Книга - Нові пригоди славетної п’ятірки

Новi пригоди славетноi п’ятiрки
Інiд Блайтон


Славетна п’ятiрка #2Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
«Новi пригоди славетноi п’ятiрки» (1943) – друга книжка цiеi серii. Славетнiй п’ятiрцi через хворобу матерi Джулiана, Дiка та Енн довелося поiхати на рiздвянi канiкули до батькiв Джорджi – у Кирiн-котедж. Найгiрше те, що тепер замiсть вiдпочинку та розваг iм належало навчатися – для дiтей вирiшили запросити репетитора. Канiкули загрожують стати найнуднiшими в життi, аж раптом дiти знаходять дивний старовинний сувiй, а у батька Джорджi зникають записи iз дуже важливою формулою. І розпочинаеться нове розслiдування, однак цього разу в дружнiй компанii шукачiв пригод виникае розлад…





Інiд Блайтон

Славетна п’ятiрка

Новi пригоди славетноi п’ятiрки



Enid Blyton

FIVE GO ADVENTURING AGAIN

First published in Great Britain in 1943 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Переклад з англiйськоi Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова

Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi



Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition

Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited

© Л. А. Герасимчук, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *










Роздiл 1

Рiздвянi канiкули







Минав останнiй тиждень зимового семестру, i всi дiвчата Гейлендськоi школи чекали на рiздвянi канiкули. Сiдаючи за стiл снiдати, Енн побачила адресований iй лист.

– Ти тiльки-но поглянь! – звернулася вона до своеi кузини Джорджини, яка сидiла поруч. – Лист вiд тата, а я ж лишень учора отримала листа вiд нього й мами.

– Сподiваюся, це не поганi новини, – озвалася Джорджа. Вона не хотiла, аби ii називали Джорджиною, i тому тепер навiть учительки називали ii Джорджа. Зi своiм коротким кучерявим волоссям i хлоп’ячими манерами вона й справдi скидалася на хлопця. Дiвчинка з тривогою дивилася на Енн, коли та читала листа.

– Джорджо, ми не зможемо поiхати додому на свята! – сказала Енн зi слiзьми в очах. – У мами шкарлятина, а в тата через це карантин, тому й ми не можемо поiхати додому. Бiда та й годi!

– Дуже шкода, – сказала Джорджа.

Їй було прикро й за себе, i за Енн, бо мати Енн запрошувала Джорджу з ii собакою Тiмотi провести рiздвянi канiкули у них. Їй було обiцяно безлiч речей, яких вона нiколи ранiше не бачила: пантомiму, цирк i святковий вечiр з чудовою ялинкою! А тепер нiчого цього не буде.

– А що обое хлопцiв скажуть? – спитала Енн, думаючи про двох своiх братiв – Джулiана та Дiка. – Адже й вони не зможуть поiхати додому.

– Ну, i що ж ви робитимете на канiкулах? – запитала Джорджа. – Може, поiдемо разом до мене у Кирiн-котедж? Я певна, що моя мати вам зрадiе. Нам було так весело, коли ви приiздили до нас на лiтнi канiкули.

– Стривай, дай-но дочитати листа i довiдатись, що пропонуе тато, – сказала Енн, знову беручи листа до рук. – Бiдна матуся! Сподiваюся, вона почуваеться не надто зле.

Прочитавши ще кiлька рядкiв, Енн так радiсно закричала, що Джорджi та iншим дiвчатам закортiло почути вiд неi пояснення.

– Джорджо! Ми таки поiдемо до вас, але… хай йому всячина! – на час канiкул нам винаймуть репетитора – почасти для того, щоб наглядати за нами, аби твоiй мамi було з нами менше клопоту, а ще тому, що i Джулiан i Дiк двiчi хворiли на грип у цьому семестрi й трохи вiдстали вiд класу.

– Репетитора! Жахливо! Тобто i менi доведеться робити уроки разом iз вами! – мовила Джорджа з прикрiстю. – Коли мама з татом подивляться мiй табель, то вiдразу побачать, що менi багато чого треба надолужувати. Я ж оце вперше потрапила до справжньоi школи, i виявилось, що про безлiч речей я жодного уявлення не маю.

– Це й справдi будуть жахливi канiкули, якщо за нами ганятиметься по п’ятах учитель, – похмуро зауважила Енн. – Гадаю, в мене табель буде гарний, бо iспити я склала добре. Але самiй менi буде сумно не займатися разом з вами пiд час канiкул! Хоча, звичайно, я могла б гуляти з Тiмотi. Йому уроки не потрiбнi!

– Йому уроки теж не завадять, – одразу вiдгукнулася Джорджа. Їй непереносна була сама думка про те, що ii улюблений пес Тiмотi щоранку гулятиме з Енн, а вона, Джорджа, сидiтиме й напружено працюватиме разом з Джулiаном i Дiком.

– Тiмотi не може уроки робити, не дурiй, Джорджо, – сказала Енн.

– Але вiн у мене в ногах може сидiти, поки я вчитимусь, – вiдповiла Джорджа. – З ним менi буде легше. Заради Бога, Енн, доiдай сосиски. Ми усi вже майже закiнчили. За хвилину – дзвоник, i ти залишишся без снiданку.

– Я рада, що мамi не надто зле, – сказала Енн, поспiхом дочитуючи листа. – Тато пише, що вiдправив листи Дiковi й Джулiану, а також твоему батьковi – з проханням винайняти для нас вихователя. Шкода… Це справдi прикро! Я не кажу, що менi неприемно знову вирушити до Кирiн-котеджу, побачити острiв Кирiн, – але ж там годi сподiватися на пантомiму, цирк або побувати на вечiрцi.

Незабаром семестр завершився. Енн i Джорджа спакували валiзи, наклеiли на них ярлички зi своiми прiзвищами; iм подобались шум i метушня останнiх двох днiв. Нарештi до пiд’iзду пiдкотили великi шкiльнi автобуси, i дiвчата посiдали в них.

– Гайда знов до Кирiна! – сказала Енн. – Ходи-но сюди, Тiмотi любий, сiдай тут – мiж мною i Джорджею.

У Гейлендськiй школi дiтям дозволялося тримати при собi своiх улюблених тварин, i Тiмотi, величезному дворнязi, дуже пощастило. Вiв поводився чудово, за винятком того разу, коли вiн гасав за смiттярем, висмикував у нього з рук урну для смiття i тягнув ii на шкiльне подвiр’я й далi – до класу Джорджi.

– Я впевнена, що в тебе буде гарний табель, Тiме, – сказала Джорджа, обiймаючи собаку. – Ми знову iдемо додому. Тобi подобаеться?

– Гав! – вiдповiв басовито Тiм. Вiн пiдвiвся, вихляючи хвостом, i вiдразу ж iз заднього сидiння хтось почав скаржитися:

– Джорджо! Нехай Тiм сяде. Вiн вихляе хвостом i збивае мiй капелюх.

Незабаром обидвi дiвчинки й Тiмотi були вже в Лондонi, де iх посадовили на потяг до Кирiна.

– Добре було б, щоб i в хлопцiв навчання закiнчилося сьогоднi, – зiтхнула Енн. – Ми б тодi вирушили до Кирiна разом. Нам було б веселiше!

У Джулiана i Дiка навчання закiнчилося наступного дня, i вони мали зустрiтися з дiвчатами вже у Кирiн-котеджi. Енн згоряла вiд нетерпiння чимшвидше знову iх побачити. Вистачить того, що цiлий семестр вони перебували поокремо. Вона радiла тому, що з нею кузина Джорджа. Торiк улiтку Енн з братами гостювала у Джорджi, i на острiвцi проти берега iм траплялися дивовижнi пригоди. Там височiв старовинний замок, у головнiй вежi якого на них чекали захопливi вiдкриття.

– Джорджо, як приемно буде знову поблукати островом Кирiн! – сказала Енн, коли iхнiй потяг мчав на захiд.

