Керю роздратовано махнула рукою.

— Делло, серденько, ми все це вже проходили. Я вiддала достатньо грошей на благочиннiсть. Може, навiть, надмiру. Я не вiрю в зубожiння населення.

— Люба, якби ти присвятила себе якiй-небудь справi, — обережно наполягала Делла, — якби зацiкавилася чим-небудь, це допомогло б тобi, змiнило твое життя, i тодi...

— Делло, серденько, припиняй! — перервала ii уперта старша сестра. — Я люблю тебе i рада, що ти завiтала, однак я терпiти не можу повчань. Тобi пiшла на користь роль рятiвного янгола — ти подаеш людям склянку води, перебинтовуеш розбитi голови. Можливо, тобi це допомагае забути Джемi; а менi б не допомогло. Я б тiльки ще бiльше згадувала про нього, думала б, чи е кому подбати про нього, подати йому склянку води, перебинтувати голову... До того ж, спiлкування з людьми такого штибу було б менi неприемним як таке.

— А ти вже пробувала?

— Ще чого! Звiсно, нi!

В голосi мiсiс Керю пролунали нотки презирливого обурення.

— То звiдки така впевненiсть, коли навiть спроби не було? — пiдводячись, дещо втомлена суперечкою, запитала юна медсестра. — Менi час iти, люба. Маю ще зустрiтися з дiвчатами на Пiвденному вокзалi. Наш потяг рушае о пiв на першу.

— Пробач, якщо змусила тебе гнiватись, — додала вона, цiлуючи сестру на прощання.

— Делло, я не гнiваюсь на тебе, — зiтхнула мiсiс Керю. — Та якби ж ти могла зрозумiти мене!

За якусь мить Делла Ветербi, проминувши мовчазнi похмурi коридори, вийшла на вулицю. Їi вираз обличчя, жести, хода були геть не такими, як заледве годину тому, коли вона сходила на ганок сестриного будинку. Де й подiлася бадьорiсть, жвавiсть, радiсть життя. Молода жiнка мляво пленталась, насилу переставляючи ноги. Раптом вона рiзко пiдвела голову i глибоко зiтхнула.

«Я в тому будинку не витримала б навiть одного тижня, — подумала вона здригнувшись. — Не думаю, що навiть Поллiанна була б здатна змагатися з похмурою атмосферою того дому. Єдине щастя вона б знайшла хiба що в тому, що не мае потреби там мешкати».

Безпiдставнiсть такоi зневiри у здiбностях Поллiанни дуже скоро виявилась недоречною. Щойно медсестра повернулась у санаторiй, вона дiзналась про щось таке, що змусило ii вже наступного дня мчати за вiсiмдесят кiлометрiв назад, у Бостон.

Як i передбачала, вона знайшла мiсiс Керю у такому точнiсiнько станi, наче вона ii взагалi не полишала.

— Рут, — радiсно виголосила Делла, щойно вiдповiвши на здивоване сестрине привiтання, — я просто не могла не повернутись! І цього разу ти мусиш поступитись i зробити по-моему. Слухай! Я думаю, та дiвчинка, Поллiанна, може замешкати у тебе, якщо тiльки ти забажаеш.

— Я не бажаю, — холодно вiдрубала мiсiс Керю.

Та Делла Ветербi наче не чула. Вона збуджено гнула свое:

— Учора, коли я повернулася, то дiзналась, що доктор Еймс отримав листа вiд доктора Чилтона... того, що одружився з Поллiанниною тiткою. Вiн пише, що на зиму виiжджае у Нiмеччину на якiсь лiкарськi курси. А дружину хоче взяти з собою, якщо зумiе переконати ii, що Поллiаннi буде добре у приватнiй школi-iнтернатi. Але мiсiс Чилтон не схильна залишати дiвчинку саму. Тому вiн боiться, що дружина з ним не поiде. І отут наша нагода, Рут! Я хочу, щоб ти запросила Поллiанну на цю зиму до себе, i вона ходитиме в тутешню школу.

— Делло, яка безглузда iдея! Навiщо менi клопоти з дитиною!

— Ти не матимеш з нею клопоту. Дiвчинцi мае бути вже тринадцять чи близько того, i вона напрочуд здiбна.

— Не люблю вундеркiндiв, — неприязно заперечила мiсiс Керю i усмiхнулася.

Саме це додало вiдваги молодшiй сестрi, i вона взялась переконувати старшу з подвоеним запалом.

Можливо, вiдiграв роль фактор несподiванки або новизни. Чи то справдi iсторiя Поллiанни торкнула серце Рут Керю. А може, вона просто втомилась вiдхиляти пристраснi умовляння сестри. Та хоч би що змiнило положення шальок терезiв, коли за годину Делла Ветербi залишала будинок Рут Керю, та обiцяла сестрi, що прийме у себе Поллiанну.

— Але зважай, — застерегла мiсiс Керю сестру на прощання, — нехай тiльки мала почне повчати мене i проповiдувати милосердя, — вона тiеi самоi митi вилетить звiдси, i можеш тодi робити з нею, що тобi заманеться. А я ii терпiти не стану!

— Я вiзьму це до уваги, але я спокiйна, — сказала Делла, киваючи на прощання.

Вже вийшовши з будинку, вона прошепотiла сама до себе: «Половину справи зроблено. На черзi iнша половина —

переконати Поллiанну, щоб вона сюди переiхала. Я напишу такого листа, що ii нiхто не зможе вiд цього вiдмовити!»




Роздiл 2Давнi друзi


Того квiтневого вечора у Белдiнгсвiлi мiсiс Чилтон дочекалась, доки Поллiанна вкладеться в лiжко, i аж тодi почала з чоловiком розмову з приводу листа, отриманого з вранiшньою поштою. Жiнка мусила чекати на сiмейну раду до пiзньоi години, з огляду на ненормований робочий день лiкаря i далекий шлях доктора на роботу i додому.

О пiв на десяту доктор увiйшов до кiмнати своеi дружини. Його втомлене обличчя осяяла радiсть при виглядi коханоi, але тут-таки в очах промайнуло занепокоення.

— Поллi, кохана, в чiм рiч? — стурбовано запитав чоловiк.

Дружина сумно посмiхнулась у вiдповiдь.

— Рiч у листi. Однак я не сподiвалася, що ти одразу помiтиш це з мого вигляду.

— То не треба було прибирати такого вигляду, — всмiхнувся вiн у вiдповiдь. — А що в листi?

Мiсiс Чилтон якусь мить вагалася, тодi взяла лист, що лежав поруч з нею.

— Я тобi його прочитаю, –запропонувала вона. — Лист вiд Делли Ветербi з санаторiю доктора Еймса.

— Згода. Починай! –простягнувся чоловiк на диванчику, поруч з жiнчиним крiслом.

Жiнка почала не одразу. Спершу вона пiдвелась i накрила чоловiка сiрою шаллю з домотканоi вовни. Минуло близько року вiд дня шлюбу мiсiс Чилтон. Їй самiй виповнилося сорок два. І, здаеться, за короткий час iхнього шлюбного життя вона намагалась вилити на чоловiка весь невитрачений запас жiночоi турботливостi й нiжностi, що накопичувався впродовж двадцяти рокiв ii самотини. Зi свого боку, доктор, який одружився у сорок п’ять i у якого за плечима теж були тiльки самотнiсть i брак любовi, аж нiяк не заперечував проти «концентрованоi» нiжностi. Інша рiч — вiн намагався приймати ii вдячно, але без надмiрного пiднесення. Доктор вiдкрив для себе, що Поллi ще не цiлковито звикла до свого замiжнього становища i одразу впадала в панiку i намагалася стримати «недоречну» турботливiсть i «безглузду» нiжнiсть, якщо вияви ii почуттiв ставали надмiру очевидними. Тож чоловiк обмежився тим, що злегка поплескав ii долоню, яка розгладжувала на ньому вовняну шаль.

Жiнка влаштувалась поруч i почала вголос читати листа.

«Моя люба мiсiс Чилтон! — писала Делла Ветербi. — Шiсть разiв я починала писати вам листа i шiсть разiв подерла його. Тож вирiшила не починати бiльше, а одразу викласти вам, що менi треба. Менi потрiбна Поллiанна. Це можливо?

Ми познайомилися з Вами i Вашим чоловiком у березнi, коли ви приiхали по Поллiанну, щоб забрати ii додому, але я думаю, що Ви мене навряд чи пам’ятаете. Я попрошу доктора Еймса (який мене знае дуже добре) написати Вашому чоловiковi, щоб Ви змогли без жодних побоювань довiрити нам (я сподiваюсь на це) свою славну племiнницю.

Наскiльки я розумiю, Ви поiхали б iз чоловiком у Нiмеччину, якби мали на кого залишити Поллiанну. Тому я наважуюсь запропонувати Вам залишити ii у нас. Бiльше того, люба мiсiс Чилтон, я благаю Вас про це. І, з Вашого дозволу, я поясню, чому.

Моя сестра, мiсiс Керю, нещасна жiнка — обставини життя геть зламали ii. Вона створила навколо себе безрадiсне гнiтюче середовище, куди не проникае навiть промiнчик сонця. Я думаю, ваша племiнниця Поллiанна едина у цiлому свiтi здатна принести в ii життя крихточку сонця. Чи не дозволите Ви iй зробити таку спробу? Якби тiльки я могла розповiсти Вам, що Поллiаннi вдалося зробити у нас у санаторii! Але переказати це неможливо. Це можна тiльки побачити. Я давно вже усвiдомила, що про Поллiанну немае сенсу розповiдати. Бо у розповiдях вона постае схильною до повчань самовдоволеною проповiдницею. А ми з Вами знаемо, наскiльки вона далеко стоiть вiд цього. З Поллiанною треба познайомитись, i вона сама себе покаже. Отак я хочу познайомити з нею свою сестру, i нехай би Поллiанна себе показала... Поллiанна, звiсна рiч, вiдвiдувала б школу; але водночас вона б зцiлила зранене серце моеi сестри.

Не знаю, як закiнчити цього листа. Це навiть складнiше, нiж було почати його. Насправдi, я б його не закiнчувала взагалi. Менi хочеться писати далi й далi, через побоювання, що, перервавшись, я даю Вам шанс вiдмовити менi. Отож, коли Ви справдi схильнi сказати «нi», прошу вас, вважайте, що я знову й знову переконую вас, як менi потрiбна Ваша Поллiанна.

Сповнена надii

Ваша Делла Ветербi».

— Отаке! — вигукнула мiсiс Чилтон, вiдкладаючи листа. — Траплялось тобi читати таку маячню або чути безглуздiше прохання?

— Я не впевнений, — усмiхнувся доктор. — Зрештою, бажання наблизити до себе Поллiанну не видаеться менi абсурдним.

— Але вона в такий спосiб це подае... «Щоб вона зцiлила зранене серце сестри»... Можна подумати, йдеться не про дитину, а про якiсь лiки!

Доктор розреготався вiд щирого серця.

— У певному розумiннi, Поллi, так воно i е. Я сам неодноразово нарiкав, що не можу призначати ii, як призначаю пiгулки чи процедури. А Чарлi Еймс каже, вiдколи Поллiанна прибула в санаторiй i аж до митi, коли вона виписалась додому, вони завжди дбали, щоб кожен пацiент отримав свою «дозу Поллiанни».

— «Дозу»! — пирхнула мiсiс Клiнтон. — Таке скажеш!

— То ти ii не вiдпустиш?

— Отакоi! Звiсно, нi! Невже ти гадаеш, я здатна вiдпустити дитину з геть чужою людиною? Та ще з такою неврiвноваженою... Знаеш, Томасе, я думаю, на мить мого повернення з Нiмеччини я б отримала дитину iз розлитою в пляшечки наклейкою: як приймати, у яких дозах, вiд яких недуг...

Доктор знов зареготав, вiдкинувши назад голову. Але за мить вираз його обличчя змiнився, i вiн сягнув у кишеню по лист.

— Я сьогоднi вранцi теж отримав листа вiд доктора Еймса, — пояснив вiн з дивною ноткою в голосi, яка змусила насупитись його дружину. — Дозволь я прочитаю тобi цього листа.

«Друже Томе! — почав вiн. — Мiс Делла Ветербi попросила мене «дати характеристику» iй та ii сестрi, що я дуже охоче роблю. Дiвчат Ветербi я знаю практично вiд часу iхнього народження. Вони походять iз доброчесноi благородноi родини i мають бездоганне шляхетне виховання. З цiеi точки зору тобi нема чого боятись.

