Книга - Крізь браму срібного ключа

Крiзь браму срiбного ключа
Говард Фiлiпс Лавкрафт


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Американського письменника, поета i журналiста Говарда Фiлiпса Лавкрафта (1890–1937) називали Едгаром По ХХ столiття. Вiн працював у жанрi хорору, мiстики, фентезi та науковоi фантастики й був творцем i магiстром американськоi мiстичноi «чорноi школи» 20–30-х рокiв минулого столiття. За життя Лавкрафт не опублiкував жодноi книжки i зажив слави серед широкого читацького загалу вже пiсля своеi смертi. Його творчiсть – невичерпне джерело натхнення для кiнематографiстiв, за його творами знято багато фiльмiв.

«Крiзь браму срiбного ключа» – фантастичне оповiдання Г. Ф. Лавкрафта, написане 1933 р. у спiвавторствi з Гофманом Прайсом.

Подii вiдбуваються в американському мiстi Новий Орлеан 1932 р. Друзi та родичi зниклого безвiсти 1928 р. Рендольфа Картера збираються в його будинку, щоб подiлити спадщину. Одним з присутнiх виявляеться сам Картер, але його зовнiшнiсть змiнилася до невпiзнання. Вiн розповiдае своiм близьким про своi космiчнi мандри. Здобувши срiбного ключа, Картер встав на Шлях, який веде до Остаточноi порожнечi «за межами всiх земель, планет i всесвiтiв». Унаслiдок трансформацiй вiн утратив людську подобу i, щоб знову ii вiднайти, летить на кораблi через безоднi Галактики на Землю.





Говард Лавкрафт

Крiзь браму срiбного ключа



© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




За межами Еносу[1 - Енос – найвищий гiрський шпиль острова Кефалiнiя у Грецii. Його висота становить 1628 м.] (У спiвавторствi з Гейзелом Гiлдом)



Цей рукопис знайшли серед речей покiйного Рiчарда Г. Джонсона, доктора фiлософii та хранителя Археологiчного музею Кабо в Бостонi (штат Массачусетс).




I


Чи хтось iз жителiв Бостона – так само, як i будь-який бiльш-менш уважний читач за його межами – зможе забути дивну пригоду, що якось трапилася в музеi Кабо. Сенсацiйнi газетнi публiкацii, присвяченi бiсiвськiй мумii; галасливi чутки про настiльки ж жахливi стародавнi перекази, вiддалено пов’язанi з нею; хвиля нездорового зацiкавлення, що здiйнялася 1923-го серед прихильникiв усiляких заборонених культiв, та трагiчна доля двох вiдвiдувачiв, котрi потай залiзли до музею в нiч на 1 грудня того ж року, – все це, узяте загалом, стало класичним прикладом формування мiфу, який передавали з поколiння в поколiння i який попутно обростав усе новими жахливими вигадками.

При цьому кожнiй, навiть не надто обiзнанiй людинi, було ясно, що всi до одноi публiкацii свiдомо замовчували щось вельми iстотне в цiй iсторii – щось, що мае фатальне значення для всього людства. Занадто квапливо забули про тривожнi натяки свiдкiв на бiльш нiж дивний стан одного з цих мертвих тiл. А зовсiм уже неймовiрнi змiни, яких зазнала мумiя i якi за будь-яких iнших обставин привернули б невситимий iнтерес преси, газетярi й узагалi обiйшли увагою. Украй пiдозрiлим здалося людям i те, що мумiю бiльше нiколи не виставляли у призначенiй для неi заскленiй вiтринi. Й уже зовсiм непереконливо прозвучало пояснення, що розкладання тканин, яке посилюеться, унеможливило ii подальше експонування. І це в нашi днi, коли мистецтво таксидермii досягло таких висот! Менi, як хранителю музею, мабуть, варто було б оприлюднити всi замовчанi факти, але за життя я нiколи цього не зроблю. У нашому свiтi й у Всесвiтi, що оточуе його, iснуе щось таке, про що бiльшостi людей краще не знати. Цю думку суголосно подiляють усi – персонал музею, лiкарi, журналiсти й правоохоронцi – кому довелося зiткнутися вiч-на-вiч з цим утiленням пекельного жаху. Водночас здаеться незаперечним, що подiю настiльки приголомшливого наукового й iсторичного значення просто були зобов’язанi якось зафiксувати документально. Керуючись цим останнiм мiркуванням, я i пiдготував для вузького кола серйозних учених справжнiй звiт про тi феноменальнi подii. Вiн займе свое мiсце в шерегу iнших матерiалiв, призначених для прочитання пiсля моеi смертi, якщо, звiсно, здоровий глузд моеi духiвницi не пiдкаже iй кинути цей моторошний документ у вогонь. Додам також, що тiеi митi, судячи з усього, залишилося чекати зовсiм недовго, позаяк деякi зловiснi та незбагненнi подii останнiх тижнiв пiдвели мене до думки, що моему життю, як i життю iнших посадових осiб музею, загрожуе цiлком реальна небезпека. Маю на увазi гостру неприязнь, яку вiдкрито виявляють щодо нас прихильники таемних культiв, широко поширених серед азiатiв, полiнезiйцiв i розмаiтих мiстикiв без роду та племенi.

(Примiтка виконавця заповiту: Доктор Джонсон несподiваним i дуже загадковим чином помер 22 квiтня 1933-го вiд паралiчу серця. Вентворт Мур, таксидермiст музею, безслiдно зник у серединi попереднього мiсяця. 18 лютого того ж року доктор Вiльям Мiно, котрий керував анатомiчним розтином мертвих тiл, був поранений ударом ножа у спину i помер наступного дня).

Фактично ця iсторiя розпочалася 1879-го, коли музей придбав у «Схiдноi транспортноi компанii» жахливу мумiю, що не пiддаеться жоднiй класифiкацii. У тi часи я ще не був хранителем музею, але добре запам’ятав, що ii виявили за неймовiрних i дуже зловiсних обставин у гробницi невiдомого походження в сиву давнину на невеликому острiвцi, що раптово пiднявся з дна Тихого океану.

11 травня 1878 року Чарльз Везербi, капiтан торговельного корабля «Ерiдан», що вийшов iз новозеландського Веллiнгтона й взяв курс на чилiйське Вальпараiсо, зауважив у вiдкритому морi невiдомий острiв, не позначений на жоднiй мапi, що мав, вочевидь, вулканiчне походження. Високим усiченим конусом вiн гостро стирчав над поверхнею води. Гурт матросiв, що висадився на нього пiд орудою самого капiтана, виявив на стрiмких схилах, якими вони дерлися вгору, свiдчення його тривалого перебування пiд водою. Верхiвка острова мала слiди нещодавнiх руйнувань, отриманих, iмовiрно, в результатi пiдземного поштовху. Серед розкиданих навколо уламкiв зустрiчалися i великi каменюки, якi все ще зберiгали слiди штучного обробляння. Вже поверхневе обстеження острiвця виявило наявнiсть циклопiчноi кам’яноi кладки явно з доiсторичних часiв, на кшталт тiеi, яку час вiд часу знаходять на деяких давнiх островах Тихого океану й яка становить одвiчну археологiчну загадку.

Нарештi матроси надибали величезну кам’яну гробницю, що ранiше була частиною iншоi, ще грандiознiшоi пiдземноi споруди. В одному закутку гробницi iх, власне, й чекала ця страшна мумiя. Матросiв, охоплених панiчним жахом, причиною якого частково слугувало приголомшливо моторошне рiзьблення на кам’яних стiнах, усе ж вдалося змусити перенести мумiю на облавок корабля, хоча навiть торкнутися до неi було неможливо без незрозумiлого страху й огиди. Поруч iз тiлом знайшли загадковий цилiндр, виготовлений iз невiдомого металу, що мiстив у собi щiльно згорнутий рулон тонкоi блакитноi плiвки, вiд початку до кiнця почерканоi незрозумiлими iероглiфами, намальованими на плiвцi сiрим пiгментом. У самому центрi гробницi з кам’яноi пiдлоги виступала якась подоба вiка велетенського люка, але через брак достатньо мiцних iнструментiв матроси це вiко пiдняти не зумiли.

Музей Кабо, на той час лише тiльки-но створений, негайно придбав i мумiю, i цилiндр, але убогiсть наданого капiтаном звiту про зроблене ним вiдкриття не могла вдовольнити науковцiв. Тодiшнiй хранитель музею Пiкман особисто подався до Вальпараiсо, де спорядив шхуну в сподiваннi знайти загадкову гробницю. На жаль, вiн зазнав невдачi. Там, де, згiдно зi звiтом капiтана, мав бути острiв, тепер стелилася лише безмежна широчiнь океану; було цiлком ясно, що тi ж самi сейсмiчнi сили, що настiльки раптово виштовхнули дiлянку океанiчного дна нагору, знову захопили його в похмурi безоднi води, де вiн спочивав бозна-якi незлiченнi столiття. Зi зникненням острова була назавжди втрачена i таемниця важкого вiка таемничого люка. Залишилися лише мумiя та цилiндр – iх i виставили в листопадi 1879 року на огляд публiки в спецiально вiдведенiй для мумiй залi.

Археологiчний музей Кабо, який спецiалiзуеться на релiквiях напiвзабутих i маловивчених цивiлiзацiй, що не мають особливоi художньоi цiнностi, – невелика установа, яка не набула широкоi популярностi, хоча в наукових колах його репутацiя достатньо висока. Вiн розташований на Маунт-Вернон-стрит, в самому центрi фешенебельного бостонського Бекон-гiллу, це колишне приватне обiйстя з прибудовою позаду. Маю сказати, що аж до нещодавнiх жахливих подiй, пiсля яких вiн набув лихоi слави, ця споруда, збудована 1819-го за проектом архiтектора Балфiнча, викликала чорну заздрiсть серед ii манiрних сусiдiв.

Залу мумiй, розташовану на третьому поверсi захiдного крила музею, найвидатнiшi iсторики й антропологи справедливо вважають перлиною американських колекцiй старожитностей. Тут зберiгають не лише типовi взiрцi давньоегипетського мистецтва бальзамування – вiд найраннiших експонатiв iз Саккари[2 - Саккара – найдавнiший некрополь в долинi Нiлу, розташований неподалiк вiд Мемфiса, столицi Єгипту в епоху Стародавнього царства (XXVIII–XXII ст. до P. X.).] до пiзнiших коптських спроб бальзамування мертвих тiл, що вiдносяться до восьмого столiття пiсля Рiздва Христового, – а й мумii iнших цивiлiзацiй, зокрема, доiсторичнi iндiанськi поховання, знайденi нещодавно на Алеутських островах. За глянцевим склом вiтрин впокоiлися людськi постатi з Помпеi, що скорчилися в передсмертнiй агонii, отриманi при заливаннi гiпсом трагiчних пустот у лавовi маси, i мумiфiкованi самою природою тiла загиблих пiд обвалами в копальнях та iнших пiдземних примiщеннях (багато з цих тiл вражають найнеймовiрнiшими смертними позами). Одним словом, тут вдалося зiбрати все, що тiльки може збагатити колекцiю на таку тематику. 1879 року експозицiя музею, природно, була не настiльки великою, як нинi, але вже тодi вона вабила до себе вiдвiдувачiв. Та головною визначною пам’яткою музею був, певна рiч, новий експонат – зловiсна на вигляд мумiя з первiсноi циклопiчноi гробницi з ефемерного острiвця, що лише ненадовго пiднявся з океанськоi глибочiнi.

Мумiфiкований чоловiк був середнього зросту i належав до невiдомоi науцi раси. Вiн застиг у неприродно скоцюрбленiй позi, наполовину прикривши схожими на клешнi краба горiшнiми кiнцiвками обличчя з висунутою вперед нижньою щелепою. Варто сказати, що це обличчя вражало своiми висхлими рисами i було спотворене таким жахом, що декотрих вiдвiдувачiв, коли бачили його, починало тiпати. Повiки мумii за столiття геть всохли, за ними опуклi очнi яблука. На горiшнiй частинi голови i на вилицях збереглися кущики волосяного покриву; барва тiла загалом була близькою до матового сiрого кольору. Поверхня мумii на дотик нагадувала щось середне мiж шкiрою та каменем, i всi без винятку фахiвцi, котрi намагалися встановити методу бальзамування, були змушенi визнати свою цiлковиту поразку. Деякi дiлянки тiла постраждали вiд часу i розклалися. Мумiю обмотали шматками тканини незвичайноi вичинки i досi небаченого крою.

Навряд чи хтось змiг би достеменно визначити, що саме робило цей експонат настiльки моторошним i вiдразливим. Висхле тiло викликало невиразне та незрозумiле вiдчуття безмежноi вiчностi й абсолютноi чужорiдностi, що може виникнути, якщо вам доведеться з краю жахливоi прiрви зазирнути в якусь таемничу безодню. Але насамперед глядачам упадав у вiчi вираз божевiльного переляку на зморщеному, напiвзатуленому горiшнiми кiнцiвками обличчi з випнутою нижньою щелепою. Це уособлення нескiнченного, нелюдського, космiчного жаху не могло не навiяти таких же почуттiв кожному вiдвiдувачу музею, тим бiльше що цьому всiляко сприяла атмосфера таемничостi та тривоги, яка огортала всю будiвлю.

Серед достатньо вузького кола постiйних вiдвiдувачiв цей релiкт найдавнiшого, давно забутого свiту незабаром набув лихоi слави, хоча самотнiсть розташування i камерний характер дiяльностi музею аж нiяк не сприяли вибуху того сенсацiйного зацiкавлення, який викликав, наприклад, знаменитий «Кардифський велетень»[3 - 1869 року американець Джордж Галл заявив, що в процесi копання криницi бiля мiстечка Кардиф у штатi Нью-Йорк знайшов «скам’янiлi останки стародавнього велетня». «Велетень» спричинив сенсацiю i привернув натовпи цiкавих, котрi сплачували по 50 центiв за право поглянути на це «диво». За два мiсяцi Галл зiзнався в мiстифiкацii – триметрову скульптуру заздалегiдь вiдлили з гiпсу та потай доправили на потрiбне мiсце.]. Минулого столiття стихiя вульгарного галасу ще не затопила науковi сфери такою мiрою, як тепер. Крiм цього, ученi рiзних напрямкiв наполегливо, хоч i без успiху, намагалися визначити характер цього жахливого об’екта. В iхньому середовищi перманентно функцiонували рiзноманiтнi теорii про сутнiсть давнiх тихоокеанських цивiлiзацiй, якi залишили пiсля себе помiтнi слiди у виглядi кам’яних статуй острова Пасхи або мегалiтичних споруд Понапе та Нан-Мадола[4 - Понапе – острiв у Мiкронезii, бiля узбережжя якого збереглися руiни Нан-Мадола – тепер уже мертвого мiста, зведеного з базальтових блокiв на 92 штучних острiвцях. Походження будiвничих мiста i призначення деяких споруд досi залишаеться загадкою для вчених.]. Спецiалiзованi журнали повнилися мiркуваннями про таемничий континент, слiди якого нинi позначали лише його колишнi гiрськi шпилi, вiдомi нам як незлiченнi острови Меланезii та Полiнезii. Вiдмiнностi у визначеннi перiоду iснування цiеi гiпотетичноi цивiлiзацii, як i континенту, одночасно вражали i бавили, а тим часом у деяких мiфах Таiтi й iнших тихоокеанських регiонiв виявили деталi, що дивним чином узгоджуються з цiею теорiею.

Однак усе бiльше уваги науковцiв став привертати цилiндр iз загадковим сувоем, заповненим незрозумiлими iероглiфами, що дбайливо зберiгають у бiблiотецi музею. Прямий стосунок цилiндра до мумii питань не викликав: усi без винятку втямили, що розгадка таемничих написiв могла дати ключ i до таемницi жахливоi фiгури. Цилiндр сягав близько чотирьох футiв у довжину i сiмох восьмих фута в дiаметрi. Вiн був виготовлений iз незвичайного металу, що переливаеться всiма кольорами веселки, i нiяк не пiддаеться хiмiчному аналiзу, а також не вступае в реакцiю з жодними речовинами. Вiн був щiльно закупорений накривкою з того ж металу i вкритий гравiюванням декоративного, а може, й символiчного значення: розсипом переплетених мiж собою знакiв, якi, здавалося, були створенi в якiйсь цiлком чужiй, парадоксальнiй геометричнiй системi.

Не менш загадковим був i сувiй, згорнутий у цилiндрi, – акуратна, тонка, блакитно-бiла рурочка плiвки, яку неможливо жодним чином проаналiзувати, – накручена навколо тонкого стрижня з уже згаданого металу в розгорнутому станi сягала в довжину близько двох футiв. Великi виразнi iероглiфи, що тягнуться вузькою смугою вздовж центральноi частини сувою та накресленi сiрим, також iз невiдомими ознаками пiгментом, не були схожi на жодну абетку, вiдому сучасним лiнгвiстам i палеографам. Цi письмена так i не вдалося розшифрувати, хоча адмiнiстрацiя музею i розiслала iхнi копii всiм вiдомим фахiвцям у цiй царинi.

Правда, декотрi дослiдники, достатньо обiзнанi в лiтературi з окультизму та магii, виявили неясну схожiсть окремих iероглiфiв iз символами первiсних людей, описаними в деяких вельми давнiх i малозрозумiлих езотеричних трактатах, таких як «Книга Ейбона»[5 - «Книга Ейбона» – вигадана чаклунська книга, авторство якоi приписують Кларку Ештону Смiту (1893–1961), американському поетовi, письменнику, художнику та скульптору.], що, як вважаеться, прийшла ще з легендарноi Гiпербореi, або ж жахливий, повсюдно заборонений «Некрономiкон» божевiльного араба Абдула Аль-Хазреда. Жодна з цих паралелей, однак, не здавалася безперечною, i з огляду на домiнантне серед серйозних учених зневажливе ставлення до окультизму вирiшили вiдмовитися вiд спроб поширити копii сувою серед фахiвцiв iз мiстики. Якби це зробили своечасно, провадження в справi могло б виявитися зовсiм iншим. Якби комусь iз читачiв довелося хоч одним оком зазирнути до моторошноi книги фон Юнцта[6 - Фрiдрiх Вiльгельм фон Юнцт – лiтературний персонаж, створений письменником Робертом Говардом.] «Таемнi культи» i поглянути на цi знаки, то вiн тут же побачив би явнi аналогii. Та в тi часи примiрники праць фон Юнцта зустрiчалися неймовiрно рiдко – фактично були вiдомi лише перше дюссельдорфське (1839) видання, переклад Брайдвелла (1845) i урiзана репринтна публiкацiя, яку здiйснило видавництво «Голден гоблiн прес» 1909 року. Власне кажучи, увагу жодного з окультистiв або дослiдникiв езотеричних переказiв доiсторичних часiв по-справжньому так i не залучили до загадкового сувою аж до нещодавнього вибуху сенсацiйного журналiстського зацiкавлення, що прискорив трагiчний розв’язок цiеi iсторii.