– Наразi це зробити не вдасться, – вiдповiла Джорджа, – бо взимку море навколо острова дуже неспокiйне. Надто небезпечно веслувати туди.

– Дуже шкода, – розчаровано вiдповiла Енн. – А менi так кортiло нових пригод.

– Узимку на Кирiнi нiяких пригод не буде, – пояснила Джорджа. – Там холодно, а коли вснiжить, ми ледь не замерзаемо, та й до села не пiдеш, бо вiтер з моря намiтае кучугури.

– А це вже цiкаво! – вигукнула Енн.

– Нiчого цiкавого, – заперечила Джорджа. – Цiлiсiнький день нидiеш удома, хiба що береш лопату – й гайда розгрiбати снiг.

Збiгло ще чимало часу, перш нiж потяг дiстався до маленькоi станцii Кирiн. Уповiльнив хiд i спинився бiля невеличкоi платформи. Дiвчата жваво вистрибнули з вагона i почали роззиратися, чи хтось iх зустрiчае. Авжеж iх зустрiчала мати Джорджi.

– Добридень, Джорджо, моя любенька, привiт, Енн, – сказала вона, обiймаючи дiтей. – Енн, менi так шкода, що твоя мама захворiла. Але менi ось повiдомили, що iй вже пiшло на краще.

– Чудово! – зрадiла Енн. – Дякую вам за це запрошення, тiтко Феннi. Ми постараемося поводитися добре! А як дядько Квентiн? Йому не завадять четверо дiтей у будинку взимку? Ми ж не зможемо виходити на вулицю i давати йому спокiй так часто, як торiк улiтку.

Батько Джорджi був ученим, дуже розумним, але на малечу наганяв холоду. Йому часто уривався терпець, i часом влiтку дiти його боялися.

– О, вiн поринув у роботу над своею книжкою, – сказала тiтка Феннi. – Знаеш, вiн розробляе одну секретну теорiю, секретну iдею, i пише про це у книжцi. Каже, що коли все пояснить i завершить, вiн звернеться до високих iнстанцiй, i тодi його iдея буде використана на благо нашоi краiни.

– О, тiтко Феннi, це дуже захоплююче! – вигукнула Енн. – А в чому секрет?

– Цього я тобi сказати не можу, дурнятко, – усмiхнулася тiтка. – Власне, я й сама цього не знаю. Ну, ходiмо, бо тут холодно стояти. Джорджо люба, а Тiмотi виглядае здоровим i навiть погладшав.

– Знаеш, мамуню, йому прекрасно велося в школi, – сказала Джорджа. – Справдi чудово. Вiн зжував старi капцi куховарки.

– І ганяв кiшку в стайнi, щойно ii бачив, – докинула Енн.

– А якось залiз у комiрчину i зжер цiлий пирiг з м’ясом, – сказала Джорджа, – а ще…

– Лишенько, Джорджо, – вжахнулася мати, – боюся, в наступному семестрi школа не схоче терпiти у себе Тiмотi. Його хоча б як слiд покарали? Сподiваюся, що так.

– Нi… не покарали, – зашарiлася Джорджа. – Розумiеш, мамо, ми самi вiдповiдаемо за наших тваринок i iхню поведiнку. Тож за кожну витiвку Тiмотi карають мене, бо я не замкнула його як слiд у кiмнатi абощо.

– У такому разi карали тебе частенько, – сказала мама, керуючи бiдаркою з понi на мерзлiй дорозi. – Гадаю, це чудова iдея! – додала вона, i в ii очах майнув веселий вогник. – Я нею скористаюсь, i щоразу, як Тiмотi накапостить, каратиму тебе!

Дiвчата розреготалися. Вони радiли й вiдчували пiднесення. Канiкули – чудова рiч. Повертатися до Кирiну – це прекрасно. Завтра приiдуть хлопцi, а там i Рiздво.

– Мiй любий Кирiн-котедж! – вигукнула Енн, побачивши гарний старий будинок. – Ой, оно острiв Кирiн! – Дiвчата поглянули на море, де на острiвцi Кирiн виднiлися руiни старого замку. Якi пригоди приключилися з ними улiтку!

Дiвчата увiйшли до будинку.

– Квентiне! – гукнула мати Джорджi. – Квентiне! Дiвчата приiхали.

Дядько Квентiн прийшов з кабiнету, що знаходився у протилежнiй частинi будинку. Енн здалося, що вiн став вищим на зрiст i ще похмурiшим. «Ще бiльш лячний», – подумала вона. Дядько Квентiн, можливо, дуже розумний, але Енн вiддавала перевагу комусь веселiшому й усмiхненому, як-от ii батько. Вона ввiчливо поручкалася з дядьком i дивилася, як Джорджа його цiлуе.

– Ну, – сказав дядько Квентiн, звертаючись до Енн, – кажуть, я маю знайти для вас вихователя. Принаймнi для хлопцiв. Затямте собi, при репетиторовi доведеться поводитися добре!

Це мав бути жарт, але Енн i Джорджi вiн не дуже сподобався. Люди, в чиiй присутностi слiд поводитися добре, зазвичай суворi й нуднi. Дiвчатка зрадiли, коли батько Джорджi повернувся до свого кабiнету.

– Останнiм часом, – сказала Джорджi мати, – батько надто багато працюе. Вiн украй виснажений. Дякувати Боговi, його книжка майже закiнчена. Вiн сподiвався завершити ii до Рiздва, щоб i собi взяти участь у розвагах та iграх, але наразi, каже, не виходить.

– Шкода, – ввiчливо докинула Енн, хоча потай вважала, що це на добре. Не дуже весело було б iз дядьком Квентiном бавитися в шаради абощо.

– Ох, тiтко Феннi, я вже скучила за Джулiаном i Дiком, та й вони зрадiють зустрiчi з Тiмом i Джорджею! Тiтко Феннi, у школi нiхто, навiть наша класна наставниця, не називае Джорджу Джорджиною. Я сподiвалася, що вони ii так називатимуть, бо менi хотiлося подивитися, що буде, коли вона вiдмовиться вiдгукуватися на iм’я Джорджина. Джорджо, тобi ж сподобалося в школi?

– Так, – вiдповiла Джорджа, – сподобалося. Я гадала, що менi нелегко буде лагодити з усiма, але все обiйшлося добре. Однак, мамуню, боюся, мiй табель тобi не сподобаеться, оскiльки з багатьох предметiв я пасла заднiх, бо ранiше такого не вчила.

– Але ж ти й до школи ранiше не ходила, – сказала мама. – Я все поясню твоему батьковi, якщо вiн засмутиться. А тепер – гайда i готуйтесь полуднувати. Ви, мабуть, дуже зголоднiли.

Дiвчата подалися нагору, до своеi маленькоi кiмнатчини.

– Я рада, що не лишилася сама на канiкулах, – сказала Джорджа. – Менi з тобою i хлопцями набагато веселiше. Агов, Тiмотi, ти куди подiвся?

– Вiн пiшов обнюхувати усi закутки в домi, аби переконатися, що тут його домiвка, – засмiялася Енн. – Хоче знати, чи пахне по-старому в кухнi, у ваннi й в його лежаку. Мабуть, йому так само приемно повернутися на канiкули додому, як i нам!

Енн мала рацiю. Тiмотi хвилювався i радiв поверненню додому.

Вiн оббiг навколо матерi Джорджi, приязно обнюхуючи ii ноги, задоволений, що знову ii бачить. Забiг до кухнi, але незабаром повернувся, бо там виявився хтось незнайомий: то була куховарка Джоана, засапана товстуля, яка подивилася на нього з пiдозрою.

– Ти можеш приходити до кухнi раз на день обiдати, – сказала Джоана. – І все. Я не допущу з доброi волi, щоб у мене з-пiд носа зникали м’ясо, ковбаса або курка. Знаю я вашу собачу вдачу!

