Книга - Микола Амосов

Микола Амосов
Мария Павловна Згурская


Знаменитi украiнцi
Микола Амосов (1913–2002) – хiрург з ласки Божоi, що врятував тисячi життiв; новатор, який вiдкрив новi шляхi у хiрургii легень i серця й створив нову науку – бiокiбернетику; вчитель багатьох хiрургiв; оригiнальний мислитель; невтомний пропагандист здорового способу життя; талановитий письменник; громадянин i захисник Вiтчизни. У результатi всенародного голосування в рамках проекту «Великi украiнцi» (2008) Микола Амосов посiв друге мiсце пiсля Ярослава Мудрого, також його назвали найморальнiшим (разом з Григорiем Сковородою), найрозумнiшим та найщедрiшим украiнцем.





Марiя Павлiвна Згурська

Микола Амосов





Передмова


Навряд чи хтось поставить пiд сумнiв те, що саме дiяльнiсть Миколи Амосова на нивi лiкування, медичноi науки та бiологiчноi кiбернетики, в поеднаннi зi самобутньою лiтературною творчiстю, значною мiрою посприяли пiднесенню iнтелектуального iмiджу Украiни в ХХ i на початку ХХІ столiття.

Амосов – один з пiонерiв радянськоi серцево-судинноi хiрургii – залишив людству тисячi врятованих життiв, декiлька десяткiв книг i свою знамениту гiмнастику. Хiрург-кардiолог та спецiалiст у галузi кiбернетики, провiдний фахiвець СРСР з операцiй на серцi, за роки творчоi дiяльностi прооперував понад 6 тисяч осiб, уперше в свiтi здiйснив протезування мiтрального серцевого клапана, створив i першим у свiтi почав використовувати штучнi серцевi клапани з покриттям. Вiн автор понад 400 наукових праць, серед яких 19 монографiй. Його доробок присвячений хiрургiчному лiкуванню захворювань легенiв, серця, кровоносних судин, медичнiй кiбернетицi. Широкоi популярностi Амосов набув завдяки розробленiй ним оздоровчiй програмi «Три тисячi рухiв щодня», яка передбачае комплекс оздоровчих процедур: тригодиннi пiшохiднi прогулянки, бiг та вправи з гантелями. Микола Михайлович написав також чимало науково-популярних трактатiв. Його книгу «Голоси часiв» перекладено на 30 мов свiту.




Дитячi роки. сiм'я та школа


Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в небагатiй селянськiй родинi в Ольховому бiля Череповця. Як написав вiн сам в автобiографiчнiй книзi «Голоси часiв»: «Усi моi пращури – селяни. Мама була акушеркою в пiвнiчному селi поблизу мiста Череповець. Жили ми дуже бiдно: мама не брала подарункiв вiд пацiенток. Вона стала для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому саме мама була для мене ототожненням сiм’i. Справдi iдеальна людина: на все життя. Бабуся навчила мене молитися, селянське господарство – працювати, а самотнiсть – читати книги». Сказати, що мама багато важила для майбутнього свiтила медицини, значить не сказати практично нiчого. Його батько, за визначенням самого Амосова, з напiвселян-напiвробiтникiв, схильний до «сiмейноi пристрастi» – мiцних напоiв, як уже говорилося ранiше, недовго жив з родиною i по сутi не мав на сина жодного впливу. Переважно, за таких умов постае в уявi матинчин синочок, але не в цьому випадку – син, вихований мамою, успадкував вiд неi найкращi якостi, розвинув iх до найвищого ступеня, i став видатною особистiстю багато в чому завдяки саме iй.

Єлизавета Кирилiвна Амосова (дiвоче прiзвище Никанорова) була жiнкою з непростою долею та неординарним характером. Походила вона з села Суворового Чорозерського району на пiвночi Вологодськоi областi. За спогадами Амосова: «20 будинкiв, «ведмежий кут» – дослiвно! Полювання на бiлок, лисиць i на ведмедiв». Історiя цих мiсць не знала помiщикiв – селяни вважалися «казенними». Дiд ученого жив достатньо заможно, мав мiцне, але примiтивне господарство ледь не на рiвнi ХІV столiття: рало, дерев’яна борона, кiнь, двi корови, десяток овець. Але найманоi сили не використували; попри те, що свого хлiба не вистачало, всi роботи виконували члени великоi родини. Мали навiть маленьку крамничку – пiдмогу для мисливства i господарства. В родинi Никанорових було п’ятеро синiв i двi доньки. Мати Миколи – найстарша з дiтей. Микола Михайлович пригадував в «Автобiографii»: «дядько Павло – чекiст з 1918 року, дослужився до генерала, заарештований i розстрiляний в 1937 роцi. Тiтку Євгенiю – колгоспницю, посадили «за колоски», померла вона в тюремнiй лiкарнi. Чув, що ще двох дядькiв убили пiд Сталiнградом».

Єлизавета Кирилiвна народилася 1884 року. Була вона не по роках тямущою i розвинутою дiвчинкою, в ранньому вiцi навчилася добре рахувати i читати, з дитинства найкращим дозвiллям вважала книжки. На читаннi й «погорiла»: до родинноi крамнички, в якiй вона, як головний сiмейний рахiвник, вела всю бухгалтерiю, i де нiколи не спостерiгалося натовпу покупцiв (як не як, «ведмежий кут»!), почав навiдуватися юнак iз сусiднього села; на лiтературному грунтi в них зав’язався роман. Пристраснi почуття дали свiй плiд, але весiлля не вiдбулося. Народилася дiвчинка – старша сестра вченого Марiя, Маруся. Життя Єлизавети пiсля пологiв дуже ускладнилося – для пiвнiчного села того часу «принести в подолi» – це ганьба, замiж нiхто не вiзьме. Аби замолити «дiвочий грiх», бабуся водила ii пiшки до Соловецького монастиря. Дiд вирiшив улаштувати долю доньки: вивчити ii. Повiз до мiста Кирилiв, до знайомих; вони знайшли вчителя, котрий взявся готувати Лiзу, аби вона екстерном склала iспит за чотири класи гiмназii. Займалася багато, екзамен склала успiшно i вступила до школи повитух у Петербурзi. Єлизавета провчилася там три роки i стала акушеркою.