II


Такий стан речей зберiгався ще пiвстолiття пiсля купiвлi музеем мумii. Цей жахливий експонат став для освiчених жителiв Бостона визначною мiсцевою пам’яткою та джерелом для гордощiв, але не бiльше, а про саме iснування супутнiх цилiндра та сувою – пiсля десятилiття безплiдного дослiдження – фактично забули. Дiяльнiсть музею Кабо вирiзнялася таким консерватизмом i скромнiстю, що жодному репортеровi або письменнику й на гадку не спало б завiтати в його нуднi межi в пошуках матерiалу, здатного зацiкавити широкий загал.

Галас зчинився навеснi 1931 року, коли придбали новi екстравагантнi експонати: дивовижнi предмети i на диво добре збереженi тiла, знайденi у гробницях бiля французького мiста Аверуань, пiд майже знищеними руiнами Шато Фоссесфламма[7 - Аверуань, Шато Фоссесфламм – мiста, вигаданi Кларком Ештоном Смiтом.], що набули зловiсноi популярностi та викликали ажiотаж серед газетярiв. Вiрна своiй манерi працювати лiктями мiська газета «Бостонська колонка» замовила своему дописувачу для недiльного числа розлогу статтю про новi придбання та порадила приправити ii загальним описом музею. Але цей молодик, котрого звали Стюарт Рейнолдс, уздрiв давно всiм вiдому жахливу мумiю i побачив у нiй набагато карколомнiший матерiал для сенсацii, нiж опис новопридбаних знахiдок, заради яких його й послав сюди редактор. Поверхневе ознайомлення з теософськими працями, захоплення вигадками таких письменникiв, як полковник Черчворд i Льюiс Спенс[8 - Джеймс Черчворд (1851–1936) – англiйський письменник- окультист, вiдомий своiми численними книгами, в яких описуеться стародавнiй континент Пацифiда; Льюiс Спенс (1874–1955) – шотландський журналiст, дослiдник шотландського фольклору, поет i окультист.], котрi розповiдають про давнi континенти та забутi цивiлiзацii, пробудили в Рейнолдсi особливий iнтерес до таких релiквiй.

У музеi журналiст довго дошкуляв усiм своiми нескiнченними i не завжди розумними запитаннями, а також вимогами допомогти йому сфотографувати мумiю в незвичайних ракурсах, для чого знадобилося совати ii то туди, то сюди. У музейнiй бiблiотецi, розмiщенiй у пiдвальному поверсi, вiн годинами розглядав дивний металевий цилiндр i сувiй, фотографуючи iх пiд рiзними кутами, а також зобразив у всiх подробицях загадковий iероглiфiчний текст. Вiн попросив показати всi книги, якi хоча б трохи пов’язанi з примiтивними культурами та затонулими континентами, а потiм по три години щодня робив виписки з них, покидаючи музей лише для того, щоб тут же податися до Кембриджа, де в бiблiотецi Вайденер можна було погортати (попередньо отримавши дозвiл) жахливий i заборонений «Некрономiкон».

5 квiтня його велика стаття з’явилася в недiльному випуску «Бостонськоi колонки» – рясно iлюстрована свiтлинами мумii, цилiндра та сувою з iероглiфами, виконана в звичайному дурнувато-iнфантильному стилi, яким газета звикла просторiкувати на догоду широкому колу своiх розумово незрiлих читачiв. Сповнена невiдповiдностей, перебiльшень, потуг на сенсацiю, вона достеменно вiдповiдала тому штибу статей, якi зазвичай порушують поверхневий i недовгий iнтерес загалу. В результатi ще недавно малолюднi й тихi зали залюднили балакучi натовпи людей, котрi тупо витрiщалися i яких строгий iнтер’ер музею нiколи ранiше не знав.

За всього iнфантилiзму статтi, вона привернула до музею й тямущих, освiчених вiдвiдувачiв, бо свiтлини в нiй свiдчили самi за себе. Адже й серйозним людям iнодi трапляеться зазирнути до «Бостонськоi колонки». Пригадую, наприклад, одного дивного вiдвiдувача, котрий з’явився в музеi в листопадi. Темнолиций, у тюрбанi, з густою бородою, з якимось вимученим, неприродним голосом i дивно байдужим обличчям, iз незграбними руками, схованими в бiлi рукавицi, що безглуздо виглядали тут. Вiн сказав, що живе в нетрях Вест-Енду, i назвався Свамi Чандрапутрою. Цей iндус виявився феноменальним ерудитом в окультних науках i, мабуть, дуже зацiкавився схожiстю iероглiфiв сувою з деякими знаками та символами забутого стародавнього свiту, про який у нього, нiбито iнтуiтивно, склалося доволi чiтке уявлення.

У червнi популярнiсть мумii вихлюпнулася за межi Бостона, i на адресу музею вiд окультистiв та iнших знавцiв мiстичних наук посипалися запитання, а також вимоги вислати фотографii. Загалом це не дуже тiшило персонал музею, оскiльки наша суто наукова установа не симпатизуе всiляким фантастам i мрiйникам, i все ж ми сумлiнно вiдповiдали на всi листи. Одним iз результатiв такого листування стала дуже вчена стаття знаменитого новоорлеанського мiстика Етьена-Лорана де Марiньi в журналi «Окульт-ревю», де вiн доводив абсолютну тотожнiсть багатьох геометричних орнаментiв цилiндра й iероглiфiв сувою з деякими iдеограмами зловiсного значення (узятих iз первiсних монолiтiв i атрибутики таемних ритуалiв езотеричних товариств), якi були вiдтворенi в жахливiй «Чорнiй книзi», а також у працi фон Юнцта «Таемнi культи».

Де Марiньi пригадав жахливу смерть фон Юнцта, що сталася 1840 року, через рiк пiсля опублiкування в Дюссельдорфi його жахливоi працi, i розповiв про страхiтливi легенди й iншi достатньою мiрою пiдозрiлi джерела iнформацii, з яких користав учений. Головне ж, вiн пiдкреслював разючу одноманiтнiсть легенд, iз якими фон Юнцт пов’язував бiльшiсть вiдтворених ним iдеограм. Нiхто не мiг заперечувати того факту, що стародавнi перекази, якi наполегливо згадували про цилiндри та сувоi, мали прямий стосунок до експонатiв музею, але при цьому iх характеризували з такою захопливою екстравагантнiстю, зокрема, абсолютно неохопнi дiапазони часiв i неймовiрнi, фантастичнi аномалii забутого стародавнього свiту, що набагато легше було просто захоплюватися ними, нiж у них повiрити.

А захоплення публiки i справдi не мало меж, позаяк передруки в пресi вiдбувалися повсюдно. Статтi з численними iлюстрацiями, якi розповiдають або коротко переказують суть легенд iз «Чорноi книги», розлого мовили про мумiю, що вселяе жах, а також порiвнювали орнамент на цилiндрi й iероглiфи сувою зi знаками, вiдтвореними фон Юнцтом, i викладали напрочуд дикi, безглуздi й iррацiональнi вигадки та теорii. Такi публiкацii з’явилися скрiзь. Число вiдвiдувачiв музею потроiлося, а всеосяжний характер зацiкавлення, що спалахнув раптово, пiдтверджувався надлишком кореспонденцiй, якi ми одержували, здебiльшого беззмiстовних. Схоже, мумiя та ii походження створили для людей iз бурхливою уявою гiдного суперника депресii, що панувала у 1931–1935 роках, i стали головною темою для балачок. Щодо мене, то головний ефект усього цього фурору полягав у тому, що менi мимоволi довелося здолати жахливий фолiант фон Юнцта в скороченому викладi «Голден гоблiн» – i це уважне читання, з одного боку, змусило мене не лише раз по раз вiдчувати запаморочення, нудоту, але й подякувати долi за те, що вона позбавила мене вiд дикого огиддя, що незабаром настало пiсля повного видання тексту.




III


Стародавнi перекази, цитованi в «Чорнiй книзi» й пов’язанi з орнаментами та символами, настiльки близько спорiдненими зi знаками й iероглiфами сувою та цилiндра, i справдi приголомшували i навiювали неабиякий страх. Здолавши неймовiрну низку столiть i проминувши всi вiдомi нам цивiлiзацii, раси та держави, вони зосередилися навколо зниклого народу й континенту, що згинув, якi стосуються нечувано далеких, туманних i первiсних часiв. Навколо народу й континенту, якi в найдавнiших переказах називають My i якi, судячи iз записiв мовою наакаль, процвiтали двiстi тисяч рокiв тому, коли Європа ще слугувала притулком для деяких гiбридних iстот, а Гiперборея, що не дожила до наших часiв, поклонялася чорному аморфному Цатоггуа.

Там згадували i про королiвство або краiну К’наа, де перше людське плем’я виявило грандiознi, жахливi руiни, залишенi невiдомими iстотами, що хвиля за хвилею проникали сюди з далеких зiрок i жили тут призначенi iм довгi столiття в свiтi, що тiльки народжувався i нiкому ще не потрiбному. Королiвство К’наа було священним мiсцем для поклонiння, тому iз самоi його серцевини тягнулися до неба похмурi базальтовi скелi священноi гори Яддiт-Гго, а ii вiнчала складена з гiгантських кам’яних блокiв фортеця, набагато давнiша, нiж саме людство, яку збудувало плем’я вихiдцiв iз темноi планети Юггот, що колонiзували наш свiт задовго до зародження земного життя.

Чужинцi з Югготу зникли багато тисячолiть тому, але залишили пiсля себе моторошну безсмертну iстоту – свого жахливого бога та покровителя Гатанотоа, що спустився в глиб гори Яддiт-Гго i з того часу таiться в пiдземеллi пiд твердинею. Жодна людина нiколи не пiдiймалася на Яддiт-Гго i не бачила тiеi зловiсноi фортецi, хiба що iнколи на тлi вечiрнього неба вимальовувалися ii вiддаленi, збудованi за законами дивноi геометрii обриси. Бiльшiсть посвячених людей вiрила, що Гатанотоа завжди живе там, перевертаючись у таемничих глибинах пiд мегалiтичними стiнами. І багато хто вважав, що чудовиську мають постiйно приносити жертви, щоб воно не вибралося зi своiх таемних глибин i не згубило свiт людей, як колись був знищений свiт прибульцiв iз Югготу.

Якщо не приносити жертви, подейкували люди, то Гатанотоа вибереться на денне свiтло i важкою ходою спуститься з базальтових скель Яддiт-Гго, заподiюючи смерть кожному на своему шляху. Бо жодна жива iстота не може поглянути не лише на саме чудовисько, але i на його близько до правди виконане рiзьблене зображення будь-якого розмiру без того, щоб не зазнати мук, жахливiших за саму смерть. Споглядання великого бога або його подоби, як свiдчать легенди планети Юггот, призводить до паралiчу й скам’янiння надзвичайно моторошного на вигляд, у результатi якого тiло жертви обертаеться в щось середне мiж шкiрою та каменем, тодi як ii мозок залишаеться вiчно живим, незбагненним чином застиглим i замурованим на столiття, у божевiльнiй тузi усвiдомлюючи свое проходження крiзь нескiнченнi епохи безпорадностi й бездiяльностi, допоки випадок або сам час не довершать руйнування скам’янiлоi оболонки, тим самим залишивши сiру речовину без зовнiшнього захисту, не приречуть його на смерть. Але, певна рiч, здебiльшого жертва була приречена збожеволiти задовго до того, як настане це вiдтермiноване на багато епох позбавлення вiд тортур у виглядi смертi. Жодне людське око, твердять легенди, дотепер не посмiло кинути погляд на Гатанотоа, бо i нинi небезпека настiльки ж велика, як i в тi нескiнченно далекi часи.

Щороку в жертву Гатанотоа приносили дванадцять юних воiнiв i дванадцятьох дiвчат. Їхнi тiла вкладали на палаючi вiвтарi в мармуровому храмi, збудованому бiля пiдошви гори, бо нiхто не наважувався пiднятися на базальтовi скелi Яддiт-Гго i тим бiльше пiдiйти до циклопiчноi твердинi, зведеноi на його шпилi ще до появи на Землi людини. Влада жерцiв Гатанотоа була безмежною, позаяк лише вони могли захистити К’наа й усю краiну My вiд божества, яке будь-якоi митi може вийти з таемного притулку назовнi й обернути всiх присутнiх на камiнь.

На чолi сотнi жерцiв Темного бога стояв Аймеш-Мо, верховний жрець, котрий на святi Нат завжди прошкував попереду короля Табона i гордо стояв, випроставшись на весь зрiст, перед каплицею Дгорiк у той час, як володар смиренно схиляв перед нею колiна. Кожен жрець мав мармурове житло, скриню золота, двi сотнi рабiв i сотню наложниць, не кажучи вже про його незалежнiсть вiд цивiльного закону i про владу дарувати життя або карати смертю кожного жителя К’наа, за винятком королiвськоi свити. Але якою б великою не була влада жерцiв, краiна завжди жила в страху, щоби Гатанотоа не вислизнув iз похмурих глибин i не спустився донизу, сiючи серед людства жах i скам’янiння. Згодом жерцi заборонили людям навiть думати про Темного бога або уявляти собi його жахливий вигляд.

Це був рiк Червоного мiсяця (за пiдрахунками фон Юнцта, 173–148 тисяч рокiв до P. X.), коли вперше людська iстота наважилася не скоритися Гатанотоа i повстати проти жахливоi його погрози. Цим вiдважним еретиком був Т’йог, верховний жрець Шуб-Нiггурата i хранитель мiдного храму Всемогутнього цапа з легiоном юних. Вiн довго мiркував про владу рiзних богiв, йому послали дивовижнi сни й одкровення, пов’язанi з життям цього i ще давнiших свiтiв. Урештi-решт, вiн набув упевненостi, що добрих богiв можна налаштувати проти злих, i повiрив, що Шуб-Нiггурат, Нуг та Єб, як i змiебог Йгг, стануть на бiк людей у боротьбi проти тиранii пихатого Гатанотоа.

За навiюванням богинi-матерi Т’йог вписав у Наакаль – iератичний текст свого жрецького ордену – небувале ранiше закляття, здатне, як йому здавалося, запобiгти небезпецi скам’янiння, яке може спричинити Темний бог. Пiд його захистом, вважав вiн, людина, котра зважиться на подвиг, зумiе пiднятися на базальтовi скелi та першою з усiх людей увiйти до циклопiчноi цитаделi, пiд якою ховаеться Гатанотоа. Т’йог був упевнений, що, ставши вiч-на-вiч iз жахливим богом, за пiдтримки могутнього Шуб-Нiггурата i його синiв, вiн зможе змусити його до згоди i назавжди звiльнить людство вiд прихованоi в безоднi загрози. Вдячнi люди будуть готовi вiддати своему визволителю всю шану, яку вiн сам собi забажае. До нього перейдуть усi привiлеi жерцiв Гатанотоа, а потiм стануть досяжними не лише королiвське звання, але, можливо, й навiть ореол нового божества.

Свое охоронне закляття Т’йог накреслив на сувоi, зробленому з плiвки птагон (за фон Юнцтом, зворотний бiк шкiри давно вимерлоi ящiрки якiт), i замкнув його у вкритий орнаментом цилiндр iз лаг-металу, який принесли iз собою найдавнiшi представники планети Юггот. Ця магiчна формула могла навiть повернути скам’янiлим жертвам iхнiй первiсний вигляд. Вiдступник нарештi зважився, сховав цилiндр пiд мантiею i проникнув до циклопiчноi фортецi з обрисами, що грунтуються на якiйсь чужорiднiй геометрii, i зiйтися вiч-на-вiч iз монстром у його ж лiгвi. Що станеться пiсля цього, вiн навiть не здогадувався, але надiя стати рятiвником людства змiцнювала рiшучiсть смiливця.

Вiн не врахував одного – заздрощiв i зажерливостi розбещених пошаною жерцiв Гатанотоа. Почувши про намiр Т’йога i злякавшись утратити свiй престиж i привiлеi, вони здiйняли шалений галас проти так званого блюзнiрства, волаючи всюди, що жодна людина не зможе пiднятися на гору над Гатанотоа, що будь-яка спроба повстати проти нього лише накличе на людство його шалений напад i що жодне закляття i навiть майстернiсть жерцiв не врятують вiд його гнiву. Цим лементом вони сподiвалися повернути думку народу проти вiдступника, але прагнення людей звiльнитися вiд жахливого тирана було настiльки сильним i так довiряли вони магiчному мистецтву та завзяттю Т’йога, що всi протести жерцiв нi до чого не призвели. Навiть король Табон – зазвичай усього лише марiонетка в руках жерцiв – вiдмовився забороняти Т’йогу його вiдважне паломництво.

І тодi жерцi потай зробили те, чого не зумiли зробити вiдверто. Однiеi ночi Аймеш-Мо, верховний жрець, тихцем проник до келii Т’йога при храмi й викрав iз його спального одягу цилiндр зi заповiтним сувоем, пiдмiнивши його iншим, дуже схожим, але позбавленим магiчноi сили. Коли фальшивий талiсман ковзнув назад в одежу приспаного вiдступника, не було кiнця-краю радощам Аймеш-Мо, бо вiн був упевнений, що пiдмiна зможе залишитись непомiченою. Вважаючи себе захищеним справжнiм закляттям, Т’йог вибереться на заборонену гору та вступить до Оселi зла. І тодi все iнше довершить сам Гатанотоа, захищений вiд усiх чар.

Жерцям Темного бога бiльше не було потреби виступати проти непокори вищiй силi. Нехай Т’йог вирушае назустрiч власнiй смертi. А вони завжди будуть зберiгати потай вкрадений сувiй, який мае силу справжнього закляття, i передавати у спадок вiд одного верховного жерця до iншого в надii використати його в далекому майбутньому, коли, можливо, знадобиться порушити священний закон – волю бога-диявола. Залишок ночi Аймеш-Мо безтурботно проспав.