Тiмотi заникнув до комiрчини i все там обнюхав. Потiм – до iдальнi, вiтальнi i радо переконався, що там пахне так само, як i ранiше. Притулив нiс до дверей кабiнету, де працював батько Джорджi, й дуже обережно принюхався. Вiн не збирався туди входити. Тiмотi побоювався батька Джорджi точнiсiнько так, як i всi iншi.

Потiм вiн знову побiг сходами нагору – до вiдпочивальнi дiвчат. А де ж його лежак? Ондо бiля вiкна. Чудово! Тож вiн знову спатиме у вiдпочивальнi Джорджi. Тiмотi скрутився в лежаку калачиком i взявся голосно стукати по пiдлозi хвостом.

– Я радий повернутися додому, – промовляв хвiст, – дуже-дуже радий повернутися!




Роздiл 2

Знову всi разом







Наступного дня приiхали хлопцi. Енн i Джорджа пiшли разом з Тiмотi iх зустрiчати. Джорджа кермувала бiдаркою, запряженою понi, а Тiмотi сидiв поряд з нею. Енн не могла дочекатися, коли потяг зупиниться на станцii. Вона бiгла платформою, намагаючись розгледiти Джулiана i Дiка у вагонах, що проiздили повз.

Нарештi побачила iх. Вони визирали у вiкно вагона у хвостi потяга, махали руками i кричали:

– Енн! Енн! Ми тут! Привiт, Джорджо! О, i Тiмотi тут!

– Джулiане! Дiку! – волала Енн. Тiмотi почав гавкати i пiдстрибувати на мiсцi. Усi були збудженi.

– Джулiане! Любо знову бачити вас обох! – вигукнула Енн, обiймаючи братiв. Тiмотi пiдстрибнув i обох лизнув. Вiн був у нестямi вiд радостi. Тепер навколо нього знову були усi дiти, яких вiн так любив.

Трое дiтей i собака стояли щасливi поряд i гомонiли усi одночасно, поки носильник виносив з вагона iхнi речi. Раптом Енн згадала про Джорджу. Вона озирнулася навкруги. Дiвчинки нiде не було, хоча на станцiйну платформу вона виходила разом з Енн.

– А де наша Джорджа? – спитав Джулiан. – Я ii бачив, коли махав з вiкна.

– Вона, мабуть, повернулася до бiдарки, – сказала Енн. – Джулiане, скажи носильниковi, щоб нiс валiзи до вiзка. Ходiмо! Треба знайти Джорджу.

Джорджа стояла бiля понi, поклавши руки йому на голову. «Чомусь iй сумно», – подумала Енн. Хлопцi пiдiйшли до неi.

– Привiт, подруго! – вигукнув Джулiан i обiйняв Джорджу. А за ним i Дiк.

– Щось сталося? – запитала Енн, здивована раптовою мовчазнiстю Джорджi.

– Гадаю, – всмiхнувся Джулiан, – що Джорджi здалося, нiби на неi на звертають уваги. Смiшна люба Джорджина!

– Не називай мене Джорджиною! – вiдрубала дiвчина. Хлопцi розреготалися.

– Оце тепер бачу, що це наша давня зубата подруга Джорджа, – сказав Дiк i приязно поплескав дiвчину по плечi. – Джорджо, дуже приемно знову з тобою побачитися! Ти пам’ятаеш нашi дивовижнi пригоди минулого лiта?

Джорджа вiдчула, як в неi минае нiяковiсть. Коли вона побачила, з якою радiстю хлопцi вiтають молодшу сестру, вона справдi вiдчула себе зайвою, але на Джулiана й Дiка нiхто довго ображатися не мiг. Вони просто не дозволяли нiкому почуватися покинутим, нiяковiти або супитися.

Усi четверо посiдали до бiдарки. Носильник закинув туди двi валiзи. Для них ледве знайшлося мiсце. Тiмотi сидiв на валiзах, енергiйно вихляв хвостом i висолопив язика, бо просто задихався вiд захвату.

– Вам, дiвчата, пощастило, що ви змогли взяти Тiма з собою до школи, – сказав Дiк, ласкаво поплескуючи великого собаку. – У нашiй школi це не дозволяеться. Для хлопцiв, якi мають удома улюбленцiв, це дуже важко.

– Томпсон Майнор тримав у себе бiлих мишей, – сказав Джулiан, – але одного дня вони втекли i трапилися на очi сестрi-хазяйцi, вискочивши на неi з-за повороту в коридорi. Вона вищала на всi заставки.

Дiвчата розреготалися. Коли хлопцi приiздили додому, у них завжди була цiла купа смiшних iсторiй.

– А Кеннедi розводить равликiв, – сказав Дiк. – Ви ж знаете, що равлики взимку сплять, але Кеннедi тримав iх у надто теплому мiсцi. Вони повиповзали з коробки i розповзлися по стiнах. Ви б чули, як ми реготали, коли географ попросив Томпсона показати на мапi Кейптаун, i виявилось, що один з равликiв сидить якраз на цьому самому мiсцi.

Усi знову розреготалися. Як добре знову бути усiм разом! Вони були приблизно одного вiку: Джулiану – 12, Джорджi й Дiку – 11, а Енн – 10 рокiв. Попереду в них канiкули та Рiздвянi свята. Не дивно, що iх звеселяв будь-який, навiть найбезглуздiший жарт.

Понi бiг труськом по дорозi.

– Добре, що мама видужуе? – сказав Дiк. – Щиро, я був розчарований, дiзнавшись, що ми не зможемо поiхати додому. Менi так хотiлося побачити Аладдина, Лампу i цирк… а однак приемно повернутися до Кирiн-котеджу. Так кортить нових захопливих пригод! Втiм, цього разу годi на щось сподiватися.

– З нашими канiкулами е одна притичина, – сказав Джулiан. – Йдеться про репетитора. Кажуть, вiн нам потрiбний, бо ми з Дiком у цьому семестрi багато пропустили, а наступного лiта в нас перехiднi квалiфiкацiйнi iспити.

– Атож, – зауважила Енн. – Цiкаво, яким вiн буде. Сподiваюся, це буде кмiтливий чолов’яга. Дядько Квентiн мае знайти такого сьогоднi для нас.

Джулiан i Дiк повикривляли один одного. Вони були впевненi, що кмiтливого чолов’ягу дядько Квентiн не шукатиме. Як на нього, репетитор мае бути вимогливим, похмурим i неприступним.

Пусте! Пару днiв ще е. А раптом вiн i справдi виявиться кмiтливим! Хлопцi збадьорилися i взялися смикати густу шерсть Тiмотi. Той удавав, що гарчить i кусаеться. Репетитор його не обходив. Везунчик Тiмотi!

Нарештi прибули до Кирiн-котеджу. Хлопцi щиро радiли своiй тiтцi, i iм вiдлягло, коли вона сказала, що дядько ще не повернувся.

– У нього зустрiч з двома-трьома людьми, якi вiдгукнулися на оголошення про вихователя, – сказала вона. – Незабаром вiн повернеться.

– Мамо, менi й справдi треба робити уроки пiд час канiкул? – запитала Джорджа. Їй про це ще нiчого не казали, а так кортiло про все довiдатися.

– Авжеж, Джорджо, – вiдповiла мама. – Батько бачив табель, i хоча оцiнки не такi вже й поганi, а ми на великi успiхи й не сподiвались, усе-таки дещо тобi слiд надолужити. Додатковi зайняття пiдуть тобi на користь.

Джорджа насупилася. Вона на це чекала, але все-таки це нудно.

– Тiльки Енн цi уроки не потрiбнi, – сказала вона.

– Нi, я теж трохи повчуся, – пообiцяла Енн. – Можливо, я не на всiх уроках буду присутня, Джорджо, особливо якщо погода буде гарна, але iнодi – буду, просто щоб скласти вам компанiю.

– Дякую, – вiдповiла Джорджа. – Але не завдавай собi клопоту: зi мною буде Тiммi.