Згодом Амосов написав: «У пам’ятi мало що залишилося з ii розповiдей про життя в столицi. Жила там дуже бiдно, але цiкаво. У Пiтерi мама стала, назвемо це так, «середньо iнтелiгентною» людиною. І навiть атеiсткою, хоча й не войовничою». Дiд Никаноров присилав, до слова, копiйки; на життя вона заробляла чергуваннями в клiнiцi при багатих пацiентах. Однак усе одно згадувала своi студентськi роки як свято. Там було багато таких же бiдних слухачок, вони цiкавилися всiм, вiдвiдували лекцii та збори, ходили на гальорку в театри, читали i сперечалися.

У 1909 роцi земство надало Єлизаветi Никаноровiй мiсце акушерки у фельдшерському пунктi в селi Ольховому Череповецького повiту Новгородськоi губернii – за 25 км вiд Череповця. В Ольховому вона самовiддано працювала довгi роки i там же закiнчила свое життя. Фельдшери мiнялися кiлька разiв, а вона залишалася тiею ж «Кирилiвною», як ii називали в цiлiй окрузi. Робота сiльськоi акушерки була важкою, медпункт обслуговував десять-дванадцять сiл i селищ в радiусi десяти кiлометрiв – шiсть-сiм тисяч жителiв. Найближчий лiкар знаходився в Череповцi. В медпунктi (або «аптецi», як його називали селяни) працювали фельдшер (не завжди) i акушерка. Зi слiв матерi Амосова, на початку двадцятих рокiв «аптека» залишалася такою ж, якою була ще при земствi: три кiмнати – чекальня, приймальня, де фельдшер або акушерка приймали хворих, i сама аптека – шафи з лiками, стiл, на якому й готували препарати. У спогадах iз раннього дитинства Амосова мати завжди була при роботi – протягом дня прийом хворих, якi з’iжджалися з усiеi округи, iнодi до трьох десяткiв, та навiть вночi часто бували виiзди по хатах. Основна робота акушерки – приймати пологи вдома, вiд 100 до 150 пологiв на рiк, двi третини з яких – в iнших селах, iнодi за 8-10 кiлометрiв. Бувало, вона затримувалася на добу, або й двi – у тих, що народжували вперше. Майбутнiй лiкар писав: «Ми постiйно жили при пологах. Кожного третього-четвертого дня мама iхала або йшла з дому зi своiми речами. Інодi з одних пологiв просто на iншi, вiдтак – на третi. Часом сiм’я не бачила ii тижнями. А ми з бабусею жили в постiйнiй тривозi. У мами за двадцять чотири роки працi, на три з лишком тисячi пологiв померла лише одна породiлля. П’ятьох вона возила до Череповця, там iм робили операцii, здаеться, всi залишилися живими. Очевидно, сiльськi жiнки були мiцними, тренованими. В iнтелiгентському середовищi iснувало слово «безсрiбник», той, що «не бере». Акушерки завжди приймали (та й тепер грiшать!) дарунки – «на щастя дитинки». Так от, моя мама не брала. За злиденного життя, нiколи. Взагалi я не бачив у неi брехнi, хитрощiв, лише доброзичливiсть i довiру до людей. Усi про неi так i вiдгукувалися. Не хочеться казати банальностей, але робота була для неi головним сенсом. Вона жила життям села i нiзащо не хотiла нiчого мiняти». Можливо, саме ця, всмоктана з молоком матерi, реальнiсть медичноi працi й стала поштовхом для прямування звилистим i нелегким шляхом, який привiв М. М. Амосова в медицину. Хоча в своi молодi роки вiн був дуже далеким вiд лiкарськоi справи, навiть перший диплом отримав у механiчному технiкумi, потiм навчався у Всесоюзному заочному iндустрiальному iнститутi, – але очевидно першi, засiянi ще в дитинствi в душу, зерна безкорисливого служiння людям принесли своi плоди i визначили його покликання на все життя. Амосов в автобiографiчних книжках (а всi його книжки по сутi автобiографiчнi) писав про свое кредо, яке успадкував вiд матерi – сiльськоi акушерки, яка не втратила жодноi породiллi.

Приiхавши працювати в Ольхове, Єлизавета Никанорова поселилася зi своею майбутньою подругою – вчителькою Олександрою Миколаiвною Доброхотовою, учорашньою гiмназисткою. (Згодом, коли Микола Амосов пiде з батькiвськоi хати в «самостiйне життя», саме в Шури Доброхотовоi вiн знайде прихисток.) Дружба Лiзи та Шури тривала впродовж усього iхнього життя.

Незабаром вiдбулося й знайомство Єлизавети з майбутнiм чоловiком, Михайлом Амосовим. Йому минуло 25 рокiв i, як згодом написав про нього син, вiн був з «претензiями на iнтелiгентнiсть».