На свiтанку Дня небесних вогнiв (який так i не змiг витлумачити фон Юнцт) Т’йог, благословенний королем Табоном, котрий поклав руку на голову смiливця, у супроводi юрби, що молилася та спiвала ритуальних пiсень, вирушив на жахливу гору, тримаючи в правiй руцi патерицю з дерева тлат. Пiд своею мантiею вiн нiс цилiндр iз сувоем, що мiстив, на його думку, справжне закляття проти сили Темного бога. Вiн так i не виявив фальшивку. Як i не вловив глузування в словах, якi Аймеш-Мо та iншi жерцi щохвилини вплiтали в молитви, нiбито просячи у неба дарувати посланцю народу успiх i добробут.

Мовчки стояв унизу натовп, споглядаючи, як зменшуеться в далечiнi постать Т’йога, котрий насилу спинався забороненим базальтовим узгiр’ям, яке до цього часу не знало людськоi ходи. Багато людей ще довго стовбичили тут, витрiщаючись угору навiть пiсля того, як вiн зник за небезпечним виступом гори, що затуляв притулок Темного бога. Цiеi ночi декому з чутливих мрiйникiв марилося слабке тремтiння, що трусило шпиль ненависноi гори, проте iншi люди кпили з них. На ранок величезна юрба молилися, вибалушившись на гору – чи не повертаеться Т’йог? Те ж саме повторилося i наступного дня, i ще наступного. І ще багато тижнiв люди чекали та сподiвалися, а потiм узялися ридати. З того часу нiхто бiльше нiколи не бачив Т’йога, котрий мав позбавити людство вiд страху.

Невдача зухвалоi акцii вiдступника назавжди налякала людей, i вони намагалися навiть не замислюватися про покарання, що спiткало смiливця, котрий виявив неповагу до богiв. А жерцi Гатанотоа насмiхалися над тими, хто надумав би опиратися волi Темного бога або оскаржити його право на жертвоприношення. У наступнi роки про хитрий виверт Аймеш-Мо дiзналися мiсцевi жителi, але i це не змiнило загальноi думки, що Гатанотоа краще залишити в спокоi. Бiльше вже нiхто не наважувався проявити вiдверту непокору. Так минали столiття, володар змiнював володаря, один верховний жрець успадковував знання iншого, народи приходили i йшли, краiни пiдiймалися над морем i знову занурювалися в нього. Через низку столiть королiвство К’наа занепало, i нарештi одного жахливого дня здiйнялася небачена буря, загуркотiв грiм, горами пiднялися хвилi – i вся краiна My навiчно занурилася в океан.

Але все ж в останнi столiття iснування My стародавнi таемницi таки просочилися за ii межi. У далеких краiнах збиралися докупи сiролицi бiженцi iз затоплених островiв, котрi уникнули кари морського чорта, i тепер уже чуже небо впивалося димом iз вiвтарiв, якi тешуть на честь давно зниклих богiв i демонiв. Нiхто не знав, в якi бездоннi вирви занурився священний шпиль Яддiт-Гго i циклопiчна цитадель жахливого Гатанотоа, але все ще волочилися по землi iстоти, якi бурмочуть iм’я Темного бога i здiйснюють на його честь жахливi ритуали, щоб вiн, розгнiвавшись, не пробився крiзь товщу океанських вод i не став ступати важкою ходою в свiтi людей, сiючи жах i скам’янiння.

Навколо розсiяних по всьому свiту жерцiв формувалися рудименти темного i таемного культу – таемного тому, що народи нових краiн шанували вже iнших богiв i демонiв, а в старих богах i бiсах бачили лише зло. Прихильники цього таемного культу, як i ранiше, здiйснювали багато злочинних дiй i поклонялися давнiм жахливим iдолам. З вуст в уста передавали чутку, що нiбито один зi жрецьких родiв дотепер зберiгае справжне закляття проти сили Гатанотоа, яку Аймеш-Мо викрав у приспаного Т’йога, хоча вже й не залишилося нiкого, хто мiг би прочитати або розгадати таемнi письмена чи вказати, в якiй частинi свiту загубилося втрачене королiвство К’наа, жахлива вершина Яддiт-Гго i громiздка фортеця бога-диявола.

Культ, що пережив столiття, процвiтав головним чином у тих районах Тихого океану, де колись iснував континент My, але легенди глухо натякали на поклонiння огидному Гатанотоа також у злощаснiй Атлантидi й на жахливому плато Ленг. Фон Юнцт передбачав його проникнення i в казкове пiдземне царство К’ньян, надав чiткi докази його слiдiв у Єгиптi, Халдеi, Китаi, в забутих семiтських iмперiях Африки, а також у Мексицi та Перу. Бiльш нiж прозоро фон Юнцт натякав на зв’язок цього культу i з вiдьомськими шабашами в Європi, проти яких марно писали грiзнi папськi булли. Втiм, Захiд нiколи не був прихильним до шанувальникiв цього культу; i народне обурення, викликане свiдченнями про жахливi ритуали та жертвопринесення, змело геть багато його гiлок. Урештi-решт, вiн став гнаним, тричi забороненим, затаiвся, хоча його зерна i не можна вважати назавжди знищеними. Так чи iнакше, але вiн постiйно виживав – головним чином, на Далекому Сходi й островах Тихого океану, де його сутнiсть влилася в езотеричнi знання полiнезiйського братства ареоiв.

Фон Юнцт не раз тонко i тривожно натякав на свое безпосередне зiткнення з цим культом, i цi натяки вразили мене, коли я порiвняв iх iз чутками про обставини його смертi. Вiн згадував про пожвавлення деяких iдей, пов’язаних iз очiкуваною появою диявола-бога – таемничого створiння, якого жодна людина (якщо не брати до уваги вiдважного Т’йога, котрий так i не повернувся назад) нiколи не бачила, i зiставляв сам характер цих мiркувань iз табу, накладеним у стародавньому My на будь-якi спроби навiть уявити собi образ цiеi жахливоi iстоти. Особливий страх уселяли вченому чутки на цю тему, якi поширилися останнiм часом серед переляканих i зачарованих прихильникiв культу. Чутки, сповненi хворобливоi жаги, розгадати справжню природу тiеi пекельноi тварюки, з якою Т’йог зустрiвся вiч-на-вiч у пекельнiй цитаделi в тепер затонулих горах до того, як його, вочевидь, спiткав жахливий кiнець. І я сам був дивно стривожений непрямими та зловiсними посиланнями науковця на цi обставини.

Навряд чи менш страшними були здогади фон Юнцта щодо мiсця теперiшнього перебування вкраденого сувою iз закляттям проти сили Гатанотоа i про кiнцевi цiлi й можливостi його застосування. За моеi цiлковитоi впевненостi, що вся ця iсторiя – винятково мiстика, я не мiг не вiдчути сироти на спинi при одному лише безглуздому припущеннi, що раптом i справдi з’явиться на свiт це жахливе божество й оберне все людство в скупчення жахливих статуй, якi зберегли в собi живий мозок, приречених на iнертне, безпорадне iснування упродовж незлiченних вiкiв. Старий дюссельдорфський учений засвоiв огидну манеру бiльшою мiрою туманно натякати, нiж однозначно стверджувати, i я мiг уторопати, чому його мерзенну книжку вiдкинули в багатьох краiнах як блюзнiрську, нечисту та небезпечну.

Мене аж телiпало вiд вiдрази, й усе ж книга фон Юнцта таiла в собi якусь схиблену манливiсть, я не змiг вiдкласти ii набiк, не дочитавши до кiнця. Доданi до неi репродукцii орнаментiв та iдеограм iз краiни My були разюче схожi на знаки, зображенi на дивному цилiндрi й сувоi, та й уся розповiдь буяла подробицями, що мiстили неяснi, але неприемно збудливi натяки на дивовижну близькiсть сутi стародавньоi легенди до обставин появи на свiт страшноi мумii. Цилiндр i сувiй – район Тихого океану – тверда переконанiсть старого капiтана Везербi, що циклопiчна гробниця, в якiй була виявлена мумiя, ранiше мiстилася пiд великою спорудою… Так чи iнакше, а в глибинi душi я надзвичайно радiв тому, що вулканiчний острiв зник у глибинi океану ще до того, як дослiдники змогли знайти на ньому щось жахливе, що таiться пiд важким вiком люка.




IV


Інформацiя, яку я почерпнув iз «Чорноi книги», виявилася напрочуд корисною, коли навеснi 1932 року на мене звалилася нова хвиля газетних публiкацiй i свiжих подiй. Нинi я навряд чи пригадаю точно, з якого часу мене особливо стали турбувати частi повiдомлення про полiцiйнi акцii проти химерних, фантастичних релiгiйних культiв як на Сходi, так i в iнших мiсцях. Але в травнi чи червнi я вже чiтко усвiдомив, що раптовi й незрозумiлi вибухи активностi таемних мiстичних спiвтовариств, якi досi рiдко давали про себе знати, разом прогримiли по всьому свiту.

Тривожнi газетнi повiдомлення тепер пов’язувалися для мене, мабуть, не зi зловiсними натяками фон Юнцта i не з галасом навколо мумii та цилiндра, якi зберiгають у музеi, а з тiею обставиною, що увагу публiки в усьому свiтi привернула разюча схожiсть обрядових дiй i текстiв у прихильникiв розмаiтих таемних культiв, що впадало в вiчi, й наполегливо, в сенсацiйному дусi виголошувала преса. У будь-якому разi я не мiг не закарбувати з неспокоем постiйне повторення на цих збiговиськах одного i того ж iменi, хоч i в рiзних перекручених формах, навколо якого, схоже, зосереджувалися ритуали бiльшостi культiв i яке збуджувало в присутнiх дивну сумiш почуттiв – пошани та жаху. Деякi iмена звучали як Г’танта, Танотаг, Тган-Тга, Гатан i Ктан-Таг – i тут не знадобилися пiдказки моiх тепер численних окультних кореспондентiв, аби побачити незаперечну спорiдненiсть усiх цих варiантiв iз жахливим iм’ям, поданим фон Юнцтом у формi Гатанотоа.

Проявлялися й iншi вельми тривожнi ознаки. Знову i знову газети посилалися на примарну, сповнену побожного страху згадку на цих зiбраннях про якийсь «iстинний сувiй», iз яким, либонь, пов’язували якiсь страшнi загрози та небезпеки i який нiбито перебував пiд охороною якогось Нагоба, кого б або що б не мали на увазi пiд цим iм’ям. Наполегливо повторювали й iм’я, що звучало в рiзних варiантах, як Тог, Тiок, Йог або Зоб, i воно мимоволi пов’язувалося в моiй збудженiй свiдомостi з iм’ям злощасного вiдступника Т’йога, котрого згадували у «Чорнiй книзi». Це iм’я вимовлялося в поеднаннi з такими таемничими фразами, як «нiхто iнший, як вiн», «вiн бачив його в обличчя», «вiн знае все, хоча не може нi бачити, нi вiдчувати», «вiн пронiс пам’ять крiзь столiття», «iстинний сувiй звiльнить його», «Нагоб володiе iстинним сувоем», «вiн може сказати, де знайти Це».

Атмосфера поступово нагнiталася, i я анiтрохи не здивувався тому, що скоро моi окультнi кореспонденти, так само, як i сповненi сенсацiй недiльнi випуски газет, стали пов’язувати незвичайну активiзацiю культiв iз пожвавленням легенд про краiну My, з одного боку, i з теперiшнiм утилiтарним, блюзнiрським використанням мумii – з iншого. Численнi статтi в першiй хвилi газетного галасу, з iхнiми наполегливими натяками на прямий зв’язок мумii, цилiндра та сувою з переказами з «Чорноi книги», з iхнiми божевiльними, просто фантастичними вигадками з цього приводу, цiлком могли спровокувати спалах прихованого до цiеi пори фанатизму в групах прихильникiв екзотичних культiв, якими ряснiе наш непростий свiт. І ось преса знову взялася пiдливати оливи у вогонь – вiдповiддю ж були новi, ще шаленiшi збурення фанатикiв.

Із початком лiта служителi музею стали знову помiчати в залах особливу категорiю вiдвiдувачiв пiсля невеликого перiоду заспокоення, що настав за першим успiхом, залучених сюди публiкацiями в газетах сенсацiйних повiдомлень. Усе частiше i частiше серед них опинялися люди з дивною, екзотичною зовнiшнiстю – смаглявi азiати, патлатi особи типу нi те, нi се, бородатi смуглолицi чужинцi, котрi явно не мали потягу до европейського одягу. Всi вони неодмiнно вимагали показати iм залу мумiй, а незабаром можна було побачити, як тi невiдривно витрiщалися на жахливi тихоокеанськi експонати з виразом непiдробного екстазу на обличчi. Ця зовнi спокiйна, але зловiсна пiдводна течiя в строкатому потоцi вiдвiдувачiв, мабуть, дуже турбувала доглядачiв музею, та й я сам був далекий вiд холодного спокою. Я не мiг не думати про домiнанти поширення таемних культiв серед публiки саме такого штибу, про зв’язок культових хвилювань iз мiфами, з цiею жахливою мумiею та сувоем у цилiндрi.

Інколи я вiдчував гаряче бажання зняти мумiю з експозицii, особливо ж це почуття посилилося, коли один iз доглядачiв сказав менi, що вже не раз помiчав, як декотрi чужинцi здiйснювали щось на кшталт дивного ритуалу, i чув крадькома чиесь гаряче бурмотiння, схоже на молитву або спiв. Це траплялося в тi години, коли юрби вiдвiдувачiв дещо порiдшали. Один iз доглядачiв став вiдчувати дивнi галюцинацii та нервове збудження: йому стало здаватися, що помiщене в скляну вiтрину тiло мумii зазнае слабких, майже невловних змiн, якi з кожним днем посилюються. Особливо в дiлянцi костистих, несамовито скорчених клешень i в виразi спотвореного жахом кам’яно-шкiряного обличчя. Вiн не мiг позбутися враження, що повiки страшних, вирячених очей мумii ось-ось широко розплющаться.

На початку вересня, коли цiкавi натовпи дещо схлинули i зала мумiй iнодi порожнiла, була здiйснена спроба розрiзати скло вiтрини й дiстатися тiла мумii. Замах вчинив смаглявий полiнезiець, котрого помiтив i схопив доглядач ще до того, як експонату завдали якихось ушкоджень. Як з’ясувалося в ходi розслiдування, цей чоловiк жив на Гавайських островах i був завзятим прихильником заборонених релiгiйних культiв – якось його вже притягували до суду за участь у нелюдських ритуалах i жертвоприношеннях. Деякi папери, знайденi в його кiмнатi, виявилися вельми загадковими i вселяли пiдозри – багато листiв були поцяткованi iероглiфами, що приблизно нагадували знаки на музейному сувоi та в «Чорнiй книзi». Але повiдомити хоч щось iз приводу цих речей вiн навiдрiз вiдмовився.

Не минуло й тижня, як ще одна спроба дiстатися до мумii – цього разу через злам замка скляноi вiтрини – обернулася другим арештом. Затриманий сингалезець, так само як i житель Гавайських островiв, ранiше був викритий полiцiею в протизаконнiй культовiй дiяльностi й виявив точно таке ж небажання пояснювати щось слiдчим. Удвiчi цiкавiшим i похмуро-таемничим зробила цей випадок та обставина, що доглядач ранiше не раз помiчав, як цей чолов’яга звертався до мумii з дивними пiснями, в яких безпомилково вгадувалося повторюване слово «Т’йог». Пiсля цих подiй я подвоiв число доглядачiв у залi мумiй i наказав нi на мить не випускати з уваги експонати, що стали настiльки вiдомими.

Як i варто було очiкувати, газетярi поквапилися роздмухати галас навколо цих iнцидентiв, вiдразу ж завiвши дискусiю про стародавню незвичайну краiну My i серед iншого висловивши припущення, що жахлива мумiя е не що iнше, як тiло зухвалого еретика Т’йога, обернене в камiнь, котрий залишався неушкодженим упродовж останнiх 175 тисяч рокiв бурхливоi iсторii нашоi планети. В якнайсенсацiйнiшiй манерi було заявлено, що цi дивнi правопорушники репрезентують культ, що походить iз краiни My, i що вони поклонялися мумii або, можливо, й намагалися пробудити ii до життя своiми закляттями та вiдмацькими чарами.

Автори статей не забули згадати i про те, що, згiдно з давнiми легендами, мозок обернених у камiнь жертв Гатанотоа залишався живим, неушкодженим i самоусвiдомленим. І цей пункт слугував газетярам спонукою для найнеймовiрнiших i найдикiших вигадок. Належну увагу придiлили «iстинному сувою», що дало привiд висунути теорiю, нiбито вкрадене у Т’йога закляття проти сили Гатанотоа ще не втратило своеi сили, а затриманi полiцiею прихильники культу намагалися з його допомогою увiйти в контакт iз Т’йогом заради якихось власних амбiцiй. Результатом цих сенсацiйних вигадок стала третя хвиля вiдвiдувачiв, що затопила музей. Вони вибалушувалися на мумiю, яка таким чином опинилася в самому центрi цiеi дивноi iсторii, що тривожила душу.

Саме в цiй хвилi вiдвiдувачiв, багато з яких вiдвiдували музей по кiлька разiв, i стали вперше поширюватися наполегливi чутки про поступово змiнювану зовнiшнiсть мумii. Гадаю, що персонал музею – всупереч тривожним заявам не в мiру нервового доглядача, зробленим кiлька мiсяцiв тому – занадто звик постiйно бачити цi страшнi експонати, щоб пильно спостерiгати за деталями, тож, вочевидь, саме схвильоване перешiптування вiдвiдувачiв привернуло увагу одного зi служителiв музею до реальних, усе наростаючих змiн тiла мумii. Майже вiдразу цей факт став надбанням преси, а галасливi його наслiдки можна собi легко уявити.

Природно, я намагався належним чином вивчити ситуацiю i в серединi жовтня дiйшов висновку, що тканини мумii й справдi почали розкладатися. Через певний вплив хiмiчних або фiзичних сполук повiтря напiвшкiрянi-напiвкам’янi волокна, либонь, поступово втрачали жорсткiсть, що i слугувало причиною змiн у взаемному розташуваннi частин тiла, а також лицьових м’язiв. Проте цi факти дуже бентежать, якщо мати на увазi, що мумiя зберiгалася в музеi вже пiвстолiття i до останнього часу не ставалося жодних змiн. Я був змушений попросити таксидермiста музею, доктора Мура, ретельно вивчити стан експоната. Незабаром вiн установив загальне розслаблення i розм’якшення тканин тiла i зробив два чи три впорскування в’яжучих засобiв, але, остерiгаючись раптового руйнування або розкладання мумii, не наважився вдатися до якихось рiшучих заходiв.