Мама Джорджi поставилася до цiеi заяви iз сумнiвом.

– Побачимо, що скаже на це вихователь, – сказала вона.

А Джорджа на те:

– Мамо! Якщо вiн скаже, що Тiм не може знаходитися зi мною в кiмнатi, я рiшуче вiдмовляюся вiд урокiв пiд час канiкул!

Мама весело розсмiялася:

– Гаразд, гаразд! Знову перед нами наша затята, запальна Джорджа! Нуте, хлопцi, мийте руки й зачешiться. Ви, схоже, зiбрали всю кiптяву на залiзницi.

Дiти й Тiмотi пiшли нагору. Як весело знову бути вп’ятьох! Вони завжди вважали Тiмотi рiвноправним членом свого гурту. Собака скрiзь ходив разом з ними i, здавалося, розумiв усе, що вони кажуть.

– Цiкаво, якого вихователя вибере дядько Квентiн, – сказав Дiк, вичищаючи бруд з-пiд нiгтiв. – Хоч би вiн винайняв вiдповiдного чоловiка – веселого, жартiвливого, який би розумiв, що уроки пiд час канiкул – нудота, i старався б поза уроками давати нам волю. Мабуть, доведеться працювати щоранку.

– Покваптеся! Я хочу чаю, – сказав Джулiан. – Дiку, ходiмо вниз. Незабаром дiзнаемося все про вихователя.

Усi спустилися вниз i посiдали за стiл. Куховарка Джоана напекла купу чудових булочок i величезний торт. Коли дiти попоiли, вiд смаколикiв мало що лишилося.

Дядько Квентiн повернувся в той самий момент, коли вони закiнчували iсти. Вiн, схоже, був задоволений собою. Привiтавшись з дiтьми, вiн розпитав, як закiнчився семестр.

– Дядьку Квентiне, ви винайняли репетитора? – спитала Енн, побачивши, що всiм кортить дiзнатися саме це.

– О, авжеж, – вiдповiв iй дядько. Вiн сiв до столу, i тiтка Феннi налила йому чай. – Я поговорив з трьома кандидатами i вже майже домовився з останнiм iз них, коли до кiмнати увiйшов ще один молодий чоловiк, який дуже поспiшав. Вiн сказав, що доперва побачив оголошення, i сподiваеться, що ще не запiзнився.

– І ви вибрали його? – запитав Дiк.

– Так, – вiдповiв дядько. – Вiн здався менi розсудливою людиною. Вiн знае навiть про мене i про мою роботу! І в нього вiдмiннi рекомендацii.

– Гадаю, дiтям усi цi подробицi не потрiбнi, – пробурчала тiтка Феннi. – Тож ти запросив його до нас?

– Авжеж, – сказав дядько Квентiн. – Вiн трохи старший за iнших – тi були зовсiм молодi, а цей справляе враження людини вiдповiдальноi i тямущоi. Я упевнений, Феннi, вiн тобi сподобаеться. Вiн чудово нам пiдiйде. Гадаю, я теж iз задоволенням буду iнодi вечорами з ним розмовляти.

У дiтей майнула думка, що особа вихователя вселяе тривогу. Дядько Квентiн усмiхнувся, побачивши спохмурнiлi дитячi обличчя.

– Вам сподобаеться пан Роланд, – сказав вiн. – Вiн умiе поводитися з молоддю i знае, що йому потрiбно бути дуже твердим i простежити за тим, щоб до кiнця канiкул ви знали трохи бiльше, нiж на початку.

Цi слова стривожили дiтей iще бiльше. Усi четверо щиро бажали, щоб вибiр учителя взяла на себе тiтка Феннi, а не дядько Квентiн.

– І коли вiн приiде? – запитала Джорджа.

– Завтра, – вiдповiв батько. – Можете усi разом зустрiти його на станцii. Йому це буде приемно.

– Ми збиралися поiхати автобусом на закупи до Рiздва, – наполягав Джулiан, помiтивши розчарування на обличчi Енн.

– О нi, вам конче слiд поiхати й зустрiти пана Роланда, – сказав дядько Квентiн. – Я йому пообiцяв. І ще ось що, запам’ятайте всi четверо: поводьтеся з ним без витребеньок! Маете робити все, що вам звелять, i вчитися треба старанно, бо ваш батько платить грубi грошi за його уроки. Я плачу третину суми, тому що хочу, щоб вiн i Джорджу пiдучив. Тож, Джорджо, ти маеш докласти всiх зусиль.

– Я спробую, – сказала Джорджа. – Якщо вiн симпатичний, я старатимуся щосили.

– Ти старатимешся незалежно вiд того, чи тобi симпатичний вiн, чи нi, – сказав батько, спохмурнiвши. – Його потяг прибувае о 10.30. Не спiзнюйтесь.

Увечерi, коли усi п’ятеро лишилися на хвильку самi, Дiк сказав:

– Я дуже сподiваюся, що вiн буде не надто суворим. А якщо напосiдатиме на нас, то канiкули нашi пропали. Сподiваюся також, що вiн полюбить Тiмотi.

Джорджа тут же пiдвела голову.

– Полюбить Тiмотi? – перепитала вона. – Ну звичайно ж, полюбить Тiмотi. Хiба може бути iнакше?

– Ну, – заперечив Дiк, – минулого лiта твоему батьковi Тiмотi не припав до душi. Менi не зрозумiло, як любенький Тiмотi може комусь не подобатися, але знаеш, Джорджо, бувають люди, якi не люблять собак.

– Якщо пан Роланд не полюбить Тiмотi, я нiчого для нього не робитиму, – вiдповiла Джорджа. – Анiчогiсiнько!

– Вона знов ошалiла! – розсмiявся Дiк. – Присягаюсь, що коли пан Роланд зневажить Тiмотi, йому буде непереливки!




Роздiл 3

Репетитор







Наступного ранку визирнуло сонце, морський туман, що застував усе довкола останнi два днi, розтанув, i бiля виходу з Кирiнськоi бухти стало виразно видно острiв Кирiн. Дiти поглядом поривалися до руiн замку на ньому.

– І як менi кортить насправдi до замку, – сказав Дiк. – Джорджо, море видаеться досить спокiйним.

– Бiля острова дуже сильнi хвилi, – заперечила Джорджа. – У цю пору року так завжди бувае. Я знаю, що мама нас не пустить.

– Це чудовий острiв, i вiн увесь належить нам! – вигукнула Енн. – Адже ти казала, Джорджо, що завжди вважатимеш нас спiввласниками.

– Авжеж, казала, – пiдтвердила Джорджа. – Так i буде: i замком, i пiдземеллям володiтимемо спiльно. Ходiмо, ще треба бiдарку вивезти, бо не встигнемо зустрiти потяг, якщо цiлий день будемо стояти й витрiщатися на острiв.

Вони вивели понi, викотили бiдарку i рушили пiдмерзлою дорогою. Коли повернули геть вiд берега до станцii, острiв Кирiн сховався за кручами.

– А що, колись усе довкiлля належало вашiй родинi? – спитав Джулiан.

– Авжеж, геть усе, – вiдповiла Джорджа. – Тепер у нас лишилися тiльки острiв Кирiн, наш будинок i оно та ферма удалинi – ферма Кирiн.

Джорджа показала батогом. Дiти побачили гарний старий фермерський будинок удалинi на пагорбi понад громадським вересовим пастiвником.

– А хто там живе? – запитав Джулiан.

– Старий фермер з дружиною, – вiдповiла Джорджа. – Вони панькалися зi мною, коли я була малою. Якось пiдемо туди, якщо хочете. Мама каже, що вони вже не можуть мати прибуток вiд ферми, а тому влiтку приймають вiдпочивальникiв.

– Чуете? Це потяг гуде в тунелi! – вигукнув раптом Джулiан. – Джорджо, заради Бога, поквапся! Ми спiзнюемося!

