Книга - Тиха місцина

Тиха мiсцина
Френсiс Скотт Фiцджеральд


Зарубiжнi авторськi зiбрання
Видання мiстить твори Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896–1940) iз серiй про Жозефiну та Гвен, а також прикiнцеве оповiдання iз циклу про Безiла. Це – то кумеднi, то сумнi, але неодмiнно блискучi iсторii вiд майстра тонкого психологiзму про юних осiб, якi готуються до успiшного пiдкорення свiту. Прототипом образу Жозефiни стала дебютантка з Чикаго, «перше кохання» Фiцджеральда. Героiня дiе, не побоюючись наслiдкiв, тому що ii родина вiдiграе вагому роль у суспiльствi. Пошук справжнього кохання стае сенсом ii життя. Проте всi задуми юноi красунi закiнчуються невдало, адже, на вiдмiну вiд Безiла, вона так нiчого i не вчиться. Образ Гвен змальований автором зi своеi дочки, якiй на той момент було чотирнадцять рокiв. Вона справдi кiлька разiв дивилася кiнострiчку «Цилiндр», програвала без зупинки платiвку з пiснею iз цього фiльму та ухитрилася у своему вiцi потрапити на бал. Оповiдання «У будинку» теж засноване на реальному випадку, коли в гостi до письменника завiтав вiдомий голлiвудський актор.





Френсiс Скотт Фiцджеральд

Тиха мiсцина



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi

Переклад з англiйськоi Вiкторii Дудик

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова



© В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015


* * *




І

Безiл та Клеопатра



I

Будь-яке мiсце, де вона з’являлася, ставало для Безiла чарiвним i дивовижним, хоча сам вiн про це не здогадувався. Вiн вважав, що привабливiсть була особливiстю цих мiсць, i згодом звичайнiсiнька вуличка чи навiть назва якогось мiста ще довгий час могли раптом огорнути його знайомим свiтлом, вiдлунювали у вухах, наповнюючи душу захопленням. Їi присутнiсть його поглинала, а все, що вiдбувалося навколо – тьмянiло; ось чому ii вiдсутнiсть нiколи не залишала навколо нього порожнечу, а радше, змушувало шукати ii в примарних кiмнатах i садах, на якi вiн нiколи не зважав.

Цього разу вiн, як завжди, бачив лише ii обличчя, ii прекраснi губи, якi виражали будь-яке щире чи вдаване почуття… – ох, цi безцiннi губи!.. – i ii саму: свiжу, мов персик, i шiстнадцятирiчну, анiтрохи не старшу! Вiн майже не помiчав, що дiеться на перонi та зовсiм не пiдозрював, що вона кинула погляд на юнака, який стояв нього за спиною, i вiдразу закохалася! Прямуючи до автомобiльноi стоянки, вона вже зачаровувала незнайомця, дарма що голосок ii звучав для Безiла i вона до нього навiть прилинула, схопивши за руку.

Коли б Безiл помiтив того юнака, який зiйшов iз потяга, вiн би лише поспiвчував йому, так само як жителям убогих сiл, повз якi пробiгав поiзд, або попутникам; адже всi вони, на жаль, не виiжджали через два тижнi вчитися до Єля, i не у них попереду було аж три днi в мiстi, де перебувала сама мiс Ермiнi Гiлберт Лабус Бiбл! Усi цi бiдолахи здавалися йому безнадiйно-обмеженими й викликали легке презирство.

Безiл приiхав сюди погостювати через те, що тут перебувала Ермiнi Бiбл.

Мiсяць тому, сумного вечора напередоднi свого вiд’iзду з рiдного мiста Безiла на заходi краiни, вона сказала йому, вклавши у свiй впевнений голос всi можливi обiцянки:

– Якщо е в тебе у Мобiлi е знайомий, то напросися до нього в гостi, на той час там перебуватиму я.

Вiн скористався цiею iдеею. І ось тепер, коли зусiбiч його обволiкало м’яке, незнайоме повiтря Пiвдня, вiд хвилювання йому здалося, що автомобiль Товстуна Гаспара чкурнув зi стоянки, тiльки-но вони всiлися на сидiння. З узбiччя донiсся несподiвано голос:

– Вiтаю, Бессi Белл. Вiтаю, Вiльяме. Як поживаете?

Незнайомець, рослий i худорлявий, був приблизно на рiк старшим за Безiла. На ньому був бiлий полотняний костюм та панама, з-пiд якоi сяяв палкий непохитний погляд жителя Пiвдня.

– О, Малюк Ле-Мойн! – вигукнула мiс Чiвер. – Коли ти встиг повернутися додому?

– Тiльки-но, Бессi Белл. І вiдразу ж побачив тебе, прекрасну i чудову, i не змiг утриматися, щоб не пiдiйти ближче i не розглянути уважнiше!

Його представили Мiннi та Безiлу.

– Пiдкинути тебе, Малюку? – запитав Товстун, якого насправдi звали Вiльям.

– Ну, не знаю, – вагався Ле-Мойн. – Дякую, звiсно, але мене мають зустрiти на машинi.

– Та годi, заскакуй!

Ле-Мойн кинув сумку поверх валiзи Безiла i з ввiчливими формальностями втиснувся на задньому сидiннi. Безiл спiймав погляд Мiннi, та швиденько усмiхнулася, немов кажучи: «Нiчого доброго, та невдовзi все минеться».

– Ви, мiс Бiбл, часом, не з Нового Орлеану? – запитав Ле-Мойн.

– Саме так.

– Бо я тiльки-но звiдти, й менi розповiдали, що iхня найвiдомiша серцеiдка зараз гостюе тут, а ii шанувальники один за одним стрiляються прямо на вулицях. Саме так! Там нi пройти нi проiхати, тому менi iнколи доводилося допомагати iх збирати…

«Лiворуч, напевно, Мобiлська затока, – подумав Безiл. – Там мiсячна дорiжка, як завжди на Пiвднi, а на березi чорнi вантажники з порту спiвають «До Мобiлу, до Мобiлу»… Обабiч дороги в м’якiй тiнi густого яскравого плюща ховалися будинки; балкони покривалися сiтчастими кринолiнами, а iз зарослих садкiв вечорами долинали звуки гiтар.

Було доволi тепло; голоси звучали розмiрено, адже знайшовся б час поговорити про все на свiтi – i навiть голос Мiннi, що вiдповiдав на базiкання юного незнайомця, лунав повiльно i лiниво; Безiл ранiше нiколи не вбачав у нiй уродженку Пiвдня. Автомобiль пригальмував бiля великоi брами, за якою крiзь ряснi дерева виднiвся пофарбований у жовтий колiр будинок. Ле-Мойн вийшов.

– Щиро сподiваюся, що вам обом тут сподобаеться! Я, з вашого дозволу, зроблю кiлька вiзитiв i намагатимусь, щоб ви отримали якомога бiльше задоволення вiд перебування у нас. Бажаю вам добре провести день!

Коли вони вiд’iхали вiд далi, Бессi Белл з усмiшкою поглянула на Мiннi:

– Ну, що я тобi говорила? – мовила вона.

– Я ще на перонi здогадалася! Ще до того, як вiн пiдiйшов до машини! – сказала Мiннi. – Як вiдчувала, що це вiн.

– Вiн доволi гарний, еге ж?

– Так, неймовiрно гарний, – вiдповiла Мiннi.

– Зазвичай вiн товаришуе зi старшими…

Безiл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася. Зрештою, цей юнак-пiвденець iз глибинки був просто мешканцем цього мiстечка; якщо до цього додати ще й те, що вiн товаришував iз компанiею, що старша, то про його iснування не варто було настiлки наполегливо згадувати.

Але раптом до нього повернулася Мiннi та мовила:

– Безiле! – вона заклично вигнулася i скромно склала руки на колiнах, нiби в очiкуваннi; цi жести щоразу викликали в його серцi хвилювання. – Я обожнюю твоi листи.

– Могла б хоч раз менi вiдповiсти.

– У мене нi хвильки вiльноi не було, Безiле! Я iздила в гостi Була в Чикаго, а потiм до Нешвiлу. Я навiть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихiше. – Тато з мамою розлучаються, Безiле. Уявляеш, який жах?

Його це вразило, проте через якийсь час вiн звикнувся iз цiею думкою, однак йому стало вельми шкода Мiннi; думка про розлучення з’едналася в його свiдомостi з ii романтичним образом i вiдтодi втратила для нього свiй трагiзм.

– Тому я тобi не писала. Але весь час думала про тебе. Ти мiй найкращий друг, Безiле! Ти завжди мене розумiеш…

У Сент-Полi вони попрощалися зовсiм на iншiй нотi. Тут у Безiла злетiв з язика жахливий поголос, який вiн зовсiм не мав намiру розголошувати.

– А хто такий цей Бейлi, з яким ти познайомилася в Лейк-Форест? – байдужим тоном поцiкавився вiн.

– Базз Бейлi! – в ii великих очах з’явився подив. – Вiн дивовижний танцюрист, доволi привабливий, однак ми просто друзi. – Вона насупилася. – Не iнакше як Коннi Дейвiс ширить чутки в Сент-Полi! Чесне слово: менi так набридли цi дiвицi, якi з ревнощiв або просто знiчев’я сидять, б’ють байдики i перемивають кiсточки всiм, хто вмiе добре проводити час!

Тепер вiн уже не сумнiвався, що в Лейк-Форест щось вiдбулося; але йому вдалося приховати вiд Мiннi гострий бiль, що пронизав його.

– Ну годi, хто б казав! – Вона несподiвано всмiхнулася. – Адже всiм вiдомо, що мiстеровi Безiлу Дюку Лi постiйнiстю ще нiхто не дорiкав!

Зазвичай такi натяки вважаються втiшними, але цього разу тон був таким недбалим, майже байдужим, що занепокоення Безiла посилилося, i раптово сталося те, що можна було порiвняти лише з вибухом бомби.

– Не турбуйся щодо Базза Бейлi. Зараз мое серце цiлком вiльне i я нi в кого не закохана!

Не встиг вiн збагнути грандiознiсть цiеi заяви, як машина зупинилася бiля будинку Бессi Белл Чiвер, i дiвчата ринули на ганок, вигукнувши:

– Сьогоднi ще побачимося!

Безiл машинально перебрався на передне сидiння, ближче до свого приятеля.

– А ти там гратимеш у футбол, Безiле? У командi першокурсникiв? – запитав Вiльям.

– Що? Ах, так, звiсно – якщо складу два iспити. – Але в душi у нього не було жодних «якщо»; в життi для нього не було нiчого важливiшого.

– До команди першокурсникiв потрапити легко. До речi, цей Малюк Ле-Мойн, з яким ти зараз познайомився, восени вступае в Принстон. А до цього грав у командi Вiйськового iнституту Вiрджинii, був там «ендом»[1 - Енд – в американському футболi один iз гравцiв-лайнменiв, який може приймати м’яч. – Тут i далi прим. ред.].

– А звiдки у нього це дурне прiзвисько?

– Та його в родинi так називали, ось i пiдхопили. – Пiсля павзи вiн додав: – Вiн iх запросив сьогоднi ввечерi на танцi в замiський клуб.

– Коли ж вiн встиг? – з подивом запитав Безiл.

– Ось так, встиг… Вони про це i говорили. Я хотiв сам iх запросити, став поступово переводити розмову на цю тему, а вiн мене випередив, не встиг я i оком моргнути! – Вiн зiтхнув, звинувачуючи себе в невдачi. – Ну добре. Принаймнi побачимося з ними там.

– Безумовно, яка рiзниця, хто iх запросив. – промовив Безiл.

Проте хiба це Товстун був винен? Хiба не могла Мiннi сказати у вiдповiдь: «Але ж Безiл заради мене приiхав сюди здалеку, i першого вечора я, звичайно, мушу бути з ним!».

Що ж трапилося? Мiсяць тому, в тьмяно освiтленому i гучному примiщеннi Центрального вокзалу Сент-Пола, вони зайшли за багажний вiзок – i ii очi говорили: «Ще!». До самого кiнця, поки вона не зникла в клубах пари за вагонним вiкном, вона належала йому – такi речi не пiдвладнi свiдомостi, вони пiдвладнi лише почуттям.

Безiл був спантеличений. Усе це було зовсiм не схоже на Мiннi, яка, попри властивий iй блиск популярностi, завжди вiдрiзнялася добротою. Вiн став думати, чи не образило чи ii що-небудь в його листах, i почав шукати у себе новi недолiки. Можливо, сьогоднi вранцi вiн поводився не так, як iй подобаеться? Веселий настрiй, з яким вiн приiхав, раптом кудись випарувався.