Дивною виявилася реакцiя натовпу роззяв-вiдвiдувачiв. Ранiше кожна нова газетна сенсацiя викликала бурхливий наплив роззяв i базiк, а тепер – хоча й преса без угаву теревенила про змiни в станi мумii – публiка, либонь, стала вiдчувати не знаний iй досi страх, який i поставив у певнi рамки навiть нездорову цiкавiсть гультяiв. Здавалося, люди вiдчули, що музей оточила якась зловiсна аура, i з небувалого пiку його вiдвiдуванiсть впала до рiвня значно нижчого, нiж нормальний. Вiдносне малолюддя й зробило особливо помiтними химерних на вигляд чужоземцiв, котрi продовжували вiдвiдувати музей, як i ранiше.

18 листопада один iз вiдвiдувачiв – перуанський iндiанець – пережив досить дивний iстеричний чи епiлептичний напад i згодом, уже перебуваючи в лiкарнi, продовжував волати: «Воно спробувало розплющити очi! Т’йог намагався розклепити повiки й поглянути на мене!» На той час я вже схилявся до того, щоби прибрати жахливий експонат iз зали, але все ж дозволив наших винятково консервативних директорiв переконати себе. Однак було очевидно, що музей починае набувати лихоi слави серед мешканцiв прилеглих пуританських кварталiв. Останнiй iнцидент змусив мене дати доглядачам сувору iнструкцiю: не дозволяти нiкому простоювати перед жахливим релiктом бiльше кiлькох хвилин.

Це сталося 24 листопада, о п’ятiй годинi вечора, пiсля закриття музею. Один iз доглядачiв зауважив, що мумiя таки розплющила очi. Змiна була мiнiмальною: просто в обох очах завиднiвся вузький пiвмiсяць роговоi оболонки. Проте вже сам факт виявився надзвичайно важливим. Поспiшно викликаний до зали доктор Мур намiрився було вивчити дiлянки очних яблук, що вiдкрилися, за допомогою лупи, але навiть його слабкий дотик до мумii призвiв до того, що шкiрянi повiки раптом щiльно зажмурилися. Всi спроби знову вiдкрити iх зазнали невдачi, i таксидермiст не наважився на бiльше. Коли вiн сповiстив менi телефоном про те, що сталося, я, не приховую, вiдчув неймовiрний жах, що важко узгоджувався зi звичайною фiзичною природою явища. На якусь мить менi, як i бiльшостi вiдвiдувачiв, здалося, що над музеем загрозливо нависла зла, безлика сила з невимiрних глибин часу та простору.

За два днi якийсь похмурий на вигляд фiлiппiнець спробував сховатися в музеi пiсля його закриття. Його заарештували й доправили до полiцiйного вiддiлку, де чужинець вiдмовився навiть назвати свое iм’я i його довелося затримати до з’ясування особи. Проте суворий нагляд за мумiею, вочевидь, остудив запал дивних на вигляд чужинцiв, i вони стали рiдше бувати в музеi. Ще помiтнiше впало число екзотичних вiдвiдувачiв пiсля запровадження нового порядку огляду мумii за принципом «Проходьте, але не затримуйтеся!».

Й ось у середу, 1 грудня, пiсля опiвночi, вибухнула трагiчна кульмiнацiя всiеi iсторii. Близько першоi години ночi з музею долинули несамовитi зойки – свiдчення смертельного переляку й агонii, а безлiч телефонних дзвiнкiв вiд переляканих мешканцiв сусiднiх будинкiв змусили хутко i майже одночасно з’явитися на мiсцi подii наряду полiцii й офiцiйних осiб музею, зокрема мене. Частина полiцiянтiв оточила будiвлю, iншi ж разом iз нами обережно увiйшли досередини. У головному коридорi ми виявили задушеного нiчного сторожа – шматок мотузки зi схiдноiндiйськоi коноплi ще обплутував шию нещасного – i збагнули, що, всупереч усiм застереженням, сюди проникли злiснi й жорстокi непроханi гостi. Зараз, однак, у музеi панувала могильна тиша, але ми не зважилися одразу пiднятися сходами, що вели до фатального крила будiвлi, де й мала, без сумнiву, критися головна причина панiки. Лише пiсля того, як будiвлю освiтили електричнi лампи, увiмкненi з центрального пульта в коридорi, ми повiльно й неохоче пiднялися гвинтовими сходами i пройшли пiд високою аркою до зали мумiй.




V


Починаючи з цього моменту будь-якi газетнi повiдомлення про жахливий випадок у музеi проходили сувору цензуру – всi свiдки погодилися, що коли широкий загал буде поiнформований про майбуття, яке очiкуе нашу планету, нiчого доброго з цього не вийде.

Отже, я зупинився на тому, як ми увiмкнули в усьому будинку електричне свiтло й увiйшли до зали мумiй. Пiд балками склепiння, що важко нависло над блискучими скляними вiтринами з iхнiм моторошним вмiстом, ми вiдчували в прямому сенсi розповсюджений навкруги нiмий жах, i кожна деталь картини, що вiдкрилася нам i загнала в глухий кут, свiдчила про те, що тут сталося щось недоступне нашому розумiнню. Непроханi гостi, iх було двое, котрi, як ми втямили пiзнiше, сховалися в музеi до його закриття, перебували тут, але iм не судилося зазнати покарання за вбивство нiчного сторожа. Кара iх i так уже спiткала.

Один iз них був бiрманцем, другий – жителем островiв Фiджi, обох полiцiя переслiдувала за участь у нелюдськiй та огиднiй культовiй дiяльностi. Вони були мертвi, i чим уважнiше ми вдивлялися в iхнi трупи, тим бiльше дивувалися тому, якою все ж невимовно жахливою смертю iм довелося померти. На обличчях обох застиг шалений, нелюдський вираз жаху – нiчого подiбного не змiг пригадати навiть найстарiший i найдосвiдченiший iз наших правоохоронцiв. Але в розташуваннi iхнiх тiл виявилися вельми iстотнi вiдмiнностi.

Бiрманець лежав неподалiк вiд вiтрини з мумiею – з ii горiшнього скла був акуратно вирiзаний квадратний шматок. Його права рука стискала сувiй iз блакитноi плiвки, вкритоi сiрими iероглiфами. Це була майже точна копiя тiеi книги, що зберiгалася вкладеною в цилiндр у музейнiй бiблiотецi. Пiзнiше ретельнiше вивчення все ж виявило вiдмiнностi мiж ними. На його тiлi не було жодного слiду насильства, i лише за несамовитiстю спотвореного агонiею виразу обличчя ми змогли виснувати, що злочинець помер на мiсцi вiд неймовiрного переляку.

Але найглибший шок ми вiдчули, звернувши погляди на фiджiйця, котрий лежав поруч iз напарником. Першим зиркнув на нього полiцiянт, i лемент жаху, що вирвався у нього, знову зворохобив усiх, хто жив по сусiдству з музеем. Уже за смертельною блiдiстю та спотвореними рисами його темношкiрого обличчя, за окостенiлими руками, одна з яких все ще тримала електричний лiхтарик, ми мали б уторопати, що з ним сталося щось жахливо-незбагненне. І все ж нiхто з нас ще не був готовий до того, що викрив нерiшучий дотик полiцiйного офiцера до його тiла. Навiть тепер я здатен помислити про це, лише знову вiдчувши напад вiдрази та страху. Коротко кажучи, нещасний правопорушник, котрий менше години тому ще був живий, дебелий меланезiець, котрий зважився поглянути в обличчя невiдомим силам зла, обернувся тепер у жорстко застиглу попелясто-сiру мумiю з каменю та шкiри, за всiма ознаками подiбну до скорченого мертвого створiння в зруйнованiй склянiй вiтринi, що пережило незлiченнi столiття.

Та це було ще не найгiрше. Вiнцем усiх наших жахiв i тим, що справдi захопило нашу вражену увагу, перш нiж ми звернулися до трупiв, розпростертих на пiдлозi, був стан самоi мумii. Вiдтепер уже не можна було назвати змiни в нiй слабкими та невиразними, бо разюче змiнилася вся поза цього жахливого тiла. Воно все осiло й опало, дивно втративши свою колишню жорсткiсть. Закостенiлi переднi кiнцiвки з кiгтями опустилися, тож тепер вони навiть частково не затуляли шкiрясто-кам’яного обличчя, спотвореного божевiльним страхом. І – Всевишнiй, допоможи нам! – моторошнi опуклi очi мумii були широко виряченi i здавалися нерухомо спрямованими прямо на двох нiчних злочинцiв, котрi померли вiд жаху або ще чогось гiршого.

Цей непорушно-крижаний, як у мертвоi риби, погляд неначе гiпнотизував i переслiдував нас увесь час, поки ми оглядали трупи, що лежали на пiдлозi. Його вплив на нашi нерви був пекельно дивним: ми нiби постiйно вiдчували незрозумiлу застиглiсть, що прокрадаеться по всьому тiлу й утрудняе найпростiшi рухи. Застиглiсть, яка дивним чином зникла, коли ми зосередилися навколо принесеного бiрманцем сувою з iероглiфами, намагаючись краще розгледiти його. Будь-якоi митi я вiдчував, що мiй погляд мимоволi звертаеться до жахливих очей мумii в склянiй вiтринi, i коли, оглянувши трупи, я знову повернувся до неi, менi примарилося щось надприродне в склянистiй оболонцi очного яблука над темними зiницями, що чудово збереглися. Чим пильнiше я вдивлявся в них, тим наполегливiше вони вабили мене до себе, i нарештi, не витримавши, я спустився вниз, до кабiнету i, долаючи незрозумiлу застиглiсть у тiлi, принiс потужну лупу з багаторазовим збiльшенням.

Ранiше я достатньо скептично ставився до тверджень, що нiбито в мить смертi або в коматозному станi людини на сiткiвцi ока закарбовуються сцени та предмети, баченi нею останнiми. Але досить було менi зазирнути в лупу, щоби вiдразу ж збагнути, що там, у вирячених, осклянiлих очах цiеi жахливоi вiковiчноi почвари читаеться зовсiм не вiдображення зали мумiй, в якiй ми перебували, а якесь особливе зображення. Помилки бути не могло: на сiткiвцi давно вiджилого ока смутно проглядався складний образ, i не можна було сумнiватися, що в ньому зафiксоване те останне, що споглядали цi очi при життi незлiченнi тисячолiття тому. Менi здалося, що зображення поступово згасае, i я гарячково взявся крутити в руках оптичний апарат, бажаючи змiнити лiнзу. Зрештою, мае ж цей образ бути достатньо помiтним – адже за всiеi своеi мiкроскопiчностi вiн виявився здатним впливати на людей, котрi спробували використати страшне закляття або зробити ще якусь зловмисну дiю, настiльки вiдчутну, що змогла налякати iх буквально до смертi. Установивши найпотужнiшу лiнзу, я i справдi змiг розгледiти багато ранiше нерозрiзнених деталей, тодi як усi моi супутники тiсно оточили мене, потопаючи в потоцi слiв, якими я намагався змалювати побачене мною.

Та й було ж чому дивуватися! В наш час, 1932 року, в сучасному мiстi Бостонi, людина дивилася на щось таемниче, що належить до невiдомого та нескiнченно далекого свiту, як на свiт, що зник iз лиця землi i був стертий iз нормальноi людськоi пам’ятi багато тисячолiть тому. Перед моiми очима постало велике примiщення – величезна зала в циклопiчнiй кам’янiй будовi, i я, здавалося, дивився на неi, стоячи в одному iз закуткiв. Стiни зали були поцяткованi рiзьбленими зображеннями настiльки жахливими, що навiть у цьому недосконалому вiдображеннi безмежне iхне блюзнiрство i демонiзм викликали у мене нудоту. Неможливо навiть допустити, щоб рiзьбярi, якi виконали цю роботу, були людьми або бачили колись в очi хоч одну людську iстоту. Створенi ними образи дихали шаленою, безмiрною злiстю. В серединi зали виднiлася подоба колосального люка, розчахнутого навстiж буцiмто для того, щоб дозволити комусь вийти назовнi. Того, хто вийшов, мабуть, чiтко бачили нiчнi правопорушники, коли очi мумii раптово розплющилися. Але зараз пiд моiми лiнзами розпливалася лише темна пляма без форми.

Я вивчав праве око, застосувавши якнайсильнiше збiльшення, коли сталося те, що вразило мене остаточно. За мить я гiрко пошкодував про те, що не закiнчив обстеження на цiй стадii. Але азарт дослiдника взяв гору, i я пересунув своi потужнi лiнзи на лiве око мумii, сподiваючись виявити на його сiткiвцi виразнiше зображення. Моi руки тряслися вiд збудження i кепсько слухалися, немов скованi чиеюсь злою волею. Навiвши нарештi оптику на фокус, я переконався, що тут зображення не таке тьмяне, як в iншому оцi. В якомусь болiсному проблиску я розрiзнив щось, що здiймалося з гiгантського люка – циклопiчноi з допотопних часiв релiквii зниклого свiту. Я зарепетував так, що потiм навiть не засоромився, i звалився без тями.

Коли ж оговтався вiд потрясiння i поновив огляд, то в жодному з очей моторошноi мумii вже не можна було розрiзнити нiчого певного. Про це заявив полiцiйний сержант Кiф, поглянувши в лупу, бо я вже не знаходив у собi сил знову побачити цю дивовижну iстоту. Я ж подякував всiм силам космосу за те, що менi не довелося зазирнути в очi мумii хоч хвилиною ранiше. І мав зiбрати всю свою рiшучiсть, щоб у вiдповiдь на наполегливi розпитування присутнiх розповiсти про те, що менi довелося побачити цiеi жахливоi митi одкровення. Я навiть рота не роззявив, поки ми всi не зiйшли вниз, до кабiнету, подалi вiд пекельноi тварюки, яка просто не мала права на iснування. Бо я вже почав вiдчувати в своему мозку осередок напрочуд диких i фантастичних уявлень про мумiю i ii осклянiлi, виряченi очi. Адже в них вiдбивався якийсь тип демонiчноi свiдомостi, що назавжди ввiбрав у себе те, що йому довелося раптом уздрiти, i марно намагаеться пронести страшне послання крiзь безоднi часiв. Це явно загрожувало менi шаленством. «Але, врештi-решт, – подумав я, – менi буде легше позбутися цього, якщо розповiсти iншим про те, що я встиг побачити».

Власне, моя розповiдь не була довгою. В очах мумii я побачив вiдображення подiбного на бегемота чудовиська, що вивалюеться iз широкого отвору люка в центрi циклопiчноi гробницi, такого жахливого, що вiдразу вiдпали сумнiви в його здатностi вбивати все живе лише одним своiм виглядом. Навiть зараз менi бракуе слiв, щоб його описати. Велетенський монстр iз мацаками та хоботом, з очима спрута, наполовину аморфний, що перетiкав, а наполовину лускатий, укритий шкiряними складками – брр! Але нiщо зi сказаного не могло б навiть малою мiрою окреслити весь огидний, блюзнiрський, неймовiрний для людини, позагалактичний жах i всю невимовну злостивiсть цього загрозливого загальною погибеллю породження похмурого хаосу та безмежноi ночi. Коли я пишу цi рядки, образ, що виникае у моему мозку, знову вiдкидае мене, знесиленого та розслабленого, в тi страшнi хвилини, i викликае в менi приступ нудоти. Розповiдаючи про все побачене присутнiм у кабiнетi людям, я напружував усi сили, щоб знову не втратити свiдомiсть, яка повернулася до мене пiсля митi непритомностi.

Не менше були враженi й моi слухачi. Впродовж чвертi години нiхто з них не посмiв пiдняти голос вище, нiж боязке шепотiння. Чулися переляканi посилання на жахливi легенди з «Чорноi книги», на нещодавнi газетнi повiдомлення про культовi заворушення, на попереднi iнциденти в музеi. Цей Гатанотоа… Навiть найменше, в мiру майстерно зроблене його зображення загрожувало скам’янiнням, вiдступник Т’йог, фальшивий сувiй, смiливець, котрий так i не повернувся назад, iстинний сувiй, здатний повнiстю або частково зняти жорстокi, зловiснi чари, дiйшов до наших днiв? Моторошнi, кривавi культи, пiдслуханi в музеi фрази: «нiхто iнший, як вiн», «вiн тодi поглянув у його очi», «вiн знае все, хоча i не може нi бачити, нi вiдчувати», «вiн пронiс пам’ять крiзь столiття», «iстинний сувiй звiльнить його», «тiльки вiн може сказати, де знайти Це»… І лише цiлющий свiтанок повернув нас до нормального психiчного стану, до розсудливостi, яка нарештi закрила цю тему як щось таке, про що краще бiльше не згадувати i навiть не думати.

Пресi ми надали вельми скупу iнформацiю i надалi трималися досягнутоi з газетами домовленостi, завдяки чому вдалося уникнути новоi хвилi галасу, коли розтин трупа фiджiйця показав, що його внутрiшнi органи, будучи герметично запакованими з усiх бокiв скам’янiлою плоттю, самi по собi залишилися неушкодженими i створили аномалiю, яку лiкарi довго i з подивом обговорювали. Ми дуже добре тямили, куди завели б усi цi подробицi «жовту пресу», що пам’ятае про легендарнi жертви Гатанотоа з iхнiм неторканим мозком i збереженою свiдомiстю.

Не маючи усiеi iнформацii, мисливцi за сенсацiями, проте, звернули особливу увагу на той факт, що один iз двох правопорушникiв, котрi проникли до музею – той, хто тримав у руках сувiй i, цiлком iмовiрно, просунув його до мумii крiзь трiщину в склянiй вiтринi, не пiддався скам’янiнню, тодi як iнший, котрий не мав сувою, обернувся на камiнь. Коли ж вiд нас зажадали провести експеримент: докласти сувiй до кам’янисто-шкiрястого тiла фiджiйця i до самоi мумii, ми з обуренням вiдмовилися потурати шкiдливим забобонам. Мумiю, природно, прибрали з очей публiки й перевели до музейноi лабораторii, щоб у майбутньому, в присутностi медичних авторитетiв, провести належне наукове обстеження. Пам’ятаючи про колишнi iнциденти, ми помiстили ii пiд сувору охорону, але навiть попри це 5 грудня о другiй годинi 25 хвилин ночi була здiйснена нова спроба проникнути до музею. Завдяки системi сигналiзацii, що спрацювала вчасно, злочинний задум зiрвали, хоча, на жаль, злочинцевi або злочинцям удалося втекти.