Сестер було трое — Дорiс, Рут i Делла. Дорiс побралася з чоловiком на iм’я Джон Кент, хоча родина цей шлюб не схвалювала. Кент походив з шанованоi сiм’i, але сам був особою сумнiвною i, безперечно, дуже ексцентричною. Мати з ним справу було не надто приемно. Своею чергою, вiн був невдоволений ставленням до нього з боку жiнчиноi рiднi, тож молоде подружжя майже не спiлкувалося з ними, аж доки народилась перша дитина. Всi Ветербi боготворили малюка Джеймса, або Джемi, як вони його називали. Дорiс, молода мати, померла, заледве хлопчиковi виповнилось чотири роки. Ветербi докладали зусиль, щоб переконати батька, аби вiн вiддав iм дитину. Але Кент раптом зник, забравши сина з собою. Вiдтодi вiн наче у воду впав, попри всi пошуки.

Ця втрата, можна сказати, доконала старих мiстера i мiсiс Ветербi. Обое невдовзi по тому померли. Рут на той час була одружена i вже овдовiла. Їi чоловiк, Керю, був дуже заможний i набагато старший за неi. Вiн прожив з молодою жiнкою щось близько року i вiдiйшов, залишивши ii з маленьким синочком, який за рiк теж помер.

Вiдколи зник малюк Джемi, Рут i Делла, схоже, присвятили свое життя единiй метi — знайти його. Вони витрачали грошi безоглядно, вони перекинули догори дном цiлий свiт; але все намарно. З часом Делла зайнялась медициною i стала медсестрою. Вона блискуче працюе i стала енергiйною життерадiсною здоровою жiнкою, якою iй належить бути. Хоча свого зниклого племiнника вона не забувае нi на мить i не знехтуе жодною ниточкою, що могла б до нього привести.

Інакше склалося з мiсiс Керю. Втративши власну дитину, вона зосередила на племiнниковi всi своi нереалiзованi материнськi почуття. Можете уявити собi ii вiдчай, коли той пропав. Сталось це вiсiм рокiв тому, i для неi вони стали вiсьмома роками страждань, туги й гiркоти. Вона може дозволити собi все, що можна купити за грошi; але нiчого у свiтi ii не тiшить, нiчого не цiкавить. Делла вiдчувае, що сестрi час будь-що вирватися з полону самотностi. І також Делла вiрить, що свiтла, мов сонечко, племiнниця твоеi дружини, Поллiанна, володiе тим ключиком, що вiдiмкнув би дверi в нове життя для мiсiс Керю. Якщо це справдi так, я сподiваюсь, ви зможете вдовольнити прохання Делли. Наважусь додати, що я особисто теж був би вдячний вам за це, оскiльки Рут Керю та ii сестра дуже давнi i щирi друзi моеi дружини i моi; i що обходить iх, так само обходить нас.

Як завжди твiй —

Чарлi».

Коли доктор дочитав листа, запала мовчанка, така тривала, що вiн зрештою запитав:

— Поллi, що скажеш?

Так само тиша. Придивившись до жiнчиного обличчя, доктор помiтив, що ii губи i пiдборiддя тремтять. Вiдтак, вiн терпляче зачекав, доки дружина заговорить.

— Гадаеш, коли вони чекають на ii приiзд? — запитала вона нарештi.

Несподiвано для себе, доктор Чилтон вiдповiв запитанням на запитання.

— То ти вiдпустиш ii?

Дружина глянула на нього обурено.

— Томасе, як ти можеш таке питати! Чи ти припускаеш, буцiм пiсля такого листа я посмiла би не пустити ii? Пiсля того, як доктор Еймс попросив про це особисто? Пiсля всього, що ця людина зробила для Поллiанни, невже я наважилась би йому у будь-чому вiдмовити... хоч би про що вiн просив?

— Моя ти голубонько! Сподiваюсь тiльки, докторовi Еймсу не спаде на думку просити твого кохання, щастя мое, — пожартував чоловiк.

Але жiнка не забажала оцiнити гумор i вiдповiла суворо:

— Напиши, будь ласка, докторовi Еймсу, що ми виряджаемо Поллiанну: нехай перекаже мiс Ветербi, щоб детальнiше виклала нам своi побажання. Треба вирiшити всi питання до десятого числа наступного мiсяця. Тобто до часу твого вiд’iзду. Зрозумiло, що я маю особисто переконатися, перш нiж поiду, наскiльки добре дитина влаштована.

— А Поллiаннi коли скажеш? Завтра, либонь?.. І що саме ти iй скажеш?

— Я ще не вирiшила. Але, в будь-якому разi, тiльки найнеобхiднiше. За жодних обставин ми не маемо права зашкодити Поллiаннi. А дитина не може не вразитись, якщо вiзьме собi в голову, буцiмто вона якась... так би мовити...

— ...«пляшечка з наклейкою — в яких дозах приймати, вiд яких недуг»? — посмiхаючись, закiнчив за неi доктор.

— Атож, — зiтхнула мiсiс Чилтон. — Усе тримаеться на ii безпосередностi. Ти сам знаеш, любий.

— Так, знаю, — ствердно кивнув чоловiк.

— Звiсно, вона знае, що ти i я, i пiв мiстечка граемо у ii гру, що ми щасливiшi у життi саме тому, що граемо.

Голос мiсiс Чилтон затремтiв, i вона зробила паузу. Тодi повела далi:

— Але якби, замiсть просто залишатися собою, вона свiдомо визначила своi мiсiю, то вже не була б тим радiсним наiвним дитям, яке батько навчив гри у «знай, радiй». Неминуче вона перетворилась би на самовдоволену проповiдницю, як писала ота медсестра. Тому, хоч би що я мала iй сказати, я не говоритиму, що вона покликана пiдбадьорити мiсiс Керю, — пiдводячись i вiдкладаючи свое рукодiлля, рiшуче пiдсумувала мiсiс Чилтон.

— Я завжди знав, яка ти мудра, — схвалив ii слова чоловiк.

Поллiаннi сказали наступного дня. І ось як це було:

— Серденько, — почала тiтка, залишившись того ранку вдвох iз небогою, — хотiла б ти цю зиму згаяти у Бостонi?

— З вами?

— Нi. Я вирiшила iхати з твоiм дядьком у Нiмеччину. Але мiсiс Керю, добра знайома доктора Еймса, запросила тебе на цiлу зиму. І я схильна вiдпустити тебе до неi.

Поллiана засмутилась.

— Але ж, тiтонько Поллi, у Бостонi не буде нi Джиммi, нi мiстера Пендлтона, нi мiсiс Сноу, нiкого з моiх знайомих.

— Не буде, серденько. Але вони теж не були твоiми знайомими, аж доки ти не приiхала сюди й познайомилася з ними.

Обличчя Поллiанни розпливлося в усмiшцi.

— А що, тьотю Поллi, це правда! Виходить, у Бостонi е своi Джиммi, i мiстери Пендлтони, i мiсiс Сноу, якi лише чекають, щоб я з ними познайомилася. Правильно я кажу?

— Правильно, мила моя.

— Тодi, менi е з чого радiти. Я думаю, тiтонько Поллi, ви тепер умiете грати лiпше за мене. Менi й на думку не спало, що там люди чекають на знайомство зi мною. Та ще скiльки iх! Я декого бачила два роки тому, як ми були там з мiсiс Грей. Ми там стояли цiлих двi години дорогою з Заходу.

На вокзалi там один чоловiк, дуже славний, пiдказав менi, де можна напитись води. Гадаете, вiн ще там бувае? Я б охоче з ним заприязнилась. А ще була славна ледi з маленькою дiвчинкою. Вони мешкають у Бостонi. Вони самi так сказали. Дiвчинку звати Сюзi Смiт. Можливо, я могла би з ними познайомитись. Як гадаете, я б могла? І був там iще хлопчик, i ще одна панi з малям. Але тi мешкають у Гонолулу, тож iх я навряд чи там надибаю. Зрештою, там буде мiсiс Керю. Тьотю Поллi, а хто така мiсiс Керю? Вона родичка нам?

— Лишенько, Поллiанно! — вигукнула мiсiс Чилтон напiвжартома, напiврозпачливо. — Невже ти сподiваешся, що хтось здатен встигнути за твоею розповiддю, а тим паче — за твоею думкою, коли ти у двi секунди перескакуеш з Бостона у Гонолулу i назад! Нi, мiсiс Керю нам не родичка. Вона сестра мiс Ветербi з санаторiю. Ти пам’ятаеш мiс Деллу Ветербi з санаторiю?

Поллiанна сплеснула руками.

— То вона ii сестра? Сестра мiс Ветербi? Ох, тодi вона чудова! Бо мiс Ветербi була чудова. Менi страх як подобалася мiс Ветербi. У неi були зморщечки-смiшинки в кутиках рота i очей, а ще вона розповiдала пречудовi iсторii. Я була з нею всього лише два мiсяцi, бо вона прибула до санаторiю незадовго до того, як я виписалась. Менi спершу було прикро, що вона не була там весь той час. Але згодом я була навiть задоволена; бо, бачте, якби вона була з нами весь той час, було б набагато важче з нею розлучатись, нiж коли ми з нею були знайомi тiльки короткий час. А тепер я буду начебто знову з нею, бо я ж буду з ii сестрою.

Мiсiс Чилтон зiтхнула i закусила губу.

— Поллiанно, серденько, ти не можеш бути впевнена, що вони аж так подiбнi одна до одноi.

— Тiтонько Поллi, вони ж таки сестри, — зауважила дiвчина, широко розплющивши очi, — а сестри, я гадаю, мають бути схожими. У нас, у «Жiночiй допомозi», було двi пари сестер. Двое сестер були близнючками. То тi були такi схожi одна на одну, що ви б зроду не визначили, котра з них мiсiс Пек, а котра мiсiс Джонс; аж доки у мiсiс Джонс не вискочила бородавка на носi. Тодi вже ми легко iх стали розрiзняти, бо вiдразу дивилися на бородавку. Я так i сказала мiсiс Джонс, коли вона якось стала нарiкати, мовляв, люди ii називають мiсiс Пек. А я iй кажу: вони б не помилялись, якби звертали увагу на бородавку, як от я роблю. А вона чогось на те страшенно розлю... тобто засмутилась. Хоча я не знаю, чого вона була така невдоволена. Я думаю, iй би радiти, що е спосiб так легко ii вiдрiзняти. Надто що вона була головою комiтету «Жiночоi допомоги» i не любила, коли iй не вiддавали належноi шани, представляючи людей або на урочистих вечерях. Але вона, чогось, не радiла з того. Я навiть чула згодом вiд мiсiс Вайт, що мiсiс Джонс робила все можливе, аби тiльки здихатись тiеi бородавки, i ладна була б iжака у пазусi носити заради того. Хоч я й не уявляю собi, яким чином таке може допомогти. Тьотю Поллi, а справдi носити iжака у пазусi допомагае вiд бородавок на носi?

— Дитино! Звiсно, нi. Поллiанно, ти коли заводиш мову про «Жiночу допомогу», тобi просто упину немае!

— Тiтонько Поллi, справдi? — винувато перепитала дiвчинка. — То вас це дратуе? Слово честi, я не хотiла вам надокучати, тiтонько. А якщо я навiть вам надокучаю своiми спогадами про «Жiночу допомогу», ви можете з того радiти; бо коли я згадую про неi, можете бути впевненi, я щаслива, що бiльше не маю з ними нiчого спiльного, бо маю свою власну рiдну тiтоньку. Тьотю Поллi, правда ж вам це приемно?

— Так-так, моя мила, звiсна рiч, приемно, — всмiхнулася мiсiс Чилтон, пiдводячись i виходячи з кiмнати.

Жiнцi раптом зробилося соромно за отi залишки свого давнього роздратування з приводу безмежних Поллiанниних радощiв.

Упродовж кiлькох наступних днiв велося листування стосовно зимового перебування Поллiанни у Бостонi, а сама дiвчинка готувалася до вiд’iзду, на прощання вiдвiдуючи своiх белдiнгсвiльських друзiв.

У маленькому вермонтському мiстечку Поллiанну знали нинi геть усi. І практично всi грали у ii гру. Поодинокi люди утримувались — можливо, тому, що не встигли переконатися у перевагах гри у «знай, радiй». Тепер Поллiанна ходила з дому в дiм зi звiсткою, що зиму вона згае у Бостонi. І дедалi виразнiше всюди висловлювалося розчарування з цього приводу — всюди, вiд власноi кухнi тiтоньки Поллi до будинку на пагорбi, де мешкав Джон Пендлтон.

Ненсi рiшуче висловила всiм, крiм своеi господинi, що особисто вона вважае поiздку до Бостона цiлковитим безглуздям. Зi свого боку, вона б радше запросила мiс Поллiанну до своiх, на Закуття. І нехай би тодi мiсiс Поллi iхала в оту свою Нi-меччину чи навiть, Так-меччину.