Та пiд час гри в тенiс у другiй половинi дня Мiннi знову була такою, як завжди: вона захоплювалася його ударами, а одного разу, коли вони обое опинилися бiля сiтки, вона раптово поплескала його по руцi. Однак пiсля гри, коли компанiя насолоджувалася лимонадом на широкiй, затiненiй верандi будинку Чiверiв, iм не вдалося нi на хвилю побути наодинцi. А коли разом поверталися з корту, невже Мiннi навмисно сiла попереду, поруч з Товстуном? Того лiта вона так i норовила залишитися з ним наодинцi – пiд будь-яким приводом. Переодягаючись, щоб iхати на танцi в замiський клуб, вiн картався невиразним передчуттям катастрофи.

Клуб мiстився в невеличкому видолинку; гiлля верб майже цiлком його приховало, а на iхнi чорнi силуети донизу химерними плямами скрапувало сяйво круглолицього мiсяця. Тiльки-но вони припаркувалися, як iз вiкон долинула улюблена мелодiя Безiла «Китайський квартал»[2 - «Китайський квартал» – хiт 1906 року в стилi регтайм; музика Жана Шварца, слова Вiльяма Джерома.], i ii ноти, мов ельфи, розсипалися галявиною. Його серце почало битися в шаленому ритмi, перехопило подих; пульсивна тропiчна темрява обiцяла романтичнi, бажанi пригоди. Проте, опинившись тут, Безiл вiдчув себе маленьким i безсилим, щоб насолодитися омрiяним блаженством. Танцюючи з Мiннi, вiн нiяковiв вiд того, що нав’язуе iй свое тлiнне ество в цiй казковiй краiнi, де незнайомi фiгури щохвилини досягли в його очах дедалi виразнiшоi величностi та шарму. Вiн став би тут королем, якби вона пригорнулася до нього й прошепотiла нiжнi слова, та вона лишень мовила:

– Тут чудово, Безiле, еге ж? Чи е щось на свiтi дивовижнiше?

Стоячи серед чоловiкiв, якi не танцювали, i розмовляючи з Ле-Мойном, Безiл вiдчув щось на кшталт ревнощiв i якусь незнайому боязкiсть. Довгов’яза фiгура, що наполегливо нависала над Мiннi пiд час танцю, викликала у нього роздратування, але жодноi неприязнi до нього вiн не вiдчував, а розважливi зауваження, якими Ле-Мойн обмiнювався дiвчатами, якi проходили повз, його навiть потiшали.

Безiл i Вiльям Гаспар, а з ними Бессi Белл i Мiннi виявилися тут наймолодшими, i вперше в життi Безiлу вiдчайдушно захотiлося подорослiшати, позбутися надмiрноi вразливостi та надмiрних вражень. Тремтячи вiд кожного аромату, погляду чи мелодii, вiн пристрасно жадав стати досвiдченим й спокiйним. Невдоволений собою, вiн вiдчував, як на нього мiсячним сяйвом виливаеться свiт краси, як тисне на нього, змушуючи його то зiтхати, то затамовувати подих, – а сам вiн безпорадно борсаеться в щедротах юностi, за якi сотнi дорослих, не замислюючись, вiддали б кiлька рокiв свого життя.

Наступного дня Безiл побачився з нею у свiтi, який знову стиснувся до звичноi реальностi, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й вiн нiяк не мiг змусити себе жартувати й веселитися. Це видавалося б, нiби хоробрiсть пiсля битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечерi! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр мiста, у фотоателье, щоб забрати фотографii Мiннi. Безiлу сподобалася одна фотографiя, на яку не зважали iншi – йому здалося, що на нiй Мiннi виглядала як тодi, в Сент-Полi, тому вiн замовив надрукувати двi штуки – одну для неi, а другу для себе; картку повиннi були надiслати йому до Єля.

Увесь цей день Мiннi була якоюсь розсiяною, щось тихенько наспiвувала, але, коли вони пiсля прогулянки повернулися до будинку Чiверiв, вона буквально злетiла схiдцями, почувши телефонний дзвiнок. Через десять хвилин дiвчина вийшла насупленою i похмурою, i Безiл випадково почув, як вона коротко мовила подрузi:

– Вiн не зможе.

– …Шкода!..

– …повернеться лише в п’ятницю.

Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поiхав i вона втратила спокiй! Тiеi ж митi, не в змозi терпiти розчарування, вiн iз жалюгiдним виглядом пiдвiвся та запропонував Вiльяму iхати додому. На його подив, у нього на руцi миттево опинилася рука Мiннi, яка намагалася його затримати:

– Почекай, Безiле! Адже я з тобою вiдтодi, як ти приiхав, жодноi хвилини не побула!

Вiн сумно всмiхнувся:

– Невже ти помiтила?

– Безiле, не кажи дурниць! – Вона закусила губу, нiби образилася. – Ходiмо посидимо на гойдалках.

У його душi раптом засiяв промiнь надii та щастя. Їi нiжна посмiшка, яка, здавалося, йшла з глибини юного серця, заспокоювала, i вiн iз вдячнiстю впивався ii побрехеньками, мов джерельною водою. Призахiдне сонце торкалося ii щiк неземним сяйвом – яке вiн не бачив на них ранiше, – тим часом дiвчина мовила, як вона не хотiла приймати запрошення Ле-Мойна й що вона засмутилася й образилася, коли Безiл до неi навiть не пiдiйшов на танцях.

– Тодi, прошу тебе, Мiннi, – благальним тоном промовив вiн, – дозволь менi хоч раз тебе поцiлувати!

– Але ж не тут, дурнику! – вигукнула вона.

– Тодi ходiмо на хвилину в альтанку…

– Безiле, це неможливо! Нас побачать Бессi Белл та Вiльям. Либонь, iншим разом.

Безiл розгублено втупився в неi, не розумiючи, вiрити чи не вiрити, i вона негайно змiнила тему:

– Безiле, я навчатимуся в школi мiс Бiчер. Всього кiлька годин iзди вiд Нью-Гейвену. Ти зможеш до мене приiхати вже цiеi осенi. Один недолiк: я чула, що зустрiчатися там можна з гостями лише в засклених кiмнатах, на кшталт оранжерей. Жах якийсь, чи не так?

– Так, жах, – щиро погодився вiн.

Бессi Белл та Вiльям пiшли з веранди й зав’язали розмову з якимись людьми, якi пiд’iхали на машинi.

– Мiннi, ходiмо в альтанку, лише на хвильку! Зараз вони далеченько!

На ii обличчi з’явився впертий та застиглий вираз.

– Я не можу, Безiле. Хiба ти не бачиш – я не можу?

– Чому? Адже завтра я вiд’iжджаю?

– О, нi!

– Але я не можу не iхати! На пiдготовку до iспитiв у мене лишилося всього-на-всього чотири днi. Мiннi…

Вiн взяв ii за руку. Їi рука спокiйно лежала в його руцi, але коли вiн намагався потягнути ii, щоб змусити Мiннi пiдвестися, вона рiзко висмикнула руку. Гойдалки, на яких вони сидiли, почали вiд цiеi боротьби розгойдуватися, i Безiл виставив ногу, щоб iх зупинити. Який жах – гойдатися, перебуваючи в настiльки безнадiйнiй ситуацii!

Мiннi поклала руку йому на колiно:

– Я бiльше не цiлуюся, Безiле. Справдi! Я виросла; в травнi менi виповниться сiмнадцять.

– Можу посперечатися, що ти з Ле-Мойном цiлувалася! – гiрко сказав вiн.

– Ти нестерпний.

Безiл встав iз гойдалок:

– Напевно, менi час iти.

Поглянувши на нього, вона пiддала його холоднокровнiй оцiнцi – ранiше вона нiколи цього не робила; у нього було мiцне та витончене тiло; пiд засмаглою шкiрою просвiчував густий i теплий рум’янець; волосся було чорне й блискуче – колись це видавалося iй настiльки романтичним… І ще вона вiдчувала – втiм, це вiдчували всi, навiть тi, кому вiн не подобався – що в його особi було щось особливе: якийсь знак долi, якась вiдмiтка, щось таке, наполегливе, що було дужче звичайноi волi – якась притаманна йому потреба залишити свiй слiд в цьому свiтi та змусити його обертатися по-своему. Але для неi нiчого не значило, що вiн, найiмовiрнiше, стане популярною фiгурою в Єлi, i що було б чудово потрапити туди як його дiвчина цього року. Їй нiколи не було потрiбно вдаватися до користi. Все ще вагаючись, вона подумки уявила себе поруч iз ним, проте вiдразу його вiд себе вiдштовхнула. На свiтi було так багато чоловiкiв, i всi вони бажали ii! Якби саме зараз поруч опинився Ле-Мойн, вона б не вiдчувала взагалi жодних сумнiвiв – нiщо було не в змозi перешкодити таемничого блаженства цього зародження роману; але Ле-Мойн поiхав на три днi, i вона не могла саме зараз вiдпустити вiд себе Безiла.

– Затримайся до середи, i я… я зроблю те, про що ти попрохав! – сказала вона.

– Не можу. Менi потрiбно готуватися до iспитiв. Менi взагалi лiпше було б виiхати сьогоднi вдень.

– Пiдготуешся в потягу.

Вона вигнулася, склала руки на колiнах i усмiхнулася йому. Безiл раптом схопив ii за руку i потягнув у прохолодний морок, до оповитоi плющем альтанки.


ІІ

До Нью-Гейвену Безiл повернувся тiльки в п’ятницю, залишивши собi на пiдготовку до iспитiв лише два днi, замiсть запланованих п’яти. Готуватися в потягу не вдалося: Безiл не мiг зосередитися i думав лише про Мiннi, переймаючись питанням, що ж вiдбуваеться тепер, коли повернувся зi своеi подорожi Ле-Мойн? Мiннi обiцянку свою виконала, в буквальному сенсi: на третiй вечiр поцiлувала його в альтанцi – лише раз, та й то, неохоче. У день його вiд’iзду iй принесли телеграму вiд Ле-Мойна, i Мiннi навiть вiдмовилася поцiлувати Безiла на прощання, виправдовуючись присутнiстю Бессi Белл. Як утiху йому було дано дозвiл вiдвiдати ii першого ж дня, коли в школi мiс Бiчер будуть дозволенi побачення.

Розпочалися заняття в унiверситетi; разом з Бриком Вельсом i Джорджем Дорсi Безiл оселився в Райт-холi, у квартирi з двома спальнями i кабiнетом. До оголошення результатiв iспиту з тригонометрii грати в футбол йому не дозволялося; вiн сходив на тренування команди першокурсникiв, що проходила на ельському стадiонi, i з’ясував, що роль квотербека[3 - Квотербек – позицiя в американському та канадському футболi. Квотербеки входять до атакувального складу команди i пiд час вводу м’яча в гру розташовуються за захисною лiнiею.] зараз може дiстатися Каллуму, капiтану тогорiчного складу команди Андоверу, або Данцiгеру, зi старшоi школи в Нью-Бедфордi. Ширилися чутки, що Каллума все ж таки переведуть в пiвзахисники. Всi iншi квотербеки видалися йому так собi, i Безiл пристрасно захотiлося скорiше опинитися на пружинистому торфi цього поля разом зi своею командою. Вiн не сумнiвався, що йому цiлком вдасться, принаймнi, вписатися в команду i зiграти кiлька iгор.

За всiм цим, мов промiнь сонця з-за хмар, сяяв образ Мiннi; до зустрiчi залишався тиждень, три днi, доба. Напередоднi побачення в овальному дворi Хаутон-холу вiн випадково зустрiвся з Товстуном Гаспаром, який навчався в Шеффiлдському коледжi. У першi напруженi тижнi семестру вони майже не бачилися; а тут виявилося, що вони обидва могли прогулятися.

– А ми сюди iхали всi разом, – розповiв Товстун Гаспар. – Шкода, що тебе з нами не було. Дорогою нас спiткали пригоди. Мiннi з Малюком Ле-Мойном потрапили в iсторiю…

Кров у жилах Безiла застигла.