Я надзвичайно радий, що жоден натяк на все те, що трапилося пiсля того, не став надбанням широкого загалу, i дуже сподiваюся, що надалi вiн так i залишиться необiзнаним. На жаль, витiк iнформацii цiлком можливий, i я не знаю, як учинять iз цим рукописом розпорядники мого заповiту. Але принаймнi до того часу, коли розкриються всi факти, ця iсторiя вже не залишиться в пам’ятi багатьох людей настiльки болiсно свiжою. Крiм цього, нiхто не повiрить в ii справжнiсть, якщо про все розкажуть вiдкрито. Така вже типова реакцiя бiльшостi читачiв. Вони готовi проковтнути що завгодно, якщо це походить вiд «жовтоi преси», але висмiюють i вiдкидають як явну брехню найхимернiшi й парадоксальнi одкровення. Втiм, можливо, що для психiчного здоров’я людей воно й на краще.

Як я вже казав, було призначене наукове обстеження жахливоi мумii. Воно вiдбулося 8 грудня, рiвно через тиждень пiсля трагiчноi кульмiнацii, його проводили пiд керiвництвом видатного вченого, доктора Вiльяма Мiно, котрому допомагав наш таксидермiст, доктор Вентворт Мур. За тиждень до цього доктор Мiно засвiдчив розтин трупа дивним чином скам’янiлого фiджiйця. На процедурi були присутнi також панове Лоуренс Кабо та Дадлi Салтонстелл – довiренi особи музею; персонал музею репрезентували доктори Мейсон, Веллс, Карвер i я; були запрошенi ще двое журналiстiв. За останнiй тиждень у зовнiшностi мумii видимих змiн не сталося, хоча, втiм, певне розм’якшення волокон ii тканин привело до короткочасних слабких змiн у позицii осклянiлих розплющених очей. Нiхто з персоналу музею бiльше не наважувався поглянути на цей жахливий експонат: жоднi вмовляння ставитися до нього притомно й спокiйно вiдкидали з обуренням. Та я й сам лише значним зусиллям волi примусив себе до участi в дослiдженнi.

Доктор Мiно з’явився незабаром пiсля першоi години дня i за кiлька хвилин уже взявся до огляду мумii. Першi ж дотики до неi призвели до значного руйнування тканин, а тому – з огляду на також поступове розм’якшення волокон пiсля 1 жовтня, про що ми i заявили лiкарю – медик зважився на повне розкриття мумii ще до того, як ii речовина зазнае подальшого розкладання. У нашiй лабораторii знайшлися всi необхiднi iнструменти, тож вiн одразу приступив до справи i скоро привселюдно оголосив про вельми дивну волокнисту природу сiроi мумiфiкованоi речовини.

Але його здивованi вигуки стали ще гучнiшими, коли дослiдник зробив перший глибокий надрiз, позаяк з-пiд ланцета повiльно засочилася густа червона цiвка, природа якоi – незважаючи на нескiнченнi столiття, що минули з часу життя цiеi жахливоi iстоти – не викликала жодного сумнiву. Ще кiлька майстерних рухiв ланцета продемонстрували, що внутрiшнi органи мумii дивовижним чином збереглися – воiстину iх зовсiм не зачепило гниття, за винятком дiлянок, якi зазнали деформацii або тлiну через ушкодження скам’янiлоi поверхнi тiла. Подiбнiсть стану нутрощiв мумii та фiджiйця, котрий нещодавно загинув, була такою разючою, що видатний лiкар не мiг оговтатися вiд подиву. Досконале збереження вибалушених вiд жаху очних яблук було просто надприродним, але визначити достеменно ступiнь iхнього скам’янiння виявилося справою вкрай скрутною.

О пiв на четверту розкрили череп, i за десять хвилин уся наша ошелешена група заприсяглася вiчно зберiгати таемницю, яка могла бути викладена лише в таких секретних документах, як цей рукопис. Навiть обое журналiстiв охоче приедналися до цiеi присяги.

Бо пiсля розтину черепа мумii вдалося виявити ii живий, ще пульсуючий мозок.




Що приносить мiсяченько


Ненавиджу мiсяць, адже боюся, що вiн може звичну й улюблену мiзансцену, вихопивши ii з мороку, перетворити в чужу й огидну.

Того примарного лiта мiсяць затьмарив усе над старим садом, в якому я блукав. Саме те примарне лiто дурманних квiтiв i вологих водоростей принесло дикi багатобарвнi марева. І поки я швендяв уздовж дрiбного кристалiчного потоку, то побачив незвичнi брижi, легко оповитi жовтим свiтлом, так, начебто тi безтурботнi води текли неспокiйним плином до невiдомих океанiв, яким не знайшлося мiсця в нашому свiтi. Тихi й iскристi, яскравi й зловiснi, тi проклятi мiсяцем води квапилися, а я не знав куди: лише бiлi квiти лотоса, що стороняться берегiв, зривав дурманний нiчний вихор один за одним, i, кружляючи в розпачi, вони падали в потiк (жахливо далеко пiд кривобоким, рiзьбленим мостом), озираючись назад зi зловiсним смиренням спокiйних i мертвих облич.

І поки, топчучи соннi квiти незграбними ногами, я мчав уздовж берега, божеволiючи вiд страху перед невiдомими створiннями i спокусливими мертвими суцвiттями, я побачив сад, у свiтлi мiсяця нескiнченний, в якому вдень спиналися стiни – лише дерева, квiти й кущi, кам’янi iдоли й пагоди, вигини потоку, що свiтиться жовтим: мiж трав’янистих берегiв i пiд химерним мармуровим мостом. А губи мертвих суцвiть лотоса сумно шепотiли. Вони кликали мене за собою, закликали не зупинятися, поки струмок не стане рiчкою i не поеднаеться (серед болiт iз хиткими очеретами й мiлинами з блискучим пiском) iз узбережжям величезного й безiменного моря.

Над тим морем сяяв сповнений ненавистi мiсяць, i химернi запахи множилися над безгучними хвилями. Я палко мрiяв про тенета – позаяк бачив, як у хвилях зникали суцвiття лотоса – щоб виловити суцвiття i дiзнатись вiд них таемницi, якi мiсяць принiс у нiч. Але коли свiтило просунулося на захiд, а вiд похмурого узбережжя вiдлинули безгучнi хвилi, я бачив у тому свiтлi, що хвилi бiльше не приховують старi шпилi й прикрашенi зеленими водоростями бiлi колони. Я знав, що сюди, до цього затонулого мiста, прибувають усi мерцi, i тремтiв, не прагнучи бiльше спiлкуватися iз суцвiттями лотоса.

Проте, побачивши далеко в морi чорного кондора, що спускаеться з небес вiдпочити на величезному рифi, я був схильний розпитати його, щоб дiзнатися про тих, кого знав, коли вони все ще були живими. Ось про що я спитав би кондора, якби вiн був не настiльки далеко, але вiн був-таки задалеко, ледь помiтно наблизившись майже впритул до гiгантського рифу.

Так я спостерiгав за потоком, що линув пiд спадним мiсяцем, бачив блискучi шпилi, вежi та дахи мертвого, залитого водою мiста. І поки я споглядав, нiздрi намагалися затулитися, опираючись нудотному запаху мертвого свiту. У цьому загубленому i забутому мiсцi i справдi зiбрали всю плоть iз кладовищ, зiбрали, щоб одутлi морськi хробаки ii гризли й наситилися нею.

Над цими жахiттями зависнув лиховiсний мiсяченько… Проте хробакам, аби харчуватися, мiсяць не потрiбен. І поки я витрiщався на хвилi, що тягнуться вiд хробакiв, що звиваються внизу, я вiдчув холод, що прийшов здалеку, звiдти, де кружляв кондор (так, наче моя плоть злякалася, перш нiж очi помiтили саму причину страху).

Лише тiло недовго тремтiло без причини, я звiв погляд i побачив, що води вiдкотилися, оголивши велику частину величезного рифу, чий краечок я бачив ранiше. І тодi я побачив риф – лише чорну базальтову корону жахливого створiння, чие величезне чоло тепер виднiлося в тьмяному мiсячному сяйвi i чиi огиднi ратицi, либонь, топтали мул милями нижче. Я верещав, волав, поки ранiше приховане обличчя не пiднялося з води, i поки прихованi ранiше очi не ковзнули геть вiд того зрадницького жовтого мiсяченька, що пильно витрiщався на мене.

І, щоб уникнути цього безжального створiння, я з насолодою рiшуче пiрнув у смердючi води, де серед порослих бур’янами стiн i затонулих вулиць товстi морськi хробаки бенкетували на трупi свiту.




Похований iз фараонами (У спiвавторствi з Гаррi Гудiнi)





І


Таемниця вабить таiну. З того часу, як я став дуже популярним як виконавець неймовiрних трюкiв у манерi Гаррi Гудiнi, я постiйно потрапляю у рiзного штибу загадковi iсторii, якi публiка, знаючи мiй фах, пов’язуе з моiми iнтересами й уподобаннями. Інодi цi iсторii цiлком безневиннi й тривiальнi, часом глибоко драматичнi й захопливi, насиченi фатальними й небезпечними пригодами, а iнколи навiть змушують мене заглиблюватися в обширнi науковi й iсторичнi дослiдження. Багато про що я вже розповiдав i розповiдатиму надалi, нiчого не приховуючи. Але е один випадок, про який я завжди теревеню з великою нехiттю, i якщо тепер маю намiр це зробити, то лише за наполегливими i настирливими проханнями видавцiв цього журналу, до яких долинули неяснi чутки про цю iсторiю вiд iнших членiв моеi родини.

Цю подiю я дотепер зберiгав у таемницi. Вона сталася чотирнадцять рокiв тому пiд час моiх вiдвiдин Єгипту як пересiчного туриста. Я мовчав про неi з кiлькох причин. По-перше, менi не хотiлося оприлюднювати деякi факти й обставини, безумовно правдивi, про якi навiть не здогадуються хмари туристiв, котрi штурмують пiрамiди, i якi ретельно приховуе влада Каiра, хоча вона, звiсно, не може про них не знати. По-друге, менi якось незручно викладати iнцидент, де таку важливу роль вiдiграла моя власна невгамовна фантазiя. Чи вiдбувалося те, свiдком чого я був або вважаю, що був насправдi, достеменно сказати неможливо. Швидше те, що трапилося, необхiдно розглядати як наслiдок моiх тодiшнiх студiй у царинi египтологii й навiяних ними мiркувань, до яких мене до того ж природним чином пiдштовхувало навколишне оточення. Пiдiгрiта цими причинами уява в поеднаннi з порушеннями виявилися результатом реальноi подii, що була жахливою вже сама по собi. Усе це, без сумнiву, й призвело до жахiття, яким увiнчалася та фантастична нiч, що залишилася далеко в минулому.

У сiчнi 1910 року, вiдпрацювавши за контрактом в Англii, я уклав угоду на турне театрами Австралii. Умови договору надавали менi можливiсть самому вибрати термiни поiздки, й я вирiшив скористатися нагодою та подався в своерiдну подорож, до яких дуже ласий. Разом iз дружиною ми здiйснили приемну морську прогулянку уздовж континенту i, дiставшись до Марселя, сiли на пароплав «Мальва» компанii «П. й О. Стiмер», який тримав курс на Порт-Саiд, звiдки я мав намiр почати екскурсiю головними iсторичними пам’ятками нижнього Єгипту й уже потiм вирушати до Австралii. Вояж був дуже приемним, зокрема й через кiлька кумедних для розслiдування обставин, вiд яких жоден iлюзiонiст не застрахований навiть тодi, коли перебувае на вiдпочинку. Я намiрявся тримати свое iм’я в таемницi, щоб пiд час мандрiвки мене нiхто не турбував. Але серед пасажирiв виявився один факiр, чиi наполегливi потуги приголомшити пасажирiв демонстрацiею цiлком пересiчних вивертiв були настiльки смiховинними, що я не змiг утриматися вiд спокуси поставити його на мiсце i повторив тi ж фокуси з набагато бiльшим професiоналiзмом. У результатi мое iнкогнiто було безнадiйно зруйноване. Я розповiдаю про це не заради пихи, але через усi тi наслiдки, що iх спричинила моя необачнiсть i якi менi варто було передбачити, перш нiж викривати себе перед цiлою юрмою туристiв, готових миттю розсiятися долиною Нiлу. Куди б я вiдтепер не прямував, мене всюди обганяла моя слава, позбавляючи нас iз дружиною спокою й затишку, яких ми так прагнули. Подорожуючи в пошуках дивовиж, я сам часто ставав об’ектом розглядання як якась чудасiя.

Вирушивши до Єгипту за яскравими й мiстичними враженнями, ми неабияк розчарувалися, коли пiсля прибуття до Порт-Саiда побачили лише невисокi пiщанi дюни, буйки, що плавали на мiлководдi, i типове европейське мiстечко, де все було нудним i нецiкавим, за винятком хiба величезноi статуi де Лессепса[9 - Фердинанд Лессепс (1805–1894) – французький iнженер, пiдприемець i дипломат, органiзатор спорудження Суецького каналу.]. Тим дужче охопило нас бажання побачити щось, що бiльше заслуговуе на увагу, i порадившись, ми вирiшили не зволiкаючи iхати до Каiра, до пiрамiд, а звiдти – до Александрii, де можна буде сiсти на корабель, що вiдпливае до Австралii, а мимохiдь оглянути всi тi греко-римськi пам’ятки, якими тiльки зможе похвалитися ця стародавня метрополiя.

Подорож потягом минула ще якось стерпно. Усього чотири з половиною години, але за цей час ми встигли побачити значну частину Суецького каналу, вздовж якого залiзниця тягнеться до самоi Ісмаiлii, а трохи згодом i зачепити Стародавнього Єгипту, краем ока черкнувши канал iз прiсною водою, викопаний ще в епоху Середнього царства i лише нещодавно вiдновлений. Аж ось, нарештi, i Каiр замерехтiв у згуслих сутiнках i постав перед нами, як якесь сузiр’я, тьмяний вiдблиск якого перетворився на слiпуче сяйво, коли ми прибули на грандiозний центральний вокзал. І знову нас спiткало розчарування, бо все, що ми побачили, виявилося европейським, якщо не брати до уваги одягу й облич. Нудний пiдземний перехiд провадив на майдан, загачений екiпажами, таксi й трамваями i залитий яскравим сяйвом електричних вогнiв на височенних будiвлях, а той театр, в якому мене марно вмовляли виступити i куди я згодом потрапив як глядач, незадовго до нашого приiзду перейменували на «Американський космограф». Маючи намiр зупинитися в готелi «Шепард», ми гукнули таксi й помчали широкими проспектами з фешенебельною забудовою; i серед комфорту, що оточив нас у готелi (в основному англо-американського взiрця), серед усiх цих лiфтiв i бездоганних офiцiантiв у ресторанi чарiвний Схiд iз його сивою давниною уявлявся нам чимось нескiнченно далеким.

Однак уже наступного дня ми iз задоволенням поринули в саму гущу атмосфери «Тисячi й однiеi ночi», i в лабiринтi вулиць, в екзотичних контурах Каiра на тлi неба, здавалося, знову ожив Багдад Гаруна аль-Рашида. Звiряючись за Бедекером[10 - Карл Бедекер (1801–1859) – нiмецький видавець, котрий заснував 1827 року в Кобленцi видавництво путiвникiв по рiзних мiстах i краiнах. Вiдомим за життя його зробили неперевершена достовiрнiсть i видавнича якiсть путiвникiв, що носять його iм’я.], ми оминули сади Езбекii й рушили вулицею Мускi на схiд, у бiк кварталiв, заселених корiнними мешканцями. Досить скоро ми опинилися в руках енергiйного чичероне, i, незважаючи на всi пiзнiшi метаморфози, маю визнати, що вiн-таки був майстром своеi справи.

Тодi я ще не тямив, якоi хиби припустився, не звернувшись у готелi за послугами офiцiйного гiда. Тепер перед нами стояв чисто поголений, порiвняно акуратний жевжик iз дивно глухим голосом. Вiн скидався на фараона i назвався Абдулом Раiсом ель-Дрогманом. Було очевидно, що вiн – великий авторитет серед iнших представникiв свого ремесла. Правда, в полiцii нам потiм повiдомили, що чоловiка з таким iм’ям вони не знають, що слово «раiс», вочевидь, е частиною звернення до будь-якоi шанованоi людини, а Дрогман – це, без сумнiву, не що iнше, як спотворена форма слова «драгоман», яким називають керiвника туристичних груп.

Абдул показав нам такi дива, про якi ми ранiше лише читали i мрiяли. Старий Каiр уже сам по собi – мiсто-казка i мiсто-мрiя: лабiринти вузьких вуличок, оповитих таемничими пахощами; балкони найвибагливiших форм, що сходяться майже впритул над вимощеними брукiвкою вулицями; цiлком азiйський вир вуличного руху з його багатомовним галасом, клацання батогiв, торохтiння бричок i скрипiння пiдвод, дзенькiт монет i репетування вiслюкiв; калейдоскоп строкатого одягу, тюрбанiв, чадр i фесок; водоноси i дервiшi, собаки та кiшки, ворожки i цирульники; i, перекриваючи всi iншi звуки, голосiння слiпих жебракiв, котрi скорчилися в своiх нiшах, i тужливi азани[11 - Азан – заклик на молитву в мусульман.] муедзинiв на мiнаретах, що тонко стримiли на тлi яскравого, бездоганно синього неба.

Не менш привабливими виявилися i вкритi базарнi ряди, де до того ж було не так гамiрно. Прянощi, парфуми, ароматичнi кульки, килими, шовки, мiдь; старий Махмуд Сулейман сидить, схрестивши ноги, посеред своiх сусiдiв iз ароматичними смолами, поруч юнаки, котрi весело теревенять i товчуть зерна гiрчицi в заглибинi капiтелi давньоримськоi класичноi колони коринфського ордеру, завезеноi сюди, ймовiрно, iз сусiднього Гелiополя, де розмiщувався один iз трьох легiонiв iмператора Августа. А ще мечетi й музей – ми оглянули iх усi, i заледве зберегли свiй пiднесений арабський настрiй, коли мало не пiддалися темним чарам Єгипту фараонiв, безцiннi скарби якого пропонував нашiй увазi музей. Бiльше ми наразi не шукали, а тому зосередили свою увагу на середньовiчнiй сарацинськiй розкошi халiфiв, пишних надгробках-мечетях, що складають помпезний фееричний некрополь на краю Аравiйськоi пустелi.