Джон Пендлтон з пагорба сказав, по сутi, те саме; але вiн не побоявся висловити це мiсiс Чилтон просто у вiчi. Що ж до Джиммi, дванадцятилiтнього хлопця, якого Джон Пендл-тон прихистив у своему домi, бо так хотiла Поллiанна, i якого вiн тепер всиновив, бо так захотiлося йому самому... щодо Джиммi, той був просто обурений i не забарився свое обурення висловити.

— Ти щойно тiльки повернулася, — дорiкав вiн Поллiаннi таким тоном, якого вживають хлопчики, намагаючись приховати свою дитячу чутливiсть.

— Отакоi! Я тут уже вiд кiнця березня. Зрештою, я виiжджаю не назавжди, а тiльки на цю зиму.

— Що з того? Тебе не було майже рiк. Якби я знав, що ти одразу поiдеш геть, я б зроду не допомагав влаштовувати тобi зустрiч з транспарантами й оркестрами i рештою всього, коли ти була поверталася зi своеi санаторii.

— Джиммi Бiне, отямся! — вигукнула Поллiанна, заскочена цiею тирадою, i продовжила з почуттям ображеноi гiдностi. — По перше, я не просила зустрiчати мене «з оркестрами i рештою». А по друге, ти допустився аж двох помилок в одному-единому реченнi. Санаторiй — це слово чоловiчого роду. А «була поверталася», так теж не кажуть. Принаймнi звучить якось неоковирно, менi здаеться.

— Кому яке дiло до моiх помилок?

Поллiанна глянула на хлопця з осудом.

— Тобi самому наче не було байдуже. Влiтку ти просив мене виправляти тебе щоразу, коли скажеш неправильно. Бо мiстер Пендлтон хотiв, щоб ти навчився висловлюватися поправно.

— Якби ти, Поллiанно Вiтьер, виросла у притулку, без жодноi рiдноi душi, де нiхто тебе знати не хоче, а не серед стареньких бабусь, яким бiльше робити нема чого, як тебе викохувати i навчати гарноi мови, — ти б теж не знала, яке слово якого роду, а може, й гiрших помилок допустилась би.

— Дарма, Джиммi Бiне! — спалахнула Поллiанна. — Нашi дами з «Жiночоi допомоги» не були старими бабусями!... Тобто не всi вони були аж такими старенькими, — поквапилась уточнити дiвчинка (чиi правдивiсть i буквалiзм узяли гору над гнiвом), — а до того ж...

— Коли на те пiшло, я не Джиммi Бiн, — перервав ii хлопчик, гордовито задираючи носа.

— Ти не... вiн? У якому розумiннi? — запитала дiвчинка.

— Мене всиновлено за всiма правилами. Вiн каже, давно хотiв це зробити, але не мав часу на борю... бюро-кратичну тяганину. А тепер таки зробив. Вiдтак, мене правильно називати Джиммi Пендлтон. А його я маю називати дядьком Джоном, але я ще був не... тобто я ще не призвичаiвся. Тому я ще не почав його завжди так називати.

Попри те, що хлопець говорив сердито i ображено, обличчя Поллiанни засвiтилося радiстю. У захватi вона заплескала у долонi.

— Як це чудово! Вiдтак, ти маеш рiдну душу, яка тебе хоче знати! І не треба нiкому пояснювати, рiднi ви чи не рiднi, бо у вас одне прiзвище. Я така рада! Я просто щаслива, щаслива!

Хлопець раптом зiстрибнув з кам’яного муру, на якому вони сидiли, i пiшов геть. Щоки йому пашiли, а в очах стояли сльози. Саме Поллiаннi вiн завдячував тим щастям, що звалилося на нього, i вiн це знав. А вiн Поллiаннi щойно таке сказав...

Вiн буцнув камiнець, тодi iнший, тодi ще один. Вiн боявся, щоб гарячi сльози мимоволi не бризнули йому з очей i не побiгли по щоках. Хлопець знову буцнув камiнець, тодi iнший, а тодi пiдiбрав з землi третiй i щосили жбурнув його. За мить вiн повернувся до Поллiанни, що досi сидiла на кам’янiй огорожi.

— Закладаймось: я першим добiжу до отiеi сосни! — з показним завзяттям запропонував вiн.

— Закладаймося, що нi! — вигукнула Поллiанна, спускаючись з муру.

Щоправда, перегони так i не вiдбулися: Поллiанна вчасно пригадала, що швидкий бiг, наразi, ще залишаеться для неi однiею iз заборонених розваг. Але, як на Джиммi, це вже було не так iстотно. Головне, що його щоки вже не пашiли, а сльози вiдступили вiд очей. Джиммi знову був самим собою.




Роздiл 3Доза Поллiанни


Із наближенням восьмого вересня — запланованого дня приiзду Поллiанни — мiсiс Рут Керю впадала у дедалi глибше роздратування. Вона картала себе за обiцянку взяти до себе дiвчисько, в якiй розкаювалась першоi митi. Не минуло доби вiд часу iхньоi з Деллою розмови, як вона написала сестрi, вимагаючи розiрвати домовленiсть. Та Делла вiдповiла, що вiдступати запiзно, оскiльки вона сама i доктор Еймс уже вiдправили своi листи Чилтонам.

Невдовзi по тому надiйшов лист вiд Делли, в якому повiдомлялося, що мiсiс Чилтон дае згоду i за кiлька днiв приiде у Бостон, щоб уладнати питання зi школою тощо. Вiдтак, залишалось тiльки дозволити подiям розгортатися своiм шляхом. Усвiдомивши це, мiсiс Керю схилилась перед неминучiстю, хоча й надто неохоче. Коли до неi навiдалися, як обiцяли, Делла i мiсiс Чилтон, вона не переступала правил елементарноi гостинностi, однак була задоволена, що нагальнi справи i брак часу змусили мiсiс Чилтон обмежитись дуже коротким перебуванням.

Те, що прибуття Поллiанни передбачалось не пiзнiше, нiж на восьме вересня, було тiльки на лiпше, оскiльки, замiсть примиритися з думкою про появу новоi людини в домi, мiсiс Керю тiльки дедалi бiльше дратувалася з приводу того, що вона називала «хвилинною слабкiстю», через яку вона «пристала на безглузду вигадку Делли».

Делла, як на те, усвiдомлювала, в якому душевному станi перебувае ii сестра. І якщо зовнi вона трималась бадьоро, то в глибинi душi неабияк побоювалась щодо можливих наслiдкiв. Але вона вiрила у Поллiанну i, раз поклавшись на дiвчинку, вирiшила дозволити тiй одразу розпочати свою роботу самiй, без стороннього втручання. Для цього вона примудрилась влаштувати так, щоб мiсiс Керю зустрiла iх з дiвчинкою на вокзалi; а там, одразу по перших привiтаннях, представила одна однiй гостю i сестру i, пославшись на попередню домовленiсть, просто зникла. Таким чином, мiсiс Керю не встигла отямитись, як залишилася з дитиною вiч-на-вiч.

— Делло, ох... Делло, ти не можеш... Я ж не... — розпачливо гукнула вона, намагаючись затримати сестру.

Але та була вже далеко i, якщо чула, то не показала виду. Сприкрена Мiсiс Керю обернулася до малоi, що стояла поруч.

— Яка прикрiсть! Вона вас не почула... — сказала Поллiанна, проводжаючи медсестру поглядом, сповненим надii. — А я так хотiла, щоб вона ще трiшечки побула зi мною... Але тепер у мене е ви. І я з цього щаслива.

— Атож, у тебе е я, а у мене е ти, — дещо похмуро пiдтвердила жiнка. — Ходiмо, нам у цей бiк, — додала вона, показуючи праворуч.

Поллiанна слухняно повернула i почимчикувала поруч з мiсiс Керю через велетенський вокзал. Раз чи двiчi вона занепокоено глянула у насуплене обличчя жiнки. І, нарештi, наважилась висловити своi побоювання.

— Мабуть, ви сподiвалися, що я буду гарненькою... — промовила вона схвильовано.

— Гарненькою? — перепитала мiсiс Керю.

— Так, кучерявенькою, знаете, i таке iнше. Зрозумiло, вам цiкаво було, яка я на вигляд. Так само, як менi було цiкаво про вас. Але я одразу знала, що ви мила i славна, як ваша сестра. Я могла це уявити, дивлячись на неi, а вам, звiсно, не було на кого подивитись. А я насправдi не гарненька, бо веснянкувата. І це не дуже приемно, коли чекаеш на гарненьку дiвчинку, а приiжджае така, як оце я. Натомiсть...

— Що ти верзеш, дитино! — рiзкувато перервала ii мiсiс Керю. — Ходiмо по твою валiзу, а тодi поiдемо додому. Я сподiвалася, моя сестра побуде з нами; але, схоже, вона не здатна присвятити менi навiть один вечiр.

Поллiанна усмiхнулась i кивнула.

— Я вас розумiю. Але, мабуть, на неi хтось чекав, я так думаю. У санаторii вона щомитi була комусь потрiбна. Це, либонь, обтяжливо, коли людям повсякчас щось вiд тебе треба. Виходить, ти часто собi не належиш. З iншого боку, треба, мабуть, радiти, що ти завжди комусь потрiбна?

Вiдповiдi не було: вперше у життi мiсiс Керю замислилася: чи е у свiтi хтось, кому вона справдi потрiбна? Втiм, не дуже й хотiлось би iй бути комусь потрiбною, сердито сказала вона собi i насуплено зиркнула на дiвчинку.

Поллiанна того погляду не зауважили — очi iй розбiгалися на вигляд навколишньоi метушнi.

— Лишенько, скiльки люду! — в захватi вигукнула вона. — Навiть бiльше, нiж того разу. Але я, хоч як видивляюсь, нiкого з тих не бачу, хто менi трапився тодi. Зрозумiло, панi з дитинкою годi шукати, бо вони самi з Гонолулу. Але ж була ще дiвчинка, Сюзi Смiт, вона тутешня, з Бостона. Може, ви ii навiть знаете. Ви не знайомi з Сюзi Смiт?

— Нi, з Сюзi Смiт я не знайома, — сухо вiдказала мiсiс Керю.

— Справдi? Вона дуже славна i дуже гарненька: чорнява, з такими кучериками... знаете, у мене такi будуть, коли я пiду в рай. Та ви не хвилюйтесь: я ii постараюся знайти i вас познайомлю з нею. Ой, який неймовiрно гарний автомобiль! А ми що, на ньому поiдемо? — вигукнула Поллiанна, коли вони раптом зупинилися перед розкiшним лiмузином, дверцята якого вiдчинив перед ними одягнений у лiврею шофер.

Шофер не спромiгся приховати усмiшку. Мiсiс Керю, натомiсть, вiдповiла тоном людини, для якоi поiздка в авто — лише втомливе пересування з одного пункту в iнший.

— Так, ми поiдемо машиною. Перкiнсе, додому, — додала вона, звертаючись до шанобливого шофера.

— Ох! То це ваш автомобiль? — запитала Поллiанна, упiзнавши в манерi жiнки типовi риси власницi. — Який же вiн пречудовий! То ви маете бути страшенно багатою! Тобто надзвичайно заможною. Заможнiшою за людей, у яких килими у кожнiй кiмнатi i морозиво по недiлях, як у Вайтiв iз моеi «Жiночоi допомоги». Тобто це його жiнка була в «Жiночiй допомозi». Тодi я вважала iх багатими. А нинi я знаю, що багатi — це у кого каблучки з дiамантами, покоiвки i котиковi шуби, а ще шовковi й оксамитовi сукнi на щодень. І автомобiль. У вас усе це е?

— Та начебто ж е, — блiдо всмiхнувшись, визнала мiсiс Керю.

— Тодi ви, безперечно, багата, — з виглядом знавця кивнула Поллiанна. — У моеi тiтки Поллi теж усе це е. Тiльки, замiсть автомобiля у неi конячка.






— Якби ви знали, як я люблю кататись в автомобiлях! — вигукнула Поллiанна в захватi, аж пiдстрибуючи на сидiннi. — Я в жодному ранiше не каталась, за винятком того, що мене переiхав. Мене, коли з-пiд нього витягли, одразу всадовили всередину. Але я була непритомна, тому, зрозумiло, не вiдчула задоволення вiд поiздки. А вiдтодi менi вже не випадало кататись в авто. Тьотя Поллi iх не любить. Дядько Том любить i хоче купити. Каже, у його роботi рiч потрiбна. Розумiете, вiн лiкар, а решта всi лiкарi в мiстечку мають автомобiлi. Не знаю, чим усе це скiнчиться. Тiтонька Поллi страшенно з цього приводу переймаеться. Вона, бачте, хоче, щоб у дядька Тома було все, що йому треба, але вона хоче, щоб йому треба було те, що вона хоче, щоб йому треба було. Розумiете?

Мiсiс Керю мимоволi розсмiялась.