– Згодом було смiшно, але на якийсь час у неi душа добряче в п’яти втекла, – мовив далi Товстун. – Мiннi та Бессi Белл iхали в одному купе, але Мiннi захотiлося з Малюком усамiтнитися; тому пiсля обiду Бессi Белл пiшла до нас грати в карти. А через двi години ми з Бессi Белл пiшли назад, i бачимо, що Мiннi та Малюк стоять у коридорi вагона i сваряться з кондуктором; Мiннi була бiла, як полотно. Виявляеться вони замкнулися в купе й опустили шторки на вiкнах, – i, мабуть, почали там обiйматися. Коли провiдник прийшов перевiряти квитки та постукав до у дверi, тi подумали, що це ми вирiшили пожартувати, i спочатку його не впускали, а як усе ж таки вiдчинили, провiдник був надто розлючений. Вiн запитав Малюка, чи то його купе i чи одруженi вони з Мiннi, коли замкнулися наодинцi; тодi Малюк роздратувався й почав пояснювати провiдниковi, що вони нiчого поганого не вчинили. Ле-Мойн вирiшив, що провiдник образив Мiннi, i ледве його не вдарив. Проте цей провiдник мiг би доставити купу неприемностей – запевняю тебе, менi жахливо дiсталося, поки я залагоджував всю цю справу!

Наступного дня Безiл вiдправився до школи мiс Бiчер, жваво уявивши собi кожну деталь, з гострими ревнощами, що знову прокинулася, заздрячи навiть тому, що iм випало пережити спiльну пригоду в вагонному коридорi. Сяюча й палка, ще бiльш, нiж завжди, таемно бажана, прикрашена своiми грiхами, немов зiрками, вона спустилася до нього в простенькiй бiлiй форменiй шкiльнiй сукнi, i його серце перевернулося пiд ii ласкавим поглядом.

– Чудово, що ти завiтав, Безiле! Я схвильована – першого ж дня до мене приiхав шанувальник! Менi всi заздрять!

Зусiбiч iх оточували заскленi дверi, що висiли на петлях, немов французькi вiкна. Було спекотно. У примiщеннi, яке мiстилося через три кiмнати вiд них, перебувало ще двiйко – дiвчина з братом, як пояснила Мiннi – i час вiд часу вони беззвучно рухалися i жестикулювали, i в цих тiсних теплицях вони виглядали як щось чужорiдне, немов ваза зi штучними квiтами на столi. Безiл нервово крокував туди-сюди.

– Мiннi, коли-небудь я стану знаменитим, i все, що я зроблю, я робитиму заради тебе! Я розумiю, що я тобi вже набрид. Я не розумiю, як це сталося – мабуть, на твоему шляху виник хтось iнший; це не важливо. Нам нiкуди поспiшати. Я лише хочу… Ну, щоб ти запам’ятала мене iншим… Думай про мене так, як ранiше. Не вважай мене просто ще одним залицяльником, якого ти кинула! Можливо, нам з тобою краще не бачитися якийсь час – я маю на увазi, на балу цiеi осенi? Почекай, i я обов’язково зроблю якийсь подвиг або велику справу – ну, ти мене розумiеш. Тодi я принесу до твоiх нiг трофеi i скажу, що все це я завоював для тебе!

Це прозвучало доволi по-юнацьки, вельми сумно i безглуздо. Якоiсь митi, охоплений трагедiею, що розгорталася, вiн ледве не розплакався, але все ж змiг узяти себе в руки. На чолi його виступив пiт. Безiл сидiв на стiльцi, а Мiннi – навпроти нього, на диванi; вона втупилася в пiдлогу i кiлька разiв повторила:

– Невже ми не можемо залишитися друзями, Безiле? Я завжди вважала тебе найкращим другом.

Зустрiч добiгала кiнця; вона з поблажливим виглядом пiдвелася.

– Ходiмо, я покажу тобi нашу каплицю!

Вони пiднялися нагору, i вiн iз сумом заглянув до маленькоi темноi кiмнатки – а в пiв ярдi вiд нього була вона – справжня, вiд якоi вiдчувався солодкий аромат. Вiн вiдчував майже радiсть, коли похорон його надiй добiг кiнця i вiн змiг вийти з будiвлi школи на свiже осiнне повiтря.

Повернувшись до Нью-Гейвену, вiн виявив у себе на письмовому столi два листи. Один iз них був iз деканату – це було повiдомлення про те, що iспит з тригонометрii вiн не склав i тому не матиме дозволу грати в унiверситетськiй футбольнiй командi. У другому – була фотографiя Мiннi – та сама, яка йому сподобалася, яку вiн замовив у Мобiлi. Спочатку його спантеличив напис на картцi: «М. Л. вiд Е. Г. Л. Б. Потяги шкiдливi для серця»; потiм вiн раптом зрозумiв, що сталося – i, впавши на лiжко, затрясся вiд iстеричного смiху.


ІІІ

Через три тижнi, записавшись на переекзаменування з тригонометрii, Безiл склав iспит; пiсля цього у нього з’явився час сумно озирнутися навколо, щоб зрозумiти, чи залишилося для нього в життi хоч щось? Уперше вiдтодi, як закiнчився перший, жахливий, рiк у школi, йому доводилося переживати настiльки тяжкий перiод; зате вперше йому спало на думку усвiдомлення того, що вiн вчиться в Єлi. У ньому знову прокинулася здатнiсть до романтичного бачення, i спочатку з байдужiстю, а потiм – iз дедалi бiльшою впевненiстю – вiн став робити кроки до того, щоб ввiбрати в себе унiверситетську атмосферу, що настiльки довго живила його мрii.

«Хочу стати головним редактором газети “Новини” або “Хронiка”, – зовсiм як ранiше, подумав вiн одного жовтневого ранку. – І ще хочу, щоб у мене на формi з’явилася лiтера, i щоб мене вибрали в “Череп i кiстки”[4 - «Череп i кiстки» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету.]»!

Ледве перед ним виникали образи Мiннi та Ле-Мойн в потягу, як вiн вiдразу ж починав повторювати про себе цю фразу, немов заклинання. Йому вже було соромно за те, що вiн затримався в Мобiлi; стали минати одна за одною години, коли вiн про неi майже i не згадував… Половину футбольного сезону вiн вже пропустив, i до команди першокурсникiв приеднався, нi на що не сподiваючись.

У своему чорно-бiлому спортивному светрi школи Св. Рiджiса[5 - Школа Св. Рiджиса – вигадана Фiцджеральдом назва навчального закладу; його прототипом стала пiдготовча школа Ньюмана в мiстi Гакенсак (штат Нью-Джерсi), де навчався Фiцджеральд.], що загубився серед рiзнобарвного попурi сорока iнших шкiл, вiн iз заздрiстю дивився на кiлька десяткiв щасливчикiв у блакитних спортивних светрах Єля. Наприкiнцi четвертого дня тренувань вiн майже змирився з тим, що до кiнця сезону так i залишиться животiти в безвiсностi, як раптом пролунав голос помiчника тренера Карсона, звернений до юрби запасних.

– Це хто там тiльки-но пасував?

– Я, сер!

– А чому я тебе ранiше не бачив, га?

– Мене тiльки-но допустили до гри.

– Сигнали знаеш?

– Так, сер!

– Гаразд, тодi береш команду на поле; енди – Кратч i Бiспем, такли[6 - Такл – в американському футболi пiвзахисник, який блокуе.] —…

Через мить Безiл почув власний голос, що вигукував у морозяне повiтря: «Тридцять два! Шiстдесят п’ять! Шiстдесят сiм! Двадцять два…»

Почувся загальний смiх.

– Хвилинку! Де ти навчився так давати сигнали? – запитав Карсон.

– Сер, у нас був тренер iз Гарварда!

– Тобi доведеться вiдучитися вiд цiеi «хаутонiвськоi» манери[7 - «Хаутонiвська» манера – вiд прiзвища тодiшнього головного тренера гарвардськоi команди Персi Д. Хаутона.]! А то хлопцi злякаються!

Через кiлька хвилин iм велiли надягнути шоломи.

– Де ж Вейт? – занепокоiвся Карсон. – Контрольна, чи не так? Гаразд, тодi пiдеш ти, як твое прiзвище, в чорно-бiлому светрi?

– Лi!

– Ти подаватимеш сигнали. Подивимося, чи вийде у тебе хоч трохи розворушити цю компанiю? Дехто з твоiх гардiв i таклiв такi здоровi, що хоч саме зараз до унiверситетськоi збiрноi! Тримай iх напоготовi, як там тебе?

– Лi!

Вони вишикувалися в лiнiю на двадцять третьому ярдi, як першокурсники; м’яч був у них. Їм дозволили робити необмежену кiлькiсть даунiв[8 - Даун – футбольний термiн – калька вiд англiйського слова down; у грi команда, що володiе м’ячем, здобувае чотири спроби просунути м’яч на 10 ярдiв уперед у бiк очковоi зони суперника; кожна така спроба називаеться дауном.], але коли пiсля кiлькох моментiв виявилося, що вони все ще на тiй самiй лiнii, де почали гру, м’яч перейшов до iншоi команди.

«Ось так! – подумав Безiл. – Тепер менi бiльше не грати!»

Але за годину, коли вони виходили з автобуса, Карсон запитав:

– Ти сьогоднi вдень зважувався?

– Так! Сто п’ятдесят вiсiм фунтiв.

– Слухай моеi поради: кiнчай грати, як школяр. Але тут завдання iнше: вимотати iх якомога бiльше – а коли вони видихнуться, то перемога за нами. Ти м’яч вибивати вмiеш?

– Нi, сер.

– Гм… Шкода, що ти не з’явився у нас ранiше…

Тиждень потому iм’я Безiла з’явилося в списку тих, хто вирушав на гру з Андовером. Перед ним у списку було ще двое квотербекiв: Данцiгер i ще один атлет, на iм’я Епплтон, який нагадував гумовий м’ячик – i всю гру Безiл просидiв на лавцi запасних. Але наступного вiвторка, коли Данцiгер потягнув на тренуваннi руку, Безiловi вказали пересiсти в iдальнi за дiетичний стiл, де харчувався основний склад команди.

Напередоднi гри з командою першокурсникiв iз Принстона студентське мiстечко практично вимерло – всi виiхали на матч, який мав вiдбутися на Принстонському стадiонi. Була вже глибока осiнь, iз заходу дув пiдбадьорливий вiтер; повертаючись до себе пiсля фiнальних тренувань перед майбутнiм матчем, Безiл вiдчув, як ним опанувала знайома жага слави. За Принстон в очковiй зонi грав Ле-Мойн, i Мiннi цiлком могла з’явитися на трибунах, але зараз, але тепер, коли вiн бiг пружною галявиною перед стадiоном «Осборн», ухиляючись вiд уявних таклiв, цей факт уже не видавався йому важливим порiвняно з майбутнiм матчем. Як i бiльшостi американцiв, йому рiдко вдавалося цiлком вiдчути той самий момент, коли можна без жодних сумнiвiв сказати собi: «Ось вона, та сама точка, вiд якоi вiдтепер вестиметься вiдлiк усьому; настав мiй зоряний час!» Інколи йому було досить того, що вiдбувалося зараз. Вiн зiбрався провести двi години на тому полi, де життя триватиме в його власному темпi.

День видався ясним i холодним; трибунами розосередилася безпристрасна публiка – переважно мiстяни. Гравцi Принстонськоi команди, одягненi в форму з косими смужками, виглядали мiцними i впевненими в собi, i погляд Безiла знайшов серед них Ле-Мойна – i вiдразу холоднокровно зазначив, що рухаеться вiн на рiдкiсть швидко i мае атлетичну фiгуру, що було непомiтно, коли вiн носив костюм. Пiдкоряючись раптовому пориву, Безiл обернувся i став шукати серед публiки Мiннi – але ii нiде не було видно. Через хвилину пролунав свисток; сидячи поруч iз тренером, вiн повнiстю сконцентрувався на грi.

Уся перша половина матчу тривала мiж тридцятиярдовими лiнiями. Основнi принципи нападу Єля здавалися Безiлу надто простими та менш ефективними, нiж ази системи Хаутон, якi вiн почерпнув у шкiльнiй командi; тактика Принстону, що розвивалася в тiнi великого Сема Вайта, будувалася навколо пантера[9 - Пантер – гравець, що вибивае м’яч iз рук у ситуацii, коли м’яч необхiдно вiддати протилежнiй командi, але якнайдалi вiд своеi очковоi зони (зазвичай пiд час 4-i спроби).] i була спрямована на прорив. Пiсля першого тайму команда Єля була попереду. На початку другого – Принстон втратив м’яч, i Еплтон закинув гол навiсом iз тридцятиярдовоi лiнii.

Того дня бiльше нiчого йому зробити не вдалося. Пiсля наступного кiкоффа[10 - Кожна половина гри починаеться з вибивання м’яча ногою в бiк очковоi зони суперника з 35-ярдовоi позначки (це так званий кiкофф); такий розiграш вiдбуваеться також i пiсля того, як одна з команд здобула очки.] вiн одержав травму, i пiд вигуки вболiвальникiв вiн покинув поле в супроводi лiкаря.

