Книга - Таємний сад

Таемний сад
Френсис Бернетт


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Френсис Бернетт (1849–1924) – класик англiйськоi дитячоi лiтератури. Серед багатьох творiв письменницi роман «Таемний сад» став чи не найвiдомiшим i вже понад столiття не втрачае своеi популярностi. Вiн про дiвчинку, яку нiхто не любить i яка навзаем ненавидить увесь свiт, але несподiвано для себе навчилася радiти, смiятися, дружити. Шлях до такоi науки пролягае через усю книжку, а неймовiрнi змiни з Мерi Леннокс вiдбуваються тодi, коли вона розкривае чимало таемниць. Наприклад, хто кричить щоночi у величезному будинку, де сотня замкнених кiмнат? Чому хвiртку вiд одного iз садiв старанно замасковано, а ключ вiд неi сховано глибоко в землi?





Фрэнсис Элиза Бёрнетт

Таемний сад



© Б. Носенок, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Роздiл 1. Тут не залишилось нiкого


Коли Мерi Леннокс привезли до ii дядька в маеток Мiзелтвейт, тамтешня обслуга одностайно вирiшила, що вона – найнеприемнiша дiвчинка, яку iм доводилося бачити. І це правда. В неi було маленьке воскове личко, наче висохла фiгурка, свiтле рiденьке волоссячко й незмiнно кислий i водночас пихатий вираз обличчя.

Жовтаве волосся, i такий самий колiр обличчя, нагадували, що Мерi народилася в Індii та постiйно чимось хворiла. Їi батько – чиновник колонiальноi адмiнiстрацii, був завжди завантажений роботою i теж часто нездужав. Натомiсть мати випромiнювала життеву силу, славилася красою, цiкавилася тiльки розвагами й любила оточувати себе веселими молодими людьми. Їi взагалi не цiкавила маленька дiвчинка.

Одразу пiсля народження Мерi вiддали нянi, яких в Індii називають Ая. Жiнка швидко зрозумiла: якщо хоче зробити приемнiсть бiлiй панi, то повинна тримати дитину якомога далi вiд неi. Через те, що Мерi була хворобливим, примхливим, негарним немовлям, батьки наче вiдцуралися вiд неi. З роками ситуацiя не змiнювалася: вона росла неспокiйною, дратiвливою, некрасивою.

Тож дiвчинка не бачила поблизу себе нiкого, окрiм темношкiрого обличчя Аi та iнших iндiйських слуг. Вони завжди схиляли перед нею голову й дозволяли робити все, що заманеться, бо ii плач та крики могли розсердити бiлу панi. Зокрема й через це, у своi шiсть рокiв Мерi стала найдеспотичнiшою iстотою, яка тiльки колись жила на свiтi.

Молода гувернантка-англiйка, яку найняли навчати ii читання й письма, через три мiсяцi вiдмовилася вiд своеi посади, а ii наступницi витримували ще менше. Тож аби Мерi раптом самiй не захотiлося дiзнатися, що там пишуть у книжках, вона, напевно, нiколи б не опанувала грамоту.

В один жахливий спекотний ранок, коли дiвчинцi було вже рокiв дев’ять, вона прокинулася як зазвичай не в гуморi, а вже зовсiм розiзлилася, коли побачила, що служниця, яка стоiть бiля лiжка, – не ii Ая.

– Ти навiщо прийшла? – залементувало дiвчисько. – Я не дозволяю тобi тут залишатися. Поклич мою Аю!

Жiнка стривожено глянула на неi й пробурмотiла, що Ая прийти не може. Невже вона не знае, що моi накази не обговорюються, подумала Мерi. То хай начуваеться – i переповнившись злобою вона почала бити та щипати нещасну. А та тiльки злякано дивилася на неi й невпинно повторювала, що Ая нiяк не може прийти до панночки.

Цього ранку навiть у повiтрi вiдчувалося щось зловiсне. До того ж звичний порядок порушувався неодноразово: кiлькох слуг не було на мiсцi, а тi, кого побачила Мерi, скрадались або тiкали вiд неi з блiдими, переляканими обличчями. Але нiхто не наважився сказати iй жодного слова.

Мерi й ранiше чинила так, як iй заманеться, а оскiльки сьогоднi й словом не було з ким перекинутися, тож вирiшила, що вiдразу пiде гратися пiд деревом бiля веранди. Вона насмикала з куща гiбiскуса великих червоних квiток й уявляючи, що робить клумби, втикала iх в маленькi купки землi. Однак обране заняття ii анiтрохи не заспокоiло. Навпаки злостi тiльки додавалося й дiвчинка бурмотiла собi пiд нiс все, що скаже нянi, коли та повернеться.

– Свиня! Свиня! Свиняча дочка! – захлинаючись вiд лютi, промовляла вона найстрашнiшi для iндусiв образи.

Так тривало доти, аж доки дiвчинка не почула, що ii мама вийшла з кимось на веранду. Вони зупинились i заговорили якимись тривожними приглушеними голосами.

Мерi знала, що молодий блондин, який стояв поруч з матiр’ю, був офiцером i нещодавно приiхав з Англii. Дiвчинка уважно подивилася на нього й вiдзначила, що на вигляд вiн був ще зовсiм юним. Потiм перевела погляд на маму.

За будь-якоi слушноi нагоди Мерi придивлялася до неi, бо Мем Сагiб («бiла панi») – а дiвчинка подумки називала свою маму так само, як i слуги-iндуси – була високою, стрункою, гарною. На ii обличчi вирiзнялися великi усмiхненi очi й трохи кирпатий маленький носик, а волосся нагадувало хвилястий шовк. Вона носила красивi пишнi сукнi з тонкоi тканини i на них, як казала собi Мерi, «повно мережив». Цього ранку на вбраннi «бiлоi панi» було ще бiльше мережив, нiж зазвичай, але ii очi зовсiм не смiялися. Широко розкритi, вони уважно дивилися на молодого офiцера.

– Невже все так погано? Справдi? – почула Мерi слова матерi.

– Жахливо, – тремтячим голосом вiдповiв молодик. – Жахливо, панi Леннокс. Ви мали б виiхати в гори два тижнi тому.

Мем Сагiб заломила руки.

– О, я знаю, що мала б виiхати, – схлипнула вона. – Я зосталася тiльки через це дурне приймання. Яка ж я дурепа!

У цей момент вiд хатин слуг почулися такi вiдчайдушнi голосiння, що жiнка мимоволi схопилася за плече молодого офiцера, а Мерi затремтiла з голови до нiг. Крики ставали дедалi голоснiшими.

– Що це? Що це? – злякано прошепотiла панi Леннокс.

– Знову хтось помер, – впевнено проказав блондин. – Ви не казали, що серед ваших слуг теж е хворi.

– Я не знала! – скрикнула Мем Сагiб. – Ходiмо зi мною, йдемо звiдси! – вона рiзко повернулася й забiгла в дiм.

Згодом Мерi зрозумiла, чому той ранок був таким зловiсним. Сталося найжахливiше: до них докотилася епiдемiя холери, i люди вмирали, як мухи. Уночi захворiла Ая, а коли пролунали крики в хатинах слуг, вона померла. Наступного дня ще трое слуг вiддали богу душу, а решта розбiглися. Панiка охопила всiх, адже смерть не оминала жодного будинку.

Доки в будинку тривав переполох, Мерi сховалася в дитячiй кiмнатi, й усi про неi забули. Нiхто про неi не думав, нiхто не шукав, i вона то плакала, то спала. А в цей час вiдбувалися якiсть дивнi речi, про якi iй було вiдомо тiльки те, що люди хворiли й умирали. Про це свiдчили страшнi крики, що раз у раз долiтали до неi.

Врештi iй так захотiлося iсти, що вона прокралася в iдальню. Там нiкого не було, хоч на столi стояло чимало страв. Стiльцi й тарiлки стояли так, наче люди iх поспiшно вiдсунули, коли раптом стали з якоiсь причини тiкати, не завершивши обiду.

Вона з’iла трохи фруктiв i бiсквiт, а щоб утамувати спрагу, пiдсунула до себе найближчий келих з якоюсь темною рiдиною. Вона була солодкою на смак i нагадувала виноградний сiк, тому дiвчинка випила все до краплi. Вино подiяло миттево. Якась непереборна втома, а також крики й тупотiння людей, що стрiмко тiкали з будинку, змусили ii повернутися в дитячу й щiльно причинити за собою дверi. Мерi лягла в лiжко, й сон зморив ii. Вiн був таким глибоким, що дiвчинка надовго втратила здатнiсть розумiти, що вiдбуваеться навколо.

Коли вона прокинулася, то довго лежала й дивилася в стелю. У будинку панувала така тиша, якоi не було за все ii життя. Дiвчинка не чула нi голосiв, нi крокiв, тож подумала, що всi вже одужали вiд холери, й загроза минула.

Вона також думала про те, хто ж пiклуватиметься про неi тепер, коли Ая померла. Можливо, нова доглядальниця знатиме новi казки, бо старi iй уже приiлися. За померлою нянею дiвчинка не побивалася.

Мерi була егоiсткою й узагалi нiкого не любила. Шум, крики й бiганина через холеру налякали ii, але нинi страх заступило роздратування вiд того, що про неi посмiли забути. Хоч це й не дивно: хто пам’ятатиме про маленьку дiвчинку з огидною поведiнкою, до якоi всi були байдужi. Тим часом Мерi мiркувала по-iншому: коли спалахнула страшна хвороба, кожен думав тiльки про себе, але зараз, коли все знову в порядку, напевно, хтось прийде подивитися, що з нею вiдбуваеться.

Однак нiхто не з’являвся, а тиша в будинку ставала нестерпною. Раптом Мерi почула ледь уловимий шурхiт, i коли подивилася вниз, то побачила маленьку змiйку, яка рухалася вздовж стiни й дивилася на дiвчинку блискучими, як дорогоцiнне камiння, очима. Мерi зовсiм не злякалася, бо знала: це невинне створiння не заподiе iй жодноi шкоди. Здавалося, змiйка поспiшае якомога швидше втекти з кiмнати, прослизнувши в щiлину пiд дверима.

– Як дивно й тихо. Таке враження, що крiм мене й змiйки в будинку нiкого немае, – голосно сказала Мерi й одразу почула важкi кроки – спочатку в саду, а потiм – на верандi.

Кiлька чоловiкiв увiйшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Нiхто не вийшов iм назустрiч, нiхто не заговорив з ними, а вони, судячи зi звукiв, заглядали в усi кiмнати, обережно прочиняючи дверi.

– Як тут порожньо! Напевно, нiхто не вижив, – почула Мерi. – Така гарна, чарiвна жiнка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неi була дитина, хоч ii нiхто нiколи не бачив.

Через кiлька хвилин дверi дитячоi вiдчинилися. Першим до кiмнати увiйшов старший офiцер, якого Мерi колись бачила зi своiм батьком. Вiн був втомлений i стурбований, але коли побачив ii, то так здивувався, що майже вiдскочив назад. Мерi стояла посеред кiмнати, страшенно негарна, до того ж тремтiла вiд голоду й обурення вiд того, що про неi забули.

– Барнi! – крикнув офiцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному мiсцi! Хто ж це?

– Я – Мерi Леннокс, – сказала дiвчинка, гордо випроставшись. При цьому вона подумала, що ця людина дуже груба, називаючи будинок ii батька «таким страшним мiсцем». – Я заснула, коли всi захворiли на холеру, й тiльки зараз прокинулася. Чому нiхто не приходить?

– Це – та дитина, яку нiхто нiколи не бачив! – вигукнув офiцер, обернувшись до своiх супутникiв. – Про неi всi забули!

– Чому про мене забули? – закричала Мерi, тупаючи ногами. – Чому нiхто не приходить?

Молодий чоловiк, якого називали Барнi, сумно подивився на неi. Мерi навiть здалося, що в нього на очах з’явилися сльози.

– Бiдна дiвчинка! – сказав вiн. – Живих тут не зосталося, нiкому приходити.

У такий дивний спосiб Мерi дiзналася, що в неi тепер немае нi батька, нi мами, бо вони померли. Їх поховали вночi, коли вона мiцно спала, а нечисленнi слуги-iндуси, яким вдалося уникнути смертi, повтiкали так швидко, як тiльки могли, забувши про маленьку панночку.

Ось чому було так тихо. В усьому будинку живими залишилися тiльки Мерi й прудка маленька змiйка.




Роздiл 2. Суперечлива Мерi


Мерi любила здалеку дивитися на свою красиву маму, завжди вбрану у вишуканi сукнi, проте майже не знала ii й, можливо, тому й не любила. А, отже, зовсiм не сумувала за нею, коли сталося горе.

Якби дiвчинка була старшою, ii, звичайно, налякала б думка про те, що вона залишилася одна на бiлому свiтi. Та Мерi була ще маленькою, про неi постiйно хтось дбав, i саме це додавало iй упевненостi, що по-iншому й бути не може. Тож ii турбувало тiльки одне: чи люди, до яких вона потрапить, виконуватимуть ii забаганки, як це робила Ая та iншi слуги-iндуси.