Наостанок Абдул повiв нас по Шарiа-Мухаммед-Алi до старовинноi мечетi султана Гасана i ворiт Баб-ель-Азабу з вежами обабiч, вiдразу за якими прохiд мiж двох стiн, що круто здiймаються, провадить до величноi цитаделi, яку звiв сам Саладiн iз блокiв зруйнованих пiрамiд. Сонце вже заходило, коли ми пiднялися на цю кручу; обiйшли навколо сучасну мечеть Мухаммеда Алi i, зупинившись бiля парапету, окинули поглядом iз запаморочливоi висоти чарiвний Каiр, весь у золотi рiзьблених куполiв, повiтряних мiнаретiв i слiпучих садiв.

Високо над мiстом здiймався величезний романський купол нового музею, а за ним, по iнший бiк загадкового жовтого Нiлу, батька часiв i династiй, зачаiли вiчну загрозу хвилястi пiски Лiвiйськоi пустелi, що переливаються всiма барвами веселки та стережуть темнi таемницi столiть.

Услiд за багряним заходом припхався пронизливий холод египетськоi ночi. Споглядаючи сонце, що балансуе на краю свiту, як той стародавнiй бог Гелiополя Ра-Горахтi[12 - Ра-Горахтi – синкретичне божество Сонця в давньоегипетськiй мiфологii, сумiш образiв богiв Ра та Горахтi (Гора).], або Сонце горизонту, ми чiтко розрiзнили на тлi червоноi заграви зловiснi обриси пiрамiд Гiзи, цих давнiх гробниць, на яких на той час, коли Тутанхамон сходив на золотий престол у далеких Фiвах, уже лежав пил тисячолiть. І тодi нам стало ясно, що Каiра сарацинського з нас годi, i настав час торкнутися потаемних таемниць Єгипту предковiчного чорного Хем Ра, а також Амона, Ізиди й Осирiса.

Екскурсiя до пiрамiд вiдбулася наступного дня. Сiвши у «Вiкторiю», ми перетнули острiв Гезiра з його гiгантськими лебахiями i невеликим англiйським мiсточком виiхали на захiдний берег. Звiдти ми помчали спершу мiж двох рядiв значноi висоти лебахiй, а потiм повз великий зоологiчний сад у бiк Гiзи, передмiстя Каiра, де згодом спорудили мiст, що сполучае Гiзу безпосередньо з Каiром. Завернувши в глиб краiни по Шарiа-ель-Харам, ми минули дiльницю дзеркально-гладких каналiв i убогих тубiльних селищ, i ось, нарештi, попереду замаячила мета наших пошукiв, проступаючи крiзь свiтанковий серпанок i вiдбиваючись у перевернутому виглядi у придорожнiх калюжах. Воiстину, сорок столiть витрiщалися тут на нас згори донизу, як казав Наполеон своiм солдатам.

Дорога злетiла круто вгору, i незабаром ми досягли пункту пересадки мiж трамвайною станцiею i готелем «Мена-гаус». Ми не встигли й озирнутися, як наш провiдник уже роздобув квитки на вiдвiдини пiрамiд i знайшов спiльну мову з натовпом галасливих i агресивних бедуiнiв, котрi жили в сусiдньому селищi, злиденному i брудному, i чiплялися до всiх мандрiвникiв. Абдул тримався з гiднiстю i не лише не пiдпустив нiкого до нас, а й навiть роздобув у них кiлька чудових верблюдiв для мене i дружини й вiслюка для себе, а також винайняв групу хлопчакiв i дорослих чоловiкiв як погоничiв для наших тварин. Усе це виглядало, втiм, абсолютно зайвим, та до того ж i недешевим, бо вiдстань, яку нам треба було подолати, була настiльки мiзерною, що ми цiлком могли б обiйтися й без верблюдiв. Але ми не пошкодували про те, що збагатили свiй досвiд iздою на такому не надто зручному засобi пересування пустелею.

Пiрамiди Гiзи розмiстилися на високому скелястому плато по сусiдству з найпiвнiчнiшим iз царських i аристократичних некрополiв, збудованих в околицях тепер уже не iснуючого мiста Мемфiс, яке розкинулося на тому ж березi Нiлу, що й Гiза, але дещо пiвденнiше, i процвiтало в перiод мiж 3400 i 2000 роками до Рiздва Христового. Найбiльша з пiрамiд, так звана Велика пiрамiда, стоiть ближче за всiх iнших на сучасному шляху. Їi звiв фараон Хеопс, або Хуфу, близько 2800 року до Р. Х.; ii висота становить понад 450 футiв. На пiвнiчний захiд вiд неi в один ряд стоять пiрамiди Хефрена i Мiкерiна. Першу з них спорудили через поколiння пiсля пiрамiди Хеопса, вона мае трохи меншу висоту, хоча й здаеться вищою через те, що встановлена на височинi. Пiрамiда Мiкерiна, збудована близько 2700 року до Р. Х., значно поступаеться висотою двом першим. На схiд вiд другоi пiрамiди, на самому краю плато, височiе жахливий Сфiнкс – нiмий, загадковий i обтяжений мудрiстю тисячолiть. Вiн стоiть тут iз заповiтних часiв, i нiхто не знае, яким був його первiсний вигляд, адже в правлiння фараона Хефрена риси його обличчя змiнили з метою надати iм схожостi з обличчям його вельможного реставратора.

По сусiдству з трьома великими пiрамiдами стояли також безлiч другорядних пiрамiд; частина iх збереглася, вiд iншоi залишилися лише жалюгiднi слiди. Крiм цього, всi плато поцяткованi могилами представникiв нижчого, нiж царський, сану. Цi гробницi спершу були глибокими поховальними ямами або камерами, з установленими над ними кам’яними штабами, спорудами у формi лавок. Надгробки такого штибу виявили i в iнших некрополях Мемфiса. Їхнiм зразком можна вважати надгробок Пернеба, виставлений у Метрополiтен-музеi в Нью-Йорку. У Гiзi, однак, усi видимi слiди штаб або знищив час, або iх розiкрали мисливцi за старожитностями, i лише висiченi в скелястому грунтi камери, однi з яких, як i ранiше, засипанi пiском, а iншi розчищенi археологами, свiдчать про те, що тут колись були поховання. З кожною могилою сполучалася своерiдна каплиця, де жерцi й рiдня пропонували iжу й молитву. Вони вiрили, що молитва, яка витае над покiйником, це його життевий початок. Каплицi малих гробниць розмiщувалися в уже згаданих надбудовах-штабах; а поховальнi каплицi пiрамiд, в яких покоiвся царський прах фараонiв, були нiби окремi храми, кожен iз яких розташовувався на схiд вiд своеi пiрамiди i сполучався дорiжкою з доволi помпезним парадним входом iз пропiлеями, якi розмiстилися на краю скелястого плато.

Вхiд до храму другоi пiрамiди, майже похований пiд пiщаними заметами, зяе своею бездонною глибочiнню на пiвденний схiд вiд Сфiнкса. Традицiя наполегливо називае цi руiни Храмом Сфiнкса, що, може, й справедливо, якщо, певна рiч, обличчя Сфiнкса насправдi демонструе справжне зображення Хефрена, будiвничого другоi пiрамiди. Найжахливiшi чутки поширюють про те, як виглядав Сфiнкс до Хефрена, але якими б не були початковi риси його обличчя, правитель замiнив iх своiми власними, щоб люди могли дивитися на колоса не сiпаючись.

Саме у величезному вхiдному храмi неподалiк вiд Сфiнкса i знайшли дiоритову скульптуру Хефрена в натуральну величину. Тепер ii зберiгають в Єгипетському музеi. А я стояв перед нею, охоплений побожним тремтiнням. Не знаю, чи розкопали цю споруду до цього дня, але тодi, 1910-го, його велика частина ще залишалася пiд землею, i вхiд туди на нiч надiйно замикали. Розкопками займалися нiмцi, тож цiлком можливо, що довести справу до кiнця iм завадила вiйна або щось iще. З огляду на те, що довелося пережити менi самому, а також деякi побрехеньки, поширенi серед бедуiнiв, майже невiдомi й уже у будь-якому разi не прийнятi на вiру в Каiрi, я багато вiддав би за те, щоб дiзнатися, чим скiнчилася iсторiя з одним колодязем у поперечнiй галереi, де свого часу виявили скульптури фараона в достатньо дивному сусiдствi зi скульптурами бабуiнiв.

Дорога, якою ми просувалися на верблюдах того ранку, описувала круту дугу, оминаючи дерев’яну будiвлю полiцiйного вiддiлку, пошту, аптеку й крамницi по лiву руку вiд нього, а потiм завертала на пiвдень i далi на схiд, роблячи таким чином повний вигин й одночасно пiдiймаючись на плато, тож ми навiть не помiтили, як опинилися вiч-на-вiч iз пустелею, з пiдвiтряного боку вiд Великоi пiрамiди. Неначе якийсь циклоп збудував грандiозну споруду, схiдну грань якоi ми зараз оминали, витрiщаючись на долину з малими пiрамiдами, що простираеться далеко внизу. Ще далi, на схiд вiд цих пiрамiд, поблискував вiчний Нiл, а на захiд вiд них мерехтiла вiчна пустеля. Зовсiм поруч iз нами загрозливо височiли три головнi пiрамiди. У найбiльшiй iз них було цiлком вiдсутне зовнiшне облицювання, й оголилися величезнi брили, що становлять ii основу. У двох iнших тут i там виднiлися добре пiдiгнанi шматки облицювання, завдяки якому вони свого часу виглядали дуже гладкими й акуратними.

Ми спустилися до Сфiнкса i застигли перед ним, неспроможнi зронити нi слова, неначе зачарованi його важким незрячим поглядом. На його могутнiх кам’яних грудях ледь вирiзнявся символ Ра-Горахтi, за зображення якого помилково приймали Сфiнкса в епоху пiзнiх династiй, i хоча табличка мiж величезними лапами чудовиська була вкрита пiском, ми згадали слова, написанi на нiй Тутмосом IV, i про марево, що вiдвiдало його, коли юнак був спадкоемцем престолу. З цього моменту посмiшка Сфiнкса стала вселяти в нас неусвiдомлений жах, i в нашiй пам’ятi спливали легенди про пiдземнi переходи пiд велетнем, що тягнуться глибоко-глибоко донизу, в такi безоднi, про якi навiть страшно подумати, безоднi, пов’язанi з таемницями давнiшими, нiж той Єгипет, що його розкопують сучаснi археологи, i мають зловiсний стосунок до iснування в стародавньому пантеонi Нiлу потворних богiв iз головами тварин. Саме цiеi митi я вперше задав собi дурне запитання, все жаске значення якого прояснилося лише багато годин потому.

Тим часом до нас стали долучатися й iншi туристи, i ми пройшли до похованого пiд горами пiску Храму Сфiнкса. Вiн розташований за п’ятдесят ярдiв на пiвденний схiд вiд велетня, i я вже згадував його як парадний вхiд до коридора, що провадить до поховального храму Другоi пiрамiди, розташованого на плато. Значна частина храму все ще залишалася нерозкопаною, i хоча нас провели сучасним коридором до алебастровоi галереi, а звiдти – до вестибюля з колонами, я став пiдозрювати, що Абдул i мiсцевий служитель-нiмець показали нам далеко не все, що заслуговувало на увагу. Потiм ми здiйснили традицiйну прогулянку плато з пiрамiдами, в ходi якоi оглянули Другу пiрамiду з характерними руiнами поховального храму на схiд вiд неi. Третю пiрамiду з ii мiнiатюрними пiвденними супутницями i зруйнованим схiдним храмом; кам’янi надгробки i могили представникiв четвертоi i п’ятоi династiй; i, нарештi, знаменита гробниця Кемпбелла, що зяяла чорним проваллям у п’ятдесят три фути завглибшки, iз саркофагом, що затаiвся на днi. Один iз наших погоничiв очистив його вiд пiску, спустившись у запаморочливу безодню на линвi.

Раптом до нас долинули зойки з боку Великоi пiрамiди, де групу туристiв буквально тримала в облозi юрма бедуiнiв, котрi навперебiй пропонували продемонструвати швидкiсть у пробiжках на вершину пiрамiди i назад. Рекордний час для такого пiдйому i спуску, подейкують, становить сiм хвилин, однак декотрi добре тренованi шейхи iз синами запевняли нас, що зможуть укластися в п’ять, якщо тiльки iм запропонують, так би мовити, необхiдний стимул у виглядi щедрого бакшишу.

Нiякого стимулу вони не отримали, зате Абдул на наше прохання завiв нас на вершину пiрамiди, звiдки вiдкривався неперевершено величний вигляд не лише на Каiр, що вирiзнявся на вiддалi на тлi фортечноi стiни золотисто-лiлових пагорбiв, якi утворюють таку собi корону для нього, але i на всi пiрамiди в околицях Мемфiса вiд Абу-Роаш на пiвночi до Дашура на пiвднi. Саккарська ступiнчаста пiрамiда, яка е перехiдною формою мiж невисокою штабою i власне пiрамiдою, спокусливо чiтко вимальовувалася в далечiнi серед пiскiв. Саме поряд iз цiею перехiдною спорудою свого часу виявили знамениту гробницю Пернеба, тобто бiльше, нiж за чотириста миль на пiвнiч вiд рiвнини Фiв, де лежить Тутанхамон. І я вкотре вже немов онiмiв, охоплений невимовним тремтiнням. Глибока давнина, що пiдступае з усiх бокiв, i таемницi, якi, здавалося, зберiгала в собi й плекала кожна з цих пам’яток старовини, сповнили мене таким благоговiнням i почуттям нескiнченностi, яких я нiколи ранiше не вiдчував.

Утомленi сходженням i надокучливими бедуiнами, поведiнка яких виходила за межi будь-якоi пристойностi, ми вважали за щастя позбутися нудних i втомливих екскурсiй в середину пiрамiд, куди вели дуже тiснi й задушливi проходи, якими можна було пересуватися лише навкарачки. Тим часом на наших очах кiлька особливо витривалих туристiв готувалися до вiдвiдин найбiльшого з меморiалiв пiрамiди Хеопса. Заплативши з лишком i вiдпустивши свiй мiсцевий ескорт, ми пустилися в зворотний шлях пiд спекотним пiсляполуденним сонцем i опiкою вiрного Абдула Раiса. І тiльки пройшовши половину шляху, пошкодували про свою недопитливiсть. Бо про нижнi коридори пiрамiд, коридори, про якi не згадують у путiвниках, розповiдали найфантастичнiшi чутки. Вiдомо було також те, що археологи, котрi вiдкрили цi коридори й узялися за iхне обстеження, тут же заблокували входи до них i тепер тримають мiсце, де вони е, в таемницi.

Природно, усi цi плiтки були здебiльшого безпiдставними, принаймнi на перший погляд. І все ж та завзятiсть, iз якою наполягали на заборонi на вiдвiдини пiрамiд ночами, а найбiльше нижнiх ходiв i крипти Великоi пiрамiди незалежно вiд часу доби, спонукала до певних роздумiв. Утiм, що стосуеться другоi заборони, то ii причиною, ймовiрно, слугувало застереження, що психологiчний вплив на вiдвiдувача може виявитися занадто вiдчутним. Бiдолаха, котрий зiгнувся в три погибелi, почуватиметься нiби похованим пiд гiгантською кам’яною горою, де единий зв’язок iз зовнiшнiм свiтом – вузький тунель, яким можна пересуватися лише повзком i вхiд у який будь-якоi митi може бути завалений у результатi випадковостi або через злостивi дii. Одним словом, усе це виглядало настiльки загадково й iнтригуюче, що ми вирiшили за першоi ж нагоди ще раз навiдати тi пiрамiди. Менi ця нагода випала набагато швидше, нiж я мiг сподiватися.

Того ж вечора, коли нашi супутники, трохи потомленi напруженою програмою дня, влаштувалися на вiдпочинок, ми з Абдулом пiшли пройтися мальовничими арабськими кварталами. Я вже милувався ними при свiтлi дня, i менi аж свербiло дiзнатися, як виглядають цi вулицi й базари в сутiнках, коли чергування соковитих густих тiней iз м’якими захiдними променями мае лише пiдкреслювати iхню чарiвнiсть i ефемернiсть. Натовпи перехожих рiдшали, але в мiстi було, як i ранiше, велелюдно. Проходячи базаром мiдникiв Сукен-Накхасiн, ми натрапили на компанiю бедуiнiв-гультiпак, котрими, за всiма ознаками, верховодив зухвалий чолов’яга з грубими рисами обличчя i в хвацько зсунутiй набакир фесцi. Вiн iще здалеку нас помiтив, i судячи з погляду, аж нiяк не доброзичливого, яким вiн обдарував Абдула, мого вiрного провiдника тут добре знали, ймовiрно, його вважали глузливим i зарозумiлим.

Можливо, молодика обурювала та дивна копiя напiвпосмiшки-напiвсмiшка Сфiнкса, яку я сам доволi часто помiчав на обличчi Абдула i яка викликала в менi цiкавiсть у поеднаннi з роздратуванням; а може, йому був неприемний глухий, нiби змагальний резонанс голосу мого провiдника. Як би там не було, обмiн лайками i згадуванням iмен рiдних i близьких вiдбувся негайно i був доволi жвавим. Цим, однак, справа не скiнчилася. Алi Зiз, як назвав Абдул свого кривдника, коли не вживав вигадливiших прiзвиськ, став смикати мого супутника за халат, той не забарився з вiдповiдною дiею, й ось уже обое ворогiв самовiддано лупцювали один одного. Ще трохи, i зовнiшнiй вигляд суперникiв неабияк зiпсувався б, тим бiльше, що вони вже втратили своi головнi убори, якi е предметом священних гордощiв обох, аж тут втрутився я i силою розборонив забiяк.

Спершу обидвi сторони не вельми прихильно поставилися до моiх дiй, однак, урештi-решт, нехай не мир, але перемир’я таки вiдбулося. Опоненти в похмурiй мовчанцi стали приводити до ладу свою одежу. Трохи охолонувши, кожен iз них набув шляхетного вигляду, така рiзка змiна ще й як вражала. Потiм вороги уклали своерiдну угоду честi, яка iснуе в Каiрi, як я незабаром дiзнався, за традицiею, освяченою столiттями. Вiдповiдно до домовленостi суперечку необхiдно було залагодити за допомогою нiчного поединку на п’ястуках на вершинi Великоi пiрамiди, коли мине достатньо часу пiсля вiдходу останнього аматора перегляду пiрамiд при мiсячному сяйвi. Кожен iз дуелянтiв зобов’язувався привести iз собою секундантiв, поединок мав розпочатися опiвночi i складатися з кiлькох раундiв, проведених в якомога цивiлiзованiшiй манерi.