Доволi хвилюючись, на поле вибiг Безiл. Його охоплювало всепоглинальне вiдчуття невiдомостi – здавалося, що хтось iнший усерединi нього вигукуе першi сигнали i перекидае невдалий пас через лiнiю. Потроху змусивши себе зосередитися на полi, вiн зустрiвся очима з Ле-Мойн – Ле-Мойн широко йому усмiхнувся. Безiл дав сигнал, який означав рiзкий пас через лiнiю, i виконав його сам, пройшовши сiм ярдiв. Вiдправив Каллума обiйти такла, пройшов ще три ярди – i це був перший даун! На лiнii сорока ярдiв, вiдчувши бiльший простiр для маневру, його голова стала працювати плавно i впевнено. Швидкi паси стривожили принстонського фулбека – i, як наслiдок, проходи пробiжками до наступноi лiнii стали щонайменше по чотири ярди замiсть двох.

На сороковiй лiнii Принстонськоi половини поля вiн вiдступив, щоб розiрвати схему розташування суперникiв, i спробував атакувати зону Ле-Мойна – але Ле-Мойн сховався за хавбеком, який опинився помiж ними, i вхопив Безiла за ногу. Безiл люто вивiльнився, але було вже пiзно – хавбек збив його з нiг. І знову Ле-Мойн широко йому всмiхнувся, i Безiл його зненавидiв. Вiн дав сигнал грати на тiй самiй зонi – Каллум пронiс м’яч, i вони вiдкинули Ле-Мойна на шiсть ярдiв, на тридцять другу лiнiю принстонськоi половини поля. Здаеться, вiн став рухатися повiльнiше? Ну ж бо, вимотаемо його! За системою був потрiбний пас, але вiн почув свiй голос, знову зажадав грати на тiй самiй зонi. Вiн побiг уздовж лiнii; побачив, що хавбек, який заважав йому, зник, а Ле-Мойн, зцiпивши зуби, бiжить на нього. Замiсть того, щоб спробувати прорватися, Безiл розвернувся i постарався повернутися на свою половину поля. Коли його перехопили, вiн втратив п’ятнадцять ярдiв.

Через кiлька хвилин м’яч був у суперникiв, i Безiл вiдбiг до очковоi зони, подумавши про себе: «Була б у нас замiна, мене б напевно замiнили».

Команда Принстону раптово немов прокинулася вiд сну. Потужний пас дав змогу подолати тридцять ярдiв. Новий хавбек, який тiльки-но вийшов на поле, прорвався через лiнiю i заробив ще один тачдаун[11 - Тачдаун (англ. touchdown – приземлення) – один зi способiв набирання очок в американському та канадському футболi. Зараховуеться, коли гравець з м’ячем забiгае в очкову зону суперника.]. Єльська команда була в оборонi, але катастрофа трапилася настiльки стрiмко, що вони навiть не встигли про неi здогадатися. Їi накликав Безiл, ставши частиною добре вiдпрацьованого сценарiю; запiзно вiн зауважив, як м’яч вилiтае з лiнii розiграшу до вiльного енду; Безiла спритно блокували, i вiн побачив, як принстонськi запаснi застрибали у себе на лавцi, розмахуючи прапорами; Принстон забив гол.

Вiн встав на мiсце з важким серцем, але здатнiсть тверезо мислити вiн при цьому не втратив. Будь-якi помилки можна виправити – аби тiльки його не вилучили з поля. Пролунав свисток, який означав кiнець тайму; сiвши прямо на газон разом зi своею вимотаною командою, вiн змусив себе повiрити, що вони йому, як i ранiше, довiряють, i намагався видаватися рiшучим та впевненим, не вiдводив погляду, коли хто-небудь дивився йому в очi. Досить уже на сьогоднi помилок!

Пiд час кiкоффi вiн знову пробiг iз м’ячем до тридцять п’ятоi лiнii, i вони почали поступово надолужувати згаяне. Рiзкi паси, слабке мiсце у виглядi одного з таклiв iз краю Ле-Мойна… А Ле-Мойн видихався! З перекошеним i впертим обличчям вiн, нiчого не помiчаючи, врiзався прямо в захисника; гравцям з м’ячем – i Безiловi, i iншому – вдалося вiд нього пiти.

Залишилося ще тридцять ярдiв… двадцять… Знову на шляху Ле-Мойн! Звiльнившись вiд гравцiв, якi намагалися його блокувати, Безiл спiймав втомлений погляд жителя пiвдня i нарочито гучно його образив:

– Ти видихнувся, Малюку! Тебе давно час замiнити!

Вiд самого початку наступного iгрового моменту вiн пiшов прямо на нього, i коли Ле-Мойн люто кинувся в атаку, Безiл кинув м’яч; той пролетiв у Ле-Мойна над головою – гол! Єль —10, Принстон – 7. І знову рух уперед i назад полем, i щохвилини у Безiла немов би додавалося сил, i ось-ось буде ще один гол; але раптом матч закiнчився…

Залишаючи поле, Безiл оком окинув трибуни, але ii нiде не було.

«Цiкаво, чи помiтила вона, що я спочатку погано грав? – подумав вiн, а потiм з гiркотою зауважив: – А якщо нi, то вiн все одно iй розповiсть».

І у нього у вухах залунала ця розповiдь, цей м’який пiвденний акцент, настiльки переконливий, перед яким вона не змогла встояти там, у потягу… Через годину, вийшовши з роздягальнi, вiн натрапив на Ле-Мойна, який виходив тiеi митi iз сусiдньоi роздягальнi. Вiн кинув на Безiла невпевнений i водночас сердитий погляд.

– Вiтаю, Лi! – І пiсля хвилинного збентеження додав: – Вiтаю з перемогою!

– Вiтаю, Ле-Мойне, – процiдив крiзь зуби Безiл.

Ле-Мойн було рушив собi, затим знову обернувся до Безiла.

– У чому рiч? – запитав вiн. – Бажаеш продовжити?

Безiл не вiдповiв. Обличчя в синцях та перев’язана рука трохи пом’якшили його гнiв, однак вiн не мiг змусити себе з ним говорити. Гра закiнчилася, i зараз Ле-Мойн зустрiнеться з Мiннi, змiнивши гiркоту поразки на втiху вечiрньоi перемоги.

– Якщо це через Мiннi, то ти даремно на мене сердишся, – несподiвано випалив Ле-Мойн. – Я запросив ii на гру, та вона не приiхала.

– Справдi? – здивувався Безiл.

– Таки через те! А то я сумнiвався. Думав, що ти вирiшив мене дiстати. – Вiн примружився. – Ця юна ледi ще мiсяць тому дала менi вiдставку.

– Невже?

– Покинула. Я iй трохи набрид. Швидко в неi змiнюються iнтереси.

Безiл помiтив, що його обличчя стало сумним.

– І з ким вона тепер? – запитав вiн, уже доброзичливiше.

– Здаеться, з твоiм однокласником Джубелом – типова «сiра маса», коли хочеш знати моеi думки. Вона познайомилася з ним у Нью-Йорку, за день до початку навчального року, i, як я чув, у них усе досить серйозно. Сьогоднi ввечерi вона буде на танцях у клубi «Лаун».


IV

Безiл вечеряв у барi бiля Тафта з Жобеною Дорсi та ii братом Джорджем. Єльська команда здобула перемогу над Принстоном, i весь унiверситет тепер захоплено радiв; коли вони увiйшли до зали, всi першокурсники, якi сидiли за столиком бiля входу, почали гучно вiтати Безiла.

– Ти стаеш вiдомим! – мовила Жобена.

Рiк тому Безiл на кiлька тижнiв уявив, що закоханий в Жобену, але пiд час наступноi зустрiчi зрозумiв, що це не так.

– Чому так усе сталося, га? – запитав вiн ii пiд час танцю. – Чому все так швидко минуло?

– Ти справдi волiеш знати?

– Так.

– Тому що я дала тобi спокiй!

– Ти? Дала менi спокiй? – перепросив вiн. – Менi це подобаеться!

– Я вирiшила, що ти поки надто юний.

– А що, вiд мене нiчого не залежало?

Вона похитала головою.

– От i Бернард Шоу говорив те саме, – задумливо погодився Безiл. – Але я завжди вважав, що це стосуеться людей виключно дорослих. Тож усе-таки це ви полюете за нами, чоловiками?

– Ще чого! – Їi тiло вiд обурення стало неподатливим у нього в руках. – Чоловiки завжди десь поруч, а жiнки блимають очима, от i все. Це дiе iнстинкт.

– Невже чоловiк не може зробити так, щоб жiнка в нього закохалася?

– Дехто може – тi, кому здебiльшого байдуже.

Вiн на якийсь час замислився над цим жаским фактом, проте потiм облишив це заняття – ще буде час. Дорогою до клубу «Лаун» у нього виникло ще кiлька питань, якi вiн iй поставив. Скажiмо, коли дiвчина, яка нещодавно «сохла» за одним юнаком, раптом захопилася iншим, що у такому разi мае чинити перший хлопець?

– Дати iй спокiй, – вiдповiла Жобена.

– Припустимо, йому цього не хочеться. Що тодi?

– Та нiчого тут бiльше не вдiеш!

– І все ж: як краще вчинити?

Заливаючись смiхом, Жобена притулилася до його плеча.

– Бiдолаха Безiл! – проронила вона. – Нумо, вважай, що я Лора Джин Лiббi[12 - Лора Джин Лiббi (1862–1924) – американська письменниця, авторка безлiчi сентиментальних романiв; у 1910-х рр. вона вела в газетах колонку пiд назвою «Щоденна розмова з Лорою Джин Лiббi про справи сердечнi» – саме про це i думае Жобена.], й подiлись зi мною всiею iсторiею.

Вiн коротко розповiв iй про свiй роман.

– Тепер ти знаеш, – сказав вiн насамкiнець, – була б вона прозаiчною дiвчиною, я б стерпiв це, хоч би сильно кохав. Але ж нi, вона найпопулярнiша, найвродливiша з усiх, кого я знаю. Зрозумiй, вона для мене i Мессалiна, i Клеопатра, i Саломея – i все в такому дусi.

– Говорiть голоснiше! – зауважив Джордж, який сидiв на передньому сидiннi.

– Вона для мене щось на кшталт вiчноi жiночностi, – уже впiвголоса мовив Безiл. – Розумiеш, як мадам Дюбаррi. Вона не така, як…

– Не така, як я?

– Нi. Ти на неi чимось схожа… Усi дiвчата, якi менi подобалися, чимось схожi. Жобено, ну ти чудово розумiеш, що я маю на увазi!

Коли вдалинi засяяли вогнi нью-гейвенського клубу «Лаун», вона раптом стала ввiчливо-серйозною.

– Тут нiчого не вдiеш! Я в цьому впевнена. Вона бiльш досвiдчена, нiж ти. Усе вiд самого початку йшло за ii сценарiем – навiть тодi, коли ти вважав, що правила придумуеш ти. Я не знаю, чому вона раптом вигорiла, але очевидно, що рiч тут саме в цьому – i вона, навiть якщо захоче, вже не зможе створити все це знову, i ти не зможеш, бо ти…

– Продовжуй! Що я?..

– Тому що ти надто закоханий. Єдине що тобi залишаеться – продемонструвати свою байдужiсть. Будь-яка дiвчина не терпить, коли вiд неi вiдвертаеться давнiй шанувальник; тому вона може тобi навiть усмiхнутися – але не здумай повертатися. Мiж вами все скiнчено!

Безiл постояв у вбиральнi, задумливо пригладжуючи волосся. «Все скiнчено». Слова Жобени вiдняли в нього останнiй слабкий промiнь надii, i вiд усвiдомлення цього факту, укупi з напругою вiд денноi гри, у нього на очах з’явилися сльози. Вiн квапливо увiмкнув кран i вмився. Хтось увiйшов i поплескав його по плечу.

– Непогана гра, Лi!

– Дякую, але менi багато чого й не вдалося…

– Нi, ти був молодчиною! Саме в останнiй чвертi…

Вiн увiйшов на танцювальний майданчик. І невдовзi побачив ii, i вiдразу в нього запаморочилося в головi, йому стало нiяково вiд хвилювання. Куди б вона не йшла, всюди ii переслiдувала свита кавалерiв, i на всiх вона дивилася з яскравою i пристрасною усмiшкою, яка була йому настiльки знайома. Незабаром вiн став шукати, хто ж ii тут супроводжуе, i з обуренням виявив, що це нахабний i вульгарний хлопець зi школи Хiлла, якого вiн вже ранiше примiтив, але вiдкинув як абсолютно неможливу кандидатуру. Що ж такого могло ховатися за цими водянистими очицями, якi так ii полонили? Хiба мiг цей примiтивний мозок гiдно оцiнити безсмертну сирену пiдмiсячного свiту?