Четверо дiтей i Тiмотi дивилися на потяг, що виiхав з тунелю i наближався до станцii. Понi бiг легким галопом. Вони встигли до прибуття потяга.

– Хто пiде на платформу зустрiчати його? – запитала Джорджа, коли вони в’iхали на невеличке станцiйне подвiр’я. – Я не пiду: менi треба гледiти за Тiмом i за понi.

– Я не хочу йти, – заявила Енн. – Я залишуся з Джорджею.

– Ну що ж, доведеться йти нам, – сказав Джулiан, i вони з Дiком зiстрибнули з бiдарки. Хлопцi вибiгли на платформу в ту саму мить, коли потяг зупинився.

Людей з вагонiв вийшло небагато. Через силу спустилася зi сходинок якась жiнка з кошиком. Легко зiскочив, насвистуючи, молодик, син сiльського пекаря. Ледве-ледве подолав сходинки якийсь дiд. Жоден з них не був схожий на репетитора!

Але ось iз головного вагона вийшов дивний чоловiк. Вiн був маленького зросту, кремезний, з бородою, як у моряка. Очi у нього були пронизливо-блакитнi, а в густому волоссi виднiлася сивина. Вiн розглянувся на платформi й гукнув носильника.

– Це, напевно, i е пан Роланд, – сказав Джулiан Дiку. – Ходiмо спитаемо його. Бiльше нiкого схожого немае.

Хлопцi пiдiйшли до бороданя. Джулiан на знак вiтання пiдняв картуза:

– Це ви пан Роланд, сер? – запитав вiн.

– Атож, – вiдповiв той. – А ви, напевно, Джулiан i Дiк?

– Так, сер, – вiдповiли хлопцi в один голос. – Ми приiхали бiдаркою, щоб забрати ваш багаж.

– Чудово! – сказав пан Роланд. Вiн змiряв хлопцiв своiми блакитними очима i всмiхнувся. Джулiану i Дiку вiн сподобався: схоже, пан Роланд i розумний, i веселий.

– А обидвi дiвчинки теж тут? – поцiкавився пан Роланд, iдучи платформою до виходу. Позаду йшов носильник з багажем.

– Так, Джорджа та Енн залишилися бiля бiдарки, – сказав Джулiан.

– Джорджа i Енн? – здивувався Роланд. – Гадав, що iншi – дiвчата, про третього хлопця я не знав.

– Джорджа – дiвчинка, а не хлопець Джордж, – сказав смiючись Дiк. – Їi справжне iм’я – Джорджина.

– Теж дуже гарне iм’я, – зауважив пан Роланд.

– Джорджа так не вважае, – заперечив Джулiан. – Вона не вiдгукуеться на iм’я Джорджина. Краще називати ii Джорджа, сер!

– Справдi? – сказав пан Роланд прохолодним тоном. Джулiан зиркнув на нього.

«Не такий вже вiн i милий, яким здаеться», – подумав хлопчина.

– І Тiм з ними, – сказав Дiк.

– О! А Тiм – хлопець чи дiвчина? – обережно поцiкавився пан Роланд.

– Це собака, сер! – усмiхнувся Дiк.

Пан Роланд, здавалося, спантеличився.

– Собака? – перепитав вiн. – Я не знав, що в домi е собака. Ваш дядько менi нiчого про собаку не казав.

– Ви не любите собак, сер? – здивувався Джулiан.

– Не люблю! – вiдрубав пан Роланд. – Втiм, сподiваюсь, що вiн менi не докучатиме. Привiт, привiт – ось i маленькi дiвчата. Добридень!

Джорджi не дуже сподобалося, що ii назвали маленькою дiвчинкою. По-перше, вона терпiти не могла, коли з нею розмовляли як з маленькою, а по-друге, iй завжди хотiлося бути хлопцем. Вона мовчки подала пановi Роланду руку. Енн йому всмiхнулася, i пан Роланд вiдзначив собi, що вона набагато симпатичнiша за iншу дiвчинку.

– Тiме! Привiтайся з паном Роландом, – наказав Джулiан собацi. Це був один з кращих номерiв Тiма. Вiн умiв дуже чемно подавати праву лапу. Пан Роланд поглянув на великого пса, а Тiм i собi поглянув на нього.

Потiм дуже повiльно i демонстративно повернувся до пана Роланда спиною i скочив у бiдарку. Зазвичай, коли йому наказували, вiн одразу ж подавав лапу, й тому дiти дивилися на нього зi здивуванням.

– Тiмотi! Що на тебе найшло? – вигукнув Дiк. Тiм опустив вуха i не рушив з мiсця.

– Ви йому не подобаетеся, – сказала Джорджа, дивлячись в очi пановi Роланду. – Це дуже дивно. Зазвичай вiн любить людей. Втiм, можливо, ви не любите собак?

– Мiж iншим – так, не люблю, – визнав пан Роланд. – У дитинствi мене сильно покусав собака, i вiдтодi я нiколи не вiдчував до собак прихильностi. Але гадаю, що з часом Тiм звикне до мене.

Усi посiдали до бiдарки. Було тiснувато. Тiмотi позирав на кiсточки пана Роланда з таким виглядом, нiби залюбки кусьнув би iх. Енн розсмiялася.

– Тiм поводиться дивно, – сказала вона. – Вам пощастило, пане Роланд, що ви не його навчатимете! – Вона посмiхнулася репетиторовi, й той посмiхнувся у вiдповiдь, оголивши дуже бiлi зуби. Очi у нього були такi ж яскраво-блакитнi, як у Джорджi.

Енн вiн сподобався. Дорогою вiн жартував з хлопцями, i вони почали думати, що насправдi дядько Квентiн зробив непоганий вибiр.

Лишень Джорджа мовчала. Вона вiдчувала, що учитель неприязно ставиться до Тiмотi, а Джорджi не мiг подобатися той, хто не переймався симпатiею до Тiмотi з першого погляду. Їй також здалося дуже дивним, що Тiм не дав лапу вихователю. «Вiн розумний пес, – мiркувала вона. – І знае, що пановi Роланду вiн не подобаеться, а тому й не дав йому лапу. Ти не винний, любий Тiме, я б теж не вiталася з тим, кому не подобаюсь!»

По приiздi пана Роланда провели до його кiмнати. Тiтка Феннi спустилася вниз i звернулася до дiтей:

– Ну, вiн здаеться приемним i веселим. Хоча борода молодiй людинi не пасуе.

– Молодий?! – вигукнув Джулiан. – Та вiн страшенно старий. Йому, як мiнiмум, сорок!

Тiтка Феннi розреготалася:

– Вiн вам здаеться таким старим? Ну що ж, старий вiн чи нi, але я упевнена, що вiн до вас ставитиметься добре.

– Тiтко Феннi, невже нам не можна розпочати заняття вже пiсля Рiздва? – стривожено запитав Джулiан.

– Звичайно, не можна! – вiдповiла та. – До Рiздва ще майже тиждень, а ви ж не думаете, що ми запросили пана Роланда приiхати, щоб до кiнця Рiздва нiчого не робити?

Дiти застогнали.

– Ми збиралися зробити якiсь покупки до Рiздва, – сказала Енн.

– Ну, ви зможете це зробити в другiй половинi дня, – вiдповiла тiтка. – Уроки будуть лише вранцi, по три години. Нiкому з вас це не зашкодить!

У цю мить униз зiйшов вихователь, i тiтка Феннi повела його до дядька Квентiна. За деякий час вона повернулася з дуже задоволеним виглядом.

– Пановi Роланду буде цiкаво спiлкуватися з вашим дядьком, – повiдомила вона Джулiану. – Вони поладнають. Пан Роланд нiби добре розумiеться на тому, над чим працюе ваш дядько.

– Сподiваймося, вiн переважно з дядьком i спiлкуватиметься, – тихо мовила Джорджа.