Вона знала, що не залишиться довго в будинку англiйського пастора, куди ii спочатку привезли. Це едине, що тiшило, бо дiвчинку тут дратувало все, навiть дрiбницi. Пастор був бiдним, мав п’ятеро дiтей-погодок. Вони вбиралися в поношений одяг, постiйно сварилися й забирали одне в одного iграшки. Мерi зненавидiла iхнiй брудний будинок i поводилася так нестерпно, що нiхто не хотiв з нею гратися. А наступного дня дiти вигадали для неi прiзвисько – i це стало початком справжньоi ворожнечi.

Його автором став Безил – маленький хлопчик iз блакитними очима i кирпатим носом. Мерi його терпiти не могла, як, власне, й усiх iнших. Вона на самотi гралася пiд деревом, зовсiм так, як у той день, коли вибухнула епiдемiя холери. Дiвчинка робила клумби й позначала дорiжки, а Безил стояв поблизу, не зводячи з неi очей. Вiн зацiкавився грою й запитав:

– Чому ти не покладеш купу камiння, нiби це скелi? Ось тут, посерединi, – i вiн нахилився, щоб вказати мiсце.

– Геть! – залементувала Мерi. – Терпiти не можу хлопчакiв! Іди звiдси!

Спочатку Безил розсердився, а потiм почав дражнитися, знаючи, як це дошкуляе його сестрам. Вiн скакав навколо Мерi, кривлявся, натужно реготав, наспiвуючи:

Панна Мерi – суперечлива натура.
Як виросте твiй сад,
Коли виходить мертва лиш скульптура?
Ти краще квiти посади у ряд!

Це почули iншi дiти й радо долучилися до дражнiння. Чим бiльше Мерi дратувалася, тим голоснiше вони спiвали:

Панна Мерi – суперечлива натура…

Ба бiльше: жарт було визнано таким вдалим, що дiвчинку називали на прiзвисько не лише мiж собою, а й звертаючись до неi.

– Тебе вiдправлять додому наприкiнцi тижня, – сказав iй Безил. – Це нас дуже тiшить.

– Мене теж, – вiдрiзала Мерi. – А де цей дiм?

– Вона не знае, де ii дiм! – презирливо вигукнув Безил. – В Англii, звичайно! Там, до речi, живе наша бабуся, до неi торiк вiдправили нашу сестру Мейбл. Але ти не поiдеш до своеi бабусi, бо немае в тебе нiякоi бабусi. Ти поiдеш до свого дядька. Його звуть Арчибальд Крейвен.

– Я нiчого про нього не знаю, – огризнулася Мерi.

– Звичайно, не знаеш, – зловтiшався Безил. – Ти нiчого не знаеш. Дiвчата нiколи нiчого не знають. Я чув, як тато й мама про нього говорили. Вiн живе у величезному старому будинку й до нього нiхто не приходить. Вiн такий злий, що нiкого не хоче бачити, а якби й захотiв, то нiхто до нього не прийшов би, бо вiн горбатий i страшний.

– Я тобi не вiрю, – знову вiдрiзала Мерi, а потiм вiдвернулася й затулила вуха пальцями, щоб бiльше нiчого не чути.

Проте на самотi вона довго розмiрковувала про сказане Безилом. Увечерi панi Кровфорд, дружина пастора, справдi повiдомила iй, що за кiлька днiв на неi чекае подорож до Англii, де в маетку Мiзелтвейт живе ii дядько, пан Арчибальд Крейвен. Однак Мерi так байдуже сприйняла цю звiстку, що привiтнi господарi навiть не знали, що про неi думати.

Дорослi намагалися виявляти свою чуйнiсть, по-справжньому спiвчуваючи ii горю, але дiвчинка щораз вiдвертала обличчя, коли панi Кровфорд намагалася ii поцiлувати, й стояла непорушно, з високо пiднятою головою, немов палицю проковтнула, коли пан Кровфорд ласкаво торкався ii плеча.

– Це дуже дивна дитина, – сумно завважила панi Кровфорд чоловiковi. – Їi покiйна мати була такою чарiвною жiнкою, й такою вихованою, але Мерi – найнеприемнiша дитина, яку я тiльки зустрiчала у своему життi. Дiти прозвали ii «суперечлива Мерi», й хоч це недобре з iхнього боку, але ii зверхнiсть переходить усi межi.

– Може, коли б ii вишукана мама частiше навiдувалася в дитячу кiмнату, Мерi не була б такою вiдлюдькуватою. Дуже сумно говорити про це тепер, коли ця гарна жiнка померла, але багато людей взагалi не знали про те, що в неi е дитина, – проказав у вiдповiдь пан Кровфорд.

– Так, вона нiколи не цiкавилася своею дитиною, – зiтхнула панi Кровфорд. – Коли померла няня, бiльше не було кому згадати про дiвчинку. Всi слуги розбiглися, залишивши ii одну в порожньому будинку. Полковник МакГроу розповiдав менi, що остовпiв, коли вiдчинив дверi й побачив дiвчинку саму-самiсiньку посеред кiмнати.

Пiд час довгоi дороги до Англii за Мерi наглядала дружина одного з офiцерiв, яка вiдвозила своiх дiтей до школи. Їй не давали спокою власнi дiти, тож вона зiтхнула з полегшенням, коли в Лондонi за дiвчинкою прийшла економка з маетку Мiзелтвейт, яку прислав пан Арчибальд Крейвен.

Панi Медлок була доволi гладка червонощока жiнка з пронизливим поглядом чорних очей. Вона вбралася в яскраву пурпурову сукню, чорну шовкову накидку з тасьмою й чорний капелюшок iз пурпуровими оксамитовими квiтами, якi сiпалися за кожного поруху голови.

Мерi все в нiй не сподобалася. Проте в цьому не було нiчого дивного, оскiльки зазвичай вона нi до кого не виявляла симпатii. Крiм того, панi Медлок поки що не мала потреби зважати на ii думку.

– Хай Господь милуе, але одразу видно, що це – та ще дитина! Кажуть, ii мама була красунею, – завела розмову з дружиною офiцера панi Медлок. – Але дочка зовсiм в неi не вдалася, чи не правда, мадам?

– Може, вона стане гарнiшою, коли виросте, – з добродушною усмiшкою припустила жiнка. – Якби тiльки ii обличчя не було таким жовтим, а сама вона – такою непривiтною… А загалом риси обличчя в неi досить витонченi. Дiти з вiком дуже змiнюються.

– У такому разi iй доведеться дуже-дуже змiнитися, – вперто проказала панi Медлок. – До того ж мушу зазначити, що в маетку Мiзелтвейт немае нiчого такого, що допомог- ло б iй змiнитися на краще!

Жiнки, що вели бесiду в коридорi готелю, де зупинилися на нiч, й гадки не мали, що Мерi, яка стояла вiддалiк i зосереджено стежила з вiкна за вуличним рухом, чуе iхню розмову. Проте дiвчинка не пропустила жодного слова. Їй дедалi бiльше кортiло побачити те мiсце, про яке йшлося, а також зустрiтися з дядьком. Бо вона нiколи не бачила горбатих. Мабуть, в Індii таких немае.

Вiдколи Мерi втратила власний будинок, i в неi не стало Аi, дiвчинка почувалася дуже самотньою й iнколи розмiрковувала про дивнi речi, на якi ранiше зовсiм не звертала уваги.

Чому вона нiколи не була чиеюсь, навiть коли мала батькiв? Іншi дiти завжди належали своiм татам i мамам, i тiльки вона нiколи не була чиеюсь маленькою донькою. У неi були слуги, iжа й одяг, але всiм було байдуже до неi, ii нiхто не любив.

З якихось мiркувань Мерi вважала, що мае право всiх зневажати, принижувати й усiм суперечити. Але не визнавала такого права за iншими. І поки що не було кому пояснити зарозумiлiй дiвчинцi, що хтось може так само ставитися до неi.

От i в панi Медлок вона бачила тiльки суцiльний негатив: iй не подобалось нi ii простувате червонощоке обличчя, нi недолугий капелюшок. Коли наступного ранку вони рушили в дорогу – далi, в Йоркшир, Мерi йшла пероном iз високо пiднятою головою, намагаючись триматися якомога далi вiд економки. Сама думка, що ii можуть уважати за дочку панi Медлок, була нестерпною.

Але панi Медлок не турбувала нi сама Мерi, нi ii думки. Вона була з тих жiнок, яких «не цiкавлять дитячi витiвки». Їй потрiбно було тiльки виконати наказ пана Арчибальда Крейвена, якому вона ще нiколи не те що не перечила, а навiть запитань не ставила. Хоч саме зараз найменше хотiла опинитися в Лондонi: в цi днi дочка ii сестри Марii виходила замiж. Однак панi Медлок дуже цiнувала спокiйне й високооплачуване мiсце економки, яке могла втратити через дрiбницю.

– Капiтан Леннокс i його дружина померли вiд холери, – сказав пан Крейвен, як завжди лаконiчно й холодно. – Капiтан Леннокс був братом моеi дружини, тому я став опiкуном iхньоi дочки. Дитину треба доправити сюди. Ви поiдете до Лондона й привезете дiвчинку.

Тож панi Медлок спакувала свiй маленький саквояж i вирушила в дорогу.

Мерi сидiла в кутку вагона з кислою i злою фiзiономiею. В неi не було книжки, дивитися у вiкно було нецiкаво, тому вона склала на колiнах своi тоненькi ручки в чорних рукавичках i так застигла, зцiпивши зуби. Чорний одяг ще бiльше пiдкреслював жовтизну ii обличчя, а рiденькi пасма свiтлого волосся вибивалися з-пiд чорного капелюшка.

Це ж треба бути такою примхливою, – подумала панi Медлок, раз у раз позираючи на маленьку статую. Словом «примхлива» в Йоркширi називали розпещених i дратiвливих дiтей. – Яка дитина здатна так довго сидiти нiчого не роблячи!

Врештi-решт iй набридло придивлятися до дiвчинки, й вона заговорила пронизливим голосом:

– Гадаю, пора розповiсти вам про мiсце, куди ми iдемо. Чи знаете ви що-небудь про свого дядька?

– Нi, – вiдповiла Мерi.

– Ви нiколи не чули, щоб вашi батьки про нього згадували?

– Нi, – невдоволено вiдказала Мерi й спохмурнiла ще бiльше, усвiдомивши: батько й мати взагалi нiколи й нi про що з нею не говорили. Вони нi про що iй не розповiдали.

– Гм! – пробурмотiла панi Медлок, ще уважнiше роздивляючись невдоволене личко дiвчинки. Якийсь час вона помовчала, потiм сказала: – Гадаю, все-таки вам треба дещо розповiсти, щоб ви приготувалися. Рiч у тiм, що ми iдемо в незвичайне мiсце.

Мерi на це нiчого не вiдповiла, й панi Медлок, розчарована ii байдужiстю, знову помовчала, а потiм зiтхнула й повела далi:

– Маеток досить великий, i пан Крейвен пишаеться ним. Щоправда, сам будинок досить старий похмурий. Йому вже рокiв шiстсот. Вiн розташований на краю величезного вересового поля. Там близько ста кiмнат, хоч бiльшiсть з них замкнено. Там висять картини, i стоять красивi старовиннi меблi. Навколо – величезний парк i сади. Гiлки деяких дерев дiстають до самоi землi, – вона знову помовчала, зiтхнула й несподiвано закiнчила: – Ось i все, що я хотiла вам розповiсти.

Мерi, сама того не бажаючи, почала прислухатися. Все, про що розповiдалося, нiчим не нагадувало Індiю, а все нове ii завжди приваблювало. Однак годi було побачити зацiкавлення на обличчi дiвчинки – жоден м’яз не ворухнувся, вона вдавала, що iй байдуже. Це була одна з ii неприемних рис.

– Ось якось так… – сказала панi Медлок. – Що ви про це думаете?

– Нiчого, – вiдповiла дiвчинка. – Я нiчого не знаю про такi будинки.

Ця вiдповiдь викликала в панi Медлок короткий смiшок.

– О! – вирвалося в неi. – Ви – зовсiм, як маленька бабуся. Вас зовсiм нiчого не цiкавить?

– Яке це мае значення – цiкаво менi чи нi, – рiвним голосом проказала Мерi.

– А ось тут ви маете рацiю, – пiдхопила панi Медлок. – Жодного значення. Навiщо вас везти в маеток Мiзелтвейт, я не знаю. Напевно, це найпростiше, що прийшло йому в голову. Я впевнена, вiн про вас не дбатиме. Вiн нiколи нi про кого не пiклуеться.

Жiнка враз замовкла, немов згадавши щось заборонене.

– У нього крива спина, – сказала вона. – Ось чому вiн не такий, як усi. Вiн був дратiвливим ще з молодостi, тож попри свое багатство, не був щасливим, доки не одружився.