Тогочасне Ольхове – доволi велике село – двiстi будинкiв, центр волостi. Головна вулиця простягнулася на три кiлометри, але брукiвки не було i багнюка восени та весною була непролазною, а влiтку – пилюка. На найвiддаленiшому кiнцi села стояла двоповерхова школа, на протилежному – кiлометрiв через два – знаходився дiм сiм’i Амосових. Пiзнiше вiн згадував: «Село Ольхове за «непу» я пам’ятаю чудово. Бабуся розповiдала, що так само було й за царя. Жили бiдно. Корова, кiнь, пара овець, кури. Посiви – 3–4 гектари. Багатодiтнi бiдували: хлiба нiколи не було вдосталь, часто – з домiшками картоплi. М’ясо лише на свята i в жнива. Молока обмаль. Найбiднiшi вдягалися в домоткане. Проте личаки носили тiльки на косовицю i до лiсу – вже панувала певна культура поведiнки. Сiльський кооператив з маслобiйнею i «крамничкою» – мiсце для спiлкування. Щоправда, iснувала ще й хата-читальня, одночасно клуб. Кiно почали привозити в 1924 роцi. Урiзноманiтнювали життя храмовi свята. Полiтичних пристрастей не пам’ятаю. За часiв непу селяни лояльно ставилися до влади».

Амосови не були багатими, але жили порiвняно добре: дiм мiцний, пiд металевим дахом, мали навiть «зимовий будиночок» – велику кухню з двома маленькими свiтлицями i «лiтнiй будинок» – за мiським типом: кухня i три кiмнати. До будинку, через сiни, прилягав хлiв з великим ciновалом. На дiлянцi був город i сад з яблунями, малиною i смородиною. У дворi – свiй власний колодязь, над яким височiв журавель. Як пригадував потiм М. М. Амосов, це «загалом нормальне господарство, називалося середняцьким».

Щонайменше два поколiння Амосових, перед Михайлом Амосовим, були напiвселянами-напiвробiтниками. Згiдно з сiмейними розповiдями, хтось iз пращурiв викупив себе в пана; влiтку вони займалися господарством, а взимку глава родини зi старшими синами iхав працювати на завод, що займався виробництвом залiзних виробiв. Батько – майстром, сини – простими робiтниками. Збереглася чавунна плита на могилi батька: «Майстровi Амосову Івану». Зрештою, сини швидко розлетiлися з батькiвського дому, пiсля чого дiд iздив на завод уже сам.

Крiм дiда з бабою, в сiм’i було трое синiв i три доньки. Усе було б добре, але чоловiча половина родини мала двi пристрастi – конi та спиртне. Мати Миколи довгий час боялася, що це може виявитися спадковим, i переживала за сина.

Азартна любов до коней згасла зi смертю дiда, а схильнiсть до горiлки таки перейшла до його дiтей та онукiв; мабуть, тiльки Микола й був позбавлений цього.

Дiд Амосова з батькiвського боку – «чудова людина найдобрiшоi душi… аби лиш не пив. Але й п’яним вiн був добрий, бувало, на свята всiх запрошував випити, коней мiняв. Усi цигани його знали. Буцiмто через коней i помер: iхав з мiста по бездорiжжю, гнав… кiнь був хороший («двi години – й до небес!»), провалились пiд лiд, заледве вибралися. Почав хворiти – водянка, та й помер…» Бабуся пригадувала: «Бувало, пiд час вiйни, вже хворий, ходити не мiг, вiзьме пiдводу, сяде верхи, тебе на руки посадить i каже: «дiти не виросли господарями, може, хоч ти за селянську працю вiзьмешся?»

Бабуся Амосова з батькового боку, Марiя Сергiiвна, на вiдмiну вiд дiда, була жiнкою владною, на нiй трималося все господарство. Народилася вона ще крiпачкою, але в хорошiй родинi, грамоти, утiм, так i не навчилася.

Марiя Сергiiвна була категорично проти шлюбу Михайла з Єлизаветою. Вона навiдрiз не хотiла прийняти Єлизавету через ii позашлюбну доньку, до того ж мала на оцi багату наречену для Михайла, i навiть умовила сiльського священика, аби той не вiнчав молодих, через що iм довелося звернутися до iншоi парафii.

Проти волi свекрухи Єлизавета таки вийшла замiж за Михайла Амосова через три роки iхнього знайомства. Мати спочатку не злюбила невiстку, бо «узяли з приплодом», але вiку доживати довелося при нiй. Іншi дiти виросли, вiддiлилися, всi жили непогано. Коли батько М. М. Амосова кинув сiм’ю, бабка залишилася з Єлизаветою i Миколкою, не захотiла йти нi до своiх доньок, нi до iнших невiсток. Померла вона вiд раку сечового мiхура, страждала вiд болю, проте Єлизавету, втомлену викликами, не турбувала. Амосов згадував, що хоча жiнки й не надто багато розмовляли одна з одною, свекруха пробачила норовисту невiстку, й вони помирилися, правда, надто пiзно.

Хiрург згадував: «Мене виховала мама, але став я Амосовим, а не Никаноровим. Виходить: гени». Вiд Марii Сергiiвни Амосов успадкував рацiональнiсть i навiть у дечому скупуватiсть, силу волi, вимогливiсть до себе, вмiння розмiрковувати i визнавати власнi помилки. Остання властивiсть червоною ниткою проходить через усе його життя».

Дядьки i тiтки Амосова також були цiкавими людьми, iхнi бiографii могли б лягти в основу сiмейного роману-хронiки. Так, наприклад, Олександр Амосов працював у Пiтерi на заводi й став першокласним майстром. Талановитий, розумник, винахiдник, вiн мав патенти i добре заробляв. Однак пив. У 1918 роцi повернувся до Ольхового. Там працював механiком на млинi, тож його родина не бiдувала. Але життя не склалося. Помер вiд пиятики, залишивши без засобiв до iснування чотирьох дiтей. Молодший брат, Іван Амосов, закiнчив технiчне училище в Череповцi, те саме, де згодом учитиметься М. М. Амосов. Був есером, загинув у 1918 роцi в сутичцi з бiльшовиками. Тiтка Катя вивчилася на акушерку, з нею в Амосова склалися дуже теплi стосунки, якi тривали впродовж усього життя. Згодом знаменитий хiрург назве ii iменем свою доньку.