У розпачi вивчивши мiстера Джубела, марно намагаючись знайти вiдповiдi на цi запитання, вiн запросив ii, «перехопивши» прямо в танцi, i навiть протанцював iз нею цiлих двадцять футiв, поки ii не покликав наступний кавалер; Безiл iз цинiчною меланхолiею усмiхнувся, коли вона сказала:

– Я так пишаюся, що ми знайомi! Усi кажуть, що сьогоднi вдень ти був неперевершений!

Для нього ця фраза була на вагу золота i пiсля танцiв, стоячи бiля стiнки, Безiл подумки раз у раз повторював ii, виокремлюючи окремi частини i намагаючись знайти в цих словах бодай якийсь потаемний сенс. Коли його величатимуть бiльше, то, либонь, вона захопиться. «Я так пишаюся, що ми знайомi! Усi кажуть, що сьогоднi вдень ти був неперевершений!»

Бiля дверей почався переполох, i хтось вигукнув:

– Отакоi! Вони таки явилися!

– Хто? – запитав хтось iнший.

– Принстонськi першокурсники! Футбольний сезон у них закiнчився, i трое-четверо з них вирiшили вiдзначити закiнчення тренувань у «Гофбрау».

З метушнi раптово, немов хавбек iз лiнii на футбольному полi, вирвався якийсь юнак, котрий нагадував якийсь кумедний привид; спритно обiйшовши одного зi студентiв, якi стежили за порядком, та похитуючись, вiн вискочив саме до тих, хто танцював. Комiрець пiд його смокiнгом був вiдсутнiй, запонки давно вже полишили сорочку, волосся було скуйовджене, а погляд – абсолютно знавiснiлий. Якийсь час вiн озирався, немов його заслiпило свiтло; потiм його погляд впав на Мiннi Бiбл, i обличчя його засяяло свiтлом щироi любовi. Ще до того, як вiн змiг до неi наблизитися, вiн почав гучно кликати ii на iм’я, i крiзь пiвденний акцент чiтко чулися напруга i гiркота.

Безiл вискочив уперед, Безiл рвонув до нього, але його випередили, i Малюк Ле-Мойн, який чинив опiр щосили, зник за дверима гардеробноi серед круговертi нiг i рук, бiльшiсть з яких належали зовсiм не йому. Зупинившись бiля дверей, Безiл вiдчував, що до його вiдраза змiшалася зi щирим спiвчуттям; щоразу, коли Ле-Мойну вдавалося пiдняти голову з-пiд крана, вiн вiдчайдушно нарiкав на свое нещасне кохання.

Проте коли Безiлу знову вдалося запросити Мiннi на танець, вiн помiтив, що вона сердита i злякана – настiльки, що вже ладна була шукати пiдтримки у Безiла; вона раптом попрохала його пiти посидiти, поговорити.

– Хiба не дурень вiн? – пройнявшись, вигукнула вона. – Такi речi псують дiвчатам репутацiю. Його потрiбно було в полiцiю вiдвести!

– Вiн не знав, що творить. Була складна гра, вiн вельми втомився, ось i все.

Але в неi на очах забринiли сльози.

– Ох, Безiле! – мовила вона. – Скажи менi: невже я насправдi жахлива? Я нiкому не бажаю зла; але так само собою трапляеться…

Йому хотiлося обiйняти ii й сказати, що вона – найчарiвнiша дiвчина у свiтi, але в ii очах вiн прочитав, що вона зараз його навiть не помiчае; для неi вiн був порожнiм мiсцем – з однаковим успiхом цiеi митi вона могла б вилити душу якiй-небудь подружцi. Вiн згадав слова Жобени – йому не залишалося нiчого, окрiм як пiти з гордо пiднятою головою.

– Ти набагато розумнiший! – Їi нiжний голос обволiкав його, мов води чарiвливоi рiчки. – Ти розумiеш… якщо двое бiльше не шаленiють одне вiд одного… вони мають проявляти здоровий глузд!

– Авжеж, – пiдтвердив вiн i змусив себе з удаваною легкiстю додати: – Коли все скiнчилося, тут вже нiчого не вдiеш.

– Безiле, ти такий хороший! Ти завжди мене розумiеш.

І раптом, уперше за тривалий час, вона про нього замислилася. З нього вийшов би безцiнний друг для будь-якоi дiвчини, подумала вона – адже цей розум, який iнодi настiльки втомлюе, можна було б використовувати як «жилетку»…

Вiн дивився, як танцюе Жобена, i Мiннi простежила за його поглядом:

– Ти прийшов iз дiвчиною, так? Вона доволi гарненька!

– Але не така красуня, як ти.

– Безiле!

Вiн свiдомо уникав дивитися на неi, вгадавши, що зараз вона злегка вигнулася i склала руки на колiнах. І тiльки-но йому вдалося взяти над собою гору, сталося щось екстраординарне – в навколишньому свiтi, який перестав полягати лише в нiй однiй, раптом з’явилося якесь свiтло. І вiдразу пiдiйшли якiсь першокурсники, щоб привiтати його з перемогою в грi, i йому це сподобалося – i похвали, i iх злегка пiдлесливi погляди. Здаеться, тепер у нього були всi шанси, щоб наступного тижня почати матч iз Гарвардом.

– Безiле!

Серце шалено калатало у грудях. Краем ока вiн помiтив ii погляд – вона чекала. Може, вона й справдi пошкодувала? Може, йому варто вхопитися за цю можливiсть, повернутися до неi та сказати: «Мiннi, скажи цьому безумцю, щоби бiг до рiчки топитися, i повернися до мене!». Вiн завагався, але вiдразу згадав фразу, яка допомогла йому вдень пiд час гри: досить уже на сьогоднi помилок! Поклик усерединi нього повiльно затих.

З’явився Джубел-неможливий, всiм своiм виглядом показуючи, хто тут головний, i серце Безiла вирушило до зали танцювати далi, разом iз його володаркою в рожевiй шовковiй сукнi. Знову загубившись у туманi нерiшучостi, вiн вийшов iз зали на веранду. В повiтрi метушливо кружляв легкий перший снiг, i зiрки з неба холодно дивилися на землю. Поглянувши на них, вiн побачив, що це, як i ранiше, його зiрки – ореоли прагнень, боротьби i слави. Мiж ними спiвав вiтер, який насвистував ту саму, високу i чисту ноту, яку вiн чув завжди – i гнав вперед, до нових битв, парадну шеренгу хмар. Ця картина вирiзнялася неймовiрною яскравiстю та пишнотою, i лише досвiдчене око полководця могло помiтити, що в небi тепер стало на одну зiрку менше.




ІІ

Розповiдi про Жозефiну





Перша кров



І

– Я пам’ятаю, як ви прийшли до мене в розпачi, коли Жозефiнi було три роки, – говорила мiсiс Брей. – Джордж тодi шаленiв, тому що нiяк не мiг влаштуватися на роботу, i зганяв злiсть на маленькiй Жозефiнi.

– Так, я пам’ятаю, – сказала мати Жозефiни.

– Ось i вона, Жозефiна!

І це справдi була Жозефiна. Вона з усмiшкою дивилася на мiсiс Брей, а в поглядi жiнки непомiтно промайнула якась тяжкiсть. Жозефiна продовжувала всмiхнулася.

– Скiльки ж тобi рокiв, Жозефiно?

– Нещодавно виповнилося шiстнадцять.

– Он як! Менi здавалося, що ти трохи старша.

Тiльки-но випала нагода вставити слiвце в розмову, Жозефiна запитала у мiсiс Перрi:

– Можна менi сьогоднi пiти з Лiлiан в кiно, на денний сеанс?

– Нi, люба; ти маеш вивчити уроки.

Мiсiс Перрi вiдразу повернулася до мiсiс Брей, демонструючи, що питання закрите, але…

– Дурепа проклята! – впiвголоса пробурмотiла Жозефiна.

Мiсiс Брей вiдразу заторохтiла, намагаючись змiнити тему розмови, але мiсiс Перрi, звичайно, не змогла обiйтися без догани Жозефiнi.

– Як ти назвала матiр, Жозефiно?

– Я не розумiю, чому я не можу пiти в кiно з Лiлiан?

Здавалося, що матiр вважала б за краще закiнчити на цьому розмову.

– Тому що ти мусиш вчитися! Ти щодня кудись ходиш, i твоему татовi це набридло.

– Ви з глузду з’iхали! – кинула Жозефiна i завзято додала: – Маячня якась! Наш татко, певно, збожеволiв. Невдовзi вiн почне рвати на собi волосся i вважати, що вiн Наполеон чи хтось на кшталт.

– Нi, – розсмiялася мiсiс Брей, коли обличчя мiсiс Перрi зашарiло. – Хiба, може, вона мае рацiю. Що, коли Джордж i справдi збожеволiв – особисто я впевнена, що мiй чоловiк вiд лютi втратив глузд. Це все вiйна!

Але матерi було не до смiху; вона вважала, що Жозефiна варта добрячоi прочуханки.

У розпалi розмови пролунало iм’я Ентонi Харкера, однолiтка старшоi сестри Жозефiни.

– Вiн дивовижний, – без будь-якого бажання нав’язати свою точку зору втрутилася в розмову Жозефiна.

Вона зовсiм не була грубiянкою; вона насправдi рiдко переходила межi звичайноi свiтськоi бесiди, хоча легко втрачала безтурботний настрiй, стикаючись iз будь-якоi несправедливiстю або дурiстю з боку спiврозмовника.

– Вiн цiлком…

– Вiн мае неабиякий успiх. Але я особисто не бачу в ньому нiчого дивовижного. Менi вiн видаеться легковажним.

– О, нi, мамо, – заперечила Жозефiна. – Вiн зовсiм не такий. Будь-хто тобi скаже, що вiн – справжня особистiсть, не рiвня тим недотепам, яких хоч греблю гати. Будь-яка дiвчина була б рада прибрати його до рук. Я б не роздумуючи вийшла за нього замiж!

Ранiше iй таке i на думку не спадало. Остання фраза насправдi була заготовлена для вираження симпатii до Тревiса де Коппета. І незабаром, коли подали чай, Жозефiна вибачилася i пiшла до своеi кiмнати.

Попри те, що будинок був зовсiм новим, Перрi зовсiм не були нуворишами. Належачи до вищого чиказького суспiльства (що передбачало вельми солiднi доходи), вони не видавалися нечемами, як тi люди, якi увiрвалися у вищий свiт пiсля 1914 року. Жозефiна мимоволi стала одним iз пiонерiв поколiння, якому судилося «вiдбитися вiд рук».

Вона одягалася у своiй кiмнатi, збираючись пiти до Лiлiан, та думала час вiд часу то про Тревiса де Коппета, то про те, як вона вчора iхала додому з балу в Девiдсонiв. Тревiс носив пiд смокiнгом вiльну накидку синього кольору, успадковану ним вiд якогось старого дядечка. Тревiс був високий, худорлявий, чудово танцював; його очi часто описували ровесницi протилежноi статi як «глибокi й темнi», хоча дорослi бачили звичайнi карi очi, обведенi темними, схожими на синцi, колами. Область, навколо них, здавалася то пурпуровою, то коричневою, то малиновою – кинувши швидкоплинний погляд на Тревiса, це було першим i останнiм, що ви помiчали – крiм слiпуче-бiлих зубiв. Як i Жозефiна, вiн теж був людиною нового типу. Хоча в Чикаго в тi часи новим було все, в дужках, щоб не втратити нитки оповiдi, зауважимо: Жозефiна була «новiтньою з нових».

Одягнувшись, вона спустилася вниз сходами й через прочиненi дверi вийшла на вулицю. Стояв жовтень, дерева вже скинули листя, i в спину iй дув суворий бриз. Вона йшла повз холоднi кути будинкiв, повз закутки житлових кварталiв, у яких чаiвся вiтер. Вiд цiеi пори й до початку квiтня Чикаго стае мiстом, в якому життя ховаеться за стiнами будинкiв, де увiйти у дверi означае потрапити в iнший свiт – бо холод озера Мiчиган завжди непривiтний i не схожий на справжнiй пiвнiчний холод; вiн слугуе лише для того, щоб акцентувати увагу на тому, що вiдбуваеться всерединi, а не ззовнi. На вулицях цього часу не чутно музики, там не натрапиш на закоханих – i навiть в сприятливий час року багатii, якi проiжджають повз у лiмузинах, радше дратують, нiж зачаровують тих, хто ходить брукiвками. А всерединi будинкiв пануе глибока, повна тиша, – або шум, неначе тi, хто живе всерединi, весь час зайнятi винаходом нових танцiв. І все це – лише частина того, що люди мають на увазi, вимовляючи: «наш Чикаго».