Мерi раптом пiдвела на економку очi, хоч i намагалася прикинутися байдужою. Вона нiколи не думала, що горбань може одружитися, тому здивувалася. Панi Медлок це помiтила, й оскiльки була дуже балакучою особою, вела свою розповiдь дедалi жвавiше. Зрештою, це був единий спосiб згаяти час у дорозi.

– Вона була така мила, красива, то вiн був ладен на край свiту пiти за стебельцем трави для неi, якби вона тiльки захотiла. Нiхто й не думав, що вона погодиться одружитися з ним, а вона дала згоду. Люди почали говорити, що це – через його грошi. Але це неправда, неправда… – з глибоким переконанням повторила панi Медлок. – Коли вона померла…

Мерi, сама того не бажаючи, злегка пiдстрибнула.

– О! Вона померла! – вигукнула дiвчинка. Їй пригадалася колись прочитана французька казка, у якiй розповiдалося про горбаня та прекрасну принцесу. Мерi стало шкода пана Арчибальда Крейвена.

– Так, вона померла, – зiтхнула панi Медлок. – Вiдтодi вiн став ще бiльш дивакуватим. Вiн багато подорожуе, а коли повертаеться, то замикаеться в захiдному крилi будинку й нiкого не хоче бачити. Пускае тiльки старого Пiтчера, який бавив господаря, коли той був ще дитиною, тож добре вивчив його характер.

Це була дивна iсторiя, немов iз книжки. Розповiдь панi Медлок нiтрохи не пiдбадьорила Мерi. Будинок зi ста кiмнатами, i майже всi вони замкненi – будинок на краю вересового поля – все це звучало похмуро. Та навiть сам факт, що будинок стояв бiля поля. І горбатий чоловiк, який нiкого не хоче бачити!

Дiвчинка дивилася у вiкно, зцiпивши зуби, i iй здалося цiлком природним, що в цю хвилину дощ почав бити сiрими косими струменями у вiкна вагона. Аби ж то була жива та дружина-красуня, вона б осяяла все навколо, як ii мама, – своiм щебетом, рухливiстю, ходiнням з однiеi вечiрки на iншу в чудових сукнях, на яких «повно мережив». Але ii вже не було серед живих.

– Не сподiвайтеся його побачити, вiн не захоче з вами розмовляти, – попередила панi Медлок. – І не думайте, що з вами хтось захоче розмовляти. Вам треба буде самiй гратися i самiй про себе пiклуватися. Вам скажуть, у якi кiмнати можна заходити, а у якi – нi. Садiв там досить. Але не можна ходити по будинку й пхати свого носа, куди не слiд. Пановi Крейвену це не сподобаеться.

– Я зовсiм не збираюся нiкуди пхати свого носа, – вiдрiзала Мерi.

Утiм, несподiвано вона перестала спiвчувати пановi Крейвену. Їй спало на думку, що вiн – неприемна людина i заслужив все те, що з ним сталося. Дiвчинка повернулася до вiкна, роздивляючись сiрi потоки дощу, який, здавалося, нiколи не припиниться. Мерi дивилася на них так довго i вперто, доки все перед ii очима не стало сiрим. Вона заснула.




Роздiл 3. По той бiк вересових болiт


Мерi спала дуже довго, а коли прокинулася, бiля неi стояв кошик з iжею, який панi Медлок купила на якiйсь станцii. Там були смаженi курчата, холодна яловичина, хлiб iз маслом i гарячий чай.

Дощ не вщухав, i всi люди на станцiях ходили в блискучих дощовиках. Провiдник запалив у вагонi лампи, й панi Медлок взялася спорожнювати кошик, насолоджувалася гарячим чаем, курятиною та яловичиною. Вона нiчогенько пiдкрiпилася й заснула, а, Мерi, яка теж доклалася до трапези, довго дивилася на неi та на ii капелюх, який сповз на вухо, доки знову не заснула пiд монотонний шум дощу. А коли знову прокинулася, було вже зовсiм темно. Поiзд стояв на станцii, а панi Медлок трясла ii за плече.

– Ну, ви й соня! – вигукнула вона. – Розплющуйте очi! Ми вже на станцii Твейт, а попереду ще – довгий шлях.

Мерi звелася на ноги, намагаючись тримати очi розплющеними, поки панi Медлок збирала речi. Маленька панна навiть не подумала запропонувати iй свою допомогу, бо слуги в Індii завжди збирали й носили речi самi, що здавалося цiлком природним.

Це була маленька станцiя, на нiй нiхто, крiм них, не зiйшов. Станцiйний доглядач заговорив з панi Медлок – очевидно, вони були знайомi, вимовляючи слова якось дивно й протяжно. Пiзнiше Мерi зрозумiла, що так говорять всi жителi Йоркширу:

– Бачу, ви вже повернулися й привезли iз собою дiвчинку?

– Ага, це вона, – панi Медлок теж перейшла на йоркширську вимову й кивнула на Мерi. – Як поживае ваша дружина?

– Дякую, непогано. Ваш кеб стоiть з iншого боку станцii.

Екiпаж чекав на дорозi перед маленькою платформою. Мерi завважила, що вiн дуже пристойний. Слуга взяв iхнi речi й допомiг забратися всередину. Його довгий гумовий плащ з каптуром, що закривав цилiндр, блищав у струменях дощу, який заливав усе навколо, включно з гладким станцiйним доглядачем.

Чоловiк зачинив дверцята кеба, сiв поруч з кучером, i вони рушили. Мерi зручно вмостилася на м’якому сидiннi в кутку, але спати iй вже розхотiлося. Вона дивилася у вiкно, намагаючись хоч щось побачити за стiною дощу. Але темрява ховала дорогу, яка вела в дивне мiсце, про яке iй розповiла панi Медлок.

Мерi не була боягузкою, але вiдчувала: в будинку, з понад ста кiмнатами, переважна бiльшiсть з яких замкненi, в маетку, що розкинувся на краю вересового поля, з нею може трапитися будь-що.

– А що таке «вересове поле»? – раптом запитала вона в панi Медлок.

– Дивiться у вiкно, а хвилин через десять самi побачите, – вiдповiла та. – Доки ми доберемося до маетку, нам треба проiхати вiсiм iз половиною акрiв повз вересовi поля. Багато ви не роздивитеся, бо нiч темна, але що-небудь, може, й побачите.

Мерi бiльше не ставила запитань, але чекала на щось у своему затишному кутку, вдивляючись у вiкно. Лiхтарi карети висвiтлювали невеликий простiр попереду, й дiвчинка розрiзняла контури предметiв, повз якi вони проiжджали. Одразу за станцiею вона побачила крихiтне село: побiленi будиночки й свiтло в трактирi.

Вони минули церкву й будинок священника, освiтлену вiтрину маленького магазинчика з iграшками, солодощами та iншими предметами, виставленими на продаж. Вiдтак виiхали на тракт, i дiвчинка побачила живоплоти й дерева. Потiм довго не було нiчого цiкавого – чи то просто занудженiй Мерi здалося, що довго.

Нарештi конi пiшли повiльнiше, немов пiдiймалися на пагорб, i Мерi здалося, що за вiкном нiчого немае, окрiм темряви. Вона нахилилася вперед, притулившись обличчям до вiкна, – i тут кеб добряче трусонуло.

– Ага! Ну, ось зараз ми точно проiжджаемо повз вересовi болота, – повiдомила панi Медлок.

Лiхтарi кидали тьмяне свiтло на звивисту дорогу, обабiч якоi скiльки можна було побачити росли маленькi кущi та якiсь низькорослi сланкi рослини. Здiйнявся вiтер i протяжно загоготiв.

– Це часом… не море? – запитала Мерi.

– Нi, це не море, – вiдповiла панi Медлок. – Це не степ i не гори, це просто нескiнченнi милi дикоi землi, пасовища, де не росте нiчого, крiм вересу, i де немае нiчого живого, крiм диких понi та овець.

– Якби тут була вода, це було б море, – сказала Мерi. – Шумить, як море.

– Це вiтер вие в заростях. Як на мене, це дике й похмуре мiсце, хоч багатьом тут подобаеться, особливо, коли зацвiтае верес.

Вони iхали далi й далi зануренi в темряву, i хоч дощ припинився, сильний вiтер за вiкном кеба не стихав: то свистiв, то видавав iншi, ще дивнiшi звуки. Дорога то пiдiймалася, то опускалася. Кiлька разiв карета проiжджала невеликими мiсточками, пiд якими шумiли бурхливi потiчки, напоенi недавнiм дощем. Мерi здавалося, що поiздка нiколи не закiнчиться, а цi безкраi чорнi простори по обидва боки кеба насправдi якийсь темний океан, через який вони iдуть по вузенькiй смужцi сушi.

«Менi тут не подобаеться, – вирiшила дiвчинка. – Не подобаеться менi тут». І мiцнiше стиснула своi тонкi губи.

Конi знову пiднялися на пагорб, i Мерi помiтила вдалинi вогник. Панi Медлок теж прикипiла до вiкна й полегшено зiтхнувши, вигукнула:

– Як же я рада цьому вогнику! Це – свiтиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’емо по добрiй чашцi гарячого чаю.

Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заiхавши через ворота, ще кiлометри зо три iхала алеею парку, де старi дерева, майже торкаючись верхiвками, утворили щось на зразок довгого темного склепiння.

Нарештi кеб виiхав на освiтлений простiр i зупинився перед неймовiрно довгим, низьким i асиметричним кам’яним будинком. Спочатку Мерi здалося, що в будинку зовсiм темно, але, зiскочивши з пiднiжки й роззирнувшись, побачила блiдий вогник в одному з вiкон першого поверху.

Старовиннi, важкi параднi дверi, збитi з масивних, прикрашених рiзьбою дубових дощок i скрiпленi великими залiзними планками й цвяхами прочинилися, i Мерi опинилася у величезнiй слабо освiтленiй залi, з неймовiрною кiлькiстю картин на стiнах, якi, здавалося, охороняють залiзнi фiгури воiнiв у латах.

Проте дiвчинцi зовсiм не хотiлося iх роздивлятися. На холоднiй кам’янiй пiдлозi вона здавалася дуже маленькою й загубленою в цьому просторi. І, мабуть, вперше вiдчувала себе так само: маленькою, самотньою, недолугою. Власне, якою й була.

Поруч зi слугою, який вiдчинив iм дверi, стояв бездоганно одягнений лiтнiй худорлявий чоловiк.

– Ви повиннi вiдвести дiвчинку до ii кiмнати, – сказав вiн хрипким голосом, звертаючись до економки. – Зараз пан не хоче ii бачити, бо завтра вранцi iде до Лондона.

– Добре, пане Пiтчере, – швидко проказала панi Медлок. – Кажiть, чого вiд мене хочуть, i я чудово впораюся.

– Усе, чого вiд вас хочуть, панi Медлок, – проскрипiв пан Пiтчер, – це, щоб пана не турбували без нагальноi потреби, i щоб вiн не бачив того, чого не бажае бачити.

Економка шанобливо схилила голову.

Мерi Леннокс повели широкими сходами й довгими коридорами, потiм знову сходами, що вели вгору, вiдтак через iнший коридор i ще через один… Нарештi панi Медлок вiдчинила якiсь дверi, й дiвчинка переступила порiг кiмнати, де в камiнi горiв вогонь, а на столi стояла вечеря.

– Ну, ось ми й на мiсцi! – з полегшенням сказала панi Медлок. – Ця кiмната, а також сусiдня призначенi для вас – i ви повиннi бути тут, а не вештатись деiнде, – безцеремонно додала вона. – Прошу про це не забувати!

Ось у такий спосiб панна Мерi опинилася в Мiзелтвейтському маетку. Мабуть, ще нiколи за все свое коротке життя вона не вiдчувала себе такою суперечливою натурою, як у цей момент.




Роздiл 4. Марта


Рано вранцi Мерi розбудила молоденька служниця, яка прийшла розвести вогонь в камiнi. Вона стала бiля нього на колiна й почала з шумом вигрiбати попiл. Мерi лежала й дивилася на неi кiлька секунд, потiм роззирнулася на кiмнату.

Вона видалася iй дуже дивною й похмурою. Очевидно, такому враженню сприяли гобелени iз зображенням рiзних епiзодiв полювання, що ii прикрашали. На тлi лiсового пейзажу стояли й сидiли химерно вбранi дами й чоловiки, бiля них – собаки й конi, а вдалинi виднiлися вежi замку.

На хвилинку Мерi здалося, що вона перебувае в лiсi разом iз ними, тож вона швидко перевела погляд на велике вiкно, з якого вiдкривався безмежний рiвнинний простiр без жодного дерева, лише низькорослi сланкi рослини. Як i в кебi, дiвчинцi на мить здалося, що побачене походить на морськi хвилi.

– Що це таке? – запитала вона, показуючи пальцем у вiкно.