Батько Амосова закiнчив два класи училища. Був достатньо грамотним, в юностi працював у Рибiнську, в брата Васi, набрався там культури. Позаяк багато читав. Разом iз братом Іваном зiбрав чималу бiблiотеку: класика, полiтика (i Маркс, i Ленiн), фiлософiя, iсторiя. Ця збiрка книг, прочитана Амосовим в юностi, стала фундаментом для його зацiкавлення серйозними науковими знаннями: «Батькiвськi книги й мене вивели в люди. Отi есери з iхнiм гаслом: «В боротьбi ти отримаеш свое право!»

Микола Амосов народився невдовзi перед Першою свiтовою вiйною; на ii початок, у 1914 роцi, йому минуло вiсiм мiсяцiв. Часи були важкi, вiдпусток з вагiтностi та пологiв не iснувало. Мати працювала дуже багато, для Миколи взяли няньку. Бабуся заперечувала проти «такого панства», але мусила змиритися, тим бiльше, що, у зв’язку з роз’iздами на пологи, материнське молоко пропало i дитину довелося перевести на штучне вигодовування. Дитяча дiетологiя тих часiв диктувала своi правила i нянька повинна була все робити за тодiшньою наукою: кип’ятити, перетирати, розбавляти. Тому в дитинствi Микола рiс доволi кволою дитиною, перехворiв безлiччю дитячих iнфекцiйних захворювань, рахiтом, однак перед школою виправився, змiцнiв i перестав хворiти.

Михайло Амосов вiдразу пiшов на фронт. А через пiвроку листи вiд нього перестали приходити, «пропав безвiсти». Проте пiсля восьми мiсяцiв мовчанки надiйшла звiстка з Нiмеччини, де вiн був у полонi. Двiчi намагався втекти, однак невдало. З Нiмеччини Амосов-старший повернувся тiльки на початку 1919 року, допомiг Мiжнародний Червоний Хрест. Микола Михайлович згадував: «Смутно пам’ятаю: кiмната, яскраве свiтло, надi мною стоiть чоловiк – вiн видаеться менi велетнем. І чужим. Таким й залишився на все життя».

Пiсля вiйни та революцii господарство повнiстю занепало – залишилася одна корова й кури. Працювати було нiкому: бабуся постарiшала, мати – зайнята роботою акушерки, тому на господарство часу бракувало, наймати працiвникiв не було за що. Михайло Амосов почав було пiднiмати знищене господарство, вiн багато чого навчився вiд нiмецьких фермерiв, навiть органiзував споживчий кооператив i маслобiйню, яка проiснувала до 1936 року. Але незабаром поiхав iз села – його запросили до Череповця на вiдповiдальну i солiдну посаду голови губернськоi спiлки кооператорiв. Вiн сподiвався, що завдяки новiй роботi пiднiме знищене господарство, котре було в повному занепадi, – купив нового плуга, дещо з технiки, коня, навiть знесли стару «зимову хатинку» i розпочали будiвництво нового, хорошого будинку (його так i не добудували)… На жаль, жоден з планiв не був реалiзований.

Спочатку Михайло приiжджав до Ольхового щотижня, займався господарством, але невдовзi почав пити, причому добряче, напруга в сiм’i зростала. Незабаром стало вiдомо, що в батька з’явилася iнша жiнка. Родина розпалася.

Михайла Амосова вiдправили працювати в районний центр Шексна, оскiльки його пиятика заважала роботi в Череповцi. Вiн запросив у Шексну дружину та сина, але одночасно туди приiхала його коханка. Усе стало очевидним, приховувати новi стосунки вже не мало змiсту. Дорослi остаточно прийняли рiшення розлучитися. Пiсля цього батько довго не приiжджав до Єлизавети й сина. Бабуся, тiтки й дядьки – сестри i брати Михайла – стали на бiк покинутоi жiнки, пiдтримували ii як могли.

Микола важко переживав розлучення батькiв, адже остаточний розрив вiдбувся на його очах. Безумовно, вiн став на бiк матерi, жалiв ii. Пiзнiше Амосов так писав про цi подii: «Мама плакала, вдень ми сiли в поiзд i поiхали до Череповця. Це була моя перша мандрiвка потягом. Цiлу дорогу я простояв бiля вiдчиненого вiкна i про батькiв думав мало. Маму було шкода, але, може, це й добре, що вiн пiшов? Менi не пощастило з батьком. Пробачити його нiколи не змiг, хоча особисто менi вiн i не був потрiбен: забрався, то й добре. Мама ж залишилася!» Пiшовши з сiм’i, Михайло Амосов усе ж брав певну участь у тому, щоб поставити дiтей вiд першого шлюбу на ноги, вiн видiлив невеликi кошти на утримання Миколи, коли той пiшов навчатися. Марiя, яку Михайло удочерив з моменту шлюбу з Єлизаветою, жила з ним на початку двадцятих рокiв у Череповцi, закiнчувала середню школу, i було iй там нелегко. Характер вона мала складний, а до батька приходила коханка, з якою вiн пиячив. Марiя згадувала тi часи з жахом i вiдразою. Як тiльки в 1924 роцi дiвчина вступила до iнституту, одразу ж пiшла жити самостiйно.