Жозефiна мала намiр зустрiтися зi своею подругою Лiлiан Хаммел, але вiдвiдування кiнотеатру в iхнi плани не входило. Якби лише матерi знали, куди насправдi збираються iхнi дочки, то негожий, найпохмурiший фiльм видавався б iм кращим. Тому що дiвчата зiбралися на автопрогулянку з Тревiсом де Коппетом i Говардом Пейджем, i збиралися виiхати якнайдалi, щоб встигнути вдосталь нацiлуватися. Усi четверо виношували цей план ще з минулоi недiлi, коли поiздку довелося вiдкласти через несприятливi обставини.

Тревiс i Говард уже чекали, уособлюючи собою готовнiсть до дiй i безмовно кваплячи дiвчат назустрiч прийдешньому. Тревiс був одягнений в пальто з хутряним комiром, у руках у нього була тростина iз золотим держаком. Вiн напiвжартома, напiвсерйозно поцiлував руку Жозефiни, i дiвчина мовила йому: «Вiтаю, Тревiсе!» з теплотою полiтика, який вiтае свiй електорат. Через хвилину дiвчата вже обмiнювалися новинами.

– Я бачила його, – прошепотiла Лiлiан, – тiльки-но!

– Справдi?

Їх очi обох засяяли.

– Вiн дивовижний, еге ж? – мовила Жозефiна.

Дiвчата мали на увазi двадцятидворiчного мiстера Ентонi Харкера, який навiть i не здогадувався про iхне iснування, хiба Жозефiну якось представили йому в будинку Перрi як молодшу сестричку Констанцii Перрi.

– У нього найгарнiший у свiтi носик! – вигукнула Лiлiан, несподiвано розсмiявшись. – Вона намалювала в повiтрi контур носа пальцем, i це розвеселило iх обох. Але Жозефiна вiдразу ж зробила серйозне обличчя, тому що в одвiрок, що виходив у коридор, визирнули темно-карi очi Тревiса, такi яснi, немов iх створили лише вчора ввечерi.

– Ну-бо! – нетерпляче проронив вiн.

Четверо молодих людей вийшли на вулицю, пройшли нелегких п’ятдесят крокiв назустрiч вiтру i сiли в машину Пейджа. Усi вони були впевненi в собi i точно знали, чого хочуть. Двi дiвчини свiдомо не слухали своiх батькiв i, подiбно солдату, який втiк iз ворожого полону, не вiдчували жодних докорiв сумлiння з цього приводу. На задньому сидiннi Жозефiна i Тревiс дивилися одне на одного; вона чекала, коли його обличчя стане червоним вiд хвилювання.

– Поглянь, – сказав вiн, дiставши квитки; його рука тремтiла. – До п’ятоi ранку! Вар’ете! Зiгфелда[13 - Флоренц Зiгфелд (1869–1932) – американський бродвейський iмпресарiо, найбiльш вiдомий своею серiею театральних шоу «Шаленостi Зiгфелда» (1907–1931).]!

– О, Тревiсе! – за звичкою вигукнула Жозефiна, однак уперше не вiдчула задоволення вiд такого способу спiлкування.

Вона взяла його руку, а сама намагалася збагнути, що ж з нею трапилося.

Уже стемнiло; Тревiс нахилився до Жозефiни, але вона вперше вiдвернулася вiд нього. Розсерджений, вiн цинiчно кивнув головою i стурбовано вiдсунувся вiд неi в дальнiй кут машини. Йому обов’язково потрiбно було зберегти ту похмуру загадковiсть, яка змушувала ii ним зачаровуватися. Вона зауважила, що таемниця з’явилася в його очах i почала переповзати на його обличчя, погрожуючи заполонити його цiлком – але нiяк не могла змусити себе думати лише про нього. Романтична загадка свiту раптом перемiстилася в iншого чоловiка.

Добрих десять хвилин Тревiс чекав на ii капiтуляцiю; потiм спробував ще раз ii поцiлувати, i цiеi митi вона вперше подумала, що вiн негарний. Цього було достатньо. Уява та бажання Жозефiни могли працювати лише до певноi межi, пiсля досягнення якоi ii починала захищати iнша властива iй риса – iмпульсивнiсть. Зараз, цiлком несподiвано, вона вiдчула неприязнь до Тревiса, i в ii голосi чувся глибокий смуток.

– Я чула про те, що ти сказав учора.

– Що ти маеш на увазi?

– Ти сказав Еду Бементу, що залишаешся на танцях допiзна лише тому, що хочеш вiдвезти мене додому у своему автомобiлi.

– І хто тобi про це розповiв? – запитав вiн, не вiдчуваючи за собою жодноi провини.

– Сам Ед Бемент, i ще вiн додав, що мало не дав тобi ляпаса, коли це почув. Ледь стримався.

Тревiс знову посунувся у дальнiй куток сидiння. Вiн припустив, що в цьому i полягае причина ii вiдстороненостi, i певною мiрою мав рацiю. За теорiею доктора Юнга, в пiдсвiдомостi жiнки сперечаються один з одним незлiченнi чоловiчi голоси, якi iнколи навiть говорять ii вустами; певно, цiеi митi вустами Жозефiни висловлювався Ед Бемент.

– Я вирiшила бiльше нi з ким не цiлуватимуся – iнакше у мене не залишиться нiчого, що я зможу подарувати чоловiковi, якого щиро покохаю.

– Нiсенiтниця! – вiдповiв Тревiс.

– Нi, це правда. У Чикаго i так про мене ширяться чутки. Чоловiк не стане поважати дiвчину, яка дозволяе себе цiлувати, коли йому заманеться! А я хочу, щоб чоловiк, за якого я коли-небудь вийду замiж, мене поважав.

Ед Бемент був би вражений ступенем свого впливу на Жозефiну цього вечора – якби лише знав…

Юнаки завбачливо висадили ii з машини за рогом, i, прямуючи до свого дому, Жозефiна вiдчувала приемне полегшення, яке з’являеться пiсля завершення якоi-небудь тяжкоi працi. Тепер i назавжди вона стала «хорошою дiвчинкою», не ходитиме на побачення, слухатиметься своiх батькiв, а в школi мiсiс Бенбовер спробуе увiйти до когорти «Зразкових Учениць Бенбовер». А наступного року, в школi мiсiс Брiрлi, вона стане «Зразковою Ученицею Брiрлi». Тим часом над шосе Лейк-Шор засяяли першi зiрки, i все навколо нагадувало iй про те, що Чикаго, обертаючись разом з планетою, робить свiй шлях орбiтою зi швидкiстю сотень миль на годину; тодi Жозефiна зрозумiла, що iй хотiлося такого безбарвного життя лише подумки.

Насправдi у неi не було анi найменшого бажання здiйснювати подiбнi чудеса аскетизму. Їi дiд змiнював цей свiт, ii батьки усвiдомлювали, що його можна змiнити, – а вона просто брала його таким, як вiн е. Це був Чикаго – зовсiм не схоже на Нью-Йорк мiсто-держава, де старовиннi родини формували особливу касту, а iнтелект був представлений унiверситетськими професорами, – i не було жодних виняткiв iз цього правила, через що навiть Перрi змушенi були пiдлещуватися до десяткiв iще бiльш заможних та впливових родин. Жозефiнi подобалося танцювати, а поле жiночоi слави, бальна зала, було тим, що випадало з життя дiвчини, тiльки-но поруч з нею опинявся Чоловiк.

Жозефiна пiдiйшла до металевоi брами свого будинку й помiтила на ганку сестру, яка прощалася з юнаком; потiм вхiднi дверi зачинилися й хлопець попрямував алеею. Жозефiна знала, хто це був!

Вiн пройшов повз, кинув на неi розсiяний погляд – але все-таки ii впiзнав.

– Доброго вечора! – сказав вiн.

Жозефiна повернулася так, щоб вiн мiг розгледiти ii у свiтлi лiхтаря; пiдняла голову, щоб хутряний комiр не заважав йому ii роздивлятися, а потiм усмiхнулася.

– Вiтаю! – скромно вiдповiла вона.

Вони розiйшлися. Жозефiна, мов черепаха, втягнула голову в комiр.

«Ну ось, тепер вiн хоч знае, яка я зовнi», – схвильовано подумала вона, переступаючи порiг будинку.


II

Через кiлька днiв Констанцiя Перрi вирiшила серйозно поговорити з матiр’ю:

– Жозефiна настiльки переймаеться собою, що я вже сумнiваюся в ii розсудливостi.

– Так, вона справдi поводить себе дивно, – погодилася мiсiс Перрi. – Ми з татом вашим порадилися i вирiшили, що на початку навчального року вiдправимо ii в пансiон на сходi краiни. Але ти iй поки нiчого не говори – спочатку слiд владнати формальностi.

– Святi небеса, мамо, ще не пiзно! Вона з’являеться скрiзь iз тим молокососом Тревiсом де Коппетом, який не розлучаеться зi своiм жахливим плащем, i влаштовуе справжнiсiнький цирк! Того тижня застала iх у кафе Блакстона – мурахи по спинi аж затанцювали. Вони були схожi на манiякiв: Тревiс, який крався, немов злодiй, i Жозефiна, яка робила гримасу таку, нiби почався танок святого Вiта[14 - Танець святого Вiта – давня назва хореi – захворювання центральноi нервовоi системи, мимовiльнi рухи тулуба, кiнцiвок, голови, м’язiв обличчя; ознака уражень мозку при ревматизмi або дегенеративних змiн у корi головного мозку.]. Справдi…

– А що ти почала говорити про Ентонi Харкера? – перебила ii мiсiс Перрi.

– Вона в нього закохалася по вуха, але ж вiн iй в дiдусi годиться.

– Ну, не зовсiм так…

– Мамо, йому двадцять два, а iй лише шiстнадцять. Проходячи повз нього, Жозi та Лiлiан щоразу починають хихикати й витрiщатися на нього.

– Заходь-но, Жозефiно, – мовила мiсiс Перрi.

Жозефiна повiльно увiйшла, злегка похитуючись, до кiмнати та оперлася об одвiрок.

– Що, мамо?

– Люба, ти ж не хочеш, щоб з тебе смiялися?

Спохмурнiвши, Жозефiна поглянула на сестру:

– А хто з мене смiеться? Здогадуюся. Ти едина, кому це могло спасти на думку!

– Ти настiльки переймаешся собою, що нiчого не помiчаеш довкола. Коли ти i Тревiс з’явилися в кафе Блакстона, у мене мурашки по спинi побiгли. За нашим столиком усi реготали, та й за сусiднiми теж – усi, окрiм тих, хто був шокований.

– Напевно, що шокований було бiльше, – самовдоволено припустила Жозефiна.

– Добра буде в тебе репутацiя, коли ти почнеш виходити у свiт!

– Помовч, будь ласка! – вигукнула Жозефiна.

Закралася нетривала тиша. Потiм мiсiс Перрi рiшучим тоном прошепотiла:

– Менi доведеться розповiсти про це твоему татовi, тiльки-но вiн повернеться додому.

– Нумо, розкажи йому. – Несподiвано Жозефiна заплакала. – Чому нiхто, нiхто не може дати менi спокiй? Я хочу померти!

Мати обняла ii та примовила:

– Жозефiно… ну-ну, Жозефiно.

Але Жозефiна продовжувала схлипувати – здавалося, що плач виходить у неi саме iз серця.

– Лише купка потворних i заздрiсних дiвчат, якi, варто тiльки-но кому-небудь на мене поглянути, божеволiють i вигадують цiлком безпiдставнi плiтки – i все лише тому, що я можу заволодiти ким завгодно! Напевно, Констанцiя лютуе вiд того, що я просидiла цiлих п’ять хвилин наодинцi з Ентонi Харкером, поки вiн чекав ii внизу вчора ввечерi!

– Так, менi було жахливо неприемно! Я потiм всю нiч плакала! Зокрема через те, що вiн прийшов поговорити зi мною про Мерi Вейлi. Та що там говорити! Ти за цi п’ять хвилин настiльки запаморочила йому голову, що вiн нестримно реготав усю дорогу, поки ми йшли до Ворренсiв.

Жозефiна схлипнула востанне i заспокоiлася:

– Якщо хочеш знати, я вирiшила йому дати вiдставку.