Молоденька служниця, яка представилася Мартою, пiдвелася на ноги, подивилася на вiкно i теж вказала на нього пальцем.

– Ось там? – запитала вона.

– Так.

– Це поле, – привiтно сказала вона, широко усмiхаючись. – Воно вам не подобаеться?

– Нi, – вiдповiла Мерi. – Я таке ненавиджу.

– Це тому, що ви не звикли, – сказала Марта, знову нахиляючись до камiна. – Ви думаете, що поле занадто велике й голе? Але швидко вам воно сподобаеться.

– А тобi подобаеться? – запитала Мерi.

– Звичайно, – весело вiдповiла Марта, витираючи камiнну решiтку. – Я люблю поле. Воно зовсiм не голе. Навеснi там чудово. Коли цвiте верес i дрик, то всюди пахне медом. А скiльки там простору й повiтря! Небо здаеться таким високим-високим! Бджоли дзижчать, жайворонки спiвають – цей гамiр такий приемний. О, я б нiзащо не покинула це поле!

Мерi слухала ii зi спантеличеним виразом обличчя. Тубiльнi слуги, до яких вона звикла в Індii, були зовсiм не такi, як Марта. Завжди сповненi улесливостi, вони не смiли говорити зi своiми панами нарiвнi. Натомiсть казали «Салам», називали «покровителями бiдних» та iншими подiбними iменами. Індiйського слугу не просили зробити те чи те, йому наказували, тож нi про якi «будь ласка» i «дякую» навiть не йшлося. Ба бiльше, Мерi завжди давала ляпаса своiй Аi, коли сердилася, хоч та була лiтньою жiнкою.

Дiвчинка мимоволi подумала, а чи наважилася б вона так вчинити з Мартою й дiйшла висновку, що ця привiтна дiвчина навряд чи дозволила б так iз собою поводитися. У ii манерах було щось рiшуче й смiливе. Мерi навiть припустила, що вона, мабуть, вiдповiла б теж ляпасом.

– Ти якась дивна служниця, – зверхньо промовила Мерi, визираючи з подушок.

Марта, тримаючи в руках щiтку, присiла навпочiпки й щиро розсмiялася.

– О, я це знаю, – без будь-яких ознак гнiву сказала вона. – Якби тут, в Мiзелтвейтi, була справжня панi, мене б нiколи не взяли навiть другою покоiвкою. Хiба що посудницею, але у верхнi кiмнати менi було б зась. Я дуже проста й розмовляю по-йоркширськи. Але в цьому дивному будинку немае нi пана, нi панi, тiльки пан Пiтчер i панi Медлок. Пан Крейвен не любить, щоб його турбували, коли вiн тут, до того вiн майже постiйно у вiд’iздi. Панi Медлок по добротi своiй дала менi це мiсце, щоправда, зазначивши, що нiколи не зробила б цього, якби Мiзелтвейт був таким, як iншi багатi будинки.

– А тепер ти будеш моею служницею? – запитала Мерi тим самим зарозумiлим тоном, до якого вона звикла в Індii.

Марта знову почала чистити решiтку.

– Я служу панi Медлок, – рiшуче сказала вона, – а вона служить пановi Крейвену. Тут я прибиратиму кiмнати та трохи прислужувати вам. Щоправда, вам багато послуг не знадобиться.

– А хто мене одягатиме? – поцiкавилася Мерi.

Марта, присiвши навпочiпки, втупилася в неi, а потiм вiд здивування знову заговорила йоркширською говiркою.

– Хiба ви не можете самi одягнутися? – запитала вона.

– Що ти сказала? Я не розумiю тебе, – розiзлилася Мерi.

– О, я забула, – швидко промовила Марта. – Панi Медлок велiла менi стежити за мовою, а то ви не зрозумiете, що я кажу. То ви самi не можете надiти сукню?

– Нi, – майже з обуренням вiдповiла Мерi. – Я нiколи в життi цього не робила. Мене завжди одягала моя Ая.

– Що ж, тодi доведеться навчитися, – сказала Марта, очевидно, не пiдозрюючи, що говорить зухвало. – Не така вже ви й маленька – самi можете подбати про себе. Вам буде дуже корисно доглядати за собою. Моя мати каже, що не розумiе, чому багатi самi роблять своiх дiтей безпомiчними: няньки iх миють, одягають i гуляти виводять, наче цуценят.

– В Індii все iнакше, – стояла на своему Мерi. Вона ледь тримала себе.

Але Мартi було байдуже.

– Воно й видно, що iнакше, – сказала вона спiвчутливо. – Гадаю, це тому, що там мало бiлих людей, тому вони й могли коверзувати. Коли я почула, що ви iдете сюди з Індii, то подумала, що ви теж iндуска!

І тут Мерi зiрвалася – вона рвучко сiла в лiжку й залементувала:

– Що! Ти думала, що я iндуска? Ти… свиняча дочка!

Марта спалахнула.

– Ви лаетеся? – гостро сказала вона. – Панночцi не слiд так говорити. І сердитися. Я нiчого не маю проти iндусiв. У книжках про них пишуть, що вони всi релiгiйнi й такi самi люди, як i ми, нашi брати… Просто я нiколи не бачила темношкiроi людини й дуже зрадiла, бо подумала, що побачу близько хоч одну. Коли я прийшла сюди вранцi, щоб розпалити камiн, то пiдкралася до вашого лiжка й обережно пiдняла ковдру. І тут-то я побачила, – додала вона розчаровано, – що ви нiтрохи не чорнiшi за мене, попри те, що така жовта!

Мерi навiть не намагалася стримати свiй гнiв i оскаженiло заволала:

– Як ти посмiла думати, що я iндуска! Ти нiчого не знаеш про тих тубiльцiв! Вони не люди, вони – слуги, якi повиннi кланятися! Ти нiчого не знаеш про Індiю! Ти взагалi нiчого не знаеш!

Вона раптом вiдчула себе зовсiм безпорадною перед наiвним поглядом Марти, перед цим iншим свiтом, де все було не так, як у колишньому життi. І така невимовна туга накрила ii всю до останку, що Мерi кинулася обличчям у подушки й вибухнула риданнями.

Добродушна Марта навiть злякалася, iй стало шкода дiвчинку. Вона пiдiйшла до лiжка й нахилилася до Мерi.

– Не треба так плакати! – стала вона примирливо. – Ну, будь ласка, не треба. Я не знала, що ви так розсердитеся! Я справдi зовсiм нiчого не знаю, як ви сказали. Прошу вибачити, панно. Перестаньте плакати!

У ii дивнiй йоркширськiй мовi та спокiйних манерах було стiльки доброзичливостi й тепла, що Мерi поступово заспокоiлася й затихла. Марта з полегшенням зiтхнула i вже веселiшим тоном сказала:

– А тепер пора вам вставати. Панi Медлок казала, щоб я приносила снiданок, обiд i вечерю в сусiдню кiмнату. Там вам улаштували дитячу. А якщо зараз встанете, я допоможу вам одягнутися. Ви не зможете самостiйно застебнути гудзики на сукнi ззаду, – примирливо додала вона.

Коли Мерi нарештi вирiшила залишити лiжко, то потягнулася взяти з гардероба своi речi. Але Марта вже тримала в руках бiлу вовняну сукню з червоним кантом.

– Це не мiй одяг, моя ота… чорна, – показала Мерi на сукню, у яку була вбрана вчора. – Але… ця приемнiша. Менi… подобаеться.

– Так, у цю сукню вас наказали вдягти, – вiдповiла Марта. – Пан Крейвен розпорядився замовити ii в Лондонi. Вiн сказав: «Не треба, щоб будинком ходила дитина в чорному, наче неприкаяна душа. Такий похмурий одяг зробить це мiсце ще сумнiшим, нiж воно е насправдi. Вдягнiть ii у щось свiтле». Про це я розповiла матерi, i вона сказала, що добре розумiе господаря. Вона завжди на всьому знаеться. І теж не любить чорних суконь.

– Якщо вiдверто, то я ненавиджу чорнi речi, – визнала Мерi.

Процес одягання тривав не одну мить. Марта iнодi вдягала своiх маленьких сестричок i братикiв, але нiколи не бачила, щоб дитина стояла так нерухомо i чекала коли за неi все зроблять.

– Чому ви самi не взуваетесь? – запитала вона, обережно пiднiмаючи ногу Мерi.

– Моя Ая взувала мене, – вiдповiла дiвчинка, втупившись на покоiвку. – Такий звичай.

Цей вислiв вона перейняла вiд слуг-iндусiв. Якщо iм наказували зробити те, чого впродовж столiть не робили iхнi предки, вони з лагiдним поглядом вiдповiдали: «Звичай не такий», – цим справа й закiнчувалася.

«Звичай був такий», що Мерi нiчого не робила сама, а тiльки стояла й дозволяла одягнути себе, наче ляльку. Проте нинi в неi з’явилося передчуття, що життя в Мiзелтвейтi навчить ii багато чого, а самостiйно вдягати панчохи та черевики й поготiв.

Поза сумнiвом, аби Марта була «справжньою» покоiвкою, вона виказувала б бiльше послужливостi, а також знала б, що iй належить розчiсувати волосся господинi, застiбати черевики, класти на мiсце розкиданi нею речi, як це робили служницi в багатьох англiйських родинах. Однак вона нiде, крiм Мiзелтвейту, не служила, i була простою сiльською дiвчиною, яка виросла в будинку на краю поля з цiлим виводком братiв i сестер, яким i на думку не спадало, що можна чогось не робити самим i не доглядати за молодшими дiтьми, якi ще тiльки вчилися ходити.

Якби Мерi Леннокс можна було легко розвеселити, балакучiсть Марти, ймовiрно, потiшила б ii. Проте поки що дiвчинка з далекоi Індii тiльки незворушно слухала оповiдки покоiвки, критично оцiнюючи ii манери. Оскiльки Марту не надто цiкавили потаемнi думки маленькоi ледi, вона й далi вела мову про все на свiтi, а ii свiт передовсiм зосереджувався на власнiй родинi.

– Ех, якби ви iх всiх тiльки побачили! – говорила дiвчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мiй отримуе всього шiстнадцять шилiнгiв на тиждень. Важко нагодувати всiх, скажу я вам. Дiти цiлий день граються в полi, тож мати каже, що вони гладшають вiд степового повiтря, а також вiд того, що, мабуть, iдять траву, як дикi понi. Наш Дiкен, йому вже дванадцять рокiв, приручив молоду конячку-понi й каже, що вона тепер його.

Мерi мимоволi почала прислухатися до сказаного.

– А де вiн взяв ii? – поцiкавилася вона.

– Знайшов у полi разом з кобилою-мамою, коли вона була ще зовсiм маленька. Вiн став приручати ii, годувати хлiбом, смикав для неi молоду травичку. І вона так звикла до нього, що ходить слiдом i дозволяе сiдати на спину. Дiкен дуже добрий, i тварини люблять його.

У Мерi нiколи не було домашнiх тварин, з якими вона могла б гратися, тож нинi iй дуже захотiлося мати таку. Неабиякий iнтерес викликав у неi й Дiкен, який змiг приручити тваринку. Мабуть, це сталося вперше, оскiльки до цього ii нiколи нiхто не цiкавив, окрiм самоi себе.

Кiмната, у якiй для Мерi влаштували дитячу, майже нiчим не вiдрiзнялася вiд спальнi. На стiнах висiли похмурi старовиннi картини, не сприяли радiсному настрою i масивнi дубовi меблi.

На столi, що стояв посеред кiмнати, вже був накритий снiданок. У Мерi завжди був дуже поганий апетит, тож вона байдуже глянула на першу страву, яку Марта поставила перед нею.

– Я не хочу цього, – сказала вона.

– Не хочете кашi?! – недовiрливо вигукнула Марта.

– Нi.

– Але ви не знаете, яка вона смачна! Покладiть собi трохи патоки або цукру!

– Я не хочу, – повторила Мерi.

– Ось цього я вже не перенесу, – вигукнула Марта. – Хiба можна даремно псувати хорошi продукти! Якби за цим столом сидiли нашi дiти, вони б за п’ять хвилин усе з’iли!

– Чому? – холодно запитала Мерi.

– Чому? – повторила, як вiдлуння, Марта. – Тому, що в них майже нiколи в життi не було повних шлункiв. Вони завжди голоднi, як дитинчата яструба або лисицi.

– Я не знаю, що означае бути голодною, – сказала Мерi з байдужiстю невiгласа.

Марта з обуренням подивилася на неi.

– Що ж, вам би не завадило спробувати, я це ясно бачу, – безцеремонно сказала служниця. – Я терпiти не можу людей, якi тiльки сидять i дивляться на смачну iжу. Як би менi хотiлося, щоб все, що тут на столi, було в шлунках у Дiкена, Фiла, Джейн i всiх iнших!

– Чому ж ти не вiднесеш iм усього цього? – запитала Мерi.