— Так, голубонько, думаю, що розумiю, — вiдповiла вона стримано, але в очах жiнки зблиснули незвичнi для неi смiшинки.

— Атож, — вдоволено зiтхнула Поллiанна. — Думаю, таки розумiете. Хоча висловилась я доволi плутано. Ох! Тiтонька Поллi каже, вона б не проти автомобiля, якби ii автомобiль був единим у свiтi, i не було б iмовiрностi зiткнутися з iншими. Але слухайте! Скiльки будинкiв! — сама себе перервала Поллiанна, роздивляючись навколо круглими вiд здивування очима. Невже вони отак тягнуться без кiнця-краю? Утiм, будинкiв таки мае бути багато, щоб розмiстити в них увесь той люд, що ми бачили на вокзалi. Не згадуючи вже про цi юрми, що на вулицi. А коли так багато людей навколо, то е багато з ким заприязнитись. Я люблю людей. А ви?

— Чи люблю я людей?!

— Так, я маю на увазi людей взагалi. Кожного i будь-кого.

— Нi, Поллiанно, я не можу так сказати, — холодно вiдповiла мiсiс Керю, насуплюючи брови.

Смiшинки щезли з очей мiсiс Керю. Погляд ii зупинився на Поллiаннi з пiдозрою. Мiсiс Керю сказала собi: «Зараз, я почую проповiдь номер один. Думаю, на тему: не цуратись ближнього — що-небудь у стилi моеi сестрички Делли!»

— Не любите? Ой, а я люблю! — зiтхнула Поллiанна. — Знаете, вони всi такi славнi i такi рiзнi! А у вашому мiстi iх мае бути дуже багато дуже славних i дуже рiзних. Ох, ви собi не уявляете, яка я задоволена, що приiхала! Щоправда, я вже наперед знала, що буду задоволена, щойно дiзналася, що ви сестра мiс Ветербi. Я люблю мiс Ветербi, тому знала, що вас теж полюблю. Тому що ви маете бути схожi, коли ви сестри, нехай ви навiть не близнючки, на вiдмiну вiд мiсiс Джонс i мiсiс Пек. Хоча тi теж не абсолютно однаковi, завдяки бородавцi. Закладаюсь, ви не знаете, про що йдеться. Але я вам розповiм.

Отак сталося, що замiсть проповiдi на тему суспiльноi етики, якоi вона так побоювалась, ошелешена мiсiс Керi вислухала повну iсторiю бородавки на носi такоi собi мiсiс Пек iз «Жiночоi допомоги».

На мить завершення розповiдi лiмузин повернув на Комонвелт-авеню, i Поллiанна негайно почала висловлювати вигуками свое захоплення красою вулицi, на якiй «просто посерединi тягнеться iз кiнця в кiнець, по всiй довжинi, такий чудовий садочок», i яка, на переконання дiвчинки, була набагато приемнiша вiд усiх «отих вузеньких куцих вуличок».

— Я думаю, кожен хотiв би мешкати на такiй вулицi, — пiднесено пiдбила вона пiдсумок.

— Дуже iмовiрно, але навряд чи таке можливо, — вiдказала мiсiс Керю, пiдносячи брови.

Поллiанна, помилково сприйнявши цю мiну, як вираз прикрощiв з приводу того, що сама мiсiс Керю не мешкае на мальовничому бульварi, поквапилась внести поправки у свое судження.

— Звiсно ж, нi, — погодилась вона. — Але я не мала на увазi, буцiмто вузькi вулички чимось гiршi. Ба, навiть лiпшi! Принаймнi не треба так далеко ходити, аби позичити яець у сусiдiв навпроти чи набрати води. А ще...

Ох! Але ви саме тут мешкаете?! — перервала вона сама себе, коли машина зупинилась перед iмпозантним ганком будинку мiсiс Керю. — Ви в цьому будинку мешкаете, мiсiс Керю?

— Звiсно, тут, а де ж iще? — вiдказала жiнка з нотками роздратування в голосi.

— Ой, ви мусите бути надзвичайно задоволенi, що мешкаете в такому пречудовому, досконалому мiсцi! — вигукнула дiвчинка, вискакуючи на тротуар i радiсно роззираючись довкола. — Адже ви задоволенi?

Мiсiс Керю нiчого не вiдповiла. Вона вийшла з лiмузину похмура i насуплена.

Вдруге за останнi п’ять хвилин Поллiанна поспiшила виправити сказане слово.

— Я, звiсно ж, не мала на увазi таке грiховне задоволення, як гординя, — пояснювала вона, занепокоено шукаючи поглядом обличчя мiсiс Керю. — Може, ви так мене зрозумiли; так само, як колись, бувало, розумiла тiтонька Поллi. Але ж я не мала на увазi таке задоволення, коли вам приемно вiд того, що ви маете те, чого не мають iншi, а таке задоволення, коли вам хочеться верещати з радощiв i грюкати дверима... хоч так поводитись негарно, — закiнчила вона свою промову, розкачуючись на носках черевичкiв.

Шофер, ховаючи усмiшку, заходився коло машини. Мiсiс Керю, губ якоi усмiшка так i не торкнулась, рушила кам’яними сходами до вхiдних дверей.

— Поллiанно, ходiмо, — сухо сказала вона.

За п’ять днiв по тому Делла Ветербi отримала лист вiд сестри i з радiсним нетерпiнням розпечатала його. То був перший лист вiд часу приiзду Поллiанни у Бостон.

«Люба моя сестро! — писала мiсiс Керю. — Люба Делло, чому ти не застерегла мене, на що варто чекати вiд цiеi дитини, коли умовляла взяти ii? Я мало не скаженiю вiд неi, а вирядити ii додому теж не можу. Тричi намагалась, але щоразу, перше нiж я встигала що-небудь сказати, вона зупиняла мене, розповiдаючи, як гарно iй у мене ведеться, i яка вона рада, що приiхала, i як мило з мого боку, що дозволила iй замешкати у себе, доки ii тiтка Поллi у Нiмеччинi. Пiсля таких слiв як я змогла б заявити: «Повертайся додому, я тебе тут не хочу»? А найабсурднiшим е те, що iй, схоже, навiть на думку не спало, що вона може бути тут небажаною. А я, схоже, теж не можу iй навiть натякнути.

Звiсно, якщо вона почне читати менi проповiдi або навчатиме шукати особистi благословення, я вмить виряджу ii додому. Я одразу тобi казала, що такого не терпiтиму. І не терпiтиму. Двiчi чи тричi менi вже здавалося, що вона лаштуеться почати (проповiдування, я маю на увазi), але щоразу вона видавала яку-небудь безглузду оповiдку про дам зi своеi «Жiночоi допомоги». Таким чином, iй досi щастить уникнути вигнання додому.

Але насправдi, Делло, вона нестерпна. По-перше, вона ганяе будинком, як несамовита. Вже першого дня вона вблагала мене вiдчинити для неi кожну кiмнату. Вона не втихомирилась, аж доки не обстежила кожен закапелок, щоб побачити “всi пречудовi i прегарнi речi”,навiть красивiшi, як вона заявила, нiж у мiстера Джона Пендлтона, хоч би хто вiн був — гадаю, хтось iз Белдiнгсвiля. В усякому разi, вiн не з «Жiночоi допомоги». Цього я дiйшла самотужки.

Далi, наче не досить було бiганини з кiмнати в кiмнату (так, наче я була персональним гiдом на екскурсii), вона десь надибала мою атласну вечiрню сукню, яку я роками не вдягала, i умовила мене намiряти ii. Навiщо я на те пристала, я сама не знаю, але я виявила перед дiвчиськом цiлковиту безпораднiсть.

Та це ще був тiльки початок. Вона стала умовляти мене, щоб я показала iй усе, що маю. І вона так кумедно розповiдала, як вона в дитинствi одягалася з мiсiонерських контейнерiв з благочинними пожертвами, що я не могла втриматись вiд смiху, а водночас мене душили сльози на думку про те, в яке лахмiття мусила вдягатись бiдолашна дитина. Ясна рiч, вiд строiв ми перейшли до коштовностей. Вона так вихваляла моi двi чи три каблучки, що я, дурна, вiдiмкнула сейф — едино заради втiхи побачити ii здивування. Знаеш, Делло, я боялась, дитина збожеволiе. Вона надiла на мене кожну каблучку, кожну брошку, браслет, кожен ланцюжок i колье, наполягла, щоб я почепила на голову обидвi своi дiамантовi тiари (коли з’ясувала, що то таке). Отак я сидiла, розцяцькована перлами, дiамантами та смарагдами, почуваючись язичницьким iдолом в iндуiстському храмi, надто що нестямне дiвчисько почало витанцьовувати навколо мене, плещучи в долонi й виспiвуючи: “Ох, як прегарно! Як прегарно й пречудово! Як би славно було пiдвiсити вас у вiконцi, наче чарiвну призму!”

Я саме хотiла ii запитати, що вона мае на увазi, коли вона впала на пiдлогу посеред кiмнати й почала плакати.

Нумо, чи вгадаеш, чого вона плакала? Вiд щастя, що мае очi й може бачити! Що ти на таке скажеш?

Звiсно, це ще не все. Це тiльки початок. Поллiанна тут заледве чотири днi, але кожен ii день насичений до краю. Серед своiх друзiв вона нинi налiчуе смiтникаря, чергового полiсмена, хлопчика-рознощика газет, не згадуючи вже про кожну особу з моеi обслуги. Таке враження, що вона iх усiх причарувала. Але не включай мене у число зачарованих. Я б охоче вiдправила ii додому, якби не мое зобов’язання приймати дитину у себе всю зиму. А змусити мене цим, щоб я забула Джеммi i свою нездоланну скорботу, просто нереально. Присутнiсть цiеi дiвчинки не замiняе менi його, а тiльки робить гострiшим мое вiдчуття втрати. Але, як обiцяла, я терпiтиму ii, доки не почне проповiдувати. Щойно почне — одразу одправлю до тебе. Втiм, наразi, ще не почала.

З любов’ю i збентеженням —

твоя Рут»

— «Проповiдувати вона ще не почала»! — всмiхнулась сама до себе Делла Ветербi, згортаючи аркуш, списаний нервовим почерком сестри. — Рут, Рут! Ти сама визнала, що вiдчинила для дiвчинки кожну кiмнату, показала iй кожен закапелок, вбиралась для неi в атласну сукню i надiвала на голову корони. А Поллiанна ж iще й тижня там не пробула... Але проповiдi вона тобi не читала i не повчала, нi.




Роздiл 4Мiсiс Керю i гра


Бостон виявився для Поллiанни новим досвiдом i, безперечно, Поллiанна для Бостона — для тiеi його частини, якiй випала честь познайомитися з дiвчинкою — теж виявилась цiлковито новим досвiдом.

Поллiанна казала, що iй подобаеться Бостон, але вона б хотiла, щоб вiн не був таким великим.

— Розумiете, — дуже серйозно пояснювала вона мiсiс Керю наступного дня пiсля свого приiзду, — менi б хотiлось побачити геть усе, а я не можу. Точнiсiнько як на званих обiдах тiтоньки Поллi: забагато всього, чого хочеться з’iсти, а тут, — побачити, я маю на увазi, хочеться всього покуштувати, тобто побачити — а треба вирiшувати, що саме.

Звiсна рiч, я задоволена, коли всього так багато, — пiдсумувала Поллiанна, перевiвши вiддих, — бо це добре, коли багато всього: я маю на увазi, всього хорошого; я ж не кажу про лiки або похорон. Але водночас я не можу дати собi ради, бо всього хочеться. Наприклад, хотiлось би, щоб званi обiди тiтоньки Поллi розтяглися на буднi, коли немае тiстечок чи пирогiв. Те саме я вiдчуваю у Бостонi. Менi б хотiлося забрати частину його додому, до Белдiнгсвiля, щоб мати щось також на лiто. Але зрозумiло, це неможливо. Мiста ж — не торти. Та й торт не можна зберiгати дуже довго. Я вже пробувала, але вони висихають — особливо збитi вершки. Я так думаю, що треба ласувати збитими вершками, коли вони е; i те саме стосуеться приемних днiв у гостях, у чужому мiстi. Отож, я б хотiла оглянути його все, доки я тут.

Поллiанна, на вiдмiну вiд тих людей, що вважають, буцiмто знайомитися зi свiтом треба, починаючи з найвiддаленiших куточкiв, почала оглядати Бостон зi свого безпосереднього оточення на мальовничому бульварi Коммонвелт-авеню, в будинку, що став зараз ii домiвкою. Разом зi шкiльним навчанням це заняття забирало весь ii вiльний час упродовж кiлькох днiв.