– Ха-ха-ха! – Констанцiя вибухнула зi смiху. – Ти чула це, мамо?! Вона вирiшила дати йому вiдставку! Начебто вiн хоч один раз у життi поглянув на неi, нiби вiн взагалi знае про те, що вона iснуе! З усiх самозакоханих…

Але мiсiс Перрi була не в змозi бiльше це витримувати. Вона обiйняла Жозефiну i попросила ii пiти до себе в кiмнату.

– Твою сестру турбуе лише одне: щоб iз тебе не смiялися, – пояснила iй вона.


* * *

– Ну, гаразд, це вiн дав менi вiдставку, – похмуро вимовила Жозефiна.

І вона вiдмовилася вiд нього, вiдмовилася вiд тисячi поцiлункiв, яких у неi нiколи не буде, вiд безлiчi довгих неймовiрних танцiв у його обiймах, вiд сотень вечорiв, якi неможливо буде нiчим вiдшкодувати. Вона зовсiм не надавала значення листу, який написала йому напередоднi й не встигла ще надiслати, – а тепер уже не надiшле нiколи.

– У твоему вiцi рано думати про такi речi, – сказала мiсiс Перрi. – Ти ще дитина.

Жозефiна пiдвелася та пiдiйшла до дзеркала:

– Я обiцяла завiтати до Лiлiан. І вже спiзнююся.


* * *

Повернувшись до своеi кiмнати, мiсiс Перрi подумала: «До сiчня ще два мiсяцi». Вона була вродливою жiнкою, яка хотiла, щоб ii любило все оточення; iй нiколи не хотiлося керувати iншими людьми. У душi вона вже акуратно спакувала i вiдправила на пошту згорток iз Жозефiною всерединi, адресуючи його в безпечну й тиху школу Брiрлi.


* * *

Годину потому в кафе Блакстона Ентонi Харкер i ще один юнак спокiйно сидiли за столиком. Ентонi був приемним хлопцем: трохи ледачим, досить заможним i задоволеним своiм нинiшнiм успiхом у суспiльствi. Пiсля того, як його виключили з одного унiверситету на сходi краiни, вiн зарахувався до одного з найвiдомiших унiверситетiв Вiрджинii, де й здобув освiту в бiльш сприятливих обставинах. Там вiн змiг увiбрати в себе певнi звички та манери, якi дiвчата з Чикаго вважали чарiвними.

– А ось i Тревiс де Коппет, – зауважив приятель. – Цiкаво, чого вiн кирпу гне?

Ентонi поглянув здалеку на зграю юнацтва в дальньому кутку кафе й упiзнав Перрi-молодшу та ще якихось дiвчат, котрi часто траплялися йому на очi на вечiрнiх вулицях. Поводилися вони невимушено, надто гучно розмовляли i мали досить безглуздий вигляд. Вiн вiдвiв вiд них погляд i став шукати собi партнерку на танець, але все ще сидiв за столиком, коли кiмната – вона була напiвтемна, попри запаленi вогнi й цiлковиту темряву за вiкнами – нiби прокинулася вiд гучноi та зворушливоi музики. Вiльних дiвчат ставало дедалi менше. Чоловiки в костюмах вiльного крою, якi виглядали так, немов вони щойно закiнчили якiсь нагальнi справи, i жiнки в капелюхах, якi, здавалося, були готовi негайно вирушити в полiт, надавали всьому особливе, непередаване, вiдчуття часу як непостiйноi величини. Головним для Ентонi було те, що це суспiльство – нiби й не випадкове, але й не ретельно обране – могло миттево зникнути, як гостi пiсля званого обiду, а могло i провести разом усю нiч, як гостi на вдалому весiллi. Ентонi занепокоiвся, що не встигне схопити свою частку веселощiв. Вiн дедалi бiльше пильно вдивлявся в юрму, намагаючись знайти хоч одне знайоме жiноче обличчя.

І таке обличчя несподiвано з’явилося поблизу Ентонi; на мить з-за плеча якогось чоловiка вiн спiймав на собi сумний i трагiчний погляд. Це була усмiшка, – i не усмiшка; великi сiрi очi з яскравими трикутниками тiней пiд ними, вуста, що усмiхалися всьому свiту, в який можна було вмiстити iх обох – водночас виражали не смуток жертви, а, радше, смуток демона в станi нiжноi меланхолii. Вперше Ентонi по-справжньому побачив Жозефiну.

Вiн негайно зреагував – подивився, з ким вона танцюе. Виявилося, що то був знайомий юнак, а тому вiн негайно пiдвiвся з-за столу, швиденько обсмикнув пiджак i вийшов на танцювальний майданчик.

– Дозволите запросити вашу даму?

Жозефiна майже притиснулася до нього, коли вони почали танцювати, зазирнула йому в очi, але миттево вiдвела погляд. Вона мовчала. Розумiючи, що iй нiяк не бiльше нiж шiстнадцять, Ентонi все ж таки сподiвався, що дама, з якою вiн домовився танцювати увесь цей вечiр, не прийде зовсiм – або хоча б затримаеться, поки не скiнчиться цей танець.

Коли танець закiнчився, вона знову звела на нього очi; йому здалося, що вiн помилився – що вона старша. Провiвши ii до столика, вiн мимоволi запитав:

– Ви дозволите ще вас запросити?

– Так, звiсно!

Вони бачили лише одне одного, i кожен погляд був гострим, мов цвях – iз тих, якими крiплять рейки залiзниць, на яких був заснований добробут iхнiх родин. Ентонi вiдчув хвилювання, коли повертався до свого столика.

За годину вони вдвох iхали з кафе Блакстона в його автомобiлi.

Усе сталося спонтанно: слова Жозефiни про те, що iй час додому, пролунали пiсля закiнчення другого танцю, потiм ii прохання, i його власна надмiрна самовпевненiсть, коли вiн йшов позаду неi через спорожнiлий танцювальний майданчик. Проводити ii до будинку було звичною люб’язнiстю щодо ii сестри; i ще його не полишало безпомилкове вiдчуття надii…

Проте, вийшовши на вулицю i злегка охолонувши пiд рiзким вiтром, вiн спробував iще раз осмислити власнi вчинки та мiру вiдповiдальностi. Але зробити це виявилося доволi складно, тому що на нього тиснула напориста наiвна юнiсть Жозефiни. Коли вони сiли в машину, вiн спробував стати господарем становища – завдяки погляду «справжнього чоловiка», який вiн направив на неi, але ii очi, гарячково-блискучi, миттево розплавили всю його фальшиву суворiсть.

Вiн ненароком потиснув ii руку… потiм опинився в радiусi дii ii парфумiв – i, затамувавши подих, вiн ii поцiлував.

– Що сталося, те сталося, – прошепотiла вона за кiлька секунд. Ошелешений, вiн замислився, чи не наобiцяв iй чогось зайвого.

– Яке жорстоке зауваження, – мовив вiн, – саме тодi, коли я в тебе почав закохуватися.

– Я мала на увазi, що будь-яка хвилина поряд iз тобою може виявитися останньою, от i все, – гiрко сказала вона. – Моi рiднi хочуть вiдправити мене вчитися в iнший штат… думають, я досi нi про що не здогадалася…

– Яка прикрiсть!

– …а сьогоднi вони зiбралися разом i намагалися мене переконати, що ти взагалi не пiдозрюеш про мое iснування!

Пiсля тривалоi павзи Ентонi висловив слабке спiвчуття:

– Сподiваюся, ти не дозволила iм себе переконати.

Вона усмiхнулася:

– Нi, я тiльки розсмiялася i поiхала в кафе.

Їi рука опинилася в його руцi; коли вiн стиснув пальцi, ii очi, що стали слiпуче-яскравими, поглянули в його очi. Через хвилину йому спало на думку щодо себе: «Брудний спокусник».

Вiн не сумнiвався, що вiд нього щось залежало!

– Ти така гарна! – сказав вiн.

– А ти – зовсiм як хлопчик.

– Найбiльше на свiтi я ненавиджу заздрiсть, – несподiвано далi мовила Жозефiна, – менi повсякчас доводиться з нею стикатися. А моя рiдна сестра – у цьому сенсi найгiрша за iнших!

– Ох, нi! – запротестував вiн.

– Адже я не винна, що в тебе закохалася. Я намагалася про тебе не думати. Навiть навмисне йшла з дому, коли ти до нас приходив.

Вплив ii брехнi породжувався вiд ii щиростi, i вiд простодушноi та дивовижноi впевненостi в тому, що вона завжди матиме взаемнiсть на свое почуття, – хоч би кого вона покохала. Жозефiна нiколи не була сором’язливою i нiколи нi на що не скаржилася. Їi свiт населяли лише двое: вона та Чоловiк – i покладатися вона могла лише на власнi сили. У цьому свiтi вона впевнено орiентувалася вiдтодi, як iй виповнилося вiсiм рокiв. Вона нiколи нiчого не планувала: вона просто з легким серцем попускала вiжки, а всепереможна молодiсть вершила iнше. Тiльки коли юнiсть минае i досвiд надiляе нас уже нiчого не вартою смiливiстю, ми починаемо усвiдомлювати, наскiльки простi, по сутi, всi цi речi.

«Але коли ти встигла в мене закохатися?» – хотiв запитати Ентонi, але не наважився! Вiн боровся з бажанням поцiлувати ii знову, ще нiжнiше, – i хотiв сказати iй, що в ii вчинку немае мудростi; але не встиг вiн почати здiйснювати цей шляхетний задум, як вона знову опинилася в його обiймах, i прошепотiла щось, з чим йому довелося погодитися – бо на додачу вiн отримав поцiлунок. А потiм, вже на самотi, вiн вiд’iжджав вiд дверей ii будинку.

З чим же вiн погодився? Все, що вони говорили одне одному, лунало в його вухах, немов його раптово охопив жар: завтра о четвертiй, на розi.

«Боже милосердний! – подумав вiн, вiдчуваючи себе якось незатишно. – Вся ця нiсенiтниця про мою «вiдставку»… Це божевiльна дитина, i вона обов’язково влаштуе якiсь неприемностi – якщо iй трапиться той, хто iх шукае. Так i побiг я до неi завтра на побачення!»


ІІІ

Два тижнi потому, чекаючи Мерi Вейлi в безликiй, бiдно обставленiй вiтальнi, Ентонi дiстав iз кишенi якiсь напiвзабутi листи. Три листи вiн засунув назад, а четвертий – прислухавшись на мить до того, що вiдбуваеться в будинку, швидко розгорнув i прочитав, ставши спиною до дверей. Цей лист був третiм у серii листiв, якi вiн одержував вiд Жозефiни пiсля кожного побачення – i вiн був таким само дитячим i кумедним, як i всi iншi. Хоч би якими щирими були ii почуття, коли вона висловлювала iх особисто, на паперi вони перетворювалися на нiсенiтницю. У листi чимало говорилося про «твоi почуття до мене», i про «моi до тебе»; речення починалися з «Так, я знаю, що видаюся сентиментальною», або ще бiльш незграбно: «Я завжди була об’ектом поклонiння для чоловiкiв, i я нiчого не можу з цим вдiяти»; там неодмiнно траплялися цитати з популярних пiсеньок – нiби вони висловлювали стан адресантки виразнiше, нiж ii власнi лiтературнi потуги.

Цей лист викликав у Ентонi занепокоення. Коли вiн дочитав до постскриптуму, в якому холоднокровно призначалося побачення сьогоднi о п’ятiй вечора, то почув, як спускаеться Мерi, та швиденько сховав лист у кишеню.

Походжаючи кiмнатою, Мерi тихенько наспiвувала якусь пiсеньку. Ентонi запалив цигарку.

– Я бачила тебе у вiвторок увечерi, – раптово сказала Мерi. – Ти, схоже, не нудьгував.

– У вiвторок?.. – повторив Ентонi, нiби пригадуючи. – Так, справдi. Зустрiв знайому компанiю дiтей, пiшли потанцювати. Весело було.

– Коли я тебе помiтила, ти був майже на самотi.

– На що ти натякаеш?

Мерi знову почала щось наспiвувати.

– Ходiмо, а то запiзнимось на виставу.

Дорогою Ентонi пояснив, як опинився поруч iз «молодшою сестрою Констанц». Необхiднiсть виправдовуватися його дещо сердила. Вислухавши, Мерi рiзко випалила:

– Якщо тебе потягнуло на нiмфеток, навiщо було вибирати саме цю вiдьму? У неi така репутацiя, що мiсiс Макрi навiть не хотiла цього року давати iй уроки танцiв та взяла лише тому, що не хотiла образити Констанцiю.

– Невже i справдi в неi настiльки жахлива репутацiя? – занепокоiвся Ентонi.