– Це не мое, тому взяти його не можу, – рiшуче вiдповiла Марта. – І сьогоднi не мiй вихiдний день. Менi дають вiдпустку тiльки раз на мiсяць, як i всiм iншим. Тодi я йду додому й допомагаю матерi в хатi, щоб вона трохи вiдпочила.

Мерi випила трохи чаю i з’iла шматочок пiдсмаженого хлiба з мармеладом.

– А тепер одягнiться теплiше й пiдiть на вулицю погратися, – сказала Марта. – Вам це буде дуже корисно та й апетит нагуляете.

Мерi пiдiйшла до вiкна. Вона бачила сади, дорiжки й великi дерева, але все це мало якийсь тьмяний зимовий вид.

– Навiщо менi йти на вулицю в такий день?

– Якщо не пiдете, то доведеться залишитися в будинку, а що ви тут робитимете?

Мерi роззирнулася довкруж: робити було нiчого. Коли панi Медлок влаштовувала дитячу, вона не подумала про розваги. Мабуть, краще було б вийти й подивитися на сади.

– Хто пiде зi мною? – запитала вона.

Очевидно Марту вже не так сильно здивувало це запитання, бо вона незворушно вiдповiла:

– Нiхто. Вам доведеться навчитися гратися на самотi, як граються iншi дiти, у яких немае сестер i братiв. Наш Дiкен iде в поле один i цiлими днями граеться там. Тому-то вiн i приручив понi. В полi е вiвцi, якi його знають, а птахи прилiтають до нього i iдять у нього з рук. Хоч у нас мало iжi, але вiн завжди ховае шматочок хлiба для своiх улюбленцiв.

Хоч Мерi цього й не усвiдомлювала, саме нагадування про Дiкена змусило ii погодитися на прогулянку. Якщо в садах не було понi та овець, то, ймовiрно, були птахи, якi не схожi на птахiв в Індii, й на них, можливо, варто було б подивитися.

Марта принесла iй пальто, капелюшок, теплi черевики й вивела з будинку.

– Якщо ви пройдете он по тiй дорiжцi, то вийдете до саду, – вказала вона на невелику хвiртку. – Влiтку там сила-силенна квiтiв, але тепер нiчого не цвiте, – i з хвилину повагавшись, додала: – Один iз садiв замкнений. Там уже десять рокiв нiхто не бував.

– Чому? – мимоволi вирвалось у Мерi. Це ж треба! Крiм сотнi замкнених дверей у будинку додалася ще одна замкнена хвiртка!

– Пан Крейвен велiв замкнути його, коли його дружина так раптово померла. Вiн нiкому не дозволяе заходити туди. Це був ii сад. Вiн замкнув хвiртку, а ключ закопав… Ох, панi Медлок дзвонить – менi треба бiгти.

Марта хутко зачинила за собою вхiднi дверi, а Мерi рушила дорiжкою, яка мала привести ii до хвiртки.

Дiвчинка мимоволi розмiрковувала про сад, у якому нiхто не бував уже десять рокiв, намагалася уявити, який вигляд вiн мае, та чи е ще в ньому живi рослини. Зайшовши за хвiртку, на яку iй вказала Марта, одразу зрозумiла, що опинилася у великому саду з широкими галявинами й звивистими дорiжками, з обох бокiв обсадженими кущами. Там були рiзнi дерева, але в основному хвойнi, яким надали химерних форм, клумби, великий ставок зi старим сiрим фонтаном посерединi. Клумби були оголенi, а фонтан не працював. Поза сумнiвом, це не був замкнений сад. Та й загалом, як його можна замкнути? Сади ж iснують, щоб гуляти там.

Саме про це подумала Мерi, коли побачила в кiнцi дорiжки довгу стiну, вкриту плющем. Оскiльки дiвчинка нiколи не була в Англii, то не здогадувалася, що в маетках також вирощують фрукти й овочi для кухнi, й саме до такого мiсця вона наближаеться. Єдине, що для неi було очевидним – про замкнений сад знову не йшлося, бо хвiртка в стiнi була прочинена.

Зайшовши всередину, вона побачила, що на огородженiй територii садiв власне було кiлька. Всi вони сполучалися мiж собою через хвiртки. Крiзь найближчу до себе Мерi побачила кущi та грядки з пiзнiми овочами. Фруктовi дерева росли бiля самоi стiни, а деякi з грядок були прикритi скляними рамами. Мерi постояла, роззирнулася довкруж i вирiшила, що тут нема на чому зупинити око, таке все було голе й непривiтне. Влiтку, можливо, сад був красивiшим, коли всюди було зелено, але нинi в ньому ii нiчого не приваблювало.

Через кiлька хвилин з хвiртки, що вела в iнший садок, вийшов старигань iз заступом на плечi. Побачивши Мерi, вiн враз спохмурнiв, а його обличчя витягнулося вiд здивування. Однак вiн нiчого не сказав, лише злегка пiдняв капелюха для привiтання, хоч йому вочевидь ця зустрiч була неприемною. Дiвчинцi чоловiк навзаем не сподобався, тож за звичкою набувши зверхнього вигляду, вона, не привiтавшись, запитала:

– Що тут?

– Один з городiв, звiдки збирають овочi для кухнi, – вiдповiв старий.

– А там? – вона вказала на розчинену зелену хвiртку.

– Ще один, – коротко сказав вiн. – А по той бiк стiни ще один, а за ним ще город.

– Можна менi туди пiти? – запитала Мерi.

– Якщо хочеш… Тiльки дивитися там немае чого.

Мерi нiчого не вiдповiла. Вона попрямувала дорiжкою й пройшла через другу зелену хвiртку. Там вона знову побачила стiни, знову пiзнi овочi та склянi рами, але в другiй стiнi була ще одна зелена хвiртка – зачинена. Отже, могло бути, що саме вона вела в той сад, якого нiхто не бачив уже десять рокiв.

Оскiльки зазвичай Мерi робила все, що заманеться, а боязливiсть була iй непритаманною, то дiвчинка швидко опинилася бiля зеленоi хвiртки й взялася за клямку. Їi очiкування, що за нею схований таемничий сад, не справдилися. Ручка навiть не рипнула, i Мерi знову опинилася у фруктовому саду, обнесеному муром. Щоправда, ще однiеi зеленоi хвiртки вона в ньому не побачила.

Взявшись за ii пошуки, дiвчинка дiйшла до iншого кiнця саду й помiтила, що стiна там не закiнчувалася, а тяглася далi. За нею виднiлися верхiв’я дерев, а на найвищiй гiлцi одного з них Мерi побачила пташку iз яскраво-червоною грудкою. Несподiвано вона заспiвала, немовби звертаючись до неi.

Мерi зупинилася, прислухаючись. Чомусь веселий, нiжний свист не дратував. Навпаки – викликав приемнi вiдчуття. У свiт, що ii оточував – величезний похмурий будинок, безкрайне голе поле i такi самi голi сади раптом увiрвалася весела червоногруда пташина i своiм радiсним спiвом спромоглася викликати на ii завше невдоволеному обличчi щось схоже на усмiшку.

Дiвчинка, мов зачарована, слухала пташку, доки та не полетiла. Чи вдасться ii ще побачити, щоб краще роздивитися? Адже в Індii такi Мерi не траплялися. А, може, вона живе таемному саду й усе про нього знае?!

Думки про запущений сад не вiдступали нi на хвилину. Чому пан Арчибальд Крейвен закопав ключ? Якщо вiн так любив свою дружину, то чому ненавидить ii сад? Та й загалом чи доведеться iй хоч коли побачити свого дядька? Хоч наперед знала: навiть якщо це станеться, то вiн навряд чи сподобаеться iй, i це буде взаемно. А отже, жодного запитання щодо таемного саду не буде поставлено, й жодноi вiдповiдi не почуто.

«Я нiколи не подобаюся людям, i люди не подобаються менi, – пролунало у ii головi як вирок. – Я нiколи не вмiла спiлкуватися, як дiти Кровфорда. Вони завжди весело розмовляли, смiялися й галасували».

Вона згадала червоногруду пташку, ii спiв, дерево, на якому та сидiла, i зупинилася, мов вкопана.

– Гадаю, це дерево росте в таемному саду. Нi, я впевнена в цьому, – промовила рiшуче. – Там була стiна, але не було хвiртки.

Мерi повернулася в перший фруктовий сад i знайшла там старого, який перекопував грядки. Вона зупинилася й кiлька хвилин холодно дивилася на нього.

Вiн не звертав на неi уваги, тож вона, нарештi, заговорила першою:

– Я була в iнших садах.

– Тобi нiщо не завадило, – буркнув вiн у вiдповiдь.

– Я зайшла у фруктовий сад.

– Там бiля хвiртки собак немае.

– Але там немае хвiртки в iнший садок, – сказала Мерi.

– У який садок? – запитав вiн грубо й на секунду перестав копати.

– По той бiк муру, – вiдповiла Мерi. – Там е дерева – я бачила iхнi верхiвки. На одному з них сидiла пташка з червоною грудкою й спiвала.

На ii превеликий подив вираз похмурого обвiтреного обличчя стариганя неймовiрно змiнився. По ньому повiльно розповзлася усмiшка, й Мерi раптом подумалося, що людина набагато красивiша, коли усмiхаеться. Ранiше таке нiколи не спадало iй на гадку.

Садiвник раптом обернувся в бiк фруктового саду й почав свистiти – тихо й нiжно. Спантеличена Мерi не могла втямити, як цiй похмурiй людинi пiддавалися такi пестливi звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовiрнiше: вона почула м’який шелест крил у повiтрi – це летiла до них та сама пташка з червоною грудкою. Вона сiла на великий брилi землi, неподалiк вiд чоловiка.

– Ось вона, – ласкаво промовив садiвник i став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тiльки сьогоднi побачив!

Пташка нахилила голiвку набiк i дивилася прямо на нього своiми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорноi роси. Вона, здавалося, нiтрохи не боялася садiвника, стрибала й швидко довбала дзьобом, вiдшукуючи насiння й комах. У серцi Мерi ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину. В неi було маленьке товсте тiльце, тоненький дзьоб i стрункi нiжки.

– Вона завжди прилiтае, коли ви ii кличете? – майже пошепки запитала дiвчинка.

– Так, майже завжди. Я знаю ii вiдтодi, як вона була маленьким пташеням i вилетiла з гнiзда в iншому саду, а перелетiла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В цi кiлька днiв ми й подружилися. Коли вона знову полетiла на той бiк стiни, всi iншi птахи вже покинули гнiздо. Вона залишилася зовсiм одна й повернулася до мене.

– Що це за пташка? – запитала Мерi.

– А ти не знаеш? Це вiльшанка, ласкава, цiкава пташка. Вони майже так само вiдданi, як i собачки, якщо тiльки вмiти з ними обходитися. Глянь, як вона тут риеться й поглядае на нас! Вона знае, що ми про неi говоримо!

Старий з любов’ю та гордiстю подивився на червоногрудку, наче це був його найвiдданiший друг. Мерi з цiкавiстю спостерiгала i за пташкою, i за садiвником.

– І цiкава ж вона, – смiючись, вiв вiн далi, – завжди прилiтае подивитися, що я саджу. Все тут знае, бiльше нiж пан Крейвен. Той нiчим не цiкавиться. Це вона тут головний садiвник.

Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось i раз у раз поглядала на них обох. Мерi здавалося, що вона дивилася на неi з великою цiкавiстю, нiби хотiла познайомитися ближче. У серцi Мерi ворухнулося якесь дивне почуття.

– А куди полетiли iншi пташенята? – запитала дiвчинка.

– Невiдомо. Батьки виштовхують iх з гнiзда, щоб навчити лiтати, тож усi вони дуже швидко розлiтаються в рiзнi боки. А ця ось була розумницею: вона зрозумiла, що самотня.

Мерi пiдiйшла ближче до пташки й пильно подивилася на неi.

– Я теж самотня, – промовила вона.

Мерi ранiше не усвiдомлювала, що саме це робило ii такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозумiла це тiльки тодi, коли подивилася на пташку, а пташка – на неi.

Старий садiвник поворушив капелюха на своiй головi й хвилину уважно дивився на Мерi.

– Це ти – дiвчинка з Індii?

Мерi кивнула головою.

– Не дивно, що ти самотня.

І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зi стурбованим виглядом.

– Як вас звати? – запитала Мерi.

Вiн випростався, щоб вiдповiсти iй.

– Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потiм додав невесело усмiхнувшись: – Я теж самотнiй, коли ii немае зi мною! – i тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мiй единий друг.

– А в мене зовсiм немае друзiв, – раптом вiдверто сказала Мерi, – i нiколи не було. Моя Ая не любила мене, i я нiколи нi з ким не гралася.

Люди з Йоркширу зазвичай вiдверто висловлюють своi думки, а старий Бен був справжнiм жителем Йоркширу.

– Ми з тобою дуже схожi, – сказав вiн. – Наче витканi з одних i тих самих ниток. Обидвое непривабливi й так само всерединi похмурi. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.