– Ходiмо погуляемо, – запропонував Дiк. – Сьогоднi чудовий день! Тiтко Феннi, сьогоднi вранцi у нас не буде урокiв?

– Звичайно нi, – вiдповiла та. – Почнете завтра. Зараз рушайте гуртом гуляти, бо таких сонячних днiв буде небагато!

– Ходiмо на ферму Кирiн, – сказав Джулiан. – На вигляд це дуже гарна мiсцина. Веди нас, Джорджо.

– Рушаймо! – сказала Джорджа. Вона свиснула Тiмотi, i той пiдстрибом пiдбiг до неi. Уп’ятьох вони вийшли з дому i пiшли алеею, а потiм – через пастiвник нерiвною дорогою, яка вела до ферми на далекому пагорбi.

Було дуже приемно йти пiд променями грудневого сонця. Кроки на замерзлiй стежинi дзвiнко вiдлунювали, а притупленi пазурi Тiма голосно шкрябали по мерзлiй землi, коли пес метлявся туди й сюди, радiючи, що вiн знову разом зi своiми чотирма друзями.

Пiсля довгого переходу через громадський пастiвник дiти пiдiйшли до фермерського будиночка, мiцного i гарного, змурованого з бiлого каменю на схилi пагорба. Джорджа вiдкрила браму й увiйшла до двору. Вона тримала Тiма за нашийник, бо поблизу були двi вiвчарки.

Незабаром з-за сарая почулося човгання. З-за рогу вийшов дiд, якого Джорджа голосно привiтала:

– Добридень, пане Сандерс! Як ся маете?

– О! Та це панночка Джорджа! – усмiхнувся дiд. Джорджа всмiхнулася у вiдповiдь. Їй подобалося, коли ii називали панночкою.

– Це моi кузени! – вигукнула Джорджа. Повернувшись до своiх супутникiв, вона пояснила:

– Вiн глухенький, i доводиться кричати, щоб вiн почув.

– Мене звуть Джулiан, – гучно сказав Джулiан. Іншi також назвали своi iмена. Фермер розпромiнився у вiдповiдь.

– Ходiмо, познайомитеся з господинею, – сказав вiн. – Вона шалено зрадiе усiм вам! Ми знаемо панночку Джорджу змалку, i маму ii знали, коли та була малятком, знали i ii бабусю.

– Отже, ви дуже, дуже старi, – зауважила Енн.

Фермер усмiхнувся до неi.

– Моi роки – мiй скарб, – захихотiв вiн. – То вже заходьте!

Вони увiйшли до великоi теплоi кухнi, де маленька бабуся, непосидюча, як бентамка, поралася по господарству. Вона так само зрадiла дiтям, як i ii чоловiк.

– Отакоi! – вигукнула вона. – Я вже багато мiсяцiв вас не бачила, панночко Джорджо. Я чула, що ви поiхали до школи.

– Так, це правда, – сказала Джорджа. – А зараз приiхала додому на канiкули. Панi Сандерс, можна я спущу Тiмотi з повiдця? Гадаю, вiн доброзичливо поставиться до ваших собак, якщо й вони не огризатимуться.

– Ну, звичайно, пусти його, – вiдгукнулася бабуся. – Вiн чудово бавитиметься у дворi з Беном i Риккi. А що б ви хотiли випити? Гарячого молока? Какао? Кави? У мене е свiже крихке печиво – учора пекла. Призволяйтеся.

– У дружини цього тижня клопоту повна голова, увесь час щось куховарить, – сказав старий фермер, коли господиня задрiботiла до комори. – У нас на це Рiздво гостi.

– Гостi? – перепитала Джорджа здивовано, бо знала, що у старого подружжя своiх дiтей не було. – А хто ж приiде? Я iх знаю?

– Двое художникiв з Лондона! – вiдповiв фермер. – Вони написали нам листа, в якому запитували, чи можуть вони у нас зупинитись на три тижнi на рiздвянi свята. До речi, вони запропонували гарну платню, тож дружина працюе як бджiлка.

– Вони збираються малювати? – запитав Джулiан, який вважав себе художником. – А можна менi буде якось зазирнути до них i поговорити? Я теж непогано малюю. Може, вони менi щось корисне порадять.

– Приходьте у будь-який зручний для вас час, – сказала стара панi Сандерс, готуючи у великому глеку какао. Вона поставила на стiл тацю з дуже апетитним на вигляд крихким печивом, i зголоднiлi дiти допалися до нього.

– Гадаю, двом художникам буде самотньо тут, у загумiнку, на Рiздво, – сказала Джорджа. – А в них тут е знайомi?

– Кажуть, що нема, – вiдповiла панi Сандерс. – Але художники – дивний народ. У нас i ранiше художники зупинялися. Їм, либонь, подобалося блукати на самотi. Гадаю, i цим двом сподобаеться.

– Ще б пак! Ти стiльки смаколикiв готуеш! – докинув ii чоловiк. – Ну гаразд, менi час iти до овець. До побачення, юнацтво! Приходьте ще, не забувайте нас.

Вiн вийшов. Стара панi Сандерс, пораючись у кухнi, продовжувала балакати з дiтьми. Тiмотi вбiг i вмостився на килимку бiля пiчки.

Раптом вiн угледiв смугасту кiшку, що кралася попiд стiною, шерсть на нiй наiжилася вiд страху перед незнайомим псом. Тiм радiсно гавкнув i кинувся на кiшку. Вона вискочила з кухнi до старого обшитого лиштвою передпокою. Пес – за нею, не звертаючи уваги на суворi оклики Джорджi.

Кiшка спробувала заскочити на старовинний дзигар у передпокоi. Тiм з веселим гавкотом стрибнув слiдом за нею. При цьому вiн ударився боком об полiровану лиштву – i тут сталося щось дивовижне!

Лиштва зникла, а на ii мiсцi в старiй стiнi зяяла темна дiра! Джорджа, яка подалася за Тiмом до передпокою, закричала вiд подиву:

– Дивiться! Панi Сандерс, йдiть сюди, подивiться!




Роздiл 4

Разюче вiдкриття







Почувши крик Джорджi, до передпокою забiгли дiти i панi Сандерс.

– Що сталося? – вигукнув Джулiан. – Що тут коiться?

– Тiм стрибнув на кiшку, схибив i сильно вдарився об стiнну лиштву, – вiдповiла Джорджа. – І ось тут лиштва вивалилася, i в стiнi утворилася дiра – ось дивiться!

– Лиштва з секретом! – збуджено закричав Дiк i зазирнув у дiру. – Овва! А ви знали про цю дiру, панi Сандерс?

– Звичайно, – вiдповiдала старенька. – У будинку багато такоi дивовижi. Коли я обережно полiрую лиштву, намагаюсь зайве не тиснути, бо вона обов’язково зрушить з мiсця.

– А що там, позаду? – запитав Джулiан. Дiра була завширшки з його голову, i коли вiн просунув ii туди, то не побачив нiчого, окрiм темряви. Сама кам’яна стiна знаходилася дюймах у вiсьмох вiд лиштви.

– Дайте свiчку, потрiбна свiчка! – розхвилювалася Енн. – У вас часом немае лiхтарика, панi Сандерс?

– Нi, але е свiчка, якщо хочете. Вона в кухнi на поличцi над камiном.

Енн стрiмголов майнула в кухню. Джулiан засвiтив свiчку i просунув ii в дiру. Іншi навалилися на нього ззаду, намагаючись зазирнути в отвiр.

– Не штовхайтеся, – дратувався Джулiан. – Чекайте своеi черги, дурнята. Дайте спочатку менi подивитися.

Вiн добре роздивлявся, але не бачив нiчого, окрiм темряви i кам’яноi стiни. Тодi передав свiчку Дiку, а потiм i решта подивились. Панi Сандерс давно вже пiшла до кухнi. Для неi ця лиштва – не дивина.