У новiй сiм’i в Михайла Амосова народилися двое синiв. Однак його доля склалася сумно – алкоголь пiдiрвав здоров’я, у 1930 роцi вiн захворiв та ослiп. З дiагнозом «атрофiя зорового нерву на грунтi алкоголiзму» його лiкували в Ленiнградi. Спочатку вiдбулося певне просвiтлення i вiн знов почав працювати, однак у 1931 роцi Михайло помер, ймовiрно вiд хвороби серця. Згодом Микола Амосов написав, що мама все пробачила батьковi й дуже його жалiла.

Можливо, обтяжливе розлучення батькiв або пiдсвiдомий страх матерi втратити молодшу, хворобливу дитину призвели до того, що дитинство маленького Миколи було незвичним для села: тримався вiн осторонь, спiлкувався тiльки зi своiми двоюрiдними сестрами, та й то рiдко. Гуляти також не любив: його ледь не силомiць виганяли «дихати повiтрям», особливо взимку. Амосов згодом писав, що це, скорiш за все, вiдiграло позитивну роль: «Самотнiсть формувала розум. Тепер багато говорять про «розвитковi iгри», включно з комп’ютерними. У мене не було навiть iграшок, хiба що глиняний свищик вiд приiжджих торговцiв горщиками, якi продавали з пiдвод».

Так Микола й пiшов до школи: самотнiй, без друзiв, адже навiть сусiдських дiтей вiн бачив лише здаля. «Ну просто панич! Читати-писати не вмiв. Пам’ятаю тiльки, що багато малював, фантазував». Але школа стала для хлопчика подiею. Учителiв було мало, тому одна вчителька вчила два класи: перший i третiй. Амосова посадили зi старшими, позаяк перший клас був переповнений i мiсця там не було. Микола швидко вивчив лiтери i почав читати не гiрше за третьокласникiв, що сидiли поряд. Через три мiсяцi вiн подужав «Робiнзона Крузо».

Проте спочатку школа йому не сподобалася: багато галасу, дiти всi незнайомi, пустують, контакту в Миколки нi з ким не було, навiть на перервах вiн намагався не виходити з-за парти. Однак до зими освоiвся. А першого ж шкiльного лiта «панство» вивiтрилося з нього остаточно: усi днi проводив з новими товаришами, бiгали босонiж, ловили рибу – словом, вiн вiдчув усi радощi сiльських хлопчакiв незалежно вiд епохи. Як потiм згадував Амосов, нiчого визначного в його сiльському дитинствi не було – рiчка, лiс, луки, iгри; лiдером стосовно забав Микола не був, але його поважали, бо вiн гарно вчився. Влiтку, як завжди, багато роботи: косовиця, жнива, молотьба – вiд моменту, коли батько залишив iх, Микола став головним працiвником у родинi.

Не дивлячись на дитячу активнiсть, Амосов усе ж залишався незграбним, як потiм сам це визнавав: «Своечасно не були опрацьованi «руховi програми». Не навчився плавати, не бився, погано грав у «городки», «в лапту», не вмiв iздити на велосипедi, танцювати. Завжди вiдчував свою меншовартiсть. Дивуюся, як я взагалi став хiрургом: це ж така делiкатна робота!»

Коли Амосов пiшов у другий клас, вiдкрили нову школу – на вiдстанi кiлометра вiд села. Добиратися туди було складнiше, але хлопчаки сприймали все це як нову гру з пригодами: взимку – хуртовини, кучугури, весною, в час повенi – переправа човном. Амосов досить пристойно опанував веслування, навiть навчився веслувати на байдарцi, як сам визнавав, цiлком професiйно!

Як уже згадувалося, Амосов навчався добре, але при загальнiй бiдностi школи давалося це нелегко – бракувало пiдручникiв, паперу, а в молоденьких учительок – умiння викладати. Зрештою, першу вчительку – Серафиму Петрiвну, вiн згадував охоче. У четвертий клас Амосов i товаришi пiшли вчитися до «мiнiстерськоi» школи на протилежному кiнцi села. Там спочатку також не обiйшлося без труднощiв: село було велике, i хлопцi з «того краю» билися з «цим краем». Проте Микола вже став «частиною колективу свого краю» села, i пiдлiтковi «розбiрки» не надто заважали шкiльному життю.

Незабаром все змiнилося, неорганiзована вольниця скiнчилася й у виховання дiтей втрутилася партiя: в 1924 роцi було створено перший загiн пiонерiв. Настало дуже цiкаве життя, в Амосова з’явилася перша посада – заступник вожатого загону. Як вiн iронiзував у «Голосах часiв»: «Таким хорошим був партiйний початок – та все ж не отримав продовження!» Партiйна кар’ера «на пiонерах» i закiнчилася – нi в комсомолi, нi в партii Амосов не був, хоча його активно агiтували вступати, однак вiн залишався непохитним – був единим безпартiйним директором iнституту в радянськi часи.

Громадська робота в школi кипiла – збори загону, «нагiнки» недбалих, походи, стiнгазета. Амосов навiть брав участь у дорослому драмгуртку, а на мiтингу до сьомоi рiчницi Жовтневоi революцii читав вiршi на площi! Пiд час навчання в школi Амосов органiзував шкiльний кооператив з продажу книг. Ідею подав знайомий батька, сам кооператор – комунiст зi стажем i колишнiй емiгрант. Амосов згадував, як це було: «Саме цього року була повiнь в Ленiнградi, постраждало багато товарiв, зокрема й книжковi склади. Вiн прислав нам для кооперативу ящик пiдмочених й уцiнених книг на 100 з лишком рублiв. На них ми i розжилися, розпродали з прибутком, сплатили борг i набули новий основний капiтал. Щоправда, потiм торгiвля йшла слабко, та все ж зошити й олiвцi отримували через кооперативнi канали».