Так багато всього треба було побачити, вивчити. І все було таке чарiвне i гарне, починаючи з маленьких гудзикiв у стiнах, що наповнювали кiмнати свiтлом, до величезних мовчазних зал, прикрашених свiчадами й картинами. Не бракувало також чудових людей, з якими треба було познайомитися; бо, крiм самоi мiсiс Керю, була також Мерi, що витирала пил у кiмнатах, вiдчиняла дверi на дзвiнок i щодня проводжала Поллiанну до школи i забирала ii звiдти пополуднi. Була також Брiджит, що мешкала на кухнi i куховарила; Дженнi, котра подавала на стiл, i Перкiнс, який керував автомобiлем. І всi вони були такi славнi, але такi рiзнi!

Приiзд Поллiанни припав на понедiлок, тож до першоi недiлi минув майже тиждень. Сяючи, спустилась вона того ранку сходами.

— Обожнюю недiлi, — зiтхнула вона щасливо.

— Справдi? — перепитала мiсiс Керю голосом людини, що не любить жодного дня календаря.

— Так, особливо завдяки церквi та недiльнiй школi. Ви що бiльше любите — церкву чи недiльну школу?

— По щиростi, я... — почала мiсiс Керю, яка дуже рiдко вiдвiдувала церкву i нiколи не ходила до недiльноi школи.

— Важко навiть вибрати, правда? — допомогла iй Поллiанна серйозно, хоч очi ii сяяли. — Але я таки люблю бiльше церкву, через свого батька. Знаете, вiн був пастором i, звiсна рiч, вiн зараз у раю, разом з моею мамою i рештою наших, але я дуже часто намагаюсь уявити його тут, на землi. І найпростiше уявити його в церквi, коли вiн читае проповiдь. Я заплющую очi i уявляю собi тата, i це дуже менi допомагае. Я така щаслива, що можна собi стiльки всього науявляти! А ви?

— Я, Поллiанно, щодо цього не дуже впевнена.

— Але ж ви подумайте, наскiльки красивiшi речi ми собi уявляемо, нiж тi, що ми насправдi маемо! Я, звiсно, не кажу про вашi речi, бо вашi насправдi дуже гарнi.

Мiсiс Керю намiрялась сказати щось сердите, але Поллiанна не дала iй вклинитись.

— І правду кажучи, моi теперiшнi справжнi речi набагато кращi, нiж були свого часу. Але увесь той час, коли у мене були проблеми з ногами, i я не могла ходити, я знай уявляла i уявляла, скiльки сили було. Та й тепер, ясна рiч, я частенько це роблю, як ось про батька, i таке iнше. Ось також сьогоднi я уявляла собi батька за кафедрою в церквi. То коли ми пiдемо?

— «Пiдемо»?

— Я маю на увазi, до церкви.

— Нi, Поллiанно, я не пiду... Тобто, я б радше не пiшла... Мiсiс Керю прокашлялась i спробувала пояснити, що вона взагалi нiколи не ходить до церкви. Тобто майже нiколи. Але, дивлячись у щасливi очi Поллiанни на довiрливому щирому личку, вона не спромоглась закiнчити фразу.

— Я так думаю, десь чверть на одинадцяту... якщо пiдемо, — проказала вона майже роздратовано. — Це тут, дуже близько...

Отак сталося, що мiсiс Керю того сонячного вересневого ранку зайняла родинне мiсце Керю в елегантнiй ошатнiй церквi, до якоi вона ходила ще дiвчинкою i яку досi перiодично пiдтримувала фiнансово.

Поллiанну недiльна вiдправа сповнила радiстю i захватом. Чарiвний спiв церковного хору, опалесцентне свiтло з вiтражних вiкон, пiднесений голос проповiдника i побожне шепотiння молитов у натовпi справили на дiвчинку таке враження, що вона якийсь час не могла вимовити нi слова. Вже повертаючись додому, вона нарештi захоплено вiдiтхнула:

— Ох, мiсiс Керю, я саме думаю, яка я щаслива, що ми можемо жити день по дню, а не всi днi одразу!

Мiсiс Керю насупилась i рiзко глянула на дiвчинку. Мiсiс Керю не схильна була слухати проповiдi. Їй достатньо було вже того, що вона змушена була вислухати вiд проповiдника з кафедри, i вона сердито сказала собi, що не бажае чути те саме вдруге вiд дитини. Бiльше того, оця теорiя «жити день по дню» становила особисту доктрину Делли. Чи ж не Делла повторювала вiчно: «Рут, треба жити хвилина по хвилинi, а упродовж хвилини людина може витримати все, що завгодно!»

— Он як? — сухо вiдгукнулась мiсiс Керю.

— Так. Ви тiльки подумайте: якби я мала прожити одночасно вчора, сьогоднi i завтра... — зiтхнула Поллiанна. — Це ж стiльки надзвичайно чудових речей! А так у мене було вчора, зараз я живу сьогоднiшнiм днем, а ще у мене е завтра, на яке я тiльки чекаю, i ще наступна недiля. По щиростi, мiсiс Керю, якби це не була недiля, i не оця тиха вуличка, я б кинулась кружляти i кричати, i верещати. Просто не витерпiла б! Але оскiльки сьогоднi таки недiля, я мушу потерпiти, доки дiйду додому, i там уже заспiваю гiмн. Найрадiснiший гiмн, який я знаю. А знаете, який гiмн найрадiснiший? Знаете, мiсiс Керю?

— Нi, я б так не сказала, — стиха вiдповiла мiсiс Керю з таким виглядом, наче вона намагаеться знайти щось давно загублене.

Коли все настiльки погано, i гадаеш, як тобi скажуть, що можна все витримати завдяки тому, що переживаеш страждання поступово, день по дню, дивно почути, як гарно, що можна переживати щастя поступово, день по дню, i немае необхiдностi зазнати всього щастя одразу в один день!

Наступного ранку, в понедiлок, Поллiанна вперше вирушила до школи сама. Вона вже добре вивчила шлях, до того ж, доволi короткий. Поллiанна з радiстю вiдвiдувала школу. То була невеличка приватна школа для дiвчат, але однаково, то був новий досвiд, а Поллiанна любила будь-який новий досвiд.

Мiсiс Керю, натомiсть, не любила жодного нового досвiду, а того дня iй випало чимало всього нового. У людини, яка вiд усього втомилась, компанiя iншоi людини, якiй дае радiсть усе нове i несподiване, викликае роздратування, коли не щось гiрше. Мiсiс Керю була бiльше нiж роздратована. Вона впала у вiдчай. Але по щиростi, вона змушена була зiзнатись собi, що якби хтось запитав ii про причини такого вiдчаю, вона змогла б навести лише одну: «Тому що Поллiанна така щаслива». Але мiсiс Керю навряд чи хотiла б дати таку вiдповiдь.

У листi до Делли, однак, мiсiс Керю написала, що слово «щастя» дiе iй на нерви, i що насправдi вона б не хотiла зазнати його знову. Вона визнала, що Поллiанна досi утримуеться вiд проповiдей та повчань i досi не намагалась «схилити ii до гри». Щоправда, дiвчинка безперервно розмовляла з мiсiс Керю про «радiсть», а зрозумiло, що у людини, якiй радiсть незнайома, такi розмови викликають неприязнь.

На другому тижнi перебування Поллiанни у мiсiс Керю роздратування господинi, досi сяк-так стримуване, вилилось у вiдкрите невдоволення. Безпосереднiм приводом до того став оптимiстичний висновок Поллiанни на завершення черговоi iсторii про одну даму з «Жiночоi допомоги».

— Вона брала участь у грi, мiсiс Керю. Ви, мабуть, не знаете, що за гра? Я вам розповiм! Це чудова гра...

Але мiсiс Керю заперечним жестом зупинила дiвчинку.

— Не варто, Поллiанно, — запротестувала вона. — Я знаю про гру. Моя сестра менi все розповiла, i... мушу сказати, така гра не для мене.

— Звiсно, не для вас, мiсiс Керю! — вигукнула Поллiанна, квапливо перепрошуючи. — Я не мала на увазi пропонувати вам гру. Ви однаково не змогли б у неi грати...

— Я б не змогла?! — вирвалось у враженоi мiсiс Керю, не готовоi визнати, буцiмто вона б не змогла, попри те, що вона, насправдi, не бажала!

— Хiба не очевидно? — реготнула Поллiанна. — Гра полягае в тому, щоб знаходити пiдстави для радощiв у всьому, що трапляеться. А вам не випадае навiть почати, бо у вас немае пiдстав нi для чого iншого, крiм радощiв. У вашому випадку, — просто немае гри! Правильно?

Обличчя мiсiс Керю спалахнуло жаром. З досади вона сказала бiльше, нiж мала намiр сказати.

— Нi, Поллiанно, я не можу з цим погодитись, — заперечила вона крижаним тоном. — Я б сказала, радше, я не знаходжу найменших пiдстав, щоб радiти.

Якусь мить Поллiанна сторопiло дивилась на спiврозмовницю. Тодi аж вiдсахнулася вражено.

— Мiсiс Керю, чому? — видихнула вона.

— А що хорошого у мене е? — з викликом запитала жiнка, геть забувши про свое рiшення не дозволяти Поллiаннi «проповiдувати».

— Та ж... геть усе... — промимрила Поллiанна, яка ще не отямилась вiд здивування. — Ось у вас такий гарний будинок.

— Це тiльки мiсце для прийому iжi та сну. А я не хочу нi iсти, нi спати.

— Але у вас так багато прегарних чудових речей... — нерiшуче зазначила Поллiанна.

— Вони втомлюють мене.

— А ще автомобiль, на якому ви будь-куди можете поiхати.

— Я нiкуди не хочу iхати.

Поллiанна голосно охнула.

— Мiсiс Керю, подумайте, скiльки цiкавих людей i речей можна побачити...

— Поллiанно, вони менi не цiкавi.

Поллiанна замовкла ошелешено. На ii обличчi вiдбилось глибоке занепокоення.

— Але ж, мiсiс Керю... — не вгавала вона, — менi траплялось так, що до гри приставали люди, яким випало чимало лиха. І що гiрше iм було, то бiльше приводiв для радощiв вони мали знаходити у своему становищi. Та коли немае жодного лиха, я й сама не знаю, як грати в цю гру.

Якийсь час мiсiс Керю мовчала. Вона сидiла непорушно, дивлячись у вiкно. Поступово вираз сердитого заперечення на ii обличчi змiнився на безнадiйний сум. Вона дуже повiльно обернулась до дiвчинки i сказала:

— Поллiанно, я не думала, що розповiдатиму тобi про це; але вирiшила розповiсти. Я поясню тобi, чому я не здатна радiти нi з чого, що маю...

І вона стала розповiдати iсторiю Джеммi, чотирирiчного хлопчика, який довгих вiсiм рокiв тому неначе вийшов в iнший свiт, мiцно зачинивши за собою дверi.

— І ви нiколи вiдтодi його не бачили? — несмiливо перепитала Поллiанна з вологими вiд слiз очима.

— Нiколи.

— Але ми його знайдемо, мiсiс Керю! Я впевнена, ми його знайдемо!

Мiсiс Керю сумно похитала головою.

— Я не зумiла. Я всюди шукала його, навiть за кордоном.

— Але ж десь вiн мае бути!

— Поллiанно, вiн мiг померти.

Поллiанна розпачливо зойкнула:

— Ох, нi, мiсiс Керю! Благаю, не кажiть так! Уявляймо його живим. Ми це можемо, i це допоможе. А коли ми уявлятимемо його живим, то ми так само зможемо уявляти, що знайдемо його. І це допоможе набагато бiльше!

— Але боюсь, Поллiанно, вiн мертвий... — схлипнула мiсiс Керю.

— Ви ж не знаете цього напевно? — занепокоено спитала дiвчинка.

— Нi...

— У такому разi, ви це тiльки уявляете! — переможно ствердила Поллiанна. — А якщо ви можете уявити його мертвим, то можете так само уявити його живим! А це буде набагато приемнiше. Хiба ж нi? А одного чудового дня ви його знайдете, я впевнена! Мiсiс Керю, ви ж тепер можете приеднатись до гри! Ви можете грати заради Джемi. Ви можете радiти кожному дню, бо кожен день наближае вас до митi, коли ви нарештi вiдшукаете його. От бачите!

Але мiсiс Керю не «бачила». Вона звелась на ноги i проказала пригнiчено:

— Нi-нi, дитино! Ти не розумiеш, не розумiеш... Бiжи собi, прошу тебе. Почитай чи знайди собi якусь справу. Менi голова болить. Менi треба лягти...

Поллiанна, з виразом зосередженоi тривоги на обличчi, повiльно вийшла з кiмнати.




Роздiл 5Поллiанна вирушае на прогулянку


Пополуднева прогулянка Поллiанни у другу недiлю ii перебування стала справжньою подiею.