Багато було в згаданих умовах такого, що викликало в менi жвавий iнтерес. Дуель вже сама по собi обiцяла бути не просто яскравим, але й унiкальним видовищем, а коли я уявив собi сцену боротьби на цiй стародавнiй горi, що височiе над допотопним плато Гiзи, при блiдому сяйвi мiсяця, моя уява розпалилася ще дужче, змусивши затремтiти в менi кожну жилку. Абдул охоче погодився узяти мене в число своiх секундантiв, i весь вечiр ми нишпорили з ним усiлякими кублами у дуже пiдозрiлих дiльницях мiста, переважно в пiвнiчно-схiднiй частинi садiв Езбекii, де вiн виловлював по одному запеклих головорiзiв i формував iз них добiрну зграю, яка мала стати, так би мовити, тлом баталii. Уже минула дев’ята, коли наша компанiя верхи на вiслюках, названих на честь таких правителiв i iменитих гостей Єгипту, як Рамзес, Марк Твен, Дж. П. Морган i Мiннiгага[13 - Джон Пiрпонт Морган I (1837–1913) – американський пiдприемець, банкiр i фiнансист; Мiннiгага – округ у штатi Пiвденна Дакота (США).], неквапливо рушила лабiринтами вулиць, минаючи то схiднi, то европейськi квартали. По мосту з бронзовими левами ми перетнули каламутнi води Нiлу, помережанi лiсом щогл, i замисленим легким галопом попрямували обсадженою лебахiями дорогою, що веде до Гiзи. Наш шлях тривав трохи бiльше двох годин. Пiд’iжджаючи до потрiбного мiсця, ми зустрiли залишки туристiв, котрi поверталися до Каiра, i привiтали останнiй трамвай, що йшов туди ж. Нарештi ми залишилися вiч-на-вiч iз нiччю, минулим i мiсяцем.

А потiм перед нами виросли лячнi гори пiрамiд. Здавалося, вони таiли в собi якусь споконвiчну загрозу, чого я не помiтив ранiше, при денному свiтлi. Тепер же навiть найменша з них мiстила в собi якийсь натяк на щось потойбiчне. Утiм, хiба не в цiй саме пiрамiдi за часiв шостоi династii поховали царицю Нiтокрiс, пiдступну Нiтокрiс, котра якось запросила всiх своiх ворогiв до себе на бенкет до храму пiд Нiлом i втопила гостей, наказавши вiдкрити шлюзи? Я згадав, що про Нiтокрiс серед арабiв розповiдають дивнi побрехеньки i що за певних фаз мiсяця вони оминають Третю пiрамiду. Та й чи не цю царицю мав на увазi поет Томас Мур, коли складав такi рядки (iх люблять повторювати човнярi Мемфiса):

Пiдземна нiмфа щось ховае
В криiвках в водах-дармоiдах.
Коштовнi каменi та перли мае
Володарка своеi пiрамiди.

Хоча ми i поспiшали, та Алi Зiз i його прибiчники виявилися спритнiшими. Ми ще здалеку помiтили iхнiх вiслюкiв: силуети тварин чiтко вирисовувалися на тлi пустельного плато. Замiсть того, щоб прошкувати прямою дорогою до готелю «Мена-гаус», де нас могла побачити i затримати сонна i не надто злiсна полiцiя, ми завернули до Кафрел-Хараму, убогого тубiльного селища, розташованого поруч iз Сфiнксом, що слугувало мiсцем стоянки для вiслюкiв Алi Зiза. Бруднi бедуiни прив’язали верблюдiв i вiслюкiв у кам’яних гробницях почту Хефрена, а потiм ми видерлися скелястим схилом на плато i пiсками пройшлися до Великоi пiрамiди. Араби гучним роем обсипали ii з усiх бокiв i стали пiдiйматися стертими кам’яними сходами. Абдул Раiс запропонував менi свою допомогу, але я не мав у нiй потреби.

Майже кожен, хто мандрував Єгиптом, знае, що споконвiчна вершина пiрамiди Хеопса поiдена столiттями, в результатi чого залишився плаский майданчик у дванадцять ярдiв периметром. На цьому крихiтному острiвцi ми i розмiстилися, утворивши нiби живий ринг, i вже за кiлька секунд блiдий мiсяць пустелi сардонiчно щирився на поединок, який, якщо не брати до уваги характеру вигукiв iз боку уболiвальникiв, цiлком мiг би вiдбуватися в будь-якому американському спортивному клубi нижчоi лiги. Тут так само, як i в нас, не вiдчувалося нестачi у заборонених прийомах, i, на мое не цiлком дилетантське око, практично кожен випад, удар i фiнт волав про те, що супротивники не вирiзняються розбiрливiстю в методах. Усе це тривало дуже недовго, i, незважаючи на своi сумнiви щодо використаних прийомiв, я вiдчув щось на кшталт гордощiв за свою власнiсть, коли Абдула Раiса оголосили звитяжцем.

Примирення вiдбулося з блискавичною швидкiстю, i серед обiймiв, пиятик i спiвiв, що сталися опiсля, я був готовий засумнiватися в тому, що сварка була справжньою. Як не дивно, але менi також здалося, що я бiльшою мiрою приковую до себе увагу, нiж колишнi антагонiсти. Користаючи зi своiх скромних пiзнань в арабськiй, я виснував iз iхнiх слiв, що вони плещуть язиками про моi професiйнi виступи, на яких я демонструю свое вмiння звiльнятися вiд наймiцнiших пут i вибиратися з iмпровiзованих казематiв. Манера, в якiй вели диспут, вирiзнялася не лише дивовижною обiзнанiстю про всi моi подвиги, але й явною недовiрою i навiть ворожiстю до них. Тiльки тепер я поступово став усвiдомлювати, що стародавня египетська магiя не зникла без слiду, але залишила пiсля себе уривки таемних окультних знань i жрецькоi культовоi практики, що якось збереглися серед фелахiв у формi забобонiв настiльки мiцних, що спритнiсть будь-якого заiжджого фiгляра або фокусника викликае у них справедливу образу i береться пiд сумнiв. Менi знову впала в вiчi разюча схожiсть мого провiдника Абдула з давньоегипетським жерцем, або фараоном, або навiть усмiхненим Сфiнксом, я знову почув його глухий, утробний голос, i мною зателiпало.

Саме цiеi митi, нiби на пiдтвердження моiх думок, i сталося те, що змусило мене проклинати ту довiрливiсть, iз якою я брав подii останнiх годин за чисту монету, тодi як вони влаштували справжнiсiньку виставу, до того ж дуже неоковирну. Без попередження (гадаю, за сигналом, який непомiтно подав Абдул) бедуiни накинулися на мене всiею юрбою, i незабаром я вже був сповитий по руках i ногах, i так мiцно, як мене не в’язали жодного разу в життi нi на сценi, нi поза нею.

Я пручався, скiльки мiг, але дуже скоро переконався, що одному менi не вислизнути вiд двадцятьох iз гаком дужих дикунiв. Менi зв’язали руки за спиною, зiгнули до краю ноги в колiнах i намертво скрiпили мiж собою зап’ястя i щиколотки. Бридка шмата у ротi й пов’язка на очах доповнили всю картину. Пiсля цього араби закинули мене собi на плечi i стали спускатися з пiрамiди. Мене пiдкидало при кожному кроцi, а зрадник Абдул невтомно кепкував iз мене. Вiн знущався i глумився вiд душi; запевняв мене своiм утробним голосом, що дуже скоро моi магiчнi сили пройдуть превелике випробування, котре зiб’е з мене пиху, якоi я набув у результатi успiшного проходження крiзь усi випробування, якi менi пропонували в Америцi й Європi.

– Єгипет, – нагадав вiн менi, – старий, як свiт, i таiть у собi безлiч загадкових первозданних сил, незбагненних для наших сучасних знавцiв, усi хитрощi котрих спiймати тебе в пастку настiльки дружно провалилися.

Як далеко i в якому напрямку мене тягнули, не знаю. Мое становище виключало будь-яку можливiсть правильноi оцiнки. Безумовно можу сказати хiба одне: вiдстань не могла бути значною, позаяк тi, хто мене несли, жодного разу не додали кроку, i водночас я перебував у пiдвiшеному станi на диво недовго. Ось саме ця приголомшлива стислiсть пройденого шляху i змушуе мене сiпатися щоразу, коли думаю про Гiзу й ii плато; сама думка про близькiсть до щоденних туристичних маршрутiв того, що iснувало тодi й, мабуть, iснуе дотепер, кидае мене в холодний пiт.

Та жахлива аномалiя, про яку я розповiдаю, проявилася не вiдразу. Опустивши мене на пiсок, шахраi обв’язали менi груди мотузкою, протягли мене кiлька футiв i, зупинившись бiля ями з порепаними краями, закинули мене до неi дуже нечемним чином. Немов цiлу вiчнiсть, а то й не одну, я падав, гепаючись об нерiвнi стiни вузького колодязя, вирубаного в скелi. Спершу я вирiшив, що це одна з тих поховальних шахт, якими ряснiе плато, але незабаром жахлива, майже неправдоподiбна ii глибина позбавила мене всiх пiдстав для якихось гiпотез.

Із кожною секундою весь жах пережитого мною ставав усе гострiшим. Що за абсурд настiльки нескiнченно довго падати в дiру, висiчену в суцiльнiй вертикальнiй скелi, i все ще не досягти центру землi! І хiба могла линва, виготовлена людськими руками, виявитися настiльки довгою, щоб захопити мене в цi пекельнi бездоннi глибини? Простiше було припустити, що вiдчутi мною почуття вводять мене в оману. Я i досi не впевнений у зворотному, адже знаю, наскiльки оманливим стае вiдчуття часу, коли ти перемiщаешся проти своеi волi, або коли твое тiло перебувае у викривленому станi. Цiлком я впевнений лише в одному: що якийсь час я зберiгав логiчну зв’язнiсть думок i не погiршував у своiй реальностi й без того жахливу картину продуктами власноi уяви. Найбiльше, що могло статися, це своерiдна мозкова iлюзiя, вiд якоi нескiнченно далеко до справжньоi галюцинацii.

Описане вище, однак, не мае стосунку до моеi першоi непритомностi. Суворiсть випробування йшла по зростаючiй, i першою ланкою в ланцюзi всiх наступних жахiв стало вельми помiтне збiльшення у швидкостi мого спуску. Тi, хто стояв нагорi й вiдпускав цю нескiнченно довгу линву, схоже, подесятерили своi зусилля, i тепер я стрiмко летiв униз, обдираючи боки об грубi стiни колодязя, що начебто навiть звужувалися. Мiй одяг перетворився на лахмiття, по всьому тiлу сочилася кров. Вiдчуття вiд цього за своею неприемнiстю перевершували навiть пекучий i гострий бiль. Не менших випробувань зазнавав i мiй нюх: спершу ледь уловний, але поступово посилений запах затхлостi i вогкостi на диво не був схожим на всi знайомi менi запахи; вiн мiстив у собi елемент прянощiв i навiть пахощiв, що надавало йому якогось вiдтiнку пародii.

Потiм стався психiчний катаклiзм. Вiн був жахливим, таким жахливим, що не пiддаеться нiякому притомному опису, бо охопив усю душу цiлком, не загубивши жодноi ii частини, яка могла б контролювати те, що вiдбуваеться. Це був екстаз жахiття i апофеоз чортiвнi. Раптовiсть змiни можна назвати апокалiптичною i демонiчною: ще мить тому я стрiмко падав у вузький колодязь нестерпного катування, що визвiрився мiльйоном iклiв, а вже наступноi митi я мчав, немов на крилах кажана, крiзь безоднi пекла; злiтаючи й маневруючи, долав численнi милi безмежного задушливого простору; то здiймався в запаморочливi висоти крижаного ефiру, то пiрнав так, що аж дух перехоплювало, у ваблячi глибини всепожираючого смердючого вакууму… Дяка Богу, що наступне забуття вивiльнило мене з пазурiв свiдомостi, якi шматували мою душу, наче гарпii, i ледь не довели мене до божевiлля! Цей перепочинок, яким би вiн не був коротким, повернув менi сили й яснiсть розуму, достатнi для того, щоб витримати ще бiльшi породження вселенського шаленства, якi зачаiлися, злiсно щось бурмочучи на моему шляху.




ІІ


Лише поступово приходив я до тями пiсля того моторошного лету крiзь Стiгiйський простiр. Процес виявився напрочуд болiсним i помережився фантастичними видивами, в яких своерiдно вiдбилася та обставина, що я був зв’язаний. Змiст цих мрiй являвся менi цiлком чiтко лише доти, доки я iх вiдчував; потiм усе якось вiдразу потьмянiло в моiй свiдомостi, i подальшi страшнi подii – реальнi чи лише уявнi – залишили вiд нього одну голу канву. Менi здавалося, що мене стискае величезна жовта лапа, волохата п’ятипала пазуриста лапа, яка висунулася з надр землi, щоб розчавити й поглинути мене. І тодi я збагнув, що ця лапа i е Єгипет. У забуттi я озирнувся на подii останнiх тижнiв i побачив, як мене поступово, крок за кроком, пiдступно та поволi притягуе i вабить якийсь гуль[14 - Гуль – iстота жiночоi статi з арабських мiфiв i казок, перевертень, що живе в пустелi, печерах, кладовищах i харчуеться мертвечиною, а також самотнiми мандрiвниками.], злий дух стародавнього нiльського чаклунства, що iснував у Єгиптi задовго до того, як з’явилася перша людина, i пробуде у ньому, коли зникне остання.

Я побачив весь жах i прокляття египетськоi давнини з ii позначеними страшними вiдзнаками спальнями i храмами мерцiв. Я спостерiгав за фантасмагоричними процесiями жерцiв iз головами бикiв, соколiв, iбiсiв i кiшок; примарнi процесii, що безперервно прошкують пiдземними переходами й лабiринтами, обрамленими гiгантськими пропiлеями[15 - Пропiлеi – парадний вхiд, проiзд, утворений портиками i колонадами, розташованими симетрично вiдносно осi руху.], поруч iз якими людина виглядае, наче муха, i складають дивовижнi жертви невiдомим богам. Кам’янi колоси крокували в темрявi вiчноi ночi, женучи табуни оскалених андросфiнксiв до берегiв непорушно застиглих безмежних смоляних рiчок. І за всiм цим ховалася шалена первiсна лють некромантii, чорна i без форми; вона жадiбно хапала мене в темрявi, щоб розправитися з вiдлунням, що посмiло ii передражнювати.

У моiй пасивнiй свiдомостi вiдбувалася зловiсна драма ненавистi й переслiдування. Я бачив, як чорна душа Єгипту вибирае мене, одного з багатьох, i вкрадливим шепотом закликае до себе, зачаровуючи зовнiшнiм блиском i чарiвнiстю сарацинства, при цьому наполегливо штовхаючи в споконвiчний жах i божевiлля фараонства, в катакомби свого мертвого i бездонного серця.

Поступово марева стали набувати людськоi подоби, i мiй провiдник Абдул Раiс постав перед мене в царськiй мантii з презирливою посмiшкою Сфiнкса на устах. І тодi я побачив, що у нього тi ж самi риси обличчя, що й у Хефрена Великого, котрий воздвигнув Другу пiрамiду, i змiнив зовнiшнiсть Сфiнкса так, аби той був схожим на нього самого, i збудував гiгантський вхiдний храм iз його незлiченними ходами, таемницi яких не знають археологи, котрi iх вiдкрили; про неi знають лише пiсок i нiма скеля. Я побачив довгу вузьку негнучку руку Хефрена, точно таку ж, як у скульптури в Єгипетському музеi, у статуi, знайденiй у страшному вхiдному храмi. Тепер я був вражений, що не залементував свого часу, коли помiтив, що точно такi ж руки мав i Абдул Раiс… Клята рука! Вона була огидно крижаною i хотiла розчавити мене… О, цей холод i тiснота саркофага… холоднеча i важкiсть Єгипту допотопних часiв… Ця рука була самим Єгиптом, сутiнковим i замогильним… Ця жовта лапа… І про Хефрена торочать такi речi…

Тут я почав оговтуватися. У будь-якому разi тепер я вже перебував у примарнiй владi не цiлком. Я згадав i поединок на вершинi пiрамiди, i напад вiроломних бедуiнiв, i моторошний спуск линвою в безодню колодязя, прорубану в скелi, i скаженi злети й падiння в крижанiй пустелi, що видiляе гнилi пахощi. Я второпав, що лежу на сирiй кам’янiй пiдлозi i що мотузка впиваеться в мене з колишньою силою. Було дуже зимно, i менi здавалося, нiби мене овiвае якийсь згубний подих. Рани i садна, яких менi завдали нерiвнi стiни кам’яноi копальнi, нестерпно нили й палали, iхня хворобливiсть погiршувалась якоюсь особливою iдкiстю згаданого протягу, i тому вже однiеi спроби ворухнутися було досить, аби все мое тiло пронизало болiсним пульсуючим болем.

Перевертаючись, я вiдчув натяг линви i виснував, що ii горiшнiй кiнець, як i ранiше, тягнеться на поверхню. Вiн iще в руках арабiв чи нi, я не знав; не вiдав я й того, на якiй глибинi опинився. Я знав напевно лише одне: що мене оточуе цiлковитий або майже безпросвiтний морок, бо жоден промiнчик мiсячного сяйва не проникав крiзь мою пов’язку. З iншого боку, я не настiльки довiряв своiм вiдчуттям, аби усвiдомлення значноi тривалостi спуску, яке оволодiло мною, приймати за свiдчення неймовiрноi глибини.

Виходячи з того, що я, судячи з усього, перебував у достатньо просторому примiщеннi, що мае вихiд на поверхню крiзь отвiр, розташований прямо над моею головою, можна було припустити, що казематом для мене слугував похований глибоко пiд землею старовинний храм Хефрена, той, який ще називають Храмом Сфiнкса; можливо, я потрапив в один iз тих коридорiв, якi приховали вiд нас нашi гiди в ходi вранiшньоi екскурсii i звiдки я зумiв би легко вибратися, якби менi вдалося знайти шлях до замкненого входу в коридор. У будь-якому випадку менi потрiбно було блукати лабiринтом, але навряд чи реальна загроза була важча за тi, в якi я вже не раз потрапляв.