У 1926 роцi закiнчилося щасливе дитинство, як визнавав Амосов, i почалося доросле життя – за його ж словами – доволi сумне. Треба було вчитися далi, задля цього пiсля закiнчення початковоi школи був змушений iхати до чужого мiста Череповця i вступати до школи другого ступеня.

Микола разом з матiр’ю приiхав з Ольхового до Череповця – складати iспити. Вiн пригадував, що був спокiйним, упевненим i не хвилювався. Вступники щось писали, вирiшували задачi; на цих екзаменах Амосов познайомився з Льоньком Тетюевим, який став йому вiрним другом на цiлих сорок рокiв.

Повернувшись до Ольхового, Амосов чекав повiдомлення про прийом. Згодом вiн писав: «У глибинi душi думав: хоча б не прийняли. І водночас: треба! Так було впродовж цiлого життя: Треба! Треба!» Вiн вступив.

Перiод життя в Череповцi Амосов згадував як дуже важкий. Вiдiрваний вiд матерi, вiд звичного побуту, друзiв, в самотностi i лютiй тузi за домом – адаптацiя минала дуже важко. «Майже весь час у Череповцi був тужливим, самотнiм, зi скупими сльозами. Не було вiдчуття щастя. Полегшало аж в останнi роки, коли з’явилися новi iнтереси», – пригадував Амосов.

Мати поселила його в своеi найлiпшоi подруги Олександри Миколаiвни Доброхотовоi, яка повернулася до мiста i працювала в школi. Олександра Миколаiвна жила сама в маленькiй хатинцi: двi кiмнатки i кухня з низькими стелями. Вчителi жили злиденно, гiрше, нiж родина Амосових у селi, – рятував город; електрика коштувала дорого, дiм освiтлювався гасовою лампою, iжу готували в печi. Микола мав за обов’язок носити воду з колонки, рубати дрова, чистити тротуар.

Олександра Миколаiвна була прекрасною людиною i чудовою вчителькою. До неi часто приходили такi ж самотнi, як i вона, колеги, iхнi розмови точилися лише про учнiв. Амосов писав: «Пригадую ii, маму, iхнiх подруг, – i розчулююся, наскiльки все ж люди були вiдданi своiй справi!»

Батько, хоча й жив окремо, в новiй сiм’i, давав синовi 15 рублiв на мiсяць (п’ять рублiв – плата за квартиру i 10 – на харчування). За грошима Микола ходив до батька на роботу двiчi на мiсяць. Вiн пригадував, якими обтяжливими були для нього цi походи, щоразу хотiлося повернутися i нiколи бiльше не приходити, не почуватися приниженим прохачем. Але куди подiтися? У матерi грошей не було – сестра Амосова Марiя вчилася в iнститутi; десяти рублiв ледь вистачало на мiзерне харчування (хлiб без масла, каша, чай, цукор-рафiнад уприкуску – вiтамiнiв бракувало, тому весною часто загострювалися симптоми авiтамiнозу), але батько жодного разу не запропонував бiльше, а син нiколи не просив. Закупки вiн робив сам, усе було розраховано до шматочка хлiба, вкладався копiечка в копiечку: педант з дитинства – називав себе Амосов.

Згодом вiн писав, що жив невесело, але й не нудно: вставав о сьомiй, лягав о десятiй, нi разу не порушив режим, протягом усiх рокiв навчання не було жодного пропущеного уроку, лише дуже сумував за матiр’ю i домом (через кожних два-три тижнi обов’зково бував в Ольховому, восени i весною – пароплавом, взимку ходив пiшки – 25 км). Життя скрашували книжки. Читав Амосов, як то кажуть, запоем, книжок було багато – в школi була хороша бiблiотека. Улюблений предмет – лiтература. Читав усе i навiть бiльше, понад програму, вчитися йому подобалося: навчання давалося легко, вiн завжди був першим, навiть старостою класу, йому довiряли вести журнал вiдвiдування, до урокiв спецiально не готувався – завдань було мало, i Микола все встигав робити в класi. В школi багато вчителiв були дореволюцiйного вишколу, проте, як пригадував Амосов, «правильно писати не навчили – досi помилки роблю».

Фiзкультура не належала до улюблених предметiв. Хлопчик соромився своеi незграбностi, хоча силу мав; через це хитрував i навiть утiкав з урокiв. У бiйках участi не брав, з ним не зв’язувалися, оскiльки був сильним, а сам вiн не задирався. Уроки спiвiв також не були в пошанi; Микола спiвати не вмiв: нi слуху, нi голосу в себе не знаходив, музику не слухав, тому що електрики i радiо в Олександри Миколаiвни не було.

Поза школою з хлопцями вiн не спiлкувався, якось не склалося такого дружнього колективу, як удома, в Ольховому. Першi чотири роки близьких друзiв у нього зовсiм не було, тiльки шкiльнi, бути пiонером йому не сподобалося, а в комсомол вступати навiть не спробував.

Порядок денний мав такий: пiсля повернення зi школи Микола обiдав, мив посуд i – читати. Читання – це була його «едина, але полум’яна пристрасть». Амосов, записаний в трьох бiблiотеках: дитячiй, дорослiй i шкiльнiй, всюди був активним читачем. Крiм цього, в комiрчинi Олександри Миколаiвни зберiгалися «Додатки до «Ниви» за кiлька рокiв – зiбрання Горького, Купрiна, Андреева, Бунiна, Сервантеса, Золя. Комплекти журналiв перечитувалися «вiд i до». Амосов активно читав усю нову лiтературу, яка надходила до мiськоi бiблiотеки, – у 20-х роках ще багато чого друкували, iснувала, звiсно, цензура, але не така, як у пiзнiшi часи. Кумиром молодi був Єсенiн, але Амосову бiльше подобався раннiй Маяковський. «Хмарину в штанах» Микола мiг декламувати з пам’ятi навiть у похилому вiцi. Пiзнiше вiн писав: «Уся моя «освiченiсть» проросла з белетристики, наукових книг я читав мало, хiба що iсторiю». Особливо запам’яталася Амосову товста «Історiя Великоi французькоi революцii» Карлейля, яку вiн зачитав до дiрок. У тi роки iсторiю, як предмет у школi, не викладали, ii мiсце займало «суспiльствознавство». Амосов пригадував: «Я був «за революцiю i соцiалiзм», мама i Олександра Миколаiвна – «в основному» також. Вiрили, що влада – для народу i сподiвалися на майбутне. Про НК говорили пошепки».