До того часу дiвчинка виходила на вулицю сама, тiльки щоб iти до школи. Можливiсть ознайомлення Поллiанни з вулицями Бостона нiколи не спадала на думку мiсiс Керю. Тож вона, природно, й не забороняла цього своiй гостi. У Белдiнгсвiлi, як на те, Поллiанна розмаiтила свое життя, перш за все, прогулюючись плутаними старими вуличками у пошуках нових друзiв i нових пригод.

Тiеi недiлi, по обiдi, мiсiс Керю, за своею звичкою, сказала: «Дитино, ти бiжи собi та побався, прошу тебе. Знайди собi розвагу, яку хочеш, тiльки не дiймай мене сьогоднi бiльше своiми запитаннями!»

Досi Поллiанна завжди знаходила достатньо цiкавих справ у межах будинку. Якщо ii не вдовольняли заняття з неживими предметами, завжди можна було поспiлкуватися з Мерi, Дженнi, Брiджет i Перкiнсом. Однак, сьогоднi у Мерi болiла голова, Дженнi пiдшивала капелюшок стрiчкою, а Перкiнса чогось нiде не знайти було. На додачу, стояв чудовий вересневий день, i в домi нiщо не могло привабити так, як вабило яскраве сонечко i духмяне повiтря знадвору. Отож Поллiанна вийшла з дому i вмостилась на ганку.

Якийсь час вона мовчки споглядала, як ошатно вбранi чоловiки, жiнки i дiти кудись швидко йшли повз будинок або ж неквапливо чимчикували алеею, що тяглася посерединi авеню, по всiй ii довжинi. Нарештi, дiвчинка звелась на ноги, пiдстрибом збiгла сходами на тротуар i зупинилась, роззираючись праворуч i лiворуч.

Поллiанна вирiшила, що iй теж не завадило б трохи прогулятись. День був для прогулянок iдеальним, а вона ж iще за весь час нi разу по-справжньому не прогулялася вулицями мiста. Походи в школу i назад до уваги не беруться. Отже, вирiшено: сьогоднi на прогулянку! Вона пiде... у той бiк!..

Поллiанна крутнулась на закаблуках i пiдстрибом рушила вулицею.

Вона радiсно усмiхалась перехожим, зустрiчаючись з ними поглядом. Їi нiтрохи не дивувало, але дещо розчарувало те, що нiхто не вiдповiдав на ii усмiшку. Вона вже встигла звикнути до цього у Бостонi, але не припиняла усмiхатись у надii, що хто-небудь коли-небудь таки всмiхнеться у вiдповiдь.

Будинок мiсiс Керю стояв майже на початку Комонвелт-авеню, тому Поллiанна невдовзi вийшла на перехрестя. По iнший бiк вулицi, яка пiд прямим кутом перетинала авеню, розкинувся «сад», який видався дiвчинцi найкрасивiшим з усiх, якi вона бачила у своему життi. То був Бостонський мiський парк. На мить Поллiанна нерiшуче завмерла, спрямувавши погляд невтомного дослiдника на розкiшний витвiр природи i людськоi фантазii. Вона не сумнiвалася, що перед нею приватний сад якогось дуже заможного власника. Ще коли Поллiанна лiкувалась у санаторii, доктор Еймс запросив ii з собою в гостi до однiеi заможноi панi — та мешкала у гарному особняку, в оточеннi таких саме, як тут, алей i квiтникiв.

Поллiаннi страшенно кортiло перейти на iнший бiк вулицi i увiйти в «сад». Але вона не впевнена була, що мае на це право. Щоправда, по той бiк огорожi прогулювалось чимало людей — вона ясно це бачила та, можливо, всi вони були запрошенi господарями. Нарештi, побачивши, як двое жiнок, чоловiк i маленька дiвчинка рiшуче, нiтрохи не вагаючись, увiйшли через ворота i попрямували кудись алеею, Поллiанна розважила, що, либонь, вона теж може увiйти. Вибравши зручну мить, вона прожогом перетнула вулицю i увiйшла в «сад». Всерединi вiн виявився iще привабливiшим, нiж iззовнi. Просто над головою виспiвували пташки, а стежку попереду двома-трьома стрибками перетнула руда, як вогонь, бiлка. Тут i там на лавочках сидiли чоловiки, жiнки, дiти. Крiзь мереживо зеленого листя видно було, як спалахують на водi мiнливi вiдблиски сонця. Звiдкiлясь долинали радiснi дитячi вигуки i приемна музика. Поллiанна, знiтившись, дещо невпевнено звернулась до ошатно вбраноi молодоi жiнки, що йшла iй назустрiч:

— Перепрошую, а сьогоднi сюди... гостей пускають?

Молода жiнка глянула на неi здивовано.

— Гостей? — перепитала вона спантеличено.

— Так, мем. Я маю на увазi, це нiчого, що я... увiйшла сюди?

— Що з того, що зайшла? Сюди хто завгодно може заходити! Хто тiльки забажае, — вiдповiла жiнка.

— Ой, тодi все гаразд! Я дуже рада, що зайшла! — сяючи зiзналась Поллiанна.

Нiчого на те не вiдповiвши, жiнка попрямувала до виходу. Дорогою вона все ж таки обернулась, щоб знову глянути на Поллiанну.

Не надто дивуючись гостинностi щедрих власникiв чудового «саду», ладних приймати у себе всiх, хто забажае, Поллiанна рушила далi. На поворотi вона мало не наштовхнулась на маленьку дiвчинку, що штовхала перед собою iграшковий вiзочок з лялькою. Поллiанна радiсно зойкнула i намiрилась заговорити з дiвчинкою, аж звiдкись вискочила молода жiнка i, вхопивши маленьку дiвчинку за руку, потягла ii в iнший бiк, невдоволено вичитуючи iй:

— Гледiс, ходiмо! Хiба мама не казала тобi, що не можна розмовляти з чужими?

— Я не чужа... — з гiднiстю виправдовувалась Поллiанна. — Я зараз теж мешкаю у Бостонi, тож...

Та молода жiнка i дiвчинка з вiзочком були вже далеко, i Поллiанна замовкла, не закiнчивши речення. Якусь мить вона стояла, геть ошелешена. Тодi рiшуче пiдвiвши голову, рушила вперед.

«Нехай собi! Я можу з цього тiльки радiти, — казала вона собi, — бо тепер, можливо, знайду яких-небудь iнших друзiв. Наприклад, Сюзi Смiт або навiть Джеммi, племiнника мiсiс Керю. В будь-якому разi, я можу уявляти собi, що неодмiнно iх знайду. А якщо навiть iх не знайду, то кого-небудь я таки знайду, це вже точно!»

Зробивши такий висновок, вона пiшла далi, занурена у такi своi думки, а на перехожих тепер дивилася з сумом.

Безперечно, Поллiанна почувалась самотньо. Вихована батьком i дамами з «Жiночоi допомоги» в мiстечку на американському Заходi, вона вважала там кожен будинок рiдною домiвкою, а кожного мешканця — чоловiка, жiнку, дитину — своiми друзями. В одинадцять рокiв, перебравшись до тiтки у штат Вермонт, вона вiдразу переконала себе, що змiна у життi неiстотна: тепер просто будуть iншi будинки, iншi друзi, i вони iмовiрно будуть iще цiкавiшими, нiж ранiше. Адже вони будуть «особливими»! А Поллiанна найбiльше любила «особливих» людей i «особливi» мiсця. Тому у Белдiнгсвiлi найпершою i, безперечно, найприемнiшою розвагою зробились прогулянки мiстом з вiдвiдуванням численних нових друзiв. Природно, велетенський Бостон на перший погляд видався Поллiаннi мiстом, дуже перспективним щодо нових знайомств.

Як на те, вона мусила визнати, що принаймнi в одному розумiннi Бостон ii розчарував: вона тут мешкала вже майже два тижнi, але досi не познайомилася нi з сусiдами по iнший бiк вулицi, нi навiть з тими, чиi будинки стояли впритул до iхнього. І геть не увiбгати у голову було той факт, що сама мiсiс Керю не тiльки не дружила нi з ким зi своiх сусiдiв, але здебiльшого навiть не була з ними знайома. Схоже, вони справдi були iй нецiкавi. Хоча з точки зору Поллiанни це неможливо було пояснити. Та хоч якi аргументи наводила Поллiанна, вона не спромоглася змiнити ставлення мiсiс Керю до цього питання.

— Нi, Поллiанно, мене нiхто з них не цiкавить, — так вона зазвичай вiдповiдала.

І хоч якою формальною видавалась дiвчинцi така вiдповiдь, вона мусила нею вдовольнятись. Утiм, сьогоднi Поллiанна вирушила на прогулянку з надзвичайно оптимiстичними сподiваннями. І що ж? Здаеться, iй знову випало зазнати самих лише розчарувань. Навколо була сила-силенна людей. Поза сумнiвом, людей винятково цiкавих! Якби тiльки вона була з ними знайома... Та на жаль, вона нiкого не знала. А найгiрше те, що, здаеться, немае жодноi надii заприязнитися з ними. На згадку про рiзкi слова роздратованоi гувернантки про «чужих дiтей», Поллiанна вiдчула гiрку образу.

— Що ж, можливо я маю спершу довести iм, що я не чужа! — сказала вона собi i знову рiшуче рушила вперед.

Ухваливши таке рiшення, Поллiанна лагiдно усмiхнулась, дивлячись просто у вiчi першоi стрiчноi особи, i весело промовила:

— Гарний сьогоднi день, правда?

— Га? Що? Так-так, безперечно, — промимрила панi, до якоi зверталась дiвчинка, i прискорила ходу.

Поллiанна iще двiчi робила такi спроби, однак результат щоразу виявлявся незадовiльним. Невдовзi вона вийшла до невеличкого ставка — вiдблиски сонця на його поверхнi вона бачила крiзь листя дерев, увiйшовши в парк. Мальовничим ставком плавали кiлька човнiв з дiтьми. Дивлячись на них i чуючи iхнiй смiх, Поллiанна вiдчувала, що вже не здатна опиратись гнiтючiй самотностi. Саме тодi, побачивши на лавцi так само самотнього чоловiка, вона нерiшуче пiдiйшла до нього i обережно сiла на протилежний кiнець лавки. Ще не так давно вона пiдбiгла б до цього чоловiка i з радiсною вiдвертiстю запропонувала знайомство, не сумнiваючись у тому, що ii товариство буде охоче прийнято. Проте низка невдалих спроб викликала у неi незвичне для Поллiанни вiдчуття невпевненостi. Вона тайкома оглянула чоловiка.

Вигляд у нього був не надто привабливий. Хоч i не надто зношений, одяг на ньому видавався запилюженим i погано сидiв на ньому. Поллiанна могла цього не знати, але одяг такого крою держава зазвичай пропонуе колишнiм в’язням, коли вони звiльняються i виходять на волю. Блiде набрякле обличчя чоловiка було щонайменше тиждень неголене.

Капелюх вiн насунув на очi, руки тримав у кишенях. Сидiв непорушно, байдуже втупившись у землю перед собою. Минула нескiнченна хвилина, доки Поллiанна з надiею в голосi зважилась вимовити:

— Гарний сьогоднi день, правда?

Здригнувшись вiд несподiванки, чоловiк обернувся до неi.

— Га? Ти... ти щось сказала? — перепитав вiн, злякано озираючись, наче намагаючись переконатись, що слова цi призначались йому.

— Я кажу, день сьогоднi гарний, — стала квапливо пояснювати Поллiанна, — але не в цьому суть справи. Тобто я, звiсно, задоволена, що день такий гарний, але я сказала про це тiльки для того, щоб зав’язати розмову. Бо я б охоче поговорила з вами про щось iнше — будь про що. Я тiльки хотiла, щоб ми про щось побалакали... Ви мене розумiете?

Чоловiк стиха засмiявся. Навiть Поллiаннi видався дивним цей смiх, хоча вона не могла знати (на вiдмiну вiд самого чолов’яги), що усмiшка вже багато мiсяцiв не торкалась його вуст.

— То ти хочеш, щоб ми з тобою про щось побалакали? — сумно перепитав чоловiк. — Що ж, у такому разi, побалакаймо. Хоча я думаю, що така славна маленька ледi могла б знайти собi чимало приемнiших спiврозмовникiв, нiж отакий старий волоцюга, як я.

— А менi подобаються старi воло... — поспiшила заперечити Поллiанна, — я хочу сказати, старшi люди. Бо хто такий волоцюга, — я не знаю, тому не можу сказати, що вони менi подобаються. Втiм, якщо ви волоцюга, то я думаю, волоцюги менi теж подобаються. У будь-якому разi, ви менi подобаетесь, — закiнчила вона, зручнiше вмощуючись на лавочцi, що надало ii словам бiльшоi переконливостi.