– Навiть говорити не хочеться.

Пiд час денного сеансу вистави всi його думки крутилися навколо призначеного йому побачення. Хоча зауваження Мерi привели лише до того, що йому стало вельми шкода Жозефiну, проте вiн вирiшив, що ця зустрiч мусить стати останньою. Вiн постiйно потрапляв у незручне становище через те, що його помiчали в компанii Жозефiни – хоча вiн чесно намагався ii уникати. Інтрижка легко могла перерости в щось зовсiм хаотичне i небезпечне, що не дало б нiчого доброго нi Жозефiнi, нi йому самому. Обурення Мерi його зовсiм не турбувало; всю осiнь вона лише й чекала, що вiн запропонуе iй руку та серце, i ладна була для цього на все; але Ентонi не хотiв одружуватися: вiн взагалi не хотiв нiчим себе пов’язувати.

Сонце вже сiло, коли вiн звiльнився та поiхав на машинi лабiринтами Гранд-Парку, що перебудовувався, до нового «Фiлантропологiчного будинку»[15 - «Фiлантропологiчний будинок» – вигадана Фiцджеральдом назва.]; на годиннику було о пiв на шосту. Похмурiсть мiсця i часу гнiтила його, надаючи всiй справi вiдтiнок нездоланних труднощiв. Вийшовши з машини, вiн пiшов слiдом за хлопцем, який вийшов iз зупиненого «родстера» – обличчя юнака на мить здалося йому знайомим – i зустрiвся з Жозефiною в невеличкому напiвтемному примiщеннi, яке утворювали подвiйнi «штормовi» дверi вестибюля готелю.

Невизначено хмикнув замiсть привiтання, Жозефiна рiшуче кинулася в його обiйми й закинула голову.

– Я страшенно поспiшаю, – швидко заговорила вона, нiби це вiн благав ii про зустрiч. – Нас iз сестрою запросили на весiлля, але менi необхiдно з тобою поговорити!

Було холодно, i коли Ентонi вимовляв слова, тi вiдразу перетворювалися на бiлi клаптики серпанку, чiтко помiтнi в темрявi. Вiн повторив усе те, що говорив iй i ранiше, – але цього разу вiн говорив непохитно i рiшуче. Тут, в цьому мiсцi, це було значно простiше – бо вiн ледь розрiзняв у напiвтемрявi риси ii обличчя, i ще тому, що десь посеред його тиради вона розплакалася, що розлютило його.

– Я знала, що тебе вважають легковажним, – прошепотiла вона, – але такого я не очiкувала. Хоч би як там було, у мене вистачить гордостi бiльше тобi не докучати. – Вона завагалася. – Але я хочу з тобою ще раз зустрiтися, щоб попрощатися iнакше.

– Нi.

– Якiсь заздрiснi дiвчата наговорили дурниць про мене?

– Нi. – Потiм, зневiрившись, вiн завдав iй останнiй удар. – Я зовсiм не легковажний i ранiше таким не був. Я просто нiколи тебе не кохав i навiть нiколи не обмовився словом про це.

Здогадуючись про той безпорадний вираз, який з’явився на ii обличчi, Ентонi вiдвернувся i зробив крок убiк. Коли вiн знову подивився туди, де вона тiльки-но стояла, то побачив лише, як зачиняються дверi – вона пiшла.

– Жозефiно! – вигукнув вiн з безпорадною жалiбнiстю, однак жодноi вiдповiдi не пролунало. Вiн так i стояв, збентежений тим, що тiльки-но накоiв – серце його похолонуло, коли вiн почув звук автомобiля, що вiд’iжджав.

Пiд’iхавши до будинку, Жозефiна вiддячила маленьким тiстечком i слабкою надiею Едовi Бементу, який люб’язно погодився стати на сьогоднi ii шофером; увiйшла в будинок iз чорного ходу i пiднялася до своеi кiмнати. Одягаючи вечiрню сукню, вона встала якнайближче до вiдчиненого вiкна – щоб застудитися i померти.

Розглядаючи себе в дзеркалi ванноi кiмнати, вона не витримала i розплакалася, потiм сiла на край ванни i видала такий звук, нiби хотiла придушити кашель, що раптово пiдступив до горла, пiсля чого зайнялася своiми нiгтями. Трохи пiзнiше, в лiжку, у неi ще буде час, щоби проплакала хоч цiлу нiч, коли всi заснуть, – але треба було пережити цей вечiр…

На весiльнiй церемонii Мерi Джексон i Джексона Дiлана сестри i матiр стояли поруч. Це була сумна i сентиментальна церемонiя, що знаменувала завершення прекрасноi юностi чарiвноi дiвчини, яку всi любили й обожнювали. Хоча жодний стороннiй спостерiгач не помiтив би нiчого, що символiзуе закiнчення юностi, з позицii цього десятилiття певнi моменти церемонii видавалися припорошеними старомоднiстю i злегка вiддавали лавандовим ароматом старовини. Наречена пiдняла фату з обличчя та усмiхнулася тiею чарiвно-серйозною усмiшкою, яка й робила ii «чарiвною». Коли вона подивилася на друзiв i подруг, нiби обiймаючи iх востанне, на ii щоках забринiли сльози. Потiм вона повернулася до чоловiка, такого ж невинного i серйозного, як i вона сама, немов говорячи: «Все скiнчено. Тепер я, вiднинi i навiки, належу лише тобi».

Констанцiя, яка вчилася в однiй школi з Мерi Джексон, сидiла на церковнiй лавi i, не криючись, вiд щирого серця, яке калатало у неi в грудях, ридала. Обличчя Жозефiни, яка сидiла поруч, виражало складнiшi почуття – здавалося, вона пильно спостерiгала за тим, що вiдбуваеться. Один або два рази – хоча обличчя ii залишалося все таким само зосередженим – ii щоками покотилися скупi сльозинки. Вона була неприемно ними здивована. Вуста зухвало-нерухомо стиснулися, немов у дитини, якiй суворо велiли не пустувати в будинку. Лише один раз вона дозволила собi щось бiльше; «Дивiться, а он молодша дочка Перрi, – чи не так, симпатична?» – почула вона за спиною i вiдразу почала пильно розглядати рiзнобарвний вiтраж, щоб невiдомий обожнювач помилувався ii профiлем.

Пiсля вiнчання родина Жозефiни вирушила на банкет, тому вечеряти дiвчинi довелося на самотi – радше, майже на самотi, адже молодшого брата i його гувернантку складно було вважати товариством.

Вона вiдчувала себе цiлком спустошеною. Сьогоднi ввечерi Ентонi Харкер – «вельми коханий – нiжно коханий – вельми, нiжно коханий!» – йшов на побачення з iншою, щоб цiлувати ii огидне, потворне обличчя; i невдовзi вiн зникне назавжди – як i всi iншi чоловiки його поколiння – в обiймах якоiсь жiнки, яка зовсiм його не кохатиме, залишивши iй лише безлiч Тревiсiв де Коппетiв i Едiв Бементiв – тих, хто до того не цiкавi, що навряд чи вартi навiть тiнi усмiшки

Коли вона побачила власне вiдображення в дзеркалi ваннiй, на неi знову нахлинули почуття. А що, коли вона помре сьогоднi вночi, увi снi?

– Ох, яка ганьба, – прошепотiла Жозефiна.

Вiдчинивши вiкно, вона стиснула в руцi едине нагадування про Ентонi – велику носову хустку з його iнiцiалами, i зi смутком залiзла пiд ковдру. Проте не встигли простирадла ще нагрiтися, як почувся стукiт у дверi.

– Вам термiновий лист, – мовила покоiвка, увiйшовши до кiмнати.

Увiмкнувши свiтло, Жозефiна розкрила конверт i передусiм глянула на пiдпис. Потiм почала читати; ii груди важко здiймалися та опускалися пiд нiчною сорочкою.



Моя люба маленька Жозефiно: все марно. Я нiчого не можу iз собою вдiяти, не брехатиму тобi. Я страшенно, вiдчайдушно кохаю тебе. Коли ти пiшла сьогоднi, я збагнув, що нiколи не змiг би з тобою розлучитися. Я приiхав додому i не мiг анi iсти, анi навiть спокiйно сидiти – я мiг лише ходити туди-сюди кiмнатою та думати про тебе i твоi сльозах у вестибюлi. І зараз я пишу цей лист…


Лист був на чотирьох сторiнках. Десь наприкiнцi Ентонi заявляв, що рiзниця у вiцi не мае жодного значення, а прикiнцевi слова були такi:



Я знаю, що ти зараз, певно, вiдчуваеш себе абсолютно нещасною, i я б вiддав десять рокiв свого життя за те, щоб опинитися наразi поруч iз тобою, поцiлувати i побажати тобi солодких снiв.


Дочитавши до кiнця, Жозефiна застигла на кiлька хвилин; смуток несподiвано зник, вона була настiльки пригнiчена, що тепер iй здалося, що ii охопила радiсть. Вона пiдморгнула самiй собi – але вiдразу насупилася.

– Боже мiй! – вимовила вона вголос. І перечитала лист ще раз.

Першим бажанням було подiлитися новиною з Лiлiан – але вона вирiшила не поспiшати. Подумки несподiвано сплив образ нареченоi на весiллi – нареченоi бездоганноi, незаплямованоi, коханоi та майже святоi, з легким рум’янцем на щоках. Чистота юностi, безлiч друзiв, потiм з’являеться Вiн – iдеальний i коханий. З деяким зусиллям вона покинула свiт мрiй. Мерi Джексон безумовно не стала б зберiгати у себе такi листи… Вставши з лiжка, Жозефiна порвала лист на дрiбнi шматочки, поклала клаптики на скляний столик i спалила, заповнивши кiмнату димом. Жодна добре вихована дiвчина не дасть вiдповiдi на такий лист; правильне рiшення – удати, нiби нiчого не вiдбулося.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840311) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Енд – в американському футболi один iз гравцiв-лайнменiв, який може приймати м’яч. – Тут i далi прим. ред.




2


«Китайський квартал» – хiт 1906 року в стилi регтайм; музика Жана Шварца, слова Вiльяма Джерома.




3


Квотербек – позицiя в американському та канадському футболi. Квотербеки входять до атакувального складу команди i пiд час вводу м’яча в гру розташовуються за захисною лiнiею.




4


«Череп i кiстки» (англ. Skull & Bones) – найстарiше таемне товариство студентiв Єльського унiверситету.




5


Школа Св. Рiджиса – вигадана Фiцджеральдом назва навчального закладу; його прототипом стала пiдготовча школа Ньюмана в мiстi Гакенсак (штат Нью-Джерсi), де навчався Фiцджеральд.




6


Такл – в американському футболi пiвзахисник, який блокуе.




7


«Хаутонiвська» манера – вiд прiзвища тодiшнього головного тренера гарвардськоi команди Персi Д. Хаутона.




8


Даун – футбольний термiн – калька вiд англiйського слова down; у грi команда, що володiе м’ячем, здобувае чотири спроби просунути м’яч на 10 ярдiв уперед у бiк очковоi зони суперника; кожна така спроба називаеться дауном.




9


Пантер – гравець, що вибивае м’яч iз рук у ситуацii, коли м’яч необхiдно вiддати протилежнiй командi, але якнайдалi вiд своеi очковоi зони (зазвичай пiд час 4-i спроби).




10


Кожна половина гри починаеться з вибивання м’яча ногою в бiк очковоi зони суперника з 35-ярдовоi позначки (це так званий кiкофф); такий розiграш вiдбуваеться також i пiсля того, як одна з команд здобула очки.




11


Тачдаун (англ. touchdown – приземлення) – один зi способiв набирання очок в американському та канадському футболi. Зараховуеться, коли гравець з м’ячем забiгае в очкову зону суперника.




12


Лора Джин Лiббi (1862–1924) – американська письменниця, авторка безлiчi сентиментальних романiв; у 1910-х рр. вона вела в газетах колонку пiд назвою «Щоденна розмова з Лорою Джин Лiббi про справи сердечнi» – саме про це i думае Жобена.




13


Флоренц Зiгфелд (1869–1932) – американський бродвейський iмпресарiо, найбiльш вiдомий своею серiею театральних шоу «Шаленостi Зiгфелда» (1907–1931).




14


Танець святого Вiта – давня назва хореi – захворювання центральноi нервовоi системи, мимовiльнi рухи тулуба, кiнцiвок, голови, м’язiв обличчя; ознака уражень мозку при ревматизмi або дегенеративних змiн у корi головного мозку.




15


«Фiлантропологiчний будинок» – вигадана Фiцджеральдом назва.