– Вона сказала, що в будинку чимало такоi дивовижi, – зауважила Енн. – А якоi саме? Запитаймо ii.

Вони повернули лиштву на мiсце i пiшли поговорити з панi Сандерс.

– Панi Сандерс, – запитав Джулiан, – а якi ще дива е на фермi Кирiн?

– Нагорi стоiть шафа iз задньою фальшстiнкою, – вiдповiла старенька. – Та заспокойтесь. Запевняю вас, нiчого особливого в цьому немае! А бiля камiна випинаеться великий камiнь, котрий, якщо його пiдняти, вiдчиняе схрон. Гадаю, у давнину людям потрiбнi були гарнi сховки для усякоi всячини.

Дiти майнули до каменю, на який вона вказала. У нього було вставлено залiзне кiльце, яке дозволяло легко потягти його нагору. Пiд ним була виiмка, в якiй помiстилася б скринька. Зараз там було порожньо, але однаково це виглядало дуже захопливо.

– А де шафа? – запитав Джулiан.

– Моi старечi ноги надто втомилися, щоб зранку стрибати по сходах, – сказала фермерка. – Можете подивитися без мене. Сходами вгору, потiм повернiть праворуч, а далi – увiйдiть до других дверей, якi побачите. Шафа – у далекому кутку кiмнати. Вiдкрийте дверцята i намацайте внизу дучку в дерев’янiй поверхнi. Тодi натиснiть дужче, i задня фальшстiнка зсунеться.

Четверо дiтей i Тiмотi стрiмголов побiгли вгору сходами, походьма ласуючи печивом. І справдi вражаючий ранок!

Вони знайшли шафу, вiдкрили дверцята, поставали усi четверо навкарачки i почали намацувати на нижнiй дошцi заглибинку-дучку. Їi знайшла Енн.

– Ось вона! – дiвчинка почала чимдуж тиснути на дучку, але ii пальчики не мали достатньо сили, щоб урухомити механiзм, який вiдсовував стiнку. На допомогу iй прийшов Джулiан.

Нарештi щось рипнуло, i дiти побачили, як задня фальшстiнка вiдсуваеться. За нею вiдкрився простiр, в якому могла вмiститися худорлява людина.

– Чудовий сховок, – зауважив Джулiан. – Тут можна сховатися, i нiхто про це не знатиме.

– Я туди залiзу, а ви мене закрийте, – сказав Дiк. – Буде цiкаво!

Вiн пролiз до сховку, а Джулiан повернув стiнку на мiсце, i Дiк заховався.

– Тiснувато тут! – крикнув Дiк. – І страшенно темно! Випустiть вже мене!

Дiти по черзi залiзали до порожнини за шафою, i щоразу iх там зачиняли. Енн ця розвага не вельми сподобалася.

Потiм вони повернулися до теплоi кухнi.

– Дивовижна у вас шафа, панi Сандерс, – сказав Джулiан. – Як би менi хотiлося жити в такому будинку, в якому стiльки таемниць!

– А можна ще раз прийти погратися в цiй шафi? – запитала Джорджа.

– Нi, боюся, що не можна, панночко Джорджа, – вiдповiла панi Сандерс. – У цiй кiмнатi, де стоiть шафа, зокрема, житимуть два нашi комiрники.

– Шкода, – розчаровано сказав Джулiан. – А ви iм розкажете про вiдсувну задню стiнку, панi Сандерс?

– Навряд чи, – вiдповiла старенька. – Це тiльки вас, малечу, подiбнi речi захоплюють, а двое дорослих джентльменiв нiчого цiкавого в цьому не побачать.

– Цi дорослi – диваки, – сказала вражена Енн. – Я переконана, що i в сто рокiв мене хвилюватимуть розсувнi стiнки та криiвки.

– І мене теж, – погодився з нею Дiк. – Панi Сандерс, можна менi ще разок вийти у передпокiй i подивитися на вiдсувну лиштву? Я вiзьму з собою свiчку.

Дiк i сам не розумiв, чому йому так закортiло подивитися на лиштву ще раз. Просто спливло на думку. Нiхто не схотiв iти з ним, бо ж нiчого, окрiм старого мурування, за лиштвою не було.

Дiк узяв свiчку i пiшов до передпокою. Натис на панель згори, i вона зрушилася. Просунувши всередину свiчку, вiн ще раз уважно вглядiвся в отвiр, що вiдкрився. Не видно було абсолютне нiчого. Дiк витягнув голову назад i просунув до отвору руку якомога далi вздовж стiни. Вiн уже збирався витягнути руку, коли його пальцi намацали в стiнi дiрку.

«Дивно! – подумав Дiк. – Нащо ця дiрка в стiнi?»

Вiн устромив у дiрку великий i вказiвний пальцi й поворушив ними. Усерединi стiни намацав якийсь горбок, схожий на пташине сiдало, i йому вдалося схопити його. Вiн почав водити по ньому пальцями, але нiчого не вiдбувалося. Тодi вiн вхопився за нього мiцнiше й потягнув.

Із стiни випнувся камiнь! Дiк так здивувався, що впустив важкий камiнь, i той загуркотiв на пiдлогу поза лиштвою.

На шум до передпокою збiглися його друзi.

– Що ти тут виробляеш, Дiку? – спитав Джулiан. – Ти нiчого не зламав?

– Нi, – вiдповiв Дiк, обличчя якого порожевiло вiд хвилювання. – Я просунув туди руку i виявив дiрку в одному з каменiв у муруваннi. Вхопився двома пальцями за якусь опуклiсть i потягнув. Камiнь випнувся назовнi, i це так мене вразило, що я його впустив. Вiн впав, i ви почули цей гук.

– Отакоi! – сказав Джулiан, намагаючись вiдiпхнути Дiка вiд отвору. – Дай-но менi поглянути.

– Нi, Джулiане, – заявив Дiк, вiдштовхуючи його. – Це мое вiдкриття. Почекай, поки я подивлюся, чи зможу я щось намацати в дiрцi. До неi важко добратися!

Іншi нетерпляче чекали. Джулiан ледве утримувався вiд бажання вiдiпхнути Дiка. Дiк просунув руку якнайдалi i склав долоню, щоб чимдалi проникнути в простiр, який утворився пiсля падiння каменю. Пальцi його мацали навкруги i наштовхнулися на щось схоже на книжку. Вiн обережно, поволi витягнув знайдене назовнi.

– Старовинна книжка! – сказав вiн.

– А що в нiй? – скрикнула Енн.

Друзi почали обережно гортати сторiнки. Папiр був сухий i крихкий, i деякi сторiнки спорохнiли.

– Гадаю, це книжка рецептiв, – сказала Енн, яка гострим своiм зором прочитала кiлька слiв, написаних старим брунатним вицвiлим атраментом. – Покажiмо ii панi Сандерс.

Дiти вiднесли книжку фермершi. Та розреготалася, побачивши iхнi сяючi обличчя. Вона узяла книжку i спокiйно подивилася на неi.

– Так, – пiдтвердила старенька, – це лишень книжка рецептiв. Бачите iм’я на титулi – Елiс Мерi Сандерс. Це, либонь, моя прабабуся. Я знаю, що вона славилася своiми лiками. Кажуть, вона могла вилiкувати будь-яку людину або тварину вiд багатьох хвороб.

Джулiан розчаровано мовив:

– Шкода, що ii почерк такий нерозбiрливий. І вся книжка розвалюеться. Вона напевно дуже стара.

– Гадаете, у сховку iще щось е? – спитала Енн. – Джулiане, пiди-но й засунь ти руку, бо в тебе вона довша, нiж у Дiка.

– Менi здалося, що там бiльш нiчого немае, – сказав Дiк. – Мiсця там обмаль – кiлька дюймiв позаду випалоi цеглини чи каменя.