Це було сказано досить прямо й рiзко, а Мерi Леннокс нiколи в життi не чула правди про себе. Слуги в Індii завжди покiрно сприймали все, що б з ними не робили. Своею зовнiшнiстю вона взагалi нiколи не переймалася, але тепер подумала: невже вона так само неприваблива й насуплена, яким видався iй Бен перед появою пташки? Мерi стало моторошно.

Поблизу вiд неi раптом пролунала ясна, чиста трель, i вона швидко обернулася. Пташка сiла на гiлку молодоi яблунi й почала спiвати. Бен розсмiявся.

– Чому вона заспiвала? – запитала Мерi.

– Вона вирiшила подружитися з тобою, – вiдповiв садiвник. – Ти iй, видно, припала до вподоби!

– Я?! – вигукнула Мерi й зробила крок ближче до яблунi, дивлячись вгору. – Хочеш подружитися зi мною? – спитала вона птаху, нiби говорила з людиною. – Хочеш?

Вона сказала це не своiм звичайним манiрним тоном i не наказовим «iндiйським», а нiжно й лагiдно, що старий Бен так само здивувався, як i вона сама, коли вперше почула, як вiн свистiв.

– Як ти це добре сказала, – вигукнув вiн. – Нiби ти й справдi дитина, а не манiрна стара! Ти говорила майже так само, як Дiкен говорить зi своiми улюбленцями в полi.

– А ви знаете Дiкена? – запитала Мерi, швидко обернувшись до нього.

– Його всi знають. Дiкен ходить всюди. Навiть ягоди й квiти його знають. Гадаю, що йому лисицi показують, де iхнi дiти, а жайворонки вiд нього не ховають гнiзд.

Мерi дуже хотiлося поставити ще кiлька питань. У неi спалахнула така сама цiкавiсть до Дiкена, як i до закинутого саду. Але в цю хвилину вiльшанка перестала спiвати, похитала крильцями, розправила iх i полетiла.

– Вона перелетiла на той бiк стiни! – вигукнула Мерi, стежачи за пташкою. – Полетiла у фруктовий сад… i тепер вона вже за другою стiною… в тому саду, де немае хвiртки!

– Вона там живе, – сказав старий Бен. – Там i вилупилася з яйця десь мiж трояндовими кущами.

– А там е трояндовi кущi? – запитала Мерi.

Бен знову взявся за заступ i почав копати.

– Були… десять рокiв тому, – пробурмотiв вiн.

– Я б хотiла iх побачити, – сказала Мерi. – Де зелена хвiртка? Адже повинна бути хвiртка!

Бен сунув заступ глибоко в землю, i вигляд у нього став такий само недружнiй, як i в першу хвилину, коли Мерi побачила його.

– Була… десять рокiв тому, а тепер ii немае, – сказав вiн.

– Немае хвiртки! – вигукнула Мерi. – Вона повинна бути!

– Немае ii, i нiхто ii не може знайти, i нiкого це не стосуеться. А ти не будь набридливою i не пхай свого носа, куди не слiд! Ну… менi тепер треба працювати. Іди собi гратися. В мене бiльше немае часу!

Вiн перестав копати, кинув заступ на плече й поспiшив геть, навiть не попрощавшись.




Роздiл 5. Плач у коридорi


Наступного дня дощ лив безперестанку, тож коли Мерi визирнула зi свого вiкна, поле, здавалося, суцiль накрило хмарами. Сенсу виходити на вулицю не було.

Власне, на перших порах для Мерi Леннокс кожний новий день був схожим на вчорашнiй. Щоранку, прокинувшись, вона бачила одну й ту саму картинку: в темнiй кiмнатi, завiшанiй гобеленами, Марта стоiть на колiнах бiля камiна, щоб розвести вогонь. Потiм снiданок у «дитячiй», де iй нiчим було розважитися. Поiвши, Мерi пiдходила до вiкна й довго дивилася на широке пустище, якому, здавалося, не було кiнця й краю. Пiсля цього вона доходила висновку, що в будь-якому разi потрiбно виходити з будинку, бо тут iй зайнятися нiчим.

Тодi Мерi ще не усвiдомлювала, що це був ii найкращий вибiр. Вона ненавидiла холодний вiтрюган, який шаленiв тут о цiй порi, жбурляючи iй в обличчя колючi пiщинки, однак саме вiн змушував ii постiйно рухатися. Дiвчинка швидко ходила або бiгала садовими дорiжками, щоб зiгрiтися, тим самим розбурхуючи свою застояну кров – i ставала сильнiшою. Бурхливе дихання грубого свiжого повiтря, що панувало над вересовим полем, наповнювало ii легенi силою, а худорляве тiло – мiцнiстю. На щоках у Мерi з’явився рум’янець, ii тьмянi очi нiби прояснилися.

Тим часом про цю велику користь для свого здоров’я дiвчинка навiть не здогадувалася. Допоки одного ранку Мерi прокинулася з новим вiдчуттям: вона була дуже голодна. Тож, сiвши снiдати, вже не вiдштовхнула тарiлку з презирливим виглядом, а виiла все, що в нiй було.

– Ви прекрасно впоралися зi снiданком, – сказала Марта.

– Сьогоднi страва була дуже смачною, – не приховуючи свого здивування вiд власного вчинку, пояснила Мерi.

– Це повiтря з вересового поля дае вам апетит, – запевнила ii Марта. – Ви щасливиця: у вас до апетиту е ще й iжа. А нас у хатi – дванадцятеро, в усiх е шлунки, а покласти в них часто нiчого. Грайтеся надворi щодня й не будете такою жовтою.

– Я не граюся, – сказала Мерi. – Не маю чим.

– Нiчим гратися! – вигукнула Марта. – Нашi дiти граються прутиками, камiнчиками, бiгають, кричать, роздивляються довкруж.

Мерi не наважилася кричати, але взялася уважнiше до всього придивлятися. Бiльше iй нiчого було робити. Вона ходила навколо садiв, бродила дорiжками парку. Інодi шукала старого Бена й кiлька разiв бачила його за роботою, проте вiн був або надто заклопотаний, або чимось незадоволений, i жодного разу не глянув на неi. А недавно, ще здалеку побачивши ii, пiдняв свiй заступ i попрямував геть.

Це сталося неподалiк ii улюбленоi дорiжки для прогулянок, прокладеноi майже впритул до заплетеноi густим плющем стiни. В одному мiсцi кучеряве темно-зелене листя було особливо густим, наче його довгий час нiхто не прорiджував. Мерi звернула на це увагу через кiлька днiв пiсля зустрiчi з Беном i зупинилася, розмiрковуючи, чому це так.

Вона стояла й дивилася на гiлку плюща, яка гойдалася вiд вiтру, аж раптом перед нею вигулькнуло щось червоне, а потiм почулося гучне цвiрiнькання. На стiнi сидiла пташка старого Бена й дивилася вниз, витягнувши шию й нахиливши голiвку набiк.

– О! Це ти! – вигукнула Мерi. Їй анiтрохи не здалося дивним, що вона заговорила з пташкою, нiби та могла зрозумiти ii або вiдповiсти.

Зрозумiло, вiльшанка не вiдповiла. Зате щебетала, спiвала й стрибала вздовж стiни, нiби емоцiйно жестикулюючи розповiдала Мерi про все на свiтi. Дiвчинцi здалося, що вона зрозумiла пташину мову й переклала для себе так:

– Добрий ранок! Вiтер приемний, авжеж? А хiба сонце не приемне? Правда? Все приемне! Спробуй щебетати, спiвати й бiгати. Спробуй! Спробуй!

Мерi засмiялася, й коли вiльшанка пустилася летiти вздовж стiни, теж побiгла за нею. Бiдна маленька Мерi – худа, жовта, вона в цю хвилину здавалася майже красивою.

– Я люблю тебе! – крикнула вона, переповнена почуттями, i навiть спробувала свиснути, чого зовсiм не вмiла робити. Але пташка здавалася цiлком задоволеною: вона теж стала свистати у вiдповiдь i, нарештi, розправивши крила, злетiла на верхiвку дерева, сiла там i голосно заспiвала.

Це нагадало Мерi той день, коли вона вперше побачила ii. Тодi вiльшанка гойдалася на верхiв’i дерева, а Мерi стояла посеред фруктового саду. Тепер вона була з iншого боку фруктового саду й стояла на стежцi бiля стiни, за якою виднiлося те саме дерево.

– Це той сад, у який не можна увiйти, – сказала вона сама собi. – Це сад без хвiртки, i там живе пташка. Як би менi хотiлося подивитися, що там приховано!

Вона знову пройшлася вздовж стiни, ретельно оглядаючи ii, i вкотре переконалася, що жодного отвору в нiй не було.

Потiм повернулася до хвiртки, через яку заходила першого ранку, рушила далi стежкою, яка вивела ii до наступноi. За нею був сад, i коли вона стояла й дивилася вгору, то побачила там, iз другого боку стiни, дерево. Вiльшанка, яка щойно закiнчила спiвати, почала вичищати дзьобом пiр’я.

– Це той сад, – вкотре повторила Мерi сама собi. – Я впевнена, що це вiн.

Вона знову все пильно оглянула, втiм, результат був такий самий, як у приказцi: скiльки не кажи цукор, солодко в ротi не буде. Хвiртка не з’явилася. Вкотре Мерi побiгла через сади, де росли овочi для кухнi, повз довгу вкриту плющем стiну, куди приходила на прогулянку. Пройшлася стежкою вiд кiнця до кiнця, але марно.

– Це дуже дивно, – знову промовила вона до себе. – Бен сказав, що хвiртки немае, i ii справдi немае. Але десять рокiв тому хвiртка була, бо пан Крейвен ii зачинив на ключ, який закопав.

Ця «хвiрточна» iсторiя давала iй стiльки поживи для роздумiв, що вона вже анiскiлечки не шкодувала, що опинилася саме в Мiзелтвейтi. В Індii завжди було спекотно, й вона вiдчувала таку знемогу, що нiчим не могла зацiкавитися. Свiжий англiйський вiтер наче здув павутину з ii маленького мозку й оживив його.

Мерi майже весь день не заходила до будинку, тож коли сiла вечеряти, то була не лише дуже голодна, а й вiдчувала приемну втому. Вона насолоджувалася теплом у кiмнатi, й навiть безперервне базiкання Марти не викликало в неi звичного роздратування. Навпаки, цього разу вона iз задоволенням слухала ii розповiдi про все на свiтi.

Вгамувавши апетит, дiвчинка не поспiшала вiдпускати служницю. А та й не дуже опиралася, адже звикла до життя в тiснiй хатi, повнiй братiв i сестер, тож у величезному порожньому передпокоi, де мала в цей час перебувати, зазвичай нудьгувала. А ця дивна дiвчинка, яка жила в Індii й мала чорних слуг, була для неi ще непрочитаною книжкою.

Нарештi Мерi вирiшила вклинитися в безкiнечний монолог Марти, щоб поставити запитання, яке не давало iй спокою. Наче передбачаючи розлогу вiдповiдь, вона зручно вмостилася на товстому килимi перед камiном i голосно промовила:

– Чому пан Крейвен так не любить цей сад?

Не чекаючи запрошення, Марта теж присiла на килим i вiдповiла на запитання запитанням:

– Ви все ще думаете про цей сад? Так я i знала. Так само було й зi мною, коли я вперше почула цю iсторiю.

– Чому вiн його так ненавидiв? – наполегливо правила свое Мерi.

Марта сiла зручнiше, пiдiбгавши пiд себе ноги.

– Чуете, як вiтер вие навколо будинку… вие, як вовк, – наче збираючись з думками, проказала дiвчина. – Ви б не встояли на ногах, якби нинi вийшли в поле!

Мерi не знала, що означае «вити, як вовк». Але, прислухавшись до звукiв, що долинали знадвору, зрозумiла: це коли дерева тремтять вiд ревища вiтру, який шаленiе довкруж. Будинок здригався, нiби якийсь невидимий велет гатив у стiни й вiкна, намагаючись прорватися всередину. Але Мерi знала: йому це не вдасться за жодних обставин. Тому почувалася дуже затишно в кiмнатi, яку освiтлювали червонi язики полум’я, що билося в камiнi.

– Чому ж вiн його так ненавидить? – втрете запитала Мерi, зрозумiвши, що служниця знае цю iсторiю.

– Тiльки пам’ятайте, – застерегла Марта, – нiкому жодного слова, бо панi Медлок наказала не обговорювати такi речi. Тут багато про що не можна говорити – це наказ пана Крейвена. Вiн каже, що його нещастя – не наша справа. Однак, якби не цей сад, вiн не був би таким. Це був сад панi Крейвен. Його розбили щойно вони одружилися. Вона дуже любила це мiсце, а за квiтами вони доглядали разом: жодний садiвник туди не заходив. Господарi маетку зачиняли за собою хвiртку й годинами не виходили звiдти, насолоджуючись розмовами й читанням книжок. Панi Крейвен була молоденькою, зовсiм дiвчинка! Дуже любила сидiти на нижнiй гiлцi старого дерева, казала: зручно, як на лавцi. А весь простiр навколо нього засадила трояндами. Та одного разу гiлка зламалася, вона впала на землю й так сильно забилася, що назавтра померла. Пан Крейвен ледь пережив втрату: лiкарi навiть остерiгалися можливого божевiлля, а то й смертi. Тому вiн так ненавидить цей сад. Вiдтодi туди нiхто не заходив, i нiкому не дозволяеться навiть говорити про нього.