— Гм! Дуже приемно, — iронiчно посмiхнувся чолов’яга. На його обличчi i в його тонi вiдчувався сумнiв, проте вiн вирiвняв спину i впевненiше влаштувався на лавочцi. — То про що поговоримо?

— Та це, власне... неiстотно. «Неiстотно» означае, що менi байдуже, правильно? — сяючи усмiшкою, однаково почала розмову Поллiанна. — Тьотя Поллi твердить, що хоч би з чого я почала розмову, неодмiнно переведу ii на розповiдь про дам iз «Жiночоi бопомоги». Я думаю, це тому, що вони були моiми першими виховательками. Як ви гадаете?.. Ми могли б iще обговорити прийом, що влаштували тутешнi господарi. Тепер, коли я нарештi познайомилася з одним з гостей, цей прийом видаеться менi успiшним!

— Прийом?!

— Атож. Прийом... Усi цi люди, яких сьогоднi тут приймають. Усi цi гостi... Одна панi сказала, що пускають усiх охочих... отож я й залишилась. Я ще досi не бачила господаря... Тобто, не бачила, хто приймае гостей.

Вуста чоловiка розтяглись у посмiшцi.

— Що ж, моя маленька чарiвна ледi, якоюсь мiрою це справдi прийом. Але господарем, що його влаштував, е мiсто Бостон. Це громадський парк, розумiете? Вiн вiдкритий для всiх.

— Це навiть лiпше, нiж я собi уявляла! Розумiете, я боялася, що нiколи бiльше сюди не потраплю, жодного iншого дня. А тепер я навiть задоволена з того, що не знала про це ранiше. Адже тепер менi удвiчi приемнiше. Усе приемне завжди вдвiчi приемнiше, коли ми боiмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?

— Можливо... якщо справдi йдеться про щось приемне, — неохоче i дещо похмуро погодився чоловiк.

— От i я так гадаю, — кивнула Поллiанна, не зауваживши тон спiврозмовника. — Хiба не розкiшний цей парк? Цiкаво, чи знае про це мiсiс Керю... Тобто, чи знае вона, що парк вiдкритий для всiх? Я думаю, кожен хотiв би приходити сюди щодня i просто отак сидiти i дивитись.

Обличчя чоловiка враз посуворiшало.

— Залишились iще на свiтi люди, що мають свою роботу... Мають якiсь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидiти i дивитись. Однак, менi не пощастило потрапити до iхнього числа.

— Он як? То ви можете з цього радiти! — вiдгукнулась Поллiанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалiк.

Чоловiк уже пiдбирав слова для сердитоi вiдповiдi, однак Поллiанна випередила його:

— От би менi так! Натомiсть, мушу ходити в школу. Щоправда, школа менi теж подобаеться, але е чимало iнших справ, набагато цiкавiших за навчання... А попри те, я рада, що можу ходити в школу, надто коли пригадаю, як тiеi зими всi думали, що я вже нiколи бiльше не зможу. Розумiете, я на певний час залишилася без нiг. Я маю на увазi, що вони у мене не рухались. Чомусь саме тодi, коли ми щось втрачаемо, ми усвiдомлюемо, наскiльки воно нам необхiдне. Так само з очима. Ви нiколи не замислювались, наскiльки нам потрiбнi очi? Я нiколи не замислювалась, аж доки не приiхала на лiкування в санаторiй. Там була одна панi, що за рiк до того втратила зiр. Я хотiла, щоб вона теж приедналась до гри — тобто, щоб стала шукати, з чого можна радiти. Та вона вiдповiла, що не може, а якщо я хочу зрозумiти,чому, то можу спробувати на годинку зав’язати собi очi хусткою. Я зав’язала. Це було жахливо! А ви коли-небудь робили такий експеримент?

— Гм-м... не траплялося... — водночас роздратовано i збентежено вiдказав чоловiк.

— Неодмiнно спробуйте. Це жахливо! Нiчого неможливо робити — нiчого такого, що хочеться зробити! Але я витримала цiлу годину. І вiд того часу менi так радiсно... iнодi, коли я бачу щось надзвичайно гарне, як оцей парк, менi особливо радiсно. Я так зрадiла, коли його побачила, що мало не заплакала вiд того, що здатна його бачити. Ви розумiете?... Втiм, вона таки приедналась до гри, ота слiпа панi. Менi сказала про це мiс Ветербi.

— Приедналася до гри?

— Так, у «знай, радiй». Я вам ще не розповiдала? Рiч у тiм, що завжди можна знайти таке, з чого радiти. Отож вона знайшла у своему становищi слiпоi щось таке... розумiете? Їi чоловiк — вiн один з тих, хто пише закони. Вона попросила його вигадати закон, що допомагав би слiпим. Зокрема, маленьким дiтям. Та жiнка навiть сама пiшла до людей, якi пишуть закони, i розповiла iм, як воно, бути слiпим. Уявiть собi, вони його написали, той закон! Кажуть, вона заради створення цього закону зробила бiльше, нiж хто. Навiть бiльше, нiж ii чоловiк. Якби не вона — можливо, взагалi не було б такого закону! І ось тепер вона каже, що навiть рада, що втратила зiр, бо завдяки цьому вона мала нагоду допомогти багатьом людям, зокрема маленьким дiтям. Вони тепер не виростуть безпорадними слiпими, такими, як вона сама. Ось так, бачите, вона приедналась до гри... Але боюсь, ви ще не до кiнця зрозумiли суть цiеi гри. Зараз я вам розповiм. Починалось усе так...

І Поллiанна почала розповiдати про пару дитячих милиць, якi вона колись отримала у подарунок замiсть ляльки.

Коли вона скiнчила розповiдь, запала мовчанка. Тодi раптом чоловiк звiвся на ноги.

— Ой, ви вже йдете? — розчаровано вигукнула дiвчинка.

— Так, iду... — якось дивно усмiхнувся вiн.

— Але ж ви повернетесь?

Вiн заперечно похитав головою i знову всмiхнувся.

— Сподiваюсь, нi. Навiть упевнений, що нi. Сьогоднi я зробив велике вiдкриття. До цього я вважав, що все вже втратив у своему життi. Гадав, що менi не лишилося мiсця у цьому свiтi пiсля всього, що я зазнав. Але щойно я усвiдомив, що маю очi, руки й ноги. Тепер я маю намiр з них скористатись... i змушу кого-небудь зрозумiти, що я здатен правильно iх застосовувати!

Наступноi митi його вже й слiду не було.

«Який дивний чоловiк! — подумала Поллiанна. — Однак, вiн дуже славний i до того ж особливий».

Вона теж пiдвелась i рушила далi парком. Тепер вона знову була сама собою, веселою i бадьорою. Вона знову iшла вперед iз вiдчуттям людини, якiй невiдомi сумнiви. Зрештою, той чоловiк сказав, що це громадський парк. Отже, вона мае право разом з усiма прогулюватись у ньому. Дiвчинка наблизилась до ставка i через мiсточок перейшла на протилежний берег до того мiсця, звiдки вiдпливали човники. Якийсь час вона спостерiгала, як у човниках катаються дiти, сподiваючись побачити серед них чорнi кучерi Сюзi Смiт. Ясна рiч, Поллiанна сама охоче покаталась би по ставку в одному з гарних човнiв. Але оголошення на причалi визначало цiну за одне коло ставком: «п’ять центiв». А вона з собою грошей не прихопила.

Поллiанна рушила далi i, не полишаючи надii, усмiхнулася кiльком жiнкам, двiчi навiть намагалась заговорити. Але першим iз нею нiхто не заговорив, а тi, до яких вона зверталася, тiльки холодно глянули на неi i заледве вiдповiли. Невдовзi Поллiанна вийшла до iншоi алеi. Там, у крiслi на колесах, сидiв якийсь блiдий хлопчик i читав книжку. Поллiаннi страх як кортiло заговорити з ним, але вiн був настiльки захоплений своею книжкою, що вона не наважилась його потурбувати. Зробивши ще кiлька крокiв, вона несподiвано побачила вродливу, але дуже сумну дiвчину, що сидiла на лавочцi геть самотньо, втупивши очi кудись у простiр, з таким самим виразом, як недавнiй спiвбесiдник Поллiанни.

— Як вашi справи?! — радiсно пiдбiгла до неi Поллiанна. — Я страшенно рада, що знайшла вас! Я так довго вас шукала, — додала вона, сiдаючи на вiльний край лавочки.

Вродлива дiвчина, здригнувшись, обернулась до Поллiанни з надiею в поглядi.

— Ох! А я думала, що... — розчаровано промовила вона, знову спираючись на спинку лавочки, а тодi запитала ображено: — Чому ви кажете, що шукали мене? Я вас бачу вперше у життi.

— Я вас теж, — усмiхнулась Поллiанна. — Але я справдi вас шукала. Зрозумiло, я не могла знати, що це будете саме ви. Але я хотiла зустрiти кого-небудь, хто цiлковито сам. Так само, як я. Розумiете? Сьогоднi тут здебiльшого люди, якi прийшли не самi. Розумiете?

— Розумiю, — ствердно кивнула дiвчина. — Бiдолашне дитя. Як прикро, що тобi випало дiзнатися про це так рано.

— Дiзнатись... про що?

— Про те, що нiде так не самотньо людинi, як у галасливому натовпi великого мiста.

Поллiанна наморщила лоба, замислившись:

— Невже? Не уявляю собi, як може бути самотньо, коли навколо люди. А втiм...

Вона ще бiльше наморщила лоба.

— Я сьогоднi справдi почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стiльки людей. Але iм до мене нема дiла. Чи вони просто не звертають уваги.

Вродлива дiвчина гiрко розсмiялась:

— То ж бо й воно! Їм нiколи немае дiла, i вони не звертають уваги. Натовп е натовп.

— Дехто все ж таки звертае увагу. І з цього ми можемо радiти, — спробувала переконувати ii Поллiанна. — Тепер, коли я...

— Авжеж, дехто звертае увагу... — перервала ii спiвбесiдниця i, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Поллiанни. — Дехто звертае увагу... i навiть надмiрну...

Поллiанна злякано скулилась — цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливiшою, нiж завжди.

— Ви мене маете на увазi? — нiяково перепитала вона. — Вам не хотiлось, щоб я... щоб звертала на вас увагу?

— Нi-нi, дитино! Я мала на увазi геть iншу людину. Того, кому не слiд би звертати на мене увагу... Я навiть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось iз дому...

— То ви теж тут не мешкаете, так само, як i я? Тобто ви не завжди тут мешкаете?

— Так, зараз я тут мешкаю, — зiтхнула дiвчина. — Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут живу.

— А що ж ви тут робите? — зацiкавилась Поллiанна.

— Що роблю? Гаразд, я розповiм тобi, що я роблю! — вигукнула дiвчина з гiркотою в голосi. — Зранку до пiзнього вечора я продаю вишуканi мережива i яскравi стрiчки дiвчатам, що знай регочуть i теревенять. Тодi повертаюсь додому — в убогу комiрчину на четвертому поверсi з единим вiконцем на заднiй двiр. У тiй кiмнатцi вмiщаеться лише вузьке продавлене лiжко, старий умивальник iз щербатим кухлем, кульгавий столик i я сама. Влiтку кiмната розпечена, як пiчка, а взимку вона холодна, наче крижана печера. Але це единий мiй прихисток у мiстi. Вважаеться, що там я маю сидiти, коли не працюю. Але сьогоднi я вийшла на свiже повiтря. Не хочу нi сидiти у своему закапелку, нi йти по книжки у стару бiблiотеку. Сьогоднi у нас останнiй вiльний вечiр цього року — додатковий, i я б хотiла приемно згаяти час... принаймнi оцей один раз. Я теж молода i люблю жартувати i реготати не менше за дiвчат, яким я щодня продаю мережива i стрiчки. Тож сьогоднi я маю намiр жартувати i смiятись.

Поллiанна усмiхнулась i схвально кивнула головою: — Я рада, що ви так мiркуете. Я теж такоi думки.

Бути щасливою набагато веселiше. Правильно? Коли на те пiшло, Бiблiя наказуе нам так поводитись — веселитись i радiти. У нiй згадуеться про це вiсiмсот разiв! Утiм, ви либонь самi знаете, в яких мiсцях у Бiблii згадуеться про радiсть.

Вродлива дiвчина заперечно похитала головою. Обличчя ii прибрало дивного виразу.

— Та нi, — сухо заперечила вона. — Я б не сказала, що згадую про Бiблiю.

— Не згадуете? Може, й нi. Але, знаете, мiй батько був пастором, i вiн...

— Пастором?!

— Так, а що? Ваш теж? — вигукнула Поллiанна, помiтивши реакцiю спiврозмовницi.

— Так... — вiдповiла дiвчина, трохи зашарiвшись.