У 1928 роцi Амосов перейшов до восьмого класу. Як вiн згодом написав: «на межi 15–16 рокiв i я сам, i життя, й краiна змiнилася». Закiнчився неп, почалася колективiзацiя: приватнi господарства злiквiдували, створювалися колгоспи. У класi Амосова вчилися не тiльки робiтничо-селянськi дiти, але й «залишенцi» – дiти, батьки яких належали до «нетрудових елементiв», позбавлених виборчих прав, так званих «колишнiх» – дворян, купцiв, кулакiв, священикiв. Амосов пригадував, що в класi всi знали про таких дiтей, але стосовно них не було цькування, вони не зазнавали жодноi «дискримiнацii». Хоча, безумовно, полiтичне життя вирувало довкола, i навiть хлопчики знали, що таке план iндустрiалiзацii, перша п’ятирiчка, «шкiдники», «лiвий нахил» – Троцький, «правий ухил» – Зiнов’ев, Бухарiн, Риков. Однак наразi всiх iх сварили тiльки на словах, засуджували, але не судили. З часом полiтика почала змiнювати життя все активнiше: розпочалася боротьба з кулаками – спочатку податками, а потiм розкуркулюванням. Партiя навiть восьмикласникiв посилала читати дядькам у селах «Запаморочення вiд успiхiв», примушували й Амосова, хоча вiн i був далеким вiд полiтичного ентузiазму. Проте не мiг не бачити, як на базарах у Череповцi та в селах ламали кiоски i крамнички приватникiв, за рiк всi товари щезли, були запровадженi талони, а вiдтак i картки. Мати Амосова до колгоспу не вступила, вона визначилася як службовець i злiквiдувала особисте господарство, до цього й так давно йшло – працювати там було нiкому. Амосов з матiр’ю жили в новому маленькому будиночку – особистiй маминiй власностi пiсля розлучення. В 1929 роцi сестра Маруся закiнчила iнститут i поiхала працювати на лiкарську дiльницю за 20 км. Амосови тодi остаточно вiдмовилися вiд матерiальноi допомоги батька.

У шкiльних справах Миколи також були новини: програма помiнялася, пiсля 7-го класу багато учнiв вiдсiялося, i з двох класiв було створено один. У середнiх школах запровадили спецiалiзацiю – в школi Амосова вона була «лiсотехнiчною»: лекцii читали iнженери з лiспромгоспу. Усе це було новим i цiкавим: незнайомi предмети, походи «в поле» – працювати з приладами на практицi.




Юнiсть. Технiкум i шлях до медицини


У 1930 роцi закiнчилися шкiльнi роки. Замiсть 9 класу учнiв розподiляли: або до Череповецького механiчного технiкуму, або в Ленiнград (в Оранiенбаум) – до лiсового. Череповецький механiчний технiкум був заснований ще в ХІХ столiттi, тодi вiн називався Олександрiвським технiчним училищем, яке випускало механiкiв. Тепер, коли iндустрiалiзацiя краiни вдихнула нове життя, в його стiнах почали готувати технiкiв для лiсовоi промисловостi та електростанцiй. До цього технiкуму i вступив Амосов. З учорашнiх школярiв створили окремий клас i зарахували iх на другий курс. «Школярiв» почали прискорено навчати, аби вони змогли наздогнати основних студентiв-«технiкiв». Займалися по вiсiм годин: математика, фiзика, хiмiя, механiка, креслення, потiм почалися спецпредмети – паровi котли, машини, турбiни… Амосов писав: «Технiка менi подобалася, читав про паровi турбiни, котли, дизелi. Винаходив машину для укладання дощок в стопи, робив креслення».

Вчитися було важко, але цiкаво, до того ж нараховували стипендiю – цiлих 30 рублiв! Багатство, як на тi часи.

Рiк навчання пролетiв, а темпи iндустрiалiзацii вносили корективи. Вимагалося ударно завершити п’ятирiчку, студентiв «технiкiв» вiдправили «лiквiдовувати прорив» на лiсопильних заводах пiвночi, за Бiле озеро; на Кемському заводi гостро не вистачало робiтникiв. Робота була важкою i одноманiтною – вивозити дошки на вагонетках i укладати в стопи. «Спочатку було дуже важко, – згадував Амосов, – виснажувався вже перед обiдньою перервою, а вiдтак ще чотири години тягнути. До гуртожитку спочатку приходив ледь живий. Потiм втягнувся. З жахом уявив: а якщо так усе життя? Зрозумiв, чому культурнi робiтники пiшли в революцiю – заздрили. І я б пiшов».