Насамперед, однак, треба позбутися мотузки, ганчiрки й пов’язки на очах. Я думав, що ця процедура не буде для мене аж надто складною, позаяк за час моеi довгоi i карколомноi артистичноi кар’ери набагато витонченiшi експерти, нiж цi араби, випробували на менi весь свiтовий асортимент пут i кайданiв, i жодного разу не досягли успiху в змаганнi з моiми методами. Потiм я раптом утямив, що коли почну звiльнятися вiд мотузки, вона заворушиться, й араби, якщо вони, звiсно, ще тримають у руках ii кiнець, збагнуть, що я намагаюся втекти, i стануть бiля входу, щоб зустрiти й атакувати мене там. Правда, це мiркування мало сенс лише в тому випадку, якщо я справдi перебував у хефренiвському Храмi Сфiнкса. Дiрка у стелi, де б вона не ховалася, навряд чи могла бути на дуже великiй вiдстанi вiд сучасного входу поруч зi Сфiнксом, якщо, певна рiч, мова взагалi могла йти про якiсь значнi дистанцii, бо площа, яку знають вiдвiдувачi пiрамiд, аж нiяк не велика. Пiд час свого денного паломництва я не помiтив нiчого схожого на такий отвiр, але речi такого штибу дуже легко прогледiти серед пiщаних заметiв.

Скорчившись на кам’янiй пiдлозi зi зв’язаними руками й ногами i дозволяючи собi iнтенсивно мiркувати, я майже забув про всi жахи свого нескiнченного падiння в прiрву i запаморочливi печернi маневри, якi ще донедавна доводили мене до нестями. Моi думки заполонило лише одне: як перехитрити арабiв. І тодi я вирiшив мерщiй узятися до справи i звiльнитися вiд пут якомога швидше i не натягуючи линви, щоб навiть не натякнути арабам про те, що я намагаюся накивати п’ятами. Прийняти рiшення, однак, виявилося набагато легше, нiж його здiйснити. Кiлька пробних рухiв переконали мене в тому, що без помiтноi метушнi багато не досягнеш, i коли пiсля одного особливо енергiйного зусилля вiдчув, як поруч зi мною i на мене падае, згортаючись кiльцями, линва, я анiтрохи не здивувався. «А чого ж ти хотiв? – сказав я собi. – Бедуiни, природно, помiтили твоi рухи i вiдпустили свiй кiнець мотузки. Тепер вони, без жодного сумнiву, поквапляться до справжнього входу в храм i чекатимуть тебе там у засiдцi зi своiми кровожерливими намiрами».

Перспектива малювалася невтiшна, але в своему життi я зiштовхнувся i з гiршим, тому зберiг спокiй, який не мав намiру втрачати й тепер. Насамперед треба було розв’язатися, а потiм уже вдатися до свого мистецтва i спробувати вибратися з храму цiлим i неушкодженим. Сьогоднi мене навiть смiшить та беззастережнiсть, iз якою я переконав себе, що перебуваю в стародавньому храмi Хефрена на цiлком незначнiй глибинi.

Моя упевненiсть розсипалася в порох, а всi первiснi страхи, пов’язанi з надприродними прiрвами й демонiчними таемницями, постали в менi з подвоеною силою, коли я раптом виявив, що в той самий час, поки я холоднокровно обмiрковував своi намiри, одна жахлива обставина, весь жах i значення якоi я ранiше не усвiдомлював, прибувае, куди не глянь. Я вже казав, що линва, падаючи, звивалася в кiльця, якi збиралися поруч зi мною i на менi. Тепер я раптом побачив, що вона продовжуе падати i звиватися, мiж тим як жодна нормальна мотузка не могла виявитися настiльки довгою. Бiльше того, швидкiсть ii падiння зросла, i вона валилася на мене лавиною. На пiдлозi виростала мотузяна гора, ховаючи мене пiд своiми завитками, число яких безперервно множилося. Дуже скоро мене завалило з головою, i менi стало важко дихати, тодi як кiльця продовжували збиратися i вiдбирати у мене останне повiтря.

Моi думки знову затьмарилися, i я марно намагався уникнути загрози – страшноi й неминучоi. Бо весь жах мого становища полягав навiть не в тих нелюдських муках, якi я вiдчував, не в тому, що в менi по краплинi висихав дух i життева сила, а в усвiдомленнi того, що означають цi в неймовiрнiй кiлькостi метри линви, i якi безмiрнi невiдомi простори в глибинах земних надр, либонь, оточують мене саме зараз. Отже, нескiнченний спуск i полiт через сатанинськi безоднi, що перехоплював дух, були реальнiстю, i тепер я лежу без будь-якоi надii на порятунок в якомусь безiменному позамежному свiтi неподалiк вiд центру землi? Понад людську силу було витерпiти цю жахливу, гiрку правду, що раптово звалилася на мене, i я знову вимкнувся.

Кажучи «вимкнувся», я зовсiм не маю на увазi вiдсутнiсть марень. Навпаки, моя вiдчуженiсть вiд зовнiшнього, реального свiту супроводжувалася неймовiрними видивами, описати якi неможливо. Господи!.. І навiщо тiльки я прочитав стiльки сторiнок з египтологii до того, як вiдвiдати цю землю, батькiвщину всесвiтньоi пiтьми i жаху?! Ця друга непритомнiсть знову осяяла мiй приспаний розум лячним розумiнням самоi сутi цiеi краiни i ii таемниць, i з якоiсь проклятоi примхи долi моi мрii звернулися до уявлень про мертвих, котрi губляться у глибинi столiть, i про те, як вони iнодi постають i живуть iз душею й тiлом в утробi загадкових гробниць, що бiльше нагадують будинки, нiж могили. У моiй пам’ятi спливло, набувши химерного образу, якого я, на щастя, вже не пригадаю, оригiнальне i вибагливе облаштування египетськоi поховальноi камери; я пригадав також безглуздi i дикi забобони, що породили таку схему.

Усi думки стародавнiх египтян оберталися навколо смертi й мерцiв. Вони розумiли воскресiння в буквальному сенсi як воскресiння тiла. Саме це спонукало iх iз особливою ретельнiстю мумiфiкувати тiло i зберiгати всi життево важливi органи в закупорених посудинах поруч iз покiйником. Тим часом, крiм тiла, вони вiрили й в iснування ще двох елементiв: душi, яка пiсля того, як ii оцiнить i схвалить Осирiс, замешкуе в краiнi блаженних, i темного, зловiсного «ка» або життевого початку, що, сiючи страх, мандруе горiшнiм i нижнiм свiтами, спускаючись iнколи в поховальну каплицю до збереженого тiла, щоб скуштувати жертовноi iжi, принесеноi туди жерцями й побожною челяддю. А iнодi циркулюють ще й такi чутки: що воно входить у тiло або в його дерев’яного двiйника, якого завжди кладуть поруч, i, покинувши межi гробницi, блукае околицями, чинячи своi темнi справи.

Тисячолiттями спочивали тiла в помпезних саркофагах, вирячивши вгору своi млявi очi, якщо iх не вiдвiдувало «ка», в очiкуваннi того дня, коли Осирiс вiдродить у них «ка» i душу, а також виведе легiони задубiлих мерцiв iз глухих осель сну на свiтло. Яким трiумфом могло б обернутися це воскресiння, але, на жаль, не всi душi отримають благословення, не всi могили залишаться не спаплюженими, i тому неминуче варто чекати безглуздих помилок i жахливих збочень. Недарма й дотепер серед арабiв сновигають чутки про несанкцiонованi збiговиська мерзенних культiв, якi вiдбувають у найпотаемнiших куточках нижнього свiту, куди можуть без страху заходити лише крилатi невидимi «ка» i бездушнi мумii.

Мабуть, найстрашнiшi перекази, що змушують кров стигнути в жилах, – це тi, що оповiдають про якiсь просто вже божевiльнi твори деградованого мистецтва жерцiв. Маю на увазi складенi мумii, що е протиприродними комбiнацiями людських тулубiв iз головами тварин, покликанi iмiтувати найдавнiших богiв. У всi перiоди iсторii iснувала традицiя мумiфiкацii священних тварин – бикiв, кiшок, iбiсiв, крокодилiв тощо, щоб, коли настане потрiбна година, вони могли повернутися в свiт до ще бiльшоi своеi слави. Але лише в перiод занепаду виникла тенденцiя до складання мумiй iз людини i тварини – тодi, коли люди перестали тямити справжнi права i привiлеi «ка» i душi.

Про те, куди подiлися тi складенi мумii, легенди замовчують; виразно можна сказати лише те, що досi iх не знаходив жоден египтолог. Чутки арабiв щодо цього занадто схожi на дитячi казочки, щоб ставитися до них серйозно. Адже вони доходять до того, що нiбито старий Хефрен – той, що пов’язаний зi Сфiнксом, Другою пiрамiдою i зяючим входом до храму, живе глибоко пiд землею зi своею дружиною, царицею гулiв Нiтокрiс, i повелiвае мумiями, не схожими нi на людей, нi на звiрiв.

Усе це стало темою моiх марень – Хефрен, його царська половина, химерне збiговисько неприродних мерцiв – i, правду кажучи, я дуже радий, що всi будь-якi чiткi обриси вивiтрилися з моеi пам’ятi. Найстрашнiше з моiх видiнь мало безпосереднiй стосунок до пустопорожнього запитання, яке я задавав собi напередоднi, коли витрiщався на висiчене в скелi обличчя Сфiнкса, цю вiчну загадку пустелi. Глипав i запитував себе: в якi невiдомi глибини провадять потаемнi ходи з храму, розташованого бiля Сфiнкса? Це запитання здавалося менi тодi таким безневинним i дрiб’язковим, а тепер воно набуло в моiх снах форми бездумного i буйного шаленства: то яке ж велетенське, протиприродне й огидне чудовисько мало зображувати риси обличчя Сфiнкса на початках?

Мое друге пробудження, якщо його можна назвати прокиданням, збереглося в пам’ятi як мить безмежного жаху, подiбного до якого i пережитого мною опiсля я не вiдчував упродовж усього свого життя, а це життя було насичене перипетiями понад людську мiру. Нагадаю, що я знепритомнiв тiеi митi, коли на мене каскадом валилася линва, що свiдчило про незмiренну глибину, на якiй я опинився. Так от, очунявши, я не вiдчув на собi жодного тягаря i, перекинувшись на спину, переконався в тому, що поки я лежав непритомний, зв’язаний, iз шматою у писку й пов’язкою на очах, якась незвiдана сила цiлком прибрала мотузяну гору, що звалилися на мене i майже задушила. Правда, усвiдомлення всiеi неймовiрностi того, що сталося, прийшло до мене не вiдразу; але воно тепер довело б мене до черговоi втрати свiдомостi, якби до цього моменту я не досяг такого ступеня духовноi знемоги, що нiяке нове потрясiння не могло б його посилити. Отже, я був сам на сам… iз чим? Не встиг я, проте, хоч щось про це подумати, чим, iмовiрно, лише б утомив себе перед новою спробою звiльнитися вiд пут, як про себе заявила, i вельми гучно, ще одна обставина, а саме: страшний бiль, який я не вiдчував ранiше, шматував моi руки i ноги, i все мое тiло, здавалося, було вкрите товстою кiркою засохлоi кровi, що нiяк не могло бути результатом моiх колишнiх порiзiв i саден. Моi груди також нили вiд ран, нiби iх дзьобав якийсь велетенський кровожерливий iбiс. Чим би не була та сила, що прибрала линву, вона налаштувалася до мене явно недоброзичливо, i, ймовiрно, завдала б менi й серйознiших ушкоджень, якби ii щось не зупинило. Можна було очiкувати, що пiсля всього цього я остаточно занепаду духом, проте все вийшло якраз навпаки, i замiсть того, щоб зануритися в безодню вiдчаю, я вiдчув новий приплив мужностi й потягу до боротьби. Тепер я знав, що злi сили, якi переслiдують мене, мають фiзичну природу, i безстрашна людина може дiево iм протистояти.

Пiдбадьорений таким мiркуванням, я знову взявся за линву i, використовуючи весь досвiд, який накопичив упродовж свого життя, узявся розплутувати ii, як часто це робив у слiпучому свiтлi софiтiв пiд шаленi оплески публiки. Звичнi подробицi процесу звiльнення цiлком заволодiли моею увагою, i тепер, коли довга мотузка, якою я ще недавно був сповитий, як немовля, поступово спадала з мене, я знову майже повiрив у те, що все пережите мною – не що iнше, як звичайна галюцинацiя, i нiколи не було нi цього жахливого колодязя, нi запаморочливоi безоднi, нi нескiнченноi линви, i лежав я тепер не будь-де, а у вхiдному храмi Хефрена бiля Сфiнкса, куди, поки перебував у нестямi, прокралися вiроломнi араби, щоб мене катувати. Тим бiльше менi варто було поквапитися з борсанням. Дайте менi тiльки встати на ноги без ганчiрки в ротi й без пов’язки на очах, щоб я мiг бачити свiтло, звiдки б воно не лилося, i тодi я навiть буду радий битися з будь-яким ворогом, яким би злим i пiдступним вiн не виявився!

Як довго я розплутувався, сказати важко. У будь-якому разi на публiцi, коли я не був нi поранений, нi виснажений, як тепер, я мiг упоратися з цим значно швидше. Аж ось, нарештi, я звiльнився i видихнув на повнi груди. Гидкий запах, що витав у вогкому i холодному повiтрi, здався менi тепер ще смердючiшим, нiж колись, бо шмата й краi пов’язки заважали менi нюхати його повною мiрою. Моi ноги затекли, в усьому тiлi вiдчувалася неймовiрна втома, i я не змiг зрушити з мiсця. Не знаю, чи довго я так пролежав, намагаючись розпрямити руки-ноги, що довгий час перебували в неприродному, скоцюрбленому станi, i напружено вдивляючись у темряву, в надii вловити хоча б вiдблиск свiтла i визначити мiсце свого перебування.

Поступово до мене повернулися сила i гнучкiсть; проте моi очi, як i ранiше, нiчого не розрiзняли. Насилу зiп’явшись на ноги, я озирнувся: усюди була пiтьма настiльки ж непроникна, як i та, в якiй я перебував iз пов’язкою на очах. Я ступив кiлька крокiв; потомленi ноги ледь мене слухалися, й усе ж я переконався, що можу йти, тож залишалося лише вирiшити, в якому напрямку. У жодному разi не можна було рухатися навмання, позаяк я мiг посунути в бiк, прямо протилежний до того, в якому знаходився жаданий вихiд. Тому я зупинився i спробував визначити, звiдки тягне холодним, сповненим запахом натру повiтрям, яке я весь цей час не переставав вiдчувати. Припустивши, що джерелом протягу, ймовiрно, е вхiд у пiдземелля, я вирiшив орiентуватися по ньому i йти строго в той бiк, звiдки вiн долинав.

Вирушаючи напередоднi ввечерi на прогулянку, я прихопив iз собою пуделко сiрникiв i маленький електричний лiхтарик. Природно, що пiсля всiх переживань у моiх кишенях, точнiше в тому, що вiд них залишилося, не збереглося жодного хоча б якогось важкого предмета. Чим далi я просувався, тим виразнiшою ставала тяга i настирливий запах, поки, нарештi, я не впевнився цiлком у тому, що просуваюся назустрiч смердючим випарам, що струмують iз якоiсь дiрки, неначе казковий джин, що являеться рибалцi у формi клубiв диму, якi випирають iз глечика. Ох, Єгипет, Єгипет… Це справдi темна колиска цивiлiзацii й вiчне джерело невимовних жахiв i невимовних дивовиж!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48586245) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Енос – найвищий гiрський шпиль острова Кефалiнiя у Грецii. Його висота становить 1628 м.




2


Саккара – найдавнiший некрополь в долинi Нiлу, розташований неподалiк вiд Мемфiса, столицi Єгипту в епоху Стародавнього царства (XXVIII–XXII ст. до P. X.).




3


1869 року американець Джордж Галл заявив, що в процесi копання криницi бiля мiстечка Кардиф у штатi Нью-Йорк знайшов «скам’янiлi останки стародавнього велетня». «Велетень» спричинив сенсацiю i привернув натовпи цiкавих, котрi сплачували по 50 центiв за право поглянути на це «диво». За два мiсяцi Галл зiзнався в мiстифiкацii – триметрову скульптуру заздалегiдь вiдлили з гiпсу та потай доправили на потрiбне мiсце.




4


Понапе – острiв у Мiкронезii, бiля узбережжя якого збереглися руiни Нан-Мадола – тепер уже мертвого мiста, зведеного з базальтових блокiв на 92 штучних острiвцях. Походження будiвничих мiста i призначення деяких споруд досi залишаеться загадкою для вчених.




5


«Книга Ейбона» – вигадана чаклунська книга, авторство якоi приписують Кларку Ештону Смiту (1893–1961), американському поетовi, письменнику, художнику та скульптору.




6


Фрiдрiх Вiльгельм фон Юнцт – лiтературний персонаж, створений письменником Робертом Говардом.




7


Аверуань, Шато Фоссесфламм – мiста, вигаданi Кларком Ештоном Смiтом.




8


Джеймс Черчворд (1851–1936) – англiйський письменник- окультист, вiдомий своiми численними книгами, в яких описуеться стародавнiй континент Пацифiда; Льюiс Спенс (1874–1955) – шотландський журналiст, дослiдник шотландського фольклору, поет i окультист.




9


Фердинанд Лессепс (1805–1894) – французький iнженер, пiдприемець i дипломат, органiзатор спорудження Суецького каналу.




10


Карл Бедекер (1801–1859) – нiмецький видавець, котрий заснував 1827 року в Кобленцi видавництво путiвникiв по рiзних мiстах i краiнах. Вiдомим за життя його зробили неперевершена достовiрнiсть i видавнича якiсть путiвникiв, що носять його iм’я.




11


Азан – заклик на молитву в мусульман.




12


Ра-Горахтi – синкретичне божество Сонця в давньоегипетськiй мiфологii, сумiш образiв богiв Ра та Горахтi (Гора).




13


Джон Пiрпонт Морган I (1837–1913) – американський пiдприемець, банкiр i фiнансист; Мiннiгага – округ у штатi Пiвденна Дакота (США).




14


Гуль – iстота жiночоi статi з арабських мiфiв i казок, перевертень, що живе в пустелi, печерах, кладовищах i харчуеться мертвечиною, а також самотнiми мандрiвниками.




15


Пропiлеi – парадний вхiд, проiзд, утворений портиками i колонадами, розташованими симетрично вiдносно осi руху.