– Гаразд, я застромлю руку i перевiрю, – сказав Джулiан. Усi знову пiшли до передпокою. Джулiан просунув руку позаду зрушеноi лиштви i провiв долонею уздовж стiни до того мiсця, звiдки вивалився камiнь. Рука його пролiзла в простiр позаду, а довгi пальцi почали мацати довкола у пошуках iще чогось, що могло б там виявитися.

І це щось справдi там виявилось, щось м’яке, пласке, на дотик шкiроподiбне. Хлопчик швидко схопив предмет пальцями й обережно витягнув назовнi, побоюючись, що вiд старостi вiн може розсипатися.

– Я щось знайшов, – сказав вiн, весело блискаючи очима. – Дивiться, що це таке?

Дiти згромадилися навколо нього.

– Схоже на татковий кисет, – сказала Енн, помацавши знахiдку. – Форма така ж. А е щось усерединi?

Це був темно-брунатний кисет, зшитий з м’якоi шкiри i дуже потертий. Джулiан обережно вiдгорнув закот i розгорнув кисет. Усерединi ще залишалися крихти чорного тютюну, але було там i ще щось! На самому днi кисету лежав полотняний згорток. Джулiан вийняв його i розгорнув на столику в передпокоi.

Дiти iли очима знахiдку. На полотнi були якiсь знаки та позначки не чорним, майже вицвiлим атраментом. Але що воно таке, нiхто не розумiв.

– Це не мапа, – нарештi мовив Джулiан. – Бiльше схоже на якийсь код. Цiкаво, що вiн означае. Добре б це розшифрувати. Тут напевне якась таемниця.

Заiнтригованi дiти витрiщалися на полотнину. І яка у всьому тому ховалася таемниця? Що б це могло бути?

Вони побiгли показати знахiдку панi Сандерс. Та вивчала старовинну книжку рецептiв, i обличчя iй свiтилося радiстю, коли вона пiдвела погляд на схвильованих дiтей.

– Ця книжка – просто диво! – сказала вона. – Я насилу розбираю почерк, але ось, наприклад, рецепт вiд болю в спинi. Обов’язково випробую його на собi. Менi наприкiнцi дня так болить спина! Ось послухайте…

Але дiти не бажали слухати рецепти вiд болю в спинi. Вони поклали на колiна панi Сандерс шматок полотна.

– Погляньте! Що це, панi Сандерс? Знаете? Це було в такому нiби кисетi в отворi за лиштвою.

Панi Сандерс зняла окуляри, протерла iх i знову надiла. Уважно оглянула полотнину з дивними знаками.

Похитавши головою, сказала:

– Нi, менi це не до тями. А це… схоже на старий кисет. Гадаю, моему Джоновi вiн сподобаеться. З його старого кисету тютюн уже висипаеться. Цей теж старий, але ще послужить.

– Панi Сандерс, а цей шматок полотна вам теж потрiбний? – з тривогою в голосi запитав Джулiан. Йому кортiло забрати його додому i як слiд вивчити. Вiн був упевнений, що у позначках прихована якась хвилююча таемниця, i йому вкрай не хотiлося вiддавати тканину панi Сандерс.

– Та забирайте його, паничу, якщо хочете, – усмiхнулася панi Сандерс. – Собi я залишу рецепти, Джон отримае кисет. А ви забирайте цю стару ганчiрку, якщо вона вам потрiбна, хоча менi не до тями, нащо вона вам здалася. А ось i Джон!

Вона почала говорити голоснiше, щоб глухенький чоловiк ii почув:

– Джоне, ось тут для тебе е кисет. Дiти знайшли його десь за тiею зрушеною лиштвою у передпокоi.

Джон узяв кисет i обмацав його.

– Дивний вiн якийсь, але кращий за мiй, – нарештi сказав старий. – Ну, юнацтво, не хочу вас квапити, але зараз уже година дня, i вам час повертатися додому обiдати.

– Йой! – вигукнув Джулiан. – Ми запiзнимося! До побачення, панi Сандерс, i дякуемо красно за печиво i цю стару тканину. Ми постараемося з’ясувати, що тут написано, i розповiмо вам. Рушаймо мерщiй! Де Тiм? Тiмотi, швидше сюди, ми спiзнюемося!

Уся п’ятiрка швидко вибiгла надвiр. Вони й справдi спiзнювалися, тож довелося здебiльшого бiгти, а через це розмовляти було важко. Але ранковi подii так iх полонили, що вони походьма захекано все ж обмiнювалися враженнями.

– Цiкаво, – пихкав Джулiан, – що ж таки означають позначки на ганчiрцi. Обов’язково дiзнаюся. Я упевнений, що це щось таемниче.

– А ми комусь про це розповiмо? – запитав Дiк.

– Нi, – сказала Джорджа. – Тож тримаймо нашу знахiдку в секретi.

– Якщо Енн почне щось вибовкувати, копнiть пiд столом, як ми це робили минулого лiта, – сказав усмiхаючись Джулiан. Бiдоласi Енн важко було прип’ясти язика, i ii часто доводилося штурхати лiктем або копати по нозi…

– Я нi слова не скажу! – обурилася Енн. – І тiльки спробуйте копнути мене. Я тодi починаю кричати, а дорослi беруться розпитувати, що зi мною.

– Пiсля обiду будемо сушити собi голову над ганчiркою, – сказав Джулiан. – Закладаюся: якщо ми добре помiркуемо, вiдгадку знайдемо обов’язково.

– Ось ми й удома, – сказала Джорджа. – Не спiзнилися. Привiт, мамо! Ми тiльки руки хутенько помиемо. Ми чудово пробавили час!




Роздiл 5

Неприемна прогулянка







Пiсля обiду четверо дiтей пiшли нагору, в спальню хлопцiв, i розстелили полотнину на столi. На площинi тканини подекуди кострубатими друкарськими лiтерами були написанi якiсь слова. Було умовне зображення компасу з лiтерою «E», що означала схiд. Крiм того, вирiзнялося вiсiм схематичних квадратiв, а в центрi одного з них стояв хрестик. Усе це виглядало дуже загадково.

– Знаете, здаеться, це латинськi слова, – сказав Джулiан, намагаючись прочитати iх. – Але я не можу правильно iх прочитати. А якби й прочитав, однаково не зрозумiв би, що вони означають. Шкода, що ми не знаемо когось, хто розiбрав би цю латину.

– Може, твiй батько прочитае, Джорджо? – запитала Енн.

– Гадаю, так, – вiдповiла Джорджа. Але нiхто не схотiв йти з цим до дядька Квентiна. Вiн мiг забрати в них незвичний старовинний клапоть. Мiг зовсiм забути про нього, або й спалити. Вченi зазвичай диваки.

– А як щодо пана Роланда? – запитав Дiк. – Вiн же учитель. Знае латину.

– Нi, ми не будемо звертатись до нього, поки не взнаемо про нього трохи бiльше, – обережно мовив Джулiан. – На вигляд вiн свiйський i милий, а там хтозна. От морока… i як же кортить розшифрувати цi написи!

– Угорi можна розрiзнити два слова, – сказав Дiк i спробував iх вимовити. – VIA OCCULTA. Джулiан, що, на твою думку, вони означають?

– Єдине, що, на мiй погляд, вони можуть означати, – це «Таемний шлях», або щось таке, – сказав Джулiан, наморщивши чоло.

– Таемний шлях! – вигукнула Енн, i очi iй спалахнули. – Чудово, якщо так. Таемний шлях! До чого ж цiкаво! А що за таемний шлях це може бути, Джулiане?

– Звiдки я знаю, дурнятко? – вiдповiв Джулiан. – Я навiть не впевнений, що цi слова дiйсно означають Таемний шлях. Це просто мiй здогад.

– Але якщо це слова означають саме це, – зауважив Дiк, – то на полотнинi мали б бути вказiвки, як його знайти, що б пiд ним не малося на увазi. Ох, Джулiане, прикро, що ми не можемо до пуття прочитати написане! Ну спробуй ще. Ти ж латину знаеш краще за мене.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63840346) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.