Мерi бiльше не ставила питань. Вона мовчки дивилася на червоне полум’я, прислухаючись до дедалi голоснiшого завивання вiтру. В цей момент ii всю переповнювало якесь щемливо приемне вiдчуття.

Це трапилося з нею вже вчетверте пiсля приiзду в Мiзелтвейтський маеток. Уперше – коли iй здалося, що вона зрозумiла пташку, а та – ii. Вдруге – коли вiд бiганини на свiжому повiтрi в неi зануртувала кров. Потiм – коли вперше в життi зголоднiла. Нарештi – нинi, коли зрозумiла, що таке спiвчуття. Як багато вiдкриттi за такий короткий час!

Тим часом Мерi серед гучного завивання вiтру за вiкном раптом почала вирiзняти iншi дивнi звуки. Їй здалося нiби десь плаче дитина. Причому всерединi будинку, хоч i на значнiй вiддалi. Мерi подивилася на Марту.

– Ти чуеш, як хтось плаче? – запитала вона.

Служниця раптом знiяковiла i якось невпевнено вiдповiла:

– Це вiтер. Справдi, за такоi негоди iнодi здаеться, нiби хтось заблукав у полi й плаче.

– Але, прислухайся, – наполягала Мерi. – Гадаю, це десь у будинку, в однiй iз дальнiх кiмнат.

Саме в цю хвилину до будинку хтось зайшов, i сильний вiтер, промчавши коридором, з трiском розчахнув ледь причиненi дверi кiмнати. Плач став виразнiшим.

– Ось! Чуеш! – вигукнула Мерi. – Я тобi казала! Це хтось плаче, i це не доросла людина.

Марта пiдбiгла до дверей, зачинила iх i повернула ключ у замку. Але Мерi все одно почула, як ще в однiй кiмнатi з гуркотом зачинилися дверi. Вiдтак все стихло, навiть вiтер на кiлька секунд перестав вити.

– Це був вiтер, – вперто сказала Марта. – А якщо не вiтер, то маленька посудниця, Беттi. У неi цiлий день болiли зуби.

Якийсь новий вiдтiнок у голосi служницi змусив Мерi пильно подивитися на неi. Їй здалося, що Марта щось приховуе.




Роздiл 6. «Там хтось плакав… Насправдi!»


Зранку знову лив дощ. Мерi визирнула з вiкна, але поля не побачила – всюди панував сiрий туман. Про такi днi кажуть, що добрий господар i собаку на вулицю не вижене.

– Що ви в такий дощ робите вдома? – запитала вона Марту.

– Намагаемося не потрапити один одному пiд ноги, – усмiхнулася служниця. – Адже нас так багато! Мати дуже добра, але й вона втрачае терпiння. Старшi дiти йдуть гратися в хлiв. Тiльки Дiкену байдуже на дощ – вiн все одно йде кудись, нiби свiтить сонце. Каже, що пiд час дощу бачить все те, що не видно у ясну погоду. Одного разу врятував маленьку лисичку, яка ледь не потонула: його мати лежала вбита неподалiк, а всi iншi дитинчата загинули, коли вода залила нору. Вiн принiс ii додому за пазухою, щоб вiдiгрiти. Так само в дощ пiдiбрав маленьку ворону й приручив ii. Назвав Сажа, бо дуже чорна. Тепер вони завжди ходять за ним.

Мерi вже звикла до Марти i навiть шкодувала, коли вона йшла, бо щоразу в розказаних служницею iсторiях вiдкривала щось нове для себе. Марта описувала невеличку хатинку в полi, де в чотирьох кiмнатах тулилося чотирнадцять осiб, якi нiколи не наiдалися досхочу. Дiти самi розважали себе, бiгали й радiли, схожi на добродушних цуценят коллi. Та найбiльше Мерi любила слухати про Мартину маму – тодi в неi, незрозумiло чому, теплiшало на душi, i, звiсно, про Дiкена, який умiв товаришувати з усiм живим.

– Коли б лише в мене була лисичка або вороненя, я б могла гратися з ними, – сказала Мерi. – Але в мене нiкого немае.

– А плести ви вмiете? – запитала Марта.

– Нi! – сказала Мерi.

– А шити?

– Теж нi!

– А читати?

– Вмiю.

– То чому ж ви не читаете або не вчитеся щось роби- ти ще?

– У мене немае книжок, – сказала Мерi. – Всi залишилися в Індii.

– Дуже шкода! – сказала Марта. – От якби панi Медлок дозволила вам зайти в бiблiотеку! Там тисяча книжок!

Мерi не запитала, де вона розташована, бо у ii головi миттево визрiв план самiй пошукати книгозбiрню. Згадка про панi Медлок анiтрохи не похитнула намiрiв дiвчинки. Економка майже завжди сидiла у своiй затишнiй кiмнатi на першому поверсi. Щоправда, через день вона навiдувалася нагору, щоб поцiкавитися, чи в Мерi все гаразд. Однак нiколи не запитувала, що вона робить, i нiколи не говорила, що iй треба робити. То навiщо питати в неi дозволу?

Власне, в цьому дивному будинку життя вирувало тiльки на нижньому поверсi, адже крiм слуг тут нiкого не було. Вони переважно товклися на величезнiй кухнi, обвiшанiй блискучим мiдним i олов’яним посудом, та чималенькiй за розмiрами iдальнi, де харчувалися по кiлька разiв на день, ведучи безкiнечнi розмови.

Мерi регулярно надсилали снiданок, обiд i вечерю, Марта прислуговувала iй та й по всьому – загалом нiкому не було до неi нiякого дiла. Дiвчинка вирiшила, що це, ймовiрно, такий англiйський звичай – не обтяжувати дiтей зайвими клопотами. В Індii вiд неi нi на крок не вiдходила Ая, одразу виконуючи будь-якi ii бажання. Часто-густо така компанiя Мерi дуже набридала. Тепер з нею нiхто не няньчився, вона привчилася обходити себе сама, бо щоразу, коли за звичкою щось наказувала, Марта здивовано дивилася на неi, нiби вважала недолугою.

– Хiба у вас тями немае? – не витримала служниця одного разу, коли Мерi за звичкою простягнула руки, щоб та надiла iй рукавички. – Наша Сюзан вдвiчi менша за вас, iй всього чотири роки, але це вона здатна зробити. Інодi ви здаетеся менi зовсiм дурненькою.

Про свiй план Мерi вирiшила Мартi теж нiчого не казати. Тож почекала, коли та замела пiдлогу, зiбрала тарiлки й пiшла вниз. А сама так i стояла бiля вiкна, дивилася на дощ i розмiрковувала про своi наступнi дii.

Власне, ii цiкавила не так сама бiблiотека – вона не надто переймалася читанням. Ця розмова нагадала iй слова панi Медлок про сотню кiмнат iз зачиненими дверима. Мерi хотiлося дiзнатися, чи справдi всi вони замкненi, а головне – що в них можна побачити. Невже iх сотня? Чому б iй не пiти й не порахувати?

Мерi вiдчинила дверi своеi кiмнати й вирушила в подорож величезним будинком. Спочатку вона йшла довжелезним коридором, вiд якого вiдгалужувались iншi. Їй довелося пiднятися на кiлька сходинок, потiм ще на кiлька. Всюди були дверi, дверi, а на стiнах висiли картини. Інодi на них були зображенi дивнi темнi пейзажi, але здебiльшого це були портрети чоловiкiв i жiнок, вбраних у пишнi костюми з атласу й оксамиту.

Незабаром дiвчинка опинилася в довгiй галереi, стiни якоi були суцiльно обвiшанi такими портретами. Мерi й подумати не могла, що iх може бути так багато в одному будинку. Вона повiльно пройшлася галереею, дивлячись в обличчя давно померлим людям, а вони, здавалося, роздивлялися ii у вiдповiдь, дивуючись, як дiвчинка з Індii опинилася у iхньому будинку.

Там також були портрети дiтей – дiвчаток у важких атласних сукнях, що доходили до самоi пiдлоги, хлопчикiв з довгим волоссям, в мереживних комiрцях. Мерi намагалася вгадати iхнi iмена, подальшу долю, чому вони носили такий дивний одяг.

Один портрет зображував манiрну некрасиву дiвчинку, схожу на неi. Вона була вбрана в зелену глазетову сукню, а на вказiвному пальцi тримала зелену папугу. Погляд у дiвчинки був гострий i зацiкавлений.

– Де ти тепер живеш? – голосно запитала ii Мерi. – Я б хотiла, щоб ти була тепер тут.

Жодна дитина, ймовiрно, нiколи не розважалася у такий спосiб. Ще б пак! Бродити вниз i вгору сходами, широкими або вузькими коридорами, якими давно нiхто не ходив! Їй здавалося, що в усьому величезному будинку була тiльки одна вона – маленька дiвчинка в чорнiй сукенцi, яка намагаеться зрозумiти: якщо набудували стiльки кiмнат, то, ймовiрно, в кожнiй жили люди?

Мерi дiсталася третього поверху й вирiшила перевiрити, чи всi дверi були зачиненi, як iй сказала панi Медлок. Одну за одною повертала ручки – марно. Взялася за ще одну й навiть трохи злякалася, коли вiдчула, що при першому поштовху дверi самi повiльно й важко вiдчинилися.

Це була велика спальня з гобеленами на стiнах i розкiшно iнкрустованими меблями – такi вона бачила в Індii. Широке вiкно виходило в поле, а над камiном висiв ще один портрет манiрноi некрасивоi дiвчинки.

– Може, це була ii спальня, – сказала Мерi вголос i невдоволено додала: – Вона так дивиться на мене, що я якось дивно почуваюся.

Пiсля цього вона передивилася чимало кiмнат i вирiшила, що, очевидно, панi Медлок не перебiльшувала щодо iхньоi кiлькостi. Не було жодноi, яку б не прикрашали старi картини або гобелени, майже в кожнiй стояли меблi з дивовижними орнаментами.

Одна кiмната, затягнута в оксамит, була схожа на дамський будуар. Мерi звернула увагу на невелику шафку, у якiй стояло близько сотнi маленьких слоникiв, виточених зi слоновоi кiстки. Вони були рiзноi величини, у деяких на спинах розмiщувалися паланкiни або погоничi. Мерi бачила такi дрiбнички в Індii. Вiдкривши дверi шафки, вона почала гратися ними.

Вона вже зiбралася виходити з кiмнати, як почула легкий шерех. Обернулася на звук i зрозумiла, що вiн долинав вiд дивана, який стояв бiля камiна. На ньому лежала оксамитова подушка, а з дiрки визирала крихiтна голiвка з парою переляканих очей.

Мерi обережно пiдiйшла подивитися на дивну iстоту. Блискучi очi належали маленькiй сiрiй мишцi, яка прогризла дiрку в подушцi та влаштувала там житло. Бiля неi лежало шестеро мишенят.

– Я б взяла iх iз собою, якби миша не була такою наляканою, – пояснила сама собi Мерi й вийшла з кiмнати.

Вона так довго блукала величезним будинком, що дуже втомилася й вирiшила повертатися до своеi кiмнати. Це виявилося не таким простим завданням. Кiлька разiв вона проходила одним i тим самим коридором чи сходами, доки не опинилася на потрiбному поверсi. Проте все ще не могла розшукати свою кiмнату.

– Мабуть, я знову повернула не туди, куди треба, – сказала вона вголос, стоячи в кiнцi короткого коридору з гобеленами на стiнах. – Не знаю, куди йти. Як тихо скрiзь!

Вона не встигла закiнчити фрази, як тишу розiрвав крик, але не схожий на той, який вона чула минулоi ночi. Це був уривчастий крик – примхливий вереск дитини, який трохи заглушали масивнi стiни.

– Це ближче, нiж було тодi, – сказала Мерi, серце якоi забилося сильнiше, – i це плач.

Вона ненавмисно торкнулася рукою килима й злякано вiдскочила назад – вiн маскував дверi, якi одразу прочинилися. За ними був коридор, яким iшла панi Медлок зi зв’язкою ключiв у руцi та сердитим виразом обличчя.

– Ви що тут робите? – запитала вона, схопивши Мерi за руку. – Я що вам казала?

– Я повернула не в той коридор, – пояснила дiвчинка. – Я не знала, куди йти, а потiм почула, що хтось плаче.

Вона майже зненавидiла панi Медлок, а в наступну мить вiдчула цю ненависть ще бiльше.