— Ох! Вiн так само, як i мiй, вознiсся на небо до Бога i янголiв?

Дiвчина вiдвернула обличчя.

— Нi. Вiн iще живий, удома... — вiдповiла вона ледь чутно.

— Ой, ви маете бути щасливою! — зiтхнула Поллiанна. — Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зi своiм батьком?

— Не надто часто. Вiн там, а я тут.

— Але ви зi своiм можете бачитись, а я зi своiм нi. Вiн пiшов до раю, до моеi матерi i решти наших. А у вас мама теж е? Земна мама...

— Так...

Дiвчина неспокiйно засовалась на лавцi, так, наче намiрялася пiдвестись i кудись iти.

— Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! — видихнула Поллiанна з тугою в голосi i на обличчi. — Яка ж ви маете бути щаслива! Бо на свiтi ж немае нiкого, хто по-справжньому дбае i так непокоiться про нас, як рiднi батько i мати! Я знаю, бо я мала батька до одинадцяти рокiв. А от за матiр менi були дами з «Жiночоi допомоги», аж доки мене забрала до себе тiтонька Поллi. А тодi...

Поллiанна знай розповiдала. Вона була у своiй стихii. Поллiанна любила розповiдати. Дiвчинцi нi на мить навiть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навiть якась необачнiсть у тому, що вона переповiдае такi iнтимнi подробицi свого життя геть стороннiй людинi у громадському парку Бостона. Поллiанна всiх людей — чоловiкiв, жiнок, дiтей — вважала за друзiв. Як знайомих, так i незнайомих. Незнайомi видавались iй у спiлкуваннi не менш приемними за знайомих, оскiльки з ними гострiше вiдчувався смак пригоди i таемницi, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.

Тому Поллiанна з усiею щирiстю розповiдала вродливiй дiвчинi про свого батька, про свою тiтоньку Поллi, про свое життя на Заходi i про подорож на схiд, до Вермонту. Вона розповiдала про нових друзiв i про старих друзiв, i, звiсна рiч, вона розповiла про гру. Рано чи пiзно, Поллiанна розповiдала про гру практично кожнiй знайомiй людинi. Насправдi, гра стала частиною ii особистостi, тож дiвчинка заледве могла б ii обминути в розмовi.

Що до дiвчини з парку, та майже нiчого не говорила. Але, з усiею очевиднiстю, вона вийшла з пригнiченого стану, i вигляд ii помiтно змiнився. Розпашiлi щоки, насупленi брови, неспокiйний погляд i рухливi пальцi свiдчили про якусь внутрiшню боротьбу. Перiодично вона звертала на Поллiанну вдячний погляд, а якоiсь митi стиснула руку дiвчинки з такими словами:

— Слухай, дитино, ти не залишай мене якийсь час, чуеш? Побудь отут, нiкуди не йди! Мае пiдiйти один мiй знайомий. Та хоч би що вiн казав, — ти не зважай, i не йди вiд мене. Я залишуся з тобою. Гаразд?

Поллiанна заледве встигла вдихнути повiтря, щоб висловити свое здивування, аж перед ними вже стояв дуже показний молодий джентльмен.

— А осьде й ти! — приязно усмiхнувся вiн, скидаючи капелюха перед вродливою спiврозмовницею Поллiанни. — Боюсь, я маю, перш за все, перепросити за свое запiзнення.

— Пусте, сер, — квапливо вiдповiла дiвчина. — Я вирiшила, що не пiду.

Молодий чоловiк реготнув.

— Облиш, серденько, не гнiвайся на кавалера за невеличке запiзнення!

— Нi-нi, не про те йдеться, справдi, — боронилась дiвчина зашарiвшись. — Я серйозно кажу, що не пiду.

— Безглуздя! — усмiшка щезла з його обличчя, i тон став рiзким. — Ти вчора сказала, що пiдеш.

— Так, я казала, але я передумала. Я пообiцяла своi юнiй подрузi, що залишуся з нею.

— Ой, але якщо вам треба йти з цим славним джентльменом, то... — почала було Поллiанна занепокоено, але прикусила язика у вiдповiдь на розпачливий погляд дiвчини.

— Я вже сказала: я не схильна iти! І не пiду.

- То це з якого такого дива ти даеш заднiй хiд на пiвдорозi? — запитав молодий чоловiк з виглядом, що зробив його вже не таким показним i не таким джентльменом в очах Поллiанни. — Вчора ти казала, що...

— Я пам’ятаю, — схвильовано перервала його дiвчина. — Але я вже й тодi знала, що менi не слiд. А тепер, скажiмо так, я знаю твердо, що менi не слiд iти. Не пiду, i край!

Вона рiшуче вiдвернулась.

Але на цьому справа не скiнчилась. Чоловiк не заспокоiвся. Вiн став умовляти ii. Коли це не подiяло, став насмiхатись, а очi його палали люттю. Тодi раптом промовив якiсь грубi слова, сенсу яких Поллiанна не зрозумiла, крутнувся на пiдборах i пiшов геть.

Дiвчина стежила за ним пильним поглядом, аж поки вiн геть вiддалився. Тодi зiтхнула полегшено i поклала тремтячу долоню на руку Поллiаннi.

— Дякую, дитино. Навряд чи ти сама розумiеш, чим я завдячую тобi. До побачення!

— Ви ж не пiдете отак одразу? — простогнала Поллiанна

Дiвчина втомлено зiтхнула.

— Мушу йти. Вiн може повернутись, а менi наступного разу може забракнути... — вона урвала мову на пiвсловi i звелась на ноги.

По митi вагання вона додала з гiркотою:

— Вiн саме з тих, що звертають надмiрну увагу. А краще б такi геть не помiчали мене!

З цими словами вона пiшла геть.

— Дивакувата панi, — пробурчала Поллiанна, проводжаючи ii постать сумним поглядом.

«Вона славна, але також по-своему особлива», — зазначила дiвчинка, пiдводячись i навмання рушаючи стежкою.




Роздiл 6Рятiвний Джерi


Дуже скоро Поллiанна дiсталась краю парку, в мiсцi перетину двох вулиць. То було захопливо цiкаве перехрестя, яким безнастанно мчали автомобiлi та кiннi екiпажi, поспiшали перехожi. Увагу дiвчинки привернула велетенська червона пляшка у вiтринi аптеки; а здалеку долинали звуки катеринки. По хвилинному ваганнi Поллiанна стрiлою перетнула перехрестя i пiдстрибом помчала вулицею на звуки вабливоi музики.

Дорогою Поллiанна теж мала на що подивитись: у вiтринах крамниць були виставленi дивовижнi речi. А коли вона дiсталась вуличного музики з катеринкою, навколо нього танцювало з пiвтора десятка малечi, вiд якоi не вiдвести було очей! Картина була настiльки чарiвлива, що Поллiанна пройшла якусь вiдстань за мандрiвним музикою, заради того тiльки, щоб помилуватись на дитячий танок. Кiнець-кiнцем, вона опинилась на перехрестi, такому пожвавленому, що могутнiй чолов’яга у синiй шинелi, пiдперезанiй ременем, мусив допомагати людям переходити вулицю. З хвилину вона в нiмому захопленнi дивилась на нього; тодi й сама несмiливо рушила через вулицю.

То був незабутнiй досвiд. Велетень у синiй шинелi одразу помiтив дiвчинку i подав iй знак. Вiн сам пiдiйшов до неi. А тодi вони вдвох перетнули вулицю, проходячи мiж автомашин i коней, що нетерпляче форкали з усiх бокiв, i Поллiанна неушкодженою дiсталась протилежного узбiччя. Вiдчуття виявилось настiльки приемним, що вона за мить знову рушила через вулицю. І ще двiчi, з короткими перервами, дибала чарiвною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востанне переводячи ii через дорогу, той пiдозрiливо наморщив брови.

— Слухай, дiвчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? — запитав вiн. — І ще раз до того?

— Так, сер, — вiдрапортувала Поллiанна. — Я переходила чотири рази!

— То це ж... — почав був полiсмен гнiвно.

Але Поллiанна не вгавала.

— І щоразу було дедалi приемнiше!

— Гм, он як? — промимрив велетень сторопiло i вже впевненiше дорiкнув: — По-твоему, я тут задля твоеi розваги тут стою? Щоб тебе водити сюди й туди?

— Що ви, сер, нi! — широко всмiхнулась йому Поллiанна, показавши ямочки на щоках. — Не тiльки мене. Он ще скiльки перехожих! А я знаю, хто ви! Ви полiсмен. У нас, там, де я мешкаю у мiсiс Керю, теж е полiсмен. Вiн, щоправда, ходить уздовж вулицi. А ранiше я гадала, що ви вiйськовi — через вашi золотi гудзики на мундирi та синi кашкети. Але тепер я знаю. Утiм, як на мене, ви теж вояки: он як ви мужньо стоiте серед усiх тих екiпажiв i автомобiлiв, допомагаючи перехожим.

— Хо-хо-хо! — реготнув велетень, зашарiвшись, наче школяр, i гордо задираючи носа.

Наступноi митi вiн уже пiднiс руку, зупиняючи рух i переводячи через вулицю перелякану стареньку панi. І якщо хода його зробилась величнiшою, а груди гордо випинались, то це була тiльки пiдсвiдома реакцiя на слова маленькоi дiвчинки, що зараз у захватi дивилась на нього з протилежного боку вулицi. За мить, подавши рукою дозвiл рушати водiям i вiзникам, вiн повернувся до Поллiанни.

— Ох, як блискуче ви це робите — просто очей не вiдвести! — вiтала вона його, сяючи очима. — Достоту, як Мойсей переводив Синiв Ізраiлевих через Червоне море. На ваш знак хвилi розступаються, i люди проходять мiж ними. Уявляю, як вам приемно, що ви здатнi таке робити! Ранiше я вважала, що найбiльшу втiху дае його робота лiкаревi; але нинi схиляюсь до думки, що полiсменовi iще приемнiше, отак, як ви, допомагати переляканим людям. А ще...

Однак, знову нiяково реготнувши, чолов’яга у синiй шинелi поспiшив на свое мiсце посеред вулицi, i Поллiанна залишилась сама на тротуарi.

Ще якусь хвилинку Поллiанна милувалась на «перехiд через Червоне море», а тодi, востанне озирнувшись, вирушила у зворотну путь.

«Час менi, мабуть, повертатись додому, — розмiрковувала дiвчинка. — Невдовзi й вечеряти час». Вона пришвидшила ходу, спрямовуючи своi кроки у бiк, звiдки прийшла.

Лише потинявшись кiлькома незнайомими перехрестями i зробивши двi хибнi спроби змiнити напрям, Поллiанна усвiдомила, що «повернутись додому» — не така проста справа, як iй видавалось. І вже тiльки наштовхнувшись на будинок, який вона точно ранiше не бачила, дiвчинка зрозумiла, що заблукала.

Вона опинилась на бруднiй вузенькiй вулицi з щербатою брукiвкою. По обидва боки тяглися похмурi багатоповерхiвки i непривабливого вигляду крамницi. Якiсь галасливi чоловiки й жiнки навколо голосно перемовлялись, але нi слова з тiеi мови Поллiанна нездатна була розiбрати. Бiльше того, мiсцевi мешканцi дивились на неi здивовано, так, наче знали, що вона нетутешня.

Кiлька разiв уже Поллiанна питала дорогу, але щоразу марно. Схоже, нiхто не знав, де мешкае мiсiс Керю. А останнi двi особи, до яких вона зверталась, вiдповiли енергiйними жестами i висловами на невiдомiй мовi, яку Поллiанна визначила, як голландську — ту, на якiй спiлкувались у родинi Хагерманiв, единих iноземцiв Белдiнгсвiля.

Поллiанна пленталася лабiринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна i дуже втомлена. Ноги iй болiли, до очей пiдступали сльози, хоч як вона намагалася iх стримувати. А найгiрше те, що, з усiею очевиднiстю, починало сутенiти.

«Та однаково, — втiшала вона себе, — я радiтиму, що заблукала. Тим приемнiше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радiти!»

Вийшовши на мiсце перетину двох ширших вулиць, Поллiанна у розпачi зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, i за браком хустинки вона змушена була розмазувати солонi потоки по щоках тильним боком долонi.

— Агов, подруго, чого рюмсаеш? — поцiкавився хтось весело. — Що за лихо?

Полегшено схлипнувши, Поллiанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет пiд пахвою.

— Ой, як же я рада тебе бачити! — вигукнула вона. — Я так хотiла зустрiти когось, хто розмовляе не голландською!

Хлопчисько вишкiрив зуби в посмiшцi.

— Якою там голландською! — пирхнув вiн. — Ти, либонь, здибалася з макаронниками.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/elinor-porter-17115296/pollianna-doroslishaie/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.