Але саме тодi визначилися основнi прiоритети в життi майбутнього вченого: «На першому мiсцi завжди була робота, на другому – пристрасть до вигадування, конструювання. До науки? Я завжди соромився називати себе вченим. Однак усе свое життя створював моделi, малював схеми, аби зрозумiти суть системи. Почалось все ще там, на першому курсi, на «проривi», в завошивленому гуртожитку я вже вигадував «автомат для укладання дощок у стопи». Потiм у життi було ще багато винаходiв, малих i великих. До практичного застосування довiв тiльки один, проте дуже серйозний: АШК – апарат штучного кровообiгу, однак це сталося через 20 рокiв». Насправдi вже згодом, ставши хiрургом, Амосов спроектуе не лише апарат АШК, але й вперше в свiтi застосуе модель спецiального серцевого клапана, а в останнi роки вiн все бiльше уваги придiляв проблемам бiологiчноi кiбернетики. Фактично Амосов, як учений, став одним з перших i найбiльш активних та послiдовних поборникiв кiбернетизацii медицини. Так «пристрасть до вигадування i конструювання» дасть поштовх новим напрямам у науцi майбутнього.

Пiсля «прориву» знов почалося навчання. Амосов вiдзначав, що всi якось дуже й раптово подорослiшали. Дозвiлля проводили на квартирi в його друга Леонiда Тетюева, де збиралася молодь; приходили, сперечалися, навiть зiбрали струнний квартет.



Восени Амосова – одного з найбiльш успiшних «школярiв» – перевели до «технiкiв»: iх передбачалось випустити достроково, цього вимагала п’ятирiчка. Останнiй рiк навчання завершився практикою – пiвроку на лiсопильному заводi в селi Луковець. Вiдразу пiсля практики «технiкам» оголосили, що навчання завершилося.

У 1932 роцi Миколу Амосова було розподiлено до Архангельська на лiсозавод iменi Молотова. Як вiн сам пiдвiв риску: «Юнiсть закiнчилася. Щаслива? Мабуть що так».

На електростанцii в Архангельську М. М. Амосов вiдпрацював механiком три роки. Електростанцiя давала струм загальнiй мережi мiста i лiсозаводам. Таких заводiв було п’ятнадцять, iх називали «валютним цехом краiни» – дошки пиляли на експорт. Той, куди потрапив Микола, був найбiльшим, «будовою п’ятирiчки». Амосова взяли на штатну посаду змiнного технiка, або iнакше – змiнного майстра чи змiнного механiка – командира над усiею змiною, як iронiчно пригадував Амосов, «можна назвати й зовсiм пишно – «начальник змiни». Перед нами вони всi були з робiтникiв (ото часи – начальник у 18 рокiв!)». До обов’язкiв змiнного майстра входило виконання графiка навантажень, щоб електростанцiя справно видавала необхiдну потужнiсть.

Опанування професiею минуло успiшно i доволi швидко. Парогенератори електростанцii працювали на деревнiй трiсцi i тирсi – вiдходах пiсля розпилювання колод на лiсозаводах. Трiска подавалася на станцiю до казанiв i на склад стрiчковими транспортерами. Вони тяглися через заводський двiр на високих стовпах. Для роботи на складi була команда з дванадцяти дiвчат на чолi з iхньою «бригадиркою». І ця подача палива завдавала найбiльше клопоту. Його не економили, трiска була в надлишку, нею засипали територiю селища, тому весь завод i селище стояли на трiсках шаром бiльше двох метрiв.

Усi проблеми корiнилися в неритмiчностi: навiть якщо лiсозавод простоював, все одно енергiю в мережу треба було подавати, починався аврал, особливо взимку в години пiк – вранцi й увечерi. І пiсля одного тижня стажування вчорашнiх студентiв-«технiкiв» поставили працювати нарiвнi з «дорослими». Втiм, молодь втягнулася швидко, Амосов потiм згадував, що робота була вiдповiдальною, але не дуже складною, головне – не розгубитися в критичнiй ситуацii. Пiзнiше, вже будучи заслуженим хiрургом, вiн описував свою першу аварiю на станцii: «Пам’ятаю першу аварiю вночi. Лампочки почали яскраво свiтитися, машинiст кричить: «Зараз вирубае!» Це означае, що наша дiлянка мережi вiдключилася вiд системи, навантаження впало, i спрацював автомат, турбiну вiдiмкнуло. Тут починаеться справжне пекло – свiтло гасне, запобiжнi клапани на котлах зi страшним свистом викидають пару пiд дах, димососи зупиняються, пара, дим та iскри заповнюють усю котельню. Молодi робiтники тiкали вiд котлiв на вулицю. А ти – командир, за все вiдповiдаеш! Звичайно, в кожного робiтника на такий випадок iнструкцiя, але потрiбно, щоб вони не розгубилися, зробили все як годиться. Вперше я також злякався, толку з мене було мало, в напiвтемрявi заблукав на сходах, але все обiйшлося – хлопцi справу знали. Потiм вже не боявся. Якщо порiвнювати з кровотечею при операцii на серцi, якi я проводив упродовж чверть столiття, така аварiя – дитяча забава».

Амосов першу зиму в Архангельську згадував як адаптацiю до побуту, освоення професii, людських вiдносин. Незважаючи на дружнiй колектив i хороших товаришiв по роботi, йому не вистачало приватностi – в кiмнатi вiн жив ще з трьома робiтниками, обтяжувало те, що рiдко вдавалося помiркувати, завжди хтось розмовляв. І звичайно, знову книги, книги, книги. На заводi була дуже пристойна бiблiотека. До того ж цiеi першоi зими Амосову довiрили важливу справу: займатися з робiтниками, готувати iх до складання техмiнiмуму. Спочатку вiн навчав кочегарiв, потiм машинiстiв – вони були молодi, з трьома-чотирма класами початковоi школи, семирiчка серед робiтникiв тодi вважалася «освiтою» i була рiдкiстю. Вчилися в нього iз задоволенням, занять не пропускали, комiсiя в усiх приймала iспити. Амосов писав: «Всi хвилювалися, я також. З кочегарiв почалося мое викладання, вiдтак на все подальше життя».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/m-p-zgurskaya/mikola-amosov/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.