– Нi, ви нiчого такого не чули, – сказала економка. – Ідiть до себе в дитячу, а то менi доведеться вас покарати.

Вона невпинно пiдштовхувала, мiцно тримаючи за руку, аж коли, нарештi, не вкинула в дитячу.

– А тепер, – сказала вона, – краще сидiть там, де наказано, а то менi доведеться вас зачинити. Пан Крейвен повинен взяти вам гувернантку, як i обiцяв. За вами треба строго наглядати, а в мене й так роботи досить.

Панi Медлок вийшла з кiмнати, грюкнувши дверима. Мерi сiла на килим бiля камiна, вся блiда вiд гнiву. Вона не заплакала, а тiльки скреготнула зубами.

– Хтось плакав… Там точно хтось плакав… – голосно сказала вона.

Мерi вже вдруге чула крик i вирiшила, що колись дiзнаеться, в чому справа. Цього ранку вона побачила багато чого, тож почувалася так, нiби зробила довгу подорож. В усякому разi трохи розважилася: погралася кiстяними слониками й бачила сiру мишку з дитинчатами в оксамитовiй подушцi.




Роздiл 7. Ключi вiд саду


Через два днi пiсля цiеi пригоди нарештi розпогодилося. Мерi, прокинувшись вранцi й одразу подивившись у вiкно, залементувала до Марти:

– Подивися на поле! Подивися!

Дощ припинився, а хмари вiднесло вiтром. Вiтер теж затих, i над полем височiло яскраво-блакитне склепiння неба. Мерi нiколи й увi снi не бачила такоi слiпучоi блакитi. В Індii небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озерi. Тiльки подекуди носилися маленькi бiлi перистi хмарки. Широкий польовий простiр теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сiрим.

– Так, буря минула, – радiсно повiдомила Марта. – В цю пору року так завжди бувае – за нiч все минае, нiби бурi нiколи й не було й нiколи не буде. Це тому, що весна наближаеться. Вона ще далеко, але вже поспiшае.

– А я думала, що в Англii завжди дощ i завжди похмуро, – сказала Мерi.

– О нi! – аж вигукнула Марта, присiвши бiля чорного, свинцевого камiнного приладдя. – Ну ви даете!

– Що ти маеш на увазi? – серйозно запитала Мерi.

Індуси розмовляли рiзними дiалектами, деякi з них розумiла хiба що сотня людей, тому дiвчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.

Марта засмiялася так, як це було першого ранку.

– Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселiше, нiж деiнде на свiтi. Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тодi побачите, як зацвiтуть золотистий дрик, вереск, пурпурнi дзвiночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать i заспiвають жайворонки. Тодi вам захочеться встати на свiтанку й цiлий день бути в полi, як це робить наш Дiкен.

– А можна буде менi пiти туди? – поцiкавилася Мерi, дивлячись у вiкно на блакитний простiр.

– Не знаю, – вiдповiла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своiми ногами, то хiба зможете пройти вiсiм кiлометрiв до нашоi хатини.

– Менi хотiлося б побачити ваше обiйстя, – сказала Мерi.

Марта кiлька секунд пильно дивилася на неi, потiм знову взялася за приладдя й почала чистити камiнну решiтку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дiвчинки зовсiм не таким похмурим, яким воно було одразу по приiзду.

– Я запитаю в матерi, – сказала Марта перегодя. – Вона завжди знайде спосiб зробити, як треба. Незабаром в мене буде вихiдний, i я пiду додому. Панi Медлок дуже поважае мою матiр, може, вона з нею поговорить.

– Я люблю твою матiр, – сказала Мерi.

– Ще б! – сказала Марта, шкрябаючи решiтки.

– Хоч нiколи ii не бачила.

– Звичайно, нi. Але вона така розумна, роботяща, добра, охайна, що ii люблять всi, хто бачив i хто не бачив. Коли я йду додому через поле, то стрибаю вiд радостi.

– Я й Дiкена люблю, – додала Мерi. – Хоч теж нiколи не бачила.

– Я вже казала вам, – вiдповiла Марта, – що його люблять пташки, зайцi, дикi вiвцi, навiть лисицi. Знаете, про що я думаю… – додала вона, зосереджено дивлячись на дiвчинку, – а чи сподобалися б ви Дiкену?

– Не сподобалася б, – сказала Мерi своiм манiрним, холодним тоном. – Я нiкому не подобаюся.

– А самi собi ви подобаетеся? – запитала Марта, нiби iй насправдi треба було знати це.

Мерi секунду вагалася, нiби обдумуючи вiдповiдь.

– Нi… зовсiм не подобаюся. Але донинi я нiколи не думала про це.

Марта усмiхнулася, нiби згадавши про щось приемне, домашне.

– Мати сказала це менi якось… – мовила вона. – У той день я була не в гуморi. А вона якраз вмивалася, й побачила, що я зла на когось. Тодi обернулася до мене й сказала: «Ти наче лисеня! Те тобi не подобаеться, се не подобаеться. А чи подобаешся ти собi?» Цi слова змусили мене замислитися, а потiм засмiятися.

Марта пiшла, тiльки-но подала Мерi снiданок. Їй потрiбно було пройти вiсiм кiлометрiв полем, щоб дiстатися додому. Мерi стало дуже самотньо. Вона пiшла в сад, i спочатку оббiгла десять разiв навколо фонтана. Їй стало трохи веселiше. Й вона стала роззиратися довкола.

Маеток, залитий сонячним свiтлом, здавався зовсiм iншим, як i вересове поле. Мерi пiдняла обличчя й дивилася на небо, намагаючись уявити себе на однiй з маленьких бiлоснiжних хмаринок, що пливли над нею. Потiм пiшла до фруктового саду й там побачила Бена Везерстафа, який працював разом з двома садiвниками. Змiна погоди, очевидно, добре подiяла на нього, й вiн сам заговорив до Мерi.

– Весна йде, – сказав вiн. – Чуеш ii запах?

Мерi понюхала повiтря й вiдповiла:

– Пахне чимось хорошим, свiжим i вологим.

– Це землею пахне, – пояснив Бен. – Он там, у квiтниках, скоро все заворушиться. Сонце пригрiе, й з-пiд землi покажуться зеленi паростки…

– А що з них виросте?

– Крокуси, нарциси… Ти iх коли-небудь бачила?

– Нi. В Індii пiсля дощiв теж все буяе, але такого немае. Таке враження, що там все виростае за одну нiч.

– Нi, тут все не виросте за одну нiч, – сказав Бен. – Тобi доведеться чекати й стежити!

– Я буду, – вiдповiла Мерi.

Скоро дiвчинка почула м’який шелест крил i вiдразу здогадалася, що прилетiла вiльшанка. Пташка була дуже суетна та весела, стрибала бiля самих нiг Мерi й, схиливши голiвку набiк, хитро дивилася на неi. Мерi запитала Бена:

– Як гадаете, вона мене пам’ятае?

– Звiсно! – вигукнув Бен. – Вона знае всi качани в яру, не тiльки людей. А тут нiколи не бачила маленькоi дiвчинки, тож iй хочеться все дiзнатися про тебе…

– А в тому саду, де вона живе, теж все ворушиться пiд землею? – запитала Мерi, сподiваючись, що добрий настрiй розговорить Бена. Але вiн спохмурнiв i пробурчав:

– У якому саме саду?

– Де е дерево, обсаджене трояндами, – проказала Мерi, бо так i не змогла притлумити свою цiкавiсть, попри застереження Марти не говорити на цю тему. – Там всi квiти померли чи деякi все-таки оживають влiтку?

– Запитай у неi, – сказав Бен, посунувши плечем в напрямку вiльшанки. – Вона одна це знае. Там уже десять рокiв нiхто не бував.

Мерi чомусь зараз подумалося, що вона теж народилася цiлих десять рокiв тому.

Дiвчинка повiльно рушила стежкою, розмiрковуючи над почутим. І зрозумiла, що починае любити сад, як ранiше полюбила пташку, Дiкена, Мартину маму. Та, власне, й Марту теж. Їй здавалося, що вона любить дуже багатьох людей, адже до переiзду в Англiю не звикла нiкого любити. Тому й про пташку думала, як про людину.

Мерi вийшла на дорiжку бiля зарослоi плющем стiни, над якою виднiлися верхiвки дерев, i, коли пройшлася нею вдруге, раптом почула щебетання. Озирнувшись, побачила на порожнiй клумбi лiворуч вiд дорiжки вiльшанку, яка вдавала, що порпаеться в землi, а не супроводжуе Мерi. Але дiвчинка здогадалася, що вона весь час трималася неподалiк, i це наповнило ii таким захопленням, що вона затремтiла вiд радостi.

– Ти пам’ятаеш мене! – вигукнула вона. – Пам’ятаеш! Ти найкраща пташка на свiтi!

Вiльшанка, немов погоджуючись iз цими словами, застрибала й зацвiрiнькала, а Мерi говорила й говорила ласкавi слова, нахилившись до неi. Здавалося, мiж ними велася цiкава бесiда. Пташка дедалi ближче пiдпускала до себе, нiби повнiстю iй довiряла.

Довiряла такiй, як вона! Мерi намагалася бути обережною, щоб не налякати це крихiтне створiння. Вона була така щаслива, що ледве наважувалася дихати.

З одного боку клумбу обрамляли кущi, коротко пiдстриженi на зиму, i за мить вiльшанка вже стрибала мiж ними, затримуючись на маленькiй купцi свiжонасипаноi землi. Очевидно, собака намагався зловити крота й вирив досить глибоку яму.

Мерi стежила за пташкою, яка пiдстрибувала на одному мiсцi, доки ii погляд не зупинився на якомусь предметi поблизу ями. Вiн нагадував залiзне кiльце, вкрите iржею. Тодi вiльшанка злетiла на дерево, нiби запрошуючи дiвчинку оглянути звiльнене мiсце. Мерi пiдiйшла ближче й взяла iржаве залiзяччя. Аж нi! В руках вона тримала старий ключ, який, схоже, дуже довгий час був у землi.

Мерi випросталася й прошепотiла:

– Можливо, його зарили тут десять рокiв тому. Схоже, це ключ вiд того саду!




Роздiл 8. Вiльшанка показуе дорогу


Мерi довго роздивляла знахiдку, вертiла ii в руках, обмiрковуючи своi подальшi дii. Оскiльки вона нiколи нi в кого не питала анi дозволу, анi поради, то й цього разу думала тiльки про те, як вiдшукати хвiртку, щоб подивитися, що знаходиться за тими стiнами i чи вижили старi кущi троянд навколо зламаного дерева. Про те, щоб вiддати комусь знайдену чужу рiч й мови не могло бути.

Власне, iй дуже хотiлося бачити цей сад тiльки тому, що вiн був замкнений протягом такого тривалого часу. У ii уявi вiн був особливим, i за цi десять рокiв там мало вiдбуватися щось дивовижне. Крiм того, Мерi думала, що коли сад iй сподобаеться, то можна буде ходити туди щодня, замикати за собою хвiртку i гратися на самотi. Нiхто не знав би, де вона, бо всiм вiдомо, що хвiртка замкнена, а ключ заритий в землю. Ця думка дуже потiшила ii.

Дiвчинка жила майже самотньо у величезному будинку iз сотнею замкнених кiмнат i не мала нiчого, що могло б розважити ii. Ця таемнича iсторiя розбудила ii сплячий мозок i розбурхала уяву. Свою роль зiграло також свiже прохолодне повiтря, яке бадьорило й змушувало активно рухатися. В Індii Мерi завжди докучала спека, тож вона завжди була млявою й слабкою тiлом i думкою. У неi не виникало жодних бажань. Тут же iй хотiлося дiяти, вiдчути щось нове.

Вона поклала ключ у кишеню й стала походжати дорiжкою, вкотре роздивляючись вже знайому до дрiбниць мiсцину. Здавалося, крiм неi сюди нiхто нiколи не приходив. Якийсь час дiвчинка не зводила погляд зi стiни або, краще сказати, плюща, що суцiль вкривав ii. Ця витка рослиннiсть збивала з пантелику: за темно-зеленим листям муру не було видно зовсiм.

Їi охопив вiдчай: бути так близько вiд мети, мати ключ i жодноi зачiпки, щоб отримати бажане. Так нiчого й не придумавши, Мерi попрямувала додому, вирiшивши, однак, що це ще не кiнець iсторii i пошуки триватимуть.

Панi Медлок дозволила Мартi переночувати вдома, але наступного ранку вона вже була в маетку, ще рум’янiша, нiж завжди, i в доброму гуморi.

– Я встала до сходу сонця – о четвертiй годинi, – розповiдала вона Мерi. – А свiтанок зустрiла в полi. Як же там гарно рано вранцi: першi променi такi нiжнi, пташки прокидаються, всюди снують зайцi. А ще я зовсiм не втомилася, бо тiльки частину дороги йшла пiшки – якийсь чоловiк взяв мене на пiдводу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/frensis-eliza-bernett-55941/taiemniy-sad/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.